Теплі полярні ночі

Частина друга ПОЛЯРНІ

Ви переїхали?

Російське військо відступало під натиском німців, ми переїхали до рідного міста тата й мами й жили з бабою. Хату, добудовану батьками саме перед війною, зайняли росіяни, коли окупували країну, а коли прийшли німці, туди заселили військових чиновників.

Наша триповерхова хата стояла на пагорбі, частково заховавшись за деревами, неподалік від бабиної, і її було видно з вікна кімнати, де ми жили. Я часто позирав на неї у татів польовий бінокль, але з вікна не витикався, щоб вони не помітили. Великі й мовчазні, бачені крізь потужні лінзи, загрозливі в своїх одностроях, вони сновигали туди-сюди з хати й всередину, наче вищі надприродні істоти, яким дозволили жити в чарівному просторі, якого ми так прагнули, але куди не могли ввійти. Хата була одною з найкращих у місті, і я ніколи не бував у ній після її закінчення.

Часом там виднілася тендітна постать місцевої дівчини, що входила й виходила з будинку, з охайними кісками, в народному строю, що складався з рясно вишитої сорочки з одутлими рукавами, короткого щільного каптана без рукавів, довгої квітчастої спідниці та іноді — з кількома низками коралового намиста на грудях. Я інстинктово вважав її запроданкою. Вона зрадила нас і перейшла на бік німців. Як і решта, я дивився б на неї презирливо і не став би розмовляти, зустрівши її на вулиці.

Тато по змозі уникав дивитися на хату і, звісно, ніколи не позирав у бінокль.

В одній кімнаті?

Батьківське ліжко, два нічні столики, шафа, психа, канапа і моє ліжко — все було в одній кімнаті, і ми втрьох там спали. Кімната була досить велика для всіх цих меблів, і до того ж в одному з її кутків стояла заввишки до стелі цегляна груба на дровах, обкладена лискучим зеленим кахлем, і я притулявся до неї, наче пригортаючись до близької людини, коли взимку заходив з холоду, а в грубі палав вогонь. Ліжко Нори стояло в кімнаті, де спала баба, а її піаніно — у вітальні. А дві дівчини-служниці жили в маленькій, подібній на комірчину кімнаті біля кухні.

Була зима?

Ми приїхали туди взимку, і там, у горах, було дуже холодно, а землю вкривав глибокий сніг. Струмок позаду бабиного двору скувало кригою і засипало снігом, і він скидався на одну з доріг на околиці міста, яку не розчистили. Якщо, бувало, чистили дороги, то парою коней, які тягли великий трикутник з товстих дерев’яних дощок, що зсував сніг обабіч.

Навіть удень на вулицях було не велелюдно, і часто в сутінках, коли людей геть не ставало, група українських партизан — молодики в коротких кожухах і шапках, високих чоботях і з російськими пістолет-кулеметами, що називалися фінки, з великими круглими магазинами спереду, що висіли на їхніх грудях, — маршувала вулицею, співаючи патріотичних пісень про свободу і про Москву та Варшаву, що зрівняні із землею. Вони приходили із сусідніх сіл лише смерком, бо інакше, коли німці навколо, було надто небезпечно. Серед них іноді можна було помітити й місцевих поліцаїв у чорних одностроях.

Я уявляв собі, як іду і співаю разом з ними.

Були німецькі патрулі?

Німецькі вояки з рушницями на плечах і багнетами, що звисали з ременя, у довгих шинелях і куцих шапках, часто з доточеними вухами, іноді ходили від хати до хати, щось вишукуючи, у супроводі перекладача, зазвичай юдейської дівчини, закутаної в теплу хустину. Останні виявилися мало не єдиними в місті, хто розмовляв німецькою.

Святвечір?

У перший Святвечір, коли ми саме збиралися сісти до вечері, у двері постукали. Це було дивно, бо ще не настав час колядувати, але виявилося, що то один із патрулів — німецький вояк у супроводі юдейської дівчини-перекладачки, а з ними — ще й місцевий поліцай.

Вони запитали, чи є серед нас юдеї. Баба роздратовано відповіла, що ні, що тут всі християни і ми саме збираємося святкувати Святвечір, і показала на накритий стіл. Та якби серед нас і були юдеї, треба було б дати їм спокій, додала вона. Вони такі ж люди, як християни, і святкують християнське свято разом з нами.

Вояк мав намір оглянути хату, щоб перевірити, але поліцай знав бабу особисто і сказав, що в цьому немає потреби, тож вони пішли. Вечеряли ми мовчки.

Що їли?

Страв завжди було дванадцять, як апостолів. Першою їли кутю, обрядову кашу з лущених пшеничних зерен, перемішаних із меленим маковим насінням, медом, родзинками й горіхами; за нею — прозорий червоний, як вино, борщ, який подавали з вушками — маленькими вареничками з грибами; надіваний короп; три види вареників, які ми звали пирогами — із товченою картоплею зі смаженою цибулею та із солодкою і квашеною капустою; терчаники — великі оладки з натертої картоплі, також із товченою картоплею та смаженою цибулею всередині; голубці з гречкою; квашена капуста з горохом; суш — компот з чорносливу, яблучної та грушевої сушки; медівник — медовий коржик і, нарешті, маківник — рулет з маком. Ані молоко, ані молочні продукти до столу не дозволялися, й усі вареники подавали з грибним соусом. На стіл під скатертину клали шар сіна, і тарілки нагадували птахів у гніздах. Для тих, хто не міг узяти участі у вечері, готували вільний стілець і накривали окреме місце, і під час вечері їжі потроху підкладали на тарілку. На стільчику в кутку стояв великий сніп пшениці — дідух.

Колядували?

Усі співали колядок під час їжі й опісля. Пізніше колядники, зазвичай молоді хлопці та дівчата зі звіздою, великою червоною, жовтою або золотою паперовою зіркою із запаленою всередині свічкою на кінці довгої палиці, заходили та співали одну-дві колядки. Їх винагороджували грішми, яблуками, горіхами або цукерками.

Що відбувалося опівночі?

Опівночі річки сповнювалися вина й домашня худоба розмовляла людськими голосами з ґаздою, якщо він вчасно заходив у стайню.

Ялинка?

Ми ставили ялинку й самі її прикрашали — ланцюжками зі смужок червоного, жовтого та золотистого паперу, склеєних і зчеплених кільцем, волоськими горіхами та яблуками, цукерками в обгортках, нанизаними на петлю з нитки, цілими яєчними шкарлупами з видутими білком і жовтком, на яких було намальовано янголів та інші фігурки, зірками та янголами із соломи тощо.

І все це довершувалося баньками, кульками з різнокольорового скла — золотавого, сріблястого, червоного й синього, — придбаними в місті; маленькими свічками в металевих патронах, що кріпилися до гілок; бенгальськими вогнями на довгих дротинках, які обкручували навколо гілки, щоб вони стояли вертикально або звисали донизу. Свічки горіли доволі довго, а вогні — лише кілька секунд, вивергаючи густу зливу іскор, як фонтани, що викидають бризки сліпучого білого світла. Потрапляючи на шкіру, іскри зовсім не пекли, що вражало, і я часто відчував спокусу, щоб вони впали мені на язик, бо хотів дізнатися, які вони на смак, але так і не наважився спробувати, побоюючись, що можу осліпнути, якщо жаринка потрапить в око.

Були подарунки?

Ми знаходили наші подарунки під подушками ввечері перед днем святого Миколая. Прекрасно, коли прокидаєшся серед ночі й чуєш шарудіння обгортки під подушкою або біля неї. Однак до ранку мені не дозволяли розгортати подарунки, і, попри збудження, я швидко засинав, знаючи, що вони поруч, в надійному місці.

На Різдво, повернувшись із церкви, ми шукали гроші й горіхи, заховані в соломі, розкиданій на кухонній підлозі.

Ти ходив до школи?

Я закінчив перший клас до переїзду в рідне місто батьків і відразу пішов у другий, коли ми опинилися в місті.

Школа розташувалася на пагорбі на іншому боці міста, і я щоранку ходив туди довгим шляхом крізь центр міста або коротшим околицею. Останній мені подобався передусім тому, що треба було пройти під віадуком, де я бачив, як арки повторюються, наче луна в обох напрямках, поступово маліючи.

Шлях крізь місто теж був гарний, бо я міг проходити через головну площу, оточену будинками з арками на першому поверсі, де можна було заховатися під час дощу і вдихати запах свіжих булочок і хліба з тамтешніх пекарень. За кепської погоди ця дорога була кращою, особливо взимку, коли всю ніч ішов сніг, який тут розчищали. На іншому шляху сніг прибирали доволі довго.

Тобі подобалася школа?

Я любив школу й засмучувався, коли вона зачинялася на свята чи з іншої причини чи навіть наприкінці шкільного року перед літніми вакаціями. Пам’ятаю, як одного разу я йшов і плакав, повертаючись зі школи після церемонії закриття, сумний від перспективи не бачитися з однокласниками цілий день і не займатися чимось разом, як-от: відвідувати уроки, виконувати гімнастичні вправи, співати, ставити вистави, грати на перервах тощо. Але влітку про школу я швидко забував, бо тоді мав багато інших чудових занять.

Ти був неслухом?

У школі я був для вчителів справжнім лихом, не сидів спокійно ані хвилинки, відповідав на запитання, які ставили іншим учням, якщо ті на них не відповідали, і сперечався з учителями про те, що, як на мене, знав краще.

Однак мене лише зрідка карали, бо мама вчителювала, а татова посада в місті передбачала відповідальність, зокрема і за школи.

Ти робив домашнє завдання?

Я робив уроки, щойно приходив зі школи, щоб не муляли, а потім їв і гуляв. Так пізніше я не переймався, що їх не зробив.

Бібліотека?

У місті була бібліотека, і мені нарешті були доступні книжки, про які я й не мріяв. На полицях їх стояло так багато, що я не сумнівався, що точно не прочитаю всі, і думав, яке ж чудове життя, що ніколи не бракуватиме нового читва.

А ще я любив навідуватися в книгарню на головній площі та роздивлятися нові надходження, а також ті книжки, які переглянув і вподобав раніше. Інколи мені вдавалося переконати батьків купити мені деякі з них.

Книжки про козаків?

У книжках, які я тоді читав, передусім ішлося про запорізьких козаків. Ми не мали книжок про козаків, коли жили у дворі граб’ї Кароля, і я лише дещо про них чув від батьків. Тепер їх було чимало, і, беручи книжку, я перевіряв, чи текст про них.

У вітальні баба мала дві картини в рамах за склом із зображенням козаків: одна — де всі переважно на конях, а в центрі — гетьман на коні з булавою в руці, ворожі штандарти розкидані перед ним на землі, вояки зібралися перед священиком у багатому вбранні, який стоїть з піднятою рукою на церковних сходах, благословляючи їх; друга — де козаки, хто сидячи, хто стоячи, регочуть, скупчившись коло постаті писаря за столом, який пише лист. Вони ще більше наснажували моє зацікавлення цією темою.

Ляхи й татари?

В усіх книжках козаки билися з ляхами й татарами, переважно з останніми, що мені особливо подобалося, бо татари не подібні на тих, про кого я будь-коли чув або кого бачив. Одне оповідання було про хлопчину, якого вбило татарською стрілою, коли він сидів високо на дереві, доповідаючи козакам унизу. Ще одне — про дівчину, яка завела татар у болото, де втопилася разом з ними, замість того щоб привести до свого села, яке татари хотіли пограбувати. І ще про хлопця, що пішов до Криму, шукаючи сестру, яку татарва забрала до гарему. І про джуру, козацького хлопчака-учня, який сам проплив від чайки, довгого козацького човна, до турецької галери, виліз на неї й висадив у повітря пороховий склад, потопивши корабель, і загинув разом з ним. І ще безліч подібних історій.

Я дізнався, що козаки були чудові розвідники, які підкрадалися до ворогів, пластуючи на череві по землі, щоб вивідати ворожі позиції, що я сам старався робити у хаті й надворі, і що вони перегукувалися вночі, наслідували голос пугачів, що я теж пробував, і що могли вони довго сидіти під водою, дихаючи через очеретинку, що я знов-таки пробував, але без успіху, і що, накінець, були вони безстрашні, не боялися смерті й, насаджені на паль, байдуже курили люльку.

Я також дізнався, що чикири башка! татарською значить «голову з пліч», і горлав це несамовито, зрубуючи верхівки квітів палицею, коли біг крізь поле, як робив колись шаблею у дворі граб’ї, уявляючи, що я козак і зрубую голови ненависній татарві. Під час переїзду моя шабля десь загубилася, та вона й так була б для мене замалою.

Облави?

Час від часу в місті німецькі вояки разом з місцевими поліцаями влаштовували облави.

Люди розбігалися навсібіч, силкуючись утекти або заховатися на чийомусь дворі чи в під’їзді, щоб їх не схопили.

Спочатку, я думаю, вони шукали юдеїв, щоб доправити їх у місцеве ґето чи, може, концтабір, а потім вже просто юнаків і дівчат, щоб відправити їх до Німеччини як рабську робочу силу на фабрики й у сільське господарство.

Ґето?

Частину міста відгородили й заселили туди юдеїв. Вони носили на одязі шестикутну зірку, вишиту жовтими нитками, і їх контролювала юдейська поліція.

Страти?

Одного холодного дощового дня ранньою весною, повертаючись зі школи, я зауважив людей, які чимдуж бігли вулицями геть від центру. Зацікавлений і схвильований, я запитав у перехожих, що відбувається, і мені сказали, що німці страчують юдеїв. Люди бігли туди подивитися.

Переляканий самою думкою про це, я все ж не міг зупинитися, пішов за іншими й опинився на вершку одного пагорба за містом, де люди з’юрмилися на одному боці величезної викопаної ями. Останнім часом дощило часто, дощ ішов і тоді, і я стояв вимоклий аж до шкіри, ще й у багнюці по кістки.

Оточені німецькими вояками й місцевими поліцаями, юдеї по той бік ями утворили інший натовп, а попереду вишикувалися чергою. Ті, хто стояв у натовпі, були вдягнені, але приєднавшись до черги, вони роздягалися, кидали одяг на чималу купу на землі й повільно рухалися одне за одним до краю ями, де стояв німецький вояк з пістолетом у руці. Щойно людина до нього підходила, він приставляв дуло пістолета до потилиці, лунав гучний тріскучий звук, ніби ламалася суха гілка, і людина падала в яму обличчям уперед. Тоді підходила наступна, і процедура повторювалася. Все відбувалося дуже швидко й спокійно — ані ті, хто чекав, ані ті, кого розстрілювали, не чинили спротиву, наче все було узгоднене заздалегідь, і те, що відбувалося, геть не скидалося на те, що вояк убивав людей, ніби він просто ставив печатку на їхні голови, як на папір, підтверджуючи їхню легітимність.

Побачене мене шокувало, не так фактом убивства, як буденністю самого способу, а також виглядом оголених тіл, таких смертельно блідих і спотворених, ніби побачених крізь сльози, із чорними непокірливими кущами волосся на тілах, особливо в жінок, чого я ніколи раніше не бачив. Наче загіпнотизований, я не міг відвести очей від того, що діялося. Серед жертв, імовірно, були діти, але я їх не пам’ятаю, начебто вони сховалися за розмірами й зовнішністю дорослих.

Але нараз, несподівано, я відчув, як гостро заболіло в мене вухо, і зрозумів, що хтось ухопив його й тягне мене звідти.

Був це якийсь високий чоловік із суворим виразом обличчя.

— Що ти тут робиш, хлопче? — спитав він сердито, витягнувши мене з натовпу і напрямивши в бік міста. — Тобі цього не треба бачити. Іди додому!

Присоромлений, наче собака, що підібгала хвіст, я не опирався і, скорившись, пішов дорогою вниз.

Ти розповів батькам?

Розуміючи, що вчинив погано, я нікому не розповів про страти, але вночі в мене підскочила температура, і не в змозі приховати почуття провини, тремтячи й ридаючи, я в усьому зізнався, впевнений, що був покараний за свою провину.

Мені сказали, що не можна було туди йти і дивитися на страти, але запевнили, що моя хвороба не покарання, а лише наслідок того, що я вимок і змерз. З’ясувалося, що то знову запалення легень, і, як колись, мене напосіли жахливі кошмари про язик-рівнину, всипану великими гострими кам’яними брилами, смак яких я куштував та на які натикався. Але цього разу було не так погано, як уперше, п’явок на шкіру не клали, а банки ставили лише один раз. В ліжку я пролежав лише два тижні, а потім пішов до школи відносно здоровим.

Мама приносила мені домашнє завдання, яке я ретельно виконував, і тому не дуже відстав від решти класу, поки хворів.

Ще одна страта?

Наступного року чи, може, за рік по тому я став свідком іншої страти — цього разу, як казали, українських партизан.

Як і того разу, день був холодний і хмарний, хоча не дощило, і дорогою додому зі школи я потрапив у натовп, який зганяли на центральну площу німецькі вояки й місцеві поліцаї. Під час звичайних облав дітей не чіпали, але цього разу мене змусили піти з усіма.

Я злякався, що нас відправлять до Німеччини в рабство, але виявилося, що ми лише мали стати свідками повішення.

Посеред площі встановили шибеницю: з’єднані важкою поперечкою два високі товсті дерев’яні стовпи, а між ними — високе підвищення.

Поки ми стояли й спостерігали, до шибениці під’їхала вантажівка з німецькими вояками в шоломах і з рушницями та з кількома чоловіками в цивільному серед них.

Німці вилізли першими, потім допомогли чоловікам, що мали зв’язані за спиною руки, підвели їх до шибениці, змусили піднятися маленькою драбиною на підвищення й стати в шерегу під поперечкою. Їх було п’ятеро, всі, знов-таки, покірні, наче виконували завдання, обумовлене заздалегідь, і терпляче чекали, що буде далі. Вони були простоволосі й у звичайному цивільному одязі із розстебнутими під підборіддям комірцями.

На рівних проміжках із поперечки звисало п’ять товстих мотузок із петлями на кінцях, і кожен чоловік став під одну з них. Один німець ішов від чоловіка до чоловіка, надівав на голови петлі й затягував їх на шиях, залишаючи вузли з мотузами за спинами в’язнів.

Зробивши так з усіма, німець відступив назад, почувся гучний звук, наче хтось ударив молотком об щось тверде, дошка, на якій чоловіки стояли, провалилася, і вони всі впали десь на півметра вниз, трохи підскочили, смикаючись угору-вниз і обертаючись в один та інший бік. Голови в усіх дивно перехилилися на один бік, наче вони заздалегідь про таке домовилися.

Як і тоді, коли страчували юдеїв, мене не так шокувало видовище вбивства, як його буденність. Усе сталося так мирно, тихо й без спротиву, що не видавалося правильним.

За хвилину чи дві повішені вгамувались і безвільно повисли на линовках, обертаючись навсібіч, ніби намагаючись краще роздивитися натовп.

Я відчув таку відразу, що не міг дивитися, тож відвернувся, проштовхався крізь натовп і заховався за однією з колон під аркою, що оточували площу, спершись на неї спиною.

Так тривало недовго, бо несподівано я побачив перед собою здивованого батька. Він сердито запитав мене, що я тут роблю. Після мого пояснення він нічого не сказав, просто взяв мене за руку і повів з площі. Натовп уже почав розсіюватися, і ніхто не завадив нам піти.

Пізніше я дізнався, що то повісили не партизан, а цивільних, яких вибрали випадково, а страта була покаранням за те, що партизани вбили німецького вояка.

Ховали живцем?

Постійно снували чутки про людей, похованих живцем. Відкопували труни й виявляли в них ознаки несамовитої боротьби, що вказувало на те, що, коли людей ховали, вони ще були живі: подряпані віка й боки трун, пошматований одяг, щоки в глибоких борознах від нігтів, під нігтями — м’ясо, видряпані очі, відкушені губи, погризені до кісток пальці. Щоб запобігти випадковій помилці, до рота нібито померлого треба було підносити люстерко, і якщо воно запітніє, людина ще жива.

Це впливало на твої сни?

Багато з них повторювалися. Якщо люстерко вкривалося сажею, людина точно була мертва. На величезні чорні галери з чорними вітрилами, що стояли на вершинах пагорбів, піднімалися мерці в чорному, з чорними парасолями й валізами в руках, мерці широко всміхалися й махали, коли галера втопала в землю, як зазвичай осаджується корабель, коли його вперше спускають на воду. Мерці в трунах мчали донизу стрімкими схилами, вкритими мокрою слизькою травою, сміючись і радісно вигукуючи, як діти, що взимку спускаються санками із гори. Кістяки, поклавши руки один одному на плечі, ставали в коло і танцювали запальний гуцульський аркан.

Великодній тиждень?

Мені подобалися всі релігійні обряди — як згадані різдвяні, так і великодні, що складалися зі служби на Воскресіння ще вдосвіта, зустрічі перших сонячних променів словами «Христос воскрес!», які виспівували під життєрадісний святковий передзвін, поцілунків ближнього тричі з повторенням цих слів, а особливо — святкування наступного Поливаного понеділка, коли люди обливали одне одного водою, а ще — Зелених свят, на Трійцю, коли хати зсередини прикрашали гіллям з лискучим молодим зеленим листячком. Але найбільше я любив Великодній тиждень.

Було чудово намагатися поститися разом з батьками з понеділка до суботи, не пити цілий день, їсти лише черствий хліб, варену картоплю і квашену капусту, присмачену кмином і соняшниковою олією, вночі стояти в церкві годинами, слухаючи трагічну історію страстей Христових, яку супроводжував жалобний спів, від четверга чути не церковні дзвони, а стук дерев’яних молоточків по дошках, що висіли на ланцюгах під церковним піддашком. Хлопців заохочували так робити, і я стояв з іншими, чимдуж дубасячи дошку молоточками, які тримав у обох руках, не опускаючи їх, доки ставало сил. Від звуку розходилась дзвінка луна.

Ще були дерев’яні калаталки, що складалися з ручки, шматка дошки у формі кола на однім кінці й маленького молоточка, який стукав по цьому колі, коли було трясти калаталку. Дітлахи бігали з ними цілий день, радісно й уперто торохкаючи й сповнюючи повітря гучним стукотом.

Вразливий звук дерева, що швидко й безнастанно б’є об дерево, проникав місто і все довкілля, три дні нагадуючи всім про справжню суть життя, приховану впродовж усього року за радістю й щоденною метушнею.

Маївки?

Щовечора впродовж травня, доки не сідало сонце, у церкві відправляли служби, присвячені Діві Марії, звані маївками, в яких я дуже любив брати участь. Близько години стоїш у натовпі, переважно серед дітлахів твого віку, поруч — багато однокласників, хором ви співаєте нескінченні наспіви, що славлять Маріїні чесноти. Фраза постійно повторюється, але щоразу в ній з’являється нове слово в тому ж місці. Врешті ти припиняєш думати, робиш це вже автоматично, і ти вже не ти, а невід’ємна частина групи. Стоїш, роззявляючи й закриваючи рота, випускаючи з нього звуковий потік, твої ніздрі лоскоче солодкий запах ладану, а в очах — блакитні скрутні, що ліниво плинуть у тьмяному світлі, що струменіє крізь вікна. Коли служба завершена і ти виходиш надвір, наче прокидаєшся від сну.

А на вулиці вже сутеніло, і хрущі дзижчали навколо в присмерковому повітрі в гущавині зеленого листя, а тільця з жорсткими надкрилами тих, що повзали по землі, хрустіли під ногами, як сухі гілки, коли йдеш хідником.

Дівчата по двоє, по троє або й більшими групами гуляли навкруги, так міцно тримаючись за руки, наче їх могла вкрасти якась темна сила.

Самобичування?

На пагорбі за містом стояла невеличка капличка з товстими мурованими стінами, побіленими вапном, і з розп’яттям на одній зі стін, ми знайшли ту каплицю випадково, граючись після школи, і вона могла вміщати водночас не більше ніж четверо чи п’ятеро осіб. Виглядало, що нею не опікувалися — на вівтарі виднів лише жмуток засушених квітів та недогарки свічок, а підлога була геть укрита різноманітним сміттям. Одержимий тоді релігійним запалом, я переконав друзів її прибрати, і ми приходили туди, коли могли, запалювали свічки, палили сухий бур’ян замість ладану, співали релігійних пісень і бичували себе щосили. Кожен з нас зробив собі батіг — держак і жмуток товстих мотузок із вузлами на кінцях, — ми скидали куртки й сорочки та били себе по спині, коли співали.

Дивовижне відчуття очищення охоплювало мене опісля, таке, уявляю, відчувала б порожня кімната, залита сонячним світлом, із навстіж відчиненими вікнами, якби могла щось відчувати. Я хотів і далі нескінченно повторювати ці вправи, але один за одним мої друзі втратили до цього смак і більше не приходили, і врешті-решт я й сам це покинув. Бичувати себе на самоті не було те саме, що з іншими.

Ти ходив уві сні?

Ще одною була всіма повторювана історія про людей, які ходять уві сні в місячному сяйві.

Якщо вийти ясної місячної ночі й піти містом, бачитимеш усюди людські постаті, переважно жіночі, які, обережно балансуючи, ідуть гребенями дахів, витягнувши вперед руки, не згинаючи ніг. Їхні очі й обличчя порожні, вони не усвідомлюють, що роблять, і якщо їх покликати або якось розбудити, вони впадуть і, можливо, розіб’ються. Вважали, що вони хотіли потрапити на місяць, йдучи по доріжках світла, як по дорозі.

У місті була одна жінка, дружина видатного лікаря, яка, казали, ходила уві сні, і через це дехто її цурався, ніби в неї була заразлива хвороба чи вона скоїла якийсь непростимий злочин. Якось та жінка ходила з перев’язаною головою, і пішов поголос, що вона розбила голову, коли її розбудили під час ходіння уві сні. Часами я зустрічав її на вулиці, бліду й похмуру, і тримався тоді осторонь, щоб не заразитися.

Однієї ночі я прокинувся від того, що тато тряс мене, коли я намагався відчинити вікно в нашій спальні, залитій білим сяйвом, що струменіло крізь скло. Місячне світло сягнуло мого ліжка, змусивши мене встати, і, не усвідомлюючи того, я спробував вилізти надвір. Однак вставши, я розбудив батьків, і тато, побачивши, що я роблю, вискочив з ліжка та вчасно мене схопив.

Не знаю, що я зробив би, якби спромігся вибратися надвір, але пам’ятаю, що бачив поле за бабиним садком, біле від місячного сяйва. Над полем здіймалася величезна піраміда світла, і, ймовірно, я планував видертися тою пірамідою до самого місяця.

Попри переляк через те, що сталося, я водночас у глибині душі пишався собою. Я завжди прагнув бути відмінним від інших, і то був доказ, що я таким і був.

Пан Атрамент?

Пан Атрамент був фотограф, бабин знайомий, і його добре пізнав я сам. Він мав багато книжок і дозволяв мені роздивлятись їх і брати додому.

Він жив сам у хаті неподалік від бабиної зі своєю великою чорною сучкою, яку кликали Камера Обскура, або просто Обскура. Вона була стара й лагідна, переважно спала, витягнувшись на підлозі, майже злившись із нею, як калюжа води. Влітку вона полюбляла спати надворі, під кущами аґрусу, що тягнулися довгим живоплотом біля стіни хати. Я любив аґрус і наїдався ним досхочу, коли відвідував пана Атрамента, та він ним не опікувався і не збирав, тож перезрілі плоди просто падали на землю, утворюючи великі мутно-жовті калюжі. Однак Обскурі вони чомусь подобалися — вона обирала найбільшу, зручно в ній умощувалась і засинала. Якщо було покликати її в цей час, вона поблажливо розплющувала великі сумні очі з широким білим ободом навколо райдужної оболонки, дивилася на тебе секунду-дві, і знову їх заплющувала, поринаючи назад у свою розкішну старечу дрімоту.

Пан Атрамент іноді брав мене із собою до затемненої кімнати з червоним світлом і показував, як проявляють світлини. Мене вразило, як він чаклував, змушуючи складні образи поставати з нічого на білій поверхні паперу — ніби фокусник у цирку, що витягає речі просто з повітря. Мені було цікаво за цим спостерігати, але ніколи не хотілося спробувати самому. Я любив світи, створені зі слів.

Стереоскоп?

Пан Атрамент багато подорожував Європою і, крім книжок, мав значну фотоколекцію зі своїх мандрівок, яку треба було переглядати за допомогою стереоскопа.

Світлини ці були охайно складені в дерев’яні коробочки, по дві однакові на кожній жорсткій картці, і якщо було вставити їх у стереоскоп і поглянути, можна було побачити крихітний справжній світ, у який, здавалося, можна було потрапити й там жити.

Були там були світлини Парижа з височезною залізною вежею, церквами, мостами, площами з високими колонами або статуями посередині, широкий бульвар, обрамлений двома рядами дерев, з великою аркою в кінці; фото Рима з його церквами та стародавніми руїнами; краєвиди Лондона з довжелезною спорудою вздовж ріки, із квадратною вежею з одного боку, на вершечку якої був чималий годинник; один невеличкий прекрасний палац у Німеччині, Ляйпциґ з музейною художньою колекцією та багато інших.

Я особливо вподобав світлини художньої колекції ляйпцизького музею і неодноразово просив показати їх мені, а одного разу серед інших знайшов світлини оголених жінок, які стояли, сиділи або лежали в різних позах. За винятком спогадів зі страти юдеїв, свідком якої я став, які час перетворив на розпливчасту пляму, спотворену ще більше величезними білими й чорними сніжинками, я ніколи раніше не бачив голих жінок, й образи, які я бачив у ту мить, шокували мене бездоганно білою шкірою, досконалою формою півкуль грудей, граційними вигинами клубів, а особливо — чорними трикутниками волосся нижче живота, де сходилися ноги. Я відчував, що мені не слід було цього робити, але я роздивлявся й далі. Почуття, викликані світлинами, не скидалися ні на що з раніше відчутого, і я просто не міг відірватися.

Якоїсь миті, зайнятий переглядом, я зрозумів, що пан Атрамент стоїть позаду і спостерігає за мною. Він, імовірно, стояв там деякий час, доки я цього не усвідомив. Зіщулившись, я повернув голову до нього, міркуючи, як вибачитися, але раптом відчув, що він поклав руку мені на плече, і почув, як, м’яко розсміявшись, він сказав своїм низьким голосом, що мені не треба було хвилюватися і я можу дивитися й надалі. Споглядати оголене жіноче тіло — то не гріх. Як і роботи з музейної колекції, воно — чудовий мистецький твір.

Ти хлопець, вів далі він, тож фото тобі сподобалися з інших причин, ніж художня краса. Коли виростеш, завершив він, то зрозумієш сам.

Ріки?

Через місто протікали дві річки: маленька — Вечір, яка більше скидалася на струмок і протікала, як я вже згадував, за бабиним домом, і більша — Наталка, яка перетинала центр міста. Вечір впадав у Наталку, а Наталка — у велику ріку, куди ми ходили перед війною, коли провідували бабу, про яку я теж згадував раніше. Однак разом ми вже ніколи туди не ходили, мабуть, через війну. Не був це час для пікніків.

Зазвичай тоді стояла гарна погода, і щодня всі два місяці шкільних вакацій, липень і серпень, я проводив з іншими хлопцями на Наталці, купався, ловив рибу і грався. Я йшов туди відразу після сніданку, приходив додому пообідати, повертався й залишався до вечері. Іноді ми вдягали плавки, та переважно бігали голими. Восени, коли наставав час повертатися до школи, я був кольору міді з голови до ніг, а волосся вигорало й ставало білим, як льон.

Я мав багато друзів, передусім однокласників, але моїм найкращим другом був Аскольд, мій одноліток, разом з яким ми навчалися. Майже весь час я проводив із ним.

Батько Аскольда працював головним інженером на місцевій електростанції, і вони жили у квартирі при підприємстві. Електростанція стояла на березі Наталки, на околиці, і там ми зазвичай і гуляли. Наталка була переважно широка й мілка, але в цій місцині вона була вузька й глибока, і там було якраз гарно купатись і рибалити. А ще було зручно, бо місцина була розташована неподалік від Аскольдового дому, і ми в разі потреби могли швидко туди побігти.

Хто навчив тебе плавати?

Не пам’ятаю, хто мене навчив плавати, але, певно, я навчився сам на Наталці, спостерігаючи за іншими хлопцями. Спершу я просто гріб по-собачому, як решта, але пізніше став плавати брасом, який ми називали жабка — так, як плавала мама в моєму дитинстві, а також по-козацькому, коли одна рука під водою рухається назад-уперед, а інша над водою розмахує над головою й пірнає, витягуючись із першою.

Як ви рибалили?

Ми ловили рибу руками або за допомогою довгих палиць із загостреними кінцями, як у списа, або просто кидали каміння. Рибалити вудками нам було надто нудно. Вудки були для дорослих, які мали досить терпіння стояти нерухомо годинами й чекати, доки риба клюне. Для цього в нас було забагато енергії.

Руками ловили рибу там, де берег був крутий і вода вимивала невеличкі заглибини, в яких полюбляла ховатися риба. Треба було обережно обмацати берег, щоб її не злякати, а коли знайдеш таку заглибину, повільно туди залізти; якщо там була риба, її ніжно пестили пальцями, щоб вона спочатку подумала, що то вода, і коли риба звикала до пальців, руку ставили в потрібне положення, поперек лускатого тіла, швидко затискали пальці й міцно тримали, щоб вона не вискочила. Риба була дуже слизька і часто висковзувала поміж пальців, коли видавалося, що її вже впіймано. Коли пестиш рибу, здавалося, що то у воді ніжно коливаються водорості.

Заглибини з рибою часто були глибоко під водою, й іноді над поверхнею стирчав лише твій рот, поки ти їх намацував. Бувало й так, що доводилося зануритися з головою, знайти заглибину й вхопити рибу до того, як закінчиться повітря.

За допомогою загостреної з одного боку палиці на рибу полювали на мілині, де вона плавала близько до поверхні, а її спина майже випиналася з води. Треба було поцілити палицею посередині спини й щосили глибоко встромити вістря, а це було нелегко зробити.

Однак найважче було ловити рибу, жбурляючи каміння. Це як полювати палицею, але поцілити каменем значно важче, і кидати, щоб її оглушити, треба справді сильно. Деяким хлопцям це вдавалося, але мені — ні.

Хоча якось я таки упіймав рибу, кинувшись на неї й затиснувши під собою. Це була чимала рибина, зі здоровенною головою і довгим хвостом з великими перами. Вона грілася на сонці на такій мілині, аж спина стирчала над водою. Рибина не ворушилася і, здавалося, дрімала. Я помітив її здаля, тихесенько підкрався й кинувся на неї всім тілом, ухопивши руками. Вона відчайдушно пручалася, намагаючись вислизнути, і мені довелося добре намучитися, щоб її втримати. На щастя, я зміг притиснути її до сорочки, в яку був вдягнений, тож вона не змогла вирватися. Якби не сорочка, я, напевно, її не втримав би.

Я викинув рибину на рінь подалі від води, де вона довго й розпачливо билася, підстрибувала, вигинаючись у різні боки й виблискуючи на сонці сріблястим тілом. Здавалося, це триватиме нескінченно, тож я схопив рибину, притиснув її рукою до землі й кілька разів вдарив по голові каменюкою, доки вона не завмерла.

Я бачив, як інші хлопці так чинили з упійманою рибою, тож подумав, що теж мушу. Я пишався тим, що зробив. Я вважав би себе дівчиськом, якби не зміг цього зробити.

Ви їли те, що зловили?

Зловлену рибу ми переважно чистили й пекли на багатті, яке розводили на ріні серед верболозу. Тримали її над вогнем на шпичках, зроблених з тонких прутиків. Смакувала вона чудово, солодке без солі м’ясо легко розшаровувалося, слід було лише зважати на кості.

Аскольдів тато замовив для нього й мене два короткі ножі в майстерні електростанції та шкіряні піхви в міського шевця, і ми гордовито носили їх на ременях і використовували для риби — розрізали, патрали, а потім чистили від луски.

Однак спійману велику рибину я відніс на плечі додому, нанизавши на паросток верболозу, який просунув крізь зябра й витягнув з рота. Того вечора ми нею повечеряли.

Ти грався з човнами?

Човни нас усіх дуже вабили, особливо мене з Аскольдом.

Тоді я був спочатку в третьому, а потім у четвертому класі й, вичерпавши весь запас книжок про козаків, читав геть усе. Але особливо я вподобав книжки про подорожі в далекі чужі землі й насамперед шукав саме їх. Найбільше мене захоплювало, що, аби дістатися до тих місць, треба подолати моря й океани; я почав уявляти себе моряком. Іноді я навіть ходив, як моряк: широко розставляючи ноги, похитуючись із боку на бік, наче на кораблі, який розгойдують хвилі. Причина, чому Аскольдів тато замовив для нас ножі, полягала в тому, що я надибав слово кортик в одній із книжок і запитав у мами, що воно таке, і вона пояснила, що то короткий прямий морський ніж. Мені сподобалося, як звучить слово, і промовляючи його до себе, я наче відчував, що тримаю ніж у руці, а тому повторював «кортик» постійно. Я розповів про це Аскольдові, і так ми отримали наші ножі.

Ми будували маленькі вітрильники з дощечок, висвердлювали дірки й устромляли туди палички як щогли, кріпили до них клапті паперу або тканини як вітрила й пускали їх на спокійніших відрізках річки. Одного разу для нас з Аскольдом зробили в майстерні човен з листового заліза, але він виявився заважкий і не поплив.

Та найкращими були човни, які ми іноді могли придбати в місті: з крихітним паровим котлом, куди наливали воду, й мембраною з фольги зверху. Запалюєш невеличкий недогарок свічки й встановлюєш під котлом, і коли вода закипає, мембрана починає вібрувати і пара пихкає з двох маленьких труб під човном, штовхаючи його вперед. Біда в тому, що мембрани тріскали скоро і їх не можна було полагодити. А невдовзі тих човнів уже не продавали.

Чи були інші ігри?

На подвір’ї електростанції лежали чималі залізні цистерни для зберігання мазуту, які закопують у землю. Вони мали великі круглі отвори зверху, а тому скидалися на підводні човни. Забравшись туди, ми вдавали, що ми підводники. Та незабаром нам заборонили туди лізти через небезпеку зазнати ушкодження.

Пригадую, що останнього року, коли ми там гралися, вочевидь, на пропозицію когось обізнанішого за інших у плані сексуальних стосунків, коло річки ми зробили з глини пагорбок, згладили його водою, зробили дірку і почергово пробували встромити туди свої маненькі пісюнчики. Ми начебто мали отримати від того насолоду. Однак насолоди ніхто не дочекався, тому ми більше того не повторювали.

А Вечір?

Вечір був надто мілкий для плавання і ставав у пригоді, коли я ходив до школи. Там я іноді грався з друзями, особливо з Аскольдом, але переважно сам. Річка протікала неподалік від хати, тож я міг усе облишити й за мить бути вдома. Не менше, ніж гратися з іншими, я полюбляв бути на самоті.

Великі старі верби росли вздовж одного з його берегів, схилившись над водою; я видирався на своє улюблене дерево, що схилялося найдальше, спостерігав, як унизу піді мною у невідоме тече вода, і мріяв.

Я уявляв, що, як води струмка, що протікав крізь парк у дворі граб’ї Кароля, де ми жили, коли я був маленьким, сягають берега по другий бік океану, так ті, які я бачив даної миті, дістаються середземноморського узбережжя — Греції, Італії, Іспанії, а також Північної й Південної Африки, обох Америк, Індії, Китаю, Японії. Я вдихав солоне повітря морів, які перетинали води, відчував на обличчі пекуче тропічне сонце, яке зігрівало їх, чув різкі звуки чужих мов поблизу і бачив барвистий одяг і екзотичні риси облич тубільців, які віддзеркалювали води в портах, куди вони доплинули.

Моєю найулюбленішою порою року була осінь, коли верби скидали листя. Довгасте й вузьке, високо закручене з обох кінців, яскраво-жовте, воно, пливучи за течією, скидалося на позолочені венеційські гондоли. Я уявляв себе на венеційському каналі в одній із гондол, якою стернує гондольєр, відштовхуючись великим веслом, і везе він мене в якесь цікаве місце. Або я сам гондольєр, стою позаду і змахую веслом, везучи прекрасну дівчину кудись, куди їй потрібно. Я міг би також стояти біля вікна палаццо, нишком визираючи з-за важкої оксамитової портьєри кольору зеленого моху на гондолу, в якій пливе чарівна пані. Я таємно кохаю її, і вона, можливо, кохає мене.

Уявляти мені так само подобалося, як читати книжки, і ніколи не набридало.

Пані Афродита?

Пані Афродита була моєю вчителькою. Також вона була дружиною іншого міського лікаря і знала обох моїх батьків. Іноді я бачив, як між лекціями вони спілкувались у коридорі з мамою або татом, коли він приходив до школи в справах. Вона була неймовірно вродлива, мені здавалося, найврод-ливіша жінка з усіх мною бачених, і я був закоханий у неї до глибини душі. Коли вона всміхалася до мене або хвалила, що бувало доволі часто, я майже непритомнів і оговтувався лише за деякий час. Під час навчання я не зводив з неї очей, а поза школою постійно думав про неї.

Вони жили в хаті з великим садом, оточеним залізною огорожею, на березі Наталки біля мосту, поблизу центру міста, і я, одержимий жагою побачити її після школи, у неділю або на свята іноді приходив і стояв на мосту, спершись на поруччя, прикипівши очима до саду, сподіваючись, що вона вийде й гулятиме з собакою або своєю донькою-підліткою і я її побачу. Таке ставалося вряди-годи, і я дозволяв своїй свідомості просякнути образами того, як вона рухається і щось робить. Коли вона заходила в дім, я, втихомирений, повертався додому.

Одного дня, здається, посеред тижня, після школи, коли я стояв на мосту обличчям до її хати й палко благав, щоб вона вийшла, відчув, як дві м’які долоні прикрили мої очі ззаду, і мелодійний голос запитав: «Здогадайся хто?»

Я не впізнав її голосу й навіть не усвідомив, що голос жіночий, але інстинктивно відчув, що то вона, і, злякавшись, закляк, не в змозі вимовити ані слова.

Сміючись і допомагаючи мені обернутися, пані Афродита сказала, що то вона, моя вчителька, і додала, що здивована, що я її не впізнав.

А потім, оскільки я й далі стояв безмовний, вона взяла в долоні мою голову, і, відхиливши її назад, схилилась, і подивилася мені просто в очі. Зблизька її очі скидалися на два велетенські діаманти, які виблискували з-під довгих вій.

Вона сказала, що в мене чудові очі, такі, як у тата, а потім нахилилася ще трохи й поцілувала їх.

Я не пам’ятаю, що було далі, але ми ніколи не згадували про цей випадок, наче він цілковито стерся з пам’яті, і наші стосунки лишилися такими ж, як і завжди, що мене влаштовувало.

Тета Еда і вуйко Ґенко?

Тета Еда (Едита) і вуйко Ґенко (Евген) були мамині кузени, тож насправді вони мені не були тетою і вуйком, але ми їх так звали. Тета Еда жила в центрі міста неподалік від головної площі, на третьому поверсі, у помешканні з просторими високими кімнатами з грубами, обкладеними кахлем, вищими та кращими за бабині, а одна з кімнат мала балкон. Щоб туди дістатися, я мусив видертися в темряві смердючими рипливими сходами. Ті сходи я ненавидів, але любив бувати у тети, по-перше, через балкон, де було приємно стояти й споглядати вулицю під ногами, а ще тому, що там мене частували цукерками, а взимку — великими кисло-солодкими яблуками з грубою золотавою шкіркою, що звалися ренетами і які викладали по краях груб, щоб вони краще дозріли.

Тета Еда жила з двома служницями, але її брат Ґенко, який так ніколи й не одружився, чомусь часто в неї ночував, попри те, що мав власне помешкання в поліційному управлінні, де працював. Він мав високий чин, але чогось зрідка вдягав однострій і зазвичай ходив у цивільному.

Тета Еда була заміжня, і її з чоловіком арештували росіяни й з багатьма іншими людьми кинули до в’язниці в сусідньому місті. Це сталося незадовго перед тим, як росіян прогнали німці. Один за одним людей забирали на допити, і вони вже не поверталися. Ніхто не знав, що з ними сталося, але припускали, що їх або стратили, або відправили до російських таборів. Чоловік тети Еди був одним з тих, хто не повернувся.

Одного дня, очікуючи на допит, тета Еда знайшла шматок пальця з нігтем у зупі чи гуляші, який дали в’язням. Зазвичай їх годували погано, але час від часу в страві з’являлося м’ясо, і всі нетерпляче його очікували. Скидалося на те, що страви готували з плоті вбитих людей.

За кілька днів по тому росіяни втекли і німці захопили місто, що врятувало тету від загибелі. Тіло її чоловіка пізніше знайшли в спільній могилі. Воно було неушкоджене, але іншим тілам бракувало кінцівок. Росіяни справді годували в’язнів людською плоттю.

Тета Еда, як і дружина лікаря, що ходила уві сні, була похмура й бліда, і я приписував це тому факту, що їй довелося їсти людське м’ясо. Хоч я полюбляв її відвідувати, але до смерті боявся, що вона мене торкнеться. Вона їла людське м’ясо і заразилася хворобою, яку я не хотів підчепити.

Під час польської окупації вуйко Ґенко був у підпіллі, брав участь в антиурядових заходах, сидів у в’язниці, і його катували в різний спосіб. Казали, що змушували його пити гноївку. А ще били планкою з цвяхом на кінці, пробили йому череп і пошкодили мозок. На потилиці він мав чималу, подібну на м’яз ґулю і ходив, схиливши голову вперед і повернувши її набік, як бик, що атакує. Він також міг раптово спалахнути незрозумілим гнівом, і позаочі його кликали нарваним. Казали, що то були наслідки тортур, яких він зазнав.

Порожні хати?

Коли було йти містом, тут і там можна було помітити порожні хати. Вони належали юдеям, і в них поки ніхто не оселився.

Нам теж таку пропонували як компенсацію за наше житло, але тато відмовився. Я проминав її, коли йшов коротким шляхом до школи, і радів, що ми там не живемо. То була стара й занедбана хатина, до того ж вона належала іншим. Я не міг уявити її нашою домівкою. Жити в баби було гарно, а ще ми мали чудовий власний дім, куди одного дня мали переїхати.

Заходити в ті хати заборонялося, але деякі хлопці з класу вдиралися туди й вихвалялися цим, тож якось ми з Аскольдом вирішили й собі спробувати. Неподалік від бабиної хати на березі Вечора стояв такий дім, і ми вирішили залізти туди.

Вхід до хати був з вулиці, яка йшла з іншого боку, тож, щоб нас не помітили, ми пішли до неї зі сторони струмка, перейшовши його вбрід. Позаду хати була засклена веранда із незамкненими дверима. Двері з веранди до самої хати теж були відчинені, і ми зайшли всередину, нічого не зламавши.

Кімнати були порожні, без жодних меблів, і повітря всередині було задушне, бо хата тривалий час стояла зачинена. На підлозі лежали клубки пилу, розкидано було речі — одяг, папір, кухонний посуд і серед цього — одна з тих чорних шкіряних коробочок із пергаментом всередині з написом давньогебрейською і ремінцями, яку юдеї прив’язують до голови під час молитви. В одній з кімнат ми знайшли дерев’яну коробку з маленькими, охайно складеними квадратними скляними пластинами. Коли ми їх витягли, побачили, що то світлини людей зі східною зовнішністю — китайців чи японців — поодиноких і парами, але переважно родини, які стояли щільними групами й дивилися в камеру, наче величезні рої бджіл, що знайшли собі місце. Ми так і не змогли пояснити один одному, навіщо вони були там.

Хата смерділа, як ліжко хворого, і загалом лякала, тож ми вирішили відразу її полишити. Я хотів було прихопити із собою коробку зі світлинами, але передумав. Взяти її додому означало, що ця хата стане частиною мого життя.

Ми вийшли так само, як увійшли, але не перетинали струмок, а пройшли повз хату на вулицю. За кілька хат був пустир, і на ньому двоє чоловіків розбирали тушу величезного вола чи корови, що лежала на землі. Вони ходили доовкола неї, наче доовкола великого вогнища, боячись, що спечуться.

Калмики?

Два фронти так сильно розтягли німців, що вони набирали до війська представників різних народів, підвладних росіянам. Якийсь час у нашому місті, щоб пильнувати лад, квартирувався загін калмиків. Я пам’ятаю, як вони йшли центральною вулицею і співали російською про широкі лани, якими скаче «наша» кавалерія, де «наша», вочевидь, замінила початкове «червона». Дивно, але більшість з них були біляві з червоними розкосими очима.

Того року на Святвечір двоє місцевих молодиків із сусіднього села разом із дівчиною, яких силоміць погнали на роботу в Німеччину, прибули потягом на свята й ішли додому, намагаючись встигнути на обрядову вечерю. Їх перепинив вояк-калмик, і коли чоловіки спробували захистити дівчину від зґвалтування, калмик заколов хлопців багнетом. Дівчину зрештою він відпустив, і та повідомила про те, що сталося, поліції.

Сталося це пізно ввечері, у темряві, на заміській дорозі, і дівчина не змогла впізнати кривдника. Хлопці були з іншого села, і вона їх не знала. Вони познайомилися по дорозі за межами міста. Їхні тіла забрали до трупарні при цвинтарі, і вони лишалися там кілька діб, доки не встановили їхні особи.

Новина миттєво поширилася містом, і люди приходили до трупарні, щоб подивитися на тіла.

Ми з Аскольдом теж почули про це й вирішили відвідати трупарню. Уночі насипало снігу, і стежку від воріт цвинтаря до трупарні ще не розчистили. Ми борсалися, йдучи нею, тонучи в глибокому снігу або потрапляючи в сліди тих, хто приходив раніше. Наближаючись щокроку до будівлі, я відчував, що моє серце калатає дедалі дужче, але не міг зупинитися. Спокуса побачити, що там усередині, виявилася сильнішою за страх.

Трупарні ніхто не охороняв, і ми ввійшли всередину, причинивши за собою двері.

Окрім двох тіл, у приміщенні не було нічого. Чоловіки витягнулись горілиць на двох суміжних столах, простоволосі, але в товстих пальтах, із заплющеними очима і складеними вздовж тіл руками. Були вони подібні до себе, наче брати, із повними обличчями та густим прямим волоссям піщаного кольору, зачесаним назад. Їхні губи були стиснуті, щоки надуті, наче вони набрали до рота води та силкувалися її втримати, але здавалося, що насправді вони стримували тишу. Скидалося на те, що набралося її у ротах багато, їх обох закололи в живіт або в бік, але не було видно, куди саме. Рани приховували пальта. Однак один з чоловіків мав на додачу глибокий поріз збоку на шиї під щелепою. Кров там застигла і почорніла, наче сургуч, що затикає дірку.

Дивно, але острах, який я відчував, тепер минув. Видовище здавалося звичним, ніби засніжений краєвид, побачений перед тим, як я увійшов, і в цій картині не було нічого страшного. Я спокійно споглядав тіла, роздивляючись і запам’ятовуючи дрібниці, наче записував на папері. За деякий час я зрозумів, що побачив усе, що мав побачити, і залишатися тут довше немає сенсу. Я очікував, що побачу щось неймовірне, але з’ясував, що нічого такого там не було. Настав час іти. Я повернувся до Аскольда і побачив, що він має подібний вид. Ми ще кілька секунд постояли, а потім повернулись і вийшли надвір.

Кілька чоловіків продиралися стежкою до трупарні, подоланою нами раніше, і ми дали їм пройти.

Світлина?

Існувала світлина з нами чотирма, татом, мамою, Норою і мною, знята паном Атраментом, здається, у березні того року. На світлині ми сидимо на нашій канапі в ногах великого ліжка, позаду, високо на стіні над узголів’ям, — тризуб на щиті. На світлині він різних відтінків сірого, та насправді був золотий і блакитний.

Тато сидить на канапі ліворуч, його правий лікоть лежить на бильці, ноги схрещені, а високий чобіт на правій, горішній, відбиває смужку білого світла, яка потрапляє крізь вікно навпроти. Нора біля нього, утислася між ним і мамою, злегка повернувшись до мене. Мама сидить прямо, щільно стиснувши коліна, лівою рукою пригортає мене, а я сиджу частково в неї на колінах, а частково — на бильці канапи, притиснувши до грудей велику книжку. На світлині не видно її назви, але то стислий переказ для дітей «Іліади» й «Одіссеї», яким я тоді захоплювався. Вираз облич у всіх спокійний, але на моєму ось-ось заграє усмішка.

Це була остання світлина з нами всіма разом.

Тато пішов до війська?

Пізніше того року тато пішов до війська воювати на боці німців проти росіян.

Про це говорилося довгий час, і нарешті день настав. Тато мав їхати опівнічним потягом, туди, де збиралися рекрути. Він ліг біля мене в ліжко, коли я збирався засинати, і розповідав, що робитиме.

Саме перед війною росіяни вбили мільйони наших краян, і ми маємо зробити так, щоб це не повторилося. Як офіцеру, йому також було важливо підвищити свою військову компетенцію, щоб у майбутньому краще керувати іншими під час воєнних дій проти ворога. Тому німецька підготовка стане йому в пригоді.

Я мав гарно поводитися, слухатися мами, бути здоровим і сильним, наполегливим у навчанні й писати йому про те, що роблю. Він повсякчас думатиме про нас трьох, писатиме мені у відповідь листи, і коли війна завершиться, він повернеться, і все буде, як раніше.

Сказавши це, він лежав нерухомо, і я заснув під звук його дихання, відчуваючи, як тепло його тіла плине в моє.

Коли я прокинувся вранці, його вже не було, але здавалося, що все гаразд. Усе буде, як тоді в моєму дитинстві, коли він улітку їздив на військові навчання. Він пішов до війська захищати нашу країну, бо то був його обов’язок, а потім повернеться й усе мені розповість. Я мав свої книжки, школу, друзів, маму, сестру та бабу і чекав на його повернення.

Куди його відправили?

Спочатку він потрапив до вишкільного табору, де навчалися всі — офіцери та звичайні вояки, — а потім до офіцерської школи, щоб відповідати стандартам німецької армії.

Перший табір був розташований у лісі, де, судячи зі знімків, росли високі стрункі сосни, і він писав, що навчання було дуже важке. Вони щоранку прокидалися о п’ятій, і він повертався ввечері у наскрізь просяклій потом сорочці, так що доводилося її викручувати.

Наприкінці цієї підготовки він приїхав додому в коротку відпустку, із запалими щоками, але зовні міцний, у військовій шапці, в однострої німецького піхотинця й у важких, підбитих цвяхами військових черевиках, зі штанами, запханими у вовняні шкарпетки, та з болтовою гвинтівкою на плечі. Він проспав цілу добу, не прокидаючись, а потім повільно відтанув до звичного стану. Він привіз нам цукерки, перетерту сушену садовину у формі маленьких жувальних кубиків та інші схожі речі, які купив у військовій крамниці, але цього разу, коли він поїхав, стало важче, ніж коли він їхав уперше. Його так довго не було, він лишився з нами тільки на декілька днів і знову поїхав на бозна-скільки.

Офіцерський вишкіл?

Одразу після цього він пішов на офіцерський вишкіл в іншому таборі, далі на захід. Це також було в сосновому лісі, але дерева там були вже геть інші: товстіші й де-не-де покручені, а гілки нагорі зросталися жмутком, утворюючи дах. Сосни в першому таборі були стрункі та скидалися на ялиці. Ґрунт був піщаний. Він надіслав нам світлину, на якій лежав на боці, дивлячись в об’єктив, на клаптику білого піску серед невисокої рідкої трави, із соснами над ним на невеликому схилі, верхів’я яких скидалися на пласкі чорні парасольки. Там було теж важко тренуватися, але він уже загартувався, тож йому було не так трудно, як раніше.

Цього разу він приїхав у довшу відпустку. Високий у високому офіцерському кашкеті з лискучим чорним дашком і срібним черепом на чорній смужці, що оперізувала кашкет, у довгій шинелі з широкими вилогами, у високих чорних чоботах і з пістолетом у кобурі на ремені. Череп нагадував зловісну срібну троянду. Пістолет був більший за той, який він мав перед війною, із довгим дулом і шорстким руків’ям, заважкий для мене, щоб тримати однією рукою й націлюватись. Запхнутий у кобуру на ремені, він здавався набряклим, як звихнена рука у шкіряній рукавичці. Ліворуч на комірці його кітеля на чорному прямокутнику виднілися три срібні зірки, а праворуч — срібний лев, що стояв на задніх лапах, задерши передні.

Тепер він привіз навіть кращі речі: шоколад, мандарини, а також кілька пляшок французького вина.

Були ще відпустки?

Здається, він приїздив у відпустку ще раз перед тим, як його відправили на фронт, але я мало пам’ятаю про той випадок. Мабуть, усе було, як і під час попередніх відвідин, і новизна вивітрилася.

І світлини?

Крім знімків із двох вишкільних таборів, були й інші, де він стоїть у центрі групи вояків з його сотні, в польовій шапці з вухами по боках і довгим дашком, у короткому кітелі, галіфе й високих чоботях, на грудях висить бінокль, у кобурі пістолет, деякі вояки стоять з пістолет-кулеметами, подібними на довгі пістолети, що звисають через груди на ремінцях; де він сидить на пасажирському сидінні одного з тих авто, подібних на човни, на яких я бачив німців на початку війни, однак в цієї машини лобове скло не складене, а за кермом — водій, його ординарець, й обидва повернули голови ліворуч до об’єктива; де він сидить верхи в шапці й навушниках, у довгій теплій шинелі та важких чоботях, на засніженому тлі з чорною смугою лісу позаду. Остання була з операції його підрозділу, коли вони полювали на російських партизанів на північному заході країни.

І листи?

Він писав усім трьом — Норі й мені особисто, а мамі окремо, для нас всіх, до того ж часто й майже регулярно, швидко відповідаючи на наші листи. Його були доволі довгі, часом на двох чи й більше сторінках, помережених охайними рядками, дивовижно дрібним і стислим, але досконало розбірливим почерком, з описом його справ і відгуком на ті теми, які ми порушували. Мама часто скаржилася, що я неслухняний, тож він робив мені зауваження, але з його слів ставало зрозуміло, що сам він не вважає мою поведінку чимось неприпустимим для хлопця мого віку. Я мушу просто трохи вгамуватись і намагатись не дратувати маму.

Мені подобалося, що він має ординарця і той йому відданий, і що вояки з його сотні приходять до нього по особисті поради, і що його хвалять начальники. Кінь на описаній вище світлині був гнідий, і він його так і звав — Гнідим, бо отримав його лише на кілька місяців. Мене розчарувало, що він не сам водив авто, але так мало бути: офіцери турбувалися важливішими питаннями, а не тим, щоб авто їхало в потрібному напрямку.

Коли потеплішало, їх відправили на Східний фронт протидіяти росіянам. Тоді його листи стали надходити рідше, й оскільки мамине здоров’я значно погіршилося, те, що він писав би мамі, тепер адресував бабі.

Фільм?

Якось мама взяла нас із Норою подивитися фільм про німецькі колонії в Африці, який показували в міському будинку культури. Я раніше ніколи не бував у кіно, й Африка видавалася мені захопливою, тож я попросив маму повести мене на ту кінокартину. Мама погодилась і вирішила взяти й Нору. Тато тоді вже був у війську.

Фільм був німецький, озвучений цією мовою і без субтитрів. Я не дуже розумів, що відбувається на екрані, але просто не міг відвести очей. Посеред показу я відчув гостру потребу попісяти, але, не бажаючи проґавити ні секунди, залишився сидіти та зрештою намочив штани. Однак це мене не надто вразило, і я додивився до кінця, вбираючи кожен кадр, як сухий пісок всмоктує краплі пролитої води. Непролазні джунглі, темні, як ніч, велетенські дерева, мавпи, що гойдаються на ліанах, халупи з тонких паличок під солом’яними стріхами, майже голі люди з чорною лискучою шкірою, коротке, дрібно кручене волосся, розм’яклі риси облич, ніби хліб, що розмокнув у воді, жінки з оголеними конічними грудьми, чоловіки з великими луками, вузькими загостреними щитами й списами, а деякі дорослі поруч із високими білявими чоловіками виглядаючи малими на зріст, ніби діти… Який неймовірний світ! Із цим не зрівняються навіть найбарвистіші мої оповідання.

Я повернувся додому, сп’янілий від побаченого, марив цим усю ніч, а наступного дня, коли прокинувся, почав докучати мамі, щоб вона повела мене на той фільм ще раз. Показ був у суботу, а наступний — в неділю.

Як із цирком і карликовим слоненям кілька років тому, після короткого вагання вона зглянулася наді мною, і ми знову пішли в кіно. Нора відмовилася від запрошення. Вона мала своє піаніно і подруг.

Я насолоджувався фільмом так само, як і напередодні, коли не більше, але посеред показу мамі стало зле, і вона вирішила піти. Я розривався між бажанням залишитись і потребою піти, але зрештою вибір зробили за мене. Мама знепритомніла у фойє, і її забрала до лікарні карета швидкої, а мене відправили додому.

Операція?

Мама повернулася з лікарні наступного дня, але їй не покращало, і вона не пішла на роботу, бо щодня почувалася дедалі гірше і за кілька тижнів знову потрапила до лікарні, де їй зробили операцію.

Операція була складною, мама залишалась у лікарні майже місяць і, коли повернулася, відразу лягла в ліжко.

Моє ліжко винесли з кімнати, де я спав, і поставили у вітальні, а інше, вузьке й високе, як у лікарні, занесли й встановили на місці мого, і відтоді мама лежала на ньому.

Вона майже не підводилася, а коли все ж вставала, ходила, тримаючись за щось і соваючи ногами, і невдовзі знову поверталася до ліжка. Коли вона підводилася, ніколи не вдягала звичного одягу, лише запинала халат і встромляла ноги в капці, бо так було легше.

Їла вона дуже мало і втрачала вагу, щодня стаючи дедалі блідішою. Натоді вже настало літо, погода теплішала, і здавалося, що її хвороба й блідість, посилюючись паралельно з підвищенням температури, були частиною літа.

Який вона мала вигляд?

Спочатку вона ставала блідішою, але згодом почала жовтіти, наче старий папір. Вона скидалася на єгипетську мумію, одну з тих, світлини яких я бачив у книжках. Її руки та ноги стали тонкими патиками зі схожими на пухлини ґулями на місці суглобів. Шия була жмутком сухожиль, запханим у велику посудину черепа, що нагадував перевернутий казанок, порожній всередині. Волосся стало прямим, і його кінчики стирчали, ніби потерта солома. Воно втратило блиск і позлипалося, бо вона не мила голову. Ніс її вигнувся, ніби дзьоб хижого птаха. Вилиці, здавалося, полізли вгору до очей, наче намагаючись зайняти їхнє місце. Очі ж випиналися під повіками, ніби вилиці справді їх випхали на поверхню. Вони були величезні.

Вони скидалися на кінці кісток, встромлені в очні ями, що стирчали назовні. Здавалося, що вони набрали ваги, в той час як решта тіла її втратила. Зуби її теж, здавалося, побільшали, чи, може, їх стало більше в роті. Часом, коли вона відкривала рот, здавалося, що він повен зубів, наче хтось закинув туди жменю їх і там залишив. Іноді здавалося, що всі вони перемішані. А іноді — що вона всміхається, коли відкриває рота, щоби щось сказати, тому що зубів було так багато і вони були такі великі. А ще через усі ці зміни часом видавалося, ніби вона помолодшала. Тоді вона скидалася на п’ятого члена нашої родини — власну доньку, молодшу за нас із Норою.

Кімната?

Кімната смерділа, як юдейська хата, куди ми з Аскольдом залізли, або навіть гірше — як рот людини, що не чистила зранку зуби або в якої завжди тхне з рота. Причинами смороду було її тіло й не завжди повністю випорожнений нічний горщик. Щоб перебувати в кімнаті, доводилося відчиняти вікно.

Як вона їла?

Як я зазначав, вона їла мало, тож намагалися знайти щось, що їй смакувало б. Були це речі, які було дуже важко дістати: помаранчі, виноград, кавун і навіть вино. Пригадую пляшку французького рожевого ігристого вина, яке, гадаю, спромігся вислати тато. Але вона їх ледь торкалася і відкладала, кажучи, що з’їсть пізніше, чого ніколи не робила. Вона ковтнула лише кілька ковтків того французького вина, і трішки рідини витекло з куточка її вуст, залишивши слід, схожий на бліду смужку сирого м’яса, таку тонку, аж прозору, і ледь-ледь пожовану.

Коли я був із нею, вона часами намагалася змусити мене з’їсти залишене, від чого мені ставало недобре. Пам’ятаю скибку кавуна, темно-зелену назовні, з тонким кільцем білого ближче до середини, а ще ближче — з великим шматом рожевого, що поступово червонішав, набуваючи вкінці гарячо-червоної, як жар, барви. Вона кілька разів відкусила з нього й залишила решту на тарілці на столі біля ліжка, попросивши мене доїсти. Я неохоче й обережно взяв і відкусив шматочок, але м’якуш був слизький, наче в слині, і я ледь не виблював, поки намагався проковтнути.

Вона побачила це, поглянула на мене своїми очима, що виглядали як кінці кісток, що стирчали з очних ям, і, роззявивши повнозубого рота, закричала, що я поганий син, бо гидую їсти після неї.

Я проковтнув те, що було в роті, і якось присилував себе не зригнути.

Вона кричала?

Коли вона не спала, то зазвичай просто лежала нерухомо, витягнувшись під простирадлом, і дивилася перед собою невидющими очима, не маючи сил поворухнутися, але іноді, в нападі відчаю, сідала й верещала скрипучим голосом, що ми погано поводимося з нею, думаючи, що вона ось-ось помре, але вона не помре, а одужає і тоді відплатить нам за те, що ми були такі недобрі. Вона набереться сил, кине нас і поїде в мандри до прекрасних далеких країн, що їх не мала нагоди побачити, і ніколи до нас не повернеться.

Ти їй читав?

Іноді, коли вона просила, а іноді — за власним бажанням, я читав для неї, сидячи в кріслі біля ліжка, прочинивши вікно, щоб у кімнаті не смерділо.

Зрідка вона казала слово чи два, коментуючи почуте, але зазвичай просто лежала нерухомо, витягнувшись під простирадлом, з головою загрузлою в подушку, дивлячись перед себе і слухаючи. Часто невдовзі вона засинала, і тоді я йшов. Але часом траплялося так, що я читав далі, навіть знаючи, що вона вже не чує. Чомусь мені це подобалося.

Я намагався читати їй деякі зі своїх улюблених книжок: «Робінзона Крузо», «Дітей капітана Ґранта», «Мандри Гуллівера», «Книгуджунглів», «Тома Сойєра», «Гекльберрі Фінна» і стислі дитячі версії «Іліади» й «Одіссеї» — але вони їй не подобалися. «Робінзон Крузо» та «Діти капітана Ґранта» оповідали про людей, що застрягли на безлюдному острові. «Мандри Гуллівера» були дивні: там описано старезних невмирущих людей, що нагадувало їй її саму. «Книга джунглів» оповідала про хлопця, який втратив батьків і якого виростили дикі звірі, чого, як мама сподівалася, не станеться зі мною. У «Томі Сойєрі» та «Гекльберрі Фінні» йшлося про неслухняних хлопчаків, яким іноді бував і я. «Іліада» розповідала про війну, яка тепер була в нас, а «Одіссея» — про чоловіка, який дуже довго повертався з війни, чого, вона сподівалася, не станеться з нашим татом. Вона любила невеличкий уривок з «Книги джунглів» про занедбаний палац магараджі, і я іноді читав їй цей уривок. Розповідь про буйні джунглі якось додавала їй сили. Але найбільше їй подобалася книжка Свена Гедіна «Крізь пустині Азії», яку я й сам постійно перечитував, взявши два томи з бібліотеки й затримавши їх, наче вони мені належали. Наприкінці я читав лише звідти. Ті томи привернули мою увагу, бо автор був швед і це нагадувало мені «Акселеву печеру».

Їй подобалися всі описи мандрів у книжці, але зрештою ми зосередилися на частині, яку вона любила найбільше, — розділі про ріку Тарим, де розповідалося, як експедиція подорожувала човнами звивистим руслом Тариму крізь різноманітні краєвиди: від непролазних тополевих лісів і очеретяних хащ заввишки кілька метрів до засушливих пустель. Дослідники зупинялись у містах і таборах, зустрічали цікавих людей і нарешті дістались таємничого озера Лобнор.

Ти вчився шити?

Кілька разів мама давала мені лекції про шиття, щоб я міг полагодити собі одяг, коли її не буде, наприклад, пришити ґудзик, зацерувати шкарпетку або зашити дірку.

Я приносив усе необхідне, сідав у крісло поруч із ліжком, де завжди читав їй, і робив так, як вона наказувала.

Коли йдеться про ґудзики, треба пройняти голку з ниткою крізь чотири дірки ґудзика якомога ближче однакову кількість разів, обкрутити нитку навколо нитки між ґудзиком і тканиною, щоб та нагадувала мотузку, простромити голку в інший бік тканини, а потім ще кілька разів там, де нитка зібралася, щоб вона лишалася на місці.

Коли церуєш, треба проймати голкою тканину через дірку, туди-сюди в одному напрямку, аби утворилися щільні паралельні лінії, що тягнуться через дірку, а потім — пройняти через, з-під і поверх тих паралельних ліній ниткою, наче тчеш килим.

Щоб зашити дірку, треба робити це із внутрішнього боку одежини, кидаючи щільні стіжки та залишаючи якомога менший шов, а потім — розрівняти його, побивши чимсь важким.

Ми повторили кожне завдання кілька разів, і врешті-решт я навчився доволі вправно шити.

Наталка?

Тоді щодня стояла неймовірна погода — безхмаре небо й пекуче сонце, і я збавляв кожну вільну хвилинку з друзями на Наталці.

Неподалік від того місця на річці, де ми купалися, був покинутий водяний млин із впускним загаченим при вході каналом для води, що обертала колесо. Однак вихід лишався відкритим, тож там утворився вузький ставочок з нетечею вздовж берега та значно ширшою і доволі глибокою ділянкою біля колеса.

Вода там була зеленувато-жовта, як моторна олива, і повна водоростей, і в ній водилися величезні в’юни, яких ми називали мнюхами, що спокійно собі плавали, не турбуючись присутністю будь-кого на березі.

Ми іноді приходили туди, щоб спробувати їх упіймати, але це було надзвичайно складно. Думаю, мабуть, за весь час нам пощастило зробити це лише двічі чи тричі. Риби ті були надто слизькі, щоб їх втримати, і зашвидкі та затонкі, щоб влучити списом. Мені так і не вдалося спіймати жодного.

Чужий хлопець?

Як я казав, ми — всі друзі, що збиралися на Наталці, — ходили зграйкою, але одного дня чужий хлопець, високий, із білим худорлявим тілом, який, як я припустив, товаришував з кимось із наших, з’явився серед нас. Зі слів незнайомця стало зрозуміло, що він із сусіднього села. Якось ми вирішили піти ловити в’юнів, і він пішов з нами.

Кілька з нас стрибнули у воду й почали нишпорити руками вздовж берега, але нічого не впіймали. Тоді хлопець сказав, що слід пірнати вглибину, бо в’юни люблять там стояти. Він сказав, що знає це добре, бо робив так безліч разів, і зараз нам покаже.

Ми вирішили поспостерігати, а він стрибнув у воду вперед головою, витягнувши руки, і пірнув так глибоко, що не було видно ані сліду його тіла. Ми терпляче чекали, доки він вирине, але час минав, а він не показувався. Спочатку ми думали, що, як вправний рибалка, він може довго лишатися під водою, але хвилини тягнулися, а він не виринав. Потім хтось сказав, що бачив, як трохи раніше з води йшли бульки, і що це, ймовірно, повітря вийшло тоді з легень хлопця і він утопився.

Ми почали сперечатися, чи то правда, та врешті-решт усвідомили, що минуло забагато часу, щоб хлопець вижив, і тоді всіх охопила паніка, бо ніхто не знав, що робити. Хтось запропонував пірнути та спробувати витягти тіло, але інші сказали, що то надто небезпечно і ми мусимо покликати дорослих. Сумнівів уже не лишалося, що хлопець утопився.

Тоді ми з Аскольдом побігли до електростанції й розповіли його батькові, що сталося, він повернувся з кількома робітниками, і ті витягли тіло з води.

Спочатку його тримали за ноги і добряче трясли, аж з рота рясним потоком ринула вода, а тоді тіло поклали на землю, спробували зробити штучне дихання рот у рот, натискали на груди, але хлопець не опритомнів.

Його, випростаного, довгого й блідого, залишили лежати горілиць. Його біле тіло було вимазане де-не-де чорним багном, і обличчя було байдуже, наче йому було нудно, а ледь помітний холодний блиск просвічувався крізь щілинку між віями.

Виявилося, що жоден не знав, хто він. Він ні з ким не приходив і, вочевидь, пристав до нас, побачивши, як ми пустуємо у воді. Не знаю, що було з ним далі й ким він зрештою виявився.

Вечір?

Кішка сусідів окотилася, і вони хотіли позбутися кількох кошенят. Двох роздали, а п’ять лишилися нікому не потрібні. Вони шукали, хто погодиться їх утопити, але охочих не знайшлося.

Я почув про це і зголосився. То був мій шанс! Бути чоловіком — значить бути твердим, і мені випала нагода довести собі й іншим, що я такий.

Мені віддали кошенят у коробці, і я поніс їх до пішохідного містка через Вечір неподалік від бабиної хати. Був полудень, але довкола — ані душі. Ми жили майже на околиці міста.

Я дійшов до середини містка й зіпер коробку на поруччя. Кошенята повзали в сіні на дні коробки — чорні, із чорними й білими плямами та сірі. Їхні очі досі не розплющилися, і вони хиталися на кволих ніжках, повсякчас переверталися, не в змозі тримати голову, ніби старі люди, і жалібно й благально пискотіли.

Коли я на них поглянув, мене раптом охопила неймовірна ненависть до цих істот, таких малих і кволих, що пищать так жалібно. Я схопив одне за хвіст, кілька разів розкрутив у повітрі та жбурнув у воду.

Течія там була ледь помітна, а плесо гладеньке, кошеня пробило його, якусь мить лишалося на поверхні, а потім пішло на дно. Утворене на воді коло розійшлося, дедалі маліючи, і за кілька секунд від нього не залишилося ані сліду.

Я вчинив так само ще з двома, одне з них вистромило голівку над водою на кілька секунд перед тим, як потонути, а двох інших я просто вхопив у жменю й кинув якнайдалі, сильно при цьому стиснувши кожного, наче бажаючи завдати їм якнайдужчого болю, а може, скоїти щось гірше. Їхні тільця були гарячими, особливо знизу, під черевцями, і тепло лишилося на моїх пальцях, мов м’який кал. Почуття було огидне, і мені захотілося негайно вимити руки.

Мені не дали вказівок щодо коробки, і я спочатку думав узяти її додому, але тепер хотів позбутися її якнайшвидше, тож кинув її в річку і побіг з містка, сподіваючись чимось себе зайняти, щоб забути про вчинене.

Німці відступали?

Росіяни на Східному фронті швидко просувалися вперед, а німецьке військо відступало.

День у день колони вояків на танках, транспортерах, вантажівках, авто, возах, мотоциклетах, роверах, конях або пішки тягнулися вузьким двосмуговим шляхом на захід нескінченним потоком повільної лави, що проходив повз місто.

Ми з Аскольдом годинами стояли в натовпі дітей і дорослих, спостерігаючи за рухом, наче дивилися наживо тривимірне кіно, що крутили для нас. Пил з-під гусениць і коліс здіймався над дорожнім гравієм, курився й осідав обабіч. Листя й плоди на деревах у садках біля дороги побіліли, наче вкрилися борошном. Час від часу ми кашляли, бо від пилу драло в горлі, і спльовували піщану брунатну слину, і коли я глипав на Аскольда з-під притрушених пилюкою вій, бачив, що його вії теж були білі, як в альбіноса. Чомусь пил на волоссі, шкірі й одязі був не такий помітний. Дорогою додому ми роздягалися, ретельно витрушували одяг і милися в річці.

Тут і там було видно спроби замаскувати транспорт гіллям, але його зазвичай бракувало і воно ледь чи могло стати прикриттям. До того ж такий транспорт був у потоці інших машин, більшість з яких не було замасковано, тож спроби зробити техніку непомітною виглядали смішно навіть для хлопця мого віку.

Я був захоплений розмаїттям транспортних засобів, одностроїв і зброї. Були там танки, деякі — величезні, інші — менші, далі їхало щось подібне на довге поєднання танка й вантажівки — із колесами попереду й гусеницями позаду, з відкритою платформою за кабіною водія, де сиділи вояки. Деякі з тих машин мали попереду велику гармату, інші тягли гармату на колесах за собою. Потім були вантажівки, що везли вояків, а іноді й тягли за собою гармату; пасажирські автомобілі без верху, деякі подібні на човни, інші ж скидалися на звичайні машини; мотоциклети з причепами й без; вози, запряжені кіньми, безсумнівно, відібрані в місцевого населення, але тепер їх підганяли німецькі вояки. Коні, якими їхали, мабуть, були військові, бо мали сідла. А більшість роверів були пофарбовані в оливково-зелений колір, отже, теж, напевно, були військові.

Значна більшість вояків була в стандартних німецьких одностроях, хоча було там також багато вдягнених у плямисті камуфляжі. Спека стояла страшенна, тож дехто з вояків скинув кітелі й ішов у самих розстебнутих на грудях сорочках із засуканими рукавами. Але були й загони в сіро-синіх одностроях, а також у чисто-чорних. Оці мені подобалися найбільше, бо мали найзавзятіший вигляд. Це були танкісти, і я пам’ятаю, як вони стояли струнко, вистромившись із башти, біляві й молоді, як юні янголи зла, у своїх чорних одностроях зі сріблястими знаками розрізнення. Мені хотілося бути одним із них.

Щодо зброї, то на додаток до гармат виднілися звичайні болтові однозарядні рушниці, автомати, подібні на довгі пістолети, великі кулемети з ніжками попереду і без них, гранатомети, які німці називали Panzerfaust — кулак проти танка, — і щось подібне на вогнемети.

Потяги?

Німці відступали також потягами.

Ці були надзвичайно довгі, і часом доводилося чекати з чверть години, заки вони проїдуть. Ті потяги складалися з вантажних вагонів, у відчинених дверях яких стояли вояки, спокійно роззираючись, що чергувалися з відкритими платформами, якими перевозили гармати й різноманітний транспорт, зокрема танки. Вояки стояли поруч або сиділи всередині деяких з них, спокійно вивчаючи довкілля. Їхні обличчя, здавалося, виказували радість, що вони ідуть додому.

Потяг-шпиталь?

Одного дня на станцію заїхав потяг, що відрізнявся від інших — він складався винятково з пасажирських вагонів, і крізь вікна було видно білі поздовжні смуги, що скидалися на ліжка, які стояли одне на другім. Потяг не рухався, і де-не-де німецькі вояки, дехто з бандажем на голові, плечах, грудях або руках, витикалися з вікон, щоб купити в місцевих жінок садовину та ягоди, принесені із сусідніх сіл. То був один зі шпитальних потягів, що віз поранених вояків до Німеччини.

Деякі жінки заходили у вагони, щоб погендлювати, я й собі вирішив зазирнути, як воно там.

Був це геть інший світ, ніж надворі. Усередині вагон був повністю відкритий, з трирівневими полицями, розташованими впоперек і з вузенькими проходами між ними. Чоловіки, деякі частково в одностроях, інші в білизні, лежали на полицях, прикрившись простирадлами, дехто на спині, інші на боці, хтось сперся на лікоть, а хтось сидів. Дехто стояв або сновигав між полицями чи проходом вздовж іншого боку вагона. Усе довкола було біле — простирадла, білизна, бинти, подекуди з червоними плямами, де кров просочилася крізь марлю.

Було спекотно й задушливо, і запах ліків, змішаний із чимось нудотним, висів у повітрі. Ніхто не розмовляв, і тиша дзвеніла у вухах, наче тихе нескінченне скиглення когось, кому нестерпно боліло. Час від часу її порушували здавлені стогони з різних кутків вагона.

Зачарований, наче в полоні чогось прекрасного, я йшов проходом, позираючи довкола, і не міг відвести очей від того видовища, але раптом несподівано відчув, як від поштовху хитнуло вагон. Потяг рушив!

Вояк, що стояв поруч зі мною в однострої, повернувся до мене і сказав щось нагальне німецькою. Я розрізнив лише кілька слів: Bubi — хлопчик; steig aus — стрибай; Deutschland — Німеччина. Вочевидь, він квапив мене вискочити з потяга, бо інакше я опинюсь у Німеччині.

Тоді потяг уже почав набирати хід, і, наче одержимий, я побіг назад до дверей, крізь які ввійшов, вистрибнув у повітря і, вдарившись об землю, покотився.

Мороз пішов мені по шкірі, а волосся стало дубом на голові, коли я зупинився. Збираючись підвестися, я заклявся більше ніколи не вчиняти такого безглуздя.

Знову Вечір?

Війна проникла була в мозок і життя кожного, і ми з друзями вже не проводили багато часу на Наталці. Натомість я повернувся до свого вірного товариша Вечора і грався там сам годинами або сидів на вербі та мріяв, заколисаний неквапливою течією внизу.

Одного дня, коли я був занурений саме в це заняття, до мене долинув голос з боку бабиної хати. Мене кликали на ім’я. Високий жіночий голос настирливо розтинав повітря, як неймовірно довгий батіг, спочатку розгортаючись, потім вигинаючись граційно навсібіч, розпрямляючись, доки не витягувався на повну довжину й нарешті вистрілював із раптовим ляским призвуком тиші.

Я вже певний час чекав на щось таке і знав напевно, що воно значить, свідомо відмовляючись реагувати, вдаючи, що я десь в іншому місці й не чую, і лише коли голос урвався, повільно, наче до краю виснажений, я зліз із дерева й поплентався додому. Пішов не дорогою, а полями й задвірками, що, вихиляючись, привели мене до бабиної хати.

Позирнувши над парканом, я побачив, що вікно в кімнаті, де лежала мама, відчинене, тож заліз у двір, підійшов до вікна і крізь нього вліз у кімнату.

Мама, як завжди, лежала горілиць, витягнувшись на повний зріст під простирадлом, але тепер його натягли поверх голови так, що не було видно навіть розхристаного на подушці волосся.

Із серцем геть у горлі, я, здається навшпиньках, підійшов до ліжка, потягнув і трохи підняв простирадло, зазираючи під нього.

Її обличчя виглядало краще, ніж впродовж останніх кількох місяців — повніше і м’якше, і вираз спокою розгладив її риси. Їй уже не боліло. Ніс її, одначе, залишився тонким і загнутим, як і раніше, а очі під заплющеними повіками — опуклими й величезними. Я дивився на неї кілька секунд, а потім, вирішивши, що побачив усе, що можна, знову натягнув простирадло поверх обличчя і цього разу вже точно навшпиньках підійшов до вікна і виліз надвір.

Я переліз через паркан і знову поплентався полями й задвірками, доки не вийшов у поле за містом, виліз на великий пагорб, ліг у високу траву і почав спостерігати, як угорі наді мною на небі кудись пливуть хмари, як зовсім нещодавно плинула вода у Вечорі.

Я лежав так довго, аж доки не стало пізно, а повернувшись додому, зайшов крізь передні двері.

Баба і Стефа чекали на мене, але нічого не сказали, усвідомлюючи, що я вже знаю, що сталося.

Нора, ймовірно, плакала у своїй кімнаті.