Теплі полярні ночі

Частина третя НОЧІ

Хто була Стефа?

Стефа була мамина дальня родичка, яка приїхала допомогти за нею доглядати, коли мама повернулася з лікарні. Вона замінила двох служниць, яких відпустили, і поселилася в кімнатці поруч із кухнею, де раніше мешкали служниці.

Раніше вона жила в місті в одному помешканні з матір’ю й однорічним сином Юрчиком. Вона нещодавно розлучилася з чоловіком, і той поїхав з міста.

Хлопчик не міг жити з нами, тож його залишили з бабусею. Стефа часто заходила до них упродовж дня, проте ночувала в нас.

А тато?

Тато був на Східному фронті. Коли мамин стан погіршився, йому надіслали телеграму з проханням приїхати. У звичайній ситуації йому дозволили б, але росіяни саме перейшли в наступ, і коли мама померла, його підрозділ потрапив в оточення й ми не знали про його долю. Ми лише знали, що вони намагаються звідти вирватися.

Поминки?

Наступного дня мамине тіло вимили, вдягли й поклали на стіл у вітальні для прощання. Дві жінки, яких я не знав, прийшли допомогти бабі й Стефі. Пам’ятаю, я сидів у вітальні й спостерігав, як вони сновигають туди-сюди в кімнату, де вона лежала, то заносячи, то виносячи речі, ніколи не забуваючи причинити за собою двері.

Мама лежала в труні в довгій чорній сукні з розлогим білим коміром, подібним на велетенську ромашку навколо її шиї, із брошкою з гірського кришталю, припнутою на грудях. У мами була схожа прикраса зі справжнім діамантом, і хоча дехто хотів, щоб вона пішла в могилу з діамантовою, усе ж вирішили замінити дорогоцінну на кришталеву. Нам знадобляться гроші. На ноги їй вдягнули чорні панчохи й чорні черевики. Руки схрестили на грудях, праву поверх лівої, щоб на пальці виднілася обручка, під голову поклали білу подушку, а поруч — кілька білих лілей. Диво, як їх так швидко знайшли. Її волосся вимили й зачесали, і, як колись, воно знову стало хвилястим, а вона — спокійною, хоча й не такою, як видалася мені, коли я побачив її під простирадлом.

У вечір почали підходити люди, щоб вшанувати маму, і дехто залишався.

Подали наїдки й горілку, люди їли й пили, говорячи спочатку про маму, а потім і про інші речі. З’явилася колода карт, люди — чоловіки — почали грати, залунав сміх і гучні жарти, і це тривало далеко за північ.

Я спав у нашій кімнаті, один на великому ліжку, де колись спали тато й мама.

Похорон?

Ховали маму наступного дня опівдні.

Прийшов священик із помічником, справили коротку панахиду над тілом, і, коли труну забили, усі тричі проспівали скорботне «Вічная пам’ять».

Люди навколо плакали, але я, як не намагався, не міг. Здавалося, я загубив шлях до джерела своїх сліз. Я відчував, що вони там, але просто не міг їх знайти. Засмучений тим, що люди скажуть, нібито син не любив маму, я попросив Стефу, яка стояла поруч, ущипнути мене по-справжньому, щоб я заплакав. Але почувши це, вона голосно схлипнула, поклала руку мені на плечі, притулила до себе, і так ми стояли, доки співи не припинилися. Вона плакала, а я стояв нерухомо.

Похоронного воза, звісно, не знайшли, тож труну поклали на звичайний, запряжений одним конем. Помічник священика з хрестом ішов попереду, за ним їхав віз із труною, а потім тягнулися священик, баба, Стефа, тета Еда, вуйко Ґенко, Нора і я.

Доволі багато людей прийшли на церемонію до хати, серед них — пан Атрамент, але ще більше приєдналися, коли ми йшли містом. Оголошення про похорон замовили в друкарні місцевої газети, і його примірники висіли на телеграфних стовпах — білі прямокутнички з жирною чорною смугою по краях, усередині вгорі — хрест, а під ним текст. Я вистежував їх, поки ми йшли вулицями, і щоразу радів побачивши.

Цвинтар був на іншій околиці міста, і щоб дістатися туди, ми мусили пройти короткий відрізок тим шляхом, яким відступали німці. На щастя, німці рухалися в інший бік, тож ми просувалися без перешкод, а коли нам хтось заважав, вони швидко звільняли дорогу. На обличчях німців, які дивилися на нас, коли ми їх проминали, змішалися цікавість і сум.

Шлях до цвинтаря вів пагорбом, і зрештою ми туди дісталися. Могилу викопали поруч із похованням дідуся — маминого батька, — який помер того дня, коли я народився. На диво малий земляний горбочок гірчичного кольору лежав на краю могили. Я очікував, що той горбок буде вищим. Чомусь він нагадав мені кущ, чиє листя восени пожовкло і під ним можна знайти притулок від вітру.

Цього разу панахида над труною була значно довшою, знову тричі проспівали «Вічная пам’ять», труну опустили в могилу, священик окропив її свяченою водою, ми всі кинули туди квіти, а копачі, які повсякчас стояли окремо, очікуючи, почали кидати землю на труну. Земля грюкала об віко похмуро й глухо.

Я зазирнув у могилу, коли кидав свою квітку, і, побачивши труну, вкотре здивувався, яка ж вона маленька. Здавалося, що вона мала бути більшою.

Коли могилу закидали, зверху зробили маленький, охайно вирівняний земляний горбочок, а в головах у ґрунт тимчасово встромили простий хрест з білого дерева. Також поверх могили поклали принесений вінок і квіти, що залишилися, а потім усі розійшлися.

Твій тато?

Майже одразу, коли ми повернулися додому, двері відчинилися, і ввійшов тато в супроводі півдесятка вояків з його сотні. Вони спромоглися вирватися з оточення і кілька днів діставалися міста, коли пішки, коли транспортом. Залишки їхнього підрозділу мали зустрітись у селі біля угорської границі, і вони прямували туди. Так склалося, що дорога, якою вони йшли, проходила повз місто.

Секунду чи дві я не розумів, хто цей дивний німецький офіцер на чолі групи вояків, озброєних до зубів пістолетами, гранатами й автоматами, але потім почав впізнавати під шаром пилу й поту, що вкривали його обличчя, одну за одною риси, знайомі з дитинства, що так багато для мене значили, — сталеві скроні, тонкий прямий ніс, прямовисні щоки, карбовані уста, глибоку ямку на підборідді й, зрештою, осяйні сірі очі, що поступово прояснювалися перед усмішкою.

Я гукнув «тату!» майже одночасно з Норою, і ми вдвох підбігли до нього й обійняли. Він підняв нас обох разом, притиснув до себе і якийсь час тримав на руках.

Мені в груди тиснув автомат, що висів у нього на шиї, болісно врізавшись у ребра, та я не звертав на це уваги й хотів, щоб так тривало вічно.

Раптом я зрозумів, що плачу, і здалося, що знову все гаразд.

Цвинтар?

Тата не здивувало те, що сталося, бо він готувався до такого після телеграми й вирішив одразу провідати мамину могилу. Він шкодував, що витратив під час подорожі день на перепочинок, бо інакше встиг би на похорон. Усі ми, як і його супутники, захотіли піти з ним, але він наполіг на тому, що піде сам. Перед тим лише випив велику склянку води.

Чоловіки помилися в городі з помпи, роздягнувшись до пояса, рясно намилившись великим бруском саморобного брунатного мила, що винесла баба, і витершись рушниками, які вона дала. Тато, повернувшись, зробив це саме.

Де ви спали?

Ліжко, на якому лежала мама, винесли, тато спав сам на великому ліжку, зачинивши двері в кімнату, я — на своєму у вітальні, а чоловіки — зі мною на підлозі.

Вранці чоловіки пішли, двоє — в гори до партизанів, а четверо рушили до решти свого підрозділу, туди, куди збиралися.

Тато вирішив залишитися на кілька днів, щоб уладнати ситуацію вдома.

Нічний гість?

Тієї ночі, коли всі вкладалися, у двері постукали, і чоловік, якого я ніколи не бачив, увійшов до хати. Його впустив тато. Як виявилося, батько чекав на нього, але, судячи зі слів, якими вони обмінялися, також бачив його вперше.

Високий, заввишки з тата, він був у цивільному, в куртці, галіфе й чоботях, але з пістолетом на ремені, що визирав з-під куртки з лівого боку. Пістолет скидався не на німецький, що найчастіше можна було побачити, а на такий, що його носили мадярські офіцери — у великій кобурі з широким клапаном, що прикривав контур пістолета.

Потиснувши руки, вони подалися до кімнати, де ночував тато, і зачинили двері. Здавалося, вони пробудуть там досить довго.

Баба, Нора і Стефа лягли у себе в кімнатах, і я, натоді вже в нічній сорочці, вимкнув світло і теж вклався.

Я лежав на спині під ковдрою, розплющивши очі, вдивляючись у невиразні обриси вітальні в м’якому світлі, що проходило крізь матове скло дверей, чуючи стишений звук розмови, та не міг заснути.

Перед тим як вкластися, я зрозумів, що вони сидять на канапі обличчям один до одного і розмовляють. Чомусь відвідини чоловіка мене турбували, але я не розумів чому. Однак я знав, що мені не сподобаються наслідки його приходу.

Прагнучи з’ясувати, про що вони говорять, і не в змозі опиратися спокусі, я виліз із ліжка й всівся навпочіпки біля дверей, притуливши вухо до щілини між стулками, і дослухався.

Я розбирав не все, але здогадався, що йшлося про росіян, зокрема про їхніх партизанів, про те, що формується військовий підрозділ і потрібна людина, яка могла б його очолити, а ще — про одне із сусідніх сіл. Виходило, що росіяни арештовували представників української інтелігенції на щойно зайнятих територіях і декого з них вбивали, і тому було дуже важливо цьому запобігти.

Характер розмови раптом змінився, вони підвелися, і чоловік нібито зібрався йти.

Я швидко побіг до ліжка й заліз під ковдру.

За кілька хвилин вони вдвох вийшли, тато провів чоловіка до дверей, вони попрощалися, він повернувся і пішов до своєї кімнати.

Коли він проминав мене, я запитав, що діялося.

Він підійшов до мене, поклав руку мені на голову, погладив і сказав, щоб я не хвилювався. Все буде гаразд. Потім він нахилився, як колись у моєму дитинстві, притиснувся своїм чолом до мого, а лівим оком — до мого лівого і закліпав віями так, що залоскотав мої. Цю гру ми називали «метелики», і я своєю чергою закліпав собі.

Стефа?

Він вимкнув світло в кімнаті, і мені здалося, що він вкладається, але незабаром, коли я почав засинати, він вийшов і навшпиньках пройшов на кухню.

Я знову подумав, що він пішов напитися води, але почув, як відчинилися двері до кімнати Стефи, він увійшов усередину й зачинив їх за собою.

Я лежав дещо збентежений, не розуміючи, що воно таке, моє серце голосно калатало, і мені стало важко дихати.

Час минав, але нічого не відбувалося, і поступово я розслабився й заснув.

Тобі щось наснилося?

Мені наснилося таке.

Я посеред широкої пласкої засніженої рівнини, що простяглася до самого обрію, де він закруглюється, перед тим як зникнути. Здавалося, ніби я висів високо над землею і бачив, як вона угинається.

Довкола ніч, але місяця немає, та я бачу цілком чітко, як удень. Небо наді мною насичено чорне й зоряне, і зорі місцями збилися докупи, як пісок, що нерівномірно розсипався. Імовірно, саме тому я все так добре й бачу — довкола ясно від стількох зірок.

Я мушу бути в південній півкулі, бо в однім місці на небі зорі утворили хрест. Це Південний Хрест. Поглянувши вдруге, я бачу, що це насправді не зоряний хрест, а вогняний, бо він палає, хоча я й досі думаю про нього як про Південний. Раптом мені стає моторошно, бо хрест увесь у вогні, і я відвертаюся, щоб його не бачити. Я зауважую, що саме хрест, імовірно, є частково причиною того, що тут так ясно, — значнішою й куди вагомішою причиною, ніж зорі.

Я в сорочці та штанях, але босоніж, та попри те, що довкола ніч і сніг, мені не холодно. У повітрі відчувається лише збадьорлива свіжість, як прохолодної літньої ночі. Ногам моїм теж не холодно, хоча я стою в снігу. Сніг під ногами та довкола пухкий і м’який, і насправді він зігріває. Я роблю крок і відчуваю, як він вилітає з-під моїх ніг дрібним пір’ячком-пухом.

Розслаблений, я закидаю голову назад і дивлюся на небо. Південний Хрест тепер у мене за спиною, і я бачу міріади яскравих зірок на безкрайому чорному небі. Вони подібні на ті, які я спостерігав малим, коли намагався заснути на лавці на терасі у дворі граб’ї Кароля, хоча уві сні мені не спадає таке на думку. Видовище неймовірно прекрасне, і я не можу відвести очей. Почуття, яке воно викликає, приголомшливе, і я відчуваю, що воно ніколи не мине. Як воно може минути, коли небо таке немислимо чудове?

Але нараз я відчуваю біль у пальцях ніг, наче їх хтось гризе. Я зупиняюся, дивлюся вниз і бачу, що, дійсно, біля моїх ніг скупчилися невеличкі круглі чорно-білі створіння — десь півдесятка біля кожної ноги, і вони гризуть мої пальці.

Ці істоти скидаються на маленьких тюленів з чорними очима і чорними плямами навколо рота й носа, тільки без ластів, і з рештою тіла білою, а самі вони круглі, завбільшки зі сніжку.

Спочатку я не переймаюся тим, що вони мене кусають, бо створіння видаються надто милими й маленькими, щоб мені зашкодити, але згодом біль посилюється і стає докучливим.

Я починаю хвицяти ногами, щоб їх позбутися, але вони не відступають і далі кусають навіть дужче. Тепер мені болить по-справжньому, і я брикаюся доволі сильно, намагаюся струсити створіння руками і кричу, бо вони ніяк не відстають.

Ситуація лише погіршується, і врешті-решт мій біль стає нестерпним, тож я у відчаї набираю в легені повітря, горлаю чимдуж, не припиняючи боротьби, і нараз прокидаюся.

Я лежав розкритий, скинувши ковдру, яка сповзла на підлогу, і тремтів від холоду.

Одне з вікон у кімнаті було відчинене, і холодне нічне повітря з гір струменіло всередину. Разом із ним струменіли звуки транспорту на дорозі, якою відступало німецьке військо.

Несподівано решту звуків заглушив скорботний свист — потяг щойно виїхав з тунелю і рухався по віадуку. Відступаючи, німці використовували всі засоби.

Знову Стефа?

Поки повільно я зігрівався в ліжку, не спроможний заснути, почув, як відчинилися двері Стефиної кімнати й тато, знову навшпиньках, попрямував до своєї, відчинив двері, зайшов і зачинив їх за собою.

Тато пішов геть?

Наступного ранку тато зібрав нас усіх і оголосив, що не повернеться до свого підрозділу, а дезертує і піде до партизанів. Росіяни наступають, і нам слід чинити спротив, щоб завадити їм і надалі вбивати наших. Саме тепер представників української інтелігенції затримують на щойно захоплених територіях, і їхнє життя під загрозою. Треба вжити заходів, щоб завадити в тім росіянам. Він вступав до лав німецького війська передусім для того, щоб здобути військову підготовку й досвід. Він їх здобув, тож тепер був готовий застосувати їх на благо. Він піде по обіді.

Ми маємо якнайшвидше забратися звідси, бо вторгнення росіян у регіон — можливо, питання кількох днів, якщо не годин. Вони дізнаються, хто він такий, — у місті обов’язково донесуть, — і це дорого нам коштуватиме. Щонайменше — нас вишлють до Сибіру, а може, нас чекає навіть гірша доля.

Найбільша небезпека чекає нас із Норою. Бабу навряд чи займатимуть, до того ж вона дуже стара і їй буде важко вирушити у вигнання.

Він поговорив зі Стефою, і та погодилася піти з нами. Вона візьме із собою сина і роститиме нас як своїх дітей. Вона ж, урешті-решт, частина родини.

Він говорив до тебе?

Нора почала плакати та благати його не йти. Мама померла, і ми залишилися сиротами. Його пояснення, що в будь-якому разі він мусить нас залишити, хай він піде в партизани чи повернеться до підрозділу, не допомогли. Не допомогло й пояснення, що він не може просто дезертувати й вирушити з нами до Німеччини — тоді його схоплять і стратять. В істериці вона побігла до своєї кімнати й замкнулася зсередини.

Тато провів мене до кімнати, де ми колись втрьох спали, і поговорив зі мною.

Я стояв, а він опустився на коліно, поклав руки мені на плечі і, дивлячись мені в очі, розпочав.

Він нагадав мені історію Агамемнона і його доньки Іфігенїї. Ми обговорювали ту оповідь, коли вперше я читав «Іліаду». Агамемнон приніс у жертву доньку заради свого народу. Обов’язок ватажка перед своїм народом вищий за родину. Він нагадав мені, що я тоді з ним погодився, і я це підтвердив, як і те, що погоджуюсь і тепер.

Він сказав, що його попросили очолити батальйон, який саме формувався, і він погодився. Він їм потрібен, тож не може відмовитися. Це його обов’язок. Він не сумнівався, що врешті-решт росіяни програють — їх розгромлять німці або їхні ж теперішні західні союзники. Він постійно думатиме про нас і намагатиметься підтримувати зв’язок, і він переконаний, що ми обов’язково колись возз’єднаємося.

Він попросив, щоб я був сильним і доглядав інших. Це був мій обов’язок як чоловіка. Я ще хлопець, але хлопець теж чоловік.

Сльози виступили в моїх очах, і крізь них я сказав, що зроблю, як він просить, але волів би піти з ним і бути його джурою, як колись у старших козаків. Я допомагав би йому в усьому, навчився б воювати і служив би разом із ним нашому народу.

Його очі дивно замерехтіли, він нахилився до мене, обійняв і сказав, що любить мене найдужче, але так не можна. Джур більше немає, і такі спроби суперечитимуть правилам. Я маю поводитись, як він просив, залишатися стійким і не втрачати віри. Війна дійде кінця, ми возз’єднаємося, і все знову буде добре.

Я погодився, що він має рацію, сказав, що зроблю, як він просить, але, як не намагався, не зміг стримати сліз і кинувся йому на шию, чимдуж обійняв і поцілував очі та щоки.

Він у відповідь поцілував мої очі й щоки. Так ми довго стояли обійнявшись.

Він пішов?

Він одягнув військові галіфе й чоботи на додаток до звичних сорочки й піджака, взяв ремінь із пістолетом, автомат і маленьку валізу з особистими речами, світлини мами, Нори, мене і нас чотирьох разом. (Коли він прийшов додому, був без гранат.) Його військові кашкет, сорочку й кітель він наказав спалити, а попіл розвіяти або закопати.

По дорозі в село він мав зустрітися з кимось, чиє ім’я я чув, коли підслуховував розмову крізь двері. Я попросив дозволу супроводити його туди, але він сказав, що такого не дозволяють. Він обійняв і поцілував нас усіх і вийшов. Я бачив, як він ішов стежкою через город, вийшов крізь фіртку, зачинив її, повернув праворуч і пішов за місто.

Раптово усвідомивши, що я можу це зробити, я побіг до кімнати, де ми розмовляли раніше, виліз крізь вікно, через яке заліз, коли померла мама, вибіг у сад, переліз через паркан і, ховаючись за огорожами, кущами й деревами, спостерігав, як він іде до пагорбів.

На якусь мить я його загубив, але він з’явився на іншому боці, коли піднявся на великий пагорб, і я побачив, як він іде швидко шляхом, що незабаром з’єднається з більшим, що веде до згадуваного села. Я добре його бачив і, ховаючись за кущами й деревами, час від часу перебігаючи і низько схилившись, ішов за ним назирці доволі довго, доки зрештою, лежачи у високій сухій траві, яку я розхилив руками, не побачив, як він підійшов до воза, запряженого конем, з погоничем попереду, що чекав на нього.

Поруч із возом стояв чоловік, вони потисли руки, сіли у віз, погонич ляснув батогом, віз рушив уперед і за кілька хвилин зник за краєм пагорба, де шлях ішов під укіс. Далі я вже не намагався за ним бігти, щоб побачити ще трохи.

Наближаючись до хати, ще досить далеко від неї, я почув, як Нора несамовито гамселить по клавішах піаніно, стираючи тим образи в моїх очах.

Німці винеслися з хати?

Невдовзі по тому, як я повернувся, бабина знайома з нашої вулиці прибігла і повідомила, що німці, які жили там, щойно виїхали. Вантажівка і кілька пасажирських автомобілів від’їхали, коли ранок добігав кінця, винесли якісь меблі й цілу купу іншого майна, завантажили в машини і поїхали геть, залишивши хату порожньою.

Ти пішов подивитися?

Я хотів, щоб ми всі туди негайно пішли й перевірили, але баба й Стефа не виявляли бажання, побоюючись, що то незаконно, і я навіть не став питати Нору, що й надалі молотила по піаніно, забувши про довколишній світ.

Побоюючись, що двері замкнені, я взяв ключ, що зберігався в шухляді батькового нічного столика біля ліжка, знову виліз крізь вікно й побіг до хати.

Двері, на диво, виявилися незамкнені, хоча принесений ключ до них підійшов.

Із серцем знов у горлі, я увійшов усередину, причинив двері й обійшов кімнати.

Хата була майже порожня, лише де-не-де на підлозі було розкидано речі, а ще залишено меблі, передусім великі, як-от шафи й ліжка, які важко винести.

Спершу хата видалася мені чужою і начебто належала вона комусь іншому, а не нам, але згодом я почав пригадувати розташування кімнат, яке запам’ятав, ще ходячи тут з батьками, коли хату будували, і дедалі дужче відчував, що я в себе — в нас — удома. Усвідомивши це, я почав помічати її красу — високі стелі, лискучу паркетну підлогу, високі вікна з прозорим склом без ґраток, гладеньке біле емальоване поруччя вздовж тераси біля чорного ходу на першому поверсі й маленький балкон на третьому… Величезну вітальню на головному поверсі можна було поділити надвоє пересувною складаною стіною з лискучого світлого дерева, подібного на паркет. Я згадав, як тато і мама говорили про неї, і ніяк не міг того уявити — й ось я бачив її на власні очі! Стіну не розсунули, тож я поквапився її розтягнути, щоб побачити, як від цього зміниться кімната. Мені більше сподобалася нерозділена, і я знову її склав.

На кухні був розгардіяш, що мене дратувало, і я взявся прибирати, щось кидаючи в сміттєве відро, а решту складаючи в шухляди й шафи. Підлогу вкривало сміття, тож я знайшов мітлу й замів її. Так я зробив у всіх кімнатах на головному поверсі, залишивши неприбраними приміщення на останніх двох. Це забрало б забагато часу.

На декількох ліжках були простирадла, і я розправив їх, щоб ліжка стояли застелені.

На ліжку у великій — батьківській — спальні лежало червоне атласне простирадло, я розгладив його, аж воно блищало, як рідка червона фарба. Я кинувся на ліжко, кілька разів підстрибнув і вирішив, що заночую тут, але потім зрозумів, що не зможу — вдома почнуть хвилюватися, де я, і прийдуть мене шукати. Я пообіцяв татові поводитись добре і мав дотриматися слова.

Я востаннє озирнувся перед тим, як піти. Хата належала нам. Я уявив, як ми живемо в ній учотирьох, наче мама досі жива і тато з нами, а війни не було й нам із Норою не треба нікуди тікати. Задоволений і втихомирений, яким не був уже давно, я вийшов, замкнув двері, поклав ключ до кишені й повернувся до баби. Повернувшись, я одразу сховав ключ у шухляді нічного столика.

Тобі щось наснилося?

Тієї ночі мені наснилося, що я залишився сам у нашій хаті й вийшов на балкон, а навкруги немає жодної іншої хати, лише чисте поле в жовтих квітах, які видніли в темряві, і небо над головою насичено чорне, але повне яскравих зірок. Моя сорочка розстебнута на грудях, і пахучий легіт лоскоче обличчя, приносячи із собою солодкавий запах трав.

Ви готувалися в дорогу?

Наступних пару днів усі вдома були зайняті виключно підготовкою до подорожі.

Пекли хліб, нарізали скибками, знову ставили в піч, робили сухарі й запихали їх у дорожні лантухи. Зривали яблука й груші, деякі ще недозрілі, нарізали й сушили так само, зав’язували в окремі мішечки, а потім складали в лантухи. До цього додали кілька лантухів картоплі й один маленький моркви. Заплатили, щоб зарізали кабана, наробили ковбас, закоптили, загорнули в газети, склали в кошики й поставили поруч з лантухами з харчами. Запас поповнився іншою провізією: слоїками із салом, сіллю, милом тощо.

Всі приготували собі одяг, і кожен поклав свій у валізу разом з особистими речами — гребінцем, зубною щіткою, рушником тощо. Я хотів узяти два томи Свена Гедіна, але вирішив, що вони заважкі, і, продивляючись свою маленьку бібліотеку, що тулилася на полиці, нарешті зупинився на тоненькій і пошарпаній «Акселевій печері». Вона нагадала мені про найщасливіші хвилини мого дитинства, пов’язані з мандрами, в які я саме мав вирушити, і щось у ній підказувало, що саме її було мені слід взяти із собою. Напевне, це частково було й через сни про темні ночі, які я мав останнім часом, а також через щось інше, чого я ніяк не міг вгадати. Просто відчувалося, що саме цю книжку я маю взяти із собою.

Важливі документи, як-от метрики, та сімейні світлини зібрали, поклали до коробок і запхали в одну з двох валіз, які несла Стефа. Привели її сина, і ми чекали на потяг, що мав забрати нас звідти геть.

Ви сіли в потяг?

Ми сіли в потяг посеред ночі.

Ми знали, що він їде, тож, очікуючи, я заснув одягнений і, коли мене розбудили, увесь трусився, й мої зуби цокотіли, наче від холоду.

Від баби пахло передвоєнними часами, я обійняв її перед тим, як вийти за двері. На щоці, куди вона мене поцілувала, лишилася велика мокра пляма. Як завжди, в чорному з голови до п’ят, вона закрила собою дверний отвір, наче стіжкувата купа попелу мого минулого, проводжаючи поглядом віз, що нас відвозив. Пройти повз неї було б непросто.

Ми їхали крізь пусте та темне місто, але на залізничній станції, осяяній холодним і різким світлом карбідних ламп, вирував люд. Усі кудись квапилися, а потяги терпляче стояли на рейках — довгий ряд червоних вантажних вагонів із відкритими дверима, деякі — повні людей, що витріщалися навкруги, в інші саме сідали, а ще інші — печери непроникної темряви, які чекали своєї черги.

Хтось перекинув відро суниць, яке, ймовірно, принесла селянка зрання, щоб погендлювати, і через безліч людських ніг, що їх топтали, від них на майданчику залишилася велика пляма слизької червоної речовини.

Дехто ковзався на ній, і я також упав і вимазав ногу й штанці з одного боку в червоне, наче викупався в калюжі крові. Всі сказали, що то лихе знамення. Ногу я вимив наступного дня, коли ми зупинилися на станції, але Стефі довелося кілька разів прати штанці, щоб бодай частково змити пляму. Та все одно слід залишився на них назавжди.

Ми вчотирьох сіли у вагон, де нас уже чекали тета Еда і вуйко Ґенко. Там стало б місця ще десь на два десятки пасажирів. У кутку ми знайшли місце для себе і для наших речей, послали постіль, яку взяли із собою, полягали, чекаючи, доки потяг відійде, щоб заснути.

По довгому часі безшумно, наче побоюючись, без гудка чи свисту він гойднувся, застиг на мить і важко покотився вперед, поступово пришвидшуючись, прямуючи на захід, лишаючи позаду віадук, місто і тунель.

Надворі стояла цілковита пітьма, і я незабаром заснув, заколисаний гойданням потяга, брязканням муфт, що зчіплювали вагони, скрипом пружин і стукотом коліс.

Якою була подорож?

Ми просувалися повільно, іноді зупиняючись на кілька хвилин, а часом — на кілька годин, очікуючи на дозвіл рухатися далі, чи то головною колією, чи то другорядною, куди нас переводили, щоб пропустити інші потяги, зазвичай ті, вже описані вище, що везли німецьких вояків.

Разів зо два на день потяг зупинявся на станціях, де можна було роздобути води, помитися й приготувати їжу. Готували в полі неподалік від рейок, де люди могли назбирати хмизу для багаття.

Цим опікувалася Стефа, і я їй допомагав, збираючи гілки для вогнища й каміння, щоб на нього поставити баняк, Нора ж або приєднувалася до нас, або доглядала Стефиного малого. За кілька зупинок ми вподобали кілька каменів і забрали їх із собою, щоб далі користатися ними й не гаяти часу на шукання.

Попри те, чим насправді була ця подорож потягом, мені в ній щось подобалося — я мандрував до чужої країни, проминав різноманітні незнайомі регіони, дуже подібно на те, що робив Свен Гедін, подорожуючи вниз річкою Тарим крізь Сіньцзян.

Вихляння й повороти, які робив потяг, справді нагадували русло Тариму, наче я мандрував човном. А ще подобалося, коли потяг заходив на довгий вигин і можна було побачити обидва кінці — попереду паротяг, що відригує дим, і останній вагон позаду. Тоді я бачив увесь потяг з відчиненими дверима вагонів, людьми, що стояли або сиділи на підлозі, звісивши ноги, і вивчали краєвид, який не переставав мінятися. Це мені також подобалося, бо нагадувало, як ми брали потяг, коли в моєму дитинстві влітку їхали провідати бабу. Тож коли потяг заходив на вигин, я наче переносився на коротку мить у ті ідилічні часи перед війною, коли ми ще не зазнали всіх жахіть, що сталися відтоді, і вчотирьох — тато, мама, Нора і я — мирно й щасливо мешкали на дворі граб’ї Кароля.

Вузлова станція?

За кілька днів ми прибули до величезної вузлової станції в угорському місті й на якийсь час зупинилися там.

На рейках стояло багато потягів, а між ними — запряжені кіньми вози, що привезли втікачів, і тепер люди перетягали свої пожитки до залізничних вагонів. Більшість возів і коней кидали тут, і їх забирали представники угорської влади, хоча були й такі, що поверталися, звідки приїхали, візники яких не планували тікати, і їх наймали лише для того, щоб вони привезли втікачів і висадили.

Потяги формували й переформовували, вагони додавали й відчіпляли, поставали нові потяги, деякі відходили, тоді як інші чекали.

Серед рейваху возів, коней і цивільних ми бачили мадярських жандармів у чорних капелюхах з когутовим пір’ям, хвацько встромленим з одного боку. Ті жандарми ходили навкруги із зарозумілим виразом обличчя, мали загрозливий вигляд і здавалися недоречними, як у часі, так і в просторі, нагадуючи мені картинки з книжок про порослі лісами гірські регіони, єгерів, мисливців і розбійників. Ми начебто опинились у напівцивілізованому середовищі сторіччя тому чи й раніше.

Пан Атрамент?

Я блукав цілий день уздовж рейок поміж потягів і возів, не знаючи, чим себе зайняти, і, здається, на третій день після прибуття побачив постать пана Атрамента, що, розгублений і збентежений, стояв біля воза, настирливо позираючи навкруги, ніби когось шукаючи.

Коли він мене побачив, його обличчя просяяло, і він завзято замахав, щоб я підійшов. Він прибув напередодні й планував тікати з усіма, але передумав і вирішив повернутися. Тікати в чужі землі в його віці було заважко, і його тягнуло додому. Речі вже лежали на возі, і візник збирався везти його назад.

Однак у нього була невеличка проблема — він працював над книжкою під назвою «Теорія людини», в якій спробував визначити, що таке бути людиною в наші часи. Роботу він щойно завершив, але не хотів брати рукопис із собою. Він ніколи не зміг би видати її за панування росіян. Якби ж тільки навідався хтось, хто узяв би її із собою на Захід і там надрукував.

Мене до нього послав сам Господь! Годі уявити когось кращого, хто міг би з’явитися цієї миті. Я ще юний хлопець, але розумний, і попереду в мене блискуче майбутнє. Він довірить мені рукопис, впевнений, що я знайду когось, хто його видасть.

Не чекаючи моєї згоди, пан Атрамент почав нишпорити в одному з клунків на возі, витягнув звідти тонкий стосик паперу в теці, перев’язаній навхрест тонким шнурком, і втулив мені в руки.

Я можу прочитати рукопис, сказав він. Він був певен, що я знайду в ньому чимало корисного. Оскільки я щойно втратив маму й дім, а батько мій далеко, ця праця допоможе мені не занепасти духом. Для мого віку я був непересічно розвинений, і, спостерігавши за мною тривалий час, він був певен, що я зрозумію його твір.

Здивований і зворушений, не знаючи, що відповісти, я мовчки взяв рукопис і притиснув обома руками до грудей, як зазвичай робив із книжками, які носив із собою і читав. Я не зовсім розумів, у чому полягала моя місія, але був рішуче налаштований виконати те, про що мене просили.

Амор?

А чи знаю я, запитав він, змінивши тему, що кілька днів тому відбувся великий бій між українськими партизанами й росіянами? Він назвав село, біля якого сталася сутичка, саме те, про яке говорив чоловік, що приходив до тата тієї ночі. Ні, звідки я можу знати, виснував він сам. Бій був напередодні його від’їзду, і в місті тільки про це й говорили, але потяг, яким ми їхали, тоді вже відійшов. Українські повстанці дали бій російським партизанам, вів він далі, і взяли гору, але тоді російське військо прорвалося й оточило українців. Загін знищили. Багатьох убили й взяли у полон. Лише кільком удалося втекти. Загін очолював Амор.

На мить я заціпенів, почувши ім’я Амор, і не зреагував. Воно видалося мені знайомим, але я не міг вгадати чому. Тоді згадалося мені прізвисько татового коня у дворі граб’ї Кароля — Ян Амор, і я зрозумів, що сталося. Тато відкинув Яна, польський аналог Івана, і залишив Амора. Амор — «кохання» латиною, і, наскільки я знав тата, було цілком можливим, що він вирішив, що це було для нього доречне псевдо.

Із клубком у горлі я запитав про долю командира. Його вбили, полонили чи, може, він утік?

Пан Атрамент не знав відповіді. Про бій було відомо мало, ходили різні поголоски, але про Амора нічого не казали.

Я полегшено зітхнув, але не виказав своїх почуттів. Я вважав за краще не відкривати йому своїх думок. Так я нібито усував чи принаймні зменшував імовірність того, що тата може спіткати лихо.

Прагнучи забратися геть від джерела лихих новин, знову думаючи, що так вони нібито стануть менш вірогідними, я сказав, що маю йти і зроблю все можливе, аби рукопис надрукували, і ми попрощалися.

Коли я йшов, він сумно згадав, що Обскура сконала в ніч перед його від’їздом. Вона відчула, що він збирається їхати, і вирішила й собі піти. Вони зустрінуться на тому світі. Йому бракувало часу поховати її, тож він попросив сусідів це зробити. Якщо вони цього не зробили, він поховає її сам, коли повернеться додому.

Нора?

Атмосфера у вагоні була напруженою. Вони також почули про бій і командира Амора, й усі засмутилися. Тета Еда зблідла, як ніколи раніше, вуйко Ґенко спохмурнів більше, ніж звичайно, а очі Стефи почервоніли. Вона, вочевидь, плакала. У Нори була істерика. Вона верещала крізь сльози, що Амор, напевно, тато, бо тато мав коня на прізвисько Ян Амор, якого любив, і що він обрав собі за псевдо Амор, бо Ян — то польське ім’я, а він не хотів, щоб думали, ніби очільник загону українських повстанців поляк. Вона була впевнена, що тата вбили, і ми тепер круглі сироти, і немає нікого, хто про нас подбає.

У мене ніби щось обірвалося всередині, і охопила мене нестримна лють. Я підбіг до неї і, з обличчям налитим кров’ю, закричав на все горло, що то неправда. Тато — зразковий вояк, і він не дозволив би росіянам себе вбити. Він не так давно вирвався з оточення неушкодженим, і так само було й тепер. Крім того, повстанці потребують його і зробили б усе, щоб його захистити. Йому, напевно, вдалося втекти.

Потім незаплановано, сам насправді повіривши власним словам, ніби так воно й було, я сказав, що тільки-но розмовляв із паном Атраментом і він розповів мені про бій і татову втечу. Тата бачили після бою з кількома його вояками, вони перегрупувалися й чекали на підкріплення, маючи намір продовжувати боротьбу.

Величезна брила, здавалося, звалилася з моєї душі, і я усвідомив собі, як вона досі на мене тиснула. Світ раптово прояснішав, як і моє життя та майбутнє. Я почувався краще, ніж до того, коли почув новини від пана Атрамента, можливо, так, як почувався до війни, коли ми були вчотирьох. Тато був живий і здоровий, він воюватиме за наш народ і переможе, й одного дня ми будемо знову разом утрьох.

Наче виснажений через ті велетенські зусилля, яких мені довелося докласти, я присів на підлогу там, де стояв, затулив обличчя руками й заплакав, здригаючись і схлипуючи.

Мене обійняли чиїсь руки й притулили до теплого тіла, і я побачив, що то Стефа, яка стала навпочіпки біля мене. Вона нахилилась і поцілувала спочатку в щоки, а потім в очі й довго міцно мене пригортала, гладячи по голові. Я спершу не побачив Нори, але потім помітив, що вона переді мною, теж на підлозі, й несамовито гамселить по ній, наче по клавішах піаніно. Відтоді вона часто так робила.

Теорія людини?

Наш потяг відійшов наступного дня, і я сидів на підлозі біля дверей і читав рукопис пана Атрамента, звісивши ноги через край. Через отвір натягнули мотузку, щоб люди не повипадали, але вона не була досить товстою, щоб цьому завадити. Та мотузка була не більш ніж нагадуванням, що за нею небезпека.

Рейки бігли крізь рівну місцевість з охайними біленькими хатками під дахами з червоної черепиці, що ховалися за парканами зі штахету. Уздовж рейок росли сади й кущі, за ними видніли гарно оброблені поля, що тягнулися ген аж до невисоких пагорбів на обрії. Деякі з піль уже були голі, але інші й досі буяли темно-зеленою рослинністю, що чекала на жнива. Високо над землею, не заважаючи їй, висіло бліде безхмарне синє небо із сонцем посередині. Повітря було свіже й прохолодне, як на початку літа. Здавалося, клімат тут був м’якший і вологіший, ніж з іншого боку гір.

Я зняв шнурок, що зв’язував теку, і почав гортати рукопис. Він був напрочуд тонкий, не більше двадцяти сторінок, написаний чорним чорнилом охайним каліграфічним почерком пана Атрамента. Майже видавалося, що рукопис надруковано чудовим курсивним шрифтом. Текст починався після титульної сторінки.

Перше прочитане речення мене одразу здивувало: «На початку Бог створив небо та землю» — тотожне тому, яким починається Біблія, і яке я завчив у школі на заняттях з катехізису. Я читав далі, текст і надалі не відрізнявся: «А земля була пуста та порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над поверхнею води…»

Я був приголомшений — що це, якийсь жарт? Чи пан Атрамент морочив мені голову, іронічно натякаючи, що мені варто шукати втіхи від злої долі в Біблії, щоб зрозуміти, що в Книзі лихої долі немає?

Це не мало сенсу. Він говорив серйозно і не міг глузувати з мого становища.

Неохоче, але наполегливо я читав далі й зрозумів його задум: він змішував біблійний текст із власними словами, змінюючи його і спрямовуючи в інший бік. Це стало очевидним, коли він увів людську постать. За його текстом: «І сказав Бог: створімо людину за образом її сусіда, за подобою сусіда», замість: «І сказав Бог: створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою», і далі: «І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, і стала людина живим створінням з Божим духом у ній», замість «І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, і стала людина живою душею». Він казав, що всі люди створені однаково й усі мають у собі щось божественне.

Знаючи те, що я пізнав за своє коротке життя про людину, я вважав це безглуздим і був ладен кинути читати, але через цікавість, куди ж він гне, продовжував. Поступово його писання видавалося не таким безглуздим, як нудним, тож я почав перестрибувати через речення, потім абзаци і врешті сторінки. Він наполягав на тому, що всі люди хороші й усі мають божественний дух у собі, що людство — це втілення Господа. Я ще не дійшов кінця, але вже зрозумів, до чого він веде: люди мають любити одне одного й поклонятися одне одному, як Господу, як колись вони любили Його й поклонялися лише Йому самому.

Я складав переглянуті сторінки коло себе на підлогу. Раптом подув вітру увірвався знадвору й поніс титулку. Вона піднялася в повітря білим птахом, граційно потріпотіла в ньому кілька секунд і щезла, опустившись праворуч від мене. Потяг посувався вліво.

Я згадав про пелюстки ромашок, які відривають, промовляючи «любить — не любить». Мені це видалося кумедним, і я вирішив зімітувати процес зі сторінками рукопису — я підкидатиму їх угору одну за одною, промовляючи: «Бог любить мене — Бог не любить мене». Цікаво, чим все закінчиться.

Я зібрав сторінки, що розклав долі біля себе і, починаючи від першої й далі за порядком, став підкидати їх одну за одною в повітря, голосно промовляючи фрази.

Вуйко Ґенко, вочевидь, спостерігав за мною і, коли я викинув кілька сторінок, крикнув, щоб я припинив. Я засмічую землю папером.

Я відповів, що то не папір, а ромашкові пелюстки і що я намагаюся дізнатися, чи любить мене Господь, чи ні.

Не знаю, почув вуйко мене чи ні, але він миттєво заволав сердитим голосом, щоб я припинив.

Ми саме перетинали ріку, їхали по мосту, і не так через переляк, як через раптовий наплив веселощів я кинув у повітря весь стос паперу, чимдуж загорлавши: «Бог не любить мене!» — і побачив, як сторінки затріпотіли, наче зграйка зігнаних голубів, перед тим, як упасти на воду.

Я повернувся до нього й зухвало крикнув, що не засмічую землю — сторінки впадуть на воду, яка занесе їх подалі.

Він з ненавистю дивився на мене з темряви своїми божевільними очима.

Тобі щось наснилося?

Тієї ночі мені наснилося, як тато й мама танцюють уночі. То було останнє, що я снив про них.

Ніч, я стою в полі, такому, що наснилося мені після відвідин нашої хати. Земля довкола порожня й пласка, але на обрії вигинається, поросла великими жовтими квітами, що сяють, як зорі на чорному небі над головою. Місяця немає, але я бачу все навкруги надзвичайно виразно. Цього разу, здається, це є не лише через зорі, а й завдяки квітам. Вони випромінюють світло, як зорі.

Раптово я відчуваю, як щось схоже на подув вітру проходить повз мене, і коли озираюся, бачу, що то танцюють тато й мама. Здається, вони пройшли крізь мене, як повів вітру.

Мама в довгій чорній сукні, в якій її поховали, і я помічаю, як виблискує брошка з гірського кришталю на її грудях. Тато вдягнений як тоді, коли відходив востаннє. Він має із собою автомат, і видно ремінець, на якому той висить, у нього ззаду на шиї. Мамі, напевно, через автомат незручно, бо вона відхиляється далі, ніж треба. Та все ж вона танцює, попри незручність, як я, коли він тримав мене, повернувшись із фронту, і, вочевидь, насолоджується тим, що вони роблять.

Вони танцювали по-іншому, коли я був малий, — повільніше й складніше, — мабуть, танго. Цей танець швидший і складається винятково з обертів — імовірно, вальс.

Вони міцно тримали одне одного, дивлячись в очі партнеру, сп’янілі від танцю, забувши про все на світі. Обертаючись, вони віддаляються все далі й далі від мене і наближаються все ближче й ближче до обрію.

І земля тепер вже не вкрита квітами, а гладенька й лискуча, як танцювальний паркет, у якому відбиваються зорі в небі, і видається, що вони заступили собою квіти.

Вони й далі обертаються, все маліючи і дедалі глибше поринаючи в землю, наближаючись до обрію.

У голові мигає мені думка, що варто було б побігти за ними, аби довше їх бачити, але я стримуюсь. У цьому немає сенсу. Вони зникнуть так чи інакше.

Ще трохи, і вони щезли з моїх очей.

Подорож?

Нам сказали, що потяг прямує до Австрії, тому ми могли б бути там за день, але в тому напрямку йшли значно важливіші конвої, і нам довелося їхати різноманітними кружними шляхами й чекати днями в безлюдних закутках. На додачу до Угорщини, ми перетинали короткі ділянки Словаччини й Чехії і, гадаю, одного разу Румунію. У Чехії люди запитували нас: «Prečo utíkáte?» — «Чому тікаєте?» — і коли ми пояснили, що від росіян, з нас глузували. Вони казали, що росіяни хороші.

Їжа?

Їжу готували, коли потяг зупинявся і нам казали, що ми стоятимемо тут якийсь час. Як я вже згадував, люди збирали хмиз і сухий бур’ян, усе, що горіло, розводили багаття поруч із рейками й готували їжу. Для нас, як я теж уже казав, готувала Стефа — зазвичай якусь юшку з картоплею й городиною, переважно морквою, і часом із м’ясом. Якщо потяг свистів, що відходить, усі кидали куховарити, згрібали посуд з напівзвареною їжею і швидко забиралися до вагонів.

З часом харчі, які ми везли із собою, почали псуватися — вже м’які картопля й морква випускали паростки, у сухарях завелися довгоносики, а ковбаси стали слизькими. Дехто підвішував їх на мотузках під дахом вагона, і вони звисали, великі й лискучі, розгойдуючись від руху потяга вперед-назад, ніби члени коней, які щойно помочилися.

Наліт?

Одного разу, коли ми чекали на вузловій станції у великому угорському місті, я вперше пережив наліт ворожих літаків. Це сталося серед ночі, і мене розбурхала від сну Стефа під пронизливе виття сирен. Я раніше ніколи їх не чув і подумав, що то кричать люди від переляку чи, може, вже падають бомби, але Стефа сказала, що то сирени, і пояснила, навіщо вони гудуть. Тремтячи всім тілом, майже в повній темряві, ледве зав’язавши шнурівки, я вдягнувся і вибіг разом з усіма в поле, подалі від станції, але місто тієї ночі не бомбили.

Коли ми повернулися до залізничного вагона, я подумав, що те, що сталося, не таке вже й страшне, і з приємністю чекав на черговий наліт. Кумедно було бачити деяких дорослих настільки наляканими тим, що з ними станеться, — вони зблідли, плакали, трусилися, намагалися сховатися. Хай там як, але я зовсім не боявся і був певен, що зі мною нічого не буде.

Найгірше було з тетою Едою — її обличчя зблідло, як крейда, зуби цокотіли, руки підстрибували, і коли вона сиділа нерухомо, її ноги торохтіли по землі, як чиїсь нервові пальці, що вибивають шалений ритм. Треба було чимало часу, щоб вона повернулася до нормального стану.

Стефа?

Стефа, вочевидь, мене любила. Вона допомагала мені митися й одягатися, стежила за моєю зачіскою, що доводилося робити часто, бо я не взяв із собою люстерка, а позичити його в когось було непросто. Я зазвичай крутився біля неї, коли вона готувала, не так заради розмов, як щоб побути поруч і відчути її духовне тепло, як відчував фізичне тепло вогню. Іноді, обіймаючи свого сина, вона обіймала й мене, пригортала нас обох до себе і ніжно погойдувала.

Вона казала, що я дуже подібний на тата і, коли виросту, теж буду сильний і гарний, як він.

Вона часто цілувала мої очі, казала, що вони чудові.

Нора?

Якоїсь миті Нора почала нас нехтувати. Хоч вона зазвичай їла з нами й іноді спілкувалася, та перенесла свої спальні речі ближче до польської родини, яка була з нашого міста, і проводила майже весь час із ними, розмовляючи польською. Іноді вона навіть їла з ними.

Мені це не подобалося, і якось я запитав її, у чому справа. Чому вона так поводиться?

Вона позирнула на мене сердито і сказала польською: «Zostaw mnie. Co chcesz ode mnie?» — «Не чіпай мене. Чого ти хочеш від мене?»

Я був приголомшений. Ми ніколи не говорили між собою польською на самоті, навіть коли жили в Польщі, і моє обличчя почервоніло, і я вибухнув від гніву українською: «Зрадниця! Полькою-сь стала, тоді як тато за нас воює!»

Вона з ненавистю подивилася мені в очі й сказала презирливо, знову польською: «Kłamałeś mnie wtedy. Ojca już nie ma» — «Ти збрехав мені тоді. Батька вже немає».

Безмірно вражений, закляклий, неспроможний знайти бодай слово у відповідь, я спостерігав, як вона повернулася, пішла геть і задоволено всілася поруч зі своєю нещодавно знайденою родиною.

Вуйко Ґенко?

Невдовзі по тому трапилося ось що.

Потяг зупинився на другорядних рейках серед поля, і ми чекали дозволу рухатися далі. Більшість людей вийшли з вагона, і залишилися в ньому тільки я та ще кілька.

Польська родина, яку я згадував вище, мала із собою велику ілюстровану Біблію, яку час від часу читала. Я заздрісно за ними спостерігав, але соромився попросити дозволу її подивитися. Крім того, я не хотів просити через те, що трапилося між мною і Норою.

Я побачив, що тепер книга лежить поверх одного з клунків, і подумав, чому б у неї не зазирнути. Мене цікавило, які там ілюстрації.

Вуйко Ґенко заскочив мене за цим і заволав бичачим голосом, щоб я повернув Біблію на місце. Вона не моя, отже, мені не можна її чіпати.

Я сказав, що лише подивлюся малюнки й поверну, та він знову заволав, щоб я поклав книжку.

Я не певен, чи зробив би так, чи ні, бо тієї миті він підбіг до мене, вирвав книгу з рук, кинув поверх клунків, ухопив за комірець сорочки позаду, повернув мене і почав бити долонею по заду.

Мені в житті ніколи не завдавали хлосту, і мене охопило таке відчуття обурення, якого я досі не відчував жодного разу, я закричав на повен голос, щоб він припинив, і почав викручуватися, щоб йому було важко мене бити.

Почувши мій крик, до вагона позбігалися люди, нас розборонили, і ми вдвох пояснили, що сталося.

Польська родина сказала, що не вбачають нічого поганого в моєму вчинку, Біблію я міг дивитися досхочу, але вуйко Ґенко сказав, що я неслухняний хлопець і перед смертю моя мама просила доглядати за мною, і саме це він і робив.

Тремтячи всім тілом і, як я відчував, з пополотнілим обличчям, однак напрочуд спокійний, я процідив крізь зуби, пронизуючи його поглядом, що вб’ю його за те, що він зробив, і щоб він і подумки не клав вчинити таке ще раз.

Він збентежено всміхнувся, позирнув убік, повернувся і, беззаперечно переможений, пішов геть.

Ти помстився?

За кілька днів по тому наш потяг зупинили опівдні й наказали залишатися на рейках, очікуючи на дозвіл продовжити рух. Це мало трапитися незабаром.

Свідомі того, люди не намагалися готувати, і більшість не залишали своїх вагонів або, якщо все ж виходили, трималися неподалік від потяга.

Це, певно, було біля якогось великого міста, бо три-чотири пари рейок бігли поруч і потяги постійно мчали ними вперед і назад, рухаючись на великій швидкості.

Я залишався у вагоні й лежав на спині в своїй постелі, як пригадую, задивлений у стелю, зайнятий своєю черговою уявною пригодою.

Мої думки раптом перервали галас і метушня, що лунали ззовні. Зацікавлений, я швидко зірвався і вискочив з вагона.

З цього боку потяга не було майже нікого, але здавалося, що з того боку відбувається щось справді серйозне.

Я швидко проліз туди під зчепленням між нашим і сусіднім вагоном та проштовхався крізь юрбу, що зібралась неподалік.

На землі ліворуч від рейок долілиць лежав чоловік. Його руки й ноги мирно витяглися вздовж тіла, наче він відпочивав, але йому бракувало більшої частини черепа. Від останнього майже нічого не лишилося, лише багато крові, перемішаної з чимось сірим, схожим на густу вівсяну кашу. Волосся на тому, що залишилося від його голови, теж просякло кров’ю і сірою речовиною, і вони ж були розбризкані по спині, плечах і на землі навколо тіла.

Кілька секунд я не рухався, думаючи, що то хтось чужий, кого я ніколи не бачив, але потім помітив щось тривожне — синя картата сорочка й чорні штани на чоловікові видалися знайомими… Вони скидалися на ті, що носив вуйко Ґенко!

Мені стиснуло серце. Так! Це він! То його одяг, його темне кучеряве волосся, широкі плечі, дужі руки й ноги і велика ґуля на потилиці! Його вбито! Я сказав, що вб’ю його, і я його вбив! Те, що я лежав голічерева у вагоні, коли все сталося, нічого не змінювало. Моє бажання його вбити призвело до цієї смерті. Я винен, і мене покарають.

Із безладних уривків того, що переповідали люди, виявилося, що він прогулювався між двома рейками і його збив швидкий потяг, який саме тоді проминав. Вуйко йшов в одному напрямку з потягом і різко повернувся зі схиленою, за своєю звичкою, набік головою, і вона потрапила під бік паротяга. Здається, він не почув, що потяг наближався.

Нажаханий, я збирався забігти галасвіта й заховатися, але майже всі люди, що зібралися навколо, були чужі, ніхто не звертав на мене уваги, і мене цікавило, що буде далі, тож я залишився. Мене непокоїло, що мені зроблять опісля.

Почали з’ясовувати, хто він такий, і привели тету Еду, але, впізнавши тіло, вона відмовилася щось робити. Коли її запитали, що робити, вона сказала, що не знає. Коли підказали, що вона має залишитися з тілом і доглянути, аби його поховали як слід, вона впала в істерику, плакала й кричала, що не залишиться на поталу росіянам, а потім побігла до вагона й заховалась у кутку серед їхніх спільних речей. Відтоді вона практично звідти не виходила.

Доки люди обговорювали, що робити — повідомити відповідальних за потяг? забрати тіло із собою? поховати просто тут? — від паровика попереду почувся свист, що ми від’їжджаємо. Його тіло швидко перенесли на середину між двома рейками, витягли ковдру, під якою він спав, накрили нею тіло, підвернувши краї під низ, щоб не здув вітер. Намагалися залишити на ньому папери, що посвідчують особу, але ніхто не знав, де їх шукати, тож його залишили без документів.

У вагоні ніхто не звинувачував мене в причетності до його смерті. Люди або забули про мої слова, або не сприйняли їх серйозно, подумавши, що я просто застеріг його знову мене бити, або й не почули їх взагалі.

Стефин син?

Кілька днів по тому я прокинувся серед ночі. У вагоні стояла суцільна темрява, і потяг не рухався. Коли я засинав, ми їхали, але тепер зупинились і, вочевидь, знову чекали на дозвіл рухатися далі. Ймовірно, саме зупинка потяга мене й розбудила.

Виявилося, що ми десь за містом, бо навкруги була тиша. Здавалося, що всі спали. Було чути лише важке людське дихання.

Попереднього дня Стефа багато часу проводила зі своїм сином і не звертала уваги на мене. Мене спочатку це турбувало, але потім я викинув його з голови й зосередився на своїх справах. Тепер, одначе, відчуття повернулося навіть сильнішим, ніж до того. Це був страх, що мене покинуть. Вона єдина на світі, хто в мене залишився, і якби вона мене покинула, я залишився б цілковито самотнім. Почуття було надзвичайно неприємне, неначе я опинився в дуже тісному місці, через що на мене напала клаустрофобія. Голова ззаду і потилиця почали мені терпнути. Я мусив щось зробити!

Ми всі спали на підлозі, Стефин син ліворуч від мене, а вона за ним. Я чув його тихе дихання з легкими хрипами, наче в нього була маленька застуда. Я погрожував убити вуйка Ґенка, досяг у цьому успіху й уникнув покарання. А що, коли я вб’ю Стефиного сина? Я можу затиснути йому ніс, щоб він не дихав, і він задихнеться. Ніхто не дізнається, що то я його вбив, і Стефа любитиме тільки мене. До того ж який сенс йому жити далі? Стефі дуже важко дістати йому належну їжу — молоко та яйця, — а від того, що їмо ми всі, він слабне й хворіє. І якщо він виживе, що на нього чекає? Життя в чужій країні серед ворожих людей… А якщо помре мати, що він робитиме? Йому краще померти зараз.

Я лежав на спині, тож, затримавши віддих, повернувся на лівій бік, простягнув праву руку, намацав його носик і затиснув пальці. Він був крихітний, із ніздрями твердими, наче з гуми, які відкрилися, щойно я послабив пальці. Вони нагадали мені гумове каченя, яким я грався, купаючись у дитинстві у ванні.

На диво, він не намагався прибрати мою руку або вивернутися, а просто заплакав. Спочатку лише хникав, але незабаром перейшов на гучний плач.

На мить я задумався, чи не затулити йому рота рукою, щоб він задихнувся, але зрозумів, що це не спрацює, до того ж почув, як з іншого боку заворушилася Стефа. Що буде, якщо вона знайде мою руку на синовому роті?

Похолонувши від страху, я швидко забрав руку, саме вчасно, щоб уникнути дотику до її, яку вона простягла до його обличчя.

Щосили сподіваючись, що вона не з’ясує, що сталося, я скрутився клубком під своєю ковдрою, намагаючись стати якнайменшим, лежав, як мертвий, очікуючи, що буде далі. Спочатку я інстинктивно хотів повернутися на інший бік, але передумав. Краще було не ворушитися. Повернувшись, я можу привернути її увагу.

Вона нічого не запідозрила і, заспокоївши сина, знову заснула. Мені полегшало, і я відпружився, а коли потяг рушив, швидко заснув, знову заколисаний стукотом коліс.

Угорське містечко?

Був недільний ранок, і ми зупинилися на рейках поблизу невеличкого угорського містечка. Повідомили, що ми стоятимемо тут до після опівдня, і вранці багато людей вирішили піти й оглянути населений пункт. Я теж пішов.

Місто мало чудовий вигляд — охайні будиночки з білими стінами під дахами з червоної черепиці за штахетними парканами, які я бачив з потяга по всій країні, і чисті бруковані вулички, засаджені ретельно підрізаними деревами. Це було найчудовіше місто з усіх, які я бачив.

Особливо гарною була центральна площа, нахилена вбік від залізничної станції, звідки ми йшли. Велика й прямокутна, оточена однаковими двоповерховими будинками із такими ж білими стінами під дахами з червоної черепиці, зі значно більшою триповерховою будівлею ратуші в одному кінці під дахом з червоної черепиці, над яким здіймався високий зелений металевий шпиль із флюгером нагорі. Доглянутий тротуар з великих кам’яних плит ішов уздовж будинків, відділений бруківкою з усіх трьох боків від відкритого простору в центрі. Центральна частина була з тих самих кам’яних плит, що й тротуар, оточена щільним рядом дерев із підстриженими кулястими кронами, що ледь-ледь не торкалися одна одної. Довгі білі лавки з вигнутими спинками з тонких дощечок, подібні на ту, що стояла перед хатою, де ми жили на дворі граб’ї Кароля, розташувалися під деревами на однаковій відстані.

Мені сподобалося поєднання кольорів — червоного, білого й зеленого, і лише пізніше я зрозумів, що то кольори угорського національного прапора. Не знаю, чи то так спланували, чи просто був збіг.

Критий базар?

Одна з будівель праворуч виявилася критим базаром, і ми завітали туди після прогулянки площею.

Базари в нашому місті були відкриті, із возами, рундуками, столами, продукти лежали на землі впереміш, і це був перший критий базар, який я бачив.

На столах лежали різноманітні вироби, від одягу й посуду до харчів, усе охайно розкладене, і ми ходили рядами, захоплено позираючи навкруги, вражені такою ряснотою й ладом.

Найбільше нас вразила їжа, якої було безліч: чималі круглі буханці білого хліба завбільшки з подушку, деякі цілі, інші порізані навпіл або на чверті, складені на столах, ковбаси будь-якої форми й розміру, підвішені на стелажах, як музичні інструменти, чималі колеса сиру, деякі цілі, інші — з вирізаними скибками, товсті кусні білої свинячої підчеревини, присипані шаром червоної паприки, розгорнуті, наче постіль, і таке інше, а ще — безліч усілякої садовини.

Оце мене найбільше привабило. Ми подорожували вже кілька тижнів і їли переважно те, що взяли із собою, і я не їв нічого свіжого відтоді, як залишив дім. Найспокусливішими були кавуни. Були вони невеличкі й круглі, із біло-зеленою смугастою шкірою і яскраво-червоною полум’яною серединою. Я забув про відразу, яку відчув, коли мама змусила мене доїсти скибку кавуна, від якої вона відкусила, і не міг відвести від них очей. Мій рот переповнювала слина, я ковтав її, наче воду зі склянки. Для покупців нарізали маленькі трикутнички, щоб скуштувати перед тим, як вирішити, купувати чи ні, і дехто їх брав, але я не хотів так робити, бо було ясно, що в мене немає грошей.

На одному столі лежали яблука, груші, абрикоси, сливи та плоди завбільшки з яблуко, але зверху пухнасті, як абрикоси, і саме вони вабили мене найдужче. То були персики, але я не знав цього, бо вони не росли з іншого боку гір і я ніколи їх не бачив. Я думав, що то був особливий сорт яблук. Купа покупців відгородили мене від власника по той бік столу, і я розумів, що можу взяти один з них, покласти в кишеню і просто піти. Знову відчуваючи в горлі клубок, я простягнув руку до найближчого, узяв його пальцями, відчув його округлість і пухнастість у долоні й ніби вже скуштував. Ніхто нічого не сказав, і мені лише треба було покласти його в кишеню й піти геть.

Але тієї миті перед моїми очима виринув образ тата, і я пригадав, хто я такий. Я згадав, як гартував себе проти труднощів, які готувало для мене життя, коли ми жили на дворі граб’ї Кароля, а особливо — як легко я перемагав голод і радо сприймав покарання, коли мав обходитися без вечері, бо зіпсував сестрину ляльку. І я не був у змозі зараз встояти перед спокусою скуштувати шматок отого екзотичного плоду? І що тато й мама, й особливо знайомі, подумали би про мене, якби побачили, як я краду? Я зіщулився від самої думки, що вони подумали б, навіть якби побачили, як я вагаюся, вчинити так чи ні, і забажав десь заховатись і ніколи звідти не виходити. Я не міг так вчинити!

Інша людина тепер, повна світла всередині, як кімната, віконниці в якій нараз широко відчинили, я поклав плід на купу, з якої його взяв, обернувся й гордо відійшов від столу.

Мадярка?

Неначе височіючи над усіма довкола, мов споглядаючи все з чималої висоти, я прогулювався рядами поміж столів, уже не бажаючи та навіть не захоплюючись тим, що бачив, а просто помічаючи його та закарбовуючи в пам’яті.

Якоїсь миті я побачив за кілька кроків попереду пару, без сумніву, місцеві — чоловік середнього віку і дещо молодша жінка, — що йшли мені назустріч. Обоє були в чепурному одязі, чоловік — у темному костюмі й сорочці з краваткою, а жінка — в легкій квітчастій сукні та на високих підборах, і вони, ймовірно, щойно вийшли з церкви. Чоловік був пересічної зовнішності, а жінка — неймовірно красива, із класичним обличчям, як склянка прозорої води, і променистими очима, які нагадували мені очі пані Афродити.

Коли я помітив її, вона дивилася вбік, але потім перевела погляд на мене, глянула в мої очі й після нетривалого вагання всміхнулася — вона також помітила мої очі й визнала їх гарними. Якби я був своїм татом, вона радо стала б моєю коханкою!

Я всміхнувся їй у відповідь, і ми проминули одне одного, наче нічого й не було, а її чоловік нічого не зауважив.

У піднесеному настрої, втративши будь-яке зацікавлення до довколишнього, я швидко вийшов із базару й рушив до потяга. Я не міг пригадати, коли мені востаннє було так добре.

В очереті?

Стефа приготувала обід, але їсти мені не хотілося, тож я вирішив розвідати місцевість коло рейок. До відправлення було кілька годин — часу лишалося досхочу. Неподалік було щось подібне на озерце або великий ставок, і деякі люди пішли на нього поглянути, і я теж вирішив піти з ними.

На вигляд то, найімовірніше, було озеро, а не ставок, бо мало воно неправильну форму, і частина його висохла й поросла очеретом. Він був високий, мабуть, заввишки понад два метри і ріс так густо, що крізь нього було важко йти.

Я побачив у цьому виклик і вирушив в один бік, прокладаючи собі дорогу крізь хащі, наступаючи на стебла ногами й розсуваючи їх руками та ліктями.

Забравшись далеко вглиб, я зупинився і вирішив там залишитися. Було гарно й затишно бути оточеним зусібіч високими стрункими стеблами, наче стіною, і дивитися в синє небо, яким високо вгорі пливли поміж оперених кінчиків очерету білі пухнасті хмаринки. Я не бував на самоті відтоді, як залишив дім, і радів без міри, що міг нарешті лишитися один.

Земля під ногами була мокра, але я зробив щось схоже на ліжко з очерету навколо себе, зігнувши його й утрамбувавши, ліг зверху, зручно вмостився і задивився на небо.

Довкруги ходили люди, і я чув, як вони гуляють і розмовляють, але я лишався на самоті в своєму маленькому закутку і міг робити, що мені заманеться.

Я уявляв себе в Єгипті, десь на Нілі, місцині, подібній на ту, де був Мойсей, коли мати поклала його в кошик, або в Індії, де у високій траві зачаїлися тигри, полюючи на свою здобич, а також у плавнях уздовж Дніпра із запорізькими козаками, де вони готувалися до наскоку на турків, ладнаючи свої швидкі чайки. Я пам’ятав, якими видатними воїнами вони були і як вони ховалися під воду від турків і татар, занурюючись із головою і дихаючи крізь очеретинку, щоб потім несподівано напасти на ворога й перемогти. Мені кортіло самому таке спробувати.

Довкола була тиша?

Я, мабуть, мріяв так десь із півгодини або навіть більше, коли зрозумів, що довкола все стихло.

Спочатку я не хвилювався, але потім, усвідомивши, що це може значити, захолов од жаху. Чи не тому тут нікого не було, що потяг відійшов? Мені здалося, ніби я нещодавно чув гудок, який сповіщав про відправлення. Також я, здається, пам’ятав, як люди гукали одне одному, викараскуючись з очерету.

Так, я вирішив, я був певен, що чув свистіння потяга, який попереджав усіх, що час повертатися, і люди квапилися звідси, щоб на нього встигнути. Було це досить давно — хвилин зо п’ять тому чи трохи більше. І я це зігнорував!

Ти біг?

Як одержимий, я зірвався і пробував бігти крізь очерет стежкою, прокладеною раніше. Та це було неможливо, і моє просування скидалося радше на намагання звільнитися з чиїхось обіймів, аніж на біг. Я й далі проштовхувався крізь ненависний очерет, що ставав на шляху, спотикався, падав і підводився, щоб потім знову все повторити.

Та зрештою я опинився на відкритій місцині й побачив на відстані, високо на валу наді мною потяг. Він уже рухався, хоча досі повільно, і я помітив темні постаті якогось півдесятка людей, що бігли за ним, намагаючись наздогнати.

Ти кричав?

У відчаї я закричав їм, щоб зупинили потяг, простягнув руку, спіткнувся, впав, підвівся і побіг знову, витягуючи руку якнайдалі, неначе це могло допомогти. Але потяг набирав швидкість, стаючи щомиті меншим. Я не був певен, чи всі люди з тих, що бігли за потягом, спромоглися його наздогнати, але вже нікого не бачив. Я сподівався, що помиляюся і принаймні один з тих не встигнув, щоб я не залишився сам.

Ти біг далі?

Однак я не переставав бігти. Було видно тепер лише верхівки останніх кількох вагонів потяга, але я думав, що був шанс, що я ще зможу його наздогнати. Можливо, комусь удасться повідомити машиністу, що людина відстала, і він зупинить потяг.

Я пригадав тоді випадок зі шпитальним потягом, коли я в ньому забарився і ледве встиг зіскочити, як тоді я сказав собі, що більше ніколи не вчиню такого безглуздя. Цього разу мій вчинок був куди безглуздіший! Та я відігнав цю думку. Тепер був не час докоряти собі за безглуздість. Я мусив наздогнати потяг! Тож я біг далі.

Ти досяг рейок?

Облишивши спроби пересвідчитися, чи потяг і досі видно, натомість постійно дивлячись собі під ноги, щоб не впасти й не згаяти часу, я досяг валу, видерся на нього й зупинився.

Потяга не було. Однак я все ще міг бачити його на рейках далеко попереду, як він усе меншав, начебто намагаючись перетворитися на точку сходження в просторовому кресленні. Земля обабіч була пласка й порожня, а вгорі — величезне пусте небо. Я озирнувся і не побачив нікого. Усі, хто біг за потягом, зуміли його наздогнати. Я зостався сам.

Ти пригадав?

Я пригадав, як люди казали про мою вимазану розтовченою суницею ногу і штанці, що то лихе знамення. Вони мали рацію. Саме це мало статися зі мною в дорозі. Все від початку було визначене наперед. Іронічно, що на мені якраз були ті самі штанці й на них навіть тоді залишалася пляма. Ще більше лиха чекало мене попереду.

Ти зрозумів?

І тепер я зрозумів, чому відчував, що «Акселева печера» була саме та книжка, яку мені слід було взяти, залишаючи дім, — бо мої мандри мали привести до самотності.

Ти також пригадав?..

Я також пригадав кошенят, яких потопив на містку через Вечір, і подумав, як жорстоко з ними я повівся. Чи не була то кара за скоєне? Чи оминула б мене лиха доля, якби я тоді їх не потопив, якби не виявив такої жорстокості, розкручуючи їх за хвостики та чимдуж стискаючи, коли кидав у воду?

А потім я пригадав велику рибу, яку спіймав, стрибнувши на неї, — як вона підстрибувала на ріні, як хапала повітря, роззявляючи й закриваючи рота з великими товстими губами й зябрами, і як відчайдушно пручалася, намагаючись звільнитися, коли я притиснув її і бив каменем… Я був тоді виродком, і не дивно, що опинився в такій ситуації. Це була кара за те, ким я був і ким є!

Ти усвідомив?

Але потім я усвідомив, який же я дурний, що так думаю. Ніхто потай не спостерігає, що ти робиш, і взагалі немає когось, хто карає чи винагороджує тебе за твої вчинки. Те саме сталося б зі мною, якби я кинув рибу назад у воду або не вкоротив віку кошенятам. Я опинився в цій ситуації тому, що запізнився на потяг, і в ньому я опинився, бо була війна, і я запізнився на нього, бо я мрійник і не було нікого, хто доглядав би за мною, і нікого не було, хто доглядав би за мною, бо мама померла, а тато пішов воювати з росіянами.

Жодної різниці?

Але покараний я чи ні, не робило жодної різниці. Важливою була ситуація, в якій я опинився. Я мусив журитися про тепер, а не про минуле.

Що ти думав?

Що зі мною буде? — думав я. Я опинився посеред глушини в чужій країні, серед людей, чиєю мовою не володів і які були до нас переважно ворожі. Я пригадав почуті історії про те, як мадярські вояки поводилися з українськими селянами — бадіками — під час попередньої війни. Як мадяри, наче гірляндами, прикрашали українцями шляхи, вішаючи їх на деревах, що росли обабіч. Мені не варто було очікувати від них чогось доброго. Чи мене відішлють додому? Там тепер, імовірно, росіяни, і якщо не тепер, то вони не забаряться. Чи мене віддадуть у сиротинець, щоб я став мадяром? Чи стану я робітником-рабом на якомусь мадярському господарстві? Жоден із варіантів не обіцяв добра.

Мадярка?

Мені спав тоді на думку образ мадярки, яка всміхнулася мені на критому базарі. Чи варто було мені спробувати її знайти? Стати її коханцем? — Сміх та й годі. Я досі був дитиною, і навіть якби був дорослим — своїм татом — не можна сказати напевно, що ми стали б коханцями. Жінки полюбляють фліртувати, але для багатьох з них міцний шлюб, навіть якщо чоловік не найжаданіший, важливіший за красеня-коханця. Безглуздо було думати, що ця жінка мені допоможе.

Як померти?

Кажуть, коли помираєш, усе життя миттєво проминає перед очима. Бувають також і інші схожі випадки — мені знадобилося лише кілька секунд, аби подумати про все, що я перерахував вище.

Стукіт крові у вухах?

Я й досі дивився на потяг і бачив, як він зменшується, сповнений рішучості за будь-яку ціну досягти на обрії точки сходження. Йому так цього кортіло, і я подумав, що чую стукіт коліс на рейках, хоча то, мабуть, був стукіт крові в моїх вухах.

Волосся стало дубом на голові?

І саме тоді я зрозумів, що моя ситуація безнадійна і я не знав, що робити.

Хоча на мить я подумав, що помилився. Я забув про одне — я міг кричати! Та я відразу відкинув цю думку. Це не змінило б нічого. Було це не краще, ніж не робити нічого.

Всередині в мене знову похололо, і я відчув, як волосся стало мені дубом на голові.

Варіація