Теплі історії про кохання

Анастасiя Алексеєнко. Післязавтра

Біля червоного корпусу університету повно студентів. Березневого дня дванадцятого числа один із викладачів іншого навчального закладу попросив своїх студентів, аби сьогодні вони прийшли саме сюди. Доки викладача не було, молодь обговорювала організаційні питання. Власне, всі ці проблеми ніколи не йшли з голови Вероніки. Вона не вірила в кохання, тому свідомо дослухалася до настанов педагогів. Родинні стосунки називала «звичкою». Єдине, що любила, хоча не зізнавалася на людях, -товстезна книга Шевченкових творів, а тому й вчитися пішла на філолога. От і сьогодні, як завжди, вона стискала в обіймах «Кобзаря». Еге ж, день особливий — сьогодні лекції в універі самого Шевченка.

Обговорення тим часом дійшло найголовнішого — курсових. Та раптом Вероніка відчула якесь нестримне бажання обернутися — до університету наближалися студент-старшокурсник зі стареньким педагогом. Викладач зник за кремезними червоними колонами, хлопець усівся на парканчику й закурив цигарку. Серце Вероніки затріпотіло — вона більше не могла думати про навчання. Хай там що, та вона мусила підійти до нього. Але як? Вона не знала його імені — хоча цього їй хотілося неймовірно. Ніколи й ні з ким дівчина не знайомилася отак, просто на вулиці, але це був особливий випадок. І от нарешті Вероніка наважилася звернутися до незнайомця.

— Привіт, чуваче. Ще однієї цигарки не маєш?

Хлопець зняв окуляри й окинув оком Вероніку. Упіймавши його погляд, дівчина ледь не зомліла — серце закалатало, як ніколи. Його очі сяяли, мов дві зорі.

— А чом би й ні? — І дав прикурити.

Вероніка зробила першу затяжку й одразу ж закашлялась. «Кобзар» упав на асфальт. Старшокурсник негайно заходився хльостати дівчину по спині, і от воно — перший дотик!

Почувши кашель Вероніки, однокурсники озирнулися. Вероніка подивилася на незнайомця — той усміхнувся. Яка ж то чудова усмішка!

Студент підняв книжку і, розгледівши на обкладинці ледь помітну назву, з цікавістю подивився на нову знайому. У ту мить Вероніка розчинилася в його очах.

— Вероніко! Ходімо на пари, — гукнула Катька, та коли зрозуміла, що подрузі не до неї, хутко схопила її за руку, висмикнула «Кобзаря» з рук хлопця й потягла Вероніку до універу.

Як же Вероніці хотілося потрапити до цих яскраво-червоних стін — раніше, але не зараз.

Вона озирнулася — хлопець дивився на неї:

— З’їздили ми Польщу

І всю Україну,

А не бачили такої,

Як се Катерина.

Дівчата зникли за червоними колонами — хлопець насунув окуляри на перенісся і знов узявся до цигарки.

На парах Вероніка постійно дивилася у вікно, вперше не слухала догми викладача. Серце калатало, немов скажене. Молилася, аби відпустили швидше, і, коли це сталося, миттю побігла до парканчика — однак хлопця вже не було...

Смуток оселився в душі. Додому повернулася сама не своя — лягла в ліжко й проспала до ранку. Їй хотілося знову побачити того хлопця, але де його тепер знайдеш? Успішність знизилася — навчання Вероніку більше не цікавило. Єдине, чого вона прагнула, — побачити незнайомця знову. Так минала весна, і так минало літо...

Перше вересня. Вони з подругою запізнилися на другу пару. Постукавши, студентки несміливо зайшли в аудиторію. І, о Боже! Вероніка завмерла — за викладацьким столом сидів той самий «чувак». Викладач подивився на дівчат.

— Це хто до нас прийшов? — Молодий педагог розкрив журнал.

— Вероніка Зозуля й Катерина Полякова, — відказала Катька.

Викладач дивився на Вероніку.

— Ага, заходь. те. Ну, тепер усі, можна продовжувати лекцію. Сідайте, дівчата!

Місця були зайняті — порожньою лишилася тільки перша парта. Дівчатам довелося всістися перед самісіньким викладачем.

— Менше курити треба!

Вероніка впіймала на собі погляд новенького викладача. І як же їй було соромно! Коли б він знав, що за все життя вона взяла до рота лишень одну цигарку — ту єдину.

— Артеме Тарасовичу, а ви самі курите? — спитав хтось із хлопців.

— Кинув давно... — Викладач подивися на Вероніку. — Дванадцятого березня кинув.

Дівчина підняла очі. Упіймавши її погляд, він згорнув журнал і підійшов до дошки.

— Добре, давайте ближче до теми. Запишіть, будь ласка.

Та Вероніка вже нічого не чула, вона опустила очі до конспекту, де змальовувала з пам’яті хлопця з цигаркою, що сидів на парканчику біля університету Шевченка.

Увечері не могла знайти собі місця — тинялася з кутка в куток, закривала руками обличчя. Раптом її спинив телефонний дзвінок — номер невідомий.

— Слухаю, — ледь вимовила дівчина.

— Привіт, Вероніко! Хотів почути твій голос.

— Привіт. А хто це?

— Це Артем, упізнала мене?

— Який Артем?

— Артем! Тарасович! Ну, «чувак», як ти кажеш!

— Чувак!.. Вибачте, Артеме Тарасовичу, я вас слухаю.

— Припини, Вероніко. Моя посада тебе ні до чого не зобов’язує. Я готовий залишитися для тебе «чуваком» — мені сподобалося. Дарма ти відразу телефончика не залишила. Я шукав тебе . Може, зустрінемось якось?

Вероніка мовчала.

— Я завтра, на жаль, не можу, лекції допізна, — продовжив Артем. — А от післязавтра годині о четвертій залюбки побачив би тебе.

— Де зустрінемося?

— А де тобі зручно? Давай біля Кобзаря?

— Давайте краще на нашому місці — на парканчику!

— Як скажеш. Тільки не кажи мені «ви». За межами універу я маю право на особисте життя. Гадаю, ти теж. Ну все тоді, до післязавтра?

— Ага, — Вероніка першою поклала слухавку.

Яке ж то чарівне слово «післязавтра»! Стільки місяців чекала на зустріч із ним. Стільки днів. Цілих сто сімдесят три дні! Лишилося зовсім трохи, — ще якихось два дні, і настане таке очікуване «післязавтра»!

Дмитро Безверхнiй. Коли у двері дзвонить листоноша

От саме сьогодні Мія хотіла побути на самоті. Насолодитися рідкісною приємністю людської відсутності. Постійний рух, темп, біганина-гонитва за примарністю життя, яке вимірювалося перспективами кар’єрного росту, — набридло! Здавалося, сам організм вимагав відпочинку: вимкнути будильника, того бездушного наглядача за чужими снами, котрий, не зважаючи на сонливе благання свого власника, залишається незворушним вартовим початку нового (хоча якого там нового, такого, як і всі попередні) дня. Так, вимкнути, чи, взагалі, ще звечора не вмикати — й проспати, ось так от, без пояснень і причин. Прокинутися, коли заманеться, загорнутися в ще теплу ковдру, вийти на балкон, вдихаючи зиму, й відчути, що вільна, незалежна... Заварити зеленого чаю й обійняти долонями улюблену, трішки щербату з країв, чашку. Глянути вниз на метушливе невгамовне місто, що готується ось-ось зустріти Новий рік. Заплющити на мить очі, прислухатися до серенад далекого космосу і. почути дивне, пронизливе дзижчання, яке долинає десь із кімнати. Телефон. На екрані знайомий номер. Ірка, а хто ж іще.

— Де тебе, подруго, носить? — почувся роздратований голос зі слухавки.

— І це замість «привіт» чи «добридень». — безтурботно відповіла Мія.

— Що?.. Га?.. Бачу, тобі весело! А мені, подруго, не до сміху. Ми ж домовлялися, що сьогодні підемо разом вибирати подарун-ки до свят. Я скасувала дві важливі зустрічі, перенесла прихід перукарки — і все це заради того, щоб оце зараз почути від тебе, що я, мовляв, не привіталася...

Здається, що Ірка не на жарт розлютилася. Утім, Мія не надала цьому великого значення. Такі речі не мають дивувати, коли давно дружиш із Іркою: вона любить робити з мухи слона, чи ба, точніше, з малесенької комашки дикого кабана, з яким себе чомусь постійно порівнює.

— Та годі тобі, заспокойся.

— Зрозуміло, що заспокоюся, а що ж іще робити, — почулося глибоке зітхання, черговий театральний вибрик Ірки. — Добре, що в тебе, малої забуваки, є така хороша, відповідальна подруга, як я.

— Звичайно ж. Як я без тебе жила б, мабуть, насолоджувалася б спокоєм.

— О, лишень не треба цієї іронії! Так от: усе вже готово. Я купила необхідне, аби моя Мійочка зустріла Новий рік, як усі нормальні люди. Нічого не хочу чути! Знаю-знаю, що ти проти й усе таке, однак листоноша вже на порозі.

Від щойно почутих слів зосталися лиш монотонні гудки, що приглушено лунали з динаміка маленької «розкладушки».

Мія потерла очі, роззирнулася, обводячи поглядом кімнату. Сіре, заставлене старими меблями приміщення, обабіч протилежної стіни притулився невеличкий диван, куплений із заощаджень від перших чотирьох зарплат, маленький овальний столик, який став надійним прихистком для помутнілої кришталевої вази, що бере-гла-тримала в своєму прозорому лоні жмуття засушених польових квітів, від якого ще й досі линули п’янкі полинові пахощі. А окрасою цього добірного інтер’єру був великий настінний годинник із зозулею, яка, утім, ось уже років із п’ять, як не показувалась зі свого дерев’яного сховку.

Біля порогу почулося легке шарудіння, а за мить дверний дзвоник сповістив молоду господиню, що хтось прийшов.

«І що там уже ця Ірка собі понавигадувала, — тільки й встигла подумки промовити, перш ніж відчинити. — Це ще та затійниця».

Перед очима Мії стояв молодий чоловік, одягнутий в якусь робочу форму. «Можливо, якийсь електрик, хоча зі світлом усе гаразд». Але її думки змінилися, щойно помітила величезну річ, що заледве спромоглася сховатися в чолов’яги за спиною.

— Доброго дня! Ви пані Мія? — запитав незнайомець, із цікавістю розглядаючи заспану постать, що скоцюрбилася навпроти нього в піжамі.

— Добридень і вам. Так, Мія — це я. А що?.. — Вона натомість і собі уважніше почала вдивлятися у чоловіка.

«Приємні, м’які риси обличчя, темне волосся, не старий, хоча й не надто молодий, десь близько тридцяти, можливо, з малесеньким хвостиком у рік чи два. Можна з упевненістю сказати, що високий, навіть статний... Утім, особа, яку точно не запам’ятаєш при мимовільній зустрічі».

— От і чудово! — зрадів той, почувши, що прийшов за правильно вказаною адресою. — Ось тут вам дещо надійшло. — Він на мить зам’явся, озираючись назад і вказуючи поглядом на загорнуту в сірий папір конусоподібну штукенцію, котра зіперлася прямісінько на нього. — Коротше, це вам, але не забудьте розписатися ось тут, що отримали своє. і все нормально.

— Де? — Мія не встигла й слова вимовити, листоноша-кур’єр тицьнув їй у руки якусь зім’яту цидулку й олівець, мовляв, став скоріше підпис.

Щойно нескладний ритуал з «оформленням паперів» скінчився, на Мію звалився велетенський «подаруночок», а незнайомець швиденько здимів.

Нарешті, після десятихвилинних зусиль, жінка разом із громіздкою химерщиною та зі словами «От нахаба, міг би хоча б допомогти з цим усім, але ні, втік! Отакі вони, чоловіки! Та щоб йому.» опинилася у вітальні, яка зазвичай слугувала й спальнею, та й почала розгортати папір. На ньому знайшла позначку «Від Ірки», й усе стало на свої місця. Урешті, виявилося, що під обгорткою ховався головний атрибут новорічного свята — ялинка. І вже через півгодини вічнозелена вічноколючка гарненько собі примостилася біля віконця.

Шалено втомилася, здавалося, що сил не залишилося навіть на те, щоби думати, а тим паче чути, бачити, говорити й навіть дихати. Проте досить чітко вчула, як у двері знову дзвонять.

«Ну чому саме сьогодні? Чому зараз?»

І яким було здивування Мії, коли перед нею знову стояв той чо-ловік-листоноша й широко всміхався.

— Тут вам ще дещо є! — весело мовив, простягаючи стару коробку від взуття.

— Нахаба. — важко видихнула жінка, рвучко зачиняючи двері в нього прямісінько перед носом. — А з такими інакше й не можна, — виправдовувала сама себе. Ще не доводилося робити чогось настільки зухвалого й рішучого. Їй навіть сподобалося. Утім, вже через секунду впевненість вивітрилася крізь прочинену кватирку й повернулася колишня невпевненість. Стало навіть трішки соромно.

У двері тихенько постукали.

— Та заходьте вже, заходьте.

Незнайомець обережно ввійшов до передпокою.

— Я ж лишень хотів... а ви, — знову простягнув коробку. — Тут написано «Іграшки», але мені чомусь подужалося, що це мають бути ялинкові прикраси.

А й справді, Мія геть забула, що не має навіть у що вбрати свою ялинку.

— Та невже? Можливо, ви й справді маєте рацію. — Жінка впізнала стару коробку, якраз у такій Ірка колись тримала свої улюблені туфлі. — Ми бачимось уже вдруге за такий короткий термін, якось незвично.

— Еге ж!

— Як вас хоч звуть? — поцікавилася вона з ввічливості, й досі намагаючись загладити провину «зачинених перед носом дверей».

— Мене?.. Е-е-е... того, тобто. Ігор. Так, мене звати Ігор.

— От і добре. Спасибі, що принесли цю. річ, і за попередню також дякую.

— А вас? Як звати вас?

— Мія.

— Це від.

— Ні, це просто Мія! Без усяких зайвостей, скорочень і нюансів.

— О-у, ясно.

Він пішов. Вона теж — прикрашати ялинку.

Хотіла, було, висварити найкращу (хоча в цьому вже можна засумніватися) подругу за ці передноворічні сюрпризики, однак автоматичний голос відповів, що абонент поза мережею.

Сяк-так вбрала ялинку й нарешті згадала, що ще навіть і не снідала як слід, хоча навіть обідній час давно минув. А холодильник виявився цілком порожнім і навіть так само сердито бурчав, як і Міїн живіт.

На дворі вже добряче споночіло. Хтось знову розбив лампочку в під’їзді. Ледве ступила кілька невпевнених кроків, як одразу ж наштовхнулася на перешкоду, якої там зовсім не мало бути. Десь зовсім близенько щось упало. Почувся знайомий голос. Очі Мії встигли призвичаїтися до темряви, й вона розгледіла людину.

— З вами все добре? Відгукніться.

— Ох, та нібито нічого не зламав...

Знайомий голос. Жінка нашорошила вуха.

— Ви часом не Ігор?

Часом ніби й він.

Тиша.

— Я такий вдячний, що не вигнали мене, а дозволили ненадовго залишитися.

— От тільки не розумію, навіщо ви знову повернулися, — з удаваною роздратованістю смикнула плечима Мія.

Усе це видавалося їй досить комічним і навіть цікавим.

— Ваша завбачлива подруга вирішила, що не слід зустрічати Новий рік чаєм і бутербродами й тому ось. Усе для столу.

Мія навіть розсміялася. Точно знала, що, коли все це скінчиться, вона приб’є свою віднині колишню подругу-знайому Ірку. Але поки що в її домі сидів гість, і хоч не хотілося зізнаватися, та їй було приємно.

— Ігоре, ви мабуть зголодніли. Давайте нагодую вас. Крім того, все необхідне вже є, і до крамниці бігти не треба.

— Дуже вдячний, проте якось неправильно. Я й без подарунка.

— Та що ви! Який дарунок, — аж зашарілася.

— І все-таки.

Він швиденько підвівся й вибіг із кімнати. За мить вхідні двері зачинилися. Пішов, знову.

Мія вже й встигла зготувати кілька нехитрих страв, гарненько сервірувала свій маленький столик, якраз вистачало місця для двох. Та годинник із мовчазною, сором’язливою зозулею йшов, а Ігор не повертався. Рік скоро скінчиться. А вона знову залишилася сама-одна.

Три хвилини до дванадцятої. Три кроки до Нового року, до нового життя. Три кроки до кінця.

Три коротких дзвінки у двері.

— Відчинено! — викрикнула вона. — Для вас відчинено, — голосно сміялася, витираючи гарячі сльози з обличчя.

Він стояв перед нею засапаний, ухлялий, але так само, як і вона, усміхнений, щасливий.

— Ось останній подарунок від вашої подруги. Вона казала, що саме його вам не вистачало для цілковитого щастя.

— Та ні, лише вас.

— А на коробці написано, що кохання.

— Та я ж про те й кажу.

Вона похапцем відкрила невеличку скриньку, в якій лежав маленький клаптик паперу.

«...А правда ж, він гарненький, цей листоноша? І як це ти не завбачила, що сьогодні неділя й вони не працюють.»

— Але ж у кохання немає вихідних. — прошепотіла Мія, рвучи цидулку на малесенькі клаптики, як ті, що крижинками сипалися за вікном.

Євгенiя Бучкiвська. Заради казки

Поїзд уже наближався до міста, а Валентина досі роздумувала, чи не вберегтися від найбільшої дурниці свого життя. Її ще можна було не вчинити... Зазвичай подорожні розказують своє, не турбуючись про секретність — роз’їдуться, забудеться. А Валі за свою таємницю було й перед собою соромно, не те що перед людьми.

— Весна в прямому ефірі, — кинув хтось у купе репліку, роздивляючись травневе буйноцвіття.

Весна. Чому вона з кожним роком стає все кращою? Виразніше помічаємо гарне, бо з роками більшає купа відгорненого життєвого бруду? Але невже в минулому, позаминулому році, сто літ тому так само вітер робив білу віхолу з вишневих пелюсток, такими дитинно-свіжими були перші пуп’янки троянд, а черемшина ясніла на тлі незвичайно синього-синього неба? Чи такими ж були звуки дощу, чи так само різнилися пахощі вітру з лісу й поля? А птахи не співали, не щебетали, не тьохкали — вони говорили, шепотіли до неї його голосом. Бо голос — єдине, що вона про нього знає. А більше нічого — ні лиця, ні ходи, ні серця, ні долі.

— А ви куди? — питала сусідка по купе.

— У гості. — ледь чутно вимовила Валя.

А що сказати? Скільки осіб із кількох мільярдів людей назвали б її поїздку розумною? Їде до того, кого любить, але ніколи не бачила! Назвала цю солодку бурю в душі звичним словом «любов», а воно ж щось інше! Оце сліпе захоплення людиною, вся сутність якої — у звуках із маленького прямокутника телефону. А їй з ним так хороше! З того голосу вона намалювала портрет ідеальної досконалості, складаючи його з почутих фраз, як мозаїку. Коли він телефонував, здавалося, що весь цвіт на розквітлому під вікном бузку ставав п’ятипелюстковим і осипав своїми щасливими прикметами її всю. Знайомий, зустрівшись, витріщився:

— Валько! Ти ненормальна!

Вона й сама знала це, але на нього глянула обурено.

— Усі старіють, а ти молодієш! Закохалася, чи що?

— А це я на зло всім, хто мене не полюбив, буду молодою й гарною, — зухвало засміялася, аж притупнула ногою.

Непереборно хотілося побачити. Просто підійти, глянути в очі, промовити:

— Це... ви?

Сама собі задумала зробити подарунок: поїхати до цього далекого міста, глянути на все, по чому щодень звично пробігають його очі, вдихнути те повітря, почути шум його дня. Так склалося, що вона робила собі подарунки сама: книжки, квітки, цікаві дрібнички, — те, що найбільше любила. А це ось розщедрилася доля — випадкове телефонне знайомство. Валя дякувала їй і йому щодня говорила «спасибі», хоча він, мабуть, і не осягав, яке велике те її «спасибі».

Чи так збігалося, чи справді в природі існує щось невивчене, бо Валі дивовижно щастило в усіх справах, почувалася здоровою, задоволеною тоді, коли він був веселим і привітним. А тільки-но щось не складалося в нього — зразу ж і на неї валилася гора неприємностей. Чарівником і чарівницею величали одне одного. Це він назвав їхні незвичайні стосунки казкою. Ще й у тому була її чарівність, що обоє вже давно ступили в ту пору життя, коли казки читати доречно вже онукам. А вони про солов’їв, зірки, квітки наговоритися не можуть! Вона йому — вірші, він їй — пісні.

Ось нарешті зійшла в ранкову прохолоду незнайомого міста. Незнайомого? Та вона тепер про нього знала більше, ніж про своє рідне! Бо хотіла. Вивчила карту, архітектуру й топоніміку, історію та останні новини.

Ішла, їхала, йшла, їхала. Боялася? Про це вже не думалося. Ось вулиця, прогулюючись якою в обідню перерву, він телефонує їй. А звідти він зараз ітиме на роботу. Вона завжди знала, що впізнає його, відчує, хоч не уявляє навіть силуету. Казав: чорний чуб, карі очі, смаглявий. А ще жіночий «інтерпол» (від нетерплячки вдалась і до цього) доповів мовою цього міста: «Очень интересный мужчина». І він наближався! У кого ще бували такі страшні секунди? У тих, хто запускав ракету (чи злетить?), стрибав із парашутом (чи розкриється?), дебютував з шедевром (чи оцінять?). Що буде зараз із казкою, заради якої?..

Раптом дзвінок. Він.

— Які новини? Чим займаєтеся?

— Уявляєте, пишу оповідання. Про нас із вами...

— Вдається?

— Важко. Дійшла до кульмінації і вагаюсь.

— А ви не роздумуйте, все буде добре. Бо у нас же — казка!

Марина Василюк. Аромат

— Тримайте, будь ласка! — люб’язно подала за проїзд такій собі зрілій жіночці з великими віями: «Фу, так бридко. Мабуть, свої давно випали, то довелося скористатися послугами косметолога».

З такими думками я поглядом провела жінку-кондуктора до наступного пасажира. Сама тим часом вмостилася зручніше біля вікна. Шибкою весело стікали дрібні каплі дощу, помітно відчувався холод. Трамвай віз мене на вечірню службу до храму. Швидко смеркало. Через вікно було помітно, що місто з головою поринуло в наймістичнішу пору року — осінь. Вітер незграбно здіймав пожовкле листя. Двірники вправно стояли на тротуарах — робота в них така. Перехожі ховали руки в кишені, їхні щоки прикрашав рум’янець. По алеях прогулювалися закохані, закутані в теплі шарфи, такі щасливі. Усе навколо поринало в цілковиту темряву, а гордовиті ліхтарі зігрівали та пестили місто.

До мого виходу кілька зупинок. А я б іще трішки помилувалася та помріяла. Не звертаючи уваги на пасажирів, вправно кутала руки в своєму шарфу, як маленьке кошеня ховає свого холодного носика. На наступній зупинці до трамваю ввійшов приманливий хлопець, від нього повіяло до біса смачними парфумами й осінньою прохолодою. Він усівся попереду. І мене відразу огорнуло цією романтичною нотою. У його ароматі було так багато теплоти й ніжності. Такого собі родинного затишку. «І як же з ним познайомитись?!» — сердито запитала в себе. Швиденько підірвалася, бо мало не проїхала своєї зупинки. Ненароком зачепила його плече, та ще й не вибачилась. Таке могло трапитися лише зі мною, — мої думки, як завжди, супроводжували.

Зупинка. Не наважившись озирнутися, ще раз урівноважено вдихнула аромат незнайомця... З невеликим розчаруванням я швидко поринула в міську осінь і дрібними кроками попрямувала до храму. Добре, що не забула, куди тримала шлях, а то цей його аромат міг мене остаточно збити з пантелику. Під ногами тихо наспівувало мелодію опале листя. У його шарудінні я вбачала нічну загадковість, таку собі романтику самотності. Мої наївні роздуми розвіяли знайомі пахощі. Дивно... Невже цей аромат мене тепер переслідуватиме?!

Перед великими ворітьми я призупинилася, аби перехреститися й зайти. У храмі мене зустріла духовна атмосфера, яка панувала тут повсякчас. Старовинні образи. Запах ладану та догорілих свічок. Мозаїка Небесного Творця. Спів хору та читання молитви. Саме тут моя душа була спокійна, як у батьківському домі. Служба тривала до пізнього вечора. А коли вийшла з храму, мене зустріло прохолодне місто... і привітний погляд незнайомця.

Сергій Гридін. Може, це доля?

Я ніколи не любив маленьких дітей! Ні, я міг милуватися ними здалеку, іноді навіть якось реагувати на їхнє загравання, знаходячись у гостях в «окільцьованих» друзів, але тільки якщо це не обмежувало моєї особистої свободи й не загрожувало стати нехорошими спогадами та плямами з неприємним запахом на джинсах.

Може, саме тому до тридцяти п’яти років у мене не складалися серйозні стосунки з жінками. Прекрасна стать при перших зустрічах намагалася виглядати емансипованою й незалежною, втім, через якийсь час виявляла своє істинне нутро. Споглядаючи розчулені сльози наступної пасії, яка побачила малюка, що невпевнено, спираючись на мамину руку, шкандибає парковою доріжкою, я переживав дивне роздвоєння особистості: і нести важко, і кинути шкода. Але все ж обирав другий варіант, оцінюючи його як най-прийнятніший, і кидав.

Так і «пролітали ластівкою кращі роки» (за словами моєї мами), але життя, як відомо, любить вносити свої корективи.

Усе почалося звичайного ранку. Декілька днів я не ходив на роботу, відлежуючись удома з ангіною. Вставати не хотілося, але я зліз із ліжка, помахав руками перед дзеркалом, імітуючи ранішню зарядку й одночасно намагаючись тримати очі відкритими. Вийшов із душу, подивився на себе, обмацуючи пружні м’язи пресу (які чомусь наполегливо ховалися під м’якими складками жиру й ніяк не хотіли проявлятися). Прийняв вольове рішення ходити до спортивної зали. Зробив каву, додавши одну ложечку цукру. Подумав і досипав ще дві — все одно завтра почну займатися спортом, так що сьогодні можна!

Одягнувся, вийшов на вулицю, сів у свою машину, повернув ключ запалення і... не почув рівного, такого рідного гулу двигуна своєї «ластівки». Спробував ще кілька разів — результат той самий! Хвилин десять намагався якось завести, але безуспішно. Враховуючи, що робочий день ніхто не відміняв, а шеф має звичку провадити жалісливу й довгу бесіду з тими, хто запізнився, про наслідки економічної кризи й широкий вибір претендентів на сучасному ринку праці, схопив портфеля та помчав до найближчої станції метро.

За останні два роки я спускався до підземки лише кілька разів, коли була необхідність швидко доїхати до потрібного місця, а часу стояти в нескінченних заторах не було. Тож ця поїздка була для мене винятковою й зовсім неприємною.

До того ж, спустившись, я з жахом побачив натовп, який із зосередженими, ще сонними обличчями цілеспрямовано снував у різних напрямках. Але робити нічого! Я насилу всунувся у вагон електрички, однією рукою притискаючи до себе портфель, а другою намагаючись намацати якусь опору. Двері зачинилися, блимнуло світло. Потяг сіпнувся і поїхав. Не втримавшись на ногах від поштовху, я боком умостився прямо на коліна молодій жінці, що сиділа біля мене, та притиснувся до неї.

— Вам зручно? — спокійним голосом поцікавилася вона, дивлячись на мене впритул сіро-зеленими, чомусь утомленими зранку, очима.

Я промугикав щось незрозуміле, намагаючись підібрати слова.

— Даруйте, але через декілька зупинок я виходжу, так що сидіти довго не доведеться! — глузливо додала незнайомка.

Я відчув, як кров з усього тіла приплинула до вух! Г арячково, намагаючись не звертати уваги на зацікавлені погляди, які пасажири кидали на нас, спробував різко схопитися, але сильно вдарився головою об поручень і опустився на насиджене місце.

— А ви не дуже легкий! — порухала вона колінами. — Видно, їсте непогано! — намагаючись зіштовхнути несподівану квочку, вже роздратовано прошепотіла незнайомка.

Ще більше зніяковівши, я нарешті встав на ноги й відвернувся від причини своєї ганьби, нарікаючи в душі на машину, що так недоречно зламалася, на свою незграбність і метро.

На зупинці я вийшов, намагаючись не озиратися, щоби не зіткнутися поглядом з її очима. «А вона нічогенька, симпатична!» — промайнуло в голові, ця думка миттєво випарувалася, залишивши якийсь легкий, майже невідчутний смуток від надто короткого спілкування.

За півгодини я ввійшов до офісу, кинув портфеля на свій стіл і, не озираючись навколо, за звичкою всівся на сусідній, за яким ось уже тиждень, як ніхто не сидів, — колишній співробітник звільнився, а нового ніяк не могли знайти. Приготувався слухати новини, що накопичилися за дні моєї відсутності і які, судячи з усього, зібрався озвучити менеджер Славко.

— А ви, я бачу, звикли сидіти там, де не належить! — пролунав знайомий голос за спиною.

Я здригнувся, здивовано озирнувся й остовпів. За столом сиділа моя незнайомка, з якою ми так близько «подружилися» в вагоні метро.

— Привіт!.. — лишень і зміг вичавити із себе.

— У! Так ти вже все знаєш? — протягнув Славко. — Нецікаво з тобою! Я тобі про нашого нового співробітника хотів розповісти, а ти мені всю малину зіпсував! — розчаровано пробубонів він і вийшов із кімнати...

Після роботи ми сиділи в маленькому затишному кафе, пили каву, і вона весело сміялася, згадуючи ранкові події. Зворушливо забирала з лоба кучерик, який тут же неслухняно повертався на своє місце, і від цього на душі чомусь ставало якось надзвичайно тепло й спокійно. Я не витримав і запропонував їй вийти за мене заміж. Вона несподівано погодилася...

У Марини була дворічна донька. Але, як виявилося, секрет хороших взаємин із дітьми дуже простий — треба просто любити їхню маму! Чим я успішно займаюсь ось уже декілька років. А допомагають у цьому моя дівчинка Даринка та малесенький Сашко, який іноді не дає спати, поки що не дуже добре ходить і говорить, але якого так приємно тримати на руках, відчуваючи себе справжнім батьком!

О, забув сказати! А машина таки завелася, того ж вечора! І без проблем! Може, це доля?!

Олександра Кудріна. Компенсація

Саша завжди була тихою дитиною, хоча на тихоню ніби й не походила. Характер спочивав усередині й набирався сил. Тому, тільки-но вона почала дорослішати, він, прорвавши блокаду милого й покірного дитинства, навів лад (безлад) у її житті. Відбувалося обмірковування нових думок і переживання нових емоцій.

Якось мама подарувала їй золотий браслет із сімейною історією, бо десяток років тому отримала його від люблячого батька. До того дня Саша не надто переймалась усілякими прикрасами та дівочими примхами. Певно, через те, що з ними складно лазити по деревах і бігати з хлопцями за котами. Та цей браслет їй подобався вже давно.

Для дівчини він став чимось більшим, ніж просто гарна річ на руці. Він уособлював її віру в себе, додавав упевненості в потрібні миті. Людям конче потрібні такі символічні речі, аби стійко рухатися вперед, не хитаючись, як той баранчик, на ходу. Більше двох років Саша не знімала браслета з руки. Він жив повноцінним людським життям: мився, спав, ходив на лекції та іноді куштував варення, яке зачіпав із Сашиних бутербродів.

Дівчина вкладала в нього особливі почуття, навіть уявляла, як передає його своїй донечці, а та — своїй. Саша хотіла зробити це маленькою жіночою традицією її родини. Так і сталося б, коли б одного разу Саша не повернулася додому без нього. І раніше траплялося, що він іноді розстібався, але це відбувалося переважно вночі, а отже, не віщувало катастрофи. Тому вона й почала обшу-ковувати ліжко й невеличку гуртожитську кімнату.

Але ланцюжка ніде не було. Він обрав собі нового власника, або ж і далі вагається у виборі кандидата на цю посаду, катаючись маршрутом №27 столичного тролейбуса, в якому сховався під си-

дінням. У той день Саша вперше плакала через втрачену річ. Це було щось значно більше, ніж кілька загублених грамів золота. Їй стало сумно, коли усвідомила, що хтось використовуватиме його лише як прикрасу.

Цілий тиждень Саша жалілася на свою втрату всьому світові. Кожен його мешканець, що ненароком зустрівся дівчині, був змушений вислухати цю історію і, зітхаючи, сказати, як же йому шкода. Саша збирала слова «шкода», і з часом вони їй набридли, втратили сенс, переповнили кімнату й почали випадати з вікна.

Саме в той час вона тільки-но почала спілкуватися з Антоном, якого випадково знайшла в Інтернеті. Як виявилося, вже рік вони постійно ходили одними й тими ж маршрутами, та ніяк не могли познайомитися.

Хлопець близько до серця сприйняв новину Саші. Мабуть, саме тому вона запам’ятала його відповідь, що нарешті заглушила зітхання:

— Не сумуй, бо це свідчить про єдине: скоро ти знайдеш щось набагато краще й важливіше, ніж улюблений браслет.

І вона справді знайшла. До того ж навіть раніше, ніж загубила браслет. Недарма в народі кажуть, що браслет — це прикраса, яка замикає жінку, ховаючи від стосунків із чоловіком. Чимось особливим для неї став саме хлопчик з Інтернету. Уже за місяць Саша поселила його в своєму серці, видавши перепустку й оформивши його там згідно з чинним законодавством.

Тепер Антон був її силою. Він відкрив Сашу не лише для себе, а й для неї самої. Ось так доля компенсувала їй втрату.

Про браслет забули. Саша ще кілька разів грайливо казала Антонові, що він — її компенсація. Така, якої жоден страховий поліс не видає. Тільки доля може браслет на Антона міняти.

Учора, повернувшись із відрядження, Антон звернувся до дівчини, коли нарешті наобіймалися:

— Мені шкода, що через мене ти загубила свій улюблений браслет, тому я тобі привіз новий у подарунок. — І він дістав із кишені червоний браслет із металевими вставками.

Та це була для неї лише гарна прикраса, бо більше не потребувала матеріального підтвердження своєї сили. Усе це давно їй дав Антон — її синьоока компенсація долі!

Анна Петрiв. Під серпанком однієї ночі

Інколи аж самій страшно від самотності. Наче навколо безліч людей, та нікого поруч. Хоч і маєш батьків і друзів, проте ти все одно сама. Приходиш після важкого трудового дня додому, і тобі хочеться ласки й тепла від коханої людини. Однак немає... Тоді заварюєш міцну каву, стаєш біля вікна на кухні, навіть не перевдягаючись, і довго-довго дивишся на зливу. Тобі здається, що бачиш за запотілою від твого подиху шибкою когось до болю знайомого й рідного. Проте тобі лише здалося. Нема нікого. Лише твій кіт, подарунок подруги на день народження, ластиться біля ніг. Береш його на руки й довго гладиш ніжною долонею. Раптом чуєш бій годинника, бачиш на циферблаті, що вже досить пізно. Та все ж кладеш котика на підлогу, надягаєш пальто, обмотуєш шию улюбленим шарфом (його подарував тобі колишній однокласник на прощання) й виходиш на вулицю.

Ти не береш із собою ні мобільного телефону, ні косметички, ні чогось такого, що нагадувало би про блага цивілізації. При тобі лишень весела листівка із зображенням ведмедика (мабуть, ще від позаминулого дня народження), щоденник (це твій єдиний друг у самотньому й порожньому місті) й авторучка (подруга, яка ніколи не підводить). Ти описуєш все, що трапилося з тобою за день. Розповідаєш сторінкам, виливаєш на них свій гнів і лють, знову доходиш висновку, що самотня. Раптово підводишся із крижаної лавочки в парку й крокуєш додому. Мрієш зустріти когось, та у такий пізній час навряд чи хтось крокує в унісон із тобою.

Зненацька помічаєш людину по той бік алеї. Спочатку боїшся навіть дихнути в тому напрямку, проте вбачаєш, що там сидить досить пристойно вдягнений юнак, котрий, як і ти, щось пише. Він помічає тебе!.. Ваші погляди сходяться і... Хлопець встає й підходить до тебе. Ти, не відчуваючи рук, випускаєш із них щоденника. Він піднімає його й каже:

— Доброї ночі. Можна з вами познайомитись?

Тобі моторошно й водночас радісно від того, що знайшла когось надто схожого на тебе. Адже усвідомлюєш, що знайшла те, що шукала протягом довгих, холодних років під серпанком однієї ночі.

Марта Потiшна. Я беру до рук гранат

Я беру до рук гранат, обережно починаю знімати з нього шкірку. Боюся обляпати своє новеньке платтячко й мого листа до тебе.

«Сиджу серед парку, серед тисячі дерев, навколо мене натовп людей. Я обережно дістаю одне за одним зернятка й насолоджуюсь цим довершеним смаком. Поруч зі мною пошарпаний примірник книжки Рея Бредбері. Я знаю, я бачила в тебе в руках його книжки. Сподіваюся, одного дня ти підійдеш до мене й скажеш: «Ось це я вже читав! А як воно тобі?»

Я знаю на пам’ять усі вулички цього парку. Знаю, де ти гуляєш із великим собакою. Я все бачила. Люблю проходити тут щоранку, бо знаю, що ось тут, саме тут із самого ранечка ти будеш іти зі своїм собакою. Ти часто усміхався до мене, а я — до тебе. Ми неодноразово бачилися.

Не знаю, чи здогадуєшся, але, можливо, якось ти щось запідозриш, коли дізнаєшся, що мені зовсім не вигідно ходити щоранку цим парком, бо ходжу на пари я в інший бік міста. Та все ж ти поки що нічого не знаєш.

Я не знаю, як тебе звати. Шкода. Але в мене ти називаєшся Ранковий. І навіть коли знатиму твоє ім’я, в моїй телефонній книжці ти будеш записаний не інакше як Ранковий.

Щоранку ти береш на плечі старий, трошки роздертий рюкзак, одягаєшся завжди відповідно до погоди: не корчиш із себе героя, дбаєш про здоров’я. Інколи бачу тебе з навушниками у вухах, але завжди в доброму гуморі.

Одного разу я вирішила до тебе підійти. У той день ти з’явився з якоюсь дівчиною, і ви так мило щебетали на моїх очах, на очах

у твого великого собаки й огидного пса твоєї подруги. Я не наважилася вам завадити. Просто, за звичкою, усміхнулася, кивнула головою й глянула на твого собаку.

Три дні я не з’являлася. Цікаво, чи ти це помітив? У голові не вкладалося, що в мого Ранкового є якась його особлива Ранкова дівчина. Не знаходила собі місця, чомусь була не здатною зрозуміти, як так може бути? Здавалося ж, між нами існує негласне правило прибувати в цей парк наодинці, наодинці з нього йти. Негіднику, ти це порушив!

Коли настала весна, твій великий собака кинувся своїми лапами на мене, тож того разу я все-таки звернулася до тебе: «А як цього красеня звати?». Ти мило всміхнувся й відповів із дивовижною ніжністю: «Це красуня. І її звати Ніка». Я відчула, що зашарілася від сорому. Я вдавано глянула на телефон і пішла, довго картаючи себе за те, що сталося.

Так проминула весна: мовчазно, але з усмішками. Ближче до літа я вже не зустрічала тебе, але бачила твою сестру з твоїм же великим собакою. Коли дивилася на неї, вона відповідала поглядом, я впізнавала в її обличчі знайомі риси.

Одного вечора я вирішила без усіляких намірів прогулятися нашим парком. Був пізній травень, а ти йшов у футболці й шортах. Побачив мене ще здалеку, усміхнувся. Ти без собаки.

Коли наблизився, то заговорив першим:

— Зараз же не ранок... Не очікував зустріти!

— Я також не очікувала.

— Куди прямуєш? Чи просто прогулюєшся?

— Гуляю. А ти? Чого без Ніки?

— Так би мовити, відпочиваю. А Ніка має переламану ніжку, тому гуляє лише біля будинку.

Несподівано для нас двох небо захмарилось, і сипонув дощ. Ми бігли, і тієї миті я раділа, що змокну. Тішилася, що поруч ти, Ранковий. Ми стояли з добрих півгодини під дахом якогось будиночка. Г оворили про дощ і нашу любов до нього, про грози. А ще про твого улюбленого Рея. Так ми врешті-решт заговорили про нього! І я не знала, коли мені була та книжка ще цікавіша, аніж зараз!

Ти скинув свого рюкзака, дістав звідти сорочку. Глянув на годинник.

— Вибач, маю йти.

Я ще дві хвилини тримала в руках твою сорочку й не могла зрозуміти, що сталося.

Так, я мала твою сорочку. Я любила її, тому часто надягала. Улітку ми рідко бачилися: то я кудись їздила, то ти кудись зникав. Навіть думала, що це вже все — з мого життя остаточно пішов Ранковий. Аж поки я зустріла тебе восени. Підстриженого, поголеного, з усмішкою на обличчі, ще ширшою, ніж раніше.

Ти підійшов до мене, обхопив моє лице руками, глянув у вічі й мовив: «Вгадай, хто сумував усе це літо? Так, це був я». І напоїв мене до дна своїм п’янким, міцним поцілунком.

У той день мені здалося, що світ перекинувся, що все стало навпаки, я відчувала приємний присмак щастя. Відтоді ніколи не нехтувала нагодою пройтися нашим парком. Хтозна, можливо, десь там ітимеш зі своєю великою собакою Нікою...

Ти побачив мене одразу, помахав величезним букетом хризантем, перескочив через кілька загорож і побіг до мене. Я вручила тобі нашу історію, за що ти мене підняв, обійняв і подарував мені найщедріший свій поцілунок.

Ольга Рубанчук. Відлік щастя розпочато

Про таких, як він, не пишуть книжок і не складають пісень. Такі, як він, одного дня ламають увесь твій світ, руйнують правила й назавжди поселяються всередині... І від цього моменту розумієш, що твоє життя стало інакшим. Відтепер твоє серце — неосяжна глибина, здатна на все заради одних-єдиних очей.

Він не йде за натовпом, нікому не підпорядковується, має свою думку й своє розв’язання проблем. Сам вирішує свою долю й сам розплачується за помилки, не дозволяючи собі ні хвилини слабкості й легкодухості. Він сам створює собі правила й нерідко потрапляє у власні капкани душі.

Такі, як вона, завжди самі вскакують у халепу, а потім ламають голову, як із неї вилізти. Щоденно воює сама із собою. Кажуть, що вона завжди впадає в крайнощі: або безмежно любить, або люто ненавидить. Вона не вміє бачити золоту середину, адже не розуміє правил, встановлених кимось, живе своїм серцем, почуттями. Не терпить кривди й брехні. Усім здається, що вона легко відпускає людей, а насправді в її душі щоразу вибухають вулкани, й доводиться знову відроджуватися з попелу. Хоча не показує слабкості, завжди підтримує рідних. Її життя рухалося чітко визначеним маршрутом, аж раптом усе змінилося.

Уперше, коли вона його побачила, подумала: «І цю людину я бачитиму тепер щодня?». Але життя встановлює свої правила, і через два роки щось змінилося в її душі. Вона не могла зрозуміти, яка невидима сила нею заволодіває, коли він поряд. Дуже довго не дозволяла собі думати про це, замуровуючи серце холодом. Але якось, поглянувши в його очі, відчула те, про що мріяла, — спокій і душевну рівновагу. Подейкували, що це самообман, та вона не слухала, вірила лише своєму серцю. Їй хотілося жити, творити, писати.

Уперше, коли він зустрів її, навіть не звернув уваги. Згодом припинив спілкування з тими, хто, здавалося, назавжди залишиться з ним, віддалив себе від найдорожчих і втратив смак до життя та віру в себе. Поруч залишилися тільки декілька справжніх, вірних із дитинства. А потім одного вечора він отримав від неї повідомлення, яке змінило все. Вона написала лише два слова, і він усвідомив, що вона єдина істотно розуміє його. Утім, йому стало страшно, адже звик розчаровуватися в людях, до того ж колись заприсягся не впускати в своє серце нікого. Щоденно дивлячись у її очі, він боровся із собою, хоча чудово розумів, що лише її очі можуть його врятувати. Він дивувався, як їй вдається читати його, мов відкриту книгу, просто зазирнувши у вічі. Жодному це не вдавалося, адже ніхто й не бачив його справжнього, крім неї.

Вони боролися із сумнівами, не дозволяючи собі проявити слабкість, аж поки кожен із них не зрозумів, що закохався... Їхнє почуття стало таким потужним, що здатне було подолати негаразди й недосконалості світу, от тільки вони про це не здогадувалися, бо боялися відкритися одне одному.

Якось він почув роздуми старого дядечка, який казав: «Кохання не терпить брехні, ігор і нещирості. Воно може зруйнувати тебе, а може відродити з попелу. Справжня любов здатна відпустити заради щастя. Якщо в тебе є людина, яка однією своєю усмішкою може подарувати надію й віру; та, про яку згадуєш у хвилини успіху й відчаю; якщо твоє життя починається й закінчується в глибині очей цієї людини, то не втрачай її, зроби все, щоби втримати». Потім чолов’яга повернувся до нього й запитав: «Хлопче, ви ж згадали лише одні очі, то чому ж так боїтеся сказати їй про свої почуття й нарешті стати щасливим?». А потім тихо й повільно попрямував у темряву.

Його серце калатало, і він не міг збагнути, що з ним коїться. Переборов свій страх, набрав її номер і попросив зустрітися. Коли він побачив її, то зрозумів, що більше ніколи не відпустить. Він підійшов і сказав: «Занадто довго я боровся із собою. Але стомився. Так більше не можу. Я не можу без тебе. Знаю, що попереду нас чекають випробування, не завжди буде солодко, але впевнений, що разом ми подолаємо все».

Вона дивилася в його очі й не могла повірити, що це реальність, а не мрія чи сон. Він уперше був таким відвертим. Промовила: «Я навіть не здогадувалася, що зможу настільки самовіддано когось кохати. Дякую, що відродив».

І світ припинив свій хаотичний рух, бо вони відшукали гармонію одне в одному; віднайшли справжнє, істинне; те єдине, що має значення, — кохання. Відлік щастя розпочато.

Вiолiна Ситнiк. Про кохання розкаже троянда

У крихітній затишній кав’ярні ніколи не бракувало відвідувачів. Ні, там не було запаморочливих черг із охочих поласувати гарячими напоями, але власники на заробіток не скаржилися. Знаходилася ця майстерня з приготування божественної кави в мальовничому куточку Кам’янця-Подільського — не в самому центрі, що звільняло її від навали випадкових роззяв, які в пошуках пригод ладні були шастати по всіх закладах, що траплялися їм на шляху, а трохи далі, на півдорозі до Старого міста. Кав’ярня слугувала притулком художникам, письменникам та іншим творчим особистостям. Нерідко вона була виставковою залою, літературним салоном і місцем зустрічі з Музою. Заклад на розі двох вулиць ставав прихистком для загублених душ — тих, які в круговерті сучасного життя, здається, втратили себе й відчайдушно намагалися відшукати; невиправних романтиків, що заблукали у часі й просторі, розминулися зі своїми Ромео чи Джу-льєттами на кілька століть і тепер нудили світом, наче примари. Так, випадкової публіки там не було.

— Привіт, Денисе! Мені, будь ласка, еспресо! — втомлено промовив один із відвідувачів у пожмаканому сірому пальті та чудернацькому чорному капелюсі й смачно позіхнув. — Може, хоч це допоможе мені якось збадьоритися й відбути ще один марно прожитий день.

— Уже зроблено! — усміхнувся молодий чорнявий хлопчина, вправними рухами натискуючи потрібні кнопки на кавовій машині, звідки відразу потекла двома тоненькими цівками чорна й густа, як нафта, рідина. У повітрі з’явився запаморочливий запах свіжозвареної кави. — Цукру?

— Ні, дякую. — Чоловік похапцем ковтав гарячий напій, аж очі зажмурюючи від терпкого присмаку на язиці. — Гірка, як моє життя...

«Дивний... Хто ж тобі заважає додати цукру, вершків, а то й перцю?! Смак тоді кардинально зміниться! — подумки обурювався досвідчений бариста, маючи на увазі зовсім не каву. — Але хіба навчиш чогось людину, якщо вона сама того не хоче? Якщо їй зручно плисти за течією, бути бездумною амебою?»

Так, хлопець терпіти не міг бездіяльних, які тільки те й знали, що скаржитися. Занадто надокучливих, тих, які по життю керувалися принципом «бачу ціль, не бачу перешкод», теж недолюблював. А таких у його роботі вистачало. Можна згадати хоча б отих молоденьких панянок, які залітали всередину, створюючи навколо своєї появи ажіотаж, неприродно метушилися, обклавшись сотнями пакунків після чергового шоппінгу. Дівулі приїжджали на розкішних автомобілях своїх татусів, чоловіків або коханців, аби посмакувати якимось коктейльчиком, на позір створити видимість інтелектуальної бесіди та заодно переглянути кілька картин: «А раптом там є щось вартісне, яке через роки вартуватиме купу бабла?». Дівчатка пропікали баристу гарячими хтивими поглядами, проте згорда кидали:

— Мальчік, мєню прінєсі! Да побистрєй!

Тоді вони годинами вивчали його (і меню і хлопця), детально розпитуючи, з чого складається той чи інший напій. Денис був уже ладний вилити їм на голову один із фірмових коктейлів, щоби нарешті позбутися, бо ж інших відвідувачів ніхто не відміняв, а панянки поводилися настільки вередливо, що вимагали до себе суцільної уваги. Вони манірно складали губки бантиком, тикали наманікюреними пальчиками то в одну сторінку, то в наступну, наче ненавмисне торкаючись рук хлопця й непомітно погладжуючи їх, врешті, вибравши щось і покуштувавши, голосно неза-доволено фиркали, як молоді конячки, але випивали все до дна. А тоді серед купи мотлоху, що залишали після себе, хлопець постійно знаходив поспіхом написані номери телефонів на серветці. Юнак викидав увесь отой непотріб туди, де йому й місце, — у смітник. Ох, як його дратували ті зманіжені лялечки, які вважали себе великим цабе.

Денис почав пригадувати свої останні любовні походеньки. Щось не складалося в нього з протилежною статтю. Більшість дівчат звикли бачити в ньому лише гарне личко та накачані м’язи. Але жодна не запитала, чим він займається у вільний час, яку музику слухає, які книжки читає... «Хлопцям потрібне лише одне», — такі фразочки доводили його до сказу. Ну звичайно, якщо ти більше нічого не можеш запропонувати! Ось і знову, ловлячи на собі погляди малолітніх школярок, які шукали перших амурних переживань, бариста підкреслено ввічливо й холодно приносив замовлення, всім свої виглядом показуючи, що він не збирається порушувати законодавство, упадаючи за неповнолітніми.

Дівчат свого віку теж ігнорував, адже не раз обпікався, знав: варто з’явитися на горизонті кращому кандидату (читай: багатому й поважному), як їх наче вітром здувало. Що зробиш? Природний відбір: виживає найсильніший. А сила в наш час де? У грошах! Ними, до речі, не проти були порозкидатися жіночки бальзаківсько-го віку, дружини тих самих багатіїв, які якраз розважалися з тими ж самими дівчатами Денисового віку. Вряди-годи не одна давала зрозуміти, що може підкинути грошенят на нові джинси й дорогий годинник. Навзамін вимагалося одне: трішки ніжності й молоде треноване тіло. Отакі товарно-грошові відносини. Тільки-от Денис не вважав себе товаром. Суцільні розчарування.

Хлопець настільки звик очікувати якоїсь каверзи, з першого погляду вгадувати, якою є людина, що навіть розгубився, побачивши у кав’ярні її. Вона не належала до жодної із Денисових категорій. Увійшовши одного разу до кав’ярні на розі, красуня з очима кольору гарячого шоколаду стала її завсідницею. Дівчину можна було побачити в будь-яку годину доби, наодинці чи з компанією, із планшетом на столі чи блокнотом у руках. Щоразу вона приязно усміхалася, замовляючи різні варіації кави, ніби намагаючись спробувати всі її смаки, скидала з себе тепле пальто чи курточку, капелюха чи милу в’язану шапочку, неодмінно закутуючи шию величезними шаликами всеможливих моделей і кольорів, і сідала за столик край вікна. Довге каштанове волосся водоспадом розливалося по плечах, а непокірна гривка раз у раз спадала на очі. Дівчина бережно торкалася горнятка, гріла ним холодні руки, вдихаючи на повні груди неймовірний аромат кави. У цю мить очі її заплющувалися і на обличчі з’являлася ледь помітна усмішка.

— Справжнього фаната кави можна впізнати здалеку. — Денис сам не помітив, як опинився біля дівчини й заговорив із нею. Зрозумівши це, він ніяково всміхнувся. Вона мовчала. Гнітюча тиша глушила. Хлопець вже розвернувся, щоби відійти геть, як почув її відповідь:

— Пам’ятаєте з «Сутінків»: «Ти — мій наркотик. Мій особистий вид героїну»? Ось так для мене кава.

— Я вам зараз дещо скажу, але, боронь Боже, вам комусь у цьому зізнатися! — Хлопець не впізнавав себе. — Я, наче те дівчисько, прочитав усю сагу про вампірів!

— А екранізація виявилася лише жалюгідною спробою передати те, про що йшлося в книзі... — зітхнула у відповідь.

Денис кивнув головою й відійшов. Коли за деякий час хлопець оглядівся, то помітив, що незнайомка зникла, залишивши по собі лишень скручену із серветки крихітну трояндочку.

З того часу Денис почав крадькома стежити за дівчиною. Чекав, що вона намагатиметься продовжити їхнє знайомство або ж навпаки дасть зрозуміти, що вона — не його поля ягода. Проте поведінка незнайомки завжди була незмінною. Приязна усмішка, філіжанка кави у витончених руках із довгими аристократичними пальцями, замріяний погляд у вікно, за яким повністю хазяйнувала осінь: розкидала жовте мереживо, вмивала дрібними слізьми вузенькі вулички, які вели в Старе місто, давала волю пустотливому вітру, який намагався вирвати з рук перехожих кольорові парасольки. Якоїсь миті вона хапала олівця й записувала щось у червоний блокнот або кидалася друкувати у планшеті, тихо стукаючи тоненькими пальчиками по сенсорній клавіатурі. А наостанок — паперова трояндочка із серветки.

Першу чорнявий бариста із зеленими глибокими очима викинув у смітник, та наступного разу придивився до цього нехитрого оригамі, повертів у руках і, піддавшись хвилинній спокусі, засунув квітку в невеличку вазочку на барній стійці.

Цинічний розум Дениса, який давно перестав вірити у справжніх і щирих людей, стверджував, що така поведінка таємничої незнайомки — не що інше, як спосіб привернути до себе увагу, захопити в тенета цікавості, але ж чому вона абсолютно не змінює своєї тактики? А паперових квітів тим часом все більшало, як і думок баристи про загадкову шатенку.

Того дня вона була якоюсь розгубленою. На вродливому обличчі — хвилювання, руки злегка трусяться, а в очах — озера невиплаканих сліз. Кілька ковтків кави, мелодійний дзвінок на мобільний, зірвалася й побігла. Хлопець підійшов до столика, щоби там навести лад, і помітив, що дівчина, збираючись поспіхом, забула планшет.

Ніч, наче темна вода, розливалася вулицями міста. Денис зачинив двері кав’ярні й присів на стілець, який ще зберігав тепло останньої відвідувачки. Знав, що це негарно, що влазить у чийсь особистий простір, проте руки самі ввімкнули сучасний девайс, а пальці, наче граючись, бігали сенсорним екраном.

Чи задумувалися ви, скільки нового можна дізнатися про людину з її комп’ютера? Музичні вподобання, книжки, робота, розпорядок дня... Людина — наче на долоні! Денис заходився читати прекрасні віршовані та прозові рядки, з яких віяло шаленим коханням. Хлопець аж позаздрив тому щасливчику. Наштовхнувся на нещодавній документ, відкрив його.

«Поглянь на мене, милий. Невже ти не помічаєш, скільки туги в моїх очах, невже не розумієш, що я приходжу щодня сюди лише заради тебе?! А ти — такий гордий і неприступний, вже давно виніс кожному вирок, знаєш, що в кого на серці, хто чого вартий. Не даєш жодного шансу, жодного права на помилку. Звик усіх одним миром мазати. Ловлю інколи твої погляди, з якими ти відходиш від ефектних панянок, які лізуть тобі в душу. У них стільки зневаги, осуду, а ще — бездонний океан печалі.

Я побачила тебе вперше в парку за етюдником. Ти старанно змішував кольори на палітрі й обережними, делікатними мазками пестив папір. На ньому вирувало життя, а барви були такими соковитими та яскравими, що мені захотілося підійти й торкнутися малюнка рукою. Але я стояла, наче вкопана, дивилася на твій мужній профіль, суворо стиснуті губи. Тоді для тебе не існувало нікого на світі. Власне, як і тепер. Пізніше я цілком випадково зайшла в невеличку кав’ярню, яку порадили мені друзі, і знову зустріла тебе. Закохалася в твою каву. Скажи, любий, ти у все, за що берешся, вкладаєш душу? Цікаво, яким би ти був, коли б закохався?.. Пірнув би в пристрасть із головою, віддав би всього себе? Віддай себе мені!

Я знаю, яку музику ти слухаєш, які книжки читаєш. Ти здивувався б, скільки можна дізнатися про людину, просто спостерігаючи за нею, дивлячись, що вона робить, як спілкується з іншими, що розповідає. Я думаю про тебе. Чи кохаю? Не знаю. Але ти є в моєму житті, а я в твоєму? Залишаю по собі паперову квітку. Вона — не спосіб виявити свої почуття, а символ. Вона — то я, і лише тобі вирішувати, чи викинути її в смітник, чи пригорнути до серця. Ніяк інакше я тебе не потривожу, боюся побачити в твоїх очах отой осуд.

Сьогодні мені дуже погано. Одна моя подруга зважилася на страшний вчинок. Я просила її цього не робити, не брати гріха на душу, подарувати шанс на життя ще ненародженому немовляті, але вона вперта... Тільки й торочить: «Не час». Я проплакала цілу ніч, але нічого зробити не можу. Мені»

На цьому місці документ обірвався, незнайомка квапилася покинути кав’ярню. Денис задумався на якусь мить, а потім схилився над екраном. За деякий час заховав планшет у надійному місці й пішов додому.

— Привіт! Пам’ятаєте мене? — До Дениса усміхалася кароока незнайомка, яка завжди сідала за столик край вікна. — Я вчора поспішала й десь загубила свого планшета. Ви раптом його не знаходили?

— Аякже! — Хлопець пішов у комірчину та повернувся звідти не з порожніми руками. — Ваш?

— Я вас люблю! — Дівчина аж поплескала в долоні, а смарагдові озера очей Дениса наповнилися теплом. — У ньому — все моє життя! Стільки всього неможливо було б відновити, якби я його справді втратила!

— Може, кави? Заклад пригощає! До речі, ви вчора так поспішно втекли. Були якісь проблеми?

— Та ні, вже все гаразд! Я була потрібна подрузі. Тішуся, що вмовила її не робити одну дурницю, — засміялася, аж світ навколо став веселішим, і попрямувала до свого столика. Скинула з себе кумедну шапочку з пухнастим помпончиком, яскраво-жовте пальто та ввімкнула планшет. Натиснула на останній документ, ковтнула щойно принесеної кави і ледь не захлинулася: останні написані слова були зовсім не її! На білому екрані чорніли літери:

На щоках дівчини раптом розцвіли маки, вона блискавично обернулася до барної стійки: Денис стояв і пильно дивився на неї, пригорнувши до серця вазочку, повну крихітних трояндочок із серветок.

Iва Шон. Не пройти повз

«Ми вміємо бути добрими. Ми передаємо одне одному закомпостовані білетики в кольорових трамваях і скрипучих тролейбусах, отримуючи взамін вдячну й трохи здивовану усмішку. Ми купуємо маленькі букетики чорнобривців і ромашок за копійчані гроші в бабусь, на обличчях яких написане все їхнє життя, щоби порадувати одразу двох людей — і отримувача і продавця. Ми кажемо «будьте здорові» в супермаркеті, коли чуємо, як чхнула працівниця, розставляючи товар на полицях. Ми допомагаємо підвестися жінці, яка підсковзнулася на слизькій дорозі, і позбирати овочі, що розлетілися тротуаром з її сумки. Ми поступаємося дорогою у вузькому проході, бажаємо гарного дня заклопотаним працівницям ЖЕКу, від чого поділка їхнього настрою нестримно повзе вгору.

Насправді щоденно ми робимо багато речей, які виявляють наші хороші якості, однак часто про це забувають. Люди пам’ятають лише погане, коли вони черстві. Якщо від кожного дня ти чекатимеш лише дощу, то можеш одразу запасатися сотнею парасольок, та сонця не буде. Але для тих, хто з усмішкою підставить своє обличчя веселим крапелькам, існує не тільки злива, а й веселка, що обов’язково з’явиться, варто лише трішки зачекати».

Соля закрила свій зелений записник і втомлено всміхнулася. Вона щовечора записувала думки, які їй навіював день, і щоразу вони були різними. Напевно, більшість людей не зрозуміли б і половини з того, що ховали кольорові сторінки, але Соля була щасливою у світі своїх фантазій.

Ранок почався із сонця, яке ласкавою панянкою дарувало всім бажаючим свою теплу усмішку. Однак панянка виявилася сором’язливою й за деякий час заховалася за хмарами, поступившись цим похмурим мармизам. Але ніщо не могло зіпсувати Солі настрій. Сьогодні вона знову побачить його, своє кохання, свою долю, своє щастя!

Дівчина з піднесеним настроєм зібралася, прискіпливо оглянула себе в дзеркалі, послала своєму відображенню повітряний поцілунок і вибігла з дому. Серце рахувало кроки разом із нею. Воно почало битися все сильніше, тож і кроки довелося пришвидшити. Соля майже бігла, однак, дійшовши до рогу, змусила себе зупинитися та перевести подих. Затим вийшла і повільною ходою попрямувала до зупинки.

Серце тріпнулося, мов заєць, що потрапив у пастку. Він стояв там, на своєму звичному місці. Високий, статний, одягнутий, як справжній англійський джентльмен. Комірець картатої сорочки визирав з-під темно-синього джемпера, темні вузькі джинси пасували до начищених брунатних черевиків, а поли застебнутого на всі ґудзики сірого пальта тріпав бешкетник вітер. Спирався хлопець на свою незмінну довгу чорну парасольку.

Соля, затамувавши подих, підійшла до своєї мрії і... Пройшла повз. На жаль, вони були незнайомі. І цей хлопець анічогісінько не знав, що він є сенсом її життя. Дівчина зітхнула й зайшла в автобус.

Кожного ранку одне й те саме — солодке очікування зустрічі й гіркота від того, що вона знову не насмілилася підійти до нього. Цей незнайомець займав усі її думки, але, здавалося, такий, як він, не міг сподобатися дівчиську в подертих джинсах, кросівках і футболці зі смішним малюнком.

Хоч Солі й було вісімнадцять, вона не могла відмовитися від свого дитинства, яке визирало з її одягу та з її синіх очей. Однак для свого ідеалу вона була здатна на все. Сьогодні вона одягнулася під стать своєму коханому — ніжна кавова сукенка, туфельки на невеличких підборах і капелюшок. Але незнайомець лише один раз глянув на неї, на цьому й усе. Зате Соля злягла наступного дня з температурою. Все-таки листопад — не час для прогулянок без куртки.

Хвороба затягувалася, довго не хотіла покидати осіле місце. Соля рахувала дні, які опадали один за одним, як листя на каштані, що ріс прямо за її вікном. Ось нарешті впав останній, і дівчина відчула себе майже здоровою. Мама заледве змогла відпустити улюблену донечку на пари.

Соля не збиралася вдягатись особливо. У хід пішли улюблені речі — джинси, кросівки, футболка й теплющий светрик зі смішним ведмежам. Мама змусила надягнути ще й шалик і смішну шапку з вушками.

Дівчина йшла до зупинки й уперше не рахувала кроки, цього разу їй було байдуже, чи прийде привабливий незнайомець, чи ні. А на зупинці її чекав сюрприз — там стояв її коханий, однак він був не дуже схожий на себе. Пальто розхристане, сорочка не заправлена в джинси, а черевики просили, щоб їх почистили негайно. В руках у хлопця був невеличкий букет ромашок.

Напевно, дівчину свою чекає, подужалося Солі. Звісно, в нього має бути дівчина. До зупинки підійшов її автобус. Соля попрямувала до дверей, однак її зупинив незнайомий голос:

— Чекай!

Соля повільно обернулася й побачила, що до неї звертається той, до кого вона не насмілювалася заговорити цілий місяць. Однак сьогодні вона не відчувала сором’язливості, тож зупинилася й сміливо зустріла погляд коханих очей.

— Я знаю, напевне, в тебе є хлопець і немає часу на знайомства на вулиці, але візьми, це тобі, — юнак говорив схвильовано й протягував Солі букет.

Дівчина розгублено взяла квіти, відчувши їхній ледь чутний, ніжний аромат.

— Ти мені сподобалася ще відтоді, коли вперше тебе побачив. Ти була не схожа на інших, наче світилася щастям. Я давно хотів познайомитися, однак не наважувався підійти. А коли зважився, то ти не прийшла. Тебе не було довго. Я кожного дня приходив і картав себе, думав, що більше ніколи тебе не побачу, і не міг собі пробачити свою нерішучість. Як тебе звати? Скажи хоч це!

Юнак зупинився, шукаючи відповіді в дівочих очах.

— Я — Соля, — усміхнулася дівчина, думаючи, що мрії збуваються у найнесподіваніший момент, а саме коли перестаєш чекати цього. — Дуже приємно.

— А я Назар, — відповів хлопець, зрадівши усмішці. — І мені також надзвичайно приємно. Знаєш, після того як ти зникла, я кожного дня приходив сюди з трояндами. Думав, здивую тебе. І щоразу доводилося викидати їх, бо ти не приходила. Але сьогодні чомусь вирішив уперше купити ромашок, і побачив тебе. Дивно, правда ж?

— Усе просто, ромашки я люблю більше, ніж троянди, — щасливо всміхнулася Соля.