Він і вона

Iванка Захаревич. Крокуси для Дзвінки

Дзвінка швидко складала речі до великого наплічника. Через п’ятнадцять хвилин рюкзак із ємкістю шістдесят літрів був заповнений ущент: теплий светр, кольорові шкарпетки, вишиванка, улюблена піжама, подарунки та інші речі були охайно спаковані. Дівчина зашпилила блискавку на останній боковій кишені, причепила синьо-жовтий прапор і всміхнулася. Вона їде у свої Карпати. Нарешті їде. Надягнула теплу куртку, взула кросівки й вибігла з хати з наплічником на спині, який був удвічі більшим за неї.

Ось вона вже на вокзалі, чекає на свій потяг, який через п’ять годин зупиниться в Карпатах, тоді Дзвінка вискочить із вагону й кинеться в найтепліші, найніжніші, найдовгоочікуваніші обійми коханого. Поки дівчина, заплющивши очі, стояла на пероні та уявляла цю зворушливу зустріч, жіночий голос повідомив про прибуття потягу на другу платформу. І ось вона вже лежить на верхній полиці плацкартного вагону, дістає з наплічника книжку й вервичку. Потяг рушає. Спочатку Дзвінка довго вдивляється у вікно, вона дуже любить мандрувати. Дівчина знає, що життя — це подорож, повна пригод і несподіванок, не пам’ятаєш її початку (хіба зі слів батьків), не знаєш кінця. Дзвонить телефон. Дзвінка з усмішкою дивиться на екран, натискає на кнопку відповіді й занурюється у мелодію рідного голосу:

— Привіт, моє серденько! Ти вже їдеш?

— Так, дорогий, ще зовсім трішечки, і побачимося!

— Що тобі приготувати, Дзвіночко?

— Цілком покладаюся на твій смак. Я знаю, що будь-яка страва буде найсмачнішою, бо ти приготуєш із любов’ю.

— Файно, тоді я зварю борщ і ще щось придумаю.

— Дякую тобі! Ти просто диво!

— Ну, я побіг чистити картоплю, серденько, а ти не сумуй!

— Добре, чекаю на нашу зустріч!

Дзвінка всміхнулася, уявивши Марка у фартусі біля плити. Він прекрасно готує, ще краще катається на лижах, називає її львівською гуцулкою й пристрасно танцює коломийку. Дівчина народилася й виросла в княжому місті Лева. Вона не уявляє свого життя без кави, колежанок, бруківки, вузеньких вуличок, шоколаду й львівського дощу, але її серце назавжди залишилося в Карпатах, таких таємничих і незбагненно рідних. Тут вона вперше піднялася в гори й торкнулася душею неба, яке вигравало на її струнах витончену мелодію свободи й кохання, що Дзвінка зустріла в Карпатах.

Потяг має прибути за п’ять хвилин. Серце в грудях починає битися швидше й швидше. Уже зовсім скоро. От-от. Ще маленька мить відділяє дівчину від зустрічі з коханим. Якби Дзвінці запропонували прожити життя без Марка, то вона неодмінно вибрала би прожити хвилину з ним. Нарешті, ну нарешті ця зупинка! Провідник відкриває двері, опускає сходи. Надворі ніч, а на пероні один-однісінький з усмішкою й букетом квітів її зустрічає Марко. Вона стрибає зі сходів і поринає в його міцні, палкі обійми. Далі тиша, усмішки й сльози. Не можуть натішитися одне одним. Радості й любові в їхніх серцях настільки багато, що ними можна обійняти весь світ, кожну людину, кожен атом цього буття.

— Дзвіночко, нарешті ти приїхала! Рідненька моя зіронько! Боже, як я скучив. Ходи до мене! Не відпущу, чуєш, більше ніколи не відпущу!

Знову обійми, поцілунки. Дзвінка не могла вимовити ні слова. Марко лишень цілував сльози, які текли струмками по її щічках.

— Не плач, рідненька, не плач, прошу тебе! Ти вже вдома. Знімай наплічник! Ідемо хутчіш до машини, а то вдома борщ холоне.

Лише в машині дівчина помітила у своїх руках букет крокусів, акуратно зав’язаних ниткою. Які вони чудові, ці лісові квіти. Так чарівно пахнуть горами, сонцем і Марком. Ніжний фіолетовий колір поєднав у собі величавість вершин і загадковість лісу, але найважливіше — бажання чоловічого серця подарувати радість коханій.

Удома Марко щедро насипав повні миски борщу, яким пахла вся квартира. Дарма, що зараз північ, а вони лишень сідають вечеряти, адже для цих двох щойно розпочинається новий день, і життя наповнює кожну секунду по вінця любов’ю. Марко запарив духмяний чай із карпатських трав у глиняних горнятах і притулив Дзвінчину долоню до своєї щоки.

Цієї ночі двоє жили сповна. Спочатку запалили свічку перед іконою Божої Матері та молилися, дякували й плакали, як діти, тримаючись за руки. Їхні ангели сиділи в них за спинами, обійнявшись, і боялися поворухнути крильми, щоби не порушити тишу. Потім Дзвінка й Марко пішли до іншої кімнати, лягли на стареньке дерев’яне ліжко й довго мовчали. Вони любили мовчати разом, у такі хвилини цінували одне одного ще більше. Мовчали про все — про відстань, що їх розділяє, віру, яка зближує, надію, що оберігає, та любов, що об’єднує. Вона цілувала його брови, а він торкався руками її вуст, щік, волосся, так, ніби хотів щоби його пальці назавжди запам’ятали кожну рисочку рідного обличчя. Все, що вони могли робити в цей момент, — це просто бути разом. Заснули, як почало світати. Сплелися в обіймах так міцно, ніби боялися, що хтось зможе їх роз’єднати.

Дзвінка, яку важко розбудити будь-яким будильником, прокинулася від того, що Марко перестав її обіймати. З кухні долинав голос чайника й розливався запашний аромат кави — арабіка з шоколадом, її улюблена. Марко готував сніданок. Через п’ять хвилин він приніс дівчині каву в ліжко, і вони обоє смакували ранковим напоєм. Також він приготував сир із родзинками, медом і горіхами. Поки Дзвінка мила посуд, Марко робив бутерброди, наливав чай у термос. Усе це він запакував у наплічник — адже сьогодні вони вирушають в гори.

Піднімалися довго, бо щоразу зупинялися, щоби помилуватися красою смерічок і неба, угледіти білку чи їжака, та найбільше зачаровано дивилися одне на одного, немов хотіли віддати в погляді все найдорожче. Дивилися широко розплющеними очима так, наче бачилися востаннє. Трималися за руки і йшли далі. За три години після крутого підйому вирішили перепочити на лісовій галявині. Поки Дзвінка виклала з наплічника яблука, чай і бутерброди, Марко кудись зник. Дівчина озирнулася й побачила, що Марко збирає для неї квіти — ніжно-фіолетові крокуси.

— Ти вчора сюди ходив, аби назбирати мені квітів?

— Ну так, моя львівська гуцулочко, а що?

Більше Дзвінка не запитувала — не було потреби. Вона міцно обійняла коханого й ніжно поцілувала його брови, які до безтями любила. Очі світилися від радості, а вдячність переповнювала серце. Три години підійматися в гори лишень для того, щоби нарвати крокусів, — для Марка це було звичайною справою, а для Дзвінки видавалося величезним зусиллям.

— Дякую! Дякую тобі, найрідніший! — шепотіла дівчина на вухо Маркові й горнулася всім серцем до його міцних грудей.

— Моє серденько, чому ти плачеш? Немає за що! Не плач, зіронько, не плач!

Правду кажуть, що вокзал бачив більше справжніх поцілунків ніж рацс, а лікарня чула більше щирих молитов, ніж церква. У той день гори ще не бачили гарячіших сліз, ніж Дзвінчині, і не чули тепліших слів, ніж Маркові. Навіть небо крадькома повторювало пошепки ці слова струнким смерічкам.

Прощатися завжди найважче, особливо з тими, кого любиш. Треба було повертатися до Львова. Удома Дзвінка ще довго дивилася на букет лісових крокусів, охайно зав’язаний ниткою, пригортала їх до серця й усміхалася. Того ж дня Марко знову пішов у гори, щоби назбирати квітів. Він вирішив, що сьогодні їде до Львова, бо як можна дозволити прожити своїй львівській гуцулоч-ці нинішній день без фіолетових крокусів?

Іванка Захаревич. Осінній портрет

Марта відчувала, що щось має трапитися цього ранку. У кімнаті було холодно, тож вона швиденько зварила собі кави й повернулася назад у ліжко, закутавшись теплою ковдрою. Лишень встигла зручно вмоститися, зробити один ковток улюбленого ароматного напою й трохи зігрітися, як почула, що у двері хтось стукає. Ну як же не хочеться вставати. Але хто б це міг бути, вона ж нікого не чекає, ще й з самого ранку. Та звук ставав чимдалі гучнішим, хтось таки добряче гупав кулаком у двері. Дівчина навіть трохи злякалася, але все-таки встала з ліжка й підійшла, щоби відчинити. Перед Мартою стояв букет білих троянд на двох ногах. Дівчина аж рота роззявила від здивування. Тут раптом серед квітів Марта побачила обличчя хлопця — кур’єра, якому було важко тримати величезний букет.

— Ви пані Марта Лисиця?

— Так, я.

— Тоді ці квіти для вас. Ось тут розпишіться, будь ласка.

У ту ж мить хлопець віддав букет Марті й простягнув їй ручку та папірець, де було щось написано про доставку. Дівчина швидко поставила підпис.

— Дякую, панно Марто! Гарного вам дня!

— Дякую вам! Навзаєм! — встигла сказати вслід дівчина, як кур’єр побіг сходами донизу й зник.

Марта ще, може, зо три хвилини стояла отак на порозі з букетом в руках перед відчиненими навстіж дверима. Про таку приємну несподіванку вона навіть не мріяла. Правду кажуть, що все найкраще трапляється спонтанно, коли цього зовсім не чекаєш. Раніше їй ніхто не дарував стільки квітів, та ще її улюблених, і ніколи їх не привозив додому кур’єр. А тут такий розкішний букет. Трохи отямившись, Марта нарешті зачинила двері й пішла до ванної кімнати, щоби набрати води. Вибрала найкращу кришталеву вазу, яка перейшла їй у спадок від бабусі, і поставила в неї квіти. На підлогу впав маленький білий конвертик. Марта швиденько відкрила його, бо згорала від цікавості, хто ж міг подарувати їй цей букет. Розгорнула аркуш паперу, що був рівненько складений учетверо, і почала читати листа вголос:

«Чарівна панно Марто!

Чи Ви ще пам’ятаєте мене? Сьогодні я завітав до Вашого чудового Міста Лева, а мій потяг вирушає в дорогу об одинадцятій вечора. Отож чи ми можемо зустрітися? З радістю чекатиму на Вас о шостій у Стрийському парку, на тому місці, де ми бачилися вперше.

Щиро — Сергій»

Марта була геть спантеличена. Вона відразу поглянула на свій годинник і полегшено зітхнула. Стрілки показували дев’яту ранку, тож в неї досить часу, аби все пригадати й приготуватися до зустрічі.

Сергій... Ну звичайно, Марта його пам’ятає. Хіба такого, як він, можна забути? Вони зустрілися одного дня в Стрийському парку. Світом тоді, як і тепер, керувала осінь. На вулицях чаклував-жар-тував барвистий теплий жовтень. Марта вийшла на прогулянку, збирала листя, милувалася небом, сонцем і деревами. Осінь — її улюблена пора, така ж таємнича, жовтогаряча й різнобарвна, як Мартина душа. А ще дівчина закохувалася чомусь лише восени. Якось вона побачила хлопця з пензликом у руках. На голові в нього був брунатний берет, а на шиї замотаний довгий теплий плетений шарф, кінець якого спадав йому на ліве плече. Він малював осінь з усіма її кольорами й відтінками, де кожен листок, як і кожна людина, — особливий. Маленьке диво, створене добрим Творцем. Картина була такою гарною, що Марта просто не могла відвести очей і не помітила, як зупинилася. Дівчина підійшла ближче. Хотіла розгледіти кожну деталь, кожну емоцію, яку так майстерно відображав художник у цьому пейзажі. Хлопець побачив, що Марта уважно розглядає полотно, і тепло всміхнувся.

— Знаєте, осінь, справді, чарівна, але вона ніколи не зрівняється з вашою красою, панянко! Дозвольте намалювати ваш портрет, адже такі виразні очі на світлому обличчі зустрінеш не часто.

Марта, не вагаючись ані на мить, погодилася. Після двох годин наполегливої праці на мольберті з’явилися плавні й чіткі лінії, які загадково перепліталися в усмішці дівчини. Коли Марта побачила свій осінній портрет, не могла повірити, що це вона, настільки професійно він виглядав. Дівчина хотіла заплатити художникові за таку якісну роботу, але хлопець категорично відмовився брати гроші. Замість нагороди він попросив Марту написати на клаптику паперу її ім’я й адресу, а свій підпис залишив у правому кутку полотна. Творчим каліграфічно-хаотичним почерком там було написано «Сергій Чуб».

Марта добре пам’ятала все. Після цієї зустрічі дівчина щодня приходила до парку з думкою, що побачить Сергія ще раз, але він зник. Це, зрештою, цілком нормальне явище для творчих людей. Марта все ж вірила, що зустрінеться з талановитим художником знову.

І ось тепер вона прасує свою улюблену чорну сукню в білий горошок і всміхається. У квартирі ще пахне кавою. Її усмішка сонячна. Надворі осінь, і Марта знову закохалася, цього разу вже назавжди.

Олеся Когутич. Усе, щоб її вразити

Минув місяць, відколи Іван улаштувався на роботу в одну з фірм, що займалася виготовленням кованих виробів. Робота з металом йому подобалася, оскільки поміж замовленнями клієнтів на огорожі, ворота, ліхтарі йому вдавалося викроїти час і на реалізацію власних ідей. За власними ескізами він виготовляв декоративні підставки під парасольки й пляшки, підсвічники, а також інші дрібнички, що ставали доречними в побуті й тішили око.

П’ятниця, позаду ще один робочий тиждень, попереду вихідні. Однак думки хлопця не про відпочинок і навіть не про виготовлення нових кованих речей, а про кулінарні звершення. Так-так! Саме кулінарні. Іван інтуїтивно відчував, що в його житті розпочався новий надзвичайно важливий етап: нове місто, нове помешкання, нова робота і... симпатія. А може, навіть і більше. Він і сам, зрештою, ще не знав. Однак був упевнений, що це щось особливе, і дівчина, яка так несподівано ввірвалася в його будні, викликаючи такі трепетні почуття, також особлива.

Як зізнатися їй у цьому? Написати есемеску, запропонувати зустрітися, запросити на прогулянку до парку? Іван не міг обрати жоден із варіантів, усі здавалися занадто банальними й простими. Тому й вирішив зробити щось цікаве: він приготує для неї найсмачнішу вечерю.

До півночі Іван вивчав рецепти найрізноманітніших кулінарних сайтів і таки обрав меню. А зранку, не гаючи часу, вирушив на закупи до супермаркету. Дорогою додому набрав номер співробітниці Олі, що працювала на їхній фірмі бухгалтером і жити не могла без кухні й кулінарних експериментів. До речі, мешкали вони також поруч — вікна їхніх квартир виходили на одне подвір’я.

— Олю, привіт. Це Іван, — почав розмову хлопець. — Слухай, тут така справа... Я хочу зробити приємний сюрприз особливій дівчині. І розповісти про свої почуття також вирішив нестандартно... Коротше, Олю, я готуватиму для неї вечерю. Будеш сьогодні моїм шеф-кухарем?!. Що готуватиму? Салат «Грецький», форель, запечену з лимоном у білому вині, а на десерт — фрукти з вершками, морозивом і тертим шоколадом. Ну як?.. Гаразд. Я перетелефоную з дому. Дякую. Бувай.

Розмова підбадьорила хлопця, бо співробітниця схвалила обране меню. Удома, не гаючи часу, приступив до справи. Почав із «Грецького» салату. І тут Іван збагнув: завзяття багато, а досвіду — нуль. Нічого не залишалось, як набрати знайомий номер:

— Це я. Маєш хвилинку? Коли читав, здавалося все просто, а почав готувати. Підкажи, як нарізати овочі? Огірки — кружальцями, перець — кільцями. Помідори як? Трикутниками? А цибулю? Ага, зрозумів.

Інтернет і Олині підказки допомогли Іванові з процесом приготування салату. Хлопець вправно нарізав овочі й фету, виклав оливки, присмачив орегано, звісно, не забув про оливкову олію. Салат готовий.

Після цього взявся до десерту. Помив і почистив ківі, перебрав малину, нарізав кубиками консервовані персики.

— Олю, то я. Як збивати вершки в піну? Блендер? Є. Додавати поступово, не перестаючи збивати. Так. Зрозумів.

Незабаром і цей кулінарний етап було подолано. Іван охайно виклав шарами фрукти, морозиво й збиту вершкову масу, долив кілька грамів лікеру, посипав тертим шоколадом та оздобив лісовими горішками.

Задзвонив мобільний. Цього разу Оля сама поцікавилася, як просувається процес:

— Привіт. У що викладав десерт? В Інтернеті вичитав, що для цього потрібні креманки, от я їх і купив. Справді! Ти що, не віриш? — Зі слухавки чулися захопливі Олині вигуки. — Гаразд. Попереду — процес запікання форелі. Я зателефоную. Бувай.

Помити й почистити рибу було нескладно. А от все решта викликало в Івана чимало запитань: що робити з лимоном, як натирати рибу, з чим змішувати соєвий соус, які потрібно брати спеції? Телефонні дзвінки лунали один за одним.

— Олю, тут сказано «скласти фольгу в два шари й зробити човники, щоби покласти рибу», а я просто замотав рибу в фольгу. Не так? Розмотувати? Зараз. Що? Тобі цікаво, яка та дівчина, що так стараюся? Олюсю, вона — казкова фея, чарівна й прекрасна, я не можу дібрати влучних слів, аби її описати... Коли б ти знала, як я хочу її вразити. Але хтозна, чи вона взагалі відповість взаємністю? Так, головне — без паніки. Я зараз робитиму човники з фольги. А потім зателефоную. Що? Налити в деко багато води? Для чого? Щоби не пересушити рибу. Я зрозумів. Дякую, сонце. До зв’язку.

Іван відключив слухавку й узявся до роботи. Виклав замариновану рибу до човників, долив туди вина й оливкової олії. Опустив човники в деко з водою, як порадила співробітниця. Адже вода, випаровуючись із дека, зволожуватиме рибу, і вона не буде сухою.

А що ж подати до риби? Із гарнірів хлопцеві були відомі лише гречка, картопля й макарони. Однак форель — вишукана риба й потребує чогось іншого.

— Олю, я якось не подумав про гарнір. Помідори? Є. Перцю і грибів нема. Зараз вибіжу й куплю. Але ти скажи, що з ними робити? Так. Я записую. Помити, почистити, порізати, замаринувати в соєвому соусі, солі та спеціях. Посмажити. Що не забути? Листя салату. Гаразд. Я побіг.

Іван накинув куртку й чимдуж вибіг із дому. Часу залишалося все менше й менше, а ще потрібно було накрити стіл, прибрати в кімнаті й створити відповідний настрій.

— Олю, я вже є. Усе купив. Так, пам’ятаю, овочі смажити не більше трьох хвилин. Форель запікати двадцять хвилин. Гаразд, пильнуватиму. Не згорить. Олюсю, ти так мені допомогла. Ага, до зв’язку.

Останні хвилини були найбільш напруженими. Іван почав відчувати легкий напад паніки, серце калатало скоріше, руки тремтіли, на хвильку навіть запаморочилось у голові. Хлопець крутився у вітальні, хапаючись то за одне, то за друге. За декілька хвилин знову набрав знайомий номер:

— Олю, рятуй, форель згоріла! Мабуть, я недобре виставив температуру в духовці. От халепа. Повна хата диму!.. Що мені робити?.. Ти могла б забігти? Уявляєш, вона зараз прийде, а тут таке. Гаразд. Сьомий будинок, другий поверх, восьма квартира. Але швидше, благаю!

Оля не забарилася, адже жила в будинку навпроти. Через п’ять хвилин після телефонної розмови з «шеф-кухарем» озвався дзвоник вхідних дверей.

Іван швиденько відчинив. На порозі стояла Олька в спортивному костюмі, волосся зібране в хвіст, з макіяжу — лише туш.

— Ну, що там у тебе, «майстер-шеф»?.. Чому згоріло, ми ж постійно були на зв’язку?.. — запитала Олька.

— Проходь. Зараз розповім... — відказав Іван, запрошуючи дівчину до кімнати.

Оля зайшла до вітальні. Скрізь на маленьких кованих підсвічниках мерехтіли свічки. Посеред кімнати стояв святково накритий стіл із приготованими стравами. Оля дивилася на все це, нічого не розуміючи.

— Як це?.. — розгублено запитала Олька. — Я бігла, бо ти сказав, що все згоріло?.. А цей вечір такий важливий. І ти хотів її вразити.

— Я сподіваюся, що вразив?.. — пригортаючи до себе Олю, запитав Іван.

На мить зависла тиша.

— Не те слово, — відповіла, усміхаючись, дівчина.

Дарина Кравчук. Затишок

Так тихо було, якось навіть до тремтіння в колінах тихо. За вікном виднівся багряний захід сонця. Теплий, спокійний... Чомусь від такого спокою стає не по собі. Можливо, тому що вона відчувала таке вперше. Він сидів навпроти неї і їв. Ніколи не могла подумати, що спостерігати за кимось під час прийому їжі — таке цікаве заняття. Інколи він зосереджено вдивлявся в телевізор, де показували програму про неймовірні явища. Та її це не займало, найнеймовірнішим явищем, яке вона коли-небудь бачила, було те, як він їв. Згодом вона сіла біля нього, поклала свою голову на його плече й тихо мовчала. Ці хвилини запам’яталися назавжди. Так тепло, по-сімейному, добре.

Він вимушено подивився на годинник, дістав із гаманця папірчик, на якому був вказаний номер потяга й час відправлення, і почав пакувати речі. Вона мовчала. Стояла, впершись у дерев’яні двері й мовчала. Усе запакував, у руках залишалася лише його сорочка. Він охайно склав її й залишив на ліжку. «Тобі від мене», — тихо прошепотів і поцілував її волосся. Чомусь найчастіше він цілував її коси. Не палкі поцілунки, не гарячі й міцні обійми, а легенький дотик до її волосся. Вона всміхнулася.

Потяг. Вокзал. Повідомлення про посадку. Не любила вона вокзалів — занадто часто вони відбирали найдорожчих. Він зайшов у вагон і ще довго дивився в її очі. Через вікно, крізь призму бажань, крізь ті емоції, які жили в його серці. Зателефонував — говорили через скло. Дивне відчуття: бачиш людину, чуєш її голос, а доторкнутися не можеш...

Через «надцять» днів вона приїхала в його місто. З блиском в очах, чи то від щастя бачити його, чи то від застуди, яка нестримно підкорювала її організм. Він узяв її сумку й упевнено вів за руку кудись. Прийшов в аптеку, купив ліки. Після завів у кафе, замовив поїсти й гарячої води: приготував лікувальний напій і пив його разом із нею, щоби смачнішим він їй здавався. Знову вокзал, потяг, сон. Приїхала додому. Гарячі душ і чай трішки порятували від огидного стану хвороби. Відкрила шафу, надягла його сорочку й швиденько заснула... І якось так спокійно їй стало, незважаючи на ті сотні кілометрів, на те, що ніколи не виказував їй своїх почуттів, і на те, що в термометра горіло забагато червоних поділок.

Мар’яна Лелик. Розмова

— Машик, ти щось будеш? — уже вдруге запитав Дмитро й завмер в очікуванні.

— Що? — Марія ніби прокинулася від глибокого сну. — А, так, каву. — І насилу всміхнулася.

— І все?

Вона кивнула.

— Тоді ти чекай замовлення, а я на хвилинку вискочу, гаразд? Зараз буду! — Хлопець цьомкнув її в щічку й зник за дверима.

Це маленьке затишне кафе було улюбленим місцем для святкування різних дат і подій в їхньому житті: першого поцілунку, випускних і вступних іспитів, днів народжень (у них обох якраз у червні!). І сьогодні вони тут саме тому — відзначати річницю їхнього зустрічання, тобто піврічницю. Принаймні, так думав Дмитро. Принаймні, так уважала Марія.

Дівчина сиділа біля вікна й дивилася на зиму, що минає. Звучала якась лірична пісня — здається, Бурмака: «Ангел-охоронець... не лиши його. хоч він не зі мною — я його люблю...»

Марія слухала, і з кожним словом її очі ставали сумнішими. Не про неї ці слова! Так, не про неї й не про них! Бо в них усе чудово, вони разом! Але. щось таки не так. Щось мучить її вже тиждень, і «мучить» — це ще легко сказано. Не дає їсти, спати, жити.

«Хоч він і зі мною — його не люблю», — мимовільно перефразовуючи, проспівала вона в думках в унісон з іншою Марією, — і наче струм пронизав усе її тіло.

Оце вперше за останніх кілька днів вона нарешті зрозуміла, що коїться в її серці, й від цього розуміння стало ще важче й неспокійніше. Вона його не кохає. Свого чудового, розумного, дотепного Дімку. Без причин і сварок, без непорозумінь і конфліктів. Просто взяла й розлюбила... Дмитра, який завжди допоможе, примчить на поміч, який пожертвує своїм вільним часом, аби допомогти їй підготуватися до історії, пропустить довгоочікуваний матч, щоби зустріти її з пар. Просто ідеальний! А вона, виявляється, не кохає. Уже не кохає, виправила сама себе. Бо ж почуття таки існували!

Були невиспані ночі в передчутті завтрашньої зустрічі, годинні розмови по телефону, десятки есемесок за день, романтичні прогулянки. Та тепер. Разом із зимою минали й ті почуття, які так яскраво спалахнули шість місяців тому, — безмежного щастя й кохання. Ні, слів тут не дібрати, це було щось «над», щось особливе. Вони відчували одне одного навіть на відстані, вміли читати думки й закінчувати речення, яке почав інший. Та й тепер ще так є, лише.

За вікном хмарилося. Мабуть, знову на дощ. Дмитра ще не було. Де він так довго? А може, це й на краще, вона встигне хоч оговтатися від свого відкриття.

Марія нарешті перевела погляд, утупившись у яскраву квітку на серветці. Як вона має це зробити? Як сказати йому? Як пояснити? Він, певно, страшенно розгнівається, почне шукати причин. І вони, звісно, мають-таки бути, ті причини. Ні, вона не закохалася в іншого, не розчарувалася в Дмитрові, навпаки. Навпаки, все дуже добре.

І коли вона скаже йому це, він обов’язково почне переконувати, що то дурниці, що це вона помиляється і насправді нічого не змінилося, це просто раптова зміна настрою, і завтра все буде гаразд. Або. ще гірше — мовчки встане й піде. Образиться й не вислухає, а вона так хоче, щоби вислухав, зрозумів, адже їй теж нелегко. Тоді вона залишиться одна тут, кожною клітинкою відчуваючи свою провину й безпомічність. А може, залишити записку і, поки він повернеться, зникнути... назавжди? Написати легше, ніж вимовити.

Вона озирнулася. Дмитро десь барився. І каву так довго не несли. Мабуть, побіг по квіти чи готує якийсь сюрприз для неї, як завжди. Ні, він не пробачить. Що тепер думатиме про неї'? Та хіба людині, яка розлюбила, не все одно, що думає про неї хтось чужий. Чужий. Чому ж їй не байдуже?!

Марія швидко (щоби самій себе не переконати в протилежному) дістала із сумочки блокнотик і ручку: «Дмитрику! Вибач, що.» — вона відірвала аркуш і зім’яла. Ні, так не годиться. Що вона робить? Хіба так чинять?! Але рука вже виводила каліграфічні літери на чистому листку: «Дмитрику! Прошу тебе, дочитай до кінця! Мені дуже важко про це писати, та ще важче було б про це сказати тобі. Ми дуже далекі, хоч і разом. Уявляю, як ти зараз наморщив чоло — ти завжди так робиш, коли чогось не розумієш. Повір, я й сама не розумію, лише відчуваю. Щось трапилося з нашими стосунками, і ми вже не можемо бути разом. Вибач тисячу разів! Мені від цього теж нестерпно важко, але прошу одне — не телефонуй більше, не розпитуй ні про що, не переконуй у протилежному. Хай все буде так, як є. Просто нам потрібен час, і все стане на свої місця. Більше не можу нічого писати, вибач. Машка». Подумавши, останнє слово вона виправила на «Марія».

Дівчина зітхнула, згорнула аркушик учетверо й поклала навпроти себе. Потім швидко підвелася й попрямувала до виходу. Не минуло й двох хвилин потому, як офіціантка принесла до їхнього столика каву з тістечками й, здивовано знизавши плечима, поставила її на стіл. Мабуть, подумала, що вони ще повернуться. Вона була дуже вихованою й не знала (навіть приблизно), що було написано в записці, яку так поспішно вклав у її руку той симпатичний хлопець, попросивши підкласти під горнятко з кавою для дівчини за он тим столиком...

«Дорога Марійко! Машик! Я довго про це думав. Чому все так склалося, чому з нами. Не ображайся, що не сказав. Вирішив написати. Вибач, що саме в цей день, саме сьогодні. Вибач, що так ось кажу тобі, що ми вже не разом. Просто ти маєш мене зрозуміти. Мені буде важко без тебе, але так на краще, повір. Збоку виглядало, що ми найщасливіша й найзакоханіша пара, та мені здається, що так було лише декілька місяців. Потім ніби щось зламалося. Знаю, із часом нам обом буде легше. Вибач мені тисячу разів, Ма-шик, вибач!»

У затишному кафе вже не було відвідувачів. Лише на столику біля вікна стояли дві холодні кави й лежали дві записки. «Як у кіно», — подумала вихована офіціантка й, не наважуючись порушити це безмовне прощання, попрямувала до сусіднього столика забирати брудний посуд.

Вiолiна Ситнiк. Осінній вихор

Він увірвався в моє життя, наче осінній вихор: теплий, із ледь відчутними нотками прохолоди; несамовитий, наче ураган. Він ішов пробоєм, не помічаючи перешкод, брав від життя те, що вважав своїм. Умів захопити так, що оточуючі прямували за ним бездумно, як миші за сопілкарем. Ось так за шила і я.

Пам’ятаю нашу першу зустріч. Була осінь. Тепла, ніжна, тиха. Дерева ввібралися в золото й багрянець, буяли різнобарвні айстри, розливаючи солодкі пахощі навкруги. Жовте листя повільно опадало, кружляючи в елегійному вальсі. Я стояла з хлопцем біля гуртожитку. Ми ще не зустрічалися, але йшло до того. Від погляду на нього моє серце не билося швидше, ноги не підкошувались, язик не заплітався, і я не червоніла. Це була дружня симпатія, яка могла б перерости як не в кохання, то хоча б у взаємоповагу.

Кавалер тримав мої руки, щось натхненно розповідав, аж раптом хтось улетів між нас, обійняв обох за плечі й вигукнув: «Друже, благаю, познайом мене зі своєю прекрасною супутницею, доки я не впав тут і не вмер наглою смертю!» В очах мого хлопця на мить спалахнув ревнивий вогник, але швидко згас. А я була спантеличена, навіть зла. «Що за клоун увірвався між нас і ламає дешеві комедії?» Ледь не відчитала його, аж раптом хлопці почали обійматися й жартувати. Виявляється, вони давно товаришували, були на одній військовій кафедрі. Я нудьгувала, слухаючи їхню балаканину, і вже вигадувала привід, щоб їх покинути, та несподівано хтось штовхнув мене у спину, і я опинилася в обіймах комедіанта.

Здається, час застиг. Він міцно тримав мене за талію й гіпнотизував поглядом глибоких сірих очей. Здійнявся вихор, піднімаючи з землі жовте листя. Воно закрутилося в шаленому танці, відділяючи нас від усього світу. Я чула, як голосно гупотіло його (чи моє?) серце, ноги стали ватними, а щоки запалали, мов стиглий помідор. «Ого, як приємно!» — насмішкувато прошепотів нахаба, а я, не знаючи, що вдіяти, вирвалася з його обіймів, попрощалася зі своїм кавалером і побігла додому. Була сердита на всіх: на себе — що поводилася, як школярка; на свого хлопця — бо він анічогісінько не вдіяв; на того, другого, — що вибив мене з колії, — тож почувалася по-дурному.

Наступного дня, повертаючись з університету, я почула від вахтерки гуртожитку, що в мене гість. «Вадик! — подумала. — Зараз він дістане за вчорашнє! Стояв, як справжнісінький тюхтій, доки те недорозуміння дозволяло собі так поводитися зі мною». Ішла коридором і вигадувала покарання. Перед входом до кімнати почула голосний регіт, увійшла — і затялася! На мене чекало саме оте не-дорозуміння! Він невимушено сидів на моєму ліжку, розказуючи сусідкам по кімнаті небилиці. Дівчата, побачивши мене, відразу згадали про свої невідкладні справи. Проходячи повз, відчайдушно жестикулювали руками: «Хлопець — клас!» Я знову розлютилася: ніколи не чула від них схвальних слів про Вадика, й жодного разу подруги не реготали так над його жартами! Але видушила усмішку, вирішила бути ввічливою й холодною.

А зараз не розумію, що він такого зробив, адже через кілька хвилин ми бігли сходами, наче діти, узявшись за руки. Гуляли Старим містом, розглядаючи архітектуру, він розповідав історичні факти про місця, де ми ходили; загадували бажання, доторкнувшись до Тріумфальної арки костелу Петра й Павла, сиділи на лавочці, насолоджуючись останнім осіннім сонечком. Він тримав мою долоню, здавалося, що я створена для нього, а він — для мене. Називав своєю дівчинкою, говорив компліменти, а я ловила кожне слово й тонула в озерах його очей. Пізно ввечері він сором’язливо чмокнув мене в губи й побіг, пообіцявши прийти за два дні.

Не прийшов. Ні за два дні, ні за два тижні, ані за два місяці. А я ходила, як причинна. Не могла ні їсти, ні спати, забула інших залицяльників і значення слова «розважатися». Знала, що з ним усе гаразд, але не відала, чому зник. Згодом до мене почав хтось телефонувати й мовчати у слухавку, надсилати порожні повідомлення. Відчувала, що це він. Просила заговорити, та марно. Якось побачила його разом із хлопцями біля бібліотеки. Витягла мобільний і зателефонувала настирливому анонімові. У його кишені забринів телефон. Він почервонів, а я лише скрушно хитнула головою й утекла.

Відтоді намагалася його забути. Криком душі виливалися слова в рядочки: «Я хочу з тобою поділитися тим, що залишилося після нашої розлуки. Віддам тобі відразу до інших представників протилежної статі й ту безмежну прихильність до тебе одного; гіркоту, що наповнює в хвилини самотності; біль пекучий, що не дає спочинку. Закохана людина готова віддати найдорожче своєму обранцю. А що дорожче почуттів? То як, ти готовий прийняти дарунок? І мені байдуже, що в усіх дівчатах ти будеш бачити мої риси, чути мелодію мого голосу, золотий передзвін мого сміху, перед тобою стоятимуть сірі (такі схожі на твої) очі; мені все одно, що ти не зможеш знайти спокою в чужих обіймах, що наодинці із собою страждатимеш; що, коли йтиме дощ, виходитимеш на вулицю, щоби ніхто не побачив твоїх сліз, і оплакуватимеш нашу любов. Мене не цікавитиме, як живеш, про що думаєш, із ким ти. Я хочу поділитися своїми почуттями... То як, візьмеш дарунок?»

Зустрічалася з іншими, сміялася крізь сльози і деколи ловила на собі його сумний погляд. Чому? Чому ти мене мучив? Чому не відпускав? Байдуже... Тепер я тебе не тримаю! Я вільна від твого полону!

Минув рік із дня нашої першої зустрічі. Я вже не марю ним. Я, наче той пацієнт, який знає, що його хворобу вилікували, рани загояться, а шрами залишаться. Ця осінь холодніша минулої. Ідуть дощі, оплакуючи чиєсь нещасне кохання. А я готуюся до весілля. Сьогодні, коли я йшла з університету, хтось наздогнав мене, різко обернув лицем до себе, вихопив із моїх рук парасольку й жбурнув її в траву. ВІН.

— Скажи, що це неправда!

— Що саме?

— Твоє весілля.

— Правда.

— Але ти не можеш... Ти — моя!

— Я давно вже не твоя... Прощавай...

Стояли під дощем. Його обличчям текли прозорі дощові краплі (чи сльози?), він сьорбав носом, наче від нежитю, а я навіть не мала бажання запропонувати йому хустинку. Обернулася й пішла. Аж тепер відчула, що звільнилася. Періщив сильний дощ, а я бігла калюжами, весела й щаслива, вільна! Летіла назустріч новому життю.

Марта Приріз. Руки Анни

У неї безсумнівно були прекрасні руки. Як тонкий знавець жіночої вроди, можу стверджувати таке напевно. У любові важливі деталі — маленькі, майже непомітні, дрібнички допомагають прорости світлу й вилитися назовні діями. Любити — значить діяти.

— У тебе прекрасні руки, Анно, — майже шепочу жінці з густим чорним волоссям.

Її карі очі гостро вдивляються в мої, певно, шукаючи тіні брехні чи злорадства. Не знайшовши бодай чогось одного, жінка повільно видихає повітря, опускає плечі й розслаблює м’язи обличчя. Щоправда, вже за хвилю на губах народжується усміх — кволий, несмілий, проте страшенно щирий.

Я люблю, коли Анна всміхається і коли сміється. Тоді її очі стають широко розплющеними, якимись здивованими. Волосся хвилями накочується на вузькі, тендітні плечі — приплив: волосся обхопило плечі в свій полон — сміх — відплив: воно впало на спину тяжкими локонами. Коли вона усміхається, губи наповнюються життям. Либонь, такою магією володіють усі справжні жінки.

— Рівно настільки прекрасні, наскільки знівечені, — зажурено шепоче Анна, і мені стає боляче від її сумовитих думок.

Хочеться сказати, що лікарі все виправлять (але де гарантії? де взяти ці бісові гарантії?), що її руки знову стануть ледь бронзового кольору, і вона нанизає на них різнобарвні браслети й персні — як тоді, пам’ятаєш, кохана, як тоді, коли ти стала схожою на грецьку богиню? Натомість я мовчу. За хвилю підіймаюся з твердого стільця, який стоїть поблизу її ліжка, щоби дістати зі свого чорного кейсу маленький пакунок.

— Анно, у тебе прекрасні руки... Чуєш, кохана, прекрасні.

Несвідомо її губи утворюють маленьке коло чи бублик, коли вміст пакунка стає відомим. На дні коробки блищить золотий браслет. Він увігнувся так, що можна було б сплутати його з екзотичною змійкою, якій захотілося поніжитися на сонці.

— Ти все ще пам’ятаєш, Яне...

Звичайно, пам’ятаю. Чи часто люди забувають те, що зробило їх щасливими на довгий час? Отож-бо, ні! Я також не забув ту зиму 1999 року.

Ми гуляли з Анною засніженим Стрийським парком. Це було наше четверте побачення. Тоді ще не вмів розпізнавати всі її жести та усмішки, не вичитував серед слів ті, які вона хотіла, щоби справді були почуті. Не вмів, проте дуже радів з одної її присутності. Це воістину феноменальна жінка! Найперше мене причарувала ключиця Анни; вона випирала з-під шкіри, ніби войовничий воїн, а тоді вже — очі та груди. Звичайно, на груди я дивився частіше, аніж в її очі. Проте розчарую: так було лише на початку нашої історії. Тепер все-таки волію дивитися в неї, в її очі, та виловлювати там клаптики древніх легенд і архетипів. Жінка — знаряддя любові в Бога, тому зазирати в її душу варто частіше, аніж споглядати на спокусливі горбики грудей.

Дерева хиталися сонними, неквапливими рухами, коли вітер грайливо зачіпав їхні гілки. Анина шапочка теж зрідка сповзала, тому жінка затято натягувала її на вуха, вочевидь, боялася замерзнути. Цей, майже дитячий, жест мене зворушував. Руки були сховані в елегантні оранжеві рукавиці. Їх вона не зняла ще жодного разу, навіть у теплій кав’ярні.

— Ходімо, бо ще замерзнеш, станеш схожою на бідного зайчика, — жартував тоді, а сам брав кохану під руку й вів до найближчої кав’ярні.

Мене не те, щоби хвилювали погляди офіціантів, які здивовано-зосереджено обмінювалися красномовними поглядами а-ля «чому ця пані, врешті-решт, не зніме рукавиці?», але все ж було злегка незвично й по-дитячому цікаво. Так, наче якась страшна таємниця торкається мого життя, а я поки не в змозі її розшифрувати.

Анна, здавалося, не помічала цих кривих посмішок і зачудованих поглядів у її бік. Вона взагалі вміла багато чого не помічати. Наприклад, мій золотий годинник, який гойдався з кожним рухом на руці, чи — також із золота — товстий ланцюжок із масивним хрестом. Автомобіль блискучо-чорного кольору, припаркований біля її під’їзду, теж пробувала не помітити. Навіть коли я власною персоною вийшов їй назустріч з цього дива техніки, невинно опустила очі й прошепотіла: «Живуть же люди.» — як маленька дівчинка, що випадково опинилася біля височенної різдвяної ялинки; та вже за мить струсонула головою й упевнено виголосила: «Ну що, йдемо?» — «Ідемо чи їдемо?» — «Ідемо, Яне!»

Ця жінка ніколи не приймала дорогих подарунків. Певно, то шокувало мене найдужче. До Анни чи не всі мої пасії прагнули загарбати якнайбільше — дизайнерський одяг, прикраси чи подорожі на далекі моря-океани. Їй, відверто кажучи, все це зовсім не було потрібно.

Пам’ятаю, в лютому наближався день народження Анни. Я ходив туди-сюди кімнатою своєї дорого обставленої квартири й роздумував про подарунок. Звичайного персня з уламком діаманту було б недостатньо, та й що скаже перстень цій мудрій жінці? Нічогісінько, крім того, який я багатий. Бачте, Анні цей факт давно відомий, і жінка ним вперто нехтує.

— Серце... Чуєш, серце? — Я гладжу її плечі легкими рухами. — Ти ще не заснула?

— М-м-м... Ні, Яне, не сплю, думаю, — стиха відгукується.

Ми сидимо на старенькій канапі в її однокімнатній квартирі на Левандівці. Поки я доїхав до цього району Львова своїм автомобілем, устиг пригадати всі лайливі слова, які вивчив ще змалку, — такою довгою й затористою видалася дорога. Квартира була звичайною: кімната з шафою, повною книг, кілька вазонів на облізлому підвіконні, ліжко, канапа, стіл із кипою паперів і камін. Ця обстановка різко контрастувала з моєю трикімнатною квартирою, що обставлена якоюсь новоявленою дизайнеркою в пастельних тонах, де ідеально допасовані до кольору стін меблі й різні дрібнички.

Але, хай там як, в Анни було затишно. Вогонь потріскував і малював тіні на стінах.

— І я думаю. Зовсім розгублений. Не знаю, що тобі подарувати. Скоро ж таке грандіозне свято — твій день народження, — почав я, але Анна мене перебила.

— Ти через це ходиш пригнічений останніми днями? Дурненький. — Я відчув ляскіт по носі. — Не переймайся. Просто подаруй мені книжку. Ого, маєш зараз такий кумедний вираз обличчя. Я б сфотографувала, але ліньки шукати свій Cannon.

— Книжку? Яку? — вже зовсім розгублений її відповіддю, допитуюся далі.

— Сімони де Бовуар. Будь-яку. Бо я, знаєш, все ніяк її не прочитаю. Або ж Германа Гессе. Екзистенціалізм, ну чим не диво?

— І все? Хіба ти не хочеш прикраси із дорогоцінними каменями?

Я чую сміх. Він розповзається по всій кімнаті; грудна клітка наповнюється теплом.

— Ну, можеш подарувати мені браслет. З дерева. Такі продають в арт-крамничках.

— Ти серйозно?

— Звичайно. Нащо мені ті дорогі цяцьки, якщо беззаперечно важливим є факт турботи й пам’яті про свято, аніж самі дарунки? — розсудливо каже Анна, дивлячись в мої очі, де розставила свої тенета недовіра. — О, ледь не забула! Жодних букетів, гаразд?

— Ти забороняєш дарувати тобі квіти, Анно? Чому? — Напевно, жінки вміють шокувати, але щоб мене шокували до такої міри — це вперше.

— Як думаєш, хіба щось мертве може бути красивим? Ти направ-ду в таке віриш?

— Та ні... Ні... Не може.

— А квіти в букетах — які? Мертві. Не даруй мені нічого, чого б могла вже торкнутися рука смерті. Книжка й дерев’яний браслет — це якщо справді відчуваєш потребу щось дарувати. Я чекатиму тебе без усіляких презентів, аби зробити свій фірмовий чай і кекси. Приходь. Лишень не думай про дарунки. Добре, Яне? — І цілує мене в чоло й відходить ставити посуд на кухню.

На її день народження Львів сніжив. Поодинокі перехожі поспішали до своїх домів. Я — квапився до книгарні поблизу Оперного театру. Там можна було відшукати майже все й навіть трохи більше. Я мав знайти де Бовуар і Гессе. Привітна дівчина-продавчиня показала кілька видань, які були ідентичні за змістом, проте відрізнялися дизайном і роком видання. Звичайно, я обрав найновіші й найкращі. Хіба не так роблять чоловіки, які до божевілля закохані? Хіба не купують все найчудовіше задля усмішки коханої жінки? Я нічим не відрізнявся.

— Гессе? Ти знайшов ще й українською мовою! Яне! Дякую! — Вона стрибає мені на руки. Чорне класичне плаття ковзає під моїми дотиками. — Книжки-и... Це найкращий дарунок.

— Це не все, — простягаю ще один пакунок. — Ось, тримай. Вітаю, серце, вітаю.

— Ти купив мені аж два пакунки. Цікаво-цікаво, — сміється і тим часом розгортає подарунковий папір. — Сімона де Бовуар. Все. Цей тиждень мине під гаслом «Зачитайся!» — І сміх знову проростає з її грудей. — Дякую.

— Анно, можна тебе попрохати про одну річ?

— Яку? — швидко відгукується своїм дзвінким голосом.

— Чи можу надягнути тобі на руку браслет? Певно, на ліву руку, бо ти — правша. Можна?

— Ох, страшно не люблю свої руки. Але якщо хочеш, то звичайно.

Анна дуже повільними, равликовими рухами стягує спершу праву, а тоді ліву рукавиці. Складає руки навхрест на грудях, наче хоче оборонитися.

— Чого ти, серце? Чого ти?

Я підходжу близько до неї. Так близько, що можу безперешкодно роздивитися опіки її рук, де-не-де із зеленими й буряковими відтінками. Навіть тоненькі пальці є неприродно рожевими. Ця суміш страхітливих барв продовжується аж до ліктя, — я повільно здіймаю погляд, сантиметр за сантиметром, — тоді знову переходить у нормальний колір шкіри.

Вона стоїть, красива, мудра жінка з обпеченими руками. І в голові луною віддають слова: «...Я страшно не люблю свої руки».

Легенько торкаюся її пальців. Зовсім легко, аби, бува, не заподіяти їй болю.

— Боляче? — питаю.

— Іноді, — зітхає Анна, — іноді зовсім нестерпно болить. Ось тут. — Показує на серце. — Коли люди недобрими поглядами оглядають мене і жаліють. А зараз ні, зараз зовсім не боляче. Не хвилюйся.

Намагаюся роздивитися всі ці кольорові плями на шкірі, щоби не лякатися, щоби просто змиритися з тим фактом, що так є. Руки холодні та знесилені. «Бідна моя.» — думаю собі та цілую її у кожен пальчик. Так нестерпно боюсь, що їй боляче, що раню її невмілими доторками...

Коли Анна йде заслонити штори, бо ніч атакувала Львів, я виймаю з кишені браслет. Дерев’яний, із вирізьбленими листочками. Кленовими. Я знаю, що Анна обожнює клени. Утім, осінь теж.

— Серце, дай-но сюди свою ліву руку. — Я нанизую на неї браслет і цілую долоньку. — Подобається?

— Так. Гарний. — заворожено каже жінка.

— Це твої руки роблять браслет гарним. У тебе прекрасні руки, кохана. Віриш мені?

— Я. я не знаю. Ніколи не думала, що мої спотворені руки можуть бути прекрасними.

— Анно, твої руки прекрасні, коли ти обіймаєш мене, коли готуєш чай і неспішно несеш чашки з кухні в кімнату, коли поправляєш комір моєї сорочки. Твої руки прекрасні, жінко.

Минуло шість років. На кожне свято я приношу їй браслети. Певен, що скоро їх назбирається цілісінька коробка, — я не рахую. Зароблені гроші мають дарувати радість тим, кого любиш. Я люблю Анну завжди. А обожнюю — коли вона сміється й коли читає. Т оді пасма густого чорного волосся обрамлюють її ідеальне обличчя, а губи рухаються в ритм прочитання речень. Але найдужче я люблю її руки, коли вона мене обіймає.

Ольга Ткаченко. Реабілітація

Ти, ні, ти мені не кажи,

Не кажи, не кажи.

Хай все буде, як завжди,

Як завжди, як завжди, ніч.

Всі знайдуть ту відповідь

І тобі й мені.

Ти мені не кажи,

Ні, ти мені не кажи.

М. Чайковська

Самотньо. Холодно. Мокро. Вітер пронизував і зовні і зсередини. Віолетка інколи потребувала лишитися наодинці з собою, щоби відновитися. Вона вимикала телефон, не заходила у соціальні мережі й на декілька днів ставала відлюдьком, самотньо бродячи найзеленішими місцинами. Сьогодні був саме такий день.

Якась двояка погода: промінчики теплого сонечка звиваються пронизливим вітром. Погода ніби відчувала її стан.

Сьогодні, у «перший день реабілітації», Віолетті все ж таки довелося піти у світ людей. Вона з останніх сил тримала свої емоції, не зривалась. Адже не покинута і, мабуть, не геть самотня, а просто втомилася від буденності, від своєї зайвої справжності й сторонніх масок, які так близько.

У такому стані хотілося лише тепла й підтримки. Через кілька днів вона завжди набирала один і той же номер. Віолетта завжди знала, що є людина, яка підтримає її в будь-якому стані, без пояснень знайде потрібні слова. Цього номеру не було навіть у швидкому наборі, бо набирала вона його не так часто.

— Привіт, Саш. Як твої справи? Є хвилинка?

— Привіт. Для тебе завжди є. Щось сталося?

— Нічого. Просто так телефоную.

— Ти ж ніколи просто так не набираєш мій номер. Період «реабілітації»?

— Звідки ти знаєш?

— Знаю, — різко прохолоднішим став голос. — Зустрінемося?

— Як завжди, в кафе на розі?

— Добре. Чекатиму на тебе о п’ятій.

І гудки. Сьогодні вони пролунали якось неочікувано. Саша навіть не дочекався відповіді Віолетти.

За чверть п’ята. У кав’ярні було майже порожньо. Хоча зазвичай вільних місць небагато в такий час. Зустріч не була звичною. Від початку Віола відчувала якийсь ніби холод. І лише Саші було відомо, що той «ніби холод» означав. Насправді в його очах були нотки розгублення від слів, які сьогодні запізнювалися, а може, саме встигали.

Перші три хвилини в тиші. А далі слова, які перемалювали світ навколо в неясну палітру мутних кольорів.

— Тобі вже краще?

— Та нормально. Як в тебе справи? Як та дівчина, що тобі подобалася?

— Нормально. Давай зробимо замовлення? Тобі, як завжди, ка-пучіно?

— Так. Ти не відповів.

— Нам капучіно і еспресо, будь ласка, — ніби знову не почувши, мовив хлопець, а згодом продовжив: — Я хотів сказати тобі дещо.

— Ну, я слухаю тебе. Взагалі, ти сьогодні не такий, як завжди, — з певним нерозумінням сказала Віолетта.

— Ми з тобою друзі, чи не так? — У відповідь на майже непомітний кивок головою Саша провадив далі: — Але я тобі друг, а ти мені... Я, взагалі, прокручую цей діалог після кожного твого дзвінка й жодного разу не наважуюсь його озвучити...

— Але що?.. — перервала монолог спантеличена дівчина й одразу ж отримала відповідь на ще не поставлене питання.

— Не поспішай, будь ласка. Можливо, це остання наша розмова. Я хочу насолодитися кожним словом.

— Ти мене лякаєш. — Хоча Віолетта уявляла, що можна говорити з подібним виразом обличчя.

— Я знаю, як ти дорожиш дружбою, чи... ну хоча б такими стосунками, як у нас. Але. Я не можу цього не сказати. Я закохався.

Сильно. Я не можу більше триматися, коли тобі так погано. Ти знаєш, а я з нетерпінням чекаю твого часу «реабілітації». Бо лише тоді ти мені телефонуєш. Лише тоді!

— Але ж я... — Віолетта не встигає закінчити думку.

— Чекай, я хочу все договорити, — перебив її друг і після хвилинної паузи продовжив уже з якоюсь напівістеричною усмішкою: — Я, певно, не дочекаюся свого еспресо. Мені мало торкатися тебе лише словами. Я хочу міцно обійняти, щоби ти забула всі труднощі й відчула себе захищеною. Я хочу закрити тебе від усього світу. Світу, який робить тобі так боляче. Ти знаєш, мене важко вивести з себе, і мало що може мене справді зачепити. Але ти — моя жива рана, яка кровоточить щоразу, коли тебе бачу й чую. Я більше не витримую. Я скажу й піду, не чекаючи твоєї відповіді. Я її не вимагаю. Можливо, тому що наперед знаю, що ти скажеш. Але якщо все-таки ти захочеш щось відповісти — просто зателефонуй мені. Маленька, я кохаю тебе. Прощавай.

Віолетта навіть не могла нічого відповісти відразу. Її мозок почав активно прокручувати кінофільм, де Саша завжди усміхнений, його характер незламний, без жодної щілини на зайві емоції. Їй інколи здавалося, що він узагалі не спроможний кохати й хоча б щось відчувати. Можливо, саме тому вона й не телефонувала йому зайвий раз — знала, що її другу байдуже. Він ніколи зайвого не питав і не ображався, коли вони не спілкувалися тижнями. Так, він інколи дзвонив їй сам, проте завжди у справі, і місця фантазувати просто не було.

І дівчина тепер порівняла цього Сашу з тим, якого бачила щойно: це різні люди! Протилежності! Її очі змокріли. Віолетта завжди була проти того, щоби зустрічатися з друзями. Тому їй, певно, і не хотілося чути цих слів. Але... вони пролунали. І вона зловила себе на думці, що Саша — єдиний, кого вона хотіла б зараз бачити, хто захистить її від усього світу.

Тим часом підійшов офіціант із порцією ароматного капучіно й міцного еспресо:

— А еспресо замовляли ж? Ваш коханий ще підійде?

— Хто? Мій коханий? — спантеличено перепитала Віолетта.

— Так. А ви хіба не пара? У вас схожі очі, і ви гарно виглядаєте разом. Пробачте, що лізу не в свою справу. Мені лишати еспресо?

— Нічого страшного. Так! Лишайте! Зараз він підійде! — І майже нечутно додала: — Я сподіваюсь.

І відразу почала набирати такий знайомий номер:

— Алло, Саш. Повернися, будь ласка. Твій еспресо скоро охолоне. Я чекаю на тебе. Мені є тобі що сказати...

Тетяна Череп-Пероганич. У жити буває все

Олена під осінь народила дитину. Додому до батьків приїхала вже тоді, як Івасику було трохи більше року. Про себе нічого не розповідала. Та ніхто й не допитувався. «Прийде час, сама розповість, навіщо душу даремно тривожити», — казала її мати, тримаючи на руках свого першого червонощокого онука.

По селу ж блискавкою прокотилися пересуди. З часом усе згладилося, забулося. І невдовзі жінки вже навіть хвалили дівчину за те, що не позбавила життя такого милого хлопчика. Дасть Бог, ще й чоловіка колись матиме.

Олена ж зараз ні про що подібне не думала. Заочно закінчувала інститут. Працювала в школі. Поралася по господарству. А вечорами бавилася з малим, розповідаючи йому цікаві казочки й віршики. Кмітливе хлопченя вже намагалося їх переповідати, і так це кумедно в нього виходило. Однак удома не залишилося непоміченим те, що в розмові з сином Олена уникала слова «тато», взагалі його не вживала. А коли одного разу Івась назвав татком дідуся, не втрималася — заплакала.

На сесію їхати не хотілося. Серце ніби щось передчувало. Але вранці, поцілувавши напівсонну дитину, поспішила на станцію. Навчання трохи підбадьорило її. Не було часу на відчаї та печалі. Хоча веселих товариств уникала. Вільні хвилини проводила в бібліотеці, пишучи конспекти. Якось затрималася допізна. Чекати трамвая довелося довго.

— І як така симпатична дівчина не боїться пізно їхати сама? — звернувся до неї юнак, що стояв поруч.

— А от і не боїться, — спокійно відповіла, зовсім не маючи бажання продовжувати розмову.

— А вам куди? — пролунало чергове запитання.

— Нікуди. І взагалі, чому це когось має турбувати?

— А якщо ви мені сподобалися?

— А ви мені — ні. Чуєте? Ні! — зірвалася несподівано на крик Олена й швидко, не озираючись, пішла в бік наступної зупинки.

Коли дісталася квартири, відразу лягла спати. Але заснула нескоро. Їй вчувався приємний голос юнака, в якого було таке гарне обличчя, обрамлене густими завитками русявого волосся.

«Чому я така нестримана? Що подумає про мене чужа людина, яку я нізащо образила? Скільки ще ятритиме душу минулий біль? Невже довіку розраховуватимуся за власні помилки смутком і самотністю?» — запитувала вона себе, але відповіді не знаходила.

Та незабаром Олена знову зустрілася з тим хлопцем. Якби він не підійшов першим, вона б його, мабуть, і не впізнала. Минуло майже півмісяця. Сесія закінчувалася, і дівчина на днях збиралася повернутися додому. Останній іспит, як і всі попередні, був складений на «відмінно», тому настрій мала, як ніколи, чудовий.

— Ви, напевне, знову зараз будете кричати? — тихо звернувся до неї. — Прошу, не треба... Мене звуть Олегом. І мені вже набридло переслідувати вас.

— А хіба у цьому є потреба?

— Є. Ви колись чули щось про любов із першого погляду? Так от, я закохався, наче хлопчисько, і просто не знаю, що мені з цим робити.

— У мене є дитина. Прошу вас, дайте мені спокій. На жаль, нічим не можу допомогти.

Другого дня Олена вже сідала в поїзд. Їй хотілося до сина, до своїх школяриків. Подалі від гамірної столиці, від свого дивного нового знайомого. Адже саме через нього була сумна й пригнічена. «Нащо, ну нащо я його зустріла?» З думки весь час не йшли щирі чоловічі слова: «Ви колись чули щось про любов із першого погляду?»

Вона не лише чула, а у вісімнадцятирічному віці відчула на собі всі її солодощі й гіркоти. Була радість, було щастя, але більше — горя й розчарувань. І вона не хотіла пізнати ці жорстокі відчуття знову. Усе скоро забудеться. У неї є заради кого жити. Син допоможе забути Олега...

...На вулиці пахло весною. Дотавав останній сніжок. Дзвінко крапало зі стріх. Ішла з роботи втомлена, але щаслива. У неї прекрасні учні. Вона так любить свою професію. Біля хвіртки спинилася. Чому це сьогодні Івась її не зустрічає? Чи не захворів, бува? Поспішила до хати. Та, переступивши поріг, завмерла на місці. До неї підбіг веселий малюк і, показуючи пальцем у бік непрошеного гостя, прощебетав:

— Мамусю, де ти так довго була? А до Івася татко приїхав. Гостинці привіз.

З дивану піднявся Олег.

— Ти лишень не проганяй мене, — заговорив він, не давши Олені прийти до тями. — Я вже з твоїми батьками познайомився, тепер ось хочу тебе на гостину до своїх запросити. Ну не можу я без тебе! Ти тільки нічого не бійся. У нас все буде добре. Хочеш — залишимося тут, а хочеш — до мене переїдемо. Хлопчику, звичайно ж, було б краще у місті...

— Як ти мене знайшов? — несподівано теж перейшла на «ти». — Де взяв мою адресу?

— Це було неважко зробити. У мене в інституті працюють знайомі. Дістали твої координати в деканаті. Я довго не наважувався приїхати сюди, але більше чекати не було сили.

— Так не буває. Про що ти кажеш?

— У житті, моя люба, буває все. Головне — не обійти стороною свого щастя.

Олег став поруч, ніжно торкнувся рукою її плеча. У очах коханої цього разу він побачив те, про що навряд чи можна вимовити словами. Вони всміхалися. Вони були щасливі. А поруч крутився Івась, смикаючи Олену за спідницю.

— Мамо, мамо, дивись, яка в мене іграшка. Тато хороший! Тато сказав, що любить Івася. Тато подарував мені коня.

Святослав Чернiй. Вона так любить волошки

У маленькому селі немає таємниць. Завдяки цьому там є багато місця для щирості. Остап і Квітослава мешкали навпроти. Бавилися разом. Ходили по кілька кілометрів до школи. У вісім він ніс її рюкзак, коли йому було чотирнадцять, допомагав їй витягати воду з криниці, а вона пригощала його пряничками. У шістнадцять вечорами кидав у її шибку маленькі морські камінчики, які знайшов на горищі, тільки заради того, щоби почути її голос. А вона писала йому листи гусячим пером і ховала в тій же, «їхній» криниці.

Усе село милувалось їхніми джерельно-гастрономічними любощами, а вони вперто робили вигляд, що нічого не відбувається.

Минуло кілька років. Понеділкового ранку, коли у великих містах ще всі сплять або ж точно мріють про сон, тут якраз час пік: вулиця повниться затором із корів, гусей, качок і сусідів. Остап вивів на подвір’я ще дідового ровера. У місті на такий би сказали «вінтаж» і виклали б за нього кілька тисяч гривень, аби курсувати на ньому недільними вечорами по набережній. А тут це винятково практичний засіб пересування, хоч ним ще ніхто не користувався, відколи діда не стало. Сьогодні особливий день...

Перед тим як посадити Квітославу поперед себе, ще кажуть «на раму», Остапко зав’язав їй очі дивною «американською» хусткою й умостив собі на плечі рюкзак, наповнений всілякими приємно-щами. Ось вони вже мчать на білому ровері сільською «магістраллю», перелаштовуючись зі смуги в смугу, маневруючи й обганяючи корів та інших учасників дорожнього руху.

Зав’язані очі чомусь нагадували Остапкові «Кавказьку полонянку», але так треба! За добрих півгодини залишаючи село та з’їжджаючи з брукованої, ще козацької, дороги, вони виїхали на звичайнісіньку польову, залишаючи за собою промінь куряви, який уночі нагадував би світло ліхтарика. Сонце піднімало свої хмаркові повіки й уже починало зігрівати своїм люблячим поглядом поля й ліси, які оточили їхнє село.

Велосипед сповільнив хід, ліва нога Остапа міцно вперлася в ґрунт, який зберігав у собі коріння всіх дерев їхнього села. Він легко поставив на землю свою Квітку, завзято заборонивши їй знімати хустку. Сам тим часом розстелив біля дуба коцик і почав звільняти від важкої ноші рюкзак. Спершу перелив із пляшки в керамічний глечик узвар. Дістав канапки й прянички, схожі на ті, які пекла для нього Квітка, коли їм було по чотирнадцять. Ох же ж і довелося йому потрудитися з тими пряниками! Управлятися з молотком і цвяхами куди легше.

А ще з «мішка» виринула рамка в формі сердечка, в яку він помістив її фотографію. Шкатулка в формі книжки, в якій кількасот листів і листівок від неї і... конвертик з її білявими волосинками, які він знаходив у себе на одязі чи які набували автономії, коли вона зачісувалася. Він завжди казав, аби вона дала їх йому, а він піде й спалить їх. Але Остап завжди крадькома ховав те волоссячко.

Коли він розв’язав їй очі, Квітка довго звикала до світла. Спершу побачила порожній рюкзак, а біля нього, на коцику, його вміст. Вона намалювала своїми вустами теплу, зворушливу усмішку, паралельно прокручуючи в пам’яті всі приємні моменти, які були в них із Остапом. Рамку вона подарувала йому на перший їхній «спільний місяць» і думала, що він уже давно її кудись заховав. Відчинила шкатулку, звідки, під натиском, висипалися всі її листи до нього. Потім він поклав їй до рук конверт.

— О-о-о, то ти мені тут на цілу перуку назбирав, — сміючись, сказала вона, розчулена й сповнена теплої ніжності, і поцілувала його.

Остап повернув Квітославу обличчям у той бік, куди щойно дивилась її спина. Перед нею розляглося пшеничне поле, яке мінилося небесними й червоними тонами маків і волошок. Вона так любить волошки.

— Це все для тебе, — сказав Остап.

Він збирав для неї квіти, а вона сміялася й плела віночок із пшениці.

Їм більше не треба робити вигляду, що між ними нічого не відбувається, бо все їхнє маленьке, нетаємниче село відгулювало на їхньому весіллі. А сьогодні вже рівно рік, як вони чоловік і дружина... І їхнє щастя справжнє. Їм достатньо старого ровера і поля, бо вона так любить волошки.

Загрузка...