Теплі історії про кохання

Євгенiя Бучкiвська. А в мене є Оля

Те біляве дівчатко було переконане, що про любов знає все.

Точніше, знає, що її взагалі немає! Саме ледь старшеньке від яблуньки-папірочки, яка вперше забіліла яблучками. Чимось схоже на оте деревце, сорт якого насправді зветься «білим наливом». Дівчатко тільки-но почало наливатися. Кругленькі щічки, купчаста крона волосся, тонесенький стан-стовбурець... Звечора несподівано налетів вітрисько й пошарпав гілля. Тобто хлопець-однокласник не відповів взаємністю — і все. Любові немає!

Ольга аж піднялася з лавки в парку, всім єством захотівши заперечити почуте. Дівчинка й далі жалілася подружкам. Жінка глянула на себе очима тих дівчаток-підлітків і побачила себе теж яблунею. Але в її стовбурі вже немало кілець-років, на гілках загоєні зрізи, зморшкувата кора, а в кроні — тужлива безнадія та страх перед майбутнім. А ще. Ті дівчатка не знають, як відчай, мов дятел, видовбує в душі дупло. І тоді в ній — порожнеча.

Це зараз вона така. А ще зовсім недавно, коли Андрій жив, вона почувалася розквітлою.

— Ти — моя квіточка, моя дівчинка, — шептав він.

— Я — немолода.

— Коли тобі буде сорок п’ять — ти, як усі, станеш ягідкою, а до тих пір ти — квіточка. Боже, яка гарна!

Оте своє «Боже, яка гарна!» він повторював раз у раз так щиро, аж сльози зблискували в очах: і тоді, коли вона справді була причепурена з якогось святкового приводу, і коли була стомлена від роботи, сплакана від нещастя, зблідла від хвороби. «Ніби й справді гарна.» — уже й сама собі казала, дивлячись у дзеркало. «От красуня!» — глузувала над собою заспаною чи зарюмсаною.

— Я хотів би всім розказати про тебе. Вони ж не знають, яка ти хороша, — повторював щодня. — Хоч би кому-небудь... Отак би ходив поміж людьми й хвалився: «А в мене є Оля!» І небу і полю кричав би голосно: «А в мене є Оля!» Чому цілують руку зверху? Я цілуватиму тобі долоньки й пальчики — ти ж ними трудишся, на них лінії долі.

«Пальчики, долоньки» лунало з телефону замість звичного «цілую» — ранками, коли питав, як спалося, удень, коли знаходив привід для дзвінка, вечорами, коли детально розпитував про прожитий день. Якщо під час розмови хтось приходив, Андрій просив:

— Якщо можеш, не вимикай телефону — я слухатиму твій голос, ти так гарно розмовляєш із людьми.

З першого ж слова «алло» він чув її настрій. Ніколи не втихомирював, як це роблять інші, коли плакала. Ніколи не повчав, хоча був старший, досвідченіший. Розпитував, співчував, ні за що не осуджував.

— Тобі й справді важко, але я тобі допомагатиму, — сказав.

— Та що ти можеш? — скрикнула спересердя.

Не образився, стерпів.

Це вже тепер, коли його немає, Оля збагнула, як багато він міг, чого варті оті звичні його питання: чи не забула рукавички, чи не змерзли ніжки, чи хтось не образив, чи десь не болить. Хтось подарує діаманти, але так щиро, як він, не спитає ніхто.

Якось задумала купити комп’ютер. Це було в такий пік безгрошів’я, що й не сподівалася, що Андрій схвалить покупку. А він зрадів:

— Тобі ж треба, ти сучасна жінка!

Привозив енциклопедії, словники, рідкісні книги.

— Хочеш зробити мене ідеальною? — допитувалася.

— А ти у мене найідеальніша! Найхорошіша, найзозуліша, най-зоріша.

— Що це за слова?

— Придумав!

Усе намагався посадити за кермо. Не хотіла, відмовлялася. «Тобі це в житті згодиться, — наполягав Андрій. — Я знайшов галявину, це буде наш автодром». Олі не хотілося, щоби він розчарувався в її «ідеальності», тому дуже старалася збагнути премудрості водіння. Ось уже задумав навчити заїжджати в гараж. Зламав дві вербові гілки, застромив у землю посередині галявини. Заїхала, виїхала. «Розумулічка моя!» Знов нове слово. «Як же я тебе люблю! Ні, це щось сильніше за любов. За що мені таке щастя?!»

І справді, як сильно треба було любити, щоби сказати таке: «Ти ж знаєш, що я не стану тобі чоловіком. А він тобі потрібен. Я знайду тобі гарну пару...»

Ніколи такого не було, щоб Андрій не відповів на її дзвінок. І коли це сталось уперше — вона відчула, що й востаннє.

А далі? А далі, здається, була зима, весна. Були традиційні співчуття та поради друзів. Оля за інерцією робила все, як раніше, навіть сміялася. Але лише за інерцією, ніби в напівсні. Коли були невдачі — лилися сльози, бо в цілому світі не було кому допомогти, коли були радості, вона знала, що то Андрій їй звідти, з вічності, допомагає. Розповідає йому про все-все:

— А глянь-но, Андрію, сьогодні сонячний ранок, як тоді, пам’ятаєш? Я надягнула спідничку оту, що подобалася тобі. Мені ранками не болить голова, як тоді, коли ти хвилювався за мене. А вчора телефонувала наша подруга Оксанка. Я прочитала гарну книжку, потім розкажу. Іду на роботу. Там у мене. як на роботі. Я теж так хотіла б усім розказати про тебе! Тебе так багато було в моєму житті, і я боюся тепер щось забути про тебе, Андрію.

А приснився лише раз. Нібито вона йому сказала:

— Подивися, яке сьогодні гарне небо!

А він відповів:

— Я на тебе хочу надивитися, а на небо я ще надивлюсь!

Одного разу попросила знайомого, щоби завіз на «автодром».

Коли дорога повернула до галявини, сіла за кермо. Боялася, ніби здавала екзамен Андрієві. У вухах чулося, як він навчав. Плавно рушила, рівненько їхала, а коли наблизилася до «гаража», побачила, що вербові прутики зеленіють листочками. Андрієві вербички проросли! Він, звісно, щасливий своєю любов’ю, дивився з небес. Не чути було лише його голосу: «А в мене є Оля!»

Олександра Кудріна. Скільки важить усесвіт

Перших друзів нам зазвичай відшукують батьки. Діти подруг, сусідів і далеких родичів, які іноді п’ють наш чай і розважають маму балачками, займають цю ще незвідану нішу.

І родина Єви не виняток. Коли до них вперше прийшла сусідка із сином, Єва мала вже цілих десять виплаканих зубів і дитячий русявий пушок на голівці. Гоша натомість мав лише три зуби, бо з’явився на світ не весною, а восени.

У той день вони вперше робили щось разом, а саме — верещали, привертаючи увагу мам, що пліткували на кухні, зачинившись від дітей і чоловіків. Так малі й здружилися. Спершу їх носили один до одного в гості, тоді вони самотужки доповзали до паркану між дворами, просовували маленькі ручки в надто вузькі для дорослих щілини й передавали смачні саморобні котлетки з піску. Ну й, нарешті, через рік вони вже проривали блокаду неуважних батьків і вибігали разом на заборонену вулицю, гупнувши кожен своєю хвірткою.

Якось Гоші подарували величезний макет Сонячної системи. Настільки вражаючих розмірів, що цей макет довелося винести у двір, аби дитяча кімната не перетворилася на суцільний картонний Усесвіт. На той момент дітям уже виповнилося по шість рочків, і кожен із них перетворився із маляти на особистість, хоч і дуже маленьку.

Гоша був неймовірно допитливим, але лише в компанії батьків, бо в дворі він постійно пояснював Єві цікаві закономірності й процеси, що відбувалися навколо їхніх ігор. Коли дівчина вперше побачила Гошин Усесвіт, то завмерла й боялася торкнутися іграш-ки рукою. Вона тримала в руці довгу косу маминого особливого плетіння й питально дивилася на Гошу. Тоді хлопець розповів їй, що то за «кульки» такі різнокольорові й показав Землю.

— Ми тут! — вигукнув він.

Єва уважно слухала й забігала поглядом від «кульок» до Гоші, а тоді спитала:

— А скільки важить твій Усесвіт?

Хлопець замислився, бо такого батько ще не розповів. Але не розгубився. Просто підняв макет й сказав, що не дуже багато, хоча тримати його було незручно через громіздкість. Проте Єва воліла знати точну вагу Усесвіту. Г оша зізнався дівчині, що це тепер його улюблена іграшка і він гратиметься нею дуже-дуже довго. І додав:

— Мій Усесвіт... Я запитаю точну вагу в тата й тоді скажу тобі.

Так вони й кружляли навколо гри кілька років, а потім почали швидко дорослішати. Батьки й не помітили, як їхня малеча замінила іграшки телефонами, дитячий одяг — підлітковим, а дружбу — симпатією. Але починати наступ ніхто із закоханих не збирався.

У травні вони поїхали дружною компанією в Карпати, бо вісімнадцять років стало залізним аргументом проти батьківського «маленький ще». Там вони й домовилися, що більше не дружитимуть, віднині — лише кохатимуть одне одного. Це було щось схоже на угоду, на підписання договору. От лишень жодних прав та обов’язків.

І вже через п’ять років, сидячи на березі Чорного моря й хизуючись новим атрибутом їхнього життя — обручками, Єва запитала:

— Гоша, а ти дізнався в батька тоді, скільки важить твій Усесвіт?

— Я й сам уже знаю, — відповів Гоша.

Т оді хлопець підвівся, узяв її на руки, трохи походив із нею, зважуючи, і відповів:

— Десь п’ятдесят один кілограм. Мій Усесвіт трохи погладшав, певно, до зими готується.

Галина Манiв. Проста історія

Колись давно, а може, далеко, в рибальському селищі на березі моря жила дівчина, яку звали Ліліана. Вона була струнка й свіжа, як пролісок. Морський вітер не міг затрубити її ніжну шкіру, а гаряче сонце не могло вибілити чорноту її кіс і брів, не могли або просто не хотіли, бо, здавалося, весь світ: небо, море, гори, дерева, мовчазні дельфіни й галасливі мартини, — милувався красою Ліліани.

Багато хлопців задивлялися на дівчину й таємно зітхали. А вона не бачила нікого, крім свого коханого Гарольда, який здавався цілковитою протилежністю Ліліани. Вона була маленька, тендітна, а він — як гора. Її личко милувало погляд, а на нього страшно було дивитися — на його кущуваті брови, на широкий ніс і квадратні щелепи. Якщо хтось випадково скидав на нього очі, то відразу й опускав, не в силі витримати цей важкий погляд глибоко посаджених очей. Коли Ліліана говорила — ніби легкий бриз линув із моря, коли сміялася — наче дзвоники срібні дзвеніли, коли співала — немов жебонів весняний струмок, а якщо Гарольд відкривав рот, то здавалося, що з ясного неба гримить грім, щоправда, робив він це вкрай рідко, бо був скупий на слово. Усі в селищі поважали й боялися Г арольда — ось чому хлопці тільки здалеку кидали погляди на красуню, а підійти не наважувалися. І лише Ліліана знала: у цьому звіроподібному тілі б’ється таке ніжне й вірне серце, що годі шукати ніжнішого й вірнішого в усьому світі.

Вони були нерозлучні з дитинства. Коли Ліліана була зовсім маленька, Гарольд витирав їй ніс, коли трохи підросла, зав’язував шнурки на черевичках, а коли зовсім виросла, став дарувати квіти. Подорослішавши, Гарольд почав виходити з іншими рибалками в море. А Ліліана почала чекати його на березі. Вона навіть приладналася працювати біля моря, і часто можна було побачити, як дівчина сидить на брилі, підібгавши ноги, й ретельно шиє чи вишиває, раз по раз поглядаючи на обрій. По суботах вони разом з усіма ходили в місцевий шинок поспівати й потанцювати. А в неділю йшли до церкви, що, немов маяк, стояла на високій скелі, виблискуючи золотом бань.

Усі в неділю стояли на молитві в церкві, все селище, так було заведено з діда-прадіда: мовчазні рибалки з широкими плечима й схожими на весла руками, їхні такі самі мовчазні жінки — матері, дружини, наречені — в білих хустинках і їхні діти, що під суворим батьківським поглядом, ніби стриножені лошата, нетерпляче переступали з ноги на ногу, чекаючи на закінчення служби. Пастир у них був зі своїх, із місцевих. Багато років тому він вивчився на священика й відтоді незмінно водив свою паству, наче командор флотилію, — без зайвих слів і твердою рукою. Але одного дня старий священик помер, і до них із міста прислали молодого чужинця. Він говорив їм, що мало стояти в церкві щонеділі, слід ще розмовляти з Богом, бо Він живий, і Його треба любити та звіряти Йому всі свої думки, болі, жадання й сумніви щодня, щогодини, як коханому. Але рибалки не розуміли його чудних слів і далі кожну неділю стояли в церкві мовчазною горою, доводячи цим свого молодого пастиря до відчаю, бо коли він виносив Чашу й казав приступити, то до неї підходили лише малі діти й глибокі старці, яких принесли сюди рідні причаститися востаннє.

Отак і снувалося життя довгою ниткою, аж поки одного разу Г а-рольд не повернувся з моря. Від того чорного дня все для Ліліани зупинилося. Вона більше не говорила, не сміялася, не співала, не працювала, не ходила ні до шинку, ні до церкви, а лише з дня у день сиділа дотемна на своїй брилі й дивилася на обрій. І так тривало довго. Мовчала Ліліана, мовчало небо, металося в мовчазному відчаї море, і лише мартини ячали розпачливо у хмарах, ніби душі навік пропалих рибалок. Але якось здалося Ліліані, що Бог, Той живий Бог, про Якого казав молодий священик, дивиться на неї з-понад хмар невблаганним оком. І вона зірвалася на ноги та почала погрожувати кулаками небу й кричати так, як ніколи в житті не кричала: «Ти злий, Ти заздрісний і мстивий! Я ненавиджу Тебе, ненавиджу! Віддай мені те, що відібрав, віддай мені моє, поверни мені мого коханого, мого Гарольда!» Вона волала так і погрожувала небу, поки знесиліла й упала на камінь і розридалася.

І почала Ліліана щодня з Богом розмовляти. Спочатку сварилася на Нього, потім просто говорила, а далі стала виливати Йому свої жалі. Врешті-решт змішалася в її серці любов до Гарольда з любов’ю до Бога, і так дивно з’єдналася, що не заважали ці дві любові одна одній, а навпаки зміцнювалися від того єднання. І настав день, коли Ліліана сказала Богові: «Я довіряю Тобі. Я знаю тепер, що Ти добрий, моє серце знає. А ще я знаю, що мій коханий Г арольд у Твоїх руках, і рано чи пізно на землі чи на небі ми зустрінемося з ним і будемо разом, і Ти будеш із нами».

Ліліана пішла до церкви, хоча й був будень, і, запаливши свічку, довго молилася на колінах. А в неділю на очах у всього селища підійшла до Чаші та причастилася разом із малими дітьми й глибокими старцями, і стала так причащатися щонеділі. А слідом за Ліліаною, запалившись від її полум’яніючої віри, потяглися до Чаші спочатку жінки, потім підлітки, а затим і чоловіки, і вся церква запалала, ніби жарке багаття, у живій молитві, зверненій до Живого Бога.

А опісля на обрії з’явилося вітрило. До берега причалив човен, з якого вийшов змарнілий, але живий і здоровий Гарольд. Коли вщухла перша бурхлива радість, і обійми, і гарячі поцілунки, і щасливе белькотіння, молодий рибалка та його вірна подруга пішли на свою улюблену брилу, сіли обійнявшись і стали розмовляти. Гарольд розповів коханій, як величезний вал розбив його човен; як хвилі довго носили дошку, за яку він тримався, аж доки прибили її до незнайомого дикого берега, де жили дикі люди; як щоночі шукав він у небі знайомі зорі, за якими міг би повернутися додому, але не знаходив їх; і як однієї ночі загорілася в небі знайома провідна зірка. «Ніби свічку хтось запалив, — щасливо зітхнув Гарольд, зарившись обличчям у коси коханої. — Я попросив човна у вождя й одразу поплив до тебе». — «Це Бог запалив для тебе свічку в небі, — усміхнулася Ліліана й лагідно погладила Гарольда по голові. — Наш Бог!»

І був сонячний день, і було весілля, на якому гуляло все селище. А наречена раз у раз підводила щасливе обличчя до неба, і вижалося її, що дивиться на них згори добрий Бог і усміхається. І, не сумнівайтеся, так воно й було.

Тетяна Новацька. Моя Ребека

Cьогодні особливий день. День пам’яті.

Сьогодні день, коли я їду з міста, щоби навідатися на цвинтар, на могилу своєї матері.

Сьогодні весна. Березень. Хороша погода. Того дня, коли померла моя мама, було сонячно. І так буває щороку. Щороку вона помирає, і щороку в день її смерті світить сонце.

Час не загоює мої рани і навіть не стирає пам’ять. Щороку я втрачаю свою маму знову і знову, як і тоді, майже тридцять років тому. Щоразу з новою силою мене огортає розпач і страх. І я їду на її могилу. До неї... Мені моторошно, і ніхто, чуєте, ніхто не розуміє мене. Лише вона — моя найчарівніша мама у світі.

Вона була красунею. Справжньою жінкою. Найталановитішою актрисою. Свого часу їй так личили слава, успіх і популярність. І, напевно, саме тому її спіткала така складна доля, тому їй довелося пройти свій недовгий життєвий шлях крізь терни, і тому вона до сьогодні залишилася живою в пам’яті тисяч людей. І, щонай-головніше, саме тому я ніколи не забуваю її.

Я втратив маму, коли мені було десять. Але пам’ятаю її доволі виразно й чітко. Я ношу в серці навіть її голос та її ніжні, жіночні жести, а ще — погляд і відкриту усмішку. За десять років мого життя вона навчила мене жити, любити, шанувати й цінувати те, що маєш, насолоджуватися й бути корисним іншим. Поважати й мовчати тоді, коли хочеться заперечити. Вірити й не здаватися, а ще — бути сильним і слабким водночас. І саме вона навчила мене пам’ятати. Тому навіть якби не було фотокарток, які я досі зберігаю в шухляді свого столу, то все одно пам’ятав би її обличчя і, як колись, відчував би її дотик.

Її життєва стежина нагадувала сценарій якоїсь вистави. Можливо, однієї з тих, у яких вона виконувала головну роль. Імовірно, сценічний образ вона непомітно для себе перенесла в реальність — і тому страждала. Але мовчки, як і годиться сильній і мудрій жінці. Нікому не плакала в рукав. І до мене завжди всміхалася, навіть тоді, коли хотілося кричати од відчаю й несправедливості. Уже згодом, коли я подорослішав, далекі родичі переповіли мені історію життя моєї мами. Уважно вислухавши їх, я ще сильніше почав сумувати за нею. Мені так не вистачало її...

Усе своє свідоме життя я хотів, щоби вона бачила, як я дорослішаю, щоби була поруч. Їй першій хотів розповісти про своє юнацьке кохання й про дівчинку із 8-Г, у якої були навдивовижу блакитні й глибокі очі. Мамі хотів відкрити таємницю, що на іспиті списував, але не тому, що не знав відповіді, а щоби бути солідарним з іншими. Їй одній розповів би, як насміхалися з мене старші хлопці і як не хотіли товаришувати зі мною однолітки, як мені було важко навчатися в інституті й бути «своїм» серед чужих. Саме мамі я б виплакав усі свої образи на студентів, які, замість того щоби навчатися, розпивали портвейн, палили цигарки з фільтром, які діставали «по блату», та слухали заборонений американський рок. Зізнався б мамі, що я — невдаха. І що ніхто не хоче бути моїм другом. А потім я б розповів їй про те, що дівчинка з 8-Г вийшла заміж і всі мої мрії розбилися вщент. Напевно, мама б пробачила мені мою слабкість і те, що інші звуть мене «диваком». А можливо. Коли б вона була живою, мене ніколи й ніхто не ображав би.

Та байдуже. Я не звертав уваги на образи, не мстив і тим паче не виношував злості на тих, хто намагався мене виштовхнути з цього тісного й задушливого світу. Я мовчав, і всі думали, що я слабкий. А я продовжував мовчати доти, поки один відомий професор не розгледів у мені невичерпний потенціал. Після чого й влаштував на ви-сокооплачувану роботу на одне із найбільших підприємств країни. Відтоді все змінилося, і коли б живою була мама, я розповів би їй про свої успіхи й досягнення і про те, скільки заробляв та як бережно ставився до заробленого власною працею. А також про те, що одружився й думав жити, як усі, але не зміг, бо не кохав. Постійно пам’ятав дівчинку з 8-Г і не зміг жити з нелюбою. І як добре, що мама ще змалечку навчила мене пам’ятати. Саме про це б і розповів їй.

Моя мама приїхала в місто з села. І, мабуть, саме тому спочатку її історія нагадує казку. Адже зі звичайної сільської чотирнадцятирічної дівчинки вона перетворилася на відому жінку. Але почну спочатку.

Моя мама називалася Ребекою. У неї було надзвичайно гарне й рідкісне на ті часи ім’я, яке їй неодноразово доводилося захищати перед іншими — незнайомцями, владою, сусідами й просто заздрісниками. Вона виросла у звичайнісінькій сім’ї й у дитинстві нічим не вирізнялася серед своїх братів і сестер. Але тільки-но закінчила сільську школу, вісім класів, то зрозуміла, що не зможе залишатися тут. Одного вечора, відверто поговоривши з рідними й отримавши згоду на те, щоби покинути батьківський дім, вона зібрала невеличку торбинку й подалася до міста.

Батьки моєї мами були людьми віруючими й у всьому довіряли Господові, тому відпустили доньку, сподіваючись, що та відшукає щастя й не повторить їхньої злиденної безталанної долі і що Бог боронитиме її від злого.

Ребека покидала село, і на душі замість печалі й туги панувало передчуття чогось надзвичайного. Вона мріяла про велике місто й велике життя. Багато читала в дитинстві, багато знала, тому й тягнулася до більшого.

Місто зустріло її не надто гостинно. Падав дощ, а перехожі не зважали на дівчину, яка мерзла під стінами великого театру. І аж під вечір старенький охоронець покликав її та впустив до середини. Йому першому вона розповіла про те, що в місті нікого не знає й навіть не має де жити.

— Відчайдушна ти, — сказав тоді мамин благодійник дідусь Петро та запропонував пожити в нього.

Вона без вагань погодилася і вже наступного дня господарювала в однокімнатній квартирі дідуся Петра, який заробляв на життя, сторожуючи у великому театрі. А за півроку й на роботу влаштувалася — один із режисерів запримітив красуню юнку, яка приходила ввечері в театр із дідусем-охоронцем і тихенько вмощувалася за кулісами, щоби поспостерігати за репетиціями та грою акторів.

П’ятнадцятирічна Ребека отримала надзвичайну пропозицію, адже, окрім восьми класів, освіти, як такої, і не мала. Вона грала другорядні ролі у виставах і постановках, і дуже швидко освоїлася на сцені.

Уже в шістнадцять режисер порекомендував її в Інститут культури, і вона поїхала з міста, щоби вивчитися на актрису. Повернулася, коли минуло двадцять. Знову оселилася в дідуся Петра. І в театр повернулася, але вже для того, щоби грати лише головні, лише найкращі ролі.

Ребека купалася в славі. Вона була настільки вродливою, талановитою й привітною, що не знайшлося би, мабуть, людини, яку б вона не змогла полонити своєю чарівністю. Режисер уже не уявляв театру без Ребеки. Ребека не уявляла себе без сцени. Глядачі приходили на вистави лише заради того, щоби насолодитися неймовірною вродою й надзвичайним талантом акторки. Дуже швидко моя мама стала відомою. Її фото з’являлося на перших шпальтах газет, її запрошували на прийоми перші особи країни, а в двадцять два роки вона вперше побувала за кордоном.

Повернулася звідти щасливою. Адже за такий недовгий час зуміла досягти найвищої сходинки своїх мрій. Лише опісля навідалася до батьків, провідала братів і сестер. Але вони не впізнали її, відреклися від неї й забоялися її — вродливої, талановитої, щасливої. Батьки просили в Бога прощення, що донька обрала хибний шлях, сестри й брати взагалі окидали її нерозуміючими поглядами. А вона їм гостинці привезла... І безліч цікавих історій... І приїхала, щоби сказати, як сильно за ними сумує і що незабаром забере до себе в місто.

Рідні одноголосно відмовилися від пропозиції й попросили її більше не з’являтися в селі, адже від них могли відвернутися всі односельці.

— Ще біду накличеш на нас, — сказали їй.

Це було першим ударом, якого зазнала Ребека. Тому, коли повернулася, спробувала врятуватися від образи й смутку в коханні. Тим паче нагода чудова випала — закордонна відпустка. Там, за кордоном, її сприймали як свою і навіть не дивувалися, коли називала своє ім’я. Там вона й зустріла Генріха. Мого батька. Він став щасливчиком, який зумів підкорити її серце. Багато шанувальників, що чекали на неї на Батьківщині, так і залишилися ні з чим, сподіваючись на її прихильність.

З відпустки вона повернулася окриленою. Намагалася не думати про батьків і рідних, які практично прогнали її з дому. Г артувала характер і вчилася бути сильною. У неї було багато справ і планів. А ще відтепер у неї був Генріх.

Вона писала йому листи. Багато. Завжди знаходила час, аби розповісти йому про те, як минув її день. Він відповідав, і листи його були сповнені любові та ніжності. Проте коли в одному зі свої наступних листів Ребека написала, що вагітна, він не відповів. Вона сподівалася й вірила в те, що буде щасливою з ним, а Генріх навіть не розділив із нею радісної новини. Він просто зник. Загубився в просторі й часі, в її листах та її сльозах.

Вона народжувала сама. І подарувала світові сина Ростислава, тобто мене. Від неї не відвернулися знайомі. Але цього було замало, щоби забути, як підло вчинив Генріх.

Мама страждала, але ніколи не показувала мені своїх сліз. Вона три роки бавила мене, а тоді віддала до садочка й повернулася на сцену. Але глядач уже втішався іншими красунями й талантами. Їй доводилося задовольнятися поодинокою участю у виставах. Роботи було мало, друзі й знайомі жили своїми клопотами. Мати-одиначка, талановита акторка й надзвичайно красива жінка залишилася сама.

У неї був я, і вона повністю присвятила себе мені. Не нарікала на злу долю, виховувала й учила мене, заробляла на життя достатньо, щоб утримувати нашу невеличку сім’ю — мене та дідуся Петра, який зістарівся й уже не працював. Двічі на тиждень виходила на сцену, але вже не задля успіху, а задля заробітку. Мала вдосталь вільного часу, щоби навчити мене усього, що згодом так часто ставало мені в пригоді.

Я усвідомлював, що росту без батька, але ніколи не запитував у Ребеки, чому так. А вона ніколи не приводила додому чоловіків. Любила Г енріха й була холодною до інших, хоча кількість кавалерів та охочих узяти її за дружину, навіть із чужою дитиною на руках, лише збільшувалася.

Вона загинула безглуздо. У катастрофі, що трапилася на залізниці. Того весняного дня Ребека поспішала на зустріч до знайомої, яка зателефонувала й сказала, що знає, куди переїхав Генріх і як його знайти... Моя мама була сильною жінкою в усьому, окрім одного: вона й далі кохала. І це стало її фатальною помилкою. Ребека так і не дізналася нічого про мого батька.

Я пам’ятаю її похорон, багато-багато знайомих і незнайомих облич. Пам’ятаю, як у найвідомішій газеті про неї написали нарис і помістили некролог. А ще — як усі співчували мені.

На жаль, ані співчуття, ані увага й турбота далеких родичів не змогли замінити мені її — мою Ребеку. А згодом навіть ті, хто намагався допомогти мені, зникли кудись. І я виріс у чужій сім’ї, де зі мною особливо не панькалися і де не навчали, як треба жити. А коли я досяг повноліття, узагалі попросили ставати на ноги самостійно.

Її назвали Ребекою в честь сестри бабці мого дідуся. Вона прожила недовге життя, але навіть за цей час зуміла залишити по собі слід. Її пам’ятають старожили, а також люди, які цінували театр. І її пам’ятаю я. Щовесни їду на її могилу. І довго-довго розмовляю з нею, розповідаю про життя й про те, як зумів дочекатися дівчинки з надзвичайно блакитними та глибокими очима, і про те, що її внучка Тамара найкраща учениця в класі, і ще про безліч-безліч інших речей.

Мені й досі не вистачає мами. Я часто витягую з шухляди свого столу її фотокартку. Тулю до серця й плачу, але так, аби моїх сліз не бачили дружина й донька. Мама навчила мене страждати на самоті й не показувати близьким людям своїх сліз. Я не можу засмучувати найрідніших своєю слабкістю, як і не здатен змиритися з тим, що моєї мами немає серед живих. А вона усміхається до мене з фотокартки, і я відчуваю її дотик, чую її голос, бачу її усмішку. Мені так хотілося би бути таким, якою була вона... Сильним навіть тоді, коли опускаються руки.

Моя Ребека...

Тетяна Новацька. Снігурі

У наш сад, що біля дому, прилітали снігурі. І ми з татом робили годівниці. Снігурі дуже любили сало. І в зимову пору я бачила снігурів майже щодня зі свого вікна — вранці, вдень і ввечері. Маленькі пухкенькі клубочки в червоних камізель-ках. Це пташки з мого дитинства. Пташки, яких однієї із зим я не помітила за вікном... Дитинство минуло, забулося, зникло. Усе було і є таким, як і раніше, — сніг, зима, дивні візерунки на склі вікна, лишень до годівниці, яку щороку робить мій тато, уже не прилітають снігурі. А горобцям не смакує сало, вони залюбки дзьобають пшоно.

Тоді, коли була перша зима мого дорослішання, я перестала робити з татом годівниці. Відтоді жодного разу не бачила снігурів за своїм вікном. Подруга каже, що зими стали теплішими, і пташки в червоних камізельках просто не прилітають в Україну. Снігурі люблять сильний мороз. Можливо, але це все одно не змінює стану речей: дитинство не повернеш, а горобці ніколи не замінять снігурів. Горобці не люблять сала...

...У чайничок із чорним чаєм ми з татом кидали висушені шкірочки мандаринок. І чай пахнув по-домашньому солодко. Мама пекла печиво, і довгими зимовими вечорами, переглядаючи добрі мультики й фільми, пізнавальні й розважальні передачі, ми смакували чай із мандаринами. Я виросла, але так і не навчилася випікати таке смачне печиво, яким частувала нас із татом мамуся. А чай тепер — у пакетиках.

Щойно випадав сніг, укриваючи зів’ялу траву, ми з татом вирушали в походи. На лижах. У нього вони були довгими й «дорослими», мої — маленькими. Тато розповідав мені смішні й не дуже історії, а я ловила кожне його слово, водночас повторювала кожен його рух, жест і погляд. Я так хотіла бути такою, як він. Дурненька. Я й так, як дві краплі води, була схожою на тата.

У нас був свій ритуал прикрашання новорічної ялинки. Тато знімав із шафи коробку з іграшками, обережно кожну з них протирав вологою шматинкою — і ялинкові прикраси виблискували різнобарвними боками, дуже смішно викривлюючи наші веселі обличчя. Іграшки в татових сильних і мужніх руках здавалися маленькими й крихкими, і я щоразу хвилювалася, щоби вони не розбилися.

Я змайструвала скриньку для листівок, у яку напередодні новорічної ночі ми кидали листівки з побажаннями. Скринька мала почесне місце під ялинкою. Тато писав для мене й мами вірші. Згодом я ніколи не читала нічого кращого. А потім і собі почала писати вірші. Тато вмикав магнітофон і записував мої перші проби пера на касету, а я декламувала й пишалася собою, а ще — захоплювалася татом.

Він навчив мене бути доброю, охайною, привітною. Батько вклав у мене свою душу, а я не відразу змогла оцінити його дарунок і турботу. А ще... я щодня спостерігала за тим, як трепетно, ніжно й бережно кохають одне одного мої батьки: як мама самовіддано присвячує себе сім’ї і як тато допомагає їй у всьому. Щодня я ловила їхні сповнені любові та ласки погляди і, мабуть, уже тоді мріяла про таке ж кохання.

Згодом, загубившись у вирі дорослого життя, заплутавшись у собі й своїх юнацьких проблемах, я часто запитувала себе: «Чому те казкове життя вже не повернути?» І довго не знаходила відповіді — обманювала себе вигадками й утішала виправданнями, але навіть собі не могла чесно зізнатися в тому, що дитинство минуло. А з ним відлетіли снігурі й вичерпалися слова для віршів.

Я шукала такого чоловіка, як тато. У кожному залицяльникові, хлопцеві, чоловікові я завжди шукала тата: намагалася розгледіти його риси, його звички, його манеру поведінки. І часто знову й знову обманювала себе, сприймаючи ту чи ту схожість як благословенний знак, як підказку долі.

На жаль, я часто помилялася, і жоден із кавалерів так і не був таким, як тато: жоден не дивився на мене так, як тато дивився на маму, жоден не розумів мене так, як це міг тато, жоден ніколи не віддавався мені сповна, так, як тато мамі.

Мабуть, я дарма гаяла час. Подорослішавши, не могла дозволити собі ніжностей із батьком, соромилася бути по-дитячому наївною й лагідною, але жити без ніжності та любові не могла, тому й шукала їх в обіймах інших чоловіків. Шкода, що жоден із них так і не зміг стати схожим на мого тата.

Подруга каже, що я божевільна: шукати тата серед чоловіків — абсурд. Чоловіки хочуть бачити в жінці жінку, а не доньку, і хочуть бути для жінки чоловіком, а не батьком. Мабуть, моя подруга так і не змогла зрозуміти мене. Я не хотіла зустріти чи знайти точну копію тата, а просто мріяла про чоловіка, який би був таким, як мій тато. Такого, який би не соромився відкритися мені сповна, який би підтримував, любив самовіддано й палко, щиро та назавжди, який би ніколи не зрадив, не підвів, не проміняв на іншу.

Кажуть, що незамінних людей не буває. Неправда. Нахабна й необдумана брехня. Бувають. Наприклад, ніхто ніколи не зможе замінити мені тата чи маму. Це я вже знаю напевне...

...У Володимира є донька Даринка. Він виховує її сам. Мама Даринки, дружина Володимира, трагічно загинула, коли дівчинці було лише два рочки. Сьогодні Даринці одинадцять.

Я познайомилася з ними випадково в супермаркеті біля акційного стенда. Володимир і його донька заповнювали акційну анкету, а я кидала в кольорову скриньку свій бланк. Тоді Даринка невимушено запитала в мене, чи сподіваюся я на те, що розіграш відбуватиметься чесно й прозоро. Я здивувалася її проникливості та недитячому запитанню, утім, не розгубилася й відповіла, що вірю в дива й перемогу. Вона трішки помовчала, а тоді вже звернулася до свого тата Володимира: «Бачиш, татку, я ж казала, розіграш буде чесним». Удруге ми знову зустрілися в супермаркеті, біля того ж акційного стенда. Відбувався розіграш призів. Моє прізвище так і не пролунало, зате акційна анкета Даринки й Володимира потрапила до рук представника фірми солодощів, яка організовувала захід. Вони виграли суперприз. Дівчинка дуже раділа й усе повторювала: «Я ж казала...» А Володимир ніжним поглядом, сповненим любові, дивився на доньку й усміхався.

— Не засмучуйтеся, — сказала мені Даринка. — Наступного разу ви обов’язково переможете. Дива на цьому не закінчуються.

— А я й не думаю опускати рук і продовжую вірити, — відповіла я.

Того дня я, Володимир і Даринка довго гуляли в міському парку, бавилися у сніжки й хованки, ходили на гарячий шоколад і купували безліч різних цікавинок на новорічно-різдвяному ярмарку.

Від дня нашого знайомства минуло три роки.

...Нічого не буває просто так. Усі зустрічі — випадкові чи навіть сплановані — надиктовані нам вищими силами.

Після знайомства з Володимиром і Даринкою в моєму житті відбулося безліч змін. Спілкування з чоловіком та його донькою стало яскравим променем у сірому житті. Я почала по-новому дивитися на безліч речей і життєвих ситуацій. Навіть не підозрюючи, Володимир і Даринка допомогли мені з’ясувати стосунки з чоловіком, із яким я на той час жила, з яким заледве не узаконила свої стосунки і який насправді був лише епізодичним персонажем у моїй життєвій п’єсі.

Костянтин, як і його попередники, мої кавалери, не був схожим на мого батька. Але я звикла до нього, любила його й чомусь вірила, що саме з ним зможу прожити всі подальші роки. Тим паче мені минав двадцять дев’ятий рік, і я мусила думати про своє майбутнє, я хотіла дітей.

Я, як, напевно, і кожна жінка, кохала дуже віддано. І чомусь не помічала, що Костянтин не завжди щиро й чесно відповідає на мої почуття, що йому байдужі мої справи, нецікаві мої переживання у той чи інший момент, що його зовсім не хвилює моє життя і що він може жити так само й без мене.

Так, йому було все одно, весела я чи засмучена, він ніколи не намагався з’ясувати суть, коли я ображалася чи не розмовляла з ним. Він насправді жив собою, переймався власними проблемами, і дарма я, коли розповідала комусь про себе і про нього, демонстративно говорила замість «я» та «він» — «ми». Насправді ніякого «ми» не існувало. Його вигадала моя зболена, змучена жіноча фантазія. Не було нічого спільного між мною й Костянтином, лише спільні кухня й ліжко.

Завдяки Володимирові та Даринці я вчасно це зрозуміла. І коли сказала Костянтинові, що йду від нього, він навіть не здивувався, лише жорстоко кинув услід: «Баба з воза — коням легше». А на моє запитання «Як ти можеш бути таким жорстоким і холоднокровним? Ти ж казав, що кохаєш.» відповів: «Значить, не судилося.» От як усе просто.

На жаль, не всі чоловіки володіють такими рисами, як мій тато.

Даринка й Володя підтримували мене, як могли. Розставання з Костянтином, розчарування в людині, якій я присвятила чимало років свого життя, не минали безболісно. Я страждала. Чомусь саме за цим чоловіком, чий егоїзм змусив мене розчаруватися в багатьох людських якостях, я страждала найбільше. Але, на щастя, біль, як і все решта в нашому житті, минає. Насправді минає. Тепер знаю це напевне.

Так, звісно, я могла би приїхати додому й запропонувати татові змайструвати годівницю. Можливо, тоді до неї прилетіли б снігурі. Могла би вирушити разом із ним у похід на лижах і, як колись, слухати його розповіді про все на світі. Могла би попросити маму спекти смачненьке печиво, заварити чаю зі шкірками мандаринок і до опівночі переглядати цікаві й пізнавальні передачі, добрі мультики й фільми... Але...

Але миті життя ніколи не повторюються. І нікому ще не вдавалося повертати час назад. Щастя швидкоплинне і щоразу нове. І яскраві, світлі спогади є підтвердженням того.

Так і не навчившись пекти смачне печиво, я печу смачні торти. На свята й будні частую ними Даринку та Володимира. А ще — заварюю чай зі шкірками мандаринок. Я знову пишу вірші — для дівчинки, яка хоч і не називає мене мамою, але дуже мені близька. Цієї зими хочу запропонувати Володимирові вирушити в похід на лижах. Чекаю снігу.

Обов’язково попрошу чоловіка змайструвати годівницю. Ну дуже мені хочеться, щоб і в житті Даринки були снігурі в червоних камізельках! Прагнеться встигнути зробити її дитинство світлим, чистим і яскравим. Щоби згодом, подорослішавши, вона, як і я, часто-часто згадувала свого тата.

Володимир зовсім не схожий на мого тата. Проте коли я спостерігаю за ним і Даринкою, то бачу себе та свого тата, і на душі стає затишно й спокійно.

Анна Садікова. Дві філіжанки з молоком

Дзвоники мелодійно дзеленчали, сповіщаючи про нових відвідувачів. Кав’ярня зустріла нас насиченим ароматом якісної кави, його теплими обіймами. Пам’ятаєш той день? Так само духмяний запах кави линув звідусіль, а твоя усмішка була теплою й лагідною, наче промінь сонця, якого так не вистачає взимку. І я грілася в ній, мружилася, мов кішечка. А серце тріпотіло в грудях.

Багато років минуло. Тієї кав’ярні давно вже не існує, але в нашому місті багато інших — зовсім нових, модернових і вишукано оздоблених у стилі ретро... Та всіх їх об’єднує одне — тепло в грудях, викликане пахощами кави й гарними спогадами.

— Два молока, будь ласка! — голос трішечки тремтить. Це просто хвилювання, вік тут ні до чого. А каву ми багато років не п’ємо: серце вже не те, тиск високий. Лікар каже — не можна.

День сьогодні особливий, тому молоко. І, може, трішки пізніше — два шматочки тортику. Зовсім невеличкі, але солодкі, прикрашені яскравими й смачними візерунками. Все ж таки свято.

Я добре пам’ятаю, як ти освідчився. Твій голос так само тремтів від хвилювання, а сині очі палали щастям. Стільки років минуло, а вони такі ж яскраві й щирі. Згадую, як ми одружилися. Мої батьки довго не могли звикнути до тебе. А чи тримаєш у серці ту мить, коли ти вперше взяв на руки нашу донечку? Звісно, в неї ж твої очі й усмішка.

Ми з тобою пройшли разом великий шлях. І сьогодні, в день нашого золотого весілля, я хочу знову сказати, як сильно кохаю тебе.

Зморшкуватий дідусь великою й мозолястою долонею м’яко тримав руку своєї дружини. І хоча всі бачили за столиком кав’ярні літніх людей — там, поряд із порожніми філіжанками, сиділи хлопець і дівчина. Одягнені за старою модою, вони мовчки дивилися одне одному в очі.

І всесвіт зупинився тієї миті.