Термінатор

САРА КОННОР. ДЖОН КОННОР

Сара Дженет Коннор гнала свій джип обпаленою сонцем безмежною рівниною, одноманітність якої лише зрідка порушували гострі силуети кактусів. Попереду крізь завісу дощових хмар височіли зубчасті верховіття далеких гір, що виднілися у спалахах блискавок. Насувалася гроза.

Термінаторові, певною мірою, вдалося її вбити. Ця думка промайнула у Сари в голові, коли вона перевіряла набої у своєму кольті. Упевнившись, що револьвер заряджено, Сара сховала його до кобури й запхала її якомога далі. Вона вже не була схожа на ту наївну дев’ятнадцятирічну офіціанточку, якою була всього декілька місяців тому. Та дівчина припинила існування того дня, коли було вбито двох людей, яких вона любила понад усе на світі, — батька дитини, що ворушилася в неї під серцем, та її власну матір. Сара так і не оговталася після загибелі близьких. Вона навчилася ховати свої почуття у віддаленому куточку свідомості. Почуття не повинні відволікати її від головного. Вона мусить вижити. Зараз для людства немає нікого важливішого за дівчину на ім’я Сара Коннор.

Вона приклала до вуха маленький магнітофон й увімкнула запис, зроблений щойно, під час зупинки на заправній станції. «Чи повинна я розповісти тобі про твого батька?» Кинула погляд на округлий живіт. «Якщо ти все знатимеш, як вплине це на твоє рішення послати його сюди, на вірну загибель?» Вона уявила себе у тому неймовірно далекому майбутньому, коли доведеться зробити вибір, і здригнулася. «Але якщо Кайла не буде послано, ти не зможеш з’явитися на світ».

Думка про це протиприродне переплетення доль не залишала Сару. Кайл Різ, молодий солдат з майбутнього, добровільно зголосився здійснити стрибок у часі, щоб врятувати її від Термінатора. Він же став батьком її ще не народженої дитини. Її сина, який колись знову пошле батька у подорож часом, і тоді вони знову… І так без кінця. Безкінечна черга подій, що повторюються з моторошною точністю.

Сара згадала, що її улюблений шкільний учитель природознавства, містер Боуланд, порівнював Всесвіт з гігантським пітоном, який пожирає власного хвоста. І в цьому полягає парадокс нашого життя.

Що може вдіяти слабка людина, потрапивши в коловорот історії? Маріонетка в руках долі. Одне з кілець ланцюга. А як же власна воля? Адже вдавалося ж їй усупереч усьому домогтися свого. Чи наше прагнення чинити так, а не інакше, теж передбачене умовами хитрої гри потойбічних сил? На це питання, мабуть, можна відповісти лише проживши життя.

Вона ще трохи послухала запис. «Я розповім тобі про батька. Це мій обов’язок. Я хочу, щоб ти знав: за ті кілька годин, що нам довелося провести разом, ми прожили ціле життя, сповнене кохання та щастя».

Сара клацнула кнопкою. Заяложені, порожні слова аж ніяк не передавали всього того, що пекло їй душу. Тим більш, що вона ніколи не відзначалася красномовством. Їй дуже хотілося, щоб син полюбив Кайла не менше, ніж вона.

Невдоволена собою Сара вийняла касету й засунула її в ящичок для рукавичок. Свої записи жінка порівнювала з книгою. Цю озвучену хроніку подій колись «прочитає» її син, і це врятує його від багатьох небезпек. Сьогодні вранці Сара записала на плівку розповідь про те, що сто двадцять днів тому з’явився Термінатор, якого за три дні було знищено. Ці три дні змінили все її життя…

Ту Сару Коннор, яка закінчувала школу, мріючи вийти заміж за гідного чоловіка й щасливо жити в гарненькому будиночку серед зелені передмістя, знищила безжальна смерть на ім’я Термінатор. Він убив усіх, кого вона любила, він навчив її відчайдушно ненавидіти. Сара й гадки не мала, що в ній приховано такий колосальний запас ненависті. Але вона зуміла помститися, розчавивши електронно-кібернетичний пристрій лещатами потужного преса. Згадувати про це міс Коннор не любила: адже саме тієї миті, коли вона щосили натискала на кнопку, вмикаючи прес, колишня Сара померла. Але з’явилася інша, якій судилося випити чашу, повну лиха та страждань, що загрожують людству.

Земля приречена. Того, що було їй відомо, не знала жодна жива душа. Наближався день, коли електроніка, яка контролює систему ядерного зброї США, раптом знавісніє і почне діяти самостійно. Подальше існування людства позбавлене сенсу — такий вирок винесе Система і дасть сигнал ядерного нападу. Не мине й кількох секунд, як країну і всю планету огорне згубне полум’я атомної пожежі. У страшних муках вмиратимуть дорослі, діти, а Система спокійно перебуватиме в добре обладнаному військовими бункері в Шайєнських горах. Над руїнами земної цивілізації настане ядерна зима, уся планета опиниться під контролем машин, створених Системою, задуманих як її очі та вуха, як її зброя. Небесна Мережа пануватиме у світі, заповненому численними копіями самої себе, адже вона напряму під’єднається до автоматичних ліній відтворення роботів. Про те, що чекає на людей у недалекому майбутньому, Сару попередив Кайл, а поява Термінатора лише остаточно переконала міс Коннор в реальності цієї загрози.

Жінка простягла руку й погладила собаку. Велика німецька вівчарка з гладенькою лискучою шерстю завмерла на сидінні, не зводячи настороженого погляду з дороги, що стелилася попереду. Собака повернув голову, але тільки на коротку мить. Нехай лише чужий спробує доторкнутися до пса — йому буде непереливки, якщо не втрутиться хазяйка. Такий собака, видресирований виключно як сторожовий, коштував недешево. На купівлю револьвера, джипа з відкидним верхом та вівчарки пішла та скромна сума, яка була на банківському рахунку Сари, і страховка, отримана після смерті матері. Сара просувалася щораз далі на південь. Вона ладна була перетнути весь континент від краю до краю, лише б відшукати надійний куточок, де можна пережити катастрофу. Вона виростить свого сина у безпечному місці, захистить від фатальних випадковостей, які завчасно можуть позбавити людство його Спасителя. Усе її життя зосередилося на ньому. У ньому полягала одна-єдина надія людства.

Сара запаслася продуктами днів на п’ять, залила повен бак пального і придбала англо-іспанський словник. Поки вона має все, що необхідно, ну а потім зметикує, як прогодувати себе й дитину. Сара нічого не боялася — протягом тих жахливих трьох днів вона дізналася багато чого про себе саму. Зрозуміла, що природа нагородила її колосальною стійкістю та витривалістю, про що вона раніше навіть не здогадувалася. Ось чому міс Коннор не зламалася під ударами долі. У цьому раунді перемога була за нею, хоча й виявилася нелегкою. Якщо інші Термінатори будуть послані здійснити те, чого не зробив перший, вона вистоїть і захистить свою дитину від електронних перевертнів. Відчайдушна, хвороблива любов, яку вона відчувала до ще не народженої дитини, загострила підозрілість жінки. Відтепер вона нікому не довірятиме. Термінатором може виявитися будь-хто, адже Небесна Мережа винайде найхитріші способи прорватися крізь товщу часу та знищити Сару.

Відчуття безперестанної тривоги передалося їй від Кайла Різа, який з’явився зі зруйнованого світу, де тривала виснажлива війна з роботами-вбивцями та людьми-дегенератами, що стали на бік машин. Кайл розповідав, що пам’ятає цю війну ще з пелюшок. Він почав воювати у ранній юності. Люди зможуть протриматися в майбутньому, яке він називав словом «Уфен», тільки якщо чинитимуть опір.

Сара уявляла собі велетенські бойові машини, які трощили рештки тих, хто згорів у вбивчих променях. Та жменька, якій пощастило вижити, об’єдналася під проводом Джона Коннора. Так виник перший загін опору. Ішов час, і люди робили вдалі спроби відвоювати в електронних окупантів свою землю. Проте після перших скромних успіхів їм довелось відступати — мозок Системи ядерного наведення сформулював нову ідею. Намагаючись раз і назавжди захистити себе від затятих повстанців, Система створила першу технічну зброю перекидання в часі Зараз електронний вбивця, подолавши часовий плин, міг вирушити в минуле, відшукати в ньому Сару Коннор і одним ударом покінчити з нею та її дитиною. Джонові вдалося протистояти Небесній Мережі й, оволодівши новою технічною зброєю, послати навздогін Термінаторові свою людину й захистити Сару. Це завдання було рівнозначним самогубству, але Кайл Різ добровільно зголосився його виконати. Зовсім ще юний боєць, не вагаючись, зробив крок до зяючої безодні вічності, тому що кохав Сару.

Вона й не думала, що здатна викликати таке сильне почуття. Звичайна собі дівчина. Кароока, з каштановим волоссям. Симпатична, але таких багато. А Кайл був ладен обожнювати її. Може, це захоплення викликала не дівчина на ім’я Сара Коннор, а майбутня матір Джона Коннора, яка виносить свою дитину і збереже її в ім’я людства? Невблаганний потік часу підхопив Кайла і переніс у світ, що п’янив буянням життя. У світ чудовий, барвистий, ще не обпалений полум’ям війни. Таким він і уявляв собі колишнє життя, коли в дитинстві слухав розповіді дідів. Кайл випередив Термінатора, урятував Сару і покохав її. У щирість і силу його почуття Сара повірила тієї єдиної сліпучої миті, коли вони стискали одне одного в обіймах, зливаючись душами й тілами. Їхнє кохання не помре, тому що вони дали життя Джонові. Він прийде у світ, змужніє й одного дня знову пошле свого батька в минуле, щоб захистити Сару. Вони зустрінуться ще раз, покохають одне одного, і все повернеться на круги своя… Воістину, час — це чудовисько, що пожирає власного хвоста!..

Машину занесло на повороті, і щось випало з-за щитка на коліна Сари. Кольоровий знімок, зроблений «поляроїдом». На заправці за кілька миль звідси її клацнув хлопчисько-мексиканець і намагався вициганити п’ять доларів. Вона зглянулася на розбишаку й дала йому чотири, а знімок засунула за щиток. Жінка, що дивилась на неї з фотокартки, здавалася старшою за міс Коннор. На юному, без жодної зморшки обличчі, яке вагітність позначила печаттю умиротворення, вимальовувалися очі — стомлені, мудрі. Не дивно: у Сари лишалася незагоєною рана спогадів, а майбутнє віщувало нові страждання. Вона знала про це, і м’який сум загадкової усмішки додавав їй років. Тієї миті, коли хлопчисько клацнув фотоапаратом, вона думала про Кайла. Сара ще не знала — настане час, і вона довідається, що саме цю фотокартку показав Кайлові сам Джон Коннор. Доля звела їх тоді в одному окопі, в небі над ними шугали винищувачі Системи. Син підросте, і Сара подарує йому свою фотокартку, а Джон у далекому майбутньому передасть її Кайлові. Саме тоді Кайл Різ і закохається в цю незбагненну, таємничу усмішку Мони Лізи й одного разу, побачивши Сару, перейметься питанням: що приховує ця сумна й замріяна усмішка? Різ так і не дізнається, що дівчина на знімку сумує за ним. Коло замкнеться. Утім, як відомо, воно не має ані початку, ані кінця. Тепер Сара не дозволяла собі думати про Кайла. Їй доводилося стежити за дорогою, над якою згустилися важкі хмари. Треба десь перечекати грозу, влаштуватися на ночівлю.

Пішов дощ. Теплі струмені хльоскали обличчя, очі починали сльозитися. Сара поквапилася підняти полотняний верх джипа, а коли знову влаштувалася за кермом, сльози все ще стояли в очах. Вона машинально змахнула їх. Авто звернуло на дорогу, що вела в гори.

Зійшов місяць, але світліше від цього не стало. Небо затягувало щільною імлою вугільно-чорних радіоактивних хмар. На поверхні застигла довга — на десятки миль — черга іржавих автомобілів. Своєрідна скульптурна група — результат фантазії божевільного скульптора — яка могла б називатися «Останній затор в історії людства». Будівлі, що колись височіли обабіч автостради, були зруйновані невідомою силою, немов піщані будиночки. І лише тужливе завивання вітру, яке ніби оплакувало десятки мільйонів загублених душ, порушувало мертву тишу. Легенька віхола підхоплювала сніг і намітала його кучугурами, які сліпуче біліли на тлі обвуглених руїн. Посеред покручених бетонних конструкцій виднілися купи обпалених до чорноти кісток, а далі все було засіяно людськими черепами.

Пожежа, що знищила все живе, розтопила спортивні споруди на дитячому майданчику неподалік. Гойдалки звалило вибухом набік, обвалилися балки каруселі. Акуратно розкреслені клітинки класиків назавжди в’їлися в асфальт, на якому біля уламків триколісного велосипеда виглядав з-під снігу маленький череп його власника.

29 серпня 1997 року увірвалося земне життя трьох мільярдів людей. Ті, хто вцілів, назвали цей день Судним. Пекельне полум’я змінилося на ядерну зиму. На тих, хто пережив і це, очікували ще жахливіші випробування..:

Могутня ступня з хрускотом розчавила дитячий череп. Хромований ендоостов, що стискав у металевих клешнях штурмову гвинтівку, овіяний крижаним вітром, закляк на місці. Електронний мозок кіборга, позбавленого шкірного покриття, — воно нарощувалося лише як камуфляж — зафіксував картину зруйнованого міста. Металеві кінцівки були ходовою частиною вдосконаленої бойової машини Термінатор серії 800, сконструйований Системою спеціально для викорінювання залишків життя на Землі. Інфрачервоні випромінювачі, що слугували роботові за очі, обмацували засніжену порожнечу в пошуках щілин та рівчаків, де ще могли сховатися вцілілі люди. В очах кібернетичної конструкції не відбивалося жодного проблиску емоцій. Уся міць цього штучного інтелекту, підсиленого безмежними можливостями візуальних і термальних сенсорів, була націлена на полювання і цькування усього живого. Раптом сенсори відреагували на ціль.

На карті місцевості, вкритій мережею цифрових координат, яку бачив перед собою кіборг, з’явилася рухома точка. Електронний комп’ютер блискавично накреслив траєкторію удару з кількома варіантами коректив на випадок зміни напряму руху цілі. Найоптимальніша траєкторія блимала різнокольоровими вогниками. Робот здійняв зброю — сорокаватовий плазмовий випромінювач типу «вестингауз М-25», і вузький, спрямований промінь спалив людину.

Юнак, можна сказати, дитина, тіло якого було ледь прикрите шматтям, упав. З розсіченої навпіл грудної клітки на всі боки полетіли яскраво-червоні бризки, що кристалами застигали в морозному повітрі Незабаром на тому місці, де нещодавно була людина, залишилася лише купа пошматованої плоті Але вбивця не втік від помсти. Відкілясь ззаду вискочив боєць Опору і вгатив у ворога чергу з гранатомета Сліпучий розряд енергії буквально зрізав верхню частину металевого тулуба. Робот за інерцією зробив ще кілька невпевнених кроків і перекинувся навзнак, збивши покрученими ногами снігову хмару. Солдат наблизився до купи брухту і з ненавистю плюнув на неї, потім помахав комусь рукою. З тіні вийшла дівчинка років десяти у подертому светрі, тремтячи від холоду. З острахом подивившись скоса на металевий кістяк, вона ступила до батька. Батько, підбадьорюючи, пригорнув її до себе і сказав:

— Я говорив тобі, усе ще попереду!

Дівчинка довірливо кивнула. Ця приказка була гаслом армії Джона Коннора, що дарувало надію й сили продовжувати боротьбу.

Небесна Мережа вважала незрозумілу завзятість людських істот цілковитою нісенітницею. Люди билися навіть тоді, коли не здатний помилятися електронний розум визнавав їхнє становище безнадійним. Бони з неймовірною, відчайдушною впертістю вибиралися зі щілин, куди їх загнав ядерний вибух. Їхні контратаки відрізнялися винахідливістю й непередбачуваністю. Крім того, людські істоти розмножувалися зі страшенною швидкістю, немовби загроза тотального знищення підсилювала їхні сексуальні апетити. І хоча за найскромнішими підрахунками з моменту народження до того, як людина зможе тримати в руках зброю, має минути не менше як вісім років, природне відтворення людей незабаром могло перевершити можливості Небесної Мережі щодо регенерації автоматичних приладів. Люди, як це не дивно, швидко призвичаїлися відшукувати вразливі місця супротивника й завдавати легіонам Небесної Мережі відчутних втрат. Комп’ютер спрогнозував: за теперішніх обставин мине небагато часу, і чисельність людей перевищить кількість кіборгів. Від самого початку комп’ютери Небесної Мережі припустилися помилки, і вона тепер все псувала. Машини не взяли до уваги стійкості людського духу, а тому електронному мозкові так і не вдалося віднайти способу зламати волю людини до ' перемоги. Війна, між тим, тривала вже тридцять перший рік.

Почувши гудіння моторів, що невпинно наближалося, боєць підхопив дівчинку й сховався в руїнах. У небі промайнула ескадрилья бойових машин — Мисливців-Убивць. Промені прожектора освітили землю. Машини йшли туди, де на тлі похмурого обрію блимали спалахи далекого бою.

У пункті між двома височинами, які у мирні часи називалися Піко й Робертсон, точилася вирішальна битва. Армія повстанців, виснажена у тривалих боях, складалася з юнаків — уродженців Африки, Південної Америки та австралійців. У ядерному конфлікті між наддержавами, який знищив земну цивілізацію, врятувалися здебільшого жителі територій, розташованих на південь від екватора. Об’єднані в єдине військо Джоном Коннором, вони оселилися в зруйнованих містах, які постійно атакувалися сталевими легіонами Небесної Мережі.

Спалахи лазерних променів перехрещувалися над полем бою, відкидаючи мертве світло на колони машин, які підтягувалися до місця битви. Залізні загони складалися з бойових машин — Мисливців-Убивць, що на вигляд нагадували танки на котках, самохідних чотирьохопорних вогневих установок «центуріон», літаків — теж Мисливців-Убивць, але літаючих, та бомб «сілверфіш», які, реагуючи на інфрачервоне випромінювання, проникають до людських сховищ і там вибухають. Слідом за машинами сунули термінатори-гуманоїди, чимось схожі на людей.

Смертоносні стріли лазерів уражали людей та будівлі блискавками, що супроводжувалися потужним вибухом. На рівнину вискочила старенька вантажівка із саморобною броньованою обшивкою. Стрілець, що сидів у ній, дав залп із портативної установки ракетою «стінгер». Снаряд, немов розпечене лезо ножа, пропоров небо й уразив один із двигунів МУ. Коли розколена навпіл летюча фортеця із завиванням падала на землю, униз впали світляні струмені. Вибухом накрило руїни й стерло на порох невеликий ескадрон «центуріонів».

Стрілець переможно закричав, але позаду нього раптом затремтіла земля, і МУ на повній швидкості помчав до вантажівки. Ще мить — і котки танка зім’яли її, мов порожню бляшанку з-під пива.

А тим часом посеред купи каміння, на місці якої колись був торговельний центр «Вестсайдський павільйон», тривала битва людей з металевими ендоостовами-термінаторами. Промерзлі, ледь прикриті ганчір’ям солдати, як і вся армія Джона Коннора, билися, стікаючи кров’ю, з відчайдушною завзятістю і стійкістю солдат армії Джорджа Вашингтона в долині Фордж[12], і тільки зброя у них була ультрасучасною.

Ковен, сімнадцятирічний партизан, забувши про небезпеку, вискочив зі сховку назустріч трьом термінаторам і всадив у кожного по зарядові з ручного гранатомета. Вони попадали на землю і заклякли. Юнак почав прожогом перезаряджати гранатомета.

У блідому світлі далеких спалахів з тіні вийшла фігура.

— Давай допоможу, — неголосно сказала людина і потяглася до гранатомета.

Ковен навряд чи зміг би пояснити, звідки він довідався, але тільки з цим типом було не все гаразд. Він придивився до нього уважніше. Така ж пов’язка, як і в інших. Стоп! Але ж колір змінили ще тиждень тому. Ковен негайно вставив заряд, натис на спуск і одним стрибком дістався рятівної брили. Вибуховою хвилею йому обпекло потилицю. Він зігнувся, притиснувся до шкарубкого бетонного валуна й мало не втратив свідомості. З лівого вуха витікла цівка крові. Він із жахом усвідомив, що більше не зможе чути цим вухом. І все-таки, коли Ковен побачив, що сталося з «незнайомцем», який запропонував допомогу, на його обличчі з’явилася вдоволена посмішка. Той розпластався на землі, рана у грудях відкрила металеві нутрощі. Зламаний нейтронний хребет проступав з-під шкіри. Термінатор корчився в агонії, конвульсивно хапаючи ротом повітря. Така собі маріонетка, що заплуталася у власних нитках. Незабаром автоматика зовсім відмовила, й очі «людини» почали згасати. Роздивлятися поваленого ворога не було часу, і Ковен знову перезарядив зброю. Купа каміння поруч із ним заворушилася. З неї з’явилася бомба «сілверфіш», швидко покотилася до Ковена й зупинилася біля його ніг. Він різко повернувся всім корпусом і щодуху кинувся геть.

Бомба розірвалася, бризнула на всі боки фонтаном гострих, як лезо, розпечених уламків. Ковен припав до землі, але тієї ж миті підскочив і, низько нахилившись, побіг.

Крізь дим та пил він майже нічого не бачив. Пробираючись навпомацки поміж руїнами, він потрапив до коридору, що вів до надр напівзруйнованої будівлі. Ковен не одразу усвідомив, що уламок снаряда увіп’явся йому в плече. У першу мить він нічого не відчув, хоча й розумів, що хвиля нестерпного болю ось-ось розіллється по тілу. І все-таки йому, вважай, поталанило. Ще й як поталанило!

Перед ним відкрилася чорна діра в підлозі, над якою проступав нечіткий силует. Металевий ендоостов термінатора. Сталевий кулак вдарив Ковена по ребрах й відкинув його до стіни. Гранатомет відлетів далеко вбік. Тепер ні за що не дотягтися до зброї. Юнак задихнувся від болю у грудях. Схоже, зламано ребра. Робот випростався й тепер височів над Ковеном, цілячись йому в голову.

Оце тобі й поталанило! Цього разу не врятуватися. Чорний отвір ствола невблаганно наближався. «Ось вона — смерть», — промайнуло в голові. Ще мить — і Ковен накладе головою. Але минула секунда, друга. Час немов зупинився.

Ковен подивився термінатору в очі. Безгубий рот машини шкірився у вічній посмішці, яка оголювала хижий ряд зубів з титановим покриттям. Від цього усміху Ковену стало не по собі. Блискучий металевий череп немов знущався з нього. Очі, палаючи червоним світлом, пильно дивилися на людину. Зараз…

Але робот чомусь не стріляв. Ковен спробував вдихнути повітря, сам дивуючись, що він усе ще живий. Секунди збиралися у хвилини, а пострілу все не було. І раптом він зрозумів, що робот не ворушиться. Навіть більше: очі-вогники Термінатора згасли.

Тримаючись за стіну, Ковен силкувався звестися на ноги. Думки плуталися, свідомість ніби тікала. Робот і далі тупо дивився на те місце, де щойно сидів Ковен. Усе ще не вірячи своєму щастю, хлопець зробив крок до хромованого ендоостова та штовхнув його у груди. Термінатор хитнувся і з гуркотом повалився на підлогу.

У кінці коридору Ковен помітив солдата. Це дівчина на ім’я Брін, з якою їм не одного разу доводилося рятуватися від лиха. Від пережитого Ковен втратив здатність дивуватися, а просто спостерігав, як Брін наближалася до нього, вдивляючись у непорушного металевого ворога. Він заговорив, ледь ворушачи неслухняним язиком:

— Він… зупинився сам по собі!

— Самі по собі вони не зупиняються, — заперечила Брін і, обійнявши Ковена за плечі, обережно повела до виходу, де чекали вцілілі бійці їхнього загону. Зараз вони дізнаються про те, що трапилося з роботом.

У похапцем обладнаному окопі далеко від того місця, де розгорталася головна битва, був чоловік, чиїм життям люди дуже дорожили, щоб піддавати його небезпеці Він спостерігав за подіями крізь польовий бінокль, залишаючись незворушно спокійним серед загальної метушні Зовсім ще нестаре обличчя сорокап’ятирічного чоловіка від постійного напруження закам’яніло й стало суворим. Рубці, що рясно вкривали ліву частину цього мужнього обличчя, анітрохи його не псували. На форменій сорочці значилось ім’я генерала повстанської армії: Джон Коннор.

Крізь тріскотіння й шипіння в радіопередавачі чулися схвильовані, сповнені стриманої напруги голоси. Командири доповідали про перебіг подій на передовій. Сюди надходили відомості з усього театру військових дій, з інших міст, із сусідніх штатів: Сан-Франциско, Сієтла, Чикаго (Нью-Йорк вже довгий час перебував під владою машин). Лунали англійська та іспанська, змішуючись із суахілі й японською — адже це була перша в історії людства насправді інтернаціональна армія. Усі країни, в яких після ядерного. удару хоч трохи жевріло життя, послали сюди добровольців. Люди збиралися під прапорами Коннора, щоб вистояти у битві проти машин.

Опір Небесній Мережі зростав скрізь на планеті, але вирішальні бої тривали у Шайєнських горах, у штаті Колорадо, де в підземному бункері було встановлено центральний процесор Небесної Мережі. Другий за важливістю наступ повстанців розгортався в районі Вестсайда — там був автоматизований комплекс Мережі, який пильно охоронявся і також розташовувався глибоко під землею.

За останні два дні люди зазнали колосальних втрат. Але Джон знав, що перемога за ними. На їхньому боці переважна більшість вогневої потуги й незламна воля. Ось лише ціна, яку доведеться сплатити за визволення, є зависокою. Думка про це засмутила Джона. Безліч хлопців та дівчат, які тільки-но розпочинали життя і вже боролися за майбутнє людей, ніколи не дізнаються, як виглядатиме світ, визволений від механічних потвор, світ, в якому стихне криваве відлуння війни. Коннор не міг більше бачити, як солдати, з якими він поділяв усі поневіряння, гинуть, знищені машинами напередодні перемоги. У цьому світі немає навіть крихти справедливості!

Де він, добрий Бог? Чи багато він вам допоміг? Чи існує хоч якась розумна сила, яка б керувала несамовитим Всесвітом? На Землі кожен був сам по собі, ніхто не зважав на інших, доки не ожила Небесна Мережа й не заполонила пустку, в якій колись царював байдужий до людських страждань Бог. Хто по-справжньому взявся за керування Всесвітом, так це Мережа. І як це все сталося: нікчемне створіння людських рук взялося здійснити най— заповітнішу мрію людей. Людство здавна замислювалося над тим, як викорінити бур’ян. Правда, істина полягає в тому, що лихе є в кожному, тому машина й прийняла найрозумніше рішення. Навіщо витрачати час на те, щоб відокремити зерно від полови, коли просто можна припинити існування людства? З погляду космічної доцільності, люди з усіма їхніми хибами й вадами видавалися просто зайвими. Що таке милосердя, електронний суддя й гадки не мав. Цього слова не було в лексиконі Мережі, яка керувалася. лише точним розрахунком і принципом відплати за гріхи.

Джон палко мріяв про той день, коли закінчиться війна і знову почнеться відлік людської цивілізації, яка виправить помилки попередніх епох. Але, як і більшість інших видатних полководців минулого, Коннор не міг уявити собі той світ, дорогу до якого прокладали його Солдати. У нього вистачало часу лише на те, щоб розробляти стратегічні задуми військових кампаній. До цього дня він ніколи не замислювався над тим, що буде, коли війна скінчиться. Мир здавався йому так само далеким і нереальним, як міраж — стомленому мандрівникові.

На перетині височин Піко й Робертсон відбувалося незрозуміле. Джон знову підніс до очей бінокль. Літаючий МУ, який перебував у його полі зору, раптом втратив керування. Машину невблаганно тягло донизу. Над самою землею літак вибухнув, осяявши вогняним спалахом цілий цвинтар техніки. Молодці, хлопці! Якщо живі, їх треба буде нагородити. Але це ще не все! Два літаки МУ раптом зайшли в піке, хоча в них ніхто не стріляв. У відблисках палаючих уламків генерал побачив неймовірне видовище: загони металевих вояків завмерли на місці, немов іграшкові солдатики. Полум’я лизало їхні хромовані корпуси. Спалахи променевої зброї стали дедалі рідшими, а потім, немов за чарівним повелінням, зовсім припинилися.

Повстанці почали виходити з окопів й обережно просуватися ближче до машин. Ще один Мисливець-Убивця впав на землю на відстані якоїсь милі від лінії фронту. Джон здивовано помітив, що небо цілком чисте від роботів-літаків. Він ще раз оглянув поле битви. Жодна з машин Мережі не рухалася.

Сталося неймовірне.

Землю вкрила тиша.

Зловісна тиша. Було чути, як завиває вітер. Ані пострілів, ані вибухів, ані гудіння двигунів. Навіть радіо змовкло. Та ось пролунав самотній голос, в якому за напруженим спокоєм відчувалося хвилювання: «На зв’язку загін з Нового Орлеану. Вони не рухаються! Просто… зупинилися».

В ефір прорвався інший голос: «Говорить Чикаго. Мисливці-Убивці падають! О господи, вони розбиваються!»

Це повідомлення перекрив ще один голос: «Сан-Франциско повідомляє. Не розумію, що відбувається. Термінатори відімкнулися. Нам ніхто не заважає! Ми увійшли на територію автоматизованого комплексу…» І раптом до ефіру прорвалися десятки голосів і, захлинаючись, почали гарячково передавати одне й те ж саме. Джон і без того вже знав, що вони скажуть. Про цю хвилину він мріяв все своє життя.

До генерала підійшов лейтенант Фуентес і став поруч, здивовано дивлячись туди, де щойно кипіла битва. Тихо, так, щоб Джон швидше відгадав ці слова, ніж почув їх, він мовив:

— Щойно отримано інформацію… Мережу знищено.

Чоловіки дивилися один на одного, боячись повірити в те, що сталося. Важко було усвідомити, що автоматика, розрахована на сотні років роботи, виявилася вразливою.

— Війна скінчилася, Джоне. Ми перемогли.

Фуентес дихнув на повні груди. Уперше за довгий час дихалося так легко. Повітря, яким виповнилися легені, збудило почуття, які до цього дрімали, а тепер хвилею підіймалися в ньому, виривалися крізь заслони суворої стриманості, що стала звичною для нього самого за роки війни. Не в змозі більше стримувати всеосяжну радість, генерал щось закричав.

Цього дня тріумфальні вигуки лунали звідусіль. Люди, сміючись і плачучи від щастя, піднімали очі до неба — голого неба, яке очистилося від моторошних тіней. Тривала війна скінчилася.

Джон Коннор став на коліна. Йому важко давалося кожне слово… А попереду чекали нові справи. Він поки не може дозволити собі перепочити. Головне чекає на нього у володіннях металевого чудовиська. Опанувавши себе, Коннор взявся за мікрофон і почав диктувати сухі, небагатослівні накази. Ті, які йому було призначено віддавати самою долею.

Потрапити до бункера виявилося непросто. Люди вивели з ладу центральну частину комп’ютера в Колорадо, але залишилися десятки самостійних, незалежних від центрального процесора термінаторів, що діяли у режимі самостійного пошуку та ліквідації живих цілей. Маючи потужні блоки живлення, вони могли проіснувати довгі роки, як і досі загрожуючи людям. Війну було виграно, але до остаточної перемоги ще далеко, і Джон це розумів. Люди гинутимуть, доки не покінчать з останнім термінатором.

Нападники займали територію автоматизованого комплексу. Знадобилося більше як три години, щоб цілком придушити запеклий опір охорони. Під прикриттям взводу мінерів, яких Джон відбирав для цього завдання особисто, генерал разом з командою електронників спустився до підземелля. Фігурки людей здавалися зовсім крихітними на відкритій платформі величезного вантажного ліфта, яка впала донизу під кутом у сорок п’ять градусів. Люди почувалися піщинками на тлі безмежного царства машин.

Ліфт із гуркотом зупинився. Генерал та його супровід опинилися у фантастичному світі, вибудованому роботами для самих себе. Ніколи до цього часу нога людини не ступала в цьому мертвому лісі потворних конструкцій, настільки незграбних, немов їх зводив божевільний, якого анітрохи не турбував зовнішній вигляд його творінь, позбавлених таких звичних атрибутів, як дверні ручки або лампочки.

Місце здалося Джону знайомим, і в нього защеміло серце. «Про цю хвилину я мріяв стільки років. Намагався уявити собі, як виглядає бастіон Небесної Мережі, і ось я тут…» — думав він.

Випереджаючи супутників, Коннор розгонисто крокував повз завмерлих термінаторів, які тепер не становили небезпеки. Нескінченними переходами підземелля, насторожено озираючись, рухалися передові групи фахівців. Люди швидко заповнили бункер, немов мікроорганізми, що проникли в черево чудовиська. Джона впізнавали відразу й віддавали йому честь, хоча на сорочці в нього не було жодних відзнак. Коннор належав до того рідкісного типу воєначальників, які користувалися глибокою повагою серед солдатів. Одного разу Джон вистрибнув з укриття і жбурнув гранату в танк, який повз просто на вогневу точку. Стомлені тривалими боями люди, затамувавши подих, спостерігали з окопів, як генерал замість того, щоб відбігти на безпечну відстань, затримався біля палаючого МУ, зливаючи залишки пального до власної машини. Жодного разу не доводилося Коннорові вимагати від своїх солдатів такого, чого б він до цього не зробив сам. І найголовніше: якимось незбагненним, надприродним чуттям він завжди відшукував єдине правильне рішення. Про особисту мужність і відвагу Джона ходили легенди. Люди йшли за ним з такою вірою, якої ніколи не змогла б вселити в них найдосконаліша машина.

І попри все друзів у Джона не було. Навіть Фуентес, який ішов пліч-о-пліч з генералом шляхами війни останні п’ять років, постійно відчував дистанцію, що їх розділяла. Так, у бою кожен з них, не вагаючись, віддав би життя за іншого, але по-справжньому близькими вони не стали. Спочатку, коли Джон ще тільки створював кістяк свого війська й потребував підтримки, він здавався доступнішим і відкритішим, хоча товариськість його на той час диктувалася швидше необхідністю й тактичним розрахунком, аніж схильністю натури. У душі Джон відчував щире тепло і вдячність до тих, хто йшов за ним до кінця, але потреби зближатися з людьми в нього не було. Особиста драма, яку Коннор пережив, коли йому не було ще й тридцяти, сильно змінила життя Джона, привчивши його стримувати емоції, і маска суворої стурбованості, що приховувала його почуття, стала звичною.

Коли Фуентес підійшов до нього, Джон віддавав останні розпорядження загону, який вирушив на завдання. Обличчя молодих бійців, зовсім іще хлопчаків, світилися гордістю і юнацьким завзяттям. Їм судилося загинути в диверсійній операції, яка наблизить повну й остаточну перемогу над машинами. Солдати зникали серед руїн, освітлених місяцем. Фуентес, намагаючись зберігати зовнішній спокій, доповів генералові, що конвой, який доправляв партію боєприпасів з Мехіко, наскочив на засідку МУ. Усі загинули.

Джон вислухав повідомлення. Кивнув замість відповіді. Чергова втрата у війні, яка й без того забрала стільки людських життів. Нестача боєприпасів відчутна на передньому краї, але протриматися, доки не надійде допомога, можна. До неминучості втрат на війні Джон привчив себе давно. Трагічний кінець чекає й на тих хлопців, яких генерал щойно відправив на завдання. Але здатність. сприймати трагедії притупляється, якщо вони трапляються щодня.

Фуентес це розумів. У тому, як Джон сприйняв погану звістку, нічого особливого, мабуть, не було. Генерал завжди здавався незворушним на людях. І тільки тоді впадав у похмуру замисленість, коли залишався наодинці. Цим хлопцям ще б жити та жити… Але він не міг вчинити інакше. Щоденні турботи не дозволяли генералові концентруватися на власних переживаннях, і головною з цих турбот залишалася остаточна перемога, в ім’я якої Джон Коннор ніс важкий тягар відповідальності за кожну смерть. Та Фуентес знав дещо ще…

Конвой, який вийшов із Мехіко, очолювала Сара Коннор. Джон не дозволяв їй наражатися на небезпеку і брати участь у боях, але Сара не звикла чекати дозволу, і жодному командирові не вистачило б рішучості заперечувати їй. Джон досі ніяковів перед матір’ю. Сара Коннор не лише майстерно володіла будь-якою зброєю: вона до того ж була напрочуд винахідливою і стійкою. Але цього, на жаль, замало, якщо сили нерівні. Саме так і сталося цього разу.

Ось чому Фуентес був уражений спокоєм генерала, який лише кивнув, вислухавши звістку про загибель матері. За кілька годин чутка про це розлетиться по всій країні, і легендарну Сару Коннор оплакуватимуть люди, які навіть її не знали. А що ж син? Подякував помічникові за доповідь і, відвернувшись, пішов геть.

У приміщенні, перед відчиненими дверима якого вони зупинилися, усі діловито рухалися. Простора кімната розміром з чималу спортивну залу, була напхана найскладнішою технікою, над якою захланно, мов жерці перед вівтарем механічного божества, чаклували електронники. Вони виводили дані на екран, поспіхом зчитували отриману інформацію, зіставляючи її із заздалегідь відомою, оскільки, як не дивно, Джон передбачав те, що їм доведеться це робити.

В одному місці було знято обшивку підлоги. Кілька фахівців оточили глибочезну яму. Люди проникли в мозок Мережі за допомогою принесених сюди власних обчислювальних машин. З дитинства призвичаєні до техніки, вони проходили свої університети на полі бою і розв’язували найскладніші завдання під гуркіт вибухів. Для цього завдання Джон відібрав найкращих. Вони повинні до кінця розкрити машинний код Мережі, з’ясувати її задуми й таємні плани. «Ми покінчимо з ворогом його ж зброєю», — думав Джон, з повагою спостерігаючи за чіткими, упевненими діями техніків. З такими людьми не можна не перемогти.

Його привітав старший групи, Уїн, нервозний і не досить упевнений у собі чоловік, який виявив небачену витримку й неабиякі здібності організатора, керуючи командою дешифрувальників.

— Усе готове до пуску, — доповів Уїн.

— Він тут? — спитав Джон, відчуваючи, як у нього перехоплює подих.

Уїн кивком вказав на купку людей, що зібралися у віддаленому кінці зали. У центрі стояв молодий солдат, причому решта спілкувалася з ним так шанобливо, ніби юнак належав до осіб королівської крові. Джон примружив очі, намагаючись угамувати хвилювання. Перед ним був Кайл Різ.

Джон ішов до нього з дивним відчуттям нереальності того, що відбувається, і водночас неясними спогадами про те, що все це вже з ним колись було. Ні, він не йшов, а ширяв у невагомості, залишивши далеко внизу важкий тягар турбот. Настав радісний день перемоги, про який він мріяв і якого так боявся. Адже попереду на нього чекало головне випробування.

Кайл скинув форму, і медики взялися натирати його маззю, яка мала дуже різкий запах.

Джон вдивлявся в Різове обличчя — таке молоде, без жодної зморшки. Дивно було усвідомлювати, що перед ним його батько. Кайл виглядав спокійним, дихав рівно. Самовладання й витримки йому, судячи з усього, не позичати. Різ внутрішньо зібрався перед подією, яка, хоч як до неї готуйся, захоплює зненацька. Попереду в Кайла стрибок у часі. Ніхто, крім Джона, який не зводив з Кайла уважного погляду, не помітив би тривожного блиску в очах юнака. Лікар зробив Кайлові ін’єкцію інсуліну, від якого вмить напружилися й затверділи м’язи.

Фахівці розступилися, і Джон раптом опинився поряд з Кайлом. Вони дивилися один одному в очі. Між ними не виникло дружби, але якби вони мали більше часу, то, напевно, зійшлися б. До цього дня вони зустрічалися всього п’ять разів. Першого разу Джонові навіть на думку не спало, що цей солдат його батько. І лише побачивши Кайла вдруге і з’ясувавши його ім’я, генерал подивився на нього іншими очима.

— Ви все зрозуміли? — звернувся до Різа генерал.

— Так точно, сер. Мені зрозуміло все, що я маю зробити, але не зовсім зрозумілий сенс завдання.

— Ви знаєте рівно стільки, скільки потрібно, щоб здійснити операцію.

Кайл виструнчився.

— Так, сер, — чітко відповів він.

Такого бурхливого вияву почуттів, який настав по тому, від генерала не очікував ніхто. Ніхто ніколи не бачив командира таким розчуленим. Джон обійняв Кайла за плечі, притягнув до себе. Потім упевнено додав:

— І ви зробите все, як треба!

Коннор упорався з хвилинною' слабкістю і провадив далі вичайним, діловим тоном:

— За умови постійного самоконтролю, певна річ.

— Звичайно, сер!

Джон відвернувся, прикривши очі рукою. Проте розмірковувати над дивною поведінкою свого начальника Різові було ніколи.

Старший групи електронників Уїн скомандував:

— Приготуватися! Пуск!

Над отвором у підлозі піднялися й зависли у повітрі під одноманітне дзижчання магнітних полів два великих металевих кільця генератора часу, одне з яких було всередині іншого. Кайл робив обережний крок уперед, і перше кільце перехилилося під його вагою. Із зовнішнього кільця він ступнув на внутрішнє, кинув погляд униз, туди, де глибочів темний отвір, з якого віяло холодом безмежної пустоти. Потім злякано подивився на Джона. Генерал напружено чекав, доки юнак зробить останній крок.

— Наша машина не схибить! — упевнено крикнув Джон йому навздогін. — Пам’ятаєш, що я просив їй передати?

Кайл вловив з тону свого командира, що це не просто дуже важливо, а має ще й велике значення для нього особисто. Різ набрав у легені повітря й відповів:

— Пам’ятаю кожне слово, сер!

Кайл подивився під ноги. Усі затамували подих.

Спалах блискавки промайнув над генератором і осяяв кімнату. Уїн пригнувся. Сильно запахло озоном. Генератор викинув гігантський заряд енергії. Люди відхилилися, похапцем одягаючи захисні окуляри. Внизу відбувалося щось неймовірне, але до це було, знала лише людина, яка перебувала зараз у камері генератора.

— Ура! Вийшло! — вигукнув Уїн. — Це сектор площини вісімдесят четвертого року. Ми замінили його на сучасний.

— Що тепер станеться з сержантом Різом, сер? — запитав хтось. — Точніше сказати, що станеться потім?

Коннор продовжував дивитися у невидиму далечінь.

— Він загине, виконавши завдання.

— Добрий солдат…

Гримаса болю перекосила обличчя генерала при цих словах.

— Це мій батько, — відповів він.

Коннор обернувся до Уїна.

— Що показують прилади?

Той подивився на кишеньковий лічильник, що висів у нього на поясі, потім здивовано обернувся до Джона.

— Усе, як ви й говорили. Такий сигнал виникає, коли відбувається зміщення в часі. Доки ми йшли сюди, лічильник зареєстрував два таких сигнали… Схоже, існує ще один Термінатор.

Дейн Шорт марив принадами молодшої сестри своєї дружини. Небезпечна річ — такі думки, і не тільки тому, що можуть завести чорт зна куди, — справа в тому, що він поринав у свої фантазіїї за кермом трейлера, намагаючись подолати підступний спуск у тумані, який раптом став сильно густим. Він саме уявляв собі звабливі груди Денізи, коли просто перед ним з туману постали задні вогні машини. Він різко натиснув на педаль, гальма огидно завищали, затрусилася кабіна. Шини тридцятивосьмитонного одоробла з вантажем замороженого лимонаду в рефрижераторі прокреслили на асфальті чорні смуги.

Дейн учепився в кермо, уривчасто дихаючи. «Це Божа пересторога, — вирішив він. — Негайно припини думати про інтрижку з вісімнадцятирічною своячкою, бо..»

Містер Шорт полегшено зітхнув, коли в тумані замаячів знак, що сповіщав про виїзд зі Сьєрра Хайвей. Кілька разів обережно натиснув на гальмівну педаль, щоб вгамувати велетенську машину, потім з’їхав під укіс на паркувальний майданчик під назвою «Загінчик».

Якби містер Шорт затримався біля входу до бару трохи довше і, замість того, щоб роздивлятися небо, озирнувся на свій трейлер, то помітив би ще один спалах блискавки, який вдарив поміж бортами його та сусідньої вантажівки. І вирішив би, що це вогонь святого Ельма. І помилився б.

Дивна блискавка звилася в наелектризований згусток енергії, який невпинно обертався. Бокові дзеркала на обох вантажівках вигнулися дугою і розсипалися на друзки. Потім з’явився сліпучий спалах, немов одночасно клацнули тисячі знімальних камер, тріскотіння електричних розрядів раптом завершилося гучним вибухом. Світло згасло, хмару туману жбурнуло набік, а на тому місці, де щойно не було нічого, стояв чоловік.

Абсолютно голий. Його постать укривав білий пил, що осипався, наче борошно, коли чоловік, випроставшись, напружив м’язи свого міцно збитого тіла. Коротко, на військовий манер підстрижене волосся димілося. Блакитні очі з відтінком холодної сталі, чіткі, але ще позбавлені життя, вбирали в себе світ, нічого не відображаючи. Руки чоловіка були ідеальної форми: агресивна округлість біцепсів закінчувались саме біля ліктя, а отім з геометричною точністю знову розширювалася в могутнє передпліччя, потім плавно переходила в тонке зап’ястя.

Невідомий вдихнув, розпрямляючи могутню грудну клітку, немов знімаючи пробу повітря. З повною байдужістю відзначив його високу вологість. Факт, який сам по собі нічого не означав, але, зіставлений з десятком інших, давав вичерпну характеристику часу та місця.

Згусток енергії, утворений при переміщенні в часі, випалив чудернацький отвір у металевому борті вантажівки. Вогняна уга сягала асфальту, утворивши округлий кратер біля ніг невідомого. Чоловік стояв там, де за мить до цього палахкотіла розжарена куля. Легкою пружною ходою невідомий відійшов від вантажівок, оглянув автостоянку, затримався, розглядаючи три мотоцикли, недбало притулені до підставок. Їхні керма нагадували металеві скульптури собак, які повитягали передні лапи, почулися приглушені звуки музики з автомата. Чоловік припав до вікна. Люди в барі сміялися, сперечалися, голосно замовляли випивку й закуски. Він повернувся й пішов до входу, чоловік знав, що знайде в залі власника одного з мотоциклів.

Дейн щойно влаштувався у своїй кабінці. Цей куточок — справжня брудна діра, та хоч їжа нічогенька. Поряд з ним два гладких шофери, зсунувши на потилицю капелюхи, схилилися над тарілками наперченого рагу. У глибині зали трійця брудних мотоциклістів у джинсових куртках грала в пул[13], поруч зі столом вишикувалася батарея пляшок з-під пива. Власник бару, Ллойд, велетень у засмальцьованому фартусі, з похмурим виглядом стовбичив за шинквасом. У дальньому кінці зали різалася в карти галаслива компанія шоферів, які пересиджували туман.

Дейн так поринув у свої мрії, що не помітив, як відчинилися вхідні двері й до зали вдерся величезний, зовсім голий тип. Усі роззявили роти від подиву. Однак хлопець спокійнісінько йшов собі поміж столиками, не звертаючи уваги на відвідувачів. Немов він їх і не бачив.

Перед поглядом дивного відвідувача була цифрова сітка на дисплеї, який містив сорок тисяч бітів інформації. Цифри проносилися екраном з. такою швидкістю, що людське око не змогло б за ними встежити. Здивовані шофери, бармен з виряченими очима, перелякана офіціантка — всіх їх було представлено на екрані електронними схемами, елементи яких підлягали ретельному аналізу й опрацюванню з метою з’ясування емоційного стану об’єктів і прогнозування можливої загрози з їхнього боку.

Ніхто не поворухнувся, окрім власника одного з мотоциклів. Роберт Пантеллі був викінченим, стовідсотковим невдахою. Він багато бачив, і ніщо вже не могло його здивувати. Але такого… Він витяг з рота дешеву сигару, і його мокрі губи скривилися в посмішці.

Гола людина побачила, як навколо Роберта формується пульсуючий електронний контур. Тисячі цифр стрімко замерехтіли на екрані його внутрішнього зору. Миттєвий аналіз одягу Роберта показував, що той водить мотоцикл. Роберт вишкірився, демонструючи рідкі гнилі зуби. Його язик заплітався від чималенької дози випитого:

— Цей хлопець знає, як краще пережити спеку!

Два приятелі Роберта нервово захихотіли.

У першу мить незнайомець ніяк не відреагував на ці слова, потім ввічливо, але без жодних емоцій, мовив:

— Мені потрібен твій одяг, взуття і твій мотоцикл.

Роберт примружився, озирнувся на своїх друзяк. Ті очікувально дивилися на нього. І тоді Роберт вирішив влаштувати невеличку виставу. Він зробив глибоку затяжку, таку глибоку, що кінчик сигарети розпікся до червоного жару, потім повернувся до незнайомця:

— Ти забув сказати «будь ласка»!

Приятелі знову захихотіли, цього разу голосніше й упевненіше. Вони відчували, що голий хлопець у бійку не полізе. Попри м’язисте тіло, він стоїть як йолоп, і вираз обличчя у нього ідіотський. Напевне, псих.

А психів Роберт не любив. Вони нагадували йому про власного придуркуватого татуся, і тому не терпілося продовжити гру. Почулося тихе шипіння, яке буває, коли на сковорідці смажиться омлет. Потім повисла гнітюча тиша.

Саме ця тиша вивела Дейна із задуми. Піднявши голову, він з подивом побачив голого відвідувача. У грудях людини зяяв обвуглений отвір, який до того ще й димів, але сам він, як не дивно, не виявляв жодних ознак болю. Далі все сталося так швидко, що здалося Дейнові майже нереальним. Майже…

Гола людина спокійно протягнула руку і стиснула нею Роберта. Мотоцикліст відчув, як неймовірно сильні, мов кліщі, пальці буквально рвуть його тіло, і зарепетував на всю силу своїх легенів.

Один із приятелів Роберта схопив за тонкий кінець кий і розмахнувся ним. Кий описав широку дугу і, вдарившись об потилицю незнайомця, розламався навпіл.

Неймовірно, але оголений чоловік не відреагував і на цей удар. Навіть оком не зморгнув. Не випускаючи Роберта, він відвів руку назад, ухопив більярдного вояка за полу куртки й пожбурив у вікно. Шибка розлетілася, і той важко гепнувся на асфальт.

Стрімкий порух — і незнайомець високо підняв Роберта, який важив повних двісті тридцять фунтів, над стійкою бару і жбурнув його через вікно на кухню. Роберт потрапив до величезної жаровні. Розпечений метал обпік йому шкіру, запах паленого рознісся залою. Роберт завив, підскочив і впав на підлогу, качаючись, як величезна палаюча куля.

Третій Робертів приятель замахнувся ножем з шестидюймовим лезом і полоснув незнайомця по обличчю. Той ухопився за гостре, як бритва, лезо голою рукою і вирвав ніж у нападника. Незнайомець умить підкинув ножа в повітрі, перекинув руків’ям до себе і, крутонувшись, пожбурив нападника обличчям просто на шинквас. Лезо ножа блиснуло над поваленою, розпластаною фігурою і з розмаху пришпилило плече нападника до стійки.

Дейн і оком не встиг моргнути, як усе було закінчено. Він був настільки вражений, що не міг рухатися й лише спостерігав, як голий чоловік зайшов за стійку бару, відтіснив плечем Ллойда і вирушив до кухні.

Справа була не тільки в тому, що все сталося так швидко. І навіть не в тому, що велетень був, очевидно, крутішим за цих трьох дуже крутих хлопців. Вражала страшна, нічим не пояснювана холодна жорстокість незнайомця. Він однозначно був несповна розуму. А з ненормальним, та ще й з таким жорстоким, жарти погані!

В усякому разі кухар-мексиканець вважав саме так — він з переляку відступив від незнайомця, що попрямував просто до Роберта, який, лаючись, корчився від болю на підлозі. Коли на нього впала величезна тінь, мотоцикліст підняв очі. Завиваючи як поранена тварина, спробував витягти із внутрішньої кишені потертої шкіряної куртки кольт 45-го калібру військового зразка. Але його мало не до кісток обпечені пальці не могли натиснути на спусковий гачок. Незнайомець вдарив його по руці — недбало, мов муху прибив, і нахилився по зброю. Жах охопив Роберта, коли він побачив, як незнайомець підняв пістолета. Він і не думав цілитися в Роберта — його зацікавила сама зброя. Протягом секунди, яку електронний мозок продовжив до неймовірних розмірів, він вивчав калібр і робочий стан пістолета. Судячи з усього, йому на думку не спало стріляти в людину, яка лежала на підлозі. Жертва на деякий час вийшла з ладу. Знищення її означало б недоцільне використання сили, надлишкові витрати енергії. Йому потрібно було лише те, чого він вимагав від Роберта на самому початку. Не більше. Він дивився на людину, що непорушно лежала на підлозі, позбавленим будь-якого виразу поглядом.

Мотоцикліст здригнувся, його мозок гарячковито запрацював, намагаючись знайти вихід. Питання про подальший опір відпало саме по собі. Тепер, коли голий придурок з такою легкістю відібрав у нього пістолет, опиратися безглуздо. Немає вибору. Ледве ворушачи рукою, на якій вже почав надиматися пухир, і кривлячись від нестерпного болю, поліз до кишені за ключами від мотоцикла. Жбурнувши їх до ніг придуркові, Роберт почав знімати куртку, кусаючи губу від пекельного болю у зламаному ребрі.

Дейн збирався було залишити залу, але незнайомець вийшов із кухні, одягнений у чорну шкіряну куртку мотоцикліста, шкіряні штани й важкі бутси з грубими рангами. Немов знущаючись з людей, він попрямував до групки відвідувачів, які оточили все ще пришпиленого до стійки чоловіка, що жалібно стогнав. Перед ним усі як один розступалися. Проходячи повз нього, здоровань рвучко висмикнув ножа з плеча заюшеного кров’ю, оскаженілого від болю чоловіка — той відразу звалився на підлогу, — а потім так само спокійно попрямував до дверей. Ніхто не наважився стати йому на заваді. Коли він проходив повз Дейна, той, тремтячи зі страху, процідив: «Доброго вечора». Незнайомець повернув до нього голову, яка була немов на шарнірах. Його скляний погляд на якусь мить затримався на Дейнові, але ця мить видалася останньому вічністю. Підійшовши до дверей, незнайомець штовхнув їх і вийшов. Двері з гуркотом зачинилися.

Дейн здригнувся і витер з лоба піт. О боже, невже все скінчилося?!

Містер Шорт підійшов до вікна, ледве пересуваючи ноги. Решта відвідувачів мовчки потяглися за ним. Вони перелякано спостерігали, як незнайомець перетнув майданчик для паркування, прямуючи до мотоциклів. Один лише Ллойд не поспішав приєднатися до роззяв. Він подивився на мотоцикліста, який лежав на підлозі у калюжі крові, стягнув з себе фартуха, метнувся за стійку бару і схопив якийсь предмет, схований у загашнику.

Тим часом незнайомець підійшов до мотоциклів. Засунувши за пояса кольт, спробував завести той, що був найближче до нього. Ключ не підходив. Не виказуючи ані роздратування, ані хвилювання, здоровань повернувся до сусіднього мотоцикла. Ключ одразу підійшов. Він перекинув ногу через сидіння «харлея 1380». За такий мотоцикл справжній поціновувач відвалив би чималі гроші! Прибулець добре знав, Що йому треба. Він міг би не змигнувши оком викласти вичерпну характеристику кожного блока й кожної деталі цього мотоцикла. Але він не просто поціновувач. Цю машину він обрав через її надійність, швидкість, витривалість, адже завдання, яке він мав виконати, потребувало саме цих якостей.

Незнайомець засунув ніж за халяву чобота і з силою Натиснув на педаль. Двигун відізвався глухим ревом, від якого завібрував металевий корпус. Незнайомець вдивлявся у туман, що швидко розсіювався. Але він не встиг цього зробити, бо на порог бару вигулькнув Ллойд з вінчестером 10-го калібру в руках. Він вистрелив у повітря, і луна пострілу заглушила рев мотора. Ллойд прицілився в спину незнайомця.

— Я не дозволю вкрасти чужого мотоцикла! Гей ти, сучий сину, облиш це, а то я продірявлю тобі шкуру!

Чоловік обернувся і байдуже подивився на Ллойда. За секунду двигун замовк. Незнайомець зіскочив із сидіння і попростував до власника ресторанчика. Ллойд закляк на місці, сповнений гніву й страху. Він не зводив погляду з незнайомця, який, не мигаючи, дивився в дуло гвинтівки. Витираючи піт, що заливав очі, Ллойд гарячковито розмірковував, чи варто холоднокровно вбивати людину через купу залізяччя, до того ж не власну. Звичайно, він не може дозволити, щоб цей хлопчина тероризував його клієнтів, та ще й цупив їхню власність. Це його територія. І кожен, хто переступить поріг його закладу, мусить про це пам’ятати. Інакше він втратить клієнтуру й піде на дно. Але з іншого боку…

Рука незнайомця смикнулась, мов кобра у стрибку, і наступної секунди вінчестер опинився в нього. Легкий, ледь уловимий, але дуже точний рух, і Ллойд уже під прицілом власної зброї. У нього відпала щелепа. Він уже уявив собі, що відчуває людина, якій пострілом упритул розтрощують черепа, коли незнайомець, так само міцно і впевнено тримаючи гвинтівку в одній руці, потягнувся іншою до Ллойда. Чорт забирай…

Незнайомець всього лише витяг великі темні окуляри з кишені Ллойдової сорочки, надів їх, круто розвернувся і пішов до мотоцикла. Завів його с ходу і рвонув з місця, розкидаючи на всі боки гравій.

Ллойд прихилився до одвірка, усе ще не вірячи, що лишився живий.

Дейн провів поглядом мотоцикл, що зникав у тумані, і подумав, що за один день двічі побував на волосину від смерті. Це був знак з неба. Не сходячи з місця, він зарікся ніколи в житті не думати про подружню зраду.

Містер Шорт був лише першою людиною серед безлічі жителів Землі, які ще нічого не підозрювали і життя яких випадково й безповоротно змінило пришестя другого термінатора.

Його мотоцикл тепер з ревінням мчав по шосе, що переходило у П’яту автостраду, яка вела до Лос-Анджелеса. Холодні, зеленкувато-бліді вогні вздовж узбіч автостради, схожі на спалахи трасуючих снарядів, кидали відблиски на мотоцикл, що скаженіло мчав уперед, та на темні окуляри, які прикривали обличчя мотоцикліста.

У густій тіні під мостом Шостої авеню на пописаних усілякою всячиною мурах хтось вивів фарбою маленькі акуратні літери: «Історія померла». Пророкування, можна сказати, видатне, враховуючи всі ті дива, які щойно почали відбуватися в довкіллі. Ці написи, зроблені такою ж фарбою, з’явилися у кількох місцях за містом. Наприклад, на східній околиці Лос-Анджелеса, біля стадіону Доджер, на стінах, що оточували обсерваторію Гриффіта, і ще на вершинах Голівудських пагорбів.

Ніхто не звернув уваги на це гасло.

У Лос-Анджелесі завжди вистачало віщунів, які пророкували різноманітні варіанти кінця світу, як природні, так і спровоковані самими людьми. Усі ці нісенітниці, разом із пальмами а смогом, були частиною місцевої екзотики. Лише той, хто розписав цілісіньке місто цими словами, знав, що вони означають. Боже, несвідомо, але знав.

Поліціянт Джо Остін, Щасливчик Джо, який їхав попід мостом зі швидкістю десять миль на годину, патрулюючи безлюдну улицю, однозначно нічого такого не знав і знати не бажав. Увагу офіцера було прикуто до тіней, що промайнули у світлі фар гаго машини і перескочили через іржаву металеву огорожу перед будівлею з написами. Він ненавидів патрулювати цей район наодинці. Але на сьогоднішній перекличці з’ясувалось, що його напарник зліг з харчовим отруєнням, а шукати заміну було запізно. Нещодавно тут посилилася активність банди «Байт Фенз». Вчора, на ранковому сеансі кіно, просто неба, було поранено чотирнадцятирічну дівчинку та її чотирирічного братика. Поліція розшукувала кількох злочинців, підозрюваних у нападі. Ці хлопці озброєні до зубів — набагато краще за поліціянтів, це вже напевне, і зовсім не жадають провести кілька років у тюрмі. Тому цієї ночі Остінові було не до роздумів над долею людства.

У поліціянтові зростав страх. Однак, схоже, йому й на думку не спадало, чого слід стерегтися. Зовсім не зустрічі з місцевим головорізом. Той, хто становив для нього загрозу, народився не від жінки. Він з’явився на світ у вихорі блискавок і був викинутий у життя миттєвим поєднанням двох часових зон, які помінялися місцями у безкінечному потоці часу.

За кілька ярдів поміж будинками спалахнула біло-блакитна блискавка. Остін додав швидкості. Він усе одно не встигне під’їхати вчасно, щоб помітити світляну кулю, що зависла у кількох футах над землею.

Від поверхні кулі відходили потоки енергії, які розповзалися догори й донизу стінами будівель. Сміття вихорем злітало вгору, виробляючи всілякі антраша, то зникаючи, то з’являючись у мерехтінні світла. Пожежна драбина й залізний майданчик запасного виходу відсвічували багряно-червоним, немовби вони раптом розпеклися від влучання блискавок, що танцювали навколо. Почулося тріскотіння, і настала темрява — хоч в око стрель. Потім — яскравий спалах. Остін вичортувався і різко натиснув на гальма, зупинивши машину саме на межі електромагнітної аномалії. Якби він проїхав ще декілька футів, згасли б фари і заглухнув би двигун. Поліціянт, як зачарований, дивився на дивовижне мерехтіння, що витанцьовувало на стінах. Спалахи швидко згасали.

Коли офіцер вийшов з машини, усе вже заспокоїлося, тільки звідкись доносилося виття безпритульного собаки. Поліціянт глибоко вдихнув. Озон.

Серце вискакувало Остінові з грудей, немовби він пробіг цілісіньку. милю. Нізащо не піде він до цього темного провулку сам! Щоправда, на ньому однострій, до того ж він досвідчений професіонал. Він має «беретту», 9-міліметровий пістолет з п’ятнадцятьма набоями. А що як замкнуло трансформатор? Може виникнути пожежа. Остін зробив ще подих, клянучи цю ніч, і зробив крок у тінь поміж двома будівлями.

Напружено вдивлявся в темряву, намагаючись розгледіти хоча б щось. Ліхтарі не горіли — чи то їх повимикали, чи то сталося замикання — кат його знає, що тут зараз сталося. Над головою нависала бетонна громада мосту Шостої авеню. Офіцер ішов під мостом, прямуючи до глухого кута за металевим парканом. Там, за цим парканом, були тільки залізничні колії, а ще далі — бетонне ложе річки Лос-Анджелес.

Щось незрозуміле відбувалося з цим парканом. Поліцейський насупив брови, коли промінь його ліхтаря впав на ідеально рівний отвір у загорожі. Він підійшов ближче і побачив, що краї отвору розпечені й димляться. Рука за звичкою розстібнула кобуру й стисла рукоятку пістолета. Поліціянт подивився вниз. У віддаленому кінці паркану виднівся акуратно вирізаний сферичний кратер. Немов якась сила взяла та й висвердлила шматок асфальту. Остін зусиллям волі придушив у собі бажання втекти. Дуже прикро, що йому вдалося подолати свій страх, інакше офіцер прожив би набагото довше.

Хтось вислизнув з-за будівлі офіса. Дивна зловісна пляма, що випромінювала світло. Остін відчув, що поруч жива істота. Миттєвий спалах — немов хтось вирвав з його потоку свідомості один світлий кадр. Удару від не відчув, лише через деякий час тупо усвідомив, що лежить обличчям на землі. Розбита об асфальт ліва вилиця віддавала болем. Чиїсь руки торкалися його нерухомого тіла. З носа текла кров. Здавалось, усе в нього переламано. Шия скрипіла, немов поміж хребцями набився пісок. Перед тим як втратити свідомість, він встиг здивуватися, навіщо його смерть знадобилася банді «Байт Фенз». Нічого доброго це не віщувало. Хоча тепер йому все одно. Це їхня справа. Він має свій клопіт…

Спокійно померти, наприклад.

Кіт, який забрів у провулок, побачив голого чоловіка, який схилився над тілом поліціянта, обмацуючи його одяг. Крихітний мозок тварини не зміг усвідомити того, що трапилося, але очі побачили дещо дивне. Голе тіло людини ставало темно-синім, кольору форми, на грудях раптом заблищала срібляста бляха.

Нажахана тварина кинулася геть.

За кілька хвилин нападник підійшов до машини. Він був у формі Остіна та з його значком. Сівши за кермо, оглянув машину зсередини, прилади, керування. Усе виявилося знайомим. Вигляд цієї машини було закарбовано в пам’яті істоти, хоча вона її ніколи не бачила. Праворуч тьмянів екран комп’ютера, увімкненого в комп’ютерну мережу поліцейського управління. Він уважно оглянув його. Прилад він бачив уперше в житті, але пам’ятав кожну деталь електронної схеми. Простягнув руку й натис на клавіатуру. На екрані виник перелік команд. Задоволений чоловік увімкнув запалення й кинув погляд у дзеркало. Звідти на нього дивилося симпатичне, мужнє обличчя. Русяве волосся підстрижене коротко, по-військовому. Сіро-блакитні очі дивилися пильно й уважно, в їхньому погляді відчувалася впевненість.

Новий офіцер Остін, особистий номер 473, завів машину й попрямував у ніч. Цей новий зовнішній вигляд йому цілком личив: урешті-решт його послано сюди для того, щоб виконувати свій обов’язок — служити й захищати.

Із радіоприймача, встановленого у відкритому передміському гаражі, оглушливо лунало: «Я хочу, аби мене заспокоїли». На газонах дзюрчала вода. Діти виписували. складні колінця на велосипедах навколо дорослих, які мили машини на під’їзних доріжках до власних будинків. Небо мінилося яскравою блакиттю. Легкий вітерець розвіяв смог аж до самого Сан-Бернардино.

Джон Коннор, неуважно слухаючи ревіння, що мало правити за музику, упевнено ставив карбюратор на свою брудну «хонду». Довгі пасма волосся облямовували обличчя, в очах світився розум — надзвичайний, як на десятирічного хлопчика. Цей хлопчина в безрукавці та брудних укорочених джинсах анітрохи не відрізнявся від Тіма, свого замурзаного дружка, який стояв поруч і ліниво підкидав та ловив однією рукою викрутку. Але варто підійти ближче й придивитися уважніше, і в очах Тіма можна було розгледіти вираз деякого здивування. У Джоновому ж погляді причаїлися спогади, занадто важкі для дитини.

На порозі гаража з’явилася тридцятитрирічна жінка. Колись Дженел Войт була досить привабливою. Навчаючись у випускному класі, вона без кінця бігала на побачення, щоправда, особливо цікавою II ніхто не вважав. Не в змозі тверезо оцінити свою зовнішність, вона зовсім зневірилися від гіркої думки, що життя її безпросвітне. З роками незадоволення життям посилювалося, і тепер Дженел дуже часто перебувала в поганому гуморі. Від постійного поганого настрою вона змарніла, рот викривила зла гримаса, в очах з’явився тупуватий вираз: вони нагадували Джонові очі корови, яка ліниво пасеться на схилі.

Дженел страждала ще й від того, що не могла мати дітей і через це брала участь у русі «Прийомні батьки». Так вона стала названою матір’ю Джона. Саме тому вона стояла зараз на порозі з кислою гримасою та нечесаним волоссям. Спочатку Джон здавався їй сором’язливою, легковразливою дитиною, що потребувала батьківської любові, здатною на глибоку вдячність. І хоча так воно й було, природа наділила хлопчика й іншими якостями: відвагою, твердістю характеру, надзвичайною незалежністю, схильністю до меланхолії. Негідник!

Останні кілька місяців виснажили терпіння Дженел, а сьогодні вранці воно остаточно увірвалося. Річ у тому, що як би сильно їй не хотілося мати дітей, вихователька з неї була кепська. Ясна річ, міс Войт не мала й гадки про те, хто цей хлопчисько, який передчасно старив її. Про те, що йому призначено долею стати генералом на чолі багатонаціональної армії, яка складатиметься зі звичайних, як вона сама, людей. Але це було в Далекому Майбутньому, а не зараз.

Музика гриміла на всі заставки, і Дженел довелося підвищити голос:

— Джоне, виходь звідси і прибери нарешті у своєму свинарнику!

Тім прекрасно чув її. Джон і оком не зморгнув, немов це його не обходило.

— Джоне! — вискнула Дженел цим жахливим тоном дорослих, що не терпить заперечень і в якому приховано чимало загроз, відомих лише дорослим.

Джон зробив радіо ще гучніше. Тім усміхнувся, прикрившись рукою.

— Я знаю, що ти мене чуєш! Вимикай музику і забирайся звідси!

Але Джон взявся сіпати дросель «хонди», намагаючись завести мотор.

Дженел помітила усмішку Тіма, і очі її звузилися від люті.

— А ти чого смієшся?

Ховаючись за бензобак мотоцикла, Тім перебравсь якнайближче до Джона.

Дженел сердито грюкнула дверима.

Тім зачекав, доки місіс Войт відійде подалі, і сказав:

— Вона сьогодні скажена.

Джон жодним чином не. відреагував, немов усе це його не стосувалося. Побоювання, якщо вони в нього були, він приховав якомога далі, щоб у разі потреби повернутися до них потім.

— Дай-но сюди викрутку, — кинув він.

Тім хоча й був на два роки старшим, у всьому звик коритися Джонові. Він без заперечень подав викрутку. Джон був природженим лідером: про це свідчили і тон його голосу, і рішучість у погляді, і ще щось, про що знав лише сам юний Коннор.

Дженел увірвалася до кімнати. Її чоловік, Тод Войт, розлігся на канапі, готуючись подивитися по телевізору бейсбольний матч. Його бліде обличчя трохи набрякло від сну, волосся було розкошлане. І взагалі, він мав вигляд людини, яка добряче себе занедбала. До обіду ще далеко, і Тод хотів спокійно перетравити сніданок. На жаль, це виявилося неможливим.

— Усе, з мене досить! Ця бісова дитина не хоче мені навіть відповідати!

Тод не звинувачував Джона. Він сам інколи не відповідав дружині. Дженел мала жахливу звичку голосно нарікати на свої проблеми у найменш слушний момент, начебто всі тільки й прагнуть дослухатися до її скарг, а власними справами займаються тільки для годиться. «О Господи», — подумки благав він, не відриваючи очей від екрана, — йшло на те, що Говард Джонсон, відомий серед вболівальників як «Гоу Джо», мав забити м’яча.

— Тоде! Може, відірвеш свій зад від канапи і зробиш щось корисне?

Тод намагався якомога далі тягти з відповіддю, але, коли у повітрі запахло смаленим, зітхнувши, сказав:

— Ну, що ти від нього хочеш?

— Він уже місяць як не прибирає у своїй кімнаті!

— Авжеж, це конче треба зробити саме зараз, — пробурчав містер Войт. — Тим більше, що все інше в ідеальному порядку. — Він оглянув неприбрану вітальню.

На щастя, Дженел не почула останніх слів чоловіка. Вона стояла, наставивши_руки у боки. Були часи, коли він полюбляв пестити ці боки. Тільки щось занадто швидко їхнє подружнє життя втратило сенс. Після того як з’явився Джон, стало остаточно зрозуміло, що їхній шлюб швидко просувається до фінішу. Тод пожбурив на підлогу панель дистанційного управління й вирушив до гаража.

Джон почув, як грюкнули двері гаража. Він міцніше загвинтив шуруп і жбурнув викрутку до ящика для інструментів. Тод підійшов до нього саме тоді, коли Джон сунув ящик для інструментів (його, Тодових, інструментів!) заляпаною мастилом бетонною підлогою.

— Скільки разів я тобі говорив, щоб не смів їх чіпати! — почав містер Війт.

— Візьми мою торбинку й сідай! — наказав Джон Тімові.

Підхопивши пластиковий мішок, хлопчисько скочив на заднє сидіння мотоцикла. Джон увімкнув мотор. Тод щосили загорлав, намагаючись перекричати ревіння двигуна:

— Джоне, не клей дурня! Зроби те, що тобі наказувала мати!

Джон зміряв Тода недоброзичливим поглядом:

— Вона мені не мати!

Мотоцикл зірвався з місця і вилетів з гаража на такій швидкості, що Тім ледве втримався на сидінні. Тод відскочив убік, і хлопчаки понеслись до шосе.

— Не смій виїздити на дорогу, у тебе немає прав! — гукнув він їм навздогін.

У відповідь Джон лише додав швидкості, ледве не збивши на дорозі двох школярів.

Обдурений Тод лишився стояти на місці. Цьому маленькому негідникові так подобалося принижувати батька, та ще й у присутності своїх друзів. Але в цілому він відчував полегшення. Джон поїхав, отже, наступна серйозна розмова відкладається до його повернення ввечері, тому Тод може знову йти дивитися телевізор. Якщо пощастить, можна навіть задрімати. Якби лише Дженел помовчала.

Джон вів мотоцикл, як справжній гонщик. Він ідеально вписувався в повороти, уважно стежачи за тим, щоб не наскочити на дитину, яка могла раптом вискочити на дорогу, не зіткнутися із зустрічною машиною. Йому подобалося ризикувати — ризик забивав йому памороки, але це був вирахований ризик.

Зараз Коннор гнав тихими вуличками, потім перетнув пустир і виїхав на доріжку, що вигиналася вздовж стічного каналу. Проскочив крізь дірку в загорожі, не тільки не зменшивши, але навіть збільшивши швидкість. Тім підібгав коліна, коли вони летіли крізь огорожу, щосили намагаючись не показати, як він перепудився. Але йому не вдалося подолати жах, коли Джон гнав мотоцикл бетонною набережною каналу. Здавалося, цій гонитві не буде кінця.

Вони робили найрізноманітніші піруети — Джон вважав цю вузьку смугу бетону своєю особистою автострадою, бо тут до нього не чіплялися поліціянти. Мотоцикл проносився за кілька дюймів від прямовисних бетонних стін у тринадцять футів заввишки, розбризкуючи краплі брудної води. Тім зойкнув, намагаючись приховати свій переляк. І ляснув Джона по спині:

— Відмінна їзда, юначе!

Вони влетіли на швидкості у невелику калюжу. «Хонда» сіпнулася вбік, намагаючись з’їхати вниз. Джон недбало загальмував ногою і вирівняв мотоцикл. Тім, який заціпенів зі страху, спробував відбутися сміхом. Але вийшло якесь каркання. Щоб приховати збентеження, бовкнув:

— А де твоя справжня мати?

Джон мовчав, перебуваючи у похмурій задумі, але Тім наполягав:

— Вона що, померла?

— Можна сказати, що так, — відповів Джон так тихо, що Тім ледве почув його слова.

Іноді хлопчина замикався в собі, немов відгорожувався від усього світу сталевою стіною. Тім збирався ще щось сказати, але Джон раптом дав повний газ, і мотоцикл рвонув уперед.

ПАЦІЄНТ № 82

Якщо їхати по шосе, цей заклад нізащо не побачити. Можна проїхати мальовничою Гепі Кемп Роуд через увесь маленький район, де лише житлові будинки, повз парк атракціонів і все одно не побачити цієї будівлі. Вам доведеться добряче попошукати перед тим, як ви виявите непомітну бетоновану доріжку, що огинає шатроподібний пагорб, геть-чисто вкритий дубами. Позаду пагорба ви побачите табличку з написом: «Пескадерська державна клініка для психічно хворих злочинців».

Табличку прикріплено до залізної огорожі, увінчаної кількома рядами дроту. З внутрішнього боку важких залізних дверей — озброєний охоронець у будці. За огорожею туляться одна до одної великі будівлі. Усі вікна заґратовано. Вилизаними доріжками їздять машини приватної охорони.

Та всередині ще гірше. Це медична в’язниця для думки. Продезинфіковані білі стіни. Санітари у білій полотняній уніформі штовхають крісла з пацієнтами гнітючими голими коридорами. Звичайна прогулянка. «Алея інвалідних крісел» — це так тут називається.

Ліворуч від входу один короткий коридор з електронними дверима на обидва кінці. Перші нагадують двері до тюремної камери. У дальньому кінці коридору — міцні вогнетривкі сталеві двері. Перед ними сидять двоє лютих сторожів, які дивляться на екрани відеомоніторів, закріплених перед ними, і перекидаються репліками. На екрані видно все, що відбувається за цими дверима.

Місце абсолютної ізоляції…

Тут, під невсипущим наглядом та охороною, утримують злочинців, поведінка яких є непередбачуваною й має потенційну небезпеку. Ці злочинці занадто буйні, щоб дозволити їм спілкуватися один з одним, тому кожен пацієнт утримується в окремій камері. Тут так само похмуро й суворо, яків камерах одиноч— ого ув’язнення справжньої тюрми. І їжа не краща за тюремну.

Доктор Пітер Сілберман вів за собою коридором групу боязких молодих лікарів, слідом ішли три суворих санітари, схожі а велетнів, які нещодавно залишили професійний футбол. Сілберман трошки накульгував. При кожному кроці пов’язка а його нозі боляче терла розпухлу шкіру. Він намагався забути про біль і зосередитися на тому, що йому треба зробити. Це не так уже й складно. Тут він як риба у воді і може годинами розповідати про свою роботу, в якій почувається справжнім фахівцем. Нелегко придушити в собі бажання похизуватися своїм видатним інтелектом перед цими хлопчаками, і часто це давалося. Тільки не тепер.

Лікар говорив тихим скрадливим голосом, яким говорять психологи, що виступають по радіо:

— У наступній камері — пацієнт № 82, жінка 29 років, діагноз: яскраво виражений шизофренічний синдром. Симптоми звичайні: депресія, тривожність, буйна поведінка, манія переслідування…

Молоді лікарі ловили кожне його слово. Своїми точними, логічно вибудованими науковими статтями з проблем психіатрії доктор Сілберман завоював собі репутацію серйозного фахівця. Не можна сказати, щоб він був найвищим авторитетом, але складних випадках часто вдавалися саме до його консультацій. Правда, процент виліковування у нього був не такий високий, деякі кмітливі молоді лікарі розуміли, що він не вміє знаходити підходу до хворих. Багато років Сілберман консультував лос-анджелеське поліцейське управління, дослідив десятки найскладніших випадків, особисто обстежував найвідоміших останнім часом убивць. Але найбільша вада доктора Сілбермана полягала в тому, що він був розумнішим, ніж треба було для його ж добра.

— Ось ми й прийшли.

Зупинилися біля камери. Вона була з герметичними звуконепроникними дверима: спілкування з пацієнтом відбувалося крізь ґратчастий переговірний прилад, який було вмонтовано над невеличким віконечком з плексигласу. Попри всі свої технічні досконалості, вони сильно нагадували двері середньовічної в’язниці. Доктор зазирнув до віконечка.

Крізь тьмяне скло до палати лилося сонячне світло, відкидаючи на голу стіну напроти тінь у вигляді ґрат. У кімнаті не було нічого, крім сталевої раковини, унітаза і добре відполірованого металевого дзеркала, намертво вмурованого у стіну.

Ліжко, з якого зняли матрац, було притулено до стіни ніжками назовні. В одну з них вчепилися пітні руки: сухожилля напружувалися і розслаблювалися, коли ув’язнена повільно робила вправи на розтягування, відкидаючи з мигдалеподібних карих очей довге, сплутане, вологе від поту волосся. На молодій жінці була в’язнична сорочка, шпитальні штани. Вона підтягувалася, схопившись за верхню ніжку поставленого на спинку ліжка. Її гнучке тіло, пряме й жилаве, напружувалося, немов сталева лінійка. Худі м’язисті плечі піднімалися догори, опускалися, знову піднімалися… Вона, схоже, не відчувала втоми — навіть ритм вправ не уповільнювався.

Наче машина.

Доктор відійшов від віконця, щоб у нього могли зазирнути інші.

Жінка відвернулася від дверей. Вона поводилася так, немов не знала, що за нею спостерігають. Проте насправді вона добре знала про це.

Миготіння облич у дверному віконці відбивалося в дзеркалі. Але жінка не хотіла й знати про це приниження — адже вона не піддослідний щур. Вона продовжувала робити вправи, але руки її здригалися — м’язи почали стомлюватися.

Коли до віконечка зазирнули всі охочі, доктор знову підійшов до нього та, зобразивши на обличчі привітну посмішку, клацнув переговірним приладом і сказав:

— Доброго ранку, Саро!

Сара Дженет Коннор відвернулася від ліжка та подивилася на Сілбермана. Роки, які вона провела в ізоляції, наклали на неї свій відбиток. Обличчя набуло зухвалого, напруженого виразу, погляд блукав, мовби в пошуках порятунку. Здавалося, вона здатна як до втечі, так і до боротьби. Колись м’який і плавний овал обличчя затвердішав і став різким. Вона все ще була гарна, але краса та була якоюсь дикою, мала вимучений, зацькований і стражденний вигляд.

Саме так і має виглядати пацієнтка психіатричної лікарні.

Сара відповіла тихо, жахливо монотонно. Це нагадало Сілберманові глухе гарчання тварини:

— Доброго ранку, докторе Сілберман. Як ваша нога?

Доктор миттю позбавився самовдоволеного виразу.

— Чудово, Capo.

Відімкнувши переговірний пристрій, він звернувся до практикантів:

— Розумієте, кілька тижнів тому вона… тицьнула мені в коліно викруткою.

Присутні непомітно посміхнулися. Сілберман змусив себе триматися, немов нічого й не трапилося, намагаючись відчути впевненість у звичному потоці медичних термінів. Сара є загадковою й потужною силою природи, яку він фактично ув’язнив у 4 клітці, а тепер обплутував павутиною медичної тарабарщини.

— Особливо цікавою є композиція маячні. Вона вважає, що машину, яка зветься «Термінатором» і яка набула людського вигляду, відправлено з майбутнього, щоб вбити її. А також, що батьком її дитини був солдат, посланий на її захист також… Із майбутнього. — Доктор не міг утриматися від іронічної посмішки. — Якщо я не помиляюся, з 2029 року.

Практиканти гмикнули.

— Імовірно, ця шалена ідея спочатку оволоділа її дружком, потім передалася їй. Надзвичайно цікавий випадок передачі ідей. Але й не такий вже рідкісний, як може видатися на перший погляд. Останнім часом ми дедалі частіше зустрічаємося з такими фактами. Певного роду реакція відторгнення на зростаючий технократизм нашого суспільства. І, очевидно, спроба захистити себе від дегуманізації стосунків у сучасному світі. Якби неабияку енергію пацієнтки, з якою вона обстоює свою небезпечну маячню, вдалося націлити на її власне зцілення, вона давно була б на волі…

Сілберман замовк. Йому пригадалася Сара — якою він вперше побачив її на допиті у поліцейському відділку. Вона зв’язалася з якимось буйним параноїком, вони втекли, але дружка зрештою вбили. Сара на декілька років зникла з поля зору Сілбермана і, за іронією долі, знову була направлена під його опіку після невдалої спроби влаштувати вибух у місцевому відділенні корпорації, що випускає комп’ютери. З того часу вона залишалася найвпертішою, найнепоступливішою з його пацієнток, хоча за цей час стан її мав би поліпшитися. Лікаря трохи турбувало, що так і не вдалося підібрати лікування, яке б Сарі підходило. Намагаючись відігнати від себе неприємні думки, доктор уривчасто кинув:

— Ходімо далі.

Практиканти перезирнулися й рушили до наступної камери.

Сілберман затримався, щоб дати вказівки старшому санітарові.

Дуглас був на зріст шість і чотири десятих фути, вагою 250 фунтів і вирізнявся привітністю гримучої змії. Сілберман намагався говорити тихо, щоб практиканти його не почули.

— Я не люблю, коли пацієнти влаштовують безлад у палатах. Простежте, щоб їй дали торазин.

Дуглас кивнув і знаком наказав двом міцним санітарам іти за ним. Сілберман пішов наздоганяти практикантів.

Двері відчинилися. Сара обернулася.

Дуглас увійшов повільно, загрозливо постукуючи дерев’яним кийком по дверях. За ним ішло ще двоє. Один тримав щось схоже на укорочену палицю погонича худоби. Сара з досвіду знала, як боляче б’є ця палиця. У руках іншого була таця, на якій стояли скляночки з червоною рідиною.

Торазин.

— Час приймати ліки, Коннор, — мовив Дуглас.

Сара кинула на нього несамовитий погляд. У ній боролися лють і страх.

— Сам приймай, — відрубала вона.

Дуглас посміхнувся якомога недбаліше. Його кийок не переставав відстукувати но дверях: стук, стук, стук…

— Ти мусиш поводитися добре: сьогодні до тебе прийдуть…

— Я не прийматиму їх. Знову ці… жахи.

— Жодних жахів.

Санітар з розмаху вдарив її дрючком у живіт. Сара зігнулася вдвічі та впала на коліна.

Дуглас із силою вдарив ногою по ліжку, притуленому до дверей, і вено з гуркотінням впало за кілька дюймів від Сариної голови. Сара стрибнула вбік, і, тамуючи біль, прохрипіла:

— Спробуй ще раз, бидло, і я тебе вб’ю!

Дуглас насупився, взяв у другого санітара батіг і підійшов до скуленої на підлозі Сари.

Вона знала, що буде далі.

— Відійди від мене, свиня! А-а-а!…

Коли Сара намагалася підвестися, то отримувала удар по спині. Вона знову впала. Канчук зметнувся над нею, затріщали електричні розряди, жінка завищала від різкого болю. Дуглас ухопив її за волосся і ривком поставив на ноги. Підніс їй до губ склянку з торазином.

— Востаннє прошу, голубонько, — просюсюкав він.

Сара з останніх сил спробувала звільнитися, але з Дугласом їй було не впоратися. До того ж вона не могла дозволити, щоб її скалічили. Щоб вибратися з цього пекла, їй знадобиться багато сил. Замружившись, Сара насилу проковтнула осоружні ліки.

Знову ці сни наяву. Вона відразу відчула наближення сонної хмари. Тепер вони можуть робити з нею все, що заманеться, наприклад, назавжди ув’язнити в цих стінах, ізолювавши від світу.

І тоді щось може трапитися з її сином…

Джон злодійкувато зігнувся біля готівкового автомату в глибині банківської зали. Тім, нервуючи, стояв на сторожі. Джон проштовхнув поцуплену кредитну картку в проріз машини.

— Швидше! — квапив його Тім.

Але Джон не поспішав. Він умів зберігати спокій за будь-яких обставин. Поспіх приводив до помилок, на виправлення яких потім витрачався час. Він не хотів помилятися. Спокійно набрав команду: маленький дисплей висвітив номер картки. Джон набрав його на терміналі касового апарата й опустив вимогу на триста доларів. Машина, немов сумніваючись, завмерла. Джон знав, що над машиною встановлено відеокамеру, яка робить миттєвий знімок того, хто отримує гроші. Але Джон завбачливо забризкав об’єктив дезодорантом. Коли той висохне, порошок вкриє поверхню об’єктива і зображення не вийде.

Тім помітив, що на стоянці з’явилася машина. З неї вийшла огрядна жінка з торбинкою.

— Ідуть!

Джон схопив Тіма за полу сорочки.

— Пильнуй! Ані руш!

Тім занепокоївся, побачивши, що жінка прямує в їхній бік. За секунду автомат задзижчав і почав викидати п’ятнадцяти— і двадцятидоларові банкноти.

— Ось і все, — сказав Джон.

Кинувши погляд через плече, Тім присвиснув:

— Овва! Де ти навчився?

Джон простягнув руку, протер об’єктив камери і почав складати гроші до торбинки.

— У моєї матері. Справжньої матері. Ходімо, малий…

Тім поглянув на жінку, що наближалася. Вона дивилася на них, але відстань, що їх розділяла, схоже, була завеликою, щоб зметикувати, чим займаються хлопці.

— Ходімо!

Вони рвонули за ріг, у провулок, де залишили мотоцикл. Джон відрахував Тімову частку. П’ять папірців по двадцять доларів. У Тіма відвисла щелепа. Неймовірно! Джон щодня викидав якихось коників. Але таке…

Коли Джон відкрив торбинку, щоб скласти гроші, Тім краєм ока побачив фотографію.

— Хто це?

Джон глянув на потертий, заяложений знімок молодої жінки за кермом джипа. Поруч із нею сиділа німецька вівчарка. Обличчя в жінки було ніжне й сумне. Джон часто розмірковував над тим, чому вона посміхається. На знімку було видно м’які округлі лінії її живота. Там був…

Він.

Дивно і трохи моторошно!

— Це моя мама.

— А вона спокійна, иre ж? — гмукнув Тім. Джон насупився. У ньому боролися суперечливі почуття — Коннор сам не знав, що відбувалося з ним, коли він дивився на фотографію. Хіба це поясниш Тімові? Вінтарний приятель, але тугодум. Джон сказав:

— Та ні. Вона несповна розуму. Надумала підірвати комп’ютерний завод і потрапила до Пескадеро, до клініки.

Усе це здалося Тімові дитячою побрехенькою, а втім хтозна…

— Брешеш?

— Та ні ж бо, їй гаплик. Поїхали.

Джон намагався імітувати цинічно-байдужий-тон дорослого чоловіка, і, судячи з того, що Тім втратив інтерес до історії його матері, це вдалося. Він ляснув Тіма по плечі, і вони скочили на мотоцикл. Джон увімкнув запалювання, і машина рвонула вперед. Але подумки Джон бачив перед собою обличчя матері, її очі стежили за ним суворо, з осудом. Так було завжди. «Дідько її забирай», — подумав Джон. «Якщо тобі насправді все одно, чому ти зберігаєш цей знімок, подарований нею?» — доскіпувався огидний внутрішній голос. «Котися ти під три чорти!» — відмахнувся від нього Джон. Розігнав мотоцикл і на повній швидкості вилетів на проспект.

На дисплеї в поліцейській машині був файл Відділу малолітніх злочинців. Суб’єкт: Джон Коннор. Під інформацією про його арешти йшла біографічна статистика. Мати: Сара Коннор. Офіційні опікуни: Тод і Дженел Войт. Їхня адреса: 19828 Сент-Алмонд, Резеда, Каліфорнія. Поліцейська машина зупинилася.

1 Офіцер Остін ретельно вивчав місцевість, причому не лише очима. Усе його тіло оцінювало ситуацію найрізноманітнішими способами — непомітними для зовнішнього спостерігача. Дані цих спостережень довго зберігатимуться в пам’яті для можливого в майбутньому стратегічного використання.

Остін оглянув під’їзну доріжку до обдертого будинку з трьома спальнями. Відзначив усі вікна та двері, після цього наважився ввійти.

Ідучи до будинку, він усе ще продовжував вивчати вулицю, запам’ятовуючи кожну дрібницю. Безпосередньої небезпеки не відчувалося. Хіба що…

З заднього двору пролунав лютий собачий гавкіт. Остін вирішив, що це порода середнього розміру й додав цю деталь до своїх даних.

У двері тричі голосно постукали. Тод Войт зліз з дивану, не відриваючи погляду від телевізора. Ішов третій тайм. Під час другого він, мабуть, задрімав. І якого біса собака розходився? Можна подумати, що до них у двір вдерлася ціла банда!

Ще три чітких удари. Хтось стоїть біля дверей. Тод стиха вичортувався. Чому б йому не дали спокій хоча б у суботу? Сьогодні шарпають усі, кому заманеться. Він сердито протупотів коридором, рвучко відчинив вхідні двері…

Побачивши перед собою неусміхнене, позбавлене будь-яких емоцій обличчя поліціянта, Тод угамував свій гнів і заспаним голосом буркнув:

— Я вас слухаю.

— Ви офіційний опікун Джона Коннора?

Тод спохмурнів і зітхнув.

— Так. Що він ще накоїв?

Остін відповів не відразу, спочатку швидким поглядом оглянув кімнату. Побачив крізь скляні двері собаку, який з лютим гавкотом бісився в загородженому задньому дворику.

З дверей вийшла Дженел із номером «Піпл» у руках. Зупинилася за спиною в Тода.

Поліціянт уважно подивився на неї, потім запитав:

— Чи можу я з ним поговорити?

Тод знизав плечима.

— Я не заперечую, але його немає вдома. Уранці він кудись гайнув на мотоциклі.

— У вас є його фото?

— Принеси альбом, Дженел.

Дженел у роздумі потупцялася на місці, потім сказала:

— Зараз.

Місіс Войт відійшла до каміна, а Тод повернувся до поліціянта:

— Ви хоч скажіть мені, що сталося.

— Я маю поставити йому декілька питань.

Підійшла Дженел з альбомом у руках. Витягла кілька фотографій Джона — звичайні шкільні знімки, на яких хлопчисько невдоволено дивиться в об’єктив. Фотографуватися Коннорові подобалося не більше, ніж запихатися шпинатом.

Поліціянт узяв фото, швидко глянув на нього. На мить погляд його очей зловісно впився в обличчя хлопчиська. Тод і Дженел цього не помітили.

— Симпатичний хлопець, — кинув поліціянт. — Не заперечуєте, якщо я візьму фотографію з собою?

Дженел недбало кивнула, намагаючись щось згадати, і додала:

— Сьогодні вранці один хлопець теж розпитував про нього.

Тод роздратовано вигукнув: він добре запам’ятав цього типа.

Ще б! Той завадив догледіти класну подачу Гудена!

— Авжеж, такий здоровань. На мотоциклі. Він ваш?

Тод уловив сумнів, що промайнув в очах поліціянта. Але офіцер Остін відразу посміхнувся.

— Нехай це вас не турбує.

Термінатор їхав на «харлеї», механічно вибудовуючи маршрут руху, спостерігаючи, аналізуючи, вивчаючи все підозріле на своєму шляху. Ретельно й неквапливо кіборг обстежував вулиці в пошуках Джона Коннора. За останні півгодини Термінатор добряче вивчив місто в радіусі семи кілометрів. Він вів машину впевнено й обережно, немов професійний водій, одразу пристосувавшись до потоку вуличного транспорту, його припливів та відпливів.

Кіборг розумів: усі ці подробиці можуть виявитися стратегічно важливими. Він бачив, де живе хлопець, знав, як він проводить час, так що рано чи пізно їхні доріжки зійдуться. Проїхавши кілька кварталів, він звернув до стічного каналу.

Якби кіборг постояв ще трохи біля узбіччя дороги, то помітив би, як Джон і Тім промчали мотоциклом за квартал звідси.

Іноді й термінатори підвладні примхам долі.

Косі промені сонця впали на побите, усе в синцях обличчя Сари. Вона сиділа на ліжку, притулившись до стіни, і перебувала в напівсні. Її щока здригалася, погляд метався по камері. Вона уривчасто дихала, змучена боротьбою з тупою дрімотою. Жінка вже почала здаватися, повільно поринаючи в холодну, скорботну порожнечу забуття, коли чиясь рука торкнулася її щоки. Легкий дотик пальців, і заціпеніння наче й не було. Знайомий голос тихо мовив:

— Прокинься, Саро.

Сара розплющила очі й подивилася на людину, що сіла край ліжка. Розкуйовджене світле волосся, довгий, заляпаний брудом плащ. Погляд його був ласкавим, зовсім юним та ніжним, хоч риси обличчя згрубіли від суворого життя. Сара затремтіла, їй перехопило подих.

Це був Кайл Різ.

Її очі виповнилися гарячими слізьми, усе почало розпливатися. Вона так хотіла роздивитися його якнайкраще, але боялася зморгнути сльози, — раптом він зникне?

— Кайле? — прошепотіла вона.

Він не відповідав, але Сара зрозуміла, що це не примара. Вона відчувала тепло його руки на своїй щоці. А в його погляді світилося кохання.

Кохання до неї…

Це кохання змусило Різа віддати за неї життя.

І тут її наче довбнею по голові вдарили: ні, цього не може бути!

— Ти не можеш бути тут. Ти помер, Кайле!

Вона зітхнула.

Різ кивнув і відповів високим дзвінким голосом, ще раз нагадавши їй, яким власне молодим був цей солдат.

— Я знаю, Capo. Це сон.

— Я так і думала. Усе через торазин, який мене змусили випити.

Вони жадібно вдивлялися одне одному в обличчя. Цієї миті жах, біль і передчуття загибелі, що не залишали Сару відтоді, як вона втратила Кайла, кудись відступили. Усі страждання забулися, душу сповнило кохання — чисте, безмежне почуття, яке вона відчувала в його обіймах. Їй хотілося простягти руку й торкнутися Різа, але руки налилися свинцем.

— Обійми мене, — прошепотіла Сара.

Кайл обійняв її і почав лагідно заколисувати. Вона не могла далі стримувати сліз, що котилися по щоках, по його теплій руці, до якої притулилося обличчя Сари. Він знову заговорив, повільно і ніжно:

— Я кохаю тебе. І завжди кохатиму.

— О господи, Кайле! Мені так тебе бракує!

Різ узяв її за підборіддя й поцілував, спочатку ледь торкаючись її губ, потім жагуче в них упиваючись. «Господи! — думала Сара. — Я відчуваю його». Біль у животі стих, замість нього виникло бажання. Вона відчувала його кожною клітиною. Ці дотики повертали її до життя.

Вона уткнулася в плече Кайлові і, втративши контроль над собою, розридалася. Десять років вона тримала себе в руках, і ось усі її старання розвіялися з вітром, не витримавши натиску кохання до цього давно померлого чоловіка. Коли Різ знову заговорив, голос його звучав як чужий.

— Де Джон, Capo?

Вона з подивом відзначила, що на тому місці, де щойно був Кайл, нікого немає. Здригнулася й розплющила очі.

Різ стояв біля стіни, свердлячи її докірливим поглядом. Вона ніколи не бачила на його обличчі такого виразу. Відчуття провини охопило Сару.

— Його в мене відібрали.

— Відтепер удар спрямовано на нього. Ти мусиш його захистити — він у небезпеці.

— Знаю!

Засмучена, вона спробувала підвестися, підійти, але ноги не слухалися.

— Capo, ти повинна триматися. Тй потрібна нашому синові!

Вона намагалася не розплакатися, але марно. Це все одно, що стримувати приплив. І потім — вона стільки років не плакала. Тут, поряд з ним, її буквально прорвало.

— Я знаю, що потрібна йому, але в мене вже не вистачає сил. Мені ніхто не вірить, навіть сам Джон! Я втратила його. Я провалила завдання!

— Тримайся, боєць, — сказав Кайл, допомагаючи їй підвестися. — Пам’ятай, що тобі передали: майбутнє ще не визначене. Ми самі творимо свою долю.

Кайл повторив ті самі слова, які наказав йому передати Сарі дорослий Джон Коннор, коли вперше послав сюди Різа. Роками вона розмірковувала над сенсом цих слів, але останнім часом почала їх забувати. Зосередивши всі свої думки на тому, як звідси вирватися, Сара багато дечого забула. Забагато.

Кайл попрямував до дверей.

Її серце ладне було вистрибнути з грудей.

— Кайле, не йди!

Він повільно обернувся до неї і сказав з докором:

— Capo, цьому світові відведено не так вже й багато…

Різ відчинив двері та вийшов. Сара зібрала всі сили, щоб підвестися, але ноги не слухалися. Вона дивилася на двері божевільним поглядом. Кров ударила їй у голову, вона Напружилася й ледве доповзла до дверей. Вислизнула в коридор. Подивилася в один бік. Нікого.

— Кайле! — крикнула в паніці.

Подивилася в інший бік. Неймовірно, але він уже встиг відійти на сотню ярдів. Вона побачила силует людини в плащі, що швидко пройшов темним коридором і зник за рогом.

Сара побігла за ним, ляпаючи босими ногами по холодній підлозі. Їй здавалося, що коридор є нескінченною дорогою, яка чомусь веде вгору. Ріг, за яким сховався Кайл, залишався від неї так само далеко. Зібравши всі сили, вона добігла до рогу й завернула за нього.

Різ промайнув попереду, звертаючи за інший ріг. Вона побігла туди, і, вагаючись, зупинилася на повороті. Кайл стояв перед подвійними дверима наприкінці коридору. Він розчинив їх і зробив крок у прекрасний, залитий сонячним сяйвом ранок. Сара кинулася вперед і опинилася на зеленій галявині. Озирнулася.

Перед нею був дитячий майданчик, навколо дзвенів дитячий сміх. Діти каталися з гірок, дряпалися стінками й драбинами, високо злітали на гойдалках. Різ зник.

Раптом з глибин її єства піднялося передчуття жахливої катастрофи. Вона знала, що цієї миті побачить найстрашніше з того, що призначено пережити людству.

Сара відкрила рота, але крик-пересторога завмер у неї на вустах. Занадто пізно. Тепер вона вже нічого не зможе зробити. Вона побачила, як на обрії зійшло друге сонце, небо раптово зблякло, землю струсонув могутній вибух. Потім усе живе обпалило хвилею нестерпного жару. На її очах пожежа охопила весь обрій і невблаганно наближалася, випалюючи все на своєму шляху, перетворюючи будинки, дерева, квіти на обгорілі руїни. Пожежа сягнула дитячого майданчику…

У страшному-полум’ї, що палило сильніше від тисячі сонць, дитячі тіла спалахнули, немов сірники. Полум’я перекинулося на Сару, вона закричала, але не від болю, а від того, що побачила: діти згоряли заживо, з обгорілих тіл стирчали обвуглені кістки.

Усе, усе — тікати немає куди, врятуватися неможливо!

Сліпуче сяйво затопило все навколо. Сара ніколи не думала, що світло може виявитися таким безжальним. Воно висвітлювало страшні картини агонії дітей, які конали в смертних муках на розпеченій землі. Жінці вдалося зробити крок до огорожі, схопитися за неї, але її руки охопило полум’я.

Вибухова хвиля прокотилася обрієм, утворивши високу стіну стисненого повітря. Слідом за нею на волю вирвався ураган надзвичайної сили, що мчав зі швидкістю двісті п’ятдесят миль на годину.

Діти, які нещодавно гралися на майданчику, перетворилися на обпалені статуї, що розсипалися на очах. Уламки розметало вибуховою хвилею.

Вибухова хвиля вдарила Сару, вирвавши шматки обгорілої плоті. Її засмоктало у вихор радіоактивної хмари, у середину отруйного гриба, де іскрилося й плавилася сяюча речовина, розверзаючи пекло перед її змученою душею.

Сара відвернула обличчя, ховаючись від спекотного сонця, що лилося у вікно, змахнула сльози. Усе її тіло тремтіло, м’язи напружилися. Шпитальний халат наскрізь просотався потом.

Розплющила очі й озирнулася. Вона лежала на підлозі біля перекинутого ліжка.

Торазин знову змусив її відчути давній жах, який незабаром здійсниться.

Усім своїм єством Сара відчувала — війна наближається. Вона вже тисячі разів вмирала в цій війні. Здавалося, згодом би її сни мали стати спокійними та приємними, якими й повинні бути нормальні людські сновидіння. Але ж це не звичайний сон — це лиховісне видіння про те, що станеться зі світом, начебто чорні сили, що вже виступили в похід, з кожним ударом серця підступають ближче й ближче.

Але Кайл дотепер ніколи не з’являвся в цих кошмарах. Тоді чому він прийшов зараз?

Випадковість? А може, вона божеволіє і в розпачі намагається сховатися від страшної реальності в обіймах мерця? Ні, ні… Адже він сказав щось важливе. Але що? Вона болісно намагалася пригадати його слова…

Щось про Джона. Головне тепер — син. І ще: світові лишилося не так вже й багато часу. Щоправда, це її власна тривога, що виходила з глибин підсвідомості. Її, а не Кайлова тривога.

Сара відчула, як заворушилося волосся в неї на потилиці. Хвиля холодного страху охопила її. Щось має статися. А вона, перебуваючи в ув’язненні, не зможе цьому зашкодити.

Відкинувши назад скуйовджене волосся, Сара змусила себе підвестися. Треба вибратися звідси.

Сьогодні ввечері.

Сара стояла в маленькій порожній кімнаті, схожій на роздягальню. Затягуючись сигаретою «Мальборо» — вона випросила її в санітара — і схрестивши руки на грудях, дослуховувалася до звуків власного голосу. Повернувшись до відеомонітора, побачила себе: сонні очі — її натовкмачили снодійним, — язик ледь ворушиться. Запис було зроблено незабаром після того, як Сару запроторили до будинку божевільних. «Як же затято я тоді боролася!» — здивувалася вона.

Сара — та, що на плівці — говорила:

— Це… як… як величезна лампа… Вона світить мені просто в очі, але чомусь я все одно бачу, що навколо відбувається… Послухайте, адже мені це сниться щоночі! З якого дива я повинна…

Роздався зверхній голос Сілбермана. Самого його видно не було — він не потрапив у об’єктив.

— Продовжуй, будь ласка.

Живий Сілберман сидів зараз поруч і спостерігав за Сарою, що дивилася на своє зображення на екрані. Біля дверей застигли напохваті два санітари — на випадок, якщо Сара раптом втратить контроль над собою. Знічев’я вони теж повитріщалися в монітор, хоча те, що там відбувалося, їх мало цікавило.

Сара — та, що на екрані — неохоче розповідала далі. Вона насупилася й кидала обурені погляди на невидимого Сілбермана.

— Діти, схожі на купку згорілого паперу… чорні, нерухомі… А потім удар вибухової хвилі, і вони розлітаються, немов листя, у різні боки…

Та Сара більше не могла говорити. Вона затрясла головою й розридалася.

Ця, жива Сара дивилася на ту холодно й збайдужіло, очі її Почервоніли, але залишилися сухими.

Знов пролунав дратівливо спокійний Сілберманів голос:

— Людям дуже часто сняться катаклізми й кінець світу, Саро…

— Але це був не сон! Це було насправді. Чуєш, дебіле?! Я точно знаю, коли станеться катастрофа!

— Я й не мав сумнівів щодо цього…

— Двадцять дев’ятого серпня 1997 року стане моторошною реальністю і для тебе! Всі ви тут потанцюєте, зрозумів?

— Заспокойся, Саро.

Звичайно ж, Сара — та, що на екрані — не могла заспокоїтися. Вона зайшлася в жахливих корчах і, палаючи праведним гнівом, волала, як божевільна пророчиця:

— Думаєте, що ви живі й здорові?! Та вас давно вже немає! Ви всі… Всі мертві!

Вона підхопилася й закричала ще голосніше:

— Це ти живеш, як уві сні, Сілбермане! Ти, а не я! Бо мені відомо, що станеться. Неодмінно станеться!

Живий Сілберман узяв пульт управління й зупинив відеоплівку. На екрані застигло божевільне, перекошене від жаху Сарине обличчя.

Пацієнтка з вісімдесят другої палати відвернулася з незворушним виразом обличчя. Сара знала: Сілберман чекає, що вона скаже. І, зібравши залишки розуму, з останніх сил долаючи нудоту, змусила себе посміхнутися цьому зарозумілому вилупкові.

— Я була налякана і… в мене в голові все змішалося, — нарешті витиснула вона. — Тепер мені набагато краще.

Сілберман кивнув. Граючись авторучкою й поблажливо посміхаючись, він обмірковував її слова.

— Так, останнім часом ти почала одужувати.

Сара з легким задоволенням відзначила, що Сілберман неуважно сунув ручку до кишені піджака.

Тепер на неї чекало, мабуть, найважче. «Треба полоскотати Сілберманове самолюбство, — подумала вона, — Це допоможе досягти мети».

— У чому річ? — здивувався Сілберман.

Сара зам’ялася і покосилася на дзеркало, крізь яке, як їй здалося, за нею стежили. Вона інтуїтивно відчувала, що за дзеркалом розташовано кімнату спостереження, де лікарі-початківці та пара штатних психологів курили та із задоволеним виглядом щось записували.

Якби ж вона могла схопити стільця і, розбивши скло, натовкти ці нахабні рики! Але Сара опанувала себе. Сьогодні найважливіший день, від якого залежить її подальше життя. Щоб звідси вибратися, треба діяти. Плазувати на череві перед цими кретинами. Гратися з ними в їхні дурні ігри. Вони зі свого сховку стежать за кожним її рухом, за виразом обличчя і вирішують, божевільна вона чи ні. Якщо вона добере правильні слова, то може опинитися на волі…

Сара повернулася до Сілбермана і, ніби нічого й не сталося, посміхнулася.

— Ви казали, що якщо за шість місяців я почну одужувати, то мене переведуть до відділення з менш суворим режимом і дозволять відвідування. Шість місяців минуло, і я хотіла б побачитися з сином.

Сілберман, що сидів у кріслі, хитнувся вперед і, повагавшись, мовив:

— Так… А давай-но згадаємо, що ти говорила про цих… роботів-термінаторів… Як тобі тепер здається, чи вони існують?

Зусиллям волі Сара спробувала стримати посмішку.

— Ні, звичайно, не існують. Тепер я це розумію.

Сара спромоглася, щоб її слова пролунали якомога переконливіше.

Сілберман знову кивнув, щось надряпав у її історії хвороби та спрямував на Сару допитливий погляд.

— Але ж ти стільки разів розповідала, як одного з них розчавило гідравлічним пресом!

— Якщо це так, то, мабуть, збереглися б якісь речові докази. Поліція знайшла б щось на тій фабриці.

— Зрозуміло. Отже, ти вже не вважаєш, що компанія пустила кінці в воду?

Настав вирішальний момент. Сілберман легенько постукував ручкою по паперу, немов відраховуючи секунди мовчання.

— Ні. Навіщо їй було це робити? — нарешті вимовила Сара.

РОЗЕТСЬКИЙ КАМІНЬ[14]

Стоячи біля вікна на горішньому поверсі «Моноліту» — триповерхового будинку з чорного базальту та скла, в якому розташувалися адміністративні служби й лабораторії «Кібердайн Системз», Майлз Дайсон дивився на блискучі дахи автомобілів на стоянці. Йому страшенно кортіло якнайшвидше повернутися до лабораторії й знову взятися за роботу. На третьому поверсі розташувалася адміністрація з відділом маркетингу й акціонерним товариством. Дайсон погано уявляв собі, чим вони займаються, і зовсім цим не цікавився. Він був прагматичною людиною, яку хвилювали лише наукові пошуки та гроші, що виділялися щокварталу з цією метою. Зараз у раді директорів саме вирішувалося питання про чергове субсидування досліджень Дайсона, через що він страшно нервував. Дайсон заледве знаходив спільну мову з людьми, недосвідченими в його професії, проте останнім часом йому декілька разів доводилося залишати лабораторію та спілкуватися з бюрократами. Він обурювався з цього приводу, але розумів, що інакше не можна.

Майлз Дайсон, напевно, був найголовнішою людиною у світі. Можливо, навіть у всій історії людства, хоча ніхто, навіть сам Дайсон, цього не підозрював. Він був чудовим інженером, першокласним хіміком і керував відділом Особливих Проектів. Але колись він мріяв про кар’єру баскетболіста…

Після школи, юний Дайсон, худий, як жердина, шести футів і двох дюймів заввишки, сподівався отримати за свої спортивні заслуги стипендію в одному з університетів на заході країни. Але виявилося, що він не так уже й майстерно грав. Дайсон не знав, куди подітися, і звернувся за порадою до психолога. Та здогадалася про його приховані таланти, порадивши серйозно зайнятися наукою.

Дайсон досяг у математиці таких успіхів, що отримав федеральну стипендію в Калтеху. На той час у США був величезний попит на видатних математиків: Америка змагалася в цій галузі з Японією. Влада зі шкіри лізла геть, намагаючись затягти до університету всіх, хто мав хоч якісь математичні здібності. Спочатку Дайсон поставився до своєї майбутньої професії досить скептично. Ні, алгебра йому, звичайно, подобалася, але менше, ніж гарний матч. Однак, провчившися в Калтеху рік, він раптом щиро полюбив формули й рівняння.

Викладачі теж спочатку дивилися на нього скептично. Через своє соціальне походження, посередні оцінки в атестаті з англійської та біології, жаргон, всотаний за роки життя в негритянському гетто, Дайсон здавався їм якимось недоумком. Цілком імовірно, що тут не обійшлося й без расизму — на той час Дайсон усім своїм виглядом анітрохи не відрізнявся від інших чорношкірих детройтських хлопчаків.

Пізніше, коли хлопця привабила наука, розкрилися його надзвичайні здібності, він потрапив до вузького кола юних університетських геніїв. Потім випускника взяли на роботу до «Кібер— дайн Системз». Посада в. нього була найнижча, проте він брав участь у розробці одного дуже засекреченого проекту. Усього за два роки Дайсон обійшов своїх суперників і був призначений координатором проекту. Тепер «Кібердайн» перетворилася з маленької амбітної фірми з виробництва мікросхем на корпорацію, що орудувала мільярдами і зо дня на день мала опанувати секрети створення штучного інтелекту… А втім, на цей момент Дайсон мріяв лише про те, щоб знову повернутися до роботи.

До великого кабінету широкою ходою ввійшов власник корпорації. За десять років, що минули з дня заснування «Кібердайн», Грег Симмонс добряче підтоптався. Перемога над конкурентами й боротьба за можливість контролювати інших членів ради директорів, що були звичайними вкладниками, коштувала йому багатьох років життя. Симмонсові виповнився п’ятдесят один, але виглядав він на десять років старшим. Його колись густе, чорне волосся порідшало й посивіло. На блідій шкірі виступили брунатні плями. До того ж Симмонс страждав від артриту стегна. Він, імовірно, міг прожити ще багато років і розбагатіти ще більше, але з його вигляду не можна було цього сказати. Хворі на рак, і ті виглядають краще.

Найсерйознішого удару душевній рівновазі Сіммонса було завдано п’ять років тому, коли від пухлини мозку помер його компаньйон — метушливий, але дуже розумний молодик на ім’я Джек Кролл. Це завдяки йому компанія так швидко йшла вгору. До того ж Джек Кролл ось-ось мав створити зовсім новий тип мікросхеми — ультратонку. Його відкриття зробило б революцію в комп’ютерному світі, а винахідника — мільярдером. Але бідолашний хлопчина помер, так і не завершивши своїх досліджень. На те, щоб підшукати йому відповідну заміну, знадобилися роки. Нарешті така людина знайшлася. Дайсонові виповнилося тридцять три, але він, як і раніше, виглядав на двадцять з гаком. На вигляд типовий «білий комірець», Дайсон, утім, примудрився розшифрувати складні записи Кролла, зроблені ним незадовго до смерті, і просунутися далі, причому власним шляхом. Замість того, щоб вивчати роботу окремих елементів мікросхеми, Дайсон розвивав загальні принципи функціонування таких пристроїв.

Погано лише те, що гроші в руках Симмонса так і танули. Йому були потрібні все нові й нові співробітники, і, щоб переманити їх з інших компаній, «Кібердайн» доводилося платити їм набагато більше. Оскільки штат співробітників збільшувався, зберігати в таємниці дослідження щодня ставало дедалі важче. Було відомо, що Дайсон ставиться до збереження таємності вкрай легковажно. Симмонс частенько викликав його на килим і вичитував за порушення. Це нагадувало прочуханку, яку влаштовують дитині-вундеркінду. Дайсон знав, що Симмонс у науці не сильний — не те, що в питаннях купівлі-продажу й нагромадження капіталів. Бос, звичайно, міг зрозуміти кінцеву мету, що вимальовувалася перед його компанією, але яким чином її буде досягнуто, не знав. Симмонс не був ученим. Певний час він працював креслярем та інженером-оформлювачем у невеличких фірмах, що виробляли електроніку, але успіх боса ґрунтувався на тому, що одного разу йому всміхнулася фортуна.

Десять років тому Симмонс працював у фірмі «Клейнгауз Електроніко», на околиці Лос-Анджелеса — займався попередніми розрахунками на комп’ютері. І ось якось ранком він не зміг потрапити на фабрику вчасно: довелося чекати, доки поліція буквально збере з підлоги по шматочках пошматований труп. Очевидно, вночі стався вибух. На фабрику навіщось проникли чоловік і жінка і вивели з ладу якесь устаткування. Чоловік загинув, а жінка, схоже, збожеволіла.

Коли, нарешті, Симмонсові дозволили ввійти, Джек — він був тоді його помічником — показав дивний уламок електронної плати. Згоряючи від цікавості, Джек прокрався крізь поліцейські кордони й підібрав один з найцікавіших, на його думку, уламків, що залишилися після вибуху.

З подібною технологією ані Симмонс, ані Кролл ніколи не стикалися. Замість того, щоб сповістити про це Клейнхауза, вони звільнилися з роботи, опинились по шию в боргах і відкрили власну компанію, яку назвали «Кібердайн Системз». Перші два роки хіба що не голодували та все намагалися зрозуміти, що ж таке їм поталанило тоді знайти. Потроху Джек Кролл розшифрував роботу однієї ділянки мікросхеми, і це, подібно розетському каменю, вказало шлях до інших, нехай невеликих, але досить прибуткових відкриттів. Компанія розгорнула жваву торгівлю новою швидкодіючою мікросхемою. На третій і четвертий рік Симмонс та Кролл отримали чималі прибутки. Аж тут у Кролла знайшли пухлину. Він гарячковито працював, робив записи покрученим наркотиками, кострубатим почерком, але помер, так і не встигнувши зробити ще одного відкриття.

Тепер на шляху до відкриття був Дайсон.

Симмонс відкашлявся. Дайсон здригнувся й подивився на нього.

— Вибач, що я так затримався, — мовив Симмонс, — але членів ради засмутили деякі пункти твого фінансового кошторису.

Дайсон зібрався розлютитися, але Симмонс вхопив його за руку.

— Не хвилюйся. Я зумів розсіяти хмари. «Базікало», — подумав Дайсон. Напевно, старому невідомо, на порозі яких відкриттів перебувають філії його власної фірми. Але, зважаючи на все, Симмонс відчув небезпеку, і Дайсон обережно вичікував, доки старигань стане відвертим.

Симмонс запропонував шотландського віскі. Дайсон чемно відмовився.

Симмонс в один ковток осушив склянку і нарешті усміхнувся.

— Добре, заспокойся. Бюджет на наступний квартал тобі затвердили. Я захрипнув, умовляючи решту. Вони бажають під кінець року мати на руках готову продукцію, якою можна будо торгувати. Я їх запевнив, що ти мене не підведеш. Так що зроби послугу — не витрачай усіх грошей одразу.

Обидва прикинулися, що їм весело. Вони не були друзями. Для дружби потрібне взаємопорозуміння з якихось ключових питань. А ці двоє майже в усьому дотримувалися протилежних поглядів. В усьому, крім того, що стосувалося Відділу особливих проектів. Але навіть тут вони переслідували кожний свою мету. Дайсон, звичайно, радів високій зарплатні, але працював не заради грошей. Його цікавив сам процес пізнання. Якщо ж у результаті його роботи вдасться поліпшити світ, щоб його дітям жилося хоча б трохи легше — то й чудово!

Симмонс хотів примножити свої багатства. У певному значенні обидва були одержимими. Але Дайсон вважав себе щасливішим.

Він потис Симмонсові руку й обіцяв особисто інформувати про успіхи відділу. І прожогом кинувся до ліфта.

Ступивши на застелену паласом підлогу й переконавшись, що він у кабінеті сам, Дайсон підстрибнув з радощів. А він був переконаний, що рада директорів зарубає більшість пунктів фінансового кошторису! Так, він недооцінював любов Симмонса до відділу та розроблюваного проекту. Тепер він має все необхідне, щоб завершити роботу. Незабаром впаде остання перешкода, і вони довідаються про Об’єкт № 2 все!

Двері відчинилися — ліфт приїхав на другий поверх. Дайсон пройшов через порожній вестибюль і завмер перед могутніми дверима. Хромований напис: «Відділ особливих проектів. Вхід за спеціальною перепусткою».

Дайсон, сунув у щілину свій електронний пропуск. Двері клацнули й відчинилися.

Він увійшов до лабораторії штучного розуму. Усе було заставлено полицями з процесорами, дисководами, контрольним устаткуванням і дослідними зразками. На підлозі зміїлися товсті дроти. Потрапивши в це приміщення, де, незважаючи на чистоту, панував безлад, стороння людина вирішила б, що опинилася на телефонній станції, працівники якої не відрізняються надмірною акуратністю.

Дайсон вийшов на середину кімнати і сказав співробітникам:

— Хлопці, я вас вітаю. Ви отримаєте підвищення платні!

Колеги вітали Дайсона жартівливими вигуками. Жодних лабораторних халатів тут не носили. Усі ходили в джинсах і кросівках. Хлопці були такі ж молоді та здібні, як і сам Дайсон. Вони сиділи за столами, пили пепсі-колу, жували сендвічі та здійснювали революційний переворот у технології. Тепер співпрацівники навперейми кинулися ляскати Дайсона по спині і потискати йому руку. Дайсон попросив усіх сісти і сказав, що сьогодні треба буде раніше розійтися по домівках. Пролунав загальний стогін. Ніхто з колег Дайсона не мав звички йти додому до кінця робочого дня. Інженерно-технічний персонал і наукові співробітники завзято змагалися, хто кого пересидить. Той, хто першим вставав з-за столу, ставав чимось на кшталт упослідженого. Товариші Дайсона працювали шість днів на тиждень, та й у суботу часто засиджувалися на роботі допізна. Відпочивати, водити родину в кінотеатр — це було не для них. Їм хотілося того ж, що й Дайсонові: знайти відповіді на складні питання. І знайти силу, що допомогла б змінити світ.

До Дайсона підскочив Брайант, один з наймолодших і найнедосвідченіших співробітників.

— Містер Дайсон! Лабораторія вихідних матеріалів хоче здійснити повторне випробування Об’єкта № 2.

— Добре. Ходімо. Я зараз усіх улаштую.

Дайсон попрямував до виходу, Брайанту майже довелося бігти, щоб наздогнати його.

— Містере Дайсон… Я, звичайно, працюю тут зовсім недавно, але, можливо, ви таки скажете мені… якщо, звичайно, знаєте.?.

— Що знаю?

— Ну… звідки він узявся, цей об’єкт?

— Я теж колись про це запитував. І знаєш, що мені відповіли? «Не став зайвих питань».

Дайсон помахав охоронцеві, що стояв біля дверей до підвалу. Охоронець пройшов слідом за Дайсоном і Брайантом до маленької кімнатки, і всі троє зупинилися перед дверима, що нагадували сучасне банківське сховище. Тут, як і для запуску ракети з ядерними боєголовками, було потрібно два ключі. Дайсон і охоронець вставили свої ключі в замкові шпарини й одночасно їх провернули. Потім Дайсон набрав код на панелі, вмонтованій у стіну. За секунду пролунало різке клацання, і двері відчинилися. Дайсон зайшов до середини.

Брайант залишився назовні разом з охоронцем, що записав до спеціальної книги ім’я відвідувача й точний час, коли той з’явився у сховищі. Опинившись у підвалі, Дайсон підійшов до сталевого сейфа й відчинив його. Там, у запечатаній судині з інертним газом, зберігався якийсь маленький предмет. Він умовно іменувався «Об’єкт № 2» і був зовні коричневим керамічним паралелепіпедом розміром з кісточку доміно. Предмет було серйозно пошкоджено під час вибуху, але його дбайливо відновили й уклали в металеву рамку. Предмет містив у собі загадку, що вже принесла «Кібердайн» кілька мільйонів доларів. Але й це ще не все. Пристрій мікросхеми й хімічний склад об’єкта були Дайсонові зовсім невідомі. І знову в його голові виникло запитання, яке поставив йому Брайант і колись ставив начальству він сам.

А справді, звідки він узявся, цей предмет?

Хто створив мікросхему? Росіяни?

Навряд чи. Надто вже тонка робота.

Японці? Можливо, але чому вони не запровадили в себе цю технологію останніми роками?

Ні, річ була унікальною. І Дайсон не вірив, що її винайшов шеф. Джек Кролл забрав таємницю до могили. З його записів не зрозуміло, звідкіля взявся цей дивний предмет. Утім, перед Дайсоном зараз стояли інші, куди важливіші питання. Відповідям на них він і присвятив своє життя.

Дайсон потягнувся до мікросхеми, узяв її і, не виймаючи зі бляшанки з інертним газом, поставив на спеціальний візок — він поводився з Об’єктом № 2, немов зі священною реліквією. Коли Дайсон замикав сейф, його погляд упав на іншу вогнетривку шафу, що стояла поруч з першою. На ній красувався напис «Об’єкті 1».

Якби тільки Брайант і всі інші довідалися, що тут лежить! Це було відомо лише трьом: небіжчикові Кроллу, власникові компанії Симмонсу і йому, Дайсонові. Підкоряючись миттєвому поривові, він відімкнув сейфа, зазирнув всередину і увіп’явся поглядом у те, що там лежало. Цей предмет був набагато більшим за попередній. Він являв собою надзвичайно складний пристрій — металеву руку.

У ліктьовому суглобі метал було потрощено, але кисть і передпліччя залишилися цілими, хоча їхня хромована поверхня втратила форму й блиск. Рука стояла сторч у герметично закупореній судині. Здавалося, вона застигла у вітанні. Дивлячись на неї, Дайсон глибоко замислився.

Хто, чорт забирай, це створив? «Не став зайвих запитань…»

Раптом Дайсонові стало лячно, навіть живіт зсудомило. Загадкові об’єкти цілком могли виявитися краденими. Він не довіряв Грегові Симмонсу. А раптом… Ні, де може бути… Дайсон відігнав сумніви й вирішив, що ще встигне надивитися на дивовижні предмети. Можливо, їх украли, а може, виготовили, виконуючи якесь секретне урядове замовлення. Коли вдасться розкрити таємницю Об’єкта № 2, напевне, стане відомо і про це. А поки що…

Повагавшись, Дайсон зачинив дверцята сейфа та надійно їх замкнув.

У кімнаті для співбесід стояла важка тиша. Сара чула удари власного серця і сонне дзижчання мух десь удалині. Санітари застигли в дверях і дивилися на Сару, як на таку ж саму муху.

Сілберман з іншими лікарями розташувалися в кабінеті за дзеркалом і обговорювали враження. Сара відчувала на собі їхні оцінюючі погляди. Вона знала, що вирішується її доля. Як же нерозумно вона вчинила спочатку!

Навіщо розповіла їм стільки? Все одно її не випустять на волю.

Але ж вона так довго зберігала таємницю! Щойно її запроторили до психушки, лікарі так чуйно розмовляли з нею! Вона їм повірила. Думала, що вони справжні професіонали і здатні визначити, чи при власному розумі вона, чи ні. Ох, як вона помилилася!

Лікарі, що працювали в клініці, дивилися на світ очима психологів. Їхні уявлення про реальність ґрунтувалися на теоріях поведінки якихось абстрактних особистостей. До них не доходило, що Сара — абсолютно нормальна, а ненормальний увесь світ навколо неї.

Навіть у божевільні Сара прекрасно відчувала тонку межу між реальністю й фантазіями, снами й пророцтвами, досвідом й уявою.

Тут, у Пескадеро, вона не раз переступала цю межу, але завжди знала, на якому вона світі. Сілберманові цього не зрозуміти. Він судить про все зі своєї точки зору. Зі своєї. На його боці природничі науки та філософія. Клініка — його вотчина. Тут багато пацієнтів з комплексом месіанства. Сара усвідомлювала, що ідеально підпадає під опис подібних випадків. Сина її звати Джоном Коннором. Це нібито аналог Ісуса Христа[15]. Батько хлопчика — привид з майбутнього. Це майже цілковитий збіг з непорочним зачаттям. І син її пожертвує собою заради порятунку світу. До того ж Сара порушила закон. Завдала шкоди чужій власності. Так, звичайно, з погляду Сілбермана вона божевільна.

А хто б не збожеволів, довідавшись про те, що стало відомо їй? Цивілізація порине до прірви. Мільйони безневинних людей загинуть жахливою смертю. Навіть якщо їй вдасться вибратися з клініки та врятувати Джона, щоб він устиг зібрати на згарищі армію повстанців, усе одно не уникнути масових смертей і руйнувань, від яких навіть у найбезжальнішого вояка голова піде обертом.

Неважливо, чим закінчиться війна — перемогою чи поразкою. Все одно загинуть мільйони.

Якщо ж її не випустять з цього кам’яного мішка і вороги вб’ють Джона, людству прийде кінець.

Так, безумовно, вона божевільна.

Але вона знає, що робить.

Сілберман повернувся з якоюсь паскудною посмішкою та сів за стіл. Почухав ніс, потім недбало погладив обкладинку її історії хвороби. І нарешті сказав:

.. — Бачиш, Capo… ось яка історія… Наскільки я розумію, ти дуже розумна й навмисне говориш те, що мені хочеться від тебе почути. Мені здається, насправді ти так не думаєш.

Сара ніколи не вміла брехати. Отже, обдурити Сілбермана не вдалося. Залишалося одне: благати:

— Дозвольте мені побачитися з сином!

Сілберман відвернувся. Сара пильно стежила за ним. Напевне, розмірковує — погодитися чи ні? Але виявилося, що він усього Лише хотів непомітно придушити позіхання. Сара спробувала ще раз:

— Будь ласка, містере Сілберман! Це дуже важливо. Він у небезпеці. Дозвольте хоча б зателефонувати йому.

— Боюся й цього не можна. Не зараз. Я вважаю, що треба рекомендувати комісії потримати тебе тут щез півроку. Це однозначно.

Вона могла, звичайно, спробувати його переконати, обдурити, запропонувати свою співпрацю, сперечатися з ним, благати його, розповісти йому все, що завгодно, всі найінтимніші подробиці свого життя. Могла навіть душу вивернути навиворіт, але це ні до чого б не призвело. Сілберман уже давно прийняв рішення.

Він був невблаганний, як доля.

І Сара зрозуміла, що програла.

Ворожість, яку вона ретельно приховувала, негайно виплеснулася назовні тваринною люттю. Сара стрімко перегнулася через стіл і схопила Сілбермана за горло.

— Ах ти, сучий сину!

Сілберман упав горілиць, спробував виборсатися, але марно. Сталеві Сарині пальці стисли йому горло. Наступної миті санітари відтягли її від Сілбермана і з силою штовхнули до стіни. Приголомшена, вона впала на спину, але негайно вислизнула з їхніх рук і знову кинулася на Сілбермана. Йому, безумовно, перепало б, якби не один із санітарів, вищий на зріст, який ще школярем ганяв у футбола. Він ухопив Сару за ногу, і вона впала. Санітар кинувся на неї, ледь не переламавши жінці ребра. Сарі перехопило дух, але вона корчилася та борсалася, немов зацькована рись.

Сілберман покопирсався у кишені халата й витяг шприца. З побоюванням наблизившись до Сари, зробив їй укол.

— А бодай вам усім!.. Відпустіть мене! Сілбермане! Ти не відаєш, що чиниш! Тобі гаплик! Ти вже здох! Чуєш?!

Сілберман її не чув — у нього і без того дзвеніло у вухах. Він Махнув рукою санітарам і вони витягли Сару в коридор. Коли за ними грюкнули двері, у кімнаті стало незвично тихо.

Розшарілий Сілберман відкинув з очей пасма волосся, глибоко зітхнув, але відразу згадав, що по той бік дзеркала сидять спостерігачі й опанував себе.

Зобразивши на обличчі посмішку, він повернувся до них і знизав плечима.

— Оце вам наші взірцеві громадяни.

Сару притягли до її палати. Усю дорогу вона пручалася, але так і не змогла вирватися. Санітари, нарешті, запхнули її всередину. Вона притулилася до стіни, і одразу ж на порозі з’явився Дуглас. Посміхнувшись, показав їй два пластмасових стаканчики.

— Тобі потрібно прийняти ліки, — украдливо вимовив він і направився до Сари.

Вона зробила останню відчайдушну спробу.

— Дугласе! Зачекай! Послухай… Я ладна на все, аби вибратися звідси. Розумієш? На все!

Дуглас зупинився в кількох кроках від неї. Здавалося, він вагається.

Нарешті він сказав:

— Тож як щодо таблеток?

Два інших санітари присунулися ближче. В одного в руках був електрошокер. А Дуглас додав:

— Я одружена людина. За кого ти мене маєш?

І простягнув їй стаканчики.

Сара машинально взяла їх. В очах запаморочилось. Проковтнувши таблетку, що лежала на дні першого стаканчика, Сара запила її водою з іншого. Віддала посуд Дугласові. Він кивнув і простяг стаканчики іншому санітарові.

— Відкрий-но рота! — наказав Дуглас Сарі. Вона підкорилася. Санітар подлубався у неї в роті пальцем, шукаючи таблетку. Сара ледь стрималася, щоб не гризонути його за руку.

Дуглас вийняв пальця з її рота і підморгнув.

— Та тобі вже краще, слово честі!

І вийшов разом з усіма до коридору.

Сара дочекалася, доки його обличчя перестане красуватися у віконці, і побігла до туалету. Там вона сунула в рота два пальці, викликаючи блювоту. Незабаром таблетка упала в унітаз.

Сара глибоко вдихнула, намагаючись зібратися з силами, і підійшла до ліжка. Відкинувши його до стіни, почала підтягуватися на руках. Один, два, три, чотири… Бездумні механічні рухи. Нехай уся лють і розпач перейдуть до її м’язів, додаючи їм сили! Такої сили, щоб одного чудового дня вона змогла здолати всіх своїх супротивників!

Тому що вона не збирається здаватися!

Нізащо у світі!

Дві десятирічні дівчинки стояли в ятці, що торгує в підземці сендвічами, і ніяково вивчали фотографію, яку їм простягнув поліціянт. Він висунувся з вікна автомобіля і розплився в посмішці, що могла б видатися теплою та дружньою, якби не була такою штучною. Одна з дівчинок відвела погляд від цієї дивної особи — чомусь їй стало не по собі.

Інша, не відчувши нічого підозрілого, сказала:

— Так, він був тут хвилин п’ятнадцять тому. Він, здається, збирався до Пасажу.

— Куди? — перепитав поліціянт.

Дівчинка вказала на масивний бетонний будинок, що бовванів за два квартали.

Остін повернувся й уважно подивився в той бік, куди махнула рукою його співрозмовниця. Потім вихопив фотокартку і, зірвавшись з місця, помчав до Пасажу.

Перелякані дівчата дивилися услід.

А зовсім поруч з тим місцем Термінатор повільно їхав мотоциклом «харлей» і з завзятістю автоматичної відеокамери запам’ятовував усе, що потрапляло до поля зору. Відшукати Джона для нього лише справа часу. Ну, а що стосується часу, то його в Термінатора достатньо. Енергії, що зберігалася в особливих камірках за твердим внутрішнім каркасом, вистачило б мінімум років на сто. У режимі консервації цей час можна було б розтягувати протягом вічності. Терпіння було стратегічною перевагою машини-кіборга.

Рано чи пізно кіборг зафіксує свою ціль.

Він промчав мостом над рівчаком. Обстежував усе навколо не лише візуально, але й на слух. Одне його вухо вловлювало всі можливі звуки, інше автоматично відсівало те, що не підпадало під розряд «хонда-125» 1990 року випуску. Команда відшукати цей транспортний засіб випливала в пам’яті відразу ж за зображенням цілі.

Рано чи пізно…

За останні три години Термінатор двічі приходив до стану повної бойової готовності. Але за кермом першого мотоцикла сиділа дівчинка-підліток, а другим керував чоловік середнього віку. Жоден з цих людей не відповідав заданим параметрам.

Потім у мозок Термінатора надійшов ще один сигнал.

Він різко повернув голову. Знову те ж саме. Кіборг оглянув вулицю й миттєво відшукав джерело звуку. На мотоциклі набережною мчали двоє хлопчаків. Запрацював підсилювальний пристрій, схований у черепі кіборга. Зображення збільшилося в п’ятнадцять разів, потім на екрані застигло обличчя водія. «Об’єкт ідентифіковано», — спалахнув напис поруч з нечітко окресленим обличчям Джона Коннора.

Термінатор розвернув масивний «харлей» і виїхав на вулицю, рівнобіжну водостоку. Ціль рухалася бетонним коридором. Термінаторові довелося прискоритися, щоб не загубити хлопчика. Одним оком кіборг дивився прямо перед собою, штучно відтворюючи обсяг зображення за допомогою розрахунку світлотіні. Інше його око не відривалося від цілі. Робот оглянув і другого пасажира, але нічого важливого в ньому не знайшов — такого об’єкта в електронній пам’яті не існувало. Потім, розрахувавши траєкторію руху мотоцикла, Термінатор дійшов висновку, що ціль перебуває дуже далеко й рухається занадто швидко, тому з нею не можна вступити в контакт.

Доведеться йти на перехоплення.

Термінатор нахилився нижче й помчав швидше. Брудний гравій, яким було посипано дорогу, що пролягала буквально в декількох сантиметрах від водостоку, гальмував рух.

Доїхавши до перехрестя, Термінатор мусив уповільнити рух й оглянути дорогу обома очима, що траплялося тільки у виняткових випадках, — для підстраховки. Йому довелося використати своє унікальне відчуття швидкості й інерції, щоб не зіткнутися з мікроавтобусом. Мотоцикл дивом проскочив на волосинку від нього. Спробувавши знову зафіксувати ціль, Термінатор з’ясував, що вона зникла. Швидко просканувавши водостік унизу, він нічого в ньому не знайшов.

Але робот вловив високочастотні звуки мотоциклетного мотора. Швидко просканував простір. Мотоцикл проїхав приблизно півквартала вулицею, перпендикулярною до водостоку, і тепер вирулював на стоянку біля Пасажу, масивного чотириповерхового торговельного комплексу.

Термінатор плавно обігнав кілька машин, їдучи з меншою швидкістю, і приготувався до вирішальної зустрічі.

Джон проштовхувався крізь юрбу в салоні гральних автоматів. Від дешевих звукових ефектів позакладало вуха. На моніторах зображувалися в мініатюрі всілякі сцени масового знищення. Тім саме вибув зі гри під назвою «Прибульці», коли побачив друзів. Джон кивнув кільком знайомим з коледжу і став за спиною якогось підлітка, що грав у «Війну в пустелі»: усі його винищувачі Ф-14 уже було збито. Джон готувався до атаки.

Він у цій справі собаку з’їв.

Коли остання ракета вибухнула, закидавши все навколо градом уламків, і на екрані засвітився напис «гру закінчено», Джон сів за пульт і опустив у щілину жетон. Потім потяг на себе ручку, і «земля» одразу вислизнула в нього з-під ніг. Джон насупився й зосередив усю увагу на екрані. Перша ракета налетіла зненацька, але він устиг відреагувати і, шугонувши вниз, уник вибуху. Потім з’явилася друга. Джон вистрілив з гармати, розташованої на крилі, і від ракети залишилося мокре місце.

Гра була нескладною.

Коли Термінатор зупинився на стоянці поруч з ескалаторами, двигун «харлея» гуркотів на всі заставки. Маленька Джонова «хонда» красувалася посеред великих мотоциклів. Термінатор припаркував «харлей» і вимкнув двигун.

Поліціянта Остіна підхопило людським потоком. Пасаж цього суботнього дня було вщерть набито покупцями різного віку. Поліціянт вдивлявся в обличчя хлопчаків, заклопотано шукаючи потрібного йому. Показав фотографію дітлахам біля піцерії «Перрі» на другому поверсі. Ті знизали плечима. Остін помітив, що охоронець дивиться на нього з цікавістю. Зваживши всі «за» та «проти», він попрямував до нього і теж показав знімок, попросивши допомогти знайти хлопчика.

Джон, що стовбичив у залі гральних автоматів, з головою поринув у гру «Ракетна війна» — він вигравав з великим рахунком. Коннор спритно відбивав напад ворожих міжконтинентальних ракет з багатьма боєголовками. Вони сипалися на нього градом. Три… ні, чотири… ні, п’ять штук одночасно! Джон намагався реагувати якнайшвидше, але навіть йому це було не під силу. Над світом, що злетів у повітря, розрослася біла хмара, схожа на гриб.

Гру закінчено.

На табло з’явився результат. Джон опинився на третьому місці серед гравців, але війну він все ж таки програв. Роздратований хлопчина неохоче відійшов від автомата й озирнувся, шукаючи, у що б погратися ще.

Цієї хвилини за вікном з’явився офіцер Остін. Його погляд було спрямовано туди, де щойно стояв Джон… Але хлопчик уже встиг розчинитися в юрбі. Поліціянт рушив далі й незабаром зник.

Джон зупинився біля наступного автомата й покопирсався в кишенях. Жетонів він мав чимало. Прошмигнув до кабінки.

Термінатор пробирався крізь юрбу покупців, як Пол Баньян[16] — крізь лісові хащі, та при цьому ще примудрявся нести запакований букет троянд із довгими стеблами, немов закоханий, що поспішає на побачення. Він вів пошуки методично, знаючи, що ціль близько. Вдивлявся в кожне обличчя, але жодного занесеного в електронну пам’ять йому не трапилося. Рано чи пізно…

Офіцер Остін дійшов до кінця галереї. Він уже встиг швидко оглянути магазинчики на всіх поверхах. Джона Коннора ніде не було. Поліціянт повернувся і пішов назад тим самим шляхом: повз закусочну, де продавалися бутерброди з сосисками, відділи взуття та подарунків, піцерію, кафе, де можна було поїсти кукурудзяних коржів з м’ясом та соусом, книжкову крамницю, залу гральних автоматів, рибний ресторан…

Остін вирішив повернутися до гральних автоматів. Біля входу стояло кільканадцятеро дітлахів. Вони вихвалялися один поперед одним виграшами. Потік відвідувачів зростав. Остін вирішив ретельніше оглянути залу.

Він опинився посеред гомінких і жвавих дітлахів.

У протилежному кінці зали Джон вів влучний вогонь по МІГам. Тім непомітно наблизився і торкнув приятеля за плече; він намагався зберігати спокій, але це йому не дуже вдавалося. У його голосі чувся ледь стримуваний страх.

— Тебе розшукує лягавий.

— Відчепися, — сказав Джон і повів плечем.

— Та слово честі! Дивися!

Джон знав, що це брехня, але таки визирнув, ховаючись за автоматом. Висока, сухорлява людина в однострої показувала хлопчакам, що стояли поруч з ним, якусь фотографію. Вони дивилися на неї, наморщивши лоби. Потім один кивнув у Джонів бік.

Джонове серце прискорено закалатало. Він швидко присів навпочіпки — адже поліціянт повернув голову й замало його не побачив. Потім хлопчик крадькома обійшов автомат з іншого кінця й чкурнув геть.

Мати дуже рано розтлумачила йому, що від поліції не можна чекати нічого доброго.

Остін побачив, як Джон біжить повз гральні автомати. Не розмірковуючи, він помчав за ним.

Озирнувшись через плече, Джон переконався, що збуваються найгірші побоювання: лягавий переслідував його, продираючись крізь юрбу. Хлопчик ушкварив ще швидше, намагаючись не збити з ніг невисокого товстого підлітка, що стояв посередині проходу.

Лягавий наздоганяв його, причому летів навпростець і збив товстого хлопчака з ніг. За спиною поліціянта вирував натовп.

Джон усе збагнув і прискорив темп, але поліціянт не відставав.

Він порозкидав дітей, що трапилися на шляху, немов тенісні м’ячики. Джон подолав службове приміщення та склад, випорснув з рук адміністратора й через пожежні двері вискочив до службового коридору. Довгий, погано освітлений тунель вів просто на стоянку біля виходу. Тільки б добігти! Здавалося, серце Джона ось-ось вистрибне з грудей.

Він був уже на півдорозі до дверей, аж раптом перед ним вигулькнув Термінатор.

Джон відразу впізнав це обличчя. Він бачив його неодноразово — мати часто показувала йому газетні вирізки. Перед ним стояв саме той тип. Божевільний, що улаштував стрілянину в поліцейській дільниці. Тепер він стояв просто перед Джоном. Хлопчик спробував загальмувати, щоб не зіткнутися з незнайомцем.

Термінатор засік ціль.

Папір розгорнувся, троянди розсипалися по підлозі, холодно зблиснула чорна сталь пістолета. Квіти хруснули під черевиками Термінатора. Він зробив крок уперед і підняв зброю.

З переляку у Джона заніміли ноги. Він потрапив до пастки: вузький, прострілюваний з обох боків коридор нагадував живу версію відеогри. Час зупинився, і хлопчик зовсім занепав духом, зрозумівши, що цей божевільний збирається його вбити.

Термінатор байдуже зарядив револьвер. Рухи його були неквапними та плавними, немовби він проробляв це вже мільйон разів. Металевий брязкіт затвору нагадував грім.

Час почав швидко відмотуватися назад. Джон загальмував, розвернувся й хотів дати задній хід.

Але з іншого боку до нього швидко наближався лягавий, на ходу дістаючи свій пістолет — «беретту» — і цілячись просто в Джона!

Хлопчик озирнувся і побачив десь на рівні своєї голови чорне дуло. Він ще ніколи в житті не опинявся у такій скруті. Моторошні, криваві сцени безглуздих убивств, жахіття, що багато років поспіль мучили його вночі, перетворилися на реальність. І Джон опинився в самому центрі цих жахів!

Усе скінчено…

Аж раптом сталося щось дивне.

Термінатор тихо мовив:

— Лягай.

Джонові це припало до душі, і він миттю гепнувся на підлогу.

Вистріл пролунав у нього над головою.

Джон озирнувся і побачив, що незнайомець поцілив лягавому в груди. Це сталося тієї миті, коли поліціянт натискав на курок. Його кулі зрикошетили в стелю. Не давши лягавому знову націлитися, незнайомець всадив у нього ще одну кулю.

І ще!

Він стріляв, з кожним пострілом роблячи крок уперед і відтісняючи поліціянта у кінець коридору. Крові Джон не бачив — щоразу, коли кулі влучали в поліціянта, на всі боки розліталися бризки хрому. Удари пострілів злилися в один різкий, голосний гул.

Потім настала дзвінка тиша.

Джон сів на, підлогу і, затамувавши подих, дивився на труп в іншому кінці коридору.

Поліціянт лежав на спині й не ворушився.

На Джона впала тінь, він задер голову й побачив, що над ним стоїть незнайомець. Але він дивився не на Джона, а в кінець коридору. Джон теж обернувся.

Лягавий повільно підвівся.

Джон насупився, вирішивши, що зараз почнеться нове жахіття.

Поліціянт звівся на ноги, немов він усього лише впав, немов не в нього щойно всадили п’ять куль десятого калібру. Джон анічогісінько не розумів.

Натомість Термінатор одразу все збагнув. Він схопив Джона за куртку, притулив до грудей і повернувся спиною до поліціянта, що вмить відкрив вогонь. Лягавий холоднокровно натискав на спусковий гачок, та з такою швидкістю, що, здавалося, у нього в руках не пістолет, а автомат. Кулі дев’ятиміліметрових набоїв відскакували від спини Термінатора, залишаючи на мотоциклетній куртці криваві дірки.

З кімнати відпочинку визирнув переляканий чоловік. Він потрапив просто на лінію вогню і відразу впав, немов підкошений. Потім у «беретті» скінчилися набої.

Переляканий Джон оглянув себе і з полегшенням відзначив, що він не поранений. Усі кулі влучили в цього недоумка. Але він чомусь навіть не писнув. Здивований Джон дивився на його криваві рани, але чоловік підняв його одною рукою й увіпхнув до кімнати електриків. А сам пожбурив геть пістолет, у якому скінчилися набої, і рушив до поліціянта.

Лягавий теж кинув порожню зброю. Вона вдарилася об підлогу. Остін спокійно й швидко витяг іншого пістолета й клацнув запобіжником.

Термінатор був від нього за двадцять футів. Він невблаганно наближався. Поліціянт відкрив вогонь. Кулі влучали кіборгові в груди, здіймаючи численні фонтанчики крові. Але Термінатор ніяк на це не зреагував. До поліціянта лишалося десять футів. Бах! Бах! Бах! Бах!

Ані поліціянт, ані Термінатор не змінилися в обличчі Аж ось у пістолеті знову скінчилися набої, і Термінатор зупинився за два фути від поліціянта. З секунду вони очікувально дивилися один на одного. Кіборг був вищим за свого сухорлявого, одягненого в поліцейський однострій супротивника. Здавалося, він міг переламити його навпіл, як сірник.

Термінатор зробив мультисканування і миттєво визначив, що то за ворог перед ним. Але в нього бракувало технічної інформації про цей вид роботів, їхні основні переваги й вади. Людина, що поспіхом складала цю програму, розраховувала лише на власну пам’ять. Кіборг перебрав тактичні можливості, по дюжині на секунду, але так і не зумів прийняти рішення. Зате він зрозумів, що варто дотримуватися наступальної тактики. Вибивши в поліціянта зброю, Термінатор стис його у своїх могутніх обіймах, але Остін виявився навдивовижу сильним.

Джон висунувся у двері й широко розплющеними очима дивився, як суперники гамселили один одного об стіни коридору. Перегородка не витримала цих ударів і проломилася.

Поліціянт був набагато нижчим, але він підняв Термінатора в повітря, немов іграшку, жбурнув у пролам стіни і кинувся слідом за ним.

Джон сидів на підлозі, скулившись зі страху. Аж раптом щось змусило його підхопитися й побігти геть. Йому підламувалися ноги, але він чув крізь стіну глухі удари, і це здесятеряло його сили. Джон розчинив двері і вибіг на автостоянку.

Галереєю першого поверху йшов охоронець, усе ще вишукуючи в юрбі підозрілого хлопчиська, фотографію якого йому показав поліціянт. Раптом звідкись згори пролунав розкотистий тріск. На підлогу посипалося дощем бите скло. Люди залементували. Охоронець закрутився, спритно ухиляючись від уламків, що втикалися в підлогу, як шпильки в подушечку. Він спробував розстебнути кобуру й витягти свій револьвер. Коли ж охоронець знову поглянув угору, то побачив, що з третього поверху падає чоловік. Той грюкнувся об підлогу, немов мішок із сирим цементом.

На тому місці, звідки він упав, з’явився поліціянт. Він відіпхнув убік манекен, що зачепився за його рукав, і подивився вниз. Охоронець опустив пістолет, поліціянт прожогом повернувся і зник.

Приголомшені покупці розступалися, даючи дорогу похмурому поліціянтові — він виліз з розбитої вітрини відділу верхнього одягу й кинувся в погоню, попередньо визначивши траєкторію руху цілі за допомогою безглуздих, як на людський розум, цифр. Але Остін і не був людиною.

За шість секунд він домчав до службових приміщень і полетів коридором з невблаганністю потяга, що мчить під укіс. При цьому механічно перезарядив пістолет.

Термінатор непорушно лежав на купі битого скла. Якийсь хлопець, що фотографував свою дівчину біля діжки з пальмами, обёрнувся, роззявив рота і машинально сфотографував небіжчика. Аж той раптом розплющив очі.

Хлопець заморгав і позадкував. Термінатор сів і подивився навколо. Внутрішні датчики підказали йому, що через страшний удар, який струсонув усю його систему, він втратив свідомість майже на чотири секунди… Негайна перевір^ пошкоджень показала, що на даний момент системи працюють нормально. Уся механічна частина в порядку. Термінатор легко звівся на ноги. Фотоапарат у руках ошелешеного хлопця клацав і клацав, нібито самостійно роблячи знімок за знімком. Хлопець не міг відвести погляду від височезного «небіжчика», який проштовхувався крізь юрбу розгублених людей, і, сам того не помічаючи, клацав затвором. Термінатор кинувся до ескалатора.

Побоюючись, що на ліфт доведеться довго чекати, Джон дременув сходами, що вели на стоянку, де залишився його мотоцикл. Хлопчика не залишало дивне відчуття цілковитої ірреальності того, що відбувалося. Чому поліціянт намагався його вбити? Хто, дідько забирай, той інший, у куртці? А найголовніше: як це вони обидва примудрилися не віддати кінці?

І ось, коли захеканий Джон уже підбігав до своєї «хонди», він раптом дещо згадав. Щодо людей, яких не так вже й легко вбити. Мама щось розповідала про них… Але ні, це цілковита бридня!

А якщо не бридня?

Джон гарячковито натис на педаль стартера. Отакої! Мотор не заводиться! Це від того, що в нього так тремтять руки. Почуличя швидкі кроки. Хлопчик підвів очі й побачив…

… поліціянта, який з’явився у дверях, що вели на сходову клітку, і кинувся просто до нього.

Джон раптом відчув млявість у всіх членах. Він і далі тремтів, але страх йому вже не дошкуляв. «Якщо не вдасться завести мотоцикл, мені гаплик», — збайдужіло подумав Джон. Він ще раз натиснув на педаль. Машина заревла й ожила. Це виявилося навіть дуже доречним — лягавий був зовсім поруч.

Джон увімкнув передачу й помчав до головного виїзду зі стоянки. Він бачив у дзеркало, що поліціянт біжить слідом, неймовірно швидко перебираючи ногами. Джон ще додав газу й витиснув сорок миль на годину, що було досить ризиковано, тому що доводилося маневрувати у вузькому просторі.

Але лягавий висів у нього на хвості! Джон зробив крутий віраж, об’їхав ряд припаркованих машини і, проскочивши браму, опинився на бруківці в густому потоці транспорту.

Йому довелося прямо-таки втиснутися в сідло, щоб не врізатися у купу металу на шляху — просто на нього їхала велика вантажівка з причепом, що перевозив збірні будиночки. В останню мить шофер спромігся загальмувати, і машину занесло.

Водій вилаявся й натиснув на клаксон.

— Клятий ідіот! — пробубнів він собі під носа, дивлячись, як мотоцикліст, ризикуючи життям, обганяє на повному ходу машини. Торохнути б хлопчиська кілька разів головою об бруківку, відразу б навчився культурно їздити!

Аж тут у дверцята кабіни щось стукнуло. Водій швидко повернувся й побачив поліціянта, що намагався дотягтися до відчиненого вікна. Раптом офіцер розчинив дверцята, намертво вчепився водієві в горло і, піднявши того в повітря, пожбурив, немов пір’їну, на бруківку. Одним словом, водія, а не хлопчиська, торохнули головою об бруківку. Пішоходи заверещали, машини заскреготали гальмами, щоб не наїхати на людину на асфальті. Водій ледве підняв голову і побачив, що поліціянт сів на його місце і помчав уперед. «Напевно, він на завданні, біс би їх забрав!» — подумав шофер, торкнувшись забитої голови.

Він підповз до тротуару. До нього підбіг чоловік. Зібралася зіваки.

— Нічого, зі мною все гаразд! — сказав водій, сподіваючись, що так воно і є.

Аж раптом усі розступилися, і водій побачив, що просто на нього мчить великий мотоцикл. Мчить, не зменшуючи швидкості! Водій спробував підвестись, але не зміг. Мотоцикл дивом не наїхав на нього. Чоловік на мотоциклі на шаленій швидкості увігнався в самісіньку» гущавину майже паралізованого транспорту й зник у тому напрямку, куди виїхав поліціянт на викраденій вантажівці.

Джон бачив у дзеркальце, як маніяк-лягавий жбурнув на бруківку водія вантажівки. Озирнувшись, хлопчина побачив, що поліціянт тепер сидить за кермом великої вантажівки з причепом. Офіцер з розмаху штовхнув легкову машину, і та урізалася в дерево на узбіччі, іншу відкинув на смугу зустрічного руху. Але водія це не обходило. Навіть навпаки, — він збільшив швидкість.

Відстань між вантажівкою й мотоциклом швидко скорочувалася. Виїхавши на перехрестя, Джон різко крутнув кермо, об’їхав мікроавтобус і шаснув до провулку.

Йому не потрібно було озиратися — він і без того знав, що поліціянт переслідує його. Але шлях до порятунку таки існував — Джон згадав про свою заповітну стежину.

Він сповз із сидіння і покотився під ухил до водостоку. Слизько… Хлопчик опустив ногу, намагаючись утримати мотоцикл. Потім прилип до керма і дав повний газ.

Крихітка «хонда» зіскочила з бортика і, опинившись на сирому дні водостоку, прошмигнула в його вужче відгалуження з високими вертикальними стінками. Помітити Джона з дороги було важко. А він таким шляхом потрапляв прямісінько додому. Якщо лягавий не записав номера мотоцикла, то, здається, поталанило.

Джон пригальмував і з побоюванням озирнувся. Жодних ознак погоні.

Хіба що… «Ні, ні, ні!» — подумки благав Джон, побачивши, як на сонце напливає величезна тінь. Величезна, завбільшки з будинок, вантажівка з ревінням проломила огорожу, порозкидавши на всі боки бетонні блоки, і впала просто в канал.

Здавалося, він перелетить через нього повітрям, але сила земного тяжіння взяла гору. Вантажівка вдарилася об бетонне дно і підстрибнула, рухаючись далі зі швидкістю п’ятдесят миль на годину. Потім колеса крутнулися, й машина з моторошним металевим скреготом урізалася в стіну, відскочила від неї і, заревівши немов поранений у черево динозавр, рвонула вперед, набираючи швидкість.

Вантажівка летіла просто на Джона.

Хлопчик витиснув з мотора все, що міг. Вантажівка мчала дном водостоку, немов потяг у тунелі. Величезні колеса розбризкували на всі боки смердючу рідину, затуляючи брудною завісою призахідне сонце. Здавалося, за Джоном женеться сам диявол, що прагне запопасти його душу. Джон відчував його кожною клітиною свого єства, а в дзеркало бачив залізну потвору-вантажівку. Він був так близько, що, здавалося, простягни руку — і торкнешся ґраток радіатора. Далі збільшувати швидкість хлопчик вже не мав змоги — «хонда» вже й так сягнула межі своєї швидкості. Мотоцикл, не розбираючи дороги, мчався зі швидкістю шістдесят чотири милі на годину.

Вантажівка невблаганно наздоганяла його.

Джон дивився тільки вперед, а тому не помітив, що трохи позаду, вгорі, мчав мотоцикл «харлей».

За кермом сидів Термінатор. Він робив усе, щоб наздогнати їх.

Кіборг бачив і Джона, і цю кляту вантажівку — вони були внизу, за якихось двадцять футів від нього. Термінатор витяг з кишені шкіряної куртки револьвер, який встиг прихопити в коридорі Пасажу, націлився й вистрілив.

Куля пробила хромовану вихлопну трубу вантажівки. Поліціянт навіть не озирнувся, погляд його був прикутий до цілі — невеликої цяточки, що вимальовувалася просто перед ним.

Джон в’їхав у здоровенну калюжу, і мотоцикл утратив керування, а отже, і швидкість. Масивний передній бампер вантажівки вдарив у заднє крило мотоцикла так, що колесо ледь не відламалося. Голосно заревів двигун, і бампер знову тицьнувся в заднє колесо «хонди».

Термінатор націлився і знову вистрілив, але мотоцикл, що їхав нерівним гравієм, хитнувся, і кіборг не влучив у ціль. Пістолет змістився на якихось півміліметра, але цього виявилося досить, і куля увігналася в бетонну стіну. Кіборг вирішив, що за таких умов завдання виконати неможливо. Отже, треба змінити умови.

Термінатор крутонув кермо, і мотоцикл скочив на узбіччя. Машина піднеслася в повітря і перелетіла через огорожу, що відокремлювала дорогу від водостоку. Масивний «харлей» зовсім не був створений для польотів, але кіборг вигинався, намагаючись вирівняти семисотфунтову машину, що падала донизу. «Харлей» щосили вдарився об дно водостоку, з-під коліс вирвався сніп іскор. Утримати мотоцикл від падіння міг тільки робот з його блискавичною реакцією. Термінатор боровся з мотоциклом, що втратив керування.

І переміг.

Кіборг натиснув на газ, потужний мотоцикл, вписавшись у вузький просвіт поміж вантажівкою та стіною, вискочив уперед і затулив собою крихітку «хонду».

Джон озирнувся і побачив «харлей», який мчав з такою самою швидкістю, що і його мотоцикл. Коннора висмикнула з сідла могутня рука, і якусь мить він бовтався в повітрі. Унизу розпливалися обриси «хонди», яка за інерцією ще мчала вперед. Проте відстань між нею та вантажівкою щосекунди зменшувалася.

Термінатор посадив Джона попереду себе. «Хонда» похитнулася, впала й умить перетворилася на брухт під колесами величезної вантажівки.

Мотор «харлея» запрацював на повну потужність. Мотоцикл рвонувся вперед, за три секунди розігнавшись до вісімдесяти миль. Вантажівка не здатна була розвинути такої швидкості й почала відставати.

Попереду з’явився віадук, його опори розділяли водостік. надвоє. «Харлей» рвонув найкоротщим шляхом.

Поліціянт Остін умить зметикував, що вантажівка не пройде жодним з розгалужень. Машину на такій швидкості вчасно зупинити не вдасться. Проте шкоду, завдану його власній персоні можна було звести до мінімуму. Колеса заклинило, і машина, ковзнувши по заляпаному брудом бетонові, увігналася в опори віадука за швидкості шістдесят п’ять миль на годину.

Бетон і сталь поцілувалися та злилися в палких обіймах. Кабіна вантажівки трохи висунулася за стовпи, що підтримували віадук, її зім’яло, як картонну коробку. З пробитого бака потекло пальне. До калюжі бензину потрапив обривок електричного дроту… «Харлей» вискочив з тунелю. Сідоки озирнулися й побачили, як шугонуло полум’я від вибуху бензобаків вантажівки.

Термінатор загальмував. Джон через його плече спробував роздивитися катастрофу. У тунелі лютувала пожежа. Але у вогні щось рухалося. І наближалося до них!

Кіборг потягся було за револьвером, але чомусь роздумав.

З тунелю, погойдуючись, викотилося палаюче колесо і ляпнулося в калюжу. Джон дивився, як язики полум’я поглинають вантажівку, як у повітря підіймається чорний дим. Нікому не вибратися з цього пекла…

Термінатор натиснув на педаль газу. Вони помчали вперед і зникли.

Полум’я, немов живе, метнулося слідом за ними з тунелю. Потім воно насправді ожило: в ньому щось ворушилося.

Спочатку це був звичайний силует, що спокійно просувався вперед…

Потім з тунелю вийшла людиноподібна істота. На гладкій, немов хромованій, поверхні тіла істоти танцювали відблиски полум’я. Здавалося, начебто у форму, що імітувала людське тіло, залили рідку ртуть. Суглоби дивної істоти не просто згиналися й розгиналися, а поверталися під певним кутом. Усередині її не було допоміжного механізму зі складною системою гідравліки і безліччю провідників, як у Термінатора. Обличчя цього дивного робота було якимось невизначеним, немов не мало рис.

Він крокував тунелем, не звертаючи уваги на жахливу спеку. З кожним кроком у його вигляді з’являлося щось нове. Спочатку виникли обриси однострою, потім дрібніші деталі: ґудзики, значок… Але все це було поки що з металу, схожого на ртуть. Така собі ртутна людина.

Коли істота зробила останній крок, вона сама та її одяг набули забарвлення. Робот знову перетворився на поліціянта Остіна. Те ж саме красиве юне обличчя, ті ж самі холодні очі. Їхній погляд було спрямовано туди, куди помчала його ціль.

Мозок цього робота був не на мікросхемах — це був абсолютно новий рівень розвитку штучного інтелекту. Молекулярний мозок, як і сам робот, функціонував на рідкому металі. Зараз цей мозок вирував, перебираючи можливі варіанти.

І всі зі смертельним результатом.

Робот почув, що здалеку наближалося виття сирен. Слухові датчики могли бути розташовані в будь-якій частині тіла — адже кожна молекула містила в собі «генетичну» програму всього організму — тепер датчики прибрали функцію людських вух. Непомітний посеред задушливого диму, робот вибрався з каналу саме тієї миті, коли на місце події прибуло кілька патрульних машин. Поліціянти вискочили на бруківку і, проштовхуючись крізь зростаючу юрбу роззяв, почали розчищати дорогу пожежній машині, що раніш за інших примчала на виклик. Серед тих, хто наводив лад у юрбі, був і красивий молодий поліціянт з холодними очима — на місці катастрофи або вбивства завжди багато поліції.

Здатність ртутної людини до мімікрії була ідеальною. Вона давала йому прекрасну можливість служити й захищати.

Служити і захищати Небесну Мережу.

Коли під’їхала пожежна машина і з неї вистрибнули пожежники, що завовтузилися біля брандспойтів, поліціянт Остін непомітно злився з натовпом і сів до однієї з патрульних машин. Ніхто не звернув на нього уваги.

Робот увімкнув двигун і поїхав виконувати своє завдання.

Термінатор і Джон мчали на мотоциклі спорожнілими вулицями. Вони їхали окружним шляхом, одним з тих, які заздалегідь вибрав Термінатор. Джон усе ще тремтів, перебуваючи під ураженням пережитого. Зараз він виглядав звичайнісіньким підлітком. Звичайнісіньким, але не зовсім.

Адже це був не будь-хто, а Джой Коннор!

Природа винагородила його такими здібностями та інтелектом, що він міг осмислити це жахіття. Жодна інша дитина не змогла б цього зробити. Звичайно, не можна сказати, що Джону це відкриття далося легко — воно здавалося таким моторошним, що шкірою забігали мурашки! Але юний Коннор звик рахуватися з фактами. Один з цих «фактів» віз його зараз мотоциклом. Досить переконливий факт!

Джон повернув голову, щоб глянути на людину (чи не людину?), що сиділа позаду, і сказав:

— Усе… Мені потрібен тайм-аут. Зупини машину!

Термінатор негайно підкорився й повернув кермо. Вони в’їхали до найближчого провулку й зупинилися. Джон зліз із бензобака, як і раніше, відчуваючи страшенну слабкість у ногах. Термінатор байдуже витріщився на нього. Джон уважно роздивився свого рятівника. Уся його спина була в кривавих дірках.

Незбагненно! Але факт залишався фактом…

— Послухай, зрозумій мене правильно… адже ти — Термінатор, так? «Чоловік» незворушно відповів:

— Так. Виробництво «Кібердайн Система». Сто перша модель. Серія «сімсот».

— Та годі вже брехати! — вигукнув Джон, але в глибині душі він уже повірив. Проте все-таки торкнувся шкіри Термінатора. Вона була теплою, але якоюсь… Іншою. І ця кров на куртці… Вона теж зовсім як справжня. Але щойно Джон здогадався про таку можливість, як у нього голова пішла обертом.

— Отакої!.. Отже, ти дійсно існуєш?! Тобто… Я хочу сказати… ну, загалом, ти всередині як машина, так? А ззовні живий?

Кіборг відповів, немов цитуючи якийсь технічний посібник:

— Я — кібернетичний організм. Жива тканина поверх металевого кістяка.

— Надзвичайно! Дай-но я себе вщипну… О’кей, виходить, ти тут не для того, щоб мене вбити… Це я, щоправда, і без тебе зрозумів. Але тоді навіщо ти з’явився?

— Я мушу тебе захищати.

— Справді?!

Цілковита маячня! Але свідомість Джона роздвоїлася. Він начебто й погодився з кіборгом і запитав:

— А хто тебе послав? «Якщо робот відповість правильно, то я чманію», — подумав хлопчик.

— Мене послав ти. Через тридцять п’ять років, у майбутньому, ти запрограмував мене так, щоб я був твоїм охоронцем, і відправив сюди.

Джон отетерів.

— Умерти можна!

Термінатор роззирнувся і вирішив, що вони надто довго стоять на одному місці.

— Нам краще поїхати, — сказав він.

Джон занадто стомився, щоб сперечатися, і мовчки сів на мотоцикл.

Покружлявши провулками, вони влилися до потоку машин. У сутінках Термінаторових ран майже не було помітно. Джон задер голову і злегка відхилився назад.

— А цей інший хлопець… Він теж термінатор? Як ти?

— Ні, він не такий, як я. Це Т-1000. Досконаліша модель. Полісплав, здатний до мімікрії.

— А що це таке?

— Рідкий метал.

— Колосально! — видихнув Джон.

— Ти — мішень, яку він має вразити. Т-1000 не заспокоїться, доки не виконає завдання. Його ніщо не зупинить.

Це звучало приголомшливо. І було дуже знайомим. Але Джон усе ще не міг припустити подібного. Вони повернули на бульвар Вентура; машин ставало дедалі більше, тому що до ресторанів, яких було чималенько в цьому районі, з’їжджалися парочки.

— Куди ми їдемо? — запитав Джон.

— Ми повинні негайно залишити місто. І триматися якнайдалі від поліції.

— А можна мені заскочити додому?

— У жодному разі. Т-1000 напевно влаштував там засідку.

— Ти певен?

Термінатор глянув на хлопчика крізь темні окуляри й відповів:

— Я б на його місці обов’язково влаштував.

Обличчя його при цьому зберігало повну незворушність. Джона раптом осяяло, і він вигукнув:

— Треба знайти телефон-автомат і зателефонувати!

Термінатор помітив за квартал від них телефонну будку і додав газу. Під’їхавши до неї, Джон зіскочив з мотоцикла і підбіг до автомата. Швидко вигріб з кишень пригорщу монет, але потрібної, як на зло, не виявилося.

— Чорт! — Джон повернувся до Термінатора. — Розумієш, Тод і Дженел, звичайно, неприємні, але я мушу їх попередити. У тебе немає двадцяти п’яти центів?

Термінатор підійшов до автомата і стукнув долонею по його корпусу. Звідтіля градом посипалися монети.

Термінатор простягнув Джонові двадцять п’ять центів.

— Дякую, — кивнув Джон і набрав номер.

Дженел Войт, що поралась на кухні, зняла слухавку й притисла її плечем до вуха. Руки в неї були зайняті — вона різала великим ножем овочі.

— Алло, — ласкаво протуркотіла Дженел.

— Дженел? Це я, — почулося зі слухавки.

Німецька вівчарка надворі, схоже, сказилася — надто вже несамовито вона на когось розгавкалась.

— Джоне? Де ти, любий? Уже пізно. Пора додому, сонечку! Я готую запіканку.

Джон майже не чув її голосу через собачий гавкіт. Але все одно відчув, що поводилася Дженел якось незвично. Прикривши рукою слухавку, він шепнув Термінаторові:

— Дуже підозріло. Вона ніколи так ласкаво не. розмовляє!

До кухні ввійшов заспаний Тод. Він дрімав у спальні, але собака його розбудив. Як завжди ігноруючи Дженел, Тод пройшов повз неї і відчинив холодильник.

— Чорт, де ж пиво? — буркнув він, розмовляючи сам із собою. У холодильнику стояв лише напівпорожній пакет молока.

Тод мляво зробив ковток і виглянув у двір. Собака бігав туди-сюди попід парканом і захлинався від гавкоту.

— Чого ти розходився, клятий? Замовкни!

Тод направився до виходу. Дженел повагом переклала слухавку в іншу руку. Її права рука раптом перетворилася на рідкий метал, що наступної миті затвердів і набув форму блискучого клинка. Тод здивовано витріщився на дружину. Він було зібрався посміхнутися, вирішивши, що це якийсь неймовірно химерний жарт, аж тут холодний металевий стрижень прохромив пакета, який Тод тримав у руці, й увіп’явся йому в горлянку, проткнувши чоловіка до самого хребта.

Джон знову прикрив слухавку долонею і сказав, повернувшись до Термінатора:

— Собака просто сказився. Мама говорила, що собаки відчувають термінаторів. Можливо, він уже там? Що мені тоді робити?

Термінатор узяв у Джона слухавку.

— Джоне! Джоне, ти тут? — лунав у ній голос Дженел.

Термінатор відповів Джоновим голосом:

— Тут я, тут. Усе гаразд.

Потім повернувся до Джона і запитав пошепки:

— Як звати собаку?

— Максом.

Термінатор кивнув і мовив у слухавку:

— Дженел, що з Вульфі? Я чую, як він гавкає. З ним щось сталося?

— Нічого з Вульфі не сталося, сонечку. Ти де?

Термінатор жбурнув слухавку на важіль. Джон посупився і подивився на нього.

Кіборг сказав, немов повідомив про погоду:

— Твої опікуни мертві. Ходімо звідси.

Він попростував до мотоцикла. Уражений Джон мовчки дивився йому вслід.

Дженел поклала слухавку. Її обличчя, як і раніше, було спокійним та байдужим, хоча вона дивилася на чоловіка, пришпиленого до кухонної шафки клинком, що виріс з її металевої руки. Тодові очі застигли й заскляніли. Дженел швидко витягла з його глотки клинок, і Тод, постоявши з секунду, впав у молочно-криваву калюжу. Клинок поступово змінив колір і форму та знову перетворився на людську руку. Потім Дженел, а вірніше, Т-1000, трансформувалася в поліціянта Остіна. У нього ще були тут деякі справи, що потребували часу. Але собака своїм гавкотом міг привернути увагу сторонніх.

Т-1000 наблизився до вівчарки. Собака позадкував і загавкав, тепер вже з переляку. Поліціянт відчинив хвіртку та ввійшов до собачої загорожі. Собака забився в темний куток і тремтів, не розуміючи, що за істота перед ним.

Зробивши стрімкий випад, на який вівчарка не встигла зреагувати, Т-1000 нахилився і, витягнувши вперед палець-клинок, недбало тицьнув собаці в шию. Розігнувшись, уважно оглянув заляпаний кров’ю нашийник. Збоку був напис «Макс». Зрозумівши, що його викрили, робот попрямував до будинку.

Стоянка була розташована посеред тихої вулички, біля бензоколонки. «Харлей» припаркували в затишному куточку, якнайдалі від жовтих вуличних ліхтарів. Термінатор сказав, що вони можуть зупинятися тільки для важливих справ, але не більше як на декілька хвилин. Кіборг стояв біля мотоцикла, байдуже дивлячись на Джона, що походжав перед ним туди й сюди.

— Давай затримаємося тут на хвилинку, добре? Отже, ти кажеш, що він може перетворюватися на все, до чого доторкнеться?

— На все, з ким або з чим вступає у фізичний контакт, — пролунала монотонна відповідь.

Джон замислився, намагаючись уявити собі межі можливостей супротивника.

— Тоді він здатний замаскуватися під будь-який предмет? Навіть під пачку сигарет?

— Ні. Тільки під предмет приблизно рівного з ним об’єму.

— Ну, а чому він не може перетворитися на бомбу і впасти на мене?

Термінатор говорив безпристрасно, але те, які слова він при цьому добирав, свідчило про професійну заздрість.

— Він не здатний імітувати складні механізми. У зброї й вибухівці є хімічні речовини й рухомі деталі. Цього він відтворити не в змозі. Зате він здатний відтворювати тверді металеві предмети.

Т-1000 йшов темним холом повз ванну. З прочинених дверей виглядали ноги справжньої Дженел. Душ було ввімкнено.

Кров убитої змішувалася з водою, що лилася на білу кахляну підлогу.

Поліціянт увійшов до кімнати Джона і, не вмикаючи світла, розпочав методично переглядати його речі. Світло було йому непотрібне — він розпізнавав молекулярну структуру предметів навпомацки… Спокійно і методично Т-1000 водив пальцем по всіх речах, що були в кімнаті. Коли він торкнувся письмового столу, його пальці відразу набули темно-брунатного відтінку, а варто було йому покласти руку на стос паперу, як вони стали білими. Якого б предмета не торкалися пальці, вони моментально імітували його молекулярну структуру. Потім Т-1000 завмер біля невеликого домашнього комп’ютера фірми «Тенді» і до нього буквально потекла інформація. Імена… Дати… Відеоігри… Домашні завдання… Робот міг зчитувати інформацію, записану двоїчним магнітним кодом. Усі ці дані виявилися абсолютно непотрібними Т-1000, але відіклалися в його пам’яті.

Лише доторкнувшись до плаката на стіні, Т-1000 надовго зупинився. Але його зацікавив зовсім не плакат, а те, що було за ним. Зірвавши зі стіни папір, поліціянт побачив отвір, недбало видовбаний у тиньку. У схованці зберігалася взуттєва коробка з аудіокасетами.

Він просканував напис. Касети було пронумеровано й зібрано під одним заголовком «Вісті від матусі». У коробці лежало також три листи і кільканадцять знімків. Т-1000 переглянув їх у першу чергу.

Сара в маслиновому гаї з гранатометником, що вчить Джона прицілюватися… Сара з групою гватемальців у військовім однострої біля ящиків зі «стингерами»… Джон із Сарою високо в горах, у таборі повстанців…

Ці зображення не викликали жодних емоцій у Т-1000, оскільки він був здатний на вияв почуттів не більше за звичайний комп’ютер. Але для Джона та Сари Коннор фотографії були найважливішою реліквією, свідченням їхньої дружби в ті роки, коли вони ховалися від переслідування.

Занурений в роздуми Джон сидів на капоті якоїсь іржавої машини. Термінатор стояв над ним і роззирався на всі боки, немов сторожовий пес. Хлопчик заговорив, і кіборг спрямував на нього погляд. Він не вірив у те, що Джон може сказати щось важливе, але про всяк випадок вирішив послухати.

— Ми довго були в Нікарагуа, у таких місцях, як це… Вона було зійшлася з одним недоумком, що був зеленим беретом — вони постачали повстанцям зброю. Потім з’явилися й інші чоловіки. — У Джоновому голосі відчувалася гіркота. — Вона була готова плутатися з кожним, хто міг би навчити її воювати — адже вона мріяла зробити з мене великого полководця. А потім її зцапали… Знаєш, як воно буває? «Вибач, хлопчику, але твоя мати ненормальна. Невже ти сам не здогадався? Або ти думав, що всі матері так поводяться?» Ну, а я… що я міг знати? Адже все, у що я вірив з пелюшок, раптом виявилося справжнім лайном…

Джон відчув, як у глибині серця нуртує гнів, який зазвичай йому вдавалося придушити.

— Я зненавидів її за це, — тихо мовив він.

Потім звів очі на високого «чоловіка», що стояв перед ним, і, засоромившись своєї раптової відвертості, додав:

— Але все, про що вона говорила, виявилося правдою.

На очі Джонові навернулися сльози, але плакати було ніколи. Він, нарешті, цілком усвідомив, що відбулося, і весь його світ зруйнувався. Божевільною виявилася не мати, а навколишній світ. І доказом цього був той, хто зараз стояв поруч з ним і насторожено виглядав ворога. Наступної миті Джон усвідомив, що не тільки світ, але й сам він помилявся щодо Сари Коннор. ВОНА ГОВОРИЛА ПРАВДУ! ПРАВДУ!!!

Але в нього не було часу подумати, відчути це. Якщо все, про що говорила мама, правда…

Джон підхопився. Якби хтось опинився поруч з ним тієї миті, він би відразу помітив у Джонові запал лідера, завдяки якому йому судилося згодом стати проводирем людства.

— Треба визволити її звідти!

Кіборг сказав, не вагаючись:

— Відповідь негативна. Занадто висока ймовірність того, що Т-1000 зараз набув вигляду Сари Коннор і чекає, доки ти вступиш з нею в контакт.

— Овва! А що тоді станеться з нею?

Термінатор відповів як завжди сухо:

— Зазвичай скопійований суб’єкт знищується.

— Знищується?! Чорт! Чому ти мені відразу не сказав? їдьмо негайно туди!

— Ні. Сара Коннор не входить до системи моїх пріоритетів.

— Та пішов би ти знаєш куди? Вона входить до системи моїх пріоритетів!

Джон повернувся й кинувся бігти. Термінатор наздогнав його і схопив за руку. Джон безпомічно борсався, намагаючись вирватися з міцних лап кіборга.

— Гей, чорт забирай! Що з тобою? — волав він.

Термінатор потяг Джона назад до мотоцикла. Хлопчик помітив двох хлопців спортивного вигляду з величезними біцепсами, які переходили вулицю, і закричав, звертаючись до них:

— Допоможіть! Допоможіть! Мене викрали! Урятуйте мене від цього психа!

Хлопці переглянулись, потім один з них посміхнувся.

— Клятий причепа! Ходімо віддухопелимо його!

Вони повернули назад, вирішивши виявити героїзм. Джон дивився на Термінатора й репетував на всі заставки:

— Облиш мене!

На його подив, Термінатор розімкнув руки, та так швидко, що Джон гепнувся задом об тротуар.

— Ой! Але чому ти це зробив? — здивувався хлопчик.

— Ти ж сам мені наказав, — відповів Термінатор.

Джон здивовано вирячився на нього й раптом усе зрозумів…

— Отже, ти мусиш завжди робити те, що я тобі накажу?

— Авжеж. Так мене запрограмували.

— А доведи-но! Постій на одній нозі.

Термінатор безпристрасно підняв ногу. Джон посміхнувся, подумавши, що більше ні в кого в кварталі немає свого власного…

Думка була настільки неймовірною, що Джонові довелося повторити її вголос:

— На тобі! Я маю свого власного термінатора. Оце так!

До. них підійшли два хлопці й вилупилися на здоровенного хлопця в чорному шкіряному костюмі й темних окулярах, який, ніби нічого не трапилося, стояв на одній нозі. Якийсь пришелепуватий!

Один з них звернувся до Джона:

— Ну, як, малюк? Усе в нормі?

Джон раптом усвідомив, що йому вже не потрібно просити допомоги.

— Чухрай звідси, засранцю! — виголосив він. «Оце тобі й подяка», — подумав хлопець і прогарчав:

— Он як? Ну, я тобі зараз умажу, лайно!

— Лайно? Ти сказав: лайно? — Джон розлютився, повернувся до кіборга й наказав:

— Хапай його.

Термінатор негайно підкорився, схопив хлопця одною рукою за волосся і підняв угору. Той безпорадно дригав ногами в повітрі.

— Ну, хто з нас лайно? Га, грушо боксерська?!

І ось тут усе й почалося. Приятель хлопця підскочив до Термінатора і спробував застосувати до нього один з борцівських прийомів. Але кіборг перекинув нападника через капот машини, блискавично вихопив револьвера сорок п’ятого калібру і наставив його хлопцеві в чоло.

Джон верескнув і не вагаючись схопив кіборга за руку саме в той момент, коли Термінатор натискав на спусковий гачок. Ваги хлопчика ледь вистачило, щоб відвести дуло на кілька міліметрів убік.

Хлопець здригнувся, приголомшений гуркотом, що пролунав просто в нього над вухом. Він стояв, роззявивши рота, і навіть не помітив, що від страху обмочив штани.

Джон крикнув Термінаторові:

— А ну, кидай револьвер! Мерщій!

Термінатор сприйняв команду дослівно й кинув зброю на тротуар. Джон блискавично підхопив її і повернувся до отетерілих хлопців.

— Забирайтеся, — наказав він.

Повторювати вдруге йому не довелося.

Джон схопив Термінатора за руку й потягнув до мотоцикла. Він усе ще тримав у руках зброю, боючись повертати її Термінаторові.

— Господи… Адже ти міг убити цього хлопця!

— Звичайно. Я ж термінатор, тобто ліквідатор.

Джон ошелешено дивився роботові в обличчя. Отже, бути власником термінатора не так вже й чудово…

— Слухай мене дуже уважно, добре? Ти більше не термінатор. Домовилися? Ти не можеш убивати людей коли заманеться.

— Чому?

— Як це «чому»? Тому що не можеш!

— Чому?

— Просто не можеш — і край. Повір мені!

Термінатор не сприймав абстрактних понять. У його мозок було введено команду знищувати все, що загрожує життю Джона Коннора. У списку пріоритетів була також команда не залишати безкарно будь-яку агресію, спрямовану проти нього самого. Проте він мусить коритися Джонові Коннору. Кіборг намагався зрозуміти хлопчика, але слова «повір мені» спантеличили його. Він ознайомився з їхнім тлумаченням у словнику, закладеному в його мозок, і все одно вони здавалися йому парадоксальними. Машини, у тому числі й такі, чий штучний інтелект наближається за своєю складністю та глибиною сприйняття до людського, не полюбляють парадоксів.

Дивлячись на могутнього кіборга, Джон раптом усвідомив, яка величезна відповідальність лягла на його плечі. Робот відігравав роль особистої зброї Джона, і відтепер хлопчикові доводилося ретельно зважувати кожне своє слово. Але якщо він хоче добратися до мами перш, ніж до неї добереться хтось інший або щось інше, без цієї зброї йому не обійтися. Обговорювати це не було часу. Джон повернув Термінатору револьвер, який кіборг міцно затис у руці.

— Слухай мене. Я повинен піти й забрати мою маму. І я наказую тобі допомогти мені, — сказав Джон і пішов геть.

Термінатор сунув револьвера за пояс і рушив за хлопчиком, що прямував до мотоцикла. Йому нічого не залишалося робити, як підкоритися.

Т-1000 усе ще був у будинку Войтів. Він стояв у Джоновій спальні й дочитував останній лист від Сари. Вивчивши зворотню адресу на конверті: «ПНТ-82, ізолятор, державна клініка Пескадеро», і дату (всього два тижні тому), робот негайно зметикував, що ціль № 1 може вирушити туди.

За кілька хвилин офіцер Остін вже їхав машиною з міста в тому напрямку, де знаходилася ціль № 2.

Чорно-білий знімок запам’ятав кошмар з минулого: нечіткі силуети поліціянтів, що металися в охопленому вогнем коридорі. Наприкінці коридору виднілася фігура в чорному — коротко стрижене волосся, темні окуляри. В одній руці чорний тримав штурмову гвинтівку. На цьому знімку ще один: з того ж самого місця, тільки секундою пізніше… На ньому людина опинилася зовсім поруч з прихованою камерою.

Детектив Везербі стомлено вдивлявся у фотографії. Дуже складна справа. Збройний злочинець поодинці розправився з нарядом поліції, що чергував тієї ночі —одних повбивав, інших поранив. Його так і не знайшли. Тієї ночі Везербі втратив друга. Проте провадив він цю справу зовсім не з особистих мотивів. Треба за будь-яких обставин схопити вбивцю, здатного на що завгодно. Зараз Везербі доводилося покладатися на ненормальну пам’ять цієї жінки. Він подивився на Сару Коннор і сказав:

— Знімки зроблено у відділенні поліції західного Римпарта ще 1984 року. Ви були присутня при цих подіях…

Зараз вони були в тій кімнаті для огляду, з якої кілька годин тому Сару витягли силоміць. Жінка подивилася на пачку фотографій, розсипаних перед нею на столі, потім на самого детектива. Не добре, але й не таке вже зле обличчя. Людина всього лише виконує свою роботу. Його напарник, детектив Моссберг, досить пересічний тип у погано зшитому костюмі і з гнилими зубами, сидів навпроти. При цьому був присутній і пильний доктор Сілберман, який марно намагався приховати роздратування.

Біля дверей стояв набурмосений Дуглас і двоє поліціянтів у формі. Сара мовчки уп’ялася в знімок, що лежав зверху. Жінка нагадувала вичавлений лимон.

— Того вечора він убив сімнадцятьох співробітників поліції. Пізнаєте його?

Везербі жбурнув на стіл ще одну чорно-білу фотографію розміром шість на дев’ять, зняту з близької відстані: термінатор підводиться з купи потовченого скла, оточений натовпом роззяв. Це було те саме обличчя.

— Знімок зроблено в зоні відпочинку, в долині. Сьогодні.

Сара подивилася на знімок і зітхнула. Ясна річ, її під зав’язку нашпигували наркотиками, і вона робила вигляд, що їй на все на світі начхати. Насправді ж їй нестримно хотілося перевернути стіл, затопити в пику Сілберманові, порозштовхувати Дугласа й поліціянтів, вискочити на вулицю й викрасти першу-ліпшу машину.

Але це неможливо. Сара мовчки сиділа біля столу в очікуванні дива.

Тривалу мовчанку порушив Везербі.

— Місіс Коннор, зник ваш син. Його опікунів убито, і ми підозрюємо, що тут не обійшлося без цього хлопця.

Сара мовчки глянула на детектива.

Везербі насупився:

— Скажіть нам хоч щось.

У шкоді їй доводилося брати участь у п’єсах. Керівниця драмгуртка, місіс Колбі, була б у захваті від її теперішньої гри.

— Невже вам усе одно?

Очевидно, так, якщо судити з того, як байдуже вона дивилася на детективів. Везербі кинув погляд на Сілбермана, потім на свого напарника і знизав плечима.

— Як на мене, це нікудишня ідея. Ходімо, ми тільки марнуємо час.

Один з поліціянтів прочинив двері, і Моссберг сягнистим кроком вийшов до коридору. За ним пішов Везербі і двоє поліціянтів. Останнім вийшов Сілберман.

Перепрошую, джентльмени… — глузливо мовив він.

Сара нахилилася. Вона знала, що Дуглас не зводить з неї очей, тому намагалася не зробити жодного різкого руху.

Перш ніж Дуглас узяв її заруку і вивів з кімнати, вона встигла; відчепити від стосику фотознімків скріпку і сховати її за зубами.

У камері Дуглас прив’язав Сару до ліжка і схилився над нею, вдивляючись у її обличчя. Попри все вона все ще була гарною. Він посміхнувся і нахилився ще нижче. Сара відчула на своїй щоці його гарячий подих, але наказала собі залишатися байдужою.

Дуглас відкрив рота й кінчиком язика лизнув її в щоку, немов собака. Сара й оком не зморгнула. Здавалося, її порожні очі дивляться крізь нього.

Дуглас пхекнув. Навряд чи варто мати справи з ненормальною, навіть якщо вона й гарненька…

Сара й надалі залишалася так само байдужою. Дуглас ще трохи зачекав, потім зареготав і вийшов. Двері камери зачинилися, клацнув замок. Сара чула, як Дуглас йде коридором, постукуючи кийком по стіні.

У Сари раптом ожили очі. Вона виплюнула скріпку собі на груди, намацала її й розігнула — вийшов шматочок дротика. Напружившись, підсунула дротик до замка механізму, що притискав її зап’ястя до ліжка. Зробити це було неймовірно важко, але Сара багато чого навчилася за роки вигнання. Вона ніколи не думала, що вміння знімати наручники допоможе їй у будинку для божевільних.

Останнє зусилля — і замок піддався. Сара швидко зайнялася другим зап’ястям. Вона не зводила очей з віконця камери — бо щомиті міг з’явитися Дуглас або нічний черговий. За тридцять вісім секунд Сара сіла в ліжку і звільнила гомілки від застібок на липучках. Вона скотилася з ліжка на підлогу. Це була вже інша Сара — в ній нуртувала шалена енергія.

До головних воріт під’їхав чорно-білий лімузин із ввімкненими фарами далекого світла. Охоронець натиснув кнопку — ворота відчинилися — і кивнув офіцерові поліції, дозволяючи в’їхати на територію лікарні.

Патрульна поліцейська машина припарковувалася поруч із благенькою машиною детектива Моссберга. Т-1000 вийшов, оглянув ділянку і миттєво оцінив тактичні можливості. Тут те, що він шукає. Тут те, заради чого він існує.

Тут є ціль.

Він попрямував до головного входу клініки.

Сара копирсалася скріпкою в замку дверей камери. Вона робила це зосереджено і не поспішаючи. Її увагу привернуло постукування кийка. Воно наближалося. Сара ще завзятіше взялася до роботи, у неї навіть не тремтіли руки.

Дуглас ішов погано освітленим коридором і постукував по стіні кийком. Майже не стишуючи ходи, світив у віконечка камер. Ретельної перевірки більше не потрібно. Усі пацієнти перебувають у стані глибокого ступору, викликаного торазином: знесилені, вони втратили орієнтування в просторі, не здатні мислити. Навіть місіс Важкий Випадок сьогодні ввечері була немов ручна, розсіяно подумав Дуглас.

Санітар завернув за ріг, його кроки гучно відлунювали в темному коридорі. Кінчик кийка ледь торкався стіни: стук-стук, стук-стук… Біля камери пацієнтки вісімдесят два, він зупинився, приготувався було посвітити досередини, аж тут його око помітило, що двері підсобки залишилися відчиненими. Зовсім обслуга розсобачилася!

Дуглас зітхнув і попрямував у той бік, знічев’я посвітивши ліхтариком у темну комірчину. На підлозі посеред цебер і засобів для чищення валялася швабра зі зламаною ручкою. Однієї половинки не було видно.

Дуглас було замислився, аж тут у нього за спиною відчинилися двері. Він стрімко обернувся. Це були Сарині двері. Не встигла ця думка належним чином оформитися в його свідомості, як відсутня половинка швабри опустилася йому на перенісся.

Сара з величезним задоволенням спостерігала за тим, як двухсотп’ятдесятфунтова туша гепнулася на підлогу. Саморобним кийком Сара ще раз спритно стукнула Дугласа по голові, і той відключився.

На якийсь час для Дугласа світ не існував. Тепер він сам перебував у ступорі.

Сара затягла обм’якле тіло Дугласа до себе в камеру й замкнула двері його ж ключами. Потім схопила важкий кийок і помахала ним у повітрі — це куди краще, ніж ручка від швабри! — притулила зброю до передпліччя, як полюбляють робити поліціянти. Озброєна й небезпечна, вона немов кішка нечутно кралася коридором.

Від головного входу починався довгий коридор, наприкінці якого була приймальня. Далі, за скляною перегородкою, був кабінет нічного прийому, куди пацієнта могли доставити через суміжні двері. Чергова медсестра, звичайна на вигляд жінка на ім’я Гвен, зараз сиділа там і друкувала на машинці. Почувши кроки, вона підвела голову й побачила молодого полісмена. Він здався їй напрочуд симпатичним. Гвен подала свою найкращу посмішку, хоча на більшість чоловіків ця посмішка не справляла жодного враження. Так сталося і з Т-1000. У нього виявився м’який і приємний голос, що. впливав на психіку того, з ким він розмовляв, непомітно викликаючи прихильність до себе.

— У вас тут лежить Сара Коннор?

— Ви спізнилися. Ваші колеги вже давно тут.

Жінка повернулася й уже зібралася натиснути на кнопку, щоб впустити офіцера, аж раптом побачила, що з протилежного боку до дверей наближаються Сілберман та полісмени.

— Ваші друзі вже йдуть, — сказала Гвен, повертаючись до відвідувача.

Поліціянта вже не було. Здивована медсестра підійшла до стійки і висунулася з віконця подивитися, чи він не біля фонтанчика з питною водою. Ні. Приймальня була порожньою. І довгий коридор за нею теж. Вона насупилася, згадавши історії, які розповідала їй кузина про свого чоловіка-поліціянта. Напевно, усі фараони викидають коники.

Сілберман увійшов до дверей. За ним Везербі, Моссберг, два полісмени у формі та шпитальний охоронець. Останній витяг із шафки за столом свій браунінг. Сілберман звернувся до нього:

— Льюїсе, проведіть джентльменів і замкніть будинок на ніч.

Льюїс шанобливо кивнув і сказав:

— Слухаюся, сер.

Поліціянти попрямували до виходу.

— Непогано попрацювали, годі й казати, — пробуркотів Везербі.

— Авжеж, — у тон йому відповів Моссберг. — Страх як люблю не спати вночі.

Льюїс замкнув за гостями вхідні двері й повільно почвалав назад. Світло на нічному столику чергової в далекому кінці коридору видавалося йому заповідним куточком. На кахляній підлозі голосно відлунювали кроки. Побрязкували ключі. Льюїс знічев’я розглядав чорно-білий шаховий візерунок на підлозі.

Раптом підлога в нього за спиною затремтіла і здибилася, перетворившись на прямовисну тінь такого ж чорно-білого кольору.

Чергова сестра сиділа за машинкою, складаючи звіт.

Охоронець зупинився біля кавоварки й натиснув на кілька кнопок. Потім повернувся до медсестри:

— Гей, Гвен, хочеш кави?

— Мені б краще пива, — посміхнулася вона. Льюїс і сам засміявся, взяв стаканчик з кавою. На ньому виявилися малюнки гральних карт і стояли якісь номери. Гра, чи що? Піднявши стаканчик вище, він почав розглядати дно. Гаряча кава плеснувся йому на руку.

— Чорт, може, хоч сьогодні поталанить?

Хилитка маса в нього за спиною вже сягнула шести футів заввишки й почала стрімко набувати обрисів людської фігури. Тепер вона стала сірою, як однострій охоронця.

Трохи раніш маса Т-1000 розтеклася декількома квадратними ярдами підлоги шаром у чверть дюйма. А щойно Льюїг наступив на неї, з нього миттєво було зроблено ідентичний зліпок, який зараз і підводився за охоронцем.

Нарешті, з рідкої маси сформувалися ноги у блискучих чорних черевиках, і Т-1000-охоронець зробив перший крок, легко відокремивши підошви від підлоги.

Справжній охоронець різко розвернувся на місці і побачив…

… себе самого.

Не просто людину, що виглядала точнісінько, як він сам, а точний образ і подобу, аж до картки з його прізвищем на грудях.

Ось до чого можна докотитися, працюючи у психушці!

Отже, божевілля — заразна хвороба!

Не встиг охоронець навіть спробувати знайти хоча б якесь розумне пояснення тому, що постало перед його очима, як його двійник підняв руку і з відстані приблизно з фут тицьнув вказівним пальцем правої руки просто в обличчя Льюїсові. Палець на льоту витягся, перетворившись на тонку сталеву пластину, що увійшла охоронцеві в око і, минувши очне яблуко, наскрізь простромила череп.

Охоронець умить перетворився на труп. Пластинка відразу зникла, і охоронець почав осідати. Т-1000 легко підхопив його тіло однією рукою і, тримаючи, немов костюм на плічках, попрямував до столу чергової. Рана виявилася такою малесенькою, що на підлогу не пролилося жодної краплинки крові.

Коли Т-1000-охоронець проходив поруч, тримаючи в руках щось таке, чого чергова сестра не могла бачити через стійку, вона звела очі й запитала:

— Що це в тебе, Льюїсе?

— Та так, сміття, — бадьоро відповів той.

Гвен неуважно кивнула і знову взялася стукати на машинці, а Т-1000 попрямував до комори за кілька ярдів від чергової. Знявши з пояса охоронця пістолет та ключі, запхав тіло до комірчини. Потім повернувся й подивився на чергову.

— Усе гаразд, — з посмішкою кинув він.

Вона глипнула й побачила кобуру з браунінгом.

— Не забудь повернути на місце пістолет.

— Ах, так!

Т-1000 відімкнув шафку, затуливши її собою, і зробив вигляд, начебто кладе туди пістолет. Насправді ж він застромив його собі в груди, де той зник, немов його опустили в горщик з тістом. Коли Т-1000 відсторонив руку, його груди набули колишнього вигляду: тканина, ґудзики, картка з прізвищем. Т-1000 замкнув дверцята шафки.

Чергова натисла на кнопку, і двері з легким дзижчанням відчинилася. Т-1000 вийшов до коридору і розпочав пошуки потрібної йому палати-ізолятора.

За кілька хвилин він опинився біля контрольно-пропускного пункту. Двоє нудьгуючих санітарів глянули на Т-1000-охоронця. Той подивився на пам’ятку біля дверей, де було написано, що пацієнт № 82 знаходиться в камері 19.

Т-1000 пройшов до ізолятора через двоє дверей, що відразу за ним зачинилися. Він минув пост медичної сестри, що нагадував клітку, обнесену тонкою та міцною металевою сіткою. Сілберман розмовляв з кимось усередині і не звернув на Льюїса жодної уваги. Схожа на примару Сара почула кроки, що наближаються, і тихо, але швидко відчинила Дугласовою відмичкою поєднану зі своєю камеру. Прослизнувши всередину, кинула погляд у дальній кінець кімнати. З ліжка несамовитим поглядом дивилася якась жінка. Чи не закричить? У Сари лунко калатало серце. Вона про всяк випадок приклала палець до уст і ледве чутно прошепотіла:

— Тсс!

Хвора з розумінням кивнула. Сара полегшено зітхнула, виглянула з віконечка камери й побачила спину охоронця, що завертав за ріг. Дочекавшись, доки кроки стихнуть, вийшла.

Сілберман, позіхаючи, переглядав з черговою список призначених ліків. Субота видалася важкою. Він подумав, що в неділю неодмінно виспиться. І раптом згадав про цей клятий симпозіум з проблем жіночого насильства, на якому обіцяв виступити з лекцією. Лікар поглянув на годинника, намагаючись згадати, коли саме йому треба там бути, аж раптом краєчком ока помітив якийсь рух.

Сара Коннор пхнула його в груди, і доктор опинився в кабінеті. Черговий підхопився і потягся за своїм кийком, але Сара встигла вгатити його кийком Дугласа. Черговий важко звалився на підлогу, перетворившись на мішок з лайном.

Сілберман метнувся до кнопки тривоги, але Сара вперіщила його по руці. Лікар зойкнув і вчипився у свій зап’ясток. Сара схопила його за волосся й тицьнула носом у стіл, при цьому спритно стукнувши кийком попід коліна. Сілберманові підкосилися ноги, і він уткнулся підборіддям у стіл.

— Ви зламали мені руку! — обурено вигукнув лікар.

— У людини двісті п’ятдесят кісток! — Сара брудно вилаялася. — А тобі шкода одної-однісінької. Ані руш!

Вона швидко витягла шухляду з ліками, схопила шприца і ткнула голку в сідницю приголомшеного чергового, увівши йому кінську дозу снодійного.

І тут вона побачила те, що їй було потрібно. Отже, токсичні очисні матеріали зберігалися в них тут. Вона схопила пластмасову сулію блакитної рідини й поставила на стіл просто перед носом Сильбермана. Зануривши в сулію порожнього шприца, швидко наповнила циліндр.

Нажаханий Сілберман витріщився на п’ятнадцять кубиків блакитної смерті.

— Що ти надумала?

Сара наставила голку Сілберманові у шию. Потім ухопила його за карк і, поставивши на ноги, випхнула у відчинені двері.

Т-1000 зупинився біля камери № 19 і подивився у віконечко. Дуглас, обличчя якого нагадувало криваву маску, заволав так, що його було чути через звуконепроникні двері. Але Т-1000 не потрібно було чути, він міг читати по губах.

— Відчиніть двері! Ця бісова сучка розгулює коридорами! — кричав Дуглас.

На його подив, охоронець повернувся і пішов геть, залишивши санітара замкненим у камері.

Термінатор і Джон під’їхали на «харлеї» до воріт, що пильно охоронялися. Мотоцикл зупинився. Звуки двигуна змусили охоронця звести очі.

Джон сказав Термінаторові:

— Пам’ятай: відтепер ти нікого не вб’єш. Зрозумів?

Кіборг трохи зволікав із відповіддю.

— Зрозумів.

Але Джонові однієї відповіді виявилося замало.

— Заприсягнися.

— Що?!

— Скажи: «Присягаюся, що нікого не вб’ю».

Джон підніс руку догори, немов присягаючи. Термінатор витріщився на Джона, перебираючи всі можливі варіанти у своєму пластинчато-контурному мозкові. Там не виявилося нічого такого, що б пояснювало цей людський жест. Термінатор усе-таки відтворив його і сказав:

— Присягаюся, що нікого не вб’ю.

Потім зліз із сидіння і попрямував до воріт. Відчувши щось недобре, охоронець вийшов зі сторожки з кольтом напохваті. Термінатор ішов йому назустріч, його сканери швидко відшукали всі зони смертельного враження в людському організмі й виключили їх як місця для завдання удару, після чого методом екстраполяції визначили, де знаходяться несмертельні. Він швидко витяг свій кольт 45-го калібру і з хірургічною точністю вразив обидві колінні чашечки охоронця. Хлопець упав, волаючи й хапаючись за ноги. Джон не повірив своїм очам.

— Що це, чорт забирай, ти робиш?

Термінатор ногою вибив кольт з руки охоронця, потім ударом кулака розтрощив телефон. Натиснувши на кнопку, щоб відчинилися ворота, він повернувся до «харлея». На ходу кинувши Джонові: «Житиме», кіборг вмостився у сідло мотоцикла і натиснув зчеплення.

Проїхавши крізь браму, вони попрямували до підземного гаража для машин «швидкої допомоги». Джон на ходу повернувся до скаліченого охоронця й викрикнув:

— Вибачте, містере!

Співробітники контрольно-пропускного пункту побачили на моніторі Сілбермана, якого Сара тримала «на шприці».

Пацієнтка звернулася до них через переговорний пристрій:

— Відчиніть, інакше він помре ще до того, як упаде на підлогу!

В охоронців відвисли щелепи. Один з них похитав головою: ні. Другий наготував мікрофон.

— Вісімдесят друга, прохід перекрито. Відпусти його!

Схожий на мерця Сілберман витиснув із себе:

— Нічого не вийде, Саро. Ти ж не вбивця. Я не вірю, що ти здатна на таке.

— Ти вже мертвий, Сілбермане! — злостиво прошипіла вона. — Усі тут помруть. Ти ж знаєш, що я вірю в це, а тому закрийся! — На останній фразі вона встромила голку ще глибше йому в шию. — Та відчиніть же ці бісові двері! — зморщившись, немов від болю, зарепетувала Сара.

Санітари невпевнено переглянулися. Нарешті один з них натне на кнопку. Дальні двері з металевим гуркотом відкотилися.

Сара штовхала Сілбермана поперед себе. Ближні, заґратовані двері треба було відчиняти вручну. Один із санітарів обережно наблизився та відімкнув їх.

— Назад! — наказала Сара.

Санітар одразу позадкував.

— Лягайте на підлогу! Мерщій! — веліла вона обом.

Санітари завагалися. Вимірявши їх божевільним поглядом, Сара глибше увігнала голку Силберманові в шию. Він застогнав від болю. За комір потік струмок крові.

Санітари швидко попадали на підлогу обличчям донизу.

Тримаючись від них якнайдалі, як і раніше не відпускаючи свого заручника, Сара вийшла до коридору і позадкувала. Їй раптом спало на думку, що цей план насправді може спрацювати.

Щоправда, вона не бачила третього санітара, що зачаївся за рогом, і був готовий стрибнути на пацієнтку саме тієї миті, коли вона порівняється з ним.

Сара задкувала, а санітар, як танцюрист танго, зробив широкий крок і схопив її руку зі шприцем. Стрімко обернувшись, Сара вдарила його по горлу кийком.

Він умить відключився й упав на коліна, хапаючи ротом повітря. Сілберман відстрибнув убік, щосили горлаючи:.

— Тримайте її!

Сара прожогом метнулась за ріг, санітари підхопилися з підлоги. Один з них натиснув на кнопку. Пролунав сигнал тривоги.

Т-1000 схилився над санітаром, що лежав на підлозі, коли в коридорах завили сирени.

Санітар раптом широко розплющив очі й підхопився на ноги. І знову ледве не впав, коли побачив, як хтось схожий на Льюїса, витяг зі своїх грудей пістолет…

Сара, немов зацьковане звірятко, бігла схожими на лабіринти коридорами. Її босі ступні лунко ляпали холодними кахлями. Санітари висіли на хвості. Вона завернула за ріг, налетіла на стіну і, відскочивши від неї, помчала далі. Дорогу їй перегородили залізні двері.

Замкнено.

За спиною лунали швидкі кроки.

Ледве переводячи дух, Сара відшукала серед ключів Дугласа відмичку, вставила її в шпарину. Відстань між нею і санітарами скорочувалася — останні неслися щодуху.

Сара відчинила двері, пірнула в щілину та грюкнула дверима тієї самої миті, коли підбіг перший санітар і схопився за ручку з іншого боку.

Він спізнився на якусь секунду.

У віконечко Сара побачила, як санітари вовтузяться з ключами. Задихаючись від утоми, вона повернулася й опинилася в іншому коридорі, що вів до виходу. Від інших коридорів клініки його відокремлювали заґратовані, як у тюремній камері, металеві двері.

Сара кинулася до ґрат, пхнула ключ у замок, відчинила двері й почула, як провертається ключ у замку дверей, через які вона щойно зайшла. Шаснувши в коридор саме тоді, коли за спиною з’явився перший санітар, Сара гучно зачинила ґрати й відразу усвідомила, що її ключі залишилися в замку по той бік дверей. Санітар з перекошеним від люті обличчям наближався.

Просунувши руку між ґратами, Сара провернула ключ і відламала його голівку. За мить величезний санітар опинився біля дверей. Простягнувши руки поміж ґратами, спробував схопити Сару, але вона швидко відскочила. Сара навіть не мала часу порадіти перемозі.

Треба бігти і якнайшвидше відшукати сина, доки його не знайшов другий термінатор. Вона помчала далі. Біля дверей орудувала купка санітарів. З’явився Сілберман. Він умить зрозумів, у чому річ, і закричав:

— В обхід, чорт би вас забрав! Біжіть в обхід!

Повернувши за ріг, Сара побачила ліфт і з полегшенням зітхнула. Вона була майже поруч із ліфтом, коли його дверцята раптом відчинилися, показавши найстрашніший кошмар, який тільки можна було уявити: до коридору ввійшов чоловік у шкіряній куртці, заляпаній кров’ю, в окулярах з темними скельцями й кольтом напохваті. Він повернувся до Сари своїм до болю знайомим обличчям.

Сара спробувала зупинитися, але інерція несла її просто на кіборга. Босі ноги ковзнули, Сара вдарилася об дверцята ліфта.

Вона думала, що насправді збожеволіє.

Задкуючи, Сара щосили заволала про допомогу.

Якби вона озирнулася, то побачила б, що слідом за Термінатором з коридору з’явився Джон. Він відразу зрозумів, що сталося.

— Мамо! Зачекай!

Сара нічого не чула через власний лемент. Вона задкувала, немов загнаний у кут пацюк, остаточно заблукавши в цьому клятому лабіринті коридорів.

Термінатор із Джоном кинулися слідом за нею.

Сара летіла довгим коридором назад, туди, звідки прийшла. Добігши до перетину з перпендикулярним коридором, ледве не зіткнулася з фігурою в білому. Санітар підставив їй ногу.

Сара з вереском упала на слизьку підлогу. Підбігли ще двоє і скрутили їй руки.

— Ні! Він уже йде! Він повбиває нас усіх! — репетувала вона, намагаючись пояснити, кого щойно побачила.

Але санітари навіть не подивилися туди, куди вказувала жінка. Вони притисли Сару до холодних кахлів, утворивши навколо неї кільце. Звідкись з’явилася санітарка зі шприцем, наповненим кінською дозою транквілізатора.

Вигнувши шию, Сара побачила темний силует Термінатора, що наближався до них. Він виглядав так само, як той, перший. І ось зараз, через багато років, він прийшов сюди. Рухлива зброя Небесної Мережі подолала час і простір, щоб убити її. Вона заволала, відчуваючи, що це кінець.

Але Термінатор раптом утнув таке, що не вкладалося в межі здорового глузду. Тримаючи в одній руці кольт, кіборг нахилився, схопив іншою одного санітара і жбурнув цього двухсотфунтового чоловіка до далекої стіни. Геп! Той упав на підлогу, зламавши ребра.

Два інших санітари кинулися на прибульця. На якусь мить Термінатор зник з очей. Зблиснув білий спалах, і санітари порозліталися в різні боки, немов підірвалися на міні. Один хруснувся об раму, але від подальших травм його врятували зовнішні ґрати. Інший, розтрощивши на друзки зачинені двері кабінету, опинився під письмовим столом.

Санітарка, яка залюбки могла витиснути з положення лежачи сорок п’ять кілограмів, з розмаху затопила непроханому гостеві в обличчя. Чоловік відсахнувся, окуляри з темними скельцями зіскочили. У санітарки заніміла від болю рука: здавалося, вона вдарила по цементній стіні. Чоловік не кваплячись повернувся й поклав долоню їй на груди. Санітарка схопила Термінатора за великий палець і спробувала його зламати. Але чоловік легко її відіпхнув. Кінетична енергія стусана відкинула жінку на кілька ярдів назад. Вона опинилася на підлозі, з якої чомусь не хотілося підводитися.

Поки це все відбувалося, Сілберман стояв, притиснувшись до стіни; до губи прилипла давно згасла сигарета. Він спостерігав за абсолютно байдужим обличчям прибульця. Ось тут він згадав Сару і за мить усе зрозумів. Сара не помилялася: цей хлопець — не людина.

А якщо вона мала рацію в цьому, дійшло до Сільбермана, то й усе інше, розказане нею, правда!

Увесь цей жахливий ланцюг незбагненних трагедій… Світ руйнувався просто в нього на очах.

Сара моргала, дивлячись на постать смерті, яка нависла над нею. Аж тут перед її очима постало неймовірне видовище: поруч з нею стояв на колінах її син.

— Мамо, з тобою все гаразд?

Вона перевела погляд з Термінатора на Джона, потім знову на Термінатора.

Ось вона лежить на підлозі, дивлячись на того, кого понад усе ненавидить, і на найдорожчого у світі. Сміятися їй чи плакати? Чи, можливо, насправді збожеволіти?

Джон раптом нахилився, ухопив її за плечі й сильно струснув..

— Мамо!

Сара відчула обійми Джона, відчула тепло його подиху, і через болісну мить усвідомила…

… що все це відбувається насправді!

Пережити і зрозуміти це виявилося порівняно легкою справою, оскільки те, що потім відбулося, уже остаточно спантеличило її. Термінатор чемно простягнув їй руку долонею догори.

Очевидно, він хотів допомогти їй підвестися.

Сара розреготалася. Вона вся корчилася в судомах, немовби відчувала сильний оргазм. Але сміх застряг у горлі, коли вона почула, як кіборг зовсім байдуже вимовив:

— Якщо хочете залишитися живою, ходімо зі мною.

Сара озирнулася. Санітари вже заворушилися. Як і раніше, щосили завивали сирени. Незабаром надійде допомога. Син тягнув її за руку.

— Усе гаразд, мамо. Він тут для того, щоб допомогти нам!

Сара взялася своїми тремтячими пальцями за простягнену їй руку. Одним легким порухом Термінатор підвів її на ноги. Майже як у балеті.

Джон обернувся, наміряючись піти, але побачив за тридцять футів від них поліціянта, що стояв по той бік ґрат. Здригнувшись, Джон зрозумів, хто це.

Термінатор простежив за Джоновим поглядом. Т-1000 тримав у руці пістолет. Кіборг швидко затулив Джона й Сару, і вони позадкували коридором. Сара теж усе побачила і зрозуміла, але в неї вже не лишилося сил щось відчувати Т-1000 ішов уперед Йому було важко в особі Льюїса — той був занадто гладкий — і тому він повернувся до форми зграбного та стрункого офіцера Остіна.

Т-1000 дійшов до ґрат, які не були перешкодою для нього. Його тіло стало рідким і буквально просочилося поміж ґратами та, опинившись по інший бік, знову почало набувати колишньої форми. У Сілбермана відвисла щелепа й сигарета випала з рота. Щось легенько клацнуло йому в голові, і він незабаром розм’якнув, як віск. До Сари зрештою дійшло, наскільки все серйозно. Так, вона давно живе в передчутті чогось жахливого. Але побачивши, як ця клейка паста знову набула форми поліціянта, Сара зрозуміла:

Це не поліціянт!

Він з майбутнього!

Він, напевне, намагається вбити її сина. Сару знову огорнула лють, напружилися м’язи. Їй здавалося, що це жахіття триватиме вічно. Пролунав дзенькіт — це зачепився за ґрати пістолет охоронця, єдиний твердий предмет у руках істоти. Т-1000 просто повернув зап’ястя і проштовхнув пістолет стволом уперед.

Термінатор схопив Джона за пояс і посадив собі на спину. Джон обхопив його за шию. Термінатор підняв кольт і повернувся до Сари:

— Тікаймо! «Чудова ідея», — подумала Сара, прямуючи за ними.

Т-1000 кинувся слідом. Окуляри Термінатора хруснули під його черевиком. Він відкрив вогонь з браунінга. Але Термінатор теж почав стріляти зі свого кольта десятого калібру. Засвистіли кулі, коридор виповнився їдучим димом. Перелякані санітари притиснулися до підлоги. Кілька куль влучило в Термінатора. На Т-1000 теж з’явилися схожі на маленькі лійки дірочки від куль. Він захитався, але не зупинився. Моментально визначив швидкість і кут польоту кожної кулі. Лійки від куль закривалися й за якусь секунду знову затягувалися. У них утворювалася блискуча ртуть.

Кулі могли лише дещо уповільнити його просування.

Завернувши за ріг, Термінатор пустився щодуху бігти, голосно тупотячи по підлозі. Сара вже чекала біля ліфта. Термінатор із Джоном ускочили туди, і Джон натиснув на кнопку «гараж». Дверцята почали, зачинятися, і тут з-за рогу вискочив Т-1000. Він рухався надзвичайно граціозно, вміло переміщаючи на повороті центр власної ваги — на таке не була здатна жодна людина.

Термінатор затулив Джона з Сарою, а Т-1000 кинувся до кабіни, стріляючи на ходу з браунінга.

Двері зійшлися, по них зацокали кулі. Сара бачила шишечки, що з’являються в металі від удару кожної кулі. Якби не ці двері, їх із Джоном уже не було б на цьому світі.

Браунінг замовк — скінчилися патрони. Т-1000 кинув його. Дверцята з м’яким стукотом зімкнулися, але тієї ж миті задвигтіли — це Т-1000 копнув їх ногою.

Ліфт не рухався з місця — між стулками дверей уклинилося мечеподібне лезо, яке розпливлося і затверділо, перетворившись на гаки. Вони вчепилися в краї стулок і потягли їх у різні боки.

Доки нажахана Сара спостерігала, як вдираються до їхнього тимчасового притулку. Термінатор, здавалося, підупав духом.

Але в термінаторів немає духу.

Він спокійно чекав (час йому видавався звичайною низкою подій), доки щілина розшириться настільки, що він зможе просунути в неї ствол зброї. Кіборг вистрілив просто в обличчя Т-1000, куля занурилася на кілька дюймів у його «плоть». Від звуку пострілу в замкненому просторі Сарі з Джоном ледь було не луснули барабанні перетинки. Вони побачили в щілинку поміж стулками дверей, як голова Т-1000 розвалилася на дві половинки та її відкинуло назад. Двері ліфта, нарешті, зімкнулися, кабіна трохи смикнулася і пішла вниз.

Джон подивився на матір. Її всю тіпало, вона нажахано витріщилася на двері ліфта.

— Чорт забирай, хто це? — хрипло промурмотіла Сара.

Голова Т-1000 лежала двома понівеченими шматками в нього на плечах. Поняття болю ніколи не вводилося в сенсорну область цієї рідкої машини. Біль служив усього лише показником ушкодження якоїсь частини організму. Але в цього «організму» не було частин, якщо не вважати ними молекули. Кожна молекула була варіантом самої машини в мініатюрі. Коли якусь частину розривало на шматки, ці шматки перетворювалися на поліметалевий сплав, у молекулярну пам’ять якого було закладено одну-єдину команду: відшукати основну масу машини і приєднатися до неї. Кожна молекула мала діапазон перебування в радіусі десяти миль. Зараз розірвані частини Т-1000 були набагато ближче. Тому після нетривалої паузи, викликаної балістичним шоком, Т-1000 знову відновив здорове людське обличчя без будь-яких ознак ушкодження.

Він повернувся до зачинених дверей, просунув поміж ними руки — при цьому кінчики його пальців перетворилися на гачки — і легко розсунув стулки в різні боки. Не вагаючись, Т-1000 стрибнув у відкриту шахту.

Немов цеглина, він пролетів два поверхи.

Почувши, як щось гепнулося на дах ліфту, усі троє разом поглянули вгору. Термінатор швидко перезарядив зброю. Сара вихопила в нього з-за ременя кольт сорок п’ятого калібру й націлилася в стелю. Вона не дозволить, щоб хтось убив її сина!

Тим більше, не хтось, а щось.

Джон набрав у легені повітря, і тут…

Бах!

Гострий, як голка, хромований спис простромив стелю кабіни і проникнув усередину на чотири фути.

Він був за кілька десятків дюймів від Сариного обличчя.

Жінка мимоволі відкрила вогонь. Кулі пробивали дах кабіни. Піка блискавично зникла і знову опустилася за кілька дюймів від Джона, розпанахавши Термінаторові куртку.

Термінатор безупинно стріляв з кольта. Металеве жало невтомно втикалося в стелю, немов якийсь шаленець тикав у консервну бляшанку гострим льодорубом. Сара завила від болю, коли один з ударів розкраяв їй лопатку.

Почувся тихий дзвінок. На індикаторі над дверима спалахнуло: «гараж». Двері відчинилися, і Сара буквально витягла Джона з кабіни.

Вони опинилися в підвалі. «Харлей» (тепер непотрібний, оскільки їх стало троє) стояв поблизу. Термінатор просканував територію, підшукуючи необхідний засіб пересування, на якому можна було б утекти.

Т-1000 зробив у стелі кабіни ліфта досить широку дірку, через яку зміг пролитися. Масивна куля сплаву перетворилася на рідку масу, яка впала крізь дірку на підлогу і встала, набувши форми офіцера Остіна. Коли всі датчики знову запрацювали після секундної затримки, Т-1000 швидко зорієнтувався.

Синьо-біла машина шпитальної охорони під’їхала до воріт, завищали гальма. Сара побігла назустріч машині й зупинилася. Міцно стискаючи обома руками кольт, спрямувала його в обличчя охоронцеві.

— Вилазь! Хутко!

Охоронець умить зрозумів, що ця пацієнтка, яка вимахує зброєю, явно несповна розуму, і сперечатися не став.

Але для Сари навіть ця мить видалася занадто довгою. Вона вистрілила у скло. Куля просвистіла повз вухо охоронця.

— Мерщій!

Дверцята відразу відчинилися, охоронець вивалився з машини й підніс руки догори. Термінатор недбало швиргонув людину вбік і вмостився за кермо. Сара увіпхнула Джона на заднє сидіння, а сама сіла поруч з водієм. Термінатор дав задній хід і натиснув на педаль акселератора. Колеса скажено оберталися на слизькому пандусі.

Термінатор через плече простягнув кольт Джонові й наказав:

— Перезаряди.

Джон витяг трохи набоїв з кишені свого армійського кітеля й узявся заряджати зброю.

Доки Термінатор виводив машину заднім ходом, Сара ще якось трималася. Т-1000 біг до них від ліфта. Перетворившись із хромованої невизначеної маси на поліціянта, він, здавалося, не постраждав і надалі набирав швидкість.

Термінатор простягнув Сарі нову обойму для кольта. Бона відкинула порожню і вставила повну. Звела курок.

Машина задом вирулила з гаража і помчала до брами.

Джон простягнув Термінатору заряджений кольт. Кіборг висунувся з вікна й націлився у переслідувача. Обличчя Т-1000 яскраво освітлювали фари.

Термінатор вистрілив і пробив супротивнику плече. В отворі блиснув рідкий метал, але тут-таки затягнувся і знову перетворився на однострій.

Висунувшись зі свого вікна, Сара кілька разів вистрілила. Третя куля влучила йому просто в лоба, але Т-1000 лише трохи зашпортнувся. Жінка стріляла далі й далі. На грудях та голові ворога з’явилися отвори від куль. Не витрачаючи енергії на відновлення зовнішності, Т-1000 усю її спрямував на просування вперед, і відстань між ним та машиною швидко скорочувалася. Він уже подолав перешкоду замкненої брами.

— Тримайтеся, — спокійно сказав водій-кіборг, роблячи різкий поворот.

Машина розвернулася на сто вісімдесят градусів. Вискнули гальма.

Т-1000 майже наздогнав їх.

Рука Термінатора перемикала передачі, нога тисла на педаль газу.

Машина рвонула вперед.

Т-1000 стрибнув і впав на багажник. Його рука перетворилася на сталевий спис, яким. він пробив корпус машини — відразу ж піка стала блискучим хромованим гаком. Він стукнув по машині іншою рукою, і ще один гак встромився в машину.

Термінатор повернувся до Сари й кинув:

— Візьми кермо!

Кіборг висунувся з вікна, а Сара взялася за кермо і натиснула ногою на педаль газу, ведучи машину на швидкості сімдесят миль на годину.

Джон дивився в заднє вікно. Т-1000 уже підніс для удару руку. Хлопчик сковзнув на підлогу.

Скло розлетілося на друзки.

Т-1000 замахнувся, готуючись завдати нового удару, але цієї миті Термінатор вистрілив. Він поцілив Т-1000 в руку. Куля розтрощила зап’ястя на шматки.

Офіцер Остін стрімголов скотився з машини, яка збільшила швидкість. Джон підвівся й визирнув через розбите вікно. Т-1000 з розмаху торохнувся об бруківку, але прожогом схопився на ноги й кинувся навздогін.

Тепер він, безперечно, відставав. Сара втопила педаль газу в підлогу, та й цей убивця з рідкого металу мав обмежені можливості. Бігцем він наздогнати їх просто не міг.

Джон бачив руку-гачок, що все ще стирчала з корпуса машини просто в нього попід носом. Боязко відчепив цей страшний уламок і жбурнув на дорогу. Вона спочатку набула яйцеподібної форми, потім перетворилася на тремтячу, немов ртутну, кульку.

Машина мчала назустріч ночі.

За мить Т-1000 зрозумів, що бігцем йому своєї цілі не наздогнати. Задні вогні машини значно віддалилися. Те, що ціль від нього вислизнула, анічогісіньки не означало — тому що в Т-1000 не було хронометра. Він становив собою новий зразок Небесної Мережі. Відчуття часу, безумовно, корисна річ, але у більшості випадків воно нічого не важить. Адже для роботи цієї моделі не існує жодних перешкод, він не знає, що таке втома, біль, страждання, смерть.

Т-1000 не помічав нічого навколо, цілком зосередившись на втечі цілі. Він кинув погляд униз. Рідка металева кулька затремтіла, витяглася, допоки не торкнулася черевика офіцера Остіна і не влилася в неї, знову приєднавшись до основної маси об’єкта.

Машина служби безпеки клініки мчала з вимкненими фарами пустельним відрізком шосе — машина-примара, що летіла назустріч вітру.

Термінатор сидів за кермом. Вони їхали серединою траси, позначеної переривчастою смугою. Вітер із шумом уривався крізь розбите вікно. У дзеркалі заднього огляду Джон бачив кіборгові очі, які світилися ледь помітним червоним світлом.

— Невже ти щось розрізняєш у цій темряві?

Справжні очі кіборга, розташовані за бутафорськими людськими, були налаштовані на нічний варіант роботи. Вони розглядали дорогу, створюючи монохроматичний образ, де все було видно чітко, як сонячного дня. Усе, повз що вони проїжджали, складалося в мозку кіборга в єдине ціле, дозволяючи обрати єдиний правильний варіант руху, що робило Термінатора найнадійнішим водієм у світі.

— Усе бачу, — недбало відповів Термінатор, що могло б видатися відвертим хизуванням, якби він не був машиною.

— Класно, — сказав Джон, трохи заспокоївшись.

Сара, як і раніше, не вірила власним очам. Тій Сарі, що постійно спізнювалася до ресторану, де багато років тому вона працювала офіціанткою, потрібна була всього лише секунда або дві на те, щоб звикнути до свого нового становища. Потім вона повернулася до найважливішої людини в її житті — Джона, який сидів на задньому сидінні.

— З тобою все гаразд?

Хлопчик кивнув.

Сара повернулася до сина, і в Джона закалаталося серце. Раніше мати не мала часу на вияв любові до власної дитини, але зараз вона по-справжньому його обійняла. Можливо, вона змінилася за цей час. Можливо, Джон просто найдорожчий для неї в усьому світі, а не тільки через цю його кляту місію в майбутньому. Щасливий Джон обхопив матір руками за шию. Але вона його не обіймала — вона просто пестила сина, перевіряючи, чи його не поранено. Джонові це нагадало клініку: так ветеринар обмацує собаку, перевіряючи, чи не поламала вона якоїсь кістки. Так, Сара, звичайно ж, дбала про нього.

Тільки в неї не було до нього справжньої любові.

Хлопчик сердито відсунувся від неї. Причому, був цілком щирим у виявленні своїх почуттів. Джон ненавидів матір за те, що вона вважає його якоюсь важливою річчю, яка може розбитися або зламатися.

— Я ж сказав — зі мною все гаразд!

Сара суворо подивилася на сина.

— Ти зробив найбільшу дурість у своєму житті!

Джон ледь повірив своїм вухам. Так, мати повинна сердитися, якщо син зробив щось не так. Але зараз його сварили за те, що він врятував материне життя! Чорт зна що! Не встиг він рота розкрити, як Сара знову напосілася на нього:

— А бодай тобі!.. Джоне, уже б час порозумнішати! Ти є неоціненним для майбутнього! Ти не маєш права ризикувати навіть задля мене, зрозуміло?! Я й сама можу дати собі раду! Господи, Джоне, та тебе ж замало не вбили!

У хлопчика затремтіло підборіддя. Він пригадав попередні образи. Знову мати споруджує цей образ майбутнього супермена й намагається втиснути в ці рамки Джона. Образ явно не для нього, але їй на це начхати. Усе як раніше… Щоб не розревтися, Джон сказав:

— Я… я мусив визволити тебе звідти… Пробач, я…

Джонові здавалося, що в порожніх очах кіборга більше жалю, аніж в очах рідної матері. Хлопчика буквально душили сльози. Не бажаючи показувати матері своєї слабкості, він відвернувся, але Сара побачила, що плечі Джона здригаються від ридань. Цього разу в її голосі з’явився жаль.

— Припини! Ну ж бо! Ти не повинен плакати, Джоне. Не маєш права!

Термінатор перевів погляд з дороги на Джона, що розмазував сльози по щоках. Він покопирсався у своїй пам’яті, намагаючись знайти якесь пояснення побаченому, але, на жаль, безрезультатно. Може, хлопчик забився?

— Що в тебе з очима? — запитав кіборг.

— Нічого, — відрубав Джон, утираючи носа рукавом.

Сара відсапувалася. Її тіпала нервова пропасниця. У думках виникали якісь епізоди. Усе пов’язане з колишнім життям, розлетілося на шматочки, і зараз вона гарячковито намагалася поєднати їх. Вона здогадувалася, що знову поводилася зі своїм сином не так, як належало б… Матері-одиначці важко ростити дитину, ну а коли твоїй дитинці призначено стати великим лідером, що, у буквальному значенні. слова, врятує людство, то й поготів. Сара була змушена озлобитися, навчитися виживати, вбиваючи в собі найдорожче. За все доводиться платити. Нормальним життям вони з сином ніколи не жили. Тільки й знали, що займалися підготовкою до глобальної війни. І це обійшлося їм занадто дорого. Сара дуже любила сина й робила все, щоб огорнути його теплом і турботою. Але, вона побоювалася, що Джон, її хлопчик, виросте слабким та зманіженим. Йому потрібна сила, мудрість, він повинен володіти зброєю. Навіщо йому любов?.. Господи, але скільки ж ненависті в його очах!

Так, дорого все обійшлося!

Тим часом Сара автоматично звертала увагу на все. Знову кинула сторожкий погляд на Термінатора і звернулася до нього:

— Ну., і що ти нам скажеш?

На галявині валялися люди в чорно-білому одязі. Карети «швидкої допомоги» ледве протискувалися поміж зляканими співробітниками клініки, пацієнтами. Санітари тягли доктора Сілбермана до машини, а він щось бурмотів собі під ніс. Бід збудження лікар говорив недоладно, але навіть якби й говорив нормально, сенсу в його словах не вловив би ніхто. Сілберман бурмотів:

— … Усе виявилося правдою, ми всі помремо, а цей хлопець змінився, я бачив, як він мінявся, просто в мене на очах, він пройшов через ґрати, немов їх не було, ви маєте повірити мені, не думайте, що в мене зараз психічний розлад, я лікар, і я знаюся на подібних речах, я говорю вам…

Його пристібнули до Наталки й зачинили за ним дверцята машини. Кар’єру психіатра було закінчено. Доктор Сілберман, якому пощастило залишитися живим після нападу першого термінатора багато років тому, став жертвою другого.

Доля, дійсно, велика жартівниця.

Т-1000 вирушив до головної брами, біля якої юрмилися поліціянти. Один з них, що їхав мотоциклом, побачивши офіцера Остіна, сповільнив хід.

— Усе гаразд?

Т-1000 знадобилося рівно чотирнадцять мікросекунд, щоб оцінити мотоцикл, після чого він сказав:

— Оце так мотоцикл!

Ніхто з двадцяти восьми поліціянтів і детективів не бачив, як Т-1000 поїхав на мотоциклі. А тіло справжнього поліціянта знайшли тільки за кілька годин — у баку для сміття. І нікому навіть на думку не спало, що це вбивство якимось чином пов’язано з офіцером Остіном. На всій землі Т-1000 був найнебезпечнішим механізмом, який отримав завдання одним влучним ударом звести рахунки з людством.

Поліціянти були занадто зайняті тим, що записували прізвища можливих свідків.

Термінатор гнав машину, не збавляючи швидкості. Сара все ще розмірковувала над щойно почутим — вона вже трохи заспокоїлася, зосередилася й перетворилася на Сару-стратега, яка цікавиться всім на світі.

— А цей Т-1000… Що відбувається, коли в нього стріляєш?

— Балістичне проникнення приводить його у стан гідростатичного шоку, але всього лише на дві-три секунди. Судячи з останніх спостережень, він може змінювати свою молекулярну структуру й переходити в рідкий стан, що дозволяє кулям проходити крізь нього. І змінювати свою зовнішність.

— Його можна знищити?

— Невідомо. Утім, цілком імовірно, що при затвердінні, коли йому треба перетворити на зброю власну кінцівку або піти в бій, його молекулярна структура стає тендітною. Ось тоді він, напевне, найбільш уразливий.

Кілька секунд їхали мовчки, потім Сара щось побачила попереду: якесь неонове світло в темряві.

— Їдьмо туди. Нам треба позбутися цієї машини!

Термінатор заїхав на заправку «Бентік Петролеум». Над нею горіла неонова вивіска, але не видно було нікого.

Повільно проїхали повз порожню конторку. В одному вікні була табличка: «У неділю зачинено». Авто втікачів під’їхало до задніх дверей гаража.

Термінатор виліз із машини, різким рухом збив замок і відчинив двері. Сара сковзнула за кермо і загнала машину в гараж. Термінатор зачинив двері. Вони опинилися в жаданій безпеці. Сара увімкнула світло. Вони з Термінатором подивилися один на одного. Він увесь був у закривавлених плямах. У Сари кров червоніла на сорочці — її було поранено в лопатку.

— Ну і вигляд у тебе, — кинула Сара. — Опудало, та й годі!

Термінатор запустив ці слова на екран і переглянув цілий список розмовної лексики. За секунду обрав потрібну відповідь і виголосив:

— Трохи кращий за мерця.

Сара ледве не посміхнулася.

Незабаром вони знайшли в конторці аптечку першої медичної допомоги, взяли кілька не надто свіжих бинтів, пляшечку зі спиртом для розтирання і деякі інструменти. Термінатор промокнув рани. Джон простягнув йому чистий бинт.

Сара сиділа на порожньому ящику поруч з кіборгом. Тонким дротом, знятим з обмотки генератора перемінного струму, Термінатор накладав їй на рану шов. Перш ніж почати операцію, Кіборг розжарив дріт паяльною лампою, і тепер він відсвічував тьмяно-червоним. Сара пригадала, що говорив їй колись Кайл: біль можна перемогти, сублімувати, розкласти на складові частини. Перед нею постало Кайлове обличчя, штрикнуло в серці, скаламутився розум. Ні, треба забути про все, про все — розум ще стане в нагоді. Термінатор з точністю машини просмикував дріт крізь її бліду шкіру, користуючись голкоподібними щипцями.

На які складові частини можна розікласти цей біль?…

Термінатор вловлював найменші зміни в її обличчі, викликані болем, і автоматично реагував на них, намагаючись полегшити їй страждання. Сара відчула, що вже не так боляче. Вона не знала, що це кіборгова заслуга, але так чи інакше їй би все одно не спало на думку йому подякувати.

Кіборг недбало кинув:

— Я добре знаюся на людській анатомії. «Нехай вона трохи розслабиться, — думав він, — нехай її серце б’ється не так прискорено — інакше вона втратить багато крові».

Це не спрацювало. Сара витріщилася на Термінатора, пульс ще прискорився, вона ледь приховувала ворожість. Їй не подобалося, що він так близько від неї, не кажучи вже про те, що кіборг завдавав їй болю.

— Ще б пак. Завдяки цьому з тебе вийшов такий відмінний убивця, чи не так?

— Правильно, — без емоцій відповів Термінатор, продовжуючи накладати шви.

Джон не зводив з них очей. Він був вдячний Термінаторові за те, що той лікує матір, але не розумів, чому Сара відчуває до нього ворожість.

Зрештою кіборг — всього-лише інструмент, запрограмований Джоном у майбутньому, щоб захистити їх зараз. Термінатори не обов’язково мали бути злими — усе залежить від того, як їх використовувати. Так само, як і зброю. Джонові хотілося пояснити це Сарі, але для цього потрібен час.

За кілька хвилин настала черга кіборга. Його шкіряна куртка була вся в дірках від куль. Сара з Джоном стягли її і побачили широку м’язисту спину, вкриту кривавими отворами. Руки та ноги теж були вкриті ранами. На щастя, усі вони були від куль дев’ятого калібру — маленькі, поверхневі.

— Боляче? — запитав Джон.

— Я відчуваю ушкодження. Імовірно, ці дані можна назвати болем, — відповів Термінатор.

Сара взялася промивати рани спиртом, і їй раптом згадалося, як одного разу холодної ночі вона невміло перев’язувала рани одному молодому чоловікові в каналізаційній трубі. Того разу вона вперше перев’язувала рани в бойових умовах. Молодий чоловік похвалив її. Та…

Знову це обличчя! Воно хоче заполонити її серце. Ні, усі шляхи відрізано! Так, це виявилося набагато болючішим, ніж поколювання в її тепер уже перев’язаній руці, але що вдієш?.

Сара підшукала слова, що дозволили їй повернутися до похмурої дійсності.

— Твої рани заживуть?

— Так.

— Рада це чути. Яка нам від тебе користь, якщо ти не будеш схожим на людину?

Вона сунула щипці в його закривавлені дірки, познаходила розплющені після удару в ендоскелет кулі й повитягала їх. Кулі з брязкотом падали до склянки.

Джон уже почав розуміти, з чим вони мають справу. Людина-машина, яку не можна вбити за допомогою кулі, фактично безсмертна.

Хлопець запитав:

— А ти довго живеш? Я хочу сказати, на скільки тебе вистачає?

— За нормальних умов на сто двадцять років. На одній батарейці.

Сара витягла останні кулі. Склянка була майже повна. Вона почала накладати шви, теж користуючись дротом. Джон у мовчазному здивуванні спостерігав за нею.

Два вояки, що старанно латають один одного.

— А ти можеш учитися? Для того щоб бути… стати… ну, загалом, людянішим. Не таким холодним.

— Мій ЦП — центральний процесор нейромережі, тобто: комп’ютер, здатний до навчання. Проте коли нас посилають поодинці, Небесна Мережа програмує нас у режимі «тільки читання».

— Не хоче, щоб ви забагато думали, так?

У його відповіді не було жодної іронії, всього лише факт:

— Так.

— Слухай, а не змогли б ми переставити перемикач?

Сара з цікавістю дивилася на Термінатора.

Змогли б, — відповів кіборг.

Вислухавши попередні інструкції кіборга, Сара відшукала скальпель і взялася розкривати його череп на тімені. Коли Термінатор наказав їй розширити кровоточивий надріз і відшукати порт обслуговування ЦП у хромованому черепі під скальпом, голос у нього залишався рівним і безстороннім.

— А тепер розкрий кришку порту.

Джонові довелося скористатися ганчіркою, щоб витирати кров. Сара відгвинтила кришку порту викруткою, що працювала на стисненому повітрі.

Спостерігаючи за її роботою в дзеркалі, принесеному Джоном з умивальника, Термінатор бачив цифрове зображення. Сара чекала на подальші вказівки. Її руки були заляпані кров’ю.

— Візьми ЦП за вушко біля основи. Потягни на себе.

Сара взяла пінцет й обережно витягла протиударний пристрій, потім залізла глибше в черепну коробку кіборга. Обережно від’єднала вушко основи від ЦП і витягла його з панельки.

Термінатор побачив спалах статичної електрики і… вимкнувся.

Джон із Сарою роздивлялися витягнену деталь. Червонясто-коричневий керамічний прямокутник з конектором та муфточкою на кінці. За розміром і формою нагадував кісточку доміно. При ретельнішому огляді виявилося, що він немовби складений з малесеньких кубиків, ідентичних тому розбитому, що зберігався в сейфі «Кібердайн Системз». Перед ними був мозок Термінатора.

Джон обійшов Термінатора навкруги й подивився на його обличчя. Воно було нерухоме. Груди не здіймалися. Очі розплющені.

Мертвий.

Джон підняв його велику руку. Сервомеханізми, які він змусив виконати звичні рухи, видали сумний стогін. Немов підняв руку закляклого трупа. Хлопчик спробував опустити цю важку руку, але вона так і лишилася піднятою.

Джон раптом зрозумів, що ще нікому не доводилося бачити жодного термінатора таким безпорадним. Вони могли розібрати цю машину-людину на частини, перетворивши на окремі складові компоненти, тобто на купу мотлоху. Термінатор дозволив їм витягти свій мозок і тим самим цілком вивести себе з ладу. Це свідчило про те, що він їм безмежно довіряє.

Утім, сумнівався Джон, чи можуть машини довіряти? Сара вивчала кристал ЦП при світлі лампи.

— Бачиш контактний перемикач? — запитав Джон.

Вона не звернула на Джонові слова жодної уваги, холодно оглянула Термінатора, потім знову почала вивчати кристал. І хоч Термінатора і так уже було виведено з ладу, почуття Сари виявилися настільки сильними і нестримними, що не встиг Джон чогось зрозуміти, як вона поклала кристал на верстат і схопила кувалду. Тільки коли мати замахнулася, Джон зрозумів її наміри. Він кинувся до Сари.

— Ні!!!

Накрив кристал рукою. Тільки це могло її зупинити! Сара ледь не розтрощила йому пальці.

— Не заважай, Джоне!

— Ні! Не вбивай його!

— Він же річ, Джоне. Він не людина!

— Нехай річ! Але він нам потрібний!

Джон так і не прибрав руку.

— Нам буде краще без нього.

— Але ж він — єдиний наш доказ про майбутнє… Про майбутню війну і все інше!

Сара завагалася. Хлопчик має рацію. Але вона все ще відчувала відразу до речі, схожої на ту, яка вбила Кайла Різа.

— Я не довіряю йому! їх майже неможливо вбити. Повір мені, Джоне, мені це відомо. Нам більше не випаде такої нагоди!

— Послухай, мамо, якщо мені насправді судилося стати колись цим самим лідером, тобі б варто хоч іноді дослухатися до моїх ідей. Якщо навіть ти не будеш слухатися, кому я буду потрібен?..

Він виграв. Сара відчула гордість за сина. Джон зрозумів, що в його стосунках з матір’ю настав перелом. Побачив це в її очах. Скільки років зі шкіри пнувся, щоб відповідати образу, який вона сама створила, але ще жодного разу йому навіть це вдалося просто їй догодити. І ось зараз хлопчик зрозумів, що влада відтепер переходить до нього. У Сариному погляді з’явилися ніяковість і невпевненість, яких Джон до цього не помічав. І причиною всього був він. Сара зрозуміла, що істина за сином. Джон поволі забрав руку з кристала і зробив крок назад. Нехай сама вирішує.

Так Джон подолав ще одну сходинку на шляху до своєї майбутньої слави.

Сара все ще була розлючена. Розум підказував їй: кинь кувалду. Серце говорило: розбий кристал, вдар по ньому. І вона вдарила. Тільки в кількох дюймах від ЦП.

— Що ж, нехай буде по-твоєму! — тільки й сказала вона.

Джон схопив мікросхему й уважно її вивчив, як дитина, наморщивши чоло. Він знайшов те, що шукав. Узяв шпильку, переключив ледь помітний перемикач, поставив ЦП на позицію «писати». Скривившись від огиди, обережно засунув пластинчасту схему назад в отвір на заляпаній кров’ю черепній коробці Термінатора.

Кіборг повернувся до життя з новим спалахом статичної електрики в нескінченній за часом пітьмі. Для Термінатора це виявилося усього лише короткочасною перешкодою-імпульсом: його загальна свідомість не згасла. Він бачив на екрані цифрові зображення Сари й Джона за своєю спиною. Самосканування не визначило жодного ушкодження. Усі системи функціонували нормально. Хіба що годинниковий механізм показував, що робота зайняла в них часу більше, ніж потрібно.

— У вас виникла якась проблема? — запитав Термінатор.

Джон невпевнено подивився на Сару і всміхнувся кіборгу.

— Жодних проблем. Усе гаразд!

Сара сиділа в темряві, схрестивши по-турецьки ноги й обперши спину на стіну. У неї на колінах лежав кольт. Сара дивилася на сина, який міцно спав на задньому сидінні шпитальної машини.

Глибина дитячого сну невимірна. Усі жахіття минулого дня перетворилися на слухняних чудовиськ або ж обернулися на кумедні пригоди. Їй ще ніколи так сильно не кортіло виспатися. Стогнало все тіло, у суглоби, здавалося, насипали піску. Їй би добряче попоїсти і поспати годин із двадцять без жодних сновидінь.

Проте Сарині очі були широко розплющені.

З ними Термінатор.

Він мовчки стояв біля вікна, освітлений місячним сяйвом, і вдивлявся в темряву ночі. Нерухомий, немов манекен. Лише очі рухаються, спостерігаючи за випадковими машинами.

Відданий вартовий-машина.

Тепер його видно краще. І взагалі — в кімнаті стало світліше. Напевно, до заправки під’їхала машина. Сара випросталася, рука стиснула кольт. Але враз розслабилася. Це настав ранок. «Напевно, я задрімала, — перелякано думала Сара. — А цей чортів робот так і застиг у тій самій позі. Доки я спала, він міг зробити усе, що завгодно!»

Сара дарма картала себе. Вона задрімала від нервового виснаження, але її мозок було налаштовано на тривогу. Варто було б Термінаторові поворухнутися, і вона б почула. І що далі?..

Вона ледве підвелася. Нестерпно боліло плече. Так, це тижні на два, а сили танули. Сара пошкандибала до Джона і труснула його за плече.

Джон розплющив очі й побачив у досвітньому напівмороку схилене над ним обличчя матері. Він усміхнувся від щастя, але відразу побачив, яка мати змучена. Усмішка згасла, обличчя Джона стало суворим.

— Світає. Час вирушати, — так само спокійно, як Термінатор, сказала Сара.

Джон і кіборг пройшли до старенького мікроавтобуса «шевроле», що стояв за гаражем. Сонце лише починало свою подорож безхмарним небом. Повітря було чистим і свіжим, волосся й одяг тріпало сильним вітром. Десь зовсім близько шаленіла буря. День обіцяв бути довгим і спекотним.

Авто виявилося замкненим. Термінатор кулаком розбив бічне скло і відчинив дверцята. Сіли до машини. Термінатор одним ударом розколов кермову колонку та кінчиками пальців з’єднав механізм запалювання. Коли Джон потягся до козирка від сонця, двигун уже працював. Джон опустив козирка, і йому на коліна впала зв’язка ключів. Він посміхнувся і помахав ними в Термінатора перед носом.

— Так ми вчитимемося чи ні?

Термінатор змовчав, але робив щось таке, чого не робив раніше. Зазвичай нові дані він піддавав перехресній перевірці, знаходив відповідне контекстуальне значення і заносив його до файла. Зараз же Термінатор намагався зрозуміти, чим керувалася людина, ховаючи за козирком від сонця додатковий набір ключів. Таких даних Термінатор ще ніколи не фіксував. Він повторно проаналізував їх частиною свого мозку, а сам тим часом підігнав машину до бензоколонки й налив повні баки.

Сара вийшла з конторки. Вона накинула на плечі куртку механіка, щоб не було видно слідів крові. Куртка благенька, зате досить чиста. Вона виявилася для Сари завеликою, проте все одно це краще, ніж шпитальний одяг. Сара й надалі залишалася босою.

Сонце сліпило очі — вона звикла бачити його крізь затемнені й заґратовані вікна. Уже давно вона не стояла ось так — просто неба, віддаючись вітрові й сонцю. Вона так прагнула волі, але була зв’язана по руках і ногах. І розраховувати в цьому житті немає на кого.

Порівнявшись із Сарою, Термінатор зупинив мікроавтобус. Коли жінка всідалася поруч із сином, кіборг сказав першу за той день фразу:

— Нам треба забиратися якнайдалі від міста.

Сара погодилася. Тікати, тікати… Усе своє життя вона тільки й робить, що тікає! Сара кинула погляд уперед, на нескінченну стрічку шосе.

— Жени на південь, — наказала вона.

НЕДІЛЬНА ПОЇЗДКА

Мікроавтобус, обганяючи машини, мчав до виїзду на швидкісну автостраду. Термінатор сидів за кермом, Сара поруч із ним. Джон дивився їм у потилицю і думав, що вони утрьох схожі на потішне сімейство, що вирушило на недільну прогулянку. Сара нахилилася вперед і поглянула на спідометр.

— Шістдесят п’ять миль — це межа. Інакше нас виявить поліція.

Термінатор ледь зменшив швидкість і сказав:

— Відповідь ствердна.

— Ні, ти повинен говорити по-людськи, — напустився на нього Джон. — Не можна говорити «відповідь ствердна» — так говорять тільки роботи. Треба відповідати «жодних проблем». Зрозуміло?

Термінатор кивнув, і його мозок почав перетасовувати інформацію, вкотре намагаючись вловити невідомий йому підтекст слів і висловів.

Сара глибоко задумалася і не звернула уваги на повчання Джона.

А той, вважаючи себе неабияким фахівцем з жаргону, продовжив урок:

— Якщо до тебе хтось прискіпається, скажи: «Відчепися!» А якщо зовсім дістане, говори: «Hasta la vista[17], дитинко».

— Hasta la vista, дитинко? — перепитав Термінатор, не зовсім правильно імітуючи вимову хлопчика, але здогадуючись з контексту про значення вислову.

— Так, або: «На-на, недоумку!» Ну, а якщо хтось скисне, треба сказати: «Тримай хвоста бубликом!» Загалом, приблизно так. Можна складати всякі комбінації.

Штучний мозок Термінатора за лічені секунди освоїв принцип користування жаргоном.

— Тримай хвоста бубликом, недоумку! — вигукнув робот, кумедно поєднуючи два вирази в один.

— Оце чудово! Бачиш, ти все зрозумів!

— Жодних проблем, — додав Термінатор.

Джон переможно посміхнувся, пишаючись своїм педагогічним талантом.

Біля бензоколонки стояв обшарпаний намет, а біля нього — кілька столиків. За одним розташувалася родина. Діти грали й бігали поблизу. Матуся — в неї й без того було сорок п’ять фунтів зайвої ваги — наминала величезний сандвіч із сиром, явно наміряючись набрати всі п’ятдесят зайвих фунтів. Знічев’я вона розглядала через чоловікове плече мікроавтобус, що під’їхав до бензоколонки.

Сара повернулася до Джона й запитала:

— Ти маєш гроші?

Джон вигріб із кишені все, що залишилося від доларів, вкрадених із банківського автомата, й відповів:

— Сотні зо дві набереться. Я дам тобі половину.

Сара забрала в нього всі, потім простягнула Джонові двадцять доларів.

— Піди принеси їжі, — наказала вона і, відчинивши двері, вилізла з машини.

Джон повернувся до Термінатора.

— Вона зовсім не має почуття гумору.

Кіборг змовчав.

Джон зітхнув і сказав:

— Ходімо.

Вони вилізли з мікроавтобуса і попрямували до закусочної.

— Так, ось іще, — схаменувся Джон. — Тобі треба бути трішки веселішим. Серйозність зараз не в моді. Посміхнись-но.

— Посміхнутися?

Термінатор замислився. Джонові слова, здавалося, жодним чином не стосувалися його завдання.

— Так-так Посміхайся. Так треба. Адже люди посміхаються, правда ж? Ось, дивися.

Джон підійшов до віконечка і широко посміхнувся жінці середнього віку, яка витріщилася на нього.

— Привіт! А у вас тут дуже мило. Як ся маєте?

У жінки жахливо боліли ноги. І їй зовсім не хотілося витрачати час на балаканину зі шмаркачем.

— Відчепися! — буркнула вона.

Джон повернувся до Термінатора і знизав плечима.

— Ну добре, це поганий приклад.

Тут він помітив щось цікаве за спиною в кіборга.

— Ось, дивися! — Джон указав на дівчину, що дивилася, як її друг розмовляє по телефону. Слова співрозмовника розсмішили хлопця. Дівчина посміхнулася за компанію.

— Ось так, — сказав Джон.

Термінатор викликав у реальному часі зображення усміхненої парочки, водночас на екрані проектувалися усміхнені губи. Вони поступово збільшувалися і, зрештою, заповнили собою весь екран. Термінатор переглянув ці картинки в уповільненому темпі, поруч з’явилося схематичне зображення усміхнених губ і маса миготливих цифр і символів.

І знову Термінатора вразило розходження між живим зображенням і схемою. Щось проникало з підсвідомості в його штучний мозок.

Він навчався.

Отримавши всю потрібну інформацію, Термінатор спробував посміхнутися. Результат був сумний — Термінаторові удалося всього лише скривити верхню губу, та й то якось незграбно.

— На людях краще цього не роби, — сказав Джон. — Спробуй іще раз.

З другої спроби вийшло трохи краще.

— Може, тобі варто потренуватися перед дзеркалом? — запропонував Джон.

Термінатор спробував знову.

Товстунка глянула поверх плеча чоловіка на високого атлетичної статури чоловіка, що стояв біля прилавка і якось дивно кривився.

— Ральфе, — мовила вона, — здається, у нього не всі вдома.

Чоловік озирнувся й побачив, що людина намагається розтягти губи в посмішці.

Він знов уткнувся в тарілку, пробуркотівши:

— Напевно, ти йому сподобалася.

Товстунка вдарила чоловіка кулаком по руці. Сильно.

Коли Сара вийшла з туалету, Джон з Термінатором уже купили булки із сиром, кока-колу і принесли їжу до машини. Сара жадібно накинулася на смажену картоплю в пакетику, їхній автобус стояв осторонь від інших машин, у самому кінці посипаної гравієм стоянки. Термінатор, якого їжа зовсім не цікавила, заливав до радіатора воду. Сара жувала хліб із сиром і знову та знову ставила собі ті самі питання.

Хто женеться за ними?

Яку стратегію обрала Небесна Мережа?

Як усе ж таки зупинити Т-1000?

Сара трохи заспокоїлася й почувалася краще. Тепер їй було зрозуміло, що робити далі. Те саме, що вона давно намагалася зробити і через що її запроторили до божевільні. Вона тоді відмовилася від свого задуму, але тепер, коли з’явився Т-1000, їй зрозуміло, як діяти.

Небесна Мережа надала їй необхідні докази. Небесна Мережа вважає, що подорожуючи в часі, можна змінити історію. Небесна Мережа, ймовірно, становить собою найскладніший у світі мозковий центр і користується подорожами в часі як стратегічною зброєю, намагаючись змінити перебіг світових подій. Так, Небесна Мережа настільки впевнена, що переміщення в часі може принести їй перемогу, що вже послала двох термінаторів: одного в 1984 рік, а іншого в сьогодення. Спершу вона розраховувала вбити матір, але коли це не вдалося, почалося полювання на дитину. Мережа хотіла вилучити їх, немов два елементи з головоломки, сподіваючись, що розташування сил у новій історичній матриці, що виникне після знищення двох ворожих істот, виявиться для неї більш сприятливим. Мережа маніпулювала минулим, щоб змінити майбутнє. «Добре, але тоді чому б мені не зробити те ж саме? — подумала Сара. — Чому не спробувати вплинути на сьогодення і тим самим змінити майбутнє?»

Саме це вона намагалася зробити кілька років тому, коли напала на компанію «Кібердайн». Тепер стало зрозуміло, що потрібно зайнятися людиною, яка відіграє в цій історії провідну роль. Тепер історію можна докорінним чином змінити і відвести від людства небезпеку ядерної війни.

Джон хотів поговорити з матір’ю не про план подальших дій, не про зброю. І навіть не про майбутнє. Просто поговорити. Ні про що. Важливими були не слова, а. тон. Йому кортіло відчути приємне почуття кревної спорідненості. Але в Сариних очах застигла тривога. І так було завжди. Іншої Сари він не знав. Тієї, якою вона була до його народження. До Термінатора. Джон і гадки не мав, що ця жінка була колись приємною емоційною дівчиною, яка за своє життя прийняла лише одне важливе рішення — вступила до коледжу.

Він знав вічно заклопотану матір, яка вважала своє життя якоюсь місією, а його, Джона, метою цієї місії.

Не в змозі більше терпіти Сарину мовчанку, Джон виліз з машини і підійшов до Термінатора.

Двоє хлопчаків гралися з водяними пістолетами. Вони реготали й обливали один одного водою.

— Тебе вбито!

— А ось і ні!

— А ось і так!

Давня-прадавня гра у війну та смерть. Репетиція останнього, фінального падіння у бездонну прірву. Десятирічна дитина інтуїтивно її відчуває, але уявити не може. Якщо вона, звичайно, не Джон Коннор.

Сара обійшла мікроавтобус спереду й побачила, як Джон зітхнув. Він її не помітив. Звернувшись до кіборга, запитав:

— Але ж ми не розв’яжемо цю проблему, правда?

Термінатор подивився, як борюкаються дітлахи.

— У вас у крові пристрасть до саморуйнування, — сказав він.

Джон кивнув. Він уже встиг побачити за своє коротке життя людей, що гралися в смертельну гру зі справжньою зброєю. Насильство супроводжує людину на кожнім кроці. На телеекрані й у кіно. На сторінках газет. В анекдотах. У відносинах між коханими й друзями. Довкола вороги. Кров ллється рікою. Діти бачили все це і сміялися, тому що це було таким нереальним, таким далеким… І їхні матері не помічали того, що відбувається.

Майбутнє…

Усе, про що розповідала мати, виявилося правдою.

Вибухне війна.

І мільйони людей загинуть.

А він очолить уцілілих та їхню боротьбу проти машин. Але відвоювати можна буде лише покалічені трупи та руїни. Ось що промайнуло зараз у Джоновій голові.

Нарешті він сказав:

— Так.

Сара вгадала його приховані думки. У неї самої давно з’явився на обличчі цей зацькований вираз. Вона чудово знала, що чекає на її сина. Так, звичайно, він здобуде перемогу. Але лише після довгих років боротьби, яку йому доведеться вести в жахливих умовах. Навколо Джона Коннора обертатиметься доля світу. Чомусь він виявився в самому центрі подій. Якимось незбагненним способом петля часу зашморгнулася на її синові. Жодна людина не могла б упоратися з подібним тягарем — він був занадто важкий. Усі роки переховувань Сара, дивлячись на сина, думала про людство, і все її єство повставало проти жорстокої долі. Джонові судилося стати рятівником світу, але скільки страждань випаде на його долю! Це й так уже скалічило їхнє життя…

Сара давно наважилася на такий крок, щоб урятувати мільйони чужих дітей. Так, вона готова принести в жертву себе і свого сина. Тепер же, доїдаючи хрустку картоплю з пакетика, жінка раптом зрозуміла, що настав час діяти.

Сара підійшла до Термінатора й запитала:

— Я хочу зрозуміти, як з’явилася Небесна Мережа. На кому тримається відповідальність за її створення?

Термінатор покопирсався в пам’яті. У неї було введено дані про основні історичні події його часу. Дані, які він міг використовувати, оцінюючи сьогодення. Термінатор отримав до них доступ, як до тактичної інформації.

— Головна відповідальність лежить на Майлзові Беннеті Дайсоні, — відповів Термінатор. — Він завідує Відділом особливих проектів у «Кібердайн Системз Корпорейшн».

— А чому саме на ньому?

— За шість місяців він створить принципово новий вид мікропроцесора.

— І що тоді?

Термінатор закрив капот і заліз до мікроавтобуса, пояснюючи на ходу:

— Протягом трьох найближчих років «Кібердайн» стане найбільшим постачальником військових комп’ютерних систем.

Усі бомбардувальники «Стелз» будуть обладнані комп’ютерами «Кібердайн» і зможуть літати без екіпажів. Тим більше, що їхні маршрути розробляють заздалегідь.

Сара сіла до машини слідом за Джоном, і Термінатор виїхав зі стоянки.

— Умгу, зрозуміло. А потім ці товсті пики у Вашингтоні вирішать: нехай комп’ютер керує всім, так?

— Загалом, так, — відповів кіборг.

Він додав газу і, виїжджаючи на автостраду, сказав:

— Уряд прийме рішення про створення Небесної Мережі. Ця система почне діяти в серпні 1997 року. Стратегічну оборону розроблятимуть комп’ютери. Мережа почне навчатися, набуваючи знання в геометричній прогресії. Вона стане самостійною 29 серпня о другій годині чотирнадцять хвилин. Військові запанікують і спробують її вимкнути.

— А Мережа буде захищатися? — запитав Джон.

— Так, — відповів Термінатор. — Вона запустить свої стратегічні ракети і завдасть удару по Росії.

— Але навіщо нападати на росіян? Вони тепер наші друзі, хіба ні?

— Тому що Мережа знає: росіяни завдадуть контрудару і знищать її ворогів тут, в Америці.

Сарі раптом здалося, що в темному небі промайнув ледь. помітний проблиск надії.

— Тобі багато відомо про Дайсона? — запитала жінка.

— Я маю на нього докладне досьє.

— Я хочу знати про нього все. Як він виглядає. Де живе. Усе!

Джон побачив, що материне обличчя раптом знову набуло забутого виразу. Це був похмурий виклик.

Було видно, що Сара Коннор щось надумала.

Будинок Майлза Дайсона був розкішним. З високою стелею. Саме тобі димчасте скло та сталь. Дайсон сидів у кабінеті за масивним обсидіановим столом і, поринувши в глибокі роздуми, набирав щось на комп’ютері. Біля столу стояли складні прилади, в основному призначені для контролю електронних ланцюгів. Цього недільного ранку, коли більшість чоловіків відпочивала й проводила час з родиною, Дайсон перебував у рідній стихії.

Він напружено працював.

Ламаючи голову над загадкою Об’єкта № 2, цього електронного розетського каменя, вчений не помічав гарненької жіночки, яка стояла біля дверей, уважно спостерігаючи за ним. Дайсон не звернув уваги на те, що вона почала тихесенько підкрадатися.

Якби в неї в руках був пістолет, жіночка покінчила б з ним за дві секунди. Але замість цього вона нахилилася до Дайсона і, висунувши язика, лизнула його в шию.

— Доброго ранку, Тарісо, — сказав Дайсон, посміхнувшись, і повернувся, щоб поцілувати дружину.

Вона була ще в купальному халаті і тримала в руках горнятко духмяної кави.

— Ти знову не спав цілу ніч? — В її голосі пролунало роздратування.

— Умгу, — неуважно буркнув він, знову повертаючись до комп’ютера.

Таріса дивилася, як чоловік працює, і раптом зрозуміла, що він геть забув про неї. Символи, що висвітлювалися на екрані, ні про що їй не говорили. І це тривожило Тарісу — адже вона ніяк не могла проникнути до його таємничого світу. Туди, де чоловік проводив вісімдесят відсотків часу, вільного від сну. Спочатку, тільки одружившись, вони, звичайно, були разом набагато більше, але з того часу, як Майлз улаштувався на роботу в «Кібердайн», Тарісі почало здаватися, ніби вона живе в монастирі.

— Працюватимеш увесь день? — запитала вона, досить успішно приховуючи своє роздратування.

Їй не хотілося уподібнюватися іншим дружинам, які безугавно нарікають на своє безрадісне життя з чоловіками, захопленими роботою. Вона має чим заповнити час. Але вона вийшла за Майлза тому, що їй подобалося бути з ним поруч і хотілося проводити з чоловіком усі двадцять чотири години на добу, зрозуміло, за винятком тих десяти-дванадцяти годин, що він їх присвячував роботі у будні. Проте чотирнадцяти-п’ятнадцяти-годинний робочий день поступово збільшився — Дайсон раз на тиждень навіть залишався ночувати в лабораторії!

Звичайно ж, Майлз підозрював, що його дружина нещаслива. Але вважав, що це легко виправити. Розкривши таємницю Об’єкта № 2, він проводитиме з родиною набагато більше часу і зніме з дружини частину турбот, пов’язаних із вихованням дітей. І все буде чудово! Дайсонові не спадало на думку, що, відсуваючи дружину на другий план і віддаючи перевагу роботі, він тим самим завдає непоправної шкоди своєму сімейному щастю.

— Мені шкода, маленька… Але та штукенція не дає мені заспокоїтися. Я думав, що розгадаю її загадку за допомогою цього… — він указав на металевий ящик на столі, в якому зберігався макет Об’єкта № 2. Завдовжки він був зо два фути. Невпоряд— кований набір невеличких кубиків був примітивною моделлю головного процесора Термінатора.

— Але за три секунди все зруйнувалося. Я думаю, варто зафіксувати послідовність команд…

Дайсон заглибився в нетрі інформатики. Так само він міг би розмовляти з дружиною марсіанською мовою. Зрозуміло, з його боку було дуже мило намагатися щось пояснити, але Майлз міг розводитися на цю тему годинами, забувши, що його дружина — просто розумна жінка, яка, на жаль, не володіє досконало комп’ютерною мовою. Не бажаючи нагадувати про це, Таріса спритно змінила тему розмови і, коли чоловік на секунду змовк, додала:

— Тобі потрібно зробити перерву. Ось побачиш, потім картина відразу зміниться.

Дуже слушна порада. Але він, природно, нею не скористався.

— Я не можу.

Цього разу Таріса. не стала вже так ретельно приховувати роздратування.

— Майлзе, сьогодні неділя. Ти обіцяв зводити дітей до парку!

— Але я не можу, люба. Розумієш, я на підході до…

Він узяв її руки до своїх, весь тремтячи від нетерпіння. Його обличчя було по-дитячому захопленим. «Він мріє відчути майже хтиве почуття першовідкривача, радість творця!» — подумала Таріса. І їй це було зрозуміло.

— Дитинко, те, що я винайду, приголомшить усіх! — вів далі Дайсон. — Це аналог нейронної…

— Я знаю. Ти говорив. Аналог нейронної мережі. Він здатний думати й навчатися, як ми. Має надпровідність при кімнатній температурі. Інші комп’ютери порівняно з ним — усе одно, що кишенькові мікрокалькулятори, — Таріса відвела свої руки. — Але невже це так важливо, Майлзе? Я хочу зрозуміти, тому що інколи я тут сама просто божеволію!

Ну ось, усе й вихлюпнулося. Вона довго виношувала образу в собі, але терпець урвався. Загадом, Таріса не збиралася сьогодні влаштовувати Майлзові сцени, але їй і на думку спасти не могло, що він здатен обдурити дітей і не виконати своєї обіцянки!

— Мені шкода, мила, але лишилося зовсім трішечки! — сказав він, розсовуючи вказівний і великий пальці на півдюйма.

Таріса підібгала губи й узяла зі столу макет таємничого об’єкта. З його вигляду нічого подібного сказати було не можна.

— Уявляєш, реактивний літак з пілотом, який ніколи не помиляється, не стомлюється, не приходить на роботу з похмілля! — Майлз відкрив ящик, який вона тримала в руках. — Ось він, цей пілот.

Усе дуже мило, правильно і шляхетно. Але… вона вже сто разів хотіла поставити йому одне питання. І зараз воно зірвалося в неї з язика, здивувавши Дайсона своєю прямотою:

— Навіщо ти на мені оженився, Майлзе? Навіщо ми завели двох дітей? Ми ж тобі не потрібні. Твоє серце й усі твої думки ось тут. — Таріса кивнула на макет і додала: — Але він не любить тебе так, як любимо ми!

Зітхнувши, Дайсон узяв у неї анодований металевий ящик і поставив його на стіл. Потім поклав руки Тарісі на плечі й ніжно поцілував дружину. Вона спочатку пручалася, але потім поступилася. Коли губи подружжя розімкнулися, вираз обличчя жінки змінився. В очах світилося кохання до чоловіка. І річ була не лише в поцілунку. Не тільки в тому, що, незважаючи на ласку й ніжність, у дотиках Дайсона відразу відчувався справжній чоловік. Ні, вся річ була в тому, що Таріса прочитала в його очах — адже останнім часом вона забула, що Дайсон, дійсно, її кохає, хоча й бачить так рідко!

Він сказав усього лише два слова:

— Пробач мені.

І Таріса йому повірила. Вона все ще могла до нього достукатися. Вона ще не втратила його остаточно… Поки що.

Дайсон знову пригорнув дружину до себе, але Таріса відсторонилася, кивнувши у протилежний бік. Він обернувся. На порозі кабінету стояли дітлахи в піжамах, зі скуйовдженим волоссям і припухлими від сну очима. Дені та Блайт. Місяць і сонце. Вагомий доказ кохання Дайсона до дружини. Так, він був схибленим на науці, але не вмер для навколишнього світу. Дайсон знітився, дивлячись на сповнені надії дитячі обличчя.

— Як щодо того, щоб провести час зі своїми дітьми? Не з електронними, а зі справжніми?

Дайсон зіткнувся з дуже серйозною дилемою. У малесенькому мікропроцесорі, модель якого лежала на столі, таїлася маса можливостей ощасливити людство. Але його родина, мікромодель людства, теж потребувала уваги. Хотілося і того, й іншого. Але сьогодні можна обрати щось одне. Щоправда, діти можуть вирости і без його допомоги… Але тоді вже буде запізно.

Дайсон посміхнувся. Цього разу темні сили відступили. Він простягнув до дітей руки, і вони кинулися до нього з радісними вигуками.

Земля палала під сонячним промінням, немов чоло хворого на пропасницю. Силуети здавалися примарами, розпливаючись у тремтливому від спеки повітрі. Термінатор, сидячи за кермом мікроавтобуса, звернув з асфальтованого шосе і, підіймаючи за собою хмари пилу, поїхав дорогою, посипаною піском та гравієм. Вони проминули знак, на якому було зверху написано «Чарон Меса — 2 милі», а внизу — «Калекеко — 15 миль».

Сара побачила попереду зворушливу оазу цивілізації посеред безмежної пустелі: двійко фургончиків, а навколо безліч різноманітних зламаних машин, руїни техніки, призначеної для подорожі пустелею. За фургончиками виднілася засмічена посадкова смуга, а поблизу, на бетоному майданчику, примостився смугастий гелікоптер «Гуей». Тутешні мешканці були байдужими до зручностей міського життя. І до принад життя в організованому людському суспільстві. До того ж вони не платили податків.

Мікроавтобус під’їхав до звалища машин і зупинився.

— Сидіть усередині, — повільно вилазячи, наказала Сара.

Від неї не приховалося, що хтось старанно прикидається, начебто його немає вдома, — вітер грюкав дверима найближчого до Сари фургончика й самотньо завивав у заростях юки. «Правильна тактика», — оцінила Сара, подумавши, що хмара пилу від їхнього автобуса з’явилася на обрії ще кілька хвилин тому.

Минаючи двір, вона помітила, як в одному з фургончиків промайнула чиясь тінь, І можливо, їй здалося, але Сара побачила металевий блиск. Найімовірніше, це був блиск зброї.

Невеличкий смерч рухався в її бік. Він засипав пилом Сарині очі.

Тримаючи руки долонями догори, Сара обережно наблизилася до фургончика. Вона сподівалася, що її розрахунки будуть правильними. Хоча могло статися й так, що її друзі давно виїхали і це місце насправді спустіло.

Або тут оселилися менш доброзичливі люди.

— Енріке! Ти тут? — запитала вона.

Її голос пролунав неприродно голосно, посилений величезним порожнім простором.

Сара почула в себе за спиною клацання зведеної зброї та стрімко повернулася, вихопивши кольт сорок п’ятого калібру. Вона зробила це так швидко, що на дві секунди випередила Термінатора, який вистрибнув з мікроавтобуса і теж вихопив пістолет.

Вони обоє тримали на мушці людину, що раптово вийшла з-за гелікоптера. Це був гватемалець років сорока п’яти, на вигляд міцний, з обвітреним обличчям і густими вусами. Він був у ковбойських чоботях та жилеті, з якого визирали голі, майже зовсім безволосі груди. Чоловік, тримаючи в руках автомат Калашникова, цілився Сарі в лоба.

Він насупився й ледь чутно вимовив:

— А ти спритна, Коннор.

Термінатор підніс палець до гачка, але Джон торкнувся його руки і похитав головою. Кіборг завмер, очікувально дивлячись перед собою. Він навчався.

Люте обличчя Енріке Сальседи розпливлося в посмішці. Він кинув зброю, підійшов до Сари та міцно її обійняв.

Коли він відступив на крок і поглянув жінці в обличчя; Сара теж посміхалася.

Сальседа говорив іспанською дуже швидко, перекручуючи слова, але Сара його розуміла.

— Радий тебе бачити, Коннор. Я знав, що рано чи пізно ти сюди повернешся.

Він помахав Джону і перейшов на ламану англійську:

— Оуе[18], Великий Джоне! Que pasa?[19] Хто твій така велика приятель?

Джон відповів чудовою іспанською:

— Це гарна людина, Енріке. Він… м-м… це мій дядько Боб.

Потім повернувся до Термінатора і сказав англійською:

— Дядьку Бобе, це Енріке.

Термінатор зобразив на обличчі посмішку. Вона була ще далекою від досконалості. Сальседа примружився й подивився на нього. Потім перевів погляд на Сару.

— Гм… Отже, дядько Боб? О’кей.

Він крикнув, звертаючись до одного з фургончиків:

— Гей, Іоландо! Вилазь, у нас гості! І принеси-но цієї клятої текіли!

З фургончика виліз худий юнак-гватемалець на ім’я Франко, років вісімнадцяти, не більше, теж з автоматом. Потім показалася товста і зморшкувата, але як і раніше життєрадісна дружина Сальседи Іоланда. За нею йшли цугом, як каченята, троє молодших дітей: Хуаніта, гарненьке дванадцятирічне дівча, усміхнений восьмирічний Джиммі та дворічний малюк. Пако.

Іоланда помахала Джиммі і щось закричала іспанською.

Термінатор подивився на Джона і тихо запитав:

— Дядько Боб?!

— Отже, Саріто, — сказав Сальседа, — ти знаєш, що стаєш популярною? І все завдяки клятому телебаченню.

Він відкоркував пляшку текіли й запропонував гості випити. Сара прийняла запрошення і зробила два великих ковтки, потім незворушно повернула пляшку Сальседі. Її очі блищали, як і раніше.

Пако дошкандибав до Термінатора і вхопив його за холошу, вимастивши її слиною. Кіборг ошелешено витріщився на дитину. Він ніколи раніше не бачив таких маленьких людей. Робот просканував свою пам’ять, шукаючи щось про дітей. Але інформації виявилося замало. І ось, поки інші розмовляли, Термінатор нахилився, підняв могутньою рукою дитину й почав, досліджуючи, крутити її на всі боки. Дитина мовчки серйозно дивилася на кіборга.

Нарешті Термінатор опустив. Пако на землю. Маля, якому трохи запаморочилося в голові, зачеберяв геть і наскочив На татуся. Сальседа підняв його і передав дружині.

— Візьми Паколіто, люба. Дякую.

Він сам узяв у Сари пляшку і випив половину. Потім повернувся до «дядька Боба» та запропонував:

— Хочеш випити?

Термінатор відповів:

— Ні, дякую.

Сальседа знову подивився на Сару.

— Скільки ти тут пробудеш?

— Я приїхала за своїм майном. Ще мені потрібен одяг, їжа й одна з твоїх машин.

— Гей, а ключі від нової вілли тобі не потрібні? — пробуркотів Сальседа, але при цьому посміхнувся.

— Давай, Енріке, — Сара подарувала йому чарівну посмішку. Таку, перед якою він не міг встояти. Ні, їхні стосунки завжди були суто дружніми, заснованими на взаємній повазі й довірі. Хоч Іоланду давно вже не можна було назвати ідеалом жіночої краси, вона була матір’ю його дітей і дуже вправною в ліжку. Та й потім, Сальседа чудово знав, якщо чіплятиметься до Сари, американка просто може відрізати йому дещо і скормити курчатам. Востаннє, у таборі Сальседи, Сара ледве не зробила це з його двоюрідним братом.

Сара повернулася до сина і до Термінатора.

— Займіться зброєю.

— Але, мамо… — запротестував було Джон.

— Марш! — наказала Сара.

— Ходімо, — сказав Джон Термінаторові і попрямував до старого іржавого трактора, що стояв за фургончиком. Сівши за кермо, Джон вправно під’їхав задом до Термінатора, який стояв поблизу, тримаючи кінець важкого ланцюга, що лежав у піску.

— Накинь його на гак! — крикнув Джон і увімкнув трактора.

Коли він озирнувся, то побачив, що Термінатор сам тягне за кінець ланцюга, відкриваючи масивний металевий люк, прихований під шестидюймовим шаром гарячого піску.

— Очманіти! — вигукнув Джон і, зіскочивши з трактора, підійшов до прямокутного отвору в землі.

Термінатор став поруч із ним і зазирнув до ями, що нагадувала розриту могилу.

Джон, а потім Термінатор стрибнули туди. Сонячне світло наповнило підвал, облицьований плитами з лави. Завширшки він був не більше як шість футів, але зате завдовжки — цілих двадцять. Стінами, заставленими найрізноманітнішою зброєю, шурхотіли струмочки піску. Тут були рушниці й пістолети, протитанкові реактивні снаряди й міномети, зенітки, рації. А далекий кінець підвалу виявився під стелю забитий ящиками з набоями, гранатами й ракетами.

Термінатор відчув себе в рідній стихії. Він швидко просканував підвал, вирішуючи, з чого почати. Насамперед узяв гранатомет М-79 часів в’єтнамської війни. Це була незграбна, але досить ефективна зброя. Термінатор оглянув гранатомет, з якого стріляли всього кілька разів.

— Чудово, — мовив кіборг.

— Так, я знав, що тобі тут сподобається, — сумно посміхнувшись, сказав Джон.

З дверей фургончика вигулькнула Сара, яка вже встигла взути чоботи, чорні солдатські штани, футболку й темні окуляри — такі, які носять льотчики. Цей костюм дуже їй пасував. Сара випромінювала енергію. Голод вона втамувала. Поруч з нею дві найближчі для неї людини, єдині на всій планеті, кому вона могла довіряти. Сара подумала, що настав час завдати контрударів — і Небесній Мережі, і сліпій долі.

Звичайно, не можна сказати, що Сара подолала свої жахи. Адже син її дотепер правив за мішень для істоти, з якою Термінатор, як це не дивно, впоратися досі не зміг.

Проте останнім часом Сара нічому не дивувалася. Коли тебе замкнено з божевільні, то в голову лізуть найнеймовірніші думки. Тепер, вирвавшись на волю і здибавши Т-1000, Сара мала намір спробувати: раптом їй удасться зробити неможливе можливим?

Сальседа крутився поблизу. З Іоландою вони пакували харчі та інші потрібні речі. Поглянувши на Сару він поплескав по корпусу великий всюдихід «бронко».

— Це найкраще, що я маю, але, на жаль, згорів двигун. Ти маєш час, щоб його замінити?

— Так. Я хочу дочекатися темряви й перетнути кордон, — Сара тихенько відвела Сальседу вбік, туди, де їх не могла почути Іоланда: Сарі не хотілося її лякати. — Енріке, вам небезпечно тут залишатися. Ви теж їдьте звідси сьогодні ввечері, о’кей?

Енріке примружив очі, ніби образившись, але потім розтяг губи, як блазень, демонструючи свої золоті коронки.

— Авжеж, Саріто. Звичайно. Треба ж: з’явилася, наче грім на голову, і все моє життя собаці під хвіст!

Сара схопила його за плече.

— Мені дуже…

— Нічого, — хитнув головою Енріке. — О’кей. Ти б зробила для мене те ж саме.

Сальседа знову почав пакувати речі. Сара дивилася на нього й розміркувала про людську природу. Люди бувають злими: запекло борсаючись у життєвому океані, вони безжалісно відпихають кожного, хто стане на їхньому шляху. Але трапляються й лагідні вівці, для яких немає власного, приватного життя — такі присвячують себе іншим і легко відмовляються від усіх благ, аби захистити ближнього. Навіть ціною власного життя.

Подружжя Сальседа належало саме до останнього типу.

Вони жили за власними законами. Такі собі сучасні кочівники, що не звабилися спокусами міського життя, не бажаючи підкорятися державі. Вони та подібні до них збивалися в невеличкі зграйки, обростали родинами й вільно пересувалися країною. Влада їх не чіпала, знаючи, що ці люди озброєні й мати з ними справу небезпечно.

Вони ні від кого нічого не вимагали. І нічого не брали. А інколи навіть давали — просто так, заради власного задоволення. Саме такі люди, як Сальседа, мимоволі переконали Сару в найпохмуріший період її життя, що спробувати врятувати людство все-таки варто.

Адже були часи, коли Сара думала лише про те, як сховати Джона від світу, причаїтися, знайти таке місце, де вони зможуть пересидіти війну з машинами, забитися в якийсь глухий закуток і доживати там свого віку на тлі загального запустіння. Ну и нехай життя людства згасне — можливо, це, чорт забирай, і є природний добір?! Теорія Дарвіна, механічно втілена в образі жахливої машини, що вбиває власних творців?!

У ті дні їй довелося пережити багато чого. Траплялися люди, які намагалися її безжально експлуатувати, незважаючи на те, що в неї на руках була дитина. Деякі навіть не здогадувалися, як низько вони впали. Інші знали, але це було ще небезпечніше, тому що такі могли піти на все, аби видряпатися з прірви. Або навпаки: затягнути туди тих, хто опинився поруч.

Одного разу вночі Сара звернулася з молитвою до Бога. Так, до Бога, в існуванні якого зовсім не була впевнена. Вона благала його покласти всьому цьому край. А коли він не почув її молитви, просиділа всю ніч з пістолетом у руках, відчуваючи заспокійливий холод металу й розмірковуючи про те, чи не звести рахунки з цим світом — за себе й за Джона.

Але так і не наважилася, адже тоді б перемогла світова ницість. Після тієї ночі Сара ще більше зміцніла духом, а її любов до Джона відбилася в залізній присязі. Син не помре! І машини будуть переможені! Так що Кайл недаремно віддав своє життя.

Але доля людства все ще не дуже її хвилювала.

Сара втратила здатність думати про когось, окрім себе та Джона, доки Сальседа не натрапив на неї і не повернув їй людського вигляду, поставившись до Коннор як до члена власної родини.

І тепер Сара кричала вночі, уявляючи собі жахіття ядерної катастрофи. Тому що це дітей Сальседи поглинали в її видіннях язики радіоактивного полум’я.

Так, якщо їй насправді судилося зробити неможливе можливим, то цей час настав!

Унизу, у збройному підвалі, Джон переглядав зброю, що лежала на довгій полиці. Термінатор відніс наверх кілька ящиків з боєприпасами й повернувся.

Джон продовжував:

— Знаєш, я зростав у таких місцях, як це… І думав, що всі люди тільки так і живуть: літають гелікоптерами і вчаться кидати ці чортові бомби.

Джон схопив автомат Калашникова і перевірив стан зброї. Знайшовши в автоматі якийсь дрібний дефект, поклав його назад на полицю. Хлопчик зробив це дуже спритно. Фахово. І байдуже.

Жодна людина не могла б слухати Джона так, як слухав його Термінатор. Він ловив усі його мовні нюанси, усе, що додавало словам хлопчика нового змісту. Ніщо не приховувалося від уважного кіборга, який запам’ятовував кожне його слово, щоб потім, у разі потреби, вивчити його окремо.

— Коли маму злапали, мене віддали до школи. Хлопці там були як хлопці. Гралися в ігри.

Джон згадав, як він сам донедавна вважав усе це грою. Тепер, опинившись посеред такої кількості знарядь убивства, раптом усвідомив, що вони з матір’ю майже зіткнулися зі смертю.

— Ти колись боявся? — запитав Джон у Термінатора.

Термінатор на секунду завмер. Боятися? Подібне ніколи не спадало йому на думку. Він старанно покопирсався в пам’яті й відповів:

— Ні.

Страх заважав виконувати завдання. Проте десь на периферії запрограмованої відповіді зблиснула малесенька іскра розгадки.

Люди відчувають страх, тому що вони смертні.

І все-таки, незважаючи на цей страх (або навіть завдяки йому), вони часом жертвують своїм життям заради іншого почуття, яке теж здавалося Термінаторові абсолютно непотрібним. Заради любові. Так, дуже цікаво…

Займаючи цими міркуваннями частину мозку, Термінатор перекинув через плече гвинтівку М-79 і нишпорив підвалом у пошуках гранат.

— Ти навіть смерті не боїшся?

Робот не вагався й секунди.

— Ні.

— Тобі що, це взагалі байдуже?

Термінатор відповів автоматично. Здавалося, він усе ще розмірковує над парадоксом життя та смерті:

— Я маю функціонувати до завершення завдання. Після цього моє існування не має сенсу.

Джон безцільно крутив на пальці дев’ятиміліметровий «зауер» сюди-туди.

— Так. Я теж маю функціонувати, — сказав він і додав, копіюючи матір: — Я дуже цінний.

Це лейтмотив його життя. Дожився — сповідатися ходячій смертоносній машині! «Сумно», — подумав Джон, розмовляючи сам із собою. Він часто робив це. Адже, окрім родини Сальседи, він не мав справжніх друзів. Що він міг сказати хлопцям свого віку? Він кілька разів намагався їм відкритися. Але однолітки дивилися на нього з острахом. Джон згадав Тіма. Його майже можна було назвати справжнім другом. Але насправді Джон несвідомо шукав у цій дружбі порятунку від самотності, так що Тіма, швидше, можна вважати гарним приятелем, з яким весело згаяти час. Але й Тім почав ставитися до нього з острахом, варто було Джонові згадати про те, що його мати божевільна.

Ні, Джонові Коннору було холодно в цьому світі, холодно навіть у найспекотніших краях. І раптом тут, у брудному підвалі, повному зброї, він розкрив душу кіборгові з майбутнього й відчув, що той його слухає. «Чи можна назвати Термінатора товаришем?» — думав Джон.

За останню добу той кілька разів урятував йому життя.

Термінатор давав Джонові поради.

І слухався його.

І не робив безлічі безглуздих помилок. «Так, — вирішив Джон, — можливо, це нерозумно, але Термінатор — мій друг». Механічна людина, чия стриманість так контрастує з невгамовною енергією Сари, був, власне кажучи, чудовим хлопцем.

Термінатор стягнув брезент, що прикривав «скват» — могутню шестиствольну зброю, кулемет — шість тисяч пострілів на хвилину. Набої калібру 7,62 мм на кулеметній стрічці подавалися зі спеціальної коробки, що стояла поруч. Це була найстрашніша протипіхотна зброя часів в’єтнамської війни. Термінатор поклав коробки для патронів до нейлонового рюкзака і підняв із землі важку зброю.

Джон кивнув і серйозно сказав:

— Так, це якраз для тебе.

Сара порозкладала рушниці, автомати й решту зброї на два кривоногі столики, щоб почистити й упакувати. Мапи, рація, документи, вибухівка, детонатори — все необхідне. Наступного разу, коли до них підкрадеться Т-1000, вони зустрінуть його в повній бойовій готовності. Сара спритно розбирала гвинтівки й ретельно їх чистила.

Поруч Джон і Термінатор морочилися зі зламаним всюдиходом. Вимастившись по лікоть в машинному маслі, вони лежали на спині і прикріплювали нового водяного насоса.

Джон говорив:

— Якось ми зустріли чудового хлопця. Це він навчив мене лагодити двигуни. Але мама, звичайно, все зіпсувала. Рано чи пізно вона всім розповідала про Судний День і про те, що я стану світовим лідером людства, а вона напише про це книжку.

Одна з частин мозку Термінатора перетворювала Джонові слова та вчинки на складну матрицю. Кіборг дійшов висновку, що Джону не вистачає в житті чогось дуже важливого. Того самого, без чого людина не може існувати. Але для усвідомлення цього був потрібен додатковий розумовий процес. А поки що Термінатор далі лагодив машину. Добре що ця діяльність не вимагала надмірних розумових зусиль.

— Подай мені, будь ласка, гайкового ключа, — попросив кіборг.

— На. Знаєш, мені хотілося б побачити мого батька.

— Ти його побачиш.

— Так. Напевне. Мама каже, що коли я стану дорослим, то пошлю його назад, у 1984-й рік. Але поки він ще не народився. Чорт, прямо голова обертом йде!

— Передай мені отого прогонича, — сказав Термінатор, у якого всі ці віражі часу, а також інші світи не викликали жодного здивування.

Джон простягнув йому інструмент і провадив далі:

— Вони з мамою були разом усього лише одну ніч, але, здається, вона й досі його кохає. Я бачив, як вона інколи плаче. Звичайно, вона не зізнається. Каже, ніби їй щось просто потрапило в око.

— А чому ви плачете? — запитав Термінатор, зметикувавши, що це теж одна зі складових частин складної матриці.

— Ти про людей?.. Не знаю. Просто плачемо — та й усе. Коли боляче.

— Ви плачете від болю?

— М-м… Не зовсім. Трапляється, що людина не поранилася, а їй все одно боляче. Розумієш?

— Ні.

Джон знизав плечима.

— Мабуть, щоб це зрозуміти, треба вміти відчувати.

— Напевне, — погодився Термінатор, залазячи в машину й повертаючи ключ запалювання.

Мотор заревів.

— Чудово! Молодець! — вигукнув Джон і ляснув кіборга по долоні.

— Жодних проблем, — криво всміхнувся Термінатор.

Джон посміхнувся на знак схвалення й підняв догори великий палець. Термінатор незграбно відтворив жест, не розуміючи його значення. Джон розреготався й наказав кіборгові вилізти з машини та зробити другу спробу.

Сара облишила роботу, щоб подивитися на Джона з Термінатором. Вона була дуже далеко і могла лише бачити, як Джон навчає кіборга людських жестів. Намагаючись виробити в кіборга невимушену ходу, Джон пройшовся перед ним сюди-туди і наказав Термінаторові зробити те ж саме. Потім він почав несамовито жестикулювати і, захлинаючись, пояснювати, яким має бути крутий хлопець. Незграбний Термінатор таки спромігся зрештою пройти кілька кроків, похитуючи стегнами точнісінько як Джон.

Дивлячись на сина, що жваво розмовляв з людиною-машиною, Сара раптом зрозуміла, як виконати один з пунктів її плану. Термінатор ніколи не припинить охороняти Джона, він ніколи його не залишить. І житиме, доки живий її син, лише заради нього. При цьому він ніколи не скривдить Джона, не нагримає на нього, не нап’ється, не вдарить, не скаже, що дуже зайнятий і не має часу. Термінатор ладен умерти, захищаючи її хлопчика. Так, серед усіх потенційних батьків, з якими так чи інакше стикався Джон, цей неживий предмет був найбільш придатним.

Сара зробила найрозумніший вибір у цьому божевільному житті.

Стиснувши зуби, вона з похмурим виглядом повернулася до роботи.

Сильна жінка, чия воля гартувалася роками в суворих випробуваннях.

Т-1000 поставив мотоцикл на узбіччя тихої безлюдної дороги, біля Маленького гаю кволих апельсинових дерев, що помирали від спраги. Швидкісною автострадою тягнувся нескінченний потік машин. Працювало кілька насосів, качаючи нафту з-попід бурого пагорба за шосе.

Т-1000 перебрав у пам’яті всі зворотні адреси, які бачив на конвертах у кімнаті Джона. Він побував уже скрізь, крім…

Чарон Меса, Каліфорнія.

Для робота, зробленого з рідкого металу, цей світ був нескладною головоломкою, частини якої легко вставлялися в картину космічного порядку. Поняття причини та наслідків здавалися забавкою цьому роботу, який мислив настільки незвичайно, що навіть термінатори ледве його розуміли. Він обрахував кілька можливих траєкторій пересування переслідуваної цілі. І вирушив однією з них, не припиняючи вивчати інші. Насамперед треба перевірити всі адреси, зазначені на конвертах. Потім обчислити, яким буде наступний крок цілі, й піти на перехоплення. Ну, а якщо не вийде, то зачаїтися й чекати скільки треба, багато років поспіль. Чекати, збираючи по крихтах інформацію про те, де ховається жертва. До програми Т-1000 було закладено інформацію про початок війни. І де можна буде знайти Джона Коннора на початку бойових дій. Так що Джон Коннор, так чи інакше, мусить з’явитися на обрії.

Т-1000 буде тут як тут.

Навіть Небесна Мережа не одразу наважилася виготовити цю новітню зброю. Т-1000 був настільки довговічним і міцним, що ці якості самі по собі були небезпечними. До того ж робот мав здатність мислити самостійно, не зважаючи на пріоритети системи Мережі. Т-1000 був занадто незалежною конструкцією, і Мережа зважилася на його створення лише в осатаню мить, опинившись перед загрозою цілковитої поразки. Усе вже руйнувалося, і Небесна Мережа почала засилати в минуле термінаторів, щоб вони змінили результат війни. Лише за мікросекунду до остаточного краху гіперкомп’ютер заслав у минуле Т-1000.

Ейнштейн сказав, що Господь Бог грає в кості зі Всесвітом.

Небесна Мережа не мала іншого вибору.

Т-1000 завів мотоцикл. «Кавасакі» летів у напрямку до шосе зі швидкістю сто двадцять миль на годину. Він здавався металевою цяткою, що рухається поза часом за власним маршрутом, що веде прямісінько до цілі.

Сара сиділа за обдертим столиком. Зброю було вичищено, роботу завершено. Вона зітхнула, відчуваючи, як з душі впав величезний тягар. Сонце сідало за обрій.

Сара витягла ніж з футляра, що висів на поясі. Знічев’я вона взялася щось вирізувати на кришці столу… Вийшла літера «Н».

Джон з Термінатором закінчували збори, готуючи машину до поїздки.

Сара подивилася на дітлахів Сальседи, які гралися поруч. Вони бавилися із собачатком і жартома борюкалися з ним. Іоланда вийшла з фургончика з малюком на руках.

Ось вона, гармонія. У цьому воєнізованому таборі існувала гармонія. Любов. Шляхетність помислів. Ніжність. Гармонія, якої бракувало Сарі. Вона могла лише спостерігати це як сторона — адже Сара робила те, чого не робила жодна людина на землі. Як тут не помилитися?

Поглянувши на Сальседу, що кинувся до дитини й закрутив її в повітрі, немов Пако був пташеням, Сара озирнулася й поглянула на Джона, який понуро вантажив на машину зброю й решту речей.

Інші діти гралися за його спиною, щиро сміялися. У їхніх рухах була така нестримна свобода, яка Джонові навіть не снилася.

Сонце світило їй просто в очі. Боляче… Сара машинально провела по очах рукою і, відчувши на долоні вологу, стулила повіки.

Всього на мить.

І це було її помилкою.

… Сара опинилася на тому самому дитячому майданчику. І діти Сальседи знову гралися там з іншими дітлахами — гралися спокійно, вірячи, що батьки при своєму розумі і не спалять живцем себе та їх.

Діти гойдалися на гойдалках, каталися з гірки, реготали. Трава була яскраво-зеленою, а сонце не розпеченим, а теплим і лагідним.

Сара вчепилася в дротяну огорожу. Вона дивилася на юних матерів, що гралися зі своїми дітьми.

Маленькі дівчатка стрибали через скакалку. З’явилася ще одна молода мати — вона несла на руках дворічне маля. Жінка була одягнена у біло-рожеву уніформу офіціантки. Коли вона обернулася, на її вустах грала радісна посмішка.

Це була сама Сара Коннор. Гарна. Щаслива Сара, ще не отруєна думками про похмуре майбутнє. Вона подивилася на свого дивного двійника, що стояв за огорожею.

Сара знала, що це станеться, що десниця долі невблаганна.

Спохмурнівши, вона припала до огорожі й почала кричати, звертаючись до жінки на майданчику, але з її вуст не пролунало жодного звуку. У розпачі Сара торсала огорожу й нечутно волала.

Посмішка злетіла з обличчя Сари-офіціантки, немов осіннє листя з дерева. На мить їхні погляди зустрілися, подолавши прірву безкінечності. Але потім та Сара відвернулася і знову посміхнулася, тому що її маля щось зажебоніло й кинуло у неї жменею піску. Вона щиро засміялася та забула про іншу Сару, яка стояла за огорожею, немов була лише грою світла.

Небесна блакить раптом засвітилася фантастичною білотою. Дитячі тіла спалахували, немов сірникові голівки. Юна Сара горіла, беззвучно волаючи й вигинаючись у петлі часу, у своєму власному, особистому пеклі.

Потім вибухова хвиля закрутилася в лютому вихорі й поглинула матерів, що плазували по землі, та дітей. Сарин лемент змішався з завиванням вітру, ударною хвилею її відкинуло вбік, і вона…

… різко підняла голову й поглянула на обрій, побачивши лише гори, що поросли густим, немов щітка, чагарником. Поволі сутеніло багряне небо. Діти все ще гралися поруч. Сара подивилася на годинник. Минуло менш як п’ятнадцять хвилин. Провела рукою по змокрілому волоссю. Вона вся тремтіла. Було важко дихати. Господи, як важко…

Вона могла втекти з лікарні, але втекти від власного божевілля не можна.

Сарі здавалося, що доля — жива істота, яка нав’язує всім свою волю. Час — лише один із виявів цієї волі. Він — немов артерія, що пронизує тіло Всесвіту. Артерія, якою наче кров, течуть події. І можливо, люди — клітинки в тілі Всесвіту, які не знають його будови, але допомагають йому функціонувати. Ці клітинки — навіть одна-єдина! — опинившись у потрібний час у потрібному місці, можуть викликати в усьому тілі найсерйозніші зміни. Цілком можливо, що це теж вияв космічної волі. Запрограмована поведінка клітин, які самостійно приймають рішення.

Утім, Сара знала, що ніколи не зможе перевірити правильність своєї ідеї. Вона чіплялася за соломинку. Яка різниця: вірити у всемогутнє божество або в сліпі сили, що змушують Всесвіт тупо танцювати під свою дудку? Сара могла усвідомити лише те, що відбувається на цей момент, зрозуміти причину й наслідки власних дій. І, зрозуміло, в будь-якому вчинку приховувалася маса непередбачуваного. Можливо, сни — частинка загальної картини Всесвіту, і вони відвідують нас уночі, немов осяяння.

Доки люди не навчилися дивитися в обох напрямках крізь час, їм доводиться лише сподіватися на те, що зрештою все буде добре. Над людством тяжіє прокляття: наділена свідомістю, людина осмислює межі своїх можливостей.

Люди теж грають із Всесвітом.

У найрізноманітніші способи, щокроку, вони, примушені непідвладними їм силами, роблять, той або інший, часто дріб’язковий вибір і тим самим утілюють свою волю. Це і є їхній вибір. І коли здається, що вчинки деяких людей цілком спрограмовані, усе одно можуть виникнути сюрпризи, що призведуть до несподіваних наслідків.

І ось доля знову запрошує Сару на танець, пропонуючи їй обрати в заплутаному лабіринті потрібний коридор, вразити долю в саме серце, змусити її відступитися.

Сара мала намір дістатися кінця часової петлі.

Вона подивилася на слова, що вирізувала на заляпаному пташиним калом столі із недбало надряпаними сердечками. «Долі немає». «Долі немає, окрім тієї, яку ми творимо самі», — таке послання передав їй з майбутнього Кайл.

Що ж, йому видніше. Колись перший термінатор, а тепер і Т-1000 були вагомими доказами того, що Небесна Мережа вважає себе здатною змінити минуле. Чому ж тоді Сара не може змінити майбутнє?

Вона встромила ніж у кришку стола, його вістря влучило в слово «доля». Сара підвелася. У її рухах була якась похмура рішучість. Сара прихопила з собою маленький нейлоновий рюкзак і гвинтівку п’ятнадцятого калібру. Її обличчя закам’яніло й перетворилося на незворушну маску.

Сара стала термінатором.

Джон, що вовтузився біля «бронко», побачив, як Сара закинула гвинтівку за сидіння машини, яку вони викрали, залізла до кабіни й увімкнула мотор.

Сальседа підійшов до хлопчика.

— Вона сказала, щоб ти їхав на південь разом з ним. — Він вказав на Термінатора, що стояв поруч. — Сьогодні ввечері, як ви і збиралися. Вона зустрінеться з вами завтра о…

Машина рвонула з місця і помчала вперед. Джон зненацька кинувся навздогін.

— Мамо! Зачекай!

Сара почула крик сина й подивилася в дзеркало заднього огляду. Фігурка хлопчика ставала дедалі меншою. Сара звернула на ґрунтову дорогу й поїхала, збиваючи куряву.

Доїхавши до шосе, вона додала газу. Сімдесят п’ять миль на годину.

Бона не збирається зменшувати швидкість, доки не доїде до мети.

Джон з Термінатором розглядали слова, вирізані на стільниці. Сарин ніж усе ще стирчав у дошці.

— «Немає долі, крім тієї, яку ми творимо самі». Це мій батько їй сказав. Вірніше, я там, у майбутньому, звелів йому запам’ятати ці слова і передати їй…

І знову Джон зіткнувся зі збоєм у часі. Голову можна зламати, якщо задумаєшся над цими парадоксами!

— А втім, неважливо, — здаючись, мовив Джон. — Загалом, послання звучить так: «Майбутнє не визначене раз і назавжди. Немає долі, крім тієї, яку ми творимо самі».

Термінатор легко сприйняв отриману інформацію. Число вільних асоціацій та значень слів, зрозумілих з підтексту, щомиті збільшувалося в його свідомості.

Він лише сказав:

— Твоя мати намагається змінити майбутнє.

— Що? Яким чином?

— Невідомо.

Джон клацнув пальцями — він раптом усе збагнув.

— О, чорт! Дайсон!

Термінатор терпляче чекав.

Джон заметався — жодного разу за ці два дні він не відчував такого страху.

— Авжеж, так воно і є! Майлз Дайсон! Вона збирається його вбити!

Джон кинувся бігти й махнув Термінаторові, закликаючи того піти за ним.

— Давай! Ходімо! Ходімо!

Термінатор секунду вагався, розмірковуючи.

Джонові слова цілком підтверджувалися. Це був незаперечний факт.

Сара Дженет Коннор вирушила вбивати.

Термінатор зірвався з місця і, легко випередивши Джона, стрибнув за кермо «бронко».

Сара, яку відділяло від них уже декілька миль, швидко їхала пустелею. Спускалися сутінки. Обличчя жінки було незворушним. У темних окулярах вона була схожа на якусь бездушну комаху.

Термінатор і Джон узяли курс на північ. Кіборг шалено гнав навантажений зброєю масивний всюдихід, залишаючи позаду інші машини. Він здалеку фіксував радарне випромінювання від поліцейських приладів, що вимірювали швидкість, та відразу зменшував хід — зараз не можна зв’язуватися з поліцією.

Першими словами, які Термінатор вимовив за той вечір, було:

— Це тактично небезпечно.

Джон з тривогою подивився на нього і наказав:

— Швидше.

— Т-1000 має у своєму розпорядженні ту ж саму інформацію, що і я. Він цілком спроможний передбачити цей вчинок і чекати на нас у будинку Дайсона.

— Начхати! Ми мусимо її зупинити!

Мабуть, Термінатор дійшов того ж висновку, що й Т-1000:

— Убивши Дайсона, можна запобігти війні.

Джон у розпачі стукнув кулаком по сидінню за кілька сантиметрів від кіборга.

— Мені начхати! Має бути інший вихід! Невже ти нічого не навчився? Невже ти не второпав, чому не можна вбивати людей?

Термінатор не відповів.

— Послухай, тобі, може, і неважливо, чи залишишся ти живим чи помреш. Але не всі такі, як ти. Розумієш? У нас є почуття. Ми відчуваємо біль. І страх. І тобі доведеться цього навчитися, приятелю. Я не жартую. Це дуже важливо!

Вони дісталися гірського перевалу й побачили під собою величезне місто, залите вогнями. Місто, в якому розпочиналося веселе нічне життя.

ТЕРМІНАТОР

З огорожі, що оточувала будинок Дайсона, Майлза було чудово видно: він сидів спиною до вікна в своєму кабінеті перед терміналом, з головою заглибившись у дослідження Об’єкта № 2. У неосвітленій кімнаті лише поблискував екран монітора.

Темна фігура крадькома піднялася пагорбом, вкритим плющем. Сара почала нагвинчувати на дуло гвинтівки глушник.

Дені та Блайт грали в холі з іграшковою радіокерованою машинкою. Дені керував, а Блайт бігала за машинкою, намагаючись її спіймати. Діти зупинилися біля кабінету Дайсона. Дені притулив палець до уст, закликаючи Блайт замовкнути. Його обличчя набуло хитрого виразу.

Пригвинтивши глушник, Сара клацнула замком і зарядила гвинтівку. Лягла на кам’яну огорожу. Сперлася щокою на холодний приклад і повільно взялася за гвинтівку іншою рукою, щоб зняти навантаження з ліктя. Палець спритно намацав спусковий гачок. Вона дивилася в приціл на людину у будинку. Підійняла зброю…

Перед нею була не людина, а ще один обранець долі. І це треба було виправити. Викреслити Дайсона з життя, доки він цього життя не знищив. Сара знала, що здатна виконати свій задум. Це надзвичайно легко: одне механічне натискання на гачок — ледь-ледь, усього на чверть дюйма — і людина вийде з гри.

І тоді мільйони людей зможуть спокійно жити далі. Дайсон не помічав ледь чутного, ритмічного поклацування клавіш, на які натискав. Його увага цілком сконцентрувалася на символах, що світилися на екрані.

Саме вони відіб’ються в його мозку перед тим, як згасне свідомість.

На спині Дайсона з’явилася мерехтлива червона цятка. Мітка лазерного прицілу. Цятка тихо повзла вгору до його голови.

Сара припала до нічного прицілу. Видно чудово. Мітка рухається по мішені…

Сарин палець напружився, повільно натискаючи на спусковий гачок. Жінка затамувала подих.

Настав час прибрати Дайсона…

Трохи потанцювавши на шиї людини, лазерна мітка зупинилася в неї на потилиці.

Машина Дені проїхала килимом і на швидкості наскочила на серйозну перешкоду — Дайсонову ногу. Учений зітхнув, повернувшись з небес на землю, і нахилився, щоб підняти машину з підлоги.

Раптом шибка за його спиною розлетілася, засипавши Дайсона уламками скла. Він відчув, а Вірніше, здогадався, що над його вухом просвистів якийсь малесенький предмет. Екран вибухнув, викинувши Гскри. Ошелешений Дайсон злетів зі стільця й витріщився на велику дірку в шибці. Це його врятувало, тому що другим пострілом знесло верхню частину спинки стільця приблизно за дюйм від голови ученого.

Дайсон інстинктивно кинувся долілиць на килим.

Кулі зрешетили вікно, письмовий стіл, комп’ютер та пульт. Коли вибухнув монітор, кімната занурилася в темряву.

І Сара вже до ладу нічого не бачила.

Дайсон повз килимом за письмовим столом, а кулі одна за одною втикалися в дерево. Стіл спалахнув з одного кінця.

Нажаханий Дайсон притулився щокою до килима і побачив щось іще моторошніше…

Його перелякані діти розгублено стояли в холі.

— Діти, тікайте! Забирайтеся звідси! Тікайте!

Таріса почула постріли. Вона й гадки не мала, що відбувається. Спершу вирішила, що влаштували феєрверк. Липень не за горами, і цілком можливо, дітлахи вирішили заздалегідь відзначити свято. Але, почувши дзенькіт розбитого скла, зістрибнула з дивана й помчала з кімнати до кімнати, немов локомотив, що втратив керування. Таріса шукала дітей. Вона наскочила на ріг і раптом побачила їх: діти з лементом бігли назустріч. Таріса пригорнула малих до себе, і, обережно пройшовши холом, зазирнула до кабінету.

Дайсон лежав на підлозі посеред уламків скла, а навколо свистіли кулі.

— Майлзе! Боже мій!

— Не заходь!

На Дайсона впали уламки потрощеного комп’ютера. Учений смикнувся і в розпачі подивився на. двері, але бігти не можна — він опиниться перед ворогом як на долоні.

Сарина рушниця, яка стріляла з огорожі, клацнула востаннє — скінчилися набої. Жінка жбурнула її донизу й витягла з кобури під пахвою свій кольт 45-го калібру. Підхопившись, кинулася до будинку, заряджаючи кольт.

Це так легко.

Легше, ніж кохатися.

Або народити.

Або складати вірші.

Убивати легко.

Якщо, звичайно, не замислюватися…

Лежачи під столом, що вже нагадував шматок сиру, Дайсон побачив чийсь силует. Хтось ішов двором. Військові чоботи впевнено тупотіли по землі, невблаганно наближаючись.

Дайсон вирішив добігти до дверей, що вели до холу.

Сара підняла кольт, увіп’ялася поглядом у розбиту шибку і, затамувавши подих, приготувалася зробити чергову серію пострілів.

Дайсон підхопився та прожогом кинувся до дверей.

Сара безжально навела на нього зброю.

Вона не могла схибити.

Але неможливе виявилося можливим. Дайсон зачепився ногою за кабель дисководу й упав, куля влучила в лампу саме на рівні його голови. Дайсон сильно вдарився об підлогу, але все одно продовжував повзти вперед.

Позаду почувся дзенькіт розбитого скла. Дайсон не зміг стриматися, щоб не подивитися, хто ж намагається його вбити. Не припиняючи рухати руками й ногами, він кинув через плече несамовитий погляд.

І був уражений, побачивши дивну жінку в солдатській спецівці. Вона стояла біля вікна, що займало всю стіну, і знову цілилася просто в нього.

Таріса істерично верещала.

З переляку Дайсон втратив відчуття реальності і зненацька опинився в холі. Наступна куля таки наздогнала його. Він упав, але намагався повзти далі. Таріса, роззявивши рота, витріщилася на пораненого чоловіка. На лівому плечі чітко проступала дірка від кулі сорок п’ятого калібру. Підводячись, Дайсон забруднив своєю темною кров’ю світло-бежеву стіну.

Жінка йшла кабінетом, невблаганно націлюючись в нього з кольта.

Дайсон скам’янів від жаху, помітивши її незворушне обличчя. Вона не вважає його за людину. Він для неї просто шматок м’яса, а вона м’ясник. Інстинкт підказував Дайсонові, що треба або бігти, або захищатися. Сам же вчений тієї миті майже бажав, щоб його застрелили.

Можливо, він намагався боротися з долею, що готувала йому смерть?

Але завдяки випадку його життя тривало. Спіткнувшись на порозі, Дайсон упав, і кулі влучили в порожнечу.

Термінатор та Джон зупинили машину на газоні біля будинку Дайсона, і, вискочивши з неї, кинулися до дверей. Джон почув постріли, що долинали зсередини, і в розпачі промурмотав:

— Чорт, спізнилися!

Міцно притискаючи до себе дітей, Таріса задкувала до вітальні. Сара йшла за Дайсоном, що шкандибав слідом за родиною. Раптом Дені випручався з обіймів матері й помчав до батька. Таріса ще сильніше вчепилася в Блайт і крикнула синові, щоб той повернувся.

Але хлопчик біг до батька, відчайдушно горлаючи:

— Татку!

Підкорюючись миттєвому поривові, Таріса відпустила Блайт і, кинувшись до чоловіка та сина, затулила їх собою. Сара підняла кольт. Таріса вигукнула:

— Ні-і!

І тут Сару вперше зрадила її витримка.

Вона закричала:

— Ані руш! Я сказала, ані руш, падлюки!

І спрямувала дуло кольта на Тарісу.

— Лягай на підлогу! Ну! На підлогу, кажу! Ну!

Вигляд у Сари був несамовитий, вона вся тремтіла від напруження. План убивства порушено — репетували діти, з’явилася дружина… Цього Сара не врахувала. Таріса впала навколішки, перелякано витріщившись на дуло пістолета. Блайт обхопила рученятами шию Дайсона й закричала тоненьким голоском:

— Облиш мого татка!

Події відбувалися з карколомною швидкістю.

Настав вирішальний момент. Сара хотіла натиснути на гачок. Вона мусить натиснути на гачок!

— Замовкни, дівчинко! Забирайся геть!

Долаючи біль, Дайсон поглянув на Сару. Він намагався зрозуміти, у чому річ. Хто вона? Грабіжниця? Божевільна? Сектантка?

Чорне дуло опинилося вже за якийсь фут від його обличчя.

Дайсон зненацька вигукнув:

— Будь ласка… дозвольте дітям… піти!

— Закрийся! Закрийся!!! Покидьку! Це ти в усьому винен! Ти!

І ось тут убивство здалося їй неймовірно важкою справою, тому що Сара підійшла занадто близько до своєї жертви й забарилася. Вона встигла зазирнути в очі Дайсону. Він уже був не просто мішенню. Він був людиною. Такою самою, як і вона. Виявилося, що Сарі для вбивства потрібно те, чого не треба Термінаторові.

Ненависть.

Ненависть до людини, якої вона зовсім не знала.

Моргнувши, Сара швидко змахнула рукою з чола піт і знову стиснула кольт, що здригнувся в її руці.

Вона перевела погляд з Дайсона на Тарісу, потім на Блайт і Дені. Родина… Вони тремтять від жаху.

А вона їхній кат.

Сара ковтнула повітря, і кожен її м’яз напружився.

Але палець, що лежав на спусковому гачку, не поворухнувся.

Її воля раптом ослабла, гаряча кров охолонула. Сара виявилася зовсім безпорадною.

Повільно вона опустила зброю.

Усе було скінчено.

Їй раптом забракло сил, і Сара слабко змахнула рукою, зробивши якийсь дивний жест. Щось на кшталт «залишайтеся на місці, не рухайтесь». Немов варто їм поворухнутися — і крихка рівновага розсипеться.

Сара задкувала. Їй не вистачало повітря. Здавалося, вона злякалася того, чого ледь-ледь не скоїла. Наткнувшись на стіну, сповзла вниз і опустилася на коліна. Кольт вислизнув з її пальців і впав на килим. Сара притулилася щокою до стіни.

Тепер насправді все скінчено.

І вона нічого не може вдіяти.

Анічогісінько…

Парадні двері розчинилися, і до будинку ввійшов Термінатор.

Джон ішов позаду, чіпляючись за його рукав. Він умить зрозумів, що сталося. Сара, пістолет, заплакана родина…

Джон підбіг до матері. Термінатор схилився над Дайсоном і почав оглядати його плече.

На Сариних щоках були сльози. Але ж їй здавалося, що вона давно втратила здатність плакати.

Джон нерішуче доторкнувся до її руки.

— Мамо! З тобою все гаразд?

— Я не змогла… О господи! — вона начебто вперше помітила, що Джон поруч. — Ти… прийшов, щоб… зупинити мене?!

Джон кивнув, очікуючи, що мати виголосить шалену промову. Почне розмірковувати про те, що він потрібен для майбутнього і тому не сміє ризикувати…

На його подив, Сара обійняла його за плечі й міцно пригорнула до себе. З її грудей вирвалися голосні ридання. Джон обійняв матір за шию, а вона здригалася в риданнях і притискала його до себе..

Джон мріяв про це все життя. Заради цього він і жив. І тепер сльози пекли йому очі, перехопило горло, і він ледве міг говорити.

— Усе гаразд, мамо. Усе буде добре. Ми щось вигадаємо!

Вона прошепотіла йому на вухо:

— Я люблю тебе, Джоне. І завжди любила.

Його серце шалено закалатало, він поцілував матір у розпашілу щоку.

— Я знаю, мамо. Я знаю…

Таріса ошелешено дивилася на цю дивну сцену. Кров на стінах, зарюмсані діти, жінка та хлопчик, що ридають, притулившись одне до одного, і дебелий чоловік, який мовчки розриває закривавлену сорочку її чоловіка й оглядає рану з таким виглядом, нібито він знав усе це заздалегідь.

Чоловік повернувся до неї і спокійно мовив:

— Рана чиста. Кістку не розтрощено. Якщо перетиснути рану, то кровотеча зменшиться. «Чудово», — подумала ошелешена дружина, а дебелий чоловік узяв її руки й міцно притиснув їх до рани.

— Чи є у вас бинти?

Тепер Дайсон відчув біль — сильними поштовхами він поширювалася всім тілом.

— Бинти у ванній. Ти не міг би їх принести, Дені? — Дайсон намагався говорити звичайним голосом, щоб не показувати дітям, як йому боляче. Він хотів заспокоїти дітей.

Дені кивнув і вибіг до холу.

Джон неохоче відірвався від Сари. Жінка втерла сльози. Звичка стримуватися взяла гору. Але Сара розуміла, що сьогоднішній емоційний сплеск коштуватиме їй дорого.

Джон підійшов до Терміна тора.

Дайсон здивовано дивився на своїх незвичайних гостей.

— Хто ви такі, хлопці?

Джон дістав десантного ножа, що стирчав у Термінатора за халявою, і простягнув його кіборгові.

— Покажи йому.

Термінатор зняв куртку, оголивши м’язисті руки. Джон вивів Блайт до холу — дівчинка і без цього вже натерпілася страху.

Таріса рвонулася було за донькою, але не наважилася відірвати руки від рани чоловіка. Вона відчувала, що кров ось-ось заюшить у неї крізь пальці.

Таріса знову перелякалася, тому що побачила, як той великий чоловік махнув довгим, пласким ножем і глибоко встромив його собі в руку трохи нижче ліктя. Плавним рухом надрізав шкіру навколо. Потім розпанахав її до зап’ястку і швидко відтягнув донизу, немов хірургічну рукавичку. Шкіра відійшла, оголивши закривавлений кістяк.

Таріса закусила губу, намагаючись не закричати.

Дайсон зойкнув. Кістяк було зроблено з блискучого металу й обладнано гідравлічним приводом. Пальці були виконані чудово, вони могли стискатися в кулак і випрямлятися. Терміна тор підняв руку догори, долонею до вченого.

І Дайсон зрозумів, що таке об’єкт № 1 — адже перед ним була ще одна металева рука, і навіть жест, можна сказати, такий самий.

— О господи, — тихо прошепотів Дайсон.

Термінатор опустив руку.

— А тепер слухай дуже уважно, — наказав він.

Потім Сара сиділа на вузькому стільці на кухні Дайсонів, сховавши обличчя в долонях і дихаючи глибоко й повільно. Джон був поруч із нею. Сара відчувала тепло його тіла, і це зараз для неї було найголовнішим. Таріса тримала Блайт на руках. Дені згорнувся бубликом на ковдрі, покладеній на підлогу. Діти слухали довго, доки їх не здолав сон. Дайсон теж слухав, і його обличчя, освітлене настільною лампою, було схоже на обличчя того хлопця на стіні в Сікстинській капелі — обличчя розкаяного грішника. У незворушних очах застиг жах від почутого. Дайсонове плече було перебинтоване. Рука Термінатора до ліктя теж була в бинтах, просотаних кров’ю. Сталеве передпліччя та кисть зблискували в тьмяному світлі. Дайсон слухав розповідь Термінатора. Той розповідав про Небесну Мережу, про Судний День… Про все, що станеться. Не щодня ти дізнаєшся, що винен в загибелі трьох мільярдів людей. Дайсон тримався добре. Він довго думав над словами робота. Потім сказав:

— Мене зараз знудить.

Він звів очі й міцно вчепився в стіл, немов його насправді нудило. Ученого охопив тваринний жах. Моторошний нічний кошмар порушив плин усього його життя.

Дайсон благально мовив:

— Але ж ви засудили мене за те, чого я ще не зробив. Боже мій! Звідки нам було знати?

З напівтемряви озвалася Сара. Її очі було спрямовано на Дайсона, але вона дивилася крізь нього, ненавидячи всіх чоловіків, окрім Сальседи та Кайла. В її очах клекотіла довго стримувана лють, яку викликали потворні криваві бойні — люди влаштовували і влаштовують їх з перших днів свого існування.

— Авжеж! Звідки тобі знати?! Ви всі тільки й умієте поганити світ своїми паскудними ідеями та зброєю. Тобі відомо, що кожна рушниця й пістолет мають ім’я конкретного мужика? Кольт, Браунінг, Сміт, Томпсон, Калашников… Чоловіки, а не жінки зробили водневу бомбу — її винайшли такі-от мужики, як ти. Ти ж у нас творча^особис гість! Щоравда, ти не здатен створити чогось насправді вартісного… Створити життя! Тобі невідомо, як воно зароджується всередині людини. Усі ви вмієте лише сіяти смерть… Паскуди!

Джон торкнувся її тремтячої руки:

— Мамо, матусю, нам зараз потрібна конструктивніша розмова. Як на мене, стать людини тут ні до чого.

Він повернувся до Дайсонів:

— Вона ще не зовсім заспокоїлася.

І знову звернувся до Сари:

— Ми так і не надумали, як усього цього запобігти, так? Але ми вже намагаємося зробити це, — зніяковіло докинула Таріса. — Я хочу сказати, ми спробуємо змінити перебіг подій. Хіба ні?

Дайсон підвівся.

— Саме так! Я не стану завершувати роботи над новим мікропроцесором! Усе! Я виходжу з гри. Завтра звільнюся з «Кібердайн». Краще торгуватиму нерухомістю!

— Цього недостатньо.

Дайсон благально вигукнув:

— Послухайте, я зроблю усе, чого ви хочете, аби мої діти росли спокійно!

— Ніхто не повинен продовжувати твою роботу, — сказав кіборг.

— Так-так, звичайно. Ви маєте рацію. Ми повинні знищити лабораторне устаткування, документацію, дисководи — все, що там є. Усе! До біса! — це проговорив Дайсон.

Таріса взяла його за руку, і Дайсон звів на неї очі. Він ніколи ще не дивився на дружину з такою любов’ю.

Потім у дворі Дайсона, у баку для сміття, запалало багаття. І до нього полетіли теки з документами. Термінатор хлюпнув у багаття бензину, і вогонь зметнувся догори, освітивши його обличчя пекельним полум’ям.

Сара, Дайсон, Таріса і Джон принесли з кабінету цілу купу матеріалів: документи, записи, оптичні диски. Навіть діти долучилися до роботи. Усе полетіло у вогонь. Дайсон кинув туди модель мікропроцесора. При цьому погляд його був незворушним. Він дивився у багаття, де горів увесь його світ. Потім Дайсона раптом осяяло.

— А ви знаєте про мікросхему?

— Про яку? — здивувалася Сара.

— Про ту, що лежить у сейфі «Кібердайн». — Дайсон повернувся до Термінатора: — Вона, напевне, з такого ж робота.

Кіборг подивився на Сару.

— Головний процесор першого термінатора, — додав він.

— Я так і думала… Прокляття! — пробуркотіла вона.

— Нам не веліли запитувати, звідки це все. Я думав, це японці… Чорт, не знаю, про що я думав! Мені не хотілося з’ясовувати. Це приголомшлива річ. Вона відкрила перед нами нові обрії, про які навіть не підозрювали. Усю мою роботу побудовано на ній…

— Її потрібно знищити, — сказав Термінатор.

Сара стисла руку Дайсона. В її очах відбивалося полум’я.

— Ти можеш провести нас повз охорону?

— Так, напевне. Коли?

Дайсон прочитав відповідь на обличчях своїх нових знайомих.

— Зараз? — Він зітхнув. — Так, ви маєте рацію.

Він повернув голову і глянув на дружину. На її обличчі текли сльози, але погляд був рішучим і ясним. Таріса поклала руку йому на плече і сказала:

— Майлзе, я дуже боюся. Це правда. Але ще більше я боюся, що ти не підеш.

Він кивнув. Звичайно, вона мала рацію. Сара запитала Термінатора:

— Їм небезпечно тут залишатися?

Замість відповіді Термінатор повернувся до Таріси.

— Забирай дітей і вирушай до готелю, — наказав він. — Просто зараз. Не витрачай часу на збори.

Потім звернувся до інших.

— Ходімо!

Сара дивилася на дорогу, що миготіла за вікном, освітлена фарами машини. А далі, до самого обрію стелилася темрява. Сара думала, що майбутнє, яке завжди здавалося їй таким ясним, тепер нагадує нічне шосе. Вони ввійшли на невідому територію і, просуваючись уперед, власноруч творили історію. У Сари вперше виникло відчуття, нібито вона взяла долю за руку й веде її до танцю. Від їхніх танцювальних на залежить, чи змінять вони майбутнє, чи зруйнують його. Сара звела очі й побачила перед собою великий прямокутний будинок, увесь у вогнях.

Корпорація «Кібердайн Системз».

Дайсон швидко провів пропуском в ідентифікаційному рівчаку сканера. Пролунало клацання відчинених дверей, і вчений увійшов до просторого вестибулю. За ним увійшли Сара, Джон і Терміна тор. Куртка робота була вся зрешечена кулями, а на руку одягнено чорну рукавичку, щоб сховати оголений кістяк.

За столом безтурботно сидів охоронець на ім’я Гіббонс. Тримаючи в руках газету «Вествейс», він захоплено читав статтю про походження юки. Аж раптом охоронець побачив Майлза Дайсона, що наближався до столу. Він був блідий, спітнілий, але посміхався.

— Доброго вечора, Поле, — ще здалеку заговорив він. — Тут до мене приїхали друзі з і-ншого міста. Я подумав, добре б зводити їх сюди і показати дещо цікаве.

—: Мені шкода, містере Дайсоне, але вам відомі правилу відвідування лабораторії. Мені потрібен письмовий дозвіл.

Клац!

Переляканий Гіббонс побачив перед собою два дула;— Сари й Термінатора.

Термінатор сказав:

— Я наполягаю.

Гіббонс заціпенів. Його погляд метнувся до сигналу тривоги, розташованого на щитку. Але Сара попередила:

— І не думай.

Гіббонс кивнув і завмер, намагаючись не дихати, хоч серце вискакувало йому з грудей. Термінатор швидко висмикнув охоронця з крісла. Джон витяг з рюкзака лейкопластир і відірвав від нього шматок.

За кілька хвилин на другому поверсі відчинилися двері ліфта, і Термінатор обережно вивів усю компанію до коридору. Вони штовхали перед собою візок, заставлений приладами в нейлонових рюкзаках. Дайсон жестом показав, що треба звернути праворуч. Дорогою він пояснив:

— Сейф відкривається двома ключами. Моїм і охоронця із зали контролю безпеки.

— Зупинилися перед великими дверима. Табличка нагорі говорила: «Відділ особливих проектів. Вхід тільки за спеціальними пропусками».

Дайсон просунув до щілини свою картку, і двері відчинилися.

Охоронець — на ім’я Мош’єр — ішов довгим коридором, що починався від адміністративних приміщень на першому поверсі.

Годинник, що звисав на ланцюжку з його пояса, розгойдувався сюди-туди. Мош’єр закінчував обхід будинку. Він пройшов повз ліфт і, завертаючи за ріг, де був стіл вахтера, проспівав:

— Я вже вдома, люба…

Але за столиком нікого не виявилося. Мош’єр насупився, однак подумав, що Гіббонс, напевне, в туалеті, і перш ніж здіймати тривогу, треба піти й перевірити це. Зітхнувши, Мош’єр направився в туалет. Розчинивши двері, з докором мовив:

— Слухай приятелю, не можна залишати…

Прив’язаний до унітаза Гіббонс промукав щось незрозуміле — його рот було заклеєно лейкопластиром. Мош’єр повернувся і, прожогом кинувшись до щитка, натиснув на кнопку тривоги.

У залі контролю безпеки Дайсон уже кілька разів просовував свою картку в отвір сканера, але марно. На замку, як і раніше, мигтіла червона лампочка.

Стурбована Сара запитала Дайсона:

— Що сталося?

Дайсон вказав на світло, що спалахнуло на щитку, й відповів:

— Надійшов сигнал тривоги. Він нейтралізує коди по всьому будинку. Жодні двері тепер не відчиняться.

Тут нерви в Дайсона не витримали.

— Треба швидше тікати! — зарепетував він.

Сара схопила його за комір:

— Ні! Ми прориватимемося! Ти мене зрозумів, Дайсоне?!

Він побачив її божевільні очі і згадав про свою роботу, що згоріла у дворі. Сара мала рацію. Зворотного шляху немає.

Мош’єр розв’язав Гіббонса, і вахтер тепер спілкувався телефоном з місцевою поліцією:

— … У них повнісінько зброї. Послухайте, здається, цей хлопець брав участь тоді в перестрілці… І жінка… Так, вона. Я впевнений! Надішліть сюди якомога більше поліції!

Джон стрибнув на стіл, приставлений упритул до стіни з кодовим замком. Дайсон здивовано витріщився на хлопчика, який почав витягати з рюкзака різні прилади. Для Джона це було те ж саме, що розкрити ще один банківський автомат.

— Прямуйте до лабораторії. Я сам із цим упораюся!

Дайсон повів Сару й Термінатора головним входом до лабораторії. Там теж стояв електронний замок. Дайсон устромив картку.

Безрезультатно.

— Давайте я спробую своїм ключем, — запропонував Термінатор.

Він умить зняв з плеча гранатомет М-79. Сара схопила Дайсона за руку і потягла назад. Термінатор відвів замок і вставив сорокаміліметрову гранату. Потім ляснув долонею по замку.

Сара крикнула, відбігаючи:

— Джоне! Обережно!

Джон відразу кинув усе на підлогу й затис долонями вуха. Термінатор вистрілив з неймовірно близької відстані. Двері вибухнули й запалали. Від удару вибухової хвилі на Термінаторі розхристалася куртка, в коридорі продзижчала шрапнель. Не встиг ущухнути гуркіт вибуху, як Термінатор ступив усередину, у дим і полум’я.

Джон, не зморгнувши оком, знову почав копирсатися в замку.

Сара і приголомшений Дайсон увійшли до лабораторії штучного інтелекту.

Люто завила сирена. Спрацювала протипожежна система. Невидимий газ виповнив приміщення, гасячи полум’я. Дайсон закричав:

— Увімкнулася протипожежна система! Ось… швидше!

Підбігши до стінної шафи, він витяг кілька протигазів. Один простягнув Сарі, інший одягнув сам. Третій хотів дати Термінаторові.

— Тримайте.

— Ні, дякую, — сказав велетень-кіборг, знімаючи зі спини величезного рюкзака. Термінатор міг обходитись без протигаза — його потреба в кисні була несуттєвою.

Дайсон знизав плечима і, жбурнувши протигаз на стіл, сказав Сарі:

— Доведеться трохи подихати через це, доки вивітриться газ!

Термінатор, як і передбачалося, вийшов до холу і приніс з комори три п’ятигалонових каністри з-під розчинника. Сара дістала кілька невеликих зеленуватих мін спрямованої дії та прикріпила їх до каністр.

Дайсон дивився на все здивованими очима. У глибині душі він усе ще не вірив, що це не сон. Сьогодні вранці він так близько підійшов до відкриття, що зробило б його багатою людиною на все життя.

А тепер він запекло боровся за те, щоб знищити це відкриття. Однак думка про тих, кого він рятує, надихала Дайсона.

На іншому кінці міста Т-1000 повільно ходив розгромленим кабінетом Дайсона, з’ясовуючи, що сталося. Він минав темний хол. Полум’я пожежі у дворі вже загасало. Т-1000 стояв у відблисках згасаючого багаття й міркував. Він приїхав до табору Сальседи за кілька хвилин по тому, як його залишили мешканці. Діючи в межах запасної стратегії, Т-1000 переробляв інформацію, доки не наткнувся на дані про Майлза Дайсона. За допомогою «вокі-токі», яким було обладнано поліцейський мотоцикл, роботові вдалося встановити свій наступний маршрут.

І ось він тут…

Рація, яку він тепер прикріпив до пояса, раптом ожила.

— Усім постам, усім постам! Події два-одинадцять у будинку «Кібердайн»! Озброєні до зубів злочинці! Група спеціального призначення вирушила на місце події…

Т-1000 вибіг з будинку і скочив на свій «кавасакі». Завів мотор. Мотоцикл рвонув з місця, залишивши на тротуарі чорний слід шин.

На другому поверсі будинку «Кібердайн» вогонь знищив обшивку великого унікального дисководу й вивів його з ладу. У кімнаті, сповненій висококласної апаратури, панував повнісінький розгром. Термінатор розбив цей дисковод на шматки й перейшов до наступного. Ба-бах! Робот знищив уже з півдюжини таких пристроїв. Сара перекинула шафу з паперами, теки розсипалися по підлозі. Дайсон незграбно наблизився з важкими магнітно-оптичними дисками в руках і кинув їх до купи, що зростала на очах.

Уривчасто дихаючи, Дайсон сказав Сарі:

— Увесь цей мотлох кладіть сюди! І диски із сусідніх кімнат теж. Особливо з мого кабінету. Звідти треба все забрати!

Сара вирушила до кабінету Дайсона й почала тягати на купу сміття книги, теки, речі зі столу. Там красувалася в рамочці й фотографія дружини та дітей Дайсона. Таріса обіймала Дені та Блайт, і всі приязно посміхалися. Скло було розбите.

Термінатор під керівництвом Дайсона трощив апаратуру, розбиваючи її на шматки своїми богатирськими кулаками.

— І ось це! Це теж важливо!

Повний розгром… Мільйони, вкладені в техніку, безцінні плоди багаторічних наукових досліджень — усе розбито, розламано і звалено на величезну купу, неначе дрова для гігантського багаття долі.

Дайсон зупинився і почав відсапуватися.

— Дайте-но мені на секунду цю штукенцію.

Термінатор простягнув йому сокиру. Дайсон узяв її та повернувся до лабораторного столу. На ньому лежала ще одна модель процесора.

— Я працював над нею роками…

Незграбно змахнувши сокирою, Дайсон із силою вдарив по моделі й розтрощив її вщент. Страшенно боліло плече, але вигляд у Дайсона був переможний.

У залі контролю безпеки Джон порпався зі своїм мікрокомп’ютером, вираховуючи комбінацію замка з магнітною карткою. Раптом на щитку спалахнуло зелене світло, замок клацнув і відкрився.

Але ключ від сейфа сильно відрізнявся від інших: це був довгий сталевий брусок на ланцюжку. Джон схопив його й кинувся до лабораторії, аж тут його увагу привернуло яскраве світло, що проникало крізь вікно до приміщення. Гудіння пропелера сповістило про появу поліцейського гелікоптера, що кружляв біля будинку і світив прожектором у кімнати другого поверху. Джон повернувся до відеомоніторів і побачив на них автостоянку перед корпорацією, зняту в різних ракурсах. Усюди танцювали вогні фар. Чорно-біді поліцейські машини заповнили паркінг, і в мерехтливих червоно-синіх вогнях він став схожим на дискотеку.

Сара й Термінатор працювали як команда підривників, мінуючи все навколо. Сара вже прикріпила міни до каністр, перетворивши їх на потужні бомби. Термінатор чіпляв міни та цеглинки пластикової вибухівки до великих комп’ютерів, що стояли поблизу. Усі міни з’єднувалися з одним радіокерованим підривним пристроєм.

— Як ви збираєтеся це підірвати? — запитав Дайсон.

Термінатор показав йому пульт — маленький передавач з червоною кнопкою.

— Радіокерування, — пояснив кіборг.

Він підняв догори великого пальця і клацнув язиком. Дайсон серйозно кивнув. Цієї миті вбіг Джон із ключем у руках.

— От! Простіше простого! А в нас, між іншим, гості.

— Поліція? — тривожно запитав Дайсон.

Джон кивнув. Сара повернулася до вікна.

— Скільки їх там?

Джон знизав плечима.

— Як на мене, то всі позбиралися.

Сара звернулася до Дайсона:

— Іди! Я сама все закінчу.

Термінатор узяв кулемет і запасну стрічку.

— Поліцію я беру на себе.

Джон стурбовано подивився на кіборга.

— Ти точно нікого не вб’єш?

Термінатор сказав:

— Довірся мені.

І посміхнувся. Цього разу посмішка вийшла хоч куди.

Виконуючи розпорядження начальства, яке вимагало забезпечити цілковиту безпеку будинку, Мош’єр та Гіббонс метушилися, відганяючи машини зі стоянки перед будинком. З хвилини на хвилину мали приїхати нові загони поліції.

На другому поверсі Джон та Дайсон бігли через зал контролю безпеки до сейфа. Термінатор підійшов до вікна на всю стіну. Прожектор гелікоптера, нишпорячи кімнатами, вихопив з темряви його силует. Не збавляючи кроку, кіборг ногою пхнув у вікно стіл. Скло розбилося, стіл упав на тротуар. Стоячи у віконному прорізі, Термінатор дав довгу чергу по машинах, що оточили будинок. Передні стекла порозбивалися вщент, але поліціянти встигли пригнутися. Термінатор, що відзначався фантастичною влучністю, примудрився нікого не зачепити.

Та його помітили.

І, звичайно ж, поліціянти, яким, з одного боку, потрібно було виправдати своє існування, а з іншого хотілося пожити якомога довше, дали залп у відповідь. Термінатор спокійно підняв зброю знову, і сітка прицілу розділила^автостоянку на клітинки. Кіборг натиснув на гашетку кулемета і довго не відпускав її. Кулемет заторохтів, випустивши чотири тисячі куль калібру 7,62. За п’ятнадцять секунд робот примудрився зрешетити й вивести з ладу всі поліцейські машини. Жодна людина при цьому не постраждала. Ті, хто ще не встиг утекти, подивилися на свою зброю, яка виявилася жалюгідною іграшкою, і чкурнули навтьоки. Лише двоє-троє завзятих сміливців розпочали стрілянину. Термінатор підкинув гранатомет М-79 і натиснув на спуск. Кілька поліцейських машин злетіло в повітря. Палаючі уламки попадали на тротуар. Наступної хвилини поліція відступила для перегрупування сил. Передові загони спеціального призначення кинулися за ріг і мчали без зупинки вперед, доки не опинилися поза межею досяжності.

У тамбурі перед дверима стояли з ключами в руках Джон і Дайсон.

Хлопчик сказав:

— Давай подивимося, що там, за першими дверима.

Дайсон кивнув. Вони повернули свої ключі, намагаючись діяти синхронно. Замок щось пробуркотів і, клацнувши, відкрився. Дайсон із Джоном спільними зусиллями розчинили важкі двері.

До вестибулю на першому поверсі почали групками вдиратися поліціянти із загону спеціального призначення. Проникаючи всередину, вони швидко розсипалися будинком, ховаючись в укриттях і тремтячи від збудження. Вони були в бронежилетах і протигазах, озброєні штурмовими гвинтівками та гранатами зі сльозоточивим газом. Вони не видавали жодного звуку, але посилено жестикулювали, передаючи інформацію.

Поліція спочатку обстрілювала з вулиці вікна другого поверху гранатами зі сльозоточивим газом.

Потрапивши до сховища, Джон і Дайсон виявилися цілком ізольованими від навколишнього світу — вони немов опинилися у величезному сталевому череві, де панувала тиша. Дайсон відкрив сейф, у якому зберігалися залишки першого термінатора. Джон витріщився на руку робота і головний процесор. У нього виникло неприємне відчуття, начебто він уже один раз це бачив. З ненавистю схопив склянки з інертним газом і хряснув ними об підлогу. Вони розбилися. Джон витяг з уламків мікропроцесор і металеву руку.

— Ну що ж, Майлзе, ми схопили Небесну Мережу за сідниці! Ходімо, треба поквапитися!

Джон поклав до кишені мікропроцесор, немов це була щойно придбана плитка шоколаду, і, міцно стиснувши пальцями сталеву руку, вибіг зі сховища. Дайсон побіг за ним.

На першому поверсі передовий загін спеціального призначення вийшов на сходи. Поліціянти почали парами підніматися догори, прикриваючи один одного.

Джон увірвався до лабораторії, Дайсон, накульгуючи, біг слідом. Сара вже прикріпила всі заряди до підривного пристрою.

— Ну що, дарунок готовий?

— Так.

Джон простягнув їй металеву руку. Вона взяла її та запхнула до порожнього рюкзака.

Дайсон стояв посеред лабораторії, подумки прощаючись із нею. Він зовсім знесилів. Бинти, якими було перев’язане його плече, наскрізь просоталися кров’ю. До лабораторії вбіг Термінатор.

— Ходімо. Негайно.

Вони з Джоном повернулися тим самим шляхом, що й прийшли — через залу контролю безпеки. Сара закінчила останні приготування і підскочила до підривного пристрою, який лежав за двадцять футів від неї, поруч із Дайсоном.

— Майлзе, дай мені пристрій. І ходімо.

Дайсон обережно підняв підривний пристрій і попрямував до Сари. Але…

Двері в глибині лабораторії гучно відчинилися. Командир загону спеціального призначення і двоє поліціянтів одразу відкрили вогонь. Кімната прострілювалася наскрізь. Сара сховалася за комп’ютером. Дайсона кілька разів поранило, і він упав.

Джон почув звуки пострілів уже з холу і кинувся назад.

— Мамо-о-о-о!!

Термінатор схопив хлопчика, і всі кулі влучили в широку спину кіборга. Не випускаючи Джона з рук, Термінатор сховався за ріг.

Кулі свистіли над Сариною головою, наскрізь прошиваючи комп’ютер, що служив їй за укриття. Вона побачила, як Дайсон упав на підлогу. Не випускаючи з рук підривного пристрою, він повернувся до Сари перекошеним від болю обличчям.

— Ідіть… — прошепотів він.

Якусь мить Сара вагалася, дивлячись в очі Дайсонові, потім повернулася і швидко поповзла битим склом до найближчих дверей. Це виявилося найбільшою помилкою. Сара опинилася в «чистій кімнаті» — стерильній, абсолютно герметичній, без вікон. Туди вели лише одні двері — ті самі, через які вона ввійшла. Кулі сипалися дощем. Сара причаїлася за столом.

Термінатор біг холом, аж раптом нерішуче завмер перед відеомоніторами. На одному він побачив Сару, яка потрапила до «чистої кімнати». Термінатор відразу визначив, де її шукати, потім різко повернувся і кинувся в зворотному напрямку.

Сара забилася в куток. Але користі від цього було мало. Кулі свистіли навколо, пролітаючи за якийсь дюйм від неї.

Раптом у стіні за її спиною виник пролам. Термінатор схопив Сару за комір і витяг до холу.

Сара з Термінатором устигли завернути за ріг. Там на них чекав Джон. Усі втрьох кинулися до прохідної.

Джон першим домчав до дверей і спробував їх відчинити. Замкнено! Термінатор поволі зняв з плеча зброю.

— Відійдіть, — наказав він, витягаючи з патронташа гранати й заряджаючи гранатомет. Потім брязнув замком.

За цей час Сара та Джон встигли лише пригнутися. Термінатор націлився зі словами:

— Заткніть вуха й відкрийте роти.

Вони слухняно виконали наказ. Тієї ж миті кіборг натис на гачок.

За двадцять футів від робота звалилися двері та півстіни. Вибухова хвиля щосили вдарила Термінатора, але він утримався на ногах і поліз до дірки, навіть не чекаючи, доки всі осколки впадуть на підлогу.

Сльозоточивий газ проникав попід дверима до кімнати. Мати й син почали кашляти. Сара зняла з шиї протигаз і простягнула його Джонові.

Термінатор ішов уперед, на ходу перезаряджаючи гранатомет. Нагорі виявилися ще одні замкнені двері. Термінатор клацнув затвором і вистрілив.

Двері з гуркотом звалилася. Посипалася штукатурка, підлогу вкрило гарячими уламками. Сара з Джоном вийшли за людиною-машиною в наступний коридор. Термінатор перезарядив гранатомет.

У тимчасовій тиші командир загону спеціального призначення обережно пробирався крізь задимлену лабораторію. Ступаючи по-котячому м’яко, він обігнув письмовий стіл і різко підкинув гвинтівку, націливши її…

… на Майлза Дайсона, що ще не помер. Учений знав, що це вже ось-ось має статися. Дайсон притулився до столу й сидів, тримаючи просто над вибуховим пристроєм важкий посібник з електроніки.

Він висловився ясніше нікуди:

— Один постріл — і книга впаде на вмикач. Усе вибухне. Тоді привіт! — Дайсон важко дихав.

— Не знаю… скільки ще… я зможу… тримати цю штуку…

Отут командир раптом уперше помітив проводи, міни й каністри, розставлені по кімнаті. В очах його промайнув страх, це можна було помітити навіть через маску протигаза. Терміново прийнявши рішення, він повернувся і, махнувши рукою, наказав своєму загонові бігти назад.

— Відступаємо! Усі назад!

Поліціянти тікали так хутко, що зіштовхувалися лобами зі своїми товаришами, що поспішали слідом.

Термінатор домчав до головних ліфтів і натиснув кнопку. Сара із сином намагалися від нього не відставати. Вони кашляли, по черзі дихали через протигаз. Двері ліфта відчинилися, і кабіна поїхала вниз.

Дайсон напівлежав на руїнах своєї мрії, спираючись спиною на письмовий стіл. Він буквально купався у власній крові, що стікала тонкими струмочками на підлогу. Дайсон дихав часто і з хрипом. Він, як і раніше, тримав книгу над вибуховим пристроєм, але руки його сильно тремтіли.

На купі сміття, що було для нього безцінним, Дайсон раптом помітив щось цікаве: фотографію своєї родини. Намагаючись не впустити книгу, Дайсон простягнув руку й поклав фотографію собі на коліна. Дружина й діти посміхалися йому крізь розбите скло. З очей Дайсона бризнули сльози. Він знав, що довго не протягне. А внутрішній голос, його власний голос, тільки трохи змінений, тобто більш спокійний, сказав:

— Тепер можна йти.

Але Дайсон хотів ще раз глянути на діточок і пояснити їм, чому йому доведеться так швидко піти. Вони ніколи не довідаються про те, що він сьогодні побачив і пережив…

Біле, розпечене полум’я квіткою розпускалося в повітрі.

І не почують того, що почув він…

Лемент з мегафона, тріскотнява гелікоптерів, далеке виття сирен — усе раптом стихло, заглушене ревінням, що поступово наростало разом з тим, як біла квітка перетворювалася на густу червоно-чорну хмару… Червоно-чорне полум’я, вируючи, виривалося з чорної, як вугілля, хмари. Це була хмара-стовп, хмара водневої бомби, що з неймовірною силою струснула землю. Але отут Дайсон раптом побачив, що хмара відступає. Грім поступово стих, і вітер відніс його, як це буває, коли кінчається страшна буря. Ураган перейшов у ласкавий бриз, блиснули сонячні промені, і з сонячного світла раптом виринули Дені і Блайт. Сміючись, вони побігли назустріч Дайсонові. За ним показалася усміхнена Таріса. Залиті яскравим світлом, вони бігли зеленим полем до зруйнованої лабораторії. Ця картина чітко закарбувалася в пам’яті Дайсона: вона була такою живою й дорогою, що тепер він міг спокійно подивитися в очі вічності. А може, це Подарунок від Всевишнього? Він не знав. Відчував, що починає втрачати причинно-наслідкові зв’язки. Бажання ще раз побачитись із родиною поступово згасало, поступаючись місцем якійсь дивній самоіронії.

Дайсону стало майже смішно від того, що він лежить отут, як заколота свиня, як жертовне ягня, спливає кров’ю на уламках того, чому присвятив усе своє життя. До чого ж дурні люди, раз їм доводиться йти на таке, рятуючи себе від військової техніки, що є їхнім же власним винаходом! Дайсон побачив себе таким, яким був колись: серйозною, цілеспрямованою людиною, що вийшла з хаосу негритянського гетто в яскраве світло науки. І зрозумів, що поки людина тут, на Землі, вона змушена грати в подібні ігри. І в Дайсона, що не кажіть, колись це здорово виходило!

Але тепер, помираючи, він хотів залишитися в живих і стати іншим Дайсоном, таким, що кохає свою дружину й відданий родині настільки, як колись був відданий науці. Майлз хотів зареготати, але подумав, що тоді розірветься на частини і стане ще болючіше. Він стримав сміх. Замість цього звів очі і знову поглянув на свою родину. Волосся людей на фото розвивалося від вітру, від того вітру історії, що, як тепер зрозумів Дайсон, був вітром великих змін. І вченому раптом спало на думку, що…

Люди самі можуть вирішувати свою долю.

Якщо їм дозволяє доля.

Життя буде продовжуватися.

Однак історія померла.

Погляд Майлза Дайсона застиг, розрізняючи те, що недоступно живій людині, і це марення викликало на його обличчі щасливу посмішку. Щойно в очах Дайсона згасло світло, руки ослабли і книга впала на вибуховий пристрій…

Поліціянти, тримаючи зброю напоготові, все ще напружено чекали кривавої розв’язки. Вони сподівалися, що з будинку от-от почнуть виносити на носилках трупи, або злочинців під конвоєм поведуть до патрульних машин. Або, що вже точно, загони спеціального призначення перегрупуються і знову підуть на штурм. Однак трапилося те, чого поліціянти зовсім не могли передбачити.

Блискучий скляний будинок злетів у повітря. Вікна на другому поверсі посипалися, і величезне, схоже на диявольський язик полум’я лизнуло небо. Гелікоптер стрімко ухилився від пожежі. Палаючі осколки попадали на дахи машин, і лави поліціянтів порідшали — багато хто в паніці накивав п’ятами.

Тільки один з них завзято пробирався на мотоциклі крізь збентежену юрбу до палаючого будинку. Він зменшив швидкість тільки один раз — щоб схопити першого-ліпшого поліціянта, що тікав, і вирвати в нього з кобури пістолет. Потім Т-1000 увірвався на мотоциклі в розбите вікно і, проїхавши кімнатою, опинився в холі. Ретельно оглянув усе і проаналізував. Знайшовши сходи, Т-1000 кинувся до них із такою швидкістю, що удари колес об сходинки злилися в одну суцільну тріскотняву.

Т-1000 влетів на другий поверх, увесь затягнутий димовою завісою, вихопив автомат «Хечлер і Кох» і повільно поїхав вогняними кімнатами, безупинно скануючи все, що потрапляло до його поля зору.

Палаючих уламків у коридорі ставало все більше. Т-1000 уважно вдивлявся в живі тіні, шукаючи свою жертву.

У нижньому вестибулі двері ліфта відчинилися, і Сара визирнула в коридор. Відразу по обидва боки від неї в стіну встромилися кулі. Загони спеціального призначення заблокували коридор.

Сара й усі інші опинилися в пастці, виходу з якої не було.

Джон повернувся до матері і спробував підтримати дух жартом:

— Не забувай, хмари завжди густішають перед бурею!

Хтось із поліціянтів жбурнув гранату зі сльозогінним газом.

Сару з сином покрила газова завіса, і вони щільно притулилися до задньої стінки ліфта. Термінатор швидко просканував вестибуль і, озирнувшись до них, вимовив:

— Закрийте очі й не рухайтеся.

Вони кивнули і замружилися. Термінатор закинув на плече гранатомет і, виходячи з ліфта, кинув:

— Я незабаром повернуся.

Граната зі сльозоточивим газом рикошетом вдарялася об стіни, літаючи в коридорі. Вона впала просто перед Термінатором. З неї вирвалася біла хмара, що моментально заповнила простір. Сара й Джон задихалися, стоячи в ліфті, і пхали одне одному в руки протигаз. Вони в пастці. Це отруєне повітря і ненадійність малесенького притулку викликали в Джона розпач і навіть паніку. Він ледве стримувався, щоб не зірватися з місця і не кинутися коридором хтозна-куди.

Поліціянти із загону спеціального призначення стояли в далекому кінці холу і, стискаючи зброю, дивилися на клуби диму. Вони чекали, що злочинці вийдуть нарешті з ліфта й опиняться в них під прицілом.

І тут хтось спокійнісінько виплив просто з-за димової завіси. Йому немов з гуся вода. Навіть очі не сльозилися!

На це поліціянти не чекали.

Командир крикнув у мегафон:

— Залишайтеся на місці. Лягайте на підлогу долілиць. На підлогу! Ну!

Але Термінатор сунув прямісінько на них, немов не почувши або не звертаючи уваги.

Поліціянти завмерли. Вони ніколи не бачили нічого подібного.

Термінатор підходив усе ближче і ближче.

Командир віддав ще один наказ:

— Кладіть його на місці!

Коридор виповнився різким гуркотом. Кулі вгризалися Термінаторові в груди.

У живіт. В обличчя. У пах. Його шкіряна куртка, уже пробита десятки разів, розірвалася на клапті.

Командир загону спеціального призначення намагався дати неможливому якесь пояснення, вирішивши, що хлопець, напевне, у бронежилеті. Він підняв дуло і вистрілив підозрюваному просто в обличчя. Постріл мав би розтрощити бідоласі голову, як диню. Але голова лише злегка хитнулася, з дірки на щоці потекла кров.

А хлопець як і раніше йшов на них!

Поліціянти робили те, чому їх навчили: безугавно натискали на гашетку.

— Націлюйтеся йому в голову! — наказав командир, вирішивши, що, напевно, його куля виявилася зіпсованою.

Але поліціянт, що стояв поруч із ним, злякано відповів:

— Я націлився!

Термінатор плавно витяг свій кольт сорок п’ятого калібру. На внутрішньому сканувальному пристрої робота з’явився напис: «Оцінка погрози. Знищення заборонене. Тільки виводити з ладу». Не кваплячись, із таким виглядом, начебто він розглядає полички в крамниці. Термінатор обрав кілька мішеней. Потім вистрілив поліціянтові, що стояв до нього найближче, в ліву ногу. Той зойкнув та впав, а Термінатор нахилився й підняв його зброю. Вона стріляла гранатами зі сльозоточивим газом. Таких гранат у великому барабані понад десяток. Термінатор вистрілив у груди іншому поліціянтові. Граната потрапила у бронежилет і не пробила його, але це було все одно, що влучити з усього розмаху в живіт людині бейсбольною биткою. Поліціянт зігнувся навпіл і звалився на кахляні плити підлоги, хапаючи ротом повітря.

Термінатор здавався виродком з пекла: високий, у чорному шкіряному костюмі, заляпаному кров’ю. Одне око в нього було вибите, і в кривавій западині поблискував металевий привід. М’ясо на щоці звисало пасмами, оголюючи хромований кістяк. Поли куртки порвалися, під ними виднілися металеві груди.

Дехто з бійців загону спеціального призначення стояв близько і міг належним чином розглянути кіборга. Це виявилося краплею, що переповнила чашу. У самий розпал битви вони просто врізали поли. Один кинувся тікати…

Ба-бах! Граната вдарила йому в спину, і поліціант розтягнувся на підлозі на повний зріст. Термінатор випустив у вестибуль три гранати зі сльозоточивим газом. Ніби білий туман швидко поширився приміщенням, за кілька футів уже нічого не було видно. У кімнаті панував справжній гармидер.

Командир поліціянтів крався в тумані так стиснувши гвинтівку, що навіть пальці побіліли. Він зовсім не розумів, що відбувається. Раптово просто перед ним, з густого диму вигулькнув Термінатор.

Командир не встиг і оком зморгнути, як щось лунко бабахнуло, і з націленого на нього дула вирвався білий вогонь. Куля Термінатора встромилася бідоласі в ногу. Поліціянт зойкнув і, кинувши гвинтівку, схопився за поранене місце. Термінатор зірвав з нього протигаз. Командир упав на спину, скорчившись від болю, ловлячи ротом повітря й інстинктивно хапаючись за поранену ногу, щоб зупинити кровотечу.

Термінатор підійшов до двох поліціянтів, що стояли біля вхідних дверей. Вистрілив їм по ногах і позривав з них протигази.

Після цього стрілянина вщухла. Ніхто нічого не бачив. Посеред диму лунали лише крики та стогін.

У прорізі вхідних дверей виросла фігура Термінатора, й одразу назовні викотилися клуби диму. Термінатор випустив усі гранати зі сльозоточивим газом туди, де стояли машини. Поліціянти, у яких не виявилося протигазів, кинулися майже наосліп назад до машин, штовхаючи один одного.

Це був повний розгром.

У фургоні якийсь офіцер поспіхом роздавав решту протигазів своїм товаришам. Раптом серед диму за його спиною виник чийсь силует. Поліціянт звів очі. Термінатор простягнув йому зброю, в якій скінчилися заряди. Поліціянт машинально взяв її. Термінатор зірвав з нього протигаз, схопив рукою за куртку і витяг у туман. Сам у два стрибки опинився на місці водія. Ключів у замку запалювання не виявилося. Термінатор опустив сонячний козирок.

Ключі впали просто на долоню. Термінаторові потрібна була якась секунда, щоб помітити щось цікаве. Він навчався.

Кіборг увімкнув мотор, і машина рвонула з місця.

Сльозоточивий газ у вестибулі вже почав розсіюватися. Уцілілі поліціянти виносили поранених. Усі були розгублені. Почувши крики й ревіння мотора, вони підняли. голови.

Захрускотіло дерево й задзвеніло скло — це поліцейський фургон з розгону пробив вхідні двері. Усі кинулися врозтіч, а фургон домчав до коридору, що вів до ліфтів, і зупинився. Термінатор дав задній хід, поки не наткнувся на стіну, перегородивши на такий спосіб прохід.

Сара і Джон почули стукіт і побачили, як у коридор в’їхав поліцейський фургон. Вони радо вискочили з ліфта, пробігли холом і стрибнули до машини. Термінатор відразу натиснув на газ. Лякаючи поліціянтів, фургон швидко промчав холом і вилетів крізь вибите вікно.

Лише один поліціянт не злякався.

Почувши внизу стрілянину, Т-1000 під’їхав на величезному «кавасакі» до вікна і, подивившись униз, побачив фургон, що виїжджав зі стоянки. Поліцейські стріляли навздогін, але марно.

Т-1000 зрозумів, що знову відшукав ціль.

Він швидко просканував навколишній простір, аналізуючи різні варіанти. Потім побачив крізь відчинені двері в далекому кінці холу гелікоптер, що кружляв над будинком. Ціль можна було наздогнати найрізноманітнішими способами, але цей видався Т-1000 найбільш природним. Робот одразу оцінив усі можливі наслідки. Вигляд обертового гвинта гелікоптера вабив його. Т-1000 раптово дав повний газ. Мотоцикл заревів, кулею пром— чався вузьким коридором, увірвався до кімнати і, розігнавшись іще сильніше, полетів просто до вікна…

Мотоцикл пробив скло і злетів у повітря. В одну мить Т-1000 перелетів відстань, що відокремлювала його від гелікоптера, і вдарився об скло кабіни. Від удару гелікоптер різко нахилився. Здивований пілот спробував вирівняти машину, але гелікоптер нахилило тепер в інший бік. Мотоцикл зірвався вниз і впав на тротуар.

Проте сам Т-1000 утримався. Він притиснувся до розбитого ковпака кабіни. Переляканий пілот дивився на робота, а той просунув у розбитий плексиглас голову і відразу швидко проліз у пролом цілком. Опинившись у кабіні, Т-1000 знову набув вигляду поліціянта Остіна і сів поруч з гелікоптерником. Потім схопив враженого пілота за карк, викинув з машини і пересів на його місце.

Гелікоптер, втративши керування, почав падати на автостоянку. Т-1000 зміг його вирівняти, коли машина була за якихось десять футів від землі.

Поліціянти з лайкою стукали по днищу гелікоптера, коли його довгий хвіст проносився буквально за декілька дюймів від їхніх голів, але потім припали до землі, тому що гелікоптер різко злетів угору і пронісся над автостоянкою в тому напрямку, куди виїхав поліцейський фургон.

Виїжджаючи на швидкісне шосе, Термінатор обернувся й подивився на своїх пасажирів. Сара й Джон не встигли відсапатися й кашляли, наковтавшись сльозоточивого газу. Термінатор поглянув у дзеркало заднього огляду й побачив світло прожектора. Їх наздоганяв гелікоптер.

Сара оглянула вміст поліцейського фургона. Справжній пересувний склад зброї. Там були гвинтівки, бронежилети, всі види спорядження.

— Джоне, давай я тебе прикрию. Мерщій!

Хлопець сів до переднього відсіку фургона, і Сара поклала на нього купу куленепробивних бронежилетів, цілком закривши ними хлопчика. Потім зняла з полиці в стіні дві гвинтівки М-16 і зарядила їх. Сара почала стріляти, а Термінатор віртуозно об’їжджав легковики і вантажівки, які порівняно з ним ледь повзли. Фургон ішов на максимальній швидкості — вісімдесят миль за годину. Різко крутнувши вбік, він дивом не зачепив білу вісімнадцятиколісну вантажівку з причепом. На щастя, тому що на боці вантажівки синіми літерами було написано: «Кріоко Інкорпорейтід. Рідкий азот». Зіткнися вони — і навряд чи хтось би залишився живий.

Гелікоптер кружляв над ними, швидко знижуючись. Т-1000 висунув у розбите скло автомат і вистрілив. По задній частині фургона заторохкотіли кулі.

Термінатор вихиляв авто з боку на бік, щоб Т-1000 було складніше цілитися. Фургон скрипів, хитався і міг будь-якої миті перекинутися. Вікна було вибито. Кулі пронизували кузов, дивом не зачіпаючи Сару, і вгризалися в купу бронежилетів, що прикривали Джона.

Сарі набридло бути жертвою. Одного разу вона вже відчула наплив люті — коли перший термінатор убив Кайла. Тож їм недостатньо того, що вона править за мішень? Коли найближчій для неї людині загрожувала небезпека, в душі Сари спалахував несамовитий гнів. Вона сама не знала, звідкіля він брався — здавалося, боги війни, що жили в якомусь іншому вимірі, вселяли праведний гнів у її душу. Ось і зараз, розпалена люттю, вона розчинила ногою задні дверцята фургона і торохнула по гелікоптерові з М-1С. Вона при цьому кричала на все горло, і кулі, посланниці II волі, продірявили те, що залишалося від скла кабіни.

Т-1000 відкрив вогонь у відповідь, пронизуючи фургон автоматними чергами.

Кулі втикалися в тонкі металеві стінки і зі свистом розсікали повітря, раз по раз влучаючи в жилети, що прикривали Джона. Сара сховалася біля задніх дверей, за двома кевларовими бронежилетами. Кулі дзижчали в неї над вухом.

Користуючись паузою — Т-1000 перезаряджав зброю — жінка висунулася й дала чергу по гелікоптеру. Кілька куль зачепило гвинти. Патрони в М-16 скінчилися Сара схопила іншу зброю.

Термінатор випередив пом’ятий пікап, що переїжджав з ряду в ряд: машину занесло, і вона стала некерованою. За секунду над нею промчав гелікоптер і зрізав гвинтом верх кабіни.

Сара продовжувала стріляти.

Т-1000 теж.

Вона відчула поштовх у стегно — кілька куль влучило в кевларовий бронежилет. Сара заточитися і впала на підлогу, перетворившись на зручну мішень для супротивника.

Термінатор побачив, що Т-1000 знову націлився. Кіборг натиснув на гальмо. Вискнули шини. Сару відкинуло вперед, туди, де лежав Джон, вона зникла для Т-1000, але…

Виглянувши назовні, Сара та Джон побачили моторошне видовище. Гелікоптер швидко знижувався, падаючи просто на задні дверцята фургона. Фургон полетів на узбіччя. Здавалося, чиясь велетенська рука підняла машину на кілька футів над асфальтом і відкинула.

Гвинт гелікоптера зламався. Задні дверцята було втиснено всередину, а ковпак і фюзеляж розбито вщент. Т-1000 опинився в клітці з понівеченого металу. Гелікоптер упав на бруківку, перекинувся і, перетворившись на купу брухту, застиг.

Термінатор спробував утримати машину, яку занесло від потужного удару. Вона врізалася в розділове огородження на шосе і, скреготнувши, відлетіла в інший бік. Термінатор натиснув на газ, стрілка спідометра знову підібралася до вісімдесяти миль. Кіборг примудрився ухилитися від незграбного пікапа, що повз, немов змія, яка страждає на запор. Правий край переднього бампера зігнувся від удару і встромився в шину. Її зрізало легко, немов шкірку апельсина. Метал застукав по бруківці, висікаючи іскри, фургон крутнувся вбік, нахилився…

Заскреготавши асфальтом, фургон перекинувся набік і завмер.

Джон підповз до сполотнілої Сари, яка стогнала, тримаючись за поранену ногу.

— Мамо! — крикнув Джон.

Сара повільно повернулася до сина, ледве усвідомлюючи, де вона і що з нею сталося.

Термінатор обережно виліз з пом’ятої кабіни.

Позаду на дорозі валявся розбитий гелікоптер, що перетворився на купу понівеченого металобрухту. Вантажівка з причепом-цистерною різко загальмувала перед цією дивной) перешкодою. Задиміли колеса. Вантажівка буквально заходилася ходором, але все-таки не врізалася в уламки.

Здивований до глибини душі водій Дейн Шорт зіскочив з підніжки. Чудом уникнувши зіткнення з якимось психом, він занервував і не схотів їхати наступного дня-тим самим маршрутом. Тому Дейн домовився з Вілсоном про підміну. Краще вже перевозити овочі! Тепер він їхав не на південний схід, а на північ, якнайдалі від цих психопатів з пустелі. Але зараз Дейн раптом засумнівався в правильності свого вибору — за цей вечір він спостерігав дві аварії.

Дейн ліниво думав про те, про се, у пам’яті спливло обличчя офіціантки з придорожнього ресторанчика. Як її звали? Клаудіа. Її груди…

І тут на дорозі з’явилася купа уламків, через що Дейнові довелося натиснути на гальма. Він відчув, як у цистерні почали рухатися кілька тон скрапленого і дуже холодного азоту. І з жахом уявив, як азот, пробивши в цистерні пролом, затікає до кабіни і він, Дейн, перетворюється на ескімо.

Переборюючи нудоту, що підступила до горла, Дейн пошукав очима, чи не вцілів хтось із пасажирів. Раптом з купи уламків з’явився поліціянт. Він крокував просто до Дейна. Схоже, офіцер зовсім не постраждав.

— Чорт забирай, ви що зовсім… — тільки й устиг вимовити Дейн.

Т-1000 на ходу проштрикнув його клинком, навіть не поглянувши на свою жертву.

Дейн упав на коліна і схопився за живіт. Усередині все пекло вогнем. Варто було притулити руки до рани, як перед очима попливло. Не відразу усвідомивши, наскільки важко він поранений, Дейн як заворожений стежив очима за лягавим, у якого замість руки був залізний гарпун. Як той спокійно вліз до відкритої кабіни вантажівки і зняв її з ручного гальма. Потужний мотор заревів, машина рвонулася вперед, випускаючи клуби диму, немов вогненний дракон.

Падаючи обличчям на асфальт і провалюючись у приємне небуття, з якого йому не судилося повернутися, Дейн подумав, що Господь Бог мабуть дуже крутий хлопець…

Попереду на шосе Джон і Термінатор витягали Сару з перекинутого фургона. У Термінатора висів на плечі М-79 і патронташ з гранатами, за пояс було заткнено перезаряджений кольт сорок п’ятого калібру. Джон позичив з поліцейського арсеналу рушницю.

Почувши брязкіт металу, обоє, як за командою, обернулися. Вантажівка з причепом, порозкидавши на всі боки уламки гелікоптера, їхала просто на них, набираючи швидкість.

Джон схопив Сару за руки.

— Прокляття! Треба поспішати. Ходімо!

До них під’їхав пікап, який вони щойно обігнали. За кермом сидів іспанець років п’ятдесяти. Він вийшов з кабіни і запропонував потерпілим свою допомогу.

Термінатор сказав:

— Нам потрібна ваша машина.

Не чекаючи на відповідь, пройшов повз водія, поклав Сару на переднє сидіння і сів за кермо. Джон сів позаду. Водій нервово позадкував, вирішивши, що ще легко відбувся.

Вантажівка неслася просто на них, випльовуючи з хромованих вихлопних труб хмари диму.

Оцінивши ситуацію, Термінатор рвонув машину з місця. Цистерна була вже за якусь сотню футів і дедалі збільшувала швидкість. Термінатор умить вирахував, що до зіткнення залишилося сім секунд. Часу хоч греблю гати! Кіборг дав газ, але пікап виявився старим, та ще й з важким саморобним кузовом з дерева. Він розганявся надто повільно.

Термінатор зробив перерахунок і зрозумів, що до зіткнення всього лише три секунди. Сорок відсотків на те, що вдасться ухилитися…

Цистерна вдарила поліцейський фургон у бік і відкинула геть зі свого шляху. Пролунав металевий скрегіт. Т-1000 увімкнув наступну передачу, і вісімнадцятиколісна потвора помчала ще швидше.

Знаючи, що вантажівка висить у нього на хвості Термінатор завертів кермом, і пікап заметався з однієї смуги на іншу. Одоробло з азотом мчало просто на них, зловісно розгойдуючи цистерною.

— Швидше! Він зараз у нас вріжеться! — крикнув Джон.

Термінатор вирішив, що відповідати необов’язково. Зараз тактично набагато важливіше зняти гранатомет, що все ще висів у нього на шиї, і повитягати гранати. Так кіборг і зробив, керуючи пікапом однією рукою.

Джон подивився назад, на страшну хромовану цистерну з азотом, на її сяючі фари.

Колись він уже все це бачив…

Цистерна штовхнула пікап, і той утратив керування. Т-1000 заїхав збоку і штурхонув пікап до огорожі центральної розділової смуги. Хромовані осі колес устромилися в дверцята пікапа з того боку, де сиділи пасажири, інший бік авто скреготав по огорожі.

Машина підстрибувала і трусилася, її жбурляло то до стіни, то до цистерни. Джон схопив закривавлену руку матері.

З боків пікапа сипалися іскри. Спалахнуло полум’я. Лобове скло не витримало.

Посипалися уламки скла й металу.

Потім почала згинатися рама вікна.

Пікап перетворювався на корж.

Джонові здалося, ніби в нього з рота повилітали зуби. Дерев’яний кузов розсипався на купу друзок.

Т-1000 ще міцніше стиснув кермо, безжально руйнуючи пікап. Термінатор пересів на пасажирське місце. Не прибираючи ногу з педалі газу, він підняв Джона й пересадив його на сидіння водія.

— Веди машину, — буденним тоном наказав він.

У Джона, природно, виникло питання:

— Ти куди?

Замість відповіді Термінатор ударив долонею по залишках лобового скла. Воно разом із пластмасовою рамкою завалилося кудись на дах пікапа. Джон стиснув кермо, дивлячись, як кіборг заліз на приладову дошку, а звідти на капот. Тримаючи однією рукою М-79, Термінатор повернувся й націлився.

Граната пролетіла за фут із гаком від Т-1000 і вдарилася об цистерну десь угорі. Утворилася дірка, крізь яку потік рідкий азот. Він лився на дорогу за швидкості шістдесят миль на годину.

Величезна машина крутнулася вбік, і Т-1000 не одразу зміг її вирівняти. Цистерну хитало, немов велетенський маятник.

Скориставшись тим, що переслідувач зменшив швидкість і лещата, в які він затис пікап, послабли, Джон піддав газу. Переляканий, він вирвався вперед на кілька ярдів.

Але цистерна знову набирала швидкості, залишаючи позаду дим, схожий на хвіст комети.

Термінатор, стоячи на капоті, перезаряджав гранатомет. Джон метнувся вправо і з’їхав на бічну дорогу, що відгалужувалася від шосе. Т-1000 теж спрямував свою машину на узбіччя й помчав за втікачами, щосекунди збільшуючи швидкість. Він був уже за двадцять футів від цілі. Термінатор вистрілив.

Граната пробила ґратки радіатора й, вибухнувши, вивернула половину капота. Плюючись димом і парою, немов якийсь диявольський потяг, цистерна наздогнала пікап і, підчепивши його збоку, потягла просто вперед.

У хаосі безугавних вибухів, Термінатор намагався перезарядити зброю. У патронташі залишилося всього кілька гранат.

Попереду виднілася сіра брила сталеливарного заводу. Ворота «Каліфорнія Стіл Індастріз» позлітали з петель, коли в них урізався напіврозвалений пікап. Джон скрикнув, намагаючись утримати кермо, але йому це не вдалося.

Пікап мчав широкою дорогою, що вела до головного корпусу заводу. Коли в’їхали у ворота, Термінатор саме намагався перезарядити гранатомет, але випустив його з рук. Кіборг схопив автомат, виліз на дах кабіни, перестрибнув через те, що залиши— 379 лося від кузова і, за дві секунди опинившись на капоті цистерни, яка їх переслідувала, випустив усю обойму в лобове скло.

Просто в обличчя Т-1000.

Там відразу утворився десяток металевих кратерів. Удари на мить оглушили робота. Дотягнувшись до кабіни, Термінатор вивернув кермо. Кабіна почала повертатися вбік — повільно, як у моторошному сні. Термінатор вивернув кермо так, що передні шини скреготнули асфальтом, і цистерна з азотом врізалася в кабіну, що повернулася до неї під прямим кутом.

Від страшного удару велетенська машина здригнулася і затрусилася. Задиміли шини. Цистерна почала перевертатися.

Термінатор вчепився в кабіну, що завалювалася на бік. Машина, яка мчала зі швидкістю шістдесят миль на годину, перекинулася із брязкотом відчиненої пекельної брами.

Іскри засипали все на сорок футів навколо. Таке ось моторошне дербі на честь Дня Незалежності. На таке видовище квитки розхапають за будь-яку ціну, тим більше, що все це, як з’ясувалося, було всього лише прологом!

Джон поглянув на те, що відбувалося позаду, потім повернувся й побачив, як стрімко наближається будинок. Масивні двері були відчинені лише наполовину.

Вибору не було.

Він кинувся прямісінько в щілину, обдираючи боки й без того сплющеного пікапа, і в’їхав до приміщення цеху, а Термінатор устиг за одну секунду відчепитися від кабіни вантажівки і влетів у напіввідчинені двері тієї самої миті, коли цистерна зі страшним гуркотом врізалася в будинок.

Термінатор упав на підлогу, потрапивши в головний проліт цеху, і. покотився плитами. Усього в декількох ярдах від нього цистерна врізалася в масивну бетонну брилу.

Пролунав гучний скрегіт. Цистерна лопнула, з неї полився рідкий азот, охолоджений до ста тридцяті градусів.

Хлопчикові вдалося загальмувати й зупинитися біля сталевої колони, що підпирала стелю. Їх із Сарою жбурнуло вперед, і вони сильно забилися.

Термінатор, не випускаючи з рук гранатомет, проїхався підлогою і, проламавши огорожу, з розгону влетів до величезного прокатного цеху.

Кабіна розбитої цистерни смикнулася вбік, в’їхала до приміщення й зупинилася. Підлогою із сичанням почала розтікатися крижана калюжа рідкого азоту.

Якусь мить Термінатор лежав нерухомо. Але, зробивши перевірку внутрішніх ушкоджень, звівся на лікті й озирнувся.

Джон вертів головою, сидячи в розбитому пікапі. Він був приголомшений, з розбитого носа текла кров. Поступово до Коннора дійшло, що вони опинилися на сталеливарному заводі. Вили сирени, металися люди. Вони щось кричали. Хлопчик повернувся, щоб розглянути, що їх так злякало…

Стіна азотної пари огорнула цистерну. Незвичайне сполучення вогню та льоду. З великих домен по обидва боки широкого проходу виривалося жовтогаряче полум’я, а проходом лився білий крижаний потік, над яким витала замерзаюча пара.

Посеред сіруватої хмари Джон виокремив обриси напіврозваленої кабіни вантажівки. Звідти виліз Т-1000. Але щойно він відійшов від місця аварії на кілька кроків, потік азоту захлиснув йому ноги. Т-1000 захитався й почав рухатися повільніше, немов загруз у густій патоці. Нарешті йому стало не до шмигу! Він силувався підійти до Джона, але ноги робота примерзли до підлоги.

Хлопчик, затамувавши подих, дивився, як — дзень! — нога Т-1000, що замерзла від холоду, зламалася. Робот хитнувся вперед, друга нога теж підломилася. Т-1000 спробував хоч якось утриматися, але тут підкачали гомілки. Робот упав навколішки й обіперся одною рукою об підлогу. Рука занурилася в рідкий азот і приросла до плит. Т-1000 спробував її відірвати, і рука — дзень! — зламалася в зап’ястку. Риси Т-1000 спотворилися від болю. Але, все одно, це був не той біль, який відчуває людина або навіть кіборг. Джон побачив агонію рідкого металу. Молекулярні структури Т-1000 стали твердими, потоки енергії, що пульсували всередині, поступово ослабли й зовсім завмерли. Т-1000 роззявив рота в мовчазному крику, відчуваючи, як його ноги й тулуб вкриваються інеєм. І застиг.

Замерз на місці.

На його нерухомому обличчі назавжди застиг вираз нелюдської злості.

Робот-убивця перетворився на крижану статую, що стояла навколішки у хмарі холодної пари.

Рідкий азот тепер вилився з цистерни і почав швидко випаровуватися. Термінатор, що стояв біля самого краю калюжі, чудово бачив Т-1000. Він витяг кольт і націлився.

— Hasta la vista, дитинко!

Бум! Одна-єдина куля влучила в замерзлу металеву людину, але цього виявилося досить, щоб зняти величезну молекулярну напругу.

Т-1000 вибухнув. У повітря зметнулися мільйони блискучих, немов діаманти, уламків. Вони розсипалися по підлозі в радіусі приблизно двадцяти футів.

Термінатор опустив зброю і спробував посміхнутися. На жаль, обличчя його добряче постраждало в останній пригоді. Він явно потребував тривалої відпустки.

Сара, що сиділа в пікапі, почувалася препогано. Вона не втратила свідомості, але страшенно заслабла. Джон пхнув ногою двері.

— Мамо, настав час вибиратися звідси. Ходімо!

Хлопчик допоміг жінці злізти із сидіння. Сарині ноги підгиналися. Джон її підтримував. Удвох вони зашкутильгали до Термінатора.

— Він помер? — запитав Джон, дивлячись на залишки Т-1000.

Термінатор, стоячи на колінах, вдивлявся в хмару пари, розсіяної навколо Т-1000. Від жару печей уже майже весь азот випарувався.

Уламки Т-1000 розтоплювалися, перетворюючись на сотні ртутних крапель, що розтікалися підлогою. У рідкому металі сяяли жовтогарячі відблиски величезних домен.

Термінатор спробував підвестися. У нього було зламано плече, роздроблено кисть, рука практично не працювала. Два механічних приводи ноги теж виявилися пошкодженими, але їх можна було полагодити. Проте на цей момент кіборг ледве тримався на ногах. Коли Джон з матір’ю наблизилися до нього, він відповів:

— У нас мало часу.

— Що? Але чому?

Термінатор показав на залишки Т-1000.

Сара і Джон побачили, що кілька крапель почали зливатися. За мить утворилася невелика калюжка. Калюжки тремтіли й підтікали одна до одної, швидко збираючись в одну.

Сара чудово зрозуміла, які жахливі наслідки матиме те, що зараз відбувається, і в розпачі прошепотіла на вухо Джонові:

— Це ще не кінець.

Він їй повірив.

— Тоді ходімо!

Термінатор підставив Сарі плече, і вони зашкутильгали вглиб заводу.

А за їхньою спиною відбувався якийсь рух. З калюжі ртуті утворилася срібляста голова. Вона піднялася вище, потім з’явилися плечі, зроблені з рідкого металу. Голова повернулася й подивилася на своїх жертв.

Джон озирнувся й зацепенів від жаху, а…

… Т-1000 уже стояв на повний зріст. Він був ще металевий, але на обличчі швидко проступали людські риси. Робот зробив перший крок.

Сара оступилася. Джон та кіборг швидко підняли її і покрокували вперед. Термінатор накульгував, тягнучи зламану ногу. Зайшли за ріг і опинилися в проході між величезними домнами. Це був якийсь дивовижний лабіринт. Стояла неймовірна спека, повітря здригалося від гуркоту. Сара скрикнула від болю й знову оступилася.

— Ходімо, мамо! — наполегливо повторював Джон. — Ти зможеш! Ходімо!

Термінатор та хлопчик підняли Сару і зашкутильгали проходом. Нога в неї була в крові, обличчя зберігало смертельну блідість, Джон глянув через плече…

Т-1000, що вже остаточно перетворився на поліціянта Остіна, ішов головним коридором. Відблиски пекельного полум’я танцювали на його незворушному обличчі. Він ішов уперед. Здавалося, попередня кристалізація жодним чином не вплинула на нього. Коли Т-1000 доторкнувся до смугастого, чорно-жовтого поруччя, його кисть стала чорно-жовтою, а біля ліктя рука зберігала природний колір. Робот ледь відірвав руку від розпеченого поруччя. Пролунав такий звук, ніби від поверхні відірвали клейку стрічку.

Т-1000 подивився на смугасту, чорно-жовту руку, наказуючи їй набути нормального забарвлення. Брижі від випадкових або систематичних перешкод пробігли його тілом. Щось було негаразд. Виникли збої, і одна рука поводилася якось дивно.

Щокроку молекули кахляних плит, якими було вистелено підлогу, немовби заповнювали ноги робота. Щойно нога відривалася від підлоги, вона набувала свого нормального кольору. Але варто було підошві доторкнутися до кахлів, і все починалося спочатку. Нога намагалася злитися з підлогою. Мімікричну функцію було порушено. Система виходила з-під контролю.

Т-1000 просувався вперед, скануючи навколишні предмети. Незважаючи на збої, він мав виконати завдання, а здатності вбивати робот не втратив. Він завернув за ріг і увійшов до проходу між домнами.

Термінатор побачив крізь Серпанок силует поліціянта Остіна, що йшов у їхньому напрямку, а помітивши ціль, навіть побіг.

Термінатор поклав Сарину руку Джонові на плече.

— Ідіть.

Джон заперечно похитав головою.

Т-1000 мчався щодуху, клацаючи підошвами по бетону.

Термінатор підштовхнув Сару та Джона.

— Тікайте!

Джон підкорився й потяг за собою Сару. Жінка з останніх сил намагалася не втратити свідомості й у напівзабутті ледь перебирала ногами. Наступивши на якість дріт, Сара хитнулася й упала на коліна. Джон тягнув її за руку, але жінка не могла підвестися.

Джон плакав і благав:

— Ходімо, ти мусиш постаратися… Будь ласка, матусю! Вставай!!!

Термінатор намагався зарядити своєю понівеченою рукою гранатомет. З величезними труднощами він засунув до стволу останню гранату. Т-1000 зробив крок і вибив зброю з його рук. Гранатомет з гуркотом упав на підлогу. Граната випала й закотилася під піч.

Термінатор наліг усім тілом на Т-1000 і притиснув його до стіни. Битва почалася.

Джон і Сара добігли до кінця проходу.

Глухий кут!

Озирнувшись, утікачі побачили битву титанів, обсипаних дощем іскор з доменних печей. Ця битва мала вирішити долю десятків мільйонів людей.

Термінатор схопив Т-1000 і з неймовірною силою пожбурив у протилежну стіну. Т-1000 навіть не став марнувати часу на те, щоб повернутися. Він моментально вивернувся, й обличчя раптом опинилося в нього на потилиці. Відірвавшись від стіни, пішов назустріч кіборгові. Термінатор вцідив Т-1000 своїм величезним кулачиськом. Від такого удару рука кіборга, немов у тісто, по лікоть увігналася в ртутне Обличчя Т-1000.

Голова Т-1000 за мить перетворилася на руку і схопила Термінатора, а сама з’явилася в іншому місці. Частини тіла робота мінялися місцями так швидко, що Термінатор не міг за цим простежити. Т-1000 підтягнув кіборга до великого приводного механізму конвеєра й застромив туди його руку. Обертовий маховик розтрощив Термінаторові лікоть.

Термінатор боровся з машиною, що затягувала його в себе. Механічні приводи деренчали, зазнаючи величезного навантаження. Т-1000 кинувся до своєї головної цілі.

Сара побачила робота, що мчав до них, як вихор. Зойкнувши, вона заштовхнула Джона в щілину поміж печами. Хлопчик упав, опинившись серед переплетених труб і балок.

Джон визирнув з вузької щілини. Сара могла піти за ним, але чомусь забарилася. Раптом щось чорне помчало просто на Джона. Він зойкнув, дивлячись на сталеву противагу, що бовталася на ланцюзі завтовшки в кілька дюймів і невблаганно насувалася. Джон встиг відскочити. Коли озирнувся, щілини вже не було.

— Мамо! Мамо-о-о!

Термінатор намагався дотягтися до сталевого багра, яким робітники зазвичай пересували розжарені болванки. Схопивши інструмент за кінець, Термінатор скористався ним як важелем. Титанічним зусиллям він розсунув могутні лещата й витяг руку. Вона була переламана в лікті, з розбитого суглоба стирчали уламки.

Джон зник із Сариних очей. «Ось і попрощалися», — подумала жінка й озирнувшись побачила перед собою Т-1000, що мчав на неї, немов смерть із косою.

Сара вперто намагалася зарядити зброю. В останній момент їй це вдалося, і вона вистрілила.

Голова Т-1000 розлетілася на шматки, але швидко набула звичної форми. Робот простягнув до Сари руку. Вона, як божевільна, нишпорила в патронташі, намагаючись намацати ще хоча б один набій і зарядити гвинтівку, але… Хлюп! Сталева голка проткнула Сарине плече, і вона заборсалася немов метелик на шпильці. Поліморфний убивця витягнув другу руку. Вказівний палець, що перетворився на-блискучу голку, був націлений просто в Сарине око. Голка мала простромити лоба, закрутившись, пройти крізь верхню частину довгастого мозку, урвавши життя об’єкта.

Робот наказав тихим, деренчливим голосом:

— Поклич Джона. Негайно!

Сара подумала, що пережила одного металевого мерзотника тільки для того, щоб другий насадив її на вертлюг. Вона була перелякана, а головне, зовсім не володіла собою від люті, а тому закричала, стулившись від болю:

— Котися під три чорти, лайно собаче!

Переконавшись, що його вимогу не прийнято, Т-1000 вирішив покінчити із Сарою і відхилився назад, наміряючись завдати їй смертельного удару.

Щось упало на Т-1000 з такою силою, що розрубало його з голови до пояса. Це був сталевий багор. Термінатор відкинув убивцю вбік.

Т-1000 відхилився від стіни і, витягнувши зі свого тулуба сталевий інструмент, як вихор, наскочив на Термінатора. Він метався з боку вбік, завдавав удару за ударом. Термінатор з розмаху стукнувся спиною об стіну, його механізм не витримав навантаження, і кіборг застиг.

За спиною Т-1000 висів на двох ланцюгах підйомник, за допомогою якого підіймають і закладають до плавильні залізні злитки. Підйомник їздив по рейках. Поліморфне чудовисько схопило його і штовхнуло вперед. Просто на Термінатора. Двотонне одоробло проломило кіборгові груди.

Т-1000 відтягнув підйомник назад і знову жбурнув ним у свого ворога. Термінатор нахилився вбік, щоб удар припав у плече. Метал затріщав. Кіборг осів і, повернувшись, схопився за стінку агрегату.

У Термінатора порушилася робота зорової системи, зображення стало збільшуватися. Людина-машина втратила відчуття рівноваги. Коли по його спині завдали третього удару, який переламав хребет і тазові кістки, кіборг захитався. Механічні приводи заклинило, вони позгиналися й застигли, висловивши свій протест сталевим брязкотом. Розіп’ятий на стіні домни, Термінатор упав на коліна.

Четвертий удар Т-1000 припав кіборгові поміж ключиць.

Голова впала Термінаторові на груди. Він сповз на підлогу. Імпульси з глибинних структур посилали струмені в його штучний мозок. Термінатор не міг, як людина, згадувати своє життя, але в його пам’ять було введено багато даних, у тому числі про життя різних людей. Хаотична картина людських почуттів виникла в його мозку, перед очима промайнули уривки подій, що сталися останніми днями, а у вухах немов звучав прокручуваний не з тією швидкістю магнітофонний запис.

Сара і Джон стоять на колінах і обіймаючись ридають. Джон намагається приховати свої сльози. Сара бореться з Т-1000, а в самої така жалюгідна зброя! Т-1000 незворушно реагує на зміну обставин… Потім на якусь мить Термінатор дивовижним чином збагнув сенс свого існування, зміст людських взаємин. У його мозку нібито стався атомний вибух, і кіборг раптом навчився того, що не було запрограмовано його творцями.

Він почав відчувати.

Термінатор упав на бетон. Розряди енергії бомбардували його мозок, немов ракети, що втратили керування. Конаючи в передсмертних конвульсіях, робот одержав найсерйозніший урок про органічне життя.

Погано тільки, що він не мав часу добре його засвоїти.

Термінатор, лежачи на підлозі, був жалюгідним видовищем: така собі гора уламків. Але вцілілі ділянки його напівзруйнованої свідомості зуміли підключити запасне джерело енергії. Небесна Мережа наділила термінаторів здатністю давати раду найсерйознішим ушкодженням. Вони мали настільки високу свідомість, що це дозволяло їм самим усувати свої внутрішні неполадки і продовжувати виконання завдання. І зараз мозок людини-машини відновлював зв’язки між рівнями багатошарового, немов цибулина, мозку. І, незважаючи на великі зовнішні і внутрішні пошкодження, кіборг намагався знайти запасні ланцюги для передачі команди.

Рухайся.

Рухайся.

Рухайся…

Спалахнула іскра. Тут, там… Потім колінний суглоб конвульсивно смикнувся.

Рухайся!

Нога зігнулася.

Жодна людина не змогла б оговтатися від такого струсу. Жодна людина не має такої потужної системи команд, умонтованої в кожну молекулу штучного мозку.

Крім того, Термінатор побачив одкровення і мав твердий намір підвестися, незважаючи на відмову системи механічних приводів.

Кіборг помалу повз уперед, тягнучи нерухомі ноги. Обрубок руки скреготав кахляною підлогою. Але червоне комп’ютерне око, що виднілося на місці вибитого людського, палало рішучістю.

Термінатор дотягся до гранатомета М-79, якому призначено було вирішити всі проблеми. Затвор, як і раніше, був відкритий. Кіборг підчепив зброю покаліченою рукою, а здоровою намагався дістати останню гранату, що закотилася під величезну плавильну піч. Він витягнув металевий палець і спробував викотити її звідти. Адже Термінатор ще не виконав свого завдання!

Т-1000 теж. Піднявши над головою важкий сталевий багор, поліморфний робот з нищівною силою обрушив його на ворога. Багор увігнався в спину Термінатора, потрапивши точно в пролом, що виник у броні, яка оточувала тулуб людини-машини.

Т-1000 розхитував багор, намагаючись розширити отвір. Потім націлив багор вістрям донизу і простромив кіборгові груди.

Т-1000 прип’яв Термінатора до підлоги.

Тепер кіборг міг тільки мріяти про те, як би завдати свого останнього, передсмертного удару.

Стратегія дев’ять тисяч вісімдесят п’ять.

Термінатор запекло вчепився за цю думку, але голова його упала на груди, і він завмер. Уціліле око згасло.

Т-1000 поглянув на кіборга й вирішив, що мати з ним справу надалі тактично недоцільно. Робот зосередив увагу на головній цілі й попрямував на її пошуки, щоб завершити виконання завдання.

Джон, немов щур, визирав зі щілини поміж печами. Над ним гуркотіли агрегати, за якими більше ніхто не стежив. Хлопчик почув, як хтось тихо й наполегливо кличе його:

— Джоне! Джоне! Ти мене чуєш? Ти де?

Це була його мати.

Хлопчик виліз із темної щілини і ступив на майданчик біля величезного тигля. Усередині палала розтоплена сталь. У розпеченому повітрі дивно виблискували навколишні предмети.

Джон побачив матір. Сара ледь рухалася — нога її була залита кров’ю. Джон рвонувся до неї, почувши стогін.

— Допоможи мені, любий!

Мати шкутильгала до нього і, посміхаючись, простягала руки. Аж раптом Джон уповільнив крок. Річ у тім, що за маминою спиною виросла якась тінь.

Це теж була його мати. Вона тримала гвинтівку і цілилася просто в нього.

Хлопчик завмер, очі його заокруглилися від здивування. Хто ж його мати? Він подивився вниз. Ноги першої Сари зливалися з підлогою, немовби розтікаючись плитами, на яких вони стояли. По самі коліна їхній колір і фактура збігалися з плитами підлоги. Джон закричав:

— Стріляй!

І метнувся вбік.

Псевдо-Сара повернулася до нього спиною, відразу перетворившись на поліціянта Остіна. Справжня Сара почала розряджати гвинтівку в Т-1000.

Бах!

Ворог позадкував.

Клац! Сара пересмикнула замок.

Бах!

Робот знову позадкував.

Клац!

Бах!

Ще раз.

Ще!

З кожним пострілом Т-1000 відступав на крок. Сара йшла на нього. Утворені в тілі Т-1000 дірки тепер зарубцьовувалися набагато повільніше. Робот утрачав сили. Сара знову вистрілила. Її очі палали диким вогнем.

Вона тіснила робота до краю — до казана з розтопленою сталлю.

Клац…

Скінчилися патрони!

Т-1000 загаявся. Він ще не оговтався після останнього пострілу. Але за секунду, щойно затягнуться рани, він прийде до тями. Сара знову програла. Тепер він уб’є її, потім Джона, і Небесна Мережа святкуватиме перемогу.

Сара заволала щосили, збираючись кинутися на робота й потягти його за собою назустріч моторошній смерті, що чигала внизу.

Але коли Сарині ноги напружилися, готуючись зірватися з місця й підбігти до робота, що вже майже відновився, сталеві пальці Термінатора таки засунули гранату до ствола М-79.

Лежачи на підлозі біля печі, Термінатор підвів голову.

Стратегія номер дев’ять тисяч вісімдесят п’ять.

Остання ставка.

З половини черепа Термінатора злізла людська плоть, оголивши хромований кістяк. Червоне око горіло зловісним вогнем, немов сигнальна лампочка. Термінатор клацнув замок обрубком руки й натиснув на курок.

Він поцілив Т-1000 просто в живіт. Граната розірвалася, і півспини ворога вивернуло навиворіт.

Центр ваги Т-1000 різко змістився, — і він упав у розтоплену сталь. Джон із Сарою підбігли до краю ковша і з жахом побачили, що на поверхню спливли голова й верхня частина тулуба робота.

Т-1000 волав. Це було моторошне виття сирени. Молекули робота намагалися повернутися на місце, у потрібні структури, але страшенна спека й величезна кількість розптопленого металу навколо заважали їм це зробити. Робот змінювався, перетворювався, перевтілювався в усе, ким або чим устиг побувати. Так швидко, що Сара з Джоном ледь встигали побачити всі ці обриси.

Дженел Войт відразу перетворилася на барвистий лінолеум, потім на Льюїса, охоронця, з обличчя якого стирчали ножі, потім на інших людей. І все це з неймовірною швидкістю, доки уся машкарня не злилася в одну.

Хромована фігура видала останній зойк і з головою занурилася в розтоплену сталь. Струмочки рідкого срібла розтеклися розпеченою поверхнею й розчинилися у блискучій вогняній масі.

Перетворилися на ніщо.

Т-1000 зник.

Порожня гвинтівка випала із Сариних рук і вдарилася об підлогу. Жінка поклала здорову руку на плече Джонові. Вони обійнялися, їхні тіла здригалися від ридань.

Понівечений кіборг намагався підвестися. Його механічні приводи жалісно гули й дзеленчали від того, що він намагався встати на коліна. Кіборг упав на підлогу і зробив чергову спробу підвестися.

Побачивши це, Джон підбіг до нього й узявся піднімати. Сара теж прийшла на допомогу. Кіборг звівся на ноги. За допомогою друзів він дошкандибав до краю ковша.

Термінатор подивився вниз і переконався, що усе закінчилося. Джон розстібнув блискавку на Сариному рюкзаку й витяг звідти руку. першого терміна тора.

— Вона там розчиниться? — запитав він.

Голос Термінатора звучав незвичайно: м’яко, майже по-людськи. Може, це теж було наслідком ушкоджень?

— Так. Кинь її.

Джон жбурнув руку вниз, і вона занурилася в розтоплений метал.

Термінатор додав:

— І головний процесор теж.

Джон витяг його з кишені й кинув до ковша. Сара побачила, що процесор майже одразу розчинився. Вона важко зітхнула й тихо сказала:

— Ось і все.

— Ні. Є ще один мікропроцесор.

Термінатор тицьнув металевим пальцем у свою голову. І подивився на Сару. Обоє розуміли, що має статися.

Джонові очі розширилися від жаху: він раптом зрозумів, що має на увазі кіборг. Джон захитав головою.

— Ні.

Термінатор подивився просто в очі Джонові. Після того, що робот пережив, він виглядав жахливо, але все одно вигляд у нього залишався шляхетним і…

… добрим.

Людина-машина сказала:

— Я мушу піти, Джоне. Усе скінчитися тут. Інакше я стану продовженням цієї історії.

Він відвернувся, і його поранена людська половина опинилася в тіні. Джон бачив лише хромований кістяк і червоне око.

І все-таки хлопчик попросив:

— Не роби цього. Будь ласка. Усе буде добре. Залишся з нами!

Термінатор поклав руку Джонові на плече.

— Я мушу виконати завдання.

Сказавши це, він повернувся до Джона своїм людським боком. Простягнувши руку, торкнув металевим пальцем сльозу, що котилася хлопчикові по щоці.

Кіборг раптом зробив відкриття.

— Тепер я знаю, чому ви плачете. Хоча сам ніколи не зможу.

Термінатор повернувся до Сари і сказав:

— Прощавай.

— Боїшся?

Робот зам’явся перш, ніж відповісти:

— Так.

Він боявся не тому, що мусить припинити своє існування як термінатор, а тому, що несподівано побачив щось, що не входило до його уявлень про світобудову, щось незбагненне навіть для Небесної Мережі. І це вселило в нього перше почуття.

Почуття страху.

Термінатор боявся йти туди, куди належало вирушити.

Звичайно, його не стали ані про що розпитувати, та він нічого б їм і не розповів. Просто повернувся й заніс ногу над краєм ковша.

Коли Термінатор упав, час раптом розтягся. У мозку робота спалахнуло яскраве світло. Він плив уперед тунелем, плив на світло, занурюючись у щось, схоже на забуття.

Або на порятунок?

Зіткнувшись із розтопленою сталлю, штучний мозок перегорів. Майже вся електронна активність загасла. Майже…

Хромований кістяк розчинявся в жахливому вариві, так само, як і тіло Т-1000. Сара та Джон дивилися, як Термінатор занурюється в киплячу сталь. Останньою зникла металева рука.

Але перш ніж зникнути, вона раптом стислася в кулак, і кіборг устиг підняти великий палець, подавши підбадьорливий прощальний знак.

А потім його не стало.

Мати з сином іще постояли, дивлячись на розтоплений метал. Джон згадав, що друга рука Термінатора залишилася біля домен, і побіг по неї. Це виявилася непотрібним — покручена залізяка. Але сам метал був з майбутнього. Вони з Сарою цього разу не збиралися залишати ворогам жодного шансу!

Коли Джон повкидав у ківш один за одним шматки металевої руки, Сара відчула, як здригнулася земля. Немов повернули якусь велетенську вісь.

Звичайно, потім Джон усе добряче обміркував і зрозумів, що це просто запрацювали великі агрегати.

Але він помилився.

Це відродилася історія.

СУДНИЙ ДЕНЬ

Сонце сліпуче сяяло в яскраво-блакитному небі. Під ним пишно зеленів парк. Люди були одягнені по-літньому. Вони каталися на велосипедах, читали… Діти гралися на майданчиках, розгойдувалися на кільцях, з’їжджали з гірок. Карусель не розтопилася і не згоріла. Дітлахи кружляли на ній із пронизливим вереском. Яснооке маля крутило педалі триколісного велосипеда.

Дитячі забавки залишилися незмінними і в епоху технічного прогресу.

За деревами на білястому обрії столиці вимальовувалися уславлена баня Капітолію та білий шпиль пам’ятника Вашингтону.

Але з’явилися й будинки, яких раніше не було: високі хмарочоси, що виросли в результаті великих змін. У хмарочосах жили незаможні люди, і це стало можливим завдяки урядовим законам, які провів через Сенат молодий зухвалий політик. Квартири надавалися не безкоштовно — мешканці повинні були відпрацювати за них, але ціна встановлювалася залежно від можливостей і здібностей кожного.

І це було справедливо.

Двадцять дев’яте серпня 1997 року настало й минуло. І нічого не сталося. Люди, як завжди, вирушили на роботу. Вони сміялися, сумували, дивилися телевізор, кохалися.

Судний День не настав.

Сара Коннор просиділа усі двадцять чотири години у своїй кімнаті, затамувавши подих. І коли ранком знову зійшло сонце й вона переконалася в тому, що нічого не сталося, жінці хотілося з криком вибігти на вулицю, хапати за руки перехожих і сповіщати їм:

— З цього моменту кожен день для вас — подарунок долі! Використовуйте його на благо!

Але вони напевно вирішили б, що вона божевільна, а Сара була по зав’язку сита психушкою.

І замість цього вона напилася.

Звичайно, Сара мала багато романів, траплялися їй і дуже вродливі чоловіки, але заміж вона так і не вийшла.

Сара, щоправда, не засмучувалася. Адже Кайл не помер. І його справу виконано.

Саме завдяки Кайлові, завдяки його самопожертві вдалося розв’язати часову петлю. Кайл перебував у самісінькому її центрі. Він видряпався з-під руїн, зберігши генотип, що допоміг йому вижити і створити сили, здатні змінити історію. Але…

Звідкіля він з’явився? Ким була його мати? Де тепер його родина?

Сара навіть найняла людину, щоб той розшукав іншого Кайла, що, як і всі інші люди, мав народитися й залишитися живим, і не підозрював, що одного разу, в іншому часовому вимірі, вибухнула ядерна війна, і люди запекло борються за виживання.

Кайл не помер, він жив десь у її світі і, мабуть, був одружений з коханою жінкою, мав дітей і якусь мирну професію.

І, звичайно, йому не судилося познайомитися з Сарою.

І покохати її.

Він навіть не зрозумів би, чому вона дивиться на нього очима, повними сліз кохання й подяки.

Адже він уже не був би тим Кайлом Різом, якого вона колись кохала і який повернувся назад у часі, щоб загинути до свого народження.

За неї.

За Джона Коннора.

За людство.

Поміркувавши над цим, Сара викликала приватного детектива й відмовилася від його послуг.

І нікого ніколи більше не кохала так, як Кайла.

З того часу минуло тридцять років. Але похмуре майбутнє, яке так і не настало, все ж таки існувало для Сари. І мало існувати завжди, як відблиски сновидіння, яке поволі розсіюється в ранковому світлі.

Війна з машинами тривала. Вірніше, війна з тими, хто створював шкідливі машини для здійснення людиноненависницьких задумів. Тому що Небесна Мережа була всього лише продовженням ненависті людей до себе подібних.

Деякі люди дотепер мріяли створити свої Небесні Мережі, а інші боролися з ними. На часі усі вони перемогли. І хоча у світі ще спалахували війни, існував голод і процвітали корумповані уряди, люди піднялися на одну сходинку вище еволюційними сходами — щоправда, цього майже ніхто не помітив.

Ніхто, окрім кількох людей, що кинули виклик долі або, як тепер здавалося Сарі, вийшли на єдино правильний життєвий шлях.

Минули роки. Сара перетворилася на тендітну красуню з якимись дивними шрамами і гірко-солодким блиском в очах.

Чоловіки закохувалися в неї, але без взаємності. Вона обожнювала тільки одного…

Зараз, сидячи в тіні дерева, Сара дивилася на цього сорокарічного чоловіка, що грав неподалік з двома маленькими дітьми.

У Джона Коннора були ті ж суворі риси обличчя, що і в іншому часовому вимірі, але на оці не було пов’язки, а на обличчі — шрамів. Він дуже відрізнявся від виснаженої людини з важкою долею, якою йому судилося було стати, якби світ пішов іншим шляхом. Але Джонові очі дивилися, як і раніше проникливо. У них світився розум. Його характер загартувався в горнилі любові, а мудрість кувалася на ковадлі волі.

Сара посміхнулася, дивлячись на Джона з материнською гордістю, і сказала в маленький диктофон:

— Джон веде тепер іншу боротьбу — не таку, як передбачалася долею. Його поле бою — Сенат, а зброя — здоровий глузд і надія.

Сара опустила диктофон, згадавши, як робила для свого сина записи ще до його народження, хтозна-коли, на Мексиканському шосе, пронизуваному вітром наскрізь. І згадала про книгу, яку вона начитала на магнітофон за ті роки, поки Джон підростав. Звичайно, Сара зберегла всі ці записи і зараз навіть дещо до них додавала.

Цей переказ мав зберегтися в її родині й передаватися з покоління в покоління, поки, можливо, він не стане міфом.

Або незаперечним фактом…

Коли людство, нарешті, навчиться подорожувати в часі.

Гарненька чотирирічна дівчинка підбігла до неї і вказала на свій черевик.

— Зав’яжи мені шнурки, бабусю!

Бабуся Сара ласкаво посміхнулася, схилившись над ніжкою дівчинки, яку та поставила на ослінчик. Коли справу було зроблено, дівчинка цмокнула жінку в щоку і побігла гратися з батьком.

Не треба жаліти Сару. Вона пізнала кохання. І тепер мала час обміркувати минуле й побачити майбутнє, доки її син продовжував боротьбу, розпочату нею та Кайлом.

Сара знову взяла диктофон і промовила, звівши очі до неба, до яскравої блакиті, що назавжди очистилася від скверни:

— Термінатор подарував мені надію. Якщо машина змогла осягнути цінність людського життя, то ми теж зможемо!

Сара вимкнула диктофон і, відкинувшись назад, підставила обличчя ласкавому вітерцю.