Тигролови

Над Голубою паддю, над горами ліловими, над буй­ними нетрями стояв сліпучий сонячний ранок, граючи всіма кольорами веселки. Мільярди перлин мерехтіли на всьому, випромінюючи маленькі сонця, розсипаючи спе­ктри, на лапатім листі дубів і ліщини, на травах, на кві­тах, на тисячолітніх, укритих мохом пнях і колодах і на вершинах височенних кедрів та осик... Вони мерехтіли там особливо, як вогнисті краплини; часом одривалися нечутно і летіли вниз, блискаючи межи стовбурами і прошиваючи синій холод глибоких сутінків гущавини.

Буйна роса була на всьому, тяжіла гронами, згинаю­чи стеблини трав та одгортаючи пелюстки квітів. Було напрочуд тихо. Ні шелесне лист, ані ворухнеться тра­винка. Тільки веселкова мерехкотнява...

Наталка стояла на кладці з рушницею і, трохи зі­гнувшись, дивилась у воду нерухомо — пильнувала тайменя, що від двох днів заволодів увагою цілої їхньої колонії і що його вони завзялися встерегти, зма­гаючись між собою. Здоровенний таймень. Він жив ме­жи великими кам’яними брилами у водяній прірві і ли­ше іноді показувався на чистих мілинах, бентежачи ми­сливські душі, але не давався ні на які хитрощі — зни­кав враз, як тільки тупне хтось на березі, ніби відчував небезпеку. Весь інтерес цього надзвичайного полювання полягав у тім, що тайменя тяжко було підстерегти, а ще тяжче було встрелити у воді: тільки пущена всторч куля могла досягти мети. Пущена ж під кутом куля тьохкала об воду, робила рикошет і дзижчала геть як несамовита, ніби від болю, що забилась об воду. Та таймень не давав­ся ані на постріл сторч, ані під кутом.

Наталка заповзялась на нього особливо — така вже вдача: як що заволоділо її серцем, то вже край. Тепер ось заволодів її серцем таймень... Стояла, як статуя, як нежива, і дивилась, не моргаючи, в глибінь. По обличчі, по очах їй бігали сонячні зайчики, ніби намагаючись її розсмішити або зіпсувати полювання, — сміхотливі зай­чики, віддзеркалені хвилями.

В такій же позі і теж з рушницею стояв Гриць на скелі, що випнулась далеко над водою.

Григорій, що облишив уже цю розвагу... Не тому, що до неї треба було китайського терпіння, а тому, що був такий чудесний веселковий ранок, а ще, може, тому, що в того дівчиська по очах і обличчі пустували надзвичай­ні сонячні зайчики, перекочуючись, мов плями живого срібла. Сидів собі отак на перекиненій байді посеред ося­яного сонцем подвір’я, підставив під сонце розхристані груди і дивився на той цілий світ сліпучий. Тиша була на світі, і тиша була на серці, і мерехтіння-мерехтіння...

Чомусь згадувався Врубель з його веселковою паліт­рою. Царівна Лебідь... І той розбитий «Демон» з полама­ними крилами і печальними очима... Тільки ж ні! Нема того генія, щоб передав ось цю буйну симфонію блиску і спектрального шалу, і тієї радості — буйної радості жит­тя й цвітіння, — ані отих невидимих крил у серці, що виростають... А надто ж того воскресіння, отого пришестя людини на цей світ, — і вже не в світ нудьги, брутальності й одчаю (те все зосталось поза­ду, як в тумані), а в світ веселкового сяйва, безмежного радісного спокою і щастя... Дивне почуття володіло ним. Воно ним володіло вже від багатьох днів, відколи він пірнув у цей первісний, незайманий, напівказковий світ і ставав помалу сам його часткою мимо своєї волі — час­ткою цього блиску, і шалу, і радісного спокою, і цілої цієї симфонії буття, що поза нею, здавалось, немає вже нічого іншого і ніколи не було. Почуття те дивне стосу­валось минулого. Його не було. Так, було лише маре­во, був химерний сон. Туманна фікція, видимість світу. І він був там ще тоді, коли ще не народився на світ взага­лі, коли ще не жив, як людина, а жив, як інша істота. Раптом!..

Що це?! Далекий грім? Вітер?.. Знову...

Григорій схопився, відчувши, як в нім закалатало серце.

Вітер виростав в ураган з блискавичною швидкістю. І раптом скажено загриміло, заревло, аж-но задвигтіла земля, пішов вітер по нетрях і по всій Голубій паді, з дерев посипались блискучі сонця — цілий зоряний дощ...

Потрясаючи землю, потрясаючи нетрі, низько над кедрами заклекотали машини — велетенські, чорні про­ти сонця, потворища.

Літаки!!. Шість... вісім... вісім... чотиримоторових велетнів!

Собаки заскавуліли і кинулись врозтіч. Потім позбі­галися на пагорбок і зчинили несамовиту гавкотняву. А Рушай сів на хвіст по-вовчому, підняв пащеку і тоскно завив.

Літаки прогриміли над табором і вже летіли низько над паддю, перехиляючись то на одно крило, то на дру­ге. Щось, далебі, шукають... Вісім велетенських невида­них тут птиць пливли по блакитній долині, заглушаючи все своїм ревом, а під ними, по марях, по зеленаво-синьому, сріблястому від роси килимові пливло вісім ті­ней: спершу — великих чорних... потім менших сизих... фіалково-синіх... синіх.. Пролетівши падь, літаки звер­нули упоперек і так само пішли низом, перехиляючись. Далі... Далі...

Приголомшений Григорій стояв посеред двору як вкопаний. Відчував, як у грудях скажено билося серце. Так, ніби його кинуто з височенної скелі на землю, в провалля. Змішане почуття тривоги, здивування, скаже­ного руху, неспокою... — ціла буря найдивовижніших почувань та асоціацій опанувала ним. Помалу буря уля­глась, а натомість росло невиразне, бентежне передчуття чогось страшного. Вовчий інстинкт прокинувся, як у то­го Рушая, і віщував недобре.

Він термосив чуба, хмурив брови і стояв так посеред двору, дивлячись в блакитний обрій, де в сонячній імлі зникли літаки. Мов загіпнотизований.

Навіть не бачив, як осторонь, оддалік стояла Натал­ка і широко розкритими очима дивилась на нього. Ди­вилась з тривогою, притиснувши руку до грудей.

Не літаки приголомшили те «дівчисько». Літаки її здивували, але й тільки. Ні, далебі, щось інше вразило її. Якийсь інстинктивний відрух, чи, може, страшний здогад, а чи десь незбагненний жах, — хтозна...

Вона дивилась на нахмурені Григорієві брови, на стиснені щелепи і намагалася рукою стримати серце.

А ранок стояв сонячний, мерехтливий, запишаний пер­лами і веселковими барвами. Усміхнений, золотий ранок.

Тунгуз пятро дядоров

Того ж дня в обідню пору до табору завітав ще один несподіваний гість.

Саме збиралися обідати, як завалували собаки і ки­нулися в гущавину. Наталка спинила собак криком, — вони повернулися і полягали біля неї, гарчачи та наста­вивши вуха в нетрі, що вкривали схил сопки.

Там по крутому схилу, чіпляючись за кущі, спуска­лась людина. В хутрянім капелюсі, у ватяних штанах, в жупані з голої, обшворганої козулячої шкіри, підпереза­нім мотузкою; через плече набійниця, при поясі ніж, а рушницею обпирався, як палкою.

— Глянь! Глянь!.. — здивувався старий Сірко. — Пятро!.. Дядоров! А бий тебе коза хвостом!

Гість виплутався з кущів і підійшов, розпливаючись в широку радісну посмішку цілим своїм квадратовим, косооким обличчям. Присадкуватий і добродушний, він підійшов упевненою ходою, як додому, і далебі щиро тішився.

— Зиздрастє... — тикав кожному свою шкарубату руку.

— Зиздрастє, батіка! — і аж зажмурився від втіхи, коли старий Сірко дружньо обхопив його ручищами за плечі і потряс, — старі добрі друзі! «Це ж Пятро Дядоров». Обернув тунгуза до хлопців: — Перший мисливець у цілому світі. Ну-ну, добрий гість!..

— Зиздрастє, Наталика... Зиздрастє... — коло Григорія тунгуз завагався і подивився запитливо на Сірка. Той підморгнув йому: «То теж наш!»

— Зиздрастє, капітана!.. — подав він руку Григорієві. Григорій потис ту тунгузьку руку; вперше в житті він мав з тунгузами діло, але потис приязно, — сподобалось йому те косооке і наївне дитяче обличчя. Лише здивувався, чого це він називає його «капітаном».

— Та то вони всіх так, кого вперше бачать і хто видається їм за начальника або взагалі за росіянина, — пояснив Сірко.

Тунгуз поставив гвинтівку до дерева і, обтираючи рясний піт з обличчя, сів на колоді. Оглядаючи всіх своїми косими, ніби попрорізуваними осокою, усміхне­ними очима, відсапувався. На голові йому цупке русяве волосся стояло їжаком, над верхньою губою кілька воло­синок замість вусів, на підборідді так само кілька воло­синок.

Далі, не кваплячись, витяг кисета і люльку, натоп­тав люльку махоркою і закурив, передаючи кисет гос­тинно іншим.

Сірко теж набив люльку.

— Ну, як же живеш, Пятро?!. Розказуй. Чого це ти никаєш? Чом не пантуєш?

Тунгуз, все обтираючи рясний піт, похитав головою і аж зажмурив очі:

— Їроплану їскаїм!

Говорив він, як і всі тубільці, смішною, покаліченою російською мовою.

— Їроплану їскаїм, — повторив скрушно вже і важко віддихнув.

— Яку «їроплану»?!

— Упала... Мало-мало літала і упала... Їскаїм.

— Чого ж вона впала? Хай вона сказиться! Оттакої!

— Пороха мало... Порох горі — їроплана леті. Порох кончай — їроплана падай. Капут! Літала-літала і... «чш-ш-ші-к». — І аж показав захоплено рукою, як то вона «чш-ш-ші-к» — штопором вниз, і прицмокнув язиком.

— Коли ж вона впала і де?

— Десять-і день... — і безпорадно розвів руками, бо невідомо, де впала, і ніхто того не бачив. — Їскаїм.

— А чого ж це ти її їскаїш, хай вона згорить?

— Нада. Начальника много і шибко кричи. Шибко большой начальника...

І розказав Пятро, що хоч «їроплана» і не його, але він мусить шукати. Всі мусять шукати. Він обійшов уже сотні кілометрів за ці десять день, і все марно. А оце зайшов, мимо йдучи, у гості, провідати. «Як пантовка? Добре?..» І з жалем зітхав та хитав головою. Пропа­ла його пантовка. Не можна. Шукати звеліли. І всі так. Багато людей отак никає, шукаючи ту загадкову «їро­плану» по проваллях та по всіх нетрях на величезному просторі. І ніхто не бачив, як вона падала і де вона па­дала і навіть яка вона з себе є та «їроплана».

Підняли отак людей по всіх тайгових селищах і розі­гнали їх на всі боки — шукайте! — і, не знайшовши, не веліли вертатись.

— Так це ти так ніколи й додому не вернешся! — покепкував Сірко. — Хай їй біс, тій «їроплані»!

Тунгуз зітхнув і безпорадно розвів руками, мовляв: «Що ж» — і додав:

— Начальніка велі... Шибко кричи. Шибко сердитий начальник. — Помовчав, прицмокнув язиком і похитав головою розпачливо: — Пропадай панти!

Йому співчували. Запрошували обідати, перепочити, заночувати. Тунгуз від усього відмовився. Посидів ще трохи. Потім попрощався, надів капелюха, взяв гвинтів­ку і, сховавши люльку, щез, як і прийшов. Пошелестів десь нетрями. Зник.

— От так... — Сірко помовчав і сердито сплюнув чи на ту «їроплану», чи на тих придуркуватих начальників, що «шибко кричи», і кивнув у той бік, де поплентався наївний лісовий чоловічок з дитячим обличчям:

— Золотий чоловік, пантовщик — яких мало! І от такий, можна сказати, хрест несе. Мало, що дав Бог жіночку, так ще й «їроплану» кинув. Що там за дурна «їроплана» і що там за дурні начальники?! — Сірко від усієї душі співчував тунгузові.

— Живе тим, що заполює. Купу діток має та ще й жінку таку от... красуню. Московка там одна. Що гарна, то вже гарна, вража дочка, тільки ж і не дай Бог...

— Як же він таку жінку гарну доп’яв отакий-о красень? — поцікавився Григорій знічев’я, бо сам думав над тим, що то ж і ті літаки вранішні, далебі, теж за тією «їропланою» нишпорили. Авжеж. А на серці було якось зле. Відчував, що втікав він, утікав, але... Все це десь за ним назирці посувається. — Як же він ту красуню доп’яв?

Питав знічев’я, так собі, і навіть і в голову не клав, як не клали й інші, що тая красуня ще десь так вплута­ється в їхнє життя.

— А так... — і розказав старий Сірко, як доп’яв цей Пятро Дядоров найпершу красуню серед усіх старовірів і скільки він з того лиха має. Бідолашний чоловік. Чоловік-дитина.

— Була, бач, така дівка, краля мальована, Фійоною звалась... А піди, Наталко, он буланий заплутався на долині.

— Та я, тату, і так знаю ту історію, — знизала плечима насмішкувато, одначе встала і пішла собі геть, гукнувши Заливая: — Будуть там усякі дурниці говорити... Ходім! — і подалась геть.

— ...Отож крутила з парубками... Поки накрутила... А цей помирав за нею, Богу на неї молився. Буває так. Ну й взяв за себе небогу. А вона ж як цариця, а він бач який. От і має! Це все одно як спарувати козла з зозулею. І ні стиду в неї, ні сорому. Пятро, бач, «їроплану їскає», а жінка, либонь, десь «шибко» великого началь­ника гостить... Тьху!

Слухали, чи не йде ще хто.

В нетрях було спокійно і тихо. Хто б подумав, що по тому океану десь відбуваються великі події, що там ни­шпорить така сила людей і що десь там якась «їроплана» запалась.

Думалося, що у зв’язку з тією «їропланою» ще хтось завітає на Голубу падь, до їхнього табору. Або й ще щось трапиться. Григорій був нашорошений, хоч і не подавав виду.

Але ніхто не заходив більше і нічого не траплялось. Так і не трапилось. Врешті і те забулось. Потонуло в зе­леному шумі, в сонячній повені. Зітерлось. Щезло.

Так щезають луни, перекочуючись горами і нетрями, зникають десь там за паддю Голубою, замовкають. Так плине місяць вночі по хвилях, плюскотить і втікає десь за водою...

Час собі йшов замріяною ходою по безбережному зе­леному океану, осяяний сонячним блиском, сповнений буйної, веселкової молодості, озвучений гомоном птахів і звірят, і шумом кедрів вгорі, і таємничим шепотом лис­ту, заквітчаний-закосичений цвітом.

Час ішов по нетрях, час ішов по жилах — рухав у них кров, змушував серце тремтіти так, як тремтить лист під промінням сонця в діамантових росинках...

То йшла молодість, і ні до кого їй нема ніякого діла. То йшло життя, тріумфуючи. Життя — як мерехтливий сонячний простір, як безмежна, заквітчана падь Го­луба.

Історична довідка

Якось два дні поспіль ішов дощ. Не дощ — злива африканська. Старий Сірко був у доброму настрої. Ще два дні перед тим він поглядав на небо, нюхав повітря, дослухався, як йому крутить у нозі, і підняв усіх неспо­дівано на гарячу роботу — лагодити «заїздок», попросту сказати — тин через річку впоперек. Був він установле­ний на якорях-каменях, а з берегів міцно укріплений зв’язаними колодами, що простяглись через усю річку і що на них тин, власне, й тримався. А призначення того тину — ловити рибу. Посередині дірка, а над діркою ставиться величезна «морда», чи, як кажуть в Україні, верша. Влітку ставлять її устеньком за течією, взимку проти течії. Це тому, що влітку риба йде вгору на міли­ни, взимку спускається вниз на більшу глибінь.

На більших річках і заїздки великі, і верші такі, що їх коловоротом викручують; напхається туди іноді з де­сяток пудів риби. Це все розповідав уривками старий Сірко, поки лагодили заїздок і приміряли нову «морду». Потім почепили «морду» на дереві: піде дощ — піде риба на теплу воду, тоді й мали її ставити.

І таки пішов дощ. Отже, точний Сірків барометр не помилився. І то за два-три дні вперед.

А як пішов дощ — всі сиділи на ґанку в святковому настрої і спостерігали, як важкі потоки з неба поливали дерева й кущі, прошивали їх наскрізь, аж збивали лист з осик і старі бирки з кедрів, а на паді клали траву по­котом.

Дівчина — мрійний водоспад — вже не плакала, вже ридала, тужила, морем розливалась.

У річці ревла вода, піднімаючись дедалі вище; каме­ні, що стирчали на ній зверху, щезали один по одному під водою.

Старий Сірко радів: Бог щастя післав. Змиє землю, змиє лист, змиє сліди — наведе новий лад. Пантуй, ді­ду! Та й рибка попливе.

А часу вільного було мало. Та ці люди не вміють ну­дь­гувати. Якщо вони можуть по півдоби сидіти, витрі­щивши очі, на однім місці нерухомо, то на ґанку або в хаті сидіти під таку музику небесну — одна втіха. У мо­лодих настрій був мрійний, сумовитий, хороший, а в старого ще ліпший. А дощ! Аж пищить! Не пищить — на тисячу тонів заливається.

Спершу був громовий. Як мигоне, — покотить-поко­тить десь гуркотом та як ударить! Та як припустить ли­ти! Аж земля двигтить.

Старий Сірко перехреститься та:

— Слава Богу, аби лиш не мимо. Оце десь розчахну­ло когось, хто більше нагрішив.

Грім б’є, аж дим стелиться по Голубій паді.

Потім громовий перейшов у добрий, обложний. Лив рівно, шалено і сюрчав-шелестів, ніби безліч пасів обер­талося на велетенській трансмісії.

Річка набубнявіла, кипіла, ворушилась крізь мере­живо — крізь водяну запону, як у тумані.

— Коли б тільки заїздка не замчало де... — єдиний клопіт у Сірка. — Отакий дощ, дітки, я бачив ще в Ін­дії. Давно колись, ще як молодим був...

І залитий хвилею спогадів, під монотонний акомпа­немент дощу, старий Сірко розповідав про дивну манд­рівку навколо світу, та про життя на Україні колись, та про дику землю, де вони потім висіли, куди їх закинула доля.

Напала на діда балакучка. І можна було б цілу книгу списати, надзвичайну книгу про те, як жили колись Сір­ки на Полтавщині, коло славного города Переяслава, — батьки Сіркові жили. Та як і діди, і прадіди ще жили — в Запоріжжі козакували, на Крим і в Туреччину ходили, в «ночвах» море перепливали, та страху усім наганяли, та ще й на галерах не раз бували і звідтіля утікали...

А потім і онуки на галерах попливли тим морем Чор­ним... Рідну землю покидали, уклін їй складали, береги сльозами поливали і довго-довго руками та шапками з моря Чорного махали, у краї чужі, далекі, за тридесять земель-морів, на край світу мандрували, щастя-долі шу­кали. Мимо берега турецького, ще й мимо Босфору про­пливали, Царгород-Стамбул і всю Туреччину обминали, де діди й прадіди на гаках та палях загибали, бо султа­нові страху нагонили... А потім якоюсь «канавою» в інше море вибирались і увесь світ кругом на обмин об’їздили. Коло Індії їх дощі обливали-мочили, біля Цейлону вітри пекли сушили. В Бомбеї вони воду пили, в Сингапурі сльо­зи лили... Китай обминали, — на голому чердаку купою лежали, пальці гризли і сльозами запивали... Та віри в щастя своє щербате і в силу свою двожильну не теряли. Ні, ні!

Отак і пливли. Здорово мандрували.

І чого тільки, чого не надивились, не набачились!

А в край дикий, аж під Японію, як прибули та на землю як стали, то все його кляли-проклинали. Чи їли, чи спали — все свій край далекий, ясний споминали.

Для початку з половини перемерли. А далі позвика­ли. А позвикали — то й зажили! Ого! Ще й як зажили!

Ось так...

Дід, правда, розповідав докладніше, але в цьому ж сти­лі — задумливому. Ще й приправляв усе добрим гумором.

І слухали його дивну казку-бувальщину нове поко­ління славного роду Сіркового — Сірченко й Сірківна. Ще й нащадок гетьмана Дем’яна Многогрішного.

А дощ — аж сюрчить.

А над паддю Голубою вже небо виясняється.

Співуни

Іноді на дозвіллі Грицько з сестрою співали пісень, лежачи горілиць на березі. Григорій в цей час неодмінно був чимсь зайнятий: то байду смолив зі старим Сірком, то сідла лагодили, то ще що-небудь.

А брат з сестрою співали собі. Починали вони з:

У Наталки був хороший, сильний голос. Вона вела свою партію, як прошву золоту шила. Сміливо, щиро, як і все робила так. І аж луна котилася та завмирала ген десь на Голубій паді, і замовкали нетрі, коли вона виво­дила оте:

«Чи відчуває вона серцем зміст тих слів? — думав Григорій. — Ні, ясно».

Проспівавши, мовчали. Потім Наталка зачинала свою улюблену:

Грицько вторив, і його лагідний тенор, як той сокіл, вився коло дівочого сестриного голосу. Гарно.

Старий Сірко послухає-послухає, скрутне головою задоволено і сам підтягує.

А кінчали вони неодмінно піснею про мисливця. Це тутешня, зеленоклинська. І знаменита вона тим, що її тут співають усі і кожен по-своєму — українці, москалі, білоруси і навіть тунгузи. І у всіх вона виходить однако­во гарно. Химерна пісня.

Співається в ній про мисливця-молодця, що ходив-бродив по лісах, на коні їхав тайгою та й побачив, як на траві спала красуня дивна. Та й як він з нею повівся по-лицарському. І мотив у ній особливий якийсь, своє­рід­ний.

Співали її Грицько з Наталкою трохи жартівливо.

А як доходили до слів, як той стрілець:

Наталка додавала:

— І Богу душу віддав.

І щиро дивувалась:

— А чого ж він з коня упав? І чого то він так задрижав, що аж гепнувся? Убився, мабуть, ажи?

Грицько сміявся, але пояснити не міг, чого то так, бо й сам не знав, як то можна з коня впасти, побачивши хоч і вродливу дівчину.

— Либонь, їздити не вмів або ж був випивший, — ви­словив здогад, пригадавши, як той придуркуватий і п’яний Радівон все їздив на коні задом наперед та все падав.

Заколот і капітуляція

Григорій носив у серці ту хворобу, що його напа­ла, — кохання до химерної лісової дівчини Наталки — і боровся сам з собою. Кохав, але... здається, безнадійно. Отим-то й воював з тією хворобою з усією наполегливіс­тю тверезого розуму. Він кликав його на допомогу, той тверезий розум, і всю свою міцну вдачу й учиняв сам над собою суд.

Розум повставав проти серця:

— Галло! Гей ти, дурний шматок м’язів! Що ти ще тут маєш говорити? Май глузд! Чи ти собі здаєш справу, хто ти і що ти? І чи ти ручиш за завтрашній день? І чи ти маєш право ставити на карту щастя інших?! Галло, май совість! Егоїзм твій — то твоя приватна справа. Мовчи! Замри! І не надокучай мені, будь ласка, бо...

Серце утікало до водоспаду. Григорій ніс його туди і там просиджував цілими годинами. Як на суді. Тверезий розум — за прокурора. Та гай-гай... Хоч серце ніби й згоджується з тим, що каже розум, скоряється, але від того не перестає, задушене грубою силою, потихеньку квилити.

Борюкався сам з собою, не знав, як бути. Піти уто­рованим шляхом і добиватися приязні, залицятися, зва­б­лювати, задурювати він не смів і не міг. Та й ба, всі за­соби з випробуваного запасу всесвітніх залицяльників тут були б безсилі. Це не та людина, це щось інше. Відтоді, як він з першого ж дня опікся, він більше не на­смілювався. Вона ж... Вона — так йому здавалось — на­віть у голову собі не клала того, що з ним діялося. Во­на — дитя ще незайманого спокою. Вона, здавалось, на­віть не розуміла, що воно таке, те кохання. Та й по­тім — що він їй і хто він їй? І навіщо він їй? З його ста­новищем він просто не мав права. Хто він? Вепр, що сховався в хащах від мисливців. Без права на життя, без пашпорта. Вепр! Завтра його наслідять, і треба буде ки­датись напропад, ламаючи кущі головою. Або йти гру­дьми на видиму смерть. І якби дівчина відповіла на його почуття, то це було б велике нещастя для обох.

Отак він терпів. Але коли б йому запропонував хто покинути це все і піти геть, він не схотів би, та й навряд чи зміг би. Ні, свідомо не схотів би. Бо він був щасли­вий біля неї. Він відчував, як у нім кипіла і вирувала кров від самого звучання її голосу. Голос той відгукував­ся у нім дивним, багатим відгуком, з болем, з мукою. І це було щастя. Болюче, але велике, майже недосяжне для розуму щастя. І розум капітулював.

Слухаючи, як шумить водоспад, він пригадував його назву, пригадував чарівну легенду про дівчину-удегеєчку і кепкував похмуро сам із себе. «Отак би й тобі теж... Тільки якби ти став водоспадом, то не мрійна вода б ллялась, а, далебі, каміння падало б».

Мавка

Спостерігаючи зовнішній світ, Григорій в цім нама­гався забутися, особливо в години дозвілля. Мавши вро­джений нахил до спостережень, виросши серед природи, він мав в тім велику втіху. Рослинний і тваринний світ цей ховав у собі багато такого цікавого, невичерпного, кожен день вражав все новими несподіванками. Особли­во цікаво було спостерігати життя звірят і птахів. Гри­горій міг лежати, притаївшись десь межи колодами, го­динами і дивитися, як під крутим берегом в кам’яних розсипах клопочеться горностай — такий смішний в лі­тнім убранні, рудувато-бурий, як старець, порівняно з пишним зимовим своїм строєм. Він вибігав з щілини десь і шнирив межи каміннями, ворожив щось біля ку­пки наритої черв’яком землі, вилазив на коріння і бігав по нім сюди-туди. Щось він там господарював...

Григорій пригадував усе, що знав колись із зоології, ботаніки та орнітології, і намагався знайти всьому пояснення, підвести під всі явища, а особливо під поведінку звірят та взаємини між ними достатньо законне обґрун­тування. Пригадував теорію рефлексів Павлова і шукав у всьому закономірності та смислу.

Часом назирці йшов за козулею (сарною) з малим козенятком, стежив за ними геть цілі кілометри, посу­ваючись, мов тінь, од дерева до дерева, од куща до ку­ща, намагаючись підглядіти, як те козеня почувається на цьому новому для себе світі. Особливо цікаво було, як те козеня натрапило на жабу і стало над нею, розкаря­чивши ноги; довго дивилось на неї здивовано, витріщи­вши свої наївні очі з довгими віями, такі, як часом бу­вають у гарної дівчини; далі не втерпіло і лизьнуло жабу язиком. Зовсім як мале дитя. Жаба підскочила, мов опечена, а козеня ще дужче! Почало високо стрибати на місці — чи від здивування, чи від шаленого ентузіазму...

А раз, никаючи отак далеко від заїмки, понад річ­кою, натрапив на слід полоза. Про цю велетенську гадю­ку з сім’ї давунів він багато читав і чув, але не бачив. А тут враз натрапив. Власне, натрапив на суху шкіру, так званий «виповзок», що лежала, як величезна панчоха, межи гілляччям. Сам полоз, очевидно, був десь поблизу. Це тут він, линяючи, скинув своє старе убрання, а сам, напевне, десь тут і живе, бо таку операцію він проробив рано по весні біля того місця, де зимував, тобто біля до­мівки. Зашаруділа трава і загойдалася в напрямку до річки. Григорій кинувся назирці, намагаючись обійти... Щось шелеснуло і плюснулось у воді. Завмерло...

Обережно, тихесенько, щоб не злякати, розсунув кущі і перехилився.

І враз ніби його хто нагло вдарив під серце. Аж дух захопило. Захвилювався, розгубивсь...

...На камені, по тім боці, зігнувшись, як лозина, і мерехтячи на сонці голим тілом, стояла мавка і викру­чувала мокру косу... Вода плюскотіла, збігала срібним струмочком. Наталка! Гола і дивна, як мавка лісова. Ви­гиналась, сяяла блискучими росинками на тілі в соняч­ній купелі...

Григорій враз заплющив очі, круто повернув і — геть! Геть!.. Швиденько, як злодій, пішов. Ні, втік...

Боже мій! Як же це він так! А що як вона бачила? Йолоп! Ідіот!

І довго блукав по околиці. У висках товклася кров, гуготіла. Блукав і не наважувався йти до табору. Аж поки не почали його кликати. Чути було й Наталчин го­лос. Приклавши руки до уст, вона змагалась з Грицьком, кричали вдвох — один грубо, друга — тоненько, насмішкувато:

— Інженере!!! Агов!

А як снідали, Григорій намагався не дивитись на Наталку, намагався зосередитись на їжі. Але ніяк не міг зосередитись. Дивився на руки, а в очах — мавка ви­кручує косу і мерехтить... Насуплювався і не дивився туди, де була дівчина. Сидів, як на гарячому. А Наталка навпаки — весь час пильно поглядала на нього чистими очима. Аж якось зустрілися поглядами... Григорій по­чув, як у нього душа похолола; почервонів. Наталка по­дивилась якусь мить мовчки — і одвернулась.

Невже вона бачила?

Але ні. Не може бути! Очі в неї не такі. Чисті, заду­мливі і наче здивовані.

— Ти не хворий, синку? — спитав батько, помітивши, що Григорієві щось не теє.

— Ні, ні... то так... Згадалась дурниця одна...

— А ти не думай. Хай йому хрін. Хай Ленін думає.

— Та він же, тату, вмер давно, кажуть, і в мавзолеї лежить.

— Отож, що лежить. Йому тепер нічого робити, то хай лежить та й думає, бо є над чим.

Сміх.

Увечері того ж дня вони втрьох сиділи на колоді, що лежала через річку, як кладка, супроти хати. Григорій на прохання Грицькове похмуро розповідав про інші краї, про інші ліси, про степи широкії, як море. Про ве­сну з жайворонками, з солов’ями, з зозулями, з одудами та з безліччю інших співучих пташок. Про перепілок у пшеницях, про всяку всячину, що за нею так стужилося його серце, і жартома імітував пташиний спів.

То кував зозулею, та так, що аж старий Сірко ви­йшов з хати, здивований. То бив перепелом, то одудом, а то вдавав соловейка. Трохи не так, але дуже подібно.

Наталка поглядала збоку, чудувалась, але не вірила, щоб так птахи співали. То чого ж вони тут не співають так? Лише — «чи пить, чи не пить?».

Грицько схопився і подався геть, щось згадавши. Григорій замовк. Враз почув себе безпомічним, залишив­шись на самоті з дівчиною... Слухав, як йому гуде в вис­ках, а серце стукає, як колись уперше на велелюдній залі перед промовою. А коли обізвався, сам не впізнав свого голосу.

— Наталко, — мовив потиху. — Чого ти така?

Дівчина зиркнула спідлоба, ніби холодною водою облила.

— Яка ж я?

— Ніколи й не обізвешся до мене, все наче сер­дишся...

Відчував, що говорив дурниці.

Вона не зразу відгукнулася на це — мовчала, спус­тивши очі. А потім обізвалась:

— Чого б же я сердилась? Ще що вигадай...

Сиділа, обіпершись рукою об колоду, і та її рука бу­ла близько від Григорія. Він обережно, ніби не навмис­не, присунув свою руку.

— Ет! — скинулась дівчина нервово і відсмикнула руку. А потім скочила на ноги і швиденько пішла геть.

Коли вона зникла, Григорій пішов понад річкою, так, без мети. Потім заліз у воду, занурив голову... Хотів так себе заспокоїти.

В гирлі Мухені

Пантовий місяць кінчився. Пролетів, як день. Стали збиратись назад. Прощай, падь Голуба. Щастило нині, дай Боже й на той рік!

Сірко з Наталкою посідлали коні, нав’ючили, впаку­вали панти і, доручивши все останнє хлопцям, поїхали.

А Грицько з Григорієм, діставши відповідний наказ, зробили спліток — невеликий пліт, поставили на нього чотири кадовби з солониною, прип’яли ззаду байду, на­пакували її сіном, напнули зверху намети і попливли вниз річкою Мухенею.

По трьох добах безперервної плавби, після безлічі дріб­них і більших пригод дістались до гирла. Там, де впадає Мухень в Амур, стояв заготівельний пункт «Дальзагот-хутро».

Завідувач — рудий вусатий дядько на прізвище Мокієнко — забачив їх ще здалека, впізнав Грицька і вже скірився назустріч:

— А, будь ти турецький!.. А це хто?

— Брат у других, Григорій, — познайомив Грицько.

Більш Мокієнко і не розпитував. Тут не заведено дуже цікавитись, їм-бо, кінець кінцем, байдуже. Будь ти хоч султан турецький, аби путня людина.

Мокієнко був з людей старого гарту — гостинний і привітний, з чуттям власної гідності. Сірки були і не йо­го контрагенти, однак Мокієнко, знавши добре Сірків (колись дружком був на весіллі), шанував їх і охоче взя­вся виконати доручення, допомогти.

Йому залишили м’ясо, щоб він повантажив його з першим черговим пароплавом угору, на Хабаровськ. Ка­довби заднили. Мокієнко виніс чорнило та квач, і одразу ж замаркували вантаж — написали, куди, кому, що і від кого. Потім виписали ще й накладну, як нале­жить, і заліпили в пакет, зазначивши в ній те саме, що на кадовбах, ще й інші подробиці. Це вже Мокієнко, — він був акуратний і хоч писав, як курка лапою, і не лю­бив взагалі писати, та любив відвантажувати. А тут ще треба було прислужитись приятелеві.

Так хлопці виконали батькову умову з ОКДВА, від­правили м’ясо.

— Блюхерові за гвинтівочку! — сміявся Гриць. — Мокієнко допильнує.

Сам він «висуванець» з мисливців і більш любив сам промишляти, аніж сидіти на цій «факторії».

В нього хлопці заночували. Мокієнчиха — літня жінка, привітна й весела — добре шанувала гостей. Та все розпитувала про домашнє. А їй, бач, нудно. Сини десь на пантовці, дочка у Владивостоці на курсах хутря­ного крамознавства. Мати показувала хлопцям, пишаю­чись, доччині фотокартки: весела, чорнява дівчина (в матір удалася), то в мисливськім убранні, то в пишній оленячій досі (виставила ніс і пряде очима), то в городському — панна хоч куди. Мати пишалась, а нишком витирала сльози:

— Боже, де той Владивосток! Мучиться дитина з тими науками.

Бурчала на «старого», що задумав «занапастити ди­тину».

Крім хлопців, на заготпункті ночували ще два ціка­вих типи. Цікаві тим, що були п’яні і все розповідали один одному (бо Мокієнкам давно вже набридло слуха­ти), як вони вчора увечері стріляли і як їх ведмеді «мало не поїли». Один з них був голова гольдяцького мислив­ського колгоспу імені Хатаєвича, з р. Хунгарі, росіянин, на прізвище Судаков. Другий — з-за Амуру, з річки Анюй, — голова якоїсь сільради, Тищенко Макар, ук­раїнець. Обидва дебелі, міцно збиті, обидва «не любили випити», тільки один — Судаков — низенький, забайка­лець з походження, другий — здоровенний амурець, лубенець з походження. Вони щирі приятелі, хоч розділя­ла їхні хати тут територія, на якій могла б вміститись ціла, скажім, Польща. Приятелі, бо й Судакову серед гольдів нудно, і Тищенкові на Анюї, де його держава (сільрада) простяглась на яких чотириста кілометрів, а в ній лиш двісті чоловік підданців, і розкидані так, що дідько їх знайде, коли, скажім, треба край випити, — теж невесело.

Раді, що зустрілись, вони закубрячили. Але почали не тут. Вони, бач, ходили по нетрях і скрізь шукали лі­така. Такий наказ вийшов — усім шукати. А як то робо­та марудна (знайди його, де він упав у цій проклятій гущавині), то вони ходили і, де тільки були добрі лю­ди, — там і пили медовуху або спирт. І хоч людей було рідко, зате пили подовгу, — пробували, в кого міцніша. Отак учора надудлились в кривого Терешка, вони... «ішли собі на смерканні і шукали літака».

— Коли гульк, — оповідав Тищенко, — стоять! Чорніють! Лишенько — ведмеді! Ми за бердани — і давай поливати. Били, били... таку стрілянину зчинили! А далі я й питаю: «Судаков, скільки дураков?» — «Два!» — каже Судаков. Бо ми ж тії пеньки так порешетили...

Судаков притакував п’яно головою:

— Вєрно, Макаруша!.. Ето і єсть головокруженіє от успєхов... Стрєльньом-ка!

І вони «стріляли», черпаючи спирт просто з туязя.

Уранці хлопці вирушили назад, вгору по Мухені.

А діставшись до вершини, уже пішли пішки додо­му. Тією самою стежкою. Григорій прагнув скоріше додому.

Коли достигає виноград

Непомітно минало літо. Промайнуло, як один пого­жий день, і надходила осінь. Золота осінь, коли достигає виноград у тайзі, коли набряклі червоним соком грона його обтяжують лози, випромінюючи сонце, увібране в себе і відбите в блискучих росинках.

Після пантування хлопці пробули вдома лише п’ять днів, то й ті п’ять днів косили траву на старій пасіці, кілометрів за десять, «за харч», мовляв Грицько, кепку­ючи. А накосившись досхочу, Грицько з Григорієм ви­були вдвох на верхів’я річки Іман.

Старий з дочкою порався вдома на пасіці — брали мед. А потім зібрався везти панти та й дещо зробити для осінньої й зимової «кампанії»: то умови поскладати, то взяти авансом шкіри, чобіт чи там ще чого. А хлопцям звелів з’їздити на Іман та й поробити все, що треба. А що треба, то вже Грицько знає.

За ці дні вдома Наталка ще більше наче зчужіла — сторонилась Григорія. Чи то зумисне, чи то так виходи­ло, але все десь обминала і була якась задумана, сумна ніби. Тож Григорій зрадів нагоді помандрувати десь по­далі. Хай, може, воно в нім уляжеться, лихо оте його, хвороба ота. А коли хлопці від’їхали, забравши з собою Нерпу з Рушаєм, Наталка стала ще сумніша. Іноді така сердита, що навіть на Заливая гнівалась. Заливай лишився вдома, хоч поривався був разом з іншими побігти, та господиня його не пустила.

А подеколи на неї несподівано находило, і вона дурі­ла чи пустувала, як мала дитина. Стрибала з Заливаєм на річці по камінцях, поки котресь не плюхалось у воду з усього розгону; гуляла з ним у палочки-стукалочки, а то й стрибали разом через високу лату наввипередки. Чисто дівча мале. Або ставала на колоду і, приклавши руки до вуст, викликала мавок у горах, дражнилась, — кричала дзвінко і дослухалась, як її голос повторювався безліч разів. Заливай і собі гавкав, а йому відповідало кільканадцять псів одразу. Здивований пес аж поривався туди, щиро переконаний, що це з ним перегавкується ціле собаче товариство.

А то десь зникала на цілого півдня — десь лежала чи блукала в лісі, а приходила з вогкими очима і тиха така, слухняна, лагідна.

Мати бачила все, дивилась на дочку пильно, зі смут­ком, але нічого не говорила. Розуміла — дівчина на по­рі, от і нудиться. Такий вік дівочий. Сама не знає, чого їй треба. Теж була такою.

А раз мати запропонувала їй:

— Може б, ти, доню, поїхала до тітки в Київ та по­гостила. (Така думка — там і хлопців, і дівчат доста, хай покрутиться межи людьми, подуріє.) Пам’ятаєш, як ти їздила торік улітку, саме оце, як виноград достигав?

Наталка обійняла матір і засміялась:

— Ні, мамо! Чого я там не бачила? Я хочу бути коло вас.

— Відколи це ти стала такою мамійкою?

— Отак! Чого це думають всі, що я така сердита та негарна? Хіба я така, мамо?

— Та ні. Тільки ж і не мамійка ти.

— А от і мамійка! Мені іноді вас так шкода. От ми їздимо та й їздимо, а ви самі вдома. І скучаєте, ажи? Як і я іноді без вас...

— Дитино моя хороша, — раділа мати. — А може, таки поїхала б до тітки?

— Ні, ні, мамо! Ні, ой ні, ні!

І обіймала матір, і обертала навколо себе.

Весела робінзонада

А хлопці їхали собі на південь схилами Сіхоте-Аліня. Їхали довго (чотири дні), поки не прибули на мі­сце. Крім рушниць, харчів тощо, мали при собі ще дві коси примкнуті.

Там, де в Іман впадає широка та буйна притока Араму, нижче річок Улахези та Санчихези, стояв на не­великім джерелі невеликий барак. Це давня Сіркова заїмка. Тут хлопці й отаборились. І жили собі безжурно, весело. Як два Робінзони. В тайзі була пустеля щодо лю­дей — на сотні кілометрів не було ніякого житла, хіба, може, де живий який манза-звіролов. Лише за сто кіло­метрів угору було селище старовірське, невелике, хат на десять, що звалось Диди. «Хто куди, а я в Диди», — жартував Грицько. А вниз — до самої залізниці май­же — пустеля, на цілих двісті кілометрів. Там, нижче на Імані, багато лісозаготівельних бараків, але влітку вони пустують, і лише зимою набивається туди люду. Але то там. А тут і взимку пусто, лісозаготівлі сюди не доходять. Хіба тільки яка експедиція проїде вгору або старовіри по льоду поїдуть вниз до міста Імана.

А нетрі тут первісні й незаймані, як, далебі, ніби в цілому Зеленому Клині. А рослинність, як у субтропі­ках, думав Григорій, спостерігаючи флору. Він пригаду­вав географічну карту, і виходило, що вони десь на рівні Сочі або Севастополя.

Отут і жили. Нікуди не квапились, пеклись на сонці, годували комарів та гнуса, ловили гачком рибу (для смі­ху), стріляли качок іноді для стрілецької вправи. Качок було тут чимало. Насідають рядочком на смужці ріні, межи бистрою водою та кущами, і пишаються. Котрі бу­ли ближ­че, хлопці не чіпали, не цікаво, котрі далеко, метрів за триста—чотириста, — стріляли «всидячку». Особливо цікава була качка, так звана клоктуша — японська качка, дивна своїм оперенням.

Так і жили, тішились. А межи цими ділами так, для розваги, виконували батьків наказ, — косили сіно по соп­ках, по галявинах над Іманом і заготовляли само­лови — пастки такі. А як у них календаря не було і поспішати було нікуди, бо в шию ніхто не гнав, то вони й не квапились. Накосившись або нагрібшись, сиділи вдома, проти сонця голяка і стругали химерні палички з зубчиками та плескаті кілочки з зарізами. В цілому два таких кілочки і прутик становили пристрій, так звану тунгузьку насторожку. Проста і воднораз так хитро придума­на, що аж дивно. Склади два кілочки, поклади межи ними прутик з вирізами, а тоді підстав під колоду — ко­лода, підперта цим пристроєм, стоїть і стоятиме хоч рік; та досить торкнути за прутик, як кілочки розпадаються і колода падає. Це тунгузька плашка. Зручна тим, що кілочків можна наробити цілий мішок і носити з со­бою, а колод уже в лісі досить. Яку хоч підіпри, — і вже тобі самолов. Знай тільки, де поставити та як і чим на­живити. А то ще є «кульомки», але їх треба робити на місці... Це все для дрібного цінного хутряного звіра і та­кого, що рушницею в цім лісі його не добудеш, як-от колонок, солонгой, куниця, харза (сестра ку­ниці), горностай тощо. А заготовляють і кладуть на міс­це ці всі причандали заздалегідь ще з літа або з ранньої осені, щоб вони там облежались, щоб набрали місцевого духу, щоб потім звірок не сахався, як самолов настав­лять. Це все розповідав Грицько своєму помічникові, щоб знав, що й до чого.

Робота була не важка, харчі добрі, — тож хлопці жили собі, як на відпочинку. Дні спершу лічили, робили затіски, потім збились і вирішили чинити за дідівським правилом — «врем’я само покаже» та «якось-то воно буде».

Настругавши паличок доста, щодня сідлали коні й їхали непрохідними нетрями, де сам дідько ногу зло­мить; у відповідних місцях вирубали метрові товсті колодки, розколювали їх і так клали, зверху клали набір паличок, а на дереві, поблизу, робили добру затіску. Так помалу зробили рейд кілометрів на сорок. І нарозтикали таких паличок та наробили затісок до лиха. Затіску од затіски видно. Оце й діло в них.

Так не огляділися, коли минув місяць — надійшла уже справжня осінь, з прозорим небом, з ранішніми мо­розами, з інеєм на травах, з павутинням на всьому. До­стиг вино­град, і хлопці щодня набивали оскому так, що не могли нічого їсти.

Бог кохання

А в нетрях уже ревіли ізюбри. Надійшла золота по­ра — пора кохання. Могутній дивний бог вийшов на зо­лоті, осяяні вечірнім сонцем бескеття, і в рожевій імлі надвечір’я оголосив її прихід — просурмив на всі чотири сторони, і стоголосі луни рознесли той клич по всіх усюдах: «Любіться! Шалійте! Божеволійте! Бийтеся за неї — за любов! Протинайте один одному груди! Ламайте кості, збивайте роги!.. І беріть, беріть тих мрійнооких самиць за правом сильного! Любітесь! Множтесь!.. Слава хороб­рим! Слава сильним!»

І котились стоголосі луни, реготали потужно в не­стямі бескеття. Ревли ізюбри. Місячними вечорами, млосними ранками, тьмяними, мрійними надвечірками. Шелестіли нетрі, тамували шалені вибухи нестримної жаги й охороняли бої лицарські та смертельні змагання за право на любов. І лиш рев котився далеко — десь з хряском билися вогненнозорі коханці і дивилися на них граційні самиці, чекаючи, поки проллється кров і гор­дий, нетерпеливий, шалений від пристрасті переможець підійде без заперечень... Чекали й тремтіли, готові. Хви­лювались.

По нетрях, по бескеттях ходив бог з золотою сурмою, бог кохання.

Затикав Григорій вуха, а бог сурмив, сурмив у них. Ранками і вечорами Григорій просиджував цілі години, впиваючись відголосками тієї стихії. Було йому тужно. І кипіла в ньому кров. І хотілось йому стати і заревти, потрясаючи все, викликаючи свою долю до бою, і пола­мати її ребра, потоптати її ногами. В лютім нападі помс­ти роз­трощити її...

Думи пливли, як плине вода в широкому Імані, — гомонить срібними голосочками, плюскотить, воркоче ніжно, вабить, вмовляє, кличе і утікає, ховається в імлі.

Над падями, над кряжами стеляться тумани, ніби там ходять дівчата і напинають намітки, хочуть затули­ти місяцеві очі, — нехай не дивиться: гріх!

Давно було пора додому, і вони були б уже поїхали, бо, мабуть, батько бурчить уже там, та Григорія вкусила гадю­ка, як босі складали сіно, — тож вони мусили ще лікуватися. Грицько перелякався був, сам Григорій теж розгубивсь, але не показав цього. А вкусив щитоморд­ник — страшна, отруйна гадюка. Перше, що Григорій зробив, це піймав щитомордника і розчавив його. А по­тім став випробовувати всі будь-коли чуті засоби — такі відомі серед усіх тих, кого гадюки ніколи не кусали. Перше — перев’язав ногу ременем вище коліна так, що вона за яких п’ять хвилин геть посиніла, як печінка, аж Грицько перелякався, а з виразки виступила крапелинка крові. Потім на команду Грицько відкрив патрон і наси­пав на ранку цілий заряд пороху, але запалювати вагав­ся (ану ж, як одірве геть ногу) і одмовляв від цієї, хоч і вірної, але тяжкої операції. Зійшлись на тім, що Григо­рій половину пороху струснув, а половину таки запалив. Йому і в очах потемніло від спалаху. Але нічого, не кри­чав, лише трохи зблід. Почекали трохи. Нога пухла далі й боліла, головне, від того, що набрякла від перев’язу. Не мавши засобів, Григорій, керований зухвалою, але глибокою вірою в те, що його ніщо не бере, не брало, то ж не візьме й тепер, — наклав на ногу компрес і розпус­тив ремінь. І клали сіно далі, але вже повзувались. До вечора нога так спухла, що Григорій не міг ходити.

Другого дня було гірше. Григорій блював, нічого не хотів їсти, але їв через силу. Грицько був в одчаї, вима­гав негайно їхати, але Григорій заспокоював і тримався спокійно сам. Чотири дні воював організм з отрутою. Це була ціла трагедія для Грицька — спостерігати і не мати сили якось допомогти. Він висував силу проектів — їха­ти в Іман, їхати назад, з’їздити до Диди до знахарки — і хотів усе негайно здійснювати, та товариш спокійно, але рішуче забороняв. Кепкував. Наказував. І Грицько, хло­пець не­абиякої крутої вдачі, скорявся. Упевненість і до­брий настрій друга його заспокоювали. Кінчилось тим, що Григорій був правий — ніякої халепи з ним не ста­лось. Ще чотири дні — і він цілком видужав.

Проте багато днів вони змарнували.

Коли вирує кров

Хлопці надумали були вже збиратися додому, як тут прибіг Заливай, а слідом за ним приїхала... Наталка. Кінь під нею був мокрий і аж тремтів, — тож гнала без сталого відпочинку, без зупинок, либонь. А сама... сама бу­ла спокійна. Побачила ще здалеку, що хлопці живісінькі, і була спокійна, весела. А до Григорія навіть байдужа. Не наближалась до нього, уникала зустрічатися поглядами.

Їхавши назад, зупинились на Бікіні, там, де він, склавшись із безлічі струмочків, тік уже широченькою річкою. Тут стояв курінь. Тут днювали. Натрапили на барсовий слід і ходили полювати, залишивши усіх собак вдома. В гущавині на такім полюванні собаки зайві — заженуть десь, і не вглядиш. Думали так заскочити.

Довго нишпорили, але без наслідків. Так і облиши­ли. Зате натрапили на цікавіше...

Уже сонце похилилось на захід і заходило надве­чір’я, як вони сиділи потомлені на колоді в гущавині перед великою галявиною. Відпочивали. Сиділи мовчки. Десь далеко сурмив ізюбр, і луна котилася нетрями. Він починав з низької ноти і підносив її дедалі вище, до шале­ного бойового реву-виклику. А у відповідь — тільки луни.

Григорій сидів поруч з Наталкою. У нім вибухло те, що він був приспав уже. Вибухло з дикою силою, забо­ліло, застогнало, та він сидів і мовчав. Слухав, як у скронях товчеться кров. А Наталка байдуже, зосередже­но, замріяно майструвала щось із кори. Вправно. Мисте­цьки. «Почекайте, ось буде диво».

У неї була вже готова сурма — ріг з молодої кори, звинутої спіраллю, завдовжки з метр. Тоді зробила пи­щик, попробувала, застромивши його в дівочі губи, — «пищить», а тоді вправила в вузький край сурми. При­клала до уст і стала чекати задумано. А коли знову про­ревів далекий ізюбр, Наталка нахилилась і, підіймаючи сурму вгору, відтворила пристрасний, бойовий ізюбриний рев. Шалений клич. Луни пішли вистрибом, поко­тились туди, на поклик. Артистична провокація!

Секунди бігли з дзвоном. І раптом пролунала відпо­відь... Знову виклик... Знову відповідь... Ближче... Ближче.

Розпалений бик гнав десь, забувши про всяку обере­ж­ність, ламаючи хащі.

Мимоволі у кожного руки самі намацали зброю, під­коряючись стихійному, сліпому інстинктові мисливця. А Наталка викликала і за кожним разом тихше, віддаляю­чись. І вже чути було, як тріщало суччя під ногами роз­паленого рогатого лицаря. Тупіт... Ось він, близько, став десь, слухає. Чмихає...

Наталка мовчить, завмерши, мерехтить очима...

Раптом з другого боку — і зовсім близько — інший рев. Другий бик! Поспішав, видно, мовчки, до ревища двох.

Перший, зачувши, проревів так, що в Григорія і сер­це затремтіло. Не від страху, ні. Не від азарту, ні — від почуття в тім реві сили, стихії, мужності розпаленого самця, що його пристрасть та ревнощі доводять до само­забуття, до божевілля.

Тріщання кущів. Мить... І ось він на галявині. Бли­зько, ступнів за сто лише. Став. Тремтить увесь. Послу­хав. Чмихнув і, нахиливши голову, прикрашену могут­німи рогами, копнув землю, а тоді, видобуваючи десь з звіриного серця спершу низьку ноту, підносить голову на витягнутій шиї і підносить ноту. Вище. Вище! Дово­дить її до найвищого напруження, викидаючи в небо все, що в нім вирує і кипить... І видно, як з розкритої пащі йому йде пара, мов дим, над червоними яснами. А око, налите кров’ю, мерехтить... В цю мить короткий рев, скоріше стогін, і на галявину виламується другий ізюбр. Став, пирскаючи, копає землю... Тремтять до бою один і другий. Почали сходитись.

Два демони, дві сили — втілення цілого цього світу. Стали один проти одного, витягли вниз шиї, нагнувши голови — ріг проти рогу. Копають землю, аж вона ле­тить геть, водять боками. Чмихають. Раптом зводяться цапки і б’ють один одного ногами з ляскотом, із стого­ном... Одного такого удару досить, щоб пробити людину наскрізь.

Розходяться, копають землю і знов... Упираються ро­гами один в одного, аж лускіт іде.

Григорій припав до них очима, як і інші присутні. Не дихав. А два красені, два горді демони шаліли, стог­нали в героїчних позах борців за любов, за самиць, за право володіти ними. Десь вони там стоять і дивляться... Григорій хвилювався. В ньому кипіла кров. Він зціпив зу­би, сидячи біля дівчини, біля свого болю, біля своєї згуби.

Тут тремтлива дівоча рука схопила міцно його за лі­коть, його наче вдарило струмом, — повернув голову... Але Наталка дивилась не на нього, вона аж нахилилась впе­ред, впиваючись блискучими очима в ізюбрів. А очі, очі!

Чи це вона йому звеліла натиском руки, чи це було нагле, шалене почуття ревнощів, — він швидко підки­нув рушницю і вистрілив, не здаючи собі справи.

Мов ударені блискавкою, ізюбри кинулись врозтіч. Один щез в хащах, а другий чкурнув просто на них. «Влучив», — майнуло Григорієві в голові. Ізюбр, мало не потоптавши, пролетів над ними, мов вітер, і подався хащами. Всі втрьох схопились і, як хорти, подались слі­дом. Гнали, пригинаючись до трави, опановані непере­можним, диким інстинктом пращурів. На травинках де-не-де були краплі крові...

Довго тропили.

І догнали...

На марі, зав’язши по черево всіма чотирма ногами, лежала горда тварина, витягши по траві гарну, пишнорогу голову, і зрідка стогнала. Піднімала голову вгору, вгору на витягнутій шиї, хапала ніздрями повітря і зно­ву клала її на траву із стогоном... І знову...

Григорія наче хто враз шеминув ножем у серце: «Це ж ти! Це ж ти так... Зацькований... Ось так...»

Зацькована, смертельно поранена тварина, не в силі видертися, в останній агонії піднімала голову високо і дивилась, дивилась здивованими вогкими очима на сон­це... З ніздрів разом з повітрям вилітали криваві ро­синки... А потім клала тую голову на траву із стогоном — «у-ф-ф!!.»

Григорій миттю підняв рушницю і вистрілив. Повер­нувся круто і пішов. Пішов. — «Ще не хватало, щоб те­бе живцем вовки гризли». Бачив лише, як тварина, не­мов ударена громом, рвонулась, вихопилась із багна усі­ма чотирма ногами і впала набік нерухома.

— Куди ж ти? Куди ти?! — гукала до нього. Але він, не обертаючись, ішов далі. Навпростець. А в очах...

А в очах йому стояли сльози.

З того ізюбра, з ніжок, пізніше Наталка пошила собі унти, лапчаті. Чотирьох ніжок було мало — це лише на один унт, — але вона добавила ще чотири від тих, що були з пантування, і пошила. Розцяцькувала їх горнос­таєвими сніжинками, оторочила риссю. А наставку шов­кову, чорну, вигаптувала жовтою і червоною заполоччю. Але ці ніжки були замітні серед інших, глянеш — одра­зу видно: то літні, а це осінні — «ревічні», з тієї пори, коли ізюбри дуріють з пристрасті... і гинуть.

Перед великим полюванням

Пішли сніги. Вдарили морози. Тайга вбралась у нові шати. Осінь тут золота, але швидка, коротка. Уже в жо­втні почалась зима. Зайшла пора білків’я — гаряча пора для мисливців — пора полювання на вивірку та на вся­кого хутряного звіра.

Коли б ішлося тільки про полювання та про екзоти­ку, ми б тобі, читачу, розповіли, як мисливці наші здо­бували рисів, ловили колонків та солонгоїв, капканили вовків; розповіли б і про те, як вони стріляли вепрів. Але не про те мова йде. Скажемо тільки, що вони тим і були зайняті. Зразу, як пішла ходова вивірка, пішли за нею по нетрях і наші мисливці, здобуваючи в день по тридцять-сорок штук. Так днів п’ятнадцять навздогін. Зайшли грець його знає куди. А ходова вивірка — це та, що мандрує (мігрує) цілими арміями, з краю в край, шукаючи ліпших харчових баз, переходить рівнини, пе­репливає ріки — і йде, йде. І от в момент, коли вона до­зріла хутром своїм, ідуть по неї мисливці.

Але й білкувавши й іншого звіра здобувавши, вони все чекали на момент — на справжнє полювання, на пут­нє, на те, що стрясає всіма нервами, але й дає великий заробіток.

Відполювавши ходову вивірку, повернулись і кинули жереб, куди кому йти на місцеву та й на іншого зві­ра, — чи батькові з Наталкою на Голубу, а Грицькові з Григорієм на Бікін та Іман, чи навпаки. Хлопцям випа­ло на Бікін та Іман.

З морозами та снігами і мисливці вбралися у нові шати. Уже не взували ічагів, а взували унти «половинчаті», а зверху ремузи — шкіряні холоші, напущені на унти і підперезані пасом, щоб не набивався в унти сніг. Поза тим одяг у них був майже літній, бо у важкій оде­жі по нетрях не ходитимеш, зіпрієш, хоч би й на п’ятидесятиступневому морозі. Лише возили з собою козляки, про всяк випадок: як де зупинятись ночувати — то одягати.

Григорій у мисливстві намагався забути про все — про свою дурну долю, про невідоме майбутнє; намагався не дивитися вперед, забувши про весь світ. Хай, все од­но там нічого не видно. Ліпше не думати, жити, поки можна, дихати, дивитись на сонце, що сліпило геть, ся­ючи та мерехтячи в снігах, підставляти груди під вітер, слухати, як шумлять кедри верховіттям... Часто, заслу­хавшись того шепоту, тієї казки зимової та замилувавшись вивіркою, забував навіть, що йому саме в неї, в ту вивірку, треба стріляти. Вивірка з того мала користь — рятувалась від смерті.

Хлопцям у мисливстві спершу велось кепсько. Було багато снігу. І хоч на кедрах та ліщині було сила горіха, проте вивірки місцевої було мало. Ходова ж, пройшов­ши, не тільки не затрималась, а й потягла з собою десь навіть місцеву. Колонок зійшов десь з осені ще — в не­трях було мало миші, тож пішов десь на рівнину за нею. Де-не-де трапиться слідок — ніби хто потикав трьома пальцями, складеними пучкою, — ланцюжок на снігу — то нишпорив колонок. І то понад джерелами, де менше снігу. Але даремно старався з усіх сил Рушай відшукати його, — колонок гулькне під сніг і там ходить собі по дуплянках та по камінних розсипах.

На Імані хлопці попідіймали — тобто настановили — всі ті самолови, що заготовили були з літа, і з тим піш­ли на Бікін, назад. Там — ліпше.

Старий Сірко з Наталкою повернули на Бікін теж. Воно на Голубій було й нічого, та Наталка в одну ду­шу — на Бікін та й на Бікін. І сниться їй той Бікін. Там, мовляв, ліпше. На Голубій вони трохи пополохали вепрів та закапканили три рисі. А одну Наталка піймала живцем.

Довго гнала вона її «взрячку» по снігу. Цілий день. Оце зажене на дерево, відійде і чекає, поки вона знову зстрибне на сніг, а тоді знову за нею... Поки не втомила остаточно. А далі навернула її на широку падь, дала їй вибігти на чисте, та як припустилась слідком на лиж­вах, мов вітер. Не в спромозі втекти уже, — рись пере­кинулась на спину черевом вгору, випустила пазурі і зайняла так оборону. Наталка швидко скинула лижву з правої ноги і спокійно поставила ногу рисі на живіт. Но­га взута в дебелий унт, а в середині ще й товста козуляча панчоха. Рись вхопилась мертвим похватом за унт, вгородила в лосину шкіру пазурі та так і заклякла, не випускала. Ба, вона хоч і хотіла б випустити, то вже не змогла б. Ноги зімкнуто корчем од страху і люті, а пазу­рі в’їлись в шкіру, і їх годі вже було визволити так просто.

Та з тою риссю не повелося. Коли Наталка вже на таборі скидала унт разом з риссю, тая вража кішка хап­нула її пащекою за ногу. Прокусити — не прокусила шкіряну панчоху, але Наталка скрикнула від несподі­ванки. Налетів Заливай, як демон, і без ніякого попере­днього слідства просто задавив тую рись, та й уже. На­талка і не шкодувала. Взагалі її щось нічого не цікави­ло, її тягло на Бікін.

А на Бікіні знайшли своїх, що вже були тут. Тут во­ни й полювали гуртом.

Було багато страшного. Було багато веселого. Було багато радості й сміху... Але хто про це знає! Наталка бавилась, як мала. Там, де треба було серйозності, вона дуріла. Псувала іноді полювання, але нітрохи тим не журилась. Вона була навіть смілива, як дитина, бо їй, либонь, невідоме було почуття страху. Лише Григорія вона боялась. Та він з тим звикся. Він і з того вже радів, що вона тут.

Ніколи не забути йому одного епізоду з цих днів, що був у нього з нею, з цією дикункою, зв’язаний.

Ціною дружби. «Злодюжка»

Якось пішов він бідкувати з дубельтівкою. Далеко за­йшов і ходив собі по кедрачах, задравши голову, не­помітно заходив все далі й далі. Часто стояв і, замість стріляти, дивився, як вивірка порається з биркою... І згадував того бурундучка, що він його пограбував ко­лись, як ще вперше опинився в тайзі. Як то він тепер поживає?.. А коли вже мав вертати, то було не рано, не­сподівано почув тріскотняву, якийсь підозрілий шелест. Глянув — на нього йшла ціла череда якихось тварин, нишпорила. Григорій хвилинку подумав, побачив висо­ченний виворетень поблизу і вмить видряпався на нього. За хвилину те місце, де він щойно стояв, і навколо нього захопили вепри. Вони нишпорили під снігом, хрумкали, чавкотіли, розмелюючи щелепами кедрові бирки і виби­раючи горіхи. До лиха їх! Тут були і невеликі підсвин­ки, і великі вепри. А один був здоровенний, як бугай, — ходив у центрі, а все менше сновигало навколо нього, він, як гора, межи всіх. Григорій збагнув, що це і є отой сікач — отаман вепрячий, що про них розповідають страшні речі. Тут лише він пошкодував, що опинився отак з дробовиком, а не з гвинтівкою. Стрельнути шро­том — це тільки нашкодити. Вепр — не вивірка. А сі­кач, почувши людський дух, гуркав, злостився. Щетина на нім, як на їжакові, стоїть пилкою по хребті. Високий на ногах, грудастий, рилатий і сухозадий. Страшна пот­вора. Ікла підібгали верхню губу й стирчали, мов ножі. Стрелити, щоб розігнати, — не можна, бо сікача не зля­каєш. Навпаки, він розлютиться, то певно геть увесь виворотень розтрясе. Шкоди ж йому від шроту — як від бузинової пукавки.

Проте вепр його не бачив, бо дуже для нього зависоко.

Григорій був зодягнений зле для довгого сидіння на такому високому, почесному місці, а вепри не квапи­лись. Чавкотіли навколо: напали, бач, на великі покла­ди їжі. Ех, якби оце гвинтівка та Сірко з Сірченятами, — було б діло! Сікач кілька разів підходив під виворотень, і Григорій відчував, як той виворотень схитується. Чухається, сатана! Почав падати сніг. Піднявся вітер.

Нарешті Григорієві урвався терпець, — прокляті чушки! Він спересердя вистрелив. І просто-таки сікачеві в морду. Така думка була: «Перелякаю, очі повибиваю». Постріл зробив належне враження: розлючений, ущип­нутий шротинами вепр оскаженів, почув ворога, гуркнув і кинувся на виворотень... І він би той виворотень, ма­буть, розкришив би, якби не сталася незрозуміла неспо­діванка...

Миттю весь табун і сікач вкупі кинулись навтіки, затріщали по всім лісі і щезли, мов і не було їх.

«Тигр! Далебі так». — З Грицькових оповідань Гри­горій знав, що в цих краях за тутешніми законами слі­дом за вепрами неодмінно ходить тигр, — пасе їх і з того живе.

Така невиключена можливість — зустрітися з тиг­ром, мавши дубельтівку в руках, була не зовсім приєм­ною. І хоча знав і те, що кішка ця людини боїться та перша її ніколи не зачепить, але... ану ж, як він голод­ний.

Проте ніякого тигра не було, та й хіба тут углядиш що? Смеркало. Крутила веремія.

Мавши вибір між можливою смертю в звірячих па­зурах і певною смертю на виворотні від холоду, Григорій почекав мить, послухав, а потім рішуче зліз і пішов.

Але куди йти? Сніг сипав такий, що нічого не видно. Вітер крутив віхолу. Темно... Тут тільки збагнув, яку зробив дурницю. В нього не тільки путньої зброї не було при собі, а й сірників. Отже, ніяк було й вогню розклас­ти. Якийсь час ішов з упертості. Але куди йшов, не знав. Опинившись в безнадійному становищі і знаючи, що зайшов далеко та що йому не виблукати вночі, вирі­шив чекати, поки вщухне віхола. А щоб не замерзну­ти — вирішив тупцювати навколо товстого дерева. Так він крутився довго. Разів кілька пробував запалити во­гонь без сірників — насмикав вати з куцини, понатикав її в патрони і стріляв... Так він розстріляв всі набої, а вогню не розпалив. Пройнята потом вата не тліє, кля­та, — покурить-покурить та й гасне.

Трохи перестало крутити. Тоді він пішов далі, поліз по снігу напропуд. Стомився. Веремія тим часом закру­тила ще дужче. Тоді сів між кедрами і вирішив чекати ранку. Тримався з усіх сил, щоб не задрімати, бо знав, що тоді навряд вже чи вийде він переможцем в цьому дурному змаганні з стихією. Тримався, тримався... і за­дрімав. Власне, не задрімав, а сидів і думав про всяку всячину... Розбудив його сторонній дотик. Схаменувся — перед ним стояла якась тварина і лизькала його в ніс.

— Заливай!!!

Заливай радісно загавкав. По хвилі підійшла по­стать, вся біла, заліплена снігом, — десь брьохалась по пояс у снігах. Наталка! Важко дихала. Вибилась із сил.

— Живий? — спитала відсапуючись.

— Живий, — відгукнувся стримано.

Довго відсапувалась. Потім сказала сердито:

— Хто ж так ходить?!. От іще...

Більше вона нічого не сказала. Видно, що пройшла багато без зупинок, без лижв та в пітьмі по нетрях. А веремія крутила.

Постояли якийсь час. Потім пішли. Довго борсались у снігу — і заблукали десь зовсім. Наталка зразу не по­слухала Заливая, що тяг у свій бік, — вона думала, що ліпше орієнтується, а тепер побачила, що сама збилась. Та сил уже не було. Треба чекати.

Натрапивши на якусь скелю в гущавині, Наталка ви­брала затишне місце під густим дахом сплетеного і покритого снігом гілля. Тут було сухо і зовсім не було снігу, сухий густий мох, купа листя, бур’ян. Безсило опустилась на землю і сіла, притулившись спиною до пня. Григорій постояв і сів поруч. Заливай ліг у ногах. Вогню нічим було розпалити, бо у Наталки теж не було сірників (не здумала, як ішла), — то ж сиділи так...

Розвиднялось. Веремія вщухла. Вимучена дівчина спала сидячи. «Тож змучилась так!»

Тільки тут, тільки в нетрях, у цих жорстких умовах є та справжня людська солідарність, що робить героїчні речі, як звичайні, як свій обов’язок, і ніхто ніколи не здумає назвати їх героїчними...

Дівчина у сні, не маючи сили тримати голову, обі­перлась об щось (то були Григорієві груди, але звідки їй про те знати?) — і так спала. Як мале дитя у матері. Сонна поворушилась, влаштувалась зручніше, мов на подушці. Спала солодко, звівши лице трохи вгору, втягши голову в плечі. А Григорій сидів і боявся рухнутись, боявся розбудити. Хай. Нехай спить.

Вже розвиднилось. Було тихо.

А дівчина щось марила у сні, посміхаючись. Якийсь дивний сон блукав під її повіками, ворушив бровою, розпалив і розімкнув трішечки гарячі уста... Григорій дивився на ті уста і боровся сам із собою. Йому хотілося поцілувати її. Нишком. Так, як мати цілує сонну дити­ну. Раз лише. Вона не почує. І він, як злодій, дослухаю­чись до її дихання, тихенько-тихенько поцілував... Раз лише.

Дівчина розплющила очі. Заморгала віями. Здивова­но, потім злякано. Швидко відхилилась від грудей. Смішно, наївно, торкнула долонею за уста, що на них ще горів поцілунок... І враз спалахнула. До сліз.

Схопилась. Закрила лице руками. А тоді швидко по­вернулася і пішла. Подалась. Навіть вінчестер забула. Заливай слідом.

Збентежений, спійманий на злочинстві, приголом­шений і засоромлений Григорій розгублено дивився їй услід. Кляв себе. Вперше побачив, скільки лиха може накоїти один поцілунок. «Йолоп, ай йолоп! Як бруталь­но, як нахабно повівся він з цією гордою і чистою дівчи­ною! Але ж він не думав, що вона почує. Але ж від того ти не менший йолоп! Злодюжка».

Насупившись, Григорій сидів і не знав, чи йому йти, чи вже не йти. Потім таки зібрався і пішов, захопивши її вінчестер.

Ось і табір... Виявилось, що вони, хоч і багато вночі кружляли, проте замалим не потрапили, були зовсім близько від дому.

Григорій пройшов мимо, поставив тихенько вінчес­тер біля дерева і пішов собі... «Злодюжка!» Звернув убік і пішов.

Наталка, насуплена, чекала на краю галявини. Ди­вилась, не обертаючись, кудись просто себе... Ясно, їй незручно вертатись без зброї.

Поблукати трохи...

Повернувся до табору уже тоді, як здалеку почув дзвінкий Наталчин сміх, веселий, розкотистий. А вона ду­ріла, бавилася з Заливаєм. Химерна, незрозуміла дівчина!

Після цього наші ловці вирушили додому, щоб встиг­нути на кутю.

Різдво в пралісах

Ішли майже без зупинок день і ніч, і знову день і ніч.

— А вже ж Святвечір післязавтра, — лічив старий Сірко і хвилювався. Як то він загаявся так! Такого ще й не бувало. І квапився.

А сніги глибокі, а стежки непроторені, як не чхай — вище себе не скочиш.

Йшли не перепочиваючи: їли і спали на ходу і коні, і люди. Коли б крила — льотом полетіли б. А так — брьохались в снігах по вуха.

Сірко все рахував — знову і знову, намагаючись пе­рехитрити себе і, здається, зовсім збився. Ні-таки, — вже сьогодні Святвечір! Так виходило. А додому ще далеко.

Синій-синій та холодний вечір застукав їх в дорозі, мокрих, як миші, — і від поту, і від наледів, куди вони потрапляли, ідучи річкою.

Замість додому вийшли на якісь бараки у вершині одного з допливів Бікіна.

Старий Сірко здивувався, збентежився — нові ба­раки! Аж куди посунули лісозаготівлі! Диви! Але ж це не ділянка Бікінського ліспромгоспу!

Коло бараків зупинились — спочити трохи і посу­шитись, бо потрапили в наледь і помочили унти. Це ди­вна річ — на замерзлій річці при такім морозі намочити ноги, бродити по коліна у воді. Але буває, в цім краї все буває. При товщині криги в метр людина бродить по во­ді, як улітку. На перекатах вода промерзає до дна, горі­шня ж течія напирає, крига не витримує і репається, — вода іде поверху межи кригою і снігом, і горе тому, хто туди вшелепкається, як-от наші звіролови. Та наші — люди бувалі. Траплялося ж, що люди й гинуть.

Отже, сушили швиденько унти та годували коней бі­ля одного бараку. В бараці було повно людей — колгос­пи відбували трудобов’язок на лісорозробках. А насупро­ти, через річку — був другий барак. Але там, кажуть, — ре­пресовані, заслані сюди «заключоні»...

Напоїли коней. Грицько з Наталкою підтягали по­пруги, прибирали овес, лаштувались далі. Небо було си­нє, холодне. Скелі стояли, як мури. Ліс занімів на холо­ді, чорнів нашорошено. А Григорій дивився на той бік. Його тягло туди. В присмерку було видно, як там — на тім боці — веш­тався хтось із відрами. В бараці горів во­гонь, коло бараку щось пиляло дрова. Перестало. Хтось гукав:

— Аррлов!..

— Єсть, таваріщ карнач! Я слушаю.

— Скажі етім дєвкам... етім шлюхам, пускай живєй пілят, я жрать хачу!

— Єсть, таваріщ карнач! Ей ви (гидка лайка)!.. ілі вас прігласіть?!.

Пилка — чирги... чирги... Небо синє та холодне, і пу­стеля — пустеля.

І раптом на лютім морозі, підпихаючи тяжку, тугу пилку, зринає голос, зовсім молоденький, журливий ді­вочий голос, ніжний, степовий, як чайчине ячіння:

Чайчине ячіння — туга безмежная...

А другий голос, такий же юний і журливий, підтри­мує, горнеться в холоді до першого, як волошка до во­лошки:

— Адставіть пєсні!!.

І клац-клац закривкою.

Григорій ніколи не лаявся брутально, але тут не ви­тримав. Хай же Бог простить — сьогодні ж Святвечір!

«Боже мій, Боже! Та чи Ти ж є на небі?! Чи Тебе шукати та на прю викликати, Боже? Куди ж Ти дивиш­ся?!!»

А небо синє-синє. Байдуже. А сопки та кряжі пону­рі, як мури непрохідні. А нетрі безмежні та чужі, по по­яс снігом заметені, непролазні. Та ні доріг, та ні сте­жок... Та ні рідні, та ні вісток...

З тяжким серцем рушав Григорій з цього місця. Но­ги стали, як свинцем налиті, а чи то в землю вкопані. Здавалось — він не зрушить їх. Стояв і дивився туди, підсвідомо то знімав гвинтівку, то чіпляв її знову... Вже все було готове до вимаршу, а він не рухався, — мов за­гіпнотизований, дивився на той бік, у темряву. І ніхто не знав, що відбувалося в нім. Наталчин голос вернув його до дійсності:

— Ну ж!.. — Вона стояла напроти нього і промовила те «ну ж» сердито, а очі запливли їй при зорях іншим, підо­зрілим блиском. — От іще!.. Гукай його...

Рушили. Зажебонів, зачиргикав сніг під копитами. Григорій плентався ззаду, а його переслідувало чирги­кання пилки та чайчине ячіння, переслідувало довго в тім безконечнім скрипінні снігу.

Не то від того ячіння утікали, не то когось доганя­ли, — либонь вчорашній день доганяли, ні, Святвечір, — гнались Сірки без віддиху... І догнали!

Буває так, що можна вчорашній день догнати. Але це буває лише в таких нетрищах, де немає календарів, де людина зрештою сама календар встановлює по своїй здібності та й з конечності, де година чи день не відіграє ніякої ролі, де більше аніж деінде пасує ота примовка: «Все ніщо в порівнянні з вічністю!»

Старий Сірко, далебі, обчислився. Вони додому при-йшли-таки на Святвечір, бо прийшли саме на кутю і на святвечорове поготівля. А може, то стара Сірчиха обчис­лилася. А може, й ніхто не обчислився, бо ніхто не го­ден того перевірити тут.

В кожнім разі вони не спізнилися і прийшли додому саме якраз.

Дома їх чекала гаряче напалена лазня — по-чорному, в хаті кутя на покуті у вівсяному кулі, мрійна лампадка під образами, застелений скатертиною стіл, тиша святвечорова. Як у дитинстві Григорієвому.

Спершу вони втрьох парилися в лазні — два Грицьки з батьком. Здорово! Так, як тільки тут уміють пари­ться. Григорій нащо вже дебелий, але не міг витримати того, що виробляли Гриць з старим Сірком.

Вони пороздягалися ще в хаті, забрали березові ві­ники, мило й мочалку — і так, в самих валянках та до­хах наопашки, пішли крізь 50-ступневий мороз до лазні. А лазня була від хати метрів за 150, над замерзлою річ­кою. Така собі комірчина, а посередині піч з дикого ка­меню, а в ній — казан. Попри стіну широка полиця вгорі.

Розпечене каміння дихало вогнем. Старий Сірко з сином взялися з ентузіазмом до процедури, яка для єв­ропейця може видатись лютим катуванням, інквізицією. Вони лили воду на розпечене каміння і такої пари напу­стили, що не продихнеш. І в тій задушливій парі сперш обливалися нестерпно гарячою водою. А тоді залазили під стелю на полицю і періщили один одного березовими віниками, періщили люто. Обливались крижаною водою, а тоді знову майже окропом. Терли шкіру мочалками, як наждаком, — дерли її. І знову періщили віниками. А тоді з гиком червоні вибігали на сніг і в сумерку кача­лися по снігу, гуляли в сніжки, як дітлахи, — батько з сином! І знову залазили на полицю та додавали березової каші. Отак баняться!!!

Григорій дивився на них і сміявся:

— Нічого, звикну й я до цього.

А тим часом він і так добре побанився, не вдаючись до тієї страшної екзекуції, і почувався так, ніби змив усі гріхи з себе. Все змив.

Не зміг тільки однієї речі змити — бо то було на сер­ці: поцілунку отого свого злодійського. Та ще не зміг змити отого: «Ой куди, куди, куди я тепер попала...» ячіння чайчиного і туги від нього на серці глибокої.

Святкували Різдво. Сірки святкували його, як з діда-прадіда велося: з кутею на Святвечір і з усім тим звору­ш­ливим і романтичним ритуалом, що такий пам’ятний Григорієві з дитинства. З віршуванням, з колядками.

Рано-вранці, ще вдосвіта, щось застукало в двері.

— Пустіть віршувати! — почулось з сіней.

Мати озвалась від печі:

— Ідіть.

Двері відчинилися, і до хати увійшов святково виря­джений віршовник. Скинув шапку, пригладив рукою волосся і почав старовинно-старовинної, такої, що Гри­горій ніколи й не чув, віршівки, мистецьки складеної:

— Христос народився, щоб мир звеселився. Після Адамового гріха родився в Віфлеємі, та в стайні, не в домі, — от дивина яка! Зірка ясненька, гарна, круглень­ка, прикотилась аж над Віфлеєм, там стала, де вже сама знала — освітила всю стайню кругом. Пастушки з степу прибігли к вертепу, ще й по ягнятку принес­ли, — на дудочки грали, поздоровляли та й знов до ота­ри пішли. А янголи святії, крилатії, чуднії та так же лепсько співали, що ми родились та й поженились, а да­лебі, ще й не чували. Віл та осел стояли краї ясел, — отже, й вони Христа впізнали, ще й на колінка впа­ли — і дишуть на нього, бо знають, на кого. А три царі принесли Христу дари із Востока, — тут їх поклали ще й поздоровляли пописьменськи звисока: «Будь ласка, благослови-таки й нас, щоб жито родило, а війни ніколи не було, щоб ми таки пожили всмак». Іцько старенький був їм раденький, прийняв гостинця: «Сідайте ви в нас, почастуєм ми вас, чим Бог нам дав». Зараз же як підсулив: по кухлику варенухи, по каганчику сивухи... Царі як хлиснули, та сидя й поснули. Ангол Божий, святий, гожий, уві сні царям шепнув: «Гей додому махайте та Ірода обминайте, бо ви вчора у нього були і слово йому дали — ще раз побувати і всії новини переказати». Ца­рі схопились, перехрестились, наліво повернули та й до­дому чкурнули...

Так віршував старий Сірко. І треба сказати, що Гри­горій слухав його з величезним дивом. Багато він чув віршівок, багато сам знав, але такої зроду не чув. Аж потім Григорій удень вивчив її, ту віршівку, всю, особ­ливо йому сподобався кінець її, приперчений добрим на­родним гумором, про те, як Бог покарав Ірода за те, що він маленьких дітей повбивав:

«...Бог посилає пару, на Ірода всю кару за дитячу неповинну кров. Його дуже мутило, коло серця нудило, коло очей позеленіло, попід носом почорніло, немов у пса під хвостом, щоб не ганявся за Христом. Диявольський гайдамака не схотів хліба їсти — пропав безвісти, не­мов у ярмарку собака...»

Віршував сам дід Сірко. А що ж робити, як нікому віршувати? Не ведмедям же це робити? А без цього Різ­дво — не Різдво.

По тому Сірки один одного поздоровляли... Тоді сіда­ли до столу — пили, гуляли... Потім відпочивали... А вже в обід добре гуляли, як належить. Скільки тії на­ливки та медової попили!

А увечері приходили колядники: Наталка, в гарному дівочому вбранні, якого ще не бачив Григорій у неї, за­косичена, ще й, ба, на шиї намисто й дукачі, над чолом волосся перетяте блакитною стрічкою; Грицько у своїй святковій парубоцькій одежі; а назверх в обох накинені оленячі дохи наопашки. Постукали. Увійшли в блискіт­ках снігу...

Колядували. Почали вдвох, а кінчили всі гуртом, бо таки цілий день пили добре. Навіть Наталка, що ніколи горілки в рот не брала, сьогодні випила аж три чарки: за матір, за батька і за всіх, — і була рожева, як маків цвіт.

Григорій теж колядував. Співав. Почав свята весело, та...

Помалу напосілася туга. Чорна туга. Чи то від горіл­ки, чи від чого іншого, — ніби хто враз чорну заслону опустив. Страшна туга взяла серце як у лещата...

Ще там, у тайзі, якось забував про все. А тут, в цім святковім дозвіллі, звільнена думка почала бунтуватись і так само почало бунтуватись серце, мов у залізнім кап­кані защіпнуте. Він не знав, де і до чого себе прикласти і де тую тугу втопити, і що з тією головою зробити, — відчував, як на карку тій голові мулько.

На полювання б знову, чи що! Досить цих свят! Або й ще куди... Він би вже тепер з цілковитою апатією і байдужістю поліз до самого пекла, його тягло туди. В щастя своє він уже не вірив, — все життя йому — нині, завтра і на майбутнє — поламане і попсоване непоправ­но, його вовче життя... Не поламана лишилась тільки воля та жадоба щастя, але гай-гай — в тім-то вся й колі­зія: між жадобою та неможливістю.

Чим раз, то більше, а особливо тепер, його поривало вийти дерзко назустріч всьому тому темному своєму не­відомому — вийти просто грудьми, і чорт по ньому по всьому!

Можливо, тому зрадів, коли Гриць почав збиратись до Хабаровська: взяла охота зробити зухвалий рейд — побавитись з долею в піжмурки.

На третій день свят Гриць з Григорієм вирушили до Хабаровська.

«Хутрину поздавати, договори (контракти) поновити на 1-й квартал, боєначиння набрати — воно здасться! А головне — з тією охотінспекціею дозволи на нарізну зброю оформити наново, і найперше — на трилінійну гвинтів­ку...» — все це мав проробити Гриць за батьків­ською ін­струкцією, а Григорій напросився за помічника, — йому страшенно кортіло, його тягло глянути на той забороне­ний для нього світ. Що там робиться?!. Знав, що небез­печно, але те його й вабило — пограти в піжмурки. Ва­било кинути дерзкий виклик самій своїй долі, переві­рить її. Або-або...

Власне, двох «або» не могло бути. Було лише одне «або», після якого йшла чорна порожнеча. Знав це.

І воно замалим так і не вийшло...

Два Грицьки посідлали коні — гнідого й буланого, — приторочили мішки з хутром, з вівсом для коней та рюкзаки з їжею для себе і вибралися.

«Як на сватання», — кепкувала Наталка, поглядаю­чи на хлопців заздрісно, що дійсно вибралися ніби на сватання чи на зльоти десь до царівни щонайменше, — таких два соколи, таких два пишних королевичі: в гап­тованих лапчатих унтах, що являли собою своєрідне чу­до мистецтва, в добрій новенькій мисливській своїй уні­формі, гаптованій і оздобленій по-тубільному, підпереза­ні набійницями, а назверх — пишні оленячі дохи до п’ят з величезними одкладними ковнірами; на головах козулячі папахи. Бронзові обличчя, засмалені вітром, сліпу­чим сонцем і морозами, були ніби вирізьблені за ідеаль­ною моделлю мужеської краси вправним майстром з су­ворого металу — наснажені життям, силою. Один по­хмурий, а один веселий — але обидва красені, ніби від одної мами.

Два молодих королевичі, два богатирі...

«Два ведмеді!»

Перекинули рушниці по-козацькому через плечі, скочили на коней — і гайда.

Тільки й бачили...

До залізниці — до станції Лазо — їхали верхи. Їхали засніженими нетрями, через сопки та голі паді, навпрос­тець, по хащах та бур’янищах. А їдучи, знічев’я стріля­ли по тих бур’янищах фазанів та тетеруків, стріляли просто з сідла влет, — вони вилітали часто з-під кінсь­ких ніг зі снігу, де ховалися від морозу. То є спосіб ря­туватися від холоду, що до нього вдається тут все живе, включно і до людей, — ховатися в сніг.

В деяких місцях тетеруків, а особливо фазанів, було до гибелі! Цей представник субтропічної орнітофауни — фазан — дивно пристосувався до цього суворого краю: жив тут, множився і розкошував улітку в цих буйних хащах та й лишався на зиму добровільно великими ма­сами, навчившись переборювати п’ятдесятиступневий холод. Ну, а тетерук — тому і Бог велів, бо це його сти­хія, для якої він сотворений спеціально, далебі.

То була для хлопців цікава розвага.

— Набоїв не шкодувати, — радив Гриць, повторюю­чи важно, сам того не знаючи, фразу одного російського імператора. Радив, бо для чогось йому треба було тії ди­чини.

Особливо цікаво було стріляти фазанів. Причім хло­пці стріляли на вибір — тільки півнів! Вилетівши неспо­дівано зі снігу з криком, такий пишнобарвний півень сюрчав зразу по прямій вгору, як веретено, — летів так вгору метрів із 30. А тоді робив кут — і мчав повздовж. При такім його маневрі його дуже тяжко було застрели­ти. Але саме тим було й цікаво. Пишнопері півні, збиті в найнесподіванішу для них хвилину, летіли назад в сніг, розсипаючи кольорове пір’я.

Так вони їхали і помежи ділом полювали, розважа­лися.

До Лазо їхали три дні, а фазанів та тетеруків настрі­ляли цілий оберемок — десятків зо два. Позв’язували їх голова до голови і так пуками почіпляли до сідел.

Кілометрів за п’ять перед Лазо заїхали на заїмку до Сіркового знайомого мандзи Кім-Гі-Суна і подарували йому всіх тих фазанів та тетеруків гамузом — празникове, — і стали в нього табором. Тут вони залишили коні, зброю і зайві речі...

Кім-Гі-Сун був добрий і давній знайомий родини Сір­ків. В нього вони з давен-давен зупинялися завжди, ви­їжджаючи в світ, до міста, — чи то на південь, чи то на північ. Тут вони мали свій пункт, так би мовити — базу.

Гостинний і привітний, як і всі тубільці, Кім-Гі-Сун був особливо гостинний до Сірків. Вони були завжди бажаними гостями. Мабуть, у відплату за їхню щедрість і гостинність, що відтак викликав Схід на змагання.

Тут хлопці заночували. Увечері загуляли з Кім-Гі-Суном — гостили його у нього ж, — напували його го­рілкою, та медовухою, та частували всякими витребень­ками різдвяними (з тієї торби, що напхала мати з На­талкою, пам’ятаючи й про цього доброго Кім-Гі-Суна).

І так його начастували, що вже й полягали спати, а він ще сидів на своєму кані (підлога така опалювана, ка­м’яна) та співав своїм диким фальцетом: «Розпрягайте, хлопці, коні...» — єдиної «рюської» пісні, яку він умів добре співати, навчившись її від червоноармійців на ма­ньчжурському кордоні, і найпоширенішої в цілім цім Далекосхіднім краї.

Григорій слухав той спів з неабияким зачудуванням. Кім-Гі-Сун навіть не запідозрював, яке надзвичайне, яке колосальне враження той його п’яний ще й фальцетовий спів справляє, яку силу думок він родить... Тільки в ус­тах чужинця, та ще такого далекого, дикого азіата, рід­на пісня набуває враз якогось виїмкового значення і змислу.

Смішний, веселий і наївний Кім-Гі-Сун!

Тут вони залишили коней і далі вже мандрували по­їздом. Тут-бо починався світ цивілізації, світ техніки, електрики і радіо, світ «соцбудівництва», словом — світ «заключітєльной фази построєнія соціалізма в адной странє».

Експрес, «которий возіт дрова і лєс»

Гриць їздив не вперше в цивілізований той світ, але все почувався трохи безпорадно. Не так, як удома, в не­трях. Через те мусив узяти на себе ініціативу Григорій, інакше-бо вони з цієї станції не виїдуть. Пройшов екс­прес «И-1» Негорєлов—Владивосток, і поштовий «И-41» — Владивосток—Москва, а виїхати годі. Місцевих поїздів в цім благословеннім краю ніби й немає, всі далекого маршруту, а на них квитки лише по броні, тобто різним відповідальним відрядженцям і так, своїм — по блату. А так як наші обидва Грицьки були не «відповідальні» і не «свої», то сісти їм на поїзд було неможливо.

Таких «невідповідальних» було багато, і всі вони ви­рішили чекати на якийсь свій експрес, напівреальний, напівфантастичний, «ЕКСПРЕС, КОТОРИЙ ВОЗІТ ДРО­ВА І ЛЄС», — як жартував хтось весело і воднораз сар­кастично.

Так, бач, звався знаменитий і виїмковий у своєму ро­ді особливий поїзд «Нумер 97» — Владивосток—Моск­ва. Щось подібне може існувати лише тут — в цій країні соціалізму, і то тільки для цього краю і для всіх йому подібних околиць «необ’ятної многонаціональної Ро­діни».

Нарешті під вечір надійшов цей знаменитий на ці­лий ДВК, Східний і Західний Сибір і на цілий СРСР експрес.

Він підійшов у сутінках, темний зсередини і чорний зокола, — підійшов тяжко, простуджено кашляючи, і став.

Довжелезний — вагонів на 50. Половина вагонів то­варових, а половина поштових — всі ж вони несли фун­кцію пасажирських. Ніяких дров він не возив. Вся та валка вагонів була натоптана пасажиром до одказу, так що людські руки і голови, навіть ноги випиналися з ві­кон і з тамбурів. Темний і неосвітлений, експрес той гомонів, ні, гудів, як вулик, — зойкав, співав, кашляв простуджено, матюкався віртуозно й розпачливо, лемен­тував дитячим плачем...

Експрес!.. Не експрес, а ціла республіка на ко­лесах.

Григорій і Гриць брали його штурмом. Бо інакше го­ді було вдертися до його нутра. Все, що було в поїзді, одчайдушно репетувало, не пускало нікого більше, люто-прелюто матюкаючись. Все, що було зовні, наступало, як на фортецю, ще лютіше матюкаючись та пускаючи всю силу та весь сприт в рух. Було таке враження, що то люди спеціально вибрали собі таку розвагу, щоб грітися на скаженому холоді.

— За мною! — спокійно скомандував Григорій Грицеві, відчувши враз, що потрапив у рідну стихію, в так добре знану здавна і звичну ситуацію, та й, пригадавши всі, так колись добре засвоєні правила й норми поведінки в цім світі цивілізації шостої частини земної кулі, пригадав усі властивості тієї цивілізації, не знавши яких пропадеш ні за понюшку тютюну.

— За мною, разом!!.

І на цю команду, напруживши свою молодечу, мож­на сказати, волячу силу, вони, а за ними, як за тараном, і ще ціла група — вдерлися з тяжким боєм до вагона. Можна сказати, по головах вдерлися. Ті, що вдерлися з їхньою поміччю — кілька осіб, — враз почали скажено лаятись. Але вже не на тих, що у вагоні, а на тих, що напирали зовні, — не пускаючи їх, обкладали їх божеві­льною матюкнею, як розпеченою смолою, з усіх боків — згори, знизу, і вздовж, і впоперек... Оригінальні звичаї! Дивні звичаї!

А ще дивніший цей поїзд. На нього не треба було ані броні, ані квитків. Теоретично квитки існували, прак­тично ж їх ніхто і ніколи не брав. Хто хотів, той і їхав. І куди хотів, туди й їхав. Але не бравши квитків, ніхто не міг і претензій будь-яких мати щодо їзди, — поїзд ішов, як йому здумається: хотів — їхав, хотів — стояв годинами чи то на станції і чи то просто посеред дороги, чи десь у тупику. Отже, квитки існували тільки в тео­рії, так само, як і перевірка квитків у цім експресі можлива була лише в теорії. Квитки були обов’язкові лише для тих, хто сідав з місця, цебто у Владивостоці. Далі ж — далі йшло дуже просто. Трудність вся поляга­ла лише в тім, щоб сісти.

Сівши ж, можна бути певним, що ніхто не потурбує і не поцікавиться, чи є у вас квиток. Поїзд-бо так набитий людьми — і то завжди, — що далебі жодному кондукто­рові і жодному контролерові за всю його історію не по­щастило ще пройти його від паротягу і... бодай до трети­ни ешелону.

У вагоні, куди всіли наші хлопці, було ідеально тіс­но і поночі, стояв густий гамір, ще густіший сморід і вже зо­всім нестерпно густий дим від махорки. Хлопці потрохи оговтались і втиснулись в юрбу з максимальним комфортом, — Грицеві, наприклад, не треба було стояти власними ногами на брудній підлозі, ні, він якимось чу­дом тримався в повітрі.

Тим часом поїзд засвистів, зашипів, зойкнув і, шар­паючись, — аж-но ребра в людей тріщали, — рушив і поповз у темряву. Аж тоді людей трохи утрясло і хлопці вмостилися досить зручно.

З гомону, уривків фраз, з дотепів, із уривків пісень та прокльонів поставало дивне враження... Григорієві зда­валось, що він потрапив додому. Вагон говорив всіма діа­лектами його — Григорієвої — мови: полтавським, хер­сон­ським, чернігівським, одеським, кубанським, харків­ським... І ще й хтось кричав: «Най би тя шляк тра­фив!», нагадуючи про далеке Поділля...

Ба, — тими діалектами говорив весь цей екпрес, і то не тільки тепер, а, либонь, протягом цілої своєї істо­рії. Основний контингент його пасажирів — Україна, ота зірвана з місця і кидана по всіх світах — поза геттю. І хоч цей експрес ходив по маршруту «Владивосток—Москва», але то була своїм мовним і пісенним фолькло­ром та всім іншим — Україна. Екстериторіальна Украї­на. Україна «без стерна і без вітрил».

Хтось розповідав про Сахалін — «будь він трижди Богом проклятий!» — куди вони їздили цілою округою на рибні промисли, як «вербовані». І такі ж «вербовані», що їздили на «дальстрой — будь він розстопроклятий!» — слухали і подавали репліки, приперчені міцним словом та безсмертним українським гумором.

Заробітчани! Вербовані та контрактовані, та «плано­ві»! З дітками, з жінками... Возять їх по цілому «соціалістіче­скаму атєчєству»! Будують соціалізм! Це вони бу­дують соціалізм!!

«Туди везли воші в очкурі, а звідтіля — в пригор­щах, трам!-трам!-тарарам!»

— Заробили... хоч ти з мосту та в воду!

Дні, тижні, місяці мандрують вони отак у бруді, в холоді, в голоді. Окрилені надією, повзли спершу на схід. І опановані розпукою та апатією, повертали на за­хід. А на їхнє місце — нові посувалися. Йшли безконеч­ні ешелони таких же, як і вони, шукачів щастя, приму­сових і добровільних ентузіастів. Гомоніли, сварилися тією ж мовою, скалозубили, співали пісень, кляли пону­ро, саркастично, невідомо що і кого.

В темряві, в галасі, в смороді плакало немовля. Кви­лило тоненько, і безнадійно, і безконечно. Ячіло, як пташеня, а над ним слізний материн голос, вмовляючи, припадаючи до маляти:

— Ну, чого ж ти, моя ясочко?.. Ну, годі... Голівка в тебе болить?.. Боже мій! Ну, ластівочко ж... — і враз з люттю божевільною, розпучливою: — Ци-ить!!! Та цить же, будь ти прокляте!!! Цить!.. А от отак!.. — і заходилась буйним плачем, безпорадно, безвихідно.

Дитина ячіла тонюнько, в агонії...

От чийсь понурий голос з кубанською вимовою:

— І приїхали ми... Тиждень валялись під ожеледицею, під дощем і снігом посеред Владивостока... Поки нас котрактували — добре співали, м’яко стелили, щедро мастили, а законтрактували — мов загнуздали, та й на смітник викинули... Худобу ліпше трактують... в ду­шу! Вздовж і впоперек, через цілу «конституцію»!

В другім кутку вагона дівочий голос співав сам со­бі — чи то з досади, а чи зі смутку:

Пісня губилася в хаосі і зринала знову, переплітаю­чись з дитячим ячінням, з чиїмсь плачем та з чиїмсь бу­ботінням...

— ...І вирвали з коренем... — бубонить чийсь приглушений голос збоку, зливає нишком комусь свої таємні жалі, що їх можна звіряти лише в темряві. — Отак викинули всіх на сніг — з манюнькими дітками... Боже мій!.. «Куркуль», — кажуть... Мати на Печорі померла... А нас — п’ятьох синів — по світах поза геттю майнули... Трьох в «Сєвлаг» засадили... Ну, добре!!. — рип-рип зубами...

— ...Горіховий-ий ли-с-то-чо-ок... — тяг дівочий ­голос.

— ...В Донбасі працював, — розповідав якийсь юнак зухвало, весело. — Нема ходу! Пашпорт, кажуть, дайош... Ха-ха! А раніше! хе, пашпорт! Я б з пашпортом раднаркомом був би, та хіба ж таким! А так — нема ходу параходу! В Архангельську був... На Камчатці був... В Ташкенті був... І всюди те саме — «справку од сєльсавєта» давай. Тю! Знайшли дурного!.. — і зітхнув скептично. — Велика земля, та тісна, чорт би його взяв.

— Що там у нас вдома робиться?! — журилась якась жінка. — Як там наші?..

— А знаєш, — гукнув хтось, мов до глухого. — Серьога дістав вишака! Коні подохли в колхозі, так, кажуть: «шкідник»!

— Ба... — хтось сичить і труситься (видно, хворий) на горішній полиці. — Як люди подохли в цілій окрузі, то шкідника, небійсь, ніде не шукали!..

— Ну ж, цить же, цить, ясочко моя!.. — квилила мати.

— ...Ой, та й спишу я всю досаду на листу, — журився дівочий голос:

— Пошли, пошли, — насмішкуватий парубоцький голос: — Пошли, дівко, і прямо до голови горсовєта. Хай сучий син почитає, як його хрещеники — розкуркулені, то так...

Другий парубоцький понуро, наче про себе:

— І напиши йому привєт... в гроб!.. в могилу!.. в дошку і в Ноїв ковчег!.. — заграв він енергійну моряцьку молитву і зашморгнув моряцьким вузлом. Сплюнув.

Дівчина притихла, а потім насмішкувато:

— А ти, видать, з попів. Чим він тобі так допік?

— «З попів, з попів», — передражнив понурий парубоцький голос і замовк. Але не було в нім злоби до дівчини, лише була злоба взагалі. Дівчина теж замовкла. Довго мовчала в гомоні. А потім знову зринув її голос, як з каламутної води, ніби вторячи дитячому ячінню, але вже тихше:

— Ну цить же, цить, — схиляється материн голос, як материнка в полі, горнеться до немовляти...

Григорій слухав весь той гамір, зціпивши зуби, і йо­му паморочилась голова. Те, що він почав був забува­ти — ціла ота трагедія його народу, — навалилась на нього всім тягарем, кидаючи серце, мов м’яч, у всі боки.

Уся! Уся його Вітчизна ось так — на колесах поза­ геттю, розчавлена, розшматована, знеосіблена, в корості, в бруді... розпачі!.. Голодна!.. безвихідна!.. безперспекти­вна!.. Стискав зуби, аж-но набрякли щелепи.

А журливий голос, як материнка в полі під вітром:

— Ну ж, моя крихітко... моє сонечко... моя ластівко... — гойдається на вітрі, тремтить безнадійно над дитячою агонією.

Поїзд гримотів, конвульсійно здригаючись, у темря­ві. Зупинявся і довго стояв на станціях і роз’їздах.

На якій станції до вагона вдерлося двоє з ліхтари­ками.

— НКВД!.. — прошелестіло вагоном.

Там, де кондуктори і контролери не мали сили ані совісті вдертися, там ці вдерлися і господарили, як вдо­ма, шукаючи за чимсь, що їм потрібне. Світили ліхта­риками в обличчя, ступаючи по людях, як по дровах.

Григорій чекав спокійно, приготовившись до най­гіршого. Лише тут збагнув, який він дурень — виліз у світ, не мавши документів. Але не додумав цієї думки до кінця, як йому присвітили ліхтариком в обличчя. Сперш Грицеві, потім йому. Дивились мовчки, водячи світлом згори вниз. Пильно дивились на розцяцьковані унти і дохи... І полізли далі. Либонь, взяли їх за двох «відпо­відальних», екзотично вбраних представників влади з місць, а то й з центру.

Григорій засміявся про себе: «Раз!..» — цебто проне­сло раз. Ясно, таке екзотичне вбрання виключає одразу всякі підозріння. Таке вбрання недоступне для будь-кого, бо то задорого коштувало б, а доступне лише хіба для дуже великих відповідальних осіб, та й то не для всіх, а лише для тих, що мають з тайгою до діла, що командують там; або представникам влади з тих нет­рів — головам сільрад та директорам золотих копалень.

Пінкертони з ліхтариками нікого не зачепили в ва­гоні, лише світили всім мужчинам, а особливо хлопцям в обличчя пильно придивлялися, — шукали того, кого їм треба.

Коли ліхтарики пішли геть і щезли (десь полізли че­рез тамбур до другого вагона, либонь), хтось молодий засміявся в темноті, пошепотів з кимсь і сказав вголос, на весь вагон, зловісно та злорадно:

— Хай-но ми поміняємось ролями... Так я от тебе знайду! І в пеклі! В самого диявола на печі не сховаєшся — трам!-тарарам! — і заспівав безжурно по-одеському, на жидівський манер, з вихилясами та з викликом:

Хтось засміявся. Хтось весело сплюнув. Хтось зітхнув:

— Біробіджан — сибірська Палестина, а ішачить там — все наш брат... Ех, ти-и!..

Поїзд котився в темряві, мов під водою. Хтось ту­жив. Хтось наспівував:

А дитина квилила, чіпляючись за життя. Як каган­чик на вітрі змагаючись, — ось-ось погасне... Ось-ось...

Хтось маячив уві сні. Хтось помирав від спраги...

Велике переселення народів! І таке враження, ніби все це котиться десь у прірву.

На станції Красная Рєчка експрес зупинився, десь на грець його зна якій лінії, серед моря товарових ваго­нів, освітлених відблисками деяких ліхтариків...

Назустріч підкотився інший ешелон і став поруч. У Григорія серце задрижало: крізь заґратовані віконечка ди­вились бліді обличчя, поприлипавши до ґрат... Етап!!!

З другого боку експресу стояв такий же етап, лише в другий бік. На гальмових площадках маячіли патрулі з тригранними багнетами. Хтось гукав зліва через екс­прес до другого етапу:

— Здорово, земляки!.. — і сміявся шибеничним сміхом. — Куди Бог несе?!.

— В «Дальлаг», а вас?

— В «Сєвлаг»!.. Ха-ха-ха!

Люди висовували руки і махали один одному і смія­лись. Що їм ще лишилось, як не сміятись?!?

Хтось з’їхав з глузду в цій країні. Один етап ішов на схід, другий на захід, а посередині — ще один етап, тільки без конвоя.

— Глянь, глянь... Наші! — прошепотів хтось гаряче в вагоні експресу, припадаючи до вікна. — І по той бік, і по цей бік!..

— Ото тутешні, — бурчав той, що співав «Джанкоя». — Скрипникові вчителі, та партєйці, та куркулі — все наш брат, «враг народа»! Ті, що колись українізацію тут робили, і інші «враги».

Люди в експресі повідтуляли ганчір’я в повидушуваних вікнах і ловили слова, згуки, дивились на прити­снені до ґрат обличчя.

— Боже-Боже! — побивалась якась жінка. — І що воно в світі робиться?!. І де те людське пристановище наше? Га?!

А земляки махали один одному руками з заґратова­них віконечок, втискали в ґрати білі як смерть облич­чя і пряли очима... І сміялись... Сміялись беззвучним мефістофельським сміхом.

Це тривало якусь коротку мить. І щезло, як марево, як нічне хворе маячіння. А здавалось, ніби це тривало вічність і триває й досі.

Вже ешелони розійшлись, а той беззвучний мефісто­фельський сміх стояв, як привид у фантазії вимученої, невиспаної людини, як мара в чорній безодні ночі.

Хтось з’їхав з глузду в цій країні. З одного кінця зе­млі гнав етапи в другий, а їм назустріч гнав такі ж ета­пи. І нема їм кінця-краю. А межи ними котив цей плач на колесах, цей неетапний етап, цей найдемократичніший експрес, ні — ковчег горя, проклять і сліз мате­рин­ських.

Змазчики перестукували букси, лаючись на чім світ на лютім морозі. Чи то вистукували колеса, ляскотіли буфери і чиргикали та скиглили гальма?..

Вимучені люди вже спали, похилившись одне на од­ного. Експрес стрясав ними, обдавав їх димом та смо­родом, ревів до них із скреготом, — та вже не в силі був їх розбудити.

Лише ячіло мале дитя. Ячіло тихенько, безпомічно, безнадійно вже...

Та не спав ще Григорій — думав свою понуру думу, притримуючи на плечі Грицеву голову.

Надворі помалу сіріло.

Хабаровськ