Тигролови

«По лінії найбільшого опору...»

У 1946 році письменник-емігрант Іван Багряний написав: «Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська. Коли НКВС піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький... Коли нам, українському народові, буде повернене право на свободу і незалежність в ім’я християнської правди і справедливості». Твори митця повернулися в рідну Україну на початку дев’яностих років ХХ століття. Повернулися і вразили читача своєю безкомпромісністю й правдивістю. У біографії людини, яка могла стати лауреатом Нобелівської премії, ще є білі плями, але основні факти пронизливої історії життя і творчості Івана Багряного розкриті читачам і шанувальникам.

Іван Багряний — це літературний псевдонім Івана Павловича Лозов’ягіна, який народився 2 жовтня 1906 року в селі Куземин на Полтавщині (тепер Сумська область) у родині робітника-муляра Павла Петровича Лозов’ягіна. Мати майбутнього письменника — Євдокія Іванівна Кривуша — походила із заможного селянського роду. У сім’ї, крім Івана, виховувалися також син Федір і дочка Єлизавета.

З шести років хлопець навчався в церковнопарафіяльній школі в Охтирці, де захопився літературою й уже в молодших класах проявив свій непростий і твердий характер. У листі до Дмитра Нитченка письменник згадував: «Літературою почав займатись дуже рано, якщо мати за літературну працю дитяче писання віршів. Вірші я почав писати (і то по-українському) ще в церковноприходській школі. Почав їх писати з протесту проти вчителя і вчительки, які мене злісно називали «мазепинцем», бо я лічив в арифметиці не так, як вони веліли, а так, як навчила мати: один, два, три, чотири... шість... вісім... тощо. Це було завзяте змагання. І от під впливом байок Глібова та «Катерини» Шевченка, які я дістав нелегально (це було за царя), я почав писати войовничі вірші в другому класі церковноприходської школи восьмирічним хлоп’ям...» У Вищій початковій школі в Охтирці, де Іван навчався у 1916—1919 роках, він редагував україномовний журнал «Надія».

Назавжди в пам’яті Івана залишилася страшна картина розправи з його дідом і дядьком. Пізніше письменник з болем буде згадувати: «Я був ще малим... хлопцем, як більшовики вдерлися в мою свідомість кривавим кошмаром, виступаючи як кати мого народу. Це було 1920 року. Я жив тоді в дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка, але трудився на пасіці, доглядаючи її. Він нагадував мені святих Зосима і Саватія, що були намальовані на образку, який висів під старою липою посеред пасіки.

Аж ось одного дня надвечір прийшли якісь озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах та на очах інших онуків, під наш несамовитий вереск замордували його, а з ним одного сина (а мого дядька). Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістолів і реготались... Вони всі гидко лаялись, і під старою липою посеред пасіки, коло ікони святих Зосима і Саватія, все було забризкане кров’ю. Кров усе життя стоятиме мені в очах. Це так починалася «Варфоломіївська ніч» в тім селі. Таких ночей було багато в Україні, і я, маленький, чув, як люди говорили про них з жахом, але не бачив. А тоді побачив. В ту ніч було вимордувано в селі всіх стареньких господарів і священика, і організував ту ніч (як безліч таких ночей) більшовизм в особі представників чека та більшовицького «істреботряду». Я не знав, що то було прелюдією до всього мого радян­ського життя і символом долі, приготованої більшовизмом для цілого мого народу.

Замучили вони мого діда за те, що він був заможний український селянин (мав 40 десятин землі) й був проти «комуни», а дядька за те, що він був за часів національної визвольної боротьби — в 1917—1918 роках — вояком національної армії Української Народної Республіки. За те, що боровся за свободу й незалежність українського народу».

Далі в житті Івана було навчання в Краснопільській художньо-керамічній школі, викладання малювання, праця на шахтах Донбасу, а 1924 року Іван Лозов’ягін вступив до Охтирської філії організації селянських письменників «Плуг». Учителював, заробляючи на життя. Писав вірші. Щоб «збагатитися враженнями», побував у Криму, на Кубані, в Кам’янці-Подільському...

Протягом 1926—1930 років Багряний навчався в Київському художньому інституті, але диплома не отримав, бо виявив себе «політично неблагонадійним». По-перше, «сумнівна» ідеологічна позиція прочитувалася між рядками його віршів, опублікованих у журналах «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях», «Плужанин». По-друге, він входив до попутницької організації МАРС, до якої належали Григорій Косинка, Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний, Тодось Осьмачка, Дмитро Фальківський. А також товаришував із Миколою Хвильовим, Миколою Кулішем, Остапом Вишнею, Миколою Яловим. Саме під впливом творів Миколи Хвильового, який любив уживати епітет «багряний», а також у пориві революційного романтизму Іван Лозов’ягін і обрав собі псевдонім — Багряний.

Перший вірш Іван Багряний надрукував у журналі «Глобус», поезія мала назву «В місто». У 1920-х роках одна за одною з’явилися поетичні збірки молодого автора: «До меж заказаних», «В поті чола», поеми «Ave Maria» та «Скелька», яку називають романом у віршах.

Цікавою була історія видання поеми «Ave Maria», яку надрукували без цензурного дозволу. Поет був знайомий із завсектором Охтирської наросвіти, від якого отримав печатку на рукописі свого твору. Для місцевої друкарні цього було достатньо, кажуть також, що в цій справі дуже допомогли й кілька пляшок горілки. Друкарі швидко набрали поему й видрукували її. Кілька пакунків з книжками розіслали по книгарнях Києва, Харкова, Одеси та інших міст. Так у крамницях з’явилася поема «Ave Maria» неіснуючого видавництва «САМ». Поки справжні наглядачі зорієнтувалися й наказали зняти книжку з продажу, кількасот примірників устигли розкупити. У майбутньому присвята поеми «Вічним бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, усім скривдженим, зборканим і своїй бідній матері крик свого серця присвячує автор» викличе зацікавлення органів НКВС.

Зоряним часом письменника Івана Багряного стали 1928—1930-ті роки, коли були надруковані його поеми «Батіг», «Вандея», «Собачий бенкет», «Гутенберг», епопея «Комета»; письменник зробив також спроби й у прозі — журнал «Всесвіт» опублікував його оповідання «В сутінках» та «З оповідань старого рибалки». Але після видання «Книгоспілкою» роману у віршах «Скелька», де письменник використав почуту в дитинстві легенду про те, як у XVIII столітті селяни села Скелька (що на Полтавщині), протестуючи проти засилля московських ченців, спалили чоловічий монастир, почалася нищівна критика не лише твору, але й самого автора. Провладний критик О. Правдюк у статті «Куркульським шляхом», яка стала офіційною реакцією на твір, зазначав: «...тут усе скероване проти російської церкви на Україні та проти колонізації України російським царатом... Від самого початку поет став співцем куркульської ідеології і до сьогодні залишається таким...». Після цієї статті твори письменника було вилучено з бібліотек і книжкових крамниць.

Коли Іван Багряний зрозумів, які хмари збираються над його головою, він написав два нариси, які могли охарактеризувати його як апологета сталінської колективізації. Їх об’єднала назва «Крокви над табором». Ця книжка вийшла в 1932 році, але вона не допомогла авторові, не врятувала його, бо в цьому ж році Івана Багряного за­арештували...

Арешт був тихим, якимось буденним і від того страшним. На розі Шпитального провулка та Сумської вулиці в Харкові до митця підійшов агент НКВС у цивільному й наказав іти за ним. Це сталося на очах письменників Олекси Слісаренка та Валер’яна Поліщука. Близько року Іван Багряний пробув у камері смертників Харківської в’язниці, після чого його засудили на п’ять років заслання й вивезли на Далекий Схід. Подальші події життя нечіткі й хронологічно розмиті: втеча, переховування між українцями Зеленого Клину на Далекому Сході (враження від цього періоду життя відбито в романі «Тигролови»), повернення додому, арешт у дорозі, Харківська в’язниця (пережите в ув’язненні Багряний пізніше описав у романі «Сад Гетсиманський»)... І нове звинувачення: участь чи навіть керівництво у націоналістичній контрреволюційній організації. Потім були довгі дні знущань та допитів, після яких акт про закінчення слідства 26 березня 1939 року з висунутими проти нього обвинуваченнями Іван Багряний все ж таки не підписав. 1 квітня 1940 року було прийнято постанову, в якій відзначалося, що всі свідчення про контрреволюційну діяльність належать до 1928—1932 років, за що письменник уже був засуджений, а «...інших даних про антирадянську діяльність Багряного-Лозов’ягіна слідством не добуто».

З відбитими легенями й нирками, хворий і знесилений Іван Багряний у 1940 році був звільнений під нагляд. Знову оселився в Охтирці, працював декоратором у місцевому театрі (саме він розписав театральну завісу: жовте поле пшеничне, блакитне небо...), редагував газету «Голос Охтирщини», після початку війни потрапив до народного ополчення, працював в ОУН: малював листівки, плакати, складав пісні, виступав перед воїнами УПА.

У 1942 році Багряного мало не розстріляли фашисти, але доля посміхнулася письменникові, і йому випадково вдалося врятуватися. Коли в лютому 1943 року на короткий час була звільнена Охтирка, письменника призвали до лав Червоної армії. Та до фронту він не доїхав, бо ешелон був розбитий фашистською авіацією. Уцілілі призовники розійшлися по домівках, повернувся в Охтирку й Багряний. Але після звільнення міста НКВС зацікавився діяльністю письменника на окупованій території. Щоб знову не по­трапити до в’язниці й залишитися живим, Іван Багряний у 1944 вирушив на Захід.

Письменник спробував через Карпати пробратися до Словаччини, але під час облави на емігрантів його схопили й відправили до Німеччини. Довелось бути «остарбайтером», але недовго: Багряний знову втік. Після тривалих переїздів він зупиняється в німецькому місті Новий Ульм. Завдяки Іванові Багряному це місто перетворюється на центр українського культурного відродження, демократично-визвольного руху. У 1945 році він заснував газету «Українські вісті». При ній почали діяти кілька видавництв, зокрема «Україна», «Прометей», у яких з’являються заборонені в СРСР книжки українських письменників, переклади зарубіжної літератури українською мовою. Багряний бере участь у створенні МУРу (Мистецький Український Рух), який згодом перетворився на об’єднання українських письменників «Слово» із центром у Нью-Йорку. 1946 року письменник перейшов на легальне становище. У памфлеті «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» Іван Багряний ви­клав вражаючу правду про істинне становище людини в СРСР. Цим самим він привернув увагу світової громад­ськості, урятувавши від репатріації не одного нещасного. 1948 року Багряний заснував Українську Революційну Демократичну партію (УРДП), очолив Українську національну раду, заснував ОДУМ (Об’єднання демократичної української молоді). За кордоном побачили світ романи «Тигролови» (1944, «Звіролови» — 1946), «Сад Гетсиман­ський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Буйний вітер» (1957), «Людина біжить над прірвою» (1965); п’єси «Генерал», «Морітурі», «Розгром»; поема «Антон Біда — Герой Труда», збірка «Золотий бумеранг», твори для дітей. Відомо, що 1963 року філія Об’єднання демократичної української молоді Чикаго розпочала акцію за надання Нобелівської премії Іванові Багряному, але його смерть перешкодила офіційному висуненню на цю нагороду.

Так активно працювати письменнику було неймовірно важко, бо з 1948 року він майже не виходив з лікарень. Коли Багряний не зміг сидіти, йому зробили спеціальну дощечку, яку він клав на груди, аби можна було писати, працювати. Незважаючи на важкий стан здоров’я, письменник мріяв про майбутнє, виношував плани нових творів. Своєму другові він писав: «Коли б Ви були тут, коло мене, й побачили, як я борюкаюсь за життя, Ви б не нарікали на мене, що не пишу листів. Щоб Ви знали, я ось уже рік не вилажу з лікарень. Здається, моя пісенька проспівана... Не нарікайте, що нема листів. Як тільки буду в стані — напишу. Неодмінно. Оце написав кілька рядків, а так ніби працював півдня кайлом у шахті». Дошкуляли письменникові й радянські критики, бо кожне слово цих вірних більшовицькій системі письменників боляче било, вражало в саме серце. Наприклад, Ю. Смолич свого часу писав: «Твори Багряного на еміграції — як визначає кожна безстороння людина — звичайнісінька графоманія, злісна, зловредна, сповнена ненависті й рясна неправдою».

Помер Іван Багряний 25 серпня 1963 року в німецькому санаторії Сан-Блазієн. Похований на цвинтарі в містечку Новий Ульм. На могилі стоїть пам’ятник із написом-цитатою з поеми «Мечоносці»:

В Україні Івана Багряного було посмертно нагороджено найвищою відзнакою нашої держави — Державною премією імені Тараса Шевченка. На жаль, сталося це лише в березні 1992 року.

Український політичний діяч і письменник-емігрант Володимир Винниченко писав про Багряного: «Я читав Багряного тільки «Тигролови» і вважаю, що він може виробитись на серйозного і дуже цінного письменника». Цей роман було написано в 1943 році, і історія народження цього твору дуже цікава. Відпочиваючи з письменником Аркадієм Любченком, Багряний напівжартома, іронізуючи з талановитого прозаїка, сказав, що він, поет, має намір написати повість або навіть роман. Друг почав відмовляти Багряного від цього, переконуючи, що його покликання — це поезія, а проза це зовсім не його творча царина. Однак Багряний захопився й почав експромтом викладати Любченку сюжет майбутнього роману. Друг не повірив і від душі сміявся над його наміром. На цьому розмова письменників завершилася. Можливо, Іван Багряний ніколи б і не написав цього роману, але сталося страшне: гестапо заарештувало Любченка... Поет Багряний згадав про жартівливу розмову й про свою обіцянку написати роман, що він і вирішив зробити.

Роман було написано за чотирнадцять днів, автор працював цілодобово, майже абстрагуючись від реальності, повністю занурюючись у свій твір. Згодом Багряний напише: «Мені нічого не треба було вигадувати. Життя товпилося в моїй душі й виривалося, як Ніагара. Країну, про яку я писав, я любив, як свою другу Батьківщину, хоч і потрапив у неї невільником. Я люблю її людей. Я люблю її тварин. Її зоофауну, орнітофауну, її флору — рослинний, прекрасний світ (що тепер, в уяві моїй, був прекрасний особливо). Я знав ту фауну й флору, її географію, як, може, жоден професор, бо я ту географію пройшов власними ногами, а флору й фауну помацав не тільки власними очима, а й власними руками... Я не просто писав, я — жив! І упивався тим життям, повтореним з такою страшною силою, що перевищує силу реальності на багато разів».

Вперше «Тигролови» з’явилися в скороченому варіанті в 1944-му в часописі «Вечірня година» під назвою «Звіролови». 1946 року твір побачив світ у розширеному, вдосконаленому варіанті. Він витримав багато видань українською та німецькою мовами; перекладався англійською, голландською, французькою. В Україні роман не знали майже 30 років. Він вийшов друком на батьківщині письменника лише в 1991-му.

В основу «Тигроловів» покладено враження письменника від перебування у таборах ДВК (Дальнє-Восточного края). На перший погляд, твір можна вважати соціально-побутовим романом про мисливців в Уссурійській тайзі, але основний конфлікт — між людською одиницею і тоталітарною системою. І цей конфлікт розвивається напружено: втечі, переслідування, атмосфера таємничості, загадковості, сенсаційні випадки чи повідомлення, сміливі припущення й розгадування поглинають увагу читача, стираючи грані між уявним і дійсним світами. Сюжет «Тигроловів» насичений надзвичайними подіями, несподіваними крутими колізійними поворотами, динамічним їх розгортанням. О. Ковальчук писав про цей твір: «Роман чарує справжнім шармом пригодницького жанру: динамічним розгортанням подій, благородством поведінки головних героїв, їхнім умінням знаходити вихід з численних екстремальних ситуацій, торжеством справедливості».

Герої Багряного — прості люди, однак саме в них сфокусовано справжнє активне людське начало. Григорій Многогрішний — життєлюбний, повнокровний і повноцінний у почуттях, вчинках, здатний відстояти себе й близьких людей, захистити їхні права і щастя. Загалом він — утілення Добра. До речі, у романі є й людиноподібний образ зла — це Медвин. Побудова твору сприяє панорамному розгортанню бою між добром і злом. Роман складається з двох частин по шість розділів, кожен з яких має заголовок і є окремим оповіданням. Наприклад, перший розділ «Дракон» (алегорія поїзда). Другий розділ — антитеза до першого. За драконом їде вагон радянських «аристократів». Чи не найголовніший із них — майор ОГПУ-НКВС Медвин, слідчий у справі Многогрішного. По ходу дії письменник зіштовхує українську людину, її цінності, спосіб життя та мрії зі зденаціоналізованим радянським стандартом. Логіка пригодницького жанру тримає у постійній напрузі: хто ж переможе у цьому політичному двобої на тлі екзотичних декорацій? Диким і нескореним звіром видається Медвину Григорій Многогрішний. І в той час, як страшний звір радянської системи з усіх сил намагається вполювати такого «цінного екземпляра», Многогрішний, полюючи на тигрів, складає план іншого полювання — битви із системою. На вузькій стежині відбувається двобій Многогрішного й Медвина: національного космосу українця й тоталітарного радянського. М. Жулинський писав: «Григорій Многогрішний перемагає. Передусім тому, що не визнає себе нулем в історії, не озвірів, не перейнявся озлобленням і ненавистю до людей, зберіг у собі людяність, доброту, здатність співчувати, співпереживати і вірити, що людина може і повинна кинути виклик страшній системі й вистояти». Розв’язання конфлікту дозволяє збагнути, хто звір у цьому творі насправді.

Іван Багряний подарував своїм героям перемогу й надію на щасливе майбутнє, завершивши роман словами: «сміливі завжди мають щастя».

Тетяна Панасенко