Тихий американець. Наш резидент у Гавані

1

До того ранку, коли Пайл уперше з’явився на площі біля «Континенталю», мені вже встигли набриднути мої американські колеги — цибаті й галасливі, молоді і вже літні, що так і сипали недоброзичливими дотепами на адресу французів, які, зрештою, проливали кров у цій війні. Час від часу, коли сліди якої-небудь сутички було дбайливо підчищено, а жертв її забрано з поля бою, кореспондентів викликали в Ханой, куди треба було летіти близько чотирьох годин. Там головнокомандувач звертався до них з промовою, після чого, переночувавши у Будинку преси, де, за їхніми словами, був один з найкращих барменів в Індокитаї, вони літали над недавнім полем бою на висоті трьох тисяч футів (межа досяжності важких кулеметів), а потім їх доставляли назад, у Сайгон, у готель «Континенталь», куди вони вдиралися з гуком і галасом, наче школярі після пікніка.

А Пайл був тихий і такий скромний на вигляд; того першого дня мені часом доводилось нахилятися до нього, аби почути, що він каже. І він був дуже-дуже серйозний. Кілька разів його, здавалося, пересмикнуло від галасу, який зчиняли американські кореспонденти на терасі над нами,— там, на думку всіх, ручні гранати менш небезпечні. Але він нікого не осуджував.

— Ви читали Йорка Гардінга? — спитав він.

— Ні, здається, не читав. А що він написав?

Дивлячись на молочне кафе навпроти, Пайл замріяно промовив:

— Схоже на наші кіоски, де продають содову воду.

Якою ж гострою мала бути його туга за батьківщиною, коли він у такому незвичайному для нього оточенні зупинив свій погляд саме на цьому кафе. Та хіба я сам, підіймаючись уперше вулицею Катіна, не звернув насамперед уваги на вітрину з парфумами Герлена і не потішив себе думкою, що, кінець кінцем, до Європи летіти всього тридцять годин?

Пайл неохоче відвів очі від кафе і сказав:

— Йорк написав книжку під назвою «Наступ червоного Китаю». Дуже змістовна книжка.

— Не читав. А ви з ним знайомі особисто?

Він поважно кивнув головою і замовк. Але одразу заговорив знову, щоб пом’якшити враження, яке у мене могло скластись.

— Я його добре не знаю,— сказав він.— Зустрічався з ним усього два рази.

Мені це сподобалося в ньому — не хоче, щоб подумали, ніби він вихваляється своїм знайомством з тим... як його... Йорком Гардінгом. Пізніше я дізнався, що Пайл з надзвичайною повагою ставився до тих, кого він називав «серйозними авторами». До цієї категорії не входили ні романісти, ні поети, ні драматурги, якщо тільки вони не писали на сучасні теми, але і в цьому разі, на його думку, краще просто описувати факти, як у Йорка Гардінга. Я сказав:

— Знаєте, коли довго живеш де-небудь, пропадає будь-яка охота читати про ті місця.

— Мені дуже б хотілося почути думку очевидця про тутешні події,— сказав він стримано.

— А потім звірити з тим, що пише Йорк Гардінг?

— Так.— Очевидно, він відчув у моїх словах іронію, бо додав з властивою йому ввічливістю:— Я вважатиму за велику послугу, якщо ви знайдете час хоч стисло висвітлити мені основні моменти. Розумієте, Йорк був тут понад два роки тому.

Мені сподобалась його віра в Гардінга, хто б він не був. Це було так не схоже на звичку кореспондентів усе чорнити на їх недозрілий цинізм. Я запропонував:

— Випийте ще пляшку пива, а я спробую дати вам деяке уявлення про загальне становище.

Я почав говорити, а він слухав уважно, не зводячи з мене очей, як старанний учень. Я розповів йому про становище на Півночі, де французи в ті дні за всяку ціну намагались утриматися в дельті Червоної річки,— там лежать Ханой і єдиний північний порт, Хайфон, а також основні рисові плантації. Коли настає час збирання врожаю, починається щорічна битва за рис.

— Такі справи на Півночі,— сказав я.— Ці бідолахи французи зможуть там утриматись, тільки якщо на допомогу в’єтмінцям не прийдуть китайці. Війна точиться в джунглях, у горах, на болотах, на затоплених рисових полях, де доводиться брести по шию у воді, а ворог раптом зникає, закопавши в землю зброю і переодягнувшись у селянський одяг. Проте можна комфортабельно пліснявіти у Ханої. Там бомб не кидають. Бог його знає чому. Це й можна назвати справжньою війною.

— А тут, на Півдні?

— Французи контролюють основні магістралі до сьомої години вечора; після сьомої у них залишаються тільки сторожові вежі й міста, вірніше деякі міста. Це не означає, що ви можете почувати себе тут безпечно, бо інакше навколо ресторанів не було б цих залізних сіток.

Скільки разів я все це пояснював. Наче пластинка, яку заводять для всіх новачків: для члена парламенту, що приїхав сюди, для нового англійського посланника. Іноді вночі я прокидався із словами: «Візьміть, приміром, каодаїстів, або хоа-хао, або Бінь-Ксюена...» Все це наймані армії, які продають свої послуги за гроші або з почуття помсти. Іноземці визнають їх дуже мальовничими, але я не бачу нічого мальовничого в зраді й ворожнечі.

— А ще,— сказав я,— існує генерал Тхе. Він був начальником штабу каодаїстів, але потім утік в гори, щоб боротися з обома супротивниками — і з французами, і з комуністами.

— Йорк,— сказав Пайл,— писав, що Схід потребує третьої сили.

Очевидно, мені слід було ще тоді завважити той фанатичний блиск у його очах, що спалахнули у відповідь на мої слова, зрозуміти, як гіпнотизують його фрази, магія цифр: «п’ята колона», «третя сила», «день сьомий». Може б, мені пощастило уберегти нас усіх, навіть і самого Пайла, від багатьох прикростей, якби я зрозумів напрямок його молодого невтомного розуму. Але я обмежився сухим переліком фактів і пішов на свою щоденну прогулянку по вулиці Катіна. Хай сам розбирається в навколишній дійсності, яка іноді захоплює, наче пахощі: рисові поля, позолочені косим промінням надвечірнього сонця; легкі снасті рибалок, що снують над каналами, наче москіти; чашечки з чаєм на терасі у старого абата, де стоїть його ліжко, розкидані старі рекламні календарі, відра, ламаний посуд — мотлох усього життя, прибитий хвилею часу до його крісла; схожі на черепашки капелюхи дівчат, що ремонтують дорогу в тому місці, де вибухнула міна; золото, молода зелень і барвистий одяг на Півдні, а на Півночі — темно-бура земля, чорний одяг, кільце ворожих гір і гудіння літаків. Приїхавши сюди, я спершу лічив, скільки мені тут ще лишилося пробути, наче школяр, який лічить дні до канікул. Мені здавалось, ніби я прив’язаний до того, що збереглося від скверу в Блумсбері, до 73-го автобуса, який проїжджає повз арку Юстонського вокзалу, і до весни на Торрінгтон-плейс. Зараз у сквері розпукаються весняні квіти, а мені до всього того байдуже. Мені хочеться, щоб день переривався короткими, як постріл, звуками — чи то автомобільними вихлопами, чи то вибухами гранат; хочеться дивитися на фігурки в шовкових штанях, що так граціозно рухаються о цій паркій полудневій порі; мені потрібна Фуонг — моя домівка перемістилася на вісім тисяч миль.

Я повернув до резиденції верховного комісара, де на варті стояли солдати Іноземного легіону в білих кепі і малинових еполетах, перейшов вулицю біля собору і пішов назад уздовж похмурої стіни в’єтнамського сюрте, де, здавалося, тхнуло сечею і несправедливістю. Проте це теж була частина моєї домівки, подібна до темних коридорів на горішньому поверсі, яких ми так боялися в дитинстві. На набережній у книжкових кіосках продавали останні випуски порнографічних журналів «Табу» й «Ілюзія», а поруч, на тротуарі, матроси пили пиво — прекрасна мішень для саморобної бомби. Я подумав про Фуонг, яка, мабуть, зараз торгується з продавцем риби за три квартали звідси, перед тим як піти об одинадцятій в молочне кафе (в ті дні я завжди знав, де вона буває), і Пайл непомітно стерся в моїй пам’яті. Я навіть не розповів про нього Фуонг, коли ми сіли снідати в нашій кімнаті на вулиці Катіна,— вона була в своєму найкращому шовковому платті у квітах, тому що в цей день минуло рівно два роки відтоді, як ми зустрілися в ресторані «Гран монд» у Шолоні.

2

Жоден з нас не заговорив про нього другого ранку після його смерті. Фуонг встала раніш за мене і вже приготувала чай. До мертвих не ревнують, і того ранку мені здавалося, що нам буде легко повернутися до нашого колишнього життя.

— Ти залишишся сьогодні ночувати? — ніби між іншим спитав я Фуонг за сніданком.

— Мені треба буде сходити по речі.

— Там, напевне, поліція,— сказав я.— Краще й мені піти з тобою.

Ото й була вся наша розмова, що мала якесь відношення до Пайла.

Пайл жив у новій віллі неподалік вулиці Дюрантон — однієї з тих міських магістралей, що їх французи постійно ділять на честь своїх генералів — так що вулиця де Голля через три квартали називається вже вулицею Леклерка, а та, в свою чергу, рано чи пізно раптом перейде у вулицю де Латтра. Очевидно, з Європи мала прилетіти якась важлива персона — вздовж дороги, що вела до резиденції верховного комісара, через кожні двадцять ярдів, обличчям до тротуару, вишикувалися поліцейські.

Перед Пайловою оселею на посиланій жорствою доріжці стояло кілька мотоциклів. В’єтнамець-поліцейський перевірив моє кореспондентське посвідчення. Він не дозволив Фуонг зайти в будинок, і я пішов розшукувати фрацузького офіцера. У Пайловій ванній кімнаті Віго мив руки Пайловим милом і витирав їх Пайловим рушником. Рукав його тропічного костюма був у мастилі. «Мастило теж Пайлове»,— подумав я.

— Що нового? — спитав я.

— Його машину ми знайшли в гаражі. В ній зовсім немає бензину. Очевидно, вчора ввечері він брав рикшу чи, може, їздив чужою машиною. А можливо, що бензин вилито.

— Він міг піти й пішки,— сказав я.— Ви ж знаєте американців.

— Адже ваша машина згоріла? — замислено вів далі Віго.— Нової у вас немає?

— Немає.

— А втім, це не так важливо.

— Звичайно.

— Може, ви маєте якісь припущення?

— Скільки завгодно,— сказав я.

— Розкажіть мені.

— Бачите, його могли вбити в’єтмінці. Вони ж у Сайгоні повбивали чимало людей. Його труп знайдено в річці біля мосту Дакоу, а вночі, коли вашої поліції там немає, то — в’єтмінська територія, його могло вбити і в’єтнамське сюрте, — таке теж траплялося. Може, їм не подобались його друзі. Може бути, що його вбили каодаїсти за те, що він був знайомий з генералом Тхе.

— А хіба він був знайомий з ним?

— Так кажуть. Його також міг убити генерал Тхе за те, що він водився з каодаїстами. Можливо, його вбили прибічники хоа-хао за те, що він загравав з генераловими наложницями. А може, його вбито просто з метою пограбування.

— А може, просто з ревнощів,— докинув Віго.

— Можливо, з ним розправилося французьке сюрте,— провадив я далі,— тому, що їм не подобались його зв’язки. А ви справді шукаєте людей, які вбили його?

— Ні, — відповів Віго. — Моя справа подати звіт, от і все. Зрештою, тут війна, а на війні щороку вбивають тисячі людей.

— Мене ви можете виключити з списку. Я не причетний до цієї справи. Не причетний,— повторив я, наче заповідь.

Якщо вже таке людське життя, хай собі воюють, хай любляться, хай убивають один одного,— мене це не обходить. Мої колеги, журналісти, називають себе кореспондентами; я вважаю за краще бути репортером. Я пишу про те, що бачу, і ніколи не втручаюся в те, про що пишу. Навіть своя точка зору — це теж до певної міри втручання.

— Що ви тут робите?

— Прийшов по речі Фуонг. Ваші поліцейські не пускають її.

— Ну що ж, ходім пошукаємо її речі.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, Віго.

Пайл займав дві кімнати, кухню і ванну. Ми пройшли в спальню. Я знав, де Фуонг могла тримати свою корзинку — під ліжком. Удвох з Віго ми витягли її звідти; там були її книжки з малюнками. Я вийняв із шафи її одяг: дві святкових кофти, штани. Здавалось, їм тут не місце і вони висять у цій шафі всього кілька годин, та й попали сюди ненароком, як іноді метелик залітає до кімнати. В шухляді комода я знайшов її маленькі трикутні трусики і колекцію шарфів. В корзинку майже нічого було класти, речей було менше, ніж у нас беруть з собою, коли в неділю їдуть відпочивати за місто.

У другій кімнаті висіла фотокартка — вона з Пайлом. Вони сфотографувалися в ботанічному саду, поряд з великим кам’яним драконом. Вона тримала на повідку Пайлового собаку — чорного чау з чорним язиком. Він був аж надто чорний, той собака. Я поклав фотографію в корзинку.

— А що сталося з собакою? — запитав я.

— Тут його немає. Можливо, він брав його з собою.

— Якщо собака повернеться, ви можете дослідити землю на його лапах.

— Я не Лекок і навіть не Мегре [18], а до того ж тепер війна.

Я підійшов до книжкової шафи і проглянув книжки, що стояли в два ряди,— Пайлову бібліотечку. «Наступ червоного Китаю», «Виклик демократії», «Роль Заходу»,— мабуть, повна збірка творів Йорка Гардінга,— а також сила звітів конгресу, в’єтнамський розмовник, історія війни на Філіппінах, томик Шекспіра. Що ж він читав для розваги? Книжки для легкого читання я знайшов на другій полиці: кишенькове видання Томаса Вулфа, якусь дивну антологію під назвою «Тріумф життя» і збірку віршів американських поетів. Там же стояла книжечка шахових задач. Не так багато для відпочинку після робочого дня, але, зрештою, він мав ще й Фуонг. За антологію була засунута книжка в паперовій обкладинці під назвою «Фізіологія шлюбу». Очевидно, і статеве життя він вивчав так, як вивчав Схід: із книжок. А паролем до цього життя було слово «шлюб». Пайл вважав, що в житті скрізь мають бути міцні зв’язки.

На письмовому столі не було нічого.

— Добре ви тут почистили! — промовив я.

— A-а...— сказав Віго.— Я мусив зробити це за дорученням американської місії. Ви ж знаєте, як поширюються чутки. Квартиру могли пограбувати. Мені довелось опечатати всі папери.— Він сказав це серйозно, без тіні усмішки.

— Знайшли що-небудь компрометуюче?

— Ми не можемо дозволити собі знайти що-небудь, що компрометувало б наших союзників, — відповів Віго.

— Ви не будете заперечувати, якщо я візьму одну з цих книжок — на згадку?

— Я одвернусь.

Я вибрав книжку Йорка Гардінга «Роль Заходу» і поклав її в корзинку між речами Фуонг.

— Невже ви мені, як другові, не можете нічого розповісти? — спитав Віго.— Це залишиться таємницею. Моя доповідна записка вже готова. Його вбили комуністи. Можливо, це початок кампанії проти американської допомоги. Але, між нами кажучи... Слухайте, що це за розмова на сухе горло! Може, вип’ємо тут, за рогом, по скляночці вермуту?

— Ще ранувато.

— Він нічого не розповідав вам по секрету, коли ви бачили його востаннє?

— Ні.

— А коли це було?

— Учора вранці. Після великого вибуху.

Віго помовчав, щоб моя відповідь дійшла — до мене самого, не до нього: він чесно вів допит.

— Хіба вад не було вдома, коли Пайл заходив до вас учора ввечері?

— Вчора ввечері? Ні, я був удома. Я не знав...

— Вам, можливо, буде потрібна віза на виїзд звідси. Ви ж знаєте, що ми можемо затримати її на невизначений час.

— Невже ви справді думаєте,— спитав я,— що я хочу повернутися на батьківщину?

Віго поглянув у вікно — день був жаркий, безхмарний. Він з сумом промовив:

— Усі хочуть додому.

— Мені тут подобається. Вдома — різні ускладнення.

— Merde![19] — вигукнув Віго.— Сюди принесло американського аташе в економічних питаннях.— Він повторив з сарказмом: — Аташе в економічних питаннях!

— Я краще піду звідси. А то він часом і мене захоче опечатати.

Віго сказав стомленим голосом:

— Бажаю успіху. Зараз він наговорить мені всячини.

Коли я вийшов, аташе стояв коло свого «пакарда», намагаючись розтлумачити щось шоферові. Аташе був уже немолодий, огрядний, з широким задом і обличчям, яке, здавалось, ніколи не потребувало бритви. Він гукнув до мене:.

— Фаулере, ви не можете пояснити цьому клятому шоферові?..

Я пояснив.

— Я ж йому казав те саме, але він завжди придурюється, що не розуміє французької мови.

— Очевидно, справа у вашій вимові.

— Я три роки жив у Парижі. У мене досить добра вимова для цих клятих в’єтнамців.

— Голос демократії,— сказав я.

— Що таке?

— Здається, так називається книжка Йорка Гардінга.

— Не розумію.

Він кинув підозріливий погляд на корзинку, яку я ніс.

— Що це у вас?

— Дві пари білих шовкових штанів, дві шовкові кофти, кілька пар жіночих трусиків — три пари, здається. Всі речі — місцевого виробу. Не з американської допомоги.

— Ви були там? — запитав він.

— Був.

— Чули, що сталося?

— Звичайно.

— Жахлива річ,— сказав він.— Жахлива...

— Посланник, напевне, дуже стурбований?

— Ще б пак. Він зараз у верховного комісара, замовив розмову з президентом.— Він узяв мене під руку і одвів від машини.— Адже ви добре знали молодого Пайла? Ніяк не можу повірити, що з ним таке скоїлося. Я знав його батька. Професор Гарольд Ч! Пайл. Ви, певне, чули про нього.

— Ні..

— Відомий фахівець у галузі підводної ерозії, з світовим ім’ям. Хіба ви не бачили його портрета на обкладинці «Тайм» місяць тому?

— A-а, здається, пригадую. Вивітрена скеля — на задньому плані, а на передньому — окуляри в золотій оправі.

— Це він. Мені довелося складати телеграму його рідним. Просто жахливо. Я любив його, як свого сина.

— Тим рідніший для вас буде його батько.

Він звів на мене свої вологі карі очі.

— Що це з вами? — спитав він.— Як можна таке говорити, коли молода, прекрасна людина...

Пробачте,— сказав я.— Смерть діє на людей по-різному,— Може, він і справді любив Пайла.— То що ви написали в телеграмі?

Він процитував поважно, слово в слово:

— «Сумом повідомляю ваш син загинув смертю хоробрих за справу демократії». Телеграму підписав сам посланник.

— «Смертю хоробрих»? — перепитав я.— А це не зіб’є їх з пантелику? Я маю на увазі його рідних. Адже ж місія економічної допомоги — це звучить якось не по-військовому. Хіба вам дають ордени «Пурпурного серця»?

Він сказав багатозначно, притишивши голос:

— Пайл виконував особливі доручення.

— Ну, ми всі здогадувалися про це.

— Але він сам не казав, ні?

— Ні, що ви,— сказав я, і мені одразу спали на думку слова Віго: «Дуже тихий американець».

— Ви маєте які-небудь підозріння? — спитав аташе.— За що його вбили? І хто?

Раптом я розлютився: мені набридла вся ця зграя з особистими запасами кока-коли, з портативними госпіталями, джипами і зброєю далеко не найновішого зразка. Я сказав:

— Його вбили тому, що він був занадто наївний, аби жити. Він був молодий і дурний — цілковитий невіглас — і вплутався не в свою справу. Він, як і всі ви, не мав уявлення про те, що тут діється, а ви дали йому гроші та книжки Йорка Гардінга про Схід і сказали: «Вперед! Завоюй Схід для демократії!» Він бачив тільки те, що чув на лекціях, а автори книжок і вчителі обдурили його. Коли він бачив труп, то навіть не помічав ран і тільки бубонів: «червона загроза» або «воїн демократії».

— Я вважав, що ви його друг,— докірливо сказав аташе.

— Я таки був його друг. Мені так хотілося, щоб він сидів удома і читав недільні додатки до газет, слідкуючи за бейсбольними змаганнями. Я хотів, щоб він тихо й мирно жив з якою-небудь стандартною американочкою, що читає книжки тільки за списками свого клубу.

Він збентежено відкашлявся.

— Звичайно, ви маєте рацію,— сказав він.— Я й забув про цю прикру історію. Я цілком був на вашому боці, Фаулере. Він вчинив дуже погано. Скажу вам одверто: у мене була з ним серйозна розмова про цю дівчину. Розумієте, я мав честь особисто знати професора Пайла і його дружину...

— Вас чекає Віго,— перебив я його і пішов геть.

Тільки тепер він помітив Фуонг, і, коли я озирнувся, він з гірким подивом дивився мені вслід: споконвічний старший брат, який не розуміє меншого.

1

Пайл уперше зустрівся з Фуонг в тому ж «Континенталі» місяців через два після свого приїзду. Було це ввечері, коли після заходу сонця раптом настала вечірня прохолода, а в провулках у крамничках вже засвітили свічки. На столиках, де французи грали у Quatre Vingt-et-un[20], стукотіли кості; вулицею Катіна поверталися додому на велосипедах дівчата в білих шовкових штанях. Фуонг пила апельсиновий сік, а я — пиво, і ми сиділи мовчки, задоволені тим, що ми вкупі. Потім до нас нерішуче підійшов Пайл, і я їх познайомив. Він мав звичку витріщатися на дівчат, наче він їх зроду не бачив, а потім зніяковіло червоніти.

— Я хотів спитати, чи не погодитесь ви з вашою дамою пересісти за мій столик,— сказав Пайл.— Один з наших аташе...

То був аташе в економічних питаннях. Він широко і гостинно усміхався до нас з горішньої тераси, самовпевнений, наче рекламний персонаж, що «не втрачає друзів, бо вживає найкращих засобів від поту». Я багато разів чув, як аташе називали «Джо», але так і не взнав його прізвища. Він демонстративно заметушився, з гуркотом відсовуючи стільці й гукаючи офіціанта, хоча в «Континенталі» внаслідок усієї його метушні все одно могли подати тільки пиво, коньяк з содовою або вермут.

— Ніяк не сподівався зустріти вас тут, Фаулере,— сказав він.— А ми чекаємо на наших хлопців із Ханоя. Там, здається, був справжній бій. Ви не їздили з ними?

— Мені набридли ці чотиригодинні польоти заради якоїсь прес-конференції,— відповів я.

Він незадоволено глянув на мене і сказав;

— Хлопці просто горять на роботі. Подумати тільки, в торгівлі або на радіо вони могли б заробляти вдвічі більше без ніякого ризику.

— Але тоді їм довелось би працювати,— сказав я.

— Вони, як бойові коні, нюхом чують бій,— просторікував він захоплено, не звертаючи уваги на мої слова, які йому не сподобались.— От, приміром, Білл Грейнджер — його не можна втримати, коли десь запахне бійкою.

— Маєте рацію. Я бачив, як він бився якось увечері в барі «Спортінг».

— Ви прекрасно розумієте, що я не це маю на думці.

Два велорикші, несамовито крутячи педалі, промчали вулицею Катіна і застигли перед «Континенталем», наче на фотографії. В першій колясці сидів Грейнджер. У другій лежала сіра безсловесна купа, яку Грейнджер заходився виволікати на тротуар.

— Ну, вилазь, Міку,— умовляв він.— Вилазь!..— Потім почав сперечатися з рикшею за плату.— На! — крикнув він.— Хочеш бери, хочеш ні! — І кинув на землю в п’ять разів більше грошей, ніж належало. Рикші довелося нахилитись, щоб зібрати гроші.

Аташе в економічних питаннях сказав нервово:

— Гадаю, хлопці заслужили невеличкий відпочинок.

Грейнджер кинув свою ношу на стілець. Раптом він побачив Фуонг.

— Ого! — загорлав він.— Джо, старий бахуряко! Де це ти її підхопив? Не думав, що ти ще здатний на таке... Пробачте, мені треба збігати в клозет. Догляньте тут без мене Міка.

— Здорова солдатська безпосередність,— зауважив я.

Пайл промовив серйозно, знову почервонівши:

— Я нізащо не запросив би вас, якби знав...

Сіра купа на стільці заворушилась, і голова впала на стіл, наче зовсім не була зв’язана з тілом. Голова зітхнула довгим свистячим зітханням, сповненим безмежної нудьги, і завмерла.

— Ви його знаєте? — спитав я Пайла.

— Ні, не знаю. Хіба він не газетяр?

— Я чув, що Вілл називав його Міком,— сказав аташе в економічних питаннях.

— А чи це не новий кореспондент з «Юнайтед Пресс»? — спитав Пайл.

— Ні, це не він. Того я знаю. А він не з вашої місії? Ви ж не можете знати усіх ваших людей — їх тут сотні.

— Думаю, він — не наш,— заперечив аташе в економічних питаннях.— Щось я такого не пригадую.

— Можна пошукати в нього посвідчення,— запропонував Пайл.

— Ради бога, не будіть його. Досить з нас і одного п’яного. У всякому разі, Грейнджер повинен знати його.

Але і Грейнджер не знав. Він повернувся з убиральні дуже похмурий.

— Хто ця дама? — спитав сердито.

— Міс Фуонг — Фаулерова знайома,— сухо відповів Пайл.— Ми хотіли б з’ясувати, хто...

— Де він її підхопив? У цьому місті слід стерегтися.— І він додав похмуро: — Хвалити бога, що є пеніцилін.

— Білле,— сказав аташе,— ми хочемо знати, хто такий Мік.

— А звідки мені знати?

— Але ж ви привезли його сюди.

— Ці жабники не вміють пити віскі. Одразу ж розкис.

— Він француз? А мені здавалося, що ви називали його Міком.

— Треба ж його якось називати,— відповів Грейнджер.

Він нахилився до Фуонг і сказав:

— Слухай, ти! Хочеш іще склянку соку? Ти зайнята сьогодні ввечері?

— Вона зайнята щовечора,— обізвався я.

Аташе в економічних питаннях поспішив втрутитися:

— Ну як там війна, Білле?

— Велика перемога на північному заході від Ханоя. Французи відбили два села, хоч і не сповіщали про те, що здали їх раніше. Тяжкі втрати у в’єтмінців. Своїх втрат французи ще не мали змоги підрахувати, повідомлять через тиждень-два.

— Ходять чутки, що в’єтмінці вдерлися в Фат-Дьєм, спалили собор, вигнали епіскопа,— промовив аташе в економічних питаннях.

— Про це в Ханої не скажуть. Це ж не перемога.

— Один з наших санітарних загонів не зміг пробратися далі Нам-Діня,— сказав Пайл.

— Ви забиралися так далеко, Білле? — спитав аташе.

— За кого ви мене вважаєте? Я кореспондент, у мене є перепустка, в якій зазначено, де мені можна, а де не можна бути. Я прилітаю на аеродром у Ханої. Там мені дають машину до Будинку преси. Французи організують для нас політ над двома містечками, що вони відбили, і показують нам триколірний прапор. А чорт його знає, чий він,— з такої височини не видно. Потім скликають прес-конференцію, і полковник пояснює нам, що ми бачили. Потім ми здаємо наші телеграми в цензуру. Потім випиваємо. Там найкращий бармен у всьому Індокитаї. А потім летимо назад.

Пайл похмуро дивився в кухоль з пивом.

— Ви недооцінюєте себе, Білле,— сказав аташе в економічних питаннях.— Пам’ятаєте ваш нарис про дорогу 66. Як ви тоді її називали? «Дорога в пекло». Він був вартий Пуліцерівської премії[21]. Знаєте, що я маю на увазі? Вашу розповідь про людину з одірваною головою, яка стоїть на колінах у канаві, і потім про ту, що йде, наче сновида...

— Ви гадаєте, що я справді був десь біля тої смердючої дороги? Стівен Крейн[22] міг описувати війну, ніколи не бачивши її. А хіба я гірший? До того ж це тільки жалюгідна колоніальна війна. Дайте мені ще чогось випити. А потім підемо пошукаємо дівчат. У вас є за що потриматись. Я теж хочу.

Я спитав Пайла:

— Як ви гадаєте, правду кажуть про Фат-Дьем?

— Не знаю. Хіба це так важливо? Якщо важливо,— відповів він,— я хотів би поїхати туди і подивитись.

— Важливо для кого? Для економічної місії?

— Бачите,— сказав Пайл,— тут не можна провести чіткої межі. Адже медицина теж щось ніби зброя. А ті католики, вони, мабуть, здорово настроєні проти комуністів, га?

— Вони торгують з комуністами. Єпіскоп одержує від комуністів корів і бамбук для своїх будівель. Я б не сказав, що католики — це та «третя сила», про яку марить Йорк Гардінг,— піддражнив я його.

— Кінчайте! — закричав Грейнджер. — Не можна ж киснути тут усю ніч. Я їду в Будинок п’ятиста дів.

— Якщо ви і міс Фуонг не відмовитесь зі мною повечеряти... — запропонував Пайл.

— Можете повечеряти в «Шале», — перервав його Грейнджер, — а я тим часом розважуся з дівчатками по сусідству. Ходімо, Джо. Ти все ж таки мужчина!

Здається, саме тоді, коли я роздумував, що таке мужчина, я вперше відчув симпатію до Пайла. Він сидів, трохи відвернувшись од Грейнджера, і крутив пивний кухоль з таким виглядом, наче був десь далеко звідси. Він сказав Фуонг:

— Вам, певне, набридли всі ці ділові розмови? Я хочу сказати — розмови про вашу батьківщину?

— Comment?[23]

— Що ви збираєтесь робити з Міком? — спитав аташе.

— Покинути його тут,— відповів Грейнджер.

— Так не можна. Ви навіть не знаєте його прізвища.

— Ми могли б узяти його з собою. Хай дівчатка про нього подбають.

Аташе зареготав. Його обличчя розпливлось, наче на екрані телевізора.

— Ви, молодь, можете робити що завгодно, — сказав він, — а я надто старий для таких розваг. Я заберу його з собою додому. Ви казали, що він француз?

— Він говорив по-французькому.

— Якби ви втягли його в мою машину...

Після того як аташе поїхав, Пайл сів у коляску з Грейнджером, а ми з Фуонг поїхали за ними до Шолона. Грейнджер намагався сісти в одну коляску з Фуонг, але Пайл відтягнув його. Коли рикші везли нас довгою приміською дорогою в китайський квартал, повз нас прогуркотіла колона французьких броньовиків; на кожному з них стриміла гармата і мовчазна, непорушна, мов статуя, фігура офіцера під чорним оксамитовим куполом зоряного неба: очевидно, знову якісь заворушення в найманій армії секти Бінь-Ксюен, якій належав готель «Гран монд» та ігорні будинки в Шолоні. То був край бунтівливих феодалів. Зовсім як у середні віки в Європі. Але чим займалися тут американці? Адже Колумб тоді ще не відкрив їхньої країни. Я сказав Фуонг:

— Мені подобається цей Пайл.

— Він тихий, — промовила Фуонг, і цей епітет, якого вона вжила перша, пристав до Пайла, як шкільне прізвисько; навіть Віго назвав його так того вечора, коли, сидячи у себе в кабінеті з зеленим козирком на лобі, розповідав мені про Пайлову смерть.

Я зупинив рикшу коло ресторану «Шале» і сказав Фуонг:

— Іди й займи нам столика. А я піду пригляну за Пайлом.

Так уперше в мені прокинулось підсвідоме бажання оберігати його. Мені навіть на думку не спадало, що захист більше потрібний мені самому. Наївність завжди мовчки волає про захист, хоч було б куди розумніше захищатись од неї: наївний нагадує німого прокаженого, що загубив свій дзвіночок і блукає по світу, думаючи, що він нікому не чинить зла.

Коли я підійшов до Будинку п’ятиста дів, Пайл і Грейнджер уже зайшли всередину. Я спитав у вартового військової поліції, що стояв при вході:

— Deux Americains?[24]

То був молоденький капрал з Іноземного легіону. Він перестав чистити свій револьвер і показав великим пальцем на двері позад себе, присмачивши цей жест жартом по-німецькому, якого я не зрозумів.

У величезному дворі просто неба був час відпочинку. На траві лежали або сиділи навпочіпки сотні дівчат, і чувся гомін голосів. Завіски комірчин навколо двору були відсунуті; в одній з них якась стомлена дівчина лежала сама на ліжку, схрестивши ноги. В Шолоні були заворушення, солдатів не відпустили з казарм, і ці жінки лишилися без роботи: для тіла настав відпочинок. Тільки клубок дівчат, які билися, дряпались і верещали, свідчив, що промисел ще не завмер остаточно. Я згадав стару сайгонську історію про одного високопоставленого гостя, що загубив штани, пробиваючись звідси під захист поліції. Для цивільних тут не було ніякого захисту. Коли вже вони насмілюються полювати на території, що належить військовим, то хай дбають про себе і рятуються самі.

Я вже навчився тактики — поділяй і владарюй. Вибравши в натовпі, що оточив мене, дівчину, я почав потихеньку підштовхувати її до того місця, де відбивалися Пайл і Грейнджер.

— Je suis un vieux,— сказав я.— Trop fatigué.— Вона захихикала і пригорнулася до мене. — Mon ami, il est trés riche, trés vigoureux[25].

— Tu es sale[26], — кинула вона.

Переді мною промайнуло Грейнджерове обличчя, розчервоніле і тріумфуюче: він, мабуть, сприймав усю цю боротьбу за нього як данину його чоловічій привабливості. Одна з дівчат тримала Пайла під руку і намагалася потихеньку витягти його з кола. Я штовхнув свою дівчину в натовп і гукнув:

— Пайле, ідіть сюди!

Він глянув на мене через голови дівчат і промовив:

— Це жахливо! Просто жахливо!

Може, то була гра світла ліхтарів, але здавалося, що його обличчя ніби змарніло. Мені спало на думку, що він, мабуть, іще незайманий.

— Ходімо, Пайле, — сказав я. — Полиште їх на Грейнджера. — Я побачив, як він засунув руку в задню кишеню — очевидно, збирався випорожнити її від піастрів та доларів. — Не будьте дурнем, Пайле! — крикнув я сердито. — Цим ви тільки доведете їх до бійки. — Моя дівчина знову була підійшла до мене, але я знову штовхнув її в кільце, що оточувало Грейнджера. — Non, non, — сказав я.— Je suis un Anglais, pauvre, trés pauvre[27].

Ухопивши Пайла за рукав, я потягнув його геть, а на другій його руці, наче риба на гачку, почепилася дівчина. Ще дві чи три дівчини намагалися перехопити нас, перше ніж ми підійшли до воріт, звідки за нами спостерігав капрал, але вони вже були не такі рішучі.

— А що робити з цією? — спитав Пайл.

— Вона сама відчепиться.

І ту ж мить дівчина відпустила його руку і пірнула в колотнечу навколо Грейнджера.

— А з ним нічого не станеться? — занепокоєно спитав Пайл.

— Він знайшов те, чого шукав, і тепер має за що потриматися.

Ніч видавалася дуже тихою, тільки проїхала ще одна колона броньовиків, наче ті люди й справді мали якусь мету.

— Це жахливо, — сказав Пайл. — Я б ніколи не повірив... — І зажурено й побожно додав: — А вони ж такі гарненькі.

Він не заздрив Грейнджерові, а шкодував, що хороше,— адже краса і грація, безперечно, належать до хорошого, — так спотворюється і принижується. Пайл помічав страждання, коли вони муляли йому очі. (Я пишу про це без насмішки: зрештою, серед нас є багато таких, які зовсім їх не помічають).

Я сказав:

— Ходімо до «Шале». Нас чекає Фуонг.

— Пробачте, — похопився він. — Я зовсім забув. Вам не слід було залишати її саму.

— Їй ніщо не загрожує.

— Я думав тільки допомогти Грейнджерові... — Пайл знову поринув у свої думки, але коли ми входили в «Шале», він промовив з незрозумілим жалем: — Я зовсім забув, що на світі багато чоловіків, які...

2

Фуонг зайняла для нас столик біля танцювальної площадки; оркестр грав мелодію, що була модна в Парижі років п’ять тому. Танцювали дві пари в’єтнамців — маленькі, граціозні, трохи гордовиті; їх зовнішній вигляд говорив про витончену цивілізацію, з якою ми вже не могли змагатися. (Я впізнав одну з цих пар — бухгалтера-експерта з Індокитайського банку та його дружину). Відчувалося, що вони завжди дбайливо вдягаються, ніколи не говорять недоречних слів, ніколи не бувають жертвами нечистих пристрастей. Якщо війна тут здавалася середньовіччям, то ці фігурки належали вже до вісімнадцятого століття. Дивлячись на пана Фам Ван Ту, можна було припустити, що на дозвіллі він пише витончені класичні вірші, але випадково я довідався, що Фам Ван Ту поклонник Вордсворта[28] і пише поеми про природу. Свою відпустку він проводив у Далаті[29] — місці, яке найбільше нагадувало йому Озерний край в Англії. Він злегка вклонився, коли проходив повз нас. Я подумав про те, що зараз витворяє Грейнджер за якихось п’ятдесят ярдів звідси!

Пайл поганою французькою мовою просив вибачення у Фуонг за те, що ми примусили її так довго чекати.

— C’est impardonnable[30], — сказав він.

— Де ви були? — поцікавилася Фуонг.

— Проводжав Грейнджера додому, — відповів Пайл.

— Додому? — перепитав я і засміявся, а Пайл поглянув на мене так, наче я був не кращий за Грейнджера.

Раптом я побачив себе таким, яким він бачив мене: літнім, трохи розповнілим чоловіком з запаленими очима, помережаними червоними жилками, незграбним у коханні, може, не таким горластим, як Грейнджер, але більш цинічним, менш простодушним; і я на якусь мить згадав Фуонг такою, якою вона була, коли я побачив її вперше: вона промайнула повз мій столик у «Гран монді»; їй було тоді вісімнадцять років, вона танцювала у білій бальній сукні під наглядом старшої сестри, яка твердо поклала собі вигідно видати Фуонг заміж за європейця. Якийсь американець купив квиток, щоб потанцювати з нею. Він був трохи напідпитку — зовсім трохи — і, мабуть, недавно приїхавши в цю країну, вважав, що всі жінки в «Гран монді» — повії. Коли вони пройшли перше коло, він притиснув її надто близько до себе, і раптом я побачив, як вона повернулася і сіла поряд з сестрою, а він залишився стояти серед танцюючих пар, не розуміючи, що трапилось. А дівчина, імені якої я тоді ще не знав, спокійно сиділа на своєму місці, цілком певна себе, і посьорбувала апельсиновий сік.

— Peut-on avoir I’honneur?[31] — промовив Пайл із своїм жахливим акцентом, а через хвилину я побачив, як вони мовчки танцюють у другому кінці зали і Пайл тримає її так далеко від себе, що, здається, ось-ось зовсім випустить з рук. Танцював він дуже погано, а вона краще за всіх, кого я знав у ті дні в «Гран монді».

То було довге й безнадійне залицяння. Якби я міг запропонувати їй одруження і шлюбний контракт, усе було б просто, і старша сестра потихеньку і тактовно зникала б тоді, коли нам хотілось би залишитися вдвох. Але минуло три місяці, перше ніж мені пощастило побути якусь хвилинку віч-на-віч з Фуонг на балконі готелю «Мажестік», причому її сестра з сусідньої кімнати весь час допитувалась, коли ж ми, нарешті, повернемося до неї. На річці Сайгон у спалахах яскравого світла розвантажували торгове судно з Франції, деренчали дзвінки велорикш, а я поводився як молодий і недосвідчений дурень, не знаючи, що сказати. Повернувшись додому на вулицю Катіна, я у відчаї кинувся на ліжко, навіть не мріючи про те, що через чотири місяці вона буде лежати поруч зі мною, віддихаючись і сміючись, ніби здивована тим, що все склалося зовсім не так, як вона сподівалась.

— Мосьє Фулер!

Я дивився, як вони з Пайлом танцювали, і не помічав, що її сестра робить мені знаки з-за сусіднього столика. Тепер вона підійшла до мене, і я неохоче запросив її підсісти. Наші дружні стосунки зіпсувалися з того вечора в «Гран монді», коли їй стало погано і я пішов проводжати Фуонг додому.

— Я майже цілий рік вас не бачила, — сказала вона.

— Я часто виїжджаю в Ханой.

— Хто такий ваш друг? — спитала вона.

— Його звуть Пайл.

— Чим він займається?

— Він з американської економічної місії. Постачає електричні швацькі машинки для голодуючи швачок.

— Хіба такі є?

— Не знаю.

— Але ж голодуючі не користуються швацькими машинками. І там, де вони живуть, немає електрики.

Вона завжди все розуміла буквально.

— Вам доведеться спитатися про це в Пайла, — відповів я.

— А він одружений?

Я подивився на танцювальну площадку.

— На мою думку, він ніколи не був з жінкою ближчий, ніж зараз.

— Танцює дуже погано, — зауважила вона.

— Погано.

— Але вигляд у нього такий симпатичний і такий надійний.

— Авжеж.

— Можна трохи посидіти з вами? Мої друзі такі нудні.

Музика замовкла, і Пайл незграбно вклонився Фуонг, потім провів її до нашого столика і підсунув стілець. Я бачив, що така манірна ввічливість подобається Фуонг. І подумав, як багато вона втрачає, живучи зі мною.

— Сестра Фуонг, — сказав я Пайлові. — Міс Хей.

— Дуже радий з вами познайомитись, — сказав він і почервонів.

— Ви з Нью-Йорка? — спитала вона.

— Ні. З Бостона.

— Це теж у Сполучених Штатах?

— Авжеж, звичайно.

— Ваш батько бізнесмен?

— Не зовсім. Він професор.

— Учитель? — перепитала вона з ледь помітним розчаруванням.

— Розумієте, він науковець. До нього звертаються за консультацією.

— Відносно здоров’я? Він лікар?

— Ні, не лікар. Він доктор, але доктор технічних наук. Знає все на світі про підводну ерозію. Ви чули, що це таке?

— Ні, не чула.

Пайл спробував бути дотепним:

— Ну що ж, доведеться батькові самому вам це пояснити.

— Хіба він тут?

— О ні.

— Але він приїде?

— Ні, я просто пожартував, — сказав Пайл винувато.

— Хіба у вас є ще одна сестра?— запитав я міс Хей.

— Ні. А що?

— Схоже на те, що ви розвідуєте, який з містера Пайла жених.

— У мене тільки одна сестра, — промовила міс Хей і важко поклала руку на коліно Фуонг, мов головуючий, що стверджує ударом молотка порядок денний.

— І дуже гарненька, — сказав Пайл.

— Вона найвродливіша дівчина в Сайгоні, — ніби між іншим поправила його міс Хей.

— Не сумніваюсь у цьому.

— Час замовити вечерю, — сказав я. — Навіть найвродливішій дівчині в Сайгоні треба попоїсти.

— Я не голодна, — заявила Фуонг.

— Вона така тендітна, — рішуче провадила далі міс Хей. В її голосі прозвучала нотка погрози. — Їй потрібна увага. Фуонг заслуговує на увагу. Вона дуже-дуже віддана.

— Моєму другові пощастило, — з глибокою серйозністю промовив Пайл.

— Вона любить дітей, — сказала міс Хей.

Я засміявся і тут же спіймав Пайлів погляд: він зиркнув на мене обурено й здивовано. Я раптом зрозумів, що він щиро зацікавлений тим, що ще може сказати міс Хей. Замовляючи обід (хоч Фуонг сказала, що не голодна, я знав, що вона легко впорається з добрячим біфштексом, двома сирими яйцями та гарніром), я слухав, як Пайл поважно розумує про дітей.

— Мені завжди хотілося мати багато дітей,— говорив він.— Велика сім’я — це просто чудово. Велика сім’я зміцнює шлюб. Та й для дітей це теж краще. Я був одинак. Дуже погано бути одинаком.

Я ніколи не чув раніше, щоб він так багато говорив.

— Скільки років вашому батькові? — жадібно запитала міс Хей.

— Шістдесят дев’ять.

— Старі люди так люблять онуків. Шкода, що моя сестра не має батьків, які тішилися б її дітьми. Якщо тільки вони в неї будуть...— додала вона, кинувши на мене нищівний погляд.

То й ви також не маєте,— вставив Пайл, по-моєму, досить недоречно.

— Наш батько був з дуже хорошої сім’ї. Він був мандарином в Гуе.

— Я замовив вечерю на всіх,— повідомив я.

— Для мене не треба,— заперечила міс Хей.— Мушу йти до своїх друзів. Я хотіла б знову зустрітися з містером Пайлом. Може, ви влаштуєте це?

— Коли повернуся з Півночі,— пообіцяв я.

— А ви їдете на Північ?

— Гадаю, що час і мені подивитися на війну.

— Але ж усі кореспонденти вже повернулися,— сказав Пайл.

— Найкращий час для мене. Мені не треба буде зустрічатися з Грейнджером.

— Тоді обов’язково приходьте пообідати зі мною й Фуонг, коли мосьє Фулер поїде.— І міс Хей додала з похмурою ввічливістю: — Щоб вона не нудьгувала.

Після того як міс Хей пішла, Пайл сказав:

— Яка чарівна, культурна жінка. І так добре говорить по-англійському.

— Скажи йому, що моя сестра служила в конторі у Сінгапурі,— з гордістю мовила Фуонг.

— Невже? В якій конторі?

— Імпорт, експорт,— переклав я слова Фуонг.— Вона вміє стенографувати.

— Такі, як вона, потрібні в економічній місії.

— Я побалакаю з нею,— сказала Фуонг.— Їй, певне, сподобається працювати в американців.

По вечері вони знову танцювали. Я теж погано танцюю, але не був такий безцеремонний, як Пайл,— а може, в ті перші дні, коли був закоханий в Фуонг, я теж не соромився цього? Скільки разів я танцював з Фуонг в «Гран монді» до того пам’ятного вечора, коли захворіла міс Хей, аби тільки мати змогу поговорити з нею. Пайл не скористався цією змогою, коли вони знову пішли танцювати; він тільки тримався трохи вільніше і не так далеко від неї, як перше, от і все; але вони обоє мовчали. І раптом, дивлячись на її ноги, які так легко і точно потрапляли в такт його незграбному човганню, я відчув, що знову закоханий в неї. Мені просто не вірилось, що через якусь годину-дві вона повернеться зі мною в мою темну, брудну кімнату з загальною вбиральнею та старими жінками, що завжди сидять коло дверей.

Краще б я ніколи не знав цих чутою про Фат-Дьєм — місто на Півночі, куди моя дружба з одним із французьких морських офіцерів дозволяла мені проникнути непомітно і безкарно. І заради чого — газетної сенсації? Але тільки не в ті дні, коли весь світ хотів читати про те, що діється в Кореї. Для того, щоб умерти? Але чого б мені шукати загину, коли кожної ночі поруч зі мною спить Фуонг? Проте я знав відповідь на це запитання. Ще з дитинства я не вірив у вірність і все ж палко жадав її. Завжди боявся втратити щастя. Цього місяця чи наступного року Фуонг однаково залишить мене. Якщо не наступного року, то через три роки. Смерть була єдина стала величина в моєму світі. Втратити життя — і тоді вже ніколи більше нічого не втрачати. Я заздрив тим, хто міг вірити в бога, але не йняв їм віри. Я відчував, що вони підбадьорюють себе казками про вічне й незмінне. Смерть далеко надійніша, ніж бог, а з її приходом вже не треба буде боятися, що вмре любов. Зникне страх перед майбутнім з його нудьгою та байдужістю. Я, мабуть, ніколи не зміг би стати пацифістом. Вбити людину — значить незмірно її ощасливити. Ось чому люди завжди й усюди любили своїх ворогів. А друзів вони берегли для страждань і самотності.

— Пробачте, що я забрав від вас міс Фуонг,— почув я Пайлів голос.

— Я ж погано танцюю, але люблю дивитись, як танцює вона.

Про неї завжди чомусь говорили в третій особі, неначе її при цьому не було. Часом вона здавалася незримою, як спокій.

Почалась перша частина естрадної програми: виступали співак, жонглер і комік, який говорив непристойності. Глянувши на Пайла, я помітив, що він явно не розуміє жаргону, на якому говорить комік. Пайл усміхався, коли усміхалася Фуонг, і вимушено сміявся, коли сміявся я.

— Цікаво, де зараз Грейнджер, — сказав я, і Пайл докірливо подивився на мене.

Потім показали коронний номер програми — групу комедіантів, переодягнених жінками. Багатьох із них я зустрічав удень на вулиці Катіна — вони прогулювалися в старих штанях і светрах, з синюватими підборіддями, вихляючи стегнами. А зараз, у декольтованих вечірніх сукнях, з фальшивими самоцвітами, накладними бюстами та хриплими голосами, вони здавалися не гіршими, ніж більшість європейських жінок у Сайгоні. Компанія молодих офіцерів-льотчиків бурхливо виявляла своє захоплення, а вони чарівно усміхались у відповідь.

Мене здивував несподіваний гарячий протест Пайла.

— Фаулере,— сказав він.— Ходім звідси. Досить з нас. Це непристойне видовище зовсім не для неї.

1

З дзвіниці собору бій здавався навіть мальовничим: він мовби застиг, як на панорамі англо-бурської війни в давньому номері «Лондонських ілюстрованих новин». Літак скидав на парашутах боєприпаси і харчі для якогось відрізаного сторожового поста в calcaire[32] — цих дивовижних вивітрених горах на кордоні Аннаму[33], згори схожих на купи пемзи; літак, планіруючи, весь час повертався на те саме місце, і тому здавалося, що він не рухається, а парашут висить в одній точці на півдорозі до землі. В далечині безперервно здіймалися густі, наче скам’янілі, димки мінних вибухів, а на залитій сонцем базарній площі видніли бліді вогні пожеж. Мініатюрні фігурки парашутистів рухались одна за одною вздовж каналів, але з височини вони теж здавалися непорушними. Навіть священик, що сидів у кутку дзвіниці й читав требник, ні разу не змінив пози. На такій відстані війна мала чистенький і охайний вигляд.

Я прибув сюди на світанку з Нам-Діня десантним катером. Ми не змогли причалити в порту, тому що він був одрізаний противником, який повністю оточив місто і перебував на відстані шестисот ярдів від нього; отож нам довелося причалити біля палаючого базару. Ми були непоганою мішенню в світлі пожежі, але чомусь ніхто не стріляв. Навколо панувала тиша, чулося тільки потріскування й шипіння охоплених полум’ям яток. Чути було, як тупцює сенегальський вартовий на березі річки.

Я добре знав Фат-Дьєм до того, як там почалися бої,— його єдину довгу вузьку вулицю, забудовану дерев’яними крамничками; через кожні сто ярдів її перетинав канал, міст або стояла церква. Вночі місто освітлювали тільки свічки або тьмяні гасові ліхтарі (у Фат-Дьємі електричне освітлення було тільки в квартирах французьких офіцерів); удень і вночі вулиця була залюднена і гомінлива. Це місто, що жило своїм дивним середньовічним життям під захистом князя-єпіскопа, було тоді найбільш гамірним у всій країні, а тепер, коли я зійшов з катера і попрямував до офіцерських квартир, воно здавалося зовсім мертвим. Уламки й бите скло, запах горілої фарби і штукатурки, безлюдна, скільки сягало око, довга вулиця — все нагадувало один з лондонських проспектів рано-вранці після відбою повітряної тривоги; здавалось, що ось зараз побачиш плакат: «Обережно! Бомба не вибухнула».

Фасад будинку, де жили офіцери, наче вітром знесло, а будинки навпроти лежали в руїнах. Коли ми спускались річкою від Нам-Діня, я довідався од лейтенанта Перо, що тут сталося. Той поважний молодий офіцер, масон, вважав усе це покарою за забобони його товаришів. Єпіскоп Фат-Дьєма колись побував у Європі і вивіз звідти культ пресвятої діви Фатімської — видіння діви Марії, що з’явилась, як вірили католики, перед купкою португальських дітей. Повернувшись, він спорудив на її честь грот на території собору і щороку вшановував день з’явлення діви Марії процесіями. Його стосунки з полковником, що командував французькими військами, були напружені відтоді, як власті розпустили власну найману армію епіскопа. І цього року полковник, що до деякої міри співчував епіскопові, тому що для кожного з них інтереси батьківщини були важливіші, ніж католицизм, зробив дружній жест і разом зі своїми старшими офіцерами приєднався до процесії. Ніколи ще на честь пресвятої діви Фатімської не збиралося стільки люду. Навіть більшість буддистів (вони становили майже половину всього населення) не могла пропустити такої нагоди повеселитися, а ті, хто не вірив ні в якого бога, сподівалися, ідо всі ці хоругви, кадильниці і золоті дароносиці якось відвернуть війну од їхніх осель. Духовий оркестр — усе, що лишилося від єпіскопової армії, — очолив процесію, а за ним, наче хлопчики з церковного хору, йшли французькі офіцери, що за наказом полковника раптом стали благочестиві; вони вступили у двір собору, поминули білу статую спасителя, що стояла на острівці посеред невеличкого озера, пройшли під дзвіницею з прибудовами в східному стилі і зникли в прикрашеному різьбленням дерев’яному соборі з гігантськими колонами з суцільних стовбурів та радше буддійським, аніж християнським, олтарем, вкритим ясно-червоним лаком. Люди стікалися сюди з усіх сіл, розкиданих поміж каналами, з усієї округи, що скидалася на голландську рівнину,— тільки замість тюльпанів тут буяли молоді зелені пагінці або золоті стебла достиглого рису, а замість вітряків височіли церкви.

Ніхто не помітив, як до процесії приєдналися в’єтмінські розвідники; тієї ж ночі, поки головні сили комуністів просувалися міжгір’ями в Тонкінську долину, а французькі передові пости в горах безпорадно слідкували за їхнім рухом, передовий загін в’єтмінців ударив по Фат-Дьєму.

Тепер, через чотири дні, супротивника з допомогою парашутистів відтіснили на півмилі од міста. Проте це була поразка, і журналістів сюди не пускали, а телеграми про бій не приймали — адже газети повинні повідомляти тільки про перемоги. Власті затримали б мене в Ханої, якби знали про мету моєї подорожі, але що більше ви віддаляєтесь од головного штабу, то менше вас контролюють, а коли потрапляєте на передову позицію, ви — бажаний гість. Отже, те, що здавалося загрозою для головного штабу в Ханої і неприємністю для полковника в Нам-Діні, для лейтенанта на передовій позиції було розвагою, ознакою того, що ним цікавиться навколишній світ: адже протягом кількох благословенних годин він міг похизуватись і побачити в якомусь романтичному світлі навіть своїх забитих і поранених.

Священик згорнув требник і сказав:

— Ну, от і скінчено.— Він був європеєць, але не француз: епіскоп не потерпів би французького священика у своїй єпархії. Потім додав, наче вибачаючись:— Мені доводиться підніматися сюди, щоб трохи відпочити від цих нещасних...

Гуркіт мінометного вогню наближався з усіх боків,— супротивник, мабуть, почав відповідати. Дивно, але ворога важко було виявити: утворилося до десятка вузьких ліній фронту, а серед каналів, між селянськими садибами та затопленими рисовими полями, були тисячі зручних місць для засідки.

Внизу, під нами, стояло, сиділо і лежало все населення Фат-Дьєма. Католики, буддисти, язичники — всі вони забрали свої найцінніші речі: жаровні, лампи, дзеркала, шафи, циновки, ікони,— і перебралися на територію собору. Тут, на Півночі, вечорами ставало дуже холодно, і приміщення собору, цей єдиний притулок, було переповнене: навіть на сходах, що вели до дзвіниці, кожний східець був зайнятий, а у браму без кінця протовплювалися нові люди, несучи дітей і пожитки. Вони вірили, незважаючи на те, яку віру сповідали, що будуть тут у безпеці. В той час, коли ми дивилися на все це, до собору через натовп пробився якийсь юнак з гвинтівкою, у в’єтнамській уніформі; священик зупинив його і відібрав гвинтівку. Патер, що сидів на дзвіниці поруч зі мною, пояснив:

— Ми тут нейтральні. Це — володіння господа бога.

«Які дивні і нещасні люди,— подумав я,— населяють царство боже — перелякані, замерзлі, голодні („Не знаю, чим ми будемо годувати цих людей“,— поскаржився патер); цар небесний міг би краще подбати про своїх підданців.— Але потім я сказав собі: — Скрізь одне й те саме: під владою хай навіть наймогутніших володарів підданці не завжди щасливі».

Унизу вже почали торгувати маленькі крамнички.

— Наче величезний ярмарок, правда? — звернувся я до священика.— Тільки немає жодного веселого обличчя.

— Вони страшенно змерзли минулої ночі,— відповів священик.— Нам доводиться замикати браму монастиря, а то нас не було б і видно серед них.

— А у вас тут тепло? — спитав я.

— Не дуже. До того ж тут не вмістилася б навіть десята частина всіх цих людей. Я знаю, про що ви думаєте,— провадив він далі.— Але насамперед ми хочемо подбати про себе. У Фат-Дьємі лише одна лікарня, і наші медичні сестри — це черниці.

— А хірург є?

— Я сам роблю, що можу.

Тільки тепер я побачив, що його сутана забризкана кров’ю.

— Ви піднялися сюди, щоб побачити мене? — спитав він.

— Ні, мені хотілося роздивитися навколо.

— Я спитав вас тому, що вчора ввечері сюди до мене приходив один чоловік. Він хотів сповідатися. Розумієте, був трохи наляканий тим, що побачив там, біля каналу, його почуття можна зрозуміти.

— А там дуже погано?

— Парашутисти накрили їх перехресним вогнем. Бідолашні. Я подумав, що ви відчуваєте те ж саме.

— Я не католик. Боюся, що мене навіть християнином назвати не можна.

— Дивно, що робить з людиною страх.

— Зі мною він нічого не зробить. Якби я навіть вірив у бога взагалі, то все одно ненавидів би саму думку про сповідь. Стояти на колінах в одній з ваших будок! Відкривати свою душу іншій людині! Пробачте, отче, але це здається мені чимось нездоровим... не гідним мужчини.

— Он як! Мені здається, ви хороша людина,— сказав він просто.— Очевидно, вам ніколи не доводилося ні в чому розкаюватись.

Я поглянув на церкви — вони тяглися на рівній відстані одна від одної вздовж каналу до самого моря. На другій дзвіниці блиснув спалах гарматного пострілу.

Я сказав:

— Не всі ваші церкви додержуються нейтралітету.

— Це неможливо,— відповів він.— Французи погодилися дати спокій тільки території собору. Більшого ми й не сподіваємося. А там, куди ви зараз дивитесь,— пост Іноземного легіону.

— Ну, я піду. Прощавайте, отче.

— Прощавайте і щасливої вам дороги. Та стережіться снайперів.

Щоб вибратися на головну вулицю, мені довелося проштовхуватись крізь натовп, поминути озеро та білу, наче з цукру, статую з простягненими руками. Вулицю було видно майже на три чверті милі в обидва боки; і на всьому її протязі, крім мене, були тільки дві живі істоти: два солдати в маскувальних касках. Вони повільно віддалялися, тримаючи напоготові автомати. Я сказав — живі істоти, тому що на порозі одного з будинків лежав труп, головою на вулицю. Дзижчання мух, що обліпили труп, і дедалі тихіше рипіння солдатських чобіт були єдиними звуками, Я одвернувся і швидко пройшов повз труп. Оглянувшись через якусь хвилину, я побачив, що залишився вдвох з своєю тінню; звук моєї ходи самітно лунав у напруженій тиші. У мене було таке почуття, наче я став мішенню в тирі. Мені спало на думку, що коли щось і станеться зі мною на цій вулиці, то мине багато годин, перше ніж мене підберуть, і мухи, напевне, встигнуть поживитися.

Поминувши два канали, я завернув у провулок, що вів до церкви. Близько десятка парашутистів у маскувальному одязі сиділи на землі, а два офіцери в цей час вивчали карту. Коли я підійшов до них, ніхто не звернув на мене уваги. Солдат з високою антеною похідної радіостанції повідомив: «Можна рушати». Всі встали.

Я спитав у них поганою французькою мовою, чи можна й мені піти з ними. Однією з переваг цієї війни було те, що обличчя європейця саме по собі правило за перепустку на передових позиціях: європейця ніхто не запідозрить у тому, що він ворожий розвідник.

— Хто ви? — спитав лейтенант.

— Я пишу про війну, — відповів я.

— Американець?

— Ні, англієць.

— У нас незначне завдання,— сказав лейтенант,— але якщо ви хочете йти з нами...— Він почав знімати свою стальну каску.

— Ні, ні,— зупинив я його,— це для тих, хто воює.

— Як хочете.

Один по одному ми обійшли церкву,— лейтенант ішов попереду,— і на мить зупинилися на березі каналу, чекаючи, поки солдат з радіостанцією налагодить зв’язок з патрулями на обох флангах. Над головою пролітали міни і вибухали десь далі. За церквою до нас приєдналися ще солдати, тепер нас було чоловік тридцять.

Лейтенант півголосом пояснив мені, ткнувши пальцем в карту.

— Одержано повідомлення, що їх у цьому селі чоловік триста. Може, підтягують сили на ніч. Не знаємо. Ніхто ще їх не виявив.

— А це далеко?

— Триста ярдів.

По радіо надійшов якийсь наказ, і ми мовчки рушили далі; з правого боку тягнувся прямий канал, з лівого — низькорослі чагарники, поля і знову чагарники.

— Все гаразд, — прошепотів лейтенант і заспокійливо махнув рукою.

Ярдів через сорок ми підійшли до другого каналу з рештками мосту — однією дошкою без поруччів. Лейтенант дав знак розсипатись, і ми присіли навпочіпки обличчям до незнайомої нам землі, що починалася по той бік каналу. Солдати подивилися на воду, потім, наче за командою, всі разом одвернулись. Спочатку я не зрозумів, що вони там побачили, а коли розглядів, то чомусь згадав ресторан «Шале», комедіантів, переодягнених жінками, молодих льотчиків, що захоплено свистіли їм, і Пайлові слова: «Це непристойне видовище зовсім не для неї!»

Канал був переповнений трупами і нагадував юшку, в якій занадто багато м’яса. Трупи лежали один на одному, а одна голова,— сіра, як у тюленя, і безлика, як у каторжника, з бритим черепом,— стирчала над водою, наче бакен. Крові не було: її, мабуть, давно вже змило водою. Не уявляю, скільки їх там було. Певне, попали під перехресний вогонь, коли відступали; і кожний з нас на цьому березі, мабуть, подумав: «Те саме може статись і зі мною». Я теж одвернувся: мені не хотілося, щоб щось нагадувало про те, як мало ми значимо, як швидко, просто і непомітно приходить смерть. І хоч розумом я й бажав поринути в небуття, а все ж боявся смерті, як незаймана дівчина боїться першої ночі. Хотілось би, щоб смерть прийшла з належним попередженням, так, щоб я зміг підготуватися. До чого? Не знаю, до чого і як,— хіба що подивився б навколо себе на те незначне, з чим довелось би розлучитись.

Лейтенант сидів поруч з радистом, утупивши очі в землю. Почала тріщати рація, передаючи якісь накази, і, зітхнувши, наче його пробудили від сну, лейтенант устав. У всіх діях парашутистів була якась дивна товариськість, наче всі вони займалися справою, яку їм уже доводилось робити спільно безліч разів. Ніхто не чекав розпоряджень. Два солдати попрямували до дошки і спробували перейти по ній через канал, але, обтяжені зброєю, не змогли втримати рівноваги й мусили сісти верхи й посуватися так дюйм за дюймом уперед. Третій солдат знайшов плоскодонку, сховану в кущах, і підвів її до того місця, де стояв лейтенант. Шестеро з нас сіли в човен, і солдат погнав його до другого берега, але човен наскочив на мілину з трупів. Солдат запрацював жердиною, швидко занурюючи її в це людське місиво; один з трупів одірвався і поплив на спині поряд з човном, наче плавець, що стомився. Нарешті ми обминули перешкоду і, перебравшись на другий бік, вилізли з човна, не озираючись назад. Ніхто не стріляв; ми були живі, смерть відступила — може, до наступного каналу. Я почув, як хтось позад мене дуже серйозно сказав: «Gott sei dank»[34]. Майже всі, крім лейтенанта, були німці.

Неподалік видніли селянські будівлі; лейтенант перший увійшов на подвір’я, тримаючись поблизу стіни, а ми йшли слідом за ним на відстані шести футів один від одного. Потім солдати, знову без будь-якої команди, розсипалися по подвір’ю. Все живе покинуло його — навіть жодної курки не лишилося; проте на стінах цієї колишньої людської оселі висіли дві потворні олеографії Христа і богоматері з дитиною, що надавали руїнам європейського вигляду. Ці люди у щось вірили, і ти це розумів, навіть не поділяючи їхньої віри; вони були живими істотами, а не сірими знекровленими трупами.

Дуже часто війна полягала в тому, щоб сидіти, згорнувши руки, і на щось чекати. Коли не знаєш точно, скільки часу лишилося чекати, здається не вартим навіть думати про що-небудь. Виконуючи те, що вони так часто виконували до цього, вартові стали на варту. Все, що тепер ворухнеться попереду, буде ворогом. Лейтенант зробив позначку на карті і повідомив по радіо, де наша позиція. Настала полуднева тиша, навіть міномети замовкли, а з неба зникли літаки. Один із солдатів розважався, копирсаючи лозинкою у багні. Через якийсь час почало здаватися, що війна забула про нас. «Сподіваюся, Фуонг віднесла почистити мої костюми»,— подумав я. Холодний вітер ворушив солому на подвір’ї; другий солдат сором’язливо зайшов за сарай до вітру. Я намагався пригадати, чи заплатив британському консулові в Ханої за пляшку віскі, яку він відступив мені. Десь попереду пролунали два постріли, і я подумав: «Ось воно. Тепер почнеться». Я не потребував іншого попередження і з хвилюванням чекав, що переді мною відкриється вічність.

Але нічого не сталося. Ще раз я випередив події. Через кілька довгих хвилин повернувся один з вартових і про щось доповів лейтенантові. Я почув слова: «...deux civils»[35].

— Ходімо подивимось,— запропонував мені лейтенант, і слідом за вартовим ми почали повільно пробиратися зарослою болотистою стежкою між двома рисовими полями.

Ярдів за двадцять від ферми, у вузькій канаві, ми знайшли те, що шукали: жінку і маленького хлопчика. Обоє були мертві: на лобі у жінки виднівся маленький згусток крові, а дитина наче спала. Хлопчикові було років шість, і він лежав, підігнувши під себе маленькі кістляві коліна, наче зародок в материній утробі.

— Malchance[36],— сказав лейтенант.

Він нахилився і перевернув хлопчика догори обличчям.

У малого на шиї був образок, і я сказав собі: «І амулет не допомагає». Під трупом лежав обгризений шматок хліба. «Ненавиджу війну»,— подумав я.

— Намилувалися? — з люттю спитав лейтенант, наче я був винуватий у смерті цих людей; для солдата, мабуть, кожний цивільний є тією людиною, яка наймає його, щоб він убивав, включає в його заробіток плату за вбивство, а сама уникає відповідальності.

Ми повернулися на подвір’я і знову мовчки сіли на соломі, ховаючись од вітру, який, здавалося, мов звір, відчував наближення темряви. Той солдат, що копирсався в багні, пішов за сарай до вітру, а той, що вже ходив туди, став Собі копирсати лозинкою. Я подумав: «Очевидно, в таку ж хвилину затишшя, після того як були виставлені вартові, та жінка з дитиною вирішила, що небезпека минула, і вилізла з канави. Скільки ж часу були вони там? Хліб зовсім черствий. Вони, мабуть, жили в цьому будинку».

Знову затріщала рація. Лейтенант стомлено промовив:

— Село бомбитимуть. Патрулі на ніч знімають.

Ми підвелись і рушили тією ж дорогою назад, знову переправившись у човні серед трупів і поминувши один по одному церкву. Село було не так далеко, і все ж наша подорож, з єдиним результатом — убивством тих двох, — здалася нам надто довгою. В небі почулося гудіння літаків, і позад нас загриміли вибухи бомб.

Уже спустилася ніч, коли я дістався до офіцерських квартир, де мав переночувати. Термометр показував усього один градус вище нуля, і тепло було тільки в районі базару, що догоряв. Одну з стін будинку зруйнував снаряд, двері були вибиті, і брезент не захищав від протягів. Движок, що давав електрику, не працював, і нам довелося збудувати справжні барикади з ящиків та книжок, щоб вітер не гасив свічок. Я зіграв у кості на місцеві гроші з одним із офіцерів — капітаном Сорелем: було не зовсім зручно грати на випивку, тому що я був їхній гість. Щастя усміхалося нам по черзі. Я відкоркував свою пляшку віскі, щоб трохи зігрітись, і всі зібралися навколо нас.

— Це перша склянка віскі, — заявив полковник, — яку я п’ю, відколи залишив Париж.

Повернувся один з лейтенантів: він перевіряв пости.

— Сподіваюся, ніч сьогодні буде спокійна,— сказав він.

— Вони не підуть в атаку раніше четвертої,— кинув полковник. — У вас є зброя? — спитав він мене.

— Немає.

— Я знайду для вас. Найкраще покласти револьвер під подушку.— І додав люб’язно: — Боюся, що ваш матрац буде не дуже м’який. А о пів на четверту почнуть стріляти міномети. Ми намагаємось, не давати супротивникові скупчуватися.

— І довго, ви гадаєте, це триватиме?

— Хто його знає. Ми не можемо більше відтягувати війська від Нам-Діня. Тут — просто маневр. Якщо ми зможемо утриматися з тими підкріпленнями, що надійшли два дні тому, то це можна буде назвати перемогою.

Знову знявся вітер, намагаючись прорватися в приміщення. Брезент на дверях напнувся, і мені згадався Полоній, заколотий за гобеленом; полум’я свічки заколихалось, і на стінах затанцювали тіні. Нас можна було прийняти за трупу мандрівних акторів.

— Ваші пости вціліли?

— Здається.— В його голосі вчувалася незмірна втома. — Та це, правду сказати, дрібниця проти того, що діється за сотню кілометрів звідси — в Хоа-Біні. Ось там справжній бій.

— Ще склянку, полковнику?

— Дякую, ні. Воно чудове, ваше англійське віскі, але краще залишити трохи на ніч, про всяк випадок. А тепер пробачте мені: я, мабуть, трохи посплю. Коли почнуть стріляти міномети, вже не можна буде спати. Капітане Сорель, потурбуйтеся, щоб мосьє Фулер мав усе необхідне: свічку, сірники, револьвер.

Полковник пішов у свою кімнату. То був сигнал для нас усіх. Для мене поклали матрац на підлозі в маленькій комірчині, з усіх боків я був оточений дерев’яними ящиками. Заснув я дуже швидко — тверда підлога якось заспокоювала. Я подумав,— і, хоч як це дивно, без ревнощів,— чи вдома зараз Фуонг? В цю ніч володіння жіночим тілом здавалося чимось зовсім не істотним,— може, тому, що за день я побачив надто багато тіл, які не належали нікому, навіть самим собі. На всіх нас чекає один кінець.

Коли я заснув, мені приснився Пайл. Він танцював один на сцені, неприродно простягнувши руки до невидимої партнерки, а я сидів на чомусь подібному до стільця для гри на фортепіано, з револьвером у руці, і слідкував, щоб ніхто не заважав йому танцювати. Коло естради, там, де в більшості англійських мюзик-холів вивішують програми, було написано: «Танець кохання. Вищий клас». Хтось заворушився в глибині зали, я міцніше стиснув револьвер і прокинувся.

Моя рука стискала чужий револьвер, а в дверях стояв якийсь чоловік із свічкою. На ньому була стальна каска, що кидала тінь на очі, і лише коли він заговорив, я впізнав Пайла. Він зніяковіло промовив:

— Пробачте, ради бога, що я вас розбудив. Мені сказали, що я можу тут переночувати.

Я все ще не проснувся як слід.

— Де ви взяли цю каску? — спитав я.

— Каску? Мені її позичили,— відповів Пайл якось невиразно.

Він втягнув за собою військовий рюкзак і почав виймати звідти спальний мішок на шерстяній підбивці.

— Ви чудово екіпіровані,— сказав я, намагаючись второпати, яким чином ми обидва сюди потрапили.

— Це стандартне спорядження наших допоміжних медичних загонів,— сказав він.— Мені дали його в Ханої.

Він дістав термос, невеличку спиртівку, щітку для голови, голярне приладдя і бляшанку консервів. Я поглянув на годинник. Було близько третьої ранку.

2

Пайл і далі виймав речі. З ящиків спорудив невеличку підставку для дзеркала та голярного приладдя. Я сказав:

— Сумніваюся, чи пощастить вам дістати тут хоч краплю води.

— Нічого, — озвався він. — У мене в термосі вистачить води і на ранок.

Він сів на спальний мішок і почав роззуватися.

— Яким вітром вас сюди занесло? — спитав я.

— Мені дозволили поїхати до Нам-Діня для перевірки нашого загону по боротьбі з трахомою, а звідти я найняв човен.

— Човен?

— Розумієте, щось ніби плоскодонка... не знаю, як він тут називається. Правду кажучи, мені довелось його купити. Човен коштував не так дорого.

— І ви один спустилися річкою?

— Повірте, це було зовсім легко. Я плив за водою.

— Ви з глузду з’їхали.

— Зовсім ні. Єдина небезпека була — сісти на мілину.

— Або загинути від кулі морського патруля чи кулеметної черги з французького літака. А то ще вам могли перерізати горло в’єтмінці.

Він зніяковіло засміявся.

— У всякому разі, я вже тут.

— Задля чого?

— Розумієте, є дві причини. Але я не хочу заважати вам спати.

— Я вже не сплю. Скоро почнуть стріляти.

— Можна переставити свічку? Дуже яскраве світло.— Він явно нервувався.

— Яка ж перша причина?

— Ви якось казали, що тут розгортаються досить цікаві події. Пам’ятаєте, коли ми були з Грейнджером... і з Фуонг.

— Ну і що?

— Я подумав, що мені слід теж подивитися на все це. Відверто кажучи, мені було трохи соромно за Грейнджера.

— Розумію. Тільки й усього?

— Виявилось, що дістатися сюди зовсім просто.

Він почав гратися шнурками черевиків: запала довга мовчанка.

— Я не зовсім щирий з вами,— промовив він нарешті.

— Не зовсім щирі?

— Насправді я приїхав, щоб побачитися з вами.

— Ви приїхали побачитись зі мною?

— Так.

— Навіщо?

В страшенному замішанні він перевів погляд з своїх шнурків на мене.

— Я повинен сказати вам... я покохав Фуонг.

Я не зміг стриматися і розсміявся. Він сказав це так несподівано і так серйозно.

— Невже ви не могли почекати, доки я повернуся? — спитав я.— Я буду в Сайгоні наступного тижня.

— Вас можуть убити,— заперечив він,— і тоді буде нечесно з мого боку бачитися з Фуонг. А потім я не знаю, чи зможу так довго не зустрічатися з Фуонг.

— Ви хочете сказати, що не зустрічалися?

— Звичайно. Невже ви думаєте, що я освідчився б їй, не попередивши вас?

— Інші так роблять,— сказав я.— І коли ж це з вами скоїлось?

— Здається, того вечора в «Шале», коли я танцював з нею.

— А мені тоді здалося, що ви зовсім не здатні бути з жінкою в ближчих стосунках, ніж з нею в той вечір.

Він спантеличено подивився на мене. Якщо його поведінка здавалась мені безглуздою, то моя для нього була, певне, зовсім незбагненна. Він сказав:

— Знаєте, це, мабуть, тому, що я надивився на всіх тих дівчат, у тому будинку. Вони такі гарненькі. Подумати тільки — і вона теж могла стати однією з них. Мені схотілося захистити її.

— Не думаю, що вона потребує захисту. Міс Хей не запрошувала вас до себе?

— Запрошувала, та я не пішов. Утримався.—І він додав похмуро: — Це було жахливо. Я почував себе таким негідником, адже ж ви вірите мені, що якби ви були одружені з нею... розумієте, я б ніколи не став між чоловіком та його дружиною.

— Ви, здається, впевнені, що саме так можете стати між мною та Фуонг,— сказав я. Він уперше роздратував мене.

— Фаулере,— сказав він,— я не знаю вашого імені...

— Томас. А що?

— Я називатиму вас Том, гаразд? У мене таке почуття, що все це нас якось зблизило. Я маю на увазі те, що ми любимо одну жінку.

— Що ви збираєтесь діяти далі?

Пайл енергійно випростався, спершись на свої ящики.

— Тепер, коли ви про це знаєте, все піде по-іншому,— сказав він. — Я запропоную їй одружитися зі мною, Томе.

— Краще називайте мене Томасом.

— Їй доведеться зробити між нами вибір, Томасе. Це буде цілком справедливо.

Справедливо? Я вперше похолонув від передчуття самотності. Все це так безглуздо, а проте... Він, може, нікудишній коханець, а я зате не маю грошей. В його руках незліченне багатство, він може запропонувати їй солідне становище в суспільстві.

Він почав роздягатись, і я подумав: «До того ж у нього є ще й молодість». Як гірко було заздрити Пайлові!

— Я не можу одружитися з нею,— сказав я.— У мене вдома дружина. Вона ніколи не дасть мені розлучення. Її релігійні погляди не дозволять їй зробити цього.

— Я вам співчуваю, Томасе. До речі, моє ім’я Олден, якщо ви...

— Мені більше подобається називати вас Пайлом,— сказав я.— Для мене ви тільки Пайл.

Він заліз у свій спальний мішок і простягнув руку до свічки.

— Ух! — зітхнув з полегкістю.— Я такий радий, що все скінчено, Томасе. Я так хвилювався.

Було ясно, що він більше не хвилюється.

Свічка погасла, але у відблисках пожежі за вікном я невиразно бачив його коротко пострижену голову.

— На добраніч, Томасе. Спокійної ночі.

І зразу ж, немов у відповідь на ці слова, як на репліку в поганій комедії, забахкали міномети, завили, зашипіли міни, розляглися вибухи.

— Боже милий! — сказав Пайл.— Це що, атака?

— Ні, вони намагаються зірвати атаку супротивника.

— Що ж, тепер нам, виходить, спати не доведеться?

— Вже не заснути.

— Томасе, мені хочеться, щоб ви знали, якої я думки про ваше ставлення до всього цього... Я вважаю, що ви поводилися чудово... чудово — іншого слова не підбереш.

— Дякую.

— Ви живете на світі куди більше, ніж я. Розумієте, життя в Бостоні деякою мірою звужує горизонт. Навіть якщо ви не належите до найбільш знатних сімей — Ловелів або Кеботів. Я хотів би порадитися з вами, Томасе.

— Про що?

— Про Фуонг.

— На вашому місці, я б не довіряв моїм порадам. Адже я зацікавлена особа. Я хочу, щоб вона залишилася зі мною.

— Що ви, я ж знаю, ви порядна людина, абсолютно порядна, а нам обом дорогі її інтереси.

Його легковажність раптом розлютила мене.

— Мені наплювати на її інтереси! — гримнув я.— Візьміть їх собі, коли хочете. Мені ж потрібне лише її тіло. Я хочу, щоб вона була зі мною в ліжку. Краще я занапащу її життя і буду спати з нею, аніж... дбатиму про її кляті інтереси.

— О-о! — ледь чутно протягнув він у пітьмі.

— Якщо ви турбуєтесь тільки про її інтереси,— казав я далі,— то дайте їй, ради бога, спокій. Як і кожній жінці, їй більше потрібний...— Гуркіт міномета врятував бостонські вуха від крутого англосаксонського слівця.

Але Пайл був упертий. Він визначив, що я повівся порядно, отже, мав поводитись порядно і далі. Він сказав:

— Я розумію, як ви страждаєте, Томасе.

— Я зовсім не страждаю.

— О ні. Страждаєте. Адже я знаю, як би я страждав, коли б мені довелося втратити Фуонг.

— Але я й гадки такої не маю.

— Я теж мужчина, Томасе, проте я відмовився б від усякої надії на неї, аби тільки Фуонг була щаслива.

— Вона щаслива.

— Вона не може бути щаслива... в її становищі. Їй потрібні діти.

— Невже ви справді вірите всім тим нісенітницям, які її сестра...

— Іноді сестрі видніше...

— Вона вважає, що у вас більше грошей, тому-то й намагається втовкмачити у вашу голову ці дурниці.

— Я маю тільки платню.

— Ви одержуєте цю платню доларами, а вони більше ціняться.

— Не зліться, Томасе. В житті всяке буває. Я б волів, щоб це трапилось з кимось іншим, а не з вами. Це наші міномети?

— Авжеж, «наші». Ви говорите так, ніби Фуонг уже йде від мене.

— Звичайно,— сказав він без тіні впевненості,— вона ще може вирішити залишитися з вами.

— І що ви будете тоді робити?

— Попрошу перевести мене в інше місце.

— А чому б вам зараз не поїхати звідси, не завдаючи нікому прикростей?

— Це буде нечесно щодо неї, Томасе,— сказав він цілком серйозно. Я ще ніколи не зустрічав людини, яка б могла краще обгрунтувати, чому вона завдає іншим прикростей. Він додав: — Мені здається, що ви не зовсім розумієте Фуонг.

І тепер, через кілька місяців після тієї розмови, прокинувшись уранці поруч з Фуонг, я подумав: «А ти її розумів? Чи міг передбачити, що станеться? Ось Фуонг, вона блаженно спить коло мене, а ти мертвий». Час іноді мститься, але ця помста приходить з запізненням. Чи не краще зробимо ми всі, коли облишимо марні спроби зрозуміти один одного, а визнаємо той факт, що неможливо одній людині до кінця зрозуміти іншої: дружині — чоловіка, коханцеві — коханки, батькам — своєї дитини? Може, саме тому люди й вигадали бога — надістоту, здатну все розуміти. Може, якби я захотів, щоб мене розуміли або щоб я розумів інших, то теж дав би обдурити себе і повірив би в бога, але я репортер, а бог існує тільки для авторів передових статей.

— А ви певні, що у Фуонг є що розуміти? — спитав я Пайла.— Краще давайте вип’ємо віскі. Тут надто гомінко для суперечок.

— Трохи ранувато,— сказав Пайл.

— Скорше запізно.

Я наповнив дві склянки; Пайл підняв свою і став дивитися крізь неї на полум’я свічки. Його рука здригалася за кожним вибухом міни, а проте він таки здійснив цю безглузду поїздку з Нам-Діня.

— Дивна річ, що жоден з нас не може сказати другому: «За ваші успіхи»,— промовив Пайл.

Так ми й випили, не сказавши більше ні слова.

1

Принаймні раз на рік каодаїсти влаштовували урочисте свято у своєму священному центрі в Тай-Ніні, за вісімдесят кілометрів на північний захід від Сайгона, щоб відзначити чергові роковини Дня Визволення або Завоювання, чи навіть з нагоди якогось буддійського, конфуціанського або християнського свята. Каодаїзм — винахід одного місцевого чиновника — завжди був улюбленою темою моїх розповідей новачкам. Каодаїзм — синтез трьох релігій. Священний центр у Тай-Ніні. Папа і жінки-кардинали. Механічний оракул. Святий Віктор Гюго. Христос і Будда на даху собору, а внизу, під ними,— східна фантасмагорія в стилі Уолта Діснея[43] — різнобарвні дракони та змії... Новачки завжди захоплювалися моїми розповідями. Але як показати їм непривабливість справжнього стану речей: найману армію в двадцять п’ять тисяч чоловік, озброєну мінометами з вихлопних труб старих автомобілів, армію — союзницю французів, яка в час небезпеки заявляла про свій нейтралітет?.. На ці свята, що допомагали тримати селян у покорі, папа запрошував членів уряду (вони з’являлись, якщо каодаїсти в цей час держали владу в своїх руках), дипломатичний корпус (він завжди присилав других секретарів з дружинами або полюбовницями) та французького головнокомандувача, який посилав замість себе якого-небудь генерал-майора з своєї канцелярії...

По дорозі в Тай-Нінь мчав швидкий потік штабних і дипломатичних машин, а в найнебезпечніших місцях Іноземний легіон виставляв на рисових полях охорону. Цей день був завжди неспокійний для французького командування, а для каодаїстів, можливо, він був днем певних сподівань, бо ніщо не могло найкраще підкреслити їхню лояльність, як убивство за межами каодаїстської території кількох високопоставлених гостей.

Через кожний кілометр над рівними полями стриміла, як знак оклику, маленька глиняна сторожова вежа, а через кожні десять кілометрів — форт, що його охороняв взвод легіонерів, марокканців або сенегальців. Машини йшли, як у Нью-Йорку,— на однаковій швидкості, і, як у Нью-Йорку, ви з стримуваним нетерпінням поглядали на машину попереду, а в дзеркало — на машину позаду. Кожному хотілося дістатись до Тай-Ніня, подивитись на процесію і якнайшвидше повернутися додому: о сьомій наставала комендантська година.

З рисових полів, контрольованих французами, ви потрапляли на рисові поля секти хоа-хао, а звідти на рисові поля каодаїстів,— ці останні були завжди в стані війни з хоа-хао,— але тільки прапори змінювалися на сторожових вежах. По затоплених рисових полях бродили по черево у воді буйволи, на спинах у них сиділи голі хлопчаки; там, де золоте колосся вже вистигло, селяни в капелюхах, схожих на великі круглі черепашки, віяли зерно під маленькими дашками з плетеного бамбуку. Машини швидко проносилися мимо — вони належали до зовсім іншого світу.

Увагу приїжджих у кожному селі привертали церкви каодаїстів — пофарбовані в голубенький та рожевий кольори, з великим оком божим над дверима. Прапорів ставало дедалі більше; обабіч дороги купками йшли селяни; ми наближалися до священного центру. В далині над Тай-Нінем височіла, мов зелений капелюх, священна гора; якраз там і засів генерал Тхе — бунтівливий начальник штабу, який недавно оголосив про свій намір воювати як проти французів, так і проти в’єтмінців. Каодаїсти й не думали ловити його, хоч він і викрав їхню кардинальшу; проте ходили чутки, що Тхе зробив це не без відома папи.

В Тай-Ніні спека завжди здавалась більшою, ніж в інших місцях Південної дельти; можливо, через брак води, а можливо, через нескінченні церемонії, на яких ви обливалися потом за себе і за інших: потіли за солдатів, що стоять струнко, слухаючи довжелезні промови незрозумілою говіркою; потіли за папу, одягненого у важке, розшите шовком убрання. Тільки жінкам-кардиналам у білих шовкових штанях було, здавалося, не так жарко в цьому пеклі, і вони жваво перемовлялися з священиками в тропічних шоломах. Важко було повірити, що колись настане сьома година вечора — час коктейлів на даху «Мажестіка» — і з річки Сайгон повіє вітерець.

Після параду я взяв інтерв’ю у представника папи. Я не сподівався щось у нього вивідати й не помилився; то було просто взаємне додержання правил пристойності. Я спитав його про генерала Тхе.

— Запальний чоловік,— сказав він і змінив тему розмови: почав повторювати завчені фрази, забувши, що я вже чув їх два роки тому; це нагадало мені про мої власні тиради, які я, наче патефонна пластинка, без кінця повторював новоприбулим: каодаїзм — синтез релігій... найкраща з усіх релігій... послано місіонерів у Лос-Анжелес... таємниці Великої піраміди... Він був одягнений у довгу білу сутану і безперервно курив. В ньому було щось лукаве і продажне: занадто часто повторювалося слово «любов». Він, безперечно, знав, що всі ми зібралися сюди, щоб посміятися з його релігії, що наш шанобливий вигляд був такий же фальшивий, як і вся їхня вигадана ієрархія, але ми були менш підступні. Наше лицемірство не давало нам нічого, навіть надійного союзника, тим часом як їхнє здобувало їм зброю, спорядження і навіть гроші.

— Дякую, ваше високопреосвященство.

Я підвівся, щоб іти. Він провів мене до дверей, розсипаючи попіл з сигарети.

— Благослови, боже, ваші труди,— промовив єлейним голосом.— Запам’ятайте: бог любить істину.

— Яку істину? — спитав я.

— Каодаїстська віра вчить, що є тільки одна істина, і Істина ця — любов.

На пальці в нього був великий перстень, і коли він простиг мені руку, то, мабуть, чекав, що я її поцілую, але я — не дипломат.

Під безжалісним промінням сонця я побачив Пайла: він марно силкувався завести свій «б’юїк». Чомусь протягом останніх двох тижнів я всюди — і в барі «Континенталю», і в єдиній порядній книжковій крамниці, і на вулиці Катіна — весь час натикався на Пайла. Дружбу, що він нав’язав мені з самого початку, він тепер підкреслював більше, ніж будь-коли раніш. Його сумний погляд мовчки питав про Фуонг, в той час як вуста з дедалі більшим запалом висловлювали його захоплення і любов до моєї персони.

Коло машини стояв каодаїстський комендант і поквапливо щось говорив. Коли я підійшов, він замовк. Я впізнав його: то був один з помічників генерала Тхе, доки той подався в гори.

— Привіт, коменданте! Як там генерал?

— Який генерал? — спитав він, вимушено усміхаючись.

— А хіба каодаїстська віра не вчить, що є тільки один генерал?

— Ніяк не можу завести машину, Томасе,— втрутився Пайл.

— Я піду по механіка,— сказав комендант і залишив нас.

— Я перервав вашу розмову,— вибачився я.

— Дрібниці,— заперечив Пайл.— Він хотів дізнатися, скільки коштує «б’юїк». Дуже славні люди, коли вмієш до них підійти. Французи, очевидно, не знають, як з ними поводитись.

— Французи їм не довіряють.

— Коли людині довіряють, вона намагається виправдати довір’я,— урочисто промовив Пайл.

Його слова пролунали як заповідь каодаїстів. Я відчув, що атмосфера Тай-Ніня була занадто моральною, аби я міг в ній вільно дихати.

— Давайте вип’ємо,— запропонував Пайл.

— Кращого й придумати не можна.

— Я взяв з собою термос з лимонним соком.

Він нахилився до багажника і став порпатися там.

— А джин є?

— На превеликий жаль, немає. Знаєте,— додав він, наче хотів підбадьорити мене,— лимонний сік дуже корисний у цьому кліматі. В ньому є вітаміни, от не пам’ятаю тільки, які саме.

Пайл подав мені стаканчик, і я випив.

— У всякому разі, він хоч мокрий,— сказав я.

— Хочете сендвіч? Чудові сендвічі. З новою патентованою начинкою, називається «Вітаміно-здоров’я». Мати прислала із Штатів.

— Дякую. Я не голодний.

— Смаком скидається на вінегрет, тільки трохи гостріше.

— Мені щось не хочеться.

— А я з’їм, якщо ви не заперечуєте.

— Та, звісно, не заперечую.

Він відкусив великий шматок, і сендвіч захрумтів у нього на зубах.

Неподалік біло-рожевий кам’яний Будда виїжджав верхи з домівки своїх предків, а його слуга — інша статуя — біг слідом за ним. Жінки-кардинали брели назад у свою обитель, а око боже стежило за нами з дверей собору.

— А ви знаєте, що тут частують сніданком? — спитав я.

— Я думаю, це ризиковано. М’ясо в таку спеку... краще утриматись.

— Вам нема чого боятися. Вони вегетаріанці.

— Воно, може, й так, але краще, коли знаєш, що ти їси.

Він відкусив ще шматок свого «Вітаміно-здоров’я».

— Як ви гадаєте, вони мають тямущих механіків?

— Вони знають досить, щоб перетворити вашу вихлопну трубу в міномет. Здається, з «б’юїків» виходять найкращі міномети.

Повернувся комендант і, хвацько віддавши честь, сказав, що він послав у казарму по механіка. Пайл запропонував йому сендвіч з «Вітаміно-здоров’ям», але той ввічливо, тоном світської людини, відмовився:

— У нас тут стільки правил щодо їжі.— Він прекрасно говорив по-англійськи.— Таке безглуздя. Але ж ви знаєте, що таке релігійний центр. Гадаю, те саме і в Римі... або в Кентербері,— додав він з граціозним поклоном у мій бік. Потім замовк. Вони обидва мовчали. Я відчував, що зайвий тут. Але все ж не міг не застосувати зброї слабих і не подратувати Пайла. Адже я був безсилий. Я не мав ні його молодості, ні серйозності, ні майбутнього. І тому я сказав:

— А втім, я, мабуть, з’їм один сендвіч.

— О, прошу,— сказав Пайл,— прошу вас.

Він якось знехотя взявся за ручку багажника.

— Та ні,— засміявся я, — я пожартував. Адже ви хочете залишитись удвох.

— Зовсім ні,— заперечив Пайл.

Таких невмілих брехунів, як він, я більше не зустрічав. У цьому мистецтві він, очевидно, не мав досвіду. Він пояснив комендантові:

— Томас — мій найкращий друг.

— Я знаю містера Фаулера,— відказав комендант.

— Ми ще побачимося до від’їзду, Пайле. — І я пішов у собор. Там була хоч якась прохолода.

Святий Віктор Гюго в мундирі Французької академії, з німбом навколо трикутного капелюха вказував пальцем на мудрий вислів, що його виводив на табличці Сун Ят-сен. Сісти не було де, хіба що на папський престол, навколо якого звивалася гіпсова кобра; мармурова підлога блищала, як водяна гладінь; у вікнах не було шибок. «Ми будуємо собі клітки з продухами для повітря,— думав я,— і для своєї релігії людина будує майже такі самі клітки з продухами для сумнівів, для всіляких вірувань та незліченних тлумачень». Моя дружина знайшла собі таку клітку з дірками, і часом я заздрив їй. Але сонце й повітря ніколи не бувають у згоді, а я надто довго жив під промінням сонця, щоб шукати повітря в такій клітці.

Я пройшовся по довгому порожньому храму,— це був не той Індокитай, що я любив. Дракони з лев’ячими головами видиралися на амвон; з плафона Христос показував своє заюшене кров’ю серце. Будда сидів так, як завжди сидить Будда, і на колінах у нього нічого не було; ріденька борідка Конфуція спадала маленькими струмочками, наче водоспад у посуху. Все те було комедіанство: велика земна куля над олтарем говорила про честолюбство, а скринька з рухомим віком, з допомогою якої папа творив свої пророцтва,— про шахрайство. Може, якби цей собор існував п’ять віків, а не два десятиліття, ці стерті ногами плити і зруйноване негодою каміння здавались би більш переконливими. Чи міг би хтось, такий же довірливий, як і моя дружина, знайти тут віру, якої вона не змогла знайти в людях? І якщо я справді захотів би вірувати, то чи знайшов би я цю віру в її нормандській церкві? Але я ніколи не прагнув до релігії. Справа репортера — викривати і реєструвати факти. У своїй роботі я ніколи не стикався з чимось незбагненним. Папа фабрикував свої пророцтва олівцем на рухомому віці, і люди йому вірили. В кожному чуді можна знайти подібний пристрій. У репертуарі моєї пам’яті не було ні одкровень, ані чудес.

Я навмання почав гортати сторінки моєї пам’яті, неначе фотографії в альбомі: ось лисиця, яку я побачив при світлі ракети, кинутої над Орпінгтоном,— вона крадеться вздовж огорожі курника, вилізши з своєї лісової нори на непридатних землях; ось тіло заколотого багнетом малайця, що його загін турків привіз на машині в гірницьке селище в Паханзі; поруч стоять китайські кулі, істерично хихочучи, а брат малайця підкладає під мертву голову подушку; голуб, що ось-ось злетить з каміна в номері готелю; обличчя моєї дружини у вікні в той день, коли я прийшов додому, щоб востаннє попрощатися з нею. Мої думки почалися й кінчилися нею. Вона, мабуть, одержала мого листа понад тиждень тому, а телеграми, на яку я і не сподівався, все ще не було. Але кажуть, що коли присяжні довго затримуються, для підсудного ще є якась надія. Якщо не буде листа і через тиждень, чи можу я на щось сподіватися?

З усіх боків чути було, як заводять мотори військових і дипломатичних машин: виставу закінчено до наступного року. Почалася панічна втеча до Сайгона — наближалася комендантська година. Я пішов шукати Пайла.

Він стояв з комендантом у вузькій смужці тіні, ніхто не думав щось робити з його машиною. Розмова,— хоч би про що вони там не говорили,— вже, мабуть, закінчилася, і вони мовчки стояли, не розходячись із ввічливості. Я підійшов до них.

— Ну,— сказав я голосно,— я, мабуть, поїду... Вам теж краще їхати, якщо хочете повернутися додому до комендантської години.

— Ще не прийшов механік.

— Механік незабаром буде,— сказав комендант.— Він ходив з процесією.

— Ви могли б тут переночувати,— сказав я.— Ще правитимуть святкову обідню, вам, мабуть, буде цікаво. Вона триває три години.

— Мені треба вернутися додому.

— Ви не встигнете, якщо не виїдете зараз же.— Я неохоче додав: — Можу вас підвезти, коли хочете, а комендант пришле вашу машину в Сайгон завтра.

— Не слід турбуватися про комендантську годину на території каодаїстів,— самовдоволено промовив комендант.— Але за межами... Звичайно, я пришлю вашу машину завтра.

— Тільки з вихлопною трубою,— сказав я, і на його обличчі з’явилась бадьора, підтягнута, вишколена, суто військова усмішка.

2

Коли ми вирушили, колона машин була вже далеко. Я наддав швидкості, намагаючись наздогнати її, але хоч ми вже залишили позаду зону каодаїстів і їхали тепер у зоні хоа-хао, попереду не видно було ні хмаринки куряви. Цієї надвечірньої години весь світ здавався безлюдним і плоским.

Місцевість начебто й не годилася для засідки, проте люди могли легко заховатись по шию в затоплених полях, що тяглися за кілька ярдів від дороги.

Пайл відкашлявся — це було ознакою того, що він зараз знову почне інтимувати.

— Сподіваюся, Фуонг здорова,— сказав він.

— Не пам’ятаю, щоб вона коли-небудь хворіла.

Одна сторожова вежа потонула в рисових полях позаду, друга випливала попереду, — зовсім як шальки терезів.

— Вчора я зустрів її сестру, вона йшла до крамниці.

— І, мабуть, запрошувала до себе.

— Правду кажучи, ви вгадали.

— Вона не так легко відмовляється від надії.

— Надії?

— Одружити вас з Фуонг.

— Вона сказала мені, що ви їдете звідси.

— Є такі чутки.

— Але ж ви будете вести зі мною чесну гру, Томасе?

— Чесну гру?

— Я попросив, щоб мене перевели звідси,— сказав він.— Мені б не хотілося, щоб вона втратила нас обох.

— Я думав, ви збираєтесь відбути тут весь свій термін.

Він сказав без усякого жалю до себе:

— Я зрозумів, що не можу знести цього.

— Коли ви їдете?

— Не знаю. Мені пообіцяли, що це можна буде влаштувати десь через півроку.

— І ви зможете витримати півроку?

— Доведеться.

— Які ж ви висунули причини?

— Я сказав нашому аташе... Джо, ви його знаєте, майже всю правду.

— Він, певне, вважає, що я мерзотник — не дозволяю вам забрати в мене дівчину.

— Навпаки. Він скорше на вашому боці.

Машина чхала і тягла з останніх сил — вона, здається, почала чхати ще за хвилину до того, як я помітив це,— я все розмірковував над Пайловим наївним запитанням? «Але ж ви будете вести зі мною чесну гру?» Це запитання належало до сфери первозданної людської психіки, де слова «Демократія» і «Честь» пишуться з великої літери, як писали за старих часів на надгробках, де кожне слово має для вас те саме значення, яке воно мало для ваших предків.

— Усе,— сказав я.— Приїхали!

— Скінчився бензин?

— Був повний бак. Перед тим як їхати, я налив повнісінький бак. Ці негідники в Тай-Ніні вицідили його. Треба було перевірити. Це на них схоже — залишити якраз стільки бензину, щоб ми могли вибратися за межі їхньої зони.

— Що ж тепер робити?

— Спробуємо якось дістатися до найближчої сторожової вежі. Будемо сподіватись, що в них знайдеться трохи бензину.

Але нам не пощастило. Машина не дотягла до вежі ярдів тридцять і стала. Ми підійшли до підніжжя вежі, і я крикнув вартовим по-французькому, що ми друзі і зараз піднімемось до них. Я не мав ніякого бажання загинути від кулі в’єтнамського вартового. Відповіді не було, ніхто не визирнув. Я спитав Пайла:

— У вас є револьвер?

— Ніколи не ношу з собою.

— Я теж.

Останні барви заходу сонця, зелені й золотисті, як рисові поля, стікали через край плаского світу; на тлі одноманітно сірого неба різко чорніла сторожова вежа. Була майже сьома. Наближалася комендантська година. Я знову загукав, і знову ніхто не озвався.

— Ви пам’ятаєте, скільки веж ми проминули після останнього форту?

— Не звернув уваги.

— І я теж.

До найближчого форту було, мабуть, не менш як шість кілометрів — година ходу. Я крикнув утретє, і відповіддю було все те ж мовчання.

— Здається, там нікого немає,— сказав я.— Мабуть, я заберуся нагору й подивлюсь.

Жовтий прапор з червоними смугами, що вицвіли од сонця і стали оранжевими, показував, що ми вже за межами зони хоа-хао, на урядовій території. Пайл спитав:

— Вам не здається, що, коли почекати, може підійти якась машина?

— Можливо, але вони можуть підійти раніше.

— А що, коли засвітити фари? Подати сигнал.

— Ради бога, не треба.

Було вже так темно, що я спіткнувся, шукаючи драбину. Щось хруснуло під ногою; звук, здавалося, полинув над рисовими полями. Чи почули його? І хто? Постать Пайла розпливалась і манячила невиразною плямою обіч дороги. Темрява в цих краях не спускається, а падає, мов камінь.

— Постійте там, поки я вас не покличу,— сказав я.

Чи не втягли вартові драбину нагору? Ні, вона стоїть на місці. Хоч по ній може забратись на вежу й ворог, але для вартових вона єдиний порятунок. Я поліз угору.

Як часто доводилося мені читати про те, що думають люди в хвилину страху: про бога, сім’ю, дружину. Я схиляюся перед їхньою витримкою. Я ні про що не думав, навіть про люк над головою; в ці секунди я перестав існувати, 9: був саме втілення страху. В кінці драбини я вдарився головою — страх не лічить щаблів, не чує, не бачить. Потім моя голова виткнулась над земляною долівкою; ніхто в мене не вистрелив, і страх зник.

З

На долівці горіла маленька гасова лампа; два чоловіки сиділи, притулившись до стіни, і стежили за мною. Один з них тримав автомат, другий — гвинтівку, але обидва були перелякані не менше за мене. Вони були схожі на школярів, але у в’єтнамців старість наступає зненацька, як і темрява після заходу сонця; ось вони ще хлопчаки, і зразу ж — старі люди. Я був радий, що колір моєї шкіри і розріз очей служать мені паспортом,— тепер солдати не стали б стріляти навіть з переляку.

Я виліз з люка і заговорив, щоб заспокоїти їх, пояснюючи, що внизу стоїть моя машина, бо вийшов весь бензин. Може, вони продадуть мені трохи, коли мають? Але, обдивившись, я зрозумів, що просити в них бензину — марна річ. В маленькій круглій вартівні не було нічого, крім ящика з патронами, вузького Дерев’яного ліжка та двох ранців, що висіли на гвіздку. Два казанки з недоїденим рисом і дерев’яними паличками свідчили, що їли вони без апетиту.

— Хоч трошки бензину, щоб доїхати до найближчого форту,— просив я.

Один з в’єтнамців — той, що був з гвинтівкою,— заперечливо похитав головою.

— Якщо ви не знайдете, нам доведеться всю ніч сидіти тут.

— C’est défendu [44].

— Ким?

— Ви цивільний.

— Ніхто не примусить мене сидіти там, на дорозі, і чекати, поки мені переріжуть горлянку.

— Ви француз?

Говорив тільки один з них. Другий сидів одвернувшись і дивився в амбразуру. Він міг бачити тільки клаптик неба завбільшки з поштову листівку; здавалося, він щось чує, і я теж став прислухатись. Тиша наповнилася звуками, яким важко було дати назву,— легке потріскування, скрипіння, шелест, щось схоже на покашлювання і шепіт. Потім я почув Пайлів голос: певне, він підійшов до драбини.

— Все гаразд. Томасе?

— Лізьте сюди! — крикнув я у відповідь.

Пайл став вилазити по драбині, і солдат, що мовчав, підвів автомат; не думаю, щоб він зрозумів хоч слово з того, що ми говорили,— рух був мимовільний. Зрозумівши, що страх паралізував його, я гримнув на нього тоном капрала: «Опусти автомат!» — і вилаявся по-французькому, сподіваючись, що це його дійме. Солдат механічно виконав наказ. У вартівні з’явився Пайл.

— Нас запросили перебути ніч на цій вежі,— повідомив я.

— Чудово,— відповів Пайл.— А хіба один з цих йолопів не повинен стояти на варті? — збентежено спитав він.

— Вони не люблять, щоб у них стріляли. Шкода, що ви не взяли з собою чогось міцнішого за лимонний сік.

— Іншим разом обов’язково візьму,— сказав Пайл.

— У нас попереду ще ціла ніч.

Тепер, коли Пайл був зі мною, я більше не чув ніяких звуків. Навіть обидва солдати, здавалося, заспокоїлись.

— А що буде, коли на них нападуть в’єтмінці? — спитав Пайл.

— Вони стрельнуть разок і втечуть. Ви читаєте про це кожного ранку в «Екстрем Оріан»: «Минулої ночі один з постів на південний захід від Сайгона тимчасово захопили в’єтмінці».

— Погана перспектива.

— Між нами та Сайгоном сорок таких сторожових веж. Завжди можна сподіватися, що в біду попаде хтось інший, а не ти.

— А сендвічі нам би тепер згодилися,— промовив Пайл.— І все ж я думаю, що одному з них слід час від часу поглядати крізь амбразуру.

— Він боїться, що на нього погляне куля.

Тепер, коли ми теж умостилися на долівці, в’єтнамці трохи заспокоїлись. Я співчував їм: не так легко двом погано навченим солдатам сидіти тут щоночі, гадаючи про те, коли з залитих водою рисових полів підкрадуться до вежі в’єтмінці. Я спитав Пайла:

— Ви думаєте, вони знають, що борються за демократію? Треба було б сюди Йорка Гардінга, щоб їм це пояснив.

— Ви завжди смієтеся з Йорка Гардінга,— сказав Пайл.

— Я сміюся з тих, хто марнує так багато часу на писанину про речі, яких не існує,— про абстрактні поняття.

— Для нього вони існують. Хіба у вас нема ніяких абстрактних понять? Наприклад, бог.

— Я не маю підстав вірити в бога. А ви?

— Вірю. Я належу до унітарної церкви.

— Скільком мільйонам богів поклоняються люди? Адже навіть побожний католик вірить у різних богів, коли він наляканий, коли щасливий або голодний.

— Можливо, якщо бог існує, то він такий великий, що кожний бачить його по-різному.

— Як великого Будду в Бангкоку,— сказав я.— його не можна зразу осягнути поглядом. У всякому разі, він ні в що не втручається.

— По-моєму, ви просто намагаєтесь бути цинічним,— сказав Пайл.— Повинні ж ви вірити в що-небудь. Ніхто не може жити без віри.

— Звичайно. Адже я не беркліанець. Я вірю в те, що сиджу, спершись спиною на цю стіну. Вірю в те, що он там лежить автомат.

— Я не це мав на увазі.

— Я навіть вірю в те, що пишу, а це куди більше від того, що може сказати більшість ваших кореспондентів.

— Хочете сигарету?

— Я не курю нічого... крім опіуму. Дайте вартовим. З ними краще бути друзями.

Пайл підвівся, дав їм закурити і повернувся.

— Я б хотів, щоб ці сигарети мали символічне значення, як хліб-сіль,— сказав я.

— Ви їм не довіряєте?

— Жодний французький офіцер не наважився б перебути ніч з двома наляканими до смерті вартовими в одній з таких веж. Уявіть собі, були випадки, коли цілі взводи видавали своїх офіцерів. Іноді в’єтмінці домагаються рупором більшого, ніж базукою[45]. Я не можу докоряти їм за це. Адже вони теж ні в що не вірять. Ви й подібні до вас намагаєтеся вести війну руками людей, які зовсім у ній не зацікавлені.

— Вони не хочуть комунізму.

— Вони хочуть досхочу рису,— зауважив я.— Вони не хочуть, щоб у них стріляли. Вони бажають, щоб ніщо не порушувало їхнього спокою. Вони не хочуть, щоб люди з білою шкірою пояснювали їм, чого вони хочуть.

— Якщо ми втратимо Індокитай...

— Я вже чув цю пластинку. Тоді втратимо Сіам. Втратимо Малайю. Втратимо Індонезію. А що значить «втратимо»? Якби я вірив у вашого бога і в потойбічне життя, я б виставив свою райську арфу проти вашого золотого німба, що через п’ятсот років на світі не буде ні Нью-Йорка, ні Лондона; а вони, як і перше, вирощуватимуть рис на цих полях і в своїх гостроверхих капелюхах носитимуть на довгих жердинах кошики на базар. А хлопчаки, як і перше, їздитимуть верхи на буйволах. Я люблю буйволів, бо їм не подобається наш запах — запах європейців. І затямте: з погляду буйвола ви теж європеєць.

— Їх примусять повірити в те, що їм кажуть. Їм не дозволять думати за самих себе.

— Думати — це розкіш. Невже ви вважаєте, що селянин, повернувшись уночі в свою брудну халупу, сідає і думає про бога і демократію?

— Ви говорите так, наче в цій країні самі селяни. А освічені люди? Хіба вони будуть щасливі?

— О ні,— сказав я.— Ми виховали їх у нашому дусі. Ми навчили їх небезпечних ігор, ось чому ми й сидимо зараз тут, сподіваючись, що нам не переріжуть горлянок. А ми заслуговуємо, щоб нам їх перерізали. Мені хотілося б, щоб ваш друг Йорк теж був тут. Цікаво, як би це йому сподобалось.

— Йорк Гардінг дуже хоробра людина. Знаєте, в Кореї...

— Але ж він там не служив в армії. Він мав поворотний квиток. З поворотним квитком у кишені хоробрість стає розумовою вправою, схожою на самобичування ченців: «Скільки я витримаю?» А ці бідолахи не можуть сісти на літак і повернутися додому... Слухайте,— звернувся я до них.— Як вас звати? — Я подумав, що знайомство з ними дасть нам змогу залучити їх до нашої розмови.

Вони не відповіли, а тільки похмуро поглядали на нас і смоктали недокурки сигарет.

— Мабуть, вважають нас за французів,— сказав я.

— В тім-то й річ,— підхопив Пайл.— Ви не повинні виступати проти Йорка, ви повинні виступати проти французів, проти їхнього колоніалізму.

— У вас усе «ізми» та «кратії». Наведіть мені факти. Плантатор на каучуковій плантації б’є свого наймита,— гаразд, я проти нього. Але ж не міністр колоній наказує йому робити це. У Франції він, напевне, бив би свою дружину. Я знав священика, дуже злиденного,— він мав тільки одні штани,— а під час епідемії холери щоденно по п’ятнадцять годин ходив від халупи до халупи, нічого не їв, крім рису та солоної риби, і причащав з своєї старої чаші — дерев’яної тарілки. Я не вірю в бога, і все ж я за цього священика. Може, по-вашому, це теж колоніалізм?

— Авжеж, колоніалізм. Йорк пише, що часто саме здібні адміністратори заважають змінити погану систему.

— У всякому разі, французи гинуть кожного дня... а це вже не абстракція. Вони не втягують цих людей у війну підступною брехнею, як ваші політикани... або наші. Я був в Індії, Пайле, і знаю, якої шкоди завдають ліберали. Ми не маємо більше ліберальної партії... зате лібералізм заразив усі інші партії. Ми всі або ліберальні консерватори, або ліберальні соціалісти — і у всіх нас чисте сумління. Краще вже бути експлуататором, який бореться за те, щоб експлуатувати, і вмирає за це. Візьміть історію Бірми. Ми вдерлися в країну, деякі місцеві племена підтримали нас, ми перемогли, але як і ви, американці, ми в ті дні не вважали себе за колоніалістів. О ні, ми уклали мирну угоду з королем, повернули йому його володіння, а своїх союзників кинули напризволяще, щоб їх розпинали і четвертували. Вони були простаки. Вони думали, що ми залишимося там. Але ми були ліберали і хотіли, щоб наше сумління було чисте.

— Це було дуже давно.

— Тут буде не краще. Їх заохочують, а потім кинуть, залишивши їм трохи військового спорядження та ще виробництво іграшок.

— Іграшок?

— З вашої пластмаси.

— A-а, розумію.

— Не знаю, чому це я заговорив про політику. Вона мене не цікавить, адже я тільки репортер. Я ні в що не втручаюсь.

— Невже? — спитав Пайл.

— Я сперечаюся для того, щоб скоротати цю прокляту ніч, от і все. Я не стаю ні на чий бік. Я буду тільки повідомляти, хоч би хто переміг.

— Якщо переможуть вони, вам доведеться писати неправду.

— Завжди є якийсь обхідний шлях, та я й не помічав, щоб наші газети дуже шанували правду.

Те, що ми сидимо і розмовляємо, мабуть, підбадьорило солдатів: вони, очевидно, сподівалися, що звук наших «білих» голосів (адже голоси теж мають колір: жовті голоси співають, у чорних гортанний звук, наче полощуть горло, наші ж просто говорять) справить враження, ніби нас тут багато, і в’єтмінці не наважаться вчинити напад. Солдати взяли свої казанки і знов почали їсти, шкрябаючи паличками і поглядаючи поверх казанків на нас з Пайлом.

— Значить, ви вважаєте, що ми програли?

— Справа не в цьому,— сказав я.— Але я не маю особливого бажання бачити вас переможцями. Мені хотілось би, щоб ці двоє були щасливі,— от і все. Я хотів би, щоб їм не доводилося сидіти ночами в темряві, переляканими на смерть.

— Але ж треба боротися за свободу.

— Щось я не бачив, щоб тут билися американці. А щодо свободи, то не знаю, що це таке. Спитаймо в них.— Я звернувся до них: — La liberte — qu’est се que c’est la liberte?[46]

Вони їли рис і мовчки дивилися на нас.

— Невже ви хочете, щоб усі люди були відлиті в одній формі? — спитав Пайл.— Ви сперечаєтесь аби сперечатися. Ви інтелігент. Ви виступаєте за волю людської особи, як і я... або Йорк.

— А чому, власне, ми тільки тепер це відкрили? — сказав я.— Сорок років тому ніхто про цю волю людської особи навіть не згадував.

— Тоді їй ніщо не загрожувало.

— Нашій особі ніщо не загрожувало, ще б пак; але хто турбувався про особу людини на рисовому полі і хто тепер турбується? Єдиний, хто поводиться з нею як з людиною, це політичний комісар. Він сяде в її халупі, спитає, як її звати, вислухає її скарги; він витрачає на неї годину щодня, щоб навчити її чогось — байдуже чого; але він поводиться з нею як з людиною, як з істотою, що має якусь цінність. Перестаньте краще повторювати на Сході, наче папуга, про небезпеку, що загрожує людській особі. Тут одразу виявиться, що ви — на хибному шляху; це вони виступають за людську особу, а ми виступаємо просто за рядового номер 23987, пішака в глобальній стратегії.

— Ви й наполовину не вірите в те, що говорите,— збентежено промовив Пайл.

— Вірю, навіть на три чверті. Я тут уже давно. І знаєте, моє щастя, що я ні в що не втручаюсь, а то може виникнути спокуса зробити що-небудь... адже тут, на Сході... одне слово, я проти Айка[47]. Мені, коли вже на те пішло, подобаються ці двоє. Це їхня країна... Котра година? Мій годинник зупинився.

— Пів на дев’яту.

— Ще яких-небудь десять годин, і ми зможемо вирушити звідси.

— А стає холодно,— сказав Пайл, щулячись.— Ніколи не думав, що тут може бути така холоднеча.

— Навкруги вода. У машині є шерстяна ковдра. Не замерзнемо.

— А не страшно йти по неї?

— Для в’єтмінців ще ранувато.

— Давайте я сходжу.

— Я більше звик до темряви.

Я підвівся, і обидва солдати перестали їсти.

— Je reviens tout de suite[48],— сказав я їм.

Спустивши ноги в люк, я намацав драбину і поліз униз.

Дивно, як заспокійливо діє розмова, особливо на абстрактні теми: найнезвичайніше оточення починає здаватися чимось буденним. Я більше не відчував страху: у мене було таке почуття, ніби я вийшов з кімнати і маю повернутися туди, щоб продовжити суперечку,— немов сторожова вежа була вулицею Катіна, баром у ресторані «Мажестік» або навіть кімнатою десь недалеко від Гордон-скверу.

Я постояв хвилинку внизу біля вежі, щоб очі звикли до темряви. На небі яскраво блищали зорі, але місяць ще не зійшов. Місячне світло нагадує мені морг і холодне сяйво лампочки без абажура над мармуровим столом, а мерехтливе світло зірок сповнене життя, наче хтось там, у далеких неосяжних просторах, намагається передати нам послання доброї волі: адже навіть у назвах зірок є щось дружнє. Венера — це жінка, яку ми любимо. Ведмедиця — це ведмедики, якими ми гралися в дитинстві, а Південний Хрест, мабуть, нагадує таким віруючим, як моя дружина, про улюблений псалом або вечірню молитву. Я здригнувся і зіщуливсь, як Пайл. Але ніч була досить тепла, тільки від залитих водою полів обабіч дороги віяло чимось моторошним. Я пішов у напрямку до машини; і на якусь мить, коли я вийшов на дорогу, мені здалося, що машини вже немає. Мене знову опанував страх, хоч я й згадав, що машина зупинилась ярдів за тридцять од вежі. Я йшов, мимоволі зігнувшись: мені здавалося, що так мене важче помітити.

Щоб дістати ковдру, довелося відчинити багажник; клацання замка і рипіння кришки примусили мене здригнутися. Тільки я порушував тишу цієї ночі, яка, здавалося, кишіла людьми, і це мене зовсім не радувало. Перекинувши ковдру через плече, я спустив кришку багажника обережніше, ніж підіймав її, і якраз у ту мить, коли клацнув замок, небо з боку Сайгона спалахнуло яскравим світлом і на дорозі пролунав гуркіт вибуху. Кулемет дав дві черги й замовк, перше ніж припинився гуркіт. Я подумав: «Комусь дісталося», — і звідкись здалека почулися голоси людей, що кричали від болю або ж від страху, а може, й від радощів перемоги. Не знаю чому, але я весь час думав, що на нас нападуть ззаду, звідти, звідки ми приїхали; і те, що в’єтмінці десь там, попереду, між нами і Сайгоном, на якусь мить здалося мені несправедливим. Виходило, що ми їхали назустріч небезпеці, замість того, щоб віддалятись од неї, і зараз я йшов туди, де чигала небезпека, — до вежі. Я не біг, а йшов, щоб зчиняти менше шуму, хоч усе моє єство поривалося бігти.

Біля драбини я крикнув Пайлові: «Це я, Фаулер!» (Навіть тут я не міг назвати йому себе на ім’я). Картина всередині вежі змінилась. Казанки з рисом знову стояли на долівці; один із солдатів, притиснувшись до стіни і тримаючи в руках гвинтівку, пильно стежив за Пайлом, а той стояв на колінах, трохи відсунувшись від протилежної стіни, і не спускав очей з автомата, що лежав між ним та другим вартовим. Схоже було на те, що він почав підповзати до автомата, але його зупинили на півдорозі. Рука другого вартового теж простяглася до автомата; вони не боролись, навіть не погрожували один одному, — зовсім як у дитячій грі, де гравці мають рухатися непомітно, бо інакше вас відішлють назад і примусять почати все спочатку.

— Що тут діється? — спитав я.

Обидва поглянули на мене, а Пайл раптом кинувся до автомата і притягнув його до себе.

— Це що, гра? — спитав я.

— Я йому не довіряю, — відповів Пайл. — Невідомо, що він зробить, коли ті нападуть.

— А ви коли-небудь стріляли з автомата?

— Ні.

— От і чудово. Я теж. Сподіваюся, він заряджений,— ми ж не зуміємо зарядити.

Вартові мовчки примирилися з втратою автомата. Один з них опустив гвинтівку і поклав її собі на коліна, другий притулився до стіни і заплющив очі, мабуть, вірячи, як у дитинстві, що від цього стане невидимий. Можливо, він був радий, що більше не несе ніякої відповідальності. Десь далеко знову татакнув кулемет — три черги, і знову тиша. Другий вартовий міцніше заплющив очі.

— Вони не знають, що ми не вміємо поводитися з автоматом, — промовив Пайл.

— Вважається, що вони стоять за нас.

— А я був певен, що ви не стоїте ні за кого.

— Touché,[49] — сказав я. — Шкода, що про це не знають в’єтмінці.

— А що там діється внизу?

Я знову процитував завтрашній номер «Екстрем Оріан»: «Минулої ночі в’єтмінські нерегулярні частини напали на один з постів за п’ятдесят кілометрів від Сайгона і тимчасово захопили його».

— А не здається вам, що в полі буде безпечніше?

— Там страшенно вогко.

— Ви так спокійно ставитесь до цієї погоди, — здивувався Пайл.

— Я наляканий до смерті... але все склалося краще, ніж можна було сподіватися. Вони звичайно не нападають більше ніж на три пости за ніч. Наші шанси збільшились.

— Що це таке?

Почувся шум важкої машини, що йшла по дорозі в напрямку Сайгона. Я підійшов до амбразури і поглянув униз якраз в ту мить, коли повз вежу проходив танк.

— Патруль, — сказав я.

Баштова гармата поверталась то в один бік, то в другий. Я хотів гукнути до солдатів у танку, але яка з цього користь? У них в машині все одно немає місця для двох нікому не потрібних цивільних. Земляна долівка злегка тремтіла, коли проїжджав танк, потім усе стихло. Я поглянув на годинник — за дев’ять хвилин дев’ята — і став напружено чекати, щоб засікти час, коли блисне спалах пострілу. Так визначають, чи далеко вдарила блискавка, прислухаючись, коли загуркоче грім. Минуло близько чотирьох хвилин, перше ніж гармата відкрила вогонь. У відповідь почувся ледь чутний постріл базуки, і потім усе знову замовкло.

— Коли вони повернуться, — сказав Пайл, — ми посигналимо їм, щоб вони підвезли нас до табору.

Долівка струснулась од вибуху.

— Якщо взагалі повернуться, — сказав я. — Схоже на те, що це вибухнула міна.

Коли я знову поглянув на годинник, було вже чверть на десяту, а танк усе ще не повертався. Пострілів більше не було.

Я сів біля Пайла і випростав ноги.

— Спробуймо краще заснути, — запропонував я. — Більше нам нічого не лишається робити.

— Мене непокоять ці вартові,— сказав Пайл.

— Поки не з’являться в’єтмінці, можете їх не боятися. Для певності покладіть автомат собі під ногу.

Я заплющив очі і спробував уявити себе десь в іншому місці... ну, хоч би в купе четвертого класу одного з німецьких поїздів, — їх було багато в Німеччині до того, як Гітлер прийшов до влади; в ті дні я був молодий, міг, не сумуючи, просидіти ніч, і душа моя була сповнена надій, а не страху. Якраз о цій годині Фуонг завжди готувала мені мої вечірні люльки. «Чи не чекає на мене лист?» — подумав я. Я сподівався, що не чекає, бо знав, що в ньому буде написано, а поки лист не прибув, можна помріяти про нездійсненне.

— Ви заснули? — спитав Пайл.

— Ні.

— Вам не здається, що нам слід втягти сюди драбину?

— Я починаю розуміти, чому вони не зробили цього. Адже це єдиний вихід звідси.

— Хоч би танк повернувся.

— Тепер уже не повернеться.

Я намагався поглядати на годинник не дуже часто, але інтервали були далеко менші, ніж я думав. Дев’ять сорок, десять п’ять, десять двадцять, десять тридцять дві, десять сорок одна.

— Не спиться? — спитав я Пайла.

— Не спиться.

— Про що ви думаєте?

Пайл помовчав.

— Про Фуонг, — сказав нарешті.

— Про Фуонг?

— Просто думав, що вона зараз робить.

— Можу вам сказати. Вона вирішить, що я залишився ночувати в Тай-Ніні, — це зі мною трапляється не вперше. Зараз вона лежить на ліжку, запаливши шматочок камфорного дерева, щоб прогнати москітів, і розглядає малюнки в старому номері «Парі-матч». Вона, як і французи, вельми шанує королівську сім’ю.

Він сказав задумливо:

— Це, мабуть, дуже приємно — знати про неї все.

Я уявив собі, як його по-собачому лагідні очі вдивляються в темряву. Його слід було б назвати Фідо[50], а не Олденом.

— Я теж не знаю напевне, але сподіваюся, що це так. Чи варто ж ревнувати, однаково нічого не вдієш. Як сучка схоче...

— Томасе, я просто ненавиджу вас, коли ви так говорите. Знаєте, якою я бачу Фуонг? Чистою, як квітка!

— Нещасна квітка, — сказав я. — Навколо стільки бур’янів.

— Де ви познайомилися з нею?

— Вона танцювала в «Гран монді».

— Танцювала?! — вигукнув він, наче сама думка про це завдала йому болю.

— Цілком пристойна професія, — сказав я. — Не хвилюйтесь.

— У вас такий багатий досвід, Томасе.

— Мені багато років. Поживете з моє...

— Я навіть не знаю, що таке жінка, — сказав він.— У повному розумінні цього слова. Нічого такого, що можна було б назвати справжнім досвідом.

— Ви, американці, надто захоплюєтеся свистом. На це ви, здається, витрачаєте майже всю свою енергію.

— Я ще ніколи нікому не казав про це.

— Ви ще молодий. Тут нічого соромитись.

— А ви знали багатьох жінок, Фаулере?

— Що значить «багатьох»? Чотири жінки — не більше — щось важили для мене... або я для них. А решта сорок з гаком... сам дивуюся, для чого все це було. Фальшиві уявлення про суспільні обов’язки, про те, що це потрібно для здоров’я.

— Ви певні, що це фальшиві уявлення?

— Мені хотілось би повернути назад ті ночі. Я ж усе ще закоханий, Пайле, а сил колишніх немає. До того ж тоді це було питання самолюбства. Минає багато часу, перше ніж ми перестаємо пишатися тим, що нас бажають. А втім, лише бог знає, чим тут, власне, пишатися, особливо коли поглянеш навколо і побачиш, кого тільки не бажають.

— А вам не здається, Томасе, що зі мною щось не гаразд?

— Ні, Пайле.

— Я не хочу запевняти, що я не маю потреби в цьому, Томасе, як і всякий інший. Скажіть, я не здаюся вам... дивним?

— Ніхто з нас не має такої потреби в цьому, як ми твердимо. Тут велику роль відіграє самонавіяння. Тепер я знаю, що ніхто мені, крім Фуонг, не потрібний. Але такі речі починаєш розуміти тільки з часом. Якби її не було, я міг би легко прожити рік без жодної безсонної ночі.

— Але ж вона є, — промовив він ледве чутно.

— Починаєш з розпусти, а кінчаєш, як твої діди, вірністю одній жінці.

— Але починати з вірності, напевне, здається дуже наївним...

— Ні.

— За статистикою Кінсі такого не трапляється.

— Тому я й не вважаю, що це наївно.

— Знаєте, Томасе, так приємно бути з вами і розмовляти, як ми оце зараз розмовляємо. Здається, вже якось не так страшно.

— Нам теж так здавалося під час «бліцу»[51], коли наставала тиша. Але їхні літаки завжди прилітали знову.

— Коли б вас спитали, яку найгострішу фізичну насолоду відчували ви в своєму житті, що б ви відповіли?

Відповісти було не важко.

— Лежати вранці в ліжку і дивитись, як жінка в червоному халаті розчісує волосся.

— Джо казав, що в нього це було тоді, коли він спав в одному ліжку з китаянкою і негритянкою.

— Я міг би вигадати таке, коли мені було двадцять років.

— Джо вже п’ятдесят.

— Цікаво, скільки років дали йому в армії, коли визначали рівень його розумового розвитку?

— Та жінка в червоному халаті — Фуонг?

Краще б він не питав мене про це.

— Ні, — відповів я, — та жінка була раніше. Коли я пішов од своєї дружини.

— А потім що з нею сталося?

— Я і її залишив.

— Чому?

І справді, чому?

— Ми дурні, коли любимо, — сказав я. — Я дуже боявся втратити її. Мені здалося, що вона змінилась до мене... не знаю, чи це справді було так, але я не міг більше витримати непевності. І я сам помчав назустріч фінішу, як боягуз кидається назустріч ворогові і одержує за це медаль. Я хотів перебороти цю смерть.

— Смерть?

— Для мене це було подібно до смерті. Тоді я й поїхав на Схід.

— І знайшли Фуонг?

— Так.

— Але з Фуонг у вас цього вже не було?

— Ні, тут інакше. Бачите, та, інша, мене любила. Я боявся втратити любов. А тепер я боюся втратити тільки Фуонг.

«Для чого я це сказав? — подумав я. — Йому зовсім не потрібне моє заохочення».

— Але ж вона любить вас?

— Це не зовсім те. Така вже їхня натура. Ви самі переконаєтесь у цьому. Наївно називати їх дітьми, але з одного погляду вони й справді, як діти. Вони люблять вас за вашу добрість, за впевненість у завтрашньому дні, за ваші подарунки; вони ненавидять вас за те, що ви їх ударили, за несправедливість. Вони не розуміють, як можна ввійти у кімнату, побачити незнайому людину і закохатися в неї з першого погляду. Для немолодої вже людини, Пайле, це дуже втішна риса — Фуонг не втече від мене, поки вдома їй буде добре.

Я не хотів завдавати йому болю. І зрозумів, що завдав його, коли він сказав мені з ледве стримуваною злістю:

— Але вона може знайти людину ще добрішу і щедрішу.

— Можливо.

— І ви не боїтеся цього?

— Боюся, але не так, як з тією, іншою.

— А ви взагалі любите її?

— Люблю, Пайле, люблю. Але так, як тоді, я любив тільки один раз в житті.

— Незважаючи на сорок з гаком жінок, що у вас були? — різко урвав він мене.

— Я впевнений, що за статистикою Кінсі це менше від середньої норми. Знаєте, Пайле, жінки не люблять незайманих. І я не певен, що ми любимо незайманих дівчат, якщо не схильні до патологічних збочень.

— Я зовсім не хотів сказати, що я незайманий, — сказав Пайл.

Усі наші розмови з ним кінець кінцем завжди набирали якогось безглуздого характеру. Може, через його простодушність? У розмові він був занадто прямолінійний.

— Можна мати сотню жінок, Пайле, і все ж лишатися незайманим. Більшість ваших солдатів, яких повісили під час війни за згвалтування жінок, були незаймані. У нас в Європі їх не так багато. Я радий цьому. Вони завдають дуже багато шкоди.

— Я просто не розумію вас, Томасе.

— Не варто пояснювати. Та й набридла вже мені ця розмова. Я дожив до такого віку, коли більше думаєш не про статеві проблеми, а про старість і смерть. Я прокидаюся з думками про них, а не про жіноче тіло. Мені просто не хочеться лишитися самотнім на схилі віку, от і все. Я не знав би, про що думати цілими днями. Краще вже мати жінку в своїй кімнаті... навіть таку, якої не любиш. Але якщо Фуонг піде від мене, чи стане в мене сили знайти іншу?

— Якщо вона потрібна вам тільки для цього...

— Тільки для цього? Почекайте, поки вам стане страшно прожити останні десять років самотнім, без жодного товариша, маючи в перспективі богадільню. Тоді ви почнете кидатися з боку в бік, втечете навіть від тієї жінки в червоному халаті, аби знайти кого-небудь, однаково кого, хто залишиться з вами до кінця ваших днів.

— Чого б вам не повернутися до дружини?

— Не так легко жити з людиною, яку ти скривдив.

Почулася довга автоматна черга — приблизно за милю від нас. Можливо, якийсь знервований вартовий з переляку стріляв по тінях, а може, почалася нова атака. Мені хотілося думати, що почалась атака, — це збільшувало наші шанси.

— Ви боїтеся, Томасе?

— Звичайно, боюся. Всіма фібрами душі. Хоч розум мені й підказує, що краще померти саме так. Ось чому я приїхав на Схід. Тут смерть завжди поруч.

Я поглянув на годинник. Була вже одинадцята. Ще вісім годин, і тоді ми зможемо відпочити. Я сказав:

— Здається, ми переговорили майже про все на світі, крім бога. Але краще залишмо його на передранкову пору.

— Але ж ви в нього не вірите?

— Не вірю.

— Для мене без нього все на світі було б безглуздям.

— А для мене і з ним усе — безглуздя.

— Колись я читав книжку...

Я так і не дізнався, яку книжку читав Пайл (очевидно, то був не Йорк Гардінг і не Шекспір, не «Антологія сучасної поезії» і не «Фізіологія шлюбу», мабуть, то був «Тріумф життя»). У вежу ввірвався чийсь голос; здавалося, він виникав у темряві за люком — глухий голос рупора, який щось говорив по-в’єтнамському.

— От ми й ускочили в халепу, — сказав я.

Обидва вартові слухали, роззявивши роти і повернувшись обличчям до амбразури.

— Що це? — спитав Пайл.

Підійти до амбразури було однаково, що пройти крізь цей голос. Я швидко визирнув. Нічого не було видно, я не міг навіть розглядіти дороги, а коли озирнувся назад, побачив гвинтівку, наведену чи то на мене, чи то на амбразуру. Але як тільки я рушив уздовж стіни, гвинтівка ворухнулася, й далі тримаючи мене на прицілі; голос знову і знову повторював ті самі слова.

Я сів, і гвинтівка опустилася.

— Що він каже? — спитав Пайл.

— Не знаю. Напевне, вони знайшли машину і наказують цим хлопцям видати нас, або що-небудь подібне. Краще візьміть автомат, поки вони не надумали, що їм робити.

— Вартовий буде стріляти.

— Ні, він ще не вирішив, як йому вчинити. А коли вирішить, то все одно вистрелить.

Пайл зробив рух ногою, і гвинтівка підвелася вгору.

— Я буду просуватися попід стіною,— сказав я.— Коли він переведе погляд на мене, візьміть його на мушку.

Та тільки я встав, як голос замовк; тиша примусила мене здригнутись.

— Кинь гвинтівку! — різко вигукнув Пайл.

Я встиг тільки подумати, чи заряджений автомат,— не потурбувався про це раніше, — як солдат кинув гвинтівку на підлогу. Я підійшов до ґвинтівки і підняв її. Потім голос заговорив знову. В мене було таке враження, що він повторює слово в слово одне й те саме. Вони, очевидно, завели пластинку. Скидалося на те, що це ультиматум. Цікаво, коли минає його строк?

— Що ж буде далі? — спитав Пайл, зовсім як школяр, якому показують на уроці дослід; можна було подумати, що все це його анітрохи не обходить.

— Постріл з базуки або в’єтмінець.

Пайл почав розглядати автомат.

— Здається, тут немає нічого складного,— сказав він.— Може, дати чергу?

— Не треба, хай поміркують трохи. Для них краще взяти пост без стрілянини, а це дасть нам змогу вигадати час. Нам треба якнайшвидше вибратися звідси.

— А якщо вони чекають унизу?

— І це можливо.

Вартові пильно стежили за нами. Я весь час пишу про них як про дорослих, але сумніваюся, чи було їм разом сорок років.

— А з цими як? — спитав Пайл і додав з прямолінійністю, що вразила мене: — Пристрелити? — Він, мабуть, хотів випробувати автомат.

— Вони нам нічого не зробили.

— Але вони збиралися нас видати.

— А чом би й ні? — сказав я. — Нам тут не місце. Це їхня країна.

Я розрядив гвинтівку і поклав її на підлогу.

— Гадаю, ви не збираєтесь залишити її тут,— сказав Пайл.

— Я надто старий, щоб бігати з гвинтівкою. До того ж це не моя війна. Ходімо.

Війна не моя, але я хотів би, щоб ті, в темряві, теж знали про це. Я погасив лампу і спустив ноги в люк, намацуючи драбину. Чути було, як вартові перешіптуються своєю співучою мовою.

— Біжіть уперед, — сказав я Пайлові, — просто в рисове поле. Але там вода, — не знаю, глибока чи ні. Готові?

— Готовий.

— Спасибі за компанію.

— І вам теж.

Я чув, як вартові рухаються позаду нас; цікаво, чи є в них ножі? Голос з рупора звучав тепер владно, наче пропонуючи нам останню нагоду. Внизу в темряві щось заворушилося, але то міг бути й пацюк. Я завагався.

— Господи, хоч би чого-небудь випити, — шепнув я.

— Швидше.

Щось піднімалося по драбині: я нічого не чув, але драбина затрусилась у мене під ногами.

— Чого ви чекаєте? — спитав Пайл.

Не знаю, чому я подумав про те, що мовчки і непомітно підкрадалося до нас, як про «щось». Тільки людина могла лізти по драбині, і все ж я не міг уявити собі, що це така сама людина, як і я. Здавалося, що сюди, у вежу, крадеться якийсь невідомий звір, ладний убити тихо, але безжально, як і належить істоті іншої породи. Драбина все трусилась, і я уявляв, що бачу внизу чиїсь палаючі очі. Раптом я відчув, що не можу більше витримати цього, і стрибнув; унизу не було нічого, крім багнистого грунту, в якому моя ліва нога загрузла по кісточку; глина скрутила її так, як це може зробити тільки рука. Було чути, як по драбині спускається Пайл; очевидно, від страху я зовсім одурів і не збагнув, що тремтів я сам, а не драбина. А я ще думав, що я безстрашний, позбавлений уяви, такий, яким має бути об’єктивний спостерігач і репортер. Підвівшись на ноги, я знову мало не впав від болю. Я почав пробиратися до рисового поля, волочачи ногу. Позаду чулася Пайлова хода. Потім на вежі вибухнув снаряд базуки, і я знову впав долілиць.

4

— Вас поранило? — спитав Пайл.

— Об щось ударився ногою. Нічого серйозного.

— Тоді ходімо, — сказав Пайл квапливо.

Я ледве бачив його в темряві; здавалося, що він весь вкритий білим пилом. Потім Пайл раптом зник, як зникає з екрану кадр, коли гаснуть лампи проекційного апарата і залишається тільки звук. Я обережно став на коліно здорової ноги і спробував підвестися, не спираючись на пошкоджену ліву ногу, але від болю мені перехопило дух, і я знову впав. Справа була зовсім не в кісточці; щось сталося з моєю лівою ногою. Я забув навіть про небезпеку: біль переважив усе. Я лежав на землі зовсім непорушно, сподіваючись, що так біль не буде мучити мене; я навіть затамував віддих, як це роблять, коли болять зуби. Я вже не думав про в’єтмінців, що незабаром почнуть обшукувати руїни вежі; там знову вибухнув снаряд: вони хотіли як слід підготуватися до штурму. «Скільки грошей витрачається для того, щоб забити кілька людських істот, — подумав я, коли біль почав потроху вгамовуватись.— Убивати коней куди дешевше». Я, мабуть, був не зовсім при своїй пам’яті: мені раптом почало здаватися, що я потрапив на шкуродерню; в маленькому містечку, де я народився, шкуродерня була найстрашнішим місцем мого дитинства. Нам завжди вчувалось іржання переляканих коней і удари забійних молотків.

Минуло кілька хвилин, біль не повертався; я лежав нерухомо і намагався не дихати: мені здавалося, що це дуже важливо. Я розмірковував цілком тверезо, чи не поповзти мені в поле. У в’єтмінців може не вистачити часу шукати мене так далеко. Їх супротивники, напевне, вже вислали новий загін, щоб встановити зв’язок з екіпажем першого танка. Але я більше боявся болю, ніж партизанів, і тому не зрушував з місця. Пайла не було чути; він, очевидно, вже дістався рисових полів. Раптом я почув чийсь плач. Він долинав з вежі, точніше, звідти, де колись стояла вежа. Так не плаче мужчина, так плаче дитина, що злякалася темряви, але боїться голосно закричати. Я подумав, що плаче один із тих двох юнаків, — мабуть, вбито його товариша. Я сподівався, що в’єтмінці не переріжуть йому горлянки. Не можна воювати з дітьми... Мені знову згадалося маленьке скоцюрблене тільце в канаві. Я заплющив очі — це теж допомагало тамувати біль — і чекав. Чийсь голос щось крикнув, але я не зрозумів що. У мене було таке відчуття, що я навіть можу заснути в цій темряві і самотності, якщо не буде болю.

Раптом я почув Пайлів шепіт:

— Томасе!.. Томасе!..

Він швидко навчився тихо скрадатись у темряві: я зовсім не чув, як він повернувся.

— Ідіть звідси, — прошепотів я у відповідь.

Пайл знайшов мене і простягся на землі поруч зі мною.

— Чому ви не прийшли? Вас поранено?

— Щось з ногою. Здається, перебита.

— Куля?

— Ні, ні. Колода, а може, камінь. Щось упало з вежі. Крові немає.

— А ви спробуйте встати.

— Ідіть звідси, Пайле. Я нічого не хочу робити, мені дуже боляче.

— Котра нога?

— Ліва.

Він підповз до мене з другого боку й перекинув мою руку собі через плече. Я ледве не заскиглив, як той хлопець у вежі, потім розгнівався, хоч і важко було висловити свій гнів пошепки.

— Ідіть під три чорти, Пайле. Дайте мені спокій. Я хочу залишитися тут.

— Не можна.

Він потягнув мене до себе на плече, і біль став нестерпний.

— Не вдавайте з себе якогось героя. Я не хочу нікуди йти.

— Ви повинні допомогти мені, — сказав він, — або нас обох піймають.

— Ви...

— Тихше, бо вони почують.

Я майже плакав з досади — не можна підібрати сильнішого слова, щоб передати моє почуття. Я повис на Пайлі, ліва нога моя теліпалася; ми скидалися на двох незграбних учасників жартівливих змагань з бігу на трьох ногах. У нас не було б і найменшого шансу врятуватись, якби в ту мить, коли ми тільки-но рушили, десь на дорозі з боку сусідньої вежі не зацокотів частими короткими чергами кулемет; можливо, це пробивався патруль, а може, в’єтмінці доводили до трьох свій рахунок зруйнованих веж. Кулемет заглушив звуки нашої повільної і незграбної втечі.

Не знаю, чи не знепритомнів я на якийсь час; гадаю, що останні двадцять ярдів Пайл, мабуть, ніс мене на собі. Він сказав:

— Обережно. Починається поле.

Сухі стебла рису зашелестіли навколо нас, під ногами захлюпало рідке багно. Коли Пайл зупинився, вода сягала нам до пояса. Він задихався, і його уривчастий віддих був схожий на жаб’яче кумкання.

— Пробачте, що я завдав вам стільки мороки, — сказав я.

— Я не міг вас покинути, — обізвався Пайл.

Спочатку я відчув полегкість: вода і багно тримали мою ногу ніжно і міцно, як бандаж; але незабаром від холоду ми почали клацати зубами. Я подумав, чи минула вже північ; ми могли б просидіти тут годин шість, якщо в’єтмінці нас не знайдуть.

— Ви можете хоч хвилинку не спиратись на мене? — спитав Пайл.

І знову до мене повернулося сліпе роздратування, — виправдати його міг тільки біль. Хіба я просив, щоб мене рятували або щоб ціною таких мук віддаляли смерть?

Я з тугою подумав про ложе на твердій землі, намагаючись стояти, мов журавель, на одній нозі, щоб Пайлові було легше тримати мене; коли я ворушився, стебла рису шелестіли, лоскотали і кололи мене.

— Ви врятували мені життя там, — сказав я, і Пайл відкашлявся, щоб відповісти з належною скромністю, але я закінчив, — з тим, щоб я загинув тут. Я віддаю перевагу смерті на сухій землі.

— Краще не розмовляти, — сказав мені Пайл, наче хворому. — Нам слід берегти сили.

— Який біс просив вас рятувати мені життя? Я приїхав на Схід, щоб мене вбили. Вічне ваше прокляте нахабство...

Я похитнувся, і Пайл обвив моєю рукою свою шию.

— Не напружуйтесь, — сказав він.

— Ви надивилися кінофільмів про війну. Ми не два солдати морської піхоти, і медалі вам все одно не дадуть.

— Тихше.

Почулася хода, що наближалася до краю поля; кулемет на дорозі замовк, і тепер було чути лише цю ходу та легке шелестіння рису од нашого віддиху. Потім замовкли і звуки ходи; здавалося, вони замовкли десь тут, поруч з нами. Я відчув, як Пайлова рука лягла на моє праве плече і потихеньку притискувала мене вниз; дуже повільно, щоб не сколихнулася жодна стеблинка рису, ми занурювались у багно. Стоячи на одному коліні і закинувши назад голову, я ледве міг тримати рота над водою. Нога знову заболіла, і я подумав: «Якщо я знепритомнію, то потону». Я завжди страшенно боявся потонути. Чому людина не може сама вибрати собі смерть? Не було чути жодного звуку: можливо, ті, інші, за якихось двадцять футів звідси вичікували, що ми поворухнемося, кашлянемо, чхнемо... «О боже, — подумав я, — зараз я чхну». Якби тільки Пайл дав мені спокій, я відповідав би лише за своє власне життя, а не за його... а йому ж хочеться жити.

Я притиснув пальцями вільної руки верхню губу — цієї хитрості ми навчаємося в дитинстві, граючи в піжмурки,— але це не допомогло: я відчув, що не зможу втриматись; а там, причаївшись у темряві, ті чекали, коли я чхну. Ось зараз, зараз... і я чхнув.

Але тієї ж миті, коли чхнув, в’єтмінці відкрили вогонь з автоматів, прочісуючи рисове поле, і різкі, свердлячі звуки, схожі на скрегіт машини, що просвердлює дірки в сталі, заглушили все інше. Я набрав у легені повітря і пірнув у воду; так людина інстинктивно уникає бажаного кінця, кокетуючи із смертю, наче жінка, яка вимагає, щоб коханець узяв її силою. Кулі вдарили по рису над нашими головами, і буря пронеслася. Ми одночасно виринули з води і почули, що звуки ходи віддаляються в напрямку вежі.

— Врятувались, — сказав Пайл, і, незважаючи на біль, я подумав: «Що ж, власне, ми врятували? Я — старість, редакторське крісло, самотність; а щодо нього, то тепер мені ясно, що він радів тоді передчасно». Потім, тремтячи від холоду, ми сіли і почали чекати. На дорозі до Тай-Ніня раптом спалахнуло вогнище, воно палало весело, як на святі.

— Це моя машина, — сказав я.

— Неподобство, — обурився Пайл. — Терпіти не можу, коли псують добро.

— Очевидно, в баку знайшлося досить бензину, щоб її підпалити. Ви теж змерзли, Пайле?

— Страшенно.

— А що, коли ми виберемося звідси і ляжемо просто на дорозі?

— Краще почекаємо ще з півгодини, хай підуть.

— Вам важко держати мене.

— Витримаю, я молодий.

Він хотів пожартувати, але від цього жарту мене пройняло холодом не менше, ніж від води. Я збирався перепросити його за все, сказати, що причиною всього, що я наговорив йому, був біль, але біль заговорив знову.

— Звичайно, ви молодий. Чому б вам і не почекати?

— Я вас не розумію, Томасе.

Здавалося, ми перебули разом не одну, а безліч ночей, але він розумів мене не краще, ніж французьку мову.

— Ви зробили б краще, якби були залишили мене там.

— Я не зміг би тоді дивитись у вічі Фуонг, — відповів він, і це ім’я лягло між нами, як карта банкомета.

Я прийняв виклик.

— Значить, ви це зробили задля неї?

Мої ревнощі ставали особливо безглуздими і принизливими від того, що мені доводилося висловлювати їх ледь чутним шепотом, а ревнощі люблять позу і декламацію.

— Гадаєте підкорити її своїм геройством? Помиляєтесь. Якби мене вбили, вона була б ваша.

— Я зовсім не те хотів сказати, — відповів Пайл. — Коли людина закохана, їй хочеться бути кращою, от і все.

«Це правда, — подумав я, — але не в такому розумінні, як він її уявляє. Бути закоханим — значить бачити себе таким, яким бачить тебе ще хто-небудь, це значить бути закоханим у свій власний фальшивий, ідеалізований образ. У коханні ми забуваємо про честь, а сміливий вчинок стає просто театральним жестом, розрахованим на двох глядачів». Можливо, що я вже не був закоханий, але ще пам’ятав, як це буває.

— Якби на моєму місці були ви, я б вас покинув, — сказав я.

— О ні, Томасе, не покинули б. — І він додав з нестерпним самовдоволенням:— Я знаю вас краще, ніж ви самі.

Розгнівавшись, я спробував відсунутись од нього і триматися на ногах сам, але біль знову ввірвався в мене з ревом, як поїзд у тунель; і я ще більше навалився на Пайла, а потім почав сповзати у воду. Він обхопив мене обома руками і, тримаючи над водою, почав тихенько, дюйм за дюймом, підтягувати до дороги. Діставшись туди, він поклав мене в неглибоку грязь під насипом на краю поля; а коли біль відступив, я розплющив очі і став дихати спокійно; тепер я бачив тільки химерні ієрогліфи сузір’їв — чужі письмена, яких я не міг прочитати: вони були зовсім інші, ніж зірки моєї батьківщини. Пайлове обличчя схилилося наді мною, закривши від мене зірки.

— Я піду по дорозі, Томасе, пошукаю патруля.

— Не будьте дурнем, — сказав я. — Вони підстрелять вас, перше ніж з’ясують, хто ви. Якщо вас раніше не уколошкають в’етмінці.

— Це єдина рада. Не можете ж ви лежати у воді цілих шість годин.

— Тоді покладіть мене на дорогу.

— Залишити вам автомат? — спитав він нерішуче.

— Не треба. Якщо ви вже намірилися бути героєм, ідіть принаймні хоч полем і обережно.

— Патруль проїде мимо, перше ніж я встигну подати який-небудь знак.

— Ви ж не розмовляєте по-французькому.

— А я крикну: «Je suis Frongcais!»[52] Не турбуйтеся, Томасе. Я буду обережний.

Не встиг я відповісти, як він уже відійшов і все одно не почув би мого шепоту; він намагався йти якомога тихіше і часто зупинявся. Я бачив його у відблисках палаючої машини, але ніхто не стріляв; потім він поминув вогонь, і тиша поглинула звук його ходи. Авжеж, він справді був обережний, як і тоді, коли плив у човні річкою до Фат-Дьєма з обережністю героя пригодницького оповідання для підлітків, пишаючись цією своєю обережністю, наче бойскаутським значком, і зовсім не розуміючи всієї абсурдності і неймовірності своєї пригоди.

Я лежав і слухав, чи не пролунає постріл в’єтмінця або патруля, але пострілів не було; мине година або навіть і більше, перше ніж він дістанеться до найближчої вежі, якщо взагалі дістанеться до неї. Я повернув голову, щоб подивитись, що залишилося від нашої вежі, — купа землі, бамбуку і підпірки, — здавалося, вона осідала все нижче в міру того, як спадало полум’я машини. Біль ущух, і запанував спокій — щось подібне до перемир’я з нервами; мені захотілося співати. «Як дивно,— подумав я,— що люди моєї професії повідомлять про всі події цієї ночі всього в двох рядках інформації — для них це звичайна буденна ніч, і тільки я був у ній чимось незвичайним». Потім я знову почув тихий плач з руїн вежі. Один з вартових був, очевидно, ще живий.

«Бідолашний, — подумав я. — Якби ми не застряли коло його поста, він міг би здатися в полон, як майже всі вони здаються, або втекти при перших звуках рупора. Але там були ми, двоє білих, у нас був автомат, і вони не посміли поворухнутися. Коли ми втекли, було вже надто пізно». Я почувався винним у тому, що цей голос плакав у темряві; я пишався, що стою осторонь, що я не причетний до їхньої війни, але цих ран завдав я, наче пустив у хід автомат, як намірявся зробити це Пайл.

Я спробував перелізти через насип на дорогу. Мені треба було дістатися до вартового. Поділити його біль — це все, що мені лишалося. Але мій власний біль примусив мене зостатися на місці. Я лежав нерухомо і не чув нічого, крім власного болю, що бився в мені, як величезне серце. Я затамував віддих і молився богові, в якого не вірив: «Дай мені померти або знепритомніти. Дай мені померти або знепритомніти». Потім я знепритомнів і нічого не відчував доти, поки мені не приснився сон, ніби мої повіки змерзлися і хтось встромляє між ними долото, щоб розтулити їх, а я хочу крикнути, щоб не пошкодили мені очей, і не можу, а долото все впирається мені в очі...

Кишеньковий ліхтарик світив мені в обличчя.

— Ми врятовані, Томасе, — сказав Пайл.

Це я пам’ятаю, але не пам’ятаю того, що згодом Пайл розповідав іншим: як я показував кудись рукою і повторював, що там, у вежі, людина і що треба спершу потурбуватися про неї. У всякому разі, я не міг виявити такої сентиментальності, яку приписував мені Пайл. Я знаю себе і знаю всю глибінь свого егоїзму. Я не можу почувати себе спокійно (а спокій — це моє єдине бажання), якщо ще хтось страждає і я це бачу, чую або відчуваю. Простаки іноді вважають це за чутливість, а насправді все, що я роблю, це тільки відмова від маленького блага (в цьому разі мені подали допомогу трохи пізніше) заради далеко більшого, заради душевного спокою, який дозволить мені думати тільки про себе.

Вони повернулися й сказали, що хлопець помер, і це мене заспокоїло; мені не довелося навіть страждати від болю після того, як шприц з морфієм уп’явся мені в ногу.

1

Я повільно піднімався сходами в свою квартиру на вулиці Катіна і зупинився на першій площадці, щоб перепочити. Старі жінки, як і завжди, сокотіли про щось, розсівшись біля вбиральні; по зморшках на обличчях можна було прочитати їхню долю, як читають долю по лініях руки. Коли я проходив, вони замовкли, і я подумав: «Що вони розповіли б мені, якби я знав їхню мову, про те, що діялося тут, поки я лежав у госпіталі недалеко від Тай-Ніня?» Десь у вежі, а може, на полях, я загубив свої ключі; але я послав Фуонг записку, яку вона, напевне, одержала, якщо була ще тут. Це слово «якщо» показує міру моєї невпевненості. В госпіталі я не мав од неї ніяких звісток, але вона ледве писала по-французькому, а я не вмів читати по-в’єтнамському. Я постукав у двері, і вони зразу відчинилися: ніщо, здавалося, не змінилось. Я пильно вдивлявся в неї, а вона розпитувала, як я себе почуваю, пробувала лубок на моїй нозі і підставляла плече, щоб я сперся на нього, наче й справді можна було спертися на таку тоненьку билинку.

— Я радий, що повернувся додому, — сказав я.

Вона запевняла, що нудьгувала за мною, — саме це я й хотів почути від неї; вона завжди говорила мені те, що я хотів почути, хіба що іноді обмовлялася ненароком. От і тепер я чекав такої обмовки.

— Ну, як ти тут розважалася? — спитав я.

— Часто бувала у сестри. Вона влаштувалась на роботу до американців.

— Он як? Пайл допоміг?

— Ні, не Пайл, а Джо.

— Який Джо?

— Ти знаєш його. Аташе в економічних питаннях.

— A-а, Джо. Звичайно, знаю.

Цей Джо був одним з тих людей, яких легко забувають. Я й до цього дня не можу нічого згадати про нього, крім хіба його огрядності, чисто виголених, напудрених щік та гучного реготу; вся його особа якось зникала з моєї пам’яті, і я пам’ятаю тільки, що його звали Джо. Бувають такі люди, яких завжди називають зменшеними іменами.

З допомогою Фуонг я приліг на ліжко.

— Ти ходила в кіно? — спитав я.

— В кінотеатрі на вулиці Катіна йде дуже смішний фільм.

І вона одразу ж почала розповідати мені його зміст з усіма подробицями, а я тим часом розглядався по кімнаті— чи немає де білого конверта з телеграмою. Поки я нічого не питав, я міг ще сподіватися, що Фуонг забула сказати мені про неї і телеграма лежить на столі біля друкарської машинки, або на шафі, або навіть у шухляді буфета, де Фуонг зберігала свою колекцію шарфів.

— Поштмейстер, — здається, він був поштмейстер, а може й мер, — ішов слідом за ними аж до будинку, а потім попросив у пекаря драбину і забрався у вікно до Коріни, але, розумієш, вона якраз вийшла з Франсуа в іншу кімнату, і він не чув, як увійшла мадам Бомп’єр, а вона увійшла, побачила його на вершечку драбини й подумала...

— А хто така мадам Бомп’єр? — спитав я, повертаючи голову, щоб подивитися на умивальник, де вона теж іноді застромляла потрібні мені листи між своїми баночками.

— Я ж казала тобі. Мати Коріни. Вона хотіла знайти собі чоловіка, тому що вона вдова...

Фуонг сіла на ліжко і поклала руку мені на груди, під сорочку.

— Було дуже смішно, — сказала вона.

— Поцілуй мене, Фуонг.

В ній не було ніякого кокетства. Вона зразу ж виконала те, що я попросив, і розповідала далі про фільм. Вона б віддалася мені так само покірливо — якби я тільки попросив, лягла б поруч, скинувши одяг, а потім розповідала б далі про мадам Бомп’єр та лихі пригоди поштмейстра.

— Телеграми не було?

— Була.

— Чому ж ти не дала її мені?

— Тобі ще рано працювати. Тобі слід полежати, відпочити.

— А може, це не про роботу.

Фуонг дала мені телеграму, і я побачив, що вона розпечатана. В ній говорилося: «Чекаємо чотириста слів військове і політичне становище зв’язку смертю де Латтра».

— Так,— сказав я.— Це справді відносно роботи. А звідки ти знала? Для чого розпечатала?

— Я думала, що це від твоєї дружини. Сподівалася, що там добрі вісті.

— Хто ж тобі переклав?

— Я носила до сестри.

— А якщо вісті були б погані, ти покинула б мене, Фуонг?

Вона потерла мені рукою груди, щоб утішити мене, не розуміючи, що на цей раз я чекав од неї слів, хай навіть нещирих.

— Хочеш люльку? Тобі і лист є. Здається, від неї.

— Ти його теж розпечатала?

— Я не відкриваю твоїх листів. Телеграми читають усі. Їх і на пошті читають.

Лист був схований між її шарфами. Вона обережно вийняла його звідти і поклала на ліжко. Я впізнав почерк.

— А якщо вісті будуть погані, ти...

Я прекрасно знав, що там можуть бути тільки погані вісті. Телеграма ще могла означати раптовий порив великодушності, а в листі я знайду тільки пояснення, виправдування... Тому я обірвав своє запитання: нечесно прохати обіцянок, яких все одно ніхто не дотримає.

— Чого ти боїшся? — спитала Фуонг, і я відповів у думці: «Боюся самотності, прес-клубу, мебльованої кімнати, боюся Пайла...»

— Налий мені коньяку з содовою, — сказав я. Поглянувши на початок листа: «Дорогий Томасе», і на кінець: «З любов’ю, Елен», я вирішив спочатку випити коньяку.

— Це від неї?

— Від неї.

Перше ніж читати листа, я спитав себе: «Скажу я Фуонг правду чи збрешу?»

Я випив коньяку. Очевидно, я не розумів, що сердечні рани можуть не загоїтись і через багато років. Необережно, не продумавши як слід своїх слів, я знову роз’ятрив її рани. Хто може докоряти їй за те, що у відповідь вона шукає мої власні болючі місця? Коли ми нещасні, нам хочеться примусити страждати й інших.

— Поганий лист? — спитала Фуонг.

— Трошечки різкий, — відповів я. — Але вона має право... — І я став читати далі.

Вона влучила в самісіньку давню рану. Я випив ще трохи. «Кривава рана» — слова ці не йшли мені з думки.

— Приготувати тобі люльку? — спитала Фуонг.

— Роби що хочеш, — відповів я. — Що хочеш...

«Ось одна з причин, чому я повинна сказати „ні“. (Немає потреби говорити про релігійні причини, бо ти ніколи не розумів цього і не вірив). Шлюб не заважає тобі кидати жінок. Він лише відстрочує розв’язку, і дівчині, про яку йдеться, буде тільки гірше, якщо ти проживеш з нею стільки ж, скільки прожив зі мною. Ти привезеш її в Англію, де вона буде чужа і нещасна, а коли ти покинеш її, вона відчує себе страшенно самотньою. А вона ж, напевно, не вміє навіть поводитися з ножем і виделкою. Я така безжалісна тому, що бажаю їй добра більше, ніж тобі. Але, Томасе, любий, я думаю і про твоє добро теж».

Мені заперло дух. Давно вже я не одержував листів од дружини. Я примусив її написати цього листа і тепер відчував у кожному рядку, як їй боляче. Її біль відгукнувся і в мені болем; ми знову, як і раніше, мучили одне одного. Якби тільки можна було любити, не завдаючи болю іншому! Вірності тут не досить: я був вірний Енн, і все ж понівечив їй життя. В самій суті володіння є щось образливе: ми надто бідні душею і тілом, щоб не почувати самовдоволення від володіння іншою людиною і приниження, коли хтось володіє нами. Я був навіть радий, що моя дружина знову завдала мені болю, — надто довго я не згадував про те, як вона страждає, а це була моя єдина спокута. На нещастя, у всякій боротьбі терплять невинні. Завжди і всюди чути чий-небудь самотній плач з вежі.

Фуонг засвітила лампу, щоб підігріти опіум.

— Вона дозволить тобі одружитися зі мною?

— Ще не знаю.

— Хіба вона про це не пише?

— Якщо й пише, то десь у кінці.

Я подумав: «Як ти чванишся тим, що ти degagé[53], репортер, а не автор передових, і скільки лиха ти нишком накоїв. Справжня війна не така жорстока. Міномети завдають менше зла».

До кінця листа, де стояло «З любов’ю, Елен», ще залишалося з півсторінки, але далі не варт було й читати. Напевно, там були новини про погоду і про мою стареньку тітку, яку я дуже любив.

Я не маю підстав нарікати — адже чекав саме такої відповіді. В листі було багато правди. Я тільки шкодував, що їй довелося все це висловити, та ще й так детально, бо ці думки завдали болю не тільки мені, а і їй.

— Вона пише «ні»?

Я відповів, майже не задумуючись:

— Вона ще не вирішила. Ще є надія.

Фуонг засміялася:

— Ти кажеш «надія» з таким кислим обличчям!

Готуючи опіум, вона прилягла біля моїх ніг, як вірний пес на могилі рицаря-хрестоносця, а я розмірковував, що мені сказати Пайлові. Після того як я викурив чотири люльки, майбутнє мене вже не так лякало, і я сказав Фуонг, що в нас ще є надія: моя дружина вирішила порадитись з адвокатом. З дня на день тепер можна чекати телеграми про те, що я вільний.

Не так це й важливо. Ти міг би покласти гроші на моє ім’я, — сказала вона, і я виразно почув, як її вустами говорила сестра.

— Я не маю ніяких заощаджень, — сказав я. — Мені важко перебити ціну Пайлові.

— Не турбуйся. Якось усе залагодиться. Завжди можна знайти вихід, — сказала вона. — Сестра каже, що ти міг би застрахувати своє життя на моє ім’я.

І я подумав, як це тверезо, що вона розуміє ціну грошей і не промовляє пишномовних і зобов’язуючих фраз про любов. Цікаво, чи довго витримає Пайл, цей романтик, її внутрішню жорстокосердість. А втім, він, звичайно, добре забезпечить Фуонг, і її жорстоке серце пом’якшає, наче м’яз, який довго не напружували тому, що не було потреби. Багатим — усі блага.

Того вечора, перед тим як зачинилися крамниці на вулиці Катіна, Фуонг купила ще три шовкових шарфи. Вона сиділа на ліжку і показувала їх мені, голосно захоплюючись яскравими барвами, заповнюючи порожнечу в моїй душі своїм співучим голосом. А потім дбайливо позгортала їх і заховала в свою шухляду, де лежала вже ціла дюжина шарфів; здавалося, вона закладає основу свого скромного щастя. А я закладав хистку основу свого майбутнього, написавши тієї ж ночі листа до Пайла з тими непевними ясністю і передбачливістю, що їх спричиняє опіум. Ось що я писав йому, — недавно я знайшов цього листа в книжці Йорка Гардінга «Роль Заходу». Пайл, очевидно, саме читав цю книжку, коли принесли лист. Може, він скористався ним як закладкою і не став читати книжку далі.

«Дорогий Пайле», — писав я йому, і вперше у мене виникло спокусливе бажання написати: «Дорогий Олдене»,— тому що, кінець кінцем, лист був діловий і мало чим відрізнявся своєю брехливістю від інших ділових листів.

То була жорстока фраза, але я зрозумів її жорстокість, лише перечитавши листа, а змінювати що-небудь було пізно: краще вже розірвати весь лист, ніж викреслювати написане.

— Який шарф тобі подобається найбільше? — спитала Фуонг. — Мені жовтий.

— Звичайно, жовтий. Сходи в готель і відішли цього листа. Вона подивилася на адресу.

— Я можу сама віднести його в місію. Не треба буде витрачати грошей на марку.

— Ні, краще кинь його в скриньку в готелі.

Потім я знову ліг і, відчуваючи той спокій, що його дає опіум, подумав: «У крайньому разі, вона не піде від мене, доки я не поїду звідси, а завтра, можливо після кількох люльок опіуму, я придумаю, як лишитися тут».

2

Повсякденне життя йде своїм звичаєм — і це багатьом зберігає твердий розум. Як під час повітряного нальоту неможливо весь час відчувати страх, так і під зливою буденних справ, випадкових зустрічей, чужих турбот зовсім забуваєш про свої страхи. Думки про наближення квітня, про від’їзд з Індокитаю, про туманне майбутнє без Фуонг відсувались на задній план щоденними телеграмами, бюлетенями в’єтнамської преси та хворобою мого помічника, індійця на ім’я Домінгес (його батьки приїхали з Гоа через Бомбей); він відвідував замість мене менш важливі прес-конференції, старанно прислухався до всяких поголосок та пліток і носив мої кореспонденції на телеграф і в цензуру. З допомогою індійських купців, особливо на Півночі — в Хайфоні, Нам-Діні і Ханої, — він організував для мене свою власну мережу таємної служби і, по-моєму, знав про розташування в’єтмінських частин в Тонкінській дельті точніше, ніж французьке верховне командування.

Ми ніколи не використовували нашої інформації, крім тих випадків, коли вона ставала загальновідома, ніколи не передавали її французькій розвідці, і через те Домінгес користався довір’ям і дружбою деяких в’єтмінських агентів, які таємно перебували в Сайгоні та Шолоні. Те що він був азіат, незважаючи на його португальське ім’я, безумовно, допомагало йому.

Домінгес мені дуже подобався; у деяких людей гордість видно одразу, як шкірну хворобу, чутливу до найменшого дотику, а його гордість була захована глибоко всередині і зведена до мінімуму, який тільки можна уявити в людині. Щодня зустрічаючись із ним, ви відчували тільки його лагідність, скромність і абсолютну любов до правди; мабуть, тільки дружина могла б виявити в ньому гордість. Можливо, правдивість і скромність завжди йдуть поруч: адже скільки брехні породжується нашою гордістю (а в моїй професії, наприклад, — честолюбністю репортера, бажанням знайти більшу сенсацію, ніж твій колега). І Домінгес допомагав мені не звертати на все це уваги, витримувати потік телеграм з Англії, в яких од мене вимагали відповіді, чому я не дав такого й такого повідомлення, а хтось інший дав його, або чому не прислав такої ж статті, яку написав хтось інший; тим часом я знав, що всі повідомлення не відповідали дійсності.

І тільки тепер, коли Домінгес захворів, я зрозумів, чим я йому завдячую, — подумати тільки, він стежив навіть за тим, щоб моя машина була завжди заправлена бензином; і до всього того він ніколи ані словом, ані поглядом не втручався в моє особисте життя. Здається, він був католик, але про це свідчили хіба що його ім’я та місце народження; із розмов з ним не можна було зрозуміти, чи поклоняється він Крішні, чи, може, обмотавши груди колючим дротом, ходить щороку на прощу в печери Бату. Проте його хвороба була для мене й порятунком: вона відвертала увагу від тягаря нескінченних думок про особисті тривоги. Тепер мені самому доводилося відсиджувати стомливі прес-конференції і кульгати до свого столика в «Континенталі», щоб побалакати з колегами, але мені було важче, ніж Домінгесові, одрізнити правду від брехні, а тому в мене ввійшло у звичай заглядати до нього вечорами, щоб обміркувати все те, що я чув. Іноді біля його вузького залізного ліжка в кімнатці, яку Домінгес наймав в одному з убогих провулків коло бульвару Галлієні, я зустрічав кого-небудь з його друзів-індійців. Сам Домінгес, випроставшись і підібгавши під себе ноги, сидів на ліжку; складалося враження, ніби ви прийшли не до хворого, а на прийом до раджі або браміна. Часом, коли в нього починався напад гарячки, його обличчя вкривалося потом, але він ніколи не втрачав ясності розуму. Можна було подумати, що хвороба мучить не його, а чуже тіло. Хазяйка ставила коло нього глечик з свіжим лимонним соком, але я ні разу не бачив, щоб він пив, — можливо, не хотів показати, що його мучить спрага і що страждає його власне тіло.

З усіх моїх відвідин мені особливо запам’яталися одні. Я більше вже не питав його, як він себе почуває, боячись, що питання звучатиме як докір; зате він завжди з великою турботою розпитував про моє здоров’я і вибачався, що мені доводиться щоразу підніматись до нього сходами.

— Я хотів би, щоб ви зустрілися з одним моїм другом. Він розповість таке, що вам слід послухати.

— Що саме?

— Я тут записав його прізвище, тому що знаю, як вам важко запам’ятати китайські імена. Ми, звичайно, не повинні посилатися на нього. Мій друг торгує металевим брухтом на набережній Мітхо.

— Щось важливе?

— Може бути.

— А про що йдеться?

— Краще, щоб ви почули це від нього. У нас тут діються дивні речі, але я ще сам не розібрався як слід.

Піт так і лився з його обличчя, але він не витирав його, немов краплі поту були живими і священними; він не міг би вбити й мухи — щодо цього був справжній індієць.

— Ви добре знаєте вашого друга Пайла? — поцікавився Домінгес.

— Не дуже. Шляхи наші схрестилися, і тільки. Я ще не бачився з ним після Тай-Ніня.

— Чим він займається?

— Працює в економічній місії, але за цим криється безліч гріхів. Здається, він зв’язаний з американськими фірмами. Мені не подобається, що вони примушують французів продовжувати війну, а самі тим часом прибирають усе до своїх рук.

— Я чув цими днями його виступ на прийомі, що влаштувала місія на честь приїжджих конгресменів. Йому доручили проінструктувати їх.

— Бідний конгрес! — сказав я. — Він же ще не прожив тут і півроку.

— Пайл говорив про старі колоніальні держави — Англію і Францію, і про те, що ні англійцям, ні французам нічого сподіватися завоювати довір’я в азіатів. До цього, мовляв, повинна взятись Америка, — в неї руки чисті.

— А Гонолулу, Пуерто-Ріко,— сказав я, — а Нью-Мексіко [54]?

— Потім хтось спитав його конкретно, чи є якісь шанси в місцевого уряду коли-небудь розгромити в’етмінців, і Пайл відповів, що це зможе зробити тільки «третя сила». Мовляв, «третю силу», вільну від комунізму і ганебних плям колоніалізму (він назвав її «національною демократією»), можна знайти завжди. Треба тільки підшукати вождя і вберегти його від впливу старих колоніальних держав.

— Це все з Йорка Гардінга, — сказав я.— Він начитався його, перше ніж з’явитися тут. Пайл казав мені про все це в перші ж дні після свого приїзду і нічого не навчився з того часу.

— А може, він уже знайшов такого вождя? — спитав Домінгес.

— Хіба це має значення?

— Не знаю. Я не знаю, що він робить. Але все ж підіть на набережну Мітхо і поговоріть з моїм другом.

Я зайшов додому, на вулицю Катіна, щоб залишити Фуонг записку, а коли сонце сіло, поїхав у район порту. На набережній, напроти пароплавів і сірих військових катерів, стояли столики і стільці; на маленьких жаровнях щось кипіло і булькало. На бульварі де ла Сомм під деревами працювали перукарі, а попід стінами сиділи навпочіпки ворожки з колодами засмальцьованих карт. У Шоломі почуваєш себе так, наче ти потрапив в інше місто, де в кінці дня життя, здається, не завмирає, а тільки починається. Тут ти наче в’їжджаєш в якусь пантоміму: минаєш довгі вертикальні китайські вивіски, яскраві вогні, натовп фігурантів і опиняєшся за кулісами, де все раптом стає темнішим і спокійнішим. Одна така бокова куліса вивела мене знову на набережну, де в темряві зяяли відчинені двері складів, а навколо не було ні душі.

Я ледве знайшов потрібну адресу, і то майже випадково; ворота складу були відчинені, і я при світлі старого ліхтаря розглядів дивовижні, як на картинах Пікассо, купи брухту: ліжка, ванни, смітниці, капоти автомобілів. Там, куди падала смуга світла, видніли тьмяні плями фарби. Я пройшов вузьким проходом, немов прорізаним у цій купі старого заліза, і покликав мосьє Чжоу, але ніхто не відгукнувся. В кінці складу я побачив сходи, які, очевидно, вели в житло мосьє Чжоу. Мені, безсумнівно, було вказано чорний хід, — Домінгес, певне, мав на те свої міркування. Навіть сходи були з обох боків завалені брухтом, шматками заліза, що, може, колись згодяться в цьому воронячому гнізді. На площадку виходила одна велика кімната, і в ній розмістилася ціла сім’я; хто сидів, а хто лежав, — неначе в таборі, ладному щохвилини знятися з місця. Скрізь стояли маленькі чайні чашечки, безліч картонних коробок, наповнених хтозна-чим, і фіброві валізи, перетягнуті ременями. На широкому ліжку сиділа стара жінка, на підлозі повзала мала дитина, тут же були два хлопчики, дві дівчинки і три літні жінки в кофтах і старих коричневих селянських штанях, а в кутку грали в маджонг[55] двоє старих чоловіків у синіх атласних халатах мандаринів. Не звертаючи ніякої уваги на мій прихід, вони грали швидко, розрізняючи кості на дотик, і дрібний стукіт костей нагадував шурхіт ріні на березі моря, коли відкочується хвиля. Інші теж не зважали на мене, тільки кішка вискочила на картонний ящик, а худий собака обнюхав мене і відійшов.

— Мосьє Чжоу? — спитав я.

Дві жінки заперечливо похитали головами, але, як і перше, ніхто навіть не глянув на мене, тільки одна з жінок сполоснула чашку і налила чаю з чайника, який для збереження тепла стояв в оббитому шовком ящику. Я сів на край ліжка поруч із старою жінкою, і дівчинка подала мені чашку; мене наче прийняли в цю сім’ю разом з кішкою і собакою,— може, вони теж потрапили сюди вперше так само несподівано, як і я. Дитина підповзла до мене і почала тягти за шнурки черевиків, але ніхто не нагримав на неї: на Сході не заведено лаяти дітей. На стінах висіли три рекламних календарі; на кожному з них була намальована дівчина з рожевими щоками, в яскравому китайському вбранні. На великому дзеркалі виднівся дивний напис: «Café de la Paix»[56],— воно, очевидно, випадково потрапило сюди з різним мотлохом. Мені здалося, що я теж потрапив сюди разом з мотлохом.

Я повільно сьорбав гіркий зелений чай, переставляючи чашечку без ручки з долоні на долоню,— вона була гаряча і обпікала пальці,— і думав, скільки ще мені доведеться тут просидіти. Я спробував заговорити по-французькому, питаючи, коли, на їхню думку, повернеться мосьє Чжоу, але ніхто не відповів: вони, напевно, не зрозуміли. Коли я спорожнив чашечку, її наповнили знову. Кожний і далі займався своїми справами: одна з жінок прасувала, дівчинка шила, два хлопчики готували уроки, стара жінка розглядала свої ноги — малесенькі, покалічені за давнім китайським звичаєм, а собака слідкував за кішкою, яка все ще сиділа на картонному ящику.

Я починав розуміти, як тяжко доводилося Домінгесові працювати, щоб заробити на шматок хліба.

У кімнату ввійшов украй виснажений китаєць: здавалося, він зовсім не займає місця, наче аркуш навоскованого паперу, яким перестилають в коробці печиво. Якогось обсягу йому надавала тільки смугаста фланелева піжама.

— Мосьє Чжоу?— спитав я.

Він поглянув на мене байдужим поглядом курця опіуму: запалі щоки, дитячі зап’ястки, руки як у маленької дівчинки,— багато років і багато люльок треба було, щоб так його засушити.

— Мій друг мосьє Домінгес казав, що ви хотіли зі мною поговорити. Адже ви мосьє Чжоу?

— О так, я мосьє Чжоу,— відповів китаєць, ввічливим жестом запрошуючи мене знову сісти.

Я був певний, що мета мого приходу вже заплуталась десь у прокурених опіумом закрутках його мозку. Чи не хочу я чашку чаю? Мій візит для нього велика честь. Другу чашку сполоснули, виплеснули з неї воду просто на підлогу і, знову наливши, дали мені в руки, мов жарину,— тяжке випробування чаєм.

Я сказав щось про те, яка велика в нього сім’я.

Він подивився навколо з легким подивом, наче ніколи раніше не помічав цього.

— Моя мати,— сказав він,— моя дружина, моя сестра, мій дядько, мій брат, мої діти, діти моєї тітки...

Дитина відповзла від моїх ніг і лежала на спині, брикаючись ногами і щось агукаючи. Цікаво, чия вона? З присутніх одні були надто молоді, інші — надто старі, щоб породити її на світ.

— Мосьє Домінгес казав мені, що ви маєте до мене важливу справу,— промовив я.

— Аа-а, мосьє Домінгес! Сподіваюся, мосьє Домінгес здоровий?

— У нього гарячка.

— О цій порі року багато хто нездужає.

Я не був певний, чи пам’ятає він, хто такий Домінгес. Мосьє Чжоу почав кашляти, під його піжамою, на якій бракувало двох гудзиків, туго натягнута шкіра гула, як тубільний бубон.

— Вам теж не завадило б показатися лікареві,— сказав я.

До нас приєднався ще один новоприбулий,— я й не чув, як він увійшов до кімнати. То був молодик в охайному європейському костюмі. Він сказав по-англійському:

— У містера Чжоу тільки одна легеня.

— Який жаль...

— Він викурює сто п’ятдесят люльок на день.

— Це чи не забагато.

— Лікар каже, що куріння не доведе його до добра, але містерові Чжоу легшає на душі, коли він курить.

Я пробурмотів щось співчутливе.

— Дозвольте відрекомендуватись, я — управитель містера Чжоу.

— Моє прізвище Фаулер. Мене прислав містер Домінгес. Він сказав, що містер Чжоу хоче мені щось розповісти.

— У містера Чжоу дуже ослабла пам’ять. Хочете чашечку чаю?

— Дякую. Я вже випив три.— Наша розмова нагадувала запитання і відповіді з розмовника.

Управитель містера Чжоу взяв з моїх рук чашку і передав її одній з дівчаток, а та, вихлюпнувши рештки чаю на підлогу, наповнила її знову.

— Цей не досить міцний,— сказав він, узяв чашку, покуштував чай, потім старанно виполоскав чашку і налив з іншого чайника.

— Цей смачніший? — спитав він мене.

— Так, набагато.

Містер Чжоу прокашлявся, але, як виявилось, тільки для того, щоб сплюнути харкотиння в бляшану плювальницю, розмальовану рожевими квітами. Дитина качалася на підлозі, мокрій від решток випитого чаю, а кішка перестрибнула з картонного ящика на валізу.

— Вам, мабуть, краще поговорити зі мною,— сказав молодик.— Мене звуть містер Хен.

— Якщо ви поясните мені...

— Давайте спустимось у склад,— перебив мене містер Хен.— Там спокійніше.

Я подав руку містерові Чжоу. Він здивовано потримав її між своїми долонями, потім розгублено обвів поглядом перелюднену кімнату, ніби намагаючись зрозуміти, як я сюди потрапив. Коли ми сходили вниз, шурхіт ріні на березі моря затих.

— Обережно. Тут немає останнього східця, — попередив містер Хен і присвітив мені кишеньковим ліхтариком.

Ми знову опинилися серед ліжок та ванн, і містер Хен повів мене до бічного проходу. Пройшовши кроків двадцять, він зупинився і спрямував світло ліхтарика на круглу залізну коробку.

— Бачите? — спитав він.

— Що це?

Він перевернув коробку і показав марку фірми «Діолактон».

— Мені це нічого не говорить.

— Я мав дві таких коробки,— сказав він.— Їх підібрали з іншим брухтом в гаражі містера Фан Ван Муоя. Ви його знаєте?

— Ні, не знаю.

— Його дружина — родичка генерала Тхе.

— Але я не зовсім розумію...

— Ви знаєте, що це таке? — спитав містер Хен, нахилившись і піднявши з землі якийсь довгий порожнистий предмет, схожий на корінець селери; його хромована поверхня виблискувала в світлі ліхтарика.

— Скидається на трубку для душа.

— Це форма для лиття,— сказав містер Хен.

Він був, очевидно, з тих людей, що люблять давати нудні пояснення. Помовчавши, щоб я зайвий раз показав своє неуцтво, він спитав:

— Ви розумієте, що таке форма для лиття?

— Розумію, звичайно, але все ще я не збагну...

— Ця форма зроблена в США. «Діолактон» — марка американської фірми. Ну, починаєте розуміти?

— Відверто кажучи, ні.

— У формі є дефект. Тому її й викинуто. Але її не повинні були викинути з іншим брухтом, а коробку — тим більше. Це була помилка. Управитель містера Муоя приходив сюди особисто. Я не міг знайти форми, але дозволив йому забрати другу таку коробку. Я сказав, що більше у нас нічого немає, а він запевняв мене, що коробки потрібні йому для зберігання хімікатів. Він, звичайно, не питав про форму, бо не хотів викривати себе, але розшукував її дуже старанно. Містер Муой потім сам ходив в американську місію, щоб побачитися з містером Пайлом.

— Та у вас справжня розвідка! — сказав я. Я все ще не міг уявити собі, для чого він усе це мені показує.

— Я просив містера Чжоу поговорити з містером Домінгесом.

— Ви хочете сказати, що встановили якийсь зв’язок між Пайлом і генералом Тхе? — спитав я.— Зв’язок досить неміцний, у всякому разі, це не новина. Здається, всі тут тільки те й роблять, що стежать один за одним.

Містер Хен ударив підбором по чорній залізній коробці, і звук луною прокотився серед поламаних ліжок.

— Містере Фаулер, ви — англієць. І ви нейтральні. Ви поводилися щодо всіх нас цілком об’єктивно. Значить, ви можете зрозуміти тих із нас, хто всією душею відданий одній із сторін...

— Якщо ви натякаєте про те, що ви комуніст або в’єтмінець, то можете не турбуватися,— мене це не хвилює. Я не втручаюся в політику.

— Коли тут, в Сайгоні, станеться щось лихе, звинувачуватимуть нас. Комітет хотів би, щоб ви об’єктивно поставилися до цього. Ось чому я показав вам і те, й те.

— А що таке «Діолактон»? — спитав я.— Нагадує назву згущеного молока.

— Справді, тут є щось спільне з молоком.— Містер Хен освітив ліхтариком середину коробки. На дні залишилося трохи білого порошку.— Це один з видів американських пластмас,— сказав він.

— Я щось чув, ніби Пайл ввозить пластмасу для виробництва іграшок.

Узявши форму, я дивився на неї і намагався уявити собі, який предмет можна вилити в ній. Він мав виглядати не так, як ця форма, а навпаки: форма була лише зворотним зображенням предмета, як у дзеркалі.

— Тільки не для іграшок,— сказав містер Хен.

— Це неначе частина якогось вузького циліндра.

— Форма незвичайна.

— Не розумію, для чого її призначено.

Містер Хен одвернувся.

— Я хочу, щоб ви запам’ятали те, що бачили тут,— сказав він, коли ми поверталися назад, ідучи в тіні від куп наваленого брухту.— Можливо, колись вам доведеться написати про це. Але не треба казати, що ви бачили тут цю коробку.

— А форму?

— Форму — особливо.

З

Нелегко знову зустрітися з людиною, що, як то кажуть, врятувала вам життя. Я не бачився з Пайлом, поки лежав у госпіталі, і те, що він мовчав і не з’являвся (цілком зрозуміле явище, бо він сприймав наші заплутані взаємини куди гостріше, ніж я), час від часу починало неабияк турбувати мене; і ночами, до того як починало впливати снодійне, я уявляв собі, як він підіймається сходами, стукає в мої двері, спить у моєму ліжку. В цьому я був несправедливий до нього, а тому до свідомості, що я в боргу перед ним, домішувалося ще й почуття провини. Потім мені було соромно за свій лист. (Які далекі предки наділили мене цим дурним сумлінням? Напевне, самі були вільні од нього, коли гвалтували і вбивали за своїх палеолітичних часів).

Іноді я думав над тим, чи запросити мого рятівника на обід, чи, може, просто запропонувати йому випити в барі «Континенталь». То була трохи незвичайна світська проблема — її розв’язуєш залежно від того, у що оцінюєш своє життя. Обід з пляшкою вина чи подвійна порція віскі?.. Це питання турбувало мене кілька днів, поки його не розв’язав сам Пайл. Він прийшов і почав голосно гукати мене перед замкненими дверима. Стояла післяполуднева спека; я спав, знесилений тим, що вранці пробував ступати на хвору ногу, і не чув, як він стукав у двері.

— Томасе! Томасе!

Цей поклик став частиною мого сну. Мені снилося, що я іду довгою безлюдною дорогою і нетерпляче жду повороту, а його все нема й нема. Дорога одноманітно розмотується переді мною, неначе телеграфна стрічка, і здається, їй не буде кінця... Аж раптом в мій сон вдерся голос — спочатку наче плач на вежі, а потім вигук, що стосувався мене особисто: «Томасе! Томасе!»

— Ідіть геть, Пайле, — прошепотів я. — Не підходьте до мене. Я не хочу, щоб мене рятували.

— Томасе! — Він барабанив у двері, але я притаївся, ніби знову лежав на рисовому полі, а він був мій ворог. Нараз я усвідомив, що стукіт припинився і хтось за дверима про щось пошепки запитував, а інший голос відповідав. Шепіт — річ небезпечна. Я не міг розібрати, хто шепоче. Я потихеньку встав з ліжка і, спираючись на ціпок, добувся до дверей. Напевне, я посувався занадто повільно і вони почули мене, бо за дверима запала тиша. Тиша, наче рослина, пустила паростки; здавалось, вона розрослася під дверима і простягає своє листя в кімнату, де я стою. В цій тиші було щось неприємне, і я порушив її, рвучко розчинивши двері. В коридорі стояла Фуонг, Пайлові руки лежали в неї на плечах: схоже було на те, що вони допіру цілувалися.

— Ну, то заходьте,— сказав я.— Заходьте.

— Я не міг докликатись вас, — пояснив Пайл.

— Спочатку я спав, а потім не хотів, щоб мене турбували. Та коли вже потурбували, заходьте.— Я спитав Фуонг по-французькому: — Де ти його надибала?

— Тут, у коридорі,— відповіла вона.— Я почула, як він стукав, і побігла нагору, щоб впустити його.

— Сідайте,— сказав я Пайлові.— Хочете кави?

— Не хочу, Томасе, і сідати не хочу.

— А я мушу сісти. Нога стомлюється. Ви одержали мого листа?

— Одержав. Краще б ви його не писали.

— Чому?

— Тому що це чистісінька брехня. А я вірив вам, Томасе.

— Не слід вірити нікому, коли йдеться про жінку.

— В такому разі і вам тепер краще мені не вірити. Я буду нишком прокрадатися сюди, коли вас не буде вдома, писатиму їй листи, а адресу надписуватиму на друкарській машинці. Мабуть, я стаю дорослим, Томасе.— Але в його голосі бриніли сльози, і він здавався ще молодшим, ніж звичайно.— Хіба ви не змогли б перемогти без брехні?

— Ні, не зміг би. Нещирість — характерна риса європейців, Пайле. Ми бідні, доводиться якось викручуватись. Однак я, очевидно, не вмію брехати. Як ви дізналися, що це брехня?

— Від її сестри,— сказав він.— Вона тепер працює у Джо. Я щойно бачив її. Вона знає, що вас відкликають в Англію.

— A-а, ви про це,— сказав я з полегкістю.— Фуонг теж про це знає.

— А лист від вашої дружини? Чи знає Фуонг про нього? Її сестра прочитала його...

— Яким чином?

— Учора, коли вас не було вдома, вона приходила до Фуонг, і Фуонг показала їй листа. Її ви не обдурите. Вона вміє читати по-англійському.

— Зрозуміло.

Безглуздо було гніватися на когось: винен в усьому був, очевидно, я сам, а Фуонг, мабуть, показала листа тільки для того, щоб похвалитись, а не через недовір’я.

— І ти знала про це ще вчора ввечері? — спитав я Фуонг.

— Знала.

— Я помітив, що ти якось притихла.— Я торкнувся її руки.— А могла ж розбушуватись, як фурія. Але ти — Фуонг, ти не фурія.

— Мені треба було подумати,— сказала вона, і я згадав, як, прокинувшись вночі, я по її нерівному віддиху зрозумів, що вона не спить. Я простягнув до неї руку і спитав: «Le cauchemar?»[57] Попервах, коли вона тільки перейшла жити до мене на вулицю Катіна, її мучили кошмари, але минулої ночі вона на моє запитання заперечливо похитала головою; вона лежала спиною до мене, і я притиснув свою ногу до її ноги — перший крок до зближення. Але навіть тоді я нічого не помітив.

— Ви можете пояснити, Томасе, чому...

— По-моєму, все й так зрозуміло. Я хотів утримати її.

— Хоч би чого це їй коштувало?

— Звичайно.

— Це не любов.

— Можливо, не така, як ваша, Пайле.

— Я хочу вберегти її від усякого зла.

— А я не хочу. Вона не потребує захисту. Я хочу, щоб вона всюди була зі мною, щоб вона спала зі мною.

— Проти її волі?

— Вона не залишиться тут проти своєї волі, Пайле.

— Вона не може вас любити після всього цього.

Він уявляв собі все дуже просто. Я обернувся, щоб подивитися на Фуонг. Вона ввійшла в спальню і поправила ковдру, на якій я лежав, потім узяла з полиці одну із своїх книжок з малюнками і сіла з нею на ліжко, ніби наша розмова зовсім її не обходила. Я міг напевне сказати, що то була за книжка — літопис життя англійської королеви в ілюстраціях. Мені було видно, хоч і догори ногами, королівську карету на дорозі до Вестмінстера.

— Любов — західне слово,— сказав я.— Ми вживаємо його з сентиментальності або коли йдеться про непереборний потяг до однієї жінки. Тут люди не знають такого почуття. Ви будете страждати, Пайле, якщо своєчасно цього не зрозумієте.

— Я б побив вас, якби не ваша нога.

— Ви повинні дякувати мені... і сестрі Фуонг, звичайно. Тепер ви можете діяти без докорів сумління,— адже де в чому ви надто делікатні. Правда, тільки тоді, коли справа не торкається пластмаси.

— Пластмаси?

— Дай вам боже зрозуміти, що ви тут робите. О, я знаю, у вас благородні мотиви, інших у вас не буває.— Він дивився на мене підозріливо й розгублено.— Мені б хотілося, щоб у вас хоч час від часу бували погані наміри, тоді ви трохи краще розуміли б людей. Те, що я кажу, стосується не тільки вас, але й вашої країни, Пайле.

— Я хочу, щоб Фуонг жила пристойно. А тут... смердить.

— Ми забиваємо сморід ароматними куріннями. А ви, звичайно, ощасливите її холодильником, власною машиною, телевізором найновішої марки і...

— І дітьми...— сказав він.

— Життєрадісними молодими американськими громадянами, готовими давати будь-які свідчення сенатській комісії.

— А що дасте їй ви? Ви навіть не збирались узяти її з собою в Англію.

— Ні, я не настільки жорстокий. Хіба що зможу купити їй поворотний квиток.

— Ви так і будете тримати її, як зручну підстилку, поки не поїдете звідси?

— Вона ж людина, Пайле. Вона може сама вирішувати.

— Виходячи з вашої брехні. До того ж вона ще дитина.

— Вона не дитина. Вона куди сильніша, ніж ви будете коли-небудь. Знаєте лак, на якому не лишається подряпин? Так і Фуонг. Вона може пережити з десяток таких, як ми з вами. Тільки постаріє — і все. Вона страждатиме від пологів, голоду, холоду, ревматизму, але ніколи не страждатиме, як ми, від думок, від невдоволеного бажання,— на ній не залишиться подряпин, вона підвладна тільки тлінню.

Але навіть вимовляючи ці слова, дивлячись, як вона гортає сторінки (сімейний портрет з принцесою Анною), я розумів, що вигадую її характер так само, як вигадував його Пайл. Ніколи не знаєш, що діється в чужій душі. Можливо, вона була така ж полохлива, як і ми всі, але не мала хисту висловити свої почуття,— от і все. І мені пригадався той, перший, нелегкий рік, коли я так палко намагався зрозуміти її, коли я благав сказати мені, про що вона думає, і лякав її своїм безрозсудним гнівом, коли вона мовчала. Навіть моя жага була зброєю: здавалось, досить тільки встромити меч в тіло жертви, як вона втратить самовладання і заговорить.

— Ви сказали все, що хотіли,— обернувся я до Пайла.— Ви знаєте все, що вам належить знати. Прошу вас, ідіть звідси.

— Фуонг,— покликав він.

— Мосьє Пайл? — відгукнулась вона, одірвавшись від споглядання Віндзорського палацу, і її церемонна ввічливість була в цю хвилину смішна і водночас заспокійлива.

— Він обдурив вас.

— Je ne compends pas[58].

— Та забирайтеся ви звідси,— сказав я.— Ідіть до своєї «третьої сили», до свого Йорка Гардінга та «Ролі демократії». Ідіть геть, розважайтеся пластмасою.

Згодом мені довелось переконатися, що він точно виконав усі мої вказівки.

1

Минуло майже два тижні після Пайлової смерті, перше ніж я знову зустрівся з Віго. Я йшов бульваром Шарне, коли раптом почув його голос з ресторану «Клуб». Він кликав мене. В ті дні цей ресторан був улюбленим місцем службовців французького сюрте; наче кидаючи виклик усім, хто ненавидів їх, вони їли й випивали на першому поверсі, а всі інші відвідувачі харчувались нагорі, куди не досягали ручні гранати партизанів. Я підійшов до Віго, і він замовив для мене вермут-касі.

— Розіграємо, кому платити?

— Будь ласка.

Я вийняв кості, щоб зіграти в традиційне чотири — двадцять один. Ці числа і вигляд костей і тепер виразно нагадують мені про роки війни в Індокитаї. Досить мені глянути на людей, що грають у кості,— і я знову на вулицях Ханоя чи Сайгона, поміж зруйнованих будинків Фат-Дьєма, чую близькі вибухи мін, бачу біля каналів парашутистів, схожих на гусінь у своїх химерно розмальованих комбінезонах, а іноді перед очима в мене постає мертва дитина.

— Без вазеліну, — сказав Віго, кидаючи кості; випало чотири, два і один. Він підсунув до мене одного сірника.

Граючи в кості, всі службовці сюрте мали звичай вживати малопристойного жаргону. Певне, його вигадав сам Віго, а потім перейняли й інші офіцери, які, проте, чомусь не перейняли у Віго захоплення Паскалем.

— Молодший лейтенант.

Кожна програна партія підвищувала вас у званні; гра тривала, доки один з учасників діставав звання командувача. Віго виграв і другу партію. Відраховуючи сірники, він сказав:

— Ми знайшли Пайлового собаку.

— Та ну?

— Мабуть, його не могли одігнати від тіла хазяїна. У всякому разі, собаці перерізали горло. Він лежав у багні ярдів за п’ятдесят від місця, де знайдено Пайла. Можливо, сам відповз туди.

— Ви все ще цікавитеся цією справою?

— Американський посланник не дає нам спокою. У нас, хвалити бога, не здіймають такого галасу, коли вбивають француза. Правда, вбивства французів тут не такі рідкісні випадки.

Ми кинули кості, щоб поділити сірники, і тоді почалася справжня гра. Було щось надприродне в тому, що у Віго весь час випадали четвірка, двійка і одиниця. У нього лишилося всього три сірники, а в мене випала найменша можлива кількість очок.

— Наннет,— сказав Віго, підсуваючи до мене ще два сірники. Позбувшись останнього, він промовив:— Командувачі — і я покликав офіціанта, щоб замовити випивку.

— Кому-небудь вдається вас обіграти? — поцікавився я.

— Трапляється, але рідко. Хочете відігратися?

— Іншим разом. З вас, Віго, міг би бути професіональний гравець! Ви граєте і в інші азартні ігри?

Він гірко посміхнувся, і я чомусь подумав про його біляву дружину; ходили чутки, що вона зраджувала Віго з підлеглими йому офіцерами.

— А чом би й ні,— промовив він.— Завжди є змога зіграти в найбільшу гру.

— Найбільшу?

— «Давайте зважимо виграш і програш,— процитував він,— поставивши на те, що бог існує; давайте оцінимо ці дві можливості. Якщо ви виграєте, ви виграєте все; якщо програєте, то нічого не втратите».

Я відповів йому словами того ж таки Паскаля; то була єдина фраза, яку я пам’ятав: «І той, хто обрав „чіт“, і той, хто обрав „лишку“, схибили. Обидва вони помиляються. Добре робить той, хто зовсім не йде в заклад».

— «Так, але ви змушені на щось ставити. Вибору немає. Ви вже вступили в гру». Але ви йдете проти своїх власних принципів, Фаулере. Ви втяглися в гру, як і всі ми.

— Тільки не в питаннях релігії.

— Я мав на увазі зовсім не релігію. Сказати правду,— пояснив він, — я думав про Пайлового собаку.

— А-а.

— Пам’ятаєте, ви тоді радили мені: докази слід шукати на лапах собаки, зробити аналіз, що до них прилипло, тощо.

— А ви відповіли, що ви не Мегре і не Лекок.

— І все-таки я дечого досяг,— сказав Віго.— Адже Пайл завжди брав собаку з собою, коли йшов куди-небудь?

— Здається, брав.

— Собака був надто цінний, щоб дозволити йому блукати де завгодно?

— Відпускати собаку тут не зовсім безпечно. Хіба ви не знаєте, що в цій країні їдять собак?

Він почав ховати кості в кишеню.

— Це мої кості, Віго.

— О, пробачте, я замислився.

— Чому ви сказали, що я втягся у гру?

— Коли ви востаннє бачили Пайлового собаку, Фаулере?

— Бог його знає. Я ще не завів книжки для обліку побачень з собаками.

— А коли ви маєте їхати в Англію?

— Ще не знаю точно.— Я не люблю давати будь-які відомості поліції. Це тільки полегшує їй роботу.

— Мені хотілося б сьогодні ввечері зайти до вас поговорити. Скажімо, о десятій? Якщо ви будете самі.

— Я пошлю Фуонг в кіно.

— У вас із нею знову все налагодилося?

— Авжеж.

— Дивно. У мене склалося враження, що ви... як би це висловитися... що ви нещасливий.

— Що ж, для цього є багато підстав, Віго.— І я додав грубо: — Кому це краще знати, як не вам.

— Мені?

— Ви самі не такий уже й щасливий.

— Чому? Мені нема на що нарікати. «Зруйнований дім не буває нещасний».

— Звідки це?

— Знову з Паскаля. Міркування про те, що людина може пишатися своїм нещастям. «Дерево не знає горя».

— Що змусило вас стати поліцейським, Віго?

— Причин було багато. Необхідність заробляти на життя, цікавість до людей і потім, може, навіть захоплення романами Габоріо.

— Вам слід було б стати священиком.

— Я не читав відповідних книжок... принаймні у ті часи.

— Ви все ще підозрюєте, що я маю якесь відношення до цієї справи?

Він підвівся і допив свій вермут.

— Мені просто хочеться поговорити з вами.

Коли він пішов, я подумав, що він дивився на мене з жалем, ніби на в’язня, якого сам допоміг впіймати і якого засуджено на довічну каторгу.

2

Я справді був засуджений. Вийшовши з моєї квартири, Пайл наче засудив мене на довгі тижні сумнівів і непевності. Кожного разу, повертаючись додому, я чекав нещастя. Іноді я не заставав Фуонг і не міг узятись ні до якої роботи, доки вона не поверталася, бо не був певен, чи вона взагалі повернеться. Я питав її, де вона була (намагаючись приховати свою тривогу і підозріння); і вона іноді відповідала, що ходила на базар або в крамницю, одразу ж пред’являючи речові докази (навіть її готовність чимось підтвердити свої слова здавалася мені в той час підозрілою), а іноді відповідала, що була в кіно (і доказом цього був використаний квиток) або заходила до сестри — якраз там, по-моєму, вона і зустрічалася з Пайлом. У ті дні я з якоюсь жорстокістю мучив її любощами, наче ненавидів її, але те, що я ненавидів, було моїм майбутнім. Самотність лежала поруч зі мною в ліжку, і самотність я обіймав ночами.

Фуонг не змінилася: готувала для мене їжу, люльки, ніжно й лагідно віддавалася мені, але насолода вже не була насолодою. І так само, як у наші перші дні, коли я прагнув зазирнути їй у душу, тепер я хотів прочитати її думки, але вона ховала їх за словами мови, якої я не розумів; Я не хотів допитувати її, не хотів примушувати її брехати (доки вона не збрехала мені відверто, я міг удавати, що наші стосунки не змінилися), але раптом замість мене заговорила тривога.

— Коли ти востаннє бачила Пайла? — спитав я її.

Вона трохи помовчала — а може, справді намагалася пригадати?

— Тоді, коли він приходив сюди,— відказала нарешті.

Я почав, майже несвідомо, виявляти зневагу до всього американського. В розмовах я без кінця говорив про убогість американської літератури, про скандальність американської політики, про дику розбещеність американських дітей. Ніби не одна людина, а вся нація відбирала у мене Фуонг. Все, що робила Америка, було погане. Я набрид своїми розмовами про Америку навіть моїм приятелям французам, хоч вони й поділяли мою неприязнь до цієї країни. Я поводився так, немов мене зраджено, але хіба ворог може зрадити?

Саме в ті дні і стався випадок з велосипедними бомбами. Повернувшись з бару «Імперіал» у порожню квартиру (де була Фуонг: в кіно, у сестри?), я знайшов під дверима записку від Домінгеса. Він вибачався, що все ще хворіє, і просив мене другого дня о пів на одинадцяту бути коло великого магазину на розі бульвару Шарне. Він писав, що це прохання містера Чжоу, але я підозрівав, що в цій зустрічі найбільше зацікавлений містер Хен.

Уся історія, як виявилося пізніше, могла дати матеріалу тільки на один абзац, та й то гумористичний. Вона не мала ніякого відношення до трагічної і тяжкої війни на Півночі, до каналів у Фат-Дьємі, забитих сірими трупами, що тижнями розкладались у воді, до мінометної стрілянини, до білого сліпучого блиску напалму. Я майже чверть години чекав біля кіоска з квітами, коли раптом з боку головного управління сюрте, що містилося на вулиці Катіна, примчав грузовик з поліцією і, різко загальмувавши, зупинився на розі вулиці; поліцейські зіскочили з машини і кинулись до магазину так, немов хотіли розігнати натовп, але натовпу не було — навколо магазину стояли, мов огорожа, велосипеди. Кожний будинок у Сайгоні оточений такою огорожею з велосипедів; ні в одному університетському місті на Заході немає їх стільки, як тут. Не встиг я навести свій фотоапарат, як уся ця комічна і незрозуміла операція була вже закінчена. Поліцейські врізалися в ряди велосипедів, схопили три з них і, тримаючи велосипеди над головами, вибігли на бульвар, де кинули їх у басейн декоративного фонтана. Перше ніж я встиг розпитати хоч одного поліцейського, всі вони вже знову сиділи в машині і швидко поїхали бульваром Боннар.

— Операція «Велосипед»,— промовив чийсь голос. То був містер Хен.

— Що це означає? — спитав я.— Учбові заняття? Для чого?

— Почекайте ще трохи,— сказав містер Хен.

До фонтана, звідки стирчало велосипедне колесо, немов буй, який попереджає кораблі, що там, під водою, уламки розбитого судна, почали підходити цікаві, але до них через дорогу кинувся поліцай; він щось кричав і розмахував руками.

— Давайте подивимось,— запропонував я.

— Краще не треба,— відповів містер Хен і поглянув на свій годинник. Стрілки показували чотири хвилини на дванадцяту.

— Ваш годинник поспішає,— сказав я.

— Він завжди попереду.

І в цю мить фонтан злетів у повітря, шматки його розлетілися по тротуару. Уламок парапету вдарив у сусіднє вікно, і скалки скла, наче краплі води під час зливи, посипалися на брук. Нікого не поранило. Ми струсили з одягу воду і скло. Велосипедне колесо за дзижчало, мов дзига, посеред вулиці, а потім похитнулось і впало.

— Рівно одинадцята,— сказав містер Хен.

— Що ж це таке, хай йому...

— Я гадав, що вас це зацікавить,— сказав містер Хен.— Сподіваюсь, зацікавило?

— Може, підемо вип’ємо чого-небудь?

— Пробачте, не можу. Я мушу повернутися на роботу до містера Чжоу, але спершу дозвольте вам дещо показати.— Він підвів мене до стоянки велосипедів і вивів звідти свою машину.

— Дивіться уважно.

— Марки «Ралей»? — спитав я.

— Не в цьому річ, погляньте на насос. Він нічого вам не нагадує?

Містер Хен поблажливо усміхнувся, помітивши розгубленість на моєму обличчі, сів на велосипед і, помахавши мені рукою, поїхав у Шолон на склад брухту. В сюрте, куди я зайшов по інформацію, я зрозумів, що він мав на увазі. Форма для лиття, яку я бачив у його складі, відповідала половині велосипедного насоса. Того дня по всьому Сайгону безневинні на вигляд велосипедні насоси виявилися пластмасовими бомбами і вибухнули рівно об одинадцятій, крім випадків, коли поліція, діючи за інформацією, яка, на мою думку, йшла від містера Хена, змогла запобігти вибухам. Уся подія була зовсім незначна: десять вибухів, шість чоловік поранених і не знати скільки пошкоджених велосипедів. Мої колеги,— за винятком кореспондента «Екстрем Оріан», який назвав цей інцидент «варварством»,— розуміли, що їхню інформацію вмістять у газеті лише в тому разі, якщо вони висміють цю історію. «Велосипедні бомби» — непоганий заголовок. Усі газети складали вину на комуністів. Тільки я написав, що то була диверсія з боку генерала Тхе, але моє повідомлення переробили в редакції. Генерал уже не був газетною сенсацією. Не варто було займати місце в газеті лише для того, щоб пояснити, хто він, і викрити його справжнє обличчя. Я послав через Домінгеса записку містерові Хену, висловлюючи співчуття,— я зробив усе, що міг. Містер Хен передав мені у відповідь усну подяку. В той час мені здавалося, що він сам або його в’єтмінський комітет були надміру чутливі: ніхто серйозно не звинувачував комуністів у цій справі. Навпаки, це більше, ніж щось інше, могло закріпити за ними репутацію людей, не позбавлених почуття гумору. «Що вони ще вигадають?» — запитували люди, зустрічаючись; і навіть для мене вся ця безглузда історія запам’яталася в образі велосипедного колеса, що весело, як дзига, крутилося посеред бульвару. Я навіть не натякав Пайлові, що знаю про його зв’язок з генералом Тхе. Хай собі грається із своєю пластмасою: може, ця невинна розвага відвертатиме його думки від Фуонг. І все ж якось увечері, опинившись недалеко від гаража містера Муоя і не маючи інших справ, я пішов туди.

То було маленьке, брудне приміщення на бульварі де ля Сомм, яке нічим не відрізнялося від складу залізного брухту. Посередині, на домкраті, стояла машина з піднятим капотом, схожа на чучело доісторичної тварини з широко роззявленою пащею у провінціальному музеї, куди ніхто не заходить. Складалося враження, що цю машину тут просто забуто. Скрізь на підлозі лежали обрізки заліза та старі ящики — в’єтнамці не люблять нічого викидати, так само, як китайський кухар: готуючи з однієї качки сім страв, він не викине навіть кігтя. Незрозуміло, чому ж так недбайливо повелися з порожніми коробками та зіпсованою формою для лиття: можливо, їх украв якийсь службовець, сподіваючись заробити кілька піастрів, а може, винахідливий містер Хен когось підкупив.

У гаражі нікого не було, і я ввійшов туди. Очевидно, вони тимчасово ховаються, побоюючись, що наскочить поліція. Напевне, містер Хен мав якісь зв’язки з сюрте; але навіть і в цьому разі було малоймовірно, щоб поліція вжила яких-небудь заходів. З погляду поліції було б краще, щоб люди думали, ніби диверсію з бомбами підготували комуністи.

Крім автомобіля і розкиданого на бетонній підлозі мотлоху, в гаражі містера Муоя я більше нічого не помітив. Важко було уявити, щоб там виготовляли бомби. Я досить неясно уявляв, як білий порошок, що його я бачив у коробці, перетворюється в пластмасу, але цей процес був, безумовно, складний і не міг відбуватися тут, де навіть два бензинових насоси, що стояли на вулиці, здавалися зовсім занедбаними. Я стояв у дверях і дивився на вулицю. Під деревами посеред бульвару працювали перукарі, і уламок дзеркала, прикріплений цвяхом до дерева, відбивав сонячний промінь. Дрібною ходою пройшла дівчина в капелюшку, схожому на черепашку, несучи два кошики, підвішених на жердині. Ворожка, що сиділа навпочіпки під стіною крамниці «Брати Сімон», спіймала клієнта — старого чоловіка з борідкою клинцем, як у Хо Ші Міна; дідок байдуже спостерігав, як вона тасувала і розкладала старезні карти. Яке майбутнє могло чекати його, чи варто було платити за нього цілий піастр? На бульварі де ля Сомм живуть відкрито: сусіди знали всі таємниці містера Муоя, але поліція не могла підібрати ключа, щоб завоювати їх довір’я. Люди живуть тут так, що всім усе відомо, але в їх життя не можна ввійти так просто, як входиш на бульвар. Я згадав старих жінок, які плели щодня якісь плітки у нас на сходах поруч з загальною вбиральнею; адже ж вони теж усе чують, але я не знаю, що їм відомо.

Я повернувся в гараж і пройшов у маленьку контору в кінці приміщення; там, на стіні, висів китайський рекламний календар, стояв стіл, захаращений всякою всячиною: на ньому були прейскуранти, пляшки з клеєм, арифмометр, скріпки для паперів, чайник і три чашки, безліч не-загострених олівців і ненадписана поштова листівка з Ейфельовою баштою. Норкові Гардінгу неважко було вигадувати свої мальовничі абстракції щодо «третьої сили», але ось до чого вона зводилась у дійсності. В задній стіні були двері; вони були замкнені, але ключ лежав на столі серед олівців. Я відімкнув двері і ввійшов.

У невеличкому сараї, розміром не більшому від гаража, стояла одна-єдина машина, яка в першу мить нагадувала клітку з залізних прутів та дроту з безліччю сідал для якихось великих безкрилих птахів,— складалося враження, що машину обмотано старими ганчірками, але ганчірки, очевидно, служили для чищення перед тим, як містера Муоя і його помічників сполохано. Я знайшов фірмову марку — якась ліонська фабрика — і номер патенту, але що було запатентовано? Я ввімкнув струм, і стара машина ожила; залізні прути мали якесь своє призначення, і весь цей химерний механізм був подібний до старої людини, яка з останньої сили грюкає кулаком по столі. То був прес, який належав, очевидно, до того технічного рівня, що й шарманка, але в цій країні, де ніщо не пропадає даремно і де всяка річ одного чудового дня може для чого-небудь згодитись (я пригадав, як мені довелося колись дивитись допотопний фільм «Грандіозне пограбування поїзда»: тьмяні кадри мерехтіли на екрані, все ще тішачи глядачів в одному з завулків Нам-Діня), цей прес теж можна було використати.

Я оглянув прес уважніше; на ньому були сліди білого порошку. «Діолактон», подумав я, скидається на сухе молоко. Не видно було ні коробки, ані форми для виливання. Я повернувся спочатку в контору, а звідти в гараж. Мені захотілося поплескати по крилу старий автомобіль: довго ще доведеться йому чекати тут, а втім, настане час, і він... Містер Муой та його помічники в цю хвилину, мабуть, пробираються десь рисовими полями до священної гори — там штаб генерала Тхе. І коли я востаннє голосно крикнув: «Мосьє Муой!» — мені здалося, що я зараз десь далеко від цього гаража, бульвару, цирульників, що я знову серед рисових полів, де колись ховався, повертаючись до Тай-Ніня. «Мосьє Муой!» Мені здалося, що я бачу чиюсь голову в зарослих рису.

Я повернувся додому. Старі жінки на сходах щебетали, наче пташки на живоплоті, але я не міг зрозуміти їх, як не розумів пташиного щебетання. Фуонг не було вдома — лежала тільки записка, що вона у сестри. Я приліг на ліжко,— все ж нога давала себе взнаки,— і заснув. Коли я прокинувся, вкриті фосфором стрілки показували двадцять п’ять хвилин на другу, і я повернув голову, думаючи, що Фуонг спить поруч. Але подушка була не зім’ята. Фуонг, напевне, змінила сьогодні простирадла: в них ще збереглася прохолода білизни, яку щойно принесли з пральні. Я встав і висунув шухляду, в якій Фуонг ховала свої шарфи,— їх там не було. Я підійшов до книжкової полиці,— книжка з малюнками із життя королівської сім’ї теж зникла. Вона забрала з собою весь свій посаг.

Одразу після удару майже не відчуваєш болю; біль прийшов десь о третій годині ранку, коли я розмірковував над своїм життям, яке я так чи інакше мав прожити, викликаючи в пам’яті спогади про минуле, щоб якось його позбутись. Найгірше згадувати про хвилини щастя, і я намагався думати тільки про прикре. У мене вже був досвід. Усе це я вже пережив колись раніше. Я знав, що зможу і надалі робити все, що належить, але тепер я був набагато старіший і мені бракувало сили влаштувати своє життя ще раз.

З

Я пішов у американську місію і спитав Пайла. Біля дверей довелося заповнити анкету і віддати її черговому полісмену. Він сказав:

— Ви не зазначили мети вашого приходу.

— Він її знає.

— То вам призначено прийом?

— Можете вважати так.

— Вам, очевидно, все це здається безглуздим, але нам доводиться бути дуже обережними. Тут навколо багато підозрілих типів.

— Чув про це.

Він язиком пересунув жувальну гумку за другу щоку і ввійшов у кабіну ліфта. Я залишився і чекав. Я не мав ані найменшого уявлення про те, що скажу Пайлові. В такій ролі мені ще ніколи не доводилося виступати.

Полісмен повернувся. Він неохоче сказав:

— Що ж, можете йти нагору. Кімната дванадцята. Другий поверх.

Увійшовши в кімнату, я побачив, що Пайла там немає. За столом сидів Джо — аташе в економічних питаннях,— я не міг пригадати його прізвища. З-за столика з друкарською машинкою стежила за мною поглядом сестра Фуонг. Мені здалося, що я прочитав тріумф у її пожадливих карих очах.

— Заходьте, заходьте, Томе! — гучно зустрів мене Джо.— Радий вас бачити. Як нога? Ви — рідкісний гість у нашій конторі. Тягніть сюди крісло. Яка ваша думка про наступ? Бачив учора ввечері в «Континенталі» Грейнджера. Знову збирається на Північ. Цей хлопець просто таки молодець. Тільки запахне новинами — він уже там. Хочете сигарету? Прошу. Ви знайомі з міс Хей? Ніяк не можу запам’ятати їхніх імен — це дуже важко в моєму віці. Я кличу її: «Гей ви!» — і їй це подобається. Нічого спільного з тим зашкарублим колоніалізмом. А що чути відносно цін на товари, Томе? Адже ваш брат газетяр не ловить гав... Шкода, що таке скоїлося з вашою ногою. Олден розповідав мені...

— Де Пайл?

— Олдена сьогодні тут нема. Мабуть, він удома. Більшість своєї роботи він виконує вдома.

— Я знаю, що він робить удома.

— Цей хлопець уміє працювати. Пробачте, що ви сказали?

— Кажу, що знаю, чим він зараз займається вдома.

— Не розумію вас, Томе. Мене називають «важкодум Джо». Такий був завжди. Такий і помру.

— Він спить з моєю дівчиною, сестрою вашої друкарки.

— Не розумію, що ви маєте на увазі.

— Спитайте в неї. Це її робота. Пайл забрав мою дівчину.

— Послухайте, Фаулере, я гадав, що ви прийшли сюди в справах. Знаєте, не можна вчиняти скандалів в установі.

— Я прийшов сюди, щоб побачити Пайла, але він, очевидно, ховається.

— Ну, знаєте, вам не слід такого казати. Після всього, що Олден для вас зробив...

— Авжеж, звичайно. Він врятував мені життя, еге ж? Але я його не просив.

— Він ризикував своєю головою. А вона в нього є.

— Наплювати мені на його голову. Та й зараз йому потрібна не голова, а...

— Слухайте, Фаулере, я не дозволю таких натяків у присутності дами.

— Ми з цією дамою дуже добре знайомі. Їй не пощастило поживитися в мене, так вона вирішила відігратися на Пайлі. Гаразд, я знаю, що поводжуся непристойно, але й надалі поводитимусь так само. В таких випадках люди завжди поводяться непристойно.

— У нас багато роботи. Готуємо матеріали про видобуток каучуку...

— Не турбуйтесь, я йду. Але скажіть Пайлові, як тільки він сюди подзвонить, що я до нього заходив. Може, він хоч із ввічливості віддасть мені візит. — Я обернувся до сестри Фуонг: — Гадаю, що ви засвідчили їх шлюбний контракт не тільки у міського нотаря, айв американського консула, і в католицькій церкві.

Я вийшов у коридор. Напроти були двері з написом «Чоловіча». Я зайшов, замкнув двері і, притулившись головою до холодної стіни, заплакав. Доти я ніколи ще не плакав. Навіть вбиральні їхні мали кондиційоване повітря, і воно, сухе й помірно тепле, поступово висушило мої сльози, як воно висушує слину в роті і животворне сім’я в тілі.

4

Я полишив усі справи на Домінгеса і поїхав на Північ. У Хайфоні, в ескадрильї «Гасконь», у мене були друзі, і я годинами просиджував у барі коло аеродрому або грав у кеглі на посиланій гравієм доріжці. Офіціально я був на фронті і тепер міг змагатись у завзятті з Грейнджером, хоч моїй газеті користі від того було не більше, ніж від моєї вилазки у Фат-Дьєм. Та коли вже пишеш про війну, почуття власної гідності вимагає, щоб ти час від часу поділяв небезпеку з іншими.

Проте не так легко було поділяти небезпеку з іншими: з Ханоя надійшов наказ пускати мене тільки в горизонтальні польоти, а в цій війні вони були такі ж безпечні, як їзда в автобусі, бо ми літали на висоті, недосяжній навіть для важких кулеметів; нам ніщо не загрожувало, крім хіба помилки льотчика або несправності в моторі. Ми вилітали за графіком і за графіком поверталися назад; бомби немов пливли у повітрі по діагоналі, і з перехрестя доріг або з мосту вгору здіймався стовп диму; а потім ми поверталися назад і встигали перед обідом випити і пограти в кеглі.

Якось в офіцерській їдальні я пив коньяк з молодим льотчиком, який мріяв побачити Саусендський мол[59]. Раптом він дістав наказ вилітати.

— Хочете полетіти зі мною?

Я погодився. Навіть у горизонтальному польоті можна згаяти час і розвіяти тяжкі думи. Коли ми їхали до аеродрому, він сказав:

— Ми будемо пікірувати.

Я думав, мені заборонено...

— Тільки ви нічого не будете про це писати. Ви побачите частину країни біля кордону з Китаєм, якої ви ще ніколи не бачили. Коло Лай-Чау.

— Мені здавалося, що там усе спокійно: адже Лай-Чау в руках французів.

— Було спокійно. Цей район в’єтмінці захопили два дні тому. Наші парашутисти будуть там через кілька годин. Ми хочемо, щоб в’єтмінці не сміли й носа вистромити зі своїх нір, доки ми не відіб’ємо поста назад. Нам наказано пікірувати на них і обстрілювати з кулеметів. Для цього змогли виділити тільки два літаки — один уже вилетів на завдання. Ви літали коли-небудь у піке?

— Ні.

— Спочатку буде трохи неприємно, доки звикнете.

Ескадрилья «Гасконь» мала на озброєнні тільки легкі бомбардувальники Б-26, — за вертливість і невеликий розмір крил французи називали їх «крутихвістками». Мене втиснули у маленьке сидіння розміром з велосипедне сідло, і мої коліна майже вперлися в потову спину.

Ми піднялись над річкою Червоною, повільно набираючи висоту, — річка в цю годину справді була червона. Ми ніби перенеслися в далекі часи і бачили річку очима стародавнього географа, який перший дав їй ім’я саме в таку годину, коли надвечірнє сонце заливає її всю, від берега до берега, своїм промінням; потім, на висоті дев’яти тисяч футів, ми повернули до річки Чорної, справді чорної, оповитої тінями, — скісне проміння сонця не досягало її поверхні,— і нам відкрилась неосяжна, велична панорама: під нами проносились вузькі ущелини, стрімкі скелі, джунглі. Можна було б посадити цілу ескадрилью на ці сіро-зелені поля, і вона була б не більш помітна, ніж кілька монет, розкиданих по стерні. Далеко попереду летів літак. Звідси він здавався не більшим від комара. Ми йшли йому на зміну.

Зробивши два кола над сторожовою вежею та селом, оточеним кільцем зелені, ми штопором врізались у сліпуче небо. Льотчик — його звали Труен — обернувся до мене і підморгнув; на штурвалі у нього були кнопки, що пускали в дію кулемет і бомболюк; коли ми набрали положення для бомбування, я відчув, що всередині у мене все обірвалось — відчуття, яке буває на першому балі, на першому званому обіді, в дні першого кохання. Мені згадались американські гірки в Уемблі. Злітаєш на саму вершину, і здається, вже ніколи не повернешся на землю,— так полонить тебе це незвідане відчуття. Ледве я встиг угледіти на циферблаті висоту три тисячі метрів, як ми раптом почали падати вниз. Я весь перетворився у відчуття, бачити не міг уже нічого. Мене притиснуло до сидіння, щось незмірно важке навалилося на мої груди. Я не помітив, як було скинуто бомби, як зацокотів кулемет і в кабіні запахло порохом, а коли ми знов почали набирати висоту, тягар спав з моїх грудей, але тепер кудись провалився шлунок, летячи по спіралі, наче самогубець, туди, вниз, на землю, від якої ми віддалялись. Сорок секунд для мене не існувало ніякого Пайла, не було навіть самотності. Коли ми підіймались, виписуючи велику дугу, я побачив у бічне віконце, як внизу здіймаються хмари диму. Перед другим пікіруванням я відчув страх — страх показати малодушність, страх, що я зараз блюватиму просто на спину пілотові, що мої виснажені легені не витримають такого тиску. Після десятого піке я відчував тільки роздратування — все це надто затяглося, час було вже вертатися додому. І знову ми стрімко злетіли вгору, де кулемети не могли нас дістати, знову виписали дугу — і внизу виник стовп диму. Село з усіх боків було оточене горами. Щоразу нам доводилося підходити до нього через ту саму ущелину. Змінити напрям польоту не було ніякої змоги. Після того як ми спікірували вчотирнадцяте, я відчув, що мене більше не мучить страх осоромитись, і подумав: «їм досить поставити як слід тільки один кулемет — і...» Ми знову піднялись на безпечну висоту, — а може, вони не мали навіть і кулемета? Сорок хвилин бомбування здалися нескінченними, проте весь цей час мене не турбували мої невеселі думки. Коли ми повернули додому, сонце вже сідало. Та година, коли стародавній географ охрестив річки, минула. Річка Чорна не була більше чорною, а річка Червона була просто золотою.

Ми знову почали знижуватися, віддаляючись від сучкуватого, понівеченого вибухами лісу, в напрямку до річки, вирівнялись над покинутими рисовими полями і кулею кинулись на крихітний сампан[60], що маячив на жовтій поверхні води. Коротка черга трасуючих куль — і сампан розлетівся на дрізки у фонтані іскор. Ми навіть не стали дивитись, як борсаються, рятуючи своє життя, наші жертви, а набрали висоту і полетіли додому. Я знову подумав, як і тоді, коли побачив у Фат-Дьємі мертву дитину: «Ненавиджу війну». Було щось огидне в цьому раптовому побіжному нападі — ми випадково пролетіли тут і дали тільки одну чергу; нікому було відповісти на наш вогонь; і от ми спокійно летимо далі, докинувши свою невеличку лепту до кількості мертвяків на землі.

Я надів навушники: капітан Труен хотів зі мною поговорити. Він сказав:

— Ми трохи збочимо з курсу. У вапняних горах чудесний захід сонця. Вам обов’язково треба подивитись,— додав люб’язно, зовсім як хазяїн, що показує гостеві красу своїх володінь.

Миль сто ми летіли слідом за сонцем, що сідало за бухтою д’Алонг. Обрамлене шоломом обличчя марсіянина задумливо поглядало вниз, на золоті гаї між величезними горбами й арками з вивітреного каміння, і рана від учиненого вбивства перестала кровоточити.

5

Того вечора капітан Труен наполіг на тому, щоб я був його гостем у курильні опіуму, хоч сам він і не курив. Йому подобається запах опіуму, сказав він, подобається відчуття вечірнього спокою, але в його професії більшого дозволяти собі не можна. Деякі офіцери курять опіум, але вони служать у піхоті, а йому треба добре висиплятисяÏ. Ми лежали в одній з маленьких кабінок, — вони йшли вряд, як у шкільному дортуарі, — і китаєць, власник курильні, готував мені люльки. Я не курив опіуму відтоді, як від мене пішла Фуонг.

Напроти нас по той бік проходу, згорнувшись клубочком після куріння, лежала метиска з довгими красивими ногами і читала жіночий журнал, а в сусідній кабінці два літніх китайці, відклавши люльки, сьорбали чай і вели ділову розмову.

— Той сампан... сьогодні ввечері... становив якусь небезпеку? — спитав я.

— Хто його знає, — відповів Труен. — Ми маємо наказ розстрілювати в цьому районі річки все, що спаде на око.

Я викурив першу люльку, намагаючись не думати про всі ті люльки, що викурив удома. Труен сказав:

— Сьогоднішня операція — ще не найгірше для таких, як я. Над селом нас могли збити. Значить, ми важили життям не менше, ніж вони. Найбільше я ненавиджу бомбування напалмовими бомбами. З висоти трьох тисяч футів, цілком убезпечений, — він безнадійно махнув рукою, — дивишся, як вогонь охоплює ліс. Тільки бог знає, що б ти побачив, якби був там, на землі. Ці нещасні згорають живцем, вогонь заливає їх, як вода. Вони наскрізь просякають вогнем. — Труен говорив із злістю на весь світ, який не хоче нічого розуміти. — Хіба мені потрібна ця війна за колонії? Невже ви думаєте, що я став би робити те, що роблю тепер, задля якихось плантаторів? Хай мене тоді краще судить польовий суд! Ми завжди воюємо за вас, а на нас складають усю вину.

— І за цей сампан? — сказав я.

— Авжеж, за цей сампан теж. — Він стежив очима, як я потягся по другу люльку. — Я заздрю вам, що ви таким чином можете втекти від усього.

— Ви не знаєте, від чого я тікаю. Не від війни. Вона мене не обходить. Я не втручаюсь у неї.

— Але вона таки вас не мине. Настане й ваша черга.

— Тільки не моя.

— А чого ви кульгаєте?

— Вони мали право стріляти в мене, але навіть і цього не зробили. Вони хотіли зруйнувати сторожову вежу. Найнебезпечніші — підривники. Навіть удома.

— Колись і ви теж станете на чий-небудь бік.

— Ні. Я повертаюся в Англію.

— Ви мені якось показували фотографію...

— A-а... порвав. Вона покинула мене.

— Пробачте.

— Таке життя. Спочатку кидаєш ти, потім течія змінюється. Починаєш навіть іноді вірити у справедливість.

— І я вірю в неї. Перший раз, коли я скинув напалм, у мене майнула думка, що то село, в якому я народився, що там живе мосьє Дюбуа — давній приятель мого батька. А онде й пекар, — я так любив його в дитинстві, — біжить там, унизу, охоплений вогнем, який я на нього скинув. Навіть ті, з Віші, не бомбили свою власну країну. Мені здавалося, що я гірший від них.

— І все-таки ви це робите?

— Всі ці думки приходять і зникають залежно від настрою. Вони повертаються, коли бомбиш напалмом. У всіх інших випадках я вважаю, що захищаю Європу. А знаєте, ті, інші, — вони теж бувають жорстокі. Коли в сорок шостому році їх вигнали з Ханоя, вони залишили там після себе жахливу пам’ять — не пошкодували навіть своїх земляків, яких, підозрівали в тому, що вони допомагали нам. У моргу лежала дівчина, — вони вирізали їй груди, а її нареченого вбили і поглумилися з його тіла...

— Ось чому я і не хочу ні в що втручатися.

Справа тут не в розсудливості чи справедливості. Всі ми втручаємося в що-небудь у хвилини збудження, а потім уже не можемо виплутатись. І у війні, і в коханні, недарма ж їх завжди порівнюють. — Він з сумом поглянув на кабінку навпроти, де в короткому наркотичному забутті лежала метиска, і додав: — Я тільки так розумію усе це. Он ту дівчину вплутали у війну її батьки, а що чекає її в майбутньому, коли ми залишимо цей порт? Франція — тільки наполовину її батьківщина.

— Ви вважаєте, що залишите цей порт?

— Адже ви газетяр. Вам краще знати, ніж мені, що ми не можемо перемогти. Ви знаєте, що дорогу в Ханой перерізано і її щоночі мінують. Ви знаєте: ми щороку втрачаємо цілий випуск Сен-Сіра. Нас мало не розгромили в п’ятдесятому році. Де Латтр дав нам два роки передишки — от і все. Але ми — кадровики, ми повинні продовжувати війну доти, доки політики скажуть нам: «Стоп!». Можливо, вони зберуться і домовляться про мир, який ми могли б мати з самого початку; і тоді всі ці роки здадуться чистісіньким безглуздям.— На його негарному обличчі (я згадав, як він підморгнув мені перед пікіруванням) застиг вираз професійної жорстокості, але очі дивилися, наче крізь прорізи карнавальної маски, зовсім по-дитячому. — Вам не зрозуміти всього цього безглуздя, Фаулере. Адже ви не француз.

— В житті не тільки війна робить прожиті роки безглуздям.

Він якось дивно, по-батьківському, поклав мені руку на коліно, наче був старший від мене віком.

— Ведіть її до себе, — сказав він. — Це краще, ніж люльки.

— Звідки ви знаєте, що вона піде зі мною?

— Я сам спав з нею, і лейтенант Перрен теж. П’ятсот піастрів.

— Дорогенько.

— Гадаю, що вона піде і за триста. Хоч у таких справах не торгуються.

Та виявилося, що він дав мені кепську пораду. Людське тіло обмежене в своїх можливостях, а моє до того ж мов задерев’яніло від спогадів. Те, чого торкалися цієї ночі мої руки, було, мабуть, красивішим від того, до чого я звик раніше, але нас полонить не тільки краса. Дівчина вживала тих самих парфумів, що й Фуонг, і раптом, в останню хвилину, привид того, що я втратив, виявився сильнішим від живого тіла, яке лежало поруч. Я відсунувся, ліг на спину, і бажання зникло.

— Пробачте, — сказав я і збрехав: — Не знаю, що зі мною діється.

Вона промовила з глибокою ніжністю і цілковитим нерозумінням:

— Не хвилюйтеся. Так часто буває. Це від опіуму.

— Еге ж, — сказав я, — від опіуму.

І мені так захотілося, щоб це була правда.

1

Якось дивно було повертатися в Сайгон, де вперше ніхто не чекав мене. На аеродромі мені захотілося назвати шоферові таксі будь-яку іншу адресу, тільки не вулицю Каті-на. Я роздумував: «Чи біль вгамувався хоч трохи за час моєї подорожі?» І намагався запевнити себе, що це так.

Піднявшись сходами, я побачив, що двері відчинені, і в мене перехопило дух від безглуздої надії. Повільно, ледве ступаючи, я наближався до дверей. Доки підійду, ця надія буде жити. Я почув, як заскрипів стілець, і, підійшовши до дверей, побачив чиїсь черевики, але черевики були не жіночі. Я швидко ввійшов у кімнату, і з стільця, на якому завжди сиділа Фуонг, незграбно підвівся Пайл.

— Привіт, Томасе, — сказав він.

— Привіт, Пайле. Як ви сюди потрапили?

— Зустрів Домінгеса. Він ніс вам пошту. Я попросив у нього дозволу почекати вас тут.

— Фуонг щось забула?

— О ні, але Джо сказав мені, що ви приходили в місію. І я подумав, що тут буде зручніше поговорити.

— Про що?

Він розгублено махнув рукою, наче хлопчик, якого примусили виступати на шкільному святі, а він не може знайти «дорослих» слів.

— Ви кудись їздили?

— Їздив. А ви?

— О, я теж чимало їздив.

— Все ще граєтеся з пластмасою?

Він невесело посміхнувся, потім сказав:

— Ваша пошта лежить там.

З першого погляду я побачив, що серед листів немає нічого, що могло б мене зацікавити: один лист був з лондонської редакції, кілька листів, очевидно, з рахунками і один — з банку.

— Як Фуонг? — спитав я.

— О, вона почуває себе чудово, — сказав він і зразу ж прикусив язика, наче переступив межу дозволеного.

— Сідайте, Пайле, — сказав я. — Пробачте, я тільки прогляну цього листа. Він з редакції.

Я розпечатав листа. Як недоречно часом стається те, чого не сподіваєшся. Редактор писав, що, обміркувавши мого останнього листа і зважаючи на складну ситуацію, що виникла в Індокитаї після смерті генерала де Латтра та відступу від Хоа-Біня, він не може не погодитися з моїми доводами. Він тимчасово призначив завідувача іноземного відділу і хотів би, щоб я залишився в Індокитаї принаймні ще на рік. «Ми збережемо де місце за вами...» — запевняв мене, навіть не підозрюючи, в якому я тепер стані. Він був певний, що я зацікавлений в цьому місці, в його газеті.

Й сів навпроти Пайла і ще раз перечитав листа, який прийшов надто пізно. На якусь мить я відчув радісне хвилювання: так буває, коли вранці пробуджуєшся від сну і не все зразу пригадуєш.

— Погані новини? — спитав Пайл.

— Ні. — Я подумав, що цей дозвіл мені вже ні До чого: відстрочку на один рік не можна протиставити шлюбному контрактові.

— Ви ще не одружилися? — спитав я.

— Ще ні. — Пайл почервонів. Він взагалі дуже легко червонів. — Правду кажучи, я сподіваюсь одержати спеціальну відпустку. Тоді ми зможемо одружитися вдома. Так пристойніше.

— А хіба вдома це робиться по-іншому?

— Розумієтеся думаю... Мені важко говорити про все це з вами, Томасе, адже ви — такий цинік! Розумієте, це буде щось ніби знак поваги до неї. Там батько, мати,— Фуонг одразу ввійде в сім’ю. А для неї це важливо, зважаючи на її минуле.

— Минуле?

— Ви добре розумієте, що я маю на увазі. Мені б не хотілося залишати її вдома з тавром...

— А ви хочете залишити її вдома?

— Очевидно, залишу. Моя мати — чудова жінка, вона введе Фуонг у місцеві кола, відрекомендує її. Взагалі допоможе їй призвичаїтись до нашого життя. І ще — влаштувати домівку до мого приїзду.

Я не знав, жаліти мені Фуонг чи ні: адже вона так прагнула побачити хмарочоси і статую Свободи, не уявляючи собі всього того, що чекає там на неї: професор і його дружина, жіночі клуби... Цікаво, чи навчать її грати в канасту?[61]. Я згадав, яка була Фуонг того, першого, вечора в ресторані «Гран монд»: вісімнадцятилітня дівчина в білій сукні, вона так чарівно рухалась по залі; і ще я згадав, як вона місяць тому торгувалася з м’ясником у крамниці на бульварі де ля Сомм. Чи сподобаються їй маленькі, сліпучо чисті бакалійні крамнички Нової Англії, де навіть селеру загортають у целофан? Можливо, й сподобаються. Не знаю. І хоч як це дивно, я раптом сказав Пайлові те, що місяць тому міг би сказати мені він сам:

— Будьте з нею тактовні, Пайле. Не нав’язуйте їй нічого, її теж можна образити — як вас, як мене.

— Не турбуйтеся, Томасе.

— Вона здається такою маленькою, тендітною і така не схожа на наших жінок, але не треба ставитись до неї як... як до іграшки.

— Дивно, Томасе, як усе виходить! Я боявся цієї розмови. Думав, що ви будете поводитись не по-джентльменському.

— На Півночі я мав час поміркувати. Там я зустрів одну жінку... Очевидно, я теж зрозумів те, що ви зрозуміли тоді, в будинку розпусти. Добре, що Фуонг пішла за вас. Раніше чи пізніше я міг залишити її тут кому-небудь на зразок Грейнджера. І вона пішла б по руках.

— І ми будемо друзями, Томасе?

— Авжеж. Тільки мені краще не бачитися з Фуонг. Тут і так усе навколо нагадує про неї. Мені доведеться пошукати іншої квартири... коли буде вільний час.

Він випростав ноги з-під стільця і встав.

— Я такий радий, Томасе. Не можу навіть сказати, який, я радий. Я вже говорив це, але мені справді хотілось би, щоб на вашому місці був хтось інший.

— А я радий, що це саме ви, Пайле.

Розмова пішла зовсім не так, як я гадав. Десь насподі, під моїми недобрими думками, визрівав справжній план дій. І весь час, поки Пайлова наївність дратувала мене, якийсь внутрішній суддя, порівнюючи його ідеалізм, його незрілі погляди, запозичені в Йорка Гардінга, з моїм цинізмом, давав суд на його користь. Безперечно, я мав рацію, коли мова йшла про факти, але хіба він не мав права бути молодим і помилятися, і чи не краще для Фуонг прожити життя з таким, як він, а не зі мною?

Ми квапливо потиснули один одному руки, але якийсь напівсвідомий страх примусив мене вийти за ним на сходи і гукнути до нього (може, там, у найглибших закутках нашої душі, де ухвалюються справжні рішення, сидить не тільки внутрішній наш суддя, а й пророк):

— Пайле, не дуже звіряйтеся на Йорка ГардінгаІ.

— Йорка? — Він непорозуміло подивився на мене із сходів.

— Ми — давні колоніалісти, Пайле, але ми дечого, навчилися: ми навчилися не гратись із вогнем. Ваша «третя сила» — це книжні вигадки, не більше. А генерал Тхе — просто бандит, у якого є кілька тисяч найманців; він не має нічого спільного з національною демократією.

Пайл дивився на мене так, ніби заглядав у щілину в поштовій скриньці, щоб побачити, хто там стоїть за дверима, і потім, швиденько прикривши її, позбутися небажаного гостя. Він одвів очі.

— Не розумію, про що ви говорите, Томасе.

— Про велосипедні бомби. Непоганий жарт, хоч хтось і зостався без ніг. Але, Пайле, не варто звірятися на таких людей, як Тхе. Вони не збираються рятувати Схід від комунізму. Ми їх добре знаємо.

— Ми?

— Давні колоніалісти.

— А я вважав, що ви не хочете ставати на чий-небудь бік.

— Я й не стаю, але якщо ваша місія будь-що прагне заварити кашу, полиште це краще на Джо. Їдьте додому з Фуонг. Забудьте про «третю силу».

— Я завжди ціную ваші поради, Томасе, — сказав він офіційним тоном. — Бувайте. Ми ще побачимось.

— Звичайно.

2

Минали тижні, а я ніяк не міг підшукати собі нової квартири. І не тому, що мені бракувало часу. Перелом у воєнних діях, що наставав кожного року, вже відбувся: на Півночі встановилася жарка дощова погода, французи відступили від Хоа-Біня; у Тонкіні закінчились бої за рис, а в Лаосі — бої за опіум. Домінгес міг сам легко впоратися з матеріалами, що надходили з Півдня. Нарешті я таки вибрався подивитися на квартиру в будинку так званого стилю «модерн» (часів Паризької виставки 1934 року?) на другому кінці вулиці Катіна, за готелем «Континенталь». То була типова для Сайгона парубоцька квартира власника каучукової плантації, який від’їжджав у Францію. Він хотів продати її «гамузом і з усіма тельбухами». Я не зовсім зрозумів, що значить продати квартиру «гамузом», що ж до «тельбухів», то йшлося про численні репродукції з картин паризьких салонів періоду 1880-1900 років. Усі ті репродукції споріднювало зображення повногрудої дами з химерною зачіскою, загорненої в прозору тканину, яка не прикривала її величезних крижів, але все ж заміняла фіговий листок. У ванній кімнаті плантатор показав себе ще сміливішим: там висіли репродукції Ропса.

— Ви любите мистецтво? — спитав я, і він по-змовницьки підморгнув мені у відповідь. То був гладкий чоловік з маленькими чорними вусиками та рідким волоссям на голові.

— Мої найкращі картини в Парижі, — сказав він.

Вітальню прикрашали надміру висока попільниця у вигляді голої жінки з посудиною для попелу у волоссі та порцелянові фігурки голих дівчат, що обіймали тигрів; одна статуетка була зовсім дивна: роздягнена до пояса дівчина їхала на велосипеді. У спальні навпроти гігантського ліжка вилискувала лаком велика картина, писана олією. На ній були зображені дві сплячі дівчини. Я спитав, скільки коштує його квартира без колекції, але він не захотів розлучити їх.

— Значить, ви не колекціонер? — спитав він.

— Мабуть, ні.

— У мене є ще книжки, — сказав він. — Можу додати їх до колекції, не збільшуючи ціни, хоч думав забрати їх з собою у Францію.

Він одімкнув книжкову шафу і показав мені свою бібліотеку. На полицях стояли дорогі ілюстровані видання: «Афродіта», «Нана», «Незаміжня» і навіть кілька романів Поль де Кока. Мене кортіло спитати, чи не продається і він сам з колекцією; він так доповнював її і був такий же старомодний.

— Коли живеш сам-один у тропіках, колекція заміняє тобі товариство, — сказав він.

У цю хвилину я подумав про Фуонг, — мабуть, саме через те, що тут ніщо не нагадувало про неї. Так завжди буває: тікаєш у пустелю, а тиша кричить тобі у вуха.

— Боюся, що моя газета не дозволить мені купити колекцію картин.

— Ми можемо не включати її в рахунок, — сказав він.

Я був радий, що Пайл його не бачить: ця людина могла б видатись йому типовим «давнім колоніалістом», який в його уяві був і без того досить огидний. Коли я вийшов, було вже майже пів на дванадцяту, і я рушив до «Павільйону» випити кухоль холодного пива. В «Павільйоні» пили каву тільки американки та європейські дами, і я був певен, що не зустріну там Фуонг. Я знав точно, де вона буває о цій порі, — Фуонг не з тих жінок, що міняють свої звички, — а тому, вийшовши з плантаторової квартири, перейшов на другий бік вулиці, щоб не проходити повз молочне кафе, де вона завжди в цей час пила шоколадний коктейль.

За сусіднім столиком сиділи дві молоденькі американки, — свіженькі й чистенькі, незважаючи на спеку, — і їли морозиво. В обох через ліве плече висіли сумочки, і сумочки були однакові, з бронзовими емблемами у вигляді орла. І ноги в них були однакові — довгі, стрункі, — і носики — трошки кирпаті, і морозиво обидві їли так зосереджено, немов провадили якийсь дослід в університетській лабораторії. Я подумав, чи це не Пайлові колеги; вони були гарненькі, і мені захотілось їх теж відіслати додому, в Америку. Вони доїли морозиво, і одна поглянула на годинник.

— Нам краще піти звідси, — сказала вона. — Про всяк випадок.

Я ліниво розмірковував, куди б їм поспішати.

— Уоррен сказав, щоб ми не затримувалися тут пізніше двадцяти п’яти хвилин після одинадцятої.

— Зараз уже більше.

— Цікаво було б залишитись. Не розумію, в чому річ, а ти?

— Точно не знаю, але Уоррен сказав, що краще не затримуватись.

— Ти гадаєш, що буде якась демонстрація?

— Я бачила стільки цих демонстрацій... — сказала друга тоном туриста, якому остобісіли церкви.

Вона встала і поклала на стіл гроші за морозиво. Перед тим як вийти розглянулася по кафе, і дзеркала відбили її веснянкуватий профіль. У кафе залишилися тільки я та невибагливо вдягнена літня француженка, що ретельно і марно наводила красу. Тим двом не потрібна була косметика; тільки торкнути губи помадою, провести гребенем по волоссю — от і все. На якусь мить погляд одної з американок затримався на мені, — то не був погляд жінки, вона поглянула на мене діловим чоловічим поглядом, наче міркуючи, що робити. Потім швидко обернулася до подруги:

— Хутчій ходімо.

Я ліниво дивився, як вони виходили пліч-о-пліч на посмуговану промінням сонця вулицю. Ні одну з них не можна було уявити жертвою нестримної пристрасті — з ними ніяк не в’язалася думка про зім’яті простирадла, про тіло, спітніле від любосного жару. Вони, мабуть, і в постіль брали з собою патентований засіб від поту. Я спіймав себе на тому, що заздрю їхньому стерильному світові, такому не схожому на той світ, де живу я...

...і який зненацька чомусь розлетівся вщент.

Два дзеркала з стіни полетіли просто на мене і, не долетівши, впали на підлогу. Невибагливо вдягнена француженка стояла на колінах серед уламків стільців і столиків. Її відкрита пудрениця, зовсім цілісінька, лежала у мене на колінах, а найдивовижніше було те, що я сидів на тому ж місці, хоч уламки мого столика лежали коло француженки. Кафе сповнилося якимись незрозумілими звуками: здавалося, десь дзюрчить фонтан. Поглянувши на прилавок буфету, я побачив, як з розбитих пляшок просто на підлогу течуть різноколірні струмки: червоні — портвейн, оранжеві — куентро, зелені — шартрез, каламутно-жовті — пастіс... Француженка сиділа і спокійно шукала очима пудреницю. Я віддав її, і вона чемно подякувала мені, все ще сидячи на підлозі. Я завважив, що погано чую її. Вибух стався так близько, що вибухова хвиля оглушила мене.

«Ще одна пластмасова іграшка, — подумав я з глухою образою. — Що ж, на думку містера Хена, мені слід написати тепер?» Але, вийшовши на площу Гарньє, я побачив по великих клубах диму, що то була не іграшка. Дим ішов від автомобілів, що горіли на стоянці перед Національним театром; уламки розлетілися по всій площі, а біля клумби сіпався чоловік без ніг.

З вулиці Катіна та бульвару Боннар стікалися люди. Сирени поліційних машин, дзвінки карет швидкої допомоги і пожежних машин разом ударили по моїх барабанних перетинках. На якусь мить я забув про те, що Фуонг у цей час, напевне, сидить у молочному кафе навпроти. Хмари диму затягли усю площу. За димом я нічого не бачив.

Я ступив на брук, але мене зупинив поліцейський. Поліція оточила всю площу, щоб стримати натовп, який дедалі збільшувався, а звідти вже почали виносити ноші. Я благав:

— Пустіть мене на той бік. Там мій друг...

— Відійдіть, — сказав поліцейський — У всіх друзі.

Він одступився, щоб пропустити священика, і я спробував пройти й собі, але поліцейський відштовхнув мене назад. Я сказав йому, що я кореспондент, і марно шукав у кишенях гамана, в якому лежало посвідчення, — невже я забув його вдома?

— Ну хоч скажіть, як там у молочному кафе? — просив я.

Дим розвіювався, і я намагався побачити що-небудь, але заважав натовп людей навпроти. Поліцейський щось відповів, але я не дочув.

— Що ви сказали?

Він повторив:

— Не знаю. Одійдіть. Ви заступаєте дорогу ношам.

Невже я загубив гамана в «Павільйоні»? Я повернувся, щоб піти туди, і наштовхнувся на Пайла.

— Томасе! — вигукнув він.

— Пайле, — сказав я, — ради бога, де ваша перепустка до місії? Ми повинні добутися на той бік. Там, у молочному кафе, Фуонг.

— Її там немає, — відповів він.

— Пайле, вона там. Вона завжди буває там о пів на дванадцяту. Ми повинні знайти її.

— Її там немає, Томасе.

— Звідки ви знаєте? Де ваше посвідчення?

— Я попередив її, щоб вона туди не ходила.

Я знову повернувся до поліцейського, збираючись відштовхнути його і перебігти через площу, — хай стріляє, плювати... — і раптом до моєї свідомості дійшло слово «попередив». Я схопив Пайла за руку.

— Попередили? — спитав я. — Тобто як це попередили?

— Я сказав їй, щоб вона сьогодні вранці нікуди не ходила.

Уривчасті думки з’єднувались у єдине ціле.

— А Уоррен? — спитав я. — Хто такий Уоррен? Він теж попередив тих дівчат.

— Не розумію.

— Ось воно що. Аби тільки не потерпів ніхто з американців. Так?

З вулиці Катіна на площу пробилася карета швидкої допомоги, і поліцейський, який не пускав мене, став осторонь, щоб пропустити її. Другий поліцейський, поруч, з кимось сперечався. Я штовхнув Пайла вперед, на площу, перше ніж нас встигли зупинити.

Ми немов опинилися на кладовищі серед плакальників. Поліція могла перешкодити новим людям дістатися на площу, але була безсила звільнити її від тих, хто лишився живий і хто встиг пройти сюди. Лікарі не мали часу клопотатися мертвими і полишили їх на тих, кому вони належали, бо мертвим можна володіти так само, як володіють стільцем. На землі сиділа жінка, тримаючи на колінах те, що залишилось від її дитини; душевна делікатність змусила її прикрити останки дитини селянським солом’яним брилем. Вона була спокійна і мовчазна, — найбільше мене вразила тиша, що панувала на площі. Тут було тихо, як у церкві, куди я одного разу зайшов під час обідні; чути було тільки тих, хто правив службу; хіба що коли-не-коли не витримає і схлипне хтось із європейців і знову замовкне, присоромлений скромністю, терпінням і гідністю Сходу. Безногий знівечений тулуб біля клумби все ще сіпався, наче курка, якій щойно відтято голову. Судячи з сорочки, то був рикша.

— Це жахливо, — промовив Пайл. Потім угледів плями на своїх черевиках і спитав жалібним голосом: — Що це?

— Кров, відповів я. — Хіба ви ніколи не бачили крові?

— Доведеться почистити, перше ніж іти до посланника, — сказав він.

Він, по-моєму, не розумів, що говорить. Уперше в житті він побачив, що таке війна: до Фат-Дьєма він плив човном у якомусь дитячому піднесенні, до того ж там були солдати, а солдати в Пайлових очах нічого не важили.

— Бачите, що може накоїти одна коробка «Діолактону», — сказав я, — якщо потрапить не в ті руки. — Я взяв його за плече і примусив подивитися навколо. — В цей час на площі завжди повно жінок і дітей — вони приходять сюди у крамниці. Чому ви обрали саме цей час?

Він відповів не зовсім упевнено:

— Тут мав бути парад...

— І ви хотіли пристукнути кількох полковників? Адже ж учора парад скасовано.

— Я не знав цього.

— Не знав! — Я штовхнув його в калюжу крові, де щойно стояли ноші. — Вас погано інформують.

— Мене не було в місті, — промовив він, не спускаючи очей зі своїх черевиків. — Вони повинні були відкласти все це.

— І позбавитись розваги? — спитав я його. — Ви гадаєте, що генерал Тхе відмовився б від цієї диверсії? Це краще, ніж парад. Жінки і діти — це сенсація, а кому цікаво читати про солдатів, коли йде війна? Про це заговорить уся світова преса. Ви створили генералові Тхе прекрасну репутацію, Пайле. Он весь ваш правий черевик вкритий «третьою силою» і «національною демократією». Біжіть додому, до Фуонг, і розкажіть їй про ваш героїчний подвиг, — у неї тепер залишилось на кілька десятків менше земляків.

Повз нас квапливо пробіг маленький товстий священик, він ніс щось на блюдці, прикритому серветкою. Пайл довго мовчав, та й мені нічого більше було сказати. Я й так забагато сказав. Він був блідий, наче побитий, — здавалося, зараз знепритомніє, — і я подумав: «Навіщо я йому це кажу? Він завжди лишиться праведником, а хіба можна в чому-небудь звинувачувати праведників? Вони ніколи не винні. Єдине, що можна зробити, — це тримати їх у шорах або знищувати. Праведність — це щось ніби божевілля».

— Тхе не зробив би цього. Я певен, що він би цього не зробив. Хтось обдурив його. Комуністи...

Він був укритий непроникною бронею добрих намірів та граничної обмеженості. Я так і залишив його стовбичити на площі, а сам пішов угору вулицею Катіна, туди, де стояв, загороджуючи дорогу, потворний рожевий собор. Туди вже стікалися люди: для них, либонь, було розрадою помолитись одним мертвим за інших.

А мені, навпаки, було за що дякувати богові — хіба ж Фуонг не лишилася жива? Хіба Фуонг не «попередили»? Але я ніяк не міг забути знівеченого тулуба на площі та дитини на колінах у матері. Їх не попередили, вони нічого не важили. А якби парад відбувся, хіба вони все одно не прийшли б туди з цікавості: побачити солдатів, послухати промовців, кинути їм квіти? Стокілограмова бомба не розрізняє. Скільки ж треба вбити полковників, створюючи національно-демократичний фронт, щоб виправдати вбивство дитини або простого рикші?

Я зупинив моторикшу і звелів одвезти мене на набережну Мітхо.

1

По дорозі до набережної Мітхо назустріч мені трапилося кілька карет швидкої допомоги, що їхали від Шолона в напрямку площі Гарньє. З виразу облич перехожих можна було бачити, з якою швидкістю поширюються чутки: на вулицях усі очі зверталися до тих, хто, як і я, їхав від площі Гарньє, з надією довідатися, що сталось. Але коли я в’їжджав у Шолон, то вже випередив поголос: там спокійно займалися своїми справами, ніщо не порушувало ритму буденного життя, — люди ще нічого не знали.

Я розшукав склад містера Чжоу і піднявся сходами в його квартиру. Там ніщо не змінилося. Кішка і собака ганялись одне за одним — з підлоги на картонні коробки, звідти на валізу, — мов шахові коні, що ніяк не можуть зіткнутися в єдиноборстві. На підлозі повзала мала дитина, а двоє дідів, як і тоді, грали в маджонг. Не було тільки молоді. Ледве я переступив поріг, як одна з жінок узялася наливати мені чай. Стара сиділа на ліжку і розглядала свої ноги.

— Можна бачити мосьє Хена? — спитав я і заперечливо похитав головою, відмовляючись од чаю: не мав ніякої охоти знову розпочинати безконечну церемонію з цим гірким пійлом.

— Il faut absolumenf que je vois M. Heng[63].

Здавалося, неможливо пояснити їм, як багато це для мене важить, але, очевидно, їх занепокоїло те, що я так різко відмовився від чаю. А може, у мене, як і в Пайла, на черевиках була кров. У всякому разі, після хвилинного вагання одна з жінок провела мене вниз, а потім по двох людних вулицях, завішаних вивісками, і залишила коло входу в приміщення, яке на Пайловій батьківщині назвали б «похоронним салоном». Приміщення було застановлене кам’яними урнами, що в них деякі китайці зберігають прах своїх покійників.

— Де мосьє Хен? — спитав я старого китайця, що стояв у дверях. — Мосьє Хен.

Навряд чи можна було знайти відповідніше місце, щоб гідно завершити сьогоднішній день, який почався з огляду плантаторової еротичної колекції і тривав серед трупів на площі. Хтось обізвався з приміщення, китаєць посторонився і пропустив мене всередину.

Сам Хен люб’язно зустрів мене і провів у маленьку внутрішню кімнатку з чорними різьбленими стільцями, які стоять попід стінами в кожній китайській вітальні — незручні, непривітні. Але я відчув, що цього разу на стільцях сиділи, тому що на столику стояло п’ять маленьких чайних чашечок, дві з них були ще не допиті.

— Я перервав ваше засідання, — сказав я.

— Ділова розмова,— ухильно мовив містер Хен.— Не дуже важлива. Я завжди радий вас бачити, містере Фаулер.

— Я прийшов до вас з площі Гарньє, — сказав я.

— Так я й подумав...

— Отже, ви чули...

— Мені подзвонили по телефону. Сказали, що мені краще якийсь час триматися якнайдалі від складу містера Чжоу. Поліція сьогодні буде дуже активна.

— Але ж ви не маєте до цього ніякого відношення.

— Поліція повинна знайти винуватця.

— Це знову Пайлова робота, — сказав я.

— Авжеж.

— Це страшний злочин.

— Генерал Тхе такий невитриманий...

— А пластмаса — небезпечна іграшка для хлопчаків з Бостона. Хто Пайлів хазяїн, Хене?

— В мене склалося таке враження, що містер Пайл в основному діє на власний розсуд.

— Хто ж він? УСС?[64]

— Суть не в початкових літерах.

— Що мені робити, Хене? Його треба вгамувати.

— Напишіть правду. Чи це неможливо?

— Моя газета не цікавиться генералом Тхе. Вона цікавиться такими людьми, як ви, Хене.

— А ви справді хочете вгамувати Пайла, містере Фаулер?

— Якби ви тільки його бачили. Він стояв там і говорив, що все це — жахливе непорозуміння, що там мав відбутися парад. Він сказав, що, перше ніж іти до посланника, йому треба почистити черевики.

— Звичайно, ви могли б розповісти про все, що знаєте, поліції.

— Її теж не цікавить генерал Тхе. Та й хіба вони посміють зачепити американця? Він користується дипломатичною недоторканністю. Закінчив Гарвардський університет. Посланник ним дуже задоволений. Хене, там була жінка... її дитина... вона закрила її своїм солом’яним капелюхом. Ніяк не можу забути. І ще інша дитина, у Фат-Дьємі...

— Заспокойтеся, містере Фаулер.

— Що він іще може накоїти, Хене? Скільки бомб і мертвих дітей можна видобути з однієї коробки «Діолактону»?

— Ви згодні допомогти нам, містере Фаулер?

— Він безоглядно вдирається в чуже життя, і люди гинуть через його дурість. Шкода, що ваші не підстрелили його на річці, коли він плив з Нам-Діня. Скільки людей було б урятовано.

— Я згоден з вами, містере Фаулер. Його треба вгамувати. У мене ось що на думці. — Хтось обережно кашлянув за дверима, потім сплюнув. — Ви не могли б його запросити сьогодні повечеряти у «В’є мулен»? Між пів на дев’яту й пів на десяту.

— Що це дасть?..

— Ми поговорили б з ним по дорозі, — сказав Хен.

— А якщо він буде зайнятий?

— Мабуть, краще буде, коли ви попросите його зайти до вас, припустімо, о пів на сьому. В цей час він буде вільний і неодмінно прийде. Якщо він згодиться повечеряти з вами, підійдіть до вікна з книжкою, ніби вам у кімнаті не видно.

— Чому саме у «В’є мулен»?

— Цей ресторан коло мосту Дакоу; гадаю, ми там зможемо знайти місцинку, щоб спокійно поговорити з ним.

— Що ви з ним зробите?

— Ви ж не хочете цього знати, містере Фаулер. Але обіцяю вам: ми поведемося з ним так делікатно, наскільки дозволять обставини. — Невидимі Хенові друзі завовтузилися за стіною, мов пацюки. — Ви зробите це для нас, містере Фаулер?

— Не знаю, — сказав я. — Не знаю.

— Рано чи пізно, — сказав Хен, і я згадав слова капітана Труєна, сказані в курильні опіуму, — людина мусить стати на чий-небудь бік. Якщо вона хоче лишитися людиною.

2

Я залишив у місії записку, в якій просив Пайла зайти до мене, а потім пішов у «Континенталь» випити. Уламки прибрали; пожежна команда полила площу водою. Тоді я й гадки не мав про те, яке значення матиме кожний мій крок, кожна хвилина. У мене навіть промайнула думка, чи не просидіти в барі весь вечір, щоб уникнути призначеного побачення. Але потім я подумав, що, можливо, мені вдасться налякати Пайла, змусити його припинити свою діяльність, попередивши, що йому загрожує небезпека, хоч яка б вона була. Я допив пиво і пішов додому, а вдома в мене виникла надія, що Пайл не прийде. Я спробував читати, але на полиці не було нічого, що могло б захопити мою уяву. Мене, напевне, заспокоїла б люлька, та нікому було її приготувати. Я мимоволі дослухався і нарешті почув звуки ходи. Хтось постукав. Я відчинив двері: то був Домінгес.

— Чого вам, Домінгесе? — спитав я.

Він здивовано глянув на мене.

— Мені? — І подивився на свого годинника.— Я завжди приходжу в цей час. Телеграми готові?

— Пробачте... Зовсім забув. Ні, не готові.

— А репортаж про бомби? Невже ви нічого не напишете?

— Прошу вас, Домінгесе, складіть телеграму самі. Не знаю, що зі мною... Я був там, і мене, мабуть, усе це трохи приголомшило. Мені важко думати про сьогоднішній випадок мовою телеграм.— Я ляснув москіта, що дзижчав у мене над вухом, і помітив, як Домінгес інстинктивно здригнувся.— Не хвилюйтесь, я його не вбив.

Домінгес болісно усміхнувся. Йому важко було пояснити свою огиду до вбивства; зрештою, він був християнин, один із тих, хто навчився в Нерона перетворювати людські тіла на смолоскипи[65].

— Може, я чим-небудь можу вам допомогти? — спитав Домінгес.

Він не пив, не їв м’яса, не вбивав. Я заздрив лагідності його душі.

— Ні, Домінгесе. Залиште мене сьогодні самого.

Я спостерігав у вікно, як він переходив вулицю Катіна. Якраз навпроти мого вікна зупинився біля тротуару рикша. Домінгес хотів найняти його, але той заперечливо похитав головою. Очевидно, чекав клієнта, який зайшов в одну з крамниць, бо на цьому розі вулиці стоянки рикш не було. Поглянувши на годинник, я здивувався, що чекаю на Пайла не більш як десять хвилин, і коли Пайл постукав, я усвідомив, що не чув його ходи.

— Прошу.

Але, як завжди, перший увійшов собака.

— Я зрадів, одержавши вашу записку, Томасе. Вранці мені здалося, що ви на мене розгнівались.

— Можливо, що й розгнівався. Видовище було не з приємних.

— Ви тепер знаєте так багато, що вам можна розповісти ще дещо. Сьогодні я бачив генерала Тхе.

— Бачили його? Хіба він у Сайгоні? Певне, приїхав подивитися, що накоїла його бомба.

— Тільки це між нами, Томасе. Я повівся з ним дуже суворо.

Він говорив, наче капітан шкільної команди, який довідався, що один з його хлопців порушив правила гри. І все ж я запитав його з якоюсь надією:

— Ви порвали з ним?

— Я сказав йому, що коли він дозволить собі ще одну таку необдуману диверсію, то ми з ним не будемо більше мати ніяких справ.

— Значить, ви з ним ще не порвали, Пайле?

Я роздратовано відштовхнув собаку, який обнюхував мої ноги.

— Я не міг... Сидіти, Герцог... Кінець кінцем, він наша єдина надія, коли говорити про майбутнє. Якщо з нашою допомогою він прийде до влади, ми зможемо спиратися на нього.

— Скільки ж людей має загинути, перше ніж ви зрозумієте?..

Та я усвідомлював, що даремно говорю про це.

— Що зрозуміємо, Томасе?

— Що в політиці не буває такої речі, як вдячність.

— Принаймні вони не будуть ненавидіти нас, як ненавидять французів.

— Ви певні цього? Іноді ми відчуваємо щось схоже на любов до наших ворогів і ненавидимо наших друзів.

— Ви міркуєте, як типовий європеєць, Томасе. Ці люди не такі вже й складні.

— І це все, чого ви навчилися за кілька місяців? Скоро ви будете називати їх дітьми.

— Звичайно... з певного погляду.

— Покажіть мені хоч одну дитину, в якій усе було б просто. Замолоду ми являємо собою заплутаний клубок, в якому важко розібратися. І, тільки старіючи, стаємо простішими.

Але до чого вся ця розмова? В доказах кожного з нас було щось необгрунтоване. Я передчасно заговорив мовою передової статті. Підвівшись, я підійшов до книжкової полиці.

— Що ви шукаєте, Томасе?

— Хочу прочитати вам вірша, який мені колись дуже подобався. Ви можете сьогодні повечеряти зі мною, Пайле?

— З великою приємністю, Томасе. Я такий радий, що ви більше на мене не гніваєтесь. Я знаю, що ви не згодні зі мною, що в нас різні погляди, але ж можна мати різні погляди і все ж бути друзями, правда?

— Не знаю. Мабуть, ні?

— Кінець кінцем, Фуонг важливіша, ніж усе це.

— Невже ви справді так думаєте, Пайле?

— Та вона важливіша за все на світі! Для мене. І для вас, Томасе.

— Для мене вже ні.

— Сьогодні сталася жахлива річ, Томасе, але через тиждень усе забудеться, ось побачите. До того ж ми подбаємо про сім’ї тих, що загинули.

— Хто це «ми»?

— Ми зв’язалися по телеграфу з Вашінгтоном. Нам дозволено використати частину наших коштів...

Я перервав його:

— Може, повечеряємо у «В’є мулен»? Між дев’ятою і пів на десяту?

— Де хочете, Томасе.

Я підійшов до вікна. Сонце вже сідало десь за дахами. Велорикша все ще дожидав свого клієнта. Я подивився на нього, і він підвів до мене голову.

— Ви на когось чекаєте, Томасе?

— Ні. Ось якраз те місце, яке я шукав.— Щоб не викрити себе, я почав читати, тримаючи книжку у світлі останніх променів сонця:

— Який безглуздий вірш,— сказав Пайл несхвально.

— Автор був зрілим поетом уже в дев’ятнадцятому столітті. Їх тоді було не так багато.

Я знову глянув униз на вулицю. Велорикша зник.

— У вас нема чого випити?— спитав Пайл.

— Є, але я думав, що ви не...

— Мабуть, я починаю розбещуватись,— сказав Пайл.— Під вашим впливом. Як бачите, ваше товариство корисне для мене.

Я пішов по пляшку та склянки, але приніс тільки одну склянку і мусив іти за другою, а потім довелося сходити по воду. Все, що я робив того вечора, забирало багато часу.

— Знаєте, у мене чудові батьки,— сказав Пайл.— Тільки, може, надто суворі. У нас один з найстаровинніших будинків на Честнат-стріт. Мати колекціонує скло, а батько, коли не морочиться з своїм камінням, розшукує рукописи і прижиттєві видання Дарвіна. Розумієте, вони живуть у минулому. Може, тому Йорк справив на мене таке враження. Він ніби відчиняє перед вами двері в сучасне життя. Мій батько — ізоляціоніст.

— Мені, напевне, сподобався б ваш батько,— сказав я.— Адже я теж ізоляціоніст.

Того вечора тихий Пайл був незвичайно балакучий. Я не чув усього, що він говорив: мої думки були десь далеко. Я намагався переконати себе, що містер Хен має в своєму розпорядженні й інші засоби, крім найбільш простого і грубого. Проте я знав, що в такій війні, як ця, немає часу на вагання: кожен застосовує ту зброю, яка потрапить під руки: французи — напалмові бомби, містер Хен — кулю або ніж. Надто пізно я переконався в тому, що не можу бути суддею. Нехай Пайл виговориться, а потім я попереджу його. Він міг би переночувати у мене. Вони ж не вдеруться сюди, в мою квартиру! Здається, в цей час він розповідав про свою стару няньку.

— Правду кажучи, я любив її більше, ніж матір, а які вона пекла пиріжки з чорницями!..

Тут я перебив його:

— Ви тепер носите з собою револьвер... після тієї ночі?

— Ні. У нас в місії заборонено...

— Але ж ви на секретній службі?

— Все одно це ні до чого. Якщо мене захочуть убити, то й револьвер не допоможе. А до того ж у мене зір нікудишній. В університеті мене прозвали «Кажаном» за те, що я майже нічого не бачу в темряві. Одного разу, коли ми дуріли з хлопцями... — І він знову поринув у спогади.

Я підійшов до вікна. Навпроти стояв велорикша. Мені здалося, що то був інший, але я не міг сказати напевно: всі вони такі схожі один на одного. А може, той, перший, і справді чекав на клієнта. Мені спало на думку, що Пайлові буде безпечніше в місії. Після того як я подав сигнал, вони, очевидно, вже встигли скласти план на цей вечір, план, в якому особливу роль відігравав міст Дакоу. Я не розумів, чому вони обрали саме цей міст. Не буде ж Пайл таким дурнем, щоб їхати через нього після заходу сонця? А з нашого боку міст завжди охороняли озброєні поліцейські.

— Я весь час розмовляю сам,— сказав Пайл.— Не знаю чому, але сьогодні я якось...

— Говоріть, говоріть,— сказав я.— Мені просто хочеться помовчати. Може, краще відкладемо цю вечерю?

— Ні, не треба. Мені й так здавалося, що ви почали уникати мене відтоді, як... ну, розумієте...

— Відтоді, як ви врятували мене,— сказав я й не зміг приховати болю від рани, що роз’ятрив своїми словами.

— Ні, я не про те. А все ж як ми щиро поговорили тієї ночі, пам’ятаєте? Немов розмовляли востаннє. Я багато тоді про вас дізнався, Томасе. Я з вами не згодний, розумієте, але, напевне, для вас так краще — ні в що не втручатися. Ви не здали своїх позицій і навіть тоді, коли вам покалічило ногу, залишились нейтральним.

— Рано чи пізно настає переломний момент,— сказав я.— В якусь хвилину ви піддастеся вашим почуттям і...

— Для вас ця хвилина ще не настала. І сумніваюся, чи коли-небудь настане. Я теж ніколи не змінюся. Хіба що тільки після смерті,— додав він весело.

— Навіть після всього, що сталося сьогодні вранці? Невже і це не може змінити ваших поглядів?

— Що ж, війна вимагає жертв,— сказав він.— Шкода, звичайно, але не завжди влучаєш у ціль. У всякому разі, вони загинули за справедливу справу.

— А коли б на місці їх була ваша стара нянька, що пекла вам пиріжки з чорницями? Що б ви сказали тоді?

Він не звернув уваги на мій закид, висловлений досить лагідно.

— Можна навіть сказати, що вони загинули за демократію,— додав він.

— Не знаю, як це можна перекласти на мову в’єтнамців...

І раптом я відчув страшенну втому. Мені захотілося, щоб він швидше пішов звідси й загинув. Тоді я зміг би почати своє життя спочатку — з тієї хвилини, як він увійшов у нього.

— Ви, певне, ніколи не будете ставитися до мене поважно, Томасе,— поскаржився Пайл з якоюсь хлоп’ячою веселістю, що її немов приберіг саме для цього вечора.— Знаєте що? Фуонг пішла в кіно, давайте згаємо разом весь вечір, гаразд? Мені нічого робити.— Здавалося, хтось підказує йому, яких слів добирати, щоб позбавити мене змоги відступити.— Чому б нам не піти в «Шале»? Я ще там не був від того самого вечора. Годують там не гірше, ніж у «В’є мулен», і там є музика.

— Мені б не хотілося згадувати про той вечір,— сказав я.

— Пробачте. Іноді я буваю таким непроторенним дурнем. А що ви скажете про китайський ресторан у Шолоні?

— Щоб добре повечеряти там, треба замовити вечерю наперед. Може, ви боїтесь іти у «В’є мулен», Пайле? Ресторан огороджено дротом, і там завжди на мосту поліція. Не будете ж ви таким дурнем, щоб їхати через Дакоу?

— Справа не в цьому. Я думав тільки про те, як чудово було б посидіти з вами якнайдовше.

Він незграбно провів по столу рукою і перекинув склянку, яка впала на підлогу й розбилася.

— На щастя,— сказав він машинально.— Пробачте, Томасе.

Я почав підбирати скалки і складати в попільничку.

— То як, Томасе? — Розбита склянка нагадала мені про пляшки в «Павільйоні», з яких витікало вино.— Я попередив Фуонг, що, може, піду куди-небудь з вами.

Як недоречно він вибрав слово «попередив»! Я підняв з підлоги останню скалку.

— В мене сьогодні ділове побачення в «Межестіку», — сказав я,— і я звільнюся не раніше дев’ятої.

— Що ж, гаразд, тоді мені доведеться повернутися в місію. Тільки боюся, щоб мене там, як завжди, не затримали.

Дарма, треба дати йому цю одну-едину змогу врятуватися.

— А ви не поспішайте,— сказав я.— Якщо вас затримають, приходьте пізніше просто до мене додому. Якщо ви не встигнете на вечерю, я повернусь о десятій і чекатиму на вас.

— Я дам вам знати...

— Не турбуйтеся. Приходьте просто у «В’є мулен», або зустрінемося тут.

У думці я полишив усе на того, в кого не вірив: нехай втрутиться, коли хоче, нехай підсуне йому на стіл нагальну телеграму, виклик до посланника... А не зможе змінити майбутнє — значить, його не існує.

— А тепер ідіть, Пайле. У мене ще є деякі справи.

Прислухаючись, як віддаляється звук його ходи і стукіт собачих лап, я відчув якусь дивну кволість.

З

Коли я вийшов з квартири, до самої вулиці Орме не видно було жодного велорикші. Я дійшов пішки до ресторану «Мажестік» і постояв трохи, спостерігаючи, як вивантажують американські бомбардувальники. Сонце вже зайшло, і люди працювали при світлі дугових ліхтарів. Мені навіть на думку не спало забезпечити собі алібі, але я сказав Пайлові, що йду в «Мажестік», і мені чомусь не хотілося брехати більше, ніж це було потрібно.

— Добрий вечір, Фаулере.— То був Вілкінс.

— Добрий вечір.

— Як нога?

— Уже не турбує.

— Послали добрячий матеріал?

— Я доручив це Домінгесові.

— А мені казали, що ви були там.

— Був. Але нам у газеті дають так мало місця. Навряд, щоб це дуже зацікавило редакцію.

— Нудне стало життя,— сказав Вілкінс.— Нам би жити в часи Рассела[67] і колишньої «Таймс». Депеші — повітряною кулею. Можете не сумніватися. Рассел дав би матеріал на ділу колонку навіть ось про це: розкішний готель, бомбардувальники, спадає ніч... В наші дні ніч ніколи не «спадає» — адже на телеграфі за кожне слово треба платити.— Десь далеко вгорі ледь чутно дзвенів сміх; хтось розбив склянку, як Пайл. Звуки сипалися на нас, наче бурульки.— «У сяйві ламп — жінки прекрасні і найхоробріші мужі»,— із злістю продекламував Вілкінс.— Ви сьогодні вільні, Фаулере? Хочете де-небудь піддивитися?

— Саме їду вечеряти у «В’є мулен».

— Бажаю повеселитися. Там буде Грейнджер. Їм слід було б спеціально рекламувати вечори, коли у них гуляє Грейнджер. Для тих, хто любить галас і бешкет.

Я побажав йому на добраніч і зайшов у кінотеатр поряд з рестораном. Еррол Флінн, а може Тайрон Пауер[68] (ніколи не міг розрізнити їх у старовинних костюмах), гойдався на вірьовках, стрибав з балконів і гнав без сідла у рожевий світанок. Він рятував дівчину, вбивав свого ворога і був мов зачарований: його навіть ні разу не подряпали. Такі фільми чомусь розраховані на підлітків, але вигляд царя Едіпа, коли він виходить з кривавими ямами замість очей з палацу в Фівах, був би кращою підготовкою до сучасного життя. Зачарованих людей тепер немає. Щастя супроводжувало Пайла і у Фат-Дьємі, і коли він повертався з Тай-Ніня, але щастя не вічне. І друзі містера Хена мали дві години для того, аби пересвідчитись, що чари не діють. Поруч зі мною сидів французький солдат, поклавши руку на коліна дівчині, і я позаздрив невибагливості його щастя чи його горя — одне слово, тому, що він почуває цю мить. Я вийшов, не досидівши до кінця сеансу, взяв велорикшу і поїхав у «В’є мулен».

Ресторан був обведений дротяною огорожею від ручних гранат, в кінці мосту стояли на варті двоє поліцейських. Хазяїн ресторану, що погладшав на своїх ситих бургундських стравах, особисто провів мене за огорожу. Всередині пахло каплунами і маслом, що розтопилося від задушливої вечірньої спеки.

— Вас запросив мосьє Грейнджер? — спитав він.

— Ні.

— Столик для одного?

В ту мить я вперше подумав про майбутнє і про запитання, на які мені, певне, доведеться відповідати.

— Для одного,— відповів я, ніби стверджуючи цим уголос, що Пайл мертвий.

У ресторані була тільки одна зала, і Грейнджерова компанія розсілася за великим столом у самому кінці; хазяїн запропонував мені маленький столик майже біля самої дротяної огорожі. У вікнах не було шибок: боялися гострих скалок. Я впізнав декого з Грейнджерових гостей і вклонився їм, перше ніж сісти за столик. Сам Грейнджер дивився кудись убік. Я не бачив його вже кілька місяців; від того вечора, як Пайл закохався, ми зустрічалися тільки раз. Напевне, того вечора до його свідомості крізь алкогольний туман дійшло якесь моє образливе зауваження, тому що він сидів тепер насупившись, хоч мадам Дюпре, дружина офіцера з відділу інформації, І капітан Дюпар, з відділу преси, кивали мені й кликали до себе. За столом сидів якийсь огрядний чоловік (здається, власник готелю у Пномпені), молода француженка, якої я ніколи раніше не бачив, і ще два чи три чоловіки, яких я до цього зустрічав у барах. На цей раз зібралася на диво спокійна компанія.

Я замовив пастіс — хотів дати Пайлові час надійти; плани ж бо часто руйнуються, і поки я не почав вечеряти, все ще можна було на щось сподіватися. А потім я подумав: на що мені сподіватися? Що отому УСС, чи як там називається Пайлова банда, пощастить? На дальший успіх пластмасових бомб і процвітання генерала Тхе? Чи, може, такий, як я, повинен сподіватися чуда: а може, містер Хен знайде який-небудь інший спосіб вплинути на Пайла — не вбивство? Все було б куди простіше, якби нас обох убили по дорозі з Тай-Ніня. Я просидів хвилин з двадцять над своїм пастісом, а потім замовив вечерю. Було майже пів на десяту, тепер він уже не прийде.

Мимоволі я весь час дослухався. Чого я чекав? Крику? Пострілу? Метушні поліції за огорожею? Але я, напевне, все одно нічого не почув би, тому що Грейнджерова компанія вже розвеселилася. Власник готелю, у якого був приємний, хоч і нерівний голос, завів пісню, і, коли вистрелила ще одна пляшка шампанського, всі, крім Грейнджера, приєдналися до нього. Грейнджер сидів, утупивши в мене налиті кров’ю очі. Чи не думає він почати зі мною бійку? Для Грейнджера супротивник з мене був поганенький.

Вони співали якусь сентиментальну пісню, і, колупаючи без усякого апетиту свого каплуна по-герцогському, я вперше відтоді, як довідався, що Фуонг у безпеці, подумав про неї. Я згадав, як Пайл, сидячи на долівці в сторожовій вежі й чекаючи нападу в’єтмінців, сказав: «Вона мені здається свіжою, як квітка»,— а я зневажливо відповів: «Нещасна квітка». Тепер вона ніколи не побачить Нової Англії, ніколи не навчиться грати в канасту. Можливо, у неї ніколи не буде забезпеченого життя. Яке я маю право турбуватися про неї менше, ніж про забитих на площі? Страждання не збільшується від кількості тих, що страждають; в одній людині можуть зосередитись усі страждання світу. А я міркував як журналіст, зважаючи лише на кількість, і тому зрадив свої власні принципи; я так само, як і Пайл, втрутився в життя, і мені здавалося, що тепер я не зможу ухвалити жодного рішення так просто, як раніше. Я поглянув на годинник — було майже чверть до десятої. А може, його все-таки затримали в місії, і, може, той «хтось», в кого він вірить, допоміг йому і Пайл сидить зараз у своєму кабінеті в місії і нетерпляче розшифровує телеграму, а потім, тупаючи ногами, підніметься сходами в мою кімнату на вулиці Катіна. І я подумав: «Якщо він прийде, я розкажу йому все».

Грейнджер несподівано підвівся з-за столу і підійшов до мене. Він навіть не помітив стільця, що стояв перед ним, і, спіткнувшись, ухопився за ріжок мого столика.

— Фаулере,— сказав він,— вийдемо звідси.

Я поклав на стіл гроші й пішов за ним. В мене не було настрою битися з ним, але в ту хвилину я б не заперечував, якби він добре мене відлупцював. Адже в наші дні так важко спокутувати гріхи.

Він сперся ліктями на парапет мосту; двоє поліцейських стежили за ним здаля.

— Мені треба поговорити з вами, Фаулере,— сказав він.

Я підійшов до нього на відстань удару і став чекати. Він стояв незворушно, неначе алегоричне зображення всього того, що я ненавиджу в Америці,— такий же незграбний, як і статуя Свободи, такий же безглуздий. Він сказав:

— Думаєте, я набрався? Помиляєтесь.

— Що з вами, Грейнджере?

— Мені треба поговорити з вами, Фаулере. Не хочу сидіти там з тими жабниками сьогодні. Я не люблю вас, Фаулере, але ви розмовляєте по-англійському... Майже по-англійському...— Він стояв, налігши на парапет, широкий, безформний у напівтемряві, мов недосліджений материк на карті.

— Чого ви хочете, Грейнджере?

— Терпіти не можу лимонників[69], — сказав Грейнджер.— Не розумію, як Пайл терпить вас. Мабуть, тому, що він бостонець. А я з Пітсбурга і пишаюся цим.

— Ну й пишайтеся на здоров’ячко!

— «Пишайтеся на здоров’ячко!» — Він невміло передражнив мою вимову.— Ну от! Ви говорите, наче у вас каша в роті. Думаєте, що стоїте вище за всіх, все знаєте краще за всіх.

— На добраніч, Грейнджере. Мене чекають.

— Не йдіть, Фаулере. Невже ви не маєте серця? Я не можу розмовляти з тими жабниками.

— Ви п’яний.

Я випив два бокали шампанського — оце і все. А ви на моєму місці не були б п’яні? Мені треба їхати на Північ.

— Ну й що з того?

— А хіба я не давав вам? Мені чомусь здається, що про це всі знають. Вранці я одержав від дружини телеграму.

— І що?

— У сина поліомієліт. Він у тяжкому стані.

— Яке нещастя...

— А чого вам жалкувати? Дитина ж не ваша.

— А ви не можете полетіти додому?

— Не можу. Газета вимагає матеріалів про якусь чортову операцію по очищенню території коло Ханоя, а Коннолі захворів. (Коннолі був його помічник).

— Співчуваю вам, Грейнджере. Я охоче допоміг би вам.

— Сьогодні день народження сина. Йому минає вісім років рівно о пів на одинадцяту за нашим часом. Ось чому я затіяв цю випивку, замовив шампанське. Тоді я ще нічого не знав. Треба ж кому-небудь розказати, Фаулере, а я не можу говорити з цими жабниками.

— Тепер поліомієліт, здається, виліковують.

— Хай він навіть залишиться калікою, Фаулере. Аби тільки жив. Якби мене покалічило, я не знав би що робити, а в нього голова розумна. Знаєте, що я робив, коли той виродок там співав? Молився богові. Якщо йому вже так потрібне чиєсь життя, хай забере моє.

— Ви вірите в бога?

— Хотілося б вірити,— сказав Грейнджер. Він провів долонею по обличчю, наче йому боліла голова, — не хотів показати, що витирає сльози.

— Я б на вашому місці напився,— сказав я.

— О ні. Я повинен бути тверезий. Не хочу потім згадувати, що був п’яний тієї ночі, коли мій хлопчик умирав. Дружина ж моя не нап’ється!..

— Хіба ви не можете повідомити в редакцію?

— Коннолі насправді не хворий. Він гайнув за якоюсь спідницею в Сінгапур. А мені доводиться його покривати. Якщо про це довідаються, його виженуть.— Грейнджер якось підтягнувся, його тіло не було вже таке безформне. — Пробачте, що затримав вас, Фаулере. Мені просто необхідно було з ким-небудь поговорити. А тепер треба йти проголошувати тости. Дивно, що трапилися саме ви,— адже ви ненавидите мене.

— Хочете, я зроблю за вас кореспонденцію? Можна буде сказати, що її написав Коннолі.

— Не вийде. У вас не той акцент.

— І не такий уже ви мені неприємний. Раніше я багато чого не помічав.

— Ну, ми з вами завжди будемо жити, як кішка з собакою. А за співчуття — спасибі.

«А чим я, власне, відрізняюся від Пайла? — подумав я.— Невже мене теж треба кинути у вир життя, щоб я зрозумів людське горе?»

Грейнджер повернувся в ресторан, і звідти почулися радісні вигуки його гостей. Я знайшов велорикшу й поїхав додому. Там нікого не було. Я сів і чекав до півночі. Потім, уже ні на що не сподіваючись, вийшов на вулицю і зустрів Фуонг.