Тихий американець. Наш резидент у Гавані

1

— Отой негр, що йде вулицею, нагадує мені вас, містере Уормолд,— мовив доктор Гассельбахер, дивлячись у вікно «Диво-бару».

Такий-бо вже був доктор Гассельбахер, що навіть через п’ятнадцять літ приятелювання чомусь величав свого друга «містером»: мабуть, для нього справжня дружба потребувала такої ж перевірки, як точний лікарський діагноз. І тому, може, тільки в годину смерті Уормолда, коли доктор Гассельбахер прийде, щоб засвідчити її, він назове, нарешті, свого друга Джімом.

Негр був сліпий на одне око і кульгав на одну ногу; на голові в нього стирчав старезний фетровий капелюх, а з-під подертої сорочки, наче з-під обшивки напівзруйнованого корабля, гостро випиналися ребра. Він обережно ступав по тротуару під пекучим січневим сонцем і пильно рахував кроки. Коли досяг «Диво-бару», то встиг налічити 1369. Відмірював крок повільно, щоб устигнути відзначити таке довжелезне число — «одна тисяча триста шістдесят дев’ять». Усі знали його тут, на площі Насьйональ, де він іноді зупинявся, аби вперти якомусь туристові пакет порнографічних листівок, а потім знову продовжував свою лічбу. Зате ввечері, повертаючись додому, старий знав напевне, скільки ярдів виміряв за день.

— Джо? — спитав Уормолд. — Не бачу, чим це я на нього так схожий, окрім того, що обидва ми криві. — Однак він усе-таки скоса глянув у велике дзеркало із написом «Cerveza Tropical»[75], неначе злякавшись, чи не зробився він І справді такий старий та чорний по дорозі від своєї крамниці до бару. Та ні, обличчя його хоч і припало трохи пилом, коли минав портові споруди, все ж було таке, як і раніш, — задумливе і зморшкувате обличчя сорокалітнього чоловіка, трохи молодшого за доктора Гассельбахера, проте кожен, глянувши на нього, одразу сказав би, що ці очі згаснуть скоріше, бо в них уже з’явилася лиховісна тінь — наслідок тяжких тривог, яких, на жаль, не вгамувати ніякими ліками.

Негр, шкутильгаючи, зник за рогом. Вулиця була сповнена гомоном незліченних чистильників взуття.

— Тут справа не в ногах... А ви хіба не помічаєте схожості?

— Ні.

— У нього всього-на-всього дві мети, — пояснив доктор Гассельбахер: — робити своє діло й лічити. Ну, і до того — він теж англієць.

— Н-не розумію...

Уормолд вихилив свою ранкову порцію «дайкірі»[76]. Сім хвилин ішов він до «Диво-бару», сім хвилин ітиме назад, шість хвилин на розмову з приятелем... Він поглянув на годинник і раптом пригадав, що той на хвилину спізнюється.

— Я хотів лише сказати, що він — порядний і надійний чоловік, — нервово закінчив Гассельбахер. — Ну, а як там Міллі?

— Чудово, — як завжди, відповів Уормолд, бо й справді вірив, що це так.

— Сімнадцятого їй мине сімнадцять?

— Еге ж. — Уормолд швидко озирнувсь, неначе боявся, що за ним хтось стежить, і знову поглянув на годинник.— Прийдете перехилити з нами чарчину?

— Неодмінно, містере Уормолд. А хто ще буде?

— Та, думаю, нікого, крім нас трьох. Адже Купер поїхав додому, бідолаха Марло й досі в лікарні, а Міллі, як мені здається, не водиться ні з ким із нового складу консульства. Отож я й подумав, чи не посидіти нам тихо, по-сімейному.

— Вважаю за честь належати до вашої сім’ї.

— То що, замовимо обід у «Насьйоналі» чи, може, там... не зовсім зручно?

— Тут вам не Англія й не Німеччина, містере Уормолд. Дівчата в тропіках дозрівають куди раніше.

Віконниці в будинку навпроти з грюкотом розчинились і почали ритмічно гойдатися під подувом вітру — чах-чах! — наче маятник старого годинника.

— Мені пора, — сказав Уормолд.

— Та ну-бо, ваші пилососи зачекають, містере Уормолд.

То був день гірких істин.

— ...Як і мої пацієнти, — посміхнувшись, докинув доктор.

— Люди часто хворіють, а от купувати пилососи їм не обов’язково.

— Через те ви й берете дорожче.

— І заробляю всього двадцять відсотків. Важко одкласти щось на чорний день.

— У наш час ніхто не заощаджує, містере Уормолд.

— Мені треба... для Міллі, Коли зі мною щось станеться...

— У наш час ніхто не вірить у довголіття, то нащо ж так хвилюватись?

— Усі тутешні заворушення погано впливають на торгівлю. На біса людям пилосос, коли майже не буває струму?

— Можу позичити вам трохи грошей, містере Уормолд.

— Та що ви! Мова зовсім не про те. Мене турбує не сьогодні й навіть не завтра, а майбутнє.

— Тоді й поготів не варто хвилюватись. Адже існуємо ми в атомну епоху, містере Уормолд. Натиснуть кнопку — фі-і-іть — і всі до біса! Давайте краще вип’ємо ще по одній!

— А знаєте, що встругнула моя фірма? Прислала мені пилосос під назвою «Атомний котел».

— Невже наука сягнула так далеко?

— Звичайно, нічого атомного в ньому нема — тільки назва. Торік був «Турбореактивний», а от тепер — «Атомний». Хоч і вмикають його, як і раніш, у штепсельну розетку.

— Чого ж тут хвилюватися? — знову повторив доктор Гассельбахер.

— Вони не розуміють, що така назва годиться для Америки, а не для нас. Ви ж знаєте, що наше духовенство постійно кляне науку, яку використовують проти людства. Ми з Міллі ходили в неділю до церкви — вона ж бо так хоче, щоб я відвідував меси, — мабуть, не втрачає надії навернути мене в свою віру... Так от, патер Мендес цілих півгодини розводився про дію водневої бомби. «Ті, — казав він, — хто вірить у рай на землі, перетворюють її в пекло». Досить переконливо й зрозуміло говорив... То як, ви думаєте, почувався я в понеділок, коли мені довелося прикрасити свою вітрину отим «Атомним котлом»? Не дивно було б, якби місцеві харцизяки побили мені вікна камінням... А що скажуть в отих клятих сектах «Католицьке діяння», «Христос — цар небесний»?.. Просто не знаю, що й робити, Гассельбахере!

— Що? Продайте цей «Атомний котел» патерові Мендесу для єпіскопського палацу.

— Таж у нього вже є наш «Турбо». Чудова машина. Хоч ця теж не гірша. Має спеціальний всмоктувач для книжкових полиць. Ви ж знаєте, я абичим не торгую.

— Авжеж, містере Уормолд. А назву змінити не можна?

— Вони не схочуть. Надто вже пишаються нею. Вважають, що це їх найкраща вигадка після отої знаменитої реклами: «Мете, чистить, вибиває, ні пилинки не лишає!» Знаєте, до «Турбо» вони додають повітроочисник. Нічого не скажеш, добряча штука. А вчора приходить якась жінка, глянула на «Атомний котел» та й питає: чи може фільтр такого розміру поглинути всі радіоактивні часточки?.. А як відносно стронцію-90? — поцікавилась вона далі.

— Я можу видати вам довідку щодо стронцію-90.

— Невже вас ніщо на світі не хвилює?

— У мене проти цього є своя таємна зброя, містере Уормолд. Мене цікавить передусім і над усе життя.

— Мене теж, але...

— Вас цікавлять лише люди, а вони смертні і зрадливі... Даруйте, я зовсім не мав на думці вашої дружини. А якщо вас зацікавить саме життя — воно ніколи не зрадить. Мене, наприклад, давно вже захоплює проблема плісняви на сирі... А ви розгадуєте кросворди, містере Уормолд? Я дуже їх полюбляю, вони як ті люди — завжди приходять до певного кінця. Я можу за годину розв’язати будь-який кросворд, а от проблему плісняви на сирі, мабуть, ніколи не розв’яжу — хоч кожен з нас гадає, що колись... Якось я покажу вам свою лабораторію.

— Мені пора, Гассельбахере.

— Вам треба більше мріяти, містере Уормолд. У наш час найкраще ні на що не зважати.

2

Коли Уормолд повернувся до своєї крамниці на вулиці Лампарілья, Міллі ще не прийшла із своєї американської католицької школи, і через те крамниця здалась йому пусткою, хоч він і помітив крізь двері дві постаті. Ще й якою пусткою! І зостанеться нею, поки не з’явиться Міллі. Ніщо не могло заповнити цієї пустки — ні численні пилососи, ні навіть покупці, особливо такі, як отой, що стовбичив біля прилавка, вдаючи, ніби читає інструкцію до «Атомного котла». Надто вже випещений він для Гавани!.. Уормолдів помічник Лопес був людина запальна, і дуже не любив, коли його марно відволікали од іспанського видання «Конфіденшл». Він тільки скоса позирав на чужинця, ніяк не намагаючись зацікавити його своїм крамом.

— Buenos dias[77], — привітався Уормолд. Усіх нових відвідувачів крамниці він розглядав з підозрою. Десять років тому якийсь чолов’яга прикинувся покупцем, а потім виявилося, що він сам торгує суконками для витирання машин. Ну, той, звісно, був просто спритний шахрай. А цей... Важко навіть уявити собі людину, таку несхожу на покупця! Високий, елегантний, у гарному сірому костюмі й дорогому галстуку — від нього аж пашіло морським курортом і шкіряними кріслами фешенебельного клубу. Здавалося, от-от вимовить: «Посол зараз прийме вас». Пил з цієї персони, напевне, зчищало море або камердинер.

— Не тямлю по-тутешньому, — відказав незнайомий. Простацьке слівце одразу зіпсувало враження од його костюма, немовби він за сніданком заляпав його яйцем. — Ви ж англієць, так?

— Еге.

— Я хочу сказати — справжній англієць? За паспортом, ну, й таке інше?

— Так. А в чім річ?

— А в тім, що краще мати справу з британською фірмою. Тоді хоч знаєш, на якому ти світі. Сподіваюся, ви мене розумієте?

— То чим можу служити?

— Насамперед я хотів просто роздивитись. — Він поводився так, наче зайшов у книгарню. — Але отой ваш тип так нічого й не второпав.

— Вас цікавить пилосос?

— Не те щоб цікавив, але...

— Ви хотіли б купити пилосос?

— Оце, голубе, ви вцілили в самісіньку точку.

Уормолдові здалося, що незнайомець навмисне так говорить, вважаючи, мабуть, цей панібратський тон найбільш відповідним для крамниці на вулиці Лампарілья, хоч він зовсім не пасував до його елегантного одягу. Не так воно легко — наслідувати святого Павла й розмовляти з кожним його говіркою, не перемінивши спершу костюма.

— Ви не знайдете кращого за «Атомний котел»,— пожвавішав Уормолд.

— А як отой, що зветься «Турбо»?

— То теж добрячий пилосос. У вас велика квартира?

— Я б не сказав...

— Тут, як бачите, два комплекти щіток — оце для натирання підлоги, а оце для поліровки. Даруйте, здається, навпаки. У «Турбо» повітряна енергія.

— Як це?

— Ну, він... Так тут написано: «З повітряною енергією».

— А оце чортовиння для чого?

— Це двостороннє сопло для килимів.

— Та що ви! Це дуже цікаво. А нащо двостороннє?

— Спочатку штовхаєте од себе, а потім тягнете до себе.

— От чудасія! — сказав незнайомець.— До біса продали, ге?

— Я тут єдиний представник фірми.

— Усі тутешні персони, певно, хочуть мати тільки «Атомний котел»?

— Або «Турбореактивний».

— І державні установи?

— Звичайно. А що?

— Те, що годиться для них, підійде і для мене.

— А може, ви візьмете «Ліліпута»?

— Якого ще ліліпута?

— Це скорочена назва «Маленького кімнатного пилососа з повітряною енергією».

— Знову з повітряною енергією?

— А до чого тут я?

— Не іритуйтеся, голубе!

— Особисто я терпіти не можу назви «Атомний котел»! — вигукнув із серцем Уормолд. Йому чогось раптом здалося, що незнайомець — інспектор головної контори в Лондоні чи Нью-Йорку, Ну що ж, хай знає всю правду!

— Я розумію вас. Назва невдала. Скажіть, а ви їх контролюєте після продажу?

— Щокварталу, Безкоштовно, поки не вийде гарантія.

— І ви це робите самі?

— Ні, Лопес.

— Отой надутий тип?

— Сам я погано розуміюся на техніці. Досить мені тільки торкнутися котроїсь із цих штуковин, як вони чомусь псуються.

— Але ж ви водите машину?

— Воджу, та коли з нею щось трапляється, кличу дочку.

— Так-так, дочку... А де ж це вона?

— Ще в школі. Дайте-но я покажу вам цю з’єднувальну муфту.— Та щойно він узяв її в руки, як муфта перестала з’єднувати. Крутив її, вертів, а потім пояснив у розпачі: — Бракована, доведеться замінити.

— Дозвольте, я спробую.— І деталь одразу стала на своє місце.— Скільки років вашій дочці?

— Шістнадцять,— сказав Уормолд і розлютився на себе за те, що відповів.

— Ну, мені, мабуть, пора,— мовив незнайомець.— Приємно було погомоніти з вами.

— Та ви погляньте, як він працює. Лопес вам покаже.

— Нема часу. Ми ще побачимося — тут чи десь-інде,— самовпевнено кинув той на прощання і, перше ніж Уормолд устиг дати йому фірмову картку, одразу розтанув у натовпі, що опівдні вщерть заповнював вулиці Гавани.

Лопес сказав:

— Він і не збирався нічого купувати.

— А чого ж йому треба?

— Хто його зна. Він довго стовбичив перед вітриною, розглядав мене... Якби не прийшли ви, то, певне, попросив би знайти йому дівчисько.

— Дівчисько?

Уормолд пригадав випадок, що стався такого самого дня десять років тому, потім занепокоєно подумав про Міллі й пошкодував, що відповідав на запитання незнайомця.

1

Уормолд частенько мріяв про те, що якось уранці він прокинеться власником великих заощаджень; йому ввижались акції, сертифікати, розкішні дивіденди — все як у тих багатіїв з передмістя Ведадо. Тоді вже вони з Міллі повернуться до Англії, де не буде капітана Сегури, ні отих клятих свистунів. Та мрії його танули, тільки-но він заходив до величезного американського банку в Обіспо. Ступаючи під масивний портал, оздоблений орнаментом із чотиризубого листя конюшини[82], він знов обертався на маленького ділка, заощаджень якого ніколи не вистачить, щоб вивезти Міллі в безпечне місце.

Одержувати гроші в американському банку багато складніше, ніж в англійському. Американські банкіри поважають тільки особисті контакти: касир має удавати, ніби він випадково зустрівся з клієнтом і дуже радий, що йому так пощастило. «Хто б міг подумати,— здається, говорить його підлеслива усмішка,— що я зустріну саме вас, та ще й тут, у банку!» Побазікавши з ним про се, про те, ви боязко простягаєте чек (як це неприємно й надокучливо!), та тільки-но касир погляне на чек, як дзеленчить телефон.

— А, Генрі! — здивовано кричить у трубку, неначе цей дзвінок для нього теж неабиякий сюрприз. — Ну, як ви там? — Він довго слухає «новини» й запопадливо усміхається до вас: нічого, мовляв, не поробиш — справи. — Так, треба визнати, Едіт була вчора справжня красуня,— говорить далі.

Уормолд нетерпляче переступає з ноги на ногу.

— Так, вечірка була чудова... Я?.. О, прекрасно!.. Ну, а чим можу служити вам сьогодні?..

— ........................

— Ну що ви, прошу. Адже ви знаєте, Генрі, ми завжди раді зробити вам послугу... Сто п’ятдесят тисяч доларів на три роки? Та ні, які ж можуть бути труднощі — для такої фірми, як ваша!.. Доведеться тільки погодити з Нью-Йорком, та це дрібниці. Загляньте як-небудь при нагоді й домовтеся з управляючим... Сплачувати помісячно?.. Навіщо, коли справа стосується американської фірми!.. Думаю, погодимося на п’яти відсотках... Тоді оформити двісті тисяч на чотири роки?.. Гаразд, Генрі.

Уормолдів чек, здавалося, тремтів од власної нікчемності. «Триста п’ятдесят доларів» — ця сума, написана на чеку, мала такий самий жалюгідний вигляд, як і всі його ресурси.

— ...Побачимося завтра у місіс Слейтер?.. Гаразд, зіграємо. Тільки з умовою — не виймати козирів з рукава!.. Коли буде відповідь із Нью-Йорка?.. Днів через два, якщо запитаємо телеграфом... Завтра об одинадцятій?.. Як вам зручніше, Генрі, приходьте, і край. Я попереджу управляючого. Він дуже вам зрадіє... Пробачте, що затримав вас, містере Уормолд.

Як завжди, він назвав його на прізвище. «Мабуть, — подумав Уормолд, — зі мною невигідно триматися запанібрата. А може, це тому, що я англієць?»

— Триста п’ятдесят доларів?

Касир зиркнув у книгу і почав лічити банкноти. Раптом знов задзвонив телефон.

— А, місіс Ешворт! Де це ви пропадали?.. В Майямі? Не може бути!..

Місіс Ешворт забрала ще кілька хвилин. Нарешті касир віддав Уормолдові гроші й разом з ними рахунок.

— Ви, здається, прохали тримати вас у курсі?..

У рахунку було підкреслено, що він перебрав п’ятдесят доларів.

— Дуже вам вдячний, — кивнув Уормолд. — Але турбуватися не варт.

— Що ви, банк зовсім не турбується, містере Уормолд. Ви ж самі прохали.

Уормолд подумав: «Еге, якби я перебрав п’ятдесят тисяч, то він, певне, звав би мене Джімом».

2

Сьогодні йому чомусь не хотілось зустрічатися з доктором Гассельбахером за ранковим «дайкірі». Той іноді здавався йому надто легковажним, тому Уормолд замість «Диво-бару» попрямував до «Нечупари Джо». Жоден гаванець не відвідував «Нечупари Джо», бо туди вчащали туристи, але їх ставало щодень менше: президентська диктатура зовсім підупала на силі. Хоча в катівнях хефатури[83] споконвіку робилися темні справи, це мало стосувалося туристів із «Насьйоналя» чи «Севіл-Білтмора»; та коли одного з них убило сліпою кулею в той час, як він фотографував мальовничого жебрака під балконом президентського палацу, той постріл, пролунав похоронним дзвоном по всіх туристських маршрутах, «включаючи прогулянку на пляж Верадеро і по пікантних місцях нічної Гавани». Куля розбила на друзки й апарат потерпілого, що особливо налякало його супутників. Уормолд чув потім, як вони говорили в барі «Насьйоналя»:

— Наскрізь пробило камеру. П’ятсот доларів — собаці під хвіст.

— А його одразу вбило?

— Ще б пак. А лінзи... Скалки порозліталися метрів на п’ятдесят... Осьде! Везу додому, щоб показати містерові Гампельнікеру.

Цього ранку в довжелезній залі бару не було нікого, крім учорашнього елегантного незнайомця в одному кутку та гладкого агента туристської поліції, що пахкав сигарою, в другому. Англієць так захоплено споглядав батарею пляшок, що спершу й не помітив Уормолда.

— Кого я бачу! — раптом вигукнув він. — Містер Уормолд?

Уормолд здивувався, звідки той знає його прізвище: адже він не встиг дати йому фірменої картки.

— Вісімнадцять сортів шотландського віскі, разом із «Чорною етикеткою»! — сказав той. — А пшеничного я навіть не рахував. Чудова картина! Просто-таки чудова... — повторив захоплено. — Ви бачили щось подібне?

— Аякже, бачив. Я колекціоную пробні пляшечки і назбирав уже дев’яносто дев’ять штук.

— Цікаво. А що зараз питимете? «Гейг»?

— Дякую. Я вже замовив собі «дайкірі».

— Терпіти не можу цієї бурди.

— Ви вже надумали, який пилосос купити? — спитав Уормолд, щоб якось підтримати розмову.

— Пилосос?!

— Так, так, електропилосос. Я ними торгую.

— Ах, пилосос... Ха-ха! К бісу той мотлох. Давайте краще випнемо шотландського.

— Я зранку не п’ю міцного.

— Ех ви, південці!

— До чого тут південці?

— Рідка у вас кров, от що. Певне, від сонця. Ви ж народилися в Ніцці?

— А ви звідки знаєте?

— Та дещо чув... Правду кажучи, я давно збирався Поговорити з вами.

— Будь ласка.

— Не тут. Десь в іншому місці. Надто багато всякої шушвалі вештається довкола.

То була неправда. Жодна жива душа не підходила до яскраво освітлених палючим сонцем дверей. Поліцейський з сигарою мирно куняв за своїм столом: не було жодного туриста, який потребував би його допомоги. Уормолд промовив:

— Якщо відносно пилососа, то підемо до крамниці.

— Не треба. Я не хочу, щоб мене там бачили. Бар цілком підхоже місце: зустріли земляка, вирішили посидіти, адже натурально, га?

— Не розумію.

— Ну, ви ж знаєте, як це буває?

— Не знаю.

— Як, ви не вважаєте, що це цілком натурально?

Уормолд підвівся. Поклав на стойку вісімдесят центів і сказав:

— Мені пора до крамниці.

— Чого?

— Я не люблю залишати Лопеса самого.

— А, Лопеса... От про нього я й хочу з вами поговорити.

Уормолд знову подумав, що це якийсь дивак-інспектор із головної контори, та той зовсім ошелешив його, шепнувши:

— Ідіть у клозет, а я слідом за вами.

— У клозет?! Навіщо?

— Тому, що я не знаю, де він.

У цьому божевільному світі краще підкорятись. Уормолд повів незнайомця крізь задні двері і показав, де вбиральня.

— Сюди.

— Ідіть попереду, голубе.

— Мені не треба.

— Без зайвих розмов, — наполягав той. Він схопив Уормолда за плече і ввіпхнув у двері, за якими було два умивальники, стілець з відламаною спинкою, кілька кабін та пісуарів. — Ви сідайте, а Я пущу воду. Тоді буде натуральніше, — пояснив він (слово «натуральний», певне, було його улюбленим),—і, крім того, це знешкодить мікрофон.

— Мікрофон?!

— Ви здивовані? Ну що ж. Можливо, тут і нема мікрофона. Але правила є правила. Той, хто дотримується правил, завжди виграє. Хай собі вода тече.

— Та поясніть же нарешті...

— Обережність, знаєте, не завадить і в клозеті. У сороковому році один наш хлопець в Данії помітив із свого вікна, як німецький військовий флот пливе через Каттегат...

— Який гад?

— Каттегат... Він одразу зметикував, що почалась війна, і заходився палити папери. Попіл висипав в унітаз і потяг за ланцюжок. Але труби замерзли, і весь попіл сплив у ванні поверхом нижче. Квартира належала одній баронесі, старій діві, яка саме полізла купатися. Ну, і встряв наш хлопчина!

— Це схоже на шпигунство...

— Це і є шпигунство, голубе, як часто називають його романісти... Ось чому я хотів поговорити з вами про Лопеса. Надійний він чоловік, чи, може, краще його усунути?

— Ви що, з таємної розвідки?

— Хай буде так.

— А навіщо ж мені виганяти Лопеса? Він робить у мене десять років.

— Ми знайдемо вам іншого, який краще розуміється на пилососах. Але, натурально, останнє слово за вами.

— Я ж не належу до вашої розвідки.

— Потерпіть трохи, зараз дійдемо й до цього... Про всяк випадок ми перевірили вашого Лопеса. По-моєму, він «чистий». А от ваш друг Гассельбахер... Я б, наприклад, остерігався його.

— Звідки ви знаєте Гассельбахера?

— За ці дні я вже дещо рознюхав. Треба завжди бути У курсі...

— У курсі чого?

— Де народився отой Гассельбахер?

— Здається, в Берліні.

— На чиєму він боці — Заходу чи Сходу?

— Ми ніколи не говоримо про політику.

— А втім, це не має значення — всі німці однакові. Згадайте-но пакт Ріббентропа. Більше ми не спіймаємося на цей гачок.

— Гассельбахер не цікавиться політикою. Він старий лікар і живе тут цілих тридцять років.

— І все-таки ви собі навіть не уявляєте... Та ваша правда, було б дуже підозріло, якби ви зразу з ним порвали. Поводіть його трохи за носа, от і все. Він може навіть пригодитися...

— Я не збираюся кривити з ним душею.

— Так потрібно для справи.

— Я не бажаю брати участі у ваших справах! Чого ви до мене причепилися?

— Ви — англійський патріот. Живете тут давно. Поважний член Європейського комерційного товариства. А нам потрібний резидент у Гавані. Підводні човни потребують пального. Диктатори завжди знаходять спільну мову. Великі диктатори заманюють у свої тенета малих.

— Атомним човнам не потрібне пальне.

— Еге ж, голубе, еге ж. Але війна завжди трохи відстає од життя. Треба думати, що знадобиться й звичайна зброя. Крім того, не забувайте про економічне шпигунство: цукор, тютюн.

— Дані про це можна знайти в офіційних щорічниках.

— Ми не довіряємо їм, голубе. А з вашими пилососами ви скрізь маєте доступ.

— Що ж мені — аналізувати пил?

— Не смійтесь, голубе. Адже основні дані для справи Дрейфуса дала прибиральниця з німецького посольства, яка вигрібала сміття з корзин для паперів.

— Я навіть не знаю, як вас звати.

— Готорн.

— А хто ви такий?

— Ну, я організую розвідувальну мережу в районі Карібського моря... Хвилинку! Хтось іде... Я вмиваюсь, а ви зайдіть у кабіну... Не можна, щоб нас бачили разом.

— Нас уже бачили разом.

— Випадкова зустріч. Земляки.— Він запхнув Уормолда в кабіну.— Правила є правила, зрозуміло?

Настала тиша, лиш вода дзюркотіла з крана. Уормолд присів. Що йому лишалося робити?... Ноги його все одно виглядали з-за нижнього краю перегородки. Хтось відчинив двері й почовгав до пісуара. Вода все дзюрчала.

Уормолд дорікав собі, що не покінчив з усім цим одразу, що дозволив цьому негідникові затягти себе сюди. Нічого дивного, що Мері покинула його. Він пригадав одну їхню сварку: «Чому ти не вчиниш що-небудь? Стоїш отут, як бовдур!» «На цей раз,— подумав він,— я не стою, а сиджу». А що він міг сказати? Адже той не дав йому і слова мовити. Минали хвилини, а кубинець усе не виходив. Які в них, хай їм чорт, сечові міхурі! Готорн, мабуть, уже добре вимив руки. Вода перестала дзюрчати. Певне, він зараз витирає руки, а втім, згадав Уормолд, там нема рушника. Ото халепа! Та Готорн якось викрутиться. Правила є правила! Нарешті кубинець почовгав до дверей. Двері зачинились.

— Можна вже вийти? — спитав Уормолд.

То була повна капітуляція. Він підкорився наказу.

Біля кабіни почулась обережна Готорнова хода.

— Посидьте ще трохи, голубе, поки я вийду. Знаєте, хто то був? Отой поліцейський. Трохи підозріло, га?

— Він міг упізнати мене по ногах. Може, нам обмінятися штанами?

— Це буде ненатурально,— відказав Готорн,— але голова у вас варить. Я залишаю ключ од свого номера в рукомийнику. Готель «Севіл-Білтмор», п’ятий поверх. Сьогодні о десятій вечора. Треба все обговорити. Про гроші й таке інше... В портьє нічого не питайте, ідіть просто нагору.

— А вам ключ хіба не потрібний?

— У мене є відмичка. Бувайте.

Підвівшись, Уормолд встиг побачити, як зникла за дверима елегантна постать любителя вульгарного жаргону. В рукомийнику лежав ключ — «Кімната 510».

З

О пів на десяту Уормолд зайшов до Міллі, щоб побажати їй на добраніч. Тут, у царстві дуеньї, все було в ідеальному порядку: перед святою Серафіною горіла свічка, позолочений требник лежав біля ліжка, одіж була старанно прибрана, наче її зовсім не існувало, а в повітрі, мов фіміам, плавали пахощі одеколону.

— Ти чимось стурбований? — спитала Міллі.— Досі нервуєшся через капітана Сегуру?

— Ти мене ніколи не обдурюєш, Міллі?

— Ні, а що?

— Усі інші тільки те й роблять.

— І мама теж?

— Мабуть, що так... Раніше.

— І доктор Гассельбахер?

Він згадав розмову про негра і сказав:

— Можливо, теж. Іноді.

— Так роблять, коли люблять, еге ж?

— Не завжди. Пригадую, в школі...

Він затнувся.

— Що ти згадав, татку?

— Багато дечого.

Дитинство — це початок усякої зневіри. Спочатку глузують з тебе, потім ти сам починаєш знущатися з когось. І, завдаючи болю іншому, забуваєш, як боляче було тобі. Та він, Уормолд, чомусь — ні, зовсім не тому, що був надто добрий,— не став на такий шлях. Може, йому просто бракувало рішучості. Кажуть, школа шліфує вдачу людини, спилюючи гострі грані. То правда, грані йому обтесали, але зосталося щось зовсім безформне, як оті витвори «мистецтва» в сучасних музеях.

— Ти щаслива, Міллі?

— Авжеж!

— І в школі?

— Так, а що?

— Ніхто тебе більше не сіпає за коси?

— Звичайно, ні.

— І ти сама нікого не підпалюєш?

— Ну, тоді ж мені було тільки тринадцять,— гордовито мовила вона.— Що тебе бентежить, татку?

Вона сиділа на ліжку в своєму білому нейлоновому халатику. Уормолд любив її і тоді, коли дуенья була поруч, а ще більше — коли тої не було; в нього лишалося надто мало часу, щоб гаяти його марно. Здавалося, він проводжає дочку в далеку подорож, яку вона закінчить уже без нього. Час розлуки невмолимо насувався, наче станція, до якої прямуєш, і якщо Міллі вона віщувала щастя, то йому — самі лише втрати. Сьогодні Уормолд особливо гостро відчував це — не через Готорнову безглузду таємничість і не через жорстокості, що їх чинили поліція та уряд,— вони здавались йому мізернішими за наївні тортури в шкільному дортуарі... Маленький хлопчик з мокрим рушником у руках, якого він щойно згадав,— де він тепер?.. Жорстокі правителі приходять і зникають, як і міста, і фортеці, і трони. Вони не вічні. А от блазень, якого вони торік бачили з Міллі в цирку,— вічний, бо штуки його ніколи не міняються. Так, мабуть, і треба жити. Адже блазня не обходять ні примхи державних діячів, ні геніальні відкриття вчених.

Уормолд почав перекривляти своє відображення в дзеркалі.

— Що це ти робиш, татку?

— Хочу себе розсмішити.

Міллі пирснула.

— А я думала, ти сумуєш і чимось стурбований.

— Саме тому мені й хочеться сміятись. Ти пам’ятаєш блазня, якого ми бачили торік?

— Він упав з драбини просто у відро з вапном.

— Він падає в нього щовечора. Всім нам не завадило б стати блазнями. Ніколи не треба вчитися на власному досвіді.

— А мати ігуменя каже...

— Не слухай її. Бог теж не вчиться на власному досвіді, а то як же він міг би сподіватися на щось хороше в людині? Все лихо від учених, які додають два та два, і завжди виходить чотири. Ньютон, відкриваючи закон земного тяжіння, покладався на досвід, а потім...

— А я думала — на яблуко.

— Це одне й те саме. Потрібен був лише час, щоб з’явився лорд Резерфорд і розщепив атом. Він теж учився на власному досвіді, як і мешканці Хіросіми. От якби всі народжувалися блазнями, тоді б нам ніщо не загрожувало, крім кількох синців та плям од вапна... Ніколи не покладайся на власний досвід, Міллі. Це руйнує душевний спокій, а іноді й життя.

— Ну, що це ти знову витворяєш?

— Хочу поворушити вухами. Колись у мене добре виходило. А тепер ніяк не здолаю.

— Ти й досі сумуєш за мамою?

— Трапляється.

— Ти ще кохаєш її?

— Можливо.

— Вона, певне, була дуже гарна замолоду?

— Вона й тепер не стара. Їй тридцять шість.

— Ну, це вже стара.

— А ти зовсім її не пам’ятаєш?

— Не дуже. Вона ж завжди кудись їздила, правда?

— Здебільшого.

— Я часто молюся за неї.

— Про що ти молишся? Щоб вона повернулась?

— Та ні, зовсім не про це. Ми проживемо й без неї. Я молюся про те, щоб вона знову стала доброю католичкою.

— А от я — не католик.

— Це зовсім інше. Ти не відаєш, що чиниш.

— Мабуть, так.

— Я не хочу образити тебе, татку. Так кажуть богослови. Ти спасешся, як і всі добрі погани. Пам’ятаєш, як Сократ і Сетевайо...

— Який Сетевайо?

— Король зулусів.

— Про що ти ще молишся?

— Ну, останнім часом я, звісно, найбільше молилася про коняку.

Він поцілував її і побажав на добраніч.

— Куди ти йдеш, татку?

— Треба дещо владнати з твоєю конякою...

— Я завдаю тобі багато клопоту,— сказала вона байдужно. Потім солодко позіхнула і вкрилася простирадлом.— Як це все-таки здорово, що все, про що ти молишся, справджується!

1

На всіх перехрестях йому пропонували таксі, наче він був приїжджий, і на кожному кроці до нього чіплялися сутенери: «Дозвольте прислужитись, сер?», «Я знаю тут усіх гарненьких дівчаток», «Бажаєте красиву жінку?», «Чи не купите пікантні листівки?», «Може, хочете подивитися збуджуючий фільм?» Ці люди були ще дітьми, коли він приїхав до Гавани; бувало, він не раз залишав їх стерегти машину за кілька сентаво, і хоча вони старіли разом з ним, та звикнути до нього ніяк не могли. Вони не визнавали його за місцевого, для них він так і лишився вічним туристом. Тому й чіплялися до нього, сподіваючись, що рано чи пізно він, як і інші, заходе подивитися на «надлюдину» в будинку розпусти «Сан-Франціско». Вони, як отой блазень з цирку, теж не хотіли вчитися на досвіді.

На розі Вірдудес з вікна «Диво-бару» до нього гукнув доктор Гассельбахер:

— Куди це ви так поспішаєте, містере Уормолд?

— Ділове побачення.

— Завжди можна викроїти хвилину для чарки шотландського.

Видно було, що він викроїв уже не одну хвилину.

— Я запізнююсь.

— У цьому місті не знають такого слова, містере Уормолд. До того ж я приготував для вас подарунок.

Уормолд повернув до бару. Невесело посміхнувшись власним думкам, спитав:

— На чиєму ви боці, Гассельбахере,— Заходу чи Сходу?

— Якого Сходу?.. Ах, ви про це... Начхати мені на тих і на других.

— Що за подарунок у вас для мене?

— Один пацієнт привіз мені з Майямі.— Гассельбахер вийняв з кишені дві маленькі пляшечки віскі: одна була «Лорд Калверт», друга — «Старий кравець».— У вас є такі? — запитав стурбовано.

— «Калверт» є, а «Кравця» нема. Дуже дякую, що пам’ятаєте про мою колекцію, Гассельбахере.

Уормолда завжди дивувало, що він існував для інших навіть тоді, коли не був у них перед очима.

— Скільки їх у вас тепер?

— Сто, разом із пшеничним та ірландським. Сімдесят шість самого тільки шотландського.

— Коли ви їх вип’єте?

— Можливо, коли назбираю двісті.

— Знаєте, що я зробив би? Грав би ними в шашки: б’єш шашку — випиваєш пляшечку...

— Непогана ідея.

— До того ж шанси на виграш однакові: кращий гравець мусить більше пити. Еге ж, здорово? Випийте ще чарочку.

— Ну що ж, хай буде так.

— Мені потрібна ваша допомога. Вранці мене вкусила оса.

— Ви ж лікар, а не я.

— Не в цьому річ. Через годину я їхав до хворого в аеропорт і задушив курку.

— Нічого не розумію.

— Що з вами, містере Уормолд? Ви зовсім не слухаєте. Спустіться лишень на землю. Треба негайно купити лотерейний квиток, щоб встигнути до тиражу. Оса — це двадцять сім, а курка — тридцять сім.

— У мене ж ділове побачення.

— Побачення не втече. Допивайте віскі. Нам треба пошукати такого квитка.

Уормолд поплентався до машини. Як і Міллі, доктор Гассельбахер був віруючий. Числа керували ним так само, як дівчиною — святі.

На базарі скрізь висіли «щасливі» номери, намальовані синьою та червоною фарбами. «Нещасливі» були сховані під прилавком: їх залишали для бідняків та вуличних рознощиків. Ці номери не мали ніякої ціни, бо в них не було цифр, які б означали черницю або кота, осу або курку.

— Дивіться, онде двадцять сім тисяч чотириста вісімдесят три,— показав Уормолд.

— Оса без курки не годиться,— пояснив йому доктор Гассельбахер.

Вони поставили машину і пішли пішки. На цьому базарі не було сутенерів: лотерея — серйозну справа, якої ще не торкнувся розтлінний вплив туристів. Раз на тиждень державна установа розподіляла номери, і кожний урядовець отримував квитки відповідно до свого становища. Він платив за них по вісімнадцять доларів, а перепродував по двадцять одному. Якщо мав двадцять квитків, його, щотижневий зиск становив шістдесят доларів. «Щасливі» номери йшли навіть по тридцять. Про таке й не мріяли вуличні рознощики лотереї. Маючи на руках тільки «нещасливі» номери, за які вони платили аж по двадцять три долари, ці бідолахи мусили добре-таки побігати, щоб заробити собі на прожиття. Кожен з них ділив квиток на сто часток по двадцять п’ять центів, розшукував десь на стоянці машину з таким самим номером (а який власник встоїть перед спокусою) або, ризикуючи десятьма сентаво, дзвонив телефоном, номер якого збігався з номером квитка: «Сеньйоро, я продаю лотерейний квиток з таким самим номером, як у вашого телефону».

Уормолд промовив:

— Гляньте, онде тридцять сім і сімдесят два.

— Цього замало,— рішуче відказав доктор Гассельбахер.

Він переглядав списки номерів, що не вважалися «щасливими». Хтозна, могли знайтись і такі люди, для яких оса нічого не значила!..

У темряві, що оточувала базар, зойкнула поліцейська сирена — мимо промчало авто.

На узбіччі сидів чоловік з цифрою на сорочці, мов у каторжанина.

— Кривавий Стерв’ятник,— сказав він.

— Про кого це він? — спитав Уормолд.

— Про капітана Сегуру, звичайно,— відказав доктор Гассельбахер.— Нічогісінько ви не знаєте, сидячи в своїй норі.

— А чому його так звуть?

— Він мастак катувати й калічити людей.

— Катувати?..

— Ні, тут нічого не знайдеш,— сказав Гассельбахер.— Давайте краще поїдемо в Обіспо.

— А чому б не зачекати до ранку?

— Сьогодні ж переддень тиражу. І що у вас за характер, містере Уормолд? Оса й курка самі лізуть вам до рук, а ви... Кожен повинен сам здобувати своє щастя.

Вони знову сіли в машину і поїхали в Обіспо.

— А цей капітан Сегура...— почав Уормолд.

— Ну?

— Та ні, нічого.

Була вже одинадцята, коли вони розшукали квиток, потрібний докторові Гассельбахеру. Оскільки крамничка, де його продавали, була вже зачинена, їм не лишалося нічого іншого, як знову вихилити по чарчині.

— Де у вас побачення?

— В «Севіл-Білтмррі».

— Ну що ж, там теж непогано.

— А може, краще в «Диво-барі»?..

— Ні, ні. Зміна місця ніколи не вадить. Якщо людина не може змінити бару, значить, вона зовсім постаріла.

Майже навпомацки вони дісталися стойки бару «Севіл-Білтмор». У темряві ледь видно було відвідувачів, які мовчки похнюпились над своїми склянками, наче парашутисти перед стрибком. Тільки невичерпний оптимізм доктора Гассельбахера міг встояти перед таким освітленням.

— Ви ж іще не виграли,— прошепотів Уормолд, намагаючись його вгамувати, й одразу ж чиясь голова незадоволено повернулась у їх бік.

— Сьогодні я виграв,— голосно відповів доктор Гассельбахер.— Завтра я можу й програти, а сьогодні ніхто не позбавить мене перемоги. Сто сорок тисяч доларів! Шкода, що я вже старий для кохання. Я міг би ощасливити будь-яку красуню, подарувавши їй намисто з рубінів. А так — просто не знаю, куди подіти гроші. Віддати на лікарню?..

— Пробачте,— почувся у темряві чийсь шепіт,— невже цей тип і справді виграв сто сорок тисяч?

— Так, добродію, я виграв їх,— рішуче заявив доктор Гассельбахер, перше ніж Уормолд розкрив рота.— Я виграв їх, і це так само реально, як і те, що ви існуєте, мій невидимий друже. Адже ви не існували б, якби я не вірив, що ви існуєте. Отак і ці долари. Ви існуєте лише тому, що я вірю в це.

— Що значить — я не існував би?

— Ви існуєте лише в моїй свідомості, друже. Якби я вийшов з цієї кімнати...

— Та ви з глузду з’їхали!

— Тоді доведіть, що ви існуєте.

— Як це так — «доведіть»? Я напевне існую. У мене прибуткова посередницька контора в Майямі, жінка, двоє дітей... Я прилетів сюди на «Дельті» і от п’ю віскі... Хіба це не так? — У голосі чулися п’яні сльози.

— Бідолаха,— мовив доктор Гассельбахер,— ви заслуговуєте на творця з більшою уявою, ніж у мене. Невже я не міг придумати чогось кращого за вашу контору в Майямі? Треба було вдатися до фантазії... зробити ваше ім’я хоч трохи незвичайнішим.

— А що в ньому поганого?

«Парашутисти» обабіч стойки завмерли від обурення! не слід нервуватися перед стрибком.

— Але, трохи помізкувавши, я зроблю його ще кращим.

— Спитайте-но першого-ліпшого в Майямі, хто такий Гаррі Моргай.

— Ні, це я таки погано придумав. Ось я зараз вийду і знищу вас, а потім повернуся з вашим поліпшеним варіантом.

— Тобто як це — «з варіантом»?

— Розумієте, якби вас сотворив мій друг, містер Уормолд, то вам, мабуть, більше пощастило б. Він дав би вам оксфордську освіту, якесь гучне ім’я... ну, скажімо, Пенніфезер...

— Що це за «Пенніфезер»? Ви просто п’яні!

— Ну звісно. А пияцтво, знаєте, вбиває фантазію. Ось чому я вас так погано придумав. Майямі, посередницька контора, політ на «Дельті». Пенніфезер обов’язково прилетів би з Європи і пив би свій національний напій — рожевий джин.

— Я п’ю шотландське віскі й нічого іншого мені не треба.

— Це вам тільки так здається. Точніше, то я уявив собі, що ви п’єте шотландське віскі. Та зараз ми все це змінимо,— весело сказав доктор Гассельбахер.— Ось я вийду на хвилинку в хол і поміркую, як вас поліпшити.

— Я не дозволю робити з себе посміховисько,— злякано мовив незнайомий.

Доктор Гассельбахер допив віскі, поклав на стойку долар і поважно підвівся.

— Ви ще подякуєте мені за це,— заявив він.— Що б нам таке придумати?.. Покладіться на мене й містера Уормолда. Ну, ким би вам хотілося стати — художником, поетом чи, може, авантюристом або шпигуном? — Гассельбахер чемно вклонився схвильованій тіні,— Даруйте ласкаво за посередницьку контору.

Незнайомий з розпачем пробелькотав:

— Він або п’яний, або дурний.

Та «парашутисти» мовчали.

Уормолд сказав:

— Ну, прощавайте, Гассельбахере. Я запізнююсь.

— Тоді, містере Уормолд, я проводжу вас і поясню, що це я вас затримав. Я певен, ваш друг зрозуміє, коли дізнається, як мені сьогодні пощастило.

— Не треба. Це зовсім зайве,— заперечив Уормолд.

Він знав, що Готорн зробить з цього свої висновки. Навіть розумний Готорн, якби такий існував, був би нещастям, а підозріливий Готорн... Уормолда аж пересмикнуло від цієї думки.

Він рушив до ліфта, та доктор Гассельбахер теж поплентався за ним. Не звернувши уваги на червоний сигнал і застереження «Обережно, східці!», Гассельбахер спіткнувся.

— Ой, я звихнув собі ногу!

— Ідіть додому, Гассельбахере! — у розпачі благав Уормолд.

Він зайшов у кабіну, та Гассельбахер спритно вскочив слідом за ним.

— Гроші зціляють усе,— заявив він.— Давно вже я так не розважався.

— Шостий поверх,— сказав Уормолд.— Я хочу побути на самоті, Гассельбахере...

— Чого?.. О, вибачайте, гикавка напала.

— У мене побачення.

— А вона гарна? Я поділюся з вами виграшем, щоб вам було на що розважатись.

— Яка там «вона»! Просто ділове побачення.

— Таємне?

— Я ж вам казав.

— Які можуть бути таємниці навколо пилососів, містере Уормолд?

— Нове агентство,— пояснив Уормолд.

— Шостий поверх,— оголосив ліфтер.

Уормолд ішов попереду: голова в нього була ясніша, ніж у Гассельбахера. Номери, немов камери у в’язниці, тяглися вздовж усіх чотирьох боків прямокутної галереї; внизу, в бельетажі, вилискували дві лисини. Він пошкутильгав до сходів. Доктор Гассельбахер, кульгаючи, поплентався за ним, та Уормолд був досвідченіший кривий.

— Містере Уормолд! — гукав Гассельбахер.— Я залюбки покладу сто тисяч...

Уормолд був уже внизу, а він ще тільки ступив на перший східець.

Номер 510 був поруч зі сходами. Уормолд одімкнув двері. Невеличка настільна лампа освітлювала порожню вітальню. Уормолд тихенько причинив двері, — доктор Гассельбахер ще був на сходах. Він постояв і почув, як той, гикаючи, прошкутильгав повз двері. Уормолд подумав: «Я і справді мов той шпигун! Це ж казна-що! Як я поясню Гассельбахерові завтра вранці?»

Він ступнув у напрямку спальні, потім повернув назад. Не чіпай собаки, коли той спить! Якщо він потрібний Готорнові, хай Готорн сам розшукує його. Але цікавість перемогла: він таки оглянув кімнату.

На столі лежало дві книжки — два однаковісіньких примірники «Шекспіра для дітей» Лема. На аркушику з блокнота були якісь записи: очевидно, Готорн готувався до зустрічі з ним. «1. Платня. 2. Витрати. 3. Зв’язок. 4. Чарлз Лем. 5. Чорнило». Він хотів був узяти Лема, коли почув:

— Руки вгору! Arriba los manos!

— Las manos,— поправив Уормолд. Зітхнув з полегкістю, побачивши Готорна.

— А, це ви,— сказав той.

— Я трохи спізнився. Вибачайте. Ми гуляли з Гассельбахером.

Готорн був у шовковій піжамі з монограмою на кишеньці. Вигляд мав королівський. Він пояснив:

— Я спав, коли чую: хтось ходить.— Можна було повірити, що його застукали зненацька, бо жаргон кудись зник, наче Готорн забув про нього, надягаючи піжаму.— Ви що, чіпали Лема? — запитав він докірливо тоном проповідника з Армії Спасіння.

— Пробачте. Я тільки хотів подивитися.

— Ну, гаразд. Це свідчить, що у вас є хист.

— Ви, мабуть, дуже любите Лема?

— Один примірник для вас.

— Та я його вже читав колись, і він мені не подобається.

— То не для читання. Хіба ви не чули про книжковий код?

— Правду кажучи, ні.

— Ось я покажу вам, як це робиться. Один примірник лишається у мене. Доповідаючи мені, ви маєте вказати сторінку і рядок, з якого починаєте шифрування. Звичайно, такий код простіше розгадати, ніж механічний, але й це завдасть клопоту всіляким там гассельбахерам.

— Я дуже прохав би вас не чіпати Гассельбахера!

— Коли у вас буде власна контора і цілковита конспірація: сейф з секретним замком, радіопередавач, досвідчений персонал і все таке інше,— тоді ми відмовимось од примітивного коду. Одначе тільки досвідчений криптолог зміг би розгадати такий шифр, не знаючи назви книжки і року видання.

— А чому ви обрали саме Лема?

— Бо це єдина книжка, яку я знайшов у двох примірниках, не рахуючи «Хатини дядька Тома». Я дуже поспішав і мусив купити те, що навернулося на очі в кінгстонській книгарні. Правда, там була ще «Засвічена лампа. Порадник до вечірніх молитов», але я вирішив, що вона буде ненатуральною для вас: адже ви невіруючий.

— А так.

— Я також привіз вам чорнило. У вас є електричний чайник?

— Є. А що?

— Знадобиться, щоб розпечатувати листи. Наші люди мусять бути у всеозброєнні.

— А навіщо чорнило? У мене його вдосталь дома.

— Ні, це симпатичне чорнило — на випадок, коли вам доведеться що-небудь посилати звичайною поштою. Сподіваюсь, у вашої доньки є гачок для плетіння?

— Вона не плете.

— Тоді доведеться придбати. Найкраще — пластмасовий. Стальні залишають сліди.

— На чому?

— На конвертах, що ви будете розпечатувати.

— А на який біс мені їх розпечатувати?

— Ну, може доведеться переглянути пошту доктора Гассельбахера. Звичайно, ви заведете собі агента на пошті.

— Я категорично відмовляюсь...

— Не бунтуйте. Я вже запитав про нього Лондон. Коли ми як слід перевіримо його, тоді побачимо, що робити з його листуванням. До речі, коли у вас не буде чорнила, використовуйте пташиний послід... Я не дуже швидко говорю?

— Я ж навіть іще не сказав, чи згоден...

— Лондон дає вам сто п’ятдесят доларів на місяць і ще сто п’ятдесят на службові видатки, про які доведеться звітувати: оплата агентури й таке інше. Додаткові витрати — лише за спеціальним дозволом.

— Стривайте...

— Від прибуткового податку вас звільняють,— лукаво підморгнув Готорн. Це ніяк не пасувало до його королівської монограми.

— Дайте мені час подумати...

— Ваш шифр п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять.— Він гордо додав:— П’ятдесят дев’ять тисяч двісті — це, звичайно, я. Ви будете нумерувати своїх агентів п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять, дріб один і так далі. Зрозуміло?

— Я взагалі не розумію, чим зможу стати вам у пригоді.

— Ви англієць, еге ж? — швидко спитав Готорн.

— Так, англієць.

— І ви не хочете служити своїй батьківщині?

— Я цього не кажу. Та пилососи забирають у мене надто багато часу.

— Пилососи — чудове прикриття,— зауважив Готорн.— Ваша професія цілком натуральна.

— Так я ж справді торгую пилососами.

— Ну, а тепер,— рішуче сказав Готорн,— перейдемо до Лема...

2

— Міллі, чому ти не їси каші?

— Я більше не їстиму каші.

— А чому це ти поклала в каву лише одну грудочку цукру? Чи не збираєшся ти часом худнути?

— Ні.

— Може, в тебе покаянний піст?

— Ні.

— Ти ж помреш з голоду до обіду.

— Я врахувала це. Доведеться налягти на картоплю.

— Міллі, що з тобою діється?

— Я вирішила економити. Нараз у нічній тиші я зрозуміла, скільки тобі доводиться витрачати на мене. Я навіть чула голос, хоч не наважилася спитати, хто то, боячись почути: «Твій господь». У мене ж якраз такий вік.

— Який вік?

— Коли чують голоси. Мені навіть більше, ніж було святій Тересі, коли вона пішла в монастир.

— Слухай, Міллі, невже ти надумала...

— Ну що ти. Мені здається, капітан Сегура має рацію. Він каже, що я зліплена не з того тіста.

— Міллі, а ти знаєш, як люди звуть твого капітана Сегуру?

— Знаю. Кривавий Стерв’ятник. Він допитує арештантів.

— І він сам тобі про це розказував?

— Ну, зі мною він як те ягня, але в нього портсигар з людської шкіри. Він твердить, що то сап’ян... наче я ніколи не бачила сап’яну.

— Міллі, ти повинна припинити це знайомство.

— Я так і зроблю, але спершу мені треба залагодити справу з стайнею. Ага, знов згадала про голос...

— Що він ще казав, той голос?

— Він сказав,— і серед ночі це було наче одкровення господнє: «Ти взяла на себе важкий тягар, дитя моє. А як відносно Приміського клубу?»

— А до чого тут Приміський клуб?

— Це єдине місце, де я могла б навчатися верхової їзди. Та ми ж не члени клубу... Яка мені радість з того, що кобила стоятиме у стійлі? Капітан Сегура, звісно, член клубу, та ти ж не схочеш, щоб я від нього залежала. От я й подумала, що коли менше їстиму, то допоможу тобі скоротити витрати...

— Навіщо це?

— Тоді ти зміг би придбати сімейний квиток. Запишеш мене Серафіною. Це звучить краще, ніж Міллі.

Уормолд визнав, що в цьому є здоровий глузд; один лише Готорн належав до жорстокого й незрозумілого світу дитинства.

1

Уормолд повертався з консульства з телеграмою в кишені піджака. Її незадоволено тицьнули йому в руки, а коли він спробував був щось сказати, сердито перебили:

— Не хочемо й знати про це. Тимчасова домовленість. Чим скоріше воно скінчиться, тим краще.

— Містер Готорн казав...

— Знати не знаємо ніякого Готорна. Зарубайте собі на носі: у нас такий не служить. Прощайте.

Він поплентався додому. Місто довгою стрічкою простяглося вздовж океану, хвилі якого розбивались над Авеніда де Масео, обдаючи бризками автомобілі. Рожеві, сірі й жовті колони колишнього аристократичного кварталу пороз’їдало, мов прибережні скелі; облізлий герб звисав над дверима обшарпаного готелю, а віконниці нічної корчми для захисту від вологи й морської солі були яскраво пофарбовані. На заході стальні хмарочоси нового міста здіймались у ясному лютневому небі вище від маяків.

Це місто було створене для туризму, а не для постійного життя, та в ньому Уормолд уперше покохав і тому був прикутий до Гавани, як погорілець до свого обійстя. Час поетизує поле бою, і, може, Міллі нагадувала маленьку квітку на зруйнованому бастіоні, де багато років тому було відбито криваву атаку. Раз у раз Уормолдові зустрічалися жінки з попелом на лобі, неначе вони щойно вийшли з пекла,— він пригадав, що сьогодні перша середа великого посту[86].

Хоча в школі вже почалися канікули, Міллі вдома не було. Може, вона ще слухала месу, а може, каталася верхи у Приміському клубі. Лопес показував «Турбо» економці якогось священика, котра вже забракувала «Атомний котел». Побоювання Уормолда щодо цієї назви не були марні: поки що не вдалося збути жодного нового пилососа. Він поспішив нагору й розпечатав телеграму. Вона була адресована одному з відділів британського консульства; нерівні ряди чисел скидались на номери непроданих лотерейних квитків. За цифрою 2674 йшов довжелезний ряд п’ятизначних: 42811, 79145, 72312, 59200, 80947, 62533, 10605 і так далі. То була перша шифровка в його житті, і він звернув увагу на те, що вона прийшла з Лондона. Уормолд не вірив, що зможе її розшифрувати (такою далекою й туманною здавалась Готорнова наука), та от йому впало в око число п’ятдесят дев’ять тисяч двісті, і раптом немовби сам Готорн з’явився в кімнаті. Уормолд нехотя зняв з полиці Лема (як він його ненавидів!) і став пригадувати: перше число означає сторінку, рядок і слово, що ними починається шифровка... «Діонісію, лиху жінку Клеона,— прочитав він, — спостигла заслужена кара». На його превеликий подив, незабаром і справді почало виходити. Здавалося, раптом заговорив папуга, що дістався йому в спадщину. «№ 1 від 24 січня передає п’ятдесят дев’ять тисяч двісті починається параграф А». За хвилин сорок п’ять він розшифрував усю депешу, крім останнього абзаца, де хтось щось наплутав — чи то він, чи п’ятдесят дев’ять тисяч двісті, а може, й сам Чарлз Лем.

«Передає п’ятдесят дев’ять тисяч двісті починається параграф А майже місяць тому дозволено членство Приміському клубі а ніяких повторюю ніяких повідомлень про завербованих агентів досі не надійшло крапка гадаю не будете повторюю не будете вербувати неперевірених людей крапка починається параграф Б негайно висилайте п’ятдесят дев’ять тисяч двісті економічний та політичний звіт за врученою схемою крапка починається параграф В клятий галун переслати кінгстон до туберкульозного звіту кінець».

Останній параграф, схожий на чиєсь розлючене бурмотіння, збентежив Уормолда. Вперше у нього майнула думка, що, на їх погляд,— хоч би хто вони там були,— йому марно платять гроші, бо він нічого не робить. Це турбувало його. Адже досі йому здавалося, ніби він отримав від якогось дивака подарунок, що дав змогу Міллі кататися верхи в Приміському клубі, а йому — виписати з Англії кілька книжок, про які він давно вже мріяв. Решту грошей він поклав у банк, бо вірив і сумнівався, що коли-небудь зможе повернути їх Готорнові.

«Треба щось зробити — подумав Уормолд, — послати їм для перевірки кілька прізвищ, завербувати когось, заспокоїти їх». Він пригадав, як у дитинстві Міллі гралася в торгівлю, даючи йому свої мідяки, щоб він щось у неї купував. Та кінець кінцем завжди вимагала свої гроші назад.

А як же вербують агентів? Йому важко було пригадати, як Готорн вербував його самого, опріч того хіба, що все сталося в клозеті. Та, мабуть, не це головне.

Він вирішив почати з найпростішого...

— Ви мене кликали, сеньйоре Вомел?

Лопесові чомусь ніяк не вдавалося вимовити його прізвище; знайти замість нього якийсь постійний еквівалент він теж не міг, і тому рідко траплялося так, щоб двічі підряд назвав хазяїна однаково.

— Я хочу поговорити з вами, Лопесе.

— Слухаю, сеньйоре Вормел.

— Ви служите у мене вже багато років, і ми віримо один одному.

Лопес засвідчив глибину свого довір’я, приклавши руку до серця.

— Чи не схотіли б ви заробляти трохи більше грошей?

— Ще б пак... Я й сам збирався поговорити про це, сеньйоре Оммел. Скоро в мене буде дитина. То, може, накинули б яких двадцять песо?

— Це не стосується фірми. Торгівля занепала, Лопесе. Ви будете виконувати таємну роботу... для мене особисто, розумієте?

— Авжеж, сеньйоре. Персональні послуги, я розумію. Можете цілком покластися на мене. Я вмію тримати Язика за зубами. Сеньйорита нічого від мене не почує.

— Та ні, ви мене не так зрозуміли.

— Коли мужчина в літах, — правив своєї Лопес, — він не хоче сам собі шукати жінку. Він хоче командувати: «Сьогодні вночі — треба, завтра — ні». Хоче давати доручення довіреній особі...

— Ні, ні, я й на думці такого не мав... Я хотів лише сказати... це не має ніякого відношення...

— Ми ж свої люди, сеньйоре Вормол. Я знаю вас стільки років.

— Ви помиляєтесь,— сказав Уормолд,— я зовсім не збирався...

— Я розумію, що для англійця з вашим становищем «Сан-Франціско» не місце. І «Мамба-клуб» теж.

Уормолд знав, що тепер йому нічим не зупинити прикажчикового красномовства, коли вже той осідлав свого коника; торгівля людським тілом була в Гавані не тільки основним зиском, але й raison d’être[87] людського життя. Чи його купують, чи продають — однаково, але без грошей не візьмеш.

— Юнак любить переміну, — не вгавав Лопес, — але те ж саме полюбляє й літній мужчина. Першим керує цікавість, другим — потреба збуджувати апетит. Ніхто не зможе прислужитися вам краще за мене, сеньйоре Венел, адже я добре знаю ваші смаки. Ви не кубинець, і тому вам байдуже, що там у дівчини ззаду, аби тільки вона була делікатного поводження...

— Ви зовсім мене не зрозуміли.

— Сьогодні ввечері сеньйорита йде на концерт.

— Звідки ви знаєте?

Лопес ніби й не чув запитання.

— Поки її не буде, я приведу вам дамочку — на оглядини. А не сподобається — знайдемо іншу.

— Ні, ні! Мені потрібні зовсім не такі послуги, Лопесе. Я хочу... словом, ви маєте за всім пильнувати й доповідати мені...

— Щодо сеньйорити?

— Та ні ж бо.

— Про що ж доповідати, сеньйоре Воммол?

— Ну, про се, про те...— промимрив Уормолд.

Та він і сам до пуття не знав, які відомості міг би збирати для нього Лопес. Він пам’ятав лише кілька питань із довжелезного переліку, але жодне з них, мабуть, не підходило — ні «Проникнення комуністів до армії», ні «Точні відомості про врожай кофе й тютюну за останній рік». Правда, залишалося ще копирсання в корзинах для паперів у різних конторах, де Лопес лагодив пилососи, та, певне, Готорн жартував, розповідаючи про справу Дрейфуса... якщо такі люди взагалі здатні жартувати.

— Про що саме, сеньйоре?

— Я вам потім скажу. А зараз ідіть у крамницю.

2

У «Диво-барі» був час коктейлів, і доктор Гассельбахер смакував уже другу чарку шотландського.

— Досі нервуєтесь, містере Уормолд? — спитав він.

— Так, нервуюсь.

— І все через отой «Атомний котел»?

— Та ні...

Уормолд допив свій «дайкірі» і замовив ще один.

— Сьогодні ви п’єте, як на змаганнях.

— Гассельбахере, ви, певне, ніколи не нуждалися грішми? Ще б пак, у вас же нема дітей.

— Скоро у вас теж не буде.

— Та воно так... — Од цієї розради йому стало ще холодніше, ніж від «дайкірі». — Коли це настане, я хотів би бути з нею далеко звідси. Не бажаю, щоб її зробив жінкою якийсь капітан Сегура.

— Я розумію.

— Цими днями мені запропонували гроші.

— Он як?

— За інформацію.

— Яку?

— Звичайно, таємну.

Доктор Гассельбахер зітхнув.

— Щастить вам, містере Уормолд. Таку інформацію легко діставати.

— Легко?

— Якщо вона цілком таємна, то про неї знаєте тільки ви. Вам потрібна лише крихітка фантазії, от і все.

— Вони вимагають, щоб я вербував агентів. Ви не знаєте, як їх вербують, Гассельбахере?

— Можна вигадати їх, містере Уормолд.

— Ви так говорите, наче вже маєте досвід...

— Мій досвід — медицина, містере Уормолд. Ви читали коли-небудь оголошення про таємні ліки? Засіб для рощення волосся, одержаний від помираючого вождя червоношкірих... Коли мова йде про таємні лікарські засоби, можна не вказувати їх складу. Крім того, кожна таємниця має в собі щось звабливе, і люди вірять... Мабуть, це залишок колишньої віри в чаклунство. Ви читали Джеймса Фрезера?[88]

— А ви чули про книжковий код?

— Ви все-таки не кажіть мені надто багато, містере Уормолд. Адже я не торгую таємницями — в мене ж бо нема дітей. І, будь ласка, не здумайте робити мене своїм агентом.

— Ні, з цього однаково нічого не вийде. Їм не подобається наше приятелювання, Гассельбахере. Вони хочуть, щоб я тримався далі од вас. Ви знаєте, як вони перевіряють людей?

— Не знаю. Будьте обережні, містере Уормолд. Беріть у них гроші, але нічого не давайте навзамін. У вас нема захисту проти таких, як Сегура. Брешіть їм, але не зв’язуйте собі рук. Вони не заслуговують на правду.

— Хто «вони»?

— Королівства, республіки, держави... — Він допив свою чарку. — Ну, містере Уормолд, я пішов: треба поглянути на свої бактерії.

— Що-небудь виходить?

— Хвалити бога, нічого. А поки нічого не вийшло, то все ще попереду, еге ж? Шкода, що лотерею кінець кінцем розігрують. Щотижня я втрачаю сто сорок тисяч доларів і знову стаю бідняком.

— Ви не забули про день народження Міллі?

— Може, перевірка дасть погані наслідки і ви не схочете, щоб я прийшов. Запам’ятайте одне: поки ви брешете, це нікому не завдає шкоди.

— Я ж беру з них гроші.

— Ці гроші вони стягають з таких, як ми з вами.

Він рвучко відчинив двері і вийшов. Доктор Гассельбахер ніколи не говорив про мораль — вона ж бо не має відношення до медицини.

З

У кімнаті Міллі Уормолд знайшов список членів Приміського клубу. Знав, де його шукати — поміж останнім випуском «Щорічника аматорки верхової їзди» та романом міс Поні Треггерс «Біла кобила». Він вступив до цього клубу, щоб вербувати агентів, і от вони всі перед ним, видрукувані у два стовпці більш ніж на двадцяти сторінках. Погляд його затримався на англосаксонському імені — Вінсент К. Паркмен; можливо, то був Ерлів батько. Уормолд вирішив, що в інтересах справи йому слід ближче зійтися з Паркменами.

Перше ніж узятися до шифровки, він підшукав собі ще двох агентів — інженера Сіфуентеса та професора Луїса Санчеса. Професор — хоч яких би він був наук — здавався непоганим кандидатом для збирання економічної інформації; інженер забезпечить технічну, а містер Паркмен — політичну. Поклавши перед собою Лема, Уормолд обрав рядок «Хай все, що станеться, буде радісне» і почав шифрувати: «№ 1 від 25 січня починається параграф А завербував свого прикажчика і дав йому шифр 59200/5/1 крапка починається параграф Б перевірте будь ласка таких осіб...»

Уся ця морока з параграфами здавалась Уормолдові марнуванням часу і грошей, та Готорн пояснив йому, що це необхідна шпигунська процедура; точнісінько так само Міллі, граючись у торгівлю, завжди вимагала, щоб усе загортати в папір, навіть найменші намистинки.

«...Починається параграф В економічний звіт надсилаю найближчим часом дипломатичною поштою...»

Тепер йому лишалося тільки чекати відповіді й готувати економічний звіт. Це його неабияк непокоїло. Невдовзі Лопес дістав перше завдання: купити всі офіційні довідники про виробництво цукру й тютюну. Сам Уормолд цілими днями читав місцеві газети, вишукуючи в них те, що могли б повідомити професор та інженер: навряд щоб у Кінгстоні або в Лондоні вивчали гаванські газети. Несподівано перед ним відкрився новий світ; мабуть, раніше він занадто покладався на «Нью-Йорк таймс» та «Нью-Йорк геральд трібюн» і не знав усього, що діється на землі. За рогом коло «Диво-бару» зарізали дівчину. «Жертва кохання»,— сповіщав репортер. У Гавані безліч жертв. Якийсь чоловік, за одну ніч програвши весь свій достаток у «Тропікані», видерся на естраду, обняв чорношкіру співачку, а потім заїхав машиною в море і потонув. Інший холоднокровно задушив себе підтяжками. Траплялися й чудеса: десь якась свята заплакала солоними слізьми, ще десь перед образом пречистої діви Гваделупської цілий тиждень — від п’ятниці до п’ятниці, — не згасаючи, горіла свічка. В цій мішанині насильства, пристрастей і кохання не було тільки жертв капітана Сегури — вони страждали і вмирали, не сподобившись уваги преси.

З економічним звітом було багато мороки: Уормолд друкував лише двома пальцями й не вмів поводитися з важелями друкарської машинки. До того ж треба було змінювати цифри офіційної статистики (а раптом комусь у центрі спаде на думку звірити їх!), і Уормолд часто забував, як саме він змінив ту чи іншу цифру. Арифметика завжди була його вразливим місцем.

Через тиждень він почав турбуватися, що немає відповіді. Невже Готорн щось пронюхав? Та незабаром Уормолд зітхнув з полегкістю: його викликали в консульство, де похмурий секретар вручив йому засургучований пакет, адресований чомусь «Містерові Люку Пенні». Всередині він знайшов ще один конверт з написом: «Генрі Лідбеттеру. Управління цивільних науково-дослідних робіт», а в ньому — третій, на якому стояла цифра 59200/5. Там була його платня за три місяці і гроші на непередбачені витрати. Все це Уормолд відніс у банк на Обіспо.

— Покласти на поточний рахунок фірми, містере Уормолд?

— Ні, на мій особистий.

Касир лічив гроші, а Уормолдові здавалося, ніби він вчинив крадіжку.

1

Минуло десять днів, а відповіді все не було. Уормолд не міг навіть надіслати економічний звіт, поки не був перевірений і затверджений неіснуючий агент, що «складав» його. А тут іще настав час об’їжджати роздрібні точки фірми в Матансасі, Сьєнфуегосі, Санта-Кларі і Сантьяго. Він щороку відвідував ці міста в своєму старенькому «гілмені».

Перед від’їздом він послав Готорнові телеграму: «Під виглядом перевірки місцевих продавців пилососів збираюся вивчити можливості вербування агентів у порту Матансас промисловому центрі Санта-Клара військово-морській базі Сьенфуегос і повстанському кублі Сантьяго крапка приблизні витрати на подорож п’ятдесят доларів на добу». Він поцілував Міллі, взяв з неї обіцянку не їздити за його відсутності з капітаном Сегурою і з гуркотом покотив до «Диво-бару», щоб випити на прощання з доктором Гассельбахером.

2

Раз на рік — завжди під час подорожі по провінції — Уормолд надсилав листа молодшій сестрі в Нортгемптон. (Можливо, цей лист до Мері хоч ненадовго заспокоював його тугу за Міллі). У конверт він щоразу вкладав найновіші кубинські марки для небожа. Хлопчик почав збирати їх з шести років; час так швидко спливав, а Уормолдові й на думку не спадало, що йому вже сімнадцять і він, мабуть, давно вже закинув свою колекцію. Принаймні став уже занадто дорослий для тієї записки, в яку Уормолд загорнув марки: вона була б досить наївна навіть для Міллі, а небіж був старший од неї на кілька років.

Сестрі він писав докладніше:

Він оплатив рахунок і про всяк випадок спитав у офіціанта прізвище старшого механіка: після повернення додому можна буде послати в Лондон кілька нових імен, щоб якось виправдати дорожні витрати.

З

У Санта-Кларі його старенький «гілмен» охляв під ним, мов загнаний мул. Щось розладналося в його череві, — лише Міллі могла б розібратися, що саме. В найближчому гаражі сказали, що ремонт забере три дні, і Уормолд вирішив їхати до Сантьяго автобусом. Так було навіть швидше й безпечніше, бо в провінції Орієнте, де в горах хазяйнували повстанці, а в містах та на дорогах — урядові війська, рух був нерегулярний, але автобуси зупиняли рідше, ніж приватні машини.

Він приїхав у Сантьяго ввечері, коли на вулицях було безлюдно й небезпечно: в місті панувала ніким не встановлена комендантська година. Всі крамниці на соборній площі вже зачинено. Якась парочка крадькома шмигонула повз готель. Вечір був вогкий і душний; зелень здавалася чорною і важкою у тьмяному світлі ліхтарів. У готелі його прийняли з підозрою, наче й не сумнівалися, що він агент якоїсь розвідки. Він почував себе самозванцем: адже то був готель для справжніх шпигунів, справжніх поліцейських провокаторів і справжніх повстанських лазутчиків. В убогому барі якийсь п’яний без упину варнякав, зовсім як Гертруда Стайн[91] у своїх романах: «Куба — це Куба, це Куба, це Куба».

Уормолдові дали на вечерю сухий тоненький омлет з якимись дивними плямами і обшарпаними, наче у стародавнього рукопису, краями та кислюче вино. За вечерею він написав листівку докторові Гассельбахеру. Виїжджаючи з Гавани, він завжди посилав Міллі й Гассельбахеру, а іноді навіть і Лопесові дешеві листівки з зображенням дешевих готелів, позначаючи на них хрестиком вікно своєї кімнати — так само, як у детективних романах позначають місце злочину. «Машина зламалась. Усе гаразд. Сподіваюся повернутись у четвер».

О дев’ятій поплентався шукати місцевого представника фірми. Він зовсім забув, які пустельні вулиці Сантьяго поночі. Віконниці на загратованих вікнах замикались, наче в обложеному місті, а будинки оберталися спиною до перехожих. Трохи світліше було поблизу кіно, але й там безлюдно: за законом кінотеатри працювали і ввечері, та ніхто, крім солдатів чи поліцейських, не насмілювався туди йти. В одному з провулків Уормолд побачив військовий патруль.

Разом зі своїм підопічним Уормолд сидів у маленькій задушливій вітальні. Навстіж розчинені двері вели в патіо[92], де росла пальма й стояла чавунна водопровідна колонка, але й там було так само душно, як і в кімнаті. Вони сиділи один проти одного в кріслах-качалках, погойдуючись туди й сюди і таким чином хоч трохи сколихуючи повітря.

У торгівлі застій, — рип-рип, — у Сантьяго ніхто не хоче купувати пилососів, — рип-рип, — навіщо вони? — рип-рип... Тут, як на те, погасло світло, і далі вони гойдались у темряві. Втративши ритм, злегка буцнулись головами.

— Пробачте.

— Моя вина.

Рип-рип, рип-рип.

У патіо хтось посунув стілець.

— То ваша дружина? — спитав Уормолд.

— Ні. Там нікого нема. Ми самі.

Уормолд гойднувся вперед, гойднувся назад, потім ще раз вперед, прислухаючись, як хтось крадеться двором.

— Так-так...

Це ж Сантьяго. Тут у кожному закутку ховається втікач. Краще нічого не чути, а побачити все одно нічого не побачиш, навіть при світлі, яке знову ледь зажевріло під стелею.

По дорозі до готелю його затримали двоє поліцейських. Спитали, що він робить так пізно на вулиці.

— Зараз лише десята, — зауважив він.

— А що ви робите о десятій годині на вулиці?

— Таж комендантської години не оголошено.

Раптом, нічого не кажучи, один з поліцейських ляснув його по обличчю. Уормолд більше сторопів, ніж розсердився: він належав до тих, хто поважає закон, і вбачав у поліцейських своїх захисників. Схопившись рукою за щоку, промимрив:

— Господи, та що ж це ви робите?..

В цей час другий поліцейський збив його з ніг. Капелюх Уормолда покотився в канаву, де було повно грязюки.

— Віддайте мені капелюха, — попрохав він, але його вдарили знову.

Уормолд забелькотав щось про британського консула, та йому дали такого штурхана, що він перелетів на другий бік бруківки і мало не впав. Потім його притягли в якусь кімнату, де за столом, схиливши голову на руки, хропів поліцейський. Той прокинувся й почав гримати на Уормолда. Найчемнішим з його слів було «свиня».

Уормолд сказав:

— Я британський підданий, моє прізвище Уормолд, живу в Гавані, Лампарілья, тридцять сім. Мені сорок п’ять років, розлучений, хочу подзвонити консулові.

Чоловік з сержантськими нашивками на рукаві — той, що охрестив його «свинею»,— звелів показати паспорт.

— Не можу. Він у мене в готелі.

Один з тих, що привели Уормолда, переможно сказав:

— Застукали на вулиці без документів.

— Обшукати його, — звелів сержант.

З Уормолдових кишень видобули гамана, невідіслану листівку докторові Гассельбахеру та маленьку пляшечку віскі «Мій дідусь», що він купив у барі готелю.

Сержант пильно розглядав ту пляшечку, потім листівку.

— Нащо ви носите цю пляшку? Що в ній? — спитав він.

— А що б ви думали?

— Повстанці роблять з пляшок гранати.

— Таж, певне, не з таких маленьких.

Сержант витягнув корок, понюхав рідину й вилив трохи на долоню.

— Схоже на віскі, — мовив він і взявся за листівку.— Чому ви поставили тут хрест?

— То вікно моєї кімнати.

— Навіщо ви його позначили?

— А чому б і ні? Зрештою... всі так роблять, коли подорожують.

— Ви хотіли, щоб хтось заліз до вас у вікно?

— Звичайно, ні.

— А хто цей доктор Гассельбахер?

— Давній приятель.

— Він приїде в Сантьяго?

— Ні.

— То для чого ж йому показувати, де ваша кімната?

Уормолд нарешті второпав те, що зрозуміло кожному злочинцеві: людину, обтяжену владою, неможливо в чому-небудь переконати, Він зухвало заявив:

— Доктор Гассельбахер — це жінка.

— Жінка-лікар! — незадоволено вигукнув сержант.

— Доктор філософії. Дуже гарна жінка.

Він жестами показав щось кругле.

— Вона приїде до вас у Сантьяго?

— Та ні. Але ж ви знаєте жінок, сержанте... Їм хочеться знати, де спить їхній мужчина.

— Ви її коханець?— Атмосфера почала прояснюватись. — І все-таки це не підстава, щоб швендяти вночі.

— Нема ж такого закону...

— Закону нема, але чесні люди сидять дома. Тільки злочинці вештаються по ночах.

— Я не міг спати... Думки про Емму...

— Яка ще Емма?

— Доктор Гассельбахер.

Сержант повільно промовив:

— Тут щось не те. У мене добрий нюх. Ви брешете. Якщо ви кохаєте Емму, тоді що ви робите в Сантьяго?

— Її чоловік підозрює...

— Вона заміжня? No es muy agradable[93]. Ви католик?

— Ні.

Сержант знову взявся за листівку.

— Хрест на вікні вашої спальні — це досить негарно. Що вона скаже чоловікові?

— Він сліпий, — швидко придумав Уормолд.

— Це теж негарно. Дуже негарно.

— Двигнути його ще раз? — втрутився один з поліцейських.

— Не поспішай. Я спершу його допитаю. Скільки часу ви знайомі з цією Еммою Гассельбахер?

— Тиждень.

— Тиждень? Все, що ви кажете, негарно. Ви протестант і розпусник. Як ви з нею познайомились?

— Через капітана Сегуру.

Сержантова рука застигла в повітрі. Уормолд почув, як за його спиною похлинувся поліцейський. Запала довга мовчанка.

— Капітана Сегуру?

— Так.

— Ви знаєте капітана Сегуру?

— Це приятель моєї доньки.

— О, то ви маєте доньку. Ви жонатий. Це негар...

Та його перебив один з поліцейських:

— Він же знайомий капітана Сегури.

— А звідки мені знати, що ви не брешете?

— Подзвоніть йому.

— Щоб додзвонитись у Гавану, потрібно кілька годин.

— Я все одно не зможу виїхати з Сантьяго вночі. Я почекаю в готелі.

— Або в камері.

— Не думаю, щоб це сподобалося капітанові Сегурі.

Сержант глибоко замислився, водночас перебираючи в руках вміст гамана. Потім наказав одному з поліцейських одвести Уормолда в готель і перевірити його паспорт (сподіваючись, мабуть, таким чином врятувати свій авторитет). Уормолд у супроводі поліцейського мовчки пішов до готелю і тільки в ліжку пригадав, що залишив листівку на столі у сержанта. Він не надав цьому ніякого значення — вранці можна послати іншу. Надто пізно людина починає розуміти, що всяка дрібниця — навіть листівка — може відіграти велику роль.

Через три дні Уормолд автобусом повернувся до Санта-Клари; його «гілмен» був уже готовий до подорожі, і він без пригод дістався до Гавани.

1

На другий день Уормолд прокинувся на світанку. Від шампанського трохи боліла голова, а фантастичні події вчорашнього вечора в «Тропікані» уже вимагали від нього невідкладних дій. Беатріса сказала, що він себе добре зарекомендував,— то були слова Готорнові й «отих людей». Уормолд засмутився від самої думки, що й вона, як і Готорн, належить до вигаданого світу його агентів. Його агентів!..

Він узявся до картотеки. Треба, щоб до її приходу все було якомога правдоподібнішим. Деякі з його агентів тепер здавались йому надто вже нереальними. Професор Санчес та інженер Сіфуентес остаточно заплутались у його сітях, і позбутись їх було неможливо: обидва взяли вже по двісті песо на поточні витрати. Лопес теж міцно застряв. П’яний льотчик кубинської авіалінії одержав кругленьку суму в п’ятсот песо за відомості про будівництво в горах,— і все-таки його слід би знищити, як ненадійного... Був ще головний механік з «Хуана Бельмонте», що попивав коньяк в Сьєнфуегосі,— цей здавався йому цілком реальним, та й отримував усього-на-всього сімдесят п’ять песо на місяць. А от інші, побоювався Уормолд, навряд чи витримають серйозну перевірку: наприклад, Родрігес, що значився в картотеці королем нічних гульбищ, або Тереса, танцюристка з «Шанхаю», яку він зробив коханкою міністра оборони та директора пошти й телеграфу (не дивно, що Лондон не знайшов навіть їхніх слідів). Мабуть, треба знищити Родрігеса, бо кожен, хто хоч трохи знає Гавану, візьме під сумнів його існування. Але розлучитися з Тересою у нього не вистачало духу. То була його єдина шпигунка, його Мата Харі[95]. До того ж його секретарка навряд чи піде до «Шанхаю», де щовечора танцюють голі дівчата, а в перервах демонструються порнографічні фільми.

Тут до нього підсіла Міллі.

— Що це в тебе за картки?

— Клієнтура.

— Що то за жінка була вчора?

— Вона буде моєю секретаркою.

— Ого, який ти став поважний!

— Вона тобі сподобалась?

— Не знаю. Ти ж навіть не дав мені з нею поговорити. Все танцював та упадав за нею.

— І зовсім не упадав.

— Вона хоче вийти за тебе заміж?

— Не кажи дурниць, Міллі. Я ж тільки вчора познайомився з нею.

— Марі,— це дівчинка-французка, вчиться в нашій школі,— каже, що справжнє кохання це coup de foudre.[96]

— Так от про що ви розмовляєте в школі!

— Звичайно. Треба ж думати про майбутнє, хіба не так? Адже у нас ще нема минулого, як у сестри Агнеси.

— Хто така сестра Агнеса?

— Я тобі розповідала про неї. Вона така смутна й гарна. Марі каже, що в неї було колись нещасливе coup de foudre.

— Вона розказувала про це Марі?

— Звичайно, ні. Марі сама знає. У неї теж було вже два нещасливих coup de foudre. Вони звалилися на неї, наче грім з ясного неба.

— Мені це не загрожує, бо я вже старий.

— Не зарікайся. Один старий — йому стукнуло вже п’ятдесят — впав у нещасливе coup de foudre до матері Марі. А був жонатий, як і ти.

— Моя секретарка — заміжня жінка, отже, все буде гаразд.

— Заміжня чи солом’яна вдовиця?

— Не знаю. Я в неї не розпитував. А як по-твоєму, вона гарна?

— Гарненька... в своєму роді.

Знизу загукав Лопес:

— Тут до вас якась пані! Каже, ви чекаєте на неї.

— То хай іде сюди.

— Я залишаюся,— попередила Міллі.

— Знайомтесь, Беатрісо. Це Міллі.

Він помітив, що очі її були такі самі, як і вночі, волосся теж; значить вона не була примарою,— пальми й шампанське тут ні до чого. «Ні,— вирішив він,— вона-таки справжня».

— Добридень. Сподіваюся, ви добре спали? — мовила Міллі тоном дуеньї.

— Ні, цілу ніч мені ввижалися страхіття.— Беатріса кинула погляд на Уормолда, потім на картотеку й нарешті звела очі на Міллі.— Зате вчора добре повеселилася,— додала вона.

— У вас чудово вийшло з отим сифоном,— великодушно сказала Міллі,— міс...

— Місіс Северн. Але, будь ласка, звіть мене Беатрісою.

— О, ви заміжня? — спитала Міллі з удаваною цікавістю.

— Була заміжня.

— Він помер?

— Не знаю. Зник — і все.

— Та невже?

— З такими, як він, це трапляється.

— А який він був?

— Міллі, тобі пора йти. Нема чого задавати такі питання місіс Северн... Беатрісі.

— В моєму віці,— заявила Міллі,— треба вчитися на досвіді старших.

— Ваша правда,— мовила Беатріса.— Таких, як він, величають розумними, витонченими натурами. Я вважала його дуже гарним; з обличчя він нагадував пташеня, що виглядає з гніздечка,— як ото, знаєте, в природознавчих фільмах. Навіть навколо адамового яблука у нього ріс пушок, а воно було чималеньке, те яблуко. Біда в тому, що навіть у сорок років він усе ще скидався на пташеня. Дівчата так і бігали за ним. Він весь час їздив на різні конференції ЮНЕСКО — у Венецію, Відень і ще кудись. У вас є сейф, містере Уормолд?

— Ні.

— Ну, і чим же все скінчилося? — не вгавала Міллі.

— А скінчилося тим, що я почала бачити його наскрізь. У буквальному розумінні. Він був такий худющий, що аж просвічувався. Коли я дивилася на нього, то бачила у нього всередині конференц-зал: на ребрах сиділи делегати, а доповідач вигукував: «Ми вимагаємо свободи творчості!» То було дуже неприємне видовище, особливо за сніданком.

— І ви навіть не знаєте, чи він живий?

— Торік ще був живий: я читала в газеті, що він робив у Таорміні доповідь на тему «Інтелігенція та воднева бомба». Вам доведеться придбати сейф, містере Уормолд.

— Навіщо?

— Не можна тримати такі речі на столі. Крім того, так належить старому негоціантові.

— Хто це вигадав, що я негоціант?

— Таке в них у Лондоні про вас уявлення. Я зараз же піду підшукаю для вас сейф.

— Ну, мені пора,— заявила Міллі,— Будь розсудливий, татку! Ти знаєш, що я маю на увазі.

2

День випав дуже клопіткий. Насамперед Беатріса купила величезний сейф з секретним замком: шість вантажників ледве втягли того сейфа на машину, а піднімаючи його сходами, зламали поруччя й зірвали з стіни картину. На вулиці зібрався цілий натовп — хлопчаки з сусідньої школи, дві гарненькі негритянки, поліцейський. Уормолд ремствував, що все це може накликати на нього підозру, а Беатріса заявила, що найкращий спосіб уникнути підозри — не критися від людей.

— Згадайте-но історію з сифоном,— сказала вона.— Кожен запам’ятає, що це я облила поліцейського водою. І ніхто більше не стане допитуватися про мене. І так усе ясно.

Поки вони мучилися з сейфом, під’їхало таксі, з якого виліз юнак з великою валізою.

— Це Руді,— пояснила Беатріса.

— Який іще Руді?

— Ваш рахівник. Я ж вам учора казала.

— Хвалити бога,— пробурмотів Уормолд,— виходить, я ще не все запам’ятав, що було вчора.

— Заходь сюди, Руді, перепочинь трохи.

— Нема ніякої потреби кликати його сюди,— розсердився Уормолд.— Адже тут нема для нього місця.

— Він може спати в конторі,— відказала Беатріса.

— Де ж тут помістяться ліжко, сейф і моє бюрко?

— Я дістану вам менше бюрко. Як ваша нудота, Руді? Це наш хазяїн — містер Уормолд.

Руді був зовсім зелений юнак з блідим обличчям; пальці його пожовкли чи то від нікотину, чи від кислот. Він сповістив:

— Уночі двічі блював. Електронна трубка розбилася в дорозі.

— Зараз не до цього. Треба спершу влаштуватись. Ідіть-но купіть собі розкладушку.

— Гаразд! — кинув Руді й побіг..

Одна негритянка підійшла до Беатріси й сказала!

— Я британська піддана.

— Я також,— озвалася Беатріса.— Рада познайомитися з вами.

— Ви та сама міс, що облила водою капітана Сегуру?

— Майже так. Я бризнула на нього з сифона.

Негритянка обернулась і щось пояснила натовпові по-іспанськи. Дехто почав аплодувати. Збентежений поліцейський почвалав геть.

— Ви дуже гарна, міс,— сказала негритянка.

— Ви теж,— мовила Беатріса.— А тепер допоможіть мені занести цю валізу.

Вони заходилися втягати нагору валізу Руді, то штовхаючи, то перекидаючи її.

— Пробачте,— примовляв якийсь чоловік, проштовхуючись крізь натовп.— Даруйте ласкаво.

— Чого вам? — спитала Беатріса.— Ви ж бачите, що тут робиться! Приходьте іншим разом.

— Мені хотілось би купити пилосос.

— Ах, пилосос! Тоді заходьте, якщо зможете переступити через валізу.

Уормолд гукнув Лопеса:

— Займіться ним. Та постарайтеся збути йому «Атомний котел». Ми ж іще жодного не продали.

— Ви що, будете тут жити? — спитала негритянка.

— Ні, працювати. Спасибі вам за поміч.

— Нам, британцям, треба держатися купи,— сказала негритянка.

Вантажники вже спускалися сходами, плюючи на долоні й витираючи їх об штани, щоб показати, як важко їм було тягти сейфа. Уормолд дав їм на випивку. Він піднявся нагору й сумно оглянув свій кабінет. Найгірше було те, що там лишилося місце для розкладушки, і, отже, він ніяк не міг спекатись Руді. Сказав одначе:

— Руді не матиме де зберігати свої речі.

— Нічого. Він звик до такого життя. До того ж у нас є стіл. Ви перекладіть свої папери з шухляд у сейф, а Руді сховає туди свої речі.

— Я не вмію відчиняти секретних замків.

— Це дуже просто. Треба тільки запам’ятати три числа. Який номер вашої пошти?

— Не знаю.

— А номер телефону?.. Втім, ні, це не годиться. Кожен злодій догадається. Якого року ви народилися?

— Тисяча дев’ятсот чотирнадцятого.

— А числа?

— Шостого грудня.

— От і добре, хай буде дев’ятнадцять — шість — чотирнадцять.

— Я ж не запам’ятаю.

— Це вам так здається. Не можете ж ви забути, коли народились. Тепер дивіться. Ви крутите чотири рази проти годинникової стрілки, ставите на дев’ятнадцять, потім тричі обертаєте за годинниковою стрілкою і встановлюєте на шість, знову два рази проти годинникової стрілки — на чотирнадцять, нарешті робите повний оберт — і сейф замкнено. Повторюємо те саме... Прошу — відімкнено.

У сейфі лежала дохла миша.

Беатріса зауважила:

— Товар з гнилизною, треба було зажадати знижки.

За цим вона взялася розпаковувати валізу Руді: вийняла звідти передавач, сухі батареї, фотоприладдя, якісь таємничі рурки, загорнуті в чоловічі шкарпетки.

Уормолд здивовано спитав:

— І як вам вдалося приховати все це від митниці?

— А ми не приховували. П’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб чотири дріб п’ять привіз нам ці речі з Кінгстона.

— А хто він такий?

— Креол-контрабандист. Спекулює кокаїном, опіумом та маріхуаною. Звичайно, всі митні чиновники у нього в кулаці. Вони вважали, що в цій валізі його звичайний крам.

— Скільки ж потрібно наркотиків, щоб напхати таку валізу!

— Еге ж. Довелося викласти чималеньку суму.

Попереносивши Уормолдові речі в сейф, вона спритно розмістила все по шухлядах письмового стола.

— Сорочки Руді трохи помнуться, але хай це вас не турбує.

— А мене це й не турбує,— сказав Уормолд.

— А це що? — спитала вона, розглядаючи картотеку.

— Мої агенти.

— І ви залишаєте їх на столі?

— Ну, на ніч я їх замикаю.

— У вас немає найменшого уявлення про конспірацію! — Вона взяла в руки одну з карток.— Хто це Тереса?

— Вона танцює гола.

— Зовсім?

— Так.

— Вам дуже пощастило... Лондон наказав, щоб я взяла на себе зв’язок з вашими агентами. Ви познайомите мене з Тересою... коли вона буде не зовсім гола?

— Не думаю, щоб вона схотіла мати справу з жінкою,— заперечив Уормолд.— Ви ж знаєте, які то дівчата...

— Не знаю. Досить того, що ви їх знаєте... Ага, осьде інженер Сіфуентес. Лондон високої думки про нього. Може, ви скажете, що він теж не схоче мати справ із жінкою?

— Він не знає англійської.

— То, може, мені брати в нього уроки іспанської мови? Це був би непоганий привід для зустрічей. Він що, такий же красень, як і Тереса?

— У нього напрочуд ревнива жінка.

— О, з нею я вже якось упораюся.

— Та ні, це безглуздя... він же старий.

— Скільки йому років?

— Шістдесят п’ять. До того ж у нього черево, як барило, і жодна жінка не хоче й дивитися в його бік. Звичайно, якщо ви хочете, я спитаю в нього про уроки.

— Не треба. Це не горить. Краще почнемо з когось іншого... Професор Санчес? Я звикла мати справу з інтелігентами.

— Він теж не знає англійської мови.

— То, певне, знає французьку. А моя мати була французка. Я вільно володію двома мовами.

— Щодо французької — не знаю. Постараюся з’ясувати.

— Послухайте, не можна записувати всі ці імена en clair[97]. Уявіть собі, що вами зацікавиться капітан Сегура. Мені не хотілось би, щоб з черева інженера Сіфуентеса злупили шкіру йому на портсигари. Краще писати просто номери, а внизу — особливі прикмети. Ну, хоча б отак: «П’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять дріб три — ревнива жінка й черево». Я перепишу ці картки, а старі спалю. А, чорт! Де ж це наші целулоїдні прокладки?

— Целулоїдні прокладки?

— Так, для моментального спалювання паперів. Можливо, Руді засунув їх між своїми сорочками.

— Скільки всякого мотлоху ви тягаєте за собою!

— А тепер нам треба обладнати темну кімнату.

— У мене нема темної кімнати.

— А в кого вона тепер є? Але я про все подбала. Ось чорні завіси й червоний ліхтар. Ну, і, звичайно, мікроскоп.

— Навіщо нам мікроскоп?

— Для мікрофотографії. Розумієте, коли станеться щось таке, чого не можна повідомити телеграфом, ми маємо пересилати повідомлення безпосередньо в Лондон, минаючи Кінгстон. Мікрофотографію наліплюють замість крапки і посилають звичайним листом. А вони вже там покладуть цей лист у воду і триматимуть доти, поки вона відклеїться. Ви ж, мабуть, пишете приватні або ділові листи в Англію?

— Ділове листування я веду з Нью-Йорком.

— А знайомі, родичі у вас є?

— За останні десять років я майже втратив з ними зв’язок. Крім сестри. А втім, на різдво я розсилаю поздоровчі листівки.

— А якщо не можна буде чекати різдва?

— Іноді я надсилаю марки малому небожеві.

— Оце якраз те, що треба. Ми зможемо наліплювати мікрофотографії на зворотному боці марок.

На східцях з’явився Руді, зігнувшись під вагою розкладушки; на цей раз картина остаточно загинула. Беатріса й Уормолд вийшли в сусідню кімнату, щоб не заважати йому влаштовуватись; вони сіли на Уормолдове ліжко. За стіною щось гупало й брязкотіло.

— Руді такий незграбний,— пояснила Беатріса. Потім, розглянувшись навкруги, зауважила: — Жодної фотографії. Жодної ознаки особистого життя.

— У мене нікого нема. Крім Міллі... й доктора Гассельбахера.

— Лондон не любить доктора Гассельбахера.

— Під три чорти той ваш Лондон! — розсердився Уормолд. Йому раптом захотілось розповісти їй про погром на квартирі доктора Гассельбахера, про загибель його невдалих дослідів. Він сказав.— Оті людці в Лондоні... Пробачте. Адже ви теж належите до них.

— І ви теж.

— Це правда. Я теж.

З сусідньої кімнати до них долинув голос Руді:

— Уже!

— Мені шкода, що ви належите до них,— мовив Уормолд.

— Треба ж якось жити.

— Це фальшиве життя. Оте шпигунство... Навіщо воно? Таємні агенти розкривають те, що й без них усі знають...

— Або просто вигадують,— докинула вона.

Уормолд затнувся, а Беатріса спокійно говорила далі:

— Хіба мало людей живуть облудним життям? Винаходять мильниці з пластмаси, складають дурнуваті жарти для естради, пишуть бездарні віршики для реклами, ходять у членах парламенту, виступають на конференціях ЮНЕСКО... Але гроші їм платять справжні. І після своєї облудної роботи вони живуть справжнім життям. От, наприклад, ваша донька — вона справжня, і її день народження теж цілком реальне явище.

— А чим ви займаєтесь після роботи?

— Тепер майже нічим, а коли була закохана... ми ходили в кіно, пили каву в кафе, літніми вечорами гуляли в парку.

— Що ж сталося між вами?

— Кохання буває справжнім лише тоді, коли обоє люблять. Він же весь час тільки удавав із себе якогось надзвичайного коханця. Іноді мені навіть хотілося, щоб він на деякий час став імпотентом,— може, хоч перестав би хизуватись. У коханні не можна бути таким самовпевненим. Коли любиш, завжди боїшся втратити того, кого любиш; хіба не так?..— Вона раптом звернула розмову на інше: — Ет, чорт, навіщо я все це вам розказую? Ходімо краще робити мікрофотографії і писати шифровки.— І, зазирнувши в двері, додала: — Руді вже ліг. Мабуть, на нього знову напала нудота. І доки це може тривати? У вас немає кімнати без ліжка? Воно чомусь завжди схиляє до одвертості.— Вона заглянула в інші двері.— Стіл уже накрито. Холодне м’ясо й салат. На дві особи. Хто це приготував? Яка-небудь фея?

— Служниця приходить щоранку на дві години.

— А що в тій кімнаті?

— То кімнатка Міллі. Але там теж є ліжко.

1

Хоч з якого боку глянь, а становище було незавидне. Уормолд звик уже виписувати гроші на непередбачені витрати то інженерові Сіфуентесу, то професорові Санчесу, акуратно нараховував платню собі, головному механікові «Хуана Бельмонте» і голій танцюристці Тересі. Льотчик-п’яничка отримував натурою — ящиками віскі. Всі гроші Уормолд складав на свій поточний рахунок: згодяться коли-небудь на посаг Міллі. Щоб якось виправдати численні витрати, йому доводилося писати безліч різних звітів та інформації. З допомогою великої карти, чергового номера «Тайм», що присвячував чимало сторінок Кубі, та економічних бюлетенів уряду, а головне — завдяки своїй невичерпній фантазії він надсилав у Лондон щонайменше по одному звіту на тиждень і до приїзду Беатріси звичайно займався цим у суботу. Професор був його економічним експертом, а інженер Сіфуентес мав справу з таємничими спорудами в горах Орієнте. Кубинський пілот іноді підтверджував інженерові повідомлення, а іноді й заперечував їх — останнє надавало їм більшої вірогідності. Головний механік висвітлював умови праці в Сантьяго, Матансасі та Сьєнфуегосі і повідомляв про заворушення на військових кораблях. Що ж до голої танцюристки, то вона постачала компрометуючі подробиці особистого життя міністра оборони та директора пошти й телеграфу. Її відомості дуже скидалися на анекдоти з життя кінозірок, що їх Уормолд вичитував з журналу «Конфіденшл»: його власної фантазії на такі речі не вистачало.

Тепер, коли приїхала Беатріса, він мав ще більше клопоту, і одної суботи стало вже замало. Крім вивчення основ мікрофотографії, яким він займався з Беатрісою на її вимогу, йому доводилось постійно вигадувати всілякі радіограми, щоб Руді теж мав якусь роботу, і чим більше Уормолд їх посилав, тим більше отримував у відповідь. Лондон щотижня вимагав фотографій будівництва в горах Орієнте, а Беатріса все настирливіше добивалася передачі їй агентурних зв’язків. Це ж нікуди не годиться, пояснювала вона, щоб резидент сам зустрічався з своїми інформаторами. Якось він запросив її пообідати у Приміському клубі, і тут, як на гріх, хтось покликав інженера Сіфуентеса. З-за сусіднього столика підвівся високий худий чоловік з більмом на оці.

— Оце і є інженер Сіфуентес?

— Еге.

— Ви ж казали, що йому шістдесят п’ять років!

— Він виглядає молодшим, ніж є насправді.

— Ви ще казали, що в нього черево.

— То ви мене не так зрозуміли... Я мав на увазі більмо,— ледве викрутився Уормолд.

Після цього Беатріса перенесла всю увагу на більш романтичне породження його фантазії — на кубинського пілота. Вона кілька разів переписувала його картку і вимагала все нових і нових даних. Рауль Домінгес і справді був персоною романтичною. Жінка його загинула під час війни в Іспанії, і після цього він зневірився в політиці. Чим більше Беатріса розпитувала про нього, тим виразніший ставав його образ і тим дужче їй хотілося з ним познайомитись. Іноді Уормолд навіть ревнував її до Рауля і тоді намагався всіляко очорнити його:

— Цей п’яничка видудлює цілу пляшку віскі за раз.

— Можливо, це через самотність і тяжкі спогади. А вам самому хіба не хочеться іноді впасти в забуття?

— Мабуть, час від часу всім нам цього хочеться.

— Хто-хто, а я знаю, що таке справжня самотність,— мовила вона співчутливо.— Він що, п’є з ранку до вечора?

— Ні. Найгірше з ним буває десь о другій годині ночі. Він прокидається й не може заснути від спогадів, ну, тоді й починає пити.

Уормолд сам дивувався, як це йому вдається так швидко вигадувати відповіді про своїх неіснуючих агентів; вони, здавалося, жили в його свідомості, і йому досить було лиш натиснути кнопку, щоб вони почали діяти. Невдовзі після приїзду Беатріси у Рауля був день народження, і вона запропонувала подарувати йому ящик шампанського.

— Він його й бачити не може,— сам не знаючи чому, заперечив Уормолд.— У нього шлункова кислотність. Як тільки вип’є шампанського, весь вкривається плямами. А от професор, той і в рот не бере нічого іншого.

— Аристократичний смак.

— Зіпсований смак,— не задумуючись, буркнув Уормолд.— Він п’є лише іспанські сорти.

Іноді його поймав страх, коли він думав про те, як живуть ці люди без його відома, в мороці небуття. Що, приміром, витворяє Тереса поза його очима?.. Він навіть подумати про це боявся. Часом його обурювали її безсоромні сповіді про розпусне життя з двома коханцями. Та найбільше клопоту завдавав йому Рауль. Були хвилини, коли Уормолдові здавалося, що краще вже мати справу з реальними агентами.

Найкраще думалось у ванні. Одного ранку, коли він саме заглибився в роздуми, до нього долинув якийсь шум — обурені вигуки, стукіт у двері, потім сердите тупотіння на сходах,— але, захоплений творчим запалом, він не звернув на це уваги: в ту мить навколишній світ, що починався за завісою пари, для нього не існував... Рауля вигнали з авіації за пияцтво. Той був у розпачі: адже він лишився без роботи і до того ж мав неприємну розмову з капітаном Сегурою, який погрожував...

— Ви там живі? — гукнула за дверима Беатріса.— Чи, може, вже потонули? Тоді я почну ламати двері.

Він обмотався рушником і почвалав у спальню, яка тепер правила йому й за кабінет.

— Міллі пішла розлючена,— повідомила Беатріса.— Через вас вона не змогла прийняти ванну.

— Настав момент,— заявив Уормолд,— що може змінити весь хід історії. Де Руді?

— Ви ж дали йому дводенну відпустку.

— Ну нехай. Пошлемо шифровку через консульство. Давайте код.

— Він у сейфі. Нагадайте-но мені оте число. Спочатку, здається, ваш день народження... Ви народилися шостого грудня, так?

— Я його змінив.

— Що? День народження?

— Та ні, число. І повчально додав: — Що менше людей знають секрет, то краще для нас. Цілком досить, щоб його знали я і Руді. Правила є правила,— це ж вам відомо.— Він пішов до кімнати Руді і почав крутити ручку сейфа — чотири рази ліворуч, тричі праворуч. Рушник методично сповзав униз.— Крім того, кожен може довідатись про мій день народження з бланка прописки. Адже цю цифру вони спробують насамперед.

— Крутіть,— квапила Беатріса.— Ще один оберт.

— Цього секрету ніхто не відгадає. Цілком надійний.

— Чого ж ви спинились?

— Я, здається, помилився. Доведеться повторити все спочатку.

— Я бачу, секрет і справді цілком надійний.

— Одійдіть, будь ласка. Мене це нервує.

Беатріса відійшла й повернулася лицем до стіни.

— Скажете, коли можна буде дивитися.

— Гм, дуже дивно. Невже ця чортова штука зламалась? Подзвоніть-но Руді.

— Куди ж я йому подзвоню? Адже він поїхав на пляж Варадеро.

— Ет, чорт!

— Спробуйте пригадати, як ви складали те число...

— Це номер телефону сестри моєї бабусі.

— А де вона живе?

— Оксфорд, Вудсток-роуд, дев’яносто п’ять.

— Чому ви взяли саме її номер?

— А чому б і ні?

— Можна запитати довідкове бюро Оксфорда.

— Я не певен, що воно допоможе.

— А як її прізвище?

— Я забув.

— О, тоді це зовсім надійний секрет!

— Ми завжди кликали її просто бабуня Кет... До речі, вона померла ще п’ятнадцять років тому, і номер, певне, змінився.

— Не розумію, навіщо було брати її номер.

— Хіба з вами не буває, що якийсь номер застряє в голові на все життя?

— Цей, по-моєму, застряг у вас не на все життя.

— Я вмить пригадаю його. Там було щось таке ніби 7,7,5,3,9.

— О боже! Невже в тому Оксфорді п’ятизначні номери?

— Ми можемо спробувати всі комбінації числа 77539.

— А ви знаєте, скільки їх? Здається, близько шестисот... Сподіваюсь, у вас не дуже нагальна телеграма?

— Я певен щодо всіх цифр, крім сімки.

— Чудово! Котрої сімки? Тоді нам доведеться перепробувати тисяч шість комбінацій. Не знаю точно — я не математик.

— Певне, Руді десь записав номер.

— Добре ще, коли на непромокальному папері, щоб не розкис у воді... Добряча в нас контора, нічого не скажеш!

— А може, нам скористатися старим кодом?

— Це небезпечно. А втім...

Після довгих розшуків вони знайшли Чарлза Лема біля ліжка Міллі; загнута сторінка свідчила про те, що вона дочитала якраз до середини «Двох веронців».

— Запишіть телеграму,— звелів Уормолд.— Залиште місце для числа. «Такого-то березня...»

— Ви що, забули, яке сьогодні число?

— «Доповідає п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять починається параграф А п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять дріб чотири звільнений за пияцтво під час виконання службових обов’язків побоюється вислання в Іспанію де життя його буде в небезпеці крапка».

— Бідолаха Рауль...

— «Починається параграф Б п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять дріб чотири...»

— А не можна написати просто «він»?

— Гаразд, хай буде «він»... «Він у такому становищі може погодитися за певну винагороду й право притулку на Ямайці сфотографувати з приватного літака таємні військові споруди крапка починається параграф В йому доведеться вилетіти з Сантьяго і сісти в Кінгстоні якщо п’ятдесят дев’ять тисяч двісті забезпечить посадку».

— Нарешті ми робимо щось путнє,— зауважила Беатріса.

— «Починається параграф Г прошу затвердити п’ятсот доларів щоб найняти літак для п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять дріб чотири та двісті доларів на підкуп обслуги гаванського аеродрому крапка починається параграф Д винагорода п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять дріб чотири має бути солідною зважаючи на реальну загрозу перехоплення літака авіапатрулями в горах Орієнте крапка пропоную тисячу доларів крапка».

— Сума досить приємна,— сказала Беатріса.

— Кінець. Шифруйте. Чого ви ждете?

— Підшукую потрібну фразу. Мені не подобається цей Лем, а вам?

— Тисяча сімсот доларів,— задумано промимрив Уормолд.

— Треба було заокруглити до двох тисяч. А. В. любить круглі числа.

— Не хочу, щоб вони вважали мене марнотратом.

Тисяча сімсот доларів... Цілком вистачить Міллі на рік навчання в Швейцарії.

— У вас такий вдоволений вигляд,— мовила Беатріса.— Скажіть, вам не спадає на думку, що ви посилаєте людину на загибель?

«Саме цього мені й треба»,— подумав він.

— Скажіть їм у консульстві, щоб цю телеграму надіслали поза чергою.

— Вона досить довга,— зітхнула Беатріса.— Як ви думаєте, оце підійде? «Він представив королю Полідора й Кадвала і сказав, що то його діти — Гвідерій і Арвіраг, які пропали безвісти». Правда, Шекспір буває іноді нудний?

2

Наступного тижня він повів Беатрісу в портовий ресторанчик, де подавали виключно рибні страви. Суму витрат затвердили, хоча й урізали на двісті доларів,— таким чином, А. В. досяг-таки свого улюбленого круглого числа. Уормолд уявляв собі, як Рауль їде на аеродром, щоб вирушити в свій ризикований політ. Кінцівки він ще не придумав. Дарма що Рауля не існує — з ним може статися що завгодно, досить йому почати сваволити. Його можуть схопити, перше ніж він сяде в літак, або затримати ще по дорозі до аеродрому. Він зникне в казематах капітана Сегури. Преса буде мовчати. Уормолд сповістить Лондон, що припиняє радіозв’язок, бо Рауля можуть примусити виказати їх. Потім вони розберуть приймач, сховають деталі і триматимуть напоготові целулоїдні прокладки, щоб підпалити все в разі небезпеки... А можливо, Рауль і вилетить, але вони так і не дізнаються, що сталося з ним в горах Орієнте. Ясно було тільки одне: він ніколи не потрапить на Ямайку і не привезе туди ніяких фотографій.

— Про що це ви так замислились? — спитала Беатріса.

Він ще й не покуштував свого фаршированого лангуста.

— Та все думаю про Рауля.

З океану потягло прохолодою. Палац Моро, що височів по той бік бухти, скидався на велетенський корабель, прибитий штормом до берега.

— Хвилюєтесь?

— Ще б пак!

Якщо Рауль вилетить опівночі, то на світанку він сяде в Сантьяго для заправки; там у нього свої хлопці: адже в провінції Орієнте кожен — бунтівник по натурі. Як тільки розвидниться, ще до появи патрульних літаків, він полетить у розвідку над горами...

— А він часом не зап’є?

— Обіцяв, що не питиме. Та хто його зна...

— Бідолашний Рауль.

— Еге ж.

— Невесело йому живеться. Треба було хоч познайомити його з Тересою.

Уормолд допитливо зирнув на неї, та вона, здавалося, була цілком захоплена своїм лангустом.

— Ну, а конспірація?

— А, хай їй чорт, вашій конспірації!

Повечерявши, вони пішли додому проспектом Масео.

В цю дощову буремну пору перехожих було мало, машин — ще менше. Величезні хвилі, набігаючи з океану, з гуркотом розбивались об дамбу. Бризки шугали через широку набережну, на якій удень в чотири ряди мчали авто, й хлюпали дощем по роз’їдених сіллю та вітром колонах. Зі сходу линули чорні хмари. Отак і його самого, подумав Уормолд, як ці колони, поступово руйнує життєва негода. П’ятнадцять літ — час чималий...

— Може, ота цяточка в небі — його літак? — задумано мовив він.— Який же він там самотній!

— Ви заговорили, мов у романі.

Він зупинився біля колони і глянув на Беатрісу з тривогою і підозрою.

— Що ви хочете цим сказати?

— Та ні, нічого особливого. Просто мені часом здається, що ви вважаєте своїх агентів якимись манекенами чи героями з книжок. А там, угорі,— жива людина, правда ж?

— Ви мене просто ображаєте.

— Гаразд, забудьмо про це. Розкажіть краще про тих, хто вам і справді дорогий. Ну, хоч би про свою дружину.

— Вона була дуже гарна.

— Ви сумуєте за нею?

— Звичайно... Коли думаю про неї.

— А от я не сумую за своїм Пітером.

— Пітером?

— Це мій чоловік. Чиновник з ЮНЕСКО.

— Тоді ви щаслива... Почуваєте себе вільною.— Він поглянув на годинник, потім на небо.— Зараз він, певне, над Матансасом. Якщо все йде гаразд...

— Це ви накреслили йому маршрут?

— Ні, що ви, він сам обирає свій шлях.

— І свою смерть?

Уормолда знову налякав її тон — в ньому була ворожість. Невже вона підозрює його? Він наддав ходи. Вони поминули «Кармен-бар» і «Ча-ча-клуб» з строкатими вивісками на старовинних фасадах. З вікон виглядали гарненькі личка: кароокі іспанки й смугляві метиски марно чекали, чи не з’явиться на залитій солоними бризками вулиці хоч одна жива душа. Гавана — це величезна фабрика жіночої краси, цілком сучасне конвейєрне виробництво. Та йому, Уормолдові, не потрібна така краса. Зупинившись під ліхтарем, він прямо глянув Беатрісі в очі — вони були щирі і ясні. Щирість — ось що йому потрібно!

— Куди це ми йдемо?

— А хіба ви не знаєте? Хіба у вас і це не визначено наперед, як отой Раулів політ?

— Я думав просто погуляти.

— А вам не хочеться посидіти біля рації? Руді ж пильнує.

— До ранку ніяких новин не буде.

— Хіба ви не передбачили повідомлення про нічну катастрофу в Сантьяго?

Губи в нього пересохли від солоних бризок і тривоги. Отже, їй усе відомо. Чи донесе вона на нього Готорнові? І що тоді зроблять вони? У них нема законних прав на нього, але вони можуть заборонити йому повернутися до Англії. Ну що ж, тепер вона відлетить назад, і життя його знову піде своїм звичаєм; так буде навіть краще: адже він цілком належить Міллі.

— Я вас не розумію,— промовив він.

Велетенська хвиля злетіла над дамбою, наче різдвяна ялинка, обсипана штучним інеєм. Потім вона зникла, а поблизу «Насьйоналя» виринула друга така сама ялинка.

— Ви сьогодні якась чудна,— знову заговорив він. Навіщо зволікати? Коли вже його гра доходить до кінця, краще викласти карти на стіл.— На що ви весь вечір натякаєте?

— Ви хочете сказати, що ніякої катастрофи не буде?.. Ні на аеродромі, ні в дорозі?

— А звідки мені знати?

— Так у вас такий вигляд, наче вам наперед усе відомо. Ви ж весь час говорите про нього, як про мертвого. Навіть вдалися в дешеву патетику, мов той романіст, що наближається до ефективної розв’язки.

Різкий подув вітру штовхнув їх одне до одного. Беатріса сказала:

— Невже вам не обридло наражати людей на небезпеку? Задля чого? Заради хлопчачої гри, як у «Бойз оун пейпер»?[98]

— Ви ж самі граєте в неї.

— Я не вірю в неї, як Готорн.— Тепер вона говорила з люттю.— Краще вже бути останнім шахраєм, ніж дурнем чи наївним немовлям. Навіщо вам усе це? Хіба не прогодують вас пилососи?

— Ні. У мене ще Міллі.

— А що було б, якби ви не зустріли Готорна?

Він спробував відбутися невеселим жартом:

— Мабуть, довелось би одружитися на багачці.

— Ви хочете одружитися ще раз?

Як видно, вона твердо поклала собі бути до кінця серйозною.

— Ну, не знаю,— пробурмотів він.— Адже Міллі не вважала б цей шлюб законним, а хіба можна допустити, щоб в тобі розчарувалася власна дитина?.. Може, ми все-таки підемо додому й посидимо біля рації?

— Ви ж казали, що ніяких повідомлень не буде.

— Ну, годин зо три, може, й не буде,— викрутився він.— Але я думаю, що Рауль зв’яжеться з нами перед посадкою.

На превеликий Уормолдів подив, йому теж раптом стало чогось моторошно, наче він і справді чекав якоїсь звістки з розколошканого вітром неба.

Вона спитала:

— Ви можете присягнутися, що нічого не підстроїли наперед?

Він нічого не відповів і повернув назад, до темного президентського палацу: після останнього замаху там більше ніхто не ночував. І тут він побачив, що назустріч їм, ховаючи лице від солоних бризок, тюпає доктор Гассельбахер. Він, певне, був у «Диво-барі» і тепер повертався додому.

— Докторе Гассельбахер! — гукнув Уормолд.

Старий глянув на нього. На якусь мить Уормолдові здалося, що він хоче мовчки втекти од них.

— Що сталося, Гассельбахере?

— А, це ви, містере Уормолд. А я щойно думав про вас. Легкий чорт на спомин...— спробував він пожартувати, та Уормолд міг би заприсягтися, що старому й справді привиділась нечиста сила.

— Пам’ятаєте місіс Северн, мою секретарку?

— Ну, ще б пак. День народження Міллі... сифон. Звідки це ви так пізно, містере Уормолд?

— Вечеряли... потім гуляли... А ви?

— Я теж.

У безмежному неспокійному небі загуркотів мотор; гуркіт посилився, потім завмер і зовсім зник серед гуку розбурханої стихії.

— Літак з Сантьяго,— сказав доктор Гассельбахер,— але чомусь дуже пізно... Мабуть, в Орієнте погана погода.

— Ви когось чекаєте? — сказав Уормолд.

— Ні, ні. Нікого. Може, ви з місіс Северн зайшли б до мене та випили по чарці?

Насильство завітало в цю квартиру і пішло. Картини знову висіли на своїх місцях, а трубчасті стільці, мов соромливі гості, вишикувались попід стінами. Квартиру ніби підновили, як небіжчика перед похороном. Доктор Гассельбахер наливав віскі.

— Це добре, містере Уормолд, що ви завели собі секретарку,— сказав він.— А зовсім недавно, пам’ятаю, скаржилися на свої справи. Отой новий пилосос...

— Усе міняється, Гассельбахере, причому несподівано для нас самих.

Уормолд уперше помітив фото молодого доктора Гассельбахера в уніформі офіцера часів першої світової війни; мабуть, це була одна з тих фотографій, що їх позривали зі стін непрохані гості.

— А я й не знав, що ви служили в армії, Гассельбахере.

— Я кинув заняття медициною, коли почалась війна. Мені здавалося безглуздям лікувати когось, щоб його вбили. Людей треба лікувати, щоб вони довше жили.

— А коли ви поїхали з Німеччини?— спитала Беатріса.

— У 1934 році. Отже, я не винен у тому, про що ви думаєте, моя юна леді.

— Я зовсім не це мала на увазі.

— Тоді пробачте. Містер Уормолд може посвідчити, що зовсім недавно я не був такий підозріливий. Може, послухаємо музику?

Він поставив арію Трістана. Уормолд думав про свою дружину, яка була ще менш реальна, ніж Рауль. Вона не лишила по собі слідів кохання чи смерті — тільки спогади про «Вуменз гоум джорнел»[99], про вінчальну обручку з діамантом та обезболювання пологів. Він зирнув на Беатрісу, і вона здалась йому людиною з іншого світу — світу приворотного зілля, безрадісного шляху з Ірландії, розлуки в лісі.

Нараз доктор Гассельбахер підвівся і висмикнув штепсель.

— Пробачте. Я жду телефонного дзвінка. А музика заважає.

— Виклик до хворого?

— Не зовсім.

Він долив усім віскі.

— Ви поновили свої досліди, Гассельбахере?

— Ні.— Він розгублено глянув круг себе.— Пробачте. У мене нема більше содової.

— Я не доливаю,— мовила Беатріса. Вона підійшла до книжкових полиць.— Ви читаєте що-небудь, крім медицини, докторе Гассельбахере?

— Дуже мало. Гейне, Гете. Здебільшого німців. А ви читаєте по-німецьки, місіс Северн?

— Ні. Але тут є й англійські книжки.

— Їх подарував мені один пацієнт, замість гонорару. Та я їх не читав. Ось ваше віскі, місіс Северн.

Беатріса одійшла від полиць і взяла склянку.

— Це ваша батьківщина, докторе Гассельбахер?

Вона розглядала кольорову літографію, що висіла поруч з фото молодого капітана Гассельбахера.

— Я народився там. Так... Це зовсім маленьке містечко... старовинні вали, руїни палацу...

— Я була в ньому,— мовила Беатріса,— перед війною. Батько возив мене туди. Це десь недалеко від Лейпціга, правда?

— Так, місіс Северн,— відповів доктор Гассельбахер, похмуро дивлячись на неї,— це недалеко від Лейпціга.

— Сподіваюся, росіяни не зруйнували його?

У передпокої задзвонив телефон. Гассельбахер якусь мить вагався, потім сказав:

— Пробачте, місіс Северн.

Вийшовши в передпокій, він щільно причинив за собою двері.

— Німець залишається німцем,— зауважила Беатріса.

— Ви, мабуть, хочете сповістити Лондон?.. Я знаю його п’ятнадцять років, а живе він тут уже понад двадцять. Він хороший старий... вірний друг...

Двері відчинились, і доктор Гассельбахер повернувся у кімнату.

— Пробачте,— пробурмотів він,— Я щось погано себе почуваю. Може, ви послухаєте музику іншим разом?

Він важко опустився на стілець, узяв свою склянку, потім знову поставив її на стіл. Чоло йому зросив піт,— а втім, це можна було пояснити й задухою, що стояла в кімнаті.

— Погані новини?— спитав Уормолд.

— Так.

— Я не можу допомогти?

— Ви? Ні. Ви нічим не допоможете. І місіс Северн теж.

— Що сталося з хворим?

Доктор Гассельбахер заперечливо похитав головою. Відтак витяг хусточку й витер піт з чола.

— А хто тепер не хворий? — мовив він.

— Нам, мабуть, краще піти.

— Так, так, ідіть. Усе-таки я мав рацію. Людей потрібно лікувати, щоб вони довше жили.

— Не розумію.

— Невже люди ніколи не жили в мирі? — спитав доктор Гассельбахер.— Пробачте мені. Кажуть, що лікарі звикають до смерті. Та я, видно, поганий лікар.

— Хтось помер?

— Нещасливий випадок. Авжеж, нещасливий випадок — оце й усе. На дорозі в аеропорт розбилася машина. Ще зовсім юнак...— У голосі його забриніла лють.— Завжди і скрізь нещасливі випадки! І це, звичайно, теж був нещасливий випадок. Надто вже він полюбляв спиртне...

— А його часом не Раулем звали? — спитала Беатріса.

— Так,— відповів доктор Гассельбахер.— Його звали Рауль.

1

Уормолд відімкнув двері. Вуличний ліхтар навпроти тьмяно освітлив ряди пилососів, що скидалися на маленькі надгробки. Він рушив до сходів, що вели нагору. Раптом Беатріса прошепотіла:

— Заждіть... Мені здається... я чую...

То були перші слова відтоді, як вони розпрощалися з доктором Гассельбахером.

— Що таке?

Вона схопила з прилавка якийсь металевий предмет і підняла його над головою, наче палицю.

— Я боюся.

«Мабуть, усе-таки менш, ніж я»,— подумав він.

Невже це можливо, щоб людина, яка існує лише на папері, раптом ожила? І як вона житиме? А може, й Шекспір, закінчивши писати «Макбета», дізнався про смерть Дункана в якому-небудь шинку або почув стукіт у двері своєї спальні?.. Щоб остаточно не втратити хоробрості, Уормолд почав мугикати собі під ніс:

— Тихше,— мовила Беатріса.— Нагорі хтось ходить.

Уормолд подумав, що він боїться лише своїх вигаданих агентів, а не живих людей, під ногами яких риплять мостини. Він побіг нагору, але, побачивши там якусь тінь, враз прикипів до місця. Йому раптом схотілося гукнути на ймення всіх своїх агентів-привидів і раз назавжди покінчити з ними — і з Тересою, і з механіком, і з професором, і з інженером.

— Як ти пізно! — почувся голос Міллі.

Так, то була всього-на-всього Міллі, що стояла в коридорі на півдорозі між своєю кімнатою та вбиральнею.

— Ми ходили погуляти.

— Ти привів її сюди?— здивувалася Міллі.— Навіщо?

Беатріса обережно піднімалася сходами зі «зброєю» напоготові.

— Руді вже спить?

— Здається, спить.

Беатріса сказала:

— Якби було щось нове, він би чекав на вас.

Коли вже вигадані люди виявили досить ознак життя, щоб померти, то, певне, їх стане й на те, щоб послати радіограму! Уормолд штовхнув двері до кабінету. Руді заворушився на розкладушці.

— Є якісь повідомлення, Руді?

— Ні.

Міллі сказала:

— Ви прогавили найцікавіше.

— Що саме?

— Поліція гасала по всьому місту. А як ревли сирени! Я вже думала, що почалася революція, і подзвонила капітанові Сегурі.

— Ну, й що він тобі сказав?

— Хтось там хотів когось убити, коли той виходив з міністерства внутрішніх справ. Певне, думав, що то міністр, але то був не він... Вистрілив із машини і чкурнув.

— А хто ж то був?

— Його ще не спіймано.

— Ні... той, по котрому стріляли.

— Якийсь один... ніхто. Але він дуже скидався на міністра. Де ти вечеряв?

— У «Вікторії».

— Їв фаршированих лангустів?

— Еге ж.

— Я дуже рада, що ти не схожий на президента. Капітан Сегура каже, що бідолашний доктор Сіфуентес аж в штани напустив з переляку, а потім напився як чіп у Приміському клубі.

— Доктор Сіфуентес?

— Ти ж знаєш — інженер.

— Так це по ньому стріляли?

— Та кажу ж тобі, що помилково.

— Давайте сядемо,— мовила Беатріса, висловивши думку обох.

— Може, в їдальні?..— запропонував він.

— Ні, там тверді стільці. Я хочу сісти на м’якому. Може, мені треба буде поплакати.

— Тоді, можливо... в спальні...— промимрив він, розгублено поглянувши на Міллі.

— Ви знайомі з доктором Сіфуентесом? — співчутливо спитала Міллі.

— Ні. Я тільки знаю, що в нього черево.

— Черево?

— Так ваш тато називає більмо на оці.

— Та невже? Бідолашний тато! Кепські твої справи!

— Міллі, а чи не пішла б ти вже спати? У нас з Беатрісою ще є робота.

— Робота?

— Еге ж, робота.

— Яка може бути робота серед ночі?

— За окрему винагороду,— пояснила Беатріса.

— Ви що, вивчаєте пилососи? — поцікавилася Міллі.— Ота штука, що у вас в руках, зветься пульверизатор.

— Он як? Я схопила його, щоб стукнути когось у разі потреби.

— Він для цього не годиться,— зауважила Міллі.— У нього ж висувна труба.

— Ну, то й що?

— Вона може підвезти у вирішальну мить.

— Міллі, я дуже тебе прошу...— сказав Уормолд.— Скоро вже друга година ночі!

— Іду, іду, не хвилюйся, будь ласка. Я помолюся за доктора Сіфуентеса. То ж не жарти, коли в тебе стріляють. Куля наскрізь пробила цегляну стіну. Страшно навіть подумати, що лишилось би від доктора Сіфуентеса, якби в нього влучили?

— Помоліться також і за раба божого Рауля,— мовила Беатріса.— В нього таки влучили.

Уормолд горілиць упав на ліжко й заплющив очі.

— Нічого не розумію,— заявив він.— Анічогісінько. Це просто збіг обставин, не інакше.

— Вони випускають пазури, оті... хоч би хто вони були.

— Але чому?

— Шпигунство — професія небезпечна.

— Але Сіфуентес ніколи не був... я хочу сказати, він не відігравав великої ролі.

— Зате оті споруди в горах Орієнте відіграють велику роль. А ваші агенти наче змовилися провалюватись. Усе це дуже дивно. По-моєму, вам слід попередити професора Санчеса й ту дівчину.

— Яку дівчину?

— Голу танцюристку.

— А як це зробити?

Не міг же він признатися, що в нього немає ніяких агентів, що він жодного разу не зустрічався ні з Сіфуентесом, ні з професором Санчесом і що Тереси й Рауля взагалі не існує на світі; адже Рауль ожив лише для того, щоб його вбили.

— Як Міллі назвала цю штуку?

— Пульверизатор.

— Я вже десь бачила таку.

— Цілком можливо. Адже більшість пилососів мають такий пристрій.

Уормолд забрав у неї пульверизатор. Він ніяк не міг пригадати, чи була ця деталь у тих кресленнях, що їх він надіслав Готорнові.

— Що ж тепер робити, Беатрісо?

— Я вважаю, що вашим агентам краще переховатися на деякий час. Зрозуміло, не тут. Тут надто мало місця, та й, зрештою, це було б небезпечно. Може, ваш головний механік візьме їх до себе на корабель?

— Він зараз у морі, на шляху до Сьенфуегоса.

— А втім, він, мабуть, теж провалився,— вголос міркувала вона.— Дивуюсь, чому це вони дозволили нам дістатися додому...

— Тобто як це «дозволили»?

— Адже їм ніщо не заважало постріляти нас по дорозі. Чи, може, вони залишили нас як принаду. Але ж і принаду викидають, коли риба не клює.

— Які у вас жахливі думки!

— Які там думки! Просто ми з вами живемо, наче в «Бойз оун пейпер». І можете вважати, що вам іще поталанило.

— Чому?

— А тому, що існує ще й «Санді міррор»[100]. У наш час люди будують своє життя за газетами і журналами. Мій чоловік, наприклад, був витвором «Енкаунтера»[101]. Тому нам треба насамперед з’ясувати, яку газету беруть за зразок вони.

— Вони?

— Уявімо собі, що вони також вихованці «Бойз оун пейпер». Чиї це агенти — російські, німецькі, американські чи ще там чиїсь? Цілком можливо, що й кубинські. Адже оті бетонні майданчики будує уряд, чи не так? Бідолаха Рауль! Сподіваюсь, він недовго страждав...

Уормолдові хотілося про все розказати, але про що про «все»? Він і сам того не знав. Адже Рауля вбито. Так сказав доктор Гассельбахер.

— Почнемо з «Шанхаю»,— запропонувала Беатріса.— Там ще відчинено?

— Друга вистава ще не скінчилася.

— Аби тільки поліція нас не випередила. Правда, в замаху на Сіфуентеса вони обійшлися без поліції. Мабуть, вважали його неабиякою персоною. Вбиваючи таких людей, треба уникати скандалу.

— А я про це й не подумав!

Беатріса вимкнула світло над ліжком і підійшла до вікна.

— У вас тут є запасний вихід? — спитала вона.

— Нема.

— Доведеться пробити,— недбало кинула вона, наче сама була архітектором.— А ви знаєте цього кульгавого негра?

— То, мабуть, Джо.

— Щось він дуже повільно кульгає.

— Він продає порнографічні листівки. Іде собі додому, от і все.

— Так, певне, кульгавого не підіслали б стежити за вами. Але він може бути їх зв’язковим. Ну що ж, підемо на ризик. Вони неодмінно влаштують сьогодні облаву. Насамперед треба рятувати жінок і дітей. Професор може почекати.

— Але ж... я ніколи не зустрічався з Тересою в театрі. Вона, мабуть, виступає під іншим ім’ям.

— Хіба ви не впізнаєте її, навіть голу? Хоча голих нас, мабуть, так само важко розрізнити, як і японців.

— По-моєму, вам туди йти немає потреби.

— Це мій обов’язок. Коли одного з нас схоплять, другий постарається втекти.

— Та ні. Я мав на увазі те, що там показують. Це ж вам не «Бойз оун пейпер».

— Шлюб теж зовсім інша річ,— сказала вона.— Навіть коли твій чоловік із ЮНЕСКО.

2

«Шанхай» містився у вузенькому завулку. Велика афіша сповіщала про «Posiciones»[102], а квитки чомусь продавали просто на тротуарі. Можливо, тому, що влаштувати касу було ніде: у фойє розташувався кіоск з порнографічними книжками та листівками — для тих, хто не бажав нудьгувати під час антрактів. Сутенери здивовано розглядали Беатрісу. Вони не звикли бачити тут європейських жінок.

— Наче десь в іншому світі,— зауважила Беатріса.

Усі квитки, незалежно від місця, коштували однаково — песо й двадцять п’ять сентаво. У залі було повно людей. Білетер запропонував Уормолдові набір порнографічних листівок. А коли той відмовився, витяг з кишені іншу серію.

— Купіть, коли хочете,— сказала Беатріса.— Якщо ви соромитесь, я дивитимуся на сцену.

— Між цими листівками й тим, що показують на сцені, дуже мала різниця,— відповів Уормолд.

Білетер спитав, чи не бажає дама сигарету з маріхуаною.

— Nein, danke[103],— відмовилася Беатріса, раптом забувши, якою мовою тут говорять.

Обабіч сцени реклама навколишніх нічних клубів обіцяла відвідувачам гарненьких дівчат. Об’ява іспанською та каліченою англійською мовою забороняла глядачам чіплятися до танцюристок.

— Котра з них Тереса? — спитала Беатріса.

— Та, мабуть, ота товста, що в масці,— бовкнув Уормолд навмання.

Товстуха саме залишала сцену, виляючи дебелими голими стегнами; глядачі свистіли й плескали в долоні. Відтак погасили світло і спустили екран. Почався фільм, напочатку цілком пристойний. Лісова дорога, самотня велосипедистка, проколота шина, випадковий подорожній чемно торкається рукою капелюха... Плівка мерехтіла, зображення було нечітке.

Беатріса мовчала. Спостерігаючи удвох цю грубу схему кохання, вони раптом відчули якусь дивну близькість. Колись і для них отакі рухи тіла важили понад усе в світі. І кохання, і похіть однакові у своїх зовнішніх проявах, і ніякі почуття не здатні цього змінити.

Спалахнуло світло. Обоє якийсь час сиділи мовчки.

— Мені аж у роті пересохло,— нарешті мовив Уормолд.

— Навіть плюнути нічим,— докинула Беатріса.— А чи не можна нам зараз піти на сцену й побачити Тересу?

— Зараз покажуть ще один фільм, а потім знову виступатимуть танцюристки.

— На другий фільм мене, мабуть, не вистачить.

— Нас не пустять за сцену, поки не скінчиться вистава.

— Тоді, може, почекаємо на вулиці? Принаймні хоч побачимо, чи не стежать за нами.

Вони пішли, коли почався другий фільм. Крім них, ніхто не підвівся,— отже, шпиг чекав їх на вулиці, якщо за ними взагалі стежили; однак і серед водіїв таксі та сутенерів підозрілих не було. Якийсь чоловік спав, прихилившись до ліхтаря; на шиї в нього висіла табличка з номером лотерейного квитка. Уормолд пригадав той вечір, коли вони з доктором Гассельбахером шукали «щасливого» квитка. Саме того вечора він дізнався про нове застосування Чарлза Лема. Бідолаха Гассельбахер був тоді дуже п’яний. Уормолд згадав, як, повертаючись від Готорна, знайшов його, напівсонного, у вестибюлі готелю.

— Скажіть,— запитав він Беатрісу,— чи легко відгадати шифр, коли вам відома книжка?

— Спеціалістові — неважко. Для цього потрібне лише терпіння.

Вона підійшла до продавця лотерейних квитків і поправила в нього на грудях табличку з номером. Той не прокинувся.

— Так краще видно,— пояснила вона.

Уормолд силкувався пригадати, де був тоді Лем: у нього під пахвою, в кишені чи в портфелі. А може, він поклав книжку, коли допомагав докторові Гассельбахеру підвестися? Він нічого не пам’ятав, отже, підозрівати Гассельбахера було просто нечесно.

— Дивовижний збіг обставин,— нараз мовила Беатріса.— Доктор Гассельбахер читає «Шекспіра для дітей» у тому самому виданні.

Скидалося на те, що там, у Лондоні, її навчали читати чужі думки.

— Ви бачили цю книжку у нього вдома?

— Еге ж.

— Ну, він сховав би її,— заперечив Уормолд,— якби це що-небудь значило.

— А може, він хотів вас застерегти. Пам’ятаєте, він сам запросив нас до себе. І про Рауля розповів...

— Він же не міг знати, що зустрінеться з нами.

— Чому ви так думаєте?

Йому хотілося закричати, що це якесь божевілля, що Рауль ніколи не існував і Тереса теж, але він тут же подумав, що тоді Беатріса складе свої речі й поїде від нього, і все враз обірветься, наче оповідання без кінця.

— Онде публіка вже виходить,— сказала Беатріса.

Вони розшукали вхід до артистичної вбиральні. Коридор освітлювала тьмяна лампочка — певне, вона горіла вже безліч днів і ночей. Вузький прохід був захаращений ящиками для сміття, і прислужник-негр зі щіткою в руках змітав до них кавалки вати, замащеної пудрою, губною помадою і ще чимось непевним; у повітрі стояв запах дешевих цукерок. Може, подумав Уормолд, йому пощастить і вони не знайдуть тут жодної Тереси, але все-таки слід було обрати менш популярне ім’я.

Він прочинив двері, і перед ним, мов у тому середньовічному пеклі, серед хмар диму виникли десятки голих жіночих постатей.

— Може, нам краще піти додому? — запропонував він Беатрісі.

— Це вам тут небезпечно, а не мені.

Ніхто не звертав на них уваги. Товста танцюристка зсунула маску набік і пила вино, поставивши ногу на стілець. Худюща дівчина, ребра в якої випинались, наче клавіші піаніно, натягала панчохи. Колихалися перса, лисніли голі стегна, в попільничках диміли недокурки, смерділо паленим папером. На драбинці стояв чоловік з викруткою в руці і щось майстрував.

— Де вона? — спитала Беатріса.

— Щось не видно... Може, захворіла або пішла з коханцем.

На них повіяло теплим духом: хтось із жінок напнув на себе сукню. Пудра осідала в повітрі, наче попіл після пожежі.

— Гукніть її.

Він знехотя покликав:

— Тересо!

Ніхто не обізвався. Він гукнув ще раз. Чоловік з викруткою глянув униз.

— Pasa aldo?[104] — запитав він.

Уормолд пояснив іспанською мовою, що шукає дівчину на ймення Тереса. Той зауважив, що Марія анітрохи не гірша, і прказав викруткою в бік товстухи.

— Що він каже?

— Він, мабуть, не знає Тереси.

Чоловік з викруткою сів на щабель драбини і почав виголошувати промову. Він казав, що Марія — найкраща жінка, яку тільки можна знайти в Гавані. В голому вигляді вона важить цілих сто кіло.

— Видно, Тереси тут нема, — з полегкістю сказав Уормолд.

— Тереса, Тереса... Чого вам треба од неї?

— Еге ж, чого вам од мене треба? — озвалася худюща дівчина, виступаючи наперед з панчохою в руках. Її маленькі перса скидалися на груші.

— А хто ви така?

— Soy Teresa[105].

Беатріса здивувалась:

— Оце Тереса? А ви ж казали, що вона товста... як ота в масці.

— Та ні,— заперечив Уормолд.— Це не Тереса. Це її сестра, «Soy» — значить «сестра».— І додав:— Я скажу їй, щоб вона попередила Тересу.

Він узяв худу дівчину за руку й одвів убік. Перейшовши на іспанську мову, намагався пояснити їй, що вона має бути обережна.

— Хто ви такий? Для чого ви це кажете?

— Ну, вийшло непорозуміння. Це довго розказувати. Вам може загрожувати небезпека з боку деяких людей. Дуже вас прошу: посидьте кілька днів удома. Не ходіть до театру.

— Я не можу. Тут я зустрічаюся зі своїми клієнтами.

Уормолд вийняв з кишені пачку грошей.

— У вас є родичі?

— Є — мати.

— Поживіть у неї.

— Та вона ж у Сьєнфуегосі!

— Тут вистачить, щоб доїхати до Сьєнфуегоса.

Всі почали прислухатися до розмови, оточивши їх тісним кільцем. Чоловік з викруткою сказав:

— Це дівчина Педро. Ви не маєте права забирати її. Домовтеся раніше з Педро.

— Я не хочу їхати в Сьєнфуегос,— заявила дівчина.

— Ви ж там будете в безпеці.

— Він залякує мене, — звернулася дівчина до чоловіка з викруткою. — Я не розумію, чого він хоче. — Вона показала гроші.— Тут надто багато. — І додала, щоб усі чули: — Я чесна дівчина.

— Маслом каші не зіпсуєш,— значущо мовила товстуха.

— Де твій Педро? — спитав чоловік з викруткою.

— Він хворий. Навіщо цей тип дає мені стільки грошей? Я чесна дівчина. Ви ж знаєте, моя ціна — п’ятнадцять песо. Я не шахрайка.

— З паршивої вівці — хоч вовни пучок, — знову сказала товстуха. У неї, видно, на будь-який випадок життя була наготові приказка.

— Про що ви говорите? — спитала Беатріса.

Раптом почулося:

— Чш! Ш-ш-ш! — То був негр-підмітальник. — Policia![106]

— А, чорт! — вилаявся Уормолд. — Тепер — кінець. Треба хоч вас якось вивести звідси...

Втім, ніхто не виявляв ознак тривоги. Товстуха спокійно допила вино і надягла трико; дівчина, яку звали Тересою, взялася натягати другу панчоху.

— Про мене не турбуйтеся, — сказала Беатріса. — Постарайтесь вивести її.

— Чого тут треба поліції? — спитав Уормолд чоловіка на драбині.

— Чого? Дівчаток, — цинічно посміхнувся той.

— Я хочу вивести оцю, — сказав Уормолд. — Чи є тут ще якийсь вихід?

— Коли мова йде про поліцію, вихід завжди знайдеться.

— Де?

— А у вас є п’ятдесят песо?

— Є.

— Дайте їх негрові. Гей, Мігелю! — гукнув він. — Скажи там, щоб на хвильку заплющили очі. Ну, хто хоче чкурнути на волю?

— Мені і в поліції непогано, — обізвалася товстуха. — Треба тільки причепуритися.

Вона надягла ліфчик.

— Ходімо, — звернувся Уормолд до Тереси.

— А чого б це я з вами йшла?

— Як ви не розумієте!.. Вони ж прийшли по вас.

— Навряд, — сказав чоловік з викруткою. — Для них вона надто худа. Ну, поспішайте. П’ятдесят песо ненадовго вистачить.

— Візьміть моє пальто, — сказала Беатріса.

Вона накинула пальто на плечі дівчині, бо на тій не було нічого, крім панчіх.

— Я нікуди не хочу йти, — протестувала дівчина.

Чоловік з викруткою поплескав її по сідниці й штовхнув до виходу.

— Взяла гроші, то мусиш іти, — сказав він і повів їх до смердючого клозету, звідки вони крізь вікно вилізли на вулицю. Поліцейський, що стовбичив навпроти входу, демонстративно одвернувся. Один із сутенерів свиснув, показуючи на Уормолдове авто.

— Я нікуди не поїду,— знов уперлася дівчина, та Беатріса штовхнула її на заднє сидіння й сіла поруч.

— Я кричатиму,— не вгавала та і висунулась із вікна.

— Не будьте дурепою,— розсердилася Беатріса і шарпнула її назад. Уормолд увімкнув мотор.

Дівчина писнула, але неголосно, лише для годиться. Поліцейський знов одвернувся. Як видно, п’ятдесят песо ще не втратили сили. Машина завернула праворуч і виїхала до набережної. Ніхто їх не переслідував. Усе обійшлося дуже просто. Тепер, коли пручатися було марно, дівчина скромно закуталась у пальто і зручніше вмостилася на сидінні.

— Hay mucha corriente[107], — сказала вона.

— Що вона каже?

— Скаржиться на протяг,— пояснив Уормолд.

— Не дуже-то вдячна особа. А де її сестра?

— Поїхала до Сьєнфуегоса з директором пошти й телеграфу. Я, звичайно, міг би одвезти її туди. До ранку повернулися б назад. Та як бути з Міллі?

— Не тільки з Міллі. Ви забули професора Санчеса.

— Він може й почекати.

— Вони діють досить швидко, хоч би хто вони були.

— Я навіть не знаю, де він живе.

— Я знаю. Я бачила його адресу в списках членів Приміського клубу.

— Відвеземо цю дівчину до мене додому, і ви мене там почекаєте.

Вони виїхали на набережну.

— Повертайте ліворуч,— звеліла Беатріса.

— Я ж везу вас до себе додому.

— Краще всім бути разом.

— Але ж Міллі...

— Сподіваюся, ви не збираєтесь і її вплутувати? Уормолд знехотя повернув ліворуч.

— Куди тепер?

— У Ведадо,— сказала Беатріса.

З

Хмарочоси нового міста виблискували у тьмяному світлі місяця, наче крижини. В темному небі горіли величезні літери «Г.Г.», що нагадували монограму на кишеньці піжами Готорна, одначе то була не королівська монограма, а всього лише реклама капелюхів Гілтона. Вітер раз у раз шарпав машину, морські бризки розпливались на бічному склі. Задушлива ніч мала солоний присмак.

Уормолд повернув машину вбік. Дівчина сказала:

— Насе demasiado calor[108].

Що вона тепер каже?

— Їй душно.

— Вередливе дівчисько,— мовила Беатріса.— Може, спустити вікно?

— А що, як вона закричить?

— Я дам їй ляпаса.

Вони їхали вздовж нового кварталу Ведадо, повз сліпучо-білі особняки багатіїв; чим багатший господар, тим менше поверхів. Лише мільйонер міг дозволити собі збудувати одноповерховий котедж на ділянці, де міг би стояти хмарочос. Уормолд спустив вікно, і в машину полинули пахощі квітів. Беатріса звеліла спинитися біля хвіртки у високій білій стіні.

— В патіо світиться,— сказала вона.— Здається, все гаразд. Ви йдіть, а я постережу це голе тіло.

— Цей професор розкішно живе.

— Та, мабуть, не дуже розкішно, коли бере у вас гроші, згідно з вашими звітами.

— Почекайте мене кілька хвилин,— попросив Уормолд.— Не їдьте без мене.

— За кого ви мене маєте? Ідіть хутчій. Поки що їм пощастило вибити з гри лиш одного з наших, коли не вважати невдалого замаху на Сіфуентеса.

Він штовхнув гратчасту чавунну хвіртку. Вона була не замкнена. Безглузде становище! Як він пояснить свій візит? «Ви мій агент, хоча й самі про це не знаєте. Вам загрожує небезпека. Ви мусите сховатися» йому ж навіть невідомо, яких він наук професор, той Санчес.

Вузенький прохід між двома пальмами вів до другої хвіртки — в патіо; там горіло світло. Тихенько награвав патефон, і дві високі постаті мовчки кружляли під музику, притиснувшись одна до одної. Поки він шкутильгав по доріжці, в патіо задзеленчав дзвінок. Постаті спинились, і одна з них рушила йому назустріч.

— Хто там?

— Ви професор Санчес?

— Так.

Вони увійшли в смугу світла. Професор був у білому смокінгу, волосся в нього теж було біле, а на виголеному вранці підборідді виразно проступала біла щетина; в руці він тримав револьвер, націлений просто на Уормолда. За його спиною Уормолд побачив дуже молоду й дуже гарну жінку. Вона нахилилась і зупинила патефон.

— Пробачте, що я так пізно...— промимрив Уормолд.

Він не знав, з чого почати, до того ж його непокоїв револьвер. Професорам не належить мати при собі вогнепальну зброю.

— Даруйте, але я щось не пригадую вашого обличчя,— ввічливо заговорив професор, тримаючи револьвер проти Уормолдового живота.

— Це й не дивно. Втім, може, у вас є пилосос?

— Пилосос? Певне, е. А що? Про це має знати моя дружина.

Молода жінка вийшла з патіо і стала поряд. Вона була боса. Зневажені туфлі стояли біля патефона, мов дві мишоловки.

— Чого йому треба? — спитала вона сердито.

— Пробачте, що я потурбував вас, сеньйоро Санчес.

— Скажи йому, що я ніяка не сеньйора Санчес.

— Він каже, що має якесь відношення до пилососів,— мовив професор.— Як ти гадаєш, Марія перед від’їздом не могла...

— А чому він припхався сюди серед ночі?

— Прошу пробачити,— зніяковіло мовив професор,— але час для візиту й справді досить незвичайний.— Він трохи одвів револьвер.— Уночі, знаєте, не чекаєш гостей...

— Однак ви їх, здається, чекали.

— Ну, це... Обережність ніколи не завадить. У мене, знаєте, кілька Ренуарових картин.

— Потрібні йому твої картини! Його підіслала Марія. Адже шпигун, хіба не правда? — накинулась вона на Уормолда.

— Та воно, бачите... якоюсь мірою так.

Молода жінка застогнала й почала плескати руками по своїх струнких стегнах. Її браслети дзвеніли, виблискуючи в напівтемряві.

— Заспокойся, любцю, не треба! Я певен: зараз усе з’ясується.

— Вона заздрить нашому щастю,— правила своєї жінка.— Спершу підіслала кардинала, а тепер оцього... Ви піп? — раптом спитала вона.

— Любцю, ну який же він піп? Глянь на його костюм.

— Хоч ти й професор прикладної педагогіки,— сказала жінка,— але тебе може обдурити хто завгодно. Адже ви піп? — знову спитала вона в Уормолда.

— Ні.

— Хто ж ви такий?

— Я, власне кажучи, продаю пилососи.

— Ви ж сказали, що ви шпигун.

— Ну, це так... але тільки в певному розумінні.

— Чого ви сюди прийшли?

— Попередити про небезпеку.

Молода жінка завила, мов та відьма.

— От бачиш! — обернулася до професора.— Тепер вона нам погрожує! Спершу кардинал, а тоді...

— Кардинал лише виконував свій обов’язок. Зрештою, він же Маріїн кузен.

— Ти боїшся його! Ти хочеш мене кинути!

— Любцю, ти ж знаєш, що це не так...— сказав професор і спитав Уормолда: — Де зараз Марія?

— Не знаю.

— Коли ви бачили її востаннє?

— Та я ніколи її не бачив!

— Вам не здається, що ви суперечите самі собі?

— Брехливий собака! — вигукнула жінка.

— Не треба, любцю. Він, очевидно, служить в якомусь агентстві. Краще сядьмо і спокійно вислухаймо, що він нам скаже. Злість завжди призводить до помилок. Він чесно виконує свій обов’язок, чого ніяк не скажеш про нас.

Професор запросив Уормолда в патіо. Револьвер він сховав у кишеню. Молода жінка, мов та вівчарка, рушила слідом. Уормолдові здавалося, що вона от-от в нього вчепиться. «Треба одразу сказати про все,— вирішив він,— бо потім я не зможу цього зробити».

— Сідайте,— мовив професор. («Що таке прикладна педагогіка?» — міркував Уормолд).— Може, вип’єте чогось?

— Ні, ні, не турбуйтеся, будь ласка.

— Ви не п’єте під час виконання службових обов’язків?

— Службових обов’язків! — обурилася молода жінка.— Ти розмовляєш з ним, наче з людиною. Які в нього можуть бути обов’язки, крім того, що загадали йому оті мерзотники!

— Я прийшов попередити вас, що поліція...

— Ну, це ви облиште, адюльтер не карається законом,— сказав професор.— Наскільки мені відомо, він вважався злочином лише в американських колоніях, та й то десь у сімнадцятому столітті. Ну, і ще, звичайно, за законом Мойсея.

— До чого тут адюльтер? — втрутилася жінка.— Їй байдуже, що ми з тобою спимо, вона не хоче, щоб ми жили разом.

— Ну, одного без другого не буває,— заперечив професор,— це тільки в Новому завіті говориться про перелюбство в думках.

— У тебе нема серця, якщо ти не виженеш цього негідника! Сидимо тут і патякаємо, наче вже казна-скільки жонаті! Якщо тобі подобається цілу ніч плескати язиком, то краще було лишатися з своєю Марією.

— Любцю, ти ж сама хотіла потанцювати перед сном.

— І ти вважаєш оте тупцювання танцями?

— Я ж обіцяв тобі, що братиму уроки.

— Атож! Щоб лигатися там з усякими дівчиськами!

Уормолд подумав, що розмова пішла в зовсім іншому напрямі. Він з розпачем сказав:

— Вони стріляли в інженера Сіфуентеса! Те саме загрожує вам!

— Якби мені потрібні були дівчата, любцю, то їх скільки завгодно в університеті. Вони відвідують мої лекції. Ти ж про це добре знаєш, бо й сама колись їх відвідувала.

— А, так ти мені й цим дорікаєш!

— Ми відхиляємось од теми, любцю. Адже нам треба встановити, що замишляє Марія.

— Знаючи твої нахили, вона мала сісти на дієту ще два роки тому,— вколола молода жінка.— Тебе ж цікавить лише тіло. Гидко в твої роки!

— Якщо ти не хочеш більше моєї любові...

— «Любові»! «Любові»! — Молода жінка забігала по патіо. Вона рубала рукою повітря, немов сікла ту любов.

Уормолд сказав:

— Вам загрожує зовсім не Марія.

— Ах ти, брехливий собако! — заверещала жінка.— А ще казав, що ніколи не бачив Марії.

— Бо не бачив.

— Чому ж ти звеш її Марією? — напосідала вона, переможно пританцьовуючи на місці.

— Ви, здається, згадали Сіфуентеса, молодий чоловіче?

— В нього сьогодні стріляли.

— Хто?

— Точно не знаю, але це частина тієї самої операції. Мені важко пояснити, але вам, професоре, справді загрожує небезпека. Все це, звичайно, якесь непорозуміння. Одначе поліція влаштувала облаву навіть у «Шанхаї».

— А яке я маю відношення до «Шанхая»?

— Він іще питає! — мелодраматично вигукнула жінка,— О мужчини, мужчини! Нещасна Марія! Вона думала, що їй треба позбутися лиш одної. Та їй доведеться вчинити справжній погром!

— Я ніколи не був у тому «Шанхаї».

— Марії краще знати. Може, ти сновида і ходиш туди ночами.

— Ти ж чула, він сам каже, що тут якась помилка. Зрештою, стріляли вони в Сіфуентеса, а не в мене. До чого ж тут Марія?

— В Сіфуентеса? Він сказав — в Сіфуентеса?! Ах ти, іспанський бовдуре! Та він лише раз заговорив до мене в клубі, поки ти мився під душем, а ти підсилаєш до нього вбивць?

— Ну, любцю, будь же розсудлива. Я сам уперше почув про замах від цього добродія.

— Який він тобі добродій? Він просто брехливий собака.

Розмова, описавши коло, повернулась до вихідного пункту.

— Ну, а коли він бреше, то нема чого зважати на нього. Я певен, що він бреше й на Марію.

— А, ти її захищаєш!

Уормолд із розпачем сказав — то була його остання спроба:

— Усе це не має відношення до Марії... я хочу сказати — до сеньйори Санчес.

— Дозвольте! А до чого тут сеньйора Санчес? — здивувався професор.

— Я думав... що ви думали... що Марія...

— Молодий чоловіче, невже ви гадаєте, що я повірю, ніби Марія затіває щось і проти моєї дружини, а не лише проти цієї... приятельки? Яка нісенітниця!

До цього Уормолдові ще здавалося, що помилку буде легко з’ясувати. Але тепер справа обернулася так, наче, потягнувши за одну нитку, він розпустив усе плаття. Невже оце і є прикладна педагогіка?..

Він сказав:

— Я сподівався допомогти вам, попередити про небезпеку, та вам, видно, краще буде на тому світі.

— Ви жартівник, молодий чоловіче.

— Не кажіть на мене «молодий чоловіче»! Це ви, професоре Санчес, більше скидаєтесь на хлопчика.— Хвилюючись, він і не помітив, як подумав уголос: — Ех, от якби тут була Беатріса!

Професор швидко залопотів:

— Клянуся тобі, любцю, я не знаю ніякої Беатріси! І гадки не маю, хто це така.

Молода жінка заричала, мов розлючена тигриця.

— Ви, я бачу, прийшли сюди задля того, щоб нас посварити, — мовив професор. Це був перший його докір, і, правду кажучи, досить-такий м’який.— Не розумію, що це вам дасть... — Він зайшов у дім і грюкнув дверима.

— Він чудовисько! — вигукнула жінка. — Чудовисько! Ірод! Сатир!

— Ви не розумієте...

— Чула я цю утерту істину: «Зрозуміти — значить простити». Але тут вона непридатна. — Молода жінка розмовляла з Уормолдом майже приязно. — Марія, я, Беатріса... не кажучи вже про його горопашну дружину. Я проти неї нічого не маю. У вас є пістолет?

— Звичайно, нема. Адже я прийшов, щоб урятувати його.

— Хай стріляють! — рішуче сказала жінка, — Хай стріляють йому в живіт... І нижче, — І так само рішуче попрямувала в дім.

Уормолдові лишалося тільки піти. Коли він минув внутрішню хвіртку, дзвінок знову задзеленчав, та цього разу ніхто не звернув на нього уваги. «Я зробив усе, що міг, — думав Уормолд. — Професор має надійний захист від небезпеки, поліції йому теж нічого боятися: з нею легше розмовляти, ніж з отією жінкою».

4

Ідучи назад серед запашних нічних квітів, він почував лиш одне бажання: признатися у всьому Беатрісі, «Я не шпигун, я просто шахрай; усі ці люди зовсім не мої агенти, і я не розумію, що діється. Я заплутався. Я боюся...» Вона неодмінно знайде якусь раду: недарма ж пройшла спеціальну підготовку. Та Уормолд знав, що ніколи не звернеться по допомогу до Беатріси. Адже тоді доведеться відмовитись од посагу для Міллі. Хай краще його вб’ють, як Рауля. Цікаво, чи сплачують на цій службі пенсію спадкоємцям... Але хто ж такий був Рауль?..

Він ще тільки наближався до зовнішньої хвіртки, як раптом почув стривожений голос Беатріси:

— Джіме! Стережіться! Тікайте!

Навіть у цю хвилину небезпеки в нього майнула думка: «Мене ж звуть Уормолд, містер Уормолд, сеньйор Вомел, і ніхто ніколи не кличе Джімом». Він, шкутильгаючи, побіг на голос і, вискочивши на вулицю, побачив перед себе машину з рупором, трьох поліцейських і пістолет, наставлений йому в живіт. Беатріса стояла на тротуарі поряд з худою дівчиною, яка вперто намагалася щільніше загорнутись у надто широке їй пальто.

— Що тут сталося?

— Я нічого не розумію з того, що вони белькочуть.

Один з поліцейських звелів Уормолдові сісти в машину з рупором.

— А що буде з моїм авто?

— Його приставлять у поліцію.

Вони обмацали його кишені, шукаючи зброї. Він сказав Беатрісі:

— Не знаю, в чім річ, але, здається, моїй блискучій кар’єрі настав кінець.

Поліцейський знову щось сказав.

— Він вимагає, щоб ви теж сіли в машину, — переклав Уормолд.

— Скажіть йому,— відповіла Беатріса,— що я зостануся з сестрою Тереси. Я їм не довіряю.

Обидві машини тихо, наче на Цій вулиці стояли самі лікарні, поїхали повз вілли мільйонерів, щоб нікого не потурбувати,— багатим потрібний спокій. Їхали недовго: звернули в якийсь двір, позаду грюкнули ворота, і одразу запахло поліцейським відділком — здавалося, тут зібрано докупи аміачний дух з усіх звіринців світу. З побілених вапном стін дивились обличчя розшукуваних злочинців, що скидалися на погані підробки автопортретів старих бородатих майстрів. В кінці коридора була кімната; в ній сидів капітан Сегура і грав у шашки.

— Фук! — сказав Сегура і зняв дві шашки. Потім підвів голову. — Містер Уормолд! — вигукнув здивовано і, помітивши Беатрісу, скинувся, мов маленька зелена змійка, щільно обтягнена шкірою. Далі перевів погляд на Тересу, на якій знову — мабуть, не випадково — розхристалося пальто. — Господи, а це що таке? — спитав він і кивнув поліцейському, що грав з ним у шашки: — Anda![109]

— Що це все означає, капітане Сегура?

— Це ви мене питаєте, містере Уормолд?

— Еге ж, вас.

— А я волів би, щоб ви мені все пояснили. Я й гадки не мав, що побачу тут вас — батька Міллі. Річ у тім, містере Уормолд, що нам подзвонив професор Санчес: до нього в дім вдерся якийсь чоловік і почав йому погрожувати. Професор подумав, що той прийшов по його картини, — у нього дуже цінна колекція. Я миттю послав поліцейську машину, а мені раптом привозять вас, оцю сеньйориту, з якою ми вже зустрічались, і голу повію. — І, точнісінько як той поліцейський сержант з Сантьяго, додав: — Це дуже негарно, містере Уормолд!

— Ми були в «Шанхаї»...

— Це теж негарно.

— Мені набридло слухати од поліції, що я негарно поводжуся.

— Навіщо ви їздили до професора Санчеса?

— То непорозуміння...

— А звідки у вашій машині гола повія?

— Вона попрохала, щоб ми її підвезли.

— Вона не має права з’являтися гола на вулиці. — Поліцейський перехилився через стіл і щось пошепки пояснив йому. — Ага! — мовив Сегура. — Тепер зрозуміло. Сьогодні в «Шанхаї» була облава. Дівчина, певне, забула своє посвідчення і, не бажаючи ночувати в камері, попрохала вас...

— Ні, зовсім не так.

— Краще, коли буде так, містере Уормолд. — Він спитав дівчину по-іспанськи: — Де твої папери? Нема?

— Si, уо tengo[110], — сердито заперечила дівчина.

Вона нахилилась і витягла з-за панчохи якісь зім’яті папірці. Капітан Сегура глянув на них і тяжко зітхнув:

— Містере Уормолд, містере Уормолд! Її папери в порядку. Чому ж ви їздите по місту з голою дівчиною? Чому вдираєтеся до професора Санчеса, нагадуєте йому про його жінку та ще й погрожуєте?.. — Потім різко обернувся до дівчини: — Можеш іти!

Трохи повагавшись, вона почала скидати пальто.

— Хай забирає його з собою, — сказала Беатріса.

Капітан Сегура важко опустився на стілець перед шашковою дошкою.

— Містере Уормолд, послухайте мене: задля власного спокою не зв’язуйтесь ви з жінкою професора Санчеса. З нею жарти погані.

— Та я з нею й не зв’язувався...

— Ви граєте в шашки, містере Уормолд?

— Так. Боюся тільки, не дуже добре.

— Мабуть, усе-таки краще, ніж оці свині з відділку. Треба нам з вами якось позмагатися. Але в шашках потрібна обережність, як і з дружиною професора Санчеса. — Він навмання пересунув шашки і зауважив: — Сьогодні ввечері ви були у доктора Гассельбахера...

— Був.

— Ну, хіба це розумно, містере Уормолд? — Не підводячи голови, Сегура пересував шашки, граючи сам з собою.

— Розумно?

— Доктор Гассельбахер злигався з підозрілою компанією.

— Я про це нічого не знаю.

— Навіщо ж ви послали йому з Сантьяго листівку й позначили на ній вікно вашого номера?

— Даремно ви забиваєте собі голову такими дурницями, капітане Сегура.

— Я спеціально стежу за вами, містере Уормолд. Мені не хотілось би, щоб ви встряли в якусь халепу. Що вам хотів розповісти доктор Гассельбахер? Ви ж розумієте, що ми контролюємо його телефонні розмови.

— Він хотів, щоб ми послухали музику.

— А може, сповістити про це? — Капітан Сегура перевернув фотокартку, що лежала на столі: в яскравому світлі магнію біліли обличчя людей, що юрмилися коло уламків автомобіля. — Чи, може, про це? — Обличчя юнака, що не здригнулося навіть від яскравого спалаху фотолампи; порожня пачка з-під сигарет, зім’ята, як і його життя, чиїсь ноги біля самих його плечей...

— Вам знайоме це обличчя?

— Ні.

Капітан Сегура натиснув на важіль, і з металевого ящика у нього на столі хтось раптом заговорив по-англійськи:

— Алло! Алло! Гассельбахер слухає.

— У вас хто-небудь є, Г-гассельбахере?

— Є, друзі.

— Які друзі?

— Якщо вам так цікаво знати — містер Уормолд.

— Скажіть йому, що Рауль загинув.

— Загинув? Вони ж обіцяли...

— В нещасливому випадку всього не передбачиш, Г-гассельбахере.

Невідомий співрозмовник Гассельбахера трохи заїкався на гортанних звуках.

— Вони ж дали мені слово...

— Машина перекинулась не один, а кілька разів.

— Вони ж казали, що це буде лише застереження.

— А це і є застереження. Отже, йдіть і скажіть йому, що Рауль загинув.

Плівка шипіла ще якусь хвилю, потім почулось, як грюкнули двері.

— Ну як? Ви й далі будете твердити, що не знали Рауля? — спитав Сегура.

Уормолд поглянув на Беатрісу. Вона ледь помітно похитала головою. Тоді він сказав:

— Клянуся вам, капітане Сегура, що до сьогоднішнього вечора я навіть не знав про його існування.

Сегура посунув шашку.

— Слово честі?

— Слово честі.

— Ви — батько Міллі. Я мушу вам вірити. Але тримайтеся далі від голих дівчат і професорової жінки. На добраніч, містере Уормолд.

— На добраніч.

Вони вже виходили, коли Сегура гукнув навздогін:

— А в шашки ми з вами позмагаємося, містере Уормолд. Неодмінно.

Старенький «гілмен» чекав їх на вулиці. Уормолд сказав:

— Я одвезу вас і залишу з Міллі.

— А ви хіба не їдете додому?

— Спати вже пізно.

— Куди ви поїдете? А мені з вами не можна?

— Я хочу, щоб ви побули з Міллі... про всяк випадок. Ви бачили оті фото?

— Так.

Вони мовчали до самої вулиці Лампарілья. Нарешті Беатріса сказала:

— Даремно ви дали слово честі. Це було зовсім зайве.

— Ви гадаєте?

— Звичайно, досвідчений агент мав би діяти саме так. Пробачте. Я кажу дурниці. Але я ніколи не підозрівала, що у вас такий досвід.

Він одчинив надвірні двері і подививсь їй услід: вона йшла поміж пилососів, наче родичка померлого серед могил.

1

— Я стаю неабиякою персоною, — сказав Уормолд. — Мене запрошують виголосити промову.

— Де саме?— чемно спитала Міллі, одірвавши погляд від «Щорічника аматорки верхової їзди».

Вечоріло. Останні промені сонця падали на дахи, надаючи золотавого відблиску волоссю Міллі та склянці з віскі.

— На щорічному обіді Європейського комерційного товариства. Сам президент, доктор Браун, просить мене виступити — як найстарішого члена товариства. Почесним гостем буде американський генеральний консул, — додав він з гордістю.

Здавалося, зовсім недавно приїхав він до Гавани й познайомився з дівчиною, що разом з батьками прийшла до «Флоріда-бару» і потім стала матір’ю Міллі. А тепер він тут найстаріший комерсант. Багатьох, з ким починав, уже немає: хто облишив справи, хто поїхав на батьківщину, щоб взяти участь у війні, — англійці, французи, німці,— і жоден з них не повернувся на Кубу. Його ж до армії не взяли — далася взнаки кульгавість.

— Про що ж ти будеш говорити?

Він сумно відповів:

— Доведеться відмовитись. Хіба я знаю, про що треба говорити...

— Б’юсь об заклад, ти міг би виступити найкраще.

— Е, ні. Може, я тут і найстаріший, Міллі, проте й найменший. Експортери рому та сигар — ото справді важні особи.

— Хай так, але ти — це ти.

— Було б тобі вибрати розумнішого батька.

— Капітан Сегура каже, що ти добре граєш у шашки.

— Але гірше, ніж він.

— Ну виступи, татку, — не вгавала вона. — Я так пишатимусь тобою!

— Та мене там просто засміють.

— Не засміють. Ну, задля мене...

— Задля тебе я ладен зробити все, що завгодно. Гаразд, виступлю.

У двері постукав Руді. Настав час, коли він звичайно вимикав приймач: у Лондоні зараз була північ. Він сказав:

— Блискавка з Кінгстона. Покликати Беатрісу?

— Не треба, я сам. Вона збирається в кіно.

— Здається, справи йдуть непогано, — зауважила Міллі.

— Еге ж.

— Але тепер я щось не бачу, щоб ти продавав пилососи.

— Це все довготермінові операції.

Він пішов до себе в спальню й розшифрував радіограму. Вона була від Готорна. Уормолдові наказували негайно вилетіти в Кінгстон для звіту.

«Отже, їм усе відомо», — подумав він.

2

Побачення відбулося в готелі «Міртл-Бенк». Уормолд багато років не був на Ямайці, і тепер його просто приголомшили страшенні бруд і спека, що панували тут. Чим пояснити цю убогість англійських володінь? Іспанці, французи й португальці будували в своїх володіннях цілі міста, а там, де панували англійці, ніхто про це не дбав. Найзлиденніша вулиця Гавани, здавалося, сповнена гідності проти баричного животіння Кінгстона, з його халупами, складеними з іржавих каністр з-під бензину і вкритими дірявою бляхою з кладовища автомобілів.

Готорн сидів у шезлонзі на веранді готелю «Міртл-Бенк» і Смоктав крізь соломинку «плантаторський» пунш. Одягнений був так само вишукано, як і тоді, коли вони зустрілися вперше; єдиною ознакою того, що й він страждає від спеки, були порошинки пудри під лівим вухом.

— Приземляйтеся, — мовив він. Жаргон лишився той самий.

— Спасибі.

— Долетіли добре?

— Так, дякую.

— Раді побувати вдома?

— Вдома?

— Ну, тут, на британській території... Принаймні відпочинете від тих чорношкірих.

Уормолд згадав жалюгідні халупи портових кварталів, бідного старигана, що спав, скарлючившись у затінку, обірвану дитину, що бавилася викинутим хвилями цурпалком, і сказав:

— У Гавані зовсім не зле.

— Покуштуйте «плантаторського». Він тут чудовий...

— Дякую.

Готорн говорив далі:

— Я викликав вас у зв’язку з деякими ускладненнями.

— Он як?

«Зараз усе розкриється», — подумав Уормолд. Чи можуть вони заарештувати його тут, на британській території? В чому його звинуватять? У привласненні грошей нечесним шляхом чи, може, пришиють щось таке, що слухається in camera[114], згідно з законом про збереження державних таємниць?..

— Йдеться про оті загадкові споруди...

Уормолдові хотілося сказати, що Беатріса не причетна до цього, що все сталося через легковірність тих, хто його завербував.

— А про що саме? — спитав він.

— На жаль, ви й досі не дістали фотографій.

— Я пробував. Ви ж знаєте, чим це скінчилося.

— Та знаю. А ті креслення, що ви надіслали, не зовсім зрозумілі.

— Їх робив поганий кресляр.

— Зрозумійте мене правильно, голубе. Ви робите просто чудеса, але був час, коли я мало не почав вас... підозрівати.

— В чому?

— Та, бачите, деякі з тих креслень скидаються... Щиро кажучи, мені вони нагадують деталі пилососа.

— Так, я це теж помітив.

— От я, розумієте, і згадав про різне причандалля у вашій крамниці.

— Ви маєте підозру, що я морочу вашу розвідку?

— Ну, тепер я й сам сміюся з цього. І все-таки я зітхнув з полегкістю, коли дізнався, що вони замислили вас убити.

— Убити?

— Адже це свідчить про те, що ваші креслення не фальшиві.

— Хто ж такі «вони»?

— Противна сторона. На щастя, я нікому не казав про свої сумніви.

— А як же вони збираються мене вбити?

— Про це пізніше... Здається, хочуть вас отруїти. Зараз мова про те, що їх наміри не гірше за фотографії свідчать про правдивість вашої інформації. Ми були притримали ваші креслення, але тепер поширили їх по всіх наших відомствах. І атомникам теж послали. Правда, з них користі мало. Вони кажуть, ніби це не стосується ядерної фізики. Біда в тому, що ми надто залежимо від цих атомників і зовсім забуваємо про те, що можуть з’явитися й інші види зброї.

— Як же вони хочуть мене отруїти?

— Не будемо відхилятись од теми, голубе. Нехтувати економікою у військових справах не можна. Куба не може дозволити собі виробляти водневі бомби, але що, як вони винайшли не менш ефективну і до того ж дешеву зброю? Дешеву — ось що головне.

— Дуже вас прошу, розкажіть мені нарешті, як вони збираються мене вбити. Особисто мене це дуже цікавить.

— Ну, звичайно, я вам про все розповім. Просто мені спершу хотілося розкрити закулісні таємниці і поділитися з вами, які ми з цього раді... Я маю на увазі те, що ваші повідомлення підтвердились. Вони збираються отруїти вас на якомусь офіційному обіді.

— Європейського комерційного товариства?

— Здається, так.

— Звідки ви про це знаєте?

— Ми пролізли в їхню тутешню організацію. Ви й уявити собі не можете, що тут у вас діється. Чи відомо вам, наприклад, що дріб чотири загинув цілком випадково? Вони просто хотіли його налякати, так само як і дріб три. Ви перший, кого вони справді збираються вбити.

— Приємно це чути.

— Еге ж, це своєрідна почесна відзнака, яка свідчить про те, що ви стали небезпечний.

Готорн гучно висмоктав крізь соломину рештки пуншу.

— По-моєму, — сказав Уормолд, — мені краще туди не ходити. — Він раптом відчув розчарування. — Це буде перший обід за десять років, який я пропущу. Вони навіть просили мене виступити. Фірма завжди схвалює мою присутність на цих обідах. З метою представництва, так би мовити.

— Ви неодмінно підете туди.

— Щоб мене отруїли?

— Не їжте нічого — от і все.

— А ви пробували коли-небудь не їсти на званому обіді? А вже пити обов’язково доведеться.

— Не можуть же вони отруїти нерозпечатану пляшку вина. Удавайте з себе алкоголіка, який п’є, не закусуючи.

— Спасибі вам. Моя ділова репутація від цього дуже виграє!

— Люди співчутливо ставляться до алкоголіків, — сказав Готорн. — А крім того, якщо ви не підете, вони й справді щось запідозрять. Тоді ви провалите мені явку. А явки треба берегти.

— Це таке правило?

— Авжеж, голубе. І ще одне: нам відомо про змову, але ми не знаємо самих змовників. Якщо ми довідаємося, хто вони, то примусимо поліцію їх арештувати. Таким чином ми виведемо з ладу всю їхню організацію.

— Так, кажуть, що будь-яке вбивство можна розкрити. Можливо, анатомічний розтин мого тіла дасть вам у руки необхідні докази і ви таки переконаєте Сегуру вжити заходів.

— Невже ви злякалися? Професія наша небезпечна, що й казати. Не слід було братися за неї, коли ви не готові до...

— Ви мов та спартанська мати, Готорне. Повертайся з перемогою або сиди під столом.

— А що, це ідея! В потрібний момент ви можете звалитися під стіл. Убивці подумають, що ви вмерли, а решта — що просто упилися.

— Член Європейського комерційного товариства не валиться під стіл.

— Ніколи?

— Ніколи. Ви вважаєте, що я даремно тривожуся?

— Я вважаю, що вам нічого хвилюватися. Зрештою, ви самі накладатимете собі страви.

— Еге ж. Але в «Насьйоналі» перед обідом завжди подають крабів по-маврітанськи. А їх розкладають по тарілках заздалегідь.

— А ви не їжте. Крабів багато хто не їсть. Коли ж почнуть пропонувати інші страви, не беріть того, що лежить близько. Це так само, як з фокусником-картярем. Не беріть карту, яку він вам підсовує, і край.

— І все-таки йому завжди вдається накинути вам ту, котру він хоче.

— Тоді знаєте що... Ви, здається, казали, що цей обід буде в «Насьйоналі»?

— Так.

— То чому б вам не використати дріб сім?

— А хто такий дріб сім?

— Ви що, забули своїх агентів? Це ж метрдотель «Насьйоналя»! От нехай він і стежить, щоб вам чогось не підсипали. Пора вже йому відробляти свої гроші. Я щось не пригадую жодної його інформації.

— А ви не могли б мені сказати, хто то має бути?..

Я кажу про того, хто збирається... — Він спіткнувся на слові «вбити», — хто збирається зробити це.

— Жодних даних, голубе. Стережіться всіх. Ну як, хильнемо ще по одній?

З

У літаку, яким він повертався на Кубу, пасажирів було обмаль: іспанка з цілим виводком дітей, що почали верещати й блювати, тільки-но літак одірвався від землі; негритянка з живим півнем, замотаним у хустину; кубинський експортер сигар, якого Уормолд трохи знав, та одягнутий у грубошерстий піджак похмурий англієць, що без упину курив люльку, аж поки стюардеса звеліла йому загасити її. Тоді він почав демонстративно смоктати мундштук, обливаючись потом у своєму теплому піджаку. Обличчя в нього було похмуре — обличчя людини, що завжди переконана в своїй правоті.

Коли принесли сніданок, англієць перейшов у хвіст і сів поруч з Уормолдом.

— Не можу більше чути отих писклят, — пояснив він. — Не заперечуєте? — Він зазирнув у папери на колінах Уормолда. Служите в «Фастклінерз»?

— Еге ж.

— А я представник «Ньюклінерз». Моє прізвище Картер.

— Он як...

— Це моя друга подорож на Кубу. Превесела, кажуть, країна! — Він продув люльку і відклав її набік, беручись до сніданку.

— Можливо, — відповів Уормолд, — якщо ви любитель рулетки та будинків розпусти.

Картер погладив свій кисет, як гладять по голові собаку — «мій вірний пес завжди зі мною».

— Я мав на увазі не зовсім це...хоч я, звичайно, теж не пуританин. Там, певне, дуже цікаво... — Він звів розмову на інше: — Добре торгуєте?

— Та непогано.

— Наша нова модель завоює всі ринки.

Він напхав у рот рожевого кексу, а потім відрізав собі шмат курчати.

— Невже?

— Має власний мотор, як у газонної косарки. Не потребує жодних зусиль. І ніяких тобі шлангів, що плутаються під ногами.

— А гуде так само?

— Спеціальний глушитель. Проти ваших зовсім безгучний. Ми звемо його «шепотунчиком». — Він проковтнув черепаховий суп і почав сьорбати компот, хрумкаючи виноградними кісточками.— Скоро ми відкриємо своє агентство й на Кубі. Доктора Брауна знаєте?

— Зустрічав. У Європейському комерційному товаристві. Він наш президент. Імпортує з Женеви точні інструменти.

— Атож. Він дав нам цінну пораду. Оце, власне, на його запрошення я і їду на ваш бенкет. Годують там пристойно?

— Ви ж знаєте, як годують у ресторанах.

— Ну, в усякому разі, краще, ніж тут, — зауважив Картер, випльовуючи виноградну шкірочку, Вгледівши на підносі не помічену раніше спаржу в майонезі, накинувся на неї. Потім порився в кишені. — Ось моя картка. — На картці значилось: «Вільям Картер. Бакалавр техн. наук (Нотвіч)», а в куточку: «Ньюклінерз лімітед».— Я зупинюся на тиждень у «Севіл-Білтморі».

— На жаль, при мені немає картки. Моє прізвище Уормолд.

— Знайомі з Девісом?

— Здається, ні.

— Мій приятель по коледжу. Найнявся в «Гріпфікс» і служить десь у цих краях. Навіть дивно: куди не поткнись — усюди зустрінеш хлопців із Нотвіча. А ви самі часом не там училися?

— Ні.

— Тоді, певне, в Редінгу?

— Я не кінчав коледжу.

— По вас цього не скажеш, — люб’язно мовив Картер.— Сам я збирався був до Оксфорду, але там дуже відстали в технічних науках. Оксфорд годиться хіба тільки для вчителів.— Він знову взявся смоктати порожню люльку, як немовля соску, аж поки з неї вирвався свист. Тоді раптом сердито заговорив, наче на язик йому попав нікотин: — Старомодні дурниці, пережитки минулого. Я б їх давно повикидав на смітник.

— Кого?

— Оксфорд і Кембрідж.

На таці більше нічого не лишилося, крім булочки; Картер схопив її і люто розкришив пальцями.

У митниці вони розійшлись. У Картера виникли якісь ускладнення з новим зразком пилососа «Ньюклінерз», і Уормолд вирішив не втручатися в справи фірми-конкурентки. Беатріса чекала на нього в «гілмені». Давно вже його не зустрічала жінка.

— Все гаразд? — запитала вона.

— Авжеж. Здається, мною задоволені.— Він не зводив погляду з її рук, що лежали на кермі; було жарко, і вона скинула рукавички; руки були спритні й красиві.— Ви що, зняли обручку?

Беатріса усміхнулась.

— А я думала, ніхто не помітить. Та Міллі теж угледіла. У вас спостережлива сім’я!

— Ви її загубили?

— Зняла вчора, коли вмивалась, а потім забула надягти Та й навіщо вона, коли забуваєш про неї.

Він розповів їй про бенкет.

— Ви, звичайно, не підете? — спитала вона.

— Готорн хоче, щоб я пішов. Аби зберегти для нього явку.

— А під три чорти його явки!

— Є ще одна причина, важливіша. Це мені казав Гассельбахер. Вони люблять бити по тому, що вам дорожче над усе. Якщо я не піду, вони вигадають що-небудь гірше. І ми не знатимемо, що саме. До того ж їх вибір може впасти не на мене — для цього я не досить себе люблю,— а на Міллі. Або на вас...

Він і сам не зрозумів, що сказав, аж поки Беатріса не поїхала, залишивши його біля дверей крамниці.

1

— Ти випив каву, а нічого не їв,— сказала Міллі.

— Я щось не в гуморі.

— А потім підеш та наїсися на отому комерсантському бенкеті усяких крабів по-маврітанськи — а ти ж чудово знаєш, що вони шкідливі для твого шлунка.

— Обіцяю не їсти зайвого.

— Краще поснідав би як слід. З’їж хоч сухариків — вони добре всмоктують алкоголь.

Того дня дуенья була на посту.

— Не можу, Міллі, просто не можу. Мені зараз зовсім не до цього. Дай мені спокій хоч сьогодні.

— Ти вже підготував свою промову?

— Зробив усе, що міг. Але ж я не оратор, Міллі. Не знаю, чому вони обрали саме мене.

Та десь у глибині його свідомості ворушилася неспокійна думка, що, мабуть, він знає тепер чому. Хтось підказав його ім’я докторові Брауну, а хто саме — про це треба було дізнатися будь-якою ціною. «Ціною мого життя»,— подумав він.

— Б’юсь об заклад, що твій виступ буде сенсацією.

— Я докладу всіх зусиль, щоб не було ніяких сенсацій.

Міллі пішла до школи, а він лишився сидіти за столом.

На коробці з сухариками, що їх завжди купувала Міллі, була надрукована чергова серія пригод карлика Дуду. Там розповідалося про те, як цей малесенький чоловічок зустрів велетенського щура і страшенно налякав його, занявчавши по-котячому. Наївна казочка! Її не можна назвати навіть повчальною. Зате компанія обіцяє дітям, що зберуть дванадцять купонів од коробок, подарувати пневматичну рушницю. Спорожнивши коробку, Уормолд узявся вирізати кулон, обережно водячи ножем уздовж пунктирної ЛІНІЇ. Коли він майже скінчив, до кімнати зайшла Беатріса.

— Що це ви робите?

— Я думаю, що нам у конторі згодиться пневматична рушниця. Треба тільки дістати ще одинадцять коробок.

— Я не спала всю ніч.

— Випили надто багато кави?

— Та ні. Через те, що сказав вам доктор Гассельбахер. Про небезпеку для Міллі. Прошу вас, не йдіть на той клятий бенкет.

— Це ж єдине, що я можу зробити.

— Ви й так уже досить зробили. Вами задоволені в Лондоні. Це видно з їхніх телеграм. Хоч би що казав Генрі, Лондон зовсім не зацікавлений так по-дурному втратити вас.

— Ні, він має рацію: якщо я не піду, вони вигадають щось гірше.

— Не турбуйтеся за Міллі. Я не спускатиму з неї очей.

— А хто подбає про вас?

— Я сама обрала таку професію. Ви за мене не відповідаєте.

— Вам уже доводилося бувати в такому становищі?

— Ні, але й такого шефа, як ви, в мене ще ніколи не було. Ви ніби навмисне лізете на рожен. Адже наша робота звичайно складається з нудної писанини: картотек, телеграм. Убивства — то зовсім інша річ. І я не хочу, щоб вас убили. Бо ви справжній. Ви не якийсь там витвір «Бойз оун пейпер»... Господи, та покиньте ви цю коробку! Послухайте, що я вам кажу!

— Я ще раз читав про карлика Дуду.

— От і перебудьте сьогодні день удома, в його товаристві. А я піду куплю вам решту коробок, щоб був повний комплект.

— В усьому, що сказав Готорн, є здоровий глузд. Мені слід лише стерегтися їжі. Треба ж, нарешті, дізнатися, хто вони. Хоч відроблю одержані гроші.

— Ви й так їх давно відробили. Нема чого вам ходити на той чортів бенкет!

— Ні, є чого. Це справа честі.

— Перед ким ви хизуєтесь?

— Перед вами.

2

Він ішов вестибюлем готелю «Насьйональ» повз вітрини з італійським взуттям, датськими попільничками, шведським кришталем та англійськими светрами бузкового кольору. Перед дверима бенкетної зали, в якій щороку збиралися європейські комерсанти, стояло крісло, а в ньому сидів доктор Гассельбахер і видимо на когось чекав. Уормолд повільно наближався до нього; він не бачив Гассельбахера від того самого вечора, коли доктор, нап’явши на себе уланський мундир, згадував минуле. Члени комерційного товариства, що сходилися до бенкетної зали, зупинялись і зверталися до нього, та Гассельбахер наче й не чув їх.

Уормолд підійшов до крісла.

— Не ходіть туди, містере Уормолд,— голосно сказав Гассельбахер, і слова його пролунали на весь вестибюль, привернувши загальну увагу.

— Як ся маєте, Гассельбахере?

— Я кажу: не ходіть туди!

— Та чую, чую.

— Вони хочуть вас убити, містере Уормолд.

— А звідки ви про це знаєте, Гассельбахере?

— Вони хочуть вас отруїти.

Навколо них, здивовано усміхаючись, почали збиратися люди.

— Невже тут так погано годують? — спитав якийсь американець.

Всі засміялись.

Уормолд розсердився.

— Ідіть звідси, Гассельбахере. На вас звертають увагу.

— Ви все-таки йдете?

— Звичайно, я ж маю виступати.

— У вас же Міллі. Подумайте про неї.

— Не турбуйтеся за Міллі. Я вийду звідси своїми ногами, Гассельбахере. Ідіть додому, будь ласка.

— Гаразд. Але я повинен був вас застерегти,— сказав доктор Гассельбахер.— Чекатиму вашого дзвінка.

— Я подзвоню вам, коли звільнюся.

— Бувайте, Джіме.

— Бувайте, докторе.

Уормолд аж здригнувся від несподіванки, почувши своє ім’я. Це нагадало йому власний жарт, що доктор Гассельбахер назве його так лише тоді, коли прийде до його смертельної постелі. Уормолда раптом охопив страх, почуття самотності, туга за батьківщиною.

— Уормолде! — почув він і, обернувшись, побачив Картера з фірми «Ньюклінерз». У цю хвилину Картер був для нього немовби уособленням англійської держави, англійського снобізму, англійської вульгарності — і все це було рідне й надійне, мов саме слово «Англія».

— Картер! — зрадів він, наче той був єдиний, кого він волів зустріти в Гавані, та так воно й було насправді.

— Страшенно радий вас бачити! — мовив Картер.— Я ж тут нікого не знаю. Навіть цього... як його... доктора Брауна.

З кишені в нього випиналися кисет і люлька; він погладив їх, немовби шукаючи підтримки,— видно, й справді почувався тут чужинцем.

— Картере, познайомтеся з доктором Гассельбахером. Це мій давній приятель.

— Здрастуйте, докторе,— кинув Картер і знов обернувся до Уормолда: — Я шукав вас учора цілий день. Сам ніяк не натраплю на оті місця, про які ми з вами говорили.

Вони разом пішли до зали. Уормолд і сам не розумів, чого це він раптом пройнявся такою довірою до співвітчизника, але з того боку, де йшов Картер, він почував себе цілком убезпеченим.

З

На честь американського консула бенкетну залу було прикрашено двома величезними прапорами Сполучених Штатів; маленькі паперові прапорці, наче в ресторані аеропорту, позначали місця представників різних країн. Посередині столу, де мав сидіти президент доктор Браун, стояв швейцарський прапорець; були тут навіть кольори Монако — проти місця монакського консула, найкрупнішого експортера гаванських сигар. З пошани до найяснішого шлюбу[115] його всадовили праворуч американського консула. Коли ввійшли Уормолд з Картером, гостям саме подавали коктейлі; до них теж одразу підбіг офіціант. Чи то Уормолдові здалося, чи той і справді навмисне підсовував йому єдиний бокал його улюбленого «дайкірі», що лишився на таці.

— Ні, ні, дякую,— відмовився Уормолд.

Картер простяг був руку до таці, але офіціант уже попростував до службового виходу.

— Може, сухого «мартіні», сер? — почувся чийсь голос.

Уормолд обернувся. То був метрдотель.

— Ні, ні, я його не полюбляю.

— Шотландське віскі, сер? Херес? Старий ром? Все, що бажаєте, сер.

— Я непитущий,— сказав Уормолд, і метрдотель подався до інших гостей.

«Очевидно, це дріб еім,— подумав Уормолд.— Дивна іронія долі: можливо, саме йому доручено вбивство...» Уормолд пошукав очима Картера, але той пішов шукати господаря.

— Пийте, коли дають, — почув він голос з шотландським акцентом.— Мене звуть Макдугал. Здається, ми сидимо поруч.

— Ми з вами раніше не зустрічались?

— Я посів місце Макінтайра. Ви знали Макінтайра?

— Аякже. Звичайно, знав.

Доктор Браун збув нікому не потрібного Картера своєму землякові, торговцеві годинниками, а сам почав обходити залу з американським консулом, рекомендуючи йому найбільш поважних гостей. Німці окремою групою тримались осторонь, біля західної стіни, як їм і годилося; на їхніх обличчях читалася впевненість у перевазі західнонімецької валюти над усякою іншою — вони пишалися нею, мов дуелянти рубцями на лиці, наче від курсу марки залежала честь нації. «Цікаво, — подумав Уормолд, — невже хтось із них виказав Гассельбахерові таємницю бенкету?» Виказав? А чи так? Мабуть, доктора змусили приготувати отруту. Ну що ж, певне, він обрав для свого давнього друга легку смерть, якщо така взагалі є на світі.

— Ні, ви послухайте мене,— з справжнім шотландським темпераментом напосідав на нього Макдугал,— треба неодмінно випити зараз. Потім нічого не дадуть.

— А вино ж буде?

— Та ви гляньте на стіл! — Біля кожного куверту стояла пляшечка з молоком.— Ви що, не читали запрошення? Це ж так званий обід на одному блюді — по-американському, на честь наших великих союзників.

— Як це «на одному блюді»?

— Чоловіче добрий, невже ви не знаєте? Вони пхають вам під ніс усе разом і все на одній тарілці — смажену індичку, клюквове пюре, сосиски, моркву, смажену картоплю соломкою. Терпіти не можу такої картоплі, але тут вибирати не доводиться.

— Не можна вибирати?..

— Їж, що дають. Оце і є демократія.

Доктор Браун запросив гостей до столу. Уормолд сподівався, що всі сидітимуть національними групами і Картер буде близько нього, але ліворуч розсівся якийсь скандінавець, що похмуро втупив очі в свою пляшечку з молоком. «Здорово підстроєно! — подумав Уормолд.— Навіть молоко небезпечне». А навколо столу вже метушились офіціанти, обносячи гостей крабами по-маврітанськи, Тут Уормолд з полегкістю побачив, що Картер сидить проти нього, У вульгарності цього чоловіка було щось заспокійливе. На нього можна було покластись, як на англійського полісмена, що його думки знаєш наперед.

— Ні,— сказав він офіціантові,— я не їм крабів.

— І добре робите, що не їсте цієї погані,— втрутився містер Макдугал.— Я теж їх не споживаю. Не йдуть вони до віскі. Відпийте-но води із своєї склянки, то я й вам наллю: у мене в кишені є фляга, якої цілком вистачить на нас обох.

Уормолд простяг був руку до склянки, та раптом завагався. А хто такий цей Макдугал? Він ніколи його не бачив, а про від’їзд Макінтайра навіть не чув. Хіба не могли вони отруїти воду, а тим більше віскі у флязі!

— А чого це поїхав Макінтайр? — спитав він, тримаючи в руці склянку.

— Та знаєте, як воно буває...— сказав Макдугал.— Узяв та й поїхав. Випийте воду. Не будете ж ви топити в ній віскі. Та ще й найкраще — солодове.

— Я так рано не п’ю. Проте дякую вам.

— Добре робите, що не довіряєте цій воді,— трохи двозначно зауважив Макдугал.— Я теж п’ю нерозведене, коли не заперечуєте, будемо пити з ковпачка від фляги.

— Ні, я справді в такий час не п’ю.

— То англійці, а не шотландці вигадали, в який час можна пити. Скоро вони ще вигадають, в який час помирати.

— А я не проти того, щоб випити,— обізвався через стіл Картер.— Моє прізвище Картер.

Уормолд з полегкістю зітхнув, коли Макдугал взявся наливати віскі Картерові; одна підозра відпала — кому потрібно труїти Картера? «І все-таки,— подумав він,— надто вже багато в цьому Макдугалі шотландського. Тут явно щось не те».

— Свенсон,— буркнув похмурий скандінавець із-за свого шведського прапорця. Уормолд лише здогадувався, що то шведський, бо ніколи не вмів розрізняти скандінавських кольорів.

— Уормолд,— відповів він.

— Що це за дурна вигадка з молоком?

— Мені здається,— сказав Уормолд,— що доктор Браун надто педантичний.

— Або просто жартівник,— втрутився Картер.

— Ну, навряд чи в нього стільки почуття гумору.

— А чим ви займаєтесь, містере Уормолд? — спитав швед.— Здається, ми з вами раніш не зустрічались, хоч обличчя ваше мені знайоме.

— Збуваю пилососи. А ви?

— Торгую склом. Ви ж знаєте — шведське скло найкраще в світі. Який смачний цей хліб. Ви не їсте хліба?

Скидалося на те, що він підготував ці фрази заздалегідь, з допомогою розмовника.

— Не їм. Боюся, знаєте, погладшати.

— А по-моєму, вам би це не завадило,— сказав містер Свенсон зі сміхом, в якому було не більше веселощів, ніж у полярній ночі.— Пробачте. Я говорю про вас, мов про гусака.

В кінці столу, де сидів генеральний консул, почали роздавати обіди «на одному блюді». Відносно індички містер Макдугал помилився — на тарілках були мерілендські курчата. Зате щодо моркви, картоплі соломкою та сосисок його пророкування справдилося. Доктор Браун пас задніх: він і досі колупав виделкою свого краба по-маврітанськи. Певне, консул відволік його розмовами або загіпнотизував блиском своїх окулярів. Два офіціанти обходили стіл: один збирав рештки крабів, другий подавав «блюда» з обідом. Крім генерального консула, до молока ніхто не доторкнувся. До Уормолда кілька разів долинуло слово «Даллес». Підійшов офіціант з двома тарілками; одну поставив перед скандінавцем, другу — перед Уормолдом. І раптом Уормолдові спало на думку, що, мабуть, уся ця історія з отруєнням — просто чийсь злий жарт. Можливо, Готорн любить жартувати, та й доктор Гассельбахер... Він згадав, як Міллі спитала, чи розігрував його коли-небудь доктор Гассельбахер. Іноді краще ризикнути життям, ніж стати посміховиськом. Він хотів був поділитися своїми сумнівами з Картером, дістати від нього якусь розсудливу пораду, та, глянувши на свою тарілку, з подивом побачив, що там немає моркви.

— Ви, здається, не любите моркви? — швидко мовив він і підсунув тарілку Макдугалові.

— Не моркви, а картоплі соломкою,— так само швидко відповів Макдугал і передав тарілку люксембурзькому консулові.

Люксембурзький консул, захоплений розмовою з німцем, що сидів навпроти, машинально взяв тарілку і ввічливо вручив її сусідові. Така сама ввічливість охопила всіх, кого ще не було обслужено, і тарілка швидко помандрувала до містера Брауна, який тільки-но впорався зі своїм крабом. Помітивши це, метрдотель кинувся за тарілкою, але вона була вже далеко. Уормолд зупинив офіціанта і взяв собі іншу тарілку. Той був видимо збентежений. Уормолд з апетитом почав їсти.

— Дуже смачна морква,— сказав він.

Тим часом метрдотель підскочив до доктора Брауна.

— Пробачте, докторе, вам забули покласти моркви.

— Я не люблю моркви,— відказав той, одрізаючи собі шматок курчати.

— Пробачте! — вигукнув метрдотель і схопив тарілку.— На кухні помилилися...

З тарілкою в руках, наче церковний служка з карнавкою на гроші, він почвалав до службового ходу. Макдугал смоктав своє віскі.

— Мабуть, і я ковтну трохи,— звернувся до нього Уормолд.— З нагоди свята.

— Оце правильно! З водою чи так?

— А можна взяти вашу воду? В моїй утопилася муха.

— Звичайно.

Уормолд одпив дві третини води і підставив склянку Макдугалові. Той щедро відміряв йому подвійну порцію.

— Пийте, я вам ще наллю. Адже ви од нас відстали,— сказав він, і Уормолд знову відчув довіру й навіть якусь ніжність до цього чоловіка, котрого він безпідставно підозрівав.

— Нам треба буде неодмінно зустрітися ще раз,— мовив він.

— На те й бенкети, щоб зближувати людей.

— Якби не це, я б ніколи не познайомився з вами і Картером.

Вони випили ще по одній.

— Я познайомлю вас обох з моєю донькою,— розчулившись од віскі, сказав Уормолд.

— А як ваша торгівля?

— Непогано. Збільшуємо штат.

Доктор Браун постукав по столі, вимагаючи уваги.

— Ага! — сказав Картер по-нотвічськи гучним голосом.— Зараз почнуться тости, а до них неодмінно подадуть спиртне.

— Ні, чоловіче добрий,— заперечив Макдугал,— будуть промови, а тостів не ждіть. Доведеться нам слухати цих йолопів без випивки.

— Я — один з цих йолопів,— признався Уормолд.

— Ви будете виступати?

— Як найстаріший член товариства.

— Дуже радий, що ви до цього дожили,— сказав Макдугал.

Доктор Браун надав слово американському консулові. Той правив щось про духовні зв’язки між демократичними країнами, до яких, певне, зарахував і Кубу. Торгівля, твердив він, конче потрібна, бо без неї не може бути духовної єдності, а можливо, й навпаки. Він згадав про американську допомогу слаборозвиненим країнам, що дозволить їм купувати більше товарів і тим самим зміцнювати духовні зв’язки... (Десь заскавучав собака, і метрдотель звелів причинити двері). Йому, американському консулові, дуже приємно, що його запросили на цей бенкет, де він має змогу зустрітися з провідними діячами європейської торгівлі і тим самим зміцнити духовні зв’язки...

Уормолд вихилив ще дві порції віскі.

— А тепер,— оголосив доктор Браун,— я надаю слово найстарішому членові нашого товариства. Йдеться, звичайне, не про вік, а про ті довгі роки, що він присвятив поступові європейської торгівлі в цьому чудовому місті, в якому, пане міністр,— він чемно вклонився своєму сусідові, смаглявому косоокому чоловікові,— в якому ми маємо честь бути вашими гостями. Ви всі знаєте, що я маю на увазі містера Уормолда.— Він швидко зазирнув у папірець.— Містера Джеймса Уормолда, гаванського представника фірми «Фастклінерз».

Містер Макдугал сказав:

— Віскі більше немає. Ото прикрість! Саме зараз вам не завадило б хильнути для хоробрості.

— Я теж прихопив з собою флягу,— мовив Картер,— та майже все випив у літаку. Але чарчина там ще набереться.

— От і віддайте її нашому приятелеві,— запропонував Макдугал.— йому це зараз потрібніше, ніж нам.

Тим часом доктор Браун говорив далі:

— Містер Уормолд може правити за взірець бездоганного служіння своїй справі — взірець чесності, витримки й діловитості. Наші вороги часто зображують комерсанта нахабним горлодером, що всіляко намагається вперти покупцеві непотрібний, а часом і шкідливий мотлох. Таке уявлення не має нічого спільного з дійсністю...

Уормолд сказав:

— Дякую, Картере. Мені й справді не завадить випити.

— Не звикли виступати?

— Не лише через це...

Він перехилився через стіл до буденного нотвічського обличчя Картера, шукаючи на ньому підбадьорливого виразу, недовірливої усмішки людини, з якою нічого подібного не траплялося,— з Картером він почував себе в безпеці.

— Ви, звичайно, не повірите жодному моєму слову...

Та він і не хотів, щоб той повірив, бо й сам шукав у нього зневіри. Раптом щось ткнулося йому на ногу, і, глянувши вниз, Уормолд побачив чорненьку мордочку такси з довгими вухами; мабуть, вона непомітно прошмигнула в залу і тепер жебрала, ховаючись під столом.

Картер підсунув Уормолдові невеличку флягу.

— На двох тут не вистачить. Пийте самі.

— Дуже вам вдячний, Картере.

Уормолд відкрив ковпачок і вилив віскі в свою склянку.

— Простий «Джонні Уокер»[116]. Без ніяких витребеньок.

Доктор Браун промовляв:

— Коли хтось і може говорити від імені всіх присутніх про довготривале і терпеливе служіння нашій спільній справі, то це, безумовно, містер Уормолд. Тому я й надаю йому слово...

Картер підморгнув і зробив рукою недвозначний жест, ніби перехиляючи склянку.

— Х-хутчій пийте, х-хутчій.

Уормолд поставив склянку на стіл.

— Як ви сказали, Картере?

— Я сказав: пийте мерщій.

— Ні, Картере, ви не так сказали.

Як це він досі не помітив його заїкання на гортанних звуках? А може, Картер, знаючи цю свою ваду, навмисне уникав слів з такими звуками і лише випадково обмовився?..

— Що з вами, Уормолде?

Уормолд спустив руки під стіл, погладив собаку і, наче ненароком, скинув склянку зі столу.

— А ще прикидалися, ніби не знаєте доктора!

— Якого доктора?

— Г-гассельбахера, як ви кажете.

— Містере Уормолд! — гукнув доктор Браун через стіл.

Уормолд непевно звівся на ноги. Не діставши нічого іншого, собачка лизав розлите віскі.

Уормолд почав говорити:

— Я вдячний, що ви попросили мене виступити, хоч які б мотиви вами керували.— За столом почувся легенький смішок, і це його здивувало — він зовсім не мав наміру жартувати.— Це мій перший виступ, який, судячи з усього, мав бути й останнім.— Він спіймав на собі Картерів погляд. Погляд був похмурий. Уормолд навіть відчув себе трохи винним за те, що лишився живий.— Не знаю, чи є тут у мене друзі. А от вороги є.

Хтось вигукнув: «Ганьба!», кілька чоловік засміялися. «Якщо так піде далі,— подумав Уормолд,— я заживу слави дотепного оратора».

— Нині багато говорять про холодну війну, та кожний комерсант знає, що війна між двома промисловими фірмами буває іноді досить гаряча. Візьміть, приміром, фірми «Фастклінерз» і «Ньюклінерз». Пилососи, що їх вони виробляють, різняться між собою не більше, ніж двоє людей — росіянин чи німець і англієць. Не було б на світі ні конкуренції, ні війни, якби не зажерливість окремих представників обох фірм,— саме вони, ці кілька чоловік, провокують ворожнечу, саме вони примушують таких, як я і містер Картер, перегризати один одному горлянки.

Тепер уже ніхто не сміявся. Доктор Браун щось шепотів на вухо генеральному консулові. Уормолд підніс угору Картерову фляжку і сказав:

— Містер Картер, очевидно, навіть не знає імені того, хто послав його отруїти мене задля добра його фірми...

Сміх полегкості прокотився над столом.

— Більше б нам такої отрути! — вигукнув містер Макдугал.

І раптом почувся собачий виск. Такса полишила свою схованку і подалася до дверей.

— Максе! — гукнув її метрдотель.— Максе!

Запала тиша, потім хтось нерішуче хихикнув. Такса хиталася, мов п’яна. Вона скавучала і намагалась укусити себе за груди. Метрдотель наздогнав її і підхопив на руки. Але тварина завила, наче від болю, і випручалась.

— Хильнула трохи,— розгублено мовив містер Макдугал.

— Пробачте, докторе Браун,— сказав Уормолд,— вистава скінчилась.— І вийшов за метрдотелем через службовий хід.— Гей, стривайте! — гукнув він до нього.

— Слухаю вас.

— Я хочу знати, що сталося з моєю тарілкою.

— З якою тарілкою?

— Ну, з отією, що ви так швидко схопили, аби вона не потрапила іншому.

— Я вас не розумію, сер.

— Ви не знали, що вона отруєна?

— Ви хочете сказати, що страви були не зовсім свіжі, сер?

— Я хочу сказати, що вони були отруєні і що ви поквапилися забрати їх, аби врятувати життя доктора Брауна.

— Пробачте, сер, я вас не розумію. До того ж мені ніколи. Пробачте.

З кухні долинуло довге пронизливе скавуління, і метрдотель кинувся туди.

— Максе! — Він рвучко розчинив кухонні двері.— Максе!..

Песик, що корчився під столом, сумно підвів голову і через силу поповз до хазяїна. Кухар сказав:

— Він тут нічого не їв. Ту тарілку ми викинули.

Собака конав біля метрдотелевих ніг. Той став навколішки і жалісно примовляв: «Мах, mein Kind. Mein Kind»[117]. Чорненьке тіло на підлозі здавалося продовженням його сурдута; вони не були однією плоттю, зате цілком могли бути одним сувоєм сукна. Вся кухонна прислуга з’юрмилася навколо них.

Чорний тюбик ще раз сіпнувся, і з нього, наче зубна паста, виліз рожевий язик. Метрдотель погладив собаку рукою, потім звів очі на Уормолда. Ті очі, в яких блищали сльози, гірко докоряли йому, що от він живий, а собака здох. Уормолдові раптом захотілося вибачитись, але він повернувся й пішов геть. У кінці коридора озирнувся: чорна постать схилилася над чорним собакою; над ними, весь у білому, височів шеф-кухар, а навколо, мов ті плакальники над могилою, юрмилися кухарі й кухарчата, тримаючи, наче вінки, хто каструлю, хто тарілку, хто миску. «Моя смерть,— подумав Уормолд,— була б куди скромніша».

4

— Я повернувся,— сказав він Беатрісі.— Не звалився під стіл, а здобув перемогу! Сконав собака.

1

Капітан Сегура сказав:

— Я дуже радий, що ви самі. В домі нікого нема?

— Ані душі.

— Сподіваюся, ви не заперечуєте? Я поставив біля дверей двох поліцейських, щоб нам ніхто не завадив.

— Я арештований?

— Та ні, що ви!

— Міллі з Беатрісою пішли в кіно. Вони здивуються, коли їх не пустять додому.

— Я ненадовго. У мене до вас дві справи. Перша — важлива, а друга — така собі, звичайна формальність. Почнем з важливої?

— Авжеж, прошу.

— Містере Уормолд, я хочу просити руки вашої доньки.

— Для цього й потрібні оті поліцаї біля дверей?

— Краще, щоб нам не заважали.

— А ви вже говорили з Міллі?

— Навіть не мріяв про це, не поговоривши спершу з вами.

— Виходить, навіть тутешні закони вимагають моєї згоди на шлюб?

— Цього вимагає не закон, а звичайна ввічливість. Можна закурити?

— Прошу. Скажіть, а цей портсигар і справді з людської шкіри?

Капітан Сегура засміявся.

— О Міллі, Міллі. Яка пустунка! — І ухильно додав: — Невже ви справді в це вірите, містере Уормолд?

Можливо, він не хотів брехати у вічі, бо був добрий католик.

— Вона ще надто молода виходити заміж, капітане Сегура.

— Для нашої країни — зовсім ні.

— Я певен, що вона й не думає про заміжжя.

— Але ви можете вплинути на неї, містере Уормолд.

— Вас звуть Кривавим Стерв’ятником, правда ж?

— На Кубі це щось на зразок комплімента.

— Але становище у вас непевне. Здається, ви маєте чимало ворогів.

— Я відклав цілком досить, щоб забезпечити свою вдову. З цього погляду в мене значно певніше становище, ніж у вас. Ваша крамниця не дає вам великого зиску, до того ж її можуть щохвилини закрити.

— Закрити?

— Я певен, що ви самі нічим поганим не займаєтесь, але навколо вас весь час кояться дивні речі. Якщо вам доведеться залишити Кубу, чи не слід було б спершу надійно влаштувати Міллі?

— Які це дивні речі, капітане Сегура?

— Автомобільна катастрофа — хоч би як там вона сталася... Замах на бідолашного інженера Сіфуентеса, друга міністра внутрішніх справ... Скарга професора Санчеса, що ви вдерлися до нього в дім, та ще й погрожували. Ходять навіть чутки, що ви отруїли собаку.

— Я отруїв собаку?

— Це, звичайно, дурниці, але метрдотель «Насьйоналя» каже, ніби ви дали його таксі отруєне віскі. Навіщо було взагалі давати собаці віскі? Я цього ніяк не можу збагнути. І він теж. Може, тому, що такса була німецька?.. Скажіть же що-небудь, містере Уормолд.

— Я вже не знаю, що й казати.

— Він дуже побивався, бідолаха. Якби не це, я вигнав би його геть, щоб не плескав дурниць. Він каже, що ви навіть зайшли до кухні помилуватись своїм діянням. Це зовсім на вас не схоже, містере Уормолд. Я завжди мав вас за гуманну людину... Скажіть же нарешті, що все це вигадки...

— Собаку й справді отруєно. Причому з моєї склянки. Але те віскі призначалося для мене, а не для собаки.

— Кому б це знадобилося вас отруїти, містере Уормолд?

— Не знаю.

— Обидві версії однаково дивні й суперечливі. А може, ніякої отрути взагалі не було і собака здох сам по собі? Кажуть, він був дуже старий. Але ви не можете не визнати, містере Уормолд, що навколо вас весь час трапляються якісь дивні пригоди. Може, ви, як те невинне дитинча з англійської казки, щоразу підбиваєте на пустощі домовика?

— Цілком можливо. А ви знайомі з тутешніми домовиками?

— З багатьма. По-моєму, час уже витурити їх звідси. Я готую доповідну записку президентові.

— А про мене там згадується?

— В цьому нема потреби. Я хочу сказати вам, містере Уормолд, що в мене цілком досить грошей, аби забезпечити Міллі на той випадок, коли зі мною що-небудь станеться. А спалахне революція — ми дуже гарно проживемо на них і в Майямі.

— Навіщо ви все це мені розказуєте? Я ж не питаю про ваше фінансове становище.

— Такий-бо звичай, містере Уормолд. Тепер щодо здоров’я. Воно в мене чудове. Можу показати довідки. І діти будуть. Це вже не раз доведено.

— Он як?

— Авжеж, ваша донька може бути цілком спокійна. Дітей я теж матеріально забезпечу. Моя теперішня коханка нічим мене не зв’язує. Я знаю, що протестанти досить цнотливі щодо цього.

— Я, власне кажучи, зовсім не протестант.

— А ваша донька, на моє щастя, католичка. Запевняю вас, це буде зразковий шлюб, містере Уормолд!

— Їй же тільки сімнадцять років!

— Це найкращій вік, щоб родити, містере Уормолд. Отже, ви дозволяєте мені поговорити з нею?

— А вам неодмінно потрібний мій дозвіл?

— Так буде краще.

— Ну, а якщо я скажу «ні»...

— Я постараюся вас переконати.

— Колись ви казали, що я не належу до тих, кого можна катувати.

Капітан Сегура лагідно поплескав його по плечу.

— У вас такий самий гумор, як і в Міллі. Але будемо говорити серйозно: адже ваш дозвіл на проживання в Гавані завжди можна скасувати.

— Ви, здається, людина рішуча. Гаразд. Можете з нею поговорити. Для цього у вас буде не одна нагода, коли проводжатимете її із школи. Але майте на увазі: Міллі дівчина серйозна. По-моєму, всі ваші сподівання марні.

— Тоді доведеться звернутися по допомогу до вас як до батька.

— Ви дуже старомодні, капітане Сегура. Батьки тепер не в пошані... Ви казали, що маєте до мене якусь важливу справу?

Капітан Сегура докірливо сказав:

— А це хіба не важливо? Друга справа — то пуста формальність. Чи не під’їхали б ви зі мною до «Диво-бару»?

— Навіщо?

— Один поліційний казус. Вам нічого турбуватись. Я прошу зробити мені невеличку послугу, оце і все.

Вони поїхали в червоному спортивному авто капітана Сегури в супроводі двох поліцейських мотоциклістів — спереду і ззаду. Здавалося, всі чистильники міста збіглися на вулицю Вірдудес. Обабіч дверей «Диво-бару» стояли поліцейські. Сонце палило нещадно.

Мотоциклісти позіскакували з машин і заходилися розганяти чистильників. З бару вискочили ще кілька поліцейських і взяли під охорону капітана Сегуру. Уормолд пішов за ним. Як завжди в цю пору дня, віконниці злегка порипували від легкого вітерця з моря. Бармен стояв не на своєму місці, а перед стойкою. Вигляд у нього був дуже зляканий. З розбитих пляшок за стойкою капало. На підлозі лежало чиєсь тіло, яке заступали постаті поліцейських; видно було тільки черевики — грубі, безліч разів лагоджені черевики небагатого старого.

— Пуста формальність,— сказав капітан Сегура.— Треба засвідчити особу померлого.

Лиця Уормолдові не треба було й показувати, але поліцейські розступилися перед ним, щоб він зміг побачити доктора Гассельбахера.

— Це доктор Гассельбахер,— сказав він.— Ви знаєте його не гірше за мене.

— В таких справах треба дотримуватись усіх формальностей,— пояснив Сегура.— Засвідчення особи сторонньою людиною.

— Хто це вчинив?

— Невідомо,— сказав Сегура.— Вам треба випити віскі. Гей, бармене!

— Ні, дайте мені «дайкірі». Я, коли був з ним, завжди пив «дайкірі».

— Хтось вдерся сюди з пістолетом. Спершу двічі схибив. Ми, звичайно, напишемо, що це підступи повстанців з Оріенте. Це добре вплине на закордон. А може, то й справді були повстанці.

З підлоги на них байдужно дивилося мертве обличчя. Воно було таке спокійне, що до нього не пасували звичайні міри спокою чи страждання. Здавалося, з людиною, якій належало це обличчя, ніколи нічого не траплялося,— навряд чи вона взагалі колись була жива.

— Коли ховатимете його, покладіть на труну каску.

— Яку каску?

— В його кімнаті ви знайдете уланську форму. Він був сентиментальна людина.

— Дивна річ: доктор Гассельбахер пережив дві світових війни, дочекався так званого миру і вмер тією ж смертю, якою міг би вмерти і на Соммі.

— Ви добре знаєте, що повстанці до цього не причетні,— сказав Уормолд.

— Таке пояснення для нас вигідніше.

— Знову шукаєте домовика?

— А ви даремно винуватите в усьому себе.

— Він застерігав мене, щоб я не ходив на той бенкет. Картер чув це і всі чули — от вони і вбили його.

— Хто це «вони»?

— Ви ж маєте список.

— Картера в ньому нема.

— Тоді спитайте метрдотеля. Адже його можна катувати. Я не стану заперечувати.

— Він німець і має впливових друзів. Навіщо б йому знадобилося труїти вас?

— Тому, що вони вважають мене за небезпечного. Мене! Нічогісінько вони не знають, Налийте ще «дайкірі». Я завжди пив по дві чарки, перше ніж повернутися до крамниці. Ви покажете мені свій список, Сегуро?

— Тестеві покажу — йому можна довіряти.

Хай собі друкують статистики довжелезні звіти про кількість населення того чи іншого міста, а для кожного, хто в ньому живе, місто складається всього-навсього з декількох вулиць, декількох будинків, декількох друзів. Заберіть їх — і місто зникне, і в пам’яті лишиться тільки невиразна болісна згадка, наче глухий біль на місці відрізаної ноги. «Мабуть, час уже,— подумав Уормолд,— зібрати речі й розпрощатися з руїнами Гавани».

— А ви знаєте,— сказав капітан Сегура,— це тільки підтверджує мої побоювання. На його місці могли б опинитись і ви. Треба оберегти Міллі від таких випадків.

— Ваша правда,— мовив Уормолд.— Доведеться мені про це подбати.

2

Коли він повернувся до крамниці, поліцейських уже не було. Лопес теж десь зник. Чути було, як Руді вовтузився біля своїх апаратів, а в кімнаті лунав тріск атмосферних розрядів. Уормолд важко сів на ліжко. Три смерті підряд: невідомий на ймення Рауль, чорна такса на прізвисько Макс і старий лікар на прізвище Гассельбахер. Винуватцем їх смерті був він... і Картер. Щоправда, Картер не зазіхав на життя Рауля й собаки, та Гассельбахерову долю вирішив саме він. То була помста: смерть за життя — нове тлумачення закону Мойсея. У сусідній кімнаті Міллі розмовляла з Беатрісою. І хоча двері були прочинені, Уормолд не міг до пуття розібрати, про що там ішлося. Він стояв на кордоні загадкової, незвіданої країни, що зветься Насильство, в руках у нього паспорт: «Професія — шпигун», «Особливі прикмети — самотність», «Мета приїзду — вбивство». Не треба ніякої візи. Документи у нього надійні.

А по цей бік кордону чулися звуки знайомої мови.

Голос Беатріси сказав:

— Ні, темний колір не раджу. Для вас це зарано.

У відповідь почувся голос Міллі:

— Треба, щоб в останньому семестрі нам завели уроки з косметики. Уявляю собі, як би нас учила сестра Агнеса: «Одну краплиночку „Nuit d’Amour“[118] за вушко...»

— Спробуйте ясно-червоний... Ні, ні, не розмазуйте по куточках рота. Ось дайте я покажу.

Уормолд подумав: «Я не маю ні миш’яку, ні ціаністого калію. Та й випити з ним навряд чи буде нагода. Треба було силоміць залляти йому в пельку оте віскі. Легше сказати, ніж зробити,— де ж не Шекспірова трагедія, та навіть і там потрібна отруєна шпага».

— Ну от. Тепер розумієте?

— А рум’яна?

— Вони вам не потрібні.

— Які у вас парфуми, Беатрісо?

— «Sous Le Vent»[119].

«Гассельбахера вони застрелили, але в мене немає пістолета,— подумав Уормолд.— Нашій конторі, окрім целулоїдних прокладок, сейфа та електричного чайника, неодмінно слід було б мати зброю». Він ніколи в житті не тримав у руках пістолета, та це не здавалось йому перешкодою. Треба тільки підійти якнайближче до Картера — ну хоча б як до оцих дверей, за якими чуються голоси.

— Підемо до крамниці разом. Думаю, вам сподобаються «Indiscret»[120]. Це Ланвен.

— Назва щось не дуже палка.

— Ви ще зовсім молода. Навіщо вам ота купована палкість?

— Треба ж підохотити мужчину,— заявила Міллі.

— Вам досить лише глянути на нього.

— Отак?

Уормолд почув веселий сміх Беатріси і з подивом зиркнув на двері. В думках він зайшов дуже далеко, навіть забув, що він іще тут, по цей бік кордону.

— Ні, так буде занадто,— мовила Беатріса.

— Погляд був надто млосний?

— Ні, надто палкий.

— А ви нудьгуєте без чоловіка? — раптом спитала Міллі.

— Вас цікавить, чи нудьгую я без Пітера? Ні, не нудьгую.

— А коли він помре, ви знову вийдете заміж?

— Ну, навряд чи я так довго чекатиму. Йому ж тільки сорок.

— А й правда. Ви ж цілком вільно можете ще раз побратися — аби тільки ви самі вважали це за справжній шлюб.

— Авжеж.

— А от мені доведеться одружитися раз і назавжди. Це жахливо.

— Більшість із нас, виходячи заміж, думає, що це раз і назавжди.

— А мені краще б стати коханкою.

— Навряд щоб це сподобалося вашому татові.

— А чому б і ні? Якби він оженився вдруге, то й сам попав би в таке становище. І вона доводилась би йому не справжньою жінкою, а коханкою, хіба не так? Він хотів усе життя бути з мамою. Я знаю. Він сам мені казав. То був справжній шлюб. Навіть добрий поганин не може розірвати такий шлюб.

— Так само я думала й про Пітера. Міллі, голубонько, не дозволяйте їм зробити вас жорстокою.

— Кому це «їм»?

— Черницям.

— A-а... Вони зі мною про це не розмовляють. Ніколи.

«Зрештою, можна вбити і ножем. Але тоді доведеться підійти до Картера зовсім близько, а це мені навряд чи вдасться».

Міллі спитала:

— Ви любите мого татка?

Він подумав: «Колись я вернуся й позалагоджую ці справи. А зараз у мене важливіше завдання: треба винайти спосіб убити людину. Мабуть, і на це існують якісь інструкції. Трактати про те, як брати ворога голими руками». Він глянув на свої руки, але вони не будили довіри.

Беатріса сказала:

— А чому ви про це питаєте?

— Я бачила, як ви на нього дивилися.

— Коли?

— Коли він повернувся з того бенкету. А може, вам просто було приємно, що він виголосив промову?

— Еге ж.

— Негарно так,— докорила Міллі.— Не можна вам його любити.

Уормолд сказав собі: «Якщо я здолаю його вбити, то зроблю це з чистим сумлінням. Я вб’ю Його, аби довести, що не можна вбивати безкарно. Я вб’ю його не з любові до батьківщини, не в ім’я капіталізму, комунізму чи соціал-демократії і не задля процвітання держави. Кому від нього користь, від того процвітання?.. Я вб’ю його за те, що він убив Гассельбахера. Кривава помста завжди була вагомішим приводом для вбивства, аніж патріотизм або розбіжність політичних поглядів. Коли вже я люблю або ненавиджу, то дозвольте мені любити або ненавидіти, як я сам того бажаю. Я не хочу бути п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять у чиїйсь там глобальній війні».

— А чому це мені не можна його любити?

— Він же одружений.

— Міллі, люба моя дитино! Стережіться забобонів. Якщо є бог, то не він вигадав їх.

— Отже, ви любите його?

— Я цього не сказала.

«Ні, єдиний спосіб — застрелити. Та де взяти пістолет?»

Хтось зайшов у двері; Уормолд навіть не підвів голови. В сусідній кімнаті знову завищав приймач Руді. Голос Міллі промовив:

— А ми й не чули, як ти повернувся.

Уормолд сказав:

— Я хочу в тебе чогось попрохати, Міллі.

— Ти підслуховував?

Він почув голос Беатріси:

— Що сталося? Щось не гаразд?

— Нещасливий випадок... Так, нещасливий випадок.

— З ким?

— З доктором Гассельбахером.

— Щось серйозне?

— Так.

— Ти боїшся сказати правду? — спитала Міллі.

— Так, боюся.

— Бідний доктор Гассельбахер!

— Еге ж.

— Я попрошу пастора відправити по месі за всі роки нашого з ним знайомства.

Уормолд зрозумів, що не було ніякої потреби дотримуватись обережності, сповіщаючи Міллі про докторову смерть. Адже з її погляду смерть — це щастя. Коли віриш у рай, помста не потрібна. Та він не мав тієї віри. Милосердя і всепрощення християн — навряд чи такі вже великі чесноти. Надто легко вони даються.

— Приходив капітан Сегура,— сказав Уормолд.— Він просить твоєї руки.

— Він же старий! Більше ніколи не сяду до нього в машину.

— Зроби це ще раз — задля мене. Скажеш, що я хочу бачити його.

— Нащо?

— Хочу зіграти з ним у шашки. Завтра о десятій. Вам з Беатрісою треба кудись піти, щоб нам не заважати.

— А він не буде до мене чіплятися?

— Ні. Скажи, хай прийде, мені треба з ним поговорити. І хай принесе свій список. Він знає який.

— А потім?..

— Потім ми поїдемо додому. В Англію.

Лишившись удвох з Беатрісою, він сказав:

— Ну от. Нашій конторі кінець.

— Що ви маєте на увазі?

— Можливо, нам пощастить піти на дно з честю — якщо я добуду список таємних агентів на Кубі.

— Включаючи й нас?

— О ні. Ми ж з вами нічого не діяли.

— Не розумію.

— У мене не було агентів, Беатрісо. Жодного. Даремно вони вбили Гассельбахера. В горах Орієнте нема ніяких військових споруд.

Як це було схоже на Беатрісу: вона навіть не здивувалася. Те, що він повідомив, було для неї лише фактом, який слід зареєструвати. Оцінку цьому фактові нехай дає головне управління у Лондоні.

Уормолд додав:

— Звичайно, ваш обов’язок — негайно доповісти про все Лондону, та я просив би вас зачекати до післязавтра. Можливо, ми дамо їм цінні відомості.

— Якщо тільки ви будете живі.

— Я неодмінно буду живий.

— Що ви замишляєте?

— У Сегури є список усіх іноземних агентів.

— Ні, ви маєте на оці щось інше. Та коли вас уб’ють...— У голосі її почувся гнів.— А втім, de mortuis...[121]

— Коли зі мною що-небудь станеться, я не хотів би, щоб ви дізналися з отих брехливих карток, який я був шахрай.

— Рауль?.. Адже він мав існувати!

— Бідолаха. Ото, мабуть, дивувався, що це з ним діється. Надумав трохи покататись, як завжди. Мабуть, і хильнув трохи — теж як завжди... Гадаю, саме так воно й було.

— Але ж він існував!

— Треба ж було назвати якесь ім’я. Я навіть забув, чому його взяв.

— А креслення?

— Я сам зробив їх з «Атомного котла». Ну, а тепер годі розважатися. Можете записати моє зізнання, а я підпишу. Добре, хоч Тереса не потерпіла.

Беатріса почала сміятися. Вона обхопила голову руками і сміялася, сміялася. Нарешті сказала:

— Ох, і люблю ж я вас!

— Усе те, мабуть, здається вам чистісіньким безглуздям.

— Безглузді оті людці в Лондоні. І Генрі Готорн. Повірте, що я б ніколи не покинула Пітера, якби він хоч раз пошив у дурні своє ЮНЕСКО. Та ЮНЕСКО було для нього святинею. Конференції діячів культури теж були святинею. І він ніколи не сміявся... Дайте-но мені вашу хусточку.

— Ви плачете?

— Ні, я сміюся. Оті ваші креслення...

— На одному з них — пульверизатор, а на другому — двобічний всмоктувач. Я ніколи не сподівався, що експерти нічого не запідозрять.

— Експерти їх і не бачили. Ви забуваєте, що це таємна розвідка. Ми повинні зберігати свої секрети. Хіба можна дозволити, щоб такі документи потрапили до рук справжніх знавців? Любий...

— Ви сказали «любий»?

— Це я просто так... Ви пам’ятаєте «Тропікану» й оту пісню, що співав артист? Я тоді ще не знала, що ви мій начальник, а я ваша секретарка; ви були для мене просто симпатична людина з гарною донечкою, і коли я зрозуміла, що ви накоїте відчайдушних дурниць з отією пляшкою шампанського... А мені остогидла розважливість.

— Навряд чи можна вважати мене за нерозважливого.

— «А з мене сміються і твердять весь час, що я, мов той пень, дурний».

— Якби я був нерозважливий, то не продавав би пилососів.

— А я їм на зло: «Мовчіть, навісні! Бо звісно, що ніч — це день».

— Невже ви так само, як і я, не знаєте, що таке відданість?

— Ну, ви людина віддана.

— Кому?

— Міллі. Я зневажаю людей, які віддані тільки тим, хто їм платить, різним установам... Не думаю навіть, щоб моя країна заслуговувала на це. Адже в душі у нас багато різних країн, а от людина в серці лише одна. Хіба світ пішов би шкереберть, так, як тепер, коли б люди були віддані тільки своїм коханим, а не всяким там країнам?

Уормолд сказав:

— Боюся, що в мене відберуть паспорт.

— Хай тільки спробують!

— А втім,— зауважив він,— роботу ми з вами однаково втратили.

1

— Заходьте, капітане Сегура.

Капітан Сегура сяяв. Сяяла його портупея, сяяли гудзики, сяяло змащене помадою волосся. Він мав вигляд добре начищеної зброї.

— Я страшенно зрадів, коли Міллі передала мені ваше запрошення.

— Нам треба поговорити про багато речей. Але, може, спершу зіграємо? Сьогодні я неодмінно поб’ю вас.

— Сумніваюся, містере Уормолд. Я поки ще не повинен виявляти до вас синівської поваги.

Уормолд розклав шашкову дошку. Відтак розставив на ній двадцять чотири пляшечки віскі: дванадцять пшеничного проти дванадцяти шотландського.

— Що це означає, містере Уормолд?

— Вигадка доктора Гассельбахера. Я хочу, щоб ми зіграли партію на спомин про нього. Хто б’є, той і п’є.

— Хитрюща вигадка, містере Уормолд. Виходить, коли я краще граю, то мені й пити більше?

— Нічого, потім я зрівняюся з вами.

— Все-таки краще було б грати звичайними шашками.

— Що, боїтеся програти, Сегуро? Чи, може, у вас слабка голова?

— Голова в мене не слабкіша, ніж у інших, але після чарки я іноді втрачаю рівновагу. А мені не хотілось би сваритися з майбутнім тестем.

— Міллі не вийде за вас, Сегуро.

— Ми ще про це поговоримо.

— Грайте пшеничним. Воно міцніше за шотландське. Тоді перевага буде на вашому боці.

— Вона мені не потрібна. Я гратиму шотландським. Сегура обернув дошку і сів.

— Чому б вам не скинути ремінь? Так буде зручніше.

Сегура поклав ремінь з кобурою біля ніг.

— Битимуся з вами без зброї,— пожартував він.

— Ваш пістолет заряджений?

— Звичайно. Адже мої вороги не чекатимуть, поки я його заряджу.

— Ви знайшли вбивцю Гассельбахера?

— Ще ні. Він не належить до кримінального світу.

— А Картер?

— Після того, що ви мені сказали, я, звичайно, перевірив його. Коли сталося вбивство, він був у доктора Брауна. А хіба ж можна не вірити президентові Європейського комерційного товариства?

— Отже, доктор Браун теж у вашому списку?

— Аякже. Ну, почнемо.

Кожний гравець знає, що шашкову дошку перетинає велика діагональ — уявна лінія оборони. Хто перший переступить цю лінію, той забезпечує собі ініціативу. Звідси й починається атака на супротивника. З образливою недбалістю Сегура обрав дебют «виклик» і впевнено посунув пляшечку віскі до центра дошки. Він не обдумував ходів і майже не дивився на дошку. Зате Уормолд довго вагався й міркував.

— А де ж Міллі? — спитав Сегура.

— Кудись пішла.

— А ваша чарівна секретарка?

— Вони пішли разом.

— От ви і вскочили,— мовив Сегура і, прорвавши Уормолдову оборону, зняв з дошки «Старого кравця».— Ну що ж, вип’ємо першу.— І вихилив пляшечку.

Уормолд пішов у відчайдушну контратаку й одразу ж втратив і «Старого лісника». Сегурине чоло вкрилося росинками поту; випивши пляшечку, він сказав:

— Ви надто ризикуєте, містере Уормолд. Слід було брати оцю. — Він ткнув пальцем у дошку.

— Ви можете взяти її за фук,— відповів Уормолд.

Сегура вперше завагався. Потім сказав:

— Ні. Краще ви беріть.

Віскі було незнайоме — якийсь «Кернгорм»; Уормолд обпік собі язика.

Деякий час вони грали дуже обережно, намагаючись не брати шашок.

— А Картер і досі в «Севіл-Білтморі»? — спитав Уормолд.

— Еге ж.

— Ви стежите за ним?

— Ні. А навіщо?

Уормолд тримався ближче до краю дошки, уникаючи зіткнення з фронтом супротивника, та це йому не вдавалося. Зробивши неправильний хід, він дав Сегурі змогу посунути свою шашку вперед і провести її в дамки.

— Прогавили,— сказав Сегура.

— Я ще можу зробити розмін.

— Але ж у мене дамка.

Сегура випив «Чотири троянди», а Уормолд зняв з протилежного кінця дошки пляшечку «Гейга».

— Який сьогодні душний вечір,— зауважив Сегура.

Він увінчав свою дамку паперовою короною. Уормолд сказав:

— Якщо я візьму її, то питиму дві пляшечки. У мене в буфеті лишилося про запас.

— Ви все передбачили.— В тоні Сегури Уормолдові почулося роздратування.

Він грав тепер надто обережно. Все важче було змусити його взяти пішака, і Уормолд збагнув нарешті хибність своєї тактики. Добрий гравець може перемогти, й не беручи шашок супротивника. Знявши ще одну Сегурину шашку, Уормолд попав у безвихідь. Далі ходити було нікуди.

Сегура втер з чола піт і сказав:

— От бачите, ви не можете виграти.

— Ви повинні дати мені право на реванш.

— Пшеничне надто міцне. Вісімдесят п’ять градусів.

— Давайте поміняємось.

Тепер Уормолд грав чорними — шотландським віскі. Випиті пляшечки — три пшеничного і три шотландського — він замінив на повні. Бажаючи затягнути гру, обрав «чотирнадцятий стародавній» дебют, бо знав, що єдина його надія — це змусити супротивника забути про обережність. Він знову підставив Сегурі шашку, але той не прийняв жертви. Здавалося, зрозумів, що справжній його супротивник — не Уормолд, а власна голова. Навіть оддав пішака без користі для себе, і Уормолдові довелося випити пляшечку «Гайрема Уокера». Уормолд усвідомлював, що його голова теж у небезпеці: суміш шотландського з пшеничним добре давалася взнаки.

— Дайте сигарету,— сказав він.

Сегура нахилився до нього з запальничкою, і Уормолд помітив, як тремтять йому руки. Запальничка не хотіла загорятися. Сегура грубо вилаявся. «Ще двійко пляшечок — і він готовий»,— подумав Уормолд.

Супротивник чинив запеклий опір; примусити його взяти шашку ставало дедалі важче. І, всупереч своєму бажанню, Уормолд явно почав вигравати. Випивши пляшечку «Гарпера», він пройшов у дамки й удавано зрадів:

— Кепські ваші справи, Сегуро. Краще здавайтеся.

Сегура похмуро глипнув на дошку. Очевидно, в ньому боролися два прагнення: будь-що перемогти і разом з тим лишитися тверезим; та лють іще дужче, ніж віскі, запаморочила йому голову.

— Це свинство, а не гра! — пробурчав він.

Тепер, коли у супротивника з’явилася всюдисуща дамка, годі було сподіватися на безкровну перемогу. Змушений віддати «Кентуккійську таверну», Сегура скипів:

— Хай їм чорт, цим клятим пляшкам,— усі різні! Гранчасте скло! Чи бачив хто коли-небудь такі от шашки?

Уормолдові теж голова йшла обертом від випитого віскі, але час перемоги — або поразки — настав.

Сегура сказав:

— Ви пішли моєю шашкою.

— Ні, це «Червона етикетка» — моя.

— Як же в чорта їх розрізнити?! Пляшки та й пляшки!..

— Ви сердитесь, бо програєте.

— Я ніколи не програю.

Тут Уормолд удав, що не помітив, і посунув свою дамку під удар. Спочатку він думав, що Сегура не побачив цього, а потім зрозумів, що той навмисне ухиляється од виграшу, боячись пити. Однак Сегурі дуже кортіло взяти цю дамку; адже тоді супротивникові — кінець. Його власний пішак пройде в дамки, і це призведе до остаточного розгрому супротивника. І все-таки Сегура вагався. Градуси віскі і вечірня духота зовсім розморили його: з обличчя струмів піт, в очах двоїлося.

— Що це ви робите? — спитав він.

— Де?

— Ви ж втратите дамку й програєте.

— Ет, чорт. Я й не помітив. Певне, вже п’яний.

— Це ви п’яний?

— Так, трішки.

— Я теж сп’янів. І ви це знаєте. Ви навмисне споюєте мене. А навіщо?

— Не меліть дурниць, Сегуро. Чого б то мені вас споювати? Облишмо цю гру, і хай буде нічия.

— А дзуськи! Не бажаю. Я знаю, навіщо ви мене споюєте. Ви хочете показати мені список... тобто... ви хочете, щоб я показав вам список...

— Який список?

— Усі ви в моїх руках. Де Міллі?

— Я ж вам казав — немає.

— Сьогодні я піду до начальника поліції. Кільце замикається.

— Навколо Картера?

— Хто такий Картер? — Він посварився на Уормолда пальцем.— Навколо вас... Хоча я знаю, що ви не шпигун. Ви — дурисвіт.

— Вам краще б здрімнути, Сегуро. Тут видима нічия.

— Яка там нічия! Ось гляньте. Я б’ю вашу дамку.— Він одкоркував пляшечку з червоною етикеткою і вихилив її ДО дна.

— За дамку п’ють дві,— сказав Уормолд і подав йому пляшечку «Дансдейлзького добірного».

Сегура важко відкинувся на спинку стільця; підборіддя його тремтіло.

— Здавайтеся,— сказав він.— Я в піддавки не граю.

— І не подумаю. У мене голова ясніша. Дивіться: фук. Тепер ваш хід.

Уормолд висмоктав пляшечку «Канадського». «Треба зробити все, щоб це була остання,— подумав він.— Якщо Сегура зараз не звалиться, мені кінець. Я буду вже такий п’яний, що не зможу натиснути курка. Здається, він казав, що пістолет заряджений...»

— Нічого не вийде,— прошепотів Сегура.— Все одно вам каюк.— Він обережно потягнувся до дошки, неначе тримав у руці рідке яєчко.— Ось, бачите?— І почав знімати шашки — одну, другу, третю...

— Ану пийте, Сегуро, пийте!— З дошки одна за одною зникали найясніші особи: «Георг IV», «Королева Анна», «Гірська королева».— Ходіть, Сегуро. Чи, може, фукнути вас іще раз? Пийте.— «Бочка шістдесят дев’ять».— Іще одну. Пийте, Сегуро.— «Генерал Грант», «Старий Арджіл».— Пийте, Сегуро, пийте. От тепер я здаюся.

Та здався не він, а Сегура. Уормолд розстебнув капітанові комір і прихилив його голову до спинки стільця. Але, йдучи до дверей, і сам хитався. В кишені його лежав Сегурин пістолет.

2

У «Севіл-Білтморі» він підійшов до внутрішнього телефону і подзвонив Картерові. Очевидно, нерви у Картера були міцніші, ніж у нього. Картер провалив свою місію на Кубі, однак не від’їжджав, а залишався — чи то в ролі мисливця, чи, може, в ролі підсадної качки.

— Добрий вечір, Картере.

— А, Уормолд... Здрастуйте.— У Картеровому голосі бринів холодок ображеної гідності.

— Я хочу вибачитись перед вами, Картере. Ота безглузда історія з віскі... Певне, я був добряче п’яний. Я й зараз трохи той... Не люблю, знаєте, вибачатись.

— Гаразд, Уормолде. Ідіть спати.

— Ще й сміявся з вашого заїкання... Порядна людина так не робить.

Він раптом помітив, що наслідує Готорна. Мабуть, блюзнірство — професійна хвороба.

— А я й не зрозумів, куди ви х-хилите.

— Я скоро... скоро збагнув, що неправий. Ви були зовсім не причетні. Отой клятий метрдотель сам отруїв свого собаку. Пес був, звичайно, старий, але навіщо ж давати отруєну їжу — є й інші способи.

— Так от у чім справа! Дякую, що подзвонили, але зараз уже пізно, і я х-хочу спати.

— Найкращий друг людини...

— Про що ви г-говорите? Не розумію.

— Цезар, друг короля... а ще був грубошерстий... той, що пішов на дно. До самої смерті був біля хазяїна.

— Ви п’яні, Уормолде.

Неважко удавати з себе п’яного, коли ти справді випив... Скільки ж це він випив?.. П’яному вірять — in vino veritas[122]. П’яного і вбити легше. Цей Картер буде дурнем, коли не скористається з нагоди.

Уормолд сказав:

— А мені якраз охота трохи погуляти... по отих місцях.

— По який місцях?

— Та по тих, що ви хотіли побачити в Гавані.

— Зараз уже пізно.

— Що ви, найкращий час.— Він відчув Картерове вагання навіть по телефону і сказав: — Візьміть з собою пістолет.— Якось незручно вбивати неозброєного вбивцю, хоч Картер і так навряд чи вийде неозброєний.

— Пістолет? Навіщо?

— В таких місцях усяке трапляється.

— А чом би вам не взяти свій?

— У мене нема.

— У мене теж.

Уормолдові здалося, ніби в трубці щось клацнуло: може, то Картер звів курок. «Трапила коса на камінь»,— подумав він і усміхнувся. Та усмішка так само шкідлива в хвилину ненависті, як і в хвилину любові. Йому довелося нагадати собі мертвий погляд Гассельбахера на підлозі бару. Вони не дали бідоласі жодного шансу на порятунок, а він дає їх Картерові більше, ніж треба. Тепер він почав шкодувати, що забагато випив.

— Почекайте мене в барі,— сказав Картер.

— Тільки недовго.

— Треба ж мені одягнутись.

Уормолд радів, що в барі темно. Картер, мабуть, подзвонить своїм друзям і призначить їм побачення. Але тут, у барі, їм не вдасться заскочити його зненацька. Дверей лише двоє: одні з вулиці, другі — з готелю; позаду — щось на зразок балкончика, на який він зможе спертися рукою, щоб не тремтів пістолет. Кожному, хто зайде в бар, доведеться спочатку звикнути до темряви. Він теж коли зайшов, то не зразу міг розрізнити, скільки там відвідувачів, один чи двоє, бо парочка на канапі сиділа обійнявшись.

Він замовив віскі, але пити не став і, влаштувавшись на балкончику, пильно стежив за обома дверима. Нарешті хтось увійшов; лиця розгледіти не можна було, але по характерному жесту руки, що погладжувала кишеню з люлькою, Уормолд упізнав Картера.

— Картере!

Той підійшов.

— Ну, поїхали,— сказав Уормолд.

— Спершу х-хильніть, і я з вами за компанію.

— Я вже і так перебрав, Картере. Треба вийти на повітря. Вип’ємо потім де-небудь.

Картер сів.

— А куди ви мене повезете?

— У перший-ліпший будинок. Вони тут скрізь однакові. Десять-дванадцять дівчат на вибір. Вам усіх покажуть. Ну, ходім. Після півночі там не протовпишся.

Картер завагався.

— Треба спочатку випити. Тверезому якось незручно йти в такі місця.

— Ви кого-небудь чекаєте?

— Ні, а що?

— Нічого. Мені здалося, що ви весь час позираєте на двері.

— У мене ж тут немає знайомих. Я вам казав.

— Крім доктора Брауна.

— Так, звичайно. Але він нег-годяща компанія для такої прогулянки, правда ж?

— Ідіть, Картере, я за вами.

Картер знехотя рушив до дверей. Він явно шукав приводу затриматись.

— Заждіть, я зараз — тільки скажу кілька слів портьє. Мені мають подзвонити.

— Доктор Браун?

— Так.— Він вагався.— Недобре піти, не дочекавшись його дзвінка. Може, заждемо ще кілька х-хвилин, Уормолде?

— Скажіть портьє, що ми повернемося до першої,— якщо ви, звичайно, не схочете лишитися там до ранку.

— Краще все-таки зачекати.

— Тоді я піду без вас. Хай вам чорт, Картере! Мені здавалося, що ви й справді цікавитеся містом.

І швидко вийшов. Його машина стояла навпроти. Не обертався, але чув позаду ходу. Картерові так само не хотілось упустити Уормолда, як і йому самому — Картера.

— Який ви г-гарячий, Уормолде!

— Пробачте. Це од віскі.

— А ви зможете вести машину?

— Краще, Картере, сідайте за кермо ви.— А сам подумав: «Принаймні так він не зможе тримати руки в кишенях».— Перший поворот праворуч, потім перший ліворуч, Картере.

Вони виїхали на набережну. Вузький білий пароплав виходив з гавані: мабуть, одне з туристських суден, що курсували між Гаваною та Кінгстоном. Біля поручнів бовваніли закохані парочки, такі романтичні в місячному сяйві; оркестр награвав трохи набридлий вже фокстрот «Я міг би всю ніч танцювати».

— Мимоволі починаєш тужити за рідним домом,— сказав Картер.

— Ви маєте на увазі Нотвіч?

— Так.

— Там же нема моря.

— У дитинстві човни на річці здавалися мені такими ж великими, як і цей пароплав.

«Убивця не має права сумувати за рідним домом, він повинен бути бездушною машиною, і мені теж треба стати такою машиною»,— думав Уормолд, намацуючи в кишені хусточку, якою мав стерти відбитки пальців з пістолета. Але як же вибрати слушний момент? І де — в якому закапелку чи під’їзді? А що, коли Картер вистрілить перший?..

— Хто ваші друзі, Картере? Німці? Американці?..

— Які друзі? — перепитав Картер і цілком щиро сказав: — Я не маю друзів.

— Зовсім не маєте?

— Ні.

— Тепер — знову ліворуч, Картере, потім — праворуч. Вони повільно їхали вузенькою вуличкою, обабіч якої були двері нічних клубів. Звідкілясь ізнизу долинали звуки оркестру, наче голос Гамлетового батька або підземна музика в Александрії. Два швейцари у лівреях навперебій зазивали їх до себе. Уормолд сказав:

— Давайте станемо. Мені страшенно хочеться випити.

— Це все оті будинки?

— Ні. Туди ми поїдемо потім,— відповів Уормолд і подумав: «От якби він облишив кермо та взявся за пістолет, мені б легше було стріляти».

Картер спитав:

— А ви знаєте цей клуб?

— Ні, зате знаю мелодію.

Дивна річ: там саме грали «І твердять весь час, що я, мов той пень, дурний».

На фасаді будинку висіли кольорові фото голих дівчат, а неонові літери обіцяли «цілковите роздягання». Смугасті, мов дешева піжама, східці вели вниз, у підвал, де від сигарного диму стояла густа сиза імла, «Що ж, місце для страти непогане,— подумав Уормолд.— Та спершу треба випити».

— Ідіть уперед, Картере.

Картер вагався. Він розкрив рота, але не міг вимовити й слова. Уормолд уперше чув, щоб він так довго трудився над отим «г».

— Я г-г-гадаю...

— Що ви гадаєте?

— Та ні, нічого.

Вони сіли і замовили бренді з содовою. Від столика до столика ходила дівчина, поступово скидаючи з себе вбрання. Почала вона з рукавичок. Один з відвідувачів слухняно взяв їх, наче теку з канцелярськими паперами. Потім дівчина обернулася спиною до Картера і попросила його розстебнути корсет. Картер, густо почервонівши, довго морочився з гачками, а вона весь час повискувала від лоскотки.

— Пробачте, я ніяк не знайду, де тут...— промимрив він.

Чоловіки за сусідніми столиками похмуро стежили за Картером. Ніхто навіть не посміхнувся.

— У вас, певно, не було практики в Нотвічі. Дайте-но я...

— Та відчепіться! Чуєте?

Нарешті він здолав розстебнути корсет, і дівчина, скуйовдивши його ріденьку чуприну, помандрувала далі. Картер вийняв гребінець і розчесав волосся.

— Мені тут не подобається,— сказав він.

— Не дуже ви сміливі з жінками, Картере.

Ну хіба ж можна стріляти в людину, яка викликає сміх?

— Терпіти не можу цих тваринних розваг,— відказав Картер.

Вони піднялися сходами нагору. Картерова кишеня стовбурчилася. Звичайно, там могла бути і його нерозлучна люлька. Картер знову сів за кермо, буркочучи собі під ніс:

— Подумаєш, дивина — повії роздягаються!

— Ви небагато їй допомогли.

— Я шукав, де та змійка.

— А я просто хотів випити.

— І бренді в них нікудишнє. Певне, мішають з чимось.

— Ваше віскі було ще гірше, Картере.

Уормолд намагався розлютити себе, щоб забути, як цей бідолаха невміло порався з корсетом і густо червонів від сорому.

— Що ви сказали?

— Зупиніть машину.

— Навіщо?

— Ви ж хотіли в такий будинок. Ось він.

— Але... тут нема ні душі.

— Двері й віконниці завжди зачинені. Виходьте й подзвоніть.

— Що ви сказали про віскі?

— Нічого. Виходьте і дзвоніть.

Місце тут було нічим не гірше за отой підвал (сліпі стіни теж годилися для цієї мети): сірий фасад і темний закуток, куди ходять тільки за природною потребою. Картер повільно випростав ноги з-під керма; Уормолд пильно стежив за його незграбними рухами. «Дуель буде чесна,— переконував він себе, — адже він більше звик убивати, ніж я, і шанси у нас приблизно однакові. А я навіть не знаю, чи заряджено мій пістолет. У нього куди більше шансів на порятунок, ніж було в Гассельбахера».

Картер зволікав, тримаючись за дверцята машини.

— А може, колись іншим разом, — мовив він. — Я, знаєте, не г-г-г...

— Ви просто боїтеся, Картере.

— Я ніколи ще не х-ходив по таких місцях. І, правду кажучи, жінки мені не так уже й потрібні.

— Мабуть, не веселе у вас життя.

— Я можу обійтись і без них, — сердито сказав Картер. — У мене є важливіші справи, ніж бігати за...

— Чого ж ви ходили в такий дім?

І Картер знову вразив Уормолда щирою відповіддю:

— Я намагаюся себе розпалити... та коли треба...— Він був на краю зізнання і нарешті наваживсь: — У мене нічого не виходить. Не можу, знаєте...

— Вилазьте з машини!

«Треба кінчати, поки він мене остаточно не розчулив»,— подумав Уормолд. З кожним словом Картер перетворювався на таку ж людину, як і він сам, людину, котру можна було пожаліти й розрадити, але не вбити. Хто знає, які мотиви приховані за кожним випадком насильства?.. Він витяг з кишені Сегурин пістолет.

— Що це?

— Вилазьте!

Картер притулився до дверей будинку розпусти; на обличчі його не було страху — тільки похмуре невдоволення. Він боявся жінок, а не насильства.

— Ви помиляєтесь, — сказав він. — Це Браун дав мені віскі. Я людина маленька.

— Зараз мова не про віскі. Адже це ви вбили Гассельбахера?

І знову Картер здивував Уормолда своєю щирістю. Була в ньому якась своєрідна чесність.

— Я тільки виконував наказ, Уормолде. Я не х-х-х... — Він непомітно притиснув ліктем кнопку, і тепер десь у середині будинку дзижчав і дзижчав дзвінок, сповіщаючи мешканців про прихід відвідувача. — Я вам не ворог, Уормолде. Просто ви стали надто небезпечний, от і все. Адже ми з вами лише рядові солдати.

— Це я став небезпечний? От йолопи! Та в мене ж немає ніяких агентів, Картере.

— Х-хто вам повірить! Оті споруди в г-горах... Ми маємо копії ваших креслень.

— Так то ж деталі пилососа.

«Цікаво, хто передав їм ті копії: Лопес, Готорнів кур’єр чи хто-небудь із консульства?»

Картер простягнув руку до кишені, і Уормолд вистрілив. Картер голосно скрикнув. Потім сказав:

— Ви мало не вбили мене.— І витяг з кишені руку, в якій була розтрощена люлька. — Мій «дангіл»...[123] Ви зламали його.

— Мені бракує досвіду, — озвавсь Уормолд. Він наважився на вбивство, але вистрілити вдруге не міг. Двері за спиною Картера повільно прочинялись. Усе відбувалося, наче в пантомімі. — Ось вони про вас потурбуються. Тепер вам може знадобитися жінка.

— Ви... ви... блазень!

Так, Картер правий! Уормолд поклав пістолет на сидіння і пересів за кермо. І раптом відчув величезну полегкість. Адже він міг убити людину. А тепер довів сам собі, що в судді він не годиться: немає в нього покликання до насильства...

І тут вистрілив Картер.

1

Він сказав БеатрісІ:

— Я саме нагнувся, щоб увімкнути мотор. Це, мабуть, і врятувало мене. Звичайно, він мав право стріляти — адже то була справжня дуель. Але третій постріл лишився за мною.

— А що було потім?

— Я встиг від’їхати, доки мене занудило.

— Занудило?

— Якби мене свого часу взяли на війну, то вбивство, мабуть, не було б тепер для мене такою складною справою. Бідолашний Картер!..

— Чого це ви його жалієте?

— Він теж був людиною. Я багато дечого дізнався про нього. Він не вмів розстебнути корсета. Боявся жінок. Понад усе любив свою люльку, а в дитинстві річкові човни здавались йому океанськими пароплавами. Можливо, він був романтик. А романтик завжди боїться, що дійсність не виправдає його сподівань, адже так? Усі вони забагато чекають від життя.

— Ну, а що було далі?

— Я стер відбитки пальців з пістолета і повернувся додому. Сегура, звичайно, помітить, що двох патронів не вистачає, але навряд чи признається, що стріляли з його пістолета. Йому буде нелегко пояснити, як це трапилось. Коли я прийшов, він іще спав. Страшно навіть подумати, як йому болітиме голова. У мене вона теж гуде. Але я пригадав вашу науку, коли почав фотографувати.

— Фотографувати? Що?

— У нього був список іноземних агентів, що його складено для начальника поліції. Я сфотографував той список і поклав назад йому в кишеню. Я радий, що хоч під кінець послав їм справжнє повідомлення.

— Вам слід було почекати мене.

— Що ви! Він міг щохвилини прокинутися. Але ж і хитра штука ота мікрофотографія!

— А навіщо ж було робити мікрофотографію?

— Бо жодному кур’єрові в Кінгстоні не можна вірити. Картерові друзі, — я так і не довідався, хто вони, — роздобули копії моїх креслень. Значить, тут орудує якийсь двійник. Можливо, отой ваш контрабандист, що перевозить наркотики. Тому я зробив мікрофотографію, наклеїв її на зворотний бік марки і послав у Лондон комплект з п’ятисот англійських колоніальних марок,— тобто зробив усе, що треба.

— Треба послати телеграму, на яку саме марку ви її наклеїли.

— На яку марку?

— Не будуть же вони розглядати всі ваші п’ятсот марок, щоб помітити чорну цяточку.

— Про це я, на жаль, і не подумав.

— Ви ж пам’ятаєте ту марку?

— Я не дивився, яка вона спереду. Здається, то був Георг П’ятий — червоний, а може, й зелений.

— Ясно. А прізвища з того списку ви запам’ятали?

— Ні. Я не мав часу читати його. Мабуть, я надто дурний для таких справ, Беатрісо.

— Неправда. Самі вони дурні.

— Цікаво, хто перший дасть про себе знати. Доктор Браун чи Сегура?..

Та виявилось, що ні той, ні другий.

2

Наступного дня, рівно о п’ятій, до Уормолдової крамниці раптом з’явився чванливий чиновник з консульства. Обурено поглядаючи на пилососи, він сповістив Уормолда, що його негайно хоче бачити посол.

— А може, завтра вранці? — Уормолд саме складав останнє повідомлення: про смерть Картера і про свою відставку.

— Ні, не можна. Посол дзвонив із дому. Вам треба їхати зараз же.

— Я ж не його підлеглий, — сказав Уормолд.

— Хіба?

Уормолд знову поїхав у Ведадо, де серед густої зелені біліли особняки багатіїв. Здається, стільки часу минуло відтоді, як він був тут, коли приїздив до професора Санчеса! А ось і його ворота. Які чвари точаться тепер за стінами цього лялькового будинку?

Йому здалося, що у посла чекали на нього з побоюванням, бо заздалегідь звільнили вестибюль і сходи від сторонніх. На першому поверсі якась жінка швидко метнулась до дверей і сховалася за ними — певне, послова дружина. Двоє дітлахів боязко визирнули з-за поручнів на другому поверсі й одразу втекли, лунко цокаючи підборами по кахлях. Лакей провів Уормолда до вітальні й тихо причиняв двері. За високими вікнами був зелений газон, облямований стрункими субтропічними деревами. Навіть там хтось кинувся навтіки, помітивши його у вікні.

Кімната була типовою посольською вітальнею: громіздкі спадкові меблі, численні дрібнички, набуті під час служби в різних країнах. Уормолдові здавалося, що він бачить тут сліди років, прожитих у Тегерані (незвичайної форми люльки, художня кераміка), в Афінах (кілька ікон), а от африканська маска його дещо здивувала: звідки вона — чи не з Монровії?

Увійшов посол, високий, бундючний чоловік, судячи з краватки — колишній гвардієць; певне, саме таким хотів би бути Готорн. Він сказав:

— Сідайте, Уормолде. Курите?

— Ні, сер, дякую.

— Візьміть оцей стілець, вія зручніший... Ну що ж, будемо говорити одверто, Уормолде. Вам загрожують неприємності.

— Еге ж.

— Я, звичайно, нічого не знаю про те, що ви тут робите.

— Продаю пилососи, сер.

Посол глянув на нього з неприхованою огидою.

— Пилососи? Мова зовсім не про те. — Він одвів очі й подивився на перську люльку, потім на грецьку ікону і, нарешті, на ліберійську маску. То були для нього сторінки життя, що нагадували тільки про щасливі дні. — Вчора до мене приходив капітан Сегура. Завважте: мені невідомо, звідки поліція добула таку інформацію, це зовсім не моя справа, але він повідомив, що ви надсилали в Лондон фальшиві дані з метою дезінформації. Я не знаю, кому ви їх надсилали, — це теж не моя справа. Сегура твердить, що ви отримували гроші, посилаючись на джерела інформації, яких насправді не існувало. Я вважав своїм обов’язком негайно повідомити про це Форін офіс. Очевидно, ви одержите наказ повернутися додому і дати звіт. Кому — мені невідомо, це мене анітрохи не обходить... — Він замовк.

— Я вас слухаю, сер,— сказав Уормолд.

— Із слів капітана Сегури я зрозумів, що ви завдаєте тут чимало клопоту. Якщо ви відмовитесь повернутися в Англію, місцеві власті серйозно візьмуться до вас, і я за даних обставин нічим не зможу вам допомогти. Абсолютно нічим. Капітан Сегура навіть підозрює, що ви підробили якийсь документ і нібито заявили, що взяли його у нього. Все це досить прикро для мене, Уормолде. Я навіть висловити не можу, як це прикро. Законними джерелами інформації за кордоном є посольства. Для цього існують аташе. А ваша таємна розвідка завдає послам самих прикростей.

— Ваша правда, сер.

— Не знаю, чи вам відомо — ми приховали це від преси, — позавчора вночі тут убито одного англійця. Капітан Сегура натякав, ніби той мав якісь стосунки з вами.

— Я бачив його тільки раз: на бенкеті, сер.

— Вам слід повернутися в Англію, Уормолде, причому першим же літаком, — що скоріше, то краще для мене,— і обміркувати все з вашими... тими... як їх там...

— Так, сер.

З

Літак Гавана — Амстердам через Монреаль мав вилетіти о пів на четверту ранку. Уормолд обрав цей маршрут, щоб не летіти через Кінгстон, де на нього могла чекати зустріч з Готорном. Пославши останню радіограму, він згорнув справи. Руді з своєю валізою вирушив на Ямайку. Шифри спалили з допомогою целулоїдних прокладок. Беатріса їхала разом з Руді. Лопеса залишили стерегти пилососи. Своє власне майно Уормолд спакував у скриню, щоб відіслати пароплавом. Коняку продали капітанові Сегурі.

Беатріса допомагала йому лаштуватися. Останньою в скриню поклала статуетку святої Серафіни.

— Міллі, певне, дуже засмучена,— мовила Беатріса.

— Вона тримається напрочуд мужньо. Каже, що в Англії бог буде так само близько, як і на Кубі.

У кімнаті лишилася купа непотрібного мотлоху, який теж вирішили спалити, хоч там і не було нічого таємного.

— Господи, скільки у вас її фотографій! І ви їх досі зберігали?

— Мені здавалося, що розірвати фото — це однаково, що вбити людину. Тепер я думаю інакше.

— А що в цій червоній коробочці?

— Колись вона подарувала мені запонки. Їх украли, а коробочку я зберігав. Не знаю чому. Правду кажучи, я навіть радий, що все це можна викинути.

— Кінець життя.

— Двох життів.

— А це що?

— Давня програмка.

— Не зовсім. «Тропікана». Можна, я візьму її собі?

— Вам ще рано збирати реліквії. Надто багато їх назбирується протягом життя. А потім через них і жити ніде.

— І все-таки я візьму її. То був чудовий вечір.

Міллі й Уормолд проводжали її до літака. Руді непомітно залишив їх і подався слідом за носильником, який потяг його величезну валізу. День був душний, і всі навколо пили «дайкірі». Після сватання капітана Сегури дуенья Міллі кудись зникла, але й дівчинка, яку Уормолд сподівався знову побачити, дівчинка, яка підпалила Томаса Ерла Паркмена-молодшого, більше не повернулася. Здавалося, Міллі одразу переросла обидві крайності своєї вдачі. От і тепер вона тактовно, зовсім як доросла, сказала:

— Піду куплю Беатрісі журналів на дорогу,— і, одійшовши до кіоска, обернулася до них спиною.

— Пробачте мені, — мовив Уормолд. — Я скажу їм, що ви нічого не знали. Цікаво, куди вас тепер закинуть?

— Та, певно, в Перську затоку. В Басру.

— А чому саме в Перську затоку?

— То в них щось на зразок чистилища. Спокутування гріхів потом і слізьми. А ваша фірма має відділення в Басрі?

— Боюся, що тепер фірма відмовиться од моїх послуг.

— Що ж ви будете робити?

— Спасибі горопасі Раулю — тепер у мене вистачить заощаджень, щоб послати Міллі на рік до Швейцарії. А потім — не знаю.

— Ви могли б відкрити кіоск сувенірів... Господи, які осоружні ці проводи! Ідіть додому, не треба чекати відльоту.

— Коли ж я вас знову побачу?

— Я постараюся не поїхати в Басру. Можливо, пощастить залишитися в друкарському бюро, з Анжелікою, Етель та міс Дженкінсон. Якщо випадатимуть дні, коли кінчатиму роботу о шостій, ми зможемо зустрічатися в ресторанчику на розі і ходити в кіно. Яке безбарвне життя, правда? Щось на зразок ЮНЕСКО чи конференції діячів культури. Тут нам з вами жилося веселіше.

— Еге ж.

— А тепер — ідіть.

Він підійшов до кіоска, де стояла Міллі.

— Їдьмо, донечко.

— А Беатріса? Я ж не віддала їй журнали.

— Вони їй не потрібні.

— Я навіть не попрощалася з нею.

— Вже пізно. Побачитесь у Лондоні. Можливо...

4

Здавалося, весь час, що лишався до від’їзду з Гавани, їм судилося згаяти в аеропортах. На цей раз відлітав голландський лайнер. Була третя година ранку, і в небі мерехтіли рожеві спалахи реклами та сигнальних вогнів, На проводи прийшов капітан Сегура. Хоч як він старався надати своїй місії приватного характеру, все-таки де трохи скидалося на вислання.

— Ви самі змусили мене до цього, — докірливо сказав Сегура.

— У вас методи більш людяні, ніж у Картера чи доктора Брауна. До речі, що ви збираєтеся робити з Брауном?

— Він вважає за потрібне повернутися до Швейцарії, щоб уладнати якісь справи з фірмою точних інструментів.

— А насправді куди їде?

— Не знаю. Можливо, в Бонн чи Вашінгтон. А може, ще кудись. Мені це невідомо. У всякому разі, вони, мабуть, задоволені вашими кресленнями.

— Моїми кресленнями?

— Так, кресленнями військових об’єктів у горах Орієнте. А доктор Браун відзначився й тим, що провалив небезпечного агента.

— Цебто мене?

Еге ж. Без вас двох на Кубі стане трохи спокійніше, а от з Міллі мені дуже шкода розлучатися.

— Міллі нізащо не вийшла б за вас, Сегуро. Їй не до вподоби портсигари з людської шкіри.

— А ви знаєте, чия то шкіра?

— Ні, не знаю.

— Одного поліцейського, що закатував мого батька... Батько був бідняк і належав до тих, кого можна катувати.

Підійшла Міллі з оберемком журналів. Було вже чверть на четверту, і небо над злітною доріжкою трохи посвітлішало — займався сірий світанок. Пілоти рушили до літака, за ними йшла стюардеса. Уормолд одразу впізнав їх: то вони кілька тижнів тому сиділи за столиком Беатріси в «Тропікані». По радіо оголосили про відліт лайнера номер 396 на Монреаль і Амстердам.

— Візьміть на згадку,— мовив Сегура.

Він подав їм два маленьких пакуночки. Вони розгорнули їх, коли літак робив останнє коло над Гаваною. Ланцюжок вогнів на набережній зник за обрієм; минуле лишилося позаду, за сизим серпанком моря. В пакунку, призначеному для Уормолда, була малесенька пляшечка віскі «Генерал Грант» і куля, випущена з поліційного пістолета. У Міллі — маленька срібна підківка з її монограмою.

— А навіщо куля? — спитала Міллі.

— Це жарт, причому не дуже дотепний. І все-таки він був непогана людина,— сказав Уормолд.

— Але зовсім не годився в чоловіки,— озвалася доросла Міллі.

1

Коли Уормолд назвав своє ім’я, на нього подивилися з неприхованою цікавістю. Опинившись у ліфті, він здивувався, що його везуть не вгору, а вниз. І от він сидить у підземному коридорі й не спускає очей з червоної лампочки над дверима: його попередили, що зайти можна лише тоді, коли спалахне зелене світло. Якісь люди, не звертаючи уваги на лампочку, входили й виходили з дверей — хто з паперами в руках, хто з портфелем під пахвою; один був в уніформі полковника. На Уормолда ніхто не дивився, його присутність неначе бентежила всіх. Від нього одвертались, як від бридкого каліки. Та причина була, звичайно, не в його нозі.

У коридорі з боку ліфта з’явився Готорн. Весь він був якийсь зім’ятий, неначе спав не роздягаючись,— мабуть, прилетів нічним літаком з Ямайки. Він теж обминув би Уормолда, але той гукнув:

— Хелло, Г’оторне!

— А, це ви, Уормолде.

— Беатріса добре долетіла?

— Ну, натурально.

— А де вона, Г’оторне?

— І гадки не маю.

— Що тут діється? Схоже на трибунал.

— А це і є трибунал,— холодно кинув Готорн і зайшов у кабінет з лампочкою над дверима.

Годинник показував 11.25. Уормолда викликали на одинадцяту.

Він думав, чи зможуть вони що-небудь йому заподіяти, крім того, що звільнять,— а це вони вже, мабуть, і так зробили. Очевидно, зараз там вирішують його долю. Навряд чи до нього зможуть застосувати закон про розголошення військових таємниць. Він же вигадував таємниці, а не розголошував їх. Звичайно, вони можуть перешкодити йому влаштуватися десь за кордоном, а знайти роботу в Англії у його віці буде нелегко. Зате він не поверне їм грошей. Ті гроші — для Міллі. Хіба ж він не відробив їх, ставши мішенню для Картера — для його отрути і кулі?

За двадцять п’ять хвилин до одинадцятої полковник вийшов з кабінету і попростував до ліфта; він був видимо розлючений. «Оце мій суддя-вішатель»,— подумав Уормолд. Потім у дверях з’явився якийсь чоловік у грубошерстому піджаку, з запалими блакитними очима. Не треба було й уніформи, щоб впізнати в ньому моряка. Він ненароком зирнув на Уормолда й одразу відвів очі, як людина з незаплямованим сумлінням. «Зачекайте, полковнику!» — гукнув він і перевальцем подався по коридору, наче по палубі в негоду. За ним вийшов Готорн, розмовляючи з якимось зовсім зеленим юнаком, і раптом Уормолдові перехопило дух: над дверима горіла зелена лампочка, а поруч нього стояла Беатріса.

— Вас кличуть туди.

— А який присуд?

— Зараз ніколи розмовляти. Де ви зупинилися?

Він назвав свій готель.

— Я прийду о шостій. Якщо зможу...

— Мене розстріляють на світанку?

— Не бійтеся. Ну, заходьте. Він не любить чекати.

— А що буде з вами?

— Джакарта,— сказала Беатріса.

— Що це таке?

— Край світу. Ще далі, ніж Басра. Ідіть же нарешті.

У кабінеті за столом сидів чоловік з чорним моноклем.

— Сідайте, Уормолде,— сказав він.

— Та, мабуть, краще я постою.

— Це якась цитата, правда ж?

— Цитата?

— Я певен, що колись чув ці слова в аматорській виставі. Звичайно, дуже давно.

Уормолд сів.

— Ви не маєте права посилати її в Джакарту, — заявив він.

— Кого «її»?

— Беатрісу.

— А хто це така? А, ваша секретарка!.. Терпіти не можу, коли їх кличуть на ймення. Зверніться до міс Дженкінсон. Хвалити бога, секретаріатом орудує вона, а не я.

— Беатріса ні в чому не винна.

— Не винна? Слухайте, Уормолде. Ми ухвалили ліквідувати вашу явку, і тепер постає питання: що робити з вами?

«Ну, починається!» — подумав Уормолд. Судячи з виразу обличчя отого полковника, що був одним із суддів, йому будуть непереливки. Шеф вийняв монокль, і Уормолд з подивом побачив його блакитне, як у немовляти, око.

Шеф сказав:

— Ми вважаємо, що за даних обставин для вас буде найкраще лишитися в Англії на інструктивній роботі. Скажімо, читати лекції про організацію явок за кордоном... Ну, і таке інше.— Здавалося, він проковтнув щось дуже гірке.— Звичайно, як у нас це заведено, коли людина залишає закордонну роботу, ми представимо вас до нагороди. Зважаючи на те, що ви працювали зовсім недовго, вам, як видно, доведеться задовольнитись орденом Британської імперії третього ступеня.

2

Вони чемно привіталися серед брудно-зеленого лабіринту стільців у холлі дешевенького готелю «Пенденніс», десь поблизу Гауер-стріт.

— Навряд чи я зможу почастувати вас чарчиною,— сказав Уормолд.— Це готель товариства тверезості.

— Як же ви сюди потрапили?

— Я бував тут у дитинстві з батьками. Тверезість мене тоді не лякала. Беатрісо, що сталося? Невже вони подуріли?

— Так, подуріли від люті на нас обох. Вони вважають, що я мала одразу викрити вас. Шеф скликав цілу нараду. Там були всі його офіцери зв’язку — з військового міністерства, з адміралтейства, з штабу повітряного флоту. Вони розклали перед собою всі ваші повідомлення і обговорювали їх одне за одним. Проникнення комуністів до уряду їх мало тривожило: послати спростування у Форін офіс — от і все. Те ж саме з вашими економічними звітами: усі погодилися, що їх слід дезавуїрувати. Адже це стосується лише Торгової палати. Все йшло гаразд, поки не взялися до військових справ. Там було повідомлення про заворушення на флоті і ще одне — про заправочні бази для підводних човнів. Тут капітан заявив: «У цьому є якась частка правди». Тоді я кажу: «Та ви погляньте на джерело інформації! Його ж немає в природі».— «Але ж тоді ми всі пошиємось у дурні,— не вгавав капітан.— Морська розвідка збожеволіє з радості!» Та все це були дрібниці проти того, що почалося потім, коли дійшла до споруд у горах Орієнте.

— Невже вони взяли на віру оті мої креслення?

— Отут вони й накинулися на бідолашного Генрі.

— Та не звіть ви його Генрі!

— По-перше, він приховав од них, що ви торгуєте пилососами, і весь час видавав вас за великого комерсанта. Однак цього звинувачення шеф не підтримав. Він чомусь ніби збентежився, а Генрі... цебто Готорн... показав ваше досьє, де все було записано правильно. Звичайно, ця тека ніколи не виходила за межі відділу міс Дженкінсон. Потім Готорна картали за те, що він одразу не розпізнав деталей пилососа на тих кресленнях. Він заявив, ніби знав про це з самого початку, але вважав, що принцип побудови пилососа цілком могли застосувати при створенні нової зброї. Тут усі вони зажадали вашої крові. Всі, крім шефа. Часом мені здавалося, що він добре розуміє весь комізм становища. Потім він рішуче мовив: «Усе дуже просто: треба сповістити військове міністерство, адміралтейство і штаб повітряного флоту, що всі повідомлення з Гавани за останні півроку абсолютно ненадійні».

— Але ж, Беатрісо, він запропонував мені роботу!

— В цьому нема нічого дивного. Перший капітулював капітан. Мабуть, на морі звикли дивитися вперед. Він заявив, що в такому разі репутація таємної розвідки в адміралтействі остаточно загине. Потім підвівся полковник. «Якщо я доповім про це військовому міністерству, нам каюк». Становище здавалося безвихідним, та раптом шеф запропонував новий план. Найпростіше, сказав він, розіслати ще одне повідомлення п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять, у якому сповістити, що оті споруди не виправдали себе і їх демонтовано. Але що ж робити з вами? Шеф вважав, що ви набули цінного досвіду, який слід використати в інтересах таємної розвідки, а не розголошувати в пресі. Останнім часом і так з’являється надто багато мемуарів колишніх розвідників та резидентів. Хтось заїкнувся відносно закону про збереження військових таємниць, але шеф відказав, що його навряд чи можна вжити до вас. Бачили б ви, як вони лютували, коли жертва вислизнула з їхніх рук! А відтак усією зграєю накинулись, на мене, та я не з тих, що дозволяють себе допитувати. От я й виклала їм усе, що думала.

— Ну-ну, то що ж ви їм сказали?

— Сказала, що якби й знала правду, то не стала б вам заважати. Сказала, що ви діяли в ім’я чогось важливішого, ніж чиїсь там ідеї глобальної війни, якої, можливо, ніколи й не буде. Тут отой кретин в уніформі полковника бовкнув щось про «нашу батьківщину». А я йому кажу: «Цікаво, що ви розумієте під батьківщиною? Прапор, вигаданий невідомо ким двісті років тому? Єпіскопський суд, який розглядає справи про розлучення, чи палату громад, де всі галасують, мов навіжені? Чи, може, конгрес тред-юніонів, правління залізниць, кооперацію? Можливо, ви думаєте,— якщо ви взагалі здатні думати,— що ваша батьківщина — це ваш полк, ну, а в нас немає ніякого полку, ні в нього, ні в мене». Вони пробували мене зупинити, та де там! «Ах, пробачте,— кажу,— я й забула. Для вас існує дещо більше за батьківщину. Це всі оті ваші Ліги Націй, Атлантичні пакти, НАТО, СЕАТО. А для нас вони значать не більше за всяку іншу абревіатуру. Через те ми й не віримо вам, коли ви галасуєте про мир, свободу і справедливість. Де там та свобода! Ви дбаєте лише про власну кар’єру!» Я сказала їм, що співчуваю тим французьким офіцерам, які в 1,940 році, забувши про кар’єру, рятували свої сім’ї. Батьківщина — це насамперед твоя сім’я, а не якась там парламентська система.

— Господи, невже ви все це сказали?

— Так. Я виголосила цілу промову.

— І вірили в те, що говорили?

— Ну, не в усе. Через них у нас лишилося мало в що вірити. Ми сумніваємося навіть у власному безвір’ї. Ні в що більше, ніж сім’я, ні в що абстрактніше, ніж людина, вірити я не можу.

— Кожна людина?

Нічого не відповівши, Беатріса швидко пішла геть, і він зрозумів, що вона от-от заплаче. Років з десять тому Уормолд побіг би за нею, та з віком до людини приходить розсудлива обережність. Він стежив, як вона пробирається між брудно-зеленими стільцями, і думав: «„Любий“ — то вона сказала просто так; між нами цілих чотирнадцять років, а ще є Міллі... Ні, не можна робити нічого такого, що здатне прикро вразити дитину, не можна підривати віри, якої сам не поділяєш».

Уормолд наздогнав Беатрісу аж біля дверей. Він сказав:

— Я розшукав Джакарту в усіх довідниках. Вам не можна їхати туди. Це жахливе місце.

— У мене немає вибору. Я вже просила, щоб мене залишили в секретаріаті.

— А ви хочете там залишитися?

— Ми могли б інколи зустрічатись у ресторанчику, ходити в кіно.

— «Яке безбарвне життя»,— ви ж самі так казали.

— Зате в ньому були б ви.

— Беатрісо, я ж на чотирнадцять років старший од вас.

— Яке це, в біса, має значення? Я знаю, що вас турбує насправді. Не вік, а Міллі.

— Пора їй зрозуміти, що її батько — теж людина.

— Вона якось казала мені, що не можна вас любити.

— Доведеться їй змиритися з цим. Я не можу обмежувати свою любов правилами вуличного руху.

— Вам буде нелегко їй сказати.

— Можливо, через декілька років і жити зі мною буде нелегко.

Вона відповіла:

— Любий, не треба про це тривожитися. Вдруге вас ніхто не кине.

Вони саме цілувались, коли в холл зайшла Міллі, несучи велику корзину якоїсь бабусі, що з’явилася слідом за нею. Вигляд у Міллі був навдивовижу праведний — певне, вона вирішила присвятити себе добрим діянням. Стара перша помітила Уормолда з Беатрісою і схопила Міллі за руку.

— Ходімо звідси, дитинко, — мовила вона. — Знайшли собі місце — у всіх перед очима!

— Не турбуйтеся,— сказала Міллі,— то мій татусь.

Почувши її голос, вони відсунулись одне від одного.

— А це ваша мама?

— Ні, його секретарка.

— Віддайте мою корзину! — обурено вигукнула стара.

— Ага,— мовила Беатріса.— Значить, отак.

Уормолд сказав:

— Ти вже пробач мені, Міллі.

— Дарма,— відказала Міллі.— Пора вже бабусі трохи спізнати життя.

— Мова не про неї. Я знаю, ти скажеш, що це не справжній шлюб...

— Я рада, що ти женишся. В Гавані я думала, що у вас просто роман. Воно, звісно, майже те саме, бо ви обоє вже одружені, та все ж так якось пристойніше. Татку, ти не знаєш, де тут манеж?

— Здається, в Найтсбріджі, та зараз він зачинений.

— Я тільки хочу розвідати туди дорогу.

— А ти не проти, Міллі?

— Чому ж. Поганам дозволено майже все. А ви ж погани. Щасливі! Ну, я іду. Повернуся до обіду.

— Ну от бачите,— сказала Беатріса,— все гаразд.

— Еге ж. Добре я з нею повівся, правда? Все-таки дещо робити я вмію. До речі, як там оті мої відомості про ворожих агентів? Ними, я думаю, задоволені?

— Не зовсім. Розумієте, любий, в лабораторії півтори години вимочували у воді кожну марку, поки знайшли оту вашу цяточку. Якщо не помиляюсь, вона була десь аж на чотириста вісімдесят другій марці, а коли почали її збільшувати, там нічого не було. Ви або засвітили плівку, або обернули мікрооб’єктив не тим кінцем.

— І все ж вони дають мені орден Британської імперії?

— Так.

— І роботу?

— Боюся, що ви на ній не затримаєтесь.

— А я й не збираюсь за неї триматися. Беатрісо, коли вам уперше здалося, що ви мене...

Вона поклала руку йому на плече і повела в танці поміж брудно-зелених стільців. Потім заспівала, трохи збиваючись з мелодії, ніби довго бігла за ним, перше ніж наздогнала:

— На що ж ми будемо жити? — спитав Уормолд.

— Якось проживемо вдвох.

— Так нас троє,— сказав Уормолд, і вона зрозуміла: найскладнішою проблемою їхнього майбутнього буде те, що йому-таки бракує розсудливості.