Том 10

Л. Я.

Пишіть, як маєтесь. Я б хотіла хоч Вас бачити здоровим. Що, власне, з Вами робиться?

63. ДО М. І. ПАВЛИКА

17 грудня 1891 р. Колодяжне

Високоповажний добродію!

Що се Ви ще заслабували на ту інфлюенцу? Невідь що видумали! Чи ще з Вас не досить? Але я сподіваюсь, що досі вже вона минула, бо, здається, та слабість не довго триває. У нас по селах теж вона ходить, тільки не дуже міцна. Та ще в нас на Волині людям не лихо жити, бо голоду нема, навпаки, ліпше маємось, ніж другі. Але слухаючи та читаючи, що робиться по інших краях, то дуже тяжко і страшно робиться.

Оце маю Вам подати одну сторінку з історії переселення на Сибір, може, цікаво, то надрукуєте. Не буде тут ніякого систематичного розповідку, але зате се правдиві слова людини, що бачила на свої очі все те лихо, а як се був приватний лист, то воно й щиріше вийшло. Се найбільше тим цікаво, що тепер у нас ходили поголоски, нібито уряд дуже хороше мав організувати переселенський рух, отже, й вона, та організація! Хоч звістка може здатись запізненою, се писано 1 жовтня ст. ст., але треба згадати, що листи з тих сторін не так-то хутко доходять. Власне, то був тоді самий гарячий час для переселенців, що після нещасливих жнив полетіли у вирій. Ось і розповідь: «...Ось картини з нашого життя. Треба сказати, що голод в Росії ще побільшив наплив переселенців до Сибіру. Ті, що мали йти на тамту весну, пішли тепер. Як ми їхали в початку вересня з Росії в Сибір, то на пристанях, на двірцях були просто маси людей з дітьми. На нашому пароході їх було стільки, що не то лягти, а деякі не мали де й сісти, стояли на ногах увесь час або чередувались одні з другими. І всі вони нужденно вбрані, годуються сухарями з водою або, як наші українці, самою таранею. В Тюмені їх чекала звістка, подібна до засуду на повільну голодну смерть: через мілководдя пароход не йшов до Ієвлевої*, отже, треба йти до неї пішки 130 верстов або...» От що то діється на російському світі! Правду пише мені та людина, від котрої ся звістка, що при такій колосальній біді власне лихо здається якоюсь химерою. Та цур йому, власному лихові, я про нього давно гадку закинула! Одно тільки прикро буде, якщо писати прийдеться колись покинути, бо -вже тоді іменно, що ніякої рації існування не зостанеться. Але то ще побачимо, чий чорт старше буде, чи мій, чи того туберкульозного бацила! Я не можу так сказати, як Ви, що мені аби тільки те а те покінчити, то вже й ad patres¹ можна, бо мені такого-такого багато треба писати, що якби жила па три життя разом, то й то ще не знаю, чи вспіла б те все поробити. Та я бо ще вмирати не збираюся, а тільки якщо прийдеться бути «лишенною всех прав состояния», то се вже трагікомічно буде. Але зпов-таки можна себе потішити, як той бубон на весіллі: «Ще побачим, як там буде!..» Здається, така потіха тепер для мене єдина під різними зглядами. А врешті — що? Поки буде в мене хоч одна моя права рука, то ще людина якось обійдеться. Тільки я тепер вже ні в чому не певна; так, щоб потім не журитись. Але не думайте, що от вже гину,— се тільки так — чого на світі не буває!.. А, коли б мені тільки яким чудом дядько видужав, то вже б і я була на людей похожа, а то-таки, далебі, я тепер ні до чого. Тут би не сидіти дарма, поки є час, а тут рука не здіймається якось на путню роботу. А моя робота така, що силою не візьмешся до неї. Журить мене, що від них нічого нема, ніякої звістки, от тільки, спасибі Вам, знаю, що не все загинуло. Певна річ, що краще лиха правда, ніж золота неправда, я ж бо ніколи інакше й не думала, але-бо інший раз хочеться, щоб та правда була якоюсь трохи іншою...

Читала я дядькову рецензію. Все то, все правда, та тільки, по-моєму, на такі «романи» то шкода й мови псувати. От щось мені не подобається, правду мовлячи, та українська допись: витяг чоловік якогось давньовічного Алексієва, що про нього і бог, і люди вже забули, та й возиться з ним, як кіт з салом; та й російське радикаль-ство судить він не зовсім справедливо, бо не завжди воно було винне, що українці так поринали в ньому і тратили свою національність, се скоріше вина недомислія самих же укр[аїнців]. Між іншим говорячи, ще ж і мова у сього укр[аїнця] шорстка та рогата! Ні, ще, видно, не навчились ми публіцистики розводити! Ще, може, навчимося — нова річ для нас! А що наші люди лінюхи, то таки лінюхи, бачу я тепера добре! У нас-бо таки громадського виховання нема ніякого, а через те й громадського почуття бракує. Все приходиться тільки очі протирать, щоб світліше на світ подивитись, а деякі, як лінуються, то й очей не протирають, а просто сплять сном праведних, та сни їм золоті привиджуються. Та думаю, що то недовго триватиме, бо дедалі, то такі часи настають, що треба або так заснути, щоб і сни ніякі не снились, або вже прокинутись зовсім і про всякі сни забути.

Се все, здається, теж туманне, як сон, але вже так воно зостанеться.

Скажіть, якщо се, що тепер посилаю, в лад Вам, то колись іще пришлю щось подібного. Вражаючі такі речі, але ж нехай вони не ховаються. Цікаво, чи посилаєте свою часопись кому на Сибір? Пишіть мені, що вже там буде, по правді. Починаю вірити в свою натуру — досить витримлива! Бувайте здорові!

P. S. Сподіваюсь, що вже отримали посилку.

64. ДО М. П. ДРАГОМАІ-ІОВА

2 січня 1892 р. Колодяжне 21/ХІІ 1891

Любий ДЯДЬКу!

Оце, не чекаючи Вашого листа, пишу сама. Та вже ж нам не подоба рахуватись листами, наче ті великі пани візйтами. Давно хотіла я до Вас писати, але от ніяк не могла зловити сих пісень, що тепер посилаю, я ж Вам їх давно обіцяла, і хоч, може, вони Вам і не дуже потрібні, однак слово завжди треба тримати. Пісні ті справді трудно було дістати, бо вони мало співаються і то більше межи старими людьми, я ж не в стані ходити по селі, отже, мусила чекати, аж моя знайома дівчина поспитається старих людей та сама навчиться. Від сії дівчини я сливе всі тутешні пісні записую, і мене навіть дивує, як я досі не обридла їй з своїм записуванням. Я взагалі маю щастя до етнографії — не тільки не стрічаю недовір’я собі або неохоти, а, навпаки, сама інший раз мушу покладати кінець етнографічним студіям. Досить того, що за чотири місяці маю півтораста обрядових пісень зібраних! Певна річ, що не все там цікаве і нове, але ж мене дуже займають оригінальні мотиви сих пісень, їх же — я знаю добре —■ ще ніхто не записував. Тепер, наломившись на записуванні нот, ся робота не видається вже мені дуже тяжкою, одна тільки біда, що не вмію просто з голосу писати, без помочі інструмента. А вже збірників пісень без голосів я тепер не признаю, отже, через те і сі три пісні посилаю Вам з голосами. Перша пісня («Ой у полі корчомка») має типічний волинський (чи взагалі правобережний) мотив: без фіоритур, мелодія просто починається і кінчається тією самою

низькою нотою. Мотив другої пісні (надто varjiante]¹) зовсім подібний до московських, власне, до солдатських пісень, які пішли в моду скрізь по селах після турецької війни. Та й про саму пісню мені моя дівчина каже, що то «московська пісня»; чи то ж вона зроду «московською» була, про те вже я не беруся розважати. Третя коротенька пісня співається до танцю, таких пісень в нашій стороні дуже багато, певно, не менше, ніж в Галичині коломийок. Я не можу вибачити галичанам, що вони не записують мотивів своїх коломийок або роблять з них якісь неможливі airs brillants² і надають їм такі ультра-глупі назви, як, наприклад, «Вітрогони». Ну, та вже й українським пісням часом пе краще приходиться, се вже я мала нагоду побачити, програваючи Лідині ноти, т. є., що послані Вам заказною бандеролею — пожаль ти ся, боже, на наші вуха! Що мене надто мучить, то се варіації «sur des airs favorits de l’Ukraine» ³, і взагалі хотіла б я знати, яка то шельма впровадила моду на варіації?! Та цур їм врешті, і варіаціям, і лихим композиторам!

Я тепер не стільки музикою, скільки літературою займаюся, тільки вже мені тепер ніяк про неї писати, бо я вже і так багато незаслужених компліментів дістала від Ліди та від швагра. Одного я боюся, щоб Ваня не похопився судити о моїй вдачі по тому несвітському портрету, що папа Вам послав. Я була дуже розсерджена, довідавшись, що ті нещасливі групи послані Вам, але мама розповіла мені, що Ви збираєте (або колись збирали) колекцію «монстрів і раритетів», отже, в такім разі маєте цікаві екземпляри тепер. Але, може, я тепер справді уявляю собою монстра чи раритета з тим своїм настовбурченим коротким волоссям, що після тифу почало надто «фантазійним» способом рости, та все-таки я хочу здійнятись така, як єсть, чей же таки, не гірша вийду, ніж на групі. Тепер ми чекаємо портрета Маусика, а ніхто так, як його мала «тітка» Дора, вона тепер ні про що говорити пе може, не приплутавши Маусика, все збирається їхати по нього сама, то знов мене виправляє (вона вже звикла, що я вічно в яку далеку дорогу вибираюся!). А я б і справді з дорогою душею зараз би до Вас вибралася, дарма, що тепер північ і надворі негода,

¹ Варіант (франц.).— Ред.

² Блискучі арії (франц.).— Ред.

³ «На улюблені українські мотиви» (франц.).— Ред.

яку тільки можна собі змислити. Бігме, не знаю, де я більше живу,— чи в Колодяжному, чи в Софії?.. Для мене ж Ви і вся Ваша родина зовсім не «міф». Може, трудно буде Вам повірити, коли скажу, що я добре пам'ятаю Вас, і дядину, і Ліду, дарма, що я мала всього шість літ, коли Вас бачила,— я маю надзвичайну пам’ять на обличчя та місцевості, які бачила в дитячих літах. До того ж, я не вмію думати без образів, і коли думаю про кого, то мушу з’явити собі того у всій його обста-нові, от як Вас тепер бачу. Не знаю, на щастя чи на недолю маю таку Einbildungskraft *, бо, наприклад], коли я довго від любої людини не маю листів, ані жадних звісток, то моя фантазія дуже прикро мені прислужується, і тоді я б хотіла краще не мати її зовсім. Я Вас багато не розпитуюсь про Ваше здоров’я, бо, може, Вам подібні питання обридли, знаю по собі, що інший раз ніщо не може так сприкритись, як питання про здоров’я. Я буду тільки просити Ліди та дядипи, щоб вони не забували про нас, коли Вам не буде часу або охоти писати. Я дуже рада, що Ви поправляєтесь, а все-таки часто згадую ті легенди, де то одна людина приймає на себе чужу біду і слабість, і жаль мені, що се можливо тільки в казці! Хороші є казки на світі, і в них лежить часом хоч «заржавлена», а все-таки правда (знаєте, як говориться часто про казки: «Була колись правда, та заржавіла!»)... Тим часом я сама тепер в досить доброму здоров’ї: не тільки інфлюенци, а навіть пропасниці настоящої не маю і дуже тішуся, що не прийшлось мені бути сії зими на засланні в Криму. Почуваю себе «як не може бути» (себто — як слід) в своїй новій маленькій рожевій хатинці з білими меандрами (ся хатка має підтримувати в мені оптимістичний настрій). Тож треба вже штучних способів добирати! Врешті, я тепер в зимовому, робочому настрої і не маю часу на песимізм. Загадайте мені ще яку роботу — мені краще іде робота по Вашому слову. Порадьте мені: оце хочу собі купити Біблію, та не знаю, яку краще: чи грецьку, чи слов’янську,— думаю, грецьку краще. Звісно, жидівська була б найкраща, та що ж, коли не знаю по-жидівськи. В Біблії, окрім всього іншого, маса дикої грандіозної поезії, і мені скучно, коли я довго її не читаю. Я таки не можу не дивитись на народну поезію «літературним» поглядом, і, може, через те я так люблю наші ліричні пісні. Я шукала в болгарському «Сборшшу» ліричних пісень, але надаремне, і дуже то мені шкода, бо мені завжди здається, що коли де можна добачити вдачу народу, то се скоріше в ліричних піснях та в коломийках (не знаю, як іще зветься такий род поезії народної), ніж в баладах та піснях історичних. Ще теж було б мені почути мотиви болгарських колядок — по словах та по розмірі вони дуже нагадують щедрівки наші. Та вже колись приїду, то до всього допитаюся! Таки, видно, інакше не буде, а то що з того, що я розвалю листа, наче Велику хартію,-— однаково ні до чого толком не допитаюсь, бракує «епістолярного таланту»! Однак, якщо Вам мої хартії справляють яку приємність, то писатиму частіше. Тим часом буйвате мені здорові. Скажіть Вані, що я незмірно очарована його портретом, і ще от що: «excelsior»¹ — се справді моє слово.

Вас, і дядину, і всіх щиро цілую і кажу: «Святий вечір, добрий вечір!», бо досі вже у Вас святки.

Ваша Леся

65. ДО М. І. ПАВЛИКА Перша половина січня 1892 р. Колодяоісне

Шановний добродію!

Що з Вами? Чи Ви живі, чи здорові? Чи, може, яка «лютая змія» похапала Ваші листи на дорозі? Чи, може, Вам «не було охоти й потреби писати», як мовляв один мій товариш після трьохмісячної перерви кореспонденції. Оце остатнє, здається, певніше. Бо вже-таки, щоб інфлуенца досі Вас не покинула, то се було б щось несвітське. А я би вже рада почути щось нового з Вашого світу. Маю добру надію, що Ваш принаймні матеріальний стан мусить поліпшитись,-— чи то ж моя надія справдиться? Пишіть лишень, що там коло вас чути нового? Коло мене то нічого такого цікавого нема, от собі так, як і давніше. З дядьком справа далеко краща, принаймні після остатнього листа так можна сказати.

Я Вас маю об одній речі просити: коли б Ви були ласкаві одшукати в весняних числах «Нар[оду]>> (десь межи 7 і 10 числом) вірші під назвою «Ридання» і списати мені з них II і III (І маю) уступи; се мені конче потрібне, а вірші і весняний «Народ» пішли по світі широкім* гуляти, і мудрий буде той, хто їх зловить. Як Вам прийде «охота й потреба» писати, то, майте добрість, надішліть мені вірші. На сей раз, проти свого звичаю, писатиму коротко, бо не вмію писати, не отримавши відповіді на попередній лист,— «куражу» якось не стає! Нехай до іншого разу буде, що лишилось. Бажаю Вам з Нового року нового здоров’я.

Л. К.

P. S. У нас кажуть: «З Новим роком, з новим щастям!» Але що таке щастя? Для мене ся ідея не стоїть ясно перед очима.

66. ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ-ШИШМАНОВОЇ ТА І. Д. ШЙШМАНОВА

15 березня 1892 р. Колодяжне

Незнайома та люба родино, Ліда та Ваня!

От пробиваю лід! Тепер вже весна, то легше всякий лід пробивається. Насамперед стоїть фатальне «язикове питання», якою мовою провадить нам розмову? Та я так гадаю: по-болгарськи не вмію, по-французьки не звикла, по-московськи не хочу (бо теж не звикла), отже, як почала, так вже і кінчатиму. А відповідь пишіть якою хочете з сих чотирьох мов, або і всіма чотирма заразом, то я вже прочитаю, аби лиш написали. Може, розсердитесь, що так до обох разом пишу? Але простіть, не можу інакше, «es hat seine Griinde» ^l. Я таки трохи боюся писати до вас — Ваня, здається, висказував надію, що мої листи мусять бути інтересні, а тут якраз спостигне гірке розчарування, таке ж, як і після мого «личика», коли воно з’явиться у вас у Болгарії. Бо те «личико» мало чим краще (проте все ж краще!), ніж одне з тих «монстрів і раритетів», що папа Вам прислав «на позорище». Шкода, що Маусиковий портрет погано вийшов, давнішній був краще, а тут вийшло, «так, щось чорненьке». Тільки очки гарненькі, бистрі. Щось не віриться, аби то він був у вас таким благо-нравним, як ви хвалитесь, не на те його очі показують. А якщо правда, то вам його розбалую, приїхавши, ось побачите! Ось я тепер зосталась з дітьми, бо мама в Києві, але я щ« їм нікому жадної покути не завдала. Тільки тут цікавий феномен: наші малі слухають мене далеко краще, ніж було при мамі, і навіть куди краще, ніж самої мами,— я сама не знаю, чому се так. Я думаю, що наші діти буйніші від Зорьки, бо Зорька на портреті такий філософський вираз має. Я боюсь, коли б Зорі не забрали на літо в Париж, то я його мало бачитиму. Я таки маю справжній проект їхати літом до вас. Коли дядькові не впору, щоб мене бачити, то я виберусь на іюль, а зачекаю поки він вернеться, тоді вже, може, і він мене не прожене. Ви мені порадьте по правді, як його краще зробити? Я ж собі думала так, щоб мені на літо вибратись десь в Болгарські гори чи над море та запросити Зорю і Раду тримати мені компанію, то ми б собі гляділися навзаєм і, певне, нам скучно не було б. Врешті, куди б ви поїхали, туди і я. Та ще б я хтіла знати, як-то краще випадає їхати, чи на Бургас, чи на Ізмаїл, а там «краєм Дунаєм», а коли Дунаєм, то до якого пункту? Ви вже, може, і не вірите моїм зборам, але ж на сей раз то хіба тільки яка диявольська сила мене затримає, коли я не дійду свого. Ще от що: не пошкодило б, якби я мала хоч поганенький болгарсько-який-небудь словар, то, може, б там у мене де-не-де слово маячило, так щоб для першої знайомості з Маусиком був сякий-такий репертуар слів. Бо хоч я з цілої нашої сім’ї найбільше розумію по-болгарськи, але се ще не показує великих моїх познаній. Я навіть і читати не зовсім тямлю, от не знаю, як треба «Ѣ» читати (чи є, чи я?), як «г» (чи h, чи g). Трудно мені розібрати, де власне і як треба вживати praepositiones ¹ і як то обходитись без infinitiv-a ². Не розумію інших звичайних слів, як наприклад], «ильадь». Се вже подібне до того, як один кацап казав: «Я все понимаю гіо-малорусски, только не знаю, что это такое «мов» (мов дурний, иапр[иклад])». Однак на перший раз чи не годі? Занадто вже інтересний лист виходить, а хорошого, знаєте, потрошку! Лід пробитий! Цілую вас, і чорненького Маусика, і Радозоріє.

Ваша Леся

¹ Прийменник (лат.).— Ред.

² Неозначена форма (лат.).— Ред.

67. ДО М. П. ДРАГОМАНОВА

15 березня 1892 р. Колодяжне 1892, З/ІІІ

Любий мій дядьку!

Оце-я отримала Вашого листа з портретом. Власне я отримала, бо мама тепер в Києві. Сподіваюся, що й мама і Ви мені вибачите моє самоуправство, але ж я, вгледівши Ваш почерк та намацавши фотографію, не в силі була згодитись чекати два тижні до маминого приїзду. А врешті, я чомусь добре знала, що там є мені лист. Спасибі Вам, що найшли-сьте час мені написати, мені, бачте, хоч короткий лист, аби від Вас. Довгостю я вже сама надолужу. Тільки я вже Вам так раджу, якщо сей лист Вам не в міру довгим здасться, то Ви його віддайте дядині, а вона Вам, може, коротше перекаже. У мене ж така чудна натура, що я зовсім пе вмію коротких листів писати, коли до кого добра, а тільки тоді пишу коротко, як треба кого вилаяти,— отоді вже «раз та гаразд!». Доконче постараюся спровадити собі книжки, що Ви радите,— спасибі за раду,— не думаю, щоб се було трудно. Шкода та шкода, що з тим «Єзекіїлем» вийшло непорозуміння, але біди ще жадної, бо у мене затримався прозаїчний переклад, то у вірш завести недовго. Тема Ваша («Брюс») припала мені до серця, надто уступ з павуком цікавий! Здається мені, що можна буде так скласти, аби для «Дзвінка» годилось, хоча ручити за се не можна, бо у тих галичан бувають часом якісь надзвичайні погляди на самі звичайні речі. Ну, та се вже там будемо бачити, а поки що моє діло робити, ні на кого не оглядаючись, окрім Вас. Коли ж буде зроблене, то вже десь приткнемо, бо вже коли нещасливі «Pauvres gens» таки знайшли собі притулок після цілорічної блуканини, то, видно, ще моя доля не загинула. Здається, мені і моїм писанням суджено-таки по світі блукати чимало, от і тепер моя одна повість, скінчена ще два роки тому назад, блукає по світі галицькому, то блукає, то вилежується цілими місяцями на одному місці. Зовсім так, як сам автор! А дві мої поемки то «з’їздили всю Польщу і Україну» і таки до мене вернулись — в оригіналі, а друку так і не виділи. Смішні ті наші видавці: оце смичуть за поли —давай щось нового! — а даси, то воно й зостаріється те нове, поїш на світ вилізе. Колись у нас була розмова з п. Гринев[ецышмі] на тему поетів і поезії, і тоді він мені доказував, що для України ще рано на поетів чи, може, вже пізно, а докаа тому хачі би те,. що їм (поетам) нігде подітись з своїми віршами, а хоч де й подінуться, то таки їх ніхто читати не буде, бо тепер не час на коштовні забавки. Я* тоді завзято спорилась за raison d’etre¹ поезії, але тепер> то* може; де з чим би. й згодилась, хоч таки не зо всім. Я. таки* т тепер думаю, що коли чиїм віршам абсолютно місця, не- знаходиться* то хіба се через те; що ті вірші, погані*, а. як будуть добрі* то від того не зопсуються, що який час полежать, коли, вже тепер на них рано; А щоб для. поезії* тепер вже було запізно, то таки тому не вірю—невже б то* наша? поезіях «отцвела, не успевши расцвесть»? Бо, по-моєму, вона, ще зовсім не вспіла: розцвісти як. слід. Hat мою думку, то в нас тільки тепер дехто починає вчитися версифікації*, а більшість то й досі не признає її,, а йде^ ш правилами: «Не налагай оков на вдохновенье!» та «Аби*душа щира!». Я знаю одного поета,, що склав собі афоризм: «Гарна рифма — погибель длйг ідеї!», і* треба сказати* він тримається вірно свого афоризму, вже чи: по волі*, чи. по неволі— хто його зна. Що ж до мене, то я* тільки генієві: можу простить кепсько збудований вірш*, ш й то не зав^ жди. Українським же поетам, слід би на який, час забо^ ронити писати національно-патріотичні вірші, то, може б, вони скоріше версифікації вивчились, примушені до того лірикою та перекладами,, а то- тепер вони найбільше надіються на патріотизм: своїх читців, а не на власну рифму та розмір. Мені сердечне шкода, наприклад,, молоденького поета Кримського: аже з нього*, може* б, могли й люди вийти, а тепер... «зануда» сама зосталась. Може, смішно читати, як я просторікую на таку тему, але що ж, коли моя зброя на мене обернеться, то тим гірше для мене, а я таки завжди так говоритиму. Впрочім, мене люди зовсім не за самий вірш лають, а за те, що я мало ідейна, чи то пак —- мало тенденційна, але мені здається* що коли я буду тенденцію за волосся притягати, то всім буде чутно, як їй волос тріщатиме нещасній. А вона як схоче, то й сама до мене прийде, тоді я вже її не прожену. Та, врешті, пе об мені річ. Мене ще занадто мало лають — страшно, коли б не розбалуватись. Тільки

т

мама часом скритикує гостріте, а Миша то смітить мене навіть своїми дифірамбами; певне, то неправда, що не можна бути пророком в рідному краю, бо, отже, можна ним бути навіть в очах рідного брата. Зате вже й я з Мишею завжди в згоді, тоді як з товаришами частенько лаятись приходиться, хоч інший раз і пе рада б, бо взагалі, не люблю сваритись —не моя то вдача. Правда, нам з Мишею не випадає сваритись, 'бо ми так рідко бачимось, що пема часу на сварку: взимі він мало вдома бував, а вліті мене лиха година по диких стенах носить. Тільки вже на се літо я не на дикі степи хочу їхати, а десь інде, та боюся, що Ви порадите мені «не рипатись», а вже муситиму слухати ради. Однак я скаржуся на блуканину, а .вона, як по лццрій правді сказати, увійшла вже мені в кров.: як настає весна, то мене у вирій тягне (тут ще винен і страх перед пропасницею весняною), тільки мені вже тепер страшно було б самій десь зоставатись, бо вже відаю, який то смак лежати на тиф серед чужих людей.

Тепер ще треба мені де об чім Вас просити. Ото Миша вже давно просив, щоб я довідалась, чи можна укіиче-ному студентові медикові з російського університету мати місце лікаря в Болгарії, чи до того треба тримати екзамена при якому болгарському закладі, чи досить російського диплому, чи й зовсім там чужих не приймають? А лкщо приймають, то на яких услів’ях? Се вже я б у Вані просила сії відомості. Друга просьба досить оригінальна (лраще сказати — смішна) і відноситься до Зорі та Ради. .Наші діти вже мене давно нею печуть, та я все забуваюсь. Діло от в чім: якось у нас був Ваш історичний атлас «Культ Мітри» (так, здається?), діти його розглядали з великою втіхою — видно, стиль малюнків їм під смак .підійшов,- і найбільш їм сподобався малюночок, де то сонце їде на колісниці все в промінні і широко усміхається; того сонця вони ніяк не можуть забути і оце тепер ,просять, щоб Зоря або Рада перемалювали б їм теє сонце на папірець і прислали б сюди. То вже я прошу, нехай би то зробили, а то мене діти з’їдять, як сонця не буде. А от власне моя просьба: дозвольте мені заграбувати Вашого тепер присланого портрета і забрати його собі в нову хату «на вічну обладу», а то мама все збирасться мені дати якого з Ваших портретів, «который получше», а тим часом ще ніякого не дала. Скоріша буде справа, як я сама візьму. Чи згода? А ні, то приїду Вас грабувати!

Любій дядині мої щирі поцілунки!

Ваша Леся

68. ДО І. Я. ФРАНКА

²⁰ по

2 травня 1892 р\ Колодяжне 18|у 92

Вельмиповажаний добродію!

Оце я врешті зладила до друку свої вірші. Ви-сьте були такі ласкаві, що згодились провадити се видання, отож тепер звертаюся до Вас. Побачили ми, що видавати щось за кордоном і корегувати тут річ дуже затяжна, отож мушу я добрих людей трудити своїм виданням. Збірник мій має видаватись моїм коштом, тільки вже Вашим заходом. Я б хотіла, щоб він був такого типу, як наше видання Гейне, що вже досі скінчене. Всі видатки, які треба,— мої, чи на коректу, чи на що слід. Тільки остатню коректу, будьте такі ласкаві, самі протримайте, то вже буде мені на певність, що хоч у моїх віршах і є помилки поетичні, та не буде друкарських. Самі знаєте, яка то біда ті помилки друкарські. Тільки два видання я бачила без помилок: «З вершин і пизин» та «На новий шлях». Ще буду одну річ просити, що, певне, видасться Вам чудною: як друкуватиметься моя книжка, то посилайте шматки її для прочитання п. Огоновському. Хоч се не дуже вигідно для Вас, та, почасти, й для мене, але нехай вже так буде,— тим позбавите мене більшої мороки.

Тепер тим часом посилаю першу частину, але незабаром вишлю і другу, бо й та готова; обидві мають в одній книжці друкуватись. Послухавши Вашої ради, я не містила сюди жадних перекладів, бо й справді краще їх окремо видавати. Та, може, без перекладів книжка як-небудь на Україну протиснеться, хоча й надія мала!

Ото усі мої умови, може, чого недомовила як слід, то вибачте — я не досвідчена у видавецькому ділі. Тепер мені зостається перепросити Вас за прийдешні клопоти та подякувати за добру волю, з якою Ви беретесь мені помагати вийти на світ з моїми піснями.

Шкода мені, що я не можу побачити Вашого видання Гейне. Чи не могло б воно як до мене дістатись? Щодо В. Гюго, то я остатніми часами ще нічого не перекладала — багато було роботи іншої, а до того ж, з мене й робітниця така, що сьогодні біжить, а завтра лежить. Проте маю на меті багато перекладати. Дехто з товаришів моїх теж обіцяється, дехто вже й почав. Дасть біг, видамо збірника.

Бувайте здорові! Дякую наперед за Вашу пращо! Вашій пані та діткам мої поцілунки і щире вітанпя.

Щиро поважаюча Вас Леся Українка

69. ДО М. І. ПАВЛИКА

20

2 травня 1892 р. Колодяжне 18jy92

Високоповажний добродію!

Сьогодні, власне, я збиралася Вам писати, аж прийшов Ваш лист. Спасибі Вам за нього! Шкода, що на такий довгий час ми перервали розмову, ну, та що ж, ніхто не винен.

З Вашими думками про комітет жіночий я згідна і мама теж (я їй передала про се). Мама хоче писати про се п. Оз[аркевичевій] і п. Фр[анковій], то там вже докладніше виразить наші думки. Від матеріальної помочі, звісно, не ухилимось (хоч то я досі нічого не маю, та, може, не завжди так буде). Добре було б, коли б вже та газета скоріше виходила, а то таке довге зволікання може розхолодити і тих небагато симпатизуючих, які в нас є.

Я проситиму прислати мені остатнє число «Нар[оду]», отримавши, проситиму і попередні бракуючі вислати. Адреса моя та сама, що й досі була,—в хуткім часі не збираюсь нікуди їхати, а як, може, й їхатиму, то Вам напишу. Дуже то прикрий стан, коли людина не знає, що в світі діється, се щось подібне до полярної ночі, добро ще те, що і такій ночі є свій кінець.

Здоров’я моє тепер краще — се, певно, для Вас несподівано? Бачите, весна тепер уже справжня настала, і навіть тут у нас було нібито гаряче, а мені се найкраще. Я вже давно не бачила справжньої весни, і мепі

здається, що так багато зоауль, як сей рік, ще ніколи не було. Через те я, хоч і дуже не часто-, приходжу в оптимістичний настрій, І тоді мені сво.є і чужа життя кращим здається.. Се дуже нелогічно,, а боку глянувши,. бо що Спільного між оптимізмом а зозулями:? Але, певне, в мені якийсь атавізм одкликається, спасибі йому! Простіть, що такі нісенітниці Вам пишу, Вам, певне,, не, до- того. Що то, справді, на Вас біда за бідою збирається? Коли б Ви вже скоріше з того Львова собі вибрались, чи се неможливо раніше ікшя? Може* Ви просто втомились, затяглись і Вам треба на який час спокою. От коли б Ви виїхали десь у Бескиди на безлюддя, наскільки можна ідеальне, і навіть би своєї адреси нікому не дали (окрім мене, однак), викинули б і перо, й чорнило за вікно, ба навіть і газет не читали б який час, то, може б, наполовину, а то й зовсім поправили своє здоров’я. Звичайно, се занадто ідеальний проект, але, w же зшжлж б Ви йота літом як-небудь спробувати? Та певне, ви се й без мене⁴ знаєте, тільки не гнівайтесь за мою щиру раду. Я так би хотіла Вас ще зовсім: здорсштг побачите, щ® не трачу сії надії. Ви, дядько і я — всі неначе в. лих™ слід уступили від якого часу, як то ми виетутшо з нього? Тим часом я не боюся хоч за свою праву руку, але чи надовго та певність? Але я вже зовсім тепер за себе же журюся, а тим більший жаль мені за інших. Справді, краще самій бути слабою. Пишіть мені частіше, хоч би ш коротко, щоб я відала, де Вш і як маєтесь. Постараюся не наприкрятись, довгими листами, хоча й не зарікашсь. Нехай іншим часом, може, щось цікавішого напишу, а тепер вже так буде. Чекаю скоріше звіслгок від Вас. Будьте справді здоровії Лишіть вже мені той монополь шж_г усякі туберкули та інше лихо,— нащо воно Вам потрібне?

Л. К.

P. S. Чи се те саме віче, що то* в Стрию- було, чи яке інше? Здумайте собі, я нічого про се не зеаш — який регрес!

70. ДО І. Я. ФРАНКА

26 травня 1892 р. Колодяжне іВ"у"92

'Вельмишановний пане!

Простіть, що не зараз Вам одписала, а через день,— ніяк не могла раніше. От і тепер пишу, урвавши час, бо сьогодні їду до Варшави, зосталось три години до від’їзду. За тиждень вернуся додому.

Спасибі Вам, іцире спасибі за Вашу поміч та уважність до мене! Коли б же я могла Вам колись чимсь віддячитись... Добре, що можу відповідати по номерах, так буде більше з толком, бо він в моїх листах не завжди є.

1) Згоджуюся з Вами, щоб не зоставляти порожніх карток, так буде краще. Буде дешевше, та й ніхто не подумає, що мався замір побільшити книжку білим папером. Я ж зовсім не інтересуюсь тим, щоб книжка була велика. Ділити на групи не буду, бо се й трудно, і не конче потрібно» Чи будуть переклади, чи ні, не знаю ще, хай як видрукується книжка, то побачу,— але й оригінальних вийде спора купка.

2) Загальний титул «На крилах пісень» посилаю. Передмови не буде. Обкладинка нехай буде з такого паперу, як та, що на нашому виданні Гейне.

3) Скаля музична як має бути поганою, то краще хай ніяк не буде. Я взагалі щось-то роздумала її друкувати — обійдеться і так.

4) Звіздочки *** можна повикидати там, де вони між куплетами, але там, де ними починається поезія без назви, нехай зостануться. Отак буде половина по-Вашому, половина по-моєму. Між куплетами, однак, все ж пропуски потрібні.

5) Наголосків у сьому зшитку єсть доволі, здається, а в першому, будьте ласкаві, самі проставте. Врешті, я вже допевнилась, що наголоски далеко не всім читате-лям помагають, бо є такі читателі!..

6) Слівце може нехай буде і без комів.

7) Слівце чі нехай так і буде, бо до нього ми звикли, така в нас вимова.

8) Слово ясний, як і подібні до нього слова, справді можуть говоритись з різним наголоском, і се таки слід зазначувати (так само, як смутний і смутний). Яснйї можна писати й яснії. За букву ї я не стою, але вона має таку саму рацію, як і інші йотовані букви: ю, я, в і т. д. Я стою за правдиву фонетичну цравонись (радикальну), але коли тим часом не можу нею друкувати, то вже мушу якось з цією обходитись. Врешті, мені щось теє ї теж спротивилось, можна заміиити його, йі або й просто — і, напр., своі, Украінаіт. д.

9) В слові слізьми таки треба писати м’який знак, бо так вимовляється. Слово в ь я н е можна писати або так, або в й а н е, але ніяк не в я н е, бо то, власне, вийде російська вимова. И н ш и й, нехай теж так зостається.

10) Щодо виразів: розквітла не здається мені полонізмом, у пас так говорять.

11) «В небі місяць страшний» справді краще справити — нехай буде «В небі місяць з’явився смутний».

Замість «первісточка», хай буде «первісночка», а що при тім «біла», то се нічого, бо вона й така бува, єсть то взагалі перша квітка. «Рвяно» від того самого кореня, що й ревний, ревне, слово се літературне, давно ужите.

12) «А quoi penses tu?» ¹ викиньте, бог з ним, не треба.

Бачите, упертості не показую, з чим згоджуюсь, то слухаю, а решта нехай таки буде по-моєму. Прошу Вас хорошенько, аби-сьте протримали коректуру в передмові до нашого Гейне, нехай там швидше друкують та висилають нам в листах. Пробачте мені за такий лист. Бувайте здорові! Спасибі!

Л. К.

Гроші, 25 рублів, посилаю яко задаток на друк моїх віршів, хутко отримаєте.

71. ДО М. П. ТА Л. М. ДРАГОМАНОВИХ

18

ЗО серпня 1892 р. Колодяоісне 18 ууц 92

Кохані мої дядьку й дядино!

Не буду вже нічим одбріхуватись, а тільки скажу, що й сама не знаю, як я могла так довго не писати до Вас; якщо будете мене лаять, то я того варта. Але я таки думаю, що не будете лаять, на сей раз, може, мені так минеться. Я літом завжди трохи лінуюся, а се літо якесь надто ліниве в мене, певне, тим воно таке, що я його вдома проводжу, не скучаючи, того ж і робота не так на думку йде. Досить буде сказати, що я досі не написала обіцяної поеми («Брюса»), хоч і тримаю в мислі писати її, а не пишу єдиио через лінощі. Проводиться мій час досить дурним способом: як не в лісі, то в саду, тільки ввечері в хаті, та й то найбільш за фортепіано. Правда, що у нас тепер спека надзвичайна, надто для Полісся, що звикло до вічно плачущого неба. Для мене то се дуже добре, а тільки для того, хто боїться холери, то й зовсім зле. У нас на Правобережжі поки що холери нема, і ми думаєм, що, може, вона до зими до нас не долізе, а зимою її не так страшно. Врешті ми зовсім перестали її боятись, навіть мама привикла до всяких непевних розмов та слухів, а перше її це все дуже турбувало. Я чомусь ніяких зараз не боюсь і дуже серджуся, що мама не хоче мене пускати в Полтавщину до Шури через те, що там де-не-де прокидається холера. Мусить бути, що до зими я нікуди з дому не виїздитиму, хіба що в Одесу вирвуся на який час на весілля гуляти — слава богу, там холери нема. Отож вийде таке чудо, що я цілий рік буду вдома (бо пробування на Бугові я не вважаю за пробування «на чужій стороні») і, здається, се буде добре для мене. Як будуть іти осінні дощі, то я сподіваюсь написати чимало такого, що вже давно збираюсь. Притому прошу Вас, дядьку, не забувати, що я готова завжди служити Вам своєю роботою, чи то в перекладах, чи то в оригінальних творах. Було б мені дуже мило, коли б я могла бути Вам у чому-небудь справжньою помічницею. Не вважайте на мої літні лінощі — я тільки тоді лінива, коли мій організм того справді вимагає, а то таки можу похвалитись, що лінощі не моя натура. Та я таки хоч можу читати німецькі «Еіпіеі-tung’H» ³⁴ і невважаючи на спеку, а от Миша то вже може служити типом «студента на вакаціях», врешті, я йому не дивуюсь. Спасибі Миші, я таки маю книжки про давні релігії, тільки окрім Kautscb’a³⁵, та й того пізніше матиму. Ще я думаю, що мені слід би мати якісь кпижкп по історії ^релігії і культури жидівської, а то мені трудно добратись толку їв тих різних пророчих книгах, в тих фантастично-туманних образах та чудній міфології. Але то ще буде вдас і на те, хай-ноя перше з «Einleitimg’aMn» вправлюсь. З мене, може, вийшов би порядний студент теолог, бо я способна «втравитись» у такі речі. Хоч могло б статись, що мені 6 поставили двойку по закону божому, як то сталося з одним досить розумним київським студентом. Врешті, певніше, що з мене ніякий студент не вийшов би. {Якби я була -здорова, то, може б, вийшов з мене другий >Вамбері або другий Пржевальський, бо маю дуже бродячу натуру. Як я почула, що Зоря вибирається па Фіпістерре, то аж мені заздрісно стало, бо се моя давня мрзя — побачити справжній океан. Шкода, що Зоркове подоріжжя не вигоріло, хоч я йому і позавидувала завчасу, а все ж я б хотіла, щоб хоч він сам побачив океан. Колись, «як 'матиму багато лишніх грошей» (Мишин вираз) , то ми з Зорею поїдемо навколо світу! Чому Ви, дядино, не поїхали на Фіністерре? Мама каже: «Добре, що не поїхали, <бо нема чого»; але я зовсім іншої тадки, я, на Вашому місці, постаралась би поїхати. Напишіть мені, де, властиве, тепер Ліда і Рада? Вони на літо завжди якось так зникають, що навіть трудно допитатись, де вони поділись. Я б просила Зорю описати свої паризькі враження, але знаю, що хлоп’ята його літ не дуже люблять епістолярну літературу, то й не намагаюся. Краще Ви вже пишіть і за себе и за його. Ви наводите на Зорю, ніби він і трус, і те, й се! Він дуже цікавий і розумний хлопчик, ми б з ним, напевне, були добрі товариші, а в товаристві нас не злякали б ні живі омари, ні які інші дива морські. Та й, справді, Ви, дядино, даремне так журитеся Зорею, його нібито ненормальним вихованням — дитина з ‘ Вашої сім’ї напевне вийде краще, -ніж всяка «нормально вихована» російська дитина, загнічена з малих літ систематичним гімназичним вихованням. Я що далі, то більше ішевняюся, як то добре, що мама не віддала мене в гімназію, бо гімназія хоч би й не зломила мене, то все-таки пригнітила б. Хіба тільки те добре в школі, що вона привчає до товариства, але ж і не за всяким товариством варто жалкувати. Мушу признатись, однак, що я таки трохи жалую за товариством, бо я, властиве, ніколи не мала його, як і всі мц, окрім Миші, котрий був у гімназії та в університеті,

Я щось не розберу, чи Радо ходить в. пшолу в Софії, чи ні? І що то за школа, куди ходив Зоря? Чи то так, як гімназія, чи' що? Як са Рада п' Зоря могли: таж хутко вивчитись болгарської мови настільки, щоб навіть бути школярами болгарськими? А тепер Зоря, лжбѳш», набереться паризького акценту, проживши ціле літа в Парижі. От я б хотіла знати всі головні європейські мови, хоч би для самих літератур, але се моє бажання дуже помалу справджуються,, бо в Колгодяжному трудно знайти спосіб до того. Мені б таки слід хоч одну зиму пробути десь у великому місті, а то в; селі, самообр&зування дуже дорога річ. Я б хотіла ще довше писати, та оце щось так гаряче робиться, що аж думаш розтають, бо от-от їхатимуть до міста,, і я хочу з листом поспіти¹* Та вже й час кінчити на сей раз,.

Бувайте здорові* усі троє, міцно Вас цілую-. Справді, се шкода, що я ще не маю «багато лишніх. грошей» і через те не можу поїхати з Зорею* на «край: світу».,. Пишіть до мене, прошу Вас.

Ваша Леся

Чи Ви отримали наші переклади з Гейне? Я наказувала, щоб Вам їх вислали.

Скажіть мені_г що значить слово «Atftnach.» у СогпіїГа в «Emleitung» *, чи' воно жидівське, чи яке? Мене дуже збдаас, що я не знаю його.

72. ДО М. Ц. ДРАГОМАІ-ІОВА

15

27 жовтня 1892 р. Колодяжне 18 X⁹²

Дорогий дядьку!

Спасибі, що Ви таки зібрались написати мені слівце. Тільки не знаю, чогось Ви, думаєте, що я не. скучаю без Ваших: листів^ Власне, я без них більше скучаю, ніж без яких інших. А сей. раз ми вже всі заскучали, бо при-йшлося не мало чекати. Однак я вже справді немов на-палася на Вас, а по-настоящому, ще на мене треба напастись, бо от поки я зібралася з своїм листом,, то Ви, може, досі і виїхали з Софії. Вашу «Віру» ми отримали. Вона мені сподобалась однаково, як і «Швейцарська

m

спілка». Мені здається, що з усіх пишучих українців тільки Ви вмієте писати таким простим популярним складом без жадного туману в ідеях і мові. Я ще не пробувала читати чогось подібного з людьми, але говорити траплялось не раз, і мені здається, що такі теми людям і цікаві, і зрозумілі здавались. Читати самостійно чогось поважнішого наші люди не дуже-то люблять, бо взагалі страх мало звикли до самостійного читання, та й мало між ними добре читаючих, страх як мало. Є багато таких, що по 3, по 4 роки до школи ходили, проте читати ледве-ледве тямлять, а жінки і зовсім не вміють читати ні одна, і вчитись не хотять: «Пощо нам теє?» Проте слухати, як хтось читає, жінки більш охочі, ніж чоловіки, врешті, може, се мені так здається, бо взагалі більш приходиться мати діло з жінками. Читаємо більш белетристику, бо добрих популярно-наукових книжок у мене дуже мало, та й взагалі їх у нас мало. Найбільш мені приходилось завважати брак книжок по історії, своїй і чужій, а їх би читали напевне, тільки треба знати, як писати,— не так, наприклад, як написана історія Барвінського. Після історичних книжок теж бракує добрих перекладів святого письма, але сьому, може, хутко дасться рада. Дуже тяжко писати книжки для людей, позбавлених навіть початкової просвіти, як-от наші. Але я думаю, що наші люди з натури дуже розукні, бо їх навіть наші волинські школи не можуть дурнями зробити, а вже, здається, для сього не мало прикладається роботи.

«Хлібороба» я через довгий час не бачила, але хутко постараюся знов бачити, бо дуже цікаво. З ширшого світу мало що чую, бо чогось добрі люди покинули до мене писати, не знаю, з якої причини. Чи Ви не чули часом, де обертається Гриневецький? Він десь зник мені з очей. Я тепер зовсім мов на далекому острові живу і не чую нізвідки пі вітру, ні хвилі. Тільки Миша та ще дві-три людини часом голос до мене подають. У Києві усі пригасли, «знаходяться в пригніченому стані» і наложили на себе обітницю абсолютного мовчання, а ще ображаються, що про них ніхто нічого не пише і не споминає. «Elements d’histoire juive» ¹ я не отримала, але я думаю, що Ви її ще не посилали.

Оце посилаю Вам переклад, що Ви хотіли,— чи до сподоби Вам буде? Я збираюся ще кілька уривків перекласти з Ісаії та з Ієремії, для власної втіхи, як Вам треба, то можу прислати. Хотіла б я знати, де Ви тепера. Бувайте здорові! Цілую Вас, дядину і Зорку.

Ваша Леся

Зорині кораблі справили великий ефект.

Ісаії І, ст. 2—3, 11 — 18.

Чуло небо й землі розповіло, що бог промовляв:

«Я синів народив, я їм долю послав,

Та до мене мій люд не признався.

Знає віл свого пана, осел знає ясла свої,

А мене тільки люди не знають мої,

Мій Ізраель мене відцурався!»

Так говорить господь: «Що для мене ся безліч дарів? Досить ви попалили ягнят, баранів,

Мені кров кіз, телят вже немила.

Ви до мене не йдіть, хто від вас вимагав сього?

Не приходьте ви більше до двору мого,

Бридкі пахощі ваші й кадила!

Ваших свят, і субот, і великого дня не терплю! Святкування, постів, празників не люблю,

Ненавидить душа моя того!

Досить ждав я! Тепер за гріхи покарати вже час!

Руки здіймете — я одвернуся од вас,

Я не вчую благання гучного.

Ваші руки в крові, тож обмийте, щоб чисті були,

Скиньте нечисть і гріх, що на душу взяли,

Перестаньте неправду любити.

Справедливо судіть: хто покривджений, ви захистіть, Сироті і вдовиці по правді чиніть,

І добро научітесь робити.

І тоді, каже бог, ви прийдіте, я суд вам зроблю,

Хоч би ви од гріхів червоніли, то я вас, як сніг, убілю;

Хоч бц ви од гріхів паленіли, то я вас, як вовну, вбілю».

P. S. Хотіла перше зробити переклад без рифми, та подумала, що мало хто тямить читати білий вірш. А як по-Вашому, чи така форма до сього пасує? Чи, може, взяти який інший вірш?

Вибачайте, що лист вийшов на клаптях, се так якось «нечаянно», другий раз напишу докладніше. Пишіть до нас частіш.

Леся

73. ДО М. П. ДРАГОМАШВА

22 грудня 1S92 р, Колод.яжш 18 92

Любий .дядьку!

Чого Ви се так на мене напались? Далебі, не по правді Ви вчинили! Я написала свій остатній лист, зовсім не запізнившись, але ми розлічили, що наші листи не застануть Вас в Парижі, отож ми і послали їх до Софії. Се, як бачу тепер, був великий промах, але ж тільки промах, а .зовсім не російщина-азіатщина, безкультурність, варварство і т. і. Мені здається, що, може, в чому іншому, а в лінощах і «нечувственності» я не повинна. Врешті, qui s’excuse, slaccuse *, і я ле буду більш оправдуватись, тільки скажу, що коли Ви мене отак сварите, то «крається і серденько ^начетверо моє», як співають в одній нашій пісні. Моя ж ти долейко темнейка! Я ж думала, що тепер, більш ніж коли, статкую, аж тут мені як на те голову .намилено! Ні, справді, *я статкую тепер: половину «Шотландської легенди*» 'написала, і всю роботу стараюсь вести якнайліпше, і про школи напишу, конечне напишу, тільки, може, трошки .на свій лад. Ми з мамою пробували дещо посилати до російських журналів, і щось-то не конеете щасливо, ‘проте се нічого, треба брати приклад з того павука, що в моїй .легенді... Простіть, що зараз ле писатиму Вам щось докладнішого з поводу популярних брошур,— я б, може, й могла, але хочу дещо гпевшше ировірит-и, а тоді вже напишу з більшим толком, се, я мислю, пе пошкодить, що буде трошечки пізліше. Про галицьких емігрантів я чула таке, ніби їх з осені найшло чимало до ваших волинських міст, наприклад, до Кременця, Острога, тинялися вони там цілими гуртами, шукаючи роботу та збиваючи плату нашим робітникам, бо голодному галичанинові що хто хотів, те й давав. Просили вони 'й землі, та в нас тепер чужим людям, надто австрійкам, землі пе дають. Потім багато їх полягало в шпиталях, позасідало в «участках», а деякі, кажуть, були попи сил ані додому. Наші юго-за-падні газети починають вже помалу лаяти «угнетенных русинов», що, мовляв, ми думали, ніби вони справді нещасні, пригнічені, а вони просто лінюхи та ще й мошен-

никуваті до того і люблять на* російську⁵ кишеню надію покладати, а в кишені тій тепер* не дуже-то бряжчить. Воно-то ираадаѵ що на бряжчить, а все ж таки;.. Про галичан, одтак_г по наших газетах мало; що пишуть, та й взагалі якось, про все шлѳ пишуть_г а більш того, що й зовсім», не пишуть Холера притихла (хочз ѵ ке утихла), і тем<. д.о< писання? стало мамо* але навесні; можна; сподіватись, знов повернеться та я вдячна¹ тема—про^ холеру.. Ви просите написати; докладно про нас усіх. Се гема про-стора^, бо нас тепер/ чимало ссть до описашш. У нас тепер живе тітка Саша а даома хлопцями, і хлопці ті учаться потроху ЗО' мною, готуючись ДО¹ «ЗЄМЛВДЄЛБЧЄСКОГО училища»,. вони літами однакові з- нашткг Ѳяшеш (М— 15 літ), і се© тріо провадить яшття> досить* веселе. Ще є у нас в гостях*, два чужі хлоняошки, тії вже' складають тріо з Микосем,. або* краще сказати, квартет, бо й Дора від них не відступає; Оксаночка поділяється між тріо і квартетом, як може,, хоч тримається) 6ілбпгє^д при Олесі, яко людина старшого віку. Вони а Олесею^ учаться трохи дома», трохи в- місті,- а все разом, виходшль досить багато. Я учу Оксаночку грати на; фортепіано бо вона має добрі вушка й лапки. Сподіваюся?, що ученицяг багато переважить свого учителя, і буде давати концерти (укупі з Зіркою). Дора: все строїть планам як вона;: буде приймати у себе Маусика (вона вперто назива його таки Маусиь ком.);, яку вона* йошу хату врядить*- яке" плаття вишиє «шовкове з золотим® квітками» і: т. і. Я теж строю плани, ще буйніші від Дорииих, та не знаюу хто міцніше строїть.. Миша не* буде- у тас на свята, а; поїде до Анни Іванавниу се він дуже добре робить,, а все-таки се мені дуже- смутно, бо до весни ще страх яі* довго* ждати. Тепер стоїть- сама бридка зима з вітром, дощеш та ожеледдю, дуже для мене неприємна і шкодлжа^ та вже нічого не враджу,— літомі будемо? настояще житщ а тепер як-небудь перекалатаємо. Я все-таки ще тримаюся не згірше,. як на зимову пору, то. навіть добре, і стараюсь триматися поради одного варшавського лікаря*: «Jesc,

spac і піс піе гоЬіс» \ остатнього пункту, однак, найменше придержуюсь, бо то вже було б занадто нудно, та й без потреби то. У мене, як завжди, багато? непочатих робот, і одна другу перебиває, але я навіть сз люблю.

Я все роблю замахи на всякі повісті і драми на громадські теми: але — біда моя! — я бачу, що я ще молода-дурна (Helas! ¹ Сі два слова часто вживаються у нас як синоніми!), бо часто мене займають такі думки, що не мають нічого спільного ні з громадськими справами, ні з патріотичними думками, а проте я забуваю про економію часу і паперу і мушу записувати їх, бо вони кажуть, що хотять жити на світі. Можна подумати, що я пера з рук не випускаю, так я розхвасталась! Але ж ні, я можу писати тільки ввечері, а ще краще вночі, а сього часто робити не можна по моїй природі. От і виходить, що з мене добрий лодар, а не робітник. Тільки нащо я стільки просторікую про всякі свої справи, що, може, й не для всіх цікаві,— простіть, мені вже й так сором! Краще почати щось іншого. Миша питався, чи Ви читали лекцію проф. Кулаковського «Христиане и римский закон» і якої Ви думки про неї? Миша передає мені всякі літературні новинки і просвіщає німецькими книжками по теорії музики тощо; се трошки тяжкувате читання, але для мене потрібне. Сам він хоч теж читав німецькі книжки, але, здається, менше, ніж посилає мені. Я думаю, що як Ви будете писати листи до мене, то буде все одно, якби Ви їх писали до нього, а для мене ще й цікавіше інший раз довший лист прочитати. Се, врешті, як Ви уважаєте.

Чи можна вже говорити про літні плани? Для мене тепер і весна, і літо стоять в тумані після того, як холера і всяка інша біда так мені перекинули цілий сей рік.

Чи буде Зоря літом в Софії? Яке, властиве, його учення в Парижі? Трохи шкода хлопця, а ще більше Вас, але ж, певне, те йому на добро вийде, бо діти завжди краще вчаться в чужих людях, ніж вдома. Раді інше діло, бо вона дівчина велика і скрізь може учитись, коли хоче, та й запевпе від Вас більше навчиться, ніж від болгарської школи.

Чому Рада ніколи нам тепер пе пише, пора б уже відновити знайомість! Та й дядина щось забулися за нас — гай-гай! Ліду не маю права займати,' бо сама винна перед нею, хоч Ви й відплатили мені.

Цілую Вас і милу родину.

Ваша Леся

74. ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ

22 січня 1893 р. Колодяжне 10/1 1893

Дядино моя дорога!

Спасибі Вам за Ваш прихильний лист. Я знов показала мимо волі негречність, не одписавши Вам так хутко, як би слід. Папи й мами па святах не було вдома, лист Ваш прийшов без пих, і я пе знала який час, що є лист і до мене. З Нового року, па мою біду, як заболіли у мене зуби, то перестали тільки позавчора, а мені як зуби болять, то я вже ні до чого. Тепер я вже направилася, відновила свою роботу і настрій та й до листів беруся. На свята якось чудно час зіходив — не то щоб було мені весело, а шпорталась і метушилась чимало, то ялинку дітям убирала, то живі картини вряджала, і так воно здавалось, що роботи багато було. Мама і Миша святами були в Полтавщині у Анни Івановни і Шури. Я була рада, що наші їх одвідали,— там на тих степових хуторах мусить бути страх сумно зимою та ще й в холодній хаті (наші казали, що по всіх полтавських домівках панує холод страшенний). У нас, правда, було вдома невесело без Миші і мами, та зате ми собі тепер удруге свята завернули. Проте все-таки воно не зовсім-то свята завернули, бо дітям учитися треба, але то не заважає повторно картини представляти. Хотіла я було їхати по святах до Одеси, та якось-то розійшлось і вже я, певне, нікуди до весни не рипатимусь, та воно, може, так і краще буде, бо зима у нас сей рік лиха і вже двічі далась мені взнаки. Думаю з неділі почати учитись малювання, трапляється спосіб до того, а я вже давно хотіла вивчитись хоч трохи малювати. Як бачите, з мене настоящий дилетант, хотіла б краще бути артистом, та що ж, коли не вдається. Чи справді я живу робочим життям? Часом мені здається, що я роблю скільки можу, а

часом думаю, що і половини того не роблю, скільки б могла і повинна робити; та, певне, остатня ся думка вірніша. Якось так вийшло, що я мусила статись кабінетною людиною, а кабінетна робота загоджує мене тільки наполовину. Та вже нічого робити — хто живе половинчастим життям, то така його і робота мусить бути. Однак лишу сю тему, вона якась водяна, і скільки її не товчи, то нічого нового не вийде. От краще щось ближчого поговорити. Я не знаю, чого се і Ви, і дядько журитесь за Радине вчення? Коли б так наші малі могли вчитись з таким учителем, як дядько, то я не знаю, чого б я щ© хотіла. Що холод в хатах заважає в роботі, то се ж не довго буде, я таки сподіваюсь, що сього року врешті скінчиться зима. От тільки один жаль, що ваші плани на дальше такі непевні. Та в кого ж вони певні?.. Я таки думаю, що я вас як не в Софії, то деінде^ знайду. Та я не, знаю, чому б то Міка не міг приїхати коли, да своєї «тітки Дори»; у Дори приїзд Маусика стався якоюсь idee fixe і вона по сто раз на день вертається де сії теми*, Дора. тепер вивчилась писати скілька слів і зважила, ща писання — річ зовсім не тяжка: «Хіба я не можу написати і або о? Хіба я така дурна?» Вона у нас иастояща «паніматка» і дуже любить просторікувати. Вона теж любить співати, але, певне, гарно співати ніколи не буде_г бо від того часу, як у неї був дифтерит, голос її став досить грубим, і вона співа, мов хлопець. Та у нас якось ні в кого нема доброго голосу, проте, може, якби Оксаночку вчити,, то, може би, трошки співала,, хоч і не дуже голосно, бо має голосок тоненький, але вірний. Я б хотіла вчити. її сольфеджіо, та коли ж сама їх не вмію. Оце я недавно взялася до теорії музики, та воно досить тяжко без чужої помочі обходитись,- хоч я і привикла учитись сама. Я просила б дядька, щоб він порадив які учебиикн з географії для Олесі, а то щось я не знаю жадного доброго. «Lectures hisloriques» ² ми отримали, я дуже дякую дядькові за сю книгу, вона гірийшлась нам тепер якраз до ладу. Коли б він мені ще порадив яку книгу по історії християнства за візаитійських часів, а я б її собі спровадила, мені се дуже потрібно. Нехай дядько не сердиться, що я йому тепер окремо пе пишу, а коли пишу

шиста до якого одного з -вашої родини, то завжди маю на думці усіх вас. Іншим іразом напишу йому, а тепер треба азже кінчати. Пишіте про всіх вас і про малого parisien ¹ Зорю, як там його французи нісочать та мучать. Ліда, певне_ѵ не зібралась святами написати до пас, а може, а писала,'та жйст її міг пропасти. Бувайте здорові! Цілую Вас, дядька і <всю родину.

Ваша Леся

P. S. Нехай би Міка написав, чи намалював що Дорі, вона була б дуже рада з того.

75. ДО М. П. ДРАГОМАНОБА

11

28 лютого 1893 р. Колодяжне 18 yj 93

Любий дядьку!

Почну з поправки: Ви не думайте, що п. Франкова купила для Вас нашого Гейне,— вона послала його Вам то моїй просьбі. До галичан же я більше ні з якими просьбами звертатись не буду, нехай їх просить хто хоче, а не я. Вату думку про наші переклади я прийму собі до відома і перекажу Максиму Славинському, може, вія після свого більше злості набереться. Будьте певні, що мою книжку «На крилах пісень» Ви одберете скоріше, ніж Гейне. За Терновського я ще й раніше просила Мишу, але він не міг його роздобути, через те я була б надто рада, якби Ви мені його могли дістати. Інші книжки спровадити можу. В галицьких справах я дедалі то тірш гублю нитку — хто за попів, хто против попів, хто тюмимо попів? Се якась нещасна хаотична країна, і коли б уже скоріше знайшовся такий бог, щоб сказав: «хай стане світло!» та й відрізнив би тьму від світла. Тільки, звичайно, се марне бажання, бо де вони тепер, тії боги. Франко, здається, видумав собі щось немов на угоду похоже, бо дуже його багато скрізь видно поміж народовцями, я ^чогось не думала, що він може з ними знов до такої доброї згоди дійти. «Остаточно» (як кажуть галичани) я нгяк не ѣіожу постерегти логіки в поступуванні «січовиків» та й інших — то вони з тими попами навзаєм лаються і «собак вішають», то знов усякі гречності і прихильності строять для якихсь там клинів. При такій політиці, здасться, вся надія на те, хто більшим дурнем покажеться і дасть себе одурити. А що ж буває, як усі однаковими дурнями покажуться? Але я справді не розумію, що за діло усім тим людям до попів і що вони їх обходять? Коли се діло чіпає укупі з попами і мужиків-емігрантів, то чому вони не звернуть уваги на саме емігрантське питання, лишивши в спокої попів, єзуїтів і т. і. Ет, коли в яке галицьке діло не вступи, то аж ноги в’язнуть, таке воно завжди неподібне виходить. Завжди вони якихсь клинів, сіток, інтриг наставлять^ і коли, після довгого перериву, глянути у їхні справи, то аж голова заморочиться від трудності орієнтування в них. Через те, я думаю, нема тяжчої та маруднішої роботи, як робота українського галицького публіциста, і приступатись до неї треба з міцною головою та твердою вдачею. Не знаю, хто настояще винен у такому стані, тільки він дуже тяжкий і заморочний. А то, либонь, виробилась потроху і вдача ледача у наших закордонних братів та й сестер. Вже нащо здавалось легким і певним ділом видання жіночої газети, а й то як прийшлось придивитись ближче, то визначилась така дрібна сітка інтриг та дурниць, що нехай там той павук сховається з своїм павутинням. Я тепер уже нічого не знаю, як, що з тією газетою буде, та, здається, сього вже й ніхто не знає. З Галичини мені ніхто нічого не пише й не присилає (окрім п. Франкової) — може, мають на те причини, а може й так, без причин, і те може бути.

До нас, як чути, все прибувають емігранти з Галичини. їх усе-таки, чи так, чи сяк приймають, але заіе до давніших колоністів беруться досить гостро і, певно, немало їх муситиме вернутись у свій край.

Тим часом годі вже про се, Вам і без мене повна голова сих справ. Спасибі, що прислали нам Зорині листи, вони дуже милі і цікаві. Тільки за що на бідну дитину тая халопа — l’orthographe? ¹ Отож і наші малі усі нидіють над різними l’orthographe’aMH, коли-то вони їх подолають? Одна тільки Дора вільна ще од них. А я немало мучу тітчиних «хлопців» над Німеччиною та іншим «просвещением». Сама ж я тепера почала учитись малювання, а за мною і Тося, і Олеся, та, здається, їм уже почало се обридати. Мені, певне, се не хутко обридне, бо я чіпкої натури. Тепер у мене знов робочий період після недовгого періоду байдикування, що грозив було обернутись у довгий. Був якийсь час, що я ні до чого не бралась, а тільки записувала різні більш-менш невиразні pensees ¹, а таку роботу можна без образи порівняти ‘з товченням води в ступі. Врешті я се покинула, хутенько скінчила «Атта Троля» і налагодила деякі інші речі, вже не водяного розбору. Користую милим часом, коли не болять зуби і ніяка надзвичайна біда не хапає, і пробую жити як людина, а не як ростина. Оце я було зраділа, що настає ніби весна, але сьогодні знов ударила зима, і я пригасла трошки. Я думаю, що у вас мусив досі сніг розтати, і, може, Ліда, позбавлена сковзалки, вибере час черкнути нам кілька слів. Як здоров’я Ради і Ваше? Скільки буков знає Міка і чи може він написати своє ймення? Наша Дора вже може.

Бувайте здорові! Усіх вас міцно і щиро цілую.

Ваша Леся

P. S. Папа завтра висилає Вам чай.

76. ДО М. П. ДРАГОМАНОВА

Травень 1893 р, Колодяжне

Любий дядьку!

Оце сьогодні одібрала я обидва Ваші листи. Спасибі, що не полінувались мені двічі про книжки написати. Книжки ті я собі спроваджу, се мені, здається, не буде тепер трудно. За Терновського я не думала, щоб Ви мені його мали здобувати, я думала, що він у Вас є і Ви мені його можете на який час дати. Але й се з моєї сторони була глупость, бо я можу й сама розстаратись, як не в Києві, то деінде. Шкода мені велика, що я бачу Ваші писання уривками, і то не часто,— та що тут порадити? «Сборника» отримали ми тільки один том (книга І) і більш жадного. Взагалі мало звідки що приходить, навіть «Буковина» і та пристала, так що я кінця листів

Вартового не дочитала. Ваші листи я цікава б прочитати. Добре, що писані листи легше досилаються, ніж друковані, а то вже трудно було б на світі жити зовсім. Ваш лист з Парижа ми отримали*, там Ви- тісалиг про справу відновлення контракту і про замір зостатись в Парижі. Може, воно й краще буде, коли Ви знш оштетесь в Європі, бо таки трудно хворій людині по Азетж пробувати; тільки все ж прикро знов* зршатися і ціш велике переселення робити.

Спасибі Вам? і дядині, що показуєте вед о х в*а т^: у нашому Гейне. Я сама завжди? була проти лібералізму у справі перекладу, і тільки бра*к техніот примушував мене уживати ліберальних способів^ Тепер, може, у нас обох і лібералізму буде менше і злості бїжше, бо, здається, ми обоє лихіші робимось дедалі. Я вже викінчила переклад «Атта Троля», і люди наші казшда; що він по-' рядно вийшов,— дай-то боже!' Отже, на^ ©Фіта, може, як видамо другу книжку Гейне. Тепер я тями» перекладів не пишу, а кінчаю дві поеми для дітей та одно оповідання для великих людей, теє має піти до збірника літературно-наукового, що хоче видати шипа «Плеяда». «Плеяда» наша майструє нібито й не одно видання, та всі вони ще або не докінчені, або не викінчені, а тут іще й презреииого металла брак... Оце є спосіб примоститись до «Посредиика» з роботою по народній літературі, то з того, може, й вийде який толк. Дуже мені прикро, що дехто з наших позасилав стаї переклади доѵ «Правди»,— не по правді се вчинено і не по-товариськи, та що ж, коли в них товариська етика не високо стоїть. Біля «Правди» все-таки гурток чималий, якось вона на людей досі туман напускає,— далебі, не* зяшз чимГ — та весь той гурток, певне, увійде ѣ царство небесне, бо все-таки там або діти, або такі, що сталися дітьми навіки.* Тільки тії діти дуже лихі, і до них не підступай, бо назвати обскурантом, обрусителем, а то й божевільним їм нічого не стоїть, коли хто їм хоч троїттки не до мислі. Люблять вони говорити про науку и а н а ц і о -пальному грунті, про' неможливість і непотрібність радикальства на Україні і про те, що всі дороги добрі, коли ведуть до доброї мети. Сі розмови Ви дебре знаєте. Окрім сих праведників, є ще люди, що роблять багато невдячної і незамітної роботи (може, вона коли і віддячиться й визначиться — та коли те буде) і мало

т

що говорять, *і?ерез те може -здаватись, що їх і зовсім нема. Шкода, чц® роботящі люди мало якось тримаються купи, се кожний *більш робить solo ³⁶ на власну річ. Не знаю, чи тут. 'обставини винні, чи той знакомитий український індивідуалізм... Але у нас щоб жити між якою-небудь громадкою, то треба таки багато до чого привикнуть,, а на ту привичку тратиться стільки сили, що краще її на що потрібніше обернути. У «Плеяді» сила уживається з кращою економією, та й то не завжди, багато сили і часу марно гине, та добре, що хоч на сварку не йде, як то у людей часто ведеться. Не знаю, як би то було, якби все р.а бъі с о г.л а с,и лись, тільки се не хутко настане, ще, може, багато води перетовчеться, перекаламутиться, врешті, товчена і каламучена утече, а тоді вже щось нового буде. От у Галичині, видно, се скоріше робиться, та, врешті, і повинно бути скоріше. Хоч і там, здається мені, багато колотнечі виходить зовсім з марних причин. Не сподівалась я від Франка таких речей хвалебних, які він тепер провадить своїм недавнім ворогам у «Зорі»,— невже оце все «для лакомства нещасного»? Чи "се ^тграк, '3 великої гречності? Ет, щось не до шмиги виходить! Правда Баша, що в «Зорі» оскудение видно, коли ж там якось так запанувала левицько-чай-ченківська школа, що й протиснутись крізь неї трудно. Чи то ми ще стоїмо на такому низькому ступені розвитку літературного, що у нас іще пишуться і читаються і навіть декому подобаються такі речі, як «На розпутті», «Поміж ворогами-» etc.? Чи довго ж ми стоятимем на сьому ступені?!

З Вашою думкою про жіночий журнал я згідна. По нашій думці, власне, не мав би то бути виключно жіночий журнал, -та й взагалі 'зовсім не такий, яким хоче чи хотіла зробити п. Кобринська. Як на мене, то я не розумію, що нового можна ще видумати в теорії до к в е с т і ї жіночо ї ³⁷ і що можна такого сказати нескучного про неї. Не скучно зсіба, коли описуються факти з жіночого життя і розбирається жіноча психологія у гарній формі та й ще з таланом, і то сепаратизм сей трохи смішнуватий.

Я пйсала се п. Кобринській, і вона, певне, прийняла се за велику герезію \ бо щось нічого вже не пише до нас від того часу. Очевидно, ми порозумітись не можем. Вона задавала мені, наприклад, такі теми: «Жінка українка

і її діяльність на полі національного відродження», а я не розумію, як би се й приступитись до такої надзвичайної теми. Задавались мені ще і ще чудніші теми, та вже нема що про них і споминати! Ну, годі вже сієї мови й розмови, а то щось дуже довго виходить.

Що нам робить, що ні мені, ні Вам не шлють моєї книжки? Сміх сказати, я її досі не маю! От і пиши, й друкуй!.. Чи отримала Ліда з Києва ноти українські? Оце я вам посилаю два збірники, напишіть, чи дійшли. Шкода, що Лисенкові не можна друкувати нових композицій до Шевченка, а дуже єсть гарні між ними. У нас тепер все гаразд. Сезон пропасниці скінчився, і всі здорові. Весна, хоч і поганенька, мене дуже поправила, а то зимою, як то звичайно, мені приходилось часто погано. Тепер я повернулась на латній стрій і вже думаю, куди б то насамперед поїхати. Хочу в кінці мая рушити з тіткою до Полоиного, звідти одбігти до Звягля — «Schone Wiege meiner Leiden!» ²,— а потім вже податись у Полтавщину до Гадяча та на Безбородьків хутір та ще десь там вибрати час, що в Одесу попасти. Як-небудь усе те мусить вийти, коли де-небудь холера не вхопить не-утомимого туриста. Олеся хоче теж зо мною рушити, а мама, не знаю, чи разом, чи вже пізніше. Тим часом Олеся гребеться у садку, мов курка, все садить, та пересаджує, та насаджує, на се йде той час, що зостається від науки. Взагалі у нас усі діти в землі риються з охотою, тільки я до землі не схиляюсь, а все десь пробуваю в небесних сферах. Одбилась я від землі, певне, навіки! Не знаю, чи мені на се жаль, чи ні... Якби хто моїй фантазії крила присмалив, то, може б, і добре зробив, а то вона в мене занадто химерно літає і часом заморочує вкінець мою голову, що й так по дуже-то мудра вдалася. Ну, та колись вони самі присмаляться, тії крила моєї фантазії...

Бувайте здорові та не баріться з листом, а то я плакати буду. Дядину і всю родину цілую і вітаю.

P. S. He думаю я Вас лаяти за те, що Ви не вступили до Товариства ім. Шевченка, а думаю, що певне, п. Бар-вінський (коли Барвінський голова, то які ж там уже руки й ноги будуть при такій голові?..) зовсім сором загубив, коли важиться посилати Вам запрошення з своїй підписом. Се тільки у них так ведеться, що перше на людину собак вішають, а потім тій самій людині без всякої нової причини компліменти та гречності виправляють,— «куди вітер віє, туди я хилюся!» Як так хилитись, то краще зломитись. Львівська Академія п а у к дуже блищить в очах киянам, і вони дуже оптимістично дивляться на неї, не знаю тільки, чи той оптимізм найде собі яке активне вираження, чи так і скінчиться на самих тостах за процвітання «науки на національному грунті». Врешті, дай їм боже науки й мудростії Але якщо українців не буде в сій академії, то я не думаю, щоб в Галичині знайшлось багато на їх місце.

77. ДО О. С. МАКОВЕЯ 9 червня 1893 р. Колодяжне Колодяжне, 28/V 93

Високоповажаний пане!

Велике Вам спасибі за надіслані рецензії та лист. Се не то що велика гречність, се більш ніж гречність, бо небагато є людей, щоб так старалися про втіху чужої, незнайомої людини. І справді, справили Ви мені велику втіху. Даремне думаєте, що я вже в такому розпачливому моральному стані, в якому ніщо людині не мило, як то кажуть, «і циганські діти не милі». Треба вже пробувати в крайній оспалості духу, щоб не вважати ні на який голос, ні на який відгук людської хвали чи догани. Якби вже я була в такій оспалості, то, певне, б затримала при собі усі свої і сумні і веселі пісні, не турбуючись давати їх до друку та пускати межи люди.

Вашої рецензії в «Зорі» я ще не читала, бо ми ще не отримали 11 ч. На ті ж гадки, що виражені в Вашому листі, я трохи годжуся, трохи й ні. Наприклад, я сама тепер бачу, що моя книжка вийшла занадто сумна і се шкодить доброму враженню. Взагалі можу сказати, що, хоча і небагато часу минуло, відколи вийшла моя книжка, але якби я видавала її тепер, то видала б інакше.

Ну, та що 'вжег! «Мудрий лях по ’Шкоді». Але от я не згідна з тим, щоб для зрозуміння чиїх-небудь віршів треба знати яшттєпис атвтара. Невже 'справді ми, поети (даю собі се ймення з дозволу критиків), мусимо жити завжди «на розпутті великому» і віддавати людям на осуд — скажу навіть, на поталу — не тільки свої думки й роботу, а навіть все життя. Не знаю, -як для 'кого, а для мене та хвилина, коли б я побачила свого докладну біографію в друку, була ^:б найприкрішою хвилиною мого життя, дарма що в моїй біографії не знайшлось би нічого ні особливо цікавого для людей, ні надто ганебного для мене самої, «©крім того, я думаю, що самий метод критики ad hominem ¹ неналежитий, хоч його й признають повітпі французькі критики. Справді, не -слід уважати кожної ліричної поезійки за сторінку з автобіографії, бо часто в таких поезіях займенник н вживається тільки для більшої виразності. Звичайно, що се не завжди так є, але треба пам^ятати, що так буває. Що ж, власне, до смутного колориту в моїх поезіях, то я Вам скажу одну річ, цікаву для критика-іпсихолага:: ’часто у поетів настрій поетичний залежить від погоди — одні найбільше пишуть навесні, в чудову погоду, другі мажуть писати тільки під час осінніх дощів, у мене ж сей настрій залежить найбільш від того, яка погода в душі, і я пишу найбільше ъ тії дні, коли на серці негода, тоді чогось швидше робота йде. Запевне, що і в мене на серці далеко не завжди йде дощ, ‘борони боже, але се, як я бачу, можна подумати, читаючи мої вірші. Знаю я, що се не гаразд, але як '«натуру тяжко одміиити», і я можу одмі-нити тільки напрямок сієї натури, а нласне, залишити лірику з займенником я, хоч не знаю, чи ^багато від того зміниться. Ви 'боїтесь, що я не піду разом з духом часу, а зостануся позаду,— не думаю я сього. «На крилах пісень» пе єсть моє остатнє слово, а коли я думаю йти далі, то вже ж вперед, а не пазад, інакше пе варто було й виходити.

Взагалі я рада, що мої вірші викликали критичну розмову,— нехай люди лають, аби не мовчали, і то добре, а коли говорять та ще й пе дуже лають, то вже й зовсім добре. Коли поганий поет викличе добру критику, то вже він тим принесе користь людям, бо критика, може, більш потрібна для. читаючих людей_ѵ ніж для самих писателів, Нашій літературі багато чого* бракує, але найбільш бракує, доброї і талановитої критики.

Ь Ви, і д* Верхратський признаєте у мене порядну форму віршів, я сього не ставлю собі в велику заслугу, бо се ж повинність кожного, хто пише вірші не для за-бавочки тільки, добирати кращої форми. Правда, що у нас ще не всі пишучі зрозуміли сю повинність, і думають* що для такої убогої літератури,- як наша, «всякое даяние благо», і через се* друкують такі речі^ яких запевне не одважились би показати жадній редакції якої чужоземної часописі. Але ж я думаю*, що такі письмовці не поважають, або* себе, або української літератури. А я все-таки не вважаю нашої літератури за жебрачку, і коли у мене виходить що не гаразд, то вже хіба через те, що не вмію краще зробити. Боюся, я,, що наші критики дивляться на нашу літературу теж з виключного погляду, що вона, мовляв, молода, то не слід її так суворо судити, а навпаки — треба хвалити й заохочувати хоч до якої-небудь праці. Коли діло стоїть справді тнк, то се велика шкода. Не знаю, як хто,, а* я. б хотіла*, щоб мене, судили по щирості,. невважаючи ні на мою- молодість* ні н& молодість нашої літератури, а я б тоді відала,- як мені з. тим- судом обійтися. У Вашому листі я почула тон щирий, тон, дарма* що Ви кілька раз немов просите пробачення за нього. Щоб» вам розв’язати руки до* гострішої критики,, я скажу,, що я ніколи нз ображаюсь, коли, судять мою роботу. Не люблю тільки критики ack Ьотіпепяц бо й, справді, не в тім сила, чи поет молодий,., чи старий, хворий чи здо-ровин, оптиміст чи песиміст у своєму житті, від того вірші його ні кращі, ні гірші.

Простіть, що я цілу розправу розігнала в листі,, сама вже. бачу,, що зайвого багато. Дуже бажала б я пізнати Вас особисто. Бувайте здорові! Ще раз спасибі!

Леся Українка

78. ДО ДРАГОМАНОВИХ

Весна 1893 р. Колсгдяжне

Всі мої любі та милі! Так мене наганяють, щоб скоріше писала і не розписувалась, що я вже не знаю, як і що писати. Але хочу все-таки тут написати, а більше пізніше. Я тепер в весняному настрої і думками вже не дома, а по світах літаю. Простір для думок великий і планів тьма, мені навіть се до вподоби, що я не знаю що нічого певного, де буду літом. Я б хотіла бути літом коли вже не в Болгарії, то десь на Дніпрі на порогах. У всякім разі думаю, що се літо буде для мене краще і приятніше, ніж торішнє було. А восени вже черкну через море! Олеся наша страх сердиться, коли ми кажемо, що вона ще мала для великих подорожей, і, здається, ще не тратить надії і собі черкнути через море.

Ну, мушу кінчати тут, хоч се і проти моєї натури. Цілую міцно всіх вас. До побачення.

Ваша Леся

79. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

17 червня 1893 р. Київ 5.VI

Люба мамочко!

Сьогодні ми вже в Києві, і все-таки ніякої згуби і ніякого трафунку лихого не сталося з нами. Так, дасть бог, і до Гадяча заїдемо. От тільки шкода, що сьогодні щось погода знов трошки псується, то смалить, то дощ іде. Ти, певне, будеш недовольна, але я вже скажу, що ми в гостиницю не заїздили, бо розлічили, що тоді нам дуже тісно в грошах буде, а се в дорозі й недобре, й непевно. Ти нам дала на дорогу не 50, а 46 p., а з них тепер маємо

27 тільки. Воно-то ще доволі, хоч би й на гостиницю, та я хотіла дещо потрібне купити, наприклад, красок, бо ними прийшлось поділитися з Тосею. Отже, ми зостанови-лися у Голоти. Ти не бійсь, що там таборисько, бо вже половини сього табориська нема, і Наталка навіть сьогодні виїздить до батька. Я звідси пішки не ходитиму, а їздитиму, та, врешті, ие буде куди особливо ходити чи їздити, бо, видимо, киян більша частина роз’їхалась,— врешті сього ще ие знаю.

Пуцик тепер спить, бо дуже зморився (ми сьогодні рано приїхали), у дорозі вій статкує і на вещах увесь час «сидить», як було сидів у ті часи, коли мав «половину п’ятого». У Полониому ми були тільки біля пам’ятника та в Новоселиці, а [в] Миропілля дядько одного дня збирався нас повезти, та коней не було. В Новоселиці дядько взяв у палаці картину, щоб Тося змалював, та вже ми за ту картину сварились і з Тосею, і з дядьком, бо де ж таки — вибрав вид кладовища, та ще й вночі! От уже ідея!

Паша й Тося дуже чуло прощалися з Пуцом, їм таки скучно тепер буде вдвох, може, не менш, ніж Кукоті самій. У Полонному ми не купались, бо одно те, що вода ще холоднувата (16°), а друге, що там по більшій часті з берега одразу «прикра», і хто не конечне плаває, то й страшно. Єсть і добрі місця, але зате вони далеко від дядькової хати. Дядько вмовляв нас, щоб ми зоставались у нього, а він найме коня возити нас до купання, та я подумала, що там не варт зоставатись, бо і коня трудно найти, і сторона полонська мало чим сухша і тепліша від колодяженської.

Ну, як же там наша кна-кна, чи приїхала і з чим приїхала? Коли і куди думає вона рушати далі? Я їй не пишу, бо не знаю, чи застане лист її вдома, та й трудно з дороги листів писати.

Бувай здорова, мамочко! Цілую тебе, папу, кна-кну і малих. Накажіть там Кукоті, щоб не журилась, а збиралась би краще й сама в дорогу. Уксусові честь і хвала. Всіх цілую.

Твоя Леся

80. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

21 червня 1893 р. Гадяч 9 іюия, Гадяч

Люба мамочко!

Досі ти отримала телеграму «о нашем благополуч-ном прибытии». Нічого такого страшного вже нема у тих Бахмачах, бо тепер треба пересідати тільки в першому Бахмачі і вибирати такий вагон, що не буде відчеплений у другому. У Ромнах пересідати не треба, а тільки треба взяти білети і здати багаж далі до Лохвиці. Поїзд в Ромнах стоїть 40 м. Дорога тільки від Бахмача до Лохвиці дуже нудна, бо поїзд іде зовсім по-азіатському — ледве лізе! А ще ж то поштовий! У Лохвиці на нас чекав уже гадяцький звощик з дуже елегантським фаетоном (далебі, перше в Гадячі таких не було!), ми їхали досить швидко і в Гадячі були в 6 г. вечором. Бабушка здорова і все собі шпортається ло дому, як -завжди. Дона прийняла .нас дуже радо а помістила у тому флігелі, де сама живе.

Бабушка не пускає нас сьогодні купатись, що надворі вітер, а по-моєму, то можна б, бо хоч і .вітер, та досить тепло. Якось нам щасливо випало, що нас нігде дощ не мочив. У Києві .дощі перепадали разів tjdh, ще й чималі, та ми якось від них впору ховались, а вчора, як їхали в Гадяч, була дуже славна погода. Тільки — здумай собі! — ні одна порошина не впала на нас, як ми їхали полтавським широким шляхом! Дощі прибили навіть полтавські лили. Гіевие, ще недавно була тут страшенна грязюка, але тепер вже сухо і тільки що пилу немає.

У Києві всі думають роз’їздитись, та ніяк не зберуться, бо пізні екзамени в гімназіях і непевна иогода затримують. Кна-кон, однак, вже нема, окрім Тулубця, той тце який час затримався в Києві, а всі інші кна-кни -роз’їхались хто куди. Славинський в Константанові, Вер-зилов у Чернігові. Людя вернулася в -Київ і привезла батькові п’єси, я її бачила. Галичина і галичани дуже сподобались Лшді, вона все намовляла мене їхати з нею на той рік .до .Львова на виставу крайову. Маня Стари-цька теж була в Києві. Старицькі ціле літо будуть в Києві сидіти, а восени Людя. з батьком збираються в Крим. Лисепко грав мені нові композиції на Гейне, і я прийшла од них в нестям, бо воші справді дуже гарні. Він зложив музику на три пісні: «.Коли настав чудовий май...», «Чого так поблідли ті рожі ясні...» і «З мого тяжкого суму...». «Не жаль мені...» ще буде писати.

81. ДО М. И. ДРАГОМАНОВА

5 липня 1893 р. Гадяч 23/VI 93, Гадяч

Любий дядьку!

Оце ми (я та Олеся) вже у Гадячі. Тепер тільки я зібралась «вирівняти валоглості» в своїй кореспонденції, а то за зборами та роз’їздами набралось їх чимало. Окрім того, я хотіла написати Вам тоді^ коли скінчу шотландську легенду; тепер я її скінчила і пришлю Вам, як тільки виправлю її укупі з мамою. Мама з дітьми і Миша збираються хутко сюди приїхати, але мамі збори довгі, а Миша поїхав перше до Шуриг та там і засів, Я не маю від Миші ні слуху ні. вісті І на знаю, як він гадає зо своїм; весіллям, оце вже, може, там врадить щось із Шурою та тоді вже й. буде щось певного знати. Бабушка здорова і все клопочеться по господарству, вона поправляє свої хати, і в дворі у неї чимала руйнація. Вона все журиться, що Вй до неї не пишете, і питає, чи Ваші листи гинуть, чи Ви справді не зберетесь написати до нгеї? Я думаю, що Ви, може, вибираєтесь куди на літо, то й ніколи Вам писати: Але Ви вже напишіть, будьте ласкаві; а то і^: бабушка; і я скучаємо без вісті про Вас.

Те; що Ви пишете про Кобринську з її «Дрібною жіночою бібліотекою»⁴, для мене знав нове: Щось мені здається, що вона провалите' свою справу отим⁵ підчерку-ванйям «жіночості» свого видання. Я щось не візьму в тямок,- який характер буде мата її видання. Напишіть, коли знаєте, яка її адреса; тепер, бо мені треба до неї написати^ та я не знаю куди;—вона, либонь, на нас розсердилась і не пише до нас давненько.

Листів Вартового я читала всього два перших. Оце,, їхавши сюди, дорогою питала по людях продовження їх та й¹ не допиталась. Буду рада, коли. Ви пришлете і сі листи, і Ваші відповіді. Іще б я рада мати, ваші розправи на релігійно-фольклористичні теми, бо їх трудніше в нас добути, ніж інші (от, наприклад, я б хотіла бачити Ваші, статті, що друкувались у «Сборнику». «Сборника»> ми маєм тільки^ перший том), інші я маю або надіюся мати.

«Profession de foi¹ молодих українців», кажуть, походить з Харкова. Не знаю, як прийнята вона у Харкові, а в Києві нею дуже незадоволені за «неповажання старших», виражене в ній. Мені здається, що я вже багато читала таких самих professions de foi в тій же самій «Правді», настільки мало нового я з неї вичитала. Тепер я бачу, через що «Правда» притягає до себе все-таки чимало людей,— через те, що на світі, а надто на нашому українському, страх багато тих. людей, що, мовляли Ви, ні риба, ні м’ясо, а треба ж і. їм десь подітись, то вони і йдуть під той «національний стяг», що розпустила «Правда». Й не розумію тільки, як то людина може одважи-тись лізти в публіцистику та виголошувати, різні professions de foi тоді, як їй по-настоящому треба ще багато учитись та придивлятись для того, щоб стати на людину похожою.

Про тих, що, працюють ізольовано, трудно так написати; деякі працюють на господарці, деякі на педагогії, єсть навіть такі, що і на релігії (таких найменше), мало єсть таких, що провадять культурну роботу в народі безпосередньо, а не через книжку, та все ж єсть і такі. Усе те — крапля в морі, та все ж, може, і ся крапля камінь точить. Більшість молодих інтелігентних людей сидить по великих містах, учиться і «виробляє собі світогляд» у безконечних спорах на російський лад (до білого світу, з криком до сліз), може, вони коли вивчаться, може, вироблять, врешті, той світогляд, та тільки се довга справа, надто при таких методах самоосвіти, і шкода, що багато сили іде, власне, на метод, а не на самоосвіту саму. Другі люди беруться краще до сієї справи, менше споряться, а більше учаться, а де не тямлять самі, там просять кого тямущого, щоб навчив, та чогось сей спосіб самоосвіти більше тримається на півночі, а не в нас на полудні, а наші полудневі люди навчаються його по більшості тоді, коли доля їх закине на північ.

Я не конче ідеалізую Галичину, я тільки думаю, що там все-таки легше робити тому, хто охочий до роботи, і що там видніша всяка робота — чи і о особиста, чи то партійна, чи то добра, чи то лиха,— і через те про неї легше судити людям і легше зважити, що до ладу робиться, а що ні. В нас же все робиться в герметично забитих скриньках — чуєпі якийсь гук, а не знаєш, до чого він, та й хто сам попаде у таку скриньку, то не дуже добре йому там буде, бо все ж і тісно, і душно, хоч, може, і скринька добра, і люди в ній не згірші. У Галичині і правдянство не так шкодить, бо там його все ж зверху добре видно, а в нас так — одні точать, другі лають, треті підкопуються, і нікому тії роботи не видно зверху як слід, поки аж кротовини ие повилазять, та й тії вилазять частіше уже в Галичині, а пе тут...

Скажіть, будьте ласкаві, чи невже Павлик так зле мається? Я надіялась, що йому з виїздом зо Львова покращає,— отже, значить, ні? Се мене дуже смутить. Я давно нічого не чую про нього, так хіба, стороною.

Я не дивлюсь так безнадійно на росіян та українців, як більшість старого покоління, тільки жаль, що у нас чомусь усе мусить іти таким тихим слимаковим ходом. Запевне, колись щось путнього буде і у нас,— але коли?

Чи ви читали «Безвиглядність соціальної демократії» в «Правді»? Лихий переклад. А що, коли б хто випустив щось на сю тему, тільки не негативне, а позитивне, от на кшталт Erfurter Programm? ¹ Слід би поглянути на справу і з іншого боку.

Ну, я знов розписалась, як завжди! Краще б коротше та частіше — правда?

Бувайте здорові. Цілую Вас і всю родину. Бабушка і Олеся Вас вітають.

/ Ваша Леся

Як мається Зорка? Хто до кого їде, чи він до Вас, чи Ви до нього? Чи дуже розумний став Міка, «син госпо-дина Шишманова», як назива його один молодий болгарин.

Як там випав Лідин концерт, чи «світло»? Як вона «вив’язалась із свого завдання»?

Просила мене повітати Вас Галя, коли знаєте. Вона все розпитує мене про Вас. Коли б се не було пошлим словом, то можна б сказать, що вона «обожає» Вас!

82. ДО М. П. ДРАГОМАНОВА

17

29 серпня 1893 р. Одеса 18y£jj~ 93, Одеса

Любий дядьку!

От тепер уже й я скажу, що я азіат! Що ніколи я таким азіатом не була, як сього літа, відай, в Гадячі вже таке азіатське повітря. Усі мене тепер лають за листи, а я вже тільки вуха прищулила, як той заєць. Якось у Гадячі jae було «ні місця, ні часу» для листів. Лайте чи ні, а я скажу, що я Вам писала там один лист і писала його чотири дні, та ще він недокінченим валявся днів з п’ять, та так мені спротивився, що я взяла та й подерла його зо злості, а другого не зібралась написати. У Гадячі було якесь чудне життя, не таке, як завжди, там я зовсім сама до себе не належала, не розпоряджувала ні своїм

¹ Ерфуртської програми (нім.).-- Ред. 6 Леся Українка, т. 10 161

часом, ні роботою. Раз у раз вештались у нас чужі люди, то знов ми по цілих ночах на човнах по Пслі волочились, а робота тим часом робила, що сама ^хотіла... Отак-то бува на. світі! Ваш остатній лист мене в Гадячі не застав, і я його отримала тількй 15-го тута. Хоч Вій на мене й сердитесь, а я таки проситиму, щоб Ви мейі скоріш написали, так аби я Вашого листа тут отримала, я пробуду тута, може, до кінця сього місяця. І доконче пришліть мені листи Вартового та Вашу відповідь. Ще ж я проситиму, щоби-сьте прислали ту книжечку про релігію (от не згадаю, як зветься!), що то в формі конспекта зложена (Ви її нам колись присилали, та добрі люди здіяли), конче хотіла б я тут її мати. Все те, коли ласка, пришліть просто в Одесу, до востребования JI. Косач.

З великою радістю написала б я оду ірландському гомрулерові, та він, здається, не любить сього розділу літератури, сподіваюсь йому чим іншим прислужитись. От уже іменно, якби я була способна на обожаніє, то звертала б його на таких людей. Він один з тих людей, на яких ніяк не міг натрапити бідолаха Діоген з своїм ліхтарем. Я маю кращу долю чи, може, кращого ліхтаря, бо таки, хоч не часто, а все ж бачу «людей»...

Польської «Правди» я не бачила, але бачила її за цілий минулий рік і за сей рік до іюня, то вже її добре відаю і всього від неї сподіватися можу. На щастя, не всім вона тут очі засліпила і єсть тут люди, котрі розумніші, що уважають правдян за українських клерикалів і ретроградів, себто за те, чим вони єсть в самій речі. Я боялась, що тут знайду тільки наших ворогів правдянської барви, але виходить, що тут навіть більше приятелів, та тільки їм ще треба б учитись і думати чимало, вдрочем, сподіваюсь, що вони й самі се розуміють. Сподівалась я тута на сих днях бачити одного свого і Вашого старого друга, та щось не бачу, і дуже мені се шкода, бо я таки за пим тут трохи скучила. Взагалі ж я тут пе скучало, бо я тут у свого «молодого старого» друга все одно як у рідної сестри живу. Я таки маю щастя і до молодих і до старих друзів. Зо мною тут;а Олеся, вона має тут своїх молодих друзів і давно вже добивалася в Одесу. Ми сюди приїхали просто з Гадяча, спустились на Кременчук до Николаєва та й сюди морем дісталися. Мама з дітьми тепер вже дома, в Коло-дяжному. Ми теж звідси поїдемо просто додому. Роз’їхались ми собі на два шиґяхи, одні через одну холеру поїхали, другі через другу, однак всі дісталися живі й здорові, то ще й те виграли, що зовсім перестали холери боятись, побачивши її ближче. Миша поїхав у третю путь до Шури, то там і тепер сидить та, подлий, не пише мені ані слова, так що я й не знаю, що він там думає робити з собою. Але «чиє би целятки мичалі, а чиє б і мов-чалі!» *, отак і мені слід краще мовчати про листи і про недбальство в листах. «Ой, моя долейко»! Що з мене далі буде!.. Тепер вже я краще ніяких милих обіцянок не буду давати, щоб потім сором, не було, а постараюсь як-небудь інакше поправити свою репутацію.

Чи знаєте, дядьку, що про коломийську «Народну волю» навіть «Варшавський дневник» довгу статтю помістив? Це в^е-таки факт цікавий. Тепер уже «очайду-хам радикалам» просвітку в «Правді» не буде. Одно мені дивно: чим правдяни горнуть до себе еро їх адептів? Чи тими загальцими місцями, що виголошують кожний раз однаково в кожному номері, чи своїми труїзмами, чи, може, своєю унією в різних варіантах? Ох, певне, мороку й туману багато ще в наших «головах слухающих»! А таки справді багато його. Коли слухаю, як тут старі люди говорять про народну просвіту, що, мовляв, «житія святих» — найкраща література для народу, бо вона роз-вива в народі дух героїзму, то мені так і хочеться лишню свічку в хаті засвітити, щоб світліше було. Хіба вони не бачать, куди сей «дух героїзму» доводить? Мальованці виходять з їхніх героїв та наповнюють собою шпиталі для божевільних. Якби я могла, то я б віником вимела усе те «героїчне» сміття на смітник, там би йому лежати, а не людям голови туманити. Може, Вам чудно, що такі труїзми так палко словами побиваю, але я про сі речі не можу спокійно говорити, бо мене болить, коли я про се згадую, я занадто близько бачу, як людей, в тім’я б’ють героїчними книгами і як мало людей, що борються проти сього. Погибель і нещастя наше сей героїчний напрямок в ділі народної просвіти. Треба думати, як би найкраще з ним боротись, бо вже «laissez faire, laisscz passer*» ² тут ніяк не вистачить.

Однак бувайте здорові, нема коли більга писати. Поцілуйте від мене дядину, Раду і Зорю. Простіть, вибачте і пишіть скоріше.

Ваша Леся

83. ДО М. І. ПАВЛИКА

17

29 серпня 1893 р. Одеса 18 yf[j93, Одеса

Шановний пане!

Хоч Ви мені, здається, казали ие писати, поки не буде від Вас звістки і нової адреси, але я, не дочекавшись того, пишу сама; сподіваюсь, що то не буде Вам надто прикро. Одно те, що я взагалі хочу до Вас обізватксь і почути яку звістку від Вас самих, а не через люди, а друге знов те, що маю справу. Будьте ласкаві, пришліть мені вирізку з якої часописі або, власне, описання про зібрання нового товариства «Народна воля» і про справу видавництва під назвою «Поступ». Про сю річ я знаю тільки з російських газет та з переказів деяких людей, а хотіла б знати дещо докладніше з місцевих джерел. Сумно, що я тільки уривками довідуюсь про ваші справи, та що ж порадиш? Оце остатніми часами я знов трохи втрапила au courant¹ ваших справ, але, відай, прийдеться знов відстати, не хотіла б я сього. Добрі люди казали мені, що я Вашій часописі знов прийнята белетристика, се мене тішить, і я починаю собі дещо думати. Тепер я літую і нічого не роблю, а восени, може, пригадаюся Вам. Що я тепер нічого не роблю, то правда, але зате маюся так добре, як і не сподівалась. Зимою я було щось пригасла, але літом я завжди оптимістка, тепер же більш ніж коли. Я очарована звістками з Вашого краю, ще наша доля не эагипула, коли у нас такий народ є! І як се так могло скластись, що у такого народу така інтелігенція виросла нецікава (щоб не сказати гірше!), як се народовці не бачать і не знають свого народу? Що у нас інтелігенція мало знає народ, се ще не так дивно, бо у нас прилюдності жадної пема, а в Вас і преса, і віча, і .відозви — «хто має вуха слухати, хай слуха».

Коли б у нас третя частина тієї прилюдності, що у Вас, то я певна, що знайшлось би одразу в сто разів більше людей тямущих, ніж у Вас тепер е. Вам, може, цікаво буде довідатись, що навіть відома Вам стаття в енциклопедичному словарі все-таки робить велике враження на свіжих безсторонніх людей і викликав симпатію до вашої справи, хоч і як поганенько зложена та стаття'. Мені здається, що і в вас, і в нас настають якісь кращі часи і, може, нам не сором буде колись згадати той час, в який нам судилося «кити. Ви знаєте — я не такої натури, щоб отак ні з доброго дива веселі речі провадити, а тепер я наче трохи натуру відмінила. За се найбільш кажу спасибі одній щирій, вічно молодій людині, багато нового вона мені дала.

Чула я, що тепер Ви маєтесь краще, ніж перше у Львові. Хотіла б се почути від Вас самих. Зробите мені велику приємність, коли відпишете зараз на сей лист, щоб я отримала відповідь ще тута. Пишіть просто: Одесса, до востребования Л. У. І, на ласку божу, не забудьте прислати те, що прошу. Бувайте здорові, міцно стискаю Вашу руку!

Завжди прихильна до Вас J1. У.

84. ДО О. С. МАКОВЕЯ

15—16 вересня 1893 р. Колодяоісне

Високоповажаний пане!

Ми таки одно одному не наприкряємось листуванням! Не мало часу минуло, поки Ви мені написали, а я Вам аж за два місяці зібралась відповісти. Ваш лист, бачте, пролежав тут чимало, ждучи мене, бо я ціле літо не була вдома, а їздила по всій Україні, так що мене й з листом часом не легко було вловити. Оце днів три як я повернула додому та от взялась наладжувати свою кореспонденцію, що прийшла була влітку до розпачливого стану. Отож, як бачте, літала я не так по країні фантазії крилатою думкою, як по степах та по водах; паровозами та пароходами. Однак і комарів, і критик, і сперечок мала навколо себе багато. У нас на Україні аби хіть, а сперечатись завжди є з ким. Тим-то, може, я тепер і не буду надто завзято сперечатися з Вами. Та все ж таки скажу, що я стою при своїм у справі «виставляння особи автора на позорище». Тут, може, говорить більш почуття, ніж теоретичний розум, але ж тим міцніше переконання, чим більше воно залежить від почуття. Я все-таки думаю, що всяка людина має право боронити свою душу й серце, щоб не вривалися туди силоміць чужі люди, немов у свою хату, принаймні поки живе господар тієї хати. Може, кому й гарною здається та хата зверху, але ж то ще не дає права споглядачеві вриватись до хати в середину і цінувати та оглядати все, що в ній є, без дозволу господаря. Нехай уже, як господар умре і хата його піде на громадську власність, тоді нехай уже йдуть і цінують все, що від нього зосталось, бо мертвий не встане боронити скарбів своїх. Що ж до мене власне, то я ж не так знаменита, як Бай-рон та інші боги літератури, отже, для мене не приклад все те, що Ви говорите про них. Якби так кожного, хто папише книжечку гладких віршів та обійдеться там без брехні, зараз виставляти «на позорище», то вже хто його зна, чи не було б те чимсь на кшталт інквізиції літературної. Я певна, що тоді ніхто не писав би віршів по «щирості», бо прийшлось би пам’ятати щохвилини про суворий «аналіз психологічний» невблаганної критики. А вже з такою думкою писати т^о все одно, що з каменем на шиї через річку плисти.

Маю в бога надію, що я ще не зараз Байроном стану і ніхто не прийде видирати у мене силоміць біографічних матеріалів, отже, можу цілком заспокоїтись і не нудити Вас зайвою обороною своїх «прав людських». А як Ви думаєте, чи завжди можна на підставі біографії провірити, чи вірш написаний щиро, чи ні? Я от думаю, що не завжди. Бо часто вірш ліричний залежить від настрою, а чим же провірити, чи був у автора певний настрій, чи ні? Щодо песимізму, то се не від себе залежить, навмисне годі бути оптимістом.

Казала, що не сперечатимусь, та от пе дотримала слова. А воно б і ие слід сперечатись, бо ще розсерджу Вас, і буде то зовсім погано, тим що я якраз, повинна просити Вас зробити мені ласку велику і помогти мені у моїх деяких справах. Я знаю, що не годиться так користуватись Вашою гречністю, що се виходить, «коли мед, то й ложкою», але я не маю до кого вдатись і сподіваюсь, що ви мені вибачите мою напасність. Будьте ласкаві, довідайтесь у друкарні Товариства імені Шевченка, де мої кішжки («На крилах пісень» і переклади з Гейне) і в яку книгарню можна їх помістити. Я писала об тім до п. Беднарського, але вів^, послав свого листа чогось у Лубни, пішов той лист і два примірники «На крилах пісень» через Ромни, Рівне, Луцьк, книжки дорогою пропали, а лист прийшов дуже пізно. В листі стояло, що «Просвіта» моїх книжок не приймає на продаж, а що хутко одкриється нова книгарня, то туди треба з ними подаватись. Не знаю досі, чи одкрита тая книгарня, як ire знаю, чому «Просвіта» не прийма книжок, адже вони не були признані за нікчемні народовськими органами? Може, треба кого просити, щоб їх прийняли у «Просвіту»? У нас то не вважається за гречність, коли книгарня бере книжки на комісію, але, може,, у вас то інакше уважається. Я б запитала про сеє все Беднарського, та боюсь, що як він знов пошле відповідь у Ромни, то довга справа буде. Порадьте, на бога святого, що мені робити, аби не дати мишам на поталу своєї і чужої праці. Коли вже Ви схочете «довершити меру человеколюбия» Вашого, то, може, Ви згодитесь вволити ще одну мою просьбу. Підіть, будьте ласкаві, до пані Франкової, і візьміть у неї моє оповідання під назвою «Жаль», та віддайте його до «Зорі», і запитайте, чи прийме вона його до друку, а коли прийме, то як хутко може воно бути надрукованим. Згляньтесь над долею сього нещасного оповідання, що вже третій рік світу-сонця не бачить, лежачи у схові в господі пані Франкової, визвольте його з темниці. Я Вам за те вельми вдячна буду. Кажіть мені за все оце зробити для Вас що-небудь тут, на Україні, а я з великою втіхою постараюся. З поводу сієї повісті «Жаль» розкажу Вам, яку вона критику викликала на себе, ще не бувши в друку. Павлик радив мені знищити сю повість, бо вона, мовляв він, не придасть нічого до моєї слави, а ще, може, й пошкодить; Франко ж казав, що се найкраща моя річ і що гріх було б не пустити її в світ. Отут і слухай кого хоч!.. А кого б Ви послухали?

Простіть, коли завдала Вам заходу з своїми просьбами. Колись побачимось,— може, на той рік — то я Вас краще перепрошу й подякую. Бувайте здорові.

З поважанням J1. Косач

85. ДО ДРАГОМАНОВИХ

Кінець вересня — початок жовтня 1893 р. Колодяжне Дорога моя родино!

От уже другий лист пишу я Вам зовсім неподобний. Хотіла оце написати як-небудь путніше, та мама каже, що в Цареброд не варт «настоящого» листа посилать, бо, однак, навряд щоб він дійшов до рук. Напишу вже в Софію інакше, а се так, щоб Ви не думали, ніби я лінуюся. Я хочу здійняти з себе ганебну назву азіятки, яку заслужила собі літом від Вас.

Ми з Олесею оце ладимося до Києва рушати провадити далі свою науку. Коли я вже сеї зими не вивчуся по-англійськи, то вже ніколи хіба не вивчуся. Жити будемо, певне, у Люді Старицької, вона мене давно до себе закликає, бо ми з нею по-товариськи тримаємося. їхати думаємо в початку октября, вже і так запізнилися за різними роз’їздами. Миша і ІПура вже виїхали від нас, досі вони вже в хуторі, звідти Миша поїде просто в Дерпт. Не знаю, чи буде Шура зимою в Києві жити,— вона-то дуже хоче, але А[нна] І[ванівна] виставля супротивні доводи і хоче зостатися в хуторі. Якщо зостануться справді в хуторі, то буде се погано, бо у них у хуторі не то що Halbasien, а просто Asien щодо всякого комфорту і товариства. Ще побачим, як там буде. Писатиму хутко, таки справді. Бувайте здорові! Цілую Вас усіх.

Ваша Леся

86. ДО О. С. МАКОВЕЯ

' ²⁵ по

7 жовтня 1893 р. Колодяоісне Колодяжне, 18 93

Високоповажаний пане!

Деякі пильні справи одібрали мені можливість відписати Вам хутко на Ваш лист. Я знову на тиждень виїздила з дому, а лист Ваш тим часом лежав. Потім прийшлось довгенько пошукати, поки знайшла я той «Жаль», він був засунутий між стародавні папери. Кінчик сей посилаю тепер. Я не знаю, чому Ви пишете, що пошлете «Жаль? Чи то його треба відсилати до Станіславова? Якщо так, то Ви не відсилайте, а тільки будьте ласкаві занести до львівської редакції (десь же вона там мусить бути), а вже нехай звідти пересилає той, до кого ті справи належать. Попросіть тільки в редакції, щоб мені дали відповідь, наприклад, в переписці редакції, чи буде се оповідання прийняте і коли може воно бути надруковане. Може бути, що йому прийшлось би в «Зорі» чекати своєї черги ще років зо три, в такому разі я б воліла вже дати йому яке інше призначення. Дуясе дякую за всі клопоти, яких Ви набралися, певне, задля мене. Відомостями за мої книжки я дуже задоволена і тим часом не думаю нічого нового з ними починати. Двох примірників «На крилах пісень» я не отримала, і якщо вони були послані під опаскою, то се річ зовсім натуральна, що вони пропали. Під опаскою до нас не доходить ніяка українська книжка, видана в Галичині, окрім офіціально дозволених цензурою, моя ж книжка до таких пе належить.

Я думаю, Ви повірите мені, коли скажу, що тепер — по трьох чи чотирьох роках — я інакше б написала свій «Жаль», але ж поправляти давно написану і скінчену річ дуже трудно, бо вже ніяк не можна погодити тодішньої течії думки з теперішньою. Через те я викидаю геть ті речі, які здаються мені ні до чого, а які ще до чого-небудь судні, ті друкую, поправивши хіба стиль і мову. Я признаю, що в «Жалі» багато є недотепного і «зеленого», але поправити не можу, раз через те, що не маю оповідання в руках, а друге через вище наведену причину. Мені дуже подобається вираз Віктора Гюго: «Corriger un oeuvre par un autre» *, отже, може, колись напишу щось кращого, ніж «Жаль», і тим його поправлю. Я думаю, що то нічого не шкодить, коли галичани побачать в моєму оповіданні далекий для себе світ — чим більше світу побачити, тим краще.

Ви мені радите не вірити критикам, але я таки часто їм вірю (хоч не всім і не у всьому), і то мені приносить багато користі. Я надзвичайно привчила себе вислухувати різні критичні відозви і знаю, як багато значить, коли хто вгіору пробере добре за недотепний твір. Холодна вода часом дуже корисна буває, хоч і не дуже приємна. Зате, коли хочете знати, я сама в ролі критика буваю доситт» сувора — мої товариші се добре знають — і не жалую ні брата, ні друга. Що то буде, як Ви мені колись попадете в руки?.. Либонь, Ви такого зврроту не сподівались? От видайте книжку на пробу, то побачите, може ж, з мене і не злий критик.

Спасибі за новини, хоч деякі з них мені вже відомі раніше. Про партії галицькі часто приходиться сказати, що вони всі одна одної краще щодо полемічних ззичаїв^ Проте, на мою думку, радикали роблять більш позитивної роботи в цароді і ближче стоять до його потреб. А що в них часто літературна війна доходить до каннібальства, се правда. Бувши у Львові, я казала про се декому з радикалів, мені відповідали, що інакше не можна: а 1а guerre comme a la guerre *. Аде, очевидно, я пе маю «політичного темпераменту», бо ніяк не можу зрозуміти конечності такої тактики військової. Хотіла б я бачити тепер кого з Галичини, щоб розпитати як слід про всі справи, бо з листів не можна робити revues politiques et litteraires². Однак, що тдльдш схоче.те і зможете, пищіть мені. Ви кажете, що ма<зт,е багато про що нацисати мені,— рада прочитати! Що то за популярна часопись, в якій Ви сотрудником? А що, не .збираєтесь Ви на Україну? Я думаю, що коли б Ви їхали самі, а не в товаристві, як перше хотіли, то се було б бедаечно. Бувайте здорові!

Л. Косач

87. ДО G. І. ДРАГОМАНОВОЇ

9—15 жовтня 1893 р. Колодяоісне

Милая бабушка!

Ви, я знаю, дуже сердитесь на нас усіх, що ми Вам не пишемо. Та ми всі як почнем одно одно ждати, то багато часу пройде. Я вже було Вам одно письмо написала, та поки зібралась одправить, то воно й загубилось,— тоді у нас такий шарварок був, що трудно згадать, де що могло подітись. ІІу, та все одно, то вже давня справа. З маминого листа Ви, повно, знаєте, що Миша і Шура були у нас і що вжо поїхали давно,— тепер Миша, певне, вже в Дерпті, ми ждемо від нього звістки, що він повинен був послати, приїхавши в Дерпт. Цілий рік ми все то звісток ждем одно від другого, то їхати збираємось,

¹ На війні як на війні (франц.).— Ред.

² Політичних і літературних оглядів (франц.).—• Ред.

то вже їдемо. От' і тепер ми з Лілею збираємось на тім тижні в Київ їхати. Ліля буде там учитись до неї будуть ходить учителі. Я думаю теж учитись рисування і англійської мови. Окрім того, мама уважає, що мені слід цю зиму пожить у великому городі, а не в селі. З Києва я Вам напишу, як там нам поведеться і як ми устроїмось. Анна Івановиа і Шура, може, теж будуть жить в Києві, але ми не будем з ними на одній квартирі, бо вони хо-тять наймать квартиру на цілий рік, а нам се певигодно, бо ми все одно більш як місяців сім не будемо в Києві, на літо поїдемо додому, а, може, потім і до Вас. Дуже б я хотіла поїхати весною до дяді Миші, та не знаю, чи вдасться,— все-таки дорого стоїть поїхати за границю. А вже мені так сього хочеться, що й розказать не можна. Але то ще далекі справи, хто куди літом поїде, ще побачим, як буде.

Ви,, бабушка, не сердіться на нас і пишіть нам скоріш, як Ви там маєтесь, а ми вже не будем так довго збиратись писать до Вас. Як там у вас, чи вже ніде не чутно холери? У нас у селі нема її, та й в городі вже коичилася. Може,, войа кончйться ще й до морозів. А морози, певно, не скоро будуть, бо тепер погода стоїть ясна та тепла, як літом. Напишіть, бабушка, що там у вас, у Ґадячі, нового. Чому Вй не написали, чи був в августі той спектакль, що Рудченкови тоді збирались ставити? Кланяйтесь, будьте ласкаві, од мене Стояновим, Машйцьким і Антоніні Семёнівні. Бувайте здорові, цілую Вас міцно і ще раз прошу, не гнівайтесь на мене.

Ваша внучка Леся

88. ДО М. П. ДРАГОМАНОВА

З ~

15 жовтня 1893 р. Колодяжне 18 ^ 93* Колодяжие

Любий дядьку!

Як Ви мене зв’ялили, як Ви мене вразили своїм остатнім листом! І де Ви їх берете, такі вразливі слова? Отже, щоб Ви знали, то на сей раз ми зовсім-зовсім ие заслужили такої догани від Вас. Не знаю, що сталося з нашим листом, що Ви його не отримали в Відні, ми, здається, його послали завчасу. Писали ми ще й в Цареброд, та вже щоб той лист дійшов — надія мала! Де ж, коли в європейському Відні листи пропадають, то в Цареброді і. бог ве-лівл Кара божа з тими листами, та й годі! Того листа, що-сьте писали в Одесу, я не отримала. Поки сама була там, ходила до остатнього дня на пошту, але сподіваного листа не було; виїжджаючи, просила я товаришку свою довідуватись про нього і, як прийде, мені переслати сюди, але от нема й досі, а до того ж, і товаришка не пише, то я й не знаю, чи лист той пропав, чи він де є. Та се вже коли люди дуже роз’їздяться, то з листами завжди виходять неподобні речі. Мені моє літнє циганське життя завжди коштує кілька листів річно, що тут порадиш? Ну, що ж тепер писати, звідки починати? Коли Ви не отримали наших листів, то, зиачить, не знаєте і про те, що наш Миша вже оженився. Весілля його було 12 сентября у Києві. Я, папа та Олеся були при шлюбі, а потім ми забрали наших молодих і поїхали до нас того ж таки дня. Але вони пробули у нас дуже недовго, бо Миші треба було спішитись до Дорпату ¹; тепер він вже в Дорпаті, а Шура в хуторі з Анною Іванівною. Може, зимою вони житимуть в Києві, але се не напевне, я ще не знаю, як буде. А він ще конче хотів відпровадити Шуру до її дому. Отже, мусили вони летіти скрізь і мчати «на всіх парах». Такий летющий і мчащий настрій відбився і на нас, принаймні на мені, і досі все здається, що треба кудись бігти

і щось моторити скоріш, скоріш... У нас із Шурою всі розмови починались зо слов: «Ну, так ходім...» Я могла б, правда, говорити: «Ну, так їдьмо»... Іменно вже «їдьмо!» Ціле літо я куди-небудь їду. От на сім тижні знов їду в Київ, але вже на сьому буде кінець до якого часу, бо буду там сидіти цілу зиму. Будем ми там удвох з Олесею дальшої науки здобувати та в Києві Парнас основувати при помочі «Плеяди», в якій, сподіваюсь, вдасться мені деякі реформи провести. Надіюсь, що з Києва мені видніший буде і «Хлібороб» і «Поступ», бо звідси вони мені зовсім не видні, і я почала губити їх з ока. Листування моє з освіченими людьми за кордоном обірвалось не по моїй вині, і я ие мала ніякого способу подати їм признак життя від себе. Пробувала обзиватись з південного краю, але щось ніякого відгуку на свій голос не почула, так

«гласом вопіющого в пустині» зосталась, як і перше. Че-

)

рез що так вийшло — не знаю. Пишу Вам се для того, щоб Ви не думали, ніби і я збираюся спати. Я зовсім не такої сонної натури, сподіваюсь, Ви в сьому колись допевнитесь власними очима, бо якщо мені миш голови не одкусить, то я таки буду на той рік за морем. Ви можете сказати, що чуєте се вже не перший рік, але ж, бачите, рік до року не однаковий. Нехай там я і азіатка, і сяка,

іі така, а все-таки Ви можете мені вірити. «Veder Napoli е роі тогіге» кажуть люди, ну і я кажу те саме, тільки ке про Неаполь. Можете мене взивати азіатом, скільки вгодйо, а все-таки се правда.

Знаєте, що мені не дає далі писати до Вас? Півні прокляті! Співають та й співають без пуття й без міри! Не знаю, котрі то вже, либонь, треті, чи що — ось Вам доказ, що я не сонної вдачі.

Посилаю Вам врешті шотландську легенду, а Ви далі робіть з нею, що хочете, по її заслузі,— чи в «Дзвінок» посилайте, чи до кошика кидайте. Тільки, прошу, напишіть, яка їй від Вас резолюція вийде, бо все-таки «за своєю дитиною серце болить»... А може, в ній треба буде що поправить, то поправте, коли ж не схочете самі — напишіть мені, а я вже хутко поправки пришлю (се пишеться в надії, що не один же на світі шлях — до кошика!).

Бувайте здорові!.. (Ах, тії півні!) Дядину, Раду і Ліду з Мікою міцно цілую. Щиро вітаю Івана Дмитровича,— що се він нам давно не пише?

Ну, коли ж Ви здіймете з мене ганебну назву азіата? Вона мені душу гнітить.

Ще раз бувайте здорові!

Ваша Леся

89. ДО І. Я. ФРАНКА

11

23 жовтня 1893 р. Колодяжне 18 93, Колодяжне

Високоповажний пане!

Дуже я рада, що довідалася з Вашого листа до мами моєї Вашої адреси, а то не знала, як до Вас дістатися з листом. Адже я досі навіть не подякувала Вам за ту працю, якої Ви не побоялись, видаючи мою книжку.

Дякую Вам тим часом тільки добрим щирим словом, а надалі постараюсь віддячитись і ділом. З Вашого листа до мами (мама отримала Ваш лист якраз перед виїздом) я знаю, що Ви маєте видавати новий журнал і бажаєте від мене деяких матеріалів. З великою охотою послала б я Вам їх тепер, але вони ще потребують хоч якого-небудь впорядкування дбо хоч переписки, а я тепер зовсім не маю часу на таку роботу, бо, власне, вибираюся в дорогу — днів за два, за три маю виїхати до Кцєва, як тільки повернеться мама з Києва, де й пробуду цілу зиму. Оселившись в Києві, я зараз візьмуся до впорядкування жаданих Вами матеріалів. Притім маю такий замір: при моїх купальських піснях (й інших обрядових) маю записані мотиви, отже, хотіла б просити п. Лисенка проредагувати мені ті мотиви, а може, й написати до того яку розправу, здається, він навіть збирався щось подібного писати, Не анаю, чи влад Вам така робота? Я, бачте, думаю, що пісня без мотиву тільки наполовину жива. При друкуванні тут не буде великої'невигоди, бо ноти будуть в одну стрічку, самий мотив без гармонізації (вона ж бо до етнографії не належить), і се може кожний літограф справити таку роботу. Врешті, коли для Вас мотиви зайві, то я можу прислати самий текст пісень, тільки хотіла б знати, якої правописі хочете Ви триматись при записах етнографічних — так званої фонетики чи так звапої правописі радикальної (йотованої)? Бо у мене записані пісні і так, і так, наполовину. Описання хати волинської (а власне, поліської нашої) я Вам хутко пришлю. Щодо якого оповідання або віршів, то сього не можу Вам тепер обіцяти, бо готового нічого не маю такого, щоб придалось до Вашого журналу, а писати вмисне ніколи, бо я зайнята тепер одним більшим оповіданням, мушу його хутко скінчити, бо воно призначене до одного збірника, що хутко має друкуватись. Маю тільки деякі віршовані переклади, між іншими переспіви. гімнів з Рігведи, якби Вам що з того придалось, то можу прислати. Майте певність, що я, чим зможу, буду Вам допомагати і в Києві шукатиму Вам співробітників між своїм товариством. Бувайте здорові! Передайте моє вітання Ользі Фодоровні, бажаю їй доброго здоров’я!

Л. Косач

P. S. Мама запевне писатиме Вам, як повернеться додому, перед виїздом їй дуже не було часу.

90. ДО ДРАГОМАНОВИХ

80 жовтня 1883 р. Київ 18 х“93 p.,

Київ, Стрілецький переулок, № 9.

(Писати прошу на моє ймення).

Люба родино!

От врешті ми таки вибралися в Київ і поселилися на своїй давній вулиці — Стрілецькій. Маємо дуже гарненькі дві хатки і живемо з комфортом, на який я, признаться, не сподівалась. Олеся моя почала вже вчитись (вона, бачте, тепер моя par excellence¹), оце сидить і строчить різні конспекти. Вчиться вона тепер німецької і французької мови, географії, зоології, ботаніки, історії і математики, а з Нового року буде більше вчитись, коли справлятиметься добре. Я вчитимусь англійської мови і ходитиму на публічні лекції, що тепер читаються в університеті. Не знаю ще, як піде моє життя в Києві (я позавчора приїхала тільки), постараюсь, щоб не було воно дуже «рассеянным», але не хочу теж і шкаралупником бути. Початок був зроблений в антишкаралупницькому напрямку, і діло все в тім, щоб не перейти міри. Мама їздила раніше нас в Київ, щоб нам все влагодити, і бачилася з Клісурґським, отже, він віддав їй Лідину посилку. Велике спасибі Ліді за її гарні і цікаві дарунки. Тільки тепер я повірила, що оті чудові філігранні покраси робляться іменно в Болгарії, а то я все думала, чи не купили Ви у Відні тих браслетів, що є у Іїїури і Галі. В житті своєму я не бачила такого хорошого полотна болгарського, як те, що Ліда прислала, хоч взагалі бачила його дуже багато різного. Археологічного браслета мама хоче віддати Миші, бо він щось до дівочих рук ніяк не_ пристає. Звідки вона, ся стародавня наручниця? Хвартушки віддані Оксані і Дорі, а полотно мені, Оксані й Олесі, шпилька Олесі, а брошка мамі. От і поділились.

Чй отримав дядько мого довгого листа? А його лист в Одесі пропав, я маю причини думати, що я вже його не побачу, того листа, а шкода! «Напишіть, будьте ласкаві, другий такий самий»,— скажу я, як один галицький кореспондент. З приводу галицьких кореспондентів я згадала Франка і його новий журнал. Що думає дядько про сей журнал і чи думає його підтримувати? Я хочу туди послати свої обрядові пісні, але сировиною, бо зробити з них яку розправу нема в мене хисту.

' Коли б мені Ліда прислала свої легенди болгарські, я була б дуже рада тому.

Коли отримаю від вас листа, то писатиму більше, а тепер годі, бо я ще й втомлена дуже тепер,— все-таки приходилось бігати за справунками різними, а мені біганина дарма не дається. Бувайте здорові. Цілую вас всіх і вітаю щиро.

Ваша Леся

91. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

5 листопада 1893 р. Київ 24. Субота

Люба мамочко!

Ми вже отримали обидва твої листи, а ти вже, певне, отримала наші. Прости, що я написала тобі другого листа пе так хутко, як би слід було, але ж поки не поприходили Пудові учителі і не набралось ніяких фактів, я не могла писати, бо знаю, що ти терпіть не можеш «ліричних» листів, безфактовних. Ну, приходять уже всі Пудові професори, і Пуц вчиться дуже ретельпо, не забуваючи при тім і моїх уроків: історії та німецької мови. Старається таки! Так він настроїв себе на учений лад, що навіть намагається йти зо мною сьогодні на публічну лекцію хімії в університет. Ну, що ж, нехай іде, нехай привчається до лекцій університетських. Намагався він двічі, щоб іти в театр, але я не пішла — рано ще, нехай колись потім, та й не за тим ми сюди приїхали, щоб гроші на театри розпускати. По гостях не ходимо, були тільки ото в початку тижня у Лисенків та у Борецьких, а більш нігде удвох не були. На «Літ[ературу]», як я вже писала, ходила я сама. Там було багато людей (до 20-ти), обсужда-ли modus діяльпості па сей рік, визначили роботу для популярної літерат[ури]/тощо, врешті я тобі розкажу, як приїдеш. Читав Кононепко довгу повість, шкода тільки, що вона скучна і тенденційна до останньої крайності (а 1а Чайченко!) і до збірника йти не може. СтарицькиГі читав вірші Стешенка (посвята Люді!), вони дуже ліричні, але мені здаються надто риторичними, хоч і красивими,— деякі образи неясні і нелогічні, як то у нього часто. Читано теж Стеш[енкові] переклади з Берапже, гладко і гарненько написані, але не знаю, наскільки близько, бо з французьким оригіналом їх не звіряли. Сте-ш[енко] нікого не хоче приймати до себе у спільники при перекладі, і се велика його помилка, бо йому, більш ніж кому, потрібна щира і детальна критика і поміч, а сього ціла громада не може дати так, як одна заінтересована в.ділі людина. Приходив до мене Слав[инський] і приніс «Атта Троля» — оце почну переписувати. Думаю, що до Нового року виготовимо книжку. Думаю припосудити Спілліотті до Мюссе і Гюго — він уже взяв у мене Мюссе, казав, що спробує що-небудь перекласти,— побачимо!

Ну, однак я все про возвишенні речі, а ти, певне, вже сердишся, що я не одмовляю на твої питання. З пальтом я іце пожду, може, ще до твого приїзду, бо мені в моєму ке холодно тепер, та й не ходжу я багато по дворі. Хусточку виправлю від Стар[ицьких]; я думала, що Людя і Стені [енко] мені її принесуть,— вони мали вчора увечері бути у мене, та чомусь не були, може, завтра прийдуть, то принесуть. До «голоти» й до Науменка, може, піду завтра, а, може, й ні, скоріше, що ні, бо я не знаю, від чого се залежить, тільки мене тепер ніяк не бере охота бігати по Києву, і я стараюсь не ходити нікуди, хоч все-таки приходиться ходити то на Хрещатик, то в бібліотеку тощо мало не щодня.

Ми [кола] Вас[ильович] обіцяв мені помогти владнати справу,— як саме, розкажу тобі, коли побачимось. Репутація учащихся так встановилась за нами, що коли прийшов Слав[инський] з «Атта Тр[олем]», то Варвара прийняла «ого за мого учителя і досі в сьому певна.

Учителям я гроші поплатила, і вони, здається, з того довольні. «Варвара калужская» з нами дуже добре управляється, варить добре, і на вечерю завжди роблять міські служниці з дуже молодими господинями. Варвара була днів три слаба, але тепер вже зовсім одужала, була у неї якась нестравність, усилена ще якимись торішніми холерними каплями, що їй дала з ласки своєї пані Барська, ті каплі так застромили Варварі живіт, що прийшлось лікаря кликати, бо у неї був жар великий і рвоти раз-по-раз. Ну, та тепер вона вже знов ходить на базар (а то ходила її сестра) і знов сміється своїм оптимістичним сміхом. Дивлячись на неї, я ще більше приходжу до пере-копання, що оптимізм і песимізм залежать найбільш від темпераменту, бо, напр[иклад], Варварі (коли знатп її біографію) зовсім нічого так аостояипо сіяти... Як мені досадно, ще тобі Борецький написав того листа! От уже непрошеыѳ усердіє! Він би подумав хоч те, Ш;0 живе його сім’я з ним цілий вік і досі ще вся жива. Ми з Пуцом жадних бацил не боїмося і були б дуже нёдовольні зміняти ради сього домівку, як радить Борецький. Одеколону і духів можна однак купити, «се не вадить», каже Пуцик. Пуц поводиться поважно і справно,— я почийаю думаїи, що з нього вийде колись порядйа студентка. Ах>, мамочко, gdybym miala dwanascie corek! ³⁸ Але, слава богу, у мене не буде ні одної. Тим часом викеровую сама себе, коли не на професора, то на «світлого підпірника нашої літератури», читаю des bons auteurs ², пишу «Одинака» і набрала на себе роботи стільки, що на всю зиму стане. Один мені жаль, що я не знаю, як буде з моїми англійськими уроками! Невже і тепер я не осягну сього давнього бажання? Тоді вже спущуся на саме дно песимізму... ПЬдла та Бял-ковська!..

Заходила до нас Ольга Ант[онівна] з дітьми (на хвилинку) та Борецький сам. От і всі наші прийоми. Не думай, що ми закрутимося у «виру», я до сього по допущу, як тобі се обіцяла. Хто бачив нашу хату (Ольга Антонівна], Бор[ецький], і Бялковська), дуже її хвалять, видимо, вона всім подобається.

Ну, коли ж приїде до нас папа, коли ти приїдеш і з ким? Якби вже скоріше!..

Пуц завтра писатиме, сьогодні йому нема часу. Я напишу теж Уксусові і Кахоті, а тепер хай вибачать, хочу одправить скрріш листа. Цілую всіх міцно і прошу писати про все дрібно-дрібненько. ЦілуїО тебе найбільше.

Твоя Леся

Пуц мене трошки слухається і не робить мені жадних прикрощів, як було часом дома. Видно, почуває, що «тепер же нас дві!»..

92. ДО О. С. МАКОВЕЯ

12 листопада 1893 р. Київ Київ, 18 93

Високоповаяший пане!

Думала я над Вашою заміткою в «Зорі» і прийшла врешті до того, що єдина рада в біді галицьких газет — страйк! Не знаю, чи таку раду у вас можна подавати публічно, а то б я подала. Справді, єдиний вихід такий, щоб усі газети застрайкували до того часу, поки всі псев-додередплатники не стануть передплатниками a la lettre ^!. Чи стане ж у галицьких журналістів солідарності та витривалості для сього, се вже я не знаю. Іншого виходу я не бачу, бо видно, що ваші передплатники дуже деморалізовані довголітнім досвідом, що можна читати газету і не платити за неї, отже, треба взятись до якого надзвичайного способу, щоб навчити їх звичаю. Щодо з’їзду літ[ераторів], то я тут де з ким говорила про нього; звичайно, ми б раді прибути на нього, але тепер ніхто з нас ще не може сказати напевне, чи приїде. Я думаю, що нам не можна було б виступити публічно, хоч би й за кордоном, з тими думками про українську літературу, її завдання і т. і., а теж і про деякі технічні справи, щодо розширення наших книжок і т. і., бо після сього можна було б вернутись не до своєї хати, а може, до якої зовсім іншої і не з великим комфортом урядженої. Хотілось би знати, де і в який спосіб буде уряджений сей з’їзд' Врешті, сподіваюсь, що ми могтимем прибути, хоч і не в великому числі. Я не зовсім розумію, що Ви хотіли сказати в своїй замітці, пишучи, що нам би треба порадитись про те, «аби~сьмо вже раз всі однаково писали». Яка ж то моя«е бути така література, де б усі письмовці писали однаково? Чи не краще тоді було б, якби вже був один великий письмовець, з одним великим пером, з одним великим шматком паперу... Вибачайте, коли се вийшло неначе яка црисмішка,— се тільки у мене такий fagon de parler³⁹. Я б могла більше образитись за Вашу філіпіку проти українців взагалі і українських письмовців зосібна, однак сього не зроблю, а тільки виражу Вам дещо з поводу сього. Не знаю, чим се об’яснити, тільки галичани краще говорять, ніж пишуть, а українці краще пишуть, піж говорять. Що ж до того, що часто українські сім’ї говорять по-російськи, то, здається, не так давно було, що галицькі русинські сім’ї говорили ио-польськи; якби у нашої мови були такі, права в Росії, які є в Галичині, то я твердо вірю, що й ми не зосталися б позаду, а тепер нехай хто хоче кидає камінь на українців, пригнічених школою, урядом, громадськими інституціями, тільки я сього каміння не зважуся здійняти. Щоб Ви вірили в мою безсторонність, я мушу сказати, що вихована я в українській мові і що до нашої сім’ї той камінь патріотичний все одно не долетить, хоч і буде кинутий. Жаль мені, що межи Галичиною і Україною в остатні часи частіше перелітають такі камінці, ніж слова щирої поради. Ви у Вашому листі неначе зрікаєтесь українців і вважаєте їх мало не за шарлатанів, що дурять чесну громаду, виставляючи себе знавцями мови і чесними робітниками. Як хочте, а се мене прикро вразило, хоч і не особисто (в сьому прошу мені вірити). Запевне, Ви маєте право і навіть повинні критично дивитись на українців, їх мову і працю, але ж через те, що якийсь недотепа всадив у свою писа-пину якусь «ганджу» (не знаю, впрочім, чи не була там річ про Ганджу Андибера, лицаря запорозького), нема ще рації вимітати геть з Галичини усі українські писання вкупі з письмовцями. Ми не винні в тому, що галичани пас так ідеалізували досі і що тепер в них наступила •реакція. Однак годі про се, бо, може, Ви й самі не хотіли того сказати, до чого дійшла моя логіка, ставши на шлях, показаний Вами.

Ви запрошуєте мене до «Народної часописі». Що Вам на се скажу? З Ваших слів про неї я не набралася великого Довір’я до сього офіціального органу. Бувши у Відні, я бачила перші числа сієї часописі — вони мені не сподобались, мені здалось, що редакція грає в ляльки з народом... Врешті, я б просила прислати мені одно з остатніх чисел, щоб я знала, яка вона тепер, ся часо-пись,—- може ж покращала? Ие бачивши, обіцяти нічого не можу, тим більше що я тепер дуже зайнята. Коли «Народна часопись» видається зовсім в напрямку «Правди», то вона, значить, не зійдеться з моїм напрямком, бо я, наприклад, не бачила досі можливості писати в «Правді».

Спасибі, що Ви казали мені вислати «На крилах пісень», але я їх ще не отримала. Будьте ласкаві, кажіть вислати один примірник наших перекладів з Гейне («Книга пісень») (під опаскою) на таку адресу: France. Paris. Rue Corneille, 5. A monsieur Alexandre Pokrowsky K Дуже буду Вам вдячна за се.

Про фольклористичне видання п. Франка я вже знаю з його листа і дуже рада, що у нас буде видаватись такий журнал. Постараюся допомогти йому, чим можу. Чи вийшов уже збірник пані Кобринської? Я не знаю теперішньої адреси пані Кобринської, хоч і хотіла б довідатись до неї. Хотіла б я бачити її видання, та не знаю, як його спровадити собі.

Бувайте здорові! Та не гордуйте так дуже українцями, бо, справді, не все те лихе, що йде від них. Вітаю Вас щиро.

Л. Косач

P. S. Моя адреса зостається та, що й перше: Ковель, Волинської губ.

93. ДО Є. І. ДРАГОМАНОВОЇ

19 листопада 1893 р. Київ Киев. Стрелецкий переулок, № 9,

7 ноября 1893 г.

Милая бабушка!

От ми вже водворились в Києві на цілу зиму. Пізненько ми вибрались, та краще пізно, ніж ніколи. Тепер учимося так завзято, щоб надолужити час. Ліля учиться з учителями і учительницями дома, а я ходжу до одної англічанки на уроки англійської мови. Англійська мова дуже трудна, але я все-таки вивчуся, моя учительниця каже, що у мене єсть способность і що я, певне, скоро виучусь. Училась би я, може, й рисувать, тільки се дорого б стоїло, а тут в Києві і так багато грошей розходиться, як не старайся дешевше прожить. Неприятно, що в Києві тепер така погана погода — дощ і сніг, і все разом,— бо тут не можна сидіть дома, коли дощ, і виходить тільки в добру погоду, а коли треба йти, то йди. Тільки се нічого, я все-таки довольна, що ми в Києві. Скоро до пас прдїде мама в гості, так коло 15-го, а на рождество ми вже будем самі, хіба, може, Мита з Шурою будуть з нами до того часу, тільки то ще хто його зна, як буде. Ми ж тепер живемо з Лілею удвох, мама нам наняла дуже добру квартиру, дві кімнати і кухня у нас, так що всі знакомії завидують; обідаєм ми дома, у нас своя кухарка, і се дуже добре, а то по тих кухмістерських люди вічні катари наживають. У нас в квартирі єсть фортепіано, так що Ліля може учитись музики і я можу грать скільки вгодно. Я навіть не надіялась, що ми так добре тут устроїмось. Ліля занімається добре, і, здається, їй не дуже трудно даються наукй. Проживем, здається, зиму добре, а там літом, може, знов до Вас зберемось, якщо приймете, бо ми таки Вам задали клопоту літом немало!

Бувайте здорові, милая бабушка! Цілую Вас і, прошу, не забувайте писати нам.

Ваша внучка Леся

94. ДО М. П. ДРАГОМАНОВА

24 листопада 1893 р. Київ Киев, Стрелецкий переулок, ^!9

Любий дядьку!

Ваш лист до мене получений у Колодяжному, але мама мені ще не переслала його, тільки написала,, що там у ньому стоїть. «Роберта Брюса» можна послати до «Хлібороба»; коли Ви думаєте, що він туди годиться, то тим краще, а для «Дзвінка» я ще кінчаю іншу поему, отже, і він не буде обиджений. Про лист Ваш мама вже написала в одеську поштову контору, і, може, він таки дістанеться до мене. Випуски «La grande Encyclopedie» ⁴⁰ прошу прислати мені сюди скоріше, я перекладатиму, не гаючись. Про літературио-етпографічпий журнал «Житє і слово» я знаю і збираюсь туди дещо послати. Одним словом, постараюсь не бити, байдиків сеї зими і не мостити помосту в пеклі. Ох, не один там мій камінець заложе-ний!..-Спочатку, приїхавши в⁽ Київ, якось нічого не робилось, а проходив час у тій осоружній біганині на Кре-щатик тощо та в одпочиванні. після неї. Тепер діла краще пішли. Я вще почала нарешті вчитись по-англійськи (се моє давнє бажання!), і поки що діло йде влад, невважаючи на собачу вимову. Проте я думаю, що нема в світі такого звука, якого б я не могла вимовити, постаравшись трошки. Тепер я ще більше допевнилась, що з книжки, без живої речі, не можна вивчитись англійської вимови, та, здається, не тільки англійської, а й ніякої. Ох, коли-то я читатиму Шекспіра в оригіналі?

Олег мій вчиться дуже пильно, і часом стоїть труда вигнати його погуляти на вулицю, а так за різними справами то вже їй ніколи ходити. Досі мені нічого не вадило т.е, що я ходшіа чимало, але оце почались то морози, то мряка, то ожеледь і мій організм пригадав, що вже зимовий сезон починається, та все-таки сей зимовий сезон почався так лагідно, що я маю добру надію на сей рік. А як же Ви маєтесь? Чи таки думаєте об різдві до Рима їхати? Чи отримали Ви мого листа з чортами? Мені цікаво, чи хутко звідси доходять листи до Софії. Шкода мені, якщо пропало те, що Ви мені в Одесу посилали. Тут я бачила частину відповіді Варт[овому], відповідь ся робить на людців враження, принаймні дискусію викликає, а се добре, бо між нашим людом є чимало таких шка-ралуппиків, що їх не хутко проймеш. Чудна людина сей Варт[овий], часом говорить, як чоловік, а часом, як на-стояіций невіглас! Сі порівняння цілої літератури з «шматом гнилої ковбаси» і т. и.— се щось несвітське! Але в відповіді є помилка при цінуванні наших патріотів-літе-ратів — невже Л[евицький] має більш талану, ніж Ніжинський]?.. Иі₇ се трудно зважити.

А знаєте, в Києві якось гірше листи пишуться! Сс, певно, від того, що я од Вас тут ще не мала ні одного листа. Бувайте здорові! Я і Олег (вещий:!) цілуємо вас всіх і просимо не забувати нас, бо все ж таки ми тепер від .роду відбились, то треба ж нас хоч листами навідувати.

Ваша Леся

95. ДО М. П. КОСАЧА

12 грудня 1893 р. Київ Київ, Стрілецька, 9,

ЗО

¹⁸ 93

Мила моя молоденька кна-кна!

Що ти про мене думаєш? Що я лиха, злопам’ятна дівчина з кришталевим серцем у грудях? Ні, вір мені, не через злопам’ять не писала я тобі досі, а просто через те, що ніколи було великого манускрипта писати, такого, щоб загодити всі твої питання. У нас мама гостювала тижнів півтора, і за той час у нас в хаті подвійно людей було, поза хатою подвійна біганина була, а мені за столом подвійна писанина — я виготовила «Атта Троля» до друку (переписала, виправила і т. п.), переписала твою «Хмару», дещо з своїх дрібниць давніх («Метелика» тощо) до «Зорі». Окрім того, у нас була двічі література, велика й маленька. Кілька раз я ходила з мамою на Кре-щатик, я не знаю. Все оце одбирало час і про серйозну літопись нічого було й думать, а ограничитись пустим фейлетоном не хотілось. Однак, кажуть люди, que s’excu-se s’accuse, то я краще буду що іншого писати. Не знаю, чого мама писала, що тьотя Саша ображена на тебе, я з її листів сього не бачу та й не думаю, щоб вона була така формалістка, аби ображатись за «неприглашеніє», адже ж все одно вона б не приїхала, то чого ж там ломать комедію з «приглашеніями». Листів прочих родичів на сю тему я не читала, але теж не думаю, щоб вони могли довго і серйозно сердитись за се, бо воно було б смішнувато. Мама тепер сама дуже вразлива, то їй здається, що і всі інші в такому ж настрої, а я думаю, що се запрошення чи незапрошення зовсім уже не такої колосальної ваги діло, щоб могло псувати відносини між доброю родиною. Шкода мені тільки тебе, що тебе от уже

з рік раз у раз «дерев’яною пилою пиляють», за се я часами почуваю пемов якусь уразу до мами, хоч я знаю, що вона не винувата. Що ж, коли у неї такий сей fagon d’aimer \ що вона безпощадна до того, кого любить. У мене сей fagon зовсім інший, і якщо я кого пиляю, то хіба саму себе, та воно зате нікому не вадить. Мама, запевне не знаючи того зовсім, пиляла не раз і мене, та пе то що пиляла, а в саме серце вражала, тільки, я ж кажу, тут вона вже зовсім не підозрівала, що мені болить їіід її слів, а може, й зпати сього ніколи не буде. Взагалі ж вока до нас була дуже добра тепер і все казала, що їй чогось дуже шкода нас, що ми їй (а надто я) нещасними здаємось. Я думаю, сс того, що вона скучає за нами. Страх мені шкода, що прийшлось нам покинути маму на цілу зиму, але ж •інакше по можна, бо Пуц міг би зовсім «збуяти» без науки, подобаючої віку його: Я дуже рада, що я нарешті допалася до англійської мови,— ну вже ж і утну я колись щось із Байрона, аж чортам жарко здасться! Я займаюся вкупі з Людею, і через те ми з нею часто бачимось, бо помагаємо одна одній зубрить французько-англійські переклади. Викладова мова у нас французька. Англічанка наша дуже цікава і красива стара леді, «а very lady like» \ як у них кажуть.

Учимось, отже, ми обоє з Пуцом, але, здається, не переучуємось. Ходити все-таки приходиться мало пе щодня за чим-небудь.

Уліти мої остатнього часу льотом летіли, тепер трошки притихли, а далі знов полетять. Я скінчила «Давню казку» (поет і лицар), прочитала її в «Плеяді» з певним тріумфом, найбільш всіх сподобалась вона паничеві Лип-ському, се мені приємно, бо все-таки він людина, вихована на європейській літературі, і патріотичної поблажливості у нього нема. «Плеяда» тепер сильно воспрянула духом і числом, збирається досить правильно, кожний раз є що читати; вибраний у нас ще виділ (до якого і я маю честь бути вибраною), що мусить займатись редагуванням брошурок для народу. Ми уложили програмку книжечок по історії і розібрали вже деякі «точки програми», я взяла Хмельниччину, Слав[инський] —київський княжий період від Володимира, Людя — Галицьке княжество. Коли хочеш, я пришлю тобі нашу програмку. Збірка наша ще не зовсім складена, але в ній вже багато є. Рашель прит слав мені недавно своє «Сватання» в новій редакції (трохи поправлене), я буду читати його на літературі. Сла-винського тепер я рідше бачу, бо він все возиться з вечорами студентськими (він же староста свого виділу) і має силу біганини на своєму обов’язку. Я бачила його два дні тому назад (не у себе), він був перше в дуже веселому настрої, але на відході був чогось такий сумний і блідий, що злякав мене і засмутив на весь вечір. Гейне Славип-ський переклада потроху, обіцяє, що не затримає видання. Про «Litterae virorum obscurorum» ⁴¹ Славинський казав, що сього самому не можна зробити, а треба вкупі. Справа Циклопа з Орфеєм розійшлася, як заячий жир, і ніхто нікому нічого не доказав. Взагалі та кохА,сояіка⁴² процвітають, помиїв розливають по Києву немало. Не бажала б я Циклопові звертатись до мене тепер подобним способом, як колись в «Молочній путі», бо я не ручу за себе і можу зробити який-небудь скандал, не знаю навіть який іменно. Не хочу тобі розписувати про всяку циклопічну капость, а її зібралось чимало, нехай колись розкажу, коли ти цікавий.

Ореста бачила кілька раз у Люді, а він до мене двічі заходив і не застав обидва рази вдша, я така була сердита на себе за се, що аж мене чорти брали. Нехай там буде, як хто хоче, а Орест і Пілад самі ліпші для мене люди з усіх молодих киян. Я не трачу надії, що Орест застане-таки мене дома колись. Він розпитувався про тебе і передавав тобі свої вітання. Я думала, ти до нього пишеш. Тучапського я не бачу, та його ніхто не бачитиме три місяці, бідний хлопець і на різдво світу-сонця не бачитиме, сидячи в неволі. Таїш пе минулось йому!.. У Києві люди живуть досить тихо, та все-таки ще Курилка живий.

Пам’ятаєш, як у Діккенса дух різдва часом сам себе гасилі>ником накриває, коли того потребують обставини,— те саме случається і з іншими духами...

На Тарасівській я була позавчора. Голоту не всю бачила, тільки Василя та Андрія, поклон твій передала. Наталки не застала дома, а вона у мене всього раз якось була і то ненадовго. Далеченько мені на Тарасівську, через те часто ніколи туди ходити. Рапіевська _уживе нічого собі, не слабує, була у неї Вєра недавно, але я її не бачила, пізпо довідалась про її приїзд. Приїздив недавно Верзилов з Чернігова, він тепер уже зовсім установився на черпіговському грунті. Був віп у мене в той час, як мама була тут, зробив на маму добре враження, та він

і взагалі непогане враження робить. На різдво він знов приїде і, може, привезе яку роботу для Франкового журналу. Журнал Франка зватиметься «Житє і слово», сировий матеріал етнографічний там приймається — я послала туди купальські пісні з мотивами,— приймається там і белетристика, і критика, я маю надію, що, може, хоч там прокинеться критика, на що-небудь похожа.

З перекладів там будуть тільки вірші, здається. Мама послала туди переклади з Гюго, свої. Тут, у Києві, ще двоє людей береться перекладати Гюго, отже, може, на той [рік] можна буде скласти книжечку. Але взагалі треба нагадати програму «Всесвітніх творів» і гризти нею голову людям, як колись Катон гриз римлянам,— чи не взяти на себе роль Катона? Тільки не ради зруййування Карфагени, а ради відбудування її — се ж більш почесна мета. Микола Вітальйович має номерів з 12 Гейне в музиці, і все дуже гарні речі. Коли б їх Можна було тут надрукувати, то була б нам реклама!.. «Тарас Бульба» все оркеструється ad infinitum ^l.

Рашель пише мені досить часто, листи милі, але, як завжди, короткі, настрій досить мажорний. Але до Києва їхати вона, видно, вже зовсім закинула гадку. Се страх досадно! Се просто бог зна що! Добре було б, якби ти міг приїхати до нас на різдво і Шуру перевезти, але якщо не вправишся з екзаменами, то вже, певне, з сього нічого не буде, а ради сього все-таки екзаменами йе слід рискувать. Шкода, коли ти не приїдеш на різдво до мене! Ми б разом послухали еолову арфу перед університетом, подивились би на страшні тополі, і я б знову подумала, що мені вісімнадцять літ, що ми живемо на Тарасіїзській, де у мене на столику проліски стоять, у хаті рожеве світло, а в серці провесна... Гай-гай, яка старовина!.. Знаєш що? Буду-но я тут кінчати, бо щось уже дуже довго виходить. Про Колодяжне нехай тобі напише мама, parce que je пе suis pas au courant des choses². Про науку свою Пуц хай теж сам напише. А що лишилося ще за мною, нехай ще вдруге напишу. Боже мій, щось же собі думав Поприщин, кажучи, що «письма пишут только аптекаря»... І коли вже від тебе до мене телефон проведуть? Цілую тебе щиро, бувай здоров! Коли б до побачення!

Твоя Леся

¹ До безконечності (лат.).— Ред.

² Тому, що я не в курсі справи (франц.).— Ред.

. До нас заїхав папа по дорозі в' Мглин, сьогодні у 3-й годині дня їде. Вернеться не раніш як за тиждень.

Кланяйся від мене Галі і скажи, що я їй на днях писатиму. Поцілуй винозорого Юрочку.

96. ДО О. С. МАКОВЕЯ

і² ™

24 грудня 1893 р. Київ Київ, 18 93р.

Шановний пане!

Хоч не маю ще відповіді на свій остатній лист до Вас, проте вдаюся знову та ще й з просьбою. Оце виготовила я до друку свій переклад «Атта Троля», що має становити половину другого випуску Гейне, та й маю друкувати його, як і перші свої книжки, у Львові. Не одважуюсь більш турбувати п. Франка просьбою помогти мені в сім ділі, бо знаю, що він і так має досить клопоту. Більше маю одваги вдатись до Вас, хоч знаю, що і Ви не багато маєте вільного часу,— Ви були такі гречні, що дали мені дозвіл вдаватись до Вас із своїми орудками, а я осміляюсь скористати з сього дозволу. Я прошу Вас, будьте ласкаві наглянути над друком і коректою мого видання, се така страшна річ для поета — друкарські помилки! А порятувати від них хто може краще, як не поет? Від того часу, як Ви стали корегувати «Зорю», в ній стало дуже мало помилок, або, краще сказати, їх зовсім не стало. Могла б я тримати сама коректу, але через кордони та пересилки ся справа затяглась би не менш як на цілий рік, а се час довгий. Якщо не відмовите мепі помогти в сій справі, то я не знатиму, як і дякувати Вам, але, сподіваюсь, знайду спосіб бути вдячною.

Бачила тут одного Вашого краяна і чула від нього цікаві для всіх нас вісті про редакції «Зорі» і «Дзвінка». Тепер буде більш ніж коли залежати від пас, щоб поставити вище сі часописи, і якщо ся справа не вийде (принаймні з «Дзвінком»), то тут уже буде й нам сором. Про деталі справи Ви довідаєтесь у Львові так саме, як я тут. Багато є у нас тут літературних бажаннів і/планів, але як то судить доля справдити їх?.. Всі ми тут стараємось

об тім, щоб жити, а не скніти, але у нас се не дуже легке

завдання, я знаю се не гірш, ніж хто інший. Але, проте, жиймо! '

Цікаво, як здається Вам мій переклад «Атта Троля», я старалась, як могла, щоб він вийшов непоганий, бо сю поему я дуже люблю. Я перекладала її з правдивою втіхою, не знаю, чи одбилось се на вартості перекладу.

Ви вже завертаєте назад Ваші запросини до «Народної часописі». Ну, то й слава богу, не буде між нами ніякої неприємності, коли я скажу, що не хотіла б я писати в сій часописі.

Коли отримаю листа від Вас, напишу, може, й сама щось цікавішого. А тепер поздоровляю Вас з близькими святками і бажаю Вам щастя, здоров’я та оптимізму (з ним і само щастя мусить прийти).

Бувайте здорові!

Леся Українка

97. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

12 _

24 грудня 1893 р. Київ ^ХЇГ

Люба мамочко!

Отримала я від тебе гроші і зараз усі віддала, доло-живши ще з попередніх 5 p., так що у мене тепер єсть всього 6 р. вдома. На щоденне життя їх тим часом стане, а от учителям хутко треба платить, ну, та до того часу надішлете. Здається, нічого зайвого не купували, а так папині гроші хутко розійшлись. Врешті, ти ж знаєш, що я не розкидаю грішми як попало, навпаки, готова чого-небудь зректися, коли треба, але що ж робить, коли сама квартира, обід і учення коштують, як тобі відомо, 100 р.

Пальто і блузки нам уже пошили, і злупили за Лілину

2 p., а за мою 1,50. Хай мене бог скарає, якщо я коли буду тут блузку заказувать, краще сама пошию. Сьогодні принесли перший № «Искусство и жизнь», так собі газета, але «wie konnt es anders sein?» ¹ — пришлю її тобі. Спіл-[ліотті] жив і здоров, і нічого йому не бракує, інспектор кликав його по якихсь факультетських ділах. Оксана і всі Старицькі здорові, тільки сам Старицький не зовсім здоров, але се більш мнітельность — лікарі налякали. У них, певно, тепер така мода, щоб показувати тую «щирість» перед пацієнтами.

Бідного Костянтина Ант[оновича] на смерть обрік д-р Ареидовсышй, одказався його парувати і сказав, що нічого з нього не буде. Шкода бідного панича! Сумна пригода теж сталася з Славпнськщі, тобі Ліля писала про неї докладно, здається. Хто знає, може, йому спор-чено лице назавжди, тепер поки що він ходить обв’язаний та забинтований. Ганебна се вийшла справа, але ганьба падає не на Славинського, громадська симпатія на його стороні в сій справі. Тих розбишак студентів виключили по загальному вироку, але чи на сьому скіпчиг ться, невідомо. Отакі-то справи!..

Про літературні справи є дещо цікавого до написання, але нехай се трохи згодом напишу, бо от хутко мають до мене прийти панство виділові, то переб’ють писання. Тут напишу тільки, що Романова читала нам своє нове оповідання під назвою «Акула» («акула» — се єсть деморалізована актриса, що псує життя чесним людям), оповідання се дуже гарне.

Сподівана надія єсть, що Галя переїде жити сюди з Дорпату, чоловік її вже тут, я його бачила, він мені дуже сподобався. Не знаю, які ж би тобі факти з нашого життя написати, якось трудно здумати, що, власне, може бути цікавим з тих фактів, таких відомих і звичайних для нас. Живемо ми гаразд, ніхто в нас нічого не вкрав і нічим не зобидив, люди до нас добре відносяться, лихої слави ми не набираємось, а хіба доброї потрошку.

Прости, що малоцікавий лист, але ти знаєш, що я люблю писати листи «настояще», а тут якраз не можна так.

Цілую тебе і всіх тигрів.

Твоя Леся

Не зпаю, чому папа не їде. Вже 12-е — пора б! Від Миші отримала пару листів; обіцяється на різдво «Понеділка» паписати.

98. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

25 грудня 1893 р. Київ 18 93

Люба мамочко!

Запізнивсь лист на пошту, і я не одправила його вчора, але, може, то й краще, бо тепер треба ще написати про одну нову справу. Діло в тім, що я вчора довідалась, що з Нового року редакція «Дзвінка» перейде на більшу половину в наші руки, себто що українські твори будуть редагуватись у Києві у маленькій літературі. Отже, й надсилати всі українські твори треба тепер на мою або на Людину адресу, ми ж і маємо запрошувати співробітників і переписуватись з ними. Наші просили мене, щоб я написала тобі про се і попросила твоєї помочі й праці. Я думаю, що тепер ти схочеш більше до «Дзвінка» писати, бо, сподіваюсь, у нас пе буде того, щоб маринувати добрі праці по три роки, а всяку негідь друкувати. Ми б дуже були раді, якби ти написала що-небудь для першого числа (новорічне або так яке оповіданнячко), може б, воно ще поспіло сюди до неділі, бо в неділю число вже повинно бути зовсім складене і впорядковане, щоб встигло бути надрукованим вчас, вчора ми вже зложили його наполовину. Якби ти теж виправила як-небудь від лисів «Увінчаного співця», ми б його напевне надрукували. Славно було б, якби видати премією «Русалку» (твою оперетку) з музикою та ще подати що-небудь для куклячого театру з об’яснейням, як устроюватй куклячий театр. Ліля просить, щоб ти прислала сюди її переклади з Діккенса — вони лежать в Новому домі, в письменному столику, в правій великій шухляді,— то ти, будь ласкава, виправ їх і вишли поштою або передай через Мишу, коли він їхатиме до Києва. Я думаю, що казки Діккенса прийдеться скоротити трохй, то назнач ті місця, які тй уважаєш не конче потрібними.

Ми тепер не будемо стояти на тім, щоб непремінно кожне оповідання поміщалось в одному числі. Навпаки, добре' було б, якби хто написав довгу повість історичну і другу з сучасного життя. «Дзвінок» виходитиме в подвійному об’ємі. «Дзвінок» буде розщитаний на дітей від 7 до 15 літ, бо для дуже малих все одно ніхто ке вміє писати, та вони все одно ие вміють читати.

У мене просять «Роберта Бргоса», яевважаючи на те, що він буде друкуватись у «Хліборобі», по тій причині, що сі дві газети виходять для різної публіки: ті, що читають «Дзвінок», не читають «Хлібороба», і навпаки. Ах, як би я хотіла, щоб «Дзвінок» став у наших руках кращим і цікавішим, ніж він був в остатніх часах.

Бувай здорова і прихильна до нас і до нашого «Дзвінка»!

Твоя Леся

99. ДО М. М. КОЦЮБИНСЬКОГО

25 грудня 1893 р. Київ Київ, 13 грудня 1893 року

Високоповажаний добродію!

Мені доручено повідомити Вас про ту зміну, що зайшла в редакції «Дзвінка». Товариство педагогічне у Львові згодилося на те, щоб українські твори, надсилані до «Дзвінка», редагувались у Києві і щоб до Львова посилалися звідси вже зовсім упорядковані числа. При тому «Дзвінок» має виходити в меншому форматі, але в подвійному об’ємі, і через те в ньому могтимуть міститися довші оповідання і поеми. Нам навіть побажані такі оповідання, щоб могли бути друковані в кількох числах, себто який історичний роман для дітей або повість, бо ми не думаємо триматися теї засади, якої досі трималась редакція «Дзвінка», що приймала тільки такі оповідання, які поміщались в одно число. З тієї засади вийшов той скуток, що числа стали наповнятись писаннями дуже стислими об’ємом а мало цікавими змістом, бо всякий боявся давати простір своєму перу. Взагалі остатнього часу у Львові нікому було зайнятись «Дзвінком». Ми одважилися прийняти на себе редагування українських творів, галицькі, як і перш, будуть у Львові редагуватись. Ми складаємо громадку старших і молодших письменників українських і маємо на меті підтримувати розвиток української літератури красної. Одним з розділів нашої діяльності і буде редагування «Дзвінка». Отож тепера ми вже від себе запрошуємо до помочі нам тих людей, що досі так щиро помагали «Дзвінкові» своєю працею. Не відмовте, шановний добродію, нам поради і помочі при сій не блискучій, але корисній праці. Ваші твори, які ми сподіваємось отримати від Вас, ми прийматимем з подякою і запевне скористаємо з них багато.

Ще раз прошу від імення всієї нашої громадки, пе забувайте нас своєю працею.

Щиро поважаюча Вас Леся Українка (Л. Косач)

Прошу писати на адресу: Киев, Стрелецкий передок, № 9, Ларисе Косач.

Або: Киев, Мариинско-Благовещенская, № 105. Люд-миле Мих[айловне] Старицкой.

100. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

27 грудня 1893 р. Київ

Люба мамочко!

Хоч ти іронізуєш над сим виразом в наших листах, але я скажу тобі, що пишу його завжди од щирого серця, а не для лицемірства та облесливості. Ти маєш право вилаяти мене добре, коли я довго не пишу, але таких вразливих речей, яких ти понаписувала в своєму останньому листі, я все-таки не заслужила і не заслужу ніколи. Я просто за різними клопотами, про які тепер уже не варто розповідати, не зауважила, як пройшло тих десять днів, але ж я думаю й тепер, що се ти якось помилилась, рахуючи їх, все-таки не могло пройти стільки часу. Ти кориш мене, що я не пишу тобі, як ми вернулись з концерту, і т. п. Се було так давно і так благополучно пройшло, що я зовсім забула про нього згадати, пишучи до тебе, та й з листів наших видно, що з нами нічого лихого не трапилось. Я в прошлих листах старалась пригадати, про які дрібні факти слід тобі написати і просто якось не могла згадати, що може, власне, тебе турбувати, що може здатись небезпечним для нас. А потім виходить, що се я вчинила просто якесь злочинство, і ти мене картаєш і сама я картаюся так, аж мені серце болить. Сирап-ді, ми виїхали в сей Київ на якусь муку для тебе. Я дню тобі слово честі, що як тільки се для тебе будо сшжііі-ніте, то я без жалю покину Київ по першому тносму листу,— коли ти для нас життя не жалусш, то невже б я мала пожалувати для тебе київського життя. По так уже тут мені дороги рожами устелені, щоб задля них

я не вважала на те, що ти там день і ніч гинеш від турботи і журби. Та й докори твої слухати мені так само тяжко, як тобі ждати листів від нас. Трудно часом поручитись, що от напевне в такий-то деиь напишу,— часом що несподіване помішає, і тоді значить, думай, що от віку збавляєш найдорожчій в світі людині. Я не винувачу тебе в тому, що ти не можеш спокійніше до сього відноситись, але ж я б хотіла просто знати, що треба зробити, чим порадити, щоб не губити тобі здоров’я. Звичайно, що більш не буде того, щоб по десять днів я не писала до тебе. Але ж сього мало, бо папа казав, що ти все одно завжди думаєш про якісь нещастя, що мають ніби статися з нами, а надто зо мною, та я й сама знаю і вірю, що се правда. За Лілю ти, здається, ще не так боїшся, як за мене, то, може, як я буду вдома, твоя турбота не буде така тяжка. Не думай, що я скажу тобі найменше слово докору, коли ти скажеш мені виїхати з Києва додому. Під впливом твого останнього листа я готова б їхати з папою додому, та тільки боюсь, що се б тебе розсердило ще гірше проти мене. Я не знаю, що мені робити, щоб збутись твоїх докорів. Все-таки вони не зовсім справедливі. Адже скільки раз ти, виїхавши з дому, навіть не зовсім здоровою, не писала потім по два тижні (та от тепер ти папі у Мглин ні одного листа не написала), і невже ти думаєш, що я тоді менше турбувалась за тебе, ніж ти за нас? Тільки ж я ніколи б не зважилась кинути тобі і половини тих враз- < ливих слів, що ти мені кинула тепера... Однак прости, я, може, тільки гірш розстроюю тебе такою мовою, прости мені, тільки вір, що я не з опалу обіцяю вернутись додому по першому твоєму листу, я думала про се, ще як ти виїздила від нас, і зважила се твердо. А тепер, коли ти написала тнені про своє здоров’я, то я буду увесь час турбуватись за тебе. Трошки жаль було б тільки Пуца, але ж він молодий і хвірткий, нічого йому не станеться, як поживе сам, адже ж хоче він їхати за границю на медицину сам, ну, нехай вчиться самостійного життя перше тут, на своїй стороні, між своїми людьми. Я ж ніколи не думала про якісь розривки та утіхи власні, і їхала в Київ для того, що надіялась вивчитись тут того, чого досі мені бракувало, і принести, яку можу, користь тутешньому товариському життю, але ж се все не варто того, щоб я мучила тебе і убивала щоденно. За ціле життя твоє мало платити «кількома стрічками листа», за нього мало цілого

мого життя,вір мені чи ні, тільки я б віддала своє життя без жалю ради тебе. Не смійся, що людина, не пишуча листів акуратно, виражає такі почуття. У самих безпечних і навіть нікчемних людей є такі почуття в серці, яким мояша вірити і з яких сміятись — безжалісно. Та й таки можна вибачить мені на сей раз, бо за весь час, що ми в Києві, всього раз сталося, що я схибила в листуванні. Більш сього не буде, поки я тут зоставатимусь.

Ну, тепер відповідатиму на питання, краще всього ти питайся детально, а я вже відписуватиму як слід, бо що ж я зроблю, коли ніяк не потраплю сама написати про все, що тобі цікаво знати. Пальто моє вийшло добре і тепле, по тецерішній погоді в ньому навіть жарко. У мене збиралися, і що вийшло з того, я тобі просторо писала в прошлому листі; в неділю знов зберуться. При виході з концерту натовпу не було, бо київська публіка не така прихильна до мого Грюнфельда, як віденська, публіки було не дуже багато, але аплодисментів та «bis» було чимало, бо грав він, як завжди, чудово. Оксана здорова і слабувала всього один день, так тільки сім’ю налякала і нас даремно розігнала. Якби Оксана вмерла, а ми послабіли, то вже ж би я не мовчала про се! Карточку здійму, може, завтра, здійму так, як ти радиш, без ленти, сьогодні зовсім нема часу. «Подарки» будуть куплені і все те, про що ти пишеш. Франкові білети я віддала папі, він, власне, сьогодні ранком приїхав, а в п’ятницю ввечері хоче їхать додому. Я тобі через нього напишу багато, а тепер бувай здорова. Цілую тебе міцно і прошу пробачення.

Твоя Леся

Нова газета нічого не варта,— Мик[ола] Вас[ильович] вже не єсть її співробітником; я думаю, що в ній не то що не варт писати, а навряд чи й варт її читати.

Варварі я й сама тепер не так-то вірю, бо вона брехати лепсько вміє. Грошей ми не кидаємо, а ключі я при собі тримаю. Листи я завжди посилаю в штемпелевих конвертах.

За паші вечірні походи не турбуйся, до самого різдва ми не підемо нікуди в театр; а я ходитиму тільки до Люді та до англічанки, та, може, ще так, де вже конче треба буде, бо справді ж за мене нікому ходить.

101. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

ЗО грудня 1893 р. Київ

[Люба] мамочко!

[Твої] маленькі записки ми отри[мали] сьогодні, отже, другого [дн]я після папиного виїзду. Сьогодні я ходила на Крещатик і купила собі теплі рукавиці, здається, вони такі теплі, що в них можна й без муфти ходить, але, звичайно, хто має муфту, то тим краще для нього. Я тепер часом надіваю Лілину шапочку і муфту, якщо ми не разом куди йдемо. Тим часом я ще ні разу тут не простудилась; якщо й різдво мине гаразд (се для мене чисті «май-ські іди», се різдво), то вже я могтиму повірити, що моя знакомита «богиня» хоче лишити мене в спокої на який час. Добре б зробила, якби [лишила], бо мені тепер нема часу [хорува]ти та киснути, та й взага[лі] в цьому нічого приємного [нема] ...

Я думаю, ти вже отримала листи з передмовою, отже, значить, моє все до друку готове, та й я сподіваюсь, що й решта буде хутко готова, бо не думаю, щоб заборона д-ра Сікорського падала і на переклади — не така ж се вже тяжка робота. На книжці так треба написати:⁴³

І-іиа обложка Світові твори Генріх Гейне

II

Атта Троль. Романси і Nordsee (Північне море?).

Переклад J1. У. і М. С.

Fac et spera ¹ (Атта) Троль, Романси і Nordsee Генріх Гейне

(Епіграфа нема, він має бути вже над самим «Атта Тролем»).

Ти кажеш писати тобі на четверточп[і аркуша, але, вибачай, я так не вмію писати,— коли я маю час написати четвертку, то маю час і на цілий листок, та навіть, коли б я стала думати, як би тут його коротше написать, то се б зайняло ще більше часу, ніж довший лист. Взагалі я зовсім не лінуюся писати тобі, та й був би се остатній сором для мене лінуватись навіть листа написати, коли я загаялась з листом той раз, то се зовсім не з лінощів. Я писатиму тобі двічі на тиждень, а може й частіше, будь певна, то нічого, що я маю роботи досить,— тобі не при-йдеться більш дорікати мені так тяжко. Що маю [я багато роботи, то] правда, от і англійські уроки ста]ли тепер* більші, бо анг[лічанка мені] й вірші задавать стала [вивча]ти напам’ять — свого кохано[го] Теннісона. Але як Стар[ицький] гризе [Лю]дю за ту англійську мову, то страх! Видумує, що з ним нерв[ові] припадки робляться, що й сказать не можна. Ну, та все ж ми будемо вчитись, а вже я, то напевне, бо коли впущу сей случай, то, певне, вже ніколи не вивчусь. Ми з Цуциком часу дарма не тратимо — аісля твого виїзду півкнижки (II тому) «Рима» вивчили, навіть більш ніж половину. Я думаю, що ми історію скінчимо до Нового року, і німецьким теж займаємось. Мені так тоді стало сором при тобі за своє недбальство в заняттях з Пуциком, що я взялась від того часу за розум і тримаю себе в струні.

Правда, що в деяких інших справах я ще не вспіла взяти себе як слід в руки, але сподіваюсь, що зумію й се.

Напиши мені, мамочко моя, лагідніший лист — я бачу, що ти ще сердишся на мене,— а то мені свята будуть втроє сумніші, коли я не матиму доброго слова від тебе. [Цілую] тигрів і Кна-кну.

[Тв]оя Леся

102. ДО Є. І. ДРАГОМАНОВОЇ

З січня 1894 р. Київ Киев, Стреледк[ий] пер[еулок], № 9,

22 дек[абря] 1893 г.

Милая бабушка!

Поздравляю Вас з празником, бажаю Вам здоров’я і всього найкращого, щоб нам з Вами знов провести літо так, як сей рік,— весело та щасливо.

Спасибі Вам, що пишете до нас, не забуваєте нас. Я все збиралась писать Вам, та ніяк не могла вибрать часу, так усе ми з Лілею зайняті тута, що, може б, хто й не повірив, якби йому сказать се. Я учусь по-англійськи з одною баришнею Старицькою, ми з нею разом готовим уроки для англічанки, але Старицька живе далеко од мене, і ми по очереді ходим одна до другої зані-маться, а се так багато часу займає. Окрім того, я зані-маюсь з Лілею по-німецьки і по історії, а ще сама набрала багато літературної роботи, що не знаю, коли й скінчу.

Вечером до нас часом гості приходять, а часом ми самі йдемо в гості або в театр, хоч в театр не часто, бо дорого стоїть, а тут і так життя дороге, за квартиру і учителям Лілиним багато грошей іде. Ну, зато ж Ліля добре занімається і, певне, багато вивчить за цей рік. Тут так уже стараюсь, щоб нічого лишнього не купувать, а все-таки гроші розходяться, як вода. Ну, та що про се говорить, тут уже словами пе поможеш.

Був у нас тут раз гадяцький зпакомий Сусідченко, ще при мамі, з того часу більш не заходив, розказував про гадяцькі спектаклі та різні роздори, що вийшли з них. Се вже, здається, завжди так буває, що де любительський спектакль, там і сварка!.. Був у нас недавно папа проїздом із Мглина, та пробув усього три дні і поїхав додому. Скоро приїде Миша, може, завтра або після-завтрього. А тепер у нас гостює Тося, менший син тьоті

Саші, він приїхав з Умані, з земледельчеського училища, на різдвяні свята до нас і пробуде, може, до Нового року. Отак наші родичі навідують нас, то ми й пе дуже скучаємо. В Київ приїхала Галя, дочка Ніколая Васильовича, вона тепер уже зостанеться жить в Києві з чоловіком і з Юрком.

Чи не получали Ви писем од дяді Миші? Я не знаю, що се таке, що він мені ні разу не написав у Київ. Чи поїхав він уже в Рим, як то він збирався, чи вже роздумав їхать?

Як же Ви поживаєте? Чи дуже у вас там холодно? Тут було все доволі тепло, та от з неділі сеї вже почались морози градусів по 15. Я сим дуже недовольна, бо в хаті сидіти мені ніколи, а треба швендяти по морозу, от як, наприклад], завтра в 7 часів на Подол!.. Бодай його! Ну, та се не біда, морози перебудем, аби здоров’я, а воно тим часом ще держиться. Бувайте здорові, милая бабушка, цілую Вас міцно!

Ваша виучка Леся

P. S. Як що нам хочете посилать, то па моє ім’я, будьте ласкаві, бо тут більш нікому за мене полу[чить].

Кланяйтесь, пожалуйста, од мене всім знакомим, хто мене ще не забув, тому найбільше. Напишіть адрес Ан-тоніни Семеновни.

103. ДО П. А. КОСАЧА

Середина січня 1894 р. Київ

Любий папа!

Спасибі тобі за гроші і за те, що не лаєш пас за святочну розтрату, хоч я знаю, що тобі се мусило бути дуже иеприятно. Ти просиш написати наш «бюджет», то ось він як виходить:

106,50

Зостається нам, значить, з 120 р. 13 р. 50 к. на решту видатків, як-от па чай, сахар, світло, кореспонденція, бібліотека, прання, знадоби для письма і учення і т. п.

Скільки іменно йде за се все, я тепер зовсім точно не можу сказати, але за сей місяць (від 15-го) вже постараюсь як слід визначити. Одно знаю, що мені повинно стати сих грошей на місяць, якщо я буду ними добре роз-поряджувати і якщо не трапиться яких екстрених видатків на яке лікарство чи щось подібного. Скажи дітям, що ми хутко писатимем до них і що дуже дякуємо їм за листи, а що тепер вже не вспіли, бо треба на пошту спішить, щоб лист пішов сьогодні.

Бувай здоров і пиши нам, не обижайсь, що я тобі рід- " ко пишу, бо як пишу мамі, то все одно й тобі, а двох листів за раз якось трудно написать. Цілую тебе і всіх малих. Коли ж ти в Київ?

Твоя Леся

104. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

15 січня 1894 р. Київ 3.1.1894

Дорога мамочко!

Листа твого ми отримали вчора. Лис[енкові] і Ст[ари-цькому] я твої листи передала, вони дякують тббі за привіт і сами вітають тебе дуже гречно.

Кна-кна наша виїхала 30-го увечері, ми її відпроваджували на поїзд — я, Ліля і Славинський. Славинського я з того часу не бачила, як побачу, то передам йому твоє вітання, я думаю, що він його вартий. Він узяв шматок енциклопедії для перекладу і Гейне от-от виготовить до друку. А як там з «Атта Тролем» справа йде? Адрес Мак[овея] іменно ул. Чернецьк[ого], ч. 8.

Саня квитанцію послала і мені гроші сплатила (5 р.). Тепер Сані нема вдома, вона поїхала до своєї сестри Мані, що знов гірше заслабла. Вона була у мене двічі, а я у неї ні, хоч навіть обіцяла бути перед святами, але тоді було так холодно, що я не одважилась вийти з хати без крайньої потреби. «Війни мишей і жаб» у мене нема, ти забрала її з собою. Іииа С. і Ірина А. у мене не були, а я, звичайно, до пих теж не збираюсь. Пані Нови-цька була, а я у неї ні, її пема дома, поїхала в село на свята.⁴ У Борецьк[их] я була. їздити скрізь в дальші сторони я не можу, бо не стає грошей, от і тепер у мене хутко до фатальних 4-х коп. дійде... Славинський вигоївся настільки, що знаки ледве знати, але з головою,

видно, не зовсім гаразд, бо заніматься йому остро заборонено ще тижнів на три.

У Тосі я про тепле пальто питала, але він сказав, що він навіть «не знає, де воно поділось!..» Ми заставили його хоч башлик купить, щоб хоч вуха не поодмерзали. Я не розумію, як можна було пошить на зиму такі неподобні пальто. Тепер і Ліля і Тося зовсім здорові, але ж з Тосею немало у нас змагання за теплішу одежу, за ношення пальто наопашки (се остро заборонено!) і т. п.

Я дуже рада, що ти збираєшся хутко до нас, бо хоч ми з тобою і «не дуже» скучаєм, а проте... Як там маються малі пуцики, тигрики, чи добрі вергуни попекли? Передай, мамочко, Frl. Amalie ⁴⁴ сю карточку Prosit Neu-jahr², я мала її на Новий рік ще послати, та забула вло-жити в лист, дарма, кажуть, що до водохреща такі картки посилаються. Галя їх цілу пачку послала до Дорпату своїм німецьким знайомим. Ми з нею тут часом бачимось, але рідко, бо вона далеко від нас. Чоловік її вже пішов у москалі. У Києві тепер тихо, багато роз’їхалось людей, але все ж хто зостався, той нас не цурається. Наша кна-кна всіх одвідала, не показала себе такою свинею, як Самійленко, що сидить тут вже котрий день і нікуди носа не показує. Ну, бувай здорова і ти, і папа, і всі малі, цілую всіх міцно й щиро.

Твоя Леся

105. ДО М. П. ДРАГОМАНОВА

17 січня 1894 р. Київ 18 94,

Киев, Стрелсцкая, № 9

Любий дядьку!

Поздоровляю Вас і всіх наших з Новим роком, сказала б з новим щастям," та я щось не вірю в щастя, отже, бажай) здоров’я та трошки більше спокою і радощів. Не гнівайтесь на мене, що я не одписала досі на Ваш лист, я тільки недавно отримала його, бо мама не дуже-то хутко передала мені його (28 декабря ст. ст.). Епсусіоре-die⁴⁵ я теж отримала і два шматки її віддала для перекладу, буду шукати ще помічників, коли поз’їздяться наші люди, а решту перекладу сама, нічого мені не зробиться. Роблю я тепер властиве от що: вчуся по-англійськи вкупі з Людею С[тарицькою], помагаю Лілі (Олегові) вчитись по-німецьки та історії, помагаю складати «Дзвінок», щоб не був він сей рік таким поганим, як торік, читаю книжки, пишу свою повість та вірші в прозі і вірші в віршах, врешті, переписую власноручно власні і невласні писання. Окрім того, ходжу по світі, а се в Києві ие легка робота, хоч я до неї вже трохи звикла. Святками я собі трохи балувалась, ходила з «своїми дітьми» — Лілею та Тосёю (син тьоті Саші в гостях у пас тепер) — в театр тощо, а то був у нас Миша днів три проїздом до Шури. Наші таки все навідують нас один по одному, так що ми й не скучаємо тут. Я передала Ваш привіт Вашим старим приятелям, не багато їх єсть, та все ж трохи єсть, я їх бачу частенько і дуже рада, що можу назвати їх і своїми приятелями. Інші Ваші колишні приятелі вже не варті тепер сього ймення, та Ви се знаєте,— у нас з ними гречні відносини, але мені тяжко з ними говорити. Ну, та що там, мені з ними хліба не їсти!

Часом бачу того правдивого псевдоніма, що так проклинає всіх еліка суть од Драгоманова, під се прокляття і я підійшла — з тремтінням в голосі було об’явлено усім головам слухающим, що я проваджу самий шкодливий космополітизм... Es ist eine alte Geschichte! ¹ Але я сьому дуже рада. Я б не хотіла стріватися з сим псевдонімом, бо я ще ие знаю, чим можуть скінчитись наші розмови, добре, коли не яким скандалом. А пехай йому цур врешті! «Плеяда» наша готує збірник свій і, окрім того, брошурки для народу по історії українській, я б хотіла, щоб вони друкувались при «Поступі», але, здається, се не вийде, бо у нас не всі одної мислі, є в нас ще й такі голови,, що їх треба немало освічувати, поки вони зовсім світлими стануть, се прикро, але се так, і я мушу Вам се сказати. Я буду прикладати всеї сили і снаги, щоб добитися того ладу і толку в товаристві, який би я хотіла там бачити. Запевне, що сії сили багато пропаде марне, але що ж тут зробиш? Від циклопічної будови падає все-таки досить велика і темна тінь, і вона покри-

пає частину нашої «Плеяди», проти сеї тіні треба боротись тим з нас, що не покриті нею. Та не тільки ся тінь, і багато іншого не дає нам стати такими, якими ми повинні бути...

Господи, як мені самій тяжкий сей мій тон римського авгура! 'Але що ж зроблю, коли я, як і всі ми, живу під павутиною? Я думаю, під дамокловим мечем краще, ніж під павутиною, бо там людина себе величніше почуває, а тут часом сам собі злиденною мухою здаєшся... Ну, вже се, правда, новорічний лист вийде, коли я буду далі в такому тоні писати. Врешті, для мене власне новий рік почався не так-то погано, я отримала такі новорічні дарунки, що можу співати від втіхи... Як же там Ви і Ліда святкували? Чи не було знов яких концертів? Тут до нас приходив Кліс[ургський], обіцяв принести мені болгарських книжок. Він дуже здивувався, що я можу вимовить болгарський «ъ» зовсім так, як вій! Ми з ним будемо один одного вчити, він мене по-болгарськи, а я його по-українськи. От він цікаво говорить по-русыш! Я, певне, так по-болгарськи говоритиму, якщо буду в Болгарії.

Як хутко треба, щоб був скінчений переклад Епсусіо-рёсііе? Мальованців я вам пощлю 7-го, бо сьогодні вже спізнилась на пошту, а завтра свято. Погані брошури сього Сікорського, цур їм! Безсоромний він чоловік.

На свята ми додому не їздили, бо ми собі не робили різдвяних вакацій, а вчились, тільки три дні святкували. Мій Олег статкує! Ваші приятелі кланяються Вам. Бувайте здорові, цілую Вас і вітаю всю дорогу родипу.

Ваша Леся

Шура Ваші листи останні отримала.

Чи вийшов уже І випуск «Житя і слова», чи ще тільки має вийти? Я його тут не бачу.

106. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

7

19 січня 1894 р. Київ 18 у 94

Люба мамочко!

Сьогодні отримали ми гроші, 20 р. Дуже мені жаль, що ти недовольна на мене за гроші. Але ж сього місяця

ви нам вислали на 10 р. більше, ніж тепер, а все-таки на свята ми пішли кілька раз в театр, та часом дехто з знайомих заходив на свята, та Тося й Миша жили у нас, то все ж се гроші стоїть. А тут ще сі київські звичаї празиикових подачок то дворникові, то поштальйо-нові. І перед святами все дорожче стоїло на базарі. Тії спитайся Миші і папи, то вони тобі скажуть, що я не кидаю грошей як попало, бо знаю, що їх нема на мої вигадки. На сей місяць та й на всі дальші місяці я, напевне, не проситиму грошей зверх сих 120, що ми

з папою вилічили яко суму всіх наших конечних видатків. Нікому я нічого не задовжила, і, значить, з нових грошей нічого не піде па покриття старих рахунків, а вже надалі я повинна пильнувати, щоб не робить ніяких «празникових» видатків. Мені прикро, що ти так допитуєшся про рахунки з Мишею, се не приходиться, щоб ти за їх розплачувалась, се, певне, і Миші прикро було б; моєму «бюджету» вони нічого не пошкодять, надто дякуючи бабушкиним грошам. Про його дерптські рахунки я нічого не знаю, він мені нічого не казав про них. Вір мені, що я без ущерба для нас обох проживу на сі гроші, що оце тепер отримаю, бо я нікому нічого не винувата.

Я з 15-го буду вести докладний рахунок всіх видатків так, як вела перший місяць, і пришлю його вам, щоб ви бачили, куди йдуть гроші, а то мені справді неприємно, що, виходить, ніби я їх десь так розпустила.

Ну, та буде вже про ті гроші, я вже, справді, наче який одесит, розписалась про них.

Галі я передам те, що ти пишеш про дівчину, та я їй і одразу казала, що нічого з сього не буде, бо з наших дівчат ніхто не поїде «так далеко»!

Про заголовок Гейне я, здається, написала докладно, але, може, то мені так здалось, то от воно так має бути по типу першого випуску: /

1-а сторінка Всесвітні твори Генріх Гойне Атта Троль, Романси ⁴⁶ і Німецьке море Переклад

Лесі Укр[аїнки] і Макфіма] Став[иського]

__А на другім боці: Fac еі spera²

Атта Троль, Романси і Німецьке море Генріх Гейне (А вже «Всесвртні] твори» нема).

Німецьке море справді краще, ніж Північне.

Ах, от уже листок кінчається, а з ним, значить, і лист, а я ж так як і нічого не написала. Тося ще у нас, завтра ЇДе, грошей він не стратив, оддав мені на сохране-віє, так що ми своїх грошей йому не даватимем. Досі у нас нічого не зопсувалось і не поламалось, я думаю, що й далі так буде.

Були ми на «Плодах просвещения», дуже се противна річ, нізащо вдруге не піду! Оце приїде Никита для Ліли-ного іскушенія, але, кажуть, в ній нічого особенного нема. Хутко писатиму знов, а тепер нема часу, треба на завтра вчить урок англійський, а вже нерано. Бувай здорова, цілую тебе міцно і щиро. Всіх наших вітаю.

Твоя Леся

Здоров’я наше дуже добре, Ліля з Тосею більш не простуджувались; од трахоми бережемось. Тося пашим рушником не втирається.

107. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

23 січня 1894 р. Київ 18 ^94

Дорога мамочко!

Вчора я отримала гроші, але ще їх не чіпала, а сховала в ящик, бо маю трохи з тих 20-ти, що ти мені раніш прислала. Раніш мене порятувала Людя, віддавши свій довг 7 р. за англійські уроки, а то якось так обійшлося. У знайомих я нічого ще не позичала, відколи я тут, і думаю, що й не позичатиму. Тося поїхав від нас 9-го, так що напевне мав поспіти в Умань на молебень; а от що Пашка і тьотя Саша думають, то я не знаю, бо вони писали, що самі хотять виїхати тільки 10-го і Тосі те ж саме радять. Але ми виправили Тосю 9-го, бо не хотіли, щоб вийшло ніби він через нас не виїхав упору. Я того писала, що Ліля і Тося здорові, бо на різдво вони були трохи слабі (я писала тобі), кашляли, иу от я й написала, що вони вже зовсім здорові, а я, як не була слаба, то щось і не згадала про своє здоров’я, пишучи.

Галин чоловік став солдатом тут, у Києві, тільки My-_N сить який час в казармах жити (не пам’ятаю, де ті казарми), а Галя раніш жила у свекрухи, тепер же найняла собі домівку на Мар[іїнсько]-Благовіщ[енській], проти Тарасівської.

В театр, в оперу на «Демона», «Фауста», «Євг[енія] Онбгіна» і «Паяци» наші ходили святами чотири рази, двічі зо мною, а двічі з Мишею, окрім того, по Новому році були ми ще на «Плодах просвещения», та Тося з Лілею і з товаришами ходили на «Ріголетто». Тепер Ліля дуже хоче йти слухати тую ІІикиту, але я не знаю, . чи йти, бо, кажуть, нічого в ній надзвичайного нема, а ціни за неї деруть непогані. Я не знаю, чого Миша писав, що ми ходили в день його виїзду в театр, се він якось помилився, бо ми й не думали йти, та й чудпо б . воно було, щоб він виїздив, а ми собі в театрі сиділи.

У нас, звичайно, все гаразд; Ліля не вчилась тільки три дні різдвяних, та на Новий рік, та на водохреща, а то увесь час училась, хоч і менше, ніж звичайно, бо то було Бялк[овська] виїздила, а то знов Спіл[ліотті] уроків два пропустив, бо його визвали додому в Ніжин, до слабої матері. Зо мною Ліля теж занімається добре. Листа Ма-к[овея] я отримала, се правда, що вони чудні люди, ті лиси, і то всі, часом щось такого видумав, що трудно й розібрать, чого віп, власне^ добивається! Буду йому на днях відповідати, то напишу про мову так, як ти пишеш, бо я зовсім з тобою згідна. Я взагалі не знаю, чого вони так уже ламають коп’я за ту мову, так наче се саме найстрашніше питання у нас.

Цікава б я побачити «Життя і слово», теж і «Нашу долю)», але пе знаю, чи трапиться хутко побачити. Чи можна їх виписувать окремими книжками, не платячи за цілий рік?

Я отримала листа від Маргарити з просьбою о пробачення, і, звісно, дуже тому рада.

Старицький їде-таки на сім тижні в Москву, а Людя зостанеться вдома, бо не хоче їхати з пим, та й нема чого. Бувай здорова, мамочко, цілую тебе міцно.

Твоя Леся

Посилаємо дітям картинки: Микосеві китайця, Дорі музикальних щучиків, а Оксані чотири портрети в кук^ лячу хату.

Всі знайомі тобі кланяються і допитуються, коли ти приїдеш. А й справді, коли? Ти щось в остатніх листах мовчиш про сеє.

Лис[енко] хоче в марті ставити оперету дитячу «Зима й весна» — дуже гарна музика, але страх трудна, страх!

108. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

¹⁶

28 січня 1894 р. Київ 18 у- 94

Люба мамочко!

Щось ти вже давно нам не пишеш, може, розсердилась чого на нас. Ти не сердись, моя дорога мамочко, не в’яли мого серця, мені й так жаль, що все якось виходить, що я тобі в кожному сливе листі завдаю яку прикрість, се правда, що я не вмію листів писать, але що ж робить? Може, колись навчусь.

Я ото папі писала і нащось згадала «екстрениі видатки» (можливі) на лікаря та лікарства, та, відай, тим наврочила себе, бо й справді прийшлось сей видаток зробити. Оце останніх днів три почали в мене руки боліти, як-от торік на весну в Колодяжному, та й ноги трохи, Ліля і Лисенки гризли мене, щоб я йшла до лікаря, доти, поки я вже для їхньої потіхи не пішла до нього вчора. Лікар сказав, що се тільки «малокровие и большая нерв-ность» (а з туберкульозом в нозі ніякого зв’язку немає), записав мені Natri’i' hydrobromati, та Arsenici *, та ще якоїсь дряні, а врешті сказав, що я літом поправлюсь,— се я й без нього знаю. Врешті я досить здорова, тільки стараюсь нікуди не ходить, щоб не втомлятись. Я б навіть не писала тобі про се, але ж то було б не по правді і ти б потім на мене сердилась, якби довідалась, що я навіть до лікаря ходила, а тобі не призналась. Але ти вір мені, що я зовсім не в лихому стані, а тільки для Ліли-ного та трохи й для свого спокою хотіла вияснити, від чого, власне, у мене болять руки і робляться оті немов «удари» в груди. Ну, кажуть — нерви, значить, справа пе така-то вже страшна, бо в кого ж ті нерви тепер здорові?

Живемо ми гаразд. Тосю давно вже виправили додому, та я вже, здається, писала про се.⁴ З Мишипогр листа я довідалась, що Пашка таки був у Колодяжному, як же се так? З Умані нам ще нічого ие писали, і я не знаю, чи всі вони з’їхались в свій час. Коли ти приїдеш в Київ? Папа теж казав, що в январі приїде, та щось ви тепер про се нічого не згадуєте.

Був у мене сьогодні Стар[ицький] з Людею, він таки їде в Москву на сім тижні, а Людя зостається тут, ие хоче в ту акторську банду пускатися знову.

Лиси щось таке крутять з тим «Дзвінком», що я справді плюну на се діло, от тільки ще два тижні пожду, що там далі буде. Вони таки чудний народ, як гречні, то гречні, але як розбасуються часом, то вже занадто, от хоч би й Маковей, щось-то вже в його листі занадто багато того espritя не люблю такого тону. І в «фейлетоні» своєму занадто вже «розмахався». Я йому ще не зібралась відповісти, може, сьогодні напишу, але, звісно, не буду так писати, як оце тобі про нього, бо я йому винна гречність.

Як у вас у Колодяжному, чи тепло? Тут дуже тепло було, похоже на весну, але тепер знов холодніше, і се краще, бо мені щось не сприяв сей faux printemps ⁴⁷.

Бувай здорова, люба моя мамочко, і не журися за нас, і не сердься, бо ми ж ніколи не хочемо тебе вразити, а так хіба, по незграбності своїй завдаємо жалю. Цілую тебе.

Твоя Леся

109. ДО О. С. МАКОВЕЯ

18

28 січня 1804 р. Київ Київ, 18-J-94

Високоповажний пане!

Перш усього прошу вибачити за неможливий почерк сього листа, розбирайте, коли хочете, а я інакше не можу написати, бо пишу лежачи. Оце від тижня хорую на нервові болі і крайпій упадок сил, се пе є щось серйозного, але все ж я не можу так довго сидіти, щоб написати довгий лист. Новорічні бажання не пішли мені на користь — хоч все-таки спасибі за них добрим людям,— пехай же мої підуть Вам на користь, а я бажаю Вам незмінної ласки нашого патрона Аполло і його милих товаришок. Спасибі вам, що так ласкаво приймаєте клопіт з моїм «Атта Тролем». Я гадаю, досі мама вислала, по моїй просьбі, заголовок і всі роз’яснення, потрібні, через те не буду тут писати сього вдруге.

Рада буду побачити Вашу книжку, я Вас досі дуже мало знала яко поета. Дасть біг, Ви пізнаєте мене яко критика... Я тільки думаю, що критика від того не ліпшає й не гіршає, що її пише жінка; ви так по-лицарськп говорите про жінок-критиків, що після сього якось рука не здіймається писати щось критичного проти Вас. Видно, справді, у вас в Галичині «жіноче питання» дуже в моді тепер, бо Ви раз у раз на його звертаєте. Навіть вибрали собі спеціальність «критика дівочих творів», не можна сказати, щоб се була дуже широка спеціальність... От наші критики не такі лицарі і коли прихо-диться до діла, то ставлять в одну лінію і поетів, і поетес, і літератів, і літераток; не знаю, як хто, а я пе раз казала їм за се спасибі. A propos ⁴⁸ жіночої літератури — до треба вдаватись тому, хто хоче спровадити собі «Нашу долю», чи треба вдаватись до самої п. Кобринської? Я б написала дещо Вам з поводу «жіночої літератури», але нехай потім, се довга річ, а я довго не можу писати. Щодо «язикового питання»... Але, може, його не чіпати, бо й так я з усіма моїми краянами заслужила собі від Вас — «пехай вам хрін» (в німецькому перекладі: gehen Sie zum Henker⁴⁹)? Я не знаю, як там у вас говоряться такі речі, краще я не буду Вам сього казати ні по-вашому, пі по-нашому. Я тільки думаю, що зовсім нема чого ставити питання про перемогу того чи іншого діалекту, адже літературна мова мусить витворитись з усіх діалектів, без жадного насильства, сварки й колотнечі. Я не такий завзятий лінгвіст, щоб так уже «пре-ломляти копье» за мову. Маю надію, що мене розуміють усі добрі люди і в Галичині і на Україні. Принаймні мене в Галичині розуміли і старі і діти. Що Ви пишете за «Дзвінок», то я знаю, чому Ви се все пишете. На се скажу тільки, що від самого свого початку «Дзвінок» па три чверті складався з українських творів,

а галицькі діти його читали, так само як наші діти читали «Лиса Микиту» і т. п. Будьте певні, що ніхто не дума ні про які монополі (ми з тих монополів не забагатієм певно!) та експерименти над дітьми. Лишаю сю тему до іншого разу, тепер тяжко. Не ставте нас на одну лінію з Рябошапками, бо Ви знаєте, що се образа. Простіть за неможливий стиль, тон і почерк сього листа, мені, може б, краще зовсім не писати тепер. Бувайте здорові, бажаю Вам всього найкращого.

Л. Косач

Справді я б рада прибути в Галичину не тільки «на крилах пісень», але моє прибуття ще Оешѵ еѵ 'уооѵасгі хеттаї...¹

110. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

20

1 лютого 1894 р. Київ 18 у 94

Дорога мамочко!

Твої листи і повістку на 10 р. ми отримали сьогодні. Добре, що ти не послала гроші на ім’я Спілліотті, бо я недавно довідалась, що він змінив квартиру, от забула, де його нова квартира. Та й взагалі краще посилати просто на моє ім’я, бо мені тут ніякої невигоди нема, за мене получає Варвара по «довіренности» дуже хутко і без клопоту. Я винна, що не написала тобі сього раніше, справді у мене в голові жуки гудуть. Тепер уже на сей раз Ліля піде. Та тепер чогось на київській пошті вже не буває такої біди, як колись, з тим получанням.

Лілй була у Наум[енка], щоб взяти «Життя і слово», але, видно, не розтолкувала йому як слід, бо він сказав їй, що то його власна книжка, і не дав. Піду ще я, от нехай поправлюсь, бо тепер мені і ходити, і їздити однаково тяжко. Воно хоч малокровіє і пуста річ, але дуже неприємна, бо от я тільки вчора почула себе краще, а то таки днів з 5 «большею частію лежала на кроваті», боліло мені скрізь і безсилля було крайнє, до того ж якась апатія. Тепер се вже наполовину минуло, от ходила на урок і не дуже втомилась, може, той arsenic мені поміг, а може, я так собі відлежалась.

Однак треба перше відповісти на питання: брошуру про мальованців я давно послала дядькові заказною бандероллю.

Верзилов нічого мені не присилав і не обзивався ані словом, я теж до нього не обзиватимусь, бо мене ображає його поводіння, я й так вже мала не раз привід до образи, але досі спускала, приписуючи все тільки чернігівському його вихованню.

Гроші Барським заплачені, звісно, в свою пору, та я ж і^чне могла б забути про се.

Бабушці я напишу і попрошу грошей на рис[увальну] школу, спробую один місяць, коли не буду надміру втомлятись і коли побачу, що там єсть яке пуття в учінні, то ходитиму й далі.

Оксані книжки я купила і завтра вишлю, бо сьогодні я могла їх тільки після обіду купити (до обіду була у ан-глічанки), а одправить вже не можна було; та вони до 24-го мусять напевне поспіти. «Le jarclin de M-lle Jau-vue» ¹ не було, то я купила іншу, здається, нічого собі. Стоїть 1 p., дешевше не було з картинками.

Я була певна, що «Три ялинки» ти сама переклала та так собі не хочеш'нам писати про се (я думала, що ініціали О. Д. значать — Ольга Драгоманова!). Там, мені здається, пороблені скорочення проти українського] оригіналу, а я гадаю, що сього помимо автора ніхто не має права робить.

Ти даремне пишеш, що Ліля має занадто розривок і що вона святами мало вчилась. Вона вчиться дуже ретельно, може, навіть занадто, інший раз трудно її вмовити вийти гулять, а се їй конче потрібно, бо вона теж малокровна і голова їй від часу до часу знов починає боліти, як було колись в Колодяжному. Я того мало пишу про неї і про себе і взагалі про всякі справи, що обов’язкова короткість листів зв’язує мене.

В вівторок писатиму конче. Бувай здорова, дорога моя, люба мамочко!

Цілую тебе міцно! Оксаночці пишу завтра окремо.

Твоя Леся

Стар[ицький] завтра виїздить в Москву, а Людя зостається в Києві.

Стар[ицький] зробив контракт з Соловцовим (драматичний] театр), щоб давкти в весняному сезоні українські] представлення.

Оксана Старицька була знов слаба: уколола собі руку гребінцем, і в неї зробилось зараження крові в руці, насилу одволодали; тепер їй краще, але вона мусить чомусь лежати 5 днів; добре, що хоч без різання обійшлось.

Просила мене Ольга Антонівна попросить тебе, чи не могла б ти їй позичити р. з 60, а вона б їх виплачувала нам частинами, щоб ми потім передали тобі. Вона не вважається писати тобі про се сама і просить мене.

111. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

З лютого 1894 р. Київ

Люба мамочко!

Сьогодні Ліля отримала гроші, але вони не від тебе, як я думала, а від Тосі, і не 10, а ї p.,— просить купить йому красок. Ну, значить, прийдеться Спілліотті на пошту пробігатись, бо повістка, звісно, дійде його,— я йому скажу, що вона мусить бути на його прежню квартиру, на його ймення. Тільки все-таки се прикро, бо я не люблю, коли мало знайомі люди бігають ради мене по різних моїх справах. Але тут ніхто не винен, тільки я сама, то краще вже буду мовчати.

Я забула тобі в тамтому листі написати, що я передала тобі через Каменського всі томи Толстого, окрім «Вой-ны и мира», невже Каменський не віддав їх тобі? Він казав, що папа поручив йому взяти у нас для передачі вам сі книжки. Свиня ж він, коли так.

Портрети свої я тобі пришлю, як тільки візьму у Ме-зера.

От ще новина: я вже не маю ніякого діла з «Дзвінком», бо справді допевнилась, що навіть і такого діла не можна вести з народовцями, хай їм цур! Се перший і остатній раз, що я пробувала вести з ними спільне діло. Деталі справи, коли хочеш, я тобі колись розкажу.

Бувай здорова, цілую тебе міцно.

Твоя Леся

Ліля просить вибачить, що не пише тепер,— через п’ять минут прийде Матк[овський]. Вона писатиме у вівторок.

112. ДО Є. І. ДРАГОМАНОВОЇ

4 лютого 1894 р. Київ 23 января 1894 г.

Милая бабушка!

Поздравляю Вас ще раз з Новим годом і бажаю Вам всього найкращого. Спасибі Вам за ті гроші, що Ви нам прислали перед святками, вони прийшлись нам як не можна більше кстаті, бо інакше мусили б ми на свята не так весело проводити час. У нас гостював Тося, син тьоті Саші, цілі святки, до 10 января, та Миша заїжджав днів на три, їдучи до Шури, так що ми не скучали. Хоч все-таки чудно було, що прийшлось провести різдво і Новий рік не дома. Тепер ми знов самі остались і, певне, довго ще будем самі, бо мама пише, що не скоро приїде. Але нам ніколи особенно скучать, бо ми посто-янно учимось та занімаємось, а коли єсть вільний час, то ідемо куди-небудь або до нас хто приходить. От тільки з тиждень тому назад я була заболіла, якось боліло все тіло і слабость велика була, я по настоянію Лілі і знакомих ходила до доктора, він сказав, що то од мало-кровія, і казав мені приймати миш’як; я стала його приймать, і мені стало лучче.

Ви, бабушка, були такі добрі, що предлагали мені платить за мої уроки рисування. Спасибі Вам за се, коли Вам се не буде трудно, то я приймаю Ваше предложеніє і дякую за нього. В школі рисувальній плата 6 р. у місяць, а ще, може, на різні пособія та рисувальні при-надлежності піде рублів три, значить, рублів 9 буде до-вольно. Я спробую ходить в школу сей місяць, і коли се мене не буде утомлять, то буду ходить до самого свого виїзду з Києва. Я ходжу на уроки англійські два рази в неділю, значить, час зостанеться і на рисування.

На різдво я получила письмо од дяді Миші, він писав, що вони всі були нездорові перед святами, але на свята вже виздоровіли. В Рим на операцію він, здається, не думає їхать.

Як же Ви поживаєте? Як Ваше здоров’я тепер? Ви писали той раз, що не зовсім здорові. То, певне, ся погана зима так всім вадить на здоров’я. От у нас сьогодні дощ цілий день, так мовби не январ тепер, а кінець марта, аж дивиться противно. Тільки перед різдвом були морози, а тепер таке щось робиться — не то зима, не то погана весна.

Коли б уже скоріш настояща весна! Тоді б ми й з Вами побачились. А чому б Вам не приїхать весною в Київ?

Бувайте здорові, милая бабушка. Я і Ліля цілуєм Вас кріпко.

Ваша впучка Леся

113. ДО А. С. МАКАРОВОЇ

4 лютого 1894 р. Київ 1894, 23/1

Дорога моя Антоніна Семеновна!

Простіть, що я не скоро відповідаю на Ваш щирий лист. Я, бачите, була з тиждень слаба, не так щоб дуже, але якраз так, що ие могла листів писати, бо раз, що не могла сидіти довго від слабості, а друге — настрій душі був такий поганий, що замість поради і розваги я могла б на Вас ще гірший сум нагнати. Я багато думала над Вашим листом. Ви просите мене научить Вас жить; ся просьба показує таке Ваше довір’я до мене і таку повагу, якої я, може, й не заслужила. Я сама, коли хочете, учуся жить, борюся з непевностями, з скептицизмом, думаю над своїм і над чужим життям. Стидно було б мені, якби я брехала перед Вами і назвала себе Вашим учителем життя. Ні, на таке високе ім’я я не маю права, бо ие заслужила його. Я рада помогти Вам, рада вкупі з Вами шукати дороги, піддержувать Вас, чим можу, але я ие маю права казать, що я можу научить Вас жити. Мені больно писать сеє Вам, бо Ви розчаруєтесь в мені, але ж я повинна казати правду. Я, врешті, думаю, що я гірше живу, ніж Ви, бо Ви робоча людина, а я ні. Хоч я і маю свою роботу, але ж веду її уривками і хіба кілька днів на рік буваю довольна собою. Я не думаю говорити Вам, щоб Ви гце більш набирали на себе роботи, бо се вже було б вище сил людських. Я думаю, справді, що Вам було б краще виїхати на який час з Гадяча, зайнятись іншою роботою, в іншому місті. Якщо Ви можете зоставить Вашу сім’ю, то я попробую пошукати тут для Вас якого місця, розпитуючись через знакомих. Напишіть, якого ,роду місце хотіли б Ви знайти, а я попробую пошукать. Тут би я Вам знайшла і людей інших, краще товариство і коли не можу навчити Вас жити по Вашому ідеалу, то, може б, помогла шукать тії науки. Я не так, впрочім, сумно дивлюсь на Ваше учительство, як Ви. Уже одно те, що в школі є людина не лиха, не черства педантка і притім чесна, єсть уже велика користь для дітей. Ви журитесь, що живете тільки для сім’ї, але ж є багато людей, що навіть і сім’ї своїй не потрібні, а сім’я — ті ж люди, «частица человечества». Хіба Ви осуждаєте матір, що живе тільки для своїх дітей? А чим же гірше жити для своїх сестер і братів? Погано тільки те, що Вам зовсім ніколи жити для себе, а без сього людині таки трудно обійтись. Я так би хотіла витягти Вас із Гадяча, щоб Ви пожили іначе хоч рік, два. Іще одно: коли я буду літом в Гадячі (а може, ми з Вами й раніше побачимось), ми з Вами- будем частіше бачитись, ніж торік, ми поговоримо немало. Може, в розмові я зумію Вам більше сказать, ніж в листі.

Я не знаю як слід условій Вашого життя і Вашої служби, а через те не знаю, які поради практичні можу Вам дати про те, що слід би Вам робити, щоб наблизитись до Вашого ідеалу служіння людям. Ми разом могли б читати книжки і говорить про різні речі. Писати про все, про що хотілось би сказать, я не можу, не питайте, через що так. * ⁴

Шкода, що [не] устроїлись народні чтенія, літом треба буде знов нагадати гадячанам про їх. Я ніколи дуже оптимістично не відносилась до тих «работников по делу народного образования», через те й не розчарована в них. Се народ лінивий, і якби над ними постоянно була «нравственная палка», то, може б, вони й робили що-небудь. Тепер от скрізь устроюють народні бібліотеки, що б же й гадячанам взятись за се?

Напишіть мені що-небудь про Вєру Стоянову — вона, здається, славна дівчина.

От, знаєте, "мушу кінчать, бо маю спішну роботу на четвер і буду, певне, писать по цілих ночах. Отже, до другого разу, якщо Ви схочете вдруге писати до мене. Цілую Вас щиро, моя дорога!

Ваша Л. Косач

Як тепер здоров’я Вашого брата?

114. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

28

9 лютого 1894 р. Київ 18 у 94

Люба мамочко!

Отримали ми вчора гроші, спасибі тобі за них, тепер уже «хліб насущний» надовго забезпечений. Я тобі 13-го пришлю настоящі цифри, скільки іменно йде па нас грошей у місяць, бо тоді я зведу докупи всі свої рахунки, скільки на що пішло і т. п. 0[льзі] А[нтонівні] я оддала гроші, вона дуже тебе дякує і каже, що навіть не сподівалась, що ти так хутко обізвешся на її прохання. У них у домі, як завжди, слабі: М[икола] Віталійович] то на руки, то на ноги скаржиться, 0[льга] А[нтонівна] ніяк наслідків інфлюенци не позбудеться, у Мусі знов поліп у вуху відновився, а бідний К[остянтин] А[нтонович] такий тепер страшний та нещасний, що серце болить дивитись на нього, певне, правду казали лікарі, що він мусить загинути. Але все-таки у них ніхто не лежить, навпаки, всі ходять чимало і до нас часами заходять. Я тепер потроху одходжу. Після твоєї ради ми почали брати молоко та й взагалі ми голодом не моримось, хоть, звичайне, і не роз’їдаємось без пуття. На Никиту ми таки не ходили, цур їй! Коли вже одважитись платить скажені гроші, то краще вже піти на французького трагіка Mounet Sully *, що приїде в февралі, то вже таки справжній «світач» — перший трагік з Comedie frangaise!² Гратиме всього двічі: «Сід» і «Гамлет». З ним і ціла трупа французька; я думаю піти, якщо ціни хоч трохи будуть людські (я вже не кажу божі!).

Книжок Толстого ми послали 6: «Анна Кар[еніна]» (З т.), «Детство и отр[очество]» (чи «Юность» — не пам’я-

¹ Муне Сюллі (франц.).— Ред.

² Театру французької комедії (франц.).—Ред.

таю), 1 т., давні рассказы («Казаки» тощо), 1 т. і «По-следиие произв[едения]», 1 т.

Спасибі Оксаночці, Микосеві і Дорі за листи! Вони дуже славно почали писать листи, так-таки все як слід розписано. Ми їм хутко знов напишем, тільки не тепер, бо тепер нема часу. Ліля сьогодні не може писать, бо цілий день учиться. За картинки теж спасибі. Це дуже цікаво, що у Микося така редька буде — будем їсти! («Будем їсти, та не всі!..»)

Я сими днями кінчила «Одинака» (як його назвать, я й сама не знаю!). Здається, вийшов непогано, тільки все-таки я його буду немало поправлять. Я його читала при маленькому зборі, і він справив дуже добре враження, надто Людя і Слав [инський] наговорили мені дуже милих речей. Напиши, коли ти думаєш приїхати в Київ; якщо не хутко, то я пошлю тобі ті глави «Одинака», що ти ще не читала,— я неохочу друкувать його без твого перегляду. А перші глави почну переписувать. Тепер хоч уже ніхто не гризтиме моєї голови! Вони думають, що се так легко повість написать, спробували б самі!..

Як маються твої уліти, а надто юмористичні, що ти колись про них згадувала, чи вже скінчені?

Ну, бувай здорова! Цілую тебе міцно, і щучиків теж, і папу. Пуц, певне, в той раз напише, а тепер над задачами погибає. До побачення!

Твоя Леся

115. ДО М. П. ДРАГОМАИОВА

28

9 лютого 1894 р. Київ 18 у 94

Любий дядьку!

Отримала я Вашого листа вчора і хотіла в той же день відповісти, але не було можливості, бо в голові шуміло, як у тому вулику. Я, власне, сими днями скінчила одну свою повість. Кінчала її несамовито (я сливе завжди коли що кінчаю, то несамовито), сиділа над нею до 4-ї, а то й до 5-ї год. ночі, бо вдень нема часу і настрою,— врешті скінчила, прочитала в товаристві, удостоїлась похвали і серйозної критики і потім сказала: «Иыне отпущаеши» йому... І справді, якби таким способом написати зо три оповідання підряд, то можна б ad patres одправитись. Отож я вчора цілий день не то спала, не то чула, а сьогодні, вже «находясь в здравом уме и твердой памяти», сідаю за листи.

Те, що ви просите передати з поводу біографії Вашої в «Житті і слові», я вже декому передала і передаватиму при всякій нагоді. Воріженьки нехай не дуже-то брешуть, бо єсть тут тепер такі, що вріжуть їм язика врешті. Не думала я, що Фраико вступить у слід свого колишнього проф. Огоновського, я думала, що він більше розбирає, як треба з людьми обходитись, щоб не бути подібним до друга-ведмедя. Не вір, значить, галичанам! До сього переконання смутного я приходжу дедалі то більше. От, наприклад, справа редагування нами «Дзвінка» розійшлася, як заячий жир, а все через галицьке крутійство. Тільки даремне мене в космополітизмі при сій справі укоряли, мій космополітизм зостався при мені, а патріотизм народовців при них, і на тім скінчилось. Може бути, що я вийду і зрадницею хутко, тоді я буду дуже рада, бо, значить, матиму добрий атестат. Циклопові барани не вважають ні на ультрамонтанство «Правди», ні на що, бо у них критичного тямку дуже мало і у них на все одна відповідь: «Сього вимагає практична політика»,

почнеш з ними змагатись на сю тему, вони зараз: «Ви не вважаєте на практичні обставини»... Одним словом, такі мені практичні, що аж теорію забули! А що Циклоп міг писати про аграрні інтереси селян і т. п., то се нічого не значить, бо він ніколи не знає сьогодні, що говоритиме завтра. Невважаючи на се, він має певний вплив і тут, і за кордоном (за кордоном, може, більш матеріальний), правда, що коло нього все більш люди дуже молоді або малоосвічені, «немовлята», «темні сили» і «12 спящих дев», але інші поміж них вірять йому, як богові, і жертвують сили і час на його праве діло. Він нам з’їв одного дуже талановитого поета, що колись писав дуже порядні ліричні та юмористичні вірші, а тепер рифмує вузько-циклон’ячі тенденції і по горобцях з гармат стріляє. Ви, може, читали його вірші і переклади в «Пр[авді]». З’їли хлопця, схрупали з душею! Тепер їдять одного зовсім молоденького і, певне, теж з’їдять. У нас велика біда, що багато людей думають, що досить говорити по-укр[а-їнськи] (а надто вже коли писати дещицю), щоб мати право на назву патріота, робітника на рідній ниві, чоловіка з певними переконаннями і т. п. Така легкість репутації приманює многих. Ще тепер можна у нас почути таку фразу: «Як се? От Ви казали, що NN дурень і тупиця, а він же так чудово говорить по-нашому!» «Говорить по-нашому» — се вже ценз! А послухати часом, що тільки він говорить по-нашому, то, може б, краще, якби він говорив по-китайськи. От, напр[иклад], «переконання» декого з баранячого стану: одурити москаля, одурити австріяка (німця), одурити поляка, щоб вони нам самі своїми руками жар загребли, а потім їх на тому жару присмажити (так, наче б сі три народи справді тільки на шашлик годились). Мені приходилось самій чути і читати подібні «політичні profession de foi *». Або, иапр[иклад], таке: коли між простими людьми ходять ле-гзнди про те, ніби московський] уряд закопує голодних людей живцем в землю, то такі легенди слід пе розбивати, а підтримувати і розширювати, щоб дискредитувати ворогів. Кого вони думають тим дискредитувати?! Або знов таке речення: «Якби я був галичанином, то був би радикалом, а коли я укр[аїнець], то я буду умір-кований ліберал»,—ergo pereat⁵⁰ «Народ» і компанія!

Здається, до перекоианнів належить і се: «Я не п’ю чаю, бо се московська вигадка, я не ходжу зроду в російський театр; не читаю дурної російської літератури; їм не «блгіни», а «млинці», а колії б то були «бліни», то я б їх не їв»... і т. ті. Простіть, що я, може, обридла Вам і розстроїла нерви такими дурницями, але ж після сього Ви, може, краще зрозумієте, які в сих людей мозки. Наслухавшись таких милих розмов від людей, що звуть себе патріотами та укр[аїно]філами, боїшся, як вогню, коли б хто тебе не назвав сими іменнями і таким способом не загнав у баранячу кошару. Наш добрий друг назвав раз мене і моїх кількох товаришів «постыдными дезертирами» за те, що ми зреклися назви українофілів, але що ж робить, коли її страшно носити тепер, щоб не упо-добитись крученому барану в християнському стаді. «Ви,— казав друг,— повинні боронити честь старої корогви, а не зрікатися її!» Ми ж думаєм, що краще зробити нову корогву, ніж латати стару, і ради того латання рискувати власною честю. Ті люди, що колись тримали сю корогву, заснули і в сні не почули, як корогва випала їм з рук і попала в баранячі копита, люди сплять і тепер і не думають вертати собі своєї корогви, чого ж ради ми будем за неї коп’я переломляти? Ну, я дам спокій сій розмові, а то щось дуже довго виходить, а вже пора кінчать та й спать лягать.

За Вашу ідею, що мусить бути одна правда і для мужика, і для пана, я завжди стояла і буду стояти, а наскільки прислужуся їй ділом, се залежатиме від моїх сил і талану.

Я дуже цікава бачити Ваші нові популярні брошурки. Мій товариш, що ми з ним перекладали Гейне, почав оце недавно перекладати «Прометея» Гете, я гадаю, добре було б, якби вій скінчив його скоріш та й не гаятись з друком, та нехай би люди читали поруч з Вашою розправою. Bible та Evangile ¹ ми перекладемо напевне до 3-ї кн[ижки] «Ж[итя] і сл[ова]». Мені сі статті подобаються, тільки мені здається, що М. Vernes² занадто вже новітню дату ставить для всіх книг біблійних (після пол[ону] вавілонського], занадто легковажить чужі теорії і перехвалює дуже геній жидівський. Мені видиться, що він в кінці обох розправ робить реверанси перед попами і всіма правовірними християнами, але, може, се мені так здається. Нема що і казать, що в Галичині за сі статті предадуть анафемі і видавця, і перекладачів, і коментатора з усім їх нащадком і накоренком. Для мене се буде, може, і цікаво, бо ще ново. А врешті, все одно,— цур їм!

Невже Вам не прислали моєї книжки («На крилах пісень»)? А знаєте, я сама ніяк не отримаю цілого екземпляра, а все якісь неподібні шматки. От комедія! Не знаю, що за знак, що Сікорський Вам не приходить,— я його давно послала.

Ламе Флері видумав перекладати один з баранів, на сміх людський! Одпим словом — «ет!» (любиме слово нашого Олега).

Пишіть мені, дорогий дядьку, про Ваше здоров’я, не гаючись. Але ж я й ие хочу, щоб Ви ради листів до мене втомлялись, пишіть хоч коротко і коли буде вільний не-втомлений час. Цілую Вас всіх.

__Ваша Леся

¹ Біблію та Євангеліє (франц.).— Ред,

² Берн (франц.),— Ред,

Добрі люди Вам кланяються. Вони завжди питають мене про Вас і про Ваше здоров’я.

Моє щире вітання і поцілунки дядині, Ліді і всім нашим. Як там мається Зорка?

116. ДО А. С. МАКАРОВОЇ

16

28 лютого 1894 р. Київ 18 94

Дорога моя Антоніна Семеновна!

З мого листа до бабушки Ви побачите, що я не могла нікому писать листів сього часу. Тільки через те я й Вам пе писала. Ви людина робоча і знаєте, як то часом буває, що й пару слів ніколи написать. До того ж — сього я вже бабушці не пишу — у мене й досі здоров’я мало що поправилось, а надто що нога болить. Болить чи ні, а я мушу ходити щодня по київських горах і вертаюся часто дуже втомлена, так що запіматься вже не сідаю, а лягаю. Ну, нічого казать, що часом і залінуєшся і замість того, щоб у вільний час листи писать, лягаєш собі і книжку читаєш або йдеш куди в гості. Але ж чоловік не машина.

Я рада за Вас, що Ви маєте їхати в Полтаву, може, таки там буде Вам краще, ніж у Гадячі. Простіть мені, іцо я не можу вволити Вашої просьби, замовити за Вас слово у Шульженка. Я у нього зроду не була навіть з візитом, так що коли б прийшла тепер «по делу», то з сього, певне, мало толку вийпіло б. От, може, скоро приїде мама, то я її попрошу зробити се, все ж вона, здається, з ним краще заходить. Він хоч і родич нам, але не такий чоловік, щоб я могла його по щирості хвалить, отже, краще не буду й говорить про нього, бог з ним.

Книжки для читання дітям я постараюсь, щоб були вислані Вам, от, може, тут устроїться сеє. Не можна сказать, щоб література для народу була велика і щоб між нею було багато доброго. Книжку «Что читать народу?» (зложила Алчевская і учительниці харківської воскрес-ної школи) я постараюсь Вам прислать, як розживусь на гроші, а то тепер мої фінанси в великому упадку. Чи-тать-то народу, може б, і було що, та біда, що мало йому иозволяють читать,— адже ж Ви самі знаєте, який список книжок, розрішених для шкільних бібліотек, народних чтеній і т. н. Часом як подумаєш, то рішиш, що навряд чи й варто стільки труда затрачувать на устройство тих «народних чтеній» для того, щоб потім прочитать дві-три скучні і сухі брошурки... Ну, з таким кореспондентом, як я, не багато жизнерадосних ідей наберетесь! Мені аж сором, що Ви так гаряче приймаєте до серця мої недотепні листи, вони таки не варті того, я сама те знаю. Але ж легше говорить, ніж писать, се мусить тепер всякий знати.

Простіть, що тут скінчу, не через те, що не хочу писать, а через те, що іще маю інші листи писати, а тут вже пізно.

Ну, та се ж пе остатній лист, будемо жити, будемо краще писати! Бувайте здорові! Бажаю Вам всього найкращого. Ліля кланяється Вам.

Ваша J1. Косач

117. ДО Є. І. ДРАГОіМАНОВОЇ

28 лютого 1894 р. Київ 16 февраля 1894 г., Кнев

Милая бабушка!

Спасибі Вам за ті гроші, що Ви для мене прислали; я їх ще не получила од мами, та, певне, на сьому тижні по-лучу. В школу я вже поступила 2-го февраля, так що знов платить прийдеться тільки 2-го марта. Учення мов добре йде, деякі учениці, що поступили разом зо мною, одстали од мене. Тільки жалко, що я не можу ходить в школу щодня, бо два рази в неділю ходжу на англійські уроки, а окрім того, в останній час було багато роботи дома, то я часом так утомлялась, що вже в школу не могла йги.

Ви, иожалуста, не сердіться на мене, що ие скоро од-писую Вам, се не через те, щоб я лінувалась, а таки справді ніколи було. Оці два дні У мене менше роботи, то я вже стараюсь всім письма понаписувать, а мені їх аж вісім треба написать. Я до половини* дня занята уроками (в школі і в англічашш), а ввечері писанням, тих же три чи чотири години, що не зайнята, проходять або в читанні, або в хождеиії по Києву, бо треба ж і па Хрещатик і до знакомих зайти. Два тижні тому назад ми два рази були в театрі, ходили слухать одного французького актора, що дуже нам сподобався. Ми не часто ходим в театр, бо се і дорого і не завжди можна вибрать час, бо як Ліля піде в будень в театр, то потім приходиться сидіть над уроками,, що зостаються невиучені звечора. Окрім театру, ми вже ні на що лишне грошей не тратим, а все-таки їх виходить дуже багато, так що я дуже доволь-иа, що хоч на моє рисування мені не треба просить у папи. Проте, якби ще всі жили у Києві так, як ми, то ще було б нічого.

Спасибі Вам, що запрошуєте нас на Великдень до себе, але ми, певне, не приїдемо, бо скоріш всього ми і на Великдень тут зостанемось, щоб не перебивать Лілі учення. Літом же, певне, приїдемо трохи пізніше, ніж торік, бо вже ж ми більш, ніж півроку, не будемо дома, то як же нам, не побувши дома хоч з місяць, поїхати на все літо в Гадяч, вже наші й так заскучали за нами. Знов же і Мишу з Шурою хотілось би бачить.

Лучче всього, якби ми могли як-небудь розірватись на три або й на чотири частини, та шкода, що сього не можна!

Бувайте здорові, милая бабушка, та не болійте, а вже літом ми зробимо знов наїзд на Вас раніше чи пізніше. Цілую Вас міцно, Ліля теж кланяється Вам і цілує.

Ваша виучка Леся

Николай Васильович Ковалевський] і Галя [Ковалев-ська] Вам кланяються.

118. ДО О. Г. БАРВІНСЬКОГО

13 березня 1894 р. Київ

Високошановний добродію!

З Вашої ініціативи і призволення взялися ми було до редагування української частини «Дзвінка»; здавалося нам, що тим ми прислужимося доброму ділу і поможемо редакції, взявши на себе більшу частину праці коло «Дзвінка». Окрім бажання поставити «Дзвінок» вище, ніж він досі стояв, і подати дітям цікаве та корисне читання, у нас іншого бажання не було. Ми взялися до праці, не гаючись і щиро. Ми сповістили співробітників «Дзвінка» про зміну в редакції його і, чекаючи їх помочі, взялися самі до складання перших чисел. Числа були зложені, впорядковані і послані, здавалось, усе йшло якнайкраще. Але ж тільки були вислані перші матеріали і перший лист до п. редактора, як раптом справа змінилась. Замість сподіваної і обіцяної Вами згоди, шановний п. редактор «Дзвінка» прислав нам гострого листа і дав нам до зрозуміння, що він зовсім не думає вважати нас своїми рівноправними спільниками до редакції і що його навіть дивує, звідки ми набрались таких претензій. З листів п. редактора виходить, що всі мають свої права: в першій лінії сам п. редактор, потім галицькі передплатники, потім шкільна рада, врешті коректори і складачі,— тільки ми не маємо жодних правил яко самозвапці-редак-тори. Очевидно, се якесь велике непорозуміння, здається, навіть неможливе до полагодження! Виходить, ніби ми, не спитавши броду, полізли у воду, але ж ми питали його у Вас, високоповажний добродію, і Ви запевнили нам, що справа ся мусить влагодитись, бо п. редактор «Дзвінка» рад передати давно важку для нього працю редакційну, а щодо шкільної ради, то Ви казали, що Ваш голос мас там велику вагу і Ви можете ручити нам за згоду там. Однак, як бачите, вийшло інакше, несподівано для нас. Через се ми тепер одважуємось просити Вас, щоб Ви волили роз’яснити нам, як ми маємо відноситись до даних Вами обіцянок і запевнень і на чиє конто маємо рахувати прикре непорозуміння? Хоч ми вже й зреклися участі в редагуванні «Дзвінка», та все ж хотіли б, щоб за нами лишилась в редакції його хоч добра слава. Від Вас, високоповажний добродію, залежить вернути нам сю добру славу, розказавши п. редакторові, чия була ініціатива в сій справі і які, власне, бажання Ви чули від нас.

Ще одно: д. Старицький від нашого ймення просив Вас не передавати наших матеріалів до редакції, поки справа спільного редагування, не стане на певний грунт. Тепер же ми бачимо паш проспект і частку наших матеріалів надрукованими — як маємо се розуміти?

Ждучи ласкавої відповіді Вашої, зостаємось з найвищим поважанням.

«Літературна громадка», Київ, 1 марця 1894 р.

Просимо прислати відповідь, коли Ваша ласка, на адресу п. Старицького або Лисенка.

119. ДО М. П. ДРАГОМАНОВА

ЗО березня 1894 р. Київ 18 щ 94

Любий дядьку!

І1е_в знаю, чи одправила Вам мама листа мого, що я їй дала, коли вона виїздила від нас, може, вона була така заклопотана, їдучи з дітьми, що й забула за листа. Писали мені з дому, що дядина пише в листі до наших, ніби здоров’я Ваше все-таки недобре, дуже се мені прикро! Сподіваюсь, що, може, як настане настояща весна, то Вам буде краще, а то ся зима та провесна були такі, немов їх хто навмисне видумав для плевритів та бронхітів різних. У нас в Києві тепер вже починається справжня весна, дуже тепло і гарно, так що Ліля вже по проліски для гербаріуму збирається за город. Тижпів через три вже поїдемо додому на свята, а після свят пе зпаю, чи будемо в Києві, більш того, що ні. Заморив мепе трошки сей Київ, то я трохи й рада б його покинути, але пе зовсім, бо тоді, значить, знов прощайся з наукою більш як на півроку. Все-таки май ще можна було б нам з Оле-сею повчитись. Моя англійська мова саме наладналась як слід! Та, певне, наші не захотять, щоб я їхала, а Олеся вже сама тим більше не поїде. Мама якось чудно відноситься до нашого життя тут, усе їй здається, що як ми живемо де без неї самі, то з нами мусять усякі біди та напасті траплятись, хоч біди з нами досі піякої ще пе було, а від напасті, кажуть, не пропасти, та я й сама так думаю про напасті. Мама, видно, думає інакше і через те так за нами турбується усю зиму, що одпа думка про се отруїла мені життя не мало за сей час. Ну, та що ж з нею вже зробиш, коли вона таку натуру має? Я ж не раз жила зовсім сама і нічого зо мною надзвичайного не робилось, бо такі біди, як тиф і т. п., можуть трапитись (і трапляються. зо мною) скрізь, як дома, так і в чужині. Що ж до інших напастів, то про них не варто говорити, бо се теж не залежить від місця і часу. Не знаю я, де буду літом, чи все літо дома пробуду (я б сього більш хотіла, та, може, дощі виженуть на сухіше місце), чи до бабушки поїду, вона все мене закликає, а може з Мишею до Шури на хутір заберусь, а може, й зовсім що інше видумаю.

Пишу я Вам різні дурнички і, видно, думаю, що Вам їх цікаво читати, бо інакше давно б пора скінчити. Діло в тім, що чогось я така втомлена цілий остатній місяць, що аж глуніти починаю, случайио так виходить, що я ніяк виспатись пе можу як слід, а це для мене дуже багато значить. У Києві люди звикли жити більше вночі, як удень, досить глупий се звичай, але він має свої причини і їх трудно змінити.

Що б Вам нового про Київ написати? Київське життя таке тихе, що й новини його тихі, а через те нецікаві. От хіба недавно я чула, що правдяни тутешні хотять до «Життя і слова» пристати, але я думаю, що се міф, бо се було б щось дуже надзвичайне! Після сього всього б можна надіятись на нашій славній Україні!.. Буваігге здорові, дорогий дядьку, та будьте мені здорові тільки!

Ваша Леся

Ваші болгарські нові статті я хотіла б побачити, але краще прислати їх не сюди, а в Колодяжне, бо мене вони можуть вже не застати тут.

Кланяйтесь і поцілуйте за мене всіх наших; дядині я збираюсь писати хутко, нехай вибачить, що я досі їй не писала. Я взагалі мало кому пишу тепер.

Я думаю, Олеся написала Вам докладно про наше життя тут, то Ви й не розсердитесь, що я мало про нього пишу, я до чого привикну, того вже й не бачу зовсім.

120. ДО М. П. ДРАГОМАНОВА

5

17 квітня 1894 р. Київ 18 jy 94

Дорогий мій дядьку!

От уже сей раз то зовсім не по правді Ви мені докоряєте. Мені здасться, наче Ви не зовсім вірите, що я Вам писала ще листа, окрім отриманого Вами, але ж се, правда, і не моя вина, коли мама загубила того листа чи забула про нього (бо по знаю, чим іншим об’яснити те, чому вона не послала його в свій час). Я ж сей рік завжди відповідала Вам в час, а інший раз і писала, не ждучи від Вас листа. Тепер от позавчора я отримала від Вас листа і оце пишу, написала б і раніше, але були обста-шмш такі, що я нічого не могла писати сі два дні, якби Пи їх знали, то згодились би, що справді мені було пе до писання. Але що було, то минуло і минуло щасливо, то й нічого писати про йього. Те, що Ви пишете Олесі про слов’янське та європейське серце, здається, направлено і проти мене, але ж я завжди уважала, що любов без діл мертва, і ніколи не думала, що досить мати «добре серце», аби обійтись без всього іншого. Ви не зовсім справедливі до слов’ян — згадайте свого старого друга! Невже у нього серце гірше європейського? Моя любов більш активної, ніж пасивної натури; я не буду Вам писати різних фраз про се, а тільки докажу (і, може, хутко) іншим способом. Тепер же не буду відповідати докорами на докори, а постараюсь так вести діла, щоб між нами сей прикрий елемент зовсім і назавжди зник; я його не люблю, та й хто його любить?

Не знаю, чому не пише мама до Вас, я на неї папа-дуся за це дуже, як приїду додому. Вона нам часто пише, і з листів видно, що у них все гаразд, «як не може бути (краще)»,— мовляли наші волиняки. Бач, спробував би їй хто 2 місяці не писати, задала б гарту!.. Я дуже рада, що Ваше здоров’я трохи поправилось, може, воно літом іще поправиться, може, й голос вернеться, адже ж він Вам вже раз вернувся. Після потрійного шхеврита, може, хоч кому пропав би голос на який час. Я звикла вірити в весну та літо, і мені думається, що вони мусять знов поправити Ваше здоров’я, що розстроїла зима. Мені зима було теж так розстроїла здоров’я, що я вже й по світі не могла ходить, а все більш лежала та думала, як то прийдеться їхати додому, коли тут ходити погано, а їздити ще й гірше. Дуже я було утомила свою ногу то ходінням, то писанням, то малюванням (мені шкодить, коли я сиджу за столом зігнувшись), а то й так перехід від зими до весни буває завжди для мене критичний. Тепер, коли сонце пригріло як слід по-весняному і коли я покинула на який час все, окрім тільки англійської мови, то знов поправилась настільки, що і ходжу як слід і до роботи знов можу забиратись. Та от і заберусь як слід, приїхавши додому. Даю слово, що Vernes буде зовсім викінчений і переписаний на святах: якби я не була тут так зайнята і так слаба, то він був би вже давним-давно скінчений, а то мої товариші... хай простить їм аллах, коли може.

Правда", трошки вони помогли мені, але' ж.тількитрош-ки. Тепер же, коли я вже беру справу на себе, то й відповідаю сама за себе, се значить, що Vernes буде скінчений до маю. Шкода мені, що я не могла побачити «Заздрих богів», та, може, і «Рай і поступ» не хутко до мене приб’ється. Але ж він, певне, вийде в світ, бо хоч Ваш видавець і висить в повітрі, та не буде ж він вічно висіти, бо його банкір мусить же об’явитись, а що листів не пише і звісток не подає, то се з банкірами часто случається. Я думаю, що до того не може дійти, щоб Ви самі ще мусили виручати свого видавця. Нехай він трохи потерпить, ачей, не розірвуть кредитори, дадуть хоч великодня діждати та паски свяченої попробувати, а там, дивись, може, й доля воскресне. Будете писати, будете й друкувати; «ще наша доля не загипула!» — мовляв один мій старий друг, ми з ним все один одного потішаємо такими афоризмами. Будьте певні, що я Вам не покину англійської, мови, не на те я її вчилась, щоб так хутко покинути. Я куплю собі словаря і книжок та так нашпигуюся за літо, що хоч в Англію і то не страшно. Не знаю, як в Англію, але куди-небудь за границю в гори я таки, може, зберусь сього літа, чогось мені здається, що там краще можна поправитись, ніж по наших варварських, хоч і дорогих Кримах та лиманах. Мені все лікарі провадять, що вся моя біда в малокровії та в нервності, а якби не се, то з моєю ногою можна б жити в згоді, хоч зовсім бути такою, як у людей, вона не може, в пій є укорочення і хронічний вивих, бо все-таки в ній кості вже не так стоять, як треба, і сьому порадити не можна. Але як не судиться в заграничні, то треба вже хоч у гадяцькі гори їхати, а то в наших волинських Нідерландах дуже вже плаксивий клімат. А коли Ви думаєте вибиратись в Париж? Ви жалкуєте, що я не писала Вам нічого про тутешнє життя, але се того так вийшло, що властиве не було такого життя, щоб про нього було цікаво писати і читати. Заносилося було па різні редакційні спілки, але при тому показалося стільки крутійства з боку різних русько-українських братів, що ие знаю, як кому, а мені то й згадувати про сі спілки бридко. Я пе можу звикнути до такого «братерства», що ходить єзуїтськими дорогами. Я плюнула і на ті «Дзвінки», і на їх редакторів. Досить з мене їхньої лайки (я писала, наприклад, від імені товариства, , а мене за те лаяли «анонімним писакою» — от і звичаї

ввронейські), як схочу лаятись, то се й дома є з ким. Я вже й так уважаюся тут за enfant terrible \ бо при-йшлось мені раз показати незалежність думки при меценатах та при батьках України ■— бідна вона з такими «батьками» правдянського толку. Страх, як вони грають такими словами, як «толерантність», «моральна тиранія», «патріотизм», «українство» і т. п., обертають їх на всі боки, як самі хотять. У них, наприклад, «толерантність» вимагає миритись з клерикальними виданнями «Просвіти» і навіть підтримувати їх, а коли хто намовляє своїх товаришів до якого іпшого видавництва, то се вже виходить «моральна тирапія»; для них видання «Ист[орических] песен» А[нтоновича] і Д [рагоманова] здається дуже патріотичним ділом, а інші видання самого вже Драгомано-ва — антипатріотичним. Коли хто каже, що він не признає «Житій святих» для народу, то се вже у них «нетолераит-пе відиошения до людей з релігійними переконаннями»... Одним словом — логіка! А вже що у них значить слово «українство», то я не берусь роз’яснити, бо те, що я чула на сю тему, зливається в моїх думках в хаос такий, що з нього жаден бог світу не створив би. Наприклад, інший раз людину винуватять в проступку проти «українства» за те, що вона мало ходить в гості до тих, що уважають себе українцями par excellence ⁵¹, і, знаєте, се проступок дуже великий, від нього недалеко вже й до «ренегатства». Якраз недавно одного мого друга мало-мало що ренегатом не прославили за те, що не всім «столпам» новорічні візити поробив і не всіх з іменинами поздоровив. Тільки щоб бути справедливій, то треба сказати, що таку мірку вживають і люди іншого напрямку. Так, наприклад, так звані «політики» (хай мене грім уб’є, коли я знаю, в чім виражається їх «політика»), коли знають, що хто-небудь ходить в дві-три українські господи, то вже вони рішають а ргіогрі, що се, певно, якийсь «вузький націоналіст» і навіки пропащий культурник» (а у них се погибельний термін!). Таким способом, часом буває, що один' і той самий чоловік одночасно має славу і «вузького украйно-філа», і «ренегата-зрадника»... Aber, «es ist eine alte Ge-schichte». Ви її знаєте, може, краще мене. Я думала, що тут винна кружковщина в тому, що люди видумали собі таку чудну мірку для політичних дереконаннів, але ж мій друг (той самий, їдо мало не попав у ренегати) каже, що тут і кружковгцини иастоящої нема у сих людей, а єсть тільки у кожного з них mania grandiosa⁵² в великій степені, іменно кожний з них думає: «Fetat c’est тоі» ⁵³, ну, а звісно, коли хто не поважає такої людини, то чинить сим справжній Hochverrath⁵⁴. Не знаю, може, сьому й правда. Окрім сих людей, одержимих mania grandiosa, єсть ще багато людей, що мають, здається, за принцип речення: «Куди кобила, туди й лоша» (ся фраза була раз виголошена в формі тосту на одному патріотичному вечері), і вони-то й складають «громадську опінію», звісно, так, як їм кобила прикаже. Єсть інші люди, інші товариства, що мсише певні в собі і більш уважні до чужої репутації, але ж вопи не складають «громадської опінії», бо раз, що їх мало, а друге, що вони сим не займаються, маючи багато роботи коло своєї і чужої науки та коло різних «вузькопрактичних» речей. Сі інші товариства ще по більшій часті в початку, так сказать, в ембріоні, і через те про них не можна ще нічого рішучого сказать, бо вони ще й самі не знають, що з них вийде, але можна все-таки думати, що вийдуть люди, бо вони все-таки мають людські ідеї, добрі заміри і ні краплі крутійства, а до того пе знаходяться ні під чиєю ферулою, так що мають свою волю в своїй хаті, у нас же се багато значить.

Ну, годі, однак, на сі теми, бо вже пора мені кінчать, а треба ще про інше поговорить. От тільки ще Вам один приклад правдянської етики: один «високоповажний» був з своїм другом меценатом в одній збірній компанії, де случайно повелася розмова не дуже приємна обом друзям (сьому були винні двоє enfants terribles), після сього через якийсь час «високоповажний», спіткавши господаря хати, де збиралась та компанія, говорить йому: «Дуже шкода, що ви допустили до такої прикрої розмови, бо от мій друг міг би дати Вам грошей на видання українського збірника, а тепер, звісно, по дасть». Треба при сьому сказати, що ніхто тих грошей і пе просив. «Все куплю»,— сказало злато», та не знаю, чи станеться по його слову...

Ви педовольні, що я послала до «Життя і слова» такий нецікавий матеріал, але, Франко просив у мене, власне, сього. Не знаю, чи буде цікаво, як я пошлю туди нісні баладного змісту (теж сирий матеріал, бо довести до пуття я не вмію). Миша, певне, міг би написати й краще, але він тепер дуже зайнятий, вчиться до екзаменів, а разом з тим він лаборантом при фізичному кабінеті, так що часу як відміроио. Як Ви думаете, чи моя поезія такого сорту, щоб її триматися хоч одною рукою, чи краще поступить по раді одної маминої байки: «Як ліра грас поганенько, її покинути швиденько!!»? Я цікава знати Вашу думку. A propos (чи краще sans propos ^l) — чи був де надрукований мій «Брюс»? Я нічого не знаю про нього.

Ви питали колись про Сердешного, се дуже молодий хлопець (20 л.), не конче освічений і дуже погано вихований, до того ж, під міцною правдяпською ферулою — що з нього хотіти? Врешті, він, моя^е, що вилюдніє, як підросте.

Ну, бувайте здорові, а то я розбазікалась без краю. Та скажіть мені яке добре слово.

Ваша Леся

Чи знаєте, що «Зоря» і «Дзвінок» вже заборонені в Росії? Се для них великий підрив.

Пишіть мені в Колодяжне, бо ми хутко їдем туди, от, може, 10 апреля.

121. ДО Є. І. ДРАГОМАНОВОЇ

Перед 29 квітня 1894 р. Колодяжне

Христос воскрес!

Милая бабушка! Поздоровляю Вас з празником, бажаю Вам здоров’я і всього доброго, щоб нам з Вами весело провести час, як будемо літом у Вас. Ви ж не сердитесь, я думаю, на нас за те, що ми не приїхали до Вас на Великдень? Давно ми не були дома, то наші всі вже за нами заскучали, а ми за ними, і хотілося нам сі свята дома побути. Може, по святах знов у Київ поїдемо, то знов з місяць там пробудемо, але ще не знаю, чи так се буде, бо ми ще сього не рішали. Я, здається, писала Вам, що я покинула учиться рисувать, бо то було трудно при моєму здоров’ї ходити в школу і сидіти там довго. Може, я буду зимою жити у Києві, то знайду такого учителя, щоб учив рисувать мене дома, бо мені таки хочеться вивчитись.

У нас тепло і гарно, весна настояща, я люблю такий пізній великдень. Тільки мені скучно, що Миша не приїхав до нас, але що ж робить, коли не можна?

Бувайте здорові, милая бабушка, кланяйтесь від мене Антоніні Семенівні і всім зиакомим, поздоровіть їх за мене. Цілую Вас міцно!

Ваша внучка Леся

122. ДО М. П. СТАРИЦЬКОГО

4 травня,1894 р. Колодяжне

Високошановний Михайле Петровичу!

Засилаючи своє вітання сердечне в сей веселий день, бажаю Вам здоров’я, сили та віку довгого, щоб ми ще довго бачили Вас па роботі у першій лаві працівників наших. Втішно єсть думати, що иастав-таки час, коли замовкло всяке глузування та клепаиьтя, а вимовилась вголос честь і дяка, справді належна тому, хто увесь вік свій дбав, «щоб наше слово не вмирало». І коли наше слово зросте і зміцніє, коли наша література займе почесне місце поруч з літературами інших народів (я вірю, що так воно буде!), тоді, спогадуючи перших робітників, що працювали на невправленому, дикому ще грунті, українці, певне, спогадають добрим словом Ваше ймення.

Мені судилося жити й працювати у тяжку добу — хто зна, чи діжду я кращої! Я знаю, яка тяжка й терниста путь українського літератора, і через те я можу добре розуміти і признавати Вашу пращо і Ваші заслуги. Розумію й признаю я і те, що моя власна робота була б мені тричі тяжча тепер, якби пришилось працювати на непочатому перелозі, на неораній ниві. Тож тепер, хоч запевне в сей день Ви приймаєте безліч красномовних вітаннів, прийміть не красномовну, але щиру дяку від Вашої молод-тої товаришки по роботі, від щирої прихильниці Вашого талану і праці на користь України, прийміть її від

Лесі Українки

Колодяжне, 22 квітня 1894 року

123. ДО М. П. ДРЛГОМАНОВА

23

5 травня 1894 р. Колодяоіспе 18 jy 94

Дорогий дядьку!

Ваші «Забележки» і лист я отримала 19/IV, спасибі Вам за них! «Забележок» я ще не дочитала до кінця — маю дещо таке, що треба дочитувати, не гаючись, але між іншим я читаю-таки «Забележки», бо вони мені дуже цікаві. Окрім мене, їх у нас ніхто не важиться читати — тверда річ болгарщипа! Я думаю, що Ви отримали, нарешті, хоч маминого листа від 19/IV, а то ж чиста біда з тими листами — невже Ви не отримали того, що мама писала в марті (окрім того, що був посланий вкупі з моїм)? На всякий случай, я повторю, що вона писала там про мій замір їхати в половині мая за границю, якщо тільки Ви не будете проти сього і якщо не помішають які незалежні від нас обставини, як-от колись тиф та інші напасті. Тільки сі дві причини й можуть розбити мій замір, а більш ніщо, бо він дуже твердий. Я б хотіла отримати скоріше відповідь Вашу. Пишіть теж докладніше про Ваше здоров’я і плани на літо. У мене ж тим часом один план, про який тільки що написала, і я більш ні про що не можу думати, се навіть не дав мені нічого свого писати, а тільки переклади та компіляції. Нема ще дисципліни думки! У Вас би мені її вчитися. Цікаво було мені те, що Ви пишете з поводу Ренана. А Вашого товариша, що звернув Вам назад книжку Ренана, давану для його сестри, я, як живого, побачила — так се на нього схоже! Діло в тім, що він і сам «виріс» з певними поглядами», та так з ними і зостався до сеї пори, а в сестри його, здається, ніколи й не було ніяких «поглядів». Щодо самого Ренана, то деякі студенти, мені відомі, його читають, і що з того читання виносять, того не знаю, бо якось се ні в чім не виражається. Ті земляки, яких я Вам описала, здається, справді в читанні «отих Реиапів» неповинні, але що те читання не всіх вирятувало від попівсько-розкольницького туману, се я теж знаю. Я знаю, наприклад, одного ще молодого чоловіка, що Ренана читав, а ще в часи початку «угоди» сушив собі голову над тим, кого слід підтримувати, чи уніатів, чи православних (якось у нього вийшла така дилема!), і мучився довго над тим entweder — oder поки додумався до weder — noch² (то й то не знаю, чи наміцно додумався). У нас, бачте, сидить у многих головах ідея про «дві правди», що ми, мовляв, можемо бути собі і вільнодумцями, і Ренанів читати, а для мужика це «опасно», та й нащо його, бідного, з «не-посредственности» збивати, «аналогізмом роз’їдаючим» душу труїти, од рідної традиційної релігійної «ночви» одривати. Шкода тільки, що піхто не зна як слід, яка вона, тая «почва». Не можу з певністю сказати, щоб не взяти гріха на душу,— але мені здається, чи не походить ся думка про «дві правди» ще й від панського страху перед освіченим мужиком, що ось-то мужик, начитавшись усякої премудрості, зовсім «от рук отобьется»... Може, сидить у них в голові формула: освічений чоловік — пан; а що ж буде, як усі мужики та почнуть вилазити у такі цани? «Усе пани, усе пани, а хто ж буде свині пасти?» Звичайно, що свині пасти не дуже весело й приємно...

Тії люди, що на їх я покладаю надію, принаймні хоч у «двох правдах» не грішні, єсть у них і звичай мови європейські учити, а се таки вимагає трошки праці, бо, вийшовши з гімназії, ніхто ніякої мови не знає навіть настільки, щоб з словарем читать. Дехто з моїх товаришів, вивчившись по-французыш та по-німецьки, тепер береться до англійської та італьянської мови, хоч взагалі до англійської мови ще дуже мало хто приступається, бояться її трудності (більш міфічної, на мою думку, ніж дійсної).

Вашу думку про мої поезії я й тепер розумію, але, звісно, буде краще, коли ми з Вами трохи згодом детальніше про се поговоримо. До своєї книжки, хоч вона видана тільки торік, я відношусь тепер досить критично і якби видавала її сей рік, то, певно, б видала інакше. Взагалі я уважаю моє теперішнє життя й працю за Lelirjahre ⁵⁵, я знаю, що багато дечого виходить у мене або недоладним, або незграбним, та, може ж, я таки колись вилюд-иііо, а «не уподоблюся крученому барану в християнському стаді, яко Терешко» або яко поети, що пишуть у «Правдах». Ви не думайте, Сивенький не з поповичів, віп і в університеті був (хоч і не добув) і європейські мови трошки знає, а тільки дуже вже в нього «натура поетична». Він собі добрий чоловічок, але якийсь враг павів його на думку, що він повинен і може бути і Тір-теєм, і Арістофаном, і ще не знаю чим заразом. Ліричний поет з нього був би добрий, а до політики не та голова, та, властиве, не його голова і видумує те, що він в вірші та в прозу заводить, він скоріш «бере готового» від старшин Тіртеїв. Я не про нього писала, що йому 20 літ, а про Сердешного, Сивенький багато старший. Що таке Любенький, не знаю і не читала я його, псевдонім же нагадує мені одну знайому фамілію, що носив досить пришелепуватий панич з молодих українофілів, коли се він, то не завидую тому, хто мусить читати таких авторів! Тип галицького поповича єсть і у нас, з таких найбільш складається «темна сила». Але цур їм проти ночі згадувать. Годі вже сього, хай ще на потім зостанеться. Бувайте здорові, мій дорогий дядьку, та пишіть мені, не гаючись,— «czekam Waszego listu, jak ziemia rosy niebieskiej» ⁵⁶.

Ваша Леся

Вітаю і міцно цілую дядину і Раду. Як мені хочеться бачити їх і Вас!

Олеся дуже хоче їхать зо мною, і я дуже б хотіла, щоб вона поїхала, та трохи боюся брати її на свою відповідальність. Хоч і буду старатись, щоб її пустили. Як Ви думаєте про те, щоб їй поїхати?

124. ДО А. С. МАКАРОВОЇ

2

14 травня 1894 р. Колодяжне 1В у- 94

Дорогая Антоніна Семеновна!

Боже мій! Ще Ви ізвиняєтесь передо мною за свій лист, коли се мені треба тисячу раз просить прощення у Вас за свій нікчемний спосіб переписки. Але я перед святами саме вибиралася з Києва — додому приїхали ми в середині страсного тижня,— а на свята ще не ввійшла настільки в колію життя, щоб засісти за писання листів. Так я Вас і з Великоднем не поздоровила, але все одно я й без свята завжди бажаю Вам всього найкращого, якби ж тільки мої бажання мали яку-небудь силу!

Жалко було мені Вас, читаючи про Вашу тугу після великодньої заутрені, хоч мушу сказати, що я б далеко спокійніше віднеслась до сього всього, бо я не бачу великої біди в тому, що служителі церкви гублять так свій авторитет, та й вообще я мало думаю про всякі авторитети, стане ще їх на наш вік доволі. А от що народні чтенія не клеяться, то се, по-моєму, гірше, і інтересно було б знать, через що іменно вони пе клеяться. Саме ж неприят-не — се те, що Ваше здоров’я погане, але, може, воно вже поправилось? Надворі така розкішна весна, що ніхто не повинен слабувать! От і я тепер зовсім здорова, а то було вже так розкисла в Києві, що аж противно було самій на себе дивитись. Та мені ніколи тепер боліть, бо я збираюсь у велику дорогу, за границю, то все-таки сили треба, тим більше що приходиться їхать самій, нікому мене проводжать. Та се дарма, мені не першина самій їздить, а тут чи за границею, се все одно — машина скрізь однакова. Бачите, який з мене циган,— як тільки літо, так я й в дорогу! Та вже, видно, така моя доля. Впрочім, на сей раз, може, доля й не винувата, бо се таки моє давне бажання, і я ще не знаю, чи позволить ще тая самая доля справдити його. Виїду я, якщо виїду, коло 15 мая. Коли вдасться мені поїхать за границю (а я таки зовсім серйозно збираюсь), то певне, що я в Гадячі сього літа не буду, але ж се нічого, жива буду, ще не раз приїду, а за границю не можна відкладать, бо туди не так-то легко зібратись, як в Гадяч... Ах, люба Антоніно Семеновно, нащо Ви мене так ідеалізуєте? Я справді боюсь сього! Адже коли хто розчарується в своєму ідеалі, то зараз йому хочеться розбиті» сой ідеал за те, що він нібито брехав. Ну що, як Вам коли захочеться розбить мене? Звісно, Ви такі добрі, що не розіб’єте, та все ж мені се буде гірко. Мені не одні Ви казали, що при мені люди робляться луччими,— сьому я б хотіла вірить, бо се був би дуже щасливий дар. Все-таки не уважайте мене за ідеал, бо я не варта сього, скажу більше — ніхто не вартий сього,, бо ідеал — се ідея, а не людина. Не вірте в мою іде-алміість, а вірте тільки, що я Вас люблю і бажала б Вам справді «неба прихилити», та тільки не знаю, як се зробить. Цілую Вас міцно і прошу вперед не ізвиняться за свої письма.

Ваша Л. Косач

125. ДО G. І. ДРАГОМАНОВОЇ 7 червня 1894 р. Колодяжне 26 мая, Колодяжне.

Милая бабушка!

Сьогодні виїжджаю з дому і завтра буду за границею. Вибачайте, що не писала Вам досі і навіть не подякувала за ті гроші, що Ви мені прислали,— спасибі Вам за них, вони мені дуже придалися; я тепер зовсім не мала часу писать, бо так була зайнята зборами у таку далеку дорогу, що ніколи було писати листів. Але все-таки не хочу я виїхати, не написавши до Вас, от і присіла па кілька минут.

Простіть, що не багато пишу, через півчаса їхати треба. Напишу Вам вже звідти більше, як приїду. Напишу Вадо про дядька, в якому здоров’ї застану його, і про всіх наших болгар напишу. А тепер бувайте здорові! Не знаю, чи сей рік побачимось, але й то може бути.

Нехай Антоніна Сем[енівна] не сердиться, що не пишу їй, я вже їй з-за границі напишу, а тепер страх часу не маю. Кланяйтесь їй від мене. Цілую Вас міцно, милая бабушка, пишіть мені в Софію.

Ваша внучка Леся

126. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

2

14 червня 1894 р. Софія 18yj93

Люба мамочко!

Не написала я тобі вчора, бо ще мені так шуміло в голові з дороги, що й руки мене не слухали. Я провела три ночі підряд в дорозі од Львова сюди, через те досі не можу оговтатись як слід. Врешті, все-таки я здорова зовсім, і нога не болить, а в голові трохи морочиться, то се річ пуста. Я так рада, що приїхала сюди, що коли б за се треба було б заплатити й справжнім яким лихом, то я б прийняла його з легким серцем. Мені тут всі дуже раді і панькаготься зо мною, як з лялькою. Дядина і Рада зустріли мене тут па вокзалі з дівчиною болгаркою і повезли до себе. Дядька на той час не було дома, він був на лекції. Поки я переоділась з дороги, він приїхав і покликав мене до себе. Стрівання його не дуже стурбувало, тільки все-таки в рухах і в голосі видно було велику нерв-ність. Ми поговорили з ним трошки, все більш про мою подоріж, то про інші посторонні речі, потім ми заставили його лягти спати (він завжди спить вдень якийсь час), а самі пішли. Коли він встав, то зараз покликав мене і все розпитував про Київ, про вас усіх, про-Гадяч, був у доброму настрої і досить голосно говорив. Голос у нього тепер трошки хриплий і часто міняється, але він може говорити багато, тільки що мова виходить уривчаста. Здоров’я його трохи ліпше, спить він ліпше і болів нема дуже великих. На лекції він щодня їздить, і вони його не дуже томлять. Ходять до нього в гості болгари і один росіянин, розповідають йому різні теперішні справи, од-відують його.

Щодо тих quasi революцій болгарських, що у наших газетах писали, то се наполовину була брехня. Рада була на той час в гостях, верталася додому через усе місто і не побачила революції. Рада дуже гарненька дівчина, чорнява дуже, тоненька, похожа на француженку, по-руськи і по-болгарськи говорить з французьким акцентом. Дядина і Рада говорять дуже добре по-болгарськи, а дядина по-перше ніяк не могла говорити зо мною по-українськи, все на болгарське звертала, але тепер то вже зовсім добре говорить. Міка говорить тільки по-болгарськи, по-фрапцузьки трохи розуміє, але не хоче в сьому признаватись, бо чогось терпіть ие може сеї мови. Міка гарненьке хлоп’я, дуже швидке, але досить лагідної вдачі. Маусіком він ие хоче зватись. Дорини картинки йому сподобались, а потім ми з ним якось знайшли в моїй записній книжечці той «жабчин портрет», що колись мені Дора у Київ прислала, «портрет» сей дуже йому сподобавсь, більше всіх картинок, так що я йому дала його, а Рада почала дражнити Міку, що се його власний портрет, бо вони всі дражнять Міку «жабсышм офіцером», він же дужо радий назві «офідерин», та не знає, як думати про епітет «жабські».

Рада дуже жалує, що Олеся не приїхала зо мною, а дядько сподівається, що таки ще її побачить, та й я думаю, що так воно буде.

Я тепер ще якось пе знаю, що писать, з чого починать, так багато всього перекидається в думках. Напиши мені який questionnaire \ а я тобі буду тоді систематичніше писати. Напиши мені, де тепер Миша і куди маю йому писати. А тепер я скінчу, бо чогось не можу писати, не встановилися ще думки. Кланяється вам усім Рада і просить передать, що вона всіх цілує. Дядька і дядини нема тепер дома, дядько поїхав на професорську раду, а дядина пішла в гості до якоїсь болгарської дами. Ліда з чоловіком ще не приїхали, сьогодні було од них з Лондона письмо, але з нього не видно, коли мають повернутись додому.

Ну, бувай здорова! Цілую тебе, папу, Лілю і малих. Лілі хутко писатиму, от, може, завтра, а на сьогодні нехай вибачить, не можу ще. Ще раз бувай здорова!

Твоя Леся

P. S. Щось чудне з моїм «Атта Тролем» — Маковей його не отримав, і через те він не друкується. Що б то значило?

127. ДО М. І. ПАВЛИКА

27

9 липня 1894 р. Софія yj 94

Високоповажаний добродію!

Не хотячи, відплатила і я Вам довгою мовчанкою. Вибачайте, бо я тут зовсім не завважаю, як іде час і ко-торе там у людей число (сьогодні я не одразу згадала, в якому я місяці!). Спасибі Вам за «Брюса», що прислали, і простибі за рахунки, через них почасти я так довго й з відповіддю збиралась. Я тепер не знаю гаразд, як воно буде, виходить ніби так, що грошей на «Народ» досить, а з другого боку виходить так, що дефіциту 157 зр.² (чи так?), чи сей дефіцит приймає Arb[eitgeber]^!, чи ні, я не знаю, інакше не буде, як треба його спитати. Як буде з авансами надалі, я теж не знаю, бо коли Ви не будете, може, далі редактором, то я не знаю, які будуть відносини Arbeitgeber’a до «Народу». Заводити нові рахунки і починати нові відносини я не маю права, отже, я гадаю, що краще мені пождати, що покаже з’їзд, а там вже побачимо. Моє діло триматись точно того, що казав мені Аг-beitgeber, і повідомити його точно про справи, для нього цікаві. Коли Arbeitgeber скаже, що я не мала права вважати на рахунки «Хлібороба», то я вважатиму своїм обов’язком вернути йому 200 г[ульденів], хоч тепер ще не знаю, де я їх возьму. А може, він не признає сих 400 г[ульденів] («Хлібороб» і кандидатура) і залічить 293 г[ульдени] остачі з «Народу» па рахунок авансів чи там як інакше, то се теж його діло. Я розумію, що Вам нема жадної приємності описувати прикрий стан справи, тож і не беру Вам його за зле, а тільки що він прикрий, то правда. Сумно, що «Хлібороб» не стоїть на своїх ногах. Ну, та що вже говорити. Після розмов у Львові і листів з Галичини до дядька я зложила собі не дуже оптимістичний погляд на тих людей, що звуть себе радикальною партією, я не бачу в них ні енергії, ні щирої віри в своє діло, ні навіть властивої партії, се видно навіть з їх власних слів, а ще більше з їх поводіння. Як се можна, щоб партія не кивнула пальцем для рятунку своїх газет (принаймні тоді, коли ще признавала їх своїми), а рятують їх інші люди. Коли ж партії сі газети були невлад, то треба було заложити інші і все-таки що-небудь робити, а не тільки «будіровать» Вас. Як вони собі хотять, а Ви все-таки діло робили (хоч і не так, як їм хотілось), тим-часом як вони все збирались здивувати світ чимсь надзвичайним. Ну, пождемо ще з’їзду, чей, там щось виявиться. Тільки я, так як і дядько, не розумію, нащо то треба ділити з’їзди радикальної партії на офіціальний та неофіціальний, на один кликати мужиків, на другий ні. Сі з’їзди без мужиків (партії мужицької par excellence) похожі на з’їзди якихсь диктаторів. Так само я не знаю, нащо ставити кандидатури такі, що вже напевне не вийдуть добре? Мені все здається, що Ви даремне подались у Броди,— чому Ви не йшли туди, де Вас люди знають? Я не бачу користі з того, якби Вас навіть вибрали у Бродах,— що з того? Хіба Ваша робота там? Врешті, я, може, так думаю через те, що не знаю «місцевих обставин», правда, мені нема звідки їх знати, отже, я вимовляю свою думку так, як вона в мене зложилась. Ще теж я не розумію, чого вибори так дорого коштують, адже подорожі і льокалі не така вже дорога річ. Коли ж гроші потрібні «для впливу», то їх шкода на се, бо се зпачить оплачувати деморалізацію. Ліпше обернути ті гроші на що кращого. Міцна партія мусить мати вплив і без грошей, а інакше її вплив нічого не варт, хоч би й як багато коштував. Така знов моя думка, і я знов її кажу, не думаючи про «місцеві обставини». Arbeitgeber казав, що на сі вибори він не обіцяв напевне підмоги, але, може, й зробить що-небудь. Ой, коли б Ваші люди 'знали, як-то легко йому справджувати свої обіцянки, та коли б вони навчилися в нього справджувати їх... Щодо дарунків (між іншим — не треба було, щоб дядько знав мов «ка-сательство» до них), то було б добре, якби замість віпка була книга «English and Scotch ballads» Child’а⁵⁷, але треба щоб Ви знайшли спосіб порадитись про се з Arbeitgeber’oM. Се книга дорога (коло 200 franc⁵⁸), та й чи не занадто вона мудра для земляків дядькових? Тільки се був би приємний дарунок, бо дядько дуже журиться, що не може її купити, бо дорога, а тим часом се гарна і потрібна для нього фольклористична книга (пісні баладного змісту у всіх пародів). Так от нехай думають земляки. Коли буде книга, то сказало написати так:

1304—1894, Гадяч

Михайлу Петровичу Драгомапову, славному борцю за волю, освіту та економічний добробит русько-українського народу.

Щодо яких інших дарунків і написів, то я нічого но знаю. Щодо «Поступу» і т. п., то дядько вже сам писав про се.

Ми вам пришлемо хутко, може, одну статтю напів’-юмористичну, за неї мене, може, колись розірвуть, коли довідаються, що се я, але нехай! Ще я пришлю Вам переклад статті про Біблію. Дядько радить мені заїхати в Коломию, та я, відай, так і зроблю. Буду, певне, в другій половині іюля. Врешті, я ще напишу. Бувайте здорові. Пишіть.