Три метри над рівнем неба

10

«Біґ». Рафаелла рішучим жестом виклала карти на зелене рядно, вдоволено дивлячись на свою суперницю. Напрочуд повільну жінку в потужних окулярах. Рафаелла терпіти її не могла. Жінка подивилась на свої карти, щоб зрозуміти, де можна приставити.

– Поклади їх, моя дорогенька…

Карти майже випали їй із рук. Рафаелла швидко ними заволоділа.

– Оцю ти приставляєш сюди, оцю сюди, а цю останню – сюди. А за всі ці ти платиш.

Швидко порахувала в голові, потім записала результат на папері. Підвелася і стала за спиною Клавдіо.

Практично вона заволоділа і його грою, і після кількох точних скидів переконала його стукати. Їхній компаньйон також зробив «джин». Рафаелла радісно записала рахунок. Якби не той «андер», що отримав Клавдіо, вони б зробили бліц і в другій партії. Узяла карти й почала їх швидко тасувати. Жінка в товстих окулярах відкрила першу карту. Жахливо повільно. Рафаеллі була неприємна сама думка про програш, не так через кількість пунктів – вони були помітно попереду, – як через те, що тоді їй довелося б здавати карти. Гравці за сусідніми столиками, що програвали вже доволі довго, вирішили помінятися місцями, звинувачуючи у своїй невдачі неотримані бонуси. Хтось інший забобонно поставив попільничку, щойно почищену господинею хати, на попереднє місце, праворуч від себе. Адвокат налив собі віскі точно до краєчків візерунка на склі. Слушний хід для того, щоб виграти, залишаючись більш-менш тверезим. Деякі пари, що видавалися більш закоханими за інших, обмінялися ніжним поцілунком перед тим, як знову взяти карти до рук. Насправді у цьому було більше магічного ритуалу, аніж щирих почуттів. Кілька пар вирішили піти, пославшись на те, що завтра рано вставати, або ж на дітей, які досі не повернулися з прогулянки. Насправді ж або він почувався не дуже добре, або їй вечірка здавалася нудною. Серед них були також Марина та Філіппо. Попрощалися зі всіма, подякували господині дому, брешучи про чудово проведений час. Філіппо мав занадто здоровий вигляд, аби подумати, що йому недавно було зле. Марина розцілувалася з Рафаеллою, потім з усмішкою, що тривала довше за звичну, нагадала про їхню секретну обіцянку щодо дочок.

Вулиці вночі здавалися спокійними. Непереконливо одягнені хлопці вичікували, вишукавшись у черги перед дискотеками. На дверях нещодавно відмиті типчики, які точно не успадкували вроджену елегантність, вибирали людей, вирішували, хто може зайти, а хто ні – роздавачі розваг або страждання, залежно від того, хто дужче любить штовханину, оцей людський потяг, що рухається поміж вогників та галасу.

Хвиля тих, хто щойно зайшов, віталася зі стрічними, виглядала, хто є і кого нема. Чоловіки зазирали на гарних жінок, які завжди належали комусь іншому, мріючи колись і собі засягнути таку високу, таку елегантну. Та задовольнялися котроюсь із зайвими кілограмами, яка зупиниться перекинутися слівцем, якщо пощастить. Якщо вдасться зійти з цього людського потягу, вирізнитися власним стилем. Здавалося, у всіх уже є пари. Де вони всі познайомилися колись раніше? Питання хлопців, що самотньо повертаються додому після більш чи менш добре проведеної ночі. Їм залишається тільки втішатися спортивним журналом, який щойно вийшов. Свіжі новини. Заяви. Ймовірні придбання. Знаменитий іноземний футболіст робить, що йому заманеться, і, як завжди, це йому сходить з рук. Продовжує сіяти дітей. Хтось інший, менш плідний, набирається хоробрості та купує порножурнальчик. Діти не робляться на самоті.

Жінка за кермом машини. На світлофорі дивиться просто перед собою. Чоловіки у сусідніх машинах сподіваються на цей останній погляд, усмішку, яка могла б урятувати невдалий вечір. Нічого не вдієш. Вона не налаштована на контакт.

Можливо, вона їх мала вже забагато і повертається задоволена додому після ночі кохання. Хоча ні, навряд: якщо її не супроводжують додому, то не така вже вона й кохана.

Зелене світло.

Усі рушають. Хтось розлучився цієї ночі, кохання минуло. Одне з двох плаче, але справжня проблема – що робить інше?

Хлопець та дівчина щойно зустрілися і вже пристрасно кохаються. Вони одне одного вибрали, познайомились, вивчили. Потім, подолавши страх та поклавшись на зовнішній вигляд, віддались бажанню. Взаємна довіра щодо минулого, якого інший не знає. Вони кинулись у вир, дозволивши собі ніч пригод, гойдаючись серед свіжих простирадл, забувшись у пристрасті. Все це замкнене у бульбашці спокою.

«Швидка» проїхала десь далеко. Хтось переборщив з розвагами або припинив розважатися.

З під’їзду 1130 по Кассії вийшла групка гостей. Обговорювали події. Один із хлопців, здавалося, волів говорити більше за інших. Безперечно, він мав рацію, якщо судити з його роздутої губи, – але він трохи захопився, тому події у його викладі дещо змінилися, роздулись, як та губа.

Поставивши чимало дурнуватих запитань, поліція поїхала з дому Роберти. Єдина, хто щось знав, така собі Франческа, побачивши, що свято перетворюється на хаос, швидко втекла, забравши свою спустошену сумочку та імена винуватців.

У загальному безладі Паломбі та Даніела втекли разом з іншими гостями. Бабі, мокра як хлющ, випустила з поля зору свою сестру. Натомість Роберта знайшла пару шортів, які їй були до міри, та олімпійку старшого брата, в яку могла та загорнутися двічі.

– Тобі варто було б частіше так вдягатися на свята, ти чарівна.

– Кіко, ти ще маєш натхнення жартувати?

Двоє вийшли з під’їзду.

– Я загубила свою сестру й занапастила сукню від Валентино. – Вона показала на елегантний целофановий пакет, ім’я на якому відрізнялося від того, що на сукні, але було так само знамените. – І мало цього: якщо я, повернувшись додому, потраплю на очі матері з мокрим волоссям, мені добряче перепаде.

Рукави олімпійки закривали її маленькі долоні. Бабі їх закотила, натягнувши аж до ліктів. Але вже за крок вони вперто повернулися на своє місце.

– Ось, це він.

З-поза контейнерів зі сміттям Малюк рішуче вказав на Кіко Бранделлі.

– Ти впевнений? – уточнив Степ.

– Абсолютно. Я чув це на власні вуха.

Степ упізнав дівчину, що йшла поряд із тим поганцем, хоча її маскарад був бездоганним. Не так просто забути жінку, яка так наполягала на тому, щоб піти разом з тобою в душ. Усміхнувся другові.

– Ходімо попередимо інших.

Бабі та Кіко звернули на доріжку.

– Скажи краще, чому ти не втрутився, коли той ідіот затяг мене до душу?

– Я не знав, я тоді пішов викликати поліцію.

– А, то це був ти?

– Так, адже ситуація загострювалась, усі товкли пики всім… Бачила, що вони зробили з губою Андреа Марінеллі?

– Так, бідолаха.

– Бідолаха? Та йому це за щастя. Хтозна, чого він зараз наплете. Сам-один проти всіх, герой вечора. Я його знаю як облупленого. Ось вона, тут.

Вони зупинились перед машиною. Поворотні фари заблимали, у той час як запобіжники піднялись синхронно. Це була звичайна сигналізація, хоча сама «BMW» була найновішої моделі. Кіко відчинив дверцята. Бабі подивилась на ідеальний салон, на темне дерево, на шкіряні сидіння.

– Тобі подобається?

– Дуже.

– Я взяв її для тебе. Знав, що проводжатиму тебе додому ввечері.

– Серйозно?

– Аякже! Насправді все було заплановано. Це я покликав ту зграю придурків. Уяви, увесь той безлад був створений тільки для того, щоб я міг залишитися наодинці з тобою.

– Ну, то тієї історії з душем можна було й уникнути, тоді принаймні одяг відповідав би ситуації.

Кіко засміявся, захряснув дверцята, обійшов довкола й сів у машину. Встромив ключі. Потужний мотор одразу ж завівся. У центрі панелі автоматично піднялось вічко, відкриваючи дорогу стереосистему, до цього сховану. Музика розлилась салоном – було чути кожен її тон, кожен високий та низький звук. Машина нечутно рушила.

– Зрештою, мені було навіть весело сьогодні. Якби не ці типи, то була б нудьга нуднезна.

– Не думаю, що Роберта поділяє цю думку. – Бабі чемно поставила целофановий пакет біля своїх ніг. – Вони їй хату зруйнували!

– Та ну, що там таке, якісь дрібні збитки. Їй доведеться почистити дивани та здати до хімчистки фіранки.

Раптовий гуркіт розірвав елегантну та гармонійну атмосферу в автівці.

– Що таке?

Бранделлі глянув у бокове дзеркало. Воно відобразило пику Луконе. Той реготав, як навіжений. Позаду нього Гак звівся в сідлі мотоцикла і ще раз сильно копнув машину.

– Це ті несамовиті! Швидше, газуй!

Кіко перемикнув передачі й прискорився. Легкі мотоцикли також розігналися і не відставали від нього. Бабі стривожено озирнулася. Вони всі були там, на своїх потужних мотоциклах – Кролик, Полло, Сицилієць, Гак, а посередині – Степ. Куртка на голому тілі напнулася, відкрилась, демонструючи торс. Степ їй усміхнувся. Бабі відвернулася.

– Кіко, мчімо звідси якнайшвидше, я боюся!

Кіко, не відповідаючи, продовжив кермувати, тиснучи на газ. Машина летіла вниз, по узвозу Кассії, у холоді ночі. Але мотоцикли не відставали. Кролик прискорився, Полло витягнув ногу й прямим ударом розбив задню фару. Сицилієць копнув ліві бокові дверцята позаду Кіко і геть їх пом’яв.

– Бля, вони мені її нівечать!

– Кіко, навіть не думай зупинятися, бо тоді знищать тебе.

– Ні, але я можу дещо їм сказати.

Натиснув електричну кнопку віконечка, відчинив його до половини.

– Слухайте, хлопці, – прокричав він, намагаючись зберігати спокій та не з’їхати з дороги, – це машина мого батька, і якщо…

Йому чвиркнули у самісіньке обличчя.

– Яху-у-у-у-у, влучив, сто пунктів!

Полло схопився на ноги позаду Кролика, піднявши руки вгору на знак перемоги.

Кіко у відчаї витерся замшевою хусточкою, дорожчою за рукавички Полло. Бабі з відразою подивилась на цей плювок, який ніяк не хотів стиратися з обличчя Кіко, потім натиснула електричну кнопку, закривши віконечко, перш ніж Полло примудриться поцілити у щось іще.

– Намагайся доїхати до центру, може, там поліція буде.

Кіко відкинув на заднє сидіння хусточку і продовжив кермувати. Почулися ще звуки розбитих фар та зім’ятого заліза. «Кожен удар, – подумав він, – це сотні тисяч лір збитків та довжелезні скандали з батьком». Тоді, засліплений раптовою злістю, рвучко вивернув кермо. Машину занесло спочатку праворуч, відтак ліворуч, вона штовхнула мотоцикли. Сицилієць метнувся вбік, опинився на іншій смузі, на щастя, порожній. Кролик ударив по гальмах, щоб не вилетіти з дороги. Кіко зареготав майже в істериці.

– Вони хочуть війни? Добре, вони її отримають! Я їх усіх уколошкаю, розчавлю, як мишей!

Ще раз крутонув кермо, відкинувши машину праворуч. Бабі перелякано вчепилася в ручку дверцят. Степ, побачивши машину, що їде йому назустріч, звернув, одночасно перемкнувши передачі й загальмувавши. Мотоцикл плавно виїхав на центр дороги, позаду машини.

Кіко глянув у дзеркальце заднього виду. Група була позаду нього, близько, як і раніше.

– Ага, злякалися? Добре! А ось скуштуйте це!

Різко витиснув гальмо. Увімкнулася автоблокувальна система. Машина майже зупинилась. Ті мотоцикли, що були обабіч машини, обігнули її, з’їхавши убік. Малюк, який їхав якраз по центру, спробував загальмувати, але його «Веспоне» з гладкими колесами поїхав поковзом і врізався в бампер. Малюк упав. Кіко рвонув з місця, витискаючи газ на повну. Мотоцикли, що опинились були перед машиною, від’їхали, злякавшись. Інші зупинилися допомогти пораненому другові.

– Бля, який сучий син!

Малюк підвівся, його штани звисали лахміттям на правому коліні.

– Погляньте лише сюди.

– Еге, з огляду на те, як ти летів, то ти неймовірний везунчик. Нічого тобі не сталося, тільки коліно подряпав.

– Та яке, курва, коліно, воно мене не гребе, той гівнюк порвав мені джинси «левайс», що я купив позавчора.

Усі засміялися, радісно та полегшено, завдяки другові, який не втратив життя і навіть бажання жартувати. Степ подивився на «BMW», що віддалялася по шосе. Між деревами, що тулилися одне до одного, вдалині швидко пропливали хмарки. Великий яскравий місяць висів на небі. Справді недосяжним був тільки він. Потім «BMW» звернула праворуч, на проспект Франча.

– Яху-у-у-у-у, я їх зробив, я їх нажухав, тих виплодків!

Кіко у захваті лупасив руками по керму. Знову зиркнув у дзеркальце. Тільки одна машина вдалині. Він заспокоївся.

– Гівнюки, гівнюки! – Підскочив на сидінні. – У мене все вийшло!

Потім згадав про Бабі, що сиділа поруч.

– Як ти? – знову набув серйозного вигляду, стривожено подивившись на неї.

– Вже краще, дякую. – Бабі відчепилася від ручки дверцят і сіла нормально. – Тепер я хочу дістатися додому.

Кіко перемкнув передачу й повернув праворуч, униз узвозом.

– Я негайно відвезу тебе.

Зупинився на хвильку перед знаком «стоп», потім рушив у напрямку мосту Мільвіо. Кіко ще раз глянув на Бабі: мокре волосся розкидане по плечах, блакитні очі все ще трішки налякані.

– Мені прикро через те, що сталося. Ти дуже злякалася?

– Добряче.

– Хочеш чогось випити?

– Ні, дякую.

– Я, однак, мушу зупинитися на хвильку.

– Як хочеш.

Кіко розвернув машину. Зупинив її перед фонтанчиком якраз навпроти церкви, плюснув собі водою в обличчя, змиваючи останні краплі слини Полло. Потім підставив ще мокре обличчя свіжому вітру ночі, розслабився. Коли розплющив очі, довелося подивитися у вічі реальності. Його машина, чи б то пак машина його батька…

– Срака-байрака! – прошепотів сам до себе і з удаваною байдужістю обійшов довкола неї, оцінюючи збитки та витягаючи друзки розбитих фар, що хиталися. Дверцята були всі зім’яті, боки подряпані. Подекуди злущилась металізована фарба. Спробував подумки прикинути збитки. Десь два мільйони. Якби він пішов на ту телепрограму, де учасники мають вгадати правильну ціну, то його не взяли б навіть глядачем у залу. Це було дуже далеко від рахунку, який би йому виставив будь-який реальний ремонтник, більш-менш чесний чи крадійкуватий.

Спробував удати, що не впав у відчай. Насправді впав, ще й як. Його батько був схиблений на машинах, особливо на цій, зважаючи на те, скільки він змушений був чекати, перш ніж її отримати. Майже стільки ж, скільки й сам Кіко чекав у той вечір у своїй кімнаті, перш ніж наважився попросити її в нього. Дуже силувано усміхнувся до Бабі.

– Ну, треба трішки її привести до ладу, тут дещо подряпалось.

Не встиг договорити. Темно-синій мотоцикл із вимкненими фарами, який досі їхав назирці за ним, із гуркотом зупинився за крок від нього. Кіко не встиг обернутися, як його відкинуло потужним ударом на капот. До кошторису додалося ще з пів мільйона лір. Степ насів на нього всією вагою, почав гамселити по обличчю.

Губи одразу ж скривавились.

– Допоможіть! Допоможіть!

– Так ти наступного разу навчишся тримати язика за зубами, черв’яку, падлюко, гівнюку!

І знову злива стусанів, знову удар об капот і ще більше збитків. Тепер батькові доведеться платити не тільки ремонтникові, а й стоматологові для сина.

Бабі вискочила з машини і розлючено почала частувати Степа кулаками та стусанами.

– Відпусти його, сволото! Припини!

Степ розвернувся й відштовхнув її. Бабі поточилася, перечепилася об бордюр і, втративши рівновагу, впала. Степ якусь мить дивився на неї. Кіко скористався цією паузою. Він підвівся з капота і, струшуючи головою, щоб оговтатись, спробував влізти у машину. Але Степ був спритніший за нього.

Сильно штурхонув дверцята, заблокувавши його. Кіко заволав від болю. Степ продовжив лупасити його. Кіко спробував захистити голову, як тільки міг, прикриваючи скроні та вуха, але Степ бив ззаду, невмолимо, гатив по потилиці, по вилицях, по щелепах. Щоразу, коли долоні Кіко відкривали якесь місце, щоб закрити інше, щойно забите, удари Степа, точні та сильні, сипалися саме туди. Кіко кричав від болю, безсилий, затиснений між дверцятами та машиною. Бабі болісно підвелася. Теж почала кричати, кличучи на допомогу. У цю мить під’їхала машина. Це були синьйори Аккадо.

– Філіппо, дивися! Що тут таке? Та це ж Бабі, дочка Рафаелли!

Філіппо загальмував і вийшов з машини, залишивши дверцята відчиненими. Бабі побігла йому назустріч, кричучи:

– Розбороніть їх, швидше, бо вони повбивають один одного!

Щоправда, ситуація не зовсім відповідала цьому описові.

– Стій, відпусти його!

Філіппо кинувся на Степа, заблокувавши його ззаду. Обхопив його, відтягуючи від дверцят. Кіко, нарешті звільнений від цих лещат, помасував собі груди, а потім, наляканий, скочив у машину й помчав геть на повній швидкості. Утік.

Степ пручався, намагаючись звільнитися від «обіймів» синьйора Аккадо, потім нахилився й потужно відкинув голову назад. Ударив того в самісіньке обличчя. Окуляри синьйора Аккадо полетіли геть, розбившись, а з носа заюшила кров. Філіппо захитався, тримаючи руки біля носа. Раптово знову короткозорий, він майже плакав, затьмарений болем. Марина кинулася на допомогу чоловікові.

– Злочинець, халамидник! Не наближайся, не смій до нього торкатися!

Та хто б його торкався! Хто взагалі чекав, що той навіжений, що напав на нього ззаду, виявиться дідуганом. Степ мовчки дивився на жінку, що продовжувала репетувати.

– Зрозумів, наволоч? Я це так не залишу!

Марина допомогла чоловікові залізти до машини, потім завела її і від’їхала не без труднощів. Синьйора Аккадо майже ніколи не сідала за кермо, окрім виняткових випадків. Цей був саме такий. Нечасто ставалося, щоб її чоловіка били головою на вулиці.

Філіппо поглянув на свою закривавлену долоню, потім ледь торкнувся кінчика носа. Його пронизав гострий біль, зі сльозами на очах він закинув голову. Дивився на стелю, дихаючи ротом. Його ніс – єдине, що було ідеальним. Тепер бразильському хірургові доведеться зайнятися і ним. Чоловік застогнав, можливо, також і через цю думку. Марина занепокоєно глянула на нього, а потім, налягаючи обома плечима на кермо, повернула праворуч. Машина непевно в’їхала на набережну Тибру.

Бабі стала перед Степом.

– Ти тварина, ти чудовисько, ти мені огидний! Ти не поважаєш ніщо і нікого.

Він подивився на неї з усмішкою. Бабі струсонула головою.

– Не прикидайся дурником, подивись, яка в тебе ідіотська пика.

– Можна дізнатися, чого тобі від мене треба?

– Нічого, я не можу нічого бажати, бо що можна хотіти від тварини? Ти вдарив людину, чоловіка, старшого за тебе.

– По-перше, це він на мене накинувся, по-друге, звідки, бля, я знав, що він старший? По-третє, тим гірше для нього, займався б своїми справами.

– Ось як? Тобто тому, хто займається не тільки своїми справами, ти розбиваєш обличчя, б’єш його головою! Він навіть в окулярах був, дивись…

Вона зібрала уламки.

– Ти їх йому розбив! Задоволений тепер? Ти знаєш, що це кримінальний злочин – бити того, хто носить окуляри?

– Знову ця бридня? Я цю дурню все життя чую. Хто тобі сказав таке про окуляри?

Степ пішов до свого мотоцикла, сів на нього.

– Це точно запустила якась наволоч в окулярах, яка боїться, що її поскубуть, і власне через це вона носить окуляри й розповідає маячню.

Степ завів мотоцикл. На якусь мить передня фара освітила Бабі. Вона прикрила очі. Степ увімкнув першу передачу.

– Ну, бувай.

Бабі роззирнулась довкола. Ніхто повз не проїжджав. Площа була безлюдна.

– Як це «бувай»?

– Ну, якщо хочеш, тоді не бувай.

Бабі приречено видихнула.

– А я, як я повернуся додому?

– Та звідки я це, бля, знаю? Ти могла попросити твого друга супроводити тебе, ні?

– Не можу, ти його побив і примусив утекти.

– Ах, ну тобто це моя провина.

– А чия ж? Так, дай мені сісти позаду.

Бабі підійшла до мотоцикла і вже підняла ногу, щоб сісти позаду. Степ злегка відпустив зчеплення. Мотоцикл трохи посунувся. Бабі зиркнула на хлопця. Степ обернувся до неї, відповів на її погляд. Бабі знову спробувала залізти, але Степ був швидшим за неї і знову подався вперед.

– Ну ж бо, зупинись. Ти що, ідіот?

– Е, ні, дорогенька. Я ж тварина, чудовисько, я викликаю у тебе відразу – і ти хочеш сісти позад мене? Позад того, хто не поважає нікого і нічого? Е, ні, це занадто легко. Треба бути послідовними у цьому світі, послідовними. – Степ дивився на неї серйозно, обличчя у нього було нахабне. – Хіба можна, щоб такий тип тебе підвозив?

Бабі прикрила очі, цього разу від ненависті, що нуртувала всередині. Потім рішуче пішла вулицею Фарнезіни.

– Я маю рацію чи ні?

Бабі не відповіла. Степ засміявся, потім наздогнав її. Їхав поряд на мотоциклі.

– Зрозумій, я ж це роблю для тебе. Потім тобі буде прикро, що ти пішла на компроміс. Краще залишатися при своїй думці. Я чудовисько, і ти йдеш пішки аж додому. Згодна?

Бабі не відповіла, перейшла на інший бік дороги, дивлячись просто перед собою. Зайшла на тротуар. Степ зробив те саме. Він піднявся на педалях, щоб пом’якшити удар.

– Звичайно…

Він продовжував їхати поряд із нею з її швидкістю.

– …якщо ти попросиш у мене вибачення, забереш назад усі свої слова і скажеш, що помилилася… Тоді нема проблем… Я можу тебе підвезти, бо тоді все послідовно.

Бабі знову перейшла на інший бік дороги. Степ – за нею. Піднявся на сідлі мотоцикла, спускаючись з тротуару. Додав швидкості, наздоганяючи її, однією рукою потягнув її за олімпійку:

– Ну? Це просто, повторюй за мною: прошу вибачити…

Бабі відштовхнула його ліктем, вивільнилася й побігла.

– Гей, ну що це за манери?

Степ додав швидкості й скоро знову її наздогнав.

– Ти що, хочеш до самого дому пішки йти? До речі, а де ти живеш? Далеко? Ага, я зрозумів, ти хочеш схуднути. Так, справді, маєш рацію, це було зовсім нелегко – нести тебе на руках у душ.

Він об’їхав її, усміхаючись.

– І зрештою, якщо ми з тобою будемо робити інші речі, тобі краще скинути пару кілограмчиків, я ж не можу щодня так трудитися, га? Атож, я вже тебе розкусив. Ти з тих, кому подобається бути зверху, правильно? Тоді точно маєш схуднути, бо інакше ти мене розчавиш.

Бабі не витримала. Схопила пляшку, що стирчала зі смітника, прикріпленого до стовпа, і пожбурила в нього, намагаючись поцілити. Степ рвучко загальмував і відхилився. Пляшка пролетіла близько над його головою, а мотоцикл заглух і почав завалюватись набік. Степ із силою смикнув за кермо, зупинивши його ще до того, як він торкнувся б землі. Бабі побігла швидше. Степ згаяв трохи часу, щоб знову завести мотоцикл, йому зсунулася кнопка RUN/OFF.

З бокової вулички саме в цей момент виїхав якийсь жлоб на «Гольфі» старої моделі. Фальшиві написи на боках кричали про «турбо», якого насправді не було. Позаду, як завжди, два пластикові кролики марно намагалися розмножитися. Жлоб побачив Бабі, що бігла сама. Під’їхав до неї.

– Гей, красуне, хочеш, підвезу?

– Гей, бридкий гівнюче, хочеш, розіб’ю тобі пику?

Тип зиркнув на Степа, який раптово вигулькнув між ними. Зрозумів, що тут швидше дістанеш прочухана, аніж дівку. Поїхав геть, хитаючи головою ніби на знак обурення. Підняв праву руку, напускаючи на себе бозна-який поважний вид. Хотів здаватися вищим за цю ситуацію. Що завгодно – тільки б не визнати, що дав маху. Степ глянув йому вслід, потім обігнав Бабі й перетнув їй дорогу.

– Годі, залізай.

Вона спробувала його обійти. Степ притиснув її до стіни. Бабі спробувала пройти позаду. Степ ухопив її за олімпійку.

– Я сказав: сідай!

Сердито потягнув її до себе. Бабі перелякано відсахнулася. Він поглянув у ці блакитні очі, ясні й глибокі, що злякано дивились на нього. Повільно відпустив її, потім усміхнувся.

– Ну ж бо, я проведу тебе додому, бо інакше вийде, що я сьогодні пересварюся з половиною світу.

Мовчки, не кажучи нічого, крім своєї адреси, сіла позад нього. Мотоцикл рвонув з місця. Бабі відкинуло назад. Інстинктивно обійняла його. Її руки проти волі опинилися під його курткою, напнутою вітром. Його шкіра була свіжою, тіло – гарячим посеред холоду ночі. Бабі відчула, як під її пальцями перекочуються скульптурні м’язи. Вони ідеально вигравали при кожному найменшому русі. Вітер пробігав по її щоках, мокре волосся закручувалося вихорами в повітрі. Мотоцикл нахилився, вона обійняла його ще міцніше і заплющила очі. Серце її почало битися дужче. Вона спитала себе, чи причиною був тільки страх. Почула шум машин. Вони виїхали на більшу дорогу, тут було не так холодно; вона вмостилася щокою на його спині, заколисуючись цими підйомами та спусками, цим потужним ревінням, яке чула під собою. Нахилилася разом із ним, не опираючись, а потім – знову вгору, відчуваючи більше вітру. Вони мчали все швидше, проскакуючи між машинами, перемикаючи передачі – угору, далі вгору, узвозом. І більше нічого. Тиша.

– Авжеж, я провів би так цілу ніч, ні, навіть пішов би далі, вглиб, не знаю, може, знайшов би інші пози!

Бабі розплющила очі й упізнала замкнені магазини довкола, ті самі, що вона бачила щодня ось уже шість років, відколи переїхала сюди. Злізла з мотоцикла. Степ глибоко видихнув.

– Слава Богу, ти мене мало не роздушила.

– Вибач, я налякалась, я ще ніколи не їздила ззаду на мотоциклі!

– Завжди буває перший раз, у всьому.

Степ усміхнувся.

– До речі, я сподіваюся, що…

У цю мить біля них загальмував «мерседес». Рафаелла вискочила з машини. Вона не йняла віри своїм очам.

– Бабі, я тобі тисячу разів казала, що не хочу, аби ти їздила ззаду на мотоциклах. І чого це у тебе мокре волосся?

– Але… насправді…

– Синьйоро, зачекайте, я поясню. Я не хотів її підвозити, правда? Скажи своїй матері, що я не хотів. Однак вона дуже наполягала… А все тому, що її кавалер на прегарній, але дуже побитій «BMW» просто втік.

– Як це втік?

– Так, і залишив її на дорозі! Подумайте тільки, який тип!

– Абсурд якийсь.

– Власне! Але я йому вичитав за це, еге ж, синьйоро, я йому дорікнув за це, не хвилюйтеся.

Степ глянув на Бабі.

– Правда ж, Бабі?

Потім так, щоб почула тільки вона:

– Мені подобається твоє ім’я.

– Мамо, слухай, облиш, га? Ми потім про це поговоримо.

Клавдіо відкрив автоматичне віконечко.

– Привіт, Бабі.

– Привіт, тату.

Степ також привітався.

– Добрий вечір!

Його смішили ці дивні сімейні збори.

Рафаелла ж була зовсім не налаштована на жарти.

– Чому ти як опудало? Де моя сукня від Валентино?

Бабі підняла руку, показуючи целофановий пакет.

– Ось тут.

– А твоя сестра? Я можу дізнатися, де ти її залишила?

У цей момент під’їхала і Даніела. Вийшла з машини разом із Паломбі, який її супроводжував.

– Привіт, ма…

Не встигла закінчити фразу. Рафаелла вліпила їй ляща.

– Так ти знатимеш, як повертатися без сестри.

– Мамо, ти не знаєш, що трапилося. Прийшли непрохані і…

– Замовкни!

Даніела мовчки потерла щоку. Паломбі, виконуючи наказ Рафаелли, сів у машину й поїхав.

Степ завів мотоцикл. Підійшов до Бабі.

– Тепер я розумію, чому в тебе такий характерець. Це не твоя провина, це спадкове.

Потім перемкнув на першу і з зухвалим «до побачення» розчинився в темряві.

Бабі та Даніела сіли в машину. «Мерседес» заїхав до житлового комплексу. Фьоре розважився набагато більше, спостерігаючи події останніх п’яти хвилин, аніж продивившись усі програми «Фантастико»[26]. Пізніше, коли вони роздягалися, Даніела вибачилася перед сестрою за розірвану спідницю, яку та їй позичила.

– Це все Паломбі, він мене цілував!

Але її гордість тут-таки була притамована в зародку через ще один дзвінкий ляпас. Коли розкриваєш душу сестрі, треба спочатку переконатися, що батьки вже лягли. Рафаелла через нерви ніяк не могла заснути. Того вечора багато хто погано спав. Хтось провів ніч у лікарні, комусь снилися жахи. Серед останніх був Кіко Бранделлі. Він обміркував усі можливі рішення: кинути машину на дорозі й завтра зранку потайки відвезти її до ремонтника, або ж скинути в провалля й заявити про угон. Зрештою дійшов єдино можливого рішення. Виходу не було. Йому треба постати перед батьком так само, як це зробила Роберта перед своїми батьками у той вечір. Синьйора Міккі, повернувшись додому, зрозуміла, що її порада розважатися була перевиконана. А її чоловік, перевіривши все, виявив, що з дому було вкрадено чимало всього.

Бабі була у ліжку, змучена тією вечіркою. Подумала, що виною всьому був той ідіот, той поганець, той мугиряка, те чудовисько, той хуліган, той нахаба, той невихований кретин. Потім, поміркувавши ще, зрозуміла, що навіть не знає його імені.