Три метри над рівнем неба

3

Він мчав – меткий та швидкий, темний, як ніч. Свіжий сухий вітер пригинав назад коротке волосся. Відблиски з’являлись і зникали у дзеркалах заднього виду. Доїхав униз до площі, загальмував лише на хвильку – щоб пересвідчитися, що справа ніхто не виїжджає, відтак натиснув на газ і в’їхав на повній швидкості на вулицю Вінья Стеллуті.

– Мені так хочеться його побачити, ми вже два дні не чулися.

Красива чорнява дівчина із зеленими очима та випуклими сідницями, немилосердно затягнутими в джинси «Авірекс», усміхнулася подрузі – білявці такого ж зросту, але трохи повнішій.

– Маддо, ну ти ж знаєш, із якого він тіста. Навіть якщо ви кохалися, це ще не значить, що у вас роман.

Вони сиділи на своїх білих «Веспах», курили заміцні цигарки, намагаючись видаватися старшими та соліднішими.

– До чого тут це, його друзі сказали мені, що він зазвичай нікому не дзвонить.

– А що, тобі він дзвонив?

– Так!

– Ну, може, номером помилився.

– Двічі?

Вона щасливо всміхнулася, радіючи, що вдалося заткати рота подрузі так легко, але та не здалася.

– Хай там як, ніколи не можна довіряти його друзям. Ти бачила, які пики?

У цю мить Полло голосно зареготав, проковтнув останні краплі вже занадто теплого «Гайнекена» і пожбурив порожню бляшанку в голову Луконе.

– Гей, ти здурів? Глянь, що накоїв.

Він показав на щось поміж рідкого темного й кучерявого волосся.

– Тобі для цього голова й потрібна!

– …сказав Ейнштейн, – буркнув Луконе, потираючи не зовсім те місце, куди влучила бляшанка.

Мотоцикли були потужними, їхні м’язи також. Полло, Луконе, Гак, Сицилієць, Кролик, Малюк та ще купа інших. Чудернацькі імена, складні історії. Можливо, вони не мали постійної роботи. Декотрі не надто заможні, але всі веселилися та дружили. І цього було досить. До того ж вони обожнювали сваритися, цього ніколи не бракувало. Там, на площі Ячіні, вони сиділи на своїх «Гарлі», на старих «350 Four» із чотирма каталізаторами або ж з класичним «чотири-в-одному», що ревів потужніше. Вимріяні, вичекані й нарешті отримані після виснажливого канючення у батьків. Або ж здобуті жертвами їхніх власних кишень, не без допомоги якого-небудь молодого бовдура, що залишив гаманець у «бардачку» свого «Веспоне» з ненадійним замком, або й гірше – у внутрішній кишені куртки «Henry Lloid», яку так легко обчистити під час шкільної перерви.

Джон Міліус[10] був би у захваті від них. Статурні й усміхнені, гострі на язик, з куцопалими руками, покарбованими позначками – спогадами про минулі бійки. Ще більш промовисті позначки – на обличчях тих, кому пощастило менше і хто наразі не має великого бажання усміхатися, не тому, що йому бракує чогось у житті, а просто в роті бракує зубів.

Групка дівчат, менш галасливих, із волоссям, затиснутим маленькими заколками зі стразами або кольоровими гумочками, що флуоресцентно світилися вночі, теревенили неподалік від них. Усміхалися. Майже всі вони втекли з дому, вигадавши, що йдуть спати до подруги, яка також була тут, долучена до спільної брехні.

– Учора було бомбезно з Даріо. Відсвяткували шість місяців, як ми разом.

Ґлорія, дівчина у синіх лосинах та кофтинці того ж кольору з маленькими блакитними сердечками, мило усміхнулася.

«Шість місяців, – подумала Маддалена. – Еге ж, мені й одного вистачило б…» Опустила очі. На білому тлі «Веспи», поряд із чорним квадратним символом «П’яджо», її рукою було написано: «Степе, я тебе обожнюю». Після їхнього першого поцілунку, повертаючись додому, вона хотіла б прокричати це подрузі, але нікого поряд не було, тільки чорний незмивний маркер, залишений, ніби самою долею, на дні її синьо-помаранчевого наплічника «Інвікта».

Отож, її слова залишилися там назавжди. Мадда зітхнула, потім знову віддалася мріям, на які надихнула розповідь подруги.

– Ми з’їли піцу в «Баффетто».

– Та ти що? Я теж там була.

– О котрій годині?

– Ну… була десь одинадцята.

На хвильку зненавиділа ту подругу, що переривала розповідь. От завжди знаходиться хтось чи щось, що перериває твої мрії.

– А, ні, ми на той час уже пішли.

– То ви хочете слухати чи ні?

«Так!» – майже одноголосно злетіло з цих губ, маленьких чи пишних, із дивним ароматом фруктових бальзамів або ж помад, поцуплених у неуважних продавців або в материнських ванних кімнатах, багатших за чимало дрібних магазинчиків косметики.

– Аж ось приходить офіціант і приносить мені величезний букет червоних троянд. Даріо усміхається, а всі дівчата дивляться на мене розчулено й трішки заздрісно.

Вона вже пошкодувала про цю фразу, помітивши довкола себе майже такі ж самі погляди.

– Та ні, не через Даріо, через троянди.

Вони вибухнули дурнуватим хихотінням, що знову їх усіх об’єднало – ось так, запросто. А може, й ні. Утім, це було несуттєво.

– Потім він поцілував мене в губи, узяв мою руку й надів мені ось це.

Вона зняла руку з ребристої ручки «Веспи», заглушка якої була дірявою від частого тертя об мури та від кількох давніх падінь, і показала подругам тоненьку каблучку з маленьким голубим камінцем, що весело відблискував, майже так само, як її закохані очі. Вона була придбана в «Маджі», ювелірній крамничці на Паріолі, яку всі чомусь вважали бюджетною, незважаючи на такі самісінькі ціни, як усюди. Вигуки подиву зустріли появу цієї простої каблучки.

– А потім ми пішли до мене додому й кохалися. Моїх удома не було, і все вийшло казково гарно. Поставила касету «Prefab Sprout»[11], я від них шаленію. А потім ми вляглися на терасі під пуховими ковдрами й дивилися на зірки.

– І їх було багато? – Маддалена була безперечно найромантичнішою з групи.

– Надзвичайно багато!

Неподалік – інша версія.

– Ну і що ти робив учора?

Гак. Грудні м’язи великі й широкі, гладкі й рівні, як і решта шкіри. «Куртка авіатора» з нашивкою «USA», позичена в якогось американця, дещо вищого за молодого героя «Кращого стрільця» і безперечно менш кмітливого. Власне, вона так і не повернулася до господаря. Гак. Вічна пов’язка на оці. Довге волосся кучерями, світлішими на кінчиках, яке надало б йому ангельського вигляду, якби не його інфернальна слава.

– Ну ж бо, кажи, що ти робив учора ввечері?

– Нічого. Ми з Ґлорією пішли поїсти до «Баффетто», а потім, оскільки її родаків удома не було, то пішли до неї, позлучалися. Все як завжди, нічого особливого.

Даріо тут-таки запропонував план вечора, що відволік би увагу від учорашнього. Але Гак не відступав.

Непорушний, він сидів верхи на своєму старому «900 Bol d’Or», нещодавно модифікованому, ще швидшому, з бензобаком жовтого кольору, і через це унікальному. Цей мотоцикл наганяв ляку на всіх не так через потужність двигуна, як через міць кулаків того, хто зазвичай був за кермом.

– А чому ви нам не потелефонували?

– Та ми так вийшли, не плануючи, раптово.

– Як дивно, ти майже ніколи нічого не робиш, не плануючи, раптово.

Його тон не віщував нічого доброго. Інші це помітили. Полло та Луконе припинили грати у футбол зім’ятою бляшанкою. Тією самою, яку нещодавно Луконе боднув головою. Вони підійшли, усміхаючись, Малюк глибше затягнувся цигаркою і вишкірився, як він це зазвичай робив, а дим виходив у нього через широкі щілини між зубами зі слабким хрипом, як у дракона. Як у занадто гладкого дракона, щоб якийсь лицар дав собі клопіт убивати його.

– А знаєте, хлопці, у Ґлорії та Даріо вчора були шість місяців, і він вирішив відсвяткувати це сам.

– Неправда.

– Як же ні? Тебе бачили, як ти гамав піцу. А це правда, що ти хочеш відкрити власний бізнес?

– Еге ж, кажуть, ти хочеш стати квіткарем.

«Вау!» Усі почали плескати та стукати його по спині, у той час як Гак обхопив ліктем його шию і затиснутим кулаком сильно тер йому голову.

– Романтичненький він…

– Ой! Облиште мене…

І всі на нього насіли, регочучи, як навіжені, майже душачи його своїми анаболізованими мускулами. Потім Кролик, показуючи два великі передні зуби, які й подарували йому це мультяшне прізвисько, заволав типове для себе:

– Хапаймо Ґлорію!

– Маддо, допоможи!

Блакитні «All Star», із маленькою червоною зірочкою, що вінчала гумову заокруглину над кісточкою, спустилися з «Веспи» й легко торкнулися землі. Ґлорія пробігла лише два кроки, як її заграбастав Сицилієць. Її біляве волосся, тепер вільніше після втрати гребінчика, дивно контрастувало з підбитим оком Сицилійця, з його кепсько зашитою бровою, з цим приплюснутим м’яким носом, що залишився без кістки після прямого удару кілька місяців тому в боксерському клубі «Ф’єрмонті».

– Облиш мене, припини.

Умить Малюк, Полло та Кролик оточили його і, роблячи вигляд, що допомагають йому підкидати у повітря ці гарно розподілені п’ятдесят п’ять кілограмів, зосереджували всю увагу на тому, щоб класти свої лапи на потрібні місця.

– Припиніть зараз же.

Решта дівчат наблизилися до групи.

– Відпустіть її.

– Вони вирішили бути падлюками замість того, щоб святкувати з нами? Ну що ж, ми їх привітаємо зараз, у наш спосіб.

Ще раз високо підкинули Ґлорію, регочучи та жартуючи.

Вона впала на підставлені мозолясті руки, звиклі до набагато важчих штанг та гантелей; ці руки розважалися, торкаючись її зваб.

Даріо, хоч він був дещо менший за інших і дарував троянди, розштовхав їх. Схопив Ґлорію за руку посадив собі за спину.

– Годі вже, дайте їй спокій.

Спробував піти з нею геть.

– А якщо ні?

Сицилієць посміхнувся й застиг поперед нього, широко розставивши ноги. Його джинси, дещо збляклі на потужних м’язах стегон, напнулися. Ґлорія пригорнулася до плеча Даріо. Досі вона стримувала сльози, тепер затамувала й подих. Її голубі очі змокріли від страху. Маленькі ручки, на яких виблискувала нова каблучка, судомно вчепилися в куртку хлопця.

– То що ж ти зробиш?

Даріо подивився Сицилійцеві у вічі.

– Посунься! Якого хуя?! Завжди ти бикуєш.

Губи Сицилійця при цих словах повільно опустилися, посмішка зникла. Ліва брова наблизилась до своєї менш таланистої сестри, і глибокий вдих, глибший за звичайні, напнув йому груди.

– Що ти сказав?

Сицілієць гнівно заграв грудними м’язами. Даріо стиснув кулаки.

Палець, схований за іншими, глухо хруснув. Ґлорія прикрила очі, у Малюка цигарка повисла на губі. Ні подиху, ні диму, ані поруху повітря. Тиша. Аж раптом рев розірвав повітря. Із шумом під’їхав мотоцикл Степа. Нахилився на початку повороту і швидко випрямився, загальмувавши посеред групи.

Степ натиснув червону кнопку, мотор вимкнувся, усмішка розквітла на його обличчі.

– Ну, що ви тут гарного поробляєте?

Ґлорія нарешті зітхнула, розслабилася й повернулася до нормального ритму дихання. Сицилієць глянув на Даріо.

Ця легка посмішка відсунула проблему на інший раз. Даріо розвернувся і, обійнявши Ґлорію, відійшов від групи. Сицилієць на мить провів його поглядом, потім хрипко мовив:

– Нічого, Степе, тут занадто багато базікають і занадто мало рухаються.

– Хочеш трохи розім’ятися?

Підніжка мотоцикла спрацювала, щойно її торкнулися. Як складаний ножик, вона встромилась у землю, тримаючи вагу мотоцикла. Степ зістрибнув із нього і скинув куртку.

– Викликаю суперників.

Пройшов повз Малюка і, обіймаючи його, забрав із рук щойно відкритий «Гайнекен».

– Привіт, Мал.

– Привіт.

Малюк усміхнувся, щасливий бути його другом, і дещо менше – що віддав пиво. Він віддалено нагадував Джона Белуші. Насправді йому б хотілося більше скидатися на нього, але Малюк не наважувався.

Степ закинув голову, п’ючи, й після довгого ковтка зустрівся очима з Маддаленою.

– Привіт.

Її м’які губи, рожеві й зблідлі, ледь ворухнулися, промовляючи вітання майже пошепки. Зблиснули маленькі рівні й дуже білі зуби, у той час як її прегарні зелені очі намагалися передати все її кохання. Марно. Він був молодий, але вже такий дорослий і все ще сповнений мрій.

Степ підійшов до неї, дивлячись їй просто у вічі. Очі Маддалени були прикуті до нього. Вона не могла відвести погляду, поворухнутися, зробити будь-що інше, зупинити це сердечко, яке, мов збожеволіле, співало сольну партію Філа Коллінза[12]. Степ приголубив її якимсь дивним жестом, поклавши долоню на щоку й провівши великим пальцем по вилиці.

– Потримай оце.

Він зняв «Дайтона» зі сталевим браслетом і вклав їй у руки. Маддалена затисла годинник у руці й піднесла його до вуха. Почула легеньке дзижчання – те саме, що вона слухала кілька днів тому під своєю подушкою, поки він спав, а її життям було дивитися на нього впродовж довгих хвилин у німій тиші. Тоді здавалося, що час завмер.

Степ легко видряпався на дашок «Ладзарескі». Пройшов над воротами кінотеатру «Вінья Клара», нещодавно знову відкритого під назвою «Одеон».

– Ну, хто долучиться?

Стоячи на дашку, глянув униз на групу своїх друзів.

– Ну, якого дідька ви досі там робите?

Вони малий такий дивний вигляд згори, коротковолосі – хто більше, хто менше. Полло, як завжди, переборщив. Його волосся здавалося легенькою білявою борідкою, яка, залишивши щоки, видряпалася нагору й закрила всю потилицю. Малюк мав волосся дещо довше за інших, але не аж таке, щоб прийняти його за лівака. Він був не такий осадкуватий, як інші. Звісно, теж ходив до спортзалу «Flex Appeal», але тільки для того, щоб побуянити там, поки інші тренувалися. Майже у всіх них були помітні фігури. Реготали, всі схиблені на тому, щоб похизуватися бодай на сантиметр більшими біцепсами, ніж у інших. Їхні батьки, адвокати чи банкіри, портьє чи автозаправники, не могли збагнути цієї навіженості. Такі різні між собою за професією та статками – а їхніх дивних синів пов’язувала міцна дружба і неймовірна манія знищувати за сніданком сирі яйця, жахливі протеїнові коктейлі з порошку, пивні дріжджі, пророщену пшеницю та печінку тріски.

Звісно, те, що вони брали до рук шприци тільки для того, щоб закачати собі анаболіки, почасти втішало.

– Ну ж бо, залізайте, курва мать. Чи вам потрібне запрошення на фірмовому бланку?

Сицилійця, Луконе та Полло не треба було вмовляти. Один за одним, ніби мавпи, в яких замість шерсті були куртки «Авірекс», вони завиграшки видряпалися на ворота. Всі долізли до дашка, останнім – Малюк, уже складений навпіл, щоб віддихатися.

– О, ні, я вже ніякий, буду арбітром.

Ковтнув «Гайнекена», бляшанку з яким він дивом не перекинув під час складного видряпування; для інших – дитячі забавки, для нього – подвиг рівня Месснера[13].

– Готові?

Їхні обриси тьмяно вирізнялися у нічній півтемряві. Позаду них неонові вивіски м’ясних та фруктових магазинчиків – сині та червоні літери, що пломеніли посеред жовтого світла, – створювали фантастичну атмосферу.

Дівчата, що вже бачили цю сцену, радісно усміхалися. Нові, ще не «обкатані», просили пояснень.

– Нумо! – закричав Малюк і підняв руку.

Бризки пива долетіли до Валентини – красивої брюнетки з високим «кінським хвостом», яка віднедавна була дівчиною Джанлу, низенького типчика, сина заможного продавця краваток.

– Бля! – вигукнула вона, що створило кумедний контраст із її вишуканим обличчям. – Обережніше не можна?

Всі інші засміялися, витираючи краплі пива, що долетіли до них.

Майже одночасно з десяток мускулистих тренованих тіл зайняли позиції на дашку – руки витягнуті, обличчя напружені, груди напнуті, готові до великого випробування.

– Один! – закричав Малюк, і всі лікті легко зігнулися.

Мовчазні та сповнені сили, вони на руках опустилися впритул до холодного мармуру і ще навіть не встигли піднятися…

– Два!

Вгору і вниз, швидко й рішуче.

– Три!

Ще раз – так, як і раніше.

– Чотири!

Їхні обличчя, майже сюрреалістичні гримаси, одночасно пірнули вниз. Опустилися швидко, легко, сягнувши кількох міліметрів від землі – і потім знову вгору.

– П’ять! – прокричав Малюк, востаннє приклавшись до бляшанки і пожбуривши її в повітря.

– Шість.

Ударив по ній «ножицями», як у футболі.

– Сім!

Бляшанка злетіла високо вгору. Коли падала – «Вісім!» – Малюк підкинув її головою.

Відтак запустив бляшанку «сухим листом», після чого та впала прямісінько на «Веспу» Валентини, і дівчина констатувала:

– Бля, ну ти таки гівнюк, я піду звідси.

Подруги вибухнули сміхом.

Джанлука, її хлопець, припинив робити відтискання й зіскочив із дашка.

– Ні, Валю, не треба.

Він узяв її за руки і спробував зупинити, нарешті йому це вдалося – м’який поцілунок спинив потік її слів.

– Добре, але скажи що-небудь отому.

Джанлука обернувся.

– Дев’ять!

Малюк весело витанцьовував на дашку, розмахуючи руками.

– Хлопці, один уже здувся, зваливши все на дівчину, що розлютилася. Але змагання триває.

Усі засміялися і, розпашілі, спустились на руках. Джанлука подивився на Валентину.

– Ну що ти йому такому скажеш? – Хлопець узяв обличчя дівчини у свої руки. – Дорогенька, пробач йому, бо він не знає, що коїть.

Джанлука продемонстрував непогане теоретичне знання релігії, але на практиці погорів – зіпершись на Валентинину «Веспу», почав тискатися з нею перед усіма дівчатами, до того ж неповнолітніми.

Над площею пролунав грубий голос Сицилійця з тим особливим акцентом, що його подарував йому, разом з оливковою шкірою, його край:

– Гей, Мал, піддай трохи газу, бо я так засну.

– Десять!

Степ легко опустився на руках. Коротка блакитно-бордова футболка відкривала його передпліччя. М’язи напиналися, а серце пульсувало. Однак він був упевненим та спокійним, не таким, як тоді. Того дня його молоде серце почало битися так, ніби збожеволіло.