Три метри над рівнем неба

4

– Даю тобі десять секунд, аби зникнути звідси.

Такий собі Поппі, старший за нього, виріс попереду. У руках мав його капелюха. Це тоді був модний капелюх. У ліцеї Вілла Фламінія такий був у кожного – кольоровий, сплетений на дротиках якою-небудь дівчиною. Цей капелюх подарувала йому мати, а не дівчина, якої він ще не мав.

А тепер він не мав і капелюха, його мав Поппі, і було цілком ясно, чому. Хотів бійки.

Того надвечір’я, коли він заїжджав до «Андзуїні» на своїй новісінькій, ще не обкатаній і не модифікованій «Веспі», він почув:

– Стефано, привіт!

Анналіза, гарненька білявка, з якою він познайомився в ресторані «Гаттопардо», вийшла йому назустріч.

– Що ти робиш у цих краях?

– Нічого, я їздив вчити уроки до одного мого друга, а тепер вертаюся додому.

Вона усміхнулася, а він подумав, що якщо все піде як слід, матері більше не доведеться плести йому капелюхів. Але все пішло не так. Підійшов Поппі, дужий, темноволосий, щонайменше на два роки старший за нього.

– Забирайся звідси.

І на цих словах зірвав йому капелюха з голови. Анналіза озирнулася і, зрозумівши ситуацію, відійшла. Стефано зліз зі своєї «Веспи». Група друзів оточила його, вони перекидали один одному капелюха, регочучи, поки той не повернувся до рук Поппі.

– Віддай мені його!

– То візьми.

– Я сказав: віддай мені капелюха.

– Ви чули? Це крутий тип. «Віддай капелюха!» – він передражнив голос Стефано, викликавши смішки довкола. А якщо ні, що ти мені зробиш? Вріжеш? Нумо, вріж, га? Ну ж бо!

Поппі наблизився до нього, тримаючи руки внизу й закинувши назад голову. Рукою, яка не тримала капелюха, показав на своє підборіддя.

– Нумо, вдар мене сюди.

Підійшли інші.

– Вдар.

Стефано глянув на нього. Гнів засліпив хлопця. Він замахнувся, але одночасно відчув, як його заблокували ззаду. Хтось обхопив його руки, затиснувши їх уздовж тіла. Поппі перекинув капелюх іншому, що стояв поблизу, і вдарив Стефано прямісінько в праве око, розбивши брову. Потім та сволота, що тримала його ззаду, штовхнула хлопця на залізну віконницю бару, який, з огляду на ситуацію, зачинився раніше, ніж мав. Стефано налетів грудьми на віконницю, й град ударів посипався на спину, а потім хтось його обернув. Голова гула, хлопця притисли до віконниці. Він намагався закритися, та безуспішно. Поппі поклав йому руки на шию ззаду і, тримаючись за залізні труби віконниці, блокував його. Потім почав бити головою. Стефано намагався закриватися, як умів, але ті руки тримали його міцно, він не міг їх скинути з себе. Відчував, як з носа ллється кров, чув жіночий крик:

– Припиніть! Ви його так уб’єте!

Мабуть, це Анналіза, подумав він. Спробував відбитися ногами, але не зміг поворухнути ними. Чув тільки звук стусанів. Було вже майже не боляче. Потім прийшли якісь дорослі – перехожі та власниця бару. «Геть, геть звідси». Відтягли від нього тих хлопаків за футболки, за куртки. Стефано, спираючись спиною на віконницю, повільно сів на сходинку. Його «Веспі» теж перепало. Боковий бак напевне зім’ятий. А Стефано завжди був акуратним, коли виїздив з воріт.

– Тобі зле, хлопче?

Якась пані нахилилася до нього. Стефано похитав головою. Капелюшок його матері був перед ним, на землі. Анналіза пішла геть. Мамо, твій капелюшок я таки зберіг.

– Тримай, пий.

Хтось приніс склянку води.

– Ковтай повільно. Які халамидники, вулична шпана, але я знаю, хто це був, це завжди одні й ті самі. Оті нероби, які щодня приходять сюди до бару.

Стефано випив, усмішкою подякував чоловікові, той забрав порожню склянку. Спробував підвестися, але ноги не слухалися. Хтось це помітив і кинувся підтримати його.

– Хлопче, ти упевнений, що з тобою все гаразд?

– Так, дякую.

Руки доброзичливця відпустили його, у той час як очі дивилися з тривогою та сумнівом. Стефано обтрусив штани. Пил злетів у повітря. Він витер носа порваним рукавом і глибоко вдихнув. Повернувся до тями. Нахилився, щоб підняти «Веспу». Хтось йому допоміг. Якась люб’язна жіноча рука підняла із землі та подала йому капелюх.

– Мені шкода!

Це була Анналіза.

– Пусте, не хвилюйся. – Він зрадів її поверненню. – Ти тут ні до чого. Це не твоя провина. Тепер я маю йти.

Він вдягнув капелюшок і завів «Веспу». Вигляд мав кепський: спухлі губи та підбите око, весь одяг брудний, і на додачу – цей барвистий капелюшок, весь у смітті. Натиснув двічі на педаль «Веспи». Мотор захлинувся. Стефано натиснув на важіль повітря, з третього разу «Веспа» завелася. Потримав газ на максимумі кілька секунд, відпускаючи важіль повітря.

Густий білий дим повалив із глушника, але боковий бак вібрував більше, ніж зазвичай: він був зім’ятий.

– Слухай, можна я зателефоную тобі сьогодні ввечері?

– Якщо хочеш…

Анналіза легко торкнулася його руки, але тут-таки відсмикнула свою руку, побачивши його обдерті пальці.

– Ой… вибач.

Стефано спробував усміхнутися.

– Нічого…

Потім увімкнув першу передачу і повільно відпустив зчеплення. Не обертаючись, поїхав узвозом.

Спогади.

Знову вниз.

Сірник освітив обличчя Малюка, що запалював цигарку.

– Тридцять!

Усі піднялися на руках, уже не з такими свіжими силами.

Сірник пролетів, як комета, маленький вогник згас, не потривоживши жодну з дівчат.

– Тридцять один!

Полло зігнув лікті й опустився на руках. Краплі поту скочувалися по обличчю. Одна з них сповзла по великому носу, а потім, досягши краєчка верхньої губи, загойдалася. Полло вдихнув і відштовхнувся, напруживши всі м’язи. Груди, що майже торкалися землі, ривком здійнялися вгору; крапля поту відірвалася від носа і впала на мармур. Залишилась там, поруч з іншими.

– Тридцять два!

Малюк усміхнувся, затягнувся щойно запаленою цигаркою і сів на низеньку й приземкувату мармурову колону.

– Чудово, хлопці, просто чудово. Продовжуйте – і станете всі, як Конан[14].

Група знову опустилася на руках. Опускатися було легше, ніж підніматися, але опускання теж треба було контролювати; якраз цього і не зробив Полло. Він опускався занадто швидко, не зміг вчасно вповільнитися і впав грудьми на мармур. Малюк глянув на нього.

– Мінус два, я поспішив похвалити.

Полло видав глухий звук і залишився лежати поряд із краплею.

– Курва мать!

Зиркнув на Луконе, той сміявся.

– Дрочити треба менше, не ображайся, Полло.

– Тридцять три!

Інші швидко піднялися й одночасно опустилися. Хтось усміхнувся – здавалося, тепер у них були свіжі сили, ніби їх надихнула поразка Полло.

– Тридцять чотири!

Полло підвівся й почав походжати дашком.

– Хай усе йде в дупу, я був занадто стомлений.

Підійшов до Малюка й забрав у нього цигарку. Малюк не сказав нічого, окрім:

– Тридцять п’ять!

Полло глибоко затягнувся.

– Це просто Карлона вчора мене заїздила.

– Тридцять шість!

Усі опустилися, окрім Луконе, який уже понад рік був хлопцем цієї Карлони. Малюк одразу ж вирішив підіграти Полло:

– Он воно що, ну і як усе було?

– Ну, ти ж знаєш, яка вона, там такі буфери! Учора вона заявилася до мене додому, то як я міг утриматися?

– Тридцять вісім!

Усі опустилися, посміхаючись. Луконе відтиснувся й піднявся на руках швидше за інших. У його передпліччях тепер грала ще й лють.

– Ну то що сталося? Розказуй.

Малюк запалив собі ще одну «Мальборо». Посміхаючись, краєчком ока кинув на Луконе.

– Тридцять дев’ять!

Полло підняв руку з цигаркою до неба і почав рухатися вихилясами, ніби оповідаючи свою еротичну історію місяцеві.

– Ну, вона постукала мені у двері, а я – в шортах і з пивом у руці. Іду відчиняти. Я такого й не чекав. Вона струшує отим білявим волоссям. – Полло покрутив головою, імітуючи її. – Її запах шириться кімнатою, вона на мене провокуюче дивиться.

Малюк, захопившись історією, трохи збуджений, раптом згадав про свою роль арбітра. «Сорок!» Він неуважно озирнувся до інших, потім одразу ж повернувся до Полло та закінчення історії.

– Тоді вона відкриває свою кофтину, вивалює звідти оті величезні цицяри й каже мені: «Візьми мене, я твоя». – Полло раптом посерйознішав. – Але ти ж, Малюче, знаєш, який я хороший друг?

– Авжеж. Сорок один! І що далі?

– І тоді я їй кажу: «А про Луконе ти геть не думаєш?» А вона така: «Ні, не думаю, мене зовсім не гребе той вилупок, я хочу тебе, твого тіла». – Полло помовчав. – Ну, щодо цього, Малюче, ти її добре розумієш, еге ж?

– Звичайно. Сорок два!

– Тоді я відкидаю бляшанку, притискаю її до дверей і вліплюю поцілунок у губи, а потім кладу руку між…

– Це я тобі зараз вліплю!

Луконе зі спринтерською швидкістю зірвався зі свого місця. Полло запустив у нього запаленою цигаркою, але це не мало успіху, і він побіг до краю дашка.

Луконе летів на нього з розлюченим обличчям, видихаючи носом, як бик.

– Я тебе розірву!

Полло незграбно зістрибнув униз. Торкнувшись землі, одразу підвівся й кинувся навтьоки.

Луконе залишився на дашку, посилаючи прокльони. Полло почав дражнити його знизу:

– Та що ти можеш зробити… Отже, Малюче, я тобі розповім кінець. Я взяв Карлону за вуха… – Полло підняв руки, мов тримав уявну Карлону за вуха. – І бац! – Зімітував стегнами жахливий випад уперед. – Я її трахнув!

При цих словах Луконе геть засліпив гнів, він зіскочив з дашка, волаючи, немов божевільний:

– Йя-я-а-а-а-а-а-а-а!

Приземлився неподалік від автівок дівчат. Підвівся й погнався за Полло.

– Дідька лисого ти мене спіймаєш! Це ж я «дрочив забагато», га?

– Я тебе вб’ю…

Вони зникли ось так, бігаючи зиґзаґами між машин, у глибині вулиці Ячіні. Інші засміялися, потім повернулися, стривожені, спітнілі та зосереджені, до відтискань.

– Сорок три!

Степ опустився повільно. Прикрив очі, зібрався з силами і – угору, рішуче і з легкістю витискаючи обома руками. Подивився перед собою. Вдалині, у кінці вулиці, Полло й Луконе кружляли довкола червоного «Гольфа». Луконе робив оманні рухи. Побіг праворуч, а тоді швидко кинувся ліворуч, намагаючись ухопити свого кривдника.

Полло, верткий, як завжди, одразу ж забіг за інший бік автівки. Потім, обпершись обома руками на капот і нахилившись уперед, почав дражнитися. Степ не міг чути, що він йому говорив, але уявляв. Усе було так, як і завжди, так само, як тоді, коли він уперше їх побачив у спортзалі.

Коли вони увійшли, то побачили ліворуч декількох дівчат, здебільшого гладких, що танцювали у скаженому ритмі диско. Їхні сідниці важко колихалися, обтягнуті еластичними синіми, рожевими, бордовими або просто чорними боді. На ногах вони мали теплі шкарпетки, іноді діряві й зовсім не елегантні, та барвисті або просто білі кеди.

– Один, два, три, чотири! Тепер уперед, руки ось так!

Гарна молода дівчина з білявим волоссям, заплетеним еластичною рожевою стрічкою такого ж кольору, як і її гетри, змінила вправу. Інші вторили їй. Деякі з них не відразу віднайшли правильний ритм. В однієї це взагалі не вийшло. Спробувала підлаштуватися, дивлячись на найближчу сусідку. Вираховувала потрібний ритм, а потім починала вправу з правильної лівої ноги, але з неправильної правої руки.

«Присягаюся, відзавтра я припиню їсти». Це було єдине, що вона спромоглася сказати собі, дивлячись майже у відчаї на власне зображення в боковому дзеркалі, поділеному навпіл дерев’яним станком для балерин.

Стефано постав перед жінкою з важким рудим волоссям, дещо задовгим носом та банькатими очима. Її безперечно не можна було назвати красунею.

– Привіт, ти хочеш записатися?

– Так.

– Авжеж, тобі це може стати в нагоді.

Вона блимнула на його все ще набрякле око і взяла з-під столу бланк. Приязною вона також не була.

– Ім’я?

– Стефано Манчіні.

– Вік?

– Сімнадцять, у липні, 21-го.

– Вулиця?

– Франческо Бендзяччі, 39. – Потім, випереджаючи наступне запитання, додав: – 3-2-9-27-14.

Жінка підвела очі.

– Телефон, ні? Для запису…

– Ну ясно, не для того, щоб іти грати у марсіян[15].

Банькаті очі зупинились на ньому на якусь хвильку, потім повернулися до заповнення бланка.

– З тебе сто вісімдесят тисяч – сто за запис і вісімдесят за місяць.

Стефано виклав гроші на столик.

Жінка взяла їх і поклала у конверт із «блискавкою», який замкнула в першій шухлядці, а потім, приклавши штамп до просякнутої чорнилом губки, бацнула по картці. «Будокан».

– Сплачувати на початку кожного місяця. Роздягальні – на нижньому поверсі. Зачиняємося ввечері о дев’ятій.

Стефано поклав гаманець до кишені – тепер там була нова членська картка у боковому відділенні та на сто вісімдесят тисяч лір менше. Йому довелося попросити їх у матері; адже власних кишенькових грошей не вистачило б, аби оплатити спортзал.

Його мати. Він згадав той вечір, коли повернувся додому після того, як Поппі з дружками побили його. Спробував дійти до своєї кімнати нечутно, але паркет у вітальні його зрадив. Дерево заскрипіло.

– Це ти, Стефано?

Обрис матері з’явився на порозі кабінету.

– Так, мамо, я йду спати.

– Ти впевнений, що добре почуваєшся?

Матір подалася до нього.

– Мамо, все чудово.

Стефано хотів дійти до коридору, але материна рука виявилася спритнішою. Вимикач клацнув, освітивши його. Стефано вкляк, ніби увіковічнений на фотографії.

– Боже мій! Джорджо, хутчіш сюди!

Прибіг батько, у той час як материна рука боязко наближалася до ока Стефано.

– Що з тобою сталося?

– Та нічого, я просто впав із «Веспи».

Стефано відсахнувся.

– Ай, мамо, ти мені робиш боляче.

Батько оглянув інші рани на руках, розірваний одяг, брудний капелюх.

– Кажи правду, тебе побили?

Батько завжди помічав деталі. Стефано сяк-так розповів про те, що сталося. І, звісно, мати, не розуміючи, що в сімнадцять років уже можуть бути свої правила, сказала:

– Чому ж ти не віддав йому капелюха? Я б сплела тобі іншого…

У той час як батько, не вдаючись у деталі, перейшов до серйознішого:

– Стефано, скажи правду, політика тут ні до чого?

Подзвонили сімейному лікареві, Стефано випив банальний аспірин і пішов спати. Перш ніж заснути, вирішив: ніхто більше його не поб’є. Принаймні залишившись неушкодженим. І ось тепер він тут, у спортзалі. Закинув сумку на плече і пішов до сходів. Двоє дівчат у смугастих купальниках поспіхом вийшли з роздягальні. Спізнювались на заняття з аеробіки. Вони віддали перевагу солодощам і не приховували цього; можливо, зараз навіть пошкодували про це, але ці втрачені десять хвилин все одно небагато могли б змінити. Стефано рушив сходами. Знизу чулися звуки залізяк, кинутих на дерев’яні рейки, вищання блоків, «млинців» для штанги, що грюкали один об одного, тренажерів для кожного м’яза. Якісь типи в тісних майках мірялися біцепсами, розглядаючи себе в дзеркалі, й задоволено всміхалися. Інші працювали, щоб досягти таких само успіхів. Ще інші, нижчі зростом, худі або миршаві, проходили заздрісно повз, не дивлячись на себе у занадто чесні дзеркала.

Відкладали убік заважкі для них штанги або ж залишалися в кутку й споглядали того велетенського типа, поголеного «під нуль», що завиграшки присідав із більш ніж сотнею кіло.

Стефано зайшов до роздягальні. Одні хлопці перевдягалися, інші, щойно після душу, розчісували мокре волосся. Хтось поклав фен у сумку, закрив «блискавку» й вийшов. Один «голубий» стояв перед дзеркалом і вдавав, ніби вивчав якийсь ґандж на своїй старій мармизі. Насправді він дивився на віддзеркалене тіло молодого хлопця, що стояв під душем. Табличка попереджала, що хтось за нагоди може запустити лапи до кишень залишених курток або сумок і вкрасти будь-що. Звісно, ніхто за це відповідальності на себе не брав. Хлопець із душу помітив старого. З поваги до його віку він не кинувся битися, але повернувся до нього дупою й підняв середній палець, посилаючи його за відомою адресою.

Стефано переодягнувся.

– Ану помацай ось це. Залізо! Та ні, що я кажу – криця!

Осадкуватий тип із приязним обличчям показував свої великі, але не надто рельєфні біцепси. Його волосся було поріділим, але блакитні очі випромінювали неймовірне світло.

– Та що ти верзеш? Якщо я встромлю сюди голку, ти зникнеш.

Його друг гучно ляснув себе по плечу.

– Ось це – справжня річ: піт, праця, біфштекси. А те, що в тебе, – то вода.

– Та ти ж хлоп’я, ти крихітка.

Полло усміхнувся йому.

– Хлоп’я чи ні, а відтискаю 120 з ослону.

– Знов про це?

– Дивися, га?

Полло зачекав, щоб хлопець закінчив свою низку вправ з 40 кілограмами, потім узяв два млинці по 25 кілограмів, насадив по одному з кожного боку.

– Не віриш, га? Тоді дивися.

Поставив останній п’ятнадцятикілограмовий «млинець» і заліз під штангу, поклав руки на залізо. Воно було холодним та ребристим, трохи іржавим. Випростав долоні й знайшов правильну позицію. Глибоко вдихнув раз, другий, потім вигнув спину й відірвав. З великою напругою у грудях узяв штангу. Випробував її, похитав, а потім опустив. До того, як вона торкнулася грудей, швидко відтиснув її, з усією силою, скрикнувши. Штанга впала на стійку з гучним брязкотом, танцюючи та підстрибуючи там, вигнута під вагою «млинців».

– Ну? А ти коли, курво, таке зробиш?

– Та просто зараз. Ти що, жартуєш? Я двічі так відтисну залюбки, дивися сюди, га?

Луконе заліз під штангу, усміхаючись другові. Скорчив мармизу, ніби говорячи: «Та це ж дурничка». Розставив руки, ухопив довгий гриф і рішуче підняв штангу. Повільно опустив і, дивлячись на штангу, що зависла за кілька сантиметрів над підборіддям, сильно відтиснув її, напружуючи грудні м’язи.

– Один! – усміхнувся. Потім, так само контролюючи штангу, опустив її, поклав собі на груди й знову відтиснув.

– Два! А якщо захочу, то й з більшою вагою можу.

Полло не змусив його повторювати.

– Справді? Тоді спробуй-но ось із цією.

Ще до того, як Луконе зміг покласти штангу на стійку, додав туди маленький боковий «млинець» на два з половиною кілограми. Штанга, що раптом утратила рівновагу, почала хилитися вправо, де була більша вага.

– Що ти, курво, зробив? Ти ідіот?..

Луконе спробував затримати штангу, але марно. Він збентежено дивився на друга. Штанга опустилася. М’язи здали. Штанга важко лягла на груди.

– Бля, забери її звідси, я задихаюся.

Полло сміявся, як навіжений.

– «Та що там, я можу так і з двома “млинцями” на додачу». А я ж тільки один доклав, і тобі вже так зле? Що, вже геть знесилений? Відтискай, нумо, відтискай… – прокричав йому майже в обличчя. – Та відтискай же!

І ну реготати – а Малюк, що сидів у кутку, підтримав його. Стефано, що бачив усю сцену, вирішив не втручатися.

– Та ти забереш її з мене, ну ж бо?

Луконе геть почервонів – почасти від люті, почасти тому, що справді задихався.

Двоє хлопців, що тренувалися на тренажері поблизу, перезирнулися, не знаючи, що вчинити. Потім, бачачи, що Луконе починає кашляти і, навіть роблячи нелюдські зусилля, не може прибрати зі своїх грудей штангу, вирішили таки допомогти.

Полло лежав на підлозі долілиць. Реготав, як скажений, ляскаючи по настилу руками. Двоє хлопців узяли штангу і не без зусилля поклали її на стійку. Луконе оклигав і, тримаючись за горло та кашляючи, підвівся.

Малюк припинив сміятися. Полло все ще качався по підлозі, нічого не помічаючи. У якусь мить він повернувся знову до Луконе, зі сльозами сміху на очах, але побачив його на ногах перед собою, вільного.

– Ох! Як ти в біса це зробив?

Полло тут-таки схопився на ноги й накивав п’ятами, усе ще регочучи та перечіпаючись об штанги та гантелі, що лежали на підлозі; штовхаючи інших, тих, хто розважався, звиклий до цієї старої історії, та нових, хто ще не звик і дивувався. Луконе гнався за ним, кашляючи.

– Стій, я тебе розірву, я тебе вб’ю. Я тобі отого «млинця» у голову пожбурю, і станеш ще меншим гномом, аніж ти є!

Вони ганялися по всьому спортзалу, як навіжені. Кружляли навколо тренажерів, зупинялися за колонами, раптово вискакували звідти. Полло у спробі затримати суперника перекинув на нього кілька гантелей. Гумові «млинці» важко застрибали по підлозі; Луконе перескочив через них, його нічого не могло зупинити. Полло влетів на сходи, що вели до жіночої роздягальні. Пробігаючи, штовхнув дівчину, що відлетіла до дверей, розчахнувши їх. Усі інші дівчата, що саме перевдягалися до заняття з аеробіки, завищали, як ненормальні. Луконе припинив свою гонитву. Він укляк на останніх сходинках, зачарований панорамою м’яких гірок, живих та рожевих. Полло тут-таки повернув назад.

– Бляха, очам не вірю, це ж рай…

– Проваліться до пекла!

Одна з дівчат, одягнена дещо більше за інших, підбігла до дверей та грюкнула ними перед їхніми пиками. Двоє друзів на хвилинку замовкли.

– Ти бачив, у тої, вдалині праворуч, які цицьки?

– Чому… а та, що була перша ліворуч? Таку дупу ти б хіба викинув?

Полло взяв Луконе під лікоть, хитаючи головою.

– Щось неймовірне, га? Ні, таку б я не викинув. Я ж не педик, як ти!

Потім, після цієї короткої еротичної паузи, знову почали ганятися.

Стефано розкрив теку, яку йому дала Франческа, тренерка спортзалу.

«Починай з чотирьох розмахів на ослінчику. Візьми дві гантелі по 5 кілограмів, ти маєш розтягнутися і відкритися, хлопче. Що грубший фундамент закладеш, то більше зможеш побудувати зверху».

Він ліг на вигнутий ослінчик і почав. Плечі боліли, гантелі здавалися величезними, зробив бокові вправи, сповз до землі, потім знову нагору. Потім голову назад. І знову. Чотири блоки по десять, день за днем, тиждень за тижнем. Після перших місяців було краще, плечі вже не боліли, передпліччя стали дещо більшими. Почала розширюватися грудна клітина, ноги стали сильнішими, він змінив харчування. Зранку – коктейль із порошковими протеїнами, яйце, молоко, печінка тріски. На обід – трохи пасти, біфштекс з кров’ю й пивні дріжджі, багато пророщеної пшениці. Увечері – до спортзалу. Завжди. Міняючи вправи, працюючи один день над верхньою частиною, а інший – над нижньою. М’язи, здавалося, знавісніли. Відпочивали, як це годиться по-християнськи, тільки у неділю. З понеділка все починалося знову. На кілька кілограмів більше, тиждень за тижнем, крок за кроком, за це його й прозвали Степ[16]. Він став другом Полло та Луконе й усіх інших у спортзалі.

Одного дня, десь місяців за два, увійшов Сицилієць.

– Ну, хто хоче зробити відтискання зі мною?

Сицилієць був одним із перших клієнтів «Будокану». Він був кремезним і дужим, ніхто не бажав змагатися з ним.

– Бляха, я вас хіба банк пограбувати запрошую? Просто зробимо кілька відтискань.

Полло і Луконе продовжували тренуватися мовчки. З Сицилійцем справа завжди закінчувалася сваркою. Якщо ти йому програвав, він потім увесь час брав на кпини, а якщо вигравав… ну, ніхто не знав, що тоді могло б статися. Нікому ще не вдавалося виграти в Сицилійця.

– Ну то що, у цьому гівняному спортзалі немає нікого, хто хотів би зробити кілька відтискань зі мною?

Сицилієць подивився навкруги.

– Я хочу.

Він обернувся. Степ був перед ним, Сицилієць оглянув його з голови до ніг, потім ще раз.

– Окей, ходімо туди.

Вони пройшли у невеличку кімнатку, де було лише кілька гантелей для рук, з якими саме працювали двійко хлопців.

Щойно Сицилієць увійшов, один із них поклав гантелі й стрімко вийшов. Другий продовжив свою вправу.

Сицилієць став навпроти нього, пильно поглянув, посміхаючись. Хлопець продовжував навперемінки піднімати гантелі, угору-униз, потім побачив інших, що входили. Він дійшов уже до сьомого підходу. Зупинився. Подивився на Полло, Луконе, Малюка, Кролика та інших, які загородили вузький прохід. Зрештою зрозумів, що має вийти звідси. Поклав гантелі. Із кволим «вибачте» протиснувся між міцними мускулами, які, не посунувшись, змусили його витончитися ще дужче. Сицилієць зняв олімпійку, оголивши величезні грудні м’язи й пропорційні передпліччя.

– Ну, то ти готовий?

– Коли хочеш.

Сицилієць зайняв позицію. Степ – навпроти нього. Почали робити відтискання. Степ витримав, скільки зміг, а потім, знесилений, повалився на підлогу. Сицилієць зробив ще п’ять швидких відтискань, потім підвівся і ляснув Степа по плечу.

– Молодець, хлопче, дуже непогано. Останні ти зробив цілковито завдяки ось цьому.

І він дружно штовхнув його долонею в чоло. Степ усміхнувся, це було не образливо. Усі повернулися до своїх вправ. Степ помасував собі затерплі м’язи передпліч – нічого не вдієш, Сицилієць був набагато дужчим за нього, було ще зарано. Тоді.

– Вісімдесят!

Кальмар та Кролик гепнулися один за одним на холодний мармур дашка.

– Ще мінус два.

Малюк посміхнувся. Підняв руку з пивом, яке принесла одна з білявок. Її прозвали Петсі[17] за віддалену схожість з англійською співачкою. Дуже віддалену.

– Вісімдесят один.

Кальмар підійшов до Малюка і взяв у нього пиво.

– Вісімдесят два!

Зробив довгий ковток, потім передав Кроликові. Коли бляшанка повернулася до рук Малюка, вона була майже порожня.

– Вісімдесят три!

Бляшанка, кинута долі, підстрибнула на дашку і полетіла вниз з металічним звуком.

– Вісімдесят чотири!

Двічі легко підскочила, покотилася до водостоку, зупинилася й закрутилася між широкими щілинами.

– Вісімдесят п’ять!

Їх залишилося тільки четверо: Степ, Сицилієць, Гак та Даріо. Опустилися всі одночасно. Одяг просякнув потом, ланцюжки, що витяглися з-під футболок, небезпечно розгойдувались на шиях, руки намагалися знайти зручнішу позицію.

– Вісімдесят шість!

Вони були як потужна і шумна машина, що випускала час від часу пару, слідуючи точному ритму.

– Вісімдесят сім!

Знову опустилися.

– Нумо, Даріо! – крикнула Ґлорія знизу, розгойдуючись на своїй «Веспі». – Продовжуй, любий, ти дуже сильний!

– Вісімдесят вісім!

І Даріо, якого щойно підбадьорила дівчина, під час підйому вкляк на півдорозі. Ґлорія це помітила.

– Ну ж бо, Даріо! – прокричала знову зі своєї «Веспи».

Даріо відтискав обома руками, намагаючись зібрати свої розпорошені сили, але не зміг поворухнутися.

Він зупинився, застиг із зігнутими ліктями й передпліччями, що тремтіли. Краплі поту котилися одна за одною з його чола. Стражденно закусив губу. Малюк підійшов до нього і, нахилившись, дивився впритул.

– Панове, ми втрачаємо ще одного…

Ґлорія тихо прошепотіла:

– Нумо, Даріо, відтискай! – але вона зверталася радше до себе самої, аніж до нього. Даріо тремтів усе дужче, зрештою важко гепнувся на мармур. Малюк сів і, посміхаючись, запалив цигарку.

– Раджу всім, у кого вільні руки, торкнутися яєць[18] на честь Ґлорії.

Потім обернувся до дівчини, яка стояла під дашком, і, тручи «блискавку» джинсів, заволав:

– Ґлоріє, хай би тобі пір’я у горлі виросло, ти його «спалила»! Не встигла й імені промовити, як він здох. Вісімдесят дев’ять!

Маддалена глянула на Степа. Він здався їй неймовірно гарним, його шкіра була темнішою, ніж зазвичай, а очі – червоними від тривалої напруги. М’язи на шиї випнулись. Маддалена витягла з маленької кишеньки джинсів гумку «Вігорсол» без цукру і поклала до рота.

– Гей, даси мені одну?

Навіть не обертаючись, подала пакетик подрузі, що стояла поряд.

Смак свіжості владно розлився в роті. Маленькі білі зуби рухалися вгору-вниз, трощачи цей прямокутничок, що одразу ж утратив форму. Подумала про ту ніч, кілька днів тому, коли Степ запросив її до своєї домівки і вони там кохалися. Це було прекрасно.

Вона тоді майже висіла на цих плечах, таких гладких, таких широких. Цілком віддалася цій силі, цій хвилі втіхи, цій свіжості його тіла. Ці очі ніби зазирали їй у душу, і цей погляд, здавалося, торкався її серця, так вона його любила. Шепотіла слова кохання, цілувала його шию, за вухом, очі. Він же нічого не казав, увесь час тільки дивився на неї, гладив її по волоссю, усміхаючись, гойдаючись усередині неї ніжно, як у колисці, угору й униз, дбаючи, щоб не навалюватись на неї своєю вагою, тримаючись на ліктях, ледь торкаючись її шкіри. Маддалена ще раз глянула на нього.

– Дев’яносто!

Степ спустився, ледь торкнувся мармуру – і знову вгору, сильно та рішучо. Вона уявила себе під ним. Спалахнуло бажання. Почервоніла й опустила очі. Поклала назад до кишеньки пакетик із гумками, який повернула сусідка.