Трикутний капелюх

Від автора

Небагато знайдеться іспанців, навіть серед людей зовсім неосвічених і неписьменних, які б не чули бувальщини, покладеної в основу цього невеличкого твору.

Вперше я почув її від простого козопаса — він ніколи не бував далі глухого селища, де народився. То був один з тих неосвічених, але хитрих з природи і швидких на витівки селян, які в нашій національній літературі дістали назву «пікаро» і відіграють в ній таку значну роль. Щоразу, коли в селі було якесь свято — чи то весілля, чи хрестини, чи урочистий приїзд панів, — козопас мусив вигадувати якісь кумедні розваги, вистави, смішити людей, співати пісні, розповідати казки. І ось якось увечері на одному з таких свят (а відтоді минуло майже ціле життя… тобто я хочу сказати — понад тридцять п’ять років) козопас таки добре уразив нашу сором’язливість (відносну, звичайно) віршованою розповіддю «Корехідор[1] та жінка мірошника» або ж «Мірошник та жінка корехідора», яку тепер ми й пропонуємо читачу під назвою більш піднесеною і філософською (як того вимагає наш благопристойний час) — «Трикутний капелюх».

Пригадую, наприклад, коли пастух розважав нас своєю розповіддю, дівчата, які там зібралися (усі вже на порі), шарілися по самі вуха, із чого їх матінки зробили висновок, що історія ця трохи переперчена, за що й дали пастухові доброго чосу. Та бідолашний Репела (так звали пастуха) по слово за пазуху не лазив і так їм відказав: нащо ото зчиняти такий гвалт, коли в його розповіді нема нічого такого, чого б не знали навіть черниці чи й діти чотирирічні…

— Хіба ж не так? От погляньте, — наполягав козопас, — що випливає з бувальщини про корехідора та жінку мірошника? Що подружжя мусить спати разом і що жодному чоловіку не буде до вподоби, коли з його жінкою спатиме хтось інший! Ото новина!..

— Справді! — згодилися матусі, зачувши дзвінкий сміх своїх донечок.

— Дядько Репела слушно каже, і ось вам доказ, — зауважив батько молодого, — усім нашим гостям на весіллі, малому й старому, відомо, що цієї ночі, як тільки скінчаться танці, Хуанете і Манолілья обновлять оте пишне ліжко, яке тітка Габрієла тільки-но показувала нашим донькам, щоб вони помилувалися гаптуванням на подушках…

— Крім того, — втрутився дід нареченої, — про всі ці речі, такі звичайні, дізнаються діти з Святого письма і навіть з проповідей, в яких розповідається про довголітнє безпліддя святої Анни, про цнотливого Йосифа, про військові хитрощі Юдіфі і про багато інших чудес — усього зараз і не згадаю. Тому, сеньйори…

— Нічого, нехай, дядьку Репела! — вже сміло загукали дівчата. — Розкажіть ще раз, бо то ж дуже смішно!

— І цілком пристойно! — вів своє дід. — Нічому лихому не вчить ця бувальщина, нічого лихого в ній нема; хто чинить погане, той і покараний…

— Хай вже так! Розповідайте! — змінили гнів на ласку матері — строгі охоронниці хатнього вогнища.

Дядько Репела знову почав розповідати, а після такої справедливої критики усі, хто слухав, погодилися, що присікатися, власне, нема до чого. І це було рівнозначно тому, що оповідач отримав дозвіл цензури.

Минали роки. Мені довелося чути безліч різних версій цієї ж історії про мірошника та жінку корехідора, і завжди з уст сільських та хутірських дотепників, на кшталт покійного дядька Репели; бачив її я і надруковану в різних «Романсах сліпого» і навіть у славнозвісному «Романсеро» незабутнього дона Агустіна Дурана[2].

У всіх версіях суть одна: це трагікомічний, дотепний і вкрай ущипливий урок моралі, одна з тих драматичних моральних проповідей, які так полюбляє наш народ; проте форма, розвиток дії і окремі деталі дуже, навіть разюче відрізняються від оповіді нашого Репели, настільки відрізняються, що козопас не зміг би розповісти цю історію в своєму селищі в жодній з тих версій, навіть друкованих, без того, щоб пристойні дівчата не позатуляли собі вуха або ж їхні матінки не видряпали йому очі. От як роздули і перекрутили неотесані невігласи з інших провінцій оту бувальщину, яка так принадно, дотепно і невинно звучала в класичному викладі Репели!

Давно вже я мав намір правдиво відтворити дійсність і повернути цьому мандрівному сюжету його первісний вигляд, у якому, поза всяким сумнівом, якнайкраще дотримано усіх правил пристойності.

Така історія цієї книжки… Нумо ж до діла; тобто я хочу сказати, шановний читачу, що починаю повість про корехідора та жінку мірошника, сподіваючись на твій справедливий суд, і от, «коли ти прочитаєш її та перехрестишся більше разів, ніж при зустрічі з самим сатаною (як казав Естебанільйо Гонсалес[3], починаючи свою повість), то, можливо, визнаєш її достойною і гідною побачити світ».

І Які тоді були часи

Починалося наше насичене подіями сторіччя, яке зараз хилиться вже до заходу. Рік точно не відомий: тільки, очевидно, трапилося це після 1804 і раніше 1808 року.

Правив тоді в Іспанії ще Карл IV Бурбон — «З ласки божої», як було викарбувано на монетах, а можливо, й з ласки Бонапарта, який чи то забув про нього, чи то був дуже до нього прихильний — так писали французькі газети. Інші ж європейські володарі, нащадки Людовіка XIV, вже загубили свої корони (а найстарший з них — і голову), в тій бурі, яка лютувала над нашою спорохнявілою частиною світу, починаючи з 1789 року.

Винятковість становища нашої батьківщини в ті часи виявлялася ще й в іншому. Солдат революції, син якогось корсіканського адвоката, переможець при Ріволі, Пірамідах, Маренго і в добрій сотні інших баталій, щойно увінчав себе короною Карла Великого і наново перекроїв Європу — він створював і знищував цілі держави, перекреслював кордони, вигадував нові династії, і всюди, де промчався він на своєму бойовому коні, подібно до смертоносного землетрусу чи «антихриста», як називали його північні держави, — всюди змінював він назви країн, спосіб життя, помешкання, звичаї і навіть одяг народів… Проте батьки наші (царство їм небесне) були далекі від того, щоб боятися чи ненавидіти його, ні, вони тішилися, славлячи його надзвичайні подвиги, ніби йшлося про героя рицарського роману або про події на іншій планеті, — їм і на думку не спадало, що коли-небудь він рушить на Іспанію і лютуватиме тут так само, як у Франції, Італії, Німеччині та інших країнах. Раз на тиждень (інколи двічі) до найбільших міст Піренейського півострова прибувала пошта з Мадріда, а з нею — який-небудь номер «Газети» (вона теж не була щоденною). З «Газети» міська верхівка дізнавалася (при умові, що «Газета» про це сповіщала), з’явилася чи зникла ще якась держава за Піренеями, відбулася чи ні ще одна баталія, в якій брали участь шість або вісім королів та імператорів, і дізнавалися також, де перебуває Наполеон: в Мілані, Брюсселі чи Варшаві… Що ж до іншого, то наші батьки жили на старий іспанський лад, за прадавніми звичаями, не поспішаючи, в мирі та ласці божій, зі своєю інквізицією, ченцями, з разючою нерівністю перед законами, привілеями, особливими правами і пільгами, відсутністю будь-якої громадянської чи політичної свободи: як і раніше, вони однаково корилися і преславним єпископам, і всемогутнім корехідорам (владу яких не дуже легко було розмежувати, бо й перші, й другі втручались і в мирські, і в духовні справи); як і раніше, вони сплачували десятини, приміції[4], торговельні податки, субсидії, примусові пожертви, велику і малу ренту, подушне, королівську третину, державні податки, місцеві повинності і ще до п’ятдесяти інших податей, перелічувати які зараз ні до чого.

На цьому й закінчується зв’язок нашої бувальщини з військовими та політичними подіями тієї доби; ми розповіли про події, які відбувалися тоді в світі, з єдиною метою — звернути увагу читача на те, що того року, про який йдеться, (скажімо, 1805-го) в Іспанії панував ще старий лад в усіх сферах громадського та особистого життя, ніби Піренеї перетворилися на своєрідну китайську стіну, що відгороджувала Іспанію від усіх нововведень і перемін.

II Як тоді жили люди

В Андалузії, наприклад (а саме в одному з містечок Андалузії трапилося те, що ви почуєте), люди поважні вставали як тільки на світ благословиться і рушали до собору на ранню службу божу (навіть у будень); снідали о дев’ятій годині яєчнею чи чашкою шоколаду з грінками; обідали між першою та другою годиною юшкою та смажениною, якщо була дичина, а як ні — самою юшкою; після обіду спочивали, тоді виходили на прогулянку; смерком йшли до вечерні в свою парафіяльну церкву; повернувшись, пили вдруге шоколад (тепер уже з бісквітом); найбільш честолюбні відвідували звані вечори у корехідора, церковного старшини або ще якоїсь місцевої титулованої персони; поверталися додому, вже коли в церквах читали «поминання»; замикали двері ще до дзвону — знаку гасити світло; на вечерю їли здебільшого салат та рагу, якщо не привозили свіжих анчоусів, і зразу ж вкладалися спати зі своїми дружинами (хто їх мав), не без того, щоб перше як слід нагріти ліжко — протягом дев’яти місяців щороку…

Напрочуд щасливий був той час, коли наш край жив у злагоді та спокої, весь обснований павутинням, укритий порохнявою і поточений міллю, під владою всіляких забобонів, вірувань, традицій, діянь та злодіянь, освячених віками! Напрочуд щасливий був той час, коли людство рясніло розмаїттям пристрастей, звичаїв і суспільних верств! Напрочуд щасливий час, кажу я… особливо для поетів — тоді вони на кожному перехресті знаходили сюжети для інтермедій, сайнете, комедій, драм, ауто[5] або епопей, — не те що в наш вік прозаїчної одноманітності та пісного практицизму, який полишила нам Французька революція! Напрочуд щасливий час, так!..

Та годі вже про минуле. Досить напускати туману, менше слів та відступів! Перейдімо безпосередньо до бувальщини про трикутний капелюх.

III Do ut des[6]

В ті часи поблизу містечка *** був славнозвісний млин (тепер його вже немає); стояв він якихось чверть ліги від селища, між підніжжям положистого горба, порослого вишняком та черешнями, і родючим городом, що служив берегом (а в повінь і річищем) примхливої і підступної річки, яка дала назву й самому містечку.

З багатьох різноманітних причин протягом уже досить тривалого часу млин цей став улюбленим місцем прогулянок і відпочинку для найповажніших жителів вищезгаданого містечка… По-перше, до нього вела вторована дорога, якою проїхати було легше, ніж іншими дорогами в цих краях. По-друге, перед млином був невеликий забрукований майданчик під просторою, густо повитою виноградом альтанкою. Влітку там стояла приємна прохолода, взимку ж, коли опадав лист, альтанка прогрівалася сонечком. По-третє, мірошник був людиною дуже шанобливою, тактовною, мав хист подобатися людям; він умів догодити знатним особам, які частенько робили йому честь своїми відвідинами, пригощав їх… залежно від пори року, то зеленими бобами, то черешнями та вишнями, то свіжим салатом (особливо смачним з пампушками на олії, які завчасно присилали їхні милості), то динями, то виноградом з тієї ж таки альтанки, в холодку якої вони спочивали, то підсмаженою кукурудзою, якщо це було взимку, каштанами, мигдалем, горіхами, а інколи, в дуже холодні вечори, і ковтком вина з глечика (вже не в саду, а в хаті біля коминка); на Великдень звичайно подавали ще млинці, якісь там тістечка, кренделі, а то й шматок альпухарського окосту.

— Хіба мірошник був такий вже багач, чи то гості його такі вибагливі? — запитаєте ви.

Ні те, ні інше. Мірошник мав усе необхідне, та й годі, а сеньйори, гості його, були живим уособленням шляхетності й делікатності. В ті часи, коли доводилося сплачувати понад п’ятдесят різних податків церкві та державі, такий кмітливий селянин, як мірошник, мав тільки зиск, заручившись прихильністю рехідорів[7], каноніків, ченців, писарів та інших впливових осіб. Ось чому подейкували, буцім дядько Лукас (так звали мірошника) заощаджував за рік великі гроші саме на тому, що всіх пригощав.

«Може, ваша милість віддасть мені старенькі двері від зламаного будинку?» — казав він одному. «Ваша честь, — звертався він до іншого, — накажіть, щоб мені зменшили подушне… прибутковий податок, торговий…» — «Ваша велебність, можна нарвати в монастирському саду листя для моїх шовкопрядів?» — «Ваша світлість, чи не дозволите привезти трохи дровець з вашого лісу?» — «Ваша превелебність, черкніть кілька слів, щоб мені дозволили нарубати трохи дерев у сосняку». — «Будьте ласкаві, ваша милість, складіть мені безкоштовно проханнячко». — «Цього року я не зможу внести арендну плату». — «Сподіваюся, справа буде вирішена на мою користь». — «Сьогодні я одному чоловіку надавав ляпасів, та гадаю, що до в’язниці мусить піти він, бо ж то він мене довів до нестями». — «А чи не зайва у вашої милості ота дрібничка?» — «А це вам потрібне?» — «Ви не позичите мені мула?» — «Чи завтра ваш візок не буде вільний?» — «Можна послати по вашого віслюка?..»

І так без кінця й краю, повсякчас, і на всі ці прохання незмінною була великодушна і некорислива відповідь: «Будь ласка!»

Отже, тепер ви бачите, що дядькові Лукасу аж ніяк не загрожувало зубожіння.

IV Жінка (зовнішній вигляд)

Останньою і, мабуть, найголовнішою причиною, через яку міська знать частенько навідувалася вечорами до дядька Лукаса, було… те, що духовні та світські особи, починаючи з самого сеньйора єпископа і самого сеньйора корехідора, могли тут досхочу милуватися одним з найпринадніших, найвишуканіших, найчарівніших створінь, які будь-коли виходили з рук творця, або, як його іменували Ховельянос[8] та й уся наша школа «офранцужених»[9], «верховного єства».

Створіння це звалося… сенья[10] Фраскіта.

Треба вам сказати, що сенья Фраскіта, законна дружина дядька Лукаса, була порядною жінкою і це добре знали всі вельможні відвідувачі млина. Скажу більше: ніхто з них не наважувався дивитися на неї закоханими очима чи з якимись нечистими помислами. Милувалися нею — ото й тільки, оточували її увагою (треба гадати, при чоловікові) і ченці, і кабальєро, і каноніки, і урядовці; вони схилялись перед нею, як перед чудом краси, що робить честь своєму творцеві. А вона — пустунка, кокетка, справжнє чортеня, кожного розворушить, навіть найзажуренішого. «Але ж і гарненьке створіння!» — частенько казав сам доброчесний прелат. «Справжня еллінська статуя», — докидав ерудит-адвокат, почесний член Академії історії. «Та це сама Єва!» не міг стриматися настоятель францисканського монастиря. «Прегарна жіночка!» — захлинався полковник. «Змія, сирена, чортиця!» — додавав корехідор. «Проте вона жінка добра, ангел, чисто дитина, дівча невинне», — погоджувалися зрештою всі, коли, попоївши досхочу винограду чи горіхів, поверталися до остогидлих в своїй одноманітності домашніх вогнищ.

Дівча невинне, тобто сенья Фраскіта, мала вже близько тридцяти років. Вона була висока на зріст, ставна, пишна, навіть трохи занадто пишна для свого зросту. Схожа була на збільшену Ніобею, щоправда, бездітну, на жінку-Геркулеса, на римську матрону, — таких ще й досі можна зустріти в Трастевере[11]. Проте більш за все вражала жвавість, легкість, життєрадісність, зграбність цієї могутньої жінки. Щоб справді бути схожою, як твердив академік, на статую, їй бракувало монументального спокою. Вона гнулася, як тростинка, крутилась, як флюгер, кружляла в танці, наче дзига. Обличчя її було ще рухливіше і тому ще менш скульптурне. Особливо прикрашали його п’ять ямочок: дві на одній щоці, одна на другій, ще одна, зовсім маленька, в лівому кутику завжди усміхнених уст, і остання, найбільша з усіх, — посередині округлого підборіддя. Додайте до цього лукаві погляди, підморгування, найрізноманітніші повороти голови, які так пожвавлювали її мову, і ви матимете уяву про це гарне, принадне личко, яке завжди пашіло здоров’ям і радістю.

Ні сенья Фраскіта, ні дядько Лукас не були андалузцями: вона була наваррка, а він — мурсієць. У п’ятнадцять років Лукас потрапив у місто до єпископа, попередника теперішнього, і був у нього напівпажем, напівслугою. Покровитель готував Лукаса на служителя церкви і, мабуть, саме з цією метою, аби забезпечити необхідний для отримання сану прибуток, заповів йому млин. Проте Лукас, котрий на час смерті його преосвященства був ще тільки послушником, того ж дня зрікся духовного сану і пішов у солдати, бо йому більше кортіло побачити світ і пошукати різних пригод, ніж служити обідню чи молоти зерно. В 1793 році він брав участь у війні в Західних Піренеях, будучи ординарцем доблесного генерала дона Вентури Каро, ходив на штурм фортеці Кастільйо Піньйон, потім довгий час служив у північних провінціях і, зрештою, вийшов у відставку. В Естельї Лукас познайомився з сеньєю Фраскітою, що звалася тоді просто Фраскітою; він покохав її, одружився і привіз до Андалузії, на свій млин, котрому судилося стати свідком мирного і щасливого перебігу їхнього життя в цій долині сліз і сміху, якою є наш світ.

Сенья Фраскіта, переселившись з Наварри в цю глушину, не схотіла перейняти жодного з андалузьких звичаїв і дуже відрізнялася від місцевих жінок. Одягалася вона простіше, вбрання її було легше і вишуканіше; вона часто милася й не заважала сонцю та вітру пестити її оголені руки і шию. Вбиралася вона майже так само, як вельможні пані — жінки на картинах Гойї, або як королева Марія-Луїза, от тільки спідниця в неї була завширшки не півкроку, а цілий крок і трохи короткувата, так що можна було бачити її маленькі, стрункі ноги; комір сенья Фраскіта носила круглий і відкритий, за мадрідською модою, — в Мадріді вона зупинялася зі своїм Лукасом на два місяці, проїздом з Наварри до Андалузії; волосся в неї було зібране вгору у високу зачіску, яка ще дужче підкреслювала чарівність точеної шиї і голови; сережки з підвісками прикрашали маленькі вуха, а тонкі пальці її згрубілих, але чистих рук були внизані перснями. І останнє: голос сеньї Фраскіти переливався всіма тонами, наче звуки мелодійного музичного інструмента, а її веселий сміх розсипався срібними передзвонами, як благовіст у великодню ніч.

Тепер намалюємо портрет дядька Лукаса.

V Чоловік (зовнішній вигляд і внутрішній світ)

Дядько Лукас був потворніший за Піціо[12]. Такий він був завжди, а тепер, коли йому стало під сорок, він споганів ще більше. Проте мало таких симпатичних і приємних людей пустив творець у світ. Покійний єпископ був у захваті від жвавого, кмітливого, дотепного хлопця і впросив його батьків, які теж були пастирями, але не людських душ, а звичайнісіньких овець, віддати Лукаса йому на виховання. Та юнак змінив семінарію на казарму, як тільки помер його преосвященство. Генерал Каро відзначив Лукаса серед цілої армії, зробивши його своїм денщиком, довіреним слугою в походах. Коли зрештою кінчилася військова служба дядька Лукаса, він так само легко полонив серце сеньї Фраскіти, як свого часу завоював прихильність генерала і прелата. Наваррка, котра вступила тоді в свою двадцяту весну і на котру накидали оком усі парубки Естельї (а деякі з них були багатенькі), не змогла встояти перед іскрометними дотепами, веселими витівками, перед очицями цієї гострої на язик закоханої мавпи, перед лукавою і водночас ніжною усмішкою цього мурсійця, такого відважного, такого красномовного, такого розважливого, який зміг урешті задурити голову не тільки своїй жаданій, але й її батькам.

І тоді, і в роки, про які ми розповідаємо, Лукас був невисокий на зріст (в усякому разі, порівняно зі своєю жіночкою), трохи згорблений, дуже смаглявий, безбородий, носатий, капловухий і рябий. Зате рот у нього був правильний, а зуби бездоганні. Можна сказати, що лише зовні цей чоловік був грубий і потворний; та досить було зазирнути в нього хоч трохи глибше, як розкривалися його достоїнства, і починалися ці достоїнства з зубів. Потім ішов голос — бентежний, гнучкий, принадний, інколи мужній і владний, інколи — м’який і солодкий (коли треба було про щось просити) — і в тому, і в іншому випадку важко було встояти проти цього голосу. Спочатку діяв на вас голос, потім — те, що він промовляв: а промовляв він усе доречно, розумно, дотепно, переконливо… І, нарешті, душа дядька Лукаса була мужня, щира, чесна, мав він здоровий глузд, був допитливий, мав гостре внутрішнє чуття людей і обставин, багатий досвід; з глибоким презирством ставився Лукас до неуків, до якого б суспільного стану вони не належали, а дар іронії, жарту, сарказму робив його схожим, в очах академіка, на дона Франсіско де Кеведо[13] — тільки дещо спрощеного.

Такий був зовнішній вигляд і внутрішній світ дядька Лукаса.

VI Таланти подружжя

Отож сенья Фраскіта шалено кохала дядька Лукаса і вважала себе найщасливішою жінкою у світі, бачачи, як палко він любить її. Дітей у них не було, як ми вже знаємо, і кожне з них присвятило себе найзворушливішим турботам та піклуванню про другого, але їхня сердечна взаємна щирість ніколи не мала сентиментального, солодкаво-нудотного характеру, як це майже завжди буває у бездітного подружжя. Навпаки, їхні стосунки відзначалися простотою, життєрадісністю, жартами і взаємною довірою, немов у дітей, що разом бавляться, розважаються і люблять одне одного, як свою душу, та ніколи про це не говорять і навіть не усвідомлюють своїх почуттів.

Не було ще на світі мірошника краще зачесаного, краще вбраного, краще нагодованого і наділеного теплішим хатнім затишком, ніж дядько Лукас! Жодна жінка мірошника, ба навіть королева, не могла бути оточена більшою увагою, більшою щирістю, більшим піклуванням, ніж сенья Фраскіта! І, нарешті, не було ще такого млина, де вдалося б знайти стільки необхідних, корисних, приємних, потішних і навіть зайвих речей, як на тому, що стане місцем дії майже всієї цієї історії!

Значною мірою сприяла цьому сенья Фраскіта — чепурна, хазяйновита, сильна і здорова наваррка; вона любила і вміла готувати, шити, вишивати, прибирати, варити варення, прати, прасувати, білити, чистити мідний посуд, місити тісто, ткати, плести панчохи, співати, танцювати, грати на гітарі та клацати кастаньєтами, грати в бриску і в туте[14] і ще багато, багато чого — всього й не перелічити. Не менше сприяв цьому й дядько Лукас: він умів і любив молоти зерно, обробляти землю, полювати, ловити рибу, при нагоді міг бути теслею, ковалем, каменярем, допомагав жінці у всіх домашніх клопотах, умів читати, писати, лічити і т. д. Не кажучи вже про інші його незвичайні таланти…

Наприклад, дядько Лукас, як і його жінка, кохався на квітах і був такий досконалий садівник, що шляхом різноманітних схрещувань примудрявся виводити нові сорти. Були в нього і природжені здібності інженера-будівельника. І він довів це, збудувавши греблю, лотоки та сифон, що потроїло кількість води на млині. Він навчив свого собаку танцювати, приручив змію і вивчив папугу викрикувати час за сонячним годинником, який спорудив на стіні; згодом папуга навчився сповіщати точний час навіть у хмарні дні та вночі.

І нарешті, біля млина був город з садочком, де вирощувалися найрізноманітніші фрукти і овочі; ставок, обсаджений жасминовими кущами, — влітку в ньому купалися дядько Лукас і сенья Фраскіта; був ще великий сад, теплиця для екзотичних рослин, колодязь, дві ослиці, на яких подружжя їздило до міста чи навколишніх сіл; курник, голубник, пташник, розплідник для шовкопрядів, вулики, куди бджоли зносили нектар, що збирали з квітів жасмину, невеличкі давильня та винний погріб; пекарня, ткацький верстат, кузня, столярна майстерня… Усе це вміщалося в будинку, де було вісім кімнат, та на двох фанегах[15] землі і оцінювалося в десять тисяч реалів.

VII Основа щастя

Воістину шалено кохали одне одного мірошник та його жінка, і навіть можна було подумати, що вона кохала його більше, ніж він її, хоч був він такий бридкий, а вона така гарна. Кажу це тому, що сенья Фраскіта завжди ревнувала дядька Лукаса і вимагала в нього пояснень, коли він затримувався в місті чи в сусідніх селах, куди їздив по зерно, тим часом як дядько Лукас навіть тішився, спостерігаючи, як упадають біля сеньї Фраскіти сеньйори, котрі частенько навідувалися до млина; він пишався цим і радів, що їм вона подобається так само, як йому; і хоч розумів, що деякі з них у глибині душі заздрять йому, плекають до неї цілком земні почуття і навіть охоче віддали б усе що завгодно, аби вона була менш порядною жінкою, все ж таки він залишав її саму без страху на цілі дні і ніколи не питав, що вона робила і хто приходив, коли його не було.

Звичайно, це не означало, що кохання дядька Лукаса було не таке палке, як кохання сеньї Фраскіти. Просто він більше вірив в її доброчесність, ніж вона в його вірність; він глибше знав її, знав, як щиро дружина любить його і як береже свою гідність. А головне — це означає, що дядько Лукас, подібно до шекспірівських героїв, був справжній чоловік, людина цілісних почуттів; вільний від вагань, він або вірить, або вмирає, любить чи вбиває і не визнає поступовості в переході від найвищого щастя до повної його втрати.

Одно слово, він був мурсійський Отелло в альпаргатах[16] і в шапці — такий постає він перед нами в першому акті п’єси, кінець якої може бути й трагічний…

Проте навіщо ці похмурі ноти в такій веселій пісеньці? Нащо зловісні блискавиці в такому ясному небі? Нащо мелодраматичні пози в жанровій картині?

Зараз ви про це дізнаєтесь.

VIII Чоловік в трикутному капелюсі

Стояв місяць жовтень, друга година пополудні.

Великий церковний дзвін кликав до вечерні, а це означало, що усі найповажніші люди в місті вже пообідали.

Духовні особи прямували до вівтарів, а люди мирські — до своїх альковів, щоб поспати після обіду, особливо ті, хто із службового обов’язку, як-от урядовці, трудилися весь ранок.

Тому було дуже дивно, що в такий незручний через сильну спеку час для прогулянок вирушив з міста високородний сеньйор корехідор власною персоною в супроводі одного лише альгвасила[17], — так, саме він, бо сплутати його з кимось іншим ні вдень, ні вночі не можна було ніяким чином, завдяки його трикутному капелюху неосяжних розмірів, пишному яскраво-червоному плащу та дуже характерній особливості його не зовсім звичайного зовнішнього вигляду…

До речі, ще й нині є немало людей, які з повним знанням справи могли б розповісти про яскраво-червоний плащ і трикутний капелюх. Я сам, як і всі, що народилися в цьому місті протягом останніх років владарювання дона Фердінанда VII, чудово пам’ятаю оті спорохнявілі знаки влади, — вони висіли на цвяху, що був єдиною прикрасою голої стінки в старій занедбаній вежі будинку його ясновельможності (вежа ця призначалася в мій час для дитячих забавок онуків корехідора); чорний капелюх висів угорі, червоний плащ — нижче під ним; вони здавалися привидом абсолютизму, саваном корехідора, запізнілою карикатурою на його владу, подібно до тих, що вуглем і суриком креслили на стінах хлопчаки-конституціоналісти 1837 року — саме такими ми тоді були, коли сходилися в цій вежі. Ті речі висіли, немов пугало для горобців, а колись же вони були пугалом для людей.

Що ж до згаданого вище не зовсім звичайного зовнішнього вигляду сеньйора корехідора, то, як кажуть, був він згорблений — ще більше, ніж дядько Лукас. Майже горбатий, зросту нижче середнього, миршавий, хворобливий; ноги мав вигнуті на зразок арки, а ходу — sui generis[18] (тобто він погойдувався з боку на бік і ззаду наперед); про таку ходу може дати уявлення лише безглуздий вираз — «шкутильгати на обидві ноги». Зате обличчя його, як розповідають, з великими темними очима, в яких палахкотіли гнів, свавілля і хтивість, було правильне, хоч і дуже зморщене через повну відсутність як передніх, так і кутніх зубів, і мало той зеленувато-смаглявий колір, яким відзначаються майже всі кастільці. Тонкі й рухливі риси обличчя свідчили зовсім не про високий злет душі корехідора, а якраз навпаки — таїли в собі хитрість і злобну підступність, а вираз якогось аристократично-розпусного самовдоволення свідчив про те, що цей чоловік замолоду мав великий успіх у жінок, незважаючи на криві ноги та горб.

Дон Еухеніо де Суньїга-і-Понсе де Леон (так звали його ясновельможність) народився в Мадріді в знатній родині. Років йому було десь близько п’ятдесяти п’яти, з них чотири роки він пробув на посаді корехідора того самого міста, про яке йде мова, де він і одружився невдовзі після свого прибуття з дуже родовитою сеньйорою, про яку ми скажемо свого часу.

Панчохи дона Еухеніо (єдина частина його вбрання, за винятком черевиків, яка не була схована під широчезним яскраво-червоним плащем), були білого кольору, а черевики — чорні з золотими пряжками. Та коли спека у відкритому полі змусила його скинути плащ, то під ним виявилися пишне батистове жабо, саржовий камзол сизого кольору з вишитими гладдю зеленими гілочками, короткі чорні шовкові штани, величезний каптан з того ж краму, що й камзол, багато оздоблена коротка шпага, жезл з китицями і чудові замшеві рукавички солом’яного кольору, яких корехідор ніколи не надягав, а завжди тримав у руці як ознаку свого високого становища.

Альгвасила, який простував за сеньйором корехідором на відстані двадцяти кроків, звали Гардунья[19], і він цілком виправдовував своє ім’я. Худий, спритний, цей чоловік, ідучи, встигав дивитися вперед, назад, праворуч і ліворуч одночасно. Довга шия, відразливе маленьке обличчя, руки, наче батоги, робили його схожим і на тхора, коли той вистежує свої жертви, і на мотузку, якою їх зв’язують[20].

Той корехідор, що перший звернув на нього увагу, сказав, не замислюючись: «З тебе вийде справжній альгвасил…» І він був альгвасилом уже при чотирьох корехідорах.

Гардунья мав сорок вісім років; носив він теж трикутний капелюх, менший, правда, ніж у його сеньйора (бо, повторюємо, капелюх корехідора був поза всяким порівнянням), чорний плащ, чорні панчохи — взагалі він ходив у всьому чорному; жезл у нього був без китиць, а замість шпаги — щось подібне до рожна.

Оте чорне опудало було схоже на тінь свого вичепуреного хазяїна.

IX «Но-о, довговуха!»

Де б не проходили корехідор та його прихвостень, селяни кидали роботу, знімали шапки і вклонялися до землі, — правда, більше від страху, ніж з поваги, — а потім тихесенько перемовлялися.

— Ранувато зібрався сьогодні сеньйор корехідор до сеньї Франскіти!

— Раненько… і сам! — докидали інші, бо звикли бачити його під час таких прогулянок у чиємусь товаристві.

— Слухай, Мануелю, чого це він іде сьогодні до наваррки сам? — звернулася одна жінка до свого чоловіка, який віз її на крупі ослиці.

І вона промовисто штурхнула чоловіка в бік.

— Не верзи дурниць, Хосефо! — присадив її чоловік, щира душа. — Сенья Фраскіта не з таких…

— А хіба я що… Та сеньйор корехідор з таких, він дуже навіть може закохатися в неї… Я чула, що з усіх, хто вчащає на млин, лише цей баламут-мадрідець має лихі наміри…

— А ти звідки знаєш, баламут він чи ні? — зацікавився чоловік.

— Та не про себе я кажу… Як на мене, то я б вже його провчила, як наспівувати мені про чорні очі, хай би він й сто разів був корехідор!

Жінка, що говорила, була вкрай негарна.

— Та хай їм, люба, господь з ними! — сказав Мануель (так звали чоловіка). — Дядько Лукас не така людина, він би не стерпів… Знаєш, який Лукас у гніві!..

— Ну, а якщо він не проти? — хитро примружила око тітка Хосефа.

— Дядько Лукас — порядна людина… — заперечив селянин, — а порядна людина ніколи на це не піде…

— Може, й твоя правда… Та хай їм! На місці б сеньї Фраскіти я…

— Но-о, довговуха! — крикнув чоловік, щоб покласти край розмові.

Ослиця припустила риссю, і про що вони говорили далі, вже не було чути.

X В альтанці під лозами

Саме тоді, коли селяни перемивали їм кісточки і кланялися сеньйорові корехідору, сенья Фраскіта поливала з лійки і старанно подмітала кам’яну долівку альтанки, яка була для неї та її чоловіка чимось на зразок сіней чи передпокою, і розставляла півдюжини стільців у найзатишнішому куточку альтанки під густим дашком з виноградного листу, а дядько Лукас виліз нагору і зрізав там найстигліші грона винограду, вправно складаючи їх у кошик.

— Отож так, Фраскіто, — кидав згори слова дядько Лукас. — Сеньйор корехідор закоханий в тебе, і в нього лихі наміри…

— Я давно вже тобі про це кажу, — відгукнулася наваррка. — …Та цур йому! Обережно, Лукасе, ще впадеш!

— Не бійся, я добре тримаюся… Ще ти дуже подобаєшся сеньйорові…

— Та годі тобі! — урвала його сенья Фраскіта. — Я сама добре знаю, кому подобаюся, а кому ні! Якби ж я так само добре знала, чому це я тобі не подобаюся!

— Отаке! Бо дуже негарна… — відповів дядько Лукас.

— Гляди мені… Хай я негарна, та як вилізу на альтанку, то доброго даси сторчака…

— Скоріш я не дам тобі злізти вниз, з’їм отут живцем…

— Ой лишенько! А як зійдуться мої кавалери та побачать нас там, угорі, — скажуть, що то дві мавпи!..

— А так і є, бо ти прегарненька мавпочка-кривляка, та й я схожий на мавпу зі своїм горбом…

— Що дуже мені подобається…

— Ну, тоді тобі має бути миліший горб корехідора, бо він більший за мій…

— О, вже пішло-поїхало! Сеньйоре дон Лукас… годі ревнувати!..

— Ревнувати до оцього старого нікчеми? Навпаки, я дуже радий, що він у тебе закохався!..

— Чому це?

— А тому, що в самому гріху вже криється відплата. Ти ніколи його не полюбиш, а тим часом справжній корехідор — то я!

— Диви, який честолюбець! А уяви собі, що я полюблю його… Чого тільки не буває на світі!

— Це мене теж не дуже турбує…

— А чому?

— Бо тоді ти вже не будеш ти; а коли ти не будеш такою, як є, краще сказать, такою, за яку я тебе маю, то начхати мені, куди б тебе чорти не потягли!

— Ну, гаразд, а що б ти зробив тоді?

— Я? Та хіба я знаю!.. Бо і я ж тоді стану інший, не такий як тепер; я навіть не можу собі уявити, що буде…

— А чого це ти станеш інший? — наполягала сенья Фраскіта; вона кинула підмітати і стояла тепер, взявшись у боки й задерши голову догори.

Дядько Лукас почухав потилицю, ніби силкуючись вишкребти звідти щось глибокомудре, і, збліднувши, промовив якось особливо серйозно:

— А тому стану інший, що зараз я вірю в тебе, як у самого себе, і все моє життя в цій вірі. Тому для мене зневіритися в тобі — все одно, що вмерти чи перетворитися в іншу людину; я став би жити зовсім інакше; мені здається, я народився б удруге, з іншим нутром. Не знаю, що б я тоді з тобою зробив… Може, засміявся б і відвернувся… Може, удав би, що навіть не знаю тебе… А може… Ой, теж знайшли розвагу — псувати собі настрій без усякої причини! Хай в тебе закохуються хоч усі корехідори на світі! Що нам до того! Хіба ж ти не моя Фраскіта?

— Так, варваре! — відповіла наваррка, сміючись від щирого серця. — Я — твоя Фраскіта, а ти мій любий Лукас, страшніший за пугало, проте розумніший за всіх на світі, добріший за хліб, коханий мій… Ой, який же ти любий мені, от злізеш униз — побачиш! Отримаєш штурханів і шпичаків більше, ніж маєш волосин на голові. Але тихо! Що я бачу? Сеньйор корехідор прямує сюди, сам-один… І так рано!.. Щось він надумав… Мабуть, ти мав рацію!..

— Стривай, не кажи йому, що я тут нагорі. Він хоче освідчитися тобі, — гадає, що я сплю після обіду, і можна мене пошити в дурні!.. Хай я потішусь, слухаючи, що він тобі казатиме.

З цими словами дядько Лукас передав кошик своїй дружині.

— Ловко придумав! — вибухнула сміхом сенья Фраскіта. — Чортів мадрідець! Ач, думає, що й для мене він корехідор! Ось він, вже придибав… Гардунья, напевне, теліпається десь позаду, сховався в якомусь ярку в затінку… Яке зухвальство! Сховайся у винограді, посміємося досхочу…

Сказавши це, чарівна наваррка почала наспівувати фанданго[21] — воно вже стало для неї таким же звичним, як і пісні її краю.

XI Облога Памплони[22]

— Бережи тебе боже, Фраскіто… — півголосом промовив корехідор, навшпиньки заходячи до альтанки в густу тінь виноградного листу.

— Рада вас бачити, сеньйоре корехідор! — невимушено відповіла вона, вклоняючись раз за разом. — Ваша ясновельможність прийшли так рано! Та ще в таку спеку! Сідайте, сідайте, ваша ясновельможність! Ось тут, у холодочку. Чому ж ваша ясновельможність не зачекали на решту сеньйорів? Місця для них уже приготовані… Сьогодні ми чекаємо на самого єпископа, він обіцяв моєму Лукасу, що прийде покуштувати перший виноград з наших лоз. Як себе почуває ваша ясновельможність? А як поживає ваша сеньйора?

Корехідор збентежився. Така жадана зустріч віч-на-віч з сеньєю Фраскітою здавалася тепер йому сном, а може, й пасткою, яку наготувала йому лиха доля, щоб ввергнути в безодню гіркого розчарування.

— Не так уже й рано… Вже, мабуть, пів на четверту… — Тільки й спромігся він видушити з себе у відповідь.

Цієї миті пронизливий крик папуги розітнув повітря.

— Чуєте, чверть на третю, — сказала наваррка, пильно позираючи на мадрідця.

Корехідор замовк, наче спійманий на гарячому злочинець, коли йому нічого сказати на свій захист.

— А Лукас? Спить? — запитав він згодом.

(Тут ми мусимо звернути увагу читача на те, що корехідор, як і всі беззубі люди, говорив нерозбірливо, шамкотів, ніби жував власні губи).

— Напевне ж спить! — відповіла сенья Фраскіта. — О цій порі він ладен заснути де завгодно, хоч на краю провалля…

— Ну, то… хай спить!.. — вигукнув старий, збліднувши ще дужче. — А ти, моя люба Фраскіто, вислухай мене… послухай… іди-но сюди… Сідай тут, біля мене. Маю багато чого тобі сказати…

— От я й сіла, — відповіла жінка мірошника, ставлячи ослінчик прямо перед корехідором.

Вона сіла, заклала ногу за ногу, нахилилася вперед, сперлася ліктем на коліно і підперла свіже гарне личко долонею; сидячи так, Фраскіта ледь похитувала головою; грала усіма п’ятьма ямками на щічках, ясніла посмішкою, втупивши спокійні очі в корехідора й чекаючи освідчення його ясновельможності — як Памплона чекала бомбардування.

Бідолашний розкрив уже рота щось сказати, та так і застиг, вражений цією сліпучою красою й блиском жіночої чарівності; вражений цією пишною жінкою з алебастровою шкірою, її осяйною посмішкою, синіми глибокими очима, — жінкою, яка наче зійшла з картини Рубенса.

— Фраскіто!.. — промимрив, нарешті, уповноважений короля враз охриплим голосом. Його зблякле спітніле лице, наче приклеєне прямо до горба, було вкрай розгублене. — Фраскіто!..

— Та Фраскіта, хто ж іще! — озвалася дочка Піренеїв. — То що?

— Усе, чого забажаєш… — з безмежною ніжністю відказав старий.

— Чого забажаю… — повторила жінка мірошника. — Ваша милість уже знає. Я хочу, щоб ваша милість призначили мого небожа, який живе в Естельї, секретарем міської ради, тоді він зможе перебратися в місто, бо в горах йому тяжко доводиться…

— Я тобі казав, Фраскіто, що це неможливо. Теперішній секретар…

— Злодюга, п’яниця, тварюка.

— Знаю… Та в нього сильна рука серед рехідорів, а призначити нового без дозволу міської ради я не можу. Інакше я ризикую…

— Ризикую!.. Ризикую!.. А от ми ладні на все заради вашої ясновельможності, і не тільки ми, а всі в нашому домі, навіть кицьки!

— І за таку ціну ти мене полюбиш? — промовив корехідор, затинаючись.

— А я й так люблю вашу милість.

— Нащо така церемонність! Кажи мені просто «ви», або як тобі заманеться… Так ти полюбиш мене? Кажи!

— А хіба я не сказала, що люблю вас?

— Але…

— Ніяких «але». От ви побачите, який гарний мій небіж, яка хороша людина!

— Якщо хто гарний, то це ти, Фраскуело!..

— Я вам подобаюсь?

— Ще й питаєш! Нема другої такої в світі!

— Що ж, тут нема нічого дивного, — промовила сенья Фраскіта, загортаючи рукав вище ліктя, так що корехідорові стало видно білішу за лілею, бездоганну, як у каріатиди, руку.

— Питаєш, чи подобаєшся!.. — вів своєї корехідор. — Та вдень і вночі, завжди, скрізь і всюди я думаю лише про тебе!..

— Як-то! Хіба вам не подобається ваша дружина? — запитала сенья Фраскіта з таким робленим співчуттям, що тут розсміявся б навіть іпохондрик. — Шкода! Мій Лукас казав мені, що мав приємність бачити її і розмовляти з нею, коли ходив лагодити годинник у вашій спальні; він казав, що вона гарна, добра, привітна.

— Не така вже… — з прикрістю пробурмотів дон Еухеніо де Суньїга.

— А інші, навпаки, казали, — провадила жінка мірошника, — що у неї погана вдача, що вона дуже ревнива, і що ви боїтесь її, як вогню…

— Не так уже!.. — заперечив дон Еухеніо де Суньїга-і-Понсе де Леон, густо почервонівши. — То вже занадто! Певна річ, сеньйорі притаманні, звичайно, деякі дивацтва… Але щоб я тремтів перед нею — та ніколи! Я ж корехідор!..

— То скажіть прямо — любите ви її чи не любите?

— Скажу… Я дуже люблю її… чи, вірніше, любив до того, як зустрів тебе. Та відколи я побачив тебе, не знаю, що зі мною сталося, і вона сама помічає, що зі мною щось не те… Досить сказати, що тепер… торкнутися, приміром, обличчя дружини для мене все одно, що торкнутися свого власного обличчя… Так от бачиш, я вже не можу любити її, не маю до неї ніякого почуття… А от за те, щоб торкнутися цієї ручки, ліктика, цього личка, стану, я все віддав би!

І з цими словами корехідор спробував заволодіти оголеною рукою сеньї Фраскіти, якою вона водила перед самісіньким його носом; проте Фраскіта, не втрачаючи витримки, простягла руку, а тоді з спокійною, нездоланною немилосердністю слонового хобота штурхнула корехідора в груди, і той перекинувся навзнак разом зі стільцем.

— Діво пречиста! — скрикнула наваррка і зайшлася сміхом. — Стілець, мабуть, поламався…

— Що тут коїться? — гукнув дядько Лукас, просовуючи своє негарне обличчя між листям винограду.

Корехідор, простягнувшись горілиць на долівці, з невимовним жахом дивився на чоловіка, який раптом з’явився над ним у повітрі.

Можна сказати, що його ясновельможність був повержений, як сатана, правда, не архангелом Михаїлом, а іншим, пекельним демоном.

— А що має коїтись? — поспішила відповісти сенья Фраскіта. — Тільки й того, що сеньйор корехідор посунув стілець, похитнувся і гепнувся!..

— Ісусе, Маріє, святий Йосифе! — своєю чергою вигукнув мірошник. — Ваша ясновельможність не забились? Може, прикласти оцет з водою?

— Нічого не сталося! — відказав корехідор, насилу підводячись. І додав стиха, але так, щоб сенья Фраскіта його почула:

— Ти мені за це заплатиш!

— А от ви, ваша ясновельможність, урятували мені життя, — оголосив дядько Лукас, не злазячи з альтанки. — Уяви собі, жінко, заліз я сюди, розглядаю грона, та й заснув ненароком на цьому мереживі з перекладинок та виноградних лоз, а між ними такі проміжки, що я цілком міг би провалитися… Отож якби ваша ясновельможність не впали і не розбудили мене так доречно, я б напевне розкраяв собі голову об це каміння.

— Тобто… га?.. — похопився корехідор. — О, тоді я радий! радий… Кажу тобі, чоловіче, я дуже радий, що впав! — А ти мені за це заплатиш! — кинув він Фраскіті.

Корехідор промовив ці слова з такою неприхованою люттю, що сенья Фраскіта знітилася.

Вона добре бачила, як корехідор спочатку злякався, гадаючи, що мірошник усе чув; але потім, переконавшись, що Лукас не чув нічого (адже спокій і облуда дядька Лукаса могли б увести в оману й далекогляднішу людину), корехідор дав волю своєму гніву, і в голові його роїлися плани помсти.

— Та злазь уже звідти, допоможи мені почистити його ясновельможність, він весь у пилюці! — заметушилася жінка мірошника.

І поки дядько Лукас злазив, вона прошепотіла корехідорові, струшуючи з нього пилюку своїм фартухом, раз по раз влучаючи йому по вухах:

— Бідолашний не чув нічого… Спав, як колода…

Не так самі слова, як те, що сенья Фраскіта говорила потай, ніби даючи зрозуміти корехідорові, що вона з ним у змові, разюче подіяло на нього.

— Ой, лукава! Ой, хитра! — пускаючи слину, пробуркотів розчулений дон Еухеніо де Суньїга, хоч і не без дражливості.

— Ваша милість ще гнівається на мене? — улесливо проворкотіла наваррка.

Побачивши, що суворість дає добрі наслідки, корехідор знову спрямував на неї гнівний погляд, та, зустрівшись з її звабливою посмішкою і божественними очима, в яких світилися благання та ніжність, зразу змінив гнів на ласку і зашамкотів з присвистом, виявляючи при цьому цілковиту відсутність як передніх, так і кутніх зубів:

— Від тебе усе залежить, любов моя!

У цю мить дядько Лукас спустився з дашка альтанки.

XII Десятини і приміції

Як тільки корехідор умостився на стільці, жінка мірошника кинула швидкий погляд на чоловіка: той був спокійний, як завжди, але видно було, що він мало не лусне від стримуваного сміху; здаля вона обмінялася з чоловіком повітряним поцілунком, скориставшись тим, що дон Еухеніо був трохи розгублений, а тоді голосом сирени, якому позаздрила б сама Клеопатра, промовила:

— А тепер, ваша ясновельможність, покуштуйте мого винограду!

Треба було бачити, яка гарна була в цю хвилину наваррка (такою я і відтворив би її на полотні, якби мав хист Тіціана): вона стояла перед зачарованим корехідором свіжа, зваблива, пишна, вузьке вбрання щільно облягало різьблене тіло; висока і ставна, вона підняла над головою оголені руки і, тримаючи в них грона прозорого винограду, втупила в корехідора благальний погляд ясних очей, на дні яких причаївся острах, і промовляла до нього з посмішкою, проти якої годі було встояти:

— Його ще не куштував сеньйор єпископ… Перший виноград цього року…

Вона була схожа на величну Помону[23], що підносить фрукти Сатиру[24].

Цієї миті на другому кінці мощеного каменем майданчика під лозами з’явився високошановний сеньйор єпископ місцевої єпархії в супроводі адвоката-академіка, двох каноніків похилого віку, а також свого секретаря, двох слуг і двох пажів.

Його преосвященство затримався на хвилину, спостерігаючи таку комедійну і таку мальовничу сценку, і мовив спокійним, витриманим тоном, властивим прелатам тих часів:

— Божа заповідь гласить… плати десятини і приміції святій церкві — цьому вчить нас християнська релігія, а от вам, сеньйоре корехідор, не досить однієї десятини, ви хочете проковтнути ще й приміції.

— Сеньйор єпископ! — вигукнули мірошник та його жінка і, покинувши корехідора, поквапилися поцілувати руку прелатові.

— Господь хай віддасть вам, ваше преосвященство, за те, що ви вшанували своїм приходом нашу вбогу хатину! — сказав дядько Лукас, з щирою повагою перший цілуючи руку єпископу.

— Який молодецький у вас вигляд, сеньйоре єпископ! — промовила сенья Фраскіта, теж цілуючи йому руку. — Хай благословить вас господь, хай береже вас мені на радість, як беріг він старого єпископа, хазяїна мого Лукаса!

— Навіть не знаю, чим я можу тобі прислужитися, коли ти сама даєш благословення, замість просити його в мене! — сміючись, доброзичливо відповів пастир.

І, піднявши два пальці, благословив сенью Фраскіту, а потім й усіх присутніх.

— Будьте ласкаві, ваше преосвященство, ось приміції! — сказав корехідор і, взявши з рук жінки мірошника гроно винограду, шанобливо підніс його єпископу. — Я ще не встиг покуштувати…

Корехідор вимовив ці слова, кинувши швидкий, безсоромний погляд на осяйно-прекрасну жінку мірошника.

— Чи не тому, що виноград зелений, як у байці? — зауважив академік.

— Виноград у байці, — заперечив єпископ, — не був зелений, сеньйоре ліценціат; просто він був недосяжний для лисиці.

Ні перший, ні другий, мабуть, не мали наміру зачепити корехідора, але обидва влучили в ціль: дон Еухеніо де Суньїга сполотнів від гніву і сказав, цілуючи руку прелатові:

— То ви вважаєте, що я лисиця, ваше преосвященство!

— Tu dixisti![25] — відповів єпископ з відвертою суворістю святого, яким, ходять чутки, він і справді був. — Excusatio non petita, accusatio manifesta. Qualis vir, talis oratio. Одначе satis jam dictum, mullus ultra sit sermo[26]. Облишимо латину й подивімося на цей славнозвісний виноград.

І він відщипнув… одну виноградинку… від грона, яке підніс йому корехідор.

— Надзвичайно смачний! — похвалив єпископ, помилувавшись виноградом проти світла і зразу передавши його своєму секретареві. — Шкода, що він мені вадить!

Секретар теж помилувався гроном, зробив жест, який мав виразити шанобливе захоплення, і передав гроно слузі.

Слуга повторив дії єпископа та жест секретаря і так захопився, що навіть понюхав виноград, а тоді… надзвичайно обережно поклав його в кошик і, ніби вибачаючись, промовив тихо:

— Його преосвященство постить.

Дядько Лукас, який не спускав очей з винограду, нищечком витяг його з кошика і з’їв, — так що ніхто й не помітив.

Усі посідали; заговорили про те, яка суха стоїть осінь, хоч уже й відшуміли бурі осіннього рівнодення, обговорили можливість нової війни між Австрією і Наполеоном; зійшлися на тому, що імператорські війська ніколи не ступлять на іспанську землю; адвокат нарікав на тривожні, тяжкі часи і шкодував за своїм безтурботним життям у батьківській оселі (а його батьки колись так само заздрили дідам). О п’ятій годині прокричав папуга, на знак єпископа молодший з пажів побіг до карети (її залишили в тому ж яру, де сховався альгвасил) і повернувся зі смачним пісним пирогом, який лише годину тому витягли з печі. Посеред майданчика поставили маленького столика, пиріг розрізали і кожен отримав шматок, хоч дядько Лукас і сенья Фраскіта довго відмовлялися… Демократична рівність тривала протягом півгодини під дашком з виноградного листу, крізь який сіялися останні промені призахідного сонця…

XIII Казала галка вороні…[27]

Через півтори години всі поважні гості повернулися до міста. Сеньйор єпископ та його почет дісталися туди раніше за інших, бо їхали в кареті, і перебували вже в палаці — там ми їх і залишимо за вечірньою молитвою.

Славетний адвокат (напрочуд худий) і обидва каноніки (на диво огрядні та поважні) провели корехідора до дверей міської ради, де, як сказав його ясновельможність, на нього чекає робота, а самі рушили до своїх домівок, знаходячи дорогу по зірках, наче мореплавці, а подекуди — навпомацки, мов сліпі, бо вже запала ніч, місяць ще не зійшов, а міське освітлення, як і освіта нашої доби, були в «руці божій».

Зате нерідко на вулицях поблискували великі та малі ліхтарі, якими поштиві слуги освітлювали дорогу вельможним хазяям, що, поважно виступаючи, прямували, за звичкою, на вечірку або в гості до родичів…

Майже біля кожного гратчастого вікна першого поверху ледь вимальовувався (або, краще сказати, вгадувався) чорний обрис мовчазної постаті. То були закохані кавалери, які, зачувши кроки, припиняли на мить свої залицяння…

— Ну й гульвіси ж ми! — картали себе адвокат і обидва каноніки. — Що подумають удома, коли ми повернемося в таку пізню пору?

— А що скажуть люди, коли зустрінуть нас після сьомої вечора і побачать, як ми скрадаємося в темряві, немов якісь розбійники?

— Ні, треба покласти цьому край…

— О, так!.. Але ж той клятий млин!

— Цей млин уже в печінках сидить у моєї жінки… — сказав адвокат, і в голосі його бринів жах перед близькою подружньою розправою.

— А моя небога переконана, що священнослужителям не годиться ходити до кумась, — вигукнув один з каноніків, він, очевидно, виконував обов’язки духівника.

— А втім, — утрутився в розмову другий канонік, проповідник кафедрального собору, — все, що діється на млині, таке невинне…

— Ще б пак! Якщо там буває сам сеньйор єпископ!

— А до того ж, сеньйори, в наші літа!.. — додав духівник. — Адже мені вчора виповнилося сімдесят п’ять.

— Усе ясно! — підвів риску проповідник. — Поговорімо про інше. Яка гарна була сьогодні сенья Фраскіта!

— О, щодо цього… що вже гарна, то гарна! — підкреслено байдуже сказав адвокат.

— Напрочуд гарна… — підтвердив духівник, прикриваючи лице плащем.

— А хто сумнівається, — додав проповідник, — хай запитає у корехідора…

— Бідолашний, закохався в неї!..

— Ще б пак! — вигукнув превелебний отець.

— Певна річ! — підтвердив академік… почесний, правда, але не дійсний. — Отож, сеньйори, я зверну сюди, так мені ближче… На добраніч!

— Добраніч… — відповіли каноніки.

Якийсь час вони йшли мовчки.

— Цьому теж запала в душу жінка мірошника, — пробурмотів урешті проповідник, штурхнувши ліктем духівника.

— Безперечно! — відповів той, зупиняючись біля дверей свого будинку. — От котяра!.. То до завтра, друже. Хай вам піде на добре виноград.

— До завтра, як дасть бог… Доброї вам ночі.

— Мирний сон і безтурботний даруй мені, боже! — проказав слова молитви духівник вже біля ганку, де було зображення пречистої діви, освітлене лампадкою.

І стукнув дверним молотком.

Залишившись сам на вулиці, другий канонік (він був ширший, ніж вищий, і тому, здавалося, не йшов, а перекочувався) чимчикував собі помаленьку до своєї оселі; не дійшовши до будинку, він став під стіну за певною нуждою, що в наш час послужило б приводом до втручання поліції, і пробурмотів, згадуючи, певна річ, свого духовного брата:

— Тобі теж до вподоби сенья Фраскіта!.. Та й то правда, — додав він трохи згодом — гарна, що там казати, гарна!

XIV Поради Гардуньї

Тим часом корехідор у супроводі Гардуньї зійшов сходами до міської ради і в залі засідань мав з ним розмову більш інтимного характеру, ніж це личило особі його становища і рангу.

— Повірте нюхові старого собаки, який знає своє діло! — казав негідник альгвасил. — Сенья Фраскіта безтямно закохана у вас, а все, що ви допіру розповіли мені, робить це яснішим за оте світло… — додав він, вказуючи на люсенську лампу[28], яка ледве освітлювала куточок залу.

— А от я зовсім не переконаний в цьому, як ти, Гардуньє! — відповів дон Еухеніо, безпорадно зітхаючи.

— Не розумію, чому! Справді, говорімо відверто. Ваша милість… (прошу пробачення) має одну ваду… Чи не так?

— Ну, так! — відказав корехідор. — Але ж у дядька Лукаса теж є та вада — горб у нього ще більший за мій!

— Куди більший! Набагато більший! Навіть і рівняти не можна, настільки більший! Та зате (я до того й хилю) у вашої милості дуже приємне обличчя… що називається — гарне… а дядько Лукас — викапаний сержант Утрера, який луснув через те, що був бридкий, як потвора.

Корехідор самовдоволено всміхнувся.

— Крім того, — вів мову далі альгвасил, — сенья Фраскіта з шкіри пнеться, аби тільки виклопотати призначення для свого небожа…

— З цим я згоден… Оте призначення — єдина моя надія!

— Тоді до діла, сеньйоре! Я вже виклав вашій милості свій план… Залишається тільки здійснити його цієї ж ночі!

— Скільки разів я казав тобі, що не потребую порад! — гаркнув дон Еухеніо, згадавши раптом, що розмовляє з підлеглим.

— Мені здалося, що ваша милість хотіли… — забелькотів Гардунья.

— Не супереч!

Гардунья вклонився.

— То ти кажеш, — полагіднішав сеньйор Суньїга, — що сьогодні ж уночі можна все влаштувати? Знаєш, хлопче, а й непогано. Хай йому біс! Принаймні позбудусь цієї клятої непевності!

Гардунья змовчав.

Корехідор підійшов до письмового столу, написав кілька рядків на аркуші гербового паперу, поставив печатку і поклав його до кишені.

— Призначення для небожа готове! — сказав він і взяв щіпку тютюну. — Завтра я поговорю з рехідорами і… або вони його затвердять, або я дам їм перцю! Як гадаєш, добре я вчинив?

— Ще б пак, ще б пак! — у захваті вигукнув Гардунья, запустивши пальці в табакерку корехідора і вихопивши звідти добру щіпку табаки. — Тільки так! Попередник вашої милості теж ніколи довго не роздумував над такими дрібницями. Одного разу…

— Досить базікати! — перебив корехідор, ляснувши Гардунью по запобігливо простягнутій руці. — Бевзь був мій попередник, коли брав тебе альгвасилом. Але ближче до діла. Ти сказав мені, що млин дядька Лукаса належить до сусіднього села, а не до нашого міста… Ти це напевне знаєш?

— Цілком! Кордон нашої округи доходить до того ярка, де я сидів сьогодні, чекаючи па вашу ясновельможність… Хай йому чорт! Коли б я був на вашому місці!

— Годі! — гримнув дон Еухеніо. — Що ти собі дозволяєш!

Вхопивши восьмушку аркуша, корехідор начеркав записку, склав її вдвоє, запечатав і вручив Гардуньї.

— Ось тобі записка до алькальда[29] того села, про яке ти мені говорив. На словах поясниш йому, що треба робити. Бачиш, я в усьому дію згідно з твоїм планом. Лихо тобі буде, як заженеш мене в глухий кут!

— Не турбуйтесь! — відповів Гардунья. — За сеньйором Хуаном Лопесом числиться немало гріхів, і досить йому лише побачити підпис вашої милості, як він зробить усе, що я йому звелю. Він заборгував щонайменше тисячу мір зерна у королівські комори і стільки ж у церковно-громадські… Причому в церковно-громадські — це вже проти всякого закону, — він же не вдова і не бідняк, щоб отримувати звідти хліб, не сплачуючи процентів та податків; він картяр, п’яниця, шахрай і розпусник, ганьба на все село… І така людина стоїть при владі!.. Так уже, видно, ведеться на світі!

— Я ж наказав тобі мовчати! Ти збиваєш мене з пантелику! — гаркнув корехідор. — Перейдімо до діла, — додав він згодом уже іншим тоном. — Зараз чверть на восьму… Перш за все ти підеш додому і попередиш сеньйору, щоб вона не чекала мене на вечерю, хай лягає спати. Скажи, що я залишаюся тут працювати до пізньої ночі, а потім разом з тобою рушу в таємний нічний обхід ловити злочинців… Одне слово, обдури її як хочеш, аби вона спокійно спала. Дорогою скажи другому альгвасилові, щоб приніс мені вечерю… Я не наважуся з’явитися сьогодні ввечері перед очі сеньйори, бо вона так добре мене знає, що здатна читати мої думки! Звели куховарці, щоб поклала мені млинці, які сьогодні пекла, та передай Хуанові, щоб він непомітно приніс мені з таверни півкварти білого вина. Потім підеш до села, якраз устигнеш на пів на дев’яту.

— Буду там рівно о восьмій! — похопився Гардунья.

— Не супереч! — гаркнув корехідор, раптом знову згадавши про своє високе становище.

Гардунья вклонився.

— Отже, домовились, — уже лагідніше провадив далі корехідор, — о восьмій рівно ти будеш в селі. Від села до млина буде… мабуть, півліги…

— Чверть.

— Не перебивай!

Альгвасил знов уклонився.

— Чверть… — повторив корехідор. — Отже, о десятій… Як гадаєш, о десятій?..

— Раніше! О пів на десяту ваша милість уже спокійно може стукати в двері млина!

— Ну, чоловіче! Ти ще казатимеш, що мені робити!.. Ну, а ти будеш…

— Я буду скрізь… Але мій головний штаб розміститься в ярку. Ой, ледве не забув!.. Ідіть, ваша милість, пішки і без ліхтаря…

— Хай тобі грець з твоїми порадами! Чи ти гадаєш, що я вперше йду в похід?

— Даруйте, ваша милість… Стривайте! Ще одне. Стукайте не в ворота, що виходять на майданчик, а в ті дверцята, які над лотоками…

— Хіба над лотоками є двері? Мені це і на думку не спадало.

— Так, сеньйоре, дверцята над лотоками ведуть прямісінько до спальні мірошника… але дядько Лукас ніколи не входить і не виходить цими дверцятами. Тому якщо він навіть і повернеться несподівано…

— Зрозуміло, зрозуміло… Я вже оглух від твого базікання!

— І останнє: постарайтеся, ваша милість, повернутися до світанку. Тепер розвидняється о шостій…

— Не можеш без порад! О п’ятій я буду вдома… Поговорили, та й годі… Геть з очей моїх!

— Ну, сеньйоре… хай щастить! — і альгвасил якось боком простяг до корехідора руку, дивлячись на стелю.

Корехідор опустив у простягнуту руку песету, і Гардунья вмить як крізь землю провалився.

— Хай йому біс!.. — пробурмотів дідуган трохи згодом. — Забув сказати цьому настирному базікалу, щоб захопив з дому ще й колоду карт! До половини десятої мені робити нічого, я б хоч пасьянс розклав!..

XV Буденне прощання

Була дев’ята година вечора, коли дядько Лукас і сенья Фраскіта, доробивши що треба на млині та в хаті, повечеряли салатом, добрячим шматком м’яса з помідорами та виноградом, який лишився в уже відомому нам кошику; все це зросили кількома ковтками вина і вибухами сміху на згадку про корехідора; потім глянули одне на одного приязно, як люди, цілком задоволені своєю долею і собою, а тоді, позіхнувши солодко, що свідчило про їхній цілковитий душевний спокій, сказали одне одному:

— Ну, ходімо вже вкладатися спати, а завтра що бог дасть.

Цієї миті два гучні, владні удари у ворота розітнули повітря.

Чоловік і жінка здивовано перезирнулися.

Уперше до них стукали у таку пізню пору.

— Піду гляну… — сказала безстрашна наваррка і рушила до воріт.

— Облиш! Це моя справа! — вигукнув дядько Лукас з такою гідністю, що сенья Фраскіта відступилася. — Я сказав тобі — не ходи! — додав він твердо, побачивши, що вперта жінка йде за ним.

Вона скорилася і залишилась у хаті.

— Хто там? — запитав дядько Лукас ще з середини майданчика.

— Правосуддя! — відповів голос за ворітьми.

— Яке правосуддя?

— Місцеве. Відчиніть іменем сеньйора алькальда!

Дядько Лукас припав оком до майстерно замаскованого вічка і при сяйві місяця впізнав альгвасила з сусіднього села.

— Скажи краще, відчиніть п’яниці-альгвасилу! — крикнув мірошник, відсуваючи засув.

— А це те саме… — відповіли з-за воріт. — Я маю власноручний наказ його милості! Добривечір, дядьку Лукас… — додав він входячи, вже менш офіційно і більш доброзичливо, наче став зовсім іншою людиною.

— Бережи тебе боже, Тоньюело! — мовив мірошник. — Подивимося, що то за наказ… Сеньйор Хуан Лопес міг би вибрати більш слушний час і не турбувати порядних людей серед ночі! То, певно, твоя вина. Ти, мабуть, дорогою кудись навідався і добре залив очі! Хильнеш чарчину?

— Ні, сеньйоре, часу нема. Мусите негайно йти зі мною. Читайте наказ.

— Як то йти? — вигукнув дядько Лукас, входячи до кімнати з наказом в руках. — Посвіти, Фраскіто!

Сенья Фраскіта відкинула вбік те, що тримала в руках, і запалила світильник.

Дядько Лукас швидко глянув, що ж вона відкинула, і впізнав свій здоровенний мушкет, який стріляв кулями вагою в півфунта.

Мірошник метнув на наваррку вдячний погляд, сповнений ніжності, і сказав, беручи її за підборіддя:

— Ти в мене золото!

Сенья Фраскіта, бліда і зосереджена, мов мармурова статуя, піднесла на долоні світильник і мовила твердо:

— Читай! — Жодний порух не видав її хвилювання.

В наказі говорилося:

Замість підпису стояв хрестик.

— Послухай, що все це означає? — звернувся до альгвасила дядько Лукас. — Про що йдеться в цьому наказі?

— Не відаю… — відповів селянин. Йому було років з тридцять; бридке, кістляве обличчя злодія чи розбійника аж ніяк не свідчило про щирість його слів. — Гадаю, мова йде про відьом або ж фальшивомонетників… Та вас воно не стосується… Вас викликають як свідка. Щоправда, мені самому не дуже зрозуміло… Сеньйор Хуан Лопес пояснить вам докладніше.

— Ясно! Та скажи йому, що я прийду завтра вранці! — обурився мірошник.

— Аякже! Ні, сеньйоре!.. Маєте йти таки зараз, не гаючи ні хвилини. Так наказав мені сеньйор алькальд.

Запала тиша. В очах сеньї Фраскіти палахкотіли громовиці.

Дядько Лукас стояв, утупивши погляд у підлогу, ніби щось там вишукував.

— То хоч дай мені час піти на стайню, щоб осідлати ослицю! — вигукнув він нарешті, звівши голову.

— Якого чорта ослицю! — заперечив альгвасил. — Півліги і пішки можна пройти! Ніч тиха, місячна…

— Воно-то так… Але ж ноги в мене дуже розпухли…

— Тоді не гаймо часу. Я допоможу вам осідлати ослицю.

— Оце так! Боїшся, що втечу?

— Я нічого не боюся, дядьку Лукас, — холодно відповів цей байдужий чоловік. — Я представляю правосуддя.

З цими словами він опустив до ноги коротку рушницю, яку доти тримав під плащем.

— Знаєш, Тоньюело… — промовила жінка мірошника, — коли ти вже йдеш до стайні… виконувати свій обов’язок… зроби послугу, осідлай і другу ослицю.

— Нащо? — запитав мірошник.

— Для мене. Я їду з вами.

— Не можна, сеньє Фраскіто! — заперечив альгвасил. — Я маю наказ привести лише вашого чоловіка, більш нікого, й не допустити, щоб ви пішли з ним. «Головою накладаєш за це», — попередив мене сеньйор Хуан Лопес. Отож… Ходімо, дядьку Лукасе…

І він попрямував до дверей.

— Більш ніж дивно! — пробурмотів мурсієць, не рушивши з місця.

— Дуже дивно! — відповіла сенья Фраскіта.

— Здається… я вже догадуюсь… — мурмотів дядько Лукас так, щоб не почув Тоньюело.

— Хочеш, я піду до міста і розповім про все корехідорові? — прошепотіла наваррка.

— Ні! — голосно відповів дядько Лукас. — Тільки не це!

— Так чого ж ти хочеш? — спересердя вигукнула жінка.

— Глянь мені в очі… — відповів колишній солдат.

Вони мовчки подивилися одне на одного і обоє залишилися такі задоволені спокоєм, рішучістю і твердістю своїх споріднених душ, що зрештою знизали плечима і засміялися.

Тоді дядько Лукас запалив другий світильник і попрямував до стайні, мимохідь шпигонувши Тоньюело:

— Гей, чоловіче! Допоможи… Як вже ти такий люб’язний!

Тюньюело, мугикаючи собі під ніс якусь пісеньку, пішов за ним.

Через кілька хвилин дядько Лукас уже виїздив з млина верхи на гарній ослиці у супроводі альгвасила.

Прощання з жінкою було коротке.

— Замкнися добре… — сказав дядько Лукас.

— Закутайся, бо холодно… — сказала сенья Фраскіта, замикаючи ворота на ключ, засув та ланцюжок.

Не було ні прощальних слів, ні поцілунків, ні обіймів, ні поглядів.

Та й нащо?

XVI Лиховісний птах

Рушимо й ми за дядьком Лукасом.

Майже чверть ліги проминули вони мовчки — мірошник верхи на ослиці, яку альгвасил підганяв ззаду своїм жезлом, символом влади, — коли раптом побачили, що над косогором прямо на них насувається тінь величезного птаха. Тінь так різко вимальовувалася на тлі неба, осяяного місяцем, що мірошник здивовано вигукнув:

— Тоньюело, це ж Гардунья на своїх тоненьких, мов дротики, ногах і в трикутному капелюсі!

Та перше ніж Тоньюело встиг відповісти, тінь, яка, без сумніву, прагнула уникнути цієї зустрічі, звернула з дороги і помчала навпрошки через поле так прудко, наче справжній тхір.

— Нікого не бачу… — озвався нарешті Тоньюело якомога щиріше.

— Я теж, — відповів дядько Лукас, включаючись у гру.

І підозра, яка запала йому в серце ще на млині, цілком заполонила його ревниву душу.

«Цією подорожжю, — міркував він про себе, — я завдячую хитрощам закоханого корехідора. Його освідчення, котре я підслухав сьогодні, сидячи на альтанці, показує, що підтоптаному мадрідцю увірвався терпець. Можна бути певним: цієї ночі він ще раз навідається до млина, тому й викурив мене звідти… Та дарма! Фраскіта — то є Фраскіта, вона не відчинить дверей, хоча б і хату підпалили!.. Та що там: якщо навіть вона і відчинить, якщо навіть корехідор піде на хитрощі і якось проникне до моєї прегарної наваррки, все одно старий пройдисвіт впіймає облизня. Фраскіта — то є Фраскіта! Проте, — додав він за хвилину, — добре було б повернутися додому якнайраніше!»

Та ось дядько Лукас з альгвасилом прибули до села й попрямували до будинку сеньйора алькальда.

XVII Сільський алькальд

Сеньйор Хуан Лопес удома і на службі був справжнім втіленням тиранії, жорстокості та пихи стосовно до людей, які від нього залежали, проте в хвилини, що залишалися від службових обов’язків, клопотів по господарству і щоденного биття власної жінки, він ласкаво згоджувався розпити глек вина в товаристві писаря та паламаря; того вечора ця процедура вже підходила до кінця, коли перед алькальдом став мірошник.

— О, дядько Лукас! — вигукнув алькальд, чухаючи потилицю, наче хотів вичухати звідти натхнення, щоб краще збрехати. — Як здоров’ячко? Гей, писарю, налий-но склянку вина дядькові Лукасу! А сенья Фраскіта? Все така ж гарна? Давно я її не бачив! Так, чоловіче… гарно мелете! Житній хліб не відрізниш від пшеничного! Отже… ну… Сідайте, відпочиньте, ми, слава богу, не поспішаємо.

— Як на мене, то цур йому, тому поспіху! — підхопив дядько Лукас, який досі не розтуляв рота, але підозри його ще посилилися від цього дружнього прийому після такого грізного і беззаперечного наказу.

— Так от, дядьку Лукас, — провадив далі алькальд, — якщо ви не дуже квапитесь, то переночуйте тут, а завтра раненько ми й вирішимо нашу справу…

— Та добре… — відповів дядько Лукас із прихованим глумом і лукавством, які не поступалися дипломатії сеньйора Хуана Лопеса. — Коли справа не термінова… можна переночувати і не вдома.

— Не термінова справа і для вас безпечна, — додав алькальд, обдурений тим, кого сам хотів ошукати. — Можете бути цілком спокійні. Чуєш, Тоньюело… Підсунь сюди ящик, хай дядько Лукас сідає.

— Коли так, то… хильнімо! — вигукнув, сідаючи, мірошник.

— Тримайте, — сказав алькальд, підносячи йому повну склянку.

— З добрих рук… Переполовиньте, ваша милість!

— Ну, ваше здоров’я! — промовив сеньйор Хуан Лопес і випив половину.

— Ваше здоров’я… сеньйоре алькальд, — відповів дядько Лукас, допиваючи решту.

— Гей, Мануело! — гукнув алькальд служницю. — Скажи господині, що дядько Лукас лишається у нас ночувати. Хай постелить йому на горищі.

— Е, ні!.. Ні в якому разі! Я й на сіннику висплюсь як король.

— Дивіться, ми ж маємо що постелити…

— Певен, та нащо ж завдавати клопоту сім’ї? У мене є плащ…

— Ну, то як хочете. Мануело, скажи господині, що нічого не треба…

— Ви тільки дозвольте мені йти вже спати, — позіхаючи на весь рот, попросив дядько Лукас. — Вчора я всю ніч молов, майже не стулив очей…

— Добре! — милостиво згодився алькальд. — Можете йти хоч зараз.

— Та й нам час збиратися, — сказав паламар, заглядаючи в глечик, чи не лишилося на денці вина. — Вже, мабуть, десята година… чи близько того.

— За чверть десята… — сповістив писар, розливши в склянки залишки вина.

— Отже, спати, кабальєро! — оголосив гостинний господар, осушуючи склянку.

— До завтра, сеньйори, — мовив мірошник, допиваючи свою.

— Стривайте, вам посвітять… Тоньюело! Проведи дядька Лукаса на сінник.

— Сюди, дядьку Лукас!… — сказав Тоньюело. Він прихопив з собою і глечика — а раптом там лишилося кілька краплин!

— До завтра, як бог дасть, — додав паламар, допивши рештки з усіх склянок. І пішов, заточуючись і весело співаючи «De profundis»[30]

— Ну, сеньйоре, — сказав алькальд писареві, коли вони залишилися вдвох, — Лукас нічого не підозрює. Можемо спати спокійно, і… хай щастить корехідорові!

XVIII Тут ви дізнаєтеся, що сон дядька Лукаса був не дуже глибокий

Минуло лише п’ять хвилин, і якийсь чоловік вистрибнув з вікна сінника сеньйора алькальда. Вікно виходило на стайню і було не вище восьми ліктів від землі.

На стайні під дашком стояли великі ясла, до яких були прив’язані шість чи вісім верхових тварин різних порід, причім усі слабкої статі. Коні, мули і осли сильної статі складали окремий табір, і тримали їх окремо.

Чоловік відв’язав осідлану ослицю і за вуздечку вивів її до воріт; відсунув засув, скинув защіпку, нечутно відчинив ворота і опинився в полі.

Тієї ж миті він скочив на ослицю, вдарив її п’ятами і мов стріла полетів до міста, але не шляхом, а навпростець через поля і луки, немов боявся когось зустріти.

То був дядько Лукас: він поспішав до млина.

XIX Голоси, що волають у пустелі

— Якийсь алькальд надумав обкрутити мене, чоловіка з Арчени![31] — говорив сам до себе мурсієць. — Завтра ж піду до сеньйора єпископа, щоб запобігти лихові, та розповім йому все, що трапилося зі мною цієї ночі! Викликати мене так негайно, так таємниче і в такий непідходящий час; вимагати, щоб я прибув сам; морочити мені голову теревенями про королівську службу, про фальшивомонетників, відьом і духів, щоб зрештою поставити мені дві склянки вина та випровадити спати. Ясніше ясного! Гардунья передав алькальду настанови корехідора, і той зараз веде наступ на мою жінку… Хто знає, може, я під’їду, а він саме стукає в двері! Або застану його вже в середині — хто зна!.. Хто зна!.. Але що ж то я кажу? Сумніватися в моїй наваррці — то бога гнівити! Вона не може!.. Не може моя Фраскіта!.. Не може!.. А втім, що це я? Хіба є щось неможливе в світі? Хіба вона не пішла за мене, така красуня за таку почвару?

Розміркувавши так, бідолашний горбань заплакав…

Він зупинив ослицю, трохи заспокоївся, витер сльози, зітхнув тяжко, витяг кисет, узяв щіпку чорного тютюну, пом’яв його і скрутив цигарку; потім дістав кремінь, губку та кресало й кількома ударами викресав вогонь.

У цю мить він почув стукіт копит по дорозі, що проходила кроків за триста від нього.

«Який я необачний! — подумав Лукас. — А що як це мене розшукує правосуддя і я себе виказав отим кресанням!»

Він згасив вогник, спішився і зачаївся за ослицею.

Але ослиця, зрозумівши все інакше, вдоволено заревла.

— У, клята! — вилаявся дядько Лукас, силкуючись стулити їй рота обома руками.

І зразу ж, як чемна відповідь, почувся рев з боку дороги.

«Ну, пропав я! — подумав мірошник. Правду каже прислів'я: нема гіршого зла, як надіятись на осла!»

І, так розміркувавши, він скочив у сідло, хльоснув ослицю і помчав у бік, протилежний тому, звідки долинув рев.

Але от що дивно: той, хто їхав на співрозмовнику Лукасової ослиці, перелякався, мабуть, не менше ніж мірошник. Кажу так тому, що він теж збочив з дороги і кинувся навтьоки через засіяне поле в інший бік, гадаючи, напевно, що то якийсь злочинець, підкуплений доном Еухеніо, або альгвасил.

Мурсійця тим часом мучила гризота:

— Ну й ніч! Ну й світ! Як перевернулося моє життя за якусь годину! Альгвасили стають звідниками: алькальди зазіхають на мою честь; осли ревуть коли не слід, а тут, у грудях, моє жалюгідне серце насмілилося взяти під сумнів найшляхетнішу з усіх створених богом жінок!

О боже, боже! Дай сили швидше добратися додому і побачити там мою Фраскіту!

Так, ідучи навпростець через поля й чагарники, дядько Лукас десь близько одинадцятої години ночі без усяких пригод придибав додому…

Прокляття! Ворота на млин були розчинені навстіж!

XX Сумніви і дійсність

Розчинені… але ж він, від’їжджаючи, чув, як жінка замикала їх на ключ, засув та ланцюжок!

Отже ніхто, крім неї самої, не міг їх відчинити.

Але ж як? Коли? Нащо? Обдурили? Примусили? А може, вона це зробила з власної волі, змовившися з корехідором?

Що він зараз побачить? Про що дізнається? Що чекає на нього всередині? Сенья Фраскіта втекла? Її викрали? А може, вона мертва? Чи в обіймах суперника?

«Корехідор сподівався, що я не повернуся вночі, — похмуро мовив сам до себе дядько Лукас. — Алькальд напевне дістав наказ — хоч і в кайдани мене закувати, а додому не відпустити… Чи знала про це Фраскіта? Чи була в змові? Чи вона стала жертвою обману, насильства, підлоти?»

На ці тяжкі роздуми бідолашний витратив не більше часу, ніж було йому потрібно, щоб перейти альтанку.

Двері будинку теж були відчинені. Як і в усіх селянських оселях, першою була кухня…

В кухні порожньо.

Проте в каміні палахкотіло яскраве полум’я… в каміні, де не було ніякого вогню, коли він від’їжджав, та й взагалі до середини грудня камін ніколи не топили!

Мало того, на одному з гачків висів запалений ліхтар…

Що все це означало? І як пов’язати ці ознаки присутності людей з мертвою тишею, що панувала в домі?

Що з жінкою?

І тільки тоді помітив дядько Лукас на бильцях двох чи трьох стільців, присунутих до каміна, чиєсь убрання…

Придивившись до нього, він так несамовито зойкнув, що той зойк застряг у нього в горлі й перейшов у глухе ридання. У нещасного було таке відчуття, ніби він задихається. Мірошник схопився руками за горло. Він пополотнів, його почало корчити, очі мало не вискакували з орбіт, а погляд був прикутий до цього вбрання. Бідолаху пройняв жах, мов у засудженого на страту злочинця, якому показали балахон смертника.

Бо те, в що він утупив очі, було не що інше, як яскраво-червоний плащ, трикутний капелюх, камзол і жилет сизого кольору, чорні шовкові штани, білі панчохи, черевики з золотими пряжками і навіть жезл, шпага та рукавички ненависного корехідора… Вбрання це — балахон ганьби мірошника, саван його честі, плащаниця його життя!

Грізний мушкет лежав у кутку, куди дві години тому його кинула наваррка…

Дядько Лукас стрибнув, мов тигр, і вхопив його. Встромивши шомпол в дуло, він пересвідчився, що мушкет заряджений. Перевірив, чи на місці кремінь. Потім підійшов до сходів, які вели до кімнати, де стільки років він спочивав з сеньєю Фраскітою, і глухо пробурмотів:

— Вони там!

Ступив крок, але відразу ж зупинився, огледівся, чи не стежить хтось за ним…

«Нікого! — сказав сам до себе. — Тільки господь… Невже він допустить таке!»

Рішення визріло. Мірошник збирався вже ступити ще крок, коли його блукаючий погляд зупинився на складеному аркуші паперу, що лежав на столі!..

Тієї ж миті коршаком метнувся він до столу і вп'явся пальцями в аркуш, мов кігтями в здобич.

Це було призначення небожа сеньї Фраскіти, підписане доном Еухеніо де Суньїга-і-Понсе де Леон!

«Ось ціна угоди! — подумав дядько Лукас, запихаючи аркуш до рота, щоб угамувати лють, придушити стогін. — Я завжди мав підозру, що вона любить свою сім’ю більше, ніж мене! О, чому в нас нема дітей!.. В цьому все лихо!»

Бідолашний мало не розридався.

Знову накотилася лють: не тямлячи себе, він прохрипів:

— Нагору! Нагору!

І подерся нагору. Однією рукою мірошник намацував сходи, в другій тримав мушкета, в зубах затиснув паскудний папірець.

Підступивши до дверей спальні (двері були замкнені), він, немов на підтвердження своїх підозр, побачив, що крізь шпари в дошках та крізь замкову шпарину пробивається світло.

«Вони тут!» — повторив він.

На мить затримався — ніби щось гірке проковтнув.

І знову подерся нагору… аж поки не опинився біля самих дверей.

В кімнаті ані шелесь.

«Може, там нікого нема!» — майнула несмілива надія.

Та в ту ж мить бідолашний почув кахикання…

То був астматичний кашель корехідора!

Сумнівів більше не було!

Не лишалося й соломинки, за яку міг би вхопитися утопаючий.

В пітьмі страшна посмішка перекреслила обличчя мірошника — так ріже пітьму блискавиця.

Та чого варті усі блискавки громовиць супроти полум’я, яке палає інколи в серці чоловіка?

Проте дядько Лукас (така вже була його вдача, про що ми вже говорили свого часу) почав заспокоюватися, зачувши кашель свого ворога…

Дійсність не так терзала його, як сумніви. Лукас сам признався в той день Фраскіті, що тієї миті, коли він втратить в неї віру, що є, власне, суттю його душі, він стане іншою людиною.

Як і у венеціанського мавра — з ним ми його вже порівнювали, коли описували вдачу Лукаса, — зневіра одним ударом убила в ньому всю його любов, змінила весь його душевний склад і змусила побачити світ таким, яким він його ніколи не знав. Різниця полягала лише в тому, що натура дядька Лукаса була менш трагічна, менш сувора і більш егоїстична, ніж у шаленого вбивці Дездемони.

Рідкісний випадок, але характерний саме для таких обставин: сумніви чи надія (що в даному разі те саме), знову на мить охолодили його.

«А що, коли я помилився! — подумав він. — Може, це кашляла Фраскіта?»

Він був такий змучений, що навіть забув про вбрання корехідора біля каміна, про відчинені двері, забув, що сам читав свідчення своєї ганьби.

Тремтячи від сумнівів, він нахилився й зазирнув у замкову шпарину.

В малесенький трикутник видно було лише узголів’я ліжка… Та саме в цьому трикутничку виднілися краї подушок, а на подушках — голова корехідора!

Сатанинський усміх знову спотворив лице мірошника.

Здавалося, він знову був щасливий…

«Зате я знаю правду! Подумаємо, як бути!» — прошепотів Лукас і спокійно випростався.

Він спускався сходами так само обережно, як і підіймався…

«Тонка справа… Треба обміркувати. Часу в мене вистачить на все…»

Лукас сів посеред кухні, обхопив голову руками.

Так сидів він довго, поки легкий удар по нозі вивів його із задуми.

То був мушкет — він ковзнув з колін, і це наче послужило Лукасові сигналом.

— Ні, кажу тобі, ні! — бурмотів дядько Лукас, звертаючись до мушкета. — Ти мені не потрібний! Усі будуть жаліти їх… а мене повісять! Адже це — корехідор… а вбивство корехідора в Іспанії не прощають! Скажуть, що я вбив його з дурних ревнощів, а потім роздягнув і вклав у свою постіль… Скажуть ще, що жінку я вбив просто з підозри… І мене повісять! Візьмуть та й повісять! Крім того, на схилі своїх днів я викличу в людей тільки жаль, а це означатиме, що я повівся легкодухо, необачно. Всі сміятимуться з мене! Скажуть, що в своєму нещасті я сам винен, бо я горбань, а Фраскіта така гарна! Нізащо! Ні! Мені треба помститися, а помстившись, я буду торжествувати, зневажати, сміятися, ще й як сміятися з усіх, щоб ніхто ніколи не міг уже глузувати з мого горба, — адже поки що йому майже заздрять, але який кумедний вигляд мав би він на шибениці!

Так роздумував дядько Лукас, часом не усвідомлюючи виразно, про що ж ідеться. Як би там не було, але, міркуючи про це, він поставив мушкет на місце і почав ходити туди й сюди, заклавши руки за спину й схиливши голову, ніби шукав помсти на підлозі чи на землі, вишукував, як найдошкульніше, найганебніше поглумитися над своєю жінкою та корехідором, але і в думках не вдавався до правосуддя, не мислив стати на герць, простити їй чи покластися на волю неба… як учинив би на його місці кожний інший чоловік не з такою поривистою вдачею, байдужий до людської думки, — чоловік, який вміє стримати свої почуття.

Раптом йому в очі впало вбрання корехідора…

Лукас завмер…

На обличчі його поступово проявлялися радість, задоволення, безмежне торжество… І він вибухнув сміхом, шаленів у сміхові — але беззвучно, щоб не почули нагорі. Він ухопився обома руками за живіт, щоб не луснути, корчився зо сміху, як у припадку, нарешті впав, знеможений, на стілець і так сидів доти, поки не проминув цей напад гіркої радості. То був воістину мефістофельський сміх.

Заспокоївшись трохи, він почав роздягатися з гарячковим поспіхом. Свій одяг він розвісив на тих самих стільцях, де висіло вбрання корехідора, надягнув на себе всі його речі, починаючи з черевиків з пряжками і кінчаючи трикутним капелюхом, причепив шпагу, загорнувся в яскраво-червоний плащ, узяв жезл та рукавички, вийшов з млина і попрямував до міста, похитуючись точнісінько як дон Еухеніо де Суньїга й проказуючи час від часу слова, які запали йому в голову:

— Жінка корехідора теж непогана!

XXI Захищайтеся, кабальєро!

Облишмо на якийсь час Лукаса і погляньмо, що трапилося на млині відтоді, як ми покинули там на самоті сенью Фраскіту, і до тих пір, коли її чоловік, повернувшись, знайшов у себе вдома такі незвичайні зміни.

Минула вже година, як дядько Лукас поїхав з Тоньюело. Засмучена наваррка, яка вирішила не лягати спати, поки не вернеться чоловік, і тому плела панчохи в спальні на горішньому поверсі, раптом почула жалібні крики, які долинали знадвору, десь зовсім близько, з того боку, де бігла вода по лотоках.

— Рятуйте, тону! Фраскіто! Фраскіто!.. — розпачливо благав чоловічий голос.

«Невже Лукас?» — з жахом, який нема потреби описувати, подумала наваррка.

В спальні були маленькі дверцята, що про них розповідав Гардунья, — вони справді виходили на верхню частину лотоків. Не вагаючись, Фраскіта відчинила їх, тим більше, що вона не впізнала голосу, що просив допомоги, і зіткнулася віч-на-віч з корехідором, котрий, мокрий як хлющ, саме виборсувався з бурхливого потоку…

— Прости, господи! Господи, прости! — белькотів паскудний дідуган. — Я вже думав, що втопився!

— Це ви? Що це означає? Як ви насмілилися? Чого вам тут треба в таку пізню годину?.. — закричала на нього жінка мірошника, більше обурена, ніж налякана, мимохіть ступивши крок назад.

— Мовчи! Мовчи, жінко! — шамкотів корехідор, прослизаючи за нею в кімнату. — Зараз я тобі все розкажу… Я мало не втопився! Вода несла мене, мов пір’їну! Поглянь, який в мене вигляд!

— Геть, геть звідси! — перебила сенья Фраскіта, запалюючись ще сильніше. — Нема чого мені пояснювати!.. Я й так усе розумію! Що мені до того, що ви тонули? Хіба я вас кликала сюди? Ох, яка ганьба! Ось для чого ви прислали по мого чоловіка!

— Слухай, жінко…

— Не хочу слухати! Йдіть-но звідси цю ж хвилину, сеньйоре корехідор!.. Забирайтесь, бо я не знаю, що зроблю!..

— Що таке?

— А що чуєте! Мого чоловіка немає вдома, але я й сама змушу вас поважати цей дім. Ідіть туди, звідки прийшли, якщо не хочете, щоб я знову скинула вас у воду власними руками!

— Дитино, дитино! Не галасуй так, я не глухий!.. — вигукнув старий розпусник. — Я тут не просто так!.. Я прийшов визволити Лукаса, якого помилково затримав сільський алькальд… Але перш за все висуши мій одяг… На мені сухої нитки нема!

— Кажу вам, геть звідси!

— Замовч, дурна!.. Що ти знаєш? Дивись… Ось призначення для твого небожа… Розпали вогонь, поговоримо… А поки одяг сохнутиме, я приляжу на це ліжко…

— Он як? Тепер зрозуміло, навіщо ви прийшли! Тепер зрозуміло, нащо ви звеліли арештувати мого Лукаса! Тепер ясно, чому у вас в кишені призначення для мого небожа! Святі угодники! Бач, що собі думає про мене цей бовдур!

— Фраскіто! Я — корехідор!

— А хоч би ви були й королем! Що мені з того? Я жінка свого чоловіка й господиня в своєму домі! Гадаєте, я злякаюся корехідорів? Я знайду дорогу і до Мадріда, і на край світу, я знайду управу на старого розпусника, який втоптує в багно свій високий сан! А насамперед я завтра ж піду до вашої дружини…

— Ти не зробиш цього! — зарепетував корехідор. Чи то терпець у нього урвався, чи він змінив тактику. — Не зробиш. Я застрелю тебе, якщо словами тебе не проймеш…

— Застрелите? — глухо повторила сенья Фраскіта.

— Застрелю, так… і за це мені нічого не буде. Що вдієш — я попередив у місті, що цієї ночі полюватиму на злочинців… Тож не будь упертою… і полюби мене… бо я ж тебе палко кохаю!

— Застрелите, сеньйоре корехідор? — вдруге повторила наваррка, закладаючи руки за спину і подаючись усім тілом уперед, наче готуючись кинутися на свого супротивника.

— Якщо ти впиратимешся, то застрелю й звільнюся від твоїх погроз… і від твоєї краси, — відказав переляканий корехідор, витягаючи пару кишенькових пістолетів.

— А, ще й пістолети? А в другій кишені призначення небожеві? — похитуючи головою, промовила сенья Фраскіта. — Що ж, сеньйоре, в мене нема вибору, заждіть хвилинку, я тільки розпалю вогонь.

З цими словами вона метнулася до сходів і трьома стрибками спустилася вниз.

Корехідор схопив світильник і пішов за жінкою мірошника, боячись, щоб вона не втекла; але оскільки він спускався дуже помалу, то на порозі кухні зіткнувся з наварркою, яка вже поверталася назад.

— Отже, зібралися мене застрелити? — вигукнула непокірна жінка, відступаючи на крок. — Ну, то… захищайтеся, кабальєро! До ваших послуг.

Сказала і навела прямо в обличчя корехідора дуло того страшного мушкета, який відіграє таку значну роль в нашій бувальщині.

— Зупинися, нещасна! Що ти чиниш? — скрикнув корехідор, вмираючи від жаху. — Я ж пожартував!.. Поглянь… Пістолети не заряджені. А от призначення — свята правда… Ось… Бери… Дарую тобі… Воно твоє… Задурно, зовсім задурно…

І, тремтячи, поклав призначення на стіл.

— Оце добре! — відповіла наваррка. — Завтра воно мені згодиться, щоб розпалити вогонь, коли готуватиму сніданок чоловікові. Від вас я не хочу навіть царства небесного; а якщо колись мій небіж приїде з Естельї, то лише для того, щоб зламати вашу мерзенну руку, якою ви підписали цей паскудний папір! Геть, сказала я! Геть з мого дому! Швидко! Геть!.. Доки терпець мені не урвався!

Корехідор нічого не відповів на ці слова. Він зблід, аж посинів, очі закотилися під лоб, тіло тряслося, мов у лихоманці. Раптом у нього затряслася нижня щелепа, і корехідор хряснув на підлогу в страшних корчах.

Переляк від того, що він мало не втопився, мокра як хлющ одежа, дика сцена в спальні, жах, який охопив його, коли він стояв під дулом мушкета наваррки, підкосили хирлявого дідугана.

— Умираю! — белькотів він. — Клич Гардунью!.. Гардунью клич, він там… у ярку… Мені не можна вмерти в цьому домі!..

Далі говорити він не міг. Очі його заплющилися, він витягся, немов покійник.

«Ще й справді помре! — схаменулася сенья Фраскіта. — Ну й халепа! Що я робитиму з ним? Що скажуть люди? Лукас що скаже?.. Як я зможу виправдатися, коли сама відчинила йому двері?.. Ой, ні… Я не повинна залишатися тут з ним. Треба шукати чоловіка. Треба зняти переполох раніше, ніж спаплюжать мою честь!»

Постановивши собі так, вона кинула мушкет, побігла до стайні, відв’язала ослицю, осідлала її абияк, відчинила ворота, легко скочила в сідло, хоч була пухкенька, і поскакала до яру.

— Гардуньйо! Гардуньйо! — ще здалеку почала гукати наваррка.

— Я тут! — озвався нарешті альгвасил з-за огорожі. — Це ви, сеньє Фраскіта?

— Та я. Біжи до млина і рятуй свого хазяїна, бо він умирає!..

— Що ви кажете? Бути не може!

— Що чуєш, Гардуньйо…

— А ви, серденько? Куди це в таку пору?

— Я?.. Відійди, йолопе! Їду в місто по лікаря! — відказала сенья Фраскіта, вдаривши ослицю п’ятою, а Гардунью носаком.

І звернула… не на дорогу в місто, як сказала допіру, а на шлях до ближнього села.

Гардунья не звернув на це уваги, він уже стрімголов мчався до млина, міркуючи собі так: «Їде по лікаря!.. А що ж їй ще лишається робити! Тож і він бідолашний! Знайшов час для недуги!.. Не по зубах, видно, цукерка!»

XXII Гардунья пнеться із шкіри

Коли Гардунья прибіг до млина, корехідор уже отямився і намагався підвестись з підлоги.

Тут же на підлозі, поруч, горів світильник, принесений його милістю зі спальні.

— Вона пішла? — перш за все запитав дон Еухеніо.

— Хто?

— Чортиця!.. Жінка мірошника, хотів я сказати…

— Так, сеньйоре… Пішла вже… і не думаю, щоб в доброму гуморі…

— Ой, Гардуньйо! Я вмираю…

— Та що з вами, заради всіх святих!

— Я впав у воду і змок до рубця… Промерз до кісток!

— Так, так! Он якої заспівали!

— Гардуньйо!.. Думай, коли говориш!

— Я ж нічого не кажу, сеньйоре.

— Ну, гаразд, рятуй мене.

— Хвилинку… Зараз усе влаштую, ваша милість!

Так сказав альгвасил і вмить ухопив однією рукою світильник, а другою підхопив корехідора під пахву. Перенісши його нагору, до спальні, він скинув з нього весь одяг, вклав у ліжко, збігав до давильні, приніс оберемок дров, розпалив у кухні вогонь, приніс згори одяг свого начальника й розвісив на бильцях двох чи трьох стільців. Тоді запалив ліхтар, повісив його на гачок і знову повернувся до спальні.

— Як ми себе почуваємо? — запитав він дона Еухеніо, підносячи світильник якнайвище, щоб роздивитися обличчя потерпілого.

— Чудово! Здається, починаю пітніти… Завтра я тебе повішу, Гардуньйо!

— За що, сеньйоре?

— І ти ще насмілюєшся питати? Чи ти гадаєш, що я, діючи за твоїм планом, розраховував лягти у це ліжко сам-один, та ще вдруге прийнявши хрещення в купелі? Завтра ж тебе повішу!

— Але скажіть, ваша милість, що скоїлося?.. Сенья Фраскіта?..

— Сенья Фраскіта хотіла мене вбити. Це все, чого я досяг, послухавши твоїх порад!.. Кажу, що завтра вранці повішу тебе.

— Ну, до вбивства напевне не дійшло б, сеньйоре корехідор! — зауважив альгвасил.

— Чому ти так думаєш, зухвальцю? Бо я й без того лежу тут знесилений?

— Ні, сеньйоре. Кажу так, бо сенья Фраскіта не така жорстока, коли поїхала до міста по лікаря…

— Святий боже! Ти певний, що вона поїхала до міста? — вигукнув дон Еухеніо, вкрай переляканий.

— В усякому разі, вона мені так сказала…

— Біжи, лети, Гардуньйо! О! Я зовсім пропав! Знаєш, навіщо сенья Фраскіта поїхала до міста? Щоб розповісти усе моїй жінці!.. Сказати їй, що я тут! О боже мій, боже! Я й на гадці не мав такого! Думав, що вона поїхала до села шукати чоловіка, а чоловік її в надійних руках, — мені й байдуже, що вона поїхала! Але в місто!.. Гардуньйо, біжи, лети… Ти прудкий, врятуй мене! Аби тільки клята жінка мірошника не пробралася в мій дім!

— І ваша милість мене не повісять, коли мені це вдасться? — з прихованим глумом запитав альгвасил.

— Навпаки! Я подарую тобі черевики, вони майже нові, а на мене завеликі. Я подарую тобі все, що забажаєш!

— Коли так — лечу! Спіть спокійно, ваша милість. Наваррку я засаджу до в’язниці і за півгодини повернуся. Коли треба, я біжу швидше за осла! — сказав Гардунья і збіг сходами вниз.

Певна річ, що саме коли альгвасил мчав до міста, на млині побував мірошник і підгледів у замкову щілину страшне видиво.

Полишимо поки що корехідора пітніти в чужій постелі, а Гардунью — бігти до міста (куди невдовзі слідом за ним рушить дядько Лукас у трикутному капелюсі та яскраво-червоному плащі), і, теж перетворившись на скороходів, поспішимо до села вслід за відважною сеньєю Фраскітою.

XXIII Знову пустеля і вже знайомі голоси

На шляху від млина до села з жінкою мірошника трапилася лише одна пригода: вона трохи переполошилася, побачивши, що хтось серед поля викрешує вогонь.

«А раптом це шпигун корехідора? Може, їде, щоб мене затримати?» — подумала вона.

І враз з того боку почувся ослячий рев.

«Звідки в полі осли в таку пору? — подумала сенья Фраскіта. — Тут же нема ні садиб, ні хутора… Їй-богу, це витівки нечистої сили! Бо не може ж це бути ослиця мого чоловіка… Що мав би робити Лукас отут серед поля опівночі? Нічого! Це шпигун, точно!»

Ослиця, на якій їхала сенья Фраскіта, вирішила відповісти на рев.

— Цить, клята! — гримнула наваррка, шпигонувши її шпилькою в зад.

Боячись небажаної зустрічі, вона теж звернула зі шляху і погнала ослицю полем.

І тепер вже, без усяких пригод наваррка добралася до околиці села об одинадцятій годині вечора.

XXIV Тогочасний король

Сеньйор алькальд, добре хильнувши, вже спав, притулившись спиною до спини своєї жінки (утворюючи з нею, таким чином, фігуру, яку наш безсмертний Кеведо називає австрійським двоголовим орлом), коли Тоньюело постукав у двері спальні і сповістив сеньйора Хуана Лопеса, що сенья Фраскіта з млина хоче з ним говорити.

Не варто переказувати, як ремствував та сипав спросоння прокльонами алькальд, поки вдягався, а перейдемо зразу до того, коли він, безперестанку позіхаючи та потягуючись, мов гімнаст, що розправляє м’язи, — вийшов до жінки мірошника і насилу видушив з себе:

— Доброї ночі, сеньє Фраскіта! Яким вітром вас занесло сюди? Хіба не сказав вам Тоньюело, щоб ви залишалися на млині? Оце так ви слухаєтеся влади?

— Мені треба бачити мого Лукаса! — відказала наваррка. — Я мушу бачити його негайно! Хай скажуть йому, що тут його жінка!

— Мушу! Мушу! Сеньйоро, ви забули, що говорите з королем!

— Облиште ваших королів, сеньйоре Хуан, мені не до жартів! Ви добре знаєте, що зі мною скоїлося! Добре знаєте, для чого арештували мого чоловіка!

— Не знаю нічого, сеньє Фраскіта… А що стосується вашого чоловіка, то він не заарештований, а спить спокійно десь тут у нас, і поводяться з ним так, як я поводжуся з шановними особами. Гей, Тоньюело! Тоньюело! Сходи на сінник і скажи дядькові Лукасу, хай устає й мерщій біжить сюди… Ну, так… Що з вами трапилося?.. Боїтеся спати сама?

— Посоромилися б, сеньйоре Хуан! Ви ж добре знаєте, що мені не до смаку ні ваші жарти, ні ваші натяки! Усе дуже просто: ви і сеньйор корехідор задумали зганьбити мене, але сіли в калюжу! Я тут, і мені нема за що червоніти, а от сеньйор корехідор десь там на млині вмирає!

— Вмирає корехідор! — жахнувся його підлеглий. — Сеньйоро, чи тямите ви, що кажете?

— А те, що чуєте! Він упав у лотоки й ледве не втопився, мабуть, підхопив запалення легень чи вже не знаю що… Це вже хай його жінка розбирається! А я приїхала сюди по свого чоловіка, щоб завтра ж уранці рушити з ним до Мадріда й розповісти про все королю…

— От чорт! — пробурмотів сеньйор Хуан Лопес. — Гей, Мануело!.. Дівчино!.. Піди-но осідлай мула… Сеньє Фраскіта, я до млина їду… Начувайтесь, якщо ви заподіяли якусь шкоду сеньйорові корехідору!

— Сеньйоре алькальд! Сеньйоре алькальд! — вигукнув у цю мить Тоньюело, вбігаючи до кімнати ні живий ні мертвий. — Дядька Лукаса на сіннику нема. Ослиці його теж нема біля ясел, а ворота обори відчинені… Випурхнула пташка!

Що ти верзеш? — загорлав сеньйор Хуан Лопес.

— Діво пречиста! Що ж це тепер буде? — скрикнула сенья Фраскіта. — Біжімо, сеньйоре алькальд, не гаймо часу!.. Мій чоловік уб’є корехідора, якщо застане його на млині в таку пору…

— То ви гадаєте, що дядько Лукас на млині?

— А де ж іще? Я більше скажу… Коли я їхала сюди, то зустріла його, тільки не впізнала. Це він, напевне він, викрешував вогонь серед поля! Боже милостивий! Подумати тільки, тварини розумніші за людей! Бо знайте, сеньйоре Хуан, що наші ослиці впізнали та привітали одна одну, тим часом як ми з Лукасом не впізнали одне одного і не привіталися… Де там! Ми кинулися в різні боки, бо подумали одне на одного, що то шпигуни…

— Гарний же ваш Лукас! — зауважив алькальд. — Але рушаймо, там видно буде, що з усіма вами зробити. Зі мною не пожартуєш! Я — король!.. Не такий король, як у нас зараз в Мадріді чи, може, в Пардо[32], а такий, як був у Севільї, і звали його дон Педро Жорстокий. Гей, Мануело, подай-но мені жезл і скажи своїй господині, що я їду!

Служниця (яка, судячи з усього, була більш послужлива, ніж того хотілося господині та дозволяла пристойність) негайно виконала наказ. Алькальдів мул був уже осідланий, отож сенья Фраскіта й сеньйор Хуан Лопес вирушили до млина, певна річ, у супроводі незмінного Тоньюело.

XXV Зірка Гардуньї

Припустімо, що ми можемо пересуватися швидше за будь-кого на світі, та й забіжімо трохи вперед.

Гардунья вже повернувся до млина після того, як марно розшукував сенью Фраскіту на всіх вулицях міста.

Хитрий альгвасил заскочив по дорозі до корехім’єнто[33] — там панував спокій, двері були навстіж розчинені, як серед білого дня. Так вже було усталено: двері не зачинялися, поки влада перебувала десь при виконанні своїх священних обов’язків. На сходах та в приймальні куняли альгвасили і пристави, терпляче дожидаючи корехідора. Почувши кроки Гардуньї, двоє чи троє з них, прочунявшись, запитали свого старшину і безпосереднього начальника:

— Сеньйор повернувся?

— Ще ні! Будьте спокійні. Я заскочив дізнатися, чи нема якоїсь новини.

— Нема.

— А де сеньйора?

— Вона в своїх покоях.

— Сюди входила яка-небудь жінка?

— 3а весь вечір ніхто не з’являвся…

— Тож не впускайте жодної людини, хто б вона не була і що б не казала. Мало того, хапайте, кожного, хто питатиме сеньйора чи сеньйору, хоч би сама вранішня зоря, і тягніть до в’язниці.

— Схоже, цієї ночі йде полювання на велику дичину?

— Великі лови! — додав другий.

— Щонайбільші! — багатозначно підтвердив Гардунья. — Поміркуйте собі, яка тонка справа, коли ми з корехідором особисто пішли на облаву!.. Ну… то бувайте, хлопці. І пильнуйте!

— Ідіть з богом, сеньйоре Бастіан, — хором відповіли всі, віддаючи честь Гардуньї.

— Зайшла моя зірка! — бурмотів Гардунья, виходячи з корехім’єнто. — Навіть жінки замилюють мені очі! Замість їхати до міста, жінка мірошника подалася в село розшукувати свого чоловіка… Бідний Гардунья! Що сталося з твоїм нюхом?

Отак досадуючи, він звернув до млина.

Мав рацію альгвасил, коли нарікав, що втратив свій колишній нюх, бо й тепер він не вчув чоловіка, який причаївся у верболозі біля яру. А той, помітивши Гардунью, уткнув носа в свій плащ, чи то пак — яскраво-червоний плащ корехідора, і пробурмотів:

— Стережися, Пабло![34] Оно йде Гардунья!.. Не треба, щоб він мене бачив…

То був дядько Лукас в одежі корехідора; він прямував до міста, час від часу повторюючи свою сакраментальну фразу:

— Жінка корехідора теж непогана!

Гардунья проминув його, не помітивши, а вдаваний корехідор вийшов з своєї схованки і рушив до міста…

Скоро й альгвасил додибав до млина, як вже було сказано на початку цього розділу.

XXVI Протидія

Корехідор лежав у ліжку в тому ж вигляді і в тій самій позі, як його бачив дядько Лукас крізь замкову шпарину.

— Добре ж я пропотів, Гардуньйо! Здається, я врятувався від хвороби! — вигукнув корехідор, як тільки альгвасил зайшов до спальні. — А сенья Фраскіта? Ти зустрівся з нею? Привів її сюди? Вона говорила з сеньйорою?

— Жінка мірошника, сеньйоре, — жалісливо промовив Гардунья, — ошукала мене, як послідущого дурня: вона поїхала зовсім не в місто, а в село… по чоловіка. Пробачте мені мою дурість…

— Тим краще! Тим краще! — зрадів корехідор, і в очах у нього блиснули мстиві вогники. — Тепер усе врятоване! Ще до світанку дядько Лукас та сенья Фраскіта, зв’язані лікоть до ліктя, будуть відпроваджені до в’язниці, там вони згниють, і їм нікому буде розповісти про пригоди цієї ночі. Принеси мій одяг, Гардуньйо, він, мабуть, уже висох… Принеси і вдягни мене! Коханець знову стає корехідором!..

Гардунья спустився на кухню по одяг.

XXVII Іменем короля!

Тим часом сенья Фраскіта, сеньйор Хуан Лопес і Тоньюело під’їжджали до млина; за кілька хвилин вони стояли вже біля порога.

— Я зайду перший! — заявив алькальд. — Недарма ж я — влада! Ти, Тоньюело, прямуй за мною, а ви, сеньє Фраскіта, почекайте за дверима, доки я вас покличу.

Сеньйор Хуан Лопес пробрався до альтанки і там при місячному сяйві помітив горбатого чоловіка, одягнутого так, як звичайно вдягався мірошник, — у куртці й штанях з темного сукна, підперезаний чорним поясом, у блакитних панчохах та плюшевій шапочці, які носять мурсійці, і з плащем, перекинутим через плече.

— Ось він! — крикнув алькальд. — Іменем короля! Здавайтеся, дядьку Лукас!

Чоловік у шапочці спробував шмигнути в двері.

— Здавайся! — своєю чергою заволав Тоньюело, підскочивши до нього й хапаючи його за комір. Він піддав йому коліном під зад і повалив на землю.

В ту ж мить хтось кинувся на Тоньюело, вхопив його за пояс, швиргонув на бруковану долівку і засипав градом ляпасів.

То була сенья Фраскіта.

— Волоцюго! Облиш мого Лукаса!

Якийсь чоловік, ведучи за недоуздок ослицю, став у цю хвилину в воротях. Умить оцінивши ситуацію, він рвучко метнувся на порятунок Тоньюело…

То був Гардунья. Не за сільського альгвасила поліз він у бійку, ні — Гардунья був певний, що рятує дона Еухеніо де Суньїгу.

— Сеньйоро, майте шану до мого начальника! — кинув він жінці мірошника й повалив її спиною на альгвасила.

Сенья Фраскіта, опинившись між двох вогнів, з такою силою вдарила Гардунью в живіт, що той гепнувся навзнак і простягся долі.

Тепер уже всі четверо качалися по землі.

Сеньйор Хуан Лопес притиснув ногою до долівки так званого «дядька Лукаса», не даючи йому звестися.

— Гардуньйо! Рятуй! Іменем короля! Я корехідор! — не втерпів зрештою дон Еухеніо, почуваючи, що алькальдове ножисько в постолі з бичачої шкіри ось-ось розчавить його.

— Корехідор! І справді він! — скрикнув сеньйор Хуан Лопес, переймаючись жахом…

Корехідор! — відлунням озвалися інші.

Вмить усі скочили на ноги.

— Усіх до в’язниці! — гаркнув дон Еухеніо де Суньїга. — Усіх на шибеницю!

— Але, сеньйоре… — заговорив сеньйор Хуан Лопес, падаючи навколішки. — Даруйте, ваша милість, що з вами так повелися! Та хто ж упізнає вашу милість у такій простій одежині?

Бовдур! — огризнувся корехідор. — Мусив же я в щось вбратися! Хіба ти не знаєш, що весь мій одяг украли? Адже, ватага злодюг під проводом дядька Лукаса…

— Брехня! — перебила наваррка.

— Стривайте, сеньє Фраскіта… — з дозволу корехідора та всіх присутніх відвів її вбік Гардунья. — Якщо ви не владнаєте справи, то він усіх нас повісить, починаючи з дядька Лукаса!..

— Та що тут коїться? — наполягала сенья Фраскіта.

— А коїться те, що дядько Лукас розгулює зараз по місту, вбравшись корехідором… і господь відає, чи не проникне він завдяки цьому одягу до самої спальні дружини корехідора.

І в кількох словах альгвасил переказав сеньї Фраскіті все, що нам уже відомо.

— Господи Ісусе! — простогнала наваррка. — Так мій чоловік гадає, що я збезчещена! Так він вирядився до міста, щоб помститися! Мерщій, мерщій до міста! І виправдайте мене в очах мого Лукаса!

— Рушаймо до міста! Не можна допустити, щоб той чоловік говорив з моєю жінкою і плів їй усякі нісенітниці, — оголосив корехідор, кинувшись до одної з ослиць. — Підставте коліно, щоб я сів верхи, сеньйоре алькальд.

— До міста, так… — докинув Гардунья. — І дай боже, сеньйоре корехідор, щоб дядько Лукас, одягнений у ваше вбрання, вдовольнився самою лише розмовою з сеньйорою!

— Що ти верзеш? — гаркнув дон Еухеніо де Суньїга. — Гадаєш, що отой репаний здатен…

— На все! — ствердила сенья Фраскіта.

XXVIII Слався, пречиста діво! Пів на першу ночі! Дощу немає[35]

Так виголошували на вулицях міста ті, звичайно, кому належало, — коли жінка мірошника і корехідор, обоє на ослицях, сеньйор Хуан Лопес на мулі та два альгвасили пішки прибули до дверей корехім’єнто.

Двері були замкнені.

Усе мало такий вигляд, ніби для правителя, так само як і для його підлеглих, на сьогодні робочий день уже скінчився.

«Кепсько!» — подумав Гардунья і кілька разів грюкнув у двері молотком.

Минуло досить часу, проте ніхто не відчинив дверей, ніхто не відгукнувся.

Сенья Фраскіта стала жовтіша за віск.

Корехідор устиг обгризти за цей час усі нігті на обох руках.

Усі мовчали.

«Бух!.. Бух!.. Бух!..» — сипалися удари в двері корехім’єнто — то по черзі стукали альгвасили та сеньйор Хуан Лопес… Дарма! Ніякої відповіді! Ніхто не відчиняв! Ніхто не поворухнувся!

Чутно лише було чистий передзвін струменів у фонтані в дворику.

Збігали хвилини, довгі, як вічність.

Нарешті десь біля першої години ночі на другому поверсі прочинилося віконце і жіночий голос запитав:

— Хто там?

— Це голос мамки… — прошепотів Гардунья.

— Я! — відповів дон Еухеніо де Суньга. — Відчиніть!

Запала тиша.

— А хто це «я»? — відгукнулася нарешті мамка.

— Хіба не чуєте? Я, господар!.. Корехідор!..

Знову тиша.

— Ідіть собі з богом! — відказала трохи згодом добра жінка. — Наш хазяїн вже годину як повернувся і ліг спочивати. Лягайте й ви, проспіться, щоб хміль з голови вилетів!

Віконце з грюкотом зачинилося.

Сенья Фраскіта затулила обличчя руками.

— Мамко! — проревів корехідор у нестямі. — Чи ви не чуєте, що то я наказую вам відчинити двері?! Хіба не чуєте, що то я? Чи теж бажаєте на шибеницю?

Віконце знову прочинилося.

— Ану, погляньмо… — промовила мамка, — хто це там зняв вереск?

— Я корехідор!

— Годі дурниці плести! Чи ж я не сказала, що сеньйор корехідор повернувся ще до півночі… Я на власні очі бачила, як він замкнувся в кімнатах сеньйори! Глузувати надумали? Зачекайте ж… Ось я вам зараз покажу!

Тієї ж миті двері зненацька розчинилися, і ціла хмара слуг та судових виконавців, озброєних кийками, накрила тих, що стояли біля дверей.

— Ану, де той, що видає себе за корехідора? — люто горлали вони. — Де той штукар? Де той п’яниця?

І в темряві зчинилася така колотнеча, що ніхто нічого не міг розібрати; дісталося на горіхи і корехідорові, і Гардуньї, і сеньйорові Хуану Лопесу, і Тоньюело.

Похід цієї ночі коштував корехідорові вже другої прочуханки, не кажучи вже про купання в лотоках.

Сенья Фраскіта, яка стояла збоку, плакала вперше в житті…

— Лукасе! Лукасе! — промовляла вона. — І ти повірив! Ти міг обіймати іншу! Ой! Нашому горю не зарадиш!

XXIX Post nubila… Diana[36]

— Що це за гамір? — владно пролунав над усім цим гвалтом спокійний, приємний голос.

Усі звели догори голови і побачили, що на балконі стоїть жінка в чорному вбранні.

— Сеньйора! — прошелестіло серед слуг. Вони зразу ж припинили вимахувати кийками.

— Моя жінка! — остовпів дон Еухеніо.

— Пропустіть тих селюків… Сеньйор корехідор дозволяє… — додала дружина корехідора.

Слуги розступилися; сеньйор Суньїга з товариством увійшли до вестибюля й рушили сходами нагору.

Жоден злочинець не підіймався на ешафот таким непевним кроком і з таким спотвореним обличчям, як підіймався корехідор сходами власного будинку. Але згадка про те, що честь його зганьблена, цілковито опанувала думки дона Еухеніо й витіснила гнітючі роздуми про всі прикрі пригоди цієї ночі, які сталися з його власної вини, і про сміховинне становище, в якому він опинився.

«Перш за все, — міркував він, — я Суньїга-і-Понсе де Леон!.. Лихо тим, хто забув про це! Горе моїй жінці, якщо вона заплямувала моє ім’я!»

XXX Шляхетна сеньйора

Дружина корехідора прийняла чоловіка та його сільський почет в головному залі корехім’єнто.

Вона стояла в залі сама, втупившись поглядом у двері.

Це була дуже поважна дама, ще досить молода, спокійної, суворої вроди — краси скоріше аскетичної, ніж тілесної, вбрана з усім благородством і строгістю, які узгоджувалися зі смаками того часу. На ній була коротка вузька спідниця, блуза з буфами та з пишними рукавами — і те, й інше з тонкої чорної вовни; на свої прегарні плечі вона накинула білу хустку з шовкового мережива; довгі мітенки[37] з чорного тюлю закривали більшу частину її рук, білих, як мармур. Вона гордовито обмахувалася величезним віялом, привезеним з Філіппінських островів, у другій руці тримала мережану хусточку, всі чотири ріжечки якої спадали так симетрично, в такому порядку, що їх можна було порівняти хіба що з підкресленою пристойністю кожного руху сеньйори.

У цій вродливій жінці було щось від королеви, а ще більше — від абатиси, мабуть, саме через те вона викликала побожну шану і водночас навіювала страх. До того ж парадність її вбрання в таку пізню пору, горда постава, яскраво освітлений зал — усе свідчило про те, що дружина корехідора прагнула надати цій сцені театральної урочистості, особливої вишуканості, які б різко контрастували з негідними, сумнівними походеньками її чоловіка.

Візьмімо до уваги ще й те, що сеньйору цю звали донья Мерседес Каррільйо де Альборнос-і-Еспіноса де лос Монтерос, і що була вона дочкою, внучкою, правнучкою, праправнучкою в двадцятому коліні славетних завойовників цього міста. Родина на догоду суєтному світському гонору вмовила її взяти шлюб зі старим та заможним корехідором, і вона зважилася на самопожертву, хоч за покликанням радше пішла б у монастир і стала черницею.

На час подій, про які йдеться, вона вже була матір’ю двох нащадків шпаркого мадрідця, і подейкували, буцім і третій очікується…

Та повернімося до нашої розповіді.

XXXI Око за око

— Мерседес! — гримнув корехідор, ставши перед своєю дружиною. — Я мушу негайно дізнатись…

— О, дядьку Лукас! Ви тут? — перебила його сеньйора. — Щось трапилося лихе на млині?

— Сеньйоро, мені не до жартів! — розлютився корехідор. — Перш ніж давати пояснення за себе, я мушу знати, що сталося з моєю честю…

— А це вже не мій клопіт! Хіба ви доручили мені оберігати її?

— Так, сеньйоро… Вам! — з притиском відказав дон Еухеніо. — Саме жінки оберігають честь своїх чоловіків!

— В такому разі, любий дядьку Лукасе, запитайте про це свою жінку… Вона, до речі, слухає нас.

Сенья Фраскіта, яка й досі стояла в дверях, глухо рикнула.

— Проходьте, сеньйоро, сідайте… — додала дружина корехідора, з холодною зверхністю звертаючись до жінки мірошника.

І сама пішла до софи.

Щиросерда наваррка зразу ж оцінила всю великодушність цієї зневаженої дружини… зневаженої, може, двічі… Отож і вона зуміла втамувати свій цілком природний запал, опанувала себе і з гідністю промовчала. Крім того, сенья Фраскіта, сильна в своїй правоті, не поспішала виправдовуватися. Їй кортіло звинувачувати, дуже кортіло, але, ж не жінку корехідора! Вона палко бажала звести рахунки з Лукасом… а Лукаса й не було!

— Сеньє Фраскіта… — повторила шляхетна дама, помітивши, що жінка мірошника не рушила з місця. — Я ж вам сказала, проходьте і сідайте.

Друге запрошення було зроблене тоном більш привітним і сердечним, ніж перше… Певно, дружина корехідора, дивлячись на стриманість і мужню красу цієї жінки, серцем відчула, що перед нею не підла нікчема, а, може, така ж безталанна, як і вона, безталанна лише тому, що мала нещастя зазнайомитися з корехідором.

Отож обидві жінки, які вважали себе двічі суперницями, обмінялися заспокійливими, всепрощаючими поглядами, і з великим здивуванням помітили, що душі їхні тягнуться одна до одної, немов сестри, які раптом впізнали одна одну.

Саме так здалеку впізнають одна одну і вітаються чисті снігові вершини.

Трохи втішена цим приємним відчуттям, жінка мірошника велично впливла до зали і сіла на самий краєчок стільця.

Ще на млині, передбачаючи, що, можливо, їй доведеться в місті зробити візити знатним особам, сенья Фраскіта трохи причепурилася. Чорна мантилья з пишною торочкою їй дуже личила. Жінка мала вигляд справжньої сеньйори.

Що ж до корехідора, то, кажуть, під час усієї цієї сцени він не пустив ані пари з уст. Рик, який вихопився у сеньї Фраскіти, та її поява в залі приголомшили його. Цієї жінки він жахався більше, ніж власної!

— Отже, дядьку Лукас… — провадила далі донья Мерседес, звертаючись до свого чоловіка. — Ось сенья Фраскіта… Ви можете повторити свою вимогу! Можете запитати її щодо своєї честі!

— Мерседес, клянусь розп’ятим Христом! — скрикнув корехідор. — Ти ще не знаєш, на що я здатний! Заклинаю тебе, облиш жарти і розкажи усе, що тут коїлося під час моєї відсутності? Де ця людина?..

— Хто? Мій чоловік?.. Мій чоловік одягається і зараз прийде сюди.

— Одягається! — рикнув дон Еухеніо.

— Це вас дивує? Але де ж, по-вашому, має бути в таку пору порядний чоловік, як не у себе вдома, не в своїй постелі, разом зі шлюбною дружиною, як велить господь?

— Мерседіто! Схаменися! Зваж на те, що нас слухають! Я ж корехідор!..

— Не підвищуйте на мене голосу, дядьку Лукас, а то я накажу альгвасилам відвести вас до в’язниці! — підводячись, відповіла жінка корехідора.

— Мене — до в’язниці?… Мене? Корехідора міста?

— Корехідор міста, представник правосуддя, намісник короля, — суворо і владно відказала благородна сеньйора, і голос так званого мірошника потонув в потоці її слів, — повернувся додому в належну пору, щоб відпочити від виконання своїх високих обов’язків, а завтра він знову стане на захист честі та життя мешканців міста, охоронятиме святість домашнього вогнища та доброчесність жінок і не дозволить нікому, навіть людині, перевдягненій корехідором чи ще кимось, увійти до спальні чужої жінки; він не дозволить це зробити, щоб ніхто не зміг заскочити зненацька цноту під час її безжурного відпочинку, щоб ніхто не зміг порушити її чистий сон…

— Мерседітас! Що ти тут проповідуєш? — просичав корехідор. — Якщо справді все це трапилося у моєму домі, то я скажу, що ти безсовісна, віроломна і розпусна жінка!

— До кого звертається цей чоловік? — з презирством промовила жінка корехідора, обводячи очима присутніх. — Хто цей божевільний? Хто цей п’яниця? Я не можу повірити, що це чесний, шановний мірошник, дядько Лукас, хоч одяг і його! Сеньйоре Хуан Лопес, повірте мені, — провадила вона далі, звертаючись до сільського алькальда, який так і прикипів до місця, — ось уже дві години, як мій чоловік, корехідор міста, повернувся сюди, до себе додому, в своєму трикутному капелюсі, в червоному плащі, зі шпагою та жезлом… Слуги і альгвасили, які зараз слухають мене, підводилися й вітали його, коли він увійшов у дім, підіймався сходами і проходив через приймальню. Потім вони позамикали всі двері, й ніхто більше не заходив до будинку, аж поки не з’явилися ви. Чи не так? Відповідайте…

— Так! То правда! — ствердили мамка, слуги та альгвасили; усі вони, скупчившись біля дверей, були свідками цієї захоплюючої сцени.

— Геть звідси! — загорлав дон Еухеніо, бризкаючи від люті слиною. — Гардуньйо! Гардуньйо! Хапай цих негідників, що мене зневажають! Усіх до в’язниці! На шибеницю всіх!

Та Гардунья мов крізь землю провалився.

— Припустімо, сеньйоре… — продовжувала донья Мерседес, змінюючи тон і удостоївши корехідора поглядом. Тепер вона говорила з ним, як зі своїм чоловіком, побоюючись, щоб жарт не зайшов надто далеко. — Припустімо, що ви справді мій чоловік… Припустімо, що ви й є дон Еухеніо де Суньїга-і-Понсе де Леон…

— А хто ж іще!

— Припустімо також, що й я трохи винна, сплутавши з вами чоловіка, який зайшов до моєї спальні в одязі корехідора…

— Паскудники! — заверещав дідуган, хапаючись за шпагу, але лапнув лише широкий пояс мурсійця-мірошника.

Наваррка затулила обличчя ріжком мантильї, щоб приховати від людей свої ревнощі.

— Припустімо все, що вам завгодно… — провадила далі донья Мерседес на диво спокійно. — Проте скажіть мені, мій сеньйоре, чи маєте ви право бути чимось незадоволеним? Чи маєте право звинувачувати мене, бути моїм суддею? Хіба ви з проповіді повернулися? Чи ходили сповідатися? Чи, може, вечерню відстояли? Звідки ви з’явилися в оцьому одязі? Звідки ви прийшли з цією сеньйорою? Де провели півночі?

— Дозвольте… — в запалі вигукнула сенья Фраскіта, скочивши на ноги, наче виштовхнута пружиною, і стрімко кидаючись між корехідором та його жінкою.

Корехідор збирався щось сказати, але так і застиг з відкритим ротом, побачивши, що наваррка пішла в наступ.

Одначе донья Мерседес випередила її:

— Сеньйоро, не турбуйтесь… Я не прошу у вас пояснень! Сюди йде той, хто має право вимагати їх у вас… Порозумійтеся з ним!

У цю мить розчинилися двері з кабінету до зали, і на порозі постав дядько Лукас, з ніг до голови у вбранні корехідора, з жезлом, рукавичками і шпагою, — так, наче з’явився на засідання міської ради.

XXXII Віра й гори зрушити може

— Доброго вам вечора, — прошамкотів мірошник, скидаючи капелюха — точнісінько як дон Еухеніо де Суньїга.

Потім, погойдуючись з боку на бік, він підійшов до жінки корехідора і поцілував їй руку.

Усі були вражені, так разюче подібний був дядько Лукас до справжнього корехідора.

Так разюче, що челядь і навіть сам сеньйор Хуан Лопес не могли втриматися від сміху.

Дон Еухеніо, вбачивши у цьому нову зневагу, як василіск, накинувся на дядька Лукаса. Але сенья Фраскіта розборонила їх, штурхнувши дужою рукою корехідора; отож його милість, аби тільки уникнути нового прочухана та глуму, мовчки проковтнув образу. Ця жінка ніби народилася для того, щоб приборкувати бідолашного дідугана.

Дядько Лукас пополотнів, як смерть, вздрівши свою дружину, однак зумів опанувати себе, хоча й схопився рукою за серце, аби не розірвалося воно на шматочки, і запитав з моторошною посмішечкою, усе ще передражнюючи корехідора:

— Хай боронить тебе господь, Фраскіто! Ти вже переслала призначення своєму небожеві?

Варто було б побачити в цю мить наваррку! Вона відкинула мантилью, гордовито, як левиця, підвела голову і, втупивши, мов лезо кинджала, погляд у вдаваного корехідора, кинула йому прямо в очі, наче плюнула:

— Я тебе зневажаю, Лукасе!

Яким тоном було це сказано! З яким презирством! З якою гідністю!

Обличчя мірошника враз змінилось, як тільки він почув голос своєї жінки. Якесь натхнення, схоже на релігійну нестяму, охопило його душу, залляло її світлом та радістю… Вмить забувши про все, що бачив і в що повірив на млині, він зі сльозами на очах озвався щиро:

— То ти, як і раніше, моя Фраскіта?

— Ні! — гнівно відказала наваррка. — Я вже не твоя Фраскіта! Я… Згадай свої подвиги цієї ночі, вони тобі скажуть, що зробив ти з серцем, яке так щиро тебе кохало!..

І з очей її рясно полилися сльози — так, упавши, починає танути крижана гора.

Жінка корехідора не витримала: вона підійшла до сеньї Фраскіти і ніжно пригорнула її до грудей.

Сенья Фраскіта, не тямлячи себе, розцілувала її, схлипуючи, наче дитина, що шукає захисту в матері.

— Сеньйоро, сеньйоро! Яка ж я нещасна!

— Не такі ви скривджені, як гадаєте! — відповіла жінка корехідора, теж заливаючись щирими слізьми.

— От я, то вже справді нещасний! — і собі тужив дядько Лукас, соромливо втираючи кулаком сльози.

— А я? — прохопився і дон Еухеніо. Чи то він розчулився від загального плачу, чи надіявся на рятунок, так би мовити, водним шляхом, або, простіше кажучи — з допомогою сліз. — Ой, я безсоромний! Потвора! Гультяй! Так мені й треба!

І він жалібно заскиглив, уткнувшись носом в черево сеньйора Хуана Лопеса.

Писарі, й алькальди, і всі слуги теж заголосили. Здавалось, що все вже владналося, хоча ще нічого не було з’ясовано.

XXXIII Ну а ти?

Дядько Лукас перший виринув з цього моря сліз.

Він знову пригадав усе, що побачив крізь замкову шпарину.

— Сеньйори, давайте з’ясуємо… — заговорив він.

— Нема тут чого з’ясовувати, дядьку Лукас… — урвала його жінка корехідора. — Ваша дружина безгрішна!

— Та… воно-то так… проте…

— Ніяких «проте»!.. Дозвольте їй слово мовити, і побачите, як вона зуміє виправдатися. Тільки-но я її побачила, як серце мені підказало, що вона свята, незважаючи на все, що ви мені тут нарозказували…

— Гаразд, хай говорить!.. — згодився дядько Лукас.

— Не мені треба говорити! — заперечила жінка мірошника. — Це ти мусиш сказати! То ж правда, що ти…

Враз сенья Фраскіта прикусила язика — з пошани до жінки корехідора вона не могла сказати більше.

— Ну а ти? — знову втрачаючи всяку віру, запитав дядько Лукас.

— Не про неї йдеться! — скрикнув корехідор, теж, повертаючись до своїх підозр. — Мова йде про вас і про цю сеньйору!.. Ох, Мерседіто! Хто б міг подумати, що ти…

— Ну а ти? — зміряла його поглядом дружина.

І протягом кількох хвилин між обома подружжями тільки й чулося:

— А ти?

— Ну а ти?

— Це ти!

— Ні, ти!

— Але ж як ти міг?..

І т. д., і т.ін.

Так тривало б, мабуть, без кінця, якби дружина корехідора, згадавши про свою гідність, не сказала зрештою донові Еухеніо:

— Не будемо зараз про це говорити! То наша особиста справа, обговоримо її згодом. Зараз найважливіше повернути спокій серцю дядька Лукаса, що зробити дуже легко, як на мій погляд. Тут я бачу сеньйора Хуана Лопеса і Тоньюело; їм не терпиться виправдати сенью Фраскіту.

— Я не потребую, щоб мене виправдовували люди! — заявила сенья Фраскіта. — Маю двох свідків, які заслуговують більшої довіри, бо про них ніхто не скаже, що я спокусила їх чи підкупила…

— А де ж ці свідки? — запитав мірошник.

— Внизу, біля дверей…

— То скажи їм, хай зайдуть — з дозволу сеньйори.

— Їм, бідолашним, не піднятися сходами…

— Це хто, жінки?.. Бач, які непідкупні свідки!

— Якраз і не жінки. Хоч вони жіночої статі.

— Ще гірше! Мабуть, дівчиська! Скажи, будь ласка, як їх звуть?

— Одну — Піньйона, другу — Лівіана.

— То це ж наші ослиці! Фраскіто, ти глузуєш!

— Ні, кажу цілком серйозно. Наші ослиці можуть підтвердити, що мене не було на млині, коли ти бачив там сеньйора корехідора.

— Заради бога, поясни до ладу!

— Тож слухай, Лукасе!.. І вмирай від сорому, що сумнівався в моїй чистоті. В той час, як ти повертався з села додому, я їхала з дому до села, і шляхи наші перетнулися. Але ти їхав не дорогою, а полем, і зупинився там, щоб викресать вогонь…

— Справді, я зупинявся!.. Далі!

— І ослиця твоя заревла…

— Так, саме так!.. О, який я щасливий!.. Кажи, кажи, кожне твоє слово повертає мені рік життя!..

— А на той рев у відповідь ти почув теж ослячий рев, тільки з боку дороги…

— О! так… так… Благословенна будь! Я, здається, і зараз його чую!..

— То були Лівіана і Піньона. Вони впізнали одна одну і привіталися, як добрі подруги, а от ми з тобою не привіталися і не впізнали одне одного…

— Досить!.. Не кажи більше нічого!..

— Ми не тільки не впізнали одне одного, — вела своє сенья Фраскіта, — ми перелякалися й кинулись у різні боки. Тепер ти бачиш, що мене на млині не було! Якщо ти хочеш дізнатися, чому корехідор опинився в нашому ліжку, то помацай одяг, у який ти вбрався, — він, певно, ще й зараз вогкий, так ось, той одяг пояснить тобі все краще, ніж я. Його милість звалився в лотоки, а Гардунья роздяг його та й поклав у ліжко! Якщо ж хочеш дізнатися, чому я відчинила двері… просто подумала, що це ти тонеш і кличеш мене на допомогу. І, нарешті, про призначення… Ні, зараз нічого більше, не скажу. Коли ми залишимося вдвох, я розповім тобі всі подробиці… бо не годиться мені говорити про це при сеньйорі.

— Все, що сказала сенья Фраскіта, — щира правда! — поспішив заявити сеньйор Хуан Лопес, щоб догодити доньї Мерседес, бо побачив, що в корехім’єнто верховодить вона.

— Усе правда! Все! — підтвердив і собі Тоньюело, підспівуючи своєму хазяїнові.

— Поки що… все, — підсумував корехідор, страшенно задоволений, що пояснення наваррки не зайшли надто далеко…

— Отже, ти не винна! — вигукнув дядько Лукас, поступаючись перед очевидністю. — Фраскіто моя, серденько моє! Прости мені кривду, дай я тебе обніму!..

— Е, це вже ні!.. — відхилилася від нього жінка. — Перш ніж обійматися, мені хотілося б почути пояснення від тебе…

— Я дам пояснення і за нас обох… — втрутилася донья Мерседес.

— Я чекаю на них уже цілу годину! — проказав корехідор, намагаючись випнути груди.

— Але трохи згодом, — вела далі сеньйора, зневажливо повернувшись до чоловіка спиною, — поки ці сеньйори не поміняються одягом… Лише після того я дам пояснення, і лише тим, хто на них заслуговує.

— Ходімо… Ходімо перевдягнемося, — звернувся мурсієць до дона Еухеніо, радіючи, що не вбив його, і все-таки позираючи на корехідора з люттю справжнього мавра. — Мене душить одяг вашої милості! В цьому одязі я був дуже нещасний!..

— Бо не гідний вбиратися в нього! — відрубав корехідор. — Я ж, навпаки, прагну якнайшвидше вдягнути його, щоб послати на шибеницю тебе та ще півсвіту разом з тобою, якщо мене не задовольнять пояснення моєї жінки!

Жінка корехідора, почувши ці слова, заспокоїла присутніх м’якою посмішкою, властивою тим турботливим ангелам, чия головна справа полягає в охороні людей.

XXXIV Жінка корехідора теж гарна!

Як тільки дон Еухеніо та дядько Лукас вийшли з залу, жінка корехідора знову вмостилася на софі, посадовила поруч сенью Фраскіту і звернулася до службовців та челяді, що юрмилися біля дверей, привітно і просто:

— Ну, людоньки!.. Розкажіть тепер чудовій цій жінці все, що знаєте про мене поганого.

Люди «четвертого стану»[38] підійшли й заходилися розповідати; проте мамка, найвпливовіша особа в домі, змусила всіх замовкнути і почала так свою розповідь:

— Так знайте ж, сеньє Фраскіта, що звечора ми з сеньйорою були біля дітей, чекаючи, коли повернеться господар, і, щоб згаяти час, читали вже третю молитву, бо, як казав Гардунья, сеньйор корехідор полює на якихось запеклих злочинців, і нам не хотілось укладатися спати, доки не дізнаємося, що з хазяїном нічого не трапилося; аж раптом чуємо: поряд у спальні сеньйори та сеньйора хтось шарудить. Ми вхопили світильники і, мертві від страху, пішли глянути, коли — царице небесна! — бачимо: якийсь чоловік, одягнутий, як мій сеньйор, але ж не він (ясно, бо то був ваш чоловік) лізе, щоб сховатися, під ліжко. «Злодії!» — несамовито почали ми кричати. Вмить кімнату наповнили люди, і альгвасили витягли того, хто прикинувся корехідором, з його схованки. Всі зразу ж впізнали дядька Лукаса, моя сеньйора — теж, а як побачила вона на ньому одяг корехідора, злякалася дуже, що він убив нашого хазяїна, і заголосила, та так жалібно, що й каміння б розчулилося… А ми всі кричимо: «До в’язниці! До в’язниці! Злодюга! Вбивця!» Ще й не те кричали, а дядько Лукас притулився до стіни, стояв, як неживий, не міг і рота розтулити. А тоді побачив, що його до в’язниці збираються запроторити, і проказав… хоча краще було б змовчати: «Сеньйоро, я не злодій і не вбивця; злодій і вбивця… моєї честі зараз у моєму домі, лежить у ліжку з моєю жінкою».

— Бідний Лукас! — зітхнула сенья Фраскіта.

— Бідна я! — прошепотіла жінка корехідора.

— Так говорили всі ми… «Бідний дядько Лукас і бідна сеньйора!» Бо… правду кажучи, сеньє Фраскіта, нам було вже відомо, що сеньйор накинув на вас оком… хоч ніхто і уявити собі не міг, що ви…

— Мамко! — суворо спинила її сеньйора. — Не в той бік звернули!..

— Дозвольте, я докажу… — втрутився один з альгвасилів, скориставшись нагодою, щоб устряти в розмову. — Дядько Лукас спритно ошукав нас, коли ввійшов до крехім’єнто, — такий був подібний до сеньйора корехідора і одягом, і ходою. А прийшов він, скажемо прямо, не з добрими намірами, і якби сеньйора спала… уявляєте, що могло б трапитись…

— Ой! Помовч краще! — перебила куховарка. — Дурниці верзеш!.. Так от, сеньє Фраскіта, дядько Лукас, щоб якось пояснити, чому він опинився в спальні хазяйки, мусив зізнатися в своїх намірах… Звичайно, сеньйора не витримала і дала йому такого ляпаса, що половина слів застрягла у нього в горлі! Я ж напосілася на нього, паплюжила і лаяла, як могла, ледве очі не видряпала… Бо я знаю вас, сеньє Фраскіта, та хоч він і ваш чоловік, але ж прийти, щоб зірвати…

— Ото вже зацокотіла цокотуха! — вигукнув швейцар, затуляючи собою куховарку. — Що ще вигадаєш?.. Отож, сеньє Фраскіта, слухайте мене, як було діло. Сеньйора вчинила так, як мусила вчинити, і сказала те, що треба; та коли гнів трохи вщух, вона відчула, що їй жаль дядька Лукаса, і, взявши до уваги негідну поведінку сеньйора корехідора, звернулася до Лукаса з такими ось словами:

«Хоч у вас були ганебні наміри, дядьку Лукас, і хоч я ніколи не зможу простити такого зухвальства, хай ваша жінка і мій чоловік якийсь час вважають, що потрапили у власні тенета, і що завдяки заміні одягу ви відплатили їм ганьбою за ганьбу. Кращої помсти для них не вигадаєш, а обман цей легко розвіяти, коли нам знадобиться!» На цьому й постановили; потім сеньйора з дядьком Лукасом навчили нас, що ми повинні робити і казати, коли повернеться його вельможність. Отож тому я оперіщив Себастіана Гардунью кийком по хребту, — він, мабуть, надовго запам’ятає ніч святого Симона і святого Юди!..[39]

Швейцар закінчив свою розповідь, а жінка корехідора довго ще перешіптувалася з жінкою мірошника; раз по раз вони обіймали одна одну, цілувалися, а часом не могли стримати сміху.

Шкода, що ми не чули, про що вони говорили!.. Та читач легко може собі це уявити, ну, якщо не читач, то читачка вже напевно.

XXXV Постанова верховної влади

В цей час до зали повернулися корехідор та дядько Лукас, кожний вже в своєму вбранні.

— Тепер розберімося в тому, що стосується мене! — почав уславлений дон Еухеніо де Суньїга.

Він двічі вдарив жезлом об підлогу, немов для того, щоб набратися сили, подібно до Антея (правда — чиновного), який не відчуває в собі сили, доки не торкнеться матінки Землі своєю п’ятою, і невимовно холодно та зверхньо звернувся до дружини:

— Мерседітас, я чекаю на твої пояснення!

Жінка мірошника тим часом підвелася і на знак примирення так ущипнула дядька Лукаса, що у того іскри посипалися з очей. А вона дивилася на нього лагідними, негнівними очима, пестила поглядом.

Корехідор остовпів, спостерігаючи цю німу сцену; він ніяк не міг зрозуміти такого, нічим не вмотивованого, примирення.

Отож він знову звернувся до жінки і кисло промовив:

— Сеньйоро! Усі вже порозумілися, окрім нас! Розвійте мої сумніви… Наказую вам як чоловік, як корехідор!

І знову вдарив жезлом об підлогу.

— То ви вже йдете? — вигукнула донья Мерседес, підходячи до сеньї Фраскіти і не звертаючи ніякої уваги на дона Еухеніо. — Ну, то йдіть і не турбуйтесь, ця історія не матиме ніяких наслідків. — Розо! Посвіти цим сеньйорам, вони вже йдуть… Ідіть з богом, дядьку Лукас…

— О, ні!.. — втрутився де Суньїга. — Дядько Лукас не піде! Він залишиться під арештом, доки я не дізнаюсь усієї правди! Гей, альгвасили! Іменем короля!..

Жоден з службовців навіть не ворухнувся. Усі дивилися на жінку корехідора.

— Чоловіче! Дай дорогу! — промовила вона, наступаючи на корехідора і водночас прощаючись з усіма, — тобто схилила голову у вишуканому поклоні, кінчиками пальців трошечки підняла спідницю, схилилася в чарівному реверансі, який був тоді в моді і називався «помпа».

— Але ж я… Але ти… Але ми… Але ж вони… — мимрив стариган, учепившись за спідницю жінки і порушуючи так гарно виконаний ритуал гречності.

Марна праця! Ніхто не звертав уваги на його вельможність!

Коли всі вийшли і в залі лишилося тільки вельможне подружжя, дружина корехідора зволила, нарешті, заговорити до свого чоловіка, але таким тоном, яким, напевне, говорила цариця всія Русі, коли вергла громи на опального міністра, засилаючи його на постійне вигнання до Сибіру.

— Хай ти проживеш хоч тисячу років, ніколи не дізнаєшся, що трапилось у мене в спальні цієї ночі… Якби ти був там сам, як і годиться, то не мав би потреби розпитувати когось про це. Що ж до мене, то ні зараз, ні потім ніхто не змусить мене задовольнити твою цікавість; я тебе так зневажаю, що, коли б ти не був батьком моїх дітей, зараз скинула б тебе з балкона, як оце викидаю тебе назавжди з моєї спальні. А по цій мові — на добраніч, кабальєро.

Промовивши ці слова (а дон Еухеніо вислухав їх не кліпнувши, бо наодинці з жінкою губив усяку відвагу), сеньйора пройшла до кабінету, а з кабінету — до спальні, замикаючи за собою двері. І старий соромітник залишився стояти посеред залу; втративши останній сором, він шамкотів беззубим ротом:

— Ну, сеньйоре, не сподівався я відбутися так легко!.. Гардунья знайде мені заміну!

XXXVI Закінчення, мораль та епілог

Вже співали пташки, вітаючи зоряницю, коли дядько Лукас та сенья Фраскіта вийшли з міста і попрямували до млина.

Подружжя йшло пішки, попереду них виступали осідлані ослиці.

— У неділю підеш на сповідь, — говорила жінка мірошникові, — ти мусиш очистити душу від грішних думок та злочинних намірів, які мав цієї ночі…

— Добре міркуєш… — відказав мірошник. — Але ж і ти зроби мені послугу: віддай жебракам перину та всю білизну з нашого ліжка і постели все нове. Я не ляжу в постіль, де потіла ота отрутна гадина!

— Не згадуй мені про нього, Лукасе! — відказала сенья Фраскіта. — Давай поговоримо про інше. Я б хотіла попросити тебе…

— Проси, будь ласка…

— Наступного літа відвези мене у Солан де Кабрас на води.

— Навіщо?

— Може, у нас діти будуть.

— Щаслива думка! Відвезу, як живі будемо з ласка господа.

Тут вони дійшли до млина — саме тоді, як сонце за обрієм позолотило вершини гір.

Увечері, на превелике здивування подружжя, що не сподівалося більше на відвідини високих гостей після скандалу минулої ночі, на млині зібралося більше панства ніж будь-коли. Вельмишановний єпископ, священики, юрисконсульт, два ігумени та багато інших (усіх їх, як стало відомо згодом, запросив його преосвященство) ледве вмістилися в альтанці.

Невистачало лише корехідора.

Коли всі зібралися, сеньйор єпископ звернувся до товариства з такими словами: саме тому, що в цьому домі відбулися відомі події, священики і він особисто ходитимуть сюди, як і раніше, щоб захистити чесне подружжя, та й усіх, хто там був, від людського осуду, бо на осуд заслуговує лише той, хто своєю ганебною поведінкою кинув тінь на таке високоморальне та доброчесне товариство. Потім єпископ звернувся до сеньї Фраскіти з батьківським напученням і порадив їй в кожному русі, в кожному слові бути менш зрадливою, не оголювати руки, не носити ліфа з таким глибоким вирізом на грудях. Дядькові Лукасу єпископ порадив бути більш некорисливим, більш обачним і шанобливим у поводженні з особами вищого кола. На закінчення єпископ усіх поблагословив і сказав, що сьогодні ще не вечеряв і тому з великим задоволенням з’їв би зо два грона винограду.

Усі були згодні з єпископом… особливо в останній сентенції… і цього вечора лози на альтанці добре потрусили. У дві арроби[40] винограду оцінив мірошник втрату!

Майже три роки збиралося на млині добірне товариство, аж поки в Іспанію ввійшли війська Наполеона і почалася війна за незалежність.

Сеньйор єпископ, проповідник та духівник померли в 1808 році, адвокат та інші члени товариства — у 1809, 10, 11 і 12 роках; вони не витримали навали французів, поляків та інших загарбників, які заполонили країну і палили люльки навіть у церквах під час служби!

Корехідор більше ніколи не з’являвся на млині, французький маршал усунув його з посади, і він помер у мадрідській в’язниці за те, що ніяк не міг змиритися з володарюванням іноземців, — це робить йому честь.

Донья Мерседес більше не брала шлюбу. Вона дала прекрасне виховання своїм дітям, а на схилі віку пішла в монастир, де й скінчила свої дні, заживши слави святої.

Гардунья перекинувся до французів.

Сеньйор Хуан Лопес пішов у партизани, очолив загін і, знищивши безліч французів, загинув разом зі своїм альгвасилом у битві під Басою.

І, нарешті, дядько Лукас і сенья Фраскіта, які так і не діждалися дітей, незважаючи на поїздку в Солан де Кабрас та на молитви й обітниці, дожили до похилого віку в злагоді та любові. Вони були свідками повалення абсолютизму у 1812 та 1820 роках, його реставрації у 1814 та 1823 роках, аж поки зі смертю абсолютного монарха була встановлена конституційна система, тоді вони перейшли у кращий світ (сталося це на початку семирічної громадянської війни). Але капелюхи з круглими крисами, які на той час уже носили всі, так і не змогли витіснити з їхньої пам’яті старі часи, основною прикметою яких був трикутний капелюх…