ОПОВІДАННЯ
Офранцужений
І
У маленькому містечку Падрон у галісійському краї в році десь тисяча вісімсот восьмому жив чоловік на ім’я Гарсія де Паредес[41] — можливо, та навіть і без «можливо», нащадок того славнозвісного воїна, який убивав бика одним ударом. Жив він відлюдкувато, самотньо і, будучи аптекарем, продавав жаб, змій та дистильовану воду.
Стояла холодна, похмура осіння ніч. Густі хмари щільно обложили небо, ніде ні вогника, пітьма поглинула вулиці й майдани містечка.
Десь близько десятої години ночі — цієї страшної ночі, ще похмурішої через те нещастя, яке звалилося на країну, — на площу Конституції, як тепер вона зветься, зібрався, наче привиди, гурт людей, мовчазних, ще чорніших за пітьму, що оповила небо та землю, і рушив до аптеки Гарсії де Паредеса, вже замкненої після вечірньої молитви, тобто з пів на дев’яту.
— Що робитимемо? — запитав один чистісінькою галісійською мовою.
— Ніхто нас не бачив… — зауважив другий.
— Виламати двері! — запропонувала якась жінка.
— І знищити всіх! — прошелестіло серед гурту.
— Беру на себе аптекаря! — вигукнув хлопець.
— За нього візьмемось гуртом.
— За зраду!
— За те, що перекинувся до французів!
— Кажуть, сьогодні у нього вечеряють більш ніж двадцятеро французів.
— Ще б пак! Знають-бо, що їм тут безпечно, то й насипалися юрбою.
— О! Якби ж це в мене вдома! Трьох постояльців я вже вкинув у криницю!
— Моя жінка вчора прибила одного!..
— І я… — писклявим голосом озвався чернець, — запалив у своїй колишній келії вугілля й залишив… два капітани задихнулися!
— А отой мерзенний аптекар їх прихищає!
— Який жвавий був він учора на прогулянці з цими підлими відступниками!
— Хто міг чекати чогось такого від Гарсії де Паредеса! Всього місяць тому був він найполум’яніший патріот, найстійкіший рояліст у містечку!
— Авжеж! Продавав у аптеці портрети принца Фернандо!
— А тепер продає портрети Наполеона!
— Раніш закликав нас чинити опір загарбникам…
— А як прийшли вони в Падрон, перекинувся до них…
— А сьогодні частує вечерею всіх їхніх командирів!
— Чуєте, як святкують! Мало що не кричать «хай живе імператор!»
— Потерпіть… — проворкотів чернець. — Ще дуже рано.
— Хай уп’ються… — докинула стара жінка. — Тоді зайдемо… і жоден не залишиться живий!
— Аптекаря четвертувати!
— Хоч на дрібні шматки покришити — твоя воля! Офранцужений нам ще ненависніший, ніж справжній француз. Француз топче чужий народ, а офранцужений продає і безчестить свою батьківщину. Француз просто вбивця, офранцужений — батьковбивця!
II
Поки точилася ця розмова під дверима аптеки, Гарсія де Паредес та його гості бенкетували так гучно, що ви й уявити собі не можете.
Двадцятеро їх було, справді, двадцятеро французів за столом у аптекаря, всі офіцери.
Гарсія де Паредес мав сорок п’ять років; він був високий і сухий, жовтіший за мумію, — казали, що шкіра в нього вже давно відмерла. Чоло в нього сягало аж до потилиці завдяки чистій, блискучій лисині, — в цьому блиску було щось наче фосфоричне. Очі, чорні, згаслі, запали глибоко й були схожі на озера, оточені горами: коли в них зазирнути — паморочиться голова, бо лише смерть проглядає з темних вод. Ніщо не відбивається в них: часом глухий рев прокотиться в глибинах, а дзеркало озера не рухнеться; все поглинають чорні води, що б туди не впало, і нічого не повертають. Ніхто не зміряв їхньої глибини, жодна річка не живить їх, і тільки уява сягає їхнього дна…
Вечеря була щедра, вино добре, розмова весела і жвава.
Французи реготали, лаялися, співали, курили, їли і пили — все разом.
Хтось оповідав про любовні походеньки Наполеона; інший — про ніч Другого травня[42] в Мадріді, той — про битву при Пірамідах, а ще інший — про страту Людовіка XVI.
Гарсія де Паредес пив, реготав і молов теревені, як і всі, а може, ще й більше за всіх, і так чудово говорив про величні діла імператора, що офіцери Наполеона кинулись обіймати його, палко вітати й вихваляти.
— Сеньйори! — говорив аптекар. — Війна, яку ми, іспанці, ведемо, так само безглузда, як і невмотивована. Ви, діти Революції, прийшли, щоб витягти Іспанію з застою, занепаду, оточити її піклуванням, розвіяти релігійний морок, поліпшити її застарілі звичаї, просвітити нас відносно надзвичайно корисних і безсумнівних істин, а саме — «що бога нема, нема життя потойбічного, що покута, помірність, цнотливість та інші християнські чесноти — це донкіхотство, яке не личить цивілізованому народові, що Наполеон — це справжній Месія, спаситель народів, друг роду людського…» Сеньйори! Хай живе імператор, хай живе так довго, як я йому зичу!
— Браво, ура! — захлиналися герої ночі Другого травня.
Аптекар схилив чоло в невимовній тузі.
Раптом випростався, спокійний, витриманий, як і перше.
Перехилив склянку вина й повів мову далі:
— Був такий собі Гарсія де Паредес, мій предок — варвар, справжній Самсон, Геркулес чи Мілон Кротонський [43], — за один день він убив двісті французів. Гадаю, це було в Італії. Бачите, він не був такий офранцужений, як я! Набив собі руку ще в боях з маврами Гранадського королівства; мого предка посвятив у рицарі сам Католицький король[44]. Не раз Гарсія де Паредес ніс охорону Кіріналя[45], коли папою був наш родич Олександр Борджіа[46]. Ха, ха! Не дивіться на мене, як на чванька! Так отой Дієго Гарсія де Паредес, нащадок якого став аптекарем, захопив Козенцу[47] і Манфредонію[48], взяв штурмом Серіньолу[49] й відзначився в битві при Павії[50]. Там ми захопили в полон короля Франції, і шпага його зберігалася в Мадріді майже три століття, аж поки її не вкрав три місяці тому отой син корчмаря, що очолив ваше військо, — Мюрат[51] його звуть!
Аптекар знову замовк. Дехто з французів поривався щось сказати, та він устав спокійно, міцно затис склянку в руці, і громом розкотився його голос по аптеці:
— Хай проклятий буде мій прадід, тварюка, хай горить він пекельним вогнем! Випиймо, сеньйори! Слава французам Франціска Першого і Наполеона Бонапарта.
— Слава!.. — втішено підхопили загарбники.
І всі перехилили склянки.
В цю хвилину з вулиці, точніше — від дверей аптеки, долинув гомін.
— Чуєте? — заворушилися французи.
Гарсія де Паредес усміхнувся.
— Певно, вбити мене йдуть, — промовив він.
— Хто?
— Падронці.
— За що?
— Що офранцузився! Вони вже кілька ночей кружляють навколо дому… Та що нам до того? Святкуймо далі.
— Так… святкуймо! — підхопили гості. — Ми тут, щоб захистити вас!
І, цокаючись уже пляшками, а не склянками, горлали:
— Хай живе Наполеон! Смерть Фернандо! Смерть Галісії!
Гарсія де Паредес перечекав, доки відгримить тост, і пробурмотів похмуро:
— Селедоніо!
Хлопчик-слуга просунув у віконце бліде, перекошене жахом обличчя — він не насмілювався переступити поріг цієї печери.
— Селедоніо, принеси папір і чорнило, — спокійно промовив аптекар.
Хлопчик приніс начиння для письма.
— Сідай! — наказав господар. — А тепер записуй, що я казатиму. Розділи аркуш на дві колонки. Над правою надпиши «дебет», над лівою — «кредит».
— Сеньйоре… — прошепотів хлопець. — Біля дверей щось схоже на бунт… Вони кричать: «Смерть аптекареві!..» І хочуть зайти.
— Замовч, облиш їх! Пиши, що кажу.
Французи здивовано реготали: фармацевт заходився рахувати, коли над ним нависла смерть і руїна.
Селедоніо звів голову, приготувався писати.
— Отож підсумуймо, сеньйори! — звернувся до гостей Гарсія де Паредес. — Ідеться про те, щоб завершити наше свято ще одним тостом. Почнемо по черзі — як сидимо. Скажіть, капітане, скількох іспанців забили ви, відколи перейшли Піренеї?
— Браво! Чудесна ідея! — підхопилися французи.
— Я… — відкинувся на стільці капітан, пихато підкручуючи вус, — я… забив… особисто… своєю шпагою… ставте десять чи дванадцять!
— Одинадцять праворуч! — гукнув аптекар хлопцеві.
Хлопець повторив:
— Дебет… одинадцять.
— Далі! — підганяв гостинний хазяїн. — А ви? Вам кажу, сеньйоре Хуліо…
— Я… шістьох.
— А ви, майоре?
— Я… двадцятеро.
— Я… вісьмох.
— Я… чотирнадцять.
— Я… нікого.
— Не знаю!.. стріляв наосліп… — так відповідав дехто, коли доходила до нього черга.
І хлопець писав, заповнюючи колонку праворуч.
— А тепер, капітане, — провадив далі Гарсія де Паредес, — знову почнемо з вас. Як ви гадаєте, скількох іспанців ви вб’єте до кінця війни, якщо, припустимо, вона триватиме ще… три роки?
— Еге!.. — озвався капітан. — Хто ж може підрахувати?
— Порахуйте… прошу…
— Ставте ще одинадцять.
— Одинадцять ліворуч… — продиктував Гарсія де Паредес.
І Селедоніо повторив:
— Кредит — одинадцять.
— А ви? — перепитував фармацевт гостей в тому ж порядку.
— Я… п’ятнадцять.
— Я… двадцять.
— Я… сто.
— Я… тисячу, — відповідали французи.
— Став їм усім по десять, Селедоніо!.. — глузливо пробурмотів аптекар. — Тепер підсумуй окремо обидві колонки.
Бідолашний хлопець рахував, як ото старі баби рахують на пальцях, — такий був нажаханий. Холодний піт котився по тілу.
Запала моторошна тиша. Нарешті хлопець вигукнув, звертаючись до хазяїна:
— Дебет — 285. Кредит — 200.
— Тобто… — додав Гарсія де Паредес, — Двісті вісімдесят п’ять мертвих і двісті приречених! Разом — чотириста вісімдесят п’ять жертв!!!
Слова ці він промовив таким глибоким, загробним голосом, що французи перезирнулися стривожено.
Тим часом аптекар підвів ще один рахунок.
— Та ми ж герої! — вигукнув він. — Ми осушили сімдесят пляшок, чи сто п’ять з половиною лібр[52] вина, а якщо поділити це на двадцять одного, бо пили ми всі добряче, це вийде по п’ять лібр вина на голову. Отож кажу, що ми герої!
Тріснули двері в аптеці, і хлопець здригнувся:
— Вони йдуть!..
— Котра година? — зовсім спокійно запитав аптекар.
— Одинадцята. Та хіба ви не чуєте, що вони йдуть?
— Нехай! Уже час.
— Час!.. Чому? — бурмотіли французи, намагаючись підвестися.
Та вони так упилися, що не могли відірватися від стільців.
— Хай ідуть! Хай!.. — вигукували п’яними голосами, насилу добуваючи шаблі з піхов, не в змозі підвестися. — Хай входять негідники! Ми їх привітаємо!
Задзеленчали внизу, в аптеці, банки та пляшечки — їх трощили падронці, — а сходами котилося одностайне страшне — «Смерть офранцуженому!»
III
І, зачувши це, скочив, наче підкинутий пружиною, Гарсія де Паредес, обіперся об стіл, щоб не впасти назад, на стілець. З незбагненним тріумфом обвів гостей поглядом, на губах його заграла безсмертна усмішка переможця. Прекрасний стояв він перед ними, трепетне, як перед смертю, натхнення осяяло його обличчя; він промовив:
— Французи!.. — Слова падали, мов удари похоронного дзвону, — урочисто, чітко. — Якби котромусь із вас або й усім гуртом трапилася щаслива нагода помститися за смерть двохсот вісімдесяти п’яти співвітчизників і врятувати життя ще двомстам, якби ціною власного життя ви змогли втихомирити праведний гнів ваших прадідів, покарати катів двохсот вісімдесяти п’яти героїв і врятувати від смерті двісті товаришів, двісті братів, додавши тим самим армії ще двісті борців за національну незалежність, то хіба замислились би ви бодай на мить — жертвувати чи ні своїм мізерним життям? Обійнявши, як Самсон, колону, що тримає храм, хіба не обрали б ви смерть, аби тільки знищити ворогів бога?
— Про що він? — питали один одного французи.
— Сеньйоре… Вбивці вже в передпокої! — вигукнув Селедоніо.
— Хай зайдуть!.. — підніс голос Гарсія де Паредес. — Відчини їм двері до зали… Хай прийдуть усі… хай подивляться, як умирає нащадок воїна, що відзначився в битві при Павії!
Французи, нажахані, отупілі, прикуті до стільців нездоланною сонливістю, гадали, ніби то сама смерть, про яку говорив іспанець, має от-от увійти до кімнати вслід за бунтівниками. Вони щосили намагалися підняти шаблі, які лежали на столі, та не могли навіть затиснути ослаблими пальцями руків’я: здавалося, що зброя вросла в стіл під дією непереборної сили тяжіння.
Більш ніж п’ятдесят чоловіків і жінок, озброєних киями, кинджалами, пістолями, заповнили залу. Очі їхні вивергали вогонь, пронизливий лемент краяв повітря.
— Смерть усім! — кричали жінки, першими кидаючись на французів.
— Зупиніться! — гукнув Гарсія де Паредес. Уся його постава, обличчя, гучний голос у поєднанні з дивною непорушністю і мовчанням французів навіювали на людей жах. Вони не чекали такої спокійної й похмурої зустрічі.
— Нема потреби бряжчати кинджалами… — ослаблим голосом говорив аптекар. — Я зробив більше, ніж усі ви, для незалежності батьківщини… Я прикинувся офранцуженим!.. І от бачите!.. Двадцять ворожих офіцерів… двадцять! Не чіпайте їх… вони отруєні!..
Одностайний скрик жаху й захвату вирвався з грудей іспанців. Вони підійшли ближче й побачили, що багато гостей уже вмерло: голови впали їм на груди, руки були простягнені по столу до шабель, пальці стискували руків’я.
— Слава Гарсії де Паредесу! — вигукнули іспанці, оточуючи напівмертвого героя.
— Селедоніо… — прошепотів фармацевт. — Опій скінчився… Збігай по опій до Ла Коруньї…
І впав на коліна.
Лише тоді зрозуміли падронці, що аптекар теж отруївся.
Страшна, хоч і велична картина! Кілька жінок сиділи на підлозі, підтримуючи спідницями та руками вмираючого патріота. Вони благословляли Гарсію де Паредеса й пестили його так само палко, як раніш вимагали його смерті. Чоловіки забрали зі столу всі світильники, схилили коліна й щедро освітлювали цей порив людяності та патріотизму… Двадцять французів — мертві або присмертні — повиті були густим мороком. Лише час від часу котрийсь з них тяжко валився на підлогу. І на кожне їхнє падіння, на кожне зітхання Гарсія де Паредес відповідав осяйною переможною усмішкою. Незабаром дух його відлетів. Умер він, отримавши благословення священика, оплаканий співвітчизниками.
І
У маленькому містечку Падрон у галісійському краї в році десь тисяча вісімсот восьмому жив чоловік на ім’я Гарсія де Паредес[41] — можливо, та навіть і без «можливо», нащадок того славнозвісного воїна, який убивав бика одним ударом. Жив він відлюдкувато, самотньо і, будучи аптекарем, продавав жаб, змій та дистильовану воду.
Стояла холодна, похмура осіння ніч. Густі хмари щільно обложили небо, ніде ні вогника, пітьма поглинула вулиці й майдани містечка.
Десь близько десятої години ночі — цієї страшної ночі, ще похмурішої через те нещастя, яке звалилося на країну, — на площу Конституції, як тепер вона зветься, зібрався, наче привиди, гурт людей, мовчазних, ще чорніших за пітьму, що оповила небо та землю, і рушив до аптеки Гарсії де Паредеса, вже замкненої після вечірньої молитви, тобто з пів на дев’яту.
— Що робитимемо? — запитав один чистісінькою галісійською мовою.
— Ніхто нас не бачив… — зауважив другий.
— Виламати двері! — запропонувала якась жінка.
— І знищити всіх! — прошелестіло серед гурту.
— Беру на себе аптекаря! — вигукнув хлопець.
— За нього візьмемось гуртом.
— За зраду!
— За те, що перекинувся до французів!
— Кажуть, сьогодні у нього вечеряють більш ніж двадцятеро французів.
— Ще б пак! Знають-бо, що їм тут безпечно, то й насипалися юрбою.
— О! Якби ж це в мене вдома! Трьох постояльців я вже вкинув у криницю!
— Моя жінка вчора прибила одного!..
— І я… — писклявим голосом озвався чернець, — запалив у своїй колишній келії вугілля й залишив… два капітани задихнулися!
— А отой мерзенний аптекар їх прихищає!
— Який жвавий був він учора на прогулянці з цими підлими відступниками!
— Хто міг чекати чогось такого від Гарсії де Паредеса! Всього місяць тому був він найполум’яніший патріот, найстійкіший рояліст у містечку!
— Авжеж! Продавав у аптеці портрети принца Фернандо!
— А тепер продає портрети Наполеона!
— Раніш закликав нас чинити опір загарбникам…
— А як прийшли вони в Падрон, перекинувся до них…
— А сьогодні частує вечерею всіх їхніх командирів!
— Чуєте, як святкують! Мало що не кричать «хай живе імператор!»
— Потерпіть… — проворкотів чернець. — Ще дуже рано.
— Хай уп’ються… — докинула стара жінка. — Тоді зайдемо… і жоден не залишиться живий!
— Аптекаря четвертувати!
— Хоч на дрібні шматки покришити — твоя воля! Офранцужений нам ще ненависніший, ніж справжній француз. Француз топче чужий народ, а офранцужений продає і безчестить свою батьківщину. Француз просто вбивця, офранцужений — батьковбивця!
II
Поки точилася ця розмова під дверима аптеки, Гарсія де Паредес та його гості бенкетували так гучно, що ви й уявити собі не можете.
Двадцятеро їх було, справді, двадцятеро французів за столом у аптекаря, всі офіцери.
Гарсія де Паредес мав сорок п’ять років; він був високий і сухий, жовтіший за мумію, — казали, що шкіра в нього вже давно відмерла. Чоло в нього сягало аж до потилиці завдяки чистій, блискучій лисині, — в цьому блиску було щось наче фосфоричне. Очі, чорні, згаслі, запали глибоко й були схожі на озера, оточені горами: коли в них зазирнути — паморочиться голова, бо лише смерть проглядає з темних вод. Ніщо не відбивається в них: часом глухий рев прокотиться в глибинах, а дзеркало озера не рухнеться; все поглинають чорні води, що б туди не впало, і нічого не повертають. Ніхто не зміряв їхньої глибини, жодна річка не живить їх, і тільки уява сягає їхнього дна…
Вечеря була щедра, вино добре, розмова весела і жвава.
Французи реготали, лаялися, співали, курили, їли і пили — все разом.
Хтось оповідав про любовні походеньки Наполеона; інший — про ніч Другого травня[42] в Мадріді, той — про битву при Пірамідах, а ще інший — про страту Людовіка XVI.
Гарсія де Паредес пив, реготав і молов теревені, як і всі, а може, ще й більше за всіх, і так чудово говорив про величні діла імператора, що офіцери Наполеона кинулись обіймати його, палко вітати й вихваляти.
— Сеньйори! — говорив аптекар. — Війна, яку ми, іспанці, ведемо, так само безглузда, як і невмотивована. Ви, діти Революції, прийшли, щоб витягти Іспанію з застою, занепаду, оточити її піклуванням, розвіяти релігійний морок, поліпшити її застарілі звичаї, просвітити нас відносно надзвичайно корисних і безсумнівних істин, а саме — «що бога нема, нема життя потойбічного, що покута, помірність, цнотливість та інші християнські чесноти — це донкіхотство, яке не личить цивілізованому народові, що Наполеон — це справжній Месія, спаситель народів, друг роду людського…» Сеньйори! Хай живе імператор, хай живе так довго, як я йому зичу!
— Браво, ура! — захлиналися герої ночі Другого травня.
Аптекар схилив чоло в невимовній тузі.
Раптом випростався, спокійний, витриманий, як і перше.
Перехилив склянку вина й повів мову далі:
— Був такий собі Гарсія де Паредес, мій предок — варвар, справжній Самсон, Геркулес чи Мілон Кротонський [43], — за один день він убив двісті французів. Гадаю, це було в Італії. Бачите, він не був такий офранцужений, як я! Набив собі руку ще в боях з маврами Гранадського королівства; мого предка посвятив у рицарі сам Католицький король[44]. Не раз Гарсія де Паредес ніс охорону Кіріналя[45], коли папою був наш родич Олександр Борджіа[46]. Ха, ха! Не дивіться на мене, як на чванька! Так отой Дієго Гарсія де Паредес, нащадок якого став аптекарем, захопив Козенцу[47] і Манфредонію[48], взяв штурмом Серіньолу[49] й відзначився в битві при Павії[50]. Там ми захопили в полон короля Франції, і шпага його зберігалася в Мадріді майже три століття, аж поки її не вкрав три місяці тому отой син корчмаря, що очолив ваше військо, — Мюрат[51] його звуть!
Аптекар знову замовк. Дехто з французів поривався щось сказати, та він устав спокійно, міцно затис склянку в руці, і громом розкотився його голос по аптеці:
— Хай проклятий буде мій прадід, тварюка, хай горить він пекельним вогнем! Випиймо, сеньйори! Слава французам Франціска Першого і Наполеона Бонапарта.
— Слава!.. — втішено підхопили загарбники.
І всі перехилили склянки.
В цю хвилину з вулиці, точніше — від дверей аптеки, долинув гомін.
— Чуєте? — заворушилися французи.
Гарсія де Паредес усміхнувся.
— Певно, вбити мене йдуть, — промовив він.
— Хто?
— Падронці.
— За що?
— Що офранцузився! Вони вже кілька ночей кружляють навколо дому… Та що нам до того? Святкуймо далі.
— Так… святкуймо! — підхопили гості. — Ми тут, щоб захистити вас!
І, цокаючись уже пляшками, а не склянками, горлали:
— Хай живе Наполеон! Смерть Фернандо! Смерть Галісії!
Гарсія де Паредес перечекав, доки відгримить тост, і пробурмотів похмуро:
— Селедоніо!
Хлопчик-слуга просунув у віконце бліде, перекошене жахом обличчя — він не насмілювався переступити поріг цієї печери.
— Селедоніо, принеси папір і чорнило, — спокійно промовив аптекар.
Хлопчик приніс начиння для письма.
— Сідай! — наказав господар. — А тепер записуй, що я казатиму. Розділи аркуш на дві колонки. Над правою надпиши «дебет», над лівою — «кредит».
— Сеньйоре… — прошепотів хлопець. — Біля дверей щось схоже на бунт… Вони кричать: «Смерть аптекареві!..» І хочуть зайти.
— Замовч, облиш їх! Пиши, що кажу.
Французи здивовано реготали: фармацевт заходився рахувати, коли над ним нависла смерть і руїна.
Селедоніо звів голову, приготувався писати.
— Отож підсумуймо, сеньйори! — звернувся до гостей Гарсія де Паредес. — Ідеться про те, щоб завершити наше свято ще одним тостом. Почнемо по черзі — як сидимо. Скажіть, капітане, скількох іспанців забили ви, відколи перейшли Піренеї?
— Браво! Чудесна ідея! — підхопилися французи.
— Я… — відкинувся на стільці капітан, пихато підкручуючи вус, — я… забив… особисто… своєю шпагою… ставте десять чи дванадцять!
— Одинадцять праворуч! — гукнув аптекар хлопцеві.
Хлопець повторив:
— Дебет… одинадцять.
— Далі! — підганяв гостинний хазяїн. — А ви? Вам кажу, сеньйоре Хуліо…
— Я… шістьох.
— А ви, майоре?
— Я… двадцятеро.
— Я… вісьмох.
— Я… чотирнадцять.
— Я… нікого.
— Не знаю!.. стріляв наосліп… — так відповідав дехто, коли доходила до нього черга.
І хлопець писав, заповнюючи колонку праворуч.
— А тепер, капітане, — провадив далі Гарсія де Паредес, — знову почнемо з вас. Як ви гадаєте, скількох іспанців ви вб’єте до кінця війни, якщо, припустимо, вона триватиме ще… три роки?
— Еге!.. — озвався капітан. — Хто ж може підрахувати?
— Порахуйте… прошу…
— Ставте ще одинадцять.
— Одинадцять ліворуч… — продиктував Гарсія де Паредес.
І Селедоніо повторив:
— Кредит — одинадцять.
— А ви? — перепитував фармацевт гостей в тому ж порядку.
— Я… п’ятнадцять.
— Я… двадцять.
— Я… сто.
— Я… тисячу, — відповідали французи.
— Став їм усім по десять, Селедоніо!.. — глузливо пробурмотів аптекар. — Тепер підсумуй окремо обидві колонки.
Бідолашний хлопець рахував, як ото старі баби рахують на пальцях, — такий був нажаханий. Холодний піт котився по тілу.
Запала моторошна тиша. Нарешті хлопець вигукнув, звертаючись до хазяїна:
— Дебет — 285. Кредит — 200.
— Тобто… — додав Гарсія де Паредес, — Двісті вісімдесят п’ять мертвих і двісті приречених! Разом — чотириста вісімдесят п’ять жертв!!!
Слова ці він промовив таким глибоким, загробним голосом, що французи перезирнулися стривожено.
Тим часом аптекар підвів ще один рахунок.
— Та ми ж герої! — вигукнув він. — Ми осушили сімдесят пляшок, чи сто п’ять з половиною лібр[52] вина, а якщо поділити це на двадцять одного, бо пили ми всі добряче, це вийде по п’ять лібр вина на голову. Отож кажу, що ми герої!
Тріснули двері в аптеці, і хлопець здригнувся:
— Вони йдуть!..
— Котра година? — зовсім спокійно запитав аптекар.
— Одинадцята. Та хіба ви не чуєте, що вони йдуть?
— Нехай! Уже час.
— Час!.. Чому? — бурмотіли французи, намагаючись підвестися.
Та вони так упилися, що не могли відірватися від стільців.
— Хай ідуть! Хай!.. — вигукували п’яними голосами, насилу добуваючи шаблі з піхов, не в змозі підвестися. — Хай входять негідники! Ми їх привітаємо!
Задзеленчали внизу, в аптеці, банки та пляшечки — їх трощили падронці, — а сходами котилося одностайне страшне — «Смерть офранцуженому!»
III
І, зачувши це, скочив, наче підкинутий пружиною, Гарсія де Паредес, обіперся об стіл, щоб не впасти назад, на стілець. З незбагненним тріумфом обвів гостей поглядом, на губах його заграла безсмертна усмішка переможця. Прекрасний стояв він перед ними, трепетне, як перед смертю, натхнення осяяло його обличчя; він промовив:
— Французи!.. — Слова падали, мов удари похоронного дзвону, — урочисто, чітко. — Якби котромусь із вас або й усім гуртом трапилася щаслива нагода помститися за смерть двохсот вісімдесяти п’яти співвітчизників і врятувати життя ще двомстам, якби ціною власного життя ви змогли втихомирити праведний гнів ваших прадідів, покарати катів двохсот вісімдесяти п’яти героїв і врятувати від смерті двісті товаришів, двісті братів, додавши тим самим армії ще двісті борців за національну незалежність, то хіба замислились би ви бодай на мить — жертвувати чи ні своїм мізерним життям? Обійнявши, як Самсон, колону, що тримає храм, хіба не обрали б ви смерть, аби тільки знищити ворогів бога?
— Про що він? — питали один одного французи.
— Сеньйоре… Вбивці вже в передпокої! — вигукнув Селедоніо.
— Хай зайдуть!.. — підніс голос Гарсія де Паредес. — Відчини їм двері до зали… Хай прийдуть усі… хай подивляться, як умирає нащадок воїна, що відзначився в битві при Павії!
Французи, нажахані, отупілі, прикуті до стільців нездоланною сонливістю, гадали, ніби то сама смерть, про яку говорив іспанець, має от-от увійти до кімнати вслід за бунтівниками. Вони щосили намагалися підняти шаблі, які лежали на столі, та не могли навіть затиснути ослаблими пальцями руків’я: здавалося, що зброя вросла в стіл під дією непереборної сили тяжіння.
Більш ніж п’ятдесят чоловіків і жінок, озброєних киями, кинджалами, пістолями, заповнили залу. Очі їхні вивергали вогонь, пронизливий лемент краяв повітря.
— Смерть усім! — кричали жінки, першими кидаючись на французів.
— Зупиніться! — гукнув Гарсія де Паредес. Уся його постава, обличчя, гучний голос у поєднанні з дивною непорушністю і мовчанням французів навіювали на людей жах. Вони не чекали такої спокійної й похмурої зустрічі.
— Нема потреби бряжчати кинджалами… — ослаблим голосом говорив аптекар. — Я зробив більше, ніж усі ви, для незалежності батьківщини… Я прикинувся офранцуженим!.. І от бачите!.. Двадцять ворожих офіцерів… двадцять! Не чіпайте їх… вони отруєні!..
Одностайний скрик жаху й захвату вирвався з грудей іспанців. Вони підійшли ближче й побачили, що багато гостей уже вмерло: голови впали їм на груди, руки були простягнені по столу до шабель, пальці стискували руків’я.
— Слава Гарсії де Паредесу! — вигукнули іспанці, оточуючи напівмертвого героя.
— Селедоніо… — прошепотів фармацевт. — Опій скінчився… Збігай по опій до Ла Коруньї…
І впав на коліна.
Лише тоді зрозуміли падронці, що аптекар теж отруївся.
Страшна, хоч і велична картина! Кілька жінок сиділи на підлозі, підтримуючи спідницями та руками вмираючого патріота. Вони благословляли Гарсію де Паредеса й пестили його так само палко, як раніш вимагали його смерті. Чоловіки забрали зі столу всі світильники, схилили коліна й щедро освітлювали цей порив людяності та патріотизму… Двадцять французів — мертві або присмертні — повиті були густим мороком. Лише час від часу котрийсь з них тяжко валився на підлогу. І на кожне їхнє падіння, на кожне зітхання Гарсія де Паредес відповідав осяйною переможною усмішкою. Незабаром дух його відлетів. Умер він, отримавши благословення священика, оплаканий співвітчизниками.
Алькальд-вугляр
І
Іншим разом я розповім про події, що передували вступові французів у маврітанське місто Гуадіс. Ви дізнаєтесь також, як розгнівані городяни витягли з будинку й покарали смертю корехідора Франсіско Трухільйо, звинуваченого в тому, що він не насмілився вчинити більш дійовий опір наполеонівському війську, протиставивши йому лише триста жителів Гуадіса, озброєних рушницями, шаблями, ножами та пращами…
Сьогодні ж я хочу розказати вам про події, які відбулися після того. Генерал-губернатором Гранади був на той час його ясновельможність сеньйор граф Гораціо Себастіані[53], як називали його офранцужені, а губернатором округи Гуадіса — генерал Годіно. Обов’язки командира Двадцятого драгунського кавалерійського полку виконував мосьє Корвіно, якому випала «висока» честь окупувати місто 16 лютого 1810 року.
Два місяці минуло з того ганебного дня. Війська Наполеона володарювали в Гуадісі так вправно, що на землі, яка традиційно була осередком заколотів та партизанщини, запанував спокій — ніби озерце, полите олією, серед хвиль розбурханого моря. Хіба що час від часу на балконах міської ради вішали якогось надто запального патріота, і ніхто вже не дивувався таємничому зникненню того чи того солдата з війська окупантів: усі знали про звичку гуадісців, та й багатьох інших іспанців, топити в колодязях своїх постояльців. Простолюд уже починав потрохи ламати мову на французький манір, і навіть діти вміли вже вимовляти «дідон»[54], звертаючись до завойовників. Отже, все виразно вказувало на те, що асиміляція іспанців з французами просунулася далеко, так далеко, що сповнювала декого по той бік Піренеїв надією на швидке злиття обох народів. Уже танцювали наші бабусі… (тобто бабусі онуків офранцужених, а не мої, дяка богові), вже, кажу, танцювали з офіцерами-переможцями під Маренго, Аустерліцом та Ваграмом і траплялося, що якась легковажна красуня в завуженій сукні та з високим гребенем над мантільєю (а це було тоді криком моди) позирала поблажливо на того чи іншого гренадера, драгуна або й гусара з далеких країв. Уже судові чиновники оформлювали документи на офіційних паперах часів королювання Фернандо VII з припискою: «Дійсне при владі короля нашого сеньйора Д. Хосе Наполеона І»[55]. Уже сини Вольтера і Руссо зволили навіть слухати месу в неділю та в церковні свята, бо ж генерали та вищі чини ходили на месу — правда, як щирі атеїсти, вони слухали месу, сидячи в кріслах за вівтарем і палячи величезні люльки… (історичне). Вже ченці Сан-Августіна, Сан-Дієго, Санто-Домінго і Сан-Франціско спожили усі освячені облатки, вже покинули вони під тиском сили свої монастирі, які віднині служили галлам казармами. Вже, нарешті, в старовинному королівському дворі давніх ворогів Христа[56], які панували в Гуадісі волею аллаха та його пророка Магомета, усе веселилось та раділо під страхом смертної кари.
II
Отже, за таких обставин гуадіська бойня мала закритися через нестачу худоби. Корів, волів, теличок, баранів, овець, кіз… всю худобу в окрузі зжерли оті іноземці, а ще й усю шинку, корейку, індиків, курчат, курей, голубів, кролів у місті. Чи то бачене, щоб люди їли стільки м’ясива в будь-який час!?
Місцеве населення внаслідок свого напівафриканського походження було помірне в їжі і харчувалося сирими, вареними чи смаженими овочами… Але Завойовник потребував м’яса, свіжого м’яса, і багато, і негайно!..
В такій скрутній ситуації французький генерал пригадав, що до округи Гуадіса належать кілька населених пунктів, більшу частину яких треба було ще завоювати.
— Необхідно, — оголосив він своїм військам, — щоб імператорські орли[57] панували всюди! Розсиптеся по містечках, селищах, хуторах — звичайно, на території, що перебуває під моєю владою; принесіть їм радісну звістку про вступ на іспанський престол його величності Хосе Першого; візьміть на себе там владу від його імені та приженіть мені стільки худоби, скільки знайдете в їхніх хлівах та загонах. Слава імператору!
І, згідно з цим наказом, в напрямку Гора, в напрямку володінь маркіза Сенета, в напрямку селищ, розкиданих по північних схилах Сієрра-Невади, виступили десять чи дванадцять французьких колод — від ста до двохсот чоловік в кожній.
Серед тих байдужих до досягнень цивілізації гірських селищ, про які ми зібралися розповісти, взявшися сьогодні за перо, — серед селищ, які животіли біля підніжжя величезного, завжди засніженого Мулясену, вирізняється, та й раніш вирізнялося, на двадцять ліг в окрузі прадавнє містечко Лапеса, що уславилося у війні з маврами. Вирізняється Лапеса нестримним арабським темпераментом своїх жителів, їхніми майже дикими звичаями та іншими особливостями, про які читач дізнається з нашої розповіді. Зруйнований замок Лапеси пам’ятає ім’я відважного губернатора Бернардіно де Вільальта, гідного противника прихильників Абена Умейї[58].
Настало 15 квітня згадуваного вже 1810 року.
Сміховинне й гідне подиву видовище являла собою Лапеса в цей день — химерне і величне, недоладне і привабливе. Усі вулиці Лапеси перетнули мури з стовбурів могутніх дубів та інших дерев, які городяни притягли з сусідньої гори. Не дуже легко буде подолати такі стоси! Оскільки більша частина лапесців — вуглярі, а решта — дроворуби та пастухи, вищезгадана операція проведена була з гідною подиву швидкістю та вправністю.
Над шляхом, що вів до Гуадіса, баштою підіймалася міцна дерев’яна стіна, а нагорі цієї башти лапесці встановили (дивуйтеся, люди!) справді жахливу гармату, виготовлену їхніми власними руками, — пам’ять про неї ніколи не вмре. Гармата була зроблена з величезного дубового стовбура, випаленого всередині та перев’язаного міцними мотузками і скрученим удвоє дротом. Начинили її по самі вінця не знаю вже скількома лібрами пороху і незліченною кількістю куль, каміння, шматків іржавого заліза та іншими снарядами на зразок вищезгаданих…
Також мали лапесці в своєму розпорядженні всю холодну і вогнепальну зброю, яку тільки можна було знайти в місті чи в горах, — тобто з десяток рушниць, понад двадцять мушкетонів та мушкетів, по одному сікачу, кинджалу чи ножу на чоловіка, три чи чотири десятки сокир, кілька кременівок або фузій, величезні купи каміння солідного калібру, всілякі пращі та рогатки, щоб жбурляти оті каменюки, і цілий ліс кийків та дрючків на будь-який смак.
Щодо гарнізону, то всі сучасники тих подій сходяться на думці, що він нараховував десь із двісті чоловік, хоча так назвати їх можна лише з надмірного людинолюбства, бо ті чоловіки схожі були більше на орангутангів, ніж на людей. Перший серед них був генерал цього війська, алькальд Лапеси Мануель Атієнса — хай славиться ім’я його!
Він уособлював місцеву верховну владу. Мав Атієнса сорок п’ять чи п’ятдесят років, був високий, як кипарис, кістлявий, вузлуватий (точніше не назвеш), мов ясен, і міцний, як дуб, хоча, правду кажучи, за довгі роки роботи вуглярем він так обсмалився і зчорнів, що став схожий на дуб, витесаний з брили вугілля. Нігті в нього були наче кам’яні, зуби — з залізного дерева, а руки — то гартована на сонці темно-синя бронза. Волосся, скуйовджене, мов нечесана куделя, було цупке й рудувате, як на загривку дикого кабана. З-під розстебнутої сорочки від плеча до плеча, від шиї до черева вимальовувався могутній торс, обтягнутий зморшкуватою, наче кінською, задубілою від жару шкірою. Справді, щетина на випнутих грудях була обсмалена, так само як і густі брови… Бо сеньйор алькальд був вугляр (або гірський хуторянин, як вони себе звали) і все життя провів серед полум’я, наче грішна душа в чистилищі.
Мануель Атієнса, безперечно, бачив, та ніхто не міг би ствердити, на що він дивиться. Сторожкість людини неосвіченої, мавпяча підозріливість, обачливість, притаманна зрілому вікові, підказували йому, що не треба дивитися в очі співрозмовникові — хай не здогадується той про вади в освіті чи знаннях його милості. Але вже якщо алькальд втупить погляд у того, з ким говорить, то так хитро, ніби обмацує, так підозріло, що чоловікові здається, ніби оті зіниці йому в саме нутро зазирають, або наче його милість має ще очі й за вухами, як у ящірок. Рот у алькальда був, як у старого бульдога, смужка чола зовсім закрита волоссям, обличчя блищало, мов вичинена кордовська шкіра, а голос, гучний, мов постріл, скидався на різкий, короткий удар сокири по дереву.
Про вбрання алькальда нема що говорити, бо воно було таке, як і в усіх заможних людей з гірських селищ, а саме: постоли з невичиненої шкіри бика і грубого сукна, перев’язані мотузками, панчохи з вовни, короткі сукняні штани дуже темного кольору, куртка з того ж таки сукна, блакитний жилет, по якому пущені були жовті гілочки, замість пояса — шкіряний патронташ, на голові — величезний капелюх, під крисами якого, обшитими плюшем, дуже зручно спочивав символ влади… До речі, про владу: додам на завершення, що жезл алькальда лежав у нього на плечі й дві чорні китиці ще здалеку сповіщали про те, що перед вами охоронець порядку, як кажемо ми сьогодні.
Такий був алькальд Лапеси, і на взірець алькальда — всі його підлеглі. Якщо опис мій здасться вам перебільшеним, то майте на увазі, що порода лапесців не виродилася і не змінилася за роки, що проминули з того часу. Їдьте туди і дивуйтеся, як і я, що в Іспанії ще й в середині XIX сторіччя живі всі чудеса полудневої Африки!
III
Нарешті фортифікаційні роботи були завершені, озброєння розподілене між оборонцями.
Атієнса послав Хасінто до себе додому по прадавній барабан, у який били під час процесій та бою биків або коли оголошували постанови.
Хасінто — він був, між іншим, альгвасилом і вмер альгвасилом у цьому ж таки, 1859 році, — з’явився, вибиваючи на барабані загальний збір.
— Шикуйся! — командує синдик[59], чоловік дуже досвідчений у військовій справі, бо він служив у сеньйора короля Карлоса IV кухарем роти єгерів…
Двісті лапесців беруть зброю і шикуються проти міської ради.
Атієнса затискує в правиці старовинну довгу чорну шпагу з широкою гардою[60] і великою перекладиною, підвішує до патронташа важкий кавалерійський пістолет, у ліву руку бере жезл алькальда — точнісінько так, як маршал Франції бере свій маршальський жезл, — і в супроводі блискучого генерального штабу, до якого входять альгвасил, оповісник, він-таки посильний, та писар (або «нижчепідписаний», як називає писаря жінка, чим вона дуже пишається і хизується) — робить огляд свого грізного війська. Вояки вітають його зброєю, підкидають угору шапки та капелюхи.
— Слава сеньйорові алькальду! — гукають майбутні герої.
Атієнса відповідає:
— Якого там чорта алькальду! Слава господу! Хай живе Лапеса! Хай живе незалежність Іспанії!
Змінивши таким чином військове вітання, його милість наказує Хасінто бити довгий барабанний дріб; він кличе до себе оповісника і його устами виголошує промову — вона не записана. Оповісник повторює кожне слово вождя:
«Зі — слів — дядька — Піорно — нам — стало — відомо, — що — ворог — нашої — батьківщини — вирушив — сьогодні — до — Лапеси, — щоб — завоювати — нас — і — пограбувати; — з благословення — сеньйора — священика — і — з допомогою — нашої — покровительки — святої — діви — дель — Росаріо, — ми — будемо — захищатися, — як справжні — іспанці, — й — покажемо — Гуадісові, — що, — коли він — здався — французам, — то — жителі — Лапеси — зуміють — померти, — як — померли — мадрідці Другого — травня, або ж — перемогти, — як — перемогли — жителі — Байлена — два — роки — тому; — і — в силу — цього — алькальд — заявляє, — що — той, — хто — не — загине, — захищаючи — свій — дім, — буде — оголошений — поганим — іспанцем, — зрадником — батьківщини, — і — його — повісять — на — дубі — в горах. І, — не вміючи — писати, — його — милість — ставить хрест — замість — підпису, — як — звичайно, — що — засвідчує — писар…
Слава господу! Слава святій діві! Хай живе Іспанія! Хай живе Фернандо Сьомий! Смерть Пепе-пляшці! Смерть французам! Смерть Годіно! Смерть зрадникам!»
Ота суміш військового наказу і прокурорської промови справила величезне враження на лапесців.
Мануель Атієнса склав з пальців хрест і поцілував його, дійшовши до «підпису»; писар засвідчив «підпис» кивком голови; оповісник похвалив алькальда за те, що він виголосив таку гарну промову; Хасінто розсипав барабанний дріб, і комічний пролог справжньої трагедії завершився вигуками «Слава!», танцями та патріотичними гімнами.
— Усім зайняти свої місця! — вигукнув синдик.
Частина війська видряпалася на дерев’яну фортецю; інші з довгим запальним шнуром залізли на гармату; хто найкраще володів пращею — піднявся на арабську фортецю; стрільці вийшли на розвідку на Гуадіський шлях, а алькальд зайняв позицію на висоті, яка панувала над усім майбутнім полем битви. Біля нього був Хасінто, щоб подати знак барабанним боєм відкрити вогонь.
Тим часом священик ще раз благословив своїх відважних парафіян і відпустив їм гріхи, а потім заходився разом з коновалом, паламарем та гробарем готувати перев’язки, миро[61] та ноші для перенесення поранених і вбитих.
Майже всі жінки молилися в церкві. Було вирішено відвести дітей вранці в гори Сієрра-Невади, щоб не наражати їх на небезпеку і щоб вони з часом могли відбити інше іноземне нашестя.
IV
О третій годині дня хмара пилюки на шляху показала лапесцям, що близько ворог.
Постріли передових дозорів підтвердили його наближення.
Лапесці не могли встояти на місці від нетерплячки. За наказом алькальда на старовинній фортеці маврів, на дубовому бруствері замайоріли два чи три прапори, зроблені з чорних хусток.
Дзвони вдарили на сполох; жінки здійняли лемент, хлопці пронизливо свистіли, кілька каменюк упали на дорогу, і все ближче та частіше чулися постріли.
Ось уже стрільці відійшли до селища, щоб зарядити рушниці, ось уже перші каски, кіраси та багнети загарбників заіскрилися на відстані пострілу з мушкетів.
— Скільки їх? — запитав Мануель Атієнса того, хто стояв попереду.
— Душ із двісті, — почулася відповідь.
— Отже, в нас сили рівні, — презирливо-гордовито вигукнув вугляр, не беручи до уваги, що двісті кепсько озброєних селюків не рівня двомстам ветеранам, загартованим у боях і прекрасно озброєним.
— Але ж у них кіннота… — зауважив хтось із стрільців.
— Кажу ще раз — сили рівні! — твердо відказав Мануель Атієнса. — Ану, Хасінто, вдар у барабан… Вперед, за Іспанію! Хвала святій діві!
Хасінто подав довгожданий сигнал, і хмара каменюк та куль накрила французів, змусила їх зупинитися.
За мить французи відповіли щільним вогнем і вивели з ладу п’ятеро лапесців.
— Припинити вогонь! — наказав алькальд. — Вони ще далеко, а у нас мало пороху. Хай ближче підійдуть… Пам’ятайте, гармата вступить у бій в останню мить. І поки я не кину капелюха, не запалюйте гнота. А ви, сеньйори, чи не замовкли б! Займіться краще пораненими.
— Французи знову рушили!
— Дарма!.. Спокійно!
— Вже ціляться!
— Лягай!
Другий залп розбився об дубові стовбури. Кроків двадцять відділяло вже французів від обложеного війська. Піхота розступилася, стала по обидва боки дороги, пропускаючи кінноту.
— Вогонь! — пролунав, як постріл, голос алькальда. Він підкинув вгору капелюха і гордо випростався під кулями на весь зріст.
І почалося щось невимовно страхітливе.
Французи та іспанці водночас дали залп, засипаючи землю трупами. Кіннотники скористалися з моменту і підкотилися під самісіньку стіну з дубових стовбурів, маючи намір, без сумніву, проскочити її на своїх баских, гарячих конях; сотні каменюк сипалися на коней та вершників, а ті, своєю чергою, кидалися рубати направо та наліво. І серед цього людського виру, згуби, вихору, сум’яття громовицею вдарив раптом гарматний постріл, несучи смерть як обложникам, так і обложеним.
Від пострілу гармату розірвало; вона вивергнула картеч в усіх напрямках — уперед, назад, в усі боки. Дубовий ствол гармати розлетівся на тисячі трісок — вони свистіли, розтинаючи повітря. Від вибуху величезної кількості пороху могутні стовбури, на які гармата спиралась, розкотилися і почавили як іспанців, так і французів. В цьому хаосі змішалося все: дим, порох, рик, зойки, іржання, полум’я, кров, пошматовані трупи. Дощем сипалися кулі, каміння, одірвані шматки тіл. Усе, що можна було кидати, чим можна бити, пішло в хід. Коні ставали дибки, били копитами. Градом сипалися удари київ. Лапесці, які ще трималися на ногах, били наосліп — своїх, чужих; стріляли з пістолетів, кололи кинджалами, били камінням, знизу, згори, з усіх боків, наче кінець світу настав. Серед тієї бурі, серед того пекла пролунали водночас сигнал французької сурми до відступу та барабан лапесців, що бив тривогу. А над усім отим нуртовищем, перекриваючи гуркіт, невтримно котився заклик могутнього вугляра, непереможного алькальда, неприступного Атієнси:
— Нема їм пощади, хлопці! Щоб жодного не залишилося! Вже мало їх мусить бути!
І справді, їх було мало, таж правда й те, що іспанців залишилося ще менше. Дубова гармата завдала більше втрат лапесцям, аніж французам.
Але оскільки французи не знали, які ще несподіванки тримають у запасі дияволи-лапесці, оскільки не знали також числа оборонців і були добре настрахані, то думали вони лише про те, як би врятувати свою шкуру. І французи відступили, і відступ їх дуже нагадував втечу: розрізнено, в безладді бігли вони, переслідувані селюками, у яких залишилося тільки каміння для пращ та кілька набоїв. Французька кіннота чавила свою піхоту, солдати вже не корилися наказам офіцерів.
Побиті, поранені, обпалені порохом, чорні від крові, поту й пилюки, полишивши сотню своїх у Лапесі та на шляху, вступили до Гуадіса о восьмій вечора покорителі Єгипту, Італії, Німеччини, переможені цього разу слабкими силами пастухів та вуглярів.
V
Кривава драма, про яку ми розповіли, не могла завершитися щасливо.
Уяви собі, читачу, який вражений був генерал Годіно, як розлютувався він, дізнавшись про те, що сталося в Лапесі.
— Каменя на камені там не полишу! — скипів мстивий галл…
І через чотири дні в напрямку селища, яким правив Атієнса, виступили дві тисячі чотириста до зубів озброєних карателів, під командуванням полковника. В їхньому обозі було стільки припасів і таке спорядження, наче йшлося про облогу міцної фортеці.
Оте численне військо побачило Лапесу о дев’ятій годині ранку.
Нікого не здибали французи дорогою; жоден постріл, жоден камінь їх не поцілив. Пустка, німа тиша оповили скривавлене селище.
Зруйнований мур з дубових колод так і стояв розбитий, не калатали дзвони, б’ючи на сполох… Грізною пересторогою того, що пізніше чекало завойовників у Росії, мала б стати для них Лапеса. Лапеса обезлюдніла точнісінько так само, як Москва, коли ввійшов туди Наполеон Великий.
Вовки, наситившись м’ясом, пішли в ліси та гори.
Лише кілька нещасних дівчат, які спустилися з гір у свої покинуті домівки, щоб узяти якусь поживу для біженців, забилися в кутки церкви в надії, що там їх не посміють зачепити прославлені завойовники…
Та горенько! Де там! Замість міцних, сильних чоловіків, яких належало звоювати, примхлива доля підсунула французам на поталу тендітних дівчат, прирекла невинність на знущання, цнотливість на безчестя і жалобу.
Відвернімо очі від того паскудства, стільки разів повтореного славними завойовниками Європи під час їхнього кривавого панування в Іспанії! Прокляття й ганьба тим, хто зловживав перемогою! Хай завжди горить земля під ногами загарбників!
Вдоволені, бундючні поверталися в Гуадіс герої, ведучи з собою немічного, кволого діда, якого знайшли в хижі, та підлітка, який доглядав старого: то були єдині полонені, взяті під час цього гучного походу. Тим часом одна згорьована втікачка принесла в гори звістку про те, що трапилося в селищі. Звістка ця кинула в дорогу доведених до шалу батьків, братів та наречених. Лавиною скотилися вони з гір.
І спалахнув жорстокий бій урозсип (так, приблизно, можна його назвати) між сотнею поселян, які лишилися в розпорядженні Атієнси, і двома тисячами чотирмастами французьких карателів.
Кинувши виклик і зав’язавши бій, лапесці почали відступати, за звичаєм маврів, щоб утягти ворога в непрохідні гірські хащі.
І ворог дав заманити себе в пастку! Правда, його грізна зброя майже знищила жменьку відважних, та правда й те, що французи платили за кожного з них десятьма своїми смертями!
Стрімкі скелі, зелені урвища, хащі і провалля були всіяні трупами французів…
Наполеонівські війська спіткала тут одна з тих маловідомих поразок, яких стільки зазнали вони в Іспанії. Поразки ці не знаходили відбиття в офіційних повідомленнях про великі битви, проте в кінці війни за незалежність вони склали величезну цифру в півмільйона вбитих чи пропалих безвісти на нашому півострові солдатів імперії.
Завершимо нашу розповідь.
Атієнса — або Атенсіа[62], як вимовляє своє прізвище сам сеньйор алькальд, додаючи собі тим сили, — непереможний вугляр, який дав дві битви військам Бонапарта протягом чотирьох днів, стоїть на височенній скелі, оточений французами, відрізаний від усього світу, вкрай зморений. Він загнав у мушкет останній набій і стоїть з перев’язаною ще з битви п’ятнадцятого числа головою, поранений у груди, скривавлений, заткнувши за пояс жезл — символ своєї влади, — як то роблять погоничі з батогом, і голосно, дико регоче у відповідь на вимоги французів здатися, й регіт той луною котиться по здибленій землі гірського пасма, відлунюється в проваллях.
Сотні куль свистять навколо нього, та вугляр — легкий, гнучкий, прудкий, мов тигр, — для куль недосяжний: він то пригнеться, то відскочить убік, то заклякне на місці, то скулиться, а то підстрибне вгору, перебіжить з місця на місце, однаково страшний як у захисті, так і в стрімкому нападі.
Останній постріл: Атієнса описує півколо своєю грізною зброєю, наче хоче посікти гору кулями; в цю мить куля влучає йому в живіт. У відповідь — страхітливий рик. Алькальд знає, що має вмерти; глянувши гнівно на непотрібний уже мушкет, шваркає ним об камінь, дістає з-за пояса відомий уже нам жезл і кричить полковникові, який каліченою іспанською мовою пропонує йому здатися:
— Я не здаюся! Я — Лапеса, а Лапеса ліпше загине, а не скориться.
І, переломивши свій жезл, алькальд жбурляє його в обличчя французам, а сам кидається на гострі скелі провалля, і міцні, мов бронза, кістки його трощаться на тисячі уламків.
Навіть труп його не дістався ворогові!
VI
Лапеса вже в руках французів.
Щасливу звістку приносить генералові Годіно керівник каральної експедиції.
— Скількох полонених взяв? — питав його Годіно. — Їх треба повісити, щоб дати урок усій окрузі!
— Взяв лише двох: діда та хлопчиська! В усьому селищі не знайшов більше ворогів! — відповідає полковник, опускаючи очі.
Годіно не може не висловити свого захоплення діями горян: вони повелися, як класичні герої античності, як спартанці. Проте, все-таки наполягає на тому, щоб повісити отих двох кволих полонених…
Наші батьки багато разів розповідали нам подробиці тієї страти.
Та ми розповімо швидко…
Перу важко затримуватися на тих подробицях, занадто нелюдські вони.
Шию хлопчика затягли мотузкою і скинули його з балкона міської ради на Великій площі Гуадіса.
Мотузка урвалася — стара, очевидно, була, — і хлопчик упав на бруківку.
Розірвану мотузку зв’язали; бідне створіння знову підняли і повісили. Мотузка вдруге луснула.
Хлопчик лежав на бруківці без руху. Він не був мертвий, просто руки й ноги в нього були потрощені.
Тоді один драгунський офіцер, бачачи, що хлопчика втретє хочуть повісити, не стерпів, підійшов до нещасного… і розніс йому голову пострілом з пістолета.
Переможці, наситивши свою лють (на цей день принаймні), милостиво зволили простити недужого старого, на очах якого все це творилося: він скорчився біля підніжжя колони, чекаючи своєї черги на зашморг…
Отже, старого відпустили на волю. Хитаючись, він побіг з площі до свого селища, де й умер з журби тієї ж самої ночі.
Хлопчик, страчений в Гуадісі… був його онук!
І
Іншим разом я розповім про події, що передували вступові французів у маврітанське місто Гуадіс. Ви дізнаєтесь також, як розгнівані городяни витягли з будинку й покарали смертю корехідора Франсіско Трухільйо, звинуваченого в тому, що він не насмілився вчинити більш дійовий опір наполеонівському війську, протиставивши йому лише триста жителів Гуадіса, озброєних рушницями, шаблями, ножами та пращами…
Сьогодні ж я хочу розказати вам про події, які відбулися після того. Генерал-губернатором Гранади був на той час його ясновельможність сеньйор граф Гораціо Себастіані[53], як називали його офранцужені, а губернатором округи Гуадіса — генерал Годіно. Обов’язки командира Двадцятого драгунського кавалерійського полку виконував мосьє Корвіно, якому випала «висока» честь окупувати місто 16 лютого 1810 року.
Два місяці минуло з того ганебного дня. Війська Наполеона володарювали в Гуадісі так вправно, що на землі, яка традиційно була осередком заколотів та партизанщини, запанував спокій — ніби озерце, полите олією, серед хвиль розбурханого моря. Хіба що час від часу на балконах міської ради вішали якогось надто запального патріота, і ніхто вже не дивувався таємничому зникненню того чи того солдата з війська окупантів: усі знали про звичку гуадісців, та й багатьох інших іспанців, топити в колодязях своїх постояльців. Простолюд уже починав потрохи ламати мову на французький манір, і навіть діти вміли вже вимовляти «дідон»[54], звертаючись до завойовників. Отже, все виразно вказувало на те, що асиміляція іспанців з французами просунулася далеко, так далеко, що сповнювала декого по той бік Піренеїв надією на швидке злиття обох народів. Уже танцювали наші бабусі… (тобто бабусі онуків офранцужених, а не мої, дяка богові), вже, кажу, танцювали з офіцерами-переможцями під Маренго, Аустерліцом та Ваграмом і траплялося, що якась легковажна красуня в завуженій сукні та з високим гребенем над мантільєю (а це було тоді криком моди) позирала поблажливо на того чи іншого гренадера, драгуна або й гусара з далеких країв. Уже судові чиновники оформлювали документи на офіційних паперах часів королювання Фернандо VII з припискою: «Дійсне при владі короля нашого сеньйора Д. Хосе Наполеона І»[55]. Уже сини Вольтера і Руссо зволили навіть слухати месу в неділю та в церковні свята, бо ж генерали та вищі чини ходили на месу — правда, як щирі атеїсти, вони слухали месу, сидячи в кріслах за вівтарем і палячи величезні люльки… (історичне). Вже ченці Сан-Августіна, Сан-Дієго, Санто-Домінго і Сан-Франціско спожили усі освячені облатки, вже покинули вони під тиском сили свої монастирі, які віднині служили галлам казармами. Вже, нарешті, в старовинному королівському дворі давніх ворогів Христа[56], які панували в Гуадісі волею аллаха та його пророка Магомета, усе веселилось та раділо під страхом смертної кари.
II
Отже, за таких обставин гуадіська бойня мала закритися через нестачу худоби. Корів, волів, теличок, баранів, овець, кіз… всю худобу в окрузі зжерли оті іноземці, а ще й усю шинку, корейку, індиків, курчат, курей, голубів, кролів у місті. Чи то бачене, щоб люди їли стільки м’ясива в будь-який час!?
Місцеве населення внаслідок свого напівафриканського походження було помірне в їжі і харчувалося сирими, вареними чи смаженими овочами… Але Завойовник потребував м’яса, свіжого м’яса, і багато, і негайно!..
В такій скрутній ситуації французький генерал пригадав, що до округи Гуадіса належать кілька населених пунктів, більшу частину яких треба було ще завоювати.
— Необхідно, — оголосив він своїм військам, — щоб імператорські орли[57] панували всюди! Розсиптеся по містечках, селищах, хуторах — звичайно, на території, що перебуває під моєю владою; принесіть їм радісну звістку про вступ на іспанський престол його величності Хосе Першого; візьміть на себе там владу від його імені та приженіть мені стільки худоби, скільки знайдете в їхніх хлівах та загонах. Слава імператору!
І, згідно з цим наказом, в напрямку Гора, в напрямку володінь маркіза Сенета, в напрямку селищ, розкиданих по північних схилах Сієрра-Невади, виступили десять чи дванадцять французьких колод — від ста до двохсот чоловік в кожній.
Серед тих байдужих до досягнень цивілізації гірських селищ, про які ми зібралися розповісти, взявшися сьогодні за перо, — серед селищ, які животіли біля підніжжя величезного, завжди засніженого Мулясену, вирізняється, та й раніш вирізнялося, на двадцять ліг в окрузі прадавнє містечко Лапеса, що уславилося у війні з маврами. Вирізняється Лапеса нестримним арабським темпераментом своїх жителів, їхніми майже дикими звичаями та іншими особливостями, про які читач дізнається з нашої розповіді. Зруйнований замок Лапеси пам’ятає ім’я відважного губернатора Бернардіно де Вільальта, гідного противника прихильників Абена Умейї[58].
Настало 15 квітня згадуваного вже 1810 року.
Сміховинне й гідне подиву видовище являла собою Лапеса в цей день — химерне і величне, недоладне і привабливе. Усі вулиці Лапеси перетнули мури з стовбурів могутніх дубів та інших дерев, які городяни притягли з сусідньої гори. Не дуже легко буде подолати такі стоси! Оскільки більша частина лапесців — вуглярі, а решта — дроворуби та пастухи, вищезгадана операція проведена була з гідною подиву швидкістю та вправністю.
Над шляхом, що вів до Гуадіса, баштою підіймалася міцна дерев’яна стіна, а нагорі цієї башти лапесці встановили (дивуйтеся, люди!) справді жахливу гармату, виготовлену їхніми власними руками, — пам’ять про неї ніколи не вмре. Гармата була зроблена з величезного дубового стовбура, випаленого всередині та перев’язаного міцними мотузками і скрученим удвоє дротом. Начинили її по самі вінця не знаю вже скількома лібрами пороху і незліченною кількістю куль, каміння, шматків іржавого заліза та іншими снарядами на зразок вищезгаданих…
Також мали лапесці в своєму розпорядженні всю холодну і вогнепальну зброю, яку тільки можна було знайти в місті чи в горах, — тобто з десяток рушниць, понад двадцять мушкетонів та мушкетів, по одному сікачу, кинджалу чи ножу на чоловіка, три чи чотири десятки сокир, кілька кременівок або фузій, величезні купи каміння солідного калібру, всілякі пращі та рогатки, щоб жбурляти оті каменюки, і цілий ліс кийків та дрючків на будь-який смак.
Щодо гарнізону, то всі сучасники тих подій сходяться на думці, що він нараховував десь із двісті чоловік, хоча так назвати їх можна лише з надмірного людинолюбства, бо ті чоловіки схожі були більше на орангутангів, ніж на людей. Перший серед них був генерал цього війська, алькальд Лапеси Мануель Атієнса — хай славиться ім’я його!
Він уособлював місцеву верховну владу. Мав Атієнса сорок п’ять чи п’ятдесят років, був високий, як кипарис, кістлявий, вузлуватий (точніше не назвеш), мов ясен, і міцний, як дуб, хоча, правду кажучи, за довгі роки роботи вуглярем він так обсмалився і зчорнів, що став схожий на дуб, витесаний з брили вугілля. Нігті в нього були наче кам’яні, зуби — з залізного дерева, а руки — то гартована на сонці темно-синя бронза. Волосся, скуйовджене, мов нечесана куделя, було цупке й рудувате, як на загривку дикого кабана. З-під розстебнутої сорочки від плеча до плеча, від шиї до черева вимальовувався могутній торс, обтягнутий зморшкуватою, наче кінською, задубілою від жару шкірою. Справді, щетина на випнутих грудях була обсмалена, так само як і густі брови… Бо сеньйор алькальд був вугляр (або гірський хуторянин, як вони себе звали) і все життя провів серед полум’я, наче грішна душа в чистилищі.
Мануель Атієнса, безперечно, бачив, та ніхто не міг би ствердити, на що він дивиться. Сторожкість людини неосвіченої, мавпяча підозріливість, обачливість, притаманна зрілому вікові, підказували йому, що не треба дивитися в очі співрозмовникові — хай не здогадується той про вади в освіті чи знаннях його милості. Але вже якщо алькальд втупить погляд у того, з ким говорить, то так хитро, ніби обмацує, так підозріло, що чоловікові здається, ніби оті зіниці йому в саме нутро зазирають, або наче його милість має ще очі й за вухами, як у ящірок. Рот у алькальда був, як у старого бульдога, смужка чола зовсім закрита волоссям, обличчя блищало, мов вичинена кордовська шкіра, а голос, гучний, мов постріл, скидався на різкий, короткий удар сокири по дереву.
Про вбрання алькальда нема що говорити, бо воно було таке, як і в усіх заможних людей з гірських селищ, а саме: постоли з невичиненої шкіри бика і грубого сукна, перев’язані мотузками, панчохи з вовни, короткі сукняні штани дуже темного кольору, куртка з того ж таки сукна, блакитний жилет, по якому пущені були жовті гілочки, замість пояса — шкіряний патронташ, на голові — величезний капелюх, під крисами якого, обшитими плюшем, дуже зручно спочивав символ влади… До речі, про владу: додам на завершення, що жезл алькальда лежав у нього на плечі й дві чорні китиці ще здалеку сповіщали про те, що перед вами охоронець порядку, як кажемо ми сьогодні.
Такий був алькальд Лапеси, і на взірець алькальда — всі його підлеглі. Якщо опис мій здасться вам перебільшеним, то майте на увазі, що порода лапесців не виродилася і не змінилася за роки, що проминули з того часу. Їдьте туди і дивуйтеся, як і я, що в Іспанії ще й в середині XIX сторіччя живі всі чудеса полудневої Африки!
III
Нарешті фортифікаційні роботи були завершені, озброєння розподілене між оборонцями.
Атієнса послав Хасінто до себе додому по прадавній барабан, у який били під час процесій та бою биків або коли оголошували постанови.
Хасінто — він був, між іншим, альгвасилом і вмер альгвасилом у цьому ж таки, 1859 році, — з’явився, вибиваючи на барабані загальний збір.
— Шикуйся! — командує синдик[59], чоловік дуже досвідчений у військовій справі, бо він служив у сеньйора короля Карлоса IV кухарем роти єгерів…
Двісті лапесців беруть зброю і шикуються проти міської ради.
Атієнса затискує в правиці старовинну довгу чорну шпагу з широкою гардою[60] і великою перекладиною, підвішує до патронташа важкий кавалерійський пістолет, у ліву руку бере жезл алькальда — точнісінько так, як маршал Франції бере свій маршальський жезл, — і в супроводі блискучого генерального штабу, до якого входять альгвасил, оповісник, він-таки посильний, та писар (або «нижчепідписаний», як називає писаря жінка, чим вона дуже пишається і хизується) — робить огляд свого грізного війська. Вояки вітають його зброєю, підкидають угору шапки та капелюхи.
— Слава сеньйорові алькальду! — гукають майбутні герої.
Атієнса відповідає:
— Якого там чорта алькальду! Слава господу! Хай живе Лапеса! Хай живе незалежність Іспанії!
Змінивши таким чином військове вітання, його милість наказує Хасінто бити довгий барабанний дріб; він кличе до себе оповісника і його устами виголошує промову — вона не записана. Оповісник повторює кожне слово вождя:
«Зі — слів — дядька — Піорно — нам — стало — відомо, — що — ворог — нашої — батьківщини — вирушив — сьогодні — до — Лапеси, — щоб — завоювати — нас — і — пограбувати; — з благословення — сеньйора — священика — і — з допомогою — нашої — покровительки — святої — діви — дель — Росаріо, — ми — будемо — захищатися, — як справжні — іспанці, — й — покажемо — Гуадісові, — що, — коли він — здався — французам, — то — жителі — Лапеси — зуміють — померти, — як — померли — мадрідці Другого — травня, або ж — перемогти, — як — перемогли — жителі — Байлена — два — роки — тому; — і — в силу — цього — алькальд — заявляє, — що — той, — хто — не — загине, — захищаючи — свій — дім, — буде — оголошений — поганим — іспанцем, — зрадником — батьківщини, — і — його — повісять — на — дубі — в горах. І, — не вміючи — писати, — його — милість — ставить хрест — замість — підпису, — як — звичайно, — що — засвідчує — писар…
Слава господу! Слава святій діві! Хай живе Іспанія! Хай живе Фернандо Сьомий! Смерть Пепе-пляшці! Смерть французам! Смерть Годіно! Смерть зрадникам!»
Ота суміш військового наказу і прокурорської промови справила величезне враження на лапесців.
Мануель Атієнса склав з пальців хрест і поцілував його, дійшовши до «підпису»; писар засвідчив «підпис» кивком голови; оповісник похвалив алькальда за те, що він виголосив таку гарну промову; Хасінто розсипав барабанний дріб, і комічний пролог справжньої трагедії завершився вигуками «Слава!», танцями та патріотичними гімнами.
— Усім зайняти свої місця! — вигукнув синдик.
Частина війська видряпалася на дерев’яну фортецю; інші з довгим запальним шнуром залізли на гармату; хто найкраще володів пращею — піднявся на арабську фортецю; стрільці вийшли на розвідку на Гуадіський шлях, а алькальд зайняв позицію на висоті, яка панувала над усім майбутнім полем битви. Біля нього був Хасінто, щоб подати знак барабанним боєм відкрити вогонь.
Тим часом священик ще раз благословив своїх відважних парафіян і відпустив їм гріхи, а потім заходився разом з коновалом, паламарем та гробарем готувати перев’язки, миро[61] та ноші для перенесення поранених і вбитих.
Майже всі жінки молилися в церкві. Було вирішено відвести дітей вранці в гори Сієрра-Невади, щоб не наражати їх на небезпеку і щоб вони з часом могли відбити інше іноземне нашестя.
IV
О третій годині дня хмара пилюки на шляху показала лапесцям, що близько ворог.
Постріли передових дозорів підтвердили його наближення.
Лапесці не могли встояти на місці від нетерплячки. За наказом алькальда на старовинній фортеці маврів, на дубовому бруствері замайоріли два чи три прапори, зроблені з чорних хусток.
Дзвони вдарили на сполох; жінки здійняли лемент, хлопці пронизливо свистіли, кілька каменюк упали на дорогу, і все ближче та частіше чулися постріли.
Ось уже стрільці відійшли до селища, щоб зарядити рушниці, ось уже перші каски, кіраси та багнети загарбників заіскрилися на відстані пострілу з мушкетів.
— Скільки їх? — запитав Мануель Атієнса того, хто стояв попереду.
— Душ із двісті, — почулася відповідь.
— Отже, в нас сили рівні, — презирливо-гордовито вигукнув вугляр, не беручи до уваги, що двісті кепсько озброєних селюків не рівня двомстам ветеранам, загартованим у боях і прекрасно озброєним.
— Але ж у них кіннота… — зауважив хтось із стрільців.
— Кажу ще раз — сили рівні! — твердо відказав Мануель Атієнса. — Ану, Хасінто, вдар у барабан… Вперед, за Іспанію! Хвала святій діві!
Хасінто подав довгожданий сигнал, і хмара каменюк та куль накрила французів, змусила їх зупинитися.
За мить французи відповіли щільним вогнем і вивели з ладу п’ятеро лапесців.
— Припинити вогонь! — наказав алькальд. — Вони ще далеко, а у нас мало пороху. Хай ближче підійдуть… Пам’ятайте, гармата вступить у бій в останню мить. І поки я не кину капелюха, не запалюйте гнота. А ви, сеньйори, чи не замовкли б! Займіться краще пораненими.
— Французи знову рушили!
— Дарма!.. Спокійно!
— Вже ціляться!
— Лягай!
Другий залп розбився об дубові стовбури. Кроків двадцять відділяло вже французів від обложеного війська. Піхота розступилася, стала по обидва боки дороги, пропускаючи кінноту.
— Вогонь! — пролунав, як постріл, голос алькальда. Він підкинув вгору капелюха і гордо випростався під кулями на весь зріст.
І почалося щось невимовно страхітливе.
Французи та іспанці водночас дали залп, засипаючи землю трупами. Кіннотники скористалися з моменту і підкотилися під самісіньку стіну з дубових стовбурів, маючи намір, без сумніву, проскочити її на своїх баских, гарячих конях; сотні каменюк сипалися на коней та вершників, а ті, своєю чергою, кидалися рубати направо та наліво. І серед цього людського виру, згуби, вихору, сум’яття громовицею вдарив раптом гарматний постріл, несучи смерть як обложникам, так і обложеним.
Від пострілу гармату розірвало; вона вивергнула картеч в усіх напрямках — уперед, назад, в усі боки. Дубовий ствол гармати розлетівся на тисячі трісок — вони свистіли, розтинаючи повітря. Від вибуху величезної кількості пороху могутні стовбури, на які гармата спиралась, розкотилися і почавили як іспанців, так і французів. В цьому хаосі змішалося все: дим, порох, рик, зойки, іржання, полум’я, кров, пошматовані трупи. Дощем сипалися кулі, каміння, одірвані шматки тіл. Усе, що можна було кидати, чим можна бити, пішло в хід. Коні ставали дибки, били копитами. Градом сипалися удари київ. Лапесці, які ще трималися на ногах, били наосліп — своїх, чужих; стріляли з пістолетів, кололи кинджалами, били камінням, знизу, згори, з усіх боків, наче кінець світу настав. Серед тієї бурі, серед того пекла пролунали водночас сигнал французької сурми до відступу та барабан лапесців, що бив тривогу. А над усім отим нуртовищем, перекриваючи гуркіт, невтримно котився заклик могутнього вугляра, непереможного алькальда, неприступного Атієнси:
— Нема їм пощади, хлопці! Щоб жодного не залишилося! Вже мало їх мусить бути!
І справді, їх було мало, таж правда й те, що іспанців залишилося ще менше. Дубова гармата завдала більше втрат лапесцям, аніж французам.
Але оскільки французи не знали, які ще несподіванки тримають у запасі дияволи-лапесці, оскільки не знали також числа оборонців і були добре настрахані, то думали вони лише про те, як би врятувати свою шкуру. І французи відступили, і відступ їх дуже нагадував втечу: розрізнено, в безладді бігли вони, переслідувані селюками, у яких залишилося тільки каміння для пращ та кілька набоїв. Французька кіннота чавила свою піхоту, солдати вже не корилися наказам офіцерів.
Побиті, поранені, обпалені порохом, чорні від крові, поту й пилюки, полишивши сотню своїх у Лапесі та на шляху, вступили до Гуадіса о восьмій вечора покорителі Єгипту, Італії, Німеччини, переможені цього разу слабкими силами пастухів та вуглярів.
V
Кривава драма, про яку ми розповіли, не могла завершитися щасливо.
Уяви собі, читачу, який вражений був генерал Годіно, як розлютувався він, дізнавшись про те, що сталося в Лапесі.
— Каменя на камені там не полишу! — скипів мстивий галл…
І через чотири дні в напрямку селища, яким правив Атієнса, виступили дві тисячі чотириста до зубів озброєних карателів, під командуванням полковника. В їхньому обозі було стільки припасів і таке спорядження, наче йшлося про облогу міцної фортеці.
Оте численне військо побачило Лапесу о дев’ятій годині ранку.
Нікого не здибали французи дорогою; жоден постріл, жоден камінь їх не поцілив. Пустка, німа тиша оповили скривавлене селище.
Зруйнований мур з дубових колод так і стояв розбитий, не калатали дзвони, б’ючи на сполох… Грізною пересторогою того, що пізніше чекало завойовників у Росії, мала б стати для них Лапеса. Лапеса обезлюдніла точнісінько так само, як Москва, коли ввійшов туди Наполеон Великий.
Вовки, наситившись м’ясом, пішли в ліси та гори.
Лише кілька нещасних дівчат, які спустилися з гір у свої покинуті домівки, щоб узяти якусь поживу для біженців, забилися в кутки церкви в надії, що там їх не посміють зачепити прославлені завойовники…
Та горенько! Де там! Замість міцних, сильних чоловіків, яких належало звоювати, примхлива доля підсунула французам на поталу тендітних дівчат, прирекла невинність на знущання, цнотливість на безчестя і жалобу.
Відвернімо очі від того паскудства, стільки разів повтореного славними завойовниками Європи під час їхнього кривавого панування в Іспанії! Прокляття й ганьба тим, хто зловживав перемогою! Хай завжди горить земля під ногами загарбників!
Вдоволені, бундючні поверталися в Гуадіс герої, ведучи з собою немічного, кволого діда, якого знайшли в хижі, та підлітка, який доглядав старого: то були єдині полонені, взяті під час цього гучного походу. Тим часом одна згорьована втікачка принесла в гори звістку про те, що трапилося в селищі. Звістка ця кинула в дорогу доведених до шалу батьків, братів та наречених. Лавиною скотилися вони з гір.
І спалахнув жорстокий бій урозсип (так, приблизно, можна його назвати) між сотнею поселян, які лишилися в розпорядженні Атієнси, і двома тисячами чотирмастами французьких карателів.
Кинувши виклик і зав’язавши бій, лапесці почали відступати, за звичаєм маврів, щоб утягти ворога в непрохідні гірські хащі.
І ворог дав заманити себе в пастку! Правда, його грізна зброя майже знищила жменьку відважних, та правда й те, що французи платили за кожного з них десятьма своїми смертями!
Стрімкі скелі, зелені урвища, хащі і провалля були всіяні трупами французів…
Наполеонівські війська спіткала тут одна з тих маловідомих поразок, яких стільки зазнали вони в Іспанії. Поразки ці не знаходили відбиття в офіційних повідомленнях про великі битви, проте в кінці війни за незалежність вони склали величезну цифру в півмільйона вбитих чи пропалих безвісти на нашому півострові солдатів імперії.
Завершимо нашу розповідь.
Атієнса — або Атенсіа[62], як вимовляє своє прізвище сам сеньйор алькальд, додаючи собі тим сили, — непереможний вугляр, який дав дві битви військам Бонапарта протягом чотирьох днів, стоїть на височенній скелі, оточений французами, відрізаний від усього світу, вкрай зморений. Він загнав у мушкет останній набій і стоїть з перев’язаною ще з битви п’ятнадцятого числа головою, поранений у груди, скривавлений, заткнувши за пояс жезл — символ своєї влади, — як то роблять погоничі з батогом, і голосно, дико регоче у відповідь на вимоги французів здатися, й регіт той луною котиться по здибленій землі гірського пасма, відлунюється в проваллях.
Сотні куль свистять навколо нього, та вугляр — легкий, гнучкий, прудкий, мов тигр, — для куль недосяжний: він то пригнеться, то відскочить убік, то заклякне на місці, то скулиться, а то підстрибне вгору, перебіжить з місця на місце, однаково страшний як у захисті, так і в стрімкому нападі.
Останній постріл: Атієнса описує півколо своєю грізною зброєю, наче хоче посікти гору кулями; в цю мить куля влучає йому в живіт. У відповідь — страхітливий рик. Алькальд знає, що має вмерти; глянувши гнівно на непотрібний уже мушкет, шваркає ним об камінь, дістає з-за пояса відомий уже нам жезл і кричить полковникові, який каліченою іспанською мовою пропонує йому здатися:
— Я не здаюся! Я — Лапеса, а Лапеса ліпше загине, а не скориться.
І, переломивши свій жезл, алькальд жбурляє його в обличчя французам, а сам кидається на гострі скелі провалля, і міцні, мов бронза, кістки його трощаться на тисячі уламків.
Навіть труп його не дістався ворогові!
VI
Лапеса вже в руках французів.
Щасливу звістку приносить генералові Годіно керівник каральної експедиції.
— Скількох полонених взяв? — питав його Годіно. — Їх треба повісити, щоб дати урок усій окрузі!
— Взяв лише двох: діда та хлопчиська! В усьому селищі не знайшов більше ворогів! — відповідає полковник, опускаючи очі.
Годіно не може не висловити свого захоплення діями горян: вони повелися, як класичні герої античності, як спартанці. Проте, все-таки наполягає на тому, щоб повісити отих двох кволих полонених…
Наші батьки багато разів розповідали нам подробиці тієї страти.
Та ми розповімо швидко…
Перу важко затримуватися на тих подробицях, занадто нелюдські вони.
Шию хлопчика затягли мотузкою і скинули його з балкона міської ради на Великій площі Гуадіса.
Мотузка урвалася — стара, очевидно, була, — і хлопчик упав на бруківку.
Розірвану мотузку зв’язали; бідне створіння знову підняли і повісили. Мотузка вдруге луснула.
Хлопчик лежав на бруківці без руху. Він не був мертвий, просто руки й ноги в нього були потрощені.
Тоді один драгунський офіцер, бачачи, що хлопчика втретє хочуть повісити, не стерпів, підійшов до нещасного… і розніс йому голову пострілом з пістолета.
Переможці, наситивши свою лють (на цей день принаймні), милостиво зволили простити недужого старого, на очах якого все це творилося: він скорчився біля підніжжя колони, чекаючи своєї черги на зашморг…
Отже, старого відпустили на волю. Хитаючись, він побіг з площі до свого селища, де й умер з журби тієї ж самої ночі.
Хлопчик, страчений в Гуадісі… був його онук!
Ангел-охоронець
I
«Першого травня прилітають ластівки» — так споконвіку кажуть в Іспанії, бо щороку саме цього дня повертаються в наші землі, вірніше — в повітря, юрки та ластівки з зимової мандрівки до Африки. Але ніхто досі не сказав, і я напевне це знаю, що більш гарного, сяючого, чарівного дня, ніж день першого травня тисяча вісімсот чотирнадцятого року, ніколи не бачили, та й не побачать ластівки, повертаючись на мури Таррагони до своїх старих гнізд.
Здавалося, що море, блакитне і спокійне, мов небо, простяглося до самого краєчку землі й переходило у вічність, у безмежність. Поле всміхалося пестливому сонцю, віддячувало йому пишним квітом, а це несхибна ознака і передумова багатого врожаю. Всюди буяло життя, прискало п’янким подихом весни, вже закоханої в літо…
Та не лише в цьому були чари весни того незабутнього дня. Птахи прилетіли, настав місяць цвітіння, завтра — Друге травня. І душу кожної людини в місті сповнювало високе, щасливе почуття гордості за батьківщину, за свій народ, відчуття нового розквіту, відродження… Ледве п’ятнадцять днів минуло, як запанував мир в Іспанії, і це після шести років безперервної боротьби! Війна за незалежність, епопея, героями якої були наші батьки, завершилася. Наполеонівські генерали дременули з Іспанії разом зі своїми військами і своїм пихатим королем, володарем стількох націй. Чистою маячнею був його намір підкорити іспанців. На всьому півострові вже не лишилося жодного чужоземного солдата!
Отож наша знекровлена, розтерзана батьківщина перепочивала, купаючись у сяйві яскравого сонця, як той чоловік, що, видужуючи від хвороби, встає зі свого ложа, витримавши довгу боротьбу зі смертю. Зворушлива, велична хвилина! Дзвони знову закликали побожних людей до спалених, сплюндрованих церков… Дим залитих кров’ю домашніх вогнищ знову здіймався до вже спокійного неба… А вітер часом доносив прадавні народні пісні… Звитяжні борці за незалежність батьківщини кидали зброю і поверталися до роботи — вони втратили дітей, братів, батьків, та в горі своєму втішалися думкою, що вдалося відстояти землю, на якій народилися їхні рідні, землю, яка бачила їхню смерть. Від Сан-Себастьяна до Кадіса, від Лa Коруньї до Херони сміялося все, раділо і смутніло в своїй святій журбі; люди згадували численні подвиги, здійснені в тій чи іншій провінції, місті та селі в ім’я того, щоб скинути чужоземне ярмо: дякували богові за перемогу, возносили молитви за полеглих, відбудовували, а то й заново будували міста в надії діждатись кращих днів, аніж їх зажили героїчні мученики, які полягли за батьківщину!
II
Саме того ранку з церкви Санто-Домінго в Таррагоні вийшли мужньої постави хлопець і напрочуд гарна дівчина, вдягнені просто і зграбно, як одягаються заможні люди середньої верстви. Вони нещодавно побралися.
Разом з ними вийшов той самий священик, який обвінчав їх минулого тижня. Він привітно всміхався і був такий гордий та задоволений, наче закохане подружжя завдячувало своїм щастям саме йому.
Молодята й справді були дуже йому зобов’язані. Клара і Мануель втратили свої родини в день двадцять восьмого червня тисяча вісімсот одинадцятого року, коли генерал Сюше взяв приступом Таррагону. Пізніше, наприкінці кампанії 1813 року, Сюше, якому наступали на п’яти, знову пройшов через місто, висадивши в повітря його укріплення й чимало будинків. Один з них належав нотареві, в якого зберігалися всі документи на майно Мануеля, що на той час утік з Кларою та її матір’ю з міста. Протягом одного-двох жахливих днів загинуло більше половини жителів Таррагони, і коли бідолашний сирота повернувся додому, щоб віддати все, що має, двом безталанним жінкам, то виявилося, що не залишилося нікого, хто б знав Мануеля, а тим більше міг засвідчити його право на батькове майно. Отоді й з’явився в зруйнованому місті цей доброчесний священик, який знав Мануеля з дня народження, бо завжди був їхнім парафіяльним священиком; він і хрестив його, і вчив читати. І от, завдяки нотаріально завіреним свідченням старого слуги господнього, Мануель (який вже почав жебрати!) наступного дня розбагатів.
Через кілька тижнів він одружився з Кларою.
Ну, а про Кларину матір ви скоро дізнаєтесь з нашої короткої і правдивої оповіді.
III
— Отже, діти мої, скажіть… Про що, власне, йдеться? — запитав священик біля дверей церкви.
— Йдеться, сеньйоре священику… — журно промовила Клара, — про те, що ми хочемо довірити вам одну таємницю…
— Таємницю!.. Мені! Та хіба ж ви не сповідалися мені сьогодні вранці?..
— Так, сеньйоре… — ще журливіше відгукнувся Мануель, — але ж наша таємниця — не гріх.
— А, так! Це інша справа.
— Менш за все наш гріх… — прошепотіла молода.
— Та вже ж щось там недобре є, коли ви вдаєтесь до бідолашного старого!.. Ну, побачимо!.. То що ж там таке?
— Кажи ти… — попросила Клара чоловіка.
А той лише додав:
— Нічого!.. Ходімо… Ранок такий гарний: пройдемося трохи, і там, на тому самому місці, ми все розповімо.
— На якому місці?
— Нічого!.. Ходімо… — повторила Клара, тягнучи падре за сутану.
Падре охоче згодився на прохання молодих, і вони попрямували за місто.
За якихось тисячу кроків від околиці на березі річки Франколі Мануель зупинився:
— Мабуть, тут…
— Ні… ні… — зауважила Клара. — Трохи далі.
— Справді… Он на тому повороті, де сидить на березі жінка.
— Мовчи!.. То ж моя мати!
— Як мати?
— А так… Я певна! Вона, як завжди, вийшла вранці з дому і не схотіла, щоб хтось з нею йшов… Дивись-но, куди придибала бідолашна! Не дивуйтеся, сеньйоре священику, ви ж знаєте, що нещасна слаба на голову. Після тієї ночі вона часто втрачає розум!
Усі троє підійшли до жінки, яка сиділа на березі, на голій землі, втупивши очі в бистрі води Франколі.
Стара була поважна жінка, лице мала сухе, суворе, очі чорні-чорнющі, а волосся біле й густе — каталонська мати, одне слово, рішуча і м’яка, лагідна й грізна.
— Який гарний день, мамо! — промовила Клара, обіймаючи матір, щоб трохи розважити її.
— Яка жахлива ніч, доню! — відказала бідолашна.
— Послухайте, сеньйоре священику, як усе було… насилу проказав Мануель, відводячи його трохи далі від жінок.
IV
— Отут… — показав Мануель на річку, — в оцих хвилях, які за п’ять років знесли стільки крові, покоїться, сеньйоре священику, мученик, жертва боротьби за незалежність Іспанії, який прожив на світі всього п’ятнадцять місяців… і якому, хоч він був ще немовля, завдячують життям і щастям ці двоє сердець, що їх ви з’єднали. Я не кажу про Кларину матір, бо хоч вона теж завдячує життям тій святій дитині, та радше була б загинула разом з нею. Ви ж бачите, що діється з нещасною!
Вас дивує, отче, що в свої п’ятнадцять місяців невинне створіння могло стільки зробити для своєї сім’ї! Розумію… Я й сам не лише дивуюся, а й умираю з сорому за себе! Та ось подивіться, що в мене залишилось з тієї ночі!
І Мануель простяг до священика ліву руку, жахливо спотворену довгим і глибоким шрамом.
— В п’ятнадцять місяців, так!.. Він умер в п’ятнадцять місяців, і його життя не було безплідне, не було марне! Багато хто живе довгі роки, не зробивши стільки добра людям! Господь помістить його, без сумніву, не серед ангелів, а серед мучеників і героїв!
Ви вже знаєте, який сумний був день двадцять восьмого червня тисяча вісімсот одинадцятого року. Але ж ви потрапили в полон під час штурму четвертого травня і не бачили того жаху, що діявся в місті. Ви не бачили, як за десять годин загинуло п’ять тисяч іспанців, не бачили, як палали будинки і храми, не бачили, як розстрілювали беззбройних дідів і кволих жінок, не бачили, як паплюжили цнотливість дівчат, гідність матерів, обітниці послушниць!.. Не бачили розбою й п’яного розгулу впереміш з розпустою та різаниною! Не бачили, зрештою, одного з найбільших «геройських» подвигів покорителів світу, героя нашої доби, напівбога Наполеона!
А я бачив усе! Я бачив, як хворі вставали зі смертного ложа, тягнучи простирадла, мов савани, і гинули від рук чужоземних солдатів на порозі тих самих спалень, де за день до того їх соборували! Я бачив на цій вулиці розпростерту жінку з відрубаною головою, а до неї притулилося немовлятко і ще смоктало молоко з грудей вбитої матері! Я бачив чоловіка, прив’язаного до весільного ложа, де чинили наругу над його дружиною! І дітей бачив, що захлиналися сльозами від жаху, і розпач бачив, і невинність, яка накладала на себе руки, і знущання над трупами! О! Хай буде проклята зброя чужинців!
Батько мій і брати загинули того чорного дня… Щасливі!
Тяжко поранений в руку, зайвий на полі бою, я знайшов притулок в будинку Клари.
Вона стояла на балконі, серце її краялося з жалю, вона тремтіла за моє життя і ризикувала своїм, чатуючи — може, я промайну вулицею.
Я зайшов; але ті, що мене переслідували… побачили її… А вона ж така гарна!
Дикий переможний рик і брутальний регіт були салютом красі. А за хвилину сокира і вогонь висадили наші двері. Ми пропали!
Кларина мати з отим безталанним хлопчиком, що спочиває нині під цими хвилями, сховалася разом з нами в цистерні, такій собі домашній водоймі. Цистерна була дуже глибока і суха, бо вже кілька місяців не було дощу. Дно цистерни мало площу вісім квадратних вар[63], туди вела довга підземна галерея. Цистерна звужувалася, догори, наче отвір криниці, і виходила якраз на середину двору, а над отвором до залізної арки було підвішено блок, щоб діставати воду двома відрами…
Хлопчика звали Мігель, він був Клариним братом, меншим сином нещасної жінки, яку французи недавно зробили вдовою.
У цистерні ми могли врятуватися всі четверо, і вже думали, що врятувалися. Ніхто не тільки б не здогадався, що ми можемо бути в такому місці, а й навіть що така схованка взагалі існує! Згори цистерна видавалася звичайною криницею. Французи напевне вирішать, що ми втекли по даху…
Невдовзі вони саме так і казали, страшенно нас кленучи, коли відпочивали в холодку того самого двору, посередині якого була цистерна.
Так… ми думали, що врятувалися! Клара перев’язувала рану; мати годувала груддю Мігеля, а я, хоч і тремтів від холоду в лихоманці, однак відчував себе щасливим і всміхався…
Раптом ми зрозуміли, що французи, змучені спрагою, намагаються витягти воду з цистерни, де ми сиділи…
Уявіть собі, що ми відчули цієї миті!..
Ми відсунулися вбік, дали спуститися відру аж до дна.
Усі затамували дух.
Відро знову підіймалося…
— Тут сухо! — сказали французи.
— Але ж там має бути вода! — вигукнув хтось.
«Вони вже йдуть!» — майнула думка у Клари, в її матері та в мене.
— А що, як вони там? — почулася каталонська мова…
То був зрадник, офранцужений, сеньйоре священику! То іспанець ніс нам погибель!
— Дурниці! — заперечив француз. — Вони не могли залізти туди так швидко!
— Справді… — відказав зрадник.
Вони не знали, що до цистерни вела вже згадувана підземна галерея, вхід до якої, добре замаскований в долівці темного льоху, що містився трохи віддалік, було дуже важко знайти. А ми зробили дурість, замкнувши на ключ залізний щит, який відрізав цистерну від галереї, і тепер не могли відімкнути його, не наробивши шуму!..
Отже уявіть собі наш розпач: надію і жах від почутого, адже нападники говорили над самою криницею… Скоцюрбившися в своїх кутках, ми бачили, як рухалися тіні від їхніх голів на світлому кружечку сухого дна цистерни!.. Кожна мить здавалася нам вічністю…
І раптом… заплакав Мігель!
Та тільки-но він писнув, як мати притисла до грудей личко дитини і придушила той зойк, що нас викривав.
— Чули? — долинуло згори.
— Я — ні! — відповів хтось.
— Послухаймо, — промовив офранцужений.
Минуло три моторошні хвилини…
Мігель поривався плакати… чим щільніше притискала його мати, тим відчайдушніше рвався він у неї з рук.
Та навіть дихання не було чути.
— Луна, мабуть… — сказали французи і відійшли.
— Мабуть! — додав зрадник.
Вони пішли, і тупіт їхніх кроків та дзенькіт шабель даленіли помалу, доки не затихли десь біля дверей.
Пронесло!
Та… ой! Спізнилося наше щастя!
Мігель уже не плакав і не борюкався…
V
— Сеньйоре священику! Сеньйоре священику! — заволала Кларина мати, перебиваючи Мануеля. — Скажіть, що то брехня! Я не вбила свого сина! То вороги його вбили! Я задушила його, щоб урятувати Клару й Мігеля! Він задихнувся, щоб урятувати нас усіх! О, сеньйоре священику! Простіть… Я не злочинниця! Я збожеволіла через мого Мігеля, через мою дитину, сонце душі моєї… Я не погана мати!
— Сеньйоре священику! — озвалася Клара. — Ми привели вас сюди, щоб ви освятили цю воду — в неї ми вкинули тіло мого брата, коли втікали з Таррагони в ніч на двадцять восьме червня тисяча вісімсот одинадцятого року.
Загроза, яка нависла над нами, не дала нам змоги поховати його…
— Чи ж не правда, наш Мігель вознесеться на небо, сеньйоре священику? — запитав Мануель, витираючи сльози.
— Так, діти мої… — відповів священик. — Так і буде, запевняю вас, в ім’я бога і в ім’я батьківщини. А ви не плачте… — звернувся він до старої. — Бог благословить вашу муку, як я благословляю невинне дитя, що її спричинило! На небі ви зустрінете свого сина і душа ваша возвеселиться! А ви, діти, ви можете зазнати великого щастя на землі, та не забувайте, що ваше щастя куплене ціною страждань інших. Тож і ви прийміть муку за ближнього, як буде треба!
Так казав священик; і в блиску весняного сонця, серед квітуючих полів, під пташиний щебет, серед усіх радощів весни він освятив місце, де хвилі Франколі стали могилою дитини, якій пощастило стати ангелом-охоронцем своєї сім’ї.
I
«Першого травня прилітають ластівки» — так споконвіку кажуть в Іспанії, бо щороку саме цього дня повертаються в наші землі, вірніше — в повітря, юрки та ластівки з зимової мандрівки до Африки. Але ніхто досі не сказав, і я напевне це знаю, що більш гарного, сяючого, чарівного дня, ніж день першого травня тисяча вісімсот чотирнадцятого року, ніколи не бачили, та й не побачать ластівки, повертаючись на мури Таррагони до своїх старих гнізд.
Здавалося, що море, блакитне і спокійне, мов небо, простяглося до самого краєчку землі й переходило у вічність, у безмежність. Поле всміхалося пестливому сонцю, віддячувало йому пишним квітом, а це несхибна ознака і передумова багатого врожаю. Всюди буяло життя, прискало п’янким подихом весни, вже закоханої в літо…
Та не лише в цьому були чари весни того незабутнього дня. Птахи прилетіли, настав місяць цвітіння, завтра — Друге травня. І душу кожної людини в місті сповнювало високе, щасливе почуття гордості за батьківщину, за свій народ, відчуття нового розквіту, відродження… Ледве п’ятнадцять днів минуло, як запанував мир в Іспанії, і це після шести років безперервної боротьби! Війна за незалежність, епопея, героями якої були наші батьки, завершилася. Наполеонівські генерали дременули з Іспанії разом зі своїми військами і своїм пихатим королем, володарем стількох націй. Чистою маячнею був його намір підкорити іспанців. На всьому півострові вже не лишилося жодного чужоземного солдата!
Отож наша знекровлена, розтерзана батьківщина перепочивала, купаючись у сяйві яскравого сонця, як той чоловік, що, видужуючи від хвороби, встає зі свого ложа, витримавши довгу боротьбу зі смертю. Зворушлива, велична хвилина! Дзвони знову закликали побожних людей до спалених, сплюндрованих церков… Дим залитих кров’ю домашніх вогнищ знову здіймався до вже спокійного неба… А вітер часом доносив прадавні народні пісні… Звитяжні борці за незалежність батьківщини кидали зброю і поверталися до роботи — вони втратили дітей, братів, батьків, та в горі своєму втішалися думкою, що вдалося відстояти землю, на якій народилися їхні рідні, землю, яка бачила їхню смерть. Від Сан-Себастьяна до Кадіса, від Лa Коруньї до Херони сміялося все, раділо і смутніло в своїй святій журбі; люди згадували численні подвиги, здійснені в тій чи іншій провінції, місті та селі в ім’я того, щоб скинути чужоземне ярмо: дякували богові за перемогу, возносили молитви за полеглих, відбудовували, а то й заново будували міста в надії діждатись кращих днів, аніж їх зажили героїчні мученики, які полягли за батьківщину!
II
Саме того ранку з церкви Санто-Домінго в Таррагоні вийшли мужньої постави хлопець і напрочуд гарна дівчина, вдягнені просто і зграбно, як одягаються заможні люди середньої верстви. Вони нещодавно побралися.
Разом з ними вийшов той самий священик, який обвінчав їх минулого тижня. Він привітно всміхався і був такий гордий та задоволений, наче закохане подружжя завдячувало своїм щастям саме йому.
Молодята й справді були дуже йому зобов’язані. Клара і Мануель втратили свої родини в день двадцять восьмого червня тисяча вісімсот одинадцятого року, коли генерал Сюше взяв приступом Таррагону. Пізніше, наприкінці кампанії 1813 року, Сюше, якому наступали на п’яти, знову пройшов через місто, висадивши в повітря його укріплення й чимало будинків. Один з них належав нотареві, в якого зберігалися всі документи на майно Мануеля, що на той час утік з Кларою та її матір’ю з міста. Протягом одного-двох жахливих днів загинуло більше половини жителів Таррагони, і коли бідолашний сирота повернувся додому, щоб віддати все, що має, двом безталанним жінкам, то виявилося, що не залишилося нікого, хто б знав Мануеля, а тим більше міг засвідчити його право на батькове майно. Отоді й з’явився в зруйнованому місті цей доброчесний священик, який знав Мануеля з дня народження, бо завжди був їхнім парафіяльним священиком; він і хрестив його, і вчив читати. І от, завдяки нотаріально завіреним свідченням старого слуги господнього, Мануель (який вже почав жебрати!) наступного дня розбагатів.
Через кілька тижнів він одружився з Кларою.
Ну, а про Кларину матір ви скоро дізнаєтесь з нашої короткої і правдивої оповіді.
III
— Отже, діти мої, скажіть… Про що, власне, йдеться? — запитав священик біля дверей церкви.
— Йдеться, сеньйоре священику… — журно промовила Клара, — про те, що ми хочемо довірити вам одну таємницю…
— Таємницю!.. Мені! Та хіба ж ви не сповідалися мені сьогодні вранці?..
— Так, сеньйоре… — ще журливіше відгукнувся Мануель, — але ж наша таємниця — не гріх.
— А, так! Це інша справа.
— Менш за все наш гріх… — прошепотіла молода.
— Та вже ж щось там недобре є, коли ви вдаєтесь до бідолашного старого!.. Ну, побачимо!.. То що ж там таке?
— Кажи ти… — попросила Клара чоловіка.
А той лише додав:
— Нічого!.. Ходімо… Ранок такий гарний: пройдемося трохи, і там, на тому самому місці, ми все розповімо.
— На якому місці?
— Нічого!.. Ходімо… — повторила Клара, тягнучи падре за сутану.
Падре охоче згодився на прохання молодих, і вони попрямували за місто.
За якихось тисячу кроків від околиці на березі річки Франколі Мануель зупинився:
— Мабуть, тут…
— Ні… ні… — зауважила Клара. — Трохи далі.
— Справді… Он на тому повороті, де сидить на березі жінка.
— Мовчи!.. То ж моя мати!
— Як мати?
— А так… Я певна! Вона, як завжди, вийшла вранці з дому і не схотіла, щоб хтось з нею йшов… Дивись-но, куди придибала бідолашна! Не дивуйтеся, сеньйоре священику, ви ж знаєте, що нещасна слаба на голову. Після тієї ночі вона часто втрачає розум!
Усі троє підійшли до жінки, яка сиділа на березі, на голій землі, втупивши очі в бистрі води Франколі.
Стара була поважна жінка, лице мала сухе, суворе, очі чорні-чорнющі, а волосся біле й густе — каталонська мати, одне слово, рішуча і м’яка, лагідна й грізна.
— Який гарний день, мамо! — промовила Клара, обіймаючи матір, щоб трохи розважити її.
— Яка жахлива ніч, доню! — відказала бідолашна.
— Послухайте, сеньйоре священику, як усе було… насилу проказав Мануель, відводячи його трохи далі від жінок.
IV
— Отут… — показав Мануель на річку, — в оцих хвилях, які за п’ять років знесли стільки крові, покоїться, сеньйоре священику, мученик, жертва боротьби за незалежність Іспанії, який прожив на світі всього п’ятнадцять місяців… і якому, хоч він був ще немовля, завдячують життям і щастям ці двоє сердець, що їх ви з’єднали. Я не кажу про Кларину матір, бо хоч вона теж завдячує життям тій святій дитині, та радше була б загинула разом з нею. Ви ж бачите, що діється з нещасною!
Вас дивує, отче, що в свої п’ятнадцять місяців невинне створіння могло стільки зробити для своєї сім’ї! Розумію… Я й сам не лише дивуюся, а й умираю з сорому за себе! Та ось подивіться, що в мене залишилось з тієї ночі!
І Мануель простяг до священика ліву руку, жахливо спотворену довгим і глибоким шрамом.
— В п’ятнадцять місяців, так!.. Він умер в п’ятнадцять місяців, і його життя не було безплідне, не було марне! Багато хто живе довгі роки, не зробивши стільки добра людям! Господь помістить його, без сумніву, не серед ангелів, а серед мучеників і героїв!
Ви вже знаєте, який сумний був день двадцять восьмого червня тисяча вісімсот одинадцятого року. Але ж ви потрапили в полон під час штурму четвертого травня і не бачили того жаху, що діявся в місті. Ви не бачили, як за десять годин загинуло п’ять тисяч іспанців, не бачили, як палали будинки і храми, не бачили, як розстрілювали беззбройних дідів і кволих жінок, не бачили, як паплюжили цнотливість дівчат, гідність матерів, обітниці послушниць!.. Не бачили розбою й п’яного розгулу впереміш з розпустою та різаниною! Не бачили, зрештою, одного з найбільших «геройських» подвигів покорителів світу, героя нашої доби, напівбога Наполеона!
А я бачив усе! Я бачив, як хворі вставали зі смертного ложа, тягнучи простирадла, мов савани, і гинули від рук чужоземних солдатів на порозі тих самих спалень, де за день до того їх соборували! Я бачив на цій вулиці розпростерту жінку з відрубаною головою, а до неї притулилося немовлятко і ще смоктало молоко з грудей вбитої матері! Я бачив чоловіка, прив’язаного до весільного ложа, де чинили наругу над його дружиною! І дітей бачив, що захлиналися сльозами від жаху, і розпач бачив, і невинність, яка накладала на себе руки, і знущання над трупами! О! Хай буде проклята зброя чужинців!
Батько мій і брати загинули того чорного дня… Щасливі!
Тяжко поранений в руку, зайвий на полі бою, я знайшов притулок в будинку Клари.
Вона стояла на балконі, серце її краялося з жалю, вона тремтіла за моє життя і ризикувала своїм, чатуючи — може, я промайну вулицею.
Я зайшов; але ті, що мене переслідували… побачили її… А вона ж така гарна!
Дикий переможний рик і брутальний регіт були салютом красі. А за хвилину сокира і вогонь висадили наші двері. Ми пропали!
Кларина мати з отим безталанним хлопчиком, що спочиває нині під цими хвилями, сховалася разом з нами в цистерні, такій собі домашній водоймі. Цистерна була дуже глибока і суха, бо вже кілька місяців не було дощу. Дно цистерни мало площу вісім квадратних вар[63], туди вела довга підземна галерея. Цистерна звужувалася, догори, наче отвір криниці, і виходила якраз на середину двору, а над отвором до залізної арки було підвішено блок, щоб діставати воду двома відрами…
Хлопчика звали Мігель, він був Клариним братом, меншим сином нещасної жінки, яку французи недавно зробили вдовою.
У цистерні ми могли врятуватися всі четверо, і вже думали, що врятувалися. Ніхто не тільки б не здогадався, що ми можемо бути в такому місці, а й навіть що така схованка взагалі існує! Згори цистерна видавалася звичайною криницею. Французи напевне вирішать, що ми втекли по даху…
Невдовзі вони саме так і казали, страшенно нас кленучи, коли відпочивали в холодку того самого двору, посередині якого була цистерна.
Так… ми думали, що врятувалися! Клара перев’язувала рану; мати годувала груддю Мігеля, а я, хоч і тремтів від холоду в лихоманці, однак відчував себе щасливим і всміхався…
Раптом ми зрозуміли, що французи, змучені спрагою, намагаються витягти воду з цистерни, де ми сиділи…
Уявіть собі, що ми відчули цієї миті!..
Ми відсунулися вбік, дали спуститися відру аж до дна.
Усі затамували дух.
Відро знову підіймалося…
— Тут сухо! — сказали французи.
— Але ж там має бути вода! — вигукнув хтось.
«Вони вже йдуть!» — майнула думка у Клари, в її матері та в мене.
— А що, як вони там? — почулася каталонська мова…
То був зрадник, офранцужений, сеньйоре священику! То іспанець ніс нам погибель!
— Дурниці! — заперечив француз. — Вони не могли залізти туди так швидко!
— Справді… — відказав зрадник.
Вони не знали, що до цистерни вела вже згадувана підземна галерея, вхід до якої, добре замаскований в долівці темного льоху, що містився трохи віддалік, було дуже важко знайти. А ми зробили дурість, замкнувши на ключ залізний щит, який відрізав цистерну від галереї, і тепер не могли відімкнути його, не наробивши шуму!..
Отже уявіть собі наш розпач: надію і жах від почутого, адже нападники говорили над самою криницею… Скоцюрбившися в своїх кутках, ми бачили, як рухалися тіні від їхніх голів на світлому кружечку сухого дна цистерни!.. Кожна мить здавалася нам вічністю…
І раптом… заплакав Мігель!
Та тільки-но він писнув, як мати притисла до грудей личко дитини і придушила той зойк, що нас викривав.
— Чули? — долинуло згори.
— Я — ні! — відповів хтось.
— Послухаймо, — промовив офранцужений.
Минуло три моторошні хвилини…
Мігель поривався плакати… чим щільніше притискала його мати, тим відчайдушніше рвався він у неї з рук.
Та навіть дихання не було чути.
— Луна, мабуть… — сказали французи і відійшли.
— Мабуть! — додав зрадник.
Вони пішли, і тупіт їхніх кроків та дзенькіт шабель даленіли помалу, доки не затихли десь біля дверей.
Пронесло!
Та… ой! Спізнилося наше щастя!
Мігель уже не плакав і не борюкався…
V
— Сеньйоре священику! Сеньйоре священику! — заволала Кларина мати, перебиваючи Мануеля. — Скажіть, що то брехня! Я не вбила свого сина! То вороги його вбили! Я задушила його, щоб урятувати Клару й Мігеля! Він задихнувся, щоб урятувати нас усіх! О, сеньйоре священику! Простіть… Я не злочинниця! Я збожеволіла через мого Мігеля, через мою дитину, сонце душі моєї… Я не погана мати!
— Сеньйоре священику! — озвалася Клара. — Ми привели вас сюди, щоб ви освятили цю воду — в неї ми вкинули тіло мого брата, коли втікали з Таррагони в ніч на двадцять восьме червня тисяча вісімсот одинадцятого року.
Загроза, яка нависла над нами, не дала нам змоги поховати його…
— Чи ж не правда, наш Мігель вознесеться на небо, сеньйоре священику? — запитав Мануель, витираючи сльози.
— Так, діти мої… — відповів священик. — Так і буде, запевняю вас, в ім’я бога і в ім’я батьківщини. А ви не плачте… — звернувся він до старої. — Бог благословить вашу муку, як я благословляю невинне дитя, що її спричинило! На небі ви зустрінете свого сина і душа ваша возвеселиться! А ви, діти, ви можете зазнати великого щастя на землі, та не забувайте, що ваше щастя куплене ціною страждань інших. Тож і ви прийміть муку за ближнього, як буде треба!
Так казав священик; і в блиску весняного сонця, серед квітуючих полів, під пташиний щебет, серед усіх радощів весни він освятив місце, де хвилі Франколі стали могилою дитини, якій пощастило стати ангелом-охоронцем своєї сім’ї.
Квитанційна книжка
(Сільська бувальщина)
І
Усе починається з Роти. Рота — найменше з тих чарівних, схожих, мов близнята, селищ, які широким півколом розсипались по узбережжю Кадіської бухти. Найменше; та не бракує тих, хто накидає на нього оком. Аркоський герцог де Осуна з давніх-давен вважає Роту однією з перлин у своїй короні. Там стоїть його феодальний замок, де я міг би описати кожен камінчик…
Але тут ідеться не про замки, не про герцогів, а про славнозвісні поля, що оточують Роту, та про бідаря-селянина. Назвемо його дядько Бускабеатас[64], хоч це, здається, не справжнє його ім’я.
Земля Роти (особливо городи) така родюча, що хоча герцог де Осуна й забирає в податок тисячі фанег зерна, що хоча й усе селище п’є вино замість води, яку тут не дуже полюбляють пити (та й невистачає її), але залишається ще досить фруктів та овочів на вивіз до Кадіса, інколи до Уельви, а то й до самої Севільї. Особливо славляться помідори та гарбузи з Роти: найвищого гатунку, буйні, соковиті, м’ясисті, досить дешеві, вони вище всілякої похвали. Тому вся Нижня Андалузія прозвала ротенців гарбузниками та помідорниками, чим ротенці дуже пишаються.
І справді, тут є чим пишатися. Земля Роти, така родюча (маю на увазі городи), земля, яка годує їх, та ще й на вивіз залишається, земля, що дає по три-чотири врожаї на рік, земля ця, кажу, то й не земля зовсім, а чистий-чистісінький пісок. Його змиває бурхливий океан, висушують, здіймають у повітря і кидають на селище люті західні вітри, — здається, ніби то зливи попелу над Везувієм.
Але постійна настирлива праця людини перемагав природу. Я не знаю самовідданішого трудівника, ніж ротенець. Гадаю, що таких у цілому світі більше не існує. Жоден струмочок, бодай ниточка прісної води не звеселяв своїм дзюрчанням ці сумні поля… То й що? Селянин продірявив землю криницями й вона стала, мов решето; він черпає, викачує звідти дорогоцінну вологу — життєвий сік для рослин! Пісок безплідний, в ньому немає перегною, який легко засвоюється рослинами… То й що? Ротенець половину свого життя проводить у пошуках та збиранні всього, що може правити за добриво, навіть морські водорості перетворює в перегній! А маючи таке багатство, як воду та перегній, ротенець терпляче угноює не всю ділянку (на це йому б невистачило добрив), а лише маленькі, завбільшки з блюдечко, кружечки. І в кожний такий кружечок саджає насінинку помідора чи гарбуза, а потім поливає її з малесенького глечика — так, наче поїть дитину.
І що божий день, аж поки вона не достигне, порає кожну рослинку, порає так пестливо, пильно, як дівка квіти в горщиках на вікні: тій рослинці підсипле скіпку перегною, той кущик скропить водою, на тому оббере гусінь чи ще якихось шкідників, там поставить лубок на зламане стебельце, полікує, накриє очеретом чи сухими листочками від пекучого сонця чи від вітрів з моря. Ротенець рахує паростки, листочки, квітки, а то й плоди, коли достигнуть, на кожному кущику, говорить з ними, пестить їх, цілує, благословляє і навіть дає їм різні промовисті ймення, щоб відрізняти одне від одного, відособити в своїй уяві. (Я не перебільшую: це вже стало приказкою, я часто чув її в Роті — «сорок разів торкається селянин рукою до кожного кущика помідорів в своєму городі»). Тому й не дивуйтеся, що старі ротенці такі скоцюрблені, такі згорблені, що майже торкаються бородою колін…
Адже проводять вони усе своє гідне глибокої шани життя зігнувшись!
II
Отож дядько Бускабеатас належав саме до таких селян.
Його вже гнуло додолу на той час, про який ідеться: мав він шістдесят років… і сорок з них прокопався в городі на межі з пляжем Костілья.
Цього року він виростив розкішні гарбузи, завбільшки з декоративні кулі на поручнях монументального мосту. Вже рум’яніли їхні боки, наливалися жовтогарячою барвою — був уже кінець червня. Дядько Бускабеатас знав кожен гарбуз: по формі, по стиглості, по імені, нарешті. Особливо сорок найбільших, найпишніших — вони наче просилися в кашу. Цілі дні милувався ними дядько Бускабеатас, промовляючи з сумом:
— Скоро мусимо розлучитися!
Аж ось одного вечора зважився: вибрав найкращі гарбузи з тих палко коханих, які коштували йому такої тяжкої праці, і виніс страшний вирок:
— Завтра, — промовив, — я зріжу оці сорок і одвезу їх на базар у Кадіс. Щасливий той, хто їх споживе!
А тоді почвалав додому і цілу ніч побивався, як батько напередодні весілля дочки.
— Ой, шкода моїх гарбузів! — зітхав він тяжко, не в змозі заснути. А далі міркував: «А що ж маю робити? Для того ж я їх і ростив! Візьму за них не менше ніж п’ятнадцять ду?ро…»
Отож уявіть собі його розпуку, гнів, коли наступного ранку, вийшовши на город, побачив, що саме ті сорок його гарбузів хтось украв… Стояв, як громом побитий. Щоб не говорити багато, скажу лише, що, подібно до шекспірівського іудея, дядько сягнув висот трагізму, повторюючи в нестямі страшні слова Шейлока, які, розповідають, так неповторно промовляв актор Кембл:
— О! Якби я тебе здибав! Якби здибав!
А коли трохи прохолов, то розміркував, що його заповітний скарб не може бути в селищі, бо занадто великий ризик пустити гарбузи в продаж, щоб хазяїн їх не впізнав, — це з одного боку, а з другого — на гарбузи в Роті ціна дуже низька.
— Щоб я так жив, вони в Кадісі! — прийшов до висновку дядько Бускабеатас. — Негідник, шахрай, злодюга, вкрав їх, мабуть, десь о дев’ятій чи десятій годині вечора і втік з ними о дванадцятій на вантажному судні… А я зараз попливу в Кадіс на «годинному судні», і диво буде, якщо я не схоплю падлюку і не одберу моїх діток, моїх гарбузиків!
Отак примовляючи, він хвилин з двадцять ходив по городу, де скоїлося лихо, нахилявся над кожною скаліченою огудиною, чи то пестячи її, чи рахуючи зірвані гарбузи, чи то складаючи щось на зразок списку збитків для судової справи, яку він думав порушити. І десь близько восьмої години ранку рушив нарешті до пристані.
«Годинне судно» — убога фелука — вже підіймало вітрила. Фелука ця відпливала до Кадіса щоранку рівно о дев’ятій і брала на борт лише пасажирів, так само як вантажне судно відпливало щоночі о дванадцятій і брало лише фрукти та овочі…
Фелуку називали «годинне судно» через те, що саме за цей проміжок часу, а інколи й за сорок хвилин, коли вітер був попутний, вона покривала три ліги, які відділяли старовинне селище герцога Аркоського від старовинного міста Геркулеса[65]…
III
Таким чином о пів на одинадцяту ранку дядько Бускабеатас був вже на базарі в Кадісі біля яток з овочами і говорив знудженому поліцаєві, якого притяг з собою:
— Ось мої гарбузи! Затримайте цього чоловіка!
І показав на перекупника.
— Мене затримати! — здивувався й обурився той. — Це мої гарбузи, я купив їх…
— Ви розповісте усе алькальдові, — відрубав дядько Бускабеатас.
— А от ні!
— А таки так!
— Злодюга!
— Шахрай!
— Добирайте вирази, паскудники! Соромно чоловікам шпетити так один одного! — з непорушним спокоєм зауважив поліцай, стусонувши в груди одного й другого.
Набігли люди, з’явився рехідор, що слідкував за порядком на базарі.
Поліцай передав йому роль судді. Його честь, ознайомившись із справою, велично звернувся до перекупника:
— У кого ви купили оці гарбузи?
— У одного чоловіка з Роти… — відповів той.
— Я знаю його! — скрикнув дядько Бускабеатас. — У такого вистачить на це совісті! Коли в нього вродить мало, бо город має дуже поганий, то він краде в сусіда!
— Припустимо, що у вас справді вкрали вночі сорок гарбузів, — вів далі рехідор, звертаючись тепер до старого, — але хто посвідчить, що саме оце — ваші гарбузи?
— Отакої! — відгукнувся дядько Бускабеатас. — Та я ж їх знаю, як ви своїх діток, коли вони у вас є! Хіба ж ви не бачите, що то я їх зростив? Погляньте, оцього звуть Оцупочок, того — Товстячок, он того Пузанчик, цього Рум’яний, а ото Мануела, бо схожий дуже на мою меншеньку донечку…
І старий гірко заплакав.
— Дуже добре… — сказав рехідор. — Проте для закону не досить того, що ви впізнали свої гарбузи. Необхідно, щоб влада переконалася в існуванні гарбузів до злочину і щоб ви довели тотожність тих гарбузів із цими цілком певними доказами… Я людина закону!
— Ну то дивіться, я зараз доведу цілому світові, що ці гарбузи зросли на моєму городі, а сам і з місця не зрушу! — відказав дядько Бускабеатас, на превеликий подив усіх присутніх.
Він кинув на землю клуночок, що його тримав у руці, став навколішки, майже сів на свої п’яти, зігнувся й спокійно почав розв’язувати ріжки хустки, в яку щось було загорнуто.
Усі заніміли з подиву: рехідор, перекупник, натовп.
— Що ви дістаєте? — питали всі.
Цієї миті до гурту приєднався ще один цікавий. Побачивши його, перекупник вигукнув:
— От добре, що ви прийшли! Цей чоловік каже, ніби гарбузи, котрі ви мені продали сьогодні вночі, крадені… Всі чули… Скажіть їм…
Той, що допіру прийшов, пожовк ураз, як віск, і спробував втекти, але люди затримали його, і сам рехідор звелів йому стояти на місці.
А дядько Бускабеатас уже казав злодієві прямо в очі:
— Зараз, сусіде, побачите!
Сусід уже прочумався і пішов у наступ:
— Думайте краще, що говорите, бо як не доведете своїх звинувачень, а довести їх ви не зможете, то я засаджу вас до в’язниці, як наклепника. Це мої гарбузи, я їх виростив на своєму городі в Егідо, і не лише їх, а й інші, котрі возив цього року до Кадіса, і ніхто не зможе довести, що це не так.
— Зараз побачите! — повторив дядько Бускабеатас, розв’язавши, нарешті, хустку й стріпуючи її.
І на землю посипалися шматки огудиння, ще зелені. На них проступив живий сік. А старий селянин сидів навпочіпки і, вмираючи від сміху, так промовляв до рехідора і до всіх цікавих:
— Панове, вам ніколи не доводилося сплачувати податки? Чи бачили ви таку зелененьку книжечку, яку мав збирач податків, звідки він відриває квитанції, а в книжечці залишається корінець, щоб згодом можна було пересвідчитися, чи часом не фальшива якась квитанція?
Те, про що ви говорите, називається квитанційною книжкою, — поважно зауважив рехідор.
— Ну то це саме те, що я приніс: квитанційна книжечка мого городу, або хвостики, на яких сиділи оці гарбузи до того, як їх в мене вкрали. От погляньте: оце хвостик від цього гарбуза… Це всім видно… Ось другий… ви бачите… а оце від того. Оцей широченький… від отого, мабуть… Точно! А оцей від того… від того… від цього…
І, так примовляючи, він прикладав хвостик до ямки, що залишалася на кожному гарбузі, коли його рвали, всі присутні бачили й дивувалися; справді, нерівний, химерно покручений кінчик кожного хвостика точно збігався з білуватою заглибиною, яку можна назвати шрамом на гарбузі.
Всі присутні посідали навпочіпки, навіть поліцаї та рехідор, і заходилися допомагати дядькові Бускабеатасу в пошуках цих досить своєрідних доказів. А знайшовши, раділи, мов діти:
— Воно! Саме воно! Без усякого сумніву! От подивіться! Оцей хвостик від цього… Той від того… А ось ще від отого…
Реготали дорослі, свистіли діти, жінки лаяли злодія; старий селянин плакав від радості, від повноти перемоги, а поліцаї штурхали викритого злодія, нетерпеливлячись потягти його до в’язниці.
Зайва річ говорити про те, що невдовзі поліцаї мали таке задоволення, а також про те, що злодій повернув перекупникові п’ятнадцять дуро, які взяв за гарбузи; перекупник, звісно, одразу ж передав їх дядькові Бускабеатасові, і той рушив до Роти цілком задоволений, бубонячи собі під ніс:
— Які ж гарні були вони на базарі! Треба було взяти собі Мануелу, щоб поласувати ввечері та зберегти насіння!
І
Усе починається з Роти. Рота — найменше з тих чарівних, схожих, мов близнята, селищ, які широким півколом розсипались по узбережжю Кадіської бухти. Найменше; та не бракує тих, хто накидає на нього оком. Аркоський герцог де Осуна з давніх-давен вважає Роту однією з перлин у своїй короні. Там стоїть його феодальний замок, де я міг би описати кожен камінчик…
Але тут ідеться не про замки, не про герцогів, а про славнозвісні поля, що оточують Роту, та про бідаря-селянина. Назвемо його дядько Бускабеатас[64], хоч це, здається, не справжнє його ім’я.
Земля Роти (особливо городи) така родюча, що хоча герцог де Осуна й забирає в податок тисячі фанег зерна, що хоча й усе селище п’є вино замість води, яку тут не дуже полюбляють пити (та й невистачає її), але залишається ще досить фруктів та овочів на вивіз до Кадіса, інколи до Уельви, а то й до самої Севільї. Особливо славляться помідори та гарбузи з Роти: найвищого гатунку, буйні, соковиті, м’ясисті, досить дешеві, вони вище всілякої похвали. Тому вся Нижня Андалузія прозвала ротенців гарбузниками та помідорниками, чим ротенці дуже пишаються.
І справді, тут є чим пишатися. Земля Роти, така родюча (маю на увазі городи), земля, яка годує їх, та ще й на вивіз залишається, земля, що дає по три-чотири врожаї на рік, земля ця, кажу, то й не земля зовсім, а чистий-чистісінький пісок. Його змиває бурхливий океан, висушують, здіймають у повітря і кидають на селище люті західні вітри, — здається, ніби то зливи попелу над Везувієм.
Але постійна настирлива праця людини перемагав природу. Я не знаю самовідданішого трудівника, ніж ротенець. Гадаю, що таких у цілому світі більше не існує. Жоден струмочок, бодай ниточка прісної води не звеселяв своїм дзюрчанням ці сумні поля… То й що? Селянин продірявив землю криницями й вона стала, мов решето; він черпає, викачує звідти дорогоцінну вологу — життєвий сік для рослин! Пісок безплідний, в ньому немає перегною, який легко засвоюється рослинами… То й що? Ротенець половину свого життя проводить у пошуках та збиранні всього, що може правити за добриво, навіть морські водорості перетворює в перегній! А маючи таке багатство, як воду та перегній, ротенець терпляче угноює не всю ділянку (на це йому б невистачило добрив), а лише маленькі, завбільшки з блюдечко, кружечки. І в кожний такий кружечок саджає насінинку помідора чи гарбуза, а потім поливає її з малесенького глечика — так, наче поїть дитину.
І що божий день, аж поки вона не достигне, порає кожну рослинку, порає так пестливо, пильно, як дівка квіти в горщиках на вікні: тій рослинці підсипле скіпку перегною, той кущик скропить водою, на тому оббере гусінь чи ще якихось шкідників, там поставить лубок на зламане стебельце, полікує, накриє очеретом чи сухими листочками від пекучого сонця чи від вітрів з моря. Ротенець рахує паростки, листочки, квітки, а то й плоди, коли достигнуть, на кожному кущику, говорить з ними, пестить їх, цілує, благословляє і навіть дає їм різні промовисті ймення, щоб відрізняти одне від одного, відособити в своїй уяві. (Я не перебільшую: це вже стало приказкою, я часто чув її в Роті — «сорок разів торкається селянин рукою до кожного кущика помідорів в своєму городі»). Тому й не дивуйтеся, що старі ротенці такі скоцюрблені, такі згорблені, що майже торкаються бородою колін…
Адже проводять вони усе своє гідне глибокої шани життя зігнувшись!
II
Отож дядько Бускабеатас належав саме до таких селян.
Його вже гнуло додолу на той час, про який ідеться: мав він шістдесят років… і сорок з них прокопався в городі на межі з пляжем Костілья.
Цього року він виростив розкішні гарбузи, завбільшки з декоративні кулі на поручнях монументального мосту. Вже рум’яніли їхні боки, наливалися жовтогарячою барвою — був уже кінець червня. Дядько Бускабеатас знав кожен гарбуз: по формі, по стиглості, по імені, нарешті. Особливо сорок найбільших, найпишніших — вони наче просилися в кашу. Цілі дні милувався ними дядько Бускабеатас, промовляючи з сумом:
— Скоро мусимо розлучитися!
Аж ось одного вечора зважився: вибрав найкращі гарбузи з тих палко коханих, які коштували йому такої тяжкої праці, і виніс страшний вирок:
— Завтра, — промовив, — я зріжу оці сорок і одвезу їх на базар у Кадіс. Щасливий той, хто їх споживе!
А тоді почвалав додому і цілу ніч побивався, як батько напередодні весілля дочки.
— Ой, шкода моїх гарбузів! — зітхав він тяжко, не в змозі заснути. А далі міркував: «А що ж маю робити? Для того ж я їх і ростив! Візьму за них не менше ніж п’ятнадцять ду?ро…»
Отож уявіть собі його розпуку, гнів, коли наступного ранку, вийшовши на город, побачив, що саме ті сорок його гарбузів хтось украв… Стояв, як громом побитий. Щоб не говорити багато, скажу лише, що, подібно до шекспірівського іудея, дядько сягнув висот трагізму, повторюючи в нестямі страшні слова Шейлока, які, розповідають, так неповторно промовляв актор Кембл:
— О! Якби я тебе здибав! Якби здибав!
А коли трохи прохолов, то розміркував, що його заповітний скарб не може бути в селищі, бо занадто великий ризик пустити гарбузи в продаж, щоб хазяїн їх не впізнав, — це з одного боку, а з другого — на гарбузи в Роті ціна дуже низька.
— Щоб я так жив, вони в Кадісі! — прийшов до висновку дядько Бускабеатас. — Негідник, шахрай, злодюга, вкрав їх, мабуть, десь о дев’ятій чи десятій годині вечора і втік з ними о дванадцятій на вантажному судні… А я зараз попливу в Кадіс на «годинному судні», і диво буде, якщо я не схоплю падлюку і не одберу моїх діток, моїх гарбузиків!
Отак примовляючи, він хвилин з двадцять ходив по городу, де скоїлося лихо, нахилявся над кожною скаліченою огудиною, чи то пестячи її, чи рахуючи зірвані гарбузи, чи то складаючи щось на зразок списку збитків для судової справи, яку він думав порушити. І десь близько восьмої години ранку рушив нарешті до пристані.
«Годинне судно» — убога фелука — вже підіймало вітрила. Фелука ця відпливала до Кадіса щоранку рівно о дев’ятій і брала на борт лише пасажирів, так само як вантажне судно відпливало щоночі о дванадцятій і брало лише фрукти та овочі…
Фелуку називали «годинне судно» через те, що саме за цей проміжок часу, а інколи й за сорок хвилин, коли вітер був попутний, вона покривала три ліги, які відділяли старовинне селище герцога Аркоського від старовинного міста Геркулеса[65]…
III
Таким чином о пів на одинадцяту ранку дядько Бускабеатас був вже на базарі в Кадісі біля яток з овочами і говорив знудженому поліцаєві, якого притяг з собою:
— Ось мої гарбузи! Затримайте цього чоловіка!
І показав на перекупника.
— Мене затримати! — здивувався й обурився той. — Це мої гарбузи, я купив їх…
— Ви розповісте усе алькальдові, — відрубав дядько Бускабеатас.
— А от ні!
— А таки так!
— Злодюга!
— Шахрай!
— Добирайте вирази, паскудники! Соромно чоловікам шпетити так один одного! — з непорушним спокоєм зауважив поліцай, стусонувши в груди одного й другого.
Набігли люди, з’явився рехідор, що слідкував за порядком на базарі.
Поліцай передав йому роль судді. Його честь, ознайомившись із справою, велично звернувся до перекупника:
— У кого ви купили оці гарбузи?
— У одного чоловіка з Роти… — відповів той.
— Я знаю його! — скрикнув дядько Бускабеатас. — У такого вистачить на це совісті! Коли в нього вродить мало, бо город має дуже поганий, то він краде в сусіда!
— Припустимо, що у вас справді вкрали вночі сорок гарбузів, — вів далі рехідор, звертаючись тепер до старого, — але хто посвідчить, що саме оце — ваші гарбузи?
— Отакої! — відгукнувся дядько Бускабеатас. — Та я ж їх знаю, як ви своїх діток, коли вони у вас є! Хіба ж ви не бачите, що то я їх зростив? Погляньте, оцього звуть Оцупочок, того — Товстячок, он того Пузанчик, цього Рум’яний, а ото Мануела, бо схожий дуже на мою меншеньку донечку…
І старий гірко заплакав.
— Дуже добре… — сказав рехідор. — Проте для закону не досить того, що ви впізнали свої гарбузи. Необхідно, щоб влада переконалася в існуванні гарбузів до злочину і щоб ви довели тотожність тих гарбузів із цими цілком певними доказами… Я людина закону!
— Ну то дивіться, я зараз доведу цілому світові, що ці гарбузи зросли на моєму городі, а сам і з місця не зрушу! — відказав дядько Бускабеатас, на превеликий подив усіх присутніх.
Він кинув на землю клуночок, що його тримав у руці, став навколішки, майже сів на свої п’яти, зігнувся й спокійно почав розв’язувати ріжки хустки, в яку щось було загорнуто.
Усі заніміли з подиву: рехідор, перекупник, натовп.
— Що ви дістаєте? — питали всі.
Цієї миті до гурту приєднався ще один цікавий. Побачивши його, перекупник вигукнув:
— От добре, що ви прийшли! Цей чоловік каже, ніби гарбузи, котрі ви мені продали сьогодні вночі, крадені… Всі чули… Скажіть їм…
Той, що допіру прийшов, пожовк ураз, як віск, і спробував втекти, але люди затримали його, і сам рехідор звелів йому стояти на місці.
А дядько Бускабеатас уже казав злодієві прямо в очі:
— Зараз, сусіде, побачите!
Сусід уже прочумався і пішов у наступ:
— Думайте краще, що говорите, бо як не доведете своїх звинувачень, а довести їх ви не зможете, то я засаджу вас до в’язниці, як наклепника. Це мої гарбузи, я їх виростив на своєму городі в Егідо, і не лише їх, а й інші, котрі возив цього року до Кадіса, і ніхто не зможе довести, що це не так.
— Зараз побачите! — повторив дядько Бускабеатас, розв’язавши, нарешті, хустку й стріпуючи її.
І на землю посипалися шматки огудиння, ще зелені. На них проступив живий сік. А старий селянин сидів навпочіпки і, вмираючи від сміху, так промовляв до рехідора і до всіх цікавих:
— Панове, вам ніколи не доводилося сплачувати податки? Чи бачили ви таку зелененьку книжечку, яку мав збирач податків, звідки він відриває квитанції, а в книжечці залишається корінець, щоб згодом можна було пересвідчитися, чи часом не фальшива якась квитанція?
Те, про що ви говорите, називається квитанційною книжкою, — поважно зауважив рехідор.
— Ну то це саме те, що я приніс: квитанційна книжечка мого городу, або хвостики, на яких сиділи оці гарбузи до того, як їх в мене вкрали. От погляньте: оце хвостик від цього гарбуза… Це всім видно… Ось другий… ви бачите… а оце від того. Оцей широченький… від отого, мабуть… Точно! А оцей від того… від того… від цього…
І, так примовляючи, він прикладав хвостик до ямки, що залишалася на кожному гарбузі, коли його рвали, всі присутні бачили й дивувалися; справді, нерівний, химерно покручений кінчик кожного хвостика точно збігався з білуватою заглибиною, яку можна назвати шрамом на гарбузі.
Всі присутні посідали навпочіпки, навіть поліцаї та рехідор, і заходилися допомагати дядькові Бускабеатасу в пошуках цих досить своєрідних доказів. А знайшовши, раділи, мов діти:
— Воно! Саме воно! Без усякого сумніву! От подивіться! Оцей хвостик від цього… Той від того… А ось ще від отого…
Реготали дорослі, свистіли діти, жінки лаяли злодія; старий селянин плакав від радості, від повноти перемоги, а поліцаї штурхали викритого злодія, нетерпеливлячись потягти його до в’язниці.
Зайва річ говорити про те, що невдовзі поліцаї мали таке задоволення, а також про те, що злодій повернув перекупникові п’ятнадцять дуро, які взяв за гарбузи; перекупник, звісно, одразу ж передав їх дядькові Бускабеатасові, і той рушив до Роти цілком задоволений, бубонячи собі під ніс:
— Які ж гарні були вони на базарі! Треба було взяти собі Мануелу, щоб поласувати ввечері та зберегти насіння!
Розмова в Альгамбрі[66]
І
Хресний хід
Сила людей з’їхалася цього року до Гранади на славнозвісне свято тіла господнього. Свято це було пов’язане не лише з таїнством святого причастя: в Гранаді відзначали також вигнання маврів доном Фернандо та доньєю Ізабеллою[67]. І от саме цього дня мені пощастило зустріти одного ще молодого чоловіка. (І сам я на той час був молодий, бо, зверніть увагу, оповідання це написане за кілька місяців до оголошення війни з Марокко, тобто до жовтня того ж року). Читачі вже знають дещо про мене… Отже розповімо, хто чи, власне, який був той ще молодий чоловік.
До величного маврітанського міста він приїхав разом зі мною в одному диліжансі. Але сів він у нього не біля королівського палацу, а біля вбогого заїзду, де в диліжанс впрягають нових коней, це десь близько шести ліг від Гранади. За той короткий проміжок часу, що ми просиділи поруч в диліжансі, поки десять баских коней мчали нас до міста, ми, за чужоземною модою, ледве перекинулися кількома словами — вважалося нечемним звертатися до незнайомої людини. Як завжди в таких ситуаціях, я задовольнився тим, що прискіпливо вивчав свого сусіда, намагаючися з рис обличчя вгадати його походження та біографію, — звичайно, в межах моєї психологічної інтуїції.
Так ось. Було йому років тридять два чи тридцять три, в благородній поставі його відчувалася мужність, шкіру він мав смагляво-бліду, як давній мармур, рухи вишукані, врівноважені. В розмові був стриманий, навіть трохи меланхолійний (хоч, повторюю, говорив він дуже мало, і не так зі мною, як з кондуктором). Мені здалося, що в нього якась іноземна вимова, зовсім не звична для мого вуха: ні французька чи німецька, ні англійська чи італійська, ні португальська, бо ці вимови я звичайно розрізняю, хоч і не володію стількома мовами. Його смолисто-чорна, коротко підстрижена борода була в східному стилі, може, семітському. Великі виразні оксамитово-чорні очі нагадували очі Малек-Аделя з «Матильди» та «Хрестових походів», які ми так любили в дитинстві. Руки його привертали увагу більш анатомічною довершеністю, ніж аристократизмом; зате ноги він мав бездоганні в обох розуміннях. На ньому був дорожній костюм, уживаний в усій Європі, — нічого особливого, якби не та витончена невимушеність, з якою чужоземець носив його. І, нарешті, на старанно підстриженій голові красувалася напівгрецька, напіванглійська шапка, яка надавала класичної завершеності цій прекрасній постаті.
Хто б це міг бути? Сказати правду, я розлучився з ним одразу ж, як тільки зійшов з диліжанса в Гранаді, так і не змігши визначити, хто він, або ж бодай зупинитись хоч на одному з припущень, які складав у дорозі. То він здавався мені ватажком розбійників, то принцом, який мандрує інкогніто, то італійським артистом, то продавцем, то андалузьким маркізом, то піратом, то поетом, то провінційним коміком, то чимось фантастичним, на зразок вампіра, то послушником ордену святого Єроніма, то солдатом Гарібальді. Одне слово, було в ньому щось виняткове, незвичайне своєю значимістю, похмурим драматизмом і чимось надприроднім. Або просто щось від не дуже смішного бурлеску.
Я запитав у кондуктора його ім’я, але той відповів, що цей пасажир сів біля самої Гранади, і він йому не виписував квитка. Я вже намірився піти слідом за тим дивним молодим чоловіком, та саме побачив кількох моїх знайомих, які прийшли мене зустріти. Звичайно, можна було просто запитати в нього, хто він, та я вирішив, що то було б нечемно. Отже, я теж кивнув головою на мовчазне прощання незнайомця і рушив до готелю «Вікторія».
***
О дев’ятій годині наступного дня над містом лунав урочистий передзвін, гримів Королівський марш, який виконував гарнізонний оркестр, гостро і пряно пахли трави, що встеляли затінену дорогу, яскравіли килими на балконах, довкола вирувало людське море: все вказувало на те, що хресний хід уже проминув вулиці Західного Єрусалима.
Я став на площі Біб-рамбля, біля Сакатіну, і вже через кілька хвилин повз мене проходила процесія: чернечі братства, громади, діти з притулку, парафіяльні хрести і весь той блискучий почет, який супроводжує найсвятіше таїнство.
Ось пропливають на плечах восьми священиків важезні срібні ноші, на яких стоїть багата, мистецьки оздоблена золотом та самоцвітами дарохранильниця, а в ній вміщена освячена облатка — тіло господнє, і натовп на вулицях та майданах шанобливо схиляє голови, падає на коліна, б’є себе в груди, нагнітаючи священний порив: ось уже здається, наче биття всіх сердець зливається з урочистими гімнами, що їх виспівують сотні гармонійних голосів, із срібним передзвоном дзвіночків, із духмяними хмарами над кадильницями, із пахощами квітів навколо дарохранильниці.
Лише один серед всіх не схилив колін…
Певна річ, він привернув мою увагу, як, зрештою, й усіх присутніх…
Я глянув на нього… це був він! Мій супутник!
Не знаю, чи прочитав він у моїх очах подив, чи пораду, чи лагідний докір… В усякому разі, зустрівшись зі мною поглядом, чужоземець спроквола привітався й опустився на коліна, як усі.
Ось уже й проминув нас хресний хід, натовп захвилювався, кожне проштовхувалося наперед, щоб знову вийти назустріч процесії, і людський вир поглинув чужинця.
II
Останній з роду Сегрі[68]
Того ж вечора я піднявся до Альгамбри.
Її тінисті тополеві алеї, старі вежі, майдани і палаци були безлюдні.
Християнське свято звабило усіх до міста.
Я зайшов до Королівського Дому, як звичайно називають палац маврітанських володарів.
Цей палац, збудований, як свідчить легенда, феями, теж приємно вражав безлюддям і глибокою тишею. Хіба часом подасть голос з високої капітелі якась ластівка, гостя з Африки — з тієї самої капітелі, на якій спочивали її прапрабабусі чотири сторіччя тому… Сонце пестить, як і в старі часи, стрункі колони дворика Левів, не цурається й зазирнути, усміхнене та лагідне, в різьблені галереї…
Задумливо блукав я по палацу, споглядаючи кожну дрібничку, коли раптом помітив, що не лише я зупинився в дворику. Там, проти однієї з найпрекрасніших альтанок, яка саме була під реставрацією, я побачив мого колишнього супутника — він пильно вдивлявся в творіння давніх майстрів.
Почувши кроки, він обернувся, ледь зашарівся і не вагаючись ступив до мене.
Ми чемно перекинулися кількома словами, підійшли до альтанки.
— Чому її руйнують? — з докором в голосі запитав незнайомець.
Навколо альтанки стояли риштування, а на землі лежала знята черепиця.
— Її не руйнують, — відказав я, — її реставрують.
— Реставрують! То ви, іспанці, любите Альгамбру! — здивовано вигукнув той чудний чоловік.
— Ми любимо її, кажу не хвалючись! — відповів я йому.
— О! — провадив він далі, — пробачте мені мою самовпевненість… Я був тут такий самотній, гадав, що ніхто, крім мене, не згадає сьогодні старої ісламітської фортеці! Було б цілком природно, якби й ви пішли сьогодні туди, в долину, на велике назарейське[69] торжество, яке святкує сучасна Гранада!.. До речі, я мушу дещо пояснити вам. Цього ранку в Сакатіні ви осудили мене… — не заперечуйте, я зустрівся з вами очима, — бо я не схилив колін. Ой! То не пиха, не блюзнірство. Бо і я вже християнин! Просто від туги я втратив глузд…
— Пробачте, не розумію… — зауважив я, нашорошивши вуха, бо збагнув, що зараз почую таку жадану сповідь мого незнайомця.
— І все-таки… — в глибокій тузі вів далі молодий чоловік, — я не можу не вилити душу! Вчора, коли ми під’їздили до святого міста Гранади, ви бачили, як страждав я мовчки… Цього ранку під час хресного ходу вас також уразив мій душевний стан… Отже, я вже довірився вам… Ну, то слухайте…
Він узяв мене за руку і повів до зали Абенсеррахе[70].
— Отут, — промовив він, — на цьому мармуровому, ще й досі зчервонілому фонтані, мужні сегрі стинали голови абенсеррахе! У цьому дворику, в цій залі жили гурії, дочки Йємена і Дамаска, вони всолоджували життя воїнам пророка! Зведіть очі, гляньте на різьблені балкони, куди й цієї ночі завітає зрадлива зоря! Погляньте на стелі, гаптовані золотом та карміном, і ви прочитаєте загадкову легенду ста славетних царювань!.. Тут возносили хвалу богу і його воїнам! Від Альгамара, який збудував за сорок років оцей Алькасар, до Боабділя, який втратив його за мить, меншу ніж одне зітхання, всі гранадські герої закарбували свої імена в цих фантастичних галереях… О старий Юссефе!.. О бідолашний Мулею!.. О шляхетний Магомаде!.. Де ваші безталанні нащадки? Отут перед вами останній сегрі, це він воскрешає ваші тіні серед руїн Альгамбри! О мої нещасні брати!
— Останній сегрі! — вигукнув я, сповнений подиву й зачудування. — Як?.. Ви?..
Сутеніло. Загадковий чоловік сперся на мою руку, і ми вийшли з зали Абенсеррахе, перетнули дворик Левів, обійшли ставок і добулися нарешті до Посольської зали.
Дорогою я раптом збагнув усю винятковість моєї пригоди. Здибати сегрі в середині XIX сторіччя, здибати його в одязі англійця, здибати сегрі, який прекрасно володів французькою та іспанською мовами, галантного і зграбного, мов парижанин, терпимого і людяного, як найкращий католик! Який поет міг би наснити таке щастя! Сам Шатобріан віддав би мені свого абенсеррахе на папері в обмін на мого сегрі во плоті!
Розділений колоною балкон під аркою в Посольському залі — один з класичних витворів архітектури Альгамбри. Звідти відкривається краєвид на вічно квітучі сади в долині річки Дарро: напроти здійнялися мальовничі пагорби Сакро Монте, знизу долинає журливе дзюрчання річки — вона пробила собі шлях у проваллі, вкритому деревами і квітами, які уступами видряпуються нагору з цього боку фортеці, сягають вікон, балконів і сповнюють пахощами покої палацу. Це — казка з «Тисячі і однієї ночі», творіння духів і фей…
От на цей самий балкон і вивів мене сегрі.
Вже згасали сутінки по той бік собору. Він громадився темною хмарою на золотому тлі заходу. Місяць вибілив вершечки дерев, срібним серпанком оповив темні ліси й стрімкі ущелини. Солов’ї, постійні гості цього раю, вітали місяць співом кохання, в сторожкій тиші відгукнулася зозуля, кинула свій перший тужний зойк — тепер до ранку буде кувати. Поночіло… В Гранаді була весна!.. Той, хто не кохав або не ридав у цьому раю о такій порі, ніколи не зможе уявити собі глибини тієї таїни, тих чар, тієї поезії, яких сягає душа людини.
— Так, я африканець; я Абен-Адул, останній з роду сегрі!.. — розповідав цей ніби вирваний з історії персонаж. А тоді, помовчавши, додав: — Ні, я не це хотів сказати; я такий самий іспанець, як і ти; я вигнанець з Гранади, я з племені вигнанців…
Ще не минуло трьох століть, як мої батьки, все моє плем’я, родичі й піддані моїх предків, були викинуті з будинків, ними ж збудованих, з земель, які вони обробляли, з лісів, які вони насадили, щоб на схилі віку свого спочивати у затінку…
«Ви африканці», — сказали їм ви, іспанці. І це після шести сторіч життя в Іспанії! — і вигнали їх з цієї землі, скинули в море.
Отож вони якимось дивом, ніхто й не знає як, — то плавом, то на вутлих суденцях, — голодні, напівзатоплені, добулися до берегів забутої Африки, на узбережжя невідомого континенту…
Ви казали, то — наша батьківщина!.. Тож слухайте.
Ми добулися туди, і володарі Атласу та Пустелі назвали нас чужинцями, як звуть і вас; вони сказали: «Ви іспанці… вертайте назад, у море!»
І ми опинилися між двома берегами, і на обох нам не було притулку!.. Опинилися в страшній, жахливій самотині!
Між морем та королівством Марокко тяглося узбережжя, спустошене війною. Так званий Ріф. Отам ми й отаборилися, голі й босі, без скибки хліба, без знарядь для оброблення землі, без вождів і жерців, без закону, без бога!..
Згодом ми перебралися до Тетуану і Танжеру, де окремим родинам пощастило осісти. А решта знайшла притулок в горах.
Там ми перебуваємо ось уже триста років, скніючи в полотняних наметах, які нам заміняють дім. Ми кочуємо, як неприкаяні, ми віддалені від цивілізації, ми без ремесел, без імені, без володаря, без батьківщини, без могил!
Марокканський король грабує нас і переслідує, мов диких звірів…
Християнський король називає нас псами і розстрілює.
Жоден з них не дає нам прав громадянства, не називає співвітчизниками, не визнає нас за братів.
От чому ми, сини князів, позбавлених спадщини, платимо злом за зло, розбоєм за розбій, мечем за меч, безчестям за безчестя.
Вони там!.. Проти нас!..
Ніколи більше я не побачу моїх братів з Ріфу!
Вони там, ті, хто збудував Генераліфе[71], ті, хто населяв Альбаісін, ті, хто перетворив на рай цю долину, прикрасив садами береги річок, виклав золотом скелі, вкрив килимами квіток свій шлях.
Отак ми вторгалися, отак колонізували землі!
Мій народ виконав свою місію на землі… не те що твій.
Ми, прийшовши до Іспанії, поліпшили її, цивілізували, витягли з варварства. Лікарі, поети, ботаніки, архітектори, філософи, промисловці, землероби — все то були ми у вашій країні. Мистецтво і наука мають бути нам вдячні: людство мусить сказати нам слово подяки.
А тепер вони там, повторюю, там мої співвітчизники, які погрузли в злиднях, у темряві, в безчесті. А ви тут, щасливі, заможні, могутні, освічені…
Так скажіть же мені, християни, філантропи, пропагандисти, негрофіли, скажіть, що ви зробили для моїх батьків, братів?
Чи не досить витрат? Красномовства? Мучеництва?
Як вас не жахає згадка, що поруч з Іспанією з вашої ласки животіє народ — темний, дикий, майже хижий, а ви нічого не зробили, щоб спокутувати свою вину?
Я можу зрозуміти дикість гренландців, що живуть на краю світа на крижаній горі, недоступній для інших людей; я можу зрозуміти негра, який нидіє в пісках нерозвіданих ще тропіків… І в тому, і в тому випадку існування людей поза законом має якесь виправдання.
Але в серці цивілізованого світу, в оточенні освічених народів, і щоб оті освічені народи допустили, аби інші люди жили і вмирали, як істоти, позбавлені розуму, — це негідно, обурливо, це блюзнірство!
Ви, іспанці, відповісте перед богом за ті злочини, що чинять маври в цьому житті, і за покарання їх на тому світі!..
Так, ви, бо ви забули про своє призначення, бо відмовилися від свого права, бо ви зневажили священний закон цивілізації.
Що ж до мене, — гірко промовив він, — то я вже не африканець, не магометанин, я вже не сегрі!.. В п’ятнадцять років я став поетом свого племені. Один великодушний християнин навчив мене твоєї мови та релігії, і через твою мову я пізнав свою історію, і моя історія обпекла мені лице соромом.
Я, нащадок могутніх володарів, обернувся на тварину, як Навуходоносор! Я, поет, живу зневажений світом, який мислить, відчуває, я — ганьба людського роду, парія між громадян, звиродніння й пляма свого племені!..
І я продав свою худобу, продав рушницю, намет, поцілував тричі свою наречену, чарівну Альсіну, і втік з Африки назавжди.
Ось уже десять років я блукаю світом: фортуна була прихильна до мене, за що б я не брався: був я солдатом у Криму, торгував у Індії, був консулом в Єрусалимі, моряком в Америці, усім був, усім буду, лише не ріфенцем.
Та коли моє багатство, моя відвага, моя віра, любов до ближнього зможуть колись прислужитися, щоб повернути моїм братам громадянську гідність, яку вони втратили, щоб допомогти їм зайняти своє місце в ієрархії людства, яке зреклося їх, щоб повернути моїм братам блага цивілізації, про які вони забули, тоді моє життя буде недаремне і щастя вперше торкнеться мого серця!
III
Фанданго
Так говорив Абен-Адул.
Глибоко зворушений, я потис йому руку, і вже збирався відповісти щось банальне в дусі газетних передовиць, які ми, іспанські журналісти, звично присвячуємо нашим планам на майбутнє в Африці (уряд приділяє таким передовицям якнайпильнішу увагу), коли раптом щось улило нові чари і поезію в цю романтичну сцену, яку я, без сумніву, звів би до сірої прози.
Внизу, десь у хащах, серед дерев, що схилилися над річкою, забринів трепетний і ніжний передзвін гітари: пролунало кілька акордів фанданго.
— Слухайте!.. — вирвалося у сегрі. — Луна Африки відгукнулася на моє важке зітхання!.. Те, що ви чуєте, — то спів пустелі, молитва каравану…
Нічний співак завів пісню — нескінченну імпровізацію, мелодію, сповнену солодкої млості, жагучої туги трагічного андалузького кохання.
— Альсіно! — прошепотів африканець.
Так, то була журлива пісня його землі. Спів монотонний, млосно-розмірений — такий спів почув француз Давід в алжірських пісках. Звучало фанданго, потім ронденья, канья, соледад, плаєрас[72]… Увесь віночок простих, незрівнянних мелодій Андалузії, яким нам заздрить навіть натхненна Італія!
І має рацію, бо ніколи ще дух роду людського, дух вигнанців з раю не створював мелодії такої глибоко інтимної та пестливої, невимовно щирої, незбагненної, наче скарга безупинна, журба безнастанна, наче тисячу разів повторений зойк, над яким кружляють наші південні пісні…
Ох! А коли це вночі… в годину, коли спливають в уяві примари минулого, а безладдя, місяць, занурена в дрімотну тишу природа і вічний потяг душі до поезії сколихують найпотаємніші глибини духу, нерозвідані пустелі людської думки… тоді — ой! — тоді ця африканська пісня, ця чарівнича гітара, примхлива, вільна мелодія — жива пам’ять маврів, туга вигнанців за втраченою батьківщиною і подих надії віднайти нову, — витискають з нашого серця сльози зворушення, святу і благодійну журбу, якусь урочисту, піднесену молитву; либонь, уже вона сама може винагородити і спокутувати ціле життя, сповнене пихи та безглуздя.
Саме в таку хвилину забриніла для нас гітара, і я певний, що в той час, як мені спливали на думку яскраві сни мого дитинства, навіяні музикою, шал юності, дорогі серцю істоти, вкрадені в мене смертю, запаморочливі ночі кохання, вчорашнє омріяне майбуття, що вже стало сьогодні минулим, в той час Абен-Адул думав про Африку, де теж ночами пливе жагучий спів, де той самий місяць ллє світло на любі долини Атласу, і в одній з них, може, в цю хвилину перший вітерець свіжим подихом війнув на спалене серце однієї жінки, яка не може забути поета…
Довго стояли ми так, як загіпнотизовані, і кожен з нас відчував на плечах тягар своєї долі…
Аж ось затихла серенада, і відступник мавр витер сльозу, затис мене в залізних обіймах.
— Прощавай, брате! — вигукнув він. — Ніколи більше я не буду в Альгамбрі! Їду на північ… Завтра мені вже не світитиме місяць Андалузії! Дякую, що ти зрозумів мене! Прощавай, господь хай береже тебе!
Він сказав так, і, не чекаючи на відповідь, відійшов і зник, наче розтанув в фантастичній півтіні маврітанських колон, вималюваних нічною зорею на плитах дворика і мовчазній воді ставка.
Чи то був сон? Чи ява?
Та нащо питати? Хіба така вже велика різниця між сном та дійсністю?
І Хресний хід
Сила людей з’їхалася цього року до Гранади на славнозвісне свято тіла господнього. Свято це було пов’язане не лише з таїнством святого причастя: в Гранаді відзначали також вигнання маврів доном Фернандо та доньєю Ізабеллою[67]. І от саме цього дня мені пощастило зустріти одного ще молодого чоловіка. (І сам я на той час був молодий, бо, зверніть увагу, оповідання це написане за кілька місяців до оголошення війни з Марокко, тобто до жовтня того ж року). Читачі вже знають дещо про мене… Отже розповімо, хто чи, власне, який був той ще молодий чоловік.
До величного маврітанського міста він приїхав разом зі мною в одному диліжансі. Але сів він у нього не біля королівського палацу, а біля вбогого заїзду, де в диліжанс впрягають нових коней, це десь близько шести ліг від Гранади. За той короткий проміжок часу, що ми просиділи поруч в диліжансі, поки десять баских коней мчали нас до міста, ми, за чужоземною модою, ледве перекинулися кількома словами — вважалося нечемним звертатися до незнайомої людини. Як завжди в таких ситуаціях, я задовольнився тим, що прискіпливо вивчав свого сусіда, намагаючися з рис обличчя вгадати його походження та біографію, — звичайно, в межах моєї психологічної інтуїції.
Так ось. Було йому років тридять два чи тридцять три, в благородній поставі його відчувалася мужність, шкіру він мав смагляво-бліду, як давній мармур, рухи вишукані, врівноважені. В розмові був стриманий, навіть трохи меланхолійний (хоч, повторюю, говорив він дуже мало, і не так зі мною, як з кондуктором). Мені здалося, що в нього якась іноземна вимова, зовсім не звична для мого вуха: ні французька чи німецька, ні англійська чи італійська, ні португальська, бо ці вимови я звичайно розрізняю, хоч і не володію стількома мовами. Його смолисто-чорна, коротко підстрижена борода була в східному стилі, може, семітському. Великі виразні оксамитово-чорні очі нагадували очі Малек-Аделя з «Матильди» та «Хрестових походів», які ми так любили в дитинстві. Руки його привертали увагу більш анатомічною довершеністю, ніж аристократизмом; зате ноги він мав бездоганні в обох розуміннях. На ньому був дорожній костюм, уживаний в усій Європі, — нічого особливого, якби не та витончена невимушеність, з якою чужоземець носив його. І, нарешті, на старанно підстриженій голові красувалася напівгрецька, напіванглійська шапка, яка надавала класичної завершеності цій прекрасній постаті.
Хто б це міг бути? Сказати правду, я розлучився з ним одразу ж, як тільки зійшов з диліжанса в Гранаді, так і не змігши визначити, хто він, або ж бодай зупинитись хоч на одному з припущень, які складав у дорозі. То він здавався мені ватажком розбійників, то принцом, який мандрує інкогніто, то італійським артистом, то продавцем, то андалузьким маркізом, то піратом, то поетом, то провінційним коміком, то чимось фантастичним, на зразок вампіра, то послушником ордену святого Єроніма, то солдатом Гарібальді. Одне слово, було в ньому щось виняткове, незвичайне своєю значимістю, похмурим драматизмом і чимось надприроднім. Або просто щось від не дуже смішного бурлеску.
Я запитав у кондуктора його ім’я, але той відповів, що цей пасажир сів біля самої Гранади, і він йому не виписував квитка. Я вже намірився піти слідом за тим дивним молодим чоловіком, та саме побачив кількох моїх знайомих, які прийшли мене зустріти. Звичайно, можна було просто запитати в нього, хто він, та я вирішив, що то було б нечемно. Отже, я теж кивнув головою на мовчазне прощання незнайомця і рушив до готелю «Вікторія».
О дев’ятій годині наступного дня над містом лунав урочистий передзвін, гримів Королівський марш, який виконував гарнізонний оркестр, гостро і пряно пахли трави, що встеляли затінену дорогу, яскравіли килими на балконах, довкола вирувало людське море: все вказувало на те, що хресний хід уже проминув вулиці Західного Єрусалима.
Я став на площі Біб-рамбля, біля Сакатіну, і вже через кілька хвилин повз мене проходила процесія: чернечі братства, громади, діти з притулку, парафіяльні хрести і весь той блискучий почет, який супроводжує найсвятіше таїнство.
Ось пропливають на плечах восьми священиків важезні срібні ноші, на яких стоїть багата, мистецьки оздоблена золотом та самоцвітами дарохранильниця, а в ній вміщена освячена облатка — тіло господнє, і натовп на вулицях та майданах шанобливо схиляє голови, падає на коліна, б’є себе в груди, нагнітаючи священний порив: ось уже здається, наче биття всіх сердець зливається з урочистими гімнами, що їх виспівують сотні гармонійних голосів, із срібним передзвоном дзвіночків, із духмяними хмарами над кадильницями, із пахощами квітів навколо дарохранильниці.
Лише один серед всіх не схилив колін…
Певна річ, він привернув мою увагу, як, зрештою, й усіх присутніх…
Я глянув на нього… це був він! Мій супутник!
Не знаю, чи прочитав він у моїх очах подив, чи пораду, чи лагідний докір… В усякому разі, зустрівшись зі мною поглядом, чужоземець спроквола привітався й опустився на коліна, як усі.
Ось уже й проминув нас хресний хід, натовп захвилювався, кожне проштовхувалося наперед, щоб знову вийти назустріч процесії, і людський вир поглинув чужинця.
II Останній з роду Сегрі[68]
Того ж вечора я піднявся до Альгамбри.
Її тінисті тополеві алеї, старі вежі, майдани і палаци були безлюдні.
Християнське свято звабило усіх до міста.
Я зайшов до Королівського Дому, як звичайно називають палац маврітанських володарів.
Цей палац, збудований, як свідчить легенда, феями, теж приємно вражав безлюддям і глибокою тишею. Хіба часом подасть голос з високої капітелі якась ластівка, гостя з Африки — з тієї самої капітелі, на якій спочивали її прапрабабусі чотири сторіччя тому… Сонце пестить, як і в старі часи, стрункі колони дворика Левів, не цурається й зазирнути, усміхнене та лагідне, в різьблені галереї…
Задумливо блукав я по палацу, споглядаючи кожну дрібничку, коли раптом помітив, що не лише я зупинився в дворику. Там, проти однієї з найпрекрасніших альтанок, яка саме була під реставрацією, я побачив мого колишнього супутника — він пильно вдивлявся в творіння давніх майстрів.
Почувши кроки, він обернувся, ледь зашарівся і не вагаючись ступив до мене.
Ми чемно перекинулися кількома словами, підійшли до альтанки.
— Чому її руйнують? — з докором в голосі запитав незнайомець.
Навколо альтанки стояли риштування, а на землі лежала знята черепиця.
— Її не руйнують, — відказав я, — її реставрують.
— Реставрують! То ви, іспанці, любите Альгамбру! — здивовано вигукнув той чудний чоловік.
— Ми любимо її, кажу не хвалючись! — відповів я йому.
— О! — провадив він далі, — пробачте мені мою самовпевненість… Я був тут такий самотній, гадав, що ніхто, крім мене, не згадає сьогодні старої ісламітської фортеці! Було б цілком природно, якби й ви пішли сьогодні туди, в долину, на велике назарейське[69] торжество, яке святкує сучасна Гранада!.. До речі, я мушу дещо пояснити вам. Цього ранку в Сакатіні ви осудили мене… — не заперечуйте, я зустрівся з вами очима, — бо я не схилив колін. Ой! То не пиха, не блюзнірство. Бо і я вже християнин! Просто від туги я втратив глузд…
— Пробачте, не розумію… — зауважив я, нашорошивши вуха, бо збагнув, що зараз почую таку жадану сповідь мого незнайомця.
— І все-таки… — в глибокій тузі вів далі молодий чоловік, — я не можу не вилити душу! Вчора, коли ми під’їздили до святого міста Гранади, ви бачили, як страждав я мовчки… Цього ранку під час хресного ходу вас також уразив мій душевний стан… Отже, я вже довірився вам… Ну, то слухайте…
Він узяв мене за руку і повів до зали Абенсеррахе[70].
— Отут, — промовив він, — на цьому мармуровому, ще й досі зчервонілому фонтані, мужні сегрі стинали голови абенсеррахе! У цьому дворику, в цій залі жили гурії, дочки Йємена і Дамаска, вони всолоджували життя воїнам пророка! Зведіть очі, гляньте на різьблені балкони, куди й цієї ночі завітає зрадлива зоря! Погляньте на стелі, гаптовані золотом та карміном, і ви прочитаєте загадкову легенду ста славетних царювань!.. Тут возносили хвалу богу і його воїнам! Від Альгамара, який збудував за сорок років оцей Алькасар, до Боабділя, який втратив його за мить, меншу ніж одне зітхання, всі гранадські герої закарбували свої імена в цих фантастичних галереях… О старий Юссефе!.. О бідолашний Мулею!.. О шляхетний Магомаде!.. Де ваші безталанні нащадки? Отут перед вами останній сегрі, це він воскрешає ваші тіні серед руїн Альгамбри! О мої нещасні брати!
— Останній сегрі! — вигукнув я, сповнений подиву й зачудування. — Як?.. Ви?..
Сутеніло. Загадковий чоловік сперся на мою руку, і ми вийшли з зали Абенсеррахе, перетнули дворик Левів, обійшли ставок і добулися нарешті до Посольської зали.
Дорогою я раптом збагнув усю винятковість моєї пригоди. Здибати сегрі в середині XIX сторіччя, здибати його в одязі англійця, здибати сегрі, який прекрасно володів французькою та іспанською мовами, галантного і зграбного, мов парижанин, терпимого і людяного, як найкращий католик! Який поет міг би наснити таке щастя! Сам Шатобріан віддав би мені свого абенсеррахе на папері в обмін на мого сегрі во плоті!
Розділений колоною балкон під аркою в Посольському залі — один з класичних витворів архітектури Альгамбри. Звідти відкривається краєвид на вічно квітучі сади в долині річки Дарро: напроти здійнялися мальовничі пагорби Сакро Монте, знизу долинає журливе дзюрчання річки — вона пробила собі шлях у проваллі, вкритому деревами і квітами, які уступами видряпуються нагору з цього боку фортеці, сягають вікон, балконів і сповнюють пахощами покої палацу. Це — казка з «Тисячі і однієї ночі», творіння духів і фей…
От на цей самий балкон і вивів мене сегрі.
Вже згасали сутінки по той бік собору. Він громадився темною хмарою на золотому тлі заходу. Місяць вибілив вершечки дерев, срібним серпанком оповив темні ліси й стрімкі ущелини. Солов’ї, постійні гості цього раю, вітали місяць співом кохання, в сторожкій тиші відгукнулася зозуля, кинула свій перший тужний зойк — тепер до ранку буде кувати. Поночіло… В Гранаді була весна!.. Той, хто не кохав або не ридав у цьому раю о такій порі, ніколи не зможе уявити собі глибини тієї таїни, тих чар, тієї поезії, яких сягає душа людини.
— Так, я африканець; я Абен-Адул, останній з роду сегрі!.. — розповідав цей ніби вирваний з історії персонаж. А тоді, помовчавши, додав: — Ні, я не це хотів сказати; я такий самий іспанець, як і ти; я вигнанець з Гранади, я з племені вигнанців…
Ще не минуло трьох століть, як мої батьки, все моє плем’я, родичі й піддані моїх предків, були викинуті з будинків, ними ж збудованих, з земель, які вони обробляли, з лісів, які вони насадили, щоб на схилі віку свого спочивати у затінку…
«Ви африканці», — сказали їм ви, іспанці. І це після шести сторіч життя в Іспанії! — і вигнали їх з цієї землі, скинули в море.
Отож вони якимось дивом, ніхто й не знає як, — то плавом, то на вутлих суденцях, — голодні, напівзатоплені, добулися до берегів забутої Африки, на узбережжя невідомого континенту…
Ви казали, то — наша батьківщина!.. Тож слухайте.
Ми добулися туди, і володарі Атласу та Пустелі назвали нас чужинцями, як звуть і вас; вони сказали: «Ви іспанці… вертайте назад, у море!»
І ми опинилися між двома берегами, і на обох нам не було притулку!.. Опинилися в страшній, жахливій самотині!
Між морем та королівством Марокко тяглося узбережжя, спустошене війною. Так званий Ріф. Отам ми й отаборилися, голі й босі, без скибки хліба, без знарядь для оброблення землі, без вождів і жерців, без закону, без бога!..
Згодом ми перебралися до Тетуану і Танжеру, де окремим родинам пощастило осісти. А решта знайшла притулок в горах.
Там ми перебуваємо ось уже триста років, скніючи в полотняних наметах, які нам заміняють дім. Ми кочуємо, як неприкаяні, ми віддалені від цивілізації, ми без ремесел, без імені, без володаря, без батьківщини, без могил!
Марокканський король грабує нас і переслідує, мов диких звірів…
Християнський король називає нас псами і розстрілює.
Жоден з них не дає нам прав громадянства, не називає співвітчизниками, не визнає нас за братів.
От чому ми, сини князів, позбавлених спадщини, платимо злом за зло, розбоєм за розбій, мечем за меч, безчестям за безчестя.
Вони там!.. Проти нас!..
Ніколи більше я не побачу моїх братів з Ріфу!
Вони там, ті, хто збудував Генераліфе[71], ті, хто населяв Альбаісін, ті, хто перетворив на рай цю долину, прикрасив садами береги річок, виклав золотом скелі, вкрив килимами квіток свій шлях.
Отак ми вторгалися, отак колонізували землі!
Мій народ виконав свою місію на землі… не те що твій.
Ми, прийшовши до Іспанії, поліпшили її, цивілізували, витягли з варварства. Лікарі, поети, ботаніки, архітектори, філософи, промисловці, землероби — все то були ми у вашій країні. Мистецтво і наука мають бути нам вдячні: людство мусить сказати нам слово подяки.
А тепер вони там, повторюю, там мої співвітчизники, які погрузли в злиднях, у темряві, в безчесті. А ви тут, щасливі, заможні, могутні, освічені…
Так скажіть же мені, християни, філантропи, пропагандисти, негрофіли, скажіть, що ви зробили для моїх батьків, братів?
Чи не досить витрат? Красномовства? Мучеництва?
Як вас не жахає згадка, що поруч з Іспанією з вашої ласки животіє народ — темний, дикий, майже хижий, а ви нічого не зробили, щоб спокутувати свою вину?
Я можу зрозуміти дикість гренландців, що живуть на краю світа на крижаній горі, недоступній для інших людей; я можу зрозуміти негра, який нидіє в пісках нерозвіданих ще тропіків… І в тому, і в тому випадку існування людей поза законом має якесь виправдання.
Але в серці цивілізованого світу, в оточенні освічених народів, і щоб оті освічені народи допустили, аби інші люди жили і вмирали, як істоти, позбавлені розуму, — це негідно, обурливо, це блюзнірство!
Ви, іспанці, відповісте перед богом за ті злочини, що чинять маври в цьому житті, і за покарання їх на тому світі!..
Так, ви, бо ви забули про своє призначення, бо відмовилися від свого права, бо ви зневажили священний закон цивілізації.
Що ж до мене, — гірко промовив він, — то я вже не африканець, не магометанин, я вже не сегрі!.. В п’ятнадцять років я став поетом свого племені. Один великодушний християнин навчив мене твоєї мови та релігії, і через твою мову я пізнав свою історію, і моя історія обпекла мені лице соромом.
Я, нащадок могутніх володарів, обернувся на тварину, як Навуходоносор! Я, поет, живу зневажений світом, який мислить, відчуває, я — ганьба людського роду, парія між громадян, звиродніння й пляма свого племені!..
І я продав свою худобу, продав рушницю, намет, поцілував тричі свою наречену, чарівну Альсіну, і втік з Африки назавжди.
Ось уже десять років я блукаю світом: фортуна була прихильна до мене, за що б я не брався: був я солдатом у Криму, торгував у Індії, був консулом в Єрусалимі, моряком в Америці, усім був, усім буду, лише не ріфенцем.
Та коли моє багатство, моя відвага, моя віра, любов до ближнього зможуть колись прислужитися, щоб повернути моїм братам громадянську гідність, яку вони втратили, щоб допомогти їм зайняти своє місце в ієрархії людства, яке зреклося їх, щоб повернути моїм братам блага цивілізації, про які вони забули, тоді моє життя буде недаремне і щастя вперше торкнеться мого серця!
III Фанданго
Так говорив Абен-Адул.
Глибоко зворушений, я потис йому руку, і вже збирався відповісти щось банальне в дусі газетних передовиць, які ми, іспанські журналісти, звично присвячуємо нашим планам на майбутнє в Африці (уряд приділяє таким передовицям якнайпильнішу увагу), коли раптом щось улило нові чари і поезію в цю романтичну сцену, яку я, без сумніву, звів би до сірої прози.
Внизу, десь у хащах, серед дерев, що схилилися над річкою, забринів трепетний і ніжний передзвін гітари: пролунало кілька акордів фанданго.
— Слухайте!.. — вирвалося у сегрі. — Луна Африки відгукнулася на моє важке зітхання!.. Те, що ви чуєте, — то спів пустелі, молитва каравану…
Нічний співак завів пісню — нескінченну імпровізацію, мелодію, сповнену солодкої млості, жагучої туги трагічного андалузького кохання.
— Альсіно! — прошепотів африканець.
Так, то була журлива пісня його землі. Спів монотонний, млосно-розмірений — такий спів почув француз Давід в алжірських пісках. Звучало фанданго, потім ронденья, канья, соледад, плаєрас[72]… Увесь віночок простих, незрівнянних мелодій Андалузії, яким нам заздрить навіть натхненна Італія!
І має рацію, бо ніколи ще дух роду людського, дух вигнанців з раю не створював мелодії такої глибоко інтимної та пестливої, невимовно щирої, незбагненної, наче скарга безупинна, журба безнастанна, наче тисячу разів повторений зойк, над яким кружляють наші південні пісні…
Ох! А коли це вночі… в годину, коли спливають в уяві примари минулого, а безладдя, місяць, занурена в дрімотну тишу природа і вічний потяг душі до поезії сколихують найпотаємніші глибини духу, нерозвідані пустелі людської думки… тоді — ой! — тоді ця африканська пісня, ця чарівнича гітара, примхлива, вільна мелодія — жива пам’ять маврів, туга вигнанців за втраченою батьківщиною і подих надії віднайти нову, — витискають з нашого серця сльози зворушення, святу і благодійну журбу, якусь урочисту, піднесену молитву; либонь, уже вона сама може винагородити і спокутувати ціле життя, сповнене пихи та безглуздя.
Саме в таку хвилину забриніла для нас гітара, і я певний, що в той час, як мені спливали на думку яскраві сни мого дитинства, навіяні музикою, шал юності, дорогі серцю істоти, вкрадені в мене смертю, запаморочливі ночі кохання, вчорашнє омріяне майбуття, що вже стало сьогодні минулим, в той час Абен-Адул думав про Африку, де теж ночами пливе жагучий спів, де той самий місяць ллє світло на любі долини Атласу, і в одній з них, може, в цю хвилину перший вітерець свіжим подихом війнув на спалене серце однієї жінки, яка не може забути поета…
Довго стояли ми так, як загіпнотизовані, і кожен з нас відчував на плечах тягар своєї долі…
Аж ось затихла серенада, і відступник мавр витер сльозу, затис мене в залізних обіймах.
— Прощавай, брате! — вигукнув він. — Ніколи більше я не буду в Альгамбрі! Їду на північ… Завтра мені вже не світитиме місяць Андалузії! Дякую, що ти зрозумів мене! Прощавай, господь хай береже тебе!
Він сказав так, і, не чекаючи на відповідь, відійшов і зник, наче розтанув в фантастичній півтіні маврітанських колон, вималюваних нічною зорею на плитах дворика і мовчазній воді ставка.
Чи то був сон? Чи ява?
Та нащо питати? Хіба така вже велика різниця між сном та дійсністю?
Два поняття про славу
Якось уславлений фламандський художник Пітер Пауль Рубенс у супроводі своїх славнозвісних учнів обходив храми Мадріда. І от зайшли вони до однієї церковки якогось злиденного монастиря (назва його не збереглася). Мало, краще сказати — нічого вартого уваги не знайшов славетний майстер у цьому занедбаному, вбогому храмі. Він уже збирався йти, кленучи, своїм звичаєм, ченців Нової Кастілії за поганий смак, коли помітив картину — вона ховалася в присмерку хмурої каплиці. Рубенс підійшов ближче і скрикнув від подиву.
Враз його оточили учні.
— Що ви знайшли, вчителю?
— Гляньте! — показав Рубенс замість відповіді на полотно.
Юнаки стояли, вражені не менше, ніж їхній вчитель — творець «Зішестя».
На картині було зображено смерть ченця. Чернець був дуже юний і такий гарний на вроду, що ні покута, ні агонія не змогли її потьмарити. Він лежав розпростертий в своїй келії на камінних плитах підлоги, очі йому вже затуманила смерть, одну руку він простягнув над черепом, а другою притиснув до серця дерев’яний, оббитий міддю хрест.
На задньому плані, в глибині, виднілася інша картина, що висіла над ложем, з якого зійшов, очевидно, чернець, щоб смиренно прийняти смерть на твердому камінні підлоги.
На тій другій картині була зображена покійниця, молода і прекрасна. Вона лежала в труні серед запалених похоронних свічок на тлі пишних чорних запон…
У кожного, хто бачив ці дві картини, вміщені одна в одну, не виникало сумніву, що вони пояснюють і доповнюють одна одну. Нещасливе кохання, вмерла надія, розчарування в житті, безодня забуття — такий зміст цього поетичного полотна, оповитого таємницею і сповненого стриманим драматизмом та самозреченням.
В усьому геніальна довершеність: і в рисунку, і в колориті, і в композиції.
— Учителю, чий може бути цей пречудовий твір? — питали Рубенса його учні, роздивляючись картину.
— Отут у куточку було написане ім’я, — відповів учитель. — Та воно вже кілька місяців як стерте. Що ж до живопису, то йому не більше тридцяти і не менше двадцяти років.
— Але ж автор…
— Автором, судячи по майстерності, міг би бути Веласкес, Сурбаран, Рібера чи молодий Мурільйо, якого я так люблю… Але Веласкес відчував не так. Це і не Сурбаран, якщо взяти до уваги колорит і підхід до теми. Ще менше можна приписати її Мурільйо чи Рібері: перший м’якший, другий похмуріший, та й по стилю картина не належить до школи ні першого, ні другого. Висновок такий: я не знаю автора цієї картини, і навіть можу заприсягтися, що ніколи не бачив його творів. Піду далі: гадаю, що невідомий, може, вже й покійний художник, який заповідав світові таке чудо, не належав ні до якої школи і, крім цієї, не написав більше жодної картини, та й не міг би написати щось інше, бодай близьке до цього… Бо перед нами — чисте натхнення, щось дуже особисте, оголена душа, шматок життя… Проте… Слухайте! Хочете знати, хто написав цю картину? Її написав той самий чернець, якого ви бачите на ній!
— О! Вчителю… Ви жартуєте!
— Ні, я просто здогадався…
— Але ж як покійник сам зміг би зобразити власну агонію? Як це збагнути?
— Дуже легко: живий може передбачити або уявити собі свою смерть! Крім того, ви мусите знати, що в деяких релігійних орденах щиро скласти чернечу обітницю — все одно що вмерти.
— О! Так ви гадаєте…
— Гадаю, що жінка, зображена на задньому плані, була душею і життям цього ченця, який агонізує на підлозі; думаю, що її смерть була для нього рівнозначна власній смерті, та він і справді вмер для світу; гадаю, нарешті, що цей твір зображує не так останню мить життя героя чи автора картини (а це, без сумніву, одна й та сама особа), як складання чернечої обітниці юнаком, що зневірився в земних радощах…
— Отже, він може бути ще живий?..
— Так, сеньйоре! А оскільки твір давній, то автор, можливо, вже заспокоївся чи й звеселився духом, і може статися, що тепер цей невідомий митець — такий собі огрядний, життєрадісний стариган… Та хай там як, а треба знайти його! І над усе ми мусимо дошукатися, чи не написав він ще чогось… Ходімо.
На цім слові Рубенс попрямував до ченця, що молився в іншій каплиці, і звернувся до нього зі звичною для себе безцеремонністю:
— Прошу повідомити отцеві настоятелю, що я хочу говорити з ним від імені короля.
Чернець, який був в похилому віці, тяжко звівся на ноги і смиренно відповів тихим голосом:
— Що ви хотіли? Я настоятель.
— Простіть, отче, що я перериваю ваші молитви, — промовив Рубенс. — Чи не могли б ви сказати, хто намалював цю картину?
— Цю картину? — вже голосніше озвався чернець. — А що б ви подумали про мене, коли б я вам сказав, що не пригадую?
— Як? Ви знали і могли забути?
— Так, сину мій, зовсім забув.
— Але ж, отче… У вас дуже погана пам’ять! — зухвало пожартував Рубенс.
Ігумен, не звертаючи на нього уваги, знову схилив коліна.
— Я прийшов від імені короля! — скрикнув гоноровитий і розпещений фламандець.
— Що ви ще хотіли, брате мій? — пробурмотів чернець, повільно підводячи голову.
— Купити у вас цю картину!
— Картина не продається.
— Тоді так: скажіть, де я можу знайти художника… Його величність зажадає познайомитися з ним, а я хочу обійняти його, поздоровити, висловити йому свій захват і любов…
Усе це теж нездійсненне… Художник уже не належить світові.
— Помер! — розпачливо вигукнув Рубенс.
— Слушно сказав наш учитель! — промовив один з юнаків. — Ця картина написана небіжчиком…
— Помер! — повторив Рубенс. — І його ім’я забулося! Його ім’я, а воно ж має бути безсмертне! Його ім’я, що затьмарило б моє! Так, отче, моє… — з притиском додав художник, сповнений високої гордості. — Адже я — Пітер Пауль Рубенс!
Від звуку цього уславленого на весь світ імені, яке жоден чоловік, що присвятив себе богу, не міг не знати, бо воно ототожнювалося з сотнями картин на релігійні теми (картин, що були справжніми перлинами мистецтва), бліде лице настоятеля враз зашарілося й доти опущені очі вп’ялися в обличчя чужоземця з подивом і шанобою.
— Ага! Ви знаєте мене! — по-дитячому тішачись, вигукнув Рубенс. — Я від душі радію! Тепер ви будете поблажливішим зі мною! Отже… Продасте мені картину?
— Ви просите неможливого! — відказав ігумен.
— Гаразд: чи знаєте ви ще якийсь твір цього передчасно померлого генія? Спробуйте пригадати його ім’я! Або хоча б те, коли він помер!
— Ви не так зрозуміли мене… — заперечив чернець. — Я вам сказав, що творець цієї картини не належить світові; проте це не значить, що він конче помер…
— Він живий! Живий! — здійняли галас художники. — Познайомте нас із ним!
— Навіщо? Нещасний зрікся всього земного! У нього нема нічого спільного з людьми!.. Нічого!.. Отже, благаю вас, дайте йому спокійно померти в мирі.
— О! — схвильовано відповів Рубенс. — Цього не може бути, отче! Коли бог запалює в чиїйсь душі священний вогонь геніальності, то не для того, щоб душа ця заниділа в самотності, а для того, щоб вона виконала своє високе покликання: освітила душі інших людей. Назвіть мені монастир, де ховається великий митець, і я піду до нього, я поверну його світові! О! Яка слава чекає на нього!
— Але… Якщо він знехтує її? — несміливо запитав настоятель.
— Якщо знехтує, я звернуся до папи, дружбою з яким пишаюся, і папа переконає його краще ніж я.
— Папа! — вигукнув настоятель.
— Так, отче, папа! — повторив Рубенс.
— Тож знайте, саме тому я й не скажу вам ім’я цього художника, хоча б навіть і пригадав його! Не скажу, в якому монастирі він знайшов притулок!
— Хай буде так, отче, але король і папа примусять вас сказати! — мовив Рубенс дражливо. — Беру це на себе.
— Не робіть цього! — вигукнув чернець. — Ви вчините щось дуже лихе, сеньйоре Рубенс! Беріть картину, якщо бажаєте, та залиште в спокої того, хто спочиває. В ім’я бога! Так! Я знав, любив, утішав, рятував цю велику, як ви кажете, людину, яку захоплювали хвилі пристрастей, вбивало лихо; цього безталанного й сліпого смертного, як зову його я; того, хто ще вчора забув і про бога, і про самого себе, а сьогодні наблизився до найвищого блаженства!.. Слава!.. Та чи є якась більша слава, ніж та, до якої він прагне? Хто дав вам право воскресити в його душі вогонь порожнього земного гонору, коли в серці у нього палає невгасиме вогнище милосердя? Чи, може, ви гадаєте, що, перш ніж покинути світ, зректися багатства, слави, влади, молодості та кохання, всього, чим чваняться люди, він не витримав жорстокої боротьби зі своїм серцем? Чи уявляєте ви собі те розчарування і розпуку, які привели його до усвідомлення облудності земних справ? І ви хочете ввергнути його знову у боротьбу, коли він уже переміг?
— Але ж це — відмова від безсмертя! — вигукнув Рубенс.
— Це наближення до нього!
— І яким правом виступаєте ви посередником між цим чоловіком та світом? Дайте йому слово, хай сам вирішить!
— Я чиню так на правах старшого брата, вчителя, батька, бо я для нього — все… Я чиню так в ім’я бога, кажу вам знову! Схиліть голову… для блага вашої ж душі.
По тій мові чернець насунув на голову каптур і рушив у глибину храму.
— Ходімо, — сказав Рубенс. — Я знаю, що робити.
— Вчителю! — вигукнув один з учнів, який протягом усієї розмови пильно придивлявся то до полотна, то до ченця. — Мені здається, що цей старий чернець дуже схожий на того вмираючого юнака на картині?
— Так! І справді! — загомоніли всі.
— Заберіть в отця настоятеля з обличчя зморшки та бороду, скиньте йому тридцять років, які налічує цей живопис, і вийде, що вчитель мав рацію, коли казав, що той вмираючий чернець є і портретом ченця живого, і автором картини. Побий мене боже, якщо цей живий чернець не є сам отець настоятель.
Тим часом Рубенс, похмурий, замислений, непорушно стояв і дивився, як віддаляється старий. А той уклонився йому, схрестивши руки на грудях, перш ніж відійти назовсім.
— То був він… так! — пробурмотів художник. — О! Ходімо… — звернувся він до учнів. — Дамо йому спочити в мирі!
Кинувши останній погляд на полотно, яке так його вразило, він вийшов з храму і рушив до палацу, де король з королевою вшанували художника запрошенням до столу.
Через три дні повернувся Рубенс уже сам до тієї похмурої каплиці, охоплений жагою ще раз побачити пречудове полотно і поговорити з його творцем, переконати його.
Але картини там не було.
Натомість у середньому нефі храму стояла труна, оточена братією. Братія правила заупокійну службу…
Рубенс підійшов, щоб глянути на обличчя покійного, і, вражений, упізнав у ньому отця настоятеля.
— А шкода, великий був художник!.. — промовив Рубенс, коли біль у його серці трохи вгамувався. — Зараз він ще більше схожий на свій твір!
Чому вона білява?
І
Оповідання з п’яти новел
Одного чудового листопадового вечора 1854 року ми, шестеро друзів, шестеро юних шанувальників Аполлона, сиділи навколо столу. Зібралися ми, щоб у гурті провести «польовий день» — так ми тоді називали наше досить дивне захоплення перетворювати день на ніч: ми або проводили весь день у ліжку, аж поки на Мадрід не впаде ніч, або затемнювали вікна і запалювали світло.
Цей стіл (про який недавно мені нагадали знову) був описаний мною в новелі, яка називалася «Ганьба тому, хто погано про це подумає».
Зокрема в ній ішлося про те, що років чотири тому в Мадріді стояв (не має значення, де саме… одне слово — в будинку, двері якого були відчинені для всіх у будь-яку годину дня чи ночі) обшарпаний стіл, прикрашений страхітливою чорнильницею і засипаний аркушами гербового паперу без штампів. За цим столом завжди працювали одночасно з десятеро чи дванадцятеро артистів та літераторів…
Тут побачили світ деякі комедії сина Ларри, драми Егіласа, пісні Труеби, економічні статті Антоніо Ернандеса і куплети Мануеля дель Паласіо; за цим столом перекладалося «Вірування XIX століття» Еухеніо Пеллетана; тут Арнао створив багато пісень, Маріано Васкес писав музику, а Кастро і Серрано — статті, Рібера малював карикатури, Васкес і Пісарро — акварелі, а Баррантес склав чимало балад, тут народилися архітектурні проекти Івона[73]… і мої жарти в журналі «Батіг».
От за цим самим столом ми й сиділи того вечора.
Була неділя, липнева революція в розпалі[74]. Мадрід аж ряснів військовими…
Надворі періщив дощ, тужно свистів холодний вітер — пронизував, як каже Рікардо Рібера, аж до самих кісток.
Уже минула поминальна субота, в усіх церквах відзначали дев’ятиденні проводи. Гук військових оркестрів та патріотичні гімни зливалися з плачем церковних дзвонів: здавалося, наче правили за упокій метрополії.
Свята альмуденська діво!.. Що за день!
Та ми вже давно перетворили його на ніч: чотири свічки освітлювали шість наших облич — то були люди, імена яких я не посоромлюся назвати, бо кожне з них стало відоме широкому загалу. Ось вони: Луїс Егілас, Мануель дель Паласіо, Агустін Боннат (К. Е. П. Д.), Івон, Луїс Мар’яно де Ларра і ваш слуга покірний.
— Що будемо робити? — запитав один з нас.
— Писатимемо! — відповів другий.
— А про що? — поцікавився третій.
Усі навперебій загомоніли:
— Напишемо разом одну новелу.
— Але ж потрібен час, щоб дійти згоди, виробити якийсь план.
— Ну, то хай кожен напише по новелі…
— Але назва має бути однаковою.
— Такою, яка зобов’язувала б, правила за основу дії…
— Так! І для написання відведемо півгодини.
— Давайте ж придумуйте назву, тільки щось екстравагантне…
— Є! — сказав Ларра. — Кожен назве свою новелу так: «Чому вона білява?»
— Чудово! — підхопили всі.
— Отже, маємо блискучу, але важку для розкриття тему. «Чому вона білява?» А й справді, чому? Зрозуміло, що якоїсь однієї причини бути не може, ми мусимо вигадати шість причин.
— В тім-то й суть! Напружимо уяву!
— Увага! Приготувалися!
— Думаю, що за півгодини ми впораємося!
— Зараз п’ята. Пишемо до пів на шосту.
— Ну, починаймо!
— Тихо!..
І заскрипіли пера.
Шість облич прибрали відсутнього виразу, точніше — п’ять, бо свого я бачити не міг. Згодом на обличчях почали відбиватися то радість, то жах, то ніжність, то сарказм…
Уява кожного полинула за межі кімнати, думки злітали до небес, спускалися на землю, відвідували далекі країни, побували в різних епохах серед знайомих тільки їм персонажів.
Невдовзі Егілас пригадав, що на нього чекає Люка, який дуже хворий, отож він покинув нас, написавши лише кілька рядків.
А ми п’ятеро і далі зазнавали мук творчості, бо ж відомо, що кожен поет надихає себе для цього за власним рецептом.
Івон хмурив брови, як Юпітер.
Ларра куйовдив волосся.
Боннат лоскотав собі губи кінчиком пера.
Паласіо тер перенісся, де, як кажуть, знаходиться пам’ять.
Я безтямно крутився на стільці, аж поки не вмостився на ньому по-турецькому.
І усі ми несамовито курили.
Менш як за півгодини п’ять новел були закінчені.
Творіння Ларри належало до жанру мисливських усмішок. Автор захоплювався полюванням, тому й героєм його новели не міг бути ніхто інший, як собака. Стосовно ж героїні, інтендантової вдови, то зайве говорити, що волосся на голові у неї було біляве, золотисте, ба навіть рудувате. Але ж «чому вона білява?» Зараз дізнаєтесь! Як тільки собака здох, Аніта, інтендантова вдова, геть посивіла. Та ні! Аніта, власне, вже кілька років була сива, але фарбувала волосся еліксиром — сумішшю, куди входив не знаю вже який складник, що був продуктом життєдіяльності собаки. Тому Аніта й була білява! Головна ж якість оповідання полягала в глибокій обізнаності, яку продемонстрував Ларра, розповідаючи про полювання на дрібного звіра.
Боннат написав чарівну статтю на французький манір, повну несподіванок. Спершу він заперечив, що Колумб відкрив Америку, а потім змалював загибель англійського корабля та появу в Бразілії білявої дівчини, викинутої на берег хвилями. Бразільці, які ніколи не бачили такого волосся, природно, запитували одне одного, «чому вона білява?», і, увірувавши, що дівчина спустилася з небес, започаткували в її честь нову релігію. Потім ця білявка, як засновниця філантропії в Бразілії, набула рис авторки «Хатини дядька Тома», яку мій бідний Августін чомусь ненавидів з усією силою своєї доброї натури.
Івон створив новелу дуже своєрідну. Ми тоді дійшли думки, і я тепер повторюю це, що його новела була найкращою, особливо вона вражала комічною серйозністю стилю! Місце дії новели — Америка (як бачите, ми добре-таки помандрували за ці півгодини!). Вмирала одна дуже стара дама, геть сива, проте усі називали її «Білявою». Так от, парафіяльний священик відмовляється соборувати її в таких міркувань: «Цю жінку звуть «Білява», бо замолоду в неї було біляве волосся. А волосся біляве тому, що вона англійка. Англійці — протестанти, отож я не хочу мати справи з цією білявкою».
Зрештою з’ясовується, що: сеньйора мала волосся не біляве, а каштанове; вона була не протестантка, а католичка, папістка, римлянка; звали її «Білява», бо вона любила одного іспанця на прізвище «Білявий»; і що найцікавіше — священик був той самий іспанець. У кінці новели старі впізнають одне одного, згадують молоді роки, життя свого покоління, і помирають дуже зворушливо й по-християнському.
Новела Паласіо мінилася каламбурами. Одна сеньйорита з Хаену в свої шістнадцять років збагнула, що така жінка, як вона, повинна діяти, а не сидіти склавши руки. І вона поділила свою душу між двома женихами. Не знаю, підступами якого диявола дійшла наша сеньйорита до того, що втекла з одним з них. Другий жених почав переслідувати її… і вийшло так, що, в’їжджаючи до Мадріда разом з нею, він не впізнав її. А річ ось у чому: Антоніта була смаглявкою з чорними очима і чорним, як воронове крило, волоссям; та завдяки рисовій пудрі, блакитним окулярам і світлій перуці вона стала схожа на північну сильфіду[75]. Вже в Мадріді їй випала нагода прийти поночі на побачення з другим женихом, і трапилося непередбачене: в гудзиках його манишки заплуталося пасмо її волосся. Повернувшись додому та добре роздивившись, він побачив, що воно чорніше за терен.
— Чому ж вона білява? — вигукнув збентежений коханець. — Коли ми зустрілися, в неї було золотисте волосся!.. Звідки ж на грудях у мене взявся цей чорний знак?
Скоро все з’ясувалося: обидва коханці кинули Антоніту, і від душевного потрясіння волосся в неї побіліло.
Що ж до моєї новели (єдиної, яку я можу навести тут повністю, бо кожен забрав свою з собою), то ось її зміст.
II
Чому вона білява?
(Сіпайська[76] бувальщина)
Є щось величне в екстазі індійців.
Які прекрасні індійські ночі!..
Читач:
— Невже ви самі їх бачили?
Ні, друже! Я просто уявляю їх собі, а в Індії ніколи не був, проте дуже хочу побувати там. От якби влада заслала мене, приміром, на Філіппіни, то я мимохідь міг би побачити й Індію.
Читач:
— Дайте лише привід, зашлють.
Гаразд! Але ж який привід! Уявіть собі, що я зараз вийду на вулицю, співаючи «Пітіту», але власті вдовольняться тим, що відправлять мене до Саладеро…
Чи досягну я того, чого хочу? Ні в якому разі! Або уявіть собі, що я публічно висловлюю сумнів у непогрішності герцога де ла Вікторіа, і той засуджує мене до розстрілу… Отже, про Філіппіни смішно навіть говорити, а це значить, що не бачити мені Індії, як бачив її мій друг дон Мануель Асоньяс. О! Хай буде благословенний імператор Наполеон III[77], який висилав кожного, хто не величав його «ваша величність»… Ото країна, ця Індія! Там знаєш, до чого вдатися!
Читач: — Розповідайте далі.
Розповідаю… Які прекрасні мають бути ночі в Індії! Зірки там яскравіші, ніж у небі Європи; небо там аж потьмяніло, як на старій декорації, бо не спроможне осягнути всіх молитов і поглядів, спрямованих до нього.
І це при тому, що служить воно лише одній релігії, в той час як наше нараховує щонайменше з десяток різних релігій: йому поклонялися іберійці, греки, фінікійці, римляни, поклоняються йому варвари, християни та магометани, а останнім часом — і спіритуалісти[78]…
Читач: — Ну, розповідайте ж далі.
Розповідаю… Які прекрасні мають бути ночі в Індії!
З лона цієї істинної природи, прекрасної, як молода, здорова породілля, з’являються на світ чудові прянощі; лінивий Схід, сп’янілий від наркотичного зілля, об’їдається до несхочу рисом, марячи символічною квіткою лотоса або чимось таким…
Читач: — Далі.
Північ. Настала північ. Усе поринуло в тишу та глибокий сон на берегах таємничого Гангу…
Священна річка не спала; вона плинула серед хащів бомбаксів, бранганеро й хараке[79] (якщо вам заманеться, то ці дерева можете знайти в нашому ботанічному саду), а в її водах відбивалося оманливе сяйво місяця.
В тіні, під деревом журби (воно назване так, бо квітне лише вночі), неподалік від рафлезії — рослини, яка має найбільші в світі квіти, що досягають трьох футів у діаметрі й п’яти фунтів ваги (чистісінька правда), — сиділи два молодих індуси, не дуже скромно (скажімо так) вдягнені, але гарні, наскільки можуть бути гарними ці діти природи, що зросли серед чорного дерева та бамбуку. Їхні чорні очі… були дуже чорні. (У тому поспіху, з яким я пишу, мені не спадає на думку ніякого більш-менш вдалого порівняння). Ну, а зуби, навпаки, були такі білі, як найбіліші зуби в світі. Оце поки й усе про зовнішність індусів.
О! Я ще забув сказати, що це були два чоловіки і що звали їх Нана та Ніні — імена досить цікаві.
— Говори, Нано, я слухаю… — лагідно мовив Ніні, провівши рукою по прямому волоссю свого друга.
А треба сказати, що в Ніні волосся теж було пряме (такі деталі зовнішності мені відомі, бо якийсь час я цікавився цією країною, надумавши писати новелу під назвою «Мати земля»).
— Ніні… — Чому вона білява? — багатозначно запитав Нана.
Промовивши ці загадкові слова, він глибоко замислився.
(Те саме питання ставить перед собою і автор цієї новели).
— Поясни, Нано, — шепнув Ніні наступної миті.
— Ой, Ніні… Ніні… — схлипнув Нана. — Я люблю свою дружину так само, як місяць любить ніч, як птахи — день, як море — вечірню зорю. Міла — то ж моя душа, моє життя, мої очі, то ковток води для спраглого!.. Але ж, ох! Чому вона білява?
— Зачекай, Нано! — здивовано сказав Ніні. — Ти мариш. Адже твоя дружина зовсім не білява… Я знаю Мілу, і можу тебе запевнити, що немає ебену[80], чорнішого за її коси…
— Все це так!.. Я добре знаю, що Міла не білява. Очі в неї — то ніч, волосся — чорніше, ніж сутінки смерті. Та я кажу не про Мілу!
— А про кого ж?
— Гаразд, слухай. Пам’ятаєш, який щасливий був я півроку тому, коли Міла відчула, що стане матір’ю?
— Авжеж… Пригадую. Це перший плід твого кохання за три роки подружнього життя…
— То була вершина моїх жадань! З якою жагою чекав я того дня, коли дружина подарує мені нащадка, що продовжить мій рід! Нарешті я матиму спадкоємця, принца крові, чиє чорне волосся покаже всім, що кров наша не змішалася з підлою кров’ю білих! Так от, Міла народила дівчинку, білошкіру, рожевеньку, біляву, мов англійка, мов дочка наших гнобителів, наших катів. Це ж справжня загадка, друже Ніні! Якщо й моє волосся, й волосся дружини чорне, як журба, чому воно не таке у нашої дочки? Ой, Ніні… Ніні… Чому в Міли білява дочка?
Після цих слів знетямленого принца — Мілиного чоловіка й батька білявої дівчинки — запала мовчанка.
— Я відчуваю, що зсунувся з глузду, думаючи весь час над причиною такого виняткового явища, й прийшов до тебе, щоб ти, людина великого розуму, освітив морок моєї свідомості.
Ніні мізкував три години, а тоді поцікавився:
— Ти питав про це свою дружину?
— То найперше, що я зробив; проте вона, така ж зачудована, як і я, лише руками розводить… Та не одні ми збиті з пантелику. Щодня до нас приходить англійський капітан, чоловік дуже обдарований, він палко любить нас і дуже дбає про щастя моєї родини. Так от: три дні міркував він над цією загадкою, і не знайшов ніякої відповіді! Отож, Ніні, може, тобі вдасться пояснити, як у чорнявого подружжя могла народитися білява дочка.
— Добре, зараз поміркую, — мовив Ніні. — Залиш мене самого.
Нана пішов, а Ніні сказав собі:
— Уся заковика в тім, чому вона білява. Отже, сеньйоре, треба гарненько подумати.
За цими словами він приклав вказівний палець правої руки до губ, підняв голову, звів очі до неба і заглибився в себе, впавши у своєрідний екстаз.
У такій позі він сидить і досі.
І Оповідання з п’яти новел
Одного чудового листопадового вечора 1854 року ми, шестеро друзів, шестеро юних шанувальників Аполлона, сиділи навколо столу. Зібралися ми, щоб у гурті провести «польовий день» — так ми тоді називали наше досить дивне захоплення перетворювати день на ніч: ми або проводили весь день у ліжку, аж поки на Мадрід не впаде ніч, або затемнювали вікна і запалювали світло.
Цей стіл (про який недавно мені нагадали знову) був описаний мною в новелі, яка називалася «Ганьба тому, хто погано про це подумає».
Зокрема в ній ішлося про те, що років чотири тому в Мадріді стояв (не має значення, де саме… одне слово — в будинку, двері якого були відчинені для всіх у будь-яку годину дня чи ночі) обшарпаний стіл, прикрашений страхітливою чорнильницею і засипаний аркушами гербового паперу без штампів. За цим столом завжди працювали одночасно з десятеро чи дванадцятеро артистів та літераторів…
Тут побачили світ деякі комедії сина Ларри, драми Егіласа, пісні Труеби, економічні статті Антоніо Ернандеса і куплети Мануеля дель Паласіо; за цим столом перекладалося «Вірування XIX століття» Еухеніо Пеллетана; тут Арнао створив багато пісень, Маріано Васкес писав музику, а Кастро і Серрано — статті, Рібера малював карикатури, Васкес і Пісарро — акварелі, а Баррантес склав чимало балад, тут народилися архітектурні проекти Івона[73]… і мої жарти в журналі «Батіг».
От за цим самим столом ми й сиділи того вечора.
Була неділя, липнева революція в розпалі[74]. Мадрід аж ряснів військовими…
Надворі періщив дощ, тужно свистів холодний вітер — пронизував, як каже Рікардо Рібера, аж до самих кісток.
Уже минула поминальна субота, в усіх церквах відзначали дев’ятиденні проводи. Гук військових оркестрів та патріотичні гімни зливалися з плачем церковних дзвонів: здавалося, наче правили за упокій метрополії.
Свята альмуденська діво!.. Що за день!
Та ми вже давно перетворили його на ніч: чотири свічки освітлювали шість наших облич — то були люди, імена яких я не посоромлюся назвати, бо кожне з них стало відоме широкому загалу. Ось вони: Луїс Егілас, Мануель дель Паласіо, Агустін Боннат (К. Е. П. Д.), Івон, Луїс Мар’яно де Ларра і ваш слуга покірний.
— Що будемо робити? — запитав один з нас.
— Писатимемо! — відповів другий.
— А про що? — поцікавився третій.
Усі навперебій загомоніли:
— Напишемо разом одну новелу.
— Але ж потрібен час, щоб дійти згоди, виробити якийсь план.
— Ну, то хай кожен напише по новелі…
— Але назва має бути однаковою.
— Такою, яка зобов’язувала б, правила за основу дії…
— Так! І для написання відведемо півгодини.
— Давайте ж придумуйте назву, тільки щось екстравагантне…
— Є! — сказав Ларра. — Кожен назве свою новелу так: «Чому вона білява?»
— Чудово! — підхопили всі.
— Отже, маємо блискучу, але важку для розкриття тему. «Чому вона білява?» А й справді, чому? Зрозуміло, що якоїсь однієї причини бути не може, ми мусимо вигадати шість причин.
— В тім-то й суть! Напружимо уяву!
— Увага! Приготувалися!
— Думаю, що за півгодини ми впораємося!
— Зараз п’ята. Пишемо до пів на шосту.
— Ну, починаймо!
— Тихо!..
І заскрипіли пера.
Шість облич прибрали відсутнього виразу, точніше — п’ять, бо свого я бачити не міг. Згодом на обличчях почали відбиватися то радість, то жах, то ніжність, то сарказм…
Уява кожного полинула за межі кімнати, думки злітали до небес, спускалися на землю, відвідували далекі країни, побували в різних епохах серед знайомих тільки їм персонажів.
Невдовзі Егілас пригадав, що на нього чекає Люка, який дуже хворий, отож він покинув нас, написавши лише кілька рядків.
А ми п’ятеро і далі зазнавали мук творчості, бо ж відомо, що кожен поет надихає себе для цього за власним рецептом.
Івон хмурив брови, як Юпітер.
Ларра куйовдив волосся.
Боннат лоскотав собі губи кінчиком пера.
Паласіо тер перенісся, де, як кажуть, знаходиться пам’ять.
Я безтямно крутився на стільці, аж поки не вмостився на ньому по-турецькому.
І усі ми несамовито курили.
Менш як за півгодини п’ять новел були закінчені.
Творіння Ларри належало до жанру мисливських усмішок. Автор захоплювався полюванням, тому й героєм його новели не міг бути ніхто інший, як собака. Стосовно ж героїні, інтендантової вдови, то зайве говорити, що волосся на голові у неї було біляве, золотисте, ба навіть рудувате. Але ж «чому вона білява?» Зараз дізнаєтесь! Як тільки собака здох, Аніта, інтендантова вдова, геть посивіла. Та ні! Аніта, власне, вже кілька років була сива, але фарбувала волосся еліксиром — сумішшю, куди входив не знаю вже який складник, що був продуктом життєдіяльності собаки. Тому Аніта й була білява! Головна ж якість оповідання полягала в глибокій обізнаності, яку продемонстрував Ларра, розповідаючи про полювання на дрібного звіра.
Боннат написав чарівну статтю на французький манір, повну несподіванок. Спершу він заперечив, що Колумб відкрив Америку, а потім змалював загибель англійського корабля та появу в Бразілії білявої дівчини, викинутої на берег хвилями. Бразільці, які ніколи не бачили такого волосся, природно, запитували одне одного, «чому вона білява?», і, увірувавши, що дівчина спустилася з небес, започаткували в її честь нову релігію. Потім ця білявка, як засновниця філантропії в Бразілії, набула рис авторки «Хатини дядька Тома», яку мій бідний Августін чомусь ненавидів з усією силою своєї доброї натури.
Івон створив новелу дуже своєрідну. Ми тоді дійшли думки, і я тепер повторюю це, що його новела була найкращою, особливо вона вражала комічною серйозністю стилю! Місце дії новели — Америка (як бачите, ми добре-таки помандрували за ці півгодини!). Вмирала одна дуже стара дама, геть сива, проте усі називали її «Білявою». Так от, парафіяльний священик відмовляється соборувати її в таких міркувань: «Цю жінку звуть «Білява», бо замолоду в неї було біляве волосся. А волосся біляве тому, що вона англійка. Англійці — протестанти, отож я не хочу мати справи з цією білявкою».
Зрештою з’ясовується, що: сеньйора мала волосся не біляве, а каштанове; вона була не протестантка, а католичка, папістка, римлянка; звали її «Білява», бо вона любила одного іспанця на прізвище «Білявий»; і що найцікавіше — священик був той самий іспанець. У кінці новели старі впізнають одне одного, згадують молоді роки, життя свого покоління, і помирають дуже зворушливо й по-християнському.
Новела Паласіо мінилася каламбурами. Одна сеньйорита з Хаену в свої шістнадцять років збагнула, що така жінка, як вона, повинна діяти, а не сидіти склавши руки. І вона поділила свою душу між двома женихами. Не знаю, підступами якого диявола дійшла наша сеньйорита до того, що втекла з одним з них. Другий жених почав переслідувати її… і вийшло так, що, в’їжджаючи до Мадріда разом з нею, він не впізнав її. А річ ось у чому: Антоніта була смаглявкою з чорними очима і чорним, як воронове крило, волоссям; та завдяки рисовій пудрі, блакитним окулярам і світлій перуці вона стала схожа на північну сильфіду[75]. Вже в Мадріді їй випала нагода прийти поночі на побачення з другим женихом, і трапилося непередбачене: в гудзиках його манишки заплуталося пасмо її волосся. Повернувшись додому та добре роздивившись, він побачив, що воно чорніше за терен.
— Чому ж вона білява? — вигукнув збентежений коханець. — Коли ми зустрілися, в неї було золотисте волосся!.. Звідки ж на грудях у мене взявся цей чорний знак?
Скоро все з’ясувалося: обидва коханці кинули Антоніту, і від душевного потрясіння волосся в неї побіліло.
Що ж до моєї новели (єдиної, яку я можу навести тут повністю, бо кожен забрав свою з собою), то ось її зміст.
II Чому вона білява? (Сіпайська[76] бувальщина)
Є щось величне в екстазі індійців.
Які прекрасні індійські ночі!..
Читач:
— Невже ви самі їх бачили?
Ні, друже! Я просто уявляю їх собі, а в Індії ніколи не був, проте дуже хочу побувати там. От якби влада заслала мене, приміром, на Філіппіни, то я мимохідь міг би побачити й Індію.
Читач:
— Дайте лише привід, зашлють.
Гаразд! Але ж який привід! Уявіть собі, що я зараз вийду на вулицю, співаючи «Пітіту», але власті вдовольняться тим, що відправлять мене до Саладеро…
Чи досягну я того, чого хочу? Ні в якому разі! Або уявіть собі, що я публічно висловлюю сумнів у непогрішності герцога де ла Вікторіа, і той засуджує мене до розстрілу… Отже, про Філіппіни смішно навіть говорити, а це значить, що не бачити мені Індії, як бачив її мій друг дон Мануель Асоньяс. О! Хай буде благословенний імператор Наполеон III[77], який висилав кожного, хто не величав його «ваша величність»… Ото країна, ця Індія! Там знаєш, до чого вдатися!
Читач: — Розповідайте далі.
Розповідаю… Які прекрасні мають бути ночі в Індії! Зірки там яскравіші, ніж у небі Європи; небо там аж потьмяніло, як на старій декорації, бо не спроможне осягнути всіх молитов і поглядів, спрямованих до нього.
І це при тому, що служить воно лише одній релігії, в той час як наше нараховує щонайменше з десяток різних релігій: йому поклонялися іберійці, греки, фінікійці, римляни, поклоняються йому варвари, християни та магометани, а останнім часом — і спіритуалісти[78]…
Читач: — Ну, розповідайте ж далі.
Розповідаю… Які прекрасні мають бути ночі в Індії!
З лона цієї істинної природи, прекрасної, як молода, здорова породілля, з’являються на світ чудові прянощі; лінивий Схід, сп’янілий від наркотичного зілля, об’їдається до несхочу рисом, марячи символічною квіткою лотоса або чимось таким…
Читач: — Далі.
Північ. Настала північ. Усе поринуло в тишу та глибокий сон на берегах таємничого Гангу…
Священна річка не спала; вона плинула серед хащів бомбаксів, бранганеро й хараке[79] (якщо вам заманеться, то ці дерева можете знайти в нашому ботанічному саду), а в її водах відбивалося оманливе сяйво місяця.
В тіні, під деревом журби (воно назване так, бо квітне лише вночі), неподалік від рафлезії — рослини, яка має найбільші в світі квіти, що досягають трьох футів у діаметрі й п’яти фунтів ваги (чистісінька правда), — сиділи два молодих індуси, не дуже скромно (скажімо так) вдягнені, але гарні, наскільки можуть бути гарними ці діти природи, що зросли серед чорного дерева та бамбуку. Їхні чорні очі… були дуже чорні. (У тому поспіху, з яким я пишу, мені не спадає на думку ніякого більш-менш вдалого порівняння). Ну, а зуби, навпаки, були такі білі, як найбіліші зуби в світі. Оце поки й усе про зовнішність індусів.
О! Я ще забув сказати, що це були два чоловіки і що звали їх Нана та Ніні — імена досить цікаві.
— Говори, Нано, я слухаю… — лагідно мовив Ніні, провівши рукою по прямому волоссю свого друга.
А треба сказати, що в Ніні волосся теж було пряме (такі деталі зовнішності мені відомі, бо якийсь час я цікавився цією країною, надумавши писати новелу під назвою «Мати земля»).
— Ніні… — Чому вона білява? — багатозначно запитав Нана.
Промовивши ці загадкові слова, він глибоко замислився.
(Те саме питання ставить перед собою і автор цієї новели).
— Поясни, Нано, — шепнув Ніні наступної миті.
— Ой, Ніні… Ніні… — схлипнув Нана. — Я люблю свою дружину так само, як місяць любить ніч, як птахи — день, як море — вечірню зорю. Міла — то ж моя душа, моє життя, мої очі, то ковток води для спраглого!.. Але ж, ох! Чому вона білява?
— Зачекай, Нано! — здивовано сказав Ніні. — Ти мариш. Адже твоя дружина зовсім не білява… Я знаю Мілу, і можу тебе запевнити, що немає ебену[80], чорнішого за її коси…
— Все це так!.. Я добре знаю, що Міла не білява. Очі в неї — то ніч, волосся — чорніше, ніж сутінки смерті. Та я кажу не про Мілу!
— А про кого ж?
— Гаразд, слухай. Пам’ятаєш, який щасливий був я півроку тому, коли Міла відчула, що стане матір’ю?
— Авжеж… Пригадую. Це перший плід твого кохання за три роки подружнього життя…
— То була вершина моїх жадань! З якою жагою чекав я того дня, коли дружина подарує мені нащадка, що продовжить мій рід! Нарешті я матиму спадкоємця, принца крові, чиє чорне волосся покаже всім, що кров наша не змішалася з підлою кров’ю білих! Так от, Міла народила дівчинку, білошкіру, рожевеньку, біляву, мов англійка, мов дочка наших гнобителів, наших катів. Це ж справжня загадка, друже Ніні! Якщо й моє волосся, й волосся дружини чорне, як журба, чому воно не таке у нашої дочки? Ой, Ніні… Ніні… Чому в Міли білява дочка?
Після цих слів знетямленого принца — Мілиного чоловіка й батька білявої дівчинки — запала мовчанка.
— Я відчуваю, що зсунувся з глузду, думаючи весь час над причиною такого виняткового явища, й прийшов до тебе, щоб ти, людина великого розуму, освітив морок моєї свідомості.
Ніні мізкував три години, а тоді поцікавився:
— Ти питав про це свою дружину?
— То найперше, що я зробив; проте вона, така ж зачудована, як і я, лише руками розводить… Та не одні ми збиті з пантелику. Щодня до нас приходить англійський капітан, чоловік дуже обдарований, він палко любить нас і дуже дбає про щастя моєї родини. Так от: три дні міркував він над цією загадкою, і не знайшов ніякої відповіді! Отож, Ніні, може, тобі вдасться пояснити, як у чорнявого подружжя могла народитися білява дочка.
— Добре, зараз поміркую, — мовив Ніні. — Залиш мене самого.
Нана пішов, а Ніні сказав собі:
— Уся заковика в тім, чому вона білява. Отже, сеньйоре, треба гарненько подумати.
За цими словами він приклав вказівний палець правої руки до губ, підняв голову, звів очі до неба і заглибився в себе, впавши у своєрідний екстаз.
У такій позі він сидить і досі.
Гарний улов
І
Вкритий славою і ранами у династичній війні[81], без мідяка в кишені, як це трапляється майже з усіма героями, повернувся одного дня у свій занедбаний замок шляхетний барон де Мекіненса, щоб спочити нарешті від тягаря табірного життя, в мирі та спокої пожинаючи ті непишні плоди, які приносив йому титул.
А тепер кілька слів про самого вояку та його притулок.
Дон Хайме де Мекіненса, барон де Мекіненса, капітан, воював за інтереси Луї XIV. Було йому тоді тридцять п’ять років. Високий, ставний, відважний, рішучий, не дуже освічений, та надміру красномовний, барон дуже полюбляв гарненьких селяночок. Додайте до цього, що був він єдиною дитиною своїх померлих батьків, неодружений — і ви матимете цілком повну уяву про нашого арагонського гідальго.
Що ж стосується замку, то зовні це була точна копія його господаря… за винятком хіба що міцності: самотній, убогий, проте підносився високо, немов самого бога хотів залишити позаду!
Можете собі його уявити: кажу «уявити», бо замок, колись витесаний наполовину в скелі, тепер весь угруз в неї. Скелю цю з одного боку лизали хвилі річки Ебро, а з другого підпирала гора, яка сягала у височину аж до хмар.
Біля підніжжя гори приліпилося десь із дванадцятеро хаток, де мешкали селяни барона; чотири виноградники були всім їхнім багатством. Від села до замку п’ятнадцятьма уступами вилася стежка. Вона упиралася в рів, через який було перекинуто звідний міст. Рів наповнювався водою, що надходила з річки Ебро каналом, пробитим на півверсти північніше від замку. Бурхливим потоком спадала вода назад у повноводну річку.
Навпроти замку по другий бік річки в стрімкий бік гори теж вклинювалася скеля, менша, правда, за ту, в якій було вирубано замок. Її вершину вінчали хатина і маленький город — навіть туди дотяглася рука людини. Обидві скелі нависали над Ебро.
Над потоком, що спадав у річку, між обома скелями простягся горіховий місток. Так само, як до замку можна було потрапити тільки через звідний міст з гратами, так і до хатини на крутій скелі можна було дістатися лише через горіховий місток.
Ми вже казали, що на замковій скелі проживав барон дон Хайме де Мекіненса. Залишилося додати, що протилежну скелю уподобав рибалка: саме сміливому рішенню поставити свою хату в такому дикому, небезпечному місці й завдячував він своїм добробутом.
Даміан (так звали рибалку) зметикував підвісити невід до містка над потоком. Вода з каналу спадала до річки крізь це величезне цідило, отож вугрі і вся інша риба, підхоплена потоком, опинялася в неводі Даміана.
А він продавав свою здобич у сусідніх селах по ціні, так само помірній, як і зусилля, що їх він доклав для ловіння риби.
Оскільки ми вже ознайомилися з загальною картиною дії, давайте перейдемо до подробиць.
II
Було вже сказано, що Даміан розбагатів на щедрих дарах, які потрапляли до невода. Та ми забули сказати, що Даміан, як і багато інших чоловіків, мав дурість одружитися з дівчиною — чарівною, гарною, знадливою, великою чепурухою, одне слово — зі справжньою кокеткою, чи, якщо хочете, природженою кокеткою.
Кармела, або Кармен, Кармеліта (так він пестливо її називав), була темною селянкою, не вміла навіть читати, та й не бачила в тому потреби. Але вона спокусила б навіть Святого Антонія, якби цей відлюдник не був під крилом у самого бога.
А над Кармелою розпростер крило ніхто інший, як диявол.
Була вона білява (чомусь завжди біляві потрапляють у такі історії), дрібненька, тіло мала цупке, стрункіше за очеретину… Від пояса вгору — наче ваза з квітами… А які груди! Плечі! Шия! Яка голівка!.. Від пояса вниз — які стегна! Яка хода! Коли йде — грає все тіло! Біла, мов сніг, рум’яна, мов травневий вечір, здорова, мов гірське повітря, ніжна, мов перепілка в клітці! А вуста — вогонь! Очі — грішні! А руки! А коса! А ноженята! Як каже Сальвадор, поет з Гранади: «Звідти — до неба!»
Ой, Кармен, Кармело, Кармеліто! Що ще мав робити бідний Даміан, як не обожнювати тебе, не ховати від світу на вершечку скелі, де від усіх ти була захищена феодальним замком, де ніхто з чоловіків не зміг би пройти до тебе, щоб його не побачило геть усе село, не міг би блукати в пітьмі навколо твоєї хати — над прірвою в п’ятсот футів завглибшки!
Але такі кралі, як Кармела, мусять красуватися хоч самі перед собою, якщо нема змоги красуватися перед іншими. Отож, хоч жила Кармела дуже відособлено і ніхто не міг її бачити, окрім чоловіка (та й то вночі), вона витрачала гроші, зароблені від продажу всіх вугрів Ебро, на фартухи, спідниці, сережки, колечка та інші дрібнички, чому бідолашний Даміан ніколи не надавав особливого значення, розміркувавши, що лукава жінка красується перед ним.
Проте Кармела була переконана, що життя її на цім світі має вище призначення, аніж тішити Даміана, і тому щодня вона вичепурювалася так, наче збиралася йти на танці… А тоді сідала на порозі своєї хати. Там її могли бачити лише птахи, чебрець з тріщин у скелі та хмари в небі… Ніхто більше! Але вона спокійно чекала своєї години. Замок, єдиний сусід її хати, стояв пусткою (йдеться про той час, коли ще не повернувся дон Хайме де Мекіненса), а з долини рибалчину жінку розгледіти було неможливо: здавалося, ніби то велика барвиста квітка притулилася до схилу провалля…
Отже, хіба що повітрям міг би дістатися до розчепуреної Кармеліти той коханець, на якого вона так чекала, — звичайно, коли припустимо, що справді жадала мати коханця!
«То Кармеліта не любила свого чоловіка?» — можливо, прохопитеся ви…
А я звідки знаю? Можу лише сказати, що була вона дуже вродлива і жила самотньо, бо Даміан тільки те й робив, що продавав рибу по навколишніх селах…
Він заборонив Кармелі під час його відсутності спускатися в село, а вона сліпо корилася своєму чоловікові…, бо так наказав господь бог… і ще тому, що такій вишуканій сеньйорі, як вона, не подобалися незграбні, репані селяни.
Ви скажете, що Даміан теж був незграбний, репаний селянин, отже і він не міг подобатися Кармеліті…
Хай так! Не міг подобатися!
А якщо він їй усе-таки подобався, — цей вайлуватий, бідно вдягнений чоловік з мозолястими, подряпаними риб’ячою лускою руками, продублений сонцем та зливами, чоловік, від якого за метр відгонило рибою, — подобався їй, такій ошатній, витонченій, такій гоноровитій, як справжня мадрідська сеньйора?
Правду кажучи, бідному рибалці не вдавалося вбратися пристойно саме тому, що прекрасна сеньйора вбиралася аж занадто розкішно; правда й те, що якби чоловік менше працював і хоч трохи беріг би свої руки, перекладаючи якусь частку роботи на жінку, то вони не були б такі порепані, правда й те, що тією рибою, яка так неприємно пахла, платив Даміан за духмяне мило для своєї дружини!.. Проте хто ж може змусити задуматися над усім цим жінку, та ще жінку дев’ятнадцятирічну, таку вродливу, легку, як марево, й чарівну, як сім кольорів веселки?
Ой! Вдячність — то почуття не дуже зручне для самозакоханої красуні, а справедливість — занадто серйозна категорія для дівчини, яка полюбляла сміятися, коли була сама в хаті, милуючись на себе в дзеркало.
Усе це неминуче призвело до того, що красуня закохалася в дона Хайме де Мекіненса з тієї ж миті, як селом промайнула чутка, що кабальєро повертається з перемогою до свого замку…
І справді, дон Хайме повернувся; а тому, що, за своєю вдачею, він ніяк не міг обминути Кармеліту, то закохався в неї одразу ж, лише побачив її.
Даміан тим часом ловив собі рибу.
Одначе відтоді, як барон повернувся до свого замку, якийсь невиразний неспокій охопив підозрілу душу Даміана. І хоч пошана до сеньйорів увійшла ще з материнським молоком у його кров і плоть, однак він не міг забути, що дон Хайме справжнісінький баламут, а Кармеліта — занадто гарна, і що його, рибалчина, хата стоїть ближче до замку, ніж до села, особливо коли зважити на горіховий місток…
Отож Даміан, збрехавши жінці, що йому нібито крутить ногу ревматизмом, найняв якогось хлопця продавати рибу, а сам ні на мить не відходив від хати.
Чесно кажучи, рибалка був недалекий від істини в своїх побоюваннях…
Дон Хайме і Кармеліта вже втомилися від телеграфного, як тепер кажуть, зв’язку, і закохалися одне в одного до нестями — так завжди буває, коли двоє обмінюються лише поглядами, а поговорити між собою не можуть.
Платонічна любов уже здавалася їм нестерпною, відстань величезною, а місток цілком прохідним… і вони не могли дочекатися, коли ж Даміан нарешті відлучиться куди-небудь: про зустріч уже було домовлено знаками, а чого не доказали, про те здогадалися…
Побачимо, що ж було далі.
ІІІ
Стояв чарівний травневий вечір.
Подружжя грілося на сонечку біля хати.
Сонце у споконвічному своєму русі хилилося вже на захід. Проте того вечора величне світило сідало за гори так неохоче, так тихесенько, наче прощалося з людьми навіки.
І настала хвилина, коли все завмерло, немовби сам час зупинився, — це було таємниче, осяйне, урочисте свято Природи, коли віриться, що саме цієї миті світ досяг вершини своєї краси, а шлях, який він пройшов, — лише дитинство, цвітіння; попереду ж — захід, присмерк, тяжке старіння, дорога в нікуди. Тужлива хвилина, коли душа, ніби на якомусь спектаклі, споглядає трагедію вмирання дня, на спектаклі щораз новому, неповторному. В таку хвилину спливають у пам’яті образи дорогих людей, яких ти знав і які померли, й тебе обпікав сором, що ти ще існуєш в цьому житті, яке вони вже покинули.
Нестямно дивилися Кармела і Даміан на сонце — його останні промені забарвлювали обрій якимось пророчим сяйвом, чимось схожим на відгомін їхнього збентеженого духу. Хоч які темні були вони, та обоє відчували цієї миті — можливо, від надміру почуттів, які заполонили їхні душі, — що сьогодні цей захід сонця їм не байдужий. Настала для них вирішальна година, година таємнича, неминуча, як присуд долі. Але через свою обмеженість вони не могли осягнути того, що відчували.
Сонце все глибше схилялося до заходу, а на сході ніби клубочилися розпливчасті, невиразні образи життя і смерті, минулих утіх та майбутніх страждань.
Збентежені, мовчки сиділи Даміан і Кармела, як злочинці, боячись глянути у вічі одне одному, щоб не виказати своїх думок, і вже не дивувалися тій відчуженості, що скувала їхні душі.
Буває й таке: в безвиході прокидається раптом у людей дар прозріння. Не осягнуте розумом, поза нашою волею, це прозріння є чимось на зразок мовчазної угоди між чоловіком і жінкою. Саме таку угоду і вклало між собою подружжя: хитруха, яка обдумувала зраду, та ревнивець, що планував убивство. І, як певною мірою спільники, ні він, ні вона не дивувалися вже такому довгому і не виправданому на перший погляд мовчанню.
Коли сонце зовсім згасло, обоє полегшено зітхнули, наче розв’язали якусь важку задачу. Рішення прийнято остаточно, рішення незаперечне, як цей згаслий день…
І тоді вони поглянули одне на одного вже відкрито і без страху.
Потім Даміан відвернувся. Холодно зиркнувши на замок, він голосно привітався з бароном, який саме вийшов до воріт і не зводив очей з Кармеліти.
Цілком природно, що жінка теж привіталася з кабальєро.
Зауваживши це, Даміан випростав ногу і гукнув, усміхаючись:
— Сеньйоре! Мені вже краще. Піду, пройдуся селом. Там і заночую — диви, ще й зароблю кілька мараведі[82], а завтра вранці повернуся за нічним уловом. Гей, Кармеліто! Лишайся з богом!
— Прощавай, Даміане… — промовила Кармеліта.
Ніколи вони ще так не прощалися… Але зараз не надали навіть цьому значення.
Даміан узяв капелюха й палицю, перейшов горіховий місток і спустився до рову перед замком, шукаючи стежку, що вела до села.
Сонце ще золотило вершину далекої гори.
IV
А через вісім годин сонце знову іскрилося над хатою рибалки. І облудним здавався тепер його вчорашній похмурий, тривожний захід. Сонце знову було в небі, веселе, як ніколи, золотисте, мов полум’я свічок; воно котилось по небу якось нерішуче, наче робило це вперше, прискало життям і радістю всюди, куди пробивалися його промені. Блищала вода, квоктали кури, клубочився туман над Ебро, злітала в повітря навіть найвайлуватіша птиця, в долинах купчилася худоба, метушилися пастухи.
Так, справді, це було те саме сонце. Протягом восьми годин воно встигло перетнути океан, о дванадцятій стояло вже над Америкою, вдень молилися йому тубільці Тихоокеанських островів, потім сонце благословило шлюб кількох молодят у Китаї, порум’янило прянощі в Індостані, поцілувало плити гробу господнього в Єрусалимі, відзначило смертну годину кількох греків, а тепер викотилося, щоб поглянути, як там справи в отих з Верхнього Арагону, яких воно полишило вчора біля порога їхньої хати.
Про Даміана слід сказати, що цього ранку він був більш задоволений, ніж учорашнього вечора, судячи з того, як весело, з глузливою пісенькою та солоними жартами в гурті рибалок чимчикував він схилом гори до замку.
Всі зійшли на гору — міст над ровом було піднято; проминули фортецю (вона ще спочивала в тиші) і дісталися до майданчика, що навпроти Даміанової хати.
— Ну й реве ж цей потік! — сказав хтось.
А де місток? — обернувся Даміан.
— Справді! Погляньте! Та він же поламався!
— І чого б це? Здавалося, такий міцний був!
— Треба спорудити сьогодні новий, — байдуже кинув Даміан. — Нумо, хлопці, допоможіть мені витягти з річки два неводи, поки не пізно!
І, мугикаючи пісеньку, він ухопився за невід.
— От чортяка! Ну й важкий!.. — вигукнув один рибалка. — Багата сьогодні здобич!
— Не менше десяти арроб потягне, — додав другий. — Гарний улов!
— Ще б пак! — докинув третій. — То ж горіховий місток туди потрапив!
Даміан усміхнувся.
— Кажеш, важкий? — озвався рибалка, який тягнув другий невід. — Та й цей буде не легший! Щонайменше дванадцять арроб!..
— Як каменюки! — заздрісно мовив хтось.
Даміан ураз спохмурнів, укляк на місці й, переляканий, затремтів.
— Як-то обидва неводи важкі!.. — бурмотів він. — Не може цього бути!.. — і, перепливши річку, подерся по скелі до своєї хати…
Рибалки вже витягнули перший невід. У ньому справді була половина горіхового містка. Без сумніву, цієї ночі місток хтось підпиляв! Здивовані рибалки витягували невід далі і раптом, злякано закричавши, відступили назад.
На їхні крики луною озвався жахливий, страшний, болісний зойк… З хати вийшов Даміан: волосся на голові в нього стало дибки, очі божевільно блищали, а сам він реготав, як пекельна фурія.
В першому неводі рибалки побачили труп дона Хайме…
Даміан нікого не знайшов у хаті, ліжко Кармеліти стояло застелене…
В другому неводі була Кармеліта й друга половина горіхового містка!
— Господи! Невже це ти, Кармело! Я ж не хотів цього! Ти жива мені потрібна, нехай і зрадлива! О, моя Кармен! Гарний улов, гарний! — волав Даміан, дико, щосили регочучи.
А тоді кинувся до хати й замкнувся там.
Поліцейські, що прийшли його заарештувати, були вражені такою картиною: Даміан відпилював собі праву руку пилкою і волав, шалено радіючи:
— Гарний улов! Гарний улов!
Бідолаха збожеволів.
І
Вкритий славою і ранами у династичній війні[81], без мідяка в кишені, як це трапляється майже з усіма героями, повернувся одного дня у свій занедбаний замок шляхетний барон де Мекіненса, щоб спочити нарешті від тягаря табірного життя, в мирі та спокої пожинаючи ті непишні плоди, які приносив йому титул.
А тепер кілька слів про самого вояку та його притулок.
Дон Хайме де Мекіненса, барон де Мекіненса, капітан, воював за інтереси Луї XIV. Було йому тоді тридцять п’ять років. Високий, ставний, відважний, рішучий, не дуже освічений, та надміру красномовний, барон дуже полюбляв гарненьких селяночок. Додайте до цього, що був він єдиною дитиною своїх померлих батьків, неодружений — і ви матимете цілком повну уяву про нашого арагонського гідальго.
Що ж стосується замку, то зовні це була точна копія його господаря… за винятком хіба що міцності: самотній, убогий, проте підносився високо, немов самого бога хотів залишити позаду!
Можете собі його уявити: кажу «уявити», бо замок, колись витесаний наполовину в скелі, тепер весь угруз в неї. Скелю цю з одного боку лизали хвилі річки Ебро, а з другого підпирала гора, яка сягала у височину аж до хмар.
Біля підніжжя гори приліпилося десь із дванадцятеро хаток, де мешкали селяни барона; чотири виноградники були всім їхнім багатством. Від села до замку п’ятнадцятьма уступами вилася стежка. Вона упиралася в рів, через який було перекинуто звідний міст. Рів наповнювався водою, що надходила з річки Ебро каналом, пробитим на півверсти північніше від замку. Бурхливим потоком спадала вода назад у повноводну річку.
Навпроти замку по другий бік річки в стрімкий бік гори теж вклинювалася скеля, менша, правда, за ту, в якій було вирубано замок. Її вершину вінчали хатина і маленький город — навіть туди дотяглася рука людини. Обидві скелі нависали над Ебро.
Над потоком, що спадав у річку, між обома скелями простягся горіховий місток. Так само, як до замку можна було потрапити тільки через звідний міст з гратами, так і до хатини на крутій скелі можна було дістатися лише через горіховий місток.
Ми вже казали, що на замковій скелі проживав барон дон Хайме де Мекіненса. Залишилося додати, що протилежну скелю уподобав рибалка: саме сміливому рішенню поставити свою хату в такому дикому, небезпечному місці й завдячував він своїм добробутом.
Даміан (так звали рибалку) зметикував підвісити невід до містка над потоком. Вода з каналу спадала до річки крізь це величезне цідило, отож вугрі і вся інша риба, підхоплена потоком, опинялася в неводі Даміана.
А він продавав свою здобич у сусідніх селах по ціні, так само помірній, як і зусилля, що їх він доклав для ловіння риби.
Оскільки ми вже ознайомилися з загальною картиною дії, давайте перейдемо до подробиць.
II
Було вже сказано, що Даміан розбагатів на щедрих дарах, які потрапляли до невода. Та ми забули сказати, що Даміан, як і багато інших чоловіків, мав дурість одружитися з дівчиною — чарівною, гарною, знадливою, великою чепурухою, одне слово — зі справжньою кокеткою, чи, якщо хочете, природженою кокеткою.
Кармела, або Кармен, Кармеліта (так він пестливо її називав), була темною селянкою, не вміла навіть читати, та й не бачила в тому потреби. Але вона спокусила б навіть Святого Антонія, якби цей відлюдник не був під крилом у самого бога.
А над Кармелою розпростер крило ніхто інший, як диявол.
Була вона білява (чомусь завжди біляві потрапляють у такі історії), дрібненька, тіло мала цупке, стрункіше за очеретину… Від пояса вгору — наче ваза з квітами… А які груди! Плечі! Шия! Яка голівка!.. Від пояса вниз — які стегна! Яка хода! Коли йде — грає все тіло! Біла, мов сніг, рум’яна, мов травневий вечір, здорова, мов гірське повітря, ніжна, мов перепілка в клітці! А вуста — вогонь! Очі — грішні! А руки! А коса! А ноженята! Як каже Сальвадор, поет з Гранади: «Звідти — до неба!»
Ой, Кармен, Кармело, Кармеліто! Що ще мав робити бідний Даміан, як не обожнювати тебе, не ховати від світу на вершечку скелі, де від усіх ти була захищена феодальним замком, де ніхто з чоловіків не зміг би пройти до тебе, щоб його не побачило геть усе село, не міг би блукати в пітьмі навколо твоєї хати — над прірвою в п’ятсот футів завглибшки!
Але такі кралі, як Кармела, мусять красуватися хоч самі перед собою, якщо нема змоги красуватися перед іншими. Отож, хоч жила Кармела дуже відособлено і ніхто не міг її бачити, окрім чоловіка (та й то вночі), вона витрачала гроші, зароблені від продажу всіх вугрів Ебро, на фартухи, спідниці, сережки, колечка та інші дрібнички, чому бідолашний Даміан ніколи не надавав особливого значення, розміркувавши, що лукава жінка красується перед ним.
Проте Кармела була переконана, що життя її на цім світі має вище призначення, аніж тішити Даміана, і тому щодня вона вичепурювалася так, наче збиралася йти на танці… А тоді сідала на порозі своєї хати. Там її могли бачити лише птахи, чебрець з тріщин у скелі та хмари в небі… Ніхто більше! Але вона спокійно чекала своєї години. Замок, єдиний сусід її хати, стояв пусткою (йдеться про той час, коли ще не повернувся дон Хайме де Мекіненса), а з долини рибалчину жінку розгледіти було неможливо: здавалося, ніби то велика барвиста квітка притулилася до схилу провалля…
Отже, хіба що повітрям міг би дістатися до розчепуреної Кармеліти той коханець, на якого вона так чекала, — звичайно, коли припустимо, що справді жадала мати коханця!
«То Кармеліта не любила свого чоловіка?» — можливо, прохопитеся ви…
А я звідки знаю? Можу лише сказати, що була вона дуже вродлива і жила самотньо, бо Даміан тільки те й робив, що продавав рибу по навколишніх селах…
Він заборонив Кармелі під час його відсутності спускатися в село, а вона сліпо корилася своєму чоловікові…, бо так наказав господь бог… і ще тому, що такій вишуканій сеньйорі, як вона, не подобалися незграбні, репані селяни.
Ви скажете, що Даміан теж був незграбний, репаний селянин, отже і він не міг подобатися Кармеліті…
Хай так! Не міг подобатися!
А якщо він їй усе-таки подобався, — цей вайлуватий, бідно вдягнений чоловік з мозолястими, подряпаними риб’ячою лускою руками, продублений сонцем та зливами, чоловік, від якого за метр відгонило рибою, — подобався їй, такій ошатній, витонченій, такій гоноровитій, як справжня мадрідська сеньйора?
Правду кажучи, бідному рибалці не вдавалося вбратися пристойно саме тому, що прекрасна сеньйора вбиралася аж занадто розкішно; правда й те, що якби чоловік менше працював і хоч трохи беріг би свої руки, перекладаючи якусь частку роботи на жінку, то вони не були б такі порепані, правда й те, що тією рибою, яка так неприємно пахла, платив Даміан за духмяне мило для своєї дружини!.. Проте хто ж може змусити задуматися над усім цим жінку, та ще жінку дев’ятнадцятирічну, таку вродливу, легку, як марево, й чарівну, як сім кольорів веселки?
Ой! Вдячність — то почуття не дуже зручне для самозакоханої красуні, а справедливість — занадто серйозна категорія для дівчини, яка полюбляла сміятися, коли була сама в хаті, милуючись на себе в дзеркало.
Усе це неминуче призвело до того, що красуня закохалася в дона Хайме де Мекіненса з тієї ж миті, як селом промайнула чутка, що кабальєро повертається з перемогою до свого замку…
І справді, дон Хайме повернувся; а тому, що, за своєю вдачею, він ніяк не міг обминути Кармеліту, то закохався в неї одразу ж, лише побачив її.
Даміан тим часом ловив собі рибу.
Одначе відтоді, як барон повернувся до свого замку, якийсь невиразний неспокій охопив підозрілу душу Даміана. І хоч пошана до сеньйорів увійшла ще з материнським молоком у його кров і плоть, однак він не міг забути, що дон Хайме справжнісінький баламут, а Кармеліта — занадто гарна, і що його, рибалчина, хата стоїть ближче до замку, ніж до села, особливо коли зважити на горіховий місток…
Отож Даміан, збрехавши жінці, що йому нібито крутить ногу ревматизмом, найняв якогось хлопця продавати рибу, а сам ні на мить не відходив від хати.
Чесно кажучи, рибалка був недалекий від істини в своїх побоюваннях…
Дон Хайме і Кармеліта вже втомилися від телеграфного, як тепер кажуть, зв’язку, і закохалися одне в одного до нестями — так завжди буває, коли двоє обмінюються лише поглядами, а поговорити між собою не можуть.
Платонічна любов уже здавалася їм нестерпною, відстань величезною, а місток цілком прохідним… і вони не могли дочекатися, коли ж Даміан нарешті відлучиться куди-небудь: про зустріч уже було домовлено знаками, а чого не доказали, про те здогадалися…
Побачимо, що ж було далі.
ІІІ
Стояв чарівний травневий вечір.
Подружжя грілося на сонечку біля хати.
Сонце у споконвічному своєму русі хилилося вже на захід. Проте того вечора величне світило сідало за гори так неохоче, так тихесенько, наче прощалося з людьми навіки.
І настала хвилина, коли все завмерло, немовби сам час зупинився, — це було таємниче, осяйне, урочисте свято Природи, коли віриться, що саме цієї миті світ досяг вершини своєї краси, а шлях, який він пройшов, — лише дитинство, цвітіння; попереду ж — захід, присмерк, тяжке старіння, дорога в нікуди. Тужлива хвилина, коли душа, ніби на якомусь спектаклі, споглядає трагедію вмирання дня, на спектаклі щораз новому, неповторному. В таку хвилину спливають у пам’яті образи дорогих людей, яких ти знав і які померли, й тебе обпікав сором, що ти ще існуєш в цьому житті, яке вони вже покинули.
Нестямно дивилися Кармела і Даміан на сонце — його останні промені забарвлювали обрій якимось пророчим сяйвом, чимось схожим на відгомін їхнього збентеженого духу. Хоч які темні були вони, та обоє відчували цієї миті — можливо, від надміру почуттів, які заполонили їхні душі, — що сьогодні цей захід сонця їм не байдужий. Настала для них вирішальна година, година таємнича, неминуча, як присуд долі. Але через свою обмеженість вони не могли осягнути того, що відчували.
Сонце все глибше схилялося до заходу, а на сході ніби клубочилися розпливчасті, невиразні образи життя і смерті, минулих утіх та майбутніх страждань.
Збентежені, мовчки сиділи Даміан і Кармела, як злочинці, боячись глянути у вічі одне одному, щоб не виказати своїх думок, і вже не дивувалися тій відчуженості, що скувала їхні душі.
Буває й таке: в безвиході прокидається раптом у людей дар прозріння. Не осягнуте розумом, поза нашою волею, це прозріння є чимось на зразок мовчазної угоди між чоловіком і жінкою. Саме таку угоду і вклало між собою подружжя: хитруха, яка обдумувала зраду, та ревнивець, що планував убивство. І, як певною мірою спільники, ні він, ні вона не дивувалися вже такому довгому і не виправданому на перший погляд мовчанню.
Коли сонце зовсім згасло, обоє полегшено зітхнули, наче розв’язали якусь важку задачу. Рішення прийнято остаточно, рішення незаперечне, як цей згаслий день…
І тоді вони поглянули одне на одного вже відкрито і без страху.
Потім Даміан відвернувся. Холодно зиркнувши на замок, він голосно привітався з бароном, який саме вийшов до воріт і не зводив очей з Кармеліти.
Цілком природно, що жінка теж привіталася з кабальєро.
Зауваживши це, Даміан випростав ногу і гукнув, усміхаючись:
— Сеньйоре! Мені вже краще. Піду, пройдуся селом. Там і заночую — диви, ще й зароблю кілька мараведі[82], а завтра вранці повернуся за нічним уловом. Гей, Кармеліто! Лишайся з богом!
— Прощавай, Даміане… — промовила Кармеліта.
Ніколи вони ще так не прощалися… Але зараз не надали навіть цьому значення.
Даміан узяв капелюха й палицю, перейшов горіховий місток і спустився до рову перед замком, шукаючи стежку, що вела до села.
Сонце ще золотило вершину далекої гори.
IV
А через вісім годин сонце знову іскрилося над хатою рибалки. І облудним здавався тепер його вчорашній похмурий, тривожний захід. Сонце знову було в небі, веселе, як ніколи, золотисте, мов полум’я свічок; воно котилось по небу якось нерішуче, наче робило це вперше, прискало життям і радістю всюди, куди пробивалися його промені. Блищала вода, квоктали кури, клубочився туман над Ебро, злітала в повітря навіть найвайлуватіша птиця, в долинах купчилася худоба, метушилися пастухи.
Так, справді, це було те саме сонце. Протягом восьми годин воно встигло перетнути океан, о дванадцятій стояло вже над Америкою, вдень молилися йому тубільці Тихоокеанських островів, потім сонце благословило шлюб кількох молодят у Китаї, порум’янило прянощі в Індостані, поцілувало плити гробу господнього в Єрусалимі, відзначило смертну годину кількох греків, а тепер викотилося, щоб поглянути, як там справи в отих з Верхнього Арагону, яких воно полишило вчора біля порога їхньої хати.
Про Даміана слід сказати, що цього ранку він був більш задоволений, ніж учорашнього вечора, судячи з того, як весело, з глузливою пісенькою та солоними жартами в гурті рибалок чимчикував він схилом гори до замку.
Всі зійшли на гору — міст над ровом було піднято; проминули фортецю (вона ще спочивала в тиші) і дісталися до майданчика, що навпроти Даміанової хати.
— Ну й реве ж цей потік! — сказав хтось.
А де місток? — обернувся Даміан.
— Справді! Погляньте! Та він же поламався!
— І чого б це? Здавалося, такий міцний був!
— Треба спорудити сьогодні новий, — байдуже кинув Даміан. — Нумо, хлопці, допоможіть мені витягти з річки два неводи, поки не пізно!
І, мугикаючи пісеньку, він ухопився за невід.
— От чортяка! Ну й важкий!.. — вигукнув один рибалка. — Багата сьогодні здобич!
— Не менше десяти арроб потягне, — додав другий. — Гарний улов!
— Ще б пак! — докинув третій. — То ж горіховий місток туди потрапив!
Даміан усміхнувся.
— Кажеш, важкий? — озвався рибалка, який тягнув другий невід. — Та й цей буде не легший! Щонайменше дванадцять арроб!..
— Як каменюки! — заздрісно мовив хтось.
Даміан ураз спохмурнів, укляк на місці й, переляканий, затремтів.
— Як-то обидва неводи важкі!.. — бурмотів він. — Не може цього бути!.. — і, перепливши річку, подерся по скелі до своєї хати…
Рибалки вже витягнули перший невід. У ньому справді була половина горіхового містка. Без сумніву, цієї ночі місток хтось підпиляв! Здивовані рибалки витягували невід далі і раптом, злякано закричавши, відступили назад.
На їхні крики луною озвався жахливий, страшний, болісний зойк… З хати вийшов Даміан: волосся на голові в нього стало дибки, очі божевільно блищали, а сам він реготав, як пекельна фурія.
В першому неводі рибалки побачили труп дона Хайме…
Даміан нікого не знайшов у хаті, ліжко Кармеліти стояло застелене…
В другому неводі була Кармеліта й друга половина горіхового містка!
— Господи! Невже це ти, Кармело! Я ж не хотів цього! Ти жива мені потрібна, нехай і зрадлива! О, моя Кармен! Гарний улов, гарний! — волав Даміан, дико, щосили регочучи.
А тоді кинувся до хати й замкнувся там.
Поліцейські, що прийшли його заарештувати, були вражені такою картиною: Даміан відпилював собі праву руку пилкою і волав, шалено радіючи:
— Гарний улов! Гарний улов!
Бідолаха збожеволів.
Тік-так…
І
Якось Артуро де Мірасієлос (юнак дуже вродливий і не обтяжений сім’єю) домігся благаннями в однієї своєї подруги, не менш вродливої ніж він сам, щоб вона дозволила йому переночувати в її покоях.
Ця жінка, яку звали Матильдою Ентрамбасагуас, частенько за спиною у свого чоловіка чинила подібні благодіяння, нагороджуючи мимохідь таким чином бідного сеньйора широковідомою прикрасою благородного звіра…
І от десь опівночі від гучних ударів задвигтіли єдині двері, що вели до Матильдиних покоїв. Удари супроводжувалися жахливим воланням:
— Відчиніть, сеньйоро!
— Чоловік!.. — прожебоніла бідолашна жінка.
— Горе мені! — затремтів переляканий Артуро. — Та ти ж казала, що він ніколи сюди не заходить!
— Не бійся, ще не все втрачено, — зауважила гостинна красуня. — Погано тільки, що він такий недовірливий, а то я переконала б його, ніби ти гостюєш у мене просто так, зовсім безневинно.
— Ну, то рятуй мене як знаєш, — відказав Артуро. — Мерщій!
— Відчини, зраднице! — репетував дон Хосе (крім імені, було в нього ще й прізвисько, але історія це замовчує; відомо тільки, що милозвучністю воно не відзначалося).
— Відчини негайно! — Двірник саме повідомив його, що цієї ночі сеньйора дала притулок якомусь прочанину.
— Залазь сюди! — прошепотіла Матильда, вказуючи на старовинний годинник з довжелезним маятником; годинник був схожий на труну, поставлену сторчма.
— Відчини, зраднице! — ревів дон Хосе, гатячи в двері руками й ногами.
— Ісусе, що за чоловік!.. — залементувала жінка, — квапиться, як на пожежу! Дай хоч халат накинути…
Тим часом Артуро увіпхався в годинник і зігнувся там у три погибелі.
Як ви вже здогадалися, майстер, роблячи годинник, не розраховував на те, що в ньому ховатимуться коханці; отже, гирі вже не могли опускатись, а маятник — коливатися, тому годинник зупинився.
— Не зупиняй годинника, дурню! — прошепотіла Матильда. — Загубиш мене й себе! Мій чоловік засинає не інакше, як під тікання годинника, — такий самий стоїть у нього в спальні. Коли він почує, що годинник зупинився, то відразу ж полізе підтягувати гирі… і наткнеться на тебе!
І вона поклала ключ на годинник.
II
Цієї миті дон Хосе виломив замок у дверях і вскочив до спальні. Очі його вергали блискавки…
— Де він? — заревів щосили.
— Що ти шукаєш, Пепе? — спокійно запитала жінка. — Щось загубив?
— Свою честь! — вереснув чоловік, заглядаючи під ліжко.
— Бідолахо! І ти шукаєш її там?
— Де він? — наполягав дон Хосе. — Де твій безчесний коханець?
А годинник… годинник ішов бездоганно, наче там ніхто й не сидів. Тобто я хочу сказати, що з його середини виразно долинало: тік-так… тік-так…
Отож дону Хосе і на думку не спало заглянути в годинник.
Не знайшовши ніде коханця, наш чоловік упав на коліна перед своєю дружиною, обуреною та розгніваною, і промовив:
— Прости, моя Матильдо! Підлий двірник обдурив мене, впився, мабуть. Завтра ж витурю його геть. А тобі доведу своєю любов’ю — так, віднайденою любов’ю — як я розкаююсь, що посмів сумніватися в твоїй чистоті.
Матильда докладала неймовірних зусиль, щоб якось приховати свій неспокій: вона скаржилася, обурювалася, ридала, проклинала дона Хосе. Але той відповідав їй на все покірливо:
— Правда твоя, твоя правда… Тварюка я!
Він замкнув двері, через які увірвався до кімнати, сховав ключ і зайняв своє законне місце на подружньому ложі, щасливо примовляючи:
— Ну, йди вже, йди до мене, вкладайся, не будь дурненькою!..
III
Удосвіта дон Хосе раптом прокинувся і тихо спитав:
— Ти спиш, Матильдо?
— Ні, не сплю.
— Скажи, мені здається чи ні, що годинник зупинився?
«Тік-так… тік-так… тік-так…» — одразу ж зазвучало в годиннику.
— Тобі здається, — відказала жінка. — Хіба не чуєш?
— Справді! А от що мені не здається, це те, що я кохаю тебе так палко, як ніколи, і не втомлюся повторювати тобі це весь день…
Через рік після цього в Толедо, в будинку для душевнохворих, лікувався один дуже вродливий юнак. Його хвороба полягала в тому, що він уявляв себе старовинним годинником і весь час відтворював його ходу язиком:
— Тік-так… тік-так… тік-так…
Кажуть, що досяг він у цьому найвищої досконалості.
І
Якось Артуро де Мірасієлос (юнак дуже вродливий і не обтяжений сім’єю) домігся благаннями в однієї своєї подруги, не менш вродливої ніж він сам, щоб вона дозволила йому переночувати в її покоях.
Ця жінка, яку звали Матильдою Ентрамбасагуас, частенько за спиною у свого чоловіка чинила подібні благодіяння, нагороджуючи мимохідь таким чином бідного сеньйора широковідомою прикрасою благородного звіра…
І от десь опівночі від гучних ударів задвигтіли єдині двері, що вели до Матильдиних покоїв. Удари супроводжувалися жахливим воланням:
— Відчиніть, сеньйоро!
— Чоловік!.. — прожебоніла бідолашна жінка.
— Горе мені! — затремтів переляканий Артуро. — Та ти ж казала, що він ніколи сюди не заходить!
— Не бійся, ще не все втрачено, — зауважила гостинна красуня. — Погано тільки, що він такий недовірливий, а то я переконала б його, ніби ти гостюєш у мене просто так, зовсім безневинно.
— Ну, то рятуй мене як знаєш, — відказав Артуро. — Мерщій!
— Відчини, зраднице! — репетував дон Хосе (крім імені, було в нього ще й прізвисько, але історія це замовчує; відомо тільки, що милозвучністю воно не відзначалося).
— Відчини негайно! — Двірник саме повідомив його, що цієї ночі сеньйора дала притулок якомусь прочанину.
— Залазь сюди! — прошепотіла Матильда, вказуючи на старовинний годинник з довжелезним маятником; годинник був схожий на труну, поставлену сторчма.
— Відчини, зраднице! — ревів дон Хосе, гатячи в двері руками й ногами.
— Ісусе, що за чоловік!.. — залементувала жінка, — квапиться, як на пожежу! Дай хоч халат накинути…
Тим часом Артуро увіпхався в годинник і зігнувся там у три погибелі.
Як ви вже здогадалися, майстер, роблячи годинник, не розраховував на те, що в ньому ховатимуться коханці; отже, гирі вже не могли опускатись, а маятник — коливатися, тому годинник зупинився.
— Не зупиняй годинника, дурню! — прошепотіла Матильда. — Загубиш мене й себе! Мій чоловік засинає не інакше, як під тікання годинника, — такий самий стоїть у нього в спальні. Коли він почує, що годинник зупинився, то відразу ж полізе підтягувати гирі… і наткнеться на тебе!
І вона поклала ключ на годинник.
II
Цієї миті дон Хосе виломив замок у дверях і вскочив до спальні. Очі його вергали блискавки…
— Де він? — заревів щосили.
— Що ти шукаєш, Пепе? — спокійно запитала жінка. — Щось загубив?
— Свою честь! — вереснув чоловік, заглядаючи під ліжко.
— Бідолахо! І ти шукаєш її там?
— Де він? — наполягав дон Хосе. — Де твій безчесний коханець?
А годинник… годинник ішов бездоганно, наче там ніхто й не сидів. Тобто я хочу сказати, що з його середини виразно долинало: тік-так… тік-так…
Отож дону Хосе і на думку не спало заглянути в годинник.
Не знайшовши ніде коханця, наш чоловік упав на коліна перед своєю дружиною, обуреною та розгніваною, і промовив:
— Прости, моя Матильдо! Підлий двірник обдурив мене, впився, мабуть. Завтра ж витурю його геть. А тобі доведу своєю любов’ю — так, віднайденою любов’ю — як я розкаююсь, що посмів сумніватися в твоїй чистоті.
Матильда докладала неймовірних зусиль, щоб якось приховати свій неспокій: вона скаржилася, обурювалася, ридала, проклинала дона Хосе. Але той відповідав їй на все покірливо:
— Правда твоя, твоя правда… Тварюка я!
Він замкнув двері, через які увірвався до кімнати, сховав ключ і зайняв своє законне місце на подружньому ложі, щасливо примовляючи:
— Ну, йди вже, йди до мене, вкладайся, не будь дурненькою!..
III
Удосвіта дон Хосе раптом прокинувся і тихо спитав:
— Ти спиш, Матильдо?
— Ні, не сплю.
— Скажи, мені здається чи ні, що годинник зупинився?
«Тік-так… тік-так… тік-так…» — одразу ж зазвучало в годиннику.
— Тобі здається, — відказала жінка. — Хіба не чуєш?
— Справді! А от що мені не здається, це те, що я кохаю тебе так палко, як ніколи, і не втомлюся повторювати тобі це весь день…
Через рік після цього в Толедо, в будинку для душевнохворих, лікувався один дуже вродливий юнак. Його хвороба полягала в тому, що він уявляв себе старовинним годинником і весь час відтворював його ходу язиком:
— Тік-так… тік-так… тік-так…
Кажуть, що досяг він у цьому найвищої досконалості.
Оповідання з життя
І
Два чи три роки тому одного дня, що був омитий весняним дощем, примхливим, наче юність (хоч уже й минав травень, але ще накочувались весняні зливи, не безнадійні та одноманітні, як бридкі дощі похмурого листопаду, а веселі й зухвалі), — так от, одного такого чарівного дня, десь о четвертій годині хтось загубив посеред майдану Санта-Ана записник — на його палітурці було витиснене французьке слово «notes» — «нотатки».
Записник, певна річ, загубив якийсь перехожий. Мабуть, той записник мав колись розкішний вигляд, проте зараз його палітурка зі шкіри жовтуватого кольору була дуже потерта. Вона застібалася на позолочену пряжку, яка відкривалася нігтем великого пальця і була трохи більша за гральну карту, але менша за похоронну листівку.
Невідомо, скільки часу пролежав там цей записник, та раптом з північного боку вулиці Прінсіпе з’явилася дівчина (потім ми з нею познайомимося ближче) у супроводі поважного слуги. Вона перетинала майдан, прямуючи на вулицю Ангела, і опинилась якраз біля того місця, де лежав записник. Дівчина помітила його, озирнулася на всі боки, шукаючи людину, яка могла його загубити; не побачивши на майдані жодної живої душі (бо падав дощ, і, крім того, в травні о цій порі тут майже завжди безлюдно), вона наказала слузі подати їй записник. Взявши його хустинкою, дівчина пішла далі, тримаючи свою знахідку так, щоб її бачили перехожі — може, знайдеться власник. А коли не знайдеться, то, мабуть, слід дати оголошення в газету.
Нарешті сеньйорита прийшла додому, і тепер ми, як обіцяли, познайомимося з нею ближче.
Треба сказати, що вона ніколи не була одружена, належала до найбільш добірного товариства середньої верстви, жила на вулиці Карретас і була доброчесна — в останньому, між іншим, нема нічого особливого.
Перш ніж розповідати далі, попередимо читача, що наша героїня (можна так її назвати) у цій історії лише читатиме вищезгаданий записник та коментуватиме його — ото й усе. Що ж до нас, то ми полишимо її жити власним життям, як бог дав, не пориваючись розповідати про те, чи вона одружилася, чи померла самотньою, а чи стала черницею. Отож хай дарує нам читач, що ми змальовуємо цю дівчину, не розповівши докладно, що з нею станеться далі; хай буде вона для нашого читача однією з тисяч тих жінок, яких ми щодня зустрічаємо на вулиці, але забуваємо про них назавжди через дві хвилини… Однак протягом тих двох хвилин швидкоплинної зустрічі деякі незнайомки все-таки залишають у душах найвразливіших чоловіків відчуття журливого зачарування й невиразного щему — наче перед якоюсь солодко-болючою таємницею.
Вигадані героїні є в багатьох книжках, але ми часто забуваємо, що в житті є чимало жінок, які заслуговують на те, щоб стати героїнями новел. Певною мірою це можна порівняти ось із чим: відомо, що в меблевих магазинах стоять ліжка й крісла, на яких ніхто не спав і не сидів, — вони спорохнявіють там, нікому так й не ставши в пригоді; а є такі меблі, що ввійдуть до сімей, страдницьких чи життєрадісних, і довгі роки слугуватимуть їм…
З огляду на все сказане ми вирішили прискіпливо і докладно змалювати портрет доброчесної сеньйорити, яка перетнула одного дощового дня майдан Санта-Ана в супроводі слуги і знайшла вищезгадуваний записник.
Сеньйориті Хуані Лопес Гарсії сповнилося двадцять два роки. Її мати — донья Хосефа, була власницею виноградників в Андухарі, які давали сорок п’ять тисяч реалів щорічного прибутку. Батько Хуаніти служив державним радником, а на той період, коли його політичні друзі переживали важкі часи, був директором у міністерстві фінансів, де він тільки те й робив, що чекав, поки впаде черговий кабінет. Незалежно від обставин дон Антоніо щорічно отримував двадцять чотири тисячі реалів державної платні…
Однак ми трохи відхилилися від теми. Хуаніта була світлою брюнеткою, скорше високою, ніж низькою; ні худа, ні товста, вона мала чорні очі, хвилясте волосся, маленький, як вишня, усміхнений ротик, бездоганні зуби, ледь рум’яні щічки, маленькі білі рученята з довгими тонкими пальчиками і рожевими, як пелюстки троянди, нігтиками; вона мала пропорційні форми: і стан, і плечі, і стегна…; ноги в неї були маленькі, міцні, високі в підйомі, голос — меццо-сопрано, гнучкий і ніжний в молитві, стриманий в розмові.
Хуаніта була єдиною донькою в батьків, отож вони не скупилися давати їй гроші на вбрання. Їй більше подобалися неяскраві кольори, а єдина розкіш, яку вона собі дозволяла, полягала в скрупульозній охайності та вмінні без претензій, але з артистичною точністю гармонійно поєднувати всі деталі свого туалету: біле, чорне і сіре; манжети і гладенький комір; витончена простота лічених золотих прикрас і металеві пряжки — де треба… Отже, за такими правилами вона вдягалася. Що ж до іншого, то тут слід наголосити ось на чому. Туалетний та письмовий столи Хуаніта упорядкувала за англійським смаком. Вуличному бруду оголосила нещадну війну — дівчина швидше закотила б спідниці до пояса, ніж допустила, щоб забруднився бодай хоч краєчок однієї з них. До її послуг були французька покоївка і три кімнати в батьківському домі: кабінет, спальня та туалетна кімната, вікна якої виходили на просторий двір.
Хуаніта була серйозна і жвава, точніше — не легковажна, але й не похмура. Серйозна — тобто благородна і поміркована, жвава — тобто привітна й дотепна. Одне слово, щаслива, й те щастя вона наче випромінювала на всіх, хто оточував її. Хуаніта ще не мала нареченого, хоча багато хлопців — і легковажних, і розсудливих, і серйозних, і веселої вдачі — сваталися до неї. Була вона освічена і набожна: ходила до заутрені, слухала меси в належні дні, і не механічно, за звичкою, не красуючись чи бажаючи похизуватись, а надзвичайно серйозно, як виконують високий обов’язок, як шанують батьків та вчителів; більше любила ходити до парку Ретіро, ніж до Фуенте Кастелляна, і читала книжки приємні, легкі та цнотливі. Книжки романтичні, утішливі й розпачливі викликали в неї сміх, книжки героїчні та філософські — втомлювали, бо в них вона не відчувала того заспокоєння, яке знаходила в релігії; ну, а книжки, що суперечили добрим звичаям, відштовхували її, наче погано виховані люди. Читала вона лише твори, такі як, приміром, «Наречені» чи «Пабло та Віргінія». Володіла італійською та французькою мовами, грала на піаніно, але не співала; вміла шити і готувати їжу, проте дуже рідко шила й куховарила. Була людяна і подавала милостиню, ковтаючи сльози. Їздила верхи. Абонувала ложу в Королівському театрі. Дружила з батьком, хоч йому було вже під шістдесят. Вони разом вирушали на прогулянку — пішки або верхи, разом ходили до театру, в музеї. Але церкву Хуаніта завжди відвідувала разом зі своєю матір’ю, набожною і хворобливою жінкою, яка мало де бувала. До крамниці Хуаніта, ходила у супроводі старого поважного слуги. Одне слово, була вона ідолом для своїх батьків, а для сусідів, та й взагалі для всіх — просто гарною, порядною дівчиною (про неї ніколи не перешіптувалися)…
Ось такий портрет дівчини, яка знайшла записник.
Прийшовши додому, Хуаніта поцілувала матір, показала їй куплені дрібнички, запитала, чи батько ще в Конгресі, перевдяглася в хатню одежу й розповіла матері про знахідку, стосовно якої добра сеньйора теж зауважила, що треба дати оголошення в газету. Потім дівчина замкнулася в своєму кабінеті; там вона зручно вмостилася в низенькому крісельці, глянула, за звичкою, на свої гарненькі ніжки в оксамитових індійських капцях і байдуже, наче жартома, відкрила таємничий записник.
В ньому було десь аркушів зі сто, більше половини — чисті. На решті стояли якісь записи, зроблені безладно, де олівцем, де чорнилом, літери хиткі, хоч і написані однією рукою, — писалося, очевидно, то поспіхом, то повільно, то стоячи, то в зручному положенні.
У натурі кожної жінки є щось від Єви. Хуаніта була жінкою, отже, цікавою. Їй і на думку не спало, що передусім з цими записами мав би ознайомитися батько — може, він якось вияснив би ім’я автора… Але ж з її боку це така мала, така простима провина!..
І дівчина розгорнула першу сторінку.
II
На першій сторінці, написаній олівцем, було таке:
Кравець.
Фотокартки.
Сумка.
Цвинтар.
Свідоцтво на право проживання.
Цигарки.
Сірники.
Доручення на отримання грошей.
Медальйон.
Взуття.
Шапка.
Перстень.
Валіза.
Прочитавши цей список, Хуаніта замислилася. Ті безладні слова відразу ж почали вимальовувати в її жвавій уяві моральний і соціальний образ того, хто їх писав. Вона перечитала список ще раз, вже повільніше, і в душу їй запав легкий сум, як це буває з нами при згадці про людину, оповиту таємницею, людину малореальну, наче вигадану, життєві обставини якої невідомі. І нам тоді здається, ніби доля цієї людини — то щось узагальнююче, чим якось можна пояснити і нашу власну долю. Саме через це нам не байдуже до тієї людини, і ми вболіваємо за неї, співчуваємо їй…
… Уява Хуаніти так розтлумачила ці, на перший погляд, безладні слова:
«Кравець. Певно, власником записника є чоловік, і чоловік елегантний, принаймні не зелений юнак.
Фотокартки. Його чи чужі? Мусить їх забрати чи віддати?
Дорожня торбинка. Чоловік збирався кудись їхати. Отже, він замовив собі в кравця не тільки одяг, а й дорожню торбинку для якоїсь важливої поїздки; слово ж «фотокартки» означає, що мандрівка мала бути довгою, чи то по відстані, чи то в часі, тому він і сфотографувався, щоб залишити своє зображення родичам на згадку.
Отож він збирався піти до фотографа за фотокартками. Значить, у місті, звідки той чоловік подався мандрувати, є фотограф. Що ж це за місто? Може, Мадрід, звідки він вирушив у подорож, наприклад, до Америки? Та ні, це дуже далеко… Припустімо, чиновника посилають з Мадріда до провінції або ж навпаки. І справді, чому б йому не приїхати з провінції до Мадріда (сфотографуватися ж він міг і в своєму місті).
Цвинтар. Добре серце має чоловік; мабуть, він гарний син, або вдівець, або чийсь коханець… Певно, не хотів рушати в подорож, не попрощавшись на цвинтарі з покійними батьками а чи й з дорогою покійницею!..
Це ж так по-людяному, і набагато цікавіше, ніж здалося мені з першого погляду, коли я розгорнула записник.
Свідоцтво на право проживання. Похвальна передбачливість, яка свідчить про схильність до порядку, про точність і здоровий глузд. Я б те саме зробила на його місці!
Цигарки. Значить, курить… То й добре! Чоловік мусить бути чоловіком!
Сірники. Нічого не забув!
Доручення… Похвально, що гроші йому забезпечені. На яку ж суму це доручення? Бідолашні чоловіки! Вічно їм випадають якісь клопоти! Мусять дбати і про себе, і про нас… Я з задоволенням додала б свої заощадження до грошей передбачливого мандрівника (звичайно, якщо в нього доручення на меншу суму, ніж він потребує). Невідомо ще, яких зусиль доведеться йому докласти, щоб отримати гроші по цьому дорученню! І хто зна, може, він їх уже й витратив?
Медальйон. От і жінка з’явилася; вона, мабуть, відрізала в себе пасмо волосся, і він сховав його в медальйон, щоб завжди пам’ятати про свою кохану.
Без усякого сумніву, власник записника — молодий чоловік, і коли робив цей запис, то був закоханий… Чи кохає він її тепер? Адже він розлучився з нею… Чи, може, вони зустрілися знову? А що, як він забув узяти з собою той медальйон? Хай будуть щасливі закохані! Щасливі! А цікаво, то була наречена чи…?
Взуття. Про зміну взуття він міг і забути, бо загубив записник. От побачити б, які в нього ноги. Певно, що гарні. Чи й справді він елегантний? Чи сподобався б мені, коли б я його побачила? А може, я й бачила його вже де-небудь.
Шапка. Без сумніву, дорожня! Гадаю, він вирушив сам, без нікого… Якби я теж кудись їхала і зустрілася з ним, приміром, у диліжансі або в вагоні, то, мабуть, і уваги не звернула б на нього… А зараз цей чоловік мене цікавить! Чому? Ага! Зрозуміло. Бо я ніби слухаю його мову, ніби раптом почула його сповідь, заглянула йому в душу і… побачила лише душу, а не його особисто, не постать актора в драмі, що зветься життям!
Перстень. Справа ускладнюється! Ясна річ, він збирається цей перстень дарувати. Але ж такий дарунок дівчині рівнозначний заручинам!.. Виходить, що цей чоловік не належить тільки собі, і я вчинила зле, читаючи записи! Але ж його неуважність теж непростима! Загубити записник, який стосується не лише його одного!.. Але якщо перстень не є власністю мого незнайомця? Якщо цю річ зроблено на замовлення, а йому треба лише її забрати? О, ні. Перстень призначений для н е ї!.. Перстень — те саме, що медальйон і фотокартки! І в основі всього — прощання закоханих, ніжне, урочисте, прощання, якому надається велике значення… Але як давно було написано цю сторінку? Побачимо! Тепер доведеться прочитати весь записник!
Валіза. Правду кажучи, мені вже хочеться, щоб він швидше вирушив до іншого міста! А що, як він усе-таки прибув до Мадріда? Та хіба мені не однаково? Тільки й клопоту! Перегорнімо краще сторінку, може, розгадаємо всі загадки…»
На другій сторінці знову був список:
Попрощатися.
Федеріко.
Гомеси.
Казино.
Сеньйор священик.
Рамона.
Лолілья.
Аптека.
Маркіза.
Д. Мануель.
Мої двоюрідні сестри.
Пепа.
Хуан.
В о н а.
Хуаніта не могла втамувати хвилювання від цієї навали імен, особливо від займенника, що завершував перелік.
Їй вже хотілося, щоб перелічені незнайомки так і лишилися незнайомками… А й справді, хіба цікавили б її ці записи і цей чоловік, якби вона знала про нього та про його наречену стільки, скільки знає про будь-кого зі своїх знайомих… Невизначене, невідоме, те, що могло б стати поживою для примхливої уяви, — то єдине, що вабило нашу Хуаніту! Цікавість притлумила в ній острах перед можливим розчаруванням, і дівчина повела далі своє необачне дослідження:
«Федеріко. — Хуаніта знову замислилася над записами. — Мабуть, цей Федеріко — близький друг мого незнайомця й живе там, звідки той приїхав… А може, його брат чи — хто знає! — майбутній швагер? Побачимо…
Гомеси. Певно, то якісь друзі батька чи матері, з ними бідолаха мав попрощатися, щоб не порушити правил доброго поводження. До цих людей мені байдуже!
Казино. Кепсько! Може, він гравець?.. В усякім разі, казино — не те місце, де чоловіки навчаються гарним речам. Але ж у деяких казино є і бібліотека, і читальна кімната, є свої та зарубіжні журнали. Зрештою, побачимо!.. Хоча сам факт підозрілий.
Сеньйор священик. Це вже приємно! Мене радує, що він вважає за потрібне попрощатися зі священиком! Проте, хто знає? А раптом цей чоловік зібрався таємно одружитися перед самісіньким від’їздом?.. Не забуваймо про перстень…
Рамона. Якби далі він не згадував про неї…, то ця Рамона змусила б мене покрутити мізками. Але ж Рамона не в о н а; Рамона — то лиш подруга коханої або так собі, якась симпатія; не виключено, що то довірена особа чи родичка, а може, й заміжня сестра.
Лолілья. Це вже щось зворушливе — видно, якась чарівна дівчинка, чарівний пуп’янок, що в майбутньому стане квіткою кохання; дружба з таким ангелом вказує на добру, м’яку вдачу чоловіка, який здатний на чисте, невинне, ніжне почуття. Мабуть, Лолільї не більше десяти років, вона з тієї родини, де найчастіше буває мій незнайомець. А може, вона ї ї молодша сестра?
Аптека. Не сумніваюся, що тут ідеться про посиденьки в аптеці, які так полюбляють у провінції: збираються до обіду і після, вранці і ввечері — самі чоловіки; сперечаються про політику, про рудокопні справи, про полювання, грають у шашки та шахи; тут поширюються всілякі чутки й новини… Переконана: наш герой ходить до аптеки не за ліками.
Маркіза. Ще одне підтвердження того, що він благородний і витончений! Ця маркіза може бути матір’ю Лолільї. Ясна річ, вона влаштовує вечори… вірніше — прийоми, і лише для вишуканого товариства, де бувають такі як він… Яке все-таки багатогранне і складне життя! О, здається, в мого незнайомця на душі неспокійно! Це й зрозуміло, адже людина, яка поспішає жити, не може бути щасливою… Як на те пішло, він і не був щасливий, інакше не втікав би від самого себе, прагнучи розчинитися в людях, щоб перейнятися їхнім життям!
Д. Мануель. Опікун, заступник або порадник — одне слово, йдеться, мабуть, про якогось друга покійного батька… Не виключено, що незнайомець — сирота… Ну й ну, скільки я вже про нього знаю!
Мої двоюрідні сестри. Ага, сестрички! Ця кревна спорідненість, таючи в собі можливість любові, змінює свою природу, як тільки родичі починають більш-менш подобатися одне одному. Негарний брат — небажаний брат, а гарний брат — найнебезпечніший: він може стати для сестри найбільш бажаним з-поміж усіх чоловіків… На щастя, тут про сестер сказано в множині, і, крім того, не забудьмо, що далі названа в о н а.
Пепа, Хуан. Якісь невиразні імена. Хіба тому, що стоять біля того слова, яке в самому кінці. Припустимо що завгодно. Ця Пепа, наприклад, може бути його годувальницею… Нічого поганого навіть на думку не спадає про цього чуйного, сердечного чоловіка — таким він вимальовується зі змісту записника. Отже, припустимо, що Хуан — то старий слуга, і перейдемо до останнього запису.
В о н а. Жодне ім’я в списку не має такої чіткості, такої прозорості, такої виразності, як це слово! В о н а — це в о н а! Проте хто ж вона така?..»
Але саме невизначеність особи завадила дівчині зупинитися на якомусь певному варіанті. Гублячись у різних здогадах, Хуаніта не могла виділити щось одне — так буває, коли раптом розплющиш очі, а перед тобою — широкий обрій, позолочений сонцем: бачиш усе, але нічого конкретно.
І раптом… сонце кохання наче торкнулося Хуаніти своїм промінням; ця добропорядна, гарно вихована дівчина ніби відчула на собі сяйво людської душі.
Довго вона сиділа так, заколисувана власною уявою, та невдовзі отямилася. Як жінці сильній, їй стало соромно за свою слабість, за оце підглядання, за те, що вона стромляє носа куди не слід, за заздрість, яка шкрябнула її по серцю… і Хуаніта перегорнула сторінку.
III
Наступна сторінка (Хуаніта прочитала її одним духом, не аналізуючи і не роздумуючи, бо відчувала, що з невідомих причин у неї почав псуватися настрій) повідала таке:
Доручення
Каватіна Ернані; вулиця Прінсіпе, крамниця Каррафа.
Візит до сестри д. Мануеля, Хакометриса, 16.
Передплатити «Епоху» для д. Мануеля: він дав гроші.
Журнали мод для Пепи.
Револьвер для маркіза передати через небожа.
Вийшли у відставку… Удовина пенсія моєї двоюрідної сестри.
Ломбард. — Годинник Федеріко; у мене записка.
«Він приїхав до Мадріда, — зробила висновок дівчина, прочитавши нотатки. — Так, він у Мадріді…» — і вона перегорнула наступну сторінку.
Там було написано:
Я виїхав з Хаена 8-го вересня 186…
«Уже минуло вісім місяців! — подумала Хуаніта. — І він андалузець!»
Далі, через кілька чистих аркушів, Хуаніта прочитала:
Міністр… вулиця Анча де Сан-Бернардо, номер…
Генерал… Луна, номер…
Д. Мігель… майдан Ор’єнте, номер…
Едуардо… Хакометресо, номер…
«Мабуть, надумав свататися, — міркувала Хуаніта. — Співчуваю!»
На наступній сторінці було:
Едуардо 5,360
Віконту 13,730
Граф винен мені 780
— О боже, він грав! — з жахом і гіркотою скрикнула дівчина.
А тоді, підрахувавши, додала подумки: «За одну ніч програв вісімнадцять тисяч триста десять реалів. І суми цієї ще не сплатив, інакше запис було б закреслено. Ото невдаха!»
Написав К… 15 грудня…
Ще раз написав їй 6 січня…
Порвав з К… 18 січня…
Її листа, датованого 15 січня, викинув…
Хуаніта вражено вп’ялася очима в нотатки. Вихор почуттів ураз збурив її серце.
«Вина ї ї чи й о г о?»
Далі знову були чисті аркуші. Потім — запис чорнилом на півсторінки, ніби епітафія:
Кармен одружилася 23 січня 186…
Хуаніту пройняв холод.
Далі вона побачила рахунок:
Квартира 2,760
Кравець 2,300
Швець 460
За рукавички 300
Готель 680
Фернандо 3,000
Перекупник 200
«Цей записник мене лякає!» — подумала Хуаніта, закриваючи його, проте пальцем заклала сторінку, на якій зупинилася.
Хоч вона вирішила далі не читати, але вже через п’ять секунд прочитала такі слова, написані іншою рукою на наступній сторінці:
Неділя, бал-маскарад… Королівський театр. О четвертій вечора.
Біла маска присягається показати тобі своє обличчя не раніше, ніж через місяць.
Біла маска.
Нижче почерком чоловіка з Хаена стояла примітка:
На руці Білої маски браслет з ініціалами: А. К.
«І все-таки він чоловік не поганий! — подумала Хуаніта. — Винною була в о н а… Винен також Мадрід. Це доля винна в тому, що не зустрілася на його шляху така жінка, як я. Адже цей чоловік дружив з Лолільєю та сеньйором священиком, він не забув відвідати дорогі серцю могили, він так ніжно прощався з н е ю… Це хороша, скромна, порядна людина!»
Дівчина пробігла очима кілька сторінок і знайшла такі рядки, безладно написані в різних місцях:
Термін боргового зобов’язання закінчується 19 травня.
Директор живе: Монтера, номер…
Його свідки — полковник і д. Луїс.
Помер сеньйор священик 10 квітня.
Отримав від моїх сестер: 3,500, 1,800, 600.
Продав перстень 30 квітня за 80,000 реалів.
Хуаніта зітхнула.
Потім натрапила на запис, який нагнав на неї ще більшого страху:
12 травня. Жахлива ніч!
Винен полковнику 27,000
Винен барону 115,000
Вранці мене розчарували міністр і директор…
Такий самий день, як і вчорашній!
Хуаніта перескочила через кілька сторінок не читаючи, — вона прагнула швидше дізнатися, яка ж розв’язка цієї трагедії.
Мимохідь прочитала такі рядки:
Квиток до Хаена 240
Одяг і взуття 800
Дорога 100
1,140
«Він їде! З богом! Але ж хто чекає на нього в Хаені, коли в о н а одружилася? І яким злиднем рушає він у дорогу! О! А боргове зобов’язання 19 травня? Чим же він платитиме?»
Раптом попалася сторінка, вся списана:
Сьогодні, 17 травня, я дав слово Білій масці, що не накладатиму на себе рук. Мені стало шкода її, не себе. А вона ж мені байдужісінька, та й не може нічого важити для мене. Погане не заслуговує на пошану, а ця жінка нехороша, бо любить мене більше за цноту, більше за обов'язок. Ця жінка невдячна щодо іншого, і любов її отруює мені серце.
Всі мене обманули, всі радили мені лихе, саме тому я загинув. Вона (моя K…!), можновладці, які обіцяли підтримку, друзі, товариші — всі підло продали мене, всі, навіть я сам собі зрадив! Бо я не знав себе; не прислухався до себе; я повівся погано; я сам завдав собі більше лиха, ніж усі разом взяті!
Мрії про кохання та щастя! Чисте сумління! Невимовна насолода від чесності! Власна гідність! Прагнення бути мужнім! Поривання молодості! Куди ви поділися? Де ви? Що я значу без вас?..
Мені лишається тільки серце, більш вразливе й більш палке, ніж будь-коли… Та хто я, власне, для світу? Який я в очах людей? Гульвіса, пропащий гравець!
А я ненавиджу гру; вперше зіграв, щоб догодити друзям, потім — аби відігратися, повернути те, що не мав права втрачати й що необхідне було для життя.
Але кому потрібна ця сповідь? Мабуть, мені самому. Щиро кажучи, розмова з цими німими сторінками втішає мене й розраджує, я звіряюся їм і бачу себе в найправдивішому дзеркалі — таким, яким я є насправді. Крім того, я передбачаю свою близьку смерть і хочу, щоб люди справедливо судили мене, читаючи все, що я тут пишу. Я повинен виправдатися перед собою, перед пам'яттю моїх батьків, перед ріднею, що залишилася в Хаені, перед мадрідськими друзями, хоча вони й показали мені спину, коли я втратив і гроші, і радість…
О боже мій, боже, який я самотній!
Ми певні, що якби Хуаніта знала, де живе власник записника, то вона благала б свого батька бігти, летіти до нього, вирвати його з пазурів самогубства, яке вже нависло над ним…
Ми віримо в те, що Хуаніта, така людяна й благородна, змогла зазирнути в глибину душі цього юнака й дійти думки, що душа його гідна співчуття, що вона може виправитися, заслуговує на щастя і здатна зробити щасливими ще й інші душі…
Одначе продовжимо.
На останніх сторінках записника сповідь закінчувалася своєрідним висновком:
Кохання — то лише золотий сон чоловіка. В будь-якій іншій жінці я зневірився б так само, як і в К…
— Неправда! — схвильовано скрикнула Хуаніта.
Я ніколи не зустрічав жінки лагідної, благородної та відданої, яка могла б дати мені щастя. Такої жінки просто немає на світі…
— Дурень нещасний! — відгукнулася на це Хуаніта. — Таких жінок дуже багато.
Та й хто вийде заміж за злидаря, за людину, яка може тепер існувати лише за рахунок власної праці, мов поденник?
— Дурненький! Я тебе взяла б, аби тільки правдиве було твоє каяття!
Не встигла ця думка обсипати жаром Хуанітине обличчя, як у вічі їй впали рядки, від яких вона мертвотно зблідла:
Бідна Лолілья! Як вона плакала по мені!..
Доводжу до відома Білої маски, що її теперішні стосунки з Е… звільняють мене від даного їй зобов'язання…
Хай змилується господь над моєю душею, що не бачила милосердя на цьому світі!
Хуліо де Кардела.
Хуаніта почала шукати ще якісь нотатки, але нічого не знайшла.
Вона скрикнула, і раптом відчула, що плаче…
Тремтячи всім тілом, приголомшена, підхопилася Хуаніта й побігла до материної кімнати. Пробігаючи вітальнею, вона зіткнулася з батьком, який саме повернувся з прогулянки.
— Ой, тату!.. — скрикнула дівчина в нестямі.
— Що з тобою, дитино? — перелякався старий, глянувши на Хуанітине обличчя.
— Хуліо де Кардела!.. Ви знаєте його?
— Як? Ти була знайома з ним?
— ?
— Щойно він розніс собі голову з револьвера посеред Пуерта дель Соль на очах у сотні, мабуть, чоловік. Жорстоке, скандальне й відразливе самогубство! Я бачив труп у дворі військового караулу, де його тимчасово помістили. Якийсь кабальєро з Хаена впізнав у самовбивці свого земляка і назвав його ім’я… Варварство! Це видовище рознервувало мене страшенно!.. Але ж, дитино, чого ти плачеш? Хіба ти знала того юнака?
Хуаніта мовчки простягла батькові записну книжечку. Бідна дівчина не могла мовити й слова, її душило ридання.
— Записна книжка? Невже його? Кажи…
— Так, його! — спромоглася нарешті промовити Хуаніта.
— І хто ж дав її тобі?
— Я знайшла її годину тому на майдані Санта-Ана і тільки що прочитала. Прочитайте й ви.
— Так, я прочитаю і зразу ж передам слідству. Цікаво… А ти заспокойся і скажи, щоб подавали обід.
І
Два чи три роки тому одного дня, що був омитий весняним дощем, примхливим, наче юність (хоч уже й минав травень, але ще накочувались весняні зливи, не безнадійні та одноманітні, як бридкі дощі похмурого листопаду, а веселі й зухвалі), — так от, одного такого чарівного дня, десь о четвертій годині хтось загубив посеред майдану Санта-Ана записник — на його палітурці було витиснене французьке слово «notes» — «нотатки».
Записник, певна річ, загубив якийсь перехожий. Мабуть, той записник мав колись розкішний вигляд, проте зараз його палітурка зі шкіри жовтуватого кольору була дуже потерта. Вона застібалася на позолочену пряжку, яка відкривалася нігтем великого пальця і була трохи більша за гральну карту, але менша за похоронну листівку.
Невідомо, скільки часу пролежав там цей записник, та раптом з північного боку вулиці Прінсіпе з’явилася дівчина (потім ми з нею познайомимося ближче) у супроводі поважного слуги. Вона перетинала майдан, прямуючи на вулицю Ангела, і опинилась якраз біля того місця, де лежав записник. Дівчина помітила його, озирнулася на всі боки, шукаючи людину, яка могла його загубити; не побачивши на майдані жодної живої душі (бо падав дощ, і, крім того, в травні о цій порі тут майже завжди безлюдно), вона наказала слузі подати їй записник. Взявши його хустинкою, дівчина пішла далі, тримаючи свою знахідку так, щоб її бачили перехожі — може, знайдеться власник. А коли не знайдеться, то, мабуть, слід дати оголошення в газету.
Нарешті сеньйорита прийшла додому, і тепер ми, як обіцяли, познайомимося з нею ближче.
Треба сказати, що вона ніколи не була одружена, належала до найбільш добірного товариства середньої верстви, жила на вулиці Карретас і була доброчесна — в останньому, між іншим, нема нічого особливого.
Перш ніж розповідати далі, попередимо читача, що наша героїня (можна так її назвати) у цій історії лише читатиме вищезгаданий записник та коментуватиме його — ото й усе. Що ж до нас, то ми полишимо її жити власним життям, як бог дав, не пориваючись розповідати про те, чи вона одружилася, чи померла самотньою, а чи стала черницею. Отож хай дарує нам читач, що ми змальовуємо цю дівчину, не розповівши докладно, що з нею станеться далі; хай буде вона для нашого читача однією з тисяч тих жінок, яких ми щодня зустрічаємо на вулиці, але забуваємо про них назавжди через дві хвилини… Однак протягом тих двох хвилин швидкоплинної зустрічі деякі незнайомки все-таки залишають у душах найвразливіших чоловіків відчуття журливого зачарування й невиразного щему — наче перед якоюсь солодко-болючою таємницею.
Вигадані героїні є в багатьох книжках, але ми часто забуваємо, що в житті є чимало жінок, які заслуговують на те, щоб стати героїнями новел. Певною мірою це можна порівняти ось із чим: відомо, що в меблевих магазинах стоять ліжка й крісла, на яких ніхто не спав і не сидів, — вони спорохнявіють там, нікому так й не ставши в пригоді; а є такі меблі, що ввійдуть до сімей, страдницьких чи життєрадісних, і довгі роки слугуватимуть їм…
З огляду на все сказане ми вирішили прискіпливо і докладно змалювати портрет доброчесної сеньйорити, яка перетнула одного дощового дня майдан Санта-Ана в супроводі слуги і знайшла вищезгадуваний записник.
Сеньйориті Хуані Лопес Гарсії сповнилося двадцять два роки. Її мати — донья Хосефа, була власницею виноградників в Андухарі, які давали сорок п’ять тисяч реалів щорічного прибутку. Батько Хуаніти служив державним радником, а на той період, коли його політичні друзі переживали важкі часи, був директором у міністерстві фінансів, де він тільки те й робив, що чекав, поки впаде черговий кабінет. Незалежно від обставин дон Антоніо щорічно отримував двадцять чотири тисячі реалів державної платні…
Однак ми трохи відхилилися від теми. Хуаніта була світлою брюнеткою, скорше високою, ніж низькою; ні худа, ні товста, вона мала чорні очі, хвилясте волосся, маленький, як вишня, усміхнений ротик, бездоганні зуби, ледь рум’яні щічки, маленькі білі рученята з довгими тонкими пальчиками і рожевими, як пелюстки троянди, нігтиками; вона мала пропорційні форми: і стан, і плечі, і стегна…; ноги в неї були маленькі, міцні, високі в підйомі, голос — меццо-сопрано, гнучкий і ніжний в молитві, стриманий в розмові.
Хуаніта була єдиною донькою в батьків, отож вони не скупилися давати їй гроші на вбрання. Їй більше подобалися неяскраві кольори, а єдина розкіш, яку вона собі дозволяла, полягала в скрупульозній охайності та вмінні без претензій, але з артистичною точністю гармонійно поєднувати всі деталі свого туалету: біле, чорне і сіре; манжети і гладенький комір; витончена простота лічених золотих прикрас і металеві пряжки — де треба… Отже, за такими правилами вона вдягалася. Що ж до іншого, то тут слід наголосити ось на чому. Туалетний та письмовий столи Хуаніта упорядкувала за англійським смаком. Вуличному бруду оголосила нещадну війну — дівчина швидше закотила б спідниці до пояса, ніж допустила, щоб забруднився бодай хоч краєчок однієї з них. До її послуг були французька покоївка і три кімнати в батьківському домі: кабінет, спальня та туалетна кімната, вікна якої виходили на просторий двір.
Хуаніта була серйозна і жвава, точніше — не легковажна, але й не похмура. Серйозна — тобто благородна і поміркована, жвава — тобто привітна й дотепна. Одне слово, щаслива, й те щастя вона наче випромінювала на всіх, хто оточував її. Хуаніта ще не мала нареченого, хоча багато хлопців — і легковажних, і розсудливих, і серйозних, і веселої вдачі — сваталися до неї. Була вона освічена і набожна: ходила до заутрені, слухала меси в належні дні, і не механічно, за звичкою, не красуючись чи бажаючи похизуватись, а надзвичайно серйозно, як виконують високий обов’язок, як шанують батьків та вчителів; більше любила ходити до парку Ретіро, ніж до Фуенте Кастелляна, і читала книжки приємні, легкі та цнотливі. Книжки романтичні, утішливі й розпачливі викликали в неї сміх, книжки героїчні та філософські — втомлювали, бо в них вона не відчувала того заспокоєння, яке знаходила в релігії; ну, а книжки, що суперечили добрим звичаям, відштовхували її, наче погано виховані люди. Читала вона лише твори, такі як, приміром, «Наречені» чи «Пабло та Віргінія». Володіла італійською та французькою мовами, грала на піаніно, але не співала; вміла шити і готувати їжу, проте дуже рідко шила й куховарила. Була людяна і подавала милостиню, ковтаючи сльози. Їздила верхи. Абонувала ложу в Королівському театрі. Дружила з батьком, хоч йому було вже під шістдесят. Вони разом вирушали на прогулянку — пішки або верхи, разом ходили до театру, в музеї. Але церкву Хуаніта завжди відвідувала разом зі своєю матір’ю, набожною і хворобливою жінкою, яка мало де бувала. До крамниці Хуаніта, ходила у супроводі старого поважного слуги. Одне слово, була вона ідолом для своїх батьків, а для сусідів, та й взагалі для всіх — просто гарною, порядною дівчиною (про неї ніколи не перешіптувалися)…
Ось такий портрет дівчини, яка знайшла записник.
Прийшовши додому, Хуаніта поцілувала матір, показала їй куплені дрібнички, запитала, чи батько ще в Конгресі, перевдяглася в хатню одежу й розповіла матері про знахідку, стосовно якої добра сеньйора теж зауважила, що треба дати оголошення в газету. Потім дівчина замкнулася в своєму кабінеті; там вона зручно вмостилася в низенькому крісельці, глянула, за звичкою, на свої гарненькі ніжки в оксамитових індійських капцях і байдуже, наче жартома, відкрила таємничий записник.
В ньому було десь аркушів зі сто, більше половини — чисті. На решті стояли якісь записи, зроблені безладно, де олівцем, де чорнилом, літери хиткі, хоч і написані однією рукою, — писалося, очевидно, то поспіхом, то повільно, то стоячи, то в зручному положенні.
У натурі кожної жінки є щось від Єви. Хуаніта була жінкою, отже, цікавою. Їй і на думку не спало, що передусім з цими записами мав би ознайомитися батько — може, він якось вияснив би ім’я автора… Але ж з її боку це така мала, така простима провина!..
І дівчина розгорнула першу сторінку.
II
На першій сторінці, написаній олівцем, було таке:
Кравець.
Фотокартки.
Сумка.
Цвинтар.
Свідоцтво на право проживання.
Цигарки.
Сірники.
Доручення на отримання грошей.
Медальйон.
Взуття.
Шапка.
Перстень.
Валіза.
Прочитавши цей список, Хуаніта замислилася. Ті безладні слова відразу ж почали вимальовувати в її жвавій уяві моральний і соціальний образ того, хто їх писав. Вона перечитала список ще раз, вже повільніше, і в душу їй запав легкий сум, як це буває з нами при згадці про людину, оповиту таємницею, людину малореальну, наче вигадану, життєві обставини якої невідомі. І нам тоді здається, ніби доля цієї людини — то щось узагальнююче, чим якось можна пояснити і нашу власну долю. Саме через це нам не байдуже до тієї людини, і ми вболіваємо за неї, співчуваємо їй…
… Уява Хуаніти так розтлумачила ці, на перший погляд, безладні слова:
«Кравець. Певно, власником записника є чоловік, і чоловік елегантний, принаймні не зелений юнак.
Фотокартки. Його чи чужі? Мусить їх забрати чи віддати?
Дорожня торбинка. Чоловік збирався кудись їхати. Отже, він замовив собі в кравця не тільки одяг, а й дорожню торбинку для якоїсь важливої поїздки; слово ж «фотокартки» означає, що мандрівка мала бути довгою, чи то по відстані, чи то в часі, тому він і сфотографувався, щоб залишити своє зображення родичам на згадку.
Отож він збирався піти до фотографа за фотокартками. Значить, у місті, звідки той чоловік подався мандрувати, є фотограф. Що ж це за місто? Може, Мадрід, звідки він вирушив у подорож, наприклад, до Америки? Та ні, це дуже далеко… Припустімо, чиновника посилають з Мадріда до провінції або ж навпаки. І справді, чому б йому не приїхати з провінції до Мадріда (сфотографуватися ж він міг і в своєму місті).
Цвинтар. Добре серце має чоловік; мабуть, він гарний син, або вдівець, або чийсь коханець… Певно, не хотів рушати в подорож, не попрощавшись на цвинтарі з покійними батьками а чи й з дорогою покійницею!..
Це ж так по-людяному, і набагато цікавіше, ніж здалося мені з першого погляду, коли я розгорнула записник.
Свідоцтво на право проживання. Похвальна передбачливість, яка свідчить про схильність до порядку, про точність і здоровий глузд. Я б те саме зробила на його місці!
Цигарки. Значить, курить… То й добре! Чоловік мусить бути чоловіком!
Сірники. Нічого не забув!
Доручення… Похвально, що гроші йому забезпечені. На яку ж суму це доручення? Бідолашні чоловіки! Вічно їм випадають якісь клопоти! Мусять дбати і про себе, і про нас… Я з задоволенням додала б свої заощадження до грошей передбачливого мандрівника (звичайно, якщо в нього доручення на меншу суму, ніж він потребує). Невідомо ще, яких зусиль доведеться йому докласти, щоб отримати гроші по цьому дорученню! І хто зна, може, він їх уже й витратив?
Медальйон. От і жінка з’явилася; вона, мабуть, відрізала в себе пасмо волосся, і він сховав його в медальйон, щоб завжди пам’ятати про свою кохану.
Без усякого сумніву, власник записника — молодий чоловік, і коли робив цей запис, то був закоханий… Чи кохає він її тепер? Адже він розлучився з нею… Чи, може, вони зустрілися знову? А що, як він забув узяти з собою той медальйон? Хай будуть щасливі закохані! Щасливі! А цікаво, то була наречена чи…?
Взуття. Про зміну взуття він міг і забути, бо загубив записник. От побачити б, які в нього ноги. Певно, що гарні. Чи й справді він елегантний? Чи сподобався б мені, коли б я його побачила? А може, я й бачила його вже де-небудь.
Шапка. Без сумніву, дорожня! Гадаю, він вирушив сам, без нікого… Якби я теж кудись їхала і зустрілася з ним, приміром, у диліжансі або в вагоні, то, мабуть, і уваги не звернула б на нього… А зараз цей чоловік мене цікавить! Чому? Ага! Зрозуміло. Бо я ніби слухаю його мову, ніби раптом почула його сповідь, заглянула йому в душу і… побачила лише душу, а не його особисто, не постать актора в драмі, що зветься життям!
Перстень. Справа ускладнюється! Ясна річ, він збирається цей перстень дарувати. Але ж такий дарунок дівчині рівнозначний заручинам!.. Виходить, що цей чоловік не належить тільки собі, і я вчинила зле, читаючи записи! Але ж його неуважність теж непростима! Загубити записник, який стосується не лише його одного!.. Але якщо перстень не є власністю мого незнайомця? Якщо цю річ зроблено на замовлення, а йому треба лише її забрати? О, ні. Перстень призначений для н е ї!.. Перстень — те саме, що медальйон і фотокартки! І в основі всього — прощання закоханих, ніжне, урочисте, прощання, якому надається велике значення… Але як давно було написано цю сторінку? Побачимо! Тепер доведеться прочитати весь записник!
Валіза. Правду кажучи, мені вже хочеться, щоб він швидше вирушив до іншого міста! А що, як він усе-таки прибув до Мадріда? Та хіба мені не однаково? Тільки й клопоту! Перегорнімо краще сторінку, може, розгадаємо всі загадки…»
На другій сторінці знову був список:
Попрощатися.
Федеріко.
Гомеси.
Казино.
Сеньйор священик.
Рамона.
Лолілья.
Аптека.
Маркіза.
Д. Мануель.
Мої двоюрідні сестри.
Пепа.
Хуан.
В о н а.
Хуаніта не могла втамувати хвилювання від цієї навали імен, особливо від займенника, що завершував перелік.
Їй вже хотілося, щоб перелічені незнайомки так і лишилися незнайомками… А й справді, хіба цікавили б її ці записи і цей чоловік, якби вона знала про нього та про його наречену стільки, скільки знає про будь-кого зі своїх знайомих… Невизначене, невідоме, те, що могло б стати поживою для примхливої уяви, — то єдине, що вабило нашу Хуаніту! Цікавість притлумила в ній острах перед можливим розчаруванням, і дівчина повела далі своє необачне дослідження:
«Федеріко. — Хуаніта знову замислилася над записами. — Мабуть, цей Федеріко — близький друг мого незнайомця й живе там, звідки той приїхав… А може, його брат чи — хто знає! — майбутній швагер? Побачимо…
Гомеси. Певно, то якісь друзі батька чи матері, з ними бідолаха мав попрощатися, щоб не порушити правил доброго поводження. До цих людей мені байдуже!
Казино. Кепсько! Може, він гравець?.. В усякім разі, казино — не те місце, де чоловіки навчаються гарним речам. Але ж у деяких казино є і бібліотека, і читальна кімната, є свої та зарубіжні журнали. Зрештою, побачимо!.. Хоча сам факт підозрілий.
Сеньйор священик. Це вже приємно! Мене радує, що він вважає за потрібне попрощатися зі священиком! Проте, хто знає? А раптом цей чоловік зібрався таємно одружитися перед самісіньким від’їздом?.. Не забуваймо про перстень…
Рамона. Якби далі він не згадував про неї…, то ця Рамона змусила б мене покрутити мізками. Але ж Рамона не в о н а; Рамона — то лиш подруга коханої або так собі, якась симпатія; не виключено, що то довірена особа чи родичка, а може, й заміжня сестра.
Лолілья. Це вже щось зворушливе — видно, якась чарівна дівчинка, чарівний пуп’янок, що в майбутньому стане квіткою кохання; дружба з таким ангелом вказує на добру, м’яку вдачу чоловіка, який здатний на чисте, невинне, ніжне почуття. Мабуть, Лолільї не більше десяти років, вона з тієї родини, де найчастіше буває мій незнайомець. А може, вона ї ї молодша сестра?
Аптека. Не сумніваюся, що тут ідеться про посиденьки в аптеці, які так полюбляють у провінції: збираються до обіду і після, вранці і ввечері — самі чоловіки; сперечаються про політику, про рудокопні справи, про полювання, грають у шашки та шахи; тут поширюються всілякі чутки й новини… Переконана: наш герой ходить до аптеки не за ліками.
Маркіза. Ще одне підтвердження того, що він благородний і витончений! Ця маркіза може бути матір’ю Лолільї. Ясна річ, вона влаштовує вечори… вірніше — прийоми, і лише для вишуканого товариства, де бувають такі як він… Яке все-таки багатогранне і складне життя! О, здається, в мого незнайомця на душі неспокійно! Це й зрозуміло, адже людина, яка поспішає жити, не може бути щасливою… Як на те пішло, він і не був щасливий, інакше не втікав би від самого себе, прагнучи розчинитися в людях, щоб перейнятися їхнім життям!
Д. Мануель. Опікун, заступник або порадник — одне слово, йдеться, мабуть, про якогось друга покійного батька… Не виключено, що незнайомець — сирота… Ну й ну, скільки я вже про нього знаю!
Мої двоюрідні сестри. Ага, сестрички! Ця кревна спорідненість, таючи в собі можливість любові, змінює свою природу, як тільки родичі починають більш-менш подобатися одне одному. Негарний брат — небажаний брат, а гарний брат — найнебезпечніший: він може стати для сестри найбільш бажаним з-поміж усіх чоловіків… На щастя, тут про сестер сказано в множині, і, крім того, не забудьмо, що далі названа в о н а.
Пепа, Хуан. Якісь невиразні імена. Хіба тому, що стоять біля того слова, яке в самому кінці. Припустимо що завгодно. Ця Пепа, наприклад, може бути його годувальницею… Нічого поганого навіть на думку не спадає про цього чуйного, сердечного чоловіка — таким він вимальовується зі змісту записника. Отже, припустимо, що Хуан — то старий слуга, і перейдемо до останнього запису.
В о н а. Жодне ім’я в списку не має такої чіткості, такої прозорості, такої виразності, як це слово! В о н а — це в о н а! Проте хто ж вона така?..»
Але саме невизначеність особи завадила дівчині зупинитися на якомусь певному варіанті. Гублячись у різних здогадах, Хуаніта не могла виділити щось одне — так буває, коли раптом розплющиш очі, а перед тобою — широкий обрій, позолочений сонцем: бачиш усе, але нічого конкретно.
І раптом… сонце кохання наче торкнулося Хуаніти своїм промінням; ця добропорядна, гарно вихована дівчина ніби відчула на собі сяйво людської душі.
Довго вона сиділа так, заколисувана власною уявою, та невдовзі отямилася. Як жінці сильній, їй стало соромно за свою слабість, за оце підглядання, за те, що вона стромляє носа куди не слід, за заздрість, яка шкрябнула її по серцю… і Хуаніта перегорнула сторінку.
III
Наступна сторінка (Хуаніта прочитала її одним духом, не аналізуючи і не роздумуючи, бо відчувала, що з невідомих причин у неї почав псуватися настрій) повідала таке:
Каватіна Ернані; вулиця Прінсіпе, крамниця Каррафа.
Візит до сестри д. Мануеля, Хакометриса, 16.
Передплатити «Епоху» для д. Мануеля: він дав гроші.
Журнали мод для Пепи.
Револьвер для маркіза передати через небожа.
Вийшли у відставку… Удовина пенсія моєї двоюрідної сестри.
Ломбард. — Годинник Федеріко; у мене записка.
«Він приїхав до Мадріда, — зробила висновок дівчина, прочитавши нотатки. — Так, він у Мадріді…» — і вона перегорнула наступну сторінку.
Там було написано:
Я виїхав з Хаена 8-го вересня 186…
«Уже минуло вісім місяців! — подумала Хуаніта. — І він андалузець!»
Далі, через кілька чистих аркушів, Хуаніта прочитала:
Міністр… вулиця Анча де Сан-Бернардо, номер…
Генерал… Луна, номер…
Д. Мігель… майдан Ор’єнте, номер…
Едуардо… Хакометресо, номер…
«Мабуть, надумав свататися, — міркувала Хуаніта. — Співчуваю!»
На наступній сторінці було:
Едуардо 5,360
Віконту 13,730
Граф винен мені 780
— О боже, він грав! — з жахом і гіркотою скрикнула дівчина.
А тоді, підрахувавши, додала подумки: «За одну ніч програв вісімнадцять тисяч триста десять реалів. І суми цієї ще не сплатив, інакше запис було б закреслено. Ото невдаха!»
Написав К… 15 грудня…
Ще раз написав їй 6 січня…
Порвав з К… 18 січня…
Її листа, датованого 15 січня, викинув…
Хуаніта вражено вп’ялася очима в нотатки. Вихор почуттів ураз збурив її серце.
«Вина ї ї чи й о г о?»
Далі знову були чисті аркуші. Потім — запис чорнилом на півсторінки, ніби епітафія:
Кармен одружилася 23 січня 186…
Хуаніту пройняв холод.
Далі вона побачила рахунок:
Квартира 2,760
Кравець 2,300
Швець 460
За рукавички 300
Готель 680
Фернандо 3,000
Перекупник 200
«Цей записник мене лякає!» — подумала Хуаніта, закриваючи його, проте пальцем заклала сторінку, на якій зупинилася.
Хоч вона вирішила далі не читати, але вже через п’ять секунд прочитала такі слова, написані іншою рукою на наступній сторінці:
Неділя, бал-маскарад… Королівський театр. О четвертій вечора.
Біла маска присягається показати тобі своє обличчя не раніше, ніж через місяць.
Біла маска.
Нижче почерком чоловіка з Хаена стояла примітка:
На руці Білої маски браслет з ініціалами: А. К.
«І все-таки він чоловік не поганий! — подумала Хуаніта. — Винною була в о н а… Винен також Мадрід. Це доля винна в тому, що не зустрілася на його шляху така жінка, як я. Адже цей чоловік дружив з Лолільєю та сеньйором священиком, він не забув відвідати дорогі серцю могили, він так ніжно прощався з н е ю… Це хороша, скромна, порядна людина!»
Дівчина пробігла очима кілька сторінок і знайшла такі рядки, безладно написані в різних місцях:
Термін боргового зобов’язання закінчується 19 травня.
Директор живе: Монтера, номер…
Його свідки — полковник і д. Луїс.
Помер сеньйор священик 10 квітня.
Отримав від моїх сестер: 3,500, 1,800, 600.
Продав перстень 30 квітня за 80,000 реалів.
Хуаніта зітхнула.
Потім натрапила на запис, який нагнав на неї ще більшого страху:
12 травня. Жахлива ніч!
Винен полковнику 27,000
Винен барону 115,000
Вранці мене розчарували міністр і директор…
Такий самий день, як і вчорашній!
Хуаніта перескочила через кілька сторінок не читаючи, — вона прагнула швидше дізнатися, яка ж розв’язка цієї трагедії.
Мимохідь прочитала такі рядки:
Квиток до Хаена 240
Одяг і взуття 800
Дорога 100
1,140
«Він їде! З богом! Але ж хто чекає на нього в Хаені, коли в о н а одружилася? І яким злиднем рушає він у дорогу! О! А боргове зобов’язання 19 травня? Чим же він платитиме?»
Раптом попалася сторінка, вся списана:
Сьогодні, 17 травня, я дав слово Білій масці, що не накладатиму на себе рук. Мені стало шкода її, не себе. А вона ж мені байдужісінька, та й не може нічого важити для мене. Погане не заслуговує на пошану, а ця жінка нехороша, бо любить мене більше за цноту, більше за обов'язок. Ця жінка невдячна щодо іншого, і любов її отруює мені серце.
Всі мене обманули, всі радили мені лихе, саме тому я загинув. Вона (моя K…!), можновладці, які обіцяли підтримку, друзі, товариші — всі підло продали мене, всі, навіть я сам собі зрадив! Бо я не знав себе; не прислухався до себе; я повівся погано; я сам завдав собі більше лиха, ніж усі разом взяті!
Мрії про кохання та щастя! Чисте сумління! Невимовна насолода від чесності! Власна гідність! Прагнення бути мужнім! Поривання молодості! Куди ви поділися? Де ви? Що я значу без вас?..
Мені лишається тільки серце, більш вразливе й більш палке, ніж будь-коли… Та хто я, власне, для світу? Який я в очах людей? Гульвіса, пропащий гравець!
А я ненавиджу гру; вперше зіграв, щоб догодити друзям, потім — аби відігратися, повернути те, що не мав права втрачати й що необхідне було для життя.
Але кому потрібна ця сповідь? Мабуть, мені самому. Щиро кажучи, розмова з цими німими сторінками втішає мене й розраджує, я звіряюся їм і бачу себе в найправдивішому дзеркалі — таким, яким я є насправді. Крім того, я передбачаю свою близьку смерть і хочу, щоб люди справедливо судили мене, читаючи все, що я тут пишу. Я повинен виправдатися перед собою, перед пам'яттю моїх батьків, перед ріднею, що залишилася в Хаені, перед мадрідськими друзями, хоча вони й показали мені спину, коли я втратив і гроші, і радість…
О боже мій, боже, який я самотній!
Ми певні, що якби Хуаніта знала, де живе власник записника, то вона благала б свого батька бігти, летіти до нього, вирвати його з пазурів самогубства, яке вже нависло над ним…
Ми віримо в те, що Хуаніта, така людяна й благородна, змогла зазирнути в глибину душі цього юнака й дійти думки, що душа його гідна співчуття, що вона може виправитися, заслуговує на щастя і здатна зробити щасливими ще й інші душі…
Одначе продовжимо.
На останніх сторінках записника сповідь закінчувалася своєрідним висновком:
Кохання — то лише золотий сон чоловіка. В будь-якій іншій жінці я зневірився б так само, як і в К…
— Неправда! — схвильовано скрикнула Хуаніта.
Я ніколи не зустрічав жінки лагідної, благородної та відданої, яка могла б дати мені щастя. Такої жінки просто немає на світі…
— Дурень нещасний! — відгукнулася на це Хуаніта. — Таких жінок дуже багато.
Та й хто вийде заміж за злидаря, за людину, яка може тепер існувати лише за рахунок власної праці, мов поденник?
— Дурненький! Я тебе взяла б, аби тільки правдиве було твоє каяття!
Не встигла ця думка обсипати жаром Хуанітине обличчя, як у вічі їй впали рядки, від яких вона мертвотно зблідла:
Бідна Лолілья! Як вона плакала по мені!..
Доводжу до відома Білої маски, що її теперішні стосунки з Е… звільняють мене від даного їй зобов'язання…
Хай змилується господь над моєю душею, що не бачила милосердя на цьому світі!
Хуліо де Кардела.
Хуаніта почала шукати ще якісь нотатки, але нічого не знайшла.
Вона скрикнула, і раптом відчула, що плаче…
Тремтячи всім тілом, приголомшена, підхопилася Хуаніта й побігла до материної кімнати. Пробігаючи вітальнею, вона зіткнулася з батьком, який саме повернувся з прогулянки.
— Ой, тату!.. — скрикнула дівчина в нестямі.
— Що з тобою, дитино? — перелякався старий, глянувши на Хуанітине обличчя.
— Хуліо де Кардела!.. Ви знаєте його?
— Як? Ти була знайома з ним?
— ?
— Щойно він розніс собі голову з револьвера посеред Пуерта дель Соль на очах у сотні, мабуть, чоловік. Жорстоке, скандальне й відразливе самогубство! Я бачив труп у дворі військового караулу, де його тимчасово помістили. Якийсь кабальєро з Хаена впізнав у самовбивці свого земляка і назвав його ім’я… Варварство! Це видовище рознервувало мене страшенно!.. Але ж, дитино, чого ти плачеш? Хіба ти знала того юнака?
Хуаніта мовчки простягла батькові записну книжечку. Бідна дівчина не могла мовити й слова, її душило ридання.
— Записна книжка? Невже його? Кажи…
— Так, його! — спромоглася нарешті промовити Хуаніта.
— І хто ж дав її тобі?
— Я знайшла її годину тому на майдані Санта-Ана і тільки що прочитала. Прочитайте й ви.
— Так, я прочитаю і зразу ж передам слідству. Цікаво… А ти заспокойся і скажи, щоб подавали обід.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги