Трилогія смерті

Присвячую живим, кого люблю: СІДОВІ СТЕБЕЛУ, який підказав мені, як розплутати мою особисту тайну, й АЛЕКСАНДРІ, дочці моїй, яка після нас прибирала.

І тим, хто вже спочив: ФЕДЕРІКО ФЕЛЛІНІ, РУБЕНОВі МАМУЛЬЄНОВІ, ДЖОРДЖЕВІ ЦУКОРУ, ДЖОНОВІ ГАСТОНУ, БІЛЛОВІ СКОЛЛУ, ФРІЦОВІ ЛЕНҐУ, ДЖЕЙМСОВІ ВОНҐУГАУІ та ДЖОРДЖЕВІ БЕРНСУ, який відкрив мені, що я — письменник, коли мені було чотирнадцять.

А ще РЕЄВІ ГАРРІГОЗЕНОВІ — із причин очевидних.

1

Десь колись жили-були собі два міста в одному місті. Одне з них удалось ясне, а друге — темне. Одне невгамовно товклося цілісінький день, а друге ніколи й нізащо б не зворухнулося. Одне — тепле, ще й сповнене вічномінливого світла. А друге — холодне, ще й привалене брилами, щоб нікуди не втекло. Коли ж сонце щовечора опускалось за «Максимус-Філмс», то місто живих починало нагадувати цвинтар Ґрін-Глейдс, що близенько, через дорогу, котрий якраз і був другим містом — градом небіжчиків.

Коли ж гасло світло й припинявся усякий рух, а вітер, що обдував будівлі студії, прочахав, отоді начебто якась неймовірна печаль-меланхолія розливалася від парадних воріт міста живого по вже посутенілих авеню, добуваючись аж до того високого цегляного муру, який і розводив, одне від одного, оті два міста. І зненацька вулиці сповнювалися чимось таким невимовним, що про нього можна було сказати щось лише перегодом — як про спомин. Адже люди, відходячи до іншого світу, лишають по собі всілякі архітектурні надбудови, які кишать примарами неймовірних подій.

Бо й справді це було найнесамовитіше у світі місто, де могло будь-що трапитися, і таки траплялося будь-що. Десять тисяч смертей відбулося там, а люди, хутенько закопавши небіжчика в землю, зривалися, регочучи, на рівні ноги, аби завдати ті ноги на плечі, — й хода! Геть-геть! Тут підпалювалися цілі квартали, але ніколи вони так і не згоряли. Сирени верещали, поліційні машини мало не перекидалися, огинаючи ріг за рогом… аби тільки полісмени позривали й поховали свої «бляхи», а пожежники — покольдкремили на собі ту свою жовтогарячу пресовану пудру та й порозходилися додому, до своїх бунгало, що ген на околицях, — у той великий і переважно такий нудно-занудний світ.

А тут ще чигали динозаври… Мініатюрні? Лише на мить! Бо ж наступної секунди вони р-раз! — і вже забовваніли, п’ятдесят футів заввишки, над напіводягненими незайманками, а ті — ну верещати, хапаючись за ключі. Саме звідсіля вирушило декілька хрестових походів, аби тільки почіпляти свої обладунки на кілочки та позаховувати списи-піки в крамниці «Західний костюм», що в глухому куті вулиці. Саме тут Генріх Восьмий видав повеління скосити кілька голів. Саме звідси Дракула виблукав во плоті, аби вернутись порохнею. Були тут і зупинки Хресного Шляху, де знову й знову освіжався слід пролитої крові у міру того, як сценаристи стогнали, супроводжуючи Агнця до Голготи, а спини їм тріщали під тягарем дублів за дублями, а кінорежисери їх батожили, а кіномонтажники-фільмочики краяли гострющими, мов бритва, ножами. І саме з отих-о мінаретів муедзини щовечора закликали правовірних мусульман до молитви, у той час як лімузини шурхотіли-шепотіли безликими своїми, але кінськими, силами поза кожнісіньким вікном, а селяни ховали очі, щоб оте не осліпило.

А що все це була чистісінька правда, то й як не повірити, що коли сонце ховалося, те старе-давнє привиддя з’являлося, і виходило так, що перегріте місто прочахало, дедалі дужче нагадуючи омармуровані садові доріжки отам, за муром. А тоді, вже ближче до опівночі, у тому чудному супокої, спричиненому прохолодою, та леготом, та ще промовистим бамканням якихось далеких церковних дзиґарів, обидва міста нарешті єдналися, стаючи одним цілим. І вже нічогісінько й не рухалося, окрім нічного сторожа, що скрадливою ходою хутко опинявся з Індії у Франції, звідтіля потрапляв у канзаські прерії, далі — у брунасто-кам’яничний Нью-Йорк, а далі — на Пікаділлі та на Іспанські Сходи, покриваючи отак-о, за короткі двадцять хвилин, двадцять тисяч миль територіальної неймовірності. І все це — доки його колега по той бік муру позупиняє годинники поміж монументів, поблискає променем ліхтарика по декількох арктичних ангелах, перечитає, мов посвідки, імена на пам’ятниках, а тоді сяде освіжитися опівнічним чайком та всім, що лишилося після котрогось кістоунського «копа».[41] А вже о четвертій ранку, коли сторожі поснуть, обидва міста, гарненько доглянуті-укукоблені, почнуть вичікувати, коли ж то зійде сонце та й освітить і пов’ялі квіти, й ще не добиті негодами надгробки, і слононосну Індію, готову перенаселитися, якщо пан Бог-Режисер теє схвалить, а Акторський Колектив у життя сценічно втілить.

Отож діялося це напередодні Дня Усіх Святих 1954 року.

Геловін.

З усього року — найулюбленіший мій вечір.

Бо якби це було не так, я б нізащо не докотився до такого, аби почати розказувати оцю нову Бувальщину про Два Міста.

І який опір міг я при цьому вчинити, коли холодним різцем щось вистукало мені запросини?

Як міг я не впасти навколінці та, зробивши глибокий вдих, не здмухнути мармурового пороху?

2

Перший з’явився…

Я — зайшов до студії о сьомій того, геловінського ранку.

Й останній пішов звідтіля…

То вже була за якусь хвильку десята, і я робив свій останній, на ніч, обхід, упиваючись тим простим, але неймовірним фактом, що аж оце нарешті я допався до праці в такій місцині, де все чітко визначено. Початки тут були абсолютно гострі, а кінцівки — завше ретельно заокруглені й незворотні. Там, надворі, поза цими знімальними павільйонами, я не надто довіряв повсякденному життю з його жахливими сюрпризами й абияк — стук-грюк, аби з рук — склепаними сюжетами. Отут, блукаючи доріжками на світанку чи у вечоровій сутіні, я міг уявляти, що ось я відкрив студію, а тепер її й зачиняю. Вона належала мені, бо так я сам собі сказав.

Тож я міряв кроками територію, що розкинулася на півмилі вшир, а вглиб занурилась аж на милю, поміж чотирнадцятьма внутрішніми павільйонами звукозапису й десятьма знімальними майданчиками надворі, — я, жертва моєї власної романтичності й шаленої залюбленості у фільми, які панували над життям, коли воно виходило з-під контролю за отими іспанськими зварно-залізними вхідними ворітьми.

Година була вже пізня, але чимало фільмів мали скінчитися, згідно з їхніми графіками, саме під час Геловіну, тож костюмовані вечірки й прощальні гулянки неминуче мусили відбуватися одночасно на різних павільйонах. Із трьох павільйонів звукозапису, з їхніх широко розчахнутих розсувних дверей, лилася гучна музика; звідти долинали співи, хихотання і бахкання шампанових корків. Юрби у фільмових костюмax вітали юрми в геловінсько-чортовинських лахах.

Та я не заходив нікуди, ото хіба тільки усміхнусь чи й засміюсь, мимохіть-мимохідь. Зрештою, коли вже я уявив собі, що вся студія належить мені, то чи де загаюсь, чи й зовсім звідси піду — на все моя воля.

Але, навіть знову поринаючи в сутінь, я відчував у собі якесь тремтіння. Надто вже далеко зайшло, стільки років розвиваючись, моє закохування в кіно. Це було немов поборюкатися з Кінґ-Конґом, що звалився на мене, коли мені було тринадцять, бо я ж так і не виборсався з-під його туші, оглушливого гупання його серця.

Отак і студія: щоранку, хай-но до неї поткнуся, вона так і гуне на мене. Не годинку, та й не дві тратив я, аби виборсатися з-під її чарів, задихати нормально й заходитися коло своєї праці. А смерком знову брав мене той її чар, аж дихати ставало тяжко. Я усвідомлював, що незабаром мені таки доведеться вибратися звідсіль, просто втекти, аби ніколи й нізащо більше не повернутись, а то ж вона, мов той Кінґ-Конґ, щоразу падаючи й придушуючи, одного нечудового дня таки доконає мене.

Я минав якраз кінцевий павільйон, коли останній вибух веселощів та ударного джазу потряс стіни. На велосипеді повз мене промчав помічник оператора, відвозячи повний кошик плівки на трупорозтин до редактора з його бритвою, а вже той/та або врятує фільм, або поховає навіки. А потім — чи в кінотеатри, а чи на полиці, до інших фільмів-мерців, де їх хоч і не поїсть іржа, але порох таки припорошить — на віки вічні.

Церковні дзиґарі на Голлівудських горах вибили десяту. Я крутнувся й звільна закрокував до своєї келії в корпусі сценаристів.

А там, на столі, на мене чигало запрошення — на роль дурня заплішеного.

Не на мармуровій плиті викарбуване, а охайно видрукуване на високоякісному папері для нотаток.

Перечитуючи його, я опустився у своє робоче крісло. Обличчя мені похололо, а рука боролась зі спокусою схопити записку, зіжмакати й викинути геть.

Ось що там було написано:

Ну, я ніякий не зух. Навіть не думав вчитися водити машину. Не літаю літаками. Жінок боявся аж до двадцяти п’яти літ. Усілякі там височини просто ненавиджу, а Емпайр-Стейт — то чистий жах для мене. У ліфтах завжди нервую. Ескалатори мене кусають. А їжею як перебираю! Перший свій біфштекс спожив аж у двадцять чотири роки, а все дитинство перебивався ну не з хліба на квас, але гамбургерами, сандвічами з шинкою, яйцями та томатним супом.

— Парк Ґрін-Ґлейдс! — вимовив я вголос.

Господоньку (подумалось)! Опівночі? Щоб то я, хлопець, якого забіяки товкли чи не до самого кінця отроцтва, попхався туди опівночі? Хлопчина, котрий зашився під братове плече, коли вперше побачив «Фантома в опері»?

Авжеж, саме я.

— А щоб тобі заціпило! — викрикнув.

І подався на цвинтар. Опівночі.

З

Покидаючи студію, я звернув до Ч (Для чоловіків), це недалечко від Головних воріт, а тоді подався в інший бік. Таке то було місце, яке я навчився обминати: грот підземний, де дзюрчать якісь потаємні води, а хай-но лиш торкнешся дверей, ще не відчинивши їх, як щось там зашурхоче, от мов рак хутенько задки-задки геть. Тож я вже давно застосовую тут таку практику: постою-повагаюсь, прокашляюсь — і тільки тоді легесенько відчиню двері. А як на те й двері кабін усередині того Ч по-різному зачиняються: то зі стуком, то дуже тихо, а то мов із рушниці бабахнуть, от ніби істоти, що цей грот населяють, тікають і за дня, й навіть тепер, о цій пізній годині, розбігаються перепуджено хто куди, через оті пізні вечірки-мізансцени, тож ти потрапляєш до прохолодно-порцелянової тиші, де чути лиш мурмотіння попідземних струменів, якнайшвидше справляєш свою нужду й вискакуєш, навіть рук не помивши, а вже знадвору тільки й почуєш, як знову хитро-повільно прокидається тамтешній рак, як перешіптуються, на весь отвір, від одвірка до одвірка, двері та повертаються домовики-гротовики, кожен на своїй стадії виходу з лихоманки та безладу.

Отож, як уже було сказано, накивав я звідти п’ятами та, загорлавши перед входом до Ж по той бік алеї, аби допевнитися, чи там нікого немає, шаснув туди, а там — прохолодна, біло-чиста керамічна місцина, і жодних тобі темних гротів, і не сипонуть тобі врозтіч усякі-псякі жуки-гротовики, й одна моя нога тільки туди, а друга вже й звідти, і якраз пощастило повитріщатися на полк прусської гвардії, що промарширував на вечірку Десятого павільйону, а от командир їхній порушив шик: миловидий молодик із нордичною чуприною та величезними очима-невиннятами, він, не відаючи, на що зараз наштовхнеться, забіг до Ч.

«Його вже більше ніхто не побачить!» — подумав я і заквапився майже опівнічними вулицями.

Таксі було мені не по кишені, але щоб я сам-один потеліпався опівночі на цвинтар? Це ж усе одно, що скочити самому Вельзевулу в пельку. Тож за три хвилини до призначеного часу таксі й привезло мене до цвинтарних воріт.

Дві нескінченні хвилини я збув, намагаючись злічити всі ті склепи й пам’ятники, що їх накопичив парк Ґрін-Ґлейдс, хоч і знав приблизну цифру: він найняв на мертвяцьку роботу якихось дев’ять тисяч небіжчиків, ще й на повну робочу добу — на цілу вічність.

Протягом п’ятдесяти років небіжчики приносили сюди свій час, від того самого дня, коли двоє підприємців, будівельники Сем Ґрін та Ральф Ґлейд, збанкрутувавши, поскидали свої нікчемні вивіски й поставили перші надгробки.

Збагнувши, що в сукупності їхніх прізвищ таїться чимала комерційна вигода,[42] збанкрутілі творці котеджів просто перетворилися на парк Ґрін-Ґлейдс, де ховали скелети з усіх студійних шаф, що через Дорогу.

Подейкували, буцімто кіномагнати, причетні до тіньових махінацій із нерухомістю, зорудували так, щоб ті двоє панів позакривали свої будівельні фірми. Разом із першим похованням у Ґрін-Ґлейдс у землю лягло й чимало пліток, чуток, провин і застарілих злочинів.

А я цієї хвилини, стискаючи пальцями коліна й скрегочучи зубами, витріщався на ген ту далеку стіну, за якою міг налічити шість безпечних, затишних, чудових знімальних павільйонів, де закінчувались останні геловінські гулянки, де згортались останні вечірки, змовкала музика, й люди, котрі праведні, а котрі й не дуже, розходилися і роз’їжджалися по своїх домівках.

Спостерігаючи, як промені автомобільних фар ковзають по стінах великого павільйону звукозапису, та уявляючи, як люди кажуть одне одному: «Бувайте! На добраніч!» — я несподівано так сильно захотів і собі бути там, із ними, хай і не дуже праведними… і хай би я нікуди звідти й не рушав, адже «нікуди» було краще за оце-о!

Цвинтарні дзиґарі вибили опівніч.

— Ну? — мовив хтось.

Я відчув, як мої очі відірвалися від тієї далекої студійної стіни й прикипіли до зачіски мого таксиста.

Він задивився на цвинтар крізь залізні ґрати воріт, обцмокуючи свої здоровецькі зубища. Відлунки годинникових ударів завмерли, й стало чути, як вітер сіпає ворота, торохкаючи ними.

— І хто ж, — запитав водій, — відчинить ворота?

— Я?! — нажахано вирвалося мені з уст.

— Ти сам сказав! — проголосив таксист.

Спливла довжелезна хвилина, поки я зібрався на силах і спробував смикнути ворота. І як же я зчудувався, коли з’ясував, що вони зовсім не замикані. Тож і розчахнув їх.

Завів я туди таксі — достоту як, бува, старий дід заводить до стайні вкрай змореного й дуже перепудженого коня. Таксі невдоволено щось собі мурмотіло, але таки посувалося вперед, а водій знай бурмотів крізь зуби: «Свят! Свят! Хай щось кинеться до нас, то ти й не думай, що я лишуся на місці!»

— Та ні — це ви не сподівайтеся, що я лишусь! — запевнив його я. — Уперед!

Чимало білих балахонів мріло обабіч посипаної жорствою доріжки. Чую: один дух зітхнув… Але ж то помпують мої власні легені, силкуючись роздмухати бодай якийсь вогник у грудях!

На голову мені впало кілька крапель дощу.

— Боженьку! — прошепотів я. — Як же мені обійтися без парасольки?

Щоразу, коли мені доводилось переглядати старі фільми жахів, я сміявся з того хлопа, який глупої ночі вискакує надвір, наче не знає, що краще пересидіти в хаті. І з тієї жінки сміявся, котра вчиняє так само, лупаючи отими своїми великецькими невинними очима й неодмінно ступаючи на височезних каблуках-стилетах, аби, як доведеться тікати, перечепитися ними через щось і впасти. Одначе ось і я тутечки, пошився в ті самі дурні, а все через якусь безглузду записку, обіцянку-цяцянку.

— О’кей, — сказав водій таксі. — Отут-о я стану — й ані на сантиметр далі!

— Боягуз! — зойкнув я.

— Авжеж! — погодився чолов’яга. — Саме тут я тебе й зачекаю.

Це вже була подолана половина відстані до задвіркового муру, і дощ, косими пасмами умиваючи мені обличчя, заглушував прокльони, що булькотіли в моїй горлянці.

Дяка таксистовим фарам, що я зміг розгледіти драбину, приставлену до задньої стіни цвинтаря, от мов хтось хотів перелізти на задвірки студії «Максимус-Філмс».

Став я під тією драбиною та й задер голову, намагаючись щось назорити крізь холодну мряку.

А там, угорі на драбині, з’явився якийсь чоловік: ніби хоче перелізти через мур?

Але чомусь він так і закляк там, от ніби удар блискавки сфотографував його, зафіксувавши навіки в негативному відбитку на біло-синій емульсії: голова викинута вперед, мов у падучої зірки в незагальмованому польоті, а тіло скорчилось-перегнулось, немов той чоловік прагнув перевалитися через стіну й сторчголов бебехнутися в «Максимус-Філмс».

Одначе він, заклякнувши якось гротескно, так і стирчав там, мов заморожений ляк.

Почав я його гукати, а тоді ураз збагнув, чому він занімів, чому заціпенів.

Той чоловік нагорі чи то вмирав, чи то вже був мертвий.

Гнаний пітьмою, прибрів він сюди, видряпався на драбину й зацілів, уздрівши — що? Щось побачене за межею ошелешило його, злякало на смерть? А чи щось, сховане в студійній темряві, було ще куди гірше?

Дощ уже поливав білі надмогильні пам’ятники мов із відер.

Я легенько струснув драбину.

— Ой Боже! — заволав я.

Бо той стариган так і полетів шкереберть із драбини додолу.

Падаючи, я кинувся вбік, аби тільки воно не на мене.

Гепнувся він десятитонним метеоритом поміж гробівці. Я зірвався на ноги та й став над ним, неспроможний почути ні те громохке гупання в моїх грудях, ні шепотіння дощу, який поливав і брили, і старого, промочивши його до рубця.

Я втопив погляд в обличчя мертвяка.

А він витріщався на мене очима-устрицями.

«І чого ти видивляєшся на мене?» — запитав він самою думкою.

«Бо я, — подумалось мені, — знаю вас!»

Білим каменем було його обличчя.

«Джеймс Чарлз Арбутнот, колишній керівник „Максимус-Філмс“!» — подумав я.

«Так!» — прошепотів небіжчик.

«Але ж, але ж! — вигукнув я по думки. — Коли я бачив вас востаннє, то якраз мчав тринадцятилітнім хлопчаком на роликах повз „Максимус-Філмс“, того самого тижня, коли ви загинули, і дні за днями були засипані світлинами двох автомобілів, що розтрощились об телефонний стовп, жахлива катастрофа, залита кров’ю бруківка, і розплющені тіла, і ще два дні були завалені фотографіями тисяч заплаканих облич на вашому похороні, мільйона квітів, справдешньо-щирих сліз з очей нью-йоркського керівництва, і заплакані очі за двомастами парами чорних окулярів на обличчях акторів — і жодної тобі усмішки. Вас по-справжньому забракло всім. А наостанок іще декілька світлин розтрощених автівок на бульварі Санта-Моніка, тож іще кілька тижнів цього ніяк не могли забути газети, а радіостанції невпинно лили потоки хвали, прощаючи королю те, що він відійшов навіки… І всім тим, Джеймсе Чарлзе Арбутноте, були ви!»

«Та бути цього не може! Неможливо! — мало не закричав я. — То це ви сеї ночі опинилися на мурі? Хто ж вас туди висадив? Щоб ви загинули вдруге? Та невже? Як? Чому?!»

Вдарила блискавка. Гуркнув грім, немовби грюкнули якісь велетенські двері. Дощ заливав небіжчикові обличчя, витворював патьоки штучних сліз на його очах. Дощівка заповнила йому розкритого рота…

Я заверещав, крутнувся і кинувся навтьоки.

Добігаючи до таксі, усвідомив: моє серце лишилося там, із тим тілом!

Та воно мене таки наздогнало. Мов рушничним пострілом, ударило мені в діафрагму й жбурнуло мене на машину.

Таксист чомусь придивлявся до тієї жорстви, що лишилася позад мене і яку періщив дощ.

— Там хтось женеться? — закричав я.

— Ні!

— Хвала Богу! Мерщій звідси!

А двигун здох.

Ми обидва застогнали з відчаю.

0, таки завівся! Зглянувся на наш перепуд.

Непросто це: дати задній хід на швидкості шістдесят миль за годину.

Але ми це втяли.

4

Півночі просидів я, роззираючись по своїй звичайній кімнатчині з її банальною обстановкою… у тому невеличкому затишному котеджику на нормальній вулиці в спокійному кварталі нашого міста. Випив три чашки гарячого какао — й аніскілечки не зігрівся, а знай ковтав дрижаки, спрямовуючи відзняті кадри на стіни.

Люди не помирають двічі, повторював я сам собі. Ну, не міг, ніяк не міг Джеймс Чарлз Арбутнот бути отим чоловіком, що хапав пальцями холодний вітер на тій драбині! Трупи зотлівають, розпадаються. Трупи зникають.

Пригадався мені день 1934-го року, коли Дж. Ч. Арбутнот вийшов з автомобіля перед своєю студією, а я, саме припхавшись туди на роликах, спіткнувся й упав йому в обійми. Сміючись, він притримав мене, тоді підписав книжку, ущипнув мене за щоку й зайшов у приміщення.

А тепер, Святий Боже, святий-кріпкий! Тепер той чоловік, давно пропащий у часі, телепнувся з муру в цвинтарну траву.

Тут я вчув якісь голоси й навіть уздрів заголовки:

— Ні! — заявив я білій стелі, де шепотів дощ і саме падав той чоловік. — То був не він! Це брехня!

«Зачекай-но до світанку!» — застеріг голос.

5

Та світанок нічим мене не розрадив.

Ні радіовісті, ні тебе-новини не знайшли жодного воскреслого мерця.

У газеті було повно авто-мото-трощ і нальотів на наркоманські кипіла, але про Дж. Ч. Арбутнота — нічичирк.

Вийшов я зі свого будинку та й поплентав до гаража, переповненого іграшками, старими науковими журналами та часописами для винахідників, — гаража, де не було автівки, а стояв лише мій старенький велик.

Проїхав я півдороги до студії, поки нарешті схаменувся: як це я наосліп перетнув стільки перехресть, а жодного не пригадаю? Приголомшений і тремтячий, я так і звалився з велосипеда на землю.

Тут вогненно-червоний «родстер» запахтів смаленою гумою й зупинився біля мене.

Водій у кепці з козирком назад побахкав по дроселю. Він дивився на мене крізь вітрове скло своїми різними очима: одне, ясно-блакитне, було нічим не озброєне, а друге ховалось за вдавленим у нього моноклем і блискало на мене заломленим сонячним полум’ям.

— Привіт, ти, дурний сучий синку! — вигукнув він, виказуючи вимовою якісь суто німецькі голосівки.

Я мало не випустив велосипеда з рук. Таж я бачив цей профіль, викарбуваний на старих монетах, коли мені було ще дванадцять. Цей чолов’яга є або воскреслим Цезарем, або якимось верховним німецьким понтифіком періоду Священної Римської імперії. Серце мені так закалатало, аж вибило все повітря з легень.

— Ти що, язика проковтнув? — крикнув водій. — Скажи щось!

— Привіт, — почув я власні слова. — Ти, сам дурний-клятющий сучий сину! Ти ж Фріц Вонґ, чи не так? Народжений у Шанхаї від батька-китайця й матері-австріячки, а вихований у Гонконгу, Бомбеї, Лондоні та в доброму десятку німецьких міст. Хлопчик на побігеньках, потім закрійник, потім сценарист, далі кінематографіст при ОФА,[43] потім — керівник усієї світової кіномережі. Фріц Вонґ, великий режисер, що створив великий німий фільм «Закляття Кавальканті». Той хлопець, що владарював над голлівудськими кінокартинами від 1925-го до 1927-го, і кого викинули за ту сцену в фільмі, де ти зрежисерував сам себе як прусського генерала, що вдихає пахощі спідньої білизни Ґерти Фрьоліх. Той міжнародний режисер, що залетів до Берліна, а потім утік звідти від Гітлера, режисер «Шаленого кохання», «Делірію», «На Місяць і назад»…

На кожен названий фільм його голова оберталася до мене на дюйм, а рот йому все дужче кривила якась гумористично-сатирична посмішка. А монокль заблискотів морзянкою.

Сховане за моноклем, його східне око ледь мерехтіло. Спочатку я був подумав, що його ліве око — то Пекін, а праве — Берлін, але помилився. Саме Схід фокусувався за монокляним побільшенням. Його чоло й щоки височіли твердинею тевтонської зарозумілості, вибудованої на двотисячолітнє панування або ж до розірвання контракту.

— І як же це ви мене обізвали? — вкрай чемно поцікавився він.

— А так, як ви обізвали мене, — ледь промимрив я. — Дурним-клятющим, — уже пошепки, — сучим сином.

Він кивнув головою. Усміхнувся. І широко розчахнув двері автівки.

— Залазь!

— Але ж ми з вами…

— …не знайомі? Невже ти гадаєш, ніби я гасаю скрізь, аби тільки підвозити всіляких без’язиких віслюків-велосипедистів? Гадаєш, я не бачив, як ти підпираєш одвірки по всій студії, удаючи з себе Білого Кролика на прийомі в комісара поліції? А ти ж є отой, — тут він клац пальцями, — байстрюк Едґара Райса Барроуза й «Полководця з Марса»… позашлюбний нащадок Г. Дж. Веллса, правнук Жуля Верна! Клади сюди свого велика! Ми спізнюємось!

Я запхав велосипед у багажник і тільки впав на сидіння, як ми вже помчали — на швидкості п’ятдесят миль за годину.

— Хто його знає! — прокричав Фріц Вонґ крізь хмару вихлипів. — Ми з тобою обидва несповна розуму, гаруючи там, де гаруємо. Але ти щасливчик, бо це все тобі ще подобається.

— А вам — ні? — запитав я.

— Спаси й укріпи! — пробурмотів він. — Так!

Я не міг відвести очей від Фріца Вонґа, як він, перехилившись над кермом, підставляє вітрові своє обличчя.

— Такого пришелепкуватого дитяти, як оце ти, я ще зроду не бачив! — прокричав він. — Ти що, хочеш, аби тебе переїхали? Що з тобою не так? Досі не навчився водити автівку? І що то за велик у тебе? Перший у житті сценарій шкрябаєш чи що? Як це ти скотився до такої милостини? Чом не зачитуєшся Томасом Манном чи Ґьоте?

— Томас Манн і Ґьоте, — спокійно відказав я, — і на копійку не написали б сценарію. От «Смерть у Венеції» — то напевне. «Фауст»? Побийтесь об заклад, але ніц не вийде. Щоб потягло на добрий сценарій? Чи на новелу, от як у мене, візьміть хоч котру з них: сісти на Місяць, та так, щоб вам повірилось? До дідька лисого! Ні! А як це ви водите машину з отим моноклем?

— Не твоє собаче діло! Наосліп воно краще. Як почнеш надто пильно придивлятись до водія, то й сам так заведешся, що захочеш негайно його одколошматити. А покажи-но мені своє обличчя. Ти до мене ставишся схвально?

— Як на мене, ви кумедний тип!

— Господи! Либонь, ти приймеш за Святе Письмо все, що тільки скаже Великий Вонґ! Ну, і як же це воно виходить у тебе, що до водіння машини ніяк не доходить?

Обидва ми перекрикували вітер, що забивав нам очі й роти.

— Письменники не годні стягтися на машину! А ще я бачив, як п’ятеро загинуло, коли мені було п’ятнадцять. Машина розчахнулася об телефонний стовп, а їх на шматки порозривало.

Фріц скоса зиркнув, як я зблід від самого того спомину.

— То було на війну схоже, еге ж? Ну, не такий ти вже й тупень. Чув я, тобі підкинули новий проект у Роя Гольдстрома? Спецефекти? Блискуче. Не знаю, що тут і припустити.

— Та ми з ним друзі ще зі шкільної парти. Я часто спостерігав, як він конструює своїх міні-динозаврів у гаражі. Тоді ми умовилися: виростемо й разом складатимемо страховиськ.

— Та ні! — ревнув Фріц Вонґ супроти вітру. — Насправді це ти на монстрів працюєш. Менні Ляйбер? Ха! Монстр Гіла вимріяв собі павука! Але пильнуй! Попереду бродячий звіринець!

І він кивнув головою на юрбу мисливців на автографи, яка заполонила хідник по той бік вулиці, навпроти студійних воріт.

Глянув я туди, і душа моя враз шу-у з тіла — та до них! Це ж 1934-й рік, і я затересувався до жадібної юрби, що вимахує блокнотами й авторучками, гасає довкола вечірніх прем’єр під «сонячними» прожекторами, чи женеться за Марлен Дітріх до її костюмерної, чи переслідує Кері Ґранта п’ятничного вечора перед боксерським поєдинком на Ліджен-Стедіум, чигає попід ресторанами на Джин Гарлоу, аби отримати ще один тригодинний підобідок, а чи на Клодетту Кольбер, аби вона вийшла, сміючись, опівночі…

Очі мої заковзали по тій шаленій юрбі, і я знов уздрів і бульдога, й пекінеса, і бліді, короткозорі обличчя загублених у минулому безіменних друзів, що чекають не дочекаються перед величним, виконаним у стилі іспанського музею Прадо, фасадом «Максимусу», де вигадливо сплетені залізні ворота — тридцять футів заввишки — ось-ось відчиняться та й загрюкнуться, аж задзвенить-загуде, за кимсь неймовірно препрославленим. Угледів я і самого себе в тому гнізді роззявленоротих голоднющих птахів, що вичікують, аби їх підгодували короткою зустріччю-перестріччю, світлинами зі спалахом магнію, чорнильно підавтографованими блокнотами. А коли в пам’яті моїй щезло сонце й зійшов місяць, побачив, як я на роликах кіть-кіть дев’ять миль до себе додому, по спустілих хідниках, мріючи, як одного чудового дня стану найславетнішим у всьому світі письменником чи ж бодай поденнико-халтурним літератором у «Мусі» при «Найт-Пікчерс».

— Бродячий звіринець? — промурмотів я. — Це так ви їх узиваєте?

— А ось, — мовив Фріц Вонґ, — і їхній зоосад!

І ми ривком проскочили у студійні ворота, за якими тяглися алеї, заповнені всякими прийшлими, статистами й співробітниками. Фріц Вонґ угатив своє авто в зону з написом ПАРКУВАННЯ ЗАБОРОНЕНО.

Я висів з машини й запитав:

— А яка різниця між бродячим звіринцем і зоосадом?

— Отут, на цій території, це — зоосад, де нас утримують за грошовими ґратами. А ті, що там, зовні, це телепні бродячого звіринцю, що нидіють у полоні дурних мрій.

— Колись і я був одним із них, мріючи, як би його перелізти через студійний мур.

— І що — укоїв цю дурню. Тепер ти вже нізащо звідси не втечеш.

— А таки втечу. Я щойно дописав нову збірку новел, а ще створив п’єсу. Моє ім’я запам’ятають.

Фріц блиснув на мене своїм моноклем.

— Не казав би ти цього мені, а то ще перестану тебе зневажати.

— Наскільки я знаю Фріца Вонґа, ця зневага до мене повернеться до вас за якихось тридцять секунд.

Фріц поспостерігав, як я дістаю велика з його машини.

— Гадаю, ти — майже німець!

Я засідлав свого коня.

— Ви мене образили.

— Ти з усіма отак розмовляєш?

— Ні, тільки з Фредеріком Великим, чиї манери я оплакую, а фільми — люблю.

Фріц Вонґ викрутив з ока свого монокля й кинув до нагрудної кишеньки сорочки. От ніби вкинув монету, щоб запустити якийсь внутрішній автомат.

— Якийсь час я стежив за тобою, — признався він. — Коли на мене находило шаленство, я зачитувався твоїми оповідками. Тобі не бракує таланту, але я б його відгранив, навів би лоск. Я оце саме працюю, Боже поможи мені, над безнадійним фільмом про Ісуса Христа, Ірода Антипаса та всіх отих схибнутих святих. Спочатку на фільм кинули дев’ять мільйонів доларів, але дали його режисерові-алкоголіку, що й коляски з дитям не довіз би додому. То й вибрали мене, щоб поховав того трупа. А ти з яких християн будеш?

— Та відпав уже.

— Чудово! Не здивуйся, якщо я посприяю, аби тебе викинули з того твого німого динозаврячого епосу. От якби ти допоміг мені забальзамувати цей фільм християнських жахів, то це стало б для тебе неабияким кроком уперед і вгору. Лазарева засада! Якщо візьмешся за щось безнадійно-провальне й викишкаєш невдачу з кіношних небес — честь тобі й хвала. Дозволь мені поспостерігати й почитати тебе ще кілька днів. Рівно на першу прийди сьогодні до комісаріату. Їж, що я їм, говори, коли до тебе заговорять, тямиш? Ти, талановитий маленький виплодку!

— Так, Unterseebootkapitan,[44] пане великий виплодку!

Коли я натис на педаль, він підштовхнув мене. Не кривдно підштовхнув, а легесенько — поштовх старого любомудра, аби допомогти рушити.

Я не озирнувся.

Боявся, що побачу: він озирнувся на мене.

6

— Святий Боже! — мовив я. — Він змусив мене забути оте жахіття!

Вчорашня ніч. Холодний дощ. Високий мур. Мертве тіло…

Я припаркував велика біля павільйону № 13.

Студійний полісмен, проходячи повз мене, сказав:

— А ви маєте дозвіл там паркуватись? То ніша Сема Шенбродера. Запитайте, де ваша парківка, при вході.

— Дозвіл! — вигукнув я. — Святий стрибучий Ісусе! Для велосипеда?

І, вдаривши велосипедом у великі двостулкові двері, пожбурив його в пітьму.

— Рою?! — гукнув я.

Мені відповіла тиша.

У тій кромішній темряві я роззирнувся на мотлох іграшкового двору Роя Гольдстрома.

Точнісінько такий самий, дрібніший тільки, у моєму гаражику.

Усюди в павільйоні № 13 валялися іграшки трьох Роєвих рочків, книжки його п’ятого року, чарівні конструктори того часу, коли йому було вісім, електрично-експериментальні хімічні набори дев’ятого-десятого років, комічні колекції смужок недільних карикатур з одинадцятого року й зменшені копії Кінґ-Конґа, коли 1933-го року Роєві виповнилося тринадцять і він спромагався дивитися на ту велику мавпу по п’ятдесят разів за два тижні.

Лапи мені засвербіли. Тут були такі запаси десятицентових магнето, гіроскопів, бляшаних потягів і чарівницьких наборів, що інші діти, побачивши ці скарби, скреготали б зубами й мріяли пограбувати крамницю. Лежало там і моє обличчя — «посмертна» маска, яку Рой зняв із мене, намастивши спершу лице вазеліном і наклавши на нього гіпсовий пластир. І скрізь надовкола стояли гіпсові копії великого соколиного профілю самого Роя, плюс іще черепи й повністю одягнені скелети, запхнуті в кутки чи посаджені в плетені крісла… Усе, аби Рой почувався як удома на такій великій сцені, що сюди, крізь космодромні двері, можна було б увіпхнути «Титанік», і лишилося б іще досить місця для всієї старої «залізнобокої» кінноти Кромвеля.

Цілу одну стіну Рой позаліплював оголошеннями завбільшки з афіші й плакатами із «Загубленого світу», «Кінґ-Конґа» й «Кінґ-Конґового сина», а ще — із «Дракули» й «Франкенштейна». У помаранчевих кошиках посеред цього десятицентово-гаражного розпродажу а-ля Вулворт стирчали скульптури Карлоффа й Луґосі. На його письмовому столі стояли три оригінальні динозаври-кульколови — подарунки від творців «Загубленого світу»; гумова плоть цих допотопних звірюк уже давно позлазила з металевих костомах.

Тож павільйон № 13 був просто крамницею іграшок, чарівною шкатулою, магічною скринею, фабрикою витівок та ангаром бульбашкових мрій, посеред якого що день Божий вистоював Рой, махаючи своїми довгими пальцями піаніста на міфічних тварюк, аби їх розворушити, вишептати з їхніх мільярдорічних марень-кимарень.

Тож саме в цей пункт збирача брухту, в цю купу жадоби до механічного сміття, дитячого жадання мати чимбільше цяцьок і шаленої закоханості у величезних ненаситних монстрів, одрубаних голів та розпанаханих тіл — подушечок для негритянського королика Тьху, — саме сюди я вибрав свій шлях і саме сюди й утелющився.

Уся підлога тут була всіяна низько нап’ятими наметами, під якими крилися такі творіння, яких Рой лише згодом-перегодом показав би світові. До жодного з них я не посмів зазирнути.

А посеред усього того розгардіяшу білів своїми кістками скелет, простягаючи мені записку. Ось що вона звіщала:

КАРЛЕ ДЕНГАМЕ!

(Так звали продюсера «Кінґ-Конґа»).

МІСТА ДОПІРУ СТВОРЕНОГО СВІТУ ЛЕЖАТЬ ОТУТ ПІД БРЕЗЕНТОМ, ЧЕКАЮЧИ НА СВОГО ВІДКРИВАЧА. НЕ ЧІПАЙ ЇХ. РОЗШУКАЙ МЕНЕ!

ТОМАС ВУЛФ ПОМИЛЯВСЯ. ТАКИ Є «ВОРОТТЯ ДОДОМУ». ЗВЕРНИ ЛІВОРУЧ БІЛЯ ТЕСЛЯРСЬКИХ ПОВІТОК, ДРУГІ ВХІДНІ ДВЕРІ ПРАВОРУЧ. ТВОЇ ДІДУСІ ТА БАБУСІ ЧЕКАЮТЬ ТАМ НА ТЕБЕ! ПРИЙДИ, ПОГЛЯНЬ! РОЙ.

Я роззирнувся на всі ті брезенти. Відкриття! Так!

Я мчав і думав: «Що він хоче сказати? Мої дідусі-бабусі? Чекають?» Потім пригальмував. Почав глибоко вдихати свіже повітря, що пахтіло дубами, берестками й кленами.

Але ж Рой таки мав слушність!

Таки можна повернутись додому!

Знак на воротях будинку номер два проголошував: ЛІСОВІ РІВНИНИ. Але що ж це, як не Ґрін-Таун — Зелене Місто, де я народився і виріс на хлібові, що цілісіньку зиму сходив на дріжджах за тією пузатою плитою, та на вині, яке бродило наприкінці літа в тому ж запічку, й на циндрі, що сипалася в ту саму плиту, мов які залізні зуби, ще задовго до весни!

Ішов я не хідниками, а моріжками, радесенький, що маю такого друга, як оце Рой, котрий знає про мої давні мрії-сни, ото й запросив їх побачити.

Минув три білі будиночки, де 1931-го мешкали мої друзі, звернув за ріг і закляк приголомшений.

Старенький «бюїк» мого тата стояв припаркований серед пилюги, чекаючи 1933-го року, аби податися на захід. Стояв він собі, спокійнісінько ржавіючи, із пощербленими фарами, облупленим капотом, із радіатором, запакованим, ніби щільниками, міллю, яка туди впіймалася, та жовто-блакитними крильцями метеликів… словом, мозаїкою бозна-скількох сплилих літ.

Я нахилився і тремтливою рукою погладив колючий ворс подушечок заднього сидіння, де ми з братом штурхалися ліктями й горлали один на одного під час наших мандрів через Міссурі, та Канзас, та Оклахому, та…

Та ні, це не татова автівка. Але ж таки його!

Тоді я насмілився підвести погляд угору — аби уздріти дев’яте найбільше чудо світу:

Будиночок моїх бабусі й дідуся, з його ґанком і гойдалкою на тім ґанку, й геранями в рожевих горщиках на поруччі, а скрізь надовкола — папороті, немов зелені водограйчики-поливайчики, і привільний моріжок простелився хутром зеленого кота, а конюшина й кульбаби так щедро його всіяли, що мені закортіло геть поскидати черевики та й помчати по тому клятющому килимкові босоніж! А ще…

Оте-о високе куполовікно, де мені чудово спалося, аби, прокинувшись, охопити поглядом і зелений край, і весь зелений світ.

А на гойдалці літнього ґанку розлігся, тихо пропливаючи то вперед, то назад і згорнувши руки з тими довжелезними пальцями на животі, мій найдорожчий друг…

Рой Гольдстром.

Тихо ковзав він отак уперед-назад, загублений, достоту, як і я, посеред котрогось давнього-прадавнього літа.

Ось Рой укмітив мене й звів свої довгі журавлині руки, а тоді розвів їх на боки, вказуючи і на моріжок, і на дерева, й на самого себе, й на мене.

— О Боже мій милий! — вигукнув він. — Невже ж ми з тобою аж отакі щасливі?

7

Рой Гольдстром від дванадцяти своїх рочків конструював динозаврів. Динозаври, перебуваючи на восьмиміліметровій плівці, ганялись за татом Роя довкола подвір’я і з’їдали його. Згодом, коли Роєві стукнуло двадцять, він пересадив своїх гавриків-динозавриків до невеликих нічних студій і заходився штампувати дешевенькі фільмики про загублені світи, чим і зажив слави. Динозаври ущерть заповнили його життя, аж усі друзі стурбувались і спробували підшукати для нього милу дівчину, яка б мирилася з тими Звірюками. Але ті їхні пошуки тривають і по сьогодні.

Сходячи східцями на ґанок, я пригадував один особливий вечір, коли Рой запросив мене на виставу «Зіґфріда» до Шрайн-Аудиторіуму. «А хто це співає?» — запитав я. «Та до дідька тих співаків! — закричав Рой. — Ми прийшли на Дракона!» Що ж, музика-співи були на висоті. Ну, а Дракон? Зжери тенора! При погашеному світлі…

Місця наші були так високо від дійства — о Боже! — що я спромігся розгледіти лише ліву ніздрю дракона Фафнера! А Рой бачив тільки великі викиди драконячого вогню з димом, які виривалися з невидимого носа тварюки і мали на смерть спалити Зіґфріда.

— Прокляття! — просичав Рой.

Бо загинув саме Фафнер: чарівний меч глибоко увігнався йому в серце. Зіґфрід ревнув свій клич звитяги. Рой зірвався на рівні ноги, кленучи виставу, й вискочив із зали.

Я знайшов його у фойє.

— І то дракон? Грізний Фафнер? Господи Ісусе! Ти це бачив?!

Коли ми вихопилися в ніч, Зіґфрід усе ще верещав про життя, любов і різанину.

— І що — лишилася там публіка? Та самі тобі виплодки! — бушував Рой. — Ще дві години проскніти в тій пастці, де немає Фафнера! І ось він тут, на гойдалці, поколихується тихо-мирно на парадному ґанку, загублений у часі, але таки принесений крізь роки сюди, назад.

— Егей! — щасливо гукнув він. — А що я тобі казав? Будиночок моїх дідуся-бабусі!

— Ні, моїх!

— І твоїх, і моїх!

Рой засміявся, щирим-щасливим сміхом, і простяг мені великий товстий примірник роману «Додому немає вороття».

— Він таки помилився, — тихо мовив Рой.

— Авжеж, — підтакнув я. — О Боже, ми знову вдома!

І затнувся. Бо ж якраз за оцими луками знімальних павільйонів я розгледів той самий високий мур, що розділяв цвинтар і кіностудію.

І той привид — тіло чоловіка на драбині — був там, але я ще не був готовий сказати це другові. Натомість я мовив:

— А як посуваються твої справи з тією Звірюкою? Ти вже знайшов її?

— Тю! Ти скажи, де твоя Тварюка?

Оце такі балачки точилися між нами вже не перший та й не другий день. Мене із Роєм запросили конструювати й копіювати звірів, скидати метеори з відкритого космосу й вичакловувати кровожерливих гуманоїдів із темних лагун, і щоб із пащек їхніх, тих десятицентових ікол, скрапувала клішована смола.

Спершу найняли для цієї справи Роя як технологічно просунутого. Його птеродактилі по-справжньому ширяли в допотопних небесах. А його бронтозаври були горами, що йшли на прощу до Магомета.

А тоді хтось прочитав штук двадцять чи й тридцять моїх «Моторошних бувальщин» — оповідок, які я писав від дванадцяти років, а від двадцяти одного продавав дешевим та охочим до сенсацій журналам. І той хтось найняв мене «настрочити драму» для Роєвих тварюк, від чого я геть сп’янів, мов від надміру кисню, бо ж досі я що тільки не робив: і підплачував, і втирався усіляко в тисяч дев’ять кінострічок, та все ждав-чекав, коли ж то хто-небудь смальне зі стартового пістолета, аби я ошалілим зайцем ускочив до бодай якогось фільму.

— Мені потрібне щось таке, чого ніхто ще досі не бачив! — заявив мені Менні Ляйбер того першого дня. — У трьох вимірах ми бахкаємо чимось у бабцю Землю. Якийсь метеор падає…

— …зовсім близенько від гігантського Аризонського кратера, — підхопив я. — А той кратер там уже мільйон років. Що за привабливе місце, аби туди влучив новий метеор чи астероїд і…

— …і з нього вискакує наша нова жахалка! — вигукнув Менні.

— А ми бачимо це насправді? — засумнівався я.

— Ти що таке верзеш? Ми мусимо це побачити!

— Авжеж — але гляньте на такий фільм, як «Чоловік-леопард»! Там жах виходить із нічних тіней, із невидимих речей. А що ви скажете про «Острів мертвих», коли мертва жінка, кататонічка, прокидається й переконується: вона — в могилі?!

— Радіопостановки! — гаркнув Менні Ляйбер. — Прокляття! Люди хочуть бачити те, що їх лякає…

— Я ж не для суперечки…

— Ото й не сперечайся! — випалив Менні. — Дай такі десять сторінок, що налякали б мене до втрати відчуття власного тіла! Хоч би що він напартолив, — тут Менні тицьнув пальцем у Роя, — ти маєш склеїти все докупи динозаврячим лайном! А зараз — ушивайтесь! І подивіться на себе в дзеркало о третій ранку!

— Сер! — вигукнули ми.

Двері захряснулись.

Вийшовши надвір, на ясне сонечко, ми з Роєм перезирнулися.

— Ти втягнув нас обох іще й у таку файну тарапату, Стенлі!

Усе ще заливаючись реготом, ми припали до роботи.

Я написав десять сторінок, лишивши доволі простору для монстрів. Рой же хляпнув тридцять фунтів мокрої глини на стіл і затанцював надовкіл, то тицяючи туди пальцем, то щось приліплюючи, — сподівався, либонь, що страховисько так і виросте саме собою, мов гігантська бульбашка в доісторичній калабані, а тоді лусне, із сичанням сірчаних випарів, і з того лулусь якраз і вискочить щонайщиріше жахіття.

Рой перечитав мої сторінки.

— А де ж твій Звір? — вигукнув він.

Я бликнув на його руки — порожні, але закаляні криваво-багряним глеєм.

— А твій де? — питаю.

А оце ми саме здибалися з ним за три тижні по тій балачці.

— Слухай, ти, — звертається до мене Рой. — І чого це ти вкляк отам унизу та й витріщився на мене? Підійди сюди, вхопи пампушку, сядь та розкажи щось.

Тож я підійшов, узяв запропонований мені пампух та й собі вмостився на гойдалці, рухаючись навпереміну: то вперед — у майбутнє, то назад — у минуле. Вперед — то ракети й Марс. Назад — то динозаври і ями киплячої смоли.

А навколо — самі тобі безликі Звірюки.

— Як на того, хто зазвичай пробалакує по дев’яносто миль за хвилину, — сказав Рой Гольдстром, — щось ти сьогодні надзвичайно тихий тишко.

— Я переляканий, — вдалось мені видавити з себе.

— Ну, до дідька це, — зупинив Рой нашу машину часу. — Висловся, о могутній!

І я розповів йому.

Вибудував я той мур і приніс ту драбину, й випер на неї того трупа, а ще викликав холодний дощ, а тоді гахнув блискавкою так, аби тіло полетіло додолу. Договоривши й висушивши краплі дощу на своєму лобі, я вручив Роєві оте геловінське запрошення.

Рой уважно його перечитав, а тоді кинув на підлогу ґанку, ще й ногою наступив.

— Це хтось просто заморочку тобі підкинув!

— Воно то так… Але ж… довелося мені поїхати додому й спалити спідню білизну.

Рой підняв запрошення, знову перечитав його, а тоді задивився на цвинтарний мур.

— І навіщо хоч би хто мав тобі оце підкинути?

— Атож. Більшість студійного народу навіть не здогадується, що я працюю тут!

— Але ж, хай йому всячина, вчора і справді був Геловін. Та й жарт який вишуканий: виперти трупа нагору, на драбину! Стривай! А що, коли тобі сказали прийти туди опівночі, а іншим людям — о восьмій, дев’ятій, десятій та одинадцятій? Щоб налякати кожного! Такий варіант мав би сенс.

— Тільки якби спланував усе це ти!

Рой різко обернувся до мене.

— Невже ти й справді припускаєш…?

— Ні. Так. Ні.

— То «так» чи «ні»?

— Пам’ятаєш той Геловін, коли нам було по дев’ятнадцять і ми пішли в «Парамаунт-театр» подивитися Боба Гоупа у виставі «Кіт і канарка», а дівчина, котра сиділа перед нами, заверещала, тож я роззирнувся, а ти сидиш собі у гумовій машкарі упиря на обличчі?

— Було таке! — засміявся Рой.

— А пригадуєш той випадок, як ти зателефонував і повідомив, що стариган Ральф Кортні, наш найліпший друг, помер, тож я маю хутко приїхати? Ти уклав його в своєму домі, хоч то все був жарт, і ти так спланував, щоб посипати Ральфове обличчя білою пудрою і щоб він отак, прикидаючись померлим, лежав, а як я прийду — щоб підвівся? Пам’ятаєш?

— Звісно! — знову засміявся Рой.

— Але я здибав Ральфа на вулиці, й твій жарт не спрацював?

— Авжеж.

Рой похитав головою, пригадуючи свої витівки.

— Так ото ж. І чого тут дивуватися, якщо я подумав, чи то не ти випер того клятого трупа на мур, а мені надіслав цю цидулку?

— Одне тільки тут не сходиться, — заперечив Рой. — У наших розмовах ти вкрай рідко згадував Арбутнота. Ну, хай то я склеїв якось трупа, але як би я змикитив, що ти неодмінно впізнаєш у ньому сердешного режисера? Автором запрошення мав би виявитися хтось такий, хто достеменно знав би, що ти колись давно і справді бачив Арбутнота, чи не так?

— Але ж…

— Це ж безглуздо: виставити тіло на дощ, якщо ти не знаєш, на кого, власне, дивишся. Ти розказував мені про купу й інших людей, котрих ти зустрічав, огинаючись коло студій. Якби я і скомпонував такого трупа, то це мав би бути чи Рудольф Валентіно, чи Лон Чейні, бо цих ти точно розпізнав би. Слушно?

— Слушно, — мляво визнав я. Пильно подивився на Роєве обличчя й швидко відвернувся. — Вибач! Але, хай йому чорт, то й справді був Арбутнот! Я бачив його разів двадцять, коли не більше, у ті, тридцяті роки. На попередніх переглядах. Отут-о, перед самою студією. Він та його спортивні автівки, десь штук дванадцять, та ще три лімузини. А жінок скільки — десятки! І знай сміються. А коли писне автограф, то ще й четвертака втулить у підписану книжку, й лише тоді оддасть. Чверть долара! У тридцять четвертому! За четвертака ти купиш чи молока з солодом, чи великого льодяника, а чи квиток у кіно.

— Оце такий він був чолов’яга? Не дивно, що ти його запам’ятав. А найбільше скільки він тобі давав?

— Одного місяця мені дісталося від нього двадцять п’ять доларів! Я забагатів. А теперечки він похований отам, за муром, куди й мене занесло цієї ночі, розумієш? Навіщо хоч би й кому змушувати мене думати про таке страхіття, ніби його викопали й висадили на драбину? Нащо стільки мороки? Тіло гупнуло, мов сталевий сейф. Висадити його туди — це щонайменше треба взяти двох дужих чоловіків. І навіщо?

Рой надкусив ще одного пампуха.

— І справді — навіщо? Це хіба хтось використовує тебе, щоб звістити про це світ. Ти ж хотів розказати це ще комусь?

— Та міг би…

— Не треба. Ти й зараз надто перепуджений.

— Але ж чого мені боятися? Це тільки якби я мав таке відчуття, що це щось більше за просту витівку, що в цьому криється якесь особливе значення.

Рой, не перестаючи жувати, все дивився на стіну.

— Хай йому! — нарешті мовив він. — А вранці ти хіба не заскочив на цвинтар — глянути, чи труп усе ще лежить на землі? Ні? Як ні, то чом не глянути зараз?

— Ні!

— Таж білий день довкола! Хіба ти такий страхопуд?

— Ні, але…

— Агей, ви! — крикнув на нас хтось обуреним голосом. — Що ви, двоє шалапутів, отам робите?!

Ми з Роєм подивилися туди з висоти ґанку.

Посеред моріжка стовбичив Менні Ляйбер. Трохи далі, на вулиці, стояв припаркований його «роллс-ройс», рівно-розмірено, без ніякого внутрішнього трему, лиш глибоко собі вуркочучи.

— Ви що, поніміли? — знову крикнув Менні.

— У нас тут нарада! — мовби знічев’я пояснив Рой. — Ми хочемо сюди вселитися!

— Ви що? — Менні витріщився на давньовікторіанський будиночок.

— Пречудове робоче місце! — швидко заговорив Рой. — Офіс для нас нагорі, сонячний ґанок, сюди поставити столика, на нього — друкарську машинку…

— Ви ж маєте офіс!

— Ті контори не надихають. А це… — я закивав головою, перехопивши в Роя ініціативу, — надихає! Вам би всіх сценаристів переселити сюди зі Сценарного корпусу! Посадіть Стіва Лонґстріта у той новоорлеанський особнячок, щоб він там написав вам свій фільм про Громадянську війну. А чого варта оця французька буланжері позад нас! Отам би Марселеві Дементону й докінчити свою революцію, га? А он туди, ген по Пікаділлі, посадіть усіх отих новоанглійських писак, хрін їм під ніс!

Менні, з поплямованими червінню щоками, поволі зійшов на ґанок. Озирнувся на студію, на свого «роллса», а тоді зиркнув на нас двох — та таким поглядом, ніби застав нас голих за повіткою, із сигарами в зубах.

— Боже мій! Мало того, що вранці все пішло шкереберть… Так іще тут я маю двох пиріжків, котрі забажали обернути халупину Лідії Пінкгем у сценаристський собор!

— Саме так воно і є! — запевнив його Рой. — Саме на цьому ґанку мені сяйнув задум найстрашнішого мікрофільму за всю історію!

— Досить мені гіпербол! — урвав його Менні. — Матеріальчик мені подай!

— А підкинете нас на своєму «роллсі»? — попросився Рой.

Менні нас підкинув.

Дорогою до павільйону № 13 Менні Ляйбер світив очима тільки вперед і примовляв:

— Я стараюся дати лад цій божевільні, а ви, хлоп’ята, порозсідалися на ґанках і ґав ловите! Де в дідька моє Чудовисько?! Три тижні ждав я…

— Та не щоночі ж, — зазначив я розважливо, — щось страшненьке вискакує з пекельної пітьми! Потрібен час. Дайте нам продихнути, дайте час, аби виманити стареньку потайну самобутність на світло Боже. Ви не турбуйтесь. Рой неодмінно щось витворить із глини. Саме з неї вигулькнуть великі речі. Бачте, поки що ми не виводимо Монстра з тіней, бо…

— Відмовки! — гаркнув Менні, поглядом спопеляючи дорогу. — Я не бачу результату. Даю вам ще три дні! І тоді я хочу побачити Монстра!

— А що, коли, — зненацька випалив я, — Монстр побачить вас?! Боже милий! Що, як ми утнемо все це з погляду самого Звіра? Камера рухається — то ж вона і є Монстр, а люди лякаються камери, і…

Менні бликнув на мене, приплющив одне око й промурмотів:

— Незле. Камера, кажеш?

— Та-ак! Камера виповзає з астероїда… Камера, що є Монстром, перелітає через пустелю, лякаючи отрутозубів, змій і стерв’ятників, здіймаючи куряву…

— Прокляття на мою голову!

Це Менні Ляйбер задивився на ту уявну пустелю.

— І на мою! — радо вигукнув Рой.

— На Камеру ми насадимо намащену лінзу, — квапливо нагромаджував я, — додамо пари, моторошної музики, тіней — і Героя, що безстрашно дивиться в очі Камері, і…

— Що тоді?

— Якщо я це скажу, то воно не напишеться.

— То напиши, напиши це!

Ось ми вже й біля павільйону № 13. Я вискочив, а слова так і ллються з мене.

— О, так! Либонь, краще я напишу дві версії сценарію. Одну для вас. А другу — для себе.

— Дві? — ревнув Менні. — Навіщо?

— Наприкінці тижня я вручу вам їх обидві. Й ви виберете, котра з них та, що вам треба.

Менні підозріливо подивився на мене одним оком, другого не спускаючи з Роя.

— Дурниці! Ти виконаєш найкращу роботу, опрацьовуючи свою ідею!

— Ні. Найклятішу створю для вас. А свою найклятішу — для самого себе. По руках?

— Два Монстри за ціною одного? То й зроби! Давай!

Перед дверми Рой зробив драматичну зупинку.

— А ти готовий до такого? Для двох версій потрібні дві душі, два розуми!

І підніс догори свої прекрасні руки артиста, мов який жрець.

— Та я готовий, хай йому грець. Відчиняй!

Рой розчахнув двері зовнішні, тоді внутрішні, й ми вступили в непроглядну пітьму.

— Світло, чортова душе! — крикнув Менні.

— Постривайте… — прошепотів Рой.

Ми тільки чули, як Рой потемки обережно переступає через невидимі речі.

Менні нервово пересмикнувся.

— Майже готово… — у тому самому тоні мовив Рой через повиту ніччю територію. — А зараз…

Рой увімкнув вітрову машину, на низьких обертах. Спочатку грізно зашепотіло наближення гігантської бурі, несучи на своїх крилах негоду з Андів, шурхотіння снігу з гімалайських верховин, зливу — на Суматру, вихор джунгляний — на Кіліманджаро, гуркіт буруна об азорські узбережжя, зойки первісних птахів, лопотіння кажанячих крил — і все це злито в таку суміш, що творить моторошні сироти на шкірі, а дух твій скидає в пекельну ляду, де…

— Світло! — вигукнув Рой.

Ось воно, світло, й замріло, здіймаючись понад краєвиди Роя Гольдстрома, понад пейзажі такі чужопланетні, що вони рвали тобі серце — й гамували твій жах, а тоді знову потрясали — тінями незліченних зграй лемінгів, які мчали по мікроскопічних дюнах, крихітних пагорбах та мініатюрних горах, утікаючи від лихої долі, що вже нависла над ними, але ще ж не спостигла їх…

Я захоплено роззирався довкола. А Рой знову чудово зчитав мій задум. Він викрав той яскравий і водночас темнющий матеріал, що я накидав на опівнічні екрани камери-обскури своєї голови, й скопіював, і вибудував усе це ще до того, як я спромігся своїми устами випустити усе те на волю. А тепер, ідучи навспак, я використаю оці його мініатюрні реальності, аби вбрати у плоть і кров свій дивовижно-химернющий сценарій. Мій герой уже поривався перебігти цей мікроскопічний край.

Менні Ляйбер тільки витріщався приголомшено.

Динозаврячий край Роя був землею фантомів, покликаних з’явитися у предковічно-штучному світанку.

А оточували цей загублений світ величезні скляні пластини, на яких Рой понамальовував допотопні праліси й болота розпеченої смоли, де тонули його створіння під такими жорстоко розвогненими небесами, як марсіанські заграви, горячи тисячею відтінків червоного.

Я відчув той самий дрож, який пойняв мене ще тоді, у шкільні часи, коли Рой запросив до себе додому, і я охнув, коли він розчахнув гаражні двері, де були ніякі не автівки, а звірі, гнані споконвічною потребою виникати, скакати, шматувати, жувати, літати, верещати — й гинути у всіх наших дитячих ночах.

І тепер, тут, у павільйоні № 13, Роєве обличчя палало понад усім тим мініатюрним континентом, до якого занесло мене й Менні.

Навшпиньки, боячись розтрощити яку-небудь крихітну річ, я перейшов кімнату. Зупинився перед єдиною все ще накритою платформою для скульптур і став, вичікуючи.

Бо ж саме тут мало чаїтися найбільше його Страховисько — звір, якого Рой намислив спорудити ще тоді, у наші двадцяті роки, коли ми були завітали до первісноісторичних зал місцевого природничого музею. Звісно, цей Звір десь ховався у нашому звичному світі — у порохах, ступаючи по скам’янілій деревині, загублений у вугільних шахтах самого Бога ось тутечки, під самісінькими нашими ногами! Вчуйте! О вчуйте отой попідземний гук, первісне його серце та вулканічні легені, що волають, бажаючи вихопитись на волю! Та невже ж Рой так-таки й випустив його на волю?

— Свят-свят… — Менні Ляйбер нахилився над захованим монстром. — Ми побачимо це зараз?

— Так, — відказав Рой. — Це воно.

Менні торкнувся брезенту.

— Стривайте! — застеріг Рой. — Дайте мені ще один день.

— Брехло! — кинув Менні. — Бог свідок: я не вірю, аби там хоч щось було під тим рядном!

Менні ступив два кроки. А Рой зробив три стрибки.

Цієї самої миті задзеленчав телефон павільйону № 13.

Не встиг я ворухнутись, як Менні схопив слухавку.

— Ну? — гаркнув він.

Обличчя його змінилося. Зблідло чи не зблідло, але якось таки змінилося.

— Я це знаю. — Він зробив паузу. — І це знаю. — Ще пауза, й тут обличчя йому побуряковіло. — Уже півгодини тому я знав це! Але хто ти, чорти б тебе побрали, що це мені говориш?

На другому кінці проводу задзинчала оса. Там поклали слухавку.

— Сучий син!

Менні жбурнув слухавку, я її піймав.

— Закутайте мене, хто-небудь, у мокре простирадло! Це божевільня! На чому я зупинився? Ви!

Він показав на обох нас.

— Даю вам два дні — не три. Або ви, всі чорти вам у печінки, добудете мені Звірюку з коробочки — й під юпітери, або ж…

Тут розчахнулися вхідні двері. У потоці сонячного сяйва стояв курдуплик у чорному костюмі — один зі студійних шоферів.

— Що там таке? — ревнув йому Менні.

— Ми пригнали її сюди, а двигун заглух. Оце тільки полагодили.

— То й забирайтеся звідси до дідькової мами!

Менні з піднятими кулаками кинувся на курдупля, але двері вчасно захряснулись, шофер здимів, і босові нічого не лишилось, як крутнутись і вилити весь свій гнів на нас.

— Я матиму ваші остаточні чеки напоготові у п’ятницю, по обіді. Здайте роботу — або ви більше ніколи в мене не працюватимете, ви обидва.

Рой тихо заговорив:

— А оце збережеться за нами? Наше Зелене Місто, Іллінойс, офіси? І тепер, коли ви побачили результати, ми вже ж не «пиріжки» для вас більше?

Менні затримався на мить, аби ще разок споглянути Роїв дивоглядний загублений край — мов хлопчак на феєрверковій фабриці.

— Боже! — видихнув він, забувши на секунду свої проблеми. — Мушу визнати: ти таки втнув це! — й похопився, розсердившись на самого себе, що таки похвалив, і змінив тон. — А зараз припиніть кудкудакати й поворушіться трохи!

І хрясь дверми! Здимів і цей.

А ми з Роєм, загублені в часі й стоячи посеред того нашого первісного пейзажу, витріщились один на одного.

— Усе більше й більше чудес! — мовив нарешті Рой. А тоді спитав: — Ти й справді збираєшся це втнути? Написати дві версії сценарію? Одну для нього, другу — для нас?

— Авжеж! Звісно!

— І як же це в тебе вийде?

— Та хай йому! — сказав я. — П’ятнадцять довгих літ я практикувався, написав сто новел для дешевих журнальчиків за сто тижнів, по одній за тиждень. І ти не віриш, що я напишу два сценарії за два дні? І щоб обидва були блискучі? Покладися на мене!

— О’кей, я вже на тебе й поклався. — А тоді, по довгій паузі, ще запитав: — То ми підемо поглянути?

— Поглянути? На що?

— На той похорон, що ти бачив. У дощ. Через мур. Стривай!

Рой підійшов до великих пневматичних дверей. Я за ним. Ось він відчинив двері. Ми визирнули на вулицю.

Прикрашений вигадливим різьбленням катафалк із кришталевими вікнами якраз від’їздив по студійній алеї, але двигун його бухикав, працюючи з перебоями.

— Закладаюсь, що знаю, куди він прямує! — мовив Рой.

8

Ми зробили об’їзд по Ґауер-стрит на Роєвій пошарпаній бляшанці випуску 1927-го року.

Ми не бачили, як той чорний катафалк заїхав на цвинтар, але коли під’їхали й припаркувалися, то катафалк якраз котився поміж надгробків.

Він обігнав нас, вивозячи на чисте осоння вулиці якусь труну.

Обернувшись, ми поспостерігали, як той чорний лімузин прослизає у ворота, не видавши жодного звуку, бодай десь такого, як полярні видихи плавучої криги Льодовитого океану.

— Уперше в житті бачу, щоб катафалк не завозив труни на цвинтар, а вивозив їх звідтіль. Ми спізнились!

Я крутнувся, аби лиш провести поглядом задок того лімоката чи каталіма: він прямував на схід — назад до студії.

— Спізнились — а на що?

— Побачити твого небіжчика, телепню! Ходімо!

Ми вже доходили до задвіркової стіни цвинтаря, коли Рой зупинився.

— Господи, ось його могила!

Я подивився на той мармур, який здіймався на десять футів вище нас і на який задивився Рой. Там були викарбувані слова:

Була то одна з тих грецьких храмин, де хоронять славетних людей: двері з дерева й бронзи захищала ззовні кована ґратчаста хвіртка.

— Не міг же він вийти звідтіля, чи не так?

— Ні — але щось же було на тій драбині, й ще я впізнав його обличчя. І хтось добре знав, що я впізнаю його обличчя, то й запросив мене приїхати подивитись.

— Помовч. Ходімо краще.

Пішли ми доріжкою.

— Затям: ніхто не повинен бачити, як ми граємо в цю дурну гру.

Ось ми й до муру дійшли. Там, звісно ж, нічого не було.

— Як я й сказав: якщо труп і лежав тут, то ми спізнилися його побачити.

Рой зітхнув і роззирнувся.

— Але ж глянь! Он там!

Я показав на верх муру.

Там усе ще лишалися два сліди від якогось предмета, що був приставлений до горішнього краю.

— Драбина?

— І тут ось, унизу.

Трава біля основи муру, за п’ять футів від нього — належний кут нахилу, — мала дві півдюймові заглибини.

— І ось тут! Бачиш?

Я показав йому й довгу заглибину, де трава була прим’ята падінням чогось важкого.

— Ну й ну, — протягнув Рой. — Схоже, Геловін неабияк розходився.

Рой став навколінці й випростав свої довгі кощаві пальці, щоб виміряти відбиток важкого тіла, яке лише дванадцять годин тому мокло тут під холодним дощем.

Я й собі став уклякнувши біля Роя, але затрусився, дивлячись на ту продовгасту заглибину.

— Я… — сказав я та й затнувся.

Бо поміж нас упала чиясь тінь.

— Добранку!

Над нами стояв денний цвинтарний сторож.

Я кинув швидкий погляд на Роя.

— А це справді та могила, яку ми шукаємо? Спливли роки… Чи…

Сусідній надгробок був засипаний сухим листям. Я зішкрябав порох. Відкрився ледь помітний напис:

СМІТ. НАРОДИВСЯ 1875 — ПОМЕР 1928.

— Ось він! Наш старенький дідусь! — вигукнув Рой. — Помер від запалення легенів, — Рой допоміг мені зішкребти увесь порох. — Я щиро любив його. Він…

— А де ж ваші квіти? — прогув над нами густий голос.

Ми з Роєм так і вклякли.

— Мама несе їх, — сказав Рой. — Ми пішли вперед — розшукати могилу. — Рой глянув через плече. — Та он вона йде!

Денний цвинтарний сторож, чолов’яга вже підтоптаний і вельми підозріливий, з обличчям, дуже схожим на битий негодами надмогильний камінь, подивився в напрямі воріт.

А там і справді йшла жінка з квітами, далеченько ще, біля бульвару Санта-Моніка.

«Хвала Боту!» — подумав я.

Сторож пирхнув, поплямкав своїми яснами, відвернувся та й потюпав геть поміж могил. І то саме вчасно, бо та жінка стала, а тоді звернула в інший бік, геть від нас.

Ми так і підскочили. Рой хап квіти з сусідньої могили.

— Не смій!

— Ще б чого! — І Рой поклав квіти на могилу дідуся Сміта. — Саме на той випадок, якщо сторож вернеться й подивує, що квітів на могилі немає, а ми ж стільки про них патякали. Ходім!

Ми пройшли ярдів п’ятдесят до виходу й стали, вичікуючи і вдаючи, ніби розмовляємо, але висловлюючись вельми скупо. Зрештою Рой торкнув мене за лікоть.

— Тільки обережно! — прошепотів він. — Зиркай лише краєм ока! Він повернувся.

І справді — старий сторож знов опинився під муром, де й досі виднілися довгі заглибини на місці тіла.

Він підвів очі й побачив нас. Я хутенько обійняв Роя за плечі, аби полегшити його печаль за гаданим дідусем.

І тут старий нахилився. Своїми пальцями, мов граблями, він причесав зім’яту траву. Хвилина — і вже й не лишилося слідів того, що щось важке могло впасти сюди з неба вчорашньої ночі, під час жахливої зливи.

— Ну, ти вже повірив? — запитав я Роя.

— Хотів би я знати, — сказав друг, — куди саме поїхав той катаф!

9

Коли ми заїжджали в головні ворота студії, знову вишептався той самий катафалк. Уже порожнем. Мов протяглий осінній вітер, він від’їхав, розвернувся і покотив назад — до Краю Смерті.

— Ісусе Христе! Так я й думав! — вигукнув Рой, незворушно кермуючи, але витріщаючись назад, на спустілу вулицю. — Мені це починає подобатись!

Ми їхали далі в тому напрямі, звідки оце щойно виринув катафалк.

А доріжку, по якій ми їхали, якраз переходив Фріц Вонг, чи то ведучи, а чи женучи невидимий рій солдатів, бурмочучи й лаючись собі під ніс і розтинаючи довколишнє повітря надвоє своїм гострющим профілем із темним беретом на голові. Він єдиний на весь Голлівуд носив берет, кидаючи всім виклик: помічайте ж!

— Фріце! — гукнув я. — Зупинись, Рою!

Фріц підтюпцем наблизився до нас і сперся на автівку, аби пригостити своїм — для мене вже звичним — привітанням.

— Привіт, пришелепкуватий великоїздячий марсіянине! А що то за дивоглядна мавпа біля тебе за кермом?

— Привіт, Фріце, ти, пришелеп… — я затнувся, а тоді сором'язливо відрекомендував друга: — Рой Гольдстром, найбільший у світі винахідник, будівельник і літун на динозаврах!

Монокль Фріца Вонґа блиснув полум’ям. Він пришпилив Роя своїм китайсько-германським позирком і тільки тоді уривисто кивнув головою.

— Усякий друг Пітекантропуса Еректуса — мій друг!

Рой схопив і потряс його руку.

— Мені сподобався ваш останній фільм!

— «Сподобався!» — вигукнув Фріц Вонґ.

— Страшенно сподобався!

— Гаразд, — Фріц перевів погляд на мене. — Які новини по сніданку, з’ївши мишку-побіганку?

— Чи не діялось оце допіру десь коло вас щось дивне?

— Римська фаланга з сорока душ промарширувала отуди. Якась горила, несучи свою голову під пахвою, дременула на павільйон № 10. Гомосексуального художника-постановника викинули з чоловічого туалету. Юда застрайкував, вимагаючи більше срібняків із Галілеї. Ні-ні. Таки нічого дивного, а то б я укмітив.

— А може, тут допіру щось проїхало? — підказав Рой. — Похоронне щось?

— Похоронне! Гадаєте, я б такого не завважив? Але стривайте! — Він блиснув моноклем у напрямі воріт, а тоді назад, у протилежному напрямі. — Підставна особа. Так. Я був засподівався, що то катафалк везе де Мілле й ми побенкетуємо. Он туди поїхало!

— А що, сьогодні знімають похорон?

— Та у всіх нормальних павільйонах! Індички, актори-кататоніки, англійські цвинтарні верховоди, чиї важкі лапи призводять до мертвонароджень китів! Учора що то було? Геловін, еге ж? Ну, то сьогодні автентичний мексиканський День Смерті — Перше листопада! І чого б то «Максимус-Філмс» відставала від решти світу? А де ви, пане Гольдстром, вишукали отаку страхітливу автотрощу?

— Це, — мовив Рой, уподібнюючись Едґарові Кеннеді, який коїть повільне спалення в комедії старигана Гела Роуча, — та машина, з котрої Лорел та Гарді продавали рибу в тому двосерійному фільмі 1930-го року. Відійдіть, сер!

Фріц Вонґ, у захваті від Роя, відскочив убік.

— За годину, марсіянцю! До комісаріату! Будь там!

І ми попихкотіли далі крізь полудневу юрбу. Рой звернув за той ріг, де був напрям на Спринґфілд, Іллінойс, Нижній Мангеттен та Пікаділлі.

— А ти знаєш, куди їдеш? — поцікавився я.

— Чорт, студія — така велика місцина! Тут де хоч можна заховати труп. І хто те помітить? На задвірках, переповнених абіссінцями, греками й чиказькими злодюгами, ти можеш пройти крізь сімдесят бандитських воєн із сорока зграями — і хоч би хто чхнув тобі! Те тіло, друзяко, має перебувати якраз десь отут!

Й аж закуріло за нами, коли ми звертали за останній ріг, прямуючи до Тумстоуна,[45] штат Арізона.

— Гарне найменуваннячко для містечка! — зазначив Рой.

10

Довкола панувала тепла тиша. Стояв полудень. Нас оточували тисячі слідів у задвірковій пилюзі. Декотрі з тих слідів належали Томові Міксу, Гугові Ґібсону й Кенові Мейнарду — залишено їх давно-давно. Я дозволив вітрові продути мою пам’ять, здіймаючи гарячу куряву. Звісно, цих слідів тут не лишилось — порох не тримається купи, і навіть широкі кроки Джона Вейна вже давно розвіялися, достоту як і сліди сандаль Матвія, Марка, Луки й Івана вивітрилися на берегах Галілейського моря — за якихось сто кроків, у павільйоні № 12. Утім, дух коней затримався, і незабаром студійна карета завезе сюди новий вантаж сценаріїв та свіжу порцію шаньок для стрільців-ковбоїв. Я був не проти понасолоджуватися тихою втіхою простих посиденьок отут, посеред маленьких дешевинок старих Лорела й Гарді, видивляючись на паротяг часів Громадянської війни, якого розкочегарювали двічі на рік, аби він зіграв прибуття потяга о 9.10 із Галвестона, а чи повитріщатися на потяг Лінкольнової смерті, що везе його додому, Господи, везе його додому…

Але нарешті я запитав:

— А з чого ти взяв, що труп має бути саме тут?

— Чорт! — Рой копнув дошки підлоги, достоту як Ґері Купер копав колись коров’ячі перепічки. — Ти тільки придивись до цих споруд.

Я й придивився.

За фальшивими фронтонами тут, на Західній території, крилися крамниці паяння-зварювання, музеї старих автомобілів, усілякі рундуки-комірчини, а ще…

— Крамниця теслярських виробів? — мовив я.

Рой кивнув головою і ковзнув у тихий закапелок, аби собака, так би мовити, не на видноті здох.

— Тут майструють труни — тож і труп тут! — Рой із довколишньої старомодної дешевизни раз за разом видобував яку-небудь довгу дошку-шалівку. — Труну повернули сюди, бо тут її виготовили. Ворушись, поки не налетіли індіанці!

Я наздогнав його в прохолодному гроті, де на вішалках теліпалися меблі імперії Наполеона, а трон Юлія Цезаря дожидав, коли ж на нього знову всядеться імператорський давно зотлілий зад.

Я роззирнувся надовкола.

Ніщо ніколи не пропадає, подумалось мені. Усе завжди повертається. Себто, якщо ви бажаєте.

І де ж воно переховується, вичікуючи? Де відроджується? Саме тут, подумалось. О так, саме тут!

У головах чоловіків, які прибувають сюди з кошиками-підобідками, маючи вигляд робітників, а тоді повертаються додому — з виглядом законних мужів чи неправдоподібних коханців.

Але в проміжку між прибуттям-відбуттям?

Побудувати Mississippi Belle,[46] якщо вам забаглося оживити відкриття Нового Орлеана, а чи спорудити колони Берніні на сороковому градусі північної широти. Або ж збудувати заново Емпайр-Стейт, а тоді зарядити енергією досить велику мавпу, щоб на нього видерлась.

Ваша мрія — це їхня копія, і всі ж вони — сини Мікеланджело й Леонардо да Вінчі, батьки вчорашнього, накручені як сини в майбутньому.

І саме цієї миті мій друг Рой похилився в якусь тьмаву печеру за салуном Дикого Заходу, тягнучи й мене за собою, поміж зімітовані фасади Багдада й верхнього Сандускі.

Тиша. Усі порозбігалися на підобідок.

Рой понюхав повітря й тихо засміявся.

— Боже мій, так! Понюхай цей дух! Запах тирси! Ось що вабило мене до нашої з тобою шкільної майстерні. І звуки столярних верстатів, стрічкової пилки. Звучало це так, що ось тут люди роблять щось справжнє! Аж руки мені сіпалися. Глянь осюди!

Рой зупинився біля довгого скляного ящика й задивився на вміщену в ньому красу.

Там красувалася «Баунті» в мініатюрі: двадцять дюймів завдовжки, з усім такелажем, пливе собі уявними морями — двісті довгих літ тому…

— Ходім далі, — тихо мовив Рой. — Торкайся обережно.

Я торкався й чудувався — і навіть забув, чого ми сюди припхалися. Мені хотілося зостатись тут назавжди! Але Рой таки потягнув мене далі.

— Хот-дог! — шепнув він. — Вибирай!

Перед нами громадилася височезна гора трун, гублячись футів за п’ятдесят у теплій пітьмі.

— Навіщо їм так багато трун? — поцікавився я, підходячи з Роєм ближче.

— Аби поховати всіх індичок, яких натворить студія від цього дня й аж до Подяки.

Ми підійшли до похоронного конвеєра.

— Усе це — твоє, — розщедрився Рой. — Вибирай!

— Це не може бути нагорі. Зависоко! І люди ж ледачі. Отже… ось ця!

І я легенько копнув носаком черевика найближчу труну.

— Продовжуй! — підсміювався Рой із мого вагання. — Відкрий її!

— Ти!

Рой нахилився й спробував підняти віко.

— Дідько!

Віко було прицвяховане.

Десь недалечко затутукав клаксон. Ми визирнули надвір.

Надгробковою вулицею саме під’їздила автівка.

— Хутко! — Рой метнувся до стола, гарячково почав нишпорити і знайшов-таки лом та молоток.

— О Боженьку мій! — видихнув я.

Здіймаючи куряву на кінному подвір'ї, під полудневим пекучим сонцем котився «роллс-ройс» Менні Ляйбера.

— Тікаймо!

— Лиш як переконаємось, чи там… Ось!

Останній цвях вискочив із гнізда.

Рой вхопився за віко, зробив глибокий вдих і відкрив труну.

На Західному дворі залунали голоси, під тим палючим сонцем.

— Господи! Та розплющ очі! — вигукнув Рой. — Глянь!

Я ж було заплющив очі, аби знову не відчути того дощу на моєму обличчі. Та ось я розплющив їх.

— Ну? — спитав Рой.

Там був той самий труп: лежав на спині, очі широко розплющені, ніздрі роздуті, зяє роззявлений рот… Але ніякий дощ не переповнював того рота, не лився йому по щоках і підборіддю.

— Арбутнот! — видихнув я.

— Авжеж, — потвердив Рой. — Тепер і я пригадав ті світлини. Боже, яка схожість! Але навіщо треба було хоч би й кому виперти оце, хай що воно є, на драбину? Нащо?

Я почув, як грюкнули двері. За сто кроків від нас Менні Ляйбер уже вийшов зі свого «роллса» на розпашілу пилюгу й тепер зирив у тінь, і надовкола, й понад наші голови.

Я здригнувся.

— Хвилинку! — мовив Рой. Він пирхнув і нахилився.

— Не смій!

— Спокійно! — відказав той і торкнувся трупа.

— Заради Бога, швидше!

— Та ти глянь сюди! — сказав Рой.

Узяв він те тіло й легенько підняв.

— Ну! — тільки видихнув я і спинився.

Адже він підняв оте так легко, мов пакет із пластівцями.

— Ні!

— Та де, достеменно! — Рой труснув «трупом». «Тіло» заторохтіло, мов якесь опудало.

— Ахай я проклятий буду! І глянь-но: на дні труни лежать свинцеві важки, аби дати «трупові» вагу, коли його висадять на драбину! А коли воно впало, то й справді гухнуло, як ти і сказав. Але стережись! Сюди мчать баракуди!

Боковим зором Рой угледів, як із машин повиходили в полудневе сяйво постаті, далекі ще, і згуртувалися довкола Менні.

— Гаразд. Тікаєм!

Рой кинув «тіло», загрюкнув віко й дав драла.

Я кинувся за ним, крізь плутанину меблів, стовпів і муляжних фронтонів.

Подолавши якусь відстань, прошмигнувши в сорок дверей і вихопившись на півмарша ренесансних сходів, ми з Роєм зупинились і, зігнувшись у три погибелі, прислухалися. Десь там, на відстані до ста футів, Менні Ляйбер опинився на тому самому місці, де ще хвилину тому стояли ми. Голос Менні глушив попискування усієї решти. Гадаю, він наказав усім їм заткнутись. Там запала тиша. Певне, якраз відкривали труну з тим факсимільним «тілом».

Рой, здійнявши брови догори, подивився на мене. Неспроможний дихнути, я і собі глянув на нього.

Нараз там скоїлась якась шамотня, залунали вигуки, прокльони. Менні лаявся гучніш за всіх інших. Потім там щось забелькотали, ще побалакали, Менні знову розрепетувався, і фінально гримнуло нарешті віко — труна загрюкнулась остаточно.

Мов рушничний випал, цей грюк вистрелив нами з Роєм, і ми корками, вибитими з пляшки, полетіли геть із того місця — мало не до дідька в зуби. Однак постаралися спуститися вниз східцями якнайтихіш, тоді проскочили в ще добрий десяток дверей і чорним ходом вихопилися на вулицю.

— Чуєш що-небудь? — видихнув Рой, озираючись назад.

— Ні. А ти?

— А чорта лисого. Але вони там точно вибухнули. І не раз, а тричі! А Менні мов сказився! Боже мій, що ж воно діється? Чому стільки галасу через якусь трикляту ляльку, яку я міг би за півгодини склепати, накупивши на два бакен латексу, воску й гіпсу?!

— Пригальмуй, Рою! Нащо нам бігти так, щоб усі це помічали?

Рой хоч і пригальмував, але все одно ступав, мов журавель, широчезними кроками.

— Чуєш, Рою? — заговорив я. — Що, якби вони дізналися, що то ми там були?!

— Не дізнаються. У тім-то й сміхота вся!

«Ну й ну! — подумалося мені. — Невже я бодай коли-небудь знайомив свого найліпшого друга з небіжчиком?»

Ще хвилина, і ми опинились за крамницею біля Роєвого драндулета часів Лорела й Гарді.

Рой сів на водійське місце, осміхаючись аж ніяк не святою усмішкою, ніби оцінюючи й небеса, і кожнісіньку на них хмаринку.

— Залазь! — запросив він мене.

Усередині майстерні вечоровим ревищем засперечалися голоси. Хтось когось проклинав. Ще хтось когось критикував. Хтось кинув: «Так!». Але багато інших загорлали: «Ні!», й невеликий гурт висипав на полудневе світло, мов рій розлючених бджіл.

За хвилину повз нас безголосою бурею просвистів «роллс-ройс» Менні Ляйбера.

Я розгледів у салоні троє устрично-блідих облич, які вживають лиш одне слово: так.

А ще обличчя Менні Ляйбера, буряково-криваве від люті.

Пролітаючи повз нас на своєму «ролсі», він нас укмітив.

Рой замахав йому руками й весело вигукнув: «Привіт!».

— Рою! — крикнув я.

Рой вибухнув реготом, сказав: «І що воно найшло на мене?» — і поїхав геть.

Я задивився на Роя й сам мало не вибухнув. А він смакував вітром в обличчя, вдихаючи й видихаючи його.

— Ти мов блекоти об’ївся! — дорікнув йому я. — Чи ти зовсім без нервів і нічого в світі не боїшся?

— Ну, а чого мені, — приязно заходився розумувати Рой, — лякатися якоїсь склеєної з пап’є-маше ляльки-модельки? Чорт забирай, мені ці Ляйберові психи як маслом по душі. За цей місяць стільки переслухав того його варнякання! А це хтось запхнув йому бомбу в штани? Чудесно!

— Чи не ти часом? — бовкнув я зненацька.

Рой витріщився ошелешено.

— Тебе що — знову поперло на той самий слід? Навіщо мені шити-клеїти якесь недоладне одоробало й лазити опівночі по драбинах?

— А з тих самих резонів, які ти оце допіру висловив. Аби нудьгу свою розвіяти. Позасовувати іншим людям бомби в штани.

— Ні-ні. Хотів би я дорости до такої віри-довіри. А зараз я залюбки проковтнув би якийсь підобідок. Оце бунт коїтиметься на пиці в Менні, коли він знову поткнеться до нас.

— А як ти гадаєш, нас там хтось бачив?

— Та ’кий там біс! І тому я й замахав йому руками. Аби показати, які ми з тобою тупаки-невиннятка! Щось вони там таке затівають-Тож ми повинні невимушено поводитись.

— І коли ж востаннє ми отак поводилися?

Рой тільки реготнув.

Ми проторохтіли поза майстернями, тоді через Мадрид, Рим, Калькутту… а оце вже підкотили до аристократичного району десь у Бронксі.

Рой зиркнув на годинник.

— У тебе ділове побачення. Із Фріцом Вонґом. Тож біжи. Протягом наступної години нас із тобою повинні бачити де завгодно, аби тільки не там.

І кивнув головою на Тумстоун-Надгробок, за двісті ярдів від нас.

— А коли ж, — поцікавився я, — ти почнеш лякатися?

Рой однією рукою помацав кістки своїх ніг.

— Ще не час, — відповів він.

Рой підвіз мене до комісаріату. Я висів із машини й став, задивившись на його обличчя, яке то поважніло, то збитошніло.

— Ідеш на робоче місце? — запитав я.

— Небавом. Тим часом маю виконати кілька доручень.

— Рою! Чи не кортить тобі оце зараз встругнути який-небудь дурний жартик? Вигляд у тебе якийсь далекий та ще й шалений…

— Я просто замислився, — відповів Рой. — Скажи, коли загинув Арбутнот?

— Цього тижня якраз виповниться двадцять років від того дня. Зіткнення двох автівок, троє загиблих. Арбутнот, його бухгалтер Слоун і Слоунова дружина. День за днем — крикливі газетні заголовки. Похорон пишніший, ніж у Валентіно. Ми з друзями стояли біля цвинтаря. Квітів вистачило б на новорічний Парад троянд. Тисяча людей вийшла з церковної відправи, заплакані очі за темними окулярами. Боже, яке лихо! Арбутнота так любили!

— Катастрофа, кажеш?

— Жодного свідка. Можливо, одна автівка їхала заблизько від другої, п’яні верталися додому після студійної вечірки.

— Можливо… — Рой відтягнув горішню губу, скосувавши одним оком на мене. — Але що, коли там було й ще щось? Що, коли аж оце зараз, так запізніло, хтось відкопав щось замовчуване про ту автотрощу й тепер погрожує сипонути смаженими фактами? А то б для чого ще перти того трупа на мур? Із чого та паніка? Навіщо замовчувати, коли нічого приховувати? Боже милий! Ти ж чув, які там лунали голоси оце допіру? Чого б то якийсь небіжчик, що не є небіжчик, труп, що не є труп, мав так розворушити керівництво?

— І листів, певне, було більше, ніж один, — сказав я. — Я отримав одного, та були й інші. Але тільки в мене вистачило дурості податися туди, щоб побачити. А коли я не розголосив того, що побачив, не вибовкав цього сьогодні, то той, хто висадив тіло на мур, мусив чи написати, чи зателефонувати, щоб викликати паніку й відправити катафалк. А той тип, котрий виготовив «тіло» й розіслав листи, засідає собі тут, на студії, й тішиться катавасією, яку сам і спричинив. Навіщо ж… навіщо… навіщо…?

— Тихо, — спокійно мовив Рой. — Тихо! — і завів двигун. — За обідню перерву ми розплутаємо цю дурнувату таємницю. Напусти на себе якнайневинніший вигляд. Зобрази наївність над гороховим супом Луїса Б. Майєра. А я маю піти перевірити, як там мої мініатюрні моделі. Лиш останню крихітну вулицю маю прицвяхувати на належне їй місце, — він глянув на свій годинник. — За дві години мій край динозаврів буде готовий до фотографування. А тоді нам буде потрібен тільки наш величний і преславний Звір! Наше Чудовисько!

Я задивився на Роєве обличчя, яке все ще палало ясним полум’ям.

— А чи не збираєшся ти викрасти оте «тіло» й знову висадити його на цвинтарний мур?

— Таке навіть на думку мені не спадало, — відказав Рой і поїхав собі.

11

Посередині далекого-лівого крила комісаріату стояла невелика платформа, десь до фута заввишки, а на ній виставлені були стіл і два стільці. Мені часто уявлялося, що там мусить сидіти наглядач римської бойової триреми, котрий раз гахне одним молотом, потім гупне другим, аби задати ритм веслярам, котрі, спливаючи потом, прикуті до своїх весел, покірні панічним наказам наглядача, рухали корабель до якогось далекого театрального проходу поміж глядацьких рядів, поки їх переслідували доведені до шаленства театровласники, а на березі вітали юрби скривджених клієнтів.

Але біля того стола я ніколи не бачив римсько-галерного керманича, який мав би керувати хльостою.

То був стіл Менні Ляйбера. Він там засідав, мов що висиджував, длубаючи свою страву, от ніби то були розтяті потрухи голубів Цезаревого віщуна-гаруспіка: серце обмине, а селезінку наштрикне на виделку та так ото й провістить прийдешнє. Бували такі дні, коли він по-ведмежому незграбно совався там зі студійним лікарем Філіпсом, випробовуючи нові фільтри та примочки-припарки у воді, що з-під крана. А іншими днями він обідав тельбухами режисерів-продюсерів чи сценаристів, коли вони понуро поставали перед його ясні очі, згідливо киваючи головами: так, так, мовляв, фільм відстає від графіка! Так, так, вони працюватимуть швидше!

Нікому не хотілося сідати за той стіл. Часто на стільницю лягав не чек, а лиховісний рожевий папірець.

Хоча сьогодні, коли я пірнув до того приміщення й околясом замертвопетлював поміж столами, той Меннін невеличкий поміст ще пустував. Я завмер. Це ж бо вперше я не помітив там ні страв, ні нарядь, ані навіть квітів. Менні ще досі зволікав десь надворі: чи не одчитував сонце, бо воно його скривдило — припекло трохи?

А найдовший у комісаріаті стіл чекав-дожидав його, наповнюючись, але все ще не повний.

Скільки працюю на студію, я ні разу ще не опинявся біля тієї штуки. Як те буває чи не з усіма неофітами, я боявся контактів із жахливо яскравими та страхітливо препрославленими. Коли я ще був хлопчаком, до Лос-Анджелеса приїздив Г. Дж. Веллс зі своїми лекціями, але я не посмів наблизитися до нього, щоб попросити автограф. А коли б я вздрів його просто перед собою, то люто-шалена радість такого побачення вбила би мене на смерть. Схоже почуття я мав і щодо того комісарського стола, де найкращі режисери-продюсери, редактори й сценаристи засідали на своїй Останній Вечері, дожидаючи появи Христа, котрий усе спізнюється. А тут я, побачивши його знову, так і втратив самовладання.

Геть, геть, подалі від того стола зашвидкував я навпригинці, отуди — в найдальший куточок, де ми з Роєм частенько поглинали сандвічі й супи.

— Ой, ні, не втечеш! — розтяв повітря чийсь голос.

Голова моя так і ввігналася в плечі — перископом, що вмить змастився моїм потом.

Фріц Вонґ гаркнув:

— Ти маєш постати ось тутечки, перед столом! Ану марш!

Рикошетом поснував я поміж столами, дивлячись лише на свої туфлі й відчуваючи поруч Фріца Вонґа — його руку на моєму плечі, ладну ось зараз здерти мої еполети.

— Оце, — оголосив Фріц, — наш гість з інших світів, що зовсім близько, за комісаріатом. Я проведу його, щоб сів, де слід.

Легенько натиснувши на мої плечі, він змусив мене сісти.

Тут я нарешті підвів свої очі й окинув поглядом стіл і всіх дванадцятьох засілих там засідателів, а вони втупились у мене.

— А зараз, — оголосив Фріц, — він розповість нам про свої Пошуки Звіра!

Чудовиська…

Відколи розголошено, що ми з Роєм покликані описати, зліпити й породити найнеймовірнішу-найогиднішу за всю історію Голлівуда тварюку, тисячі кинулися нам на поміч у цих вивідках-пшиках. Комусь приверзлося, ніби ми підшукуємо Скарлет О'Хару, ще комусь — ніби Анну Кареніну… Коли ж ні! Чудовисько, чи то Монстр, — а до нього ще й так званий конкурс на винайдення Монстро-Чудовиська — з’явився у «Вераєті» й «Голлівудському Репортері». Наші з Роєм імена вистрибували з кожнісінької статті, я ж вирізував і зберігав кожен такий тупо-німий, мертвонароджений допис. Зливою посипалися світлини від інших студій, агентів і широкої публіки. Квазімоди номер два і три… один по одному виринали біля студійних воріт, а до них іще й чотири оперні фантоми! Вовкулаки просто плавом пливли. Двоюрідних та троюрідних небожат Луґосі й Карлоффа, що переховувалися у павільйоні № 13, зрештою-таки схопили за шкірки й викинули звідтіля геть.

Ми з Роєм немов почулися суддями на конкурсі красунь «Міс Атлантик-Сіті», який недовідомим чином переплив Атлантику й опинився у Дракуло-Трансильванії. Ті напівзвірі, що вечорами облягали павільйони звукозапису, таки варті були, щоб на них подивилися, а от фотографії їхні навряд чи кудись годились. А скінчилося все тим, що ми зрештою попалили всі ті світлини й чорним ходом утекли зі студії.

Отак цілісінький місяць шукався й ніяк не вишуковувався той Чудиськозавр.

А тепер Фріц Вонґ повторив, аби нагадати мені:

— Ну, що там із тим Звіром-Чудовиськом? Поясни!

12

Подивився я на всі ті обличчя та й заблагав:

— Ні! Ні, прошу вас, будьте ласкаві! Ми з Роєм зовсім скоро його зробимо, але щоб саме зараз… — тут я хапливо ковтнув препоганої голлівудської води з-під крана. — Оце ж я вже три тижні спотерігаю за цим вашим столом. Кожен тут весь час сидить тільки на своєму місці. Ім’ярек сидить вище, а ці й ті — нижче, навпроти. Закладаюся: хлопці знизу навіть не знають отих, нагорі. А що, коли б усе тут перемішати? Лишити вільні місця, аби щопівгодини люди могли пограти рипами-схлипами стільців, які звільняються й знову наповнюються? Десь-кудись пересісти, із якимось новеньким зазнайомитись, а не мусити весь час бачити перед себе одні й ті самі набурмосені фізіономії. Вибачте!

— Ти просиш вибачення?! — Фріц хапонув мене за барки й трусонув своїм сміхом. — О’кей, хлоп’ята! Давайте музику стільців, рипи-схлипи! Алле-оп!

Оплески, вітальні вигуки.

І там такі вибухнули загальні веселощі! Усі тисли одне одному руки, ляскали одне одного долонями по спинах, шукали вільні стільці, хоча дехто й вертався на своє колишнє місце. Від усього того я тільки дужче збентежився, чим спровокував ще більше вигуків, реготу й оплесків-поплесків.

— Відтепер нам доведеться щодня запрошувати цього маестро, аби він давав нам уроки суспільної активності й життя, — проголосив Фріц. — Гаразд, співвітчизники! — вигукнув він. — А ліворуч біля вас, юний маестро, сидить Меґґі Ботвін, найкраща редакторка — чикальниця плівок в історії кіна!

— Пастал акало!

Меґґі Ботвін кивнула мені й знову стала дзьобати принесений сюди, на засідання комісаріату, омлет.

Меґґі Ботвін…

Педантична пані, схожа на випростане піаніно й ніби навіть трохи вища свого зросту завдяки тому, як вона сиділа, як підводилася й ходила, а ще — як тримала згорнуті на колінах руки та як поправляла зачіску на маківці, зберігаючи щось від моди Першої світової війни.

Мені пригадалася одна радіопередача, де М. Б. охарактеризувала себе як заклиначку змій.

Як от плівка шелестить, мов сичить, у її руках, зміїться поміж пальців, швидко та ще й хвилясто.

І весь час переглядати, аби потім і ще, й ще раз переглянути.

Це ж нічим не відрізняється, казала вона, від самого життя.

Ось майбутнє налітає на тебе. Й оцю одну-єдину мить, коли вона зблисне, минаючи тебе, ти маєш обернути на приємне, впізнаване й пристойне минуле. Мить за миттю, завтра мигоче таким, яким ти його схопиш. А як не схопиш, не затримаєш, не зліпиш, не руйнуючи при цьому, отієї неперервності митей, то нічого й не лишиш по собі. Твоя мета, її мета, всі наші мети — це сформуватися, відбитися у цих одиничних часточках прийдешнього, а воно ж, хай-но торкнешся його, вже старіє, переноситься у ті вчора, що швидко щезають.

Отак воно було і з плівкою-фільмом.

Із єдиною відмінністю: ти можеш пережити фільм знову — і так часто, як тобі треба. Прокрути майбутнє — хай воно ще раз промчиться поруч, зроби з нього тепер, зроби вчора, а тоді розпочни заново зі своїм завтра.

От яке велике ремесло — бути відповідальним за три збіги часу: за неозоре, невидиме прийдешнє, за звужений фокус теперішнього й за величезне кладовище секунд, хвилин, годин, років, тисячоліть, що проростають засіяним полем, аби тримати перші два.

Ну, а якщо тобі не до вподоби хоч котрась із цих трьох невтримних рік часу?

Тоді хапайся за свої ножиці. Чик! Отак! Полегшало на душі?

Й ось вона сидить тут: якийсь момент — згорнувши руки на колінах, та вже наступної миті піднесе свою невеличку восьмиміліметрову камеру й ну нанизувати обличчя за обличчям тих, котрі обсіли стіл, а руки-пальці її такі спокійні… аж поки та камера нарешті зупинилася, зосередившись на мені.

Я витріщився в те вічко і пригадав той день 1934-го року, коли побачив її за ворітьми студії: вона якраз знімала всіх отих пришелепків, роззявляк, схибнутих на збиранні автографів, — і мене поміж них.

Я мало не крикнув їй: «Ви пам’ятаєте?». Але як би вона запам’ятала?

То я й похнюпився. А камера знай вурчала собі.

Саме в цей момент і з’явився Рой Гольдстром.

Став на порозі комісаріату й ну шукати когось очима. Забачивши мене, не махнув рукою, а люто сіпнув головою. Тоді крутнувся і вийшов надвір. Я зірвався на рівні ноги й чкурнув так прудко, що Фріц Вонґ нізащо б мене не спіймав.

Бачу: Рой щезає в чоловічому туалеті, тож кинувся навздогін. Знайшов його перед білопорцеляновим святилищем — водограєпоклонником перед «Римськими фонтанами» Респіґі. Став поруч, але творчого струменя не видавив: старі труби замерзли за зиму.

— Глянь! Оце я допіру знайшов у павільйоні N 13.

І він поклав на кахляну поличку перед моїми очима аркушик паперу з надрукованим на машинці текстом.

Нарешті народилося Чудовисько!

Сьогодні ввечері в «Браун-Дербі»!

Вайн-стрит. 22:00.

Будьте там! Або втратите все!

— Та невже ти ймеш цьому віру?! — видихнув я.

— Десь як і ти був повірив отій своїй записці та й подався на цей триклятий цвинтар, — Рой задивився на кахляну стіну перед собою. — Такий самий папір і шрифт, як і на твоїй записці? Чи подамся я сьогодні до ресторану «Браун-Дербі»? Та чом би й ні, сто чортів йому в печінки! Трупи на мурах, зниклі драбини, заскороджені відбитки в траві, тіла з пап’є-маше плюс вереск Менні Ляйбера. П’ять хвилин тому я надумався: якщо Менні і всю решту так накрутило те лялькове опудало, то що станеться, якщо воно зненацька пощезне?

— І ти це вкоїв?

— А чом би й ні? — відказав Рой.

Він сховав записку до кишені, тоді видобув із шухляди куткового стола невеличку скриньку й вручив мені.

— Хтось нас використовує. То я надумав і собі когось трохи використати. Візьми, зайди до кабіни й відкрий.

Так я і зробив.

Зачинив за собою двері.

— Не стій там просто так! — гукнув Рой. — Відкрий її!

— Та вже, вже.

Я відкрив скриньку й витріщився всередину.

— Боже мій! — скрикнув я.

— Що ти там бачиш? — допитувався Рой.

— Арбутнота!

— Якраз гарненько-затишненько й умістився в коробочці, еге ж? — мовив Рой.

13

— Що тобі стрелило в голову це вкоїти?

— Коти допитливі. А я ж кіт! — похвалився Рой, проштовхуючись крізь юрбу.

Це ми вже прямували назад, до комісаріату.

Рой ніс ту скриньку під пахвою, а на обличчі — усмішку від вуха й до вуха.

— От послухай, — заговорив він. — Хтось посилає тобі записку. Ти йдеш на цвинтар, знаходиш тіло, але нікому про це не розповідаєш, чим і псуєш усю гру, хоч би яка вона була і хоч би ким затіяна. Тоді лунають дзвінки, студія посилає по тіло катафалк і впадає в паніку, переконавшись у всьому на власні очі. Ну, а я як мав би діяти? Лише виходячи з дикої цікавості. «Що ж це за гра така?» — ставлю я запитання. А відповідь дістану, тільки як зроблю відповідний хід, неначе в шахах, правда ж? Ми з тобою бачили й чули, як Менні та його друзяки зреагували годину тому. То я й подумав: «Треба дослідити, як вони зреагують, якщо, спершу знайшовши тіло, знову його втратять! Певне, ошаліють, гадаючи, хто ж його запопав? А то я!»

Ми зупинилися перед дверима комісаріату.

— Ти ж не зайдеш туди з цією штукою! — вигукнув я.

— Та ти що? Найбезпечніше у світі місце! Ніхто й не запідозрить — не добачить нічого особливого у скриньці, з якою я припхався в самісіньке серце студії. Але майся на бачності, друже, бо за нами стежать, навіть зараз!

— Звідки?! — вигукнув я і крутнувся дзиґою.

— Знав би я, звідки, то на цьому все й скінчилося б. Ходім!

— Та я не голодний.

— Дивно! — зазначив Рой. — Чому ж у мене такий голод, що я коняку зжер би?!

14

Заходячи до комісаріату, я запримітив, що Меннін стіл досі порожній, чекає на нього.

— Клятий дурень! — прошепотів я.

Рой струснув свою скриньку в мене за спиною. Вона зашурхотіла.

— Авжеж, я дурень, — радісно погодився друг. — Ворушись!

Я й рушив до свого місця.

Рой поставив ту особливу скриньку на підлогу, підморгнув мені й сів аж у дальньому кінці стола, зобразивши на своїм обличчі усмішку найневиннішого й найдовершенішого невиннятка.

Фріц люто зиркнув на мене, наче я своєю відсутністю завдав йому особистої образи.

— Увага! — вигукнув він, клацнувши пальцями. — Знайомство продовжується! — тут він повів рукою, показуючи на стіл. — Наступний у нас — Станіслав Ґрок, гример самого Ніколая Леніна! Чоловік, який забальзамував Ленінове тіло, навощив йому обличчя, запарафінив того трупа, аби він пролежав у доброму стані всі ці роки біля кремлівської стіни у Москві, столиці Совєтської Росії!

— Гример Леніна? — перепитав я.

— Його косметолог.

Станіслав Ґрок помахав своєю невеличкою ручкою понад невеличкою головою, що увінчувала його невеличке тільце.

Був він лише трішечки більший за одного із Сінґерових карлів, котрі грали Жувачів у «Чарівникові країни Оз».

— Мені доземно вклоніться! — закликав він. — Ось ти описуєш монстрів. Рой Гольдстром ліпить їх. А я нарум’янив, навощив і начистив найбільшого червоного монстра, давно вже померлого!

— Не дозволяй цьому російському виплодкові забити тобі баки, — порадив мені Фріц. — Придивися краще до стільця, що біля нього!

Порожнє місце.

— Це ж для кого? — запитав я.

Тут хтось кашлянув. Голови повернулися до дверей.

Я затамував віддих.

І сталася Ява Спасителя.

15

Останнім прибув такий блідий чоловік, що крізь його шкіру немовби просвічувало якесь внутрішнє світло. Високий, чи не шість футів і три дюйми, з довгим волоссям і виплеканою бородою, а очі такої приголомшливої ясноти, що породжували відчуття, ніби він бачить твої кістки крізь твою плоть, а в кістках твоїх — твою душу. Коли він минав столи, ножі й виделки завмирали на шляху до напівроззявлених ротів. Аж як він пройшов, лишаючи позад себе смугу тиші, знову почали пробуджуватися звичайні житейські справи. Він не йшов, а ступав-виступав такою розміреною ходою, от ніби на ньому були шати, а не обтріпане пальто та якісь засмальцьовані штани. Кожному столу він давав благословення, але очі його були спрямовані тільки вперед, наче вони бачили якийсь інший світ за цим, нашим. І він дивився на мене, тож я скулився, бо мені годі було збагнути, чому він вирізнив, вибрав саме мене з-поміж усіх цих схвально сприйнятих та усталених талантів. Та ось нарешті він зависочів наді мною, й урочистість його поведінки була така щира, що то вона звела мене на ноги.

Запала тривала мовчанка, коли цей чоловік із красивим обличчям простер свою тонку руку з такими вишукано витонченими пальцями, яких я ще в житті не бачив.

Я простяг свою руку, щоб узяти його. Але та рука обернулася догори, і я побачив посеред зап’ястя слід від колись загнаного туди цвяха. Він і другу руку обернув так само, аби я зміг уздріти подібний рубець посеред лівого зап’ястя. Чоловік усміхнувся, прочитавши мої думки, і спокійно пояснив:

— Люди здебільша гадають, що до хреста були прицвяховані долоні. Але ж ні! Долоні не втримали б ваги тіла. А от зап’ястки, як їх прицвяхувати, можуть утримати. Саме зап’ястки!

Тоді він обернув обидві руки долонями донизу, аби я побачив, де цвяхи вийшли з протилежного боку.

— I.X.! — звернувся до нього Фріц Вонґ. — Це наш гість з іншого світу, наш юний сценаристу галузі наукової фантастики…

— Я знаю, — урвав його вродливий прихідько, а тоді показав на себе й відрекомендувався: — Ісус Христос!

Я ступив крок убік, аби він міг сісти, а тоді бухнувся на своє місце. Тут Фріц Вонґ передав Ісусові невеличкий кошик із хлібом.

— Будь ласка, — попрохав він, — оберни ці буханці на рибу!

Я охнув.

Але І.Х. лише клацнув пальцями й витворив сріблясту рибину — ще й високо її підкинув! Потішений Фріц упіймав її, під загальні смішки та оплески.

Прийшла офіціантка — принесла кілька пляшок якоїсь дешевої браги, спричинивши додаткові вигуки-оплески.

— Це вино, — заявив І.Х., — яке десять секунд тому ще було водою. Пригощайтесь!

Вино поналивали й покуштували.

— Та невже ж… — промимрив я, затинаючись.

Усеньке застілля підвело очі й нашорошило вуха.

— Він цікавиться, — витлумачив моє недомовлене Фріц, — чи й справді тебе так звати, як ти кажеш.

З урочистою граційністю цей височан добув із кишені й підніс мені своє водійське посвідчення. Там було надруковано:

«Ісус Христос. 911 Бічвуд-авеню. Голлівуд.»

Тоді поклав посвідчення назад до кишені, дочекався, доки застілля змовкне, і сказав:

— На студію я прийшов 1927-го року, коли знімали «Ісуса-Царя». Був я тоді теслею отам на задвірках, у тих повітках. То я витесав і відполірував оті три стовпи на Голготі, що й досі там стоять. Тоді відбувалися конкурси в кожному баптистському підвалі й по всіх католицьких закутках країни. Під гаслом: Знайти Христа! Знайшли ж його саме тут. Режисер запитав мене, де я працюю. А в теслярській майстерні. «Боже мій! — вигукнув він. — Дайте я краще роздивлюся це обличчя! Ану причепи собі бороду!» «Зроби так, щоб я був святий Ісус із виду!» — порадив я гримерові. Я повернувся до режисера, вбраний у шати і вінці тернові — у всі ті святі параферналії. Режисер затанцював довкола мене на Голготі й помив мені ноги. Я й незчувся, як айовські баптисти почали вишиковуватися обабіч доріг, коли я, здіймаючи куряву, проїздив у своїй бляшанці зі стягами «ЦАРЯ НЕБЕСНОГО ПРИШЕСТЯ» і «ВПЕРЕД, ДО РАЮ!»

Мандруючи отак по всій країні й святкуючи на мотельних подвір’ях, я десять років тішився популярністю Месії, поки вино й вина корисливості не заплямували мого вбрання. Кому потрібен такий Спаситель, котрий ожіночнює чоловіків? Річ була не в тім, що я ногами підкидав котів чи накручував дружин інших чоловіків, мов десятицентові годинники. Ні, справа була в тому, що я просто був Ним, розумієте?

— Здається, розумію, — лагідно мовив я.

І.Х. виклав перед себе довгі зап’ястя, довгі руки та довгі пальці й сидів десь так, як часто сидять коти, немов запрошуючи світ: прийдіть поклоніться!

— Жінкам здавалося блюзнірством, якщо вони вдихнуть мій віддих. Доторкнутися — жах. Поцілувати — смертельний гріх. А сам акт? Це ж мов стрибнути в киплячу яму, у вічність слизу, по самі твої вуха. Католики — ще так-сяк, а от із квакерами було найгірше. Як поїду по країні інкогніто, то добре, коли раз чи двічі переночую-поснідаю невпізнаний, бо на другий-третій день мене вже й розпізнали. Місяць поголодувавши заради акробаток, я ошалів. Тоді поголився й погазував через усю країну, вганяючи парканні шули в землю та розганяючи паній, мов зграї качок, ліворуч і праворуч. Я клав на лопатки більше дівок, аніж пресвітер — «паровий коток» — на кощавому зануренні навернених у баптизм. І хутко зникав, сподіваючись, що скороспечені проповідники не рахуватимуть, скільки порушених гіменів не відповідає кількості гімнів у псалтирях, бо коли б дорахувалися, то пішли б на мене облавою з дробівками. Я тільки молився, щоб ті панії нізащо не здогадалися, що допіру мали втіху з головним Гостем Останньої Вечері. Коли ж я стьохкувався до нікчемного лопуцька та допивався до ступору, студія підбирала мої мощі, відшкодовувала шерифам за їхні зусилля, уговкувала священиків у Північному Сажі, штат Небраска, щедрими пожертвами на нові хрестильні купелі для новонароджених моїх дитинчат і відтарабанювала мене додому — в якусь келію на студійних задвірках, де мене утримували яко Іоанна Хрестителя — погрозою усікнути обидві мої глави, якщо я вкотре зірву їм останнє рибосмаження в Галілеї та ще одну містичну мандру на Голготу. Лише дві речі зупинили мене: старіння й перетворення прутня на трутня. Відіслали мене до кущистських ліг. А мені кращого й не треба, адже я завжди прагнув до спілок, що в кущах кущаться. Ніколи у світі не було ще такого жонолюба, як оця загублена душа, що перед вами. І я дедалі менше був годен грати І.Х., коли по тисячах провінційних театрів усієї країни рятував душі й жадав десерту. Багато, ох багато літ я втішався не жіночими ногами, а самими пляшками. І як же мені поталанило, що Фріц відродив мене для постановки цього нового фільму з довгими сценами й тоннами гриму. Оце ж так воно. Глава і вірш. Одчитай — і злиняй.

Оплески. Весь стіл ляскав у долоні й вигукував хвалу промовцеві. І.Х., заплющивши очі, кланявся ліворуч і праворуч.

— Добренна бувальщина! — промимрив я.

— Тільки не вір жодному її слову, — застеріг І.Х. Оплески вщухли. Хтось там іще приволікся.

У дальньому кінці столу постав док Філіпс.

— О Боже! — мовив І.Х. дужим, чистим голосом. — Оце вже і Юда об'явився!

Але студійний лікар анічим не виказав, що розчув ці слова.

Він не квапився сідати, доки не зафіксує всіх присутніх своїм неприязним поглядом, у якому прозирав страх перед зустрічами. Цей чоловік нагадував ящірку, яку можна було колись побачити на узліссі первісної пущі: блись оком сюди, блись туди, жахливий страх перед хижим нападом, нюх-нюх повітря, лап-лап кігтиками вітер, сіп-хвись хвостом туди-сюди, а зусібіч сама тобі приреченість, і ніякої надії, сам тільки нервовий відгук, готовність першої-ліпшої миті круть і шусть у хащу. Ось такий його погляд розшукав Роя і чомусь затримався на ньому. Рой сів пряміше, закляк і відповів докові кволою посмішкою.

«Боже мій! — подумав я. — Хтось уздрів, як Рой виходив, скрадаючись, із тією своєю шкатулою! Хтось…»

— Прокажете молитву до їди? — обізвався до нього Фріц. — Молитва хірурга… О Боже! Визволи нас з-під влади лікарів!

Док Філіпс зиркнув десь убік, неначе то просто якась муха зачепила йому носа. Рой відкинувся на спинку свого крісла.

Дива! Сюди припхався док… Там, поза комісаріатом, серед полудневої спекоти, Менні з іншими кількома нікчемами казилися з гніву й досади, розкидаючись ударами на всі боки. А док або втік сюди від усього того, або припхався у пошуках підозрілих. Перше? Чи друге? Я не міг сказати напевне.

Але ж ось він тут стовбичить, док Філіпс, препрославлений лікар усіх студій — від перших, ще кручених ручкою камер до пришестя зойків і вересків у звуці, протримавшись тут увесь цей час, аж до ось цього полудня, коли земля затряслася. Якщо Ґрок був вічно веселий Панч, то док Філіпс був понурий цілитель невиліковних его, тінь на стіні, жахливий вишкір за фасадом попереднього перегляду фільму в кінотеатрі — діагноз хворим фільмам. Схожий на тих футбольних тренерів, котрі, сидячи за боковими лініями звитяжних команд, нізащо не розціплять своїх зубів, якщо вже щось ухвалено. Говорив він не параграфами чи там реченнями, а видертими, вирізаними частинками слів-приписів, записаних стенографією. А поміж його «так» і «ні» залягала лиховісна тиша.

Був він у розквіті своїх вісімнадцяти, коли керівник «Скайларк-Студіос» загнав свій останній м’яч в ямку та й загнувся. Ходила чутка, що він був відплив від каліфорнійських берегів, коли отой славетний видавець викинув не менш славетного режисера за борт, аби той «випадково» втонув. Я бачив світлини з ним на похороні Валентіно, у смертному покої Жанни Еажель, на якихось яхтових перегонах у Сан-Дієґо, де й його возили як щось захисне від сонячного удару, що міг уразити кого-небудь із доброго десятка кіношних великих цабе з Нью-Йорка. Подейкували, буцімто він зумів увести в стан наркощастя цілу плеяду студійних зірок, аби потім успішно зцілити всіх їх у своєму потаємному притулку десь в Аризоні, біля Голок. Обговорювалася й іронічна двозначність назви того містечка. Він дуже рідко обідав у комісаріаті — одним лише поглядом док псував їжу. Собаки обгавкували його, мов пекельного вісника. Немовлята кусали йому лікті, а тоді мучилися з кольками в животику.

Де б тільки він проходив — люди усюди сахалися, кудись відступали.

Та ось док Філіпс зосередив свій полум’яний позирк на нашому гурті. Якась мить — і в декого з присутніх засіпалися м’язи обличчя.

Фріц обернувся до мене.

— Його роботі кінця-краю немає. Забагато немовлят об’явилося — й зарано — позаду павільйону № 5. Серцеві напади в нью-йоркському офісі. Або та акторка в Монако, яку захопив її божевільний коханець-хірург. А він…

Диспептичний лікар обійшов наші крісла ззаду, щось шепнув Станіславові Ґроку, а тоді круть — і зашвидкував геть.

Фріц насупленим поглядом провів дока до дверей, а тоді обернувся, щоб пропекти мене наскрізь своїм моноклем.

— О ти, футуристичний повелителю, що усе бачиш! Повідай нам, що воно в дідька отут-о коїться.

Кров жбухнула мені до щік. Почуття провини замкнуло мені язика в роті. Я похнюпився.

— Музичні стільці! — закричав хтось.

А Ґрок, стоячи й не спускаючи з мене очей, повторив: — Стільці. Стільці!

Усі засміялися, усі зарухалися, чим і приховали моє збентеження.

Коли всі вже порозбігалися в усіх напрямках, я опинився просто перед Станіславом Ґроком — чоловіком, котрий начистив Ленінові чоло й цапину борідку на цілу вічність, а поруч мене став Рой.

Ґрок усміхнувся такою широченною усмішкою, неначе все життя був мені другом.

— Чого це док так заметушився? — спитав я його. — Що воно діється?

— Не звертайте уваги, — відповів Ґрок, спокійно дивлячись на двері комісаріату. — Об одинадцятій ранку студійні задвірки затряслися, немовби туди врізався айсберг. І як забігали шаленці-божевільці, як зачали випомповувати воду! А я радію, коли бачу стількох людей, виведених із рівноваги. Тоді я забуваю свою сумну роботу — перетворювати заляпаних мулякою качок Бронкса на бруклінських лебедів, — тут він замовк, щоб полизькати свій фруктовий салат. — А ви що думаєте? Який такий айсберг врізався в наш любий «Титанік»?

Рой відкинувся на спинку крісла й відповів:

— Щось там сколотилось у теслярні.

Я метнув у Роя лютий погляд. Станіслав Ґрок напружився.

— Ах, так, — звільна зронив він. — Там виникла невеличка проблемка з морською коровою — вирізьбленою з дерева жіночою постаттю, що має попливти на «Баунті».

Я під столом штурх Роя ногою, а він тільки похилився вперед:

— Але ж то запевне не той айсберг, який ви згадали?

— Ах, ні! — засміявся Ґрок. — То не арктичне зіткнення, а перегони аеростатів! І всіх газобалонних продюсерів та побігаїв студійних терміново скликають до кабінету Менні. Когось витурять. А тоді… — Ґрок жестикульнув у напрямі стелі своїми крихітно-ляльковими ручками, — падіння вгору!

— Що-що?

— От викинули чоловіка від «Ворнерів», а впав він нагорі — у «МҐМ». Іншого відфутболили в «МҐМ», а впав він ще вище — у «20-му сторіччі». Отакі падіння вгору! Закон Ісаака Ньютона навпаки! — Тут Ґрок помовчав, усмішкою схвалюючи свій жарт. — Ах! Але ж ви, горопашний сценаристе, нізащо не спроможетеся, коли вас викинуть, упасти вище — тільки нижче! Я ж…

Тут він затнувся, бо…

Я придивлявся до нього десь так, як тридцять років тому вглядався у свого дідуся, навіки померлого у спальні на другому поверсі. Ота щетина на блідо-восковій дідусевій шкірі, оті повіки, які наче погрожували от-от розлупитись і випустити на мене лютий позирк, що сніговою королевою цілісінький людський вік був заморожував мою бабусю у вітальні, — усе-все те кинулося мені у вічі, мов ясний Божий день тієї миті, завдяки оцьому ленінському некрокосметологові, котрий усівся собі навпроти мене чортиком, що допіру вискочив зі своєї коробочки, й по-мишачому гризяв свій фруктовий салат.

— Це ви, — чемно поцікавився він, — придивляєтеся, вишукуючи стібки понад моїми вухами?

— Ні-ні!

— Так-так! — потішено ствердив він. — Бо всі ж так само придивляються! Ось, гляньте!

І він похилився наперед, крутячи головою то ліворуч, то праворуч і демонстративно відтягуючи шкіру вздовж лінії волосяного заросту, а потім на скронях.

— Боже! — вигукнув я. — Яка тонка робота!

— Ба ні! Довершена!

Адже ті тонесенькі рисочки були просто тінями, а якщо й були колись такі стібочки, мов блохи покусали, то все воно давно зажило.

— І це ви?.. — запитав я, не договоривши.

— Чи я сам собі зробив операцію? Вирізав собі власний апендикс? Я десь чи не схожий на ту жінку, котра втекла з Шангрі-Ла й так зморщилася, що обернулася монгольською сливкою!

Ґрок засміявся — й зачарував мене своїм сміхом. І не було ж такої хвилини, аби він не веселився. Так і здавалось: як перестане він сміятися, то зітхне востаннє й помре. Завжди в нього це щасливе дзявкання, ця приклеєна усмішка.

— Що ще? — запитав він, укмітивши, що я придивляюся до його зубів та губ.

— А що є такого смішного, — поцікавився я, — що ви завжди смієтеся?

— Та все на світі! Ви бачили коли-небудь фільм, де головну роль грає Конрад Вейдт?

— «Людина, що сміється»?

Моя обізнаність немов змішала Ґрока з брудякою.

— Та ви брешете! Не може бути, щоб ви його бачили!

— Моя мама була схибнута на фільмах. Вона забирала мене зі школи — у першому, другому, третьому класі — й вела до кінотеатру, щоб я побачив Пікфорда, Чейні, Чапліна. І… Конрада Вейдта! Цигани так покраяли йому рота, що до кінця свого життя він не міг перестати усміхатися. Аж тут він закохується в сліпу дівчину, неспроможну бачити його жахливу усмішку, але зраджує її, та коли принцеса зневажливо його проганяє, він приповзає, плачучи, до своєї сліпої дівчини, й вона втішає його своїми незрячими руками. А ти сидиш на своєму місці в пітьмі «Еліт-Сінема» й плачеш. Кінець.

— Боже мій! — вигукнув Ґрок, майже переставши сміятись. — І що ж ти за таке блискуче-сліпуче дитя! Так! — усміхнувся він. — Я і є той Вейдтів герой, але не цигани викарбували мені ці усмішки. Самогубства, убивства й замахи зробили це. Коли тебе загребли в масовому похованні разом із десятьма тисячами трупів, а ти дерешся нагору крізь блювоту, аби вхопити повітря, бо тебе тільки застрелили, але не вбили. Відтоді я ні разу не торкнувся до м’ясива, бо воно тхне вапняною ямою, трупом і не похованою як слід різаниною. Отож мені тільки й лишаються, — показав він на свій салат, — фрукти. Салати. Хліб, свіже масло та вино. І, за ходом справи, я пришив собі й цю усмішку. Фальшивим ротом борюся з правдивим світом. Перед лицем смерті чом би й не похизуватися оцими зубами, хтивим язиком чи сміхом? До речі, то я відповідальний за те, що ти тут!

— Що я тут?

— Я сказав Менні Ляйберу взяти Роя, твого дружка-тиранозавра. А ще я сказав, що нам потрібен хтось такий, хто писав би так само гарно, як Рой — фантазує. Вуаля! Ось ти й тут!

— Дякую, — поволі проказав я.

Ґрок красувався, мов павич, над своєю стравою, тішачись тим, як я витріщаюсь на його підборіддя, рот, чоло.

— Ви ж капітал могли б нажити на цьому, — сказав я.

— Уже й наживаю, — запевнив той, відтинаючи кружальце ананаса. — Студія платить мені наднормово. Їхні зірки вічно як не одутлі після пиятики, то з довбешками, розбитими об шибки своїх автівок. «Максимус-Філмс» от-от закриється через страх, що я від них піду. Дурниці! Я звідси нізащо не вшиюся. І щорік молодітиму, надрізаючи та зашиваючи, аж поки шкіра моя так напнеться, що коли усміхнусь, то мені очі повилазять! Отак! — і він продемонстрував це. — Бо назад я ніколи вже не повернуся. Ленін вигнав мене з Росії.

— Мертвяк вас вигнав?

Тут до нас перехилився, дослухаючись, страшенно задоволений Фріц Вонґ.

— Ґроку! — лагідно мовив він. — Поясни, як це. Ленін із порожевілими щічками. Ленін із молодечими зубами й усмішкою на вустах. Ленін із новими очима й навіть кришталиками. Ленін без родимки та з підстриженою цапиною борідкою. Ленін, Ленін… Розкажи!

— Усе дуже просто, — відказав Ґрок. — Ленін був покликаний стати чудесним святим, безсмертним у своєму кришталевому гробівці.

— Ну, а Ґрок? Хто це такий? Невже Ґрок нарум’янив Ленінові усмішку, начистив йому обличчя? Ні! Ленін, навіть померши, не переставав омолоджуватись! Висновок? Убити Ґрока!

— То Ґрок і втік! І де ж сьогодні Ґрок? А падає вгору… разом із вами!

На протилежному кінці довгого стола знову забовванів док Філіпс.

До нас він не наблизився, але різким кивком голови показав, аби Ґрок ішов за ним.

А Ґрок неквапно спершу поторкав серветкою свою рожево-пуп’янкову усмішечку, зробив ще ковток холодного молока, тоді схрестив ніж і виделку на своїй тарілці й зліз на підлоту. Ще постояв, подумав, а тоді, вигукнувши: «Ні, це не „Титанік“! Це більше скидається на Озимандію!», — чкурнув із приміщення.

— І чого, — обізвався за мить Рой, — він аж так розпасталакався про морські корови та вирізьблювання з дерева?

— Він молодець! — обізвався Фріц Вонґ. — Конрад Вейдт, лише зменшена копія. Я використаю цього маленького сучого синочка у своєму наступному фільмі.

— А на що він натякнув Озимандією? — запитав я.

16

Протягом другої половини дня Рой раз у раз зазирав у двері мого офісу й розчепірював перед моїм обличчям свої вимащені глиною пальці.

— Пусто! — вигукував він. — Немає Чудовиська!

А я висмикну аркуша з моєї друкарської машинки та й собі крикну:

— Пусто! І в мене немає Чудовиська!

Та нарешті настав вечір, і о десятій ми з Роєм підкотили до «Браун-Дербі».

А поки їхали, я продекламував йому першу половину шелліанської «Озимандії»:

Понурі тіні промайнули по Роєвому обличчю.

— Дочитай до кінця, — попрохав він.

Я й дочитав:

Коли я замовк, Рой, не озиваючись, проминув дві чи три довгі темні будівлі.

— Розвертайся і катай додому, — сказав я.

— І чого?

— Цей вірш наче складено саме про нашу студію з тим цвинтарем. Мав ти коли-небудь таку кришталеву кулю, що як струснеш її, то всередині здійметься справжня сніговиця? Оце так зараз колотяться в мені мої кісточки.

— Та дурня, — відгукнувся на те Рой.

Я зиркнув на його орлиний профіль, що саме розтинав вечорову пітьму: сповнений такого заповзяття, яким переповнюються начебто лише митці, аби вибудовувати світи, які тільки їм забагнуться, а яка ціна тому буде — байдуже…

Я пригадав, як Кінґ-Конґ, коли нам було тринадцять, звалився з Емпайр-Стейт просто на нас. Коли ж ми підвелися, то стали вже не ті, що були раніше. І ми сказали одне одному, що одного чудового дня опишемо й оживимо десь такого самого великого-величного Звіра, анітрішечки не гіршого за Кінґ-Конґа, а як ні — то тут нам і смерть.

— Звір! Чудовисько! — прошепотів Рой. — Ось ми й приїхали.

І ми підкотили до «Браун-Дербі», ресторанчика, на чиєму даху не красувався щирий коричневий котелок-капелюх «браун-дербі», як на однойменному звесельному закладі на бульварі Вілшир, що за п’ять миль в іншому кутку міста, де дах увінчано таким солідним котелком-дербі, яким не сором було б покрити голову й Богові на Великдень, а чи й будь-котрому студійному великому цабе п’ятничного вечора. Єдине, чим міг похвалитися цей «Браун-Дербі», були 999 карикатурних портретів, що прикрашали всі стіни всередині. А знадвору — майже іспанська гола пустка. Ми хоробро ступили на ту пустопорожність і ввійшли туди, де висіли 999.

Коли ми увійшли, метрдотель ресторану «Браун-Дербі» привітав нас зведеною догори лівою бровою. Колись це був любитель собак, а тепер він полюбив котів. Наш дух був для нього не той.

— Ви ж, звісно, не зарезервували місць? — мляво зронив він.

— Тут у вас? — перепитав Рой. — Та сто разів.

Брижі прокотилися по метровому хутру, але він все-таки впустив нас.

Ресторанчик був майже порожній. Лише за кількома столами сиділи люди, прикінчуючи десерт із коньяком. Офіціанти вже почали класти свіжі серветки й наряддя на деякі столи.

А десь попереду лунав сміх. Ми глянули туди й уздріли трьох жінок, котрі стояли довкола столу, схилившись над чоловіком, який запевне відлічував готівку на оплату пропитого тут вечора. Молодиці заливалися сміхом, примовляючи, що вони постоять надворі та повитріщаються на вітрину, поки він тут покінчить із рахунками, а тоді крутнулись і парфумованим подмухом промчали повз нас із Роєм. А Рой так і вкляк на місці, втопивши погляд у того чоловіка в кабіні.

Станіслав Ґрок!

— Господи! — вигукнув Рой. — Це ви!

— Я?!

Незгасне Ґрокове полум’я вихопилось та й замкнулось.

— І що це ви тут поробляєте? — викрикнув він.

— Нас запрошено.

— Ми тут когось розшукуємо, — додав я.

— А наштовхнулися на мене й жорстоко розчарувались, — зробив висновок Ґрок.

Рой уже задкував, мучачись своїм «Зіґфрідовим синдромом», що так дорого йому обходився. Обіцяли ж бо йому дракона — а підсунули комара. А очей від Ґрока просто не годен відвести…

— І чого ви так видивляєтеся на мене? — шпарко запитав чоловічок.

— Рою! — застеріг я.

Адже видно було, що в Роєвій голові рояться ті самі думки, що і в моїй: це хтось із нами так пожартував. Хтось, знаючи, що Ґрок іноді тут вечеряє, пошив нас у дурні. Аби збити нас із пантелику, а заодно й Ґрока. І все одно Рой не міг відірвати погляду від вух, і носа, й підборіддя цього курдуплика.

— Н-ні, — протяг нарешті Рой. — Ви не підходите.

— На що? Ага! То он воно що! Вирядилися на Великий Пошук?

Кулеметик сміху стиха зататакав у його груденятах, а тоді нарешті вирвався залпом із тоненьких уст.

— Але чого ж ви припхалися до «Браун-Дербі»? Тутешні завсідники — не вашого ляку-шляку. Кошмарні, атож! А я, з цією своєю латаною-перелатаною лапою мавпочки? Кого я міг би перепудити?

— Не потерпайте, — заспокоїв його Рой. — Перепуд прийде згодом, коли я згадаю вас о третій ночі.

Цим усе й владналося. Ґрок розреготався так щиро, як навряд чи ще коли в житті, і помахом руки запросив нас до своєї кабіни.

— Позаяк ви профукали свій вечір, то пийте-наливайтеся!

Ми з Роєм ще раз окинули ресторан нервовими поглядами.

Звіра-Чудовиська не було.

Наливши шампану, Ґрок виголосив за нас тост:

— Хай вам ніколи не приведеться закручувати мертвякові вії, чистити його мертві зуби, ваксувати йому бороду чи відновлювати його понищені пранцями губи!

Тут Ґрок підвівся й глянув на двері, куди випурхнули його молодички.

— Чи ви бачили їхні личка? — Ґрок усміхнувся їм услід. — Мої любки-голубки! А знаєте, чому ці дівчата до нестями закохані в мене й нізащо мене не покинуть? Бо я — високий лама Долини Блакитного Місяця. А втечуть — то мої двері загрюкнуться, а личка їхні похнюпляться. А ще я застеріг їх: я почіпляв тонесенькі дротинки попід їхніми підборіддячками й очицями. Чкурнуть зашвидко, забіжать задалеко — то дротинки напнуться, порвуться, й плоть їхня розпливеться. І замість тридцяти стане їм ураз по сорок два!

— Фафнер! — загарчав Рой. Пальці його так уп’ялися в стільницю, ніби він ось зараз так і зірветься на рівні ноги.

— Що?

— Та друг один, — мовив я. — Ми гадали, що цього вечора побачимо його тут.

— Вечір уже скінчився, — сказав Ґрок. — Але побудьте ще. Прикінчіть мій шампан. Замовте ще, на мій рахунок. Хотіли б ви салату, поки ще не зачинена кухня?

— Я не голодний, — буркнув Рой, із диким блиском розчарування культовою оперою «Зіґфрід» в очах.

— Так! — сказав я.

— Два салати! — кинув Ґрок офіціантові. — Із блакитним сиром?

Рой заплющив очі.

— Так! — мовив я.

Ґрок обернувся до офіціанта й тицьнув тому в руку надмірно великі чайові.

— Зіпсуйте моїх друзів! — побажав він, усміхаючись. А тоді, зиркнувши на двері, куди вицокали його жіночки на своїх понячих копитцях, похитав головою. — Мушу йти. Дощ. І вся та дощівка — на латані-церовані личка моїх дівчаток! Ще розтануть, чого доброго! Бувайте. Арріведерчі!

І хутко зник. Щось прошепотіли, зачиняючись за ним, двері.

— Вшиваймося звідси! Почуваюся дурень дурнем, — сказав Рой.

Він сіпнувся й перекинув свій шампан. Вилаявся — і ну вимочувати серветкою. Я налив йому ще келих і став спостерігати, як він потроху сьорбає та заспокоюється.

А п’ятьма хвилинами пізніше, в тім рестораннім закапелку, воно й сталося.

Головний офіціант саме розгортав екран, запинаючи ним найдальший стіл. Екран вислизнув йому з рук і наполовину знову скрутився, ще й із лунким виляском. Офіціант щось буркнув собі під ніс. А тоді вперед шаснула шамотня з кухонних дверей, де, як я зрозумів, уже кілька секунд стояли якісь чоловік і жінка. Тепер, коли офіціант нарешті налагодив складаний екран, ті двоє виступили на світло й заквапилися, дивлячись тільки вперед на отой екран, до свого столу.

— О Боже мій! — хрипко прошепотів я. — Рою!

Рой підвів погляд.

— Фафнер! — шепнув я йому.

— Та ні, — Рой затнувся, витріщився — й відкинувся на спинку стільця, спостерігаючи квапливе просування тієї пари. — Так!

Хоча то був ніякий не Фафнер, не той міфологічний дракон. Ні, зовсім не жахливий змій крокував від кухні до далекого стола, тримаючи свою даму за руку й тягнучи її за собою.

Це було саме те, що ми з Роєм вишукували стільки довгих тижнів і напружених днів. Це було якраз те, що я міг би набазграти на клаптику паперу чи викладати на машинописному аркуші, а мороз біг би по руці аж до шиї, роблячи з неї крижаного дрижака.

Це було саме те, що шукав Рой щоразу, коли встромляв свої довгі пальці в глину. То була криваво-багряна бульбашка, що здійнялась, паруючи, із первісної багнюки й скомпонувалася в обличчя.

І в цьому обличчі скупчилися всі покалічені, пошрамовані й похоронні обличчя зранених, достріляних та похованих чоловіків у тих десяти тисячах воєн, які скоїлися, відколи розпочалися війни.

То був Квазімодо в старості, їдений-недоїдений довготривалою проказою, на поміч якій прийшов, аби таки доконати чоловіка, ще й рак.

І за тим потворним обличчям крилася душа, якій судилося там цілий вік вікувати.

«Вік вікувати! — подумав я. — І ніколи не вийти на люди!»

Оце ж і було воно, наше Чудовисько.

Але вмить усе це й зникло.

Та я зафотографував те створіння своїми очима, мов клацнув світлину зі спалахом. Заплющив очі — й уздрів те жахливе обличчя, яке обпікало сітківку. Пекло так люто, що аж сльози забриніли мені в очах, переповнюючи очниці, а з горлянки вихопився якийсь мимовільний звук.

То було таке обличчя, в якому втопилися двоє жахливо водянистих очей. Обличчя, на якому ці очі, плаваючи у своєму божевіллі, ніяк не могли знайти собі рятівний берег, а чи порятунок, а чи бодай передих. І вони, ті очі, бачачи, що їм годі торкнутися хоч чогось, що не було б варте догани, вони, яріючи відчаєм, плавали у своїй тюрмі, трималися на поверхні тієї мішанини плоті, відмовляючись потонути, здатися й пощезнути. Існувала лиш одна іскринка останньої надії, що вони, шугаючи то сюди, то туди, можливо, таки набачать ген-ген далеко якийсь порятунок, якийсь натяк на красу в самій собі, якесь одкровення, що не все так погано, як воно здається. Отож ті очі й плавали собі, заякорені в багряно-гарячій лаві понівеченої плоті, у якомусь такому генетичному розтопленні, з якого не вирятуватися жодній душі, хай там якій хоробрій. Тоді як ніздрі час від часу вдихали самі себе, а рана рота волала: Руїна! Мовчки волала — й видихала.

Тієї миті я побачив, як Рой сіпнувся вперед, а тоді сахнувся назад, немов його підстрелили, і хапким, мимовільним рухом поліз до кишені.

І тут той химерний, зруйнований чоловік щез, екран став на своє місце, а Роєва рука видобула з кишені невеличкий блокнот й олівець, поки сам Рой усе ще витріщався на екран, от ніби міг просвітити його рентгенівськими променями, навіть не поглядаючи на свою руку, що і як вона там замальовує. Рой швидко черкав, накидаючи той жах, те страхітливе сновиддя, ту обдерту плоть руїни й відчаю.

Мов Доре задовго до нього, Рой мав швидку мистецьку точність у тих своїх довгих пальцях, що мандрували, літали, схоплювали й перекидали на папір, і потрібен їм був лиш один позирк довкола на лондонські юрмища, а тоді круть вентилем, перевернув пісковий годинник, лійку своєї пам’яті — і рвонуть його пучки-нігті, і замерехтить його олівець, аби кожне око, кожна ніздря, кожен рот, кожна щелепа, кожне обличчя знайшли свої свіжі й повні відбитки на папері, мовби з-під друкарського верстата. За десять секунд Роєва рука, мов павук, кинутий у киплячу воду, перетанцювала й пересіпалася нападами пригадування й відтворення. Одна мить — і блокнотик уже й весь замальований. І Чудовисько, хай ще й не все, не цілком перенесене, ні, але таки опинилося там, у нього!

— Прокляття! — буркнув Рой і шпурнув олівець на стільницю.

Я подивився на східний екран, а тоді перевів погляд на той блискавично начерканий портрет потвори.

Зображене там було наближенням до напівпозитивного й напівнегативного начерку того жахіття, яке було схоплене поглядом за одну коротку мить.

І тепер, коли Чудовисько заховалось за екраном, а метрдотель приймав у нього замовлення, я не годен був одірвати очей од Роевого начерку.

— Майже, — шепнув мені Рой. — Ще б трішечки! Наші пошуки скінчились, юначе.

— Ні.

— Так!

Уже й не знаю, що мене смикнуло зіп’ястись на ноги.

— Добраніч.

— Ти куди ж це? — ошелешено спитав мене Рой.

— Додому.

— І як же ти туди дістанешся? Годину коливатимешся автобусом? Сядь-но.

Роєва рука знову затанцювала по блокноту.

— Припини, — сказав я.

Та йому ці слова були мов з гармати по горобцях.

— Після стількох тижнів чекання? Чортівня якась. Що це напало на тебе?

— Мене зараз так і виверне.

— А мене, думаєш, ні? Гадаєш, мені це до вподоби? — він трішки поміркував. — Еге ж. Я таки виблюю, але спершу доконаю це, — і додав туди ще кошмару та поглибив жах. — Ну, як?

— Тепер я такий переляканий, що далі й нікуди.

— Боїшся, що він вискочить з-за екрана й хап тебе?

— Еге ж!

— Сядь та доїж свій салат. Знаєш, що каже Хічкок, коли його перший художник вивершить усі мізанкадри для сцен фільму? Фільм закінчено? Наш фільм зроблено! Ось цей кінець і є ділу вінець. Фільм у коробці.

— І чого мені так ганебно соромно?

Я важко плюхнувся на стілець, а на ті Роєві шкіци вже й глянути не міг.

— Бо ти не він, а він — не ти. Подякуй Богові та перелічи його милості. Що, як я от просто зараз порву ці начерки й ми подамося звідси геть? Скільки ще місяців доведеться нам із тобою вишукувати щось настільки печальне, настільки жахливе, як оце?

Я мало не вдавився ковтком слини.

— Та вже ніколи не знайдемо.

— Слушно! Цей вечір ніколи не повернеться знову. Тож сиди собі спокійненько, наминай і чекай.

— Я зачекаю, але спокою не матиму — тільки терпітиму жахливий смуток.

Рой подивився мені у вічі.

— Ти бачиш оці мої очі?

— Так.

— І що тобі в них видно?

— Сльози.

— Які є доказом того, що я переживаю не менше за тебе, але нічим зарадити не можу. Холонь помалу, прочахай. Пий.

Він налив іще шампану.

— На смак — гидота, — мовив я.

Рой ще почеркав — і переніс на папір уже все обличчя. То було обличчя цілковитого занепаду, колапсу, от ніби його власник, дух, захований за цим привиддям, пробіг і проплив тисячу миль, а це вже й тоне, от-от зараз і згине. Якщо за тією плоттю й ховалися якісь кістки, то були вони геть потрощені й заново зібрані у формах комах: чужих фасадів, замаскованих руйновищем. Якщо ж за тими кісточками ховався-переховувався якийсь розум, чигаючи в кавернах сітківки й барабанних перетинок, то він відчайдушно волав про власну біду отими косо-кривими вивертами очей.

Та коли їжу зрештою було поставлено й шампан налито перед нашими носами, то ми з Роєм і всілися, катовані вибухами неймовірного реготу, що рикошетив від стінок екрана. Спочатку його супутниця навіть не відгукувалася на ті веселощі, але мало-помалу і її тиха втіха зростала, аж поки й дорівнялася, майже, його гумору. Одначе наприкінці, дарма що його регіт лунав щиро, мов дзвін, її сміх бринів ледь не істерично.

Я цмулив-дудлив, просто наливався, аби тільки втриматися на місці. Коли ж спорожніла пляшка шампану, метрдот приніс іншу й навіть замахав на мене руками, коли я був потягся до свого порожнього гаманця.

— Ґрок! — мовив він, але Рой його й не чув. Аркушик за аркушиком заповнював він свій блокнот, і з плином часу, в міру того як тамтешні заекранні смішки-реготи робилися дедалі гучніші, Роєві начерки ставали все гротесковіші, от ніби самі ті гуки чистої втіхи підживлювали йому пам’ять, ба навіть самі заповнювали сторінку штрихами. Але нарешті та реготня уговкалася. З-за екрана до нас долинула ледь чутна шамотня приготувань до відходу, а метрдот усе ще стояв біля нашого стола.

— Будьте ласкаві, — промимрив він. — Ми мусимо зачинятись. Не заперечуєте?

І кивнув у напрямі дверей, а тоді ступив убік, тягнучи стіл. Рой підвівся, але не відривав очей від того східного екрана.

— Ні, — сказав метрдотель. — Порядок такий, що вийти спочатку маєте ви.

На півдорозі до дверей мені довелось обернутися.

— Рою? — покликав я.

І Рой пішов за мною, але задкуючи, наче виходив із театру, де ще не скінчилася вистава.

Коли ми з Роєм вийшли на вулицю, до хідника якраз підкотило таксі. Вулиця була порожня — лише біля самого бордюру стояв середнього зросту чоловік у довгому верблюжої вовни пальті. Хто він такий, виказував портфель, якого той тримав під лівою пахвою. А портфеля того я ж бачив що день божий кожнісінького літа моїх дитинства та юності перед студіями «Коламбія Пікчерз», «Парамаунт», «МҐМ» і всієї решти. Портфель той був повний чудових портретів Ґарбо, Колмена, Ґейбла, Гарлоу та щоразу і тисяч інших, і кожна робота підписана червоним чорнилом. І все те багатство беріг один схибнутий збирач автографів, уже доволі постарілий. Я завагався, а тоді зупинився.

— Кларенсе? — погукав я.

Чоловік зіщулився, неначе не хотів, аби його впізнавали.

— Але це ж ви, правда? — лагідно запитав я, торкнувшись його ліктя. — Адже ви Кларенс?

Чоловік здригнувся, але хоч голову повернув до мене. Так, те саме обличчя, тільки сірі зморшки та костяна блідість свідчили: постарів.

— Що? — вимовив він.

— Ви пам’ятаєте мене? — допитувався я. — Звісно ж, пам’ятаєте! Я зазвичай гасав довкола Голлівуда з тими трьома шаленими сестричками. Одна з них пошила ті квітчасті гавайські сорочки, які носив Бінґ Кросбі у своїх ранніх фільмах. Влітку 1934 року я щодня опівдні стовбичив перед «Максимусом». І ви теж там бували. Як би міг я це забути? У вас був єдиний ескізний портрет Ґарбо, з підписом…

Але від тих моїх молитовних благань усе ставало тільки гірше. Із кожним вимовленим словом Кларенс тільки все глибше поринав у своє пальто верблюжої вовни.

Він нервово кивнув головою. І нервово зиркнув на двері «Браун-Дербі».

— А що ви тут робите так пізно? — запитав я. — Усі ж порозходилися додому.

— Де вам знати. У мене ж немає іншого заняття, як… — зронив Кларенс.

«Де вам знати». Дуглас Фербенкс, знову оживши, міг з’явитися, прогулюючись бульваром, куди кращий за Брандо. Фред Аллен, і Джек Бенні, й Джордж Бернс могли б ось зараз вийти з-за рогу, прогулюючись від стадіону «Легіон», де саме о цій годині закінчувалися матчі з боксу, а які щасливі юрби, як і ті давні часи, бо ж гарніше було, ніж оцього вечора, а чи будь-котрого вечора в майбутньому…

«У мене ж немає іншого заняття, як…» Авжеж.

— Отакої! — мовив я. — Де вам знати! Та невже ж ви взагалі не пригадуєте мене? Схибнутого? Суперпсиха? Марсіянина?

Кларенсові очі засіпалися, ковзаючи по моєму обличчю: зирк на брови, зирк на носа, зирк на підборіддя… але тільки не на очі.

— Н-ні, — промимрив він.

— На добраніч, — відкланявся я.

— До побачення, — попрощався Кларенс.

Рой повів мене до своєї бляшаної чортопхайки, і ми залізли всередину. Рой нетерпляче зітхав. Тільки посідали, як він вихопив блокнот та олівець і зачаївся, чекаючи.

Кларенс усе ще стояв над брівкою, збоку від таксі, коли двері «Браун-Дербі» відчинилися, а з них вийшло Чудовисько зі своєю Красунею.

Стояв рідкісний теплий вечір, і коли б не це, то навряд чи трапилось би те, що трапилось.

Звір став, на повні груди вдихаючи свіже повітря, вочевидь, переповнений шампаном і забудькуватістю. Якщо цієї хвилини він і усвідомлював, що має обличчя зраненого ветерана бозна-котрої давно програної війни, то нічим цього не виказував. Тримаючи свою даму за руки, він вів її до таксі, щось белькочучи й сміючись. Саме тоді я й укмітив — із того, як вона ступала, як не дивилася ні на що, що…

— Вона сліпа! — сказав я.

— Що? — перепитав Рой.

— Його дама — сліпа. Вона не може його бачити. То й не дивно, що вони здружилися! Він вивозить її на обіди й нізащо не признається, який він насправді!

Рой похилився наперед і придивився до тієї жінки.

— Боже! — мовив він. — Твоя правда. Вона сліпа.

А той чоловік собі сміявся, а та жінка підхоплювала, мавпувала його сміх, мов ошелешена папуга.

І тієї хвилини Кларенс, стоячи до них спиною, але послухавши їхні смішки та зливи слів, звільна обернувся, аби поглянути на ту пару. Приплющивши очі, він іще уважно поприслухався, а тоді неймовірний подив відбився на його обличчі. І якесь слово зірвалося з його вуст.

Чудовисько урвало свій сміх.

Кларенс ступив крок уперед і щось йому сказав. Жінка теж перестала сміятися. Кларенс іще щось спитав. І тут Чудовисько як зціпить кулаки, як крикне! Монстр замахнувся так, ніби хотів забити Кларенса, мов якого кілка, в бруківку.

Кларенс упав на коліно, плачно благаючи.

А Чудовисько нависло над ним, зціплені кулаки йому трусилися, а тіло хиталося вперед-назад, наче ладне от-от впасти.

Кларенс зойкнув, а сліпа жінка, ловлячи руками повітря й чудуючись, щось мовила, і тоді Чудовисько заплющило очі й опустило руки. Кларенс вмить зірвався на рівні ноги й дременув у пітьму. Я мало не вискочив сам, аби погнатись за ним, хоч і сам не тямив, навіщо. А наступної хвилини Чудовисько підсадило свою сліпу обраницю до таксі, й машина, ревнувши, рвонула геть.

Рой натис на стартер, і ми помчали навздогін за ними.

Таксі звернуло праворуч, на Голлівудський бульвар, а нас зупинило червоне світло разом із кількома перехожими. Рой, не вмикаючи передачі й лаючись на всі заставки, загазував, неначе цим міг очистити собі шлях, а коли люди перейшли, рвонув на червоне.

— Рою!

— Перестань називати моє ім’я. Ніхто нас не бачив. Нам не можна його загубити! Боже, як він мені потрібен! Нам слід побачити, куди він приїде! І дізнатися, хто він такий! Ось!

Ми побачили, як далеченько попереду таксі звернуло праворуч біля Ґауера. І там, попереду, все ще біг Кларенс, але не озирнувся на нас, коли ми його перегнали.

Кларенсові руки були порожні. Свій портфель він як випустив на хіднику біля «Дербі», так і лишив його там. І коли ж він похопиться, що загубив портфель? Один лише Бог святий знає…

— Бідолашний Кларенс!

— Чому «бідолашний»? — запитав Рой.

— Бо і його смикнули сюди. А то чого б він опинився на вулиці біля «Браун-Дербі»? Звичайний тобі збіг? Ні, чорта з два! Хтось та сказав йому, щоб прийшов до того ресторану. Боже, тепер він лишився без усіх тих своїх чудових портретів! Рою, нам треба вернутись і підібрати їх, зберегти!

— Нам, — заперечив Рой, — треба мчати тільки вперед.

— Хотів би я знати, — мовив я, — яку записку отримав Кларенс. Які були в ній слова?

— Чиї були в ній слова? — підправив мене Рой.

Рой на Сансеті проскочив іще одне червоне світло, аби тільки наздогнати таксі, що подолало вже половину дороги до бульвару Санта-Моніка.

— Вони прямують до студії! — вигукнув Рой. — Але ж ні…

Бо таксі, добувшись до Санта-Моніки, звернуло ліворуч, минаючи цвинтар.

Слідком за ними пригналися й ми — до Св. Себастьяна, наймізернішої з католицьких церков Лос-Анджелеса. Тут таксі зненацька крутнуло ліворуч, у завулок за самою церквою.

Їхня машина зупинилася, проїхавши якусь сотню метрів по завулку. Загальмував і Рой, підкотивши до краю хідника. Ми побачили, як Монстр завів жінку в невеличку будівлю, що невиразно біліла в темряві. Але він зайшов туди лише на мить. Десь там відчинилися й зачинилися двері, а тоді Чудовисько вернулось до таксі, й воно плавно покотило до наступного рогу, хутко обкрутнулося літерою U й повернулося, їдучи просто на нас. Добре, що наші фари були вимкнені. Таксі блискавкою промайнуло повз нас. Рой лайнувся, бахнув по запаленню, завів двигун, утнув щонайгрубіший свій розворот тією ж літерою U, так що я аж скрикнув, і ось ми вже знову на бульварі Санта-Моніка — встигли саме вчасно, аби побачити, як таксі зупинилося перед Св. Себастьяном і випустило свого пасажира. А той, не озираючись, помчав доріжкою й шаснув до освітленого входу церкви. Таксі поїхало геть.

Рой, вимкнувши фари, припаркував машину в темному куточку під якимсь деревом.

— Рою, що ти?..

— Тихо! — просичав Рой. — Зачаїсь! Зачаїтися — це наше все. Той чолов’яга такий бажаний парафіянин в опівнічній церкві, як оце я — в бурлескному хорі…

Але спливала хвилина за хвилиною, а світло в церкві чогось не гасло.

— Гайну побачу! — мовив Рой.

— Що?

— Гаразд, я пішов!

І вже вискочив із машини, струшуючи з ніг туфлі.

— Вернись! — крикнув я.

Але Рой уже й зник, у самих шкарпетках. То я і собі вискочив, позбувся своєї взуванки і гайда босоніж за ним. Десять секунд — і Рой уже біля церковних дверей. Припали ми до зовнішньої стіни й слухаємо. Почувся голос, то гучніш, то тихіш, то знову залунає.

Голос Чудовиська! Квапливо перелічує якісь лиха, жахливі злочини, страхітливі помилки, гріхи, темніші за мармурові небеса вгорі та внизу.

А голос священика давав йому короткі й незагайні відповіді прощення, провіщення якогось кращого життя, де Чудовисько, якщо не переродиться Красунею, може віднайти якісь невеличкі милі втіхи — через розкаяння.

Шепіт, шепіт, у тих глибинах ночі.

Я заплющив очі, й мені аж заболіло, так хотілося розчути слова.

Шепіт, шепіт. А потім… я аж закляк, не повіривши власним вухам.

Плач. Голосіння — яке тривало й тривало, і чи й скінчиться воно бодай колись?

Той самотній чоловік у церкві, чоловік зі страшним обличчям і схованою за ним загубленою душею виливав свою жахливу печаль, потрясаючи нею і сповідальню, й церкву, і мене. Плач, потім зітхання, а далі знову плач.

Якийсь звук змусив розплющитися мої очі. Потім — тиша, і враз зашамотіло. Хода!

Ми з Роєм підхопились — і навтікача.

Добігли до машини, заскочили.

— Ради Бога! — просичав Рой.

Пригнув мені голову й сам пригнувся. Монстр вихопився з церкви й тепер сам-один перебігав пустельну вулицю.

Опинившись перед цвинтарними ворітьми, він обернувся. Якраз проїздила машина й висвітила його, мов театральним прожектором. Він закляк, перечекав, а тоді й зник — на цвинтарі.

Там, далеко, у церковних дверях промайнула якась тінь, свічки погасли, двері — замкнулися.

Ми з Роєм перезирнулись.

— Боже мій! — мовив я. — Що то за гріхи можуть бути отакі тяжкеленні, щоб треба було виливати їх у такій пізній сповіді? А той плач! Ти ж чув? Чи не здається тобі, що він приходить сюди простити Богові, що той наділив його таким обличчям?

— Таким обличчям! Авжеж, ох, авжеж, — відгукнувся Рой. — Та я повинен дізнатися, що він замислив! Я не можу загубити його!

І Рой знову вискочив із машини.

— Рою!

— Ти не тямиш, тупню? — закричав Рой. — Він — це наш фільм, наш Монстр! Що, як він утече? О Боже!

І Рой дременув через вулицю.

«Дурень! — подумав я. — Що ж це він коїть?»

Але кричати так, щоб до нього докричатися через вулицю та ще глупої ночі, я побоявся. А Рой переліз через цвинтарні ворота й шугонув у тінь, мов у темній воді втопився. Я так різко підскочив на своєму місці в машині, що лупнувся головою об дах, та й упав, лаючись: «От дідько рогатий! Чорти б тебе, Рою, вхопили!»

А що, як до мене зараз під’їде поліційна машина, подумав я, і спитають мене: «Ти що тут намислив?». І що ж я відповім? А чекаю на Роя! Він там, на цвинтарі, за хвильку прийде. «А що, і справді прийде?» Звісно, ось тільки зачекайте хвильку!

І я чекав. П’ять хвилин. Десять.

І тоді, хто б повірив, Рой повернувся назад, але рухаючись так, ніби його оце допіру було електрошоковано.

Непоквапною ходою сновиди переходив він вулицю. Не глянув навіть на свою руку й ручку дверцят, коли відчиняв їх. Сів на переднє сидіння машини та й витріщився через вулицю на цвинтар.

— Рою?

Не чує.

— Що ж ти там оце щойно побачив?

Жодної відповіді.

— Він, чи там воно, вийде на вулицю?

Мовчанка.

— Рою! — я штурх його ліктем. — Та скажи! Що там?

— Він, — мовив Рой.

— Ну?

— Неймовірний, — сказав Рой.

— Можу повірити.

— Та ні. Ти заспокойся. Тепер він мій. І, Господи мій Боже, якого ж Монстра ми створимо, юначе! — Тут він нарешті обернувся до мене, блискаючи очима, неначе фарами, а душа обпалювала йому щоки й рум’янила уста. — Ох, і фільм ми скремсаєм з тобою, друже!

— Справді?

— О! — вигукнув він, й одкровенням спалахнуло його обличчя. — Так!

— 1 це все, що ти можеш сказати? А не те, що діялося там, на цвинтарі? Не те, що ти там побачив? Тільки оці «О! Так!»?

— О! — повторив Рой, знову задивившись через вулицю на цвинтар. — Так.

Погасли вогні й на вимощеному кахлями дворику церкви. Усе там оповила пітьма. Вона ж і вулицю сповила. Пропали відблиски на обличчі мого друга. Нічні тіні на цвинтарі вже мінилися в напрямі світанку.

— Так, — прошепотів Рой.

І повіз нас обох додому.

— У мене аж руки сверблять хутчій допастися до моєї глини! — признався він.

— Ні!

Рой приголомшено обернувся й подивився на мене. Річки вуличного освітлення текли по його обличчю. І схожий він був на когось, хто опинився під водою, кого ані торкнути, ані сягнути, ані врятувати.

— То ти категорично велиш мені не використовувати отого обличчя в нашому фільмі?

— Річ тут не просто в обличчі. Я маю таке передчуття… якщо ти це зробиш — ми пропали! Боже мій, Рою, я боюся по-справжньому. Згадай: хтось написав тобі, щоб ти прийшов побачити його цього ж вечора. Хтось хотів, аби ти його побачив. І Кларенсові хтось також сказав, щоб він прийшов туди цього вечора! Надто швидко все закручується. Ти вдавай, ніби тебе зовсім не було в «Браун-Дербі».

— І як би це в мене вийшло? — здивувався Рой.

І погнав машину ще швидше.

Вітер залітав у віконця, шарпав мені чуб, і повіки, й уста.

Тіні пробігали по Роєвому обличчю, спускалися по його великому орлиному носу і ковзали по його звитяжному ротові. І був то мов рот Ґрока, Чоловіка, що Сміється.

Рой відчув, що я задивився на нього, і спитав:

— Ти вже ненавидиш мене?

— Ні. Тільки чудуюсь, як я міг знати тебе всі ці роки — і все ж таки не знати.

Рой підніс до вікна ліву руку з цілою жменею начерків із «Браун-Дербі». Вони затріпотіли-захляпотіли на завіконному вітрі.

— Відпустити їх?

— Ти ж сам знаєш, і я знаю, що коробочка з чортиком сидить у тебе в голові. Хай відлетять ці геть, так у тебе ж лишиться цілий новий ролик отам, за твоїм лівим оком.

Рой помахав аркушиками.

— Атож. Наступна серія буде вдесятеро краща.

І ті альбомні сторіночки пурхнули назад, у ніч, що гналася за нами.

— Від цього мені аніскілечки не полегшало, — сказав я.

— А мені навпаки — легше. Монстр віднині наш. Він у наших руках.

— Ну, а хто ж його дав нам? Хто послав нас на ті оглядини? Хто стежить за нами й за ним?

Рой простяг руку і вказівцем намалював половину жахливого обличчя на вологій внутрішній поверхні шиби.

— Наразі — просто моя Муза.

Більше жоден з нас не сказав нічого. Усю решту дороги додому ми проїхали в атмосфері холодної мовчанки.

17

О другій ночі задзеленчав телефон.

То Пеґ зателефонувала мені вдосвіта з Коннектикуту.

— Чи в тебе вже немає дружини, на ім’я Пеґ, — закричала моя половинка, — котра поїхала з дому десять днів тому на вчительську конференцію в Гартфорд? Ти чом не дзенькнув мені?

— Я телефонував. Але тебе якраз не було в кімнаті. Я просив переказати, хто дзвонив. Боже, як я хотів би, аби ти вже була вдома!

— Ох ти ж мій дорогенький, — проказала вона звільна, склад за складом. — Варто мені було тільки виїхати з міста, як ти вже тонеш у бурхливих водах. Хочеш, щоби мамуся прилетіла додому?

— Так. Ні. Просто буденний-повсякденний студійний мотлох.

Але я вагався.

— І чого це ти рахуєш до десяти?

— Боже! — тільки й мовив я.

— Тобі не втекти ні від Нього, ні від мене. Ти весь цей час дотримувався дієти як хороший хлопчик? Сходи й укинь пенні в одну з тих шальок, що видають твою вагу у видруку червоним чорнилом, і перешли мені. Агей! — не вгамовувалась вона. — Я це серйозно! То ти хочеш, щоб я негайно прилетіла додому? Завтра?

— Я люблю тебе, Пеґ! — запевнив я. — Повертайся, як ти й планувала.

— Але що, як я тебе не застану вдома? Геловін хіба не скінчився ще?

Ого вже жінки з їхньою інтуїцією!

— Та продовжили на цілий тиждень.

— Я з самого твого голосу це збагнула. Тримайся чимдалі від Цвинтарів.

— І що підказало тобі дати отаку пораду?!

Серце моє так і підскочило переляканим кроликом.

— А ти поклав квіти на могили своїх батьків?

— Забув…

— І як ти міг?

— Ну, принаймні той цвинтар, де вони лежать, кращий.

— Кращий за що?

— За будь-котрий інший — бо там вони.

— Поклади ж квіточку і від мене, — попрохала вона. — Я люблю тебе! До побачення!

Якимсь мугиканням, а тоді й тихим ревінням вона подаленіла по дротах і зникла.

О п’ятій ранку, не бачивши ніякого сонечка, бо ж хмарна обкладинка, насунувши від Тихого, надовго обложила мій дах, я поблимав очима на стелю й підвівся, а тоді знайшов стежечку, дарма що без окулярів, до моєї друкарської машинерії.

Посидів у досвітковій імлі й наклацав заголовок: ПОВЕРНЕННЯ МОНСТРА.

Але… хіба він хоч коли й хоч куди відлучався?

Чи то ж не він рухався скрізь поперед мене, пошепки кличучи: «Швидше! За мною!»?

Тоді надрукував: РОЗДІЛ 1.

«Що ж такого прекрасного є в довершеному Чудовиську? Чому і хлопчаки, й дорослі чоловіки відповідають на його поклики?

Що ж воно там таке, протягом півжиття нашого, вганяє нас у лихоманку — всіма отими Потворами, Гротесками, Монстрами, Почварами, Поторочами?

Й ось воно — божевільне бажання погнатися вслід і таки спіймати в пастку найжахливішу у світі личину!»

Я глибоко вдихнув і набрав Роїв номер. Голос його плавав десь попідводно, далеко-далеко.

Я сказав йому:

— Усе гаразд. Твори, що тільки забажаєш, Рою. Даю згоду.

І, почепивши слухавку, знову повалився на ліжко.

Наступного ранку я стояв перед павільйоном № 13 Роя Гольдстрома й читав оголошення, яке той намазюкав:

Приклав вухо до дверей павільйону № 13 й уявив Роя в отій неозорій мовчущій кафедральній темряві, як він музичить на своїй глині, подібний до незграбного павука, спійманого власною любов’ю та породженнями своїх любощів.

— Берись за це, Рою! — прошепотів я. — Піддавайся йому, Чудовисько!

І подався геть, вичікуючи, крізь міста тутешнього світу.

18

А йдучи, я думав: «Боже! Це ж Рой бавить, сповиває того Монстра, якого я боюся! Як же мені позбутися цього дрожу й прийняти Роєве шаленство? І як мені провести це у сценарії? Де його приткнути? У яке містечко, в який мегаполіс — де, хоч би де у всьому світі?»

«Господи, — думав я, ідучи, — тепер я знаю, чому так мало таємниць уписано в американські екранізації. От Англія, з її туманами, дощами, вересовищами, стародавніми будинками, лондонськими привидами, Джеком-Патрачем? Так!»

А Америка? Немає ж бо тут жодної правдивої бувальщини з примарами й величезними собацюрами. Можливо, Новий Орлеан, де вдосталь туманів, дощів та особняків посеред боліт, аби людям обливатися холодним потом та копати могили, тоді як Святі марширують звідтіля геть-геть… А ще Сан-Франциско, де щовечора волають ріжки, застерігаючи від туману: заволає — й завмре…

Можливо, й Лос-Анджелес? Край Чандлера&Каїна. А втім…

Сказати правду, на всю Америку лиш одне є місце, де варто заховати вбивцю чи втратити життя.

«Максимус-Філмс»!

Сміючись, я звернув із головної алеї й побрів поміж добрим десятком задвіркових павільйонів, час від часу дещо собі занотовуючи.

Тут бо ж крилися й Англія, і далекий Вельс, і вересова Шотландія, і дощова Ейре — Ірландія… тут були і руїни стародавніх замків, і гробівці, під чиїми склепіннями знімалися темні фільми, а почвари цілу ніч гасали по струмках на стінах проекційної зали, белькочучи свої штампи, тоді як нічні сторожі проходили, виспівуючи похоронних гімнів або ідучи на старих деміллевських колісницях і поганяючи огирів, закосичених димками…

Отож, це станеться саме сьогодні ввечері, коли фантоми-статисти переб’ють годинники, а туман просочиться, перевалюючи через мур, із моріжкових розбризкувачів, що сиплють холодні краплини на покляклі, зігріті ще денним теплом могили. Будь-котрого вечора тут можна було пройтися Лондоном, аби здибатися з ліхтарником-привидом, чий ліхтар жбухає, мов локомотив: як заверещить на нього, мов цілий форт залізний, та й торохнеться об знімальний павільйон № 12, аби розтопитися-розсипатися сторінками давнього жовтневого випуску «Срібного Екрана».

Отак я блукав собі алеями, вичікуючи, коли ж то сонце закотиться за обрій, а Рой-герой вийде, з руками, закривавленими червоною глиною, та й проголосить народини!

О четвертій годині я почув, як десь далеченько бахнула рушниця.

А то ж не постріл був, а Рой угатив по м’ячикові, по крокетному. І як зачав гамселити його, ганяти туди-сюди по задвірковому лужку павільйону № 7! Лупешив він той м’ячик знову й знову, а тоді нараз закляк, погляд мій зобачивши. Підвів голову, блиснув на мене оком. Ні, не акушера був то погляд, а хижого кровожера-м’ясоїда, який оце щойно вполював жертву та й наситився по саму зав’язку.

— Я утнув це, Господом Богом присягаюсь! — загорлав він. — Упіймав його! Нашого Монстра, Чудисько те твоє — моє! Сьогодні в глині, завтра — у фільмі! Люди спитають: «А хто ж це зробив?» Та ми ж, синку, ми!

Рой ухопив повітря своїми довгими кощавими пальцями й зціпив кулак.

Ошелешений, я поволі ступав попереду.

— Упіймав? — повторив я. — На Бога, Рою, ти ж досі й не розказав! Що ти там побачив, коли погнався за ним отієї ночі?

— У свій час розповім, друже. Бачиш, я півгодини тому скінчив. Хай ти лиш краєм ока глянеш, то на друзки розтрощиш свою друкарську машинку. Я покликав Менні! За двадцять хвилин він навідається до нас. Та як діждати, щоб не з’їхати з глузду? То мусив вийти, побахкати м’ячиками. Ось! — і ще одним могутнім ударом далеко послав крокетний м’ячик. — Зупиніть мене хто-небудь, поки я нікого не вбив!

— Рою, вгамуйся.

— Ні, я нізащо не вгамуюсь. Ми зробимо найбільший фільм жахів за всю історію кіномистецтва. Менні…

— Агей, ви! Що ви, двоє, тут поробляєте? — пролунав чийсь голос.

Повз нас котився Меннін «роллс-ройс», мандрівний білий театр, муркочучи собі стиха під ніс. Обличчя нашого боса вискалилося на нас із невеличкого театрального віконечка.

— Ми зустрічаємось чи ні?!

— А нам пішки тупати чи підвезете?

— Тупайте!

І «роллс» покотив собі далі.

19

Ми непоквапом пішли до павільйону № 13.

Я все спостерігав за Роєм, щоб устежити, чи не прослизне бодай який натяк на те, як він перебув ту свою довгу ніч. Навіть коли ми ще були хлопцями, він нечасто виказував свої справжні почуття. Зазвичай широко розчахне двері свого гаража: на, дивись на останнього динозавра! Тільки як я ахну чи охну, тоді й він дозволить собі щось вигукнути. Якщо мені, бува, сподобається його витвір, то вже йому й байдуже, що про це скаже хоч би хто інший.

— Рою, — мовив я, прошкуючи. — Ти як, окей?

Коли ми підійшли до павільйону № 13, там уже шастав туди-сюди попід дверми Менні Ляйбер, давно закипівши чайником, якого й досі ніхто не вимкнув.

— Де там в дідька ви длялися?! — гаркнув він.

Рой відімкнув двері павільйону № 13, ковзнув досередини й загрюкнув важкі двері перед самим носом Менні.

Той люто вирячився на мене. Я стрибнув наперед і відчинив йому двері.

Ми вступили в ніч.

Хоча й не кромішня то була пітьма, бо все-таки там блимала одна лампочка — якраз над Роєвим укріпленим арматурою стендом для глиняного моделювання, за шістдесят футів через пустельну підлогу — напівмарсіанський пейзаж, але близько до затіненого кратера, що його вибив метеор.

Рой скинув туфлі й пожбурив їх через той пейзаж — неначе був він учитель танців і боявся, коли б не збити деревця завбільшки з мізинчик чи не розбити автівки завбільшки з наперсток.

— Роззувайтесь! — звелів він нам.

— А чорта з два!

Але Менні все-таки роззувся й навшпиньки подибав через ті мініатюрні світи. Від світанку тут чимало чого додалося: нові гори, нові дерева, плюс невідоме оте, що лежало-чекало під вогкою скатертиною, якраз під увімкненою лампочкою.

Ми з Менні притюпали босоніж та й поставали перед тим арматурованим стендом.

— Готові? — Рой висвітлив наші обличчя своїми очима, немов маяковими прожекторами.

— Та так, сто чортяк тобі в печінки! — і Менні вхопив край вогкого рушника.

Та Рой ударом відбив його руку.

— Ні! — сказав він. — Я сам!

Менні, спалахнувши гнівом, відсахнувся.

І Рой підняв те вологе укривало, наче завісу перед найбільшою у світі виставою.

— Не Красуня й Чудовисько, — вигукнув він, — а Чудовисько Прекрасне!

Ми з Менні Ляйбером тільки ахнули.

Рой таки не збрехав. Це й справді була найгарніша з усіх його робіт: сама довершеність, що ковзнула на землю з якогось космічного корабля, який лишив позаду бозна-скільки світлових літ… мисливець з опівнічно-міжзоряних стежин… самітний мрійник, схований за жахливою, страхітливою, моторошно-разючою машкарою…

Монстр. Чудовисько.

Той самотній чоловік за східним екраном ресторану «Браун-Дербі», як він сміявся — от ніби сто ночей тому!

Те створіння, що тікало з опівнічних вулиць, аби шаснути на цвинтар і залишитися там, поміж білих гробівців.

— О Боже! Рою! — очі мені наповнилися слізьми. Це було так разюче, так шокувало, немов оце допіру Монстр вийшов із пітьми й відкрив своє пошматоване обличчя нічному повітрю. — О Боже…

Рой із шаленою любов’ю задивився на свій чудесний витвір. Але ось повільно, страх як повільно він обернувся, щоб глянути на Менні Ляйбера.

Менні, якого ми побачили, приголомшив нас обох.

Обличчя його було білим сиром. Очі його дико вертілися в очницях. У горлі йому щось кавкало, от ніби його душили дротом. Руками він дряпав собі груди, наче серце його враз зупинилось.

— Що ж це ти накоїв! — вереснув він. — Господи! Боже мій, Ісусе Христе! Що це? Витівка? Лихий жарт? Накрий його! Тебе звільнено!

І Менні жбурнув той вологий рушник у глиняне Чудовисько.

— Це шибениця!

Рухаючись якось механічно, мов здеревілий, Рой накрив ту глиняну голову.

— Я ж не зробив…

— Ти таки зробив! І що? Ти хочеш, щоб оце пішло на екран? Гидесний покруч! Спаковуй свої манатки! Забирайся геть! — Менні заплющив очі, здригаючись. — Зараз мені!

— Ви ж вимагали цього! — запротестував Рой.

— Ну, а зараз я вимагаю, щоб ти це знищив!

— Мою найкращу, найбільшу працю! Подивіться на неї, хай вам чорт! Вона прекрасна! І вона моя!

— Ні! Вона належить студії! На смітник це! Фільм видерто з планів. Ви обидва звільнені. Я хочу, щоб за годину тут було чисто. Ворушіться!

— Чому, — тихо спитав Рой, — у вас така перебільшена реакція?

— Перебільшена? — здивувався Менні.

І мов плугом поорав по сцені босими ногами, тримаючи туфлі під пахвою, трощачи мініатюрні будиночки й розкидаючи іграшкові вантажівки.

Перед самим порогом він зупинився, вдихнув повітря й люто глипнув на мене.

— Тебе не звільнено! Тобі дадуть нове завдання. А той сучий син… хай котиться під..!

Двері відчинилися, впустили величний струмінь готично-катедрального світла й загрюкнулися, лишивши мені споглядати Роєве падіння, його поразку.

— Боже мій, що ж це ми наробили! І якого це він дідька? — закричав я — Роєві, собі, червоноглиняному бюстові Монстра, відкритого й продемонстрованого Звіра. — Якого?!

Рой тремтів.

— Боже! Пів мого життя я працював, аби створити щось чудове. Я вправлявся, вдосконалювався, чекав, дивився — і от нарешті я побачив щось воістину справжнє. І воно вийшло, вилупилося-виліпилося з моїх пучок — о Боже, яке ж воно вийшло! Та й що ж воно таке, оця штука з розпроклятої глини? Як воно так сталося, що воно вродилось, а мене вбито?

Рой весь аж трусився. Він замахнувся кулаками, а кого вдарити? Окинув поглядом своїх доісторичних тварючок і зробив усеохопний порух, от ніби хотів обійняти й захистити їх.

— Я повернусь! — він хрипко крикнув їм і видибав за двері.

— Рою!

Я подався слідом за ним, а він ступав наче наосліп. Надвечірнє сонце все ще пражило, й ми рухалися мов у вогняній річці.

— Куди ти?

— А Бог його зна куди! Але ти лишайся тут. Яке пуття буде з того, як ще й тебе викинуть за шкірки? Це ж твоя перша робота. І ти застерігав мене тієї ночі… Тепер я знаю: то була напасть, напад якоїсь хвороби, але звідки? Чому? Я сховаюся десь тут на задвірках, аби ввечері прослизнути й вирятувати моїх дружбанів!

І кинув сповнений туги погляд на зачинені двері, за якими зосталися неприкаяні й дорогі його серцю тварючки.

— Я допоможу тобі, — сказав я.

— Ні. Не треба, щоб тебе зі мною бачили. А то ще подумають, ніби то ти наштовхнув мене на цю витівку.

— Рою! Менні мав такий лютий вигляд, наче вбити тебе хотів! Я покличу свого друга-детектива, Крамлі. Може, він якось допоможе! Ось, на тобі номер його телефону, — і я швидко нашкрябав цифри на якомусь зіжмаканому папірці. — Сховайся. Зателефонуй мені ввечері.

Рой Гольдстром заскочив до свого драндулета фірми «Лорел&Гарді» й погазував на задвірки зі швидкістю десять миль за годину.

— Вітаю! — обізвався хтось недалечко. — Тебе, дурний, Богом проклятий сучий синку!

Я обернувся на голос. Посеред сусідньої доріжки стояв Фріц Вонг.

— Я все кричав на них, тож вони нарешті й настановили тебе, щоб ти переписав отой нікудишній фільмчик, «Бога й Галілею». Менні оце щойно переїхав мене своїм «роллсом». Як заверещить! І викричав на мене оцю твою нову роботку. Отож…

— А є в тому сценарії які монстри? — тремким голосом поцікавився я.

— Тільки Ірод Антипас. Ляйбер хоче тебе побачити.

І потягнув мене до Ляйберового офісу.

— Зачекайте! — попрохав я.

Бо я задивився, через Фріцове плече, на далекий кінець головної студійної алеї і на ту застудійну вулицю, де що божий день, неначе й довіку так буде, збиралася юрба, тичба, де товкся отой звіринець.

— Ідіоте! — мовив мені Фріц. — Куди тебе несе?

— Оце допіру я бачив, як звільнили Роя, — відказав я, не зупиняючись. — А зараз я хочу, щоб його знову взяли на роботу!

— Dummkopf![48] — кинув Фріц, доганяючи мене. — Менні хоче бачити тебе негайно!

— Так, негайно плюс п’ять хвилин.

Опинившись за студійними ворітьми, я глянув через вулицю.

«Чи ж там ти, Кларенсе?» — подумки запитав я.

20

А вони й справді там стовбичили.

Дурні. Намахані. Ідіоти.

Отой натовп кінопоклонників, закоханих у святині студій.

Надто схожі на тих опівнічних волоцюг, що колись, бува, прихоплять і мене потинятися попід стадіоном «Голлівуд-Ліджен», де відбувалися боксерські бої, аби хоч краєчком ока побачити, як по-спринтерськи промайне через юрбу Кері Ґрант, чи як Мей Вест пров’юниться крізь натовп безкостим пернатим удавом, а чи Ґраучо скрадатиметься поруч Джонні Вайсмюллера, котрий тягає за собою Лупе Велеса, мов шкуру леопардову…

Телепні-пришелепки, і я поміж них, усі з великими фотоальбомами, поплямованими руками й невеличкими картками, де щось там нашкрябано. Пентюхи, які вистоювали щасливо, до останнього рубчика промоклі, на прем’єрі «Дам» чи «Фліртової прогулянки», а в той час Депресія тривала й тривала — і це попри Рузвельтові запевнення, що не може ж вона тривати вічно та що знову настануть щасливі деньки.

Горгони, шакали, демони, біси-наркомани, пропащі душі.

Колись-то і я був одним із них.

А тепер ось вони. Моя родина.

Поміж них таки заціліло кілька облич із тих днів, коли я тішився, ховаючись у їхній тіні.

Двадцять літ минуло, Боженьку мій, а Шарлотта зі своєю мамою все ще там вистоюють! Вони поховали Шарлоттиного тата 1930-го року та й укоренилися перед шістьма студіями і десятьма ресторанами. Сплив цілий людський вік, а її Ма все ще тут, дарма що вісімдесят років, така стійка та практична, мов нащадок бурлаків Вітчизняної, а поруч — Шарлотта, тендітна, мов квітонька, у свої п’ятдесят, і такою начебто й завжди була. Обидві ж вони ошуканки. Обидві — кипучки-шипучки за своїми усмішками з носорогослонокості.

Та я видивлявся Кларенса в тому чудернацько-мертвотному похоронному букеті: бо ж Кларенс був найшаленіший з усіх: тягати оті величезні двадцятифунтові портфелі від студії до студії! Червона шкіра для «Парамаунта», чорна — для «РКО», зелена — для «Ворнер-Бразерс».

Кларенс, байдуже, літо чи зима, закушканий в оте своє пальто верблюжої вовни, у кишенях якого були нанизані ручки, блокноти й мініатюрні фотокамери. Тільки в найспекотніпгі дні таки сповзало з нього оте всеогортальне пальто. І тоді Кларенс нагадував черепаху, котра позбулася свого панцера й запанікувала, беззахисна, перед життям.

Я перейшов вулицю та й став перед натовпом.

— Привіт, Шарлотто! — мовив я. — Салют, Ма!

Обидві жінки витріщилися на мене спантеличено.

— Це ж я, — сказав я. — Невже не пригадуєте? Двадцять років тому. Я товкся тут. Космос. Ракети. Час…?

Тут Шарлотта охнула й махнула рукою до рота. І схитнулася наперед, от ніби мала впасти з краю хідника на вулицю.

— Ма! — вигукнула вона. — Та це ж… той самий… Схибнутий!

— Таки Схибнутий, — стиха засміявся я.

Світельце спалахнуло в очах Ма.

— Ой, дива твої, Господи, — вона торкнула рукою мій лікоть. — Бідолашечка ти. І що ж ти тут поробляєш? Досі призбируєш..?

— Та ні, — знехотя сказав я. — Працюю тут.

— Де?

Я кивнув головою через плече.

— Там? — вигукнула, не вірячи, Шарлотта.

— У кімнаті листів? — запитала Ма.

— Ні, — мені запалахкотіли щоки. — Можна сказати… у сценарному цеху.

— Ти в мімеографічних сценаріях?

— Ой, ради Бога, Ма! — на Шарлоттиному обличчі сяйнув здогад. — Ти хочеш сказати, що пишеш, так? Сценарії для фільмів?

Це стало істинним одкровенням. Усі обличчя, які оточували Шарлотту й Ма, загорілися.

— Ой, Боженьку мій! — скрикнула Шарлоттина мама. — Та не може цього бути!

— Але так воно і є, — майже прошепотів я. — Роблю фільм разом із Фріцом Вонґом. «Цезар і Христос».

Запала тривала приголомшлива мовчанка. Потім зашаргали підошви. Заворушилися губи.

— А можна… — обізвався хтось, — нам…

Але договорила за всіх Шарлотта:

— Твій автограф! Будь ласка!

— Та я…

Але всі руки, що були довкола, вже простяглися до мене з авторучками й картками.

Палаючи від сорому, я взяв Шарлоттину картку й писнув своє ім’я. Ма критично зиркнула зизим оком: догори дриґом.

— То й назву картини допиши, над якою працюєш, — сказала Ма. — «Христос і Цезар».

— І ще допиши Схибнутий після свого прізвища! — підказала Шарлотта.

Я дописав: Схибнутий.

Почуваючись абсолютно заплішеним дурнем, я стояв у стічній канаві, а всі ті сумні-загублені-химородні косували на мене, розгадуючи, хто ж я такий.

Аби приховати своє збентеження, я запитав:

— А де Кларенс?

Шарлотта й Ма вражено ахнули.

— Ти пам’ятаєш Кларенса?

— А хто ж би забув Кларенса, із тими його портфелями та пальтом верблюжим! — сказав я, шкрябаючи черговий автограф.

— Він ще й досі не телефонував, — відрізала Ма.

— Не телефонував? — підвів я голову.

— Та десь о цій-о порі він і дзвонить на той телефон, що через дорогу, аби спитати, чи прибув такий-то, а чи вже поїхав, отакі речі, — пояснила Шарлотта. — Так він виграє час. Лягає спати пізно, бо зазвичай опівночі ходить перед ресторанами.

— Знаю! — я зробив розчерк останнього підпису, аж розпашівши від неприпустимого піднесення. Але я все ще не смів поглянути у вічі своїм новим прихильникам, які усміхалися мені, от ніби я допіру одним скоком добувся в Л.-А. із Галілеї.

Тут задзеленчав телефон по той бік вулиці.

— Оце й телефонує Кларенс! — пояснила Ма.

— Вибачте… — Шарлотта вже й рушила туди.

— Будьте ласкаві, — торкнув я її ліктя. — Стільки років не спілкувався. Зробимо сюрприз? — і дивлюся то на Шарлотту, то на Ма, і знов на Шарлотту. — Добре?

— О так, гаразд, — буркнула Ма.

— То й біжіть! — сказала Шарлотта.

Телефон усе ще дзеленчав. Я підбіг і схопив слухавку.

— Кларенс? — запитав я.

— А це хто? — вигукнув він, умить насторожившись.

Я спробував пояснити більш-менш докладно, але зрештою назвався давньою метафорою: «Схибнутий».

Та Кларенса це аж ніяк не задовольнило.

— А де там Шарлотта чи Ма? Я хворий.

«Хворий? Чи зненацька наляканий, мов Рой?» — подумав я.

— Кларенсе! — звернувся я. — А яка ваша адреса?

— Нащо це вам?!

— Ну, дайте хоч свій номер телефону…

— Нікому не даю! Бо мене пограбують! Мої світлини. Мої скарби!

— Кларенсе, — благав я його. — То ж я учора ввечері був біля «Браун-Дербі».

Мовчанка.

— Кларенсе? — спитав я. — Мені потрібна ваша допомога, щоб ідентифікувати декого.

Я міг би заприсягтися, що почув по телефону, як по-заячому закалатало його серце. Почув навіть, як його очі альбіноса крутяться у своїх орбітах.

— Кларенсе! — благав я. — Будьте ласкаві! Запишіть моє ім’я і номер телефону, — я продиктував йому це й те. — Зателефонуйте чи напишіть на студію. Учора ввечері я бачив, як той чоловік мало не вдарив вас. Чому? Хто ж…

Клац. Гмммм…

Кларенс, хоч би звідки він телефонував, відімкнувся.

Мов сновида, я перейшов вулицю назад.

— Кларенс не приїде сюди.

— Та що це ви? — звинувачувальним тоном сказала Шарлотта. — Він щодня тут буває!

— І що такого ви йому наговорили?! — Шарлоттина мама зиркнула на мене своїм лихішим, лівим, оком.

— Він захворів.

Захворів, як ото Рой, подумав я. І як сам я захворів.

— А чи хто-небудь знає, де він мешкає?

Усі похитали головами.

— Я гадаю, ви могли б податися слідом за ним та й побачити! — Шарлотта замовкла й сама до себе засміялась. — Маю на увазі…

— А я бачила, — втрутилась якась інша жінка, — як він одного разу їхав на Бічвуд. Один із тих дворів-бунґало…

— А прізвище якесь він має?

Ні. Як і вся решта за всі ці роки. Ніякого прізвища.

— Прокляття, — пошепки лайнувся я.

— Якщо вже зайшла мова про прізвища, — Шарлоттина мама подивилася на картку, що я підписав. — То як буде ваше…?

Я назвав їй по літерах.

— У фільмах не спрацює, — пирхнула Ма. — Маєте вибрати собі нове прізвище а чи прізвисько.

— Та звіть мене просто Схибнутим, — сказав я, рушаючи геть від них. — Бувайте! Шарлотто, Ма…

— До побачення, Схибнутий! — попрощалися жінки.

21

Фріц чекав мене на сходах біля офісу Менні Ляйбера.

— Там, усередині, вони ладні тебе з’їсти! — вигукнув він. — Що в тебе не заладилось?!

— Та побалакав із ґарґульями.

— І невже вони знову спустилися з Нотр-Даму? Хутко заходь!

— І для чого б то? Ще годину тому ми з Роєм перебували на Евересті. А тепер він провалився у пекло, а я загруз у Галілеї разом із вами. Може, поясните?

— Ну, ти вмієш прихиляти людей до себе, — сказав Фріц. — Бо хто ж його знає: можливо, у Менні мати померла? А чи його кохана прийняла кілька не тих чи зайвих пігулок? Закреп? Щось із товстою кишкою? Розсуди сам. Роя викинули. Отож ми з тобою шість років клепатимемо комедії Нашої Банди. Та зайди вже!

І ми увійшли до офісу Менні Ляйбера.

Господар кабінету стояв, спостерігаючи за нами своєю потилицею.

Стовбичив він посеред великої та геть білої кімнати: білі стіни, білий килим, білі меблі й величезний білісінький стіл, а на ньому нічого — крім такого ж білого телефону. Якась чиста сніговиця натхнення з руки котрогось снігом засліпленого митця, абсолютно вивершений дизайн укомплектування.

А позаду того письмового стола красувалося велике дзеркало, тож, сидячи за столом і глянувши через плече, господар міг побачити себе за роботою. І лиш одне вікно на всю ту кімнату. Виходило ж воно на задвірковий студійний мур, що височів менше ніж за тридцять футів, і дарувало панорамний вид на цвинтар. Я просто не міг очей відірвати.

Але Менні Ляйбер прокашлявся. Усе ще стоячи спиною до нас, бос запитав:

— Він ушився?

Я спокійно кивнув головою його напруженим плечам.

Менні вловив мій кивок і полегшено видихнув.

— Його ім’я більше ніколи тут не згадуватиметься. Його тут ніколи не було.

Я зачекав, поки Менні обернеться й піде колами довкруж мене, притлумлюючи в собі бурхання пристрасті, аби не вибухнути. Його обличчя було мішаниною сіпань. Його очі відмовлялися рухатись у гармонії з бровами, а чи то брови — з його ротом, а чи голова не хотіла прокручуватися на шиї. Він крокував, маючи геть розбалансований вигляд, от ніби першої-ліпшої миті міг розлетітися на друзки. Тут він завважив, що Фріц Вонґ спостерігає за нами, і став біля нього, немов провокуючи того на лютий вибух.

А мудрий Фріц зробив ту саму річ, котру, як я помітив, він чинив, коли світ надто реально насувався на нього. Він викрутив свій монокль і засунув його до нагрудної кишеньки. Це скидалося на тонкий маневр відвертання від себе надмірної уваги, таке собі витончене ухиляння. Разом із тим своїм моноклем він запхнув до кишеньки й самого Менні.

Менні Ляйбер знову закрокував — і заговорив. Я ледь чутно прошепотів:

— Так — але що ми зробимо з Метеорним Кратером?!

Фріц застережливо сіпнув у моєму напрямі головою: «Заткайся!».

— Отже! — Менні удав, ніби нічого не почув. — Наша наступна проблема, головна наша проблема полягає в тому… що ми не маємо кінцівки до «Христа й Галілеї».

— Тобі це повторити? — з убивчою чемністю запитав мене Фріц.

— Немає кінцівки! — вигукнув я. — А до Біблії ви зазирали?

— Та Біблій нам вистачає! Але наш сценарист не міг учитати дрібнюсінького шрифту на кубкові Діксі. Я бачив ту твою повість «Есквайр». Це схоже на «Еклезіаста».

— На «Йова», — промимрив я.

— Заткайся. Що нам потрібне, так це…

— Матвій, Марко, Лука — і я!

Менні Ляйбер пирхнув.

— Відколи це автори-початківці стали відкидати найбільшу роботу сторіччя? Нам сценарій потрібен на вчора, аби Фріц міг поновити зйомки. Пиши гарно — й одного чудового дня заволодієш усім цим!

І широкий помах рукою.

Я задивився туди, понад цвинтарем. Стояв ясний день, але невидимий дощ мив надгробні камені.

— Боже! — прошепотів я. — Сподіваюся, що не…

Це його дістало. Менні Ляйбер сполотнів. Він знову перенісся у павільйон № 13, у ту пітьму, разом зі мною, Роєм і глиняним Чудовиськом.

Він мовчки вибіг до вбиральні. Грюкнули двері.

Ми з Фріцом обмінялися поглядами. Менні блював за дверима.

— Gott![49] — видихнув Фріц. — І чом я не послухався Ґерінга?

За хвилину Менні Ляйбер повернувся, заточуючись, тоді роззирнувся довкола, ніби дивуючись, що все тут і досі стоїть на місці, підійшов до телефону, набрав номер, сказав: «Зайдіть сюди!» — і попрямував до дверей.

Я зупинив його біля порога.

— Стосовно павільйону № 13…

Менні Ляйбер приклав руку до рота, наче от-от міг виблювати знову. Очі його розширилися.

— Я знаю, що ви збираєтеся там усе прибрати, — швидко заговорив я. — Але в тому павільйоні лишається багато моїх речей. А я хотів би решту дня проговорити з Фріцом про Галілею та Ірода. Могли б ви не чіпати всього того мотлоху до завтра, аби я міг прийти завтра вранці й забрати свої речі? Потім ви могли б усе інше очистити.

Менні поводив очима, обдумуючи. Потім, усе так само прикриваючи рота рукою, він сіпнув головою: так, мовляв, і крутнувся, опинившись перед високим, худим, блідим чоловіком, котрий саме заходив до приміщення. Вони порозмовляли пошепки, а тоді Менні, без будь-яких «до побачень», вийшов. Той блідий височан був І. В. В. Гоуп, один із оцінювачів кіновиробництва.

Він подивився на мене, помовчав, а тоді, трохи ніяково, сказав:

— Здається, ах, ми не маємо кінцівки для нашого фільму.

— А до Біблії ви зазирали? — водно промовили ми з Фріцом.

22

Звіринець розбігся, хідник перед студією спорожнів. Шарлотта, Ма і вся решта подалися до інших студій та інших ресторанів. Цих фанатів, розсіяних по всьому Голлівуду, мало бути десь понад три десятки. І хтось із них таки запевне знав прізвище Кларенса.

Фріц одвіз мене додому.

Дорогою він сказав мені:

— Заглянь до відділення для рукавичок. Оту скляну скриньку. Відкрий!

Я відкрив невеличку чорну скриньку. Там, у шістьох охайних оксамитових келишках-гніздечках, виблискували шість кришталевих моноклів.

— То мій багаж, — похвалився Фріц. — То все, що я зберіг і прихопив, тікаючи до Америки, коли на мене гунуло оте пекло, вкупі з моїми ненаситними череслами й талантом.

— А він ого який великий!

— Перестань! — і Фріц чухронув мені мій черепочок. — Тільки лайся, маленький виплодку! Я тобі показую їх, — тиць пальцем у моноклі, — аби переконати, що не все втрачено. Усі коти, а в їхньому числі й Рой, приземляються на всі свої чотири лапи. А що там є ще, у тому, для рукавичок?

Там я ще знайшов товстий мімеографічний сценарій.

— Перечитай його, не здіймаючи рук до неба, і ти станеш чоловіком, сину мій. Кіплінґом! Давай. Завтра, о другій тридцять, зайди до комісаріату. Поговоримо. А потім, перегодом, я прокручу тобі чорновий варіант «Ісуса в юдолі» або «Отче, навіщо ти мене полишив?». Ja?[50]

Я висів з автівки перед моїм домом.

— Sieg Heil![51] — вигукнув я на прощання.

— Оце вже на щось схоже! — похвалив мене Фріц і поїхав собі, залишивши мене на таку порожню й тиху домівку, що я тільки й подумав: «Крамлі!».

Коли сіло сонце, я сів на ровера та й погнав до Венеції.

23

Я не люблю гасати велосипедом поночі, але хотів бути певним, що ніхто не ушнипився слідом за мною.

До того ж мені потрібен був час на обдумування, що та як сказати своєму другові-нишпорці. Щось на взір: Допоможи! Врятуй Роя! Зроби так, щоб його знову взяли на роботу! Розв’яжи таємницю Чудовиська!

Від тих дум я мало не повернув назад, додому.

Уяв чулися мені тяжкі зітхання Крамлі, який вислуховує мою неймовірну розповідь, здіймаючи руки до небес, та посьорбує пиво, аби запити свою зневагу до цілковитої відсутності у мене реальних, чітких, викуваних зі шведської криці фактів-шпичаків.

Я припаркував велик до паркану перед чолом його невеличкого, захованого в тернах, мисливського бунґало за милю від океану й пішов через гайок африканських бузків стежкою, якою ще вчора — відчувалося! — гуляли такі тваринки, як окапі.

Тільки я підніс руку, щоб постукати, як двері перед моїм носом розчахнулися.

Із пітьми виткнувся кулак, а в тому кулаці — відкрита бляшанка пінявого пива. Чоловіка, котрий тримав її, я так і не розгледів. Тільки схопив пиво. І рука зникла. Лише чиясь хода помалу подаленіла, стихаючи.

Я тричі сьорбнув, аби набратися снаги й увійти.

Дім був порожній.

А сад — ні.

Елмо Крамлі, із капелюхом продавця бананів на голові, сидів під якимсь колючим кущем і, втупившись у пиво у своїй засмаглій руці, мовчки його пив.

Телефон на подовженому проводі стояв на плетеному столі біля правого ліктя господаря. Стомлено й невідривно дивлячись тепер на мене з-під свого білого тропічно-мисливського шолома, Крамлі набрав чийсь номер.

Хтось йому відповів. Крамлі мовив у слухавку: «Ще одна мігрень. Прошу відпустки на лікування. Побачимось за три дні, гаразд? Гаразд». І поклав слухавку.

— Як я здогадуюся, той твій головний біль — це я?

— Щоразу, як ти приблукаєш… так і беру триденну відпустку на лікування.

Він кивнув. Я сів. Він пішов і постояв на узліссі своїх приватних джунглів, де сурмили слони, а небачені-невидимі пурхання велетенських джмелів, колібрі й фламінго вимерли задовго до того, як десь там у майбутньому екологи оголосять їх вимерлими.

— І де ти в дідька, — вибухнув Крамлі, — пропадав?

— Одружився, — пояснив я.

Крамлі обміркував це, пирхнув, підійшов і, поклавши руку на моє плече, поцілував мене в тім’ячко.

— Прийнято!

І, сміючись, пішов притягнути цілий ящик пива.

Ми сиділи, поїдаючи хот-доґи, у невеличкому плетеному бельведерчику в кінці його саду.

— О’кей, синку, — мовив він нарешті. — Твій старенький татусь тужив тут за тобою. Але молодик між простирадел не має вух. Давня японська приказка. Та я знав: одного чудового дня ти повернешся.

— Пробачаєш мені? — запитав я, переповнений почуттями.

— Друзі не пробачають — вони просто забувають. Умасти собі горлечко оцим напоєм. А що Пег — чудова дружина?

— Уже рік як побрались, а перша наша битва за гроші ще попереду, — я зашарівся. — Забирає собі майже все. Але моя платня на студії зросла — до ста п’ятдесяти на тиждень.

— Ого! Це ж на десять баксів більше, ніж заробляю я!

— Але це тільки на півтора місяця. А там і незчуюсь, як знову стану писати для «Дешевої сенсації».

— І писати ліпоту прекрасну… Я тут, як міг, тримався, терпів твою мовчанку…

— А ти отримав вітальну листівку «З Днем батька!»? — швидко запитав я.

Він опустив голову й просяяв.

— Так! А хай тобі… — Крамлі випростався. — Але, напевне, тебе привело сюди щось більше за родинні почуття, правда?

— Люди помирають, Крамлі.

— Ото завів своєї! — вигукнув детектив.

— Ну, майже помирають, — уточнив я. — Або ж вертаються з могил, тільки не по-справжньому воскреслі, а в вигляді зроблених із пап’є-маше ляльок…

— Держи її, Ньюте! — вигукнув Крамлі й кинувся в будинок, а тоді повернувся із пляшкою джину. І того джину почав доливати собі в пиво, а я заговорив шпаркіше. Ось у його кенійсько-тропічному задвірку запрацювала розбризкувальна система, залунали голоси звірів зі степу-вельду, птахів із глибин джунглів. Нарешті я розповів про всі події від Геловіну й до останніх годин. І замовк.

Крамлі тяжко зітхнув.

— Отже, Роя Гольдстрома вигнали за те, що він виліпив погруддя з глини. Невже обличчя Монсіра-Чудовиська було аж таке жахливе?

— Так!

— Естетика. Оця-от стара нишпорка нічим тут не зарадить!

— Ти мусиш! В ось ці хвилини Рой усе ще ховається в студії, вичікуючи слушної нагоди, аби повиносити всі свої доісторичні моделі. Ціна їм — на тисячі. Але ж Рой перебуває там незаконно. Чи міг би ти допомогти мені допетрати, що все це в біса означає? Допомогти Роєві поновитися на роботі?

— Господи Ісусе! — зітхнув детектив.

— Атож, — мовив я. — Якщо вони застукають Роя за винесенням речей, то один Бог святий відає, що йому буде!

— Прокляття, — буркнув Крамлі. Тоді ще долив джину до пива. — А ти знаєш, що то за тип такий, котрий бенкетував у «Браун-Дербі»?

— Ні.

— А маєш якісь міркування щодо того, хто міг би його знати?

— Священик церкви Святого Себастьяна.

І я розповів детективу про ту опівнічну сповідь, про голос, що тоді промовляв-плакав, і про тихі відгуки святого отця.

— Нічого це не дає. Анічогісінько, — Крамлі похитав головою. — Священики або не знають, або нізащо не викажуть імені. Якщо я увійду туди з такими розпитами, мене за дві хвилини витурять звідти. Хто ще?

— Метрдотель «Дербі» може знати. А ще того вечора, біля «Дербі», його був упізнав один чоловік. Його я знав ще відтоді, як хлопчаком гасав біля студій на роликах. Його ім’я Кларенс. Я спробував розпитати людей, яке в нього прізвище, але…

— Розпитуй далі. Якщо йому відомо, ким є Чудовисько, то це дасть нам якусь зачіпку. Боже, яка німота. Роя вигнали, тебе перекинули на іншу роботу — і все через якийсь глиняний бюст. Надмірна реакція. Бунти. І що, весь цей галас зчинився через оту ляльку на драбині?

— Саме так.

— А мені подумалось, — зітхнув Крамлі, — коли я побачив тебе на порозі, що це ж ти повернувся у моє життя й ощасливиш мене.

— Я тебе не ощасливив?

— Ой ні, хай тобі всячина, — тут голос його зм’якшився. — Воно то чортівня, звісно. Але мені так хотілося б, щоб ти лишив ту купу кінських кізяків десь там, а не заносив сюди.

Він покосував на місяць, що саме сходив над його садом, і сказав:

— Хлопче, ох, хлопче… Ти таки заінтригував мене, — а тоді додав: — Ця справа тхне шантажем!

— Шантажем!?

— Ну, а навіщо тоді весь цей клопіт: писати записки, провокувати таких невинняток, як ти з Роєм, висаджувати муляжі на драбини та під’юджувати вас відтворити образ Чудовиська, якщо це не веде до чогось? Яка користь від паніки, якщо тобі за це не посиплються гроші? Має ж бути більше записок, більше листів, чи не так?

— Інших записок я не бачив.

— Авжеж, бо тебе обрано як знаряддя, як засіб усе розворушити. А ти промовчав, не зчинив галасу. Ну, то це мав зробити хтось інший. Б’юсь об заклад: цього вечора десь вирине вимагацька записка приблизно такого змісту: «Двісті тисяч, неміченими п’ятдесятками, вбережуть вас від нових появ воскреслих трупів на мурах!». Отож… розкажи мені про студію! — попросив насамкінець Крамлі.

— «Максимус»? Та найуспішніша студія, за всю історію кінематографу. І досі лишається такою. «Вераєті» подала заголовком їхній прибуток за останній місяць. П’ятдесят мільйонів чистими. Жодної іншої студії і близько не видно.

— І то правдиві цифри?

— Ну, хай на якихось п’ять мільйонів менше, та все одно виходить справжнє казкове багатство.

— А якісь великі проблеми були нещодавно, скандали там, сум’яття, збурення? Може, ти знаєш: якийсь фільм зняли з виробництва, когось іще викинули?

— Та все тихо-стабільно, протягом багатьох місяців.

— Тоді саме воно й має бути. Вигода, себто! Коли все йде як по маслу, а тоді — ой! Щось скоїлось! Наче й не дуже значне, а всіх налякало. Хтось подумав: «О Боже мій! Одного чоловіка щось виперло на мур!» Щось воно нечисте діється поруч… Щось-десь таке підкилимне, якась там собака зарита… — Крамлі засміявся. — Глибоко закопано. Арбутнот? Ти гадаєш, хтось викопав якийсь давній страшенно брудний скандал, що про нього і не чував ніхто, й погрожує студії, не надто тонко, виливаючи той бруд на видноту?

— І який такий скандал, та ще й двадцятирічної давності, міг би змусити студію думати, нібито його розкриття призведе до її руїни?

— Коли б ми покопалися в каналізації досить довго, то й дізналися б. Тільки от біда, що скакати в каналізацію — не моє хобі. А Арбутнот, поки жив, був чистий на руку?

— Коли порівнювати його з іншими керівниками студій? Запевне. Був він одинак і водився з дівчатами — чого ще сподіватися від старого парубка — а всі ж його коханочки були милі вершниці з Санта-Барбари, містечково-сільського типу, гарненькі-розумненькі, душ двічі на день приймали. Ніякого тобі бруду.

Крамлі знову зітхнув, от ніби йому підсунули краплені карти й він ладен був згорнути руки на грудях і вийти з гри.

— Ну, а що то була за автотроща, в якій постраждав Арбутнот? То й справді була звичайна вулична пригода?

— Я бачив світлини в новинах.

— До біса світлини! — Крамлі задивився на свої домашні джунглі, оцінюючи, наскільки густа від них тінь. — Що, коли та аварія насправді не була аварією? Що, коли то було, скажімо, убивство? Можливо, усі там були смертельно п’яні — і тут тобі й смерть?

— Вони тоді якраз щойно випорснули з великого алкогольного купелю в студії. Оце стільки й потрапило до газет.

— Оце й рознюхай, — міркував Крамлі. — Велике цабе студійне, багате, мов Крез, за невпинного розбухання прибутків «Максимусу», й воно, те цабе, одуріле від сам-жене-з-трьома-гичками, починає гратися в стук-грюк з іншою автівкою, Слоуна, рикошетом одлітає від нього й лулусь у телефонний стовп. А це ж не та новина, яку б ви хотіли тицьнути на першу шпальту. Фондовий ринок пірне заглибоко. Інвестори тю-тю. Фільми загнуться. Юнак зі срібним чубом гупнеться додолу зі свого п’єдесталу, і так далі, й таке інше, отож слід зробити так, щоб усе було шито-крито. А теперечки, коли стільки часу спливло, хтось із учасників тих подій, а чи хтось такий, кому цього року відкрилися ті давні факти, заходився потрясати студію, погрожуючи розповісти більше, ніж відкрили зрежисовані фотографійки та гальмівні сліди. Або що, як…?

— Що як?

— …то була ніяка не аварія, і не п’яні дурощі, котрі вгатили їх одразу в самісіньке пекло? Що, коли хтось навмисне призвів їх до цього?

— Вбивство?! — вигукнув я.

— А чом би й ні? Студійні боси, отакі ви-и-исоко поставлені, отакі ши-и-ироко розрекламовані, неминуче наживають собі купу ворогів. А побігаї, котрі довкола них крутяться, зрештою починають думати, як би когось на гілляку, та вигадувати всякі інші лихі каверзи. Хто того року був у «Максимусі» другий по лінії влади?

— Менні Ляйбер? Але ж цей і мухи не скривдить. Тільки побулькає трохи та зразу й вичахне.

— А ти підсунь йому вигоду з убитої мухи та підкинь дровець йому в пічку. Наразі це ж він стоїть на чолі студії, чи не так? Ото ж бо! Проштрикнув пару шин, послабив кілька шворнів — і бах! Уся студія падає тобі до ніг — на всю решту життя!

— Звучить вельми логічно.

— Та коли б ми знайшли того типа, котрий теє вкоїв, то він би й нам це довів. О’кей, була гульня. А що ще?

— Я гадаю, нам би переглянути старі місцеві газети двадцятирічної давності: мо’, знайдуться ті докази, яких бракує? А ще, коли б ти якось початував, посновигав довкола студії. Не мозолячи, себто, нікому очей.

— З оцією моєю плоскостопістю? Здається, я знаю студійного охоронця. Давно колись працював у «Метро». То він мене впустить — і ні пари з уст. Що ще?

Дав я йому список. Теслярня. Цвинтарний мур. І той котеджик Зеленого Міста, де ми з Роєм планували працювати і де Рой міг переховуватися нині.

— Рой досі чатує там, вичікує, щоб викрасти своїх тварючок. А ще ж, Краме, якщо правда усе те, що ти розказуєш про витівки з автівками, про замахи та вбивства, то нам треба негайно викишкати звідтіля Роя. Якщо студійці прийдуть цього вечора у павільйон № 13 і знайдуть коробку, в якій Рой сховав оте тіло з пап’є-маше після того, як був його викрав, то вони не знаю що йому зроблять!

Крамлі гмукнув.

— То ти, виходить, просиш не просто поновити Роя на роботі, а навіть урятувати йому життя, еге ж?

— Не кажи так!

— Чом і ні? Ти ж оце зненацька опинився посеред ігрового поля, у ролі гравця, котрий подає м’яч, і гасаєш, щоб відбивати биткою м’ячі та промахуватися по них. І як я в дідька спіймаю твого Роя? Блукаючи довкола павільйонів із сачком для метеликів та якоюсь котячою приманкою? А ще ж твої дружки-студійці знають Роя, а я — ні. Вони ж його злапають задовго до того, як я виберуся зі свого хліва для бичків-третячків. Дай мені хоч один факт, аби я мав із чого почати!

— Чудовисько! Чи то Монстр! Якщо ми дошукаємося, хто він такий, то, може, й дізнаємось, чому вигнано Роя ніби лиш за те, що виліпив те погруддя з глини.

— Атож, атож. А ще що? Про Чудовисько…

— Ми з Роєм бачили, як воно подалося на цвинтар. Рой угнався за ним, але не схотів розповісти, що там побачив та чого можна сподіватися від того Чудовиська. Може… саме те Чудовисько й виставило отой дублікат Арбутнота з пап’є-маше на цвинтарній стіні… та й розіслало записки, щоб шантажувати людей!

— Ну, ти зараз забажаєш позривати усі зірки з неба! — Крамлі енергійно, обіруч, потер свою лису голову. — І Чудисько тобі ідентифікуй, і розпитай його, де воно поцупило ту драбину та як виготовило з пап’є-маше достеменного Арбутнотового трупа! Ну й ну!

Крамлі аж розпашівся. Та й гайнув до кухні — піднести більше пива.

Попили ми. А він задивився на мене поглядом, сповненим батьківської любові.

І я сказав:

— Чорт, я й забув навіть спитати, як твій роман…

— «Неси, вітре, від смерті!»?

— Але ж я давав тобі інший заголовок!

— Твій заголовок занадто добрий. То я тобі його й повертаю. А «Неси, вітре, від смерті!» вийде друком на тому тижні.

Я так і підскочив та й ухопив детектива за руки.

— Краме!! О Боже! Ти утнув це! А шампан якийсь у тебе знайдеться?

Ми обидва позазирали до його льодовні, мов дві сороки в кістку.

— А як сколотити разом пиво й джин твоїм блендером фірми «Варінґ», чи не вийде з того якесь «шампунське»?

— Чом не спробувати?

І ми спробували — й покуштували.

24

І тут задзеленчав телефон.

— Це тобі, — мовив Крамлі.

— Дяка Богові! — я схопив слухавку. — Рою!

— Я не хочу жити, — сказав Рой. — О Боже, як це жахливо. Дістанься сюди, поки я не збожеволів. Павільйон № 13!

І відімкнувся.

— Крамлі! — зойкнув я.

Крамлі повів мене до своєї автівки.

Ми поїхали через місто. Я не годен був розціпити зуби, щоб хоч слово мовити. І так стис собі коліна, аж потерпли без кровообігу литки.

Біля студійних воріт я сказав Крамлі:

— Не чекай на мене. Зателефоную за годину та й розкажу тобі…

Рушив я і бухнувся у хвіртку. Знайшов телефонну кабіну біля павільйону № 13 і замовив таксі — щоб мене ждало за павільйоном № 9, за добрих сто кроків від тринадцятого. І тільки тоді зайшов у двері павільйону № 13.

Й опинився посеред пітьми та хаосу.

25

Я побачив сто чи й більше речей, що спустошили мені душу.

Ближче до порога на підлозі павільйону валялися порозкидані, чиїмсь нападом шаленства, знівечені-потрощені машкари, плавали виламані ребра й вилиці-скивиці Фантома-Чудовиська.

А трохи далі — війна, руїна, повергнуті у свій власний порох.

Роєві павучі містечка й жучі мегаполіси були втоптані в грішну землю. Його звірів попатрано, голови їм повідривано, усіх їх почавлено й поховано у їхній власній пластиковій плоті.

Я йшов крізь румовища, розкидані так, ніби якесь нічне бомбардування зливою впало та вкрай знищило ті мініатюрні дахи, башточки й ліліпутські статуеточки. Якийсь подібний до Ґарґантюа Атила погромив тутешній Рим.

А велику Александрійську бібліотеку насправді не спалено: її крихітні книжечки, мов крильця колібрі, геть покрили дюни, неначе якісь замети-перемети. Димував зруйнований Париж. Лондону випустили кишки. Гігантський Наполеон навіки сплющив Москву, розтоптавши її своїми лапацюрами. Одне слово: п’ять років праці по чотирнадцять годин на день, по сім днів на тиждень, пропали — і за який час? За п’ять хвилин!

«Рою! — подумав я. — Ти нізащо не повинен це побачити!»

Але він таки побачив.

Проходячи через бойовиська програних битв і розметані села, я уздрів якусь тінь на далекій стіні.

То була тінь із кінофільму «Привид в Опері», яку я побачив п’ятирічним. У тому фільмі якісь балерини, крутячись, заклякли, витріщившись на щось, заверещали й кинулися врозтіч. Бо там, підвішене на колосниках, мов мішок із піском, ледь колихалося тіло нічного сторожа. Відтоді я так і не забув того фільму, тієї сцени, балерин і повішеника — там, високо в сутіні. Й тепер, у далекому північному краї цього павільйону звукозапису, коливався якийсь предмет на довгій мотузці, мов на павучій нитці. Він відкидав величезну, у двадцять футів, тінь на порожню стіну, достоту як і в тій сцені зі старої кінокартини-жахалки.

— О ні! — прошепотів я. — Цього не може бути!

Але воно було.

Я уявив, як сюди зайшов Рой, як жахнувся й закричав, який убивчий відчай пойняв його, а потім — лють, і новий відчай: утопитися й перемогти! Після того дзвінка мені… А потім — шалені пошуки мотузки, шворки, дроту й, нарешті, зашморг — і супокій, погойдування… Він ніяк не міг вижити без своїх дивно-химерних комариків-кліщиків, без тих своїх улюбленців, своїх захоплень. Був він уже задорослий, аби якось у всьому цьому перебудуватись.

— Рою! — прошепотів я. — Не може ж бути, щоб це був ти! Ти завжди хотів жити…

Але Роєве тіло звільна оберталося, високо в тих сутінках. «Моїх тварючок побито!» — промовляло воно.

Та вони ж ніколи не були живі!

«Ну, то й я, — прошепотів Рой, — і я не жив ніколи».

— Рою! — мовив я. — Невже ти залишив би мене самого в цім світі?

«Можливо…»

— Але невже ти допустив би, щоб хтось тебе повісив?

«Чом ні…»

— Але, якщо так, чому ж ти досі тут висиш? Чом тебе досі не зняли?

А це означає…

…що загинув ти лише допіру! Тебе ще не знайшли. І я перший побачив тебе мертвого!

Мені до болю кортіло торкнутися його ступні, його коліна, аби тільки впевнитися, що то Рой! У голові мені промайнули думки про того чоловіка з пап’є-маше у труні.

Поволі, дюйм за дюймом, я простягав свою руку… і тут…

Біля його стола височіла платформа для скульптур, на якій стояла запнута його остання й найбільша робота: Монстр, Чудовисько з опівнічного «Дербі», Створіння, що забігало до церков поза муром і через вулицю.

А хтось узяв молоток і завдав погруддю добрий десяток недобрих ударів. Обличчя, голова, череп — усе воно було розбите, потрощене, так що зостався лише безформний горб.

— Святий Боже! — прошепотів я.

Невже саме це й стало останнім ударом, що вверг Роя в самогубство?

А чи той руйнівник був заховався й чигав у сутіні, й зненацька завдав Роєві, котрий стояв приголомшений посеред своїх поруйнованих міст, підступного удару, а тоді взяв і тільки підвісив уже бездиханне тіло?

Я затремтів. І зупинився.

Бо вчув, як широко розчахнулися двері павільйону.

Я скинув своє взуття й навшпиньки шаснув у тінь, сховався.

26

То з’явився хірурго-медико-лікар, опівнічний артист-абортист, заштрикувач, вигнаний із кола верховних жерців.

Док Філіпс проплив до освітленої далекої частини сцени, роззирнувся, уздрів руйновище, а тоді знайшов повішене тіло й лише кивнув головою, от ніби такі смерті що не день трапляються. І посунув уперед, підгилюючи носаками свого взуття зруйновані міста, наче то було просто якесь сміття, недоречний тут мотлох.

Побачивши це, я мало не вдавився прокльоном. Тоді затулив долонею рот і сіпнувся назад, у густішу тінь.

Потім я став дивитися у щілину в простінку.

Лікар заціпенів. Мов заєць посеред лісової просіки, він пороззирався надовкола крізь свої окуляри у сталевій оправі, а що очей йому було замало, то ще й запринюхувався. Вуха йому навіть начебто сіпалися обабіч поголеного черепа. А тоді він труснув головою. І зачовгав далі, відкидаючи Париж набік і підфутболюючи Лондон. Ось він і добувся до того повішеного жахіття…

У його руці блиснув скальпель. Тоді він схопив валізу, відкрив її й підсунув під повішене тіло, далі схопив стілець, ступив на нього й різонув мотузку над Роєвою шиєю.

Страшно гупнуло, коли Рой ударився об дно валізи.

Своє страждання я притлумив кашлем. І закляк, упевнений, що цього разу він таки розчув і зараз прийде, з тією холодною сталевою посмішкою в руці. Я затамував віддих.

Док зіскочив на підлогу й нахилився оглянути тіло.

Тут ізнову розчахнулися зовнішні двері. Залунали кроки, голоси.

То прийшли прибиральники, й чи то був призначений для них час, а чи він покликав їх прибрати негайно — я не знав.

Док загрюкнув валізу.

Я закусив свої кісточки, а пальці запхнув собі в рот, аби затлумити страшні прориви мого відчаю.

Клацнули замки валізи. Док зажестикулював.

Я відсахнувся, коли бригада робітників пройшлася павільйоном із мітлами та лопатами, аби повимітати й повикидати афінські брили, александрійські бібліотеки та всі бомбейські храми Крішни у сміттєвий контейнер.

Двадцять хвилин пішло на те, щоб підчистити й вивезти працю всього життя Роя Гольдстрома, прихопивши, на рипучому візку, ще й валізу, в якій, зігнуте й невидиме, лежало тіло мого друга.

Коли ж двері загрюкнулися востаннє, я викрикнув усю свою муку, все горе — супроти ночі, смерті, клятого лікаря, тих чоловіків, що подалися геть. Зціпивши кулаки, я кинувся бити повітря — й закляк, засліплений слізьми. Аж коли я простояв отак довгу часину, трусячись і ридаючи, я раптом уздрів якусь неймовірну річ.

Там, притулений до північної стіни павільйону, стояв стіс обернених один до одного дверних фасадів, достоту оті всі підвіконня й двері, в які ми з Роєм були пірнали напередодні.

А посередині перших дверей тулилася якась маленька, але знайома скринька. От ніби хтось там її просто випадково забув. Але я зрозумів: то подарунок мені.

Рою!

Я кинувся наперед — і став, задивившись униз, і таки торкнувся скриньки. Шеп-шелеп.

Хоч би що там лежало, всередині, воно шелепало.

Чи ж там лежиш ти, тіло, що так тихо шелестіло там, на мурі, в дощ?

Шеп-шелеп-анімурмур.

Прокляття! І думка: чи ж я тебе коли здихаюсь?

Я хап скриньку та ноги на плечі — і драла.

Але добіг до вхідних дверей і став як укопаний.

Заплющившись, утер рота й тільки тоді поволі відчинив двері. Ген там, уже далеченько по алеї, прибиральники саме звертали за ріг — до теслярні й великого залізного крематорію.

Док Філіпс, ідучи слідом за ними, на мигах давав указівки.

Я здригнувся. Якби я прибув сюди на п’ять хвилин пізніше, то підгодився б якраз на той момент, коли він знайшов Роєве тіло та зруйновані світові столиці. І тоді й моє тіло опинилося б у тій валізі, разом із Роєвим!

Моє таксі чекало за павільйоном № 9.

Поруч — телефонна будка. Я упхався туди, вкинув монету, набрав поліцію. Обізвався голос: «Так? Алло, так, алло, так!»

А я тільки п’яно хитався в будці, витріщившись на слухавку, мов на дохлу гадюку в моїй руці.

І що я міг сказати? Що павільйон звукозапису очищено й він тепер порожній? Що крематорій, либонь, уже й розкочегарили, і, поки прибудуть патрульні машини зі своїми сиренами, анічим поліція тут уже не зарадить?

А далі що? Я лишаюся тут сам-один, без зброї, без захисту, без доказів?

Мене виженуть, а то й уб’ють — і перекинуть через отой мур, на вічний спочинок?

Ні!

Я зойкнув. Хтось загупав по мені молотком, аж череп мій обернувся червоною глиною, битою-рваною, мов та плоть Чудовиська. Хитаючись, я зробив спробу вибратися на волю, але мене відкинуло назад, і я мусив душити свій власний переляк у закритій труні, але ніяк не міг розбити її скляне віко…

Тут двері телефонної кабіни розчахнулись.

— Ви не туди відкривали! — сказав мій таксист.

Я якось пришелепкувато засміявся і дозволив йому вивести мене з будки.

— А там ви щось забули.

І виніс мені скриньку, яка була впала на підлогу будки.

Шеп-шелеп-шелеп.

— О, так! — сказав я. — Він!

Коли ми виїздили зі студії, я ліг на заднє сидіння. А коли добулися до рогу першої вулиці за межами студії, водій запитав:

— Куди зараз повертати?

— Ліворуч, — сказав я і вгородив зуби в тил зап’ястя. А водій задивився у своє дзеркало заднього огляду.

— Боже! — мовив він. — У вас жахливий вигляд. Ви захворіли? Будете блювати?

Я похитав головою.

— Хтось помер? — здогадався водій.

— Помер, так.

— Оце вже Західна авеню. Їдем на північ?

— На південь.

До Роєвого помешкання треба ще трохи проїхати від П’ятдесят четвертої. А що далі? Потрапивши туди, чи не вчую я духу докового одеколону, що висітиме у вітальні, мов яка невидима гардина? А його посіпаки, там, у темному коридорі, носячи речі, чи не чигатимуть отам вони, аби й мене винести геть, неначе поламану меблину?

Я трусився і їхав, чудуючись, чи подорослішаю хоч коли. Дослухався до внутрішнього голосу й почув…

Брязкіт розбитого скла.

Батьки мої померли вже давно, і смерті їхні були начебто легкі.

Але Рой? Я навіть уявити собі ніколи не міг отакий крижаний душ страху, стільки горя, що легко й втопитися в ньому.

Тепер вже мені було страшно й потикатися на студію. Та ошаліла архітектура всіх отих країн, склепаних докупи, падала тепер на мене, щоб розчавити. Я вже уявляв собі, що кожна південна плантація, кожна мансарда в Іллінойсі заповнені родичами-маніяками й розбитими дзеркалами, а в кожнісінькій комірчині висять чиїсь замордовані друзі.

На підлозі таксі лежав той опівнічний дарунок, іграшкова скринька, в якій умістилося оте тіло з пап’є-маше та ошаліле від смерті обличчя.

Шелеп-телеп-шелеп.

Удар грому струснув мені груди.

— Ні, шофере! — гукнув я. — Зверніть отут-о. До океану. До моря.

Коли Крамлі відчинив свої парадні двері, то уважно подивився на моє обличчя, а тоді заквапився до телефону.

— Зробіть мені відпустку за станом здоров’я на п'ять днів! — попрохав він.

Повернувся він із повною склянкою горілки, але знайшов мене вже в саду. Я сидів, роблячи глибокі вдихи доброго солоного повітря й намагаючись побачити зорі, але на берег сунуло забагато туману. Крамлі глянув на скриньку в мене на колінах, узяв мою руку, втиснув у неї ту горілку й змусив її випити.

— Випий це, — тихо мовив він, — а тоді покладемо тебе в ліжко. Поговоримо вранці. А що це таке?

— Заховай її, — сказав я. — Якщо хтось довідається, що вона тут, ми обидва можемо зникнути.

— Але що ж там?

— Смерть — так я гадаю.

Крамлі взяв ту скриньку. Її вміст заворушився, зателепав і зашепотів.

Детектив підняв накривку й зазирнув досередини. Звідтіля на нього витріщилася якась химерна штука з пап’є-маше.

— То це і є колишній керівник студії «Максимус», правда? — запитав Крамлі.

— Так.

Крамлі ще з хвилину повдивлявся в те обличчя, а тоді спокійно кивнув головою.

— Таки смерть, власною персоною.

Він закрив скриньку. Силою своєї ваги копія чоловіка змістилася й прошепотіла-прошелепала щось наче «спи».

«Ні! — подумки запротестував я. — Не примушуй мене!»

27

Уранці ми порозмовляли.

28

Опівдні Крамлі висадив мене перед Роєвим будинком, що стоїть між Західною та П’ятдесят четвертою вулицями. Він уважно оглянув моє обличчя.

— Як тебе звати?

— Я відмовляюсь називати себе.

— Хочеш, щоб я зачекав на тебе?

— Ти їдь собі. Що швидше облазиш студію і вивідаєш, що її до чого, то краще. Принаймні нас не повинні бачити разом. Маєш мій список орієнтирів і карту?

— Усе тут! — Крамлі постукав себе по лобі.

— Будь там за годину. Будиночок моєї бабусі. Нагорі.

— Добра старенька бабуся.

— Крамлі?

— Так?

— Я люблю тебе.

— Цим ти не піднесешся до раю.

— Що так, то так, — мовив я. — Але цим я перенісся через ніч.

— Н. В.[52] — кинув Крамлі й поїхав геть.

Я увійшов досередини.

Моє вчорашнє лихе передчуття справдилося.

Якщо Роєві мініатюрні міста спустошено, а його Чудовисько потрощено до первісного стану кривавої глини…

У коридорі стояв міцний дух докового одеколону…

Двері до Роєвого помешкання були прочинені.

Й усе було винесене з оселі.

— Боже мій! — прошепотів я, ставши посеред його кімнати й роззираючись надовкола. — Совєтська Росія. Переписування історії.

Адже Рой перестав бути особою. По всіх бібліотеках, сьогодні ж увечері, повиривають із книжок певні сторінки, аби ім’я Роя Гольдстрома зникло навіки, а невеселі чутки щоб розвіялися, мов якісь плоди хворої уяви. Його просто не було!

Не лишилося жодної книжки, жодної картини, жодного стола, жодного папірця у сміттєвому кошику. Забрали навіть рулончик туалетного паперу з ванної. Аптечка — гола матінка Габард.[53] Зникли туфлі з-під ліжка. Пощезла постіль. І друкарська машинка. Порожні комірчини. Ані динозаврів, ані навіть малюнків їхніх…

Кілька годин тому помешкання пропилосмочили, вишкребли, а тоді ще й натерли підлогу високоякісним воском.

Люте шаленство було охопило павільйон № 13, понищивши Роєві Вавилон, Ассирію, Абу-Симбел.

Не менш люте шаленство чистоти вимело з цієї оселі й останню порошинку пам’яті про нього, найменший подих його життя.

— Боже мій! Який жах! — промовив чийсь голосу мене за спиною.

На порозі стояв якийсь молодик. На ньому була художницька роба, вельми потерта-обтріпана, а пальці й ліва щока були вимащені фарбою. Чуб на голові начебто давно нечесаний, а в очах світилася якась тваринна дикість, мов у тих звірят, які діють тільки в пітьмі, й лише якесь лихо викишкає їх із лігва на світанку.

— Вам краще не затримуватися тут. Вони можуть повернутись.

— Стривайте, — мовив я. — Здається, я вас знаю… Роїв друг… Том…

— Шипвей. Краще втікайте звідси. То були якісь божевільці. Ходіть за мною!

Слідом за Томом Шипвеєм я вийшов зі спустілого помешкання.

Том відімкнув свої двері двома наборами ключів.

— На старт! Готові? Марш!

Я заскочив досередини.

Том захряснув двері й притулився до них спиною.

— Хазяйка! Не можна, щоб вона все це побачила!

— Побачила?! — я розглянувся надовкіл.

Ми опинилися у підводних апартаментах субмарини капітана Немо: його каюти, машинні зали…

— Святий Боже! — вигукнув я.

Том Шипвей[54] просяяв.

— Правда, мило?

— Та це просто неймовірно!

— Я знав, що це вам сподобається. Рой давав мені читати ваші повісті. Марс. Атлантида. І те, що ви написали про Жуля Верна. Чудово, еге ж?

Він показував, а я все ходив, дивився, торкався. Великі, обшиті червоним оксамитом вікторіанські крісла, оббиті спижовими цвяхами й прикручені до трюмної підлоги. Зі стелі звисав теж спижовий осяйний перископ. Посеред кают-компанії — орган із величезними трубами. А за ним — вікно, перетворене на овальний субмаринний ілюмінатор, за яким плавала велика й маленька барвиста тропічна риба.

— Подивіться! — припрошував Том Шипвей. — Сміліш!

То я й, нахилившись, припав до перископа.

— Він працює! — вигукнув я. — Ми під водою! Чи тільки так здається. Ви самі це все зробили? То ви геній!

— Ага.

— А… чи знає ваша господиня, що ви отак переробили її житло?

— Якби знала, то вбила б мене. Я ще жодного разу не впустив її до себе.

Шипвей натис якусь кнопку на стіні.

Зовні, у зеленому морі, зарухалися тіні.

Ось замріла проекція якогось павукоподібного гіганта: ворушить мацаками, немов хоче щось сказати на мигах!

— Восьминіг! Супротивник капітана Немо! Я приголомшений!

— Авжеж, звісно! Але присядьте. Що це діється? Де Рой? І чого ті зайди вдерлися до нього, немов пси динго, й подалися геть, мов ті гієни?

— Рой? О, так, — і знову тягар усього того страшного лиха вдарив мене. Я важко плюхнувся на стілець. — Боже мій, так. Що тут скоїлося вчора ввечері?

Шипвей тихо зарухався по кімнаті, імітуючи те, що міг пригадати.

— Чи ви бачили коли Ріка Орсатті, як він колись давно шастав по Л.-А.? Того бандюгу?

— Він водив банду…

— Так. Давно колись я бачив, у сутінках, у центрі міста, як вони зайшли з вулиці, шестеро чоловіків у чорному, а один вів їх, і рухалися вони, мов дресировані пацюки, вбрані чи то в шкіру, чи то в шовк, усі в похоронному кольорі, чуби намащені й зачесані назад, а обличчя — білі, мов сметана. Ні, більше схожі на видр, на чорних видр. Німотні, ковзькі, подібні до гадюк, небезпечні, ворожі, мов хмари чорного диму з димаря. Ну, щось таке було і вчора ввечері. І такий міцний парфум, що попід дверми проник до мене…

Док Філіпс!

— …і я визирнув, а вони, ті великі чорні пацюки каналізаційні, носять, тягають у хол теки, динозаврів, картини, бюсти, статуетки, світлини. Повитріщалися й на мене з кутиків своїх очиць. То я замкнувся і далі спостерігав у вічко, як вони гасають туди-сюди в чорних туфлях на гумовій підошві. Потім перестало шептатись. Я відчинив двері — хол уже порожній, лише вдарила потужна хвиля того клятого одеколону. Що, ті хлопи вбили Роя?

Мене пересмикнуло.

— Що наштовхнуло вас на таку думку?

— Та виглядали вони, наче працівники похоронного бюро. От і все. І якщо вони знищили Роєве помешкання, то чом би їм не поховати й самого Роя? Агей! — Шипвей став, задивившись на моє обличчя. — Я не те хотів сказати, але… ну… невже Рой…?

— Загинув? Так. Ні. Можливо. Але як міг загинути хтось такий живий, як Рой!

І я розповів йому про павільйон № 13, про знищені міста, про повішене тіло.

— Рой нізащо б такого не вкоїв!

— А мо’, хтось укоїв це йому?

— Рой нізащо не здався б на милість хоч би й яким сучим синам! Чорт! — сльоза скотилася по щоці Тома Шипвея. — Хто-хто, а я добре знаю Роя! То ж він допоміг мені збудувати першу субмарину. Он вона!

На стіні висів мініатюрний «Наутілус», тридцять дюймів завдовжки, мрія студента художньої школи.

— Ну ніяк не може ж бути, щоб Рой — та загинув! Правда ж?

І тут задзеленчав телефон, у котрійсь каюті капітана Немо.

Шипвей схопив величезну мушлю. Я мимохіть засміявся, але зразу ж схаменувся.

— Так? — мовив він у ту мушлю, а тоді запитав: — Хто це?

Я не втерпів — вихопив мушляний телефон із його руки й закричав у нього — крик до життя… А тоді заслухався, як хтось там, дуже далеко, дихає на другому кінці дроту.

— Рою!

Клац! І мовчанка. Тільки гудок: гуммммм…

Я люто струснув телефон, ловлячи ротом повітря.

— То був Рой? — спитав Шипвей.

— Його дихання.

— А хай йому! Як можна розпізнати людину за її диханням! І звідки б він?

Я кинув слухавку й став над телефоном, заплющивши очі. А тоді схопив слухавку й почав крутити диск навспак.

— І як вона працює, ця клята штука? — закричав я.

— А кому ви телефонуєте?

— Таксі хочу викликати.

— Куди вам? Я одвезу!

— Та до чорта в зуби! Іллінойс, Зелене Місто.

— Але ж туди дві тисячі миль!

— Ну, то, — кладучи слухавку, мовив я, геть ошелешений, — їдьмо!

29

Том Шипвей підвіз мене до студії.

Було десь по другій, коли я пробіг Зеленим Містечком. А його геть усе перефарбували в біле — немовби для того, щоб я походив тут, стукаючи у двері та зазираючи в затулені мережаними гардинами вікна. Легіт розносив квітковий пилок, коли я звернув на хідник, що вів до будиночка моїх давно померлих дідуся-бабусі. Коли я рушив східцями на ґанок, якісь птахи злетіли з гребеня даху.

Сльози затуманили мені зір, коли я постукав у вхідні двері з кольорового скла.

Довго ніхто не озивався. Я збагнув, що вчинив не так, як слід. Коли хлопці кличуть хлопців до гри, то не в двері стукають. Тож я зійшов на подвір’я, знайшов невеликий крем’яшок і добряче влупив ним по причілковій стіні.

Тиша. Дім німував собі, осяяний листопадовим сонцем.

— Що це? — спитав я високе вікно. — Справді всі вимерли?

І тоді вхідні двері відчинилися. А за ними стояла, визираючи, чиясь тінь.

— Та невже?! — скрикнув я. Коли відчинилися й скляні двері, я саме заспотикався через ґанок. — Та невже?! — крикнув я знову й опинився в обіймах Елмо Крамлі.

— Авжеж, — мовив він, не випускаючи мене з рук. — Якщо ти шукав мене, а не когось іншого.

Я белькотав щось незрозуміле, поки він заводив мене в дім. Потім він зачинив двері.

— Агей, не переймайся так! — сказав він, трясучи мене за лікті.

Я ледве міг його розгледіти крізь затуманені скельця своїх окулярів.

— А що ти тут робиш?

— Ну, ти ж сказав мені. Щоб я походив скрізь, пороздивлявся, а тоді й зустрів тебе тут, правда ж? Ні, ти вже й забув. Що ти в дідька маєш у цьому закапелку пристойного?

Крамлі попорпався у холодильнику й приніс мені тістечко з арахісовим маслом і склянку молока. Я всівся, жуючи та ковтаючи, знов і знов примовляючи:

— Дякую, що ти прийшов!

— Заткайся! — звелів мені Крамлі. — Бачу, ти чисто звівся на пси. Що ми робимо далі? Припустімо, що все воно о’кей. Ніхто не знає, що ти бачив Роєве тіло, а чи те, що, на твою думку, було його тілом, чи ж не так? Що там у тебе в планах?

— Вважається, що я маю негайно доповісти про новий проект. Мене перевели. Фільму про Чудовисько більше немає. Тепер я працюю на Фріца та Ісуса.

Крамлі засміявся.

— Отак би той фільм і назвали. І ти хочеш, аби я тут ще потинявся, як затурканий турист?

— Знайди його, Крамлі! Якщо я дозволю собі по-справжньому повірити, що Рой згинув, то з глузду з’їду! Якщо ж Рой не загинув, то він переляканий і десь-якось переховується. Ти маєш налякати його ще дужче, аби він вискочив зі свого сховку, а то ж його ще по-справжньому вб’ють до дідькової матері. Або, або… він і справді вже мертвий, а отже, хтось його та вбив, чи ж не так? Тоді виходить, що й убивця перебуває десь отутечки. Тоді ти знайди його вбивцю. Того типа, що розтрощив голову Чудовиська, розбив той червоноглиняний череп, а тоді спіткнувся об зомлілого Роя та й підвісив його, щоб той помер. Так чи так, Крамлі: або знайди Роя, поки його не вбили, або, якщо він уже неживий, знайди того клятого вбивцю.

— Якийсь це пекельний вибір.

— Прозондуй якісь агенції автографозбирачів, добре? Мо’, бодай в одному з них знають Кларенса, його прізвище й адресу. Отже, Кларенс. А тоді спробуй розговорити «Браун-Дербі». Той метрдот не стане говорити з такими хлопцями, як оце я. А він таки мусить знати, ким насправді є оте Чудовисько. Десь поміж ним і Кларенсом ми можемо викрити таємницю того вбивства — а чи такого вбивства, яке може статися будь-котрої хвилини!

— Ну, є хоч такі ниточки, — мовив Крамлі стишеним голосом, сподіваючись, що й я далі говоритиму тихіше.

— Ось хоча б оце, — сказав я. — Відучора хтось живе в цьому будиночку. Тут є сміття, якого не лишали по собі ні Рой, ні я, поки ми тут разом працювали. — Я відчинив дверцята міні-холодильника. — Шоколадні плитки. Ну, хто поклав би шоколад у холодильник?

— Ти! — пирхнув Крамлі.

Я мусив засміятись. І зачинив холодильничок.

— Так, чорт забирай, це я поклав. Але ж він сказав, що сховається десь інде. Можливо, чом ні, він так і вчинив? Ну, то як?

— О’кей, — Крамлі ступив до скляних дверей. — То що ж я шукаю?

— А такого вели-и-икого недоладного крикливого журавля заввишки шість футів і три дюйми, в якого теліпаються до-о-овгі ручиська з до-о-овгими кощавими пальцями, а на фізіономії стирчить великий орлиний ніс, а над скронями — ранні залисини, а краватки в нього ніколи не гармонують із сорочками, а сорочки — зі штанами, і… — тут я затнувся.

— Вибач, що зачепив болюче, — мовив Крамлі, вручаючи мені носову хустинку. — Висякайся.

30

Наступної хвилини я вже покидав сільську місцевість горішнього Іллінойсу, а також — будиночок моїх дідуся-бабусі.

Ідучи, минув павільйон № 13. Він був замиканий на три замки і запломбований. Зупинившись, я уявив собі, як то воно було Роєві зайти й побачити, як невідомий маніяк узяв і розтрощив підстави для його, Роя, існування.

«Рою! — подумки заблагав я. — Повернись! Понавиліплюй іще гарніших Чудовиськ і живи вічно!»

І саме цієї миті повз мене промчала фаланга римських легіонерів, двічі пробігла, ще й лічачи кроки та сміючись. То була наче бистра річка шоломів із золотисто-багряними плюмажами. Таж гвардія самого Цезаря ніколи не красувалася краще й не рухалася швидше. А як вони пробігали, в око мені впав останній гвардієць. Довжелезні його ноги сіпалися, а лікті хляпали. А те, що схоже було на орлиний дзьоб, орало вітер. Я аж здушено скрикнув.

Загін забіг за ріг.

Я метнувся на те перехрестя.

«Невже Рой?!» — подумалося мені.

Але не міг же я закричати й тим самим дати людям навздогад, що в їхніх лавах бігає й один несосвітенний дурень.

«Клятий ти пришелепку!» — ледь прошепотів я.

«Ахай тобі всячина!» — промимрив, заходячи у двері комісаріату.

— Дурило! — кинув я Фріцові, що розсівся за столом, де зазвичай збирав свої наради, а наразі допивав уже шосту чашку кави.

— Досить лестощів! — вигукнув напівтевтонець. — Сідай! У нас тепер найбільша проблема та, що з нашого фільму вирізали Юду Іскаріота!

— Юду?! Його вигнали з роботи?

— Остання чутка про нього, яка дійшла до мене, така: він нализався у «Ла-Джоллі» й катався на канатці.

— О Боже мій.

І тут я вибухнув по-справжньому. Нестримні землетруси веселощів так і проривалися на волю з моїх грудей.

Я уздрів, як Юда катається на солоних вітрах, як Рой гасає в римській фаланзі, а тоді — й самого себе, до рубця промоклого під зливою, саме в той момент, коли оте тіло полетіло з муру, а тоді знову Юду, як він, п’яний до нестями, високо літає, несений вітрами понад «Ла-Джоллою»…

Той мій моторошно-розвеселий гавкіт стривожив Фріца. Подумавши, чи не вдавився я тим своїм кудкудаканням, він затупав кулаком мені в плечі.

— Що з тобою?

— Та нічого! — видихнув я. — І все на світі!

Тут і стихло останнє моє гик-гик.

Бо явився сам Христос во плоті, шелепаючи одіннями своїми.

— О Іроде Антипасе! — возгласив він до Фріца. — Ти покликав мене на суд?

Цей актор, високий, мов із картини Ель Ґреко знятий і переслідуваний сірчаними блискавицями та грозовими хмарами теж ніби з полотен ель-ґрековських, поволі опустився в крісло, не подивившись навіть, чи ж точно туди влучає. Його сідання було актом віри. Коли ж його невидиме оку тіло куди треба сіло, він задоволено усміхнувся, пишаючись точністю свого прицілу.

Офіціантка тут же поставила перед ним блюдце з лососем без підливи й келих червоного вина.

І.Х., заплющивши очі, відкусив дрібку риби й почав жувати.

— Старий режисер, новий сценарист, — нарешті обізвався він. — Ви покликали мене порадитися щодо Біблії? То питайте. Я знаю її всю.

— Хвала Богу, що хоч хтось її знає, — сказав Фріц. — Більшу частину нашого фільму зняв по той бік моря один суперпретензійний режисер, котрий ну ніяк не міг його змонтувати у монтажному павільйоні. Меґґі Ботвін у демонстраційній кімнаті № 4. Ти прийди туди за годину, — кольнув він мене своїм моноклем, — бо маєш побачити всю цю кораблетрощу. Христос ходив по мокру аки по суху, але як перебрести навпрошки такі глибокі гівняки? І.Х., улий трохи мирри в несвячене вухо цього типа! — Тут він торкнувся мого плеча. — А ти, дитино, розв’яжи проблему відсутнього Юди, приточи кінцівку до фільму, аби натовп нас не потовк, вимагаючи назад свої кревні, потрачені на квитки, гроші.

Грюкнули двері.

І я лишився сам-один перед яснозорим небесно-блакитно-понад’єрусалимним поглядом І.Х.

Він незворушно жував свою рибу.

— Я бачу, — нарешті заговорив він, — що ти чудуєшся, чому я тут. Я — християнин. А ще хто? Я — старий шкарбун. Спокійно уживаюся з Мойсеєм, Магометом і всіма пророками. Я не обтяжую себе думками про це — я є це.

— Отже, ви завжди були Христом?

І.Х. укмітив мою щирість і пожував ще трохи.

— Чи є я Христос? Ну, це щось наче надягнути зручне одіння на все своє життя й більш ніколи вже не перевдягатися, завжди без клопоту. Коли я задивляюсь на свої стигмати, то думаю: «Так». Коли я ранок за ранком не голюся, то моя борода править мені за самоствердження. Я вже не годен уявити якесь інше життя. О, багато літ тому я, звісна річ, був допитливий, — іще відкусив, пожував. — Перепробував усе на світі. Ходив до преподобного Вайолета Ґрінера, що на бульварі Креншоу. А храм Аґабеґ?

— Я був там!

— Великі шоумени, еге ж? Сеанси, бубни. Та ніяк не могли взяти. Ще був у Норвела. Як він, досі діє?

— Авжеж! Як він блимає тими своїми великими коров’ячими очиськами! А як ті гарні його хлопчики збирають гроші бубнами!

— Мова твоя звучить геть як моя! Астрологія? Нумерологія? Святі Трясуни? Ото кумедія!

— Та й до Трясунів ходив.

— Подобається тобі їхня боротьба в грязюці? А балакання всякими мовами?

— Ага! Ну, а що скажете про Негритянську Баптистську Церкву, що на Центральній авеню? Хор Гола Джонсона стрибо-співає по неділях. Просто землетрус!

— Туди тебе до біса, хлопче! Та ти ж геть по моїх стопах ступаєш! Як це ти встиг побувати по всіх цих святих місцях?

— Шукав відповідей на кляті питання!

— А зачитуєшся Талмудом? Кораном?

— Ці запізно прибилися до мого життя.

— Дозволь я скажу тобі, що й справді припізнилося…

Я пирхнув.

— Книга Мормона!?

— Правильно, свята акулко!

— Коли мені стукнуло двадцять, я втрапив до гурту мормонського Малого театру. Й Ейнджел Мороні мене приспала!

І.Х. аж ревнув та лясь долонями по своїх стигматах.

— Свята нудота! А що ти скажеш про Еме Семпл МакФерсон?!

— Шкільні друзяки підбили мене вискочити на сцену — вона тебе, мовляв, «спасе»! Я й вибіг і вкляк навколінці. А вона лясь мене долонею подобі! Та як закричить: «Господи, спаси цього грішника! Слава, слава, алілуя!» Хитаючись, я зліз якось зі сцени та й упав друзям в обійми.

— Чорт! — лайнувся І.Х. — Еме мене спасала двічі! А потім і поховали її. Влітку сорок четвертого? У тій великій бронзовій труні? Шістнадцятеро коней та ще й один бульдозер перли ту труну до цвинтаря нагору. Хлопче! Таж Еме була відростила собі ніби-крила, але в натуральну величину. І я й досі ходжу до її храму, заради старої ностальгії. Боже, як мені її бракує. Вона ж зворушувала мене, мов сам Ісус, у тому її причандаллю на Зелені Святки. Чудо з чудес!

— А тепер ви опинилися тут, — сказав я, — Христом на повну ставку в «Максимусі». Починаючи від золотих днів за Арбутнота.

— Арбутнота? — І.Х. аж спохмурнів, пригадуючи. Він відсунув своє блюдце. — Ану ж бо, випробуй мене. Попитай! Старий Заповіт. Новий.

— «Книга Рут».

Він дві хвилини розповідав «Рут».

— «Еклезіаст»?

— Я всього його прочитаю!

І таки прочитав, усього.

«Од Іоанна»?

— Яка велич! Остання Вечеря після Останньої Вечері!

— Що? — не повірив я своїм вухам.

— Забудькуватий ти християнине! Таж Остання Вечеря не була останньою насправді. Була то «Передостання Вечеря»! Кількома днями після Розп’яття й поховання Ісуса Симон, званий Петром, разом з іншими учнями, пережив чудо я рибами на Тіверіадському озері. З берега вони помітили якесь тьмяне світло. Коли наблизилися, то побачили чоловіка, котрий стояв і смажив рибу на деревному вугіллі. Вони заговорили до нього й переконалися, що то Христос, і він мовив їм, показуючи на рибу: «Візьміть цієї риби й нагодуйте братів своїх. Візьміть моє послання й понесіть його по містах усього світу, проповідуючи при цьому прощення гріхів».

— Ахай мене грім поб’є! — вигукнув я.

— Чудово, правда? — мовив І.Х. — Спочатку Передостання Вечеря — та, котру зобразив да Вінчі, а тоді вже й Зовсім Остання Кінцева Вечеря: спожиття риби, спеченої на деревному вугіллі на пісках біля Тіверіадського озера, після чого Христос відійшов, аби навіки зостатися в їхній крові, у серцях, головах і душах. Кінець казанню.

І.Х. вклонився й додав:

— Іди й перепиши євангелія, а особливо — Іоанна! Не своє тобі даю, а тільки твоє приймаю! Мерщій — а то зараз і заберу моє благословення!

— І це ви вже й поблагословили мене?

— Та весь час, поки ми з тобою розмовляли, я тебе й благословляв, сину мій! Увесь час. Іди ж!

31

Я уткнув голову в демонстраційну кімнату № 4 й запитав:

— Де Юда?

— Оце ж і є наш пароль! — вигукнув Фріц Вонґ. — Ось тобі три мартіні! Пий!

— Не люблю мартіні, — заявив я. — Але хай там як, а я маю вилучити це зі системи моїх звичок. Міс Ботвін!

— Меґґі, — тихо тішачись і тримаючи свою камеру на колінах, виправила вона мене.

— Я за стільки років так багато начувся про вас, а захоплювався вами все життя. Наразі тільки й маю сказати, що радий цій нагоді попрацювати з…

— Так, так, — мило урвала вона мене. — Але ви помиляєтеся. Я зовсім не геній. Я… як ви називаєте тих жуків, що гасають по ставках, вишукуючи дрібніших комах?

— Плавунці?

— Плавунці! Ти думаєш, що ті кляті жучки потопляться, а вони рухаються собі по тонесенькій плівці на поверхні води. Поверхневий натяг. Вони так розподіляють свою вагу, так витягують свої ручки-ніжки, щоб нізащо не зруйнувати плівки поверхневого натягу. Ну, і якщо це не я, то що ж тоді? Я розподіляю свою вагу, випростую всі чотири кінцівки, аби не порвати плівки, по якій катаюся. Я ще не потонула — не зникла з поля зору. Але я не найкраща й ніяке не чадо, мені просто віддавна таланить. Але я дякую вам, хлопче, за комплімент, тож вище голову, як велить вам Фріц! Оці мартіні. Зараз ви переконаєтеся, що жодних чудес я не робила з матеріалом, що прокрутиться за мить, — вона обернула свій тонкий профіль і тихо гукнула комусь у демонстраційній кімнаті: — Джиммі? Давай!

Світло померкло, екран задзумів, розсунулись завіси. Необроблена зйомка замерехтіла на полотні, у музичному, не дописаному ще супроводі Міклоша Роси. Це останнє мені сподобалося.

Плівка розкручувалась, а я час від часу зиркав на Фріца й Меґґі. Вони скидалися на людей, котрі підскакують на диких, необ’їжджених конях. Та я чинив так само, притиснутий до спинки стільця припливною хвилею образів.

Моя рука покрадьки схопила одне мартіні.

— Молодець! — пошепки похвалив Фріц.

Коли демонстрація скінчилася й блиснуло світло, ми трохи посиділи мовчки.

— А як це так, — запитав я нарешті, — що стільки нового метражу ви відзняли в сутінках чи навіть поночі?

— Мені нестерпна реальність, — Фріців монокль люто блиснув на порожній екран. — Наразі половина графіка цього фільму — це захід сонця. Ну, й надвечір уже зламано хребта дневі. Коли заходить сонце, я з великим полегшенням зітхаю: пережито ще один день! Щоночі я працюю до другої: тоді не треба стикатися з реальними людьми, з реальним освітленням. Два роки тому я поставив собі контактні лінзи. Та й викинув їх у вікно! Чому? Бо почав бачити пори на людських обличчях, та й на власному теж. Місячні кратери. Віспини. Дідько! Ви подивіться мої останні фільми. Там немає залитих сонцем людей. «Опівнічна пані». «Довга пітьма». «Убивства о третій ранку». «Смерть удосвіта». А зараз, дитинко, що ти скажеш про цю Богом прокляту індичку галілейську — про «Христа в саду», «Цезаря на дереві»?

Меґгі Ботвін зневірено заворушилася в тінях і відкрила свою ручну камеру.

Я прокашлявся.

— Чи повинна моя оповідь запаперити всі дірки цього сценарію?

— Прикрити Цезареві зад? Так!

Фріц Вонґ засміявся і всім поналивав напоїв.

А Меґгі Ботвін додала:

— А ще ми посилаємо вас до Менні Ляйбера — поговорити з ним про Юду.

— Навіщо!!?

— Єврейський Лев, — сказав Фріц, — мусить насолодитися плоттю Іллінойського Баптиста. Можливо, він тебе й вислухає, поки висмикуватиме твої ніжки.

Я вихилив свій другий келих.

— Маю сказати йому, — видихнув я, — що все воно не таке вже й нікудишнє.

Тут щось завуркотіло.

Це камера Меґґі Ботвін сфокусувалася на моменті початкового мого сп’яніння.

— І це ви скрізь носитеся зі своєю камерою?

— Атож, — відповіла вона. — За сорок років не було жодного такого дня, щоб я не засильцювала якої мишки з-поміж могутніх. Вони не посміють викинути мене. Я можу начикати дев’ять годин участі отих клятих пришелепків у парадах і влаштувати прем’єрний показ на Ґроменовій «Китайщині». Цікаво? Прийдіть подивіться!

Фріц наповнив мені келих.

— Готовий закритися.

Я випив.

А камера знай собі вурчала.

32

Менні Ляйбер сидів на краєчку свого стола й відтинав голову великій сигарі одним із тих стодоларових золотих дангілських сигарорізів. Він скривився, дивлячись, як я, увійшовши, обходжу офіс, вивчаючи кілька виставлених тут дуже низьких диванів.

— Щось не так?

— Ці софи, — сказав я, — такі низькі, що як сядеш, то вже й не встанеш.

І сів. Опинившись на висоті одного фута від підлоги, я тепер дивився вгору на Менні Ляйбера, що височів, наче цезар, який засідлав світ мов коняку.

Закректавши, я звівся на ноги й почав збирати подушки. Поклав їх три штуки одну на одну й сам сів зверху.

— Що ти в дідька тут витворяєш?

Менні зісковзнув на підлогу зі свого стола.

— Та хочу, розмовляючи з вами, дивитися вам у вічі. А то в цих ямах можна й в’язи скрутити.

Менні Ляйбер аж скипів, куснув свою сигару й знову видерся-всівся на крайчику свого стола.

— Ну, то що? — гаркнув він.

— Щойно Фріц показав мені грубий монтаж свого фільму, — сказав я. — І там немає Юди Іскаріота. Хто його вбив?

— Що-о!?

— Без Юди немає ж Христа. Чому Юда раптом став невидимим його учнем?

Це вперше я побачив, як невеличкий задок Менні Ляйбера засовався по скляній стільниці. Він смокнув свою нерозкурену сигару, блиснувши на мене зизим оком, та так і лишив її нерозкурену.

— Я наказав вирізати Юду! Я не хочу випустити антисемітський фільм!

— Як? — вибухнув я, зірвавшись на рівні ноги. — Але ж фільм цей має вийти на екрани до Пасхи, чи не так? І за той тиждень його подивиться мільйон баптистів. Його подивляться чи не два мільйони лютеран.

— Та певне.

— І десять мільйонів католиків?

— Так!

— Два унітаріїв?

— Два…?

— І як вони видибають на Пасхальну неділю, то так і спитають: «Хто вирізав Юду Іскаріота з фільму?». А їм скажуть: «А Менні Ляйбер вирізав!»

Запала довга мовчанка. Менні Ляйбер кинув свою незапалену сигару. Пришпилюючи мене до софи крижаним поглядом, він потягся рукою до білого телефону.

Набрав три студійні цифри, зачекав, сказав:

— Білл?

І, зробивши глибокий вдих, звелів:

— Поверніть Юду Іскаріота на зйомки!

Сповненим ненависті поглядом він дивився, як я розношу ті три подушки на їхні законні місця.

— І це все, про що ти приходив говорити?

— Поки що, — відповів я, крутнувши ручку дверей.

— А ти щось чув про свого друга, Роя Гольдстрома? — зненацька спитав він.

— Я гадав, ви знаєте! — сказав я — і затнувся.

«Обережно!» — подумалося.

— Той придурок десь просто завіявся, — швидко сказав я. — Забрав усі речі зі свого помешкання й виїхав з міста. Дурень заплішений. Віднині він мені не друг. Він — разом із тим його глиняним Чудовиськом!

Менні Ляйбер пильно подивився на мене.

— То хай собі й котиться під три чорти. Працювати з Вонґом тобі краще сподобається.

— Авжеж. Фріц та Ісус.

— Що?

— Ісус і Фріц.

І я вийшов.

33

Поволі, нога за ногою, я повертався до будиночка моїх дідуся-бабусі, загубленого десь у минулому.

— А ти певен, що то Рой пробіг годину тому?

— Де в дідька те знаття? Так, ні, можливо. Немає в мене зв’язку-послідовності. Ті випиті мартіні, серед дня, це ж не для мене. А ще ж… — я підніс догори сценарій, — маю вирізати звідси два фунти, а додати — лиш три крихти. На поміч!

Тут я помітив, що Крамлі тримає в руці записник.

— Що там?

— Обдзвонив три автографні агенції. Усі вони знають Кларенса…

— Чудово!

— Ні, не так. Усі кажуть одне й те саме. Параноїк. Нікому не дає ні прізвища, ні номера телефону, ні адреси. Усім їм сказав, що боїться. Але не пограбування, ні, а що його вб’ють. А тоді вже й пограбують. П’ять тисяч фотографій, шість тисяч автографів — на такому скарбі він і сидить. Тож, можливо, тієї ночі він не впізнав Чудовиська, але злякався, що Чудовисько впізнало його, що воно знає, де він мешкає, і може прийти, щоб розправитися з ним.

— Ні-ні, це не узгоджується.

— Кларенс, на прізвище ім’ярек, завжди, як сказали мені люди з тих агенцій, брав лише готівку, платив готівкою. Жодних чеків — тож ніяк не вистежити його цим шляхом. Ніколи не користувався послугами пошти. Регулярно з’являвся, щоб домовитися про справи, а тоді зникав на цілі місяці. Глухий кут. І з «Браун-Дербі» також глухо. Підходив я мило-лагідно, але метрдот кинув слухавку. Вибач, хлопче. Гей…!

Саме цієї миті, мов за графіком, знову вигулькнула, хоча ще далеченько, та сама римська фаланга. Легіонери наближалися, весело вигукуючи та лаючись. Забувши про обачність і затамувавши віддих, я вихилився у вікно.

А Крамлі спитав:

— Чи ж це та сама ватага, про якути розповідав, що начебто і Рой з ними?

— Еге ж.

— А наразі він теж із ними?

— Щось не бачу його…

Тут Крамлі як вибухне.

— А хай йому сто дідьків у печінки! І чого тому клятому висікаці гасати, мов якому придурку, довкола студії? Чом він не втече з міста, не вшиється звідси під три чорти?! Чого він наче приклеєний до цієї пастки? Аби тут його й уколошкали?! Сто раз міг би вжe втекти, так ні ж: засів тутечки й накликає біду ще й на тебе, і на мене! Чому?!

— Помста! — сказав я. — За всі скоєні вбивства.

— Які ще вбивства?!

— А всіх тих тварючок, найдорожчих його друзяк.

— Дурня.

— Послухай, Краме. Як довго ти вже поживаєш у своїй хаті, в тутешній Венеції? Якихось двадцять-двадцять п’ять років? Насадив і ті живоплоти, кожну деревинку, і кожен кущик, і моріжок засіяв, збудував на задвірках оту тростинову хижку, поставив там звукове обладнання, влаштував дощування, та й ще багато чого насадив-насіяв: і бамбуків, й орхідей, та броскви, та цитрини, та абрикос… А що, якби я оце вдерся туди котроїсь ночі та все понівечив, повирубував дерева, витоптав твої троянди, спалив хижку, повикидав звукові установки на вулицю… що б ти тоді зробив?

Крамлі задумався над цією паралеллю й весь аж побуряковів.

— Тут точнісінько так само, — спокійно провадив я. — Навряд чи Рой хоч коли одружиться. А оце ж допіру всіх його діток, усе його життя взяли та й втоптали в порох. Убили все, що він усеньке своє життя любив. Тож цілком можливо, що він тільки тому прикипів до цієї місцини, аби відшкодувати оті смерті, аби спробувати, як оце й ми з тобою намагаємось, розшукати те Чудовисько і вбити його. Та навіть коли б я сам був Роєм, атож, то теж лишився б на місці, сховався і все шукав би того вбивцю, аби і його поховати вкупі з тими, кого він понищив.

— Мої лимонові дерева, га? — мовив Крамлі, задивившись у напрямку моря. — Мої орхідеї, мій дощовий праліс? Щоб хтось їх повирубував, повиривав? Ну-ну.

Фаланга пробігла внизу, скупана в прощально-вечоровому осонні, й пірнула в блакитні тіні.

Але з ними не було високого-цибатого вояка, того журавля-курлики.

Гупання сандалій та гуки вщухли.

— Їдьмо додому, — сказав Крамлі.

Опівночі зненацька здійнявся дужий вітер, засвистав, продираючись крізь крамлінський африканський сад.

Крамлі пильно подивився на мене.

— Я відчуваю: щось насувається.

І воно насунулось.

— «Браун-Дербі»! — приголомшено вигукнув я. — Боже мій, і чом я не додумався до цього досі? Того вечора Кларенс панічно втік геть. Так нестямно тікав, що й портфель свій згубив! І лишився той його портфель лежати біля дверей «Браун-Дербі». Хтось же та мав його підібрати. Може бути, що портфель і досі там лежить, чекаючи, поки Кларенс заспокоїться і насмілиться підкрастись і забрати свою згубу. А в тому портфелі має ж бути і його адреса!

— Добра зачіпка, — похвалив мене Крамлі. — Понишпорю цим слідом.

Знову прогув нічний вітер, вельми сумним зітханням промчавши поміж цитрин і помаранчів.

— А ще…

— Ще?

— Та знову той самий «Браун-Дербі». Їхній метрдот навряд чи стане розмовляти з нами, але я знаю декого, хто щотижня, роками, там обідав, ще як я був дитям…

— О Боже! — зітхнув Крамлі. — Реттіґан! Вона ж тебе живцем згамає.

— Моя любов захистить мене!

— Господи! Її б у мішок та й удобрити всю долину Сан-Фернандо.

— Ну, то дружба вбереже. Ти ж нічим мені не зашкодиш, правда?

— І не розраховуй на таке.

— Ми мусимо чимсь тут зарадити. Рой ховається — у такому небезпечному місці. Якщо його виявлять, хоч би й хто, він — труп.

— Та й ти, — докинув Крамлі, — якщо надто вже захопишся роллю нишпорки-любителя. Але година пізня. Опівніч.

— А Констанс якраз прокидається!

— Трансильванський час? Дідько! — Крамлі зробив глибокий вдих. — То я підвезу тебе?

Десь у саду впала з невидимого дерева бросквина. Гуп!

— Так! — сказав я.

34

— На світанку, — напучувально мовив мені Крамлі, — як запищиш на висоті сопрано, не телефонуй.

І поїхав собі.

Дім Констанс, як і завжди, був узірцем довершеності, білим святилищем жевріючи на лінії узбережжя. Усі двері й вікна розчахнуті навстіж. У величезній білій-білесенькій світлиці грала музика — щось зі старого Бенні Гудмена.

Я подався понад водою, як і тисячу ночей робив досі, пантруючи океан. Десь вона мала тут бути недалечко, плаваючи з дельфінами наввипередки й передражнюючи мову тюленів.

Зазирнув до поверху-вітальні, закиданого чи не п’ятьма десятками цирково-яскравих подушок, де на чисто білих стінах, від пізньої ночі й до світанку, відбувалися вистави тіней — демонструвалися давні її фільми, зняті за тих часів, коли мене ще й не було на світі.

Я обернувся до моря, бо об берег ударилася хвиля, важча за всі попередні…

Аби виплеснути, мов із килима, кинутого Цезареві під ноги…

Констанс Реттіґан.

Вона вибрела з хвилі, мов тюлениця вистрибнула, з косами майже тієї самої барви, гладенькими-брунатними, водою причесаними, а маленьке її тіло неначе посипане порошком мускатного горіха й вимащене корицевою олією. Всі осінні відтіночки були на ній: на спритних ніжках та шалених ручках, зап’ястках, пальцях. Її очі полискували лукаво-мудро-веселим брунатом. Її усміхнені уста — немовби соком горіховим змащені. Була вона неначе пустотливо-жваве листопадове створіння, холодним морем виплеснуте, але таке гаряче на дотик, мов оце тільки вихоплені з вогню каштани.

— Сучий сину! — вигукнула вона. — Це ти!

— Дочко Нілу! Це ти!

Вона кинулася на мене, мов собачка, аби всією своєю вільгістю обдарувати когось іншого, схопила мене за вуха, обцілувала чоло, ніс і рот, а тоді обкрутнулася кружка, аби всю себе показати.

— Я гола, як звичайно.

— Я це помітив, Констанціє.

— А ти не змінився: дивишся на мої брови, а не на пипки.

— Ти теж не змінилася. І пипки тверді, як поглянути.

— Незле для нічної плавчині, колишньої п’ятдесятишестирічної кінокоролеви, еге ж? Ходім!

І шаснула по піску до будинку. Поки я дійшов до її басейну, господиня вже й винесла сир, крекери та шампан.

— Боже мій! — мовила вона, відкорковуючи пляшку. — Сто літ не бачилися. Але я знала: колись ти таки повернешся. Як шлюб? Уже не в крові у тебе? Готовий завести коханку?

— Ні. Дякую.

Ми випили.

— Ти бачився з Крамлі протягом останніх восьми годин?

— Крамлі?

— У тебе на обличчі написано. Хтось загинув?

— Та хтось двадцять років тому, в «Максимус-Філмс».

— Арбутнот! — скрикнула Констанс. Спалах інтуїції.

Тінь промайнула її обличчям. Господиня схопила купальний халат, укуталася, зненацька дуже змалівши, — справжня тобі дівчинка, котра відвернулась, аби зором пробігтися по берегу, от ніби там були не пісок і приплив, а сам лише відплив проминулих літ.

— Арбутнот, — промурмотіла вона. — Боже, який красень! Який творець! — помовчала трохи. — Я рада, що він помер, — додала.

— Не зовсім… — я затнувся.

Бо Констанс крутнулася, мов підстрелена.

— Ні! — вигукнула вона.

— Ні, не сам він. А якась подобизна, котру виперли на мур, аби налякати мене, а тепер і тебе!

Сльози полегшення бризнули їй із очей. Вона хапнула ротом повітря, мов щойно отримала удар у живіт.

— А хай тобі всячина! Ходімо в дім, — запросила вона. — Візьми горілки.

Я приніс горілку, склянку. Подивився, як вона зробила два чималі ковтки. І враз я протверезів навіки, бо стомився спостерігати, як люди впиваються, стомився боятися, коли западає ніч.

Неспроможний придумати, що б його ще сказати, я пішов до басейну, роззувся, скинув шкарпетки, закотив штани й опустив ноги у воду, задивившись униз і чекаючи.

Нарешті Констанс прийшла і вмостилася поруч.

— Ти повернулася, — мовив я.

— Вибач, — кинула вона. — Давні спомини ніяк не відімруть.

— Немов те правічне пекло, — сказав я, тепер уже й собі задивившись уздовж узбережжя. — На цьому тижні паніка охопила студію. І чого всім розбігатися, мов тарганам, забачивши воскову ляльку під дощем, яка схожа з лиця на Арбутнота?

— Оце таке сталося?

І я розповів їй усю решту, як і нишпорці Крамлі був розказав, а скінчив рестораном «Браун-Дербі» й тим, що мені потрібно, аби вона сходила туди зі мною. Коли я змовк, Констанс, зблідла ще дужче, прикінчила другу склянку горілки.

— Хотів би я знати, чим саме хтось хоче мене налякати! — сказав я. — Хто написав ту записку, аби виманити мене на цвинтар, так щоб я відрекомендував фальшивого Арбутнота світові, який цього чекає? Але я не роздзвонив по студії, що натрапив на ту ляльку, й тоді вони знайшли її та спробували заховати, майже подурівши від страху. Невже пам’ять про Арбутнота аж така жахлива навіть тепер, коли стільки спливло часу після його смерті?

— Так, — Констанс поклала свою тремку руку на моє зап’ястя, — О, так!

— Ну, й що ж воно таке? Шантаж? Хтось пише Менні Ляйберові й вимагає грошей, а як ні — то ще інші записки викриють минуле студії, Арбутнотове життя? Викриють що? Можливо, знайшовся якийсь утрачений ролик плівки двадцятирічної давності про ту ніч, коли загинув Арбутнот? І та плівка, знята в ніч інциденту, якщо її оприлюднити, спалить Константинополь, Токіо, Берлін і всі-всі студійні задвірки?

— Так! — голос Констанс долинав ніби з якихось давніх літ. — Забирайся звідтіля негайно. Тікай! Тобі ніколи не снився величезний чорний двотонний бульдог, що примчав уночі й пожирає тебе? Один мій друг мав колись такий сон. І той великий чорний бульдог таки зжер його. Ми назвали його Друга світова війна. Він загинув. Я не хочу, щоб і ти загинув.

— Констанс, я не можу піти звідтіля. Якщо Рой ще живий…

— Ти ж цього навіть не знаєш.

— …то я заберу його звідти й допоможу повернутися на роботу, бо тільки такий вчинок буде правильний. Я повинен так учинити. Усе це якось так нечесно.

— Ти зайди у воду, позмагайся з акулами — і краще порозумієшся з ними, ніж із… Невже ти й справді, після всього, що допіру мені розповів, хочеш повернутися на «Максимус»? Боже мій! Ти знаєш, коли востаннє я там була? Того надвечір’я, коли ховали Арбутнота.

Цим вона мене притопила. А тоді кинула навздогін якоря.

— То був кінець світу. Я ще ніколи не бачила, щоби стільки людей захворіло й померло в одному місці. От ніби я стала свідком зруйнування й падіння Статуї Свободи. Чорт. Він був горою Рашмор після землетрусу. У сорок разів більший, дужчий, вищий за Кона, Занука, Ворнера й Талберґа, разом узятих. Коли загрюкнули віко на його труні в тім гробівці за муром, тріщини зазміїлись аж туди на гору, де падав напис «ГОЛЛІВУД». Це ніби Рузвельт помер задовго до судженої йому смерті.

Констанс змовкла, бо вчула, як тяжко я задихав.

І тоді продовжила:

— Послухай мене! Я ж бо ще не вижила з розуму. Чи знаєш ти, що Шекспір і Сервантес померли одного й того самого дня? Помізкуй! Це мов усі ліси на світі вирізали, аби весь час бушували бурі і не вщухали грози. Антарктика тане, ридаючи. Христос волає своїми ранами. Бог затамував віддих. Цезареві легіони, оці десять мільйонів привидів, повстають із мертвих, а очі в них — закривавлені Амазонки. Це я написала здуру, в шістнадцять років, коли довідалася, що Джульєтта і Дон Кіхот загинули одного й того самого дня, й проплакала цілу ніч. Ти — єдиний, хто почув ці дурні рядки. Ну, оце так воно було, коли загинув Арбутнот. Мені знову стало шістнадцять, і я плакала безперестанку, й не годна була писати всяку базгранину. Там були і місяць, і всі планети, Санчо Панса, Росінант та Офелія. Половина жінок на тому похороні були його коханками. Фан-клуб полюбовниць, а ще небоги, кузини й намахані тітоньки. Коли ми розплющили свої очі того дня, то було наче друге затоплення Джонстауна. Боже, я все доганяю. Чула, вони досі тримають в офісі Арбутнотове крісло? Чи ж відтоді сідав у нього бодай хто такий, щоб і зад, і розум якраз підходили?

Я подумав про гузенький огузок Менні Ляйбера. А Констанція ще сказала:

— Один тільки Бог знає, як вижила студія. Можливо, завдяки Найвищій Раді Мудреців та ще порадам небіжчиків. Не смійся. Це ж Голлівуд, тут уважно дослухаються до прогнозів для Левів, Дів і Тельців, а перед ухваленням рішень пильно обминають усякі тріщинки. Яка ж вона тепер, студія? Влаштуй мені великий тур. Хай бабця унюшить чотири вітри у п’ятдесяти п’яти містах, поміряє температуру керівних маніяків, а тоді вже й до метрдотеля «Браун-Дербі» можна. Колись я була переспала з ним разок, дев’яносто літ тому. Чи ж згадає він стару відьмочку з Венеціанського узбережжя — чи дозволить попити чаю разом із вашим Чудовиськом?

— Аби що йому сказати?

Набігла довга хвиля, потім пробігла берегом коротка.

— Я скажу йому, — заплющила вона очі, — щоб перестало лякати мого почесного байстрючка, який пише про майбутнє й любить динозаврів.

— Так, — мовив я, — будь така ласкава.

35

Напочатку був туман.

Подібний до Великої Китайської стіни, він сунув берегом, і краєм, і горами о шостій ранку.

Заговорили мої ранкові голоси.

Я облазив вітальню Констанції, намагаючись вишукати свої окуляри десь під слонячим стадом подушок, але махнув на це рукою та й подибав туди-сюди, щоб налапати бодай якусь портативну друкарську машинку. А тоді засів виклацувати наосліп якісь слова, аби покінчити з «Антипасом та Месією».

То й справді було Чудо Риби.

І Симон, ще званий Петром, підплив до берега й застав того Духа біля багаття з деревного вугілля, на якому смажилася риба, і ту рибу належало роздарувати, а потім понести у світи слово спасіння, аби запанувало добро… й ті учні там, у лагідній юрбі, а тоді настала й остання година, наблизилося Вознесіння, пролунали слова прощання, яким судилося протриматися понад дві тисячі років, аби їх не забули і на Марсі й понесли в космольотах далі, до Альфи Центавра.

А коли Слова виповзали з моєї машинки, я більше не міг їх бачити, тож упритул підносив до підсліпуватих своїх вільгих очей, і тут Констанс дельфінихою випорснула з моря, ще одне чудо, вбране в рідкісну плоть, і через моє плече прочитала написане, й видала сумно-щасливий вигук, і зашамотала мене, мов яке цуценятко, радіючи моєму тріумфу.

Я зателефонував Фріцові.

— Де це ти в дідька запропав! — закричав той.

— Заткайся, — я йому лагідно.

І вголос прочитав йому, що написав.

І рибу покладено, щоб засмажилася на деревному вугіллі, й вітер роздмухував полум’я, аж іскри, мов огненні світлячки, розліталися понад пісками, і Христос промовляв, а учні його слухали, а коли засірів світанок, сліди Христові, мов оті яскраві огненні іскри, вітер поніс понад пісками, й він відійшов, а учні порозходилися по всіх куточках світу, і вітри порозмітали й їхні стежки, і не стало й слідів їхніх ніг, і Новий День істинно розпочався — коли скінчився фільм.

Там, на іншому кінці дроту, німував Фріц.

Нарешті він прошепотів:

— Ну й… су… чий… син… ти.

І запитав:

— А коли ти це занесеш?

— За три години.

— Припхайся сюди за дві! — закричав Фріц. — І я розцілую тебе у всі чотири твої щоки. А зараз я розменнію Менні й розіроджу Ірода!

Я поклав слухавку, і тут-таки й задзеленчало.

Це телефонував Крамлі.

— Як твій Бальзак — усе ще Оноре? — поцікавився він. — Чи ти вже став великою Гемінґвеєвою рибиною, що здохла під пірсом, а чайки вже й очистили їй усі кісточки?

— Краме, — зітхнув я.

— Я ще зробив дзвінки, — похвалився детектив. — Але хай ми навіть вишукаємо всі потрібні тобі дані, знайдемо Кларенса, ідентифікуємо потворного з лиця чолов’ягу з «Браун-Дербі», то як нам поділитися усім цим із твоїм другом, схожим на недоладного птаха? Як ми йому це скажем, коли він гасає довкола студії в позичених тогах? І, головне, як висмикнемо його з цього пекла? Чи я маю змайструвати величезний сачок, мов на якого гігантського метелика?

— Краме, — тільки й повторив я.

— Гаразд, гаразд. Маємо і добрі вісті, й кепські. Я задумався про той портфель, що, як ти розповів, твій давній приятель Кларенс загубив біля «Браун-Дербі». Тож я зателефонував у «Дербі» і сказав, що загубив портфель. І пані сказала: «Авжеж, містере Сопвіз, він у нас!»

Сопвіз! Ось воно, Кларенсове прізвище.

— На жаль, так я їй сказав, я, здається, не поклав у портфель своєї адреси. «Адреса тут є, — сказала пані. — 1788 Бічвуд?» Так, підтвердив я. Зараз я по нього й приїду.

— Крамлі! Ти геній!

— Не зовсім. Цієї миті я телефоную з кабіни «Браун-Дербі».

— І? — я відчув, як серце мені впало.

— Портфель пропав. Комусь іще спала на думку та сама блискуча ідея, що й нам. І хтось випередив мене. Ця пані описала його. Судячи з твоїх описів, то був не Кларенс. Коли вона спитала, хто він такий, чолов’яга просто вийшов із тим портфелем. Їй прикро, але з того мало пуття.

— О Боже мій! — вигукнув я. — Це означає, що їм тепер відома Кларенсова адреса.

— Ти хочеш, щоб я поїхав і переказав йому це все?

— Ні, ні. Його схопить серцевий напад. Він боїться й мене, але поїду я. Застережу, щоб десь сховався. Боже, що завгодно може статись. 1788 Бічвуд?

— Точно.

— Краме, ти — сама спритність.

— Завжди такий був, — сказав детектив. — Завжди. Ще мушу поділитися з тобою дивною вістю: люди з Венеціанського відділку ще годину тому сподівалися побачити мене на роботі. Судовий слідчий зателефонував, щоб сповістити, що клієнт не може чекати. Тож ти, поки я працюю, допомагай. Хто ще на студії може знати те, що ми хочемо винишпорити? Себто хтось такий, кому можна довіритись? Хто пережив усю історію студії?

— Ботвін! — вихопилось у мене. Я аж закліпав очима, вражений власною відповіддю.

Меґґі з її мініатюрною вуркотливою камерою! Вона день за днем, рік за роком ловила світ, яким він прокручувався повз неї.

— Ботвін? — перепитав Крамлі. — Підсипся, розпитай. А тим часом, гуляко…

— Так?

— Стережи свої тили!

— Вони в безпеці.

Я поклав слухавку й покликав:

— Реттіґан?

— Я вже завела машину, — сказала Констанс. — Вона чекає на алеї.

36

Уже надвечір ми хвацько мчали до студії. Прихопивши з собою три пляшки шампану, Констанс щасливо лаялася на кожному перехресті, схилившись над кермом, подібна до тих собачок, які люблять вітер.

— Східці! — кричала вона.

Ми з ревом летіли просто посередині бульвару Ларчмонт, засідлавши розділову рису.

— Та що ж це ти робиш?! — закричав я.

— Колись тут були тролейбусні лінії обабіч вулиці. А посередині стриміла довга шерега підпор електричної лінії. Гарольд Ллойд шастав сюди-туди, снуючи поміж тих стовпів, ось так!

Констанс крутнула ліворуч.

— І так! І ось так!

Так ми об’їхали добрих півдесятка привидів давно знесених стовпів, от ніби нас переслідував фантомний тролейбус.

— Реттіґан! — мовив я.

Вона побачила моє серйозне обличчя.

— Бічвуд-авеню? — перепитала.

Була вже четверта година надвечір’я. По авеню, у північному напрямі, сунула остання пошта дня. Я кивнув Констанції, вона припаркувалась під самим носом у поштаря, який пихкотів у промінні тихого надвечірнього сонця. Той чоловік привітав мене, мов якого товариша, ще одного туриста з Айови, вельми шанобливо поводячись із усяким поштовим мотлохом, котрий слід вивантажити під кожними дверми.

Усе, що я хотів зробити, перш ніж постукати в Кларенсові двері, це перевірити його прізвище й адресу. Але ж той поштар белькотав без угаву. Розказав мені, як Кларенс ходить та бігає, як у того всякчас тремтять губи. Вуха нервово сіпаються вгору-вниз, мов у зайця. Очі — більмуваті.

Поштар штурхнув мене пакою пошти, сміючись:

— Черствий різдвяний пиріг десятирічної давності! Біжить до дверей свого бунгало в тому пальті верблюжої вовни, а-ля Адольф Менджу взірця 1927 року, коли ми, хлопчаки, бігали проходами поміж глядацьких рядів, аби підглянути, що там, коли затягувалися сцени якоїсь нудоти. Атож. Старий Кларенс. Якось-то я сказав йому: «Буу!» — то він захряснув двері перед моїм носом. Б’юсь об заклад: він і душ приймає в тому пальті, бо боїться глянути на себе голого. Ви ж до того страхопуда Кларенса? То не стукайте надто сильно…

Я нарешті одкараскався від нього. Хутко звернув на розі Вілла-Віста-Кортс прямісінько до номера 1788.

Спочатку я не стукав у двері, а пошкрябав нігтем по невеличких шибках. Їх було дев’ять. Ззаду нависав карниз, то мені годі було розгледіти, що там, у приміщенні. Не дочекавшись відгуку, я вже ледь гучніше постукав вказівцем.

Уявилося мені, ніби я чую, як у помешканні, за цими шибками, гупає заяче серце Кларенса.

— Кларенсе! — гукнув я. Зачекав. — Я ж знаю — ви вдома!

І знову мені причулося ніби якесь-чиєсь прискорення пульсу.

— Озвіться до мене, хай вам абищо! — закричав я нарешті. — Озвіться, поки не пізно! Ви ж знаєте, хто це. Студія, чорти б її взяли! Кларенсе! Якщо я можу знайти вас, то й вони можуть до вас добратись!

«Вони»? І хто ж «вони» такі, про кого це я?

Я загрюкав у двері обома кулаками. Одна з шибок тріснула.

— Кларенсе! Ваш портфель! Ви загубили його біля «Браун-Дербі»!

Це подіяло. Я перестав грюкати, бо розчув якийсь звук: чи щось промекало, чи хтось скрикнув, затуливши собі рот рукою. Забряжчав один замок. Потім забряжчали другий і третій.

Нарешті двері ледь-ледь прочинилися, утримувані мідяним ланцюжком.

Кларенсове зацьковане обличчя визирнуло на мене мов із якогось довжелезного тунелю років; воно було і близько, і водночас далеко, що мені здалося: то сама луна голосу долинає до мене.

— Де? — благально спитав він. — Де?

— Він був у «Браун-Дербі», — сказав я присоромлено. — І хтось його викрав.

— Викрав? — сльози бризнули йому з очей. — Мій портфель!? О Боже! — заголосив він. — Це ви мені таке зробили!

— Ні-ні, послухайте…

— Якщо вони спробують до мене вдертись, я накладу на себе руки. Вони не повинні захопити їх!

І він затуманеним поглядом озирнувся на всі свої теки, складені, я як бачив, горою, на свої книжкові шафи й на стіни, завішані підписаними портретами.

«Мої тварючки, — казав Рой на своєму власному похороні, — мої любі, дорогесенькі мої!»

«Мої прекрасні! — мовби промовляв Кларенс. — Душа моя, моє життя!»

— Я не хочу помирати! — мовив, уже оплакуючи себе, Кларенс і зачинив двері.

— Кларенсе! — зробив я останню спробу. — Хто вони такі? Коли б я знав, то, можливо, врятував би вас! Кларенсе!

У протилежному кутку двора шаргнула штора.

В іншому бунґало прочинилися двері.

Що лишалося мені, виснаженому, робити? Я тільки тихо, майже пошепки, проказав:

— До побачення…

Поплентав я назад, до автівки. Констанс сиділа, задивившись на Голлівудські пагорби й намагаючись утішитися гарною погодою.

— І що там за шум учинився? — поцікавилася вона.

— Та два пришелепки: один — Кларенс, а другий — Рой, — я плюхнувся на сидіння поруч неї. — О’кей, завези мене на фабрику пришелепків.

Констанс дала повний газ, і за хвильку ми вже опинилися перед студійними ворітьми.

— О Боже! — видихнула Констанс, глянувши вгору. — Ненавиджу лікарні.

— Лікарні?!

— Ці приміщення переповнені недіагностованими хворобами. Тисячі діток зачато й навіть народжено в отому кишлі. Такий затишний притулок, де анемічним роблять переливання жадібності. А отой герб над ворітьми? Лев із перебитою спиною стоїть на задніх лапах. А далі: сліпий цап без тестикул. Ще далі: Соломон розтинає надвоє живе дитя. Ласкаво просимо до моргу Ґрін-Ґлейдс!

Це мов дзбан крижаної води вилили мені за комір.

Моя перепустка дозволила нам заїхати на територію студії. Жодних конфеті. Чи бодай духових оркестрів.

— А чом ти не сказала тому копові, хто ти така?

— А ти бачив його обличчя? Та він народився ж чи не того самого дня, коли я покинула студію заради свого чернецтва! Скажи: «Реттіґан» — і звукову доріжку мов корова язиком злизала. Ось поглянь!

І вона показала на склепіння з кіноплівок саме там, де ми звертали вбік.

— Могила моя! Двадцять фільмових коробок в одному склепі! Фільми, що віддали Богові душу в Пасадені, привезені назад із бірками на великих пальцях ніг. Отаке воно!

Ми загальмували посеред Зеленого Міста, штат Іллінойс.

Я вискочив на перші сходинки ґанку й простяг їй руку.

— Дім моїх дідуся й бабусі. Ласкаво прошу!

Констанс дозволила, щоб її витягли на ґанок і посадили на гойдалку, аби потішитися тим гойда-гойда-гойдаша.

— Боже мій! — видихнула вона. — Це вже скільки літ, що я не літала на гойдалці! Ти, сучий сину, — прошепотіла вона. — Що ж ти робиш із цією старою панею?

— А хай тобі. Я й не знав, що крокодили можуть плакати по-справжньому.

Та вона невідпорно дивилася на мене.

— Ти справжній клінічний випадок. Невже ти й справді віриш у всі ті свої побрехеньки, що пишеш? Марс у дві тисячі першому. Іллінойс — у двадцять восьмому?

— Авжеж.

— Господи Ісусе. Уявляю, яке то щастя — бути в твоїй шкурі, отаким до біса наївним. То ти вже ніколи й не змінюйся, — Констанс схопила мене за руку. — Ми, дурні кляті пророки, циніки, монстри, ми сміємося з тебе, але ти нам потрібен. А то Мерлін помре, або тесля, котрий струже Круглий Стіл, склепає його косо-криво, аби живо, або майстер змастить обладунок не мастилом, а котячою сечею. Живи вічно! Обіцяєш?

Тут у будиночку задзеленчав телефон.

Ми з Констанс так і підскочили. Я забіг досередини, схопив слухавку.

— Так? — вичекав мить. — Алло?

Але було тільки чути, як дме вітер — височенько десь.

Шкіра у мене на потилиці вигнулася, мов гусениця, а тоді й опала.

— Рой?

У слухавці лише гудів вітер, а ще десь рипіли-скрипіли дерев’яні конструкції.

Інстинктивно я задивився на небо.

Он там, за сто ярдів. Нотр-Дам. Зі своїми вежами-близнятами, статуями святих, ґарґульями.

Там, на тих вежах, і справді гуляв вітер. Високо здіймалася курява, тріпотів червоний прапор робітників.

— Це студійна лінія? — запитав я. — Ти й справді там, де, як мені здається, перебуваєш?

Ген-ген, на самісінькій верхівці, одна з тих ґарґулій начебто… зворухнулася.

«Ох, Рою! — подумалося мені. — Якщо це справді ти, забудь про помсту! Тікай геть!»

Але вітер ущух, і дихання в слухавці припинилося, й зв’язок урвався.

Я кинув слухавку й задивився на ті вежі. А Констанс, простеживши мій погляд, і собі стала розглядати ті самі вежі, де заколобродив новий вітер, скидаючи пилюжних чортів додолу й заносячи їх десь подалі.

— Ну, досить уже дурощів!

Констанс повернулася назад, на ґанок, але знову задивилася на Нотр-Дам.

— Та що воно в дідька там діється! — закричала вона.

— Тсс! — мовив я.

37

Фріц порядкував далеченько, посеред крутняви статистів: горланив, кудись показував, здіймав ногами куряву. Під пахвою мав нагайку для верхової їзди, хоча я ні разу не бачив, щоб він кого шмагонув нею. Усі камери, три їх, були вже готові, націлені, а режисерські помічники по-новому розставляли статистів понад вузькою вулицею, що вела на майдан, де міг з’явитися й Христос — десь між цією хвилиною та світанком. І саме серед цього шарварку Фріц назорив мене з Констанс, допіру прибулих, і щось показав на мигах своєму секретареві. Той миттю прискочив до нас, я вручив йому свої п’ять сторінок сценарію, і секретар тільки замиготів крізь юрбу.

Я невідривно спостерігав, як Фріц, стоячи спиною до мене, гортає сценарій. Зненацька голова його зігнулася, мов від удару в потилицю. Спливла довга хвилина, поки Фріц нарешті обернувся і, не ловлячи мого погляду, схопив свій ріг. Крикнув. Умить запала тиша.

— Усі будьте спокійні! Хто може сісти — сядьте. Інші — стійте вільно. До завтра Христос прийде і піде геть. І ось як ми бачитимемо його, коли скінчимо й будемо розходитися додому. Послухайте!

І він зачитав сторінки моєї останньої сцени, слово в слово, сторінка за сторінкою, спокійним, але виразним голосом, і хоч би тобі хто відвернувся чи ногою ворухнув. Мені не вірилося, що це діється насправді. Усі мої слова про світанкове море й чудо з рибою, про дивний блідий образ Христа на березі й про рибу, що смажилася на деревному вугіллі, та як вітер розносив ті гарячі іскри, та як учні тихо, із заплющеними очима, слухали… та як кров Спасителя, коли він неголосно проказував прощальні слова, падала з ран на його зап’ястях на те вугілля, на якому готувалася Найостанніша, після Останньої, Вечеря.

І нарешті Фріц проказав останні мої слова.

Тихий пошепт леготом пролинув по юрбі, скупченню артистів і статистів, по фаланзі, й знову запала тиша, коли Фріц нарешті пішов крізь натовп і опинився поруч мене, а я ж на ту хвилину був напівсліпий від хвилювання.

Фріц вражено витріщився на Констанс, різко кивнув їй, а тоді завмер на мить і, нарешті, викрутив монокль зі свого ока, взяв мою правицю й поклав ту лінзу, мов яку нагороду чи медаль, мені на долоню. І стулив на моноклі мої пальці.

— Сьогодні ввечері, — тихо сказав він, — прийди до мене на розмову.

Це був наказ, була команда і це було благословення.

І він подибав геть. Я тільки дивився йому вслід, міцно стискаючи той монокль у тремкому кулаці. Дійшовши до середини мовчазної юрби, він схопив свій ріг і закричав:

— Гаразд, робіть уже щось!

Констанс узяла мене за руку й повела геть.

38

Їдучи поволі до «Браун-Дербі», Констанс задивилася на повиті сутінню вулиці й сказала:

— Боже мій! І ти віриш у все це, правда? А як? Чому?

— Усе просто, — відповів я. — Коли я чогось не роблю, то я того чогось не люблю або в нього не вірю. Якщо ти запропонуєш мені написати, скажімо, фільм про проституцію чи алкоголізм, то я просто не зможу цього зробити. Я не купую повій і не розумію п’яниць. Я роблю те, що люблю. Наразі, хвала Богові, це Христос у Галілеї на світанку свого відходу, це прощальні сліди його стіп на березі. Я не надто стійкий християнин, та коли я знайшов ту сцену в Іоанна — чи то І.Х. знайшов її для мене — то я й пропав для всього іншого. Як я міг не написати цього?

— Еге ж.

Констанс так витріщилася на мене, що мені довелося сховати голову в плечі та нагадати їй, показавши вперед пальцем, що вона все ще веде машину.

— Хай йому всячина. Констанс! Я не ганяюсь за грошима. Якби ти запропонувала мені «Війну і мир», я б відмовився. Що, Толстой нікуди не годиться? Та ні ж бо. Просто я його не розумію. Я — вбогий. Але принаймні усвідомлюю, що не спроможуся на цей сценарій, бо не закоханий у цей твір. Найнявши мене для такої праці, ти тільки викинеш гроші на вітер. Кінець лекції. А ось, — сказав я, — і «Браун-Дербі»!

Ми ж його проскочили, тож мусили вертатися назад.

Вечір виявився нікудишній. «Браун-Дербі» майже пустував, а там далі, в закапелку, не видно було східного екрана.

— Прокляття! — буркнув я.

Бо мої очі встигли побачити альков ліворуч. А в алькові був іще менший телефонний куточок, куди надходили дзвінки зарезервувати столик. Там на столику світилася невеличка лампа для читання, і на тім столику, ймовірно, ще кілька годин тому лежав альбом зі світлинами Кларенса Сопвіза.

Лежав там, чекаючи на когось такого, хто прийде викрасти його, знайти Кларенсову адресу й…

«Боже мій! — подумав я. — Ні!»

— Хлопчику, — сказала мені Констанс, — давай замовимо тобі щось випити!

Метрдотель саме подавав рахунок своїм останнім клієнтам. Око в його потилиці вчуло нас, і він обернувся. Коли він уздрів Констанс, його обличчя спалахнуло радістю. Але ось він укмітив і мене, і та його радість де й поділася. Зрештою, я означав недобрі вісті. Це ж я був на вулиці того вечора, коли Кларенс підійшов до Чудовиська.

Метрдотель знов усміхнувся і метнувся через залу, щоб мене знешкодити, але зголодніло заходився обціловувати кожен пальчик Констанс. Вона ж засміялася, відкинувшись назад.

— Немає ж сенсу, Рікардо. Я давно-давно розпродала свої персні!

— То ви пам’ятаєте мене? — вражено запитав він.

— Рікардо Лопес, відомий також як Сем Кан?

— Але ж — хто тоді була Констанс Реттіґан?

— А я спалила своє свідоцтво разом зі своїми трусиками, — тут Констанс показала на мене: — А це…

— Я знаю, знаю, — Лопес навіть не глянув на мене.

Констанс засміялася знову, бо він усе ще тримав її руку.

— Рікардо працював рятувальником при плавальному басейні в «МҐМ». То щодня добра сотня дівчат топилася, аби він відпомповував їх, повертаючи до життя. Веди ж нас, Рікардо!

Нас посадили за столик. Я не міг одвести очей від задньої стіни ресторану. Лопес перехопив мій погляд і мало не зламав коркотяга, яким саме відкорковував пляшку.

— Я був тільки глядачем, — тихо мовив я.

— Так, так, — промурмотів він, наливаючи трішечки дамі, щоб продебатувала. — То інший, дурило, був вискочив.

— Вино чудове, — похвалила Констанс, — як і ти.

Рікардо Лопес збентежився. І мало не засміявся диким сміхом.

— А хто був той інший, дурило? — поцікавилася Констанс, скориставшись перевагою свого становища.

— Та нічого особливого, — Лопес спробував пригадати свій давній розлад травлення. — Крики, мало до бійки не дійшло. До мого найкращого клієнта причепився якийсь вуличний жебрак.

«Ах, Боже мій! — подумав я. — Бідолашний Кларенс, котрий усе своє життя жебрав, випрошуючи світла рамп і слави».

— До твого найкращого клієнта, мій любий Рікардо? — невинно закліпала очима Констанс.

Рікардо задивився на тилову стіну, де згорнутим стояв той самий східний екран.

— Я розорився. Хоч сядь та й плач. А ми ж були такі обачні. Роками. Завжди він приходив пізно. Чекав у кухні, поки я перевірю, чи немає в ресторані когось такого, хто був би йому знайомий. Нелегко таке влаштувати, еге ж? Зрештою, де мені знати всіх його знайомців, правда ж? Але тепер, через якусь дурну помилку, через якогось ідіота, що трапився йому на вулиці, мій Великий Клієнт уже навряд чи коли повернеться. Знайде собі інший ресторан, безлюдніший, що закривається ще пізніше.

— А той Великий Клієнт… — Констанс підсунула Рікардові запасний келих, показуючи, щоб він і собі налив, — має якесь ім’я?

— Ніякого, — Рікардо налив собі, все ще минаючи увагою мій келих. — Та я ніколи й не цікавився. Багато років він приходив, принаймні хоч раз на місяць, розплачуючись готівкою за найдобірніші страви, за найкращі вина. Але за всі ці роки ми з ним обмінювалися від сили трьома десятками слів за вечір. Він мовчки проглядав меню, пальцем показував, чого бажає, і все за екраном. Потім вони — він зі своєю дамою — розмовляли, пили й сміялися. Себто, якщо з ним була супутниця. Дивні дами. Самотні жінки…

— Сліпі, — кинув я.

Лопес стрельнув у мене поглядом.

— Можливо. Чи й гірше.

— А що може бути гірше?

Лопес глянув на своє вино й на порожній стілець поруч.

— Сядь, — сказала Констанс.

Лопес нервово окинув очима порожній ресторан. І нарешті сів, поволі покуштував вино й кивнув головою.

— Стражденні — буде точніше слово, — мовив Лопес. — Ті його жінки. Чудні. Сумні. Зранені? Так, зранені люди, які не могли сміятися. А він їх змушував. От ніби щоб зцілити своє власне мовчазне й жахливе життя, він мусить звеселяти інших, доводити їх до якоїсь особливої радості. Доводив, що життя — це жарт! Уявити тільки! Доводити таке. І тоді сміх, і він виходять у ніч зі своєю дамою, котра не має чи очей, чи рота, чи й розуму — все ще уявляючи, ніби вони пізнали радість, — аби сісти в таксі, лімузин, і щораз іншої компанії, і все оплачуючи готівкою, жодних кредитів, жодних ідентифікацій, і тоді їхали вони геть, у мовчання. Я ніколи не чув жодного слова з їхніх розмов. Якщо, бувало, він визирне й побачить мене за п’ятнадцять футів від екрана — то біда! Мої чайові? Лише десять центів! Тож наступного разу я вже не підійду до них ближче, ніж на тридцять футів. І які тоді чайові? Двісті доларів. Ох, що тут і казати! Сумні справи…

Зненацька порив вітру струснув зовнішні двері ресторану. Ми заклякли. Двері розчахнулись і задрижали, силкуючись зачинитися знову, й таки зачинилися.

Рікардо завмер. Від дверей він перевів погляд на мене, от ніби то я спричинився до цієї порожнечі — та ще нічний вітер.

— Ой, прокляття, прокляття, прокляття, — забурмотів він стиха. — Згинув він.

— Чудовисько?

Рікардо витріщився на мене.

— Це так ви його називаєте? Ну, що ж…

Констанс кивнула на мій келих. Рікардо стенув плечима й налив мені на дюйм.

— Чому цей чоловік такий важливий для вас, що ви вдерлися сюди, аби зруйнувати моє життя? До цього останнього тижня я був багатий.

Констанс негайно намацала гаманець у себе в пелені. Її рука мишкою прослизнула до стільця праворуч і щось там лишила. Рікардо помітив це й похитав головою.

— Ах, ні, тільки не від тебе, люба Констанціє. Так, він зробив мене багатим. Але колись, багато років тому, ти зробила мене найщасливішим чоловіком на світі.

Рука моєї супутниці поплескала його руку, очі їй заблищали. Лопес підвівся й на якісь дві хвилини зник у кухні. Ми попивали наше вино й чекали, спостерігаючи, як вітер розчахує вхідні двері і як тоді вони шепочуть ночі: «Зачинено!». Коли Лопес повернувся, він обвів поглядом порожні столи й стільці, от ніби вони могли критично поставитися до його кепських манер — що він сідає біля клієнтів. Він обережно поклав перед нами невеличку світлину. Поки ми її розглядали, Лопес допивав своє вино.

— Знято дорожньою камерою торік. Один із наших кухарчуків надумався розважити своїх друзяк — придурок, правда ж? Два знімки за три секунди. Вони впали на підлогу. Чудовисько, як ви його називаєте, знищив ту камеру і порвав один знімок, гадаючи, що то була єдина світлина, а тоді вдарив нашого офіціанта, якого я тут-таки й звільнив. Як відшкодування ми запропонували клієнтові безоплатну вечерю й останню пляшку нашого найкращого вина. Усе залагодили. Але згодом я знайшов другу світлину під столом, куди вона залетіла, коли той чоловік горлав і бився. Як жаль, правда?

Констанс плакала.

— Оце такий він із лиця?

— О Боже! — мовив я. — Так.

Рікардо кивнув головою.

— Мені часто кортіло спитати його: «Пане, і навіщо вам життя? Чи сняться вам кошмарні сни, що ви вродливий? Хто ваша жінка? Чим ви заробляєте на прожиття, і чи воно життя — оте прожиття?» Але я ні разу нічого такого не спитав. Я тільки дивився на його руки, подавав хліб, наливав вино. Але бували такі вечори, коли він змушував мене подивитися йому в обличчя. Даючи мені чайові, чекав, щоб я підвів очі. А тоді посміхався тією посмішкою, що схожа на поріз бритвою. Чи ви бачили такі бійки, коли один із бійців чикає супротивника ножем, а рана розверзається, мов кривавий рот? Рот того бідолашного монстра дякував мені за вино, поки руки підносили чайові так високо, аби я неодмінно побачив його очі, ув’язнені в тій бійні обличчя, — очі, що мучилися, прагнучи вирватися на волю, і тонули у відчаї.

Рікардо закліпав очима й сховав фото до кишені.

Констанс утопила погляд у те місце на скатертині, де ще допіру лежала світлина.

— Я приїхала, щоб переконатися, чи знала того чоловіка. Хвала Богові — ні. Але, можливо, упізнаю його з голосу? Якогось іншого вечора?..

Рікардо пирхнув.

— Ні-ні. Усе зруйновано. Через одного дурного фана надворі перед дверми тієї ночі. За всі роки — єдиний раз, така здибанка, перестріч. Бо ж зазвичай о такій пізній порі на вулиці нікогісінько. І більше ніколи, я певен, він не повернеться. А мені доведеться переїхати до меншого помешкання. Пробачте такий егоїзм. Нелегко розпрощатися з двістідоларовими чайовими.

Констанс висякалася в хустинку, підвелася, схопила Лопесову руку й щось туди тицьнула.

— І не пручайся! — наполягла вона. — Чудесний то був рік, двадцять восьмий. Час, коли я платила вродливому джиґоло. Лиши! — Він саме намагався вкласти гроші назад, у її пальці. — Кінець сеансу!

Рікардо тільки похитав головою та міцно притулив її руку до своєї щоки.

— Чи ж була та Ла-Джолла, і море, й чудова година?

— Плавання в бурунах щодня!

— Ах, так, юні тіла, теплий бурун…

Рікардо обцілував кожен її пальчик.

— А смак-аромат починається з ліктя! — сказала Констанс.

Рікардо видав такий смішок, мовби гавкнув. Констанс легенько вщипнула його за щоку й кинулася до дверей. Я ледве встиг їх відчинити перед нею.

Тоді я обернувся й задивився на той альков із маленькою лампою, письмовим столиком і картотечним бюрком.

Лопес простежив мій погляд і собі подивився туди.

Але Кларенсів портфель пропав — розтав у тій ночі, опинився в руках не тих людей.

«Хто ж тепер захистить Кларенса? — зчудувався я. — Хто врятує його від пітьми й подарує йому життя — хоча б до ранку?

Я? Нікчемний слабак, чию руку здолала двоюрідна сестричка, поклала на стіл?

Крамлі? Чи ж смію я попросити його, аби простирчав цілу ніч перед Кларенсовим бунгало? Піти й прокричати в Кларенсові двері? Ти пропав! Рятуйся! Утікай!»

Я не зателефонував Крамлі. І не поїхав кричати перед ґанком Кларенсового бунґало. Кивком голови я попрощався з Рікардо Лопесом і вийшов у ніч. Надворі плакала Констанс.

— Їдьмо звідси — хоч до чорта в зуби! — сказала вона.

Вона втирала очі непідхожою для цього діла шовковою хустинкою.

— Той клятий Рікардо. Змусив мене почутися старою. І та клята світлина того бідолашного безнадійного чоловіка.

— Так, те обличчя… — сказав я. І додав: — Сопвіз.

Адже Констанс стояла саме на тому місці, де кілька вечорів тому стояв Кларенс Сопвіз.

— Сопвіз? — спитала вона.

39

Ведучи машину, Констанс розтинала вітер своїм голосом:

— Життя — мов спідня білизна. Його теж слід міняти двічі на день. Цей вечір скінчився, і я хочу його забути.

Вона витрусила рештки сліз з очей, ще й зиркнула вбік, щоб побачити, як вони дощиком відлітають геть.

— Оце так я й забуваю. Отак позбуваюся пам’яті. Бачиш, як легко?

— Ні.

— А ти бачив тих дівуль, котрі мешкали на горішньому поверсі будинку, де й ти проживав кілька років тому? Як після великої гульні в ніч на суботу вони викидали свої нові сукні з даху, аби всім довести, які вони багаті, що їм начхати, що завтра ще кращі куплять? Яка велика омана: поскидали з себе та й повикидали сукні, а тоді стоять, гладкими чи худими сідницями світячи, о третій ранку на даху та й видивляються на цілий сад суконь, як вони шовковими пелюстками летять за вітром, падаючи на безлюдні двори та вулиці. Правда?

— Так!

— Оце ж і я така. Цей вечір, «Браун-Дербі», того бідолашного сучого сина — усе це, разом із моїми слізьми, я викидаю геть!

— Цей вечір ще не сплив. І ти не могла забути оте обличчя. Впізнала ти Чудовисько чи ні?

— Господи Ісусе. Ми з тобою опинилися на межі першого справді великого бою важковаговиків. Відступись!

— То ти таки впізнала його?

— Його неможливо розпізнати.

— Він має очі. А очі не змінюються.

— Відступись! — верескнула вона.

— О’кей, — буркнув я. — Відступився.

— Ото ж бо, — і ще чимало сліз полетіло крихітними кометками геть. — Тепер я знову тебе люблю, — вона розцвіла усмішкою, яку роздмухував вітер; потік повітря, перевалюючись через вітрове скло, і так і сяк то упорядковував, то куйовдив їй коси, даруючи обом нам ніби якусь холодну купіль.

А від тієї усмішки немов усі кісточки в моєму тілі порозсипалися. «Боже, — подумав я, — та невже ж вона всякчас перемагала, щодня, всеньке своє життя, отими своїми устами, та ще тими зубами, та ще й отими великими удавано-невинними очима?»

— Атож! — засміялася Констанс, прочитавши мої думки. — І глянь сюди! — сказала ще.

Вона різко зупинилася перед студійними ворітьми. І на довгу хвильку задивилася вгору.

— Ах, Боже мій, — мовила вона нарешті. — Ніяка це не лікарня. Це місцина, куди приходять великі, завбільшки зі слона, ідеї, аби тут померти. Такий собі цвинтар для божевільних.

— Цвинтар отам, за муром, Констанс.

— Ні. Спочатку ти помираєш отут, а там — то вже наприкінці й остаточно. А поміж тим і цим… — вона обіруч стисла свої скроні, от ніби щоб голова їй не розлетілася на шматки. — Божевілля. Не заходь туди, хлопчику.

— Та чому?

Констанс повільно підвелася й стала над кермом, аби викричати накипіле воротам, усе ще не відчиненим, і нічним вікнам, закритим віконницями, і чистим стінам, яким на все начхати.

— Найперше вони зводять тебе з розуму. А тоді, як уже довели тебе до повного одуріння, починають переслідувати: за те, що базікаєш опівдні, а ввечері, як заходить сонце, впадаєш в істерику. Беззубий вовкулака-перевертень виє на місяць, що сходить.

Коли ж ти сягнеш якраз моменту щирого божевілля, тебе виженуть з роботи й поширять чутку, буцім ти нерозважлива, нетовариська й позбавлена уяви особа. На всі студії розповсюдять туалетний папір із видрукованим на ньому твоїм ім’ям, аби великі, сходячи на папський престіл, могли виспівувати твої ініціали.

Коли ж ти помреш, вони трястимуть тебе, аж поки розбудять, аби вбити ще раз. Тоді вивісять твого трупа на Поганій Скелі, в О’кей-Оборі чи у Версалі, на задвірку № 10, замаринують тебе у величезному слоїку, мов муляжного ембріона в низькопробно-кровожерному фільмі, куплять тобі щонайдешевший склеп через дорогу навприсядки, викарбують, неодмінно з помилками, твоє ім’я-прізвище на надгробку та й заплачуть крокодилячими слізьми. А тоді й останнє безчестя: ніхто не пам’ятає твого імені у всіх кінокартинах, де ти знявся/знялася у найкращі свої літа. Хто згадає сценаристів «Ребекки»? Хто згадає авторку «Звіяних вітром»? Хто допоміг Веллсові стати Кейном? Спитай хоч кого на вулиці. Таж люди, хай їм всячина, не знають навіть, хто був президентом, коли адміністрацію очолював Гувер!

Отож маємо те, що маємо. Забуто день після попереднього перегляду твого фільму. Боїшся поїхати до батьків у проміжку між двома фільмами. Хто коли чував про сценариста, що побував у Парижі, Римі чи в Лондоні? Усі до всцикання бояться кудись помандрувати, аби великі цабе їх раптом не позабували. Аби їх не позабували? Таж ті великі, сто чортів їм у печінки, ніколи їх і не знали. Понабирають ім’яреків. Дайте мені як там його. Ім’я над заголовком? Власник кіностудії? Достеменно. Режисер? Можливо. Затямте: «Десять Заповідей» створив де Мілль, а не Мойсей. А «Великого Ґетсбі» Ф. Скотта Фіцджеральда? Викуріть у чоловічому туалеті. Винюшіть своїм укритим виразками носом. Хочете, щоб ваше ім’я набрали великими літерами? То вбийте коханця вашої дружини і скотіться східцями з його тілом. Оце ж таке воно, кажу тобі, мерехтіння срібного екрана. Затям: ти — це порожній проміжок перед кожним наступним клацанням проектора. Чи ти завважив усі ті стовпи зі склепіннями за задвірковою стіною студії? А то щоб допомогти стрибунам у висоту перескочити до кам’яного кар’єру. Божевільні дурисвіти наймають і виганяють їх, десять центів за сто їхніх процентів. Їх можна мати-наймати, бо вони люблять кіно, а от ми — ні. Ось що наділяє нас владою. Доведіть їх до пияцтва, а тоді — хап пляшку, викличте катафалк, позичте лопату. Оце ж я й кажу: що таке «Максимус-Філмс»? Цвинтар. А для кого? Та для божевільних, для кого ж бо ще!

Виголосивши свою промову, Констанс так і лишилася стояти, от ніби стіни студії мали цієї ж миті й опасти, мов припливна хвиля.

— Ото не ходи туди! — ще раз застерегла вона.

Тут ми розчули якісь тихі оплески.

То нічний полісмен, стоячи за орнаментом іспансько-залізного плетива, плескав у долоні й усміхався.

— Я тільки на хвильку туди, Констанс, — попросився я. — Ще покручуся тут який місяць та й подамся на південь — роман свій дописувати.

— А можна й мені з тобою? Ще б одну мандрівочку до Мехікалі, Калексіко, південніш Сан-Дієґо, майже до Ермосільйо… купання при місяці голяка… Ха, ні! Ти ж будеш у своїх обстріпаних шортах!

— Хотів би я, Кон-стан-ці-я! Але ж там будемо тільки ми з Пег, себто Пеґ зі мною.

— Ну то що ж, хай йому дідько. Поцілуй мене хоч зараз — разі гаразд!

Я завагався, тож вона мене так цмокнула, що цим поцілунком могла б розігріти автономну опалювальну систему цілого будинку.

Ворота відчинилися перед нами.

Двоє божевільних сновид опівночі, ми й заїхали на той «цвинтар».

Коли ми під’їхали до просторого майдану, переповненого товкотнечею легіонерів та купців, до нас великими стрибками прискочив Фріц Вонґ.

— У Бога в душу!.. Ми тут усі налаштувалися на твою сцену. А того п’яничку баптисто-унітарія корова язиком злизала! Чи ж відомо тобі, де він заліг, заховався, той сучий син?

— А ви телефонували Еме Семпл МакФерсон?

— Та вона ж упокоїлася!

— Ну, то до Святих Трясунів. Або до універсалістів Менлі Пі Голла. Або ще…

— Боже мій! — ревнув Фріц. — Та вже ж опівніч! І всі ці заклади зачинені.

— А Голготу обнишпорили? — підказав я. — Він туди вчащає.

— Голготу! — бурею метнувся від нас Фріц. — Обнишпорте Голготу! Гетсиманію! — Фріц заблагав до зірок. — Боже, навіщо нам цей затруєний Манішевіц? Хто-небудь! Збігайте позичте два мільйони сарани для завтрашньої кари єгипетської!

Кілька асистентів так і метнулися — хто куди. То й я рушив геть, коли це Констанс хап мене за лікоть.

Очі ж мої саме шастали фасадом Нотр-Даму.

Констанс угледіла, куди я задивився.

— Не лізь туди, нагору! — прошепотіла вона.

— Таж чудова місцина для І.Х.!

— Там, нагорі, є сам лише фасад, а тилової стіни немає. Перечепишся через щось — і гупнеш, мов один із тих каменів, які отой горбань жбурляв у юрбу.

— Так то ж у фільмі, Констанс!

— А ти що думаєш, це — справжнє?

Констанс затремтіла. Я затужив за старою Реттіґан, котра весь час сміялася.

— Я оце тільки-но щось там завважила, на дзвіниці.

— Можливо, то І.Х.? — припустив я. — Поки вся решта обшукує Гелготу, чом би мені не глянути, що воно там таке?

— А я думала, ти боїшся висот.

Я невідривно спостерігав, як тіні шугають нотр-дамським фасадом.

— Клятий дурню. То й лізь. Зніми Ісуса звідтіля, — промимрила Констанс, — поки він не обернувся ґарґульєю. Врятуй Ісуса!

— Він врятований!

Віддалившись на сто футів, я озирнувся. Констанс уже гріла руки над багаттям римських легіонерів.

40

Перед самим Нотр-Дамом я завагався, боячись двох речей: як увійти туди та як видертися нагору. А тоді вражено обернувся, щоб краще принюхатися. Зробив глибший вдих, потім видихнув.

— Гарне мені горе! Ладан! І дим від свічок! Хтось тут побував — І.Х.?

Я пройшов до приміщення й зупинився.

Десь там, високо, на риштованні, рухалося щось масивне.

Я примружив очі, вглядаючись у щілини поміж брезентами, планками, клеєною фанерою фронтонів, тінями ґарґулій, силкуючись розгледіти, чи й справді бодай щось ворушиться там, у тій кафедральній пітьмі.

І думав: «А хто ж палив ладан — воскурював фіміам? І як давно вітер загасив свічки?»

Порох, тонкий пил сіявся аж ген згори.

«І.Х.? — подумав я. — Якщо ти впадеш, то хто спасе Спасителя?»

Якась мовчанка відповідала моїй мовчанці.

Отже…

Боже число, один страхопуд має видертися нагору, щабель за щаблем, усе вище крізь темряву, потерпаючи, що ось зараз гримнуть оті великі дзвони й скинуть мене у смертельне падіння. Я міцно заплющив очі й поліз.

На вершині Нотр-Даму я довго стояв, намагаючись притримати серце руками, аби не калатало так дуже, вже шкодуючи й кленучи себе за те, що виперся так високо, й бажаючи опинитися внизу, де широка лава римлян, добре освітлених і напомпованих пивом, бурхливо котилася, усмішками вітаючи Реттіґан, королеву-гостю.

Якщо я зараз упаду звідси й загину, думалося мені, то ніхто з них нічого й не розчує.

— І.Х.! — тихо гукнув я в пітьму.

Тиша.

Ось я обійшов довгу смугу фанери. Хтось таки сидів там, освітлений зоряним сяйвом, невиразна проява, що звісила свої ноги з різьбленого кафедрального фасаду: достеменно там, де півжиття тому був сидів той калічний дзвонар.

Чудовисько!

Воно дивилося на місто, на мільйон вогнів, що простяглися на чотириста квадратних миль.

«І як ти сюди добулося? — подумки чудувався я. — Як утрапило сюди? Прослизнуло повз сторожа біля воріт? А чи… перелізло через стіну?! Так! Драбина й цвинтарний мур!»

І почув я удари молотка. Почув, як тягнуть тіло. Як загрюкнулося віко скрині. Спалахнув сірник… Заревів крематорій…

Я затамував дихання. Чудовисько обернулося й витріщилося на мене.

Тут я спіткнувся і мало не впав із карниза. Але вхопився за одну з ґарґулій.

Чудовисько вмить зірвалося на рівні ноги.

Його рука вхопила мою руку.

На один подих ми захиталися на карнизі собору. Я вичитав із його очей страх переді мною. А Звір вичитав із моїх — страх перед ним.

Потім він відсмикнув свою руку, от ніби щось її несподівано обпекло. Хутко позадкував від мене. Напівзігнуті, поставали ми один проти одного.

Я дивився у те страхітливе обличчя, у ті очі — вічно ув’язнені в цій їхній паніці; видивлявся на покраяний рот — і думав: «Чому? Чом ти не дозволив мені впасти? Або чом не зіштовхнув? Це ж ти приходив із молотком, хіба ні? Це ж ти прийшов, щоб знайти і розтрощити жахливу глиняну голову, яку виліпив Рой? Тільки ти здатен на такі дикі вчинки! Чому ж ти врятував мене? Чому я лишився живий?»

Жодної відповіді не могло бути. Щось забряжчало внизу. Хтось там ліз нагору по драбині.

Чудовисько видало великий гучний шепіт:

— Ні!

І втекло через високий ґанок. Його ноги затупотіли по розхляпаних дошках. Пил посипався вниз, у ту соборну пітьму.

Чути було: той хтось усе ще лізе нагору. Слідом за Чудовиськом я подався до іншої, дальшої драбини. Востаннє озирнулося воно на мене. Його очі! Що? Що ж там було такого з його очима?

А були вони і такі, й не такі, і нажахані, й примирливі, на одну мить зосереджені, а на іншу — якісь збентежені. Ось його рука майнула в темному повітрі. Якусь мить я думав: зараз воно гукне, крикне, заверещить на мене. Але тільки чудний здушений видих зірвався з його уст. А далі я розчув чап-чалап униз по драбині: крок за кроком Чудовисько віддалялося від цього горішнього нереального світу до ще жахливіш нереального світу долішнього.

Спотикаючись, я подався слідом. Ногами я збивав порох і тиньк. Усе це сипалося, мов пісок, крізь такий собі велетенський пісочний годинник, накопичуючись там, далеко внизу, біля хрестильниці. Планки під моїми ногами торохтіли й хиталися. Вітер хляпав довкола мене всією соборною парусиною, от ніби велика пташина зграя лопотіла крильми, летючи у вирій, і з кожним кроком мене стрясало, мов що хотіло струснути мене додолу, і з кожним таким струсом чи то крик переляку, чи проклін виривався мені крізь зуби. «Боже мій! — думав я. — Я і він, той монстр, на одній драбині, тікаємо — а від кого?»

Я зиркнув угору. Ґарґульї розтали в пітьмі. Лишився я сам-один. Поночі спускаюсь та й міркую: «А що, як воно чигає на мене там, долі?»

Я так і похолов. Глянув униз.

«Якщо зірвусь і впаду, — подумалося, — то летітиму додолу з рік, поки не вдарюся об підлогу!» Якому святому помолитися б? Тільки одного-єдиного святого я знав. Тож його ім’я й зірвалося з моїх уст:

— Крамлі!

«Міцно тримайся! — мовив мені Крамлі, десь зі свого далекого далека. — Зроби шість глибоких вдихів!»

Усмоктав я скількись того повітря, але видихатися назад, із мого рота, воно чогось не хотіло. Геть прибитий, я глипнув на вогні Лос-Анджелеса, як гарно розпросторилися вони на ті свої чотириста квадратних миль світла й транспорту, і всі ж ті люди отам-о такі гарні, і так їх багато-пребагато, та жодного немає ось тутечки, аби допомогти мені спуститися… А вогні! Вулиці за вулицями, море світла!

І десь далеко-далеко, на самому краєчку світа, привидівся мені довгий темний приплив, як він накочується на недосяжний берег.

— Тіла… в буруні… — прошепотіла Констанс.

І це допомогло мені. Я заквапився вниз і знай рухався, із заплющеними очима, більш не позираючи у ту безодню, аж поки не ступив на підлогу, а там став чекати, що ось зараз на мене накинеться Чудовисько і схопить своїми ручиськами, аби вбити — не врятувати.

Але ніякого Чудовиська там не було. Тільки порожня хрестильниця, що зібрала з півпінти соборної порохні, та погаслі свічки, та ще дух ладану.

Востаннє подивився я нагору, на Нотр-Дам, репрезентований самим фасадом. Хоч би хто був той, хто ліз туди, мав вже досі й вилізти на дах.

Далеко звідси, за півконтиненту, юрба на Голготі розгулялася, мов футбольна команда на суботній вечірці.

«І.Х.! — подумав я. — Якщо ти не тут, то де?»

41

Ті, кого послано обшукати Голготу-Кальварію, шукали не дуже добре. Вони як прийшли сюди, так і пішли собі, й пагорб стояв безлюдний під зорями. Тут порядкував вітер, ганяючи порох поперед себе та довкола основ тих трьох хрестів, які, у своєму панівному становищі, почувалися так, ніби то саме навколо них і розбудувалася студія.

Я підбіг до підніжжя центрального хреста. Стояла така пітьма, що я нічого не міг розгледіти там нагорі. Тільки одблисками доходило сюди якесь світло з того далека, де Ірод Антипас правив, де Фріц Вонґ шалів-марив, а римляни марширували, великою пивною хмарою, від Гримерних до Судового майдану.

Хитаючись, торкнувся я хреста й гукнув наосліп:

— І.Х.!

Тиша.

Погукав знову, тремким голосом.

Повз мене тихо прошурхотіло невеличке перекотиполе.

— І.X.! — майже зарепетував я.

І тут нарешті зійшов до мене глас із небес.

— Нікого під таким іменем немає ні на цій вулиці, ні на цьому пагорбі, ані на цьому хресті, — сумовито промимрив голос із пітьми.

— Та хоч би хто ти був, а злізь сюди, хай тобі абищо!

Я облапував хрест, вишукуючи якихось щаблів чи приступок та жахаючись пітьми надовкола.

— І як ти туди видерся?

— Є там драбина, і мене тут не прицвяховано. Просто тримаюсь за кілочки, та є ще якась підпірка для ніг. Тут, нагорі, так тихо-мирно. Іноді я тут постую-пісникую по дев’ять годин, за гріхи мої.

— І.Х.! — знову загукав я. — Я тут не встою. Мені страшно! Що ти там робиш?

— Спокутую всі свої сінники, свої пух та пір’я, в яких тільки качався-викачувавсяя, — мовив небесний голос І.Х. — Чи ж ти бачиш, скільки того пір’я падає додолу, мов сніг? Щодня, як тут одпрацюю, я йду на сповідь. Десять тисяч жінок маю відмолити. Подаю на сповіді всі точні мірки, де в котрої які сідниці чи перса, які в неї стогни-стогони, аж у панотця закипає під пахвами! Ну, хай я лазив вище шовкових панчіх, то хай і в духівника мого пульс так зачастить, щоб він аж комірця того свого кільцевого рвонув і розірвав. Ну, хай там як, а наразі я отут вишу і ніякої води не сколочу. Стережу ніч, а вона — мене.

— Вона й мене стереже, І.Х. Я боюсь темнот на алеях і в Нотр-Дамі, де я оце допіру лазив.

— Обходь те місце десятою дорогою! — несподівано люто мовив І.Х.

— А чому? Ти дивився на соборні вежі цього вечора? Бачив там щось?

— Ти просто не потикайся туди. Там небезпечно.

«Та вже й сам знаю», — подумав я. І запитав, зненацька роззирнувшись надовкола:

— А що ще ти бачиш, І.Х., за дня чи вночі, там нагорі?

I.X. швидко зиркнув десь туди, в густі тіні.

— А що, — притишено запитав він, — можна побачити в порожній студії, о такій пізній порі?

— Багато чого!

— Авжеж! — І.Х. крутнув головою на південь, на північ і знову назад. — Таки багато чого!

— А в ніч на Геловін, — понесло мене, — тобі не довелося бачити… — я кивнув головою на північ, якихось п’ятдесят ярдів од Голготи, — драбину на мурі? І чоловіка, котрий дерся туди?

І.Х. задивився на мур.

— Злива була тої ночі. — І.Х. підвів обличчя до неба, мов щоб відчути оту грозу. — Хто ж такий безклепкий, щоб полізти туди в грозу?

— А ти?

— Ні, — заперечив І.Х. — Мене навіть тут немає, цієї хвилини!

Він простер свої руки, вхопився за рамена, похилив голову й заплющив очі.

— І.Х.! — гукнув я. — Тебе дожидають у павільйоні № 7!

— Хай собі дожидають.

— А Христос прийшов саме вчасно, трясця тобі в печінки! Бо світ покликав. І Він явився!

— І ти віриш у все те патякання?

— Так! — Мене аж самого вразило, з якою пристрастю я вибухнув цим словом, щоб дійшло до його увінчаної терновим вінцем голови.

— Ну й дурень.

— Ні, я не дурень! — Спробував уявити, що сказав би Фріц, якби опинився тут, поруч, але ж на оцьому місці стояв тільки я сам-один, тож довелося мені сказати більше: — Це ж ми самі явилися, І.Х.! Ми, вбогі, дурні людські створіння. Але воно байдуже, хто явився: чи Христос, а чи ми самі. Світ, чи то Бог, потребував нас, щоб ми побачили світ і пізнали його. От ми й явилися! Але ж ми змішалися, забули, які ми невіри, то й не могли пробачити самим собі, що накоїли отакого безладу. Тож і явився Христос, після нас, аби сказати те, що ми й самі знати мали б: пробачайте! Робіть далі свою роботу. Отож Христова ява — то просто ми, тільки знову й знову. І ми продовжували являтися дві тисячі років, усе більше й більше нас, переважно потребуючи прощення самим нам. Та я б закляк навіки, якби не міг прощати самому собі всі ті дурні витівки, що я коїв у житті. Й оцієї хвилі ти висиш, почепившись отам, на дереві, сам себе ненавидячи, авжеж, ти там теліпаєшся, прицвяхований до хреста, лише тому, що ти сам себе жалієш, лише тому, що ти — свиноголовий дурний трагідраматичний ледачий гольтіпака! Тож злазь мені зараз-таки додолу, поки я не видерся туди до тебе та не поодкушував твої брудні кісточки!

Залунало щось таке, ніби зграя тюленів розгавкалася поночі. І.Х., закинувши голову назад, хапав повітря, аби мати чим висміятися.

— Ну й спічуху ти штурхонув, дарма що страхопуд!

— Та не бійся мене, пане-добродію! Себе самого бійся, Ісусе, св. Христе!

Тут якась ніби одинока крапля дощу впала мені на щоку.

Ні, не дощ. Я торкнув щоку пальцем, лизнув пучку. Солона.

А І.Х. нагорі, похилившись, витріщався на мене вниз.

— Боже! — він був по-справжньому приголомшений. — Ти справді вболіваєш!

— Свята правда. Та якщо я піду звідси, то сюди примчить Фріц Вонґ, із нагайкою!

— Пхе, дуже я боюся його явлення. Боюся тільки твого відходу.

— Ну, то й злазь! Хоча б заради мене.

— Заради тебе!? — стиха вигукнув він.

— Ти ж тамечки, високо. Скажи, що бачиш ти у павільйоні № 7?

— Наче вогонь горить. Таки так.

— То там вугілля горить, І.Х. — Я простяг руку, щоб дотягтися до основи хреста й, лагідно посуваючи руку вгору, сягнути отієї постаті, яка висіла там, задерши голову догори. — І ніч уже спливала, й човен уже підпливав до берега — до того чуда з рибою, і Симон, званий Петром, а з ним і Хома, і Марк, і Лука, й уся решта підійшли до вогнища, де смажилася риба. І це…

— …була Вечеря після Останньої Вечері, — домимрив за мене І.Х., мовби звертаючись до сузір’їв небесних. І я побачив плече Оріона над його плечем. — Ти зробив це!?

Він зворухнувся. А я провадив тихо:

— І навіть більше! Я вже маю істинне закінчення для тебе, такого досі ще не знімав ніхто. Вознесіння.

— Цього ніхто не втне, — пробурмотів І.Х.

— Послухай!

І я сказав:

— Коли вже час приспів для Відходу, Христос торкається по черзі кожного свого учня й тоді відходить понад берегом, геть від камери. Поставте камеру низько, на пісок, і глядачеві здаватиметься, ніби Спаситель береться нагору, на довгий пологий схил. А вже коли сходить сонце, і Христос рухається до небокраю, пісок спалахує ілюзією видимості. Неначе магістралі чи пустелі, де повітря розпадається міражами, постають і падають уявні міста. Ну, а коли Христос уже майже дійшов до вершини піщаної дюни, повітря завібрує спекою. Його постать плавиться, розсипається на атоми. І Христос уже й відійшов. Сліди, що він лишив у піску, вітер піском і засипає. Оце і є твоє друге Вознесіння, яке відбувається після Вечері, що після Останньої Вечері. Його учні плачуть і розходяться хто куди — по всіх містах світу, аби проповідувати прощення гріха. А коли розпочинається ще один, наступний новий день, тоді і їхні сліди замітає світанковий вітер. КІНЕЦЬ.

Затамувавши віддих і притлумивши серце, я чекав.

І.Х. зачекав і собі, а тоді, чудуючись, мовив тихо:

— Я спускаюся додолу.

42

Висока заграва жбухала з виставлених наперед дверей очікування, а за ними — і статисти, й риба смажиться на деревному вугіллі, й Шалений Фріц аж підскакує, і всі ждуть.

Коли ми з І.Х. підійшли, там, де починається алея, стояла якась жінка. Стояла силуетом проти світла, сама лише темна постать.

Забачивши нас, вона кинулася вперед, а тоді вклякла, упізнавши І.Х.

— Добра підлива! — мовив І.Х. — Це ж та жінка, Реттіґан!

Очі Констанс заметалися — від І.Х. до мене, тоді знову на І.Х. — майже несамовито.

— Що ж мені тепер робити? — запитала вона.

— Що…?

— Це був такий шалений вечір. Ще лиш годину тому я плакала над якоюсь жахливою світлиною, а тепер… — вона втопила погляд в І.Х., й очі її стали вільною хвилею, — після того, як я всеньке життя мріяла зустріти вас. І ось ви тут, переді мною!

Вагота власних слів змусила Констанс поволі опуститися навколінці.

— Благослови мене, Ісусе! — прошепотіла вона.

І.Х. відсахнувся, от ніби злякався, що накликав постання з мертвих.

— Устань, жінко! — заволав він.

— Благослови мене, Ісусе! — не відступалася Констанс. І додала, майже сама собі: — О Господи, мені знову сім рочків, і на мені біла сукенка до першого мого причастя, і це великодня неділя, і світ сьогодні такий хороший… а завтра й споганіє.

— Устань, молодице, — уже м’якше мовив І.Х.

Але вона ані руш — тільки очі заплющила, чекаючи.

Уста її повторили, пантомімою:

— Благослови мене.

І нарешті І.Х. поволі, змушений прийняти й лагідно приймаючи, простер руку й поклав їй на голову. Від того легкого доторку знову з очей її полилися сльози, а вуста затремтіли. Ось її руки злетіли вгору, аби ще на мить затримати дотик його рук до її голови.

— Благословляю тебе, дитя, — тихо мовив І.Х.

А я, споглядаючи Констанс Реттіґан, яка стояла навколінці, подумав: «О іронії цього пропащого світу! Вина католички плюс акторське перегравання ролі…».

Констанс підвелася й, усе ще з приплющеними очима, обернулася до світла, а тоді рушила до вогнища розжевреного вугілля.

Ми не могли не піти слідом за нею.

А там зібралася велика юрба. Усі статисти, які діяли в інших сценах того самого вечора, але раніше, плюс студійне керівництво та всілякі пришийхвости. Коли ми вже підходили, Констанс одійшла набік, із граційністю людини, що тільки допіру скинула сорок фунтів. Я почудувався, як довго ще вона лишатиметься маленькою дівчинкою.

Але тут, ступивши у коло світла, я помітив за ямою з вугіллям, через павільйон широкого неба, Менні Ляйбера, дока Філіпса й Ґрока. Усі вони так дружно втупилися в мене, аж я відсахнувся, злякавшись, чи не забагато взяв на себе, розшукавши Месію, спасши Спасителя й тим самим підкоротивши бюджет, виділений на цей вечір.

Очі Менні були сповнені сумніву й недовіри, докові — діючої трутизни, а Ґрокові — алкоголизнею доброго бренді. Чи не прибули вони сюди тільки для того, щоб побачити Христа й мене засмаженими на рожні? Так чи інак, а І.Х. твердо простував до краю вогняної ями, Фріц, оклигуючи від якогось свого нещодавнього нападу, короткозоро бликнув на нього й закричав:

— Більш-менш вчасно! А ми вже збиралися відкласти наш пікнік на потім. Монокль!

А хоч би хто зворухнувся. Усі тільки водили очима навсібіч.

— Монокль! — знову крикнув Фріц.

Аж тут до мене дійшло, що це ж він вимагає від мене повернення тієї лінзи, яку так великодушно вручив мені кілька годин тому.

Я кинувся вперед, тицьнув того монокля йому в простягнуту долоню й відскочив назад, а Фріц тут-таки й увігнав той пристрій собі в око, мов яку секретну зброю. Полум’яним позирком мало не спопеливши І.Х., він набрав повні груди повітря.

— І ви називаєте це Христом? Та це ж викапаний Мафусаїл! Негайно накладіть на нього тонну млинцешкіри барви тридцятитрирічного віку та підловіть йому рибальським гачком лінію щелепи. Святий стрибучий Ісусе! Пора нам перерватися на перекус. Скільки промашок, стільки й відстрочок. І як ти посмів пришвендяти отак пізно? І за кого в дідька ти себе маєш?

— За Христа, — відказав І.Х. із належною скромністю. — То ви ж цього не забудьте!

— Та заберіть його нарешті звідсіля! Загримуйте! Перерва на обід! За годину щоб усі сюди! — прокричав Фріц і знову шпурнув монокль, мою медаль, мені в руки та й став, гірко задивившись на розжеврене вугілля, от ніби ладнався стрибнути туди й самоспалитись.

І весь цей час за всім стежила вовча зграя з потойбіччя за ямою: Менні лічив утрачені долари, в міру того як кожна хвилина падала сніговицею паперових грошей на спалення, а добрий док, зціпивши кулаки в кишенях, як тільки міг тамував сверблячку застосувати свій скальпель, а косметолог-ленінець усміхався, як і завжди, своєю перманентною усмішкою Конрада Вейдта, викарбованою в блідій-тонесенькій, мов шкірка дині, плоті довкола його підборіддя. Ото тільки й добра, що вони відвели свій сукупний погляд від мене, аби втопити його, жахливо-невідворотного й осудливо-вердиктного, в І.Х.

От ніби розстрільна команда вдарилася в нескінченну стрілянину.

I.X. хитався-коливався, мов від удару.

Ґрокові асистенти-гримери вже й підступили до І.Х., аби повести його геть, коли це…

Сталася подія.

Щось тихесенько засичало — от ніби одна-єдина крапля доїду впала на багаття.

Усі ми подивилися вниз… а тоді вгору…

На І.Х., який простер свої руки над жаром. Він зацікавлено розглядав свої зап’ястя.

Вони кровоточили.

— О Боже мій! — сказала Констанс. — Та зробіть щось!

— А що? — вигукнув Фріц.

— Зніміть сцену, — спокійно порадив І.Х.

— Ні, чорта з два! — гаркнув Фріц. — Таж Іоан Хреститель, з відтятою головою, мав ліпший вигляд, ніж оце ти маєш!

— Ну, тоді, — І.Х. кивнув головою туди, де стояли Станіслав Ґрок і док Філіпс, достоту веселий Панч і темний Апокаліпсис, — тоді, — сказав І.Х., — дозвольте їм зашити це й перев’язати — до моменту, коли ми будемо готові.

— І як у вас це виходить? — запитала Констанс, не зводячи очей із його зап’ясть.

— Відповідно до тексту. А ти, — сказав мені І.Х., — піди зроби щось корисне.

— І забери з собою оту жінку! — звелів Фріц. — Бо я її не знаю.

— Ба ні, таки знаєте, — заперечила Констанс. — Лагуна-Біч, четверте липня 1926 року.

— То було в іншій країні, в інший час! — загрюкнув Фріц невидимі двері.

— Так, — мовила Констанс і трохи помовчала. Млинець упав на сковорідку. — Таки було.

Док Філіпс підійшов до лівого зап’ястя І.Х. Ґрок — до правого.

І.Х. волів не дивитися на них, бо задивився на туман високо в небі.

Потім він обернув свої зап’ястя догори й так тримав їх, аби вони могли бачити, як його життя скрапує з тих свіжих стигматів.

— Обережно! — мовив він.

Я вийшов з освітленого кола. Маленька дівчинка пішла слідом за мною, мало-помалу знову стаючи жінкою.

43

— Куди ти зараз? — спитала мене Констанс.

— Я? А назад у часі. Я ж бо знаю, хто крутить звукомонтажний апарат — мувіолу. А що робити тобі? Ось тутечки є кава й дещо на зуб. Посидь. Я хутко повернусь.

— Як не знайдеш мене тут, — сказала Констанс, умостившись за надвірним столиком для статистів і крутячи в руках пампушку, — то пошукай біля чоловічого спортзалу.

Самотою пірнув я в пітьму. Утікав від місць, куди всі тиснуться, де всі чогось шукають. Націлився я на таку місцину на території кіностудії, куди мене досі ще ні разу не заносило. Там зберігалися давно минулі дні. Ховався там зафільмований дух Арбутнота й, можливо, навіть я — хлопчак, котрий опівдні тиняється по студійних закапелках.

Отак я йшов.

І зненацька пошкодував, що лишив позаду те, що зосталося від сміху Констанс Реттіґан.

Пізнього вечора кіностудія розмовляє сама з собою. Якщо ви підете отими темними алеями повз будівлі, де редакторські кімнати на горішніх поверхах шепочуться, та ревуть, та горланять, та перемовляються-перебазікуються — до другої, чи й третьої, чи навіть до четвертої ранку, — то розчуєте, як у повітрі повз вас пролітають колісниці, чи як вітер жене пісок по занечищеній духами пустелі Бо Джеста, чи як курсує туди-сюди транспорт на Єлисейських полях, з усіма французькими клаксонами та лайливими вигуками, чи як Ніагара звергається зі студійних веж у кіноплівкові склепіння, чи як Барні Олдфілд, під час останньої втечі, жене свого перегонового автомобіля довкола Індіанаполіса під крики безликих юрб, а вже як пройдете трохи далі в тій пітьмі, то там хтось якраз спускає з ланцюга псів війни, й ви вчуєте, як трояндовими пуп’янками розпукуються Цезареві рани під його тогою, чи як Черчіль гвалтує повітря звуковими хвилями, десь тоді, як Баскервільська Собака валує понад вересовищами, а люди-сови невтомно трудяться протягом цих тінявих годин, бо віддають перевагу мувіолам і метеликовому мерехтінню екрана, й широкоплановому коханню, а не людям, котрі застрягли опівдні, мов на мілину сіли, ошелешені дійсністю, що там, за цими стінами. Це ж бо затяжне запівнічне зіткнення похованих голосів і втраченої музики, спійманих у часовій хмарі поміж будівлями й випущених із високих розчахнутих дверей чи вікон тоді, коли тіні режисерів-монтажерів зависають на блідих стелях, схилившись над закляттями. Тільки на світанку стишуються ті голоси й завмирає музика, бо тоді ті, які усміхаються з ножами в руках, вирушають нарешті додому, аби не зіткнутися з першим транспортом реалістів, який посиплеться о шостій ранку. І лиш як вкотре заходитиме сонце, знову пробудяться оті голоси й музика забринить ніжними акордами або зареве-заголосить какофоніями, коли світлячкове світельце з мувіольних екранів поплине по обличчях спостерігачів, запалюючи їм очі й підказуючи наявність бритв у їхніх піднятих пальцях…

Саме отакою алеєю з будівель, звуків та музичних мотивів я поспішав цієї хвилини, нічим не переслідуваний і задивлений угору, тоді як Гітлер скаженів, тікаючи зі сходу, а совєтське військо співало, навсупереч тихим високим нічним вітрам, на захід.

Я став, аж гойднувшись за інерцією, і витріщився на… редакторську кімнату Меґґі Ботвін. Двері були розчахнуті.

— Меґґі! — гукнув я.

Тиша.

Східцями вийшов я на ґанок, прямуючи до миготливо-світлячкового світла, де, затинаючись, скрекотала мувіола, а на високій стелі блимали тіні.

Довгу мить я стояв і дивився з ночі на те єдине в цілому світі місце, де життя крають на шматочки, складають докупи, а тоді знову розшматовують. Де ти не раз і не два переробляєш життя, аж поки не зробиш його як треба. Позираючи на маленький екранчик мувіоли, обертаєшся до підвісного двигуна й квапишся уперед разом із тим люто-ляскотливим клацанням, поки плівка протискається, пролазить, завмирає, щось змальовує… та й мчить далі. Як повитріщаєшся з півдня в мувіолу, в тім підземнім мороці, то вже майже й повіриш, що, хай-но ступиш крок за ці межі, життя так само собою й переробиться на краще, відмовиться від своїх безглуздих незлагод і пообіцяє, що надалі поводитиметься як слід. Попрацюєш кілька годин із мувіолою — і додасться тобі оптимізму, бо тут ти можеш переробити свої дурощі, повідтинати їм ніжки. Хоча з часом виробляється спокуса більше ніколи не виходити на світло дня.

І ось я, стоячи отут, перед дверима Меґґі Ботвін, маючи подих ночі за плечима, а попереду — її прохолодну печеру, що чекає, спостерігаю цю дивовижну жінку, котра схилилася над своєю машиною і, мов швачка, зшиває докупи світла й тіні, а плівка посувається собі далі поміж її тонких пальців.

Я пошкрябав її двері-екран.

Меґґі відірвала очі від свого яскравого джерела бажань, насупилася, намагаючись розгледіти, хто там, крізь якесь вічко, а тоді радісно зойкнула.

— Неймовірно! За сорок років оце вперше сюди завітав сценарист. Можна подумати, що тим клятим дурням цікаво, як я їх підстригаю чи вкорочую їм шви. Стривайте!

Вона відімкнула екран і втягла мене досередини. Мов сновида, я ступив у царину мувіоли й глянув униз.

Меґґі влаштувала мені іспит.

— Пам’ятаєте його?

— Еріх фон Штрогайм! — видихнув я. — Фільм, знятий тут двадцять першого року. Втрачений.

— Я знайшла його!

— А студія знає?

— Хто, оці торгаші? Ні! Вони ж ніколи не цінували того, що мають!

— І ви маєте цілий фільм?

— Авжеж! Як я помру, він дістанеться Музеєві сучасного мистецтва. Гляньте!

Меґґі Ботвін торкнула проектор, прикріплений до її мувіоли, так, щоб він кидав картинку на стіну. Фон Штрогайм, набундючений, із піднятим коміром, на тлі дерев’яної панелі.

Меґґі вийняла фон Штрогайма й приготувалася поставити інший короткометражний фільм.

Коли ж вона відхилилася, мене мов що штовхнуло вперед: я укмітив невеличку яскраво-зелену коробку, що, несхожа на всю решту, лежала на столику поміж інших коробок.

Друкованої наліпки на ній не було, а тільки чорнильний малюнок дуже маленького динозаврика.

Меґґі перехопила мій погляд.

— Що?

— Як давно у вас оцей фільм?

— Хочете побачити? Це тестовий варіант, його три дні тому підкинув для опрацювання ваш приятель Рой.

— 1 ви його проглянули?

— А ви ще ні? Уся студія завзялася вигнати його. А за що? Хоч би слово хто кинув. У тій коробці лише тридцять секунд. Але я в житті не бачила кращих секунд. Перевершує «Дракулу» з «Франкенштейном». Та що в дідька мені відомо?

Серце моє закалатало, коли торохнула плівка у коробці, яку я запихав до кишені свого піджака.

— Милий хлопець, той Рой, — Меґґі запустила нову плівку до своєї мувіоли. — Дайте мені щітку, і я почищу йому туфлі. Ну, а що далі? Чи бажаєте ви побачити єдину існуючу нечіпану копію «Пом’ятих пелюсток»? Вирізані частини «Цирку»? Цензурований рулон із «Жаданої небезпеки» Гарольда Ллойда? Я ж…

Тут Меґґі Ботвін затнулася, впившись своїм кіношним минулим і моєю цілковитою увагою.

— Авжеж, я гадаю, вам можна довіритися, — і помовчала мить. — Оце вже я розпащекувалася. А ви ж не для того прийшли, аби вислуховувати, як одна стара курка вихваляється своїми знесеними сорок літ тому яйцями. Як це так вийшло, що ви перший сценарист, котрий за стільки часу піднявся цими східцями?

«Арбутнот, Кларенс, Рой і Чудовисько», — подумав я. Але сказати цього не міг.

— Яка кицька вам язика відкусила? Та я зачекаю. На чому ж я зупинилася? Ага!

Меґґі Ботвін відсунула двері величезної шафи. Там на п’яти полицях умістилося щонайменше сорок коробок із фільмами, із наквецяними заголовками на обідках.

Одну з тих коробок вона тицьнула мені в руки. Я прочитав величезні літери заголовка: «Шалені юнаки».

— Та ні! Подивіться на менший шрифт на маленькій наліпці з пласкої сторони! — сказала Меґґі.

— «Нетерпимість»!

— Мій власний, непочиканий варіант, — сміючись, похвалилася Меґґі Ботвін. — Я ж допомагала Ґріффітові. Багато викинули класного матеріалу. А я взяла й самотужки вдрукувала вирізане назад. Отож це — єдина повна версія «Нетерпимості». А ще ось це!

Давлячись сміхом, мов дівчинка на святкуванні дня народження, Меґґі висмикувала й викладала: «Сироти бурі»… «Лондон запівніч»…

— Я помічникувала на зйомках цих фільмів чи ще якось там допомагала. А глупої ночі вдруковувала вирізане назад — лиш для самої себе! Ви готові? Ось!

І всунула мені в руки бляшанку з написом: «Жадоба».

— Навіть у самого Штрогайма немає його двадцятигодинної версії!

— А чом інші редактори не додумались до такого?

— Бо вони дурні курчата, а я — розумна зозуля! — проспівала Меґґі Ботвін. — Дочекаюсь наступного року та й здам усе це до музею, з актом передачі майна. Звісно, студії позиватимуться. Але ці фільми ще сорок років побудуть у безпеці.

Рулончик за рулончиком прокручувалися переді мною, а я, приголомшений, сидів у пітьмі.

— Боже мій, — тільки й примовляв я, — і як це ви перехитрували всіх тих сучих синів?

— Легко! — запевнила Меґґі, з такою твердою чесністю, мов генерал, котрий вишиковує свої війська. — Вони гнобили режисерів, сценаристів — усіх. Але їм треба було мати бодай одного когось, хто б із мітлою-лопатою підчищав слідом за ними після того, як вони потопталися по первісному матеріалові. Ось чому вони, викидаючи мрії всіх на смітник, ніколи не контролювали мене. Вони просто гадали, що любові має бути досить. І, Боже, вони й справді любили! Мейєр, Ворнери, Ґолдфіш/Ґолдвін їли фільми, спали з фільмами. Та цього було замало. Я ж їх умовляла, сперечалася з ними, боролась, грюкала дверми. Вони прибігали перепросити, знаючи, що я люблю цю справу дужче, ніж вони. Я програла не менше боїв, ніж виграла, і тому вирішила: виграю їх усі! Одну по одній я рятувала вирізані сцени. Хоча й не всі. Більшість картин заслуговують лише на освистування. Але п’ять-шість разів на рік трапляється таке, що чи сценарист напише щось геніальне, чи Любіч додасть свій «штришок», і таке я беру та й ховаю. Отож я з року в рік…

— …рятувала шедеври!

Меґґі засміялася.

— Не треба перебільшень. Просто добрі фільми, декотрі смішні, декотрі — витискання сліз. І всі вони наразі тут. Ви — оточений ними, — спокійно сказала Меґґі.

Я дозволив собі просякнути ними, відчути їхні «душі», а тоді проковтнув гіркий клубок.

— Запустіть мувіолу! — попрохав я. — Ніяк не хочеться йти додому.

— О’кей, — Меґґі повідчиняла ще більше розсувних дверей над своєю головою. — Ви голодні? То призволяйтесь!

Я глянув і побачив:

«Марш часу», 21 червня 1933 р.

«Марш часу», 20 червня 1930 р.

«Марш часу», 4 липня 1930 р.

— Ні! — мовив я.

Меґґі завмерла у напівжесті.

— У 1930-му році не було жодного «Маршу часу», — сказав я.

— Влучання в «дев’ятку»! Цей хлопець — справжній експерт!

— І це ж ніякі не рулончики з «Часом», — додав я. — Це тільки обкладинка. А для чого?

— Це мої власні домашні фільми, зняті восьмиміліметровою камерою, збільшені до тридцяти п’яти міліметрів і сховані за заголовками «Маршу часу».

Я насилу стримав себе, щоб не кинутися вперед.

— То ви маєте всю зафільмовану історію студії?

— Власне, 1923, 1927 і 1930-х років! Ф. Скотт Фіццжеральд, п’яний у комісаріаті. Дж. Б. Шоу того дня, коли він реквізував цю місцину. Лон Чейні у складаному будиночку того вечора, коли він показав братам Вестморам, як змінювати обличчя! Місяць потому й помер. Дивовижно щирий чоловік. Вільям Фолкнер, п’яний, але чемно-сумний сценарист, не вміє торгуватися. Старі фільми. Стара історія. Вибирайте!

Мої очі поблукали й зупинилися. Я почув, як вирвалося повітря з моїх ніздрів.

15 жовтня 1934 р. За два тижні до загибелі Арбутнота, керівника студії.

— Оце!

Повагавшись мить, Меґґі витягла і вставила фільм у мувіолу. Запустила машину.

Ми побачили парадний вхід до «Максимус-Філмс», жовтневого надвечір’я 1934-го року. Двері зачинені, але за склом видно якісь тіні. Й тут двері відчинились, вийшло двоє чи й троє людей. Посередині виступав високий огрядний чоловік, що сміявся, заплющивши очі й закинувши голову назад, а плечі йому аж тряслися від веселощів. Він був такий щасливий, що очі аж звузилися до тонких щілинок. І він робив глибокий вдих — чи не останній такий у своєму житті.

— Ви знаєте його? — запитала Меґґі.

Я задивився у цю невеличку напівтемну, напівосвітлену печерку, видовбану в землі.

— Арбутнот.

Я доторкнувся до скла, як ото доторкуються до кришталевої кулі, але читав я не майбутнє, а самі лише минулі дні-роки, позбавлені барв.

— Арбутнот. Загинув того самого місяця, коли ви зняли цей фільм.

Меґґі прокрутила трохи назад і знову пустила показ. Ось знову вийшли, сміючись, троє чоловіків, і розвеселений Арбутнот закривлявся в камеру, того давно забутого й неймовірно щасливого полудня.

Меґґі добачила щось на моєму обличчі.

— Ну, що там у вас? Виплюньте!

— На цьому тижні я його бачив.

— Дурниці. Накурилися тих чудних сигар?

Меґґі провела ще три рамки. Арбутнот задер голову до майже дощового неба.

Тепер Арбутнот гукав когось, махав комусь руками, але кому — лишилось поза кадром.

Я скористався нагодою.

— Бачив його на цвинтарі, в ніч на Геловін. Там було опудало з пап’є-маше й дроту, яке мало його обличчя.

Тепер завиднів Арбутнотів «дуйзенберґ» біля хідника. Арбутнот потис руки Менні й Ґрокові, обіцяючи їм щасливі літа. Меґґі дивилася не на мене, а тільки на темно-світлі картинки, що мов через скакалку скакали внизу.

— Не вірте нічому в Геловінську ніч.

— Але й інші люди бачили. Дехто не на жарт перелякався. Менні й інші кілька днів мов по мінному полю ходили.

— Та дурниці, а що ж іще, — пирхнула Меґґі. — Що ще новенького? Ви, мабуть, завважили, що я сиджу або в кінопроекційній, або тут, нагорі, де повітря таке розріджене, що в них, поки видеруться сюди, кров із носа потече. Ось чому мені більше до вподоби божевільний Фріц. Він знімає до опівночі, а я редагую до світанку. Потім ми впадаємо в зимову сплячку. А як довга зима закінчується — щодня о п’ятій вечора, — ми встаємо, призначаючи собі початок робочого вечора на момент заходу сонця. Раз чи двічі на тиждень, як і ви, либонь, помітили, ходимо на прощу до комісаріату, аби засвідчити Менні Ляйберові, що ми ще живі.

— А він справжній керівник студії?

— А хто ж іще?

— Не знаю. Просто мене в Ляйберовім офісі охоплює чудне відчуття. Меблі стоять мов неторкані. Письмовий стіл завжди чистий. Посеред стільниці великий білий телефон, а за столом крісло, удвічі ширше Менніного заду. Якби він сів у нього, то став би схожий на Чарлі МакКарті.

— Він і справді поводиться як найнятий помічник, — чи не так? Як на мене, то це через телефон. Усі гадають, нібито фільми робляться в Голлівуді. Ні-ні. Той телефон — це пряма лінія до Нью-Йорка й до тих павуків. Вони обплели своїм павутинням усю країну та й ловлять тут мух. Самі вони ніколи не приїздять на захід. Бояться, коли б ми не роздивилися, що всі вони — пігмеї, завбільшки з Адольфа Цукора.

— Біда в тім, — сказав я, — що то я стояв під драбиною на цвинтарі, а на драбині був той манекен, чи то лялька, і йшов дощ.

Рука Меґґі Ботвін сіпнулася на ручці мувіоли. Арбутнот надто швидко замахав руками комусь через вулицю. Камера спанорамила на створінь із якогось іншого світу — на непричесану юрбу збирачів автографів. Ось камера вихопила їхні обличчя.

— Хвилинку! — скрикнув я. — Отам-о!

Меґґі насадила ще дві рамки, аби наблизити образ тринадцятирічного хлопчака на роликах.

Я торкнувся до того образу якимсь дивно-любовним дотиком.

— То ви? Та не може бути! — не повірила Меґґі Ботвін.

— Авжеж, я! Простий-давній-домашній оклецьок — я!

Меґґі Ботвін окинула мене швидким поглядом, а тоді перенеслася на двадцять років назад у часі, до котрогось жовтневого надвечір’я, коли небо супилося, погрожуючи дощем.

Еге ж, отой телепень із телепнів, дурень дурнем, із маніяків маніяк, зі схибнутих — схибняк, вічно з незнайденою рівновагою на своїх роликах, приречений падати перед усім, що пересувається, включно з перехожими жінками.

Вона прокрутила назад. І знову Арбутнот замахав мені, невидимому, руками, якогось там осіннього надвечір’я.

— Арбутнот, — тихо мовила вона, — і ви… майже разом?

— Той чоловік на драбині в дощ? О так!

Меґґі зітхнула й крутнула далі свою мувіолу. Арбутнот сів у свою машину й поїхав геть — до автотрощі, лише за кілька коротких тижнів.

Я спостерігав, як від’їздить та машина — десь як і я-молодший по той бік вулиці, того року, мабуть, спостерігав.

— Повторюйте за мною, — тихо сказала мені Меґґі Ботвін. — Ні на якій драбині, ні в який дощ нікого не було, і вас там не було.

— …там не було, — промимрив я.

Тут очі Меґґі звузилися.

— А хто отой кумедний дивак біля вас, у великому пальті верблюжої вовни, з розкудовченою чуприною та величезним фотоальбомом у руках?

— Кларенс, — відповів я і додав: — Хотів би я знати, чи оце зараз, уночі він… чи ще живий?

Задзеленчав телефон.

То телефонував Фріц, у вкрай істеричному стані.

— Негайно сюди! Стигмати І.Х. досі не закрилися. Маємо скінчити, поки він не сплив кров’ю на смерть!

Поїхали ми до павільйону.

І.Х. чекав на краю довгої ями, повної вугілля. Побачивши мене, він заплющив свої гарні очі, усміхнувся й показав зап’ястя.

— Ця кров із вигляду майже справжня! — вигукнула Меґґі.

— Ви майже змогли це сказати, — мовив я.

Ґрок ізнову заходився ліпити млинці на обличчя Месії. Коли Ґрок потицяв квачиком, наносячи останні пудринки на заплющені повіки І.Х., а тоді відступив на крок, звитяжно-усміхнено милуючись своїм шедевром, І.Х. і справді наче помолодшав років на тридцять.

Я дивився на обличчя І.Х., безжурне біля того вугільного жару, а тим часом якийсь забарний темний ніби сироп спливав із його зап’ясть на долоні. «Божевілля! — подумав я. — Таж він помре ще до кінця зйомок!»

Але… чом би й не накрутити цим прибутку від фільму? Знову збиралася кіношна юрба. Ось док Філіпс підплигав до І.Х. — перевірити, чи ще діється святий кровоцід, і ствердно кивнув головою Менні Ляйберові, мовляв, так! Є ще життя в цих святих руках, іще сочиться з них якийсь сік, тож зафільмуйте це!

— Готові? — крикнув Фріц.

Ґрок відступився назад, ближче до вугляного вітру, і став поміж двох статисток у вбранні весталок. Док стовбичив, мов вовк на задніх лапах, затиснувши язик поміж зубами, а очі його так і шугали-стрибали парно то сюди, то туди.

«Док? — подумав я. — Чи Ґрок? А чи вдвох вони діють як справжні керівники студії? І то вони засідають у Менніному кріслі?»

Менні ж витріщався на вогнище, тужливо бажаючи пройтися по ньому та й довести цим подвигом, що саме він є Король.

А І.Х. сидів собі самотою посеред них, далеко віддалившись у глибінь самого себе, і таке гарне було його бліде обличчя, що жаль просто рвав мені серце. Його тонкі вуста ворушилися, повторюючи, щоб краще пам’яталися, ті гарні слова, що Іоанн дав мені, аби я передав їх йому — для проповіді того вечора.

Але перед самою проповіддю І.Х. підвів свій погляд, ковзнув ним по містах студійного світу, а тоді вгору по фасаду Нотр-Даму й до самих вершечків його веж. І я задивився туди разом із ним, а тоді швидко зиркнув убік, аби побачити…

Як Ґрок припав своїми очима до собору. І так само й док Філіпс. А Менні поміж них двох, переносячи свою увагу з одного на другого, тоді на І.Х., нарешті, туди, нагору, куди й з нас дехто дивився, поміж ґарґулій…

Де хоч би що ворухнулося.

А чи І.Х. уздрів якийсь зачаєний рух, поданий знак?

І.Х. таки вгледів щось. Інші помітили. А я побачив тільки світло й тінь на чолі з фальшивого мармуру.

Невже Чудовисько й досі чигає там? І йому видко звідтіля яму розжевреного вугілля? Чи ж воно вчує Христові слова й так розчулиться, що прийде сюди сказати нам погоду на цей останній тиждень і заспокоїти наші серця?

— Тиша! — гаркнув Фріц.

Тиша й запала.

— Почали… — прошепотів Фріц.

І зрештою о п’ятій тридцять ранку, за п’ять хвилин до світання, ми таки зафільмували Останню Вечерю після Останньої Вечері.

44

Вугілля роздмухали, кинули на нього свіжу рибу, й коли перше світельце зарожевіло зі сходу над Лос-Анджелесом, І.Х. поволі розплющив свої очі — з виразом такого спочуття, що неодмінно мало заспокоїти й закоханих у нього, і зрадників його, дати їм підтримку, адже він сховав свої рани й подався геть берегом, і це буде знято перегодом, за кілька днів, у якійсь іншій частині Каліфорнії; і сонце встало, і сцену бездоганно викінчили, й очі всіх присутніх у зовнішньому павільйоні були вільгі від сліз, і на довгу хвилю запала тиша, яку порушив нарешті І.Х, Обернувшись, він, зі сльозами на очах, вигукнув:

— Чи ж хоч хто-небудь крикне: «Стоп!»?

— Стоп. Вимкніть камеру, — тихо мовив Фріц.

— А ви щойно нажили собі ворога, — сказала мені Меґгі Ботвін, стоячи поруч.

Я розглянувся по павільйону. Менні Ляйбер спопеляв мене вогненним позирком. Потім він крутнувся і подибав геть.

— Будьте обережні! — застерегла мене Меґґі. — За останні сорок вісім годин ви припустилися кількох помилок. І знову ввели до фільму Юду. Розв’язали проблему з кінцівкою картини. Розшукали І.Х. і привели його назад, на павільйон. Непростимо!

— О Боже мій! — зітхнув я.

І.Х. ішов геть, розтинаючи юрбу статистів і не дожидаючи похвали. Я наздогнав його.

«Куди ви?» — запитав я подумки.

«Відпочити трохи», — відказав він так само мовчки.

Я подивився на його зап’ястя. Кровотеча припинилася.

Коли дійшли до студійного перехрестя, І.Х. узяв мої руки у свої й задивився десь на задвірки:

— Юначе…?

— Так?

— Оте, про що ми з тобою балакали? Дощ? І чоловік на драбині?

— Так!?

— Я бачив його, — повідомив І.Х.

— Боже мій! І.Х.! І який же він із лиця? Як…

— Тсс! — закінчив він замість мене, приклавши вказівця до своїх супокійних уст.

І подався на свою Голготу.

Уже по світанку відвезла мене Констанс додому.

Начебто ніде не видно було підозрілих авт зі шпигами, що чигали б на моїй вулиці.

Констанс дуже вже гучно й уліжно прощалася зі мною перед моїми вхідними дверми.

— Констанс! Сусіди ж!

— Сусідоньки! Це ж моя дівчинка-коханочка! — вона цмокала мене так лунко, аж годинник мій зупинився. — Б’юсь об заклад: твоя дружина так тебе не обціловує!

— Я мав би померти півроку тому!

— Потримай себе там, де слід, поки я загрюкну дверцята!

Я хап себе та й тримаюсь. А вона загрюкнулася і поїхала геть. І майже тієї самої миті на мене наринула самотність. От ніби навіки зникло кудись Різдво.

У ліжку я подумав: «І.Х.! Хай тобі абищо! І чом не зміг ти сказати мені більше?»

А ще: «Кларенсе! Дочекайся мене!

Я повернусь!

Остання спроба!»

45

Опівдні я поїхав на Бічвуд-авеню.

Кларенс не дочекався.

Я переконався в цьому, коли мусив натиснути на ледь прочинені двері його помешкання в бунґало. Сніговиці подертих паперів, пошматованих книжок і порізаних картин підпирали двері. Це було вельми схоже на масове вбивство у павільйоні № 13, де повсюди валялися потрощені-потоптані Роєві динозаври.

— Кларенсе?

Я розширив дверну щілину.

То був кошмар геолога.

Під ногами лежала товстенна, з фут, верства листів, записок, які мали підписи Роберта Тейлора, і Бессі Лав, й Енн Гардінґ, від 1935-го й далі в глиб часу. І то був лише горішній шар.

А ще нижче, розсипані по лискучій ковдрі, лежали тисячі світлин — Кларенсових знімків Ела Джонсона, Джона Ґарфілда, Лоуела Шермана й мадам Шуман-Гайнк. Десять тисяч облич витріщалися на мене. Більшість їх перемерла.

Під іще кількома верствами лежали книжки автографів, історії кінофільмів, афіші доброї сотні кінокартин, починаючи з Бронко Біллі Андерсона й Чапліна і, уривчастою метушнею, далі крізь ті роки, коли букет лілій, відомий як Сестри Ґіш, блякнув на екранах, аби доводити імігрантські серця до сліз. І, нарешті, під «Конґом», «Загубленим світом», «Смійся, клоуне, смійся», під усіма павучими королями, напудреними балеринами та загубленими містами я побачив…

Черевик.

Той черевик належав ступні. Ступня, викручена, належала кісточці. Кісточка — нозі. І так далі, все вище по тілу, аж поки я побачив обличчя — останньої істерії. То був Кларенс, якого жбурнули на підлогу й закидали стома тисячами каліграфічних текстів, утопили в потоках стародавньої реклами й ілюстрованих пристрастей, які могли б зламати й знищити його, якби він не впав додолу вже мертвий.

Його вигляд підказував, що він міг померти від раптової зупинки серця. Найпростіше пояснення причини смерті. Очі були широко розплющені, як на фото зі спалахом, рот роззявлений, мов заклякле запитання: «Що ви робите з моєю краваткою? З моєю горлянкою? З моїм серцем?! Хто ви?»

Десь я читав, що, коли гине смертельно поранена людина, її сітківка фотографує вбивцю. Якби ту сітківку виокремити й занурити в фотоемульсію, з пітьми постало б лице кілера.

Кларенсові дико розплющені очі благали, щоб їхню сітківку вилучили. У кожному його оці закарбувалося обличчя вбивці.

Я стояв і тільки витріщався посеред того потопу мотлоху. Забагато! Кожна тека була розсипана, сотні світлин пожмакано. Афіші позривано зі стін, книжкові шафи потрощено. Кларенсові кишені вивернуто. Жоден грабіжник ніколи не доходив до такого звірячого бешкету.

Кларенс, який боявся загинути під колесами машини й завжди чекав на зелене світло, аж поки ніде не буде видно жодного авто, аби він міг безпечно перенести через вулицю своїх щирих друзів, свої улюблені альбоми славетних облич.

Кларенс.

Я оглядівся, без надії сподіваючись знайти бодай якусь зачіпку, аби зберегти її для Крамлі.

Шухляди Кларенсового письмового стола були висмикнуті, а їхній вміст розсипано.

На стінах лишилося кілька світлин. Мої очі поблукали й зупинилися на одній із них.

Ісус Христос на задвірку Голготи.

Світлина підписана: «Кларенсові. МИР від одного-єдиного І.Х.».

Я вийняв її з рамки і запхнув собі до кишені.

Й обернувся, щоб утекти. Серце моє закалатало, коли я уздрів останнє. І схопив.

Коробку сірників із «Браун-Дербі».

Щось іще?

«А я? — обізвався Кларенс, геть задубілий. — Мені допоможи!»

«Ох, Кларенсе! — подумав я. — Коли б я тільки міг!»

Моє серце так гупало в грудях, що я боявся, аби його хто не почув. І вивалився з дверей назовні.

Побіг, геть від будинку.

«Не біжи!». Я зупинився.

Як побачать, що ти біжиш, то вийде, що це ти вбив людину! Іди поволі, постій. Виблюй. Я спробував, але зринули тільки сухі корчі й давні спогади.

Вибух. 1929.

Біля мого будинку з розтрощеної автівки викинувся чоловік, волаючи: «Я не хочу помирати!»

І я стою на ґанку, зі мною тітка, притисла мою голову до своїх грудей, щоб я не чув.

Чи коли мені було п’ятнадцять. Автівка розтрощена об телефонний стовп, люди розбиваються об стіни, пожежні гідранти, картинка-загадка роздертих тіл і розкиданої плоті…

Або ще…

Вигоріла машина, звугліла постать сидить гротесково випростана за кермом, спокійна всередині своєї руїни, вугільної машкари, спалені пальці прикипіли до керма…

Або ще…

Зненацька мене роздушили книги, та фотографії, та підписані картки…

Бредучи безбач, я наштовхнувся на стіну й навпомацки став просуватися безлюдною вулицею, дякуючи Богові за безлюдність, аж поки налапав те, що видалося мені телефонною будкою, і дві хвилини порпався в кишенях, вишукуючи п’ятицентовик, що весь час там лежав. Укинув його в щілину, набрав номер.

І саме тоді, коли я набирав Крамлі, з’явилися чоловіки з мітлами. Повз мене промчали два студійні фургони й старий пошарпаний «Лінкольн» — прямуючи до Бічвуд-авеню. Ось, на розі, звернули до Кларенсового будинку. Уже сам їхній вигляд змусив мене зібгатися гармошкою в тій будці. Чоловік, котрий сидів у «Лінкольні», був чи не док Філіпс, але я так силкувався сховатись, опускаючись навколішки, що й не міг би сказати напевне.

— Дай я вгадаю, — промовив голос Крамлі зі слухавки. — Хтось справді помер?

— Звідки ти знаєш?

— Заспокойся. Коли я прибуду туди, чи не буде вже запізно, бо знищать усі речові докази? Де ти? — Я сказав йому, де. — Там є близенько ірландська пивничка. Зайди, посидь. Я не хочу, щоб ти стирчав надворі, на видноті, якщо все так погано, як ти кажеш. Сам ти живий-здоровий?

— Я вмираю…

— Не смій! Чим я заповню мої дні, як тебе не стане?

За півгодини Крамлі знайшов мене застряглого у дверях тієї ірландської пивнички й подивився на мене з виразом глибокого відчаю та батьківської любові, і любов та заступила відчай на його обличчі, мов ото хмари пролітають понад літнім краєвидом.

— Ну, — буркнув він, — то де ж тіло?

Двері Кларенсового бунґало стояли прочинені, от ніби хто навмисне лишив їх незамкненими.

Ми їх штовхнули.

І стали посеред Кларенсового помешкання.

Воно було спустошене, але не таке порожнє, як була Роєва оселя.

Усі книжки знову були в книжкових шафах, підлога чиста, ніяких подертих листів. Навіть заведені в рамці великі світлини, більшість їх, знову висіли на своїх стінах.

— О’кей, — мовив Крамлі. — А де ж увесь той мотлох, про який ти казав?

— Стривай!

Я відкрив одну шухлядку з картотеки, що мала чотири верстви. Там лежали пожмакані й подерті світлини.

Відкрив шість картотек, аби довести Крамлі, що розказане йому не було моїм маренням.

Кожна картотека була напхом напхана перетоптаними, знівеченими листами.

Тільки однієї речі бракувало.

Тіла, Кларенсового.

Крамлі втупився в мене.

— Вір мені! — сказав я. — Він лежав точнісінько на тому місці, де стоїш ти.

Крамлі переступив через невидиме тіло. Він, за моїм прикладом, перебрав іще деякі картотеки, аби тільки вгледіти подерті картки, потовчені молотком чи дрючком світлини, розсовані чимдалі від очей. Тяжко, мов молотом по ковадлу вдарив, він зітхнув і похитав головою.

— Можливо, десь-колись, — мовив він, — ти втелющишся, хай і здуру, в щось таке, що клеїтиметься купи. А наразі що? Тіла немає, то що я можу вдіяти тут? Звідкіля нам знати, чи не поїхав він у відпустку?

— Він ніколи вже не повернеться.

— І хто це каже? Хочеш зайти до найближчого відділку й написати заяву? Ну, прийдуть, глянуть на понищені матеріали в картотеках, здвигнуть плечима, скажуть, що на одного божевільного стало менше в голлівудській психушці, поділяться своєю думкою з господарем помешкання і…

— З господарем? — мовив чийсь голос позаду нас.

На порозі стояв старий чоловік.

— Де ж Кларенс? — запитав він.

Тут я заговорив, швидко-швидко й недоладно. Набелькотав усячини і про 1934-й, і про 1935-й роки, та як я гасав на своїх роликах, а за мною гнався В. К. Філдс, маніяк із ціпком, та як Джін Гарлоу поцілувала мене в щічку біля ресторану «Вандом». Як від того поцілунку ролики повипивалися з гнізд і не бажали мене возити, отож я й пошкандибав додому, осліплий до транспорту, оглухлий до своїх дружків.

— Гаразд, гаразд, я зрозумів! — старий лютим поглядом оглянув кімнату. — На злодіїв ви не схожі. Але ж Кларенс так живе, ніби жадібна до фотографій юрба от-от накинеться на нього й зґвалтує. Отож…

Тут Крамлі вручив йому свою візитівку. Старий, тільки глипнувши на неї, так і зціпив свої вставні щелепи.

— Не хочу я клопоту на свою голову! — запхикав він.

— Не турбуйтесь. Кларенс боявся, тому й покликав нас. Ми й прийшли.

Крамлі роззирнувся надовкола.

— Хай Сопвіз зателефонує мені. О’кей?

Старий скривився, розглядаючи візитівку.

— Венеціанська поліція? То коли ж вони все там у себе почистять?

— Що?

— Ті їхні канали! Сміття! Ох і канали…

Крамлі спрямував мене на вихід.

— Я цим займуся.

— Чим? — зчудувався старий.

— Каналами, — відказав Крамлі. — Сміттям.

— О так! — мовив старий.

І ми пішли геть.

46

Ми поставали на хіднику й задивилися на той будинок, наче боялися, коли б він не з’їхав, мов який корабель, по стапелях у море.

Крамлі не дивився на мене.

— Усе той самий перекособочений зв’язок. Ти невдаха, бо ти бачив тіло. Я невдаха, бо не бачив його. Ані сюди, ані туди. Може, нам постояти отут та й дочекатися, поки повернеться Кларенс?

— Мертвий?

— А ти що, хочеш написати заяву про зникнення особи? Із чим ми можемо тепер працювати?

— Із двома речами. Хтось перетоптав Роєвих мініатюрних звірючок і зруйнував його глиняну скульптуру. А хтось інший підчистив потрощене. Далі: хтось чи злякав Кларенса на смерть, а чи задушив його. І знову хтось інший усе прибрав. Отже, діють дві групи чи дві особи: одна нищить, а друга привозить ящики, мітли й пилосмоки. Наразі я тільки одне можу придумати: Чудовисько перелізло через мур, перепсувало всю Роєву творчість і втекло собі, лишивши комусь іншому знайти накоєне й підчистити або заховати. І тут те саме. Чудовисько злізло з Нотр-Даму…

— Злізло?

— Я був зіткнувся з ним, лице в лице.

Крамлі уперше трішечки зблід.

— Таж ти пропадеш ні за цапову душу, хай тобі абищо! Обходь такі місця десятими дорогами. І, коли вже про теє мова, то чого нам стовбичити отут серед білого дня й ляси точити? Що, коли ті прибиральники ще повернуться?

— А й правда.

І я закрокував.

— Тебе підвезти?

— Тут лиш один квартал до студії.

— Ну, а я в центр, до газетного моргу. Там має знайтися щось таке про Арбутнота й 1934-й рік, чого ми не знаємо. Хочеш, щоб я і Кларенса пошукав, поки ще у твоїй справі?

— Ох, Краме! — сказав я, обертаючись до нього. — Сам знаєш, як і я знаю, що вони вже й спалили його на жар, і навіть останні жаринки перепалили на попіл. І що нам — пролізти десь туди й перетрусити клінкери на задвірках крематорію? Я пройдуся до Гетсиманського саду.

— Там безпечно?

— Безпечніш, ніж на Голготі.

— То побудь там. Зателефонуй мені.

— Ти почуєш мене й через усе місто, — запевнив я, — навіть без телефону.

47

Але спочатку я пригальмував на Голготі.

Усі три хрести стояли порожнем.

— І.Х.! — прошепотів я, торкаючись його світлини, складеної у моїй кишені, й зненацька до мене дійшло, що вже скількись часу за мною повзе якась багата присутність.

Я озирнувся на той наплив Менніної імли — на його сіро-тінявий китайсько-похоронний «роллс-ройс», що скрадався слідкома за мною. Чув, як машина дихає, всмоктуючи задніми дверцятами, своїми гумовими яснами, довколишнє повітря та безгучно й широко видихаючи іншими дверцятами вже своє-внугрішнє-охолоджене. Не набагато більший за ескімоський книш, Менні Ляйбер визирнув зі своєї елегантської льодовні.

— Гей, ви! — гукнув він мене.

Паркий то був день. Я уткнув голову до охолодженого «роллс-ройсівського» салону й освіжив обличчя, а заодно й поліпшив свою розумову спроможність.

— Маю для вас новину. — Я бачив, як конденсується Меннін віддих у штучно озимленому повітрі. — Ми зачиняємо студію на два дні. Загальне прибирання. Свіже пофарбування. Робота стук-грюк.

— А як же таке можна? Витрати…

— Усім ці дні будуть оплачені як повністю відпрацьовані. Давно вже треба було зробити цю косметику. Тож ми зачиняємось…

«А навіщо? — подумав я. — Аби всіх прибрати з території! Бо вони чи знають, чи здогадуються, що Рой живий, то хтось і звелів їм розшукати та вбити його?»

— Нічого дурнішого я зроду не чув! — сказав я.

Бо вирішив: груба, образлива відповідь буде найкраща. Ніхто тебе ні в чому не запідозрить, якщо ти, своєю чергою, покажеш себе настільки дурним, аби когось образити.

— І кому спала на думку така дурна ідея? — запитав я.

— Ви що це? — вигукнув Менні, сахаючись назад, у свою льодовню. Його дихання перетворювалось на морозні струмені в охолодженім повітрі. — Моя ідея!

— Та ні, ви не такі дурні, — розвивав я думку. — Самі ви нізащо б такого не вкоїли. Надто вже ви цінуєте гроші. Хтось наказав вам це зробити? Хтось згори?

— Нікого наді мною немає! — заперечив Менні, але очі його ковзнули десь набік, а рот двозначно скривився.

— Ви ж цілком усвідомлюєте, що це влетить вам у півмільйона за тиждень?

— Атож, — ухильно відказав Менні.

— То це має бути Нью-Йорк! — перейшов я на інших. — Ті карли на телефоні з Мангеттена. Ошалілі мавпи. Вам лише два дні зосталося, аби вивершити «Цезаря й Христа». Що, як І.Х. знову загуляє, поки ви будете перефарбовувати павільйони?..

— Та яма з деревним вугіллям була в нього остання. Ми викидаємо його з нашої Біблії. Ви викидаєте. Ну, і ще одне: зразу ж, як тільки студія відкриється знову, ви повертаєтеся до роботи над фільмом «Мерці галопують швидко».

Ці його слова не тільки впали морозом мені на обличчя — мороз продер мене й по спині.

— Без Роя Гольдстрома не втнути цього, — я вирішив грати ще прямішого й наївнішого співрозмовника. — А Рой загинув.

— Що-о? — Менні похилився вперед, але швидко поновив самовладання й скосував на мене очима. — Чому ви це кажете?

— Він наклав на себе руки, — мовив я.

Менні зробився ще підозріливіший. Я уявив, як він вислуховує звіт дока Філіпса: Рой повісився у павільйоні № 13, його зняли, відвезли візком, спалили.

А я провадив, якнайнаївніш:

— Ви й досі зберігаєте всіх його тварючок під замком у павільйоні № 13?

— Е… так, — збрехав Менні.

— Рой не здатен жити без своїх Звірів. А позавчора я навідався до його помешкання. Воно геть порожнє. Хтось викрав усі інші Роєві камери та мініатюри. І без них Роєві нема життя. А ще він не втік би просто так. Ні слова не сказавши мені, після двадцяти років дружби. Отож Рой, хай йому всячина, загинув.

Менні вдивлявся в моє обличчя, аби переконатися, чи можна мені вірити. Я ж зобразив якомога сумніший вираз.

— Знайдіть його, — нарешті сказав Менні, не кліпнувши й оком.

— Я ж вам сказав…

— Знайдіть його, — повторив Менні, — а то вилетите звідси на своєму гузні й довіку не знайдете роботи на жодній іншій студії. Той клятий придурок не згинув. Його бачили вчора на студії — можливо, огинався довкола Тринадцятого, аби проникнути й забрати своїх триклятих монстриків. Скажіть йому: все прощено. Він повертається на підвищену платню. Пора нам визнати, що помилились і що потребуємо його. Знайдіть його — і вам також підвищимо платню. О’кей?

— А чи означає це, що Рой матиме право використати те обличчя, ту голову, яку він виліпив із глини?

Менні зблід.

— На Бога, ні! Зробимо нові пошуки. Подамо оголошення про конкурс.

— Я не думаю, що Рой повернеться, якщо не матиме змоги створити своє Чудовисько.

— Повернеться, якщо знає, що для нього краще.

«Аби його вбили десь за годину по тому, як він натисне на кнопку секундоміра?» — подумав я.

— Ні, — мовив я. — Він таки справді помер — навіки.

Тож я загнав усі цвяхи в Роєву труну, сподіваючись, що Менні повірить — і не закриє студії, аби таки знайти його. Дурна ідея. Але ж несамовиті люди завжди бувають дурні.

— Знайдіть його, — вкотре повторив Менні й відкинувся на спинку сидіння, аби остаточно заморозити повітря своїм мовчанням.

Я зачинив дверцята того морозильника. «Ролс» поплинув собі далі в пошепті своїх викидів, як ото розтає холодна посмішка.

Тремтячи, рушив я Великим Туром. Перейшов Зелене Містечко, потім Нью-Йорк, далі — до єгипетського Сфінкса, а звідтіля приблукав до римського Форуму. Самі лише мухи дзинчали на вхідних дверях котеджика моїх дідуся й бабусі. Сам лише порох курився поміж Сфінксових лап.

Я постояв перед великою брилою, яку прикотили й поставили перед гробом Христовим.

І підійшов я до скелі — сховати своє обличчя.

— Рою! — прошепотів я.

Брила затремтіла від мого дотику.

А скеля вигукнула: «Не схованка я!»

«Боже мій! Рою! — подумав я. — Нарешті ти став потрібний їм — бодай на десять секунд, перш ніж вони втопчуть тебе в глей».

А брила мовчала. Вихровий біс вивіркою шугнув через псевдо-фронтон невадського містечка й улігся ген на волі, мов спраглий котяра, бува, хитро вляжеться на ніч біля жолоба старого коня.

Тут чийсь глас долинув до мене з небес:

— Злецьке місце! Сюди ходи!

Я зиркнув на інший пагорб, за якусь сотню кроків від мене. Він затуляв міський небокрай — хвилястий моріг штучної трави, що зеленіла у всі пори року.

І там стояв чоловік із бородою, а вітер маяв його білим одіянням.

— І.Х.! — спотикаючись, кинувся я на той пагорб, хапаючи ротом повітря.

— Як тобі це подобається? — спитав І.Х., підтягуючи мене на останні кілька ярдів і всміхаючись поважною, сумною усмішкою. — Гора Проповіді! Хочеш послухати Нагірну Проповідь?

— Ніколи, І.Х.!

— І як воно так сталося, що всі ті люди дві тисячі років тому спокійно собі стояли й слухали?

— Годинників не було в них, І.Х.!

— Та ні, — він уважно подивився на небо. — Тільки сонце рухалося повільніш, і всі на світі дні належали людям, щоб вони говорили потрібні речі.

Я кивнув. А в горлянці моїй застрягло одне ім’я: Кларенс.

— Сядь, сину. — Поблизу лежав великий валун, й І.Х. сів на нього, а я пастушком присів біля його ніг. Дивлячись на мене згори вниз, майже лагідно, він признався: — Сьогодні я не пив.

— Чудово!

— Бувають отакі дні, як цей. Господи, я пробув тут більшу частину дня, тішачись хмарами, бажаючи жити вічно — через останній вечір, ті слова й через тебе.

Мабуть, він відчув, як я ковтнув гіркий клубок, бо подивився вниз і торкнувся моєї голови.

— Ой-ой! — мовив він. — Ти хочеш сказати щось таке, що змусить мене упитися знову?

— Сподіваюсь, ні, І.Х. Я про вашого друга Кларенса.

Він одсмикнув руку, немов обпікся.

Хмара закрила небо, й бризнув навдивовижу дрібний дощик — абсолютне чудо посеред залитого сонцем дня. Я й не подумав ховатися від дощу, навіть не зворухнувся, а І.Х. тільки підвів обличчя, аби дістати чимбільше прохолоди.

— Кларенс, — пробурмотів він. — Я знав його цілу вічність. Він був тут, коли ми ще мали справжніх індіанців. Кларенс був попереду, хлопчак років дев’яти-десяти, не більше, зі своїми великими чотирма очима, та білявою чуприною, та ясним обличчям, та зі своєю великою книгою малюнків чи світлин, які годилося піднести комусь на підпис. Він був тут на світанку того дня, коли я прибув, й опівночі він тут був, коли я їхав геть. Я ж був одним із Чотирьох Вершників Апокаліпсису!

— Смертю?

— Шкеребертю! — засміявся І.Х. — Смертю. Високою на кощавих моїх сідницях, на моєму кістяку-румаку.

Й І.Х., а за ним і я, задивився в небо: чи й досі ще там скаче учвал його Смерть?

Дощик ущух. І.Х. утер обличчя і повів далі:

— Кларенс… Сердешний дурень, залежний, самітний, безживний, безжонний сучий син. Ні дружини, ні коханки, ні дітей, ні друзів, ні собак, ні свиней, ні фоток із дівчатами, ні м’яза, ні м’яса. Нуль! Навіть шортів, жокейських, не носить! Цілісіньке літечко підмітає вулиці своїми довгими ногавицями! Кларенс. Боже мій…

Тут нарешті мої уста ворухнулися.

— А Кларенс озивався якось до тебе… останнім часом?

— Та вчора телефонував…

— О котрій годині?

— О четвертій тридцять. І чого б то?

«Зразу по тому, як я постукав до нього в двері!» — подумалось.

— Щось він белькотав, був сам не свій. «Усьому кінець! — сказав він. — Вони прийдуть по мене. І не повчай мене!» — верещав він. Аж кров мені похолола. Послухати його, то виходило, ніби вигнали десять тисяч статистів, сорок режисерів наклали на себе руки, дев’яносто дев’ять зірочок зґвалтовано, заплющені очі, спати пора. I прокричав мені такі останні слова: «Допоможи! Врятуй мене!» А я — хто ж я такий? Ісус на мотузку, Христос на прив’язку. Як я можу комусь допомогти, коли я — причина хвороби, а не ліки від неї? То я й сказав Кларенсові прийняти дві пігулки аспірину й перетелефонувати мені вранці. А мав би примчати до нього. От ти — примчав би, якби опинився на моєму місці?

А мені згадався Кларенс, як він лежав, немов начинка того величезного короваю, закиданий, верства на верстві, книжками, картками й світлинами, заклеєний нашаруваннями істеричного поту.

І.Х. побачив, як трясеться моя голова.

— Що, він пропав? І ти, — додав він, — наскочив на його тіло?

Я кивнув.

— І це не була природна смерть?

Я похитав головою.

— Кларенс!

То був такий крик, що струснув би звірів польових і пастухів би побудив. То був початок проповіді про пітьму.

І.Х. зірвався на рівні ноги, закинувши назад голову. Сльози бризнули йому з очей.

— …Кларенс…

І він пішов-пішов, заплющивши очі, схилом у долину, геть від загублених проповідей, до іншого пагорба — Голготи, де дожидав його хрест. Я за ним.

— Навряд чи ти маєш дещо з собою? — крокуючи, запитав І.Х. — Щось алкогольне, бражку? Дідько! Мав бути такий гарний день! Кларенсе, ти ідіот!

Ось ми підійшли до того хреста, й І.Х. пошукав із тильного боку та, гірко, але полегшено пирхнувши, дістав торбинку, що видавала булькотливі звуки.

— Кров Христова у коричневій торбі, в пляшці без маркування. І до якого ж пункту церемонії ми підійшли? — він добряче приклався, потім приклався й ще. — Що ж мені робити зараз? Видертися нагору, прицвяхуватися й чекати на них?

— Них?!

— Боже! Хлопче! Та це ж питання часу! І тоді продірявлять мені зап’ястки, й моя балістика мене й повісить! Кларенс загинув! А як?

— Задушений під купою своїх фотографій.

І.Х. закляк.

— А хто тобі це сказав?

— Та я сам бачив, І.Х., але нікому не говорив. Щось він знав, і його вбили. А що тобі відомо?

— Нічого! — І.Х. страшно потряс головою. — Ні!

— Два вечори тому Кларенс упізнав одного чоловіка біля ресторану «Браун-Дербі». І той чоловік замахнувся на нього кулаками! Кларенс утік! Чому?

— І не намагайся довідатись! — мовив І.Х. — Забудь. Я не хочу ще й тебе потягти за собою. Нині я нічого не можу вдіяти — лише чекати… — голос І.Х. урвався. — Тепер, коли вбито Кларенса, вони швидко додумаються, що то я підмовив його податися до «Браун-Дербі»…

— Невже це ти послав його!?

«Та й мене? — запитав я подумки. — Ти й мені написав, щоб я прийшов туди!?»

— Хто ж це, І.Х.? Вони — хто ці вони?! Люди гинуть на студії. І мій друг Рой чи не згинув!

— Рой? — І.Х; помовчав, наче хотів щось приховати. — Згинув? То йому поталанило. Переховується? Немає сенсу! Вони спопадуть його. Як оце мене. Роками я знав забагато.

— Як давно?

— Навіщо це тобі?

— Бо і я можу загинути. Нещодавно я перечепився об щось, але будь я проклятий, коли знаю, що воно таке. І Рой об щось перечепився та й згинув або ж десь переховується. Боже мій! Хтось убив Кларенса за те, що й він об щось спіткнувся. Це лише питання часу, поки вони вирахують, що я, хай йому всячина, здається, знав Кларенса занадто вже добре, та й уб’ють мене, так, задля певності. А хай йому! І.Х.! Менні зачиняє студію на два дні. Щоб усе прибрати, перефарбувати. О Боже, ні! Це заради Роя! Подумай тільки! Десятки тисяч доларів викидають на вітер, аби тільки розшукані одного шаленого пришелепка, чий єдиний злочин полягає в тому, що він жив десять мільйонів років тому та що здуру виліпив одне глиняне погруддя, ціна якому — його голова. Чому Рой так багато для них важить? Чому, як і Кларенс, він має загинути? А ти. Того вечора. Ти казав, що перебував високо на Голготі. Й ти бачив мур, драбину, тіло на драбині. Чи ж розгледів ти обличчя того тіла?

— Задалеко то було, — тремким голосом відказав І.Х.

— А обличчя того чоловіка, котрий висадив тіло на драбину?

— Уже було темно…

— Було то Чудовисько?

— Було що?

— Чоловік із розчавленим обличчям рожевого воску й заплилим правим оком і жахливим ротом? То він випхав те лялькове тіло на драбину, аби налякати студію, налякати тебе, мене та й шантажувати якось всіх, хтозна з якої причини? Якщо я маю померти, І.Х., то чому не можна мені знати: а чому? Назви те Чудовисько, І.Х.!

— І тим самим штовхнути тебе в смерть? Ні!

Тут із-за задвіркового рогу виїхала вантажівка. Вона промчала повз Голготу, здіймаючи куряву й голосячи своїм клаксоном.

— Дивись, куди прешся, придурку! — крикнув я.

Вантажівка покуріла собі.

А за нею погнався І.Х.

Чоловік, на тридцять років старший за мене, біг отак прудко. Чудасія! І.Х. мчав риссю, хляпаючи довгим одінням на запилюженому вітрі, от ніби розганявся, щоб злетіти й, ширяючи, вибелькотати небесам якусь нісенітницю.

«Не вганяй так за Кларенсом!» — мало не закричав йому я.

«Дурне це діло, — ще подумав я. — Кларенс уже надто далеко. Нізащо не наздогнати!!»

48

Фріц чекав на мене, сидячи з Меґґі в проекційній кімнаті № 10.

— Де тебе нечиста носить? — насипався на мене. — А знаєш, що ще? Тепер у нас немає середини фільму!

Це було таки добре: плести якісь нісенітниці, варнякати пустопорожню сміхоту, аби відвести божевілля, що наростало в мені. «Боже! — думав я. — Таж робити фільми — це все одно, що кохатися з ґарґульями». Прокинешся — а ти приліпився до спини мармурового кошмару, та й думаєш: «Що ж це я тут роблю? Розказую брехні, кривляюсь. Аби зробити фільм, на який побіжать двадцять мільйонів людей — або стільки ж від нього тікатимуть».

І все це коять якісь прибацані поторочі у проекційних кімнатах, шалено фантазуючи про персонажів, яких і на світі ніколи не було.

Отож, як воно файно сховатися від усього отут, із Фріцом та Меґґі, вигукуючи дурниці й клеючи дурнів!

Але ні дурниці, ні нісенітниці мені не зарадили.

О четвертій тридцять я вибачився й шаснув до Ч. Там, у блюварії, я втратив рожеву барву своїх щік. Блюварій. Так усі сценаристи прозивають кімнати відпочинку після того, як режисери-продюсери напхали їх своїми великими ідеями-гидеями.

Я спробував повернути обличчю його забарвлення, натираючи щоки милом та миючи їх холодною водою. П’ять хвилин схилявся я над мийницею, відпускаючи в каналізацію свої печаль і тривогу. Коли вже пішли сухі корчі, я вкотре умився й подибав, хитаючись, назад, до Меґґі з Фріцом, дякуючи проекційній за її тьмяне освітлення.

— Слухай, ти! — звернувся до мене Фріц. — Одну тільки сценочку зміни, а тоді вже й решту легко скрутиш докупи. Під час обіду я показав Ляйберові твою найостаннішу вечерю. Ну, а тепер, каже він, через отой твій такий високоякісний, Богом проклятий, фінал нам доведеться перезняти дещо з попереднього матеріалу, а то фільм надто вже скидається на дохлу гадюку з живим хвостом. Сам він тобі нізащо цього не скаже, бо, коли він тебе розхвалював, це звучало так, ніби він підобідує своїми власними тельбухами — чи то твої потрошки лигає з каструлі. Обзивав він тебе такими словами, якими я не послуговуюсь, але зрештою наказав: змусьте того виплодка переробити сцени дев’яту, чотирнадцяту, дев’ятнадцяту, двадцять п’яту й тридцяту. Поскачи в класи: перепиши й перезніми. Отож якщо ми перезнімемо кожну другу-третю сцену, то, можливо, й ошукаємо глядача, і він подумає, що ми й справді спродукували один цілий напівгарний фільм.

Я відчув, як моя колишня природна барва розрум’янює обличчя.

— Це завелика робота для сценариста-початківця! — вигукнув я. — Де взяти на це час?

— Усе слід зробити за наступні три дні! Ми затримуємо акторський колектив. І я закличу сюди Анонімних Алкоголіків, щоб невідступно побули з І.Х. протягом тих сімдесяти двох годин. Бо ж тепер я вже знаю, де він переховується…

Я тільки мовчки витріщився на них — не стало мені духу признатися, що то ж я налякав І.Х., чим і прогнав його зі знімального павільйону.

— Здається, я накоїв чимало біди цього тижня, — видавив я зрештою з себе.

— Постривай, Сісіфе! — Фріц нахилився, щоб поплескати мене по плечу. — Поки я прикочу тобі більшу брилу, аби ти викотив її на отой Богом проклятий пагорб. Ти ж не єврей? То й не переймайся виною, — і тицьнув мені сторінки. — Пиши, перепиши. Пере-пиши!

— А ви певні, що Менні хоче приставити мене до цього діла?

— Він би радше прив’язав тебе поміж двох коней та й розстріляв із гармати, але ж це життя. Спочатку ненавидиш трішки, потім — дужче.

— А як бути з «Мерцями, що галопують швидко»? Він хоче, щоб я повернувся до цієї роботи!

— А коли він сказав це тобі? — Фріц аж на ноги звівся.

— Півгодини тому.

— Але ж йому цього не втнути без…

— Слушно —…без Роя. А Рой пропав. І Менні хоче, щоб я розшукав його. А ще студію зачиняють на сорок вісім годин, аби перебудувати й перефарбувати те, що перефарбування не потребує.

— Телепні. Віслюки пришелепкуваті. Ніхто нічого мені не каже. Ну, зрештою, для цієї праці студія нам і не потрібна. Можемо переписати Ісуса в мене вдома.

Тут задзеленчав телефон. Фріц так схопив слухавку, мов хотів її розчавити, а тоді кинув мені.

Телефонували з храму «Анґелус» Еме Семпл МакФерсон.

— Перепрошую, пане, — заговорив, ледве стримуючись, жіночий голос. — Але чи ви не знаєте часом такого чоловіка, що називає себе «І.Х.»?

— І.Х.?

Фріц хапонув слухавку з моїх рук. А я загарбав її знову. Тож стали ми слухати обидва, приклавши по одному вуху до єдиного слухового кінця.

— Стверджує, ніби він — Дух Христа, відродженого й заново розкаяного…

— Дайте-но я скажу! — закричав інший голос, уже чоловічий. — Із вами розмовляє преподобний отець Кемпо! Ви знаєте цього страхітливого Антихриста? Ми б могли викликати поліцію, але якщо газети прокричать, ніби з нашої церкви викинули Ісуса, ну, то це ж!.. Тож ви маєте тридцять хвилин, аби прибути й врятувати цього єретика від гніву Божого! І мого!

Слухавка випала з моєї руки.

— Христос воскрес! — простогнав я до Фріца.

49

Моє таксі під’їхало до храму «Анґелус» саме тієї хвилини, коли останні відсталі учні з кількох класів останньої Біблії виходили через численні двері на вулицю.

Преподобний Кемпо був надворі. Заламуючи свої руки іржавої барви, він так метався туди-сюди, немов до спини йому була прив’язана динамітна шашка.

— Хвала Богу! — закричав він, кинувшись до нас. І зупинився, раптом злякавшись. — Це ви будете юний друг отого створіння, що вдерлося до нас, правда?

— I.X.?

— I.X.! Яка злочинна мерзота! Так, I.X.!

— Я його друг.

— Як жаль. То ходім, хутчій!

І він, схопивши мене за лікоть, потягнув до дверей і далі, проходом головної аудиторії. Там уже нікого не було. Десь ізгори линуло додолу тихе шурхотіння пір’я — там тріпотіли ангельські крила. Хтось випробовував звукову систему з кількома небесними мурмотіннями.

— А де ж…? — почав я і затнувся.

Бо там, у самому центрі сцени, на яскравому двадцятичотирикаратному престолі Божому, возсідав І.Х.

Сидів він випростано, поглядом очей пронизуючи стіни церкви, а руки поклавши, долонями догори, на бильця трону.

— I.X.!

Я метнувся по проходу й знову зупинився.

Бо свіжа кров цебеніла з кожного стигмата його оголених зап’ясть.

— Ну й страшний же він! Просто жахливий! Геть звідси! — закричав преподобний з-за моєї спини.

— А це християнська церква? — запитав я.

— Як ви смієте сумніватись!

— А чи не здається вам, що ось такої хвилини, — чудуючись, питав я далі, — і сам Христос, у такому випадку, міг би виявити милосердя?

— Милосердя!? — вигукнув преподобний. — Він удерся в нашу відправу, горлаючи: «Я — істинний Христос! І я боюсь за своє життя. Дорогу!» Він вибіг на сцену, щоб показати свої рани. Міг би й роздягтися з таким самим успіхом. Дарувати йому прощення? Та ж він усіх збаламутив, мало не бунт учинив. Паства розбіглася і хтозна, чи й повернеться коли знову. Якщо вони порозказують сусідам, якщо сюди плавом попливуть газетярі, ви розумієте, що то буде? Він же на посміховисько нас виставив. Цей ваш друг!

— Мій друг…

Та голосові моєму забракло наснаги, коли я виліз на поміст і став біля тієї пародії на шекспірівського лицедія.

— І.Х.! — покликав я, мов через безодню.

Очі І.Х., утоплені у вічність, блимнули й зосередилися.

— Ой, привіт, юначе! — обізвався він. — Що тут діється?

— Діється?! — обурився я. — Таж ти тут щойно пройшовся, мов пекельних який!

— Ой, ні-ні! — І.Х. нараз усвідомив, де перебуває, і примирливо підніс руки догори. Він так витріщився, мовби хтось підкинув йому двох тарантулів. — А що, мене знову батожили? За мною ішли? Я помер. Захисти мене! А пляшку ти приніс?

Я поплескав по кишенях, от ніби всякчас ношуся з такими знадобами, й похитав головою. Тоді обернувся до преподобного, а той, знову вибухнувши звинуваченнями, шаснув за престіл і тицьнув мені пляшчину якогось червоного вина.

І.Х. так і кинувся до пляшки, але я схопив її обіруч і відвів на недосяжну для нього відстань, як принаду.

— Ходи за мною. Тоді й корок виймемо.

— Як ти смієш пащекувати з самим Христом!

— А як ви смієте називати себе Христом! — закричав преподобний.

І.Х. випростався.

— Я, пане, не смію. Я є Христос!

Він підхопився, у смілій спробі показати свою вищість, але так і гримнувся долічерева, а тоді покотився по східцях.

Преподобний аж застогнав, от ніби людовбій спонукав його серце, а вже воно спонукало його зціпити кулаки.

Я підвів І.Х. та, вимахуючи пляшкою перед ним, безпечно провів через церкву аж надвір.

Таксі все ще стояло там. Перш ніж залізти до салону, І.Х. обернувся до преподобного, який стояв на порозі, випромінюючи обличчям люту ненависть.

І.Х. підніс догори свої закривавлені лабети.

— Святиня! Так? Святиня?

— Навіть пекло, сер, — криком відповів йому преподобний, — не прийме вас!

Грюк!

Я уявив собі, як усередині храму тисяча визволених ангельських крил ретельно просіває занечищене повітря.

І.Х. незграбно вліз до салону, схопив пляшку, а тоді похилився вперед і шепнув водієві:

— Гетсиманія!

І ми поїхали. Водій краєчком ока зазирав до свого путівника.

— Гетсиманія! — пробурмотів він. — Це вулиця? Бульвар такий? Чи урочище яке?

50

— Навіть хрест не є безпечним місцем, навіть на хресті ти в небезпеці! — мимрив І.Х., їдучи містом, а очима прикипівши до своїх зранених зап’ястків так, ніби хтось чужий наклав їх йому на руки. — І до чого це котиться світ? — іще мовив він, видивляючись на будинки, що пропливали повз його очі.

— Невже й Христос був депресивний маніяк, як оце я? — запитав він.

— Ні, — не надто переконливо відповів я. — Не пришелепок. Але поруч тебе шелепають щелепами стільки достойних людей. І що завело тебе отуди?

— За мною гналися! Мене переслідують! А я ж Світло Світу. — Але ці останні слова він вимовив із гіркою іронією. — Господи Ісусе, хотів би я не знати аж так багато!

— Розкажи мені. Вилий душу.

— Тоді й за тобою поженуться! Кларенс… — пробурмотів він. — А Кларенс не так швидко бігав, щоб утекти, еге ж?

— Та я теж знав Кларенса, — сказав я. — Ще багато років тому…

Цим я ще дужче налякав I.X.

— Нікому про це! Ані пари з уст! І я ж нікому…

Пихкаючи, І.X. видудлив половину вина й підморгнув мені:

— Ось вона, матінка моя!

— Ні, пане, І.Х.! Ти повинен розповісти мені, хоча б на той випадок…

— Якщо я не переживу цієї ночі? Та я й не хочу пережити! Але ж і не хочу, щоб ми згинули з тобою обидва. Ти такий милий пришелепочок. Прийдіте до мене, маленькі діти! І ти, о Боже, тут як тут!

Він іще хильнув та й стер усмішку з обличчя.

Ми зупинилися на півдорозі. І.Х. поривався вискочити по джин. Я замахнувся на нього кулаком і сам купив пляшку джину.

Таксі урочисто запливло до студії й загальмувало біля будиночка моїх бабусі-дідуся.

— Та що це? — запротестував І.Х. — Із вигляду воно достеменно як Негритянсько-Баптистська церква на Центральній авеню! Сюди я ні ногою! Не чорнюк я і не баптист. Просто Христос — та ще й єврей! Скажи йому, куди треба їхати!

Тож надвечір таксі зупинилося під Голготою. І.Х. задивився на своє рідне-старе сідало.

— Чи ж істинний це хрест? — стенув він плечима. — Та такий самий істинний, як я істинний Ісус.

Я теж задивився на хрест.

— Ну, це ж не хованка тобі, І.Х. Тепер уже всі знають, куди ти вчащаєш. Ми повинні підшукати тобі якесь справді секретне місце, де б ти пересидів якийсь час, бо, можливо, ще будуть якісь перезйомки.

— Ти не розумієш, — сказав І.Х. — Для мене що Рай, що Пекло — все однаково закрито. І знайдуть мене де завгодно: чи в норі щурячій, чи в бегемота на гузні. Голгота плюс вино — оце єдина моя місцина. А зараз геть ноги з моєї тоги!

Він залив вино, яке лишалося в пляшці, у свою горлянку та й посунув нагору схилом.

— Хвала Богу, я покінчив з усіма своїми найголовнішими сценами, — мовив І.Х. — Усьому кінець, синку, — І.Х. взяв мої руки у свої. Наразі він був якийсь незмірно супокійний, після того, як злітав у небеса й падав у безодні, а це вже усталився десь-поміж. — Я не повинен був утікати. А тебе ніхто не мав би бачити, як ти оце розмовляєш зі мною. Вони принесуть іще молотків та цвяхів, і ти зіграєш роль злодюги ліворуч від мене. А чи Юди. Прийдуть із мотузом — і вже ти й Іскаріот.

Він відвернувся й поклав руки на хрестові рамена, а ще поставив одну ногу на невеличку приступку збоку.

— Можна, я ще останнє тебе спитаю? — сказав я. — Ти знаєш Чудовисько?

— Боже, я ж був там тієї ночі, коли воно вродилося.

— Вродилося?

— Та вродилося, хай йому чорт! Чи ти не розчув?

— Поясни, І.Х.! Я маю знати!

— І загинути за знання, телепню! — гнув своєї І.Х. — Чому ти так хочеш померти? Ісус спасе, еге ж? Але ж якщо я Ісус, і я пропащий, то й усі ви пропащі разом зі мною! Глянь на Кларенса, виплодка того сердешного. Ті типи, котрі вгробили його, метаються, очманілі зі страху. Вони настрашені, то й панікують, а коли вони панікують, то й ненавидять. Чи ж ти відаєш бодай щось про справжню ненависть, юначе? То оце ж вона і є, а не любительські вечірки. Це не час для добрих манер. Хтось сказав: «Убити!» То вже й убили. А ти блукаєш довкола зі своїми дурними-наївними уявленнями про людей. Боже мій! Ти й не знатимеш справдешньої суки, поки вона не вкусить тебе, а чи справдешнього вбивці, поки він не штрикне тебе ножем. І помреш, а помираючи, скажеш: «Ох, оце так воно й буває!» Але буде вже запізно. Тож послухайся старого Ісуса, дурню.

— Зручний дурень, корисний ідіот. Так казав Ленін.

— Ленін?! Щось ти таки тямиш. У такий час, як оцей, коли я кричу тобі: «Ніагарський водоспад перед тобою!» — де твоя рятівна діжка? А ти стриб із урвища без парашута. Ленін?! Ха! Де тут найближча божевільня?

І.Х. трусився, допиваючи вино.

— Корисний, — зробив він ковток, — ідіот. Ось послухай, — сказав він, бо його вже розібрало. — Востаннє кажу — більш не повторю. Огинатимешся тут, біля мене, то тут тебе й розтопчуть. Як знатимеш, що я знаю… то поховають тебе в десятьох різних могилках по той бік муру. На десять частин розпанахають і в кожну труну по частинці вкинуть. Були б живі твої мама й тато — і їх би спалили. І дружину твою…

Я обіруч схопився за лікті. І.Х. схаменувся.

— Вибач. Але ж і вразливий ти який. Боже, я все ще тверезий. Я сказав: «заврливий». Коли твоя половинка повернеться?

— Незабаром.

І пролунало це, мов похоронний гонг серед білого дня.

Незабаром.

— Тоді вислухай останню книгу Йова. Усе скінчено. Вони не зупиняться, поки не перенищать усіх. На цьому тижні ситуація вийшла з-під їхнього контролю. Оте тіло, яке ти бачив на мурі. Його висадили туди, щоб…

— …шантажувати студію? — запитував я Крамлі. — Так бояться Арбутнота, через стільки літ?

— До смерті нажахані! Часами небіжчики, котрі вилежуються по своїх могилах, мають більшу силу, ніж живі люди, які понад ними ходять. Он Наполеон: помер півтораста років тому, а досі живе — у двох сотнях книжок! Вулиці, навіть немовлят називають його ім’ям! Усе втратив, а втративши — виграв! Гітлер? Десять тисяч років ошиватиметься довкола. Муссоліні? Та скільки ми житимем, висітиме догори дриґом на тій заправній станції! Навіть Ісус… — тут він оглянув свої стигмати. — Я таки незлецько справувався. Але зараз маю знову померти. Тільки ж хай мене краще шість разів гвинтом скрутять від цієї неділі, якщо я ще й отаке молоде-зелене, як ти, прихоплю із собою. Ну, я заткнувся. Є ще одна плящина?

Я показав джин.

Він його так і хапонув.

— А зараз підсади-но мене на мій хрест, а сам ушивайся геть із цього пекла!

— Не можу я покинути тебе тут, І.Х.

— А більш мене ніде й покинути, як тільки отут.

Він вицмулив мало не всю пінту.

— Та це ж смертельна доза! — запротестував я.

— Смертельна вона для болю, хлопчику. Бо коли прийдуть мене схопити, навіть отутечки мене не буде.

І.Х. поліз вище.

Я зашкрябав нігтями потріскану деревину хреста, а тоді, задерши голову догори, замолотив по хресту кулаками.

— Прокляття! І.Х.! Дідько! Якщо це остання твоя ніч на землі, то чи ж ти хоч очистився?

Він сповільнив своє сходження.

— Що?

— Ти коли востаннє сповідався? — вибухнув я. — Коли, коли?

Голова його сіпнулася з півдня на північ, так що обличчям він обернувся до цвинтарного муру й того, що далі за ним.

— Де ж? — допитувався я, сам собі дивуючись. — То де ж ти сповідався?

Обличчя його, мов загіпнотизоване, несхитно дивилося тільки на північ, тож це спонукало і мене підскочити і, хапаючись за кілочки-приступки, й собі подертися нагору, налапуючи ногами опертя.

— Ти що ж це витворяєш? — закричав на мене І.Х. — Це мій тут прихисток!

— Віднині не тільки твій: там, там і отут-о!

Я обкрутнувся так, що опинився в нього за спиною, тож йому довелося обернутись, аби прокричати:

— Ану злізь! Додолу!

— То де ж ти сповідався, І.Х.?

Він витріщався на мене, але очі його так і косували на північ. Тоді я я скривив свій зір і задивився понад довгою протяглістю хрестового рамена, де могли бути прицвяховані рука, зап’ястя й долоня.

— Боже! Оце ж воно! — вихопилось у мене.

Бо там, вишикувані в одну лінію, мов у прицілі рушниці, видніли і мур, і те місце на мурі, куди висаджена була та лялька з воску й пап’є-маше, і, трохи далі через кам’яний луг, чоло й очікувальні двері церкви Св. Себастьяна!

— Так! — видихнув я. — Дякую, І.Х.!

— Та злізь туди до…

— Злажу, злажу, — і я відвів очі від цвинтарного муру, але вже після того, як укмітив: його обличчя знову обернулося до краю небіжчиків і церкви за цвинтарем.

Я почав спускатись на землю.

— То куди ж ти? — запитав І.Х.

— А туди, куди мав би податися ще кілька днів тому…

— Куди ти сіпаєшся, дурний пришелепку! Обходь ту церкву десятою дорогою! Там небезпечно!

— У церкві небезпечно? — я перестав злазити й задивився вгору.

— Тільки не в тій церкві, ні-ні! Стоїть вона аж по той бік цвинтаря, а глупої ночі буває відчинена для всякого дурня заплішеного, хто тільки туди поткнеться!

— І воно туди забігає, еге ж?

— Воно?

— Пекло! — я затрусився. — Перш ніж сховатися на ніч на цвинтарі, Чудовисько ходить туди сповідатися, правда?

— А туди тебе к бісу! — вереснув І.Х. — Оце вже ти й достеменно пропав! — він заплющив очі, застогнав і почав остаточно укукоблюватися на тому темному крижі посеред смерку й насування ночі. — Давай, вперед! Хочеш страху? Бажаєш жаху? То й піди та послухай: ото справдешня сповідь! Сховайся, і коли він нарешті прийде — пізно, ой в дідька пізно! — і ти його наслухаєшся, то душа твоя скорчиться, зморщиться, згорить і згине!

Від тих його слів я так міцно вчепився в стовп, аж скалки повпивалися мені в долоні.

— І.Х.? Ти ж усе знаєш, чи не так? То скажи мені, Христом-Богом тебе заклинаю, I.X.! Скажи, поки ще не пізно. Ти ж знаєш, навіщо те тіло випхали на мур! Чи не Чудовисько виперло його туди, аби всіх залякати? І, зрештою, хто воно, те Чудовисько? Скажи мені. Скажи!

— Бідолашне ти невиннятко, прицуцькуватий сучий синочку. О Боже мій, синку! — І.Х. задивився згори на мене. — Ти лізеш у пащеку смерті й сам не тямиш, чому.

І він простер свої руки на боки, одну на північ, другу на південь, а тоді обхопив ті рамена, мов полетіти зібрався. Натомість лише порожня пляшка впала додолу й розбилася в мене під ногами.

— Бідолашний любий сучий син! — прошепотів він небесам.

Я пустився руками й ногами, щоб останні два фути пролетіти в повітрі. Коли мої підошви ударилися об землю, я гукнув його востаннє, смертельно стомлений:

— І.Х.?

— Іди вже — до чорта в зуби, — сумно поблагословив він. — Бо я вже й сам достеменно не відаю, де той рай…

Тут я зачув гурчання машин і якісь людські голоси неподалік.

— Тікай! — шепнув І.Х. з неба.

Та я не мав сил бігти. Тож просто поплентав геть.

51

Я здибав дока Філіпса, який саме виходив із Нотр-Даму. В руці у нього був пластиковий пакет, і мав док вигляд одного з тих прибиральників, котрі блукають громадськими парками, наштрикуючи сміття на палицю із цвяхом і скидаючи в пакети, аби потім непотріб спалити. Він вражено витріщився на мене, бо я вже ступив однією ногою на сходинку, от ніби зібрався до собору на месу.

— Ну-ну! — сказав він якось надто квапливо й сердечно. — Ось той хлопець, що вчить Христа, як ходити по мокру аки по суху, та поновлює Юду Іскаріота в злочинній схемі!

— То не я, — заперечив я. — А чотири апостоли. Я тільки підхопив їхні сандалі та й слідком за ними.

— І що ж це ви тут робите? — у лоб запитав він, шастаючи очима вгору-вниз по моєму тілу, а пальцями вибиваючи по пакету якийсь ритм. Я вчув ладан — і його одеколон.

Тут я вирішив розперезатись.

— Захід сонця. Найкращий час підстерегти здобич. Боже, як я люблю це місце! Планую колись зробити його своєю власністю. Не потерпайте: вас я лишу на роботі. Коли ж я цим заволодію, то позношу офіси, і хай усі живуть справжньою історією. Хай Менні працює на Десятій авеню, Нью-Йорк, там! А Фріца туди — в Берлін! Собі ж візьму Зелене Містечко. А що для Роя? Якщо він, дурило, бодай колись повернеться. Для нього збудуємо динозаврячу ферму. Я запущу дикі проекти! Замість сорока фільмів на рік я даватиму по дванадцять, зате всі — шедеври! Настановлю Меґґі Ботвін віце-президентом студії, вона ж такий блискучий спеціаліст! І поверну Луїса Б. Майєра з відставки. А ще…

І тут запал мій вичерпався.

Док Філіпс стояв із відпалою спідньою щелепою, от ніби я тицьнув йому в руку гранату з видертим загвіздком.

— А що, хтось проти того, аби я зайшов до Нотр-Даму? Я хотів би вилізти нагору й прикинутися, ніби я — Квазімодо. Там безпечно?

— Ні! — надто хутко заперечив док, кружляючи довкола мене, мов пес навколо пожежного гідранта. — Там небезпечно. Ми все ремонтуємо. А всю цю озію плануємо знести.

Тут він крутнувся і відійшов від мене.

— Дурень! Ти з глузду з’їхав! — крикнув він мені й зник у дверях собору.

Секунд десять я стояв, дивлячись на відчинені двері, а тоді враз так і похолов увесь.

Бо розчув, як там, усередині, щось мов буркнуло, потім застогнало, а тоді мов який кабель чи мотуз зашаргав-заторохтів об стіни.

— Док?!

Я зайшов у двері, але нічого в приміщенні не розгледів.

— Док?

Якась тінь мчала нагору, у висоти собору. От ніби десь туди, у сутінь, підіймали великий мішок із піском.

Це нагадало мені, як Роєве тіло погойдувалося над павільйоном № 13.

— Док!?

Пропав чоловік.

Я задивився в тій сутіні на щось схоже на підошви його туфлів, що поковзом рухалися все вище й вище.

— Док!

І тут воно сталося.

Згори щось гупнуло об підлогу собору.

Одна чорна туфля-мокасин.

— Господи Ісусе! — заволав я.

Тоді трохи позадкував і вздрів якусь довгу тінь, котру щось підіймало на соборні небеса.

— Док? — мовив я.

52

— Лови!

Крамлі кинув десятидоларову банкноту моєму таксистові, той посигналив клаксоном на прощання й поїхав геть.

— Геть як у кіно! — сказав Крамлі. — Хлопці-молодці шпурляють на таксі банкноти й не отримують ані цента решти. А їм за це: «Дякую!». Господи Ісусе! — мовив Крамлі, вгледівшись у моє обличчя. — Прийми! Оце прийми, всередину!

І вручив мені пиво.

Я випив і розповів Крамлі про собор, про дока Філіпса та як я почув щось схоже на крик і побачив тінь, що ковзала серед тіней. І про той єдиний чорний мокасин, що впав згори на запилюжену підлогу собору.

— Я щось бачив. Але хто б сказав мені, що саме? — закінчив я свою розповідь. — Студія зачиняється на ремонт. Я мав дока за негідника. Але хтось з інших негідників убив його. А тіла досі немає. Бідолаха док. І що це я кажу? Він же мені зовсім не подобався!

— Боже Всемогутній! — сказав Крамлі. — Ти приніс кросворд із «Нью Йорк Таймз», коли сам знаєш: мені до снаги тільки «Дейлі Ньюз». Ти тягаєш у мій дім мертві тіла, мов кіт, що хвалиться впольованими пацюками. Крими-Рими — й жодної рими. Перший-ліпший адвокат викине тебе у вікно. Перший-ліпший суддя розчерепить тобі голову своїм молотком. Психіатри відмовляться надати тобі привілей шокової терапії. Ти міг би промчати по Голлівудському бульвару, розкидаючи копчені оселедці, й тебе не посміли б затримати за засмічення міста.

— Атож, — понуро-приречено визнав я, впадаючи в депресію.

Тут задзеленчав телефон.

Крамлі передав слухавку мені.

Чийсь голос сказав:

— Шукають його тутечки, шукають його тамечки, розшукують скрізь того паскудника. Чи він на небі, чи ж він у пеклі…

— Ото клятий невловний Вогничок! — заволав я.

І випустив слухавку з руки, от ніби її вибухом яким вирвало. А тоді знову її й схопив.

— Де ти? — закричав я.

Гуммм… дзззз…

Крамлі приклав слухавку до свого вуха й похитав головою.

— Рой? — спитав він.

Я кивнув, мало не падаючи.

Зубами вгризся у найближчу кісточку, намагаючись вимурувати мур у своїй голові перед тим, що насувалося.

Бризнули з очей сльози.

— Він живий, він і справді живий!

— Заспокойся, — Крамлі тицьнув іще якийсь напій мені в руку. — Нахили голову.

Я схилився, щоб він міг помасажувати мені потилицю. Сльози потекли й закрапали з кінчика мого носа.

— Він живий. Хвала Богу.

— А чого ж він не телефонував раніше?

— Мо’, він боявся, — нічого не бачачи, я говорив у підлогу. — Я ж сказав: вони закриваються, беруть студію на замок. Мо’, він хотів, щоб я думав, що він загинув, аби я так говорив, і тоді б мене не чіпали. А ще може бути, що йому більше за нас відомо про Чудовисько.

Тут я сіпнув головою.

— Очі заплющ, — Крамлі досі працював над моєю потилицею. — Рота закрий.

— Боже мій! Він у пастці, йому не вирватись! Або він і не хоче втекти. Ховається. Ми повинні врятувати його!

— Врятуй мою с…ку! — відказав Крамлі. — А в якому ж там він місті? У Бостоні чи на задвірках? В Уганді, на сороковому градусі північної широти? У театрі Форда? Нас там просто застрелять. Там дев’яносто дев’ять чортових хованок, де він може залягти, а ми з тобою бігаймо довкола, мов прибацані пацани, та викликаймо його йодлями тірольськими: «Вийди! Вийди!» Аби тут-таки його й пришили? Іди сам гасай галала кругом студії!

— Страхопуд Крам.

— І хто б казав!

— Ти мені карк зламаєш!

— Ага, дійшло!

Похиливши голову, я дозволяв йому товкти і м’яти всі свої сухожилля та м’язи, відчуваючи, як вони перетворюються на тепле желе. Попри стьмяніння в голові я все-таки запитав:

— Ну, і що?

— Та дай мені обмізкувати все це! Прокляття якесь.

Крамлі здавив мою потилицю.

— Тільки без паніки, — пробурмотів він. — Якщо Рой засів там, на території, то ми повинні роздягати всю ту кляту цибулину шар за шаром, аби розшукати його в належному місці й у слушний момент. Ніякого галасу! А то нас накриє лавина.

Тепер руки Крамлі вже лагідніше м’яли мені поза вухами, по-отецьки.

— Уся ця шарпанина, схоже, якось пов’язана зі страхом студії перед Арбутнотом.

— Арбутнот, — замислено протяг Крамлі. — Я хочу оглянути його гробницю. Можливо, там і знайдеться якась ниточка до цієї таємниці. Ти певен, що він і досі там?

Я випростався і втопив погляд у детектива.

— Ти хочеш сказати: хто лежить у могилі Гранта?

— Так-так, як у тому давньому жарті. Бо ж звідкіля нам знати, чи генерал Грант усе ще лежить там?

— Ми таки й не знаємо. Двічі грабіжники-гробіжники викрадали Лінкольнове тіло. Сімдесят років тому вони були притарабанили його аж до цвинтарних воріт, де їх і накрили.

— Ну, то як?

— Можливо…

— Можливо?! — обурено крикнув Крамлі. — Боже, я відрощу собі більшу чуприну, аби мати що виривати! То ми йдемо перевірити Арбутнотову гробницю?

— Ну…

— Ти мені не «нукай», сто чортів тобі в печінки! — Крамлі люто зашкрябав по своїй лисині, спопеляючи мене очима. — Ти ж мені всі вуха прокричав, що той чоловік на драбині, в ту зливу, був Арбутнот. «Можливо!» Чом не може так бути, що хтось щось пронюхав про вбивство та й викрав тіло, аби отримати речовий доказ? Чом ні? Можливо, сталася та автотроща не через п’янство, а через смерть за кермом. Отож той, хоч би хто він був, хто зробив розтин тіла за двадцять років по загибелі, дістав собі доказ, яким можна шантажувати. Лишалося тільки виготовити фальшиве тіло, аби лякати ним студію та й гребти гроші лопатою.

— Краме, це чисте жахіття.

— Ба ні! Логічні міркування, побудова теорії, підбиття підсумків. І є лиш єдиний спосіб переконатися. — Крамлі втопив вогненний погляд у свій годинник. — Цього ж вечора. Постукаємо в Арбутнотові двері. Переконаємося, чи він удома, а чи хтось його звідтіля поцупив, аби вичитувати з його тельбухів призвістки й так налякати Цезареві напівбожевільні легіони, аби вони кинулися проливати кров.

А я задумався, як нам бути з цвинтарем. Нарешті промовив:

— Немає сенсу потикатися туди, не прихопивши з собою справжнього детектива, аби він усе перевірив.

— Справжнього детектива? — Крамлі аж відсахнувся на крок.

— Пса, що бачить носом.

— Що бачить носом? — Крамлі уважно вглядався в моє обличчя. — І чи не мешкає цей пес біля Темпл-і-Фіґероа? На четвертому поверсі?

— Посеред опівнічного цвинтаря, хоч би що ти бачив, тобі потрібен ніс. А в нього добрячий носяра.

— Ти про Генрі? Про найвеличнішого на світі сліпця?

— Яким він завжди й був, — запевнив я Крамлі.

53

Був я став перед Крамліними дверима, й вони відчинилися.

Був я став на узбережжі Констанції Реттіґан — і вона вийшла з моря.

А наразі я обережно ступав по голій підлозі старого помешкання, де колись жив, вимріюючи своє майбутнє зі стелі й не маючи жодного цента в кишенях, а в моїй портативній машинці «Сміт-Корона» стирчав чистий аркуш, вичікуючи, що ж я в нього вдрукую.

Став я перед Генріними дверима й відчув, як часто-часто забилося серце, адже ось тут, піді мною, була кімната, де померла моя люба Фанні, й оце вперше я сюди повернувся, відколи спливли ті довгі сумні дні, як навіки покидали мене добрі друзі.

Я постукав у двері.

До мене долинуло шкрябання ціпка, і хтось там приглушено прокашлявся. Зарипіли мостини.

Я почув, як Генрі вперся невидющим своїм чорним обличчям у внутрішню дверну панель.

— Я знаю, хто так стукає, — промурмотів він.

Я постукав удруге.

— Ахай йому!

Двері широко розчахнулися. Сліпі Генріні очі втупилися в пустку.

— Дай я глибоко вдихну!

Я видихнув, Генрі вдихнув.

— Святий Боже! — голос Генрі затремтів, мов полум’я свічки на легенькому леготі. — М’ятна гумка. Ти!

— Це я, Генрі, — лагідно сказав я.

Його руки простяглися, щоб намацати. Я схопив їх обидві.

— Боже! Синку! Ласкаво прошу! — вигукнув він.

Він схопив мене обіруч, міцно обійняв, а тоді, похопившись, що аж такого накоїв, одсахнувся.

— Вибач…

— Ні, Генрі! Повтори це!

То він і вдруге міцно мене обійняв.

— Де ж це ти був, хлопче, ой, де ж ти був досі! Як давно ми не бачилися… А Генрі сидить тут, у цій клятій озії, яку незабаром і знесуть…

Він крутнувся й подибав назад до крісла, а тоді звелів своїм рукам відшукати й оглянути дві склянки.

— Чи ж такі вони чисті, як мені здається?

Я подивився й кивнув, а тоді схаменувся, згадавши, й сказав:

— Авжеж.

— Не хотів би я наділити тебе якимись мікробами, синку. Ану, гляньмо. Ага, є!

Він витягнув шухляду, а з неї добув чималу пляшку щонайліпшого віскі.

— Ти п’єш таке?

— Із тобою вип’ю.

— Отака вона, давня дружба: усе кругом цього крутиться!

Він налив. Подав склянку порожньому повітрю. Але якось так сталося, що саме там і була моя рука.

Ми підняли наші напої, помахали ними один до одного, і сльози покотилися по його чорних щоках.

— Навряд чи ти бачив, як плачуть сліпі чорнюки, еге ж?

— Та вже й побачив, Генрі.

— Ану ж я перевірю, — він похилився вперед, помацав мою щоку, а тоді лизнув свій палець. — Чути сіль. А хай йому. Ти такий самий тонкошкірий, як і я.

— І завжди такий був.

— Не переступай через це, синку. Де ж ти досі був? Життя тебе кривдило? І як це, що ти сюди… — він затнувся. — Ой-ой! Біда?

— І так, і ні.

— А переважно біда? Та дарма. Я й не розраховував, що ти, ставши на власні ноги, скоро сюди повернешся. Тобто це ж не голова слона, чи не так?

— Але ж і не хвіст.

— Тільки близько до того, — Генрі засміявся. — Господи Ісусе, як добре почути твій голос, синку! Я завжди вважав, що ти гарно пахнеш. Тобто я хотів сказати, якщо вже у вдачу людини замішано невинність, то це є ти, звичний жувати аж дві м’ятні разом. Але ти ж не сидиш! Присядь. Дозволь, я тобі виповім свої клопоти, а тоді ти свої — мені. Вони знесли Венеційський пірс, позривали рейки венеційських потягів близького сполучення, вони зносять-зривають геть усе! А на тому тижні розвалять і цей будинок. І куди тоді всім нашим пацюкам? Як нам покинути корабель без рятувальних шлюпок?

— Оце аж так?

— Вони найняли термітів, щоб усе точили навіть і в неробочий час. Це внизу. Висадили команди підривників на дах. Ховрахи та бобри розгризають стіни, а ще ті привезли банду сурмачів, котрі розучують «Єрихоне, Єрихоне», і вони практикуються, репетирують-репетують на алеї, щоб своїми сурмами розвалити цей дім. І куди ж нам податися тоді? Уже й лишилося нас небагацько. Фанні упокоїлася, Сем упився на смерть, а Джиммі втопився у ванні. Ще тільки трішечки натисни, підштовхни — і всі ми, хто ще якось зацілів, опинимося в лабетах тієї, як там її, Костомахи. Тут і незчуєшся, як повзуча меланхолія вмить очистить прибутковий будинок від його пожильців. Тільки пусти одну хвору мишу до гурту, то це все одно, що й розписався: «Отримав чуму!»

— Невже аж так зле, Генрі?

— Від поганого куди? А в ще гірше! Та це ще туди-сюди. Так чи інак, а вже пора й переїхати десь. Та кожні п’ять рочків хапай свою зубну щітку, купуй нові шкарпетки й катай геть! Оце так я завжди й кажу. Чи знайдеться в тебе, хлопчику, місце, де б мене приткнути? Знаю, знаю! Там усе біле-білесеньке. Але я ж не бачу, то й яка мені, до дідька, різниця?

— Я маю вільну кімнатчину в гаражі, там я друкую. Вона — твоя!

— Пан Біг, Ісус і Святий Дух! Усі хутенько й явилися, — Генрі відкинувся на спинку крісла та поторкав свій рот. — Це в мене усмішка чи сумішка?. Мені ж тільки на два дні! — швидко додав він. — Має сестра моя нікчемного чоловічка, так ото він приїде з Нового Орлеана та й забере мене додому. То я й злізу з твоїх рук…

Тут він перестав усміхатись і похилився вперед, до мене.

— Уляпався в щось брудне десь знову? Десь там, у широкому світі?

— Не зовсім, щоб уляпався, Генрі, але щось схоже.

— Сподіваюсь, не так, щоб дуже?

— А таки дуже, — визнав я, вичекавши один удар серця. — Чи не міг би ти поїхати зі мною, просто зараз? І не хотів би я тебе сіпати, Генрі. А ще прикро, що треба везти тебе кудись уночі.

— Та що ти, синку! — лагідно засміявся Генрі. — Що ніч, що день — то лише чутки, яких я наслухався ще дитиною.

Він підвівся і почав мацати надовкола.

— Стривай тільки, — мовив він, — хай я ціпочка свого знайду. Щоб міг щось якось бачити.

54

Нас троє: Крамлі, сліпий Генрі та я — прибули до цвинтаря опівночі.

Я завагався, витріщившись на ворота.

— Він отам, — я кивнув головою в напрямі надмогильних пам’ятників. — Кілька ночей тому Чудовисько побігло саме туди. І що ж нам робити, коли зненацька здибаємося з ним?

— Ані найменшого в дідька уявлення не маю, — відповів мені Крамлі й ступив у ворота.

— Туди к чорту, — мовив Генрі. — Чом би й ні?

І лишив мене самого в тій пітьмі, на безлюдному хіднику.

Я наздогнав їх.

— Почекайте, дайте мені зробити глибокий вдих, — Генрі вдихнув, видихнув. — Отак. То це вже ми й на самому цвинтарі?

— А тебе це непокоїть, Генрі?

— Дідько! — сказав Генрі. — Мерці — то ніщота. От живі спати мені не дають. Хочеш дізнатись, як я відчуваю, що це не якийсь там простий старий сад? Сади — вони повні квіткових сумішей, там багато пахощів. А що цвинтарі? Здебільша туберози. Від похоронів. Я завжди ненавидів похорони через той запах туберозовий. То як я справуюсь, нишпорко?

— Чудесно, але… — Крамлі повів нас далі від освітленого місця. — Якщо ми тут застоїмося надовго, то хтось іще подумає, що нам треба когось поховати — то ще й поховає, чого доброго. Вйо! Гаття!

І шпарко подався геть поміж тисячі молочно-білих гробівців.

«Чудовисько! — подумки звернувся я. — Де ти є наразі?»

Озирнувся на автівку Крамлі — й зненацька вона видалася мені дорогим другом, який лишився десь за тисячу миль від мене.

— Але ви так досі й не сказали мені, — обізвався Генрі, — навіщо вам було привозити сліпого чоловіка на цвинтар. Вам потрібен мій ніс?

— Потрібен ти і собака Баскервілів, — відповів Крамлі. — Сюди!

— Краще не чіпайте, — застеріг Генрі. — Так, я маю ніс собаки, але гордість моя вся котяча! Начувайся, Смерте!

І рушив поміж гробівців, постукуючи ціпком праворуч та ліворуч, от ніби щоб розвести великі шматки ночі а чи викресати іскри там, де ніхто й ніколи їх не викрешував.

— І як я справуюсь? — прошепотів він.

Разом із Генрі я зупинився посеред усіх тих мармурів з іменами й датами, та ще з травою, що тихо росла собі поміж могил.

Генрі принюхався.

— Я чую лиш саму велику кам’яну брилу. А оце… Що це тут за різновид Брайля?

Він переклав ціпок із правої руки в ліву, і правиця затремтіла, відчувши ім’я, викарбуване над дверима грецького гробівця.

Ось його пальці струснулися над початковою літерою «А»… а потім завмерли над останньою: «Т».

— Мені знайоме це ім’я, — Генрі почав прокручувати стрічку пам’яті, сховану за його білими, наче більярдні кулі, очима. — Чи не той це великий, і давно загиблий, власник студії, що там за муром?

— Так.

— Той самий гучний чоловік, що сидів одночасно у всіх палатах, не лишаючи місця більш нікому? Випускав свої власні пляшки, міняв свої власні мережані тканини… купив свою власну пісочницю у два з половиною, вигнав з роботи виховательку в дитячому садку в трирічному віці, послав десятьох хлопчиків до медсестри в сім, переслідував дівчаток у вісім, ловив їх у дев’ять, заволодів парківкою в десять, а студією — на свій дванадцятий день народження, коли його тато помер, залишивши йому і Лондон, і Рим, і Бомбей? Це той самий чоловік?

— Генрі, — зітхнув я, — ти чудо з чудес!

— Але життя в чуда нелегке, — спокійно сказав Генрі. — Гаразд… Він підніс руку й ще раз торкнувся імені, а тоді — ще й дати внизу.

— 31 жовтня 1934 року. Геловін! Двадцять літ тому. Цікаво, як почуваються ті, хто помер так давно. Дідько. Ану, спитаймо! Хтось прихопив якісь інструменти?

— Лом із машини, — обізвався Крамлі.

— Добре… — Генрі простер правицю. — Але що за чортівня… Його пальці торкнулися дверей гробниці.

— Святий Мойсею! — вигукнув він.

Двері легко відчинилися — на добре змащених, зовсім не іржавих, завісах! Нітрохи не рипнувши! Змащені!

— Господи Ісусе! Відкрита хата! — Генрі швидко ступнув назад. — Не заперечуєте, якщо я першими пропущу вас, зрячих?

Я торкнув двері. Вони ковзнули далі, глибше в пітьму.

— Ось!

Крамлі пройшов повз мене, увімкнув свій ліхтарик і ступив у ту опівніч.

Я — за ним.

— Не покиньте ж мене тут самого! — стривожився Генрі.

Крамлі показав рукою:

— Зачини двері. Не треба нам, щоб хтось побачив, як ми тут із ліхтариком…

Я завагався. Надто багато надивився фільмів, де за людьми, котрі зайшли до склепу, загрюкувалися двері, й шукачі пригод залишалися навіки замкнені в тій пастці, кричи не кричи… Що, коли Чудовисько там, надворі?..

— Боже! Та ось так! — Крамлі причинив двері, лишивши щілинку в чверть дюйма, аби було чим дихати. — А зараз…

Він обернувся. Склеп був порожній — тільки посередині стояв величезний кам’яний саркофаг. Без віка. Усередині саркофага мала бути власне труна…

— Чорт! — лайнувся Крамлі.

Ми зазирнули в саркофаг. Ніякої труни там не було.

— Не кажіть! — попрохав Генрі. — Дозвольте я надягну свої чорні окуляри, щоб краще унюшити. Ось!

І, поки ми дивилися вниз, Генрі нахилився, зробив глибокий вдих, проаналізував, що чує, за своїми темними окулярами, а тоді зробив ще один понюх. Тоді просяяв.

— Сама шкаралупа! Нічого там немає! Правда?

— Правда.

— Містере Арбутнот! — пробурмотів Крамлі. — Де ж ви є?

— Не тут, — мовив я.

— І ніколи й не був тут! — уточнив Генрі.

Ми з Крамлі швидко глянули на нього. А старий лиш кивнув головою, вельми задоволений самим собою.

— Бо жоден небіжчик, ні під цим, ні під хоч яким іншим ім’ям, ніколи тут не лежав. А якби хтось колись і лежав, то я вчув би дух мертвятини, розумієте? Але ж тут немає жодної лусочки лупи, жодного тобі нігтика, ані жодної волосинки з ніздрі! Навіть духу туберози чи ладану немає. Ця місцина, друзі, ніколи не використовувалась для когось померлого, навіть на одну годинку. Якщо я помиляюся, відріжте мені носа!

Крижаний піт полився мені по спині, стікаючи по ногах у взуття.

— Боже! — пробурмотів Крамлі. — Навіщо ж було їм будувати цей склеп, нікого в ньому не покласти, але вдавати, ніби когось поховали?

— Мо’, ніякого трупа й не було ніколи? — припустив Генрі. — Що, коли Арбутнот насправді не загинув?

— Ні-ні, — заперечив я. — Газети по всьому світу написали про це, п’ять тисяч прийшли попрощатися з ним. І я був там. Я бачив катафалк.

— Що ж тоді вони зробили з тілом? — запитав Крамлі. — І навіщо?

— Я…

І тут двері склепу хрясь! Зачинились!

Усі ми троє — Генрі, Крамлі та я — зойкнули від шоку. Я схопив Генрі, Крамлі схопив нас обох. Ліхтарик упав на підлогу. Лаючись, ми разом нагнулись і стукнулися лобами, зробили вдих і стали чекати, чи почуємо, як нас іще й замкнуть у цьому склепі. Ми метушилися, видирали ліхтарика одне в одного з рук, а тоді водили променем по дверях, жадаючи життя, світла, нічного повітря — навіки!

Гуртом ми накинулися на двері.

І, Боже, вони й справді були замкнені!

— Святий Ісусе, як же ми виберемося з цього склепу?

— Ні-ні! — знай твердив я.

— Заткайся! — гримнув на мене Крамлі. — Дай мені подумати!

— Тільки думайте швидше, — порадив Генрі. — Бо, хоч би хто нас тут замкнув, він пішов привести когось собі на підмогу.

— Можливо, то просто доглядач, — сказав я.

А подумав: «Ні — то Чудовисько!».

— Ану, дай мені те світло. Отак. Чорт! — Крамлі посвітив на стелю, потім довкола по стінах. — Усі ж завіси знадвору, ніяк до них не дістатись.

— Ну, а що, коли в цьому склепі є й інші двері? — припустив Генрі.

Крамлі спрямував промінь на обличчя Генрі.

— І що я такого сказав? — здивувався сліпий.

Крамлі відвів промінь ліхтарика від Генріного обличчя й почав обходити саркофаг. Детектив блискав ліхтариком угору-вниз, по стелі, по стінах, тоді посвітив на шви, а тоді ще й довкола крихітного віконечка з тильного боку… але ж воно було таке маленьке, що туди міг хіба що кіт прослизнути.

— Навряд чи розумно було б, якби ми стали кричати «Пробі!» в те віконце?

— Хоч би хто прибіг на наші крики, я б не хотів мати з ним справу, — зазначив Генрі.

Крамлі став водити промінь колами.

— Інші двері, — знай повторював він. — Мають бути!

— Мають! — і я крикнув.

Я відчув якесь люте зволоження очей і жахливу сухість у горлі. Уявилося мені важке тупотіння поміж гробівців, тіні, що злітаються, аби вбивати, аби знищувати, й називають вони мене Кларенсом, зичачи лише смерті. Ще уявилося мені, як розчахнулися двері й тонни книжок, підписаних світлин і карток ринули на нас потопом, аби ми втопилися під ними.

— Крамлі! — я схопився за ліхтарик у його руці. — Дай мені його!

Адже лишилось одне-єдине неоглянуте місце. Я зазирнув у саркофаг. Тоді пильніше придивився й видихнув.

— Глянь! — сказав я. — Ось ці! — показав. — Боже мій, я й не знаю, що воно там таке: заглибини, приступки, нерівності? Я ще в жодній могилі не бачив таких штук. А он там, придивись, під отим-о швом, чи не сочиться звідтіля, знизу, світло? От чортівня! Стривайте!

Я вискочив на край саркофага, похитався, поки не досяг рівноваги, а тоді зазирнув униз, на ті рівно-розміряні обриси на дні.

— Обстеж! — крикнув Крамлі.

— Ні, ти!

І я стрибнув на дно саркофага.

Застогнала якась добре змащена машинерія. Те невеличке приміщення струснулося — не інакше, як під низом зрушилася якась противага.

Я почав опускатися, разом із підлогою саркофага. Ось мої ноги занурилися в темряву. Ось уже пітьма вище колін. Коли опускання припинилося, я стояв під кутом.

— Сходинки! — вигукнув я. — Тут східці!

— Що? — Генрі мацав усе нижче по стінці саркофага. — Так!

Дно саркофага тепер набуло вигляду низки напівпірамід, що опускалися під певним кутом: чудові східці вийшли, й вели вони до нижчої частини гробниці.

Я швидко ступнув крок униз.

— Ходіть сюди!

— Спуститися туди? — перепитав Крамлі. — А що ж воно в дідька там, нижче?

— А що в дідька отам, вище? — заперечив я, показуючи на захряснуті зовнішні двері.

— Прокляття!

Крамлі вискочив на край саркофага й подав руку Генрі. А той зразу й вистрибнув, по-котячому спритно, туди, до детектива.

Повільно ступив я на наступну нижчу сходинку, світячи ліхтариком туди-сюди. Генрі й Крамлі, черкаючи та пихкаючи, рушили за мною.

Далі ще один марш східців, з’єднаних із дном саркофага, допровадив нас іще на десять футів глибше — у катакомбу. Коли Крамлі, який замикав наш похід, зійшов з останньої сходинки, дно саркофага тонесенько-тихесенько зітхнуло й захряснулось. Я скосував погляд на зачинене над нами дно, що правило тепер нам за стелю, і розгледів у сутіні підвішену там противагу. Величезне залізне кільце звисало з дна східців, що увібралися туди, назад. Схопись за нього знизу й повисни — і ти власного своєю вагою потягнеш-розкриєш для себе східці.

І все за за один удар серця.

— Ненавиджу це місце! — сказав Генрі.

— А що ти відчуваєш? — запитав Крамлі.

— Я досі ніяк його не вподобаю, — признався Генрі. — А ви тільки прислухайтесь!

Там, нагорі, чи то вітер, чи щось інше, торгало зовнішні двері.

Крамлі вихопив у мене ліхтарик і став світити ним навсібіч.

— Отепер і я вже ненавиджу це підземелля.

Далі, за десять футів від нас, видніли ще одні двері. Крамлі й сіпнув їх, крекнувши. Вони відчинилися. Ми хутко шаснули туди — Крамлі попереду, Генрі посередині, переді мною. Двері загрюкнулись позаду. А ми ноги на плечі й гайда, бігом, уперед.

«Геть від Чудовиська? — подумав я. — А чи до нього — просто йому в лабети?»

— Не дивіться! — крикнув нам Крамлі.

— Як це — «не дивіться»? — Генрі молотив повітря своїм ціпком, стукочучи по кам’яній підлозі каблуками черевиків, і знай відлітав рикошетом то від Крамлі до мене, то навпаки. А Крамлі, ведучи перед, тільки гаркнув: — Просто нічого не — і край!

Але я таки помічав, пробігаючи (а ми знай налітали на стіни хто ліворуч, хто праворуч), із хрускотом продираючись крізь територію скиданих на купи кісток і пірамід черепів, помічав потрощені труни, розкидані похоронні вінки, побоїще смерті, потріскані дзбани з-під ладану, уламки статуй, побиті ікони… от ніби якийсь нескінченний парад долі сипонув увсебіч, посеред власного торжества, свої шрапнелі… помічав, дарма що тікали ми з лише тим єдиним нашим ліхтариком, то відбиваючись головами, немов більярдними кулями, від оброслої зеленим мохом стелі, то вганяючись ними у прямокутні діри, де плоть перетліла й тільки щирилися моторошною посмішкою оголені зуби.

«Не дивитись? — подумав я. — Ні, не зупинятись!» Упившись переляком, я мало не збив Генрі з ніг, а він як лулусне мене ціпком, мовляв, знай своє місце, та й далі помчав, та такими широкими стрибками, мов який видющий дух.

Ми вискакували з одного краю та в якийсь інший, від однієї низки костомах до якоїсь низки бляшанок, зі склепінь мармурових у склепіння бетонні, й зненацька опинилися на якомусь старому-німому чорно-білому терені. Повз нас замиготіли імена, заголовки на штабелях коробок із фільмами.

— Де це в чорта ми опинилися? — захекано видихнув Крамлі.

— Реттіґан! — вирвалось у мене. — Ботвін! Боже мій! Це вже ж ми під студією — під «Максимус-Філмс»! Перебігли попід муром, попід землею!

Бо ми й справді опинилися у Меґґіному підвалі для фільмів і в Констанціїному пеклі, у злецько освітлених фотокраєвидах, де вони мандрували у 1920-му, й ’22-му, й ’25-му. Не цвинтарні костяні угіддя, а старі склепіння фільмів, які називала Констанс, коли ми з нею блукали-балакали. Я озирнувся назад, у пітьму, й побачив, як блякнуть справжні мертві тіла, і їх зразу ж заступають, виринаючи зусібіч, духи фільмів. Повз нас замиготіли назви: «Чоловік-скво», «Підступний д-р Фу Маньчжу», «Чорний пірат»… І не лише фільми з «Максимусу», а й з інших студій картини, позичені чи й викрадені.

Я розривався надвоє. Одна половина мене тікала від темної землі, що залягала позаду. А друга так-то прагла простягти руку, доторкнутися, побачити оті стародавні примарні поторочі, які переслідували моє дитинство, заганяючи його в нескінченні денні вистави.

Боже! Чи я крикнув, чи ні? Не позбав мене їх! Чейні! Фербенкс! Чоловік у тій клятій залізній масці! Немо під водами! Д’Артаньян! Дочекайтесь мене! Я повернуся. Якщо виживу, тобто! Скоро!

І всю цю дурну белькотню переляку й розчарування, всю цю хвилю миттєвої любові умить підминав і розчавлював вал моментального страху.

«Не задивляйся на красунь! — подумки наказував собі я. — Пам’ятай про пітьму. Біжи!

І, на Бога, не зупиняйся!»

Відлунки нашого тупоту-репету наздоганяли нас потрійним натиском паніки. Останні ярдів тридцять ми горлали-струмували якоюсь щільною масою тіл. Й ось Крамлі, бушуючи, мов ошаліла мавпа, і розмахуючи своїм ліхтариком, а з ним і я зі сліпим Генрі, гуртом попадали на якісь останні двері.

— О Боже! Невже вони замкнені?!

Ми сіпонули їх до себе.

Я так і похолов, пригадуючи старі фільми. Ось розтріснули двері: потоп заливає Нью-Йорк, солоний приплив за припливом затягує тебе в підземні цистерни. Розтріснули двері — й пекельне полум'я розриває тебе на муміфіковані шматки. Розтріснули двері — й усі монстри часу хапають тебе ядерними кігтями й жбурляють у бездонну прірву. І ти вічно падаєш, вічно волаєш…

Ручка дверей волога від моїх спітнілих рук. Там, за панеллю, зашелестіло Гуанахуато. Той довжелезний тунель у Мехіко дочекався, щоб я колись пробіг крізь виклик жахів, 110 чоловіків, жінок і дітей, висхлі на тютюн мумії, висмикнуті зі своїх могил, стоять і дожидають туристів та дня Останнього Суду.

«Гуанахуато отут? — подумав я. — Ні!!»

Я штовхнув двері. Вони й відчинилися, на абсолютно безгучних, добре змащених завісах.

То був момент шоку.

Хапаючи ротами повітря та спотикаючись, ми ввалилися кудись і захряснули за собою двері.

Роззирнулися.

Поблизу велике крісло.

І порожній письмовий стіл.

Із білим телефоном посеред стільниці.

— Де це ми? — запитав Крамлі.

— З того, як це дитя дихає, видно, що воно знає, — мовив Генрі.

Ліхтарик Крамлі грайливо обтанцював приміщення.

— Свята Матір Божа! Цезарю й Христе! — зітхнув я.

Бо ж дивився я на…

крісло Менні Ляйбера.

На письмовий стіл Менні Ляйбера.

На телефон Менні Ляйбера.

На офіс Менні Ляйбера.

Я обернувся до дзеркала, що затуляло зневидимілі наразі двері.

Напівп’яний від виснаження, я витріщився на себе, відбитого в тому холодному склі.

І зненацька опинився у…

тисяча дев’ятсот двадцять шостому році. Оперна співачка у своїй гримерній і голос із-за дзеркала, який спонукає, повчає, підказує, жадаючи, щоб вона пройшла крізь скло, жахлива Аліса… розчиняється в образах, тане, аби зійти в підземний світ, а її веде чоловік, у чорному плащі та білій машкарі, до гондоли, а та гондола плине по темних водах каналу до якогось захороненого палацу й до ліжка, змайстрованого як подоба труни…

Фантомове дзеркало.

Фантомів перехід від краю померлих.

А ось…

його крісло, його письмовий стіл, його офіс.

Але ж не того фантома. А Чудовиська.

Я відсунув крісло.

То Чудовисько… приходить сюди, щоб побачитися з Менні Ляйбером?

Я спіткнувся, позадкував.

«Менні! — подумав я. — Той, хто ніколи по-справжньому не давав наказів, а тільки приймав їх. Сама тінь, а не сутність. Інтермедія, а не головна вистава. Йому керувати студією? Ні. Бути телефонною лінією, якою туди-сюди проходять голоси? Так. Хлопчик-побігай. Хлопець на побігеньках, який підносить шампан і цигарки, авжеж! Але щоб сидіти в отому кріслі? Та ж він жодного разу й не сідав туди. Адже…?»

Крамлі відсунув Генрі вбік.

— Рухаймось!

— Що? — нестямно запитав я.

— Хтось заскочить сюди крізь те дзеркало, будь-котрої хвилини!

— Дзеркало?! — скрикнув я.

І простяг до нього руку.

— Ні! — скомандував Крамлі.

— Що він намислив? — запитав Генрі.

— Поглянути назад, — пояснив я.

Й обкрутнув дзеркало-двері.

Я задивився у той довгий тунель, приголомшений тим, як далеко ми забігли: із однієї країни в іншу, із таємниці в таємницю, від одного моменту двадцять років тому й до цієї хвилини, з Геловіну в Геловін. Тунель заглиблювався і вів, крізь комісаріати запакованих у бляшанки фільмів, до релікваріатів для безіменних. Чи ж спромігся б я пробігти увесь цей шлях без Крамлі й Генрі, відбиваючись від тіней і гупаючи власним хеканням у довколишні стіни?

Я прислухався.

Десь там, далеко, чи не відчинилися й захряснулися двері? Хто женеться за нами? Чорне військо? Чи одне звичайне Чудовисько? Невже ось зараз гармата смерті дасть залп своїми черепами, рознесе тунель на друзки й відкине мене від цього дзеркала? Невже…

— От прокляття! — кинув Крамлі. — Ідіот! Геть звідси!

І вдарив по моїй руці. Дзеркало й зачинилось.

Я схопив телефон і набрав номер.

— Констанс! — крикнув я. — Зелене Місто!

Констанс крикнула якусь відповідь.

— Що вона сказала? — Крамлі подивився мені в очі. — Та дарма, — додав він, — адже…

Дзеркало струснулося. Ми кинулись навтікача.

55

Студія була темна й порожня, як і цвинтар за муром.

Двоє міст дивилися одне на одне крізь нічне повітря й розігрували подібні смерті. Ми троє були єдині теплокровні істоти, котрі рухалися студійними алеями. Десь у якомусь приміщенні, можливо, Фріц крутив нічні фільми про Галілею, та про вогнища деревного вугілля, та про воскреслого Христа з його слідами, які загладжує ранковий вітер. Десь інде Меґґі Ботвін припадала до свого телескопа, розглядаючи нутрощі Китаю. А ще десь шаленіло Чудовисько, розшукуючи нас, утікачів, а можливо, уже й залягло десь у своєму лігві.

— Не хвилюйтесь! — заспокоїв нас Крамлі.

— За нами ніхто не женеться, — повідомив Генрі. — Послухайте сліпого. А куди це ми наразі?

— До моїх дідуся-бабусі.

— Ну, це звучить приємно в такий момент, — визнав Генрі.

Ми поспішали, часом натикаючись одне на одного, й пошепки перемовлялися.

— Святий Боже! Чи ж знає хто на студії про той перехід?

— Якщо хтось і знає, то мовчить.

— Господи, подумаймо. Якщо ніхто про це не знав, а Чудовисько приходило сюди щоночі або й щодня та й підслуховувало за стіною, то за короткий час воно ж могло все вивідати. Усі оборудки, усі входи й виходи, увесь біржовий мотлох, усіх коханок. За якийсь час накопич досить інформації — і вже можеш помпувати гроші. Потряси перед ними Ґая, схопи гроші й давай драла.

— Ґая?

— Ну, ляльку Ґая Фокса, пожежницького манекена, отого Ґая, якого жбурляють у багаття кожного Дня Ґая Фокса в Англії — п’ятого листопада. Схоже на наш Геловін, але то релігійна політика. Фокс був мало не підірвав Парламенту. Його схопили та й повісили. І в нас тут щось подібне. Чудовисько намислило, певне, підірвати «Максимус». Ну, не буквально, а підозрами розірвати його на шматки. Усіх залякати. Потрясти манекеном перед їхнім носом. Можливо, він так їх уже не один рік трусить. І ніхто не додумається, що воно й звідкіля. Він — інсайдер-зловмисник, що користається із секретної інформації.

— Ху! — видихнув Крамлі. — Занадто все ти виструнчив. Мені така теорія не до вподоби. Ти віриш, нібито тут ніхто й не здогадується, що Чудовисько ховається за стіною, за дзеркалом?

— Атож.

— А з якого ж дива тоді вся студія, чи принаймні її частина — твій бос Менні — впадає в істерику, побачивши Роєву глиняну модель Чудовиська?

— Ну…

— Чи знає Менні, що отак туди приходить Чудовисько, й боїться його? Чи могло Чудовисько прийти на студію вночі, побачити Роїв твір і, розлютившись, знищити його? І тепер Менні боїться, що Рой шантажуватиме його, адже Рой знає про існування Чудовиська, а крім нього — більше ніхто? Що, що, що? Відповідай, хутко!

— На Бога, Крамлі, тихіш! Ти так розійшовся!

— Тихіш? А що такого грубого я сказав?

— Я міркую.

— Та я чую, як скрегочуть кульки-ролики у твоїй макітрі. Чиє воно все тут? Невже тут усі так і не відають, хто ховається-підслуховує за тим дзеркалом? І тому, що не відають, бояться невідомого? А чи вони таки знають і вдвічі дужче бояться, бо Чудовисько за всі проминулі роки зібрало стільки їхньої брудяки, що воно може прийти, коли тільки йому в чорта заманеться, забрати грошики та й тю-тю під мур? Вони не сміють розгнівити його, стати йому на заваді. Ймовірно, він заготував листи, що їх який-небудь адвокат розішле за вказаними адресами того самого дня, коли його спіткає лихо. Ти ж сам свідок, у якій паніці Менні, що пере-сушить свою зас…ну спідню білизну по десять разів на день? Ну? То що ж воно тут таке? А чи ти ще й третю версію маєш?

— Не нервуй мене. Бо я ще запанікую.

— От дідько! Та я зовсім і не хочу вганяти тебе в паніку, хлопче, — запевнив мене Крамлі, скривившись, мов середа на п’ятницю, лимона пожувавши. — Та вже вибач, якщо я таки увігнав тебе в паніку королівських масштабів, але ну не можу я гаяти час на розбір твоїх стулених на хіп-хап дедукцій: чверть коняки та півс…ки. Я ж оце допіру дав крос по тунелю, де за мною гнався розлючений кримінальний рій, бо ти перекинув їхній вулик. І кого ж ми підняли на ноги? Гніздо якоїсь мафії? Чи одиничного акробата-маніяка? Обіцянки-цяцянки! Де твій Рой? Де Кларенс? Де Чудовисько? Дай мені одне, хоч одне-єдине тіло!

— Стривай, — я став, обернувся й рушив у зворотному напрямі.

— Ти куди? — прогарчав Крамлі.

Але пройшов за мною аж на невисокий пагорб.

— Куди це ми до дідька забрели?

Він розззирнувся надовкола, намагаючись щось розгледіти у нічній пітьмі.

— На Голготу.

— А що то там бовваніє?

— Три хрести. Ти нарікав, що немає мертвих тіл?

— Ну?

— То я маю ось це жахливе передчуття.

Я простяг руку й торкнувся основи центрального хреста. До пальців пристало щось липке, а дух того чогось був такий сирий-грубий, як і саме життя.

Крамлі зробив те саме. Тоді понюхав пучки своїх пальців і кивнув, розпізнавши, що воно таке.

Ми задивилися вгору, де хрест уганявся в небо.

За хвилю наші очі призвичаїлися до темряви.

— Там немає ніякого тіла, — запевнив Крамлі.

— Так, але…

— Зараховується, — зронив Крамлі й подався до Зеленого Містечка.

— І.Х.! — прошепотів я. — І.Х.!

Крамлі погукав мене від підніжжя пагорба.

— Нічого тобі там стовбичити просто так!

— Я не стовбичу просто так!

Я повільно полічив до десяти, утер очі зціпленими кулаками, висякався й покотився донизу.

Повів я тоді Генрі й Крамлі до будиночка моїх дідуся-бабусі.

— Чую дух герані та бузку! — сказав Генрі, задерши ніс.

— Саме так.

— А ще чую скошену отаву, меблеву політуру й купу котів.

— Студії потрібні мишолови. Генрі, тут сходинки нагору, їх вісім. Ми стали на ґанку, відсапуючись.

— О Боже! — я задивився на єрусалимські пагорби ген за Зеленим Містечком та на Галілейське море, якраз за Брукліном. — Як я того давно-давно не втямив? Таж Чудовисько, по суті, не на цвинтар бігало, а заходило так на студію! Який чудовий задум. Використовувати тунель, про існування якого ніхто не здогадується, аби шпигувати за жертвами свого шантажу. Ти ж сам бачиш, як він перепудив їх отим трупом на мурі! А тоді хап грошики, а потім іще разок нажахай їх — і загреби ще більше!

— Якщо, — мовив Крамлі, — саме цим він насправді й займався.

Я зробив глибокий тремкий вдих і довго длявся з видихом.

— Є й ще одне тіло, якого я тобі досі не видав.

— Щось не чував про таке, — заперечив Крамлі.

— Я про Арбутнотове тіло.

— Тю, а й справді!

— Хтось викрав його, — припустив я. — Дуже давно.

— Ні, панове! — твердо заперечив сліпий Генрі. — Мертвого тіла там ніколи й не було. То від самого початку було чисте-чистісіньке місце, ота крижана гробниця.

— То де ж усі ці роки перебувало Арбутнотове тіло? — запитав Крилі.

— Ти ж у нас нишпорка. От і винишпор!

— О’кей, — мовив Крамлі. — А як вам отака версія? Геловінська гульня-пиятика. Хтось підсипає у його випивку отруту. Подає її Арбутнотові аж тієї миті, коли той підводиться з-за столу. Арбутнот, ведучи машину, помирає за кермом і збиває з дороги іншу машину. Треба це якось прикрити. Розтин засвідчує, що його тіло аж світиться від трійла: його вистачило б і слона вбити. Тож перед похороном, аби не хоронити речового доказу, вони його спалюють. Арбутнот стає димом і вилітає в димар. Отак і лишається у гробниці порожній саркофаг, про що нам і сказав сліпий Генрі.

— Я це засвідчив, авжеж! — гордо погодився Генрі.

— А Чудовисько, знаючи, що гробниця порожня і, можливо, навіть чому вона пустує, висаджує Арбутнотову подобу на драбину й спостерігає з-за муру, як забігали ті, перелякані, мов мурахи. О’кей?

— Але ця версія не пояснює сумних випадків із Роєм, І.Х., Кларенсом і самим Чудовиськом, — заперечив я.

— Боже, порятуй мене від того чолов’яги! — заблагав до небес Крамлі.

І небеса послали нашому нишпорці порятунок.

Щось жахливо затуркотіло, забахкало по студійних алеях, а тоді ще й заклаксонило, заверещало!

— То Констанс Реттіґан іде! — непомильно визначив Генрі.

Констанс припаркувалася перед старим будиночком і вимкнула двигун.

— Навіть коли вона вимкне запалення, — додав Генрі, — я все ще чую, як працює двигун.

Ми зустріли її перед чоловим ґанком.

— Констанс! — мовив я. — І як ти проскочила повз охоронця?

— Ат, легко! — засміялася вона. — Він же з колишніх. То я й нагадала йому, як одного разу напала на нього в чоловічому спортзалі. Поки він шарівся, я як дам повний газ! Так і вкотилася. Ну, хай мене дідьки візьмуть, коли це не найбільший на світі сліпець!

— А ти все ще працюєш на тому маяку, спрямовуєш кораблі? — запитав Генрі.

— Обійми мене!

— І яка ж ти пухкенька на дотик!

— Й Елмо Крамлі тут, ти, старий особісте!

— Вона завжди все слушно каже, — похвалив Крамлі Констанс, поки та трощила йому ребра.

— Ну, то вшиваймося звідси до дідька лисого! — запропонувала Констанс. — Генрі? Веди нас!

— Я пропав! — сказав Генрі.

Коли ми попрямували до виходу зі студії, я пробурмотів:

— Голгота!

Констанс пригальмувала, коли ми проїздили повз той древній пагорб.

Там панувала цілковита пітьма. Ні місяця, ні зірок на небі. Одна з тих ночей, коли ще звечора насуває з моря туман, огортаючи весь Лос-Анджелес на висоті якихось п’ятисот футів. Літаки заглушені, летовища зачинені.

Я невідривно дивився на вершину того невисокого пагорба, сподіваючись уздріти Христа в його п’яно-прощальному Воскресінні.

— І.Х.! — прошепотів я.

Але хмари якраз розійшлися, і я достеменно переконався: на жодному з трьох хрестів не було нікого.

«Троє загиблих, — подумав я. — Кларенса задушено паперами, дока Філіпса опівдні потягли нагору в опівніч Нотр-Даму, і лиш один мокасин зостався. А тепер?..»

— Ти щось розгледів? — запитав Крамлі.

— Можливо, завтра?

«Коли я відкочу того Каменя…». Якщо мені стане на це сил.

— Геть із території? — запропонував Крамлі.

— Геть, — тихо мовив я.

На виїзді з воріт Констанс прокричала охоронцеві щось таке непристойне, що той аж відсахнувся.

Ми поїхали до моря, де садиба Крамлі.

56

Зупинились на хвилинку перед моїм будинком. Коли я забіг по свого восьмиміліметрового проектора, задзеленчав телефон.

Після дванадцятого гудка я нарешті схопив слухавку.

— Ну? — спитала Пеґ. — Як це так, що ти протягом аж дванадцяти гудків тримав руку на слухавці й аж тоді її підняв?

— Боже! Жіноча інтуїція.

— Що сталося? Хтось зник? І хто там спить у ліжку Мами Ведмедиці? Ти так і не зателефонував. Була б я оце там, то викинула б тебе з хати! Нелегко зробити це на такій великій відстані, але — забирайся!

— О’кей.

Тут їй мов куля прошила серце.

— Не уривай зв’язку! — стривожено мовила вона.

— Ти ж сказала: «Забирайся!».

— Так, але…

— Крамлі чекає на вулиці.

— Крамлі! — зойкнула дружинонька. — Святий Боже, святий-кріпкий! Крамлі?!

— Він захищає мене, Пеґ.

— Від твоєї паніки? Невже він уміє вкладати, уста в уста, потрібні слова? Чи він може вконтролювати, щоб ти і поснідав, і підобідав, і пообідав? Витягнути з холодильника, якщо тебе рознесло вшир? Чи примушує він тебе регулярно міняти спідню білизну??

— Пеґ!

І тут ми обоє трохи посміялися.

— Ти й справді виходиш на вулицю? Мама буде вдома шістдесят сьомим рейсом, «Пан-Амерікен», у п’ятницю. Будь удома! Доти щоб мені всі вбивства були викриті, трупи захоронені, а жадібні жінки щоб скотилися по східцях на вихід! Якщо не вийде зустріти мене на летовищі, то просто лежи в ліжку, коли мама грюкне дверми. Ти й досі не сказав, що любиш мене!

— Пеґ, я тебе люблю-кохаю.

— Й останнє запитання — в останню мить: а хто помер?

Сидячи в машині біля хідника, на мене чекали Генрі, Крамлі й Констанс.

— Моя дружина не бажає, щоб мене бачили разом із тобою, — сказав я нашій рідній нишпорці.

— Сідай уже, — зітхнув Крамлі.

57

Дорогою на захід, повз порожній бульвар, де й духу бодай однієї автівки не було видно, ми дозволили Генрі розповісти нашій господині, що трапилося у гробниці, в тунелі під муром і коли ми вискочили в офіс. Щось було потішне в тому, аби слухати, як змальовує нашу втечу сліпий чоловік, увиразнюючи драматичні миттєвості енергійними рухами голови, та ще й виразисто пирхаючи своїм чорним носом, а чорними пальцями зображаючи і вітер, і Крамлі отут, а сам він отам, а я десь долі, а Чудовисько так і чеше за нами по п’ятах… А ще про те, як щось подібне до гірського зсуву — чогось схожого на тонни тіста — загрюкнуло двері склепу й запечатало нас тамечки, у тій могилі. Бухх! Але навіть від тієї оповіді Генрі нас продирало таким морозом, що ми підняли віконця, аби хоч трохи зігрітись. Але ж котові під хвіст оті наші рухи, адже везла нас безверха автівка.

— І ось чому, — проголосив Генрі, знімаючи свої чорні окуляри, аби завершити оповідь гідним фіналом, — ми й закликали тебе, шалена пані Венеціаночко, аби ти прилетіла та й порятувала нас!

Тут Констанс зирк нервово у дзеркало заднього огляду.

— Чорт, ми ж як слимаки повземо!

І жбурнула машину вперед, мов огиря нагаєм шмагонула. Наші голови слухняно сіпнулися назад.

Крамлі відімкнув свої парадні двері.

— О’кей. Висипайтеся, горохом! — пробурчав він. — А котра ж воно година?

— Глупа ніч, — визначив Генрі. — Десь о цій порі розпукується нічний жасмин.

— Та невже? — скрикнув Крамлі.

— Ба ні! Тільки звучить гарно, — Генрі обдарував променистою усмішкою невидну йому авдиторію. — Давай-неси нам пиво!

Крамлі й повручав кожному пиво.

— А ще краще б туди й джину линути, — мовила Констанс. — Дідько. О, отак-о!

Я тицьнув штепсель свого проектора до розетки й заправив фільм Роя Гольдстрома, коли повимикали все світло.

— Готові? — я клацнув кнопкою проектора. — Тож дивіться!

Фільм розпочався.

На Крамліній стіні замиготіли образи. Лише тридцять секунд фільму, кадрів із перескоками, от ніби Рой на створення цієї анімації того глиняного погруддя мав лише кілька годин — замість багатьох днів, які зазвичай забирає ця справа: виставити оте створіння, зафотографувати, іншим боком поставити, ще разок клацнути знімок: одна позиція — одна світлина.

— Господи Ісусе! — прошепотів Крамлі.

Усі ми сиділи ошелешені тим, що скакало по стіні Крамліної оселі.

То було воно: друг Красуні, Чудовисько із «Браун-Дербі».

— Дивитися не можу! — простогнала Констанс. Але очей не відвела.

Я зиркнув на Крамлі й почувся так, як почувався малим хлопчиком, коли зі старшим братом, бува, засяду в темному кінотеатрі, а на екрані замріє-замаячить чи то Фантом, чи то Горбань, а чи й Кажан. Обличчя Крамлі було лицем мого брата, отих тридцяти літ тому, і захоплене, й нажахане водночас, сповнене і цікавості, й огиди, — десь такий вираз, як буває у людей, коли вони не хочуть бачити, але таки бачать автотрощу на вулиці.

Адже там, на стіні, був він, справжній, ось тут, поруч, — Чоловік-Монстр, Людина-Чудовисько. Кожна спотворена риса його обличчя, кожна роздерта ніздря, кожен порух його вуст — усе там відбилося так довершено, як на замальовках Доре, коли той після довготривалого нічного чигання на закіптюжених, сажопритрушених завулках Лондона повертався додому, несучи під своїми повіками усі свої гротескові начерки, а його спраглі пальці аж свербіли, прагнучи схопити перо, чорнило, папір — і розпочати! Достоту як Доре, з його фотографічною пам’яттю, вишкрябував на папері обличчя, так і Роїв дух зафототрафував Чудовисько, запам’ятавши і щонайнепомітніший порух волосинки в ніздрі, й миттєвий образ повіки, як кліпнуло воно оком, і скручене вухо, і той вічно заслинений пекельний рот… А коли Чудовисько, обличчям своїм заполонивши весь екран, зиркнуло на нас ізблизька, ми з Крамлі аж відсахнулись. Воно побачило нас! Воно вимагало: заверещіть! Воно насувалося, щоб нас убити!

Стіна вітальні знову стала темна.

Я почув, як щось пробелькотіли мої губи.

— Очі! — прошепотів я.

Я намацав у пітьмі проектор, перекрутив ролик і знову запустив.

— Ось дивіться, дивіться, ось, гляньте! — вигукнув я.

Камера висвітила обличчя великим планом.

Ошалілі очі, зведені конвульсією божевілля.

— Це ж не глиняне погруддя!

— Ні? — перепитав Крамлі.

— Це Рой!

— Рой!?

— У гримі, прикинувшись Чудовиськом!

— Та ні!

Тут обличчя підморгнуло своїм глядачам і закотило догори живі очі.

— Рой…

І нарешті стіна остаточно стемніла.

І то ж він, в образі Чудовиська, був здибав мене на тих нотр-дамських висотах, із тими самими очима… а тоді відсахнувся і втік!

— Святий Боже, — нарешті промимрив Крамлі, все ще не зводячи очей з уже темної стіни. — То он воно що гасає, мов вітер, по наших цвинтарях цими ночами!

— А чи то Рой гасає, мов вітер.

— Яка дурість! І навіщо йому таке витворяти?

— Бо то ж Чудовисько ввергло його у всі ці лиха, вигнало з роботи, мало не вбило… і що може бути ліпше, ніж передражнити його, зробитися ним — на той випадок, якщо хтось побачить. От затримувався, заховався Рой Гольдстром — то вже його мов і на світі немає.

— Та все одно дурість несосвітенна!

— Як і всеньке його життя, дурне-шалене, — погодився я. — Але оце? Воно справжнє!

— І яка йому з цього вигода?

— Помста.

— Помста?!

— Хай Чудовисько вб’є Чудовисько, — мовив я.

— Ні, ні, — похитав Крамлі головою. — До дідька лисого з таким. Ану, ще разок прокрути!

Я прокрутив. Кадри промиготіли на наших обличчях.

— То не Рой! — виснував Крамлі. — Просто анімація глиняного погруддя!

— Ні, — я вимкнув проектор.

Ми посиділи в пітьмі.

Констанс видала якісь чудні звуки.

— І навіщо, — запитав Генрі, — знати вам, що воно там таке? Самі сльози від того.

58

— Я боюсь їхати додому, — призналася Констанс.

— А хто вам сказав туди їхати? — спитав Крамлі. — Хапайте ліжко, будь-яку кімнату, а чи й джунгляний сад!

— Ні-ні, — промурмотіла Констанс. — Це його кипіло.

Усі ми задивилися на порожню стіну, де сам тільки залишковий, на сітківках наших очей, танув образ Чудовиська.

— Він не гнався за нами, — запевнив Крамлі.

— А міг! — Констанс висякала ніс. — Я не хочу цілу ніч самотою ночувати в якомусь клятому порожньому будинку над клятим океаном, де повно почвар! Я старію. Ви й незчуєтесь, як я вискочу за якогось чудика — хай Бог укріпить його на терпець зі мною!

Вона задивилася на джунглі Крамлі, де нічний легіт шелестів листям пальм і високою травою.

— Він там!

— Та викинь це з голови! — умовляв Крамлі. — Ми ж взагалі не знаємо, чи бодай хтось переслідував нас отим тунелем попід цвинтарем і до того офісу. А чи хто захряснув двері склепу. Можливо, вітер.

— Та воно завжди так… — Констанс тремтіла, мов яка доходяга, що цілу зиму прохворіла. — І що ж далі? — трусячись, вона відкинулася на спинку крісла, обхопивши лікті долонями.

— Ось.

Крамлі виклав на кухонний стіл низку фотокопій давніх газет. Понад тридцять статей, великих і маленьких, за останній день, жовтня і перший тиждень листопада 1934 року.

«АРБУТНОТ, КІНОМАГНАТ, ГИНЕ В АВТОТРОЩІ». Так називалася перша стаття. «І в тій самій автотрощі загинули й К. Пек Слоун, співвласник кіностудії, та його дружина Емілі».

Крамлі постукав пальцем по третій статті: «Слоунів поховали того самого дня, що й Арбутнота. Відспівали усіх їх в одній церкві, що на цвинтарі, через дорогу від студії. І всіх поховано на тому ж цвинтарі, що за муром».

— А де сталася фатальна пригода?

— О третій ранку. Перехрестя Ґауер і Санта-Моніки!

— Боже мій! Це ж біля самого цвинтаря! І лише за квартал від студії!

— Жах, як зручно, чи не так?

— Заощаджено на транспортуванні. Загибель біля самого моргу: кинь на візок та й завези!

Крамлі скосував погляд на іншу колонку.

— Схоже, там була ого яка буйна гульвінка-геловінка!

— І Слоун з Арбутнотом були там?

— Док Філіпс, як тут пишуть, запропонував розвезти їх по домівках, а ті, добряче випивши, відмовилися. Тож док поїхав своєю машиною попереду, а їхні дві — за ним. Він їм ніби дорогу розчищав — і проїхав на жовте світло. Арбутнот і Слоун, не зупиняючись, за ним — уже на червоне. Невідомо, чия машина мало не врізалася в них. Єдина машина на всю вулицю о третій ранку! Автівки Арбутнота й Слоуна різко звернули вбік, водії втратили контроль, й — удар у телефонний стовп. Док Філіпс кинувся до них зі своєю медичною скринькою. Але нічого не міг удіяти. Усі загинули. Тіла завезли до моргу, що за сто ярдів звідтіля.

— Господи! — мовив я. — Як воно в дідька все доладно склалося!

— Атож, — замислено протягнув Крамлі. — Яка пекельна, з біса, нагода для дока-мудока блиснути всією своєю майстерністю напихати людей пігулкомікстурками! Дуже доладний збіг обставин, що він хутко до них прибіг. Саме він, хто одноосібно репрезентує і студійну медицину, і студійну поліцію! Бо ж саме він доправив тіла загиблих до моргу. І чи не він готував тіла до поховання, уже як розпорядник похорону? Точно, еге ж? Мав на цвинтарі й інвентар відповідний. А на початку двадцятих навіть допомагав копати перші могили. Обробляв усіх їх на кожному етапі: приходу, відходу й проміжного перебування в студії.

«От уже й сироти проступають!» — подумав я, розминаючи собі передпліччя.

— І свідоцтва про смерть теж док Філіпс виписував?

— А я думав: спитаєш ти про це чи не спитаєш? — кивнув Крамлі.

Тут Констанс, що весь час просиділа збоку заклякла, витріщаючись на вирізки давніх газетних новин, нарешті заговорила, ледь ворушачи губами:

— А де те моє ліжечко?

Я завів її до сусідньої кімнати і посадив на ліжко. Вона взяла мої долоні, от ніби то була розгорнута Біблія, і глибоко вдихнула.

— Хлопчику, чи казав тобі хто, що твоє тіло пахне кукурудзяними пластівцями, а віддих — медом?

— То був Герберт Джордж Веллс. Зводив жінок з ума.

— Запізно мені для безуму. Боже, яка щаслива твоя дружина, що лягає щовечора спати з таким здоровим харчем.

Лягла, зітхнула. Я сів поруч на підлозі, чекаючи, коли вона склепить очі.

— І як воно так виходить, — промурмотіла вона, — що ти аніскілечки не постарів за три роки, а я? На тисячу! — і тихо засміялась. Велика сльоза викотилась із її правого ока й розчинилася в подушці.

— От г…но! — простогнала.

— То розкажи мені, — підохотив я. — Вилий, що там, на душі. Ну, то що?

— Я ж була там, — замурмотіла Констанс. — Двадцять років тому. На студії. У вечір того Геловіну.

Я затамував віддих. За спиною в мене виросла на порозі тінь: Крамлі тихо став, дослухаючись.

Констанс задивилася десь повз мене — на інший рік, на інший вечір.

— Такої буйної вечірки я зроду не бачила. Усі в машкарах, ніхто не відає, хто що п’є — хто, що, чому… А випивки — море, у кожному павільйоні звукозапису, і гавкотня на алеях, і коли б саме такого вечора збудували Тару й Атланту, вони б незагайно й згоріли. Добрих дві сотні статистів і статисточок одягнутих, а ще триста роздягнутих, і випивку біжка тягали туди-сюди отим тунелем попід цвинтарем, немовби треба було ховатися від Сухого закону. Та хоч би все те сам жене з трьома гичками було й законно продане, хто б відмовився розважитися й повеселитись? Таємні ходи-переходи поміж склепами й провалами, на взір гучних фільмів, що розкладаються під склепіннями? І хто ж тоді знав, що всього лиш за тиждень після автотрощі той триклятий тунель замурують!

«Трагічна пригода року, — подумав я. — Арбутнот загинув, і студія розпадається, розбігається, мов табун слонів без ватажка».

— Але то не була дорожня пригода, — прошепотіла вона.

Якась особиста пітьма згусла під блідістю чола Констанс.

— Убивство, — мовила вона. — Самогубство.

Пульс так і підскочив у моїй руці. А вона все тримала її, міцно.

— Атож, — кивнула Констанс головою, — самогубство і вбивство. Ми так і не довідалися, що саме там скоїлось, як і чому. Ви ж бачили газети. Дві машини на перехресті Ґауера й Санта-Моніки, пізня година — і жодних свідків. Усі ті гості в машкарах порозбігалися хто куди. Студійні алеї пустували, мов венеційські канали на світанку, коли всі гондоли порожні на припоні, а причали всіяні обірваними сережками та загубленими трусиками. І я звідти втекла. А згодом пішли чутки, начебто Слоун спіймав Арбутнота зі Слоунихою чи на задвірках, чи по той бік муру. Або, можливо, Арбутнот запопав Слоуна з його власного дружиною. Боже мій! Якщо ти закоханий у дружину іншого чоловіка, і вона кохається із власним мужем на божевільній вечірці, то хіба й сам не збожеволієш від цього?! Отож одна машина торохнула другу на найвищій швидкості. Арбутнот погнався за Слоунами зі швидкістю вісімдесят миль за годину. Вдарив їх у задок біля Ґауера, вгатив їх у стовп. Та вість розігнала вечірку! Док Філіпс, Менні й Ґрок кинулися туди. Занесли жертв до найближчої католицької церкви. Арбутнотової церкви. Куди він угачував грошву як відкуп від вогню пекельного, щоб пекло минуло його, як він висловлювався. Вони померли, і їх перенесли до моргу, через вулицю. Отоді я й пішла звідти, назавжди. Наступного дня в студії і док, і Ґрок мали такий вигляд, ніби допіру самі себе й похоронили. До полудня я зіграла останню сцену останнього свого фільму. І студію зачинили, на тиждень. Обчіпляли чорним крепом усі павільйони та напшикали у всі вулиці фальшивого туману — чи я помиляюсь? Усі заголовки водно стверджували, буцім ті троє їхали додому в стані щасливого сп’яніння. Ні! То помста гналася — убити любов. Ті два сердешні виплодки й та нещасна закохана сука були поховані, двома днями пізніше, за тим муром, звідки доти рікою лився самогон. Той попідцвинтарний тунель замурували й… хай йому абищо! — вона зітхнула. — Я гадала, що все й скінчилось. Але цього вечора, із відкриттям того тунелю, та Арбутнотовою подобою на тій стіні, та з тим жахливим чоловіком із сумними, божевільними очима в цьому вашому фільмі, все воно закрутилося знову. І до чого ж воно?

Годинник її сьогоднішньої бадьорості відцокав, голос завмирав — Констанс мала от-от заснути. Але її уста ще сіпалися. Примарні уламки слів вихоплювалися назовні.

— Бідний святий чоловік. Дур…

— Що за «святий чоловік Дур»? — запитав я.

Крамлі зі свого порога аж уперед похилився.

Констанс, уже тонучи в напливі сну, відповіла:

— …священик. Сердешний каліка. Його закидали. Студія налізла, засипала. Крову баптистерії. Тіла, о Боже, тіла скрізь. Бідний дур…

— Ти про священика, з церкви Святого Себастьяна?

— Авжеж, авжеж. Бідолаха. Усі бідолахи, — бурмотіла Констанс. — Бідолашний Арбі, той сумний, дурний геній. Бідолаха Слоун. Бідолашна його дружина, Емілі Слоун. І що вона сказала того вечора? Що житиме вічно. Хлопче! Який то сюрприз: прокинутися ніде! Бідна Емілі. Бідний Голігок-Гаус. Бідолашна я.

— Бідний хто-що? Повтори!

— Гол… — голос Констанс поплив, гублячи виразність. — …лі… ок… Гаус…

Та й заснула.

— Голігок-Гаус? — промимрив я. — Немає фільму з такою назвою.

— Та ні, — сказав Крамлі, заходячи до кімнати. — Не фільм. Ось, глянь.

Він сягнув рукою під журнальний столик і видобув телефонний довідник, тоді погортав сторінки. Простежив пальцем до низу сторінки й прочитав уголос:

— Санаторій «Голігок-Гаус». Це за півквартала через дорогу й за півквартала на північ від католицької церкви Святого Себастьяна, чи ж не так?

Крамлі низько схилився до її вуха.

— Констанс, — мовив він. — «Голігок-Гаус». Хто там?

Констанс застогнала, заплющила очі й відвернулася. І вже до стіни зронила кілька останніх слів про одну ніч, що була дуже давно.

— …збиралася жити вічно… небагато ж вона знала… бідолашні всі… бідний Арбі… бідний священик… бідний дур…

Крамлі випростався, бурмочучи:

— Чорт. Прокляття. Авжеж. «Голігок-Гаус». Та це ж паличкою докинути від…

— … Святого Себастьяна, — договорив я за нього. — І звідки, — додав я, — у мене таке передчуття, що ти мене потягнеш туди?

59

— Ти, — звернувся до мене Крамлі за сніданком, — з лиця мов закипіла смерть! А ти, — він показав своїм намащеним тостом на Констанс, — мов сама Справедливість без Милосердя!

— А я на що схожий? — поцікавився Генрі.

— Щось я тебе не бачу.

— Уява! — мовив сліпий.

— Геть одежу! — вигукнула Констанс ошелешено, от ніби читала з дошки ідіотських висловів. — Пора поплавати. Мій дім!

То ми й відвезли Констанс додому.

А там додзвонився до мене Фріц.

— То в тебе що: середина до мого фільму, — закричав він, — а чи початок? Наразі нам потрібна переробка Нагірної Проповіді!

— Та невже ж її треба переробляти? — заволав я.

— А ти перечитував її останнім часом? — Фріц і по телефону спромігся змавпувати Крамлі, як той вискубує собі останні пасемця чуприни. — Утни це! А тоді напиши суцільну оповідь для всього цього клятенного фільму, аби перекрити всі вирви, прищики й огузко-сідничні паністари нашого епосу. Чи перечитував ти Біблію останнім часом?

— Та потрошку.

Фріц примудрився вискубнути ще декілька волосин.

— То пройдись!

— Пройтись?!

— Пробіжись по сторінках. І будь на студії о п’ятій нуль-нуль — із такою проповіддю, щоб у мене шкарпетки позлітали. І з загальною оповіддю! З такою-розтакою, щоб Орсон Беле від неї у свої мешти нацюняв! Твій Unterseebootkapitan віддає тобі наказ: Занурення!

Та й сам напівзанурився, клацнувши апаратом.

— Геть шкаматки! — сказала Констанс, усе ще не розбуркавшись. — Усі у воду!

І ми попливли. Я намагався не відставати від Констанс, але там, за буруном, покликали її тюлені-котики та й понесли геть-геть.

— О Боже! — мовив Генрі, засівши у воді не вельми глибоко, аби хвиля хлюпала не вище пупа. — Маю першу купіль за стільки літ!

До другої години ми видудлили п’ять пляшок шампану й ураз ощасливилися, майже.

А тоді якось я вмостився — та й написав свою Нагірну Проповідь і зачитав товариству під хлюпіт хвиль.

Коли ж я змовк, Констанс тихо запитала:

— І де б мені записатися до недільної школи?

— Ісус, — мовив сліпий Генрі, — запишався б такою проповіддю!

— А я нарікаю тебе, — Крамлі линув шампану мені у вухо, — генієм!

— Отуди до дідька, — скромно лайнувся я.

Я знову зайшов до оселі й належним чином завіз Йосипа з Марією у Вифлеєм, пошикував царів-волхвів, посадив Дитя на оберемок сіна, аби худоба видивлялася на Нього й очам своїм не вірила, і якраз посередині верблюдячих караванів, дивних зір і чудесних народин я вчув за спиною в себе голос Крамлі:

— Бідний дурний священик.

І набрав довідку.

— Голлівуд? — запитав він. — Церква Святого Себастьяна?

60

О третій тридцять Крамлі висадив мене біля Св. Себастьяна.

Він пильно вгледівся в моє обличчя й побачив не тільки мою голову, а й що в тому черепочку вариться.

— Припини це! — звелів він. — Вигляд у тебе, як у дурного віслюка, що має себе за великого розумаку чи за повітряного акробата в цирку. А це означає: ти спіткнешся, а я полечу з енного поверху вниз!

— Крамлі!

— Боже Всемогутній! Після тих опівнічних перегонів попід костомахами та попід муром, та з тим вічно хованим-перехованнм Роєм, та зі сліпим Генрі, що навсібіч молотить повітря своїм ціпком, відганяючи лихих духів, та з Констанцією, яка й цієї ночі чи не перепудиться й примчить, щоб викрасти мою домашню аптечку… Це я придумав завезти тебе сюди! Але ж наразі ти стовбичиш отут, мов який високоінтелектуальний блазень, котрий намислив, що наймудріше — стрибнути зі скелі в безодню!

— Бідолашний святий чоловік. Бідний дурень. Сердешний священик! — відказав я.

— Ой ні, тільки не це!

І Крамлі здимів собі.

61

Я побрів церквою, що розмірами була невеличка, але вся аж яріла від окрас. Тоді задивився на вівтар, куди вгатили не менше п’яти мільйонів, у перерахунку на долари, золота-срібла. Якби статую Ісуса Христа, що височіла в центрі, та переплавити на матеріали, з яких її зліпили, то на це багатство можна було б закупити половину монетного двору США. Саме тієї хвилини, коли я вкляк, засліплений сяйвом, що лилося з того хреста, за моєю спиною пролунав голос отця Келлі.

— Це ви і є той самий сценарист, котрий телефонував, що прийде з проблемою? — він тихо запитав від лавок для парафіян.

А я встиг перевести погляд на неймовірно яскравий вівтар.

— Певне, отче, ви маєте чимало багатих парафіян? — запитав я. «Арбутнота, наприклад», — подумалось мені.

— Ба ні, це порожня церква порожніх часів, — отець Келлі переходом доплуганив до мене й простяг велике ручисько. Був він справжнім велетнем: футів шість і ще й дюймів п’ять зросту, та з мускулатурою атлета. — Нам пощастило на кількох таких парафіян, у яких постійні негаразди з совістю. Вони просто силоміць змушують церкву брати їхні гроші.

— Ваша правда, отче.

— Та ліпше взяти закляте золото, а то ще Бог покарає, — засміявся священик. — Звісно, це негарно — брати гроші від затятих грішників, але хай краще вже нам оддадуть, ніж потратять на кінські перегони. Тут вони мають більші шанси виграти, бо я таки добряче наганяю на них страху Божого. Хай там психіатри їх забалакують, а я на них як рикну-крикну, то так і одірвалися штанці від шлейок у половини моїх парафіян, поки друга половина парафії якраз устигає підтягнути свої панталони. Ходіть сюди, присядьте. Любите шотландське? Я часто гадаю: от якби Христос жив нині, то чи пригостив би нас міцненьким? А ми — чи й відмовилися б? Оце така ірландська логіка. Ходім!

У своєму кабінеті він налив у два коньячні келишки.

— Очі ваші виказують, що не любитель ви такого, — спостеріг священик. — Ну, то й не чіпайте, я вас не силую. Ви прийшли порадитися про отого придурка фільм, який саме закінчують знімати на студії, через дорогу? Невже Фріц Вонґ аж такий шалений-скажений, як дехто про нього відгукується?

— Але ж і не менш чудовий.

— Приємно чути, що бодай один сценарист хвалить свого боса. Я свого хвалив нечасто.

— Ви?!

Отець Келлі засміявся.

— Замолоду я написав дев’ять сценаріїв, і жодного так і не зняли — чи й не мали би зняти, у неділеньку рано. До тридцяти п’яти своїх літ я крутився, мов той Марко в пеклі, продавав, розпродував, шастав по студіях, притирався. А тоді послав усе це до дідькової мами та й пристав до священства, хай і пізненько. Ой, і нелегко ж то було. Церква не бере просто з вулиці всякого, хто в попи преться. Але я блискучим спринтом пройшов семінарію, адже доти встиг попрацювати над цілою купою докуменально-християнських фільмів. А що з вами?

Я сидів собі й сміявся.

— Що я сказав смішного? — поцікавився отець Келлі.

— Та подумалося мені, що половина сценаристів на студії, якби тільки знали, скільки років ви писали сценарії, плавом попливли б до вас — не на сповідь, а випросити підказку! А як би ви виписали ось цю сцену? А як би закінчили оту? А як змонтувати? А як…?

— Та ви ж не тільки борт корабля пробили, а й залогу всю потопили!

Священик вихилив своє віскі й негайно знову налив, пирхаючи здушеним сміхом, а далі ми з ним забалакали, мов двоє бувалих сценаристів, про край кіношних сценаріїв. Я виповів йому свого Месію, а він мені — свого Христа.

А тоді він виснував:

— Схоже, ви вдало полатали той нікудишній сценарій. Але ж і ті стародавні хлопці, що творили дві тисячі років тому, теж латали, кожен по-своєму, якщо візьмете до уваги розбіжності між Матвієм та Іоанном.

Я завовтузився у своєму кріслі, борючись із лютим бажанням забелькотати, але таки не посмів бризнути киплячою олією на священика, котрий пригощає тебе холодною святою весняною водою.

Я підвівся.

— Що ж, дякую, отче.

Він подивився на мою простягнуту руку.

— Ви ж із рушницею прийшли, — щиро мовив він, — але не вистрелили. Тож посадіть свою задню частину на отой стілець.

— Невже всі священики отак говорять?

— В Ірландії — так. Отож ви обтанцювали довкола яблуні, а жодного яблучка й не струсили. То потрусіть.

— Либонь, я сьорбну ковточок оцього, — я взяв келишок і ковтнув крапельку. — Ну… Уявіть, що я католик…

— Уявляю.

— І хочу висповідатись.

— Завжди трапляються такі.

— І припхався до вас запівніч…

— Непідхожий час, — але в обох його очах спалахнуло по свічці.

— І постукав у ваші двері…

— Невже б ви так учинили? — він ледь похилився до мене. — Продовжуйте.

— То чи впустили б ви мене? — запитав я.

Я неначе штовхнув його, і він відкинувся на спинку крісла.

— Колись хіба не були церкви одчинені у всякий час? — провадив я.

— Давно колись, — підтакнув він, чи не зашвидко.

— Отож, отче, якби я прийшов глупої ночі, бо мені вкрай треба негайно висповідатись, то ви б не відгукнулися на мій стук у двері?

— А чом би й не відгукнувся? — свічки в його очах запалахкотіли так яскраво, от ніби я підняв ґніт, щоб ясніше світило.

— Заради найгіршого грішника, можливо, за всю історію світу, отче?

— Немає такого створіння.

Запізно. Язик йому наче замерз на цьому останньому жахливому слові. Очі його завертілися, і він закліпав ними. І переформулював свій останній вислів, аби дати розмові інший хід.

— Немає на світі такої особи.

— Але, — не відступився я, — якби саме прокляття, сам Юда прийшов, благаючи… — я затнувся, — глупої ночі?

— Іскаріот? Я б і заради нього прокинувся, авжеж.

— А що, коли б, отче, цей пропащий страшний чоловік, украй потребуючи сповіді, постукав до вас не однієї ночі, а стукав би чи не щоночі протягом року? Чи пробудилися б ви? А чи знехтували б отой стук?

Це й вивело його з рівноваги. Панотець Келлі підскочив, мов пружиною підкинутий — чи мов величезний корок, якого я вибив із величезної пляшки. Він геть зблід: і лиця, і навіть шкіра під чуприною знебарвилися.

— Вам треба негайно йти кудись. Я вас не затримую.

— Ні, отче, — я вирішив іти напропале. — Це вам так треба, щоб я пішов звідси. У ваші двері постукали… — проривався я і далі навмання, — двадцять років тому, десь на цьому тижні, пізно. Крізь сон ви розчули, як грюкають у двері…

— Ні, досить з мене цього! Забирайтеся геть!

То був нажаханий вигук Старбека, яким той оплакав Ахавове блюзнірство та його останнє занурення — з метою все-таки здобути оту велику білу плоть.

— Геть!

— Геть? Ні, то ви, отче, були вийшли тоді геть звідси! — серце так гупнуло мені в грудях, що я мало не обкрутнувся у своїм кріслі. — І впустили сюди й ту трощу, і той гамір, і ту кров. Можливо, ви навіть чули удар, коли зіткнулися машини. А тоді все ближчала хода, потім загрюкали у двері, гучно покликали вас. Можливо, та вулична пригода вийшла з-під контролю, якщо то була пригода. Можливо, їм потрібен був такий опівнічний свідок, який і побачив би, але нікому б не розповів. Ви тоді впустили сюди страшну правду й досі нікому не виказали таємниці.

Я підхопився — й мало не зомлів. Мій підскок наче посадив священика, геть розм’яклого, мов без кісток, на його місце, от ніби ми з ним були дві противаги на одному блочку.

— Ви ж стали свідком тієї події, отче, хіба ні? Бо сталося це за якихось кілька кроків звідсіля, у геловінську ніч 1934 року, то невже ж вони не занесли жертв сюди?

— Господи, спаси й заступи! — простогнав священик. — Так.

Отець Келлі, як спалахнув був хвилину тому, то так тепер і позбувся полум’яного свого духу, і так, бганка за бганкою, грам за грамом плоті, занурився у самого себе.

— Чи ж усі вони були мертві, коли занесли їх сюди?

— Ні, не всі, — признався священик, пригадуючи те жахіття.

— Дякую, отче.

— А за що? — він був заплющив очі, із болем голови пригадуючи, а це й розплющив їх, із новим нападом болю. — Чи ж ви хоч знаєте, у що влізли?

— Боюсь уточнювати.

— Ото їдьте додому, вмийтеся гарненько та, даруйте за грішну пораду, добряче упийтесь!

— Це вже запізно. Отче Келлі, а кого ви тоді відспівали: когось одного чи й усіх?

Панотець Келлі захитав, замотиляв головою, неначе одбивався від лихих духів.

— Припустімо, я й відспівав когось?!

— Чоловіка на прізвище Слоун?

— Був уже мертвий. І все-таки я поблагословив його.

— А інший чоловік?

— Отой великий, славетний, всемогутній…?

— Арбутнот, — договорив я за нього.

— І його я поблагословив, і відспівав, і святою водою побризкав. І тоді він помер.

— Помер — себто і задубів, і вистягся навіки, справді переставився?

— Христе-Боже, як ви висловлюєтесь! — він удихнув повітря, а тоді видихнув із ним: — Усе те — так!

— А жінка? — допитувався я.

— Із нею найгірше було! — вигукнув він, і ще дужча блідість зігнала з його обличчя попередню, слабшу блідоту. — 3 глузду з’їхала. Ошаліла чи й гірше. Душа мовби й відлетіла, і годі увіпхнути її назад. У пастці між двома. Боже мій! Це нагадало мені ті п’єси, що я бачив замолоду. Падає сніг. Офелія зненацька вбралася у жахливо блідий супокій і ступає у воду, й не так тоне, як тане — розтає в остаточне божевілля, в таку холодну тишу, що її ані ножем не вріжеш, ані звуком чи вигуком не порушиш. Навіть смерть неспроможна була струснути зиму, яку допіру знайшла та жінка. Чи ви чули таке? Один психіатр сказав колись! Вічна зима. Сніговий край, куди як забредеш, то навряд чи й вибредеш. Та пані Слоун, у пастці поміж двох тіл, виставлених там, у домі священика, не знала, як із цього вийти. То вона просто й кинулася сторчголов в ополонку. Тіла забрали ті самі студійці, що були занесли їх сюди на останній передих.

Це все він проговорив до стіни. А тоді звернув погляд на мене, сповнений тривоги та дедалі дужчої ненависті.

— Уся та подія протривала… скільки ж? Якусь годину. Але відтоді, усі ці роки, вона переслідувала мене.

— Емілі Слоун що — досі божевільна?

— Якась жінка повела її геть. Акторка. Забув, як її звати. Емілі Слоун навіть не усвідомлювала, що її кудись ведуть. Чув я, що вона померла десь за тиждень — чи й за два?

— Ба ні, — заперечив я. — За три дні після тієї автотрощі відбувся потрійний похорон. Арбутнота поховали окремо, а Слоунів разом, в одному склепі. Принаймні легенда така існує.

— Та дарма, — легко переробив свою версію священик. — Так чи інак — померла.

— Аж ніяк не дарма! — заперечив я. — Де ж саме вона померла?

— Я тільки й знаю, що вона тоді не потрапила до моргу, що через дорогу.

— То, значить, потрапила до лікарні?

— Я все, що знав, те вам і сказав.

— Не все, отче, а лиш дещицю…

Я підійшов до вікна й визирнув на бруковане подвір’я та під’їзну доріжку, що вела до нього.

— Якби я ще колись до вас прийшов, чи повторили б ви мені ту саму історію?

— Я взагалі не повинен був нічого вам казати! Я й так порушив клятву не розголошувати тайни сповіді!

— Ні, ви нічого не сказали мені по секрету. Просто це трапилося. Ви це бачили. І вам стало легше від того, що ви нарешті висповідалися — мені.

— Ідіть уже, — священик зітхнув, іще налив собі, вихилив. Але щоки його так і лишилися бліді. Він тільки ще більше розплився тілом. — Я дуже стомився.

Я відчинив двері священицького кабінету й задивився, через залу, на вівтар, що аж ярів від коштовного каміння, та срібла, та золота.

— Як це така маленька церква розжилася на такі багаті інтер’єри? — запитав я. — Тут сам баптистерій міг би профінансувати одного кардинала й оплатити вибори папи.

— Колись, — отець Келлі втупився у свій порожній келих, — я залюбки послав би вас до геєни вогненної.

Келих вислизнув із його пальців. Та священик і не зворухнувся, аби визбирати скалки.

— До побачення, — сказав я.

І вийшов на осоння.

Туди далі, через дві й ще одну порожні ділянки, на північ від церковних задвірків, буяли бур’яни: там висока трава, і дика конюшина, та ще пізні соняхи кивали головами на теплому вітрі. А ще трохи далі стояв двоповерховий каркасний будинок, а на ньому виведено неоновими літерами, що не світилися, назву закладу: САНАТОРІЙ «ГОЛІГОК-ГАУС».

А на доріжці, що звивалася крізь бур’яни, мені мов привиділися дві примари. То одна жінка вела іншу геть.

«Акторка, — був сказав отець Келлі. — Забув, як її звати».

Бур’яни з сухим шепотом хилилися на доріжку.

Ось одна з тих двох жінок уже й повертається доріжкою, сама-одна, й плаче.

— Констанс?.. — стиха вигукнув я.

62

Я обійшов Ґауер і ще трохи далі, аби заглянути до студійних воріт.

«Гітлер у своєму бункері під землею в останні дні Третього Рейху!» — подумав я.

«Рим палає, а Нерон шукає нові смолоскипи…»

«Марк Аврелій, сидячи у своїй ванні, розтинає собі зап’ястя, щоб життя витекло з нього…»

І все це лише тому, що хтось десь там викрикує накази, наймає малярів із надмірною кількістю фарби, а ще — чоловіків із надзвичайно великими пилосмоками, аби висмоктали геть увесь підозрілий порох.

На всю студію відчиненими залишено тільки одні ворота, де насторочено чигають аж троє охоронців, аби впускати-випускати малярів та прибиральників, а ще — перевіряти, кому яке належить обличчя.

Цієї миті під ворота зсередини студії з ревом — повним газом — підкотив Станіслав Ґрок у своєму крикливо-червоному «бритиш-морґані» й гукнув:

— Виїхати!

— Ні, сер, — спокійно відказав охоронець. — Згори наказ: протягом двох наступних годин щоб ніхто не покинув студії.

— Але ж я громадянин міста Лос-Анджелес! А не цього клятого герцогства.

— Чи означає це, — спитав я крізь ґрати, — що я, як увійду, то вже й не зможу звідси вийти?

Охоронець торкнув дашок свого кашкета й вимовив моє ім’я.

— Ви можете і зайти, і вийти. Такий наказ.

— Дивно, — мовив я. — Чому тільки я?

— Прокляття! — Ґрок почав висідати з машини.

Я пройшов у невеличкі двері в ґратах і відчинив бічні дверцята Ґрокового «морґана».

— А ви б могли підкинути мене до редакційної кімнати Меґґі? Поки ви повернетеся, вони, можливо, вже й випустять вас.

— Ні. Ми в пастці, — відповів Ґрок. — Цілий тиждень тоне цей корабель, а рятувальних човнів — катма. Тож тікай, поки і тебе не притопили!

— Ну-ну, — заспокійливо мовив охоронець. — Тільки без параної.

— Ви тільки послухайте його! — Ґрокове обличчя було біле, мов крейда. — Теж мені знайшовся один студійний охороно-психіатр! Ну, давай, сідай. Прокатайся востаннє!

Я завагався, вглядаючись в обличчя, яке являло собою перехресну штриховку емоцій. Усі частини Ґрокового чола, зазвичай такого браво-пихатого, — наразі танули. От мовби на телеекрані тестовий зразок, що спочатку затуманиться, тоді чітко завидніє та й розтане. Все ж таки я заліз до салону й захряснув дверцята, й автівка рвонула вперед по маніакальній дорозі.

— Агей, чого так шпарко?

На максимальній швидкості ми пролітали повз павільйони звукозапису. Двері кожного були розчахнуті навстіж: провітрювання. Принаймні шість їх свіжопофарбовано. А старі павільйони зносили й виносили на осоння.

— Якого-небудь іншого дня це було б чудово! — виголосив Ґрок, перекрикуючи рев двигуна. — Мені б це сподобалось. Хаос — мій харч. Біржі лусь-лусь? Пороми тонуть? Красота! Тисяча дев’ятсот сорок шостого я повернувся до Дрездена, щоб помилуватися зруйнованими будинками та людьми, які все ще боялися бомбардувань.

— Та що ви кажете!

— А ви б не хотіли це побачити? Чи лондонські пожежі тисяча дев’ятсот сорокового. І щораз людство поводиться геть відворотно. Я зазнав щастя!

— А хороші речі хіба вас не ощасливлюють? Артистичні люди, творчі чоловіки й жінки?

— Ні-ні! — Ґрок усе ще не гальмував. — Таке вганяє в депресію. Затишшя у проміжках між дурощами. Саме те, що є кілька таких наївних телепнів, котрі угноюють ландшафт своїми зрізаними трояндами та мистецтвом натюрморту, лише краще висвітлює, виопуклює тих троглодитів, дрібних черв’яків і звивистих гадів, які змащують попідземні машинерії й котять світ до загибелі. Я давно вже собі вирішив: позаяк континенти — то неозора густа тванюка, я куплю собі щонайбільші рибальські чоботи та й чалапатиму по тій багнюці, мов мале дитя. Але ж це курям на сміх: замкнути нас у цій дурнячій фабриці! Я волію сміятися з неї, а не щоб вона мене знищила. Ану, тримайся!

Ми саме об’їжджали Голготу.

Я мало не закричав.

Бо Голготи не було!

За тим пагорбом крематорій пахкав у небо великими султанами чорного диму.

— То чи не три хрести згоряють, — висловив я припущення.

— Чудово! — пирхнув Ґрок. — Цікаво, чи не закимарить І.Х. цієї ночі на Опівнічному Пильнуванні?

Я обернув голову, щоб краще його бачити.

— А ви добре знаєте І.Х.?

— Того Мускатного Месію? Та то ж я його й зробив! Якщо вже я поробив брови та бюсти іншим, то чом і не зробити Христові рук? Отож я й наростив трохи плоті, аби його пальці мали витонченішнй вигляд: руки Спасителя! А чом би й ні? Хіба релігія — то не жарт? Люди гадають, нібито вони спасенні. А ми знаємо: зовсім ні! Але ж доторк тернового вінця, але ж стигмати!

Тут Ґрок, мало не гуркнувшись у телефонний стовп, заплющив очі, звернув і зупинився.

— Я здогадувався, що то ви над ним потрудилися, — спромігся я нарешті на якесь слово.

— Граєш Христа — то й будь Ним! Я й сказав I.X.: «Зроблю тобі такі колоті рани, що показуватимеш на виставках Ренесансу! Пришию тобі стигмати і від Мазаччо, й від да Вінчі, й від Мікеланджело! Із мармурової плоті Скорботної Матері — Pieta!» І ви ж самі бачили, як у певні вечори…

— …стигмати кровоточать.

Я штовхнув дверцята, і вони широко відчинились.

— Мабуть, решту дороги я пройду пішки.

— Ні-ні! — вибачливо, але якось різко засміявся Ґрок. — Ви мені потрібні. Яка іронія! Аби перегодом ви допомогли мені проскочити в головні ворота. Ото йдіть переговоріть із Ботвін, а тоді й помчимо пекельним вихором!

Я нерішуче тримав дверцята напіввідчиненими. Але Ґрок начебто був у стані якоїсь веселої паніки, сміхотливої — аж до істерії, тож мені більше нічого не лишалось, як тільки зачинити дверцята. І Ґрок повіз мене далі.

— Питайте, питайте, — підохочував мене він.

— Гаразд, — і я спробував щось дізнатися. — А як щодо всіх тих облич, які ви зробили прекрасними?

Ґрок натис на педаль газу.

— Усіх їх я запевняв, що та краса буде їм на віки вічні, і вони, придурки, мені вірили. Та хоч там як, а я йду у відставку — якщо вискочу з головних воріт. Придбав квиток на круїз довкола світу, на завтра. Тридцять років я сміявся, а тепер мої смішки обернулися гадючою отрутою. Менні Ляйбер? Помре як не сьогодні, то завтра. Док? Чи відомо вам? Він пропав.

— Десь подався?

— Хто ж його знає? — Але Ґрокові очі ковзнули у північному напрямі, до муру, що розділяв студію і цвинтар. — Відлучили від громади?

Їдемо далі. Ґрок закивав головою.

— От Меґґі Ботвін мені до вподоби. Вона — хірург-перфекціоніст, як оце й я.

— Але висловлюється вона інакше, не так, як ви.

— Та хай би вона отак заговорила, то негайно й згинула б. А от ви? Ну, звільнення від ілюзій колись та приходить — рано чи пізно. Вам стукне сімдесят, поки ви збагнете, що перейшли мінне поле, закликаючи військо ідіотів: «Ходіть сюди!» Ваші фільми будуть забуті.

— Ні, — заперечив я.

Ґрок зиркнув на моє затяте підборіддя й уперту горішню губу.

— Хай ні, — припустив він. — Маєте вигляд таки істинно святого дурня. Але не ваші фільми.

Тут ми звернули ще за один ріг, і я кивнув на тесль, прибиральників і малярів.

— Хто наказав їм робити всю цю перешарапку?

— Звісно, Менні.

— Але хто йому наказав? Хто тут командує по-справжньому? Той, хто ховається за дзеркалом? Чи хтось такий сидить у стіні?

Ґрок ураз різко загальмував і задивився вперед. Я виразно бачив охайні стібки навколо його вух.

— На це запитання неможливо дати відповідь.

— Ні? — сказав я. — А я ось роззираюся, і що ж бачу? Студія якраз знімає вісім фільмів. Один із них величезний, наш епос про Ісуса, тут іще днів два зйомок. І зненацька, ні сіло ні впало, чиясь примха — хтось каже: «Потрощіть двері!» І починається якесь ошаліле замальовування й зачищання. Це ж божевілля: зачинити студію з бюджетом щонайменше сто тисяч доларів за день. І що це дає?

— Що ж? — спокійно спитав Ґрок.

— Ну, я бачу дока, а він — медуза, отруйна, але ж без хребта. Гляну на Менні — так його ж зад якраз підходить для високих дитячих стільчиків. Ви? Під вашою машкарою ховається якась інша машкара, а під тією — іще інша. Жоден із вас не має барила з динамітом чи потужної електричної помпи, аби знести всю цю клятенну студію. І все ж таки вона падає. Мені студія бачиться як великий білий кит. Летять гарпуни… Отож, має бути і справдешній маніакальний капітан.

— Тоді скажіть мені, — запитав Ґрок, — хто ж тут Ахав?

— Мрець, котрий стовбичить на драбині на цвинтарі й роздає накази. А ви всі — у нього на побігеньках, — відповів йому я.

Ґрок тричі бликнув на мене ігуано-ящірчаними позирками тих його великих темних очей.

— Не я, — усміхнувся він.

— Ні? А чому?

— Тому що — ти, дурню заплішений! — Ґрок просяяв, задивившись на небо. — Ти тільки подумай головою своєю! Є ж лише двоє геніїв, здатних зліпити отого твого мертвяка й висадити його на драбину в дощ, аби він заглядав через мур і зупиняв людям серця! — І тут на Ґрока напав такий дурносміх, що мало й не задушив його. — І хто ж то міг би отак змоделювати подібне обличчя!

— Рой Гольдстром!

— Так! А ще хто?

— Ленінів… — почав я і затнувся. — Ленінський гример?

Тут Станіслав Ґрок обдарував мене всім світлом своєї усмішки.

— Станіслав Ґрок! — насилу здолав я оніміння. — …Ви.

Він скромно вклонився — сама скромність.

«Ви! — подумав я. — А ніяке не Чудовисько, що переховується по склепах, а тоді лізе по драбині, щоб виставити свого опудалоподібного Арбутнота, аби зупинити студію на смерть… ні! Це просто Ґрок, людина, яка сміється, крихітний Конрад Вейдт із пришитою навіки до його обличчя усмішкою!»

— А навіщо? — запитав я.

— Навіщо? — самовдоволено осміхнувся Ґрок. — Господи, та щоб усе це якось розворушити! Боже мій, яка ж тут, із року в рік, панувала нудота! Док хворий, на голках вилежується. Менні розривається надвоє. А мені так бракує сміху на цьому кораблі дурнів! Ну, то хай хтось постане з мертвих! Але ти все зіпсував: тіло знайшов, та не розказав нікому. А я ж сподівався, що ти так і чкурнеш на галай-балай по вулицях, галайкаючи на всю горлянку! Та тобі й наступного дня мов заціпило. Довелося мені зробити кілька анонімних дзвінків, аби таки погнати студію на цвинтар. І що тут зчинилося! Галас, чистісіньке тобі пекло!

— І то ви надіслали мені ще одну записку, аби приманити мене з Роєм до «Браун-Дербі», щоб ми побачили Чудовисько?

— Я — а хто ж іще?

— І все це, — я ледве спромігся поворушити язиком, — просто задля жарту?

— Ну, не зовсім. Студія, як ви напевне помітили, сидить охляп на тій ненажерливій тріщині, відомій як розлом Сан-Андреас, і вона завжди ладна потрясти землю. Ті струси я відчув багато місяців тому. Отож я приставив драбину до муру та й висадив мерчика нагору. Чим і платню собі підвищив, як ви могли б сказати.

— Шантаж! — немовби десь із глибин підсвідомого прошепотів мені Крамлі.

А Ґрок аж підскакував, аж звивався, тішачись власного розповіддю.

— Налякав і Менні, і дока, й І.Х., і всіх-усіх, навіть саме Чудовисько!

— Навіть Чудовисько? Ви хотіли і його перелякати?!

— А чом би й ні? Юрба! Кліка! Змусити всіх їх платити… поки не дізналися, що то ж я смикаю за всі ниточки. Зчинити колотнечу, загребти грошики та й тю-тю на вихід!

— А це ж означає — о Боже! — виснував я, — що ви запевне знали про Арбутнотове минуле, про його смерть. То що, його отруїли? Це стало причиною смерті?

— Ах, — зронив Ґрок, — пусті вигадки, спекуляції.

— А багато людей знають, що ви купили отой кругосвітній квиток?

— Тільки ти, бідолашний, сумний, гарний і приречений хлопче. Але, здається мені, хтось таки здогадався. Бо чого б іще було їм замикати головні ворота — робити мені пастку?

— Атож, — погодився я. — Вони ж бо тільки допіру викинули Гріб Господній з усім гамузом. А їм таки треба носитися хоч би з чиїм тілом.

— Зі мною! — зненацька зблід Ґрок.

Тут із нами порівнялося авто студійної поліції.

Один охоронець виткнувся у віконце.

— Вас хоче бачити Менні Ляйбер.

Ґрок зіщулився, зморщився: його тіло полетіло в його ж кров, кров — у душу, а душа — в ніщоту.

— Оце ж і воно! — прошепотів Ґрок.

Я уявив собі офіс Менні, а далі його стола — те дзеркало, а за дзеркалом — оті катакомби…

— Вирвіться й тікайте! — сказав я.

— Дурню! — відказав Ґрок. — Чи ж далеко я втечу? — тремкими пальцями він поплескав мою руку. — Чудило ти, але хороше чудило. Ні, віднині всяк, кого побачать зі мною, полетить сторчоголов у мальстрім, як смикнуть ланцюга. Ось, бери!

Він посунув по сидінню до мене портфель, на мить відкрив і закрив його. Перед моїм зором блиснули паки стодоларових купюр.

— Хапай, — сказав Ґрок. — Мені вони вже без користі. Швидко сховай. Великі гроші — на все життя вистачить.

— Ні, дякую.

Він знову підсунув мені той портфель, впритул до ноги. Я відсунувся — от ніби крижаний кинджал ударив мені в коліно.

— Чудило, — зронив він. — Але хороше чудило.

Я висів.

Поліційне авто поповзло попереду, з тихим бурмотінням двигуна, і разок тихо тутукнуло класоном. Ґрок подивився на ту машину, а тоді на мене, уважно оглядаючи мої вуха, повіки, підборіддя.

— Твоя шкіра ще протримається, без сторонньої допомоги, ну, років тридцять, туди-сюди один рік.

Його рот був забитий слиною. Він покрутив очима, вхопився за кермо своїми хапучими-загребущими пальцями й поїхав геть.

Поліційна машина звернула за ріг, а його «морґан» — слідком за нею: невеличкий похоронний кортеж до задвіркового студійного муру.

63

Я видерся східцями до зміїного палацу Меґґі Ботвін. Так я прозвав це приміщення за линовища викинутих сцен, побічні скрутні плівок чи то в каністрі, а чи поповзом по підлозі.

Її кімнатчина пустувала. Старі примари десь здиміли. Подалися ті змії-гади до свого підземного вирію деінде.

Став я посеред спорожнілих полиць та й зароззирався надовкола, аж поки укмітив записку, приклеєну до її мовчущої мувіоли.

ДОРОГИЙ ГЕНІЮ! ДВІ ГОДИНИ ДЗВОНИЛИ — Й НЕ ДОДЗВОНИЛИСЯ ДО ТЕБЕ. МИ ОБЛИШИЛИ БИТВУ ЗА ЄРИХОН І ВТЕКЛИ. ОСТАННІЙ БІЙ ПРИЙМЕМО В МОЄМУ БУНКЕРІ НА СХИЛІ ГОРИ. ТЕЛЕФОНУЙ. ПРИХОДЬ! ЗІҐ ХАЙЛЬ! ФРІЦ ІДЖЕКЛІНА-ПАТРАЧКА.

Я склав ту записку вчетверо: закладу в мій щоденник, аби було що почитати на старості літ. Спустився східцями й подався до виходу зі студії.

Ніде не було видно жодного загону штурмовиків — аніде.

64

Ходячи з Крамлі понад берегом, я розповів нишпорці про священика, а ще — про ту доріжку в бур’янах і про двох жінок, які колись давно там гуляли.

Ми знайшли Констанс Реттіґан на пляжі. Це вперше я таке побачив, щоб вона та вилежувалася на пісочку. Досі я заставав її або в басейні, або в морі. Тепер вона лежала на півдорозі між басейном і морем, от ніби не мала снаги ані зайти у воду, ані в дім повернутись. Така вона була знеможена, мов вибита зі своєї стихії, та ще й бліда, аж боляче мені було дивитися на неї.

Ми присіли біля неї на піску, чекаючи, поки вона відчує нас поруч, хай і з заплющеними очима.

— Ви збрехали нам, — нарешті сказав їй Крамлі.

Її очі, попід повіками, закотилися під лоба.

— Про яку це ви брехню?

— А про ту, що нібито ви втекли тоді, посеред тої опівнічної вечірки двадцять років тому. Хоча добре пам’ятаєте, що лишалися там до самого кінця.

— Що я зробила? — вона відвернулася від нас, і нам годі було розгледіти, чи вона задивилася на сіре море, звідки накочувався ранньо-пообідній туман, що намірявся зіпсувати гарну годину.

— Вони привели тоді вас на місце автотрощі. Одній вашій подрузі потрібна була допомога.

— У мене ніколи не було ніяких друзів.

— Ну, не треба так, Констанс, — мовив Крамлі. — Я ж маю на руках факти. Назбирав їх чимало. Газети стверджують, ніби одного й того самого дня тоді відбулися три похорони. А отець Келлі, що з тієї церкви, яка зовсім близько від місця аварії, каже, ніби Емілі Слоун померла вже після тих похоронів. Що, коли я добуду санкцію на ексгумацію подружжя Слоунів? Там виявиться одне тіло — чи два? Гадаю, що там є лиш одне тіло. Якщо так, то де поділася Емілі? І хто її забрав? Ви? За чиїм наказом?

Тіло Констанс Реттіґан затремтіло. Я й не міг би сказати, чи то давнє горе, від потрясіння, проступило на поверхню, а чи просто імла вже накотилася на нас.

— Ніби ви такий собі тупак-нишпорка, а тут раптом показали стільки кебети, — похвалила вона детектива.

— Ба ні, просто буває так, що вскочиш у повне яєць гніздо і жодного не розчавиш. Отець Келлі розповів ось цьому нашому другові-сценаристу, нібито Емілі позбулася тоді розуму. Отож її треба було звідтіля забрати. І це доручили саме вам?

— Боже, укріпи мене! — прошепотіла Констанс Реттіґан. Хвиля накотилася на берег. Ще густіший туман зліг на рису буруна. — Так…

Крамлі спокійно кивнув і сказав:

— Там-таки, на місці, аби все пройшло шито-крито, мала бути укладена велика, жахлива, бозна-яка величезна оборудка. Хтось тоді засипав грішми скриньку для вбогих? Я маю на увазі, чи студія пообіцяла, вже й не знаю, хай йому абищо, заново прикрасити вівтар чи там надати довічне грошове забезпечення вдовам та сиротам? Щотижня передавати священикові неймовірне багатство, аби він тільки забув, що ви вивели Емілі Слоун звідтіля на вулицю?

— То… — пробурмотіла Констанс, уже сівши й шастаючи широко розплющеними очима по небокраю, — було частиною всієї справи.

— І ще більше грошей у скриньку для вбогих, та й ще, ще більше, якщо священик скаже, що та нещаслива пригода сталася не перед його церквою, а далі на вулиці, десь ярдів за сто, а отже, він не бачив, як Арбутнот протаранив ту, другу, машину, вбив свого ворога… а чи що ворогова дружина збожеволіла від їхніх смертей. Так?

— Це… — промимрила Констанс Реттіґан, — ви майже точно описали.

— І ви вивели Емілі Слоун із церкви десь годиною пізніше, і, ні живу ні мертву, повели її через порожню ділянку, де повно соняшників і оголошення ПРОДАЖ…

— Та все ж було так близенько, так зручно, сміхота просто, — пригадувала Констанс, але не сміючись, а вся якось посіріла на обличчі. — Цвинтар, вітальня для оборудок, церква для якихось термінових похоронів, порожня ділянка, доріжка, й Емілі? А хай йому абищо. Вона пішла, пішла, усе вперед — розумом принаймні десь пішла-пішла. Мені ж лишалося тільки спрямувати її куди слід.

— А ще скажіть, Констанс, — запитав Крамлі, — чи Емілі Слоун і досі ще жива?

Констанс обертала своє обличчя кадр за кадром, мов лялька у сповільненій кінозйомці, потративши близько десяти секунд на те обертання кадр за кадром, — й ось вона вже дивиться десь крізь мене, очима, налаштованими на не той, що треба, фокус.

— Коли ж, — запитав я, — ти востаннє приносила дар квітів якійсь мармуровій скульптурі? Такій статуї, що ще ні разу не бачила квітів, а тільки жила сама собі всередині того мармуру, в усій тій тиші… — коли ж востаннє?

Одна-єдина сльоза викотилася з правого ока Констанс Реттіґан.

— Я приходила щотижня. І щоразу сподівалася, що вона просто вийде з води, мов який айсберг, та й розтане. Але зрештою я вже не могла витримувати отого мовчання — і щоб ніколи, ні разу не почути слова «дякую». Біля неї я й сама почувалася мертвою.

Тепер її голова, кадр за кадром, зарухалася у зворотному напрямі — до спогаду про котрийсь останній рік чи про рік, що передував останньому.

— Здається мені, — мовив Крамлі, — пора вже принести й ще якісь квіти. Чи не так?

— Не знаю.

— Ба ні, знаєте. Що ви скажете про… «Голігок-Гаус»?

Мить — і Констанс Реттіґан зірвалася на рівні ноги, глянула на море і, прожогом кинувшись до буруна, пірнула.

— Не смій! — крикнув я.

Бо зненацька мене взяв страх. Адже море всіх приймає, але іноді не повертає навіть найчудовіших плавців.

Я метнувся до риси буруна, нашвидку, дриґ-дриґ, струшуючи з ніг туфлі, коли це Констанс, розбризкуючи воду, мов яка тюлениця, і струшуючись, неначе собака, вилетіла з хвиль і важко ступнула на пісок. А як стала на твердий мокрий пісок, так і виблювала щось. Воно вискочило з її рота, мов корок із пляшки. Вона стала, руками впершись у стегна, й задивилася на той жмутик, як приплив поніс його геть.

— Прокляття якесь, — зачудовано мовила вона. — Той клубочок кіс простирчав у мене в горлі чи не всі ці літа!

А тоді круть і обдивилася мене всього, з голови до п’ят. Ось і щічки їй порожевіли! І струснула з пальців на мене морський дощик, оббризкала мені обличчя, мов освіжити хотіла.

— Невже плавання, — показав я на океан, — завжди тобі на добро буває?

— Того дня, коли не на добро буде, я вже звідти й не вийду, — спокійно відповіла вона. — Швидко поплавай, хвильку полеж на хвилях — і збадьоришся. Уже ж я нічим не зараджу ні Арбутнотові, ні Слоунові — обидва вони давно й перетліли. Чи й Емілі Вікс…

І затнулась, а тоді хутко виправилася:

— Емілі Слоун.

— А що, Вікс — це її нове прізвище, відколи вона перебуває, всі ці двадцять років, у «Голігок-Гаусі»? — спитав Крамлі.

— Ту радість, що я здихалася волосяного клубочка в горлянці, слід замочити шампаном! Ходім!

Вона відкоркувала пляшку біля свого викладеного блакитними кахлями басейну й налила в наші келихи по вінця.

— І що ж, ви хочете виставити себе такими дурнями й спробуєте вирятувати Емілі Вікс-Слоун, живу чи мертву, через таку прірву в часі?

— А хто зупинить нас? — запитав Крамлі.

— Та ціла студія! За винятком хіба двох-трьох осіб, які знають, що вона перебуває там. Вам потрібні будуть рекомендації. Ніхто не потрапить до «Голігок-Гаусу» без дозволу Констанс Реттіґан! Та не витріщайтесь отак-о на мене. Я допоможу вам.

Крамлі випив свій шампан і сказав:

— І ще одну, останню, річ з’ясуймо. Хто взяв на себе обов’язки розпорядника отієї ночі, двадцять років тому. Тяжка ж то була ситуація, що й казати. Хто…

— …зрежисерував це? Авжеж, таки треба було на це режисера. Люди верещали, штовхалися, перескакували одне через одного. Це було «Злочин і кара» й «Війна і мир», усе вкупі. Хтось та мав закричати: «Не сюди! Отуди!» Посеред тієї ночі, з усім тим галасом, з усією кров’ю, він, хвалити Бога, врятував і всю нашу сцену, й акторів, і студію — і все те без плівки в його камері! Найбільший із нині живих німецьких режисерів…

— Фріц Вонґ! — вибухнув я.

— Фріц, — видихнула Констанс Реттіґан, — Вонґ.

65

Із Фріцового орлиного гнізда, що на півдорозі між готелем «Беверлі Гілз» і Мулголландом, відкривався краєвид на добрих десять мільйонів вогнів, розсипаних по неозорій площині Лос-Анджелеса. Із продовгастого елегантського мармурового ганку, що затуляв собою частину його вілли, можна було спостерігати промені-струмені в п’ятнадцятимильній далині, яскраві смолоскипи, забарні метеори в небі, що пролітали по одному за хвилину.

Фріц Вонґ розчахнув свої парадні двері й заблимав очима на всі боки, удаючи, ніби ніяк мене не помітить.

Я видобув його монокль зі своєї кишені й вручив йому. Він його хап і вставив у належне гніздо.

— Зарозумілий сучий сину! — Монокль блиснув лезом гільйотини з правого його ока. — Отакої! Це ти! Висхідне світило прибуло нажучити світило-відсвітило. Майбутній король викидає колишнього принца геть. Сценарист, котрий підказує левам, що їм слід казати Даниїлові-приборкувачу, а той їм розказує, що вони мають робити. І чого ти сюди припхався? Фільмові капут!

— Ось, на потрібні сторінки, — я увійшов. — Меґґі? Ви о'кей?

Меґґі, що сиділа в далекому куточку вітальні, кивнула мені головою — бліда, але начебто відійшла після потрясіння.

— Не зважайте на Фріца, — порадила вона. — Він надудлився пива з тріскою та напхався ліверної ковбаси.

— Ану присядь біля Чики та й заткайся! — звелів мені Фріц, пропікаючи моноклем дірки в моїх сторінках.

— Так… — я глянув на Гітлерів портрет на стіні та й клац закаблуками, — пане!

Фріц глянув, куди й я, і розсердився.

— Яке ти дурне! Той портрет маляра-маніяка висить тут, аби нагадувати про великих виплодків, од яких я втік, аби прибитися до виплодків тутешніх — дрібосіньких. Боже ж мій! Таж фасад «Максимус-Філмс» клоновано з Бранденбурзьких воріт! Sitzfleisch,[55] сядь мені!

Я й приземлив свою зітцфляйш — і моя нижня щелепа так і відпала.

Бо якраз за Меґґі Ботвін лишало красою найнеймовірніше, яке я тільки бачив у житті, релігійне святилище. Було ж воно і більше, і яскравіше, і прекрасніше за срібно-золотий вівтар Святого Себастьяна.

— Фріце! — вигукнув я.

Адже все те сліпуче святилище було устелене полицями, а ті полиці заставлені всілякими крем-де-мент, бренді, винами бургундськими та бордоськими: верстви на верствах кришталю та осяйного коштовного скла. Разом воно блищало-виблискувало, мов який підводний грот, звідкіля могли випливати зграями чи роями полчища осяйних пляшок. А вище, а надовкола — десятки, як не сотні, висульок з прегарного шведського різьбленого кришталю, а ще Лалік,[56] а ще Вотерфорд…[57] Був то якийсь тріумфальний престіл, місце народин Людовика Чотирнадцятого, єгипетська усипальня Фараона-Сонця, балдахін над троном Наполеонової коронації на імператора… Була то вітрина іграшкової крамниці напередодні Різдва… Було то…

— Як вам відомо, — обізвався я, — п’ю я рідко…

Монокль так і вилетів із Фріцового ока. Та він його таки впіймав і всадив назад.

— І чого ж тобі там забажалося? — прогавкотів він.

Я пустив повз вуха зверхність його тону, бо саме вчасно пригадав таке вино, яким Фріц був колись похвалився.

— Кортону, — мовив я, — із тридцять восьмого року.

— Ти й справді сподіваєшся, що я відкоркую найкраще своє вино для такого типчика, як оце ти?

Я проковтнув давучий клубок і кивнув головою.

Він зіп’явся навшпиньки й мало не до самої стелі заніс кулака, от ніби щоб увігнати мене в підлогу. Одначе кулак той лагідно опустився й відкрив віко шафки, аби дістати звідтіля пляшку.

І справді: Кортон, 1938.

Скрегочучи зубами й пожираючи мене очима, він відкорковував пляшку.

— Ось я поспостерігаю, як ти його сьорбатимеш, кожен ковток! — прогарчав він. — Якщо скривишся, хоч трішечки, якщо викажеш, що ти його не поцінував як слід… пшш!

Напрочуд хвацько видобув він корок і поставив пляшку, аби вино видихалося трішки.

— Ну, а зараз, — зітхнув він, — дарма що фільм уже двічі переставився, погляньмо, що тут утнув наш чудо-хлоп! — Фріц плюхнувся в крісло й зателепав моїми новими сторінками. — Дай-но я прочитаю твій нестерпний текст. Хоча один тільки Бог святий відає, чому ми маємо удавати, начебто хоч коли-небудь та повернемося до тієї бійні-різниці! — Він заплющив своє ліве око, а праве, сховане за тією яскравою шклянкою, забігало сюди-туди, туди-сюди. Дочитавши, він жбурнув ті сторінки на підлогу й люто кивнув головою Меґґі: позбирай, мовляв. І невідривно стежив за її обличчям, а сам тим часом наливав вино.

Меґґі поклала ті сторінки собі в пелену, а на них — свої руки, мов на яке євангеліє.

— Я ладна заплакати. І що? Уже й плачу!

— Припини корчити комедію! — Фріц одним ковтком поглинув своє вино й аж тоді схаменувся — розсердився на мене, бо то ж через мене він мусив вихилити його залпом. — Та ніяк ти не міг написати все це за кілька годин!

— Даруйте, — боязко вибачився я. — Але тільки швидка робота дає добрі результати. А загальмуєш — то й почнеш розважати, що ж це ти робиш, та й напартолиш.

— А що, розважати-міркувати — це фатально? — зіронізував Фріц. — Ти що, на мізки свої сідаєш, коли клепаєш на машинці?

— Вже й не знаю. Агей, непогане це вино!

— Непогане! — люттю вибухнув Фріц у стелю. — Він на «Кортон-’38» каже «непогане»! Та вже ж краще за ті льодяники, що ти їх гризяєш, гасаючи довкола студії. Краще за всіх жінок на світі. Майже за всіх.

— Це вино, — швидко переметнувся я на компліменти, — майже таке саме добре, як і ваші фільми.

— Чудово! — Фріц, прострелений крізь своє его, усміхнувся. — Ще б трішки — і ти зробився б мадяром.

Він знову наповнив мій келих і повернув мою почесну медаль — свій монокль.

— Юний винознавче, а чого ще ти сюди прийшов?

Слушний момент!

— Фріце! — почав я. — Тридцять першого жовтня тисяча дев’ятсот тридцять четвертого року ви зрежисерували, зняли й відредагували фільм під заголовком «Дика вечірка».

Фріц напівлежав у своєму кріслі, простягши ноги й тримаючи келих у правиці. А його шуя[58] потяглася до тієї кишені, де мав би лежати монокль.

Холодно й ліниво Фріц розтулив рота.

— Як-як? Повтори!

— Ніч Геловіну, тисяча дев’ятсот тридцять четвертого…

— Налий. — Фріц, заплющивши очі, простяг свій келих.

Я налив.

— Проллєш хоч крапельку — спущу зі сходів.

Фріцове обличчя задерлося до стелі. Відчувши достатню вату вина у своєму келиху, він кивнув, і я відійшов, аби налити й собі.

— І де ж це, — Фріцові уста рухалися так, ніби вони ніяк не були пов’язані з рештою його незворушного обличчя, — де ти чув про такий тупий фільм із такою дурною назвою?

— А знято його без плівки в камері. Ви режисерували його десь зо дві години. Назвати вам акторів, котрі грали тієї ночі?

Фріц розплющив одне око й намагався через кімнату сфокусувати зір без монокля.

— Констанс Реттіґан, — почав я перелік, — І.Х., док Філіпс, Менні Ляйбер, Станіслав Ґрок, а ще — Арбутнот, Слоун та його дружина, Емілі Слоун.

— От так трупа, хай йому всячина, — мовив Фріц.

— Бажаєте, щоб я сказав, навіщо?

Фріц повільно випростався, лайнувся, випив своє вино, а тоді згорбився над келихом, на довгу хвилю в нього задивившись. Тоді кліпнув очима й сказав:

— Оце ж нарешті я маю нагоду все розповісти. Чекав усі ці роки, щоб виблювати це. Ну… хтось та мав це зрежисерувати. Сценарію ніякого ж не було. Усі мов подуріли. Мене привели туди в останній момент.

— І як багато, — запитав я, — ви зімпровізували?

— Більшість… ба ні, геть усе, — визнав Фріц. — Скрізь там валялися тіла. Ну, не те, щоб мертві тіла. Люди й калюжі крові. Знаєш, я був таки прихопив свою камеру на ту вечірку: така нагода — чом не познімати людей зненацька. Принаймні я так зробив. Перша частина вечора була чудова. Люди собі верещали й гасали туди-сюди по студії, вихоплювалися тунелем на цвинтар і гецали поміж могил під музику джаз-банди. Ну, дико було, страшненько, але ж на те й Геловін. Поки не вилилося в непідконтрольне розумові. Маю на увазі ту автотрощу. На той момент, твоя правда, у моїй шістнадцятиміліметровій камері не було вже плівки. Ну, то я роздавав накази. Ти біжи сюди, а ти — туди. І ні в якому разі не викликайте поліції. Машини під стовп! Напхом напхайте скриньку для вбогих!

— Так я й здогадався.

— Та заткайся ти! Той бідолашний виплодок, священик, от-от міг з’їхати з глузду, мов та пані. А студія завжди тримала купи грошви напохваті, про всяк — нагальний — випадок. Ми наповнили коштами хрестильницю, мов на День Подяки, просто перед носом у священика. А був він у такому шоці, що, здається мені, навряд чи й бачив, що ми робимо. Я звелів, щоб ту Слоуниху вивели звідтіля геть. Одна статистка й вивела її.

— Ба ні, — заперечив я. — Зірка!

— Та ну?! Ну, вивели ту, овдовілу. А ми тим часом підбирали шматки-окрушини, замітали наші сліди. Тоді це легше було зробити. Бо студії, зрештою, годували місто. Мали ми одного трупа — Слоуна — напоказ, а другий, Арбутнотів, був, як ми казали, в моргу, ну, а док знай підписував свідоцтва про смерті, аж гай шумів. Ніхто й ні разу не висловив вимоги, щоб ми показали всіх трупів. Від судового слідчого відкупилися так щедро, що стало б йому й на рік відпустки за станом здоров’я. Оце так ми й залагодили ту справу.

Фріц підібгав ноги під себе, поколихав напій над своїм пахом і поводив очима, шукаючи моє обличчя.

— Щастя ще наше, що скоїлося це зразу по всестудійній гулянці, тож усі побігаї: і І.Х., і док Філіпс, і Ґрок, і Менні — якраз були напохваті. Я закричав: «Приведіть охорону! Машини — під стовп! Обгородіть місце трощі! Що, люди вискакують із будинків? То крикніть на них у мегафони, позаганяйте назад! Ну, що там, на тій вулиці, ті кілька будинків, а бензоколонка ж на замку. А решта? Поліційні відділки? Та скрізь темнота, не світиться!» На той час, коли нашевкалася справжня юрба, в піжамах, із віддалених кварталів, я встиг розвести Червоне море на два боки, вдруге поховати Лазаря і вишукати нові завдання для Хом Невірних десь у далеких далях! Чудесно, дивовижно, неперевершено! Налити чогось іншого?

— А що ж то за трунок?

— Бренді «Наполеон». Витримка — сто лят! Ух, і скривишся ж!

Налив.

— Ну, а як і справді скривишся, то тут тобі й смерть.

— А як же воно вийшло з тілами? — дошниплювавсь я.

— Для початку був лиш один загиблий. Слоун. Арбутнота, о Господи, потовкло на безформну м’ячку, але був він іще живий. Ну, я зробив, що міг: переправив його через вулицю, до похоронного бюро, — та й змотався звідти. Там Арбутнот перегодом і помер. Ті двоє, док Філіпс і Ґрок, щосили намагалися врятувати його — у тому закапелку, де бальзамують тіла, а тепер там пункт невідкладної допомоги. Чи ж не іронія долі, га? За два дні потому довелося мені зрежисерувати вже похорон. І знову — неперевершено!

— А куди ж Емілі Слоун? У «Голігок-Гаус»?

— Востаннє я бачив, як її вели через ту порожню ділянку, де буяють польові квіти, до того приватного санаторію. А назавтра й померла. Оце й все, що я знаю. Я просто виконав обов’язки режисера, покликаного загасити охоплений полум’ям «Гінденбурґ», а чи то регулювальника під час землетрусу в Сан-Франциско. Ось такі високі оцінки тому, що я тоді зробив. Але ж навіщо, навіщо, навіщо ти мене про це розпитуєш?

Я зробив глибокий вдих, пропустив ковток збренділого Наполеона, відчув, як закипає слізна рідина в моїх очах, і промовив:

— Арбутнот повернувся.

Фріц ураз випростався та в крик:

— Ти збожеволів?!

— Чи то подоба його повернулась, — насилу видавив я зі себе якийсь писк. — Ґрок виліпив. Для потіхи, як він висловився. А чи для випомповування грошви. Зробив таку ляльку з пап’є-маше та воску. Висадив її на мур, аби налякати Менні та інших, можливо, ще й тими самими фактами, про які ви знаєте, але досі не казали нікому.

Фріц Вонґ звівся на ноги й закружляв по колу, збиваючи носаками черевиків килим у бганки. А тоді став, вигойдуючись уперед-назад і трясучи своєю великою головою, перед Меґґі.

— А ти про це знала?!

— Он той молодик був сказав щось таке…

— І чого ж ти мені не переказала?

— А того, Фріце, — розважливо відказала Меґгі, — що, коли ви робите режисерську роботу, вам не бажається чути аніяких новин, добрих чи поганих, ані від кого!

— То ось чому все тут пішло навперекосяк?? — мовив Фріц. — Док Філіпс три дні підряд приходить на підобідок п’яний. Голос Менні Ляйбера звучить мов який повільний запис, прокручуваний удвічі швидше. Господи, а я думав: це від того, що я все роблю як слід, бо саме це його вічно й бісить! Ні! Святий Христе-Боже! 0, прокляття пекельне на голову тому виплодку Ґроку! — тут він зупинився і втупивсь у мене. — Гінцям, що приносять лихі вісті королю, смерть! — вигукнув він. — Але, поки ти ще живий, розкажи нам більше!

— Арбутнотова могила порожня.

— Де ж тіло? Викрали?

— Його в тому склепі й не було — ніколи.

— І хто це каже? — крикнув він.

— Один сліпий чоловік.

— Сліпий! — Фріц знову зціпив кулаки. Я зчудовано подумав, чи всі ці роки не штурхав-спонукав він своїх лицедіїв отими кулачиськами, мов яке німе бидло. — Сліпий чоловік?! — Той його «Гінденбурґ» у ньому так і гахнувся об грішну землю, аби вщент вигоріти від якогось фінального лютого полум’я. Лишився ж… самісінький попіл. — Сліпий чоловік… — Фріц поволеньки бродив по кімнаті, немов геть забувши про нас із Меґгі, й тільки бренді своє посьорбував. — Розповідай!

То я й розповів усе, що допіру розказав своєму нишпорці.

Коли ж я змовк, Фріц схопив телефон і, тримаючи його лиш за два дюйми від очей та косуючи, набрав якийсь номер.

— Алло, Ґрейс? Це Фріц Вонґ. Зроби мені рейси на Нью-Йорк, Париж, Берлін. На коли? На цей вечір! Чекаю на лінії!

Він відвернувся й задививсь у вікно, на віддалений на багато миль від нього Голлівуд.

— Господи, я цілий тиждень відчував цей землетрус, а гадав: то Ісус помирає вдруге від паршивого сценарію. А тепер усе ж воно пропало пропадом. Ми більше ніколи не повернемось. Людці перероблять наш фільм на целулоїдні комірці для ірландських священиків. Скажи Констанс хай тікає. А тоді й собі купи квиток.

— Куди ж? — запитав я.

— От мов не маєш ти ніякої собі криївки! — гаркнув Фріц.

І тут просто посеред усього цього бомбового вибуху десь там у Фріцові спрацював якийсь клапан. Із його тіла полетіло вже не гаряче, а холодне повітря. Хворе око засіпалось, а від нього затіпалась і вся щока.

— Ґрейс! — загорлав він у телефон. — Не слухай того ідіота, який дзвонив тобі допіру. Скасуй Нью-Йорк. Дай мені Лагуну! Що? Та на узбережжі, тупачко. Дім, що чолом дивиться на Тихий океан, аби я міг, коли сама Лиха Доля постукає у двері, побрести у хвилі, як Норман Мейн, осяяний вечоровою загравою. Що? Сховатись. Яке пуття з Парижа? Тутешні маніяки винюшать! Але вони нізащо не запідозрять такого, щоб один Unterseebootkapitiin, котрий ненавидить сонячне світло, та подався до Сонячного Міста — Сол-Сіті, Південної Лагуни — утересувався в тичбу всіх тих безмозких голопупих шелихвостів. Подайте мені лімузин, негайно! Сподіваюсь, що на мене вже чекатиме оселя, коли о дев’ятій я під’їду до ресторану Віктора Гюґо. Давай! — і Фріц хряснув слухавкою, а тоді полум’яним поглядом утупився в Меґґі. — Ти їдеш?

Одначе Меґґі Ботвін була справжня штучка-щучка — чи то, радше, нетануче, ні за якої спеки, ванільне морозиво.

— Любий Фріце! — звернулася вона. — Я народилася тисяча дев’ятсотого року в Ґлендейлі. Звісно, я могла б повернутися туди, аби там померти з нудьги, або ще сховатися в Лаґуні, але від усіх тих «шелихвостів», як ви їх узиваєте, у мене поясок спадає. Скажу ще вам, Фріце, та й вам, мій любий-молодий чоловіче, що й того року я засиджувалася тут щоночі й за третю годиночку: знай крутила свою швацьку зінґер-машинку, підшиваючи кошмари, аби вони хоч наполовину здавалися не такими аж ганебними, та стираючи дурнувату посмішку з ротиків маленьких дівчаток і викидаючи її у сміттєві кошики за страшенно поцюканими койками в чоловічому спортзалі. Ніколи не подобалися мені вечірки: хай то були коктейлики в неділю пообід, а чи боротьба сумо суботніми вечорами. Хай там що скоїлося тої геловінської ночі, я чекала, щоб хтось — хоч би хто! — приніс мені це, зняте на плівку. Але ніхто нічого такого не приніс. Навіть якщо та автотроща сталася просто за нашою стіною, я того не чула. І хай наступного тижня відбувся один похорон, а чи навіть тисяча їх, я відкидала всі запросини й залишалася тут — стинати зів’ялі квіти. Я не спускалася з ґанку на подвір’я, щоб побачити Арбутнота живого, то чого я мала йти дивитися на нього мертвого? А він мав звичку вийти східцями на ґанок та й постояти за дверми-ширмою. А я, було, подивлюся на нього, як він, високий такий, стоїть на осонні, та й скажу: «Вас би підредагувати трішечки!» А він тільки засміється та й не зайде, ніколи. Просто скаже кравчині-костюмерці, яким би він хотів того чи тієї обличчя, ближче або далі, У кадрі чи поза ним, та й піде собі. Як це я примудрилася бути сама-одна, та ще й незамінна, на студії? Бо це був новий фах, і така кравчиня знайшлася, на все місто, лиш одна: я. А вся решта — то були прасувальниці, безробітні, цигани, ворожбити-сценаристи, що й на чайному листі не вміли поворожити. Якось-то на Різдво Арбі надіслав мені самопрядку з гострим веретеном і латунною пластинкою на педалі, а пластинка та з написом: «БЕРЕЖИ ЦЕ, АБИ СПЛЯЧА КРАСУНЯ НЕ ВКОЛОЛА СОБІ ПАЛЬЧИКА Й НЕ ЗАСНУЛА!» Хотіла б я знати його краще, але він був лиш однією з тіней за моїми ширмодверми, а тут, у приміщенні, мені й так вистачало тіней. Я тільки бачила юрби, що йшли за ним, коли він меморіально від’їздив звідси, та як обходили сусідній квартал, проводжаючи його до місця вічно холодного спочинку й затишку. Як і все в житті, включно й з цією проповіддю, це потребувало редагування…

І вона глянула вниз, на свій бюст, аби затримати якісь невидимі чотки, що ховалися там для її невгамовних пальців.

Довгенько помовчавши, Фріц проказав:

— Відтепер Меґґі Ботвін німуватиме цілий рік!

— Ба ні, — Меґґі Ботвін зупинила свій погляд на мені. — Маєте ви якісь останні новини щодо цієї шарпанини, яку ми спостерігаємо останні кілька днів? Хтозна, чи завтра не перенаймуть нас заново, запропонувавши лиш третину теперішньої платні?

— Ні, не маю, — мляво відповів я.

— Та до дідька лисого все це! — вигукнув Фріц. — Я пакуюсь.

Моє таксі все ще на мене чекало, вицокуючи астрономічні суми на мою голову. Фріц облив його й мене своєю зневагою.

— І чого ти, телепню, не навчишся водити?

— Аби чавити людей на вулицях, у фірмовому стилі Фріца Вонга? То що, до побачення, герр Роммель?

— Лиш до того моменту, коли Союзники візьмуть Нормандію.

Я сів у кеб, а тоді лапнувся за кишеню.

— А як бути з цим моноклем?

— Сяйни ним на наступному врученні академічних нагород. Я для тебе замовлю місце на балконі. І чого ти ще чекаєш — обіймів? Ось я тебе! — і сердито мене поторсав. — Забирайся мерщій, а то як дам копняка, то дале-е-еко залетиш!

Коли ж я від’їздив, Фріц прокричав;

— Я все забуваю сказати, як люто тебе ненавиджу!

— Брехло! — кинув я.

— Авжеж, — кивнув Фріц і підняв руку в забарному, стомленому салюті, — я брехло.

66

— Я оце все думав про «Голігок-Гаус», — мовив Крамлі, — та про твою подружку Емілі Слоун.

— Не подружка вона мені, але продовжуй.

— Психічно хворі люди мене обнадіюють.

— Що?!! — я мало не впустив своє пиво.

— Бо ж психічно хворі обирають залишатися при житті, — провадив Крамлі. — Вони так люблять життя, що, замість знищити його, ховаються за муром, якого самі собі й змурували. Удають, ніби не чують, але чують, ще й ого як! Удають, ніби й не бачать, а таки бачать. Божевілля каже: я не люблю жити, але життя люблю. Не люблю правил, але ви мені симпатизуйте. Отож, замість упасти в могилу, я краще десь-якось переховаюсь. Не в трунку, не в ліжку поміж простирадел, ані не в голці заштрику, ані не в понюху білого порошку, а в божевіллі. На моїй власній полиці, на моїх власних кроквах, під моєю власною німотною стріхою. Еге ж, саме так божевільні люди й дарують мені надію. Хоробрість — це поки я живий-здоровий, а ліки завжди напохваті, якщо я коли-небудь знеможусь і потребуватиму їх. І це — божевілля!

— Дай мені оте пиво! — я хапонув його. — А скільки цих було в тебе?

— Тільки вісім.

— Господи! — я віддав йому те пиво. — І це все увійде до твого роману, коли він вийде друком?

— Можливо, — Крамлі легко-мило й самовдоволено відригнув і повів далі. — Якщо тобі треба вибрати: або мільярд років пітьми, й жодного промінчика сонячного більше, то чи не вибереш ти ступору? Тоді ти все ще тішитимешся зеленою травою та повітрям, що пахне, мов розрізаний кавун. Поторкаєш собі коліно, коли ніхто не бачить. І весь час прикидатимешся, ніби тобі все байдуже. Але ж тобі все так не байдуже, що ти вибудовуєш собі кришталеву труну й запечатуєш себе в ній.

— Боже ж ти мій! Продовжуй!

— І я ставлю запитання: навіщо вибирати божевілля? І відповідаю: аби не померти. Любов — ось вона, відповідь. Усі ж наші почуття — це різні любові. Ми любимо життя, але боїмося того, що воно з нами робить. Отже? Чом би й не випробувати божевілля?

Довгенько помовчавши, я запитав:

— І куди в дідька допровадить нас уся ця балачка?

— До божевільні, — відповів Крамлі.

— Говорити з кататонічкою?

— Це вже спрацювало раз, чи не так? Пару років тому, коли я загіпнотизував тебе так, що ти зрештою майже пригадав убивцю.

— Авжеж, але я не був схибнутий!

— А хто скаже напевне?

Я й замовк. І тоді знову заговорив Крамлі:

— А що, коли ми приведемо Емілі Слоун до церкви?

— Чорт!

— Ти не черкай мене. Усі ж ми начулися про її щорічні благодійні пожертви для Богоматері Вечірньої. А як вона на два Великодні пожертвувала двісті срібних розп’ять. Раз католичка — навіки католичка.

— Навіть у божевіллі?

— Але в душі вона усвідомлюватиме! Там, усередині, за тим її муром, вона збагне, що перебуває на месі — й заговорить!

— Впаде у пишномовне марення…

— Можливо. Але ж вона знає все. Саме тому вона й збожеволіла, аби не могти ні думати про це, ні говорити. Тільки вона й лишилася, а всі інші загинули — чи то поховалися під самісіньким носом у нас, бо роти їм залито золотом.

— І ти гадаєш, вона й почуватиме, і тямитиме достатньо? Знатиме й пригадуватиме? А що, як ми вженемо її в ще глибше божевілля?

— Господи, хіба ж я все знаю. Тільки це у нас — остання ниточка. Ось ти випитав половину бувальщини у Констанс, іще чверть — у Фріца, ще щось — у священика. Це все фрагменти такого собі пузеля, а Емілі Слоун — рамка для нього. Запалимо свічки, покадимо ладаном. Хай бамкне вівтарний дзвін. І, можливо, жінка й прокинеться після семи тисяч днів сплячки — і заговорить.

Крамлі посидів добру хвилину, п’ючи поволі, але багато. Тоді нахилився до мене й запитав:

— Ну, то що? Витягнемо її?

67

Ні, ми не повели Емілі Слоун до церкви.

Ми принесли церкву до Емілі Слоун.

Усе влаштувала Констанс.

Ми з Крамлі принесли свічки, ладан і виготовленого в Індії мідного дзвона. Поставили й запалили свічки у затіненій кімнаті: такий собі Елізій, Острів Блаженних, у санаторії «Голігок-Гаус». А я ще й пришпилив собі до колін пару полотняних шматин.

— А це ще для якого дідька? — буркнув Крамлі.

— Для звукового — шелестючого ефекту. Шелепає, мов ряса у священика.

— Господи! — тільки й мовив Крамлі.

— Ну-ну, нехай уже.

Запаливши свічки, ми з Крамлі поставали в альковному куточку кімнати, а тоді помахали, щоб поширити дух ладану, та ще випробували дзвін. Так, виходив гарний, чистий звук.

Крамлі погукав тихенько:

— Констанс? Давай!

І перед нами з’явилася Емілі Слоун.

Ні, вона не рухалася самостійно, з власної волі, не ступала ногами, ані голови не повертала, ані очима не позирала ліворуч або праворуч: очі на різьбленому, немовби з мармуру, обличчі лишалися незрушні. Спершу з пітьми виринув її профіль над негнучким тілом, потім завидніли й руки, згорнуті у могильно-кам’яній безжурності над лоном, яке час зробив незайманим. Вона сиділа у кріслі на коліщатах, яке ззаду штовхала майже невидима режисерка — Констанс Реттіґан, убрана в чорне, мов для репетиції якогось давнього похорону. Коли біле обличчя й жахливо супокійне тіло Емілі Слоун заїхало з холу до кімнати, у нас тут мов які птахи здійнялися в повітря. Ми замахали шматинами, женучи пахнючі димки до неї; тихо тенькнув дзвін.

Я прокашлявся.

— Тсс! Вона слухає! — прошепотів Крамлі.

І так воно й було.

Коли Емілі Слоун заїхала в тутешнє м’яке світло, її очі ледь зворухнулися, майже непомітно здригнулися під повіками, адже невловне коливання свічкових пломінців мов пальчиками кивало, закликаючи тишу й нахиляючи тіні.

Я ще погнав до неї духмянощі.

Тенькнув дзвоном.

А від цього й саме тіло Емілі Слоун наче заструменіло. Мов невагомий повітряний змій, несений невидимим вітром, воно почало мінитися, от ніби її плоть танула, зникала.

Знову ніжно продзвенів дзвін, і від ладанового димку затріпотіли її ніздрі.

Констанс відступила назад, у тіні.

Голова Емілі Слоун обернулася до світла.

— О Боже мій! — прошепотів я.

«Це ж вона!» — подумалося мені.

Та сама сліпа жінка, що отого незабутнього вечора була завітала до ресторану «Браун-Дербі» разом із Чудовиськом і з ним-таки пішла геть… От ніби це сталося тисячу вечорів тому!

І не сліпа вона була.

Тільки ступор, кататонія.

Але не простий, не звичайний ступор.

А той, що вийшов із могили, аби завітати до цього покою, до ладанових духмянощів та ніжного тенькання дзвона.

Емілі Слоун…

Хвилин десять сиділа вона, нічого не промовляючи. Ми з Крамлі лічили удари наших сердець. І дивились, як пломінці пожирають свої свічки та як пливуть-плинуть пасемця ладанового диму.

І тоді, нарешті, настала та чудова мить, коли її голівка схилилася набік, а очі розширилися.

Либонь, вона просиділа так ще хвилин десять, упиваючись речами, що пригадувалися, приходячи з далекої далини, поки ще не сталася та троща, що розтрощила їй життя на цьому каліфорнійському узбережжі.

Я уздрів, як ворухнулися її уста, коли за ними зарухався її язик.

Вона мов писала слова на внутрішній поверхні своїх повік… та ось, нарешті, почала їх перекладати звичайною мовою:

— Ніхто… — промурмотіла вона, — не… розуміє…

І потім:

— І ніхто… ніколи… не розумів.

Змовкла.

— Він був… — промовила вона нарешті — й затнулась.

Ще полинули хвилі ладану. Зовсім тихенько тенькнув дзвін.

— …студія… він… любив…

Я аж закусив собі руку, вичікуючи.

— …місце… для… гри. Набори…

Тиша. Її очі сіпнулись, пригадуючи.

— Набори… іграшки… електричні… потяги. Хлопчики, так. Десять… — вона перевела віддих. — Одинадцять… років.

Затріпотіли пломінці свічок.

— Він… завжди казав… Різдво… завжди… ніколи… не вдома. Він би… помер… коли б не Різдво… дурний чоловік. Але… дванадцять… він зробив… батьки забирали… шкарпетки… краватки… светри. День Різдва. Накупити іграшок. А інакше й не заговорить.

Голос їй урвався, наче десь відлетів.

Я глянув на Крамлі. Його очі мов ладні були з орбіт вискочити, так йому кортіло почути більше, ще більше. А ладан курів собі. Я тенькнув дзвоном.

— І…? — уперше прошепотів нишпорка. — І…?

— І… — луною відгукнулася вона. Ось іще вичитала якісь рядки з внутрішньої поверхні своїх повік. — Отак… він… і керував… студією.

Знову з’явився кістяк у її тілі. Вона мов перебудовувалася у тому своєму кріслі, от наче спогади чіпали струни, полегшуючи і загубленому життю, й самій її сутності повернутися на належне їм місце. Навіть кістяна основа її обличчя мов переладналася, переробивши їй і щоки, й підборіддя. Ось вона заговорила швидше. І, зрештою, вилила все.

— Грався. Так. Не працював, а… бавився. Студією. Коли його батько… помер.

І далі вона говорила все вільніше, видаючи вже по три-чотири слова, і нарешті пішли й прориви, і, врешті-решт, полилися й шпаркі довші вислови — випади… рулади… Щоки їй зарожевіли, в очах зблиснули вогники. Вона почала зводитися на ноги. Мов який ліфт, що виходить із темної шахти на світло, вгору злинула її душа, а за нею і сама вона звелася, стала на рівні ноги.

Це нагадало мені ті вечори 1925-го, 1926-го, коли з якогось далекого далека долинали голоси, коли десь там далеко співали, статично, а ти намагався прокрутити через сім чи й вісім поділок на круговій шкалі твого радіо — супергетеродин! — й потрапляв до отого такого далекого містечка Скенектаді, де якісь кляті дурні витинають таку музику, якої тобі не хочеться чути, але ти все настроюєш, настренчуєш, аж поки та статика якось розтане, і з диска гучномовця прорвуться ті, що треба тобі, голоси, й ти звитяжно засмієшся, дарма що хотілося тобі почути саме лиш звучання, а про смисл слів — байдуже. Отак воно було й цього вечора, в цьому місці, з цими духмянощами, та цим дзвоном, та пломінцями цих свічок, що закликали Емілі Слоун підвестися — вище й вище, до світла. І вся вона була спомин, а не плоть, отож слухати, слухати, дзвін, дзвін, і голос, голос, а Констанс стояла позад білої тієї статуї, готова підхопити, якщо вона впаде, а та статуя промовляла:

— Студія. Була нова-новісінька, Різдво. Щодня. Він був завжди. Тут о сьомій. Ранок. Палкий. Нетерплячий. Як побачить когось. Кому заціпило. То й скаже: «Відкрий рота! Смійся!» Ніколи не розумів. Нічиєї депресії, коли існувало одне життя. Жити. Стільки не зроблено…

Десь її знов занесло, загубилася, от ніби цей останній такий тривалий прорив стомив її, аж до виснаження. Та ось дванадцять ударів серця знову погнали їй кров, легені наповнилися повітрям, і вона помчала, мов хто гнався за нею:

— Я… того ж року, з ним. Двадцять п’ять, допіру прибула з Іллінойсу. До нестями залюблена в кіно. Він укмітив, що я залюблена до нестями. Тримав мене… поруч.

Помовчала. А потім:

— Чудово. Усі ті перші роки… Студія розросталася. Він розбудовував її. Плани-проекти. Називав себе Дослідником. Картографом. До тридцяти п’яти. Так казав. Хотів цілий світ помістити у… стінах. Жодних подорожей. Ненавидів потяги. Машини. Машини вбили його батька. Велика любов. Отож, як бачите, жив він у малесенькому світі. І все малів — що більше міст, країн будував на території. Галлія! Його. Потім… Мехіко. Острови біля Африки. Потім… Африка! Казав він. Немає потреби мандрувати. Просто замкнися всередині. Запроси людей. Побачити Найробі? Ось воно! Лондон? Париж? Там! Будував особливі кімнати, кожен павільйон лишав. За ніч: Нью-Йорк. На вихідні: Лівий Берег… до Римських Руїн. Принести квіти. Могила Клеопатри. За фронтонами кожного міста стелив килимкові доріжки, ставив ліжка, пускав воду струмками. Студійці сміялися з нього. Не зважав. Молодий, дурня корчив. Продовжував будувати. 1929,1930! ’31! ’32!

Крамлі, з протилежного краю кімнати, значущо повів на мене бровами. Боже! А я гадав, що натрапив на щось новеньке, засівши за писанину в будинку дідуся-бабусі, у Зеленому Місті!!

— Навіть таке місце, — бурмотіла далі Емілі Слоун, — як Нотр-Дам. Спальник. Так високо над Парижем. Прокинутися рано, з сонцем. Шаленство? Ні. Він сміявся. І тобі дозволяв посміятись. Не ошалілий… то тільки згодом…

Тут вона занурилась.

На добру хвилину, і ми були вже подумали, чи не втонула вона навіки.

Але я знову дзенькнув у дзвін, і вона знову зібрала докупи невидиме своє плетіння, аби таки доплести, дивлячись на взірець на своїх грудях.

— Згодом… і справді… це… божевілля.

Я вийшла за Слоуна. Залишила місце секретарки. Так і не простив. І далі бавився великими цяцьками… казав, що все ще любить мене. А тоді ота ніч… троща. Це. Це. Це сталося.

І так… я померла.

Ми з Крамлі прочекали добру хвилину. Одна свічка догоріла.

— Знаєте, він досі мене перевідує, — нарешті відгукнулася вона на звуки згасання, коли запирхало-замерехтіло більше свічок.

— Він? — зважився я прошепотіти.

— Так. Ну… двічі… тричі… на рік.

«А чи ж відомо вам, скільки тим часом спливло літ?» — подумки запитав я.

— Виводить мене у світ, виводить, — зітхнула вона.

— Ви з ним розмовляєте? — так само пошепки запитав я.

— Він говорить. Я тільки сміюсь. Він каже… Він каже.

— Що?

— Що й досі, хоча стільки літ спливло, любить мене.

— А ви йому?

— Нічого. Недобре вийшло. Я призвела до… біди.

— А ви бачите його ясно?

— Ой, ні. Він сидить оддалік, де немає світла. А то стане за моїм стільцем і говорить слова кохання. Милий голос. Той самий. Дарма, що він помер, та й я померла.

— А чий же то голос, Емілі?

— Чому… — вона завагалась. А тоді обличчя їй проясніло. — Голос Арбі, звісно.

— Арбі…?

— Авжеж, Арбі, — відповіла вона й схитнулась, задивившись на останню свічку, що ще горіла. — Арбі. Він те пережив. Я таке припускаю. Бо ж мав так багато задля чого жити. Студія. Іграшки. Байдуже, що я пропала. Він вижив, аби приходити до єдиного того місця, яке любив. То й воскрес, навіть із цього цвинтаря. Той молоток. Та кров. Ох, Боже! Мене вбито! Мене!

Вона зойкнула й опукою впала у своє крісло.

Її очі й уста були міцно стулені, мов хто запечатав. Вона умиротворилася й упокоїлася, повернувшись до стану статуї, навіки. Й ніякі дзвони-духмянощі більше не годні вже були оживити оту її машкару. Я тихо покликав її на ім’я.

Але вона вже встигла вибудувати собі нову скляну труну — ще й віком закрилася.

— Боже, — мовив Крамлі. — Що ж це ми наробили?

— Засвідчили два, як не три, вбивства, — сказав я.

— Гайда додому! — вирішив Крамлі.

Але Емілі нас не чула. Їй до вподоби було саме там, де вона опинилася.

68

І врешті-решт ці двоє міст зробилися одне й те саме.

Якщо більше світла світилося у місті пітьми, то водночас більше пітьми тьмарилося-темніло у місті світла.

Імла та мжичка сіялися на високі стіни моргу. Надгробки совалися туди-сюди, мов континентальні плити. Холодні вітри продували тунелі-катакомби, виконуючи роботу сухого очищення. Сама пам’ять заполонила територільні фільмосклепіння. Черви та терміти, які досі трудилися переважно в кам’яних садах-городах, тепер рили-підривали яблуневі сади Іллінойсу, вишняки Вашингтона та математично підстрижені кущі французьких замків-шато. Висмоктані пилосмоками, одна по одній із хряскотом зачинялися великі сцени. Складані будиночки, хатини-колиби й луїзіанські особняки позбувалися ріні своїх доріжок, роззявлювали свої двері й, затрусившись від усяких чум-моровиць, розсипалися на порохно.

А вночі на задвірках двісті старезних автівок як заревуть своїми двигунами, як забахкають смердючими викидами та й як рвонуть якимись сліпими путівцями, розкидаючи навсібіч гравій і здіймаючи пилюгу до неба, аби запліднити собою Детройт.

Гасли світла, нищилися будинки за будинками, здиралися підлоги за підлогами, вимикалися кондиціонери, й останні тоги, цілі їх стоги, вантажівками, мов які примари римські, перлися до «Західного костюма», за один лише квартал заїхати оцією Аппієвою дорогою, а тим часом усі-всі полководці й імператори відходили геть-геть, разом з останніми прибрамними воротарями.

Це ж так нас скидали в море.

Наші параметри, як мені уявлялося, день до дня зводилися внівець.

Та й ще більше всякої всячини, як доносили нам чутки, розтавало й щезало. Спочатку оті мініатюрні міста й доісторичні тварини, потім аристократично-багаті райони та хмарочоси, а по тому, як давно пощез хрест Голготи, тепер, слідом за ним, пішла в піч і світанкова могила Месії.

Будь-котрої миті й сам цвинтар міг вибухнути. Його розкошлані мешканці, вигнані, позбавлені домівки опівночі, заповнять — вирушаючи на пошуки нових нерухомостей через місто до Форест-Лоуна (чи то Лісової Галявини) — запівнічні автобуси, нажахавши водіїв, коли й останні ворота загрюкнуться, а віскі-фільмовий-склепіннєво-катакомбний тунель по вінця заповниться арктичною шугою та й закривавиться у своїй течії — саме тоді, коли церква, що через дорогу навприсядки, заб’є цвяхами свої двері, а п’яний священик утече до метрдотеля «Браун-Дербі», що нагорі, біля самісінького знаку HOLLYWOOD, на тих темних пагорбах, і все ж те коїтиметься, коли невидима війна й небачене військо заганятимуть нас усе далі й далі на захід, викидаючи нас і з мого будинку, і з Крамліної джунгляної просіки, аж поки нарешті, ось тут, в арабському закутні, де так мало зосталося харчів, зате шампану предостатньо, ми облаштуємо наш останній редут, коли Чудовисько з його замашним костомашним військом разом рикнуть-крикнуть і зрушать, пожбурять на нас піски, а ті й скинуть нас яко підобідок для тюленекотиків Констанс Реттіґан і смертельно шокують тінь Еме Семпл МакФерсон, яка тупатиме по буруну в обхід, приголомшена, але відроджена у християнському світанку.

Отакі були справи.

Додайте — чи заберіть — метафору.

69

Крамлі прибув опівдні й побачив, що я засів за телефоном.

— Я телефоную, щоб мене взяли до студії на роботу, — пояснив я.

— А кому?

— Будь-кому, хто трапиться в офісі Менні Ляйбера, коли задзеленчить отой білий телефон на великому письмовому столі.

— А потім що?

— Забіжу туди.

Крамлі задивився на холодний бурун надворі.

— Піди схолоди голову в морі, — порадив наш нишпорка.

— А що ж нам іще робити? — вигукнув я. — Сидіти й чекати, поки вони прийдуть і виб’ють наші двері, а чи з моря виринуть? Я не витримую цього чекання. Краще вже вмерти!

— Дай сюди оте!

Крамлі вихопив слухавку й набрав номер.

Коли там обізвались, йому довелося стриматись, щоб не закричати.

— Я здоровий-прездоровий. Скасуйте мою відпустку за станом здоров’я. Вийду сьогодні ввечері!

— Якраз тоді, коли ти мені так потрібен! — дорікнув я. — Страхопуд!

— Страхопуд! А жити за що? — він жбурнув слухавку. — Гендляр кінський!

— Гендляр який?

— Оце ж і є те, ким я був весь останній тиждень. Знай виглядав, куди ж тебе попхнуть: чи нагору димарем, а чи турнуть вниз зі східців. Кінським гендлярем я був. Отим хлопом, що тримав гнуздечки, коли генерал Грант бебехнувся з коня. Вставляти зуби небіжчикам та вичитувати стародавні новини — це все одно, що русалок ловити. Пора мені піти підсобити моєму коронерові.

— А чи відомо тобі, що слово «коронер» означає лиш «служитель корони»? Такий хлоп, що виконує роботу для короля чи королеви. Виходить, що ти служиш коронерові Корони, Британської!

— А туди до дідька! Я маю законтактувати зі службою зв’язку. Дай мені ту слухавку!

І тут телефон як задзеленчить. Ми аж підскочили обидва.

— Не бери! — сказав мені Крамлі.

Я дозволив телефонові протеленькати вісім… потім десять разів. І тоді вже не витримав. Узяв слухавку.

Спочатку там тільки шумував електричний бурун, десь через місто, де невидимі дощі умивали невблаганні надгробки. А тоді…

Я зачув важке дихання. От ніби десь далеко, за милі звідси, якась велика маса тіста засмоктувала повітря.

— Алло! — обізвався я.

На тому кінці — мовчання.

І нарешті отой густий, бродильний голос, голос, що криється в плоті нічного кошмару, промовив:

— Ти чому не тут?

— Ніхто ж мене не кликав, — відповів я тремким голосом.

Воно подихало, надсадно й підводно, от мов хтось там тонув у власній жахливій плоті.

— Увечері, — мовив уже ослаблий голос. — О сьомій. Знаєш, де?

Я кивнув головою. Ото телепень! Кивнув комусь по телефону!

— Що ж… — протягнув той загублений низький голос. — Довго це тривало, довго… блукало…. все навколо… отож… — це вже мов голосільник голосив. — Перш ніж я відійду навіки, ми з тобою мусимо, ох, мусимо… порозмовляти…

Голос засмоктав чималу масу повітря й пропав.

А я сидів, стискаючи телефон і заплющивши очі.

— Та що ж то в чорта було? — запитав Крамлі, стоячи в мене за спиною.

— Не я зателефонував йому, — відчув я, як заворушилися мої губи. — То він подзвонив мені!

— Дай-но сюди!

Крамлі набрав номер.

— Знову про ту відпустку за станом здоров’я… — мовив він.

70

Студія була замикана й холодна, мов камінь; оголена, темна й мертва.

Уперше за тридцять п’ять років біля воріт стовбичив лиш один охоронець. У жодному з приміщень не світилося. Лише кілька самотніх ліхтарів блимало на перехрестях алей, що вели до Нотр-Даму (якщо він іще стояв на своєму місці) та повз Голготу, давно й навіки пощезлу, та ще до цвинтарного муру.

«Любий Боже! — думав я. — Мої два міста!..» Але нині обидва вони лежали темні та холодні, й жодної різниці не було між ними. Пліч-о-пліч, міста-близнята, й одним правили трава та холодний мармур, а другим, ось цим, володів чоловік, такий темний, такий безжальний та зарозумілий, мов сама Смерть. Пануючи над мерами й шерифами, над поліцією та всіма її нічними псами, над телефонними мережами й аж до банківського Сходу.

І це ж я буду єдиною теплокровною, рухомою, та ще й якою боязкою істотою на моєму шляху від одного міста мертвих до другого, такого самого.

Я доторкнувся до воріт.

— Ради Бога! — заблагав Крамлі у мене за спиною. — Не йди!

— Я мушу, — відказав я. — Адже тепер Чудовисько знає, де ми всі сидимо. І може нагрянути чи на твою оселю, чи на оселю Констанції, чи й Генрі. Але наразі навряд чи воно так учинить. Хтось таки загнав його, останнім гоном. А з другого боку — немає ж способу його зупинити, чи не так? Жодних доказів. І ніякого такого права, щоб його заарештувати. Жоден суд не порушить справи. Ані жодна тюрма його не прийме. Але я не хочу, щоб мене виводили на вулицю, мов песика, а чи молотком пристукнули в ліжку. Боже, Крамлі, я вже не витримую цих безконечних вичікувань. А ще ж коли б ти чув його голос. Я не думаю, що він робитиме якісь інші рухи, крім як тільки до власної смерті. Щось жахливе таки спіткало його, і йому треба поговорити.

— Поговорити! — вигукнув Крамлі. — Це називається: не ворушись, щоб я тебе гахнув!?

— Поговорити, — повторив я.

Я став у воротях і задивився на ту довгу вулицю, що простелилася переді мною.

Зупинки на Хресному Шляху:

Той мур, від якого я втікав напередодні Всіх Святих.

Зелене Місто, де ми з Роєм справді жили.

Павільйон номер 13, де виліплено — й знищено — Чудовисько.

Теслярня, де заховали ту труну, яку мали спалити.

Кімната Меґґі Ботвін, де Арбутнотові тіні чіпали стіни.

Комісаріат, де кіношні апостоли ламали черствий хліб і пили вино І.Х.

Пагорб Голготи, давно пощезлий, і зорі колами понад ним, а Христос давно вже перейшов до якоїсь другої могили, й унеможливлено жодне чудо з рибою.

— Ану його до дідька! — ворухнувся за спиною в мене Крамлі. — Я йду з тобою.

Я похитав головою.

— Ні. Ти ж мусиш тижнями й місяцями вистежувати, розшукуючи Чудовисько? То воно й сховається від тебе. А наразі ж він відкрився мені — можливо, щоб розповісти про тих людей, які попропадали безвісти. Ти що, хочеш дістати дозвіл розкопати сто могил по той бік муру? Гадаєш, місто видасть тобі лопату, аби ти викопав останки І.Х., Кларенса, Ґрока, дока Філіпса? Та ми ніколи не побачимо їх знову — якщо тільки Чудовисько не покаже нам. Отож зачекай на мене під ворітьми цвинтаря. Обійди квартал разів вісім чи й десять. Так чи інак, а я вийду: можливо, з вереском, а мо’, звичайною ходою.

— О’кей, — глухо прозвучав Крамлін голос. — Ну, то йди на смерть, — наш нишпорка зітхнув. — Ба ні. Прокляття. Ось, на!

— Пістолет? — скрикнув я. — Я боюсь стрілянок!

— Бери. Пістолет в одну кишеню, кулі — в іншу.

— Ні!

— Візьми! — і Крамлі тиць його мені в руку.

Я взяв.

— І вертайся цілий!

— Так, сер! — пообіцяв я.

І зайшов на територію. Студія заковтнула мою вагу. Я відчув, як тіло занурюється в ніч. У будь-який момент, із будь-котрої незнищеної будівлі, постріл — і слона звалить, падаєш на коліна, м'ясна пожива для псів, кісточки для нічного хижого птаства.

Я йшов вулицею і сподівався, що ось зараз Крамлі гукне, заверне мене. Ні, тиша.

Біля третьої алеї я зупинився. Хотілося глянути вбік, на Зелене Місто, штат Іллінойс. Таки не глянув. Чи не знищили пара й лопати, чи терміти не вигризли всіх його дахів, еркерів, іграшкових мансард, винних льохів? Я передумав допевнитися.

Біля адміністративної будівлі ледь блимав єдиний зовнішній ліхтар.

Двері були незамкнені.

Я глибоко вдихнув і ввійшов.

Дурень. Ідіот. Телепень. Пришелепок.

Таку літанію бурмотів я собі під ніс, ступаючи нагору.

Крутнув дверну ручку. Замкнено.

— Хвала Богу!

Я ладен був уже закинути ноги на плечі й дати драла…

Коли це клацнула автоматика.

Двері офісу розсунулись.

«Пістолет!» — подумав я. І руками полапав зброю в одній кишені, а кулі — в другій.

Однією ногою ступнув досередини.

Освітлювала офіс лиш єдина лампочка над тією картиною, що на далекій західній стіні. Тихо ступаючи по підлозі, я подався через кімнату.

Стояли там усі ті порожні дивани, порожні крісла й той великий порожній письмовий стіл, на якому був сам лише телефон.

І те велике крісло — і було воно не порожнє.

Я чув його дихання, повільне, протягле й важке, от мов сопіла в пітьмі якась величезна тварина.

Ось я невиразно розгледів масивну постать чоловіка, що розсівся у тому кріслі.

Наштовхнувся на якийсь стілець. Від того шоку серце мені мало не відмовилося битися в грудях.

Я вглядався у ту невиразну постать під протилежною стіною і нічого не бачив. Голова того чоловіка була опущена, обличчя затемнене, великі ручиська й лапоподібні п’ястуки тяглися, щоб спочити на стільниці. Зітхання. Вдихнути. Видихнути.

Та ось голова й лице Чудовиська піднялися, освітилися.

Очі блиснули на мене.

Колихливою діжею він відкинувся на спинку крісла, аж воно, хоч яке масивне, застогнало.

Я простяг руку до вимикача.

Рана-замість-рота розверзлася на всю довжину.

— Ні!

Велика тінь простерла довгу руку.

Я почув один, два доторки до телефонного диска. Дзз, клац. Я таки натис кнопку вимикача. Світло не з’явилось. Але в дверях клацнули, ставши на місце, замки.

Мовчанка. А потім…

По великому засмокчу повітря, а тоді по великому видихові:

— Ви прийшли… по цю роботу?

«По що?» — вражено подумав я.

Та величезна тінь похилилася через темний простір до мене. На мене пильно дивилися, а очей тих я й не бачив.

— Ви прийшли, — видихнув голос, — керувати студією?

«Я? Керувати?!» — подумалося мені. А голос провадив далі, карбуючи склад за складом:

— Ніхто нині не годен упорати цю роботу. А це ж цілий світ для нового власника. І весь на кількох акрах землі. Колись тут були помаранчеві, цитринові сади, худоба. Хоча худоба якась таки лишилася. Та дарма. Воно ваше. Я віддаю це вам…

Божевілля.

— Ходіть та й подивіться, що вам дістанеться!

Жест довгого ручиська. Він натис якусь невидну мені кнопку. Дзеркало, що позад письмового стола, ковзнуло набік і відсунулося на всю свою ширину, відкривши попідземний вітер і тунель, що вів углиб, під ті склепіння.

— Сюди! — шепнув голос.

Його обрис видовжився, обертаючись. Крісло крутнулось, завищавши, й зненацька не стало ніякої тіні ні в кріслі, ні за ним. Порожня стільниця скидалася на палубу великого, але безлюдного корабля. А те невпокійливе дзеркало вже ковзало назад, щоб зачинитися. Я стрибнув уперед, злякавшись, що, коли воно захряснеться, то й останнє сліпеньке світельце згасне, і я потону в пітьмі.

А дзеркало випереджало мене. Ось воно відбило моє нажахане обличчя.

— Я не встигаю за вами! — закричав я. — Я боюсь!

Дзеркало й зупинилось.

— Ще того тижня ви б мали боятись, авжеж, — прошепотів він. — Але цього вечора? Вибирайте, підбирайте могилу. Вона — моя.

І тепер голос його видавався мені голосом мого батька, що танув на своєму смертельному ложі, бажаючи собі дару смерті, а вона ж розтяглася йому на цілі місяці.

— Ступніть сюди, — тихо мовив голос.

«Боже мій! — подумав я. — Мені ж це знайоме ще з шести років. Привид киває головою, кличе з-за дзеркала, і співачка, приваблена його ніжним голосом, зважується послухатись і торкає дзеркало… а його рука бере та й веде її вниз, углиб, до темниць і до похоронної гондоли, на якій за керманича сама Смерть. Дзеркало, шепіт і моторошні співи у порожній опері…»

— Я не можу зрушити з місця! — жалібно мовив я. — Мені страшно! — рот мені наче порохом забило. — Ви ж померли давно-давно…

Там, за дзеркалом, його силует кивнув на знак згоди.

— Авжеж, нелегко це було: померши для всіх, але зоставшись живим під кіношними склепіннями, шастати туди-сюди крізь могили. Звівши число людей, котрі знали всю правду, до мінімальної кількості, добряче їм платячи й знищуючи тих, які підвели, так чи інак. Смерть вечірком у павільйоні номер тринадцять. А чи загибель у безсонну ніч за муром. А чи й у цьому офісі, де я часто й спав у великому кріслі. А тепер…

Дзеркало затремтіло. Від його подиху? Чи від руки? Я вже й не міг розрізнити. Кров загупала мені у вуха. Мій голос відбився від дзеркала, хлоп’ячий дискант:

— А чи не можна нам порозмовляти просто тут?

І знову той сумний напівсміх-напівзітх.

— Ні. Великий тур! Ти повинен усе знати, якщо хочеш посісти моє місце.

— Та не хочу я його! Хто вам таке сказав?

— Це я тобі сказав. І повторюю. Слухай, я вже майже мертвий.

Подув вільгий вітер, що тхнув занітраченою гнилизною старезних плівок та сирої могильної землі.

Дзеркало знову ковзнуло, повністю відкривши прохід. Тихо почалапали геть від мене кроки Чудовиська.

Я задививсь у глиб тунелю, ледь освітленого самими світлячками зі стелі.

Огрядна тінь Чудовиська сунулася схилом у глиб тунелю, а тоді обернулася.

Він пильно подивився на мене своїми неймовірно шаленими і неймовірно сумними очима.

А тоді кивнув головою туди, вглиб, у пітьму.

— Ну, якщо ти не можеш іти, то побіжи, втечи! — пробурмотів він.

— Від чого?

Його слиняві туби пожували себе трохи, а тоді нарешті виголосили:

— Та від мене! Я ж бігав-тікав усе своє життя! Гадаєш, я не збіжу за тобою? Боже! Ти тільки прикинься! Уяви тільки, що я й досі дужий, що досі маю доволі снаги. Що можу вбити тебе! Дій так, наче ти боїшся!

— Я й боюсь!

— То біжи! Прокляття на твою голову!

І замахнувся кулаком, мов щоб позбивати тіні зі стін.

Я помчав.

А він погнався за мною.

71

То була жахлива, хай і вдавана гонитва. Крізь склепіння, де лежали ролики всіх фільмів, і до кам’яних крипт, де були поховані всі зірки, що у тих фільмах грали, і попід муром, і крізь мур, і зненацька мур лишився позаду, й мене зарикошетило по катакомбах, а Чудовисько насідало ззаду, тупотіло потопом своєї плоті мені по п’ятах, і так аж до самого того склепу, куди Дж. Ч. Арбутнот ніколи й не лягав на спочинок.

І я ж знав, тікаючи, що це не туристична пробіжка, Боже милий, а таке призначення, така доля. Мене не просто переслідували, а заганяли. Куди ж?

Ось дно того склепу, де Крамлі, сліпий Генрі та я стояли тисячу років тому. Трусячись, я зупинився.

Східці саркофагової платформи чекали, порожні, на своєму місці.

А позаду я чув, як темний тунель аж закипає від тупоту ніг, як ревуть вогненні міхи погоні.

Я стрибнув на ті східці та якось підтягся, деручись нагору. Спотикаючись, викрикуючи нудотні молитви, я достогнав до горішньої сходинки, викрикнув якесь полегшення і з зойком викотився з саркофага, гепнувшись на підлогу.

Гуп кулаками в двері склепу. Розчахнулись! Випав я на цвинтарну землю й дико витріщився, поміж надгробків, на бульвар — порожній! А ще ж скільки до нього миль!

— Крамлі! — загорлав я.

Ані одної машини — ні їде, ні стоїть.

— О Боже! — заголосив я. — Крамлі! Де ти?

А позаду вже тупотіли ноги, ось вони й на порозі склепу. Я різко обернувся.

Чудовисько ступило з дверей на цвинтарну поверхню. Стояв він посмертною статуєю, спорудженою на уславлення його ж самого, під викарбуваним власним ім’ям. На одну-єдину мить він видався привидом якого-небудь англійського лорда, виставленого на підвіконня своєї ж стародавньої сільської вартівні: його підмовили-напоїли, щоб упіймати на плівку й занурити в рідину-проявник у темній комірчині, аби він вигулькнув фантомоподібно, в міру розгортання сюжету, в туманах, тримаючись однією рукою за дверну завісу, праворуч від нього, а другу піднісши догори, от ніби щоб пожбурити Фатум: хай котиться к такій мамі по холодно-мармуровому подвір’ю знімального майданчика. І я знову побачив над холодними мармуровими дверима напис:

АРБУТНОТ.

Либонь, я таки викрикнув, упівголоса, те ім’я.

А він від того як кинеться вперед, от ніби він — бігун і вчув постріл стартового пістолета. І він ще й крикнув, а я від його крику безладно полопотів до воріт. Порикошетив-покарамболив об добрий десяток надгробків, порозкидав чимало квіткових композицій і все біг, репетуючи та виписуючи петлі-кренделі ногами. Половина моєї свідомості бачила це як поліційне переслідування злочинця, а друга половина — як дикий фарс. Один образ: потік води з розтрощеного опусту наздоганяє самотнього втікача. Другий: стадо слонів затоптує Чарлі Чейза. Не мавши вибору з-поміж маніакальних реготів та відчаїв, я таки добіг тими брукованими доріжками поміж могил, аби переконатись:

Крамлі немає. Бульвар пустий-пустісінький.

А там, через вулицю, стоїть — відчинена — церква Святого Себастьяна: горить світло, двері розчахнуті навстіж.

«І.Х.! — подумав я. — От коли б ти був там!»

І я кинувся туди. Стрибками, до крові кусаючи губи.

А позаду гучно гупотіли незграбні черевики, й надсадно хекав напівсліпий жахливий чоловік.

Ось і двері.

Святая святих!

Але священика там не було.

Свічки горіли, освітлюючи золочений вівтар. Свічки яріли і в гротах, де ховався Христос, аби віддати Діві Марії центр сцени, посеред того яскравого скрапування любові.

Широко відчинені були й двері сповідальні.

І тут знову, громом, той тупіт-тупіт черевиків.

Я заскочив до сповідальні, захряснув двері й занурився, гидливо здригаючись, у темний колодязь.

Грім тієї ходи…

Ущух, немов гроза. Мов гроза, та хода стала тихіша, а тоді, з переміною погоди, й наблизилася.

Я відчув, як Чудовисько береться за двері. Вони не були замкнені.

Але ж хіба я не священик, якщо вже опинився тут?

А всяк, хто тут замкнувся, стає святий, із ним рахуються, чемно розмовляють, і він лишається… в безпеці?

Потойбіч я вчув отой нечестивий стогін знемоги й самоприреченості. Я затремтів. Скрегочучи зубами, я став молитися про найпростіші речі. Ще хоч годинку побути з Пеґ. Лишити по собі дитину. Такі дрібнички. Речі, більші за опівніч, або ж не менші й за якийсь можливий світанок…

Мабуть, ніздрі мої видихали солодкий дух життя. Мої моління його творили…

Тут Воно востаннє застогнало й…

О Боже!

Чудовисько ввалилося до другої половини сповідальні!

Те, що він таки вліз у двері, втис сюди свою вже безсилу лють, іще дужче мене потрясло, от ніби мені зробилося страшно, коли б його страхітливий подих не пропалив роздільних між нами ґрат і не осліпив мене. Але величезна його постать плюхнулася, мов які великі ковальські міхи, й зазітхала, вмощуючись, усіма своїми бганками та клапанами.

І я збагнув: химерна погоня скінчилася — розпочався останній відтинок нашої зустрічі.

Я чув, як Чудовисько раз, двічі, тричі всмоктало в себе повітря, от ніби чи набираючись відваги, щоб заговорити, а чи злякавшись власної мови, і все ще жадаючи вбивати, але, хвалити Бога, воно стомилося, нарешті стомилось.

І нарешті цей чолов’яга видав гучний шепіт, от мов яке неосяжне зітхання спустилося димарями-коминами:

— Благословіть мене, отче, бо я согрішив!

«Боже! — подумав я. — А що ж казали своїм парафіянам священики — у всіх отих старих фільмах, півжиття тому? Що?! Підкажи, дурна пам’яте!» І знову мене пойняло оте шалене бажання вискочити звідси й щодуху помчати геть посеред ніщоти — і нехай Чудовисько знову поженеться за мною!

Але поки я набрався духу, воно знову жахливо прошепотіло:

— Благословіть мене, отче…

— Я не отець, не батько вам! — крикнув я.

— Ні, — погодилося, все так само пошепки, Чудовисько.

А тоді, згаявши якусь мить, додало:

— Ти — мій син.

Я аж підскочив — і заслухався, як моє серце вибиває якийсь холодний тунель у пітьмі.

Чудовисько ворухнулось.

— Хто… — павза —…на твою думку… — павза —… узяв тебе на роботу?

Милий Боже!

— То я, — мовило оте загублене обличчя з-за ґрат, — узяв тебе.

«А не Ґрок?» — подумав я.

І Чудовисько почало перебирати-переповідати якісь жахливі чотки темних намистин, а я тільки й міг, що поволі-поволеньки опускатися, назад та й назад, аж поки сперся потилицею на панель тієї кабіни, і тоді я обернув голову й промимрив:

— Чом же ви не вбили мене?

— Бо я ніколи не хотів того. Твій друг перечепився через мене. Виліпив оте погруддя. Божевілля. Так, я вбив би його, але він випередив мене, наклавши на себе руки. А чи зробив таку виставу, ніби наклав руки. Він живий, жде тебе…

«А де ж?» — хотів я викрикнути. Натомість запитав:

— Навіщо ж ви пощадили мене?

— Навіщо… Я хочу, щоб одного чудового дня хтось розповів мою історію. Ти ж був єдиний… — тут він зробив павзу —…хто міг розповісти її, і розповісти… правильно. Немає ж нічого такого на студії чи у світі, чого б я не знав. Я читав цілими ночами, а спав уривками, і знову читав, а тоді прошепотів крізь стіну… о, не так і багато тижнів тому… твоє ім’я. Він зробить це, сказав я. Візьміть його на роботу. То ж мій історик. І мій син… І тебе взяли.

Тож саме його шепіт, із-за дзеркала, й призначив мене на цю роботу.

І той шепіт опинився наразі просто переді мною, ближче, ніж за чотирнадцять дюймів, а його дихання, мов які міхи, ганяло повітря поміж нас.

— Білі, мов кості, милі пагорби Єрусалима, — мовив той бляклий голос. — Я наймав і проганяв, усіх-усіх, тисячі днів. І хто ще міг це робити? Мені ж тільки й лишалося бути потворним і вмирати. Лише робота рятувала мене від смерті. Дивною підтримкою виявилось оте взяття тебе на роботу.

Тут я задумався: чи маю я подякувати йому?

«Уже скоро…» — мало не прошепотів він.

— Керувати цим підприємством, шепочучи з-за дзеркала, спочатку не дуже добре в мене виходило. Своїм голосом я гатив по Ляйберових барабанних перетинках, провіщав коливання біржових курсів, редагував сценарії, переглядав у склепах — і доводив до його відома, коли він прикладав вухо до стіни о другій дня. Які то були зустрічі! Які ми з ним були близнята! Его й супер-его. Сурма й сам сурмач. Маленький танцівник. Але ж я — хореограф під склом. Боже милий, як ми з ним ділилися офісом! Він корчив сурйозну пику й удавав, ніби ухвалює важливі рішення, а я щодня чекав вечора, аби вийти з-за стін-дзеркал і вмоститися в тому кріслі за порожнім письмовим столом, на якому лиш одна річ була — телефон, і диктував Ляйберові, моєму секретареві.

— Я знаю, — прошепотів я.

— Звідки ж ти міг дізнатися!?

— Здогадався.

— Здогадався?! Про що? Про всю ту божевільну, кляту історію? Про той Геловін? Двадцять, о Боже, цілих двадцять років тому?!

Він важко засопів, чекаючи моєї відповіді.

— Так, — прошепотів я.

— Ну-ну, — Чудовисько поринуло в спогади. — Панував «сухий закон», але ми переганяли самогон-брагу від Санта-Моніки через той склеп, далі тунелем, і так було нам весело, що й сам чорт нам не брат! Піввечірки на цвинтарі, пів — у фільмових склепіннях, Боже! П’ять озвучок були повні галасу: чоловіки, дівчата, зірки, статисти. Я й не дуже добре пам’ятаю ту опівніч. Чи ж уявляєш ти, скільки людей, шаліючи, кохаються на цвинтарях? Серед вічного супокою! Подумати лишень!

Я чекав, аби він іще глибше поринув у ті роки спогадів. І він сказав:

— Той запопав нас. Боже, отам, серед надгробків. Доглядачевим молотком по голові мене, по щоках, по очах! Побиття! І втік із нею. Я, з криком, за ними. Вони в машину. І я машиною, за ними. Боже. І той удар, та троща, і, і…

Він зітхнув, зачекав, поки серце трохи вгамується.

— Пригадую, як док заніс мене до церкви, першого! А священик ошалів від страху. А потім — у морг. Зцілюйтеся в склепах! Одужуйте в могилах! І наступна могильна плита на клятого того мерця, Слоуна! А Ґрок! Як він силкувався поправити вже непоправне. Бідолашний виплодок Ґрок. Ленінові поталанило більше! Я насилу розтулив рота й мовив: «Прикрийте це! Пізня ж година. Вулиці порожні. Збрешіть! Скажіть про мене, що я помер! Боже, моє обличчя! Уже ніяк не залатати! Моє лице! То краще скажіть, що я помер! Емілі? Що? Збожеволіла? То заховайте Емілі! Прикрийте. Гроші, авжеж. Сипте купи грошви. Зробіть так, щоб схоже було на справжнє. Хто здогадається? І зробіть похорон закритих трун… а я близенько ж, напівмертвий у морзі, й док стільки тижнів виходжує мене! Боже мій, яке божевілля. Як я обмацав своє обличчя й голову, як спромігся гукнути „Фріце!“, коли його забачив. „Ти! Покомандуй тут усім!“ І Фріц упорався! Роботоголік-маніяк. „Слоун помер? То винесіть його звідси!“ Емілі, сердешна, всіма покинута, збожеволіла. Констанс! І Констанс повела її геть, в Елізій. Оте, що називають санаторіями, лікарнями для п’яниць, божевільних і наркоманів, які ж то лікарні, коли там не лікують, не зцілюють, які санаторії — без санітарії? Але саме туди вони й пішли, й Емілі мов у ніщо провалилася, а я марив. Фріц скомандував усім заткнутись, а вони все одно плачуть, і всі дивляться на моє обличчя, а воно ж мов на м’ясорубці перекручене. Я бачив у їхніх очах, яким став жахіттям. Своїм поглядом вони мов казали мені: „Помри!“, а я їм: „А чорта з два!“ І док-різник, і Ґрок-косметолог щосили намагалися мене підремонтувати, й І.Х. допомагав, але Фріц сказав нарешті: „Ось такі справи! Я зробив усе, що міг. Кличте священика!“ „А чорта з два! — знову крикнув я. — Влаштуйте похорон, але я не бажаю там бути й мене там не буде!“ І всі їхні обличчя зробилися, мов крейда! Вони ж бо знали, що я не жартую. І з моїх цих уст, із цього руйновища виснувався шалений задум. І всі вони подумали: „Якщо він помре, то й нам жаба цицьки дасть!“ Боже Всемогутній! Розумієш, для нас то був найурожайніший на фільми, за всю історію студії, рік. Велика Депресія не тільки позаду, а й усе ще попереду, одначе, попри все це, ми заробили двісті мільйонів, а тоді й ще додали триста мільйонів — більше за всі інші кіностудії, разом узяті. Ну, то й як вони могли дозволити мені померти? Я ж був вартий тисячі таких, як вони, а що вже казати про всіх тих, які поза парканом. Де їм було знайти мені заміну? З усіх отих дурнів, телепнів, ідіотів та нахлібників-посіпак? „Ти врятуй його, а я підремонтую!“ — таке сказав Ґрок нашому різникові, докові Філіпсу. Ото вони й побабили-сповили мене, заново народивши подалі від сонця, і то навіки!»

Слухаючи все це, я згадав слова І.Х.: «Чудовисько? Та я ж був там тієї ночі, коли воно вродилося!»

— Отож док мене порятував, а Ґрок — підремонтував. О Боже! Та що швидше він зашивав, то швидше я ті шви й розривав! А всі вона думали тим часом: «Якщо він помре, то наш корабель потоне!» А я ж тоді й хотів померти, усім серцем хотів! Однак саме тоді, коли я лежав під усіма тими верствами томатної жмачки й потрощених кісток, перемогла ота стара, як світ, утробна жадоба влади. І після кількох годин то вільних падінь у пащу смерті, то тяжких підйомів назад, нагору, я, боячись, що вже більше ніколи не зважусь торкнутися свого обличчя, звелів їм: «Оголосіть жалобу! Повідомте, що я помер! Заховайте мене отут і поставте на ноги! Лишіть відкритий тунель, поховайте Слоуна! Поховайте і мене з ним, in absentia,[59] з відповідними заголовками в газетах. А в понеділок уранці, Боже, у понеділок я вже й заступлю на роботу. Що? І так буде кожного понеділка, з місяця в місяць і з року в рік. І щоб ніхто про це не знав! Я не бажаю, щоб мене бачили. Убивця зі спотвореним обличчям? І зробіть мені офіс, і великий стіл, і чимале крісло, й мало-помалу, десь за місяці, я підходитиму все ближче, а тим часом хай хтось сидить отам, сам-один, і дослухається до дзеркала, і, Менні! Де Менні? Ти слухай уважно! Бо я говоритиму і крізь балки, шепотітиму в щілини, і ти відкриєш свого рота, а я говоритиму в твоє вухо, аби кожне моє слово заходило тобі в голову й з рота твого виходило. Ти це втямив? Затям! Збери папери. Підпиши свідоцтва про смерті. Слоуна — в ящик. А мене — в окрему кімнату моргу, аби я видужав, відіспався, відпочив. Менні! Згода? То влаштуй такий офіс. Марш!»

І в ті дні, що передували моєму похорону, я покрикував на своїх людей, і ця моя невеличка команда заспокоїлася. Вони мене слухались, кивали головами, казали «Так» і виконували мої розпорядження.

А належали до цієї команди док, котрий врятував мені життя, Ґрок, що латав мені обличчя, якого вже було не залатати, Менні, який керував студією, але тільки за моїми наказами, та І.Х. — просто завдяки тому, що тієї ночі опинився на місці події, перший знайшов мене закривавленого й поперетягував, переставив машини так, аби автотроща мала вигляд випадкової. Тож усе знали тільки ці четверо. А Фріц? Констанс? Вони виконали своє завдання — допомогли зачистити сліди, але їм так і не сказали, що я вижив. І кожне з тієї четвірки стало довічним отримувачем п’яти тисяч щотижневої виплати. Уяви тільки! По п’ять тисяч на тиждень, у тисяча дев’ятсот тридцять четвертому! Середня платня тоді становила якихось п’ятнадцять брудних баксів. Отже, і док, і Менні, й І.Х., і Ґрок стали багатіями, чи ж не так? За гроші, Христом-Богом клянусь, можна купити все! І я купив — роки мовчання! Отож усе йшло чудово, ми всі гараздували-розкошували. Відтоді студія знай нарощувала виробництво фільмів, росли прибутки, а я сидів собі у сховку, й ніхто ні про що не здогадувався. Зростала й наша біржова вартість, і наші нью-йоркські боси тішилися, аж поки…

Він затнувся й тяжко застогнав із відчаю.

— …хтось щось виявив.

І він замовк.

— Хто ж? — зважився я запитати.

— Док. Наш добрий старий хірург, генерал Док. Мій час сплив.

Знову павза, а тоді:

— Рак.

Я не став його підганяти: хай висловиться, коли збереться на силах.

— Рак. Кому ще док розповів, я не можу знати. Один із них захотів утекти. Загребти купу грошви й накивати п’ятами. Тож він і почав залякувати. Залякувати всіх правдою. Потім — шантаж, вимагання грошей.

«Ґрок!» — подумав я, але спитав:

— Чи ж знаєте ви, хто то такий?

А тоді й ще сипонув запитаннями:

— Хто випхав те тіло на драбину? Хто написав мені листа, щоб я прийшов на цвинтар? Хто сказав Кларенсові, щоб зачекав біля «Браун-Дербі» й зміг вас побачити? Хто надихнув Роя Гольдстрома на створення бюста можливого монстра для неможливого фільму? Хто підкидав І.Х. надмірні дози віскі, сподіваючись, що той ошаліє й усе вибовкає? Хто?

Із кожним моїм запитанням та величезна маса за тонкою панеллю зрушувалася, струшувалася, вбирала великі шелести повітря й видихала їх зітханнями, от ніби кожен такий вдих був надією на виживання, а кожен видих — допущеним одчаєм.

Трохи помовчавши, він сказав:

— Коли оте все почалося, із тілом на мурі, я підозрював усіх. А воно ставало що далі, то гірш. Я ошалів. «Мо’, док? — подумав я. — Але ні. Надто боязкий — і надто очевидний кандидат. Зрештою, саме він виявив мою хворобу й сповістив мене про неї. І.Х.? Та цей ще гірший за боягуза: щовечора ховається, тоне у пляшці. Але хто ж, якщо й не І.Х.?»

— А де перебуває І.Х. наразі?

— Десь похований. Я й сам похоронив би його. Я вирішив похоронити всіх, одного по одному, позбутися хоч би й кого, хто б спробував мені зашкодити. Як і Кларенса, я задушив би й І.Х. Убив би і його, як усунув би Роя, який, так мені здавалося, наклав на себе руки. Та Рой вижив. То ж він убив та й поховав І.Х.

— Ні! — скрикнув я.

— Є ж стільки порожніх могил. От Рой десь його й заховав. Бідолашний печальний Ісус.

— Ні, не Рой!

— А чом би й ні? Ми б усі вбивали, якби нам випадали нагоди. Ми ж тільки й мріємо, що про вбивство, але ніяк не зважуємось. Пізно вже, дозволь мені договорити. Док? І.Х.? Менні? Перебирав я подумки імена. Котрий із них міг захотіти вдарити мене і втекти? Менні Ляйбер? Ні. Це був наче такий собі запис на фонографі, який я міг програвати будь-коли й чути одну й ту саму мелодію. Ну, а тоді й додумався нарешті: Ґрок! То він найняв Роя, хоча я мав намір увести сюди тебе, для великого пошуку. Звідкіля мені було знати, що останнім об’єктом пошуку стану я сам?! Що я виліплюся в глині! Ох, я був геть ошалів. Але тепер — з усім цим покінчено.

Утікаючи, горланячи, шаліючи, я зненацька подумав: це вже забагато! Стомлений, до чортиків зморений від стількох років, від такого потоку пролитої крові, стількох скоєних убивств, і все ж воно пропало. Тепер — рак. І саме тоді я здибав інше Чудовисько в тунелі, біля склепів.

— Інше Чудовисько?

— Так, — зітхнув він, притулившись головою до бічної стінки сповідальні. — Піди спіймай його. Чи ти гадав, що тут тільки я — Чудовисько, еге ж?

— Інше…?

— Твій друг. Той самий, чиєї роботи погруддя я знищив, коли побачив, що він схопив моє обличчя, так. Той самий, чиї міста я потоптав ногами. Той самий, чиїх динозаврів я випотрошив… Це він нині керує студією!

— Це… це неможливо!

— Ідіот! А пошив у дурні нас. І тебе обдурив. Коли він побачив, що я зробив із його звірами, з його містами, з тим глиняним погруддям, він ошалів. Зробив із себе ходяче жахіття. Страхітливу машкару…

— Машкару… — мій рот сіпнувся.

Я вже й здогадався — але не повірив здогадові. Немов уяв побачив на стіні будинку Крамлі зафільмоване обличчя Чудовиська. Не анімоване глиняне погруддя, кадр за кадром, а… Роя, загримованого під батька руйнування, під дитя хаосу, під істинного сина знищення.

Знятого на плівку Роя, котрий діяв як Чудовисько.

— Твій друг, — видихнув чолов’яга за ґратами, надсадно, знову й знову, хапаючи ротом повітря. — Боже, яке перетворення. Голос — мій! Поговорив крізь стіну, що за Менніним столом, і…

— Знову взяв мене на роботу! — почув я власні слова, мовби збоку. — І самого себе знову найняв?!

— Так! Просто геніально! Дайте йому Оскара!

Моя рука заторсала ґрати.

— Та як же він…

— Перехопив владу? Де той шов, де тріщина, де межа? Я здибався з ним під муром, між склепінь, віч-на-віч! О, прокляття на голову того дотепника, сучого сина! Я ж стільки років не дивився у дзеркало. А тут наче сам собі дорогу заступив. І воно ще й шкіриться! Я ударив, щоб розбити оте дзеркало! Гадав: ілюзія. Якийсь світляний привид у склі. Я скрикнув, ударив — і втратив рівновагу. А те віддзеркалення підняло свого кулака й ударило мене. Прийшов я до тями серед могил, за ґратами, в якомусь склепі, а він стоїть переді мною і тільки спостерігає. «Хто ти такий?» — закричав я. Хоча й так знав. Солодка помста! Я ж був понищив його створіння, потрощив його міста, намагався і його знищити. І тепер — цей солодкий тріумф! Як кинеться він бігти, а тоді озирнувся й прокричав мені: «Чуєш? Я біжу поновити себе на роботі! І, звісно, підвищити собі платню!» Двічі на день він приносив мені шоколадки, підтримував умирущого чоловіка. Аж поки й переконався, що я справді помираю, і йому стало нецікаво — як і мені. Можливо, збагнув, що влада перестає бути владою, коли втрачає велич, добрість і втіху. Мо’, це його навіть налякало, а мо’, просто набридло. Кілька годин тому він відімкнув мої ґрати й відвів мене, щоб я зробив той дзвінок тобі. Лишив мене, щоб я тебе дочекався. Йому не довелося розтлумачувати, що я маю зробити. Просто показав на тунель, що веде до церкви. Пора висповідатися, сказав він. Блискуче. А наразі він чекає на тебе в одному кінцевому місці.

— Де ж це?

— А туди до дідька! Де є оте єдине місце для таких, як я, і для таких, яким він став?

— Ах, так, — кивнув я головою, ладен заплакати. — Я побував там. Чудовисько відкинулося назад у своїй частині сповідальні.

— От і добре, — зітхнув він. — Цього останнього тижня я багатьох скривдив. Декого вбив, а решту прикінчив твій друг. Розпитай його. Він ошалів, як і я, незгірш. Коли все це скінчиться, коли допитуватиметься поліція, вали всю вину на мене. Навіщо потрібні два Чудовиська, які одного має вистачити? Гаразд?

Я мовчав.

— Скажи ж слово!

— Так.

— Добре. Коли він побачив, що я помираю, насправжки помираю в тому склепі, та що й сам він помирає від раку, що я вділив йому, а отже, гра вже не варта свічок, він спромігся на порядність і відпустив мене. Та студія, якою покерував він, та, котрою я покерував, дійшла до мертвої цяти: ні туди, і ні сюди. Ми з тобою обидва повинні дати їй новий поштовх, пустити в дію. Отож наступного тижня запусти всі колеса. Знову розпочни роботу над фільмом «Мерці галопують швидко».

— Ні, — промимрив я.

— А дідьки б тебе побрали! І на останньому своєму подиху я прийду й вичавлю з тебе життя. Це буде зроблено. Скажи!

— Це, — вимовив я нарешті, — буде зроблено.

— А зараз — про останню річ. Я вже казав тобі. Та пропозиція. Вона — твоя, якщо ти її хочеш. Студія.

— Не…

— Таж більш нікого немає! Не відмовляйся так швидко, згарячу. Більшість ладна піти на смерть, аби успадкувати…

— Смерть — оце воно, потрібне слово. Я ж помру за якийсь місяць: зіп’юсь, зґирджусь та й помру.

— Ти не розумієш. Ти у мене — єдиний син.

— Шкода, якщо це так. Але чому я?

— Бо ти — єдиний чесний перед Богом мудрець-ідіот. Справжній, щирий дурень, не підробка. Такий, який ніби й забагато слів нанизує, а тоді глянеш, що в підсумку з тих слів склалося, а воно таки правда! Ти вже ж себе не зміниш. Добрі речі переливаються з твоєї руки в слова.

— Так, але ж я не прихилявся роками до дзеркала, аби вислуховувати вас, як чинив Менні.

— Він і говорить, але слова його нічого не означають.

— Але ж він напрактикувався, навчився. Досі вже ж добре знає, як давати лад речам. Хай краще я працюватиму на нього!

— Останній шанс? Остання пропозиція? — мовив він уже геть ослаблим голосом.

— І запродати й дружину, і письменництво моє, і всеньке життя?

— Ах, — прошепотів той голос. Тоді ще шепнув своє останнє: — Так… — та ще додав: — І нарешті. Благословіть мене, отче, бо я справді грішив!

— Я не можу.

— Ні, можеш. І прости. Це ж священикова праця. Прости мене й поблагослови. Бо за мить буде вже запізно. Не посилай мене до пекла вічного!

Я заплющив очі й проказав: «Я благословляю вас». А тоді ще додав: «І прощаю вас, хоча, о Боже, я вас не розумію!»

— А хто коли розумів? — видихнув він. — Я й сам не розумів себе, — голова його плюхнулася об панель. — Дуже дякую, — його очі заплющилися, щоб бачити отой зовнішній простір, де вже немає звуків. Я додав ще й мій власний шлях. Гук могутньої брами, що зачиняється забуттям, гуркіт замиканих дверей склепу.

— Я прощаю вас! — крикнув я жахливій машкарі того чоловіка.

«Я прощаю вас…» — мій голос луною повернувся зі склепіння порожньої церкви.

Вулиця була безлюдна.

«Крамлі, — подумав я, — де ж ти є?»

І помчав.

72

Було ще одне останнє місце, яке я мав перевідати.

Я подерся нагору темними інтер’єрами Нотр-Даму.

Ось і побачив постать, закляклу біля горішнього краю лівої вежі, зовсім близько до ґарґульї, що поклала своє звірине підборіддя на всіяні рогами лапи та й задивилася кудись через Париж, якого тут ніколи й не було.

Бочком-бочком понад краєм я наблизився, глибоко вдихнув і покликав:

— Це ти…?

І мусив зупинитися. Але постать, що там сиділа, не витикаючись із тіней, хоч би зворухнулася.

Я ще раз глибоко вдихнув і мовив:

— Я тут.

Та постать випросталася. Голова й обличчя виринули на непевне світіння міста.

Востаннє я глибоко вдихнув і тихо покликав:

— Рой?

На мене подивилося Чудовисько — довершена копія того Монстра, що допіру, лише кілька хвилин тому, безсило розплився у сповідальні.

Та жахлива гримаса мов спаралізувала мене, ті страхітливі, несамовиті очі заморозили мою кров. Моторошна рана рота розкрилася, ковзнула вшир і прохрипіла єдине слово:

— Тааааккк…

— Усе вже скінчилося, — повідомив я уривчастим голосом. — Боже мій! Рою! Спустімось краще вниз!

Чудовисько кивнуло. Правиця його піднялася й почала скубати себе за обличчя, зриваючи з нього весь той віск, грим, усю ту машкару жаху та приголомшеного зачудування. Пальцями, нігтями, неначе кігтями, здирав він із себе те кошмарне поличчя. Й ось із тієї різниці-бійні виринуло добре мені знайоме обличчя давнього шкільного товариша.

— А що, схожий я був на нього? — поцікавився Рой.

— На Бога, Рою! — сльози затуманювали мені зір, тож я ледве міг його якось роздивитись. — Так!

— Атож, — буркнув Рой. — Воно й мені щось таке подумалось.

— Господи, Рою! — видихнув я. — Здери з себе оте есе! Бо маю таке жахливе відчуття, ніби, як не здереш усього того, воно неодмінно приросте, і я вже ніколи не побачу тебе справжнього!

Роєва правиця імпульсивно сіпнулася догори, щоб оддерти ту гидотну накладну щоку.

— Сміхота! — прошепотів він. — Але і в мене таке саме відчуття.

— І як це ти дійшов до такої ідеї, щоб приліпити собі потворне обличчя?

— Дві сповіді? Ти вже ж вислухав одну. То й ще одну хочеш? — Так.

— То ти що, священиком зробився?

— Якесь таке почуття ніби виробляється у мене. А ти що, бажаєш, аби я тебе відлучив?

— Від чого?

— Від нашої дружби?

Його очі хутко шаснули на мене.

— Ти ж цього не хотів би!

— Але міг би.

— Друзі не шантажують друзів дружбою.

— Тим більше підстав для розмови. Розповідай.

Рой, усе ще не здерши зі себе й половини машкари, розпочав, дуже тихо, свою розповідь.

— Це все звірята мої накоїли. Ніхто ж бо й ніколи не чіпав моїх дорогесеньких, любих тварючок. Їм я віддав своє життя, уявляючи та виліплюючи їх. Вони були сама довершеність. А я був їхній Бог. Бо що ще я мав? Чи ж я хоч коли призначив побачення дівчині, найкращій гімнастці класу, душі товариства? Чи ж мав я хоч якихось жінок за всі ці роки? Чорта з два. Я і в ліжко лягав зі своїми бронтозаврами. Цілими ночами літав із моїми птеродактилями. Тож уяви собі, як я почувся, коли хтось понищив моїх невинняток, зруйнував мій світ, повбивав моїх предковічних коханчиків. Я не просто ошалів. То був напад психічної хвороби.

Рой помовчав мить. А тоді, все ще не розлучившись із залишками тієї моторошної плоті, повів далі:

— Хай йому абищо! Усе було так просто. Придумалося воно мені все жужмом, і то з самого початку. Чи не того самого вечора, коли я шугнув слідом за Чудовиськом на цвинтар? Я просто залюбився у того клятого Монстра. Тільки боявся, коли б ти не зіпсував мені цієї потіхи. Потіхи?! А через неї пішли з життя люди! Отож коли я побачив, як він забіг до своєї власної могили, а назад не повернувся, я свідомо не розповів тобі цього. Знав: ти спробуєш мене відмовити, а я ж мав отримати оте обличчя, Господи Боже мій, оту велику страхітливу машкару, для нашого епічного шедевру! Тож я й зачаївся зі своєю пасткою і зліпив те глиняне погруддя. Що потім? Тебе мало не вигнали. А мене? Геть із павільйону! А потім! Динозаврики мої почавлені, міста — розтоптані, а моє скульптурне зображення гидесного Чудовиська розбите молотком на шматки. І обернувся я берсерком.[60] Але швидко до мене дійшло: був лиш один чоловік, який міг усе це знищити. Ані Менні, ані будь-хто інший, кого ми знали. Тільки воно — саме Чудовисько! Той тип із «Браун-Дербі». Але звідкіля б він довідався про глиняний бюст моєї роботи? Хтось сказав йому? Ні! Думкою перенісся я в ту ніч, коли гайнув слідом за ним на цвинтар, що за студією. Господи, та ж саме так воно й мало бути! Спочатку зайти до склепу, а далі якось попід муром і вигулькнути в студії темненької ночі, а вже там, звісно, він і побачив мою глиняну копію його обличчя та й вибухнув гнівом…

І саме тоді, Христом-Богом присягаюсь, я й виробив цілий жмут шалених задумів. Я знав: якщо Чудовисько спопаде мене, то так на місці і вб’є. Ну, то я сам себе «вбив»! І збив його з мого сліду. Я знав: як буду гадано мертвий, то зможу зайнятися розшуками, знайти Чудовисько й помститися йому! Тож я й повісився — у вигляді власної копії. Ти натрапив на неї. Потім її знайшли вони й спалили. І тієї ж ночі я подався через мур. Ти вже знаєш, що я там виявив. Я взявся за двері склепу, а вони й незамкнені, то я увійшов, потрапив до тунелю й поприслухався у Менніному офісі! Я був приголомшений! Так там усе чудово було влаштовано. І Чудовисько непомітно керувало студією. Отож не було потреби вбивати його, сучого сина, а тільки вичекати й перехопити його владу. Не вбити Чудовиська, а стати Чудовиськом, жити життям Чудовиська! І тоді, о Боже, покерувати двадцятьма сімома, двадцятьма вісьмома країнами, цілим світом! А потім, у належний час, вийти на світ Божий, мов знову народитися, розповісти щось про блукання в стані амнезії чи ще яку бувальщину для дурнів заплішених, уже й не знаю, що саме, але я щось та придумав би. А тим часом я укмітив, що Чудовисько швидко підупадає. Видно було це неозброєним оком. Гинуло просто на ногах. Я ховався, та спостерігав, та дослухався, а тоді й напав на нього там, де фільмові склепіння під студією, на півдорозі до могил. Що то грим! Коли він уздрів мене, як я стою там, під тими склепіннями, то, клятий, був такий ошелешений, що я зумів збити його з ніг і замкнути у підземеллях. А тоді подався випробувати оту давню силу — силу мого голосу з-за скла. Я ж бо чув, як Чудовисько розмовляло в «Браун-Дербі» та вийшовши з ресторану, а тоді й ще наслухався: і в тунелі, й за офісною стіною. Я пошепотів, помурмотів і, хай їм дідько! Фільм «Мерці галопують швидко» повернувся у графік. А тебе й мене знову взято на роботу! Я вже ладнався зірвати із себе цей грим і вийти на світло Боже як я справжній, коли це щось трапилося.

— Що ж?

— Я з’ясував, що мені подобається мати владу над іншими.

— Що?!

— Владу. Я полюбив. Біржовики, керівники великих корпорацій… — мені сподобалася вся та дурня. Неймовірно! Я впивався владою! Мені так сподобалося керувати студією, ухвалювати рішення — і все те без нарад колективу. Усе через дзеркала, тіні, відлунки… Поставити всі ті фільми, що мали бути зняті ще багато років тому, але так і не були поставлені! Перебудувати й самого себе, свій власний всесвіт! Винаходити заново! Відродити моїх друзів, моїх звірят. Змусити студію платити готівкою, а також — кров’ю і плоттю, життями! Вирахувати, хто несе найбільшу відповідальність за змарноване моє життя, і тоді, тоді, одного по одному, перечавити тих нікчемних неуків, змести когорти невігласів, посіпак і кривляк. То колись студія погейкувала на мене, а тепер я її поганяю: гей-гей! Боже, що й дивувати, чому Луїс Б. Майєр був нестерпний, а брати Ворнери вечорами уводили собі в вени попіл із вирізаних частин фільмів. Поки ти не покерував чимсь таким надзвичайним, як студія, ти не годен знати, що таке влада. Так ти стаєш володарем не тільки над містом, країною, а й над цілим світом — світом, що поза оцим світом. Скажеш: рухатися повільно! І люди біжать-біжать, і ніяк нікуди не добіжать. Скажеш: ану швидко! І вже люди перескакують через Гімалаї, лопотять крильми у своїх могилах. І все тому, що ти починав сцени, поганяв акторів, сказав, де почати, вгадав кінцівки. Щойно я за це взявся, як призвичаївся вилазити щовечора на Нотр-Дам, аби посміятися з отих селюків, попринижувати отих гігантських воляк, що скривдили моїх друзяк і знищили гіроскоп, який завжди обертався у мене в грудях. Але тепер той гіроскоп завертівся знову й шалено перехнябився, відхилившись від своєї осі. Ти тільки подивись, що я натворив: чи не все перевернув догори дриґом. Чудовисько розпочало, а я докінчив. Хоч і знав: як не зупинюсь, то мене на візку одвезуть до молочарні скажених корів, аби надоїти з мене параної. Оце, а ще вмирання Чудовиська, його благання відпустити його на останню прощу до священика з дзвонами, та свічками, та сповідями, та: прощенням. Тож довелося віддати студію йому назад, аби він зміг передати її тобі.

Рой наостанок уповільнив свою мову, облизав жахливі накладні губи й замовк.

— Є одна річ, кілька речей, досі не з’ясованих, — мовив я.

— Назви їх.

— Скількох людей убив Арбутнот за ці останні кілька днів? І скількох убив… — тут я мусив зупинитися, бо не зміг вимовити останнє слово.

Рой сформулював це за мене:

— Скількох замучив Рой Гольдстром, Чудовисько Номер Два?

Я кивнув.

— Не я вбив Кларенса, якщо тебе це непокоїть.

— Хвала Богові.

Я проковтнув давучий клубок і нарешті все-таки запитав:

— А в який момент… о Боже… коли…?

— Коли що?

— О котрій годині… котрого дня… перестав Арбутнот… а ти перехопив керівництво?

Тепер настала черга Роєві, за тим своїм убитим обличчям, ковтати свій давучий клубок.

— Він, звісно, зупинився на Кларенсові. Того дня, у тих катакомбах, я чув голоси з переговорних систем, на кожному підземному перехресті. Голоси в самих тунелях. Тим чи іншим способом, то підіймаючи слухавки, то ховаючись і пильнуючи, я йшов за тінями, часом відступаючи назад, а йшли ж вони, щоб когось похоронити. Я знав, що Кларенса мають поховати за п’ять хвилин по тому, як Чудовисько сплюндрувало його помешкання. Я бачив і чув, із певної відстані, як док Філіпс швидкував тунелями, доправляючи Кларенса до якогось загубленого склепу. А ще я усвідомлював тоді: вони незабаром переконаються, що я насправді лишився живий, якщо вже досі цього не запідозрили. Хотів би я знати, чи вони хоч раз перевірили крематорій і, якщо так, то чи знайшли — не справжні мої кісточки, а того фальшивого кістяка? І наступний момент: ти! Ти знав Кларенса. Вони могли побачити тебе чи біля його оселі, а чи біля мого помешкання. Якби вони ще й це взяли до уваги, то поховали б тебе живцем. Отож, як бачиш, я мусив перебрати владу. Я мав зробитися Чудовиськом.

І не тільки це. Я зачинив студію, аби випробувати цю владу, щоб переконатися, чи підскакуватимуть вони від мого голосу, чи виконуватимуть усе, що я скажу. В міру того, як порожніла студія, ставало легше усувати негідників, брати моїх потенційних убивць під контроль.

— Станіслав Ґрок? — запитав я.

— Ґрок…? Авжеж. Він перший втягнув нас у все це. Для початку запросив мене на роботу, бо я вмів одсвіжувати тварючок, достоту як він сам цяцькував старого небіжчика Леніна. Можливо, ще й шепнув Арбутнотові, щоб узяли ще й тебе. А тоді виготовив оте тіло, що було виперте на мур, аби налякати і студійців, і самого Арбутнота. Потім запросив нас до «Браун-Дербі», аби ми побачили те одкровення — Бестію. А тоді, коли я виліпив із глини Чудовисько й усіх ним перелякав, Ґрок потрусив їх, щоб сипонули йому грошви.

— То це ти вбив Ґрока?

— Не зовсім так. Я влаштував так, щоб його арештували біля воріт. Коли ж його привели до Менніного офісу й лишили там самого, а дзеркало крутнулось, і Ґрок побачив там мене, то підскочив і впав мертвий. А зараз ти мене ще й про дока Філіпса спитай.

— Док Філіпс?

— Зрештою, то ж саме він знищив моє так зване «тіло», чи не так? Він зі своїми чистильниками-прибиральниками. Я здибався з ним у Нотр-Дамі. Він навіть не спробував утекти. Я потягнув його нагору, із дзвонами. Хотів тільки налякати. Висадити якнайвище й трясти, аж поки і в нього, як у Ґрока, зупиниться серце. Вбивство, але ж ненавмисне. Одначе ж він, поки я його підіймав, заплутався, запанікував та й, виходить, сам повісився. Чи ж я це скоїв? Чи я в цьому винен?

«Так!» — подумав я. А тоді: «Ні».

— А І.Х.? — запитав я. І затамував віддих.

— Ні-ні. Він виліз на хрест дві ночі тому, і його рани просто не закрилися. Життя його витекло із зап’ясть. Він помер на хресті, бідолашний чоловік, сердешний п’яний старий І.Х. Хай Бог упокоїть його. Я знайшов його й надав належне місце вічного спочинку.

— А де ж вони всі покояться? І Ґрок, і док Філіпс, й І.Х.?

— Десь-то. Де завгодно. Чи має це якесь значення? То все тіла, отам за муром, і мільйон їх буде. Я радий, що одним із них не став… — він завагався, чи казати, — …ти.

— Я?

— Оце ж і є те, що нарешті змусило мене припинити це й відмовитися від такої перспективи. Годин дванадцять тому. Я з’ясував, що і ти є в моєму списку.

— Що!?

— Я спіймав себе на тому, що думаю: «Якщо він стане на моєму шляху, то помре». Оце й поклало край моїй кар’єрі Чудовиська-2.

— Боже, на щось таке і я мав би сподіватись!

— Я подумав: «Стривай! Він же не має нічого спільного з усім цим дурним балаганом! Адже ж не він поставив скажені коні на цю карусель! Він твій приятель, твій друг, твій товариш від найменших літ! Він — це все, що лишилося тобі від життя!» Ось це й стало моїм поворотним моментом. Повернення від божевілля до здорового глузду — це самé усвідомлення факту власного одуру. Шлях назад означає: більше жодних таких магістралей! Тільки звертай і назад повертай. Я любив тебе. І нині люблю. Отож я й повернувся. І відімкнув того склепа, й випустив істинне Чудовисько.

Рой обернув голову й задивився на мене. Його погляд промовляв: «Чи я для тебе ще щось важу? Чи скривдиш ти мене за всю ту кривду, якої я заподіяв? Ми з тобою все ще друзі? Що спонукало мене накоїти те, що я накоїв? Чи має дізнатися про це поліція? І хто заявить їй на мене? Чи ж маю я відбути кару? Невже й божевільні мають платити за свої вчинки? Адже хіба все це — не божевілля? Божевільні павільйони, шалені рядки, ошалілі лицедії? І чи скінчилася вся ця вистава? А чи тільки-но розпочалася? І сміятися нам тепер, а чи плакати? А як плакати, то за чим?»

Його обличчя мовби промовляло: «Ось зовсім скоро знову зійде сонце, і ці обидва міста знову заживуть, кожне своїм життям, і одне з них буде живіше за друге. Мертві так і залишаться мертвими, авжеж, але живі знову повторюватимуть оті самі рядки, які вони бубоніли ще вчора. Чи ми попустимо їм отаку балачку? Чи разом перепишемо ті рядки? Чи виліплю я ту Смерть, що галопує швидко? А коли вона розтулить свого рота, чи посиплються звідтіля твої слова?

Що ж..?»

Рой чекав.

— А ти й справді повернувся назад і будеш зі мною? — запитав я.

Тоді набрав повітря й повів далі:

— Чи ж ти знову той самий Рой Гольдстром? І чи будеш ти просто лишатися таким самим, а не бути кимсь іншим, лишатися моїм другом, віднині? Так, Рою?

Рой похнюпив голову. Та нарешті подав свою руку.

Я схопив її — от ніби міг оце схитнутись і впасти додолу, на вулиці того Парижа, який вибудувало Чудовисько.

Ми міцно стисли одне одному руки.

А вільною рукою Рой почав звільнятися від решток своєї машкари. Усі ті матеріали він зіжмакав, зім’яв у м’ячку-м’яч, зліпив у кулю: і відліплений віск із пудрою, і блідо-зеленого рубця, а тоді все те — воно вмістилося в його кулаці — й пожбурив із верхотур Нотр-Даму вниз. А звідтіля, знизу, здійнявся до нас чийсь обурено-переляканий голос:

— Ат, дідько вам у печінки! Агей!

Ми витріщилися туди, вниз.

А то виявився Крамлі, простий селянин-пейзан, котрий якраз присів перепочити на нотр-дамському ґанку.

— У мене ж скінчився гас, — повідомив він нас ізнизу. — І я все ходив довкола цього кварталу. І ніде не знайти того гасу — хоч би краплю!.. І що в дідька, — запитав він, придивляючись, прикриваючи долонею очі, — діється у вас там, нагорі?

73

Арбутнота поховали двома днями пізніше.

Чи то, радше, перепоховали. Чи то, радше, помістили в той самий склеп. Занесли ж його якісь друзі місцевої церкви, котрі й не відали, кого несуть, а чи чому, а чи й навіщо.

Отець Келлі саме відправляв похорон якоїсь мертвонародженої дитини, безіменної, а отже, й не хрещеної.

Я був там разом із Крамлі, Констанс, Генрі, Фріцом і Меґґі. Стояв там і Рой, трохи віддалік від усіх нас.

— І що ж ми тут робимо? — пробурмотів я.

— Просто упевнюємось, щоб цього разу він був похований уже навіки, — зазначив Крамлі.

— І прощаємо бідолашного сучого сина, — тихо мовила Констанс.

— О, коли б то люди з міста відали, що тут відбувається сьогодні! — мовив я. — Уявіть лише, які юрби збіглися б, аби пересвідчитися, що це нарешті скінчилось. Прощання з Наполеоном!

— Та не був він ніяким Наполеоном, — заперечила Констанс.

— Та невже?.

Я задивився через цвинтарний мур — туди, де, зрівняні з землею, лежали світові міста, й жодної тобі висотки для Конґа, аби вхопив біплана-кукурузника, й жодної білої, хай і запилюженої, усипальні для безмогильного віднині Христа, й жодного хреста, на якому б повісити якусь чи віру, чи там будучину, й жодного…

«Ба ні, — подумав я, — хай і не Наполеон, але Барнум,[61] Ґанді й Ісус. Ірод, Едісон і Ґріфіт. Муссоліні, Чингізхан і Том Мікс. Бертран Рассел, Чоловік-що-Творив-Чудеса й Чоловік-Невидимець. Франкенштейн, Крихітка Тім і Драку…»

Щось із того «подумки» я чи не вимовив уголос? Бо —

— Тихо! — закликав мене Крамлі, sotto voce.[62]

І двері Арбутнотової могили, із квітами всередині, і з тілом Чудовиська, захряснулися.

74

Я сходив побачитися з Менні Ляйбером.

Мов яка мініатюрна ґарґулья, він і досі тулився на крайчику свого стола. Я перевів погляд із нього на те величезне крісло, що стояло за ним.

— Ну, — мовив він, — «Цезаря й Христа» зроблено. Меґґі якраз доводить ту клятенну штуку до пуття.

Вираз він мав такий, ніби й хотів потиснути мені руку, але не знав, як це зробити. Отож я обійшов його, назбирав диванних подушок, як робив це у ті колишні дні, й умостився на тій купі.

Довелося Менні Ляйберові засміятись.

— Ви так ніколи й не позбудетеся цієї звички?

— Якби я цього позбувся, ви б мене живцем згамали.

І задивився повз нього на стіну.

— То що, прохід перекрили?

Менні сповз зі свого стола, підійшов і зняв дзеркало з гачків. Там, за ним, де колись були двері, тепер виднів свіжий тиньк, уже й пофарбований.

— Тяжко повірити, що тудою, з дня в день і з року в рік, сюди проходив Монстр, — сказав я.

— Не був він Монстром, — заперечив Менні. — Він керував студією. Без нього вона б давно пропала. То тільки наприкінці він ошалів. А доти він увесь той час був Богом за дзеркалом.

— І так і не призвичаївся до того, що люди витріщають на нього баньки?

— А ви б, на його місці, призвичаїлись? Що тут такого незвичайного в тому, що він переховувався, а глупої ночі приходив тунелем і сидів у цьому кріслі? Не дурніша та й не блискучіша ідея, ніж щоб фільми сходили з театральних екранів, аби заволодіти світом. І тоді всяке кляте європейське місто починає мавпувати нас, шалених американців: одягатися, мати зовнішній вигляд, розмовляти й танцювати лише так, як робимо це ми. Саме завдяки фільмам ми й завоювали світ, але нам, дурням, бракує кебети це збагнути. Якщо все це так, то що, кажу я, є аж такого незвичайного в подібній креативності чоловіка, загубленого серед умеблювання?!

Я допоміг йому знову почепити дзеркало на той свіжий тиньк.

— Незабаром, хай-но все воно вляжеться, — сказав Менні, — ми запросимо вас із Роєм сюди назад і вибудуємо тут Марс.

— Але вже без Чудовиськ.

Менні завагався.

— Про це поговоримо згодом.

— Кг-гу, — зронив я.

Глянув на те крісло.

— А ви не хочете замінити його?

Менні поміркував.

— Радше відрощу зад, аби було що туди поміщати. Такий був рік, що я худнув — навіть у тім місці.

— І досить великий буде цей зад, щоб відсунути отой нью-йоркський офіс назад?

— Якщо вкласти туди й мізки, то чом би й ні? Тепер, коли його не стало, мені треба стільки встигати. А хочете примірятись, як воно було б вам?

Я довгу мить дивився на те крісло.

— Ні.

— Боїтесь, що як сядете, то вже ніколи Й не встанете? Забирайте поки що свої матеріали, а за місяць вертайтесь.

— Коли вам буде потрібна нова кінцівка для «Ісуса й Пілата», чи для «Христа й Констянтина», а чи…

І потис йому руку, перш ніж він устиг відскочити.

— Хай щастить!

— Гадаю, і він саме це має на увазі, — промовив Менні до стелі. — Дідько.

Він крутнувся, рішуче підійшов і вмостився у кріслі.

— Ну, і як відчуття? — поцікавився я.

— Незле, — заплющивши очі, він відчував, як усе його тіло заглиблюється в сидіння. — Можна звикнути.

Біля дверей я озирнувся на його малість, укляклу в такенній великості.

— Ви все ще ненавидите мене? — запитав він, не розплющуючи очей.

— Атож, — відказав я. — А ви мене?

— Авжеж, — зронив він.

Я вийшов і зачинив за собою двері.

75

Я переходив вулицю, а Генрі ступав поруч, орієнтуючись на звук моєї ходи й вихиляси його валізи у моїй руці.

— Чи ж усе ми забрали, Генрі? — запитав я.

— Чи всеньке моє життя умістилося в одній валізі? Запевне!

На краю протилежного, від оселі, хідника ми обернулись.

Хтось десь вистрелив із невидимої та безгучної гармати. Половина будинку так і завалилася.

— Звучить так, ніби підірвали Венеційський пірс, — прокоментував Генрі.

— Атож.

— Звук — наче бурун об скелі розбився.

— Авжеж.

— А чи той день, як підривали рейки того великого червоного трамвая.

— Еге ж.

Завалилася й решта оселі.

— Ходімо, Генрі! — сказав я. — Ходімо додому.

— До дому, — сказав Сліпий Генрі й задоволено кивнув головою. — Чи ж я хоч коли мав дім? А звучить мило.

76

Поки прибули Генріні родичі, щоб забрати його до Нового Орлеана, я обійшов, останньою каруселлю, і Крамлі, й Роя, і Фріца, й Меґґі, й Констанс.

Того дня була у нас гучна музика, і пиво лилося рікою, а сліпий Генрі вчотирнадцяте розказував і на миґах показував, як він виявив ту порожню могилу, а Констанс, напівп’яна й напіводягнута, покусувала мені вухо, коли це навстіж розчахнулися двері мого невеличкого будинку.

Чийсь голос закричав:

— Я втрапила на ранній рейс! А транспорт — жах! І це ви всі тутечки! То я знаю вас, вас і вас.

На порозі стояла Пеґ і показувала на когось із нас пальцем.

— Але хто, — закричала вона, — ота напівгола жінка?!