Трилогія смерті

Ця книжка написана з любов'ю до моєї доньки Александра, без допомоги якої третє тисячоліття могло ніколи не нагрянути, а також із пошаною і любов'ю до Сіда Стебела.[63]

Розділ перший

То було темне, буряне повечір’я.

Невже це єдиний притомний спосіб узяти за барки свого читача?

Хай там що, зараз не про те, адже згодом насунула грозова непроглядна ніч. Невпинно періщив дощ, наводнюючи околиці Венеції,[64] що у штаті Каліфорнія, а з опівночі блискавиці щодуху прорізали обриси неба. Злива ніяк не вщухала. Хляпало від присмерку аж до самісінького світанку. Надворі не видно було ні душі. Жодна істота не прошмигнула під проливнем. Тіні в бунгало виписувалися тремкими синюватими відблисками. Саме там чатували нічні погутькала, невтомно вичікуючи поганих, а то й цілком кепських вістей. Утім, щось таки снувало тією повіддю за десять миль на південь і десять миль на північ. То було не що інше, як сама Смерть. Звідти несло ще когось. Хтось прудко біг наввипередки зі Смертю, аби постукати у мої тонкі, мов папір, двері, що виходили на узбережжя океану.

Це спантеличило мене, що зігнувся у три погибелі над друкарською машинкою, так, ніби викопував могили. То був єдиний лік у час безсоння. Я тільки-но призвичаївся у цьому склепі, як раптом громовий удар метнувся від моїх дверей, якраз у розпалі бурі.

Я кинувся до дверей, розчахнув їх навстіж, і побачив там, ви тільки уявіть, Констанс Реттіґан, котру всі краще знали як просто Реттіґан.

Міріади спалахів блискавиць промчали небом, здавалося, надлуплюючи його з тріскотом грому. Все це скидалося на звичайнісіньке фотографування, коли поперемінно виринають темінь і світло, світло і темінь. І так десятки разів. Незрушним залишалося єдине — Реттіґан.

Сорокаліття звершень та поразок зійшлося в одній брунатній тюленячій плоті.

Золотава засмага, п’ять футів і два дюйми заввишки. Вона ненастанно тиняється врізнобіч — то прибреде сюди, то знову жене назад, відпливаючи далеко на присмерку і повертаючись удосвіта (принаймні так кажуть), аби виніжуватися на пляжі, коли заманеться, за милі перегукуючись із морськими істотами, а чи блаженствувати у басейні неподалік побережжя, тримаючи в руках по пляшці мартіні, голісінька від тім’я до п’ят, віддаючи себе в обійми сонцю. А то шасне у підвал до заниканого проектора кінотеатру, щоб окинути оком свій силует, який позачасно мелькає на пополотнілій стелі разом з тінями Еріха фон Штрогейма,[65] Джека Ґілберта,[66] Рода Ларока.[67] Потім, залишивши по собі безмовний сміх, знову розчиняється у хвилях прибою, — рухома мішень, невловима ні Часом, ні Смертю.

Констанс.

Реттіґан.

— Господи, як ти тут опинився? — її побронзовілим обличчям, що з вигляду нагадувало лице дикунки, котилися сльози, перемішані з дощовими краплями.

— Господи, — проказав я, — а ти як?

— Дай відповідь на моє запитання!

— Меґґі вирушила на схід, на якусь педагогічну конференцію. Я ж із усіх сил намагаюся дописати черговий роман. Наше острівне помешкання простоює пусткою. Мій попередній господар сказав, що твої апартаменти вільні, тож можу перебратися сюди для того, аби писати і плавати. От я й осів тут. Заради Бога, Констанс, забігай усередину, а то промокнеш до останньої нитки.

— Я й так намокла. Відійди вбік!

Хай як дивно, після цієї фрази Констанс ані на крок не зрушила з місця. Мить-другу стояла, вкриваючись дрижаками, під спалахами розгонистої блискавки, яку наздоганяв грім.

Ураз мене осяйнула думка, що я спозираю жінку, яку знаю роками, здавалося, більше, ніж ціле життя, котра то пірнає у море, то виплигує з нього; жінку, чий образ виринав на стелі та стінах підвального кінотеатру, яка проминала, ніби пропливаючи на спині, життям фон Штрогейма та інших безголосих видив.

Незабаром ці картини змінилися. Вона стояла у дверях змаліла од зблисків і грюкотінь, схожа на дитинча; притискала до грудей чорну сумку, обхопивши себе обіруч, аби геть не змерзнути, її очі були затуманені якимось незвіданим жахом.

Я не йняв віри, що та сама Реттіґан, немеркнуча зірка кінематографа, навідалася сюди помежи ударів грому.

Врешті-решт я вкотре припросив:

— Заходь же, заходь!

Вона прошепотіла:

— Відійди убік!

А тоді наповзла на мене й одним п’янким поцілунком оповила мій язик, ніби морська іриска, й шугонула в глиб кімнати. Затим повернулася назад і легенько чмокнула мою щоку.

— Боженько, у цьому щось є… — мовила Констанс. — Проте зачекай, я налякана.

Обхопивши лікті, мокра як хлющ, вона розляглася на канапі. Довго не зволікаючи, я стягнув з неї сукню, а тоді закутав її у величезний рушник.

— Ти так поводишся з усіма своїми жінками? — спитала вона, цокаючи зубами.

— Тільки у темні грозові ночі.

— Меґґі ні про що не дізнається?

— Реттіґан, не ворушися, заради Бога.

— Тільки те й чую від чоловіків усе своє життя. Хоча рано чи пізно вони все одно встромляють кілок у моє серце.

— Чому ти зціпила зуби? Через те, що ледь не потонула у цьому проливні чи тому що перестрашилася?

— Навіть не знаю, — вона виснажено відхилилася назад. — Я чимдуж гнала сюди, хоча й близько подумати не могла, що ти тут. Відтоді, як ти покинув це місце, збігло чимало води, але, Ісусе, просто несила повірити, що ти знову тут. Порятуй мене!

— Скажи-но, заради Бога, від чого?

— Від смерті.

— Але, Констанс, ніхто не може вберегтися від неї.

— Не кажи більше такого. Я примчала сюди не для того, щоб помирати. О Боже правий, я тут заради того, аби жити вічно.

— Це нагадує молитву, Констанс, аж ніяк не реальність.

— Ти ж вічно житимеш. Твої книжки безсмертні!

— Років сорок, може, не більше.

— Ей, не розкидайся роками. Я б сама не відмовилася від кількох.

— Не відмовляйся краще від питва. Посидь у спокої.

Я приніс півплящини «Ґолд Дака».

— Боженько, а це що таке?

— Я на дух не переношу скотчу, а таке пиття саме для письменника. От спробуй.

— Фу, яка гидота, — вона зробила кілька ковтків і скорчила гримасу. — Хутчіш дай щось інше.

У нашій крихітній ванній я відкопав невеличку флягу з горілкою, прибережену для тих часів, коли ніч здається безкінечною. Констанс вихопила її з моїх рук, викрикуючи:

— Йди до мамці!

Вона залпом почала дудлити алкоголь.

— Повільніше, Констанс!

— Тебе не вганяє у страх моя смерть!

Вона зробила ще три останні ковтки та зі заплющеними очима вручила мені флягу.

— Бог милосердний.

Промовивши це, відразу ж звалилася на подушки.

— Не хочеш послухати, яка чортівня гнала мене з побережжя?

— Не квапся, — я приклав пляшку «Ґолд Дака» до своїх уст і надпив трохи. — Починай.

— Що ж, — сказала вона, — це була Смерть.

Розділ другий

Мені забаглося більше алкоголю, проте на дні фляги не зосталось ані краплі горілки. Дилькочучи, я увімкнув у залі невеличкий газовий обігрівач, затим обнишпорив кухню і таки знайшов пляшку «Ріпплу».

— Хай тобі грець! — скрикнула Реттіґан. — Це нагадує тонік для волосся! — втім, вона далі цмулила питво і пересмикувалася від холоду. — То на чому я завершила?

— На тому, як ти щодуху мчала.

— Авжеж, проте я ще й розповіла, від кого дала драпака.

Парадні двері заторохкотіли від напору вітру.

Я схопив її за руку, і тримав доти, доки не вгавав стукіт.

Опісля Констанс підібрала свою чорну сумочку, витягла звідти куцу книжку і тремтливим порухом простягла її мені.

— Тут.

Я провів очима: «Телефонний довідник Лос-Анджелеса, 1900».

— Боже милостивий! — прошамотів.

— Скажи, з якого дива я це притарабанила? — запитала вона.

Я прогортав довідник від А до Є, Ж, потім зупинився на М, далі на О, згодом на статтях про ТБ і так до самого кінця, глипаючи на імена, імена із забутого року, імена, Мати Божа, імена.

— Це треба як слід обміркувати, — сказала Констанс.

Я розпочав з А — Александр, Альберт, потім зіскочив на Вільям. Перейшов до Б — Берроуз, В —…

— Яка халепа! — прошептів. — Це ж тисяча дев’ятсотий рік, а за вікном тисяча дев’ятсот шістдесятий.

Втупивши погляд у Констанс, помітив, як з-під її немеркнучої літньої засмаги проступала блідість.

— Ці люди… Майже усі вони давно у кращому світі за видноколом вічності.

Я знову зосередився на іменах.

А більшість номерів не варті виїденого яйця. Телефонувати комусь — гибле діло. Це не що інше, як…

— Що?

— Книга мертвих.

— В «яблучко».

— Книга мертвих, — проказав я. — Єгиптянська. Тільки-но з гробниці.

— Твоя правда, — сказала Констанс і примовкла.

— Невже хтось надіслав її тобі? — запитав я. — До речі, записки там часом не було?

— Не мало там бути ніякої записки, ти про що?

Я прогорнув ще кілька сторінок.

— Ні про що. Просто, оскільки практично усі, хто є в довіднику, покійники, то з того випливає, що…

— Що незабаром я теж порину в царство тиші.

— Гадаєш, що твоє ім’я буде останнім на сторінках померлих?

— Ага, — сказала Констанс.

Мене проймали дрижаки, тож вирішив підкрутити обігрівач.

— Яка мерзенна річ!

— Справді мерзенна.

— Телефонні книги… — промимрив я. — Меґґі дошкуляє, що я ридаю над ними, але все залежить від того, що це за книги і якого року.

— Так, усе від цього залежить. Особливо зараз…

Констанс витягла зі своєї сумочки другу чорну книгу, теж невеличку.

— Розгорни.

Я розгорнув та прочитав: «Констанс Реттіґан». Там ще була зазначена адреса її помешкання на березі моря. Потім окинув оком першу сторінку з прізвищами на А:

— Абрамс, Александер, Аллен, Аслоп… — читав далі. — Басс, Бенсон, Бенсон, Болдвін, Бредлі…

Нараз відчув, як холод пробирає пальці.

— Тут усі твої друзі, чи не так? Мені відомі їхні прізвища.

— І що з того?

— Не всі, але більшість із них спочивали на Форест-Лон.[68] I от їх відкопали сьогоднішнього повечір’я. Це цвинтарна книга, — сказав я.

— І вона гірша від тієї, що за тисяча дев’ятсотий рік.

— Чому?

— Я віддала її кілька років тому. Голлівудським помічникам. Ніяк не наважилася викреслювати імена. Список небіжчиків щоразу поповнювався. Лише кілька зосталися живими. Але я, здавалося, позбулася цієї книжки. І ось вона знову тут. Я натрапила на неї увечері, коли поверталася з купання.

— О Боже, невже ти плаваєш за такої погоди?

— І як дощить, і як сонячно. Ввечері, коли якраз ішла додому, побачила, що вона розпростерлася посеред подвір’я, наче надгробок.

— А ніякої записки не було?

— Чого тобі забракло?! Тим усе сказано.

— Ісусе Христе, — я прихопив старий довідник в одну руку і невеличкий записник Реттіґан з іменами та числами в іншу.

— Дві «майже книги» мертвих, — мовив.

— Майже так, — згодилася Констанс. — Поглянь сюди, і сюди, і ще сюди.

Вона показала три імені на трьох сторінках, кожне з яких було обведене червоним чорнилом і помічене хрестиком.

— Ці прізвища є особливими?

— Авжеж, важливими. АВ мертвий. Принаймні я так вважаю. Хіба не бачиш, що вони позначені?

— Біля кожного проставлений хрестик. Гадки не маю, що це все могло б означати?

— А що, коли обведені помруть? Вони наступні в черзі?

— Так, тобто ні. Я не знаю напевне нічого, крім того, що мені лячно. Поглянь.

Її ім’я вирізнялося на початку списку. Воно теж було обведене червоним кружальцем і позначене хрестиком.

Книга мертвих і на додачу перелік тих, хто незабаром, радше за все, до них приєднається?

— Що ти відчуваєш на дотик, тримаючи в руках книгу?

— Холоднечу, — зронив я. — Вона невимовно холодна.

Дощ тарабанив по даху дому.

— Хто б міг утнути з тобою таке, Констанс? Назви бодай кількох.

— Трясця твоїй матері, та їх не перелічити, — вона на мить притихла, а потім додала: — А коли скажу дев’ятсот, тоді повіриш? Можеш докинути чи відняти дюжину.

— Боже мій, сила-силенна підозрюваних!..

— По-твоєму, це багато за тридцять років? Справжній мізер.

— Мізер? — вирвалось у мене.

— Вони вишиковувались у шеренги на пляжі.

— Тобі не варто було їх прикликати.

— Навіть коли усі майже в унісон вигукували «Реттіґан»?!

— Не треба було прислухатися.

— Що ти верзеш? Це нагадує зібрання баптистів.

— Даруй.

— Пусте.

Вона замашно великим ковтком вижлуктала все, що зосталося в пляшці, й скривилася.

— Допоможеш розшукати того покидька чи покидьків, якщо то справа рук двох? Можливо, що Книгу мертвих ця погань надсилала окремо.

— Я не детектив, Констанс…

— Якщо мені не зраджує пам’ять, то хіба не ти ледь не потонув у каналі з тим психом Шранком.

— І…

— Хіба не тебе я бачила у Нотр-Дамі на студії «Фенікс» з отим Горбанем? Заради усього святого, допоможи матусі.

— Дай-но мені кимарнути. Потім обміркую все як слід.

— Постривай! Який сон тобі забрів у голову?! Краще поворуши цими старими кістками. Ну ж бо…

Вона підвелася, тримаючи в руках дві Книги мертвих, пройшлася кімнатою, відчинила двері. У темряві пульсував дощ, а прилив щосили розмивав побережжя. Враз Констанс націлилася…

— Зачекай! — крикнув їй. — Якщо я таки надумаюся допомогти, то без книги тут ніяк не обійтися.

— От молодчина.

Вона зачинила двері.

— Ліжко та обійми? І жодної тобі зарядки, згода?

— Я над цим навіть не задумувався, Констанс.

Розділ третій

За чверть третя, у розпалі буревісної ночі, грізні удари блискавки проштрикнули клапоть землі позаду мого бунгало. Потім несамовито вгатив грім. Аж мишва здохла у стінах.

Реттіґан зіпнулася на ноги прямісінько у ліжку.

— Врятуйте мене! — завищала вона.

— Констанс, — сказав я, промацуючи очима тіняву, — кого молиш: себе, мене, а чи взиваєш Господа?

— Кого-небудь, хто слухає.

Ми нашорошили вуха.

Вона обляглася на моїх руках.

Рівно о третій ночі тишу прорізав телефонний дзвінок. Саме тоді, коли переставляються душі усіх тих, кому забаглося відійти.

Я підняв слухавку.

— Хто з тобою у ліжку? — поспитала Меґґі, говорячи звідкись, де ані чутки не чувати було про дощі та вітряниці.

Я глипнув на побронзовіле обличчя Констанс, її блідий череп, зачаєний за зміненою літньою плоттю.

— Ніхто, — відповів.

І це було практично правдою.

Розділ четвертий

О шостій ранку ген-ген удалині сплеснув світанок, проглядіти який через дощову запону аж ніяк не вдавалося. Досі полискували блискавки, ніби роблячи світлини припливу, що заковтував узбережжя.

Нечувано велика блискавиця ніби зав’язла помежи вулиці. Я збагнув, що коли проведу рукою по простирадлі, з іншого краю нікого не знайду.

— Констанс!

Передні двері були розчахнуті, тим самим нагадували вихід на сцену. Дощ тарабанив по килимі. На долівці лежало два телефонні довідники, великий і маленький, розкинуті так, щоб їх можна було легко помітити.

— Констанс! — вирвалося з мого стривоженого нутра. Я озирнувся довкола.

«Принаймні вона натягнула сукню», — подумав.

Далі набрав її номер. Глухо.

Я зодягнув плащ і, засліплений дощем, почвалав узбережжям до будинку Констанс, що був схожий на арабську фортецю. Зупинив ходу лишень тоді, коли опинився попереду помешкання, що вигравало сяйливими пломенями всередині та знадвору.

Одначе жодна тінь так ніде й не заворушилася.

— Констанс! — загорланив на весь голос я.

Вогні ніби заклякли на місці, застигла й тиша.

Страшезна хвиля накотилася на узбережжя.

Я заходився нипати очима, чи нема раптом ніде поруч її слідів, що вели б до припливу.

Втім, не було й натяку на них.

— Хвала Господу! — гадкував я. Згодом мене почали підточувати сумніви: — А що, коли їх розмило дощем?

— Тебе ж це влаштовує! — крикнув я.

І пішов геть.

Розділ п'ятий

Затим я пустився порохнистою стежкою, що пролягала через зарості дерев і гущавину дикої азалії, прихопивши зі собою дві упаковки пива, по півдюжини пляшок у кожній.

Постукав у парадні двері Крамлі, фігурно вирізьблені в африканському стилі, й узявся чекати. Загупав знову. Тиша. Я залишив одну з упаковок навпроти дверей і зробив кілька кроків назад. Разів вісім або ж дев’ять глибоко заковтнув повітря. Хвилю по тому двері врешті прочинилися так, що через відтулину прослизнула поплямлена нікотином рука, вихопила пиво і потягла всередину. Двері стукнули об одвірки.

— Крамлі, — залементував я і погнав прямісінько до дверей.

— Забирайся! — пролунав голос зі середини.

— Крамлі, це Безумець. Дозволь мені увійти!

— Навіть не надійся, — відрізав Крамлі, полощучи горло пивом із першої пляшки. — Мені телефонувала твоя дружина.

— От дідько! — прошамотів я.

Крамлі вицмулив ще трохи хмільного і додав:

— Сказала, що коли б вона не вибиралася з містечка, ти неодмінно знайдеш якусь біду на свою голову: то шубовснеш із причалу в купу лайна, то влаштуєш справжню бійню, міряючись силою у карате з командою карликуватих лесбійок.

— Вона не могла цього говорити.

— Послухай, Віллі (з натяком на Шекспіра), я людина в літах, тож усі ті цвинтарні каруселі та люди-крокодили, котрі опівночі розсікають водойми каналів, аж ніяк не для мене… Дай-но іншу упаковку. І ще одне: будь вдячним Богу за дружину.

— Прокляття… — процідив я.

— Вона пообіцяла повернутися раніше, якщо ти не зав’яжеш з цим і не візьмеш себе в руки.

— Вона може, — прогугнявив я.

— Нема нічого гіршого дружини, яка завчасу нагрянула додому, аби порушити твій творчий безлад. Зажди, — він відсьорбнув ще трохи пивця і проказав: — Ти ніби непоганий хлопець, Вільяме, але відстань од мене.

Я залишив півдюжини пляшок питва, примостив зверху телефонний довідник 1900-го й особисту телефонну книгу Реттіґан та відступив. По тривалій мовчанці знову промелькнула рука, промацала книжки, ніби вичитувала щось прописане шрифтом Брайля,[69] а тоді скинула їх і поволочила за собою пиво.

Я далі чатував. Зрештою двері вкотре прочинилися. Рука з неприхованою цікавістю почала обнишпорювати книжки і потягнула їх усередину.

— Блискуче! — скрикнув я.

Блискуче, подумалось, Богом присягаю, година не збіжить, як він зателефонує!

Розділ шостий

Рівно через годину Крамлі дав про себе знати. Правда, цього разу він не називав мене Вільямом.

— Якого милого! Лайно на лайні, — сказав він. — Ти знаєш, як заманити. Що це, в біса, за Книга мертвих?

Якого дідька! Я народився у трупарні, виріс на кладовищі, здобував освіту в Долині Царів,[70] неподалік Карнака, що розкинувся у Верхньому, а чи то Нижньому Єгипті. Подекуди уві сні ввижається, що я покритий креозотом.[71] Хто не розгледить книги зі списком покійників, коли її подають із пивом?

— Тепер упізнаю старого Крамлі, — видав я.

— Як мені цього всього не хотілося! Коли покладу слухавку, неодмінно наберу номер твоєї дружини.

— Не варто!

— Чому ж ні?

— Тому що, — я вмовк, затамував дух, а хвилю по тому випалив: — Ти мені знадобишся.

— Маячня!

— Почув, що я сказав?

— Почув, — проторохтів він. — О Боже! — і насамкінець додав: — Здибаємося побіля оселі Реттіґан. Ближче до сутінків. Коли щось вирине з припливу, прийшовши по твою душу.

— Побіля Реттіґан.

І він поклав слухавку раніше за мене.

Розділ сьомий

Ніч — це саме те, що нам потрібно. Полудень аж ніяк не годиться; сонце тоді напрочуд блискотливе, та й тіні начебто вичікують якогось дива. Несамовито палахкотить небо, тож ніщо під ним не насміє поворушитися. Годі шукати розради у залитій світлом днині. Марна справа. Істинно дух забиває тільки поночі, коли тіні дерев підбирають діл своїх одеж і вигойдуються у танку. Здіймається вітер. Сиплеться листя. Відлунюють кроки. Порипують балки та підлога. Кам’янисті крила цвинтарного янгола струшують порохно. Тіні зриваються, мов ворони. Незадовго до світанку меркнуть вуличні вогні, й місто на трохи затягує сліпотою. Саме тоді зачинається таїна і настигають пригоди. Тоді, а не на світанку. Усі довкола силкуються затамувати дух, аби не вихопити з рук темінь, пнуться зі шкіри, щоб забарити страховиння і притримати тіні.

Це свідчило про єдине — рішення здибатись із Крамлі на пісках, прямісінько перед величезною білосніжною арабською фортецею, що слугувала домом Констанс, у пору, коли темні хвилі омивають ще чорніше побережжя, було як ніколи слушним. Ми підступили ближче і зазирнули досередини.

Усі двері, як і раніше, залишалися відчиненими навстіж, яскраве світло заливало кімнати, мелодія Гершвіна,[72] вистукана на валику перфораційної стрічки у 1928-му,[73] долинала від піаноли,[74] програвала знову й знову, вже утретє, для незмінних слухачів — для мене і Крамлі — музика лилася через край, а от Констанс тут навіть і не пахло.

Я тільки-но розкрив рот, аби перепросити Крамлі за те, що дарма потривожив його.

— Краще тягни свій джин і стули пельку, — відрубав він та підіпхав мені під ніс пиво.

— Що ж, — заводив своєї Крамлі, — що ж це, в біса, мало б означати? — він прогортав особисту Книгу мертвих, яка належала Реттіґан, і, тицяючи пальцем, додав: — Тут, тут і ще ось тут.

Крамлі показував на півдюжини імен, обведених червоним, і глибоко витиснуті, недавно проставлені хрестики.

— Констанс припустила, що ці помітки зроблено навпроти людей, які залишилися живими, проте, ймовірно, то лише питання часу. Я теж такої думки. Що скажеш?

— Не погоджуюся, — кинув Крамлі. — Хай там як, це твоя забавка. Я он нагострив лижі на Йосеміту цими вихідними, і тут ні сіло ні впало з’являєшся ти, наче кінопродюсер, який прагне поліпшити свої нудотні сценарії, але методично запорює на кожній з наступних сцен. Я б радше хоч зараз вибрався до Йосеміту. Їй-богу, ти скидаєшся на дикого зайця, котрий щось учув.

— Постривай! — вигукнув я, оскільки побачив, що Крамлі наміряється дати драла. — Тобі не кортить довести справу до кінця, дізнатися, хто з тих людей, чиї прізвища ми переглядали, досі бродить світом, а хто давним-давно врізав дуба?

Я вихопив книжку, згодом жбурнув назад, тож Крамлі довелось її впіймати. Одначе вона упала, розгорнувшись на сторінці, де хтось вивів більш, аніж просто великий хрест, поруч з прізвищем, записаним такими ж гігантськими літерами, що нагадували кеглі для циркової афіші.

Крамлі враз спохмурнів. Я заходився читати прізвище, обернене догори дриґом: Каліфія. Королева Каліфія, Бункер-Гіл. Адреси нема. Зазначений лише телефонний номер.

Насупившись, Крамлі ніяк не міг відвести очей від цього напису.

— Ти часом не знаєш, де це? — запитав я.

— Бункер-Гіл, хай тобі грець, знаю. Не сплутаю це місце ні з чим. Я народився за кілька кварталів на північ. Хто тільки не скитається у тій домині — мексиканці, цигани, ірландці, з чиїх вікон настовбурчилися димарі, біле потереб’я і чорна нечисть. Я туди, бувало, вчащав, навідувався до похоронного бюро «Каллагана та Ортеґи». Плекав надію надибати справжніх трупів. Боженько, Каллаган і Ортеґа, які прізвища вліплені побіля Хуареса II, гвадалхарських пройдисвітів, зів’ялих квітів з Розаріта-Біч і дублінських хвойд. Не що інше, як коблище наволочі.

Ураз Крамлі крикма закричав, переповнений люттю через свої мандрівні балачки, готовий примкнути до моїх наступних розвідин.

— Ти чув, що я блею? Ти слухав цю маячню? Боже милостивий!

— Авжеж, — відповів я. — А чому б нам просто не зателефонувати бодай за одним з номерів, обведених червоним кружальцем, і не з’ясувати, чи та людина ще походжає землею, а чи присипана нею?

Не давши йому змоги почати крутити носом, я вирвав з рук книгу і погнав дюнами догори — до яскраво освітленого басейну Реттіґан, що красувався ззовні будинку; там у внутрішньому дворикові, на скляному столі телефонний апарат ніби дочікувався слушного часу. Я навіть не наважився позирнути на Крамлі, який ні на крок не зрушив з місця, поки мій палець набирав номер.

У слухавці почувся віддалений голос: «Номер більше не обслуговується». Приїхали, подумав я, хоча ні, зачекай!

Я хутчій зв’язався з довідковим бюро, розізнав номер, набрав його та відклав слухавку вбік так, аби Крамлі теж міг усе чути.

— Каллаган і Ортеґа, доброго вечора! — голос, який доносився зі слухавки, пробирав своїм глибоким і визрілим ірландським чи то шотландським акцентом, ніби долинав із головної сцени Еббі-театру.

Я загигикав. Потім кинув погляд на Крамлі, який копошився внизу.

— Каллаган і Ортеґа, — прозвучало знову, тепер гучніше, з нотками розлюченості. Потім запала довга тиша. Я не зронив ані пари з уст. — Що за чортівня? А?

Я повісив слухавку до того, як Крамлі підійшов до мене.

— Трясця твоїй матері, — сказав він, — приманка спрацювала.

— Це приблизно за два-три квартали від того місця, де ти народився?

— За чотири. Ну ти й хитра шельма.

— І-і-і? — протягнув я.

Крамлі схопив книгу Реттіґан.

— Ніби Книга мертвих, і ніби не зовсім, так? — поспитав Крамлі.

— А що, коли спробувати на інший номер? — Я розгорнув книгу, погортав і зупинився на Р. — Овва, поглянь-но сюди. Мати Божа, о так, цей навіть кращий, аніж Королева Каліфія.

Крамлі скорчив гримасу і сказав:

— Реттіґан, Маунт-Лоу. Цікаво, хто це з Реттіґанів поселився на узвишші Маунт-Лоу? Колись давно курсував тими пагорбами великий червоний трамвай, возячи тисячі людей на пікніки. Правда, він ущент розбився. Відтоді минуло пів мого віку.

Тінь спогадів умить промайнула обличчям Крамлі.

Я запримітив ще одне прізвище.

— Реттіґан. Собор Святої Вібіани.

— Милостивий Ісусе, який же це Реттіґан зачаївся у соборі Святої Вібіани?

— Сказав, наче католик, який тільки-но утвердився у вірі. — Я пильно вдивлявся у спохмурніле обличчя Крамлі. Міна його залишалася такою самою. — Тобі нецікаво? Я, здається, натрапив на потрібний шлях.

Я зробив три кроки до виходу, і тут посипалася лайка:

— Якого біса і чим це ти доберешся туди без прав і автівки?

Я завмер у тій же позі.

— Ти мене й підкинеш!

Залягла тривка вдумлива тиша.

— Чи не так? — умент докинув я.

— Чорт забирай, ти ж знаєш, де раніше курсував цей трамвай, що прямував до Маунт-Лоу?

— Мене возили туди батьки, коли мені було всього-на-всього півтора року.

— Це означає, що ти можеш вказати дорогу?

— Пригадую до дрібниць.

— Припни язика, — відрізав Крамлі, тільки-но закинув півдюжини пива у свою тарадайку. — Краще запльовуйся у машину.

Ми заповзли в автівку, полишивши Гершвіна позаду, аби той і надалі вистукував по дірках валика піаноли мелодію про Париж, а самі дали чосу.

— Головне, не белькочи нічого, — покерував Крамлі, лише хитай головою ліворуч, праворуч і вперед.

Розділ восьмий

— Побий мене грім, якщо я знаю, якого дідька втягнувся у цю кляту мазню, — пробуркотів Крамлі, ледь не звернувши на інший бік магістралі.

— Сто чортів мені в потилицю, якщо знаю, чому взявся за цю бісову справу, — проторочив я. А незабаром, пильно вдивляючись у скелі та підніжжя гір, які щоразу ставали ближчими, підсумував: — Тебе почуто.

— Знаєш, кого ти мені нагадуєш? — фиркнув Крамлі. — Мою першу і єдину благовірну, яка напевне знала, як забити баки, підкупляючи своїми пишними параметрами і виставляючи усі тридцять два напоказ.

— Невже я замакітрив тобі голову?

— Спробуй-но пискнути «ні», і я за барки вижбурну тебе з машини. Цікаво виходить: тільки-но ти помічаєш, що я втрачаю рівновагу, як миттю виструнчуєшся на сидінні й починаєш вдавати, ніби розгадуєш кросворд. Слова чотири, не більше, впишеш, до того як вихоплю олівець і випхаю тебе.

— Хіба я коли-небудь так поводився, Крамлі?

— Не грай на нервах! Ти взагалі стежиш за вказівниками? Не спускай з них ока. І ще. Скажи-но, з якого дива ти замислив цю тупорилу експедицію?

Я перевів погляд на телефонну книгу Реттіґан, що лежала на моїх колінах.

— Вона сказала, що втікала не від кого іншого, а від самої Смерті, від одного з тих, хто має невдовзі ґиґнути. Це ім’я є в нашій книзі. Може, хтось із них надіслав їй книжку, ніби злецький подарунок. А може, вона бігла їм навстріч, як і ми, прагнучи подивитися в обличчя тому, хто, взявши гріх на душу, насмілився прислати цвинтарний словник вразливій, інфантильній актрисі…

— Реттіґан не інфантильна, — завівся Крамлі.

— Вона ще те дитя. Реттіґан не виглядала б настільки ефектно на екрані, якби позбулася до біса рис, притаманних меґлінським крихіткам,[75] які скрашують її на тлі усіх цих сексуальних обертасів. Тут ляку нагнали аж ніяк не охлялій, постарілій Реттіґан, то молода сполохана школярка чимдуж гнала, проминаючи Голлівуд, через темний ліс, що, куди не кинь, кишить почварами.

— Ти настільки хутко видав це, ніби нашвидкуруч закалапуцькав різдвяний фруктовий пиріг, щедро посипаний горіхами.

— Невже так звучало?

— Без коментарів. Ніяк не збагну, навіщо комусь із тих друзів, обведених червоним, було надсилати їй дві книги з якимись недолугими спогадами?

— Навіщо? Свого часу Констанс мала безліч шанувальників. Проте, так чи інакше, згодом ці лави прихильників поріділи, і чимало людей почали люто ненавидіти її, будучи знехтуваними, зоставленими позаду, а щонайгірше — забутими. Реттіґан невтомно купалась у променях слави, відторгуючи тих, неначе справжнісінький непотріб, який залишають валятися на узбіччі. Радше за все, нині вони уже зовсім подалися, допевна дихають на ладан і прагнуть одного — бодай якось відомстити до того, як переставляться на той світ.

— Не можу повірити своїм вухам, — ти заговорив моїми словами, — подивувався Крамлі.

— Боже відверни, сподіваюся, що це не так. Тобто…

— Не заморочуйся. Тобі й так ніколи не стати Крамлі, як і мені ніколи не бути Жуль Верном Молодшим. Курча мама, куди нас занесло?

Я швидко провів поглядом околиці, щоб зорієнтуватись у просторі.

— Постривай! Ми дібралися, куди треба. Ось Маунт-Лоу. Ось тут давним-давно розбився вщент горезвісний червоний трамвай.

— Професор Лоу, — завів я, вичитуючи спомини, що нізвідки нахлинули по темний бік повік, — так, саме він у ході Громадянської війни здогадався зробити світлини з повітряної кулі.

— А це ще як забрело в твою голову? — здивувався Крамлі.

— Просто спало на думку, — дещо непереконливо бовкнув я.

— Ти до краю наповнений безкорисними відомостями.

— Ет, гадки не маю, що додати, — з прикрістю мовив я. — Ми ж дісталися до Маунт-Лоу, хіба не так? Місцина названа на честь професора Лоу, чий тунервільський трамвай злітає вгору, ширяючи цими просторами, правда ж?

— Ага, ага, маєш слушність, — згідливо кивнув Крамлі.

— Що ж, професор Лоу винайшов фотографування з повітряної кулі. Знімки ворожих загонів, які промишляли тут упродовж великої війни поміж штатами, були неоціненним внеском. Як не крути, а повітряні кулі, новітні винаходи і потяги принесли Півночі перемогу.

— Гаразд, гаразд, — буркнув Крамлі, — я ладен виборсатися з автівки і п’ястися на вершину.

Я вистромив голову з вікна, обдивився протяжну стежку, встелену бур’янистою гущавиною, що здіймалася все вище і вище довжелезним узгір’ям, туди, де громадилися тіні.

Відтак заплющив очі й проказав, ніби назубок вивчивши:

— До шпиля зосталося три милі. Ти справді замахнувся верстати це своїм ходом?

Крамлі вирячився на підніжжя гори.

— Хай тобі цур, ні, — він поплентався назад до автівки і з розгону зачинив двері.

— Невже є бодай мізерний шанс, що ми вирачкуємо на вершечок цією триклятою вузькою стежкою? Нам гаплик.

— Шанси завше є. Не вішай носа, ану вперед!

Крамлі припасував нашу тарадайку побіля геть зарослої стежки, заглушив двигун, виліз, трохи пройшовся, поколупався ногою в ґрунті й видобув звідти віхоть бадилля.

— Алілуя! — скрикнув. — Залізо. Сталь. Старезні рейки. Нікому й на думку не спало вийняти їх звідти: просто притрусили землею.

— Ти про що?

Його обличчя взялося багрянцем. Крамлі відступив назад, заледве затуляючи собою автівку.

— Ну, розумахо! Щоб ти ніколи не завелася.

— Тисни на газ краще!

— Сто чортів тобі в потилицю! — Крамлі стукнув по педалях. Машина задилькотіла. — Довбана мудрагеля.

Ми рушили!

Розділ дев'ятий

Маршрут на гору пролягав через іще більші хащі. Засушливий сезон дістався сюди раніше, тож трави уже випалило геть-чисто, позосталося лишень змертвіле бадилля, що часто-густо перегукувалося шелестом. У сяйві плитких променів, які мигцем меркнули за небокраєм, схил гори до самісінького узвишшя був схожим на пшеничний лан, що навсібіч розкинувся під палахкотливим сонцем. Дорогою туди під колесами постійно тріскотіло. Два тижні тому хтось залишив отут сірник, тож усе підніжжя зайнялося полум’ям.

Ця новина хутко облетіла всі газети, ба більше, лунала з телеекранів, адже вигляд вогнища і справді вражав. Одначе пожежа уже вщухла, вуглинок і тої сухості майже не зосталося. Єдиною річчю, що нагадувала про той інцидент, був палений припах, який щоразу доносився з Маунт-Лоу, покіль ми петляли загубленим шляхом.

Зненацька у Крамлі прорізався голос.

— Як добре, що тобі не видно з мого боку. Тут униз добра тисяча футів, не менше.

Я підібгав під себе коліна.

Втаїти цього від Крамлі не вдалося, тож він незадовго збавив метраж.

— Хоча ні, напевно, всього-на-всього п’ятсот футів.

Заплющивши очі, я почав читати фрази, що виринали по той бік зімкнутих повік: «По Маунт-Лоу курсував різний залізничний транспорт: то мчав електричний, то прошмигували вагони фунікулера».

Крамлі кинув допитливий погляд.

— І?

Я розпрямив ноги.

— Залізниця почала діяти четвертого червня тисяча вісімсот дев’яносто третього року. Тоді тисячі пасажирів безкоштовно отримували тістечка і морозиво. Пасаденський міський духовий оркестр подорожував у першому вагоні, завзято награючи «Хай живе Колумбія!». Але тільки-но вони якомога ближче здійнялися до хмар, одразу ж плавно перейшли до наступної композиції — «Ближче, Боже мій, до Тебе», таким чином змушуючи щонайменше десять тисяч людей заходитися ревом уздовж усієї дороги. Згодом, коли Дорога простяглася вище, вони утнули «Вгору, завжди вгору!» і награвали її доти, доки не сягали височіні. За ними у трьох вагонах фунікулера розмістився лос-анджелеський симфонічний оркестр: у першому були скрипки, в другому — духові інструменти, у третьому — литаври та дерев’яні духові. Щоправда, в сум’ятті геть-чисто забули забрати із собою диригента і його паличку. З ким не буває?!

Дещо згодом того ж дня мормонський хор храму Божого із Солт-Лейк-Сіті зійшов на цю арену, зайнявши також три вагони. В одному заводили сопрано, в іншому — баритони, в останньому — баси. Вони співали «Вперед, Христові воїни», як ніколи слушно, саме тоді, коли розчинялися в імлі. Повідомили, що для того, аби прикрасити тролейбуси, потяги і фунікулери, витратили десять тисяч миль червоної, білої і блакитної тканини. Як переповідають, коли день добігав кінця, одна трохи істерична жінка, яка ледь не молилася на професора Лоу, цінуючи його працю при прокладанні залізничних маршрутів, зведенні таверн і готелів, ревно заголосила: «Слава Господу, від Якого сходить благословення, і слава професорові Лоу». Затим багато хто знову просльозився, — пробурмотів я.

— Триста болячок мені в печінку! — вилаявся Крамлі.

По хвилі я додав:

— Тихоокеанська залізниця вела до Маунт-Лоу, Пасадена-Остріч-Фарм, Сілег-Лаєн-Зу, Сан-Ґабріель-Мішен, Монровії, Болдвінс-Ренч і Вайтіера.

Крамлі пробубнів щось собі в бороду і поїхав далі мовчки, наче набравши у рот води.

Сприйнявши це як натяк, я вирішив обірвати ніякову тишу.

— Ми уже прибули?

— Заяче серце, — сказав Крамлі. — Розтули вії.

Я розплющив очі.

— Гадаю, тепер на місці.

Так і було. Перед нами виднілися руїни старої залізниці, за ними бовваніли обвуглені підпори павільйону.

Я неспішно вибрався з автівки і став поруч із Крамлі, який пильно вдивлявся у милі землі, що, відколовшись, навічно поринули у морські глибини.

— Кортес[76] не бачив нічого кращого, — сказав Крамлі, — незрівнянні краєвиди. Дивно, що відтоді тут досі нічого не відновили.

— Політика…

— Як завше. Скажи мені, де ми, в біса, відшукаємо тут когось із прізвищем Реттіґан?

— Он там!

Приблизно за вісімдесят футів звідтіля, позаду просторіні перцевих дерев, даленіла хатина, що наполовину вгрузла у землю. Вогонь обійшов її боком, а от дощ уже добряче облупив фарбу і понищив дах.

— Усередині повинно бути тіло, — мовив Крамлі, рухаючись у бік оселі.

— Там повсякчасно має бути якесь тіло. По-іншому, навіщо тоді йти туди на оглядини?

— Іди й видивись усе як слід. Я залишуся на місці, погніваюся на себе, що не приніс більше випивки.

— Справжнісінький детектив, — мовив я та повільним кроком попростував до будиночка, тоді щосили заходився відчиняти двері. Врешті вони змилувалися наді мною і піддалися. З переполоху я перехилився назад, а лише потім заглянув усередину.

— Крамлі! — вигукнув.

— Га? — обізвався він футів за шістдесят від мене.

— Ходи-но поглянеш!

— Тіло? — запитав Крамлі.

— У рази краще, — з трепетом відповів я.

Розділ десятий

Ми ввалились у справдешній лабіринт, зведений із газетного паперу. Хоча ні, не лабіринт, а радше катакомби, роздрібнені бруньками тіснуватих коридорів, що пролягали через стоси залежаних газет «Нью-Йорк Таймс», «Чикаго Триб’юн», «Сіетл Ньюс», «Детройт Фрі Пресс». П’ять футів ліворуч, шість футів направо і, на тобі, лазівка, крізь яку прошмигуєш, наче вивірка, страхаючись завалу, спроможного збити на квасне ябко, а то й геть дух вичавити.

— А щоб мені повилазило! — мені аж памороки забило.

— Не те слово, — проворкотів Крамлі. — Ісусе Спасителю, та тут щонайменше з десяток тисяч недільних та щоденних номерів, збитих у стоси, — нижні прошарки жовтяві, а ближче до верху проглядає білувата товща. І такий не один стіс, навіть не десять дюжин, а, Боже милостивий, ціла сотня.

Щоправда, газетні катакомби, котрі зяяли у присмеркових тінях, поволі зникали з поля зору. По хвилі я зіставив себе з лордом Карнарвоном, який у 1922 році відкрив усипальню Тутанхамона. Нас досі непокоїло, про що мали б свідчити усі ці пройдешні заголовки і сила-силенна некрологів?

Дедалі більше нових стосів визрівало попереду, чимало залишалося й позаду. Нам з Крамлі було вкрай важко пробиратися боком через цю тісняву, проштовхуючи черево і задок.

— Господи, — шепнув я, — здається, ніби це місце сколихнув справжній землетрус.

— Так і є! — пролунало з глибини заваленого газетами тунелю.

Удалині вималювались обриси мумії, яка зайшлася репетом. Стоси рухнули на мене. Ледь не розмастили по підлозі.

— Хто там? — завересканив я. — І де ви, до холєри, зарилися?

— Нічогенький лабіринт, чи не так? — луною прокотився голос мумії. — Моїх рук справа. Усе від екстренних ранкових номерів до останніх вечірніх, підсумки перегонів, недільні комікси, чого тут лише не назбиралося?! За сорок років! Музейна книгозбірня новин, що не годяться для друку. Іди далі, не збавляючи темпу! Потім заверни ліворуч. Я десь у тих межах!

— Ворушися! — спроквола вимовив Крамлі. — Трохи свіжого повітря тут не завадило б!

— Ти на правильному шляху! — погідливо докидав сухий голос. — Уже небагато залишилося. Тримайся лівого боку. Тільки не смій курити! Кляте місце. Звідси не вислизнеш під час пожежі. Це просто тенета з ряду заголовків: «Гітлер дістався до влади», «Муссоліні розгромлює Ефіопію», «Серце Рузвельта припинило битися», «Черчілль зводить залізну завісу» — непогано, правда ж?

Ми завернули за крайній ріг, прямо посеред високих стосів газет, що нагадували вежі з млинців, і, на диво, надибали у цьому непроглядному лісі галявину. На віддаленому краю проглядався армійський тапчан, на якому лежало щось схоже на великий згорток в’яленої плоті, а чи то просто мумію, що постала з-під землі.

Звідтіля їдуче тхнуло. У сум’ятті запах здавався нерозбірливим. Віддавало чимось ніби трупним, ніби живим.

Я неквапно підібрався до лежака. Крамлі йшов назирцем. Тепер мені вдалось уловити, що насправді витало у повітрі. То не сморід мертвяка забився у наші ніздрі, а запах прілої невмиваної плоті.

Ганчірна мотанка заворохобилася. Старезне покривало, що спадало на обличчя, нагадувало краями водяні виямки, позоставлені на мілині. Дрібнючі полиски світла щоразу пробивалися на-гора з-під поморщених повік.

— Даруйте, не можу підвестися, — задриготів поморщений рот. — У пана з Армантьєра не вставав уже сорок років.

Його рот зайшовся сміхом так, що заледве не захлиснувся. Тоді з нього вирвався кашель.

— Ні, ні, у мене все гаразд, — почувся безсилий шепіт. Голова відкинулася назад. — І де, в дідька, вас так довго носило?

— Ви про що?

— Я вичікував вас! — завела мумія. — Який тепер рік? Тисяча дев’ятсот тридцять другий? Сорок шостий? П’ятдесятий?

— Тепліше, тепліше…

— Шістдесятий. Чи який?

— У десятку, — скрикнув Крамлі.

— Я не зовсім з’їхав з глузду, — зашамкотів побабчений рот старигана. — Принесли мені якусь потраву?

— Потраву?

— Ні, ні, цього просто не може бути. Один хлопчур таскав мені собачі наїдки з друкарської алеї Ґраб-стріт,[77] консерву за консервою або всяку кляту падаль. Ти ж не він? Чи він?

Ми розвернулись і захитали головами.

— Вам до вподоби мій пентхаус? До речі, первинно це слово означало місце, в якому утримували пентюхів. Дати чосу звідти було непосильним завданням. Ми всього-на-всього наділили його іншим значенням та підвищили платню. На чому я завершив? Ага, згадав. То як вам мій притон?

— Справжня Читальня християнської науки![78] — вигукнув Крамлі.

— Тиць, моя радість! — тим самим тоном проказав Рамзес II. — Тисяча дев’ятсот двадцять п’ятий був добрий на почин. Відтоді не міг зостановитись. Усе приставало до рук, не те, щоб любив видирати з-під носа, але як уже взяв, то випускати не хотілося. Все почалося того дня, коли мені з голови вилетіло, що треба до духу виносити ранкові газети. Затим назбиралася ціла пака за тиждень, і так пішло-поїхало — «Триб’юн», «Таймс», «Дейлі Ньюс». Море різного непотребу. Ось там, праворуч від вас, добірки тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого. По ліву руку — за тисяча дев’ятсот сороковий. Стос позаду — за сорок перший. Повний комплект.

— Як бути тоді, коли ви шукаєте конкретний номер, а на ньому накладено усього з чубком, десь футів чотири?

— Намагаюся на такому не зациклюватися. Назвіть дату.

— Дев’яте квітня тисяча дев’ятсот тридцять сьомого, — зірвалося з мого язика.

— Бодай би ти скис! — процідив Крамлі.

— Не затуляй рота цьому парубкові! — донісся шепіт з-під товщі закушпеленого покривала. — Джин Гарлоу[79] відійшла у двадцять шість років. Уремічне отруєння. Відправа завтра у першій половині дня. Форест-Лон. Нельсон Едді та Джанетт Мак-Дональд[80] будуть на панахиді.

— Боженько! — прорвало мене.

— Він не до кінця ролики розгубив, чи не так? Далі!

— Третє травня тисяча дев’ятсот сорок другого року, — ляпнув я що попало.

— Загинула Керол Ломбард.[81] Авіатроща. Гейбл[82] оплакує її.

Крамлі повернувся до мене.

— І це все, що вам відомо? Мертві зірки кінематографа?

— Не переймайтесь, дітиська, — пролунав старий, ледь не загробний голос. — Що ви тут забули?

— Ми прийшли… — завів Крамлі.

— Це стосується… — підхопив я.

— Досить, — у голові старого здійнялася курява думок. — Ви є продовженням!

— Продовженням?

— Востаннє, коли хтось намагався видертися на Моунт-Лоу, аби звести рахунки з життям, він не довів справу до кінця, вирішив звернути назад, одначе дорогою його збила автівка. Відтоді цей горе-самогубець живе в достатку. Останнього разу хтось справді приходив сюди якраз… Якраз нинішнього полудня!

— Нинішнього?

— Чом би й ні? Хіба не можна провідати немічного старця, котрий потопає у безкраю порохна. Я не знав тілесних любощів з 32-го року. До речі, хтось заходив сюди кілька годин тому, розносив вісті, горланив про лихе в тунелях. Пригадуєте казку, в якій був млин, що готував вівсянку? Кажеш «починай!» — і, на тобі, гаряча вівсянка. Хлопчина знав, як запустити її, але, мов на гріх, забув чарівне слово, спроможне зупинити вариво. Бісова вівсянка до краю затопила місто. Для того, щоби прокласти кудись стежку, доводилось утоптати чимало каші. У мене он скільки преси, а з вівсянкою якось туго. І до чого це я?

— Казали, що хтось горланив тут…

— То десь із коридору між «Лондон Таймс» та «Фігаро». Ну-ну. Горлання жінки скидалося на крикняву віслюка. Від того репету я аж у штани надзюрив. Наганяла страху, що обвалить мої колони. «Один нехитрий поштовх — і все притьмом полетить шкереберть, як у доміно, — горлопанила вона. — Усі ці кляті часописні забудови розквасять тебе».

— Як на мене, землетруси…

— Прокочувалися. Ще й як термосило, он візьміть хоча б «Повідь на річці Янцзи»[83] чи «Дуче перемагає». Але, бач, я вцілів. Навіть наймогутніший землетрус тридцять другого року виявився незугарним розруйнувати мої покерні стовпці. Так чи інак, та оскаженіла жінка гаркала на мене, звинувачуючи мене в усіх насущних пороках, і настійно вимагала добірку газет за певні роки. Я сказав, що варто поритись у першому ряді ліворуч, а затим справа. Неопрацьовану та непосортовану пресу я все одно зберігаю нагорі. Чулось, як вона моцувалася з тими стосами. Її прокльони спроможні були накликати велику біду, тож знову б залунало звідусіль: «Лондон у полум’ї!».[84] Вона тарахнула дверима і пошпарила шукати місце, звідкіля можна було б кинутися долу. Не думаю, що її лупнула машина. Знаєте, про кого мова? Я зумисне приберіг інтригу. Ну що, здогадалися?

— Поки не второпав, — ошелешено мовив я.

— Бачите, он лоток із наповнювачем для котячого туалету? Згребіть трохи вершечок — і випорпаєте писульку з чудернацьким шрифтом.

Я покрокував до лотка. Під насипом тирсової стружки та, як видалося, пташиного посліду, нашукав дві дюжини однаковісіньких запрошень.

— Кларенс Реттіґан… — я застиг.

— Читай далі! — закликав старий.

— Констанс Реттіґан, — зітхнув я і взявся читати далі, — раді оголосити про наше весілля, що відбудеться на вершині Маунт-Лоу десятого червня тисяча дев’ятсот тридцять другого року о третій годині по обіді. На вас чекає автомобільний і залізничний ескорт. А також шампанське.

— Запрошення прийшло за тією адресою, де ви мешкаєте? — поспитав Кларенс Реттіґан. Я підвів погляд.

— Кларенс Реттіґан і Констанс Реттіґан, — проказав я. — Постривайте. Хіба не варто було зазначити дівоче прізвище Констанс?

— Скидається на інцест. Ти це мав на увазі?

— Дивно-дивно!

— Ви зовсім нічого не зрозуміли, — вирвалося з висхлих уст. — Констанс присилувала мене змінити рідне прізвище. Мене кликали Оверголт. Вона сказала, що горіла б у пеклі, якби змінила своє першокласне прізвище на недолуге другосортне поганяло, і на вам…

— Вас охрестили напередодні церемонії? — припустив я.

— До того не був охрещений, але врешті зробив це. Єпископський диякон, який походив з Голлівуда, подумав, що я геть розум утратив. Ви коли-небудь намагалися перечити Констанс?

— Я…

— Навіть не смій казати «так»! Часто-густо вона наспівувала «Кохай мене або облиш». Я полюбляв ці наспіви. Опріч того, прийняв таїнство миропомазання, мене намастили церковним єлеєм. Я перший недоумок в Америці, який спопелив свою метрику.

— Хай мене качка копне! — здивовано вигукнув я.

— Не тебе. Мене. На що ви поглипуєте?

— На вас.

— Ще б пак. Зрозуміло, — промовив він. — Вигляд у мене, ясна річ, не конче. Та й тоді було не комільфо. Бачите он ту осяйну штуку на запрошеннях? То латунне руків’я трамвайного вагоновода з Маунт-Лоу. Реттіґан шаленіла, коли я постукував по латуні. Це моє ратище, рукоять машиніста маунт-лоуського трамвая. Ісусе Христе! А чи нема поруч пивця? — ні сіло ні впало додав він.

Мені аж слинка потекла.

— Ви зізналися, що були першим чоловіком Реттіґан, а по хвилі канючите пива?

— Не казав я, що був її першим чоловіком. Тільки-но одним із. Де це пиво поділося?

Старий прикусив губи. Зітхнувши, Крамлі почав нишпорити по кишенях.

— Ось пиво і «Малломарс»!

Старий висолопив язик та примостив на нього пластинку печива. Відтак дочекався, поки воно розтануло, неначе облатка для причастя.

— «Малломарс»! Жінки! Не можу без них жити!!

Він трохи підвівся, щоби дістатися до пива.

— Реттіґан, — я взявся за старе.

— О, так. Шлюб. Вона здійнялася на вершину завдяки трамваю, а вже там оскаженіла через погоду. Думала, то моїх рук справа. І все-таки вона освідчилася мені. Навпісля медового місяця, однієї з нічим не примітних ночей, її прояснило, що я жодним чином не можу сприяти клімату. Вона притьмом обросла бурульками, а тоді геть розчинилася за ними. Знаєте, моє тіло більше ніколи не буде таким, як тоді, — старий затремтів.

— І це все?

— Що ти розумієш під словом «все»? Тобі коли-небудь таланило обходити її двічі з трьох разів?

— Заледве, — прошамотів я.

Я витягнув із кишені телефонну книгу Реттіґан.

— Ось звідки ми довідалися про ваше існування.

Старий позирнув на своє прізвище, обведене червоним кружальцем.

— З якого дива комусь збрело у голову підіслати вас сюди?

Пометикувавши трохи, він зробив ще ковток.

— Зачекайте! Якщо не зраджує пам’ять, ти якийсь письменник?

— Якийсь.

— Он воно як! Відколи ви з нею знаєтеся?

— Кілька років.

— Рік з Реттіґан рівнозначний тисячі та одній ночі. Ти ніби заподіваєшся у кімнаті сміху. Це справжнісінька чортівня, сину. Б’юсь об заклад, що вона обмалювала моє прізвище тільки заради того, аби ви зайнялися створенням її життєпису. І хто може бути кращим на почин, аніж я, Вірний Старий?

— Не думаю, — заперечив я.

— Вона канючила, щоб ви робили нотатки?

— Зроду-віку не просила.

— Дідько, було б незле, правда ж? Кому під силу написати навіженішу книжку, ніж Констанс, злобнішу, ніж самій Реттіґан. Даю голову на відріз, що вона приречена стати бестселером! Вкладайся у ліжко разом з Реттіґан і прокидайся під проливнем золотого дощу. Збігайте махом вниз і збалакуйтеся з видавцем. Відсипете мені трохи грошенят із гонорару. Ну як, по руках?

— Гонорару?

— Отеперечки піднесіть мені ще печива «Малломарс» та більше пива. Чи ваші язики досі сверблять? Хочете далі теревені правити?

Я згідливо кивнув.

— Он там на іншому столі… — він показав на ящик з помаранчами, — лежить перелік гостей, запрошених на весілля.

Я підступив до ящика з помаранчами, на якому були скупчені квитанції; почав перебирати їх, допоки не натрапив на добротний аркуш, що заполонив мою увагу. Тут вклинився старий:

— Ви коли-небудь мізкували над тим, звідкіля походить назва Каліфорнії?

— До чого це?..

— Стули писок. Коли в тисяча п’ятсот дев’ятому іспанці відступали з Мексики, прямуючи на північ, то повсюди цурпелили зі собою книжки. В одній із них, виданій у Іспанії, розповідалося про королеву амазанок, яка владичила у краї достатку, де з-під землі били молочні струмені та пульсували медові артерії. Звали її Каліфією. А землю, на якій панувала королева, нарекли Каліфорнією. Усе завдяки іспанцям. Саме вони, спинивши нараз свою ходу, опустили погляд, озираючи долину, виповнену медом та молоком. І в пориві дали їй назву.

— Каліфорнія?

— Що ж, окинь оком перелік запрошених.

Я глипнув і почав читати.

— Каліфія! Боженько мій! Ми старалися зв’язатися з нею сьогодні. Де вона заподілася?

— Те саме багнулося довідатися Реттіґан. Не хто інший, як велична Каліфія, передвіщала наше неминуче одруження, втім, і словом не обмовилася, що за ним — невідворотний крах. Отак Реттіґан узяла мене в лабети, скликала юрму гульвіс, аби впивалися шампанським. І все через Каліфію. Вона й сьогодні тут ніяк не вгавала, надриваючи горло із глибини газетного тунелю: «Де, в біса, її носить? Ти точно маєш знати!»

«Богу духа винен, — я намагався докричатися до зворотного краю тунелю. — Іди, Констанс! Каліфія занапастила обидва життя. Іди і спробуй позбутись її раз, потім удруге. Вбий Каліфію!»

Знесилена мумія звалилася на постіль.

— Ви сказали це, — вирішив перепитати я, — сьогодні опівдні?

— Щось таке, — зітхнув старий. — Я випровадив її, охоплену жадобою крові. Сподіваюся, вона розшукає ту кінчену астрологиню і… — його голос задрижав. — Можна ще «Малломарс»?

Я поклав печиво на язик старого. Солоднеча розтанула. А він пожвавішав.

— Дивлячись на це безкосте чудо, ти б ніколи не подумав, що десь у банку воно зберігає півлимона. Можеш піти пересвідчитись. Я реанімовував волл-стритські акції, передаючи повітря з рота в рот тим, які ще не встигли до ручки охляти, а лише впали у сплячку з тисяча дев’ятсот сорок першого через Хіросіму,[85] Еніветок[86] і Ніксона.[87] Тоді й подумав: а чому б мені не придбати «Ай-Бі-Ем»,[88] та й «Белл»[89] заодно. І ось зараз я надбав цей розкішний маєток із виглядом на Лос-Анджелес. Єдине, що справляти нужду доводиться надворі в «Енді Ґамп» клозеті.[90] До того ж «Глендейл Маркет»[91] витрясає з мене чимало грошенят за посильного хлопчака, який притарабанює «Спем», консервований чилі та пляшкову воду. Просто «Життя Райлі»![92] Тепер ви достатньо покопирсались у моїй минувшості?

— Майже.

— Реттіґан! Реттіґан! — вів далі старий. — Вона запалювалась окриками і бурхливими оваціями. Час від часу про неї згадували у цих газетах. Візьміть будь-яку з вершечка кожного стосу — чотири праворуч, шість зліва — усі вони різняться. Вона зоставила багацько слідів дорогою до Марракеша. Нині прителепала назад, аби прибрати у котячому лотку.

— Ви не жартуєте про те, що бачили її сьогодні?

— Навіщо мені це здалося?! Від такого крику Румпельштільцхен[93]розпанахав би себе навпіл, а тоді зібрав би все докупи.

— Невже вона нічого більше не прагнула, лишень добути адресу Каліфії?

— І газети. Та нехай забирає їх і котиться під три чорти. Тут йдеться про довге розлучення, і нема тому ні кінця ні краю.

— Можна взяти? — я підняв запрошення.

— Бери хоч дюжину! Тоді так ніхто й не приплентався до нас, окрім друзів-одноденок Реттіґан. Вона жмакала ці картки і жбурляла через плече. «Ти завше можеш замовити ще», — повторювала вона. Розбирайте до решти запрошення. Розтягуйте газети. То що ви там говорили, як вас звати?

— Я не відрекомендувався.

— Дякувати Богу! Вимітайтеся звідси! — вказав на двері Кларенс Реттіґан.

Ми з Крамлі неквапливо ринули відтіля, проминаючи лабіринтні вежі, прихопивши зі собою по примірнику з восьми різних стосів. Тільки-но намилилися вислизнути через передні двері, як тут, наче грім з ясного неба, з’явився хлопчик, тримаючи перед собою напхом напханий ящик, і затулив нам дорогу.

— Що приволік? — поцікавився у нього я.

— Бакалію.

— Здебільшого випивку?

— Бакалію, — правив посильний. — Він досі там?

— Навіть не думайте навідатись сюди вдруге! — надривно пролунав із глибини газетних насипів голос фараона Туга. — Від мене й мокрого сліду тут не залишиться!

— Він на місці… Нічого не змінилося, — протягнув хлопчик, миттю пополотнівши.

— Три пожежі й землетрус! Останній якраз гряде! Я чую, як він наближається! — голос мумії повагом стишувався.

Хлопчик зиркнув на нас.

— Тобі з ним голову мастити, — сказав я, відходячи якнайдалі.

— Ані руш! Затамуйте дихання! — хлопчик поволі переставив ногу через поріг.

Ми з Крамлі стояли як укопані, не заковтуючи повітря, доти, доки хлопчик не розчинився у просторі.

Розділ одинадцятий

Крамлі потрафив розвернути свого драндулета і скерувати його назад схилом таким чином, що ми не зірвалися зі шпиля. Дорогою мої очі по береги зайшлися слізьми.

— Тримай язик за зубами, — Крамлі усіляко уникав мого погляду. — Я не намірений нічого слухати.

Я важкувато ковтнув.

— Три пожежі й землетрус. І ще один от-от нагряне!

— Скільки можна?! — Крамлі вдарив по гальмах. — Не верзи дурниці. У твоїй голові тільки маячня осіла. Авжеж, новий землетрус не за горами: Реттіґан! Вона розірве нас на дрібненькі шматочки! Випльовуйся звідси і далі пиляй на двох!

— Я ж маю страх висоти.

— Ну, нехай. Рот на замок!

Після того тисяч двадцять ліг,[94] не менше, ми їхали у цілковитій тиші. На вулиці уже скупчилися машини, тож я заходився переглядати газети, одну за одною.

— Дідько! — я таки не стримався. — Досі не второпаю, чому він дозволив узяти саме їх?

— Що там нашукав?

— Нічогісінько. Нуль. Повний.

— Дай-но мені, — Крамлі вирвав з рук газету і взявся нипати на неї одним оком, інше ж — не спускав із дороги. Почало мжичити.

— «Емілі Старр[95] померла у двадцять п’ять років», — вичитав Крамлі.

— Дивися, куди ідеш! — я розперезався, коли автівка захилиталась у різні боки.

На той час Крамлі втупився позирком у інший випуск:

— Корінн Келлі розлучається з фон Штернберґом.[96]

Він перекинув газету через плече.

— Ребекка Стендіш перебуває у шпиталі. Її життя тримається на волосині.

Ухопив ще одну, затим іще.

— Женев’є Карлос збирається під вінець із сином Ґолдвіна.[97] До чого б це?

Допоки тарабанив дощ, я підсунув йому три наступні газети. Втім, усі вони опинилися там, де й попередні, — на задньому сидінні.

— Він так ревно намагався переконати нас, що тримається при здоровому глузді. А що з того вийшло?

Я перемішав газети.

— Ми точно щось проґавлюємо. Не тримав би він їх ні за цапову душу.

— А чом би й ні? Горіхи додають до персиків, сливи до горіхів. Фруктовий салат виходить.

— Навіщо Констанс знадобилось… — я замовк. — Зачекай!

— Чекаю, — Крамлі міцніше обхопив кермо.

— Усередині — сторінка світського життя. З величенькою знимкою. На ній Констанс, Господи милосердний, років на двадцять молодша, і мумія, чудило, з яким ми теж уже запізналися, прямісінько тут, щоправда, повен сил та енергії, не те, що зараз; он їхнє весілля, з одного боку Марті Кребс, права рука Люїса Б. Майєра, з іншого — Карлотта К. Каліфія, видатна астрологиня!

— Саме вона порадила Констанс улаштувати весілля на Маунт-Лоу. Астрологиня пророкує, Констанс губить себе, приймаючи все за чисту монету. Пошукай некрологи.

— Некрологи?

— Шукай! Що бачиш?

— Святі мученики! Щоденний гороскоп з ім’ям Королеви Каліфії.

— І що ж, цікаво, пророкують? Щось феєричне? Добросердне? Може, вдалий день для закладання саду, а чи, може, для шлюбу з якимось махабундою? Ну ж бо, читай!

— «Щасливий тиждень, щасливий день. Радо приставайте на усі пропозиції: як великі, так і малі». Ну, й що далі?

— Нам кров з носа треба знайти Каліфію.

— Навіщо?

— Не випускай з уваги, що це прізвище теж обведено червоним кружальцем. Ба більше, нам украй необхідно перестрітися з Каліфією, доки її не спіткало лихо. Червоний хрестик означає смерть і поховання. Хіба не так?

— Ні, — заперечив Крамлі. — Хай там як, а старий Тутанхамон досі дриґається, хоча його ім’я позначено червоним чорнилом. І хрестиком на додачу!

— Однак він чує неладне: що хтось збирається по його душу.

— Хто, Констанс? Це недоросле чудо?

— Облиш, старий ще топче ряст. Проте не має жодних гарантій, що ніхто не прибрав Каліфію. Реттіґан не так уже й багато нам повів. Гадаю, Каліфія могла б пролити куди більше світла на ситуацію. Єдине, що нам треба, — роздобути її адресу.

— Цього буде доста? Ей, — Крамлі враз звернув на узбіччя та виклюнувся з машини. — Більшість людей так ніколи не додумалися б, і Констанс не налізло на голову, і ми не здогадалися. Жовті сторінки! Он куди ми так і не пхнули свого носа. Жовті сторінки! От телепні! Жовті сторінки!

Він пройшовся узбіччям, затим прошмигнув у телефонну будку, де поспіхом заходився порпатися серед огрому затертих жовтих сторінок. Нишпорив доти, поки не вирвав одну і не поклав довідник на місце.

— Номер телефону застарів, давно недійсний. Однак нам, може, вдасться дізнатися адресу астрологині.

Він тицьнув сторінку поперед очі. Я прочитав: «Королева Каліфія. Хіромантія. Френологія. Астрологія. Єгипетська некрологія. Твоє життя — моє життя. Ласкаво прошу».

І цей триклятий заклад зі знаком зодіаку.

— Отож! — підсумував Крамлі, набравши повні груди повітря, як ніколи раніше. — Констанс вказала нам на єгиптянські рештки, а рештки приводять нас до Каліфії, яка намовила Констанс виходити за цю тварюку!

— Нам нічого невідомо напевне!

— Нехай і не знаємо чогось. Що з того? Вивідаємо усе.

Крамлі перемкнув передачу автівки, і ми стрімголов погнали вперед, аби дошукатися істини.

Розділ дванадцятий

Ми дісталися до Центру екстрасенсорних досліджень Королеви Каліфії, відлюдної місцини Бункер-Гіла. Крамлі, зиркнувши на будівлю, скривився, наче від квасного яблука. Я ж кивнув йому, провівши погляд в інший бік, де було те, що безумовно мало розпалити нашу цікавість: похоронне бюро Каллагана й Ортеґи.

Це й справді неабияк пожвавило його.

— Ніби повернувся в рідні околиці, — визнав Крамлі.

Наша тарадайка заглухла. Я вийшов.

— Збираєшся всередину? — поцікавився у Крамлі.

Він сидів на місці, витріщившись на вітрове скло, і не відривався від керма. Скидалося, ніби досі веде автівку.

— Як так? — подивувався він. — Усе довкола ніби пішло під укіс разом з нами?

— То ти йдеш чи тут стовбичитимеш? Ти станеш мені у нагоді.

— Відійди убік.

Крамлі подався вгору крутими бетонними приступками, за якими були інші, уже добряче полущені східці. Затим спинив ходу і взявся обдивлятися великий білий будинок, подібний на потрощену клітку якогось птаха, і тут видав: «Схоже на недоладну пекарню, в якій виминають тісто для печива із жалюгідними передбаченнями».

Ми піднялися далі. Дорогою надибали кота, білого цапа і павича. Коли проминали птаху, вона, здавалося, загравала з нами, підморгуючи тисячею пар очей. Перестрілися з нею прямісінько перед дверима. Тільки-но я постукав, як тут, зовсім не в пору, почали сипатися сніжинки облупленої фарби, влягаючись на мої туфлі.

— Якщо це тримало вкупці будинок, то стояти йому зосталося небагато, — виснував Крамлі.

Я загупав у двері усіма суглобами п’ястука. У відповідь почув шум. Здавалося, що всередині хтось пересуває паркетом рухомий масивний сховок. Щось важкеньке пнули по інший бік дверей.

Я знову підняв руку, одначе високий голос, схожий на цвіркотіння горобця, зупинив мене:

— Котіться звідси!

— Я всього-на-всього хотів…

— Забирайтеся геть!

— П’ять хвилин, — благально протягнув я, — чотири, дві, одну, заради Бога. Без вашої помочі мені не обійтися.

— Ні, — різонув вуха голос, — а я без вашої обійдуся.

Мої думки закрутились у шаленому темпі, наче «Ролодекс».[98] Я знову вчув недавній голос мумії. І луною повторював за нею.

— Ви коли-небудь мізкували над тим, звідкіля походить назва Каліфорнії? — видав я.

Запала тиша. Високий голос ураз перемінився, набравши тональності шепоту.

— От дідько!

Затим озвалися три замки, один за одним.

Жоден не знає того про Каліфорнію. Аніхто.

Двері прочинилися на кілька дюймів.

— Гаразд, давайте, — погодився голос. І велика пухка рука, що нагадувала морську зірку, висунулася назовні. — Кладіть сюди!

Я вклав свою руку в її.

— Не так!

Я розвернув правицю долонею догори. Її рука схопила мою.

— Спокійно!

Й рука помасажувала мою, великий палець ковзнув лініями моєї долоні.

— Цього просто не може бути… — прошептала вона.

Її рухи сповільнилися, коли дібралася до подушечок під моїми пальцями.

— Таки воно! — зітхнула.

По хвилі додала:

— Пам’ятаєте своє народження!

— Як ви довідалися?

— Ви, найімовірніше, — сьомий син сьомого сина!

— Зовсім ні, — заперечив я. — Єдина дитина в сім’ї, жодних тобі братів.

— Боже мій! — її рука підстрибнула у моїй. — Ви житимете вічно!

— Але ж це нікому не вдається…

— Вам вдасться. Ясна річ, то аж ніяк не стосується вашого тіла. Усе пов’язано з діяльністю. До речі, чим ви займаєтеся?

— Гадав, що моє життя відкривається для вас до дрібниць, коли вдивляєтесь у долоні…

— Ісусе Христе! Актор? Хоча ні. Позашлюбний син Шекспіра.

— У нього не було синів.

— Тоді Мелвілла.[99] Виплодок Германа Мелвілла.

— Було б непогано.

— Так і є.

Я вловив скрипіння коліс, що стугоніли під чималим вантажем, від’їжджаючи від дверей. І тут портал поволі прочинився. Перед нами постала огрядна, зодягнена у завелику для неї темно-червону оксамитову мантію жінка, яка поступово віддалялася все далі й далі, сновигаючи у металевому троні на колесах з одного кінця кімнати в інший, катаючись паркетною долівкою.

Збавила темп вона побіля столу, на якому вилискували не одна, як бувало, а відразу чотири кришталеві кулі, осяяні зеленкувато-бурштиновою лампою від Тіффані.[100] Королева Каліфія, астрологиня, хіромантка, френологістка, знавець минувшини і прийдешнього, ув’язла у здоровецькій плоті, що скидалася на насип вагою в три сотні фунтів, і просвічувала наші тіла, наче пулюївське випромінювання. І тут з тіні виринув громіздкий сталевий сейф.

— Я не вчеплюся у вас зубами!

Я підступив ближче. Крамлі рушив назирцем.

— Тільки залиште двері прочиненими, — докинула вона.

Надворі здійнявся крик павича, все ж я насмілився простягти іншу руку. Королева Каліфія раптом відсахнулася, наче обпечена.

— Ви знаєте романіста Ґріна? — глибоко дихаючи, мовила вона. — Ґрема Ґріна?[101]

Я згідливо кивнув.

— Він написав про духівника, який утратив віру. Проте згодом той самий священик засвідчив диво, до котрого сам спричинився. Воскресіння віри викликало неабияке сум’яття, ледь не звело його в могилу.

— І що з того?

— І що з того?.. — вона вп’ялася поглядом у мою долоню, так ніби та була відтята від руки. — Господи милий!

— Щось схоже відбувається з вами? — я почав доскіпуватися.

— Те саме, що трапилося й зі священиком?

— Невже ви загубили віру в себе й утратили дар зцілювати?

— Стеряла все, — буркнула вона.

— І прямо зараз, отеперечки, це відновилося, повернулося до вас?

— Нехай би вас пранці з’їли, але так!

Я з усієї міці притиснув долоню до грудей, аби вона не зуміла більше нічого угледіти.

— Як ви здогадалися? — дивом дивувався.

— То аж ніяк не здогад. Щось на кшталт безпричинної паніки охоплює мене.

Каліфія глипнула на весільні запрошення і газету, що виднілись у моїй простягнутій руці.

— Ви здійнялися вгору, щоб побачитися з ним, — мовила вона.

— Щойно вловили поглядом, чи не так? Це цілковите дурисвітство.

На її обличчі проступив легкий усміх, що невдовзі перемінився на шаленство.

— Люди рикошетять від нього і врешті одцвітають тут.

— Мені здається, що відбувається це не настільки уже й часто, — заперечив їй. — Якщо можна, я з вашого дозволу присяду. Інакше з ніг звалюся.

Вона кивнула на стілець за кілька футів од неї — на безпечній віддалі. Я вмостився у вказаному місці.

Крамлі, якого ми довго не помічали, мав сердитий вигляд.

— Що ви там говорили? — поспитав я. — Люди не дуже то й учащають до старого Реттіґана. Нікому ж практично не відомо, що він досі живий та мешкає на Маунт-Лоу. Втім, хтось примудрився сьогодні навідатися туди й нагримати на нього.

— Вона репетувала? — по тім питанні громіздка гора повалилась у спомини. Скидалося, що от-от розтане у них до решти. — Я не впустила її і квит.

— Її?

— Завжди стаю на ті самі граблі, — Королева Каліфія окинула оком кришталеві кулі, — бачу чиєсь прийдешнє і з дурного розуму випалюю те. Хай там як, я ж тільки натякаю, а не засвідчую факти. Не раджу, що купувати на біржі, а чи на кого рівнятися. Дієту порекомендую, відхрещуватися не буду, ще приторговую вітамінами, китайським чаєм, але довголіттям — ніколи!

— Ви ж щойно силкувалися втюкати його.

— Із вами зовсім по-іншому, — вона перехилилася вперед. Коліщата під величезним кріслом зайшлися скрипом. — Он, прямісінько перед вами розпласталося ваше майбутнє. Мені ще ніколи не вдавалося так чітко його бачити. І все-таки над вами нависла жаска загроза. Повсякчас бачу одне й те ж — вам призначено жити, одначе хтось може посягнути на ваші душі. Стережіться!

Вона витримала довгу мовчанку, зімкнула очі, а тоді заговорила далі:

— Ви з нею приятелюєте? Знаєте, про кого я кажу.

— І так, і ні, — невпевнено відповів я.

— Усі так кажуть. Її то хоч до рани прикладай, то хоч святих винось.

— Про кого ви?

— Обійдемося без прізвищ. Я не впустила її. Годину тому.

Я подивився на Крамлі.

— Ми майже наздогнали її, ще трохи і в потилицю дихатимемо.

— Не називайте-но, — зірвалася Каліфія. — Горланила вона так, наче тримала десь напохваті ніж. «Ніколи в світі не вибачу тобі цього! — не на жарт розійшлася та. — Ти напоумила нас на хибний шлях, скерувала рухатися вниз, коли варто було вгору, згубити замість того, аби знайти. Горіти в пеклі тобі яскравим полум’ям!». Затим я лишень почула, як вона рушила машиною. Я взагалі сьогодні очей не зімкну.

— Вона часом не сказала, — це звучить, мабуть, безумно, — куди зібралася далі?

— Аж ніяк не безумно, — спростувала Каліфія. — 3 огляду на те, що спершу вона подалася до старого бовдура з Маунт-Лоу, якого покинула після однієї невдалої ночі, згодом прийшла по мою душу, адже саме я підштовхнула її до цього, далі на черзі бідолашний штурпак, що проводив церемонію. Їй не терпиться зібрати усіх нас докупи й зіпхати з обриву.

— Вона б не скоїла цього.

— А вам звідки знати? Скільки жінок було у вашому житті?

Дещо знітившись, по заминці, я боязко відповів:

— Одна!

Королева Каліфія змочила своє обличчя хустинкою завбільшки з пів її черевця, тим самим угомонившись, і поволі сунула на мене, зрушуючи з місця колеса, завдяки витонченим поштовхам навдивовижу крихітних туфельок. Несила було відірвати від неї очі, я дивом дивувався, як ці малесенькі стопи вживаються з отакенним тулубом і обличчям, схожим на місяць, що звисає над неохопним простором. Мені мрівся привид Констанс, що нібито потонув під здоровецькою плоттю.

Королева Каліфія заплющила очі.

— Вона користає з вас. Ви кохаєте її?

— Піклуюся про неї.

— Тримайте себе в руках, на вас ще й не таке чекає. Вона просила вас зачати з нею дитину?

— Не так буквально.

— Слова зайві, коли йдеться про мертвонароджених байстрюків. Вона виплодила монстрів по всьому Лос-Анджелесу і прилеглих територіях, вошивому Голлівудському бульварі та глухому куті Мейна. Спаліть дотла її постіль, розвійте прах і покличте священика.

— Якого священика, звідкіля?

— Я вас познайомлю. А зараз… — вона замовкла, навідріз відмовляючись озвучувати ім’я. — Наша подруга постійно кудись дівається. Одна з її хитростей — довести чоловіків до такого стану, аби ті місця собі не знаходили. Години, проведеної з нею, буде доста, щоб упевнитися в цьому. Ви й оком не змигнете, як вони влаштовують вуличний бешкет. Чули про гру «Дядько Віґґілі»?[102] Там дядько Віґґілі каже стрибати на десять кроків назад, прямуючи до Курника, — і все, каюк!

— Але ж вона потребує моєї підтримки.

— Не баламутьте собі голову. Її обідом не годуй, а дай напакостити. Благословенні негідники, які втішаються мерзенством. Вона зробить із ваших кісток справжнісіньке місиво. Була б тут, я б перехрестила її своїм кріслом. Боже милостивий, та через таких, як вона, Рим упав. А, собача кров, — продовжила. — Дайте-но ще раз погляну на вашу долоню.

Здоровенне крісло заскрипіло. Стіна плоті рухнула на обох нас, ніби віщуючи небезпеку.

— Ви збираєтеся забрати те, що наговорили, коли розглядали долоню?

— Ні, я кажу лише те, що бачу на розпластаній долоні. У вас буде інше життя, що розпочнеться відразу ж після цього. Мерщій пошматуйте газету. Спаліть весільні запрошення. Пакуйте речі й котіться звідси світ за очі. Скажіть, щоби вона сконала. Тільки не тет-а-тет, а телефоном, з іншого кінця країни. А зараз вибирайтеся!

— Куди мені далі пуститися?

— Простіть мені, заради Бога, — вона заплющила очі й прошепотіла: — Перевірте весільне запрошення.

Я підняв запрошення і прикипів до нього поглядом.

— Шеймус Брайян Джозеф Реттіґан, духівник собору святої Вібіани…

— Ідіть і скажіть йому, що його сестра в пеклі, й лихо її подвійне, хай вишле святої води. А тепер змотуйте вудочки! У мене роботи хоч греблю гати.

— Які ж справи?

— Блювати треба, — видала вона.

Я затиснув картку з ім’ям отця Шеймуса Брайяна Джозефа Реттіґана у долонях, відступив назад і наткнувся на Крамлі.

— Хто ви? — запитала Каліфія, врешті-решт помітивши того, хто ховався у моїй тіні.

— Гадав, що вам відомо, — мовив Крамлі.

Ми вийшли звідти, зачинивши за собою двері. Весь будинок затремтів під ваготою її тіла.

— Попередьте її, — кинула вслід Каліфія, — аби більше сюди й не ступала.

Я поглянув на Крамлі.

— Вона і словом не обмовилася про твоє майбутнє!

— Дякувати Богу, — сказав Крамлі, — за Його невеличке благословення.

Розділ тринадцятий

Спустившись стрімчастими бетонними приступками, ми сунули до автівки. У мерхлому сяйві блідолицого місяця Крамлі окинув оком моє обличчя.

— Що за мармиза охижілої псини?

— Хвилю тому я прилучився до церкви!

— Залазь мерщій, заради Бога!

Я забрався в машину та скоцюбився від лихоманки.

— Куди далі прямуємо?

— До собору Святої Вібіани.

— Вмерти і не встати!

Крамлі завів автівку.

— Ні! — вирвалося з мого горла. — Ще одну таку здибанку я аж ніяк не витерплю. Завертай додому, Джеймсе, — душ, три пивця і в постіль. Констанс спіймаємо, коли почне розвиднюватися.

Ми проминули Каллагана й Ортегу, рухаючись розважливо, без жодного поспіху. Схоже на те, що Крамлі був майже потішеним.

До того, як прийняти душ, перехилити пиво і закимарити, я приліпив на стіну сім чи то вісім перших шпальт газет, прямісінько над узголів’ям свого ложа, хай буде про всяк випадок, раптом виб'юся зі сну посеред ночі з надією докопатися до істини.

Усі до одного імена, зображення, заголовки, надруковані великим та дрібним шрифтами, прибережені зі загадкових і не зовсім містичних міркувань.

— Сон сивої кобили в літню ніч! — чмихнув із-за спини Крамлі. — Ти й далі наміряєшся порпатися серед гиблих новин, що змиршавіли відразу ж після друку?

— Ближче до світанку, певна річ, вони можуть звалитися зі стіни, совгнути моїми повіками і зав’язнути десь у творчому відділі мозку.

— Творчий відділ! Японське бушідо! Американська тарабарщина! Якось вони відстануть від стін, сповзуть униз, як і ти, а що далі, їх кудись занесе?

— А чом би й ні? Якщо ти не притримаєш коней, то ніколи з цього не виборсаєшся.

— Постривай. Доб’ю це, — Крамлі почав жльопати. — Вкладешся з дикобразами, пролупиш очі з пандами? — він кивнув у бік зборища знімків, імен та життів. — Невже Констанс може бути там?

— Десь принишкла собі.

— Іди пополощися в душі! Я пригляну за некрологами. Коли ж вони заворушаться, здійму крик.

— А чи не перепустити нам по трохи «Маргарита»[103] перед тим, як закуняти?

— Думав, що та ніколи так і не запропонуєш, — відреагував я.

Розділ чотирнадцятий

Собор Святої Вібіани уже зачекався нас. У Скід Роу[104]. Самому середмісті Лос-Анджелеса. Опівдні ми попрямували на схід, оминаючи головні бульвари.

— Тобі коли-небудь випадало бачити В. К. Філдса[105] у стрічці «Якби у мене був мільйон»? Придбав кілька підтоптаних «Бляшанок Ліззі»,[106] щоби покласти на лопатки дорожніх зірвиголів. І славно! — проказав Крамлі. — Ось чому не терплю магістралі. Мені страх як кортить закатрупити когось на дорозі. Ти хоча б мене слухаєш?

— Реттіґан, — я спам’ятався. — Гадав, що знаю її.

— А бодай би ти сказився! — Крамлі злегка усміхнувся. — Та ти взагалі ні про кого ні в зуб ногою. Тобі ніколи так і не написати знакового американського роману, бо, б’юсь об заклад, не розбереш, де підсвинок, а де погній. Куди не глянь, набиваєш ціну персонажам, які варті повного пшику, а тому й вивергаєш нізвідки шляхетних принців та невинних молочниць. Хоча левова частка писак і того не утнуть, ти й так не на жарт розійшовся з цією тяганиною. Нехай реалісти підзбируюють собачі какулі.

Я не випустив ані пари з уст.

— Знаєш, у чому твій клопіт? — пробубонів Крамлі за мить, зніживши голос. — Ти любиш людей, які не заслуговують любові.

— На кшталт тебе, Краме?

Він пильно обвів мене оком.

— Усе до ладу, — зізнався він. — Щоправда, дірок у мені більше, ніж у ситі, але поки, як бач, не запався. Тримайся міцніше! — Крамлі вдарив по гальмах. — Вдома у священика — як у рідних стінах!

Я прикипів поглядом до собору Святої Вібіани — він зачахав на занедбаному Скід Роу, але всередині його ще жевріло життя.

— Святий Ісусе! — видав я. — От де годилося звести гніздечко. Ти збираєшся заходити?

— Горіти мені в пеклі, ні! У дванадцять мене виперли до сповіді: надто уже оббивав пороги неприкаяних жінок.

— Коли-небудь ще причащатимешся?

— Коли вік доживатиму. Чого чекаєш? Випльовуйся, штурпаку. Від Королеви Каліфії до Королеви Янголів.

Я виліз назовні.

— Прочитай за мене «Аве Марія», — докинув Крамлі.

Розділ п'ятнадцятий

Якраз із полудня собор сливе починав простоювати пусткою, лишень одна покутниця прихистилася побіля сповідальні. Коли священик показався, зараз же прикликав її до себе.

Угледівши його обличчя, миттю збагнув, що потрапив туди, куди слід.

Одначе, тільки-но жінка вийшла, я, здавалося, з переляку язик проковтнув, і все-таки скрався до сповідальні. Там, за віконними перемичками, бовваніла тінь.

— Слухаю тебе, сину мій!

— Даруйте, панотче! — випалив я. — Каліфія.

Ураз інші двері кабінки з розгону гупнули і розчахнулися навстіж в унісон із клятьбою. Вслід за тим я теж прочинив двері. Духівник похитнувся, наче його протаранило пострілом. Це була Реттіґан, дежавю. Ні, не вигиниста, дев’яностоп’ятикілограмова, засмагла до побронзовілості, наче у тюленів, плоть, а її тінь — викапаний скелет, плічка для пальт, флорентійський священик доби Ренесансу. Всередині нього зачаїлися кості Констанс, одначе саме тіло було обтягнене вапняною шкірою, що кольором нагадувала череп, уста священика прагли спасіння, але аж ніяк не постелі чи богомерзьких трапез. Тут був Савонарола,[107] який молив Бога простити усе його невтолиме словоблуддя, і сам мовчкуватий Господь із привиддям Констанс, і дух її полум’ям випирав з його очей, і витріщався з його черепа.

Попри двоїстість та сум’яття, отець Реттіґан збагнув, що, крім ословленого раніше, жодної загрози я більше не несу; він повів головою у бік ризниці, кивнув, аби я ступав усередину, аж тоді запер за обома двері.

— Ви її приятель?

— Ні, сер.

— Гаразд, — перехопився він. — У вас є на все п’ять хвилин. Кардинал очікує мене.

— Вам краще піти.

— П’ять хвилин, — мовила Констанс із-під маски вилитого двійника. — То що там?

— Я доперва навідався до…

— Каліфії, — отець Реттіґан важко зітхнув, стримуючи відчай. — Королева. Переправляє сюди людей, яким неспроможна зарадити. Вона вірує у своє, я — у своє.

— Констанс знову кудись заподілася, панотче.

— Знову?

— Принаймні так казала Королева, себто Каліфія.

Я простягнув Книгу мертвих. Отець Реттіґан прогорнув сторінки.

— Де ви її відкопали?

— Отримав від Констанс. Вона пояснила, що хтось надіслав її. Ймовірно, хтось зробив так, аби сполохати Констанс чи накапостити їй; бозна для чого. Гадаю, лише вона відає, яка загроза насправді нависла.

— Припускаєте, що вона заникалася кудись тільки заради того, аби поводити усіх за носа? — він поринув у роздуми. — Мене самого двоїстість думок почала діймати. Хай там як, були ж такі, які живцем спалили Савонаролу, а тепер он курять йому фіміам. Дивом дивуєшся, як грішник набуває подоби святого.

— Але ж схоже трапляється, хіба не так, отче? — зібравшись із духом, вичавив я. — Достолиха грішників стали святими, правда ж?

— Що вам відомо про Флоренцію тисяча чотириста дев’яносто другого року, коли Савонарола присилував Боттічеллі спопелити власні полотна?

— Я знаю лише про єдиний час, сер… отче. Тоді Савонарола, а зараз Констанс…

— Якби Савонарола спізнався з нею, то вкоротив би собі віку. Ні, зачекайте, дайте-но подумати. Та я ж од рання нічого на зуб не кидав. Тут є хліб і вино. Може, укладемо щось у копи, а то з ніг впаду.

Добросердий священик вийняв зі шафки ризниці буханку та дзбанок, тож ми усадовились. Отець Реттіґан розламав хлібину, націдив собі трохи вина, більше бухнув мені, що неабияк порадувало.

— Баптист? — запитав мене.

— Як ви здогадалися?

— Радше промовчу про це.

Я вицмулив усе до дна.

— Ви допоможете мені з Констанс, отче?

— Ні!.. О Господи Всевишній, мабуть, погоджуся.

Він знову наповнив мою склянку.

— Учорашнього повечір’я… Невже взагалі це може бути правдою? Я зостався допізна у сповідальні. Щось передчував… відчував, наче очікую на когось. Зрештою близько опівночі з’явилась якась жінка, що довго стояла мовчки. Тоді я не витримав і, як Ісус, озиваючись до Лазаря, напосівши, обірвав тишу, й прибулиця зайшлася плачем. Вилила душу. Гріхи викочувалися з неї візками і ваговозами, прогрішення за останній рік, десятиліття, тридцять літ; вона не знала спину, виговорювалася далі й далі, а кожна наступна ніч була страшнішою за попередню, гіршою з гірших, і врапт жінка таки занишкла. Я саме збирався дати їй напутнє слово, аби помолилась «Аве Марія», але вмить почув, що вона намірилася бігти. Зіп’явся на ноги, аби зазирнути по той бік сповідальні, але там тільки дух її зостався. О Господи Всевишній! Господи!

— Це шлейф парфумів вашої сестри?

— Констанс? — отець Реттіґан вмостився зручніше. — А щоб я скис, ті самісінькі парфуми.

Учора вночі, подумав я. Ми майже в потилицю їй дихали. Якби ж то нам із Крамлі спало на думку тоді завернути сюди.

— Ви уже забарилися, чи не так, отче? — нагадав я.

— Кардинал може й почекати…

— Що ж, — я перейшов до справ, — коли вона повернеться, ви дасте мені знати?

— Ні! — відрізав священик. — Таємниця сповіді рівносильна адвокатській обіцянці мовчати. Вас це засмутило?

— Еге ж! — я почав розгублено крутити врізнобіч свою обручку.

Це зауважив отець Реттіґан.

— Чи відомо про все це вашій дружині?

— Не так уже й детально.

— Щось на кшталт вибіркової моралі?..

— Дружина довіряє мені.

— Дружинам притаманно довіряти. Господи, ниспошли їм благословення! Гадаєте, що моя сестра заслуговує на спасіння?

— А ви дотримуєтесь іншої думки?

— Боже милостивий, мене облишили будь-які сподівання навпісля того, як вона зарахувала штучне дихання до поз «Камасутри».

— Констанс! Що тут додаси?! І все-таки, отче, чи не могли б ви бодай набрати мій номер і повісити слухавку, коли її знову занесе сюди? Я сприйму це як сповіщення про те, що вона прибула.

— Ви знаєте, як узяти гору навіть у дрібних суперечках. Дайте-но свій номер. У вас вбачаю не так баптиста, як просто благородного християнина.

Я залишив йому свій номер і номер Крамлі заодно.

— Усього-на-всього один дзвінок, отче.

Священик пильно поглянув на номери.

— Ми усі мешкаємо на схилі. Одначе деякі, на подив, пускають коріння. Не чекайте з моря погоди. Ваш дзвінок може ніколи так і не пролунати. Я передам ваші номери своїй помічниці, Бетті Келлі, нехай має про всяк випадок. Чому ви взялися за цю справу?

— Вона стрімголов котиться в безодню.

— Будьте обачні, аби вона не потягла вас за собою… Мені соромно зізнаватися, та все ж… Малою вона виїхала на роликах на дорогу і спинилася просто-таки в епіцентрі руху. І все це було затіяно заради сміху.

Він сяйнув на мене пильним поглядом.

— І для чого лишень я повідаю це вам?

— Моє обличчя.

— Ваше що?

— Так, моє обличчя. Я дивлюся у дзеркало, але ніяк не можу впіймати своє відображення. Один вираз змінюється іншим — навперебій, ще до того, як силкуюся його зловити. Щось на кшталт суміші маленького Ісуса і Чингісхана. Мої друзі не тямляться від цього божевілля.

Це допомогло священику перевести дух.

— Звучить, як від саванта,[108] чи не так?

— Щось у цьому є. Шкільні забіяки ладні були щедро всипати стусанів, тільки-но поглянувши на мене. То про що ви там говорили?

— Невже я щось?.. А, згадав, якщо жінка, котра волала, була Констанс (хоча й голос звучав дещо по-іншому), вона сипала наказами. Уявіть лишень, наказувала священику! Ба більше, призначила крайні терміни виконання. Сказала, що повернеться сюди через двадцять чотири години. Я маю відпустити усі її прогрішення, одним махом двадцять тисяч спотикань, щоб як рукою зняло. Якби ж то в моїх силах було розпоряджатися такими гуртовими відпущеннями! Повів, що варто спершу вибачити себе і благати інших про прощення, що Бог любить Й. Але вона заперечила. А тоді дала драла.

— Гадаєте, вона повернеться?

— Із голубами на обох раменах або ж із вістрями блискавиць.

Отець Реттіґан провів мене до порталу собору.

— Який вигляд вона має? Скидається на сирену, котра заманює своїм співом рокованих корабельників, аби ті потонули у морських глибинах. Невже ви той самий знедолений, приречений моряк?

— Ні, всього-на-всього людина, яка пише про пожильців Марса, отче.

— Сподіваюся, що їм поталанило більше, ніж нам. Постривайте! Милий Боже, було ще щось, що вона сказала. Вона приєднується до нової церкви. І, можливо, не повернеться більше, тож мої вуха не в’янутимуть.

— До якої церкви, отче?

— Китайської. Китайської і Граумана. Чим вам не церква?![109]

— Для багатьох так воно і є. Коли-небудь були там?

— Дивився «Цар царів»,[110] щоправда, зовнішній двір мене вразив значно більше, ніж сам фільм. Схоже на те, що ви збираєтеся зірватися з місця і чкурнути кудись.

— До нової церкви, отче. Китайської, храму Граумана.

— Тримайтесь осторонь слідів на сипучих пісках. Чимало грішників погрузло там. До речі, який фільм у прокаті?

— Еббот і Костелло у стрічці «Джек і бобове стебло».[111]

— Плач та й годі.

— Плач та й годі, — я помчав щодуху.

— Пам’ятайте про хиткі піски! — докинув навздогін отець Реттіґан, коли я уже проминув двері.

Розділ шістнадцятий

Ширяючи простором міста, я почувався повітряною кулею, вщерть наповненою Величезними Сподіваннями. Крамлі методично штурхав ліктем, аби на мить втихомирити, остудити мене. Але ми за будь-яку ціну мали дістатися до іншої церкви.

— Церква! — бурчав Крамлі. — 3 якого це, цікаво, часу подвійний кіносеанс прийшов на зміну Отцю, і Сину, і Духові Святому.

— Від появи «Кінг-Конга»! Ось відколи! Тисяча дев’ятсот тридцять другого року. Фей Рей[112] поцілувала мене в щічку.

— Свята макрель! — Крамлі ввімкнув автомобільне радіо.

— Опівдні, — сказав голос. — На Маунт-Лоу.

— Послухай! — мовив я. — Таке враження, ніби брила льоду в животі застрягла.

Голос вів далі: «Смерть… поліція… Кларенс Реттіґан… жертва…» Як статичний заряд: «Чудернацький випадок… жертва задушена, розчавлена… старі газети. Пригадуєш братів із Бронкса?[113] Як назбирані стопи старої преси воднораз обвалились і припечатали їх? Газети…»

— Вимкни радіо!

Крамлі послухався.

— Вбога заблудла душа, — промовив я.

— Чи був він справді тією заблукалою душею!

— Те, що хтось збивається на манівці, не означає, що не можна повернути голоблі.

— Хочеш повз проїхати?

— Аякже, їдь, — з нетерплячки здійняв шум я.

— Ти ж про нього ні сном ні духом не відав, — завівся Крамлі. — З чого б цей гамір?

Остання, машина залишала місце злочину. Фургон із моргу погнав звідти значно раніше. Єдиний поліцейський чатував на мотоциклі біля підніжжя Маунт-Лоу. Крамлі висунув голову з вікна.

— Щось може перешкодити нам дібратися на гору?

— Хіба що я, — відповів офіцер. — Але я вже також змотую вудочки звідси.

— Були репортери?

— Ні, не варто, щоб приїздили.

— А й справді, — невдоволено буркнув я.

— Гаразд, гаразд, — згідливо проказав Крамлі. — Почекай, я лишень впишу десь цю кляту машину, а тоді хоч клубками шерсті відригуй.

Я почекав, а потім мовчки похнюпився.

Поліцейський на мотоциклі від’їхав, день наближався до вечора, ми поволі добиралися до зруйнованого храму Карнака, знищеної Долини Царів, втраченого Каїра. Принаймні так я охрестив це все дорогою.

— Лорд Карнарвон відкопав царя, ми ж ховаємо царя. Я й сам не відмовився б від такої могили.

— Булл Монтана,[114] — мовив Крамлі. — Він був борцем і ковбоєм водночас. Булл.

На вершечку схилу, як виявилося, не було жодних руїн, лише зведена із газет величезна піраміда, яку розчищав бульдозер; правда, водій не знав, що робить. Хлопець, який брикав на цій чортопхайці на колесах, був далекий від того, що за плоди пожинає: протести Херста[115] у двадцять дев’ятому році й виливи Маккормака у «Чикаго Триб’юн»[116] у тридцять другому. Рузвельт, Гітлер, Крихітка Роуз Марі,[117] Марі Дресслер,[118] Аймі Семпл Макферсон[119] поховані не раз, а двічі, й відтепер вічно зберігатимуть мовчанку. Терпець урвався, і я залаявся.

Крамлі довелося стримувати мене, щоби раптом не стрибнув виймати «ПЕРЕМОГУ В ЄВРОПІ», чи «ГІТЛЕР ПОМЕР У БУНКЕРІ», а чи «АЙМІ ГРЯДЕ З МОРЯ».

— Стримай коней! — буркнув Крамлі.

— Ти лишень поглянь, що він робить із цими безцінними знахідками! Дай-но пройду, хай тобі трясця!

Я прорвався вперед, аби схопити бодай дві-три перші шпальти.

Рузвельта обрали на виборах — рясніло на одній; на іншій повідомлялося про його смерть; на третій ішлося про те, що він знову виборов першість на виборах; а потім було про Перл-Харбор та Хіросіму на зорі перипетій.

— Ісусе! — пошепки говорив я, притуляючи до ребер цей чудесний, хай мені грець, скарб.

Крамлі підібрав: «Я ПОВЕРНУСЬ, — ЗАЯВЛЯЄ МАКАРТУР».[120]

— Я все допетрав, — мовив він. — Нехай він був наволоччю, але кращого імператора Японія ніколи не мала.

Хлопець, який безжально збирав урожай своєю машиною, спинився і глянув на нас, мов на чергову порцію сміття.

Крамлі та я відсахнулися. Водій проорав борозну до вантажівки, на якій уже були нагромаджені: «МУССОЛІНІ БОМБАРДУЄ ЕФІОПІЮ», «ДЖАНЕТ МАКДОНАЛЬД[121] ЗІБРАЛАСЯ ПІД ВІНЕЦЬ», «ПОМЕР ЕЛ ДЖОЛСОН».[122]

— Загроза пожежі! — зарепетував я.

Я спостерігав за тим, як час, відтинком у півстоліття, розтікався звалищем.

«Висхла трава і газетний папір — легкозаймиста суміш, — погруз у роздуми я. — Боже мій, мій Боже, а що коли…»

Що коли що?

— Колись у майбутньому люди користатимуться газетами і книжками, щоби розвести вогнище?

— Вони так уже роблять, — випалив Крамлі. — Зимовими ранками батько підпихав газету під вугілля у печі, а потім запалював сірник.

— Нехай, із цим ще зрозуміло. А як щодо книжок?

— Авжеж, їх не використовували, таке хіба повному кретинові спаде на думку. Зачекай. У тебе такий вигляд, наче збираєшся написати десятитонну енциклопедію.

— Ні, — спростував здогадки я. — Хіба що історію з героєм, від якого тхне гасом.

— Он який герой!

Ми проходили вбивчим полем, захаращеним днями, ночами, роками, половиною століття.

Газети хрускотіли, як пластівці, під нашими ногами.

— Єрихон,[123] — уловив я.

Хтось приніс із собою трубу і розітнув звучанням простір?

— Трублення та крики. Трублення і крикнява. Криків, до речі, було чимало й потому. У Королеви Каліфії, і тут, і в Короля Тута.

— І той священик був згодом, Реттіґан, — доповнив Крамлі. — Хіба Констанс не намагалася стерти з лиця землі його церкву? Але, хай там як, поглянь, ми стоїмо на Омаха-Біч[124] у Нормандії, виталовуємо командний пункт Черчілля, тримаючи проклятущу парасолю Чемберлена.[125] Вбираєш це все?

— Грузну в цих завалах футів на три завглибшки. Намагаюся збагнути, як було старому Реттіґану в останні секунди життя, коли він потопав у цій повняві. Фалангісти[126] Фрінко, гітлерюґенд, червоноармійці Сталіна, заворухи у Детройті, мер Ла Гуардія,[127] який читає недільні комікси, нічого собі смерть!

— Начхай на це. Диви!

Рештки засипаного ложа Кларенса Реттіґана проглядали з-під котячого лотка, як і вирізки з написами «ОБВАЛ ФОНДОВОЇ БІРЖІ» й «ЗАКРИТТЯ БАНКІВ». Я підібрав чи не останній огризок. Ніжинський[128] виводив па на театральній сторінці.

— Парочка божевільних, — сказав Крамлі. — Ніжинський і старий Реттіґан, який зберіг цей відгук.

— Помацай свої очі.

Крамлі торкнувся їх. Пальці його набралися вогкості.

— Умерти, не встати, — зайшовся він. — Це не що інше, як цвинтар. Женемо звідси!

Я вхопив «ТОКІО ВИМАГАЄ МИРУ». І згодом попрямував до моря.

Крамлі підкинув мене до мого старого кубельця, що затесалося на пляжі, однак знову задощило, і я, окинувши оком океан, що загрожував потопити нас, уявив, як шторм гримає в мій дім посеред ночі, підносячи бездиханне тіло Констанс та іншого з Реттіґанів, також мертвого, трощачи моє ліжко потоком води та водоростями. Прокляття! Я здер газети Кларенса Реттіґана зі стіни.

Крамлі підвіз мене назад до малої порожньої, нічим не примітної хатини, де не було й натяку на бурю побіля берега, заникав поруч з ліжком горілку (еліксир Крамлі), тоді залишив увімкненим світло, пообіцяв згодом зателефонувати, аби впевнитись, що я не заплямував своєї душі, й помчав кудись.

Я чув, як град барабанив по крівлі. Ніби хтось забиває віко домовини. Тож вирішив зв’язатися з Меґґі, попри континент проливню.

— Невже я чую, що хтось заходиться ревом? — запитала вона.

Розділ сімнадцятий

Сонце уже давно спустилося за обрій, коли задзвонив телефон.

— Знаєш, котра година? — поцікавився Крамлі.

— Боже милостивий, ніч!

— Чую, що людське омертвіння загарбує у тебе достолиха сил. Ти уже ридма відгорював? Терпіти не можу істеричних, котрі не здатні очуняти від сліз, як і байстрюків, у яких напохваті носові хустинки «Клінекс».

— Я ж не твій байстрюк, правда ж?

— Жени в душ, почисть зуби і прихопи на ґанку «Дейлі Ньюс».[129] До речі, я дзвонив у двері, але духу твого чутно не було. Невже Королева Каліфія провістила твою долю? Їй би своєю перейматися не завадило б…

— А вона?..

— Я збираюся назад до Бункер-Гїлу о пів на восьму. Чекай надворі, зодягнений у чисту сорочку, й візьми парасолю!

О сьомій двадцять дев’ять я як штик був біля парадних дверей у чистій сорочці та з парасолею. Коли сів до Крамлі, він узявся руками за моє підборіддя, а тоді просвердлив поглядом обличчя.

— Ти ба, штормову негоду як рукою зняло!

Так ми шарпонули до Бункер-Гілу. З якогось дива на мить здалося, коли проминали бюро «Каллагана та Ортеґи», що цього разу воно мало інший вигляд. Поруч не було ні поліцейських автівок, ані фургонів із моргу.

— Чи знаєш ти про шотландський ель під назвою «Олд пекюліер»? — озвався Крамлі, коли ми під’їхали до узбіччя. — Ти тільки глянь на це непримиренне затишшя побіля Королеви Каліфії.

Я обвів очима газету, що залежувалася на моїх колінах. Ім’я Каліфії чомусь не красувалося на перших шпальтах. Її тицьнули ближче до некрологів.

«Знаменита ясновидиця, котра уславилася завдяки німим кінострічкам, пішла із життя внаслідок падіння.

Тіло Альми Краун, більш відомої як Королеви Каліфії, знайшли на східцях її маєтку в Бункер-Гіл. Сусіди стверджують, що чули лише крикняву павича. Зараз з’ясовують причини падіння Каліфії. Нагадаємо, що її книжка „Хімія хіромантії“ стала бестселером тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року. Прах Каліфії буде розвіяно в єгипетській Долині Царів, звідки, як подейкують, вона і походила».

— Повна нісенітниця, — видав Крамлі.

Ми угледіли когось на передньому ґанку будинку Каліфії і вирішили податися туди. Це була молода жінка, на вигляд — років двадцять з лишком, із довгим темним волоссям, смаглолиця, чим скидалася на циганку. Заламавши руки, вона стугоніла й захлиналася слізьми, погляд її був потуплений на двері.

— Жахіття, — квилила вона, — це несусвітній жах!

Відчинивши вхідні двері, я зазирнув усередину.

— Ні, Боже милостивий, ні!

Крамлі також наблизився, аби поглянути на це спустошення. У будинку й голки не залишилось. Усі полотна, кришталеві кулі, карти таро, лампи, книжки, записи, меблі наче з вітром закрутилися. Нікому не відомий фургон безвісного перевізника вимів звідти усе до грама. Я подався на кухню, аби понишпорити по шухлядах. Але там було геть порожньо, ніби хтось порохотягом пройшовся. У коморі теж голо: ні тобі жодних приправ, ані консервованих фруктів. Буфет також припадав пилом, навіть собаці кістка не перепала б. У гардеробі її спочивальні позосталися хіба що плічка, а от бахматих балахонів завбільшки з намет, панчішок і взуття ніби й зроду не було.

Ми з Крамлі вийшли поглянути на молоду жінку, схожу на циганку.

— Я все бачила! — загорланила вона, тицяючи врізнобіч пальцем. — Вони розтаскали усе. Цупили, мовляв, бо живуть у злиднях. Оце так виправдання! Вбогі! Позбігалися з вулиці, тільки-но поліція забралася звідси, звалили мене з ніг, старезні жінки, мужва, дітиська, заходячись криком, реготом, ганяли туди-сюди, шпаруючи стільці, портьєри, картини, книжки. Хап одне, хап інше! Оце так свято! За годину зубожили усе до неможливості. Вони гонили до того будинку, он туди! Боже мій, скільки реготу було. Погляньте на мої руки! Вони у крові! Ви теж за мотлохом Каліфії прийшли? Тоді стукайте у двері! Ви наставились іти?

Ми з Крамлі обсіли її з обох боків. Крамлі взяв її за ліву руку, я притулив праву.

— Суче поріддя, — захлинаючись, промовляла вона, — от суче поріддя.

— Оце так справи, — зітхнув Крамлі. — Вам краще податися додому. Тут і так більше нічого вартувати. Всередині — дика пустка.

Вона залишилась усередині. Вони забрали її тіло, але все-таки вона досі там. Я маю дочекатися, коли вона накаже мені йти.

Ми обоє зиркнули поверх її пліч, потупившись на двері-ширму, за якими затаїлося щось непроглядне, масивне, схоже на привида.

— Як ви знатимете, коли вона дозволить піти?

Циганка витерла мокрі від сліз очі.

— Дізнаюся.

— А ти куди націлився? — поцікавився Крамлі.

Я попрямував уздовж вулиці. Коли ж дістався до будинку навпроти, постукав у двері. Тиша у відповідь. Постукав удруге. Тоді зазирнув у бокове вікно. У полі зору було осердя кімнати, яке, зазвичай, не заставляють меблями. Втім, у цьому разі його завалили міріадами ламп і скручених килимів. Я копнув двері й залаявся, тоді дійшов до середини вулиці, зібрався поверещати на усі двері, як тут циганка тихцем торкнулася моєї руки.

— Я вже можу йти! — сказала вона.

— Каліфія?

— Зволила.

— Куди? — Крамлі кивнув у бік своєї автівки.

Циганка ніяк не могла відвести погляд від помешкання Каліфії, що видавалось їй центром усієї Каліфорнії.

— Мої друзі мешкають поблизу Ред-Рустер-Плаза. Чи не могли б ви?..

— Звісно, можу, — погодився Крамлі.

Незнайомка озирнулася на палац королеви, що розчинявся на очах.

— Я завтра повернуся, — пообіцяла.

— Вона знає, що ви повернетеся, — запевнив я.

Ми знову проминули бюро «Каллагана та Ортеґи»; втім, цього разу Крамлі не зважав на нього. Ми мовчки рухалися далі у напрямку площі, названої на честь півня відомого окрасу. Дорогою висадили циганку.

— Боже милостивий, — почав я на зворотному шляху, — це нагадує мені випадок із моїм приятелем, який помер кілька років тому; тоді іммігранти з Куернавака[130] ринули туди і розхапали його колекцію старих патефонів тисяча дев’ятисотого року, платівки Карузо, мексиканські маски. Спустошили його домівку, як єгипетську гробницю.

— Ось що означає бути бідним, — виснував Крамлі.

— Я ріс у злиднях. Однак ніколи не крав.

— Можливо, просто не мав слушної нагоди?

Ми востаннє проїжджали повз маєток Королеви Каліфії.

— Вона досі там, все правильно. Циганка мала слушність.

— Її правда. А от ти несповна розуму.

— Усе це… — завівся я, — не вписується у жодні рамки. Оце так перебір! Констанс вручає мені дві телефонні книги з хибними номерами і кидається навтьоки. Ми ж заледве не потопаємо у двадцяти тисячах ліг залежаних газет. Тепер ще й покійна Королева додалася. Уже починаю непокоїтись, а чи все гаразд із отцем Реттіґаном?

Крамлі чимдуж завернув автівку на узбіччя неподалік телефонної будки.

— На тобі десять центів!

У будці я спробував зв’язатись із собором.

— Це містер… — я зашарівся. — Отець Реттіґан… з ним усе гаразд?

— Чи з ним усе гаразд? Він якраз на сповіді!

— Ну й славно, — вихопилось у мене з дурного розуму, — допоки в нормі той, хто сповідається.

— Ніхто, — прорізався голос, — не буває завше в нормі.

Мені почулося, як по той бік слухавки щось клацнуло. Я поплентався назад до машини. Крамлі пожирав мене очима, наче псина свою вечерю.

— Ну і?..

— Він живий. Куди рухаємося далі?

— Хтозна-куди. Саме тепер наша мандрівка набуває обрисів відходу. Ти бодай краєм вуха чув про католицький відхід? Нічого, крім затяжних безмовних вихідних. Стулили пельки, і крапка. Як тобі?

Ми рушили до муніципалітету Венеції. Крамлі вийшов з автівки і грюкнув дверима. Він запропастився на півгодини. Коли ж повернувся, встромив у водійське віконечко голову і заявив:

— Слухай-но сюди, я взяв лікарняну відпустку. О Ісусе, по-іншому, ніж нездужанням, це не назвеш. У нас є рівно тиждень, аби розшукати Констанс, уберегти духівника собору Святої Вібіани, підняти з мертвих Лазаря і застерегти твою дружину, аби та спам’ятала мене й не допустила твого удушення. Кивни на знак згоди.

Я кивнув.

— Упродовж наступних двадцяти чотирьох годин — анічичирк без мого дозволу! Де лишень могли заподітися ці дві поганські телефонні книги?

Я сунув йому під ніс Книги мертвих.

Тримаючись за кермо, Крамлі з кислою міною поглянув на них.

— Можеш сказати своє останнє слово, а тоді проковтни язика!

— Ти досі залишаєшся моїм дружбаном! — бовкнув я.

— Мої співчуття, — видав Крамлі й натиснув на газ.

Розділ вісімнадцятий

Ми поїхали назад до Реттіґан і спинилися на береговій лінії. Було раннє повечір’я, її будинок, як і раніше, заливали потоки увімкненого світла; місце скидалося на архітектурний вінець, у якому зійшлися воєдино повний місяць та сонце, що сходить над небокраєм. Гершвін і далі вистукував безнастанно то про Мангеттен, то про Париж.

— Б’юсь об заклад, вони поховали його разом із фортепіано, — стрілянув Крамлі.

Ми витягли одну Книгу мертвих з телефонними номерами особистих знайомих Реттіґан, ноги яких давно застигли у землі, й повторно перебігли рядками Книги. Коли гортали сторінку за сторінкою, відчуття нашої смертності загострювалося.

На тридцятій ми дісталися до Р. Он що там було: недійсний номер Кларенса Реттіґана і червоний християнський хрестик над його ім’ям.

— Хай тобі трясця! Перевірмо знову номер Каліфії.

Ми прогортали назад і натрапили на неї: під ім’ям були накреслені жирні червоні лінії, збоку хрестик.

— Це свідчить про те, що?..

— Той, хто підкинув цю книжку Констанс, обвів усі імена червоним чорнилом, а тоді покінчив з першими двома жертвами. Мабуть, мої звивини потрохи підводять мене.

— А чи, може, хтось сподівався на те, що Констанс помітить червоні хрестики до того, як з ними розправляться, і запанікує. Власне, саме це й трапилося тієї ночі. Тому вона кинулася бігти й ненавмисне підписала їм смертний вирок власним галасуванням. Ісусе Христе! Погляньмо на інші підкреслення та хрестики. Перевірмо собор Святої Вібіани.

Крамлі перегорнув кілька сторінок і важко зітхнув:

— Червоний хрестик!

— Але отець Реттіґан досі живий! — сказав я. — Що за чортівня!

Я побрів по піску до телефону, який у Реттіґан містився побіля басейну. Тоді набрав номер собору Святої Вібіани.

— Хто то? — різко запитали по той бік слухавки.

— Отче Реттіґан? Слава Богу!

— За що?

— Це друг Констанс. Той самий недоумок.

— А щоб тебе! — скрикнув священик.

— Не приймайте нині більше жодних сповідей!

— Ви наказуєте?

— Отче, ви живі! Я мав на увазі, якщо ми певним чином можемо захистити вас або ж…

— Ні, ні! — злунало в слухавці. — Женіть до тієї іншої, поганської церкви! До місця, де «Джек і бобове стебло»!

У телефоні запікало.

Ми з Крамлі переглянулися.

— Подивися, що там під Грауманом, — попросив я.

Крамлі послухався.

— Китайський, угу. Та ім’я Граумана. Червоне кружальце і хрестик. Але ж він упокоївся кілька років тому!

— Атож. Однак частина Констанс таїться саме там чи то прописана на бетоні. Я тобі покажу. Ходімо, то наша остання нагода подивитися стрічку «Джек і бобове стебло».

— Навіть якщо ми наляжемо на час, — сказав Крамлі, — кіно уже завершиться.

Розділ дев'ятнадцятий

Квапитися не було сенсу.

Коли Крамлі висадив мене прямісінько перед так званим «іншим храмом» — напрочуд гамірним, шумним, романтичним, окропленим слізьми, собором кіно… На червоних китайських вхідних дверях висіло оголошення «Зачинено для реставраційних робіт», і лише час від часу туди-сюди металися різноробочі. Кілька людей скупчилось у зовнішньому дворі, зіставляючи своє взуття з відбитками.

Крамлі висадив мене й забрався геть.

Я обернувся, щоб поглянути на здоровенний фасад пагоди.[131] Дев’ять відсотків усього китайського, дев’яносто від Граумана і дещиця від Сіда.

Подейкують, що він був коротуном, ледь не карликом, восьмим ґномом у царині ліліпутського кіно, і з цих чотирьох футів заввишки вирвалися на-гора кіноролики, пісні до фільмів, Конг, який волає на Емпайр-Стейт, Колман[132]у Шангрі-Ла, друг Гарбо,[133] Дітріх,[134] і Гепберн,[135] галантерейник Чапліна,[136] партнер по гольфу Лорела й Харді,[137] хранитель вогню, людина, яка берегла у пам’яті минуле десятка тисяч осіб… Сід був тією людиною, котра виливала бетон, збирала увігнуті та плоскі відбитки підошов, яка випрошувала й отримувала автографи на асфальті.

Тепер я обініж стояв на потоці скам’янілої лави, де примари пройдешнього залишили по собі сліди у вигляді розміру взуття.

Я перевів погляд на туристів, які тихцем приміряли свої стопи до огрому зацементованих відбитків, злегка усміхаючись.

Оце так церква, подумав я. Та тут парафіян більше, аніж у соборі Святої Вібіани.

— Реттіґан, — прошепотів я. — Ти тут?

Розділ двадцятий

Як уже йшлося, Констанс Реттіґан була володаркою найменших ніжок у Голлівуді, а може, навіть у всьому світі. Туфельки їй шили у Римі й двічі на рік доставляли повітряними шляхами, адже старі просто-таки на очах танули від шампанського, що проливали безтямні залицяльники.

Маленькі стопи, витончені пальчики, крихітні туфельки…

Її відбитки, залишені на бетоні Граумана ввечері двадцять другого серпня тисяча дев’ятсот двадцять дев’ятого року, слугують тому підтвердженням.

Дівчата ринули примірятись, але зрештою ловили себе на думці, що їхні стопи мають грубезний і жалюгідний вигляд проти цих відбитків, тому в розпачі йшли звідтіль.

І ось я тут, сам-самісінький, розгулював зовнішнім двором Граумана серед чудернацької ночі, єдиним місцем у мертвому, не захороненому Голлівуді, де приторговували мріями й отримували відшкодування.

Юрма зникла з поля зору. Я вловив відбитки Констанс десь за двадцять футів оддалік. І оторопів.

Річ у тім, що низькорослий чолов’яга, зодягнутий у чорне напівшинелеве пальто і фетровий капелюх, передній край якого був натягнутий на самісінькі брови, тільки-но крокував по відбитках Реттіґан.

— Господи Ісусе, — вихопилося з моїх уст, — вони збіглися!

Чолов’яга устромив очі в землю на свої крихітні туфлі. Чи не вперше за сорок років чиїсь стопи влізли у сліди Реттіґан.

— Констанс, — шепнув я.

Чолов’яга стенув плечима.

— Якраз за тобою, — вдруге тихесенько мовив я.

— Ти один із них? — прорізався голос з-під довгокрисого темного капелюха.

— Один із кого? — запитав я.

— Ти — втілення Смерті, що ганяється за мною?

— Я лишень друг, який прагне зарадити.

— Я чекала на тебе, — вчувся голос; утім, ноги виструнчено і непорушно залишалися на відбитках Реттіґан.

— Що б це мало означати? — запитав я. — Навіщо шукати вітру в полі? Ти налякана чи то просто водиш за носа?

— Чому так кажеш? — поцікавився потаємний голос?

— Ти ба, — почав я, — може, це все ніщо інше, як дешевий трюк? Казали, нібито ти збираєшся увічнити на папері своє життя і потребуєш людину, яка могла б підпомогти. Якщо розраховувала на моє сприяння, тоді даруй, я пас. І без того важливих справ доста.

— Що важливіше за мене? — почав маліти голос.

— Нічого, але чи насправді Смерть полює на тебе, а чи, може, тобі забаглося нового життя, про яке хіба Господу відомо?

— Чи є щось краще, ніж бетонна усипальня дядечка Сіда? Отутечки усі імена, а під ними геть нічого. Запитуй далі.

— Ти наміряєшся розвернутися до мене обличчям?

— І тоді не зможу розмовляти.

— Невже задум полягає у заклику прийти на поміч і докопатися до істини у твоєму минулому? Всього-на-всього треба довідатися, чи твоя скриня з коштовностями наполовину повна, чи напівпорожня? Це хтось інший зоставив червоні позначки у Книзі мертвих, а чи то твоїх рук справа?

— Ясна річ, хтось інший. З якого дива мене збирав страх, як гадаєш? Хочеш почути, до чого ці всі позначки, зроблені червоним чорнилом? Я мала до них навідатись, аби вивідати, кого давно нема серед нас, а хто ще доживає останні дні. Тебе коли-небудь переповнювало відчуття, що все навколо зазнає краху?

— Тільки не навколо тебе, Констанс.

— Ісусе Христе, так! Бувало, лягаєш спати Кларою Боу,[138] а прокидаєшся Ноєм, який захлинається горілкою. Від мого обличчя хіба що слід позостався, чи не так?

— Дивовижний слід.

— Хай там як… — Реттіґан глипнула на Голлівудський бульвар. — Колись сюди здійснювали паломництво справжні туристи, не те що тепер. Куди не глянь, тільки рвані сорочки. Усе згинуло, парубче. Венеційський пірс пішов під воду, від тролейбусів теж знаку не залишилося, «Голлівуд і Вайн»[139] туди ж… Чи було це все насправді?

— Колись було. Коли в «Коричневому казанку»[140] завішували стіни карикатурами Гейбла і Дітрих, а метрдотелями були російські князі. Роберт Тейлор і Барбара Стенвік[141] ганяли на родстерах. «Голлівуд і Вайн»? Ти осідав тут і пізнавав, яка на вигляд чиста радість.

— Наскільки дивовижно ти розмовляєш… Не хотів дізнатися, де носило Мамцю?

Її рука сіпнулась. А тоді витягла з-під поли пальта газетні вирізки. Я вловив дві назви — Каліфія і Маунт-Лоу.

— Мені вдалося там побувати, Констанс, — вирвалось у мене, — на старого звалилася копа газет і розчавила його. Святий Боже, скидалося на те, що він помер від розлому Сан-Андреас.[142] Як на мене, хтось пнув стоси. Не скажеш, що то гідне поховання. Як щодо Королеви Каліфії? Скотилася зі сходів. А, і ще: був у твого брата, священика. Ти теж до усіх трьох забігала, чи не так, Констанс?

— Я не повинна відповідати.

— Нехай. Тоді дозволь мені поставити інше питання. Ти собі подобаєшся?

— Ти про що!?

— Ось дивись. Я собі подобаюся. Звісно, я не втілення досконалості, заради Бога, ні, але я ніколи не заманив у ліжко ні душі, якщо знав напевне, що комусь буде від цього непереливки. Безліч чоловіків сказали би на моєму місці: забавляйся, живи на повну! Але то аж ніяк не про мене! Навіть, коли це все подається на тарілочці. Грішків у мене не набилося в купу, тож і нічні жахіття не часто докучають. Авжеж, не без того, були часи, коли я дитиною щодуху мчав до бабці, обганяв її і виривався вперед на кілька кварталів, тож вона добиралася додому, ридма ридаючи. Досі не можу собі цього вибачити. А ще якось лупнув свого собаку, раз, правда, одначе лупнув. Мене це донині діймає, хоча й сплило відтоді тридцять років. Не надто великий перелік, аби заробити на тривожні сни, чи не так?

Констанс непохитно стояла.

— Боже, Боже, — почала вона, — як хотілося б мені бачити твої сни.

— Проси, і я дам тобі позику.

— Бідне, безмовне, невинне і дурненьке дитинча. Ось за що я тебе люблю. Цікаво, чи вдасться мені десь там, біля небесних воріт, виміняти свої нічні жахіття, чорні, як сажа у старому димарі, на чистесенькі янгольські крила?

— З цим питанням до брата.

— Та він гнав мене у три шиї до самісінького пекла.

— Я досі не отримав відповіді на своє запитання? Ти подобаєшся собі?

— Те, що бачу в дзеркалі, звісно, подобається. А от те, що таїться всередині, глибоко під склом, наганяє на мене морок. Вибиваюся зі сну посеред ночі, й усе те спливає перед моїм обличчям. Ісусе Христе, як скрушно! Можеш мені зарадити?

— Як? Я ні в зуб ногою, що є що, де ти, а де твоє відображення. Що вирвалося нагору, а що причаїлося всередині.

Констанс налягла на іншу ногу.

— Важко встояти на місці? — запитав я. — Якщо я скажу «червоне світло», зупинися. Твої ноги погрузнуть у бетоні. І що тоді?

Я помітив, що її туфлі настійно силкуються звільнитися звідтіль.

— На нас дивляться люди!

— Кінотеатр зачинено. Більшість ліхтарів погасло. Зовнішній двір простоює пусткою.

— Ти нічого не розумієш. Мені пора йти. Негайно.

Я перевів погляд на передні двері Граумана, які були досі відчиненими, всередині робітники вовтузились із якимось спорядженням.

— Ото наступний крок, але, Боже, як мені продертися туди?

— Просто йди.

— Ти не розумієш. Це гра у класики. До дверей має пролягати інша доріжка відбитків, якби мені під силу було її віднайти. Куди стрибати далі?

Вона завернула головою. Чорний капелюх полетів на тротуар. І відтепер почало виднітися коротко стрижене бронзове волосся Констанс. Як і раніше, вона дивилась уперед, ніби страхаючись показати обличчя.

— Якщо я скажу «забирайся», що трапиться?

— Я піду.

— І де надибаєш мене знову?

— Тільки Богу відомо. Хутчіше! Кажи «забирайся». Вони у мене на хвості.

— Хто?

— Усі ті, інші. Вони умертвлять мене, якщо я не покінчу з ними першою. Ти ж не хочеш, аби моє серце припинило битися саме тут? Ну ж — не хочеш? — Я похитав заперечливо головою.

— На старт, увага, марш? — попередньо мовила вона.

— На старт, увага…

І вона рвонула.

Вона кривулями метнулася через зовнішній двір, дюжина спритних кроків праворуч, дюжина — ліворуч, перерва, і тоді ще дві дюжини кроків на завершення вбік до третього ряду відбитків, де вона остовпіла, наче перед нею рясніли наземні міни.

Урапт пролунав автомобільний гудок. Я озирнувся. Коли знову поглянув на парадні двері Граумана, то помітив, як у них розчинилася чиясь тінь. Полічив до десяти, щоби вона справді могла відірватися, потім нагнувся та підібрав крихітну туфельку, яку вона залишили у своїх же відбитках. Навпісля подався до першого ряду слідів, біля котрих зупинялася Констанс. Саллі Сімпсон, 1926. Її ім’я було нічим іншим, як відзвуком перебутнього часу. Далі я заспішив до других слідів. Гертруда Ергард, 1924. Ще розмитіша тінь пройдешнього. Останні відбитки містилися ближче до дверей. Доллі Дон, 1923. «Пітер Пен». Долі Дон? Здавалося, ніби проминальний туман років притулився до мене. Я майже пригадав.

— Дідько, — прошепотів я, — що далі?

Я нарихтувався пробратись у фальшивий китайський палац дядечка Сіда і чкурнув уперед, аби здоровезний темний дракон замашно поглинув мене одним ковтком.

Розділ двадцять перший

Я зостановився прямісінько перед малиновими дверима, оскільки вчув чіткий, як і раніше, голос отця Реттіґана, котрий скрикував: «Плачевно!» Це стало принукою витягти Книжку мертвих Реттіґан. Мигцем поглянув на імена, а тоді — місця. Під «Г» натрапив на Граумана. За ним були інші адреса та ім’я — Клайд Раслер. Раслер, подумав я, Боже мій, та він зав’язав зі зйомками у тисяча дев’ятсот двадцятому, востаннє працюючи із Гріффітом[143] та Гіш,[144] а потім вляпався у історію зі смертю у ванній Доллі Дімпл.[145] А от чи кануло в Лету його ім’я? Чи залишилося воно на бульварі, де тебе хоронять без попередження і, не питаючи, затирають літери на сторінках історії, он в який спосіб любий дядечко Джо Сталін провчав своїх приятелів: постріл дробовиком — і сліду не було. Моє серце замолотило, його прізвище було обведене червоним чорнилом і позначено двома хрестиками.

Реттіґан — я вдивлявся у темінь за темними дверима. Реттіґан, так, але чи Клайд Растлер тут також? Я пішов далі й ухопився за мідну ручку. Позаду пролунав млявий голос:

— Тут нічого красти!

Кощавий безпритульний чолов’яга стояв праворуч від мене, зодягнений у різнобій сірого, говорячи в безвість. Він уловив мій позирк.

— Рушай уперед! — прочитав по його губах. — Там так нічого не поцупиш.

Чимало можна здобути, подумав я, втім, як докопатися до великої Китайської гробниці, вщерть наповненої миготінням чорно-білих кінороликів, вольєра, де птахи розтинають простір, де феєрверки рикошетом відбиваються від ненаситного екрана, проворно, наче пам’ять, живо, мов докори сумління?

Безхатько чекав на мене, спостерігаючи, як я руйную себе споминами. Я кивнув. Усміхнувся.

Так швидко, як Реттіґан, я заподівся у мороці театру.

Розділ двадцять другий

Усередині, у вестибюлі театру, виднілася застигла армія китайських кулі, наложниць та імператорів, прибраних у старий віск, які парадним маршем крокували в нікуди.

Одна з воскових фігур підморгнула:

— Так?

Господи, та це ж на голову не налазить, надворі коїться божевілля, тут те саме, і Клайд Раслер розкладається у своїх дев’яносто чи то дев’яносто п’ять.

Час похитнувся. Якщо б я вигулькнув звідси назад, то застав би дюжину кінотеатрів просто неба, біля яких припарковані автівки, де раз від разу сновигають офіціантки-підлітки, розвозячи на роликах гамбургери.

— Так? — удруге проказав китайський восковий манекен.

Я щодуху рвонув до перших вхідних дверей, метнувся вниз проходом, одразу під балконом, спинився там і почав пильно вдивлятися.

То був величезний акваріум, підводна царина. Можна було уявити, як тисяча фільмових привидів, сполоханих пострілом, здіймаються до стелі, розлітаються на дрібненькі шматочки, і їх видуває через вентиляційні отвори.

Кит Мелвілла[146] невловимо пропливав там, «Старий броненосець»,[147] «Титанік», «Баунті»[148] — вічний блукалець, який ніколи не причалить до порту. Піднявши погляд, я пробіг через силу-силенну балконів на тому, що колись називали негритянським піднебессям.

Боже мій, подумалося, мені три роки!

То був вік, коли китайські казки заполонювали мою постіль, їх пошепки читала улюблена тітка, тоді я гадав, що смерть — це лише вічна птаха чи мовчазний собака у дворі. Гадав, що мій дідусь досі лежить у ящику якогось похоронного бюро, у той час, як Тут повстав із гробниці.

— Чим, — запитав я, — славився Тут? Він мертвий чотири тисячі років як. Хлопче, — додав я. — Як йому це вдалося?

І тут я був в осяжній гробниці під пірамідою, в місці, яке мені завжди кортіло відвідати. Якщо скрутити ці килими, застелені у проході, то там можна було відрити загублених фараонів, похованих зі свіжими буханками хліба і рельєфними в’язками цибулі, запасами їжі для далекої мандрівки угору річкою аж до Вічності.

Вони не повинні знести гробницю, подумалося мені. Мене мають поховати саме тут.

— Це ж не цвинтар Зелена Поляна, — завівся неподалік старий восковий китаєць, ніби прочитавши мої думки.

Я заговорив уголос.

— Коли звели цей театр? — пробурмотів я.

І от пішла вода в хату, старе опудало залило сорокаденним потопом слів:

— У тисяча дев’ятсот двадцять першому, то був один із перших. До того тут було голе місце, довкола пальми, фермерські хатини, котеджі, задрипана головна вулиця, невеличкі бунгало, зведені, щоб заманити Дуга Фербенкса,[149] Ліліан Гіш, Мері Пікфорд.[150] Радіо — не що інше, як детекторна коробка з навушниками, завбільшки як сірникова пачка. Втім, ніхто не в силі вловити пройдешнє по ньому. Хоча почин і грандіозний. Люди завалювалися сюди пішки та під’їжджали автівками з півночі Мелроуза. Суботніми вечорами істинні прихильники кіно ринули сюди, як пустельники караванами. У той час цвинтар іще не починався з Гаувера і Санта-Моніки. Розкинувся він після розриву апендикса Валентино[151] у тисяча дев’ятсот двадцять шостому. На вечір з нагоди відкриття Граумана Льюїс Б. Майєр прибув із зоопарку Селін, що у Лінкольн-парку. Саме звідти й запозичили лева для «МГМ».[152] Злостивого і водночас беззубого. Тридцятка дівчат, які кружляли у танці. Вілл Роджерс[153] крутив над головою ласо. Тріксі Фраганца[154] виконувала свою славетну пісню «Я не турбуюся», а до того знялась у фільмі Свенсон[155] в тисяча дев’ятсот тридцять четвертому. Зійдіть униз, запхніть ніс у роздягальну старезного підвалу, де досі віддає пережитком тих часів, — і ви натрапите на нижню білизну тих вертихвісток, які сохли від любові до Лоувелла Шермана.[156] Галантний кавалер з вусиками помер від раку в тридцять четвертому… Ви слухаєте мене?

— Клайд Растлер, — випалив я.

— Святий Боже! Ніхто про нього ні сном ні духом. Бачите он угорі стару рубку? Вони поховали його заживо у двадцять дев’ятому, коли встановили нову проекційну будку на другому балконі.

Я поглянув угору на фантоми туману, дощу та снігу Шангрі-ла, вишукуючи там верховного ламу.

Мій примарний приятель мовив:

— Ліфта нема. Дві сотні сходинок! Довгенький підйом — і жоднісінького тобі шерпа, який зумів би провести до середнього вестибюля і бельетажу, а згодом до ще одного балкона та ще одного, де мене оточували три тисячі сидінь.

І як лишень задовольнити три тисячі відвідувачів? Я почав ламати голову над цим. Ну як? Якщо хіба восьмирічному хлопчикові не захочеться тричі піти подзюрити під час фільму, значить, тобі підфартило.

Я дерся вгору.

Напівдорозі я спинився, щоби присісти, відхекався, тоді зненацька знову обімлів, замість того, аби зарядитися новими силами.

Розділ двадцять третій

Я дістався до задньої стіни узвишшя Евересту і постукав у двері старої рубки.

— Кого ще там принесло, того, про кого думаю? — залунав нажаханий голос.

— Ні, — відповів нишком, — то лишень я. — Повернувся заради одного-єдиного денного кіносеансу сорок років перегодом.

То було без перебільшення геніальне рішення — вивернути своє минуле.

Нажаханий голос пом’якшився.

— Який пароль?

Мій язик ні з того ні з сього почав заплітатись, і я заговорив голосом хлоп’яти:

— Том Мікс[157] зі своїм конякою, Тоні, Хут Гібсон,[158] Кен Мейнрад,[159] Боб Стіл,[160] Гелен Твелвтріз,[161] Більма Банкі.[162]

— Годиться.

Запала тривала пауза, до того, як я вловив звук величезного павука, що продирався крізь дверну панель. Двері заскрипіли.

Срібна тінь випнулася назовні, справдішня метафора чорно-білих примар, що мигцем сновигали екраном років невідь-скільки тому.

— Жодна жива душа ніколи раніше сюди не підіймалася, — мовив старий-престарий чоловік.

— Жодна?

— Ніхто так ніколи й не постукав у мої двері, — вів далі чоловік із сизим волоссям, посрібленим обличчям та в сріберній одежині, вибілений сімдесятиліттям скитания під узгір’ям стрімкого палацу, щоразу позираючи вниз на усю цю бутафорію, проглядаючи її десять тисяч разів, не менше. — Ніхто не знає, що я тут. Навіть я сам.

— Ви тут. Ви — Клайд Раслер.

— Я?

На якусь мить мені здалося, що зараз він почне обмацувати підтяжки та підв’язки для рукавів.

— Хто ти? — він висунув із-за дверей обличчя, ніби черепаха голівку з панцира.

Я відрекомендувався.

— Ніколи не чув про вас, — він поглянув униз на спорожнілий екран. — Ви один із них?

— Мертвих зірок?

— Вони іноді здіймаються сюди. Фербенкс навідувався сюди минулої ночі.

— Зорро, д’Артаньян, Робін Гуд? То хтось із них стукав у двері?

— Дряпався. У покійних свої клопоти. Ви заходите чи йдете?

Я хутко ступив уперед, доки той не передумав.

Кінопроектори стояли розвернуті в бік цілковитої пустки, а кімната нагадувала чунцінську усипальню. У ній відгонило пилюкою та піском, а ще там повис ядушливий запах кіноплівок. Між проекторами затесався єдиний стілець. Бо, за словами пожильця, ніхто ніколи не заходив сюди. Я потупив погляд на вщерть завішані стіни, на яких було прицвяховано зо три дюжини зображень, деякі вбрані у дешеві вулвортські рамки, інші красувались у срібному обрамленні; були там і звичайнісінькі клапті паперу, вирвані зі старого журналу «Срібний екран», а ще світлини близько тридцяти жінок.

На обличчі старого-престарого чоловіка прорізалася легка усмішка.

— Мої солоденькі кралечки!.. Вони збереглися відтоді, як я був із живчиком та з перчиком.

Найстаріший з найдавніших чоловіків подивився на мене, пробираючись поглядом через лабіринт зморщок. Із таким виразом хіба що пірнаєш у холодильник о шостій ранку, шукаючи там мартіні, змішане минулої ночі.

— Я тримаю двері на замку. На мить подумав, що це ви надворі горланили.

— Ні, не я.

— Хтось був там. Знадвору. А до того ніхто сюди ні ногою, відколи переставився Лоувелл Шерман.

— І тут пішла вода в хату — два некрологи за десять хвилин. Зима тисяча дев’ятсот тридцять четвертого року. Рак та пневмонія.

— Ніхто про це ні аза не знав.

— Якось одного суботнього дня тисяча дев’ятсот тридцять четвертого я гасав на роликах біля Колізею, до того, як піти на футбол. Тоді невідь-звідки виринув Лоувелл Шерман, його розпирав кашель, гепав не на жарт. Я узяв у нього автограф і промовив: «Бережіть себе!» Через два дні його не стало.

— Лоувелл Шерман… — старий поглянув на мене із новим полиском в очах. — Допоки ви живі, він також існує.

Клайд Раслер умостився на своєму одному-єдиному кріслі й укотре зміряв мене поглядом.

— Лоувелл Шерман. Якого милого було так довго пертися сюди? Люди ноги відкидали, здіймаючись до цього шпиля. Дядечко Сід дерся сюди раз чи то двічі, а потім послав те все під три чорти і збудував велику проекційну рубку на тисячу ярдів нижче, у справжньому світі, якщо такий є. Ніколи не сходив туди на оглядини. Ну?

Він уловив мої позирки на первозданний прихисток, стіни, які кишіли дюжиною вічно молодих облич.

— Не хочете пробігтися по усіх тих гірських левах та приблудних котах? — він нахилився вперед і тицьнув пальцем. Її звали Карлоттою або Мідж, або ж Даяною. Вона була іспанською кокеткою, «Дівулею»[163] часу Кала Кулвіджа[164] зі спідницею до пупка, римська королева, оживлена молочною купіллю Демілля.[165] Далі була жінка-вамп Айлліша, друкарка Перл, англійська тенісистка — Памела. Сільвія? У неї була мухоловка для нудистів у Шайєнні. Дехто називав її «Твердосердою Ханною, упирем Саванни». Вдягалась як Доллі Медісон,[166] співала «Чай для двох»,[167] а ще виконувала пісню у «Чикаго»,[168] вистрибнувши з великої мушлі, як райська перлина, манія Фло Зіґфільда.[169] Її застрелив власний батько у тринадцять за неприйнятну поведінку як для людини, котра надто швидко подорослішала: Вілла-Кейт. Працювала у східній забігайлівці: Лайла Вонг. Ця ж набрала голосів більше, ніж президент, виборовши перемогу в Коні-айлендському конкурсі краси у двадцять дев’ятому, далеко не простачка, Вілла. Зійшла з нічного потяга у Глендлейлі: Барбара Джоу, і ледь не наступного дня з’явився заголовок «Глорі Філмз»: Анастасія-Еліс Граймз…

Нараз він затих. Я підвів погляд.

— Що привело нас до Реттіґан? — сказав я.

Клайд Раслер заціпенів.

— Ви говорили, що ніхто не піднімався сюди роками. Але ж вона провідувала вас сьогодні, чи не так? Чи можна метнути оком на фотографії? Там, де вона, чи не дозволите?

Старий чоловік зиркнув на свої запорошені руки, тоді неквапливо приставив до обличчя мідну трубку-свисток прямо зі стіни, одне з пристосувань підводного човна, коли подуєш, вчуваєш вереск і крикма наказуєш.

— Лео? Вино! Два долари чайових!

У мідному прорізі прозвучав тонкий голос:

— Ви не п’єте!

— А зараз перехилю, Лео. І хот-догів!

Мідний проріз заскимів та стишив звуки.

Старий вуркнув і втупився у стіну. Спливли нестерпно довгі п’ять хвилин. Поки ми чекали, я розгорнув записник і занотував усі ті імена, що були закарлючками написані на світлинах. Тоді вчув торохтіння кухонної шахти, якою піднімалися хот-доги і вино. Клайд Раслер стояв у сум’ятті, наче геть забув про цей крихітний підіймач. Він нечувано довго мудохався, відкорковуючи вино штопором, що прислав Лео знизу. Була лишень єдина склянка.

— Одна, — перепросив мене. — Спершу ви. Я не побоююся, що підчеплю щось.

— Від мене нічого не наберетеся.

Я вицмулив усе та віддав склянку. Раслер випив і, як я побачив, розслабився.

— Що зараз? — запитав він. — Дайте-но покажу вам нарізки, які зліпив докупи. Чому? Минулого тижня мені зателефонував знизу хтось незнайомий. Той голос телефоном… Якось у Гаррі Кона[170] жила доглядальниця, котра ніколи не казала «так», а тільки «так, так, Гаррі, так»! Говорила, що шукала Робіна Локслі. Робіна Гуда. Дошукувалася Робіна Локслі. Одна актриса взяла собі це ім’я, щоправда, тріумфу вона не зазнала, зірка-одноденка. Примеркала у замку Херста чи то зачахла у його незримій кухні. Однак тепер голос прорізався крізь роки, вкотре запитуючи про Локслі. Він сполохав мене. Я заходився нишпорити по своїх коробках для кіноплівок і натрапив на фільм, знятий із нею у тисяча дев’ятсот двадцять дев’ятому, коли звукове кіно набирало своєї сили. Погляньте.

Він запхав плівку з фільмом у проектор та увімкнув лампу. На великому екрані з’явилося зображення і заполонило його повністю. Нізвідки визрів цирковий метелик, кружляючи, заграючи своїми легкими крильцями, роняючи невимушений усміх, сміх, відтак побіг, а за ним гналися білі рицарі та чорні зловмисники.

— Упізнаєте її?

— Ні.

— Спробуйте цей.

Він запустив інший фільм. На екрані визрів задимлений берег, увінчаний розкладеним на снігу полум’ям. Російська дворянка протяжно і млосно смалила цигарки, жмакала хустину: хтось помер чи був на викінченню.

— Як цього разу? — з надією запитав Клайд Раслер.

— Ні!

— Спробуйте знову.

Проектор прорізав темряву, відтворюючи події тисяча дев’ятсот двадцять третього року. Видно, як зірвиголова звивався по дереву, струшуючи фрукти, хихочучи, проте з-під його пластрону проглядалися маленькі, наче яблучка, горбики.

— Хуліганка Томка Сойер. Дівчина. Хто? Чортівня!

Старий заповнив екран дюжиною інших образів, які виринали, починаючи з тисяча дев’ятсот двадцять п’ятого року, і завершувались аж тисяча дев’ятсот п’ятдесят другим, відкриті, закриті, загадкові, ясні як божий день, світлі, темні, несамовиті, повні супокою, чарівні, прості, мов двері, свавільні та невинні.

— Невже нічогісінько не на пам’яті? Боже мій, як я сушив собі голову! Мав же бути якийсь привід тому, що я хоронив ці бісові ролики. Гляньте на мене, а щоб вам добре було! Як гадаєте, скільки мені виповнилося?

— Близько дев’яноста, дев’яносто п’яти?

— Десять тисяч років! Ісусе! То мене тоді знайшли в кошичку, що плинув уздовж Нілу. То я скотився пагорбами вниз зі скрижалями. Я гасив полум’я неопалимої купини. Марк Антоній закликав «Вивільнити собак війни»; я вивільнив їх з лихвою. Чи відомі мені усі ці дива? Буває, я посеред ночі вибиваюся зі сну та стукаю башкою, аби всі ті желейні горошинки зі струсом повернулися на свої місця. Щоразу, коли я от-от отримаю відповідь, як на гріх, крутну головою, і кляті горошинки знову розлітаються вусібіч. Ви певні, що не пригадуєте ні тих роликів, ані облич, які роздивлялися на стінах? Лишенько, оце так загадка нам випала!

— Якраз намірявся сказати те саме. Я підійнявся, бо хтось іще приходив сюди раніше. Може, то був голос того, хто телефонував знизу.

— Чий голос?

— Констанс Реттіґан, — мовив я.

Я дозволив полуді туману спасти з його очей.

— А вона яким боком причетна? — здивувався він.

— Може, саме вона знає про все це. Востаннє, коли ми бачилися, вона стояла у відбитках своїх стоп.

— І ви гадаєте, що вона, ймовірно, знає, кого стосуються усі ці обличчя та що означають усі ті імена? Зачекайте. По інший бік дверей… Якщо мене не зраджує пам’ять, це було сьогодні. У жодному разі не вчора. Сьогодні вона сказала: «Вручити їх».

— Що вручити?

— Чорт забирай, що ти бачиш у цьому триклятому спорожнілому місці вартим того, аби його вручили?

Я метнув оком на зображення на стінах. Клайд Раслер уловив мій погляд.

— І для чого лишень вони могли б комусь знадобитися? — спантеличився Клайд. — Та ж за них і копійки ніхто не дасть. Навіть не тямлю, якого милого було мені їх тут прибивати. Кому потрібні ці дружини і чиїсь старі подруги?

— Скільки фотографій кожної з них залишилося?

— Пальців не вистачить, аби перелічити.

— Зрозуміло єдине: що Констанс прагнула, аби ви їх віддали. Вона була ревнивою?

— Констанс? Ви ж знаєте, хто такий вуличний зірвиголова, який штурмує трасу, так-от, вона була такою ж зірвиголовою, тільки в ліжку. Просто шаленіла, прагнучи збити докупи усіх ляль, які, чорт забирай, могли лишень припасти мені до душі, а тоді розчавити їх, розірвати і спопелити. Рухайтеся. Треба хутчіше добити вино. Мені ще є чим зайнятися.

— Чим саме?

Одначе він більше не випустив ані пари з уст, а далі всовував кіноролики у проектор, заворожений тисячею та однією ніччю минулого. Я ж рухався вздовж стіни й поквапно вишкрябував собі, записував імена, що виднілись одразу ж під зображеннями, а тоді запитав:

— Якщо Констанс таки повернеться, дасте мені знати?

— За фотографіями? Та я зіпхну її вниз сходами.

— Дехто теж говорив схоже. От тільки хотів, аби та котилася до пекла, а не з другого ярусу. Чому вам забаглось її скинути?

— Має бути привід, правда ж? А я навіть через силу не можу пригадати. То що ви там говорили, для чого вибралися сюди? І як ви мене назвали?

— Клайдом Раслером.

— О, так, саме ним. Це якраз спало мені на думку. А чи відомо вам, що я є батьком Констанс?

— Що?!

— Батьком Констанс. Гадав, що розповідав вам про це раніше. Зараз можете йти. На добраніч!

Я вийшов, зачинивши двері, зоставивши позаду невідомо кого і силу-силенну фотографій, теж не зрозуміло чиїх.

Розділ двадцять четвертий

Зійшовши сходами, я наблизився до передньої частини театру і потупив погляд.

Затим покрокував до оркестрової ями, скрався до задньої стіни і глипнув через двері на протяжний вестибюль, який западав у непроглядній нічній теміні що далі, то більше, особливо там, де простоювали пусткою старі, занедбані перевдягальні.

Я ледве стримувався, щоб не вигукнути ім’я.

А якщо вона раптом озоветься?

Далеко у глибині цього чорного коридору, як здалось, я вловив хлюпіт потаємного моря, а може, ріки, що протікала десь у сутені.

Я на дрібку висунув уперед ногу, але відразу ж підтягнув її назад.

Почув, як темний океан знову б’є об неосяжне побережжя.

Відтак я розвернувся і подався назад через нечувану пітьму, вибираючись із ями у проходи, де ні душі не було, поспіхом прямуючи до дверей, що виводили звідтіля, за якими зоріли значно ласкавіші вечірні небеса.

Я приставив напрочуд крихітні туфельки Реттіґан до її відбитків, із невимовною точністю поміщаючи взуття у заглибини, щоби напевне приміряти.

Тієї ж миті я відчув, як янгол-хоронитель дотикається до мого плеча.

— Ти повернувся із пристановища мертвих, — заговорив Крамлі.

— Можеш проказати те саме вдруге, — підхопив я, не зводячи ока зі широких червоних вхідних дверей Китайського театру Граумана, де в безладді плавали усі ті кіноматографічні створіння. — Вона там, — буркнув я. — І поки що мене муляє єдине: як її звідти виманити.

— Динаміт, примотаний до пачки з готівкою, став би в нагоді.

— Крамлі!

— Даруй, я й забув, що ми розмовляли про Флоренс Найтінгейль.[171]

Я дав назад. Крамлі взявся роздивлятися крихітні туфельки Реттіґан, що застрягли у відбитках, залитих давним-давно.

— Не дуже нагадають рубінові туфельки,[172] — сказав він.

Розділ двадцять п'ятий

Ми розсікали місто, в якому панували теплінь і тиша. Я силкувався змалювати велике чорне море у театрі Граумана.

— Там у підвалі є велика роздягальня, ймовірно, напхом напхана усякими манатками з тисяча дев’ятсот двадцять п’ятого і тисяча дев’ятсот тридцятого років. Передчуваю, що вона теж могла заникатись у тій місцині.

— Побережи сили, — урвав Крамлі.

— Хтось має зійти вниз і оглянути усе як належить.

— Лячно йти самому?

— Не зовсім.

— Це означає, що я, в біса, маю слушність! Стули пельку і катайся мовчки.

Невдовзі ми дісталися до помешкання Крамлі. Він притулив холодне пиво до мого надбрів’я.

— Тримай доти, поки не відчуєш, що твоє мислення внормовується.

Я схопив пляшку. Крамлі увімкнув телевізор і почав пробігати каналами.

— Навіть не знаю, що гірше, — завівся він, — твоя балаканина чи місцеві телевізійні новини.

— Отець Шеймас Реттіґан, — пролунало з телеекрана.

— Дай-но назад! — крикнув я.

Крамлі перемкнув.

«…Собор Святої Вібіани».

Статична буря, і зображення засніжило.

Крамлі гримнув кулаком по клятому телевізору.

«…Природні причини. Подейкували, що він стане майбутнім кардиналом…»

Інша заминка. І ящику гаплик.

— Гадаю, його треба полагодити, — визнав Крамлі.

Ми обоє глянули на телефон, ніби кажучи йому задзвонити.

А тоді обоє підскочили.

Бо дзвінок таки пролунав!

Розділ двадцять шостий

То була жінка, асистентка отця Реттіґана, Бетті Келлі. Говорила надзвичайно невиразно, тож уже втретє прохала нас прийти на допомогу.

Я ж запропонував найменше, що було в моїх силах, — навідатися до неї.

— Тільки не забаріться, а то мене не стане, — ридма заридала вона.

Коли ми з Крамлі прибули, Бетті Келлі уже вичікувала нас надворі, перед собором Святої Вібіани.

Ми постояли якусь мить, аж тут вона угледіла нас, мигцем, напівпритомно змахнула рукою, а тоді понурила погляд. Підібравшись ближче, ми спинилися поруч неї. Я відрекомендував Крамлі.

— Мені прикро, — почав я.

Вона підвела голову.

— Виходить, ви той самий чолов’яга, який бесідував з отцем! — промовила вона. — О, Господи Всевишній, ходімо всередину.

Великі двері зачиняли на ніч. Тому ми ввійшли через ті, що збоку. У приміщенні Бетті захиталась і мало не звалилася з ніг. Я підхопив її та підвів до однієї з лавок, де вона вмостилася, ледве дихаючи.

— Ми мчали так швидко, як лишень могли, — запевнив я.

— Ви ж знали його? — важко зітхаючи, запитала вона. — Усе настільки закручено… У вас же були спільні знайомі, приятелі, друзі?

— Родичка, — відповів я. — 3 однаковим прізвищем.

— Реттіґан! Вона вбила його. Зачекайте! — вона обхопила мій рукав. Річ у тім, що я саме звівся на ноги.

— Присядьте, — протягнула вона. — Я не мала на увазі вбивство у буквальному розумінні. Але вона звела його зі світу.

Я знову опустився на лавку, добряче похолоднівши. Крамлі дав задній хід. Вона стиснула мій лікоть і знизила голос.

— Вона бувала тут, інколи приходила тричі на день, у сповідальню, шепотіла, відтак починала рвати і метати. Бідолашний отець мав такий вигляд, наче його протаранили кулею, тільки-но вона збиралася звідти. Втім, вона не надто квапилась іти, воліла дочекатися, допоки той не повалиться з безсилля, на зуб нічого не хотів покласти, лишень бажав щось у барі пригубити. Вона ж залишалася лютувати. Перегодом мені заманулось обдивитися сповідальню: однак там ані лялечки не було. Проте в повітрі повис запах, схожий на той, який виникає після удару блискавки. Вона невідступно викрикувала одне і те ж.

— Що саме?

— Я вбиваю їх, убиваю їх! — горланила вона. — Я й далі вбиватиму, поки не винищу їх до останнього. Допоможи мені позбутись їх, благослови їхні душі! Тоді покінчу з іншими. Вб’ю усіх до одного! Нехай вони відстануть від мене, щезнуть із мого життя! Тоді, отче, — з надривом кричала вона, — я вивільнюсь і зазнаю очищення! Допоможи поховати їх так, аби вони уже не повернулися! Зарадь мені!

— Геть із моїх очей! Забирайся! — крикма кричав отець Реттіґан. — Боженько, про що лишень ти мене благаєш?

— Допоможи мені здихатися від них, відмоли їх, аби вони забули шлях назад, нехай покояться з миром! Скажи «так»!

— Марш! — зірвався отець, а потім почав лихословити.

— Що?

— Вона сказала: «Тоді проклинаю тебе, проклинаю, проклинаю, котися до пекла!» — її голос лунав настільки гучно, що люди порозбігалися звідтіля хто-куди. Я чула, як вона заходилася ревом. Отець був у цілковитому сум’ятті. Трохи згодом я вловила чиїсь кроки, що протинали темінь. Я вичікувала, що отець Реттіґан от-от порушить тишу. Затим таки наважилася самотужки відчинити двері. Він був там. Утім, уже не зронив ані звуку, адже… він відійшов у інший світ.

На тому моменті сльози самовільно покотилися щоками секретарки.

— Бідолаший чоловік, — вела далі вона, — ті страшнючі слова знерухомили його серце і заледве не спинили моє. Ми будь-якою ціною маємо віднайти ту мерзенну жінку. Змусити її забрати слова назад, аби він знову міг повернутися до життя. Господи, що я лишень верзу? Він же лягма лежить ондечки, так, наче та зцідила з нього усю кров… Ви з нею знайомі? Дайте їй знати, якої вона каші наварила. Що ж, я розповіла, що належало. Аж від душі відлягло… Ви теж попіклуйтеся про те, де б краще здобути очищення. Даруйте, звісно, але відтепер то аж ніяк не мій клопіт, а ваш.

Я глипнув на свій костюм, ніби очікував, що вона заляпала його відразливим ревом, який мало не переходив у рвоту.

Крамлі подався до сповідальні, прочинив обидвоє дверей і вдивлявся у темінь. Я пішов слідом за ним, спинився поруч та зробив глибокий вдих.

— Відчуваєте цей запах? — запитала Бетті Келлі. — Він повис там, усотався повсюди. А я ж умовляла кардинала розтрощити будку та спопелити її.

Я востаннє принюхався. У ніс ударили запахи паленого вугілля і вогнів святого Ельма.[173]

Крамлі зачинив двері.

— Почуте навряд чи вам зарадить, — сказала Бетті Келлі. — Вона й досі там. Як і він, нещасна душа, до неможливості виснажений та мертвий. Дві могилки, одна біля одної. Боже, споможи нам.

Я з вас усі соки витиснула. Ви маєте такий самий вигляд, як і знедолений отець.

— Навіть не кажіть мені більше такого, — мовив я ослаблено.

— Не буду, — пообіцяла вона.

Опершись на Крамлі й мало не валячись із ніг, я побрів до дверей.

Розділ двадцять сьомий

Я не міг заснути, не здужав подовгу залишатися жвавим, не до снаги було писати, не вдавалося думати.

Зрештою, спантеличившись і сягнувши навіженства, трохи запізно я вкотре зателефонував у собор Святої Вібіани.

Коли Бетті Келлі відповіла, її голос звучав так, ніби вона була в епіцентрі тортур.

— Не можу говорити!

— Я махом упораюся! — попросив навпісля. — Ви пригадуєте усе, що вона випалила у сповідальні? Не було більше нічого вагомого, визначального, іншого?

— Милий Боже, — мовила вона, — стільки усього лилося: слова, слова, слова. Але зачекайте. Вона торочила єдине: ти повинен простити усіх нас! Усіх нас, поголовно! У будці не було нікого, крім неї. Усіх нас, — сказала вона.

Ви все ще там?

— На місці, — по хвилі відповів я.

— Ви ще на щось розраховуєте?

— Тепер ні.

Я поклав слухавку.

— Усіх нас… — прошамотів я. — Простити усіх нас!

Я зв’язався з Крамлі.

— Не кажи нічого, — Крамлі вирішив поділитися припущеннями. — Не спиться посеред ночі? Надумав зустрітися зі мною в будинку Реттіґан через годину. Затіяв обнишпорити місце?

— Просто дружній обшук!

— Обшук! Що це, теорія чи здогадки?

— Чистий розум.

— Продай його чи обміняй на лантух «нічного золота», — Крамлі десь запропастився.

— Невже він поклав слухавку? — запитав я дзеркало.

— Так, він поклав слухавку, — почулось у відповідь.

Розділ двадцять восьмий

Пролунав телефонний дзвінок. Я підняв слухавку так, неначе вона була розпеченою до жару.

— Це марсіанин? — почув з того боку.

— Генрі! — скрикнув я.

— Так, то я, — підтвердив голос. — Знаю, що це безумство, проте нидію без тебе, синочку. Може, це скидається на нісенітницю, як казав один кольоровий пілотові літальної тарілки, також поріддю якогось етносу.

— Змалечку не чув нічого кращого, — розчулено мовив я.

— Хай тобі грець! — завівся Генрі. — Якщо ти зайшовся ревом, тоді я пішов.

— Не варто, — шморгнув я. — О Боже, Генрі, яка благодать чути твій голос!

— Це означає, що ти видоїв корову і маєш відерце, не озвучуватиму чого. Хочеш, аби я був люб’язним чи грубим?

— І таким, і таким, Генрі. У мене не все гладко. Меґґі повернулася на схід. Звичайно, Крамлі під боком, але…

— Це означає, що тобі потрібен незрячий чоловік, який би вивів тебе із сараю, впритул обкладеного іншими стайнями, правда ж? От халепа, дай-но витягну хустинку, — він висякався. — На коли тобі необхідний цей всевидячий ніс?

— На вчора!

— А я вже на місці! У Голлівуді, навідую злощасну чорну шушваль.

— Знаєш Китайський театр Граумана?

— Хай тобі трясця, так!

— Як швидко ти міг би туди дістатися, щоб нам зустрітися?

— Так скоро, як тобі заманеться, синку. Стоятиму в туфлях для чечітки, як у Білла Робінсона.[174] Ми побредемо на інший цвинтар?

— Майже.

Я набрав Крамлі, щоб розповісти, куди намилився, тож, імовірно, до Реттіґан прибуду пізніше, але приведу із собою Генрі.

— Сліпець веде незрячого, — озвався він.

Розділ двадцять дев'ятий

Він стояв саме на тому місці, на якому обіцяв бути, — у відбитках першокласних танцювальних туфель Білла Робінсона, не перевалюючи на галерею для темних, час якої давно сплив, а навпаки — випинаючись уперед, де опинився на оці тисяч білошкірих проходжалих. Стан був випростаний і непорушний, проте щось не давало спокою його ногам, він як ніколи помітно вовтузився у заглибині Білла Робінсона. Його очі були розплющеними, а рот роззявленим, видавалося, що він не міг намилуватися виплодом творчої уяви.

Зупинившись попереду нього, я видихнув.

І тут Генрі понесло.

— Подвійна жуйка «Ріґлі» забезпечує твою насолоду, подвоює твої веселощі, «Ріґлі» — подвійна м’ята, подвійна м’ятна гумка! Оце я мелю сім мішків гречаної вовни! — він зайшовся сміхом і обхопив мій лікоть. — Господи, хлопче, чудесний вигляд маєш! Не зрію цього, але нутром відчуваю. Голос у тебе завжди звучав, наче в екранних гавриків!

— Та я так і продирався на видимо-невидимо скільки сеансів.

— Дай-но торкнуся до тебе, хлопче. Ей, та ти вже нахлиськався чортзна-скільки солоду.

— Та ти розбуяв, Генрі.

— Зроду мучив себе питаннями, який я на вигляд.

— Білл Робінсон був блискучим на слух, а ти такий самий ззовні, Генрі.

— Невже я у його слідах? Підтакни.

— Дивовижне потрапляння. Вдячний, що ти прибув, Генрі.

— По-іншому не міг. Ми достобіса довго не прочісували кладовища! Мені то там, то сям сняться могилки. А тут якого штабу гробовища?

Я метнув оком на орієнтальний фасад Граумана.

— Привиддя. Ось що я сказав, прокравшись за лаштунки, коли мені стукнуло шість; пригадую, вдивлявся у чорно-білі померки, що поглядом промацували звідтіля. Химера грала на оргіні, зірвавши свою маску, а тоді вибрикнула до тридцяти футів заввишки, аби вбити тебе лишень єдиним поглядом. Картини були довженними, обширними і сполотнілими, а самі актори — здебільшого мертвими. Мара.

— Предки бодай краєм вуха чули те, чим зараз ділишся?

— Чи я їм розповідав? І словом не обмовився.

— Зразковий синок. Уловлюю запах ладану. Ми ж поруч з Грауманом. Справді чудесно! Заносить далеко не китайським рагу.

— Заходь ось сюди, Генрі. Дай-но притримаю двері.

— Ей, та тут темно хоч в око стрель. Ти ж прихопив із собою ліхтарик? Мені завжди було до душі розмахувати ліхтариком і корчити таку гримасу, наче ми певні у тому, чим займаємося.

— Ось ліхтарик, Генрі.

— Привиддя, ти ж так сказав?

— По чотири сеанси на день упродовж тридцяти років.

— Не хапайся за мій лікоть, бо від того почуваюся безпомічним. Якщо звалюся з ніг, пристрель мене!

Він зірвався з місця, мало не відбиваючись рикошетом від проходу, що біля оркестрової ями і розложистого простору вгорі та внизу.

— І далі тьмариться? — запитав він. — Дозволь увімкнути ліхтарик.

Генрі залив світлом обшири.

— Саме воно, — усміхнувся він. — Так значно краще!

Розділ тридцятий

У темних, безпросвітних сутеринах простяглося без ліку кімнат, одна за іншою, і пішло-поїхало: стіни були завішані свічадами, відображення віддзеркалювалося, порожнеча просвічувала пустку, коридори безживного моря. Ми ступили у першу, найбільшу кімнату. Генрі крутонув ліхтарем, неначе пломенем маяка.

— Привиддя тут унизу стільки, що на воловій шкурі не списати.

Світло поблякло і потонуло у надрах океану.

— Вони не схожі на тих примар, що нагорі. Моторошніші. Мене завжди вражали дзеркала і те, що називають відображенням. Інший «ти», чи не так? За чотири-п’ять футів віддалік, що притаєний під товщею льоду? — Генрі підібрався ближче, аби дотулитися до скла. — Чи є там хто-небудь під низом?

— Ти, Генрі, і я.

— Чорт забирай! Певен, що хотів би знати більше.

Ми ринули вздовж зимного ряду дзеркал. Вони були там. Більше, ніж просто примари. Написи на склі. Я залпом втягнув повітря, Генрі махнув ліхтарем мені в обличчя.

— Узрів те, чого я не бачу?

— Боже мій, так!

Я потягнувся до першого холодного Вікна у Часі. Мої пальці були вимазані легкими слідами задавненої помади.

— І? — Генрі схилився, наче косив на моє відкриття. — Що?

— Марго Лоренс. Хай спочиває з миром, жовтень тисяча дев’ятсот двадцять третього.

— Хтось сховав її тут під склом?

— Не зовсім. Десь трьома футами вище, інше дзеркало. Хуаніта Лопес, літо двадцять четвертого.

— Не пригадую.

— Наступне дзеркало: Карла Мур, Різдво, тисяча дев’ятсот двадцять п’ятого.

— Точно, — заворушився Генрі. — Якось був на німому фільмі, тоді один зрячий приятель читав її репліки на денному сеансі. Карла Мур! Було щось у ній!

Я повернув ліхтар.

— Елінор Твелвтріз, квітень двадцять шостого, — прочитав я.

— Гелен Твелвтріз грала у стрічці «Кіт і канарка»?[175]

— Це може бути її сестра, але ти ніколи не докопаєшся до істини, то був час нечуваної кількості псевдонімів. Люсіль Ле-Сюр стала Джоан Кроуфорд,[176] Лілі Шошуан перевтілилася у Клодетт Кольбер,[177] Глейдіс Сміт — Керол Ломбард,[178] Кері Грант був Арчібальдом Лічем.[179]

— Тобі до снаги вести вікторину, — Генрі розчепірив свої пальці. — Що це?

— Дженіфер Лог: двадцять дев’ятого.

— Пустила дух?

— Заподілася кудись, приблизно тоді ж, коли й сестра Еймі втонула у морі, відтак переродилася, відшукавши прихилище на узбережжі Алілуя.

— Скільки там іще імен?

— Стільки, скільки й дзеркал.

Генрі облизав палець.

— Мням-мням! Відтоді багато води сплило, але помада…

Якого кольору?

— Яскраво-помаранчевого. Літня спека від Коті,[180] Ланв’єр, вишня.

— Як гадаєш, чому всі ці леді написали свої імена і дати?

— Річ у тім, Генрі, що це далеко не справа рук багатьох леді. Усі ці різні імена нашкрябала одна жінка.

— Одна жінка, яку не назвеш леді? Потримай ціпок, а я пометикую.

— У тебе нема палиці, Генрі.

— Сміховинно, як рука здатна відчувати речі, яких нема ніде поруч. Хочеш, аби я здогадався?

Я кивнув, хоча Генрі не міг цього побачити; втім, я був певен, що він відчуває порухи від похитування головою. Хотілось, аби він озвучив бажане, кортіло почути саме те ім’я.

Генрі усміхнувся дзеркалам, і вони стократно відбили його усміх.

— Констанс.

Його пальці доторкнулися до скла.

— Реттіґан, — доповнив він.

Розділ тридцять перший

Генрі вкотре схилився, щоби протерти пальцем рудуватий напис, а тоді здійняв його до вуст.

Він сунувсь до сусіднього дзеркала, повторив відрухи, а тоді розійшовся словами.

— Різняться на смак, — зауважив.

— Так само, як і жінки?

— Усе повертається, — його очі міцно примружилися. — Господи, Господи… Як багато тих жінок пропущено через мої руки, крізь моє серце, вони невловимо приходили і йшли; усі ті аромати…

— Чому в мене таке відчуття, ніби мене застопорило?

— Бо я переживаю схоже.

— Крамлі каже, що коли відкручуєш кран, краще стати віддалік. Ти непоганий парубок.

— Я не парубок.

— Звучиш так, наче тобі чотирнадцять стукнуло, як тоді, коли твій голос переінакшується і ти з усіх сил стараєшся відростити вуса.

Він рушив далі й знову доторкнувся до скла, затим глянув незрячими очима на давні залишки помади на своїх пальцях.

— Невже усе це стосується Констанс?

— То лише здогад.

— Сміливості тобі не позичати; відомо те не за чутками, мені читали ту нісенітницю, яку ти пишеш.

— Моя мама якось сказала, що здорове черево краще, ніж двійко мізків.

— Більшість народу надто уже надіється на свої мізки, тоді як варто дочутися до того, що таїться у підребер’ї. Ганг-ганглій?[181] Моя мама ніколи не називала це в такий спосіб. Домашній павук, хіба що так говорила. Як тільки вона надибувала якогось непутьового політика, завжди відчувала щось вище живота. Коли ж павук шарпався, так: на її обличчі промальовувався усміх. Одначе тільки-но павук скручувавсь у м’ячик, вона заплющувала очі: ні. Як і ти.

Моя мама читала те, що ти нашкрябав. Казала, що ти не пишеш виснажливі історії (маючи на увазі маркітні оповідки) сірою речовиною. Ти смикаєш лапки павука під своїми ребрами. Моя мама твердила, що той хлопець ніколи у світі не керуватиме, його ніколи не затруять люди, він знає, яким чином те трійло видобути зсередини, як роздражнити згорнутого в клубочок павука так, аби той подався далі, — казала: «Він не гульбанитиме ночами, розтрачуючи намарне життя, підтоптавши себе замолоду. З нього вийшов би чудовий лікар, який знає, що саме відрізати, аби позбутися болю, і вишпурити це все геть».

— Невже це все слова твоєї мами? — я запаленівся.

— Жінка, в якої було двадцять дітлахів, поховала шестеро з них, решту ж виплекала. Один — нікудишній чоловік, один — добряга. Вона мала преславні переконання про те, на якому боці лежати в ліжку, аби розплутати і висвободити кишки.

— Як мені кортить побачитися з нею…

— Вона й досі тут, — Генрі притулив долоню до грудей.

Генрі нипав на незримі дзеркала, а тоді вийняв зі своїх кишень чорні окуляри, протер їх і натягнув на себе.

— Так суттєво краще. Реттіґан, ці імена, вона геть обезглузділа? А якщо начистоту, то хоч коли-небуь була при тямі?

— У відкритому морі. Було чутно, як вона плавала з тюленями, дзявкотіла — вільна душа.

— Можливо, їй краще було б зостатися там…

— Герман Мелвілл, — пробубнів я.

— Повториш іще раз?

— Я подужав «Мобі Діка» не за рік і не за два. Мелвіллу варто було залишатися на морі разом з Джеком, своїм люблячим другом. Суша? Коли він жив там, душа його краялась, а серце розривалося навпіл. На березі він старів тридцять років на митному складі, напівмертвий.

— Нікчемний сучий син, — прошепотів Генрі.

— Нікчемний сучий син, — тихцем відлунював я.

— Як щодо Реттіґан? Ти гадаєш, їй варто зоставатись у відкритому морі, а не в пишному пляжному будинкові?

Він був великий, осяйний, білий і чарівний, але схожий на склеп, повний примар, як у цих кінострічках, що на горі; сорок футів заввишки, п’ятдесят років завширшки, мов ті дзеркала тут, і одна жінка, котра з незнаних причин ненавидить їх.

— Нікчемний сучий син, — промимрив Генрі.

— Нікчемна сука, — відповів я.

Розділ тридцять другий

— Ну ж бо огляньмо усе ретельніше, — мовив Генрі. — Увімкни світло, і я не потребуватиму ціпка.

— А ти відчуваєш, коли світло горить, а коли ні?

— Благувате дитинча. Прочитай мені імена!

Я вхопив його за руку, ми рухалися уздовж дзеркал, я читав імена.

— Дати нижче імен, — тоном командувача заговорив Генрі. — Зараз вони стали ближчими.

— Тисяча дев’ятсот тридцять п’ятий. Тисяча дев’ятсот тридцять сьомий. Тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятий. Тисяча дев’ятсот п’ятдесятий. Тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятий. Дати й імена, імена, імена, усі різноманітні.

— Якось надто багато, — мовив Генрі. — Ми усі минули?

— Ще одне останнє дзеркало з датою. Тридцять перше жовтня. Торік.

— Як так виходить, що усі твої трафунки припадають на Геловін?

— Доля і передбачливість поблажливі до таких легкодухів, як я.

— Ти назвав дату, але… — Генрі приклався до студеного скла. — Нема імен?

— Жодного.

— Вона замислила повернутись і додати ім’я? Затіяла виринути так, аби шум від неї хіба що собаки вчули, коли тут буде потемки. Вона…

— Тримай язика на зашморзі, Генрі, — я в сто очей дивився на дзеркала, у підвальний морок, де сновигали тіні-примари.

— Синку, — Генрі обхопив мою руку, — ворушися далі, поганцю.

— Ще дещо залишилося наостанок, — я зробив дюжину кроків і спинився.

— Не розповідай, — Генрі заковтнув повітря, — ти тільки-но зійшов з підлоги.

Я глянув униз на круглий люк. Теміні, що вростала углибину, не було кінця-краю.

— На звук — ніби порожнеча, — Генрі вдихнув, — дощовий стік із чистою водою!

— По задній бік театру, так.

— Прокляття!

Зненацька знизу ринув потік води, свіжий приплив, що віддавав запахом зеленастих пагорбів і холоднавого повітря.

Дощило кілька годин тому. Достатньо години, аби вода хлинула сюди. Більшу частину року водостік залишається сухим. А зараз натекло десь фут завглибшки, далі все впадає в океан.

Я схилився, щоби промацати отвір зсередини. Щаблі.

— Ти ж не спускатимешся? — запитав Генрі.

— Це темний, прохолодний і довгий шлях до водойми: якщо будеш необачним, підеш на дно.

Генрі пирскнув.

— Ти вважаєш, вона дісталася сюди саме цим шляхом, аби перевірити імена?

— А чи прошмигнула через театр і зійшла сюди?

— Ей! Води он побільшало!

Порив доволі холодного вітру потягнув із отвору.

— Ісусе Христе! — скрикнув я.

— Що?

Я понурив очі.

— Я щось побачив!

— Може й ти не розгледів, а мені вдалося! — пучок світла дугами несамовито закрутився дзеркальною кімнатою, а Генрі того моменту взяв мене за лікоть та відтягнув від отвору.

— Ми рухаємося правильним шляхом?

— Ісусе! — спохопився я. — Сподіваюся на це!

Розділ тридцять третій

Таксі спинилося на узбіччі позаду здоровецької білої арабської фортеці Реттіґан.

— Боженько! — скрикнув Генрі й докинув: — Лічильник нацикав зайвого. Відтепер кермуватиму я.

Крамлі не було побіля дверей, що виходили на побережжя: стояв далі поруч із басейном, з півдюжиною келихів, наповнених до краю мартіні, у двох із них уже проглядалося дно. Він завзято метнув оком на них і силкувався виправдовуватися:

— Я отеперчки готовий до твоїх пришелепкуватих вибриків. Уже маю амуніцію. Привіт, Генрі. Генрі, ти поки не каєшся, що рвонув з Нью-Орлеана заради цієї скриньки Пандори?

— Одне з цих пійл відгонить горілкою, чи не так? Воно і в мене невдоволення як рукою зніме.

Я простягнув келих Генрі та притьмом прихопив один собі, Крамлі ж похнюпився через моє німуваня.

— Що ж, ділися, — не втримався він.

Я розповів йому про Граумана і гардеробні з дзеркалами, що затесались у підвалі.

— Плюс, — вів далі я, — вдалося скласти перелік.

— Тримай це. Ти спам’ятав мене, — визнав Крамлі. — Дай-но доб’ю іншу, — він із потішним вітанням підняв келих. — Гаразд, а тепер читай свої переліки.

— Хлопчик із бакалії на Маунт-Лоу. Сусіди Королеви Каліфії з Бункер-Гіл. Секретарка отця Реттіґана. Кіномеханік з високості Китайського театру Граумана.

Генрі урвав на слові:

— Що за джентльмен з Граумана?..

Я змалював Раслера, притаєного за стосами старих плівок, із світлинами усіх цих тужливих жінок на стінах, із загубленими іменами.

Генрі почав метикувати:

— Ей, чуєш-но. А ти раптом не склав перелік усіх тих панянок, які красувались угорі на знимках?

Я взявся вчитуватись у свій записник:

— Мейбл. Гелен. Мерілі. Аннабел. Гейзл. Бетті Лу. Клара. Полліана.

Крамлі випростався.

— А список тих імен, виведених на дзеркалах у підвалі, теж склав?

Я заперечливо захитав головою.

— Там була темрява.

— Та то — як собаці муху з’їсти, — Генрі лупнув себе по голові. — Гейзел. Аннабел. Грейс. Полліана. Гелен. Мерілі. Бетті Лу. Вбачаєте схожості?

Під час того, як з рота Генрі зринали імена, я проставляв прапорці у своєму олівцевому переліку. Бездоганний збіг.

У цю місцину влучила блискавиця. Світло щезло. Ми вчули, як завиває прибій, наводнюючи солоним потоком узбережжя Реттіґан, допоки бліде місячне сяйво посріблювало надбережжя. Вгатив грім. Це убезпечило мене часом для роздумів.

— Реттіґан має цілісінький комплект щорічників Академії, з усіма картинами, роками життя і ролями. У кожній вона вбачала конкурентку. Всі ті світлини вгорі та дзеркала внизу якось пов’язані між собою, правда ж?

Вчулося відлуння грому. Вогні знову замиготіли. Ми проникнули всередину і добули там книги Академії.

— Відшукайте імена з дзеркал, — напучував Генрі.

— Знаю, знаю, — бубонів Крамлі.

Спливло всього-на-всього півгодини, як ми добули щорічники Академії відразу за тридцять літ, усі зашпилені скріпками.

— Етель, Карлотта, Сюзанна, Клара, Гелен, — прочитав я.

— Вона ж не може вовком дивитися на них усіх.

— Не без того, — обізвався Генрі. — Що ще заникано на її книжкових полицях?

Годину потому ми натрапили на альбоми з відомостями про акторів, загачені зображеннями, віддаленими у часі.

Угорі одного була примітка з іменем Дж. Волінгтон Бредфорд. Я прочитав: «Також відомий як Туллулла Другий, а ще як Свенсон, Глорія і як Забавна Гримаса».

Тихий дзвіночок залунав десь у межах потилиці.

Розгорнувши інший альбом, я прочитав: «Альберто Квіклі. Акторські трюки. Виконує усі ролі у „Великих сподіваннях“. Задіяний у „Різдвяній пісні“; Скрудж, Марлі, Три Різдвяних Духи, Фіззівіґ будуть у „Різдвяній пісні“. „Свята Жанна“, не піддана вогню. Альберто Квіклі. Швидкоплинна зміна. Народився: 1895. Яка свобода!» Тихий дзвіночок зазвучав знову.

— Постривай!.. — почав, було, я, вчувши власне бурмотіння. — Світлини, дзеркала, а зараз на додачу ще й цей хлопець Бредфорд, у якому всі жінки збилися докупи. Відтак ще й інший хлопець, Квіклі, в якому зійшлися усі чоловіки, кожен чоловік, — дзвін ущух. — Чи Констанс була з ними знайома?

Наче сомнамбула, я рушив далі, взяв Книгу мертвих, адресовану Констанс.

Он воно що!

Бредфорд був на одній сторінці, побіля початку книжки.

Квіклі ж затесався наприкінці.

— Одначе жодних червоних кружалець навколо імен не залишено. Про що це мало б свідчити? Вони ще клигають чи уже переставилися?

— Чому б не з’ясувати це, — підбурив Генрі.

Влучила блискавка. Знову не стало світла.

У темряві Генрі проказав:

— Не говори нічого, дай-но пометикувати.

Розділ тридцять четвертий

Крамлі підкинув нас до старого житлового будинку і погнав.

— А зараз чим ми тут займемося? — запитав Генрі.

Усередині я прикипів поглядом до триповерхової сходової клітки. Вишукуючи Марлен Дітріх, живу і повну сил.

Я навіть не встиг постукати у двері, як тут через шпарину поміж ними й одвірками вдарив у ніс запах парфумів. Чхнувши, я постукав.

— Милий Боже, — прозвучало по той бік дверей, — мені нічого зодягти.

Двері відчинилися навстіж, і перед нами визріло кімоно з метеликами, що напиналося у повітрі, усередині нього було загорнуто вікторіанську давність, охоплену дрижаками, яка силкувалася припасувати одіж. Облишивши вовтузіння, постать заходилась обмірювати поглядом моє взуття, коліна, плечі та врешті-решт зазирнула у вічі.

— Я… Дж. Воллінґтон Бредфорд? — відкашлявся. — Містер Бредфорд?

— Хто запитує? — поцікавилося створіння, стоячи в одвірках. — Господи Ісусе! Заходьте. Заходьте. А хто це з вами?

— Я — Всевидяче Око хлопця. — Генрі втягнув повітря. — Той стілець? Гадаю, присяду на нього. Тут повис сильний запах, ну й ну. Не сприйміть то раптом особисто.

Ураз кімоно стало вільнішим, сила-силенна конфеті промчала грудьми, адже він поривисто здійняв великий рукав.

— Плекаю надію, що сюди вас привели не справи. Вмощуйтеся, поки Мама наллє джину. Вам багацько чи мало?

Не встиг я й пари з уст випустити, як він наповнив велику склянку чистим «Бомбеєм» із кришталево-синім лікером. Я сьорбнув.

— Славний хлопчина, — почав Бредфорд. — Ви на п’ять хвилин чи з ночівлею? Мій Боже! — він зайшовся рум’янцем. — Це щодо Реттіґан?

— Реттіґан! — скрикнув я. — Як ви дізналися? — Вона була тут і погнала. Кожні кілька років Реттіґан запропадає. Це знаменує те, що вона пориває з новим чоловіком, старим полюбовником, Богом чи своїм астрологом. Quien sabe?[182]

Я знічев’я кивнув.

— Вона навідувалася кілька років тому, рознюхувала, як вдалося домогтися усього. Усіх цих людей. «Констанс, — своєю чергою запитував я, — скільки котячих життів ти наверстала? Тисячу? Не тобі вивідувати, в який димар мені запхатися чи під чию постіль ковзнути!»

— Але…

— Жодних але! Матінці Землі усе й так відомо. Констанс відкрила для себе Фройда, докинула до нього Юнга і Дарвіна. А ви знали, що вона затягла у ліжко усіх шістьох голів студії? Бо програла парі Гаррі Кону з «Коричневого казанка». Божилася спокусити Джека Ворнера[183] та всіх його братів, поки у них там вуха не повідлітали.

«Усіх за один рік?» — вигукнув Кон.

«Який, до дідька, рік, — завелася вона, — за тиждень, неділю, вихідний!»

«Ставлю сотню, що не вдасться!» — ввійшов ув азарт Кон.

«Давай тисячу — і справу скріплено», — заявила Констанс.

Гаррі Кон вирячив очі.

«А на що закладаєшся ти?»

«Я натомість!» — видала Реттіґан.

«По руках!» — озвався Кон.

Вона й понеслася.

«Тримай це!» — жбурнула свої трусики і чкурнула звідтіля.

Перевівши дух, Дж. В. Бредфорд заводив далі:

— Ви знали, що якось я був Джуді Ґарленд.[184] Затим — Джоан Кроуфорд, після того Бетті Девіс.[185] Був Бенкгед[186] у «Рятувальному човні». Справжній нічний бродяга, запізнілий дрімайло, негідник. Вам потрібна допомога в пошуку Реттіґан? Можу скласти перелік її покидьків. Деякі опинились у моїх руках. Хочете щось сказати?

— А ваше справжнє «я» хоч десь мелькало? — рубанув із плеча я.

— Боже, сподіваюся, що ні. Наскільки жаско прокидатись у ліжку, де нема нікого, крім мене! Реттіґан. Ви були в її будинку, що виходить на пляж? Арті Шоу[187] зупинявся там після Карузо.[188] Вона заволоділа ним у тринадцять. Він вибирався на стіну «Ла Скала».[189] Коли вона пхнула Лоуренса Тіббетта,[190] він співав сопрано. Машина парамедиків чатувала на розі її будинку в тисяча дев’ятсот тридцять шостому, коли вона робила штучне дихання Тальбергу[191] на Форест-Лон. З вами усе гаразд?

— Почуваюся так, ніби тільки-но відчинив десятитонний сейф.

— Візьміть ще джину. Так повчає Таллула.

— Ви допоможете нам відшукати Констанс?

— Нікому іншому це не до снаги. Я позичив їй цілісінький гардероб мільйон років тому. Віддав їй свою косметичку, яка просто-напросто валялася, показав, як користуватися парфумами, здивовано підіймати брову, підтягувати вуха, вкорочувати верхню губу, розтягувати усмішку, приплюскнути чи округлити перса, йдучи, ставати вищою або зменшуватися до краю. Я заміняв їй дзеркало; вона позувала переді мною, стежачи за тим, як я пильно вдивляюся, підморгую, вдаю докори сумління, напруження, розпуку, завзяття, спів у позолоченій клітці, як хвацько пірнаю у піжаму, імітую оніміння в грудях. Вона їздила на добре натренованих поні, виплигувала у товаристві балерин. Доти, доки вона пішла, була геть іншою людиною. То було десять тисяч водевілів тому. Після усього того їй стало до снаги мірятися силами з іншими актрисами за ролі у стрічках і навіть загарбати їхніх чоловіків… Гаразд, денді, — сказав Дж. В. Бредфорд, виводячи закарлючки у записнику, — тут є імена тих, хто кохав Констанс. Дев’ять продюсерів, десять режисерів, сорок п’ять вільних акторів і куріпка на груші.

— Вона ніколи не могла вгамуватися?

— Коли-небудь зріли тюленів, які прибивалися до дому Реттіґан? Слизькі, наче олія; в’юнкі, як ртуть; гепають у своє ложе, мов блискавиці. Номер один у лос-анджелівському марафоні — з легкістю визнаєте це ще задовго до початку. Тут могли бути голови правління трьох студій, а завершувалось усе Вампірою,[192] Мадам Дефарж,[193] Долі Медісон. От як!

— Дякую, — я пробігся очима переліком, де знайшлося б місце ще двом Бастиліям.

— А зараз даруйте, звісно, Мата Харі[194] має вперше перевтілитися!

Хоп! Він розцвів у своєму кімоно.

Хоп! Я зловив Генрі за руку, і ми скотилися сходами вниз та вирвалися на вулицю.

— Ей! — пролунав голос. — Зачекайте!

Озирнувшись, я підвів погляд. Там, спираючись на поручні, на всі зуби усміхалася Джин Гарлоу — Дітріх— Кольберт, вичікуючи фон Шторгейма, аби той зафільмував її великим планом.

— Я ж тут не один несповна розуму, тут є схибнутіші. Квіклі!

— Альберто Квіклі! — вирвалось у мене. — Невже він живий?

— Він раз на тиждень гасає у нічний клуб, а затим у шпиталь лікуватись. А коли вони зшивають його, він далі проганяє свій прощальний тур. Клятий телепень, у своїх сто дев’яносто запевняв, ніби зустрів Констанс (повна нісенітниця) на шістдесят шостому шосе, коли йому було, Боже мій, сорок чи то п’ятдесят. Намотуючи кілометри країною, він підібрав хлопчака із сумнівною формою грудей. Зробив її зіркою, тим часом його гра відходила на задній план. Влаштував театральний салон для найближчого оточення. Збирає народ вечорами у п’ятницю, аби ті споглянули на Цезаря, котрому ніж у спину наготували, Антонія, який потягнеться за мечем, Клеопатру, що злягла від укусу, — клапоть паперу злетів вниз. — Отак якось! Було ще дещо!

— Що?

— Конні, Гелен, Аннетт, Роберта. Костанс так і не показалася на інші заняття, аби зазнати життєвих перевтілень! Минулого тижня. Вона, хай там що, мала повернутись, але не зробила цього.

— Нічого не второпав, — залементував я.

— Я вчив її різноманітних речей, передаючи знання про темне, світле, гучне, ніжне, неприборкане, супокійне — це щось на кшталт нової ролі, яку їй треба було опанувати. Вона намірялася повернутися до мене, аби засвоїти більше. Їй кортіло стати іншою людиною. Ймовірно, такою, якою була до того. Втім, мені не думку не спадало, як їй зарадити. Ісусе праведний, хай там що, а гра засмоктує акторів, правда ж? В. К. Філдсу довелося вчитись, аби зіграти у водевілі В. К. Філдса. Йому ніколи не вдавалося розірвати ці пута. І тут ні сіло ні впало визріває Констанс, прохаючи: «Допоможи мені знайти себе нову». Я ж відпалив: «Констанс, мені й на голову не налазить, як стати тобі у пригоді. Йди до священика, коли жадаєш обрости новою шкірою».

Чималий дзвін забив у моїй голові. Священик.

— Що ж, це все, — виснувала Джин Гарлоу. — Збив вас із пантелику, проте й потішив? Чао, — Бредфорд щез.

— Квіклі, — стрепенувся я, — нумо, покличмо Крамлі.

— Звідкіля такий поквап? — завівся Генрі.

— Ні, ні, Альберто Квіклі, кролик, якого то засовують у капелюх, то витягують звідтіля; привид Гамлетівського батька.

— А, він! — вигукнув Генрі.

Розділ тридцять п'ятий

Ми висадили Генрі біля його люб’язних, тихоголосих родичів на Сентрал-авеню, затим Крамлі доправив мене до домівки Альберта Квіклі, першого вчителя Реттіґан, якому стукнуло вже дев’яносто дев’ять.

— Перший, — хмикнув Крамлі, — експерт-бертильйонажист,[195] знімав відбитки пальців Констанс, заміряв її лікті, коліна, записував усе з ніг до голови.

У водевілі він запам’ятався як містер Метафора, котрий грав у «Крамниці антикварних цікавинок», до останнього залишався у компанії Фейджінав «Олівері Твісті», коли публіка крикма благала «Помилуй». Він був маркітніший, аніж Марлі, більш блідолиций, аніж По. Квіклі, розповідали навперебій критики, так заводив реквієм, що Темза наводнювалася, захлинаючись сумливими хвилями, коли у «Тоска»[196] кидаються в обійми вічності. Все це Метафора-Квіклі впевнено і радо розказував мені, коли я сидів у його малій вітальні, що перемінилася на театральну сцену. Тоді я відсахнувся від коробки із серветками «Клінекс», що він підсунув мені прямісінько під ніс, перш ніж перейти до Лючії,[197] яка знов-таки обезглузділа.

— Припиніть! — мені врешті урвався терпець. — Як щодо Констанс?

— Знав я її на дещицю, — спам’ятався він. — Прецінь відав більше про її Кеті Келлі, тисяча дев’ятсот двадцять шостого року, моє перше пігмаліонське чадо!

— Пігмаліонське? — пробуркотів я. Пазли почали складатися.

— Пригадуєте Моллі Каллаган, тисяча дев’ятсот двадцять сьомого року?

— Заледве.

— Як щодо Поллі Ріордан, тисяча дев’ятсот двадцять шостого?

— Приблизно.

— Кеті була Алісою у Дивокраї, Моллі грала Моллі у «Навіженій Моллі О’Дей», Поллі вжилась у ролі «Поллі з цирку» того ж року. Кеті, Моллі, Поллі — усі вони, ніхто інший як Констанс. Така собі водоверть: засмоктує тебе безіменним, а вишпурює знаменитістю. Я навчив її горлопанити: «Я Поллі!», продюсери скрикували: «Ти є нею, ти Поллі!». Фільм зняли за шість днів. Затим я намовив її, аби взяла за горлянку Лева Лео. «Я — гарнюня Кеті Келлі». «Ти така!» — закричав лев’ячий прайд. Її другий фільм забабахали за чотири дні! Келлі вивітрилася, на її місці постала Моллі, яка п’ялася на радіовежу «РКО».[198] Моллі, Поллі, Доллі, Саллі, Герті, Конні… і Констанс металися студійними галявинами!

— І ніхто навіть не здогадувався, що Констанс відігравала більш, аніж одну роль за рік?

— Хіба що я, Альберто Квіклі, той, хто спромігся вручити славу, фортуну в її руки і оповити Констанс захватом глядачів! Золотобоке змащене порося! Нікому в голові не вкладалося, що вервечка імен провідних артистів, яка видніється на Голлівудському бульварі, — справа рук Констанс, чимало з них вона вимислила або ж десь підгледіла. Що вона лишень не натягувала на свої ніжки, тьопаючи до дворика Граумана, розміри чотири приміряла!

— І де зараз заподілися Моллі, Поллі, Саллі, Герті, Конні?

— Навіть вона про це ні сном ні духом. Ось тут завалялося шість розбіжних адрес за дванадцять літ. Либонь, вона десь заникалась у дрімучих чагарниках. Роки — лепське місце для сховку. Бог притаює тебе. Агов! Як мене звати?!

Човгаючи, він намотав коло кімнатою. Я вчув рипіння його ветхих кісток.

— Та-дам! — з болю скорчився він.

— Містер Метафора!

— Ви усе збагнули! — на тих словах він похололо гуцнувся на долівку.

Я схилився над ним, виповнений жахом. А він розплющив одне око.

— Усе повито таїною. Підтримайте мене. Я так само сполохав Реттіґан, тож вона дременула, — гомонів далі він. — То була лише прогонка. Як не крути, я Феджин,[199] Марлі Скрудж,[200] Гамлет, Квіклі. Людині на кшталт мене варто було проявити допитливість і спробувати розвідати, в якому році вона жила, ясна річ, якщо існувала взагалі. Чим далі я старію, тим більше перетворююся на ревнивця, котрий терзається споминами про здобуття і втрату Констанс. Я вичікував занадто багато років, подібно до Гамлета, який подовгу барився покінчити зі своїм плюгавим другом, що угробив примару його батька! Офелія і Цезар випрошували про вбивство… А щодо мене, то згадка про Констанс зірвала бурю емоцій. Тож, коли мені стукнуло дев’яносто, усі мої голоси зажадали розплати. Як останній недоумок я надіслав їй Книгу мертвих. Констанс драпонула, вочевидь, через моє безумство. Викличте швидку, — додав містер Метафора. — Я зламав дві гомілкові кістки й отримав грижу в пахвині. Ви це все занотували?

— Відкладу на потім.

— Не зволікайте. Записуйте уже. Через годину я опинюся у Валгаллі[201] й хизуватимуся там своїми здобутками. Де моє ліжко?

Уклавши його на постіль, я стрепенувся:

— Постривайте, з ваших слів випливає, що саме ви і надіслали Констанс Книгу мертвих, чи не так?

— То був недобитий гаражний розпродаж, який місяць тому влаштувала Жіноча кінематографічна ліга, приторговували там акторським мотлохом. Мені перепали світлини Фербенкса, аркуш із піснею Кросбі,[202] й там же, Боже праведний, я відкопав викинуту телефонну книгу Реттіґан, яка вщерть рясніла іменами усіх її любасів, заритих у котячий лоток. Боже мій, я був змієм у райському саду! Мене наче затуманило прокляття диму, окинув оком списки полюбовників — і трійло просочилось. А чом би не додати дьогтю її снам? Вистежив її, підкинув Книгу мертвих і накивав п’ятами. Вона заледве не напудила у тому трапунку.

— Боже мій, оце так поворот, — я вдивлявся ув обличчя містера Квіклі, що увінчалося насміхом.

— Тобто, ви ніяким боком не причетні до того, що трапилось із бідною старою душею, яка заблукала у Мант-Лоу?

— Перший мудило, якому Констанс забила баки? Невже старий телепень простягнув ноги?

— Його погубили газети.

— Критикам це до снаги.

— Та ні, тонни старих «Триб’юн» зрушилися на нього.

— Таким трибом чи іншим, утім, вони таки вбивають.

— І Королеву Каліфію ви пальцем не зачепили?

— Старий Ноїв Ковчег, напханий лукавцями по парі, там увесь зійшовся. Усе високе-низьке, гаряче-холодне. Верблюдячі купи і конячі бомбочки. Вона вказала Констанс дорогу, і та подалася нею. Каліфії теж уже нема серед живих?

— Гепнулася зі сходів.

— Я її не пхнув.

— Затим на черзі був священик…

— Її брат? Така ж хиба. Каліфія наставила її на путь. Але він, Господи помилуй, сказав, щоб вона котилася під три чорти. Тож Констанс пішла. Що забрало його душу? Боже праведний, усі вони упокоїлися!

— Вона горланила на нього. Тож гадаю, що його в могилу звела Констанс.

— Знаєте, що вона викрикувала?

— Ні.

— Зате я знаю.

— Ви?

— У самому розпалі ночі учора до мене долинали голоси, хоч і вважав, що сплю. Один з них належав не кому іншому, як їй. Імовірно, що мені й нещасному священикові вона волала одне і те ж. Кортить почути, що саме?

— Чекаю.

«О, так, — заводила вона, — як я маю повернутися, де наступний пункт привалу, як мені повернутися?»

— Повернутися куди?

Тут повіки Квіклі щось пересмикнуло, здавалося, що під ними мигцем прокотились якісь думки.

Він шморгнув носом.

— Брат сказав їй, куди йти, і вона ринула. І ще наприкінці додала: «Я збилася на манівці, вкажи мені шлях». Констанс жадає, аби її відшукали. Річ у цьому?

— Так. Ні. Господи, я уявлення не маю…

— Як і вона. Мабуть, тому вона й розпиналася крикма. Одначе мій будинок зведений з цегли. Він ніколи не впаде.

— Інші ж розвалилися.

— Її колишнього чоловіка, Каліфії, брата?

— Це довга історія.

— І вам ще не одну милю проверстати перед тим, як укластися спати?

— Так.

— Не рівняйтеся на ту стару навіжену курку: яка відкладає яйця, де її посадять, до того ж такого кольору, якого комусь заманеться. Червоний шарф. Червоні яйця. Синій килимок. Синій. Фіолетова камізелька. Фіолетова. Це все я. Помітили тут картате простирадло?

— Воно було повністю біле, і я сказав йому про це.

— У вас проблеми з очима, — зміряв мене він. — Та й ви так безперестанку говорили. Я вимотався з вами. Бувайте!

На тих словах він зімкнув повіки.

— Сер, — кинувся до нього я.

— Я зайнятий, — пробурмотів той. — Як мене звати?

— Феджин, Отелло, Лір, О’Кейсi,[203] Бут,[204] Скрудж.

— О, так, — мовив він і дав хропака.

Розділ тридцять шостий

Проїхавши на таксі, я повернувся до своєї скромної хатини побіля моря. Мені потрібно було як слід помізкувати. Там чи не відразу я вловив звук удару, схожого на гепання кувалди, — лупило у мої двері. Бах! Я подався туди, поки їх не вирвали з м’ясом.

Світловий пломінь засліплював мене, зароджуючись по той бік яскравого округлого кристала і долинаючи через товщу нехитрого вічка.

— Привіт, Едгаре Воллес,[205] тупий сучий сине, а щоб тобі добре було! — прорізався голос.

Я розвернувся, спантеличений від того, що він посмів назвати мене Едгаром Воллесом; дешева посередність, виплодок забігайлівок!

— Привіт, Фріце! — крикнув я. — Це ти сучий син, а щоб тобі добре було! Проходь!

— Без питань!

Так, неначе взутий у важкі військові кирзяки, Фріц Вонг заходився талувати мій килим. Затріскотівши закаблуками, він проворно кинувся на монокль, обхопив його і скерував на мене.

— Та ти старієш! — загорлав у нечуваному захваті він.

— А ти вже подався! — огризнувся я.

— Грубіяниш?

— Що посієш, те й пожнеш!

— Збав голос, якщо твоя ласка.

— Ти перший цю кашу заварив, — звинуватив я. — Хоча б себе чуєш, як ти мене назвав?

— Невже Міккі Спілейн[206] краще?

— Вали звідси!

— Джон Стейнбек?[207]

— Згода! І стиш голос.

— Отак годиться? — він зашепотів.

— Досі забагато чую тебе.

Фріц Вонг голосно забурчав.

— Оце мій любий блудний син!

— І мій зрадливий, розпутний батечко!

Ми обняли один одного, усміх застиг на наших обличчях. Фріц Вонг обтер очі.

— Тепер формальностям покладено край, — муркнув до мене. — Як ся маєш?

— Живий. А ти?

— Насилу тримаюся. Що за дивна забара з нашим харчем?

Я добув пиво, яке раніше приніс Крамлі.

— Свиняча бовтанка, — знеохотився Фріц. — А вина нема? Га?.. — Фріц добряче приклався до пива і, нацмулившись, аж тоді скорчив гримасу. — А тепер, — він тяжею всадився у моєму одному-єдиному кріслі. — Чим саме можу тобі зарадити?

— З якого дива ти вирішив, що мені потрібна допомога?

— Ти завжди її потребував, хіба не так? Постривай! Терпіти не можу це питво.

Він рвонув надвір прямо у дощ і вернувся з пляшкою «Ле Гортона», тоді нишком заходився відкорковувати її своїм лепським сріблястим коркотягом, вийнятим із кишені.

Я витягнув дві старі, проте чистенькі банки з-під повидла.

Фріц презирливо дивився на них, наливаючи вино.

— Тисяча дев’ятсот сорок дев’ятого… — він першим порушив мовчанку. — Який рік! Чекаю нечуваного захвату!

Я осушив посудину.

— Ну ж не залпом ціди! — розрепетувався Фріц. — Заради Христа, вдихай! Насолоджуйся ароматом!

Я вдихнув. Покрутив вином.

— Славно!

— Ісусе Христе! Добре?

— Дай-но подумати.

— Хай тобі грець! Не думай. Пий носом! Видихай вухами!

Приплющивши очі, він показав мені, як це робити. Я зробив так само.

— Божественно!

— А зараз сядь і стули пельку!

— Ей, це моє місце, Фріце!

— Уже ні.

Я вмостився на долівці, опершись на стіну, а Фріц став наді мною, наче Цезар над муравлинням.

— А тепер, — налаштувався він, — викладай карти!

Я проторочив усе за порядком.

Коли я схаменувся зі своїми розповідями, Фріц віднехотя поновив рідину в наших посудинах і пробурмотів:

— Ти не заслужив цього. Просто не варто було розігрувати цю виставу з вінтажним питвом.

— Не патякай! Потягуй!

— Якщо комусь і до снаги вирозуміти Констанс, — почав він, ґольґаючи, — то це мені. Чи варто було сказати, що я єдиний, кому це вдасться? Цить!

Він прочинив вхідні двері, за якими періщив чудесний безпросвітний дощ.

— Тобі це до душі?

— Не те слово!

— От бевзь! — Фріц підкрутив монокль, аби віддалік оглянути побережжя.

— Місцина Реттіґан он де, чи не так? Сім днів і духу її вдома не було? Може, вона уже небіжчиця? Стала імператрицею смертоносних земель, так, одначе саму її ніколи не застануть мертвою. Якось вона просто запропаститься, й ніхто так і не довідається, що ж трапилося. Тепер мені годиться розповідати усе як є?

Він налив рештки «Ле Гортона», проявляючи осоругу до банок з-під повидла та любов до вина. Він був вільний, сказав Фріц, безробітний. Жодних зйомок у фільмі за два роки. Кажуть, що застарий уже.

— Я — наймолодший акробат по звиванню у ліжках серед трьох континентів! — пихтів він. — Зараз мої руки зайняті п’єсою Бернарда Шоу під назвою «Свята Іоанна».[208] Але як підшукати трупу для цієї неймовірної п’єси? Що ж, тим часом беруся за роман Жуля Верна, який перебуває у вільному доступі, тому й то безкоштовний; а той тупоголовий продюсер-кудкудакало, нічний гультіпака і словом про цю справу не обмовиться, хіба що розкрадає усе видимо-невидимо; тож мені потрібен другосортний писака, котрий має справу із науковою фантастикою, себто ти, щоб відточити недороблений шедевр. Кажи «так»!

До того, як я спромігся й звук зронити…

У круговерті проливного дощу та супроводі вогнистих зблисків і грому Фріц дзявкнув:

— Ти найнятий! Відтепер. Тобі ще є що показати або ж чимось поділитися…

Я показав і розповів.

То були фото, вирізані зі старих газет і приліплені скотчем до стіни прямісінько над ліжком. Фріц заледве не розпростерся на підлозі, лаючись, потупивши зір на цю кляту всячину.

— Одним оком, інше пошкоджено на дуелі!

— На дуелі? — уточнив я. — Ти ніколи не розповідав…

— Замовкни і прочитай імена під фото для німецького режисера-циклопа.

Я прочитав імена. Фріц повторив їх.

— Так, я пам’ятаю її, — він простягнув руку, аби доторкнутися до знімків. — І оту. Ага, і цю теж. Боже мій, що за дошка з фотографіями злочинців.

— Ти з усіма працював чи лише з деякими?

— Із деякими з них мав справу, з двома з трьох у мотелі «Санта Барбара». Я не хизуюся. Хочеш вір, хочеш ні.

— Ти ніколи мене не обманював, Фріце.

— Я обводив тебе навколо пальця, але ти був надто дурненьким, аби розгледіти це. Поллі. Моллі. Доллі. Звучить, як передзвін копійчаних швейцарських дзвіночків. Постривай. Не може бути. Хоча ні, може. Так!

Він схилився, поправляючи монокль та сильно мружачись.

— Чому лишень я не бачив цього? Dummkopf.[209] Між тим сплило чимало води. Роки. Оця, і оця, і оця. Боже милостивий!

— Що, Фріце?

— Усі вони — одна й та сама актриса, та сама жінка. Різне волосся, різна стрижка, різний колір, різний макіяж. Товсті брови, тонкі брови, без них. Маленькі губи, пухкенькі губи. З віями, без вій. Жіночі хитрощі. Минулого тижня на Голлівудському бульварі до мене підійшла жінка і мовила: «Впізнаєш мене?» — «Ні», — відповів я. — «Он яка я», — сказала вона. Я почав нипати очима на її ніс. Ніс зроблений. Перевів погляд на її рот. Рот теж зроблений. Брови? Нові. До того ж вона втратила тридцять футів і стала білявкою. Якого біса вирішила, що я мав її впізнати?.. — Ці фотографії, де ти їх нарив?

— Угорі на Маунт-Лоу.

— Акурат у того благуватого газетного бібліотекаря. Якось я вибрався до нього в розвідку. Ну й історія. Дихнути не міг серед тих поганських стосів. Я крикнув йому, щоб покликав мене сюди, коли наведе лад! Недоумкуватий перший чоловік Констанс, вона побралася з ним, тільки-но оклигавши після переляку від непередбачуваних бомбардувань. Як же мені вдалося зняти її у трьох картинах, ні сном ні духом не відаючи про її зміни! Ісусе Христе! Та в ній чортеня борсається, справжній диявол усередині Люцифера, котрий поїдає жіночу плоть.

— Можливо, річ у тім, — закинув я, — що у ті роки ти звивався біля Марлен Дітріх, ходив коло неї, як біля збитого яйця?

— Звивався? Це саме так називається? — Фріц розійшовся сміхом та відхилився від краю ліжка. — Зніми ці трикляті фотки. Якщо я й зможу чимось зарадити, то цей мотлох мені знадобиться.

— Це ще не всі, є більше, — мовив я, — у китайському театрі Граумана, у старій апаратній рубці, старий…

— Той миршавий сновида?

— Я б так не говорив.

— Чому ні! Він погубив бобіни з моїм фільмом «Атлантика», знятим для «УФА».[210] Я прийшов переглянути стрічку. Він намагався прив’язати мене до крісла і силоміць нашпигувати старими серіалами з Рін-Тін-Тіном.[211] Я погрожував викинутися з балкона, лише тоді він дозволив мені взяти із собою «Атлантику». Он як.

Він розклав світлини на ліжку й окинув їх прискіпливим, ледь не полум’яним поглядом, розглядаючи крізь товщу монокля.

— Ти кажеш, що там, нагорі, у театрі Граумана, є більше фото такого ж штабу?

— Так, — підтвердив я.

— Ти не проти сісти в «Альфа Ромео» і на швидкості дев’яносто п’ять миль за годину допекти до китайського театру Граумана менше, ніж через п’ять хвилин?

Кров відійшла від мого обличчя.

— Не заперечуєш, — виснував Фріц.

Фріц стрімголов дременув під дощем. «Альфа Ромео» було уже в повній готовності, він натиснув на газ, тільки-но я сів у машину.

Розділ тридцять сьомий

— Нам знадобляться ліхтарик, сірники, а ще записник та олівець, аби робити нотатки, — перелічив я і почав порпатись у кишенях.

— Вино, — додав Фріц, — про всяк випадок, бо хтозна, може, у тих недобитих собацюр на шпилі не знайдеться бренді.

Ми розписали пляшчину вина між собою, поки розглядали громаддя щаблів, що вели до старої проекційної рубки.

Фріца заполонив усміх.

— Я перший. Якщо ти гепнешся звідтіль, не матиму й найменшого бажання грати у лови.

— Оце так дружба!

Фріц занурився у темінь. Я подався назирці, врізнобіч розмахуючи ліхтариком?

— Чому ти зголосився допомогти мені? — тихцем поцікавився у Фріца.

— Я зв’язувався з Крамлі. Він сказав, що весь день ховається у ліжку. Мені перебування поміж таких неотесаних довбнів, як ви, тільки до добра: і кров циркулює, і серце стукотить що й ну. Дивися там за ліхтарем, а то ноги мені можуть підкоситися.

— Не під’юджуй мене, — я захилитав потоком світла.

— Терпіти не можу, коли вичавлюю зі себе схожі речі, — розійшовся Фріц, — але якщо чимось ладним ділишся, то добро й отримуєш навзамін. Ти — мій десятий байстрюк, якщо не враховувати Марі Дресслер!

Ми піднялися уже так високо, що голова йшла обертом.

На верхів’ї другого балкона Фріц почав рвати і метати, проклинаючи височінь, і лайка була йому як бальзам на душу.

— Розтолкуй мені заново, — почав Фріц під час того, як ми дерлися далі, — виліземо ми нагору, а тоді що?

— А тоді стільки ж мудохатимемося, спускаючись. Там у підвалі на дзеркалах виведені імена. Справжні скляні катакомби.

— Стукай, — урешті не втримався Фріц.

Я постукав, і двері апаратної відчинились усередину, один із двох проекторів працював, випромінюючи невиразне світло.

Провівши ліхтарем уздовж стіни, я почав жадібно заковтувати повітря.

— У чому річ? — запитав Фріц.

— Вони запропастилися! — сказав у сум’ятті я. — Фотографії. Хтось просто спустошив ці стіни.

Я розпачливо вигравав пучком світла, метаючи ним то сюди, то туди по спорожнілому просторові. Усі так звані «примари» темної кімнати і справді як крізь землю провалилися.

— А бодай би тобі добре було! Ісусе Христе! — я скам’янів на місці й неабияк вилаявся. — Боже мій, я висловлююся на твій манір!

— Мій син, що не кажи, — вдоволено відреагував Фріц. — Порухай-но ліхтарем!

— Тихо-тихо, — я поволі ступив уперед, невпевнено націлюючи ліхтар на те, що затесалося поміж проекторів.

Ясна річ, то був батько Констанс, виструнчений і холодний, одна рука якого повисла на вимикачі.

Один проектор на повну котушку прокручував кіноплівку, змотану в бобіні, лінзи скеровували зображення вниз, циклічно повторюючи його знову й знову, і так кожні десять секунд. Маленькі дверцята, які могли вивести відзняті картини на екран театру, були зачинені, тож ув’язнені зображення мигтіли всередині цих дверцят, зовсім крихітні, втім, якщо нахилитися вперед і примружитися, можна було розгледіти.

Саллі, Доллі, Моллі, Голлі, Гейлі, Неллі, Робі, Саллі, Моллі… і спину тому не було.

Я прикипів очима до старигана Реттіґана, який остовпів на місці; його обличчя потяглося чи то від тріумфу, чи від нужди. Важко було відповісти однозначно. Я перевів погляд на спорожнілі стіни, на яких більше не красувалися Саллі, Доллі, Моллі, але хто б там не поцупив фото, йому точно на думку не спадало, що старий, виявивши пропажу своєї «сім’ї», запустить стрічки, котрі бережуть минувшину. Або ж…

Мій мозок закипів. Я вчув голос Бетті Келлі, який викрикував фрази Констанс: «Прости мені, прости мені, прости мені». Відлунював і Квіклі: «Як мені повернутися, повернутися, повернутися?» Про що це вона? Про своє друге «я»?

«Хто тебе так скривдив? — думав я, стоячи над мертвим тілом старого. — Чи то твоїх рук справа?»

Мармурової білизни очі покійника були нездвижними.

Я вимкнув проектор.

Усі ці обличчя досі мелькотіли на моїй сітківці: донька, яка танцює, метелик, китайська спокусниця, кривляка.

— Сердешна згублена душа, — прошепотів я.

— Ти знаєш його? — запитав Фріц.

— Ні.

— У такому разі ніяка він не сердешна душа.

— Фріце! У тебе бодай коли-небудь було серце?

— У мене шунтування. Видалив його з кінцями.

— Як живеш без нього?

— Тому що… — Фріц простягнув мені монокль. Я припасував холодну лінзу до свого ока і почав вдивлятися.

— Тому що, — сказав він удруге, — я…

— Тупий, недобитий сучий син?

— У десятку! — зголосився Фріц. По хвилі додав: — Ходімо. Що за місцина, справжня трупарня.

— Завжди нею була, — доповнив я.

Відтак я зателефонував Генрі й сказав йому, аби брав таксі та мчав до Граумана. Мерщій.

Розділ тридцять восьмий

Незрячий Генрі уже вичікував нас у проході, що вів униз до оркестрової ями, а звідтіля до заниканої у підвалі переодягальні.

— Не розповідай, — вирвалось у нього.

— Про що, Генрі?

— Про фотографії в апаратній рубці. Капут? Так це звучить на жаргоні Фріца Вонга.

— На твоєму те саме, — огризнувся Фріц.

— Генрі, як ти здогадався?

— Я знав, — Генрі перевів незримі очі на яму. — Я тільки-но навідувався до дзеркал. Тростина мені не потрібна, а ліхтарик — поготів. Просто витягнув руки й діткнувся скла. Он як збагнув, що фото нагорі попелом узялося. Промацав футів зі сорок скла. Голо-голісінько. Усе зметено, наче водою забрало. Тож… — він знову потупив погляд на невидимі сидіння, що випиналися вгору. — Нагорі. Усе вичищено. Чи не так?

— Еге ж, — зітхнув я трохи знічено.

— Дайте-но дещо покажу вам. — Генрі повернувся вбік до оркестрової ями.

— Постривай. У мене є ліхтарик.

— Коли ти нарешті зарубаєш на носі?.. — Генрі спахнув і єдиним безшелесним рухом зробив крок униз, у яму. Я пішов назирцем. Фріц поглипував на нашу метушню.

— Що ж, — не витримав я, — чого чекаєш?

Фріц заворушився.

Розділ тридцять дев'ятий

— Так… — Генрі встромив свого носа у довженну шерегу дзеркал. — То про що я белькотів?

Я рушив уздовж скляного проходу, дотикаючись до нього світловим струменем, а лише потім — пальцями.

— І що? — пирхнув Фріц.

— Отут були імена, але зараз і сліду не залишилося, точно так само, як із фотографіями: були та й загули.

— А я казав, — завівся Генрі.

— Як так склалося, що незрячим ніколи рот не стуляється? — видав Фріц.

— Варто чимось заповнити час. Може, я відтворю імена?

Я почав перелічувати імена, що закарбувались у пам’яті.

— Профукав Кармен Карлотту, — зауважив Генрі.

— Ох, аякже. Карлотта.

Фріц підвів погляд.

— І той, до чиїх рук пристали знімки згори…

— Видраяв усі дзеркала тут.

— Що ж, видається, ніби усіх цих леді ніколи й не існувало, — виснував Генрі.

Він нахилився вперед та, наче контрольний раз, незримо провів кінчиками пальців по склу, рухаючись вервечкою дзеркал то тут, то там, і щодалі, тим нижче.

— О, так. Порожньо. Прокляття. Ці імена зашкарубли. Знадобиться багацько часу, аби геть усе відшкребти дочиста. Хто тут у нас?

— Генрієта, Мейбл, Глорія, Лідія, Еліс…

— Невже усі вони спускалися сюди, аби замести сліди?

— Ніби й так, ніби й ні. Ми уже мали про це балачку, Генрі. Мовляв, усі ці жінки приходили та йшли, народжувались і помирали, виводили свої імена, мов на плиті надгробній.

— І?

— Й усі імена аж ніяк не були написані водночас. Одначе, починаючи з двадцятих, оці жінки, леді, називай їх, як хочеш, сходилися сюди на поховальну церемонію — свої похорони. Коли вони дивились у перше дзеркало, то бачили там одне обличчя, коли підходили до іншого — обличчя змінювалося.

— То ти вже додумуєш.

— Що ж, Генрі, ми тут маємо справу із грандіозним парадом, у якому зійшлися похоронні процесії, повторне народження та поховання — зроблено те все однією й тією ж парою рук і однією лопатою.

— Але ж закарлюки, — Генрі заглибився у порожняву, — різняться поміж собою.

— Люди змінюються. Їй не вдавалося гнути одну і ту ж лінію чи жити однаково. Тому-то вона й стояла прямісінько перед свічадною гладінню, щоразу витираючи помаду, щоб намалювати губи по-іншому, змивала брови і проводила на їхньому місці нові лінії (значно кращі), збільшувала очі, підіймала волосяні контури й натягувала капелюх таким чином, що він скидався на абажур, а, бувало, знімала його, жбурляла геть чи взагалі зривала зі себе сукню і стояла нагою, наче скам’янівши.

— Нагою, — Генрі всміхнувся. — Тепер ти копнув глибше.

— Цить, — процідив я.

— Це ж робота, — вів далі Генрі, — мазюкати по цих дзеркалах, стежачи за тим, як ти перетворюєшся.

— Авжеж, не щоночі таке відбувалося. Раз на рік, а може, й на два, вона, вочевидь, об’являлася з витонченішими вустами, стрункішими формами, аби припасти собі ж до душі й тоді чкурнути геть, аби знову зазнати перевтілень, стати новою людиною всього-навсього за півроку чи лише за одне літо. Як так, Генрі?

Генрі заворушив губами, прошепотівши:

— Констанс. Ясна річ, — пробурмотів він, — двічі вона ніколи не пахла однаково.

На тих словах Генрі почав притулятися до дзеркал, обнюхуючи їх, пересуваючись далі, поки не дістався до відчиненого люка.

— Я неподалік, чи не так?

— Залишилося зробити ще один крок, Генрі.

Ми глипнули вниз на круглий проріз у бетоні. Звідтіля було чути посвисти вітру, що задував із Сан-Фернандо,[212] Глендейла[213] і хтозна-звідки ще, може, з Фар-Рокевею?[214].. Дрібні краплі дощу скочувалися водостоком, заледве назбируючись, так, що наші щиколотки не встигали від того промерзнути.

— Глухий кут, — заявив Генрі. — Нічого вгорі, нічого знизу. Ключі до розкриття чиєїсь постаті щезли. Але в якому керунку?

Ніби у відповідь нам із темного отвору в студеній долівці долинув несамовитий крик. Ми аж підплигнули від того.

— Ісусе! — скрикнув Фріц.

— Христе! — заволав слідом я.

— Господи! — додав Генрі. — То не може бути Моллі, Доллі, Голлі, правда ж?

Я, наче на вервиці, мовчки повторив одне й те ж.

Фріц прочитав по губах і зайшовся лайкою.

Крик пролунав знову, тепер віддаленіше, ніби відпливав униз течією. Сльози спорснули з моїх очей. Я підстрибнув до отвору, хитаючись над ним. Фріц схопив мене за лікоть.

— Ти чув? — залементував я.

— Нічого не чув! — відповів Фріц.

— А як же те горлання?

— Не що інше, як схлюпування води! — пояснив Фріц.

— Фріце!

— Гадаєш, я брехун?

— Фріце!

— Судячи з того, як ти вимовив «Фріце!», я блефую. Але я не кривлю душею. Ти ж насправді не хочеш, чорт забирай, туди податися! Щоб на тобі сорочка тряслася!

— Відпусти мене!

— Якби твоя дружина була тут, то попхала б туди, dummkopf!

Я потупив погляд у відчинений люк. Здалеку почувся інший крик. Фріц вилаявся.

— Ти спускаєшся зі мною, — скомандував я.

— Ні, й ще раз ні.

— Колінця трусяться?

— Щоб я злякався? — Фріц висмикнув монокль зі свого ока. Так, ніби витягнув затичку, що стримувала кров. Його засмага враз перемінилася пополотнінням. Очі зволожилися. — Злякався? Гадаєш, Фріца Вонга могла настрахати клята темна підземна печера?

— Вибач! — мовив я.

— Не проси пробачення у найзнаковішого режисера «УФА» за всю історію кінематографа.

Він запхнув свій вогнистий монокль назад у виїмку.

— Чим же тепер зайнятися? — протягнув Фріц. — Знайти телефон і зв’язатися з Крамлі, аби той витягнув тебе з цієї незримої діри? Поганський гімняре, смерті жадаєш?

— Я не гімняр.

— Ні? Чому ж тоді я бачив, як ти вовтузився біля тієї клятої діри, знайшовся тут олімпійський бевзень у стрибках з трампліна півфута заввишки? Ну ж бо, скрути собі в’язи, занурся у ті відходи!

— Скажи Крамлі, щоби мчав до водостічних жолобів і зустрів мене напівдорозі до моря. Якщо побачить Констанс, хай її хапає. Якщо надибає мене, нехай хапає в рази хутчіше.

Фріц заплющив одне око, аби поцілити у мене полум’ям з іншого, пропекти зневагою через товщу скла.

— Ти дослухаєшся до вказівок оскароносного режисера?

— Що?

— Падай швидко. Коли гримнешся вперше, не вгавай. Що б там не було на дні, воно не схопить тебе, навіть якщо надумаєш бігти! Коли побачиш її, скажи, аби спробувала наздогнати. Второпав?

— Второпав!

— А тоді здохни, як псина. Чи… — додав він, кривлячи міну, — живи, як горбань, котрий пройшов через пекло.

— Побачимося біля океану?

— Я не подамся туди!

— Ще й як підеш!

Він звернув убік до підвальних дверей, де був Генрі.

— Невже хочеш податися вслід за цим недоумком? — процідив крізь зуби він.

— Ні.

— Налякався пітьми?

— Я і є темінню! — відповів Генрі.

Вони пішли.

Лаячись німецькою, я заходився злазити вниз, оповитий імлою, туманом та нічним дощем.

Розділ сороковий

Я й не спам’ятався, як зовсім несподівано опинився у Мехіко, тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року. Затим у Римі тисяча дев’ятсот п’ятдесятого.

Катакомби.

Річ у тім, що темрява, яку ми вимальовуємо у своїй уяві, зазвичай має однаковий вигляд: вона вщерть кишить муміями, вишпурнутими з їхніх домовин, бо не спроможні були оплатити свої похорони.

Чи вигулькують сонмищем тисяч кісток, черепів, збиваєш їх — і вони розбігаються врізнобіч від центру поля.

Темінь.

І я потрапляю в пастку поміж двох шляхів, що вели до вічних сутінків у Мехіко і до вічності під Ватиканом.

Темінь.

Я повів оком на драбину, котра вела до надійної місцини, де був незрячий Генрі та розлючений Фріц.

Але їхні силуети давно розчинились у світлі чудернацького фасаду Граумана.

Я вловлював хлюпіт хвиль, що нагадував стукіт серця, він долунював через десять миль, зароджуючись унизу за течією, з боку Венеції. Он там, чорт забирай, панує безпека. Одначе двадцять тисяч ярдів потьмянілого бетонного покриву розділяло мене зі солонуватим нічним вітром. Я пожадливо заковтнув повітря, адже…

Із пітьми виринув блідолиций чоловік, важко перебираючи ногами.

Не скажу, що ноги його геть не слухалися, втім, було щось незвичне у всій постаті, колінах, ліктях, у тому, як ворушилася голова, двиготіли руки, наче крильця підбитої птахи. Від його позирку я заціпенів на місці.

— Я знаю тебе! — закричав він.

Я випустив з руки ліхтарик.

Він підібрав його й окликнув:

— Що ти робиш отут внизу? — голос блідолицого рикошетом відбивався від бетонних стін. — Хіба тебе не було?.. — він назвав мене на ім’я. — Авжеж! Ісусе, та ти ж ховаєшся? Зійшов униз, аби залишитися тут? Ласкаво просимо, чи що сказати в такому разі?! — бліда тінь його руки замахала ліхтариком. — Яка місцина, так? Я тут достолиха років. Зійшов сюди просто роззирнутись. Але назад так і не повернувся. Друзів — як піску морського. Хочеш познайомитися з ними?

Я заперечливо похитав головою. Він пирхнув.

— Чорт забирай! Чому б тобі не мало кортіти познайомитися з тими заблукалими під землею дурундасами?

— Звідки ти довідався, як мене зовуть? — запитав я. — Ми ходили разом до школи?

— Ти не пригадуєш? Тиць, моя радість!

— Гарольде? — я натужив одну зі своїх звивин. — Россе?

Звідкись доносилося скрапування води з-під крана.

Я перелічив ще кілька імен. Сльози підійшли до очей. Ральф, Семмі, Арнольд, шкільні друзяки. Гарі, Філіп пішли воювати, заради Бога.

— То хто ж ти? І коли ми познайомилися?

— Ніхто ніколи нікого не впізнає, — він позадкував.

— Ти був моїм найкращим приятелем?

— Я завжди вірив, що ти сягнеш чимало. Як і знав те, що не зумію нічого особливо добитися, — сказав дещо віддалено він.

— Війна.

— Я згинув напередодні війни. Помер і після неї. Я ніколи не народжувався, бач, як вийшло? — сказав, ще більше віддаляючись, він.

— Едді! Еде. Едварде. Едуардо, це ж ти! — моє серце хутко застукотіло, а голос пожвавився.

— Коли ти востаннє зв’язувався зі мною? А на мій похорон знайшов час? Ти бодай знав про нього?

— І краєм вуха не чув, — зізнався я, повагом наближаючись до нього.

— Приходь удруге. Не варто стукати. Я звідси ні на крок. Постривай! Ти когось шукаєш? — повів гучніше він. — Який у неї вигляд? Ти почув, що я запитав? Яка вона? Я маю слушність? Так, ні?

— Так! — випалив я.

— Вона пішли в тому керунку, — на тих словах він змахнув ліхтариком.

— Коли?

— Недавно. Що вона тут забула у Дантівському пеклі?

— Можеш її описати? — я розійшовся.

— «Шанель» номер п’ять!

— Що?

— «Шанель»! Це змушує пацюків шмигати туди-сюди. Їй поталанить, якщо добреде до побережжя.

— Тримайся чимдалі від Майл-Біч! — крикнув я.

— Що?

— Якнайдалі тримайся, — попередив я. — Вона десь неподалік. «Шанель» номер п’ять!

Я вирвав ліхтарик з його руки і знову спрямував світло на примарне обличчя.

— Де?

— Ти про що? — гучно засміявся він.

— Господи, я не знаю, де вона.

— На цім шляху, он на цім.

Його регіт розійшовся врізнобіч.

— Зачекай! Мені нічого не видно!

— Тобі й не треба. «Шанель»!

Знову розкотився сміх.

Я крутонув ліхтариком.

Тепер під час його буботіння вчув щось на кшталт сезонних змін погоди, віддалених звуків проливню. Сухе очищення, подумав я, але далеко не сухий, а стрімкий потік хлинув, затопивши місце по щиколотки, потім він сягне по коліна, а затим заповнить доверху весь шлях до самісінького моря!

Я провів пучком світла догори, тоді навколо і назад. Нічогісінько. Звук підсилювався. Наростав шепіт; так, річ була не в змінах пір року, за яких суха погода переходила у вогку, а в шамотінні людей, бо тоді не дощ вибивав по канальній долівці, то босі ноги чалапали по бетону, і все змішувалося воєдино: звуки непримітного відкриття, свідчень та цікавості.

Люди, подумав я, Боже мій, більше тіней, схожих на цю, більше голосів, цілісінький проклятий клан, тіні й тіні тіней, що скидаються на тих безмовних примар, які мелькали на стелі у Реттіґан, привиди плинули догори, розтікалися там повсюдно і випаровувалися, наче дощ.

Але що, коли кінокартинних примар видуло, наче вітром змело, з її проектора, з блідих екранів нагорі в театрі Граумана, і тепер фантоми закуталися в павутину, занурились у світло, в них прорізався голос; Боже милосердний, а що, коли так і є?

Нісенітниця! Так? Я вимкнув світло, адже оглашенний із водяних каналів досі бурмотів щось під ніс і скиглив попліч. Я відчував його гаряче дихання, що зачіпало мої щоки, тож відсахнувся назад, жахаючись ненароком освітити його обличчя, боявся прошити світлом канал удруге, тим самим паралізувавши приплив примарних голосів, які звучали дедалі гучніше і ближче.

Темінь пливла, незримий натовп гуртувався, а цей одурілий вищав та підходив упритул; я відчув: той, хто вп’явся пальцями у мій рукав, ладен був накинутися на мене, полонити, зв’язати; водопад голосів лунав уже не здалеку, а зовсім поруч, я знав єдине — варто забиратися звідси, попри все, бігти, плекаючи надію, що ці створіння — безногі.

— Я… — мовив я, затинаючись.

— Що не так? — зайшовся криком мій приятель.

— Я…

— Чому ти злякався? Поглянь. Поглянь! Поглянь он туди!

І щось потягло мене, поволокло крізь пітьму до згустку ще більшої темряви, котра була нічим іншим, як скупченням тіней, а тіні, як з’ясувалося, були плоттю. Юрба згуртувалася навколо однієї постаті, що ридма ридала, лементувала і тужила — то був голос жінки, яка потонула у темряві. Вона стогнала, скрикувала, хникала, а тоді на мить затихла, щоби знову взятися за своє; за той час мені вдалося скрастися поближче. Тоді хтось здогадався витягти запальничку, цокнути нею, породивши невеличкий блакитний пломінь, що схилився в бік закутаного у шаль, розкуйовдженого створіння, цієї роз’ятреної душі.

Натхненний цим учинком, хтось повторив дії, тож у царині ночі виринула ще одна запальничка, зашкварчала, і полум’я її втрималося на місці. А затим почали спалахувати інші, одна за одною, вогник за вогником поставали вони, наче сонмище світлячків, що збивалось у сяйливе коло доти, доки воно не замкнеться. Вони плинули, щоб явити цю скорботу, цю бентегу, цей шепіт, плач, голос, що несподівано посилювався; їх було шість, потім дванадцять, двадцять непримітних блакитних вогників, а тоді ще більше; їх простягали і тримали, аби запалити її голос, окреслити його, освітити таїну. Осяяня світлячків сильнішало, голос витончувався і ставав ще пронизливішим, ніби виклянчуючи якийсь невидимий дар, визнання; вимолюючи увагу, вимагаючи життя, благаючи про те, аби цей образ, обличчя і сутність змогли збагнути.

— Лише завдяки своїм голосам я не повішала носа! — лементувала вона.

«Що? — подумав я. — Що це? Щось знайоме!» Я майже здогадався. Майже знав. Що?

— Дзвони озвалися з небесної високості, а їх луна прокотилася полями. Пронеслася сільським супокоєм, прошила мої голоси! — скрикнула вона.

«Що? Майже! Майже знайомий, — подумав я. — О Господи, що?»

Грозовий порив штормового вітру долітав з віддаленого моря, просякнутий солоним запахом із шумом грому.

— Ти! — крикнув я. — Ти!

Усі вогні погасли, зоставивши сполоханість у повній темряві.

Я назвав її ім’я, але єдиною відповіддю був потік криків, що поєднувався з лавиною панічного тупоту, вісницею втечі.

У галасі та цілковитій метушні м’які плоті встромлювались у мої руки, моє обличчя, мої коліна, й до того, як від них і сліду не залишилось, я навздогін скрикнув: «Ти!», та ще раз: «Ти!»

Закрутився небачений вир, темінь розкришилася на тисячі шматків, і лише один-єдиний пломінь загорівся побіля мого рота, й одне з тих чудернацьких створінь зайшлося лайкою, поглянувши на мене:

— Ти, це ти налякав її! Ти!

І руки потяглися вперед, аби вчепитись у мене, аж поки я не звалився з ніг.

— Ні! — покрутившись, я зіп’явся на ноги, сподіваючись із чортами забратися звідси до моря, а не повертатися до привидів.

Зашпортавшись, я впав. Ліхтарик швидко покотився геть. Ісусе, подумав я тієї ж миті, якщо не підберу його…

Я звівся на руки й ноги.

— Ну ж, будь ласка, будь ласка!

Мої пальці зімкнулися на ліхтарику, я відчув приплив сил, тож піднявся на дві, хитаючись од темного потоку позаду, наче п’яний, і кинувся навтьоки. Не гепайся, подумав, тільки тримайся на ногах. Світло ліхтаря потягне тебе, наче мотузка, тільки не падай і не озирайся! Вони поруч, зовсім близько, а чи, може, інші вичікують мене попереду? Господи Всевишній!

Раптом тунель заполонив найбожественніший звук. Попереду виникло освітлення, що нагадувало сяйво сходу сонця побіля небесних воріт, зазвучали гучне торохтіння, машинне гудіння, шалена гуркотнеча! Автівка.

Такі люди, як я, думають кінокартинками, швидкоплинними, приглушеними у ретроспектив! але пожвавленими спалахами блискавиць.

Джон Форд,[215] подумав я, Долина монументів! Індіанці! А на додачу ще й клята кавалерія!

Попереду з морських глибин щось вигулькнуло… То було моє спасіння, стара розвалюха. І перехилений вперед… Крамлі. Він верещав найпаскуднішими словами, які коли-небудь виривалися з його рота, спрямовуючи найницішу лайку на мою адресу, але втішався тим, що відшукав мене, проте ненадовго, згодом знову полилася та сама клята дурня.

— Схаменись, а то наїдеш на мене! — скрикнув я. Автівка загальмувала прямо біля моїх ніг.

— Зроблю це тоді, коли дременемо звідси! — оскалився Крамлі.

Темрява відступила, опромінена світлом фар.

Я завмер на місці, бо Крамлі натискав на гудок, розмахував руками, слина аж проціджувалася крізь зуби, а він ледь не обезглуздів.

— Тобі пофортунило, що ця клята тарадайка протиснулася сюди! І що з цього вийшло?

Я вп’явся очима у пітьму.

— Нічого.

— Тоді й підкидати тебе нікуди не треба! — Крамлі натиснув на газ. Я мерщій заплигнув усередину, бебехнувся так, що чортопхайка затряслася. Крамлі схопив мене за підборіддя.

— Ти в нормі?

— Тепер так!

— Нам треба вирватися звідси!

— Вирватися? — скрикнув я. Тіні почали обступати.

— Зі швидкістю п’ятдесят миль на годину?

— Шістдесят!

Крамлі вдивлявся у ніч.

— Сечел Пейдж[216] казав, що ніколи не варто озиратися. За той час тебе можуть наздогнати.

Дюжина обрисів замерехтіла у світлі.

— Жени! — не витримав я.

Ми забралися звідти.

Чкурнувши у зворотному напрямку зі швидкістю сімдесят миль на годину.

Крамлі вигукнув:

— Генрі зателефонував мені, розповів, де трафило триклятого недоумкуватого марсіанина!

— Генрі… — зітхнув я.

— Фріц також зв’язувався! Казав, що ти ще безголовіший, аніж висловився Генрі!

— Не заперечую! Мерщій!

Ми поїхали швидше. Так, що я вловив шум прибою.

Розділ сорок перший

Коли нам вдалося вирватися з цього каналізаційного тунелю, я звернув очима на південь; зрозумівши, що ми від’їхали десь на сто ярдів, полегшено зітхнув.

— Боже милостивий, ти лише поглянь!

Крамлі глипнув.

— Та це ж будинок Реттіґан, усього-на-всього за двісті футів віддалік. І як же ми жодного разу не запримітили, що до виходу водостоку як палкою кинути?

— Річ у тім, що ми ніколи до того ним не користувалися, тільки шістдесят шостим шосе.

— Тож якщо ми змогли дістатися сюди з Китайського театру Граумана, то Констанс теж було до снаги подолати весь цей шлях, пробираючись навпаки, — звідси до театру.

— Лише за тієї умови, що їй геть-чисто зірвало дах. Чорт забирай! Вона й справді притрушена, глупство бразильської марки. Он поглянь!

Дюжина вузьких, закручених заглибин виднілася на піску.

— Сліди велосипеда. На ровері тут знадобиться пиляти десь із годину.

— Боже праведний, ніколи не бачив її на велосипеді!

Я трохи зіп’явся на ноги у цій чортопхайці, аби озирнутися на тунель.

— Вона там. Сумніваюся, що рушила кудись. Вона й досі там, намилилася ще в якусь місцину, але точно не сюди. Бідолашна Констанс!

— Бідолашна? — вибухнув люттю Крамлі. — Та в неї тіло туге, як у носорога. А ти доколупуєш себе через цю копійчану мандрьоху. Я зателефоную твоїй дружині, аби вона приїхала і дала тобі добрячого прочухана!

— Я ж не наламав дров.

— Правда? — Крамлі розігнав автівку на повну, прямуючи у бік берега.

— Три дні я маніакально носився то туди, то сюди, оббиваючи пороги вошивих лос-анджелеських салонів з хіромантами, дерся догори до балконів Китайського театру, вибирався на узвишшя Маунт-Лоу! Вийшов справжнісінький парад невдах, і все це через гонитву за спідницею дами, яка здобула «Оскар» за те, що надто уже побивалась. Я щось не те кажу? Можеш розгромити моє торохкало, якщо верзу нісенітниці!

— Крамлі! У тій каналізації я, здається, бачив Констанс. Мені треба було сказати: «Котися під три чорти»?

— Аякже!

— Пустобрех, — я махнув рукою. — Ти цмулиш горілку, а дзюриш яблучним соком. Знаю, який номер ти вителюєш.

Крамлі натиснув на газ.

— До чого ти хилиш? — озвався він.

— Ти — хлопчик-прислужник.

— Ісусе, дай-но мені викотити свою розвалюху навпроти апартаментів тієї окаянної шелепи, любительки морських глибин!

Він чкурнув швидко, потім збавив темп, далі їдучи з напівзаплющеними очима та зціпленими зубами.

— Що скажеш на це?

Я зі зусиллям ковтнув і почав:

— Ти хлопець-сопрано. Ти робив усе для того, щоби татко з матусею хизувалися тобою, заслуховуючись опівнічною месою. Сто чортів тобі в печінку, я розгледів дух під твоєю шкірою, тоді, у кіно, коли дехто запевняв, мовляв, очі у нього не зайшлися вогкістю. Католицький верблюд із переламаним хребтом. Знаєш, Крамлі, із великих грішників виходять великі святі. Наскільки би хтось не був поганим, він завжди заслуговує на другий шанс.

— У Реттіґан з дев’яносто назбиралося!

— Гадаєш, Ісус підраховує їх?

— Хай тобі трясця, так!

— Ні, адже якось однієї глибокої ночі у далекому майбутньому ти зателефонуєш священикові, щоб дав тобі благословення, і він поверне тебе у різдвяну ніч, коли батько пишався тобою, а мама, не стримавшись, пустила сльозу, й коли ти заплющиш очі, до чортиків втішаючись, що знову опинився у рідних стінах і не треба заникуватись у туалеті, аби сплакнути. Тебе досі не покидають надії. Знаєш, чому?

— Чорт забирай, чому?

— Бо я бажаю цього тобі, Краме. Бажаю, аби ти був щасливим, хочу, щоб ти приходив додому заради чогось, будь-чого, поки не стало пізно. Дозволь мені розповісти тобі історію…

— Чому ти розпатякався, це ж не найбільш підходящий момент? Ми тільки-но заледве відмахнулися від того зборища сновид. До речі, що ти запримітив у тому помийному каналі?

— Навіть не знаю, не знаю напевно.

— Боже мій, зачекай! — Крамлі покопирсався у ладнику, нашукав там невеличку плящину, відкоркував її, полегшено зітхаючи, і почав жльопати. — Якщо мені доведеться сидіти тут, стежачи за тим, як прибивають хвилі, як їх відносить назад, і на додачу спостерігати, як ти підігріваєш атмосферу, — говори.

І я почав:

— Коли мені виповнилося дванадцять, у моє рідне місто прибув мандрівний чудодій — містер Електрико. Він зачепив мене своїм палахким мечем і вигукнув: «Живи вічно!» Навіщо він прокричав це мені, Крамлі? Невже розгледів щось у моєму обличчі, моїй манері поведінки, в тому, як я стояв, сидів, спілкувався, що саме? Все, що знаю, — тоді, коли цей містер пропалював мене великими очима, він дав у руки моє прийдешнє. Полишаючи ті атракціони, я спинився побіля каруселі, вчувши Калліопу,[217] яка грала «Прекрасний Огайо», і заридав. Я знав: відбулося щось неймовірне, щось дивовижне, що важко було якось охрестити. Три тижні навпісля, у своїх дванадцять, я взявся за письмо. Відтоді щоденно писав. Як так, Крамлі, що на це скажеш?

— Ось, — видав Крамлі, — добивай.

Я допив решту горілки.

— Як так? — укотре спокійно запитав я.

Тепер настала черга Крамлі.

— Справа в тому, що він запримітив у тобі романтика, якого можна легко обвести навколо пальця, вмістилище для магічного непотребу, мрійника, котрий витає у хмарах, вишукує тіні на стелі та стверджує, ніби вони справжні. Ісусе Христе, я навіть не знаю… У тебе завжди такий вигляд, наче тільки-но виліз із душу, навіть коли ти повалявся у псячих бальках. Терпіти не можу твоєї невинності. Можливо, саме це Електрико розгледів у тобі. Де горілка? О, так, знав, коли спам’ятатись. У тебе все?

— Ні, — заперечив я, — оскільки містер Електрико скерував мене на путь істинний, невже я не мав би віддячити йому? Мені варто тримати містера Електрико біля себе чи дозволити, аби він допоміг мені врятувати її?

— Недоумкувата дурня!

— Прояснення. Я не знаю, як по-іншому жити. Коли одружувався, друзі застерігали Меґґі, що я ні на що не націлений. На це відповідав: «Я збираюся на Місяць і Марс, хочеш за компанію?» І вона сказала «так». До цього часу все було незле, хіба не так? І на шляху до «Благослови мене, отче» й доброю кончиною чом би не зібратися з духом та не виловити Реттіґан?

Крамлі потупив погляд прямісінько поперед себе.

— Ти й справді так гадаєш?

Він сягнув пальцями мого надбрів’я, промацав нижче, а тоді підніс до губ.

— Усе по правді, — пробурмотів, — сіль проступила. Твоя дружина раніше говорила, що ти заходився слізьми над телефонними книгами, — сказав притишено.

— Усе може бути, адже вони вщерть рясніють іменами людей, які знайшли притулок на кладовищі. Якщо зараз здамся, то ніколи собі цього не вибачу. Тобі теж не пробачу, якщо підштовхнеш до того, аби я дав задню.

По хвильці Крамлі виборсався із автівки.

— Постривай, — сказав, не дивлячись на мене. — Я пішов відлити.

Розділ сорок другий

Невдовзі він повернувся.

— Ти напевно знаєш, як дійняти людину, — сказав, заборсавшись назад у чортопхайку.

— Хіба трохи страху наганяю, не так, щоб до дрижаків.

Крамлі, як півень, смикнув головою у мій бік.

— Ти чортів блазень.

— Ти теж далеко не втік.

Ми поволі рушили вздовж берега, маючи на меті домівку Реттіґан. Я й пари з уст не випустив.

— Тобі знову куля в голову встрелила? — урвав мовчанку Крамлі.

— Чому трапляється так, — завівся я, — що у комусь на зразок Констанс зійшлося щось від меткої блискавиці, циркового тюленя, першокласної штукарки, реготухи й одночасно вона гаспид у людській подобі, злий спокусник на вщерть захаращеній палубі життя?

— Іди й спитайся Александра Великого, — почав Крамлі. — Ану згадай гуна Аттілу, який любив собак; і Гітлера заразом. Спімни Сталіна, Леніна, Муссоліні, Мао, пекельний хор невдоволених. Роммель[218] був зразковим сім’янином. Як можна заколихувати на руках котів і перерізати людські горлянки, пекти печиво і живцем спалювати людей? Як так сталося, що нам припав до душі Річард Третій,[219] який жбурляв діток у діжки з вином? Як так склалося, що у телевізорі Аль Капоне[220] не вгаває у повторах? Навіть Бог не відповість.

— А я й не запитаю. Він нас вивільнив. Усе в наших руках, Він спустив нас із прив’язі. Хто написав: «Віскі робить більше, ніж це до снаги Мільтону,[221] і все заради того, аби виправдати зближення Бога з Людиною»? Я переінакшив ці слова, додавши таке: «А Фройд розпускає дітей і шкодує їм прута, щоби виправдати зближення Людини з Богом».

Крамлі чмихнув:

— Фройд був горішком, зроненим у фруктовому присадку. Я завжди вважав, що натовкти пику зарозумілому шмаркачеві — справа честі.

— Мій батько ні разу не вибив мені зуба.

— Річ у тім, що ти скидаєшся на черственький кусень різдвяного фруктового пирога, який нікому й на думку не спаде засунути в рот.

— Але ж Констанс приваблива, правда ж?

— Ти плутаєш енергію і красу. Там, за океаном, французки просто-таки збивали мене наповал. Вони повсякчас підморгують, махають рукою, танцюють, стають на голову, доводячи тим самим, що перебувають у вирі життя. Чорт забирай, у Констанс електроліт аж зашкалює: бац — і коротке замикання. Якщо вона збавляє темп, то стає…

— Потворною? Ні!

— Дай-но мені це! — він накинувся на мої окуляри, зірвав їх із носа і почав придивлятися крізь них.

— Рожеві! Цікаво, а без них якими здаються речі?

— Ніякими.

— Чудесно! Не залишилося більше нічого, вартого уваги.

— Є Париж навесні. Париж в обіймах дощу. Париж напередодні новорічних гулянь.

— Бував там?

— Бачив кінокартини. Париж. Віддай-но моє.

— Залишу на трохи в себе, доки не попросиш у Незрячого Генрі, аби навчив тебе танцювати вальс, — Крамлі запхнув мої окуляри у кишеню.

Коли ми підігнали нашу тарадайку до узбережжя, спиняючись коло фасаду білого шато, то запримітили там два темні силуети поруч басейну, які заникалися під парасолею, ховаючись від місячного сяйва.

Ми з Крамлі подужали дюну, таким чином зумівши впізнати постаті Незрячого Генрі й розлюченого Фріца Вонга. Поруч на таці виднілося розлите у склянки мартіні.

— Я знав, — сказав Генрі, — що після сходження у каналізацію ви будете прагнути відновлення. Хапайте. Хлебчіть.

Ми взялися до справи і вицмулили усе.

Фріц змочив монокль у горілці, запхнув його у своє витріщало й мовив: «Так значно краще!» — після того він добив своє питво.

Розділ сорок третій

Я намотав коло, розміщуюючи побіля басейну складні стільці.

Крамлі зиркнув на мене спохмурнілими очима, а тоді зронив:

— Дай-но помізкую. От-от відбудеться розв’язка заплутаної детективної історії штабу Агати Крісті: Пуаро збиває в купку всіх підозрюваних, збираючи їх довкола басейну.

— В яблучко!

— Веди далі!

— Розповідаю. Ось цей стілець призначений для колекціонера старих газет з Маунт-Лоу.

— Того, який свідчитиме, не будучи на місці?

— Ага, не на місці. Он той, інший, для Королеви Каліфії, ноги якої давно застигли, та й за її хіромантією і зчитуванням із черепної коробки[222] слід прохолов.

Я рушив далі.

— Третій — для отця Реттіґана. Четвертий — для кіномеханіка зі шпиля Китайського театру Граумана. П’ятий — для Дж. В. Бредфорда, також знаного яко Туллула, Гарбо, Свенсон, Кольберт. Шостий — для професора Квіклі, відомого під іменами Скрудж, Ніколас Нікльбі,[223] Річард Третій. Сьомий чекає на мене. Восьмий для Констанс.

— Зачекай.

Крамлі підвівся і пришпилив на мою сорочку свій поліцейський значок.

— Ми всядемось отут, — сказав Фріц, — і слухатимемо другосортну Ненсі Дрю.[224]

— Вийми монокль, — обізвався Крамлі.

Фріц так і зробив.

— А що тепер, молодший?

Молодший прошмигнув позаду стільців.

— Для почину, уявімо на мить, що я Реттіґан, яка женеться під дощем із двома Книгами мертвих. Деякі з них уже дух випустили, а деякі на порозі смерті.

Я виклав дві книжки на стіл зі скляною гладдю.

— Як нам відомо, перебуваючи у пориві ностальгічного шаленства, Квіклі не витримав і одну з тих книг, що рясніє іменами небіжчиків, надіслав Констанс, аби наполохати її. Вона дала драла від свого минулого, своїх споминів, свого швидкоплинного, бурхливого і жалюгідного життя.

— Можеш сказати це ще раз, — упоминувся Крамлі.

Я витримав паузу.

— Вибач, — зніяковів Крамлі.

Я підхопив іншу книжку, значно ближчу для Констанс, із недавнім переліком номерів.

— Але що, коли Констанс, отримавши стару Книгу мертвих, прочула свою минувшину, пережила тодішню смуту, втрати і наважилася поквитатися з тим, знищити тих, кого знала раніше, — одного за іншим? Що, коли вона самотужки обвела усі ті імена і геть-чисто забула, що утнула це?

— Що, що… — зітхнув Крамлі.

— Нехай недоумок поділиться своїм захватом, — Фріц Вонг запхнув монокль назад ув око і нахилився вперед. — Он як Реттіґан кинулася вбивати, калічити, а чи принаймні нагнати жаху своєму минулому, га? — у його голосі вчувалася певна німецька одержимість.

— Невже саме так належить відігравати наступну сцену? — запитав я.

— Рубай дію, — вихопилось із захватом у Фріца.

Я заплигнув за перший порожній стілець.

— Тут усе заходить у глухий кут, стара тролейбусна лінія обривається на Маунт-Лоу.

Фріц і Крамлі згідливо кивнули, на власні очі узрівши там загорнену в заголовки мумію.

— Постривай, — примружився Незрячий Генрі, — усе під контролем, я на тому місці.

— Отут затаївся її перший благовірний, її перший серйозний промах. Тож, не гаючи часу, вона витягує свою тушу на вершечок, аби дочиста згребти усю пресу, що розводилася про її попередні «я». Хапає в руки газети, як і я свого часу, й на стремено зчиняє лемент. Чи то вона гецьнула ті стоси, чи то вони самі посипалися від репету — тільки Богу відомо. Хай там як, трамвайника з Маунт-Лоу накрила з головою лавина поганих новин. Уловлюєте?

Я окинув оком Крамлі, чий рот, здавалося, запався з тим «уловлюєте». Він кивнув, як і Фріц. Переваривши усе, Генрі дав знати, що можна продовжувати.

— Стілець під другим номером. Бункер-Гіл. Королева Каліфія. Предвісниця майбутнього, гарант людських доль.

Я міцно взявся за стілець, так, наче намірявся підіпхати ним здоровезного слона, який став на ролики.

— Констанс рвала і метала під її дверима. Каліфію ніхто не прикатрупив, як і ту єгипетську древність із Маунт-Лоу. Ясна річ, Реттіґан кричала, вимагаючи, щоб Каліфія забрала геть свої недолугі передбачення, що забезпечували світле майбутнє. Каліфія розмотала папірус, накреслюючи на ньому дорожню мапу; своєю чергою, Констанс бездумно погнала вслід, незримо, як кажан, — даруй, Генрі, — до краю виповнена радістю. Чи блефувала Каліфія? Не думаю. Чи попереду чигало багатообіцяльне майбутнє? Можу закластися, що так! Тоді, дещо згодом, Констанс вичерпалася від тієї гри і зажадала відступлення. Каліфія зреклася попередніх слів, придумала нові побрехеньки й зосталася живою, правда, тепер була наче на пороховій бочці від тих гризот, тож пірнула сходами сторчголов прямісінько у домовину. Це аж ніяк не вбивство, звичайнісінький переляк.

— Доста про Каліфію, — сказав Крамлі, силкуючись утаїти своє погодження.

— Сцена третя, дубль перший, — провадив Фріц.

— Сцена третя, дубль перший, стілець номер три, — продовжив я. — Тепер настала черга сповідальні у соборі Святої Вібіани.

Фріц підсунув стілець ближче, поправив монокль, що миготів, як маяк, і заходився обнипувати очима мою приватну авансцену. Фріц крутнув головою, аби я не вгавав.

— Отут же добросердий брат Реттіґан, який поривався скерувати її на шлях істинний. Коли Каліфія спрямовувала її ліворуч, він наказував триматися правого боку, втім, імовірно, що після років гріховної круговерті у нього таки опустилися руки, він у три шиї гнав її з церкви. Одначе вона повернулася, влаштувала бешкет, домагаючись відпущення гріхів, крикма напосідаючи на своєму: «Очисть мене, прости рідну кровинку, переступи через себе, відречися від принципів», але натомість він руками затулив вуха і галасом відповів на її надрив; то його репет, а не Каліфії збив отця наповал й омертвив.

— Блеєш тут, — втрутився Фріц, примружуючи око так, що з його монокля гейби полум’яні іскри посипались, — а ти доведи. Якщо ми зніматимемо кляте кіно, пропиши момент істини. Скажи, звідки тобі відомо, що священик врізав дуба тільки через власний порив люті?

— Хто, в біса, тут за детектива? — не втерпів Крамлі.

— Хлопець-вундеркінд, — протягнув Фріц, не споглядаючи на нього, а, як і раніше, метаючи крізь товщу окулярів блискавиці. — Його припущення вирішать усе. Або пан, або пропав.

— Я ж не на роботу наймаюся, — відповів я.

— Ти уже отримав її, — озвався Фріц. — Якщо не подобається, то змотуй вудочки. Я — директор студії, а ти домагаєшся досудових рішень. Звідки знаєш, що священик сам заподіяв собі смерть?

Я видихнув.

— Звідти, що я чув його дихання, вдивлявся у його обличчя, бачив, як той біжить. Він терпіти не міг те, як Констанс зникала між припливів, пірнаючи з головою в одному місці та зринаючи в іншому. Вона скидалася на пустельне повітря, а він нагадував туман. От тобі й зіткнення. Блискавка. І постраждалі тіла.

— Невже все те через одного священика та одну непутящу сестру?

— Святий. Грішниця, — підсумував я.

Осяяння зціпило обличчя Фріца Вонга, сповнене благовідступним усміхом.

— Тебе прийнято на роботу, Крамлі?

Крамлі відступив од Фріца, але зрештою кивнув:

— Як доказ? Підійде. Що далі?

Поволі я підійшов до наступного стільця.

— Ми переміщаємось у Китайський театр Граумана, на самісінький вершечок, насуває пізній вечір, кінокартини прокручуються, на екрані вигулькують силуети, у кімнаті порозвішувані фотографії. Усі колишні сутності Реттіґан прицвяховані до стіни, бери, яку заманеться. І єдиний чолов’яга, котрий знає її, як свої п’ять пучок, — батько Реттіґан, хранитель несакрального полум’я, але, як виявилося, вона йому теж не потрібна, тож Констанс увірвалась і здерла всі фотографії, що підтверджували її минуле. Збиралася спопелити їх, адже ніяк не приймає себе колишню. Останнє вторгнення стало цілковитим потрясінням для батечка, як і для решти. Його виповнювали двоїсті відчуття, бо, як не крути, а вона його донька, тож він сприйняв за належне зникнення світлин, а тоді запустив фільм, який невпинно прокручував: Моллі, Доллі, Саллі, Голлі, Гала, Вілла, Сью… Плівка ніяк не спинялася, проступали осяяні обличчя, навіть тоді, коли ми дісталися туди, правда, запізно для того, аби врятувати його чи загарбані фотографії. От тобі й не вбитий під номером чотири…

— Що ж, Дж. Веллігтон Бредфорд, той-таки Таллула Бенкгед, Кроуфорд та Кольбер, подосі залишається серед живих і поки жодним чином не постраждав, що на це скажеш? — додав вогню в полум’я Крамлі. — Та сама картина із вдатним до перевтілень артистом Квіклі, хіба не так?

— Залишилися живими, однак ненадовго. Вони хиткі, як повітряний змій у бурю, яка не вщухає. Констанс має на них зуб.

— Через що? — не відступав від свого Крамлі.

— Вони усіляко переламували її, аби вона зреклася себе справжньої, — вставив своїх п’ять копійок Фріц, хизуючись власною кмітливістю. — Не чини того, роби так, не роби отак, а вже інак. Річард Третій розповідає тобі, як то бути донькою Ліра, леді Макбет і Медеею. До всіх підпасовано одну мірку. Тож вона стала Електрою, Джульєттою, леді Годівою, Офелією, Клеопатрою. Бредфорд наказав, Реттіґан виконала. Те саме з Квіклі. Глянь, як жене Конні! Вона має з’явитись одразу в проймі обох дверей, аби стягти зі себе одіж, затерти лінії, дотла спалити писульки. Чи до снаги вчителям розучити? Констанс домагалася того. «Хто така Констанс, ким вона є?» — от у чому була квінтесенція її запитів. Біда в тому, що ті вчителі знали, як повести вперед, а про те, як вертатися, — ні в зуб ногою. Тому-то й Констанс завелася не на жарт…

— У перевдягальню підвального приміщення, — почав я, — вона спустилась, ясна річ, після того, як спустошила стіни зі світлинами нагорі, не залишивши й сліду від виведених на дзеркалах написів, що свідчили про її попередні «я». Зішкрябала, затерла, знищила усе, ім’я за ім’ям, рік за роком.

Завершивши говорити, я вицмулив питво.

— Невже наш потяг «Вбивство у „Східному експресі“[225] прибуває до станції? — докинув Фріц, повністю випростовуючи спину, як Цезар у купелі.

— Так.

— А що далі? — провадив Фріц Вонг бездоганно гортанним голосом із німецьким притиском. — У тебе вдосталь часу, аби взятися за роботу над кіносценарієм під назвою „Низка смертей Реттіґан“; починаємо в понеділок, п’ятсот за тиждень, десять тижнів, премія двадцять тисяч, коли ми зрештою знімемо те трикляте кіно, як тобі?

— Хапай гроші й накивай п’ятами, — підбурював Генрі.

— Крамлі, як ти гадаєш, мені варто пристати на цю пропозицію? — запитав я.

— Задум так собі, але для фільму можливий, — відповів Крамлі.

— Ти мені не віриш?! — скрикнув я.

— Таких безумців днем з вогнем не нашукаєш, — сказав Крамлі.

— Господи милосердний, навіщо лишень стою тут і марно надриваю горло? — я гепнувся на стілець. — Усе, знеохотився жити.

— Ая, ще й як хочеш, — заперечив Фріц, нахилившись уперед і щось шкрябаючи у записнику.

П’ять сотень на тиждень уже було там.

Фріц киданув зверху п’ятидоларову купюру.

— Ось тобі зарплата за перші десять хвилин!

— То ти майже повірив мені? Ні, — я відклав аркуш убік. — Моя ідея має резонувати бодай із одним з вас.

— Зі мною, — почувся голос.

Усі ми перевели погляд на Незрячого Генрі.

— Підписуй контракт, — закликав Генрі, — але тільки після того, як він підпишеться під тим, що справді повірив кожнісінькому слову, котре злетіло з твоїх уст!

Мене підточили вагання, хоча за якусь мить усе ж нашкрябав свій маніфест.

Фріц покрутив носом, а тоді підписав.

— Ох, з тією Констанс, — пробубонів він. — Прокляття! Вона вривається у твою домівку й накидається на тебе, як клята змія. Хай тобі трясця! Кого гризтиме сумління, коли вона накладе на себе руки? Якого милого гнати світ за очі, перелякавшись власної телефонної книги, та з-під землі діставати усіх недоумків, котрі збивали її на манівці? Тебе б настрахала телефонна книга? Ісусе Христе, точно ні! Має ж бути цьому пояснення, чому вона все-таки ні сіло ні впало рвонула з місця і подалася в пошуки. Мотив. За віщо, хай тобі грець, усі ті старання, чого вона жадала домогтися? Зачекай.

Фріц затнувся, його обличчя враз пополотніло, а потім зайшлося рум’янцем.

— Ні. Так. Ні, бути цього не може. Ні. Так. Так і є!

— Що так і є, Фріце?

— Я лишень тішився, розмовляючи із собою, — мовив Фріц. — Радий, що прислухався до себе. Невже хтось іще щось вловив?

— Ти, Фріце, так нічого путнього й не ословив…

— Я розмовлятиму із собою, а ви можете розвішати вуха, ja?[226]

— Ja, — потакнув я.

Фріц протаранив мене позирком, діймаючи саме серце. А тоді погасив свою лють ковтком мартіні й сказав:

— Місяць чи два тому вона, важко дихаючи, прибрела до мого робочого стола. Здійняла крик, намагаючись вивідати, чи правда, що я почав працювати над новою стрічкою. Стрічкою, якій поки що придумав найменування. „Ja, — відповів я. — Ймовірно“. — „А для мене там щось знайдеться?“ — поспитала вона й обхопила мене за рамена, заходячись умощуватися на колінах». — «Ні-ні», — відсахнувся я. — «Але ж має щось перепасти. Просто повинно. Скажи мені, Фріце, яка ж?..» — Мені ніколи в світі не варто було нічого їй говорити. Однак я не втримався, споможи мені, Боже!

— Що то був за фільм, Фріце?

— Те, що я змислив, тебе жодним чином не стосується, — випалив я їй.

— Зрозуміло, проте, заради Бога, Фріце. Назви фільм!

Фріц ніби не чув, витрішки прикипівши до всипаних зорями небес, роздивляючись їх крізь товщу монокля; все ще розмовляв із собою, нам же залишалося підслуховувати.

— Та ти не потягнеш таку роль, — сказав їй я.

Вона розридалася.

— Прошу, — заблагала, — дай-но спробувати.

— Констанс, є ролі, які ти ніколи не зіграєш, ролі, в яких ніколи не вживалася.

Фріц пропустив ще один ковток зі склянки.

— «Орлеанська діва».[227]

— Жанна д’Арк!

— О Боже милостивий! — закричала вона. — Жанна! Та це чи не єдина роль, яку я справді прагнула зіграти! Вона має дістатися мені!

— Має дістатися мені! — промчало луною.

— Жанна!

Голос не вгавав у моїх вухах. Дощило. Збігала вода.

Дюжина запальничок запалахкотіла перед очима і сунула до скорботної, заплаканої жінки.

— Лишень завдяки своїм голосам я не впала у розпач! Із небес долинали дзвони, і луна від них розложисто розлилася полями. Промайнула безвітрям сільських околиць, мої голоси!

Підземна публіка видихала: Жанна.

Жанна д’Арк.

— Боже мій, Фріце! — скрикнув я. — Промов це ще раз!

— «Свята Іоанна»?

Я відскочив назад, перекинувши стілець. Фріц вів далі:

— Я сказав Констанс, що уже надто пізно. «Пізно ніколи не буває», — відповіла вона. Тоді ж я наважився сказати те, що вона кортіла почути: «Слухай-но сюди, я дам тобі змогу проявити себе. Впораєшся із випробуванням — гратимеш сцену зі „Святої Іоанни“ Шоу… так, це неймовірно, але коли впораєшся із завданням, вважай, роль твоя.» Вона виповнилася непевністю. Згодом заволала: «Зачекай! Я помираю! Зачекай, я повернуся!» — і зрештою хутко втекла.

Я поцікавився:

— Фріце, чи знаєш ти, що тільки-но сказав?

— Чорт забирай, авжеж! «Свята Іоанна»!

— Ісусе Христе, Фріце, невже ти не тямиш? Нас збило з пантелику те, що вона сказала отцю Реттіґану: «Я вбила їх, знищила їх! Допоможи мені їх поховати!» — кричала вона. Ми гадали, що йдеться про старого Реттіґана з гори Маунт-Лоу, Королеву Каліфію з Бункер-Гілу, але ні, в біса, вона не вбивала їх, а прагла домогтися підтримки, аби позбутися Констанс!

— Знову за старе взялася? — запитав Крамлі.

— «Допоможи мені вбити Констанс!» — просила Констанс. За віщо? Заради Жанни д’Арк! От тобі й розгадка. Та їй кров з носа треба було отримати цю роль. Увесь місяць вона готувалася до неї. Чи я помиляюся, Фріце?

— Дай-но хвильку, я вийму монокль і поставлю його знову на місце, — той очима впивався у мене.

— Диви, Фріце! Вона не була надто придатною для тієї ролі. Втім, знайшовся спосіб стати святою Іоанною!

— Якого милого затягуєш, говори!

— Чорт забирай, Фріце, вона просто мусила забратися від тебе якнайдалі, вернутись у далеке минуле, пильно глянути на своє життя. Вона повинна була розправитися зі своїми колишніми «я», винищити їх прояви один за одним, покласти на лопатки всіх примар для того, щоб коли з усіма Констанс буде покінчено, зуміла впоратись із випробуванням і, ймовірно, радше за все, тільки ймовірно, отримати роль. Їй жодного разу не діставалася схожа роль, жоднісінького за все життя. І от тепер випала немислимо велика нагода. Правда, скористатися нею можна було лише єдиним чином — убити своє пройдешнє, й сліду від нього не залишивши. Хіба тобі невтямки, Фріце? От тобі й розв’язка, пояснення того, що коїлося тут упродовж останнього тижня, що відбувалося з усіма цими людьми, із самою Констанс, чому вона то показувалася, то вислизала з поля зору, то знову з’являлася.

— Ні, ні! — оспорив Фріц.

— Так, так! — мовив я. — Розгадка була перед носом, але докумекав я тільки тоді, коли ти назвав ім’я. Образ святої Іоанни — це образ, який припасовувала до себе ледь не кожна жінка, що будь-коли жила на цій планеті. Це неможлива мрія. Зовсім недосяжна.

— Я буду проклятий.

— Аж ніяк ні, Фірце! — заперечив я. — Благословенний! Ти розкусив усе! І тепер, коли ми відшукаємо Констанс, то скажемо їй, що, ймовірно, радше за все, тільки ймовірно, у неї є шанс. Імовірно, не більше, — я урвав балачку, а по хвилі додав: — Фріце, дай-но мені відповідь.

— Яку?

— Що коли ні з того ні з сього Констанс вирине нізвідки, як Орлеанська Діва, і постане перед тобою напрочуд молодою, на диво зміненою, тоді даси їй роль?

Фріц скривився, мов середа на п’ятницю.

— Не тисни на мене, чорт би тебе побрав!

— Та я й не тисну. Слухай-но сюди. Чи був такий час, коли вона не могла б зіграти Діву?

— Так, — миттю пізніше підтвердив Фріц, — але то було тоді, а то зараз!

— Вислухай мене. А що, коли якимось чудернацьким трибом вона добре проявиться? Коли ти розмірковуєш про неї, уяви, що вона стоїть отут перед тобою, спробуй не думати про її минуле! Згадай-но жінку, яку коли-небудь знав: чи дав би ти їй цю роль, якби вона попросила про це, га?

Поринувши у роздуми, Фріц ухопив свою склянку, осушив її, відтак поновив, наливши питво з матового кришталевого графина, й аж тоді обірвав тишу: «Помилуй мене, Боже, напевно, так! Не тисни на мене, не напосідай!»

— Фріце, — гнув свою лінію я, — якщо б ми віднайшли Констанс і вона попросила б про роль, ти бодай подумав би про те, аби дати їй шанс?

— О Господи, — пробурмотів Фріц, — Ісусе Христе! Так! Ні! Гадки не маю!

— Фріце!

— Не зчиняй ґвалту, хай тобі трясця! Так! Беззаперечне «так»!

— От і славно! Усе гаразд! Блискуче! Тепер, якщо лишень…

Я відвів очі убік, нипаючи уздовж побережжя, вишукуючи на віддалі вхід до зливної дощової каналізації. Я перевів погляд, але стало надто пізно.

Крамлі та Фріц уловили його.

— Тільки молодшому відомо, куди зараз Медею занесло, — мовив Крамлі.

О, так, Господи, подумав я, це я знаю! Втім, мій репет сполохав її!

Фріц націлив монокль на каналізацію при вході.

— То звідтіля ти вибрався? — запитав він.

— Подякуй молодшому, — відвуркнув Крамлі.

— Я їхав на пасажирському сидінні, — винувато визнав я.

— Якого біса! Для почину не треба було перти в ту діру. Ти, вочевидь, знайшов Реттіґан, а затим — знову втратив.

Вочевидь! — подумав я. — О Господи, можливо!

— Той водостік… — почав філософувати Фріц Вонг. — А що, коли, а що, коли ти помчав хибним шляхом?

— Що я? — спантеличено мовив я.

— Тут, у нестямному Голлівуді, — вів далі Фріц, — дороги розійшлися врізнобіч? Дощові каналізації простягаються у різні керунки?

— На південь, північ, захід і… — мої розтягнуті фрази урвались, я витримав паузу, а тоді тим же спішним темпом повів далі, — і на схід, — вимовити «схід» повільно — завдання не з легких, але я осилив його.

— Схід! — скрикнув Фріц, — Ja, схід, схід!

Наші думки прокотилися пагорбами вниз, до Глендейла. Жоден не навідується до Глендейла, хіба що тоді, коли хтось відходить у вічність.

Фріц Вонг покрутив моноклем у злобливому правому оці, заходячись вивчати східний виднокіл, з обличчя його не сповзав рідкісний єхидний усміх.

— А щоб тобі заціпило! — сказав він. — Оце так буде грандіозний фінал. Навіть сценарій не знадобиться. Розповісти тобі, куди поділася Реттіґан? Утекла на схід! Запорпалася в землю!

— У що? — вирішив уточнити Крамлі.

— Хитра лисиця, вертлява кішка… Реттіґан залягла на дно. Вимотана до неможливості, від сорому цураючись усіх своїх життів! Вона тихцем примостить їх на останньому килимі Клеопатри, скрутить його і покладе на депозит у банк Вічності. Тоді поволі згасне світло. Настане пітьма. Нір там удостачу, біжи, куди хоч до…

Він змусив нас чекати.

— До Форест-Лон, — урешті вичавив Фріц.

— Фріце, то ж там, де ховають людей!

— Хто режисує цим? — мовив Фріц. — Ти повернув не в той бік, рухаючись назустріч відкритому повітрю, морю, життю. Реттіґан, своєю чергою, попрямувала на схід. Смерть закликала її, приманюючи двома дюжинами імен. Вона ж відповіла єдиним голосом.

— От лайно собаче! — видав Крамлі.

— Ти звільнений, — вигукнув Фріц.

— Я ніколи не наймався, — заперечив Крамлі. — А що далі?

— Піди й пересвідчися, що правда на моєму боці, — сказав Фріц.

— Що ж, — почав підсумовувати Крамлі, — Реттіґан зійшла вниз у каналізаційний тунель, а тоді подалася на схід, поїхала чи її підвезли?

— Саме так, — підтвердив Фріц. — Ось як годилося б знімати. Фільм! Лепсько!

— Але навіщо вона подалася на Форест-Лон? — ледве запротестував я, метикуючи над тим, а чи раптом не я скерував її туди.

— Аби померти! — тріумфально проказав Фріц. — Іди прочитай повість Людвіга Бемельманса[228] про старого, який, врізавши дуба, напнув на голову палахкітливу свічку, обвішав шию гірляндами з квітів і ринув прямо у могилу — єдиний чоловік на похороні! Констанс учинила так само. Канула, аби померти востаннє, чи не так? А тепер, мабуть, мені варто завести машину? Хтось зі мною? Ми поїдемо по землі чи зразу чкурнемо напряму в каналізацію?

Я глянув на Крамлі, він блимнув на мене, а тоді обидвоє зирнули на Незрячого Генрі. Він уловив наші погляди і згідливо кивнув.

Фріц уже наліг на ноги, прихопивши зі собою горілку.

— Мчіть уперед, — гукнув Генрі, — та вряди-годи не забувайте лаятись, аби я не збився з керунку.

Ми з Крамлі рушили до старої тарадайки, Генрі пустився назирці.

Фріц пішов попереду, всівся у машину, завів двигун і засигналив.

— Гаразд, триклятий німчаро! — скрикнув Крамлі.

Машина заторохтіла і рвонула з місця.

— Як, чорт забирай, вилетіти на найближчу розбурхану магістраль?

Ми пригальмували побіля водостоку, зазирнули всередину, а тоді забралися на відкриту дорогу.

— Куди далі, мудрагелю? — запитав Крамлі. — Дантове пекло чи Шістдесят шосте шосе?

— Дай-но подумаю, — відповів я.

— Іще б, не дам! — вигукнув Крамлі.

За Фріцом й слід вихолов. Ми роззирнулися довкола пляжу, однак автівки ніде не було видно.

Поглянули праворуч. Світло двох червоних фар на швидкості згасало, розчиняючись у тунелі.

— Ісусе Христе! — зарепетував Крамлі, — він подався прямісінько у водостічний канал! Бісів телепень!

— Що робитимемо? — розкинув мізками я.

— Нічогісінько, — крикнув Крамлі, — хіба що це! — він щодуху газонув. Розвернувшись, ми дременули в тунель.

— Безглуздя! — загорлав я.

— Твоя правда! — відказав Крамлі. — Підлого стерва робота!

— Радий, що я цього не бачу, — мовив із заднього сидіння Генрі, скеровуючи свої слова в бік вітру, що дув у самісіньке обличчя.

Ми увігнались у каналізацію, їдучи в глиб суходолу.

— Невже ми утнемо це зробити? — спохопився я. — Висота тунелю яка?

— Футів з десять у середньому, — завищав Крамлі. — Чим далі сунемо, тим вищі там стелі. Водяна лава хлине з гір, що у Глендейлі, тому й то канал повинен бути справді великий, аби витримати усі ті потоки. Зачекай!

Автівку Фріца заледве було видно попереду.

— Ідіот! — не витримав я. — Він хоча б знає, куди рухається?

— Ага, — погодився Крамлі. — Спершу до Китайського театру Граумана, а затим ліворуч, до клятого мармурового саду.

Наш мотор задеренчав.

У гуркотні ми розгледіли попереду полчище сновид, які накинулися на мене раніше.

— Господи мій! — скрикнув я. — Та ми ж їх зіб’ємо! Не гальмуй! Вони там усі несповна розуму! Печи далі!

Ми мчали уздовж тунелю. Двигун ревів що й ну.

Історія Лос-Анджелеса, закарбована на стінах, щосекундно маячіла по обидва боки: піктограми, графіті, безглузді малюнки, що їх позоставили безпритульні блукальці у тисяча дев’ятсот сороковому, тридцятому, двадцять п’ятому; самі обличчя, зображення моторошних речей та нічогісінько живого.

Крамлі дав менше газу.

Ми вписались у зграю підземних безумців, які несамовито волали, вітали нас жаским горланням. Але Крамлі не збавляв швидкості. Ми розпорали цю юрбу, розкидаючи її навсібіч.

Одна почвара конвульсійно силкувалася зіп’ястися на ноги, гугнявлячи в ніс.

«Еде, Едварде, Едці, о Едуарде! — промайнуло у моїй голові. — Невже це ти?»

— Ти так і не попрощався! — процідив привид і забрався звідти.

Я пхинькнув, і ми рушили далі, випереджаючи мою вину, залишивши усе позаду. І чимдалі заїжджали, тим лячніше мені ставало.

— Як, у біса, ми дізнаємося, де одцвітемо? — розійшовся я. — Тут нема жодних вказівників. Або ж ми їх просто не запримітили.

— Ага, все може бути, треба пильніше дивитися, — сказав Крамлі.

Навкіл ми почали вловлювати порозкидувані на стінах знаки, місцями нашкрябані крейдою, місцями виднілися літери, виведені чорною фарбою.

Крамлі сповільнив їзду. На стіні перед нашими очима хтось вигравірував низку хрестів і карикатури надгробків, наче в коміксах.

— Якщо довіритися поводирству Фріца, то ми у Глендейлі.

— Це означає… — заїкнувся я.

— Так-так. Ми у Форест-Лон.

Увімкнувши верхні фари, ми почали метляти машиною то праворуч, то ліворуч. Рухаючись повільно, побачили драбину, що вела до прикритого решіткою отвору, вирубаного у стелі тунелю. Знизу ж була автівка Фріца, а він сам дерся по щаблях угору. Вздовж тієї драбини тягнувся ланцюг хрестів.

Ми вийшли з машини, минули висхлі калюжі й кинулися теж лізти драбиною. Щось гучно дзвякнуло над нами. Затим глянули на силует Фріца і посунутий убік люк; почав крапотіти легкий дощ, змочуючи наші плечі.

Тоді, не зронивши ні слова, продовжили пнутися драбиною. Дивлячись згори, Фріц крикма скеровував нас.

— Піднімайтеся сюди жвавіше, кляті бамбули!

Ми подивились униз.

Незрячий Генрі не збирався пасти задніх.

Розділ сорок четвертий

Шторм ущух, зоставивши по собі дощ, що ледь-ледь мрячив. Небо було неоднозначним: віщувало, що періщитиме як з відра, а крапало дрібку.

— Ще не на місці? — поспитав Генрі.

Ми усі подивилися на ворота кладовища Форест-Лон, на покотисті пагорби, укриті чималим арсеналом меморіальних каменів, що угрузли в цю траву, як уламки метеоритів.

— Кажуть, що отут, — почав Крамлі, — скупчиться не менший електорат, аніж у місті Падука, котре у Кентуккі, Ред-Рівері, Вайомінгу чи на сході Лос-Анджелеса, в Азусі.

— Мені до вподоби старомодні цвинтарі, — зізнався Генрі. — На них можна багато усього обмацати руками. А ще люблю могильні плити, на котрих можна розпростертися, наче статуя, та й із пані якоюсь туди можна навідатися у пізню годину, аби пограти в лікаря.

— Невже хтось коли-небудь приходив, аби впевнитися, що фіговий листок Давида[229] ніде не запропастився? — мовив Фріц.

— Чув, як казали, — відразу ж спохопився Генрі, — що коли його доставили на кораблі, листка не було, тож він залежувався близько в якійсь глушині, замотаний у полотна, так, щоб ненароком не образити почуттів пристаркуватих леді у тенісному взутті.[230] За день до того фіговий листок таки приліпили, аби обламати задоволення. От їм і довелося безпало рукоблудствувати, торкаючись скульптури, ніби читаючи шрифт Брайля. Коли живі людці опівночі виконують гімнастичні вправи на могилі, це називається прелюдією. Мертві витворяють те саме, правда, тоді то вже не що інше, як післяласка.

Ми стояли, окроплені дрібним дощем, споглядаючи через дорогу на похоронне приміщення.

— Зарилася в нору, — почули, як хтось пробубнів. Та то ж був не хто інший, як я.

— Рухайтеся! — скомандував Крамлі. — Через півгодини дощові потоки хлинуть униз. Змиють наші автівки і вижбурнуть їх геть аж до моря.

Ми потупили зір на люк з відсунутою кришкою. Затим учули звуки джерела, що дзюркотіло.

— Божечку-Боже! — стривожився Фріц. — Моє класичне авто!

— Рухайтесь! — узявся за старе Крамлі.

Зіщулившись, ми погнали вулицею до будівлі поховальні.

— Про кого запитуватимемо? — поцікавився я. — Та й про що?

Хвилю-другу ми перезиралися, доста спантеличені.

— Напитуватимемо Констанс?

— Слушну річ кажеш, — зазначив Крамлі. — Запитаємо про усі ті заголовки й прізвища, що у газетах. Про усі вигадані імена, виведені помадою на дзеркалах у гардеробі підвального приміщення.

— Ану повтори, — наказав Генрі.

— Та це ж ніщо інше, як розгорнута метафора, — проказав Крамлі. — Рухайтеся жвавіше!

Замашним кроком ми увірвались у велику палату смерті, інакше кажучи, це було прихилище клерків і нора з теками.

Нам не довелося займати чергу чи вичікувати, адже довготелесий чоловік із заледеніло-білою чуприною і сірувато-безживним обличчям проковзнув за передній стіл, обмацав нас згірдливим поглядом, наче ми були викидами з парової пральні.

Працівник поклав на стіл картку і схилив Крамлі до того, аби той узяв її.

— Ви Грей? — поцікавився він.

— Елайху Філіпс Грей, як бачите.

— Ми тут для того, аби прикупити ділянку, місце для поховання.

Запізнілий зимовий усміх прорізався на вустах Елайху Ф. Грея, повис там, немов мряка.

Жестом ілюзіоніста він показав на якусь картку і прайс-лист.

Крамлі не зважав на те.

— Спершу з моїм з’ясуємо, даю вам перелік.

Він витягнув прибережений список зі зведеними докупи іменами і поклав його догори дригом попереду Грея, який безмовно розглянув написане.

Крамлі вийняв назовні скручену пачку стодоларових купюр.

— Потримаєш у себе, молодший? — запитав, кидаючи мені в руки згорток. А тоді звернувся до Грея: «Вам ці імена про щось говорять?»

— Так, до того ж кожне.

Грей знову запнувся.

Крамлі вилаявся, проціджуючи крізь зуби вказівку:

— Перелічи їх, молодший…

Я пригадав їх, одне за одним.

— Голлі Морган.

Грей почав перебирати папки.

— Ось тут є. Похована у тисяча дев’ятсот двадцять четвертому.

— Поллі Старр?

Ще раз хутко пробігся теками.

— Тут. Тисяча дев’ятсот двадцять шостий.

— Як щодо Моллі Сіре?

— Знайшов. Тисяча дев’ятсот двадцять сьомий.

— Емілі Дане?

— Тисяча дев’ятсот двадцять восьмий.

— Усі поховані у цьому місці, нічого не плутаю?

Грей скорчив кислу гримасу.

— Я за усе своє життя жодного разу не схибив. Дивно, одначе… — він ще раз пробіг очима по матеріалах, витягнутих з теки. — Щось тут не ладне. Невже вони були пов’язані між собою, походили з однієї і тієї ж сім’ї?

— Що маєте на увазі?

Грей зосередив крижаний погляд на зазначених іменах.

— Ось що, самі погляньте, усі вони поміщені в одному наземному склепі, виконаному в готичному стилі.

— Як так склалося? — Крамлі стрепенувся, порушивши запалу скуку, а тоді схопив теку з картками. — Що ще вам відомо?

— Чудно, втім, усі ці жінки, з різноманітними прізвищами, покладені разом ув одну могилу, — в меморіальну споруду з вісьмома полицями для восьми членів сім’ї.

— Але вони не були поєднані сімейними узами! — доповнив Фріц.

— Чудно, — зациклився Грей, — дивно.

Я заметушився, наче обпечений блискавкою.

— Почекайте, — зашепотів я.

Фріц, і Крамлі, й Генрі дружно озирнулися на мене.

Грей підвів засніжені брови.

— Та-а-ак! — відреагував він, зробивши два зайві протяжні склади. — І?

— Склеп? Сімейна усипальня? Має ж бути десь ім’я, закарбоване на портику. Ім’я, висічене у мармурі?

Грей перебирав картки, змушуючи нас чекати.

— Реттіґан, — прорізався його голос.

— Ви певні?

— Я жодного разу не…

— Ще б пак, ми знаємо! Повторіть ще раз ім’я!

Усі затамували дихання.

— Реттіґан, — його холодний голос скидався на сталевий капкан. Ми видихнули. І я врешті-решт сказав:

— Вони не можуть усі бути у тому склепі.

Грей заплющив очі.

— Я…

— Знаю, знаю, — поквапом мовив я. І прикипів поглядом до своїх друзів. — Думаєте про те, що й мені спокою не дає?

— Ісусе Христе, — проторочив Крамлі. — Хай тобі трясця. А ви б не могли вказати, як можна дістатися до поховальні Реттіґан?

Грей нашкрябав у записнику малу: «Відшукаєте легко. Перед входом красуються свіжі квіти. Двері гробниці відчинені. Завтра там відбудеться відправа за упокій».

— Кого ховатимуть?

Ми усі закам’яніли в очікуванні, заплющивши очі й думаючи-гадаючи, якою буде відповідь.

— Реттіґан, — відповів Грей, ледь помітно усміхаючись. — Таку собі Констанс Реттіґан.

Розділ сорок п'ятий

Хлющало так, що кладовище захлиналося в тому проливному потоці. Здіймаючись електрокаром, ми роззиралися то туди, то сюди, вловлюючи по боках різноманітні монументи. Дощовиця геть розмила стежку попереду. Я не зводив ока з мали, що лежала на моїх колінах, поміченої стрілкою і назвою потрібної ділянки. Ми спинилися.

— То тут, — запитав Крамлі. — Сади Азалій? Ділянка під номером шістнадцять. Неопалладінська споруда.[231]

Запону дощу віднесло вітром, наче портьєру, розсунуту врізнобіч, й у спалаху блискавки нам удалося запримітити витончений склеп з палладіанськими колонами, по обидва боки якого височіли розчахнуті металеві двері.

— Про всяк випадок, а то раптом будь-якої миті їй захочеться піти, — метикував Генрі. — Вона, мабуть, так і зробила. Чи то люд так припрошує всередину. Ох ця Реттіґан!

Дощ ущух, забрався з поривом вітру, тож гробниця вичікувала, поки грім не прокотиться периметром цвинтаря. Відчинені двері двиготіли.

Крамлі заледве чутно мовив:

— Ісусе Христе! Та Констанс поховала себе. Прощаючись то з одним ім’ям, то з іншим, і так пішло-по’їхало. Рік за роком. Коли вона обрубувала кінці з однією грою, покінчувала з одним обличчям, однією маскою, то миттю винаймала гробницю й усамітнювалася там. І от тепер, отримавши нову роль від Фріца, вона, ймовірно, остаточно вбиває свої попередні «я». Не ступай туди, Віллі.

— Зараз вона всередині, — сказав я.

— Оце так лажа! — завівся Крамлі. — То твоя триклята інтуїція?

— Аніскілечки! — стрепенувся я. — Триклята здогадка. Її треба рятувати, — після цих слів я виліз із машини.

— Вона мертва!

— Хай там що, я її врятую!

— Дідька лисого! — розрипівся Крамлі. — Ти заарештований! Сунь назад у машину!

— Твої слова, звісно, закон для мене, але ти ж і мій друг…

Мене затопило потоком холодної води.

— До біса все, нехай котиться під три чорти! Роби, що хочеш! Біжи, тупе створіння! Ми чекатимемо на тебе внизу. Я б радше крізь землю провалився, ніж сидів тут у машині, спостерігаючи за тим, як твоя макітра прожогом вилітатиме з тих клятих дверей. Знаєш, де нас знайти! А щоб ти сказився!

— Постривай! — скрикнув Фріц.

— Не дочекаєшся!

Фріц пожбурив невеличкою пляшкою, поціливши мені в груди.

Я стояв на місці, дилькочучи від зимного проливню, довго не спускаючи ока з Фріца: Крамлі ж за той час із лайкою поволі вибирався з авта.

Ми стовбичили посеред громаддя погребального поля, побіля відчинених залізних воріт і розчахнутих дверей склепу. Здавалося, що дощ от-от вийме з могил усі тіла, вимиє їх із лона землі. Заплющивши очі, я вицмулив трохи горілки. Відтак прошепотів:

— Готовий чи ні, а нам пора туди!

— А щоб тобі добре було! — процідив Крамлі.

Розділ сорок шостий

То було темне, буряне повечір’я.

«Боже мій, — подумав я, — невже знову?»

Тупання підошов. Репет. Блискавка, грім кілька ночей тому.

І тепер, Боже мій, відбувається те саме!

Небесні ворота розчинені, водяні потоки просочили темінь, і от я стою тут, побіля холодного склепу, де втаївся хтось несповна розуму, а може, навіть покійний.

— Зостановися, — сказав собі я.

Доторк.

Зовнішні двері рипнули. Внутрішні — заскрипіли.

Ми завмерли побіля входу в мармурову гробницю; здавалося, що сонце зникло назавше, без вороття, а дощ ніколи не вщухне.

Було геть темно, лише три блакитні церковні свічки, невеликі, ледь сяяли, язики вогників хилиталися від дверного протягу. Ми прикипіли поглядом до саркофага внизу, праворуч од нас.

На ньому виднілося ім’я Голлі. Утім, віко хтось скинув, та й усередині було порожньо, якщо не враховувати порохна.

Ми глянули вище, на ще одну полицю.

Надворі спалахнула блискавка, далі дощило. Забурчав грім.

На черговій полиці у мармурі було висічено ім’я Моллі. Одначе знову за рибу гроші: ні кришки на саркофазі, ні тіла всередині.

Прочинені двері позаду нас заливало дощем, ми ж поступово підняли очі на сусідню, потім на ще вищу полиці з мармуровими ящиками. Побачили там імена Емілі та Поллі. Вдалось одразу вловити й те, що один із ящиків не був заповнений. Трусячись, я потягнувся до верхнього вмістища, щоби перевірити його. І цього разу мої пальці знову ж таки не намацали нічого, крім повітряної пустки.

Голлі, Поллі, Моллі та Емілі, тіла яких ми так і не зуміли побачити в освітленні блискавиць, жодних решток.

Я мотнув оком на крайню коробку, а тоді почав тягтися до неї, однак дещо завадило цьому — то було віддалене зітхання, холодний пронизливий плач. Опустивши руку, я подивився на Крамлі. А він підняв очі на останній саркофаг і зрештою мовив:

— Молодший, не відбиратиму в тебе хліб.

То було останнє глибоке заковтування повітря у полоні темені.

— Що ж, — сказав Крамлі, — усі виходимо.

Усі позадкували надвір ув обійми шамотіння дощу. Побіля дверей Крамлі озирнувся на своє безтямне дитя, вклав у мої руки ліхтарик, кивнув, ніби зичив доброї вдачі, й забрався геть.

Я залишився наодинці.

Потягнувся назад. Ліхтарик упав. Я теж заледве не звалився з ніг. Намацати згубу вдалося далеко не відразу, моє серце шалено стукотіло разом із тремтливим пучком світла.

— Ти, — прошамотів я, — там.

— Ісусе Христе, що б лишень це мало означати?

— Це я, — протяжно прошепотілося мені.

Затим гучніше.

— Я подолав увесь цей шлях, аби віднайти тебе, — мовив тихцем.

— Що далі? — під ніс проказала тінь.

Позаду за спиною повисла щільна запона дощу. Спалахували блискавиці. Втім, від грому ні слуху ні духу не було.

— Констанс, — я врешті звернувся до темного силуету, заниканого на високій полиці й загорненого у тінисту завісу дощу, — послухай-но.

Відтак я вимовив своє ім’я.

Залягло мовчання.

Я заговорив знову.

«О Господи, — подумав я, — вона й справді мертва!»

— Із мене досить! Виходь, чорт забирай, виходь!

Тінь злегка повернулась і стенула плечима: хай там як, це трапилося.

Тінь нагорі з безликим обличчям заметушилася, почала дихати простіше.

Мені майже не вдавалося почути цю тінь, радше прочував її єством.

— Що? — видихнула вона.

Я збадьорився, втішаючись проявам життя, будь-яким, будь-якому пульсу.

— Мене звати… — я повторив своє ім’я.

— Оу, — пробурмотав хтось.

Мене наче ошпарило, немов підбурило до швидшого темпу. Я відхилився від дощу, поринаючи у простір могильної холоднечі.

— Я прийшов порятувати тебе, — прошепотів.

— Невже? — пробурмотіло.

І ті слова були нічим іншим, як благеньким танком комара, який вишивав у повітрі, нечутним, ні, принаймні не тут. Як тільки покійниця може розмовляти?

— Добре, — здійнявся шепіт. — Там ніч?

— Навіть не думай спати! — скрикнув я. — А то поспиш і не захочеш повернутися! Не помирай!

— Чому б це? — прокотилося буботіння.

— Тому що… — заковтуючи повітря, відповів я. — Тому що я так кажу..

— Кажеш… — почулося зітхання.

«Ісусе Христе! — подумав я, — говори щось!»

— Говори, — мовила дрібна тінь.

— Виходь! — промимрив я. — Тут тобі не місце!

— Місце, — вчулося легке шурхотіння.

— Ні! — скрикнув я.

— Моє місце, — долинуло дихання у тіні.

— Я допоможу тобі вирватися, — запевнив я.

— Із чого? — запитала тінь, а тоді в пориві нечуваного страху додала: — Вони щезли. Розчинились у повітрі!

— Вони?

— Зникли! Вони просто мали кудись запропаститись! А чи ні?

Нарешті блискавка увігналась у темну землю, а грім вгатив у могилу. Я обернувся, аби поглянути на кам’яні луки, пагорби зі сяйливими плитами, з яких зникали імена, захлинаючись у проливні. Плити і каміння променіли, засвічуючись від вогнів, що зароджувались у небі, й поставали у вигляді імен на дзеркальному склі, світлин на стінах, обведених прізвищ у нотатнику, але тут раптом імена із дзеркал і дати як в трубу вилетіли, фото осипались зі стін, фільми ніби проткнулись у проектор, а затим на срібному екрані почали гарцювати за десять тисяч місяців звідти. Світлини, дзеркала, кінострічки. Кінострічки, дзеркала, світлини. Імена, дати, імена.

— Вони все ще там? — запитала тінь із верхньої полиці склепу. — Там, надворі, під дощем?

Я роззирнувся довкола, зосереджуючи зір на протяжному схилі погребальної місцини.

Дощ хлющив по дюжині, сотні, тисячі каменів.

— Вони не повинні тут бути, — сказала вона. — Я гадала, що вони забралися назавше. Одначе згодом вони заходилися гримати у мої двері, будити мене. Я попливла до своїх друзів, тюленів. І, незважаючи на те, наскільки далеко я б не запливала, вони все одно чатували на мене, стоячи на березі. Шептії, які з усіх сил намагалися нагадати мені про те, що хотілося забути.

Її заполонило вагання.

— Тож, оскільки мені було не до снаги відірватися від них, я мала вбити їх одну за одною, одну за одною. Ким вони були? Мною? Тому то я й погнала за ними, аби вони натомість не наздогнали мене; одну за одною я знаходила, де вони були поховані й перезахоронювала їх. У тисяча дев’ятсот двадцять п’ятому, тоді у двадцять восьмому, тридцятому, тридцять п’ятому. Вони повинні були залишитися там назовсім. Зараз час розпластатись і поринути у вічний сон, або ж вони, ймовірно, можуть зв’язатися зі мною о третій ранку. Отож, де я?

Ззовні склепу дощило. Всередині ж повисла довга мовчанка, потім я мовив:

— Ти тут, Констанс, я теж тут, слухаю тебе.

По хвилі вона завела своєї:

— Невже усі вони пішли, на узбережжі не зосталося ні душі і я можу повернутися до моря, аби поплавати, не страхаючись нічого?

— Так, Констанс, вони поховані, — заспокоїв її я. — Ти виконала роботу. Хтось повинен був простити тебе за те, що хтось мав виявитися Констанс. Виходь.

— Навіщо? — поспитав голос із верхньої полиці могили.

— Тому що, — сказав я, — хай як дивно не звучало б, але ти потрібна. Тому благаю: перепочинь хвилинку, затим простягни мені руку, дозволь тобі допомогти спуститися. Ти чуєш мене, Констанс?

Небо примеркло. Згасли вогні. Лив дощ, розмиваючи каміння, плити й імена, імена, жахливі імена, вирізьблені в останню путь та розчинені у траві.

— Чи вони пішли? — долинув знетямлений шепіт.

Мої очі по береги наповнилися краплями холодного дощу.

— Так!

— Так?

— Так, — підтвердив я. — На кладовищі ні душі. Фото пооблітали. Дзеркала очищені. Тепер залишились тільки ти і я.

Дощ омивав незриме каміння, що потопало у наводнених травах.

— Виходь, — упівголоса повторив я.

Далі дощило. Дорогою збігала вода. Пам’ятники, каміння, плити й імена щезали у її потоках.

— Констанс, є ще дещо.

— Що саме? — шепнула вона.

Після чималої заминки я проказав:

— Фріц Вонг чекає. Сценарій завершено. Декорації розкладені, цілком готові.

Заплющивши очі, я стражденно силкувався покопирсатись у пам’яті.

Навпісля таки нарешті пригадав: «Якби не мої голоси, я б геть упав у розпач».

Посумнівавшись трохи, я надумався вести далі: «Вчуваю голоси у своїх дзвонах. Дзвони долинають з небес, їхнє відлуння подовжується. Вони злягають у супокої сільських околиць, он де мої голоси. Без них я б споневірився».

Тиша.

Тінь заворушилася. Білий силует почав виповзати з теміні.

Спершу показалися кінчики пальців, затим її долоні й урешті — витончена рука.

Тоді, після довгого мовчання, почулися глибокий вдих та видих. Констанс не витерпіла: «Я сходжу».

Розділ сорок сьомий

Буревій стишився. Здавалося, наче його ніколи й не було. Небо випогодилось, ані хмарки ніде, свіжий вітер наче збирався очистити дзеркало, думки, закликаючи почати усе з чистого аркуша. Я стояв на березі навпроти арабської фортеці Реттіґан, у товаристві Крамлі та Генрі, переважно мовчки, а Фріц Вонг вивчав сцену, міркуючи над великими і малими планами.

Усередині будинку двоє чоловіків у білих комбінезонах шмигали, наче тіні, нагадуючи прислужників, які крутяться біля вівтаря — ох, ці бурхливі безмежні асоціації письменників; мені дико кортіло, аби переді мною постав отець Реттіґан, одна з тих постатей у білому одіянні, які ладні очистити будинок завдяки кадильниці з фіміамом та бризкам святої води; постав для того, щоб освятити це місце, яке, ймовірно, ніколи не знало таких маніпуляцій. «Боже милостивий, — подумав я, — треба привести сюди якогось отця, щоби викурив усю нечисть з цього лігва розгнузданості!»

Малярі всередині у поті чола зішкрябують стіни, обдирають їх, аби покрити свіжою фарбою, й близько не відаючи, кому належав цей будинок раніше, як і те, хто його насправді населяв. Знадвору, на столикові побіля басейну, простоювало пиво, вичікуючи на Крамлі, Фріца, Генрі й на мене, і заодно горілка, — ану ж увійдемо в азарат.

Запах свіжої фарби невимовно оживляв нас, віщував спасіння, що межувало з навіженством та відлунювало прощенням. Нова фарба, нове життя? Боже, благаю…

— Наскільки далеко її занесе цього разу? — Крамлі пильно дивився на буруни, що виднілися за сотні ярдів од берега.

— Не запитуй мене, — попередив Генрі.

— Вона десь там з тюленями, — мовив я. — А може, навіть ближче. Разом зі своїми друзями, їх там назбиралося багацько. Чуєш?

Тюлені дзявкотіли то гучніше, то слабше, я не міг зронити ні слова, тільки слухав. То були потішні звуки, що зливалися воєдино із запахом свіжої фарби, який доносився зі старого будинку, будинку, котрий от-от зазнає цілковитого оновлення.

— Скажи малярам, щоб, коли фарбуватимуть поштову скриньку, — скомандував Фріц, — залишили місце лише для одного імені, ja?

— Гаразд, — догідливо мовив Генрі. Він похилив голову набік і набурмосився. — Вона плаває надто довго. А якщо не повернеться?

— Було б не так уже й погано, — озвався я. — Їй до вподоби вода у відкритому морі. Після шторму море, здається, набрякає, — слушний час підкорювати хвилі. Ей! Що то за гуркотнеча? Схожий звук чутно перед театральним виходом.

Якраз вчасно, на провулок за будинком Реттіґан з гуркотом в’їхало таксі.

— Господи! — це спам’ятало мене. — Я знаю, хто це!

Двері гепнули. Звідти вийшла жінка, яка, борсаючись у піску, промелькнула між будинком і басейном; її пальці були міцно стиснуті в кулаччя. Вона стала переді мною, розпалена, наче доменна піч, піднявши п’ястуки.

— Тобі є що сказати? — скрикнула Меґґі.

— Вибач? — бовкнув я.

— Вибач!

Вона здійняла руку наді мною, а тоді щосили зацідила в ніс.

— Вріж йому знову, — цькував Крамлі.

— Ще раз на щастя, — підбурив Фріц.

— Що тут відбвуається? — поцікавився Генрі.

— Босота!

— Знаю-знаю!

— Сучий син!

— Ага, — підтакнув я.

Вона стукнула мене вдруге.

Тоді проступила кров. Захлипала підборіддя і залила мої підняті руки. Меґґі відсахнулася.

— О Господи, — скрикнула вона, — що я накоїла?

— Дала прочухана сучому синові, босоті, — відповів Фріц.

— Саме так, — підтвердив Крамлі.

— Не встрягай поки що! — відпалила Меґґі. — Принесіть хтось лейкопластир.

Я поглянув на кров’яні потоки на своїх руках.

— Лейкопластир тут нічим не зарадить.

— Стули пельку, тупоголовий спідничнику!

— Раз-но поплатився, — бовкнув я.

— Ані руш! — зарипенила Меґґі й знову здійняла кулак. Я вистояв, а от вона похитнулася.

— Ні-ні, досить, досить! — зайшлася сльозами Меґґі. — О Господи, наскільки це жахливо!..

— Турляй, я заслуговую, — мовив я.

— Заслуговуєш. Погоджуєшся?

— Аякже, — визнав я.

Меґґі глянула на далекий прибій.

— Де вона? Між хвиль заникалася?

— Десь там.

— Сподіваюся, що вона не вирине звідтіля!

— Я також.

— Що, в дідька, ти мав на увазі?

— І сам не знаю, — відповів я настільки тихо, наскільки лишень міг. — А що, коли вона почувається там, як у своїй тарілці. Може, у неї там є друзі, безмовні друзі, та, ймовірно, їй варто залишитися з ними і ніколи більше не повертатися.

— Нехай навіть не пробує, а то я приб’ю її.

— У такому разі їй краще оминати нас десятою дорогою.

— Захищаєш її? А щоб тобі заціпило!

— Ні, просто кажу, що їй краще ніколи не вертатися. Вона завжди почувалася щасливішою у схожі дні, якраз по грозі, коли хвилі такі, як треба, а на небі ні хмаринки не видно. Я спостеріг це за нею кілька разів. За день вона так і не пригубила чарки, проводила час у воді й завжди вселяла надію, що більше ніколи не повернеться.

— Що на тебе найшло? Яка муха її вкусила?

— Ніхто не знає. Так відбувається постійно. Жодних пояснень. Просто щось трапляється, а тоді ти усвідомлюєш, що усе пішло коту під хвіст.

— Говори далі, може, щось путнє таки скажеш.

— Ні, з мене годі! Чим більше розмов, тим менше суті. Вона запропастилася надовго. А тепер, можливо, знайшлася. Скільки єресі, скільки нісенітниць, навіть не знаю, що додати. Я запевнив її, що коли зайде у море з усіма тими іменами, то, вочевидь, випливе з єдиним. Ох, усі ці запевнення, порожні обіцянки. Дізнаємося, що з того вийшло, коли вийде на берег.

— Замовкни! Ти взагалі знаєш чи ні, що я кохаю тебе, тупа погань?

— Знаю.

— Незважаючи на все те, що ти встругав, я досі тебе кохаю. Боже, помилуй мене! Невже усі жінки мають примиритися з цим?

— Більшість, — сказав я, — більшість. І жодних тобі пояснень. Жодних причин. Страшнюча правда. Собацюра волочиться. Собацюра вертається додому. Собацюра усміхається. Б’єш його. Він прощає тебе, бо йому теж вибачили. А тоді лізе у свою халабуду або живе собі сам. Я не хочу жити наодинці. А ти?

— Ісусе Христе, споможи, я також не хочу. Витри носа.

Я витер. Але кров ще накрапувала.

— Вибач, — скрикнула Меґґі.

— Не проси вибачення. Це останнє, що ти мала б робити. Не варто.

— Зачекай, — сказав Генрі, — послухай.

— Що? — прозвучало в унісон.

— Відчуваєте? — запитав Генрі.

— Що саме, що, хай тобі трясця?

— Здоровенний прибій, найбільша хвиля насувається сюди зараз, — пробурмотав Генрі, — несучи щось із собою.

Удалині задзявкали тюлені.

Ген там величезна хвиля закрутилася догори.

Крамлі, Генрі, Меґґі, Фріц і я затамували дихання.

Хвиля прибилася до берега…