Тринадцята казка

Середина

Коли я полишала Йоркшир, буяв листопад; на час же мого повернення він доживав свої останні дні й ось-ось мав перевтілитися у грудень.

Грудень завдає мені головного болю, зменшує мій і без того слабкий апетит. Я починаю багато і безсистемно читати. Я погано сплю, раз у раз прокидаючись у сирій прохолодній темряві. Першого грудня в мені починає цокати якийсь внутрішній годинник, відміряючи дні, години і хвилини до того дня, коли життя моє закінчилося, ледь почавшись… до мого дня народження. Я не люблю грудня.

Цього ж року передчуття неминучого лиха посилилося через погоду. Важке небо гнітюче тиснуло на будинок, змушуючи нас жити в імлистих сутінках, яким, здавалося, не буде кінця. Повернувшись, я застала Джудіт за збиранням по всіх усюдах читальних і настільних ламп та торшерів: у гостьових кімнатах вони ніколи не використовувалися, тож економка переносила їх до бібліотеки, до вітальні і до моєї кімнати. Робилося все, щоб відігнати похмуру сірість, що причаїлася в кожному кутку, під кожним стільцем, у складках фіранок та оббивки.

Міс Вінтер не розпитувала мене про те, що я робила під час від’їзду. Не розповідала вона мені і про стан свого здоров’я, хоча після моєї нетривалої відсутності неможливо було не помітити суттєвого погіршення. Фалди кашемірової шалі звисали з її схудлої фігури, а рубіни та смарагди на пальцях, здавалося, побільшали — такими тонкими стали її руки. Смужка сивого волосся з часу мого від’їзду поширшала; сивина вкралася в кожну волосинку міс Вінтер, і мідно-червоний колір змінився на бляклий відтінок жовтогарячого. Але попри фізичну немічність, письменниця повнилася якоюсь внутрішньою силою, якоюсь енергією, що допомагала їй долати хворобу і додавала наснаги. Тільки-но я увійшла до кімнати, сіла й витягла свого записника, як Віда Вінтер відразу ж почала розповідь з того місця, де її перервала, наче та нуртувала в ній і мала ось-ось перехлюпнутися через край.

Коли Ізабель забрали до психлікарні, у селі стали подейкувати, що з двійнятами треба щось робити. Їм уже виповнилося тринадцять — не той вік, коли дівчат можна залишати без нагляду. Вони потребували твердої жіночої руки і належного впливу. Чому б їх не послати до школи, пропонували одні? Та яка школа візьме до себе таких занедбаних дівчат! — слушно заперечували інші. Урешті-решт громада дійшла висновку, що найкращий вихід — це найняти гувернантку.

І гувернантку знайшли. Звали її Естер. Естер Барроу[6]. Ім’я не надто красиве, але ж і власниця його особливою красою не вирізнялася.

Усе належним чином організував лікар Модслі. Чарлі, занурений у своє невимовне горе, взагалі не помічав, що відбувається, а Джон-копач та Хазяйка були усього-на-всього слугами, тому на їхню думку ніхто не зважав. Лікар Модслі проконсультувався з містером Ломаксом, повіреним у справах родини, і вони удвох, не без сприяння менеджера банку, здійснили всі необхідні приготування. А потім утілили свій задум.

Безпорадні й пасивні, ми всі наче завмерли в передчутті прийдешніх змін, хоча кожен з нас мав свою думку з цього приводу. Хазяйку роздирали суперечливі почуття. З одного боку, вона з інстинктивною підозрою ставилася до незнайомки, яка ось-ось мала вдертися на її царину, а до цього ще й додавався страх того, що її, місіс Дюн, буде визнано недостатньо сумлінною служницею: Хазяйка вже багато років відповідала за хатнє господарство, але можливості її, з огляду на вік, були вже дуже обмежені. З іншого ж боку, бабця плекала надію — надію на те, що гувернантка виховає в дівчат почуття дисципліни, відновить у домівці належний лад, і все життя в Енджелфілді нарешті йтиме в річищі здорового глузду. Прагнення Хазяйки до омріяного ладу в оселі було таким сильним, що вона навіть узялася була видавати нам розпорядження, хоча, ясна річ, ніхто тих розпоряджень і не думав виконувати.

Джон-копач до будь-яких нововведень ставився вороже. Тільки-но Хазяйка розпочинала свої оптимістичні просторікування («Гувернантка неодмінно буде вимогливою і працьовитою… Ти навіть не уявляєш, наскільки поліпшаться справи з її приїздом…»), він втуплювався у вікно і вперто мовчав. Коли ж лікар Модслі запропонував йому поїхати каретою і зустріти гувернантку на станції, садівник грубо відрізав:

— Ні´коли мені роз’їжджати по всіх усюдах у пошуках тієї бісової виховательки!

І довелося лікареві самотужки робити необхідні приготування і забирати зі станції міс Барроу.

Після трагічного випадку з класичним парком Джон трохи звихнувся і тепер, напередодні очікуваних змін, просиджував години на самоті, прокручуючи в голові свої страхи щодо непевного майбутнього. Поява небажаної особи означала появу додаткової пари очей і додаткової пари вух у домі, де роками ніхто ні до чого як слід не приглядався й не прислухався. Джон-копач, як і Хазяйка, вже звик до певного нехлюйства, тож передчував цілу купу прикрощів.

Усі ми теж, кожен по-своєму, боялися приїзду гувернантки. Усі, окрім Чарлі. У день приїзду міс Барроу він поводився як завжди: замкнувшись від усього й від усіх, ридав у своїй кімнаті (до його щоденних «шумових ефектів» ми всі вже так звикли, що майже не звертали на них уваги). Він удень і вночі дожидався повернення Ізабель і втратив будь-яке уявлення про час. До появи гувернантки йому було байдужісінько.

Того ранку ми байдикували в кімнаті на першому поверсі — її можна було б назвати спальнею, якби ліжко хоч трохи виднілося з-під купи різного лахміття, що громадилося довкола протягом десятиліть. Еммеліна довго видряпувала нігтями сріблясту нитку з облямівки штор; коли їй це вдалося, вона крадькома засунула нитку до кишені, щоб пізніше додати до купи всіляких предметів, що їх вона, мов та сорока, позносила до себе під ліжко. Але раптом щось відволікло її увагу. До будинку хтось наближався. І хоча Еммеліна навряд чи усвідомлювала можливі наслідки оголошеного напередодні приїзду, нею теж заволоділо передчуття майбутніх змін, що вже витало у повітрі.

Саме Еммеліна й помітила першою, як під’їхала карета. З вікна вона спостерігала, як незнайома жінка вийшла з екіпажа, двома швидкими і вправними рухами обсмикнула спідницю й обдивилася довкола. Новоприбула глянула на парадний вхід, ліворуч, праворуч, нарешті, вгору (при цьому я відскочила від вікна). Вона нас не помітила, подумавши, що мигтіння у вікні — то якийсь оптичний ефект на віконному склі, можливо, вітер колихнув завіску крізь розбиту шибку. Ні, вона нас не побачила.

Зате ми побачили її. Крізь дірку, яку Еммеліна щойно проробила у шторі, ми невідривно спостерігали за нею, не знаючи, що й гадати. Естер мала середній зріст. Була середньої статури. Пальто, черевики, сукня, капелюшок — усе мало якесь незрозуміле забарвлення й фасон. Волосся міс Барроу не можна було назвати ані світлим, ані темним; колір обличчя був так само невизначений, а саме обличчя позбавлене будь-якого виразу. Однак ми все одно на неї витріщалися — витріщалися, аж доки очі не заболіли. Кожна часточка її обличчя наче світилася. Світився її одяг та волосся. Світився навіть її багаж. Від гувернантки йшло якесь сяйво — як від електричної лампочки. Щось робило її несхожою на інших. І ми не мали ані найменшого уявлення, що саме.

Утім, пізніше все з’ясувалося.

Естер просто була чистою. Відшкрябаною, вимитою з милом, сполосканою і начищеною скрізь і всюди.

Тож можете тільки уявити собі, яким їй видався маєток Енджелфілд.

Не встигла Естер пробути у будинку й півгодини, як наказала Хазяйці покликати нас. Ми цей наказ проігнорували і стали чекати, що трапиться далі. Чекали собі та чекали, але нічого так і не трапилося. І саме в цьому Естер уперше й перехитрувала нас, хоча ми тоді про це ще не здогадувалися. Усе наше вміння переховуватися ставало марним, якщо гувернантка навіть не збиралася нас шукати. І вона нас таки не шукала.

Спочатку ми стирчали у кімнаті, потім нам це обридло, і зрештою нас опанувала цікавість. Ми стали прислухатися до звуків, що йшли знизу: ось Джон-копач щось сказав, ось меблі пересувають, ось іще якийсь стукіт і грюкіт…

О шостій Хазяйка знову покликала нас:

— Діти, ходіть вечеряти! Познайомитесь із вашою новою вихователькою!

Але ми знову залишилися у кімнаті. І знову ніхто не прийшов нас шукати. Ми вже поволі усвідомлювали: новоприбула — не абихто, вона — сила, на яку доведеться зважати.

Згодом до нас долинули звуки, які свідчили, що домашні збираються спати. Кроки на сходах, потім голос Хазяйки:

— Сподіваюся, вам буде зручно, пані.

І відповідь гувернантки — судячи з голосу, людини вихованої, але рішучої:

— Безумовно, місіс Дюн. Дякую вам за турботу.

— А як же дівчата, міс Барроу?..

— Не варто непокоїтися, місіс Дюн. Із ними все буде гаразд. Добраніч.

Почулося обережне човгання Хазяйки по східцях, а потім усе стихло.

Настала ніч, і всі в будинку поснули. Усі, окрім нас. Спроби бабці привчити нас до того, що вночі слід спати, зазнали поразки, так само як і решта її спроб привчити нас хоч до чого-небудь. Темряви ми не боялися. Постоявши біля дверей виховательки і так нічого й не почувши, окрім тихенького шарудіння миші під долівкою, ми спустилися вниз, до комори.

Але що це? Двері до комори не відчинялися! Нікóли доти комори не замикали, а тут… Сумніву не було: двері замкнено, а шпарину нещодавно змащено.

Тупо кліпаючи очима, Еммеліна стала терпляче чекати, коли ж двері якимось дивом відчиняться. Вона аніскільки не сумнівалася, що за якусь хвилину зможе поживитися і хлібом, і маслом, і варенням.

Спокійно! Без паніки. Кишеня бабусиного фартуха! Саме там можна знайти ключ від комори. У фартухові завжди лежало кільце заіржавілих ключів від дверних, буфетних та навісних замків з усього будинку. Трохи часу на пошуки — і потрібний ключ неодмінно знайдеться.

Але кишеня фартуха виявилася порожньою.

Еммеліна нервово засопла: вона нарешті збагнула, що з’явилася несподівана перешкода.

Ми починали розуміти ту загрозу, якою стане для нас міс Барроу. Але нехай не думає, що в неї все так легко вийде. Ми знаємо, що робити. Урешті-решт, у кожній сусідській хаті завжди можна чимось підхарчитися.

Ручка кухонних дверей провернулася й зупинилася, дійшовши до упору. Ми її і смикали, і обертали, але двері все одно не відчинялися. Ясна річ — вони ж були замкнені на навісний замок.

Розбите вікно у вітальні було обшите дошками, а вікно у їдальні надійно захищене віконницями. Залишався останній шанс: вибратися надвір через залу, відчинивши подвійні парадні двері. До них ми й вирушили. Еммеліна отетеріло пленталася ззаду, ніяк не розуміючи, чому це вона й досі не змогла напхати свого животика харчами. І до чого взагалі уся ця незрозуміла катавасія з дверима і замками?..

Місячний промінь, підсинений кольоровою шибкою, чітко освітлював масивні важучі засуви. Їх змастили і засунули в пази у верхній, недосяжній для нас, частині дверей.

Ми потрапили в пастку.

Еммеліна подала голос.

— Ням-ням! — сказала сестра.

Вона зголодніла.

А коли Еммеліна почувалася голодною, то її неодмінно треба було нагодувати.

Просто сказати, та непросто зробити. Ми потрапили у скрутне становище. Тямущістю Еммеліна не вирізнялася, але зрештою й до її бідолашної голівки дійшло, що їжі сьогодні вона не побачить. В очах її з’явився вираз безмежного здивування й образи. Вона розтулила рота й заскиглила.

Це її скигління знеслося сходами догори, звернуло ліворуч у коридор, злетіло ще одним сходовим маршем і прослизнуло попід дверима спальні виховательки.

Невдовзі до рюмсання додався ще один звук. Це було не човгання ніг підсліпуватої Хазяйки, а чіткі, як метроном, кроки Естер Барроу. Лунали вони переконливо й розмірено: тук, тук, тук! Сходами вниз, потім коридором, потім знову вниз, до галереї.

Я встигла заховатися у складках довгих цупких штор за мить до появи гувернантки. Година була вже опівнічна. Естер стояла нагорі сходового маршу: невеличка, міцно збита фігура на сильних ногах, не худа, але й не повна; спокійний, рішучий вираз обличчя. Охайно зачесана, у туго затягнутому на пасок халаті, вона мала такий вигляд, наче спала навсидячки, тримаючи спину рівно і з нетерпінням чекаючи, коли ж настане ранок. Її тонке волосся було прилизане до голови. Я розгляділа опецькувате обличчя та короткий товстий ніс. Словом, жінкою Естер Барроу була, м’яко кажучи, непоказною, але її незугарна зовнішність не відштовхувала, а навпаки, як не дивно, вабила.

Еммеліна стояла унизу біля сходів; ще мить тому вона скиглила від голоду, але узрівши Естер у всій красі, вмить заспокоїлася, припинила рюмсання і витріщилася на гувернантку захопленим поглядом, наче то була таця, доверху заповнена солодкими пиріжками.

— Дуже рада тебе бачити, — мовила Естер, спускаючись східцями. — Хто ж ти? Аделіна чи Еммеліна?

Еммеліна розтулила рота, але мовчала.

— Утім, це не має значення, — вела далі гувернантка. — Хочеш повечеряти? А де твоя сестра? Може, вона теж хоче повечеряти?

— Ням-ням! — відповіла Еммеліна — чи то на згадку про вечерю, чи то на вигляд самої Естер, яка уявлялася сестрі у вигляді таці з пиріжками.

Естер озирнулася довкола в пошуках другої близнючки. Завіса здалася їй просто завісою: кинувши на неї прискіпливий, але побіжний погляд, гувернантка нічого не помітила і всю свою увагу зосередила на Еммеліні.

— Ходімо зі мною, — з усмішкою сказала вихователька.

І витягла з кишені ключ.

Відполірований до сріблястого блиску, він спокусливо поблискував у її руці.

Трюк спрацював.

— Блищить, — мовила Еммеліна і, не встигши до пуття приглядітися до предмета в руці Естер, піддалася його магії і пішла слідком за ним — і за Естер, яка його несла, — назад, через холодний коридор до кухні.

Поки я ховалася у складках штори, мої голодні страждання перетворилися на холодну лють. Естер з блискучим ключем! Еммеліна! То було як повторення історії з дитячим візком. Звісно, Еммеліна обожнювала все блискуче — майже так само, як обожнювала їжу.

Нічний дебют гувернантки завершився її тріумфом.

Можна було припустити, що наш занедбаний будинок поволі «вбере в себе» завзятість нової гувернантки, — але сталося не так, як гадалося, а зовсім навпаки. Здавалося, що всі ті нечисленні, жалюгідні промені світла, що примудрялися пробитися крізь немиті вікна й важкі штори, падали саме на Естер: вона акумулювала їх у собі, підзаряджала своєю енергією і віддзеркалювала в морок, освітлюючи найвіддаленіші закутки, — і мало-помалу це сяйво ширилося на увесь будинок. У перший повний день її перебування цього благотворного впливу зазнала тільки її власна кімната. Міс Барроу зняла штори й замочила їх у діжці з мильною водою, а виправши, повісила сохнути на мотузці. Після цього виявилося, що на них є візерунок із рожевих та жовтих троянд, і це стало для нас повною несподіванкою. Поки штори сохнули, Естер вичистила вікна шматками газети, вмоченими в оцет, і в кімнату полинуло світло. Діставши таким чином змогу добре все розглядіти, вона відшкребла кімнату од бруду — усю, від підлоги до стелі. До ночі гувернантка встигла створити у своїх чотирьох стінах невеличкий райський куточок, що сяяв чистотою. І то був лише початок.

Милом і хлоркою, енергією й рішучістю запровадила вона гігієну в нашому будинку. Як весняний дощ, що змиває бруд, прийшла Естер у дім, мешканці якого з покоління в покоління безцільно й сліпо вешталися сюди-туди, не думаючи ні про що й не відчуваючи нічого, крім своїх огидних нав’язливих станів і фобій. Упродовж тридцяти років плин життя у цьому будинку вимірювався повільним кружлянням часточок пилу, висвітлених випадковим слабким променем. Тепер цей плин вимірювався ритмом, у якому тупотіли моторні ніжки Естер, а пил, наляканий шваброю та віником, кудись зник.

У перші ж дні гувернантка ретельно оглянула будинок. Вона обійшла його увесь, від льоху до горища, незадоволено прицмокуючи і насуплюючись на кожному поверсі. Її уваги не уникнув жоден буфет, жоден закуток. З олівцем та записником в руці Естер уважно обстежила кожну кімнату, прискіпливо фіксуючи вологі плями й розбиті вікна, перевіряючи, де саме риплять двері й підлога, випробовуючи старі ключі у старих замках та приклеюючи до них етикетки. Двері за собою вона замикала. І хоча це був лише «перший обхід», підготовчий етап до капітального ремонту, тим не менш Естер приносила із собою зміни до кожної кімнати: то гору скуйовджених ковдр акуратно складе на кріслі, то знайдену книжку затисне під пахвою, щоб потім віднести її назад до бібліотеки, то поправить фіранку, що висіла навскоси. Усе це Естер робила швидко, але без гарячкової сквапливості. Здавалося, варто було їй тільки кинути погляд на темну кімнату, як темрява відступала, хаос із винуватою пикою сам починав себе впорядковувати, а привиди сурмили відступ з поля бою. Приміщення зазнавало, так би мовити, «естеризації», тобто естетизації.

Ніде правди діти, наше горище вкинуло гувернантку в стан прострації. У неї аж щелепа відвисла від жаху, коли вона побачила, у якому стані перебуває дах і простір під ним. Але навіть цей хаос її не налякав і не розхолодив. Вона швидко опанувала себе, рішуче стулила губи і з подвоєним завзяттям почала заповнювати у записникові сторінку за сторінкою. Наступного ж дня прийшов майстер-будівельник. Ми знали його: це був забарний чолов’яга із села; під час розмови він страшенно розтягував голосні, наче даючи вустам відпочинок перед наступним приголосним. Цей майстер брався відразу за шість-сім робіт і рідко коли доводив до завершення хоча б одну. Більшу частину свого робочого дня він палив цигарки, споглядав роботу в різних ракурсах і фаталістично хитав головою. З притаманною йому лінькуватістю заліз горе-майстер і на наше горище, але не встиг він поспілкуватися з нашою гувернанткою й п’ятьох хвилин, як його молоток весело заторохтів під дахом. Без сумніву, це Естер надала йому прискорення.

Через кілька днів вдалося налагодити і регулярне харчування, і регулярний сон, і регулярний підйом уранці. А ще за кілька днів з’явилися чисті змінні туфлі для дому і чисті черевики для вулиці. І це ще не все! Шовкові сукні, випрані й залатані, знайшли притулок у гардеробі до міфічних «кращих часів», а на щодень з’явилися поплінові платтячка темно-синього та зеленого кольору з білою облямівкою та білими ж комірцями.

Від нового режиму Еммеліна аж розквітла. Її регулярно й добре годували і навіть дозволяли — під суворим наглядом — бавитися із блискучими ключами, що перебували в розпорядженні Естер. В Еммеліни навіть з’явилася пристрасть до купання. Спочатку сестра пручалася, верещала, хвицалася ногами, коли Естер і бабця роздягали її та опускали в кадіб; але коли опісля Еммеліна побачила себе у дзеркалі — чистеньку, з охайно зачесаним волоссям, переплетеним зеленою стрічкою, — вона аж рота роззявила з подиву і впала в новий нав’язливий стан. Тепер їй самій кортіло блищати, як той ключ, яким вона милувалася. Щоразу в присутності Естер Еммеліна крадькома позирала на обличчя гувернантки, очікуючи, коли та всміхнеться. А коли Естер дійсно всміхалася — що траплялося нечасто — Еммеліна захоплено вдивлялася в її обличчя. Невдовзі сестра й сама навчилася відповідати усмішкою на усмішку.

Інші мешканці будинку теж наче розквітли. Бабусині очі оглянув лікар, і її, попри гучні ремствування, повезли до окуліста. Повернулася вона зрячою. Хазяйка була така рада бачити дім у його оновленому, чистому стані, що вмить немов помолодшала і з небаченою енергією приєдналася до Естер у її рішучих реформаторських зусиллях. Навіть Джон-копач, який понуро корився наказам гувернантки і завжди відвертав свої похмурі очі від її сяючих всевидющих зіниць, — і той не зміг встояти перед тим позитивним впливом, який справляла енергія Естер на хатнє господарство. Не кажучи нікому ані слова, він узяв свої великі ножиці й пішов до класичного парку — вперше після катастрофи, яка спіткала парк кілька місяців тому. Джон-копач вирішив докласти всіх зусиль, щоб загоїти рани, спричинені колись бездумним насильством, і сама цілюща природа прийшла йому на допомогу.

Чарлі намагався триматися подалі від Естер, і обох це вдовольняло. Гувернантка не мала особливого бажання займатися чимось, що виходило за межі її обов’язків, а її головний обов’язок становили ми. Естер, як могла, дбала про наші тіла й наші душі, але наш дядько був поза межами її юрисдикції, й вона воліла не чіпати його без особливої потреби. Вона ж не Джейн Ейр, а він не містер Рочестер! Під натиском її енергії Чарлі відступив до старих дитячих кімнат на другому поверсі і зачинявся тепер у них, скніючи в товаристві самих лишень своїх спогадів. Вплив Естер на Чарлі обмежився суттєвим покращенням його раціону і суворішим контролем фінансів, які раніше, під чесними, але короткозорими очима Хазяйки, безсоромно розкрадалися спритними ділками та нечесними торговцями. Але жодної з цих змін на краще Чарлі не помітив, а якби й помітив, йому однаково було б до того байдуже. Утім, дітей Естер тримала подалі від нього, і якби він хоч на мить про це замислився, то був би їй дуже вдячний. Естер правила твердою рукою, тож у розлючених сусідів відпала потреба приходити і скаржитися на двійнят, а в Чарлі — потреба спускатися до кухні по бутерброди, що їх готувала для нього Хазяйка. А найголовніше — йому вже не треба було навіть на хвилину полишати отого свого вигаданого царства, у якому він поселив Ізабель, саму лиш Ізабель і нікого, окрім Ізабель. Так, Чарлі втратив територію, але навзамін здобув свободу. Він не чув Естер, не бачив її й жодного разу про неї не подумав.

Естер святкувала перемогу. Може, ніс її й скидавсь на картоплину, але цілеспрямованості їй було не позичати.

Міс Вінтер перервала розповідь, її очі дивились кудись у віддалений куток кімнати, а свідомість, вочевидь, опанувало минуле, яке подекуди уявляється нам реальнішим від сьогодення. У куточках її очей та вуст ховалася печаль і втома. Знаючи, якою тонкою буває нитка оповіді, я міркувала, яким би чином тактовніше підштовхнути письменницю до продовження розмови.

Пауза явно затяглася.

— А ви, — обережно мовила я, — як ви ставилися до Естер?

— Хто, я? — Міс Вінтер якось відсторонено кліпнула очима. — О, вона мені подобалася. У тім-то й біда.

— Біда?

Віда Вінтер знову кліпнула очима, завовтузилася у кріслі й кинула на мене несподівано гострий, не надто привітний погляд, і я зрозуміла, що нитка таки перервалася.

— Гадаю, на сьогодні досить. Можете йти.

Записуючи історію гувернантки Естер, я швидко повернулася до звичного розкладу й темпу роботи. Уранці я вислуховувала розповідь міс Вінтер, майже не роблячи при цьому позначок у записнику, а згодом, повернувшись до себе й озброївшись своїми вірними дванадцятьма олівцями та стругачкою, схилялася над сторінками, переносячи на них те, що чітко зафіксувала моя пам’ять. Слова, збігаючи з кінчика олівця на аркуш, відтворювали в моїх вухах інтонацію міс Вінтер, а пізніше, перечитуючи вголос написане, я відчувала, що моє обличчя набуває характерного для письменниці виразу. При цьому моя ліва рука то підводилася, то опускалася, імітуючи її промовисті жести, а права лежала, наче скалічена, на колінах. У моїй уяві слова перетворювалися на образи і сцени. Ось стоїть Естер, чепурна і чиста, від неї виходить сріблясте сяйво, воно утворює навколо неї світлий ореол, що поволі шириться — спочатку на її кімнату, потім на будинок, а опісля й на його мешканців. Хазяйка з невиразної постаті, що повільно рухалася в напівтемряві, трансформувалася у жваву бабцю з чіткими обрисами, яка моторно порається в чистих і світлих кімнатах, приглядаючись до всього вже зрячими (дяка окулістові!) очима. А ось і Еммеліна, яка піддалася чарівній аурі Естер і дозволила перетворити себе з немитої та недогодованої бродяжки на чистеньку, пухкеньку і добросерду дівчинку. Ореол Естер поширився навіть на класичний парк: ось її світло осяває скалічені тисові гілки і кличе до життя нові зелені пагони. Ген там, поодаль, на межі світла й мороку — похмурий мовчазний садівник на прізвисько Джон-копач; він пасивно опирається змінам і ніяк не хоче потрапляти під магічний вплив сяйва, що виходить від Естер. Поставав у моїй уяві й Чарлі; він блукав у темряві, поза межами аури Естер, усіма чутий, але ніким не бачений. А ще я бачила Аделіну… цю загадкову і жорстокосерду Аделіну.

Для своїх біографічних досліджень я завела таку собі «картотеку життів». Це була скринька з картками-покажчиками, що містили подробиці про персонажів: ім’я, рід занять, дати народження та смерті, місце проживання тощо. Інколи ця картотека здається мені меморіалом, зведеним задля вшанування померлих (я уявляю, як вони заглядають у мою кімнату крізь темне вікно й перешіптуються: «Ти диви! Вона записує нас у картки! І це — через двісті років після нашої смерті!»). Коли ж за вікном непроглядний морок і я почуваюся безпорадною та самотньою по цей бік темного скла, картки стають схожими на маленькі надгробки, бездушні й холодні, а сама скринька — на глухий цвинтар. Список персоналій, що його мені надала міс Вінтер, був надто короткий, і коли я тасувала картки, жалюгідність їхньої кількості збурювала в мені розчарування й роздратування. Інформаційна складова історії видавалася мені явно недостатньою.

Я взяла чисту картку і почала її заповнювати.

Естер Барроу

Гувернантка

Маєток Енджелфілд-хаус

Рік народження:?

Рік смерті:?

Я зупинилася. Зробила на пальцях деякі підрахунки. Дівчатам було лише по тринадцять років. І Естер була молода. Вона просто не могла бути старою, беручи до уваги її неабияку бадьорість та винахідливість. Скільки ж їй було? Тридцять? А може, тільки двадцять п’ять? На якихось дванадцять років старша за самих двійнят… І тут мені зайшла одна гадка. Що, коли Естер ще жива? Цікаво, чи може таке бути? Міс Вінтер у свої сімдесят із гаком перебуває на порозі смерті — але ж це ще не означає, що людина старша за неї вже мала померти.

Залишалося одне.

Я зробила у карточці ще одну позначку й підкреслила її.

ЗНАЙТИ ЕСТЕР!

Як не дивно, тієї ночі мені наснилася гувернантка.

Я бачила її непоказну фігуру в акуратно підперезаному халаті. Ось Естер стоїть на майданчику галереї і, стуливши губи, скрушно хитає головою, розглядаючи закіптюжені пожежею стіни, гострі краї поламаних дощок долівки і плющ, який в’ється навколо поруччя сходів. Посеред того хаосу стоїть Естер — і все довкола неї світлішає, ясніє, наче заспокоюється.

Естер кидала гострий погляд жвавих очей то ліворуч, то праворуч, не залишаючи нічого поза своєю увагою. Аж ось її погляд зупинився на постаті, що стояла за моєю спиною. Імовірно, це була моя сестра-близнючка; я була майже певна цього…

Я почала наближатися до Естер, як той нічний метелик, що летить на світло. Та коли я потрапила всередину магічного кола, нічого не сталося. Навколо мене так і залишилася темрява. Очі Естер ковзнули по мені — і вона мене не побачила. Наче мене не було взагалі.

Я прокинулася, відчуваючи збоку вже знайомий пекучий холод, і почала перебирати картини зі сну, щоб зрозуміти джерело свого страху. У самій Естер нічого страхітливого не було. Налякало мене до дрожу не те, що я бачила уві сні, а те, ким я в тому сні була. Якщо Естер мене не побачила, то я, мабуть, була привидом. Бути привидом — означає бути мертвою. Хіба ні?..

Я встала з ліжка й пішла до ванної кімнати, щоб змити із себе страх. Намагаючись не дивитися у дзеркало, я поглянула була на свої руки у воді… і зазнала нового нападу жаху. Мої руки існували тут… але я знала, що водночас вони існують і там, по той бік, де вони мертві. І очі, якими я їх бачила, — теж мертві у потойбічному світі. А мій розум, крізь який проходять ці думки, він що — теж мертвий?!. Мене охопив панічний страх.

Яка жахлива природна аномалія розділяє особистість між двома тілами ще до їхнього народження, а потім одне з них убиває? Що ж від мене залишилося? Хто я така? Напівпомерла душа моя, гнана зі світу живих удень, вночі лине до свого двійника у похмуре небуття.

…Я запалила вогонь, заварила какао, закуталася в халат та ковдри й заходилася писати листа батькові. Як там крамниця, питалася, як там мати, як там він і як зазвичай чинять люди, коли хочуть когось розшукати? Чи існують приватні детективи в реальному житті, чи тільки в книжках?.. Я переповіла батькові все те нечисленне, що знала про Естер. Чи можна розпочати пошук за наявності такої скупої інформації? Чи візьметься приватний детектив за таку роботу? А якщо ні, то що робити тоді?..

Я перечитала листа. Стислий і діловий, він жодним чином не видавав мого страху. Уже розвиднювалося. Дрож припинився. Незабаром тут з’явиться Джудіт зі сніданком.

Для нової гувернантки не існувало нічого недосяжного.

Так принаймні здавалося спочатку.

Але подекуди виникали труднощі. От, скажімо, суперечка з Хазяйкою. Естер, вичистивши й причепуривши кімнати, замкнула їх, а трохи згодом із незадоволенням виявила, що хтось їх знову відімкнув. Вона покликала до себе Хазяйку.

— Яка потреба, — запитала вона, — залишати кімнати відімкненими, якщо вони не використовуються? Ви ж бачите, до чого це призводить: дівчата заходять до них, коли їм заманеться, і вчиняють безлад. У результаті і моя, і ваша робота стає марною.

Бабця, здавалося, цілком з нею погодилася, і Естер заспокоїлася. Але за тиждень вона знову виявила, що двері відімкнено.

Насупившись, гувернантка знову викликала Хазяйку. Цього разу пустопорожні обіцянки вже не могли вдовольнили Естер: вона твердо вирішила з’ясувати все.

— Зважте на повітря, — сказала бабця. — Без руху повітря в будинку стає страшенно волого.

У простих і дохідливих висловах Естер прочитала місіс Дюн стислу лекцію про циркуляцію повітря та про вологу й відіслала бабцю геть, перебуваючи у впевненості, що цього разу їй вдалося розв’язати проблему остаточно.

Та за тиждень міс Барроу знову помітила, що двері відімкнено. І тепер Естер уже не стала викликати бабцю. Натомість Естер сіла і почала міркувати. Проблема виявилася глибшою, ніж могло здатися на перший погляд. Вихователька вирішила краще приглядітися до Хазяйки і шляхом спостереження виявити, що ж насправді криється за відімкненими дверима.

Друга проблема стосувалася Джона-копача. Його неприязне ставлення до неї не пройшло повз увагу Естер, але це її аж ніяк не засмутило. Вихователька була чужою в цьому домі і тому мала продемонструвати, що вона тут перебуває для блага всіх і кожного, а не для того, щоб із кимось сваритися і створювати прикрощі. Естер сподівалася з часом схилити садівника на свій бік. Але попри те що Джон-копач начебто звик до її присутності, його неприязнь виявилася несподівано тривкою і ніяк не хотіла сходити нанівець.

Якось гувернантка звернулася до Джона з абсолютно безневинним і буденним питанням. У нашому саду Естер якось побачила — принаймні так вона стверджувала — дитину з села, яка в той час мала бути в школі на заняттях.

— Хто ця дитина? — поцікавилася вона. — Хто її батьки?

— Нічого я не знаю, — несподівано грубо відповів Джон.

— Та я й не кажу, що ви обов’язково повинні це знати, — спокійно відповіла Естер, — але ця дитина має бути в школі. Гадаю, що в цьому ви зі мною погоджуєтесь. Ви тільки скажіть мені, чия це дитина, і я обговорю її поведінку з її батьками та директоркою школи.

Джон-копач знизав плечима і збирався був піти, але гувернантка була не тією жінкою, від якої можна було відкараскатися так легко. Швидко оббігши садівника, вона заступила йому дорогу і наполегливо повторила свою вимогу. А чом би й ні? Адже вимога була цілком слушною і висловлювала її Естер цілком чемно. Тож з якого дива садівник мав опиратися?

Але він таки вперся.

— Діти із села сюди не заходять, — тільки й сказав він.

— А ця дитина зайшла, — наполягала гувернантка.

— Діти тримаються подалі від маєтку, бо бояться.

— Не смішіть мене. Чого і кого їм тут боятися? Цей хлопчик був у крислатому капелюсі й у штанях, перешитих з дорослого чоловіка. Його зовнішність досить характерна. Ви не можете не знати, хто він.

— Жодної дитини я тут не бачив, — відрізав Джон, даючи Естер зрозуміти, що розмову скінчено, і знову зробив спробу піти.

Та Естер була сама наполегливість.

— Але ж ви не могли його не бачити!

— Нормальна людина не побачить того, чого побачити не можна. А я — людина нормальна. Коли нема чого бачити, я нічого й не бачу. І на вашому місці, пані, я теж нічого не побачив би. Тож до побачення вам.

І з цими словами Джон-копач таки пішов. Цього разу Естер не стала перепиняти його. Вона залишилася стояти, скрушно хитаючи головою й дивуючись, який це ґедзь із доброго дива вкусив садівника. Що ж, Енджелфілд і справді виявився маєтком, сповненим загадок. Але гувернантка над усе полюбляла інтелектуальні вправи. Лишень заждіть, незабаром вона таки добереться до суті!

Естер відзначалася неабиякою прозірливістю. Однак і вона ще не цілком усвідомила, з ким має справу. Узяти хоча б, наприклад, її звичку залишати двійнят ненадовго наодинці, а самій виконувати якусь заздалегідь заплановану хатню роботу. Спочатку вона пильно приглядалася до дівчат, оцінюючи їхній настрій, зважуючи, чи стомлені вони, скільки часу лишилося до прийому їжі, орієнтуючись на звичне для них чергування періодів активності й відносного спокою. Упевнившись, що двійнята настроєні розслабитися й годину поніжитися у своїй кімнаті, вона зі спокійною душею залишала їх без нагляду. Саме під час одного з таких періодів відносного спокою і замислила Естер швиденько провернути одну справу. Прийшов лікар Модслі, і вона хотіла з ним серйозно поговорити. І поговорити приватно, щоб ніхто ні про що не дізнався.

Простачка Естер! Хіба ж можливо приховати що-небудь, якщо в домі є діти!

Вона зустріла лікаря біля парадних дверей.

— Доброго дня. Яка чудова погода! Може, прогуляємось у парку?

І вони вирушили до класичного парку, не здогадуючись, що за ними шпигують.

— Ви просто сотворили чудо, міс Барроу, — почав лікар Модслі. — Ви перевиховали Еммеліну.

— Чудо?

— Так, запевняю вас. Мої надії справдилися навіть більшою мірою, ніж я сподівався. Я приємно вражений вашими успіхами.

Естер чемно кивнула й трохи відвернулася від нього. Сприйнявши таку реакцію за вияв скромності, лікар замовк; в око йому впали нещодавно підстрижені тисові насадження, і поки він ними захоплювався, Естер встигла опанувати себе. І добре, що лікар відволікся на споглядання бездоганних геометричних форм, а то помітив би іронічний погляд виховательки і швидко збагнув би, що помилився.

На думку Естер, лікарева похвала була недоречною. Ясна річ, що Еммеліна перевиховалася. А хіба могло бути інакше, якщо нею зайнялася Естер? Яке ж у цьому чудо?

Звісно, вони жили у світі, де не вважалося за доречне визнавати наявність ознак геніальності в якоїсь там гувернантки. І тим не менш — мені здалося, що Естер була дещо розчарована. Вона ж бо вважала, що лікар Модслі — єдина в Енджелфілді особа, яка може зрозуміти її й гідно оцінити. І його зверхня поблажливість виявилася для неї прикрою несподіванкою.

Лікар Модслі стояв, засунувши руки в кишені й розпроставши плечі, і вдивлявся кудись туди, де закінчувалися тисові зарості й починалося небо. Його охайно зачесаного волосся вже торкнулася сивина, а на маківці проглядалося невеличке, але чітко окреслене кружальце рожевуватої лисини.

— Джон потроху залагоджує шкоду, заподіяну двійнятами, — мовила Естер.

— Цікаво, що спонукало їх завдати цієї шкоди?

— Якщо говорити про Еммеліну, то тут відповідь проста. До цього її змусила Аделіна. А ось що спонукало саму Аделіну… Гадаю, вона й сама до пуття не розуміє. Здебільшого вона керується імпульсами, які, схоже, не мають раціонального підґрунтя. Та якою б не була причина, наслідки для Джона були катастрофічними. Його родина плекала цей парк впродовж поколінь.

— Яка безсердечність! Я й не думав, що дитина може бути такою жорстокою.

Стоячи за спиною лікаря, Естер знову скривилася в насмішкуватій гримасі. Їй стало ясно: Модслі нічого не тямить у дітях.

— Так, це безсердечно. Утім, діти часто демонструють схильність до жорстокості. Просто ми воліємо в них цієї риси не помічати.

Вони повільно рушили через класичний сад, милуючись красою тисових заростей і обговорюючи роботу Естер. А за ними — на безпечній відстані, але підслуховуючи кожне слово, — кралася маленька шпигунка, ховаючись то за одним кущем, то за іншим. Вони звертали то ліворуч, то праворуч, інколи повертаючись назад; це було, наче гра у класи, наче вишуканий старовинний танок.

— То ви задоволені з результатів вашої роботи над Еммеліною, міс Барроу? — запитав лікар Модслі.

— Так, задоволена. Ще рік роботи в цьому напрямку — і, гадаю, Еммеліна вже повністю навчиться виявляти кращі риси своєї вдачі. Розумницею ця дівчинка не стане, але я впевнена: надійде час, і вона зможе жити окремо від сестри. Може, навіть заміж вийде. Не всім чоловікам потрібні розумні дружини, і Еммеліна зможе стати для когось вірною і ніжною супутницею.

— От і добре.

— Але з Аделіною справа абсолютно інакша.

Вони зупинилися проти пошкодженого вгорі куща, підстриженого у формі обеліска. Гувернантка оглянула понівечені внутрішні гілки й помацала нові пагони із зеленими листками, що тяглися до світла. Потім зітхнула і скрушно похитала головою.

— Аделіна просто приголомшує мене, докторе Модслі. Тому ваша думка — думка досвідченого лікаря — стала б мені у великій пригоді.

Лікар чемно вклонився.

— Звичайно ж. Що саме вас непокоїть?

— Ніколи раніше не зустрічала я такої незрозумілої дитини. — Естер на мить замовкла. — Вибачте мені мою нетямущість, але мені навіть важко знайти потрібні слова, щоб схарактеризувати всі її дивацтва.

— Не поспішайте. Я маю вдосталь часу.

Лікар Модслі вказав рукою на низьку лавку біля живоплоту у формі витонченого ліжкового бильця, й вони сіли напроти однієї з найрозкішніших зелених фігур парку.

— Аделіна, — почала Естер, — дитина зла й агресивна. Вона не терпить моєї присутності в домі і чинить опір усім моїм спробам навести лад. Харчується вона хаотично: буває, не їсть нічого, аж доки не почне конати з голоду, й лише тоді щось перехопить, та й то якийсь мізерний шматочок, не більше. Викупати її можна лише силоміць, і попри те що Аделіна худа як скелет, потрібні зусилля двох дорослих людей, щоб утримати її у воді. Будь-який вияв доброзичливості з мого боку вона зустрічає цілковитою байдужістю. Здається, нормальні людські почуття їй незнані, і я, чесно кажучи, дуже сумніваюся, що ця дівчинка має у собі хоч дещицю людяності.

— Чи вона розумна?

— Радше хитра й підступна. Її ніщо не цікавить, крім її власних безглуздих забаганок.

— А як вона навчається?

— Ну, хіба це навчання? Арифметики немає, немає ні латини, ні географії. Утім, в інтересах дисципліни й порядку я змушую дівчат навчатися по дві години двічі на день і розповідаю їм різні історії. Оце і все навчання.

— Аделіні подобаються ваші уроки?

— Якби ж я знала, пане лікарю! Вона ж несамовита, абсолютно некерована, розумієте?! Щоразу її треба заманювати до кімнати якоюсь хитрістю, а інколи мені навіть доводиться кликати на допомогу Джона, щоб той затягнув її силоміць. При цьому вона всіляко опирається: то руками вчепиться за одвірок, то навмисне заклякне усім тілом, щоб її неможливо було пронести крізь двері. На стілець посадовити її геть неможливо, тож Джон лишає її на підлозі і йде. У класній кімнаті вона не слухає мене й не дивиться на мене, а замикається в собі й поринає у якийсь вигаданий нею світ.

Лікар Модслі уважно слухав, а потім кивнув:

— Дійсно важкий випадок. Отже, її поведінка дуже вас непокоїть, і ви побоюєтеся, що результати вашої роботи з Аделіною будуть менш успішними, аніж з її сестрою. Та все ж, — чарівно всміхнувся він, — вибачте, міс Барроу, але особливих підстав для стурбованості я не бачу. Я вірю у ваші здібності. Щойно я почув від вас розповідь більш зв’язну й більш дохідливу, ніж чув від багатьох лікарів у схожих випадках.

Естер зміряла лікаря холодним поглядом.

— Я ще не все сказала.

— Слухаю вас.

— Є методи, які з успіхом застосовували і застосовують до таких дітей, як Аделіна. Я маю також власні перевірені розробки, які можна було б використати, якби не…

Вихователька завагалася, й цього разу лікареві вистачило кмітливості не переривати її. І Естер знову заговорила — неквапно, ретельно зважуючи слова.

— Таке враження, ніби в душі Аделіни якась імла. І ця імла відокремлює її не лише від решти людей, але й від самої себе. Інколи імла рідшає, інколи зовсім розвіюється, і тоді з’являється зовсім інша Аделіна. Але так триває недовго. І коли імла повертається, дівчина стає такою, як і раніш.

Естер поглянула на лікаря, чекаючи його реакції. Той наморщив лоба.

— А як вона поводиться в ці періоди просвітління?

— Зовнішніх ознак обмаль. Насамперед це її дихання. Інколи воно змінюється, і тоді я вгадую, що Аделіна мене чує. Потім… її руки.

— Що — її руки?

— Зазвичай вони напружені, з розчепіреними пальцями — ось такі. — Естер розчепірила свої пальці. — Але інколи я помічаю, що вони розслабляються — ось так. — Вона розслабила пальці, й ті обм’якли. — Наче моя розповідь так захоплює увагу Аделіни, що її захисна реакція притупляється, дівчинка розслабляється й «забуває» демонструвати свою відразу до мене. Мені доводилося працювати з багатьма «важкими» дітьми, докторе Модслі. У цій сфері я маю великий досвід. І те, що я побачила, можна звести до такого висновку: в Аделіні розпочався процес, так би мовити, «бродіння», себто перевиховання.

Лікар відповів не відразу; на якийсь час він замислився, і Естер, схоже, була втішена його увагою до її міркувань.

— А чи простежується якась регулярність у прояві цих симптомів?

— Поки що впевненості немає. Але…

Лікар Модслі кивнув, заохочуючи її продовжувати.

— Може, це й дурниці, але мені здалося, що певні літературні твори…

— Літературні твори?

— Наприклад, «Джейн Ейр». За кілька днів я скорочено переказала їм першу частину; саме тоді я вперше й помітила це явище. А ще — Діккенс. Історичні ж легенди та повчальні казки не завжди дають ефект.

Лікар знову наморщив лоба.

— А «Джейн Ейр» діє регулярно?

— Ні. У цьому й полягає проблема.

— Гм. І що ж ви збираєтеся робити?

— Безперечно, існують перевірені методи виховання таких егоїстичних та впертих дітей, як Аделіна. Якнайсуворіший режим сьогодні міг би її вберегти від долі її матері завтра. Однак суворий режим, цілющий для «зовнішньої оболонки» Аделіни, буде вкрай руйнівним для…

— Для тієї дитини, яку ви бачите, коли імла розвіюється?

— Саме так. Для отієї дитини нічого гіршого й придумати не можна.

— То якщо підсумувати всі ваші спостереження… яким ви бачите майбутнє Аделіни?

— Це передчасне запитання. Наразі достатньо констатувати, що я не вважаю цю дитину повністю втраченою. Хтозна, що з неї вийде?..

Вони сиділи, мовчки розглядаючи зелену геометричну фігуру напроти, і всерйоз розмірковували над проблемою… тоді як сама «проблема», сховавшись за кущем, крадькома позирала на них крізь листя.

Зрештою озвався лікар.

— Мені невідоме захворювання, яке б супроводжувалося такими симптомами. Але, можливо, справа тут у моєму невігластві. — Він сподівався, що Естер ввічливо заперечить, але вона цього не зробила. — Гм. Гадаю, мені слід ретельно оглянути цю дівчинку, щоб визначити загальний стан її здоров’я — як фізичного, так і розумового.

— Саме про це я й думала. До речі, — Естер почала ритися у кишенях, — ось мої нотатки. У них ви знайдете опис кожного засвідченого мною конкретного випадку. Опис супроводжується попереднім аналізом. Може, після огляду ви трохи затримаєтесь, щоб поділитися зі мною враженнями? Ми б могли разом поміркувати над належними заходами.

Лікар поглянув на Естер із чималим здивуванням. Вона вийшла поза межі свого амплуа гувернантки, вона поводилася так, наче була його колегою!

Естер теж збагнула, що порушила субординацію. Може, ще не пізно відступити? Але Рубікон уже було перейдено. Пішов на бій — міцно стій.

Тим часом погляд лікаря Модслі знов перекинувся на геометричну фігуру з гілок та листя.

— Це не додекаедр, — із хитруватим усміхом мовила Естер. — Це тетраедр.

Лікар Модслі підвівся з лавки й наблизився до зеленої фігури.

— Один, два, три, чотири… — почав рахувати він, ледь ворушачи губами.

Моє серце пішло у п’яти. Невже він збирається обійти дерево? А там, чого доброго, ще й мене надибає!

Але лікар дорахував до шести й зупинився. Він знав, що Естер мала рацію.

Вони якось знічено поглянули одне на одного. На його обличчі відбилася непевність. Хто вона, ця жінка? І хто дав їй право так з ним розмовляти? Вона ж усього-на-всього опецькувата провінційна гувернантка з носом-картоплиною! А може, ні? Може, все не так просто?..

Естер мовчки дивилася на лікаря, наче прикута до свого місця.

Нарешті вони зніяковіло відвернулися одне від одного. Земля колихнулася і на якусь дещицю відхилилася від своєї осі.

— То коли ви оглянете Аделіну? — спитала Естер.

— Може, вдень у середу? — запропонував лікар.

— Гаразд. У середу вдень.

Земля повернулася до свого початкового положення у просторі.

Вони пішли назад до будинку. На першому ж повороті лікар попрощався, звернув убік і пішов геть.

А за тисом маленька шпигунка гризла нігті й ламала голову над почутим.

Шорстка вуаль утоми ятрила мені очі. Раціональна оболонка свідомості стала тонкою, як газетний папір. Пропрацювавши цілий день та половину ночі, я боялася лягати спати.

Чи в мене вже почалися слухові галюцинації? Наче мені почулася якась мелодія. Навіть не мелодія, а п’ять розрізнених нот.

Щоб переконатися, я розчинила вікно. Так і є. З парку і справді долітали якісь звуки.

Зі словами я проблем не маю. Дайте мені уривок тексту — і я неодмінно здогадаюся, що йому передувало або йшло після нього. У найгіршому випадку зведу вибір до кількох найімовірніших варіантів. Але ж музика — не моя царина. Чим були ці п’ять нот? Початком колискової? Чи відгомоном чийогось гіркого плачу? Здогадатись було неможливо. Не було ні початку, ні кінця, ні мелодії, яка увібрала б у себе ці п’ять нот. Що тримає їх — ці п’ять нот — укупі?.. Після закличного звуку першої ноти наставала перебіжна пауза, наче ця перша нота напружено чекала: чи, бува, не зникла кудись її товаришка, чи не відлетіла назавжди, занесена вітром? І так було і з другою, і з третьою, і з четвертою нотами. А після п’ятої наставала непевність, відчуття, що невдовзі й та тонка нитка, яка з’єднує цей випадковий набір звуків, урветься, і розлетяться назавжди за вітром ці п’ять нот, як пожовкле осіннє листя.

Уперто мовчазні, коли я намагалася змусити їх зазвучати у моїй свідомості, ці ноти невідь-звідки приходили непрохані саме тоді, коли я про них і не думала. Увечері, занурена у роботу, я час від часу завважувала, що ці звуки з регулярними інтервалами знов лунають у моїй голові. І вночі, коли я перебувала на межі сну та дійсності, до мене здалеку долинала та вервечка звуків, нерозбірлива й немелодійна.

Але цього разу я їх і справді почула. Спочатку, як і годиться, пролунала перша нота, а решта її товаришок наче захлинулись у дощі, що дріботів у скло. От і добре, подумала я, і хотіла була вже знову спробувати заснути, як у проміжку між шквалами зливи з води виринули ще три звуки.

Ніч стояла темна, хоч в око стрель. Пітьма була така непроникна, що тільки шум дощу дозволяв уявити, де розташований парк. Безперервний стукіт — то краплі дощу тарабанять у вікно. Раптовий м’який шерех — то шумить на галявині змокла трава під поривами вітру. Дзюркотливий звук — то струмки стікають жолобами до водостоку. Тук, тук, тук! — то падає з листя на землю вода. А між цими звуками, за ними й під ними (якщо я зовсім не збожеволіла) — звучали оті п’ять нот. Ля, ля-ля, ля-ля.

Я влізла у черевики, накинула на плечі пальто і вийшла надвір у непроглядну темряву. Мені навіть власних рук не було видно. І нічого не було чути, окрім чавкання моїх черевиків по галявині. І тут мій слух знову спіймав оті п’ять нот. Що за різкі, неприємні звуки! Ні, це не музичний інструмент, а якщо людський голос, то немилозвучний.

Мало-помалу, часто зупиняючись, я почала вистежувати ці ноти: спочатку обійшла галявину з країв, потім повернула до ставка — принаймні, так мені здалося, — потім збилася з дороги й почала обстежувати розм’яклий ґрунт у пошуках стежини, і зрештою опинилася не біля тисових заростей, як хотіла, а на ділянці з низькими кущами, що чіплялися за мою одіж. Тоді я облишила спроби вирахувати, де саме я перебуваю, і спробувала зорієнтуватися у просторі тільки на слух, ідучи за вервечкою звуків, наче за ниткою Аріадни в лабіринті. Ноти звучали з нерегулярними інтервалами, і щоразу я йшла на них, доки не наставала тиша. Тоді я зупинялася й чекала. Скільки часу я отак проблукала в темряві? П’ятнадцять хвилин? Півгодини? Єдиним результатом моїх пошуків було повернення до тих самих дверей, крізь які я вийшла з будинку. Отже, я пройшла — або ж хтось мене провів — по колу.

Тиша набула відтінку завершеності. Це був фінал. Ноти стихли, і знову чути було тільки шум дощу.

Замість увійти до будинку, я сіла на лаву, схилила голову на схрещені руки й сиділа отак, відчуваючи, як краплі падають мені на спину, на шию, на волосся…

Звісно, блукання парком у пошуках чогось ефемерного — велика дурість, дорікала собі я. Либонь, ці ноти чулися тільки в моїй уяві. Треба подумати про щось інше. Цікаво, що батько порадить мені стосовно пошуків Естер? А Енджелфілд… Я стривожилася: що ж робитиме Аврелій, коли будинок знесуть? У моїй свідомості простягся асоціативний ланцюжок: Енджелфілд — тамтешній привид — мій власний привид і те розмите віддзеркалення, яке я сфотографувала… Я твердо вирішила: наступного дня зателефоную матері. Утім, ця думка ні до чого мене не зобов’язувала: рішення, ухвалені опівночі, завжди можна гарантовано скасувати.

Аж раптом спинний мозок послав мені сигнал тривоги.

Чиясь присутність. Тут. Зараз. Поруч зі мною.

У чорнильній темряві геть неможливо було побачити нікого й нічого. Непроглядна ніч поглинула все, навіть величезний старий дуб. Здавалося, увесь світ зібгався до розмірів чужих очей, що спостерігали за мною, і до несамовитого калатання мого серця.

Це не міс Вінтер. Її тут бути не може. Тим паче о такій пізній годині.

Тоді хто ж?

Я відчула його спочатку на відстані, а вже потім відчула дотик. Щось доторкнулося до мене збоку — і щезло, а потім знову доторкнулося…

Це був Привид. Кіт на ім’я Привид.

Він знову легенько штовхнув мене, потерся щокою об мої ребра й занявчав, засвідчуючи свою присутність. Я простягла руку і погладила його, а серце моє намагалося заспокоїтися й увійти в нормальний ритм. Кіт замуркотів.

— Ти ж увесь мокрий! — сказала я йому. — Ходімо додому, дурненький. Така ніч — не для прогулянок.

Кіт слідком за мною увійшов до моєї кімнати, і поки я витирала змокле волосся рушником, він вилизав себе досуха. А потім ми поснули на ліжку — я і кіт. І вперше за тривалий час мої кошмари трималися від мене на поважній відстані. Либонь, це кіт захищав мене.

Наступний ранок був сірим і похмурим. Після звичної оповіді міс Вінтер я вийшла погуляти в парк і у тьмяному світлі зимового дня спробувала повторити маршрут, яким пройшла вчора пізно уночі. Початок виявився досить легким: краєм галявини — і до саду з ставком. Але опісля я втратила свій слід. Уночі мої ноги вгрузали в мокрий ґрунт, але ж на ранок усі клумби і межі вже було ретельно заскороджено і впорядковано — міс Вінтер недаремно тримала садівника. Усе, що мені лишалося, — це покладатися на власну інтуїцію..

Нічого екстраординарного я не побачила. Мені зустрівся Моріс; він уперше озвався до мене. Коли я натрапила на нього, він саме стояв навколішки над ділянкою скопаної землі, вирівнюючи й розгладжуючи її. Відчувши, що я стою позаду нього, Моріс озирнувся й поглянув на мене.

— От кляті лисиці! — невдоволено пробурчав він.

І знову заходився працювати.

Я повернулася до будинку і почала переписувати нотатки свого ранкового інтерв’ю.

Настав день медичного обстеження, і в будинку з’явився лікар Модслі. Чарлі, як і слід було чекати, не вийшов привітати гостя. Естер повідомила господаря дому про візит лікаря у звичний спосіб, тобто залишила листа на таці біля кімнати Чарлі, але відповіді не дістала, тож цілком резонно припустила, що містера Енджелфілда ця справа не цікавить.

Аделіна перебувала в похмурому, але неагресивному настрої. Вона дозволила відвести себе до кімнати, де мав відбутися огляд, і покірливо стерпіла всі обмацування та поштрикування. Коли її попрохали розтулити рота й висунути язика, вона відмовилася, але принаймні не вкусила лікаря, коли той встромив їй у рота палець, щоб силою розсунути щелепи і зазирнути всередину. Пацієнтка увесь час відводила очі, всіляко уникаючи дивитися на лікаря й на його інструменти; здавалося, вона ледь усвідомлювала, хто такий цей лікар Модслі і що він робить. Жодного слова витягти з неї так і не вдалося.

Лікар виявив, що дівчина має вагу нижчу за норму, та ще й вошей на додачу; але в усьому іншому Аделіна була фізично здоровою. Однак визначити її психічний стан виявилося справою набагато важчою. Джон-копач був переконаний, що Аделіна розумово неповноцінна. Місіс Дюн заперечувала, їй здавалося, увесь клопіт полягає в недбалості батьків та бракові дисципліни: Хазяйка ж бо завжди намагалася виправдати двійнят, тим паче на людях.

Напередодні увечері, стоячи біля каміна й попихкуючи люлькою, лікар Модслі неквапливо розмірковував уголос над випадком Аделіни, перелічуючи приклади її недозволенної поведінки, почуті від міс Барроу. До списку прогрішень Аделіни входили крадіжки майна та харчів із селянських хат, зруйнування класичного саду, насильство, вчинюване над Еммеліною, та небезпечні ігри з сірниками. Місіс Модслі слухала. (Лікар Модслі любив, коли дружина слухала, як він виголошував промови: це стимулювало його ораторські здібності.) І ось раптом, коли він саме мав намір перейти до можливих пояснень такої поведінки, пролунав тихий, спокійний голос Теодори.

— А чи не здається тобі, що ця дівчинка — просто бешкетниця?

Лікар на якусь мить замовк, вкрай здивований тим, що його насмілилися перервати.

— Це лише припущення, — докинула місіс Модслі і змахнула рукою, наче применшуючи цим жестом вагомість власних слів.

Утім, те, що мовила вона голосом спокійним і тихим, значення не мало: на її думку, достатньо було самого того факту, що вона висловилася взагалі.

…Тим часом для лікаря Модслі дедалі авторитетнішою ставала думка Естер Барроу.

— Пане лікарю, — сказала Естер після огляду, — зважте на повну відсутність батьківської турботи й на брак системного виховання. Розвиток особистості Аделіни впродовж дуже, дуже тривалого часу визначався виключно досвідом її спілкування із сестрою-близнючкою. Сестра являє собою єдиний сталий і чіткий компонент свідомості Аделіни. Ви мене розумієте? Увесь світогляд Аделіни формувався крізь призму їхніх стосунків!

Звичайно ж, Естер мала рацію. Лікар Модслі й уявлення не мав, з якої книжки гувернантка все це почерпнула, але не було сумніву, що проштудіювала вона цю книжку дуже ретельно, бо думку свою викладала аргументовано й раціонально. Тоненький голосок Естер, такий по-жіночому писклявий, тим не менш ніс у собі значний заряд суто чоловічої авторитетності. Що не кажи, а гувернантка вміла добре говорити: коли вона говорила, її власні спостереження здавалися лікареві не менш вагомими, ніж теорії «світил медицини».

— Мені доведеться здійснити деякі додаткові обстеження, — промовив лікар. — І я поміркую щодо стосунків Аделіни із сестрою-близнючкою. Гадаю, це справді суттєвий чинник розвитку її особистості.

Естер кивнула.

— Ось що я думаю, — сказала вона. — У певному розумінні можна вважати, що двійнята розподілили між собою ті риси вдачі, які зазвичай належать одній людині. На відміну від нормальної здорової особистості, яка використовує широкий діапазон різноманітних емоцій і демонструє розмаїття численних варіантів поведінки, двійнята ділять ці емоції та варіанти поведінки навпіл і забирають кожне свою половинку. Одне з близнят — флегматичне і пасивне, друге ж — неконтрольоване і схильне до нападів шаленства. Одне віддає перевагу чистоті, друге жити не може без бруду. Одне має невгамовний апетит, а друге може цілими днями ходити голодне. А тепер висновок: якщо ця полярність і справді є основою індивідуальності дівчат, то зовсім недивно, що Аделіна придушує в собі все те, що, на її погляд, належить до вдачі Еммеліни, чи не так? — Це запитання було радше риторичним; поглядом Естер натякала, що сказала ще не все. Зробивши глибокий вдих, вона вела далі. — А тепер погляньмо на ту Аделіну, що на короткий час виходить з імли. Вона слухає мої розповіді, вона виявляє розважливість, вона реагує на мову, яка не є мовою двійнят. Це свідчить про її бажання спілкуватися з іншими людьми. Але на кого з цих двійнят припадає функція спілкування з іншими? На Еммеліну! І тому Аделіна знову мусить всіляко придушувати цю — людяну — частину своєї натури.

Естер повернулася до лікаря й кинула на нього погляд, який означав, що тепер настала його черга говорити.

— Ваша думка є цікавою й досить оригінальною, — обережно почав він. — Хоча я, чесно кажучи, міркував би інакше. Я гадав, що двійнята мають бути радше схожими, аніж діаметрально протилежними.

— Але ж досвід свідчить, що це не так, — різко заперечила Естер.

Глибоко замислившись, лікар Модслі споглядав стіну, а Естер час від часу кидала в його бік занепокоєні погляди, намагаючись здогадатися, що він скаже ще.

— Повторюю, ваша теорія цікава, — лікар зобразив на обличчі поблажливу усмішку, щоб пом’якшити ефект своїх слів, — але я не пригадую, щоб мені доводилося читати в авторитетних медичних джерелах про таке роздвоєння особистості у близнят.

Вихователька проігнорувала його усмішку й кинула на нього холодний погляд.

— Цього в авторитетних джерелах і немає. Хто б міг про це явище написати, так це Лоусон, але і в його працях відсутні такі відомості.

— А ви що, читали Лоусона?!

— Звичайно ж. Я б не ризикнула висловлюватися на якусь тему, не ознайомившись спочатку з першоджерелами.

— О! — вихопилося в лікаря.

— У Гарвуда є згадка про схожий випадок із перуанськими хлопчиками-двійнятами, але цей дослідник не робить повних і однозначних висновків, хоча для того, на мій погляд, існували всі підстави.

— Я пам’ятаю цей приклад… Ага! — лікар Модслі аж трохи сіпнувся. — Тепер я розумію, до чого ви ведете! Цікаво, чи можна щось узяти з опису родини Брейзенбі?..

— Я не змогла знайти повного опису цього випадку. Чи не могли б ви мені дати його почитати?..

Отак усе і почалося.

Вражений актуальністю спостережень Естер, лікар дав їй почитати дослідження клінічної історії родини Брейзенбі. Повертаючи книжку, вона супроводила прочитане аркушем, на якому виклала свої посутні зауваження. А лікар тим часом поповнив свою літературну добірочку про двійнят новими книжками і свіжими публікаціями (у тому числі й про ще не завершені дослідження) як тутешніх, так і закордонних авторів. За тиждень-два лікар Модслі пересвідчився, що може заощадити час, якщо спочатку даватиме ці нові надходження Естер, а та постачатиме йому свої розумні й лаконічні резюме. Прочитавши геть усе, що можна було прочитати на цю тему, лікар та гувернантка повернулися до обговорення власних спостережень. Вони робили нотатки: він — медичні, вона — психологічні. На полях її коментарів лікар Модслі залишив свої нечисленні зауваження, тоді як зауваження Естер до його нотаток були значно більші за обсягом і часто супроводжувалися її власними переконливими доповненнями на окремих аркушах.

Тож вони читали; вони міркували; вони зустрічалися; вони обмінювалися думками. Невдовзі вони вже знали все, що тільки можна було знати про близнят як таких; але це була теорія. Лишалася практика.

— Ми виконали велику роботу, — якось сказав лікар увечері, коли вони сиділи у бібліотеці. — Ми перечитали масу літератури. Однак ні на крок не наблизилися до розв’язання проблеми. — Він знервовано провів рукою по голові, пригладжуючи волосся. Річ у тім, що лікар Модслі пообіцяв дружині, що повернеться о пів на восьму, і вже спізнювався. — Отже, Аделіна придушує своє добре начало саме через Еммеліну? Гадаю, що відповідь на це запитання лежить за межами тих знань, які існують на теперішній час. — Він зітхнув і кинув олівець на стіл, виявляючи своє роздратування.

— Ви маєте цілковиту рацію. Саме так воно і є. — У голосі Естер теж почулося роздратування, причому абсолютно виправдане: лікареві знадобилося аж чотири тижні, щоб дійти висновку, до якого вона намагалася підвести його з самісінького початку.

Лікар Модслі обернувся до Естер.

— Є лише один спосіб перевірити це, — мовила вона стиха. — Здійснити власне дослідження.

Він здивовано звів брови.

— Звісно, — вела далі Естер, — мені, як простій гувернантці, навряд чи вдасться переконати видавців відповідного медичного часопису надрукувати хоч якусь мою роботу. Щойно вони дізнаються про рід моїх занять, то відразу ж подумають: а, це якась дурепа, що лізе туди, де вона нічого не тямить! — Естер знизала плечима й опустила очі. — Може, вони й матимуть рацію. Але ви — інша справа. — Вона лукаво поглянула на лікаря. — Я впевнена: фахівцеві з належним досвідом і знаннями тут є над чим плідно попрацювати.

Спочатку здавалося, що лікар був ошелешений, але мить — і в його очах з’явився замріяний вираз. Нове оригінальне дослідження! А чом би й ні?.. Лікар Модслі раптом збагнув, що саме зараз, перелопативши купу спеціальної літератури, він, безперечно, став найкомпетентнішим у країні фахівцем із питання близнят! Хто ще знав стільки, скільки знав він? І хто ще мав під самісіньким носом такий чудовий конкретний приклад?..

Переконавшись, що її пропозиція пустила коріння в душі лікаря Модслі, Естер мимохідь кинула:

— Звичайно ж, якщо вам знадобиться асистент, я залюбки надам вам усю допомогу, на яку тільки буду спроможна.

— Дуже люб’язно з вашого боку, — схвально кивнув лікар Модслі. — Ваша допомога буде мені дуже потрібна. Ви ж працювали з цими дівчатами… маєте великий практичний досвід… Безцінний досвід, просто безцінний!..

Додому він прийшов, оповитий маревом мрій, тому навіть не помітив, що вечеря вже холодна, а дружина роздратована.

Попрощавшись із лікарем, Естер забрала зі столу папери й вийшла з бібліотеки; звук її чітких кроків та рішучий стукіт, із яким вона зачинила двері, свідчили про те задоволення, яке вона відчувала.

Здавалося, що у бібліотеці нікого не залишилося, але це було не так. Розпростершись на всю довжину свого маленького тіла, на верхній книжковій полиці, під стелею, лежала дівчинка і знервовано гризла нігті, намагаючись усвідомити почуте.

Оригінальне дослідження…

Аделіна придушує своє добре начало через Еммеліну…

Не треба було народитися генієм, щоб здогадатися, що мало трапитися.

Вони зробили це вночі.

Еммеліна навіть не поворухнулася, коли її підняли з ліжка. Мабуть, коли її виносили з кімнати й несли коридором, її, сонну, заспокоїв знайомий запах мила, який ішов від гувернантки. Тієї ночі дівчинка не втямила, що з нею збираються зробити. Пробудження й усвідомлення реальності мало статися лише кілька годин по тому.

З Аделіною було по-іншому. Кмітлива і здатна гостро відчувати, вона швидко прокинулася, відчувши відсутність сестри, й кинулася до дверей. Але двері було завбачливо замкнено дбайливою рукою Естер. Мить — і Аделіна все збагнула, про все здогадалася. Їх розділили!..

Аделіна не стала верещати, не стала гамселити кулаками по дверях, не стала дряпати нігтями замок. Уся її бурхлива енергія кудись зникла. Вона безсило опустилася на підлогу біля дверей і обм’якла, наче мішок із лахміттям. Так вона і провела решту ночі. Голі дошки долівки муляли їй кістки, але болю Аделіна не відчувала. Камін згас, але холоду дівчинка в тонкій нічній сорочці не відчувала теж. Вона нічого не відчувала взагалі. Вона зламалася.

Коли вранці по неї прийшли, Аделіна наче не чула, як повертався ключ у замку, ніяк не відреагувала, коли двері, відчинившись, відсунули її вбік. Очі її згасли, обличчя було ніби знекровлене. Вона була холодна, наче мрець, і тільки губи її безустанку ворушилися, тихо шепочучи те саме заклинання:

— Еммеліна, Еммеліна, Еммеліна…

Естер узяла Аделіну на руки. Яка легенька! Дівчинці вже виповнилося чотирнадцять, але тіло її було з самої шкіри та кісток. Несамовита енергія Аделіни підживлювалася силою волі, а коли сила волі зникла, то решта вже мало важила. Аделіну знесли вниз легко, наче невеличку подушку, яку збиралися вибити від пилу і провітрити.

Карета рушила. Кіньми правив Джон. Мовчки. Невідомо, чи підтримував він те, що відбувалося, чи ні. Усе вирішувала Естер.

Аделіні сказали, що її везуть побачитися з Еммеліною. Але цю брехню не варто було й вигадувати: дівчину тепер можна було забирати куди завгодно, і вона б не чинила жодного опору. Вона розгубилася. Наче відсторонилася сама від себе. Без сестри Аделіна була ніхто. До будинку лікаря Модслі привезли не людину, а лише оболонку. Там її й залишили.

Тим часом Еммеліну, так і не розбудивши її, перенесли з ліжка в кімнаті Естер назад до дитячої спальні. Там дівчинка проспала ще годину, а коли прокинулася, то з легким здивуванням виявила, що сестри немає. З наближенням ранку це здивування зростало, а вдень перетворилося на тривогу. Еммеліна шукала сестру в будинку. Шукала її у парку. Навіть заглибилась у ліс, наскільки дозволяла сміливість, а потім сходила до села.

Під вечір Естер знайшла Еммеліну край дороги. Дівчина стояла, невідривно вдивляючись туди, де, якщо продовжити лінію її погляду, і розташовувалися двері лікаревого будинку. Але піти туди вона не насмілювалася.

Естер обійняла Еммеліну за плечі, пригорнула до себе, а потім повела її назад до будинку. Час від часу Еммеліна, вагаючись, зупинялася, озиралася, ніби бажала повернутися, — але Естер брала її за руку й рішуче вела додому. Дівчинка покірливо, хоча й невпевнено, йшла слідком за нею. Після вечері з чаєм вона все стояла і дивилась у вікно.

Естер вклала її спати й зачинила двері. Але Еммеліні не спалося. Дівчинка проплакала всю ніч. Здавалося, її схлипуванням не буде кінця. Той самий нестерпний біль, що блискавкою проскочив крізь Аделіну, затримався в Еммеліні аж на добу. Але коли настав ранок, вона заспокоїлася. Після довгої ночі ридань і тремтіння до неї прийшло забуття.

Розлучення двійнят — це не просто розлучення. Уявіть, що ви пережили землетрус. Прийшовши до тями, ви ошелешено усвідомлюєте, що світ навколо вас невпізнанно змінився. Обрій пересунувся в інше місце. По-іншому світить сонце. Зі знайомого до дрібниць ландшафту не лишилося нічого. Так, ви живі. Але це життя мало схоже на попереднє. Воно мало схоже на життя взагалі. Тож недивно, що ті, хто пережив подібні катастрофи, часто жалкують, що не загинули разом із рештою людей.

Міс Вінтер дивилася кудись у простір. Знаменитий мідно-червоний колір її волосся вже перетворився на блідо-абрикосовий. Вона більше не користувалася лаком для волосся, і розкішно вкладені кучері поступилися місцем м’якій безформній плутанині. Обличчя міс Вінтер було незмінно суворим, а сама письменниця трималася так напружено, наче протистояла поривам колючого вітру, який відчувала лише вона. Нарешті міс Вінтер поволі перевела погляд на мене.

— З вами все гаразд? — запитала вона. — Джудіт каже, що останнім часом ви мало їсте.

— Я завжди так їм.

— Але ви дуже зблідли.

— Може, просто трохи втомилася.

Того дня ми закінчили рано. Гадаю, ніхто з нас не мав особливого бажання розмовляти далі.

Наступного разу міс Вінтер мусила докласти чималих зусиль, щоб продовжити роботу. Поки письменниця зв’язувала докупи обірвані нитки оповіді, я спостерігала за нею й помітила, що цього разу вона не начепила штучних вій. Були звичні пурпурові тіні, були розмашисті чорні лінії в куточках повік, але без «павучих лапок» — штучних вій — міс Вінтер несподівано стала схожою на дівчинку, яка гралася з материною косметичкою.

Усе склалося зовсім не так, як гадали Естер і лікар. Вони думали, що Аделіна буде скаженіти, брикатися і хвицатися. Що ж до Еммеліни, то вони розраховували, що її ніжна любов до Естер допоможе дівчинці пережити раптове зникнення сестри. Словом, вони очікували, що дівчата поводитимуться так само, як і до розлучення. А дівчата зламалися. Вони перетворилися на пару ганчір’яних ляльок, майже позбавлених ознак життя.

Ні, кров так само циркулювала в їхніх жилах, хоча й повільно, ніби з неохотою. Вони слухняно ковтали суп, яким їх годували з ложки — в одному домі Хазяйка, в другому Теодора Модслі. Але це був звичайний ковтальний рефлекс: жодна з дівчат не мала апетиту. Удень сестри дивилися перед собою якимись невидющими очима, а вночі ніяк не могли заснути, хоча лежали зі стуленими повіками. Їх розлучили. Це було гірше, ніж канути в небуття. Вони почувалися ампутованими — тільки замість кінцівок їм видалили душі.

А що ж наші науковці? Чи не гризли їх сумніви щодо їхнього вчинку? Чи не кидали кволі постаті пригнічених двійнят жодної тіні на блискучий дослідницький проект? Ні Естер, ні лікар Модслі не були людьми жорстокими. Вони були просто сліпі. Їх завели в оману їхні амбіції.

Лікар Модслі здійснював досліди. Естер асистувала. Потім вони зустрічалися й порівнювали свої висновки. То у бібліотеці в Енджелфілді, то у лікаря в кабінеті сиділи вони, схилившись над паперами, у яких фіксувалися всі подробиці життя двійнят. Поведінка, харчування, сон. Дослідники сушили голови: чому в дівчат відсутній апетит? чому вони кволі? Експеримент перебігав не так успішно, як сподівалися Естер і лікар Модслі, але двоє затятих дослідників відкидали можливість власної помилки й воліли вірити у те, що їхні спільні зусилля здатні сотворити чудо.

Лікар уперше за багато років мав нагоду співпрацювати з науковим інтелектом найвищого порядку. Його асистентка на льоту вхоплювала наукові принципи й відразу ж знаходила їм практичне застосування. Робила вона це дуже професійно — лікар Модслі змушений був визнати це. Сама ж Естер із захопленням констатувала, що нарешті знайшла адекватне застосування своєму інтелектові. Після щоденних зустрічей вони з лікарем аж світилися радістю й захватом. Тож їхня засліпленість була цілком природною. Хіба ж могли вони, перебуваючи у стані піднесення, припустити, що їхній експеримент обертається лихом для дівчат, за яких вони були відповідальні? Можливо, тільки вечорами, сидячи кожне поодинці й записуючи нові враження і факти, могли вони, поглянувши на дитинча, яке з невидющими очима сиділо у кутку, відчути перебіжний докір сумління. Можливо. Але подібним почуттям не місце було в наукових нотатках.

Однак факт лишався фактом: науковий проект тупцював на місці. Близнючки впали в кататонічний ступор, а «нової Аделіни», що мала вийти з туману, видно так і не було. Та, як відомо, справжніх науковців відсутність результату не розхолоджує; тож Естер і лікар уперто продовжували роботу: креслили таблиці та графіки, висували теорії й розробляли складні експерименти для їхнього підтвердження. З кожною невдачею вони переконували одне одного, що усунули ще один аспект невідомого і мають перейти до перевірки наступної багатообіцяючої гіпотези.

Дружина лікаря й Хазяйка брали участь в експерименті, але лише частково. Їхнім обов’язком було доглядати двійнят: тричі на день заливати ложками суп у їхні податливі роти, одягати дівчат, купати, розчісувати, прати їхні речі. Обидві жінки мали свої приводи для невдоволення — й обидві приховували свої справжні думки. Джона-копача взагалі було усунуто від участі в проекті. Його думка нікого не цікавила, але це не заважало йому щодня озиватися в кухні до місіс Дюн:

— Нічого доброго з цього не вийде. Нічого доброго. Ось побачите.

Якоїсь миті дослідникам таки здалося, що всі їхні зусилля марні і час завершувати проект. Але саме в цей момент Естер помітила в Еммеліни незначні ознаки пожвавлення. Дівчина повернулася до вікна. У руках вона тримала якусь блискітку, якої в неї так і не вдалося відібрати. Підслуховуючи під дверима (це не вважається чимось вартим осуду, якщо робиться в ім’я науки), Естер виявила, що залишена наодинці дитина шепоче щось мовою двійнят.

— Це вона сама себе заспокоює, уявляючи, що сестра поруч із нею, — пояснила Естер лікареві Модслі.

Той теж став залишати Аделіну на кілька годин саму, чатуючи під дверима із записником у руці. Але так нічого й не почув.

Тим часом до Еммеліни повертався апетит. Вона почала вставати з ліжка і навіть робила самостійно кілька кроків. Незабаром дівчинка поновила свої безцільні блукання будинком і парком. Привітавши одне одного з покращенням стану Еммеліни, Естер і лікар зійшлися на тому, що випадок з Аделіною — складніший і вимагає більшої терплячості.

Утім, з Еммеліною теж не все було так добре. Одного дня вона за запахом знайшла гардероб, де зберігалося ганчір’я, яке колись носила її сестра. Дівчина притуляла це лахміття до обличчя, жадібно вдихала затхлий, майже тваринний запах, а потім, демонструючи надзвичайний захват, взяла й вирядилася в цей мотлох. Одягнувшись таким чином, вона випадково побачила себе у дзеркалі, подумала, що там — її сестра, і стрімголов кинулася назустріч дзеркалу. Дзенькіт розбитого скла був такий гучний, що на його звук прибігла Хазяйка і знайшла Еммеліну, яка сиділа біля дзеркала і хлипала — ні, не через біль, що його собі завдала, а через те, що її бідолашна сестра розбилася на кілька шматків і спливала кров’ю.

Естер забрала в неї сестрине ганчір’я і наказала Джонові спалити його. Додатковим заходом безпеки був наказ повернути всі дзеркала до стіни. Еммеліна здивувалася й розгубилася, але подібних інцидентів більше не траплялось.

Розмовляти вона вперто не хотіла. Якщо не враховувати отого самотнього шепотіння химерною мовою двійнят, ні Естер, ні Хазяйці не вдавалося витягти з неї жодного слова. Естер та лікар мали в бібліотеці тривалу бесіду на цю тему, але дійшли висновку, що причин для занепокоєння немає. Еммеліна вміла говорити. Із часом вона неодмінно заговорить. Небажання розмовляти, інцидент із дзеркалом — так, це були прикрощі, та хіба буває наука без прикрощів?

І все ж таки — хіба такого сподівалися науковці, розпочинаючи свій експеримент? Адже відразу після приїзду Естер досягла з Еммеліною набагато більших успіхів!.. Утім, може… може, потайки лікар та міс Барроу навіть раділи з того, що результати їхнього дослідження були більш ніж скромними: адже швидкий успіх означав би закінчення експерименту й припинення співпраці. Ні Естер, ні лікар підсвідомо не бажали цього.

Вони б уже ніколи не спромоглися завершити цей експеримент за власним бажанням. Нікóли. Щоб покласти йому край, потрібен був вплив якогось зовнішнього чинника. Мусив ударити грім серед ясного неба.

— І що ж трапилося? — спитала я.

Хоча інтерв’ю скінчилося, хоча обличчя письменниці знову посіріло, засвідчуючи, що незабаром їй час приймати ліки, і хоча ставити запитання було заборонено, я все ж не змогла втриматися.

Попри біль, якого вона зазнавала, в очах письменниці з’явився смарагдовий пустотливий блиск. Вона нахилилася вперед і конфіденційно спитала мене:

— А ви вірите у привидів, Марґарет?

Чи вірю я у привидів? Що ж відповісти?.. І я ствердно кивнула головою.

Задоволена моєю відповіддю, міс Вінтер відкинулася на спинку крісла.

Я теж почувалася вдоволеною, бо сказала не більше, ніж слід було.

— А от Естер у привидів не вірила. Бо це, бачте, ненауковий підхід. Однак їй було непереливки, коли вона зустрілася-таки зі справжнісіньким привидом.

А було це так.

Одного чудового сонячного дня, раніше впоравшись із чималим обсягом запланованої хатньої роботи, Естер Барроу вирішила піти до лікаревого будинку в обхід, щоб згаяти час. Небо було напрочуд блакитне, повітря свіже та чисте, й Естер відчула потужний приплив енергії, якій вона не могла дати визначення, але яка збуджувала в ній сильне бажання розумової праці.

Польова стежина привела її до невеликого узвишшя. Те узвишшя було занизьке, щоб назвати його пагорбом, але звідти перед очима поставав чудовий краєвид. Естер уже встигла пройти половину шляху до будинку Модслі. Вона йшла, широко крокуючи, зовсім без натуги, хоча і відчувала деяке пришвидшення пульсу; їй здавалося, що в неї виросли крила і вона злетить, якщо тільки схоче…

Аж раптом гувернантка побачила щось таке, від чого в неї кров захолола в жилах. Естер заклякла як укопана: у полі, на невеликій відстані від неї, гралися Аделіна й Еммеліна. Дві копички рудого волосся, дві пари чорних черевичків; одна дівчинка в блакитному попліновому платтячку, у яке сьогодні вранці Хазяйка вдягла Еммеліну, а друга — в зеленому.

Цього бути не могло.

Але ж ні. Естер мала науковий склад розуму. Коли вона їх бачила, отже, вони там дійсно були. Мало існувати якесь пояснення. Мабуть, Аделіна втекла з будинку доктора Модслі? Але як? Знайшла розчинене вікно? Скористалася залишеними без нагляду ключами?

Що ж робити? Гнатися за двійнятами не мало сенсу. Довкола відкрите поле, і дівчата досить швидко помітять її й накивають п’ятами. Тож Естер кинулася до лікаревого будинку. Притьмом.

Вона вмить домчала туди і почала нетерпляче гамселити у двері. Їх відчинила місіс Модслі; незадоволена галасом, який зчинила Естер, вона стулила губи. Але гувернантка й не думала вибачатися. Вона без зайвих церемоній проштовхнулася повз отетерілу лікареву дружину до приймальні й без стуку увірвалася туди.

Лікар Модслі глянув на неї і з превеликим здивуванням побачив, що обличчя його колеги розчервонілося від бігу, а волосся, зазвичай акуратно зачесане, розтріпалося. Естер важко дихала і силкувалася щось сказати, але ніяк не могла.

— Що трапилося? — запитав лікар, вийшовши з-за столу й поклавши руки їй на плечі.

— Аделіна! — випалила Естер. — Невже ви її випустили?!

Лікар спантеличено насупився. Потім розвернув гувернантку за плечі.

Там сиділа Аделіна.

Естер швидко обернулася назад до лікаря.

— Але ж я щойно її бачила! Разом з Еммеліною! Вони гралися біля лісу в полі, що належить Оутсам…

Міс Барроу почала швидко і запально, але несподівано її охопив сумнів, запал зник, і вона заговорила повільніше.

— Заспокойтеся, сядьте… Ось так… Попийте води, — промовляв тим часом лікар Модслі.

— Напевне, вона втекла. Але ж як вона примудрилася вискочити з будинку? І повернутися так швидко? — Естер ніяк не могла второпати, що сталося.

— Аделіна перебувала в цій кімнаті впродовж останніх двох годин. Відтоді, як поснідала. І весь цей час її не залишали без нагляду. — Лікар зазирнув у вічі Естер, вражений таким бурхливим виявом емоцій з її боку. — Напевне, то була якась інша дитина. Сільська абощо.

— Але… — Естер похитала головою, — але ж на ній було вбрання Аделіни. І волосся було таке, як у цієї.

Вихователька обернулася до Аделіни й поглянула на неї. Та сиділа непорушно, дивлячись поперед себе широко розкритими невидющими очима. На ній була не та сукня, що її бачила Естер кілька хвилин тому, і волосся було не розтріпане, а заплетене в косу.

Естер звела на лікаря очі, сповнені безмежного здивування. Її дихання ніяк не поверталося до нормального ритму. Раціонального пояснення тому, що вона побачила у полі, не було.

— Мабуть, я з глузду з’їхала, — ошелешено прошепотіла вона. Її зіниці розширилися, ніздрі затремтіли. — Я бачила примару!

На очах у неї з’явилися сльози.

Вигляд колеги, доведеної до такого безпорадного і розпачливого стану, збудив у доктора Модслі абсолютно несподіване почуття. Досі він, як науковець, щиро захоплювався освіченістю й поміркованістю Естер, але тепер у ньому прокинувся суто чоловічий інстинкт. На вияв жіночої слабкості він відповів пристрасними обіймами і гарячим поцілунком.

Естер не опиралася.

…Підслуховування під дверима не є виявом поганих манер, якщо воно робиться в ім’я науки, а в дослідженні свого чоловіка місіс Модслі продемонструвала неабиякий талант науковця. Поцілунок, що став такою несподіванкою для лікаря й Естер, зовсім не захопив зненацька місіс Модслі, яка вже давно очікувала чогось подібного.

Вона рвучко розчинила двері й у пориві ображеної доброчинності влетіла до приймальні.

— Я буду вам дуже вдячна, міс, якщо ви покинете цей будинок — і негайно, — холодно звернулася вона до Естер. — По дитину пришлете Джона з каретою. — Потім повернулася до чоловіка: — А з тобою ми ще з’ясуємо стосунки.

Експеримент завершився. А разом із ним — і багато чого іншого.

Джон забрав Аделіну. Ні доктора Модслі, ні його дружини він удома не застав, але дізнався про вранішні події від служниці.

Удома Джон поклав дівчину спати в її старе ліжко у старій кімнаті і вийшов, залишивши двері прочиненими.

Еммеліна, яка тинялася в той час у лісі, звела голову вгору, понюхала повітря, як це роблять собачата, і вирушила навпростець додому. Вона увійшла через кухонні двері, відразу ж попрямувала до сходів, зійшла нагору, переступаючи при цьому через двоє східців за раз, і, не вагаючись, розмашисто покрокувала до своєї старої кімнати. І зачинила за собою двері.

А що ж Естер? Ніхто не бачив, як вона повернулася до будинку, ніхто не бачив, як вона поїхала. Та коли наступного ранку Хазяйка постукала до неї, виявилося, що кімната міс Барроу порожня.

Я виринула з магічних глибин розповіді й знову опинилася в яскраво освітленій бібліотеці міс Вінтер, серед книжок і дзеркал.

— То куди ж поділася Естер? — спитала я.

Міс Вінтер окинула мене невдоволеним поглядом.

— Уявлення не маю. А яка різниця?

— Але ж вона кудись поїхала?

Оповідачка знову поглянула на мене скоса.

— Міс Лі, не годиться приділяти таку увагу другорядним персонажам. Вони як з’являються, так і зникають, а коли зникають, то назавжди. Та й край.

Я просунула олівець у пружинне кріплення записника і рушила до дверей, але на порозі обернулася.

— До речі, звідки вона приїхала?

— Заради всього святого! Вона ж була усього-на-всього гувернанткою! Її персона є абсолютно незначущою, кажу вам.

— Напевне, вона мала рекомендації з попереднього місця роботи. Або ж якусь анкету з домашньою адресою. Може, її агентство прислало?

Міс Вінтер заплющила очі, і на її обличчі з’явився стражденний вираз.

— Гадаю, усі подробиці ви знайдете в містера Ломакса, повіреного у справах родини Енджелфілдів. Але не думаю, що вони стануть вам у пригоді. Мені краще знати, бо це моя історія. Його контора розташована в Бенбері, на Маркет-стрит.

Тієї ж ночі я написала листа до містера Ломакса.

Наступного ранку, коли Джудіт принесла мені на таці сніданок, я віддала їй листа для містера Ломакса, а вона витягла з кишені фартуха конверт, призначений мені. Я відразу ж упізнала батьків почерк. Читати батькові листи для мене завжди велика втіха, і цей лист не став винятком. Він сподівався, що в мене все гаразд. Цікавився, як просувається моя робота. Прочитав химерний і захопливий роман датського автора дев’ятнадцятого століття. Коли приїду, дасть почитати й мені. На аукціоні натрапив на купу листів, датованих дев’ятнадцятим сторіччям, якими ніхто не цікавився. Придбав їх про всяк випадок — може, я зацікавлюся. Чи існують у реальному житті приватні детективи? Можливо, й існують, але чи не впорається дослідник генеалогії з цією роботою не гірше за приватного детектива, а може, навіть краще? У нього є знайомий чолов’яга з необхідним досвідом та навичками, а якщо пригадати, то за тим паном є невеличкий борг: він інколи приходив до крамниці і користувався альманахами. Якщо я й досі не полишила наміру продовжувати пошуки, то ось його адреса. І, нарешті, як у кожному листі, добродушні, але вихолощені слова: Мама тебе любить і шле тобі привіт.

Цікаво, вона дійсно просила його передати мені привіт? Наприклад, батько каже їй: «Ось збираюся написати Марґарет листа». А вона кидає у відповідь — недбало, але з теплотою в голосі: «Перекажи їй привіт і скажи, що я її люблю».

Ні, не можу я такого уявити. Ніяк. То батькові слова, він сам їх додав. Навіть без відома матері. Навіщо він це написав? Щоб зробити мені приємність? Щоб мати і справді відчула те, що він від її імені писав мені, — щоб полюбила мене? Ці безглузді спроби зблизити нас — для кого він робив їх? Для мене чи для неї?.. Марна справа! Ми з матір’ю були наче два континенти, що повільно, але невблаганно віддаляються один від одного. А батько скидався на будівничого, який зводить мости: він безуспішно намагався поєднати два непоєднуваних береги.

Був іще один лист; він надійшов до крамниці, і батько вклав його у свій. Його написав мені професор права, звернутися до якого порекомендував батько.

Шановна міс Лі!

Я й не гадав, що Айван Лі має доньку, але тепер я це знаю і дуже радий познайомитися з Вами. А ще більше я радий Вам допомогти. Офіційне свідоцтво про смерть — це, як Ви й гадали, легальне підтвердження факту смерті людини, про місцеперебування якої нічого не було відомо впродовж часу настільки тривалого, що в цій ситуації смерть є єдиним раціональним припущенням. Основною функцією цього свідоцтва є уможливити передання маєтності зниклої особи в руки її спадкоємців.

Я вдався до необхідних досліджень і знайшов усі документи стосовно конкретного випадку, що вас цікавить. Містер Енджелфілд, про якого ви згадуєте, був, вочевидь, особою відлюдькуватою, тому відомостей про дату й обставини його зникнення віднайти не вдалося. Однак ретельна і сумлінна робота, що її провів такий собі містер Ломакс від імені спадкоємців (двох племінниць), дозволила належним чином дотриматись всіх необхідних формальностей. Сам маєток являв собою чималу цінність, щоправда, дещо зменшену після пожежі, яка там трапилася і в результаті якої він став непридатним для проживання. З усім цим ви самі зможете ознайомитися, оскільки я надсилаю вам копії відповідних документів.

Ви побачите, що правозаступник сам розписався від імені однієї зі спадкоємиць. Це є звичним для ситуації, коли бенефіціар[7] через якусь причину (наприклад, хворобу чи фізичну ваду) неспроможний вести власні справи.

Прискіпливу увагу приділив я підписові другої спадкоємиці. Прочитати його було майже неможливо, але врешті-решт мені вдалося ці закарлючки розшифрувати. Чи нема тут якоїсь таємниці? Чи не це, бува, зацікавило вас у цій справі?

Не бійтеся! Я людина надзвичайно розважлива й обачна. Перекажіть батькові, нехай зробить суттєву знижку на свою «Justitiae Naturalis Principia» — і я мовчатиму як риба!

Ваш покірний слуга Вільям Генрі Кедволадр

Я відразу ж зазирнула у кінець чіткої копії, що її прислав мені професор Кедволадр. Ось місце для підписів племінниць Чарлі Енджелфілда. Як і зазначав професор, за Еммеліну розписався містер Ломакс. Це свідчило принаймні про те, що вона лишилася живою після пожежі. А у другому рядку — ім’я, яке я й сподівалася там знайти: Віда Вінтер. А після нього в дужках: раніш відома як Аделіна Марш.

Ось і маємо доказ.

Віда Вінтер була Аделіною Марш.

Отже, вона сказала мені правду.

Із цією думкою я й пішла до бібліотеки на чергове інтерв’ю.

Першу добу Аделіна й Еммеліна провели у своїй кімнаті. Між Хазяйкою та Джоном-копачем існувала мовчазна домовленість: ставитися до дівчат так, наче вони одужують після тяжкої хвороби. У певному розумінні так воно й було. Їм завдано травми. Тепер вони лежали в ліжку, впершись одна в одну носами й поїдаючи одна одну очима. Мовчки. Без єдиного слова. Без єдиної посмішки. Кліпаючи в унісон. І в результаті такого взаємопроникнення, досягнутого завдяки невпинному взаємному спогляданню, яке тривало цілу добу, зв’язок між ними відновився. Інакше кажучи, загоївся. Але на ньому, як і на всякій загоєній рані, лишився шрам.

А тим часом Хазяйка перебувала у стані сум’яття, не відаючи, що трапилося з Естер.

Джон, не бажаючи руйнувати її доброго враження про гувернантку, помовкував, але його мовчанка лише заохочувала бабцю до міркування вголос.

— Невже ж вона не сказала лікареві, куди поїде, га? — з нещасним виразом на обличчі мовила стара. — Доведеться спитати в нього, коли ж вона збирається повернутися.

Тут Джон змушений був утрутитися.

— Не здумай питатися в нього, куди поділася Естер! Ні про що не питай його взагалі! Я гадаю, що ми його тут більше не побачимо.

Місіс Дюн відвернулася й насупилася. Що з усіма сталося? Чому пішла Естер? Чому Джон такий сердитий? А лікар — чому він сюди більше не прийде?.. Відбувалося щось, чого вона не могла збагнути. Останніми днями дедалі частіше приходило до місіс Дюн відчуття, що у світі коїться щось не те. Вона зі здивуванням помічала, що довгі години минають, не лишаючи жодного сліду в її пам’яті. Те, що мало значення для інших, не мало жодної ваги для неї. А коли ж вона, намагаючись хоч щось зрозуміти, ставила запитання, в очах людей з’являвся якийсь дивовижний вираз, що його вони відразу ж намагалися приховати. Так. І справді відбувалося щось химерне. І відсутність Естер була лише частиною цього.

Джон, хоча і співчував Хазяйці в її нещасті, сприйняв відсутність Естер із полегшенням. Здавалося, її від’їзд зняв з нього якийсь тягар. Тепер він вільніше заходив до будинку, а вечорами сидів у кухні з Хазяйкою довше, ніж раніш. На його думку, втрата Естер — ніяка не втрата. (Хоча заради справедливості слід сказати, що саме гувернантка спонукала Джона знову взятися за класичний сад; але зробила вона це настільки тонко, виважено й непомітно, що він був абсолютно певен: це цілком і повністю його власна заслуга.) Збагнувши, що гувернантка вже ніколи не повернеться, Джон знайшов у сараї свої чоботи і сів начищати їх біля печі, закинувши ноги на стіл. Бо хто ж тепер посміє йому хоч слово сказати?

А що ж Чарлі? Його несамовита лють, схоже, поволі змінювалася змореною згорьованістю. Він час від часу шаркав по підлозі; приклавши вухо до дверей, можна було почути, як він безсило ридає, наче мала дитина. Може, аура Естер мимохіть, крізь замкнені двері впливала й на нього, стримуючи найгірші прояви його розпачу? Хтозна, все могло бути.

На відсутність Естер відреагували не лише люди. Будинок теж відреагував, причому миттєво. По-перше, скрізь запанувала давно забута тиша. У коридорах і на сходах вже не чулося гупання моторних ніжок Естер. Припинився також стукіт на горищі: майстер цілком резонно припустив, що оскільки ніхто вже не буде тицяти Чарлі під носа рахунки до сплати, то й грошей за свою роботу він, покрівельник, не побачить. Тож майстер зібрав свої інструменти і пішов, повернувшись лише один раз, щоб забрати драбину. Більше його ніхто не бачив.

І в перший же день тиші, коли почало здаватися, що її ніщо ніколи не переривало, будинок узявся за своє старе заняття: він продовжив занепадати. Спочатку — помаленьку: з усіх закутків, з кожного предмета в домі почав виповзати бруд. Усі поверхні, наче крізь пори, виділяли пил. Вікна ніби самі вкривали себе першим тонким шаром сажі. Розклад прибирань, що його склала місіс Дюн, спочатку похитнувся, а потім і геть розвалився. Внутрішня природа Енджелфілду почала брати своє. І знову настав час, коли в домі стало неможливо взяти щось до рук, не відчувши при цьому липкого бруду на пальцях.

Предмети теж швидко повернулися до старих звичок. Першими пішли у мандри ключі. Буквально за добу вони повискакували із замкових шпарин та залізних кілець, що тримали їх докупи, і згуртувалися в безладну запорошену компанію у заглибині під відірваною дошкою в підлозі. Срібні канделябри, і досі зберігаючи блиск, якого надала їм Естер, перемістилися з полиці над каміном до стосу скарбів, що його нагромадила під своїм ліжком Еммеліна. Книжки полишили свої місця на полицях і перебігли нагору, де спочили в кутках і під диванами. Штори знову взяли звичку самі себе зашторювати. Навіть меблі — і ті сповна скористалися знову набутою свободою пересування: то софа раптом відсунеться на кілька дюймів від стіни, то крісло перескочить на два фути ліворуч. Усе свідчило про те, що домовик знову відчув свою безкарність.

Під час ремонту дах спочатку розбирають, а вже потім лагодять. Дірки, що їх залишив покрівельник, були навіть більшими за початкові. Лежати на долівці горища і ніжитися у лагідному промінні сонця — то було одне, а коли крізь дірки лив дощ — то було зовсім інше. Дошки підлоги поволі розм’якли, й вода почала проникати на нижні поверхи. З’явилися місця, де ступати було вже небезпечно, бо дошки прогиналися під ногами. Через якийсь час вони проваляться, і крізь діру можна буде спокійнісінько розглядати нижню кімнату. Цікаво, а коли з горища можна буде зазирнути до бібліотеки? А чи скоро проваляться всі підлоги — щоб можна було з льоху дивиться крізь чотири поверхи на небо? Га?..

Божі дороги годі збагнути. Шляхи, якими рухається вода, так само незбагненні. Коли вона потрапляє до будинку, сила тяжіння впливає на неї не напрямý, а опосередковано. У стінах і під долівкою знаходить вона потаємні річища й протоки; вона просочується і дзюркотить у найнеймовірніших напрямках, виходячи на поверхню у найнесподіваніших місцях. По всьому будинку було розкладено ганчірки для всотування вологи, але ніхто їх ніколи не викручував; у тих місцях, де накрапала вода, було розставлено мідниці й каструлі, але вони швидко переповнювалися, й нікому не спадало на думку їх спорожнити. Від постійної вологості почав відпадати тиньк і став кришитися будівельний розчин між цеглинами. Дошки ж на горищі вже можна було розхитати рукою, як гнилі зуби.

І як же серед усього цього хаосу почувалися двійнята?

Естер і лікар завдали їм серйозної травми. Сестрам ніколи вже не судилося стати такими, як раніше, — шрам залишиться назавжди. Однак кожна із сестер відчувала цей шрам по-своєму. Аделіна зовсім не пам’ятала того періоду, який сестри провели нарізно: здавалося, втративши Еммеліну, вона втратила себе. Їй було однаково, скільки тривала темрява, яка пролягла між їхнім розлученням та возз’єднанням, — чи рік, чи одну секунду. Тепер це не мало значення. Лихо скінчилося, й Аделіна знову ожила.

З Еммеліною ж усе було інакше. У неї не сталося втрати пам’яті, й тому вона не зазнала полегшення. Вона страждала довше і дужче. У перші тижні розлучення кожна секунда була для неї агонією. Це нагадувало муки після ампутації, коли припиняється дія анестезії. Ледь не божеволіючи з болю, Еммеліна із жахом збагнула, як багато може стерпіти людина і при цьому не вмерти. Та мало-помалу, тяжко, клітинка за клітинкою, почала вона видужувати. Настав час, коли пекучий біль у всьому тілі зник, залишившись тільки в серці. А потім і до серця повернулася здатність відчувати не тільки горе, а й щось іще. Коротше кажучи, Еммеліна пристосувалася до відсутності сестри. Вона навчилася жити окремо від неї.

Тепер вони возз’єдналися і знову стали двійнятами. Та Еммеліна змінилася. Суттєво змінилася, хоча Аделіна не відразу про це здогадалася.

Спочатку сестри не відчували нічого, крім радісного захвату від возз’єднання. Вони стали нерозлучні: куди одна, туди й друга. Вони гасали між дерев у класичному парку, граючись у хованки; ця гра скидалася на повторення нещодавно пережитої втрати й нового єднання. Здавалося, Аделіна ніколи не втомиться від цієї гри. Але мало-помалу почали нагадувати про себе давні антагонізми. Еммеліна бажала робити одне, Аделіна — інше, в результаті все закінчувалося сваркою і бійкою. І, як і раніше, Еммеліні майже завжди доводилося коритися. Її новому, поки що прихованому я, такий стан справ не подобався.

Хоча колись Еммеліна і любила Естер, зараз вона за нею не сумувала. Під час експерименту ця любов зійшла нанівець. Зрештою, це ж Естер розлучила її із сестрою. Крім того, Естер так захопилася складанням звітів про перебіг експерименту, що, сама того не усвідомлюючи, занедбала Еммеліну. Опинившись у такій незвичній самотності, Еммеліна шукала розради. Вона вигадувала собі ігри та розваги, від яких діставала дедалі більше задоволення. І тепер вона не збиралася від них відмовлятися лише тому, що сестра повернулася.

На третій день після возз’єднання Еммеліна втекла з класичного парку і тишком-нишком пішла до більярдної кімнати, де переховувала колоду карт. Лігши на живіт посеред оббитого зеленим сукном столу, вона почала розкладати простенький пасьянс. У цій грі Еммеліна завжди вигравала: саму гру було задумано так, що гравець не міг програти. І щоразу, здобуваючи перемогу, дівчинка відчувала радісний захват.

У розпалі гри Еммеліна раптом нахилила голову, наче до чогось прислухаючись. Ні, вона не почула нічого. Але якимось внутрішнім чуттям, що завжди було настроєне на сестру, Еммеліна дістала сигнал: Аделіна гукає її. Та Еммеліна цей сигнал проігнорувала. Їй ні´коли. З Аделіною вона побачиться пізніше. Коли скінчить гру.

А через годину до кімнати, як буря, увірвалась Аделіна з перекошеним люттю обличчям. Вона притьмом видерлася на стіл і, охоплена істеричною злобою, накинулася на сестру.

Захищатися Еммеліна ніколи не вміла. Вона не поворухнула й пальцем, не видала ані звуку.

Аделіна, вимістивши на ній свою лють, кілька хвилин стояла мовчки, дивлячись на сестру. На зелене сукно капала червона кров. Скрізь були розкидані гральні карти. Еммеліна лежала, скрутившись калачиком, і плечі її конвульсивно здригалися.

Аделіна повернулася й пішла геть.

Еммеліна ж залишалася там, де й була, на столі, аж поки Джон не знайшов її через кілька годин. Він відніс бідолаху до Хазяйки, а та змила кров з її волосся, поклала на око компрес і обробила синці настоєм ліщини.

— Цього б не трапилося, якби тут була Естер, — зітхала Хазяйка. — Коли ж вона повернеться?..

— Вона більше не повернеться, — відповів Джон якомога стриманіше.

Але й він був невдоволений тим, що сталося з Еммеліною.

— Ніяк не второпаю, — кректала Хазяйка, — чому це Естер отак узяла й поїхала! І слова не сказала. Що ж могло трапитися? Може, якась біда… Може, з рідними якесь лихо…

Джон похитав головою. Він уже сто разів чув, як його подруга висловлювала нав’язливу думку, ніби Естер має повернутися. Уже все село знало, що вона ніколи не повернеться. Служниця подружжя Модслі чула все. Вона божилася, що не тільки чула, а й геть усе бачила, натякаючи на пікантні подробиці. У селі вже не лишилося жодного мешканця, який би не знав, що непоказна гувернантка крутила роман із лікарем.

Тож цілком закономірно, що одного дня чутки про поведінку Естер (у селі це слово, вимовлене з багатозначною інтонацією, означало саме погану поведінку) досягли вух Хазяйки. Спочатку вона страшенно обурилася і навіть слухати не хотіла. Естер — її Естер! — нездатна на таке неподобство! Та коли місіс Дюн, сама не своя від обурення, переказала почуте Джонові, той лише підтвердив це. Він нагадав Хазяйці, що того самого дня, коли все трапилося, він, Джон-копач, приїздив до лікаря Модслі, щоб забрати Аделіну. І про все почув безпосередньо від служниці.

— А якщо вона безгрішна, чом же вона так похапливо поїхала, га? — переконував він Хазяйку.

— Ну, якась біда з родичами… — непевно мовила місіс Дюн. — Хтозна…

— Але якби вона збиралася повернутися, то написала б листа, еге ж? Або принаймні пояснила б причини свого від’їзду. Ти маєш її листа?

Бабця скрушно похитала головою.

— Отже, — підсумував Джон, — вона зробила щось таке, чого не слід було робити, і повертатися не збирається. Естер поїхала назавжди. Повір моєму слову.

Залишавшись на самоті, Хазяйка все думала й думала про почуте, не знаючи, кому і чому вірити. Світ і справді став якимось химерним і незрозумілим!

Одному лише Чарлі до всього було байдуже. Від’їзд Естер не справив на нього значного впливу. Утім, певні зміни таки відбулися: страви, що їх Естер регулярно залишала під його дверима на сніданок, обід та вечерю, змінилися спорадичними бутербродами, холодним м’ясом з овочами або яєчнею. Усе це подавалося з непередбачуваними інтервалами, залежно від того, коли Хазяйка наступного разу згадає про Чарлі. Але тому було байдуже. Коли поруч була їжа, він міг з’їсти вчорашній шматок м’яса, печену картоплину чи просто скориночку сухого хліба. Але коли їжі поруч не було, то Чарлі й не згадував про неї. Його діймав інший, набагато лютіший голод — і тут ніхто не був у змозі нічим зарадити.

Час від часу до будинку надходили листи. Інколи хтось їх навіть розкривав. Якось Хазяйка, сама не знаючи навіщо, придибала до зали і помітила там купку листів, що вже встигли вкритися пилом, лежачи на килимкові під поштовою скринькою. І вона відкрила ці листи.

Один був від працівника банку, який вів фінансові справи Чарльза Енджелфілда. Повірений цікавився, чи не хоче, бува, містер Енджелфілд вкласти гроші у вигідну справу.

Другий являв собою рахунок від покрівельника.

Невже третій лист — від Естер?

Ні. Третій лист надійшов із психлікарні. Ізабель померла.

Не ймучи віри своїм очам, бабця дивилася на аркуш паперу. Ізабель?! Померла?! Невже це правда? Так. І причина смерті — грип, повідомлялося у листі.

Слід було сказати про це Чарлі, але місіс Дюн не наважувалася. Краще спочатку поговорити з Джоном-копачем, вирішила вона і відклала листа убік. Але надвечір, коли Джон сидів на своєму звичному місці за кухонним столом, а бабця по вінця наливала до його чашки свіжий чай, у голові її вже й слід листа прохолов. Лист приєднався до решти вражень, не зареєстрованих у пам’яті і тому назавжди втрачених. Таке з Хазяйкою часто траплялося.

А кілька днів по тому, несучи через залу грінки та шинку, вона механічно підклала на тацю для Чарлі й листи, бо до того часу вже встигла забути про їхній зміст.

Потім знову потяглися схожі, як близнюки, дні. Нічого ніде не відбувалося; тільки шар пилюки дедалі грубшав, бруду на вікнах ставало дедалі більше, гральні карти розповзалися увсебіч від шухляди у вітальні, і з кожним днем забувалося, що колись тут була Естер.

І в цій тиші одноманітних днів Джон-копач був першим, хто здогадався: щось трапилося.

Більшу частину свого життя Джон проводив надворі, а не у затишку кімнат. Тим не менш Джон знав, що перш ніж налити до чашки свіжого чаю, її слід вимити; що в миску, де було сире м’ясо, не можна накладати підсмажене, не вичистивши її. Він же не бовдур, він же слідкує за роботою, що її виконує Хазяйка! Коли в кухні громадилися брудні тарілки й чашки, Джон брався до справи і мив їх. Так дивно було бачити, як він, у своїх високих гумових чоботях, незграбно порається з порцеляною та рушниками, — адже у своєму парку він хутко вправлявся і з глиняними горщиками, і з ніжними рослинами! Повз увагу Джона не проминуло те, що кількість чашок і тарілок різко зменшилася. Якщо так піде й далі, посуду взагалі не залишиться. Куди ж він подівся? І Джонові відразу ж пригадалася Хазяйка зі своїми нерегулярними походами нагору з тацею в руках. Чи він останнім часом бачив, як вона принесла до кухні бодай одну порожню чашку чи тарілку? Ні, не бачив.

Джон пішов нагору. Біля замкнених дверей вишикувався довгий шерег тарілок і чашок. Їжею, якої не торкнувся Чарлі, залюбки ласували мухи. Вони дзижчали над пишним обідом, від якого вже йшов сильний сморід. Скільки ж днів Хазяйка залишала отак під дверима їжу, не помічаючи, що та, яку вона принесла попереднього дня, так і лишилася неспожитою?

Джон підрахував кількість тарілок та чашок і стривожено насупився. Він здогадувався: сталося лихо.

Він не став грюкати у двері — який сенс? Натомість садівник зійшов до сараю і знайшов там шматок деревини достатньо міцний, щоб його можна було застосувати як таран. На звук, із яким цей таран гамселив у дубові двері, на скрегіт металевих засувів, що їх Джон потужними ударами збивав з дерев’яного одвірка, збіглися всі ми — і навіть Хазяйка.

Коли розбиті двері впали, з кімнати вирвався такий жахливий сморід, що Еммеліна і бабця ледь не попадали. Джон — і той прикрив рукою рота і помітно зблід.

— Не заходьте, — наказав він нам, а сам увійшов до кімнати.

Та я все одно пішла за ним, тримаючись на відстані кількох кроків.

Ми обережно переступали через залишки гнилої їжі на підлозі, здіймаючи у повітря рої мух. Чарлі жив як тварина. Брудні запліснявілі тарілки валялися скрізь: на підлозі, на кам’яній полиці, на кріслах і на столі. Двері до спальні були прочинені. Кінцем поліняки, яку він використовував як таран, Джон обережно штовхнув двері.

Зі спальні вискочив настрашений кіт; проскочивши між наших ніг, він хутко зник.

Перед нами постала жахлива картина. Килим на підлозі вкривала засохла, засиджена мухами скоринка блювотиння. На столі біля ліжка лежали зім’яті й закривавлені носові хустки та бабусина штопальна голка.

Ліжко було порожнє. Чарлі там не було. Були тільки до огиди брудні простирадла та ковдри, заляпані кров’ю й нечистотами.

Ми стояли мовчки, намагаючись не дихати, але дихати все ж доводилося, тож ми вдихали через рот, і важкий, відразливий сморід застрягав у наших горлянках, збуджуючи нудоту. Джон хутенько проскочив до ванної кімнати, щоб відчинити кватирку. Не встигла я прослизнути за ним, як усе моє тіло вкрилося холодним потом. Унітаз був у жахливому стані. Нечистоти переливалися через край. Джон різко відсахнувся і наскочив би на мене, якби я сама не зробила двох кроків назад: він побачив ванну. Її переповнювало темне місиво з екскрементів та сечі. Неописанно мерзенний запах погнав нас із Джоном до дверей, через рої мух і засохле щуряче лайно, вниз сходами — і вигнав аж надвір.

Мене знудило. На зеленій траві галявини моя жовта блювотина здавалася свіжою, чистою і зовсім не огидною в порівнянні з тим, що я щойно бачила.

— Нічого, все минулося, — сказав Джон і заспокійливо поплескав мене по спині, однак я відчула: рука його й досі тремтить.

Хазяйка хутенько причовгала до нас через галявину. На її обличчі читалося запитання. Але що ми могли їй відповісти?

Так, ми бачили кров Чарлі. Ми бачили його екскременти, сечу й блювотиння. Але самого Чарлі ми не бачили.

— Його там немає, — сказали ми бабці. — Він зник.

Я повернулася до своєї кімнати й замислилася. Звісно, зникнення Чарлі було непередбачуваним поворотом подій. Воно змусило мене згадати про альманахи і про химерну абревіатуру ОСС.

Але з’явився ще один аспект.

Чи здогадалася міс Вінтер, що я щось помітила? Зовні я ніяк не відреагувала. Але я відзначила: сьогодні міс Вінтер уперше мовила «я».

…У своїй кімнаті на таці поряд із бутербродами я знайшла великий брунатний конверт.

Містер Ломакс надіслав відповідь на мого листа з першою ж поштою. До його стислої, але люб’язної записки додавалися копії контракту Естер (я переглянула їх і відклала) і лист-рекомендація від якоїсь леді Блейк з Неаполя, яка схвально відгукувалася про здібності міс Барроу. Та найцікавішим був лист, написаний рукою самої чудодійниці Естер.

Шановний докторе Модслі!

Я вдячна вам за пропозицію найму, яку ви мені так люб’язно зробили.

Я із задоволенням заступлю на означену посаду в Енджелфілді з дев’ятнадцятого квітня, як ви і пропонували мені.

Наскільки мені відомо, поїзди ходять лише до Бенбері. Якщо можете, порадьте, як дістатися звідти до Енджелфілду. На станцію Бенбері я прибуду о десятій тридцять.

Щиро, Естер Барроу

У чіткому почеркові Естер відчувалася рішучість, нахил букв був однаковим, а заокруглення — плавними і м’якими. Самі ж літери були середнього розміру: достатньо великими для розбірливості і достатньо маленькими для економії паперу та чорнила. Не було жодних завитків, кружалець та інших прикрас. Кожна літера «випромінювала» відчуття порядку, врівноваженості і пропорційності. Це був хороший, вправний і чистий почерк. Це була сама Естер, втілена у літери і слова.

А у верхньому правому кутку зазначалася її лондонська адреса.

«От і добре, — подумала я. — Тепер я тебе неодмінно знайду».

Я простягла руку по папір і перш ніж записати черговий фрагмент розповіді міс Вінтер, написала листа до знавця генеалогії, якого порекомендував мені батько. Лист вийшов досить довгим: мені довелося спочатку пояснити, хто я, бо навряд чи цей фахівець знав, що в містера Лі є донька; довелося також побіжно торкнутися теми альманахів, щоб виправдати свою претензію на його робочий час; а ще довелося перелічити все, що я знала про Естер: Неаполь, Лондон, Енджелфілд. Попри великий обсяг, зміст мого листа був простий: знайдіть її!

Міс Вінтер ніяк не відреагувала на моє спілкування з її правозаступником, хоча я була певна, що її про це поінформували. А ще я була певна, що цих документів ніколи не надіслали б мені без її згоди. Не знаю, чи здалися їй мої дії хитрістю, проти якої вона мене застерігала і до якої так несхвально ставилася, але мені міс Вінтер ані словом щодо цього не прохопилася. Увечері того самого дня, коли я написала листа до фахівця з генеалогії, письменниця просто поновила свою розповідь з того місця, де її перервала, наче про жоден поштовий обмін інформацією їй відомо не було.

Чарлі став другою втратою, а якщо рахувати Ізабель, то третьою. Але Ізабель ми фактично втратили ще два роки тому, тож на те можна було не зважати.

На Джона зникнення Чарлі вплинуло сильніше, ніж раптовий від’їзд Ізабель. Так, Чарлі був ексцентричним і дивакуватим відлюдником, але ж він був господарем маєтку. Чотири рази на рік, після шостого чи сьомого нагадування, Чарлі нашкрябував свій підпис у належних паперах, і банк надавав гроші, необхідні для продовження розміреного життя Енджелфілду. І ось тепер Чарлі зник. Що ж з ними всіма буде? Де вони тепер братимуть гроші на життя і плекання хазяйства?

Джонові довелося пережити кілька жахливих днів. Він наполіг на тому, щоб прибрати у дитячих кімнатах.

— Інакше всі ми похворіємо.

І він сумлінно прибирав, а коли несила вже було терпіти сморід, вискакував надвір і сідав на східцях ґанку, хапаючи ротом свіже повітря так судомно, наче щойно мало не потонув.

Вечорами Джон подовгу купався, стираючи при цьому цілий брусок мила. Він відшкрябував шкіру так, що вона аж рожевіла. Ніздрі — і ті Джон вимивав з милом.

А ще він куховарив. Ми вже помітили, що бабця, готуючи їжу, стала часто забуватися. Овочі розварювалися до кваші, а потім пригоряли до каструлі. З деяких пір запах підгорілої їжі оселився в нашому будинку.

І ось одного дня ми застали в кухні Джона. Його руки, зазвичай чорні від землі, тепер мили у раковині жовтошкірі овочі, чистили їх, пересували накривки каструль на плиті. Уперше за довгий час ми наминали справді смачне м’ясо та рибу з овочами, пили міцний гарячий чай. Бабця ж сиділа в кутку на кріслі і, здавалося, не зовсім добре розуміла, що куховарити — загалом її обов’язок.

Після прибирання і миття посуду вони з Джоном сиділи за кухонним столом і говорили. Клопоти садівника були одні й ті самі: що їм тепер робити? з чого жити? що з ними всіма буде?

— Не клопочися, він же має колись вийти! — заспокоювала його Хазяйка.

— Вийти? — Джон зітхав і скрушно хитав головою. Це він уже чув. — Його там немає, бабцю. Він зник, ти що, забула?

— Зник? Та годі тобі! — вона недовірливо хитала головою і сміялася, наче Джон пожартував.

Коли місіс Дюн почула про зникнення Чарлі, в її пам’яті не знайшлося місця для цього факту. Коридори, проходи і глибокі колодязі її свідомості вже зробилися ветхими і в багатьох місцях зруйнувалися. Узявшись за один кінець думки, вона йшла за нею крізь зяючі отвори у стінах, зісковзувала в тунелі, що розверзалися під ногами, і раптом здивовано зупинялася: «А що це було, га? А може, мені просто здалося…» Замислившись про Чарлі, замкнутого в дитячій кімнаті, охопленого горем через смерть своєї коханої сестри, Хазяйка, сама того не усвідомлюючи, провалилася в чергову пастку і наштовхнулася на спогад про Джорджа, батька Чарлі, який після втрати коханої дружини замкнувся у бібліотеці й поринув у своє невимовне горе.

— Я знаю, як його звідти витягти, — сказала бабця і по-змовницькому підморгнула. — Я принесу йому дитя. Ця хитрість обов’язково спрацює. Ось просто зараз візьму і принесу йому Ізабель.

Джон не став їй пояснювати, що Ізабель померла, бо на обличчі Хазяйки знову б з’явився отой напівзасмучений-напівзацікавлений вираз і вона б укотре стала питатися, що до чого.

— У психлікарні? — вигукнула б Хазяйка ошелешено. — А чому ж мені ніхто не сказав, що Ізабель забрали до психлікарні? Бідолашний її батько! Він же в ній душі не чує! Ця звістка його вб’є!

І після цього вона б знову на довгі години поринула у зруйновані коридори пам’яті, побиваючись через минулі трагедії, наче вони сталися вчора, і не звертаючи ані найменшої уваги на біди сьогоднішні. Джон уже багато разів був свідком саме такої реакції з боку Хазяйки і не бажав її повторення.

Місіс Дюн повільно підвелася зі свого крісла і, потерпаючи від болю в ногах, потихеньку почовгала до дитини, яка за ті роки, що випали з її пам’яті, вже встигла вирости, вийти заміж, народити двійнят і померти. Джон не став зупиняти Хазяйку. Усе одно бабця забуде, куди йшла, перш ніж дійде до сходів. Тому він лише подивився їй услід, поклав голову на руки і глибоко зітхнув.

Що ж робити? Як бути? З Чарлі, з Хазяйкою — з усім?

Наприкінці тижня кімнати Чарлі було вичищено, а в результаті тривалих Джонових роздумів з’явилося щось схоже на план дій, точніше, на план бездіяльності. Про Чарлі не надійшло ніяких звісток — ні зблизька, ні здалеку. Ніхто не бачив, як він пішов, ніхто за межами будинку не знав про його зникнення. І навряд чи когось поза Енджелфілдом це обходило.

«Чи зобов’язаний я, — міркував Джон, — інформувати кого-небудь про зникнення Чарлі? Наприклад, лікаря або правозаступника? Ні, не зобов’язаний».

І чим більше він розмірковував, тим більше переконувався, що робити цього не зобов’язаний. Хіба ж хазяїн не має права піти з дому на свій розсуд і не сповіщати про це своїх слуг? Джон вирішив не розповідати лікареві, бо нічим добрим це б не скінчилося. Варто лише пригадати, до чого призвела попередня поява Модслі в маєтку! Стосовно ж правозаступника… Тут було про що поміркувати.

Якщо Чарлі не повернеться, то хто ж зніматиме гроші з його банківського рахунку? Джон здогадувався, що коли відсутність господаря затягнеться, то до правозаступника звертатися таки доведеться; одначе… Джонове небажання звертатися до послуг містера Ломакса можна було пояснити. Роками мешканці Енджелфілду жили, повернувшись спинами до зовнішнього світу. Естер була єдиною сторонньою людиною, що проникла у їхнє середовище, і наслідки цього проникнення були катастрофічними. Крім того, Джон мав інстинктивну недовіру до правозаступників. Садівник не мав нічого конкретного проти самого містера Ломакса, котрий, з якого боку не поглянь, здавався пристойним і розумним чолов’ягою; тим не менш Джон не важився довірити вирішення родинної справи членові професійного об’єднання, яке заробляло тим, що пхало свого носа у приватні справи інших людей. А якщо про зникнення Чарлі дізнається увесь загал — а це неодмінно станеться, бо дізналися ж люди якось про його дивацтва! — то чи обмежиться правозаступник своїм підписом під банківськими паперами Чарлі, щоб Джон та Хазяйка мали змогу оплачувати рахунки з бакалійної крамниці? Ні, не обмежиться. Джон-копач знав про правозаступників достатньо, щоб розуміти: все не так просто. Садівник аж насупився, уявивши, як до них заявиться містер Ломакс і почне відчиняти усюди двері, нишпорити по гардеробах і буфетах, заглядаючи у кожний темний закуток і приглядаючись до кожної ретельно приховуваної таємниці Енджелфілду. І кінця цьому не буде.

Крім того, варто буде правозаступникові приїхати лише один раз, щоб пересвідчитися: з Хазяйкою не все гаразд. Містер Ломакс, ясна річ, стане наполягати на тому, щоб її оглянув лікар. І з бабцею станеться те, що колись сталося з Ізабель. Її заберуть. І що ж доброго з цього вийде? Нічого.

Енджелфілд і так недавно позбувся одного чужинця в особі Естер, а тепер що — ще одного запрошувати? Приватні проблеми набагато безпечніше розв’язувати у приватному порядку. А це означало, що нехай усе йде своїм ходом, як і раніше.

А куди поспішати? Останній раз гроші знімали з рахунку лише кілька тижнів тому, тож певні кошти у їхньому розпорядженні були. Естер поїхала, не забравши своєї платні, тож якщо гувернантка не напише, щоб гроші їй вислали, цією готівкою теж можна буде скористатися у разі доконечної потреби. На їжу грошей піде небагато: у городі овочів та фруктів достатньо, щоб прогодувати цілий полк, а в лісі повно куріпок та фазанів. А якщо вже дійсно трапиться якась скрута чи лихо (хоча Джон до пуття не знав, яке ще гірше лихо може спіткати Енджелфілд!), то садівник мав на прикметі чолов’ягу, завжди готового заплатити йому два-три шилінги за кілька пляшок бордо, винесених з льоху.

— На деякий час ми забезпечені всім необхідним, — якось сказав він увечері Хазяйці, пихкаючи цигаркою в кухні. — Місяці на чотири, якщо будемо заощаджувати. А опісля — не знаю. Поживемо — побачимо.

Це були слова, сказані радше собі самому: Джон уже облишив сподівання на посутні відповіді з боку своєї подруги. Але звичка радитися з нею сиділа в ньому надто глибоко, щоб її можна було швидко позбутися. Тому він і далі коротав із Хазяйкою час у кухні й ділився з нею своїми думками, мріями та клопотами. А коли вона відповідала — відповідала випадковими, плутаними клубками слів, — Джон сушив голову над її фразами, намагаючись віднайти в них бодай якийсь зв’язок зі своїм запитанням. Та лабіринт думок місіс Дюн був надто складний, щоб у ньому міг орієнтуватися хтось іще, а нитка, що вела від одного слова до іншого, повсякчасно вислизала з Хазяйчиних ослаблих рук.

Джон дбав, щоб завжди була городина до столу. Він куховарив; він нарізав м’ясо на Хазяйчиній тарілці і годував подругу з виделки. Він підливав гарячого чаю у її чашку і заварював свіжий. Він не був теслею, але все одно тут і там прибивав гвіздками нові дошки замість струхлявілих; виносив з головних кімнат мідниці й горщики з водою; видирався на горище і, почісуючи маківку, споглядав дірки у даху.

— Треба буде якось усе це привести до ладу, — примовляв він рішуче.

Утім, багато не дощило, багато не сніжило, тож ця робота могла і почекати. А Джон мав багато іншої роботи, яка чекати не могла. Він прав простирадла й одіж. Висихаючи, вони ставали закляклими й липкими через залишки невиполосканого мила. Він білував кроликів і патрав фазанів, а потім їх смажив. Він мив підлоги й чистив туалет. Джон знав, що треба робити, бо раніше сотні раз бачив, як цю роботу виконувала Хазяйка.

Час від часу він приділяв півгодини класичному паркові, але радості ця робота йому вже не давала. Задоволення затьмарювалося побоюванням, що під час його відсутності в будинку може статися якесь лихо. До того ж, щоб доглядати парк по-справжньому, потрібно було набагато більше часу, ніж Джон тепер міг цьому приділяти. Тому врешті-решт єдиною доглянутою частиною парку став город, а на все інше садівник махнув рукою.

Коли ми звикли до нових умов життя, в нас з’явилося відчуття певного спокою і навіть комфорту. Винний льох виявився незамінним джерелом фінансування хатнього господарства. Наше життя знов набуло стабільності й надійності. Заходила гадка: краще б Чарлі тут більше не з’являвся. Незнайдений і неповернутий, ні живий ні мертвий, він нікому не міг заподіяти зла.

Про те, що мені довелося згодом побачити, я не розповіла нікому.

У лісі була халупка. У ній уже сто років ніхто не жив, і вона заросла бур’янами. Саме сюди колись приходили Чарлі та Ізабель. Коли Ізабель забрали до психлікарні, Чарлі й далі туди приходив; я знала це, бо підглядала, як він там пхикав, вишкрябуючи на своєму тілі старою голкою любовні послання.

Тож я не могла не згадати про цю хижку, коли зник Чарлі. І знову туди пішла. Протиснувшись крізь зарості й мох, що маскували вхід, я потрапила всередину, де приїсно пахло цвіллю, і там, у напівтемряві, побачила Чарлі. Він сидів, прихилившись до стіни у кутку, а поруч валявся пістоль. Половину голови геть знесло пострілом. Попри рій хробаків, я впізнала другу половину — вона, безсумнівно, належала Чарлі.

Я позадкувала з хижки, забувши і про мох, і про бур’яни з будяками, бажаючи якомога швидше втекти звідси. Але хоч як швидко я не бігла, образ Чарлі переслідував мене, і, здавалося, ні´куди було подітися від його невидющого одноокого погляду.

Де ж знайти втіху і спокій?..

Я знала про ще один будиночок. Така собі невеличка хатка у лісі. Я там кілька разів цупила їжу. Тож саме туди я й побігла. Біля вікна я сховалася, намагаючись віддихатися, думаючи, що ось тут, поруч — нормальне просте життя.

Переставши хапати ротом повітря, я зазирнула у вікно. Мені не хотілося зводити очей з жінки, яка сиділа у кріслі й в’язала, і гадки не маючи, що хтось за нею спостерігає. Її присутність заспокоїла мене, наче ця жінка була доброю бабусею з казки. Я дивилася на неї і терла очі, аж доки образ скаліченого Чарлі не зник з моєї свідомості і серце не перестало несамовито калатати.

Не поспішаючи, я пішла назад до Енджелфілду. Я нікому нічого не сказала. Бо краще було так, як було. А Чарлі було вже однаково, еге ж?

Отак він і став моїм першим привидом.

Мені вже почало здаватися, що авто лікаря залишиться на під’їзній алеї будинку міс Вінтер назавжди. Коли я вперше тут з’явилася, містер Кліфтон приїздив сюди що три дні, потім став приїздити що два дні, згодом — щодня, а тепер уже навідувався двічі на день. Під час інтерв’ю я уважно приглядалася до Віди Вінтер. Я знала правду. Міс Вінтер була смертельно хвора. Вона повільно вмирала. І тим не менш, коли письменниця розповідала мені історію, створювалося враження, що вона черпає сили з якогось невидимого джерела, на яке не мають впливу ні її вік, ні хвороба. Я пояснювала цей парадокс тією безперервною увагою, яку їй приділяв лікар. Напевне, саме ця увага й підтримувала її.

Однак не підлягало сумніву, що міс Вінтер швидко занепадала на силах. Якось уранці Джудіт сказала мені, що міс Вінтер почувається погано і впродовж двох-трьох днів не зможе давати мені інтерв’ю. І я навіть можу на цей час відлучитися.

Відлучитися?! І це після того галасу, який здійняла міс Вінтер, коли я зібралася їхати минулого разу! Чого-чого, а відпустки від міс Вінтер я не чекала. І це при тому, що за кілька тижнів Різдво!..

Джудіт почервоніла, зробивши цю заяву, але додаткової інформації мені не надала. Щось було не так — це однозначно. Моя присутність комусь стала на заваді.

— Якщо хочете, я можу допомогти вам пакувати ваші речі, — запропонувала економка. І винувато посміхнулася, відчуваючи мій здогад, що від мене щось приховують.

— Дякую, я вже якось сама, — дещо роздратовано, навіть грубо відказала я.

— Моріс сьогодні вихідний, тому до станції вас відвезе лікар Кліфтон.

Бідолашна Джудіт. Вона терпіти не могла брехати, і конспіратор з неї був нікудишній.

— А міс Вінтер? Я хотіла б трохи поговорити з нею. Перш ніж поїхати.

— Міс Вінтер? Боюсь, вона…

— Не хоче мене бачити?

— Вона не може вас бачити. — Обличчя Джудіт аж засяяло від полегшення, у голосі її почулася нотка щирості: нарешті вона змогла сказати мені бодай дещицю правди. — Повірте мені, міс Лі. Просто не може.

Те, що знала, але не сказала мені Джудіт, знав також і лікар Кліфтон.

— Ви живете в Кембриджі у крамниці вашого батька? — поцікавився він. — А чи він часом не займається книжками з історії медицини?

Я дала стислу відповідь, дужче переймаючись тими питаннями, що турбували мене, аніж тими, що ставив мені він, і невдовзі спроби лікаря продовжити нашу несуттєву розмову припинилися. Коли ми під’їхали до станції Гарроґейт, атмосфера між нами була важкою: нас обох гнітило вимушене мовчання про погіршення здоров’я міс Вінтер.

За день до приїзду в Енджелфілд я, їдучи поїздом, уявляла собі шумну картину бурхливої діяльності зі знесення руїн. Ось старші будівельники вигукують вказівки, вимахуючи руками, наче семафорами; повільно обертаються величезні крани; чути, як розбивають каміння… Натомість, підійшовши до брами і поглянувши на об’єкт, що був приречений на знесення, я пересвідчилася: наразі все лишилося без змін. Скрізь панувала тиша.

За туманом майже нічого не було видно, навіть стежину, якою я йшла, — я то знаходила, то знову губила її. Потім підвела голову й пішла наосліп, повторюючи маршрут, який запам’ятала з попереднього приїзду, і керуючись спогадами про опис, почутий раніше від міс Вінтер.

Мапа, що зберігалася в моїй голові, виявилася точною: я вийшла до парку саме в тому місці, де і розраховувала. Темні обриси тисових насаджень були схожі на невиразно намальовані декорації, сплощені до двовимірності порожнім заднім планом. Дві банеподібні форми, схожі на капелюхи-циліндри, наче плавали в тумані, бо їхні стовбури розчинилися в білій імлі. За шістдесят років вони розрослися і втратили форму, але все одно мені легко було уявити їхню колишню геометричну бездоганність; утім, і Енджелфілд уявлявся мені не призначеною до знесення руїною, а величним будинком, де мешкають люди. Здавалося, всі ці роки так само ефемерні, як і розпорошені в повітрі краплинки води, і вони так само випаруються з першими ж променями зимового сонця.

Я піднесла до очей годинника і подивилася, котра година. Я домовилася зустрітися з Аврелієм, але ж як знайти його в такому тумані? Тут можна блукати нескінченно й так і не зустрітися з іншою людиною, навіть якщо вона, людина ця, пройде повз на відстані простягнутої руки.

— Агов! — гукнула я.

— Агов! Здрастуйте! — відповів чоловічий голос.

Було неможливо визначити, далеко він чи десь поруч.

— Ви де?

Я уявила собі Аврелія, який вдивляється в туман, шукаючи хоч якийсь орієнтир.

— Я біля дерева, — донеслися до мене приглушені слова.

— Я теж біля дерева, — озвалася я. — Але, гадаю, ми біля різних дерев. Бо чути, що ви не поруч зі мною.

— А мені здається, що ви десь поруч.

— Правда? Тоді стійте на місці і щось кажіть, а я йтиму на ваш голос!

— Ви маєте рацію! Чудовий план! Тільки от не знаю, що казати… Просто так розмовляти дуже легко, а на замовлення — не так-то й просто! Погода просто жахлива. Ніколи раніше не доводилося бачити такого туману!

І поки Аврелій говорив, я заглибилася в білу хмару й пішла за ниткою його голосу, що тяглася крізь туман.

І раптом я побачила її: повз мене пропливла тінь, ледь помітна на тлі водянистого світла. Я була майже впевнена, що то не Аврелій. Несподівано відчувши, як несамовито закалатало моє серце, я простягла руку — боязко і водночас із надією. Але постать відхилилася й попливла геть.

— Аврелію? — я сама відчула, як тремтів мій голос.

— Що?

— Ви й досі там?

— Звичайно, а де ж іще?

Голос його пролунав не з того боку, де щойно була тінь. Що ж то було? Якийсь ефект, спричинений туманом?.. Настрашена тим, що могла б побачити, якби почекала трохи довше, я нерухомо стояла і вдивлялася у водянисте повітря, бажаючи, щоб поряд зі мною знову вигулькнула та постать.

Та замість неї вигулькнув Аврелій.

— Ага, ось ви де! — забубонів позаду мене його басовитий голос.

Аврелій стиснув мене за плечі своїми руками в рукавичках і повернув до себе.

— Господи, та ви ж бліді як полотно, Марґарет! Можна подумати, що вам зустрівся привид!

Ми пішли прогулятися в парк. У своєму пальті Аврелій здавався ще вищим та міцнішим, а я у своєму — сірому, як туман, — почувалася поряд із ним маленькою та якоюсь наче ілюзорною.

— Як ваші справи з книжкою?

— Поки що це не книжка, а нотатки. Записи інтерв’ю з міс Вінтер. І результати досліджень.

— Сьогодні ви теж досліджуватимете?

— Так.

— А що саме?

— Та оце хотіла зробити кілька знімків. Але погода все зіпсувала.

— За годину розвидниться. Цей туман — ненадовго.

Ми вийшли на стежину із шерегами конусоподібних насаджень обабіч, які розрослися так, що майже перетворилися на живопліт.

— А ви, Аврелію, — ви чому сюди приходите?..

Ми дійшли до кінця стежини й увійшли у простір, де, здавалося, нічого не було, крім туману. Небавом перед нами постала стіна тисів, удвічі вища за Аврелія, і ми пішли вздовж неї. На траві, на листі я помітила поблискування: то з’явилося сонце. Волога, що висіла у повітрі, почала випаровуватися. Довкола розвиднялося. Пройшовши уздовж височенної тисової стіни, яка виявилася окружністю, ми повернулися на ту саму стежину, з якої зійшли.

Коли моє запитання геть загубилося в часі і я вже втратила певність, чи ставила його взагалі, Аврелій відповів:

— Тому що я тут народився.

Я різко зупинилася. Аврелій побрів далі, не помітивши, який ефект справили на мене його слова. Мені довелося ледь не бігцем наздоганяти його.

— Аврелію! — вхопила я його за комір пальта. — Це правда? Ви тут народилися?

— Так.

— А коли?

На його обличчі з’явилася якась дивна сумна посмішка.

— У свій день народження.

Забувши про обачність, я стала наполягати.

— Зрозуміло, але коли саме?

— Може, десь у січні. А може, у лютому. Можливо, навіть наприкінці грудня. Приблизно шістдесят років тому. Боюсь, оце і все, що я знаю.

Я спохмурніла, пригадавши, як минулого разу він розповідав мені про місіс Лав і сказав, що матері в нього не було. Гаразд, але і названа дитина теж може принаймні знати, коли в неї день народження!

— Аврелію, ви хочете сказати, що ви знайда?

— Саме так. Я знайда.

Від розгубленості я не знала, що й казати.

— До всього звикаєш, і до цього теж, — мовив він, і мені стало соромно, що йому доводиться втішати мене через його ж власну біду.

— І ви звикли?

Він уважно поглянув на мене, явно вирішуючи, чи слід йому розкривати переді мною душу.

— Якщо щиро, то ні.

Ступаючи повільно і важко, наче каліки, ми рушили далі. Туман майже зник. Магічні обриси класичного парку втратили свою чарівливу загадковість і постали перед нами тим, чим насправді й були: занедбаними кущами й живоплотами.

— Отже, місіс Лав… — почала я.

— Знайшла мене. Саме так.

— А вашими батьками були…

— Не маю уявлення, хто був моїми батьками.

— Але ж ви знаєте, що народилися тут, у цьому будинку?

Аврелій засунув руки глибоко в кишені. На його обличчі з’явився напружений вираз.

— Це важко пояснити, тим паче що я не маю жодних доказів. Але я знаю, що тут народився. Я це дійсно знаю.

Аврелій кинув на мене швидкий погляд. Я глянула на нього у відповідь, очима заохочуючи його продовжувати.

— Інколи людина підсвідомо набуває знань. Знань про себе. Таким чином вона дізнається про той час, коли ще була неспроможна щось запам’ятати.

Я кивнула.

— У ніч, коли мене знайшли, — говорив далі Аврелій, — тут, в Енджелфілді, сталася велика пожежа. Про це мені розповіла місіс Лав, коли мені було дев’ять. Казала, що не могла не розповісти: коли вона вперше взяла мене на руки, моя одіж відгонила димом. Тоді я пішов дивитися на згарище. І тепер приходжу сюди постійно. Пізніше я знайшов в архіві місцеву газету з повідомленням про пожежу. У всякому разі….

У його голосі чітко чулася вдавана безтурботність людини, яка розповідає щось дуже для неї важливе, історію настільки для неї дорогу і виплекану, що її значущість доводиться вбирати в одіж байдужної легковажності — на той випадок, якщо співрозмовник не виявить належного співчуття.

— У всякому разі, щойно я прийшов сюди, то відразу ж усе відчув і збагнув. Тут — мій дім, сказав я собі. Тут я з’явився на світ. Жодних сумнівів бути не може. Бо я це знаю і відчуваю.

З останніми словами Аврелія його вдавана байдужість несподівано зникла, і в голосі з’явилася схвильована проникливість. Він прокашлявся.

— Звісно, я не думаю, що хтось мені повірить, бо не маю фактичних доказів. Лише збіг дат і неясні спогади місіс Лав про мою пропахлу димом одіж. І все. А ще — моє власне переконання.

— Я вірю вам, — мовила я.

Аврелій прикусив губу і відвернувся.

Наша розмова, його щирість, оцей туман несподівано вивели нас немовби на півострів взаємної довірливості, і я відчула, що ось-ось розповім йому те, чого ніколи й нікому не наважувалася розповісти. Уже готові слова миттю влетіли зграєю птахів у мою свідомість і враз упорядкувалися в речення, яким не терпілося зірватися з вуст. Наче вони довгі роки чекали цього моменту.

— Я вірю вам, — повторила я, не встигаючи вимовляти слова, що нетерпляче юрмилися в горлі. — Я теж мала колись схоже відчуття. Знання того, що, здавалося б, знати неможливо. Це підсвідоме знання. Воно походить з того періоду життя, коли людина ще не в змозі щось запам’ятати.

І тут я знову побачила оте! Краєм ока я помітила, як неподалік щось ворухнулося і в ту ж мить зникло.

— Ви його помітили, Аврелію?

Він поглянув туди, куди і я, — на піраміди класичного парку і далі.

— Що саме? Ні, я не помітив нічого.

Воно щезло. А може, ніколи там і не з’являлося…

Я повернулася до Аврелія, але було вже пізно. Я втратила самовладання, а разом із ним — і момент щирості.

— А у вас є день народження? — спитав Аврелій.

— Так, у мене є день народження.

Усі слова, що їх я так і не спромоглася вимовити, повернулися кудись туди, де вони тихенько переховувалися всі ці роки.

— А ви дозволите мені занотувати дату? — з ентузіазмом запитав він. — Щоб згодом надіслати вам картку з вітаннями.

Я вимушено всміхнулася.

— Мій день народження вже скоро.

Аврелій розгорнув маленький синій записничок, поділений на місяці.

— Дев’ятнадцятого, — сказала я, і він зробив запис.

Олівець у його величезній долоні здавався зовсім маленьким — із зубочистку завбільшки.

Коли задощило, ми накинули капюшони й хутенько подалися до церкви, щоб там перечекати негоду. На ґанку станцювали джигу, струшуючи з одягу дощові краплі, а потім зайшли всередину.

Ми сіли на лавку біля вівтаря. Я невідривно дивилася на склепінчасту стелю, доки мені не закрутилася голова.

— Розкажіть мені про те, як вас знайшли, — попросила я.

— Я знаю тільки те, що мені розповідала місіс Лав, — відповів Аврелій. — І саме це можу вам переповісти. І, звичайно ж, про мою спадщину.

— Ви маєте спадщину?

— Так. Нічого особливого. Не те, що зазвичай мається на увазі, коли говорять про спадщину, але все одно… Я навіть зможу вам її показати — трохи згодом.

— Було б цікаво поглянути.

— Я тут думав… Дев’ята — ще рано для кави з тістечком, бо нещодавно був сніданок, еге ж? — Це було сказано із заклопотаною гримасою, яка з наступними словами перетворилася на сяючу посмішку — Тому я подумав: чи не можу я запросити міс Марґарет на другий сніданок об одинадцятій? Тістечка й кава — що ви на це скажете? Вам не завадить підкріпитися. А я тим часом покажу вам свою спадщину, хоча там особливо й дивитися нема на що.

Я прийняла його запрошення.

Аврелій витягнув з кишені окуляри і почав недбало їх протирати.

— Отже. — Він глибоко й повільно вдихнув. І так само повільно видихнув. — Слухайте. Про місіс Лав та історію, яку вона мені розповіла.

Його обличчя набуло відстороненого виразу. До цього трюку часто вдаються оповідачі, намагаючись таким чином «зникнути», щоб дати дорогу самому оповіданню. З перших же слів Аврелія я ніби почула голос самої місіс Лав, яку покликала з могили пам’ять про розказану нею історію.

Історія про неї, про Аврелія, і, можливо, про Еммеліну.

Тієї ночі було темно, хоч в око стрель, а в тій темряві вирувала буря. Свистів вітер, гнучи додолу дерева, а дощ лупив такий, що, здавалося, шибки порозбиває. Я сиділа біля каміна і в’язала сіру шкарпетку; ага, це була вже друга, і я щойно почала вив’язувати п’ятку. Раптом по моїй спині наче мурашки побігли. Та ні, я не змерзла, кажу вам. Бо ще вдень нанесла повний кошик дров із сараю і недавно підкинула у вогонь двійко цурпалків. Тож я не змерзла, зовсім ні, але про себе подумала: оце так ніч, Господи, твоя воля! Добре, що я — не якась бідолаха, котру негода застала десь у лісі або в полі; сама думка про таку бідолаху змусила мене здригнутися.

У моїй хаті було тихо, тільки час від часу чулося потріскування дров у каміні, стукіт в’язальних спиць одна об одну та мої зітхання. Що ви кажете — мої зітхання? Ага, стукіт в’язальних спиць і мої зітхання. А чому ж я зітхала? Та тому, що щастя не мала. Я стала надто часто поринати у спогади, а це погана звичка для п’ятдесятирічної жінки. Начебто все у мене є: і вогонь у каміні, і дах над головою, і харчів удосталь; та чи щаслива я? Аж ніяк. Тому й зітхала над своїм в’язанням, а надворі тим часом періщив дощ.

Згодом я встала, принесла добрячий кусень пирога з комори та й ум’яла його під шкалик бренді. І збадьорилася до надзвичайності. Та коли повернулася до свого в’язання, то у мене й серце впало. І знаєте, чому? Я вив’язала п’ятку аж двічі!

Я не на жарт злякалася! По-справжньому злякалася. Загалом я дуже старанна в’язальниця. Не те що моя сестра Кітті — та завжди в’язала недбало, сяк-так. Та й не була я підсліпувата, як моя бідолашна старенька мати перед смертю. Лише втретє в житті робила я цю помилку.

Уперше я двічі вив’язала п’ятку, коли була ще молодою. Стояв прекрасний сонячний день. Я сиділа собі біля розчиненого вікна і мліла від запаху квітів, який линув із саду. Тоді це була синя шкарпетка. Для… того, ну, для одного парубка. Як його звали — не скажу, бо воно і не треба. Словом, для свого нареченого. Мабуть, я замріялася. От дурна! Про білі сукні, смачні торти і таке інше. І раптом глядь — а п’ятка вив’язана двічі! Ребриста гомілкова частина, потім п’ятка, потім знову гомілка, а опісля — знову п’ятка. Я голосно розсміялася. Чом би й ні — адже нічого страшного не трапилося! Це дуже легко розпустити і переробити, як годиться.

Не встигла я витягти спиці, як несеться до мене сестра Кітті по садовій стежині. «Що з нею трапилося?» — подумала я з тривогою. Обличчя в неї було аж блідо-зелене, а коли вона побачила мене у вікні, то зупинилася як укопана. Тоді-то я й збагнула, що то не в неї щось трапилося, а в мене. Сестра розтулила рота, але довго не могла й слова вимовити. І заплакала. А потім виклала все, як було.

Стався нещасний випадок. Мій наречений пішов зі своїм братом дичину постріляти. Куріпок, чи що… Саме туди, куди не можна було ходити. Хтось помітив їх, і вони злякалися. Та й кинулися навтьоки. Даніель, його брат, той перший підбіг до перелазу і перескочив через огорожу. А мій наречений надто метушився. Його рушниця застрягла в перелазі. Треба йому було зупинитися й спокійно її витягти. А він почув, що за ним женуться, запанікував, смикнув рушницю на себе і… Гадаю, далі розповідати не треба. Ви й так здогадалися, що трапилося.

Я розпустила в’язання. Усі ці вузлики, які я вив’язувала рядок за рядком, — взяла й розпустила. Це робиться легко. Висмикуєте спиці, тягнете за нитку, і вузлики розповзаються. Один за одним, рядок за рядком. Я розпустила зайву п’ятку і продовжувала тягнути нитку. Стопа, підйом, ребриста гомілкова частина. Я смикала нитку, а петлі розв’язувалися та й розв’язувалися. І незабаром не лишилося нічого — тільки купка покручених синіх ниток у мене на колінах.

В’язати шкарпетку легко, а розпустити — ще легше.

Я думала скрутити цю синю вовну у клубок, щоби згодом щось зв’язати. Може, я щось і зв’язала потім — не пам’ятаю.

Удруге я помилилася тоді, коли вже почала старіти. Ми з Кітті сиділи саме отут, біля каміна. Минув рік після смерті її чоловіка і майже рік після того, як вона перебралася до мене. Слава Богу, вона поволі прийшла до тями, їй уже набагато краще, думала я. Стала більше посміхатися, знову виявляла інтерес до життя. Уже не ридає ридма на кожну згадку про небіжчика. Отже, сиділи ми отут, а я в’язала. Це мали бути теплі спальні шкарпетки для Кітті; з м’якенької ягнячої вовни, рожеві — саме під колір її халата. Сама ж Кітті читала книжку. Мабуть, вона не надто у неї заглибилася, бо раптом зауважила:

— Джоанно, ти двічі вив’язала п’ятку.

Я піднесла в’язання до очей — і дійсно.

— Хай йому грець! — вилаялась я.

Кітті сказала, що було б недивно, якби це вона так помилилася: вона ж бо повсякчас або вив’язувала п’ятку двічі, або й геть забувала вив’язати її, й тоді шкарпетка виходила зовсім без п’ятки — просто нога і пальці. Ми згадали про це — й обидві розсміялися.

— Не чекала від тебе такого промаху. Це зовсім на тебе не схоже, — сказала сестра.

Не схоже, але трапилася колись у мене така помилка, кажу я їй. Усього один раз. І нагадала сестрі те, про що я вам тільки-но розповіла. Про отой нещасний випадок із моїм нареченим.

Отак, вголос згадуючи минуле, я й розпустила зайву п’ятку і відразу ж почала переробляти шкарпетку. Така робота потребує додаткової уваги, та й надворі вже почало сутеніти. Я закінчила свою розповідь, сестра на неї ніяк не відреагувала, тож мені подумалося, що вона знов поринула у спогади про свого чоловіка. Коли вже, гадаю, я розповіла їй про свою втрату, що сталася багато років тому, то й вона пригадала свою, що сталася зовсім недавно.

Вив’язувати пальці було вже пізно: надворі майже зовсім стемніло, тож я відклала шкарпетку і підвела очі.

— Кітті? — гукнула я.

Вона не відповіла.

Спочатку я подумала, що вона заснула.

Так, вона дійсно заснула.

Навіки.

Як сиділа собі тихенько, так тихенько й померла. На її обличчі застигла лагідна безтурботна посмішка — наче вона була рада повернутися до свого милого. Рада, що тепер вони разом. Поки я приглядалася в темряві до отієї шкарпетки і базікала про минуле, сестра взяла та й пішла до свого чоловіка.

Тому тієї ночі я по-справжньому злякалася, коли вив’язала п’ятку двічі. Перший раз, коли я це зробила, я втратила свого судженого. Другого разу я втратила сестру. І ось тепер це трапилося втретє. Мені вже ні´кого було втрачати. Окрім самої себе.

Я поглянула на шкарпетку. Сіра вовна. Проста річ, нічого особливого. Але призначалася вона мені.

Ну то й Бог з нею, сказала я собі. Хто за мною жалкуватиме? Моя смерть нікому не завдасть болю. І це прекрасно. Зрештою, я встигла пожити, не те що мій милий. А ще мені пригадалося лице померлої Кітті. Спокійне, усміхнене лице. «Либонь, смерть — це не так уже й погано», — подумала я.

І почала розпускати зайву п’ятку. Навіщо, спитаєте ви? Просто не хотіла, щоб мене знайшли з отією шкарпеткою в руках. Мені уявилося, як люди казатимуть: «Її знайшли з в’язанням на колінах, і як ви гадаєте, що ж то було? Шкарпетка з подвійною п’яткою! От стара дурепа!»

Я не хотіла, щоб про мене таке сказали. Тому і розпустила зайву п’ятку. А поки розпускала, то подумки готувалася піти у кращий світ.

Не знаю, скільки я отак сиділа. Але врешті-решт якийсь шум долинув до моїх вух. Це був звук знадвору. Тоненьке скигління, наче цуценя чи кошеня загубилося. Я була занурена у власні думки і вже не чекала, що межи мною та неминучою смертю щось зможе втрутитися. Тому спершу й не звернула на цей звук ніякої уваги.

Але він повторився. Наче призначався саме для мене. Бо хто ще його почує тут, у цій далекій глушині? Може, думаю, кошеня чи щось таке? І хоч я вже й приготувалася до зустрічі з Творцем, думка про оте нещасне мокре кошеня не давала мені спокою. Не годиться, думаю, відмовляти у притулку і шматочку їжі якомусь нещасному Божому створінню тільки через те, що я зібралася помирати. Скажу чесно, у той момент мені дуже хотілося мати поруч хоч якусь живу істоту. І я пішла до дверей.

Але що ж я там побачила?

Дитинча!

Хтось поклав його під навісом на ґанку, щоб сховати від дощу. Замотане в якесь полотно, воно нявчало, як справжнісіньке кошеня. Бідолашна крихітка! Холодна й голодна. Я очам своїм не вірила. Потім нагнулася, взяла тебе на руки, а тільки-но ти мене побачив, як відразу ж перестав плакати. Я не стала баритися. Тебе треба було нагодувати і загорнути наново в сухе. Тож на ґанку я довго не затрималася. Швидко озирнулася — і все. Скрізь — ані душі. Тільки вітер шумів у деревах та — дивна річ — ген над маєтком Енджелфілдів здіймався стовп диму.

Я притисла тебе до себе, увійшла до хати і замкнула двері.

Двічі, коли я вив’язувала другу п’ятку на шкарпетці, до мене підбиралася смерть. Коли ж це трапилося втретє, до моїх дверей прийшло життя. Цей випадок навчив мене не надто зважати на збіг обставин. А опісля мені вже просто ні´коли було думати про смерть.

У мене з’явився ти, тож тепер я мала думати про тебе.

І відтоді ми зажили благополучно і щасливо.

Аврелій проковтнув слину. Його голос став хрипким та уривчастим. Слова виходили з нього, як заклинання, — слова, що він їх чув тисячу разів хлопчиком і десятками років повторював уже дорослим чоловіком.

Історія скінчилася, і ми сиділи в тиші, мовчки розглядаючи вівтар. А надворі й досі неквапливо падав дощ. Аврелій сидів біля мене спокійно і непорушно, як статуя, однак я здогадувалася, що в душі його було не так уже й спокійно.

Можна було багато слів сказати, але я не сказала нічого. Просто чекала, коли він повернеться з минулого у сьогодення. І він нарешті заговорив до мене знов.

— Річ у тім, що це не моя історія, еге ж? Ну, я начебто в ній є, це очевидно, але все одно: це не моя історія. Це історія місіс Лав. Про її судженого; про її сестру Кітті; про те, як вона в’язала, які торти пекла. Усе це — її історія. І саме тоді, коли вона думала, що ця історія підійшла до завершення, несподівано з’явився я — і почалася нова історія. Але після моєї появи ця історія все одно не стала моєю! Тому що до того як місіс Лав відчинила двері… до того як вона почула серед ночі звук… до того… — Аврелій запнувся, вхопив ротом повітря і жестом наче відрізав своє речення геть, а потім розпочав нове: — Для того щоб хтось отак знайшов дитинча у дощову ніч, треба, щоб раніше хтось… хтось інший… — Ще один запальний жест рукою, що наче змітав сказане геть, потім — збентежений погляд, що ковзнув по стелі церкви, немовби шукаючи там потрібного слова, зачепившись за яке, можна було б витягти з себе цілу фразу. — Місіс Лав знайшла мене, але до того, як це трапилося, хтось інший, якась інша людина, якась мати мусила мене народити…

Ось воно, те слово. Мати.

На його обличчі застиг вираз відчаю. Руки, так і не встигнувши зробити чергового емоційного жесту, застигли в якомусь молитовному положенні.

Кажуть, бувають моменти, коли обличчя людини і її тіло здатні виразити пристрасні бажання серця настільки точно, що їх можна читати, наче книжку.

І я прочитала в Аврелієвому жесті: Не покидайте мене!

Я доторкнулася до нього рукою, і статуя ожила.

— Немає сенсу сидіти й чекати, доки скінчиться дощ, — прошепотіла я. — Він репіжитиме цілісінький день. Мої фото можуть почекати. Ходімте снідати!

— Авжеж, — хрипко відповів Аврелій. — Ходімте.

— Якщо навпростець, то це півтори милі, — сказав він, вказавши рукою на ліс. — А якщо дорогою, то довше.

Ми пройшли крізь оленячий заповідник і вже дійшли були до краю лісу, як раптом почули голос.

Це був голос жінки, що полинув уздовж гравійної дороги до її дітей і через парк долетів аж до нас.

— Я ж казала тобі, Томе. Зараз надто волого. Коли йде такий дощ, вони не працюють.

Діти розчаровано зупинилися, побачивши нерухомі підйомні крани. Тепер, коли на білявих голівках малих були капюшони-зюйдвестки, я не могла розрізнити, хто з них дівчинка, а хто хлопчик. Жінка порівнялася з ними, і родина у жовтих макінтошах зійшлася на коротку нараду.

Аврелій був зворушений цією ідилічною картиною щасливої сім’ї.

— Я їх уже бачила, — сказала я. — Ви не знаєте, хто вони?

— Вони живуть на Стрит. Ну, в тому будинку, що з гойдалкою. Карен у парку доглядає оленів.

— А тут хіба й досі полюють?

— Ні. Уже не полюють. Вона просто доглядає оленів. Така гарна і приємна родина!

Аврелій подивився на них із легкою заздрістю, а потім струснув головою, щоб переключити свою увагу на інше.

— Місіс Лав була дуже добра до мене, — сказав він. — І я любив її. А решта не має значення… — Аврелій знову зробив рукою жест, наче від чогось відмахувався, і повернувся до лісу. — Що ж, ходімте до мене додому.

Родина в макінтошах, радше за все, ухвалила якесь рішення, бо мати з дітлахами вирушили до паркової брами.

Ми з Аврелієм мовчки пішли через ліс, відчуваючи невидиму нитку приязні, яка вже встигла виникнути між нами.

Ліс здавався прозорим: листя, яке о будь-якій іншій порі, окрім зими, застує сонячне світло, вже злетіло з дерев, і вони, чорні від дощу, простягли до неба свої вузлуваті руки. Розсуваючи поперед себе віти, що спускалися аж до землі, Аврелій струшував з них краплини дощу, і вони мочили нашу одіж — ніби тих краплин, що падали на нас із неба, було недостатньо! Натрапивши на впале дерево, ми схилилися над ним, вдивляючись у калюжу в його дуплі: від води кора зіпріла й розм’якла.

— Ось ми і вдома, — раптом оголосив Аврелій.

Перед нами постав одноповерховий кам’яний будиночок. Збудований, щоб довго стояти, а не красуватися, він усе одно тішив око своїми нехитрими формами, у яких відчувалася надійність. Скільки ж йому було років? Сто? Двісті? На перший погляд сказати було важко. Це був будинок не з тих, на котрих якась там сотня років залишає помітні сліди. Ззаду була велика нова прибудова, не менша, мабуть, за сам будинок; її повністю займала кухня.

— Оце і є моє пристановище, — сказав Аврелій, запрошуючи мене всередину.

Масивна плита з іржостійкої сталі, чисто вибілені стіни, два чималенькі холодильники — справжня кухня для справжнього кухаря.

Хазяїн підсунув мені крісло, і я всілася біля невеличкої книжкової етажерки. Її полиці були заставлені кухарськими книжками французькою, англійською та італійською мовами. Одна книжка лежала окремо від інших, на столику. Вона являла собою старий записник із потертими від часу краями. Брунатна паперова обкладинка стала за багато років прозорою — либонь, за книжку часто бралися засмальцьованими пальцями. Хтось написав спереду РЕЦЕБТИ — старомодним школярським почерком. Пізніше літеру Б закреслили вже іншим чорнилом, а зверху написали П.

— Можна? — спиталася я.

— Звичайно.

Я розгорнула книжку і почала гортати. Бісквіт по-вікторіанському, булка з фініками та горіхами, ячмінні коржі, імбирні тістечка, ватрушки, фруктовий пиріг, фруктовий торт… Я гортала сторінки, спостерігаючи, як покращується грамотність та почерк дописувача.

Крутнувши циферблат, Аврелій виставив у плиті необхідну температуру і почав швидкими рухами збирати докупи потрібні для кухарського чаклування речі. Він брав то ніж, то сито, навіть не дивлячись на них. Своїми рухами він нагадав мені водія авто, коли той перемикає передачі: його руки плавно і ніби незалежно від інших частин тіла чітко виконують те, що мають виконувати, а сам він невідривно дивиться поперед себе. У миску, в якій належало змішувати інгредієнти, Аврелій просіяв борошно, нарізав кубиками масло; потім він узяв з полиці апельсин і швидко обдер його зі шкірки. Усе це Аврелій робив так само невимушено й природно, як і дихав.

— Бачите отой буфет? — спитав він. — Той, що ліворуч від вас? Відчиніть його, будь ласка.

Гадаючи, що йому потрібне якесь кухонне начиння, я відчинила дверцята буфета.

— Там, усередині, висить торбина на гачку.

Ця торбина виявилася старою та дивовижно сконструйованою: вона була не зшита, а складана. Замикалася вона на застібку і мала довгий ремінь, що з обох боків тримався на іржавих пряжках. Здогадно, ремінь призначався для того, щоб носити торбину через плече. Шкіра ременя була стара й порепана, а брезент самої торби, колись пофарбований у хакі, тепер був невизначеного темного кольору — від ветхості.

— Що це? — поцікавилася я.

— Це та торба, у якій мене знайшли, — відповів Аврелій, на мить відірвавши погляд від миски. І знову заходився куховарити.

«Торба, у якій його знайшли?»

Я поволі перевела погляд з торби на Аврелія. Навіть коли він стояв, зігнувшись над столом, на зріст він був понад шість футів. Пригадую, коли я вперше його побачила, він видався мені казковим гігантом з дитячої книжки. Зараз ремінь цієї торби йому ледь на шию начепиться, а колись Аврелій був таким маленьким, що спокійнісінько уміщався всередині.

Вражена думкою про те, як час змінює людей, я знову сіла у крісло. Хто ж засунув дитинча у цю торбу багато років тому? Хто загорнув його у брезентові складки, бажаючи захистити від негоди, хто застебнув пряжку, перекинув торбу через плече і поніс через темний ліс до помешкання місіс Лав?.. Я пробігла пальцями по тих місцях, до яких торкалася рука цієї людини: брезентова складка, застібка, ремінь. От якби знайти хоч якийсь слід! Якусь зачіпку, щось написане невидимим чорнилом, шифром чи абеткою Брайля. Щось таке, що я змогла б прочитати на дотик… Але ні. Нічого не було.

— Неймовірно, чи не так? — мовив Аврелій.

Я почула, як він засунув щось у плиту і зачинив дверцята, а потім став позаду, зазираючи мені через плече.

— Ось розкрийте її — я не можу, бо у мене руки в борошні.

Я розстебнула пряжку і розсунула брезентові складки. Усередині лежала безладна купка паперів та ганчірок.

— Оце і є моя спадщина. — урочисто проголосив Аврелій.

Усе це було схоже на купку сміття, зібраного, щоб викинути у кошик, але Аврелій, як маленький, дивився на цю купку з таким захопленням, наче то був якийсь щойно знайдений скарб.

— Оці речі і є моєю історією, — сказав Аврелій. — Вони розповідають мені, хто я такий. Треба лише… лише правильно їх зрозуміти. — Але видно було, що сам він уже втратив на це надію. — Усе життя я намагався хоч якось скласти їх докупи, щоб вийшла цілісна картина. Мене не полишає думка: от якби знайти якусь нитку… І все б відразу стало на свої місця. Візьміть, наприклад, ось це…

Це був шматок матерії. Колись білий, а тепер пожовклий льон. Я витягла його з купки й розгладила. На матерії був візерунок, вишитий білим по білому, — зірки та квіти; а ще були красиві маленькі перламутрові ґудзики. Це було дитяче платтячко чи нічна сорочечка.

Товстелезні, обсипані борошном пальці Аврелія пурхали над крихітною одежинкою, але він не наважувався доторкнутися до неї, щоб не вимазати. Зараз вузенькі рукава сорочечки годилися хіба що для того, щоб нанизати йому на палець.

— Оце те, що було на мені в ту ніч, — пояснив Аврелій.

— Цій одежині уже багато років.

— Мабуть, стільки, скільки й мені.

— Гадаю, більше.

— Невже?

— Ось погляньте на шов. Тут і тут. Її вже не раз штопали. А ось цей ґудзик не підходить. Якесь дитинча носило цю сорочку ще до вас.

Аврелій швидко перевів зацікавлений погляд з одежини на мене, потім — знову на одежину.

— А ось іще дещо. — Він показав на шматок друкованої сторінки. Вона була вирвана з книжки і сильно пожмакана.

Узявши сторінку до рук, я напружила зір, щоб її прочитати.

— «…спочатку не збагнувши його наміру; але коли він узяв книжку, розмахнувся й ось-ось мав жбурнути її в мене, я інстинктивно відсахнулася і злякано скрикнула…»

Аврелій підхопив цю фразу і продовжив її, але не з книжки, а з пам’яті:

— «… але було запізно: книжка полетіла і поцілила в мене, я впала й розбила голову об двері».

Я відразу ж упізнала цей уривок. Та і як я могла не впізнати, коли читала його раніше бозна-скільки разів!

— Це з «Джейн Ейр», — мовила я здивовано.

— Ви впізнали уривок? Так, це з «Джейн Ейр». Я питався в одного чоловіка з бібліотеки. Цю книжку написала якась там Шарлотта. Здається, вона мала багато сестер.

— А ви читали цю книжку?

— Почав був, але кинув. Це про одну маленьку дівчинку. Вона втратила сім’ю, і її взяла до себе рідна тітка. Така зла була ця тітка — не те що місіс Лав. На оцій сторінці йдеться про те, як один з кузенів цієї дівчинки жбурляє в неї книжкою. А пізніше дівчинка йде до школи, жахливої школи із жахливим харчуванням… але там вона знаходить собі подругу. — Аврелій задоволено посміхнувся: либонь, його тішило, що він усе це ще пам’ятає. — Але ця подруга, на жаль, потім померла. — Його обличчя спохмурніло. — І після цього я чомусь утратив інтерес до цієї книжки і не дочитав її до кінця. — Аврелій знизав плечима, наче виправдовуючись за те, що так і не спромігся дочитати «Джейн Ейр». — А ви прочитали її повністю? Що з дівчинкою трапилося у кінці книжки?

— Вона закохалася у свого роботодавця. Його дружина — до речі, божевільна — мешкає разом із ним, але потайки намагається підпалити будинок; Джейн іде звідти. Коли вона повертається, на той час божевільна дружина вже встигає померти, а містер Рочестер сліпне, і Джейн виходить за нього заміж.

— Ясно. — Аврелій наморщив лоба, намагаючись осягнути почуте, але швидко облишив свої намагання. — Ні, тут щось не клеїться. Як гадаєте? Хіба що, може, початок доладний. Дівчинка без матері. Але після цього… от якби хтось роз’яснив мені, що все це означає! Хтось би взяв і просто розповів мені правду!

Він кинув погляд на вирвану сторінку.

— Може, важлива зовсім не сама книжка, а лише оця сторінка. А що, як у ній криється якийсь прихований сенс? Ось гляньте ще на це.

Він розкрив форзац книжки рецептів свого дитинства. Там рясніли щільні стовпчики і рядки цифр та букв, написаних розмашистим почерком школяра.

— Раніш мені здавалося, що то якийсь код, — пояснив Аврелій, — і я намагався його розшифрувати. Брав першу літеру кожного слова. Потім першу літеру кожного рядка. Або другу літеру. Потім міняв літери місцями.

І він продемонстрував мені результати своїх спроб. При цьому Аврелій хвилювався, і очі його світилися якоюсь гарячковою надією, наче він і досі сподівався вгледіти щось таке, що раніше не потрапляло в поле його зору.

Але я знала, що з цього все одно нічого не вийде.

— А це що таке?

Я витягла з торбини ще один предмет — і аж трохи здригнулася від несподіванки. Вочевидь, колись то було перо, а зараз — якась брудна засохла гидота з волосками, що злиплися у жорсткі коричневі колючки вздовж потрісканої основи.

Аврелій знизав плечима і похитав головою від безпорадності невідання.

Я з полегшенням кинула перо назад.

Залишалася одна річ.

— А тепер ось це… — почав був Аврелій, але раптом замовк.

То була нерівно відірвана смужка паперу з вицвілою чорнильною плямою, яка колись могла бути словом. Я стала уважно до неї приглядатися.

— Мені здається, — заторохтів Аврелій, — місіс Лав гадала… і ми з нею дійшли висновку, що… — він з надією поглянув на мене, — що то, напевне, моє ім’я.

Він тицьнув пальцем у папірець.

— Я змок під дощем, і чорнила розпливлися, але ось тут, саме в цьому місці… — Аврелій повів мене до вікна і підніс смужку ближче до світла. — На початку — щось схоже на А. У самісінькому кінці — S. Воно, звичайно ж, вицвіло за довгі роки, треба добряче придивитися, але все одно побачити можна, еге ж?

Я незмигно дивилась на пляму.

— Ну що, видно?

Я злегка хитнула головою — не заперечливо, але й не ствердно.

— От бачите! Відразу все стає ясно, якщо знаєш, що саме треба шукати, чи не так?

Я вдивлялася, але ті примарні літери, що їх примудрявся бачити Аврелій, залишалися невидимими для моїх очей.

— Ось так місіс Лав і зупинила свій вибір на імені Aurelius. Хоча з таким самим успіхом це могло бути й ім’я Alphons.

Аврелій сумно посміхнувся і відвів свій неспокійний погляд убік.

— А останньою була ложечка. Але її ви вже бачили. — Він засунув руку в нагрудну кишеню і видобув звідти невеличку срібну ложку, що її я бачила під час нашої першої зустрічі, коли ми їли імбирний торт, сидячи на велетенських котах біля парадного входу в Енджелфілд.

— А сама торба? — спиталася я. — Що це за торба?

— Просто торба — і все, — непевно відказав Аврелій, підніс торбу до обличчя й понюхав її. — Колись вона пахла димом, але вже не пахне.

Він передав торбу мені, і я теж принюхалася. Запах і справді вивітрився.

Аврелій відчинив дверцята плити, витяг звідти бляшане деко з тістечками й поставив остигати. Потім наповнив чайник і приготував тацю: чашки, тарілочки, цукерниця, горщик з молоком.

— Візьміть-но, — сказав гостинний господар і подав мені тацю, а потім прочинив двері у вітальню.

Крізь напіврозчинені двері я побачила зручні старовинні крісла із подушечками, на яких були зображені квіти.

— Почувайтеся як удома. За хвилину я принесу решту.

Трохи зігнувшись, Аврелій стояв до мене спиною і мив руки.

Я пройшла до вітальні й сіла у крісло біля каміна, чекаючи, поки Аврелій запакує і сховає у надійне місце свою спадщину — безцінну спадщину, яка ніяк не хотіла розкривати свою таємницю.

Я полишила будинок Аврелія з неясною думкою, яка не давала мені спокою. І цю думку породило щось із того, що сказав мені Аврелій. Це було слабке відлуння невідомо чого… якась асоціація, що слабко і непевно апелювала до моєї уваги, але була відсунута іншими враженнями в самісіньку глибину свідомості. Та нічого. Вона все одно рано чи пізно звідти вигулькне.

У лісі була галявина. Відразу за нею ховалося різке урвище, поросле рідкими клаптиками кущів, потім поверхня поступово вирівнювалася, і знову починалися дерева. Галявина несподівано явила собою вкрай зручну позицію для огляду Енджелфілду. Саме тут я й зупинилася, повертаючись від гостинного Аврелія.

Картина була бляклою. Енджелфілд-хаус, точніше, те, що від нього лишилося, мав вигляд будинку-привида. Брудно-зелене громаддя на тлі сірого неба. Усі верхні поверхи з лівого боку вже було знищено. Залишився тільки перший поверх, вхід до нього, означений темним кам’яним одвірком, і сходи, але самих дверей уже не було.

Раптом мені стало жаль старого напівзруйнованого будинку, якому доводилося мокнути в негоду. Навіть кам’яні коти — і вони, здавалося, втекли кудись від сирої погоди. Їх уже знесли. Права частина будинку досі лишалася неторкнутою, хоча з положення крана можна було виснувати, що її черга наступна. «Чи така вже необхідна тут оця вся машинерія?» — спіймала я себе на думці. Можна було подумати, що стіни самі розкисають і тануть під дощем; кам’яні брили раптом здалися блідими й ефемерними, як рисовий папір, і ладними розтанути в мене на очах — варто ще тільки трохи почекати.

Фотоапарат висів у мене на шиї. Я витягла його з-під пальта й піднесла до очей. Чи вдасться мені зафіксувати на плівці те, чого невдовзі вже не існуватиме? Навряд чи — надто вже погода волога. Утім, спробувати треба.

Я вже почала настроювати видошукач, як раптом помітила слабкий рух скраю рамки. Ні, то не були мої привиди. То діти повернулися. Вони щось там запримітили у траві і з цікавістю над ним схилилися. Що то було? Їжачок? Змія? Теж зацікавившись, я перевела фокус, щоб краще придивитися.

Одне дитинча простягло руку у високу траву й видобуло звідти свою знахідку. Це була жовта каска будівельника. Радісно посміхнувшись, хлопчик — це був він, я встигла розпізнати, — відкинув свій капюшон-зюйдвестку, насунув каску собі на голову й став непорушно, як солдат на варті, випнувши вперед груди, а руки витягнувши вздовж тулуба. Він аж обличчя напружив, намагаючись утримати на голові завелику каску, щоб та не сповзла!

Як тільки хлопчик завмер у стійці струнко, трапилося невеличке чудо. Крізь отвір у хмарах прослизнув сонячний промінь і впав просто на малюка, освітивши його у цей тріумфальний момент. Я натиснула на спуск — і зробила знімок. У центрі — хлопчик у касці, ліворуч за його плечем видніє знак «Вхід заборонено», а праворуч, на задньому плані — похмуре, брудно-сіре громаддя будинку.

Сонце зникло так само раптово, як і з’явилося. Насилу відвівши погляд від дітлахів, я перемотала плівку і сховала фотоапарат під пальто. Коли я знову поглянула перед собою, діти вже встигли пробігти половину відстані під’їзною дорогою. Тримаючись за руки, вони невпинно кружляли, наближаючись до центральної брами: однакові на зріст, із однаковою вагою, вони однаково ходили й бездоганно доповнювали одне одного. Краї їхніх макінтошів тріпотіли за спинами, ніжки ледь торкалися землі; здавалося, ще трохи — і вони злетять та полинуть над землею.

Коли я повернулася до Йоркширу, мені не надали жодних пояснень щодо причини мого вигнання. Джудіт зустріла мене стриманою посмішкою. Сірість похмурих зимових днів наче заповзла їй під шкіру й зосередилася в кругах під очима. Штори у моїй вітальні економка розсунула на кілька дюймів, але світліше від цього не стало.

— Як вона вже набридла, оця чортова погода! — роздратовано вигукнула Джудіт.

Хоча минуло усього лише кілька днів, здавалося, що з часу мого від’їзду пролетіла вічність. Ніч та день, що теж був схожий на ніч, зводили наше відчуття часу нанівець. На одне з наших ранкових інтерв’ю міс Вінтер запізнилася. Її обличчя було блідим; не знаю — чи то спогади про недавно пережитий біль затьмарювали її погляд, чи щось інше…

— Я пропоную встановити більш гнучкий графік наших зустрічей, — сказала письменниця, вмостившись у кружальці світла, що його кидала лампа.

— Не заперечую.

Від лікаря мені стало відомо, що міс Вінтер часто страждає на безсоння. Крім того, я вже навчилася розпізнавати моменти, коли дія її ліків починала слабшати. Тому ми з міс Вінтер вирішили: замість приходити щоранку о дев’ятій, я чекатиму, коли Джудіт постукає в мої двері.

Спочатку Джудіт стукала між дев’ятою та десятою, потім вона почала це робити дедалі пізніше. Після того як лікар підвищив дозу, міс Вінтер якийсь час викликала мене рано-вранці, але наші інтерв’ю стали коротшими; урешті-решт ми виробили звичку зустрічатися двічі або тричі на день, але нерегулярно. Інколи міс Вінтер почувалася добре, і тоді розповідь її була довгою й детальною. Але час від часу вона звала мене й тоді, коли страждала від болю. Розмова зі мною справляла на неї знеболювальний ефект.

Із порушенням графіка я втратила той якір, що тримав мене в океані часу. Я не тільки слухала історію й записувала її — я бачила цю історію уві сні. Мені здавалося, наче я живу всередині літературного твору. Мені навіть не треба було «виринати» з нього, щоб поїсти: записуючи розповідь, я машинально їла те, що приносила до моєї кімнати Джудіт. Вівсяна каша означала, що настав ранок. Суп та салат знаменували собою обід. Відбивну та пиріг із печінкою приносили увечері. Пам’ятаю, як тарілка з яєчнею вкинула мене у тривалі роздуми: яку пору доби вона означає?.. Я з’їла кілька шматочків і відсунула тарілку.

У цьому довгому й одноманітному часовому колі трапилося кілька випадків, що виокремлювалися на загальному невиразному тлі. Я відразу ж занотувала їх окремо від історії; гадаю, про них варто розповісти.

Випадок перший.

Трапився він у бібліотеці. Я шукала «Джейн Ейр» і знайшла цілу полицю із примірниками цієї книжки. Полиця нагадувала колекцію пристрасного бібліофіла: були тут і дешеві сучасні екземпляри, які неможливо було перепродати, і видання настільки рідкісні, що їх теж було важко продати — через те, що на аукціонах вони з’являлися рідко коли, тож визначення їхньої справжньої ціни становило велику проблему. Були й «середні» примірники, які стояли між цими двома крайнощами.

Той, що я шукала, нічим особливим не вирізнявся: це було звичайне, хоча й досить цікаве видання, яке вийшло друком на межі століть. Поки я його шукала, Джудіт привезла міс Вінтер до бібліотеки і всадовила її у крісло біля каміна.

Коли Джудіт пішла, міс Вінтер запитала мене:

— Що ви шукаєте?

— «Джейн Ейр».

— А вам подобається «Джейн Ейр»?

— Дуже подобається. А вам?

— Авжеж, — відповіла міс Вінтер і мимоволі здригнулася.

— Може, пошурувати вогонь і підкинути дров, щоб ви не мерзли?

Письменниця заплющила очі, наче її накрила хвиля болю.

— Зробіть ласку.

Коли вогонь у каміні знов розгорівся, міс Вінтер спитала:

— Чи маєте ви вільну хвилину, Марґарет? Сідайте, будь ласка.

Я послухалася. Помовчавши хвилину, міс Вінтер озвалася знов.

— Уявіть собі стрічку конвеєра, в кінці якого — велика піч. А на конвеєрі — книжки. Абсолютно всі примірники ваших улюблених книжок, видані за всі роки у всьому світі. Вони розташовані рядком. «Джейн Ейр», «Вільєт», «Жінка у білому»…

— «Міддл-марч», — додала я.

— Дякую. «Міддл-марч». І уявіть собі важіль з позначками «увімкнути» і «вимкнути». Наразі конвеєр вимкнуто. Біля нього стоїть якийсь чоловік. Узявшись за важіль, він збирається його увімкнути. Але ви маєте можливість його зупинити, бо у вашій руці — пістоль. Треба лише натиснути на гачок — і все.

— Та ні, це просто дурниця якась.

— Ось він вмикає важіль. Конвеєр пішов.

— Але ж це екстремальна ситуація, до того ж суто гіпотетична!

— Спочатку в піч падає «Ширлі».

— Мені не подобаються такі ігри.

— А ось у вогонь полетіли книжки Жорж Санд.

Я зітхнула й заплющила очі.

— На підході — «Грозовий перевал». Невже ви і йому дасте згоріти?

Я нічого не могла сказати — тільки нервово сіпнулася, уявивши, як до жерла печі невпинно їдуть книжки.

— Чиніть, як вважаєте за потрібне. Ось і «Грозовий перевал» у піч потрапив! «Джейн Ейр» теж нехай туди йде, чи як?

— «Джейн Ейр»…

Мені раптом аж у роті пересохло.

— Треба тільки вистрелити — і все. Я нікому не скажу. Ніхто й ніколи про це не дізнається. — Письменниця зробила паузу. — Ось вони вже почали падати. Спочатку — кілька перших примірників. Але їх дуже багато. Тож ви маєте час ухвалити рішення.

Я знервовано пошкрябала нігтем долоню.

— Книжки падають дедалі швидше.

Віда Вінтер не зводила з мене прискіпливого погляду.

— Уже половина пішла в небуття. Подумайте, Марґарет, добряче подумайте. Ще трохи — і всі примірники «Джейн Ейр» зникнуть назавжди. Гарненько подумайте.

Міс Вінтер кліпнула очима.

— Уже двох третин немає. А біля конвеєра — усього один чоловік, Марґарет. Одна маленька, незначуща, жалюгідна особа.

Я теж кліпнула.

— Ви ще маєте час, але обмаль. Пам’ятайте: саме цей чоловік спалює книжки. Невже він дійсно заслуговує на життя?

Кліп, кліп.

— Останній шанс.

Кліп-кліп-кліп.

— «Джейн Ейр» загинула.

Я мовчала.

— Марґарет! — Обличчя міс Вінтер скривилося роздратуванням, й од злості вона аж гепнула лівою рукою по бильці крісла. Навіть права, скалічена, рука — і та здригнулася у неї на колінах.

Описуючи згодом цю сцену, я подумала, що то був найспонтанніший вираз почуттів, який мені довелося побачити за увесь час спілкування з міс Вінтер. Так дивно! Звичайна гра — і скільки емоцій.

А які ж у мене виникли емоції? Сором. Бо я покривила душею. Звичайно ж, книжки подобаються мені набагато більше, ніж люди. Звичайно ж, «Джейн Ейр» я ціную набагато більше, ніж якогось там незнайомця, що керує конвеєром. Звичайно ж, творчість Шекспіра варта набагато більшого, ніж одне людське життя. Звичайно ж. Але мені, на відміну від міс Вінтер, забракло духу в цьому зізнатися.

Виходячи з бібліотеки, я підійшла до полиці з примірниками «Джейн Ейр» і взяла той, що відповідав моїм критеріям: відповідний рік видання, відповідний папір, відповідний шрифт. Повернувшись до своєї кімнати, я почала гортати книжку, аж поки не знайшла потрібне місце.

«…спочатку не збагнувши його наміру; але коли він узяв книжку, розмахнувся й ось-ось мав жбурнути її в мене, я інстинктивно відсахнулася і злякано скрикнула — але було запізно: книжка полетіла і поцілила в мене, я впала й розбила голову об двері».

Цей примірник був цілий і неушкоджений. Усі сторінки були на місці. Безперечно, це не та книжка, з якої було вирвано сторінку, яка зберігалася в Аврелія. Але, зрештою, чому саме та книжка обов’язково має зберігатися у бібліотеці міс Вінтер? Якщо та сторінка потрапила до Аврелія з Енджелфілду — якщо це справді так — то книжка, з якої її було вирвано, неодмінно згоріла б разом із будинком.

Якийсь час я сиділа просто так, розмірковуючи про «Джейн Ейр», бібліотеку, піч і пожежу, але хоч як я все це не зіставляла у голові, цілісної картини все одно не виходило.

Другий вартий уваги випадок стосувався фотографії. Одного ранку на таці зі сніданком з’явився пакуночок з адресою, написаною компактним почерком мого батька. Це були ті знімки, що я їх зробила в Енджелфілді; я відіслала йому касету, а він проявив її і зробив фотографії. Там було декілька чітких знімків, які я зробила під час перших відвідин маєтку: ось кущі ожини, що проросли крізь уламки у бібліотеці, ось — віти плюща, що по-зміїному в’ються кам’яними сходами вгору… Я затримала погляд на фотографії спальні, де я лицем до лиця зіштовхнулася зі своїм привидом: у дзеркалі над давно згаслим каміном відбився лише блиск лампи-спалаху. Однак я все одно взяла це фото з пакунка і заховала в книжку — про всяк випадок.

Решта знімків було зроблено під час мого другого візиту до Енджелфілду, коли погода, на жаль, обернулася проти мене. Більшість із них являла собою розпливчасті композиції, здебільшого у сірих тонах. Що ж я фотографувала? Сірувато-сріблясті відтінки? пасма схожого на тюль туману? своє дихання, що миттєво конденсувалося у вологому повітрі?.. Але ж мій фотоапарат неспроможний таке відтворити! На знімках вийшли тільки змазані темні плями на сірому тлі — в тих місцях, де мала бути стіна, кам’яний уламок, дерево чи ліс. Поглянувши на п’ять-шість таких фото, я облишила їх переглядати, засунула в кишеню кофти і пішла вниз, до бібліотеки.

Посередині інтерв’ю з міс Вінтер я раптом усвідомила, що запанувала тиша. Я снила наяву, поринувши, як зазвичай, у дитячий світ сестер-двійнят, що мені його змальовувала письменниця. Потім подумки прокрутила назад плівку з її голосом, помітила зміну інтонації — і мені здалося, наче міс Вінтер про щось мене спитала.

— Що? — перепитала я.

— У вашій кишені, — повторила Віда Вінтер. — Ви маєте щось у кишені.

— А… то кілька фотографій. — Моя свідомість ще перебувала у напівзабутті між оповіддю та реальністю, тому я не відразу прийшла до тями і пробурмотіла: — Енджелфілд… Я зробила їх в Енджелфілді.

Не встигла я оговтатися, як фото вже були у неї в руках.

Спочатку письменниця, напружуючи зір, уважно приглядалася до кожної світлини крізь окуляри, намагаючись збагнути, що означають розмиті сірі обриси. Але один нерозбірливий знімок змінювався іншим, і я почула характерне зітхання «у стилі Віди Вінтер», яке означало, що її скептичні очікування повністю ствердилися. Губи її витягнулися в осудливо-критичну лінію. Здоровою рукою вона почала швидко перебирати решту фотографій, демонструючи тим самим, що вже не сподівається знайти серед них щось варте її уваги. Миттєвий погляд — і знімок за знімком падають біля неї на стіл.

Я заворожено спостерігала, як кинуті фотознімки з незмінним ритмом летіли додолу. Падаючи вниз і ковзаючи по ґлянсуватій поверхні один одного, вони утворювали на столі безладне віяло. У їхньому шурхоті чулося: зіпсовані, зіпсовані, зіпсовані…

Аж ось цей ритмічний рух припинився. Міс Вінтер застигла в напруженій позі, тримаючи перед собою один знімок і зосереджено у нього вдивляючись. «Ага, це вона примару помітила», — подумалося мені. Після тривалої паузи письменниця засунула це фото під кілька ще не переглянутих знімків, а потім передивилася й решту, кидаючи їх так само на стіл. Коли той знімок, що привернув її увагу, знову виник у неї перед очима, вона на нього ледь поглянула і додала його до решти.

— Я, напевне, не змогла б упізнати Енджелфілду на цих фото, але коли ви так кажете… — холодно мовила Віда Вінтер, а потім зібрала всю купу і, зумисне недбалим жестом повертаючи їх, наче мимохіть впустила. — Ох, вибачте, будь ласка… моя рука, — промимрила вона, коли я нагнулася, щоб підібрати знімки.

Рука? Ні, мене так просто не обдурити.

І міс Вінтер поновила свою розповідь з того місця, у якому перервалася.

Опісля я знову переглянула ці фото. Попри те що порядок, у якому вони початково лежали, дещо порушився, було зовсім неважко визначити, який саме знімок так вразив міс Вінтер. Серед купи змазаних нерозбірливих картинок і дійсно була одна, що відрізнялася від решти. Сидячи скраю ліжка і розглядаючи цю світлину, я добре пригадала той момент, коли робила її. Туман майже розвіявся, визирнуло сонце, і промінь, що проник крізь хмари, впав саме на хлопчика, який застиг непорушно, ніби позуючи: підборіддя догори, груди вперед, у погляді читається занепокоєння: а що, як велика каска зісковзне з голови!

Чим її вразила саме ця фотографія? Я уважно пригляділася до заднього плану, але будинок, і без того напівзруйнований, виднівся лише як брудна сіра маса за правим плечем хлопчика. Усе, що було видно неподалік малюка, — це ґрати огорожі та знак «Вхід заборонено».

Може, її сам хлопчик зацікавив?..

Півгодини я уважно вивчала знімок, але врешті-решт відклала його, так і не знайшовши жодного пояснення. Однак він мене збентежив і прикував до себе увагу; тож я сховала його під обкладинку книжки, разом із невдалим знімком моєї примари у дзеркалі.

Окрім фотографії хлопчика та гри у «Джейн Ейр» із піччю та конвеєром, ніщо інше не проникло крізь чарівний серпанок історії, який накинула на мене Віда Вінтер. Якщо не рахувати кота. Він помітив, що мій колишній графік порушився, і час від часу приходив до мене вдень і вночі, шкрібся під дверима, а коли я його впускала, то лащився, випрошуючи чогось смачненького. І отримував то шматочок риби, то трохи яєчні. Він полюбляв сидіти на стосі паперів і дивитися, як я пишу. Я проводила години, нашкрябуючи аркуш за аркушем, блукаючи у темному лабіринті історії міс Вінтер, але хоч як би далеко я не забрідала, мене ніколи не покидало відчуття, що за мною хтось спостерігає. А коли я аж надто заглиблювалася, то незмигні очі кота проникали, як промінь ліхтарика, у мою заплутану свідомість і освітлювали шлях назад — до моєї кімнати, до моїх нотаток, до моїх олівців та стругачки. Кіт навіть спав на моєму ліжку кілька ночей, і я взяла за звичку залишати штори розсунутими, щоб він, прокинувшись, міг сидіти на підвіконні, вдивляючись у ніч, і бачити у темряві те, чого людське око побачити не в змозі.

Оце і все. Окрім цих несуттєвих подробиць, нічого особливого більше не було. Лише нескінченні сутінки та історія Віди Вінтер.

Ізабель щезла. Естер щезла. Чарлі щез. А невдовзі міс Вінтер розповіла мені про ще одну втрату.

На самісінькому верху, на горищі, я впиралася спиною в хитку стіну. Натискала — і відпускала. Натискала — і знову відпускала. Випробовувала долю. Що станеться, думала я з цікавістю, якщо стіна впаде? Чи обрушиться покрівля всередину? Чи провалиться під її вагою підлога? Чи полетять балки та черепиця, пробиваючи стелі, падаючи на ліжка та комоди, як під час землетрусу? А опісля — що? Чи все на цьому скінчиться, чи буде якесь продовження?.. Випробовуючи стіну на міцність, я все розхитувала й розхитувала її, пристрасно бажаючи, щоб вона впала, але вона ніяк не падала. Дивно, якою стійкою може виявитися зітліла стіна!..

Аж якось я прокинулася серед ночі, напружено вслуховуючись. Звук падіння вже стих, але його відлуння і досі лунало у моїх вухах, у моїх грудях. Вискочивши з ліжка, я кинулася до сходів, а слідком за мною Еммеліна.

Ми вбігли до галереї одночасно із Джоном, який спав у кухні, підбігли до підніжжя сходів і стали вдивлятися в горішні поверхи. Посеред зали стояла Хазяйка і теж невідривно дивилася вгору. Біля її ніг валявся величезний кам’яний блок, а над головою зяяла діра із рваними зубчастими краями. У повітрі колихалася густа пелена сірої пилюки, наче вагаючись, куди осісти. З горішнього поверху, шурхочучи, як миші, і досі падали невеличкі шматки тиньку, цементу і деревини, а коли чулося, як нагорі падала балка або цеглина, то Еммеліна аж підстрибувала від страху, змішаного із захватом.

Спочатку я відчула ногами холод кам’яних сходів, а потім у мої ступні почали боляче впиватися дерев’яні тріски і скалки цементу. Посеред уламків нашого будинку, що починав розвалюватися, стояла, як примара, Хазяйка, оповита хмарою пилюки. Сіре як пил волосся, сіре як пил обличчя, сірі як пил складки довгої нічної строчки. Бабця стояла абсолютно непорушно, досі вдивляючись угору. Я підійшла до неї і, ставши поруч, теж вирячилася туди, куди й вона. Не відводячи очей, ми дивилися крізь діру в стелі на ще одну діру в іще одній стелі, за якою була ще одна діра в іще одній стелі. Ми узріли пеонові шпалери у горішній спальні, ґрати для плюща у кімнаті над спальнею, урешті-решт, блідо-сірі стіни маленької мансардної кімнати. А над усім цим, високо-високо над головами, ми побачили діру в самій покрівлі — і небо. Небо без зірок.

Я взяла бабцю за руку.

— Ходімо. Ні´чого тут стояти й витріщатися на ту дірку. — І я повела її, а вона пішла за мною, як мала дитина. — Я покладу її спати, — сказала я Джонові.

Блідий як привид, Джон кивнув.

— Авжеж, — відповів він хрипким голосом, наче поперхнувся пилом. Садівник не наважувався навіть поглянути на свою подругу. Натомість повільним жестом, що радше нагадував жест потопальника, якого затягувало у вир, вказав на стелю. — А з цим я сам упораюся.

Але через годину, коли бабцю, викупану, у свіжій нічній сорочці, вклали спати, Джон і досі був у залі, там, де я його лишила, і мовчки вдивлявся в те місце, де стояла Хазяйка.

Наступного ранку, коли бабця не з’явилася в кухні, я перша пішла її будити.

Але її вже не можна було розбудити.

Ніяк.

Її душа відлетіла через діру в покрівлі.

— Ми втратили її, — сказала я Джонові в кухні. — Вона померла.

Вираз його обличчя не змінився. Він дивився невидющими очима на кухонний стіл, наче мене не почув.

— Зрозуміло, — нарешті вимовив Джон, немов звертаючись сам до себе, — зрозуміло.

З’явилося таке відчуття, що все скінчилося й зупинилося. Геть усе. Я мала лише одне бажання: сидіти непорушно, як Джон, вдивлятися у простір і нічого не робити. Але час не зупинився. Я й досі відчувала, як стукає моє серце, відраховуючи секунди. У моєму шлунку зростав голод, а у горлі — спрага. Мені було так сумно, що здалося: ось іще трохи, і я помру. Однак я лишалася живою. Живою до непристойності, до абсурду. Настільки живою, що відчувала, як у мене росте волосся і видовжуються нігті.

Попри увесь невимовний тягар, що лежав на моєму серці, я не могла, як Джон, віддатися своєму горю. Естер від нас пішла, Чарлі пішов, Хазяйка пішла, Джон — по-своєму — теж пішов, хоча я сподівалася, що він повернеться. А тим часом «дівчинці в тумані» вже настала пора з цього туману виходити. Настала пора полишати дитячі витівки і ставати дорослою.

— Піду поставлю чайник, — сказала я. — Треба чаю зробити.

Голос був наче не мій. Якась інша дівчина — кмітлива і розважлива — забралася в мою шкіру, зайняла моє місце. Вона просто знала, що треба робити. Я здивувалася… втім, не дуже. Хіба ж не спостерігала я впродовж усього свого життя, як живуть інші? Хіба ж не спостерігала я за Естер, за Хазяйкою, за сільськими родинами?

Я тихенько причаїлася десь у куточку самої себе, а та нова вправна дівчина нагріла чайник, відсипала потрібну кількість чайного листя і заварила його. Потім поклала два шматочки цукру в чашку Джона і три — у свою. Коли чай був готовий, я почала його сьорбати, і тільки коли гаряча й солодка рідина досягла мого шлунка, я перестала тремтіти.

Не встигла я повністю прокинутись, як у мене виникло відчуття, ніби щось змінилося. А за мить до того, як розплющити очі, я вже збагнула, що то було. То було світло.

Зникли тіні, що тинялися моєю кімнатою від початку місяця. Зникли темні закутки й похмура, гнітюча атмосфера. З прямокутника вікна линуло мерехтливе сяйво й освітлювало кожен куточок моєї кімнати. Я так довго не бачила світла, що відчула надзвичайний приплив радості, наче не тільки ніч закінчилася, а й сама зима. Ніби весна настала.

Кіт сидів на підвіконні, дивлячись крізь шибку на парк. Почувши, що я заворушилася, він зістрибнув на долівку й зашкрібся у двері, просячись надвір. Я похапцем одяглася, й ми разом крадькома пробралися до кухні, а звідти вийшли у парк.

Вийшовши на ґанок, я відразу ж збагнула, що помилилася. Це не був ранок. І в парку мерехтіло не сонячне, а місячне сяйво, оздоблюючи листя сріблом і чітко окреслюючи обриси скульптур. Я завмерла й задивилася на місяць. Це було бездоганно правильне бліде коло, що висіло у чистому безхмарному небі. Я так би й стояла до самого ранку, заворожено вдивляючись у нічне світило, але кіт, вимагаючи уваги, нетерпляче тернувся об мою ногу; я нахилилася, щоб погладити його. Але не встигла моя рука до нього доторкнутися, як він проскочив уперед, потім зупинився й озирнувся, наче запрошуючи йти за ним.

Піднявши комір пальта і засунувши змерзлі руки в кишені, я пішла за котом.

Спочатку він повів мене по зарослій травою стежині вздовж дальньої межі. Ліворуч яскраво виблискував тисовий живопліт; праворуч огорожа була темною, бо на неї падала тінь. Потім ми звернули до трояндового саду, де підрізані кущі здавалися всього лишень купами хмизу, й тільки майстерно оформлені краї насаджень оточували решту кущів хитромудрим візерунком у стилі садово-паркової культури часів королеви Єлизавети; вони звивалися сюди-туди і здавалися то темними, то сріблястими. Кілька разів мені хотілося зупинитися й помилуватися: то місячне сяйво відбивалося від якогось поодинокого листка так, що він був наче зі щирого срібла зроблений; то раптом на очі потрапляв величезний дуб, із надприродною чіткістю викарбуваний на тлі блідого неба… Але зупинитися я не могла. Увесь час кіт уперто й цілеспрямовано крокував уперед, піднявши хвоста і користуючись ним, наче туристичний гід парасолькою: сюди, будь ласка, йдіть за мною. В огородженому саду він стрибнув на кам’яну стіну фонтана і пройшов половину його периметра, не звертаючи ані найменшої уваги на красу відображеного у воді місяця, що виблискував, як начищена монета. Опинившись напроти аркового входу до зимового саду, кіт знову зіскочив додолу і попрямував до нього.

Під аркою він зупинився. Напружено прислухаючись, пильно подивився ліворуч, потім праворуч. Щось побачив. І блискавично метнувся в той бік.

Зацікавившись і водночас здивувавшись, я потихеньку пройшла вперед, стала на тому місці, де недавно стояв кіт, і озирнулася довкола.

Зимовий сад — мальовниче видовище, якщо бачити його в належну годину й у належну пору року. Він оживає і являє вам усю свою красу здебільшого при світлі дня. Нічному ж відвідувачеві доведеться приглядатися пильніше, щоб узріти його принади. Було надто темно, аби милуватися широким розмахом низьких гілок чемериці на чорній землі; надто рано для ніжної блакиті пролісків; надто холодно і пізно для квітів вовчої ягоди. Утім, залишалася ліщина; незабаром її віти мали прикраситися тремтливими жовтими китицями, але наразі краса зосереджувалася в самих вітах. Витончено-тендітні, безлисті, з маленькими бруньками, вони граціозно й елегантно вигиналися то в один, то в інший бік.

А біля ліщини виднівся заокруглений силует людини, зігнутої в три погибелі.

Я аж заклякла од страху і несподіванки.

Фігура сопіла й вовтузилася, час від часу пихкаючи і натужно рохкаючи.

За мить, що здалася вічністю, я похапцем прокрутила в голові все, що могло пояснити присутність іще однієї людської істоти у парку міс Вінтер серед ночі. Дещо я збагнула миттєво, навіть не замислюючись. По-перше, то не Моріс стояв там навколішках. Звісно, існувала велика ймовірність зустріти його в парку, але у мене навіть сумніву не виникло, що то не він. Це була не його жилава фігура, це були не його чіткі й розмірені рухи. Так само це була й не Джудіт. Чепурна й некваплива Джудіт, із бездоганними нігтями, гарною зачіскою та завжди до блиску начищеними черевиками — і чому б вона бабралася в землі посеред ночі? Це просто неможливо уявити. Отже, ці двоє відпадали.

Мій розум завагався між двома думками — сюди-туди, сюди-туди. Сотні разів.

Це міс Вінтер.

Ні, це не міс Вінтер, не може бути.

Та ні, то таки міс Вінтер! Я знала. Я відчувала це. То була вона, і двох думок тут не могло бути.

Але як же то могла бути вона? Міс Вінтер — квола і хвора. Її завжди возять в інвалідному візку. Вона надто погано почувається, щоб отак нахилятися й висмикувати бур’яни, тим паче — стояти навколішках на сирій холодній землі і шалено в ній ритися.

Це була не міс Вінтер.

Але якимось незбагненним чином, попри всі розумні аргументи — то вона.

Перша мить була нескінченно-довгою і сповненою сумнівів.

Друга мить, коли вона нарешті настала, принесла з собою розгадку.

Фігура завмерла… підвелася… повернулася… і я все зрозуміла.

Очі міс Вінтер. Яскраві, неприродно-зелені.

Але обличчя не міс Вінтер.

Дрябла, пошрамована шкіра, причому можна здогадатися, що до такого руйнування доклався не лише невблаганний час. Дві западини-щоки. Перекривлені губи: верхня — вигин бездоганної форми, слід колишньої краси, нижня — перекошений білий трансплантат.

Та це ж Еммеліна! Сестра-близнючка міс Вінтер!

Вона жива і мешкає в цьому будинку!

Думки мої враз переплуталися; кров загупала у скронях; від несподіваного шоку я заклякла, наче спаралізована. Сестра міс Вінтер втупилася в мене незмигними очима, і мені здалося, що вона злякалася менше за мене. Але не менше здивувалася. Від несподіванки ми обидві завмерли, наче позбавлені руху.

Першою прийшла до тями незнайомка. Погрозливо простягнувши у мій бік брудну, вимазану землею руку, вона хрипким голосом проскреготіла кілька безглуздих звуків.

Ошелешення загальмувало мою реакцію; не встигла я навіть вимовити її імені, як жінка відвернулася й потупцювала геть, нахилившись уперед і ввібгавши голову в плечі. Звідкілясь із темряви вигулькнув кіт. Ігноруючи мене, він солодко потягнувся, а потім кинувся за нею навздогін. Невдовзі вони зникли за аркою, а я лишилася сама. А поруч — клаптик розритої землі.

От тобі й «бісові лисиці»!..

Коли жінка й кіт щезли, я мала повне право переконати себе, що все це я нафантазувала. Що я — сновида й мені наснилося, ніби переді мною з’явилася сестра-близнючка Аделіни та проскреготіла якесь таємне і незрозуміле послання. Але я знала, що це не сон. І хоча жінки вже не було видно, її й досі було чути. Вона наспівувала на ходу. Отой уривок із п’яти нот, що так дратував мене. Ля, ля-ля, ля-ля.

Я стояла й слухала, аж поки звуки не розтанули в далині.

Раптом відчувши, як у мене задубіли на холоді руки й ноги, я поспішила повернутись до будинку.

Спливло багато років відтоді, як я опанувала фонетичну абетку. Усе почалося з розділу в книжці з лінгвістики, що продавалася у татовій крамниці. Спочатку я не мала жодного конкретного інтересу: просто в один із вихідних мені не було чим зайнятися, і мене привабили значки та символи у цій книжці. Там були як знайомі літери, так і незнайомі. Великі N, несхожі на маленькі n, та великі Y, несхожі на маленькі y. Інші літери, n, d, s та z, мали прироблені до них смішні хвостики та петельки, а літери h, і та u можна було перекреслювати так само, як і t. Мені подобалися ці задерикуваті чудернацькі гібриди: я списувала цілі аркуші літерами m, які можна було перетворити на j, а також літерами v, що хитко балансували на малесеньких о, немов дресировані песики на м’ячах у цирку. Батько ж, випадково побачивши мої аркуші з символами, навчив мене тих звуків, які кожен із цих символів означав. І я виявила, що за допомогою міжнародної фонетичної абетки можна писати слова, що скидалися на математичні формули, слова, схожі на таємний шифр, слова, що нагадували мертві, назавжди втрачені мови.

Бо мені була потрібна втрачена мова. Щоб мати змогу спілкуватися з мертвими і втраченими. А одне слово я писала і переписувала багато разів. Це було ім’я моєї сестри. Як талісман. Я складала папірець із цим ім’ям у красиву мініатюрну фігурку і завжди тримала при собі. Узимку папірець жив у кишені мого пальта, влітку, схований у шкарпетку, пошкрябував мою ногу. Уночі я засинала, тримаючи його у руці. Але хоч як я намагалася, мені не завжди вдавалося зберегти цей заповітний папірець. Інколи я губила його, виготовляла новий, потім випадково знаходила старий. Якось мати спробувала витягти талісман з моєї руки, та я взяла й проковтнула його, хоча матері однаково не вдалося б його прочитати. Але коли заяложений і потертий папірець із дна моєї напханої всяким непотребом шухляди видобув батько, я не зробила нічого, щоб зупинити його. Коли тато прочитав закодоване ім’я, його обличчя якось враз змарніло, а очі сповнилися печаллю.

Він хотів щось сказати і вже був розтулив рота, але я притиснула палець до своїх губ, наказуючи йому мовчати. Як я могла дозволити йому вимовляти ім’я моєї сестри? Хіба ж він не зачинив її від мене у темряві під ліжком? Хіба ж він не хотів, щоб я нічого про неї не знала? Тому тепер він не мав на неї жодних прав.

Я вихопила папірець з його пальців і пішла з кімнати, ні слова не сказавши. На підвіконні, на другому поверсі я поклала малесенький клаптик до рота, відчула сухий присмак дерева і проковтнула. Десяток років ховали батьки ім’я моєї сестри у тиші й темряві, намагаючись забути про неї; і ось тепер я сховала її у темряві свого тіла — щоб пам’ятати.

Я вміла більш-менш правильно промовляти сімнадцятьма мовами «добрий день», «до побачення» і «вибачте». Могла розказати напам’ять грецьку абетку вперед і назад (хоча грецькою не знала ні слова). Фонетична абетка стала одним із тих таємних і випадкових джерел абсолютно непотрібних знань, що їх залишило мені у спадок дитинство, проведене серед безлічі книжок. Я опанувала цю абетку задля власного задоволення й використовувала її у суто приватних інтересах, тому впродовж багатьох років навіть і не намагалася знайти їй жодного практичного застосування. Але, повернувшись щойно зі срібного від місячного сяйва парку, я взялася за олівець, щоб спробувати відтворити ті свистячі, шиплячі, фрикативні й проривні приголосні, що містилися в секретному посланні Еммеліни.

Після трьох-чотирьох спроб я сіла на ліжку, розглядаючи рядок закарлючок, символів та значків. Чи правильно я його передала? Мною почали оволодівати сумніви. А чи точно пригадала я звуки після своєї п’ятихвилинної подорожі через парк до будинку? І чи точно я пригадала саму абетку?

Я пошепки повторила те, що написала на папері. Потім іще раз повторила, вже швидше, гадаючи, що в такий спосіб спроможуся викликати з пам’яті відлуння, яке б підтвердило правильність моїх припущень. Але жодного відлуння не виникло. Мій запис виявився усього-на-всього кумедним відтворенням чогось неточно почутого і лише наполовину пригаданого. Марна справа.

Тож натомість я знову написала засекречене ім’я. Ось мій магічний талісман. Якби ж то він справді був усесильний!

Але своєї сили він так ніколи і не продемонстрував. Моя сестра до мене не повернулася. Я залишалася самотньою.

Зіжмакавши папірець у кульку, я пожбурила його в куток.

— Моя історія наводить на вас нудьгу, міс Лі?

Наступного дня мені довелося декілька разів чути подібне запитання, бо, слухаючи розповідь міс Вінтер, я була не в змозі стримати позіхання й час від часу терла очі.

— Вибачте, я просто стомлена.

— Стомлена?! — вигукнула вона. — Та ви схожі на мерця! Вам треба добре попоїсти, щоб відновити сили. Що з вами трапилося?

Я знизала плечима.

— Просто втомилася. Може, недоспала. Оце і все.

Міс Вінтер невдоволено стулила губи, суворо поглянула на мене, але промовчала, а трохи згодом продовжила свою розповідь.

Отак ми і прожили півроку, обмеживши свій життєвий простір кількома кімнатами: кухнею, в якій Джон спав уночі, вітальнею й бібліотекою. Ми з Еммеліною через чорний хід з кухні ходили до однієї зі спалень, що здавалася більш-менш надійною. Спали на матрацах, перенесених зі старої спальні, оскільки ліжок переставити не вдалося — вони були заважкі. Та й сам будинок здавався тепер завеликим — адже з челяді зостався сам лише Джон. Нам, що пережили скільки катастроф, було затишніше у цих кількох безпечних кімнатах, невеликі розміри яких дозволяли підтримувати відносний порядок. Але ми все одно не могли геть забути про решту будинку, про все те, що ниділо за дверима наших кімнат, наче ушкоджені і приречені на смерть кінцівки.

Еммеліна проводила багато часу за вигадуванням усіляких картярських ігор.

— Пограй зі мною, ну пограй, будь ласка, — бувало, надокучала вона мені.

Урешті-решт я піддавалася її вмовлянням, і ми грали.

Це були якісь незрозумілі й хитрі ігри, правила яких безперервно змінювалися; ігри, на яких зналася лише Еммеліна, тож вона повсякчасно брала наді мною гору, немало цим утішаючись. А ще сестра часто милася. Вона так і не втратила своєї любові до купання, годинами ніжачись у воді, яку я нагрівала для прання та миття посуду. Але я на неї не сердилася. «Нехай хоч комусь із нас буде добре», — думалося мені.

Перш ніж ми позамикали непотрібні кімнати, Еммеліна обнишпорила увесь гардероб Ізабель, повитягувала звідти сукні, пляшечки з парфумами та черевики і зробила з усього цього велику скирту в кутку нашої спальні. Ми спали наче у великому гардеробі. Час від часу Еммеліна чіпляла на себе то одну, то іншу сукню; деякі з них відстали від моди на десять років, деяким — гадаю, то були сукні, що їх носила ще Матильда, — було вже років тридцять-сорок. Вечорами Еммеліна розважала нас тим, що картинно з’являлася в кухні то в одному, то в іншому екстравагантному наряді. Ці сукні додавали їй віку, у них вона аж ніяк не скидалася на п’ятнадцятирічну; а ще вони додавали їй жіночності. Мені пригадалися слова Естер, сказані лікареві в парку:

— Розумницею ця дівчинка не стане, але я впевнена: надійде час, і вона зможе жити окремо від сестри. Може, навіть заміж вийде.

Я пригадала також слова Хазяйки про Ізабель:

— Вона була з тих дівчат, яких чоловіки не можуть проминути, щоб не помацати.

Пригадала — і раптом занепокоїлася.

Тим часом Еммеліна, і не підозрюючи про свою жіночу привабливість, плюхнулася у крісло, витягла із шовкової сумочки колоду карт і з дитячою безпосередністю мовила:

— То що, зіграймо?

Я трохи заспокоїлася, але все одно намагалася робити так, щоб вона не виходила з будинку у своїх нових нарядах.

Джон впав в апатію. Утім, на один рішучий крок він таки спромігся: найняв хлопця, щоб той допомагав йому в парку.

— Усе буде гаразд. Це ж Амброс, син старого Проктора. Тихий, спокійний хлопець. Він тут ненадовго. Доки я не полагоджу будинок.

Але я ніскілечки не сумнівалася, що цей ремонт триватиме до нових віників.

І хлопець з’явився. Він був вищий за Джона і ширший у плечах. Запхавши руки в кишені, чоловіки трохи постояли, погомоніли про справу, і парубок узявся до роботи. Він копав розмірено і неквапливо; ритмічне гепання лопати об ґрунт нервувало мене. «І навіщо він нам здався? — хотілося спитати мені. — Він же такий самий чужинець, як і решта».

Але — через якісь невідомі мені обставини — для Джона цей хлопець чужинцем не був. Може, тому, що він прийшов із Джонового світу, світу чоловіків, світу, про який я не мала жодного уявлення.

— Він хороший хлопчина, — знов і знов повторював Джон у відповідь на мої настирливі запитання. — Трудяга. Багато не питає, зате багато працює і не базікає.

— Але, крім язика, він ще й очі має.

Джон знизав плечима й відвернувся, намагаючись не показувати свого занепокоєння.

— Я ж не вічний. Ніщо не вічне, — нарешті мовив він і зробив непевний жест рукою, наче намагаючись охопити і будинок, і його мешканців, і все життя. — Якогось дня настануть зміни.

— Зміни?

— Ти ж ростеш, незабаром станеш дорослою. Невже ти думаєш, що все залишиться таким, як було? Бути дитиною — це одне, а бути дорослою…

Не встиг він договорити, як я пішла геть. Я не бажала знати, що означає бути дорослою.

Еммеліна була у спальні — зривала блискітки з елегантного вечірнього кашне для своєї колекції скарбів. Я сіла поруч із нею. Сестра настільки захопилася своїм заняттям, що навіть не помітила, як я увійшла. Її пухкі конічні пальці хапали прикрасу і безжально шарпали, доки та не відривалася. Потім Еммеліна кидала блискітку до скриньки. Робота копітка, забарна; але ж у моєї сестри все життя було попереду! З незмінним виразом на обличчі знущалася вона з беззахисного шалика. Погляд — зосереджений і водночас замріяний. Губи стулені в тоненький шнурочок. Час від часу повіки опускаються, затуляючи зелені зіниці, а торкнувшись нижнього краю, відразу ж здіймаються, демонструючи незмінно зелені очі.

Цікаво, невже і я так само гарна? Авжеж, бо я бачила у дзеркалі, що мої очі не гірші за очі Еммеліни. Я знала, що в мене така сама копиця червоно-рудого волосся, що кучерявиться на потилиці. А ще я знала, як задивлялися на нас люди під час наших нечастих прогулянок, коли ми з Еммеліною, в однакових сукнях, тримаючись за руки, з’являлися на Стрит. Та все одно я не схожа на сестру, еге ж? На моєму обличчі не буває такої млявої зосередженості. Навпаки — на ньому майже завжди невдоволена гримаса. Я то сердито кусаю губи, то невдоволено відкидаю за плече пасмо волосся, то дратуюся від нетерплячки. Такою спокійною й сумирною, як Еммеліна, я ніколи не буду. На її місці я б відривала блискітки зубами!

— Ти ж не покинеш мене? — тихо спитала я її. — Я ж бо тебе не хочу покидати. Ми лишимося тут назавжди. Разом. Що б там не казав Джон-копач. Пограймося?

Але сестра мовчки вовтузилася з шаликом, наче не чуючи мене.

— Пограймо у весілля? Ти будеш нареченою. Нумо! Вдягни ось це… — і я витягла з купи у кутку якусь річ із жовтої напівпрозорої тканини. — Дивись, схоже на вуаль!

Та Еммеліна й очей не підвела, навіть коли я начепила оту марлю їй на голову. Вона просто відкинула її рукою і знову заходилася тріпати свої блискітки.

Я полишила спроби привернути увагу сестри і натомість глянула на її скриньку зі скарбами. У ній і досі лежали вичищені до блиску ключі, що їх лишила Естер, хоча Еммеліна, схоже, вже встигла забути їхню колишню хазяйку. Там були шматочки біжутерії Ізабель, кольорові обгортки від цукерок, якими колись частувала мою сестру гувернантка, небезпечно гострий осколок зеленої скляної пляшки, золотиста з країв стрічка, яка колись належала мені: її подарувала мені Хазяйка так давно, що я й не пам’ятала, коли саме. А під усім цим і досі лежали сріблясті нитки, які Еммеліна повисмикувала зі штор того самого дня, коли приїхала Естер.

А на самому дні, наполовину присипане мішаниною напівкоштовних камінців, скла та іншого непотребу, ховалося щось таке, чого там раніше не було.

Щось шкіряне.

Я нахилила голову, щоб краще придивитися. Ага! Он чому сестричка забажала мати в себе цю річ! Тиснені золотом літери. ЕНН. Що таке ЕНН? Або хто такий ЕНН? Нахиливши голову в інший бік, я узріла ще дещо. Малесенький замочок. Із малесеньким ключем. Недивно, що все це потрапило до Еммеліниної скарбнички. Золоті літери, та ще й ключик! Напевне, то були найцінніші з її надбань.

І раптом до мене дійшло: ЕНН! Та це ж ЩОДЕННИК!

Я простягла руку.

Блискавично швидко — інколи вигляд моєї сестри може бути оманливим — рука Еммеліни наче лещатами стисла моє зап’ястя, не давши мені доторкнутися до скарбу. Еммеліна навіть не глянула на мене. Твердим і впевненим рухом відвела мою руку вбік і закрила скриньку.

У тому місці, де Еммеліна схопила мене за руку, ще довго було знати білі плями від її пальців.

— Що ж, я піду, — сказала я про всяк випадок, перевіряючи її реакцію. Але голос мій прозвучав не надто переконливо. — Ось побачиш — піду. Покину тебе отут, виросту і житиму без тебе, сама.

Із цими словами я підвелася і, сповнившись почуттям власної гідності та жалю до себе, вийшла з кімнати.

Уже вечоріло, коли сестра знайшла мене на підвіконні у бібліотеці. Я заховалася за штору, але вона підійшла до вікна й зазирнула за неї. Я почула її кроки, відчула, як вона відсунула штору. Я стояла, притиснувшись лобом до скла, і спостерігала за краплинами дощу на шибці. Краплини тремтіли від вітру, готові ось-ось пуститися за хитромудрою траєкторією вниз, на своєму шляху вбираючи в себе інші краплини і залишаючи по собі короткі сріблясті сліди. Сестра підійшла й поклала голову мені на плече. Я сердито висмикнулася. Не повернулася й нічого їй не сказала. Я не бажала з нею розмовляти.

Вона ж узяла мою руку і щось насунула мені на палець.

Дочекавшись, поки вона піде, я придивилася.

Перстень. Еммеліна подарувала мені перстень.

Я перекрутила камінець усередину, на внутрішній бік пальця. Потім піднесла його до вікна. Світло потрапило на камінчик — і він ожив. Зелений, під колір моїх очей. Під колір очей Еммеліни. Вона подарувала мені перстень!.. І я стисла пальці в кулачок, усередині якого був отой камінчик.

Джон тягав відрами воду; приносив городину і чистив її; ходив на ферму і повертався звідти з молоком та маслом. Усі ці справи, схоже, виснажували його. Щоразу я боялася, що його ослаблому, худому тілу забракне сил підвестися з-за столу, щоб узятися до чергової роботи.

— Ходімо до класичного парку, Джоне, — запропонувала якось я. — Покажеш мені, що там треба зробити.

Джон нічого не сказав. Мабуть, він мене просто не почув.

Кілька днів я нічого не казала, а потім знову спиталася. А потім знову і знову.

Нарешті ми з ним пішли до сараю, де він неквапливими вправними рухами нагострив секатори. Потім узяв довгу драбину і виніс її надвір.

— Ось дивись, — сказав, показуючи мені запобіжну клямку на драбині, після чого приставив драбину до надійної стіни у парку, а я, кілька разів спробувавши, як користуватися запобіжником, вилізла на кілька футів угору, а потім злізла. І знову — вилізла і злізла. — Звичайно, коли приставити драбину до тисового стовбура, такого відчуття надійності не буде, — зазначив Джон. — Але якщо закріпити її як слід, то теж буде досить безпечно.

І ми вирушили до класичного парку. Джон підвів мене до тисової фігури середніх розмірів, яка розрослася і стала неохайно кошлатою. Я вже була піднесла до неї драбину, як садівник зупинив мене:

— Не поспішай! — вигукнув він. — Диви, яка нетерпляча! — Садівник тричі неквапливо обійшов дерево. Потім усівся на землю і запалив цигарку. Я сіла поруч, і він запалив ще одну — для мене. — Ніколи не ліз проти сонця, — попередив Джон. — І ніколи не залізай у власну тінь. — Він зробив кілька затяжок і продовжив: — Остерігайся хмар. Коли вони напливають, ти можеш втратити орієнтир. Тож треба знайти щось незмінне у себе перед очима. Дах або ж паркан. Він і буде твоїм якорем. За нього ти й триматимешся. І ніколи не поспішай. Тричі відміряй, а раз відріж. — Поки Джон говорив, він жодного разу не відвів очей від дерева. І я теж. — Треба навчитися відчувати задній бік дерева, поки обробляєш передній, і навпаки. І не працюй самими лише п’ястями рук, натискаючи на ножиці. Використовуй руку на всю довжину.

Докуривши цигарки, ми загасили недопалки об підбори черевиків.

— А тепер запам’ятай, який вигляд дерево має на відстані, і тримай цю картину в голові, коли працюватимеш з ним упритул.

Я приготувалася.

Тричі приставляла я драбину до дерева, аж поки Джон не переконався, що вона стоїть надійно.

Я працювала три години. Спочатку боялася висоти, все поглядала додолу, примушувала себе зійти ще на одну сходинку. І щоразу, коли я переставляла драбину, мені доводилося робити кілька спроб, доки вона не встановлювалась надійно. Але мало-помалу робота цілком заволоділа мною. Думки про форму, якої слід було надати дереву, так захопили мене, що я вже майже не відчувала, на якій висоті перебувала. Джон стояв унизу і здебільшого мовчав, лише зрідка роблячи зауваження на кшталт: «Слідкуй за своєю тінню!» або «Не забувай про зворотний бік!»

І тільки злізши нарешті додолу, клацнувши клямкою і склавши висувну драбину, відчула я, як сильно болять руки після тривалої роботи з важкими садовими ножицями. Але мені було байдуже.

Я відійшла на чималу відстань, щоб оцінити зроблене. Потім тричі обійшла дерево. Серце моє аж тіпнулося від радості. Добре вийшло!

Джон кивнув.

— Непогано, — похвалив він мене. — З тебе вийде гарний садівник.

Якось я пішла у сарай по драбину, щоб підстригти велике дерево у формі капелюха-циліндра, але драбини не знайшла. Той несимпатичний мені хлопець саме порався з граблями у парку. Я підійшла до нього і сердито спитала:

— А де драбина?

Отак я вперше з ним заговорила.

Не звертаючи уваги на моє невдоволення, він відповів чемно і доброзичливо:

— Її взяв містер Діґенс. Він там, з боку фасаду — покрівлю ремонтує.

Я взяла цигарку, з тих, що їх Джон тримав у сараї, і закурила, сердито позираючи на хлопця, який із заздрістю спостерігав за мною. Потім нагострила секатори. Мені взагалі подобалося гострити, тож я нагострила ще й ножа — ретельно, не поспішаючи. Й увесь час ритм точила по залізі йшов в унісон із ритмом грабель по землі. А потім я поглянула на сонце і вирішила, що вже запізно розпочинати підстригання дерева-капелюха. І пішла шукати Джона.

Драбина валялася на землі. Дві її секції, лежачи під кутом одна до одної, були схожі на химерний циркуль. Металевий паз, що мав тримати їх разом вертикально, відірвався від дерев’яної частини, а у бічній секції зяяв глибокий розлам.

Біля драбини лежав Джон. Коли я торкнулася його плеча, він не ворухнувся, хоч був іще теплий — то сонце нагріло його розкинуті руки та закривавлену голову. Він невідривно дивився просто перед собою у високе блакитне небо, але блакить його власних очей уже замутилася.

Розважлива дівчина покинула мене, і я знову стала дурною дитиною, маленькою і безпорадною, як мурашка.

— Що ж мені робити? Що ж мені робити? — шепотіла я, лякаючись власного голосу.

Я лежала, розпростершись на землі, тримала Джонову руку, відчуваючи, як гострий гравій тисне мені у скроню, і спостерігала, як плине час. Тінь від того виступу будинку, де розташовувалася бібліотека, простяглася по землі й торкнулася найдальшої сходинки драбини. А потім стала підкрадатися до нас — сходинка за сходинкою. Ось вона дійшла до запобіжної клямки.

Запобіжна клямка. Чому ж Джон не перевірив запобіжної клямки?! Не може бути, щоб не перевірив! Звісно ж, перевірив. Але якщо перевірив, то як же… чому…

Ця думка була нестерпно болісною.

Сходинка за сходинкою, сходинка за сходинкою — дедалі ближче підповзала тінь. Ось вона торкнулася Джонових штанів із грубої вовни, потім зеленої сорочки, нарешті, сивого волосся… Воно так порідшало останнім часом! І чому я не приділяла Джонові більше уваги? Чому як слід не дбала про нього?..

Приглядаючись до Джонового рідкого волосся, я помітила дві глибокі дірки, продавлені у землі драбиною, коли вона пішла в нього з-під ніг. І жодних інших слідів. Гравій — не пісок, не сніг, навіть не свіжоскопана земля. На ньому не лишається відбитків підошов. Хтось може прийти, потинятися біля драбини, зробити свою чорну справу і спокійно піти геть. На гравії слідів не залишиться — наче це зробив привид.

Стало холодно. Стало холодним усе: гравій, Джонова рука, моє серце.

Я підвелася і, не озираючись на Джона, пішла геть. Обігнувши будинок, попрямувала до городу. Хлопець і досі був там: саме зібрався сховати у сарай граблі та мітлу. Побачивши, що я наближаюсь, він зупинився і поглянув на мене. А коли я зупинилася, щосили намагаючись не знепритомніти, хутко підскочив до мене, щоб не дати впасти.

Але я не знепритомніла. Так, тільки трохи. А коли очуняла, з мого здавленого горла вирвалися хрипкі, наче й не мої слова:

— Допоможіть! Хто-небудь!

Хлопець ухопив мене під руки; я обм’якла і притулилася до нього. Обережно поклавши мене на траву, він сказав:

— Я допоможу вам. Допоможу.

І досі перебуваючи під враженням від розповіді про смерть Джона, згадуючи нещасне обличчя міс Вінтер, я не відразу помітила лист, що чекав на мене у кімнаті.

Я розкрила конверт лише тоді, коли закінчила занотовувати розповідь, а розкривши, пересвідчилася, що нічого цікавого він не містив.

Шановна міс Лі!

Після всієї тієї допомоги, яку впродовж багатьох років надавав мені Ваш батько, хіба ж можу я відмовити собі у задоволенні віддячити йому і зробити хоч маленьку послугу його доньці!

Мої початкові дослідження у Сполученому Королівстві не виявили жодних вказівок на місцеперебування міс Естер Барроу після періоду її роботи в Енджелфілді. Однак я виявив певні документи, що стосуються часу, який передував цьому періодові, і наразі я складаю звіт, який Ви отримаєте протягом кількох найближчих тижнів.

Утім, мого дослідження ще жодним чином не закінчено. Я ще не вичерпав усіх можливостей здобути відомості про роботу міс Барроу в Італії, тож цілком імовірно, що якась подробиця про попередні роки підкаже новий напрямок пошуків.

Підстав для відчаю немає! Якщо цю гувернантку можна знайти, я її знайду.

Щиро Ваш

Еммануїл Дрейк

Я поклала листа у шухляду, потім вдягла пальто і рукавички.

— То що, ходімо? — гукнула котові.

Він побіг за мною спочатку сходами вниз, а потім надвір, і ми пішли стежиною вздовж будинку. То тут, то там чагарники, що підходили майже впритул до стіни, змушували стежку відхилятися вбік; мало-помалу, майже непомітно, вона взагалі вела геть від будинку, до схожих на лабіринт приманок парку. Але я не піддалася цій легкій спокусі і все одно пішла навпростець. Ліворуч була стіна будинку, попереду — дедалі густіші кущі, через які мені доводилося продряпуватися, докладаючи неабияких зусиль. Їхні вузлуваті пагони норовили вхопити мене за литки; мені довелося замотати шарфом обличчя, щоб не поколотися. Спочатку кіт супроводжував мене, але потім зупинився, настрашений гущавиною заростей.

А я вперто йшла далі. І таки знайшла те, що шукала: вікно, майже повністю заплетене плющем. Між цим вікном і парком була така гущавина вічнозеленого листя, що світла, яке з нього йшло вночі, ніхто б і ніколи не помітив.

Усередині за столом біля вікна сиділа Еммеліна, сестра міс Вінтер. Напроти неї я побачила Джудіт. Вона просовувала ложку із супом крізь скалічені губи нещасної. Несподівано Джудіт зупинилася і, не донісши ложки до рота Еммеліни, поглянула, як мені здалося, просто на мене. Та вона не могла мене помітити: надто вже густими були зарості. Але дотик мого погляду вона, напевне, відчула. Після паузи, що тривала усього кілька секунд, Джудіт повернулася до своєї справи і продовжила годування. Але за цю мить я встигла помітити одну дивну особливість тієї ложечки. Срібну ложку прикрашала видовжена літера А у формі стилізованого ангела.

Мені вже доводилося бачити схожу ложку. А. Ангел. Ангелове поле — Енджелфілд. Таку ложку мала не лише Еммеліна, а й Аврелій.

Тулячись до стіни й висмикуючи гілки з волосся, я пробралася назад крізь чагарники. Кіт дивився, як я струшувала з рукавів та плечей уламки гілочок і сухе листя.

— Ходімо додому? — запропонувала я йому.

І кіт із задоволенням приєднався до мене.

Містер Дрейк не зміг знайти мені Естер. Зате я сама знайшла Еммеліну.

У своїй кімнаті я записувала почуте від міс Вінтер; у парку я блукала; у спальні гладила кота і тримала подалі свої кошмари, намагаючись якомога довше не спати. Місячна ніч, коли я побачила в саду Еммеліну, сприймалася тепер як сон, бо небо знов облягли хмари, і ми вкотре занурилися в нескінченні сутінки.

Після розповіді про смерть Хазяйки та Джона-копача від історії міс Вінтер повіяло ще більшою загадковістю. Невже Еммеліна — ця бентежна постать із парку — виштовхнула драбину з-під Джона-копача?.. Лишалося тільки чекати подальшого розвитку подій.

А тим часом грудень набрав сили, і примара, що витала під моїм вікном, щоразу ставала дедалі виразнішою. Її близькість породжувала відразу, а віддаленість краяла серце; кожна її поява збурювала в моїй душі вже знайоме поєднання страху і туги.

Якось я прийшла до бібліотеки раніше за міс Вінтер (вранці чи увечері — не знаю, бо ранок і вечір тепер стали схожими, немов близнюки) і стояла біля вікна. Моя бліда сестра притисла свої пальці до моїх, полонила мене благальним поглядом і затуманила скло своїм холодним диханням. Щоби з нею поєднатися, мені залишалося тільки розбити шибку.

— Що ви там побачили? — пролунав позаду голос міс Вінтер.

Я повільно обернулася до неї.

— Сядьте, — гаркнула вона на мене, а потім кинула, звертаючись до служниці: — Джудіт, підкиньте, будь ласка, дров у камін і принесіть цій дівчині щось поїсти.

Я сіла.

Невдовзі Джудіт принесла мені какао і грінки.

Міс Вінтер вела далі свою розповідь, а я тим часом підхарчовувалася.

— Я допоможу вам, — сказав Амброс.

Але чим він міг зарадити? Він же був ще хлопчина. Тож я відштовхнула його й послала по доктора Модслі, а поки хлопець ходив, зробила собі великий кухоль гарячого солодкого чаю. Я думала про неприємне і думала швидко. Перш ніж у кухлі лишилися тільки розварені листки чаю, сльози мої висохли. Настав час діяти.

Коли з’явилися лікар і хлопець, я вже встигла приготуватися до їхнього приходу. Щойно зачувши кроки біля будинку, я вийшла з-за рогу їм назустріч.

— Бідолашна Еммеліно! — вигукнув лікар, наблизившись до мене зі співчутливо простягнутою рукою, немов збирався обійняти мене.

Я ж зробила крок назад, і він здивовано зупинився.

— Еммеліна? — в його очах промайнула непевність. — Аделіна? Це неможливо! Просто неймовірно! — Ім’я завмерло в нього на вустах. — Перепрошую, — затнувся лікар, так і не здогадавшись, хто перед ним.

Я не стала допомагати йому подолати конфуз. А натомість заплакала.

Але не своїми справжніми слізьми. Мої справжні сльози — а я мала багато справжніх сліз, повірте, — я заощаджувала на майбутнє. Сьогодні увечері, завтра або колись найближчим часом я залишуся на самоті і плакатиму годинами. За Джоном. За собою. Я плакатиму вголос і гучно, я несамовито верещатиму, як у дитинстві, коли тільки Джон і міг мене заспокоїти, погладжуючи своєю пропахлою тютюном і парковими рослинами рукою. Це будуть гіркі сльози на перекривленому стражданням обличчі, а під кінець — якщо він настане — замість очей я матиму червоні розпухлі щілини.

Але то були мої особисті сльози, не для цього чоловіка. Сльози ж, якими я винагородила його за доброту і співчуття, були фальшивими. Вони призначалися для того, щоб відтінити мої зелені очі, як діаманти відтінюють смарагди. І цей хитрий прийом спрацював. Якщо ошелешити чоловіка зеленими очима, то він впаде у такий гіпноз, що й не помітить, як ці прекрасні зелені очі шпигують за ним.

— Боюся, що вже нічим не зможу допомогти містерові Діґенсу, — сказав лікар Модслі, підводячись після огляду Джонового тіла.

Так дивно було чути справжнє прізвище нашого садівника!

— Як же це сталося? — він поглянув на балюстраду, де працював Джон, а потім схилився над драбиною. — Невже запобіжна клямка зламалася?

Я вже призвичаїлася дивитися на труп без страху і жалю. Майже призвичаїлася.

— А може, він послизнувся? — вголос поцікавилася я. — Може, схопився за драбину, коли падав, і потягнув її за собою?

— І ніхто не бачив, як він упав?

— Наші кімнати на протилежному боці будинку, а Амброс у той час працював на городі.

Амброс тим часом стояв трохи поодаль і намагався не дивитися на тіло Джона.

— Гм. Наскільки я пам’ятаю, загиблий не мав сім’ї.

— Він завжди жив сам-один.

— Зрозуміло. А де ваш дядько? Чому він мене не зустрічає?

Я й найменшого уявлення не мала, що Джон розповідав помічникові про наше становище і чи розповідав узагалі. Тому довелося імпровізувати.

Стримуючи ридання, я повідомила лікаря, що дядько наш кудись поїхав.

— Поїхав? — спохмурнів лікар Модслі.

Хлопець ніяк не відреагував на мої слова. Отже, це для нього не новина. Він стояв, втупившись у свої черевики, аби тільки не бачити мерця, і я встигла виснувати, що він тюхтій.

— Нашого дядька немає лише кілька днів…

— Скільки днів, ви кажете?

— Ой, а коли ж це він поїхав? Достеменно не пам’ятаю… — я насупилася і вдала, ніби рахую дні.

Тут мій погляд «випадково» впав на мерця, і в мене підігнулися коліна.

Лікар і Амброс одночасно кинулися до мене, і кожен підхопив мене під лікоть.

— Гаразд, моя люба, згодом розкажеш, згодом, — пробурмотів Модслі.

Я дозволила їм провести мене навколо будинку до кухонних дверей.

— Не знаю, що й робити! — мовила, коли ми звернули за ріг будинку.

— Це ти про що?

— Про похорон.

— Вам нічого не треба робити. Я пришлю трунарів, а про решту подбає священик.

— А як же бути з грішми?

— Ними займеться ваш дядько, коли повернеться. А куди це він поїхав, до речі?

— А що, як він затримається?

— Ви гадаєте, що він може затриматися?

— Він… він такий непередбачуваний!

— Та й то правда.

Хлопець відчинив двері до кухні, а лікар провів мене усередину й підсунув крісло. Я знесилено в те крісло впала.

— У разі потреби правозаступник вирішить будь-які питання. Між іншим, а де твоя сестра? Вона знає, що трапилося?

— Вона спить, — збрехала я й оком не зморгнула.

— Та воно, мабуть, і на краще. Нехай спить, еге ж?

Я ствердно кивнула.

— А хто ж за вами наглядатиме тепер, коли ви залишилися тут зовсім самі?

— Наглядатиме?

— Мабуть, вам не слід залишатися самим… Особливо після того, що сталося. З боку вашого дядька було дуже необачно їхати від вас майже відразу після смерті економки, не знайшовши їй заміни. Когось неодмінно треба прислати.

— А чи справді це потрібно?

Я вся перетворилася на сльози і зелені очі. Не тільки Еммеліна знала, як поводитися жіночно.

— Звісно, потрібно, бо…

— А ви пригадайте, що сталося, коли дехто приїхав за нами наглядати. Ви ж пам’ятаєте нашу гувернантку? — і я блиснула на лікаря таким швидким злим поглядом, що той так до кінця й не повірив, що дійсно побачив його.

Лікар Модслі мав достатньо сором’язливості, щоб почервоніти і відвернутися. Коли ж він знову поглянув на мене, то побачив смарагди і діаманти — і більше нічого.

Нарешті озвався хлопець. Прокашлявшись, він мовив:

— Моя бабуся зможе сюди приходити, пане. Не жити, а просто щодня приходити — ненадовго.

Лікар Модслі розгубився. Він намагався знайти прийнятний вихід із цієї ситуації, і саме такий вихід йому пропонували.

— Добре, Амбросе, мабуть, це буде ідеальний варіант, принаймні наразі. А потім, якщо ваш дядько швидко повернеться і не буде потреби, як ви кажете… е-е-е, ну…

— А й справді. — Я поволі встала з крісла. — Ви подбайте про трунарів, а я переговорю зі священиком. — Я граціозно простягла йому руку. — Дякую, що так швидко прийшли.

Лікар Модслі остаточно втратив над собою контроль. Він ошелешено підвівся, і я відчула на своїй руці дотик його пальців. Вони були мокрими від поту.

Знову пильно придивився він до мого обличчя, намагаючись вгадати моє ім’я. Аделіна чи Еммеліна?

І лікар скористався єдино можливим шляхом відступу:

— Так жаль, що містер Діґенс загинув. Я дуже вам співчуваю, міс Марш, дуже співчуваю.

— Дякую, пане лікарю, — відповіла я, приховавши посмішку за вуаллю сліз.

Виходячи з кухні, лікар Модслі кивнув на прощання хлопцеві й зачинив за собою двері.

Тепер лишилося тільки Амброса випровадити.

Діждавшись, поки стихнуть кроки лікаря, я розчинила двері й кивнула.

— Між іншим, твоїй бабусі тут ні´чого робити.

Цю фразу я мовила тоном нової господині будинку.

Амброс якось дивно на мене поглянув. І, схоже, побачив ту дівчину, що сховалася за поглядом смарагдових очей.

— От і добре, — відповів він, недбало торкнувшись краю капелюха, — бо бабусі у мене все одно немає.

«Я допоможу вам», — сказав він, хоча був лише хлопчиною. Але вже добре знав, як ставити пастки.

Наступного дня він повіз нас до правозаступника у Бенбері. Я сиділа поруч із ним, а Еммеліна позаду. Чверть години чекали ми у приймальні під пильним оком секретарки, поки нас не запросили до контори містера Ломакса.

Містер Ломакс поглянув на Еммеліну, потім на мене і сказав:

— Можете не називати ваших імен. Я знаю, хто ви.

— Розумієте, ми потрапили у скрутне становище, — пояснила я. — Мого дядька наразі немає вдома, а наш садівник загинув. Це був нещасний випадок. Трагічний нещасний випадок. Оскільки сім’ї загиблий не мав і увесь час працював у нас, то я вважаю, що наша родина просто зобов’язана заплатити за похорон, та от тільки нам трохи бракує…

Правозаступник перевів погляд на Еммеліну, а потім — знову на мене.

— Будь ласка, — вела далі я, — не зважайте на мою сестру. Вона почувається не дуже добре.

Еммеліна і справді мала химерний вигляд. Я дозволила їй вирядитися у старомодну сукню, а очі її були такими прекрасними, що в них просто не лишалося місця для речі настільки прозаїчної, як здоровий глузд.

— Так, — співчутливо мовив містер Ломакс, стишивши голос. — Дещо про це я чув.

Віддаючи належне його розумінню і співчуттю, я перехилилася через стіл і конфіденційним тоном сказала:

— А тут іще з моїм дядьком не все гаразд… та вам же доводилося мати справи з Чарльзом Енджелфілдом, ви не можете не знати. З ним теж досить важко. — І я поглянула на містера Ломакса дуже чесними, щирими і широко розкритими очима. — Тому, відверто кажучи, мені дуже приємно, що я врешті-решт маю нагоду поспілкуватися з розумною людиною.

Правозаступник пригадав плітки про енджелфілдських сестер, які йому доводилося чути. Згідно з цими плітками, одна з двійнят була несповна розуму. Що ж, виснував він, зате з другою все гаразд.

— Мені теж дуже приємно, міс… е-е-е… Вибачте, нагадайте, будь ласка, як звали вашого батька.

— Марш — ось його прізвище. Але ми звикли, що нас величають по матері. Двійнята Енджелфілди — саме так нас звуть у нашому селі. Містера Марша ніхто не пам’ятає, тим паче ми. Адже нам так і не довелося його побачити. А стосунків з його родиною ми не підтримуємо. Я навіть часто думаю: а чи не варто нам змінити прізвище офіційно?

— Це можна. Чому ж ні? Насправді це робиться досить просто.

— Чудово. Зміну прізвища ми з вами обговоримо іншим разом. А сьогодні — про справи…

— Так, звичайно. До речі, хотів би вас заспокоїти стосовно похорону. Наскільки мені зрозуміло, ви не знаєте, коли повернеться ваш дядько?

— Мабуть, не скоро, — сказала я, і це більш-менш скидалося на істину.

— Вам не варто перейматися. Або ваш дядько приїде вчасно і сам відшкодує всі витрати, або від його імені це зроблю я, а всі справи з ним владнаю після його повернення.

Я зобразила на обличчі полегшення і, не дожидаючись, поки містер Ломакс встигне відійти від приємного усвідомлення того, що зняв величезний тягар з моєї душі, закидала його десятками запитань, які стосувалися одного: що трапиться, коли дівчина у моєму становищі, з недієздатною сестрою на руках, матиме нещастя назавжди втратити свого опікуна?

Кількома словами правник змалював мені ситуацію, і мені відразу ж стало зрозуміло, до яких заходів мені слід буде вдатися, у якій послідовності і як швидко.

— Але не думаю, що вам доведеться пройти через усе це, — підвів риску містер Ломакс, наче виправдовуючись, що перестарався, змалювавши все в похмурих тонах, і тепер намагаючись три чверті чорної фарби забрати назад. — Певен, що дядько ваш за кілька днів повернеться, ось побачите.

— Дай Боже! — поглянула я на нього, сяючи фальшивою надією.

Ми були уже у дверях, коли містер Ломакс пригадав найголовніше.

— До речі, він залишив адресу?

— Ви ж знаєте мого дядька!

— Я так і думав. Але ж ви хоч приблизно знаєте, де він зараз?

Мені дуже сподобався містер Ломакс, але я без вагань збрехала йому. Так було треба.

— Так, тобто… ні.

Він прискіпливо і серйозно поглянув на мене.

— Бо якщо ви не знаєте, де він…

І вже приготувався був знову перелічувати мені всі ті формальності, про які щойно розповів.

— Гаразд, я скажу вам, куди він поїхав — якщо, звичайно, можна вірити його словам…

Містер Ломакс здивовано звів брови.

— Мій дядько сказав, що поїде до Перу.

У правника очі мало на лоба не вилізли.

— Але ж ми з вами прекрасно розуміємо, що це абсурд, — сказала я на завершення. — Яке ще там Перу, прости Господи!

І зобразивши на своєму обличчі посмішку людини, яку заспокоїли й підбадьорили, я зачинила за собою двері й пішла, а містер Ломакс залишився, щоб від мого імені сушити голову над моїми ж проблемами.

Настав день похорон, а я так і не встигла як слід поплакати. Щодня доводилося чимось займатися. Треба було зустрітися зі священиком; потім почали обережно з’являтися мешканці села, щоб дізнатися про вінки та квіти; навіть місіс Модслі — і та прийшла; поводилася вона чемно, але прохолодно, наче на мене якимось чином упала тінь поганої репутації Естер.

— Місіс Проктор, бабуся Амброса, чудова людина, — сказала я місіс Модслі. — Неодмінно передайте вашому чоловікові подяку за те, що він її порекомендував.

Увесь цей час я мала таке відчуття, ніби Амброс без упину за мною стежить, хоча мені жодного разу не вдалося спіймати його за цим.

На похороні Джона мені, безумовно, не слід було ридма ридати. Ні, не слід. Бо я була міс Енджелфілд, дівчина дворянського роду, а хто був Джон? Звичайнісінький садівник. І тільки.

Наприкінці служби, коли парафіяльний священик лагідно — але марно — умовляв Еммеліну частіше відвідувати церкву (бо любов Господа нашого є благословенням для всіх його створінь), я прислухалася до розмови містера Ломакса з лікарем Модслі. Вони стояли за моєю спиною і були певні, що я їх не чую.

— Розумна і кмітлива дівчина, — сказав правник лікареві. — Гадаю, вона ще не зовсім усвідомила усю серйозність свого становища. Лишень уявіть собі: ніхто не знає, куди подівся її дядько! Утім, вона, безперечно, впорається із ситуацією. Я вже почав займатися фінансовою стороною цієї проблеми. Вона відвідала мене і, до речі, турбувалася не про що-небудь, а про те, як заплатити за похорон. Ця дівчина має добре серце у грудях і розумну голову на плечах.

— Так, — відповів лікар якимось непевним і слабким голосом.

— Мені раніше завжди здавалося — сам не знаю, чому, — що вони обидві… що в них не все гаразд із головою. Але після зустрічі мені стало цілком очевидно, що ураженою є тільки одна з них. І слава Богу. Звичайно ж, вам видніше, бо ви були їхнім лікарем.

Лікар Модслі промимрив щось нерозбірливе.

— Що ви сказали? — перепитав правозаступник. — Дівчинка в тумані?

Так і не діставши відповіді, містер Ломакс поставив інше запитання.

— А котра з них Аделіна, до речі? Коли вони приїздили до мене, я так і не зміг дізнатися. Як звуть ту, що розумна?

Я обернулася — рівно настільки, що мати змогу підглядати краєм ока. На обличчі лікаря Модслі застиг той спантеличений вираз, із яким він спостерігав за мною впродовж усієї служби. Куди ж поділася та нетямуща дівчинка, яку він ув’язнив на кілька місяців у своєму будинку? Дівчинка, яка не могла піднести ложки до рота, не могла вимовити жодного зрозумілого слова, тепер — о, диво! — організує похорони і ставить розумні запитання правозаступникові? Далебі, лікар Модслі мав привід для здивування.

Він стріляв очима то на Еммеліну, то на мене.

То на Еммеліну, то на мене.

— Здається, це Аделіна.

Прочитавши своє ім’я на вустах лікаря Модслі, я посміхнулася. Усі його медичні теорії та експерименти зазнали ганебного краху; їхні жалюгідні рештки плуталися тепер під моїми ногами.

Упіймавши його погляд, я злегка кивнула їм обом. Це був граціозний жест подяки за те, що вони прийшли на похорон чоловіка, якого майже не знали. Прийшли, щоб стати, за потреби, мені у пригоді. Саме так правник і розцінив мій жест. Не знаю, може, лікар розцінив його зовсім по-іншому.

Минули години. Багато годин.

Похорон скінчився, і нарешті я мала можливість поплакати.

Але не змогла. Стримувані так довго, мої сльози скам’яніли.

І довелося їм залишитися в мені назавжди.

— Вибачте… — почала була Джудіт, але замовкла, міцно стиснувши губи. І раптом із непритаманною їй похапливістю безладно замахала руками: — Лікаря вже ви´кликали до іншого пацієнта — він зможе приїхати сюди щонайшвидше за годину… Будь ласка, допоможіть!

Підперезавши халат, я пішла за нею; Джудіт дріботіла за кілька кроків попереду. Ми то спускалися, то піднімалися сходами, блукали коридорами та проходами і нарешті знов опинилися на першому поверсі, але в тій частині будинку, де мені ще не доводилося бувати.

Нарешті ми вийшли до кімнат, що, як я зрозуміла, були приватними апартаментами міс Вінтер. Перед зачиненими дверима ми зупинилися, і Джудіт кинула на мене стурбований погляд. Я прекрасно розуміла її стурбованість: із-за дверей чулися якісь низькі, нелюдські звуки, зболені стогони, що переривалися судомними нападами ядухи. Нарешті Джудіт розчинила двері, і ми увійшли.

Я була вражена. У цій кімнаті кожен звук матиме зловісне відлуння! На відміну від решти кімнат, щедро напханих шторами, подушками, килимами та м’якими меблями, ця кімната була невеликою і майже пустою. На стінах — нічого, крім тиньку, на підлозі — звичайні дошки. У кутку стояла проста книжкова шафа, забита стосами пожовклого паперу. В іншому кутку — вузьке ліжко, заслане простим білим покривалом. З обох боків вікна безсило звисали ситцеві фіранки, пропускаючи до кімнати нічний морок.

Важко спершись на школярський столик, спиною до мене сиділа міс Вінтер. Куди й поділися її яскраві кольори! Вона була вдягнена у біле плаття-сорочку з довгими рукавами; і вона плакала. І як плакала!.. Дратівні завивання змінювалися моторошними тваринними стогонами. Плечі то здіймалися, то безсило опускалися, усе тіло тремтіло; конвульсивні здригання йшли через тонку шию до голови, через плечі — в руки, а пальці рук лежали на поверхні столу і судомно стискалися. Джудіт поспішила замінити маленьку подушку під скронею міс Вінтер. Сама ж міс Вінтер і не помітила нашого приходу: жорстокий напад хвороби засліпив її.

— Ще ніколи її такою не бачила, — сказала Джудіт, розпачливо притискаючи руку до обличчя. І далі, з ноткою паніки у голосі: — Я не знаю, що робити!

Рот міс Вінтер то широко роззявлявся, то кривився в гримасі — гримасі болю, який несила було терпіти, який уже не вміщався всередині і рвався назовні.

— Заспокойтеся, — сказала я Джудіт. — Мені вже доводилося бачити цю болісну агонію.

Підсунувши крісло, я сіла біля міс Вінтер.

— Тихо, тихо… годі… — Обійнявши її однією рукою за плечі, другою я взяла її долоні. Наче огорнувши Віду Вінтер власним тілом, я схилилася над її головою і повторювала: — Усе гаразд, біль минеться. Тихенько, дитинко, тихенько. Ти не сама.

Я заколисувала й заспокоювала її, не перестаючи шепотіти чарівні слова. Це не я їх придумала. Це були слова, що їх казав мій батько. Слова, які — я була певна — допоможуть Віді Вінтер, бо вони завжди допомагали мені.

— Тихенько, — ледь чутно видихала я, — це минеться, я точно знаю.

Конвульсії не припинилися, але крики мало-помалу вгамовувалися. Міс Вінтер судомно ковтала повітря.

— Ти не сама, — повторювала я. — Я з тобою.

Нарешті вона стихла і втулилася головою в мою щоку. Пасма її волосся торкалися моїх губ. Я відчувала нерівномірне тріпотіння її подиху. Долоні міс Вінтер, які я тримала у своїй руці, були дуже холодними.

— Ось так, ось так. Усе гаразд.

Кільканадцять хвилин ми просиділи мовчки. Я вкутала плечі міс Вінтер у шаль і заходилася розтирати її закляклі руки. Обличчя Віди Вінтер здавалося жахливим, спустошеним: крізь розпухлі повіки вона ледь могла бачити, а сухі губи порепалися. Синець на голові позначив місце, яким вона вдарилася об стіл.

— Він був доброю людиною. Дуже доброю. І любив вас.

Письменниця повільно кивнула головою. Її рот затремтів. Може, вона щось намагається сказати?

І знову її губи заворушилися…

Що? Запобіжна клямка?

— Це ваша сестра витягла запобіжну клямку?

Це запитання могло б здатися жорстоким, але тієї ночі, після того як потік сліз змив геть усі шаблонні умовності, така прямота була цілком доречною.

Мої слова змусили Віду Вінтер скривитися від болю, але коли вона заговорила, в її голосі не було й тіні сумніву.

— Ні, це була не Еммеліна. Це була не вона, ні, не вона.

— Хто ж тоді?

Міс Вінтер міцно-міцно заплющила очі і почала гойдатися то в один, то в інший бік, заперечливо хитаючи головою. Такі рухи я часто спостерігала в тварин у зоопарку, коли вони скаженіли в неволі. Побоюючись нового нападу, я знову пригадала, як мене втішав мій батько, коли я була малою. І я стала тихо і лагідно гладити волосся міс Вінтер, доки вона, заспокоївшись, не поклала голову мені на плече.

Ось тепер Джудіт могла вкласти її спати. Сонним, схожим на дитячий, голосом Віда Вінтер попрохала мене побути з нею; тож я залишилася стояти навколішках біля її ліжка, дивлячись, як вона засинає. Час від часу нещасна здригалася уві сні, і на її обличчі з’являвся вираз страху; коли це траплялося, я тихенько гладила її волосся, поки повіки не переставали злякано тремтіти і вона знову не поринала у спокійний сон.

З глибин моєї пам’яті виринув один випадок. Мені було тоді десь дванадцять років. Це сталося в неділю. Ми з батьком саме їли біля річки бутерброди, коли неподалік з’явилися двійнята: дівчатка-блондинки, які гуляли зі своїми світловолосими батьками. Усі звертали на них увагу, але їм, напевне, було вже не звикати до поглядів чужих людей. Я узріла їх — і серце моє тьохнуло. Це було все одно що поглянути у дзеркало і побачити себе не половинчасту, а цілу! З яким же захватом я на них дивилася! З якою жагою!

Збентежившись, біляві двійнята відвернулися від мене — від дівчинки, що буквально жерла їх своїм поглядом, — і поспішили вхопитися за руки батьків. Я побачила їхній острах, і тут якась невидима груба рука стисла мої легені так, що день для мене згас. Згодом, уже у крамниці, я сиділа на підвіконні, перебуваючи у стані нав’язливого кошмару; батько ж, скоцюрбившись на підлозі, гладив моє волосся і мимрив свою магічну формулу:

— Тихенько, тихенько. Усе минеться. Усе гаразд, ти не сама.

Трохи пізніше з’явився лікар Кліфтон. Коли я зустрілася з ним у дверях, у мене виникло відчуття, ніби він уже певний час тут був. Виходячи, я прослизнула повз нього, встигнувши помітити на його обличчі вираз, якого так і не змогла розшифрувати.

Коли я поверталася до своїх кімнат, ноги мої рухалися так само повільно, як і думки. Усе втратило сенс.

Чому загинув Джон-копач? Бо хтось добрався до запобіжної клямки на драбині.

Це не міг бути Амброс. Історія міс Вінтер забезпечувала йому повне алібі: коли Джон зі своєю драбиною падав з балюстради на землю, проносячись у повітрі, цей хлопець очей не зводив з цигарки, не насмілюючись вициганити хоч одну-однісіньку затяжку.

Отже, Еммеліна. Але ніщо у цій історії не свідчило про те, що Еммеліна на таке здатна. Вона була сумирною дівчинкою, нездатною заподіяти комусь зло; про це навіть Естер говорила. Та й сама міс Вінтер не могла висловитися ясніше та недвозначніше: ні, то була не Еммеліна. То була не вона.

Тоді хто ж? Ізабель померла. Чарлі пропав.

Я прийшла до своїх апартаментів, увійшла до кабінету і стала біля вікна. У пітьмі нічого не було видно, крім мого віддзеркалення, блідої тіні, крізь яку проглядала ніч.

— Тоді хто ж? — спитала я в тіні.

І нарешті прислухалася до тихого, але наполегливого внутрішнього голосу, який я останнім часом намагалася ігнорувати.

Аделіна.

— Ні, — відповіла я. — Не може бути.

— Так, — наполягла тінь.

Аделіна.

Але цього не могло бути. Розпачливі згорьовані ридання за Джоном-копачем ще не втратили своєї свіжості у моїй пам’яті. Хіба можна так побиватися за людиною, яку сам же і вбив? Це просто неможливо! Не можна вбити людину, якщо любиш її і готовий оплакувати її смерть!

Тим часом мій внутрішній голос перераховував епізод за епізодом з історії, яку я вже так добре знала. Наруга над класичним парком: кожен поріз на дереві — ніж у Джонове серце. Знущання з Еммеліни, смикання її за волосся, побиття, укуси. Дитинча Меррілі, яке витягли з візка й поклали на землю, — нехай вмирає або жде, поки його знайдуть. У селі казали, що одна з двійнят несповна розуму…

Чи не були ті сльози, свідком яких я щойно стала, слізьми спокути, слізьми каяття? Чи не вбивцю я обіймала і заспокоювала? Чи не цю таємницю ховала міс Вінтер від загалу так довго?.. Може, саме тому і вирішила міс Вінтер оповісти мені свою історію? Щоб я сповнилася співчуттям до неї, а потім виправдала і простила?.. Ця підозра, що визрівала в мені, була мені самій страшенно неприємна. Моя спина аж сиротами вкрилася.

Але в одному я була цілком упевнена: вона любила Джона. Хіба ж могло бути інакше? Я пригадала, як обіймала її змарніле, зболене тіло, і подумала, що тільки втрата когось, кого любиш, здатна призвести до такого розпачу. Я пригадала, як підлітком Аделіна вдерлася у Джонову самотність після смерті Хазяйки і витягла його до життя, попросивши навчити підрізати дерева у класичному парку.

У тому самому класичному парку, який колись понівечила саме вона.

Як же це все скласти докупи?!

Мій погляд заглибився у темряву за вікном. Розкішний парк міс Вінтер — може, і це данина пам’яті Джона-копача? Довічна спокута за біль, якого вона завдала, за кривду, яку заподіяла?

Я потерла свої сонні очі: час лягати спати. Але заснути мені виявилося не під силу: невідчепні думки крутилися в голові.

Я вирішила прийняти ванну. Поки вона наповнювалася водою, я окинула поглядом кімнату, розмірковуючи, чим би зайнятися. Мою увагу привернула паперова кулька під туалетним столиком. Я розгорнула її і розгладила. То був рядок записаних мною звуків.

У ванній, під шум води, я зробила кілька непевних і короткотривалих спроб знайти хоч якийсь сенс у цих значках. Але мене не покидало підсвідоме відчуття, ніби я не зовсім достотно відтворила на папері те, що пробурмотіла Еммеліна. Я знову оживила в пам’яті залитий місячним сяйвом парк, погойдування гілок ліщини, ґротескне обличчя — напружене і перелякане… І знову ніби почула оте поспішне белькотіння. Але хоч як я старалася, самого вислову пригадати так і не змогла.

Я забралася у ванну, а клаптик паперу поклала скраю. Вода, тепло якої зігрівало мої ноги, плечі і спину, здавалася відчутно холоднішою біля макули на моєму боці.

Замружившись, я сповзла під воду. Вуха, ніс, очі — все пішло під воду, тільки маківка лишилася над поверхнею.

Я виринула, щоб хапнути ротом повітря, і знову ковзнула під воду. Знову виринула — і знову пірнула. Вдихаю — пірнаю. Вдихаю — пірнаю.

Вода допомогла мені розслабитись, і думки мої пожвавилися, немов і самі почали плавати у просторі моєї свідомості. Я мала достатньо добре уявлення про специфічну мову двійнят, щоб знати, що мова ця ніколи не виникає на абсолютно порожньому місці. Для неї має бути якась основа. У випадку з Еммеліною та Аделіною цією основою могла стати або англійська, або французька, або, врешті-решт, обидві.

Знову ковток повітря — і знову під воду.

Головоломка. Таємний шифр. Криптограма. Думаю, вона не настільки складна, як єгипетські ієрогліфи чи крито-мікенські написи. З чого ж почати? Узяти кожен склад окремо. Це може бути слово або ж частина слова. Спершу треба видалити інтонацію і звернути особливу увагу на наголос. Поекспериментувати з подовженням, скороченням і приглушенням голосних звуків. А потім подивитися: що цей склад нагадує англійською? І що — французькою? А що, коли поміняти склади місцями? Можливих комбінацій буде багато. Тисячі. Але не безконечна кількість. Комп’ютер із цим завданням може впоратися за лічені хвилини. А людський мозок — за рік чи два.

Мертві йдуть під землю.

Що?!

Від несподіванки я аж підскочила і сіла у ванні, ошелешено озираючись.

Ці слова прийшли нізвідки. І боляче закалатали у грудях.

Безглуздя якесь! Маячня. Цього не може бути!

Охоплена дрожем, я простягла руку до краю ванни, де поклала свій запис, і піднесла його до очей. Збентежено переглянула.

Мої літери, мої символи і знаки, мої закарлючки і крапки — всі вони зникли. Потрапили у калюжку води і втопилися.

Я ще раз спробувала пригадати ці звуки і те, яким чином вони припливли до мене у воді. Але їх уже вимило з моєї пам’яті. Усе, що я спромоглася пригадати, — це насуплене обличчя Еммеліни та п’ять отих різких нот, які вона виспівувала, йдучи геть.

Мертві йдуть під землю. Звідкіля ж узялися в моїй свідомості ці слова? Які коники викинув мій мозок, з якої чорної діри він видобув цю фразу?

Щось не дуже віриться, що саме це і пробелькотіла мені Еммеліна…

«Облиш, не забивай дурницями голову», — сказала я собі.

І простягла руку по мило — з твердим наміром змити з себе всі ті підводні фантазії.

У помешканні міс Вінтер я ніколи не дивилася на годинник. Слова мені служили за секунди; написані рядки — за хвилини. Дванадцять слів на рядок, двадцять три рядки на сторінку — оце і була вся моя хронометрія. З регулярними інтервалами я робила перерву, щоб покрутити ручку стругачки для олівців і подивитися, як звисають, а потім падають у кошик завитки стружки з графітовою окантовкою. Отакі перерви означали у мене години.

Мене цілковито поглинала історія, яку я слухала й записувала, і ніщо інше мене не цікавило. Мої денні думки і нічні сни залюднювали персонажі не з мого світу, а зі світу міс Вінтер. Лабіринтами моєї уяви блукали Естер і Еммеліна, Ізабель і Чарлі, а Енджелфілд був місциною, до якої я постійно подумки поверталася.

Ні, я не збиралася відмовлятися від власного життя. Просто занурення в історію міс Вінтер було одним із способів його ігнорування. І все ж таки не можна отак узяти — і «відключитися». Попри все своє добровільне засліплення, я не могла не помічати, що надворі був грудень. У глибині моєї свідомості, на краєчку мого забуття, на полях аркушів, що їх я так затято заповнювала літерами, грудень вів підрахунок днів, невблаганно наближаючи день мого народження.

Того дня, що настав після ночі судомних корчів і сліз, я не зустрілася з міс Вінтер. Вона не вставала з ліжка і бачилася тільки з Джудіт та лікарем Кліфтоном. І це було мені на руку, бо я й сама не виспалася.

Але наступного дня міс Вінтер таки мене покликала.

Я пішла до скромної маленької кімнати і застала її в ліжку. Її очі наче побільшали, хоча косметики на її обличчі не лишилося й сліду. Схоже, ліки міс Вінтер того дня діяли як слід. Я помітила в її рисах небачений спокій та умиротворення.

Віда Вінтер не всміхнулася мені назустріч, але в очах її світилася доброзичливість.

— Вам сьогодні не знадобиться записник та олівець, — сказала вона. — Я хочу, щоб ви дещо для мене зробили.

— Що саме?

Увійшла Джудіт і розстелила на підлозі простирадло. Потім принесла із сусідньої кімнати крісло для міс Вінтер і посадовила її туди. Крісло економка повернула так, щоб міс Вінтер могла дивитися у вікно, потім накинула їй на плечі рушник і розпустила її пишні жовтогарячі кучері.

Перш ніж вийти, Джудіт подала мені ножиці.

— Удачі! — сказала вона мені й посміхнулася.

— Але що я маю робити? — запитала я у міс Вінтер.

— Підстригти мене, звісна річ.

— Підстригти?

— Авжеж. І не дивіться на мене так. Не витрачайте надаремне слів. Беріть і робіть.

— Але я не вмію!

— Просто беріть ножиці — і ріжте. — Вона зітхнула. — Мені байдуже, як ви це зробите. Мене не цікавить, який я матиму вигляд. Кажу вам — беріть і стрижіть.

— Але я…

— Будь ласка.

З великою неохотою стала я позаду міс Вінтер. Два дні в ліжку перетворили її волосся на жмут жорстких заплутаних ниток. Ці нитки були такі сухі на дотик, наче ось-ось мали зламатися, та ще й перемежовані маленькими твердими вузликами.

— Краще спочатку я вас розчешу.

Вузликів було чимало. І хоча міс Вінтер не дорікнула мені ані словом, я все одно відчувала, як здригається вона при кожному порухові гребінця. І я відклала його, вирішивши просто повирізати вузлики, щоб не завдавати їй болю.

Обережно і невпевнено чикнула я ножицями перший раз, для проби. Відітнула кілька дюймів. Гострі ножиці легко вгризлися в тонке волосся, і відрізані пасма впали на простирадло.

— Я хочу коротше, — ненав’язливо зауважила міс Вінтер.

— Ось так?

— Ще коротше.

Я взяла в руку одне пасмо і, стримуючи легке роздратування, чикнула його ножицями. Мідно-червона змія сповзла мені під ноги, і в цей момент міс Вінтер знову почала говорити.

Пам’ятаю, як через кілька днів після похорону я опинилась у кімнаті, де колись жила Естер. Зайшла просто так, знічев’я. Стояла собі біля вікна і дивилася перед собою. Раптом мої пальці намацали на шторі маленький рубчик. Це була дірка, що її заштопала Естер. Вона була дуже вправною майстринею. Але скраю чомусь залишився розтріпаний кінчик нитки. Мимоволі, майже механічно, я взяла й почала її смикати. Насправді я не збиралася її витягувати, все вийшло якось саме собою … Р-раз! — і ось нитка вже в моїх руках, у повну довжину, із зигзагами в тих місцях, де були стібки. А у шторі знову утворилася зяюча діра. З часом вона ще побільшає.

Джон завжди був проти присутності Естер у нашому домі. Він зрадів, коли вона поїхала. Але факт залишався фактом: якби Естер і досі була тут, Джонові б не довелося лізти на дах. Якби Естер і досі була тут, ніхто б не пошкодив запобіжної клямки. Якби Естер і досі була тут, отой фатальний день розпочався б і завершився, як будь-який інший. Джон, як завжди, пішов би займатися своїми справами у парку. І коли вечірня тінь від рогу будинку упала б на гравій, то не було б драбини, не було б східців, не лежав би Джон, розкинувши руки, на землі, не вбирав би у своє мертве тіло її холод. А надвечір наш садівник ліг би у своє ліжко та міцно заснув, і навіть у страшному сні не побачив би отого свого прощального польоту в обійми смерті.

Якби ж то Естер і досі була тут!..

Дивитися на дірку в шторі було просто нестерпно.

Поки міс Вінтер говорила, я не переставала чикрижити її волосся і зупинилася тільки тоді, коли дійшла до мочок.

Вона піднесла руку до голови і помацала волосся.

— Ще коротше.

Я взяла ножиці і знову заходилася стригти.

Амброс усе одно приходив щодня. Він копав, висмикував бур’яни й удобрював землю. Я гадала, що він приходить через гроші, які я йому заборгувала. Але коли правозаступник дав мені трохи готівки — «перебитися, поки не повернеться дядько», — я розплатилася з Амбросом, але він усе одно приходив. Я спостерігала за ним з горішніх вікон. Кілька разів він зводив очі догори, й мені доводилося швидко відсахуватися, але якось він устиг мене побачити і помахав рукою. Я не відповіла.

Щоранку хлопець приносив до кухонних дверей овочі, інколи — оббілованого кролика чи обпатрану курку, а щодня під вечір забирав лушпиння на компост. Він часто затримувався у проході і стояв, поглядаючи на мене. Після того як я йому заплатила, у нього в роті нерідко стирчала цигарка.

Джонові цигарки я вже докурила, і тому мене дратувало, що Амброс міг дозволити собі закурити, а я — ні. Я про це ніколи і слова не зронила, але одного дня хлопець, підпираючи плечем одвірок, помітив, що я очей не спускаю з пачки цигарок у його нагрудній кишені.

— Міняю цигарку на чашку чаю, — запропонував він мені.

Хлопець увійшов на кухню — вперше після смерті Джона; сів у його крісло й поклав лікті на стіл. Я ж сіла у крісло в кутку, де раніш часто сиділа Хазяйка. Ми пили чай та диміли цигарками, і дим ліниво здіймався вгору кучерявими хмаринками.

Зробивши останню затяжку і загасивши на тарілочці цигарку, Амброс мовчки підвівся, вийшов з кухні і знову взявся до роботи.

Але наступного дня, принісши овочі, хлопець зайшов просто до кімнати, всівся у Джонове крісло і кинув мені через стіл цигарку, перш ніж я встигла поставити чайник.

Ми майже не розмовляли. Але швидко звикли до цих щоденних посиденьок.

Еммеліна, яка спала ледь не до полудня, любила після обіду дивитися, як хлопець працює. Я дорікала їй за це.

— Ти хазяйка цього будинку, а він усього-на-всього садівник. Заради Бога, Еммеліно!

Але мої слова не мали на неї жодного впливу. Вона посміхалася дурнуватою посмішкою до кожного, хто привертав її увагу.

Я пильно за нею спостерігала, не забуваючи, як Хазяйка колись говорила про Ізабель: «Вона була з тих дівчат, яких чоловіки не можуть проминути, щоб не помацати». Але Амброс не виявляв схильності помацати Еммеліну, хоча розмовляв з нею люб’язно і завжди старався її розсмішити. Утім, це аж ніяк не відкидало моїх підозр.

Дедалі частіше я з горішніх вікон спостерігала за ними. І от одного дня побачила, як Еммеліна ніжилася на траві, підклавши руку під голову. Її стегно спокусливо вигиналося. Вона щось сказала, хлопець повернув голову, щоб відповісти, а поки він говорив, моя сестра перекотилася на спину, піднесла руку до обличчя й відкинула з лоба пасмо волосся, що висмикнулося із зачіски. Це був млосний і чуттєвий порух, який наштовхнув мене на думку, що Еммеліна не від того, щоб хлопець до неї доторкнувся.

Але він, скінчивши свою фразу, відвернувся, наче нічого не побачив, і знову заходився працювати.

Наступного ранку, коли ми з Амбросом сиділи в кухні й курили, я порушила нашу звичну тишу і сказала:

— Не здумай чіпати Еммеліну.

На його обличчі відбилося здивування.

— А я її й не чіпав.

— От і добре. І не чіпай.

Мені здалося, що тему вичерпано. Ми зробили ще по одній затяжці, і я була приготувалася знову впасти в мовчанку, як раптом Амброс сказав, видихнувши дим:

— Я й не збираюся чіпати Еммеліну.

Я почула його. Почула, що він сказав.

Я ще раз затягнулася, намагаючись не дивитися на нього, і повільно видихнула дим.

— А вона добріша за тебе, — докинув хлопець.

Не докуривши й половини цигарки, я загасила її. Потім швидко підійшла до дверей і розчинила їх.

У проході він затримався саме напроти мене. Я стояла з холодним виразом обличчя, втупившись поглядом у ґудзики його сорочки.

Амброс знервовано ковтнув, і його кадик сіпнувся: вгору-вниз.

— Будь і ти добрішою до мене, Аделіно, — замріяно промимрив він.

Розлючена, я звела на нього очі, збираючись пронизати його злим дотепом, немов кинджалом. Але ніжний вираз його обличчя вразив мене і… зупинив. На якусь мить я розгубилася.

Хлопець скористався моєю розгубленістю. Підвів руку і хотів був погладити мене по щоці.

Але я випередила його. Узяла і ляснула кулаком по руці, відбивши її.

Йому не було боляче. Я несильно його вдарила. Але спантеличила. Розчарувала.

І він пішов.

Без нього в кухні стало дуже самотньо. Хазяйка пішла. Назавжди. Джон пішов. А тепер навіть Амброс пішов.

«Я допоможу вам», — сказав колись він.

Але це було неможливо. Як він міг допомогти мені? Він же був іще хлопчина… Та й чи міг взагалі хто-небудь допомогти мені?..

Простирадло встеляло жовтогаряче волосся. Я по ньому ходила, і воно прилипало до моїх черевиків. Усі фарбовані пасма я обстригла; ті ріденькі жмути, що тулилися тепер до голови міс Вінтер, були зовсім сиві, майже білі.

Я зняла рушника і здмухнула обрізки волосся з її шиї.

— Дайте мені дзеркальце, — сказала Віда Вінтер.

Я подала їй люстерко.

З підстриженим волоссям міс Вінтер стала схожа на сивоголову дитину.

Вона незмигно дивилася у дзеркальце. Зустрівши власний погляд — тверезий, оцінний, відвертий, — письменниця довго-довго до себе приглядалася. Потім поклала люстерко на стіл склом донизу.

— Саме так я й хотіла. Спасибі вам, Марґарет.

Я пішла від неї, а коли повернулася до своєї кімнати, то замислилася про отого Амброса. Амброс і Аделіна?.. Амброс і Еммеліна?.. І раптом мені пригадався Аврелій, знайда, вдягнений у старомодну одежинку і запханий у торбину; пригадалася мені його ложечка у формі ангела і шматок сторінки з «Джейн Ейр». Я довго про все це думала, але так ні до чого і не додумалася.

Утім, дещо таки виринуло з далеких закутків моєї пам’яті. Я згадала слова Аврелія: «Хтось би взяв і просто розповів мені правду!». І до мене долетіло відлуння: «Розкажіть мені правду».

Хлопчина у брунатному костюмі. Тепер зрозуміло, чому в архіві «Бенбері Геральд» не збереглося того інтерв’ю, по яке приїздив до Йоркширу молодий репортер.

Бо то був зовсім не репортер.

То був Аврелій.

Наступного дня дощ розбудив мене: сьогодні, сьогодні, сьогодні… Це був заупокійний дзвін, який лише я могла чути. Здавалося, сутінки проникли мені в душу; я відчувала якусь вселенську втому і нудьгу. День мого народження. День моєї смерті.

Джудіт принесла на таці зі сніданком поштову вітальну картку від мого батька. На картці, як завжди, квіти, пишномовне поздоровлення і приписка. Батько сподівався, що у мене все гаразд. У нього теж усе гаразд. Роздобув для мене кілька книжок. Може, надіслати їх мені? Мати картку не підписала; за них обох підписався батько.

З любов’ю — від тата і мами.

Усе це неправда. Я знала це, батько теж це знав, але що ми могли змінити?..

Прийшла Джудіт.

— Міс Вінтер питається, чи не можна зараз…

Я заткнула картку під подушку, перш ніж служниця встигла її помітити.

— Можна, саме зараз можна, — відказала я, беручи олівець і записник.

— Ви добре виспалися? — поцікавилася міс Вінтер і додала: — Ви дуже бліда. Ви мало їсте.

— Я почуваюся добре, — запевнила я її, хоча почувалася я погано.

Увесь ранок я намагалася перебороти відчуття, ніби випадкові рештки однієї реальності намагаються крізь тріщини просочитися в реальність іншу. Таке враження часто виникає, коли ви починаєте читати нову книжку, щойно закривши попередню. Прочитаний твір відкладено, але його ідеї, теми, а подекуди й персонажі ще живуть у вашій свідомості, навіть у складках вашого одягу… Тож коли ви розгортаєте нову книжку, вони певний час іще залишаються з вами.

Отак було і цього разу. Цілий день на мене полювали різноманітні думки, спогади, почуття, випадкові і незв’язні уривки мого власного життя. Вони відволікали мене і заважали зосередитися на історії міс Вінтер.

Письменниця почала була щось розповідати, але зненацька перервалася й запитала:

— Ви мене слухаєте, міс Лі?

Від несподіванки я аж сіпнулася, виринула зі своїх фантазій і стала похапцем шукати відповідь. Слухала я її чи ні? Бозна. Саме тієї миті я навряд чи змогла б відразу переповісти те, про що вона щойно говорила, хоча я не мала сумніву, що десь у далекому куточку моєї пам’яті все це ретельно фіксується. Але коли Віда Вінтер своїм запитанням виштовхнула мене з марева спогадів, я перебувала у такій собі нічийній землі, у точці між точками. Поки ми дрімаємо на нейтральній смузі з непевним виразом обличчя, який сторонньому може здатися байдужним, наш розум демонструє здатність до найнеймовірнішого і викидає всілякі коники.

Розгубившись і не знаючи, що сказати, я довго дивилася на міс Вінтер, широко розкривши очі, а тим часом вона, помітно дратуючись, дедалі втрачала терпіння. Нарешті я вхопилася за першу більш-менш зв’язну фразу, яка спала мені на думку.

— А ви коли-небудь мали дитину, міс Вінтер?

— Господи Ісусе, оце так питаннячко! Звісно, що ні. Дівчинко, ви що, з глузду з’їхали?

— А Еммеліна?

— Ми ж із вами домовлялися! Ніяких забігань наперед! Жодних запитань!

Змінивши вираз обличчя на менш суворий, письменниця нахилилася і, вивчаючи мене поглядом, турботливо спитала:

— Ви часом не захворіли?

— Та начебто ні.

— Не знаю, але мені здається, що у вас неробочий настрій.

Це означало, що інтерв’ю закінчено.

Повернувшись до себе, я цілу годину нудилася, не знаючи, що робити, не відаючи, куди подітися від самої себе. Сіла була за стіл, узяла олівець, але настрою писати не було. Відчувши, що змерзла, пішла підкрутити обігрівач; трохи згодом мені стало жарко, і я скинула джемпер. Хотілося поніжитися у ванні, але гарячої води не було. Заварила какао, але всипала у нього забагато цукру — вийшов нудотно-солодкий. Може, книжку почитати? А який сенс? Он у бібліотеці всі полиці книжками заставлено. Мертві слова. Не дадуть вони мені ніякої розради, ніякої втіхи.

Вітер жбурнув у вікно жменю дощових крапель, і серце моє тьохнуло. Надвір! Ось куди мені зараз потрібно! І не просто до парку, а кудись далеко-далеко. Зараз. Негайно. Ген аж до мохових боліт.

Головна брама завжди замкнена, я це знала, але не мала ані найменшого бажання просити Моріса відімкнути її. Натомість вирушила через парк до найвіддаленішої від будинку місцинки. Там були двері у стіні. Вони заросли плющем, і їх уже давно ніхто не відчиняв, тому мені довелося докласти чимало зусиль, розсуваючи зарості в пошуках клямки. Коли я потягла двері на себе і вони таки розчинилися, за ними виявилися ще густіші зарості плюща, крізь які я насилу пролізла, вибравшись з них геть розпатланою.

Раніш я вважала, що мені подобається дощ, але виявилося, що я погано його знаю. Я любила міський дощ — доброзичливий і вихований, «пом’якшений» міським кліматом, підігрітий міським теплом. Але тут, на торф’янику, дощ був жорстокий і злий, хльосткий від вітру і колючий від холоду. Шматочки льоду голками впивалися мені в обличчя, а пориви вітру штурхали мене у спину.

З днем народження!

У крамниці батько зазвичай діставав із-під столу мій подарунок, коли я спускалася вниз. Найчастіше подарунком була книжка чи декілька книжок, придбаних на аукціоні і відкладених до мого дня народження. Утім, це могла бути платівка, парфуми, картина… Удень, коли меншало роботи, батько загортав подарунок у папір, упіймавши момент, коли я виходила на пошту чи відлучалася до бібліотеки. В обідній час батько — сам, без матері — виходив купити вітальну картку, а потім, сидячи за столом, підписував її: З любов’ю — від мами і тата. І все це батько робив сам, сам-один. Сам ходив до булочної по торт. У якомусь потаємному місці в крамниці (я так і не дізналася, у якому саме, і це був один з нечисленних секретів, досі не розгаданих мною) він ховав свічку, яка вигулькувала зі своєї схованки щороку на мій день народження. Свічку запалювали, а потім я задмухувала її, зображуючи при цьому невимовну радість і захват. Після цієї процедури ми їли торт, пили чай і всідалися за каталоги, щоб спокійно перетравити з’їдене.

Я знала, яким випробуванням ставали для батька мої дні народження, коли я була малою. Зараз, коли я вже доросла, це набагато легше. Але тоді батькові доводилося ховати подарунки в сараї, причому не від мене, а від матері, яку дратував навіть їх вигляд. Неминучий головний біль був її ревно дотримуваним обрядом спомину, через який не можна було запросити до нас на мій день народження інших дітей; не можна було також розважитися походом до парку чи звіринцю — адже це б означало лишити матір саму. Іграшки, які мені дарували на день народження, були скромними і непоказними; торти ніколи не пеклися вдома, а купувалися, і перш ніж сховати їх у жерстянку до наступного дня, з них слід було видалити свічки та цукрову глазур.

— З днем народження! — радісно шепотів тато мені на вухо. — Будь щаслива у свій день народження!

Та чи був цей день для мене дійсно щасливим?.. Ми з батьком потихеньку грали в карти; переможець зображав на обличчі тріумф, а переможений корчив нещасну згорьовану гримасу. І все це — мовчки. З горішньої ж кімнати не долітало ані звуку: ні зойку, ні сичання, ні белькотіння. У перервах між нашими іграми мій бідолашний батько то сходив нагору, то спускався вниз, розриваючись між мовчазним болем у материній спальні і нашим таємним днем народження на першому поверсі. І коли він курсував сходами, вираз його обличчя мінявся з радісного на співчутливий, зі співчутливого — на радісний.

То був нещасливий день народження. Разом зі мною на світ з’явився смуток. Він завжди був поруч. Він осідав, як пил, на всіх речах у нашому домі. Він укривав усіх і все. Він удирався в нас із кожним нашим подихом. На кожного з нас накидав пелену нещастя.

Такі нестерпні спогади виринули з моєї пам’яті під крижаним дощем, і я відчула, що страшенно змерзла.

Чому моя мати так і не змогла полюбити мене? Чому моє життя важило для неї менше, ніж смерть моєї сестри? Напевне, вона винуватила мене в її смерті. Що ж, можливо, вона мала рацію. Адже я живу тільки завдяки тому, що моя сестра померла. І щодня самим своїм виглядом нагадую матері про її втрату.

Невже їй було б легше, якби ми обидві померли?..

Приголомшена цими роздумами, я йшла собі і йшла, немов загіпнотизована. Мені було байдуже, куди я йду. Я нікуди не дивилася, нічого не бачила. Просто йшла, спотикаючись, і сама не знала, куди йду.

І раптом на щось наштовхнулася.

— Марґарет! Марґарет!

Я так змерзла, що й не злякалася. Обличчя задубіло так, що я не змогла належним чином відреагувати на несподівану появу височенної та широченної постаті, закутаної у схожу на тент водонепроникну накидку.

Фігура ворухнулася, поклала обидві руки мені на плечі і злегка мене струснула.

— Марґарет!

Це був Аврелій.

— Ви тільки погляньте на себе! Ви ж синя від холоду! Мерщій ходімте зі мною!

Він узяв мене за руку і швидко повів за собою. Я мовчки спотикалася трохи позаду, аж поки ми не вийшли на дорогу, на якій стояла машина. Аврелій швиденько запхав мене всередину. Я почула, як зачиняються дверцята, як загуркотів двигун; відчула, як мої коліна й литки огорнув потік тепла.

Аврелій відкоркував термос і налив мені чашку апельсинового чаю.

— Пийте!

Я відсьорбнула. Чай був гарячий та солодкий.

— Їжте!

Я вгризлася в бутерброд, що він його мені простягнув.

Сидячи у теплому авто, п’ючи гарячий чай і наминаючи бутерброди з курятиною, я нарешті відчула, як мені холодно. Мої зуби заторохтіли, мов кастаньєти, а тіло охопив несамовитий дрож.

— Господи! — тихенько вигукував Аврелій, подаючи мені один смачний бутерброд за іншим. — Який жах!

Нарешті їжа трохи привела мене до тями.

— Що ви тут робите, Аврелію?

— Я приїхав, щоб подарувати вам ось це, — відказав він і, простягши руку, взяв із заднього сидіння форму для випічки тортів.

Аврелій поклав її мені на коліна і, сяючи радістю, урочисто зняв кришку.

Усередині був торт.

Домашній торт.

А на ньому літерами з глазурі було написано:

З днем народження, Марґарет!

Якби мені не було так холодно, я б заплакала. Натомість — либонь, від поєднання торту з холодом, — зі мною стався напад балакучості. Незв’язні слова вискакували з мене, мовби крижані скалки, що відколюються від айсберга, який тане у теплу погоду. Нічний немелодійний спів, парк із завидющими очима, сестри-двійнята, дитинча-знайда, срібна ложечка…

— І вона навіть знає, де цей будинок, — белькотіла я змерзлими губами, поки Аврелій паперовими серветками витирав моє волосся, — ваш будинок, де колись жила місіс Лав. Вона подивилася у вікно, і місіс Лав здалася їй доброю бабусею з казки… Розумієте, до чого я веду?

Аврелій похитав головою.

— Але ж вона сказала мені…

— Вона збрехала вам, Аврелію! Коли ви прийшли до неї у своєму брунатному костюмі, вона збрехала вам. А недавно зізналася мені, що збрехала.

— Господи, твоя воля! — вигукнув велетень. — А як же ви дізналися про мій брунатний костюм? До речі, мені довелося вдати з себе журналіста!

Трохи згодом, уже усвідомивши сказане мною, Аврелій спитав:

— То, кажете, ложечка така, як у мене? І вона знає, де мій будинок?

— Вона ваша тітка, Аврелію. А Еммеліна — ваша мати.

Аврелій облишив моє волосся і кинув довгий погляд крізь вікно автомобіля на будинок удалині.

— Моя мама, — прошепотів він. — Там моя мама.

Я кивнула.

Знову запала тиша.

Нарешті Аврелій повернувся до мене і сказав:

— Відведіть мене до неї, Марґарет.

І тут я отямилася.

— Річ у тім, Аврелію, що з нею… не все гаразд.

— Вона хвора? Тоді ви просто мусите відвести мене до неї. І негайно!

— Не те щоб хвора. Як би це вам краще пояснити… Ваша матір постраждала під час пожежі, Аврелію. Шкоди було завдано не лише її обличчю, але й її розуму.

Аврелій увібрав у себе цю інформацію і додав її до свого тягаря втрат і страждань. Коли ж він знову заговорив, то в його голосі чулася рішучість.

— Усе одно. Відведіть мене до неї.

Що ж визначило мою реакцію? Застуда? День мого народження? Чи те, що я теж фактично виросла без матері?.. Ні. Найважливішим для мене тоді був вираз обличчя Аврелія. Вираз обличчя, з яким чекав він на мою відповідь. Можна було сказати «ні» і знайти для цього сто одну причину, але всі вони зблякли, коли я зустріла його суворий погляд.

І сказала «так».

Гарячій ванні певною мірою вдалося зігріти моє тіло, але біль, що обпікав мені очі й чоло, не слабшав. Я полишила думки про роботу, яку збиралася виконати в другій половині дня, заповзла у ліжко і накрилася ще однією ковдрою аж по вуха. Я й досі час від часу здригалася від якогось внутрішнього холоду. У неглибокому сні до мене прийшли дивні видіння. Естер з моїм батьком, двійнята з моєю матір’ю; це були видіння, де кожен мав чуже обличчя, де кожен мав на собі чужий одяг, і навіть моє власне обличчя непокоїло мене, бо воно увесь час змінювалося, переходило з одного стану в інший: то воно було моїм обличчям, то обличчям якоїсь іншої людини… Згодом мені наснилася яскраво-руда голова Аврелія: це був він, завжди і незмінно він, і тільки він. Велетень посміхнувся — і всі фантоми зникли. Потім темрява поглинула мене, як вода, і я поринула у глибини сну.

Прокинулася я з головним болем, болем у суглобах, кінцівках і спині. Утома, яка не мала жодного стосунку до роботи й недосипання, тиснула на мене важким тягарем і вповільнювала думки. Темрява за вікном згустилася. Невже я проспала призначену з Аврелієм зустріч?.. Ця думка крутилася в моїй голові, але десь далеко, і спливло чимало довгих хвилин, перш ніж я остаточно оговталась і поглянула на годинник.

Коли я спала, у моїй свідомості виникло якесь непевне відчуття. Що то було? Тремтіння? Ностальгія? Нервове збудження? Не знаю, але воно породило надію. Надію на те, що минуле повертається. Минуле повертається! Моя сестра поруч, вона десь недалеко. Це було ясно, як день. Я не бачила її, не могла її відчути, але моє внутрішнє вухо, завжди націлене на неї, вловило її вібрацію і сповнило мене якоюсь смутною заколисливою радістю.

Відкладати зустріч з Аврелієм потреби не було. Моя сестра знайде мене, де б я не була. Хіба ж ми з нею не двійнята?

У мене залишалося ще півгодини до зустрічі, призначеної біля хвіртки парку. Насилу я вилізла з ліжка. Мені було холодно, я відчувала слабкість в усьому тілі, тому не стала скидати піжаму, а вдягла теплу спідницю та светр поверх неї. Закутавшись, наче дитинча, яке вирядили подивитися на нічний феєрверк, я пішла вниз, до кухні. Джудіт залишила мені холодну страву, але я не мала апетиту і не доторкнулася до їжі. Цілих десять хвилин сиділа я за столом у кухні, борючись із бажанням заплющити очі, але так і не насмілилася впасти у сон, бо тоді б неминуче мусила боляче забитися головою об тверду поверхню столу.

Коли до зустрічі залишалося п’ять хвилин, я відчинила кухонні двері і вислизнула в сад.

А надворі — ні вогника з будинку, ні поблиску зірок. Я йшла, спотикаючись, у темряві; м’який ґрунт під ногами, дотики листя й гілок застерігали мене, коли я починала відхилятися від стежини. Раптом звідкілясь із темряви виставилася якась гілка і боляче дряпнула мене по обличчі. Я примружилася, захищаючи очі: в голові запульсувало — чи то від болю, чи то від ейфорії. Тепер мені все стало ясно. Це її пісня. Моя сестра повертається.

Нарешті я на місці зустрічі. У темряві щось заворушилося. То був Аврелій. Моя рука незграбно вперлася в нього; він схопив її, наче лещатами, і притримав мене, щоб я не впала.

— З вами все гаразд?

Я почула запитання, але воно прозвучало десь далеко-далеко.

— Може, у вас температура?

Дивно: слова я чула, але не розуміла.

Я хотіла розповісти йому про оту радісну пульсацію, про те, що до мене повертається сестра, що вона ось-ось має сюди прийти. Я знала це напевне, бо відчувала тепло, яке йшло від плями на моєму боці. Але беззвучний голос, що линув від неї, став межи мною та моїми словами і не давав мені говорити. Я наче оніміла.

Аврелій відпустив мою руку, зняв рукавичку, і я відчула дотик його дивовижно холодної долоні на своєму чолі (мені здавалося, що надворі дуже жарко).

— Вам слід бути у ліжку, — мовив він.

Я смикнула Аврелія за рукав. Несильно, але відчутно. І він пішов за мною через парк — не пішов навіть, а плавно покотився, наче статуя на роликах.

Не пам’ятаю, як я брала у Джудіт ключі, але коли вже вони опинилися в мене, отже, я їх таки взяла. Здається, ми йшли довгими коридорами… але і цей епізод теж майже не зберігся у моїй пам’яті. Я пригадую якісь двері, але на тій картині, що виникає у моїй свідомості, вони розчиняються, як тільки ми до них підходимо, розчиняються самі собою і дуже повільно, чого в принципі не могло бути. Напевне, я їх відімкнула, але цей шматок реальності випав з моєї пам’яті.

Я погано пам’ятаю, що сталося того вечора в кімнаті Еммеліни. У моїй пам’яті збереглися лише уривки спогадів. Цілі смуги часу обвалилися і попáдали одна на одну; якісь події прокручувались у свідомості з калейдоскопічною швидкістю. Спотворені обличчя раптом розросталися до страхітливо-велетенських розмірів; Еммеліна та Аврелій відлітали далеко до обрію і перетворювалися на ледь видимих маріонеток. Я ж сама була холоднокровно-спокійна, наче отупіла; мною володіла лише одна думка: незабаром з’явиться моя сестра.

Логіка та здоровий глузд допомогли мені розташувати послідовно ті видіння, що їх уривково і безладно, ніби уві сні, зафіксував мій розум.

Ми з Аврелієм увійшли до апартаментів Еммеліни. Товстий килим глушив відлуння наших кроків. Ми пройшли крізь кілька дверей, аж поки не опинилися у кімнаті з розчиненими дверима, що виходили у парк. У дверях спиною до нас стояла жінка із сивим волоссям. «Ля, ля-ля, ля-ля», — стиха мугикала вона. Це був саме той немелодійний фрагмент без початку і кінця, який переслідував мене відтоді, як я приїхала до Віди Вінтер: він заповз, як хробак, до моєї голови і сплутався там із вібраціями моєї сестри. А поруч зі мною стояв Аврелій і ждав, коли я відрекомендую його Еммеліні.

Але я втратила дар мови. Величезний всесвіт звівся у моїй голові до отого нестерпного завивання; час розтягнувся до розмірів однієї безкінечної секунди. Я стояла як громом прибита, неспроможна й слово вимовити. Потім піднесла руки, щоб затулити вуха й не чути цієї какофонії. І тут Аврелій, побачивши мій судомний жест, покликав мене.

— Марґарет!

Зачувши позаду незнайомий голос, Еммеліна обертається.

Заскочена зненацька, вона дивиться на нас із болем і страхом в очах. Її безгубий рот викривляється літерою О, але мугикання не припиняється, навпаки, — змінивши кілька разів тональність, переходить у несамовитий вереск, що ножем пронизує мою голову.

Шокований, Аврелій переводить погляд з мене на Еммеліну — і клякне від жаху, побачивши спотворене обличчя жінки, яка виявилася його матір’ю. Її крик ножицями розрізає повітря.

На якийсь час я наче осліпла й оглухла. Коли здатність чути й бачити знову повернулася до мене, я узріла на підлозі скорчену Еммеліну; вона вже не завиває, а хлипає. Аврелій стоїть біля неї навколішках. Її руки шкрябають його, і мені незрозуміло — чи то вона притягує його до себе, чи то відштовхує. Але він бере її за руку і тримає.

Рука до руки. Кров до крові.

Він — як моноліт зі смутку і печалі.

А в моїй голові — і досі отой нестерпний різкий звук.

То моя сестра… Моя сестра…

Усе поволі кудись зникає, і я опиняюся сама-одна посеред агонії шуму.

…Мені відомо, що трапилося потім, хоча сама я цього вже не пам’ятаю. Аврелій, зачувши кроки у коридорі, обережно опускає Еммеліну на підлогу. Чується здивований вигук: то Джудіт виявила пропажу своїх ключів. Поки вона ходила по дублікати — мабуть, до Моріса, — Аврелій гайнув до дверей в огорожі парку і зник.

Коли Джудіт нарешті заходить до кімнати, вона бачить на підлозі Еммеліну, потім стривожено скрикує і йде до мене.

Але я вже цього не чую й не бачу. Бо яскраве світло, яке виявилося моєю сестрою, обіймає мене, поглинає мене, позбавляє мене свідомості.

Нарешті.

Тривога, гостра і колюча, як погляд зелених очей міс Вінтер, пронизує мене, і я прокидаюся. Чиє ім’я вимовляла я уві сні? Хто роздягнув мене і поклав у ліжко? Чи бачили вони пляму на моєму боці? Чи здогадалися, що вона означає? Що сталося з Аврелієм? Чи не заподіяла я лиха Еммеліні? Мою совість, що поволі виходить зі сну, найдужче мучить видіння її нещасного спотвореного обличчя.

Прокинувшись, я нічого не відаю про день і годину. Поруч мене Джудіт; побачивши, що я заворушилася, вона підносить до моїх губ склянку. Я жадібно п’ю.

Не встигла я заговорити, як мене знову поглинає сон.

Коли я прокинулася вдруге, то біля ліжка побачила міс Вінтер із книжкою в руках. Як і завжди, її крісло було підмощене товстенькими вельветовими подушечками, але тепер, коли її голову обрамляли жмутики сивого волосся, письменниця була схожа на пустотливе дитинча, що жартома забралося на трон королеви.

Зачувши, що я поворухнулася, міс Вінтер відволіклася від книжки.

— Лікар Кліфтон приходив. У вас була дуже висока температура.

Я не відповіла.

— Ми не знали про ваш день народження, — вела вона далі. — Вітальної картки ми не знайшли. У нас мало цікавляться днями народження. Але ми принесли вам квітів вовчої ягоди з парку.

Я побачила вазу з темними вітами, вони були голі й безлисті, зате усі всіяні малесенькими пурпуровими квіточками. Квіти наповнювали кімнату ніжним ароматом.

— А як ви дізналися про мій день народження?

— Ви самі нам сказали. Уві сні. Коли ви розкажете мені вашу історію, Марґарет?

— Мою? У мене немає історії, — відказала я.

— Та ні, таки є. У кожного є своя історія.

— Тільки не в мене, — похитала я головою.

І почула в ній невиразне відлуння слів, які могла промовити уві сні.

Міс Вінтер поклала на сторінку закладку і швидко згорнула книжку.

— У кожного є своя історія. Це як ваші родичі. Ви можете нічого про них не знати, ви можете втратити з ними зв’язок, але все одно вони існують. Життя може розвести вас у різні боки, ви можете самі відвернутися від них, але ви не можете стверджувати, що не маєте родичів. Так само й з історіями. У кожного, — повторила письменниця, — у кожного є своя історія. Ви мені розкажете свою?

— Не розкажу.

Віда Вінтер схилила голову набік і чекала, коли я продовжу.

— Я ніколи й нікому не розповідала своєї історії. Якщо вона дійсно в мене є, то нехай так і буде. Але все одно я не бачу сенсу в тому, щоб комусь її розказувати.

— Зрозуміло, — лагідно мовила міс Вінтер, кивнувши головою, наче й справді їй усе було зрозуміло. — Зрештою, це ваша особиста справа. Не хочете — не розповідайте. Але мовчання не є природним середовищем для історій. Історіям потрібні слова. Без слів вони стають хирлявими, починають хворіти і, зрештою, помирають. А потім їхні привиди переслідують вас. — Вона знову подивилась на мене. — Повірте, Марґарет. Хто-хто, а я знаю це дуже добре.

Я подовгу спала, а коли прокидалася, то щоразу бачила біля ліжка якусь дієтичну страву — їх для мене готувала Джудіт. Я з’їдала по дві-три ложки, не більше. Коли Джудіт приходила по тацю, то не могла приховати свого розчарування тим, що я так мало їм, але вголос не дорікала. Мені нічого не боліло — ні голова, ні спина, ні ноги, ні руки, — якщо не брати до уваги відчуття страшенної втоми і каяття, які важким тягарем лягли на мій розум і душу. Чи не заподіяла я шкоди Еммеліні? Або Аврелієві? Коли я не спала, мене без упину мучили спогади про ту злощасну ніч, а почуття провини переслідувало мене аж доти, доки я не засинала.

— Як там Еммеліна? — питала я у Джудіт. — З нею все гаразд?

Вона відповідала ухильно: чому я маю турбуватися про міс Еммеліну, коли сама почуваюся погано? З міс Еммеліною вже давно не все гаразд. Крім того, вона стара і немічна людина.

Її небажання дати відверту відповідь сказало мені все, що я бажала знати: Еммеліна почувалася погано. І в цьому була моя провина.

Що ж до Аврелія, то єдине, що я могла зробити, — це написати йому. Як тільки я достатньо зміцніла, то попросила Джудіт принести мені ручку і папір, а потім сперлася спиною об подушку і написала листа. Не вдовольнившись зробленим, я переписала ще раз, потім — іще. Ніколи раніше слова не давалися мені так важко. Коли ковдра була геть уся всіяна забракованими варіантами, я, зневірившись, вибрала лист навмання і переписала начисто:

Любий Аврелію!

Як ся маєте?

Вибачте мені за те, що трапилося. Я жодним чином не хотіла нікого образити.

Мабуть, тієї ночі я поводилася, як ненормальна.

Коли ми зможемо побачитися?

Чи ми з Вами й досі друзі?

Марґарет

Здається, вийшло не так уже й кепсько.

Прийшов лікар Кліфтон. Він послухав моє серце і поставив безліч запитань.

— Безсоння? Нерегулярний сон? Кошмари?

Я кивнула тричі.

— Я так і думав.

Він витяг термометр і наказав мені покласти його під язика, потім підвівся і широким кроком підійшов до вікна. Стоячи до мене спиною, лікар запитав:

— А що ви любите читати?

Я не могла як слід відповісти з термометром у роті.

— «Грозовий перевал» — ви його читали?

— У-гу.

— А «Джейн Ейр»?

— У-гу.

— «Розум і почуття»?

— У-гу.

Лікар Кліфтон обернувся і серйозно на мене поглянув.

— І, гадаю, усі ці книжки ви читали не один раз?

Я кивнула, і він насупився.

— Читали і перечитували? І багато разів?

Я знову кивнула, і він насупився ще більше.

— Від самісінького дитинства?

Його питання ошелешили мене, але я, заворожена його серйозним поглядом, кивнула ще раз.

Під насупленими бровами очі його звузилися і перетворилися на щілини. Я уявила собі, як самим лише поглядом лікар Кліфтон може так налякати пацієнта, що той миттєво одужає — аби тільки швидше спекатися свого ескулапа.

Кліфтон нахилився до мене, щоб подивитися на термометр.

Зблизька люди виглядають зовсім по-іншому. Темні брови так і залишаються темними бровами, але тепер ви маєте змогу побачити кожну окрему волосинку, побачити цей рівний шнурочок зблизька. Кілька крайніх волосинок — маленьких, майже непомітних — помандрували до скроні у напрямку верхнього завитка вуха, схожого на хатку равлика. На поверхні шкіри щільними рядами розташувалися тоненькі шпички бороди. А це вже я бачила раніше: ледь вловиме розширення ніздрів і тремтіння у кутиках рота. Я завжди вважала це виявом суворості, ознакою того, що лікар був про мене невисокої думки; але зараз, придивившись із відстані кількох дюймів, я подумала, що це може бути вираз не осуду, а іронії. Невже лікар Кліфтон, подумалося мені, в глибині душі насміхається з мене?

Він витяг термометр з мого рота, склав на грудях руки і виголосив свій діагноз:

— Ви страждаєте на захворювання, яке частіш за все уражає панянок із романтичною уявою. Симптоми такі: часті втрати притомності, змарнілість, брак апетиту і поганий настрій. На певному рівні цю кризу можна пояснити безцільним бродінням під крижаним дощем без належного водонепроникного захисту, але глибша причина, напевне, криється в якійсь емоційній травмі. Однак, на відміну від героїнь ваших улюблених романів, ваш організм не був ослаблений життєвими негараздами, притаманними минулим — жорстокішим — століттям. Ви не страждали на туберкульоз, дитячий поліомієліт та не жили в умовах жахливої антисанітарії. І тому маєте всі шанси вижити.

Лікар Кліфтон поглянув мені просто у вічі, і я не змогла відвести їх, коли він упевнено сказав:

— Ви мало їсте.

— У мене нема апетиту.

— L’apétit vient en mangeant.

— Апетит приходить під час їжі, — переклала я.

— Саме так. Ваш апетит повернеться. Але ви маєте зустріти його на півдорозі. Ви мусите прагнути, щоб він до вас прийшов.

Тепер настала моя черга супитися.

— Лікування нескладне: їжа, відпочинок, а ще — ось це… — Лікар Кліфтон швидко черконув кілька рядків у своєму блокноті, потім вирвав сторінку і поклав її на столику біля ліжка. — І побачите: по вашій хворобі за кілька днів і слід прохолоне.

Розкривши валізку, він поклав туди ручку і записник. Потім підвівся і, збираючись іти, промовив непевно:

— Власне, я хотів би ще дізнатися про оті ваші сновидіння, але підозрюю, що ви мені про них нічого не розповісте…

Я зміряла його холодним поглядом.

— Ви маєте рацію. Не розповім.

Його обличчя видовжилося.

— Шкода. А я сподівався, що все ж таки розповісте.

У дверях він обернувся, помахав на прощання рукою і вийшов.

Я взяла рецепт. Бадьорими закарлючками там було написано:

Сер Артур Конан Дойл. Пригоди Шерлока Холмса. Тверда палітурка. Уживати по десять сторінок двічі на день до закінчення курсу лікування.

Керуючись приписами доктора Кліфтона, я провела два дні у ліжку, добре харчуючись, час від часу відсипляючись і читаючи пригоди Шерлока Холмса. Мушу однак зізнатися, що допустила передозування рецептурних ліків, оскільки замість рекомендованих десяти сторінок ковтала оповідання за оповіданням. Наприкінці другого дня я послала Джудіт до бібліотеки, і та принесла мені звідти ще один томик Конан Дойла. Коли я захворіла, жінка почала ставитися до мене з несподіваною добротою. Її ставлення до мене змінилося — не тому, що їй було мене шкода (хоча їй дійсно було мене шкода), а тому, що присутність Еммеліни в домі перестала бути таємницею, і тепер Джудіт могла дозволити собі керуватися у стосунках зі мною своїми природними симпатіями і не вбиратися щодня у маску холодної стриманості.

— Невже вона вам так нічого і не сказала про тринадцяту казку? — спитала якось Джудіт із задумою.

— Ані слова. А вам?

Служниця похитала головою.

— Ніколи. Дивно, однак, що з усього написаного нею найвідомішим є оповідання, якого, можливо, не існує взагалі. Подумати тільки: вона запросто могла б опублікувати книжку, де бракувало б не одного, а всіх оповідань, — і тим не менш ця книжка розкуповувалася б, як гарячі пиріжки.

Джудіт трохи помовчала, похитала головою, наче намагаючись відігнати якісь думки, і вже іншим тоном спитала:

— А яка ваша думка про лікаря Кліфтона?

Коли лікар Кліфтон зайшов на хвилину провідати мене, його погляд упав на книжки, що лежали на столику біля мого ліжка. Він не сказав нічого, але ніздрі його знову злегка сіпнулися.

На третій день я встала з ліжка, почуваючись легенькою і кволою, як новонароджена. Коли я розсунула штори, до кімнати хлинув потік чистого й свіжого світла. Від обрію до обрію простягалася яскрава, безхмарна блакить неба, а під нею іскрився морозними блискітками парк. Здавалося, упродовж нескінченних похмурих днів світло накопичувалося за хмарами, і тепер, коли вони щезли, це світло, нічим уже не стримуване, враз вихлюпнуло на землю свій яскравий двотижневий запас. Мружачись на сонці, я відчула, як у моїх жилах повільно, мов той слимак, рухається життя.

Перед сніданком я вийшла з будинку. Повільно й обережно ступаючи, пройшлася галявиною в супроводі кота, який вертівся в ногах. Під моїми підборами чулося легеньке потріскування: пріле листя вкривав тоненький шар льоду, а на ньому вигравало сонце. Облямована інеєм трава зберігала мої сліди, але кіт, що рухався біля мене, наче справжній маленький привид, жодних відбитків після себе не залишав.

Спочатку холодне сухе повітря ножем встромилося мені у горло, але мало-помалу воно вдихнуло в мене нове життя, і я відчула п’янку радість. Одначе кількох хвилин було цілком достатньо: із порожевілими щоками, почервонілими пальцями та змерзлими ногами я радо повернулася в тепло будинку, і кіт так само радо повернувся разом зі мною. Спочатку сніданок, потім диван у бібліотеці, палахкотіння вогню і цікава книжка.

Про значне поліпшення свого стану я могла судити хоча б з того, що моїми думками заволоділи не скарби бібліотеки міс Вінтер, а її історія. Я взяла нагорі купу своїх паперів, до яких не торкалася відтоді, як захворіла, принесла їх у тепло зігрітої каміном кімнати й просиділа там більшу частину дня, перечитуючи їх. Кіт сидів поруч. Я читала, читала й читала, пізнаючи всю історію заново, пригадуючи всі її таємниці.

Але жодного відкриття я так і не зробила. Наприкінці я відчувала таку ж саму непевність, як і на початку. Хто пошкодив запобіжник на драбині Джона-копача? І що то був за привид на галявині, якого побачила Естер? А найменш зрозумілим видавалося ось що: яким чином Аделіна, ота несамовита, некерована і лінива дитина, нездатна спілкуватися ні з ким, окрім своєї нетямущої сестри, і спроможна лише на жорстоке знищення зразків паркової культури, — яким чином вона перетворилася на міс Вінтер, людину високої внутрішньої дисципліни, авторку десятків романів-бестселерів і… власницю такого вишуканого парку?

Я відсунула купу паперів убік, погладила кота і, спрямувавши погляд на вогонь, занудьгувала. Мені раптом схотілося комфортної історії, де все заздалегідь заплановано, де певне сум’яття в середині дії служило б виключно для моєї втіхи, де б я за кількістю сторінок, які лишилося прочитати, могла вгадати близькість розв’язки. Тим часом я й уявлення не мала, скільки сторінок лишилося до кінця історії про Еммеліну й Аделіну. Я не знала навіть, чи матиму час і можливість повністю цю історію записати.

Мені було цікаво, чому я сьогодні й досі не побачилася з міс Вінтер. Щоразу, коли я питалася про неї, Джудіт відповідала однаково:

— Вона зараз у міс Еммеліни.

І так було аж до вечора.

А ввечері я отримала записку від самої міс Вінтер: якщо я почуваюся достатньо добре, то чи не могла б я почитати їй трохи перед вечерею?

Коли я прийшла, то побачила на столику біля міс Вінтер книжку — «Таємниця леді Одлі». Розгорнувши її на закладці, почала читати. Але не встигла я закінчити розділу, як зупинилася, відчувши, що письменниця хоче зі мною поговорити.

— А що насправді трапилося тієї ночі? — запитала міс Вінтер. — Тоді, коли ви захворіли?

Я трохи занервувала, але все одно зраділа нагоді дати пояснення.

— Я вже знала, що тут живе Еммеліна: часто чула її вночі, бачила у саду. Я з’ясувала, де вона живе. А тієї ночі я декого привела на зустріч із нею. Але Еммеліна перелякалася. Я не збиралася жодним чином її настрахати. Просто ми заскочили її зненацька, і коли вона нас побачила, то… — слова застрягли в моєму горлі.

— Заспокойтеся, тут немає вашої провини. Не картайте себе. Плач, завивання, нервові зриви — з усім цим я і Джудіт мали справу й раніше. Якщо хтось і винуватий, то це я, бо не дала вам знати раніше про її присутність у моєму домі. Тут, напевне, спрацювала моя схильність до надмірної обережності та потайливості. Те, що я не сказала про Еммеліну, було глупством з мого боку. — Віда Вінтер на мить замовкла. — А ви часом не маєте бажання сказати мені, кого це ви тоді з собою привели?

— Колись Еммеліна народила дитину, — відповіла я. — Саме ця дитина зі мною й приходила. Пам’ятаєте парубка у брунатному костюмі?

Тільки-но я це промовила, як питання, на які я й досі не знала відповіді, полетіли наввипередки з моїх вуст. Мабуть, мені здавалося, що моя щирість спонукає міс Вінтер до щирості навзаєм.

— А що то Еммеліна шукала у парку? Коли я її там зустріла, вона саме намагалася щось викопати. І вона робить це досить часто: Моріс каже, що то лисиці риються, але я знаю, що це неправда.

Міс Вінтер мовчки слухала мене з кам’яним виразом обличчя.

— «Мертві йдуть під землю», — процитувала я. — Ось що вона мені сказала. Хто ж, на її думку, похований тут у парку? Її дитина? Естер? Кого вона шукає під землею?

Міс Вінтер щось стиха промимрила, але цього було достатньо, щоб негайно воскресити у моїй пам’яті втрачений спогад про незрозумілу фразу, яку хрипко кинула мені Еммеліна тієї ночі у парку. Це були саме ті слова!

— Оце воно? — спитала міс Вінтер. — Саме це вона вам сказала?

Я кивнула.

— Мовою двійнят?

Я кивнула знову.

Міс Вінтер із цікавістю поглянула на мене.

— У вас добре виходить, Марґарет. Чесно кажучи, я й не думала, що ви така здібна. Однак річ у тім, що узгодження цієї історії в часі почало виходити з-під контролю. Ми випереджаємо самих себе. — На мить Віда Вінтер замовкла, вдивляючись у свою долоню, а потім різко поглянула мені у вічі і промовила: — Я пообіцяла вам розповісти правду. І цієї обіцянки я дотримуюся. Але перш ніж я продовжу розповідь, дещо має трапитися. Чекати лишилося недовго. Та поки що це не трапилося.

— А що…

Та не встигла я скінчити запитання, як вона похитала головою.

— Може, нам краще повернутися до леді Одлі та її таємниці?

Я почитала ще приблизно півгодини, але ніяк не могла сконцентруватися на оповіді, і складалося враження, що у міс Вінтер теж виникли проблеми із зосередженням уваги. Коли Джудіт прийшла постукати у двері і сповістити, що настав час вечеряти, я згорнула книжку й відклала її, а міс Вінтер сказала мені — так, наче ми продовжували щойно припинену бесіду:

— Якщо ви ще не дуже втомилися, то чому б вам не завітати до Еммеліни сьогодні увечері?

В означений час я рушила до апартаментів Еммеліни. Це був мій перший візит у ролі запрошеної гості, і першим, із чим я зустрілася, навіть не встигши увійти до кімнати, була густа, непроникна тиша. У дверях я зупинилася (сестри ще не встигли мене побачити) і почула, як вони перешіптуються — на межі сприйняття, коли тертя повітря об голосові зв’язки кличе до життя ледь чутний звук, так само як малесенький камінчик збурює у воді ледь помітні хвильки. Проривні приголосні стихали ще до того, як їх можна було почути, приглушені гортанні сприймалися як шум крові, що пульсує у ваших вухах. Тільки-но мені починало здаватися, що розмова припинилася, як легкий шелест, схожий на лопотіння крил нічного метелика, засвідчував її продовження.

Я прокашлялася.

— А, Марґарет. — Міс Вінтер, сидячи в інвалідному візку біля ліжка сестри, кивнула мені на стілець, що стояв з іншого боку ліжка. — Добре, що ви прийшли. Сідайте.

Я поглянула на Еммеліну, голова якої спочивала на подушці. Червоні та білі шрами й опіки на обличчі; повнота людини, яку добре годують; сплутані пасма сивого волосся. Апатичний погляд Еммеліни блукав по стелі; здається, до моєї присутності їй було абсолютно байдуже. І все ж, пригадуючи Еммеліну під час нашої першої зустрічі в саду, я ловила себе на думці: щось у ній змінилося. Це факт. Зміна відбулася, це відразу впадало у вічі, але якою саме була ця зміна — визначити було важко.

Утім, фізично Еммеліна не ослабла. Поверх ковдри лежала її простягнута рука, якою вона міцно тримала руку міс Вінтер.

— Як ви почуваєтеся, Еммеліно? — спитала я дещо знервовано.

— Погано, — відповіла за неї сестра.

Міс Вінтер за останні дні теж змінилася. Хвороба впливала на неї. Але чим затятіше недуга поїдала її зсередини, тим яскравіше виявлялася справжня сутність цієї людини. При кожній нашій зустрічі я бачила, як вона тане: стає тоншою, немічнішою, вся наче світиться; і що слабшою ставала Віда Вінтер, то виразніше виявляло себе її міцне сталеве осердя.

Але хай там як, рука, що її стискала Еммеліна в лещатах свого важкого кулака, була тоненькою і слабкою.

— Може, вам почитати? — спиталася я.

— Безумовно.

Я прочитала один розділ «Таємниці леді Одлі», після чого міс Вінтер пошепки перервала мене:

— Вона заснула.

Очі Еммеліни заплющилися, дихання стало глибоким і ритмічним. Її хватка ослабла, і міс Вінтер уже розтирала свою занімілу руку, повертаючи її до життя. На зап’ястку було знати щойно виниклі синці.

Побачивши, куди я дивлюся, письменниця хутенько сховала руки під шаль.

— Вибачте за вимушену перерву в нашій роботі, — мовила вона. — Якось мені навіть довелося відіслати вас додому, коли Еммеліна нездужала. І зараз я знову змушена коротати час біля неї, тому наші інтерв’ю доведеться тимчасово відкласти. Але ненадовго. Тим паче, що незабаром Різдво, і вам неодмінно закортить з’їздити додому і провести свято з рідними. А коли повернетеся, тоді побачимо, як стоятимуть справи. Гадаю, що… — вона перервалася на якусь мить, — що на той час ми вже матимемо змогу без перешкод продовжити роботу.

Я не відразу збагнула сенс сказаного. Слова можна було тлумачити як завгодно, але з інтонації я здогадалася, про що йшлося. Я кинула швидкий погляд на обличчя сплячої Еммеліни.

— Ви хочете сказати, що…

Міс Вінтер скрушно зітхнула.

— Нехай вас не вводить в оману те, що моя сестра здається такою дужою. Вона вже давно хворіє. Багато років я була певна, що мені доведеться побачити, як вона першою покине цей світ. Але коли і я захворіла, моя впевненість похитнулася. Наразі ж ми наче змагаємося одна з одною, хто перший досягне фінішної лінії.

Так ось чого ми чекали! Ось без якої події не зможе завершитися ця історія!

Раптом у моєму роті пересохло, а серце стиснув страх. Я злякалася, як мала дитина.

Вона вмирає. Еммеліна вмирає.

— Це моя провина?!

— Ваша провина? З якого дива це б мало бути вашою провиною? — похитала головою міс Вінтер. — Події тієї ночі не мають жодного стосунку до стану здоров’я моєї сестри. — І міс Вінтер прикипіла до мене, як колись, отим своїм гострим поглядом, який бачив більше, ніж я хотіла сказати. — Чому це вас так бентежить, Марґарет? Моя сестра — абсолютно чужа для вас людина. Та й співчуття до мене навряд чи тривожить вашу душу, чи не так? Тож скажіть мені, Марґарет: у чім справа?

Почасти міс Вінтер помилялася. Я й справді співчувала їй, уявляючи, яких мук їй доводиться зазнавати. Незабаром вона має стати так само ампутованою, як і я. Двійнята, що втрачають свою фізичну половину, втрачають і половину своєї душі. Межа, що відділяє життя від смерті, — непевна і тонка, і близнюк, що зазнав тяжкої втрати, живе ближче до цієї межі, ніж решта людей. І хоча міс Вінтер нерідко бувала дратівливою і сперечливою, у мене поволі виникла симпатія до неї. Особливо мені подобалася та маленька дівчинка, якою вона колись була і яка останнім часом стала проявлятися в ній дедалі більше. З коротко підстриженим волоссям, з обличчям без косметики, з тоненькими руками, на яких уже не було коштовностей, Віда Вінтер із кожним днем дедалі більше скидалася на дитину. На мою думку, саме ця дівчинка, а не доросла жінка, незабаром утратить свою сестру; і коли я думала про це, моя печаль була схожа на печаль міс Вінтер. Її драма мала розігратися тут, у цьому будинку, у найближчі дні, і це була та сама драма, яка визначила моє життя багато років тому, коли я ще нічого не розуміла і нічого не пам’ятала.

Я знову поглянула на обличчя Еммеліни. Вона вже наближалася до тієї межі, за якою колись опинилась моя сестра. Невдовзі ця жінка перетне її і стане тут навіки втраченою, а деінде — новоприбулою. У мене виникло химерне бажання нашептати їй на вухо послання для моєї сестри: вона невдовзі з нею зустрінеться… Тільки я не знала, що їй переказати…

І знову я відчула на своєму обличчі допитливий погляд міс Вінтер. Це спонукало мене відмовитися від мого абсурдного задуму.

— Скільки лишилося ждати? — спитала я.

— Кілька днів. Можливо, кілька тижнів. Не довше.

Того вечора я допізна засиділася з міс Вінтер. І наступний день теж провела біля ліжка Еммеліни. Ми то вголос читали, то подовгу мовчали, і тільки лікар Кліфтон, ненадовго заходячи, час від часу переривав наше пильнування. Здається, він сприймав мою присутність у кімнаті як щось природне, охоплюючи й мене тією стриманою і ввічливою посмішкою, яку дарував міс Вінтер, коли потихеньку обговорював з нею стан її сестри, що невпинно погіршувався. Після цього лікар часто затримувався і сидів з нами годину-дві, розділяючи наше добровільне ув’язнення і слухаючи, як я читаю вголос. Це були книжки, взяті навмання з будь-якої полиці, розгорнуті навмання на будь-якій сторінці, книжки, які я починала читати з будь-якого місця, часто — з половини речення. «Грозовий перевал» поволі приводив до «Емми», яка згодом поступалася місцем «Діамантам Юстасів», котрі перетворювалися на «Важкі часи», а «Важкі часи» трансформувалися у «Жінку в білому». Неважливо, що то були фрагменти. Усе світове мистецтво з його повнотою, з його довершеністю, з його витонченістю форм було неспроможне хоч чимось тут зарадити. А от звичайнісінькі слова — ті були як рятувальний круг, як рука допомоги. Вони наче навмисне позбулися свого приглушеного ритму, щоб той не став лічильником тих вдихів і видихів, які ще судилося зробити Еммеліні у цьому житті.

…Нарешті ще один довгий день згас; завтра Святвечір, день мого від’їзду. Якщо чесно, то мені не дуже хотілося їхати. Умиротворена тиша цього будинку, розкіш усамітнення в цьому парку — більше нічого я від життя й не бажала. Крамниця і батько здавалися мені маленькими, далекими і незначущими, а мати (як і завжди) — ще більш далекою і ще менш значущою. Що ж до Різдва… У нашій родині воно минало надто швидко, відразу після мого дня народження, тому для моєї матері це вже було занадто: вона не могла стерпіти ще й святкування народження дитинчати якоїсь чужої жінки, незважаючи на те, що народилося воно дуже-дуже давно. Я пригадала, як тато розпечатував різдвяні вітальні картки, що їх надсилали нам нечисленні друзі моїх батьків, а потім розставляв над каміном зображення безневинних Санта-Клаусів (бо ті не дратували своїм виглядом матір), усілякі засніжені пейзажі із зображенням звірів та птахів, але картки із зображенням Матері Божої ховав. Щороку в нього назбирувалася їх ціла потаємна купа: тиснені золотом зображення матері, що з любов’ю і захватом вдивляється у своє єдине, бездоганно довершене дитя, а дитя й собі дивиться на неї; обидва утворюють наче благословенне коло любові й цілісності. І щороку всі ці картки у великих кількостях переадресовувалися до смітника.

Я знала: якщо я попрошу, міс Вінтер дозволить мені залишитися. Ба більше: вона б навіть зраділа перспективі мати при собі співрозмовника у наступні тяжкі дні. Але я не попросила. Не наважилася. Я бачила, що стан Еммеліни невпинно погіршується. Вона слабнула, і невидима рука дедалі дужче стискала моє серце. Тривога підказувала мені, що розв’язка не за горами. Соромно зізнаватися у своєму боягузтві, але Різдво стало для мене нагодою втекти. І я скористалася з цієї нагоди.

Увечері я пішла до своєї кімнати, спакувала речі, а потім повернулася до апартаментів Еммеліни, щоб попрощатися з міс Вінтер. Усі перешіптування сестер відлетіли легкокрилим метеликом; атмосфера смутку і тривоги згустилася, стала ще важчою. На колінах у міс Вінтер лежав якийсь томик, але їй давно вже було не до читання: вона не зводила сумних очей з обличчя сестри. Еммеліна нерухомо лежала в ліжку, і тільки ковдра тихенько здіймалася й опускалася в ритмі її дихання. Очі її були заплющені; схоже було, що вона спить глибоким сном.

— Марґарет, — прошепотіла міс Вінтер, вказуючи на крісло.

Мені здалося, що вона рада моєму приходу. Разом ми спостерігали, як густішають сутінки, і слухали, як дихає Еммеліна.

Вона лежала між нами у ліжку, і її ритмічне дихання, яке то накочувалося, то відкочувалося, нагадувало шум хвиль на березі моря.

Міс Вінтер не говорила ні слова, і я теж сиділа мовчки, подумки складаючи всілякі неймовірні послання, які могла б передати своїй сестрі через оцю жінку, що незабаром має вирушити в далеку мандрівку, звідки не повертаються. Здавалося, що кожен її подих наповнював кімнату невимовною, непозбутньою печаллю.

Нарешті темний силует міс Вінтер біля вікна неквапливо поворухнувся.

— Візьміть ось це, — сказала вона, і я зауважила ледь помітний порух її руки в темряві. Вона щось простягала мені через ліжко.

Мої пальці намацали прямокутний шкіряний предмет із металевою застібкою. Щось схоже на книжку.

— Це зі скриньки скарбів Еммеліни. Їй цей скарб уже не знадобиться. Їдьте додому. Дорóгою перечитаєте. Коли повернетеся — поговоримо.

Тримаючи книжку в руці, я пройшла через кімнату до дверей, натикаючись на меблі. А позаду мене чулося ритмічне дихання Еммеліни, яке нагадувало шум хвиль на березі моря.

Щоденник Естер був пошкоджений. Ключа не було, а іржава застібка залишала на пальцях руді плями. Перші три сторінки злиплися, просякнуті клеєм з обкладинки. Останнє слово кожної сторінки перетворилося на нерозбірливу коричнювату пляму, наче край щоденника навмисне занурили у грязюку. Кілька сторінок було вирвано; на нерівних краях виднілися тільки позбавлені сенсу уривки слів, які дражнили уяву: не, бож, впе, закл. Крім усього іншого, щоденник, вочевидь, колись побував у воді. Поверхня його була хвилястою; згорнутий, він був товстішим, ніж мав бути колись.

При першому ж побіжному погляді на сторінку ставало ясно, що текст і справді вийшов не з-під пера якогось давнього літописця, а саме з-під пера Естер. Ось притаманні її письму чіткі надрядкові елементи, плавні заокруглення, зручний для ока нахил букв, невеличкі, але розбірливі інтервали. Але при ретельнішому розгляді було видно, що слова розмиті і вицвілі. Оця лінія — це л чи я? А оце заокруглення — а чи е? Чи навіть с? А що це за слово: тиша чи миша?

Нелегку загадку доведеться мені розгадувати! Пізніше я, звісно, переписала щоденник, але у переддень свята у вагоні було повно людей, тож скористатися олівцем не вдалося. Скоцюрбившись, я сіла біля вікна і вперлася носом у книжку, прискіпливо розглядаючи літери та слова і намагаючись їх розшифрувати. Спочатку мені давалося одне слово з трьох, але згодом, коли я стала розуміти сенс написаного, слова самі зустрічали мене на півдорозі, винагороджуючи мої зусилля новими й новими відкриттями. Нарешті очі мої звикли до тексту настільки, що я могла гортати сторінки щоденника майже так само швидко, як і при читанні звичайної книжки.

І ось у переддень Різдва тут, у поїзді, Естер ожила.

Не буду випробовувати вашого терпіння і переказувати її щоденник у тому пошкодженому, фрагментарному вигляді, в якому я його отримала. Звісно, мені довелося впорядкувати його — гадаю, Естер на моєму місці вчинила б так само. Це було цілком у її дусі. Я впоралася з усіма перешкодами: сумніви замінила певністю, відтінки — чіткими кольорами, порожнини — субстанцією. Я інколи навіть додавала слова від себе, слова, яких сама Естер не писала, але можу заприсягтися, що коли я й зробила якісь помилки, то вони були несуттєвими; найважливіші місця щоденника я перевіряла знову і знову, доки сумніви щодо значення написаного не зникали остаточно.

Усього рукопису я переповідати не буду — тільки деякі відредаговані пасажі. У своєму виборі я керувалася важливістю цих уривків для мого дослідження, а також бажанням дати вам точне уявлення про життя Естер в Енджелфілді.

Садиба Енджелфілд на відстані має досить пристойний вигляд, хоча фасад його виходить не туди, куди належало б, а вікна розташовані неправильно. Але при наближенні до будинку відразу впадає в око той стан занепаду, до якого його довели. Цілі секції кладки перебувають у жалюгідному і небезпечному стані, бо вивітрилися і розкришилися від негоди. Віконні рами трухлявіють. Схоже також, що деякі місця покрівлі пошкоджено буревіями. Треба буде відразу ж перевірити стелі у горішніх кімнатах.

Біля парадного входу мене зустріла економка. Хоча вона й намагалася це приховати, та все одно я відразу побачила, що в неї проблеми зі слухом та зором. З огляду на її вік, у цьому немає нічого дивного. Саме її похилим віком і пояснюється жалюгідний стан будинку, та родина Енджелфілдів, мабуть, просто не хоче виганяти економку після того, як вона вірою і правдою прослужила їм усе життя. Їхня відданість мені імпонує, але не розумію — чому б не найняти на допомогу місіс Дюн молоду і дужу служницю?

Місіс Дюн розповіла мені про хазяйство. Уже багато років родина Енджелфілдів удовольнялася вкрай недостатньою, за загальними уявленнями, кількістю челяді; до цього вже звикли, і це вважалося чимось цілком нормальним. Не знаю, чи це й справді нормально, зате я з’ясувала, що, окрім власне родини, у будинку мешкають тільки місіс Дюн та садівник на ім’я Джон Діґенс. У заповіднику біля маєтку водяться олені (хоча тут уже давно не полюють), але чоловіка, який їх доглядає, ніхто і ніколи не бачив; здогадно, він дістає вказівки від того самого правозаступника, який найняв мене і який є управителем маєтку (якщо цим маєтком взагалі хтось управляє). Коштами на регулярні господарські витрати розпоряджається місіс Дюн. Я припустила, що Чарльз Енджелфілд щотижня перевіряє рахункові книги і квитанції, але місіс Дюн у відповідь тільки розсміялася і поцікавилася, чи вона й справді схожа на людину, яка буде робити скрупульозні записи у рахунковій книзі. Украй незвичний спосіб ведення справ, якщо не сказати більше!

Утім, я зовсім не вважаю, що місіс Дюн — людина ненадійна і не варта моєї довіри. Навпаки: все, що я побачила, свідчить про те, що жінка вона добросерда й чесна, і в мене є надія, що коли я краще з нею познайомлюся, то виявиться, що деяка стриманість та мовчазність місіс Дюн пояснюються лише її глухотою.

Я виконала деякі письмові розрахунки, щоб продемонструвати містерові Енджелфілду переваги ретельного ведення фінансових паперів, і мала намір запропонувати свої послуги у виконанні цих обов’язків, якщо він переобтяжений справами і не має часу цим займатися. Дійшовши такого висновку, я вирішила, що час зустрітися з моїм роботодавцем, але була неабияк здивована, дізнавшись від місіс Дюн, що той цілісінький день проводить у колишніх дитячих кімнатах і не виявляє ані найменшого бажання їх покидати. Після численних і тривалих розпитувань я нарешті дізналася, що хазяїн будинку страждає на якусь психічну хворобу. Яке нещастя! Чи може щось збудити глибше співчуття, ніж мозок, що втратив здатність функціонувати належним чином?

Місіс Дюн трохи розповіла мені про себе і пригостила чаєм (я чемно вдала, що випила його, але насправді вилила у раковину, бо після того, як побачила, у якому стані перебуває кухня, вже не була впевнена у чистоті чашки). Економці вже за вісімдесят, вона самотня і все своє життя прожила в Енджелфілді. Цілком природно, що невдовзі розмова наша торкнулася самої родини. Місіс Дюн знала матір двійнят маленькою дівчинкою і молодою жінкою. Вона підтвердила те, про що я вже встигла здогадатися: мене найняли сюди саме тому, що матір двійнят було відправлено до божевільні через розумовий розлад. Місіс Дюн так хаотично описала події, які передували відправленню матері двійнят до психлікарні, що я так і не зрозуміла до пуття, чи вдарила місіс Марш усе-таки дружину лікаря скрипкою по голові, чи не вдарила. Та навряд чи це має велике значення: цілком очевидно, що психічні хвороби у цій родині мають спадковий характер, і, мушу зізнатися, серце моє закалатало, коли цей факт знайшов підтвердження. Бо що цікавого в тому, щоб виконувати вказівки розважливих людей, чий розум працює чітко і злагоджено, як годинник? Який інтерес у тому, щоб виховувати вже вихованих дітей — дітей із чистими помислами і благородними намірами? Ні, саме робота в Енджелфілді — те, що мені потрібно. Я не тільки готова до такої роботи — я роками прагнула саме її. Нарешті я матиму можливість сповна застосувати свою методику виховання і перевірити її ефективність!

Я спиталася і про родину батька двійнят: хоча містер Марш і помер, і діти ніколи не знали його, все одно в них тече його кров, справляючи вплив на їхню вдачу. Утім, місіс Дюн змогла розповісти мені про нього дуже мало. Натомість вона розказала мені кілька історій про матір двійнят і їхнього дядька, і в цих історіях, якщо я правильно прочитала між рядків (не маю сумніву, що місіс Дюн саме на цю мою здатність і сподівалася), містилися натяки на обставини вкрай скандального характеру… Але те, на що вона натякала, є майже неймовірним, принаймні у нас в Англії; я підозрюю, що тут економка просто дала волю своїй фантазії. Розвинена уява — це добре, це є ознакою здорового розуму, без неї були б неможливими наукові відкриття; але у таких серйозних питаннях, як мораль, уяву треба стримувати. Якщо її не стримувати, вона може і до глупоти призвести. А може, це все старість? Бо загалом місіс Дюн не схожа на пліткарку. Хай там як, а я відразу ж викинула сумнівну інформацію з голови.

Я пишу ці рядки і чую приглушені звуки за дверима моєї кімнати. То дівчата повилазили зі своїх схованок і потихеньку скрізь нишпорять. Ними ніхто ніколи не займався, вони звикли виробляти все, що їм заманеться. Безперечно, їм піде на користь той режим порядку, дисципліни і гігієни, який я маю намір запровадити у цьому домі. Але зараз до дівчат я виходити не буду, хоча вони саме на це й сподіваються. Треба спантеличити їх на самому початку, що я і зроблю.

Місіс Дюн показала мені кімнати на першому поверсі. Скрізь — огидний бруд, усе вкриває грубезний шар пилюки, пошматовані штори висять як попало, але економка цього не помічає, гадаючи, що вони такі самі нові та чепурні, якими були багато років тому, коли ще живий був дід сестер-близнючок, а челяді в домі була належна кількість. В одній із кімнат я побачила рояль, який, на перший погляд, вже не підлягає ремонту, але все одно треба подивитися — може, ще вдасться його полагодити; є тут і бібліотека, яка, можливо, містить повно цікавих книжок. Які саме там книжки, стане ясно після того, як я повитираю там пилюку.

Інші поверхи я дослідила сама, не бажаючи змушувати стареньку місіс Дюн ходити вгору-вниз: у її похилому віці це надто велике навантаження. Коли я була на другому поверсі, мені почулося вовтуження, шепіт і здавлене хихотіння. Я віднайшла кімнату, де заховалися мої підопічні. Вони замкнули двері і притихли, коли я сіпнула ручку. Я покликала їх на імена — всього один раз — а потім полишила їх на самих себе і вирушила на третій поверх. У мене такий принцип: не ганятися за вихованцями, а змушувати їх самих приходити до мене.

Кімнати на третьому поверсі в такому жахливому стані, який годі й уявити. Там страшенно брудно, хоча іншого я й не чекала. З даху просочується вода (я так і думала), і на частково струхлявілих дошках де-не-де видніє цвіль. Украй нездорове середовище для дітей! Багатьох дощок на долівці бракує, і в мене склалося враження, наче хтось їх навмисне повідривав. Треба буде побачитися з містером Енджелфілдом і обговорити необхідність ремонту підлоги. Особливо треба буде наголосити на тому, що в деяких місцях можна запросто провалитися на нижній поверх або, щонайменше, зламати ногу. Усі завіси незмазані, всі двері покривилися від сирості. Куди б я не заходила, скрізь мене переслідує скрип дверей, рипіння дощок на підлозі і протяги, від яких тріпаються штори.

Коли я повернулася до кухні, місіс Дюн саме готувала вечерю, але в мене не виникло бажання споживати їжу, приготовану в тих жахливих каструлях, які мені довелося тут побачити. Тому я заходилася мити величезну гору брудного посуду (але спершу дочиста вишкребла раковину, бо її не шкребли роками), водночас невпинно спостерігаючи за тим, як місіс Дюн куховарила. Дорікнути їй нема чим — вона дуже старається.

На вечерю дівчата не з’явилися. Я покликала їх один раз — і більше не стала. Місіс Дюн хотіла була й далі звати їх та вмовляти, але я сказала їй, що в мене свої методи виховання і що вона має бути на моєму боці.

Невдовзі приїхав лікар — повечеряти. Як мене й попереджали, господар маєтку до столу не з’явився. Я думала, лікар образиться через це, але він повівся так, наче нічого не сталося. Тож за столом опинилися тільки ми удвох, а місіс Дюн усіляко намагалася нам догодити, хоча й не без суттєвої допомоги з мого боку.

Лікар виявився розумною, високоосвіченою людиною. Він має щире бажання допомогти двійнятам, і саме за його ініціативою мене привезли до Енджелфілду. Він довго розповідав мені про труднощі, з якими мені доведеться тут зіштовхнутися, і я намагалася слухати його з якомога ввічливішим виразом обличчя. Будь-яка гувернантка, провівши усього лише кілька годин у цьому домі, встигла б скласти повну і чітку картину тих завдань, що стоять перед нею, але він — чоловік, тож не розуміє, наскільки це надокучлива справа — вислуховувати розлогі пояснення про те, що вже і так давно зрозуміло. Я нервово вовтузилася, кілька разів досить різко й безцеремонно переривала його, але всі мої сигнали повністю пройшли повз його увагу, і я боюся, що енергія та аналітичні здібності лікаря значно перевершують його здатність до уважного спостереження. Я не збираюся незаслужено критикувати його за схильність бачити в кожному співрозмовникові людину менших здібностей, ніж він сам, бо він справді є людиною дуже розумною; тим паче, як то кажуть, «нема співця — послухаєш і горобця». Лікар напустив на себе вигляд смиренної скромності, але мене не обдуриш — я й сама часто маскуюся в такий спосіб. Однак у роботі, до якої я взялася, мені знадобиться його підтримка, і треба буде докласти зусиль, щоб зробити лікаря своїм союзником, попри всі його недоліки.

Знизу почувся якийсь грюкіт. Ага — то, мабуть, дівчата виявили, що двері комори замкнені на замок. Вони будуть злі й пригнічені; але як же ще зможу я їх привчити до регулярного харчування? І хіба можна відновити порядок без відновлення регулярного прийому їжі?

Завтрашній день я розпочну з того, що вичищу оцю спальню. Сьогодні увечері я вже протерла меблі вогкою ганчіркою і зібралася була мити підлогу, але потім сказала собі «ні». Це треба робити завтра, коли я відшкребу стіни і познімаю штори, які аж поважчали від пилюки, що на них збиралася роками. Що ж, доведеться цю ніч провести у бруді; зате завтра я спатиму в чистісінькій кімнаті. Це буде добрий початок. Якщо я планую відновити порядок і дисципліну у всьому домі, починати треба з прибирання у власній кімнаті. Я хочу, щоб мої думки були так само чистими, як і помешкання. Не можна ясно мислити й успішно втілювати задумане, якщо довкола не панують гігієна і порядок.

Двійнята скиглять у коридорі. Саме час вийти до своїх підопічних.

Останнім часом я так заклопоталася з облаштуванням будинку, що мала обмаль часу для свого щоденника, але все одно треба віднаходити вільну хвилину, бо свої методи я розробляю і фіксую головним чином на папері.

З Еммеліною я досягла значних успіхів, і мій досвід її виховання цілком збігається з тим досвідом, який я надбала, виховуючи інших важких дітей. Мені здається, що вона не така вже й розумово відстала, як мені розповідали, і мій позитивний вплив допоможе їй стати нормальною дитиною. Еммеліна — ніжна й приязна дівчинка міцної статури, вона вже зрозуміла переваги гігієни, їсть із хорошим апетитом. До послуху її можна спонукати умовлянням, потуранням та дріб’язковими подарунками. Незабаром вона збагне, що винагородою за доброчесну поведінку є повага з боку оточення, і тоді я зможу відмовитися від методів підкупу в її вихованні. Однак мої методи не всесильні: по-справжньому розумною людиною Еммеліна не стане ніколи. Навіть застосовуючи всю свою наполегливість, я здатна розвинути тільки те, що можна розвинути.

Отже, своєю роботою з Еммеліною я задоволена.

Її ж сестра являє собою набагато важчий випадок. Мені вже доводилося бачити насильство й раніше, тому даремно Аделіна думає, що її руйнівна поведінка справляє на мене сильне враження. Тим не менш, мене вражає одне: в інших дітей агресивність є загалом побічним аспектом поведінки, а не основною лінією. Ті акти насильства, які мені доводилося спостерігати на прикладі інших своїх підопічних, найчастіше пояснювалися нападами вмотивованої злості, і вилив цієї злості лише випадково міг завдати шкоди людям чи майну. Однак випадок Аделіни під цей шаблон не підпадає. Мені розповідали, а згодом я пересвідчилася сама, що агресія і прагнення руйнувати є єдиною спонукою дій Аделіни, а злість вона нагромаджує в собі лише для того, щоб перетворити її потім на енергію руйнування. Ця дівчинка — тонюсіньке кволе створіннячко, сама шкіра та кістки; харчується вона крихтами. Місіс Дюн розповіла мені про інцидент у парку, коли Аделіна пошкодила декілька тисових фігур. Якщо розказане відповідає дійсності, то це — негідний вчинок, вартий всілякого осуду. Видно, що колись цей парк являв собою прекрасне видовище. Його ще можна впорядкувати, але Джон занепав духом і втратив інтерес до цієї справи. Хай там як, я знайду час і спосіб відновити його самоповагу і мужність! Якщо робота знову стане Джонові до душі й він упорядкує парк, то це справить благотворний вплив на загальну атмосферу в домі.

До речі, треба буде поговорити із Джоном про хлопчика. Сьогодні у кімнаті для занять я випадково підійшла до вікна. Почався дощ, і я хотіла зачинити вікно, щоб волога не заходила всередину. (Підвіконня із зовнішнього боку вже почало руйнуватися й осипатися.) Якби я не підійшла так близько до вікна, фактично впершись носом у шибку, навряд чи я б змогла помітити ту дитину. Але я її помітила: то був хлопчик; він сидів навприсядки на клумбі і смикав бур’яни. На ньому були чоловічі штани, вкорочені на кісточках і підтримувані шлейками. Крислатий капелюх кидав тінь на його обличчя, і я не змогла розглядіти, скільки йому років, хоча на загальний вигляд це одинадцяти- чи дванадцятирічний підліток. Я знаю, що на селі часто залучають дітей до садівництва, хоча частіше їх залучають до роботи на фермі, і мені зрозумілі переваги раннього оволодіння майбутньою професією, але мені не подобається, коли це робиться за рахунок навчання у школі, я не люблю, коли діти прогулюють уроки. Треба буде неодмінно поговорити про це із Джоном і пояснити йому, що хлопчик повинен шкільні години проводити у школі.

Але повернімося до попередньої теми. Стосовно несамовитої агресії Аделіни до її власної сестри я можу сказати, як це не дивно, що з подібним явищем я вже стикалася раніше. Ревнощі та лють між братами та сестрами — явище розповсюджене, а у стосунках між двійнятами ці емоції підсилюються конкуренцією. З часом я спроможуся звести цю агресивність до мінімуму, а поки що від мене вимагається постійне пильнування, аби Аделіна не завдала шкоди своїй сестрі, що, на жаль, уповільнює прогрес в інших сферах. Я ще маю з’ясувати, чому Еммеліна дозволяє Аделіні бити себе, смикати за волосся і переслідувати із затиснутою у щипцях розжареною вуглиною. Вона удвічі міцніша за свою сестру і запросто зможе захиститися, якщо схоче. Може, Еммеліна навмисне не хоче завдавати болю своїй сестрі, тому що ніжно любить її?

У перші дні Аделіна справила на мене враження дитини, яка, на відміну від своєї сестри, ніколи не зможе жити нормальним самостійним життям, але яку можна врівноважити і стримати спалахи її люті завдяки запровадженню суворої дисципліни. Я ніколи не сподівалася, що мені вдасться домогтися від Аделіни розуміння і розважливості. Я передбачала, що у випадку з нею мене очікує завдання набагато складніше і важче, ніж у випадку з її сестрою, завдання, за виконання якого я навряд чи дочекаюся подяк, бо на сторонній погляд досягнення тут будуть дуже скромними.

Але з величезним здивуванням змушена я була змінити свою думку, після того як зіткнулася з виявом кмітливості з боку Аделіни, хоча це був лихий та скаламучений розум. Сьогодні вранці Аделіна зайшла до класної кімнати — неохоче, але без тих найгірших вибриків, якими вона зазвичай демонструє своє небажання вчитися. Усівшись на своє місце, вона, як і завжди, підперла голову рукою. Я почала урок. Власне, це був не урок, а переказ, моя адаптація початкових розділів «Джейн Ейр» — роману, який так подобається багатьом дівчатам. Усі свої зусилля я зосередила на Еммеліні, заохочуючи її слухати і всіляко прикрашаючи оповідь. Я міняла голоси від персонажа до персонажа, активно жестикулювала, вживала різні емоційні вирази, ілюструючи ними почуття людей. Еммеліна очей з мене не зводила, і я була дуже задоволена досягнутим ефектом.

Аж ось краєм ока я помітила якесь ворушіння. То Аделіна повернула голову до мене. Вона й досі підпирала її рукою, і досі її очі, здавалося, були заплющені, але я була певна: вона до мене прислухається. Навіть якщо зміна положення нічого не означала (а це було не так, бо раніше Аделіна завжди від мене відверталася), то все одно — сталася зміна в тому, як вона себе тримала. Раніш вона сонно навалювалася на парту, наче перебуваючи у стані якоїсь тваринної безтямності; сьогодні ж усе її тіло було злегка напружене, ніби насторожене: плечі, спина, руки. Схоже, Аделіна напружено прислухалася до моєї розповіді, намагаючись водночас створити враження, що вона розслаблено дрімає.

Мені не хотілося, щоб вона побачила, що я це помітила. Я й далі поводилася так, наче читаю тільки для Еммеліни. Але при цьому увесь час поглядала на Аделіну. Виявилося, що вона не тільки слухала. Ось я помітила, як у неї здригнулися повіки. Спочатку мені здалося, що очі її заплющені, але ж ні: крізь стулені вії вона спостерігала за мною!

Що ж, обставина вкрай цікава, і я неодмінно використаю її у своїй подальшій виховній діяльності.

…А потім сталося те, чого я зовсім не чекала. Обличчя лікаря змінилося. Так, змінилося, просто на моїх очах. Це був один з тих випадків, коли обличчя раптово набуває нового виміру: риси, звичайно ж, лишаються незмінними, але все обличчя раптом постає в абсолютно новому світлі. Хотіла б я знати, які процеси у людському мозку спричиняються до того, що обличчя знайомих нам людей починають отак різко змінюватися й викривлятися. З можливих пояснень я відкинула оптичні ефекти і дійшла висновку, що пояснення криється у психології спостерігача. Хай би там як, а оця раптова зміна в його обличчі змусила мене на якусь мить завмерти і поглянути на нього широко розкритими очима, що, в свою чергу, змусило і лікаря з подивом подивитися на мене. Коли ж його обличчя нарешті перестало стрибати і сіпатися, в очах його з’явився якийсь дивний вираз, значення якого я так і не змогла зрозуміти. А мені дуже не подобається, коли я чогось не розумію!

Кілька секунд ми дивилися одне на одного широко розкритими очима, обидва почуваючись дуже ніяково, а потім лікар різко розвернувся і пішов.

Як я не люблю, коли місіс Дюн розпоряджається моїми книжками, розсовуючи їх сюди-туди! Скільки разів мені повторювати їй, щоб вона не чіпала недочитаних книжок! Якщо вже їй так хочеться, то чому б не повертати ці книжки до бібліотеки, звідки я їх узяла? Який сенс залишати їх на сходах?

У мене із Джоном-садівником відбулася досить цікава і дивна розмова.

Він — добрий працівник, його присутність у домі має важливе значення; а ще він помітно збадьорився відтоді, як знову приступив до впорядкування свого класичного парку. Він попиває чай і базікає в кухні з місіс Дюн; інколи я бачу, як вони тихо про щось теревенять, і це наштовхує мене на думку, що він не такий вже й глухий, як удає. Якби не поважний вік економки, то я могла б подумати, що в них роман, але оскільки про це й мови не може бути, то я гублюся у здогадках і не можу пояснити собі: що ж там у них за таємниця? Я невдоволено дорікнула місіс Дюн за ці секрети: у нас із нею склалося доброзичливе взаєморозуміння майже в усьому, і мені здавалося, що вона схвально сприймає мою присутність у цьому домі (утім, якби вона сприймала її несхвально, то це не мало б великого значення), — і вона відповіла мені, що вони з Джоном ні про що, окрім господарських справ, не розмовляють: про курчат, яких треба зарізати, про картоплю, яку треба викопати, і таке інше.

— А чому ж ви розмовляєте так тихо? — допитувалась я.

Економка відповіла, що вони розмовляють зовсім не тихо, а якщо й тихо, то не дуже.

— Але ж мене ви не чуєте, коли тихо розмовляю я?

Місіс Дюн відказала, що нові голоси їй сприймати важче, ніж ті, до яких вона вже звикла, і якщо вона розуміє Джона, коли той говорить тихо, то це тому, що знає його голос багато років, а мій — лише місяць-два.

Я й не згадувала про тихі голоси в кухні, аж поки не сталася ота дивина із Джоном. Кілька днів тому я прогулювалася у парку перед сніданком, як раптом знову узріла отого хлопчика, який колись смикав бур’яни на клумбі під класною кімнатою. Я поглянула на годинник — це знову був час шкільних занять. Хлопчина не побачив мене, бо я стояла за деревами. Кілька хвилин я спостерігала за ним; цього разу він не працював, а навпаки — розтягнувся на галявинці і щось видивлявся у траві. На ньому був той самий крислатий капелюх. Я зробила до нього крок, збираючись спитати його ім’я і прочитати йому лекцію про користь освіти, але він, побачивши мене, прудко скочив на ноги, притиснув рукою капелюха до голови і чимдуж кинувся навтьоки. Ніколи раніше не бачила я, щоб хтось бігав так швидко! Переляк і блискавична втеча хлопця є достатніми свідченнями його провини. Він чудово знав, що мав у той час бути у школі. Коли він тікав, я помітила у нього в руці книжку.

Я пішла до Джона і сказала йому все, що думала з цього приводу. Сказала, що не дозволю дітям працювати на нього у шкільний час, що не варто шкодити заняттям заради кількох пенсів, які ці діти зароблять, а якщо їхні батьки цього не розуміють, то я піду до них і сама з ними поговорю. Я сказала також, що коли йому потрібні додаткові робочі руки, то я можу поговорити про це з містером Енджелфілдом, щоб той найняв ще одного працівника. Я вже висловлювала таку пропозицію, але і Джон і місіс Дюн з такою наполегливістю противилися, що я визнала за розумніше почекати, поки я не призвичаюся краще до того, як тут ведуться справи.

Джон прореагував дуже дивно: він похитав головою і став навідріз заперечувати присутність дитини у парку. Коли ж я почала наполягати, що бачила цю дитину на власні очі, він відповів, що то, мабуть, до парку забрів якийсь хлопець із села, таке інколи трапляється, і що він не зобов’язаний відповідати за всіх сільських гультіпак, які можуть здуру приплентатися до парку. На це я йому відказала, що й раніше бачила того хлопця, у день свого приїзду, і що він точно працював на клумбі. На це Джон не відповів нічого, тільки знову повторив, що ніякого хлопця тут не було і що кожному, хто схоче посмикати бур’яни в його парку, він, Джон, залюбки надасть право цим займатися.

Із легким роздратуванням я сказала Джонові, що в такому разі мені доведеться поговорити про цей випадок із директоркою школи і що я сама піду до батьків хлопця. Садівник відмахнувся від мене, наче кажучи, що це не його справа і що я вільна чинити на свій розсуд (що я неодмінно і зроблю). Упевнена, він знає того хлопця, тож я просто шокована його відмовою допомогти мені виконати свій обов’язок. Видно, що ставати на заваді добрій справі — не в його характері; просто колись він, мабуть, теж починав своє навчання ще дитиною, тому вважає, що нічого поганого у цьому немає. Ох, і повільно ж відмирають у провінції такі відсталі погляди!

Читання щоденника захопило мене цілком і повністю. Нерозбірливість літер змушувала мене читати повільно, ламаючи голову над загадками, використовувати увесь свій досвід, знання та уяву для того, щоб зробити видимими слова-привиди; однак ці перепони не могли мене стримати. Навпаки, розмиті і вицвілі поля, особливо важкі для прочитання місця і змазані слова наче самі просилися якомога швидше їх розшифрувати; їхній живий і пульсуючий зміст прагнув якнайшвидше вийти назовні.

І поки я отак захоплено читала, в іншій, незайнятій частині мого мозку поволі визрівало рішення. І коли поїзд прибув на станцію, де мені треба було зробити пересадку, я з легким подивом пересвідчилася, що мої плани змінилися. Я все-таки не поїду додому. Я поїду до Енджелфілду.

Приміський поїзд до Бенбері був напхом напханий людьми, що їхали додому на Різдво; сидіти було ні´де, а стоячи я ніколи не читаю. При кожному посмику поїзда, при кожному поштовху пасажирів, що стояли поруч, я відчувала, як прямокутник щоденника Естер втискається в мої груди. Я встигла прочитати лише половину. Решта почекає.

Що ж трапилося з тобою, Естер? Куди ж ти поділася?

Крізь вікно я побачила, що кухня порожня, а коли повернулася до фасаду будинку і постукала у двері, то мені ніхто не відповів.

Може, він кудись поїхав? О цій порі року майже всі кудись від’їжджають. Але вони їдуть здебільшого до своїх родин; а куди поїде Аврелій, у якого родини немає? Тож, напевне, він десь тут.

Нарешті до мене дійшло: та він же, либонь, розвозить торти для різдвяних вечірок! Бо чим іще може займатися постачальник провізії у переддень Різдва? Треба було мені приїхати сюди пізніше. Я засунула у поштову скриньку вітальну картку і вирушила через ліс до зруйнованого маєтку.

Було холодно; достатньо холодно, щоб чекати снігу. Під черевиками земля була мерзла, як камінь, а побіліле небо загрожувало хуртовиною. Я йшла енергійним кроком. Навіть трохи зігрілася від швидкої ходьби, тим паче що попередньо закутала обличчя теплим шарфом аж до самого носа.

На галявині я зупинилася. Там, на будівельному майданчику, панувало якесь незвичне пожвавлення. Я невдоволено насупилася. Що б це могло означати?.. Фотоапарат висів у мене на шиї, під пальтом. Коли я розстебнула ґудзики, під одіж заповз неприємний холод. Скориставшись об’єктивом-далекоміром, я почала спостерігати. На під’їзній доріжці виднівся поліцейський автомобіль. Уся будівельна машинерія стояла нерухомо — роботи було зупинено. Самі будівельники зібралися неподалік ріденькою купкою. Вони, мабуть, не працювали вже досить давно, бо час від часу ляскали в долоні і притупцьовували, намагаючись зігрітися. Дехто з них поклав каску на землю, дехто начепив через ремінець на руку. Ось один чоловік дав другому закурити. Будівельники зрідка перемовлялися короткими фразами, але розмови як такої не було. Я спробувала прочитати вирази їхніх похмурих облич. Що вони означали? Утому? Стурбованість? Зацікавлене очікування? Чоловіки стояли спиною до майданчика, а лицем до мене і мого фотоапарата, але час від часу хтось із них обертався, щоб поглянути через плече на те, що відбувалося позаду.

А позаду на частиною майданчика було розбито білий тент. Будинок уже знесли, але за розташуванням каретного сараю, церкви та за напрямком гравійної доріжки я здогадалася, що тент поставили на тому місці, де колись була бібліотека. Поряд із тентом стояв якийсь будівельник, а біля нього, напевно, виконроб. Вони розмовляли з двома чоловіками: один з них був у костюмі і пальті, а другий — у поліцейській формі. Говорив виконроб — швидко, час від часу то схвально киваючи, то заперечливо хитаючи головою; але коли чоловік у пальті поставив запитання, то звернувся він не до виконроба, а до його підлеглого; коли ж той почав відповідати, то решта троє уважно його слухали.

Схоже, той чоловік зовсім не зважав на холод. Говорив короткими фразами, а коли робив довгі паузи, явно щось пригадуючи, то решта теж мовчали, терпляче очікуючи продовження. У якусь мить будівельник вказав на екскаватор і зімітував рукою, як той вгризається в землю своїм зубатим ковшем. Нарешті чоловік знизав плечима, насупився і провів рукою перед очима, наче відганяючи від себе якийсь неприємний образ, що виник у його уяві.

Ось піднялися відкидні двері тенту, звідти вийшов ще один, п’ятий, чоловік і приєднався до групи. Вони про щось недовго і серйозно радилися, а потім виконроб пішов до групи своїх підлеглих і переговорив з ними. Ті схвально закивали головами, немовби заздалегідь очікували саме такого висновку, а потім забрали каски й термоси і вирушили до своїх автомобілів, припаркованих біля брами. Полісмен у формі зайняв позицію біля тенту спиною до входу, а його колега у пальті запросив будівельника та його начальника до поліцейського автомобіля.

Я повільно опустила фотокамеру, але все одно не зводила очей з білого тенту. Я вже колись була на тому місці. Мені пригадалася пустка занапащеної бібліотеки. Обвалені полиці, балки, що попадали на підлогу… А ще мені пригадався той несподіваний страх, що пронизав мене, коли я перечепилася об шматок обгорілої деревини.

Мабуть, у тій кімнаті знайшли труп, похований під обгорілими книжками, за труну якому служила книжкова шафа. І понад півстоліття цю могилу надійно приховували від очей балки, що впали додолу.

Естер? Ця здогадка міцно засіла в моїй голові. Я довго шукала людину — і ось, здається, її знайшла. Логічний висновок був неминучим.

Однак Естер поїхала за рік до пожежі, чи не так? Навіщо ж вона повернулася? І тут мене вразила думка, простота якої змусила мене повірити у її правдивість: а що, коли Естер взагалі нікуди не від’їжджала?..

Коли я вийшла на край лісу, то побачила двох білявих малюків, що безутішно плелися під’їзною доріжкою. На ходу вони похитувалися і спотикалися: важка будівельна машинерія залишила на землі звивисті, застиглі від морозу шрами, а дітлахи не дивилися собі під ноги. Та й ніколи їм було дивитися, бо вони тільки й знали, що оглядалися через плече на будівельний майданчик.

Саме дівчинка і побачила мене першою, коли, втративши рівновагу і ледь не впавши, повернула нарешті голову і поглянула перед собою. Від несподіванки вона зупинилася. А брат її, узрівши мене, напустив на себе поважний вигляд людини, яка знає дуже важливу інформацію, і сповістив мені таке:

— Вам не можна туди ходити. Так полісмен сказав. Туди ходити заборонено.

— Зрозуміло.

— Вони там тент поставили, — додала дівчинка і ніяково зашарілася.

— Я бачила той тент, — відповіла я.

Під аркою паркової брами показалася їхня мати. Вона явно поспішала і трохи засапалася.

— З вами все гаразд? Я бачила на вулиці поліцейську машину. — А потім звернулася до мене: — Що там сталося?

Їй відповіла дівчинка.

— Поліція там тент поставила. Нас туди не пустили. Сказали, щоб ми йшли додому.

Білява жінка поглянула на майданчик і, побачивши білий тент, спохмурніла.

— Його ставлять зазвичай тоді, коли… — Вона не наважилася закінчити фразу в присутності дітей, але я здогадалася, про що йшлося.

— Гадаю, саме це і сталося, — мовила я.

Першим порухом жінки було пригорнути дітей та заспокоїти їх, але натомість вона просто поправила шарфик у хлопчика і змахнула чубчик з очей у дівчинки.

— Ходімте додому, — сказала вона дітям. — Усе одно на вулиці надто холодно, щоб гуляти. Ходімте додому, я зварю вам какао.

Дітлахи кинулися через браму і вискочили на Стрит. І знову, як і раніше, їх наче з’єднував невидимий мотузок: куди б вони не кидалися, як би не вертілися, усе одно вони завжди були поруч, на відстані мотузка одне від одного.

Спостерігаючи за ними, я відчула в боці жахливу й болісну пустку, нестерпну відсутність своєї сестри.

Їхня мати на мить затрималася біля мене.

— Може, й ви вип’єте в нас какао? Ви бліда, як примара.

І ми пішли з нею в ногу слідком за дітьми.

— Мене звуть Марґарет, — назвалась я. — Аврелій Лав — мій знайомий.

Жінка посміхнулася.

— А мене звуть Карен. Я тут доглядаю оленів.

— Я знаю. Аврелій мені казав.

Поглянувши вперед, я побачила, як дівчинка кинулася до брата, намагаючись його штовхнути. Той ухилився і рвонув на бруківку, тікаючи від сестри.

— Томасе Амбросе Прокторе! — гукнула моя супутниця. — Ану назад на тротуар!

Зачувши це ім’я, я аж сіпнулася від несподіванки.

— Як, ви сказали, звуть вашого хлопчика?

Жінка здивовано глянула на мене.

— Просто… багато років тому тут працював чоловік на ім’я Проктор, — поквапилася пояснити я.

— То був мій батько — Амброс Проктор.

Від чергової несподіванки я знову зупинилася й замислилася.

— Виходить, що Амброс Проктор… тобто хлопець, який працював помічником Джона-копача, — ваш батько?

— Джон-копач? Ви хочете сказати, Джон Діґенс? Так. Саме він і знайшов моєму батькові роботу в Енджелфілді. Утім, це було задовго до мого дня народження. Коли я народилася, батькові було за п’ятдесят.

Виринувши з роздумів, я знову поволі рушила вперед.

— Приймаю ваше запрошення на какао, якщо ви не заперечуєте. До речі, коли прийдемо, я дещо вам покажу.

Діставши закладку з щоденника Естер, я подала її Карен. Та взяла фото й відразу ж посміхнулася, побачивши на ньому свого сина: серйозний, на голові каска, плечі розведені, пряма напружена спина.

— Пам’ятаю той день, коли син прийшов додому і розповів мені, що вдягав жовту будівельницьку каску. Він так зрадіє цій фотографії!

— А спадкоємиця Енджелфілду, міс Марш, та, що є вашим роботодавцем… вона коли-небудь бачила Тома?

— Чи бачила вона Тома? Звісно, що ні! Ви ж знаєте, що їх дві. Дві сестри Марш. Настільки мені відомо, одна з них завжди була розумово відсталою, тому всіма справами у маєтку керує її сестра. Але вона затвірниця. Після пожежі ніколи в Енджелфілді не була. Навіть я ніколи її не бачила. Ми підтримуємо контакт виключно через правозаступників.

Карен стояла біля плити, чекаючи, поки нагріється молоко. Крізь вікно виднівся парк, а за парком — поля, якими колись Аделіна з Еммеліною пхали дитячий візок із немовлям. Уже небагато лишилося пейзажів, які майже не змінилися відтоді.

Мені слід було виявляти обережність, щоб не сказати більше, ніж потрібно. Відтоді як я завітала до оселі Карен, господиня ніяк не виявила своєї поінформованості щодо того, що міс Марш з Енджелфілду і міс Вінтер, чиї книжки я помітила у неї на полиці, — та сама особа.

— Річ у тім, що я працюю на сестер з Енджелфілду, — пояснила я. — Я пишу нарис про дитячі роки, які вони тут провели. І коли я показала міс Марш кілька фотографій їхнього будинку, мені здалося, що вона його впізнала.

— Навряд чи. Хоча все може бути…

Вона знову взяла фото, поглянула на нього, а потім покликала сина із сусідньої кімнати.

— Томе! Томе! Принеси, будь ласка, оте фото, що стоїть над каміном! Оте, що у сріблястій рамці.

Увійшов Том із фотографією в руках, а за ним вбігла його сестра.

— Ось поглянь, — звернулася до нього Карен, — оця пані тебе сфотографувала.

Коли малюк побачив себе на знімку, на його обличчі з’явився вираз радісного подиву.

— А можна, я візьму фото собі?

— Авжеж, — відповіла я.

— Покажи Марґарет фото твого діда, — сказала Карен.

Том підійшов до столу з мого боку і ніяково простягнув мені фотографію у рамці.

Це було старезне фото, на якому був зображений дуже молодий парубок, майже підліток: на вигляд йому було років вісімнадцять, не більше. Місце, де він стояв, я розпізнала відразу ж: це був класичний парк. Хлопець зняв кепку і тримав її в руці; я миттю уявила собі, як він однією рукою знімає її, а другою витирає з лоба піт. Він трохи відхилив назад голову, стараючись не мружитися на сонці, і це йому майже вдалося. Рукава його сорочки були закочені по лікті, а верхній ґудзик розстебнутий; але штани були ретельно напрасовані, а черевики до блиску начищені — спеціально для фотографії.

— Він працював там, коли сталася пожежа?

Карен поставила на стіл кухлики з какао. Прибігли діти, повсідалися й почали його сьорбати.

— Здається, на той час його вже забрали до війська. Після цього він в Енджелфілді довго не з’являвся. Років із п’ятнадцять.

Пронизавши поглядом десятиліття, сконцентровані у старій зернистій фотографії, я придивилася до обличчя хлопця. Який гарний! І як же Том на нього схожий!

— Знаєте, він ніколи багато не розповідав про своє дитинство та юність. Завжди був небалакучий. Але є речі, про які мені б хотілося дізнатися. Наприклад, чому він так пізно одружився? Коли вони побралися з моєю матір’ю, йому було під п’ятдесят. Може, на заваді стояло щось, що трапилося з ним ще у молодості, як ви вважаєте? Але в дитинстві такі запитання чомусь не спадають на думку, а коли людина дорослішає, то часто буває вже пізно… — Карен на мить замовкла, сумно знизавши плечима. — Він був чудовим батьком. Спокійним. Добрим. Завжди в усьому мені допомагав. Однак тепер, коли я вже сама стала дорослою, у мене складається враження, наче я ніколи по-справжньому не знала свого батька.

Раптом мою увагу привернула одна деталь на фото, якої я раніше не помітила.

— А що це таке? — спитала я.

Карен нахилилася, щоб краще придивитися.

— А, це торба. Щоб дичину носити. Фазанів здебільшого. Її можна розстелити пласко на землі, покласти туди птицю, потім загорнути і застебнути. Не знаю, як ця торба опинилася на фото. Я достеменно знаю, що мій батько ніколи не був ні єгерем, ні лісником.

— Інколи він приносив двійнятам то кролика, то фазана, коли вони просили його, — пояснила я, і Карен вдячно поглянула на мене — вона рада була дізнатися про раніш невідомий епізод із життя свого батька.

Я згадала про Аврелія та його спадщину. Його принесли до місіс Лав саме у цій торбі для дичини. Тепер зрозуміло, звідки там взялося перо, — адже в торбі носили фазанів.

А ще мені пригадався шматочок паперу. Пригадалося, як Аврелій казав мені, піднісши смужку паперу з розмитою плямою до вікна: «На початку — щось схоже на А. У самісінькому кінці — S. Воно, звичайно ж, вицвіло за довгі роки, треба добряче придивитися, але все одно побачити можна, еге ж?»

Я так і не змогла нічого там побачити, але Аврелієві це, мабуть, і справді вдалося. А що, коли там було не його ім’я, а ім’я його батька — Амброс?

Пішовши від Карен, я взяла таксі й поїхала до контори правозаступника, що у Бенбері. Адресу я знала, бо листувалася з ним стосовно Естер; а тепер чи не та сама Естер знову «змусила» мене звернутися до нього?

Секретарка, дізнавшись, що я не призначала зустрічі заздалегідь, не схотіла турбувати містера Ломакса.

— Ви що, не знаєте, що сьогодні переддень Різдва?

Але я стала наполягати.

— Скажіть йому, що я міс Лі, приїхала стосовно Енджелфілду та міс Марш.

Із виразом на обличчі, який слід було читати як «це вам не допоможе», секретарка пішла до контори, щоб доповісти про мене, а через деякий час повернулася і таки запросила мене до свого шефа, щоправда, не без прихованої неприязні.

Містер Ломакс-молодший молодим уже не був. Років йому було приблизно стільки ж, скільки було Ломаксові-старшому, коли до нього з’явилися двійнята, щоб залагодити справу із грішми на поховання Джона-копача. З допитливим виразом обличчя і легкою усмішкою Ломакс-молодший потиснув мені руку, і я збагнула, що себе і мене він сприймає як змовників. Упродовж багатьох років містер Ломакс-молодший був єдиним, хто знав друге ім’я своєї клієнтки міс Марш; цю таємницю він успадкував від свого батька разом зі столиком з вишневого дерева, шухлядами картотеки та картинами на стіні. А тепер, після скількох років утаємниченості, до нього приїхала ще одна людина, яка теж знала те, що знав він.

— Радий бачити вас, міс Лі. Чим можу прислужитися?

— Я щойно приїхала з Енджелфілду. З будівельного майданчика. Там поліція. Вони знайшли труп.

— О Господи!

— Як гадаєте, поліція наполягатиме на тому, щоб поговорити з міс Вінтер, чи ні?

Коли я вимовила це ім’я, Ломакс кинув швидкий перестережливий погляд на двері, щоб пересвідчитися, що нас ніхто не чує.

— Звісно, поліція схоче переговорити з власницею маєтку, хоча б для порядку.

— Я так і думала, — швидко сказала я. — Але проблема тут не тільки в тому, що міс Вінтер хвора — вам, сподіваюсь, про це відомо?

— Так, — кивнув містер Ломакс.

— Але і в тому, що помирає її сестра.

Містер Ломакс спохмурнів, кивнув і не став мене перебивати.

— З огляду на важкий стан її сестри, було б краще, якби міс Вінтер дізналася про знахідку з деяким запізненням. Було б також краще, якби цю неприємну новину їй сповістив не хтось чужий, а знайома людина. Крім того, вона не повинна бути на самоті, коли до неї дійде ця інформація.

— Що ж ви пропонуєте?

— Я могла б сьогодні ж повернутися до Йоркширу. Якщо я встигну на станцію до наступної години, то сьогодні увечері вже буду там. Напевне, поліція контактуватиме з нею за вашим посередництвом?

— Так. Але я зможу забезпечити кількагодинну затримку. А ви тим часом встигнете туди дістатися. Я можу також підкинути вас до станції, якщо хочете.

У цей момент задзвонив телефон. Ми обмінялися стурбованими поглядами, і містер Ломакс узяв слухавку.

— Кажете, знайшли чийсь скелет? Зрозуміло… Так, вона є власницею маєтності… Людина похилого віку, та ще й тяжко хвора… Сестра теж серйозно хвора, може з дня на день померти… За цих обставин… Так, було б краще… До речі, я знаю людину, яка збирається туди їхати сьогодні увечері… Дуже надійна людина… Аякже… Безперечно… Усіма можливими засобами. До побачення.

Містер Ломакс зробив запис у своєму записнику і підсунув його мені через стіл. Там значилося ім’я й телефонний номер.

— Хоче, щоб ви зателефонували, коли будете на місці, і дали йому знати, як здоров’я старої пані. Якщо вона буде в змозі, то він з нею поговорить, якщо ні, то ця справа може почекати. Каже, що ті людські останки — задавні. До речі, скільки лишилося до відправлення вашого поїзда? Треба поквапитися.

Побачивши, що я заглибилася у роздуми, містер Ломакс-молодший майже всю дорогу мовчав. Але якась думка не давала йому спокою, тож, звертаючи з головної дороги до станції, він не втримався і спитав:

— Між іншим, а як стосовно тринадцятої казки? Не думаю, що…

— Сама не знаю, — відповіла я. — Вибачте, але я сама дуже б хотіла це знати.

На обличчі містера Ломакса з’явилося розчарування.

А коли попереду забовваніла станційна споруда, надійшла моя черга ставити запитання.

— Ви часом не знаєте людину на ім’я Аврелій Лав?

— Постачальника провізії? Звісно, знаю. Справжній кулінарний геній!

— А давно ви його знаєте?

Містер Ломакс відповів не задумуючись:

— Давно. Ми з ним до однієї школи ходили… — Посеред фрази він завагався і врешті-решт зупинився, збагнувши, чому я про це спитала.

Тому й наступне моє запитання не стало для нього несподіванкою.

— Коли ви дізналися, що міс Марш — це міс Вінтер? Тоді, коли взяли у свої руки батьківський бізнес?

Правозаступник знервовано ковтнув і кліпнув очима.

— Ні, не тоді. Набагато раніше. Я ще школярем був. Якось вона прийшла до нас, щоб поговорити з батьком. Питання, з яким вона прийшла, мало приватний і конфіденційний характер, тому вони пішли до нас додому, щоб там усе з’ясувати. Не заглиблюватимусь у подробиці, але під час їхньої розмови виявилося, що міс Марш і міс Вінтер — одна й та сама особа. Зрозумійте, я не підслуховував. Тобто підслуховував, але ненавмисне. Коли вони увійшли, я сидів під обіднім столом — довга скатертина накривала мене, як тент… Мені не хотілося бентежити батька своєю несподіваною появою, тому я не став вилазити з під столу і принишк.

Як там казала міс Вінтер: «В оселі, де є діти, таємниць бути не може»!

Містер Ломакс зупинив авто перед входом у станцію і винувато поглянув на мене.

— Я розповів про це Аврелієві. Відразу ж після того, як він розказав мені, що його знайшли у ту ніч, коли згорів Енджелфілд. Я сказав йому, що міс Аделіна Енджелфілд і Віда Вінтер — та сама особа. Вибачте.

— Не переймайтеся. Тепер це вже не має ніякого значення. Я просто поцікавилася, і все.

— А вона знає, що я розповів Аврелієві, хто вона насправді?

Мені пригадався той лист, якого мені прислала міс Вінтер на самому початку, пригадався вдягнений у брунатний костюм Аврелій, який під виглядом репортера прийшов дізнатися про своє походження.

— Якщо міс Вінтер про щось і здогадалася, то все одно це було десятки років тому. А якщо вона знає напевне, то з усього видно, що їй байдуже.

Тривога і збентеженість наче самі собою стерлися з чола містера Ломакса.

— Дякую, що підвезли.

І я побігла до поїзда.

Зі станції я зателефонувала батькові. Він не приховував розчарування, почувши, що я не зможу приїхати додому.

— Мама дуже жалкуватиме, — сказав він.

— Та невже?

— Звісно, жалкуватиме.

— Мені треба повернутися. Здається, я знайшла Естер.

— Де?

— В Енджелфілді. Там знайшли скелет.

— Скелет?

— Один з будівельників викопав його сьогодні екскаватором у бібліотеці.

— Оце так!

— За законом, поліції доведеться звернутися до міс Вінтер і розпитати стосовно цієї знахідки. А в неї сестра помирає. Я не можу залишити її там саму. Без мене їй буде важко.

— Зрозуміло. — Тон батька був дуже серйозний.

— Не кажи цього мамі, але міс Вінтер і її сестра — двійнята.

Батько промовчав. А потім тільки й вимовив:

— Будь обережною, добре, Марґарет?

За чверть години я вже сиділа у вагоні біля вікна і витягувала з кишені щоденник Естер.

Треба буде неодмінно дізнатися більше про оптику! Сидячи з місіс Дюн у вітальні й обговорюючи з нею меню на наступний тиждень, я раптом помітила у дзеркалі якийсь рух.

— Еммеліно, що ти тут робиш? — роздратовано вигукнула я, бо в той момент вона мала бути не вдома, а надворі, щоб здійснювати рекомендовані мною щоденні прогулянки на свіжому повітрі.

Звісно, то була моя помилка, бо варто мені було лише підійти до вікна, як я побачила Еммеліну саме там, де вона й мала бути, себто надворі. Вона гралася з сестрою. Те, що я побачила, — а точніше, те, що мені здалося, — було, либонь, звичайнісіньким сонячним променем, що проник крізь шибку й відбився у дзеркалі.

Якщо говорити про відбиток, що його залишив отой сонячний відбиток у моїй свідомості (ось тобі й маєш ненавмисну тавтологію!), то слід сказати, що та похибка мого сприйняття була спричинена особливістю психології бачення різних предметів та явищ, а також тими химерними трюками, які здатен викидати багатогранний світ оптики. Я ж бо, помітивши, що двійнята тиняються будинком і можуть вигулькнути будь-де, навіть там, де я аж ніяк не сподівалася їх узріти, вже встигла виробити звичку: будь-який рух, який я бачу краєм ока, я тлумачу як ознаку їхньої присутності. Відблиск сонячного світла у дзеркалі може відбитися у свідомості — причому дуже переконливо — як дівчинка у білій сукні. Аби надалі уникати подібних помилок, треба навчитися бачити все без упередженості, відмовитися від усіх звичних шаблонів мислення. На користь такого ставлення до реальності можна сказати багато. Оригінальність думки! Нешаблонна реакція на довколишній світ! У підвалинах науки лежить здатність кинути свіжий погляд на те, що впродовж сторіч уважалося зрозумілим, раз і назавжди поясненим. Однак у повсякденному житті таким способом бачення дійсності керуватися не можна. Уявіть собі, скільки знадобиться часу в кожному конкретному випадку, аби щомиті і щодня наново — і дуже ретельно — обдумувати все побачене й почуте! Тому вкрай необхідно більшу частину баченого й чутого перекласти з інтерпретаційного рівня нашої свідомості на нижчий рівень — гіпотетичний. Гіпотетичний рівень свідомості має справу з тим, що припускається, передбачається або вважається за можливе. Інколи він, цей рівень, помиляється і збиває нас з пантелику, змушуючи сприймати відблиск світла за дівчинку в білій сукні, хоча ці дві речі — сонячний промінь та дівчинка — є абсолютно відмінними і не мають між собою нічого спільного.

Місіс Дюн і справді інколи забувається та перескакує з однієї теми на іншу. Боюся, вона мало що запам’ятала з нашої розмови про планування меню, тож завтра вранці, мабуть, доведеться знову все повторити.

У мене виник невеличкий задум стосовно лікаря і моєї діяльності в Енджелфілді.

Я детально виклала лікареві свої думки щодо Аделіни. У неї, без сумніву, виявляється своєрідний тип психічного розладу, з яким я ще ніде і ніколи не стикалася. У розмові з лікарем я побіжно перелічила прочитані мною праці, присвячені проблемам двійнят, їхнього розвитку й виховання, і з виразу його обличчя переконалася у його схвальному ставленні до моєї самоосвіти. Гадаю, тепер він кращої думки про мої здібності й можливості. Про одну зі згаданих мною книжок лікар взагалі не чув, і мені довелося коротко викласти йому наведену в ній аргументацію та фактаж. Після цього я вказала на деякі нечисленні недоречності, що їх я в тій праці помітила, і запропонувала певні зміни у висновках та рекомендаціях, які я б зробила, якби була автором.

Наприкінці моєї промови лікар посміхнувся і напівжартома сказав:

— А може, вам варто написати власну книжку?

Ця його фраза дала мені можливість висловити те, про що я вже досить довго думала.

Я зауважила лікареві, що тут, в Енджелфілді, ми маємо під рукою чудовий практичний матеріал. Я зможу знаходити по кілька годин щодня для письмового підсумовування своїх спостережень. У загальних рисах я окреслила кілька дослідів та експериментів, які слід провести для підтвердження моєї гіпотези. Я припустила, що цілісна й завершена праця матиме велику цінність в очах медиків-науковців та практиків. Потім висловила жаль з того приводу, що увесь мій досвід та офіційно підтверджений рівень кваліфікації є недостатньо вражаючими, щоб спокусити видавця опублікувати мою власну монографію, після чого зізналася, що я, як жінка, не маю цілковитої впевненості у своїй здатності довести до кінця такий амбітний проект. Потрібен чоловік — розумний, з належним рівнем наукової підготовки, проникливий і працьовитий, — для того щоб перевіряти і скеровувати мою дослідницьку діяльність у правильному напрямку. Лише за такої умови ця робота матиме успіх.

Ось таким чином я й посіяла у його свідомості зерна своєї ідеї, і результат виявився саме таким, як я й сподівалася: ми працюватимемо разом.

Боюся, що в місіс Дюн не все гаразд зі здоров’ям. Я замикаю двері, а вона їх відмикає. Я розсуваю штори, а вона запинає їх. А мої книжки й досі пропадають! Економка намагається уникнути відповідальності, кажучи, що в будинку водиться привид.

Між іншим, вона знову згадала про привидів саме у той день, коли книжка, половину якої я вже встигла прочитати, безслідно зникла, а на її місці з’явилася повість Генрі Джеймса. Навряд чи у цій підміні винувата місіс Дюн. Вона сама ледь уміє читати і не має схильності до злих жартів. Напевне, це дівчачі витівки. Варто відзначити вражаючий збіг обставин, який стався, звичайно ж, випадково, бо двійнята самі такого б не змогли придумати: підкинута книжка є досить пришелепуватою історією про гувернантку і двох дітлахів, що водять дружбу з привидами. Боюся, що в цій повісті містер Джеймс демонструє всю глибину своєї необізнаності. Про виховання дітей він знає мало, а про гувернанток — нічого взагалі.

Сталося! Наш експеримент розпочався.

Розлучення двійнят було дуже болісним, і якби я не мала впевненості в його благотворному кінцевому результаті, то визнала б цей акт жорстокістю щодо сестер. Еммеліна ридає ридма, наче серце її ось-ось розірветься від горя. А як же сприйняла розлучення Аделіна? Це вкрай важливо, бо саме на неї має сприятливо вплинути досвід самостійного життя. Про її реакцію я дізнаюся завтра, коли відбудеться наша перша робоча зустріч із лікарем.

Ні на що інше, крім дослідницької діяльності, часу не залишається, але я таки спромоглася зробити дещо корисне на додаток до основної діяльності. Сьогодні я поговорила із сільською вчителькою, яку зустріла біля пошти. Сказала їй, що мала розмову з Джоном стосовно прогульника, і порадила звертатися до мене, якщо хлопець знову не з’явиться на уроках. Учителька пояснила, що під час збирання врожаю на заняттях часто не буває до половини класу, бо діти допомагають у полі батькам. Але ж зараз — не сезон збирання врожаю, а ота дитина смикала бур’ян у квітнику, зауважила я. Учителька запитала мене, що то була за дитина, і я почувалася повною дурепою, бо сама не знала, хто то був. Така прикмета, як крислатий капелюх, нічим не зарадила, бо діти у класі головних уборів не носять. Можна знову поговорити з Джоном, але навряд чи він розповість мені більше, ніж минулого разу.

Останнім часом я майже не роблю записів у щоденнику. Після складання щоденних звітів про перебіг експерименту з Еммеліною я почуваюся надто втомленою, щоб робити ще якісь записи. Тим не менш мені дуже хочеться вести у щоденнику хроніку цих тижнів, бо ми з лікарем займаємося дуже важливими дослідженнями, і в майбутньому, коли я поїду з Енджелфілду, мені буде надзвичайно приємно перечитувати ці записи і поринати у милі спогади. Можливо, ті зусилля, яких ми з лікарем Модслі зараз докладаємо, відкриють мені в майбутньому дорогу до роботи іншого порядку, бо наукова діяльність видається мені наразі значно цікавішою і сприятливішою для самореалізації, аніж усе те, чим я досі займалася.

Сьогодні вранці у нас із лікарем була дуже цікава і змістовна розмова на тему займенників та їх уживання в мові Еммеліни. Вона демонструє дедалі більшу схильність до спілкування зі мною, її комунікативні здібності покращуються з кожним днем. Однак у її мові є один аспект, який сильно заважає розвиткові: це вперте бажання користуватися першою особою множини. «Ми ходили до парку», каже вона, і мені щоразу доводиться виправляти її: «Я ходила до парку». Еммеліна, як папуга, повторює за мною «я», але у наступному ж реченні знову каже «ми»: «Ми бачили в парку кошеня» тощо.

Нас із лікарем ця особливість дуже заінтригувала. Може, це просто задавнена звичка, перенесена з мови двійнят у звичайну англійську, звичка, яка з часом зникне? Чи усвідомлення себе як близнючки так глибоко сидить в Еммеліні, що навіть у мові ця дівчинка намагається протистояти думці про те, що їй із сестрою колись таки доведеться жити нарізно? Я розповіла лікареві про тих уявних друзів, що їх часто вигадують собі діти з порушеннями психіки, і ми разом розмірковували над можливими наслідками цього явища. А що, коли залежність дитини від свого двійника є такою великою, що розлучення призводить до психічної травми, яку можна загоїти лише вигадуванням уявного, нафантазованого друга чи подруги? Однозначного висновку ми так і не дійшли, але розсталися задоволені тим, що виявили ще одну царину досліджень: лінгвістику.

Через велику зайнятість Еммеліною, дослідницькою діяльністю та хатньою роботою в мене залишається обмаль часу на сон, тому навіть зі своїми запасами енергії, підтримуваними здоровою дієтою і фізичними вправами, я починаю помічати в себе симптоми недосипання. Я дратуюсь через те, що залишаю речі, а потім забуваю, куди їх поклала. А коли я увечері беру почитати книжку, то за закладкою бачу, що, напевне, минулого вечора гортала сторінки у напівсонному стані, бо нічого не пам’ятаю зі сторінки, на якій лишила закладку. Ці маленькі дратівні моменти, а також моя повсякчасна стомленість є тією ціною, яку мені доводиться платити за щастя працювати разом із лікарем над нашим спільним проектом.

Однак не про це мені хотілося написати. Мені хотілося написати про роботу. Ні, не про результати експериментів (вони й так зафіксовані у наших записах), а про той душевний стан, ту легкість, із якою ми розуміємо одне одного, про те, як наше взаєморозуміння дозволяє нам обходитися майже без слів. Наприклад, коли ми розробляємо режим сну наших пацієнток і лікареві хочеться до чогось привернути мою увагу, то йому нічого не треба мені казати: я відчуваю на собі його погляд, відчуваю, як його розум звертається до мого — і відволікаюся від роботи, готова вислухати його вказівку чи зауваження.

Чистий збіг обставин, подумають скептики, запідозривши мене в тому, що я фантазую і випадковість намагаюся видати за закономірність, але у мене виникло переконання, що коли двоє людей тісно співпрацюють над спільним проектом — підкреслюю, двоє розумних людей, — то між ними неодмінно виникає тісний внутрішній зв’язок, який значно підсилює ефективність їхньої роботи. І поки вони працюють разом, вони повсякчасно — і гостро — відчувають найменші душевні та фізичні порухи одне одного і належним чином їх тлумачать. І для цього не треба цих порухів бачити — достатньо їх відчувати. І такий внутрішній зв’язок не лише не заважає; навпаки — він дуже допомагає нам у нашій роботі, прискорює її.

Візьмімо один простий приклад, невеличкий, але дуже характерний. Сьогодні вранці я збиралася зробити спробу аналізу моделі поведінки Аделіни, виходячи з лікаревих нотаток. Потягнувшись по олівець, я раптом відчула, як рука лікаря торкнулася моєї: то він уже передав мені олівець, який я хотіла взяти. Я хотіла була подякувати йому, але побачила, що він сидить, глибоко замислившись над власними паперами, отже, подав мені олівець підсвідомо.

Ось так ми й працюємо разом: завжди у взаємозв’язку, завжди передчуваючи думки і потреби одне одного. А коли ми нарізно, тобто більшу частину дня, ми безперестанно думаємо про різні невеличкі деталі проекту або про ширші аспекти життя і науки, і все це свідчить про те, наскільки повно збігаються наші наукові інтереси.

Але в мене вже очі злипаються, і хоча я могла б іще багато написати про радощі дослідницької співпраці, мені вже дійсно давно слід лягати спати.

Майже тиждень я не писала, і брак часу тут ні до чого.

Просто мій щоденник зник.

Болісна особиста втрата.

Я розмовляла про це з Еммеліною — то суворо, то лагідно, то погрожуючи, то обіцяючи купити їй шоколаду; але, на жаль, цього разу мої методи не спрацювали: вона вперто все заперечує. Її пояснення не суперечать одне одному і на перший погляд видаються цілком правдивими. Але не для мене.

Факт залишається фактом: окрім неї, цього не міг зробити ніхто інший. Джон? Місіс Дюн? Навіть якщо припустити, що слугам раптом спало на думку поцупити мій щоденник (чого я ні на мить не припускаю), я чітко пам’ятаю, що коли він пропав, вони були зайняті роботою в зовсім іншому місці. Щоб пересвідчитися в їхній непричетності, я непомітно для них підвела розмову до того, чим займався кожен із них у ту злощасну годину, і Джон підтвердив, що міс Дюн увесь ранок провела в кухні («грюкотіла каструлями», за його ж виразом), а місіс Дюн, у свою чергу, підтвердила, що Джон був у каретному сараї й лагодив візок («гепав своїм молотком»). Тож ні він, ні вона щоденника вкрасти не могли.

Виключивши таким чином усіх можливих підозрюваних, я дійшла неминучого висновку, що крадіжка — діло рук Еммеліни. Мені важко пояснити цей випадок на тлі того значного прогресу, якого дівчинка досягла останнім часом. Читати вона не вміє, і внутрішній світ інших людей та їхні думки її не цікавлять, принаймні доки це не стосується її безпосередньо. Навіщо ж вона вкрала мій щоденник? Може, її спокусив блискучий замочок? (Пристрасть Еммеліни до блискучих речей не згасла, і я її всіляко підтримую, бо це практично безневинна звичка.) Але все одно я в Еммеліні дуже розчарувалася.

…Однак я ніяк не можу відігнати від себе недобрі передчуття. Навіть зараз переді мною й досі стоїть її обличчя — таке безневинне, таке нещасне, коли вона вислуховує мої звинувачення, — що я не можу не сумніватися: а може, тут діє ще якийсь чинник, якого я з тієї чи іншої причини не змогла врахувати? Коли я розглядаю цю неприємну історію в такому світлі, то в мені починає рости тривога: мною раптом оволодіває передчуття, що всі мої плани приречені на поразку. Щось почало діяти проти мене з того самого моменту, як я з’явилася у цьому домі! І воно хоче завадити мені в усьому, за що б я не бралася! Я перевірила ще раз і ще раз усі свої думки, простежила наново логіку всіх своїх міркувань; не можу ніде знайти похибки, але тим не менш мене гризуть сумніви… Щось вислизає із мого поля зору, але що?

Я перечитала цей абзац — і мене вразила невпевненість тону, така нехарактерна для мене. Радше за все, це результат впливу втоми на мій інтелект, бо коли мозок упродовж тривалого часу не має змоги як слід відпочити, у нього з’являється схильність блукати безглуздими і небезпечними манівцями; тож треба лишень добре виспатися — і все минеться.

Тим паче що історія із щоденником нарешті дістала своє завершення. І ось я знову пишу у віднайденому зошиті. Я замкнула Еммеліну в її кімнаті спочатку на чотири години, через день — на шість, а потім сказала, що наступного дня замкну на вісім. На другий день, відразу після того, як я повернулася до себе, відімкнувши кімнату Еммеліни, я знайшла щоденник на своєму столику в класній кімнаті. Мабуть, дівчинка тихенько й непомітно прослизнула туди, щоб повернути його, хоча я не помітила, як вона пройшла повз двері бібліотеки, незважаючи на те, що я навмисне лишила їх трохи прочиненими. Але, так чи інак, щоденник повернувся назад. Отже, підстав для сумнівів не лишилося, чи не так?

Я дуже стомлена, однак мені не спиться. Уночі мені чуються кроки, але коли я відчиняю двері й визираю у коридор, то нікого там не бачу. Мушу зізнатися: мені було лячно (і досі лячно) думати, що хтось читав мій щоденник — нехай навіть усього два дні. Думка про те, що хтось інший читав написане мною, бентежить мій розум. Не можу не уявити собі, наскільки хибно чужа людина може витлумачити дещо з написаного мною, бо коли я пишу сама для себе, та ще й швидко, чудово знаючи, що саме хочу сказати, не надто переймаючись стилем, то можу інколи висловитися так, що стороння особа, не в змозі збагнути, про що насправді йдеться, зрозуміє мене хибно. Обмірковуючи дещо з того, що я написала (наприклад епізод, коли лікар машинально подав мені олівця, — дрібниця, майже не варта опису, подія вкрай малозначуща), я збагнула, що хтось недоброзичливий міг би сприйняти це у зовсім іншому світлі; мені навіть подумалося: а може, вирвати ці сторінки і знищити їх? Але насправді у мене не виникає бажання цього робити, бо саме ці сторінки мені найдорожчі; мені хочеться мати змогу читати й перечитувати їх, коли я поїду звідси і на старість пригадуватиму, яким щастям було для мене працювати над нашим великим проектом і долати пов’язані з ним труднощі.

Хіба ж не може суто наукова дружба бути джерелом невимовної радості? Вона ж від цього не стає менш науковою?

Та все одно висновок напрошується один: кинути вести щоденник взагалі, бо коли я пишу — от хоча б цієї ж миті, коли з-під мого пера з’являється оце речення, — мене не полишає відчуття, ніби якийсь привид заглядає мені через плече, намагаючись при цьому перекрутити мої слова і спотворити їхнє значення, від чого мені стає некомфортно навіть у затишному світі моїх власних думок.

Дуже неприємно бачити себе в іншому, зовсім незнайомому мені ракурсі, хоча цей ракурс, безсумнівно, хибний.

Більше я не писатиму.