Тринадцята казка

Початок

Міс Вінтер померла, а сніг за вікном усе падав і падав.

Прийшла Джудіт, і ми з нею стали біля вікна, вдивляючись у зловісне нічне небо. Згодом поява білого відтінку на ньому сповістила про прихід ранку, й економка сказала, щоб я йшла спати.

Прокинулася я надвечір.

Сніг, який вже встиг упоратися з телефонною лінією, тепер підбирався до підвіконь, до половини засипавши двері. Він відрізав нас від решти світу надійно, мов тюремний ключ. Міс Вінтер удалося втекти; вдалося втекти і тій жінці, яку Джудіт називала Еммеліною, а я воліла не звати на ім’я. Решта ж — Джудіт, Моріс і я — опинилися у пастці.

Кіт нервував. Причиною його занепокоєння став сніг: котові не сподобалася зміна у зовнішньому вигляді його всесвіту. Він стрибав із підвіконня на підвіконня і заклично нявчав, звертаючись до Джудіт, Моріса та до мене, наче відновлення статус-кво беззаперечно перебувало у нашій юрисдикції. Натомість смерть хазяйки стала для нього подією вкрай незначущою, якщо він узагалі її помітив.

Снігова блокада наче розширила часові межі всередині будинку, і ми — кожен по-своєму — коротали наше вимушене неробство. Джудіт незворушно куховарила, поралася в буфетах, а коли запас роботи вичерпався, почала робити манікюр і косметичні маски. Моріс, роздратований вимушеним ув’язненням і неможливістю працювати в парку, без кінця розкладав пасьянс, але коли йому довелося пити чай без молока, то не витримав і дав волю своїм емоціям; тож довелося Джудіт зіграти з ним партію в дурня, щоб заспокоїти його нерви.

Що ж до мене, то я два дні писала свої заключні нотатки, але після завершення цієї роботи зі здивуванням пересвідчилася, що ніяк не можу сісти за читання. У таку заметіль не сприймався навіть Шерлок Холмс. Сидячи на самоті у своїй кімнаті, я цілу годину займалася всебічним вивченням своєї меланхолії і того нового відтінку, який нещодавно в ній з’явився. Нарешті я збагнула, що це був сум за міс Вінтер. Мені бракувало її товариства. Тож, сподіваючись знайти собі компанію, я вирушила на кухню. Моріс радо пограв зі мною в карти, хоча я вміла грати тільки в дитячі ігри. Поки висихали нігті Джудіт, я варила какао і чай без молока, а згодом погодилася, щоб Джудіт зробила манікюр і мені.

Отак ми й просиджували цілими днями утрьох з котом, ув’язнені разом із померлими; здавалося, що навіть старий рік потрапив у пастку разом із нами.

І тільки на п’ятий день велика печаль оволоділа моїм серцем.

Я скрізь прибрала, помила посуд, а поки Моріс його витирав, Джудіт розкладала на столі пасьянс. Така переміна ролей усім сподобалася. Коли ж із миттям посуду було покінчено, я покинула компанію й пішла до вітальні. Там я розчинила вікно, вибралася з будинку у білий простір і пішла по снігу (з того боку сніг був не дуже глибокий).

Увесь мій смуток, стримуваний упродовж багатьох років книжками й бібліотечними полицями, накотився тепер на мене нестримною хвилею. Я сіла на лавку, захищену від снігу високим тисовим живоплотом, і цілком віддалася своїй печалі, широкій та глибокій, як сніг довкола мене, і такій само чистій і незаплямованій. Я плакала за міс Вінтер, за її привидом, за Аделіною та Еммеліною. За сестрою, за матір’ю і за батьком. А найжахливішим було те, що я плакала від жалю до себе. Це було горе малої дитини, навіки розлученої зі своєю половинкою; горе дівчинки, яка, схилившись над старою бляшанкою і побачивши там старі папери, зробила несподіване, приголомшливе відкриття; це було горе дорослої жінки, яка сиділа на лавці і плакала серед снігу в примарному світлі зимового дня.

Коли я прийшла до тями, то побачила біля себе доктора Кліфтона. Він обійняв мене за плечі.

— Я знаю, — сказав він. — Я все знаю.

Звичайно ж, він нічого не знав. Тобто знав, але не все. Однак саме це він сказав, і саме ці слова мене заспокоїли. Бо я знала, що він мав на увазі.

У всіх нас є свої печалі, і хоча обриси цих печалей, їх тягар і обшир у кожного свої, присмак гіркоти однаковий для всіх нас. «Я все знаю», сказав лікар Кліфтон, тому що був людиною, — тож у певному розумінні він дійсно мав рацію.

Він повів мене назад, у тепло.

— О Господи! — переполохалася Джудіт. — Я вам какао нагрію!

— І трохи бренді туди додайте, — порадив лікар.

Моріс підсунув до мене крісло й почав шурувати в каміні.

Я потроху сьорбала какао. З молоком: його привіз лікар Кліфтон, приїхавши сюди з фермером на тракторі.

Джудіт укутала мене шаллю, а сама заходилася чистити картоплю на обід. Моріс, вона та лікар час від часу обмінювалися короткими фразами: що приготувати на вечерю, чи скоро вщухне сніг, коли відновлять телефонний зв’язок. Отак, обмінюючись звичайними фразами, вони самі, без моєї допомоги, і розпочали важкий та тривалий процес відновлення буденного життя після того, як його раптово перервала немилостива смерть.

Мало-помалу ці фрази почали з’єднуватися докупи й перетворюватися на повноцінну розмову.

Спочатку я тільки прислухалася до голосів, а потім і сама приєдналася до бесіди.

Я повернулася додому.

До крамниці.

— Міс Вінтер померла, — сповістила я батька.

— А ти? Ти — як? — спитав він

— Я? Я — жива.

Батько посміхнувся.

— Розкажи мені про маму, — попрохала я його. — Чому вона така?

І він розповів мені:

— Під час пологів їй стало дуже погано. Тебе вона побачила вперше вже згодом, а твою сестру їй не довелося побачити ніколи. Вона сама ледь не померла. На той час, коли мати прийшла до тями, операція з вашого розділення вже відбулася, і твоя сестра…

— І моя сестра померла.

— Так. І ніхто не знав, виживеш ти чи ні. Я ходив від ліжка твоєї матері до твого… Боявся, що втрачу вас обох. Молився всім знаним мені богам, щоб вони зберегли вам життя. І мої молитви було почуто. Частково. Ти вижила. Але мати так до кінця і не одужала.

Залишався ще один момент, який мені хотілося з’ясувати.

— А чому ти не розповів мені? Не розповів про те, що я — одна з двійні?

Батько повернув до мене згорьоване обличчя, потім ковтнув — і заговорив хрипким від хвилювання голосом.

— Історія твого народження — сумна. Твоя мати вважала, що мала дитина навряд чи сприйме таку історію. Якби я міг, я б узяв цей біль на себе, Марґарет. Я зробив би все заради того, щоб уберегти тебе.

Ми сиділи й мовчали. Мені пригадалася решта запитань, які я хотіла поставити, але потреба в них уже відпала.

Я простягла руку батькові — і в той самий момент він простяг мені свою.

За три дні я встигла побувати на трьох похоронах.

Проводжати міс Вінтер в останню путь прийшло багато людей. Уся країна оплакувала смерть улюбленої письменниці, й тисячі читачів приїхали засвідчити шану її пам’яті. Я ж полишила жалобну церемонію, як тільки з’явилася нагода, бо встигла попрощатися з померлою раніше.

Другий похорон відбувся тихо і спокійно. На ньому були присутні тільки Джудіт, Моріс, лікар Кліфтон і я. Ми ховали жінку, яку впродовж служби священик називав Еммеліною. По закінченні служби ми коротко попрощалися і роз’їхалися.

Третій похорон був найскромнішим. У крематорії в Бенбері я була єдиною особою, у присутності якої священик зі смиренним виразом обличчя наглядав за переданням «у руки Господа» скелета нерозпізнаної людини. Так, «у руки Господа», хоча саме я «від імені родини Енджелфілдів» забрала опісля урну із прахом.

В Енджелфілді з’явилися проліски. Точніше, тільки-но почали пробиватися крізь мерзлу землю, щоб вистромити зі снігу свої гострі зелені пагінці.

Я підвелася й прислу´халася. То був Аврелій; він саме проходив крізь цвинтарну браму. На плечах у нього був сніг, а в руках — квіти.

— Добридень, Аврелію!

Який він став сумний! Який блідий!

— Ви так змінилися, — зауважила я.

— Погоня за нездійсненним виснажила мене. — Його очі, завжди такі добрі, тепер наче вицвіли і кольором нагадували блякло-блакитне січневе небо. Вони були такі прозорі, що крізь них можна було побачити всю його спустошену, розчаровану душу. — Усе своє життя я намагався знайти свою родину. Хотів дізнатися, хто я. Останнім часом у мене знову з’явилася надія. Я навіть почав був сподіватися на відновлення стосунків з родичами. Але, на жаль, я помилився.

Стежиною, яка заросла травою, ми пройшли між могилами, згребли з лавки сніг і сіли. Аврелій занурив руку в кишеню і видобув звідти два тістечка. Одне він машинально подав мені, а в друге вп’явся зубами сам.

— Це ви мені принесли? — спитав він, поглянувши на урну. — Нею й завершується моя історія?

Я подала йому урну.

— Яка легка! Як повітря. Тим не менш… — Аврелій зробив жест, намагаючись зобразити, як йому тяжко на душі, і хотів був продовжити фразу, але змовк, поставив урну на землю і знову вп’явся зубами в тістечко.

З’ївши все до крихти, він нарешті заговорив знову.

— Якщо вона була моя мати, то чому я був не з нею? Чому не помер разом із нею тут, в Енджелфілді? Чому це вона віднесла мене до будиночку місіс Лав, а сама повернулася до палаючого маєтку? Чому? У цьому немає сенсу.

Аврелій підвівся, зійшов з головної алеї і рушив вузьким лабіринтом між могилами. Я пішла за ним. Нарешті він зупинився біля могили, яку я вже бачила раніше, і поклав на неї принесені із собою квіти. Це був простий, безхитрісний надгробок.

Джоанна Мері Лав

Повік незабутня

Бідолашний Аврелій! Він був такий стомлений! Він ніяк не відреагував, коли я взяла його під руку. Але за мить розвернувся і поглянув на мене.

— Краще не мати історії взагалі, аніж мати таку, що безперервно змінюється. Усе життя я переслідував свою історію, і мені ніяк не вдавалося спіймати її. От телепень! Ганявся за своєю історією, коли поруч була місіс Лав, яка мене так любила!

— Я ніколи не сумнівалася, що вона вас любила.

«Місіс Лав була для Аврелія доброю матір’ю. Кращою, ніж будь-хто із двійнят», — подумалось мені.

— Може, ліпше нічого і не знати? — обережно підкинула я думку.

Він перевів погляд з надгробка на бліде небо.

— Ви й справді так вважаєте?

— Ні.

— А навіщо ж ви тоді це кажете?

Я висмикнула змерзлу руку з-під його руки і засунула її в рукав свого пальта.

— Так уважає моя мати. Вона гадає, що невагома, незначуща історія є кращою за тяжку й сумну.

— Ага. Отже, ваша історія — тяжка й сумна?

Я хотіла була змовчати, та коли мовчанка надто затяглася, стала розповідати Аврелієві свою власну історію.

— У мене була сестра, — почала я. — Близнючка.

Аврелій повернувся і поглянув на мене. Його широкі й дужі плечі чітко окреслилися на тлі зимового неба. Він стояв і мовчки слухав, поки я виливала йому душу.

— Ми народилися з’єднаними. Ось тут… — і я провела рукою по тому місці, де в мене був шрам. — Вона не могла вижити без мене. Їй потрібно було, щоб моє серце билося для неї. А я не могла жити з нею. Вона виснажувала мої сили. Нас роз’єднали, і моя сестра померла.

Моя друга рука накрила ту, яка трималася за шрам, і сильно її притисла.

— Моя мати ніколи не розповідала мені про це. Гадала, що буде краще, коли я не знатиму.

— Бо віддавала перевагу невагомим і незначущим історіям.

— Так.

— Але ви все одно знаєте вашу.

Я притисла руку ще дужче.

— Дізналась абсолютно випадково.

— Вибачте, — мовив Аврелій.

Він узяв обидві мої руки у свою величезну долоню, другою рукою пригорнув мене до себе. Моє вухо притислося до його грудей, і крізь одіж я почула пульсування його серця. Так б’ється людське серце, подумала я. Он воно як!

І я стояла та слухала.

А потім відхилилася.

— А знати — краще? — спитав мене Аврелій.

— Важко сказати. Але коли вже дізнаєшся, то вороття нема.

— А мою історію ви знаєте?

— Так.

— Знаєте мою правдиву історію?

— Так, знаю.

Аврелій майже не вагався. Просто зробив глибокий вдих — і відразу наче трошки побільшав.

— Ну що ж, тоді розповідайте, — попросив він.

І я розповіла. Поки я говорила, ми йшли, а коли скінчила, то помітила, що ми опинилися саме в тому місці, де крізь білий сніг пробилися перші проліски.

Тримаючи в руках урну, Аврелій завагався.

— Мені здається, що це супроти правил.

— Мені теж так здається. Але що ми можемо зробити?

— Мабуть, правила втрачають свою чинність у подібних випадках, еге ж?

— Те, що ми задумали, — єдино правильний вихід.

— Тоді до справи.

Кухонним ножем ми видовбали в мерзлій землі отвір над труною жінки, яку я знала як Еммеліну. Аврелій висипав у ямку вміст урни, й ми засипали попіл землею. Потім Аврелій утоптав землю своєю величезною вагою, а зверху ми знову поклали квіти, щоб ніхто нічого не помітив.

— Коли сніг розтане, все зрівняється, — сказав він.

І струсив сніг зі своїх штанів.

— Аврелію, це ще не вся ваша історія.

Я повела його до протилежного боку цвинтаря.

— Про свою матір ви вже знаєте. Але ж у вас був і батько. — І я вказала на надгробок Амброса. — Оце і є оті А і S, що ви мені їх показували. То було його ім’я. То була його торба. У ній він носив дичину. Ось чому там виявилося перо.

Я зробила паузу. Бо сказано і так забагато, щоб Аврелій встиг усе це швидко усвідомити.

Через кілька хвилин він кивнув, і я продовжила:

— Ваш батько був доброю людиною. Ви вдалися в нього.

Здивований Аврелій широко розкрив очі.

Ще одна новина. Ще одна втрата.

— Отже, мій батько теж помер. Так жаль…

— Це ще не все, — лагідно мовила я.

Аврелій поволі перевів на мене погляд, і я прочитала в ньому страх, що історії його втрат не буде кінця.

Я взяла його за руку. І заспокійливо посміхнулася.

— Уже після того як ви з’явилися на світ, Амброс одружився. І в нього народилася ще одна дитина.

Аврелій не відразу збагнув сенс сказаного, а коли збагнув, то стрепенувся від захвату, і його велетенське тіло ожило від радісного передчуття.

— Ви хочете сказати… що у мене… і вона… чи він… чи все ж таки вона…

— Так! Вона! У вас є сестра!

Його лице розпливлося у широкій посмішці.

Я вела далі:

— І в неї теж народилися діти. Хлопчик та дівчинка!

— Небіж! І небога!

Я взяла його за руки, щоб вони не трусилися від радісного хвилювання.

— Це — родина, Аврелію. Ваша родина. І ви з ними вже знайомі. Вони чекають на вас.

Крізь цвинтарну браму ми швидко покрокували до білої сторожки. Я ледь встигала за Аврелієм. Він ні разу не озирнувся — тільки біля сторожки зупинився, і то через мене.

— Аврелію! Ледь не забула подарувати вам оце.

Він узяв білий конверт і розкрив його, ніяковіючи з радощів.

Потім витягнув картку і здивовано поглянув на мене.

— Що? Не може бути!

— Так. Може.

— Сьогодні?

— Сьогодні!

Щось найшло на мене тієї миті, і я зробила те, чого ніколи не робила в минулому і ніколи, мабуть, не зроблю в майбутньому.

Я розтулила рота і щосили закричала:

— З днем народження, Аврелію!.. Здоров’я вам і щастя!..

Напевне, то було безглуздя. І вже наступної миті мені стало незручно. Та Аврелієві було байдуже. Він стояв непорушно, розпростерши руки, заплющивши очі і звівши обличчя до неба. І разом зі снігом небеса посилали йому довгоочікуване щастя.

На подвір’ї біля будинку Карен на снігу виднілися відбитки гравців у «нумо, наздожени!»: сліди маленькі і сліди ще менші, чергуючись, утворювали широкі кола. Дітей ніде не було видно, але коли ми підійшли ближче, то почули їхні голоси, що долинали з широкого дупла в старому тисовому дереві.

— Зіграймо в Білосніжку!

— Це дівчача оповідка!

— А в яку оповідку ти хочеш погратися?

— В оповідку про ракети!

— Я не хочу бути ракетою. Давай будемо човнами!

— Та ми ж були човнами вчора!

Зачувши, як дзвякнула клямка на хвіртці, дітлахи визирнули з дупла; на головах у них були капюшони, і з першого погляду відрізнити братика від сестрички було неможливо.

— Тортовик прийшов!

Карен вийшла з хати і підійшла до нас через двір.

— Хочете, скажу вам, хто це? — спитала вона в дітей, ніяково всміхнувшись до Аврелія. — Це ваш дядечко.

Аврелій переводив спантеличений погляд з Карен на дітей, потім знову на Карен, ніби прагнув очима ввібрати їх усіх і вмістити у своїй свідомості. Йому забракло слів, але Карен сама простягла йому руку, і він узяв її пальці у свою велетенську долоню.

— Якось усе несподівано… — почав Аврелій.

— Може, й несподівано, — погодилася вона. — Але ми до цього швидко звикнемо, чи не так?

Він кивнув.

Діти з цікавістю прислухалися до розмови дорослих.

— У що ви граєтеся? — спитала Карен, щоб якось зайняти їхню увагу.

— Та ми ще не знаємо, — відповіла дівчинка.

— Ми ще не вирішили, — додав її брат.

— А ви знаєте цікаві історії? — спитала Емма в Аврелія.

— Тільки одну, — відповів той.

— Тільки одну? — страшенно здивувалася дівчинка. — А в тій історії є жабенята?

— Ні, немає.

— А динозаври?

— І динозаврів немає.

— А підземні ходи?

— Нема.

Дітлахи розчаровано переглянулися: хіба ж це історія?

— А от ми знаємо безліч історій, — сказав Том.

— Безліч, — озвалася луною дівчинка, і на її обличчі з’явився замріяний вираз. — Про принцес, жабенят, магічні замки, добрих фей…

— Про гусінь, кроликів, слонів…

— Про всіх-всіх звірів.

— Про всіх-всіх.

І діти замовкли, поринувши у мандри своїми нескінченними казковими світами.

Аврелій дивився на них так, наче ці діти теж з’явилися з якоїсь казки.

— Цілий мільйон історій, — підсумував хлопчик.

— А хочете, я розповім вам одну? — спиталася дівчинка.

Мабуть, Аврелій вже мав забагато історій для одного дня, подумалося мені, але він схвально кивнув головою.

Дівчинка виставила праву руку, тримаючи в ній уявну книжку. А лівою зробила такий рух, наче розгорнула її. Швидко озирнулася, пересвідчуючись, що аудиторія готова слухати, потім знову поглянула на «книжку» і почала:

— Був собі колись…

Карен, Том і Аврелій — три пари очей спостерігають за Еммою, три пари вух ловлять кожне її слово.

Вони будуть гарними родичами.

Я непомітно вислизнула з двору й хутенько подалася вулицею.

Я не публікуватиму біографії Віди Вінтер. Нехай увесь світ із нетерпінням чекає появи цієї історії, але це — не моя історія, і я не маю права її розповідати. Аделіна й Еммеліна, пожежа і привид — усі ці історії належать тепер Аврелієві. Могили на цвинтарі — теж його, разом із днем народження, який він може святкувати на власний розсуд. Правда, яку він дізнався, і так є великим тягарем, тому не варто покладати на його плечі ще й тягар зацікавлених поглядів і безглуздої допитливості. Аврелій та Карен — якщо їм дадуть спокій — зможуть перегорнути цю сумну сторінку і почати нове життя.

Та час іде. Колись Аврелія не стане; одного дня і Карен залишить цей світ. Її діти, Том і Емма, будуть далеко від описаних подій — далі, ніж їхній дядько. За допомогою своєї матері вони почнуть творити свої власні історії — міцні, надійні і правдиві. Настане день, коли Ізабель і Чарлі, Аделіна й Еммеліна, Хазяйка, Джон-копач і дівчина без імені опиняться в такому далекому минулому, що згадка про їхні старезні кістки ні в кого не породить ані страху, ані болю. Усе це стане просто давньою історією, яка вже нікому не заподіє зла. І коли цей день настане — а я сама на той час буду як давня історія — я подарую Томові й Еммі цей документ. Нехай прочитають його, а якщо схочуть, то й опублікують.

Сподіваюся, що вони його все ж таки опублікують. Бо поки вони цього не зроблять, дух отієї дитини-примари завжди переслідуватиме мене. Вона блукатиме моїми думками, ховатиметься в закутках моїх фантазій, і моя пам’ять лишиться її єдиним майданчиком для ігор. А так, після публікації, в неї буде життя після смерті — небагато, та все ж краще, аніж повне забуття. І це життя після смерті буде більш повним і насиченим, ніж усе її попереднє існування.

Отже, історія дівчинки-примари не буде опублікована ще впродовж багатьох років, а може, і взагалі ніколи. Однак це не означає, що мені нема чим задовольнити цікавість людей щодо Віди Вінтер. Бо дещо я дійсно маю.

Наприкінці останньої зустрічі з містером Ломаксом, коли я вже збиралася йти, він раптом зупинив мене:

— Я тут маю ще одну річ.

І з цими словами містер Ломакс витягнув шухляду і дістав звідти конверт.

Коли я вислизнула непоміченою з подвір’я Карен і рушила до цвинтарної брами, той конверт уже був у мене. Майданчик для будівництва готелю вже розчистили, і коли я спробувала відтворити в пам’яті будинок, у моїй уяві постали лише зроблені мною фотографії.

Але трохи згодом щось мені таки пригадалося. Авжеж. Енджелфілд завжди створював враження будинку, фасад якого дивиться кудись убік. Наче скоса. Нова ж споруда мала бути правильною. І дивитися просто на вас.

Я зійшла з гравійної алеї і попрямувала через засніжену галявину до оленячого заповідника та лісу. Під тягарем снігу темні віти схилилися додолу і час від часу роняли на мене білі, немов ватні, грудки. Нарешті я вийшла до схилу, на точку найкращого огляду. Звідти було видно все. Церкву і цвинтар із вінками квітів, що яскравіють на снігу. Головну браму, білу як крейда на тлі блакитного неба. Каретний сарай, без прихистку з кущів та будяків. От тільки будинок зник, зник повністю. Люди у жовтих касках зрівняли минуле із землею, перетворивши його на чистий аркуш паперу. Точку незворотності пройдено. Уже не можна говорити «об’єкт знесення». Тепер слід казати «об’єкт будівництва». Минуле зруйновано. Час будувати майбутнє.

Я витягла конверт із торби. Він терпляче чекав. Належного часу. Належного місця.

Спочатку почерк видався мені химерним — із надзвичайно ретельно, красиво виписаними великими літерами та всілякими завитками, — та все ж я не могла позбутися враження, що автор листа — дитина. Слова ніби нашкрябано невмілою рукою: через нерівномірний натиск вони то ледь виднілися, то, навпаки, здавалися вдавленими в папір. Літери не створювали відчуття цілісності, бо кожну з них було виведено окремо. Це був почерк дитини або дуже старої людини. Лист було адресовано Марґарет Лі.

Я розкрила конверт, витягла вміст і сіла на впале дерево, щоб його прочитати, бо я ніколи не читаю стоячи.

Люба Марґарет!

Це той уривок, про який я вам говорила.

Я намагалася закінчити його, але бачу, що не зможу. Тож нехай ця історія, через яку в усьому світі зчинили скільки галасу, залишається такою, як є. Вона банальна і непереконлива; так собі — щось незрозуміле й недоладне. Чиніть із нею на ваш власний розсуд.

Стосовно ж назви, то перше, що спадає на думку, — «Попелюшчине дитя», але я надто добре знаю читачів і тому розумію, що хоч як би я цю казку не назвала, вона все одно фігуруватиме під іншою назвою, а не тією, яку дала їй я.

Дати нема. Підпису теж нема.

Зате є історія Попелюшки.

Таку її історію — лаконічну, безжалісну і злу — мені ще ніколи не доводилося читати. Речення були схожі на осколки розбитого скла: блискучі і смертельно гострі.

Уявіть собі таке. Хлопець і дівчина. Хтось із них багатий, а хтось — бідний. Найчастіше бідною буває саме дівчина, і в цьому історія, яку я вам розповідаю, не є винятком. Обійшлося без балу. Для цих двох прогулянки у лісі було достатньо, щоб спіткнутися і впасти одне одному в обійми.

Були собі колись добрі феї, та перевелися. Їх не стало. І розповідь моя про ті часи, коли добрих фей давно вже й слід прохолов. Гарбуз нашої героїні не перетворився на розкішну карету. Він так і залишився гарбузом. Дівчина повзе додому пізно вночі — зґвалтована, у закривавленій спідниці. Біля дверей її не зустрічатиме лакей, тримаючи в руках капці з опушкою з кротячого хутра. Про це вона вже знає. Вона ж бо не дурепа. Утім, вона вагітна.

Далі у казці йдеться про те, як Попелюшка народила дитину, як вона ростила її у злиднях та поневіряннях і через кілька років покинула неподалік будинку свого ґвалтівника.

Кінець цієї казки несподіваний і жорстокий.

Опинившись посеред незнайомого парку, дитина, голодна й холодна, раптом усвідомлює, що її покинули. За нею — паркова брама, що веде до лісу. Вона незамкнена і прочинена. Може, за брамою й досі її мати? Може, вона ще не встигла далеко відійти? А попереду — сарай, який у дитячий уяві перетворився на маленький будиночок. У ньому можна знайти притулок. Хтозна — може, там і харчі є?

Куди ж податися?

До брами — чи до будиночку?

До брами? До будиночку?

Дитина вагається.

Вона вагається, бо…

І на цьому історія закінчується.

Що це? Дитячі спогади міс Вінтер? Чи просто вигадана історія, яку дитина з багатою уявою створила, аби заповнити порожнечу у своїй свідомості?

Ось вона яка, «Тринадцята казка». Остання, знаменита незакінчена історія.

Я прочитала її, і мені стало сумно.

Поволі мої думки переключилися з міс Вінтер на власне життя. У мене принаймні була мати, попри всі її вади. Невже ж запізно спробувати змінити наші стосунки на краще?..

Але це — уже інша історія.

Я поклала конверт у сумку, підвелася, струсила з брюк шматочки кори і вирушила назад, до дороги.

Мене найняли написати історію життя міс Вінтер, і я з цією роботою впоралася. Я виконала всі умови контракту, усі до єдиної. Один примірник рукопису я маю віддати на зберігання містерові Ломаксу, який помістить його в сейф у підвальному приміщенні банку, а потім дасть розпорядження виплатити мені велику суму грошей. Вочевидь, він навіть не збирається перевіряти: а що, як я віддам йому чисті аркуші?

— Вона ж довіряла вам, — сказав він мені.

Міс Вінтер і справді мені довіряла. Її наміри у контракті, якого мені так і не довелося ані як слід прочитати, ані підписати, були чіткими й недвозначними: вона мала перед смертю розповісти мені свою історію, а я мала її записати. Що я зроблю з цією історією опісля — то вже моя особиста справа. Я розповіла правозаступникові про свої плани стосовно Тома й Емми, і ми призначили зустріч для того, щоб зафіксувати мої наміри офіційно — про всяк випадок. І на цьому все мало скінчитися.

Однак я відчуваю певну незавершеність. Не знаю, чи багатьом людям таки судилося прочитати те, що я написала, не знаю, що це будуть за люди, але навіть якщо їх буде обмаль, навіть якщо це станеться багато років опісля — тим не менш я не можу позбутися відчуття, наче я перед ними в боргу. І хоча я розповіла їм усе, що знала про Аделіну, Еммеліну й дівчинку-примару, я чудово розумію, що для декотрих цього недостатньо. Я сама добре знаю, що це таке — прочитати книжку, а потім ходити кілька днів та сушити голову: чи покарали вбивцю, кому дісталися діаманти і чи помирилася, врешті-решт, удова зі своєю племінницею. Тож уявляю, як хвилюватимуться читачі: а що ж сталося з Джудіт і Морісом? хто зараз живе у будинку міс Вінтер? чи досі її знаменитий парк перебуває у належному стані?

Що ж, якщо ви дійсно переймаєтеся цими питаннями, я можу задовольнити вашу цікавість. Будинок міс Вінтер не продали; Джудіт і Моріс залишилися в ньому жити: згідно із заповітом, що його залишила письменниця, її маєток і парк мають стати чимось на зразок літературного музею. Ясно, що основну цінність являє собою парк («схожий на несподівано знайдену перлину», як ішлося в перших офіційних коментарях фахівців-садоводів), але міс Вінтер чудово розуміла, що численних відвідувачів приваблюватиме не стільки схожий на витвір мистецтва парк, скільки її репутація талановитої оповідачки. Тож, окрім оглядів кімнат, у будинку слід організувати кафе і книжкову крамницю. Туристичні гіди, що залучають відвідувачів до музею Шарлотти Бронте, зможуть опісля привозити публіку до «Таємничого саду Віди Вінтер». Джудіт так і залишиться економкою, а Моріс — садівником. Але основна робота, яку вони мають виконати, перш ніж будинок стане музеєм, — це прибрати у колишніх апартаментах Еммеліни. Відвідувачів там не буде, бо дивитися в тих кімнатах нема на що.

А ще — Естер. Ото вже ви здивуєтеся! Те, що я розповім, стане для вас цілковитою несподіванкою. Принаймні для мене стало. Я отримала листа від Еммануїла Дрейка. Чесно кажучи, я вже й забула про того пана, а він тим часом продовжував свої пошуки — поволі, методично — і, як це не дивно, врешті-решт знайшов слід Естер Барроу. Отже, містер Дрейк писав:

…Мене збив з пантелику отой італійський слід. Адже насправді гувернантка поїхала зовсім в інший бік — до Америки! Упродовж року Естер працювала діловодом університетського невролога, а рік по тому до неї приєднався — здогадайтеся хто? Лікар Модслі! Його дружина померла (нічого підозрілого, звичайний грип, я ретельно перевірив), і за кілька днів після похорону він уже плив на кораблі. Це було кохання. Вони обоє вже померли, але встигли прожити довге й щасливе життя. У них народилося четверо синів. Один з них написав мені, а я вислав йому оригінал щоденника його матері. Не впевнений, що нащадок зможе розібрати в ньому більше від одного слова з десяти, а якщо він звернеться до мене по пояснення, то я розповім йому, що його мати знала його батька ще в Англії, коли той ще мав перший шлюб. Якщо ж він не цікавитиметься, то я нічого йому і не пояснюватиму.

До свого листа син Естер додав перелік спільних наукових публікацій своїх батьків. Вони займалися науково-дослідницькою діяльністю й опублікували десятки праць, які високо оцінила наукова спільнота (до речі, жодна з цих праць не стосувалася теми двійнят; гадаю, що Естер і лікар Модслі знали, коли слід поставити крапку). Ці праці виходили під спільним підписом: доктор Е. Модслі, місіс Е. Дж. Модслі.

Ви спитаєте, чому Е. Дж.? Виявляється, друге ім’я Естер було Джозефіна…

Про що ще вам би хотілося дізнатися? Хто доглядає кота на ймення Привид? Відповідаю. Кіт на ймення Привид перебрався до мене й живе тепер у книжковій крамниці. Сидить собі на полицях там, де є вільне місце, а коли на нього натрапляють відвідувачі, то він сприймає їхні здивовані погляди спокійно і незворушно. Час від часу він сидить на підвіконні, але недовго: його бентежать автомобілі, перехожі, власне вулиця й будівля напроти. Я показала йому короткий шлях через алею до річки, але він його зневажливо ігнорує.

— А ти як думала? — каже батько. — Річка йоркширському коту ні до чого. Йому б торф’яниками погуляти.

Гадаю, батько має рацію. Сповнений приємних сподівань, кіт вистрибує на підвіконня, приглядається, а потім обертається і довго не зводить з мене розчарованого погляду.

Мені неприємно усвідомлювати, що він тужить за домом.

Якось до нашої крамниці завітав лікар Кліфтон. Він сказав, що опинився проїздом у нашому місті, згадав про крамницю мого батька і визнав за потрібне зайти, хоча не надто сподівався знайти в нас те, що його цікавило: рідкісну книжку, присвячену медицині вісімнадцятого століття. Сталося так, що саме ця книжка у нас була, і вони з батьком довго і приязно її обговорювали, хоча книгарня вже давно зачинилася.

Щоб якось віддячити, лікар Кліфтон запросив нас повечеряти у ресторан. Це було так приємно! Він мав їхати за день, тож батько запросив його наступного вечора повечеряти з нашою родиною.

У кухні мати сказала мені:

— Цей лікар — приємний мужчина, Марґарет. Дуже приємний.

Наступного дня ми з лікарем Кліфтоном пішли прогулятися біля річки, але цього разу ми були тільки удвох: батько був надто зайнятий складанням листів. Я розповіла лікареві історію енджелфілдської примари. Він уважно слухав, а коли я закінчила, довгий час не ронив ані слова.

— Пам’ятається, я бачив оту скриньку зі скарбами, — нарешті мовив лікар. — Як же їй вдалося уникнути пожежі?

Я спантеличено зупинилася й замислилася.

— Знаєте, я ніколи про це і не думала.

— Мабуть, це назавжди залишиться таємницею.

Він узяв мене за руку, і ми пішли далі.

Але повернімося до попередньої теми — до кота Привида і його туги за батьківщиною. Коли лікар Кліфтон увійшов до батькової крамниці і побачив, що кіт сумує, він запропонував забрати його й відвезти на батьківщину, до Йоркширу. Але ця пропозиція, якою б слушною вона не була, вкинула мене у стан болісної розгубленості. Бо я не певна, чи зможу так легко розлучитися з Привидом. Кіт, безперечно, поставиться до моєї відсутності так само стримано, як і до зникнення міс Вінтер, — на те він і кіт; але ж я — людина, я вже встигла звикнути до нього і тому хотіла б залишити його при собі.

У листі до лікаря Кліфтона я виклала ці свої почуття, а у відповідь лікар запросив погостювати нас обох — Привида й мене. Запросив нас на місяць, коли надійде весна. А за місяць багато чого можна встигнути!

Лікар Кліфтон висловив сподівання, що наприкінці мого візиту ми, певно, знайдемо взаємоприйнятний вихід. Я теж сподіваюся, що життя кота на ймення Привид матиме щасливе продовження.

А ось тепер — точно все.

Або майже все.

Тільки-но здається, що вже кінець, як раптом виявляється, що зовсім ні.

До мене завітала гостя.

Першим її помітив Привид. Я щось мугикала собі під ніс, збираючись у подорож на запрошення лікаря Кліфтона. Розкрита валіза лежала на ліжку. Кіт тупцював сюди-туди: то входив у валізу, то виходив з неї, розмірковуючи, чи треба йому вмощуватися серед моїх шкарпеток та светрів.

Аж раптом він закляк на місці, нашорошив вуха і спрямував погляд повз мене на двері.

Вона з’явилася не як золотокрилий ангел і не як вкритий саваном привид смерті. Моя гостя була такою ж самою, як і я: темноволоса, досить висока і худорлява. Зустрівши цю жінку на вулиці, ви б не звернули на неї уваги.

Мені хотілося поставити їй сотні, тисячі запитань, але я була така приголомшена, що не в змозі була навіть вимовити її імені.

Вона зробила крок назустріч, обняла мене за плече і притисла до себе — збоку.

— Мойро, — спромоглася я нарешті прошепотіти, — я вже почала була думати, що ти нереальна.

Але вона була цілком реальна. Ось вона — притислася до мене щокою, обійнявши мене за плече, а моя рука лежить на її талії. Ми доторкнулися одна до одної своїми шрамами, і всі мої запитання поблякли, змарніли й відлетіли геть, коли я відчула потік її крові у моєму тілі, відчула, як б’ються в унісон наші серця.

Це була мить Чуда — великого і водночас буденного. У мені завжди жила пам’ять про це відчуття. Ця пам’ять була десь далеко, ув’язнена в підсвідомості, а тепер сестра прийшла і вивільнила її. О, це блаженне злиття! Ця єдність, що колись була для нас звичайною, а сьогодні чудесним чином знову до нас повернулася!

Вона прийшла — і ми разом.

Я зрозуміла, що сестра прийшла попрощатися. Що наступного разу, коли ми зустрінемося, до неї прийду я. Що ця наступна зустріч відбудеться не скоро.

А нам і не було куди поспішати. Вона могла чекати, і я теж.

Я змахнула рукою сльози з її щоки, відчула дотик її пальців на своїй — і наші пальці в пориві радості переплелися. Її подих на моїй щоці, її лице зарилося в моє волосся; я сховала носа у вигин її шиї і жадібно вдихала її солодкий запах.

Яке щастя!

То нічого, що вона не може залишитися. Найголовніше те, що вона прийшла. Вона — прийшла.

…Не знаю точно, як і коли пішла сестра. Просто я відчула, що її немає поруч. Потім сіла на ліжко — абсолютно спокійна, абсолютно щаслива. У мене було дивовижне відчуття, наче кров знову прокладає собі інший маршрут, а серце переналагоджує удари — для мене одної. Доторкнувшись до мого шраму, сестра оживила його; тепер же він потроху остигав, аж поки не став таким, як і решта мого тіла.

Вона прийшла й пішла. На цьому світі я більше ніколи її не побачу. Моє життя належало тепер тільки мені.

А у валізі спав кіт. Я доторкнулася до нього рукою й погладила. Він розплющив незворушно спокійне зелене око, запитально подивився на мене — і знову його заплющив.