Тринадцята казка

Закінчення

Відірвавши очі від останньої сторінки щоденника Естер, я замислилася. Мою увагу привернули декілька моментів. І тепер, коли я закінчила читати, у мене з’явився час поміркувати над цим ретельніше.

Ага, подумала я.

Ага!

І, нарешті:

Ага!!!

Як же пояснити оці мої осяяння, схожі на знамените «Еврика!»? Починалися вони з випадкового «а що, коли…», потім — абсолютно дике припущення, неправдоподібна ідея. Неправдоподібна, ба! геть абсурдна! Ну, по-перше…

Зібравшись уже вибудовувати раціональні контраргументи, я раптом зупинилася, як громом уражена. Бо мій розум, гайнувши вперед у миттєвому пориві передчуття, подав мені на розгляд уже переглянуту версію подій. За одну мить — мить запаморочливо-калейдоскопічного засліплення — історія, що її мені розповіла міс Вінтер, розпалася на фрагменти, потім знову набула цілісності, залишившись такою самою в кожній події, в кожній подробиці, однак ставши при цьому абсолютно інакшою. Немов та картинка, на якій видно гарну молодицю, якщо поглянути під одним кутом, і стару каргу, якщо поглянути під іншим. Як ті аркуші з начебто випадково розташованими цяточками, які, коли до них правильно придивитися, перетворюються на обличчя, будинки та автомобілі. У розповіді міс Вінтер істина була присутньою завжди — але відкрилася вона мені тільки зараз.

Потім я цілу годину напружено розмірковувала. Беручи кожен елемент історії, я з усіх боків вивчала його окремо від інших. У такий спосіб я переглянула все, що було мені відомо. Усе, про що мені розповіли, і все, про що я дізналася сама.

«Зрозуміло!» — подумала я.

І знову: «Зрозуміло! І з цим усе ясно, і з цим, і з тим також».

Моя здогадка наче вдихнула в цю історію життя. Й історія ожила. Почала дихати. Навіть стала сама себе змінювати і підправляти. Прогалини заповнилися самі собою. Загадки самі себе пояснили, а таємниці перестали бути таємницями.

Нарешті, після всіх пліток та нісенітниць, чуток та вигадок, після димових завіс, оманливих дзеркал та подвійного шахрування, мені стало ясно ВСЕ.

Мені стало ясно, що насправді побачила Естер у той день, коли їй здалося, що вона узріла примару.

Мені стало ясно, що то був за хлопець у саду.

Мені стало ясно, хто тріснув місіс Модслі скрипкою по голові.

Мені стало ясно, хто вбив Джона-копача.

Мені стало ясно, що шукала Еммеліна під землею.

Усі подробиці стали на свої місця. Еммеліна, що розмовляє сама із собою за зачиненими дверима, тоді як її сестра перебуває в помешканні лікаря. «Джейн Ейр», книжка, що з’являється знов і знов упродовж усієї історії, наче срібна нитка у декоративній тканині. Я розгадала загадку мандрівної закладки у книжках, що їх читала Естер, таємницю появи повісті «Поворот ґвинта» Генрі Джеймса, секрет зникнення щоденника гувернантки. Тепер я збагнула, чому в Джона-копача виникло дивне бажання навчити доглядати парк дівчинку, яка колись цей парк понівечила.

Мені стало ясно, хто така «дівчинка в тумані». Я збагнула, як та дівчинка з туману виходила. Тепер мені було зрозуміло, чому кудись поділась Аделіна, а замість неї зненацька з’явилася міс Вінтер.

— Були собі колись близнята… — гукнула мені міс Вінтер у бібліотеці в той вечір, коли я ледь не покинула її.

Ці слова, ставши несподіваним відлунням моєї власної історії, з нездоланною силою привабили мене до історії, яку збиралася мені розповісти вона. І саме ці слова змусили мене залишитися.

Жили собі колись двоє маленьких дівчаток…

Але тепер я вже знала, що то були за дівчата і як вони жили.

Письменниця у перший же вечір вказала мені правильний напрямок, та я, на жаль, не скористалася підказкою.

— Ви вірите у привидів, міс Лі? — спитала вона мене. — Я розповім вам історію з привидами.

— Якось іншим разом, — відказала я.

Але міс Вінтер таки вдалося розповісти мені історію з привидами.

Жили собі колись двоє маленьких дівчаток…

Але тепер це мало звучати так: жили собі колись троє маленьких дівчаток…

Був собі колись будинок, і був собі в тому будинку привид.

Як і належить привидам, був він здебільшого невидимим. Здебільшого — так, але не завжди. То двері, залишені відчиненими, зачинялися, а зачинені — розчинялися. То щось блискавкою прошмигувало у дзеркалі, змушуючи вас здивовано підвести очі. То штора тремтіла, наче від вітру, хоча всі вікна були зачинені. Маленька примара проявляла свою присутність у раптовому переміщенні книжок з однієї кімнати до іншої, у загадковому блуканні книжкової закладки зі сторінки на сторінку. Саме її рука взяла щоденник в одному місці і сховала в іншому, і її ж рука повернула його туди, де його було взято першого разу. Якщо, звертаючи у коридор, ви ні сіло ні впало помічали за дальнім поворотом п’ятку чийогось черевика, то це означало, що маленька примара десь поруч. А коли ви, спинним мозком відчувши на собі чийсь погляд, здивовано підводили очі і не менш здивовано констатували, що кімната порожня, то можна було з абсолютною впевненістю стверджувати: маленька примара ховається десь у темному закутку.

Ті, хто здатен бачити, могли здогадатися про її присутність. Було декілька ознак. Однак для більшості очей маленька примара була невидимою.

Ходила вона, як і личить привидам, потихеньку — переважно босоніж, навшпиньках, безшумно. Тим не менш вона вміла розрізняти кроки кожного мешканця будинку, знала, як скрипить кожна дошка на долівці і кожна незмащена дверна завіса. Маленька примара як свої п’ять пальців знала кожен закуток у домі, усі шпарини і схованки. Вона знала порожнини за буфетами і між полицями, за диванами та під кріслами. Для неї увесь будинок був наче сто одна схованка — і між усіма цими схованками вона вміла пересуватися безшумно й невидимо.

Ізабель та Чарлі ніколи не бачили примари. Живучи поза логікою та здоровим глуздом, вони просто не могли цікавитися непоясненним. Загублені й поламані речі, безладне пересування предметів у будинку — все це здавалося їм органічною частиною того химерного світу, в якому вони існували. Тінь, що падала на килим у тому місці, де її просто не могло бути, не спонукала їх зупинитися й замислитися: а чому? Подібні таємниці здавалися їм усього лишень природним продовженням тих тіней, якими повнилися їхні душі й серця. Для них маленький привид був примхою їхнього бокового зору, малопомітною плямою на задвірках їхньої свідомості. Він доїдав, як мишеня, залишки їжі у коморі, зігрівався у згасаючому вогні каміна, коли вони йшли спати, і зникав у хаосі руйнації, як тільки хтось з’являвся неподалік.

Маленький привид був таємницею цього дому.

І, як і кожна таємниця, він мав своїх хранителів.

Економка бачила його прекрасно, як у сонячний день, попри свою підсліпуватість. І це йшло привидові на користь, бо без допомоги Хазяйки у коморі не лишалося б достатньо залишків їжі, а на столі — достатньо недоїдених шматочків хліба, щоб маленька примара могла вижити. Бо було б помилкою думати, що вона — якийсь ефемерний безтілесний дух. Зовсім ні. Вона мала шлунок, і коли він бував порожній, їй хотілося їсти.

Але маленька примара відпрацьовувала своє утримання. Вона не тільки споживала харчі, а й постачала їх. Іншою людиною, яка мала здатність бачити привидів, був, як тепер стало ясно, садівник, якому ніколи не була зайвою пара робочих рук. Примара носила крислатого капелюха та вкорочені Джонові штани на помочах; її регулярна поява у парку давала свої плоди. Унаслідок її сумлінного догляду набирала сили картопля під землею, а над землею буяли фруктові дерева й кущі, з яких маленька примара збирала врожай своїми дбайливими руками. Її магічний дотик благотворно впливав не лише на фрукти та овочі: троянди стали квітнути так, як вони не квітнули ніколи. А пізніше маленька примара відчула приховане бажання самшиту та тису набути геометричних форм. На її прохання на деревах з’явилися кути, вигини і прямі лінії, витримані з математичною точністю.

У парку та в кухні маленькій примарі ховатися не доводилося. Економка та садівник були її захисниками, її хранителями. Вони навчили її всіх тих звичаїв, що панували в домі, навчили вберігатися від небезпеки. Вони годували її. Вони наглядали за нею. І коли в домі з’явилася незнайомка з поглядом гострішим і проникливішим, ніж у решти, з палким бажанням вигнати тіні з усіх закутків і позамикати двері, хранителі не на жарт стурбувалися за долю примари.

Бо дуже її любили. Дужче за всіх.

Але звідки ж вона взялася, ця маленька примара? Якою була її історія? Адже привиди не з’являються просто так. Вони приходять тільки туди, де можуть почуватися як удома. І наша маленька примара почувалася як удома саме в цьому будинку. Вона не мала імені, вона була ніхто, але все одно економка та садівник прекрасно знали, хто вона така, бо її історія читалася в мідно-червоному волоссі та смарагдових очах.

І тут ми доходимо до найкурйознішої частини нашої розповіді. Річ у тім, що ця примара виявилася до неймовірності схожою на двійнят, які на час її появи вже мешкали в цьому будинку. Інакше б вона просто не змогла так довго прожити в цьому будинку непоміченою. Три дівчинки з мідно-червоним волоссям, що копицею спадало на плечі. Три дівчинки з вражаючими смарагдовими очима. Дивно, чи не так?

«Коли я народилася, — сказала мені якось міс Вінтер, — я була не більш ніж побічною сюжетною лінією». Цими словами вона почала розповідь про те, як Ізабель зустріла на пікніку Роланда, потім утекла з ним та зрештою вийшла за нього заміж, щоб позбутися свого милого братика з його лихою та жорстокою, зовсім не братньою любов’ю. Чарлі ж, покинутий сестрою, зовсім сказився й почав зганяти свою несамовиту пристрасть на інших. То були дочки графів і крамарів, банкірів та сажотрусів — йому було абсолютно байдуже. Відчайдушно намагаючись забутися, Чарлі кидався на них, як навіжений, часто не питаючи згоди.

У лондонському шпиталі Ізабель народила двійню. Двох дівчаток, які зовсім не були схожі на її чоловіка. Червонясте волосся — як і в їхнього дядька. Зелені очі — як і в їхнього дядька.

А ось і побічна сюжетна лінія: десь у сараї або у тьмяній світлиці сільської хати інша жінка народжує ще одну дитину. Навряд чи ця жінка була дочкою графа чи банкіра — багатії зазвичай знають, як ладнати подібні проблеми. Напевне, це була якась малопомітна, проста і беззахисна жінка. І в неї теж народилася дівчинка. Зі смарагдовими очима й мідно-червоним волоссям.

Дитя шаленства. Дитя насильства. Дитя Чарлі.

…Стояв собі колись будинок на ймення Енджелфілд.

Жили собі в ньому двійнята.

І прийшла колись до Енджелфілду їхня кузина — чи, радше, зведена сестра.

Я сиділа, замислившись, у поїзді, а прочитаний щоденник Естер лежав у мене на колінах.

І раптом мені згадалося ще одне незаконнонароджене дитя — і те велике співчуття до міс Вінтер, яким сповнилося було моє серце, враз ослабло, і я розлютилася. Аврелій. Чому його забрали від матері? Чому покинули напризволяще? Чому залишили самого у величезному світі, позбавивши можливості знати свою історію, історію свого походження?

А ще мені пригадався білий тент із людськими останками. Тепер я точно знала, що то був не скелет Естер.

І тепер уся історія звелася до тієї ночі, коли сталася пожежа. Підпал. Убивство. Відмова від дитини.

Коли поїзд прибув до Гарроґейту і я вийшла на платформу, мене здивував сніг, якого насипало аж по кісточки. Хоч я й дивилася у вікно впродовж останньої години, але, вочевидь, нічого там не помічала, заглиблена у свої думки.

У момент осяяння в мене виникло враження, що мені нарешті стало ясно все.

Мені здалося, що тепер, коли я здогадалася, що дівчат в Енджелфілді було не двоє, а троє, ключ до остаточної розгадки — у моїх руках.

Та у роздумах я дійшла висновку, що й досі нічого не знаю. І не знатиму, доки не розвідаю: що ж трапилося в ту ніч, коли сталася пожежа?

Був переддень Різдва; було пізно; ішов сильний сніг. І перший таксист, і другий навідріз відмовилися везти мене в таку далечінь і в таку заметіль; але третього таксиста, чоловіка із флегматичним виразом обличчя, мабуть, зворушила пристрасність мого благання. Він знизав плечима, впустив мене у свою автомашину і хрипким голосом попередив:

— Спробуємо доїхати, але я нічого не обіцяю.

Ми виїхали з міста, а сніг усе падав і падав, невпинно, сніжинка за сніжинкою, накопичуючись на кожному дюймі землі, кожному живоплоті, кожному дереві. Ось ми проїхали останнє село, останню ферму — і опинилися посеред білого ландшафту, де не завжди можна було розрізнити дорогу; я втиснулася в сидіння, з острахом чекаючи: а що, як водій передумає і поверне назад? Тільки завдяки моїм чітким вказівкам він не втрачав віри в те, що нам наразі таки вдається не збитися з дороги.

Коли ми нарешті дісталися володінь міс Вінтер, я сама вилізла з автомашини, щоб відчинити перші ворота, а трохи згодом перед нами постала й головна брама будинку.

— Сподіваюся, ви знайдете дорогу назад, — сказала я.

— Та ви за мене не турбуйтеся. Я — і не знайшов би? — відказав таксист, знову знизавши плечима.

Як я й передбачала, браму було зачинено. Не бажаючи, щоб водій сприйняв мене за якусь злодюжку, я, поки він розвертав авто, вдала, ніби шукаю в сумочці ключі. А дочекавшись, аж він трохи від’їде, вхопилася руками за ґрати й перелізла.

Двері до кухні були незамкнені. Я стягла черевики, струсила з пальта сніг і роздяглася. Потім перетнула кухню і вирушила відразу до апартаментів Еммеліни, де, як я сподівалася, мала бути міс Вінтер. Неприємні запитання нуртували в мені й штовхали мене вперед. Я рішуче крокувала коридорами, ледь стримуючи лють, що спалахнула в мені через Аврелія і через жінку, скелет якої через шістдесят років знайшли в обгорілих руїнах енджелфілдської бібліотеки. Утім, попри бурю, що вирувала в моїй душі, пересувалася я тихо: товстий килим наче вбирав у себе мої шалені кроки.

Не постукавши попередньо у двері, я поштовхом розчинила їх і відразу увійшла до кімнати.

Штори й досі були завішені. Біля ліжка Еммеліни непорушно сиділа міс Вінтер. Трохи налякана тим, що я увірвалася так несподівано, вона подивилася на мене широко розкритими очима, у яких промайнув якийсь досі небачений проблиск.

— Скелет! — засичала я на неї. — В Енджелфілді знайшли скелет!

Я вся перетворилася на очі й на вуха, нетерпляче очікуючи на спонтанне зізнання. Байдуже, що це буде, — слово, жест чи вигук: я зрозумію його.

Та ось тільки відчувалося в кімнаті щось таке, що не давало мені цілком зосередитися на пильнуванні за реакцією міс Вінтер.

— Скелет? — перепитала письменниця.

Вона сполотніла, очі її сповнилися неймовірним океаном почуттів… і в цьому океані потонула вся моя лють.

— О Господи! — видихнула вона.

«О Господи!» Яке ж тільки багатство емоційних відтінків здатні вмістити в себе ці два слова! Страх. Відчай. Розпач. Жаль і каяття. Полегшення — але якесь нехороше, те, що не надає розради. А ще — горе. Задавнене, непозбутнє і глибоке.

І раптом те далеке і невиразне, що заважало мені зосередитися, різко увірвалося в мою свідомість і витіснило з неї все інше. Що це? Щось зовсім не пов’язане зі зловісною знахідкою у згорілій бібліотеці Енджелфілду. Щось, що передувало моєму вторгненню. На якусь мить я зніяковіла, а потім усі ті несуттєві деталі, які я мимоволі підмітила, не звернувши на них уваги, склалися докупи. Атмосфера в кімнаті. Завішені штори. Водяниста прозорість очей міс Вінтер. Зникнення отого внутрішнього сталевого осердя, яке завжди відчувалося в цій вольовій жінці.

Моя увага звузилася до одного: а куди поділося розмірене, як шум моря, дихання Еммеліни? Я вслухалася, але нічого не могла почути.

— Ні! Вона…

Я кинулася навколішки перед ліжком і прислухалася знову.

— Так, — тихо сказала міс Вінтер. — Вона померла. Усього кілька хвилин тому.

Я подивилася на непорушне обличчя Еммеліни. У ньому начебто нічого не змінилося: ядуче-червоні шрами; перекошені губи; зелені очі. Я взялася за її вкриту плямами опіків руку — вона й досі була тепла. Невже Еммеліна і справді померла? Абсолютно, безповоротно, назавжди? Це здавалося просто неймовірним. Ні, вона не могла отак узяти — і піти від нас! Щось неодмінно мало лишитися нам на втіху. Може, її ще можна повернути — якимось заклинанням, якоюсь магією, якимось талісманом? Невже вона більше ніколи мене не почує — жодного мого слова?!

Тепло її руки дало мені надію, що все ж таки Еммеліна ще зможе мене почути. Тепло її руки вмить покликало з моїх грудей усі ті слова, які я хотіла переказати сестрі, — і вони побігли, спотикаючись одне об одне, щоб якнайшвидше зірватися з моїх вуст і полинути до вух Еммеліни.

— Еммеліно, знайди мою сестру. Знайди її, будь ласка. Скажи, що я чекаю на неї. Скажи їй, що… — Я затнулася: горло моє виявилося завузьким для такого юрмища слів, і вони заважали одне одному. — Скажи, що мені сумно без неї! Скажи, що мені самотньо!

Слова — пристрасні, запальні — похапцем вискакували з мене, із шаленим завзяттям пробігали ту невеличку відстань, що відділяла мене від Еммеліни, і кидалися навздогін тій, яка щойно вирушила у вічні мандри.

— Перекажи, що я не можу більше чекати! Скажи, нехай прийде до мене!

Але було вже запізно. Між нами впала завіса вічності. Невидима. Невідворотна. Невблаганна.

Мої слова, вилетівши, безпорадними пташками вдарилися об шибку.

— Бідна моя дитино.

Відчувши на плечі дотик руки міс Вінтер, я тихо заплакала — заплакала над похололими тілами моїх загиблих, понівечених слів.

А рука міс Вінтер, легенька, майже невагома, лишилася на моєму плечі.

Нарешті я перестала плакати і втерла очі. У моїх грудях ще лишалося кілька слів. Вони носилися, стукаючись об ребра й не відаючи, куди поділися їхні товариші.

— У мене була сестра-близнючка, — мовила я. — Ось тут. Дивіться.

Я підняла заправлений светр і повернулася боком до світла. Мій шрам. Моя половинка місяця. Блідого, срібно-рожевого кольору; напівпрозорий перламутр. Роздільна межа.

— Вона була ось тут. З’єднана зі мною ось у цьому місці. А вони взяли і розділили нас. І моя сестра померла. Не змогла без мене жити.

Я відчула тремтливий дотик пальців міс Вінтер на моєму боці — то вона провела ними по перламутровому півмісяці. У її очах світилося ніжне співчуття.

— Річ у тім, — мовила я (це були завершальні слова — слова, після яких усе, що я казатиму далі, буде маловартісним і незначущим), — річ у тім, що я не певна, чи зможу я далі жити без неї.

— Моя дитино. — Міс Вінтер знову поглянула на мене й заколисала у співчутті, яким повнилися її очі.

Я не сказала нічого. Моя свідомість залишалася абсолютно нерухомою. Але під нею відбувалися тектонічні зсуви. Раптом я відчула струмінь підводної течії. Упродовж років потонулий корабель лежав на глибині, ховаючи у трюмі свій страшний вантаж — скелет людини. І ось тепер цей корабель зрушив з місця. Я сама його потурбувала, і його рух здійняв клуби піску з морського дна; дрібнесенькі часточки несамовито затанцювали у темній збуреній воді.

А міс Вінтер і далі не зводила з мене погляду своїх зелених очей.

І мало-помалу здійнятий із дна пісок осів; мало-помалу заспокоїлася вода. А потривожений було скелет знову влігся на своє місце в іржавому трюмі загиблого корабля.

— Колись ви хотіли, щоб я розповіла вам свою історію, — почала я.

— І ви відказали, що у вас її немає.

— Тож тепер ви знаєте, що вона в мене таки є.

— А я була певна. — На обличчі міс Вінтер з’явилася гірка співчутлива усмішка. — Коли я вас сюди запросила, мені вже здавалося, що я знаю вашу історію. На той час я встигла прочитати ваше есе про братів Ландьє — до речі, дуже гарне есе. І я переконалася, що ви багато знаєте про братів та сестер. Це був, так би мовити, погляд зсередини, і ця особливість привернула мою увагу. І коли я читала ваше есе, мені раптом спало на думку, що й у вас є сестра-близнючка. І це переконання міцніло в мені. Тому я й обрала саме вас своїм біографом. Я зрозуміла: якщо після того, як я роками розповідала байки репортерам, у мене виникне спокуса і вам збрехати, ви все одно виведете мене на чисту воду.

— Я вже вивела вас на чисту воду.

Вона кивнула — спокійно, печально, анітрохи не здивувавшись.

— Та вже й слід. Ви багато знаєте?

— Тільки те, що ви мені розповіли. Побічну сюжетну лінію — за вашими ж словами. Ви розказували мені історію Ізабель та її двійнят, а на інше я вперто не звертала уваги. А побічною сюжетною лінією був Чарлі та його шалені витівки. Ви увесь час підштовхували мене у напрямку «Джейн Ейр». Це книжка про дівчину в чужій родині. Кузину, яка втратила матір. Не знаю, ким була ваша мати. І чому ви з’явилися в Енджелфілді без неї.

Міс Вінтер сумно похитала головою.

— Усі, хто міг дати відповідь на ці запитання, вже давно померли, Марґарет.

— А ви не пам’ятаєте?

— Я звичайна людина. І, як і всі люди, я не пам’ятаю свого народження. На той час, коли прокидається наша свідомість, ми вже маємо певний досвід існування на цьому світі, і нам починає здаватися, що ми прийшли у нього цілу вічність тому. І ми починаємо поводитися як глядачі, що спізнилися на театральну виставу: намагаємося якомога швидше збагнути, що було на початку, базуючи свої здогадки на тому, що бачимо тепер. Скільки разів поверталася я до межі своєї пам’яті і силкувалася зазирнути в темну безодню, що зяяла за цією межею!.. Але над цією межею витають не лише спогади. Цю царину населяють також фантасмагорії. Кошмари самотньої дитини. Красиві казки, вигадані розумом, спраглим до фантастичних історій. Вигадки дівчинки з розвинутою уявою, якій дуже хочеться пояснити собі те, чого пояснити не можна. І яку б історію не відшукала я на отій межі забуття, я не буду обманювати себе і твердити, що то є правда.

— Усі діти міфологізують своє народження.

— Саме так. Єдине, що я знаю напевне, — це те, що розповів мені Джон-копач.

— І що ж він вам розповів?

— Що я з’явилася як бур’янина серед кущиків полуниці.

І міс Вінтер розповіла мені свою історію.

Хтось почав цупити на городі полуниці. Ні, не птахи: ті зазвичай надклюють ягоду й кинуть її. І не двійнята: вони витоптували рослини і залишали по всій грядці свої сліди. То був якийсь легконогий злодюжка, що зривав по ягідці то тут, то там. Обережно, щоб нічого не пошкодити й не залишити сліду. Інший садівник міг би цього і не помітити. Але не Джон.

Того ж дня Джон-копач побачив калюжку води під поливним краном у парку. З крана капала вода. Він закрутив його. Міцно закрутив. Почухав потилицю та й пішов собі займатися своїми справами. Але став пильнувати.

Наступного дня Джон помітив на полуничній грядці якусь постать. Маленьку таку, схожу на опудало через величезний капелюх, що закривав майже все обличчя. Узрівши Джона, істота зникла. Але через день вона з такою настирливістю намагалася поцупити чергову порцію полуниць, що садівникові довелося горлати й махати руками, щоб прогнати її геть. Джон замислився: у кого ж із селян могла бути така маленька й недогодована дитина? І хто б із них міг дозволити цій дитині красти ягоди та фрукти на чужих городах?.. Він ламав голову над цією загадкою, але нічого не міг придумати.

А потім виявилося, що хтось нишпорив у сараї для розсади. «Не міг я кинути старі газети так недбало!» — подумав Джон. А оці ящики — це точно! — він власноруч вичистив і акуратно склав.

Про всяк випадок садівник повісив на дверях замок, перш ніж піти спочивати.

Проходячи повз поливний кран, він побачив, що з нього знову капає вода. Підійшов, машинально закрутив на півоберта. Потім натиснув на нього всією вагою тіла і закрутив ще на чверть. Отакої!

Уночі він, сам не знаючи чому, прокинувся з тривогою в серці. Де ж воно спатиме, мимоволі подумалося йому, якщо не зможе увійти в сарай і вкластися у ящику, загорнувшись у газети? І де ж воно поп’є води, якщо не зможе відкрутити так міцно закручений кран? Картаючи себе за дурницю, яку втнув пізно ввечері, Джон розчинив вікно. Заморозку не буде, це точно. Але надто холодно для цієї пори року. А на голодний шлунок іще холодніше. А як страшно самотній малій дитині вночі!

Джон скрушно похитав головою й зачинив вікно. Дивно. Невже хтось полишив свою дитину в енджелфілдському парку? Ні, не може бути.

І все-таки Джонові не спалося. Ще до п’ятої ранку він устав з ліжка, пройшовся парком та городом, оглядаючи овочі, класичний парк і плануючи роботу на день. Цілий ранок садівник приглядався: чи не з’явиться, бува, крислатий капелюх серед фруктових насаджень?

— Що з тобою? — спитала Хазяйка, коли Джон сидів у кухні, мовчки сьорбаючи каву.

— Та так, нічого, — відповів той.

Спорожнивши чашку, він повернувся у парк. І став біля кущів полуниці, стурбовано озираючись довкола.

Нікого.

Під обід Джон підкріпився половиною бутерброда (відзначивши при цьому в себе відсутність апетиту), а другу половину залишив на перевернутому квітковому горщику біля поливного крана. Обізвавши себе старим дурнем, поклав поряд ще й шматок тістечка. Потім відкрутив кран, шумно набрав у жерстяну поливалку води, спорожнив на клумбу поруч — і знову набрав. Гуркіт води, що падала в жерстяну поливалку, рознісся по всьому паркові. Джон навмисне не дивився ні на різні боки, ні перед собою, побоюючись передчасно переполохати маленьку злодюжку.

Виконавши ці приготування, він відійшов трохи поодаль, сів на траву й заходився чистити старі горщики. Це була важлива робота, яку він обов’язково мусив зробити: якщо не почистити горщики в період між посадками, то можна перенести з рослини на рослину якусь хворобу.

Раптом позаду скрипнув кран.

Джон обернувся не відразу, спочатку дочистив горщик: вжик, вжик, вжик.

А коли скінчив, блискавично скочив на ноги і — мерщій до крана, як гончак!

Але так поспішати не було ніякої потреби.

Перелякане дитинча спробувало втекти, але перечепилося і впало. Потім підскочило, пробігло кілька кроків — але знову перечепилося і впало. Джон підхопив його, підняв — воно було легке, як кошеня, — і різко повернув обличчям до себе, від чого капелюх злетів на землю.

Маленьке хлопченя нагадувало мішечок із кістками. Худюще від вічного недоїдання. Очі закислі, волосся смердюче, чорне від грязюки. На щоках — хворобливі рум’янці. Джон помацав рукою лоб малюка й ледь не обпікся. Уже в сараї краще розглядів його ноженята: босі, розпухлі, вкриті струпами; з однієї ступні крізь присохлу грязюку поволі витікав гній. «Мабуть, десь колючку глибоко загнав», — подумав садівник.

Дитинча тремтіло. Тремтіло від лихоманки, болю, від голоду й страху. Джонові тоді подумалося, що якби він знайшов у такому стані тварину, то пристрелив би її, щоб не мучилася.

Замкнувши малюка в сараї, він гукнув Хазяйку. Та прийшла. Подивилася. Підійшла ближче, придивилася краще — охнула й відсахнулася.

— Ні, ні, я не знаю, чиє воно. Його б трохи помити, чи що?

— Ти хочеш сказати — відмочити його у діжці?

— Та яка там діжка! Піду на кухню, наллю гарячої води у шаплик.

Вони познімали з дитинчати смердюче ганчір’я.

— Це треба спалити. — І Хазяйка кинула ганчірки на землю.

Бруд аж в’ївся малюкові в шкіру, тут і там на ній виднілися струпи. Вода у першому шапликові миттєво почорніла. Поки наливали чисту воду, дитинча витягли й поставили поруч; воно стояло, голе й худоребре, похитуючись на здоровій нозі, і з нього цівочками стікала сіро-чорна вода.

Джон із Хазяйкою витріщилися на дитину, потім перезирнулися між собою — і знову витріщилися.

— Джоне, може, я недобачаю, але скажи, будь ласка, там і справді немає того, чого мені не видно?

— Ні, нема.

— Теж мені парубок знайшовся! Та це ж дівчина!

Вони гріли чайник за чайником, намилювали дитині шкіру й волосся, вишкрябували зашкарублу грязюку з-під нігтів. А вимивши крихітку, простерилізували пінцет і витягли з ноги шпичку — дитинча сіпнулося, але не закричало, — а потім забинтували ранку. Змастили теплою рициною струпи навколо очей. Натерли рідиною проти опіків блошині укуси, а вазеліном — потріскані губи. Розчесали довге, кошлате волосся. Поклали холодні компреси на чоло та палаючі щоки. Потім загорнули у чистий рушник, посадовили за кухонний стіл, і Хазяйка заходилася годувати дівчинку з ложечки, поки Джон чистив їй яблуко.

Вона аж захлиналася, ковтаючи суп, аж давилася, запихаючись нарізаними шматками яблука. Хазяйка відрізала кусень хліба, намазала його маслом — дівчинка накинулася на бутерброд, як голодне вовченя.

Джон і Хазяйка мовчки спостерігали за нею. Очиці, очищені від струпів, виявилися скалочками смарагдів. Волосся, висхнувши, явило свій справжній, золотисто-червоний колір. На голодному худому обличчі різко виступали широкі вилиці.

— У тебе теж виникла така сама думка, що і в мене, Джоне?

— Авжеж.

— Скажемо йому чи ні?

— Ні. Але її місце — тут.

— Атож.

Хвилину-дві вони мовчали, розмірковуючи, як бути далі.

— Може, лікаря покликати?

Нездорові рум’янці на обличчі дитинчати дещо поблякли. Хазяйка приклала руку до чола — і досі гаряче, але температура помітно спала.

— Подивимося, як вона почуватиметься вночі. А лікаря покличемо вранці.

— Якщо буде потреба.

— Та отож — якщо буде потреба.

— Отак вони й вирішили, — сказала міс Вінтер. — І я залишилася.

— А як вас звали?

— Хазяйка намагалася звати мене Мері, але це ім’я якось не пристало. Джон називав мене Тінь, бо я всюди ходила слідком за ним, як тінь. Між іншим, це Джон навчив мене читати. Моїми першими книжками були насіннєві каталоги, що зберігалися в сараї, але незабаром я відкрила для себе бібліотеку. Еммеліна ж ніяк мене не звала. У цьому не було потреби, бо я завжди була поруч. А для тих, хто поруч, імена не потрібні. Імена потрібні, щоб звати тих, кого поруч немає.

Якийсь час я мовчала, розмірковуючи над почутим. Дитинча-примара. Без матері. Без імені. Дитинча, саме існування якого було таємницею. Неможливо йому не поспівчувати, однак…

— А як же Аврелій? Ви ж знали, що це таке — зростати без матері! Чому ж ви його покинули, га? А отой скелет, знайдений в Енджелфілді? Тепер я майже певна, що Джона-копача вбила Аделіна, та все ж таки — що трапилося з нею потім? Розкажіть мені, що сталося в ту ніч, коли здійнялася пожежа?

Ми розмовляли у темряві, і я не бачила виразу обличчя міс Вінтер, але мені здалося, що вона здригнулася, поглянувши на тіло, що лежало в ліжку.

— Будь ласка, накрийте їй обличчя простирадлом. Я розповім вам про дитину. Я розповім вам про пожежу. Але, може, спершу ви покличете Джудіт? Вона ще нічого не знає. Їй доведеться викликати лікаря Кліфтона. Треба буде зробити необхідні приготування.

Коли Джудіт прийшла, то спершу подбала про живу, а не про померлу сестру. Тільки-но вона поглянула на бліде обличчя міс Вінтер, як відразу ж стала наполягати, щоб та лягла в ліжко і негайно прийняла ліки. Ми разом покотили крісло до її апартаментів; Джудіт допомогла їй вдягнути нічну сорочку, а я тим часом наповнила гарячою водою грілку й поклала її під ковдру.

— Я зараз подзвоню лікареві Кліфтону, — сказала Джудіт. — Ви побудете з міс Вінтер?

Але не минуло й кількох хвилин, як вона знову з’явилася у дверях спальні й поманила мене рукою у передпокій.

— Мені не вдалося з ним поговорити, — шепнула вона, — щось із телефоном. Мабуть, снігопад пошкодив лінію.

Ми опинилися в ізоляції.

Я згадала про телефон працівника поліції, записаний на клаптику паперу, що лежав у мене в сумці, — і з полегшенням зітхнула.

Із Джудіт ми домовилися, що біля міс Вінтер першою чергуватиму я, а вона тим часом зробить в апартаментах Еммеліни всі необхідні приготування. А опісля заступить мене, коли для міс Вінтер надійде пора знову приймати ліки.

Ніч обіцяла бути довгою.

Тендітне тіло міс Вінтер вгадувалося в ліжку хіба що з того, як ледь помітно здіймалася й опускалася ковдра. Міс Вінтер дихала потихеньку й обережно, наче боялася, що хтось застукає її зненацька за цим заняттям. Світло лампи чітко окреслювало обриси її голови: вихоплювало з темряви бліді вилиці й висвітлювало білу лінію брів, а очі ніби ховало в глибоких і темних колодязях.

На бильці мого крісла лежала сріблясто-золотиста шаль. Я накинула її на абажур, намагаючись пом’якшити світло, щоб воно не било так немилосердно в очі міс Вінтер.

Я тихо сиділа, тихо пильнувала, а коли вона заговорила, то я ледь почула її шепіт.

— Хочете знати правду? Зараз, постривайте…

Слова, злетівши з її вуст, повисли у повітрі; потім, наче трохи повагавшись, знайшли нарешті потрібний напрямок і вирушили в дорогу.

Я не була доброю до Амброса. Хоча могла б. А за інших обставин — неодмінно була б. І мені б не довелося силувати себе: він був високий, дужий, з кучмою волосся, що золотилося на сонці. Я знала, що подобаюсь йому, і він теж був мені небайдужий. Але я прогнала симпатію до хлопця зі свого серця. Бо моє серце належало Еммеліні.

— Ти вважаєш, що я тебе не вартий?

Я вдала, що не почула, але він був настирливий.

— Якщо не вартий, то так і скажи!

— Ти читати не вмієш, — відказала я.

Амброс тріумфально посміхнувся. Узяв олівець із підвіконня в кухні й поволі почав виводити каракулі на клаптику паперу. Це зайняло в нього чимало часу. Літери вийшли кривими. Але напис був досить чітким: Амброс.

Закінчивши писати, він гордо подав папірець мені.

Але його героїчні зусилля пропали надаремне: я вихопила в нього папірець, зіжмакала в кульку й кинула на підлогу.

Амброс більше не приходив до кухні попити чаю в обідню перерву. Тож довелося мені пити чай на самоті, сидячи у кріслі Хазяйки, прислухаючись до його кроків та до звуку його лопати. Мені було нудно без нього — і без цигарок. Коли ж він приносив м’ясо, то, увійшовши в дім, просто передавав мені мішок — без слів, відвернувши очі, з кам’яним обличчям. Він здався. Надія покинула його.

Згодом, прибираючи в кухні, я випадково знайшла отой клаптик паперу, на якому він написав своє ім’я. Мені стало соромно за себе, і, щоб не бачити цієї паперової кульки, я вкинула її до його єгерської торби, що висіла за дверима в кухні.

Коли я здогадалася, що Еммеліна вагітна? Кілька місяців по тому, як хлопець перестав заходити до мене на чай. Я побачила це раніше, ніж вона: Еммеліна була не з тих, хто помічає зміни у своєму тілі, не кажучи вже про усвідомлення їхніх наслідків.

Я стала обережно розпитувати її про Амброса, та вона ніяк не могла второпати, про що йдеться, і щиро дивувалася, чому я злюся.

— Коли він прийшов до мене, то був такий сумний!.. Ти повелася з ним нечемно, — сказала нарешті Еммеліна. Її лагідний голос був сповнений співчуття до Амброса і м’якого докору до мене.

Оце і все, що я спромоглася з неї витягнути.

Я вирішила ошелешити її новиною.

— Ти що, не розумієш, що в тебе буде дитина?

Легке здивування на мить з’явилося на її флегматичному обличчі — і швидко зникло. Здавалося, ніщо не могло потурбувати її смиренної безтурботності.

Я звільнила Амброса. Заплатила наперед за тиждень і сказала, щоб він більше не приходив. Говорячи з ним, я відвертала очі. Жодних пояснень не дала. Та він ні про що й не питав.

— Тобі краще піти звідси якомога швидше, — сказала я йому.

Але він не міг просто так узяти — і піти. Спочатку Амброс закінчив перервану мною висадку рядка. Потім ретельно вичистив реманент — як і вчив його Джон — і склав усе в сараї, залишивши після себе чистоту й порядок. Потім прийшов до кухні й постукав у двері.

— А як ти збираєшся добувати м’ясо? Ти хоч знаєш, як правильно забивати курча?

Я заперечливо похитала головою.

— Ходімо, покажу.

Амброс кивнув на курник, і я пішла слідком за ним.

— Треба робити все швидко, не марнуючи часу, — навчав він мене. — Швидко і вправно. Не задумуючись.

Швидко вхопивши одну з червоноперих курей, що походжали біля нас, він міцно стис її в руках. Потім зімітував рух, наче скручував їй шию.

— Ось бачиш, як треба?

Я кивнула.

— Тоді давай.

Амброс випустив курку; злякано заквоктавши, вона незграбно зістрибнула на землю і враз розчинилася серед собі подібних.

— Просто зараз?

— А що ти збираєшся сьогодні їсти на вечерю?

Кури дзьобали зерно, на їхніх спинах виблискувало сонце. Я простягла була руки, щоб схопити одну з них, але курка перелякано відскочила і втекла. Друга так само вислизнула з моїх рук. Однак із третьої незграбної спроби я таки спіймала одну курку. Вона переполохано заквоктала і затріпала крилами, панічно намагаючись вирватися й утекти, і мені стало дивно — як же це Амбросові вдавалося так легко з ними справлятися? Поки я відчайдушно намагалася втримати курку під однією рукою, а другою вхопити за шию, я увесь час відчувала на собі суворий, критичний погляд хлопця.

— Швидко і вправно, — нагадав мені Амброс.

З його інтонації я зрозуміла, що він має великі сумніви щодо моїх здібностей.

Треба було забити курку. І я твердо вирішила її забити. Ухопивши бідолашну за шию, я стиснула її й крутнула. Але рука чомусь погано слухалася мене. З горлянки птаха вирвався здавлений крик тривоги та розпачу, й на якусь мить я розгубилася. Навіжено смикнувшись і вдаривши крилами, курка вихопилася в мене з-під руки, але я з переляку неймовірно міцно тримала її за шию. Б’ючи крилами і дряпаючись кігтями, птах несамовито теліпався у повітрі і вже ось-ось мав вирватися з моєї руки.

Аж тут швидким і сильним рухом Амброс висмикнув у мене курку і вправно — в одну мить — скрутив їй голову. Потім простягнув мені тушку; я зробила над собою зусилля і взяла її. Вона була тепла, важка і нерухома.

Амброс затримав на мені погляд, і в цей час на його волоссі заграло сонце. І був його погляд гострішим за кігті, болючішим за удар крила. Бентежнішим за мертвого птаха в моїх руках.

Не зронивши ні слова, він відвернувся і пішов геть.

Але що мені той хлопець? Я не могла віддати йому своє серце: воно належало іншій. Назавжди.

Я любила Еммеліну.

Гадаю, вона теж мене любила. Але Аделіну вона любила дужче.

Це так важко, так болісно — любити одну з двійнят! Коли Аделіна була поруч, серце Еммеліни було зайняте. У такі моменти я ставала їй непотрібна, опинялася по той бік межі, перетворювалася на парію, на зайву істоту, на звичайного стороннього спостерігача за двійнятами і їхнім двійняцьким щастям.

І тільки тоді, коли Аделіна десь подовгу блукала на самоті, з’являлося в серці Еммеліни місце й для мене. Її печаль розлуки ставала для мене радістю спілкування. Мало-помалу вдавалося мені розрадити Еммеліну: то сріблясту нитку їй, бувало, подарую, то якусь блискучу кульку — і вона майже забувала, що її покинули, радо приймаючи моє товариство і мою дружбу. Ми грали біля каміна в карти, співали, теревенили. Нам було весело й радісно вдвох.

Поки не поверталася Аделіна. Змерзла, голодна і зла, вона несамовито вривалася в будинок, і тієї ж миті наш затишний світ для двох припиняв своє існування, а я знову опинялася за межею.

Це було несправедливо. Аделіна била її, тягала за волосся, а Еммеліна все одно любила її. Аделіна часто кидала її саму — а вона все одно її любила. Що б Аделіна не робила, ставлення Еммеліни до неї не змінювалося: ця любов була всеохопною. А я? Я мала таке саме мідно-червоне волосся, що й Аделіна. Я мала очі так само зелені, як і в Аделіни. За відсутності Аделіни я могла запросто обдурити кого завгодно, видавши себе за неї. Але обдурити Еммеліну було неможливо. Її серце знало, хто є хто.

У січні Еммеліна народила немовля.

Про це ніхто не дізнався. Живіт її більшав, і вона ставала дедалі лінивішою. Її не треба було довго вмовляти, щоб вона не виходила з дому. Їй і всередині було непогано: сиділа собі то в бібліотеці, то в кухні, то у своїй кімнаті — і позіхала. Її зникнення ніхто й не помітив. А з якого дива? Єдиним відвідувачем у нашому домі був містер Ломакс, який з’являвся в конкретні дні у конкретну годину. Тому мені неважко було кудись заховати Еммеліну ще до того, як він приходив і стукав у двері.

З іншими людьми наші контакти були нечастими і поверховими. М’ясом і овочами ми були забезпечені; я так і не змогла навчитися забивати курей зі спокійним серцем, але я все одно їх забивала. Інколи ми ходили на ферму, щоб купити сиру чи молока, а ще раз на тиждень з крамниці приїздив хлопчик на велосипеді з нашими замовленнями; я зустрічала його на алеї, а потім несла додому кошик із харчами.

Я вирішила, що буде незайвою пересторогою, якщо хлопець із крамниці час від часу бачитиметься й з іншою сестрою. Якось, заставши Аделіну у відносно неагресивному стані, я дала їй монетку і послала назустріч хлопцеві, що приїздив на велосипеді. Мені уявлялося, як він потім скаже у крамниці: «Сьогодні мене стрічала та, друга. Та, що несповна розуму». І мені було цікаво, що скаже лікар Модслі, коли до нього дійдуть слова хлопчика.

Але невдовзі використовувати Аделіну в її власній ролі стало неможливо. Вагітність Еммеліни вплинула на її сестру вкрай несподівано: уперше в житті в тієї прорізався апетит. З худого кістлявого опудала вона перетворилася на гладеньку дівчину з округлими формами і великими грудьми. Інколи траплялося навіть, що я — у напівтемряві, під певним кутом зору — не могла відрізнити Аделіни від Еммеліни. Тому час від часу — у середу вранці — тією, що несповна розуму, доводилося бувати мені. Я скуйовджувала волосся, вимазувала руки, вдягала на обличчя маску знервованої напруженості й виходила назустріч хлопцеві, що привозив нам харчі. Забачивши, як я швидко крокую гравійною доріжкою, він уже здогадувався, що до нього йде та, що несповна розуму. І починав нервово стискати і розтискати пальці на велосипедному рулі. Він сторожко, недовірливо передавав мені кошик, швидко засовував до кишені винагороду і хутко вшивався на своєму велосипеді, радіючи, що все обійшлося без пригод. Наступного ж тижня, зустрічаючи мене в ролі самої себе, він із полегшенням посміхався.

Приховувати вагітність Еммеліни було неважко. Важко було всі ці місяці думати про пологи та можливі ускладнення. Я вже знала про небезпеку, яку крили в собі перейми. Матильда, мати Ізабель, не пережила другого нападу пологових мук, і думка про це годинами не йшла мені з голови. Страшно було уявити собі, що Еммеліна страждатиме, що життя її буде у небезпеці. З іншого боку, лікар не був другом у нашому домі, і тому його присутності я не бажала. Він приїхав колись, оглянув Ізабель — і її забрали до притулку. Не можна було дозволити, щоб те саме трапилося з Еммеліною. Він уже колись намагався розлучити двійнят. Не можна було дозволити, щоб тепер він розлучив з Еммеліною мене. Окрім того, відразу ж після його приїзду неминуче б виникли ускладнення дещо іншого порядку. Лікар справді повірив (хоча так і не збагнув цього до кінця), що «дівчинка в тумані» нарешті виломилася з панцира німої, схожої на ганчір’яну ляльку Аделіни, яка провела в його будинку кілька місяців; але як тільки він побачить, що дівчат в Енджелфілді насправді троє, то відразу ж здогадається про істинний стан справ. Звісно, на час одного-єдиного візиту лікаря, на час пологів, я змогла б замкнути Аделіну в колишній дитячий кімнаті, і наявність у будинку трьох дівчат лишилася б непоміченою. Але від лікаря усі б дізналися про народження дитинчати, і візитерів було б хоч греблю гати. Зберегти нашу таємницю не вдалося б.

Я чудово усвідомлювала всю непевність свого становища. Я знала, що моє місце тут, знала, що тут мій дім. Не мала я іншого дому, окрім Енджелфілду, іншої любові, окрім Еммеліни, іншого життя, окрім того, яке я вела в цих стінах. Однак жодних ілюзій щодо моїх прав на Енджелфілд у мене не було. Хто я така? Хіба я маю впливових друзів? Навряд чи можна було сподіватися, що лікар Модслі відстоюватиме мої права. Та й містер Ломакс, який досі співчував мені, либонь, змінить своє ставлення, коли дізнається, що я видавала себе за Аделіну. Наша з Еммеліною взаємна симпатія не важила б за таких обставин абсолютно нічого.

Сама ж Еммеліна, нетямуща і лінива, безтурботно коротала дні у своєму добровільному ув’язненні. Але для мене ці дні були сповнені болісних роздумів і не менш болісних вагань. Як вберегти Еммеліну? Як вберегти саму себе? Щодня я відкладала остаточне рішення до дня наступного. У перші місяці я сподівалася, що це рішення згодом з’явиться саме собою, спонтанно, — хіба ж не вдавалося мені справлятися з набагато складнішими проблемами і в набагато складніших умовах? Отже, і ця проблема неодмінно знайде своє розв’язання. Бували моменти, коли я, вагаючись, кардинально міняла свою думку впродовж однієї хвилини: то хапалася за пальто, збираючись іти до лікаря і все йому розказати, то лякалася, що так я видам себе, а видавши, сама себе приречу на вигнання. І вішала пальто назад на гачок. «Завтра, — казала я собі. — Щось обов’язково придумається завтра».

А потім зненацька настав час, коли думати про завтра вже було запізно.

Я прокинулася від крику.

«Еммеліна!» — промайнуло в моїй голові.

Але то кричала не Еммеліна. Еммеліна несамовито сіпалася і важко дихала, хропла й ронила рясний піт, як коняка; її очі вилізли з орбіт, зуби оголилися. Але вона не кричала. Вона мовчки долала свій біль, наче з’їдаючи його, і він, перетворюючись у її тілі на нову енергію, додавав їй життєвих сил. Крик, що розбудив мене, був не її криком. То кричала Аделіна. Кричала несамовито, не замовкаючи, аж до самого ранку, поки Еммеліна не народила дитину. Хлопчика.

Сталося це сьомого січня.

Еммеліна заснула; уві сні вона посміхалася.

Я викупала немовля. Воно розплющило очі і здивовано вилупилося на мене, вражене дотиком теплої води.

Зійшло сонце.

Час для прийняття рішення я згаяла, так нічого й не вирішивши, але ж ось маємо: ми поза межею небезпеки, ми проскочили її, і з нами все гаразд.

Життя триває. І моє теж.

Мабуть, міс Вінтер відчула наближення Джудіт, бо коли економка визирнула з-за дверей, то застала нас у повній тиші. Вона принесла нам на таці какао і запропонувала підмінити мене, якщо мені хочеться спати. Я похитала головою.

— Зі мною все добре, дякую.

Міс Вінтер також відповіла відмовою, коли Джудіт нагадала, що можна випити ще одну дозу білих пігулок.

Коли Джудіт пішла, міс Вінтер знову заплющила очі.

— Як там ваш вовк? — поцікавилася я.

— Сидить собі тихо в кутку, — відповіла письменниця. — А навіщо йому поспішати? Він цілком упевнений у своїй перемозі. І тому вичікує, коли настане його час. Знає, що я не зчинятиму скандалу і не з’ясовуватиму стосунків. Ми їх уже з’ясували. І пристали на певні умови.

— Які ще умови? — здивувалася я.

— Він дозволить мені закінчити мою історію, а потім я дозволю йому прикінчити мене.

І вона почала розповідати мені історію пожежі, а вовк почав вести зворотний відлік слів.

Поки дитинча не з’явилося, я ніколи про нього особливо й не замислювалася. Звісно, я обмірковувала суто практичні проблеми, пов’язані з необхідністю десь переховувати малюка, і вже мала план щодо його майбутнього. Якщо нам вдасться на якийсь час втримати його появу в таємниці, то я збиралася оголосити про його існування тільки згодом. Попри можливі чутки, його можна буде назвати сиротою, дитиною далекого родича, а якщо людям таки схочеться почухати язики — що ж, вони вільні це робити, але ніщо не змусить нас розкрити імена батьків маляти. Обмірковуючи ці плани, я уявляла собі дитину не інакше, як просто чергову проблему, яку слід буде розв’язати. Не врахувала того факту, що ця дитина — моя плоть і кров. Не врахувала тієї можливості, що я її полюблю.

Це був малюк Еммеліни, і цього вже було достатньо. Це був також і Амбросів малюк, але про це я намагалася не згадувати. А ще він був мій. Я захоплювалася його ніжно-перламутровою шкірою, рожевими випуклими губками, першими непевними рухами його рученят. Мене сповнило несамовите бажання захищати малюка: захищати його заради Еммеліни, захищати Еммеліну заради нього, захищати їх обох заради себе самої. Спостерігаючи за ними обома, я очей не могла від них відвести. Мати й дитя були прекрасні. Моїм єдиним бажанням було уберегти їх від лиха.

Аделіна почала ревнувати до дитини. Ревнувати дужче, ніж до Естер, дужче, ніж до мене. Цього слід було чекати: Еммеліна любила Естер, вона любила мене, але жодне з цих почуттів не могло зрівнятися з її любов’ю до Аделіни. Але дитина… ото ж бо й воно, що дитина є дитина. З її появою все змінилося. Вона узурпувала всю любов Еммеліни.

Ненависті Аделіни до малюка слід було чекати. Я знала, якими гидкими бували прояви Аделіниної злоби, знала про її безтямну жорстокість. Але, виявляється, я й гадки не мала, як далеко ця жорстокість може зайти.

Проходячи повз спальню Еммеліни, я потихеньку прочинила двері, щоб подивитися, чи не прокинулася вже вона. І раптом побачила в кімнаті Аделіну. Вона стояла, схилившись над дитячим ліжечком, і щось у її позі збентежило мене. Зачувши мої кроки, Аделіна здригнулася, різко обернулася і, побачивши мене, прожогом вискочила зі спальні. У руці вона стискала маленьку подушку.

Я перелякано кинулася до ліжечка. Немовля міцно спало, стиснувши кулачок біля вушка, і дихало — легенько так, ніжно, як і належало малесенькій дитині.

Живий, слава Богу!

До наступного разу.

Я почала шпигувати за Аделіною. І тут мені стали у пригоді ті давні часи, коли мені доводилося непомітно, мов привид, пересуватися будинком і довкола нього. Я спостерігала за нею з-за штор і тисових насаджень. У її вчинках мене вражала відсутність видимого сенсу: чи то надворі, чи то в будинку, мало зважаючи на пору дня й погоду, вона виконувала безглузді, часто повторювані дії, спричинені мотивами, непідвладними моєму розумінню. Але поволі один з видів її «діяльності» таки привернув мою увагу. Двічі, а то й тричі на день Аделіна ходила до каретного сараю і виходила звідти, щоразу несучи бляшанку з гасом. Ці бляшанки вона відносила то до бібліотеки, то до вітальні, то до парку. А потім наче забувала про них, втрачаючи інтерес. Вона усвідомлювала, що робить, але віддалено, неясно, рухаючись, наче в напівзабутті. Коли Аделіни поруч не було, я ці бляшанки забирала. Цікаво, що ж вона собі думала про щезлі бляшанки? Мабуть, гадала, що вони живуть потаємним життям і можуть за власним бажанням кудись переміщуватися. Чи, може, спогади про перенесення бляшанок починали здаватися їй снами або планами, які вона ще має реалізувати. Але попри неслухняність бляшанок із гасом, вона вперто приносила їх з каретного сараю і ховала в будинку в потаємних місцях.

Я, мабуть, витрачала добру половину дня, повертаючи бляшанки до сараю. Але одного разу, не бажаючи залишати Еммеліну та її малюка без захисту, я занесла одну з бляшанок до бібліотеки і заховала її за книжками на верхній полиці. А потім подумала, що це — гарна схованка. Бо щодня повертаючи бляшанки до сараю, я тільки й робила, що підтримувала нескінченність цього процесу. Наче карусель крутила. Треба вилучити бляшанки із замкненого кола і покінчити з цією тяганиною.

Стеження за Аделіною виснажило мене, але тільки не її! Короткого сну їй цілком вистачало. Вона могла прокинутися й бути на ногах о будь-якій годині. Мені ж дуже хотілося виспатися.

Одного вечора Еммеліна рано лягла спати. Хлопчик спав у ліжечку в її кімнаті. Йому болів животик, і малюк цілий день проскиглив, але потім йому стало краще, і він міцно заснув.

Я запнула штори. Слід було йти стежити за Аделіною. А я так стомилася завжди бути насторожі! Я пильнувала Еммеліну та її дитя, поки вони спали, а поки вони не спали, я пильнувала Аделіну. І майже не спала сама. У кімнаті було так затишно, так спокійно! Я відчувала розмірене дихання Еммеліни; воно заспокоювало мене, воно розслабляло. А ще поруч — легенькі, майже нечутні порухи повітря: то дихало маля. Пригадується, коли я прислухалася до їхнього такого гармонійного, такого ідилічного дихання, то намагалася віднайти доречні слова, щоб його схарактеризувати. Була в мене така розвага: завжди перетворювати на слова все, що я бачу і чую. От і тієї миті мені хотілося змалювати словами свої відчуття: як подих Еммеліни і малюка проникає у мене, як ми стаємо одним цілим — вона, дитинча і я, як починаємо всі троє дихати в унісон, немовби єдиним подихом… Ця ідея захопила мене, і я — разом з Еммеліною та її малюком — полинула до царства сну.

Раптом щось розбудило мене. Я спала чутко, як кішка, і відразу ж насторожилася, ще навіть до того як розплющила очі. Не поворухнувшись, не змінивши швидкості дихання, я трохи розплющила очі — і крізь вії побачила Аделіну.

Вона схилилася над ліжечком, витягла немовля і рушила через кімнату.

Я могла крикнути, щоб вона зупинилася. Але я не зробила цього. Якби я гукнула, то Аделіна б відклала втілення свого плану, а дозволивши їй здійснювати його, я дістала змогу з’ясувати її задум і покласти йому край раз і назавжди.

Хлопчик заворушився в її руках. Ось-ось він мав прокинутися. Йому не подобалося, коли його брала на руки не Еммеліна, а хтось інший: тут малюка не могла обманути навіть сестра-близнючка його матері.

Я пішла слідком за Аделіною до бібліотеки і стала крадькома стежити за нею крізь злегка прочинені двері. Малюк лежав на столі, обіч стосу книжок, яким ніяк не вдавалося знову потрапити на полицю, бо я регулярно читала й перечитувала їх. Поряд з акуратним прямокутником книжок я помітила рух у складках ковдри, в яку був загорнутий малюк, і почула приглушене мугикання. Дитинча прокинулося.

А біля каміна стояла навколішках Аделіна. Вона витягала зі скрині вуглини, брала полінця, що лежали поруч, і похапливо засовувала їх у камін. Розпалювати вогонь вона не вміла. А я знала, як це робиться, бо колись Хазяйка навчила мене правильно закладати папір, тріски, вуглини і дрова. Аделіна ж завжди складала все це похапцем і як попало, тому їй ніколи не вдавалося розвести в каміні вогонь.

Мало-помалу до мене дійшло, що вона зібралася робити.

Не може бути, щоб у неї щось вийшло! Недогорілі дрова ледь жевріли, і їхнього жару було явно недостатньо, щоб розпалити дрова і вугілля, а сірники я завжди ховала якнайдалі. Вогонь безумства спопеляв Аделіну — але вогонь у каміні розвести вона була безсила. І тим не менш не можна було втрачати пильності: нестримне, шалене бажання Аделіни добути вогонь уже саме по собі було запалювальною сумішшю. Здавалося, варто їй на щось тільки глянути, як воно враз займеться яскравим полум’ям. Злі чари цього створіння спроможні були навіть воду спопелити.

Із жахом побачила я, як Аделіна кладе на вуглини малюка, загорнутого у ковдру.

Вона озирнулася довкола. Що ж вона шукала? Що ще замислила?

Коли Аделіна рушила до дверей і відчинила їх, я відскочила й заховалася в тінь. Але вона не помітила, що я за нею шпигую. Її думки були зайняті чимось іншим. Звернувши до коридору під сходами, вона щезла з очей.

Я мерщій підбігла до каміна і забрала малюка з жертовного вогнища. Потім зняла з нього ковдру, загорнула в неї побитий шашелем валик із канапи і знову поклала в камін. Але втекти я не встигла. На сходовому марші почулися кроки і шкребіння об підлогу каністри з гасом. Двері розчинилися, і я ледь устигла сховатися в закуток між полицями.

«Тихо, — беззвучно благала я, — тихенько, не плач», — і пригортала малюка до себе, намагаючись зігріти його теплом власного тіла, щоб він не змерз без ковдри.

Повернувшись до каміна, Аделіна задумливо оглянула його, схиливши вбік голову. Що таке? Невже вона помітила підміну? О, здається, що ні. Ось вона знову стала озиратися, щось шукаючи у кімнаті. Що саме? Що ж їй потрібно?

Малюк заворушився, сіпнув ручкою, смикнув ніжкою, напружив спинку. Це були ознаки того, що він ось-ось заплаче. Я притулила його голівкою до свого плеча і відчула на шиї його спокійне дихання.

«Не плач, манюній, будь ласка, не плач!»

Малий заспокоївся, і я знову стала стежити за Аделіною.

Мої книжки. На столі. Ті, повз які я не могла пройти, не розгорнувши навмання якусь сторінку. Навіщо? А просто так — привітатися з ними; дістати насолоду, прочитавши бодай кілька слів. Який же безглуздий і недоладний вигляд мали мої книжки в руках Аделіни! Аделіна — і книжки?! Це було просто абсурдно. Але коли вона розгорнула одну з них, мені на якусь мить спало на думку неймовірне: невже Аделіна збирається читати?!.

Зовсім ні. Вона почала виривати сторінки. Жменями. Розки´дала їх по всьому столі, деякі зісковзнули на підлогу. Закінчивши шматування, вона почала жмакати понівечені сторінки, намагаючись зробити щось на кшталт паперових куль. Як же швидко вона знищила мої улюблені книжки! Наче руйнівний буревій пронісся. Мить — і на столі замість охайних маленьких томиків утворилася велика паперова купа. Хто б міг подумати, що в одній книжці може бути так багато паперу! Мені хотілося закричати, але що б це змінило?.. Слова, прекрасні слова лежали, подерті й зіжмакані, на підлозі, а я стояла, безмовна, ховаючись у тінь.

Аделіна вхопила оберемок сторінок і розки´дала їх поверх білої ковдри, у яку був загорнутий валик. Тричі ходила вона від столу до каміна з купами паперу, аж поки камін ущерть не наповнився знищеними книжками: «Джейн Ейр», «Грозовий перевал», «Жінка в білому»… Жмути паперу купчилися на погребальному кострищі, а деякі скотилися вниз, на килим, і там приєдналися до тих, що їх вона впустила, несучи.

Одна паперова кулька докотилась аж до мене; я нагнулася й підібрала її.

О, це жахливе відчуття дотику до понівеченого паперу! Покалічені, поламані слова стирчать на всі боки, вже пусті, позбавлені змісту… Який жах! Серце моє стислося від розпачу.

А потім мене охопив гнів. Підхопив, як тріску, і потягнув у вир, де я не могла ні бачити, ні дихати, ні чути. Зашумів у мене в голові, як збурений штормом океан. Мені схотілося заволати, вискочити зі схованки й накинутися на Аделіну, завдаючи їй несамовитих ударів… Але я тримала в руках безцінний скарб Еммеліни, тож нічого не могла вдіяти — просто стояла й тремтіла, і по моїх щоках котилися сльози. А тим часом її сестра знущалася з мого скарбу. Паплюжила його.

Нарешті вона зупинилася і вдоволено поглянула на споруджене кострище. Та як не крути, а все одно воно було недоладним. Схибленим, як і сама Аделіна. Усе шкереберть, як сказала б Хазяйка. Це вогнище ніколи не розгориться, бо папір треба підкладати під низ. Та навіть якби Аделіна склала все так, як слід, воно б усе одно не загорілося: вона не мала сірників. А якби й мала, то однаково не спромоглася б здійснити задуманого: адже хлопчик, який мав стати жертвою, був у моїх руках.

Але найбільшим безумством Аделіни було ось що. Припустімо, що я б нічого тієї ночі не помітила, не змогла б її зупинити. Припустімо, що я б не змогла врятувати хлопчика, і він би згорів живцем. Невже Аделіна могла хоч на хвилину уявити, що спалення сестриної дитини допоможе їй повернути любов і відданість сестри?!

Це було божевільне бажання психічно хворої людини.

Дитинча знову заворушилося в мене на руках і розтулило ротик, щоб запхикати. Що ж робити?

Поки Аделіна стояла до мене спиною, я потихеньку вийшла з кімнати і кинулася до кухні.

Спочатку треба надійно убезпечити немовля, а вже потім розбиратися з Аделіною, подумала я. Мій мозок запрацював із шаленою швидкістю, перебираючи можливі варіанти. Не буде більше Еммеліна любити свою сестру, коли дізнається, що та збиралася скоїти. Не буде більше Аделіни — ні для неї, ні для мене. Ми скажемо поліції, що це вона вбила Джона-копача, і її заберуть до в’язниці. Ні, так не годиться! Краще ми скажемо їй, щоб вона забиралася геть з Енджелфілду, а то ми розповімо поліції… Ні, так теж не годиться. І раптом я придумала! З Енджелфілду заберемося ми! Так, саме так! Ми з Еммеліною поїдемо звідси, візьмемо із собою малюка і заживемо новим життям — без Аделіни, без Енджелфілду, але разом, одна з одною.

Ця думка була настільки простою і ясною, що мені стало дивно, як же це я раніше не здогадалася?..

Ось на гачку кухонних дверей висить Амбросова єгерська торба. Я хутко розстебнула її і загорнула малюка в брезентові нутрощі. Блискуче майбутнє уявляється таким близьким і досяжним, що здається реальнішим за похмуре сьогодення, тож я кладу всередину сумки ще й сторінку з «Джейн Ейр» (щоб не пропала), а також ложку з кухонного столу. Усе це стане нам у пригоді на шляху до нового життя.

Куди ж тепер? Кудись недалеко від будинку, де малий був би у безпеці і де було б достатньо тепло, щоб він не змерз за ті кілька хвилин, які знадобляться, щоб повернутися й переконати Еммеліну піти зі мною…

Тільки не до каретного сараю. Аделіна інколи туди забрідає. Тоді — до церкви. Туди ця навіжена не ходить ніколи.

І я побігла під’їзною алеєю — через цвинтарну браму — до церкви. Там біля передніх рядів лавок були невеличкі килимові подушечки, щоб ставати навколішки під час служби. Я змостила з них тимчасове ліжечко і поклала туди брезентову торбу з малюком.

А тепер мерщій назад, до будинку.

Та коли я була майже поруч, моє майбутнє пропало.

Раптом пролунав глухий вибух, з вікон полетіли осколки шибок, і по бібліотеці поповзло — неначе живе — зловісне яскраве полум’я. Потім одна за другою від високої температури почали вибухати всі інші бляшанки з гасом, розбризкуючи по кімнаті тисячі цівок рідкого вогню.

І на цьому вогненному тлі промайнули дві постаті.

Еммеліна!

Я кинулася бігти. Запах горілого вдарив мені у ніздрі ще на вході до зали, хоча кам’яна підлога і стіни залишалися прохолодними — для вогню тут поживи немає. Але у дверях бібліотеки я мимоволі зупинилася: язики вогню ганяються один за одним по шторах від підлоги до стелі, полиці з книжками палають, камін узагалі скидається на переддвер’я пекла… А в центрі кімнати — двійнята. Від превеликого здивування я аж завмерла на якусь мить, попри вогонь і жар. Еммеліна, ця пасивна, покірлива й слухняна Еммеліна відчайдушно гамселила свою схиблену сестричку, відповідаючи ударом на удар, хвицанням на хвицання, укусом на укус. Раніше вона ніколи не давала Аделіні відсічі, а тепер зробила це. Помщаючись за свою дитину.

А над їхніми головами — один спалах вогню за іншим: то вибухали каністри з гасом, посилаючи вниз вогненний дощ.

Я хотіла розтулити рота й гукнути Еммеліні, що її малюк у безпечному місці, але поперхнулася, вдихнувши розпечене димне повітря, й закашлялася. Перестрибуючи через вогонь, я уникаю його, ухиляюся, коли палаюче шмаття падає на мене згори, збиваю його руками на своїй одежі. Ось я нарешті дісталася до того місця, де щойно були сестри, але крізь густий дим мені нічого не видно; я наосліп мацаю поперед собою руками.

Мій дотик налякав двійнят, і вони відразу ж відсахнулися одна від одної.

У якусь мить я побачила Еммеліну, побачила чітко, і вона теж побачила мене. Я хапаю її за руку і тягну за собою — через вогонь, через дим — і ми врешті-решт дістаємося дверей. Але коли Еммеліна розуміє, що я хочу зробити, — забрати її від вогню в безпечне місце, — вона зупиняється. Я смикаю її за руку.

— Із ним усе гаразд. Він у безпеці. — Мої слова схожі на каркання, але їх принаймні можна розібрати.

Але чому ж вона мене не розуміє?

Я знову спробувала пояснити.

— Твій малюк… Я врятувала його.

Чи вона й справді мене почула? Неймовірно, але Еммеліна опирається моєму посмику, її рука вислизає з моєї. Куди вона поділася?! І мені знов не видно нічого, крім темряви.

Спотикаючись, я знову кидаюся в полум’я, наштовхуюся на Еммеліну, хапаю її й тягну за собою.

Але вона не хоче йти зі мною, вона знову вперто повертається до бібліотеки.

Чому?

Тому, що прив’язана до своєї сестри.

Міцними узами двійнят.

Засліплена, з обпаленими легенями, я йду слідком за нею.

Я розірву ці узи!

Заплющивши очі від жару, кидаюся я у бібліотеку, виставляю руки й починаю мацати довкола себе. Ось, нарешті, я намацала Еммеліну посеред вогню та диму і міцно в неї вчепилася. Я не відпущу її! Я не дам їй померти. Я неодмінно врятую її! Вона опирається, але я несамовито тягну її до дверей і витягую-таки з кімнати.

А двері — дубові. Масивні. Швидко не займуться. Поштовхом я зачиняю їх за собою і замикаю на засув.

А Еммеліна знову тікає від мене і збирається їх відчинити. Щось нестримно тягне її назад, щось сильніше за страх перед вогнем.

У шпарині стирчить ключ, яким не користувалися відтоді, як поїхала Естер; я повертаю його, та він розжарений, він пропікає мою долоню; я відчуваю запах горілої плоті. Еммеліна простягає руку, щоб схопити ключ і знову відімкнути двері. Розпечений метал обпікає її, і я ривком відтягую Еммеліну від дверей, поки вона не встигла оговтатися від шоку.

Раптом страшний, несамовитий крик увірвався в мою свідомість. Якийсь жахливий, нелюдський зойк. Може, це голос самого вогню? Я навіть не знала, звідки він долинає — з того боку дверей чи з цього? Починаючи з низького гортанного звуку, він набирає сили, перетворюється на нестерпний страхітливий вереск; а коли мені починає здаватися, що цей крик ось-ось скінчиться разом із подихом, із яким він вирвався назовні, він… триває — на неймовірно низькій ноті, неймовірно довго… Цей крик, долаючи перепони, наче заполонив увесь світ, поглинув його й кінець-кінцем розчинився в ньому.

А потім залишилося тільки ревіння вогню.

І ось ми надворі. А там — дощ. Мокра трава. Ми падаємо на землю й качаємося по мокрій траві, гасячи тліючий одяг та волосся, відчуваючи обпеченими тілами вогку прохолоду. Лежимо, відсапуючись, притиснувшись спинами до мокрої землі. Я розтуляю рота і ловлю губами дощ. Він падає мені на обличчя, охолоджує очі, й до мене знову повертається зір. Ніколи не доводилося мені бачити такого неба, як тієї ночі: темно-синє, майже чорне, по ньому швидко пливуть темно-сірі хмари; срібні пасма дощу виблискують кинджалами в жовтогарячих спалахах вогню, що долітають з будинку, а сам будинок схожий на вогненний фонтан. Бах! Блискавка крає небо навпіл! Потім знову, знову, знову!

Малюк! Я мушу сказати Еммеліні про малюка. Вона буде дуже рада, що я врятувала його. І все буде добре.

Я обертаюся до Еммеліни — і слова застряють у мене в горлі.

Її обличчя!

Її бідолашне, колись прекрасне обличчя перетворилося на суцільний червоно-чорний опік, закіптюжене криваве місиво!

Куди подівся чарівний погляд її смарагдових очей? Тепер вони спустошені, невидющі, сповнені болю.

Я дивлюся — і не можу впізнати своєї любої Еммеліни.

— Еммеліно! — шепочу я. — Еммеліно, ти мене чуєш?

Вона мовчить.

Серце моє зупинилося від жаху. Що ж я наробила? Невже я?.. Невже я витягла з вогню не ту, що хотіла?

Так страшно дізнаватися, хто вона є насправді!

Але не дізнаватися теж страшно.

— Аделіно! — мій голос дзвенить, немов розбите скло.

Але вона — оця особа, оця котрась, оця-та-чи-друга, оця-невідомо-хто-така — вона мовчить!

Нарешті з’являються люди. Вони біжать алеєю, і їхні тривожні крики рвуть на шматки темряву ночі.

Я насилу підводжуся і, пригнувшись, тікаю геть. Ховаюся.

Люди знаходять дівчину, що лежить на траві, і я, пересвідчившись у цьому, залишаю їх наодинці з їхньою знахідкою.

Прибігши до церкви, я перекидаю торбу через плече і мерщій вирушаю в путь, притискаючи до себе дитинча.

А в лісі — тихо. Дощ, затримуваний парасолькою листя, тихо падає на кущі й траву. Дитинча пхикає, а потім засинає. Ноги самі несуть мене до будиночку на іншому боці лісу. Я добре знаю цей будинок, бо не раз приходила до нього в ті роки, коли мені доводилося бути енджелфілдським привидом. Там живе самотня жінка. Підглядаючи у вікно, як вона щось в’язала чи пекла, я дійшла висновку, що ця жінка — людина добросерда, і коли мені доводилося читати у книжках про добрих казкових бабусь, то я завжди уявляла собі її лице.

Я несу дитинча до неї. Заглядаю у вікно, як часто робила це раніше, і бачу, що вона сидить біля каміна і в’яже. Задумливо і тихо. Розпускає уже зв’язане. Сидить собі і смикає за нитки, а спиці лежать на столі поруч. На ґанку під навісом сухо, отже, тут можна покласти малюка. Що я і роблю, а потім ховаюся неподалік за деревом і чекаю.

Ось вона відчиняє двері. Піднімає дитинча. З виразу її обличчя я бачу, що з нею йому буде безпечно, бо вона таки добра людина. Ось вона підводить очі й озирається довкола. Навіть якийсь час дивиться у моєму напрямку. Наче й справді щось побачила. Невже я зашуміла листям і виказала свою присутність? Може, взяти і вийти зі схованки? — раптом спало мені на думку. А може, ми потоваришуємо? Я завагалася, та ще й вітер змінив напрямок. І я відчула запах пожарища в ту ж саму мить, що й жінка. Ось вона відвертається, поглядає на небо і злякано зойкає, забачивши дим, що здіймається над маєтком Енджелфілд. На її обличчі відбивається страшний здогад. Вона піднімає дитинча ближче до носа й принюхується до нього. Від малюка йде запах пожежі, якого він набрався від мене. Ще один погляд на стовп диму — і жінка твердим кроком заходить до будинку і замикає двері.

Я залишаюся сама.

Без імені.

Без домівки.

Я — ніхто.

Мені нікуди податися.

Я не маю рідні.

Я вдивляюся в свою обпечену долоню, але не відчуваю болю.

Хто я така?

І взагалі — я ще жива чи ні?

Мені можна піти куди завгодно, але я йду назад, до Енджелфілду, бо це єдине місце, яке я знаю.

Вийшовши з-за дерев, я наближаюся до місця подій. І бачу там пожежну машину.

Ось селяни. Вони прибігли гасити полум’я зі своїми цеберками, а тепер стоять трохи поодаль, із вимазаними кіптявою обличчями, і дивляться, як боротьбу з вогнем продовжують професіонали. Жінки, наче загіпнотизовані, дивляться, як клуби диму злітають у чорне небо. А он швидка допомога. І лікар Модслі — він стоїть навколішки над фігурою, що розпласталася на траві.

Ніхто не звертає на мене уваги.

Ніким не помічена, я стою осторонь від місця, де все вирує. Може, я й справді ніхто? Може, мене не видно взагалі? Може, я загинула у вогні, але поки що цього не усвідомила? А може, я та, хто я завжди й була, — примара?

Аж ось якась жінка випадково помічає мене.

— Погляньте, — кричить вона, вказуючи на мене, — вона тут!

І люди повертаються до мене. Здивовано витріщаються. Одна з жінок біжить сказати про мене чоловікам. Ті відводять погляди від пожежі і теж починають дивитися у мій бік.

— Слава Богу! — каже хтось.

Я розтуляю рота, хочу щось сказати — але мені бракує слів. І я не кажу нічого. Просто стою, ворушу губами, а з них — ані звуку.

— Не треба нічого говорити.

Це біля мене вже опинився лікар Модслі.

Я невідривно дивлюся на дівчину, що лежить на галявині.

— Вона буде жити, — каже лікар.

Я переводжу погляд на будинок.

Там — вогонь. А у вогні — мої книжки. Думати про це нестерпно. Я згадала сторінку з «Джейн Ейр» — зібгані у жмут слова, які я врятувала від погребального кострища й віднесла разом із дитинчам до жінки, що живе у лісі.

І я заплакала.

— У дівчини шок, — каже лікар одній із жінок. — Одягніть її у щось тепле й побудьте з нею, а я тим часом подбаю, щоб її сестру занесли до карети швидкої допомоги.

До мене підходить якась жінка і починає співчутливо квоктати. Потім знімає з себе пальто, ніжно, як малу дитину, загортає мене в нього і стиха мимрить:

— Заспокойся, бідолашечко, все буде добре, твоя сестричка видужає…

Дівчину, що лежить на траві, піднімають і кладуть на ліжко в кареті швидкої. Потім садовлять туди й мене — напроти ліжка. І везуть нас до шпиталю.

Вона дивиться перед собою. Очі — широко розкриті, невидющі. Поглянувши раз, я намагаюся більше на неї не дивитися.

Лікар швидкої схиляється над нею і, пересвідчившись, що вона дихає, повертається до мене:

— А що в тебе з рукою, га?

Я стискаю праву руку лівою, мій розум не сприймає болю, але тіло видає таємницю.

Лікар бере мою руку, і я дозволяю йому розтиснути мені пальці. На долоні — глибоко впечений знак. Знак від ключа.

— Нічого, загоїться, — каже він мені. — Не турбуйся. А ти Аделіна чи Еммеліна?

Я мовчу.

Лікар киває іншому лікареві:

— Ти не знаєш, котра з них Еммеліна?

Я не в змозі відповісти, я не відчуваю свого тіла, не можу поворухнутися.

— Менша з тим, — каже лікар. — Згодом дізнаємося. На все свій час.

І починає бубоніти собі під ніс:

— Аделіна — Еммеліна, Еммеліна — Аделіна. П’ятдесят на п’ятдесят, еге ж? Та нічого, все з’ясується саме собою.

Шпиталь. Двері швидкої розчиняються. Скрізь — галас і біганина. Кинуті на ходу фрази. Знервовані вигуки. Ноші ставлять на возик із коліщатами й швидко кудись везуть.

Крісло на колесах. Руки на моїх плечах:

— Сідай, серденько.

Крісло кудись котять. Ззаду мене чути голос:

— Не хвилюйся, дитино, ми вилікуємо тебе і твою сестру. Тепер ти у безпеці, Аделіно.

Міс Вінтер заснула.

Я подивилася на її ледь-ледь відтулений рот, трохи впалий і припухлий, як у малої дитини. На жмуток неслухняного волосся, що ніяк не хотів рівно прилягати до скроні. Уві сні вона здавалася дуже-дуже старою — і дуже-дуже молодою. Із кожним подихом ковдра то здіймалася, то знов опускалася на її худорляві плечі, при цьому злегка чіпляючись облямованим краєм за підборіддя. Міс Вінтер було байдуже, але я все одно нахилилася, підібрала краї ковдри й поправила пасмо сивого волосся на її скроні.

Міс Вінтер і не поворухнулася.

«Вона спить, — подумала я, — чи вже знепритомніла?»

Не знаю, скільки я потім просиділа, спостерігаючи за нею. У кімнаті був годинник, але рух його стрілок значив так само мало, як і розкисла географічна мапа, що плаває на морській поверхні. Я сиділа із заплющеними очима і не спала, наче мати, що пильнує дихання своєї дитини. А час — хвиля за хвилею — накочувався на мене.

Не знаю, як описати те, що сталося потім. Може, у мене від втоми почалися галюцинації? Може, я заснула, і все це мені наснилося? Чи міс Вінтер і справді сказала своє останнє слово?

— Я перекажу вашій сестрі те, що ви хотіли їй сказати.

Від несподіванки я аж сіпнулася й розплющила очі. Але очі міс Вінтер були заплющені. Мені здалося, що вона й досі спить глибоким, спокійним сном.

Я не помітила вовка, коли той прийшов. Я його не почула. Знаю тільки одне: невдовзі перед світанком стало незвично тихо, і я збагнула, що в кімнаті чути лише одне дихання — моє.