Троє у човні (якщо не рахувати собаки)

РОЗДІЛ XIII

Мерлоу — одне з найприємніших міст на річці, які я знаю. Це — галасливе, жваве містечко. По правді кажучи, загалом не дуже мальовниче. Але в ньому можна знайти безліч привабливих куточків та вуличок. Споглядаючи залишки склепінь зруйнованого моста через Темзу, можна повернутися в своїй уяві до тих днів, коли Ельгар Саксонський заволодів маєтком Мерлоу, а потім його захопив Вільгельм[21], щоб передати королеві Матильді. Пізніше він перейшов до ерлів[22] Ворвікських, а потому — до досвідченого лорда Педжета, радника наступних чотирьох королів.

Якщо після річки вам захочеться прогулятися, ви зможете втішатися красою, якою сповнена вся околиця, хоча і сама річка тут найкрасивіша. Вниз до Кукхема, за лісом Куоррі та лугами, багатство краси — неймовірне. Старий добрий ліс Куоррі! Твої вузенькі круті стежинки, твої сповнені спогадів про сонячні літні дні невеличкі галявинки, на яких бавиться вітер! Привиди усміхнених облич прогулюються твоїми тінистими просіками, а в шелесті листя тихо звучать голоси далекого минулого.

Від Мерлоу до Соннінга ще красивіше. На правому березі, не доходячи півмилі до Мерлоуського мосту, височить велике старе Бішемське абатство. Колись за його кам'яними стінами лунали голоси лицарів-тамплієрів і в різні часи воно слугувало прихистком для Анни Клевської та королеви Єлизавети. Скільки всього трагічного і водночас хвилюючого таїть воно в собі. Оздоблена гобеленами спальня, потаємна кімната у товщі стін. А привид леді Холі, котра забила до смерті свого маленького сина, і досі бродить там ночами, намагаючись вимити у примарній чаші свої примарні руки.

Тут спочиває всемогутній Ворвік, якому тепер байдуже до таких повсякденних речей, як земні королі та королівства, а також Солсбері, що послужив хорошу службу при Пуатьє[23]. Зовсім поряд з абатством, над самою річкою стоїть Бішемська церква, і якщо на якісь могили та пам'ятники й варто подивитися, то це у Бішемській церкві. Там, під Бішемськими буками, плаваючи у човні, той самий Шеллі[24], який потім жив у Мерлоу (його будинок і досі стоїть на Вест-Стріт) написав «Обурення ісламу».

Трошки вище, біля греблі в Харлі, я часто задумувався над тим, що навіть якби я залишився тут на місяць, мені не вистачило б часу, щоб насолодитися красою тутешнього краєвиду. Містечко Харлі — це п'ять хвилин пішки від шлюзу — одне з найдавніших на всій річці. Воно існує, як-то кажуть у старій приказці, ще з тих похмурих часів: «Від часів короля Себерта та короля Оффи». Одразу за греблею (вгору по річці) лежить Данське поле. Тут стояли табором завойовники-данці під час свого походу на Глостершир. Трохи поодаль, біля самого вигину річки, стоять залишки Медменхемського абатства.

Відомі медменхемські ченці, або як їх ще звикли називати «Клуб пекельного вогню», і членом якого був сумнозвісний Вілкс[25], створили братство. Його девіз «Роби так, як тобі до вподоби» і досі красується над напівзруйнованим входом до абатства. Задовго до того, як було створено це лжеабатство з його зборищем нечестивих блазнів, на тому самому місці стояв монастир більш суворих правил, і його ченці були зовсім несхожими на тих розпусників, які змінили їх через п'ятсот років.

Ченці-цистерціанці, абатство яких було там у тринадцятому столітті, замість одягу носили грубі туніки з каптурами і не їли ні м'яса, ні риби, ні яєць. Вони спали на соломі й опівночі вставали, щоб відслужити месу. Весь день вони проводили в праці, читанні та молитвах. Усе їхнє життя було сповнене мертвого мовчання, тому що жоден з них не промовляв ні слова.

У такому мальовничому, такому яскравому, створеному Богом місці — таке похмуре братство і з таким похмурим життям у ньому. Дивно, що голоси довколишньої природи — ніжні переспіви води, шепіт трави біля річки, музика непосидющого вітру — не допомогли цим ченцям якось по-іншому зрозуміти сенс життя. Цілими днями в глибокому мовчанні вони прислухалися, чи не зійде до них голос з небес. А він щодня і щоночі промовляв до них незліченною кількістю звуків, але вони його не чули.

Від Медменхема до чудового Гемблдонського шлюзу річка сповнена неповторного миру і спокою. А далі, за Грінлендсом — там стоїть не надто привабливий будинок мого газетяра, спокійного, скромного, поважного джентльмена, якого влітку можна часто зустріти в цих місцях, коли він енергійно гребе у човні або розмовляє з наглядачем шлюзу — і аж за Хенлі, все довкола виглядає дещо бідним і безрадісним.

У понеділок вранці в Мерлоу ми встали досить-таки рано. Перед сніданком ми пішли купатися, а коли поверталися, Монморенсі показав себе неперевершеним віслюком. Єдине, що ми з Монморенсі по-різному сприймаємо, — це коти. Я люблю котів. А от Монморенсі — ні.

Коли я бачу кішку, я кажу їй: «Бідна киця!» і зупиняюсь, щоб погладити її по голові. Вона піднімає хвоста, вигинає спину і треться своїм носом об мої штани. Між нами панує взаєморозуміння і спокій. Коли ж кішка потрапляє на очі Монморенсі, про це знає вся вулиця. Якби звичайна поважна людина дбайливо використовувала всі ті лайки, які виплескуються за десять секунд, їй би їх вистачило на все життя.

Я не докоряю йому (зазвичай, я обмежуюсь тим, що даю йому запотиличника або кидаю в нього каменем), тому що я сприймаю це як його єство. У фокстер'єрів уже при народженні в чотири рази більше гріхів, ніж у будь-якого іншого собаки, і нам, християнам, доводиться роками докладати зусиль, щоб хоч якось змінити хуліганську природу фокстер'єрів.

Пам'ятаю, якось я був у вестибюлі Хеймаркетського універмагу. Довкола мене було багато собак, що чекали на своїх господарів, які пішли до магазину скуповуватися. Там були мастіф, одна чи дві колі, сенбернар, кілька ретриверів і ньюфаундлендів, французький пудель з купою шерсті довкола голови і зовсім голий посередині, бульдог, декілька крихітних, наче іграшкових, завбільшки зі щура, песиків, та пара йоркширських дворняг.

Вони спокійно і терпляче сиділи, поринувши у якісь свої думки. У вестибюлі панували мир і спокій. Атмосфера в ньому була сповнена покірності, доброти і спокійного смутку.

І ось до кімнати ввійшла гарненька молода панянка. На повідку вона вела смиренного на вигляд невеличкого фокстер'єра. Вона також залишила його там, прив'язавши між бульдогом та пуделем. Якийсь час він сидів і оглядався довкола. Після цього звів очі догори, і складалося враження, що він думає про свою матір. Потім він позіхнув. Він подивився на інших собак: всі вони були мовчазними, поважними і сповненими гідності.

Він поглянув на бульдога, що дрімав справа від нього. Потім — на пуделя, який гордовито виструнчився зліва. А тоді, без будь-якого попередження і без найменшого приводу вкусив того пуделя за передню лапу. Лемент страждання наповнив тихий напівморок вестибюля.

Схоже, результат його першої спроби припав йому до душі, тож він вирішив продовжити і трішки всіх розворушити. Він стрибнув на пуделя, а потім рішуче атакував колі. Та прокинулася і, не гаючи й миті, з гавкотом кинулася в жорстокий двобій з пуделем. Після того фокстер'єрчик повернувся на своє місце і вхопив бульдога за вухо, намагаючись прогнати його. Бульдог, надзвичайно справедлива тварина, накинувся на всіх, кого міг дістати, включно зі швейцаром, що дало маленькому тер'єрові можливість безперешкодно насолоджуватися сутичкою з дворнягою, яка зовсім цього не заперечувала.

Тому, хто знає собачу натуру, навряд чи є потреба говорити, що до того часу всі інші собаки у вестибюлі гризлися так, ніби від результату того бою залежало їхнє життя чи їхній притулок. Великі собаки скубалися одне з одним, а ті, що менші, воювали між собою, і у вільну хвилинку хапали великих за лапи.

Вестибюль перетворився на справжнє пекло, лемент стояв неймовірний. Знадвору зібрався натовп, і всі допитувались, що це там за зібрання, або кого там убили і за що. Прибігли чоловіки з жердинами та мотузками і спробували розтягти собак. Навіть поліцію викликали.

У розпалі гармидеру повернулася та гарненька молода панянка, схопила свого любого песика на руки (він уже вклав долі дворнягу, щонайменше на місяць, і тепер сидів з виглядом новонародженого ягняти), поцілувала його і запитала, чи його не вбили і що з ним зробили оті величезні мерзотні і жорстокі собацюри. А він пригорнувся до неї і дивився їй в очі так, ніби хотів сказати: «Який же я радий, що ти прийшла і забрала мене подалі від цього ганебного видовища!».

Вона сказала, що керівництво універмагу не повинно впускати таких от великих і злих собак туди, куди приходять зі своїми собаками поважні люди, і що вона має намір подати на декого до суду.

От така вже вона, природа фокстер'єрів. Тому я не осуджую Монморенсі за його схильність ганятися за котами. Але того ранку він пожалкував про те, що дав їй волю.

Як я вже казав, ми поверталися з купання, і коли дійшли до середини Хай-Стріт, перед нами від одного з будинків вискочив кіт і побіг через дорогу. Монморенсі скрикнув від радощів (це був крик мужнього воїна, котрий бачить, як ворог іде прямісінько до його рук. Напевно, так само кричав Кромвель, коли побачив шотландців, що спускалися пагорбами) і тут же кинувся за здобиччю.

Його жертвою був великий чорний кіт Том. Я ще не бачив такого великого кота, так само як і такого пошарпаного. В нього не було половини хвоста, одного вуха і значної частини носа. Він був надзвичайно довгим і м'язистим. Весь його вигляд був сповнений спокою і самовдоволення.

Монморенсі кинувся за бідолашним котом зі швидкістю двадцять миль на годину. Але кіт не поспішав — схоже, він навіть гадки не мав, що його життю загрожує небезпека. Він собі спокійно дріботів, аж поки його потенційний убивця не наблизився до нього на один ярд. Тоді він розвернувся і всівся посеред дороги. Він поглянув на Монморенсі добродушним допитливим поглядом, наче запитував:

— Ви щось хотіли?

Хоробрості Монморенсі не бракувало ніколи. Але у вигляді того кота було щось таке, від чого стислося б серце у найвідважнішого пса. Він різко зупинився і поглянув на Тома.

Вони обидва мовчали. Дивлячись на них, можна було собі уявити, що між ними відбувається розмова. Щось на зразок:

Кіт. Чи можу я чимось вам допомогти?

Монморенсі. Ні-ні, дякую.

Кіт. Якщо вам справді щось потрібно, ви не соромлячись можете про це сказати.

Монморенсі (відступаючи вниз по Пай-Стріт). О, ні-ні, справді, не переймайтеся. Схоже, я помилився. Мені видалося, що ми знайомі. Вибачте, що потурбував вас.

Кіт. Ну що ви. Мені навпаки було приємно. А ви впевнені, що вам нічого не потрібно?

Монморенсі (продовжуючи відступати). Цілком, цілком, дякую, цілком. З вашого боку це дуже люб'язно. Усього вам найкращого.

Кіт. І вам також.

Після цього кіт піднявся і пішов собі далі, а Монморенсі, підібгавши те, що називається хвостом, обережно повернувся до нас і зайняв непомітну позицію позаду.

До сьогодні від самого слова «кіт» Монморенсі весь здригається і дивиться на вас таким жалісливим поглядом, наче хоче сказати:

— Будь ласка, не треба.

Після сніданку ми пішли скуповуватися, щоб заповнити човен харчами на три дні. Джордж сказав, що нам слід набрати овочів: не вживати овочів — дуже недобре для здоров'я. Він додав, що їх дуже просто готувати, і сказав, що цим він займеться сам. Тож ми взяли кілька фунтів картоплі, бушель[26] гороху і кілька капустин. З готелю ми взяли пиріг з яловичиною, кілька пирогів з аґрусом і баранячу ногу. Фрукти, тістечка, хліб, масло, а також варення, бекон та яйця ми придбали в місті.

Наш від'їзд з Мерлоу, я б сказав, був одним із наших найбільших досягнень. Це було щось величаве та вражаюче, і водночас у ньому не було жодної демонстративності. У кожній крамниці, куди ми заходили, ми наполягали, щоб нам одразу все запаковували і відправляли разом з нами. І ніяких: «Гаразд, сер, я зараз же відправляю. Розсильний буде там скоріше за вас» — а потім самим висиджувати на пристані, двічі повертатися в крамницю і здіймати галас. Ми чекали, коли спакують кошики, і забирали розсильних із собою.

Чітко дотримуючись цього правила, ми обійшли добрячу кількість крамниць. Наслідком було те, що коли ми скінчили, слідом за нами йшла ціла команда розсильних із кошиками наїдків, яких тільки душа бажає, а наш похід униз до річки по Хай-Стріт був таким вражаючим видовищем, якого Мерлоу, напевно, вже давно не бачив.

Порядок процесії був такий:

Монморенсі із палицею в зубах.

Дві якихось не зовсім пристойного вигляду дворняги, друзі Монморенсі.

Джордж, із плащем і покривалом у руці і короткою люлькою в роті.

Гарріс, що намагався йти невимушеною граційною ходою, несучи в одній руці роздуту валізу, а в іншій — пляшку з лимонним соком.

Розсильні від продавця овочів та від пекаря з кошиками.

Коридорний з готелю з кошиком.

Розсильний від кондитера з кошиком.

Розсильний від бакалійника з кошиком.

Якийсь пелехатий пес.

Розсильний із сирної крамниці з кошиком.

Чоловік із мішком.

Приятель чоловіка з мішком, з руками в кишенях і глиняною люлькою в роті.

Розсильний від торговця фруктами з кошиком.

Я, з трьома капелюхами та парою черевиків у руках і з виглядом, ніби я до цього всього не маю жодного стосунку.

Шестеро хлопчаків та чотири бездомних собаки.

Коли ми спустилися до пристані, човняр запитав:

— Дозвольте запитати, сер, у вас був баркас чи критий бот?

Коли ми сказали йому, що в нас був чотиривесловий човен, він, схоже, був здивований.

Того ранку парові баркаси завдали нам чимало клопоту. Це було саме напередодні Хенлейської регати, і величезна їх кількість ішла вгору по річці, деякі самі по собі, деякі з плавучим будиночком на буксирі. Я щиро ненавиджу парові баркаси. Мені здається, що їх ненавидить кожен, хто гребе у човні. Коли я дивлюсь на паровий баркас, я його не бачу, я лише відчуваю, як мені хочеться заманити його в якусь віддалену місцину на річці і там, у тиші й самоті, задушити.

У парових баркасів є якась надмірна самовпевненість, що завжди викликає в мене найгірші почуття. Я завжди з тугою згадую ті старі добрі часи, коли будь-кому можна було пояснити, що ви про нього думаєте за допомогою сокири та лука зі стрілами. Самого виразу обличчя людини, яка стоїть біля стерна з руками в кишенях та сигарою в зубах, достатньо для того, щоб оправдати дії, котрі позбавили б його спокою, а його сповнений зверхності свисток з вимогою забратися геть з дороги забезпечив би, я в цьому переконаний, вирок будь-якого суду присяжних у складі побережних мешканців як «убивство заради захисту».

Їм доводилось добряче посвистіти нам, щоб ми забралися з дороги. Я не буду вихвалятися, але скажу вам по правді, що за той тиждень наш невеличкий човник завдав їм клопотів, затримок та неприємностей більше, ніж усі інші човни на річці разом узяті.

— Попереду паровий баркас! — вигукує хтось із нас, побачивши вдалині ворога. За мить у нас все готово до зустрічі з ним. Я берусь за мотузки, а Гарріс і Джордж сідають поряд зі мною, всі ми обертаємося спиною до баркаса, і човен потихеньку випливає на середину річки.

Баркас зі свистом наближається, а ми собі пливемо. Десь приблизно за сотню ярдів він починає свистіти немов навіжений. Люди на баркасі нахиляються над бортом і кричать до нас, але ми їх ніколи не чуємо! Гарріс розповідає нам анекдоти про свою матусю, а ми з Джорджем намагаємось не пропустити жодного слова.

Потім той баркас видає останній свисток, та такий, що мало не розривається котел, дає задній хід своїм двигунам, випускає пару, починає крутитися і сідає на мілину. Усі, хто є на борту, збираються на носі і кричать на нас. Люди на березі щось нам гукають. Усі човни, що пропливають повз нас, зупиняються, аби долучитися до всього цього, аж поки всю річку на милі вгору і вниз не охоплює шалене хвилювання. Аж раптом Гарріс обриває свою розповідь у найцікавішому місці, дивиться вгору з легким подивом і каже Джорджеві:

— Ов-ва! Джордж, щоб я з цього місця не встав, якщо це не паровий баркас!

А Джордж відповідає:

— Ти знаєш, мені здалося, ніби я щось чув!

Після цього ми починаємо нервувати і хвилюватися. Ми не знаємо, як забрати човна з дороги, і люди на баркасі, зібравшись біля борту, дають нам вказівки:

— Правим, правим загрібай, йолопе! Лівим назад. Та ні, не ти — він. Дай спокій мотузкам. Ти що, не чуєш? А тепер разом. Та не туди. Та бодай вас!..

Потім вони опускають човна і приходять нам на допомогу. Після п'ятнадцяти хвилин зусиль вони забирають нас зі свого шляху і можуть пливти далі. Ми їм дуже дякуємо і просимо взяти нас на буксир. Але цього вони ніколи не роблять.

Ми придумали ще один спосіб, як дратувати пасажирів аристократичних парових баркасів. Ми вдаємо, ніби думаємо, що це якась гулянка, і запитуємо в них, чи вони, бува, не з панів К'юбітів чи Бермондсейського ордену, а потому просимо їх позичити нам каструлю.

Старі пані, які не звикли до річки, дуже нервують від самого вигляду парових баркасів. Пригадую, як одного разу я плив від Стейнса до Віндзора — ця ділянка річки особливо багата тими механічними чудовиськами — в компанії з трьома такими пані. Це було дуже захопливо. Щойно їм на очі потрапляв будь-який паровий баркас, вони одразу ж наполягали на тому, щоб пристати до берега і зачекати на суші, доки він не зникне знову. Вони казали, що їм дуже шкода, але, пам'ятаючи про свої родини, вони не можуть піддавати себе ризикові.

Біля Гемблдонського шлюзу в нас закінчилась вода, тож ми взяли збанок і пішли набрати води до наглядача шлюзу.

У нас завжди говорив Джордж. З улесливою посмішкою він запитав:

— А чи не можна у вас розжитись трішки на воду?

— Звичайно, — відповів старий джентльмен. — Беріть, скільки вам потрібно, а решту залиште.

— Дуже вам дякуємо, — пробурмотів Джордж, оглядаючись довкола. — Але…, де вона у вас?

— Там, де й завжди, — мляво промовив у відповідь джентльмен. — Якраз під вами.

— Щось я її не бачу, — обертаючись, сказав Джордж.

— Та щоб вам було добре! Де ж ваші очі? — сказав чоловік, повертаючи Джорджа і показуючи йому на річку. — Он її скільки, хіба не бачите?

— А-а! — вигукнув Джордж, зрозумівши, що до чого. — Але ж ми не можемо пити воду з річки.

— Та так, але трішки випити можна. — відповів старий, — Саме її я й п'ю впродовж останніх п'ятнадцяти років.

Джордж сказав, що в такому випадку його зовнішність — не найкраща реклама для цього товару, і що він віддав би перевагу воді зі свердловини.

Води ми набрали в будинку трохи вище. Я припускаю, що та вода також була річковою. Але ми цього не знали, тож усе було гаразд. Очі не бачать — шлунок перетравлює.

Одного разу ми спробували річкової води. Це було під час тієї ж подорожі, тільки трошки пізніше. Нічого доброго з того не вийшло. Ми йшли за течією і поблизу Віндзора звернули у відвідний канал, щоб попити чаю. Наш збанок був порожній, і нам лишалося або пливти далі без чаю, або набрати води з річки, Гарріс казав, що варто спробувати. Він казав, що коли воду прокип'ятити, все буде гаразд, і що всілякі шкідливі мікроби під час кип'ятіння загинуть. Ми набрали в чайник води з відвідного каналу Темзи і поставили її кип'ятити. Ми дуже ретельно стежили за тим, щоб вода справді-таки закипіла.

Ми зробили чай, вмостилися собі якомога зручніше і зібралися вже чаювати. Коли раптом Джордж, мало що не донісши чашки до рота, вигукнув:

— А це що таке?

— Що? — запитали ми з Гаррісом.

— Ось це! — відповів Джордж, дивлячись на захід.

Гарріс і я повернули голови в напрямку його погляду — повільно, за течією до нас наближався собака. Це був найспокійніший і найсумирніший собака зі всіх, яких мені будь-коли доводилось бачити. Я ще не зустрічав собаки, в якого був би такий задоволений вигляд.

Здавалося, йому все було байдуже. В глибокій задумі він плив собі на спині, задерши догори усі свої чотири лапи. Це був, я сказав би, пристойний пес із добре розвинутими грудьми. Він наближався до нас, безтурботний, сповнений гідності і спокою, а потім, порівнявшись із нашим човном, зручно влаштувався на ночівлю ближче до очерету.

Джордж сказав, що йому вже не хочеться ніякого чаю, і виплеснув свій чай у воду. Гарріс також перестав відчувати будь-яку спрагу і зробив так само. Я вже випив половину свого, але тепер пошкодував про це.

Я запитав Джорджа, чи можу я, на його думку, підхопити тиф.

Він відповів, що навряд чи це можливо. Скоріш за все, на його думку, мені вдалося цього уникнути. У будь-якому разі впродовж найближчих двох тижнів я знатиму про це напевно.

Вгору по каналу ми пішли до Воргрейва. Це найкоротший шлях, який виводить вас від правого берега одразу на півмилі вище Маршського шлюзу. Ним варто користуватися: це чудовий тінистий відрізок річки. Крім того, ви вкорочуєте шлях на добрих півмилі.

Звичайно ж, вхід до нього перегороджено кілками та ланцюгами. А довкола висять дошки з попередженнями і погрозами всіляких тортур, ув'язнення та смерті кожному, хто насмілиться гребти цими водами. Дивно, що ці прибережні нахаби ще не висловлюють претензій на річкове повітря і не погрожують сорока шилінгами штрафу всім, хто ним дихає. Але хорошому гребцеві обійти ті всі кілки та ланцюги нічого не варто. А щодо дощок, то якщо у вас є вільних п'ять хвилин, і поблизу нікого немає, зірвіть одну-дві з них і пожбурте в річку.

Ми дійшли до половини каналу і зупинилися, щоб поснідати. Саме під час цього сніданку мені з Джорджем довелось пережити досить-таки серйозне потрясіння.

Гарріс також пережив потрясіння, але, як на мене, його потрясіння ніяк не можна зрівняти з тим, що пережили ми з Джорджем.

Ось послухайте, як усе відбувалось. Ми сиділи на траві ярдів за десять від берега. Ми щойно примостилися, щоб взятися до їжі. Тримаючи на колінах пиріг з яловичиною, Гарріс різав його на шматки, а ми з Джорджем чекали зі своїми тарілками в руках.

— Дайте хто-небудь ложку, — сказав Гарріс, — я хочу зачерпнути підливи.

Кошик стояв за нами, і ми з Джорджем повернулися, щоб дістати з нього ложку. Ми діставали її секунд п'ять, не більше, а коли обернулися знову, Гарріса з пирогом не було!

Навкруги було чисте поле. На сотні ярдів довкола — жодного дерева чи якого-небудь куща. Упасти в річку він не міг, бо ми сиділи перед ним з боку річки, і щоб зробити це, йому довелося б перелізти через нас.

Ми з Джорджем подивилися навкруги, а потім поглянули одне на одного.

— Він що, вознісся на небеса? — запитав я.

— Навряд чи йому там був би потрібен пиріг, — відповів Джордж.

Його зауваження видалось досить вагомим, тож варіант із небесами ми відкинули.

— Мені здається, — сказав Джордж, — що стався землетрус.

Ця його думка, звичайно, була більш зрозумілою і реальною.

А потім із нотками смутку в голосі додав:

— Краще б він не різав того пирога.

Зітхнувши, ми знову поглянули на те місце, де востаннє бачили Гарріса і пиріг. Кров у наших жилах застигла, а волосся стало дибки — там ми побачили голову Гарріса. Нічого більше, лише саму голову. Вона стирчала посеред високої трави, обличчя його почервоніло, і на ньому чітко було видно вираз надзвичайного обурення! Першим оговтався Джордж.

— Скажи що-небудь! — вигукнув він. — Ти живий чи мертвий, і де решта тебе?

— Не прикидайтеся невинними дурниками! — промовила Гаррісовова голова. — Я переконаний, що ви це зробили навмисно.

— Зробили що? — вигукнули ми з Джорджем.

— Що-що?! Посадили мене ось тут — безглуздий тупий жарт! Тримайте пиріг.

І десь, як нам видалось, із надр землі з'явився пиріг, досить-таки пом'ятий і пошматований. Слідом за ним здійнявся Гарріс — увесь розхристаний, брудний і мокрий.

Як виявилось, сам того не знаючи, він сидів на самому краєчку невеликої канави, якої за високою травою зовсім не було видно, і відхилившись трішки назад, він разом із пирогом перекинувся в неї.

Потім він казав, що йому ще не доводилось відчувати такого подиву, як тоді, коли він почав провалюватись, не в змозі навіть збагнути, що відбувається. Спочатку він вирішив, що настав кінець світу.

Гарріс і досі думає, що ми з Джорджем усе це влаштували навмисно. Ось такі несправедливі підозри переслідують навіть найбільш безвинних, і, як казав поет, «хто зможе уникнути наклепу?»[27].

А й справді, хто?