РОЗДІЛ XIV

Воргрейв. Воскові фігури. Соннінг. Наше рагу. Монморенсі глузує. Битва Монморенсі з чайником. Джордж учиться грати на банджо. Розчарування. Труднощі музичних аматорів. Навчання грі на волинці. Після вечері у Гарріса пропав настрій. Ми з Джорджем ідемо на прогулянку і повертаємось голодними і мокрими. З Гаррісом відбувається щось дивне. Гарріс і лебеді, визначна історія. Тривожна ніч Гарріса.

Після сніданку нам вдалося зловити легкий вітерець, і він потихеньку поніс нас повз Воргрейв і Шиплейк. Причаївшись за звивиною річки, розніжений під дрімотними променями полуденного літнього сонця, Воргрейв відтворює чудову картину старовини, яка надовго залишається в пам'яті.

Готель «Св. Георгій і Змій» у Воргрейві може похизуватися своєю вивіскою. З одного боку її розписав Леслі[28], член Королівської академії, а з іншого — Ходжсон, що родом із Ходжсона. Леслі зобразив битву, а Ходжсон — сцену після битви, на якій Георгій, зробивши свою справу, насолоджується пінтою пива.

У Воргрейві жив Дей, автор «Сендфорда і Мертона»[29]. Там же, що ще більше додає слави Воргрейву, його було і вбито. У церкві стоїть пам'ятник місіс Сарі Хілл, котра заповідала щороку на Великдень ділити один фунт між двома хлопчаками та двома дівчатками, які «завжди в усьому слухалися своїх батьків, ніколи не лаялися, не брехали, не крали і не били вікон». Уявити тільки: відмовитися від усього цього заради п'яти шилінгів на рік! На правду, вони того не варті.

Розповідають, що колись, багато років тому, у місті з'явився хлопчик, котрий справді ніколи нічого такого не робив, принаймні ніхто не міг сказати, що він це робив. Що, зрештою, і вимагалося. За це його було нагороджено короною слави. А впродовж трьох тижнів потому його у скляній шафі виставляли напоказ у залі мерії.

Що сталося з грішми після того, не знає ніхто. Кажуть, що їх завжди передають найближчій галереї воскових фігур.

Шиплейк — красиве село, однак лежить воно за пагорбами, і побачити його з річки не можна. У шиплейкській церкві одружувався Теннісон[30].

Ближче до Соннінга річка звивається поміж багатьох островів. Там вона дуже спокійна, мовчазна і малолюдна. Лише інколи надвечір там можна зустріти якусь парочку закоханих селян, які прогулюються її берегами. Аррі та лорд Фітцнудл[31] лишилися позаду біля Хенлі, а до похмурого брудного Рединга ще далеко. Це той відрізок річки, де можна помріяти про минулі дні, згадати людей, що пішли від нас і подумати про те, що могло б статися, але не сталося, хай йому чорт.

Біля Соннінга ми вибралися із човна і пішли прогулятися селом. Це найчарівніший куточок на всій річці. Воно більше схоже на якийсь театральний майданчик, аніж на село, збудоване з цегли на вапняковому розчині. Кожен будинок купається в трояндах, і зараз, на самому початку червня, своєю витонченою пишнотою вони заполонили все довкола. Якщо ви хочете побути в Соннінгу зупиніться в готелі «Буйвіл», що за церквою. Це справжній середньовічний сільський готель з його низенькими затишними кімнатками та ґратчастими вікнами, з нездоланними сходами та звивистими коридорами і з зеленим сквериком перед входом, де вечорами на лавицях у затінку дерев збираються старі чоловіки, щоб випити кухоль елю та погомоніти про сільські справи.

Ми блукали по мальовничому Соннінгу десь із годину чи близько того, а потім, оскільки було вже надто пізно, щоб минути Реддінг, ми вирішили повернутися на якийсь із островів біля Шиплейка і зупинитися там на ніч. Коли ми туди дісталися, було ще досить-таки рано, тож Джордж запропонував скористатися чудовою нагодою і влаштувати собі вишукану смачну вечерю. Він сказав, що покаже нам, які кулінарні дива можна створити на березі річки. З овочів, із залишків холодної яловичини і взагалі з усього, що лишилося, Джордж запропонував приготувати ірландське рагу.

Пропозиція видалася нам чудовою. Джордж назбирав дров і розпалив вогонь, а ми з Гаррісом взялися чистити картоплю. Я ніколи не думав, що чистити картоплю настільки складно. Більш кропіткої справи мені робити ще не доводилось. Почали ми дуже весело, я б навіть сказав, грайливо. Але вже після першої картоплини від нашої бадьорості не залишилось і сліду. Що більше ми її чистили, то, здавалося, більше лушпиння на ній лишалося. Коли ми нарешті обчистили все лушпиння та вирізали всі вічка, картоплини не лишилося, принаймні те, що лишилося, не заслуговувало на жодну увагу. Джордж підійшов, поглянув на неї — вона була завбільшки з квасолину — і сказав:

— Е-е ні-і, так не піде. Це — марнотратство. Її треба шкребти.

І ми почали шкребти. Але це виявилося ще важче, ніж чистити. Картопля ж буває найнезвичайнішої форми — з випуклостями, наростами, впадинами. Ми працювали без упину двадцять п'ять хвилин, і все, на що ми спромоглися, було чотири картоплини. Тоді ми запротестували. Сказали, що потім нам ще до ночі потрібно буде відшкрібати самих себе.

Я ніколи й гадки не мав, що від шкрябання картоплі людина може так забруднитися. У це важко повірити, але з тих чотирьох картоплин було стільки лушпайок, що вони вкрили нас із Гаррісом по самі вуха.

Така от економія і заощадливість.

Джордж сказав, що це смішно — готувати ірландське рагу з чотирьох картоплин, тож ми взяли їх з півдюжини, чи може трохи більше, вимили їх і вкинули, не чистячи. Ми також поклали туди капустину та всипали з ґалон[32] гороху. Джордж усе це перемішав і сказав, що, як на нього, то трохи рідкувате. Ми вивернули все з кошиків, зібрали все, що ще не з'їли, і кинули до нашого рагу. Вкинули ми туди і половину пирога зі свининою та шматок холодного бекону. Потім Джордж ще знайшов півбанки консервованого лосося і також вивернув його в казан.

Він сказав, що великою перевагою ірландського рагу є те, що можна позбутися багатьох непотрібних речей. Я виловив із кошика кілька надбитих яєць і долучив їх до справи. Джордж зауважив, що це додасть густоти підливі.

Я не пам'ятаю, що ми ще туди додавали, знаю лише, що не пропало нічого. А ще пригадую, коли вже страва була майже готова, Монморенсі, який з надзвичайною зацікавленістю спостерігав за всією процедурою, серйозно над чимось замислившись, розвернувся і кудись пішов, а за кілька хвилин повернувся з мертвим водяним щуром у зубах, бажаючи представити його як свій внесок до загальної справи. Чи то він хотів поглузувати над нами, а може його бажання було щирим — цього я сказати не можу.

Ми засперечалися, чи варто долучати щура до справи, Гарріс сказав, що, на його думку, все буде чудово, і коли все змішується докупи, то кожна дрібничка йде тільки на користь. Але Джордж був більш консервативним. Він сказав, що ще ніколи не чув, щоб ірландське рагу готували з водяних щурів, і виключно з міркувань безпеки він не бажає експериментувати.

Гарріс сказав:

— Якщо ти ніколи не будеш пробувати нічого нового, звідки ти знатимеш, яке воно? Саме такі люди, як ти, і стримують світовий прогрес. Згадай того чоловіка, що вперше скуштував німецьку сосиску!

Наше ірландське рагу вийшло на славу. Я ще ніколи не отримував такого задоволення від їжі. Усе в ньому було таке насичене і таке пікантне. Старі повсякденні страви нам усім вже приїлись, а тут… Який аромат, який смак! Не зрівняти ні з чим у світі.

Окрім того, воно було дуже поживним. Як сказав Джордж, чого там тільки не було. Щоправда горох із картоплею могли б бути трішки м'якшими, але у всіх нас були міцні зуби, тож ми не дуже цим переймалися. А підлива! Це була казка. Можливо, трохи загуста для слабкого шлунка, але яка ситна!

Закінчили ми чаєм та вишневим пирогом. Коли ми пили чай, Монморенсі затіяв бійку з чайником і зазнав нищівної поразки.

Впродовж усієї подорожі він виявляв неабияку цікавість до чайника. Він сідав і дивився, як той кипить. При цьому вираз у собаки робився якийсь заклопотаний, і він щоразу гарчав на нього, намагаючись його роздражнити. Коли чайник починав булькотіти і випускати пару, він сприймав це як виклик і готовий був тієї ж миті кинутися в бій, але щоразу хтось із нас підбігав і забирав його здобич раніше, ніж йому вдавалося до неї добратися.

Сьогодні Монморенсі собі вирішив, що випередить нас. Тільки-но чайник видав перші звуки, він підвівся, загарчав і з грізним виглядом рушив до чайника. Це був лиш невеличкий чайник, але, сповнений відваги, він зашипів і плюнув на Монморенсі.

— То ти так?! — загарчав Монморенсі, вишкіривши зуби. — Зараз я тебе навчу поважати пристойного роботящого собаку, ти, жалюгідний, довгоносий, брудний негіднику! Ану, ходи сюди!

Він кинувся на бідолашного маленького чайника і вхопив його за носик.

Надвечірню тишу розітнув несамовитий лемент. Монморенсі вискочив з човна і вирушив на вечірню прогулянку зі швидкістю тридцять п'ять миль на годину. Він тричі оббіг острів, зупиняючись біля кожної калюжі, аби втопити в її холодну багнюку свого носа.

Від того дня в його ставленні до чайника поєднувались водночас страх, недовіра і ненависть. Щойно той потрапляв йому на очі, він, гаркнувши і підібгавши хвоста, швиденько забирався якнайдалі. А коли чайник ставили на спиртівку, він кулею вискакував з човна і сидів на березі, доки не закінчувались усі чайні справи.

Після вечері Джордж дістав своє банджо і захотів пограти. Але Гарріс заперечив: він сказав, що в нього розболілася голова, і почувається він не настільки добре, щоб це знести. На думку Джорджа, від музики йому мало би стати краще. Він сказав, що музика заспокоює нерви і знімає головний біль. Він навіть кілька разів вдарив по струнах, аби показати Гаррісові, що воно таке.

На це Гарріс йому відповів, що нехай краще йому болить голова.

До того дня Джордж ніколи не вчився грати на банджо. Усі довкола всіляко відмовляли його від цього. Під час нашої подорожі річкою він якось було спробував два чи три рази повправлятися, але жодного разу в нього нічого не вийшло. Самих Гаррісових відгуків було цілком достатньо, аби позбавити рішучості будь-кого, а тут ще Монморенсі, котрий сідав і монотонно завивав, щойно Джордж починав грати. Можливостей — жодних.

— І якої мари ти виєш, коли я граю?! — обурено вигукував Джордж, намагаючись поцілити в нього черевиком.

— А може це ти граєш саме тоді, коли йому хочеться вити? — заперечив Гарріс, перехоплюючи черевика. — Дай йому спокій. Він не може не вити. У нього музикальний слух, а від твоєї гри хочеш не хочеш — завиєш.

Тож Джордж вирішив відкласти свої студії на банджо до того часу, коли він повернеться додому. Але й там особливих можливостей для цього в нього не з'явилося. Місіс П. щоразу піднімалась до нього і казала, що їй особисто дуже подобається його слухати, але, на жаль, нагорі живе пані, вона в дуже цікавому стані, і лікар побоюється, що це може зашкодити дитинці.

Тоді Джордж спробував виходити з банджо вночі у сквер і практикуватися там. Але мешканці поскаржились у поліцію, і однієї ночі його вистежили і схопили. Усі докази були проти нього, тому його зобов'язали дотримуватися тиші впродовж шести місяців.

Схоже, після цього він втратив усякий інтерес до музики. Коли минули ті шість місяців, він ще якось було спробував один чи два рази поновити свої заняття, але знову було те саме: йому доводилось переборювати цілковите нерозуміння і відсутність усіляких симпатій з боку певної частини людей. Зрештою, у повному відчаї, він дав оголошення про продаж інструмента з великою знижкою — «у зв'язку з відсутністю потреби» — і натомість взявся освоювати картярські фокуси.

Так чомусь склалося. Аби навчитися грати на якомусь музичному інструменті, потрібно мати неабияку витримку. Вам здається, що суспільство заради свого ж блага повинно всіляко допомагати людині оволодіти цим мистецтвом. Але, на жаль…

Колись я знав одного юнака, який учився грати на волинці. Ви не повірите, який спротив йому довелося долати. Навіть від членів своєї родини він не отримував того, що можна було б назвати активною підтримкою. Його батько з самого початку був не в захваті від такого заняття і ставився до нього з цілковитою безсердечністю.

Спочатку мій приятель вставав рано вранці, щоб повправлятися, але йому довелось відмовитися від своїх намірів через свою сестру. Вона була побожною людиною і казала, що вкрай негоже з отакого розпочинати свій день.

Тоді він вирішив займатися цим уночі, коли вся його родина вже вкладалася спати. Але нічого доброго з того також не вийшло, а їхній будинок лише зажив недоброї слави. Люди, що пізно поверталися додому, зупинялися біля будинку і прислухалися, а наступного ранку містом ішли чутки, що минулої ночі в будинку містера Джефферсона трапилось жахливе вбивство. Вони розповідали, як з будинку лунали крики жертви, брутальні прокльони та лайки душогуба, вмовляння про помилування та передсмертні хрипи нещасного.

Зрештою йому дозволили займатися вдень на кухні за зачиненими дверима. Але, попри всі ці застережні заходи, його найбільш вдалі пасажі все ж таки доносились до вітальні і мало не доводили його матінку до сліз.

Вона казала, що це змушує її згадувати свого нещасного татуся (бідолаху проковтнула акула, коли він купався біля берегів Нової Гвінеї). Чому саме це їй спадало на думку, коли вона чула звуки волинки, вона пояснити не могла.

Тоді йому змайстрували якусь повітку в нижній частині саду, за чверть милі від будинку, і коли йому хотілося попрацювати зі своїм інструментом, йому щоразу доводилось тягти його туди. Інколи, коли хтось навідувався до їхнього будинку і, нічого про це не знаючи (йому забули розповісти і попередити його про це), виходив до саду прогулятися, він раптом чув звуки волинки. Не будучи готовим їх почути, він не розумів, що коїться. Якщо це була людина з міцними нервами, з нею ставався лише напад істерії, люди ж зі звичайними розумовими здібностями, як правило, божеволіли.

Слід визнати, що досить-таки боляче дивитися на початківця, який освоює гру на волинці. Я відчув це сам, коли слухав мого юного приятеля. Схоже, що зіграти що-небудь на цьому інструменті дуже і дуже непросто. Перш ніж почати що-небудь награвати, слід добряче вдихнути, аби повітря вистачило на весь мотив, принаймні, так мені видалось, коли я спостерігав за Джефферсоном.

Починав він величаво, зі сповненої енергії, войовничої ноти, яка вселяла піднесення. Але що далі він грав, то тихішою ставала мелодія, і врешті на останньому куплеті вона майже стихала і ставала більше схожою на шипіння, перемішане зі свистом.

Щоб грати на волинці, треба мати неабияке здоров'я.

Молодий Джефферсон навчився грати на волинці лише одну мелодію. Але я ніколи не чув яких-небудь нарікань на брак у нього репертуару — жодного разу. Як він казав, ця мелодія називалася «Кемпбели ідуть — ура, ура!»[33], хоча його батько завжди наполягав на тому, що це «Дзвіночки Шотландії». З упевненістю ніхто не міг сказати, що ж це за мелодія була насправді, але всі погоджувалися з тим, що щось шотландське в ній таки є.

Гостям дозволялося вгадувати з трьох разів. При цьому більшість із них щоразу називали іншу мелодію.

Після вечері в Гарріса пропав настрій. Я думаю, що це через рагу: він не звик розкошувати. Тож ми з Джорджем залишили його в човні, а самі вирішили побродити по Хенлі. Гарріс сказав, що він собі вип'є скляночку віскі, запалить люльку, а потім підготує все на ніч. А коли ми будемо повертатися, то щоб гукнули його, і він підпливе на човні і забере нас.

— Тільки дивись, не засни, — промовили ми і пішли.

— Не дуже то й заснеш, коли шлунок повний рагу, — буркнув він і погріб назад до острова.

Хенлі готувався до регати, і довкола панувала суцільна метушня. Там ми зустріли чимало своїх знайомих із Лондона, і у веселій компанії час пролетів досить-таки швидко. Було десь близько одинадцятої, коли ми вирушили в чотиримильну подорож додому — так ми вже звикли називати наш човен.

Ніч була похмурою і доволі прохолодною. Накрапав дрібний дощ. Ми втомлено плелися темними мовчазними полями, тихо розмовляючи поміж собою і гадаючи, чи правильно ми йдемо. Ми думали про наш затишний човен, про світло ліхтаря, що пробивається крізь туго натягнуту парусину, про Гарріса і Монморенсі, про віскі, і нам хотілося якнайшвидше до цього всього повернутися.

Ми уявляли собі, як ми вже сидимо в човні, стомлені і трохи зголоднілі. Довкола — темна річка, безформні дерева, а під ними, ніби велетенський жук-світляк, наш старий човен, такий любий, такий затишний, теплий і життєрадісний. Ми уявляли, як вечеряємо, наминаючи холодне м'ясо і передаючи одне одному шматки хліба, чули, як бадьоро брязкають наші ножі, як виривається з-під парусини і летить у глибоку ніч наш веселий сміх. Нам так хотілося, щоб усі наші видіння якомога скоріше стали дійсністю.

Нарешті ми вийшли на дорогу, і це нас підбадьорило, тому що до того ми не були певні, йдемо ми до річки чи віддаляємося від неї, а коли втомлений і хочеться якнайшвидше лягти спати, найбільше дошкуляє невпевненість. Коли ми проходили повз Скиплейк, годинник пробив за чверть дванадцяту. Якось задумливо Джордж запитав:

— Ти часом не пам'ятаєш, на якому з островів ми зупинилися?

— Ні, — відповів я, дещо також задумавшись. — А скільки їх тут?

— Лише чотири, — сказав Джордж. — Якщо він не спить, то все буде гаразд.

— А якщо спить? — запитав я. Але ми одразу ж прогнали від себе такі думки.

Коли навпроти нас з'явився перший острів, ми погукали, але відповіді не було. Ми пішли до другого і спробували знову — результат був такий самий.

— А-а! Тепер я згадав, — сказав Джордж. — Ми були на третьому.

З надією ми побігли до третього острова і почали гукати.

Жодної відповіді!

Справи ставали серйозними. Було вже за північ, готелі в Скиплейку та Хенлі були переповнені, а ходити від будинку до будинку, стукаючи серед ночі у двері, і питати, чи не здадуть нам кімнату, якось не пристало. Джордж запропонував повернутися до Хенлі, влаштувати напад на поліцейського і таким чином здобути кімнату для ночівлі в поліцейській дільниці. Але потім ми собі подумали: «А раптом він дасть нам здачі і відмовиться зачинити нас!»

Не могли ж ми всю ніч ходити і битися з поліцейськими. Окрім того, ми боялися перестаратися і отримати шість місяців в'язниці.

У відчаї ми зупинилися навпроти, як нам здавалося, четвертого острова. Все безуспішно. Дощ посилився, і схоже було, що це надовго. Ми промокли до нитки і змерзли. Нами оволодів розпач. Ми вже почали думати, що, можливо, островів було не чотири, а більше, і невідомо, чи взагалі ми перебували біля тих островів. Можливо, ми були десь зовсім в іншому місці, за милю від того місця, де мали б бути, а може ми вийшли до річки не там, де треба. У темряві все було таким дивним і незнайомим. Ми починали розуміти, як страждали залишені в лісі маленькі діти[34].

Ми вже втратили всіляку надію. Так, я знаю, що завжди у всіх романах і у всіх казках все відбувається саме в такий момент. Але хіба я в цьому винен? Коли я починав писати цю книжку, я вирішив бути вкрай правдивим у всьому. Саме таким я і буду, навіть якщо для цього мені доведеться вдатися до затертих фраз.

І мушу вам сказати, це сталося тоді, коли ми втратили всяку надію. Отож, якраз саме тоді, коли ми втратили всяку надію, я раптом помітив трішки нижче від нас якийсь незрозумілий таємничий вогник, що мерехтів поміж дерев на протилежному березі. Це було якесь дивне, таємниче світло, і я навіть було подумав про привидів. Але наступної миті до мене дійшло, що це наш човен. Від мого крику, що рознісся над водою, напевно, сама ніч здригнулася у своєму ліжку.

Якийсь час ми стояли, боячись навіть дихнути. Аж ось воно! Божественна мелодія темряви: ми почули, як у відповідь нам загавкав Монморенсі. Ми знову закричали. Від нашого крику могли прокинутися навіть ті семеро сплячих отроків[35] — я ніколи не міг зрозуміти, чому для того щоб розбудити сімох, потрібно більше галасу, аніж для одного. Нам видалося, що минула година, хоча насправді, гадаю, всього хвилин п'ять, коли ми нарешті побачили, як крізь темряву повільно пробирається човен із запаленим на ньому ліхтарем, і почули заспаний голос Гарріса, який питав нас, де ми є.

Гарріс поводився якось дивно. Це було щось більше, ніж звичайна втома. Він пристав до берега в такому місці, звідки нам неможливо було перебратися в човен, і одразу ж заснув. Як ми тільки не кричали і не верещали, аби знову його розбудити і привести до тями. Зрештою, нам це вдалося, і ми спокійно залізли в човен.

Коли ми перебралися в човен, то помітили, що в Гарріса був якийсь сумний вигляд. Здавалося, що він чимось заклопотаний. Ми запитали його, що трапилось, на що він відповів:

— Лебеді!

Як виявилося, ми пришвартувалися біля самого гнізда лебедів, і незабаром після того, як ми з Джорджем пішли, повернулася самка і здійняла галас. Гарріс її прогнав. Вона пішла, а за деякий час повернулася зі своїм приятелем, Гарріс сказав, що з цією парою лебедів в нього була справжня битва. Але зрештою, мужність і досвід взяли гору, і він їх таки розгромив.

Півгодини потому вони повернулися і привели з собою ще вісімнадцять лебедів! Якщо вірити тому, скільки їх нарахував Гарріс, то битва, напевно, була жорстокою. Лебеді намагалися витягти Гарріса і Монморенсі з човна і втопити їх. А він, як справжній герой, захищався впродовж чотирьох годин, багатьох із них побив, і вони попливли кудись помирати.

— Скільки, ти казав, було лебедів? — запитав Джордж.

— Тридцять два, — спросонку відповів Гарріс.

— Ти щойно казав — вісімнадцять, — здивувався Джордж.

— Я такого не казав, — пробурмотів Гарріс. — Я казав дванадцять. Я що, не вмію рахувати?

Що там було насправді з тими лебедями, нам так і не вдалося дізнатися. Ми запитали про це його вранці, але він лише сказав: «Які лебеді?», і схоже було, що він думає, що все це нам з Джорджем наснилося.

О-о! Як чудово після всіх випробувань і страхів сидіти у човні і відчувати, що тебе врятовано! Ми з Джорджем добре повечеряли і випили б пуншу, якби могли знайти віскі. Але ми його не знайшли. Ми почали розпитувати Гарріса, де він його подів, але він робив такий вигляд, ніби взагалі не знає, що таке віскі і взагалі про що ми говоримо. Монморенсі так дивився на нас, ніби він щось знав, але так нічого і не сказав.

Тієї ночі я спав добре і спав би ще краще, якби не Гарріс. Я смутно пригадую, що протягом ночі прокидався щонайменше разів із десять, від того що Гарріс бродив по човну з ліхтарем і шукав свій одяг. Чомусь тієї ночі він дуже переживав за свій одяг.

Він двічі піднімав мене і Джорджа, щоб пересвідчитися, чи не лежимо ми на його штанах. За другим разом Джордж не на жарт розлютився.

— На якого дідька тобі серед ночі потрібні штани? — розгнівано запитав він. — Лягай і спи!

Коли я прокинувся наступного разу, то побачив, що він заклопотаний тим, що не може знайти свої шкарпетки. Останнє, що я пригадую, — це те, що мене ніби перевертають на бік, і я чую бурмотіння Гарріса про свою парасольку, що якимось дивним чином кудись зникла.

Загрузка...