Троє в машині

1

Дьомін їхав до Аксаю на дачу. Там на нього чекали батько й мати. Чекали ще вчора, в суботу, але Дьомін допізна порався біля машини — лаштував сальник до поршня головного циліндра зчеплення. Маленька деталь сальник — гумове кільце, менше за обручку, але прововтузився з ним години чотири. Маєш власну машину — вмій усе робити сам, не покладайся на доброго дядю. Та ще коли тобі не сімдесят років, а лише двадцять шість.

Прокопирсався він години до одинадцятої, позбивав суглоби на пальцях, але справу зробив і сьогодні спокійний: бачок зчеплення не тече.

Світило сонце, вранішньою свіжістю віяло у відчинене вікно, а попереду — безтурботний день, гарної Батько з матір'ю приділять йому увагу з півгодини, не більше. «А ти снідав? Ось тобі полуниці з сметаною…», а потім усі троє займуться своїми справами, тобто байдикуванням. Можна мовчати цілий день, але — разом мовчати, а не на відстані за двадцять кеме. Втім, полуничок сьогодні вже не буде, серпень, будуть яблука і, напевне, привозні кавуни в ларку.

Він їхав Ювілейним проспектом, сьогодні порожнім — неділя, немає ні вантажних машин, ні приватних, і тому легко вести, без перешкод і напруги, наче свій біг відчуваєш, стрімкий біг у сімдесят п'ять кінських сил.

За бензозаправкою, уже на околиці міста, Дьоміна зупинили двоє, хлопець і дівчина. Він міг би й не зупинятися, помахати рукою над кермом, мовляв, не можу, і поїхати далі. Він не любив підкидати. «Ось сюди. А тепер сюди», а потім: «Тримай» — і тичуть карбованця. Дьомін не ханжа, гроші і йому потрібні, тільки не за таку роботу. Хоч везти когось містом — теж праця. Правда, не на своєму горбі — машина тягне, але ж ти розпорошуєш увагу не тільки на дорогу, яка тобі, до речі, зовсім не потрібна, не ти її вибирав, а й на непроханих пасажирів, котрі командують, приміром, «а тепер праворуч», коли ти вже виїхав на перехрестя, цебто пізно попереджають і шарпають тебе за ті самі клітинки, які треба берегти. А наприкінці суперечка за «тримай кербеля». Залишають на сидінні і йдуть невдоволені, вважають, що власник не стільки дивак, скільки кривляка, корчить із себе хтозна-що. Згодом неодмінно щось скоїться: або він у канаву заїде при розвороті, або ж, здаючи назад, бампером у стовп упреться. Від невміння чи хвилювання — не зрозумієш. Одне слово, підкидав він на початку свого хвацького автолюбительства, у перші два-три місяці, а потім перестав. Хоч і незручно було обминати людей порожньою машиною.

Але сьогодні пригальмував — була причина. Настільки складна, що краще розповісти про неї згодом і поступово, зразу всього не скажеш.

Дівчина вийшла просто на проїжджу частину й почала махати рукою так швидко та відчайдушно, що видно було — поспішають, машина їм вкрай потрібна. Він їхав швидко, але впізнав дівчину ще швидше — тільки-но глянув. У голубому платті, світловолоса, в темних округлих окулярах і з сумкою через плече. Хлопець, скоріше чоловік років тридцяти, з бородою і в босоніжках, стояв на обочині. Він свиснув Дьоміну, як свистять таксистові.

Дьомін загальмував. Дівчина підбігла.

— Вибачте, ви не зможете нас виручити, підвезти до аеропорту?

— Мені не зовсім по дорозі, — повільно сказав Дьомін. Можливо, вона впізнає його, спохватиться й сама відмовиться. — Правду кажучи, зовсім не по дорозі.

— Я бачу, ви не таксі й не зобов'язані, але… Я вас дуже прошу, підвезіть!

— Та ми заплатимо, — сиплувато протяг бородань. — На літак запізнюємось. Червонець досить?

Ні, вона його не впізнала. Тим краще. Він відчинив їм задні дверцята. Бородань, однак, сам відчинив передні й сів поруч з Дьоміним.

— Ой, дякую, виручили ви нас, — промовила дівчина за спиною Дьоміна. Він мимохіть зиркнув у дзеркало — вона, звичайно ж, вона. Коли дівчина підбігала, він дивився на неї незворушно, жадібно, потім — її обличчя в дверцятах, зовсім близько. Відповідаючи їй і все ще не вірячи зустрічі, випадкові, Дьомін не витримав, відвернувся, глянув на шлях, наче роздумуючи: «Не зовсім по дорозі…» Хоча голос, тон наче не її, дещо принижений, як у тих, хто не звик просити, але доводиться.

Два роки минуло. Тоді їй було дев'ятнадцять. Дьомін відсунувся трохи ліворуч, щоб вона не бачила у дзеркалі його очей.

— Спасибі, дорогий товаришу, — висловив своє ставлення й бородань. — У відпустку летимо, трудову, заслужену. Море — шморе, пляж — міраж. Давай, дави на всі педалі.

— Як накажете, через місто чи Північним кільцем? — стримано спитав Дьомін.

— Північним давай, — відгукнувся бородань.

На перший погляд, його можна було прийняти за геолога, за польового трудягу — засмагле, червоне обличчя, міцні волохаті руки, строката сорочка, а до всього ще й борода, але — тільки на перший. І якби Дьомін не впізнав дівчину.

Швидко проїхали Ювілейний до останніх тополь, ось і кінець міста, перехрестя і знак — «круговий рух». Дьомін повернув праворуч на Північне коло.

— Як добре, що ви погодились, — сказала дівчина. — Велике вам спасибі.

— Не варто, — відповів Дьомін. «Зараз буде ще якесь прохання».

— Тільки нам ще в Супутник треба заїхати, — продовжувала вона, — речі взяти.

Дьомін кивнув.

— Чемодан, — сипло додав бородань. — Хвилинна справа.

«Одначе ж голосок у тебе, — відзначив Дьомін, — краще б уже мовчав». Сам же Дьомін мовчати не збирався.

«Сорок хвилин туди, сорок хвилин назад, — міркував він. — Хвилин п'ять-десять на чемодан. Півтори години втрачу…» Дьомін додав газу.

Ніякого кільця тут, по суті, не було, було напівкільце, якщо вже узгоджувати з геометрією, окружна дорога з одностороннім рухом і єдиним на ній селищем Супутник, де жили працівники домобудівного комбінату.

«Втрачу півтори години, — міркував Дьомін, — втрачу, але не загублю. З них сорок хвилин, що туди, повинні бути продуктивнішими…»

… Дьомін розправив плечі, наче йому зараз підходити до приладу в гімнастичному залі. На очах у людей.

— Чи не можна приймач увімкнути? — попросила дівчина, їй ніби незручно було їхати мовчки.

Дьомін увімкнув, стрілка стояла на «Маяку», і зразу ж — чоловічий голос:

«Наче на замовлення», — подумав Дьомін. Вона ніби знала, що в ефірі звучить саме ця пісня, можливо, улюблена її, тож і попросила ввімкнути саме зараз.

— Чи не можна іншу? — попросила дівчина.

Бородань перегнувся до неї, кинув з докором:

— Ти що?

— А що? Я нічого, — відповіла вона з легким викликом, не розгубившись.

Дьомін переключив діапазон, пошукав музику, не знайшов і вимкнув приймач.

— Даремно хвилюєтесь, — сказав він. — Погода льотна. І настрій у вас повинен бути гарний. У вас який рейс?

У дзеркалі він побачив, як дівчина швидко глянула на бороданя, але той уже відвернувся, і вона відповіла після короткої паузи:

— Мінеральні Води — Сочі.

— Даремно хвилюєтесь, — повторив Дьомін. — Встигнемо.

— Вона вперше летить на літаку, — вступив у розмову бородань. — Там же парашути дають, боїться, що розхапають, поспішає… — Він іронічно посміхнувся.

Дьомін бачив, як легка тінь, ледь помітна гримаса пробігла по її обличчю. Він сидів рівно, стежив за дорогою, а щоб побачити її в дзеркалі, досить ледве помітного руху голови трохи праворуч. Й одразу ж назад. Щоб вона не завважила. І не стежила за виразом свого обличчя, котре — так хотілось Дьоміну — повинно дещо сказати. Вона хвилювалась і досить помітно.

«Сорок хвилин, які туди, — вперто твердив Дьомін. — Або я помилився, або Дулатов».

«Або — або» він брав умовно, а насправді впевнений був, як і раніше, що правий він, Дьомін, а не прокурор Дулатов, через якого, якщо бути відвертим, Дьоміну довелося змінити професію. Через прокурора і — якщо вже до кінця відверто — через оцю дівчину, яка сиділа в його машині.

Сліпий випадок, винятковий, один, можливо, на тисячу, але… випадковість, як любить повторювати той же Дулатов, одна з форм вияву необхідності.

Дьомін вірив, що вони зустрінуться. Коли-небудь, де-небудь. Так станеться. Провидіння допоможе. Він не довідувався про неї, планів не будував, але й не забував, сподівався, а якщо так, то його сподівання роблять цю зустріч не такою вже й випадковою.

Попереду вигулькнув Супутник — схожі будинки під сірим шифером. Громіздкий навіс із бетону коло самої дороги, на бетоні казахський орнамент фарбою, а під навісом лавка — кінцева зупинка міського автобуса. Проїхали мимо.

— Он там, біля колонки. — Бородань простягнув руку до скла, показуючи Дьоміну зелену водопровідну колонку біля штахетника. Рука у нього волохата, груба, весь він чорний, жорсткий і на вигляд сильний. «Хто він їй? Чоловік? Коханець? Швидше за все, ні те й не друге. А можливо, все-таки коханець. Гарненьке, одначе, слівце підшукали юристи ось для таких альянсів».

Колонка стояла метрів за сімдесят від асфальту.

— Їдь туди, браток, — бородань ще раз показав на колонку, — а то, тарганитись далеко.

Дьомін обережно звернув з асфальту. «Волга» м'яко загойдалась, переїжджаючи арик за обочиною, зашурхотіли шини по гравію.

— Порядок, — прохрипів бородань. — Я миттю. — І вийшов, сильно грюкнувши дверцятами.

— Дивись там, Жарений! — кинула вона навздогін.

Дьомін помітив, що той теж хвилювався, по-своєму грубо, нестримано, голос його зовсім захрип, рухи стали розмашистими. Показуючи, де зупинитись, він тицьнув пальцем у скло, наче забув про його існування; виходячи, шпарко грюкнув дверцятами, і вони влипли з коротким, як постріл, стуком. Через те він не почув її слів, кинутих навздогін: «Дивись там, Жарений!»

А Дьомін чув. Але спочатку звернув увагу на стук дверцят («Здуру б'є замок, кретин»), а потім уже на її слова. Забула. Вибовкнула. Значить, Жарений… Жора Жарений. Георгій Долгополов. Тоді він був худий, без бороди й стрижений. Дьомін не впізнав його, тому що і тоді й тепер всю увагу прикувала вона.

Такі справи… Хтось сьогодні відпочиває, вихідний день», на дачі розкошують, гуляють, дітей катають у колясках, «козла» забивають за спільним столом, у гори лізуть, до моря йдуть. І, як завжди, всім здається, що нещастя, біди й злочини — у когось і десь, але не у тебе, не тут, і взагалі, «більше балакають про це». А на кладовище везуть кожен день, кожну секунду — смерть на землі, і до в'язниці везуть кожен день, і народні суди засідають…

Жарений узяв із собою невелику сумку, сизу, з білястими літерами «Адідас». Там у нього, можливо, відмичка, «фомка», і зараз він входить до чиєїсь порожньої квартири, збирає в чемодан цінні речі, і хвилин через десять-п'ятнадцять Дьомін зі своєю «Волгою» стане банальним учасником злочину. А дівиця — для відводу очей.

Ні, гидко це й дріб'язково, до того гидко, що Дьоміну хоч бийся головою об стовп.

— А я вас одразу впізнав, Таню Бойко, — сказав Дьомін, не повертаючись.

Пауза.

— Щось я не пам'ятаю, де ми з вами зустрічались, — нарешті відповіла вона холодно і таким тоном, наче він до неї на бульварі причепився. Що вдієш, приваблива, помітна, молода, чіпляються на вулиці; варто на хвилинку залишитися одній, як вони тут як тут, залицяльники, і їй уже звично, так би мовити, «відшивати» доводиться.

Дьомін навмисне затягнув відповідь, та вона не витерпіла:

— Біля туристського вогнища разом кашу їли?

Дьомін мовчав.

— Чи на «броді»? Так ви серйозний, туди не ходите. — А голос насторожений.

— Два роки тому ви «проходили» у справі Лапіна.

Дьомін не обернувся до неї і в дзеркало не глянув, він і так знав про її розгубленість, на це й розраховував. Що вона скаже у відповідь? Збреше? Ніякого Лапіна не знаю, ні в якій справі не «проходила»?

— Я вас ще тоді запам'ятав, — продовжував Дьомін, — й одразу впізнав сьогодні.

Вона мовчала.

— І дорогою за вами стежив, у дзеркало, ви не бачили.

Дьомін говорив байдуже-ввічливо, намагаючись не допустити жодних викривальних ноток. Звичайна розмова з попутницею, яка випадково виявилась знайомою. Припустимо, так, «проходила» у справі. Ну то й що? Відбула строк покарання й вільна зараз жити як усі: з кимось у Сочі їхати, чиюсь машину зупинити та попросити підвезти.

— Негарно стежити за пасажирами, — нарешті сказала вона.

Ухилилась від прямої відповіді.

— Я не зумисне, мимохіть. Дивишся у дзеркало, щоб бачити дорогу позаду, — наївно виправдовувався Дьомін. — Так би мовити, пройдений шлях. Але водночас цікаво було, впізнав чи помилився, так що, даруйте, підглядав.

Вона не відповіла.

— Ось як буває, — задумливо провадив Дьомін. — Гора з горою не сходиться, а людина…

Їй дали тоді два роки. Вона провела їх у колонії, вийшла. То навіщо таїти?

Але з якої речі признаватися кожному зустрічному? Можливо, їй соромно. Постала перед ним такою, а він її, виявляється, знав ще й іншою. А Лапіна засудили до найвищої міри.

— Щось довго Жареного немає, — злегка позіхаючи, промовив Дьомін.

— Якого ще жареного-пареного? — насторожилась вона.

— Ви обмовились, Таню. Самі його так назвали й не помітили. Від хвилювання.

— Щось ви все загадками! — гмикнула вона. — «Я вас знаю», «хвилювання», «обмовилась». Чи все це — компліменти? Як зрозуміти вашу підвищену люб'язність?

— Та взагалі ніяк. Ви заслуговуєте на компліменти і на люб'язність. Просто я знаю вас, Таню Бойко, — і все.

Чому б їй не здивуватись і не спитати, звідки він її знає і чому заговорив про це. Але вона мовчала, мабуть, обмірковувала його слова, готувала якусь відповідь.

— А як ваш батько, мати, як бабуся Марія Гнатівна? — співчутливо продовжував Дьомін.

— Щось дме, — сказала вона сухо, і Дьомін почув її шарудіння позаду, наче вмощувалась так, щоб менше дуло. — Чи не можна зачинити оці ваші вікна?

Обидва задніх стекла були підняті, обидва передні опущені. Сяяло сонце, день обіцяв бути жарким, уже й зараз припікало добряче. Та й машина стоїть, а їй дме. Від «хвилювання», — хотів пояснити Дьомін, але стримався. Їй уже набридла його спостережливість. Нічого не сказавши, він мовчки підняв скло. Ручка правих дверцят ритмічно попискувала, поки він її крутив. «Давно не змащував, — відзначив Дьомін. — Адже раніше не помічав».

— Тепер не дме? — спитав з легкою іронією.

— Гляньте в дзеркало! — жорстко, зі злістю сказала вона. І не просто сказала, а наказала, скомандувала.

Дьомін побачив наган у дзеркалі. Вона лише на мить відкинула хустину, показала, знову накрила й одразу ж сильно ткнула Дьоміна дулом між лопатки.

— Руки на кермо!

Дьомін скорився….

— Тепер усе ясно? — їдко спитала вона.

Дьомін спробував відповісти — і не зміг. Відкашлявся, намагаючись перемогти переляк, прогнати його разом із кашлем.

Напоумити хотів, господарем становища себе відчув. Робив ставку на балаканину, на марні слова. А вона — людина справи. Справи Лапіна. Мокрої справи. І напевно ще якоїсь нової справи. Мав рацію прокурор Дулатов, мав і має. А ти, Дьомін, дурень самовпевнений, вівця, непротивленець.

Він ще раз відкашлявся й ледве вимовив сухими губами:

— Ясно.

— Скло опущене, пострілу ніхто не почує. А в Супутнику я кожен куточок знаю, так що прошу не пустувати! — І глузливо закінчила: — Тепер не дме.

Дьомін мовчав, намагаючись заспокоїти себе. Не думав, не гадав, що можна отак перелякатись. Язик наче присох, прилип. Коли б його сто, навіть тисячу разів спитали, що почуває у такій ситуації, як себе поведе, він би не відповів напевно. Не вгадав би. Доки не побував…

А вона не бавиться. Нова справа, видно, смілива, якщо так цупко схопилась за зброю. І де вона розкопала цей старий-престарий, давно списаний міліцейський наган? І тисне у спину, щоб він відчував, коли бачити не може. Лють у неї, злість та рішучість. Дьомін знав — вистрілить. І з тону її, і з усього. Ще й з її минулого, про яке Дьомін судив колись по-своєму романтично, донкіхотськи, а, ось Шупта, старший слідчий, розсудив розумно. Злість бере, до чого ж він мав рацію! І до чого ж ти молодий, наївний, бездарний!

Ледь штовхнути дверцята й вискочити…

Вона встигне натиснути на спусковий гачок, і Дьомін вивалиться вже з діркою у спині. До дороги далеко, метрів сімдесят-вісімдесят, машин сьогодні зовсім мало, та й ті мчать на великій швидкості. Доки загальмують, доки хто підбіжить, вона легко зникне в Супутнику.

І людей не видно, наче вимерло селище. По той бік дороги немає жодних будівель, чисте поле, а по цей — крайці будинки, однаковий, обпалений сонцем штахетник, запилені деревця за ним і далі сірий ряд дахів.

Та й що люди? Сидять двоє в машині, хлопець із дівчиною, тихо, мирно сидять, нічого підозрілого, наган вона прикрила хустиною.

— З якого музею? — заговорив нарешті Дьомін, наче підслуховуючи свій голос збоку. — З якого музею іграшка? — повторив сміливіше. Перший його союзник — власний голос. Пропав було, а тепер знову повернувся, зараз вони начеб уже вдвох.

Зовсім близько із-за рогу з'явилась дівчинка років десяти з білим бідончиком, заспана, непричесана, тільки встала, і матуся послала її по воду. Дівчинку обігнав собачка, хвіст бубликом, морда до землі. Дівчинка з цікавістю, не зводячи очей, дивилась на машину, на людей у ній, із звичайною дитячою відвертою цікавістю. Більше ні на що було дивитись, усе їй тут знайоме — запилена трава, стежинка, а в машині — гарна тьотя-блондинка.

Дьомін спостерігав за дівчинкою, хотів провести її поглядом, але пролунала команда:

— Сидіти!

— Наче службовій вівчарці, — усміхнувся Дьомін. Йому захотілось стати нахабним, самовпевненим. «Нікуди я не побіжу, чорта з два! Я ще з тобою повоюю!»

Від свого голосу та ще од сорому за страх, який уже минув, Дьомін відчув збудження, ейфорію. Так буває у горах над безоднею, коли минає перший острах. Наче випив склянку горілки, і вона почала діяти.

— Іграшка хоч заряджена? — поцікавився Дьомін.

— П'ять патронів, а для вас і одного досить! — Усе та ж злість у голосі невдавана і рішучість.

Продзюрчала, прошипіла ледь чутно вода у колонці. Дівчинка пройшла назад, чіпляючи бідончиком голу ногу й оглядаючись на них. Тьотя в машині гарна, і машина гарна, нова, сяє на сонці. Дівчинка поправила волосся долонькою і гордовито відвернулась.

— Я вас теж упізнала, — почув Дьомін. — Ви з тих охоронців, що Лапіна брали й розстріляли.

— Брав його карний розшук. А вирок виконали ті, кому це доручено. Ми ж вели слідство. То була моя перша справа. Вона стала й останньою.

— Співай, пташко, співай, — знущаючись, обірвала вона.

— Я все ж сподіваюсь свого домогтися.

Він чекав її запитання, чого саме «свого», але вона відказала глузливо:

— Я теж сподіваюсь. — І уточнила, щоб він не будував ілюзій: — Свого домогтися.

— Куля — дура, — зробив висновок Дьомін.

— Розумних слів я поки що теж не чую.

«Сперечаємось, як на спільній кухні. Гаразд, жінко, за тобою останнє слово, хай…»

Жарений не з'являвся.

Як вона поведе себе далі, коли він зовсім не з'явиться, якщо справа у нього не вигоріла? Чи не краще б їй було сказати «піду, покличу його» й зникнути? Не хапатися за зброю?

Не краще, звичайно, їй не можна тепер втрачати Дьоміна. Він може подзвонити куди треба, назвати її ім'я, навести на слід.

І все-таки — що ж далі? Прийде, скажімо, Жарений, з'ясує обстановочку, а потім? Адже колись вони повинні його відпустити. Чи він тепер з ними до кінця днів? Чиїх днів?

Дьомін уявив собі дорогу. Після Супутника майже двадцять кілометрів без хат, пустеля, колгоспне поле, на сімнадцятому кілометрі праворуч гайок, ще через три кілометри — бензозаправка і пост ДАІ. Там чергові вдень і вночі, хлоп'ята моторні, є телефон, рація.

Але не хотілось Дьоміну розраховувати на чиюсь виручку. Він сам повинен знайти вихід із становища. Оскільки сам його й створив. Міг же промовчати, не випробовувати долю.

Інший би міг, але не Дьомін. Ризиковане становище склалось не десять хвилин тому. Два роки йому, цьому становищу.

— Перша справа стала й останньою, — промовив Дьомін. — Через вас, Таню Бойко. Я не повірив, що ви — злочинець.

— Звідки вам знати, яка я?

— Я побачив вас — і не повірив. Ходив до школи, розмовляв з вашою класною, Валентиною Лаврівною, вдома у вас бував, познайомився з матір'ю, актрисою Преторською…

— Велика радість! — перебила вона.

— Збирав характеристики, клопотав…

— І мені вліпили два роки!

— Вам могли дати більше. Факти були проти вас. Т я не мав би сьогодні щастя сидіти з вами ось так близько. — Дьомін поворушив лопатками.

— А мені й два ні за що!

— Я теж так вважав. Саме тому мені довелось піти з роботи.

— Всі ви добренькі. Коли вас придавлять.

— А я вас не боюсь, Таню. — Він хотів повернутись до неї, але стримався, відчував — рано. — Ані вас не боюсь, ані вашого Жареного. Коли людина помиляється в комусь… у чомусь дуже важливому, їй наплювати. На все. І на самозбереження теж.

— На помилках вчаться. Розумні — на чужих, дурні — на власних.

— Взагалі слушно. «На власних». По молодості, по дурості. Не хочеться слухати нічиїх порад, хочеться самому до всього дійти.

«Вот назначенье жизни молодой: мир не был до меня и создан мной», — згадав Дьомін. Але не сказав. Його звертання до віршів вона вважатиме за слабкість. А слабкості він не повинен допускати.

Він відчув, як Таня змінила руку, мабуть, стомилася тримати наган. Досвідчений оперативник, досвідчений та сміливий, міг би шарпко обернутись і схопити її за руку. Як пишуть у газетах і наказах: ризикуючи життям, діючи сміливо й самовіддано…

— Як це смішно, я не можу схопити вас за руку, — признався Дьомін. — Не хочу завдавати вам болю. Така мила, сама жіночність…

— З-заткнись! — процідила крізь зуби. Вона, мабуть, утрачала самовладання. Через його спокій. І притиснула наган з такою силою, наче хотіла проткнути ним Дьоміна.

— Або стріляйте, або перестаньте свердлити мені спину, — сказав він.

Вона послабила натиск.

— Дякую, ви дуже люб'язні.

— Пристрелю, як собаку! — пообіцяла вона. — Якщо собі втрачати нічого, то мені тим більше!

Дулатов розповідав, що за тридцять років роботи у нього жодного разу не стріляли. Й сам він тільки на війні стріляв. Щастить людям! А починав же в карному розшуку. Розсудливий, спокійний, обачливий. Як би він зараз повівся? Теж у минулому слідчий, нині міський прокурор, повчає: «Злочином є суспільно небезпечна дія, а також бездіяльність…» Рано чи пізно доведеться діяти й Дьоміну, поблизу поста ДАІ, наприклад. Але туди ще треба дістатися.

Отже, вона влипла в нову справу, можливо, не менш тяжку, ніж убивство в ощадкасі. Але чому, чому, чому?!

Не міг Дьомін уявити її співучасницею брудної справи. Тоді не міг і тепер не може. Якесь тут є приховане доповнення. Якби йому сказали: під загрозою зброї Таня Бойко присилувала водія, чесну людину, до того ж слідчого, стати співучасником злочину, — він не повірив би. Але ж змусила, дурень ти дурнем, змусила! Ось тому він і не слідчий, а — колишній слідчий. Прокурор Дулатов вчасно помітив його фахову непридатність. Стріляний вовк, але це поки що йому не на користь.

Мало того, що Бойко затуманила йому розум своєю зовнішністю, вона ще й наганом, бач, додала собі чарівності — язика хлопець проковтнув.

І все-таки не вірилось Дьоміну, що вона може вистрелити.

Але півгодини тому не вірилось, що вона загрожуватиме зброєю. Тепер уже віриться?

Відчув нервову сверблячку між лопатками: спина свербіла, наче їй кортіло покуштувати кулю й тим випробувати себе.

Так, проґавив момент. Не захотів схопити її за руку. А якби й схотів, то не зміг би — в кабіні тісно, не розвернешся, до того ж він не мавпа, щоб дістати рукою свої лопатки. Як тільки вона сказала: «Гляньте в дзеркало», — треба було, не гаючи часу, вискочити з машини й бігти до шосе. Кожний хоч трохи кмітливий здогадався б про такий простий вихід. Поки вона відчинила б дверцята, поки прицілювалася б, Дьомін був би вже далеко. І їй нічого не залишалось би, як дременути в селище й заховатися. Просто і ясно. А тепер сиди, чекай.

Але Дьомін не міг втекти. Й не тому, що розгубився. Йому соромно було від неї тікати. «Овечий характер», — сказав йому спересердя старший слідчий Шунта.

Він не хотів перед нею осоромитися. Хотів бути мужчиною. Передусім.

— Щось довго немає вашого приятеля, — нудьгуючи, сказав Дьомін. — Так можна й на літак запізнитися.

— На той світ ніколи не пізно, встигнеш!

Вона підтримувала в собі рішучість навмисне грубим тоном. Але й її, напевно, непокоїла затримка Жареного.

— А якщо його застукали? — припустив Дьомін. — Кого чи чого ми з вами будемо чекати? Як взагалі викрутимось? — І глянув у дзеркало. Вона сиділа бліда, окуляри-фільтри чорніли, наче напівмаска.

— З-замовкни! — прошипіла Бойко. — Відверни дзеркало.

Її дратував спокій Дьоміна, його самовладання. А він якраз цього й хотів. Щоб вона лютувала просто так, від звичайного безсилля.

Дьомін відвернув дзеркало: вона боїться його очей, отже, не все втрачено. Хай лютує, хоч і зі зброєю. А він, беззбройний, буде спокійний. Тому що мужчина. Хоч старший слідчий Шупта може сказати, що він поводив себе, як баба: став співучасником злочину.

Поки ще не став. І сподівається, що не стане. Інакше не затівав би цю гру. Ризиковану. Виходить, і благородну.

А можливо, справжній мужчина для неї — грабіжник Лапін? Або ось цей Жарений, з руками, як у горили?

Чому тільки для неї, Дьомін, а хіба тобі байдуже, яким бути у власних очах?

Що ж далі? Не наважаться ж вони їхати в аеропорт після того, як викрили себе. Якщо й злетять, то сядуть. Вік швидкостей, інформації, зворотного зв'язку. «Вік двадцятий, вік незвичайний, чим ти цікавіший для історика, тим для сучасника сумніший». До трапа, де б вони не приземлились, їм подадуть персональний транспорт.

Ні-і, вони не настільки дурні, щоб мати при собі свідка. Вони його знищать раніше, тільки і всього. А до аеропорту доїдуть на іншій машині. Так само, як і йому, проголосують, з вибаченнями, з усмішкою. І водій їм попадеться незнайомий — за один день двох таких випадків не буває. Поїдуть, а він лежатиме. Захований. Знайдуть, але вже не Дьоміна, а те, що від нього залишиться. Останки. А їх уже немає — шукай вітра в полі.

— Ні-і, — протягнув Дьомін голосно, заряджаючи себе. — Ні-і! — І головою похитав. — Не вірю.

Вона не відповіла.

Усе вирішиться біля поста ДАІ. Він скаже: «Можете стріляти, Таню Бойко, он там я зупиню машину. У них рація й пістолети». Він скаже, сил у нього вистачить. Вона ж і додасть йому тих сил.

— У спину, до речі, стріляють тільки боягузи, — сказав Дьомін.

Вона мовчала. Їй, мабуть, не терпілось: коли ж прийде напарник? Хотілось зітхнути, напевне, із словами: «І чого він там длубається, боже мій!» Але вона розуміла, що не може так сказати, не може виявити слабкість у такий важливий момент, а нетерпеливість — слабкість. Незворушна сиділа, невидима. Тільки дуло про неї нагадувало, про її присутність.

— Мовчите, як куля у стволі, — продовжував міркувати Дьомін. — Одного не розумію: що примушує вас бути у покидьків прислужницею, шісткою? Ви ж зовсім не така. — Він мусить їй усе сказати, поки вони самі. — Ви ж горда, самолюбива й не дурна. Ви випадково опинились у зграї Лапіна.

— Замовкни?

— І тепер випадково зв'язалися з оцим покидьком. За версту видно, хто він такий, по пиці. Як зрозуміти: любов зла, полюбиш і козла?

Вона з такою силою, схоже, обома руками, вдавила дуло поміж лопаток, що Дьомін мимоволі подався вперед і придавив грудьми кільце сигналу. Але звуку не чув за її стогоном, розлюченим, ненависним напівстогоном-напівкриком.

— У-у, сволота, замовкни-и! — І продовжувала давити його в спину, а сигнал гудів. Вона могла вистрелити вже не від небезпеки, а просто від люті — допік-таки.

— Так ми можемо привернути увагу, — зціпивши зуби од болю, промовив Дьомін. — Гудимо й гудимо.

Тепер і вона почула гудок.

— Гад, інтелігент! — Вона послабила натиск, і Дьомін обережно випростався. А тут з'явився і Жарений, швидко, наче під машиною сидів, і зразу виструнчився, заслонив собою скло, кинув на заднє сидіння чемодан, важкий, аж пружини загули, сів і з шумом, з тріском хряснув дверцятами.

— Чого роздуділись? — сказав весело. — Поїхали!

Сильно запахло горілкою. Сорочка на його грудях була мокра, неначе Жарений хлистав її із горлечка — поспішав і хлюпнув на сорочку. Справу зробив, випив і зопалу змін у їхніх, так би мовити, стосунках поки що не помічав.

Дьомін увімкнув запалювання, двигун запрацював. І одразу ж, з першим звуком мотора, Дьомін зрозумів свій промах — адже можна було вдати, що машина не заводиться, сказати, що треба вийти і відкрити капот, перевірити запалювання. Провід зіскочив, коли переїжджали арик, і трусонуло. Чи свічки маслом залило. Але тепер пізно, їдь.

Та й не в тому суть, що пізно, просто не для нього це. Він наперед знав, що нічого хитромудрого не придумає. Не така в нього вдача. І допустить ще не один промах, а потім схаменеться й лише відзначить це подумки, як реєстратор чужих вивертів, чиїхось хитрощів та обманів. Зовсім для нього не потрібних.

Але ніхто у нього не відніме права не кривити душею. Навіть під кулею.

Виїхали на асфальт.

— Ну що, Жарений? — спитала вона з надією.

— Все гаразд! — вигукнув той. — Повний порядок, Татко! Весь казан і кіло рижиків!

— А що каїн? — Голос її звучав глухо й неспокійно.

— Заспокоїв каїна, браслет надів.

— Я ж тебе просила! — скрикнула вона.

— Довелось, Татко! — І Жарений заспівав сильним, зовсім не сиплим, густим голосом — горілка прочистила йому горлянку: «Не жалею, не зову, не плачу-у, все пройдет, как с белых яблонь ды-ым».

Гарно заспівав, сволота, мелодійно й правильно. Дьоміна охопило почуття дивної хвацькості, гостра легка радість безоглядного життя. Машина неслась з гуркотом і гудінням. Жарений співав, а Дьомін відчував: ось-ось зірветься і сам заспіває «все пройдет…», наче третій у зграї.

— Припини, Жарений, припини, — занепокоєно попросила вона. — Чуєш, припини! — У голосі її помітна була тривога.

А той співав, не слухаючи, і Дьомін давив на газ, не дивлячись на спідометр, аж вітер свистів та підвивав у віконцях. «Божеволію, втрачаю глузд! Гаразд, хай».

— Треба поговорити, Жарений, чуєш! — закричала вона, вже не приховуючи розпачу. — З нами гад їде, гад, чуєш!

Жарений обірвав пісню. І Дьомін мимоволі збавив газ, зітхнув з полегшенням. «Наслання, чортовиння, містика…»

Жарений повільно повернувся до неї, наче прокидаючись:

— Що-о-о?

— Бачиш! — Вона відкинула хустинку, показала Жареному наган. — Я вимушена.

— Загинаєш, Татко, — сказав Жарений сонно. — На хріна?

Однак він протверезів трохи.

— Він упізнав мене!

— Та хто ж не знає таку красуню! Прибери! — наказав Жарений. — Це ж свій мужик, даремно на нього бочку котиш. — Жарений поплескав Дьоміна по плечу, потім по шиї, грубо поплескав, міцно, наче намагався приборкати незнайомого звіра, перевірити норов. Дьомін сидів напружений, дивився на дорогу. Дуло одначе все ще впиралося в його спину.

— Зупини машину! — наказала вона.

Дьомін пригальмував. Назустріч показався «Запорожець» із чималим тюком на багажнику, хтось повертався з риболовлі.

— Не здумай вискочити! — попередила вона.

— Навіщо? — озвався Дьомін. — Довезу, коли взявся.

Жарений засопів, сердито і вже з погрозою повернувся до неї:

— Чого загинаєш, питаю?

— Треба поговорити, Жарений.

— Про що говорити, півгодини лишилося!

— «Ну і йолоп же ти», — подумав Дьомін. Жора Жарений, Георгій Долгополов, напарник Лапіна, котрий дістав десять років суворого режиму. Дьомін викреслив його з життя, як і Лапіна, впевнений був, що Долгополов сидить надійно й надовго. А Жарений, виявляється, утік. Простити йому, амністувати не могли — тільки втеча. Тоді, на слідстві, він був стрижений і худий, а зараз заріс і запух від пияцтва, тому Дьомін не зразу впізнав його. Нахабний малий Жарений, але необачний. Пень, як і більшість нахабних. Живе відчайдухом. Грабує серед білого дня, тікає з колонії, знову грабує. Бачить же, що у хід пішла зброя, і каже «півгодини лишилось», усе ще не розуміє, що його план провалився і треба створювати новий.

Дьомін зрозумів їхню розмову з приводу каїна, казана, рижиків і браслета. Ще студентом він збирав блатні слова, розумів, що означає «розмовляти по фені». Не було тут ніякої міфічної Фені, прародительниці жаргону, як йому спочатку гадалось, були офені — коробейники на Русі, торговці зі своєю умовною мовою.

«Думай Дьомін, думай. І ніяких рішень поки що. Рішення — це свідоме обмеження різноманітності. Слухай, Дьомін, слухай…» Від їхнього нового плану залежатимуть наступні дії.

Його майбутня бездіяльність — так точніше. З наслідком, як він сподівається, на його користь.

— Він упізнав мене. Вів справу Лапіна. І тебе він, напевно, знає.

— По справі я всіх покидьків знаю, — незадоволено заперечив Жарений. — Я їх мозочком відчуваю, вони у мене ось тут. — Жарений ляснув по потилиці, але не себе, а Дьоміна, продовжуючи втихомирювати на всяк випадок, перевіряти. Потім погладив Дьоміна і зробив висновок: — Ні, Татко, це не покидьок, добрий мужик, слабак.

— Перевір його документи! — Вона вже панікувала.

Жарений, одначе, не поспішав виконати її прохання.

— Прибери машинку й поїхали.

— Перевір документи, алкаш нещасний, сам переконаєшся! Он там, у бардачку, у тебе під носом.

Жарений відкинув кришку речового ящика, вигріб звідти права водія, вголос прочитав прізвище Дьоміна, ім'я та по батькові.

— Водій-любитель, видано Державтоінспекцією УВС МВС, ну? — невдоволено пробурчав він і поклав права до своєї кишені.

— Пошукай інші, службові, — підказала вона.

— Я вам сказав: там я уже не працюю, — подав свій голос Дьомін.

Жарений ще порився в ящику, вигріб запальничку, авторучку і все це поклав собі в кишеню, наче боявся забути перед виходом деякі свої речі. Не знайшовши більш нічого, він знову знахабніло, по-панібратському повторив:

— Та це ж свій мужи-ик. Довезе. Отримає четвертну й гайда назад. Правильно, мужик? Двадцять п'ять ре на дорозі не валяються. Давай рушай.

Дьомін вимкнув зчеплення, ввімкнув передачу, поїхали.

«Він або зовсім дурень, — вирішив Дьомін, — або хитра тварюка і щось замислив».

— Не дурій, Жарений, це гад, ти осліп, розкрий очі! — Вона вирішила, що Жарений не спроможний нічого придумати, оскільки все-таки дурень несусвітний. — Ти вирив і нічого не бачиш. Він упізнав мене, ти чуєш! — Вона кликала його на допомогу. — Нас заметуть зараз, він усе зробить. Інший би у рот води, набрав, довіз, а вже потім добіг би нуль два дзвонити. А цей! Одчайдушний, гад, зовсім не слабак, Жарений, вирішуй!

Вона боялась Дьоміна, боялась.

— Помовчи! — огризнувся Жарений. — Д-дурепа набита, нащо карти розкривати? Баба є баба. Вірно, мужик?

Дьомін не відповів. Гладенький сірий асфальт летів назустріч, рівне поле лежало обабіч, похмуро стриміли ферми високовольтної лінії, і вдалині неквапно котився полем самотній трактор.

— Зараз у гай звернемо, — продовжував Жарений улесливо, — посидимо на травичці, поговоримо.

— А як же літак? — спитав Дьомін. У роті знову пересохло. Слабка все-таки людина, потрібна звичка, аби собою управляти. В гаю вони його прикінчать. У кого, у кого, а в Жареного рука не здригнеться. А дівка відвернеться. На хвилинку.

— А що літак? — недбало відповів Жарений. — Не останній же. Один полетить, інший прилетить. І ніякої трагедії.

Дьомін дивився на дорогу, але помітив, як Жарений підморгнув їй.

— Взагалі-то правильно, — сказав Дьомін.

— Що правильно? — виявив інтерес Жарений.

— З приводу гаю. Раз на світі живем.

Жарений знову скосив очі назад, мовляв, тямить, та й знову заспівав «все пройдет, как с белых яблонь дым», але не від душі, а так, забурмотів, як баба над шитвом, вдаючи, що він не розуміє того, що Дьомін збагнув усе.

Вона мовчала. Про що вона думала? Прийняла гай? Вагалась? Боялась? Будувала свій план? Чи гадала, як далі поведе себе Дьомін? Адже сама визнала: «Одчайдушний, гад, не слабак». Жареного ввела в курс справи. Чи погодиться він звернути, «в гаю посидіти на травичці?»

Якби її не було, Дьомін розмовляв би з Жареним по-іншому. І діяв би інакше. Але вона була. І йому хотілось одного — триматись гідно. У будь-якій ситуації. Ніяка підла сила не зламає його, — так думав про себе Дьомін. Він не міг протистояти Жареному ні монтировкою, яка лежала під ногами, ні руками, що лежали на кермі і повинні були вести машину. Він хотів протистояти словом, тим людським, що відрізняло його від Жареного. Гідністю, мужністю. Тим, у що не вірив Жарений, але у що вірив і на що сподівався Дьомін. Гідність, мужність заради неї — жінки. В ім'я її ж спасіння. Віра проти безвір'я, врешті-решт.

Не знав Дьомін, як визначити свою поведінку, яким словом назвати своє уперте бажання. Можливо, любов до життя? А життя — це і є любов. У вищому розумінні. Вона й допомагає Дьоміну бути мужчиною. Він терпить, він не здається ще й ради самоутвердження. Кожен хоче поважати себе, і він теж. Щоб жити. А випадок, такий ось випадок, може розчавити всяку повагу до себе. І до всього роду людського.

— Думайте, Долгополов, думайте, — з притиском сказав Дьомін. — Треба поспішати. Жодна порядна людина не дасть вам вилетіти.

— Диви, Татко, з порядним їдемо! — ошкірився Жарений. У ньому теж заграла злість, а Дьоміну хотілось її розпалити гарячіше, щоб до гаю у того терпець урвався. Для цього він і назвав Жареного на прізвище, мовляв, таж, знаю, що втрачати тобі нічого.

— А полетите, то все одно сядете, — продовжував Дьомін. — І до трапа вам подадуть ракову шийку. І знову вам небо в клітинку, Георгію Долгополов. А ще правильніше, дев'ять грамів.

— Диви, Татко, метикує! — Жарений знову поторсав Дьоміна за плече. — Освічений, с-сука! — Різко ткнув Дьоміна у щелепу твердим, як поліно, кулаком. У Дьоміна клацнули зуби, машина хитнулась, наче удар дістався їй, гравій обочини загуркотів по днищу.

— Не чіпай його! — глухо сказала дівчина. — Хай веде.

Дьомін вирівняв кермо.

Вона злякалась можливої аварії. А Дьомін тільки зараз відчув, що дуло вже не давить у спину. Не помітив, коли вона його прибрала, напружений був: як, про що й до чого вести розмову. Але завважив, як вона злякалась, коли гравій затарабанив по днищу. А за обочиною зразу укіс, ще б трішечки, на долоню вправо — і вони могли б перекинутись. В'язниці вона не боїться, в'язниця десь колись: чи дощик, чи сніг, чи буде, чи ні. А загроза аварії — ось вона. Будь-якої миті. Дьомін уже не один, у нього машина за помічника.

Троє в машині. Три долі в машині часу…

Щелепа відходила після удару, кортіло потерти її, але — терпи, краще не зважати.

— Перед гаєм буде міст, — сказав Дьомін. — Над залізницею. Висота метрів дванадцять.

— Теревень, сука, теревень, небагато лишилось, — зреагував Жарений.

— На швидкості дев'яносто можна пробити бордюр і зробити ластівку.

— Це ти до чого? — поцікавився Жарений.

— А до того, що гаю мені чекати нічого.

— А, с-сука, знайшов кого лякати! Через міст я тебе за горло перевезу, ось так! — Він схопив Дьоміна за шию обома руками, той відчув і злість його звірячу, й силу, і знову машину повело вбік, затарабанив знизу гравій.

— Не чіпай його! — зойкнула вона.

— Покидька жаль? — пробурчав Жарений, охолонувши. Якби вона не закричала, він би захопився. — Жалій, жалій, він тобі на повну котушку вліпить.

У Дьоміна тремтіли руки, тягуча слина заважала дихати, він хапав повітря відкритим ротом. І звідки сила у цього покидька? Адже не працював усе життя, не займався спортом. Воістину «нечиста сила».

«Терпіння, терпіння! — втовкмачував собі Дьомін, долаючи лють. — До мосту дотягнути, до мосту!» Він уже, здавалося, був на грані, не став би роздумувати, кермо вправо — і через бордюр. Машина вщент, з пасажирів паштет, місиво.

— Мені вас не шкода, Жарений, ні на копійку! — промовив Дьомін. — Мені її шкода. — Він кивнув назад.

— А ви себе пожалійте…

Вона знову перейшла на «ви».

— Себе пожалійте, — повторила вдавано зневажливо, — а мене нема чого, я пропаща.

Показався міст, приблизно за кілометр. Сірий асфальт повільно злітав на нього, й уже звідси видно було червону смугу на бетонних поручнях.

«Ти злякаєшся, якщо ти жінка. Себе врятуєш і мене. А якщо ти тварина… туди мені й дорога». Він вірив у жінку. Надіявся на свою віру в жінку.

Щоб жити, не треба боятися смерті. Той, хто навчився вмирати, той розучився бути рабом. Так ще в середні віки писали.

Але що означає «навчився вмирати»? Хто цьому навчить, які вчителі і в якій школі?

Адаєв з «Вечірки» теж вірив, написав про неї нарис. Розповів, як побував у школі, що чув від класного керівника. «Коня на галопі зупинить, в палаючу хату зайде, — говорила Валентина Лаврівна. — Вона з таких. Комсомолкн. У самодіяльності брала участь; грамоти одержувала на оглядах, і діти її любили, кожне літо вона возила малечу ніс вожата до шкільного табору». Класна повела Адаєва до зали, показала стенди з дипломами і знайшла Танин — за перше місце з художньої гімнастики. «Я навіть не дивуюсь її вчинкові, так можете й написати, — говорила Валентина Лаврівна, — благородство у неї в крові. — І на закінчення додала — Що не кажіть, але моральний, ідейно-політичний стрижень молодої людини формується все-таки у школі. І ми цим пишаємось. Не в сім'ї, де батьки тепер обоє працюють, зайняті насамперед собою, не в сім'ї, смію вас запевнити, і тим більше не на вулиці…»

Промайнуло перехрестя доріг із блакитним щитом і двома білими стрілами — прямо «До аеропорту», направо «До вокзалу». Прямо — це через міст, направо — це вздовж залізниці. Котра йде під мостом.

— І сім'ю свою пожалійте, плакати будуть. — Вона намагалась його напоумити, розжалобити, але говорила з усмішкою, приховуючи за нею свій страх.

— Немає у мене сім'ї, — відповів Дьомін, уриваючи її надію, і додав мстиво: — Нікому плакати. Так що «ніякої трагедії», — повторив слова Жареного. — Трагедія — це загибель достойної особи, яка багато зробила для інших і ще здатна зробити. Я ж нічого не зробив.

— Настирливий, сука, Соломон-премудрий, — процідив Жарений. — Глянь сюди, падлюко, глянь! Ось! — Він підніс до обличчя Дьоміна свої скарлючені пальці. — Ось тобі, сука, нашийник, протягну тебе, як цуцика!

— Машина без керма перекинеться навіть на рівному місці, — застеріг Дьомін, напруживши шию. І руку напружив. Праву, ближче до Жареного. «Будь свинчаткою, руки, залізом, обухом», — почав твердити собі Дьомін.

Він притиснув педаль газу до краю, машина заревіла, помчала вгору, на міст. Він уявив, як її відкинуло у куток сидіння швидкістю, з жахом, розпачем вона заплющила очі. А Жарений розвернувся, схилився до нього.

— Не треба, — почув він її голос, відчув її дихання на своїй потилиці. — Не треба, тихіше… — Вона поклала руку йому на плече. — Тихіше, прошу вас…

Дьомін збавив газ, машина зразу уповільнила хід, піднімаючись угору, ввімкнув другу передачу і повільно, дуже повільно повів на міст.

— Так? — спитав Дьомін, не обертаючись.

Вона не відповіла.

— Така швидкість вас влаштовує? — повторив він підкреслено.

Не відповіла.

Дьомін повільно перетяв міст, урочисто поїхав, можна сказати, торжествуючи.

— С-сука! — Жарений сплюнув у вікно. — Ну і с-сука!

Він усе вкладав у ці слова, складну, так би мовити, гаму почуттів. Ненависть, злість, безсилля. І жадання розправи. Він розгубився від упертості цього фраєра за кермом. Чого йому треба? Дають четвертну ні за що, за раз плюнути, сказав би спасибі добрим людям. Так ні, йому професія не дозволяє, посада покидька його зобов'язує бути стійким, велить не здаватись. Так-так, він із тих, хто вмирає стоячи, але у мене він ще поповзає навколішки, попросить пощади, в ногах поваляється.

Так чи приблизно так міркував Жарений, а можливо, й інакше, можливо, зовсім навпаки, цього не дано знати Дьоміну.

Не дано, хоч він щоразу, зачувши про зухвалий злочин, гадав та думав — ну чому? Потяг ризикувати? Прагнення утвердитися?.. Але чому б усі ці нахили та не докласти до іншого? Добиватися успіху в роботі, у спорті, чогось навчитися, щось пізнати, зробити гарне для інших. І тим самим утвердити себе.

Так воно завжди водилось. Античесть, антиправо, антижиття. До бога далеко, а чорт поряд. Від того у Феміди й терези косо.

Дьомін знав, що за останні двадцять років не було зареєстровано випадків виявлення сталих злодійських груп. У нас немає професіональної злочинності. Хоч залишився її жаргон. Є ось такі жарені. Від якогось пареного він дізнався, де той сховав крадене, і навідався туди.

— Я виконав ваше прохання, Таню. І у мене до вас є прохання. Чи побажання. — Дьомін поправив дзеркало, але там її не побачив, забилася в куток, ховається.

— Ну-ну! — замість неї відгукнувся Жарений. — Яке ж твоє прохання, покидьок?

— Ви не знали, що Жарений надів браслет, тобто зв'язав каїна, перекупщика краденого, баригу. Не знали, що він забрав казана, чи крадені гроші, і кілограм рижиків, тобто золота. Ви нічого-нічого не знали. А суд буде, Долгополов, і нікуди ви від нього не дінетесь.

— А ти вгадала, Татко, гад мідякований. Я з нього педераста зроблю. З великим задоволенням.

«Рука, рука! — твердив собі Дьомін. — Свинчатка, тягар!..»

— Помовч! — відгукнулась вона.

— Педераста зроблю! — прохрипів Жарений. — А ти стоятимеш поряд і соплі йому витиратимеш!

— Заткнись! — крикнула вона.

Долоня набухла, кермо неначе стало товстішим.

— Дай машинку! — наказав Жарений.

— Не дам.

— Ах ти сука! — Жарений перегнувся через спинку назад, вона верескнула від болю, і Дьомін різко навідліг ударив Жареного ребром долоні. По шиї, на два пальці нижче вуха, там де слід. Якби вона змовчала, здалась, він би продовжував сидіти, ось так — нога на педалі газу, руки на кермі, але вона скрикнула від болю, не підкорилась, і в Дьоміні наче лопнуло останнє гальмо. Рука зірвалась блискавично, а в ній — уся ненависть, накопичена і навіяна. І він рубонув Жареного, як сокирою. Проти нечистої сили — чисту. Знадобилось карате вперше, добре, коли б і востаннє. Жарений обм'як, звалився на плече Дьоміна. Той загальмував, висмикнув ремінь із штанів, відштовхнув Жареного од себе й ривками, швидко зв'язав, стягнув йому руки.

— Візьміть, — сказала вона, подаючи наган рукояткою вперед.

— Хвилинку. — Дьомін відкинув сидіння, пхнув Жареного на чемодан позаду.

Тихо працював двигун на холостих обертах. Дьомін витер мокре чоло, відчув, як умить спітнів увесь, облився потом, сорочка прилипла до тіла.

— Добро повинно бути з кулаками, — машинально виправдався Дьомін.

Жарений щось промимрив, розплющив каламутні очі.

— Візьміть! — повторила вона нетерпляче.

Дьомін узяв наган, перевірив — справді, п'ять патронів, розряджати не став, хотів запхнути до речового ящика, але наган не вліз, і Дьомін просунув його за пояс штанів.

Зітхнув, хотів сказати: «Ну, що будемо робити далі?» — тим же спокійним тоном спитати, наче нічого, анічогісінько не змінилося в їхньому становищі, як їхали, так поїдуть і далі. Але його перебив Жарений, прохрипів:

— А-а, сука, красючка мальована, не встиг я тебе розкласти!

Він штурхонув ногами у передню стінку кабіни і поліз усім тілом назад. Вона знову скрикнула, і Дьомін ударив Жареного рукояткою нагана по коліну. Жарений вилаявся, наче застрочив з автомата.

— Не кричіть, Таню, — попросив Дьомін. — Не кричіть.

Від її крику й переляку Дьомін втрачав самовладання, ледве стримував себе, щоб не вихопити монтировку з-під ніг і не переламати Жареному все, що можна, — ноги, руки, череп.

— Не встиг я тебе, стерву, пожалів учора, — продовжував гарчати Жарений.

— Заберіть його! — закричала вона.

— Спокійно, Жарений, спокійно, до гаю півтора кілометра, — сказав Дьомін. — Усе йде по плану, як ви задумали.

— Самосуд влаштуєш, покидьок? Без суду й слідства? — мовив Жарений без тривоги, але й без злості — гаразд, мовляв, поки що твоя взяла. — Тобі ж самому строк дадуть за самосуд, радянські закони гуманні. — І знову до неї розлючено: — А тебе, падлюко, я ще встигну!

— Заберіть його, заберіть… — знесилено попросила вона. — Хоч у багажник.

— А що, ідея, — погодився Дьомін. — Піднімайтесь, Долгополов.

Дьомін узяв наган, вийшов, оглядівся. Машин на дорозі не було. Відкрив багажник, відчинив дверцята, витягнув Жареного. Той зробив крок, припадаючи на ногу, і притулився задом до машини.

— Ти мені коліно розбив, сука, рукоприкладство, наші закони гуманні.

— А я з тобою за вашими законами. Давай-давай, швидше!

«Жорсткіше, Дьомін, жорсткіше! — наказав він собі. — І нахабніше».

Жарений пришкандибав до багажника.

— Що я тобі меч-кладенець, як я тут уміщусь? — Говорив він без колишньої ненависті, без тіні відчаю, лише бурчав злегка. — Слухай, відпусти душу на покаяння, ти ж не покидьок. Ну, забери чемодан, там чотири косих і золото. Ну, поворуши мозком.

— Заберу, — пообіцяв Дьомін.

— Зсади її і їдь своєю дорогою. Слухай, ну ти ж людина. — Жарений приклав зв'язані руки до грудей, прийняв позу великомученика. — Я зав'язати хотів, клянусь, казну забрав, значить — усе, урки мене прикінчать. Хотів оженитися, честь честю, слухай, відпусти.

— Не можу!

— Бачу, падлюко, вона тобі самому потрібна!

— Давай-давай, лізь! — Дьомін підштовхнув Жареного, той перевалився боком через край багажника. Дьомін перекинув його ноги — великий, одначе, багажник у «Волги» — та й грюкнув кришкою.

Все ж дивно — Жарений нічим не виказав свого розпачу, не чинив опору, наче йому кожен день зв'язували руки, вантажили у багажник, везли куди слід. Так ніби він визнавав не тільки свою правоту — грабувати, але й правоту тих, хто цьому протистоїть. Ну, не вийшло, мовляв, і не треба, я й не дуже того хотів, як-небудь іншим разом, на дозвіллі. Він прорахувався, думаючи, що Дьомін як сидів, так і сидітиме сиротою казанською. І від прорахунку свого одразу знітився. Дубина він. Не гнеться — ламається.

Вона сиділа, схрестивши руки перед собою на спинці сидіння і схиливши голову на руки. Дьомін подумав, що плаче, але ні, застигла, не ворушилась, наче спала. Дьомін відчинив дверцята, м'яко сказав:

— Треба поговорити… Ви можете пересісти вперед?

Вона мовчки вийшла, опустивши очі, обійшла машину спереду, її похитувало, і вона притримувалась за капот.

Сіли. Дьомін на своє місце, вона поруч. Прикрила платтям коліна, схрестила руки і дивилась униз.

— Відпустити просить, — сказав Дьомін, кивнувши на багажник.

— Він уб'є мене, — відповіла, не підводячи голови. Обличчя стомлене, бліде. Без страху сказала, тупо констатуючи факт.

Помовчали. Двигун тихо рокотів, попирхував, як акомпанемент ситуації, тло часу. Троє в одній машині. Три долі в машині часу, три деталі в системі. 1 жодна окремо не дає уявлення про машину в цілому.

— Що тепер, Танюшо, будемо робити?

— Наче не знаєте… Чого у мене питати? — Вона не підвела голови, не повернулась, сиділа, як воскова, дивилась на руки. — Вирішуйте самі…

— Я хотів разом з вами вирішити.

Вона ледве ворухнула плечем.

— Так вийшло, — спробував виправдатись Дьомін. — Адже були у вас якісь плани?

Вона не відповіла. Які тепер можуть бути плани, думай, Дьомін, що говориш.

— Жарений каже, зав'язати хотів. І одружитися з вами.

— Дурниці… Чим ще потішите?

— Прошу вибачення. Якось так вийшло, не все гладко.

Вона помовчала, про щось думаючи, й сказала:

— Мене дивує…

— Що вас дивує?

— Ви розмовляєте зі мною… наче я… Наче це не я, а хтось. Ви так зумисне? Прийом такий?

— Нормально розмовляю. Не прикидаюсь, мені здається, не лицемірю. Які тут можуть бути прийоми?

— Ви навіть із Жареним ввічливі.

— Погано вихований, — спробував Дьомін пожартувати і пошкодував — недоречно, невчасно. Вона зсунула брови. — Ніяких у мене прийомів, Таню. Я не обманював вас, я справді знаю про вас більше, ніж ви могли б подумати. І якщо повернутися в минуле…