Троє в машині

2

Спокійного літнього дня 1970 року вкладник Д. йшов до ощадної каси помер двадцять чотири, що на вулиці Гоголя біля воєнторгу. Ходив він туди вже третій рік, раз на місяць після одержання пенсії. І приурочував свій візит до перерви. Коли в ощадкасі вже порожньо, не треба стояти в черзі, і ніхто не бачить, як вкладник Д. вносить всього-на-всього десять карбованців. Зате регулярно. Десять та десять та ще десять і так уже третій рік — проста арифметика.

Він уже знав і контролера Олену Іванівну, молоду та насмішкувату, і касира Ніну Іванівну, трохи старшу і теж насмішкувату. Обидві Іванівни звали його Тютількою. Д. приходив рівно за п'ятнадцять до другої і говорив не то виправдовуючись, не то підкреслюючи свою акуратність: «Я завжди тютілька в тютільку».

Сьогодні він ішов до ощадкаси з десятьма карбованцями і поспішав, оскільки зустрів «по дорозі іншого пенсіонера, вони хвилин п'ять поговорили на тему, кому і як допомагають діти. Зійшлись на тому, що поки ідо — ніяк, що є ще порох у порохівницях і що вони самі допомагають дітям.

Д. поспішав, підходячи до ощадкаси, було вже без двоїти, вони могли замкнути, а чекати Д. по міг. Після перерви завжди набиваються вкладники, не протовчешся, по поговориш та й настрій собі ненароком зіпсуєш. Він ще раз поглянув на годинника, подивився на двері — невже замкнена? — але двері відчинились і вийшов молодий чолов'яга з портфелем. Отже, ще не пізно. Д. прискорив крок, піднявся на три сходинки й побачив на дверях нову табличку з чорними літерами «Зачинено». Як, одначе, шкода, день пропав. Потягнути за ручку дверей він не наважився — незручно, постояв у роздумі і повернувся на тісному ґаночку, щоб піти. Але тут двері самі відчинились, і вийшов ще один вкладник, швидко вийшов, наче його попросили звідти, швидко і так необачно, що ледве не збив Д. з ґаночка. Двері залишились відімкнутими, і Тютілька полегшено зітхнув. Переступив поріг. Старанно причинив двері. Глянув за стойку і почув крик: «А-а-а!»

Д. прожив шістдесят три роки і ніколи ще такого зойку не чув. Він застиг біля дверей, сторопів. Лише на мить, як йому здалось. А Олена Іванівна, контролер, молодша віком, стояла далеко від стойки, коло самої стіни, і показувала на порожнє місце касира.

— Дзвоніть! — кричала вона. — Дзвоніть!

Хвилини, мабуть, через три вкладник Д. зміг отямитися від першого крику, відірвався од дверей, підійшов до стойки і побачив на підлозі Ніну Іванівну. З-під її голови текла кров. Тут він знову сторопів і знову на якусь мить, як йому здалось, а Олена Іванівна кричала одне й те ж:

— Дзвоніть! Дзвоніть!..

Вона була шокована. До телефону на столі Д. не міг потягнутись, а пройти за стойку заборонено, там святая святих. Та й куди дзвонити? Тому Д. вибіг на ґанок і почав кричати направо й наліво:

— Товариші! Громадяни! Допоможіть! Сюди, сюди! Жінці погано!

Люди збиралися швидко. Набились у приміщення, і товпилися коло дверей. «Що таке?.. Що трапилось?» Припала «швидка». І лише після того, як Олені Іванівні дали понюхати ватку й натерли скроні, вона отямилася. Виявляється, пограбування, вбивство. А всі й так одразу зрозуміли, що пограбування, що вбивство.

Вкладник Д. так і не вніс у той день своїх десяти карбованців, хоч пробув у ощадкасі до самого вечора. А з вечора до пізньої ночі він дзвонив своїм найближчим друзям та знайомим, дзвонив і розповідав, як став свідком пограбування, як приїхала міліція і він давав показання, як приїхав чоловік Ніни Іванівни, водій, а з школи прибігли трійко її дітей, двоє дівчаток та хлопчик. Та чого тільки він там не натерпівся!

Друзі та знайомі почали дзвонити далі, своїм найближчим, і до ранку вже місто знало, що трапилось. «То таксистів убивали, тепер до касирів узялися. І куди дивиться міліція?»

Олена Іванівна розповіла таке. Зайшли двоє перед самою перервою. Один високий, у блакитній тенісці і з портфелем, другий нижчий, у чорному костюмі й світлій сорочці. З пістолетом. «Ні з місця!» А Ніна Іванівна якраз стояла коло сейфа, складала трипроцентні облігації. Тільки-но вона до столу, щоб кнопку натиснути, як високий вистрелив. І націлив пістолет на Олену Іванівну. Другий тим часом вигрібав у портфель гроші та облігації. Портфель чорний, з двома замками. Високий забрав портфеля й пішов. А другий тримав під пістолетом Олену Іванівну.

— Як довго все це продовжувалось? — спитала міліція.

— Ой, довго! Не менше години.

Оце «не менше години» збило з пантелику вкладника Д. Він запам'ятав тільки одного грабіжника.

— Чорний… невихований, — давав показання Д. — Штовхнув літню людину. І не вибачився.

— Прикмети? — питали його. — У що вдягнений?

— Чорний, — запевняв Д. — Увесь. Як шашличник.

— А другого не бачили?

— Ні, не бачив, я тільки підійшов.

Він тільки підійшов, а той, «блакитний», за словами Олени Іванівни, пішов значно раніше. Як же його міг побачити вкладник Д.?

І лише години через дві він ледве згадав, що перед самим його носом пройшов молодий чоловік з портфелем. Для Д. він послужив тільки сигналом, що каса ще відчинена. Просигналив і зник з його пам'яті. Як з очей, так і з думки. У що він був одягнений та які у нього прикмети, Д. сказати не міг.

— А куди він пішов?

— Прямо пішов. До парку…

На ноги були підняті весь карний розшук, міліція, дружинники. Жареного заарештували у той же день, міліція;, його знала, тримала під наглядом. Олена Іванівна впізнала його відразу.

За справу взялася міська прокуратура. Розслідування було доручено старшому слідчому Анатолієві Андрійовичу ІІІупті.

Жарений побоювався, що пришиють йому вбивство і, як рецидивіста, засудять до вищої міри. Він усе звалював на свого напарника, не дуже відпираючись, назвав його ім'я, прізвище, кличку та особливі прикмети: «Маленький, товстий, на морді шрам і хода «руб сорок» — одна нога коротша». Його спитали, у що був одягнений напарник.

— У сорочку, — відповідав Жарений, — на сорочці пальми, а на пальмах ось такі мавпи!

Ніяких грошей, заявив Жарений, вони не взяли, не встигли, касирка підняла тривогу. А потерпіла темнить, сама ж їх і розтратила.

Обшуки нічого не дали. А напарник щез з великою гумою, і ніяких відомостей про нього не було, крім того, що «високий, світлий, років двадцяти п'яти, у блакитній тенісці». Жареному, звичайно ж, не повірили.

Наступного дня до Калінінського райвідділу міліції прийшла дівчина і принесла чорний портфель з грішми та облігаціями. Знайшла у парку. Черговий записав її адресу, місце роботи — креслярка з «Водоканалбуду», ім'я записав і прізвище: Таня Бойко. Її похвалили, подякували і, зрозуміло, відпустили. Постійно зв'язаний із міліцією журналіст з «Вечірки» Адаєв, репортер-криміналіст, як він себе сам називав, терміново написав нарис під заголовком «Є такі дівчата». Треба було якомога швидше заспокоїти городян. Адаєв побував у школі, розмовляв з Валентиною Лаврівною, відвідав сім'ю Бойків. Таня жила з бабусею, батьки були на гастролях у Новосибірську. Мати її — відома актриса Пригорська, батько — режисер того ж театру Євген Бойко. «Сім'я та школа, — писав Адаєв, — виховали чудову дівчину. Вона знаходить велику суму грошей і, ні хвилини не замислюючись, несе до міліції. Народне добро врятовано…» і так далі. Нарис уже було заслано до набору, і редактору подзвонили з прокуратури і сказали, що з Танею Бойко не все ясно. Замість нарису з'явилась інформація про те, що одного злочинця затримано, вживаються всі заходи для затримання іншого.

Бойко запросили на допит, і Дьомін уперше побачив її.

Перша справа, перше хвилювання — особливі. Та ще яка справа! Не кишенькова крадіжка і не злам фанерного ларка на околиці з цукерками та сигаретами.

Він сидів у кабінеті Шупти за окремим столиком з магнітофоном. Вона ввійшла. Дьомін поглянув на неї — і наче підлога повільно нахилилась, Дьоміна неквапно й безшумно почало зносити під укіс.

Якби він зустрів її на вулиці, серед перехожих, вона б не так запала у свідомість. Ну, відзначив би, що особа помітна, нівроку собі, але тут, на допиті у такій галасливій справі з пограбуванням, стрільбою, вбивством, вона викликала посилену увагу і дивне хвилювання Дьоміна. Він бачив юну, звичайну дівчину, її очі, обличчя, намагався не дивитись на її груди, на її стегна — і неспокій охоплював його. Невже зв'язок? Анатолій Андрійович перед її приходом так і сказав: «Інтуїція мені підказує…»

Шупта не вчиняв їй ніяких допитів, він розмовляв просто, ввічливо, привітно, навіть занадто, і це Дьоміну не сподобалось. Хоч він і розумів, що такий шлях, неофіційний, корисніший. А не сподобалася манера Шупти тому, що Дьомін так би не зміг — хитрувати, лукавити. Він б одразу попередив її про відповідальність за неправдиві показання. А Шунта не попередив. З вибаченнями, застереженнями він сказав, що змушений поцікавитись її особистим життям, «служба, розумієте», з ким вона зустрічається, чи багато у неї знайомих хлопців.

— Як у всіх, — відповіла вона.

— Але в кіно ходите, дружите з кимось одним, сподіваюсь.

— Так.

— Як його звати, якщо не секрет?

— Віктор.

— Гарне ім'я — Віктор. Віктор — перемога. Вікторія А прізвище?

— Не знаю…

— А ви не соромтесь, невелика біда. Щоб у кіно з кимось піти, чи, скажімо, до ресторану, чи на танці, прізвищ не обов'язкове.

— Ми познайомились… днів десять усього.

— Цікаво, а як? За яких обставин ви з ним познайомились?

— Ну, а навіщо це?

— Вибачте, служба. Та ви не соромтеся, ми таємниць не виказуємо, можете сміливо нам довіритись. То як?

— Випадково… До мене пристали. Коло «Армана» А він заступився. Додому провів.

— Молодець. І ви почали зустрічатись.

— Так.

— Кіно, ресторан і все таке.

— Ні, в кафе один раз були.

— Де, цікаво, в якому?

— В парку. В скляному.

— Він працює, вчиться?

— В політехнічному. Студент.

— Хлопець як, нічого? Одягається зі смаком, по моді?

— Та так… Як усі.

— Я ось, наприклад, віддаю перевагу коричневому кольору. У мене костюм коричневий, краватка. А ви який колір любите?

— Блакитний… Білий… Зважаючи який одяг.

— А він?

— Що він?

— Які кольори любить?

— Дивні у вас питання.

— А все-таки?

— Я не звернула уваги. Ми мало зустрічались.

— Ну, хоча б згадайте, у що він був одягнений востаннє. Колір мене цікавить.

— У такій блакитній… з коротким рукавом.

— У тенісці?

— Так.

— Значить, у блакитній тенісці?

— Так.

Незбагненні шляхи слідчого, шляхи-питки, стежки-пастки, складніші, ніж шляхи господні.

— Пробачте, забув, як ви сказали його звати?

— Віктор.

— А можливо, Іван?

— Чому Іван? Віктор.

— Так його друзі називали?

— Так.

— Хто, наприклад?

— Як сказати… просто на вулиці.

— Постарайтеся пригадати, будь ласка. Хоч одного. Хто, крім вас, називав його Віктором?

— Та багато… Толик, наприклад, фотограф коло «Армана».

— Він кожен день там буває, цей самий Толик? Чи по суботах, по неділях?

— Він працює у фотоательє. Поряд з кінотеатром.

Одразу після допиту Дьомін поїхав до «Армана». Легко знайшов ательє, коло входу мимохіть глянув на вітрину — і рота роззявив. У самому центрі побачив фотографію її, Тані Бойко, найбільшу і найвдалішу — у напівпрофіль, розкішне волосся, підсвічену ззаду й збоку, старанно зроблено портрет, уміло. Дьомін бував тут, у «Армані» завжди нові фільми, проходив мимо стільки разів і не звертав уваги на вітрину. Та й про існування фотоательє не пам'ятав.

Дьомін відчинив сині двері, ввійшов і побачив чоловіка років сорока п'яти, худого, з довгими баками майже до шиї, і ще юнака років вісімнадцяти, який чаклував над кюветами на довгому столі у кутку. Вирішивши не відрекомендовуватись і не сіяти чуток, Дьомін сказав, що йому потрібен Толик.

— Це я, — відповів чоловік доволі привітно, без тіні збентеження.

— Я до вас в особистій справі. — Дьомін подивився на юнака.

— Іди, Марат, погуляй, — сказав йому Толик.

Той прополоскав руки під краном, зняв сірий халат і вийшов.

Тепер уже Дьомін показав посвідчення і почав на манер Шупти: що за дівчина у вас на вітрині, у самому центрі, ім'я її та прізвище.

— Таня Бойко, з хорошої сім'ї, перевірена, потолоч не вішаємо, я її давно знаю, з самих пелюшок. А що вона накоїла такого? — Відповідав він охоче, говорив легко, жестикулював, і Дьомін швидко переконався, що інакше, як Толиком, його не назвеш. — Я її вже зо три роки знімаю, одна насолода, фотогенічна, як бог, півтисячі кадрів, не менше. Інші дівчатка по морозиво бігають, а вона — сюди, то плаття нове, то зачіска, то на честь того чи сього. Аж блідне, коли всідається! Приятель мій, художник Славик Сухов, талановитий, негідник, портрети, олія, оголені, все до неї пристає, у натурниці запрошує, а вона йому: «Мільйон за усмішку! Тоді піду».

— Гроші любить? — поставив Дьомін питання, як йому гадалось, багатозначне.

— А хто їх не любить? Ви не любите? Чи я? Гроші — сила. Не май сто карбованців, а май сто тисяч.

Віктора Толик знає, працює на авторемонтному, якщо не темнить, прізвище його — Лапін.

— Вчиться?

— Ні-і, — майже радісно відповідав Толик, — Це він так, глянсує. Для тата-мами, для Маші-Наташі.

— Хлопець сміливий? — продовжував Дьомін. — Може за себе постояти?

— Та-ак, — утробно пробасив Толик. — Мо-оже. Пелька широка. Приблатнений трохи, але тепер так модно. Або ти лякай, або тебе будуть лякати, серединки немає. Боксер у «Трудових резервах».

— Чи немає у вас випадково його фотографії?

Знайшлась і фотографія. У четвер на минулому тижні Толик сфотографував їх разом з Танею. У понеділок знімки вже були готові.

— Сьогодні п'ятниця, другий тиждень пішов, а їх немає, ні Татка не йде, ні Віктор. І на «броді» немає. Ваша робота, звичайно. Я розумію — секрет, професія, але я — мовчу, замовк, могила, німий, як риба, але й вас само собою, про-о-шу.

Толик показав пачку фотокарточок. Таця одна, Лапін один, Таня і Лапін разом, на повний зріст коло кінотеатру, надвечір, сонце вже світить збоку. Скоріш за все, вона умовила його сфотографуватись. Хлопець як хлопець, довго, модне волосся, недбала, модна поза. І скрізь однаково кривить рот — коли разом, коли один, усмішка, отаке суперменство, вже звичне, певно, з дитинства награне. «Ти мене їж завтра, а я тебе з'їм сьогодні».

Толик дозволив взяти знімки, сказавши при цьому: «На знак дружби, без санкції прокурора даю», — і на прохання Дьоміна вирізав з плівки кадри з Танею та Лапіним.

Повернувся Дьомін, що й говорити, з багатим уловом.

— Везе тобі, як закоханому, — сказав Шупта. Пророче сказав. Знімок Лапіна показали Жареному.

— Цього фраєра бачу вперше, — по складах відчеканив він.

Показали Олені Іванівні, вона зблідла.

— Він, саме він! І стріляв, і гроші забрав!

Бойко викликали на другий допит, і тепер Шупта розмовляв уже зовсім інакше. І тон інший, і запитання. Зразу ж попередив про відповідальність за неправдиві показання, взяв розписку. Розмову записали на плівку.

— Двадцять третього червня цього року ви здали портфель з грішми та облігаціями трипроцентної позики Калінінському райвідділу міліції. Так?

— Здала.

— Де ви взяли цей портфель?

— Я вже казала: знайшла.

— Де ви його знайшли?

— У парку.

— Парк великий, точніше.

— У парку коло гойдалок.

— Він що, лежав на лаві, висів на стовпі для загального огляду чи ще як?

— Лежав… Під кущем.

— Інші проходили мимо, не бачили?

— Про інших не знаю.

— А ви побачили?

— Так, побачила.

— Нагнулись? Підняли?

— Так.

— А потім?

— Віднесла до міліції.

— Вам сказали спасибі, як чесній дівчині?

— Сказали.

— І ніхто нічого поганого не запідозрив?

— Ніхто. Крім вас.

— Ви вважаєте себе чесною дівчиною, чи не правда?

— Тут не дитячий садок.

— Я вас вважаю чесною радянською дівчиною, міліція вважає чесною, про вас журналісти пишуть.

— Ну й що?

— А те, що ваш дружок-приятель Віктор Лапін учинив розбійницький напад разом з Долгополовим, пограбував ощадкасу, вбив людину при виконанні службових обов'язків і передав гроші вам. І все це ви приховуєте з метою заплутати слідство. У нас є всі підстави притягти вас до кримінальної відповідальності за співучасть у особливо тяжкому злочині.

— Ви розмовляєте зі мною так… наче не я здала… у міліцію.

— Ви чекали Лапіна у парку, попередньо домовившись. Він передав вам портфель з рук у руки. І ніяких «під кущем» не було. Вам не довелось ні нагинатись, ні піднімати. Відчувши загрозу викриття, ви здали гроші у міліцію.

— Ніяких загроз не було! Я все сказала, можете звинувачувати! В чому завгодно!..

Дьомін, як і при першому допиті, сидів осторонь і пильно дивився на неї. Як на сліпу, яка його не бачить. А вона й справді не бачила нікого і нічого, боролась зі своєю розгубленістю та думала про єдине — не здаватися. Не міняти сказаного. На своєму стояти. Повторювати, повторювати… Горда!

А Дьомін терзався. Досадував. Від того, що бандитський на над, її участь, її, врешті-решт, розбещення, — все це й сліду не лишило, погано на ній не відбилось.

«Зажадала купу грошей, — гадав Дьомін, — і вони пішли на грабунок. Виплодок гріха, пороку, вулична дівка, втілення розпусти, — накручував Дьомін і дивився на неї, відчуваючи похмуре безсилля, злість і образу за всіх чесних хлопців, чоловіків, які не змогли її привабити, заслужити її поваги, а ось Лапін зміг. Чим? «Пелька широка… Боксер… Заступився…»

Дивився на неї Дьомін — не знаходив підтвердження своїм переконанням. У справі вона впинилась випадково, її вплутали, вдало, з розрахунком на її чистоту, порядність, — так він хотів міркувати. І треба виходити із презумпції невинності. Тягар доказу в нашому праві лежить на обвинувачеві. Усі сумніви — на користь підозрілих. Вона ображена підозрою у змові і не хоче сказати правди. А крім того, боїться, це природно. Підлий світ може їй помститися. Жорстко, по-звірячому. Про це Дьомін буде говорити з Шуптою. І з Дулатовим. Її вплутали. Вона не така. А для доказу треба заручитися підтримкою. Школи, сім'ї, місця роботи. Одне слово, громадськості. І це не буде суперечити його службовому обов'язку. Оскільки слідчий поєднує в собі — повинен поєднувати! — обвинувача і захисника.

Дьомін хотів насамперед розмежувати їх — Таню і Лапіна. Довести їх несумісність. Для себе. І взагалі, для життя.

Театр був на гастролях у Новосибірську. Батьків Таниних викликали телеграмою. Залишалася вона вдвох з бабусею, матір'ю батька Марією Гнатівною, доброю старою українкою, яка під час зустрічі з Дьоміним забула російську мову і все скрикувала: «Та як же так! Та що ж це таке! Та, мабуть, це не вона!»

Батько приїхав убитий горем, мовчав, а мати не сумувала, а сердилась. «Мені мали присвоїти заслужену і ось…» Як вона тепер вийде на сцену? Зашушукають — мати злочинниці. Нервова, засмикана, жаль бере, як подивишся на неї. Вона поводилася так, наче біда скоїлась не з дочкою, а тільки з нею, актрисою Пригорською. Сам Бойко пішов проводжати Дьоміна до трамвая, і дорогою вони розговорились. Він усе намагався виправдати дружину: «Її можна зрозуміти — вона насамперед актриса. А потім уже мати дружина та інше. До того ж сорок років. Критичний вік для актриси, самоствердження хочеться, тривкої слави об'єктивно оформленої званням. А з Танею… повна для нас несподіванка. Наче її автобус збив… Ніякої схильності до таких зв'язків у неї не було… Хоч після школи вона змінилася. Якийсь вивих стався. У свідомості…»

Після школи вона поїхала вступати до ВДІКу на акторське відділення. З двома листами до відомих діячів кіно, з якими режисер Бойко був знайомий. Не пройшла за конкурсом, повернулась, привезла нерозпечатані листи, вона з ними нікуди не ходила. Подробиць не розповідала, сказала лише, що там їй не сподобалось. «Якби й пройшла, утекла б». Шкільна подружка умовила разом вступати до будівельного, обіцяла допомогти і попередила тихенько, треба внести триста карбованців. Про це Таня сказала батькові вже після того, як провалилася на першому екзамені з математики. А подружка пройшла, хоч у математиці ні бум-бум. Пройшла і на запитання Тані: «Допомогло?» — відповіла, відводячи погляд: «Та ну, що ти, хабар судять». Була подружка — і нема подружки.

Матері Таня нічого не говорила, а батькові розповіла все. Зрештою, вступила на курси креслярів, і ось уже т тій місяць працює у «Водоканалбуді».

«А в школі у неї було зовсім інше життя, — зітхнувши закінчив Бойко. — Повне турбот і успіху».

Дьомін побував у школі. Розшукав Валентину Лаврівну, повнотілу, солідну й спокійну жінку років сорока п'яти. На запитання Дьоміна: чи могли б ви запідозрити Бойко у співучасті, Валентина Лаврівна не заахала й не заохала, нахилила голову трохи вбік, звела брови, роздумуючи, і відповіла, що так, запідозрити могла б. «Чому?» — спитав Дьомін. «Знаєте, вона така. Коня у галопі зупинить, в палаючу хату ввійде». Ось так-так. Класного керівника не здивувало повідомлення слідчого. І не злякало. Вже два роки, як Таня не учениця, а школа не може відповідати все життя за своїх вихованців. А Дьоміна здивувало те тлумачення Некрасова: «Коня у галопі…» «Дуже примхлива, — пояснила класна, — на все здатна. Отримувала трійки тільки через свій гонор, а могла б і на п'ятірки вчитися». Дьомін поцікавився, чи у всіх учителів така думка. «Ще гірша, — відповіла Валентина Лаврівна, — Крім, можливо, Синельникова. Він з неї хотів зробити майстра спорту з художньої гімнастики».

У ті дні в газетах, у «Комсомолке» і в «Литературной», з’явились статті про фемінізацію шкіл, дискусія почалась: чи добре, що у школах викладають одні жінки.

На думку Дьоміна, тут і сперечатися нема чого — погано! Хлопців слід би покликати до педагогічних інститутів. За комсомольськими путівками. Дітей виховувати, мабуть, не легше, ніж піднімати цілину чи перекривати Ангару.

Звичайно ж, для вчительок, особливо молодих, вона й ходила не так — гімнастка, чи бачите, й одягалась не так — модниця, і на зауваження огризалась — донька актриси Преторської.

У розмові з класною Дьоміну довелося майже допит учинити. Чи була вона комсомолкою? Була. А хто не був, у них у школі всі комсомольці. Мала стягнення? Здається, ні. Брала участь у громадській роботі? Так, танцювала в самодіяльності, грамоти одержувала на оглядах і з гімнастики цієї самої — дипломи. Проте — «на все здатна», така була у Валентини Лаврівни впевненість. У Дьоміна ж була інша — ні, не на все! «Все школа та школа, — зітхнула Валентина Лаврівна, — ледь що, одразу школа. А сім'я винна більше».

«Ви казали перед тим, що її діти любили, — допитувався Дьомін. — Виходить, були у неї якісь душевні якості, доброта, чуйність, адже діти — сама чистота». Валентина Лаврівна відповідала, що так, діти — сама чистота, але діти не люблять тихих, як це не дивно. «Діти більше люблять, знаєте, таких — з душком».

Дьомін признався їй, що чекав від учительки іншої реакції та й взагалі… Інших поглядів на дітей. Валентина Лаврівна не образилась. «Ви, молодий чоловіче, тільки починаєте працювати, і у вас, замість досвіду, в голові ще повно книжних аксіом. А я вже п'ятий рік у комісії в справах неповнолітніх». У Дьоміна ледве не вирвалось: «Тоді інша справа!», — але він усе-таки схопився — не личить слідчому ганьбити таку комісію.

Одне слово, просити у неї підтримки було безглуздо, вона людина факту, як і Шупта.

А Шупта казав Дьоміну після його доповідей: «Ти б у другу сім'ю пішов. Там, де троє дітей без матері».

Дьомін гарячкував: «Але я ж не виправдовую винуватих! А Маркс що казав? Держава навіть у «порушникові закону повинна вбачати людину, свою живу частку, в якій б'ється кров її серця». Шупта у відповідь посміхався: «З відзнакою, кажеш, закінчив? Ну-ну». І дивився на Дьоміна скоса, розглядаючи його по частинах.

Лапіна нарешті затримали в Саратові, у родичів, і етапували сюди. Він свідчив, що передав портфель Тані Бойко, просип віднести до себе додому і чекати дзвінка. Він заперечував змову, вона нічого не знала, не такий він тюхтій, щоб розкривати бабі справу, вона або розголосить, або сполошиться передчасно, і справа лопне. Дьомін йому вірив, і Шупта схильний був вірити, але Таня стояла на своєму — знайшла. Ніхто їй не передавав. Так вона заявила на очній ставці з Лапіним. І Лапін одразу ж переграв, примітивно, по-дурному: «Я не їй передавав, іншій чувисі, прізвище забув». Лише б відмовитися, дотриматись традиції. Відмова — як вища мета сама по собі. А що з того вийде барабір, йому начхати.

Втім, як і їй теж. Вона збрехала першого ж дня, а тепер самолюбство не дозволяло відступати. Говорила неправду вперто, торочила одне і те ж, але підозра в брехні ображала її до глибини душі. Можливо, тому, що поступово забувався той факт, що портфель вона все-таки принесла сама. «Я знайшла, я здала вам гроші, величезну суму, а все інше мене не обходить».

Якби вона кохала кого-небудь, то не зв'язалася б з Лапіним. Але досі вона любила тільки себе і нікому не дозволяла до себе доторкатися. Коли Лапін у перший же вечір спробував обняти її у темному під'їзді, вона його так відбрила, що він розгубився, покірно відступив і не став грубіянити. Уже хоча б по цьому вона могла сприйняти його як нормальну людину.

Лапін їй не передзвонив у той вечір, як обіцяв. Портфель стояв на підлозі, коло її ліжка, і ніяких підозрінь не викликав. Вона майже забула про нього.

Наступного ранку прийшла з магазину бабуся і розповіла про вбивство в ощадкасі біля парку. Таня ще лежала в постелі, була неділя, на роботу їй не йти. «Двоє хлопців убили жінку, — тужила бабуся, — троє сиріт залишилось. А ти щовечора гуляєш, я тут сиджу, на годинник дивлюсь та переживаю. Повний портфель з грішми забрали».

Таня заплющила очі й одразу все зрозуміла. Миттю згадала всі подробиці їхнього знайомства. Вже після кіно, пізно, до неї пристало двоє. Від них несло горілкою. Один схопив її під руку, другий під другу. «Ходімо, подружко, не пошкодуєш». А мимо проходили люди — і хоча б що» Вона почала мовчки пручатися, кричати їй було соромно, але ті не відставали, у неї вже кофта вибилась із спідниці, аж тут з'явився Лапін. «У чім справа?» Йому у відповідь: «Чимчикуй собі, не затримуйся!» Лапін ударив мовчки, один упав в арик, другий відскочив. Наче з-під землі, виросли ще троє хлопців — волосся звисає на очі, руки в кишенях. Ті також накивали п'ятами. А Лапін пішов її провести.

Вони зустрілись другого і третього дня. На обличчі Лапіна, в його манерах було щось таке, від чого, коли вони йшли «бродом» чи у натовпі коло «Армана», перед ними неначе утворювався коридор. Дівчина не хотіла думати, чому це так, їй просто подобалось. Вона гадала, що його поважають як спортсмена. А зараз зрозуміла, що його боялися. Нахабні підлітки віталися з ним з якоюсь задирливою хамською улесливістю. Іноді він залишав її, кажучи: «Я на хвилинку», — відходив вбік, і до нього миттю, наче залізні ошурки до магніту, тісно збивались троє-четверо хлопців чи підлітків. І розсипалися, ледве він відходив. І Толик перед ним запобігав, і Марат з ательє — усі.

Його манери, приглушені слова, жести, його друзі з однаковими, наче відпрацьованими, поглядами і навіть його заступництво, — все тепер злилося для Тані водне, у щось чорне, нічне, страшне.

«Коли це сталося?» — спитала Таня у бабусі. «Та вчора вдень, о третій годині, людей довкола повно. А ти до дванадцятої ночі бродиш. Як мені спокійно жити?»

Дівчина підвелася, умилась, причесалась. Пообіцяла бабусі сьогодні нікуди не ходити. «А якщо будуть дзвонити, скажи, немає вдома».

Вона б здивувалась, якби у портфелі виявились книги або які-небудь речі. Але там були гроші та облігації. Для цього він з нею і познайомився, щоб залучити до зграї. Коли передавав їй портфель, обличчя було неначе гіпсове, нерухоме, очі скляні. «Друг до лікарні потрапив, біжу, «швидка» повезла, а туди з речами не пропускають. Візьми до вечора, я подзвоню». Він зник, а вона спокійно пішла додому. Яка дрібниця — портфель до вечора. Спала спокійно, прокинулась спокійно — і ось…

Куди нести? До ощадкаси? Але туди однаково викличуть міліцію, зберуться люди. Ні, краще зразу до відділення, до того, у якому вона три роки тому одержала паспорт.

Вона знала, їй помстяться, але тепер зневажала їх усіх, була ображена — кого він з неї хотів зробити! — і приголомшена настільки, що вже нічого не боялася. Вбивця, кров на ньому. А на ній?..

«Вбивцю не знала, не знаю і не хочу знати!..» — так вирішила вона. Тільки у цьому вбачала хоч якусь можливість стати непричетною. «Не знала вбивцю, не знаю!.. Ніхто не передавав…» Наче впала у тривалу істерику. І торочила слідчому одне й те ж.

Її упертість наче додавала енергії Дьоміну. Він зустрівся з Адаєвим, запросив його посидіти в кафе.

— А чи могли б ви поміркувати в газеті? — питав він Адаєва. — Саме поміркувати. Про долю сучасної дівчини, яка випадково опинилась у такій ситуації. Нічого не стверджувати, а просто поговорити на цю тему. Привернути увагу громадськості.

Адаєв попивав пиво, щулився.

— Не можу, старий, до суду — ні слова. Преса не має права натискати. А щодо громадськості — і так досить уваги, аж занадто. Справа — не дріб'язкова.

— Розумієте, їй совість не дозволяє видати друга, — намагався підказати Дьомін.

— «Совість», «друга» — це абстракція. А істина завжди конкретна. Друг убив людину, а у неї, бачите, честь і совість. — Глянувши на похмуре обличчя Дьоміна, Адаєв пом'якшав. — Я розумію, вона тобі подобається, у неї й закохатися можна. По молодості, пробач мені, по-дурному.; А у тебе посада. Отже, ти дій, як належить, а не зопалу. Ляжеш за неї кістьми, а потім? Є чимало способів не влучити, а попасти у ціль — тільки єдиний.

Спочатку вона і йому сподобалась, адже нарис не з пальця висмоктав. Але добре, що редакцію попередили вчасно, інакше довелось би скрутно.

Здається, нічого спільного у журналіста Адаєва із слідчим Шуптою, але для Дьоміна вони були однакові. Дуже легко обидва креслили свою пряму лінію. Один сказав — не піде до справи, другий — не піде у газету, і все, і крапка.

Дьомін побував і коло тих самих гойдалок. Постояв, подивився. Чому вони саме тут зустрілися? Майданчик огороджений залізними прутами, пофарбованими то синім, то червоним, пофарбовані й стояки залізні, й розтяжки, й човни. А довкола високий газон, метрів зо два… Будній день, і тут безлюдно, сумовито. Стоять гойдалки, наче прикрили їх у зв'язку з цією справою. Того дня, мабуть, тут теж нікого не було. А можливо, навпаки, людно було, піц підійшов до неї, передав портфеля, закурив, майнув через газон і зник у парку. А вона понесла додому свою нову долю. «Гроші — сила, — як сказав Толик. — Не май сто карбованців…» А Дьоміну вони здавались чимось подібним до луски звіроящера. Атавізмом. Зібраним і переданим у спадщину.

Дьомін знову розмовляв із Шуптою і знову чув:

— Ти мені подавай факти.

— Вона здала гроші, предмет крадіжки — ось факт.

— А покривання розбійника, вбивць — це не факт? — спокійно запитував Анатолій Андрійович. Складну справу він закінчив швидко, був задоволений і міг дозволити собі невелику дискусію з молодим колегою.

— Все залежить од того, на чому, зрештою, зробити акцент, — на першому факті чи на другому.

— Гаразд, це й зробить суд, а не ми з тобою. Розставити акценти.

— Слідчий повинен дивитись далі фактів, Анатолію Андрійовичу, — впирався Дьомін.

— Куди — далі? — грав у наївність Шупта.

— У психологію, наприклад, є поняття честі, совісті, дівочої гордості.

— Блатна честь і блатна совість — не викажи! — антигромадські. А ми зобов'язані з цим боротися.

— Слідчий повинен бути не тільки обвинувачем, але й захисником, Анатолію Андрійовичу.

— Слушно, правильно, недаремно тебе учили. Але ж ти — суцільний захисник. Обвинувача в тобі немає. Отже, немає у тобі й слідчого. Іди до прокурора, заявляй про свою особливу думку.

Дулатов уже знав про незлагоду у Дьоміна з Шуптою, але поки ще ні в чому не дорікав молодому слідчому і навіть, як гадалось Дьоміну, дивився з певною симпатією на його скрупульозність, щирість, намагання дійти до суті. У всякому разі, Дьоміна він зустрічав добре, розмовляв з ним по-батьківськи.

Про Дулатова ходили легенди. Колись і він був хвацьким оперативником, працював у карному розшуку. Розповідали, що він влучав з пістолета у підкинутий п'ятак. Що три доби просидів у шафі, не пив, не їв, але застукав на гарячому перевізників опію. Що одного разу не змогли проникнути у замкнену злодійську хавіру, де була сходка, і Дулатов наказав узяти його, Дулатова, на руки, розгойдати й кинути у вікно. Його розгойдали, кинули. Він вибив раму, клубком влетів у кімнату і випростався коло стіни. Від підлоги до стелі, з двома пістолетами.

Дьоміну не дуже вірилось, що спокійний, мудрий, розважливий Дулатов, міський прокурор, здатний на такі фортелі. Він йому здавався розумнішим за це «безумство хоробрих». Але Дьомін охоче й сам розповідав ці легенди, розуміючи, що в них — правда професії.

І ще оповідали, що давно, у тридцяті роки, Дулатов викрив зграю розкрадачів у міськторзі й закохався у молоденьку продавщицю. Дочекався, коли вона відбула покарання, і одружився з нею. Тепер уже діти, онуки.

За день до суду Дьомін зайшов до Дулатова і сказав, що таким слідчим, як Шупта, він ніколи не зможе стати.

— Даремно, — покартав його прокурор, — Анатолій Андрійович добрий слідчий. Дивіться, як швидко він закінчив справу.

— Він бачить людину такою, якою вона є зараз, на слідстві, — похмуро сказав Дьомін. — І не бажає знати, якою ця людина може стати.

— Суд розбереться. Будемо сподіватися, що він погляне ширше за нас із вами.

Судила всіх трьох виїзна сесія міського суду. У клубі авторемонтного заводу. Народу набилося повно-повнісінько. Раніше такий суд називався показовим. Таким він по суті й залишився.

Бойко поводила себе визивно. Зала гуділа від обурення. Тут же діти загиблої. «Розстріляти її, сучку!» — кричали жінки. Так вона й пішла по статті за розбійницький напад, із посиланням на статтю 195 — за приховування.

Похмурий, пригнічений Дьомін зайшов після суду до Дулатова. Ні, він був засмучений не тільки через Таню Бойко.

— Не можу, — признався Дьомін прокурору. — Не зможу працювати… Я не той, за кого сам себе вважав… Розповзається усе, пливе. Немає фокусу, ясності. Наче я в чужих окулярах.

Дулатов слухав мовчки. І раптом спитав Дьоміна про його батьків, хто вони. Наче не знав.

Учителі вопи. В школі. Мати російську літературу викладає у старших класах, батько — математику, фізику Сільські вчителі. Дьомін народився в селі, там і школу закінчив. Коли до університету вступив, батьки за ним потяглися, до міста. І ціле літо пропадають на дачі, від землі, від сільських турбот не можуть одвикнути.

— Викладання — особливий дар, — невизначено сказав Дулатов. — Кажуть, він передається у спадщину. Не випадкові династії викладачів, слідчих, пастухів, робітників. Вступає людина до медичного, лікарем хоче стати, а однаково стає викладачем, медицини вчить. Вступає на журфак чи на юрфак, хоче бути журналістом, хоче бути юристом, а стає викладачем, вдача, схильність беруть своє.

Дьомін не став приховувати, що натяк зрозумів. Зізнався, що його залишали викладати на факультеті. Але йому захотілось практики, живого діла, активності, риску, одним словом, гострих відчуттів.

— Багатьом слідчим, — продовжував Дулатов, — і молодим, і вже досвідченим, бракує іноді чуйності, бракує знань психології, а інколи і немає бажання її знати. Вам же важко працювати від того, що у вас цих властивостей зайвина. Моя вам порада: повертайтесь на факультет. І не втрачайте з нами зв'язку.

Про Таню Бойко він сказав так:

— Два роки їй підуть на користь. І суд правий, і ви праві у своєму прагненні виручити людину з біди.