Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм

Вже зазначалося, що сила імперської системи країни, як правило, втілюється і в потужній художній літературі у цій країні. Британські романи переважали у XVIII і XIX ст., коли Велика Британія була світовою імперією. Так само французька колоніальна імперія стимулювала появу найвидатніших французьких романістів. На відміну від цього, Німеччини не було серед головних переможців боротьби за заморські колонії, і її романи XIX ст. не досягають рівня романів, створених в інших європейських державах; коли ж Німеччина знову зміцніла після франкопрусської війни, стали значнішими й успіхи німецьких письменників-романістів. Автор дійшла висновку, що аґресивні настрої у воєнній і політичній сферах проявлялися також і в романах, починаючи від описів спроб зваблювання у Річардсона і закінчуючи настирливою винахідливістю заморських бізнесменів у Діккенса і Теккерея ¹.

У Росії імперські завоювання так само мали своє мистецьке вираження. Російська культурна пам’ять позначена пам’ятниками воїнам, які боролися за славу Росії, і написи, викарбувані на постаментах цих пам’ятників, складеш письменниками. Особливо значну роль відіграли твори Льва Толстого, які виражали імперську могутність у такий спосіб, що це справляло величезний вплив на формування у росіян їхнього власного образу. Такі твори ще більше посилили маскулінний аспект цього образу та його зв’язок із колишніми воєнними перемогами Росії.

«Війну і мир» було написано і опубліковано в найоптимістичніші роки зміцнення Російської імперії. До 1860 р. Росія заволоділа останньою незалежною гірською територією на Кавказі — князівством Сванетією, розташованим у північно-західній Грузії, і готувалася до великої кампанії в Середній Азії, яка також виявилася успішною для імперії. За роки життя Льва Толстого Російська імперія приєднала до себе Казахстан, Узбекистан і Туркменістан. Влада імперії над західними провінціями залишалися непохитною, незважаючи на низку повстань та ірредентизм. Повстання 1863 р. фактично ще раз підтвердило могутність імперії та зміцнило її економічно, оскільки було конфісковано кілька тисяч маєтків польських, українських і литовських поміщиків. Ліквідація католицької церкви східного обряду і передача її майна державі та російській православній церкві також мали значні економічні та політичні наслідки. Ці успіхи Росії допомогли досить легко притлумити пам’ять про безславну Кримську війну. У 1860-х роках у Росії було скасовано кріпацтво. Населення імперії зростало швидкими темпами і протягом періоду між 1850 і 1897 роками збільшилось удвічі 2. Суспільний попит на літературу, яка відображала б цю переможну дійсність, був величезним. Протягом правління Олександра II (1855–1881) російська еліта була готова до появи творів літератури, які представляли б упевнену в собі, європеїзовану Росію, яка чітко формулювала свої погляди і мала серйозні цілі, але вони ще не були повною мірою озвучені; — ця Росія вже переросла погляди, висловлені в політичних памфлетах Карамзіна та більш переконливих віршах Пушкіна. Як міг би сказати Ентоні Сміт, обставини були сприятливими для консолідації власного національного образу.

Роман «Війна і мир» задовольнив попит Росії на імперський епічний твір. Він допоміг по-новому сформулювати головний імперський політичний міф, викликати в уяві образ, який відповідав імперським успіхам, і це зробило дуже складним, якщо не неможливим, літературний опір імперії в межах російського культурного дискурсу. Цей роман створив настільки привабливий образ Росії як країни, де відсутні серйозні правопорушення, і з такою кількістю видатних громадян, які діяли в «реальній» історії, що, по суті, не можна було навіть думати про якусь його серйозну критику. Щоб поставити під сумнів ті основні принципи імперіалізму, на які спирається «Війна і мир», потрібно було б вийти за межі прийнятного дискурсу. Можна було сперечатися чи навіть боротися з формами управління імперією, але ставити під загрозу міфічну абстракцію під назвою Росія або Российская империя, так красномовно описану в цьому романі, означало вийти за межі дозволеного. У «Війні і мирі» велич Росії описано в такий спосіб, щоб відбити охоту до будь-якого радикалізму, який міг завдати удару цій величі. У романі Російська держава поставала настільки впевненою в собі, такою непорушною як суспільство громадян, з такими чіткими формулюваннями в діалозі із зовнішнім світом, що засумніватись у законності імперії чи етнічних кордонів Росії видавалося так само неможливим, як, наприклад, порушити питання про існування Бога у розпалі пристрасної релігійної відправи 3.

«Війна і мир» дала російським та іноземним читачам полум’яне та драматичне уславлення російської нації. Такі різні вчені як Ентоні Сміт, Адріан Гастінґс, Девід Міллер і Марґарет Конован доводили, що концепція нації відіграє значно серйознішу роль і від значно давніших часів, ніж це загалом вважається у наукових працях XX ст. Як зазначалося у Вступі, нації зазвичай консолідуються навколо важливих подій у спільній історії, таких як народження і смерть великих лідерів або поворотні моменти у відносинах з іншими групами. Серед цих подій величезне значення мають війни і їхні наслідки, пов’язані чи то зі здобутками, чи з утратами. Мало що настільки зміцнює почуття національної ідентичності, як вторгнення колишнього союзника великої країни, для якої звичною справою було завоювання інших країн. «Війна і мир» повною мірою скористалася цими ресурсами. Драма зміни союзів, здивування, гнів, гіркота та мобілізація суспільства, пов’язана з цим вторгненням, дали чудовий матеріал для підтвердження національної ідентичності. Крім того, це вторгнення здійснила славетна особа, яка підкорила всю Європу і про яку складали леґенди; постраждати від неї і зрештою її перемогти — це був чудовий матеріал для національної саги. Суміш авторитетності і правдоподібності створили образ батьківщини, якою росіяни могли обґрунтовано пишатися. Боротьба з найбільшою європейською потугою і перемога над нею були досягненням, яке можна було вивчати, не червоніючи від сорому, досягненням, яке підтвердило європейський статус Росії. Вторгнення Наполеона дало можливість оновити політичне самосприйняття Росії, додаючи до нього відтінок впевненої у своїй правоті леґітимності, який здебільшого має переможна війна з агресором. Вираження цього у формі видатного роману, який міфологізував ці події, було саме тим, чого потребувала динамічна нація. Перетворення у Толстого історії на міф про «велику патріотичну війну» додало нового блиску тому, що Ентоні Сміт назвав «основоположним політичним міфом» нації. Описуючи картину іноземної аґресії і засуджуючи агресора, Толстой, крім того, змалював панораму кількох сотень характерів, які жили далі своїм життям, незважаючи на перерви та втрати, спричинені війною. Це надало романові додаткового героїчного виміру.

Присутність «Війни і миру» в дискурсі російської культури і поза його межами, у бібліотеках і шкільних класах формувала «комплекс інтересу», про який і мріяти не могли культури пригноблених народів. «Війна і мир» розповіла незліченним читачам про те, що Росія — це країна добрих і благородних людей, таких як Каратаєв і Тушин, а не аґресивний колос, яким її вважали «наклепники Росії». Тогочасні еліти могли побачити, що російська аристократія «зовсім така сама, як ми». Вона непретензійна, щедра, працьовита та схильна до нешкідливих дивацтв, на кшталт захоплення старого князя Волконського французькими манерами. Прямий і не впевнений у собі П’єр Безухов — це типовий представник освічених росіян, які часто роблять помилки і неорганізовані, але завжди щирі і спонтанні. Князь Андрій надзвичайна людина — може, надмірно інтелектуалізований, але з добрим серцем і, знову ж таки, не хитрий і не лицемірний, що так характерно для героїв Бальзака, Флобера, Мопассана або Теккерея. Хитрість є рисою, яку має дуже мало хто у «Війні і мирі», і ці особи не відіграють значної ролі у сюжеті: Берґи та Курагіни — це лише маленькі плями на величній картині, що її намалював Толстой. Жінки в цьому великою мірою чоловічому романі виконують традиційні ролі і продовжують ґалерею сильних російських жінок (яку започаткував Пушкін). Княжна Мар’я — не менш складна особистість, ніж західноєвропейські аристократки того часу. Наташа Ростова голосно і виразно заявляє, що її не потрібно ні з ким порівнювати; її змальовано як найтиповішу російську жінку, неймовірно чарівну навіть у її маленьких слабкостях, як, наприклад, у необдуманій пригоді з Анатолем Курагіним. «Війна і мир» — радісна, але не поверхова книжка; це, мабуть, єдиний великий роман у світовій літературі, в якому знання людської природи не знищує оптимізму автора. Ще раз повторимо, що російська держава надзвичайно виграла завдяки здатності Толстого поєднати глибину з блиском, і що представлена в його романі Російська імперія утвердилася в пам’яті читачів як реальна держава.

Французьке вторгнення у переказі Толстого зміцнило міф про імперську невинність Росії і допомогло легітимізувати імперські дії Росії. У «Війні і мирі» основний театр дій війни з Наполеоном — Східна Європа — розглядається як законна російська територія. Цей роман призвів до затримки із усвідомленням Росією того факту, що Російська імперія не була тим самим, що етнічна Росія. Толстой поклав останні штрихи на образ, вперше намальований Пушкіним, згідно з яким Росія самотужки перемогла французького імператора і заплатила власною кров’ю за свободу Європи; саме тоді в російській національній пам’яті почала зароджуватися думка про те, що Росія спроможна не лише себе захистити, а й врятувати Європу, думка, поширена і сьогодні. Так само завдяки «Війні і миру» з поля зору випав вибір, який імперія під час захисту від Наполеона зробила на користь продовження війни зі своїми південними сусідами. Письменник, який так швидко забув про діяння імперії на Кавказі, але водночас так сильно обурювався діями Наполеона в Росії, безперечно, працював у імперському руслі. Саме з такої колоніалістської позиції Толстой переконував своїх російських (а пізніше й іноземних) читачів у тому, що стосовно вторгнення Наполеона в Росію можна було розповісти тільки одну історію, і саме її він розповів у своєму романі.

Історія синхронна: вона розгортається в часі. Міфологія перебуває у теперішньому часі, який триває вічно. Її постійно потрібно захищати, так само, як і міф про родину: вона діахронна. У «Війні і мирі» Толстой використовує історію для підкріплення міфології і навпаки і в такий спосіб поєднує синхронність і діахронність. Мало кому з письменників вдалося досягти в цьому такого успіху. Читаючи цей роман, ми ніби занурюємось в історію — її часові межі чітко окреслені періодом між 1805 і 1820 роками — але водночас ми проникаємось міфологічною творчістю, яка перетворює для нас реальну Росію початку XIX ст. на міфічну Росію — країну вічної краси, населену майже ідеальними людьми. «Війна і мир» сприяє формуванню відчуття російської винятковості і водночас підтримує довіру до викладених історичних подій. Саме ця досконала ілюзія «реальності», прикрашеної уявою, і надає романові такого потужного враження присутності. Як висловився російський критик, це «довершена картина Росії тих часів». Толстой сприйняв це як звичайну річ: «М. М. Страхов поставив «Війну і мир» на п’єдестал, на якому вона і залишиться в оцінці суспільства» 4. Він міг би додати, що його особисте досягнення стане досягненням російського суспільства і підніме самооцінку росіян до рівня, якого вона ніколи не сягала раніше.

КРАЄВИД І СТАБІЛЬНІСТЬ

Значення Толстого починається з перетворення пейзажів на символи. Російську національну міфологію переповнюють речі, які можна назвати священними або напівсвященними: поля битв, священні міста, річки, озера, поставлені людьми пам’ятники, будинки, побудовані видатними росіянами або такі, що в них вони жили, меблі, якими вони користувалися, одяг, який вони носили, події, учасниками яких вони були, написані ними рукописи. Соціологи вказують, що пам’ятки та священні місця зміцнюють почуття спільної ідентичності 5; наявність певної кількості таких речей є звичайною справою для кожної культури. Для того, щоб народ мав відчуття власної ідентичності, деякі місця повинні бути в уяві етнічної групи особливо значущими. Росіяни, хоча й не є унікальними, цінуючи свої святі місця та споруджуючи пам’ятники своїм героям, вирізняються надзвичайною відданістю їм. Куликове поле Блока, сцени битв і пейзажів, радянське прославляння Сталінградської битви (повість Некрасова «В окопах Сталінграда»), природа та географія, чий історичний образ відтворено так, як це не насмілилися зробити романісти вікторіанської доби стосовно британських краєвидів та Бальзак і Флобер стосовно французьких. У «Мертвих душах» Гоголя Чичиков подорожує російськими рівнинами, які врешті-решт набувають міфічних вимірів. До кінця повісті образ чичиковської трійки коней трансформується: Росія раптово з’являється у вигляді дикої трійки, що мчить до невідомого призначення, тоді як інші народи і держави розступаються, щоб дати дорогу її галопу, який змітає все зі шляху. «Війна і мир» зробила величезний внесок до цієї скарбниці пам’яті про священні місця.

Кілька разів у «Війні і мирі» російський краєвид стає шанованим символом Росії. Широка рівнина, де-не-де горбиста, але здебільшого пласка, з розкиданими березами і лісами — це найтиповіша Росія, де міфічний російський народ проходить свій життєвий шлях. Ось чому досвід П’єра в Бородіні є, мабуть, сумішшю історії та міфології, найсильнішою в усій російській літературі. Коли П’єр піднімається на курган у Бородіні, він вражений красою російського краєвиду. Він бачить ліс, «золоті поля і переліски», річку Колочу і великий Смоленський шлях, весь укритий військами 6. Родина така красива, що перехоплює подих, але її потрібно і захищати. Цей пейзаж приводить П’єра до одного з прозрінь. Дещо раніше в романі Наташа Ростова сидить біля вікна в Отрадному (що означає «радісне» по-російському), милуючись російським краєвидом, освітленим місячним світлом. Дивлячись на цей пейзаж, їй хочеться летіти, і це піднімає також і князя Андрія, який мимоволі підслухав слова Наташі, захопленої красою ночі.

У російському фольклорі берёзка (береза) символізує російськість у формі, не характерній для жодного іншого європейського народу. З берёзкой пов’язується меланхолія, однак не сум. Дуб є ще одним символом — російської родючості і достатку, як у «Руслані і Людмилі» Пушкіна: «У лукоморья дуб зелёный…» Князь Андрій бачить перші листочки на березах, приїхавши у свій рязанський маєток, і перебуває у відповідному меланхолійному настрої, але при погляді на старий дуб його охоплює почуття відродження, яке може дати російський краєвид. Коли князь уперше побачив його, дуб стояв сучкуватий і безлистий, з «величезними, незграбними, несиметрично розкаряченими руками й пальцями і потрісканою корою». Через кілька днів дуб, укритий «шатром сочистої темної зелені… млів і… злегка коливався у промінні вечірнього сонця» ⁷. Князь Андрій зазнає весняного почуття радості і прозріння або відкриття радості життя.

У сцені полювання на вовка громадський дух змішується зі схильністю до жорстокості, що є характерною рисою імперських народів. Література дає два яскраві описи сцен полювання на вовка, один — у Толстого і другий — у Альфреда де Віньї в поемі «Смерть вовка» [ «La Mort du Loup»], написаній у 1843 p. Полювання на вовка у «Війні і мирі» описується виключно з погляду мисливців, тоді як в Альфреда де Віньї вовк озивається словами екзистенціального болю. Важливо, що у полюванні на вовка беруть участь кілька найдобріших героїв «Війни і миру»: Ніколай Ростов (хоча ми й пам’ятаємо його готовність вбивати на вимогу царя), дрібний поміщик з веселим характером («дядечко», в домі якого Наташа виконує свій пам’ятний селянський танець), старий граф Ростов і декілька селян. Коли собаки зрештою долають вовка, один із селян, Данило, щасливо шепоче, «мы его соструним!» Він наступає ногою на шию вовкові, закладає палицю йому в пащу, зв’язує докупи ноги і перекидає, щоб закинути на коня:

У цьому описі впадає в око відсутність в оповідача співчуття до тварини, яка повільно задихається, перекинута на спині коня, спливаючи кров’ю, та неспроможна вдихнути досить повітря. Здатність не звертати уваги на такі делікатні речі, безперечно, була характерною ознакою імперських переслідувань ворога, які росіяни неодноразово здійснювали у своїй історії. Вовк — це переможений ворог, і всі мисливці поділяють радість перемоги: від найнезначнішого селянина до аристократа. Цікаво, що в останніх словах цієї сцени говориться про добру і ласкаву посмішку селянина, — посмішку, яка зближує його з добрими і ласкавими людьми, які з’являються на сторінках творів, наприклад, Достоєвського і Тютчева, і представниками яких є божі люди, що їх приймає княжна Мар’я.

На відміну від сцени, описаної у Толстого, сцена полювання у Альфреда де Віньї не має імперського символізму; вона швидше наводить на думку про екзистенціальну стійкість, з якою сучасник де Віньї, Серен К’єркеґор, сприймав світ. Тут також вбивають вовка. Його оточують собаки і люди, точнісінько так само, як у «Війні і мирі». Його кілька разів вцілили з рушниці, шарпали собаки і поранили ножами ті, хто бачив, як він падає, повністю виснажений. Вовк коротко оцінює ситуацію, каже оповідач; тоді заплющує очі і, не видавши жодного звуку, помирає.

Оповідачеві вдалося зазирнути вовкові в очі перед смертю, і він відтворює те, що вовк намагався висловити цим поглядом:

(Переклад М. Москаленка)

Різниця між цивілізаціями, про яку говорив Семюель Гантінґтон, дуже чітко проявляється в порівнянні цих двох поглядів на вбивство впольованого звіра. У Толстого молода імперія і її народ виявляють неослабну енергію, переслідуючи та знищуючи ворога, і вони абсолютно неспроможні ідентифікувати себе з тими, кого вони перемогли. Де Віньї виказує здатність співчувати болю іншого: це дуже шкідлива риса для імперій, але цілком типова для зрілих культур.

Хоча міфологізація місцевостей і подій відбувається швидкими темпами, економічні причини кампанії Наполеона в Росії залишаються непоміченими. Першопричиною війни між Францією і Росією було розірвання союзу між цими двома країнами, які в 1808 р. вели таємні переговори про поділ Туреччини 10. Останньою краплиною, яка призвела до розриву союзу, був торговельний конфлікт. Росіяни не хотіли скорочувати свою прибуткову торгівлю з Англією, і їхня торговельна політика була вигідною для Англії і невигідною для Франції. Економічна блокада Англії Наполеоном зробила морську торгівлю між Росією і Англією важкою і небезпечною. У 1810 р. Олександр І наклав високі імпортні мита на товари, які надходили до Росії суходолом (це були переважно товари з Франції). Після цього удару, завданого французьким інтересам, війна була тільки питанням часу. Приховуючи ці причини війни і зображуючи Росію жертвою, яка здобула перемогу, а не здобиччю і хижаком водночас, Толстой став одним із найголовніших творців ідеї жертовності, яка відіграє дуже важливу роль у політичній міфології росіян.

Толстой підтвердив також, що ідея жертовності Росії не перешкоджає її величі та успішності і що вона може йти пліч-о-пліч із сприйняттям росіян себе як великого народу. «Війна і мир» створила систему символів, у межах якої комфортно почувала себе російська імперська національна ідентичність. Було чітко викладено компліментарну версію російської історії таким чином, що вона була зрозумілою як російським, так і західним читачам. Значною мірою саме завдяки романові «Війна і мир» центральне місце в головному російському національному міфі посідали іноземне вторгнення і самозахист росіян. Вже відзначалося, що створення таких систем символів є життєво важливим для самоусвідомлення і рівноваги суспільства ¹¹. «Війна і мир» міфологізувала практично кожну подію, якої вона торкалася, не позбавляючи їх історичної правдоподібності, і мала вкрай важливе значення для забезпечення освіченому російському суспільству почуття стабільності і свідомості того, що воно займає належне місце в європейській історії.

До того, як роман Толстого переформатував основоположний політичний міф російського народу, російська еліта не мала досвіду імперського дискурсу в рамках своєї власної культури. Часовий проміжок історичної пам’яті в Росії був коротшим, ніж у країн Західної Європи, і вміст цієї пам’яті не був пристосований до загального огляду за посередництвом мистецтва. Незважаючи на зусилля слов’янофілів, які намагалися прищепити російській культурі впевненість у собі, пропонуючи ідею очевидної їй призначеної долі, оголошення Росією себе благодійною імперією не було повністю переконливим для її власної еліти. Проблема частково полягала в тому, що імперський міф важче стабілізувати, якщо колонії розташовані близько до метрополії: всяке скорочення кордонів або будь-яка спроба підкорених людей стати незалежними сприймається як загроза самій нації. Потужна держава, яка живе в мирі зі своїми сусідами і виконує цивілізаційну місію на заморських територіях — це одна справа; а країна, яка весь час оглядається через плече на вороже настроєних підпорядкованих людей, — зовсім інша. Почуття російської національної ідентичності було навіть надмірне, але природа цієї ідентичності була сумнівною. Власне кажучи, рух слов’янофілів був засобом подолання цієї нестабільності і відчуття нетривалості імперії. Намагаючись сформувати міф про давній слов’янський мир, котрий, як вважалося, був основою Русі, слов’янофіли намагалися подолати це відчуття нетривалості 12. Частково їм у цьому вдалося досягти успіху, але Толстой виявився успішнішим.

«Війна і мир» пройнята відчуттям тривалості і стабільності. Російська культура, як її представлено в романі, перебуває у згоді з собою. Тон роздратованості поступився місцем прагненню запропонувати універсальні моделі поведінки в такий спосіб, як це робилось у Західні Європі, — коротше кажучи, прагненню вести за собою. Хоча компонент міфологізації в романі істотний, у ньому відсутнє почуття озлобленості, як у Глінки, немає наміру розпалювати національні упередження. У «Війні і мирі» Росію показано як велику державу, яка добре себе почуває, віддаючи накази, таку Росію, яку хотіли б мати ще росіяни покоління Пушкіна. У Росії часів Толстого було багато людей, котрі могли згадувати про бурхливі минулі роки, живучи в атмосфері безпеки та величі. Роль «Війни і миру» у зміцненні позитивного сприйняття росіянами самих себе подібна до ролі, яку відіграли щодо англійців історичні трагедії Вільяма Шекспіра. Історичні твори Шекспіра представляють Англію в усій її величі — через її королів і принців, лицарів і блазнів, з їхніми сумнівами у собі під час невдач і успіхів, — і незважаючи на думку Інших. «Війна і мир» дає модель дискурсу, який знайшов своє місце у світі і не змушує оглядатися через плече, аби впевнитися в тому, що він збігається з думкою, визнаною у світі. Одного роману замало, аби зникли всі залишки такої невпевненості, але тенденція, визначена романом Толстого, була вирішальною. Імперська велич від того часу стає популярною серед усіх прошарків російського суспільства. Вона подобалася Леніну, а нині подобається Солженіцину.

Новий універсалізуючий тон ясно відчувається вже в першому розділі роману. Один критик якось зауважив, що дивно, як така велика книжка починається такою тривіальною розмовою, що до того ж ведеться французькою мовою. Однак така на перший погляд дрібна розмова аж ніяк не є тривіальною: вона представляє значні досягнення російського суспільства, яке діє в міжнародному середовищі, говорячи про іноземних аристократів як про рівних, і граціозно рухається у глибоких водах міжнародної політики. Гостей салону Анни Шерер вже не стосується визначення, яке дає британський мандрівник у своєму описі Росії як «грубого і варварського царства», та засудження Мішле брутальності росіян. Їхнє місце у системі європейських потужних держав уже не ставиться під сумнів. У першому розділі «Війни і миру» заявляється про те, що Росія найкраща і найсвітліша, і з цього можна зробити висновок, що їм уже не потрібно бути роздратованими, як Пушкін. Вони вже збулися.

Велике значення має те, що перші речення роману вимовляються французькою мовою, і що промовець (росіянка) має німецьке прізвище. Запрошення на її вечір написане французькою мовою. Так само князь Андрій і Білібін (прототипом якого був досвідчений російський фахівець із зовнішньої політики князь А. М. Горчаков) користуються більше французькою, аніж російською мовою, у своїй ультранаціоналістичній розмові про кампанію 1805 року. У початковому варіанті роман був щедро притрушений французькими пасажами, які пізніше зустрічаються вже не так часто, вказуючи на згасання ентузіазму до французької мови під час і після переможної війни з Наполеоном. Це відчувається і в листуванні між Жюлі Карагіною і княжною Мар’єю. Французькі пасажі та окремі вставки німецькою мовою свідчать про те, що Толстой задоволено визнає, що російські освічені класи в певні періоди російської історії говорили іноземними мовами. Двома поколіннями раніше цей факт спричиняв занепокоєння, яке спонукало російського віце-адмірала початку XIX ст. Олександра Шишкова створити Товариство любителів російської мови, що було нервовою спробою зробити російську мову пріоритетною порівняно з модною і гнучкою французькою. У 1860-х роках російська мова почувалася дуже добре, французька використовувалася мінімально, і кількість росіян іноземного походження, які пробилися до верхніх шарів суспільства, була зовсім незначною. Такі зміни в російській національній ідентичності не призвели до посилення французького і німецького впливів на російську культуру, а натомість надали їй західноєвропейського лиску, і навіть найбільш ксенофобські виразники імперської ідеї визнали це одним із позитивних наслідків, що їх дають імперським утворенням їхні завоювання. Складні характери у «Війні і мирі» тільки здивували б, якби один з них намагався, як Шишков, організувати рух на захист російської мови.

Розгляньмо тепер, що означало для російської культури згадане вище листування французькою мовою між Жюлі і Мар’єю — двома молодими дамами, які обидві були росіянками і обидві отримали добре виховання. Те, що дві майбутні матрони і матері дітей еліти не могли знайти належних слів рідною мовою для вираження дівочих почуттів, відповідає реаліям допушкінської Росії. Використання французької мови не обмежувалося обміном дівочими мріями: Андрій і П’єр також спілкувалися французькою мовою, виказуючи знервованість обмеженим набором понять і нюансів у російській мові початку XIX ст. Такий стан справ свідчить про сильну стурбованість культури своїм становищем. У лінґвістичному аспекті Росію часів Олександра І можна було б порівняти з країнами Африки та Азії, що прийняли англійську або французьку мови як офіційні і зберегли їх як мови навчання до XX ст. включно. Однак Росія сама панувала над колоніями і прагнула послабити їхні ідентичності, накладаючи на них натомість свою. Таке парадоксальне почуття водночас нижчості і вищості стосовно Інших не раз проявлялося в російській літературі у першій половині XIX ст. Однак Толстого воно вже не мучить, і читачам передається від нього цей спокій. У першому розділі представлено те, що Ентоні Сміт називав горизонтальною етнією (lateral ethnie). У ній описуються розмови між представниками вищих кіл російського суспільства. Толстой показує, що воно чітко формулює свої думки і є космополітичним. Анна Шерер — росіянка з усіх поглядів; країну свого народження вона ставить вище від свого походження. П’єра Безухова, російського поміщика-мільйонера, який не має люб’язних товариських манер, не особливо турбує його невідповідна поведінка у вищому товаристві. Потрібно бути впевненим у своєму етносі, щоб показати представника найвищої еліти своєї країни, котрий поводиться як селюк, і це міг зробити без загрози для авторитету імперії лише письменник, повністю переконаний у культурній незалежності Росії. Якби Толстой писав у XVIII ст., він не міг би представити сина одного з вельмож Катерини II у такому сумнівному світлі. У літературі доби Катерини II та більш раннього періоду всі росіяни були приречені «з’являтися в товаристві» як штивні літературні характери, накреслені у найкращих традиціях самозвеличення. Персонажа, який мав би манери П’єра, важко уявити в жалісливій «Россіяді» Хераскова або в жахливих трагедіях Сумарокова, мета яких полягала в тому, щоб продемонструвати світові і самим росіянам, що Росія — культурна країна, обізнана з літературною модою, котра панувала в Західній Європі. «Бідна Ліза» Карамзіна (1792) була наслідуванням «Памели» Річардсона (1740), а драматичні твори Сумарокова були віддаленою луною трагедій Корнеля та Расіна. «Євгеній Онєгін» Пушкіна став популярним частково тому, що його герой був снобом і модно знудженою особою, а отже — типовим європейцем. Характери «Євгенія Онєгіна» дуже стилізовані і зовсім не реалістичні, включаючи Татьяну, котра, як нас переконує автор, має російську душу, але манери добре уродженої юної європейської провінціальної дівчини XIX ст. Пушкін просто дотримувався правил західних романтичних літератур, коли, кокетуючи, зауважив, що ім’я Татьяна — не досить витончене для поеми.

Толстой вільний від таких зобов’язань і тривог. Він переконаний, що Росія належить до великих держав і не намагається дорівнятися до інших, а претендує на власне місце у світовій культурі і передає це переконання своїм читачам. Легкість, з якою оповідач переносить нас із віталень Анни Шерер до маєтку князя Андрія Волконського, підтверджує віру автора у свої сили в порівнянні з європейською культурою. Волконський — франкофіл, і він може таким і залишатися без вибачень або якихось пояснень, на відміну від Євгенія Онєгіна, чию освіту детально описано, щоб переконати читача (не має значення, що це зроблено в іронічній манері), що він справді відповідає європейським нормам. За часів Катерини II франкофілія князя Волконського могла вважатися рабським наслідуванням іноземних звичаїв, проти чого могли б запротестувати Шишков та Фонвізін. В епоху Олександра II Росія вже була досить сильною, щоб толерантно ставитися до таких зворушливих франкофілів, як старий князь Волконський — особливо якщо він, на відміну від Онєгіна, залишався в глибині свого серця російським патріотом. Російська імперська ідентичність вже була міцно встановлена, і можна було одночасно бути патріотом і франкофілом. Герої Толстого почувають себе комфортно, залишаючись тими, ким вони є, і водночас їм зручно в товаристві тих, які не є росіянами. Ось що найголовніше, якщо це не підробне: усвідомлення свого місця стосовно інших. Толстой зобразив російську аристократію такою, в яку можна було повірити, що за його часів було необхідною умовою здобуття становища у світовій літературі, магістральні шляхи в якій визначалися імперіями, представленими своїми найталановитішими письменниками.

Тоді як початкову сцену в салоні Анни Шерер можна порівняти з камерною музикою, розділ, у якому йдеться про спільну австро-німецько-російську кампанію проти Наполеона у 1805 році, — з симфонією. Уперше в історії Росія показана як активний друг Заходу, партнер у змаганні країн, союзник потужних західноєвропейських держав. Австрійців описано з певною поблажливістю, яка раніше ніколи не відчувалася в російській літературі, де Захід був або об’єктом поклоніння, або засудження. На Білібіна — російського дипломата у Відні — дивляться не як на екзотичне диво, а як на аристократа, який стоїть на щабель вище від рядових членів європейських еліт: «les mots de Bilibine se colportaient dans les salons de Vienne» («вислови Білібіна розходилися по віденських салонах)», — зауважує оповідач (тут варто відзначити французьку мову) 13. Про моравське місто Брно (у «Війні і мирі» використовується не ця його слов’янська назва, а німецька Brunn, у її російському варіанті — Брюнн) Білібін, який на той час в ньому жив, зверхньо згадує як про «цю жахливу моравську діру» — висловлюючи це, ясна річ, французькою мовою: се villain trou morave 14. Білібін каже це, звертаючись до молодих російських аристократів, які недавно прибули з Відня і зневажливо відгукуються про провінційну атмосферу Брно. Для них, очевидно, рідною є збудлива атмосфера санкт-петербурзького двору, і невелике центральноєвропейське місто здається їм провінційним. У той час Богемія і Моравія перебували під австрійським правлінням, і хоч вони й справді були провінційні порівняно з Парижем та Віднем, проте цілком відповідали європейській культурній парадигмі, котра кількома поколіннями раніше була недосяжною для росіян. Насправді російські офіцери наполеонівських часів усе ще дивилися навіть на провінційний Захід із благоговінням. Такий менш літературно обдарований спостерігач, як Надія Дурова, писала у своєму «Щоденнику» про витонченість, матеріальний добробут і гарні манери, які рідко можна було зустріти на батьківщині 15. Однак у «Війні і мирі» показане зверхнє ставлення росіян до жителів Заходу.

У цьому контексті роздуми Толстого про історію набувають особливого значення. Вони є вершинним виразом імперської впевненості в собі, якою пройнятий весь роман. Думки Толстого подаються з позиції судді, забезпеченого великою і переможною державою. З його інтерпретації випливає, що Росію до її теперішньої величі привели дії мільйонів людей. Само собою зрозуміло, що народи й соціальні класи, задоволені наявною ситуацією, були більщ схильними до заяв про неминучість перемоги Олександра І над Наполеоном і про те, що цього хотіли мільйони, ніж народи і класи, які програли в цьому змаганні європейських держав. Толстой використав історичне правосуддя і логіку історії для підтримки російської імперії; безперечно, він був би менш доброзичливим, якби росіяни програли війну з Наполеоном. Його бачення історії відповідає урочистому і неминучому походові переможців, руху яких уперед сприяють і особи, що є виразниками імперського народу.

ЛІТЕРАТУРНІ ГЕРОЇ ТА ІСТОРИЧНІ ОСОБИ

Універсалізуючий наратив Толстого не обмежується великими проблемами. Він не вважає принизливим і опис повсякденних радощів і клопотів російської аристократії. Тут його роман дещо відхиляється вбік від західних романів XIX ст., в яких описувався переважно середній клас. Розглянемо ці відмінності трохи докладніше.

Було помічено, що кожна добре розвинена національна міфологія виробляє те, що можна назвати культурою повсякденності 16. Ця культура пов’язана із щоденним життям чоловіків і жінок протягом певного часу. Західна література сприяла розвиткові цієї культури, зображуючи радше життя нових суспільних класів, ніж аристократії. Англійський роман XIX ст. знову й знову закарбовував у пам’яті читачів прийнятність та бажаність буржуазного стилю життя і різноманітних пов’язаних із ним звичаїв і церемоній. У цих церемоніях міг брати участь кожен, свідченням чого стало те, що буржуазні манери поширилися серед найнижчих прошарків британського суспільства за час життя кількох поколінь. Голландські художники XVII ст. пішли навіть далі: вони впроваджували серед своїх замовників і глядачів прихильне ставлення до таких прозаїчних занять, як прибирання, приготування їжі та радість спілкування в сімейному колі. Завдяки картині Яна Вермеєра «Дівчина в кухні» (1660) ми не тільки дізнаємося, яким був інтер’єр голландської кухні, а й починаємо по-новому цінувати ту просту роботу, яку в ній виконують. Ця картина надає гідності кухонним заняттям, піднімаючи їх від анонімності і непомітності до роботи, вартої художнього зображення. Таке мистецтво демократизує культуру, показуючи, що навіть найменш ціновані в суспільстві заняття заслуговують на уважніший і шанобливіший погляд.

Певну версію такої звичайної домашньої обстановки було показано також і в Росії, у «Війні і мирі». Однак це зображення рішуче відрізнялося від змалювання буржуазного теплого ставлення до повсякденних кухонних занять. Це був певного роду потьомкінський варіант побутової культури. Ім’я фаворита Катерини II згадується тут, оскільки чудове сімейне життя родини Ростових, яким, звичайно, не можуть не захоплюватися читачі «Війни і миру», не було типовим для суспільства. У ньому зовсім відсутнє миття посуду і чищення підлоги, і відсоток росіян, які жили в таких сім’ях, був надзвичайно малим. У «Війні і мирі» описано життя, типове для кількох сотень родин, що належали до найвищого товариства, а не мешканців російських міст і дрібних поміщиків. Безпосередність Наташі Ростової приховує працю незліченних слуг, які роблять таку природність можливою. На відміну від цього, західноєвропейська проза наповнена дедалі численнішими представниками середнього та нижчого класів, що живуть у містах і сільській місцевості. Це особливо характерне для англійського роману. Король і королева та їхні придворні не з’являються, як дійові особи у повістях і романах Діккенса, Теккерея та Остін. Малесенький і важкодоступний світ королівського двору та аристократії був закритим для більшості західних романістів, чиє особисте життя так само проходило серед поміщиків чи міського середнього класу. Зовсім інша ситуація була в Росії, де середнього класу практично не існувало. Сім’ї, що з’являються у «Війні і мирі», належать до маленької частки одного відсотка російського суспільства. Вони настільки близькі до самодержця, що він просто мусить кілька разів з’явитися в романі, розмовляючи з героями і втручаючись у їхнє життя. У реальному житті дружина Льва Толстого також нанесла візит імператору, прохаючи про дозвіл на публікацію книжок свого чоловіка. Однак читачі «Війни і миру» сприймають такі надзвичайні стосунки як типову російську реальність, так само, як герої Діккенса або Остін типові для Лондона чи англійського села XIX ст. Отже, коли Страхов висловив думку, що роман «Війна і мир» давав «повну картину людського життя, повну картину Росії тих часів», — він мав рацію тільки частково 17. Аналогічно, Писарєв у своїх коментарях до «Війни і миру» не зміг знайти різницю між російським поміщиком і російським аристократом 18. Такі дрібні неточності були посилені пізнішими критиками, і саме вони висловили погляд, що «Війна і мир» відображує звичайне російське життя так само, як голландський реалістичний живопис чи англійська реалістична проза відтворюють побут Голландії та Англії. Це ще одне підтвердження вміння Толстого впливати на погляди читачів.

Отож у романі «Війна і мир» вищі кола російського суспільства показані не лише як цілком сформований клас, а й як зразок російськості в побуті. Пушкін у «Євгенії Онєгіні» з іронією повторює популярні фрази російських снобів того часу: про батька Євгенія — «Три бали він давав щороку…», про дитинство самого героя — «Madame його гляділа дбало, / А там Monsieur узяв до рук»… (переклад М. Рильського) 19. Толстой, на відміну від Пушкіна, описував у «Війні і мирі» освіту дітей з аристократичних родин як таку, що відповідає російським бажанням і потребам, незалежно від будь-яких віянь із Заходу. Згадується і про західну освіту, але тільки як про додаток до російської ідентичності героїв роману. Із сім’єю Ростових вводиться тема рідного дому, раніше відсутня в російській літературі, і це відбувається в російському стилі, з «невідповідною» першою появою Наташі, яка є сигналом того, що родинне життя російської аристократії відрізнялося від життя західних сімей.

Народження і виховання дітей вищого класу, яких багато у «Війні і мирі», було важливим елементом такого нового образу російської сім’ї. Зростання чисельності населення у Російській імперії протягом часу життя Толстого було безпрецедентним, і сам письменник також був батьком тринадцятьох дітей. Показ зміни поколінь зміцнював довіру, і велике потомство давало надію на майбутнє. Здатність Толстого вводити в роман дітей різного віку була вражаючою, так само, як і зображення ним синів, які замінювали батьків, і дочок, які замінювали матерів. Опис життя кількох поколінь було характерним для російської прози XIX ст., ніби відповідаючи демографічній динаміці того часу. Ефективний національний міф завжди містить зміну поколінь і процес ставання синів батьками, за словами Майкла Голквіста (Michael Holquist) 20. Відсутність таких описів у російській прозі XX ст. (так само, як і в західноєвропейській) відповідає зменшенню населення, характерному для Європи кінця XX ст.

У цьому зв’язку може постати питання, чи у «Війні і мирі» існує проблема «Менсфілд-парку», описана Саїдом. Чи джерелом прибутків, які уможливлюють таке зростання населення, є колонії? Чи існує прихована залежність П’єра Безухова, цього благородного велетня, який є одним із найпривабливіших характерів у всій російській літературі, від сліз і поту людей, позбавлених майна? Відповіддю тут є «так», оскільки П’єр завдячує своїм казковим багатством не менш казковій спадщині, залишеній йому батьком. Його батько, граф Безухов, був «знаменитим вельможею часів Катерини» 21. Землі подарувала графу Безухову Катерина II. Вони були розташовані поблизу Москви (менша частина) та біля Києва (більша частина). Внаслідок другого поділу Польщі у 1793 р. Російська імперія анексувала сотні тисяч квадратних миль території України на захід, північ і південь від Києва (до 1793 р. місто Київ лежало на кордоні між Польсько-Литовською державою і Росією) 22. Масована експропріація русинських власників земель на цих та інших територіях дала Катерині змогу розподілити між своїми вельможами близько мільйона селян, які до того належали цим землевласникам. Ми дізнаємося з «Війни і миру», що більшість кріпаків П’єра проживала в Київській губернії 23. Землі і селяни, силоміць відібрані у землевласників Польсько-Литовської держави, відігравали в житті П’єра Безухова таку саму роль, як раби плантацій Антиґуа — у витонченому та впорядкованому середовищі Менсфілд-Парку. Зміна власності поклала додатковий тягар на сільських платників податків (російські аристократи не платили податків, але їхні селяни платили). Добробут П’єра мав початок (не показаний у Толстого) у страхові, ненависті, втратах і зникненнях людей. Насильство, пов’язане із захопленням Росією західноукраїнських земель, що належали Польщі, принесло невимовні страждання підкореним. У «Війні і мирі» захоплення польських і українських колоній войовничою і мілітаризованою Росією залишається невидимим для очей читачів, зовсім так само, як англійські читачі не бачать прихованого рушія, котрий забезпечує впорядковане життя помістя Менсфілд- Парку, або принаймні не бачили його до того, поки холодний погляд постколоніальних критиків не додав ще одного виміру до повісті Джейн Остін, якого раніше не помічали. Можливо, майбутні критики «Війни і миру» також почнуть помічати місця, що їх Толстой у своєму романі навмисне оминає.

Зміцнення в уяві читача міфології російської державності не було б таким повним без встановлення вертикальної етнії, тобто звичок і традицій нижчих класів. Селяни грають другорядну роль у «Війні і мирі», вони здебільшого безликі та неотесані, як, наприклад, у сцені в Богучарові. Однак Платон Каратаев зовсім інший. Він відрізняється також і від селян у «Записках мисливця», і зовсім не схожий на стилізовану няню в «Євгенії Онєгіні» Пушкіна. Каратаєв — мудрець, і він має значний вплив на духовний розвиток П’єра. Його роль у романі полягає в тому, щоб показати, що неоспівані герої російського народу походять із найнижчих верств суспільства. Каратаєв добровільно записується до війська, щоб порятувати родину свого брата. Він ділиться з П’єром скромним пайком. За умов, коли постійно загрожує небезпека, він виявляє своє духовне багатство. Каратаєв помічає безпорадність і самотність П’єра у полоні. Від нього пахне потом, і він вживає онучі замість шкарпеток.

Такі реалістичні мазки приховують той факт, що така тісна дружба між П’єром і Каратаєвим є чимось вкрай малоймовірним. У реальному житті братерські стосунки між графом та селянами, навіть у скрутному становищі, були великою рідкістю. У тюремних умовах, описаних Достоєвським у «Записках з мертвого дому», селяни всією душею ненавидять дворян. Незважаючи на це, Каратаєв непомітно увійшов у роль типового російського селянина, і жодний критичний дискурс навіть не пробував змістити його з цього місця. Понад те, оповідач у Толстого переконує нас, що Каратаєв співчуває П’єрові частково тому, що цей аристократ не був підготовлений до тяжкої подорожі як військовий полонений. У цей спосіб така неправдоподібна пара стала джерелом і підтвердженням міфу про солідарність росіян, незважаючи на класові відмінності.

Ще одне введення вертикальної етнії у «Війні і мирі» пов’язане з Наташею Ростовою — найбільш привабливою ясіночою постаттю у романі. Тут також реальність жорсткого поділу на класи завуальовується, і гору бере міфологія російської національної ідентичності. У реальному житті економічна відсталість Росії призвела до значних відмінностей у рівні життя і, отже, у смаках і культурі різних соціальних верств. Водночас танець графині Наташі Ростової в домі у її «дядечка» належить до найуспішніших літературних декларувань єдності російських людей. Оповідач запитує: «Де, як і коли всмоктала в себе з того російського повітря, яким вона дихала — ця графинечка, вихована еміґранткою-француженкою, цей дух, звідки взяла вона ці Прийоми, що їх pas de chale давно повинні були б витіснити?» 24 Запитання залишається без відповіді, але ми на це не звертаємо уваги — ця сцена, так само, як братання П’єра з Каратаєвим, є переконливою для нас, хоч їй і бракує історичного підтвердження. Кількома розділами раніше описується перший великий бал Наташі, на якому не було жодного російського танцю. Однією з причин, чому Наташа вийшла винятково багатим і цікавим характером, є те, що вона може виступати і як горда аристократка (наприклад, відмовляючи в дружбі княжні Мар’ї), і як проста дівчина, що поринає в сільські розваги. Вона символізує Росію більшою мірою, ніж будь-який інший герой роману — звичайно, міфічну Росію, а не політичну чи соціальну.

Те, що Толстой пропагував таке нове бачення Росії більш усвідомлено, ніж це може видаватися на перший погляд, видно з його ретельно зваженого розподілу історичних фактів і вимислу при зображенні різних дійових осіб і подій. Його визначеним для самого себе завданням було впровадження в картини історії міфологічної пам’яті народу. Це потребувало здатності міняти поведінку дійових осіб таким чином, щоб забезпечити їх злиття в уяві з історією, яку ще пам’ятали. Пригоди героїв «Війни і миру» є не тільки кольоровими мазками на полотні історичних подій, а й продуманими діями, які злегка (а іноді й досить сильно) змінюють історію. Як вказував Ентоні Сміт, впровадження вигаданих характерів у історичний наратив є найефективнішим способом формування національної політичної міфології, яка починає жити власним життям і, зрештою, стає частиною «реальності». Увага Толстого до історичних деталей, його спроможність змальовувати уявних героїв, як П’єр Безухов і Платон Каратаев, і водночас реальні історичні постаті, такі як Наполеон і Кутузов, додало російському культурному дискурсу не знаної раніше глибини. Толстой узгодив життєві історії придуманих ним героїв зі швидкими змінами подій наполеонівських війн і змусив своїх придуманих дійових осіб брати участь в історичних причинно-наслідкових зв’язках. Долі окремих осіб у такий спосіб синхронізовані з детальною «реальною» історією часів Наполеона і водночас представлені діахронно, як такі, що розгортаються у часі і зазнають впливу численних інших подій, які також подаються в часовому розвитку. Таким чином Толстой додав міфологічного виміру до російської історії XIX ст., подібно до того, як Редьярд Кіплінґ додав міфології «доброго» колоніалізму до британських діянь в Індії.

Розгляньмо чудовий приклад такого переплетіння історії і міфології в особі капітана Тушина. Вперше він з’являється під час огляду військ князем Андрієм: босий, розгублений, брудний, низький і непоказний, але вік має «великі, розумні та добрі очі». Ми здогадуємося, що він буде позитивним героєм і відіграватиме роль у війні. І справді, на наступних кількох десятках сторінок розсипано згадки про зовсім випадкові зустрічі і події, які підтверджують, що Тушину відведено роль зразкового солдата і важливе значення у здобутті перемоги в битві. Командири Тушина його не розуміють, але Толстой посилає князя Андрія для порятунку. Коли Тушина сварить його командир, князь Багратіон, за те, що він самовільно покинув артилерію, князь Андрій пояснює, що сталося, і добрий вчинок нагороджується. Тушин стає зразком російського солдата і, більш загально, «маленького росіянина», чия витримка, мудрість, відданість «родине» і здоровий глузд дають Росії змогу вистояти у вирі історії. Тушина представлено в такий спосіб, щоб він здобув нашу симпатію: він скромний і стриманий у захисті власних інтересів, і ми можемо віднести його до тієї ж категорії, що й Акакій Акакійович Башмачкін Гоголя, Макар Дєвушкін Достоєвського та інші літературні герої, котрі належать до нижчого середнього класу, який був гнобленим і представляв стражденну Росію. Однак Тушин, окрім того, — герой, людина, яка захищає і рятує свою «родину»; він заслуговує водночас на захоплення і співчуття. Такі стереотипи пом’якшують для нас образ Росії, посилюють здатність не помічати агресії і виводять на передній план позу смиренності Росії, яка захищає себе.

Варто поглянути також на символічний жест доброчинності і російського патріотизму Наташі під час евакуації Москви. Коли Наташа розпоряджається скинути сімейні пожитки з карет і возів, які вивозять клан Ростових із Москви, вона не тільки вводить себе в історичну подію перемоги, але й сприяє формуванню набору основних міфів російської держави, згідно з яким росіяни повинні любити свою «родину» більше, ніж власну вигоду. Наташа хоче взяти з собою поранених російських солдатів замість приватного майна. Вчинок Наташі посилює і канонізує здатність росіян ставити інтереси Росії понад свої власні.

Ще одним прикладом стратегії розбудови престижу країни, яка передбачала впровадження художнього вимислу в реальні історичні сцени, була особлива обережність Толстого у показі ролі Кутузова в поразці під Аустерліцем. Толстой знав, що російський генерал був головним стратегом військ союзників, однак він не подав цієї інформації, а натомість змалював ситуацію так, що читач може зробити висновок, що за цю поразку відповідають австрійці. Хоча в романі всіляко підкреслюється роль генерала Мака як головнокомандувача іншої битви — під Ульмом, ні оповідач, ні жоден з героїв ні разу не згадують, що Кутузов був головнокомандувачем під час аустерліцької битви. Роман Толстого підкріплює леґенду про велич Кутузова, яка стала невід’ємною частиною російської національної міфології (котра, взагалі кажучи, перенаселена особами з військовими званнями). У реальному житті аустерліцька катастрофа була безпрецедентною. Здавалося, що перемога військ союзників, зважаючи на їхню чисельну перевагу та зручні позиції, ґарантована. Армія Наполеона була значно менша кількісно і виснажена тривалим походом; крім того, вона спершу була розташована в менш вигідному місці: у долині біля підніжжя Праценських висот, що їх вона пізніше взяла приступом. Програти битву за таких умов означало виявити виняткову воєнну неспроможність. Однак, тоді як праці, що описують реальну історію, зберігаються здебільшого у сховищах наукових бібліотек, «Війна і мир» сформувала сприйняття мільйонів людей, не дуже ґрунтовно обізнаних із російською культурою. Завдяки «Війні і миру» Кутузов став героєм не тільки для росіян, а й для всіх тих, хто схилявся перед авторитетом Толстого у зображенні того періоду історії. Питання про те, чи причиною реальної поразки Наполеона в Росії був майстерний план Кутузова, погана російська погода чи одна з тих помилок, які складно пояснити, але які іноді роблять великі стратеги (і які призводять їх до поразки), дискусійне. Однак Толстой не дозволяє нам сумніватися в тому, що Кутузов був прекрасним генералом та героєм війни і що Наполеон зазнав від нього поразки. Можна залічити на рахунок Толстого ще кілька балів за вміле поєднання в єдине ціле історії та міфології.

Як явний контраст до портрета Кутузова, у «Війні і мирі» наведено, мабуть, найбільш неприємний образ Наполеона з тих, що були будь-коли створені в літературі. У зображенні Толстого герой Аустерліца був самовдоволеним, дурним, товстим карликом, який нічого не розуміє ні у воєнній стратегії, ні в житті загалом. У своєму «Щоденнику» Толстой був навіть ще безжальніший, ніж у романі. Навряд чи прочитавши про Наполеона щось крім того, що подавалося у працях офіційного російського історика наполеонівських війн А. І. Михайловського-Данилевського та у книжці Адольфа Тьєра «Історія консульства та імперії» (Adolphe Thier «Histoire du consulat et de I’Empire»), Толстой усе-таки порівнює Наполеона та царя Олександра I таким чином ²⁵:

Ці приватні роздуми про нікчемність Наполеона та про велич Олександра сформували образ російської могутності у «Війні і мирі». Ця могутність була досягнута шляхом применшення інших у спосіб, який критики вважали б низьким, якби не художня майстерність Толстого. Хоч англомовний світ поділяє неґативне ставлення до французького вискочня (arriviste), але при цьому не заперечується той факт, що він був геніальним полководцем. Аустерліц загальновизнаний як одна з великих битв в історії, зразок воєнної стратегії, що описується в класичних працях цієї тематики 27. У своєму поводженні з солдатами та генералами Наполеон не був пересічною людиною. Хоча його поведінка і промови вказували на мегаломанію, що є звичайною рисою людей, які мають владу, він був більше ніж позером. У жодному разі він не був руйнівником європейських культур: його метою радше було прагнення до величі і до встановлення нових королівських родів у Європі. Втручання Наполеона у ці династичні зв’язки не руйнувало національних ідентичностей і суверенітетів; навпаки, окремі з його генералів, які започаткували нові династії, стали шанованими громадянами інших народів і держав. Однак у «Війні і мирі» Наполеона представлено як блазня з обмеженим розумом і нікчему, який любить пусті жести і неспроможний осягнути тонкощі воєнного планування. Мудрець Кутузов протистоїть паяцу Наполеону: на диво, Наполеон виграє битву при Аустерліці. Кутузова показано як скромного генія, який не позбавлений дрібних пристрастей (як видно, наприклад, у сцені з жінкою священика, з якою, очевидно, Кутузов має зв’язок за мовчазною згодою ЇЇ чоловіка), але основними його прагненнями є добро і захист родины. Наполеон натомість невиправний. Враження його нікчемності посилює брехлива статистика про його «Велику армію»: її чисельність була вдвічі меншою від наведеної Толстим і становила приблизно чотириста, а не вісімсот тисяч 28. Хоча історики, як правило, порівнюють Наполеона з Олександром І, Толстой у «Війні і мирі» робить не царя, а Кутузова суперником і, врешті, переможцем Наполеона, що було ще одним способом приниження французького імператора.

Процес впровадження міфології в історію явно помітний також у зображенні у Толстого російсько-польських відносин. Ідеологічне умиротворення, яке Толстой застосовує в цьому зв’язку, дуже помітне. У романі наведено кілька епізодів, які стосуються поляків, що залишилися на російській службі під час кампанії Наполеона. Це були здебільшого впливові магнати з Литви, Білорусі та України, для яких захист Росії гарантував стабільність їхнього соціального статусу. Переважна більшість письменного і напівписьменного польського населення була на боці Наполеона. У польській національній пам’яті закарбувалася масова присутність поляків у війську Наполеона: кількість поляків сягала вісімдесяти тисяч — близько п’ятої частини наступальної наполеонівської армії. Ця армія отримувала широку підтримку, перетинаючи землі Варшавського Королівства і Литви, що лежали на її шляху до Москви, землі, сплюндровані війнами, поділами та конфіскаціями. Можливо, однією з причин того, що Наполеон вибрав північний шлях до Москви замість південного, було його сподівання на підтримку з боку поляків. Однак імперське перо Толстого оминуло цю спонтанну підтримку на сторінках роману, і читачі, передусім іноземні, ніколи не дізнаються про справжній стан справ; вони будуть знати тільки те, що Віллярські, «Пжебишевські» та «Кріжановські» (зверніть увагу на русифікований варіант останніх двох прізвищ у тексті Толстого) залишилися на російській службі як генерали (Кжижановський і Пшибишевський) або як державні посадовці (князь Адам Чарторийський і вигадана дійова особа — граф Віллярський). Толстой пише про теплий прийом росіян у Вільні (Вільнюсі), але жодного разу не згадує про сповнену ентузіазму підтримку, яку отримав Наполеон у тому ж місті. Отже, тим, що дізнається читач, є авторитетний голос Толстого, який каже, що на шляху Наполеона до Москви не було опору російському правлінню з боку колонізованих народів. По-перше, там справді не було колонізованих народів: Російську імперію було показано уніфікованим утворенням, яке було практично неможливо відрізнити від етнічної Росії. Виштовхування в романі історичної інформації створює враження єдності в боротьбі проти іноземної навали. Читач, знайомий лише з російськими наративами про наполеонівські війни (або взагалі не ознайомлений з цією темою), може зробити висновок, що поляки не відігравали істотної ролі ні в кампанії Наполеона, ні в динамічному розвитку Російської імперії на початку XIX ст., становили маргінальну групу й не мали історії, вартої оповіді.

Толстой не почуває симпатії ні до поляків, ні до литовців, як видно з його готовності залишити молоду жінку й дітей (а також роботу над «Війною і миром»), коли в 1863 р. вибухнуло найбільше польське повстання. У листі до Фета, написаному 1863 р., Толстой писав: «Що ви думаєте про польські справи?… Адже справи погані! Чи нам з вами… не доведеться знімати знову меч із заіржавленого цвяха?» 29. В іншому листі він писав таке: «Мені зовсім байдуже, що поляків придушують» 30. Вацлав Ледницький доводив, що ставлення Толстого до поляків характеризувалося типовими російськими упередженнями щодо цього народу, і навів детальну арґументацію на підтвердження цього 31. Ледницький пише: «Іронія [Толстого] зайняла місце більш виправданого ставлення, а саме: розуміння трагічної політичної ситуації Польщі після поділів. Поляки залежали від Олександра І, як його піддані; з іншого боку, вони сподівалися, що Наполеон принесе визволення їхній країні» ³². У типово імперський спосіб Толстой залишався сліпим і глухим до того обмеженого кола можливих дій, з якого мусили вибирати підкорені народи. Толстой думав тільки про можливості, що відкривалися перед націями-переможницями, і його спосіб поведінки з Іншими полягав або в принижуючому висміюванні (Наполеон), або в нехтуванні незручними фактами про не-російські суб’єкти імперії.

«Війна і мир» надала нового поштовху викреслюванню польського наративу з історії, що зберігається в пам’яті. На час написання «Війни і миру» цей наратив вважався вже неістотним, тому що безсилля Польщі після низки невдалих повстань було очевидним. Настав час імперії, і вона могла промовляти на повний голос, заглушуючи голоси переможених і прирікаючи їх на культурне небуття — навіть тоді, коли підкорена нація насправді відігравала важливу роль. Спотворення історії, яке неминуче здійснюють імперії, складається з низки дрібних коригувань, що вносяться доти, поки не буде створено умов, за яких жодна культура, за винятком підтримуваної великими армією та флотом, не зможе публічно спілкуватися. Той факт, що Толстой не відчував жодних докорів сумління, міняючи масштаб цих питань, є ще однією ознакою імперської самовпевненості. Толстой не зауважував польського більма на російському оці і представляв імперію так, ніби вона досягла стабільності на своїх західних кордонах ³³.

Ставлення до поляків у «Війні і мирі» співзвучне із аналізом певних європейських культурних подій, здійснених Едвардом Саїдом у книжці «Культура та імперіалізм». Розгляньмо коментар Саїда до створення Джузеппе Верді опери «Аїда». На відміну від інших опер, поставлених на гроші європейських спонсорів, створення «Аїди» фінансував єгиптянин за походженням, який добре оплатив роботу Верді. Тоді як праця на замовлення європейських спонсорів змушувала Верді приділяти увагу інтерпретаціям, присутнім у лібрето опер (композитор не хотів, щоб вони надто відхилялися від внутрішнього погляду країни чи регіону, яких стосується лібрето), він не відчував такого обмеження стосовно Єгипту. Ця країна, зрештою, належала до неєвропейського світу і не могла мати великих претензій до європейського композитора (якщо мала б які-небудь претензії взагалі) 34. Верді почував себе так само вільно у зображенні давнього Єгипту, як Толстой щодо неросійських домініонів Російської імперії, і тому блискуча прем’єра «Аїди» в Каїрі стала жертвою різноманітних упереджень, характерних для орієнталізму. Так само Толстой у «Війні і мирі» наклав на історію Центральної та Східної Європи своє бачення, яке відповідало російській політичній міфології. Подібно до того, як «Аїда» була псевдо-єгипетською оперою, так і бачення ситуації у Східній і Центральній Європі, описане в загальних рисах Толстим і засвоєне російськими та іноземними читачами, є прикладом «орієнталізації» цієї території. За це Толстому можна зарахувати ще кілька балів за внесок у зміцнення імперії.

Применшення Наполеона до рівня дрібного злочинця і раціоналізація історії імперських надбань Росії допомогли відновити в пам’яті росіян важливий сегмент основоположного міфу російської національної ідентичності, а саме: міфу про царя та його народ. Майкл Чернявський (Michael Cherniavsky) у книжці на цю тему доводив, що тісний зв’язок між царем і народом надзвичайно важливий для російської ідентичності ³⁵. Цар Олександр І з’являється в романі кілька разів, кожна його поява підтверджує висновки Чернявського. Ось один з прикладів, як Толстой зміцнює цей елемент російської національної міфології.

Перед самою Аустерліцькою битвою цар Олександр проводить огляд своєї армії. Це його перша велика поява в романі. Вона відбувається до початку битви — тобто до поразки росіян. Якби Олександра було введено в роман пізніше, програна битва завдала б його образові шкоди. Толстой вибрав момент, коли ніщо не применшувало слави царя як батька (батюшки) нації. Разом із Олександром і його сином на полі битви з’являються австрійський імператор і австрійський ерцгерцог, однак порівняно з російським царем їм бракує блиску. Російська та австрійська армії показані, як рівні — «франтовито вичищені і прибрані війська… тисячі ніг і багнетів… напомаджені, елеґантні офіцери» 36. Австрійці і росіяни — добрі товариші по зброї, об’єднані взаємною пошаною, однаково цивілізовані й однаково європейські. Однак тоді як ентузіазм австрійських військ щодо імператора Франца поміркований, то російський полк реагує на вид Олександра І громоподібним криком «Ура!». Росіяни гаряче люблять свого імператора, тоді як австрійці ставляться до свого прохолодно. Чи то росіяни більш патріотичні, чи то їхній імператор більше заслуговує на любов, — вони в будь-якому разі виглядають краще. Далі описано реакцію Ніколая Ростова.

Ніколай Ростов, прототипом якого був батько Толстого, — привабливий, хоча й дещо нецікавий герой. У ньому немає холодності князя Андрія і нерішучості та неорганізованості П’єра. Він — звичайний росіянин. Відданий своїй родині, він зрештою отримує як нагороду багату, розумну та вірну жінку. Отже, реакція Ніколая на царя є реакцією середнього росіянина. Звичайний росіянин зустрічає символ Росії — царя — і реагує на нього так, як повинен реагувати кожний росіянин, незалежно від їхнього становища: «Ростов… відчував, що від одного слова цієї людини залежало те, щоб уся ця громада пішла б у вогонь і воду, на злочин, на смерть або на найбільше геройство, і тому він не міг не тремтіти і не завмирати при наближенні цього слова» ³⁷. Героїзм або злочин, вогонь та вода, життя або смерть — все це залежало від людини, яка символізувала російську ідентичність. Тут немає жодного слова про Бога, честь і країну: Росія — це цар, і цар — це Росія. Схоже, що Бог і честь тут не такі важливі. Оповідач припускає, що заради царя можна вчинити навіть злочин. При цьому Ростов — добра і добродушна людина, він зовсім не схильний до насильства і злочинів. Отже, у цьому випадку моральність і порядність другорядні порівняно з інтересами російської держави і її автократичного правителя. У серцевині основного російського політичного міфу так, як його представлено у «Війні і мирі», лежить не месіанська ідея Святої Росії (пропагована Хом’яковим та іншими російськими історіографами XIX ст.), а підпорядкування державній владі. На відміну від, скажімо, Сполучених Штатів Америки, основний політичний міф яких пов’язується радше з документами, ніж із людьми, наділеними владою, у центрі російської політичної міфології перебуває державна влада, персоніфікована державними функціонерами. Перефразовуючи одного з героїв Достоєвського, Шатова, можна сказати, що росіяни вірять у Росію, і тому вони могли б вірити в Бога. З такою основоположною міфологією недалеко до аґресивності. Екстаз Ніколая Ростова триває: «Яким би я був щасливим, якби він наказав мені зараз кинутися у вогонь». Це спало Ростову на думку задовго до вторгнення Наполеона в Росію: він у той час воював за Росію на землях іншого слов’янського народу (Аустерліц розташований у Чехії), підпорядкованих Австрії. Цей уривок добре ілюструє поширення імперського мислення в Європі XIX ст., і той факт, що Толстого не критикували за цей і подібні пасажі, свідчить, що читачі «Війни і миру» загалом погоджувалися з імперіалізмом XIX ст.

Сповнені найглибшої пошани сцени зустрічей із царем наводяться у романі в різноманітних контекстах. Молодший брат Ніколая Петя так само, як і Ніколай, готовий бути рабом імператора. У 1812 p., коли армія Наполеона наступала, Петя не міг записатися до війська через свій вік, але він іде побачити імператора, який має з’явитися перед підданими в Кремлі. Петя відповідно одягається і планує попросити про спеціальний дозвіл на вступ до війська. Натовп, що чекає на прибуття Олександра, складається з представників усіх класів суспільства. У поданні Толстого настрій цього натовпу нагадує поведінку дітей, які очікують на якусь квазі-метафізичну подію. Люди вигукують: «Ангел! Батько! Батюшка!» Так само, як Ніколай, Петя готовий «вбити себе і всіх у ту хвилину… З усіх сторін лізли точно такі самі люті обличчя» ³⁸.

Петі вдається схопити один із бісквітів, які Олександр кидає в натовп. Варто відзначити символічне значення цього жесту. Натовп — це Росія: їх усіх годує цар (їхній «кормитель»), так само, як членів сім’ї годує її голова. Він дбає про них; він їхній батюшка, водночас і батько, і священник, згідно з російським вживанням цього слова. Однак ця роздача їжі залежить від його капризу; він може і не дати її. Олександр кидає ці бісквіти, підштовхнутий до цього ситуацією. Якби він не піддався в той момент настрою, то люди не були б нагодовані. Російський національний міф ґрунтується на визнанні влади царя: цар може не виправдати сподівань людей, однак він є незмінним і невід’ємним складником життя, і немає сенсу боротися з незмінним.

Мрія Петі здійснюється: він потрапляє до армії і його вбивають у війні з французами. Це зручно, оскільки ми готові помістити його в пантеоні російських жертв, тих, які захищали свою країну під час навали французького блазня. Однак, як уже зазначалося, у 1812 р. Росія вела не одну війну: у той час воєнні дії відбувалися також на Кавказі і в Середній Азії. На цих територіях Росія була явним аґресором. Якби Петя воював на південному чи східному фронті, чи могли б ми класифікувати його як юного і невинного героя, котрий загинув за торжество справедливості, і чи зробив би він тоді внесок у формування російської політичної міфології? Це незручне запитання, і Толстой від нього спритно ухиляється.

Чернявський відзначав, що міф про всемогутнього царя доповнювався міфом про простого царя. Цей міф почав формуватися ще за часів правління Івана Грозного: цар всемогутній і всеблагий, і він страшний у своїй справедливості, проте він готовий також відмовитися від влади і стати жебраком, прочанином, юродивим — частиною Святої Росії, яка існує духовно в межах землі, яку займала історична Росія. Так у російському суспільстві став ширитися міф, що в кінці свого правління цар Олександр І відмовився від влади на користь свого брата Миколи, таємно залишив царський двір і помер у Сибіру як добровільний вигнанець. Толстой у «Війні і мирі» представляє цю легенду як правду: «Олександр І, виконавши свою місію і відчувши на собі руку Божу, раптово визнає нікчемність цієї уявної влади, відвертається від неї… і каже тільки… «дайте мені жити, як людині, і думати про свою душу і про Бога» ³⁹.

Микола І з його вузьким солдатським ліжком — то інша сцена того самого спектаклю. Придуманий ритуал добровільного приниження тільки додав блиску царській владі. Якщо подивитися на «Війну і мир» як на книжку, що зміцнює російську імперську ідентичність, то успіх, досягнутий Толстим у наданні нової форми історії і її змалюванні, є значнішим, ніж це вважали критики, які сприймали перевагу прав імперії чимось самим собою зрозумілим. Постколоніальна теорія займається, як правило, руйнуванням цієї переваги і розглядом непривабливих сторін імперського наративу. З цього погляду «Війна і мир» виглядає в багатьох аспектах як колоніальний роман, що виражає впевненість Росії в собі як колоніальної імперії і водночас придушує наратив підкорених народів. Цей роман — також, якщо запозичити вислів Ліотара, великий наратив леґітимізації імперського статусу Росії. Він показує Росію як країну з добре розвинутою національною свідомістю, причому робить це не прямими закликами до цієї свідомості, що послабило б його привабливість для іноземців (як це робить Достоєвський в «Ідіоті», коли князь Мишкін перелічує переваги бути росіянином), а посилюючи консолідуючу спроможність національної міфології.

Для створення імперського роману, тобто роману, який зміцнює національну ідентичність, автор повинен змінити національну пам’ять і показати її як вертикально (тобто в розрізі всіх класів суспільства), так і горизонтально (у межах еліти), і тоді змалювати цю об’єднану націю перед обличчям Інших. Хоча «Анна Кареніна» і «Злочин і кара» мають кращу композицію і сягають більших психологічних глибин, вони не відіграли такої ролі для сучасного сприйняття Росією себе, як «Війна і мир». Цей роман надає закінченого вигляду портретові російської нації, яку створив імперський успіх. Він став таким переконливим посередником між російською колоніальною практикою і її образом у власних очах як могутньої і такої, на яку багато покладено, нації-держави, що розглядається як канонічна версія російської історії не лише для росіян, а й для читачів усього світу. Дуже мало народів змогли в такий спосіб сформувати свій образ в очах світу.

ПРИМІТКИ

1. Said, Culture and Imperialism, xiv.

2. Richard Pipes, Russia under the Old Regime (New York: Scribners, 1974), 13.

3. Це може бути однією з причин того, що дискурс, критичний до основних принципів Російської держави, так швидко став радикальним і призвів до жорстокої революції. У Росії, щоб критикувати, потрібно було вийти за межі прийнятного дискурсу і, отже, за межі всього дозволеного. Тоді як на Заході політичний і економічний радикалізм став одним із другорядних елементів основної політичної думки, в Росії розрив між ними був настільки значним, що радикали не відчували свого зв’язку з жодною суспільною установою в Росії; тому вони відкинули всі ці установи і поставили за мету знищити їх всі і почати з абсолютного нуля.

4. N. N. Strakhov, цитується за: Ernest Simmons, Leo Tolstoy (New York: Vintage, 1960), vol. 313. Російський текст зауваження Страхова наведено в праці: Н. Н. Страхов. Критические статьи об И. С. Тургеневе и Л. Н. Толстом. Киев: Изд-во И. П. Матченко, 1901. Передрук: Mouton (The Hague, 1968).

5. Smith, 213.

6. War and Peace, видання: George Gibian і переклад: Aylmer Maude (New York: W. W. Norton, n. d.), 880.

7. Там само, с. 462.

8. Там само, с. 553.

9. «Si tu peux, fas que ton ame arrive, / A force de rester studieuse et pensive, / Jusqu’a ce haut degre de stoique fierte / Ou, naissant dans les bois, j’ai tout d’abord monte. / Gemir, pleurer, prier, est egalement lache. / Fais energiquement ta longue et lourde tache / Dans la voie ou le Sort a voulu t’appeler, / Puis apres, comme moi, souffre et meurs sans parler.» Alfred de Vigny, «La Mort du Loup» Poemes (Paris: Union Generate d’Editions, 1966), 255-58.

10. Seton-Watson, 122-23.

11. Thomas Molar, Twin Powers: Politics and the Sacred (Grand Rapids MI: Eerdmans, 1988), 135.

12. С. А. Грант доводить, що «мір» і «общіна» були радше утвореннями московитів, ніж давніми інституціями. «Obschina and mir» Slavic Review 35, no. 4 (1976).

13. Война и мир (Москва: Художественная литература, 1963), т. 1, с. 163; War and Peace (Norton), 163-64.

14. Война и мир, т. 1, с. 169; War and Peace (Norton), 169.

15. Nadezhda Durova, The Cavalry Maiden: Journals of a Russian Officer in the Napoleonic Wars, переклад Mary Fleming Zirin (Bloomington: Indiana Univ. Press, 1989).

16. Peter J. Taylor, The Way the Modern World Works (New York: John Willey, 1996), 193–211.

17. Simmons, Leo Tolstoy, vol. 1, 313.

18. Pisarev, «Old Gentry» [»Старое барство»], in War and Peace (Norton), 1377.

19. Pushkin, Eugene Onegin, переклад Walter Arndt (New York: Dutton, 1963), 7.

20. Michael Holquist, Dostoevsky and the Novel (Princeton, NJ: Princeton Univ. Press, 1977), 165.

21. War and Peace (Norton), 9; Война и мир, т. 1, с. 12.

22. Davies, God’s Playground, vol. 1, 537; Chew, Atlas, 61.

23. «Уехал в киевскую губернию, где находилась большая часть его крестьян». Война и мир, т. 1, с. 401; Norton, 409.

24. War and Peace (Norton), 564.

25. R. F. Christian, Tolstoy (Cambridge: Cambridge Univ. Press, 1969), 111.

26. Tolstoy’s Diaries, переклад і редагування R. F. Christian, vol. 1 (New York: Scribners, 1985), 182-83.

27. R. E. Dupuy and T. N. Dupuy, The Encyclopedia of Military History from 3500 В. С to the Present (New York: Harper and Row, 1977), 747-50.

28. Война и мир, т. 2, с. 89.

29. «Что вы думаете о польских делах? Ведь дело-то плохо, не придется ли нам с вами и Борисовым снимать опять меч с заржавевшего гвоздя?» Лев Толстой, Полное собрание сочинений, т. 61 (Москва: Государственное издательство художественной литературы, 1953), с. 17.

30. Толстой, Полное собрание сочинений, vol. 61, 115.

31. Waclaw Lednicki, Tolstoy between War and Peace (The Hague: Mouton, 1965).

32. Lednicki, 36–37.

33. Толстой змінив свою думку в пізніших творах, особливо у «Воскресінні» {Воскресение, 1898), де поляки вважаються одними з найцінніших жителів Російської імперії, і оповідач явно засуджує страту двох політичних в’язнів, поляка Лозинського і єврея Розовського.

34. Said (1994), 117.

35. Michael Cherniavsky, Tsar and People: Studies in Russian Myths (New York: Random House, 1969).

36. War and Peace (Norton), 262. «Щегольски вычищенные и убранные войска… тысячи ног и штыков… припомаженные, расфранченные офицеры». Война и мир, vol. 1, 258.

37. War and Peace, (Norton), 263. «Ростов… чувствовал, что от одного слова этого человека зависело то, чтобы вся громада эта (и он, связанный с ней — ничтожная песчинка) пошла бы в огонь и воду, на преступление, на смерть или на величайшее геройство, и потому-то он не мог не трепетать и не замирать при виде этого приближающегося слова», Война и мир. т. 1, с. 259.

38. War and Peace (Norton), 747.

39. Там само, 1263.