Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм

РОСІЙСЬКА ІДЕОЛОГІЯ В РАДЯНСЬКОМУ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ: ВІКТОР ШКЛОВСЬКИЙ ТА ДМИТРО ЛИХАЧОВ

Уже зазначалося, що здобуте владне становище мусить підкріплюватися безпечним і придатним для використання минулим 1. Тяглість імперського правління потрібно захищати не лише військовою силою, а й історіографією та пам’яттю. У царській Росії головними засобами захисту імперії були радше військова сила, художня література та гуманітарні науки, ніж дискурсивні твори, які, проте, також не були цілком іґноровані. У Радянській Росії написання творів, корисних для імперії, означало зміцнення, визначення пріоритетів і тлумачення минулого Росії, а також його перегляд і представлення у працях істориків і літературних критиків. Зокрема, було переглянуто історію Московської Русі, і ця нова інтерпретація переповнена почуттям впевненості у своїх силах, якого не мали більш ранні російські коментатори.

Перше аналітичне дослідження цих нових імперських інтерпретацій пов’язане з Віктором Шкловським, відомим критиком, який належав до кола формалістів і пережив розгром формалізму в Радянському Союзі в 1930-х роках. На відміну від своїх колег, які відмовилися від свого заняття, коли формалізм було визнано політично неправильною течією, Шкловський не змінив професії. Він, натомість, модифікував свій формалізм таким чином, щоб той відповідав бажанням тодішньої влади 2. Скориставшись вимогою про нове тлумачення минулого Росії, яке відповідало б статусу супердержави, цей критик використав свій значний талант для формування нового погляду на російську науку і техніку за Петра І. Ось як це відбувалося.

У 1963 р. Нестор теорії соціалістичного реалізму, Л. І. Тимофєєв, так визначив завдання соціалістичного реалізму за умов радянської Росії: «Метод соціалістичного реалізму виявляється перш за все в інтерпретації подій минулого у світлі тих подій, які є цікавими для нас сьогодні; у відборі [курсив Еви Томпсон] тих подій, які ми повинні знати сьогодні» 3. Шкловський підкорився. У праці «Про старих майстрів: 1714–1812» [ «О мастерах старинных: 1714–1812»] (1951) він навів белетризований огляд розвитку виробництва зброї в Росії і вказав, що початок йому поклав Петро І, який заснував металургійний завод у Тулі. Варто додати, що гарматний завод Петра працював дуже успішно і через кілька років почав виробляти зброю для всієї російської армії. Петро І створив також кілька інших центрів з виробництва зброї й довірив їхнє управління іноземцям — не тому, що він більше любив іноземців, а тому, що в той час російські наука й техніка аж ніяк не могли конкурувати із західними. Дехто з іноземних управлінців зрештою розгнівили царя або членів його Преображенського полку, тож тих, кому не вдалося втекти за кордон, було ув’язнено ⁴.

Шкловський у своїй книжці прагнув пояснити, що тульські заводи завдячували свої значні успіхи не закордонним управлінцям і фахівцям, а природженим талантам російської людини. Він показував, що справжнім героєм був не англійський управлінець, Джон Джонс (John Jones), якому приписували винахід необхідної техніки й організацію успішної роботи тульських збройових заводів. Справжніми героями були такі люди, як Яков Батіщев, Андрій Нартов і Лев Сабакін — усі росіяни, надзвичайно патріотичні й готові стерпіти будь-яку образу від царя задля величі Росії. Захищаючи це твердження, Шкловський намагався спростувати дані, наведені в класичній книжці про тульські заводи — «Історичний і технічний опис тульського збройового заводу» [ «Описание Тульского оружейного завода в историческом и техническом отношении», (1826)] І. Ґамеля. Ґамель був колезьким радником і членом різноманітних націоналістичних інституцій (і тому малоймовірно, щоб він применшував внесок Росії в розбудову тульських заводів). Цю книжку йому замовив Микола І, тож якби всі заслуги належали росіянам, у ній навряд чи так розхвалювалися б іноземці. Проте з плином часу склалася така ситуація, що можна було поліпшити образ Росії часів Петра І. Шкловський намагався довести, що як Ґамель, так і цар Микола недооцінили російського внеску у світову науку й техніку.

Ось які арґументи він наводить. За словами Шкловського, в 1770-х роках один росіянин, якого послали до Англії навчатися технічних наук, зрештою давав уроки англійцям з обточування металу. Цей висновок Шкловський робить на підставі записів, які свідчать, що в ті часи якийсь російський ремісник промовляв у Королівській академії в Лондоні. Шкловський цитував також листа від російського посла у Британії, графа Воронцова, який писав, що якийсь Сурнін «міг заробити за рік понад 200 гіней» (мог зарабатывать с лишним 200 гиней в год). На підтримку свого припущення, що Сурніна в Англії цінували вище за Джеймса Ватта, Шкловський додає, що винахідник Джеймс Ватт заробляв тільки двісті фунтів на рік, а певний інженер на ім’я Ренні одержував лише сорок вісім гіней на рік.

У цьому й заковика. «Мог зарабатывать» не означає «зарабатывал». Це дуже непрямий і хвальковитий спосіб оцінки Сурніна. Очевидно, граф Воронцов у своєму листі до царя прагнув представити російських майстрів з позитивного боку, бо їхня погана робота за кордоном означала конфіскацію їхньої землі в Росії. Тому Воронцов приписував Сурніну можливості, які не були підтверджені на практиці. Шкловський взяв цю небезперечну можливість за реальність і зробив висновок, що англійці значну частину своїх технічних навичок здобули в росіян 5. Це класична ситуація, за допомогою якої Імперія конструює традиції та інтерпретації для свого населення і, зрештою, для всього світу. Сприятливою обставиною для роботи Шкловського була можливість продажу і прочитання його книжок за кордоном. Так і було: «Зібрання творів» Шкловського, з якого походять наведені вище цитати, досягли багатьох наукових бібліотек у Сполучених Штатах. Ціла низка інтерпретацій такого роду, що не піддавалися критичному аналізу, надали блиску давній Росії у свідомості як росіян, так і іноземців.

Ще одним прикладом тлумачення історії у спосіб, вигідний для імперії, є маніпулювання Шкловським інформацією про машини й механізми, виставлені в тульському музеї. Шкловський каже, що в 1940-х роках він бачив устаткування для виробництва зброї, яке передувало прибуттю англійського управлінця та його майстрів. З цього можна зробити висновок, що як устаткування, так і процес виробництва були задовільного рівня ще перед появою англійців. Це, у свою чергу, породжує запитання: навіщо в такому разі взагалі потрібно було запрошувати англійців? З часів Петра І відомості про роботу тульських підприємств вважалися засекреченою інформацією, і всі питання, пов’язані з нею, оточувала таємність. Якщо росіяни могли належно управляти цими заводами, то чому ж тоді Петро I, а після нього Олександр I і Микола I дозволяли іноземцям брати на себе керівництво процесом виробництва? Шкловський не те що не дає відповіді, а й навіть не ставить цього запитання.

Безперечно, російські робітники в Тулі були обдарованими, але вони становили виняток, зважаючи на загальний стан російської промисловості й техніки. У книжці «О мастерах старинных» сумнівні факти підсилюються дивними твердженнями, які приписуються історичним особам (наприклад, один робітник каже, що він працював «задля слави Росії», що трохи нагадує Афоню в оповіданні Валентина Распутіна «Пожежа»), щоб підвищити престиж російської історії. За допомогою такого ретушування реальних фактів Шкловський створює враження, ніби російська техніка у XVIII і XIX століттях була неперевершеною ⁶. Такі ідеологічні процедури набули поширення в російському дискурсі з часу, коли російська еліта почала відчувати невідповідність між спроможністю своєї країни протистояти іншим потугам у воєнному змаганні та відсутністю внутрішніх суспільних ініціатив і літературних творів. Перефразовуючи коментар Анет Гордон-Рід (Annette Gordon-Reed) щодо енергійних заперечень історіографів Томаса Джефферсона про його зв’язок із Саллі Гемінґс (які звучали доти, доки аналіз ДНК не показав, що ймовірність такого зв’язку висока), можна сказати, що російські історики помічали тільки такі історичні події, які відповідали образу їхньої країни як однієї з наймогутніших держав світу ⁷.

Дмитро Лихачов як літературознавець помітно відрізняється від Шкловського, а часто висловлює прямо протилежні погляди. Якщо Шкловський був переважно літературним критиком, то Лихачов — істориком. На відміну від Шкловського, котрий пристосувався до життя за радянської влади, Лихачов плекав свою репутацію опозиціонера; справді, він провів певний час у Гулагу. Якщо Шкловський належав до лівого крила політичного спектра, то Лихачов був прихильником російських правих сил. Однак спільне для них специфічно російське змішування національної ідентичності з імперською призвело до співпраці Лихачова з державою задля зміцнення образу «російської слави» серед росіян та іноземців. Далі розглянемо нове тлумачення Лихачовим окремих російських літературних творів XVII століття

Лихачов, на відміну від Шкловського, намагався показати не вищість російської культури порівняно із західною, а рівність цих двох культур. Зокрема, він зробив спробу довести, що розвиток культур Заходу й Московії відбувався за однаковою траєкторією і що основні принципи розвитку були тими самими, хоча російська культура трохи й відставала від західної в часовому вимірі.

У центрі уваги Лихачова перебувала гумористична література Московії XVII століття. Він писав, що протягом західного Середньовіччя соціально-культурні відповіді та очікування щодо розваг були такими самими, як ті, що були в Московії пізніше — за часів царя Олексія Михайловича. У праці «Гумор у давній Русі» [ «Смеховой мир» древней Руси»] (1976) Лихачов стверджує, що ці два види гумору породжені однаковими соціально-культурними очікуваннями: «Гумор давньої Русі належить до категорії [європейського] середньовічного гумору» 8. Програмна книжка Лихачова «Поетика давньоруської літератури» [ «Поэтика древнерусской литературы»] (1967) поширює цю схожість на весь спектр літературних творів: «Якщо характеризувати давньоруську літературу, використовуючи метод «великих дужок», то слід визнати, що за своєю структурою вона належала до категорії середньовічних літератур (таких, як літератури Заходу трохи більш раннього періоду)» ⁹.

Коментарі Лихачова, які стосуються гумору московитів XVII століття (всі приклади, крім одного, наведені Лихачовим у «Гуморі в давній Русі», відносяться до цього століття), у кращому разі збивають з пантелику, а в гіршому — є помилковими. Лихачов механічно застосовує концепції, що постали в одній культурі, до іншої, і в результаті ми отримуємо спотворену картину повсякденного життя суспільства в Московії. Навіщо Лихачеву було потрібно наділяти російську культуру не властивими їй рисами? Однією з причин могло бути його бажання бачити Росію європеїзованою, назавжди закріпленою в європейській культурній спільності. Ще одна причина полягала в прагненні імперій до самозвеличення: Росію потрібно було показати «не гіршою» за країни латинізованої Європи. Варто відзначити цю його спробу використати свій чималий авторитет для сумнівних маніпуляцій з народною літературою Московії XVII століття. Однак спершу подивімося на ситуацію в латинізованій частині Європи епохи Середньовіччя.

Одним із характерних проявів середньовічного гумору були карнавали та свята і пов’язані з ними звичаї. Французький «Марді Гра» і баварський «Фашінг» (масниця) є збереженими до нашого часу рештками фестивалів, які передували великодньому посту і під час яких тимчасово скасовувалися звичні соціальна, політична та релігійна ієрархії і протягом періоду карнавалу панувала обернена ієрархія. Згідно із зауваженням історика карнавалів, Енід Велсфорд (Enid Welsford), протягом цього часу «знатні особи зазнавали приниження, а святі речі — профанації, законів майже не дотримувалися, а етнічні ідеали змінювалися на свою протилежність; головним правителем ставав Патріарх, Папа або Єпископ блазнів 10. У Франції XII століття святкували фестиваль дурнів, під час якого відбувалася повна заміна звичаїв на протилежні. Найменш значний диякон з кафедрального собору проголошувався єпископом, папою або королем — залежно від місцевості — і вів своїх друзів дияконів у приміщення вищих церковних достойників. Там вони відправляли блазенську службу: вівтар прикрашали пудингами й ковбасами, а звичні відповіді вірних під час служби замінялися криками й вересками. Іноді здійснювали глузливі висвячення єпископів. Так, у 1498 р. мешканці французького міста Турней зловили кількох священнослужителів з Нотр-Даму і «висвятили» їх на єпископів. У інших місцевостях мешканцям, які того року зробили найдурніший вчинок, вручали «хрест абата». Проводилися й подібні несправжні церемонії, які стосувалися політичної влади, — варто згадати хоча б традицію обирання королів і королев карнавалу. Явно без особливої пошани до справжнього монарха юрба учасників карнавалу «обирала» королем когось із народу. Глибинна психологія навчила нас інтерпретувати такі прояви веселощів з урахуванням їхньої неоднозначності. Елементом цих гулянь, безперечно, було і виявлення протесту проти релігійних норм і правил, однак воно не було їхнім єдиним елементом. І світська, і церковна влади хоч і сприймали такі викрутаси без великої радості, але ставилися до них вельми толерантно. Досить сказати, що в середньовічних університетах, які були барометрами суспільних настроїв, студенти під час такого карнавалу мали довші канікули, ніж на Різдво чи на Великдень ¹¹. Зважаючи на авторитарні звички середньовічного суспільства, така толерантність здається дуже незвичайною. Щоб з’ясувати це питання, подивимось на деякі аспекти зв’язку між гумором і законом у середньовічній Європі.

Карнавальні пустощі і глузливі вшановування здавалися смішними мешканцям середньовічних міст, тому що вони означали тимчасове звільнення від правил, перекидали світ догори ногами, нібито руйнували все, що люди вважали справжнім порядком речей. Як зазачив Ернст Куртіус (Ernst Curtius), у середньовічній Європі існував топос «перевернутого світу», який був одним із головних інструментів середньовічного гумору ¹². Цей топос був джерелом сміху з причин, яким пізніше дав визначення Кант у своїх роздумах про гумор як про раптове перетворення напруженого очікування в ніщо ¹³.

З таких традицій народився і твір Франсуа Рабле «Ґарґантюа і Пантаґрюель». Ця книжка наповнена прикладами середньовічного гумористичного топосу перевернутого догори ногами світу: обставини та події, що супроводжують народження й навчання Ґарґантюа й Пантаґрюеля, поїздку Пантаґрюеля до землі Сатін та заснування Телемського абатства. Це абатство є повною протилежністю середньовічного уявлення про монастир. У ньому можуть перебувати як чоловіки, так і жінки (єдиною вимогою до яких є те, що вони мають бути молоді й гарні з себе), кожен може приходити і йти, коли йому забажається, і керуватися у своїх вчинках можливостями та щасливими нагодами, які йому трапляються. Головне правило цього монастиря — «роби все, що хочеш». Такі оповідки сприймаються читачами Рабле як смішні, бо вони описують перевернутий світ, і людина, яка сміється, не сприймає його серйозно, тому що він управляється правилами, що суперечать тим, які загалом вважаються правильними. Якщо ми погодимося із міркуваннями Канта про гумор, то з цього випливає, що поняття закону мало бути міцно закоріненим у поглядах середньовічних європейців і схвалюватися ними, оскільки відхилення від звичайного порядку речей здавалося нереальним і тому смішним. Потрібно ще раз підкреслити, що ці середньовічні забави не ставали підставою для розслідувань інквізицією можливої схильності їх учасників до єресі, незважаючи навіть на те, що, на перший погляд, у їхніх вчинках був серйозний замах на панівну доктрину. Це, своєю чергою, є свідченням значної довіри середньовічної влади до звичайних чоловіків і жінок того часу. Страх, що таке зневажання стану, який вважався правильним, може призвести до відмови від нього, очевидно, не був настільки сильним, щоб змусити владу до намагань викорінити карнавальні звичаї та ігри уяви, якими вони супроводжувалися. Саме такого погляду підсвідомо дотримується Ернст Куртіус, показуючи Weltanschauung (світосприйняття) типових чоловіків і жінок середньовічної Європи.

Киньмо тепер погляд на давньоросійські гумористичні твори XVII століття, щоб з’ясувати, чи вони відображають аналогічні процеси. Чи топос перевернутого догори ногами світу, який відігравав таку велику роль у середньовічному західноєвропейському гуморі, викликає сміх у Москві? Згідно із словами Лихачова, оповідь «Калязінська петиція» [ «Калязинская челобитная»] є типовим зразком гумору московитів. У ній викладається історія архімандрита Гаврила, який запровадив у своєму монастирі «незвичайні» правила: він наказав, щоб його ченці рано вставали, йшли до церкви та молилися; він змусив їх поститися і скромно вдягатися, а також, замість того, щоб витратити гроші на їжу та напої, витратив їх на ладан і свічки. Ченці поскаржилися на ці нововведення єпископові і звернулися з петицією про встановлення попередніх звичаїв.

«Калязінська петиція», подібно до опису Телемського абатства, має бути смішною. Та якщо в разі абатства ми мали сміятися над відхиленням від правил, то в разі «Петиції» ми змушені сміятися фактично над правилами. У тоні «Петиції» немає ворожості чи засудження шахраюватих ченців. Єдиною мораллю, яку можна відшукати в цій розповіді, є висновок, що коли хтось має можливість ухилитися від виконання правил, то він повинен це зробити. Якби ми мали оцінювати гумор московитів сімнадцятого століття за цією оповіддю, то нам слід було б сказати, що в давній Московії гумор був пов’язаний з нехтуванням верховенства права. Сміючись із когось, хто, згідно з правилами, був цілком добрим і розумним настоятелем, читачі «Петиції» виявляли настрої, які принижували правила та «світ, який мав би бути» (згідно з нормами Середньовіччя) і приймали за норму «світ догори ногами». У «Калязінській петиції» об’єктом насміхання є світ, що відповідає правилам, — ідеальний світ.

Подивімось, чи гумористичний топос такого роду зустрічається ще десь у давній російській літературі. Оповідь «Історія про розкішне й веселе життя» [ «Сказание о роскошном житии и веселии»] є описом ідеального світу повного достатку, в якому течуть молочно-медові річки. Вона є, коротше кажучи, російським варіантом «Aurea prima sata est aetas, que vindice nullo, / Sponte sua, sine lege fidem rectumque colebat» (Спочатку був вік Золотий, Чесність і Правду всюди без примусу, з власної волі в той час шанували») Овідія. Однак на відміну від Овідієвого опису Золотого віку «Історія» була задумана як гумористичний твір. На це вказують наведені в її кінці неправдиві «напрямки доріг»:

Нереальність цих напрямків доріг посилюється і розмовними формами назв міст і реґіонів (Аршава, Мозовша, Подолецьк, Корела) та безглуздо римованими фразами (а кого перевезуть Дунай). Знову ж таки, в око впадає те, що роль гумористичного топосу відіграє радше Золотий вік, ніж неправильні і спотворені слова. Хороше й заможне життя є чимось, що змушує сміятися, замість того, щоб прагнути до нього. Життя, кероване законами, є об’єктом насміхання, тоді як світ без законів сприймається як норма. З цих двох оповідей вимальовується вкрай цинічне світосприйняття. Вони заперечують можливість нормального життя для людей, які є їхніми основними читачами. Можна зробити попередній висновок, що в Московії XVII століття складовою частиною світогляду звичайних людей був погляд, що розкіш і веселощі призначалися тільки для правителів і відділяти їх від політичної влади смішно.

З інших творів можна навести, наприклад, «Повість про Шем’якинський суд» [ «Повесть о Шемякином суде»], яка також була дуже популярною й неодноразово перевидавалася до XIX століття і навіть у XIX столітті 15. Були собі два брати, один багатий, а другий бідний. Бідний багато років жив коштом багатого {богатый же ссужая много лет убогова), поки тому нарешті не урвався терпець і він не подав на брата до суду за його погане поводження із позиченим конем. На шляху до суду через неуважність бідного брата загинуло двоє людей. Тепер йому загрожувало замість одного вже три суди. Коли бідний брат прибув до суду, то показав судді камінь, загорнутий у шматок тканини. Суддя подумав, що це хабар, і присудив виграш бідному брату в усіх трьох справах. Коли ж настав час давати хабара, бідний брат пояснив судді, що він думав убити його в разі, якщо б вирок був проти нього. Суддя так втішився, що його оминула така доля, що дозволив бідному брату безкарно піти. Маючи гроші, відібрані у своїх колишніх жертв (на додаток до рішення судді на його користь), бідний брат веселим пішов додому, славлячи Бога {убоги отыде в дом свой, радуяся и хваля Бога).

Звичайно, можна наполягати на тому, що це оповідання захищає бідних у суперечці з багатими: саме як таке воно й було опубліковане в збірнику «Російська демократична сатира сімнадцятого століття [«Русская демократическая сатира семнадцатого века»] (1977). У такому разі ми мали б сміятися з несподіваної перемоги бідного і слабкого над багатим і сильним. Однак це було б великим перебільшенням. У цьому оповіданні проглядається цинізм, а не справедливе обурення долею бідних. Бідний брат жорстокий, егоїстичний і нечесний. До того ж він поганий працівник. Його успіх у цьому оповіданні тільки підтверджує думку, що беззаконня є нормою і що саме так функціонує світ і тому людина повинна поводитися відповідно. Це оповідання про негідника, який став переможцем, тоді як ті, на чиєму боці правда — його брат, священик, купальник, чийого батька було вбито, та сам закон — осміяні. Знову ж таки, сміх тут пов’язується з порушенням правил і норм. Ще один приклад: у оповіданні «Історія про селянського сина» [ «Сказание о крестьянском сыне»] злодій грабує дім селянина. Під час пограбування він бурмоче якісь слова, схожі на побожні (що, як потім виявилося, були богохульством), і селянин, думаючи, що це його відвідав ангел з неба, дозволяє грабіжнику піти із своїм скарбом. Читач залишається з «мораллю», що розумне використання богохульства є найпевнішим шляхом до багатства. Знову-таки, з цієї оповіді можна зробити висновок, що в давній Московії поширеним елементом гумористичних творів було очорнення норм, правил та ідеалів і що сміх і насмішка були спрямовані на тих, хто дотримувався закону, натомість порушниками закону захоплювалися.

Те саме можна сказати і про найвідоміший гумористичний твір Московії XVII століття, «Повість про Фрола Скобелева» [ «Повесть о Флоре Скобелеве»], в якому описується, як розумний шахрай отримує перемогу над чесними невдахами. Англійський учений Ентоні Стокс (Anthony Stokes) з цього приводу вже зауважив: «Ця повість не має навіть того виправдання, що скандальна поведінка описується як попередження, яке перелякало б грішників. Шахрай і злодій, як скрізь називають Фрола, процвітає, і єдиною можливою мораллю цієї історії може бути лише та, що найпевнішою дорогою до багатства є обман» ¹⁶. Стокс міг би повторити ті самі слова, mutatis mutandis (з необхідними змінами відповідно до обставин) стосовно більшості гумористичних творів Московії XVII століття. З них усіх можна зробити висновок, що «світ, який відповідає нормам», заслуговує висміювання або ж неможливо вірити в його існування, а із «світом, перевернутим догори ногами», потрібно погодитися, як з нормальним. Якщо в середньовічній західній літературі — гумористичній чи серйозній — переважає переконання, що світ «мусить» бути порядним, що люди «повинні» жити добре і що їхні біди та нещастя є в певному сенсі відхиленням від «норми», то в давній російській літературі такі погляди цілковито відсутні. Якраз навпаки: нормальним вважається брехати та красти, і потрібно підтримувати радше шахраїв, ніж чесних людей, оскільки саме шахраї виявляються найбільш успішними, а чесні люди зазнають поразки.

Історики підтверджують цю явну відсутність у російській культурі концепції закону та норм. Річард Пайпс (Richard Pipes) писав:

Лихачов був дуже добре обізнаним дослідником російських питань і, безумовно, знав про явище, описане Пайпсом. Однак, усупереч історичним і літературним даним, він доводив, що в суспільній поведінці та політичній культурі московитів і жителів Заходу не було принципової різниці. Тлумачення Лихачова є частиною масованих зусиль Росії підтягти сприйняття російської імперії як серед росіян, так і серед закордонних дослідників російської культури до європейських стандартів. Але чому Лихачов доводив те, чого явно не можна було довести? Звідки походить це постійно демонстроване зневажливе ставлення до належних правил поведінки і чому топос «світу, що відповідає правилам», набуває гумористичного відтінку в літературі Московії? Чому в Західній і Центральній Європі було якраз навпаки? Підстави для цього, принаймні частково, могли бути такі 18^.

По-перше, цитовані вище історії (так само, як інші віршовані оповіді, наведені в збірнику «Русская демократическая сатира семнадцатого века») наводять на думку, що в суспільстві давньої Росії існувала тенденція поєднувати гумор і зневагу до закону або гумор і гріховність (зайве й казати, що в давній Московії церкву не було відокремлено від держави). Поведінка, що відповідала закону, осміювалася, і вона здавалася смішною людям, які слухали ці «демократично-сатиричні» повісті. За таких обставин гумористичні твори радше висміювали, ніж підтримували закон. У латинізованій Європі можна побачити протилежну тенденцію: базою для середньовічного гумору було переконання, що смішним є явне відхилення від закону. Розвиток Московії, очевидно, пов’язаний з візантійською традицією, яка, на відміну від західної, що дозволяла жарти, смішні вчинки й тимчасові та контрольовані відступи від закону, була цілковито позбавлена гумору. Візантійське християнство ставилося до гумору й веселощів значно суворіше, ніж західна Церква. Два шановані святі російської православної церкви, Йоан Хризостом і Ефраїм із Сирії, писали настанови проти сміху та веселощів. Хоча повчання Ефраїма призначалися радше ченцям, ніж світським особам, їх сприймали так, ніби вони були адресовані і першим, і другим ¹⁹. Мандрівників, які бували в Московії, вражала відсутність веселощів у повсякденному житті тієї країни ²⁰. Ймовірно, Ефраїм був непрямою причиною безрадісного стилю життя, рекомендованого «Домостроем» — книжкою про правила ведення домашнього господарства, написаною у XVI столітті. У цій книжці вказується, що гра на «бандурі», сміх і танці неухильно ведуть до пекла. Вона радить батькам не посміхатися своїм синам, а, натомість, спілкуватися з ними із суворим і похмурим виразом обличчя 21. На відміну від цього, святі, які були популярні на Заході, зазвичай толерували й навіть прихильно ставилися до веселощів: Бенедикт мовчазно дозволяв поміркований сміх, дискурс Антонія урізноманітнювався благочестивою дотепністю, а Мартин нерідко розповідав сповнені релігійності жарти. Схоласти так само здебільшого висловлювалися на підтримку сміху й жартів ²².

Указаний візантійський аскетизм був однією з причин ворожого ставлення до сміху, характерного для суспільних звичаїв Московії. З часом ці звичаї були кодифіковані в законах. У 1648 р. юний цар Олексій Михайлович видав кілька указів, якими особам, що прилюдно або в усамітненні сміялися, жартували чи співали пісень, або ж які грали в карти, шахи чи інші групові ігри чи навіть просто гойдалися на гойдалці, загрожувало тілесне покарання («кнут») ²³. Ці укази були спрямовані не тільки проти мандрівних акторів і музикантів («скоморохів»), а й проти приватних осіб. У 1672 р. цар Олексій, порушуючи власні укази, попросив московського священика Ґотфріда Григорія організувати театральну трупу для розваги двору. Григорій це прохання виконав і організував перший придворний театр у Московії, який виконував при московському дворі дуже стилізовані п’єси на біблейські та історичні теми. Олексій так турбувався, аби не зашкодити своїй душі, що радився із своїм духівником, який негайно звільнив царя від його власних наказів. Московський театр проіснував тільки чотири роки: його закрив після смерті Олексія новий цар — Федір.

У виданому в 1551 р. збірнику церковних правил, «Стоглаві», засудженню розваг, пов’язаних із виставами скоморохів, було присвячено спеціальний розділ. «Стоглав» різко критикував запрошення мандрівних артистів на весілля або до церков. У ньому з жалем говориться про терпимість окремих священиків, які дозволяли артистам супроводжувати весільні процесії до церкви і він забороняє таку практику ²⁴. У своєму дослідженні цього питання Расселл Згута (Russell Zguta) вказав, що як церква, так і державні власті ставилися до цих московських менестрелів з більш чи менш прихованою ворожістю ²⁵. Здається, що така ворожість поширювалася й на інші форми розваг.

Виконання вказівок «Стоглава» зберігалося до середини XVII століття, коли скоморохів практично усунули з московського життя. Цар Олексій заборонив їх своїми указами в 1648 p., а церква відлучила в 1657 р.

Веселощі й розваги засуджували також і старовіри. Голова старовірів, Авакум, у історії свого життя пише, що раз зустрів групу мандрівних «скоморохів» і став ламати їхні інструменти та відпустив їхніх ведмедів на волю. Безперечно, це був добрий вчинок стосовно ведмедів, але аж ніяк не щодо «скоморохів».

Характерно, що в останні роки правління Івана Грозного, які позначалися особливим насильством і деспотизмом, цар проводив багато часу в товаристві «скоморохів» ²⁶. Одного разу він змусив архієпископа Пимена йти через місто у супроводі «веселих людей» (ще одна назва цих менестрелів). Асоціація тиранії та веселощів, очевидно, ще більше зміцнила суспільну думку, яка в певний спосіб пов’язувала гріх і веселощі.

Схоже, що цей погляд, згідно з яким гумор і очорнення «світу, який мав би бути» є двома сторонами однієї медалі, справив вирішальний вплив на гумористичну літературу давньої Росії, і через це вона відрізнялася від гумористичної літератури Західної та Центральної Європи. Ідея гріховності сміху як такого ніколи не вкорінювалася в західних суспільствах із їхніми щорічними карнавалами та давньою традицією спонтанних веселощів, з якими ні церква, ні держава не вели енергійної боротьби. Внаслідок такої ситуації в Московії розвинулася гумористична література, в якій осміювалися закони та «світ, що живе згідно з правилами». Гумор набув тут смаку забороненого плоду і став асоціюватися із порушенням законів. Саме тому осміювання «світу, яким він мав би бути» та паплюження «світу, який живе за правилами» або «ідеального світу» стало топосом, який постійно зустрічається в давній московській гумористичній літературі. Це була помста автора гумористичного твору правилам і звичаям, які відмовляли йому в праві відкрито робити свою справу. Він повставав проти всіх законів загалом, не розрізняючи їх, і висміював усіх, хто не намагався їх обійти.

Здається, що гумор і веселощі належать до основних потреб і форм поведінки людей. Формування асоціацій між ними і беззаконням перешкоджало розвитку в Московії пошани до законності як такої і, можливо, сприяло толерантному ставленню суспільства до автократії та до законів, що стосувалися тільки певних ситуацій. Крім того, правителів ставили вище від державного права. Гумористична література давньої Московії дає підстави зробити висновок, що єдиним способом досягти привілейованого становища (крім випадків, коли воно давалося вже самим народженням) було порушення законів.

На підставі розгляду цього конкретного питання можна сказати, що між літературами Московії та середньовічної Європи була принципова різниця. Література Заходу, сміючись над правилами, щоразу їх підтверджувала, тоді як московська література очорнювала правила і звертала на них увагу тільки для того, щоб посміятися з них. Отож література давньої Московії та середньовічна література Заходу належать до різних категорій у загальносвітовій гумористичній літературі. Спроба Лихачова представити їх як породжених однаковими суспільними традиціями є одним із прикладів розбудови престижу своєї держави, і ця розбудова була завданням, що його російські інтелектуали виконували в різні епохи та застосовуючи різноманітні методи. Хоча такою діяльністю займалися всі імперії, особливістю Росії було те, що виразники її ідей рідко почувалися настільки впевнено, щоб припинити спроби дорівнятися до своїх суперників у боротьбі за культурне лідерство. Лихачов визнавав певне часове відставання, але заперечував кардинально відмінний розвиток суспільних цінностей і норм. Він знехтував відмінностями в суспільних звичаях і сподіваннях між деспотичною та суворою Московією і впевненою в собі та «устаткованою» Європою. Лихачов, якого підштовхував імперський імпульс, ще раз вербалізував прагнення зрівнятися із Заходом, яке часто виявляли російські еліти. Так само, як Шкловський та інші критики до нього, Лихачов був готовим задовольнити це прагнення коштом історичної правдивості.

ЯК РОСІЯ ІНТЕРПРЕТУВАЛА СЕБЕ В РОКИ УКЛАДЕННЯ Й ДІЇ ПАКТУ СТАЛІНА — ГІТЛЕРА

Шкловський і Лихачов належали до будівничих Російської імперії і використовували своє красномовство для творення привабливої картини віддаленого минулого цієї імперії. Головна мета цих літературних критиків полягала в тому, щоб зробити минуле корисним для сьогодення. Однак російська комуністична держава, в якій вони жили й працювали, була нетерплячою, коли йшлося про сучасну історію, і для того, щоб легітимізувати свої інституції і владу та щоб укорінити потрібні їй переконання й норми поведінки, потребувала послуг менш учених осіб. У часи стрімких змін, спричинених воєнними вторгненнями, російській владі були потрібні негайні коментарі для закріплення в колективній пам’яті певних, визначених державою, поглядів на події. До них належали, зокрема, знеславлення ворога та возвеличення переможних «совєтів» за допомогою різноманітних літературних засобів. Швидке впровадження нової ідеології вимагало літераторів, які не були такими гуманістами, як Шкловський та Лихачов. Маючи в цей момент перевагу над переможеним ворогом і не обмежуючи себе в публікаціях неправди, численні російські інтелектуали та журналісти дружно працювали над цілями радянської імперії. Радянська влада постійно використовувала літературні кампанії для посилення результатів своїх імперських перемог. Яскравим прикладом такої стратегії може бути російська радянська преса часів радянсько-нацистської дружби 1939–1941 років. Тоді багато газет і журналів писали про народи й держави, підкорені СРСР після укладення 23 серпня 1939 р. нацистсько-радянського пакту про ненапад (відомого також як пакт Молотова — Ріббентропа або пакт Сталіна — Гітлера), яким країни Центральної та Східної Європи було поділено між нацистською Німеччиною і радянською Росією.

Слід підкреслити, що в американській інтерпретації цього періоду російської історії переважно уникають питань колоніалізму та націоналізму. Радянська окупація трьох прибалтійських республік, частин Фінляндії (зрештою приєднаних до Російської Федерації), Західної України та Західної Білорусії, які входили до складу Польщі (а також частин етнічної Польщі) та частин Румунії (румунська Бессарабія була зрештою анексована СРСР) не розглядалася в категоріях колоніалізму; її вважали радше діями комуністичної держави, яка прагнула поширити комунізм поза свої кордони. Вважається, що питання російського імперіалізму відігравало в цьому процесі мінімальну роль (або й не відігравало жодної ролі взагалі). Адам Улам (Adam Ulam) пише щодо цього:

Подібно до Улама, Александер Даллін (Alexander Dallin) оминає питання колоніалізму та націоналізму у своїй відомій статті «Радянська закордонна і внутрішня політика: основні положення для аналізу»; так само їх іґнорує Стівен Коен (Stephen Cohen) у своєму не зовсім своєчасному (воно було опубліковане в 1985 р.) дослідженні чинників, які роблять радянське суспільство сильним ²⁸. Мерль Фейнсод (Merle Fainsod) у більш ранній праці, яка поєднувала «тоталітарний» та «історичний» підходи, доводила, що за часів правління Сталіна партія, незважаючи на тиск із боку російського шовінізму та місцевих націоналізмів, намагалася дотримуватися політики, яку можна було характеризувати, користуючись сталінським визначенням, як національну за формою та комуністичну за змістом. Фейнсод зауважила, що «Сталін малював у своїй уяві багатонаціональну державу, яка залишалася, по суті, комуністичним монолітом» ²⁹. Це означало, що на практиці цілісність націй визнавалася і навіть заохочувалася, якщо вона слугувала для дозвілля і проявляла себе в народному мистецтві, танцях і музиці; однак аспект націоналізму, який загострював увагу на відмінностях між націями, засуджувався незалежно від його джерела. Фейнсод доводить, що найбільш суворо каралися будь-які спроби використати національну ідентичність як мобілізуючу силу в процесі визволення від імперії.

Безперечно, комуністична ідеологія відігравала певну роль у політиці радянської держави в 1930-х і 1940-х роках, однак це зовсім не виключає інших впливів. Узагальнюючи, можна сказати, що інтерпретації, у фокусі яких перебуває комуністична ідеологія, недооцінюють проблеми колоніалізму, зумовленого прагненням до величі, і зосереджують основну увагу на поточній ситуації. У таких інтерпретаціях підкреслюються зміни, хоча націю (як зв’язну сукупність) можна сформувати, опираючись змінам; з цього випливає, що інтерпретація, яка ґрунтується на історизмі та тримає в центрі уваги комуністичну ідеологію, неспроможна аналізувати колоніальні завоювання з погляду історичної пам’яті. Щоб продемонструвати неадекватність суто історичного підходу, я пропоную розглянути національну політику Радянського Союзу протягом періоду радянсько-нацистської дружби, що тривав від серпня 1939 р. до червня 1941 р. Ми намагатимемось з’ясувати, чи різні аспекти тогочасної ідеологічної поведінки відповідали завданню розбудови імперії, чи були зумовлені лише прагненням принести комунізм усій Європі. Я намагатимусь довести, що, незважаючи на наявність комуністичного компонента, російська радянська держава у своїх колоніальних прагненнях була спадкоємицею царської імперії, колоніальна політика якої трансформувалася в радянські ідеологічні розробки. За період 1939–1941 років відбулося безпрецедентне посилення націоналістичної пропаганди в пресі, що вказує на те, що питання національної ідентичності та підпорядкованість народів, завойованих протягом цього періоду, належали до головних у порядку денному творців радянської політики 30. Ці роки характеризувалися розквітом аґресивного російського націоналізму, тоді як пізніше, під час війни з Гітлером, спостерігалося толерантне ставлення до інших форм націоналізму і навіть їх підтримка.

Існує явна невідповідність між наповненістю подіями періоду радянської історії 1939–1941 років і порівняно слабкою увагою до цього періоду як в американських дослідженнях Радянського Союзу, так і в дослідженнях посткомуністичної Росії. Ніколи раніше Радянський Союз не розширював так успішно своєї території і не приєднував цілих народів і держав і ніколи пізніше він не досягав таких вражаючих успіхів. На відміну від нацистської Німеччини, яка була змушена відмовитися від своїх територій, надбаних під час війни, Радянський Союз зберіг більшу частину своїх завоювань. Упродовж періоду 1939–1941 років відбулися найбільш успішні колоніальні придбання за всю історію Росії. Унаслідок здійснених у той час анексій було утворено п’ять нових союзних республік: Молдавську, Карело-Фінську (яку в 1956 р. було понижено в статусі до автономної республіки в межах Російської Федерації — ймовірно, для того, щоб уникнути можливих майбутніх претензій Фінляндії), Литовську, Латвійську та Естонську і збільшено територію двох існуючих республік — Української та Білоруської 31. У сімох республіках, яких торкнулися ці зміни, проживали люди, які розмовляли дев’ятьма різними мовами, серед яких не було російської. У своїй промові, виголошеній 1 серпня 1940 р., В’ячеслав Молотов вихвалявся, що населення Радянського Союзу за один рік збільшилося на двадцять три мільйони ³². Німеччина на певний час утратила ці анексовані території, але вони скоро стали основним театром воєнних дій, захистивши етнічні російські землі від грабунку арміями, які займалися мародерством, та артилерійських обстрілів. Після Другої світової війни Радянський Союз повернув ці території, і вони (з невеликими змінами кордонів) залишалися в складі СРСР аж до його розпаду (Латвія, Литва та Естонія розпочали процес виходу з Союзу трохи раніше). Країни Центральної Європи, будучи формально незалежними, також мусили функціонувати за накладених Росією політичних, економічних і військових обмежень. Радянські середньоазіатські та закавказькі республіки теж зазнали в цей період значних змін: у 1940 р. Їхні латинські та арабські абетки замінили на кирилицю 33. Вже тільки зміна абеток була серйозним актом колоніалістського привласнення культур неасимільованих народів, які проживали поблизу східних і південних кордонів Росії, тоді як військове домінування в новостворених республіках і в країнах Центральної Європи було актом імперського самоствердження, що пов’язував «стару», царську, Росію з «новою», комуністичною Росією. Такий висновок можна зробити з огляду російської радянської преси зазначеного періоду, коли влада зверталася насамперед до національних та імперських почуттів росіян, а не до почуття комуністичного інтернаціоналізму.

Таємні протоколи до пакту між Сталіним і Гітлером стосувалися розподілу сфери інтересів у Європі. Вони були класичним прикладом внутрішнього колоніалізму і марґіналізували малі й середні за розміром нації, надаючи їм статусу «тих, що лежать у проміжку між периферіями», якщо скористатися терміном Тотоші де Цепентека (Totosy de Zepentek). Згідно з цими протоколами, Радянський Союз мав контролювати територію румунської Бессарабії, прибалтійські держави Литву, Латвію, Естонію, Фінляндію та територію Другої Речі Посполитої на схід від річок Нарев, Вісла й Сян 34. Землі, приєднані Радянським Союзом у 1939–1940 роках, були мозаїкою етнічних спільнот, які жили в повній злагоді, якщо порівнювати з воєнними діями часу Другої світової війни та наступними «етнічними чистками», спровокованими радянською владою 35. Після приєднання до Радянського Союзу цих людей, що належали до різноманітних етнічних груп, переміщали в різних напрямках згідно з радянським планом. Цей процес, однак, був ускладнений радянсько-фінською війною, Другою світовою війною та зумовленою ідеологічними міркуваннями необхідністю додати марксистського лоску до воєнних перемог над народами, над якими російська держава хотіла панувати ще задовго до того, як на сцені з’явилися комуністи. Ці ускладнення та різновекторність численних національних інтересів утруднювали управління приєднаними територіями ³⁶. Ставилася мета створити видимість того, що єдиним чинником і керівним принципом у поводженні з підкореними народами є марксистська ідеологія 37. Насправді ж головну роль відігравав аґресивний націоналізм, який супроводжувався масовими вбивствами та руйнацією.

У травні 1940 р. в редакційній статті журналу компартії «Партийное строительство» стверджувалось, що інформація про державну політику повинна подаватись у пресі, а не поширюватися через заяви партійних керівників. «Живе слово в газеті без порівняння сильніше й ефективніше, ніж будь-яка кількість заяв і директив, на які часто витрачають багато часу керівники районних комітетів», — писалось у статті, котра, до того ж, навчала редакторів, як потрібно будувати плани, щоб досягти бажаних результатів і як переконливо подавати необхідну точку зору. Того року статті про керування пресою з’являлись у журналі «Партийное строительство» фактично щомісяця. Вони відображали серйозне ставлення правлячої еліти до подаваних у пресі інтерпретацій політичної та військової ситуації, що швидко змінювалася, і визнання нею важливості преси для конструювання інтерпретацій, вигідних імперії.

Упродовж 1931–1941 років «Правда», «Известия», «Литературная газета» та інші головні російські щоденні і щотижневі газети та журнали артикулювали ті погляди та думки про підпорядковані народи, які вважалися правильними. Постійні перетасовування фактів були, безперечно, навмисними, щоб забезпечити їх краще засвоєння і зробити невід’ємними частинами картини, яка слугувала метрополії. Преса заохочувала до національної ворожнечі за допомогою статей, віршів, доповідей, свідчень і гасел. Як зазначив Дж. Т. Ґросс, у ті непевні часи друковане заохочення в пресі до нападів на окремі небажані соціальні групи підкорених країн було рівнозначним наданню дозволу на відстріл цього сегмента населення 38. У такий спосіб українців і білорусів нацьковували на поляків у Західній Україні і Західній Білорусії. Під час війни з фінами преса намагалася викликати ненависть до «білих фінів», (білофінів), прагнучи, щоб фінське суспільство було розділене на дві частини: одну — прихильну до Радянського Союзу і готову до входження до нього та другу — ворожу до нього. Складовою частиною цієї кампанії була й спроба натравити карелів на фінів, проголошуючи фінську, а не карельську мову мовою новоствореної Карело-Фінської Республіки. Після приєднання до СРСР Північної Буковини та Бессарабії було розгорнуто кампанію розпалювання ненависті до румунів, які жили на цій території; розпочалася також атака на «українських націоналістів». Після нападу на Радянський Союз нацистів свою частку осуду та паплюження одержали німецька культура й німці. Єдиною національною групою, якої ніколи не очорнювали, були росіяни, тоді як найбільш тривалою була кампанія проти поляків. Ці кампанії у пресі дають численні свідчення про застосування росіянами в той час колоніальної стратегії.

Протягом місяця після радянського вторгнення в Польщу фактично в кожному випуску всіх головних радянських газет була принаймні одна ворожа до Польщі та поляків стаття чи вірш (максимальну кількість — тридцять дев’ять — таких статей і віршів було надруковано в газеті «Правда» від 19 вересня 1939 p.). Польщу було показано як країну нерозумних і жорстоких людей, які змогли якось вижити між двома високоцивілізованими народами, — німецьким і російським. Преса заохочувала ненависть до «панської Польщі», «польських панів», «панів», чи просто «поляків», незважаючи на той факт, що уряд Другої Речі Посполитої скасував усі титули для знаті. Конотації слова «пан» у російській мові вказують на те, що преса зверталась не тільки до соціального класу, але також, і головним чином, до польської національності і товариських манер, які традиційно сприймалися росіянами як претензійні і надмірно укорінені у поведінці вищих верств населення (свідченням чого є вживання слова «пан» у романі Достоєвського «Брати Карамазови» 39). Проти цього набору польських мішеней використовувалася зневажлива лексика у статтях, віршах і оповіданнях, написаних росіянами з досі незаплямованою репутацією. Поляків паплюжили такими методами, які можуть здаватися неефективними й наївними для американця, але які збурювали почуття за умов війни і бідності. Польщу представляли як місце, де маленька група польського панства кривдила мільйони білорусів, українців і євреїв. Серед читачів «Правды» та інших газет створювалось враження, що Польща була населена переважно не-поляками, які радо вітали своє визволення. Свідки страхіть польського правління писали про пережиті страждання до газет удома та за кордоном, і голослівні заяви Гітлера про Польщу наводилися із схвальними коментарями.

Преса пропонувала також свою інтерпретацію чуток про депортації до Сибіру та Середньої Азії. Провінційні російські газети отримували з цих основоположних публікацій сигнали про те, як потрібно формулювати та описувати події. Те, що друкувалося в «Правді» одного дня, майже гарантовано передруковувалося в «Известиях» наступного дня чи через день і через день чи трохи пізніше — в районних і спеціалізованих газетах і журналах. У місцевих «правдах» з одноденним запізненням передруковувалися статті з московської «Правды». Якщо протягом чотирьох тижнів про одне й те саме питання було написано багато статей, то воно вважалося важливим: це означало, що певну точку зору підтримували й надавали їй великої ваги. Одна-єдина стаття про певне питання означала, що це питання на той час не вважалося високопріоритетним.

На відміну від періоду радянсько-нацистської співпраці, упродовж періоду з січня 1937 р. до вересня 1939 р. радянська російська преса присвячувала полякам, фінам і румунам небагато уваги. По суті, жодна стаття не вказувала на те, що редактори знали про наміри поглинути території, на яких жили ці народи. Хоча провідні члени партії час від часу обговорювали такі плани, однак не вживалося заходів, спрямованих на формування громадської думки про необхідність приєднання цих земель 40. Наприкінці 1930-х років редактори головних радянських періодичних видань сприймали Центральну і Східну Європу як частину Заходу. У принагідних статтях цей регіон визначався як «західний». Чеські й польські газети цитувалися в оглядах західної преси; літературу цих країн називали західною. Наприклад, 5 травня 1938 р. у статті М. Пожарського «Советская литература на Западе», надрукованій у «Литературной газете», цитувалися переклади радянських письменників польською й чеською, а також англійською, французькою й німецькою мовами. Пожарський стверджував, що Німеччина посідала перше місце серед західноєвропейських країн за кількістю перекладів радянських авторів, Чехословаччина й Польща були на другому місці, а Франція — на третьому.

На перший погляд, партійні публікації не «передбачали» союзу з Гітлером, і друкувалися статті, ворожі до німців. Проте та дивовижна наполегливість, з якою вони повідомляли про передбачувані напади нацистської Німеччини на країни, які росіяни незабаром окупували, свідчать про інше. У січні 1939 р. журнал «Партийное строительство» мав розділ «Боротьба проти фашизму та війни», в якому йшлося про Німеччину. У міжнародному розділі цього журналу, котрий виходив щодва тижні, І. Вікторов скаржився, що «Румунія і Польща визначені як наступні жертви фашистської агресії…. Фашисти готуються до нападу на Румунію, Польщу та Литву» ⁴¹. 20 червня 1939 р. в «Литературной газете» і 1 серпня 1939 р. в «Ленинградской правде» були надруковані критичні вислови про Німеччину. Лише за декілька днів перед підписанням пакту з Німеччиною «Правда» ще писала про «утиски поляків у Німеччині» та «антипольську демонстрацію в Гданську (Данцигу)», «окуповану фашистами Чехословаччину» (20 серпня) та «продовження антипольської кампанії в Німеччині» (21 серпня). Упродовж сторіч росіяни в союзі з Німеччиною боролися за «колоніальну нагороду» у вигляді Польщі, Литви, Білорусії та України, і навряд чи в довгострокових радянських планах виключалася можливість укладення ще одного такого договору.

Підписання 23 серпня 1939 р. Пакту про ненапад між нацистською Німеччиною і радянською Росією поклало край усілякій подальшій критиці нацистської Німеччини. Слово «фашист» зникло, і буквально протягом одного дня преса зайняла пронацистську позицію стосовно Європи. Було розгорнуто антипольську, антифінську та антирумунську пропагандистську кампанію.

З 24 серпня 1939 р. про події на польсько-німецькому кордоні повідомлялося з офіційного нацистського погляду. Зникли посилання на польську пресу, зате стала часто цитуватися газета «Volkischer Beobachter». Так, 27 серпня «Правда» повідомила, що німецькі газети писали про «дедалі сильнішу загрозу німецько-польського воєнного конфлікту», натякаючи цим самим на те, що посиленню ворожості сприяли обидві сторони; отже, це повідомлення сигналізувало про перехід до відкритої антипольської кампанії.

31 серпня 1939 р. у п’ятьох рядках на останній сторінці «Правды» повідомлялось, що в Польщі оголошено загальну мобілізацію і що припинено весь залізничний рух між Польщею й Німеччиною. Через кілька днів про вторгнення нацистів у Польщу було повідомлено як про «воєнний конфлікт між Німеччиною і Польщею». У «Правде» від 5 вересня були описані страждання і незручності мешканців Берліна під час війни. Того самого дня «Правда» повідомила, що польська влада заарештувала двох німецьких дипломатів, і натякнула, що німці повинні будуть вжити необхідних заходів у відповідь. Наступного дня «Правда» написала, що відреагувавши на дії поляків, німці заарештували двох польських дипломатів у Берліні. За повідомленням «Правды» від 14 вересня, поляки порушили також радянський кордон: за чотири дні перед радянським вторгненням у Польщу польські військові літаки перетнули кордон СРСР, не питаючи на те дозволу. 15 вересня «Финансовая газета» повторила ці рядки. 13 вересня «Правда» оголосила про можливе антипольське повстання у «Східній Галичині», в яку через чотири дні вторглася Червона Армія.

Літературні кола СРСР були так само, як і преса, втягнені у виправдання радянських імперських планів щодо Польщі. Кампанію з розпалювання національної ворожнечі було розпочато на зібранні московського відділення Спілки радянських письменників, яке відбулося в день вторгнення в Польщу Червоної Армії і про яке повідомили на наступний день у «Правде». Засіданням керував Федір Гладков. На зібранні були присутні більше ніж 200 письменників. Як можна було передбачити, вони вирішили підтримати вторгнення й надіслали Сталіну листа такого змісту:

Серед тих, хто підписав цього листа, були Маргарита Алігер, Олександр Богданов, Федір Гладков, Ілля Сельвінський та український письменник Микола Чернявський, який пізніше загинув у сталінському Гулагу.

Так почався період паплюження всього польського і представлення Польщі як місця, в якому купка польських панів гнобила велику кількість національних меншин. Масово друкували статті з такими назвами, як «Свята ненависть», щоб розворушити емоції і спонукати до влаштування погромів поляків 43. 19 вересня 1939 р. Маргарита Алігер опублікувала в «Правде» вірша, сповненого ненависті, під назвою «17 сентября 1939», тобто дня вторгнення в Польщу. Вірш виділяється навіть на тлі численних тогочасних образливих заяв про Польщу:

Це була не ода до Сталіна, написана кимсь, хто відчайдушно намагався вижити, а слова твердої переконаності в тому, що Польща мусить загинути, що її повинні підкорити «ребята», які розмовляють «на великом русском языке». Важливо, що у вірші прикметник «великий» призначений не для радянських, а для російських речей. За умов аґресивної війни, яку вела радянська «Імперія», звеличування Маргаритою Алігер російської мови не особливо відрізнялося від вихваляння нацистськими письменниками вищості німецької культури.

Гнів Алігер був частково зумовлений її комуністичними переконаннями. Вона вірила у свої комуністичні ілюзії, які виявились абсолютно неправильними навіть за її життя, і зазнали повного краху в 1980-х роках, завдавши страшного удару по людях і культурах. Вірш, однак, ґрунтувався також на тій старій російській традиції колоніальних прагнень, на оспівуванні «російського прапора над білою Хівою», на спонуканні Кавказу до упокорення перед генералом Єрмоловим, на радощах від різанини цивільного населення у Варшаві генералом Суворовим та від винищення цивільного населення генералом Скобелєвим у середньоазіатській фортеці Ґок-Тепе. В усіх цих випадках присутнє привласнення перемоги художньою літературою, яка знімає з титульної нації імперії звинувачення у втраті ресурсів і життів і подає ці втрати як інвестування в цивілізаторську місію Росії або Радянського Союзу.

У тому самому номері «Правды» було опубліковано ще 38 статей, віршів, оповідань і розповідей очевидців про радянське вторгнення до Польщі. Таке масоване літературне заступництво вказує на те, що «Правда» повинна була знищити в російськомовному сеґменті радянського населення будь-які сумніви в необхідності цього вторгнення. Схоже також, що нацистсько-радянський пакт про ненапад зміцнив впевненість керівників преси у своїх переконаннях: потрібно було бути твердо переконаним у своїй правоті, щоб повідомити про вторгнення в сусідню країну як про перемогу миру та справедливості.

15 жовтня 1939 р. «Литературная газета» дала зрозуміти, що після воєнного вторгнення в Польщу настав час її культурного привласнення. Скоро після вступу в Польщу Червоної Армії, писала газета, туди поїхали письменники та журналісти «для проведення зборів, розповсюдження листівок, публікації статей у газетах і участі в роботі місцевих органів влади». Це означало, що російські письменники й журналісти зайняли видавничі приміщення польських видань. Про долю польських журналістів у той час не повідомлялося, але з інших джерел відомо, що ті, кому на зміну прийшли росіяни, були звільнені, вбиті або заслані в Гулаг ⁴⁵.

30 вересня 1939 р. «Правда» опублікувала дві поеми: Самуїла Маршака та Віктора Гусєва. Вірш Маршака «Цими днями» («В эти дни») описує вступ Червоної Армії до міста Молодечно в Західній Білорусії. Тут «українці та росіяни, молоді та старі» «щиро вітали» радянських солдатів. Солдати беруть на руки дітей і обіцяють їм велике майбутнє. Поема Гусєва «Щастя» розпочинається описом потоптання гербів польських аристократів. Білоруський селянин розповідає радянському солдатові-росіянину про те, як жахливо жити в «панській Польщі» і який він щасливий бачити своїх радянських «братів». У тому самому номері «Правды» Валентин Катаєв у своїх «Дорожніх нотатках» описує страшну картину життя в Другій Речі Посполитій і щасливих селян, які радісно вітають радянських солдатів. Крім того, Катаєв опублікував у газеті «Правда» ще п’ять панегіриків, присвячених радянському вторгненню ⁴⁶. Катаєв також зробив внесок у розпалювання міжетнічної ворожнечі, використовуючи брехню: він заявив у випуску «Правды» від 18 жовтня, що євреї «у панській Польщі» не мали права голосувати на виборах. Насправді ж різні єврейські партії весь час мали змогу обирати своїх представників до Сейму; крім того, в інших політичних партіях і групах також було чимало осіб єврейського походження ⁴⁷. 22 жовтня 1939 р. Катаєв надрукував статтю, в якій описується гірка радість дружини «комуніста, котрого застрелили поляки», і яка тепер стала громадянкою Радянського Союзу.

Колоніалістські прагнення радянської влади виявилися також у висуванні нею на перший план аналогічних прагнень поляків, чий контроль над Західною Україною та Західною Білорусією мав династичну мотивацію, але був також класично колоніалістським. За часів Другої Речі Посполитої етнічні поляки в Україні та Білорусії користувалися лінґвістичними та соціальними привілеями, яких не мали українці та білоруси. Радянські власті скористалися їх обуренням цією ситуацією й використовували українців, білорусів і євреїв як засіб, щоб змусити поляків сплачувати за скоєне, та ще й з високими відсотками.

10 жовтня 1939 р. «Литературная газета» надрукувала листа у віршах, складеного групою осіб, котрі підписалися як «комсомольські поети». Цей лист адресувався робітникам Західної України та Західної Білорусії, і в ньому йшлося про два міста, які до війни належали до Польщі: Вільнюс (Вільно) та Перемишль. (Нині Вільнюс є столицею Литви, а Перемишль розташований у південно-східній Польщі.) У листі заявлялося, що ці два міста були, відповідно, білоруським та українським. Крім того, у ньому описувалися страждання білорусів і українців під польським правлінням і висловлювалася радість від того, що Червона Армія поклала їм край.

У «Литературной газете» від 26 листопада 1939 р. було опубліковано вірш Євгенія Долматовського «Північ» [ «Полночь»], у якому описано старий великий родинний дім, який раніше належав польському аристократу, а тепер у ньому розташувалися російські козаки. Долматовський багатослівно говорить про Москву — у спосіб, що нагадує «Три сестри» Чехова. У контексті цього вірша, в якому йдеться про вивезення і вбивства етнічних поляків в Україні, згадки про Москву — її вулиці та бульвари, молодих дівчат і перехожих — створюють дивне враження. Подібним зведенням ідеологічного фундаменту характеризується також стаття П. Корнієнка «Завершення багатовікової трагедії» («Конец многовековой трагедии») у тому самому числі «Литературной газеты». Ця стаття стверджує, що росіяни та українці належать до одного народу, тоді як «польські поміщики» є ворогами перших і других. У статті наводяться цитати з начебто надрукованої в 1879 р. в Лембергу, який тоді перебував під австрійським правлінням (польська назва міста — Lwow, українська — Львів), книжки «Історія Польщі, Литви та Рутенії». За словами автора статті, у цій книжці всіх слов’ян поділено на «давніх поляків, поляків і правителів» (ляхів, поляків і владик). Висвітлення поляків у такому неґативному світлі, з підкресленням того, що вони нібито привласнили ранню історію слов’ян, у ті бурхливі часи могло тільки заохочувати до насильства проти них.

У вересні та жовтні 1939 р. в радянській російській пресі з’явилося незвичайно багато статей із возвеличенням всього російського і нагадуванням росіянам про польськоросійські війни XVI і XVII століть. У численних статтях, поемах і оповіданнях читачі підштовхувалися до висновку, що росіяни, українці та білоруси належать до одного народу. 10 жовтня в «Литературной газете» В. Перцов писав про «славне воєнне минуле російського народу». У тому самому тижневику від 26 вересня було опубліковано поему Пятра Глабки із східної Білорусії, яка належала до СРСР. У поемі говориться, що Білорусію та Росію розділили злочинні «польські пани»: «Нас країна одна породила / Та неоднакове щастя дала / Ми росли всьому світові на диво / Вас скрізь неволя підстерігала» ⁴⁸.

Стаття Михайла Живова «Судові свідчення польської літератури» [ «Свидетельские показания польской литературы»], опублікована в «Литературной газете» 10 жовтня 1939 р., малює жахливі картини життя людей праці в «панській Польщі». З цієї статті можна зробити висновок, що невелика банда «польських панів» пригноблювала маси непольського міського та сільського пролетаріату. Усупереч цьому твердженню, в радянському щомісячному юридичному журналі «Советская юстиция» в 1940 p. було визнано, що для судів, розміщених у містах і селищах Західної Білорусії, потрібно було шукати перекладачів, оскільки місцеве населення розмовляло виключно польською мовою» ⁴⁹.

Максим Рильський опублікував два антипольські вірші в газетах «Правда» (24 березня 1940 р.) та «Известия» (17 вересня 1940 р.). У другому з них він згадує про першу річницю встановлення радянського панування в Західній Україні, називаючи його «великим». «Сліди [польської] шляхетності зникають»; вже немає «панів», які «правили», заявляє Рильський. Однак коли вітер історії змінив свій напрямок, Рильський також змінив свій тон, публікуючи 13 серпня 1941 р. в «Известиях» пропольську статтю. Сталін, наляканий нападом Гітлера, дозволив полякам, ув’язненим у Гулагу, записуватись до польської армії. Рильський, відповідно, почав оспівувати «націю Міцкевича, Словацького, Шопена та Коперника», закликаючи поляків героїчною боротьбою «стерти сором» нацистської окупації. Цей випадок демонструє діапазон маніпулятивних можливостей, які мала у своєму розпорядженні імперія щодо примусово німих підкорених народів.

Однак до вторгнення Гітлера в Радянський Союз на поляків був відкритий сезон полювання. В окупованих містах і селах східної Польщі та західної Білорусії організовувалися збори «інтелігенції». Зрозуміло, що ці збори одноголосно підтримували радянську владу. Так було, зокрема, у Мінську та Білостоці (газета «Правда», 1 жовтня 1939 p.), Вільнюсі («Правда», 2 жовтня 1939 р.) та Слонімі («Правда», 26 вересня 1939 р.). У «Правде» від 9 жовтня повідомлялося, що 6500 представників інтелігенції, які в «панській Польщі» були безробітними, тепер одержали роботу в «білоруському» місті Вільнюсі. У цій статті стверджується, що «панська Польща придушувала білоруську культуру».

Такі самі почуття висловлюються й у вірші Михайла Ісаковського «На сході сонця», опублікованій у газеті «Правда» від 27 вересня 1939 р. Ісаковський, подібно до Маргарити Алігер і Валентина Катаева, у той час з особливою завзятістю таврував усе польське. Інші антипольські вірші Ісаковського були надруковані у «Правде» від 6 жовтня і 5 листопада 1939 р. 15 жовтня «Литературная газета» надрукувала рецензію на видану в дитячому видавництві «Детиздат» книжку під назвою «Брати» [ «Братья»], яка, схоже, була збіркою антипольських віршів для дітей. Швидкість, із якою цю книжку було опубліковано та рецензовано, свідчить про те, що принаймні частина матеріалу мусила бути підготовлена ще до радянського вторгнення, після якого на час виходу книжки минуло чотири тижні. За словами рецензента, книжка починається з опису розбирання солдатами Червоної Армії прикордонних знаків на польсько-радянському кордоні.

Крім того, Ісаковський постійно плутав російське з українським і білоруським. В опублікованому в «Правде» вірші «Цими днями» [ «В эти дни»] він пише про боротьбу з поляками на смерть і завважує, що жителі України та Білорусії були «простими російськими хлопцями» («простые русские ребята»), які любили свою російську батьківщину. Завдання Ісаковського полегшувалося неоднозначністю слова «русский» (що обговорювалося в першій главі цієї книжки). У цьому вірші білоруський селянин висловлює своє захоплення Червоною Армією і її дисциплінованим і строгим підходом до приватної власності в Західній Білорусії. Він звертається до Червоної Армії з такими словами: «Зі шляхтою ви на смерть воювали / а нам навіть не замутили води / Ні яблука ні разу не зірвали, / Не затоптали жодної грядки» 50. На жаль, ці слова виходять надто далеко за межі дозволеного поетичною фантазією. Повідомлення з містечок і сіл Західної Білорусії малюють зовсім іншу картину ⁵¹.

У вірші, опублікованому в «Правде» 10 жовтня 1939 p., Семен Кірсанов звинувачує, що в «панській Польщі… шляхтич, ксьондз і поліцейський змушували всіх працювати до повного виснаження». Подібні погляди Кірсанов опублікував також у «Правде» від 15 листопада 1939 р. Крім того, 23 липня 1940 р. у «Правде» було надруковано його вірша з описом того, як Латвія, Литва і Естонія добровільно приєдналися до Радянського Союзу — країни, яку поет порівняв з магнітом («страна-магнит»). А найсильнішим магнітом, каже Кірсанов, був сам Сталін — до нього нестримно тягне різні народи. «Старий світ стає трішечки меншим, тоді як ми приймаємо до себе радянські Естонію, Литву та Латвію», — запевнює Кірсанов. Ця фраза повторює слова В’ячеслава Молотова з уже згадуваної промови, в якій він хвалився, що старий світ має «трохи посунутися» («потесниться»), щоб уступити місця розширеному СРСР.

Олександр Твардовський, який у 1960-ті роки став однією з провідних фігур анти-сталінського табору, у роки дії пакту Сталіна — Гітлера писав зовсім інші речі. У «Правде» від 10 жовтня 1939 р. він опублікував вірша про напад Червоної Армії на Польщу: «Поляки тікають від солдатів Червоної Армії, від пісні вільних людей, від великої правди». 29 жовтня 1939 р. у «Правде» було надруковано ще одного вірша під назвою «Слово про землю» [ «Слово о земле»], в якій колективний оповідач висловлював свою ненависть до польських панів і називав польську владу «незаконною та проклятою» («неправая и проклятая власть»). Твардовський звинувачував, що «ми працювали на проклятих польських панів, / а тоді мусили просити в них про кусень хліба». Слово пан і похідні від нього вживаються в цьому короткому вірші сім разів, весь час як протиставлення «нам» або народові, який, неявно, складається з росіян, українців і білорусів. Використання у назві вірша слова «земля» (яке може означати ґрунт або територію) наштовхує на думку, що ця земля є виключно російською /білоруською /українською, хоча на цій багатоетнічній території жили і працювали також і поляки. Це слово має в російській мові різноманітні та позитивні конотації, отже, слова: «Ми зробили чесну справу… ми виступили за рідну землю» («На честное дело мы гили… Где видано, добрые люди / Своей чужаться земли») зміцнюють у читачів переконаність у тому, що росіяни чинили правильно, ведучи наступальну війну.

До переліку письменників, які прославляли радянське вторгнення у своїх статтях, віршах і заявах, належали М. Бронков («Литературная газета», 26 вересня 1939 p.), Олександр Корнійчук («Правда», 26 вересня 1939 р.), Янка Купала («Правда», 6 жовтня 1939 p.), Василь ЛебедєвКумач і П. Лідов («Правда», 8 жовтня 1939 р.), П. Пономаренко («Правда», 3 червня 1940 р.), К. Потапов («Правда», 2 жовтня 1939 p.), Олександр Прокоф’єв («Ленинградская правда», 22 вересня 1939 p.), Ілля Сельвінський («Правда», 18 вересня 1939 p.), А. Сітковський («Литературная газета», 17 вересня 1939 p.), Є. Степанов («Правда», 4 жовтня 1939 p.), Микола Тихонов («Правда», 29 листопада 1939 p.), Степан Тудор і Ванда Василевська («Правда», 27 жовтня і 7 листопада 1939 р.), Віктор Вінніков («Правда», 6 листопада 1939 р.) та Йосиф Уткін («Литературная газета», 15 жовтня 1939 p.). Така лавина антипольських статей у вересні — листопаді 1939 р. свідчить про організовану державою пропагандистську кампанію з поширення антипольських настроїв, метою якої було заручитись підтримкою підпорядкованих народів у період приєднання до Радянського Союзу нових територій. Вона вказує також на те, що колоніальні прагнення радянської Росії хоча й були продовженням давнього російського бажання приєднати землі, котрі лежать на захід від етнічно російських територій, та внаслідок поєднання з комуністичною ідеологією призвели до розпалювання міжетнічної ворожнечі у значно більших масштабах, ніж це було за часів царської імперії.

У газеті «Правда» від 18 вересня 1939 р. був опублікований виступ міністра закордонних справ СРСР Молотова по радіо, який заявив, що «розвиток подій показав, що польська держава неспроможна уберегти себе від розвалу». Далі ця газета процитувала ноту, надіслану польському послу в Москві радянським урядом, у якій оголошувалося, що Радянський Союз прийняв рішення «взяти під своє крило Західну Україну та Західну Білорусію». Отже, приєднання території, яка зрештою стала колонією радянської Росії, ставало таким чином начебто прийнятним відповідно до міжнародного права. У своєму виступі перед Верховною Радою СРСР, присвяченому зовнішній політиці Радянського Союзу (текст цього виступу було повністю опубліковано в журналі «Советское государство и право»), Молотов заявив, що населення приєднаних територій тепло вітало Червону Армію і що воно було готове скинути «панське ярмо» 52.

У «Правде» від 19 вересня 1939 р. Є. Ярославський засудив польський уряд як нелюдський і деспотичний. Цього самого дня в «Правде» з’явилися також статті під такими заголовками: «Свято в селах Західної Білорусії», «Наші брати тепер житимуть з нами в одній великій сім’ї», «Червона Армія — наш найкращий захисник» та «Радянський народ і його доблесна Червона Армія з честю виконують свій священний обов’язок». У «Правде» від 25 вересня 1939 р. написано, що українці, білоруси й навіть поляки у Сполучених Штатах Америки дуже зраділи, коли почули про успіхи Червоної Армії у східній Польщі. (Джерелом цієї інформації, як повідомила «Правда», була газета «Daily Worker».) У «Правде» від 15 жовтня 1939 р. А. Козлов у статті «Сільське господарство в Західній Україні» написав, що «прихід Червоної Армії поклав край національному гнобленню та насильницьким діям поліції; він ознаменував початок нового життя, в якому буде земля, свобода, матеріальний добробут і процвітання культури». 26 вересня Борис Пономарьов заявив у «Правде» про «кривавий терор, запроваджений польською шляхтою». У тій самій газеті за 10 жовтня каштан А. Рєзвих описав, як він та його товариші збили польський літак і отримали перемогу над «рештками польської армії». Користаючись цією масованою кампанією для формування відповідних традицій, радянські історики протягом близько половини століття описували агресію Радянського Союзу проти Польщі як «визволення Західної України та Західної Білорусії від польського ярма» 53. Протягом пострадянського періоду до цієї імперської інтерпретації було внесено лише мінімальні зміни (або й не було внесено жодних).

Аналогічно про війну з Фінляндією було сказано, що її спричинили фінські «провокатори», а анексія Бессарабії та північної Буковини описувалася як «повернення» цих територій до Радянського Союзу 54. Генерал Петро Григоренко у своїх «Спогадах» показує, що ці погляди не ставили під сумнів навіть так звані дисиденти. Григоренко присвячує одну сторінку із своєї 500-сторінкової книжки радянсько-фінській війні та анексії фінської території, але не згадує про агресію Радянського Союзу проти балтійських країн і Румунії 55. Популярна французька праця з російської історії, написана наприкінці XIX століття, — книжка Альфреда Рамбо (Alfred Rambaud) «Експансія Росії: Проблеми Сходу та проблеми Далекого Сходу» — ґрунтувалася переважно на творах російських імперських історіографів, які мали тенденцію до применшення суперників Росії 56; так само деякі західні історики у XX столітті користуються здебільшого російськими джерелами, практично повністю іґноруючи праці істориків з Варшави, Кракова, Вільнюса, Києва, Таллінна та Риги. Це класичний «орієнталістський» підхід, згідно з яким потужна імперська держава змушує світ прийняти власну інтерпретацію щодо ЇЇ колоніальних завоювань.

У вересні та жовтні 1939 р. «Правда» та інші газети друкували численні повідомлення про начебто спонтанні мітинги трудящих в Україні та Білорусії, на яких лунали заклики до «звільнення наших братів від утисків польських поміщиків» і висловлювалася підтримка «мудрого рішення радянського уряду» вдертися в Польщу. «Велика радість панує у визволених містах і селах», — писала 18 вересня 1939 р. газета «Правда». «Финансовая газета» від 30 вересня 1939 р. повідомила, що під час такого святкування в місті Білостоці «двадцятирічний маляр Ґольдкор, який відбував покарання в концентраційних таборах польських панів… запропонував надіслати телеграму з подякою товаришу Сталіну». «Правда» від 20 вересня 1939 р. описала «збори інтелігенції» в місті Слонімі, розташованому у Західній Білорусії. У цьому місті з населенням менше 20 тисяч чоловік на ці збори, згідно з газетою, прийшли 750 представників місцевої інтелігенції, зокрема «доктори Вейсс і Коварський», які виступили з антипольськими промовами. У статті в «Правде» від 13 жовтня Г. Рихлін висміяв Томаша Капітулко, колишнього голову профспілок у Білостоці, тільки за те, що Капітулко був поляком. У номері «Правды» від 20 жовтня А. Еріх писав про «західну Білорусію, яку мучили поляки». «Правда» від 29 вересня 1939 р. опублікувала свідчення пана Праґєра про його перебування в «польському концентраційному таборі». 10 березня 1940 р. «Правда» надрукувала статтю під назвою «Листи із західних частин України та Білорусії», в якій було сказано, що певна американська єврейська щоденна газета (якої не було названо), котра виходить у Нью-Йорку мовою ідиш, видає спеціальний додаток, де публікує листи з окупованої Радянським Союзом Польщі. Зокрема, мешканець міста Гродна нібито писав своєму братові у Сполучених Штатах таке: «Дорогий брате, тепер ми вільні. Ми маємо роботу і стараємось забути про жахливе життя, яке було раніше в Польщі». Інший чоловік, який, очевидно, переїхав із окупованої нацистами Польщі, писав у своєму листі: «Дорога Женні, ти не можеш навіть уявити собі доброту радянських людей. Ми були обдерті, голодні, замучені й нещасні. Вони нас нагодували й дали нам води. Радянський Союз є справжньою батьківщиною для всіх гноблених людей». Увага, приділена радянськими газетами єврейським прізвищам, у цих свідченнях навряд чи була випадковістю і, мабуть, редактори чудово знали, що в належний час це призведе до спалаху антисемітизму серед поляків 57. Не можна скидати з рахунку й вплив таких статей на ставлення американських євреїв до Другої Речі Посполитої.

Принцип «поділяй і володарюй» застосовували також, конструюючи картини минулого в такий спосіб, щоб нагадати російському населенню часи, коли панівною нацією були не росіяни, а поляки. Опера Михайла Глінки «Життя за царя», поставлена в Москві, про яку багато писали, сягає того періоду в російській історії (відомого як «смута»), коли польсько-шведський спадкоємець престолу Владислав Ваза претендував на московський трон. (У пострадянській Росії взяли з цієї опери на короткий час національний гімн, і це, очевидно, було свідченням того, що російські еліти вважали російсько-польські відносини важливими в психологічному плані для формування росіянами власного образу) 58. У жовтні та листопаді 1939 р. російські періодичні видання друкували рецензії на фільм «Мінін і Пожарський», у якому йшлося про часи польської окупації Москви в 1610 р. Наприклад, 26 жовтня 1939 р. рецензент Георгій Шторм так описував польський похід на Москву: «Поляки забирали худобу, вбивали селян, спалювали села та містечка… В черепах людей заводилися рої бджіл». Того самого дня і в тій самій газеті П. Павленко з осудом писав про «польську цензуру» у Львові. 18 грудня 1939 р. у статті А. Солодовникова в газеті «Правда» польську «панську» владу було звинувачено в утисках митців непольської національності. З листопада депутат Верховної Ради СРСР від Білорусії А. С. Малевич засуджував польське правління в Білорусії словами, явно розрахованими на емоційне сприйняття: «Польські пани, подібно до чорних воронів, запускали в наші серця свої гострі кігті». 13 листопада, коли східна Польща вже була в радянських руках, «Правда» все ще друкувала статті про «ярмо панської Польщі».

Радянська періодика того часу рясніла зображеннями польських панів як дегенератів і розпусників. Повідомлення з численних «визволених» міст описували розкіш, в якій начебто жили «пани», та вказували, що в їхні апартаменти вселилися прості люди. У жовтні 1940 р. газета «Правда» повідомила, що в самому тільки Львові в такі розкішні апартаменти та будинки вселилися понад дві тисячі сімей. Про долю колишніх мешканців цих будинків можна дізнатися з інших джерел.

Отже, велика кількість більш і менш видатних російських радянських письменників і політиків оспівувала вступ Червоної Армії в Польщу та виставляла його як визволення українців і білорусів від польського ярма, попри те, що насправді радянський напад, з якого б погляду на нього не дивитися, погіршив ситуацію. Письменники підтримали напад і, за умовчанням, пакт між Гітлером і Сталіним, який до нього призвів. Очевидно, цьому факту слід приділити більше уваги, оцінюючи радянську літературу 1930 — 1940-х років. Надто часто письменників тієї епохи розглядають так, начебто вони тільки дотримувалися канонів соціалістичного реалізму і їхнє концептуальне бачення світу не було глибоко загрузлим у трясовині брехливості, породженої імперською аґресивністю. Такі письменники, як Олександр Твардовський, котрий запевняв своїх читачів, що Радянський Союз вчинив чесно, увійшовши в Польщу, або Маргарита Алігер, котра писала про участь СРСР у руйнуванні Польщі як про початок нової ери в історії, були дуже далекими від правдивості. Такі письменники не тільки вислуговувалися перед режимом; вони, крім того, втягали російську літературну мову в болото брехливості й лицемірства, з якого їй було дуже важко виборсатися. Наслідки цієї ситуації для російської літератури і її вплив на концепції та ідеї, які переважають в російських літературних дискусіях, — або, якщо дивитися ширше, на «режим замовчування» («default mode») публічного дискурсу в Росії — досі ґрунтовно не вивчалися.

Преса використовувалася також для перекрученого зображення ставлення Сполучених Штатів до радянсько-нацистського пакту. У газеті «Правда» від 8 вересня 1939 р. зазначалося, що Президент США Франклін Д. Рузвельт похвалив Німеччину за дотримання міжнародного права, яке забороняло підводним човнам атакувати торговельні судна. Номери «Правди» від 31 серпня і 23 вересня 1939 р. повідомляли про зростання цін на нью-йоркській фондовій біржі; 17 вересня, у день нападу Радянського Союзу на Польщу, згідно з повідомленням у «Правде», спостерігалося зростання цін на токійській фондовій біржі. До того «Правда», здається, ні разу не наводила інформації про коливання цін на фондових біржах. 19 вересня 1939 р. «Правда» повідомила, що газета «Volkischer Beobachter» схвально відізвалася про радянський напад на Польщу. Стаття, про яку згадує «Правда», з’явилася у берлінському виданні цієї нацистської газети того самого дня, що й у «Правде»; отже, видавці «Правды» мусили мати до неї доступ ще до того, як її було опубліковано 59. 30 вересня 1939 р. «Правда» опублікувала інтерв’ю, яке дав ТАРС Йоахім фон Ріббентроп. Як зазначалося у редакційній статті, «німецько-радянську дружбу встановлено тепер остаточно…. Обидві держави прагнуть, щоб Англія та Франція припинили свою абсолютно безглузду боротьбу проти Німеччини… Якщо Англія та Франція цього не зроблять, то Німеччина та Радянський Союз знатимуть, як на це відповісти».

У радянській пресі 1939 — 1940-х років широко цитувалися промови Гітлера з прихильними коментарями. 2 вересня 1939 р. «Правда» надрукувала промову Гітлера в Рейхстазі, в якій він стверджував, що війну розпочали поляки, а не німці. 21 вересня 1939 р. «Правда» передрукувала уривки з виступу Гітлера 19 вересня у Ґданську (Данцигу), в якому він навчав поляків демократії, а 7 жовтня ця газета опублікувала ще одну промову Гітлера в Рейхстазі із заявою, що польська держава не мала права на існування і була побудована на «крові і кістках німців та росіян». У газеті «Ленинградская правда» від 10 листопада 1939 р. було детально відтворено виступ Гітлера у Мюнхені, а 1 лютого 1940 р. «Известия» передрукували частини його промови про прихід нацистів до влади.

В’ячеслав Молотов у своїй доповіді про зовнішню політику Радянського Союзу, детально висвітленій у «Правде» від 1 листопада 1939 p., захищав Гітлера та засуджував західні демократії. Молотов назвав Англію та Францію агресорами та замінив слово фашизм словом гітлеризм. Він казав, що «гітлерівську ідеологію можна схвалювати або ні — це питання політичних поглядів. Однак… не можна руйнувати ідеологію силою… Безглуздо і злочинно вести війну, щоб «повалити гітлеризм» під хибним гаслом «боротьби за демократію». Молотов затаврував цю війну за колоніальні прагнення Англії та Франції: як він твердив, ці держави намагалися повернути свої колоніальні володіння й через це вступили у війну. Далі, коли польська держава впала, радянський уряд «простягнув одну руку допомоги своїм братам українцям, а другу — братам білорусам». 29 вересня 1939 р. «Правда» опублікувала статтю про нацистсько-радянську дружбу, в якій писалося про «договір між Німеччиною й Радянським Союзом про дружбу та кордон між СРСР і Німеччиною… після розпаду колишньої польської держави». З березня 1940 р. Я. Вікторов у своїй статті в «Правде» зазначив, що війна «була задумана англійськими та французькими імперіалістами, які хочуть зберегти своє становище в Європі».

Цю антипольську кампанію супроводжувала проукраїнська та пробілоруська пропаганда. Проте ці дві останні кампанії були коротшими, ніж перша, і, схоже, слугували радше засобом для розпалювання антипольських настроїв у Західній Білорусії та Західній Україні, ніж елементом позитивної політики щодо українців та білорусів. Ці дві кампанії розпочалися невдовзі після підписання пакту Молотова — Ріббентропа.

Наприкінці серпня 1939 р. «Литературная газета» надрукувала статті, які пробуджували національну гордість українців і їхню ненависть до поляків. У кількох статтях згадувався командир української Червоної Армії Микола Щорс, який воював проти Симона Петлюри, союзника Пілсудського. Оголошувалося, що в Києві буде відкрито музей Щорса і що про нього пишеться опера. 19 вересня 1939 р. «Правда» повідомила про те, що триста працівників київського державного театру привітали «визволення своїх братів від гноблення польської шляхти». 27 жовтня у «Правде» було надруковано статтю про «визвольну війну українського народу проти поляків 1548–1653 років». 15 січня 1940 р. «Литературная газета» присвятила спеціальну статтю театральним п’єсам про Богдана Хмельницького — керівника українського повстання. У вересні та жовтні 1939 р. «Правда» та інші газети неодноразово публікували карти поділеної Польщі, на яких території по річку Віслу позначалися як «Західна Україна» та «Західна Білорусія». Традиційним для російської історіографії було подання Польщі як колючки в слов’янському тілі (через належність поляків до римо-католицької церкви) і заяв, що польська ідентичність була тільки спотвореною білоруською та українською ідентичностями. Такі погляди активно пропагувалися в XIX столітті, коли Польща не існувала як незалежна політична одиниця, і вони дуже впливали на погляди Заходу на Росію та Польщу 60. У 1939–1941 роках ці думки знову випливли на поверхню в російській радянській пропаганді.

Протягом вересня, жовтня та листопада 1939 р. в «Правде» друкувалися вірші й оповідання українською й білоруською мовами (Це єдиний відомий мені виняток із правила, згідно з яким усі статті в «Правде» мусили публікуватися російською мовою. — Ева Томпсон). Явно пропагувався союз між східнослов’янськими народами Росії, України та Білорусії. У «Литературной газете» від 15 листопада у вірші білоруського поета Пятруся Бровки йшлося про «панський батіг» і «панське ярмо», які вже не загрожують Білорусії. Автор заявив, що його народ хотів приєднатися до «Червоної Москви». «Польські пани мають зникнути» — такий висновок цього вірша. У вересні 1939 р. в Москві відкрилася «декада білоруського мистецтва». 17 вересня 1940 р. «Комсомольская правда» надрукувала поему Якова Хелемського «У вересні» [ «В сентябре»] про білоруського сироту, який після приходу радянських військ зміг вчитися у білоруській школі. «Правда» та інші радянські газети і журнали друкували статті про українського письменника Коцюбинського — «друга Горького» — та українських новелістів Стефаника й Мартовича («Правда» від 17 вересня та 4 жовтня 1939 p.).

Протягом часу радянського вторгнення з Радянського Союзу до західної Білорусії було надіслано 28 редколегій газет і журналів, які зайняли приміщення місцевих видань ⁶¹. Ці групи російськомовних осіб могли перекладати російську пропагандистську пресу місцевими мовами й допомагали артикулювати погляди, які могли б слугувати інтересам Москви. Водночас для шкіл Західної України було надруковано 7 мільйонів нових підручників. У одному тільки Львові до шкіл з російською мовою викладання було направлено на перенавчання 12 тисяч партійних активістів («Правда» від 11 жовтня та 4 грудня 1939 p.). «Литературная газета» від 26 жовтня повідомила, що польська цензура у Львові унеможливлювала продаж у книгарнях правдивих підручників із суспільних наук, але радянські власті усунули цю перешкоду, і ці книжки стали загальнодоступними. У цій самій статті повідомлялося також, що у Львові відкрилася російська книгарня з книжками для дітей. «Правда» від 8 серпня 1940 р. написала, що за часів, коли Білосток був під польським правлінням, його публічна бібліотека мала 22 тисячі книжок польською мовою; тепер вона налічує 60 тисяч книжок «російською, польською, білоруською, єврейською та іншими мовами». Варто зазначити, що на час польського вторгнення в Білостоцькому воєводстві проживало 1 004 370 етнічних поляків, 162 912 польських євреїв і 119 392 білорусів. У самому Білостоці національний склад населення був такий: 39 602 євреїв, 35 832 поляків і 1 358 осіб іншого національного походження 62.

У газеті «Правда» від 6 лютого 1940 р. А. Авдєєнко та С. Шухмін писали про польських робітників, яких обрали до заводської ради в Білорусії і які тоді відмовилися брати на роботу нових робітників, оскільки не хотіли наймати білорусів. З цього виплаває, що поляки були націоналістами і поганими людьми. 19 лютого ті самі автори опублікували статтю, в якій засуджувалися «тисячі власників крамниць, паразити старого Львова, які почали гарячково спекулювати… але ненадовго». «Правда» від 24 березня 1940 р. навела опис «святкування перемоги визволеним білоруським народом». 27 березня 1940 р. у Львові відзначали «свято визволених народів».

«Правда» від 28 жовтня 1939 р. зазначала, що «протягом 600 років Західна Україна стогнала під ярмом польських панів… і катів», натякаючи, очевидно, на те, що настала пора розплати. Дж. Т. Ґросс у своїй книжці про радянське вторгнення наводив приклади того, що заохочення до насильства було невід’ємною частиною політики Радянського Союзу на окупованих територіях і того, як це допомагало йому зміцнити свою владу в цьому регіоні ⁶³.

Радянська преса використовувала той факт, що в Польщі було мало фінансованих державою українських, єврейських і білоруських шкіл. Радянські власті відкривали такі школи невдовзі після вторгнення, однак, як скоро виявили українські та білоруські націоналісти, ці школи не були елементом справжньої українізації. Як тільки польську владу було остаточно ліквідовано і радянська влада стала почуватися безпечнішою, акцент змістився до російського націоналізму 64. У вересні, жовтні та листопаді 1939 р. в радянській російськомовній пресі підтримувалася впевненість у собі українців і білорусів, проте вона подавала також інформацію про збільшення кількості опублікованих і розповсюджених книжок і підручників російською мовою. Оскільки на цих територіях росіяни практично не проживали, то зрозуміло, що завданням цих книжок було підвищення рівня користування місцевого населення мовою метрополії, а також прискорення денаціоналізації білорусів та українців. До того ж російська радянська преса постійно плутала росіян з українцями та білорусами; іноді висловлювалася думка, що українська та білоруська мови — це діалекти російської. П. Лідов у «Правде» від 19 жовтня 1939 р. скаржився, що в панській Польщі, «у Бєльск-Підляському повіті Білостоцького воєводства [який становив частину Польщі до і після Другої світової війни та був переважно польським за складом населення як тоді, так і наприкінці XX століття,] не було жодної російської та білоруської школи». Це нарікання було справедливим стосовно білорусів, але навряд чи стосовно росіян, які в тих краях практично не проживали. «Правда» часто згадувала про «кровне братерство» між росіянами, білорусами та українцями, але не включала до цього переліку не менш слов’янських поляків. Мабуть, для тих, хто формував політику радянської російської держави, «кровний зв’язок» був значно менш важливим від імперських міркувань. Оскільки поляки орієнтувалися на Захід, їх не включили до так званого «кровного братерства». «Правда» нарікала, що як царський уряд, так і «панська Польща» докладали зусиль, щоб роз’єднати росіян і білорусів. У номері «Правды» від 16 листопада 1939 р. закликалося до «усунення національних суперечностей, умисно створюваних політикою польських панів». Справді, і царський, і польський уряди боролися з українським і білоруським націоналізмом. Оскільки поляки також мали імперські прагнення, вони намагалися запобігти білоруському та українському сепаратизмові, і їхня політика не ставила за мету посилювати націоналізм серед національних меншин.

У 1939 р. пропагандистська кампанія, спрямована на русифікацію Західної України та Західної Білорусії, була ще порівняно м’якою, ймовірно, тому, що український націоналізм ще не був повністю придушений і польська меншина все ще відігравала досить істотну роль. Коли В. Суботін обговорював питання реорганізації судової системи в Західній Україні та Західній Білорусії, він визнав, що, хоча судові засідання велися білоруською чи російською мовами, у містах потрібно було шукати перекладачів, які б знали польську мову 65. У «Литературной газете» від 26 жовтня 1939 р. П. Павленко оголосив, що у Львові відкрилася російська книгарня з особливо великим вибором дитячої літератури. С. Трегуб у газеті «Правда» від 8 серпня 1940 р. писав про «імперський польський чобіт, який топтав білорусів, євреїв і росіян». П. Лідов у «Правде» від 16 квітня 1940 р. згадував про «польську окупацію Гродна», тоді як у «Правде» від 17 вересня 1940 р. (у річницю радянського вторгнення) він назвав Гродно «древнім російським [русским] містом», — ще одне умисне змішування білоруського з російським. Л. Толкунов висловлював подібні погляди у статті про «визволення» Гродна, опублікованій у «Правде» від 17 липня 1944 р. Михайло Тардов у «Правде» від 28 листопада 1940 р. опублікував статтю про російський драматичний театр у Києві.

Наприкінці 1939 р. почали з’являтися статті з пересторогами проти української та білоруської культурної відмінності. 1 грудня 1939 р. Степан Тудор засудив у «Правде» українську незалежність. Він звинуватив українців у тому, що для досягнення своєї мети вони використовували «фізичний і моральний тероризм», включаючи терористичні замахи, саботаж на робочих місцях та соціальний бойкот. Вони, за словами автора статті, співпрацювали з польською поліцією, переслідували дітей лівих лідерів та усували книжки пролетарських письменників із шкіл і бібліотек. Центром цієї націоналістичної діяльності був журнал «Вестник» (зверніть увагу на російське написання) та додаток до нього для молоді «Накануне»; його варшавське видання «Ми» та католицьке «Дзвони». Названо низку українських авторів, котрі, як було написано в «Правде», виявляли націоналістичні тенденції: Євген Маланюк, О. Ольжич, Б. Кравців, Ю. Липа, Ю. Клен, Л. Мосендз, У. Самчук, Ю. Косач та інші.

У архівах Інституту Гувера зберігаються сотні документів і свідчень людей, що уціліли, які свідчать про те, що пропаганда в пресі проти поляків дала бажаний результат. Окремі із цих свідчень перекладено на англійську мову. Одним із таких документів є лист від підлітка на ім’я Маріян Кундзіч, якого було вивезено до Удмуртської автономної республіки і змушено працювати на шкідливій для здоров’я роботі. Він пише у своєму листі: «Деяких російських хлопців було призначено працювати слюсарями та токарями, але мене вони не захотіли взяти, бо я поляк. Я працюю по дванадцять годин на день, занурений у воді». У ще одному документі написано, що «радянська влада… ставилася до всього польського як до ворожого» 66. Бруно Беттельгайм (Bruno Bettelheim) писав про ті часи так: «Росія… вжила рішучих та енергійних заходів для зруйнування наявної структури польського суспільства і заміни його ворожим» 67.

До початку радянсько-фінської війни 1939–1940 років, протягом неї та після її закінчення проводилася ще одна пропагандистська кампанія — проти Фінляндії. Ще до початку Другої світової війни СРСР розглядав війну проти Фінляндії як одну з політичних можливостей. Фінляндія, так само, як і Польща, межувала з Радянською Росією і тому була потенційним воєнним здобутком. Імперську традицію посилював революційний запал, з яким більшовики ставилися до ідеї можливого встановлення комунізму в усьому світі. Саме в цьому контексті можна тлумачити зауваження Молотова про те, що жоден уряд, крім радянського, не стерпів би незалежної Фінляндії так близько від Ленінграда 68. Однак популярна преса зберігала мовчання про фінське питання, поки не розпочалися воєнні дії. Тоді й було розв’язано кампанію з очорнення фінів. У номері «Правды» від 28 листопада 1939 p., через два дні після того, як Радянський Союз звинуватив фінський уряд в обстрілюванні кордону, було надруковано карикатуру, на якій був намальований фінський пес, що гавкав на Радянський Союз, і останніх президента Польщі Ігнація Мосціцького та міністра закордонних справ Юзефа Бека, котрі дивилися на цього пса. Карикатура супроводжувалася таким написом: «Війну розпочали мілітаристські правителі Фінляндії, які втратили глузд. Вони мусять пам’ятати, що їхня доля буде такою самою сумною, як і доля rope-правителів Польщі». У наведеній нижче примітці читачам повідомлялося, що ці слова були взяті із виступів на зборах московських робітників. Далі в цьому самому номері «Правда» погрожувала, що «фінських авантюристів… буде знищено і роздушено, як численних комах». «Правда» повідомила також, що «гнів і ненависть до лютих паліїв війни» переповнювали серця працівників шоколадної фабрики у Львові і що працівники ленінградського м’ясокомбінату імені Кірова вимагали, щоб «фінські розбишаки були стерті з лиця Землі». Варто відзначити намагання подати Радянський Союз як сторону, котра постраждала, а Фінляндію — як агресора.

У газеті «Ленинградская правда» від 28 листопада 1939 р. було надруковано двадцять антифінських статей. Заголовки статей ілюструють емоційний тон цієї кампанії: «Злочинні інтригани», «Не буде помилування», «Ми відповімо розгромним ударом», «Палії війни заплатять», «Зупинити провокаторів», «Ми розіб’ємо ворога, якщо він не отямиться» та «Хто посіє вітер, пожне бурю».

«Финансовая газета» від 30 листопада 1939 р. повідомила, що двома днями раніше Радянський Союз висловив протест проти уявних планів Фінляндії захопити Ленінград і вимогу, щоб фіни відвели свою армію на відстань від двадцяти до двадцяти п’яти кілометрів від кордону. Коли Фінляндія відмовилася це зробити, радянська преса кинулася в атаку. «Правда» від 1 грудня 1939 р. звинуватила фінів у планах напасти на Ленінград. Серед епітетів, що їх «Литературная газета» використовувала для опису фінів, були, зокрема, такі, як «гади», «бандити» та «палії війни». «Доля польських панів мала б їх навчити», — писала 1 грудня 1939 р. «Литературная газета». «Фінські свині не наважаться упхати свої рила в радянський город», — заявила «Правда» 30 листопада 1939 р. Однак уже З грудня «Правда» повідомила про «непорушну дружбу між радянським і фінським народами»: Молотов і фінський комуніст Отто Куусінен домовилися про створення Фінської народної республіки. Цей договір був нетривким, і «білофіни» знову стали об’єктами нападів. «Финансовая газета» від 26 грудня 1939 р. писала про «варварство банди Маннергейма», яка змусила селян переселитися і стала «катом трудового народу» (Маннергейм був фінським генералом і головнокомандувачем). 30 січня 1940 р. «Известия» писали, що у Фінляндії відбуваються «масові арешти та вбивства мирних жителів». «Тисячі робітників арештовано, а сотні — вбито…Бандюки Маннергейма спалюють будинки, вбивають робітників і неймовірно тероризують населення», — заявляли «Известия». (Це дуже нагадує слова Георгія Шторма про злодіяння поляків у XVII столітті. Мабуть, ці два автори вивчали мистецтво літературної творчості за одним підручником.) У «Правде» від 23 лютого 1940 р. повідомлялося, що «прості фіни добре пам’ятають ущент заповнені фінські тюрми, терор і страхітливі тюремні присуди — ось умови, за яких стогнала вся Фінляндія». Так само, як і в антипольській кампанії, радянська російська преса вийшла далеко за межі марксистської термінології, розпалюючи ненависть до фінів. Фіни зображалися як шовіністи, вороже наставлені до всього російського 69. Все це вказувало на те, що серйозно розглядалося питання про приєднання Фінляндії до Радянської імперії.

Після припинення воєнних дій російськомовна преса знову намагалася створити враження, що правота була на боці Радянського Союзу. У листопаді 1940 р. в журналі «Советское государство и право» було наведено юридичні підстави для війни, які начебто мала Росія: фіни атакували Радянський Союз у листопаді 1939 p., однак, не здобувши нічого, крім втрат у своїй мілітаристичній авантюрі, 12 березня 1940 р. підписали мирний договір і відступили Радянському Союзу частини Фінляндії, прилеглі до Мурманської залізниці та до околиць Ленінграда 70. У газеті «Комсомольская правда» за 21 травня 1940 р. наводилися похвальні слова на адресу Тойво Антікайнена, кандидата до Верховної Ради СРСР, який брав участь у «розгромі банд білофінів у 1920 p.». Провівши час у «камерах тортур» «буржуазної Фінляндії», Антікайнен тепер був готовим «розповідати своїм виборцям про фінський світ нестатків і злиднів». 22 травня 1940 р. «Комсомольская правда» писала про Героя Радянського Союзу Валентина Пургіна, котрий воював з фінами в 1939–1940 роках. Пургін з двома товаришами опинився проти дев’яти фінів, один з яких кинув гранату й убив шістьох фінів і двох росіян. Пургін вижив, ділячись своєю їжею та «водкою» з двома пораненими фінами. Він розірвав одяг вбитих фінів, щоб перев’язати рани живим, але боявся спати поміж фінами, які були, зрештою, звичайними бандитами. Урешті-решт він розвів багаття, використавши «водку» для розпалювання, і його помітили й підібрали з радянського літака, надавши допомогу й пораненим фінам.

«Известия» від 3 червня 1940 р. розкритикували фінську статистику, яка стосувалася воєнних втрат. Фіни повідомляли, що вони втратили у війні 19 576 чоловік; насправді, за словами «Известий», їхні втрати сягали 70 тисяч і 15 тисяч померли від ран. Газета заявила, що майже половину фінської армії — 250 тисяч чоловік — було поранено, що фінський уряд подає світові «брехню, яка може викликати лише посмішку». Цифри, наведені «Известиями», різняться від тих, що їх навів Молотов, який сказав, що було вбито 60 тисяч фінів 71. «Правда» від 16 червня

1940 р. твердила, що до XIX століття фінської культури не існувало, і звинувачувала фінську буржуазію та інтелігенцію в культивуванні фінського шовінізму та неприязні до всього російського, — шовінізму, що штовхнув фінів розпочати війну, якої вони не могли виграти. Вже 18 вересня 1941 р. один із авторів «Известий» дискутував з фінським автором-еміґрантом, який сказав, що Радянський Союз, не маючи на те жодних підстав, бомбардував Фінляндію через двадцять чотири години після нападу Німеччини на СРСР. У журналі «Партийное строительство» Г. Купріянов намагався відокремити фінський народ, який жив у Фінляндії, від населення фінських територій, анексованих Радянським Союзом. Він писав про «карело-фінський народ» на відміну від «білофінів», які населяли Фінляндію, і рекомендував навчати в карело-фінських школах як фінської, так і російської мов ⁷².

У анексованих частинах Фінляндії планувалося створити російсько-фінський союз коштом економічно слабших жителів Карелії. «Партийное строительство» спершу радило своїм читачам впроваджувати фінську та російську мови в школах і забути про карелів, але пізніше було створено Карело-фінську республіку, яка менш ніж через двадцять років увійшла до Російської республіки. Це застосування політики «поділяй і володарюй» було таким самим, як і в Західній Україні та Західній Білорусії в 1939 р.

Три інші прибалтійські держави були інкорпоровані Радянським Союзом. Ще до того, як парламенти Литви, Латвії та Естонії заявили про своє бажання приєднатися до Радянського Союзу, у російській пресі з’явилася звична лавина статей, метою яких було зміцнення зв’язків з Росією 73. Михайло Калінін, Голова Верховної Ради СРСР, у своєму виступі 2 жовтня 1940 р. заявив, що народи царської Росії були прихильними до росіян і встановили «органічні зв’язки» з ними. Такі заяви виголошувалися і після Другої світової війни 74. До народів прибалтійських країн у засобах масової інформації не застосовували такої пропаганди, як до слов’янських народів. Натомість значну частину населення цих країн просто депортували без яких-небудь серйозних спроб обґрунтування цих дій, і на їхнє місце приїжджали росіяни. Однак після відступу німців радянська влада спонукала пресу до постійного підкреслення тривалості анексій прибалтійських країн. У газетних статтях за липень 1944 р. писалося, що Червона Армія скоро звільнить радянські Литву, Латвію та Естонію. «Почалося звільнення Радянської Литви», — оголосила «Правда» 10 липня 1944 p., a 21 липня 1944 р. «Правда» раділа, що «над радянськими прибалтійськими республіками зійшла зірка свободи».

Коли Радянський Союз приєднав Бессарабію та Північну Буковину в 1940 p., радянська преса звинувачувала румунів у гнобленні українців і молдаван та розпалювала ворожнечу між цими трьома групами населення. Вираз «румунські бояри» став лайливим, подібно до «польських пані» 75. Однак з молдаванами була складніша справа, тому що вони не прагнули до незалежності від Румунії, як українці із Західної України, що входила до складу Польщі.

У статті в «Правде» від 1 липня 1940 р. вказувалося, що населення Бессарабії та Буковини розмовляло російською та українською мовами та ненавиділо румунів. 4 липня 1940 р. «Правда» надрукувала свідчення одного солдата, який зустрів мешканця Буковини — росіянина. Цей селянин розповів, що поміщик втік до Румунії, залишивши тут таких людей, як він. З цієї статті можна зробити висновок, що населення Буковини було здебільшого російським і українським і що румунські бояри були чужими для цього регіону. У інших статтях описувалася жорстокість і терор румунських бояр. У редакційній статті «Известий» від 11 липня 1940 р. розповідалося про страждання молдавського народу під чоботом «румунських бояр і жандармів», які ставилися до молдавського населення з презирством, як до «рабів». Того самого дня «Правда» обурювалася «варварськими методами управління румунських окупантів». Румуни стали у пресі об’єктом лайок і образ. «Известия» від 25 липня 1940 р. насміхалися над тим, що факультети теології та агрономії Кишинівського університету розміщалися в одній будівлі, обидва мали свої церкви, і що факультет теології був більшим від факультету агрономії. 13 серпня 1940 р. «Правда» обговорювала зобов’язання Румунії «повернути» Болгарії Південну Добруджу. Через шість днів «Правда» повідомила своїх читачів, що до Бессарабії з Москви надіслано торговельного представника, а це вказувало на те, що має розпочатися економічна інтеграція Бессарабії до СРСР.

Антирумунська кампанія стала вщухати наприкінці липня 1940 р. Після цього щокілька тижнів з’являлася стаття із звинуваченнями румунських бояр і обуреннями їх експлуатацією молдавських селян. Коли на Радянський Союз напали нацисти, робилися спроби відділити керівників від народу: «Злочинна кліка румунських бандитів здала країну на поталу Гітлерові», — писали «Известия» 15 серпня 1941 р.

Період підтримки молдавського націоналізму був так само коротким, як і у випадку українського та білоруського націоналізму, і цю підтримку змінила русифікація. Навіть тоді, коли заявлялося про існування окремого молдавського народу, газети публікували статті про численних росіян, що проживали в Бессарабії. У статті в «Известиях» від 29 червня 1940 p. написано, що «Бессарабія — це давня російська територія, окупована румунами…. Вона була російською губернией…. Вона мала економічні зв’язки з рештою Росії». Ця стаття повідомляє, що перепис населення, проведений у 1897 p., показав, що українці, молдавани та росіяни становили 76 % від усього населення цього краю. Схоже, що ці статистичні дані наводилися для того, щоб виключити з числа жителів Бессарабії румунів. «Известия» від 6 липня 1940 р. повідомили, що Академія наук України організувала цикл лекцій про історію цього приєднаного регіону, що також є натяком на те, що право на цей край мають радше східні слов’яни, аніж румуни. У 1941 р. у статті в журналі «Советское государство и право» П. Толстой висловив думку, що румунські бояри намагалися «румунізувати» бессарабських селян подібно до того, як польські пани старалися полонізувати білоруських та українських селян. Толстой з гнівом використовує три слова: «румунізувати», «полонізувати» та «ополячити». Варто зазначити, що в статті, присвяченій «румунізації», він створив два дієслова із значенням «полонізувати» і задовольнився тільки одним зі значенням «румунізувати» ⁷⁶.

Ця антирумунська кампанія повністю припинилася ще до закінчення війни. «Правда» від 14 вересня 1944 р. оголосила, що двома днями раніше Радянський Союз, Сполучені Штати Америки та Румунія підписали перемир’я і що Румунія погодилася виплатити Радянському Союзу репарації у розмірі 300 тисяч доларів. Газета писала, що цей «гіркий урок» повинен допомогти румунам зробити належні висновки про війну проти Радянського Союзу. Невдовзі, коли румуни перейшли на іншу сторону у війні, радянська преса перестала згадувати про румунських бояр. Справді, нові кордони в Трансільванії після Другої світової війни було встановлено на користь Румунії, а не Угорщини. Бессарабія залишилася в Радянському Союзі, а Румунія та Угорщина стали радянськими сателітами.

Отже, протягом 1939–1941 років націоналістична пропаганда відігравала в політиці Радянського Союзу дуже істотну роль. Радянські керманичі зверталися до почуттів національної ворожнечі столітньої давності і таким чином закріплювали її. Такі посередницькі зусилля зміцнювали становище росіян коштом інших національностей і були спрямовані на розпалювання національної ворожнечі в суспільствах, що перебували під радянським контролем. Ця політика, безперечно, була імперською за своєю природою. Практично кожна неросійська національна група у сформованій після Другої світової війни сфері радянського впливу в певний момент зазнавала нападок пропагандистських кампаній у пресі. Схоже, що російський націоналізм відіграв значну роль у леґітимізації радянських завоювань і створенні враження єдності в країнах, що потрапили під радянський контроль упродовж років дії пакту між Радянським Союзом і нацистською Німеччиною. Незважаючи на образ монолітної радянської комуністичної системи, керівники партії використовували маніпуляції з національним питанням для інтеграції нових територіальних надбань. При цьому вони користувалися колоніальними методами царської російської імперії, яку вони начебто зруйнували та демонтували.

Важко точно оцінити наслідки російських пропагандистських кампаній 1939–1941 років за відсутності опитувань громадської думки та вільної преси. Однак є факти, які свідчать про те, що поведінка російськомовної армії, яка окупувала Східну та Центральну Європу, переслідуючи нацистських агресорів, котрі відступали до Німеччини, мала зв’язок із масованою неґативною пропагандою про території, через які проходила ця армія. Подальше прославляння в російській радянській пресі й літературі «великої вітчизняної війни» закріпило цю пам’ять і визначило її місце в російській імперській міфології. Отже, було ще раз підтверджено відносини структурного панування між російською мовою, темою і центром та неросійською периферією.

Хоча культурні та політичні сили, що діяли на контрольованих Росією територіях, підтримували культурні інтерпретації метрополії, а не периферії, це давало відчутні матеріальні переваги тільки еліті. Однак ці сили утримували західний світ від внесення Росії до свого дискурсу без попередньої участі і згоди Росії. Західним історикам і критикам було запропоновано успішну інтерпретацію Росією самої себе, яку вони великою мірою прийняли.

НАПИСАННЯ ІСТОРІЇ В ПОСТКОМУНІСТИЧНІЙ РОСІЇ

Хоча постколоніальний дискурс ґрунтується на серйозній модифікації (якщо не на свідомому відкиданні) епістемології Просвітництва, російський інтелектуальний дискурс не дав усвідомлення сумнівності власної епістемологічної бази, не кажучи вже про внесення до неї змін. Ніколи не вказувалося достатньо переконливо, що з усіх сфер культурної діяльності в Росії найслабшою була філософія. Ні орієнтальний, ні західний способи пізнання та осмислення не відіграли серйозної ролі в російському теоретизуванні; справді, системне й дисципліноване теоретизування було практично відсутнє. Якщо техніку Заходу російські військові вже взяли на озброєння під час царювання Петра І і навіть іноді її вдосконалювали, то філософія зводилася здебільшого до спорадичного теоретизування в художній літературі (як, наприклад, у Достоєвського) і в релігійних працях. За радянських часів ці прогалини збільшилися внаслідок пропагування примітивного варіанта марксизму, зокрема, в таких творах, як «Теорія історичного матеріалізму» Миколи Бухаріна (1921) та «Історія Комуністичної партії Радянського Союзу (більшовиків): короткий курс» (1938), котру, як казали, написав Сталін. Концептуальна убогість цих широко читаних і обговорюваних праць затримала розвиток того, що можна назвати епістемологічною ідентичністю росіян. У західних побудовах російської ідентичності ці проблеми було великою мірою проіґноровано. У західному дискурсі, присвяченому Росії, «Ермітаж», Петерґоф, Толстой і Достоєвський слугували Гарантами глибини в усьому спектрі гуманістичної сфери.

Така відсутність епістемологічного теоретизування пояснює те, що пострадянські російські підходи до історії вважаються найкращими. Я уважно прочитала низку підручників з історії, написаних після невдалого антигорбачовського путчу, який відбувся в 1991 p., починаючи від підручників, призначених для старшокласників та абітурієнтів, до підручників для студентів вищих навчальних закладів. На перший погляд, ці підручники здавалися привабливими. Їхній тон менш аґресивний, ніж у радянські часи. Радянський жарґон практично відсутній, марксистський словник зник, формат став сучасним і цікавим. Ці підручники позбулися нецікавого стилю оповіді, характерного для радянських текстів ⁷⁷. На відміну від заяв російських політиків, вони демонстрували значно ліберальніше ставлення до розширення НАТО, яке планувалося у той час. На цьому, однак, позитив і закінчується. Мабуть, найбільш вражаючою рисою цих підручників є брак інтересу до історії ідей. У них немає розуміння процесу інтелектуального розвитку в Європі, не кажучи вже про інші частини світу: як змінювалися упродовж історії європейські погляди на суспільство, свободу особи та пошук людиною сенсу життя та чим вони відрізнялися від поглядів, які розвинулися в інших регіонах світу. Це не означає, що ці підручники навмисне уникали євроцентризму; навпаки, вони підкреслювали відданість європейським цінностям. Однак автори цих підручників просто необізнані з епістемологічними можливостями, що їх обдумували європейські філософи і які мали на них вплив. Російські автори мають дивовижно статичне бачення світу і дивляться на історію з погляду ленінського «хто кого?» або як на битви між богатирями чи між арміями, не розглядаючи ідеї, не проводячи кропіткого розшифровування цінностей і слабо усвідомлюючи найголовнішу проблему сучасності, а саме взаємовідносини між Собою та Іншими. Схоже, що ці автори не знають про різні теорії історії, широко висвітлені в численних західних (і не тільки) історичних працях. З цих підручників можна зробити висновок, що головну роль у історії відігравали воєнна міць і технічний прогрес. Єдиною інтелектуальною ідеєю, про яку постійно нагадується, є російська відданість «родине»; ці підручники є ніби віддрукованою через копіювальний папір промовою Раїси Горбачової перед студентами коледжу Велеслі, про яку згадувалося в главі 5. Провідною думкою цієї промови було те, що найвищим обов’язком кожної людини є її вірність батьківщині. Якщо в підручниках згадується про імперіалізм, то в старій радянській марксистській личині, яка звільняє Росію від звинувачень у імперіалізмі. Ніде не видно усвідомлення російської колоніальної зажерливості. Автори цих підручників явно не обізнані ані з деконструктивістськими критиками, ані з можливістю обґрунтувати своє бачення світу радше раннім раціоналізмом, коріння якого лежить у середньовічному християнстві, ніж раціоналізмом Просвітництва. Ніде не обговорюється ідея договору, така важлива для капіталізму; домовленості між державами також не розглядаються як договори. Підручники не пояснюють різниці між європейським феодалізмом, який був певного роду договором між суспільними станами, та російською системою державної власності. Створюється враження, що не було принципової різниці між московською автократією і західним абсолютизмом і що західні країни пройшли загалом той самий шлях, що й Росія, за винятком того, що, можливо, Захід трохи швидше перейшов від феодалізму до капіталізму та впровадив капіталістичні реформи.

Хоча історія ідей не розглядається в російських радянських підручниках взагалі, велику увагу в них присвячено воєнним діям і вдосконаленню зброї. Як правило, надзвичайна увага приділяється технічній стороні воєн. У підручниках, що містять вправи й тести, учнів і студентів весь час запитують про деталі цих справ. У розділі «запитань і відповідей» одного підручника для студентів вищих навчальних закладів автор задає учням такі запитання: «Чим різниться виробництво дзвонів і гармат? Які додаткові металургійні вміння потрібні для виробництва гармат (і які не потрібні для виробництва дзвонів)? Звідки Росія брала метали, необхідні для виробництва гармат і дзвонів? Коли росіяни почали вперше застосовувати вогнепальну зброю; як вони називали солдатів, які користувалися вогнепальною зброєю; чим перша вогнепальна зброя відрізнялася від сучасної зброї?» Або: «Назвіть першу битву, яку виграли завдяки застосуванню гармат. Назвіть першу битву, яку виграли завдяки застосуванню вогнепальної зброї» 78. «Де й чому було створено російський флот?» 79 «Чим відрізнялися російські стрільці від солдатів «іноземного формування» у 1670-х роках?» Ці запитання адресовані студентам звичайного ВНЗ, а не військової академії. Вони поглиблюють усвідомлення ролі, яку відігравали збройні сили в російській історії і, таким чином, працюють на посилення цієї ролі 80. Подібною проблемою є історія Росії в контексті історії ЇЇ сусідів. Знову ж таки, не приділено жодної уваги конкуруючим історіям регіону, написаним сусідами Росії. Немає також усвідомлення національних проблем у Російській Федерації.

Усі розглянуті підручники, крім одного, переконують, що історія Росії почалася в Києві і триває досі з тих часів. Вони, безперечно, мають право пропонувати таку версію, але, починаючи з 1990-х років, такі погляди повинні уточнюватися визнанням незалежної України або згадкою про те, що Україна теж претендує на такі початки. Замість цього, в російських підручниках можна побачити вірність старій ідеологічній схемі, згідно з якою розміри та неоднорідність Росії не повинні призвести до її змін у майбутньому. В одному з підручників анексія України Московією в 1654 р. описується як возз’єднання України з Росією, незважаючи на те, що Україна та Московія ніколи не були об’єднані ⁸¹.

Небажання розглядати тему української державності є одним із прикладів загального небажання авторів цих підручників вносити корективи в погляд на російську історію, який іґнорує Іншого або представляє його як ворога. Автори явно воліють залишатися безпечно заякореними в тихій гавані концепцій, розроблених царськими та радянськими істориками, іґноруючи постколоніальні держави, які з’явилися в межах колишньої радянської сфери впливу. У цьому контексті читач бачить різницю в зображенні анексій територій, здійснених Росією, та здійснених іншими країнами, або в мові про проголошення незалежності народами, які в певний момент історії належали до Російської імперії. Термінологія стає абсолютно іншою. Тоді, коли йдеться про втрату Росією територій, вживаються такі слова, як «відторгнення» 82, а коли про їх надбання — то «повернення» або «здобуття виходу до Балтики». У одному з підручників про литовсько-московську війну, яку розпочав Іван Грозний, говориться як про війну «за повернення давніх земель Білорусії, за вихід до Балтики» ⁸³. Завдяки неоднозначним висловлюванням створюється враження, що територію країн Балтії заселяли, у якийсь не вказаний період історії, слов’янські племена і що Білорусія колись давно була частиною Московської Русі. У такий спосіб вираз Пушкіна про «прорубування вікна в Європу» через фінську територію стає «вікном у Європу на давній слов’янській території, яку було нам повернуто».

Радянський Союз оцінюється з позиції того, що він зробив чи не зробив задля російських інтересів, не враховуючи інтересів його неросійського населення. Забуто погляд, що СРСР був державою нового типу, яка мала вирішити національні суперечності. Пострадянські підручники розглядають її радше як нове втілення Російської імперії. Один із авторів вказує на те, що територія СРСР збігається «із землями [колишньої] Російської Імперії і далі ще раз заявляє (згідно із державним гімном Радянського Союзу, який обговорювався у другій главі цієї книжки), що [СРСР] «був створений великоруським народом» ⁸⁴. У одному підручнику наведено підбір документів, у якому не розрізняються концепції «Росії» та «СРСР» і запевнюється, що СРСР був тим самим, що «Радянська Росія» 85. Хоча на практиці саме так і було, однак, згідно з офіційним поглядом, СРСР був союзом народів. Тим самим було неумисно підтверджено колоніалістську природу цієї держави.

Вина за конфлікти між кавказькими народами покладається виключно на їх безпосередніх учасників, без жодних згадок про імперський центр. Виявилося, що в суперечці за Нагірний Карабах винні тільки Вірменія та Азербайджан, незважаючи на те, що це Москва передала Азербайджану населений вірменами Нагірний Карабах, створюючи тим самим передумови для конфлікту. Над проголошенням незалежності керівниками прибалтійських республік вболівають як над «конституційною кризою», якої не вдалося розв’язати центральній владі. Немає жодної згадки про незаконну, з погляду міжнародного права, анексію трьох прибалтійських республік в 1940 p., хоча цього визнання й можна було очікувати в пострадянський період. Вина за військові втручання в Тбілісі в 1989 р., в Баку в 1990 р. і у Вільнюсі та Ризі в 1991 р. покладається на недолугість радянських органів влади, так само, як і за спробу путчу 1991 р. в Москві 86. Питання свободи не постає взагалі. Така інтерпретація радянської історії не налаштовує російських школярів і студентів на прихильне ставлення до латишів чи естонців і не розвиває розуміння справжніх прагнень людей. У жодному підручнику не зроблено спроби викласти (хоча б для того, щоб їх спростувати) погляди тих національних груп, які відійшли від Москви або заявили про своє бажання це зробити. У одному підручнику говориться в радянському дусі про «російські національності»: це радянський літературний винахід, який підштовхує читача до думки, що лише народи можуть мати свої незалежні держави, тоді як національності повинні залишатися частиною Російської Федерації. Вислів про те, що «Російська Федерація є багатонаціональною», був дуже поширеним за радянських часів, і зміцнення цієї думки за інших обставин не сприяє поліпшенню взаєморозуміння між російською метрополією та периферією.

Небажання переглянути інтерпретацію історії, сформовану в СРСР, особливо очевидне стосовно XX століття. Згадується тільки про букву, а не про дух пакту між Сталіним і Гітлером. Внаслідок цього пакту насильство і війна стали неминучими, оскільки можна було передбачити, що розділення суверенних націй між СРСР і Німеччиною призведе до воєнних дій і опору. Однак аґресія проти держав Балтії в 1939 р. описується такими словами: «Восени 1939 р. СРСР і країни Балтії підписали договір про взаємодопомогу і, щоб її надати, Червона Армія вступила в ці держави» 87. Радянська агресія проти Польщі у вересні 1939 р. відмежовується від німецького вторгнення в Польщу того самого місяця. Радянська аґресія пояснюється в підручниках так, як це зробив В’ячеслав Молотов у своєму радіозверненні 17 вересня 1939 p., тобто в день вступу в Польщу Червоної Армії: «Ми беремо під свою опіку життя і майно жителів Західної Білорусі та Західної України» 88. У інших підручниках ялтинська угода, укладена після Другої світової війни, виправдовується тим, що Захід «повернув» Росії ту частину Європи, яку він не вважав своєю 89. Ще в одному підручнику спільну радянсько-нацистську агресію проти Польщі описують як «повернення [до російської сфери впливу] західних провінцій колишньої Російської імперії» 90. Про договір між Радянським Союзом і нацистською Німеччиною, укладений 28 вересня 1939 p., головним питанням якого була ліквідація польської держави, згадується в контексті «відновлення миру та порядку» на територіях «колишньої польської держави». Про злочин у Катині ніде не згадується. У цих підручниках наводиться дуже поверховий огляд, так, ніби тогочасне створення чи розширення території семи радянських республік не мало жодного відношення до того, що відбувалося під час Другої світової війни. Ця війна розглядається виключно з погляду подій на східному фронті після нападу Німеччини на СРСР 22 червня 1941 р. Формується враження, що Радянський Союз сам, без нічиєї допомоги, виграв війну, що не було західного фронту і що всі важливі битви відбувалися на етнічно російській території.

Окремі англомовні праці з історії Росії вражають такою самою втратою пам’яті, коли йдеться про період Другої світової війни. У цих книжках період 1939–1941 років заледве згадується. «Історія Росії» (1961) Джорджа Вернадського (George Vernadsky) описує радянське вторгнення в Польщу як «коригування західних кордонів». Згідно з Вернадським, анексія прибалтійських республік була наслідком «дипломатичних заходів». Агресію проти Румунії Вернадський описує в такий спосіб: «Уряду Румунії було передано ультиматум, і після закінчення вказаного часу радянські війська окупували Бессарабію та Північну Буковину» 91. Аналогічно Ніколас А. Рязановський (Nicholas A. Riasanovsky) у своїй «Історії Росії» запевняє, що договір між Сталіним і Гітлером був «строго нейтральним» і намагається виправдати більшовиків, кажучи, що вони «ненавиділи» нацистів і «не мали ілюзій» щодо цього договору 92. Однак, як було показано в другому розділі цієї глави, у радянській пресі можливі зміни союзників у Другій світовій війні не прогнозувалися. Рязановський пише, що Гітлер «напав на Польщу», але водночас, що Червона Армія просто «окупувала східну Польщу». Подібно він стверджує, що Радянський Союз «використав свій договір з Німеччиною для отримання від Румунії, за допомогою ультиматуму, спірної [курсив Еви Томпсон] території — Бессарабії — та Північної Буковини». «Історія» Рязановського майже дослівно повторює точку зору статей, які публікувалися 29 червня 1940 р. і пізніше в радянській російській пресі. У цих статтях заявлялося, що після радянської вимоги, на яку Румунія погодилася, Червона Армія вступила до Кишинева, Чернівців та Акермана. Румунська армія втекла разом із боярами та капіталістами. Крім того, газети писали, що українці та молдавани тішилися з приходу Червоної Армії, тоді як румуни тікали геть.

Подібно до цього американські історики легковажили масовану імперську кампанію 1939–1941 років. Барбара Єлавіч (Barbara Jelavich) у книжці «Санкт-Петербург і Москва: закордонна політика царизму та СРСР, 1814 — 1974» (1974) присвятила таємним угодам пакту Гітлера — Сталіна один абзац. Ця книжка демонструє типовий брак розуміння ролі, яку відігравав колоніалізм у Східній і Центральній Європі. Після тривалих пошуків у книжці В. Б. Волша (W. В. Walsh) «Росія й Радянський Союз: сучасна історія» (1968), обсягом понад сімсот сторінок і з відповідним довжелезним предметним покажчиком, вдалося виявити дві сторінки з розглядом цього договору, але без жодних згадок про пов’язані з ним національні проблеми 93. У таких працях, як «Росія» Едварда Ектона (Edward Acton), що, по суті, підсумовує вказані вище книжки і в якій практично не використовувалися першоджерела, закріплює ці упущення 94. Їх не виправляє також загалом чудова праця Джеймса Г. Біллінгтона (James H. Billington) «Ікона і сокира» 95. Праця Вільяма Л. Ширера (William L. Shirer) «Піднесення й падіння Третього Рейху» присвячує більше уваги договору між Гітлером і Сталіним і його впливу на народи Центральної та Східної Європи, ніж будь-яка інша відома мені праця з історії Росії, написана англійською та російською мовами 96. Схоже, що період радянсько-нацистської дружби був свідомо вилучений з російської історичної пам’яті і що західні історики скріпили печаткою рішення про подання такої версії подій. Посткомуністичні російські підручники історії закріплюють цей серйозний перегляд історії.

У цих підручниках сусіди, з якими межувала Російська імперія, привертають увагу передовсім відсутністю згадок про себе. Похід на Москву в 1610 р. гетьмана Стефана Жолкевського і його переговори з боярами, котрі були до нього прихильні, згадуються мимохідь як невдалий задум «польських авантюристів». Поділи Польщі вважаються зовсім незначною подією, а про роль, яку відіграла в них Катерина II, немає згадок взагалі. У одному з підручників стверджується, що в «так званих» поділах Польщі Росія просто «звільнила» предків сьогоднішніх українців і білорусів 97. Ще один підручник, цитуючи документ Політбюро ЦК КПРС, заявляє, що «необхідно посилити пропаганду, так, щоб кожний поляк знав, наскільки залежною є його країна від радянської допомоги та підтримки» ⁹⁸. Ця заява цитується не для того, щоб проілюструвати природу радянської пропаганди, а щоб довести, що польський сателіт справді дуже залежний і що не слід дозволяти його існування поза російською сферою впливу.

Воєнні кампанії проти сусідів Росії зменшені до мікроскопічних розмірів. У підручниках не наводяться ті історичні події, які призвели до перетворення московської держави на Російську імперію. Систематично втілювана політика колоніального розширення, про яку вільно говориться в британських історичних працях, взагалі не обговорюється в російських підручниках. Мабуть, автори цих підручників вважають, що не потрібно поглиблювати знань російських школярів і студентів про методи та цілі російської територіальної експансії.

У декількох підручниках обговорюється зовнішня політика Росії в 1990-х роках, однак завжди це має фрагментарний характер, так, начебто є намір перешкодити учням і студентам дати критичну оцінку макрополітичної картини. Досить туманна заява президента Єльцина про можливість повернення Японії Курильських островів оцінюється як помилка, і неґативна реакція на неї російського суспільства вважається як щось само собою зрозуміле. Не наводяться жодні опитування громадської думки. Навіть про сам факт обговорення російським керівництвом проблеми Курильських островів говориться як про «поступливість зовнішньому тиску» 99. Цікаво, що результати опитування, проведеного спільно російським агентством ИТАР-ТАСС і японським «Асахі Сімбун» показали, що хоча більшість росіян (55 %) проти будь-яких поступок Японії щодо Курильських островів, відсоток цих осіб зменшується в міру того, що ближче до Японії вони проживають ¹⁰⁰.

Війна з Чечнею 1994–1996 років зображується як боротьба законослухняної країни (Росії) з бандитами, які загрожують суспільній безпеці. У одному з підручників вказується, що Росія просто відреаґувала на провокації чеченських злочинців 101. Зусилля чеченців здобути незалежність подається як «спалах націоналістичного сепаратизму» 102. Чеченська мафія засуджується загальними словами, а про президента Джохара Дудаева говориться, що він «легалізував пограбування бойовиками майна, яке не належить чеченцям», і санкціонував «Геноцид російського населення».

У вказаних російських підручниках історії висловлюється думка про потребу формулювання нової державної ідеології для російського народу. Вважається очевидним, що створення такої ідеології — це справа держави. Як зазначається в одному підручнику: «Суспільство не може існувати без ідеології…. У 1996 р. президент Єльцин вказував на необхідність артикулювати нову загальноросійську ідеологію, яка змогла б об’єднати всіх жителів Російської Федерації. Для роботи над цією проблемою Єльцин створив спеціальну комісію… Культура повинна бути як головною силою, так і центром уваги такої національної ідеї, і вирішальну роль тут повинна відігравати підтримка держави» 103.

Наступне створення контрольованого державою телевізійного каналу стало кроком до досягнення заявленої мети. У 1997 р. указом президента Єльцина було створено національний телеканал «Культура» з базою в Москві. Як сказав Браян Вітмор (Brian Whitmore), «схоже, що указ Єльцина [про створення телевізійного каналу] є одним із елементів плану, згідно з яким Кремль хоче знову встановити контроль над всіма російськими національними телевізійними станціями» 104. Може здаватися, що такий канал просто відповідатиме американському громадському телевізійному каналу. Однак якщо придивитися уважніше, то видно істотні відмінності, принаймні на початковому етапі. По-перше, Єльцин особисто призначив керівника цього каналу, Михайла Швидкого 105. По-друге, канал мала фінансувати безпосередньо держава, що виключало конкуренцію. Президент Єльцин сказав, що він хоче, щоб новий канал «розширив обсяг шкільних програм і зробив їх цікавішими, показував молоді, як досягти успіху в житті, а старшим людям — пісні, вистави та фільми часів їхньої молодості».

Пов’язані з цим і намагання посткомуністичної російської держави чинити ідеологічний вплив на русофонське населення сусідніх країн. У жовтні 1997 р. мер Москви Юрій Лужков заявив, що міська влада планує надіслати підручники до російськомовних шкіл колишніх радянських республік — Азербайджану, Грузії, Естонії та Литви і міста Севастополь в Україні 106. У книжці під назвою «Російські квіти зла» (1997), виданій під редакцією Віктора Єрофеєва, кілька сучасних авторів переконують, що колишня Російська імперія є спадщиною всіх росіян і що втрачені території необхідно повернути 107. Такі тексти й політика зміцнюють у росіян почуття втрати, яку треба відшкодувати. Підручники історії, які тут розглядаються, не сповнені войовничим духом, як, наприклад, Лимонов, але вони не намагаються подивитися критично на ідеї радянського минулого та пом’якшити сучасні прояви колоніальних прагнень Росії.

Отож можна зробити висновок, що принаймні частина російських підручників історії, опублікованих у 1990-х роках і схвалених державою для використання в школах і вищих навчальних закладах (усі розглянуті тут підручники одержали таке схвалення), пропагує погляди та інтерпретації, які можуть перешкоджати мирному співіснуванню Росії з її сусідами та становити загрозу для внутрішньої стабільності Російської Федерації. Автори цих підручників не можуть примиритися із втратою «внутрішньої імперії». Схоже, що вони не в змозі визнати право сусідів Росії — українців, прибалтів, мешканців Середньої Азії, грузинів, чеченців та інших — на власне бачення історії та проголошення ними окремих ідентичностей. Захоплення Курильських островів наприкінці Другої світової війни надалі сприймається як законна дія. Спостерігається дуже сильне прагнення до возз’єднання України та Росії. Однак цікаво, що вступ Польщі, Угорщини та Чеської Республіки в НАТО сприймається як доконаний факт, хоча на момент написання цих підручників це було щонайбільше однією з багатьох можливостей. Думка про те, що країни Балтії або навіть члени СНД також стануть членами НАТО, подається як можлива подія, однак, на відміну від заяв російської влади, впадає в око відсутність істеричного тону. Автори підручників історії визнають, що НАТО є засобом захисту від Росії і що він не планує вторгнення в Росію. Єдиний реальний неґативний наслідок розширення НАТО для Росії, про який згадується в цих підручниках, — це втрата ринку зброї в Центральній Європі.

За результатами загальнонаціонального опитування шести тисяч росіян, проведеного Інститутом соціології Бетанелі 11–14 серпня 1997 p., лише 16 % з них повідомили, що вони підтримували Єльцина та захисників російського парламенту під час спроби перевороту 1991 p., порівняно з 21 % тих, хто повідомив, що симпатизував путчистам 108. У 1991 р. ще не відчувалися труднощі, пов’язані з економічними реформами, однак, незважаючи на це, лише десять тисяч москвичів (що становить 0,1 % всіх жителів Москви) вийшли на мітинг на підтримку Єльцина, на якому він виголосив полум’яну промову, стоячи на танку. Розвал Радянського Союзу, за всіма ознаками, надалі сприймається як поразка Росії. У жовтні 1997 р. Воронезька обласна рада рекомендувала вчителям не користуватися підручником з історії Європи, написаним професором Саратовського університету Олександром Кредером і фінансованим коштом Фонду «Культурна ініціатива» Джорджа Сороса. Депутати заявили, що в цьому підручнику принижено і спотворено російську історію 109. Схоже, що авторитет попередніх інтерпретацій зберігатиметься протягом тривалого часу, незважаючи на те, що в Росії є невелике коло інтелектуалів, готових подивитися на імперську історію Росії новим поглядом 110. На початку XXI століття пострадянська російська література все ще залишається нечутливою до формування зображення Іншого. Інший є або неґативним героєм і ворогом Росії, або ж він відсутній і не відіграє жодної ролі на історичній сцені.

ПРИМІТКИ

1. John H. Plumb, The Death of the Past (Boston: Houghton Mifflin, 1970), 41.

2. E. M. Thompson, «V. B. Shklovskii and the Russian Intellectual Tradition,» in Arnold McMillin, ed., Aspects of Russian and Czech Literature: Selected Papers of the Third World Congress for Soviet and East European Studies (Columbus, OH: Slavica, 1989), 11–21.

3. Л. И. Тимофеев, Основы теории литературы (Москва, 1974), 737.

4. Alex de Jonge, Fire and Water: A Life of Peter the Great (New York: Coward McCann, 1980), 99-101, 242.

5. В. Б. Шкловский, Собрание сочинений, т. 1 (Художественная литература, 1974), 737–738.

6. Там само, 688.

7. Annette Gordon-Reed, «Why Jefferson Scholars Were the Last to Know,» Houston Chronicle, 4 November 1998.

8. «Древнерусский смех относится к смеху средневековому». Д. С. Лихачев, Смеховой мир» древней Руси» (Ленинград: Наука, 1976), 9.

9. «Если характеризовать древнерусскую литературу, пользуясь методом «больших скобок», то следует признать, что она принадлежала по своей структуре к типу литератур средневековых (свойственных раньше и литературам Запада)». Д. С. Лихачев, Поэтика древнерусской литературы» (Ленинград: Наука, 1967), 16.

10. Enid Welsford, The Fool: His Social and Literary History (LondonFaber & Faber, 1935), 199.

11. Will Durant, The Age of Faith (New York: Simon & Schuster, 1950) 929.

12. Ernst R. Curtius, Europaische Literatur und lateinisches Mittelalter (Bern: Francke Verlag, 1948), 106.

13. Immanuel Kant, Werke, vol. 5 (Wiesbaden: Im Insel Verlag, 1967) 437–438.

14. «А прямая дорога до того веселья от Кракова до Аршавы и на Мозовшу, а оттуда на Ригу и Ливлянд, оттуда на Киев и Подолецк, оттуда на Стекольню и на Корелу, оттуда на Юрьев и ко Брести, оттуда к Быхову и в Чернигов, в Переяславль и в Черкасской, в Чигирин и Кафимской. А кого перевезут Дунай, тот домой не думай». Русская демократическая сатира XVII в., под редакцией В. П. Адриановой-Перетц (Москва: Наука, 1977), 33.

15. Wiktor Jakubowski, «Pismiennictwo zjednoczonego panstwa moskiewskiego,» Literatura rosyiska, vol. 1, edited by M. Jakobiec (Warsaw: PWN, 1970), 140.

16. Anthony Stokes, «Literature of the Seventeenth Century, in John Fennell and Anthony Stokes, eds., Early Russian Literature (London: Faber & Faber, 1974), 258.

17. Richard Pipes, «Diplomacy and Culture: Negotiation Styles», in Arms Control: Myth versus Reality, edited by Richard F. Staar (Stanford: Hoover Institution Press, 1988), 156.

18. Юрий Лотман, «О двух типах ориентированности культуры» в Статьи по типологии культуры (Tartu: Univ. of Tartu Press, 1970), 86–98.

19. Я хотіла б подякувати професорові Ф. Дж. Томсону з Антверпенського університету за те, що він звернув на це мою увагу.

20. «The Account of George Turberville,» in Rude and Barbarous Kingdom, edited by L. E. Berry and R. O. Crummey (Madison: Univ. of Wisconsin Press, 1968), 76.

21. Домострой (Москва: 1882). Цитується за Bradda Books Reprints (1971), 57–62, 68.

22. Curtius, 421–423.

23. A. M. Скабичевский, «Аскетические недуги в нашей современной передовой интеллигенции», Русская мысль, 21 (октябрь-ноябрь 1900 г.), 24.

24. Стоглав, под редакцией Д. Е. Кожанчикова (Санкт-Петербург: Академия Наук, 1863), 135–136.

25. Russell Zguta, Russian Minstrels: A History of the «Skomorokhi» (Philadelphia: Univ. of Pennsylvania Press, 1978), 45–80.

26. H. M. Карамзин, История Русского государства, том 9 (СанктПетербург: Евдокимов, 1892, 105

27. Adam Ulam, The New Face of Soviet Totalitarianism (Cambridge, MA: Harvard Univ. Press. 1963), 138; Walter Laqueur, Russia and Germany (London: Weldenfelt and Nicholson, 1965); і Mikhal Heller and Aleksandr Nekrich, Utopia in Power (New York: Summit, 1986). Ганна Арендт (Hannah Arendt) вперше застосувала тоталітарну модель до радянського досвіду, тоді як «історичну» модель застосовували здебільшого марксисти та пост-геґеліянці. Обговорення цих двох моделей див. John Armstrong, «Comments on Professor Dallin’s «Bias and Blunders in American Studies on the USSR», Slavic Review 32 (Fall 1973), 577–587. Заяви про «сліпоту» вчених до проблем націоналізму в Радянському Союзі, див. Alexander J. Motyl’s «Sovietology in One Country» or Comparative Nationality Studies?» Slavic Review 48 (Spring 1989), 83–88.

28. Alexander Dallin, «Soviet Foreign Policy and Domestic Politics: A Framework for analysis,» in The Conduct of Soviet Foreign Policy, edited by Erik P. Hoffmann and Frederic J. Fleron, Jr. (New York: Aldine-Atherton, 1971), 36–49; Stephen F. Cohen, Rethinking the Soviet Experience: Politics and History since 1917 (Oxford: Oxford Univ. Press, 1985), 65–66, 155–156. Давніші, але все ще глибоко закорінені погляди на іноземну політику Росії див. у працях: George Kennan, Russia and the West (New York: Mentor, 1960), та Barrington Moore Jr., Terror and Progress in the USSR: Some Sources of Change and Stability in the Soviet Dictatorship (Cambridge: Harvard Univ. Press, 1954), в яких обговорення проблем, пов’язаних зі становищем націй в Радянському Союзі, обмежується розглядом формування груп серед інтелектуалів різного етнічного походження, не торкаючись проблем колоніалізму. Аналогічний підхід переважає і в праці David Lane, Politics and Society in the USSR, 2d ed. (New York Univ. Press, 1979).

29. Merle Fainsod, How Russia is Ruled (Cambridge: Harvard Univ. Press, 1965), 363.

30. Jan T. Gross, Revolution from Abroad: the Soviet Conquest of Poland’s Western Ukraine and Western Belorussia (Princeton, NJ: Princeton Univ. Press, 1988).

31. «Правові» документи, які забезпечували юридичну підставу для цих анексій, можна знайти в переліку законів: «Законы, принятые Верховным Советом СССР», Партийное строительство, № 14 (липня 1949 р.), 39–41.

32. «Внешняя политика Советского Союза», Советское государство и право, 8–9, № 4 (1940 р.).

33. Известия, 11 січня 1940 р. (про переведення киргизького письма з арабської абетки на кирилицю); Правда, 29 березня 1940 p. (про переведення татарського письма з латинської абетки на кирилицю).

34. Після радянсько-фінської війни до Радянського Союзу було включено лише частину Фінляндії.

35. Joseph Rothschild, East Central Europe between the World Wars (Seattle: Univ. of Washington Press, 1974), 72, 369.

36. Після цих анексій приблизно третина населення Радянського Союзу не знала російської мови достатньо добре для того, щоб на неї могли впливати російськомовні публікації. Для цього сегмента суспільства призначалися газети, які друкувалися іншими мовами і доносили до нього публікації російськомовної преси. Див. обговорення газети Czerwony Sztandar у книжці: Gross, хх, 66, 75, 85, 189, 191, 217, а також у статті: Adam Ulam, «Russian Nationalism,» у книжці The Domestic Context of Soviet Foreign Policy, edited by Seweryn Baler (Boulder, CO: Westview 1981), 3-17.

37. Peter Kenez, The Birth of the Propaganda State (Cambridge: Cambridge Univ. Press, 1985), 224, 51–69.

38. Gross, 35.

39. Michal Heller, «Polskie pany,» Kultura, no. 421 (October 1982).

40. Jonathan Haslam, Struggle for Collective Security (New York: St. Martin’s Press, 1984), 197–198.

41. Я. Викторов, «Международный обзор», Партийное строительство, 1 січня 1939, 62.

42. «Польское государство, построенное на подавлении, угнетении и тяжелой эксплуатации национальных меньшинств, на насильственном ополячении украинского и белорусского населения, на беззастенчивом уничтожении всей их культурной жизни… подверглось при первом же серьезном испытании военному разгрому…. Мы приветствуем любимую Красную Армию, защитницу угнетенных, славу и гордость советского народа… все свободные, равноправные, счастливые народы Советского Союза сплочены вокруг правительства и Партии Ленина-Сталина». Правда, 18 вересня 1939 р.

43. Литературная газета, 26 вересня 1939 р.

44. Спершу надруковано в Правде від 17 вересня 1939 р. Е. М. Thompson, ed., The Search for Self-Definition in Russian Literature (Houston, TX: Rice Univ. Press, 1991), 203–204.

45. Gross, Revolution from Abroad, 197–206.

46. Правда, 26 вересня і 6, 18, 22 та 29 жовтня 1939 p.

47. The History of Poland since 1863, edited by R. F. Leslie (London and Cambridge: Cambridge Univ. Press, 1987), 153–154, 168–169, 175176, 198.

48. «Нас країна одна породила / Та неоднакове щастя дала / Ми росли всьому світові на диво / Вас скрізь підстерігала неволя».

49. Советская юстиция, № 7 (1940), 23.

50. «Со шляхтою вы на смерть воевали / а нам не замутили и воды / Ни яблока ни разу не сорвали, / Не затоптали ни одной гряды».

51. Архів Андерса, Архів Миколайчика та архів Міністерства закордонних справ Польщі при інституті Гувера.

52. В. Молотов, «О внешней политике Советского Союза», Советское государство и право, № 5 (1939), 6.

53. Ф. Г. Зуев и др., История Польши, 2 тома (Москва: Академия наук, 1958), 456–457.

54. М. П. Ким, под ред. История СССР: Эпоха социализма (Москва, 1958), 534–542.

55. P. Grigorenko, Memoirs, translated by Thomas Whitney (New York: Norton, 1982), 92.

56. Alfred Rambaud, The Expansion of Russia: Problems of the East and Problems of the Far East. Burlington, VT: The International Monthly, 1900; та Piotr Wilczek, «Jesuits in Poland according A. F. Pollard,» Sarmatian Review, 19, no. 1 (January 1999), 593–596.

57. Підтвердження цього висновку див. у книжці Gross, 29, 32–33.

58. 10 березня 1999 р. Російська Дума 307 голосами проти 35 проголосувала про повернення до мелодії радянського гімну замість музики Глінки. Як повідомило того самого дня Агентство Франс-Прес, текст радянського гімну мав бути замінений новим віршем. Двох голосів забракло до повернення як до музики, так і слів радянського гімну.

59. «Einvemehmen zwischen Berlin und Moskau uber Polen,» («Домовленість про Польщу між Берліном і Москвою»), Volkischer Beobachter, північне видання, 19 вересня 1939 р.

60. Alfred Rambaud, L’Histoire de la Russie (18?); на цю книжку є посилання в праці A. F. Pollard, The Jesuits in Poland (1892), передрукованій видавництвом Haskell House Publishers Ltd. (New York, 1971).

61. Правда, 2 жовтня 1939 p. У Західній Білорусії та Західній Україні поляки жили переважно в містах, тоді як білоруси та українці становили більшу частину сільського населення. У Львівському, Тарнувському, Білостоцькому, Новогрудецькому та Віденському воєводствах чисельно переважали поляки, а частка українців і білорусів коливалася в межах від 20 до 45 відсотків усього населення. У Станіславському, Волинському та Поліському воєводствах поляки були в меншості, а частка українців і білорусів становила від 55 до 65 відсотків населення. Aleksander Gieysztor et al., History of Poland (Warsaw: PWN, 1968), 685, 714–716.

62. Teresa Toranska, Them: Stalin’s Polish Puppets (New York: Harper & Row, 1987), 209.

63. Gross, 35.

64. Gerhard Simon, Nationalismus und Nationalitatenpolitik in der Sowjetunion (Baden-Baden: Nomos, 1986), 171–179; Helene Carrered’Encausse, Decline of an Empire (New York: Newsweek Books, 1982), and Confiscated Power (New York: Harper & Row, 1982).

65. Советская юстиция, № 7 (1940), 23. Суботін вважав, що російський і білоруський — це взаємозамінні поняття.

66. Sarmatian Review 9, no. 1 (January 1989).

67. Bruno Bettelheim, «Foreword,» War through Children’s Eyes, edited by I. G. Gross and J. T. Gross (Stanford, CA: Hoover Institution Press, 1985), xiv.

68. Советское государство и право, май 1939, 8. Фінську оцінку радянсько-фінської війни див. у Hjalmar J. Procope, Finland Reveals Her Secret Documents: On Soviet Policy March 1940 — June 1941 (New York: Funk, 1941).

69. Правда, 16 червня 1940 p. та Известия, 2 липня 1940 p.

70. Советское государство и право, 11 (листопад 1940 р.), 59.

71. Советское государство и право, 3 (березень 1940 р.), 11.

72. В. Гудков, «Культура возрожденной страны», Правда, 16 червня 1940 р. «Антисоветская белофинская фальшивка», Известия, 18 вересня 1941 р., Партийное строительство, № 10 (травень 1940 р.), 20–21.

73. Правда, 14 січня 1940 р. та Известия, 2 липня 1940 р.

74. Комсомольская правда, 20 жовтня 1940 р.; П. Федосеев, «Социализм и патриотизм», Коммунист, № 9 (червень 1953 р.), 13; С. Якубовская, «Образование и расцвет социалистических наций в СССР», Коммунист, № 9 (червень 1953 р.), 42–45 та Социалистические нации СССР (Москва: Академия наук, 1955), 142.

75. Известия, 29 червня 1940 р. та Правда, 1 вересня 1940 р.

76. Советское государство и право, 3 (1941 р.), 35.

77. Розглядалися такі підручники: А. Романенко, Пособие по истории России, XX век: для выпускников и поступающих в вузы, (Санкт-Петербург: Тритон, 1996); С. Рябикин, Новейшая история России, 1991–1997: Пособие для учителей, старшеклассников, абитуриентов и студентов (Санкт-Петербург: Нева, 1997); С. Г. Смирнов, Задачник по истории России, 2-е перероблене видання (Москва: Международные отношения, 1995); А. Орлов и др., Пособие по истории отечества для поступающих в вузы (Москва: Простор, 1994); М. И. Главацкий, Россия, которую мы не знали, 1939–1993 (Челябинск: Южно-Уральское книжное издательство, 1995); Хрестоматия по истории для школ и вузов (Москва, 1995). Див. також видання під редакцією С. Б. Чернишова, Иное: Хрестоматия нового российского самосознания, 3 томи, (Москва: Аргус, 1995). Альберт Вікс (Albert Weeks) у своїй праці «Росія повертається до школи» («Russia Goes Back to School») зробив прихильні висновки, розглянувши лише два підручники 1997 р.: Мир в XX веке та История России, XX век (Transitions 6, № 1, січень 1999 p.). Девід Менделофф (David Mendeloff) не погоджується з інтерпретацією Вікса у статті «Надмірна похвала» («Overboard on the Praise», Transitions 6, № 3, березень 1999 p.).

78. Смирнов, 73.

79. Там само, 94.

80. У грудні 1998 р. Російська Дума ухвалила російський бюджет на 1999 р. у розмірі близько 29 млрд. дол. (за обмінним курсом рубля станом на середину грудня 1998 p.). 6 млрд. дол. з цієї суми призначалося на військові витрати. Платню офіцерам було підвищено майже на 100 %, солдатам — на 60 %. Можна зробити висновок, що вчителі, медичні працівники та державні службовці залишаться без зарплати, оскільки в бюджеті немає асигнувань на оплату їхніх послуг. Michael Gordon, «Russia Offers 1999 Budget,» New York Times, 11 December 1998.

81. А. С. Орлов и др., 112.

82. Там само, 111.

83. «Возвращение древних земель Белоруссии, за выход к Балтике», С. Г. Смирнов, 60.

84. Там само, 6. 85. Главацкий, под редакцией, Россия, которую мы не знали.

86. Там само, 401–402.

87. Романенко, 118.

88. Главацкий, 12.

89. «Сталин в Ялте получил ровно то, что западный мир в лице его лидеров не считал с уверенностью своим». В. Цимбурский, «Остров Россия» в книжці «Иное» под ред. Чернышева, т. 2, 213.

90. Романенко, 118.

91. Vernadsky, A History of Russia, 420, 423.

92. Nicholas V. Riasanovsky, A History of Russia, 4-th ed. (Oxford: Oxford Univ. Press, 1984), 516–517.

93. (Ann Arbor: Univ. of Michigan Press, 1968), 245–247.

94. Edward Acton, Russia (London: Longman, 1986), 245–247.

95. New York: Alfred A. Knopf, 1966.

96. (New York: Simon & Schuster, 1960), 513–544.

97. В. Махнач, «Империи в мировой истории», під редакцією Чернишова, Иное, т. 2, 123.

98. Протокол засідання Політбюро ЦК КПРС, 23 квітня 1981 р., у книжці під редакцією Главацького, 252.

99. Рябикин, 204.

100. Агентство Франс-Прес (Москва), 31 жовтня 1998 р.

101. Рябикин, 142.

102. Там само, 141.

103. Там само, 247.

104. Brian Whitmore, «Russia: Yeltsin Launches New TV Channel to Control Information,» Radio Free Europe / Radio Liberty, 29 August 1997.

105. Агентство Франс-Прес, 28 серпня 1997 p.

106. Там само, 14 жовтня 1997 p.

107. Виктор Ерофеев, редактор, Русские цветы зла (Москва: Издательство Дом Подкова, 1997). Есе Варлама Шаламова, Андрія Синявського, Віктора Астаф’єва, Юрія Мамлєєва, Венедикта Єрофєєва, Едуарда Лимонова, В’ячеслава П’єцуха, Валерія Попова, Саші Соколова, Євгенія Харитонова, Тетяни Толстої, Анатолія Гаврилова, Володимира Сорокіна, Дмитра Пригова, Льва Рубінштейна, Юлії Кісіної, Ігоря Аркевича та Віктора Пелєвіна.

108. Респондентам ставили запитання: «Шість років тому, у серпні 1991 року, так званий Державний комітет з надзвичайних подій (Государственный комитет по чрезвычайным происшествиям — ГКЧП) організував путч. Якби події, пов’язані з ГКЧП, відбулися сьогодні, то чию сторону ви прийняли б?» Агентство Франс-Прес, 21 серпня 1997 р.

109. Коммерсант, 31 жовтня 1998 р.

110. Андрей Грачев, «Горит Восток зарею новой», Московские новости, 3-10 серпня 1997 р.