Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм

У праці «Культура й імперіалізм» Едвард Саїд виклав аналіз романів Альбера Камю, істотно відмінний від їх канонічної інтерпретації як пошуку сенсу в безсенсовому світі. Інтерпретація Саїда змістила Камю з його звичної екзистенціальної позиції та визначила його в контексті французького імперіалізму. Цим Саїд серйозно порушив таксономію, у межах якої багато критиків, від традиціоналістів до деконструктивістів, помістили Камю принаймні на найближчий час. Замість утвердження погляду Камю на становище людини й доведення правдивості його сучасних антигероїв, Саїд нагадав нам, що сюжети двох романів Камю, «Сторонній» (1942) і «Чума» (1947), розвиваються в Алжирі та що їхні головні герої є французькими колоніалістами; до того ж центром їхнього буття є Франція, а не Алжир, і досвід цих персонажів є французьким досвідом. Виклад подій у цих романах лежить точно в межах традиції французької культурної історії, тоді як історія і традиції арабського світу замовчуються. Правда, зазначає Саїд, Мерсо вбиває араба, але «цей араб не названий і ніби не має історії, не кажучи вже про тата й маму» 1. Так само і в «Чумі» головні герої-французи мають індивідуальні характеристики та історії, натомість араби переважно безіменні та безликі. Це, стверджує Саїд, є одним із показників того, як географія Алжиру політизована Камю і як замість реальної території, на якій араби творили свою історію, Алжир став тлом, на якому французи були покликані грати іншу історичну роль — добрих переможців, що беруть у володіння землю, що не має пам’яті, та пишуть на ній історію Франції, водночас стираючи пам’ять переможених. У романах Камю багато з того, що стосується Алжиру, приховане, і читач фактично затиснутий у європейське сприйняття і проблеми, так, ніби було можливим розширити межі Європи закликами в літературних творах і без свідомої згоди втягнутих у це людей.

Нагромадження культурних уявлень такого роду, типізованих Камю, створює враження, що тільки історія переможця заслуговує переказу та що переможені — культурно глухі й німі. Такою була класична й донедавна успішна стратегія культурного привласнення в багатьох частинах світу, стверджує Саїд. Народи, які дотримувалися ідеології експансії, постійно використовували цю стратегію в Азії, Африці, Америці і, можна додати, в Центральній та Східній Європі — як доведено «Війною і миром», де мистецьке творення образу імперії вимагало затушовування ідентичностей народів Центральної та Східної Європи.

Саїдова критика Камю показує, що навіть великі моралісти, подібні до Камю, не позбавлені орієнталістських звичок, типових для періоду колоніалізму. Та якщо західноєвропейський колоніальний досвід піддавався численним коригуванням з боку критиків, подібних до Саїда, то досвід росіян як імперіалістів усе ще приховується концептуальними рамками російської літературної критики XIX століття та словником російської винятковості. Саїд зауважив, що в певних частинах світу багатотомні писання колоніалістів приглушили слабші голоси місцевих мешканців до такої межі, за якою відновлення неминуче стає повільним і болісним. Це, здається, має місце в колишніх республіках Радянського Союзу і в так званих автономних республіках і регіонах у межах Російської Федерації. Для деяких із них завдання полегшилось завдяки недавно здобутим суверенітетам. У цьому розділі наводяться додаткові докази того, що ідеологічне прикриття колоніальної практики не було лише вигадкою Заходу, а широко практикувалось російськими письменниками. Основна увага зосереджується на «Раковому корпусі» (1968) Олександра Солженіцина та його ідеологічних попередниках ².

Коли ця повість тільки-но з’явилася, реакція була схожа на реакцію критиків «Стороннього» в тому розумінні, що коментатори не мали сумнівів щодо теми, яка обговорюється, і того, що мало бути повідомлене читачеві. Згідно із цією початковою реакцією, «Раковий корпус» є повістю про жахіття радянських трудових таборів, а також про людські долі. Характерним прикладом цих ранніх аналізів може слугувати інтерпретація «Ракового корпусу» Абрагамом Ротбергом (Abraham Rothberg) у книжці «Олександр Солженіцин: Основні романи» 3. Для Ротберга назва повісті символізує хворобу «совєтчини», яка вразила російське суспільство за часів Леніна та Сталіна. Він вибирає в повісті автобіографічні елементи для побудови своєї арґументації стосовно страждань російського народу за радянського режиму — так, ніби були потрібні ще якісь додаткові докази щодо цього. Він також окремо описує кожного з головних персонажів: послідовника Сталіна Русанова; старого й чесного більшовика Олександра Шулюбіна; благородних і сердечних російських лікарів Донцову і Ґанґарт; чарівну студентку-медика Зою і — останнього, але не другорядного — alter ego Солженіцина Олега Костоглотова. Цей різкий, недовчений, але симпатичний гігант провів роки в Гулагу за дрібний вияв непокори режимові. Унаслідок цього він постраждав фізично, професійно та психологічно, зате став морально сильнішим. Ротберг витрачає багато часу на розгляд того, що він називає «нав’язливими ідеями Солженіцина»: його ненавистю до несправедливості та віри в те, що література відіграє й повинна відігравати велику роль у житті російського народу ⁴. Стислим абзацом Ротберг інформує читачів, що події «Ракового корпусу» відбуваються в столиці Узбекистану Ташкенті 1955 р. і що дія повісті відбувається протягом 4 місяців.

З роками «Раковий корпус» став літературною класикою про тюрми й табори, випереджаючи за показниками продажів значно реалістичніші описи табірних вражень Варлаама Шаламова та Юзефа Чапського. Численні праці, присвячені Солженіцину, написані після публікації цього твору, та його наступні книжки утверджували думку, що Солженіцин артикулював для читачів Заходу найголовніші елементи радянської системи політичного гноблення.

Бачення Ротберга є значною мірою правильним. Солженіцин справді є виразником почувань тих людей, яких скривдив радянський режим, а таких були мільйони. Але цей майже очевидний аспект твору Солженіцина ефективно приховував інші елементи його повістей, особливо його літературне привласнення радянських територій задля завдань російського колоніалізму. Подібно до «французьких» оповідань Камю, події яких відбувались у непомітному арабському світі, «Раковий корпус» прикриває невидиму підводну течію узбецької та казахської історії. Для читачів, які не усвідомлюють цієї підводної течії чи не ознайомлених із попередніми спробами російських письменників представити Центральну Азію як російську територію, колоніальний аспект повісті неминуче буде прихованим. «Раковий корпус» створює враження, що Ташкент був заселений переважно росіянами чи зрусифікованими узбеками, для яких російське правління не становило проблем (окрім спільної проблеми радянського гноблення, що стосувалась як росіян, так і не-росіян). Насправді ж це було місто із переважно мішаним узбецько-казахсько-татарським населенням і лише з тонким прошарком російськості, нав’язаної адміністративним устроєм. Однак орієнталізм Ташкента цілком підпорядкований змісту, який передбачає центральне місце російської культури на цій території. Такий підхід приховує значну частину історії Середньої Азії.

КОЛОНІЗАЦІЯ СЕРЕДНЬОЇ АЗІЇ

Далі подамо дещо саме із цієї прихованої історії. Дія «Ракового корпусу» розгортається в місті, вперше захопленому росіянами 17 червня 1865 p., тобто за 53 роки до народження Солженіцина. У 1865 р. Ташкент був квітучою оазою на території, де завжди бракувало води, і мав мішане казахсько-узбецьке населення 5. За російськими джерелами, коли він здався російській армії, то мав 100 тис. мешканців 6. Росіяни напали на Ташкент, у той час — столицю Кокандського ханства, у 1864 p.; вони приєднали ханство в 1875 р. після затяжної війни, у якій російський генерал Черняєв відзначився особливою жорстокістю. Ця територія пізніше була перейменована на Ферганську область і залишилась під цією назвою за радянського часу.

Завоюванню Коканду та інших ханств Середньої Азії передували кілька десятиліть лицемірної дипломатії. Російські наміри щодо Середньої Азії вперше стали очевидними 1858 p., коли цар Олександр II відправив графа Н. П. Ігнатьєва послом до Хівинського ханства. Припускалось, що Ігнатьєв вестиме переговори про торговельну угоду, однак його справжньою метою було збирання інформації. Його візит завершився на дружній ноті, Ігнатьєв запевнив хана, що Росія має мирні наміри. У 1864 p., частково на підставі інформації Ігнатьєва та його наступників, Олександр II розпочав кампанію проти туркменів. Вона була успішною, і падіння Ташкента стало поворотним моментом у війні проти тюркського населення регіону. В 1867 р. Олександр II призначив генерала фон. Кауфмана першим генерал-губернатором провінції Туркестан. У 1873 р. почався наступ на Хіву. У цей самий час Олександр відправив графа Шувалова до Лондона запевнити британський уряд, що він не має наміру окупувати чи приєднати ханство — але не дотримав свого слова. Цього ж року росіяни атакували місто Хіву, захопили його й оголосили протекторатом Росії. В 1875 р. у Туркестані спалахнуло повстання і на його придушення відправили генерала Скобелева. Після придушення повстання Скобелєвим більше не було розмов щодо протекторату. У 1876 р. Хіву й Коканд поглинула Російська імперія 7. Почалося підтримуване урядом переселення росіян із Росії до Ташкента. У 1885 р. туди переїхали 4145 росіян, а до 1905 р. кількість росіян зросла до 18 877 8. Упродовж одного покоління Черняєв, Скобелев, фон Кауфман і Ломакін впровадили в суспільну свідомість російську націоналістичну міфологію як символ справедливості й чесності. Найбільш виразне літературне відображення цього політичного міфу можна знайти в поемі Миколи Гумільова «Туркестанські генерали» (1907) ⁹.

Поема Гумільова починається з опису життя російських вищих класів: бали і прийоми в багатих приватних будинках. Це «мертвящее упоение света», яке засуджував уже Пушкін, у поемі є тлом, на якому показані шляхетні образи старих генералів. Вони високі та стрункі, їхні очі ясні, а манери вишукані. Вони оточені «духмяною легендою» («благоухающей легендой») своїх екзотичних подвигів. Генерали тут змальовані не як військові, а радше як російські святі, чия смиренність була загальновідомою. Далі в поемі оплакується втрата російської військової частини: тут росіяни знову представлені як ті, кому заподіяно зло, а не як ті, хто заподіював зло іншим. Нарешті, названо завойовані міста: Усть-Кудук і Кіндерлі — й висловлено колоніальний тріумф: «російський прапор над білим містом Хіва» («русский флаг над белой Хивой») ¹⁰.

Ця остання фраза, «російський прапор над білою Хівою», заслуговує на уважніший розгляд. У шовінізмі імперій, який упродовж століть поглинав, анексовував і нищив слабші народи та етноси світу, рідко трапляються фрази, що так повно виражали б прагнення владарювати і схильність до насильства, яке затьмарює історію людства. Усвідомлення факту, що поема Гумільова та інші подібні твори російської літератури урочисто відзначають просування вперед, щоб знищувати інших, цілком відсутнє в російському інтелектуальному житті. Звичайно, навряд чи можна сподіватися на вибачення (імперії рідко вибачаються), просто хотілося б отримувати час від часу сигнали, що проблема визнана; серед війн, проведених Росією, чимало морально амбівалентних. Однак такі сигнали відсутні.

Чому росіяни мали радіти з того, що російський прапор маяв над містом, населеним народами Середньої Азії, з якими в росіян було мало спільного, архітектура якого (біла Хіва) була дуже відмінною від вигляду російських міст і сіл? Прагнення більшої території — це постійне бажання народів, які стикаються зі швидким демографічним зростанням, навряд чи було серйозним чинником у Росії, що завжди належала до найменш заселених держав світу. Завоювання Хіви не принесло також жодних істотних вигод простим росіянам. Гумільов та інші росіяни раділи через капітуляцію перед російською армією міст, значно віддалених від російських етнічних кордонів. Хоча стандартна риторика націоналізму й потребує таких висловлювань радості, держави зазвичай пом’якшували це творами й заявами, в яких націоналізм явно не присутній, або ж були зауваження про моральну неоднозначність імперських дій. Однак у творах Гумільова про російську імперську кампанію в Середній Азії та інших частинах світу не можна знайти й сліду думки про те, що успішний російський імперіалізм штовхає націю на хибний шлях.

Гумільовські генерали-переможці є попередниками образів добрих лікарів і санітарів у Солженіцина, які турбуються про бідних місцевих мешканців навіть за умов, коли нужди і страждань зазнають усі. Російські колоніалісти Солженіцина культурні та витончені, скромні й благородні, трохи схожі на росіян у «Подорожі до Арзрума під час кампанії 1829 р.» Пушкіна, які забезпечували «азійських дикунів» дорогами, парками й ваннами. Загалом у російській літературі помітна тенденція до приписування воєнним завойовникам радше чесноти, аніж силу. У «Подорожі до Арзрума» генерал Єрмолов описаний як добра людина, яка повністю присвятила себе після відставки селу, в якому він мешкав, покидаючи його лише заради відвідин літнього батька, простого і побожного чоловіка. Далі ми дізнаємося від Пушкіна, що цей страхітливий генерал тримав дім відчиненим для кожного, окрім міських чиновників, у тому сенсі, що звичайні селяни мали доступ до нього, тоді як чиновники (які мали погану репутацію в російській літературі) — ні. Єрмолов Пушкіна є попередником туркестанських генералів Гумільова, взірцем справедливості, який приніс просвіту й цивілізацію нижчим расам. Може виникнути враження, що Пушкін мав на меті зробити його шанованим більшою мірою завдяки приписуваним йому чеснотам, аніж завдяки його воєнним успіхам 11. Ця націоналістична фантазія сягає корінням ще Миколи Карамзіна, який у своїй «Історії» стверджував, що Московія була спроможна розширювати свої володіння завдяки своєму моральному впливу, а не завдяки вправному користуванню зброєю.

Міф про російську мирну експансію присутній у російській літературі в різноманітних формах, і стереотип витонченого старшого генерала (чи іншого офіцера) є одним із його найпоширеніших проявів. У «Євгенії Онєгіні» Татьяна виходить заміж за старого генерала, якого, за її словами, любить царський двір («ласкает двор»). Що ж спонукало обласкувати старшого чоловіка? Як показує «Атлас» Аллена Чу, любов двору Олександра І чи Павла І до Татьяниного чоловіка могли вселити різноманітні воєнні дії, серед них приборкання Кавказу, придушення повстання Тадеуша Костюшка 1794 р. чи, ще раніше, завоювання в Середній Азії. Але минуле генерала ховається за його щирою усмішкою, відсутністю марнославства, витонченими манерами й приязню, з якою він вітає Євгенія і представляє його своїй дружині з хибною думкою, що ці двоє ніколи не зустрічались. Старий генерал є втіленням чесності та доброзичливості, і він винагороджений вірністю Татьяни ¹². У «Раковому корпусі» Солженіцина росіяни також переповнені добротою до узбеків. Це так, ніби Солженіцин сперечається з уявними опонентами, намагаючись довести їм, що за таких умов будь-яка розмова про колоніальне гноблення не має під собою жодних підстав.

Заголовок поеми Гумільова «Туркестанські генерали» є прикладом того, що називається «привласненням чужої географії». Ідеологічний зміст цієї фрази можна з’ясувати заміною російського завоювання Середньої Азії на успішне завоювання Радянського Союзу Гітлером і уявними майбутніми посиланнями німецького поета на таких генералів, як Гайнц Гудеріан і Фрідріх фон Паулюс, саме як на «російських генералів». Географічним імперіалізмом цього заголовка відлунює Алжир Альбера Камю, який так само був пустою сценою, на якій французькі актори могли грати французькі трагедії про людські долі.

Як тільки росіяни розпочали свою військову присутність у Середній Азії в 1860-х і 1870-х роках, почалося збирання воєнних трофеїв. «З найперших днів російського вторгнення окупаційні власті та їх підлеглі захоплювали тисячі середньоазійських речей, різних розмірів і видів, як трофеї чи здобич, і відправляли їх до Санкт-Петербурга чи Москви», — каже американський науковець, який спеціалізується на цьому регіоні 13. Коли генерала фон Кауфмана призначили генерал-губернатором Туркестану, він «викрав переносні символи суверенітету, а також письмові свідчення інтелектуального життя та історії Середньої Азії». Поміж об’єктів, утрачених для узбецької історії та які збагатили росіян, був срібний трон ханів (тепер експонат відділу Оружейної палати в музеї Кремля), багато середньовічних манускриптів (включно із Кораном), давній посуд із мечетей та інші мистецькі речі. Усе, що не можна було забрати, зруйнували або осквернили: цвинтарі, історичні будівлі й розкішні надгробні пам’ятники.

У 1870-х роках масове пограбування мистецьких цінностей Туркестану було так описане одним із учасників розкрадання:

Едвард Олворт (Edward Allworth) зауважує, що це розкрадання тривало і за радянського часу. У такий спосіб музей «Ермітаж» отримував об’єкти із Середньої Азії впродовж усього життя Солженіцина. «Послідовна російська політика, очевидно, мала намір позбавити народи Середньої Азії їх найвизначніших символічних пам’яток — старовинних, середньовічних і сучасних» 15. Розкрадання поменшало в пострадянський період, коли почали звучати протести по всій Середній Азії, включно із частинами Російської Федерації. У археологічних розкопках у 1990-х роках у Алтайському краї Російської Федерації на плоскогір’ї Укок, на межі з Монголією, знайшли декілька 2500-річних мумій, що, як вважали, могли бути скіфськими воїнами. Їх перевезли до Москви, але 1995 р. законодавча влада Алтайського краю ухвалила закон про заборону розкрадання національних багатств і їх вивезення з краю. Представник Алтайського краю в Москві Олександр Манзиров заявив: «Це наше національне багатство. Чому воно має бути відібране?» Росіяни відповіли, що мумії повернули б, якби можна було ґарантувати їх збереження. «Ніхто нічого не викрадає ні в кого», — запевняли вони «місцеве населення» 16. Можна пригадати, що подібний арґумент використовували й щодо мармуру Елджіна, який 1816 р. було перевезено з Греції до Англії й продано Британському музеєві. Ще одним виявом пострадянської непокори була конференція, проведена в Анкарі в 1993 p., під час якої вчені нових незалежних держав Середньої Азії погодились прийняти латинську абетку, з певними прийнятими згодом уточненнями для узбецької мови ¹⁷.

РИТОРИКА ВІДЧУЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА СОЛЖЕНІЦИНА

У своїй військовій кар’єрі Солженіцин був командиром батареї під Ленінградом. Тоді, чи ще у свої шкільні роки, під час відвідин Ермітажу (паломництва, яке кожний культурний росіянин був зобов’язаний зробити) він міг бачити щедрі дари Середньої Азії. У «Раковому корпусі» нема жодної ознаки хоча б побіжного осмислення автором (який у інших випадках був дуже чутливим до людського страждання) російської ролі в цьому колоніальному епізоді. Під нашаруванням зображуваних фактів у «Раковому корпусі» і його явної відстороненості від російсько-туркестанського конфлікту, а також під милосердям докторів Донцової і Ґанґарт стосовно бідних і неосвічених «татар» із ракових пацієнтів, приховане ставлення, висловлене в «Щоденнику письменника за 1880 р.» Достоєвського: радість від пацифікації («усмирения») туркменів 18. Найвидатніші російські письменники цілком засвоїли російську колоніальну риторику, тоді як приглушені голоси узбецьких письменників, що відображають радянське й царське врядування, можна знайти переважно у книжках, що їх читають лише вчені.

У першому виданні повісті Ташкент ніде не названий, так, ніби він не був цього вартим. Єдина його особливість як міста полягає в наявності шпиталю, яким керували і в якому працювали росіяни. Характерно, що Камю використовував такий самий метод безіменних місць, людей і об’єктів на територіях, що зазнали французької колонізації. У його повістях міста Алжиру часто безіменні, тоді як Оран описаний як одне із французьких поселень у Алжирі (rien de plus qu’une prefecture française de la cote algerienne). Аналогічно, внутрішній монолог Олега Костоглотова під час поїздки до шпиталю не фіксує Ташкента як чужоземного міста за радянської російської воєнної окупації чи як міста, архітектура, населення й атмосфера якого помітно відрізнялися б від того, до чого звик росіянин. Оповідач приховує факт, що місто було центром відмінного етносу, зі всіма спогадами й міфами, що супроводжували його. Реальність, у якій перебували російські персонажі, описано так, що це цілком могли б бути Ленінград чи Вологда. Ніде немає навіть натяків на визнання, що Ташкент, подібно до Москви, є об’єктом такого сфокусованого бажання потрапити до нього, яким наповнений твір Чехова «Три сестри» і яким зазвичай характеризуються етнічні столиці. Хвороба Костоглотова не пояснює повною мірою замовчування неросійської дійсності. Послідовне недобачання оповідача триває впродовж усього часу перебування Костоглотова в шпиталі, його флірту з двома жінками, розмов із різними людьми і, врешті, його звільнення як одного із небагатьох щасливих пацієнтів, хто подолав рак.

Відмінність Ташкента від російських міст затушовується також і іншими способами. Його географічне розташування невизначене впродовж усієї повісті. Ми дізнаємося від Костоглотова та Зої, що Ташкент є лише одним із багатьох місць у «їхній» великій країні, де вони мали право поселитися, де їх справді тепло зустріли — місць, що чекали на російську присутність і потребували, щоб Росія дала їм лікарів, побудувала шпиталі й прищепила культуру. З бесід, вставлених у сюжет, можна зробити висновок, що таких місць була незліченна кількість. Можливо, не усвідомлюючи цього, Солженіцин уподібнюється до князя О. М. Горчакова, міністра закордонних справ за Олександра II, який у зверненні до європейських держав, датованому 21 листопада 1864 p., переконував, що «коли цивілізована держава вступає в контакт із одним диким племенем і змушена підкорити його в інтересах закону, це втягує її в конфлікт із іншим племенем, що проживає біля підкореного, і тому межа цивілізації неминуче розширюється» 19. Горчаков порівнював Британську експансію в Північній Америці з російською експансією в Середній Азії — обидві мали цивілізаторські місії. Століттям пізніше можна було порівняти результати цих двох експансій. Наслідки російського завоювання Ташкента були цілком очевидними для тих, хто бажав їх бачити, і в час перебування там Солженіцина. За російського урядування Середня Азія стала, можливо, найбільш спустошеною частиною планети, місцем, що не зазнало ні капіталістичного розвитку, ні передачі нових знань із «цивілізуючої» держави. Нечасті повстання, такі як повстання Курбаші в 1920 p., були швидко придушені. У 1990 р. дитяча смертність у деяких областях Узбекистану була вищою, ніж у окремих африканських країнах, розташованих на південь від Сахари, які відомі своєю вбогістю й відсутністю медичної інфраструктури 20. Цікаво, що 1868 p., тобто незабаром після запровадження контролю над Ташкентом, росіяни створили там військовий шпиталь 21. Навряд чи треба казати, що з погляду туркмен ця установа не була бажаною. Шпиталь був призначений обслуговувати окупаційну владу. Можливо, на додачу до його власної медичної історії, саме пам’ять про цей шпиталь надихала Солженіцина помістити його раковий корпус в Узбекистані.

У час, коли Солженіцин приїхав до Ташкента як жертва раку, місто мало мільйон мешканців, переважно мусульман і було місцем розташування Ради у справах мусульман СРСР ²². Воно також було визначене росіянами як столиця узбеків, яких росіяни підтримували коштом казахів, що також проживали в Ташкент! У середні віки Ташкент був культурним центром тюркського населення і залишався головним туркестанським містом за російського панування. У XX столітті він, імовірно, й надалі був би плавильним тиглем тюркської національності, якби росіяни не займались поділом різних ослаблених етносів на окремі групи відповідно до вислову «поділяй і владарюй». Узбеків настроювали проти казахів, тоді як письменники, подібні до Солженіцина, називали місцеве населення «татарами». Учений, який займався питаннями Середньої Азії, зробив таке спостереження:

У 1920-х роках Москва придушила тюркське відродження в Ташкенті та встановила контроль над культурним життям міста. Ришард Капусцінський (Ryszard Kapuscinski) у своїй книжці «Імперія» зауважує, що Жовтнева революція в Ташкенті полягала в оголошенні війни однією групою росіян іншій групі росіян. Для туркменів це означало, що російське правління триває ²⁴. За радянської влади арабську абетку було замінено на кирилицю, літературні пам’ятки були позбавлені антиросійських елементів і було введено новий культурний канон. «Система непрямого правління, колись винайдена Британією і застосована в Азії й Африці, була використана Москвою й дала змогу росіянам керувати, залишаючись фактично непідзвітними», — каже Капусцінський ²³. Публікувались брошури, які пристосовували історію Середньої Азії до російських потреб. У одній такій брошурі було намагання довести вищість узбеків над іншими етносами: «Оскільки автором цієї брошури був росіянин і поширювалася вона російською мовою, то це додавало їй більшої ідеологічної ваги», — зазначає Олворт ²⁶. Це намагання подібне до зусиль істориків Заходу переписати історію завойованих народів, включаючи деякі європейські народи ²⁷. Російські видавництва, університети й школи досягли монопольного панування над узбецько-казахськими школами та населенням, мова якого, що все ще була в процесі становлення як окрема тюркська мова чи мови, була позбавлена можливості створювати сучасний словник у сфері культури, техніки та науки. Російська мова прийшла надто пізно, щоб знищити ідентичність Середньої Азії, але вона істотно загальмувала і спотворила її розвиток. Російськомовні журнали, такі як «Литература и искусство Узбекистана» і «Правда Востока», пояснювали місцевому населенню, які в нього мистецтво та історія 28. Для того, щоб зробити хоч якусь кар’єру, необхідно було володіти російською мовою. Культурна русифікація тих, хто мав амбіції або впав у відчай, була майже неминучою. Оскільки двомовних шкіл було недостатньо й вони були гіршими від російських, знання російської набувалося коштом рідної мови ²⁹. Олворт підсумовує ці процеси так: «Радянська політична влада в Середній Азії в період між 1922 і 1941 роками перетворила узбецьку культурну спадщину в дуже дорогу та важкодоступну річ…. Цей маневр… різко обмежив доступність національної мистецької спадщини, замінив провідних інтелектуалів Середньої Азії догідливою культурною верхівкою і залякав народ. Це, здається, і було головною метою всіх цих заходів російської влади» ³⁰.

Придушення повстань підкорених народів західних регіонів Російської імперії зафіксоване в численних англомовних публікаціях, тоді як приборкання інших народів імперії (узбецьке повстання в 1920-х роках, чи, далі на схід, різанина половини населення в монгольській столиці Урга генералом Р. Унґерном фон Штернбергом, прозваним «кривавим бароном»), відображені значно гірше. Перенавчання чи ліквідація еліт у Середній Азії в 1920-х роках Гарантували, що ці території будуть упродовж тривалого часу російськими азійськими колоніями й не матимуть власного голосу, чутного для інших. Пам’ять про узбецьке повстання була настільки неприємною для московських ідеологів, що слово «муджахед», або «воїн за віру», вилучили з узбецьких словників, опублікованих у Радянському Союзі, хоча попередні словники його подавали ³¹.

Ці масові акції не змусили узбеків відмовитися від своєї ідентичності. Ще 1979 р. 98, 82 % узбеків у республіці визнали узбецьку мову рідною 32. Протягом одного року після розпаду Радянського Союзу місто Ташкент позбулося радянських назв своїх вулиць і районів, замінюючи російських і соціалістичних діячів іменами місцевих чи мусульманських постатей. Оскільки світська узбецька еліта тривалий час вважала Туреччину взірцем для наслідування, вулиця Кірова стала вулицею Ататюрка; вулиця Лихачева змінилась на вулицю Байкаро, а Жовтнева стала Шайхан-тахурською. Фрідріх Енгельс поступився місцем Аміру Темуру, Хмельницький — Кушбегі, Куйбишев — Мірзо-Улугбекському. Загалом, було змінено фактично всі пов’язані з Росією назви ³³. Деякі демографи кажуть, що до 2105 р. узбеки стануть найчисельнішими з усіх колишніх радянських національностей, перевершивши навіть росіян ³⁴.

Таким є контекст повісті Солженіцина — масові завоювання XIX століття, радянські чистки, стратегічна політика, спрямована на знищення туркестанської ідентичності, поява, як грибів після дощу, пам’ятників на відзнаку туркестанських поразок. Цими пам’ятниками переповнений Ташкент і «тубільці» дивляться на них з такою гіркотою, яку росіяни відчувають, пригадуючи руйнування Ленінграда під час нацистської облоги. Однак у повісті немає навіть найменшої згадки про туркестанські біди. Національне тло розповіді приховане так майстерно, що багато читачів сприймають «Раковий корпус» як повість, дія якої відбувається в Росії — десь у віддаленому азійському закутку цієї величезної країни, — але все-таки в Росії. Стрижнем для сюжетної лінії повісті та роздумів про життя і смерть, якими Солженіцин присмачує свою оповідь, є авторитет російського спостерігача. Головні герої демонструють виключно російську самосвідомість. У них не з’явилося доброзичливості до землі, що забезпечила їм чи їхнім батькам захист від війни та нужди. У цьому лікарі Донцова та Ґанґарт подібні до Печоріна й Максима Максимовича, які також не виявляли доброзичливості до Кавказу. У «Раковому корпусі» немає жодної ознаки конфлікту двох спільнот, і це нагадує ретушовані фотографії радянської ери, з яких усували зганьблених членів партії: замість облич — основні лозунги, замість розповідей — мовчанка. Скрупульозність, із якою Солженіцин виконав ці підчищення, та його звичний дидактизм у питаннях моралі псують невинність його мовчання щодо туркменів. Костоглотов і багато інших росіян заглушують голоси справжнього Ташкента надто спритно, а тим часом оповідач наполягає, що росіяни зробили багато доброго для місцевого населення. «Леді протестує надто сильно» («The lady doth protest too much»).

У шпиталі зверхність росіян показано через розмови й повороти сюжету. Гомі Бгабга стверджує, що всякий такий колоніальний дискурс розривають ізсередини суперечності і страхи, які витворює уявна вищість колонізаторів, однак у Солженіцина чогось такого дуже мало. Росіяни демонструють самовпевненість і не дають іншим і слова сказати, а татари простодушні й готові виконувати вказівки. Шараф Сібгатов, «татарин», просить Костоглотова проінструктувати його щодо правильного лікування раку: «Розкажи, Олеже, про березове! Що ти почав, — просив Сібгатов. «Але, прошу тебе, розкажи все по черзі, Олеже!». Костоглотов ласкаво погодився. «Якщо розповідати з самого початку, Шарафе, то ось як це було. Той попередній хворий розповів мені про лікаря Масленникова, старого сільського лікаря Александрівського повіту біля Москви» ³⁵. Інший «татарин», Ахмаджан, запитує Вадима Зацирка, росіянина, про місцевих жителів Єнісейського регіону, яких Зацирко зустрічав під час своїх частих подорожей: «Розкажи мені, як ті евенки одягаються?» 36. Подібно до Костоглотова, Вадим виявляє ласку: місцевих потрібно навчати у найкращих колоніальних традиціях. Ніде в цій повісті нема такого, щоб росіяни навчились бодай чогось від узбеків. Лікарю Донцовій наказали їхати з Москви до Баку в пошуках ліків від раку. Це шляхетне завдання вказує на нездатність місцевого населення їхати будь-куди, а особливо до Москви. Москва може прийти до них із своєю цивілізаційною місією, але вони не можуть приїхати туди — звичайна схема поведінки за колоніальних умов. Особливістю російського колоніалізму є подвійний бар’єр, що перешкоджає місцевому населенню їхати до метрополії й зупинятись там. Одна перешкода — це брак фінансових засобів і паспорта для подорожі; друга — це відсутність прописки, тобто дозволу жити в метрополії без місця праці, а не маючи прописки, ніхто не може отримати роботи. Після розпаду Радянського Союзу було прийнято закон про скасування прописки, але його не було введено в дію. У Москві 1990-х років особи із зовнішністю, характерною для жителів Середньої Азії чи Кавказу, все ще переслідувались міліцією, а іноді їх били звичайні громадяни ³⁷.

Кожна розмова у шпиталі є свідченням влади Росії над місцевими мешканцями. Разом узяті, ці бесіди інформують нас, що ця частина світу перебуває під законним російським контролем. Солженіцин втілює в життя сценарій, що його Сабірджан Бадретдінов аналізував у інших російських повістях: місцеве населення наївне та простодушне, а росіяни співчутливі та терплячі ³⁸. За допомогою такої літератури Середню Азію робили російською, так само, як раніше (і упродовж тривалого часу) робили російським Сибір, заселяючи його, щоправда, негусто, російськими генералами й солдатами, в’язнями та засланцями, геологами та етнографами і, врешті, російськими літературними персонажами, які приносили російські проблеми на неросійську територію, привласнюючи її в такий спосіб для імперії. Авторитет письменників, державних установ і органів влади суттєво змінював той первісний вигляд колоній, коли їх представляли завойовники, і справляв враження престижності й непохитності. Таку майстерність і вплив нелегко подолати ³⁹.

У «Раковому корпусі» єдиним місцевим мешканцем, зображеним як освічена особа, є лікар Нізамутдін Бахрамович, його тюркське прізвище спотворене російським суфіксом. Він є номінальним керівником шпиталю, але, як нам каже оповідач, виконує свою роботу погано. Його неспроможність дбати про пацієнтів і персонал є єдиною характеристикою, яку дає йому Солженіцин. Він залишається непривабливою паперовою постаттю, яка ні разу не представлена як жива людина і яка ніколи не бере участі у важливій діяльності. Єдине зауваження, яке йому дозволяє зробити автор, показує його глухим і байдужим бюрократом. Про нестачу чистих ганчірок для прибирання він каже так: «Якщо Міністерство охорони здоров’я не постачає їх, я не можу купувати їх за свої власні гроші» ⁴⁰. Можливо, Солженіцин чув подібне зауваження від узбека, коли сам лежав у шпитальному ліжку в Ташкенті. У повісті хороші російські лікарі та санітари, звичайно, вживають належних заходів, щоб забезпечити шпиталь усім необхідним. Однак тут Солженіцин, можливо, мимоволі виявив те, що Гомі Бгабга називає відмовою підкорятися «колоніальній мімікрії». Це полягає у навмисне неправильному тлумаченні колоніальних порядків чи неправильній інтерпретації їх офіційної мети. Росіяни вимагали виконання наказів різних міністерств: чинити по-іншому означало бути суворо покараним. Чи могло зауваження узбека бути саркастичним і стосуватися болючої реальності, коли московське міністерство розпоряджається найменшими деталями в його країні і в його шпиталі? У неросійських союзних республіках СРСР перший партійний секретар був за походженням місцевим, тоді як другий секретар завжди був росіянином і справжнім господарем, каже Елен Каррер-д’Анкос (Helene Carrere-d’Encausse) ⁴¹. Міністерствами в Москві керували переважно росіяни чи зросійщені представники інших національностей. У формальному підпорядкуванні правилам гри, накинутим колонізатором, такий роздратований коментар представника колонізованої нації може бути дестабілізуючим іронічним компромісом; це може бути удаване підпорядкування, протидія колоніальним заходам через відмову забезпечувати виконання закону й порядку, що його колоніаліст хотів запровадити в колонії. У випадку Росії прагнення порядку само по собі несе іронію, оскільки порядок був постулатом, але не досягненням колонізуючої культури. Прагнення Солженіцина правдиво описати поведінку «місцевого населення», яку він спостерігав особисто, перебуваючи як пацієнт у Ташкенті, могло сказати більше, ніж він передбачав.

Російський літературний критик Ігор Зотов казав, що явна слабкість інших творів Солженіцина після «Архіпелагу Гулаг» є наслідком убогості уяви ⁴². Солженіцин хоче повчати людей, як слід правильно тлумачити історію, каже Зотов. Як письменнику, йому пощастило бути свідком досить багатьох історичних подій, і він виклав свої спогади в «Архіпелазі Гулаг». Але про інше з російської історії він дізнався з книжок, які, можна додати, зробили його нечутливим до питання колоніальної експлуатації. Канонічна історія Росії, яку Солженіцин вивчив за радянськими й царськими підручниками, приховувала інший вид історії, яку російські владні класи не бажали відкривати. Зотов стверджує, що як тільки Солженіцин реалізував себе як визначний письменник, він присвятив себе служінню русофільській ідеології. Його пристрасне бажання бачити Росію процвітаючою і російський народ таким, що максимально реалізував свої найкращі можливості, переважило художнє чуття. Замість написання романів, він почав писати політичні трактати, створивши врешті претензійний роман-епопею «Червоне колесо» (1971–1993).

Зауваження Зотова доречні й стосовно «Ракового корпусу», хоча ця повість передувала «Архіпелагу Гулаг». Дидактизм Солженіцина сильно виявився навіть перед завершенням «Архіпелагу Гулаг». У «Раковому корпусі» він приписав Узбекистан до Росії, зображуючи водночас таких російських жінок і чоловіків 1950-х років, які найкраще відповідали його мрії про росіян, що досягли моральної зрілості та величі. Його високоосвічені російські жінки, лікарі Донцова і Ґанґарт, як і професор Орещенков, зображені відповідно до найкращих зразків прози XIX століття, є нежиттєвими образами, які свідчать про палке бажання Солженіцина ввести високі моральні стандарти в російське життя. Хоч би яким похвальним це бажання було, воно безплідне, тому що зумовлене схилянням автора перед патологією сили. Його російські жінки виділяються в професійній сфері, однак вони знаходять час бути турботливими берегинями вдома й на роботі, не кажучи вже, що вони є вірними в дружбі. Професор Орещенков є втіленням мудрості, і досконалість його маленького дому нагадує, з очевидними поправками на ситуацію (mutatis mutandis), досконалість Менсфілд-Парку з роману Джейн Остін під однойменною назвою. Щедрість доктора Донцової, її дбайливий догляд за Сібгатовим і йому подібними мають своїм тлом воєнне насильство і руйнування крихкої узбецької економіки задля того, щоб могли працювати російські бавовняні комбінати. Однак, на відміну від Джейн Остін, Солженіцин, здається, свідомо затуляє перед читачем ці неоднозначні речі. Явна відсутність у нього уваги до національних проблем видає його тривогу щодо можливості критичного ставлення до російської держави, для якої впровадження комуністичної ідеології не стало єдиною метою.

Із погляду постколоніальної теорії дидактизм Солженіцина лицемірний. Усупереч фактичним тенденціям, він пише, що Капітоліна Матвіївна Русанова народжує чотирьох дітей, ніби передбачаючи обнадійливі демографічні зміни в Середній Азії, де мусульманське населення за часу його життя стрімко зростало. Письменник мав би добре знати справжні демографічні тенденції, згідно з якими російські апаратники мали, як правило, одну чи дві дитини, тоді як узбеки — утричі більше 43. Сам Русанов хоч і непривабливий, однак має гідність людини, яка особисто не мучила й не вбивала нікого, на відміну від татарина Ахмаджана, який був охоронцем Гулагу і не розкаявся ні в чому. Він належить до тих відразливих комуністичних типів, які чинили злочини проти зеків, день за днем, рік за роком, без жодної пощади й без поруху сумління в серці. Ахмаджан стверджує, що зеки «не є людьми» і що їх перегодовують 44. Припертий до стіни, він каже, що це не його справа відповідати на запитання: це у віданні тих, хто нагорі. А нагорі, вважає Солженіцин, був Лаврентій Берія (мегрел із Грузії) і сам Сталін (грузин). Це підштовхує читачів до висновку, що росіяни не були господарями величезної імперії Гулагу, що за радянської влади центр виявився певною мірою поза справами й гору взяла кримінальна периферія. Сесіл Родс (Cecil Rhodes) принаймні не стверджував, що він є жертвою колонізованих народів.

Поширення різних видів раку чи його стадій, а також умови, в яких живуть пацієнти, також ретушовані у такий спосіб, щоб це працювало на зміцнення російського авторитету. Ліжко татарина Сібгатова розташоване поза корпусом, і це позбавляє його хоча б миті усамітнення, яку могли забезпечити ліжко й постіль у корпусі. Важко уявити етнічного росіянина, позбавленого цих дрібних зручностей у шпиталі в неросійській республіці, де росіяни завжди були на першому місці. Рак Сібгатова особливо жахливий і смердючий, а тому потребує ванн чи їх замінників, які цілковито контролюють російські санітари. Тому Сібгатов перебуває в становищі повної залежності, політичної, суспільної і особистої, ставши одержувачем ласки й милосердя від представника нації-колонізатора. Оповідач приписує йому ангельський характер, — дуже доречний, як можна було б зауважити. Тоді як передбачувана смерть Русанова, партійного керівника, якому автор, вочевидь, зовсім не симпатизує, настане в затишку його дому, умови котрого дуже далекі від тієї виснажливої роботи, якій Сібгатов приписував своє каліцтво, рак і, зрештою, смерть. Нагромадження таких етнічно визначених образів створює асоціативний ефект. Принизливий образ, створений у такий спосіб, добре відомий американцям, які протестують проти дискримінаційного показу деяких національних меншин у засобах інформації. Неодноразове зображення членів деяких етнічних груп як невдах, що завжди програють, створює загальне враження, яке є особливо деструктивним стосовно молодих і вразливих членів такої меншини. Ті, хто протестує проти цього, не вимагають введення квот у зображенні різних етнічних груп; радше вони закликають відмовитися від апелювання до поверхових стереотипів. Звичайно, це нелегко зробити, але ця складність не применшує обґрунтованості скарг. Немає нічого дивного в тому, що такий розподіл успішності та невдатності також підтримується літературою; постколоніальні дослідники вказують на низку випадків у літературі Заходу, де різноманітні не-білі групи представлені не зовсім безсторонньо. Той факт, що татари в повісті Солженіцина постійно програють, а успішними є тільки росіяни, сприяє етнічному стереотипу, який підкреслює нижчість ідентичності Іншого. За колоніальних умов той факт, що Костоглотов одужує від раку, виходить за межі універсального етичного значення, якого критики надають цьому одужанню. Безумовно, одужання Костоглотова є символом його моральної перемоги над господарями Гулагу, але є ще щось інше. Це також підтримка стереотипу переможних росіян. Це стосується також того широкого діапазону можливостей, які доступні для росіян у межах імперії. Російськість Костоглотова забезпечує йому місце у великій територіальній мішанині, названій СРСР. Як росіянин, він може сподіватись на майбутнє в Москві чи Ташкенті, оскільки він ніде не чужий. Його одужання є символом шансів для розвитку та діяльності, які мали росіяни в СРСР, тоді як передбачувана смерть Сібгатова символізує занепад місцевого населення. Те, що життя довело неправоту уявлень Солженіцина в цьому питанні, є фінальною та ненавмисною іронією повісті.

«Раковий корпус» рясніє такими словами як «наша країна» чи «широкий світ для всіх нас», які промовляють росіяни, але ніколи — місцеві жителі. «Наша батьківщина така велика», — каже Зоя. «Я на своїй рідній землі», — каже Костоглотов. «Світ однаково обходиться з усіма», — запевняє тітка Стефа Дьомку, свого російського приятеля: таким є сприйняття світу тими, хто ніколи не зазнавав етнічної дискримінації. «Ви не любите вашої землі, ви просто любите свою пенсію, тоді як я люблю свою землю!» — вигукує Костоглотов. Москва є мірилом усього, від щастя до танців 45. Для Сібгатова чи Абдуллахімова говорити про Москву як про «нашу країну» було б абсурдом. Однак Зоя, російська студентка-медик, коли її запитали, де вона могла б працювати після закінчення навчання, знизує плечима й каже: «Наша країна така велика». Це означає, що вона була б бажаною будь-де в межах радянської території. Узбек таких слів не каже ніколи. Коли Веґа Ґанґарт переймається станом Костоглотова в приймальній кімнаті, він відповідає виклично: «Я тут на своїй родіні (батьківщині). Чому я мав би почуватись незручно?» ⁴⁶. Однак оповідач усвідомлює, що Ташкент не є Росією: трохи пізніше він зауважує щодо Костоглотова, що той не міг повернутися до Росії («однак шлях у Росію йому був заборонений»). Центральне місце Москви згадується неодноразово, іноді з мимовільною іронією, як тоді, коли вже згадувана типова російська апаратниця Авієта Русанова, майбутня письменниця, невдоволено каже своєму батькові, що всі, хто вижив у Гулагу, рвуться до Москви, «як бджоли до меду» ⁴⁷. На відміну від британських каторжників, перевезених до американської Джорджії, чи британських поселенців у Америці, у росіян не розвивалося доброзичливе ставлення до землі, на якій вони поселились і де вони відбували покарання. Та земля розглядалася тільки як супутник Москви, і ясно, що кожна російськомовна особа має відповідні пріоритети.

«Раковий корпус» — це повість, що підтверджує наявність колоніальних поселенців на території, завойованій силою зброї, повість, якою намагаються розповісти світові, чим загалом є Узбекистан: це майже Росія. Ця повість доповнює масу культурних пам’яток, якими обґрунтовувалася присутність росіян у Середній Азії і які давали росіянам змогу триматися в Узбекистані гордо, хоч голодними й вошивими, зате законними власниками цієї землі. Коли Костоглотов з викликом стверджує: «Я люблю свою країну!», то нам дається до розуміння, що його любов охоплює весь Радянський Союз, і центр (Москву), і периферію, — центр, тому що це серце Росії, і периферію, оскільки вона належить до центру, який поширює своє підбадьорливе зросійщення на найдальші периферії. Ясна річ, покірному Сібгатову не спадає на думку претендувати на землю росіян, стверджуючи, що він її любить.

Проповіді Костоглотова про «родину» звучать нещиро, коли їх зіставити з нарисом «Хіба міряти — це погано? Як ти гадаєш?» сучасної узбецької письменниці Етибар Ахунової: «Виробниками бавовни й шовку, які його сіяли й ростили на нашій рідній землі [юртіміз], є жінки… Однак вони не мають гарних шарфів чи суконь із тих тканин» ⁴⁸. Вони також звучать фальшиво на тлі величного оплакування поетом (Абду) Раззаком Абдурашидовим знищеної росіянами туркестанської культури:

Усвідомлення того, що всі дійові особи повісті складаються із чужоземців, загарбників у землях, переданих їм унаслідок не так давно здійсненого насильства, відсутнє в повісті Солженіцина. «Раковий корпус» наповнений активними, енергійними, талановитими росіянами, для яких туркестанська ідентичність залишається закритою книгою. «Місцеве населення» двовимірне, трохи схоже на того безбарвного арабського перехожого, якого Мерсо вбиває на алжирському пляжі. Так само, як читачі «Стороннього» не заглиблюються в суть проблеми алжирської національності, яка формувалася в той час, читачі Солженіцина підводяться до думки, що Росія утвердилась природно й назавжди в степах Середньої Азії. У «Раковому корпусі» переплетіння відгуків і натяків, які Джон Кроу Ренсом (John Crow Ransom) назвав «текстурою» літературного твору, резонує із Росією, а не з Ташкентом. «Раковий корпус» не є повістю російських Гертруди Стайн чи Ернеста Гемінґвея, його місцева екзотика слугує декорацією для життя російських експатріантів. Тут не було зроблено навіть спроби визнати так, як це робив Кіплінґ, реальності й окремості колонії. «Раковий корпус» є колоніалістською повістю у чистому й неприкрашеному вигляді, повістю, яка послаблює процеси формування ідентичності в цій неросійській республіці Середньої Азії. Це повторне розміщення Росії в азійському степу. Солженіцин не був наївним спостерігачем, смертельно хворою жертвою Гулагу, який просто описав типи пацієнтів, з якими він зіткнувся, і допомогу, що її він отримав. Він був письменником, чия риторика приховування сприяла замовчуванню трагедії узбеків, яка сягала глибших сфер, ніж соціалістична економіка й політика 50. Його повість просякнута колоніальною риторикою, яка заслоняє перед тюркськими народами шлях вільного розвитку і є спробою представити їх як незрілі людські створіння, як дітей, що потребують російської опіки й настанов, як дикунів, які ніколи не виробляли й не придумували нічого прекрасного — «нічого, що було б виключно їхнім, продуктом їхньої натури» 51. У цій повісті ставиться за мету завершити привласнення Росією географії Середньої Азії і поширення її на сферу національної ідентичності і культури. Можливо, більшою мірою, ніж будь-який інший сучасний російський письменник, Солженіцин демонструє, що імперія стала невід’ємною частиною російської національної самосвідомості, що вона наповнює їх впевненістю в собі й гордістю, навіть в умовах приниження людської гідності за часів Гулагу.

Якби ця повість була написана в 1990-х, а не в 1960-х роках, то чи взяв би Солженіцин за місце дії Ташкент, не звертаючи уваги на вразливість місцевого населення? Чи зміг би він настільки придушити узбецький наратив, як він це зробив у 1968 році? Наприкінці XX століття російський шпиталь, розміщений у столиці Узбекистану, сприймався б місцевим населенням як іноземний, такий, що обслуговував російську меншість, як нагадування про колоніальне панування або (малоймовірно) як доброчинний шпиталь, створений росіянами. Накладаючи на землю узбеків російську перспективу в 1960-х роках, Солженіцин опинився в тому самому імперському таборі, що й англійські та французькі письменники, які зображали Африку з патерналістською зверхністю ⁵².

Справді вражає, що основні біографи Солженіцина і критики, які писали про його творчість, починаючи від Жореса Медведева до Майкла Скеммелла (Michael Scammell) і від Олександра Янова до Гаррієт Мурав (Harriet Murav), зовсім не торкнулися колоніалістського аспекту цього твору Солженіцина. Така прогалина у сприйнятті промовисто свідчить про поширеність idees recues не тільки в часи Флобера, а й у часи Солженіцина. Цікаво, що в різних виданнях праць Солженіцина є додатки й вилучення, які вказують, що із зміною політичної карти Азії письменник або його видавець вважали за необхідне перефразувати окремі уривки. У першому російському виданні «Ракового корпусу» і в англійському перекладі цієї повісті Ребекки Франк говориться про СРСР як про сферу інтересів Росії, і це місце було вилучене в російському зібранні творів Солженіцина, з якого наводяться цитати цього розділу. Фразу «Багато наших цвинтарів на Алтаї… і в новосибірській області… жахливо запущені… Чи це ознака нашого національного характеру?» можна знайти у першому виданні «Ракового корпусу», але не в зібранні творів 53. Можливо, автор вважав надто ризикованим зараховувати Алтайський край до російських земель і тому взагалі усунув згадку про російський національний характер.

У своєму інтерв’ю, даному в 1995 p., російський контрадмірал В. І. Алексін пояснив, «якого флоту Росія потребуватиме» у 1990-х роках і пізніше 54. Згідно з Алексіним, Росії потрібний флот, який контролюватиме Арктику, бо «хто контролює Арктику, той керує світом». Крім того, Росія потребує такого флоту, який дасть їй змогу утримувати вкупі території Російської Федерації. Якщо цієї мети не буде досягнуто, вказує Алексін, Росія «відкотиться назад до часів, що були до Петра І». Це нагадує зауваження, висловлене Франсуа Міттераном у 1957 р.: «Без Африки Франція не матиме історії в XXI столітті» 55. Слова як Алексіна, так і Міттерана говорять про страх колоніальних держав, що із втратою колоній вони стануть менш успішними і погіршиться їхній образ. «Раковий корпус», попри гідне пошани викриття злодіянь комунізму, є також умілим зображенням прагнення до підкорення і утримання колоній, яке так заплямувало російську історію. Тоді як у поглядах президента Міттерана з часу, як він зробив свою заяву, сталися великі зміни, немає жодних ознак того, що подібної зміни зазнали також погляди Солженіцина, не кажучи вже про Алексіна.

ПРИМІТКИ

1. Said, Culture and Imperialism, 175.

2. Александр Солженицын, Раковый корпус, Собрание сочинений, т. 4 (Paris: YMCA Press, 1979). Усі цитати в тексті наводяться за цим виданням, якщо не вказано інше.

3. Abraham Rothberg, Aleksandr Solzhenitsyn: The Major Novels (Ithaca, NY: Cornell Univ. Press, 1971).

4. Там само, 184-85.

5. Edward A. Allworth, The Modern Uzbeks: From the Fourteenth Century to the Present (Stanford, CA: Hoover Institution Press, 1990), 200–201; та Seton-Watson, 442 і далі.

6. M. Вахабов, Ташкент в период трех революций (Ташкент: Государственное Издательство Узбекской ССР, 1957), 8–9; і H. B. Paksoy, «Muslims in the Russian Empire: Response to Conquest,» Studies in Comparative Communism 19, nos. 3–4 (Autumn / Winter 1986).

7. Seton-Watson, 443-44; Richard A. Pierce, Russian Central Asia 1867–1917: A Study in Colonial Rule (Berkeley and Los Angeles: Univ. of California Press, 1960); і Robert J. Kaiser, «Ethnic Demography and Interstate Relations in Central Asia,» in Roman Szporluk, ed., National Identity and Ethnicity in Russia and the New States of Eurasia (Armonk, NY: M. E. Sharpe, 1994), 230-65.

8. M. Вахабов, 22.

9. H. С. Гумилев, Собрание сочинений, edited by G. P. Struve and V. Filippov (Washington, DC: V. Kamkin, 1962-68).

10. E. M. Thompson, «N. S. Gumilev and the Russian Ideology,» Nikolai Gumilev, 1886–1986, edited by Sheelagh Graham (Berkeley, CA: Berkeley Slavic Specialties, 1987).

11. Пушкин, Полное собрание сочинений, т. 6 (Москва: Наука, 1964), 641. Олександр Невський є ще одним прикладом російської схильності до представлення військових благородними й подібними до святих. John Fennell, The Crisis of Medieval Russia, 1200–1304 (London and New York: Longman, 1983), 101-21.

12. John Garrard, «Corresponding Heroines in don Juan and Evgenii Onegin,» Slavonic and East Europian Review, 73, no. 3 (1995), 428-48.

13. Allworth, 213 і далі.

14. Там само, 213.

15. Там само, 216.

16. Associated Press, 10 October 1995.

17. Н. В. Paksoy, «Introduction» in Central Asia Reader: The Rediscovery of History (Armonk, NY and London: M. E. Sharpe, 1994), ix. Аналогічно, Республіка Татарстан прийняла латинську абетку для татарської мови на Другому світовому конгресі татар, який відбувся у Казані в 1997 p. Rimzil Valiev et al, «Tatarstan faces challenges,» Radio Free Europe / Radio Liberty, 31 December 1997.

18. Ф. M. Достоевский, Дневник писателя, т. 3. (Paris: YMCA Press, n. d.), 602.

19. Seton-Watson, 442.

20. Григорий Резниченко и др., «Аральская катастрофа», Новый мир, № 5 (май 1989), 182–241; CIA World Factbook 1993 (Washington, DC, 1994).

21. M. Вахабов, 27.

22. The Cambridge Encyclopedia of Russia and the Soviet Union, edited by Archie Brown et. al. (Cambridge: Cambridge Univ. Press, 1982), 136.

23. Paksoy, Central Asia Reader, ix.

24. Ryszard Kapuscinski, Imperium,256–257; англійською мовою, Iтреrium (New York: Knopf, 1993).

25. Kapuscinski, 225.

26. Allworth, 239-40.

27. Said (1994), 179.

28. К. Яшен та ін., История узбекской советской литературы, 1917–1985, 5 томов. (Ташкент: Издательство Фан, 1987) та А. X. Хайметов та ін., История узбекской литературы с древнейших времен до Великой Октябрьской социалистической революции, 2 тома. (Ташкент: Издательство Фан, 1987)

29. Helene Carrere-d’Encausse, Decline of an Empire: The Soviet Socialist Republics in Revolt (1978); англійською мовою, переклад: M. Sokolinski та Н. A. La Farge (New York: Newsweek Books 1979), 185.

30. Allworth, 230.

31. Там само, 175.

32. Там само, 299.

33. Министерство связи Республики Узбекистан, Телефонный справочник для делового человека (Ташкент: Министерство связи, 1992).

34. Mikhail S. Bernstam, «The Demography of Soviet Ethnic Groups in World Perspective,» in Robert Conquest, ed. The Last Empire: Nationality and the Soviet Union (Stanford, CA: Hoover Institution Press, 1986), 322.

35. «Давай, Олег, о березовом! Что ты начал? — просил Сибгатов… Но ты по порядку, Олег!.. Если с самого начала, Шараф, то вот. Про доктора Масленникова тот прежний больной рассказал мне, что это старый земский врач Александровского уезда, под Москвой». Раковый корпус, Собрание сочинений, 139, 140, 141.

36. «Скажи, какое ж у этих эвенков обмундирование?» Там само, 296.

37. Max Ognev, «Sorry State of Human Rights in Russia,» Agence France-Presse, 30 November 1998; і Paul Goble, «North Caucasus: The Return of a Dangerous Concept,» Radio Free Europe /Radio Liberty, 6 November 1998.

38. Бадретдинов, 99-100.

39. Said (1978), 94.

40. «Если министерство не предусмотрело — неужели я вам буду на свои деньги покупать?» Раковый корпус, 88.

41. Carrere-d’Encausse, 135.

42. Игорь Зотов, «Александр Солженицын, Альбер Камю и кризис воображения», Огонёк, № 29 (4408) (июль 1995 г.), 66–67.

43. Bernstam 346-49; та Carrere-d’Encausse, 86.

44. Раковый корпус, 530, 531.

45. «У нас его еще не танцуют. В Москве, и то мастера» (Азия, Раковый корпус, 128).

46. «Я — у себя на родине, кого мне стесняться?» Раковый корпус, 64.

47. «А они в Москву и лезут теперь, им там как медом намазано», Раковый корпус, 272.

48. Allworth, 317.

49. Там само, 318.

50. Солженицын, Раковый корпус, 125–126; і The Cancer Ward, переклад: Rebecca Frank (New York: Dell, 1968), 160–161. Цей уривок був вилучений з видання зібрання творів у YMCA (1978–1979): див. 138–139. Цей уривок стосується російських цвинтарів, але містить також критику росіян.

51. Adam Mickiewicz, «Ustep» (1832).

52. Said (1993), xviii.

53. «У нас позорно запущены многие кладбища… на Алтае… и к Новосибирску… Что это — наш национальный характер?»

54. Виталий Мелик-Карамов, «Какой флот нужен России?» Огонёк, № 29 (4408) (июль 1995 г.), 36–38.

55. «Sans Afrique, il n’e aura pas l’histoire de France au XXIe siecle.» Francois Mitterand, Presence francaise et abandon (1957), процитовано в Said Culture and Imperialism, 178.