dd - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Unknown (Начало книги) #1

kailash

ХАРКІВ

2022

УДК 159.9

Ш87

Жодну з частин цього видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Перекладено за виданням:

Stahl S. Das Kind in dir muss Heimat finden : Der Schlüssel zur Lösung (fast)

aller Probleme / Stefanie Stahl. — München : Kailash, 2015. — 288 p.

Переклад з німецької Юлії Микитюк

Дизайнер обкладинки Анастасія Попова

guin Random House Verlags-

gruppe GmbH, München, Ger-

many, 2015

gmail.com, обкладинка, 2022

мейного Дозвілля», видання

українською мовою, 2022

ISBN 978-617-12-9919-1 © Книжковий Клуб «Клуб Сі-

(PDF) мейного Дозвілля», переклад

ISBN 978-3-424-63107-4 (нім.) і художнє оформлення, 2022

Для моїх подруг і друзів

Більшість тіней у нашому житті утворюється через те, що ми самі стоїмо на сонці.

Ральф Волдо Емерсон

ТВОЇЙ ВНУТРІШНІЙ ДИТИНІ ПОТРІБЕН ДІМ

Усі ми потребуємо куточка, де почуваємося затишно, впевне-но та приємно, де можемо розслабитися та бути собою. За ідеальних обставин таким місцем мав би бути батьківський дім. Якщо ми відчували, що наші батьки приймають і люблять нас, то мали теплу домівку. Саме таку, якої прагне кожна лю-дина: мала батьківщина, що зігріває серце. І це відчуття з ди-тинства, коли тебе люблять і підтримують, ми всотуємо в себе та перетворюємо на глибоко позитивне ставлення до життя, що супроводжує нас і в дорослому віці: ми почуваємося ком-фортно як у світі, так і на власному життєвому шляху. Ми впевнені в собі та здатні довіряти іншим людям. Тут ідеться про так звану базову довіру, що є наче домівкою всередині нас, адже дарує нам внутрішню підтримку та захист.

Проте чимало людей передусім асоціюють своє дитинство з поганими, подеколи навіть травматичними спогадами. У ко-гось дитинство було зовсім нещасливе, але вони витіснили цей досвід зі своєї свідомості й тепер узагалі його не пам’ятають. Ще хтось вважає своє дитинство «нормальним», та й узагалі «щасливим», однак, придивившись, бачимо, що це — само-обман. Бо навіть якщо витіснити зі свідомості дитячі почуття невпевненості чи неприйняття або ж применшити їхнє зна-чення з позиції дорослого, усе одно в повсякденному житті буде видно, що базову довіру цих людей підірвано. У них проблеми із самооцінкою, вони постійно сумніваються, чи справді їхній співрозмовник, партнер, начальник або новий знайомий приязно до них ставиться. Вони не люблять себе 10

по-справжньому, дуже невпевнені й часто мають проблеми в стосунках. Такі люди не зуміли розвинути базову довіру й тому відчувають брак внутрішньої підтримки. Натомість прагнуть, щоб інші давали їм відчуття безпеки, захисту, затишку та рідної домівки. Вони шукають батьківського дому зі своїми партнерами, колегами, на футбольному полі чи в торговельному центрі. І завжди знову й знову розча-ровуються, бо інші люди здатні подарувати їм це відчуття тільки на короткий час — це в найкращому разі. Вони не ро-зуміють, що в пастці: хто не має внутрішньої домівки, ніко-ли не знайде її ззовні.

Коли говоримо про ці зафіксовані з дитинства образи, що разом із генетичними чинниками формують наш характер і самооцінку, то маємо на увазі частину особистості, яку в пси-хології називають «внутрішньою дитиною». Внутрішня дити-на — це наче сума дитячих образів, поганих чи добрих, які ми отримали під час спілкування з нашими батьками чи іншими важливими для нас людьми. Про більшість з них ми на свідо-мому рівні навіть не пам’ятаємо, проте вони закарбовані в на-шій підсвідомості. Отже, можна стверджувати, що внутрішня дитина — це важлива частина нашої підсвідомості. Це стра-хи, труднощі та біди, яких ми зазнавали з дитинства. Водно-час до них належать і всі позитивні образи з дитячого віку.

Для нас, дорослих, проблемний передусім негативний до-свід. Адже дитина всередині нас активно старається уникнути повторень образів і травм, яких їй завдали в дитинстві, і вод-ночас досі прагне задовольнити свої потреби в безпеці та ви-знанні, які свого часу ігнорували. Страхи та бажання діють у глибинах нашої свідомості. На свідомому рівні ми — неза-лежні дорослі, які формують своє життя. Проте на несвідомо-му рівні наша внутрішня дитина має на наше сприйняття, почуття, думки та дії колосальний вплив. Навіть сильніший,

ніж має розум. Науково доведено, що підсвідомість — це дуже потужна психічна інстанція, що контролює від вісімдесяти до дев’яноста відсотків наших переживань і дій.

Пояснімо на прикладі: у Міхаеля щоразу стаються напади люті, коли його цивільна дружина Сабіне забуває щось для нього важливе. Нещодавно вона забула купити його улюбле-ну ковбасу — і чоловік просто оскаженів. Сабіне була приго-ломшена. Вона ж просто забула про якусь ковбасу, а для Мі-хаеля наче планета зійшла з орбіти. У чому річ?

Міхаель не усвідомлює, що так реагує саме його внутріш-ня дитина, яку Сабіне «не поважає» і якій, забуваючи про улюблену ковбасу, не приділяє достатньо уваги. Він не розу-міє, що його неймовірну лють спричинили не Сабіне й не за-бута ковбаса, а глибоко прихована травма з минулого — той факт, що мама не сприймала серйозно його дитячі бажання. Забувши про ковбасу, Сабіне просто сипле сіль на стару рану. Але оскільки Міхаель не усвідомлює взаємозв’язку між ре-акцією на вчинок Сабіне та досвідом із матір’ю, він фактич-но не здатний вплинути на свої почуття та поведінку. Сварка через ковбасу — не єдиний такий конфлікт у їхніх стосунках. Міхаель і Сабіне часто сваряться через банальні речі, позаяк обоє не усвідомлюють, у чому насправді річ. Адже діями Міхаеля керує його внутрішня дитина, і в Сабіне така сама ситуація. Її внутрішня дитина дуже чутлива до критики, бо в минулому майже ніколи не могла догодити батькам. Міха-елеві напади люті також пробуджують у ній старі дитячі по-чуття. Тоді вона почувається маленькою та нікчемною, тож ображається й страждає. Часом вони обоє навіть думають про припинення стосунків, бо надто вже часто гризуться через дрібниці й завдають одне одному глибоких ран.

Якби ж вони по-справжньому збагнули прагнення та трав-ми дитини в собі, то змогли б усе детально обговорити, замість 12

сперечатися про цілковито поверхневі речі — як-от забута ковбаса чи дрібка критики. Тоді вони точно зрозуміли б одне одного набагато краще. І це б їх зближувало, а не змушувало нападати одне на одного.

Незнання про внутрішню дитину призводить до конфлік-тів не тільки в романтичних стосунках. Якщо знати контекст, то часто видно, що конфліктують не дорослі з добре розви-нутою самосвідомістю, а їхні внутрішні діти, що борються одне з одним. Наприклад, коли у відповідь на критику від керівника працівник звільняється з роботи. Або коли політик погрожує військовим нападом, якщо інший політик порушив його особисті кордони. Нерозуміння внутрішньої дитини спричиняє в багатьох людей незадоволення собою і своїм життям, призводить до конфліктів, що часто виходять з-під контролю та загострюються.

Зазвичай навіть у тих людей, чиє дитинство було переваж-но щасливе і які набули базової довіри, життя не минає ціл-ком безтурботно і без проблем. Їхня внутрішня дитина також зазнавала травм, адже немає ідеальних батьків та ідеального дитинства. Окрім позитивних образів, вони перейняли від батьків і складні шаблони, які можуть призвести до проблем у їхньому подальшому житті. Найпевніше, не таких очевид-них, як Міхаелеві напади люті, — можливо, їм просто важко довіряти людям поза сім’єю чи вони неохоче ухвалюють сер-йозні рішення. А може, їм більше до вподоби залишатися в зоні комфорту, ніж розкривати свій потенціал. Хай там як, а негативні óбрази з дитинства обмежують нас, заважають нашому розвитку та взаєминам.

Зрештою, це стосується майже кожного: лише коли ми познайомимося та подружимося з нашою внутрішньою дити-ною, то дізнаємося, які приховані бажання й травми носимо в собі. І тоді зможемо прийняти цю пошкоджену частку своєї

душі й навіть певною мірою її вилікувати. Як наслідок, зросте наша самооцінка й дитина всередині нас урешті віднайде до-мівку. Це обов’язкова умова для того, щоб наші стосунки з іншими людьми стали спокійнішими, дружнішими та щас-ливішими. І це також необхідно, щоб зуміти звільнитися від стосунків, які не приносять нам добра чи навіть шкодять.

Ця книжка допоможе тобі пізнати твою внутрішню дити-ну й подружитися з нею. Покаже, як позбутися старих моде-лей поведінки, що знову й знову заводять тебе в глухий кут і роблять нещасним/-ою. Укаже на шлях, де ти зможеш по-новому та з користю налаштувати себе та свій спосіб пове-дінки, щоб зробити життя й стосунки набагато щасливішими.

Коротка ремарка щодо «ти»: використання «ти» долає дис-танцію, яка зазвичай є між автором та читачем. І саме цього я прагну, коли звертаюся в цій книжці на «ти». Адже наша внутрішня дитина реагує саме на «ти». А не на «ви».

МОДЕЛІ НАШОЇ ОСОБИСТОСТІ

На поверхневому свідомому рівні часто здається, що наші проблеми заплутані і їм важко дати раду. Нам також інколи тяжко зрозуміти вчинки та почуття інших людей. Ми не здатні розпізнати істинний стан справ — ні всередині нас, ні в інших. Проте людська психіка не так уже й складно сконструйова-на. Простіше кажучи, її розділено на різні частини особи-стості: у нас співіснують дитячі та дорослі частини, також є свідомий і несвідомий рівні. Якщо знати структуру особи-стості, то можна з нею усвідомлено працювати і розв’язувати багато проблем, які раніше здавалися нерозв’язними. У цій книжці я хочу тобі пояснити, як це відбувається.

Я вже писала раніше: внутрішня дитина — це метафора, що описує несвідомі частини особистості, які сформувалися ще в нашому дитинстві. Внутрішній дитині підпорядковано наше емоційне життя: страх, біль, смуток, гнів, але також і радість, щастя, любов. Отже, є позитивні та щасливі части-ни внутрішньої дитини, і є негативні та сумні. У цій книжці ми з ними ближче ознайомимося та попрацюємо.

Окрім цього, є ще так званий стан «Дорослого», який та-кож називають «внутрішнім дорослим». До цієї психічної інстанції зараховують наш раціональний і розсудливий ро-зум, тобто наше мислення. У режимі «Дорослого» ми здатні брати на себе відповідальність, планувати, діяти передбачли-во, розпізнавати та розуміти взаємозв’язки, зважувати ризи-ки, а також керувати станом «Дитини». «Дорослий» діє усві-домлено та умисно.

До речі, Зиґмунд Фройд був першим, хто поділив особи-стість на різні інстанції. Те, що в сучасній психології назива-ють внутрішньою дитиною або станом «Дитини», науковець називав «Воно». Стан «Дорослого» Фройд окреслив як «Я». А тоді ще описав так зване «Над-Я». Це наче наш моральний авторитет, який у сучасній психології також називають станом «Батька» або «внутрішнім критиком». Коли ми перебуваємо в режимі внутрішнього критика, то говоримо із собою при-близно так: «Не будь дурнем! Ти ніщо й не можеш нічого! Тобі і так нічого не вдасться!»

Нові терапевтичні підходи, наприклад, так звана схема- терапія, поділяють ці три основні інстанції «Дитини», «До-рослого» та «Батька» на менші інстанції, такі як «вразлива внутрішня дитина», «щаслива внутрішня дитина», «сердита внутрішня дитина», «суворий батько» чи «здоровий дорос-лий». А відомий гамбурзький психолог Шульц фон Тун іден-тифікував цілу низку субособистостей, притаманних людям, і ввів термін «внутрішня команда».

Проте я не люблю все ускладнювати й надаю перевагу прагматичному підходові. Якщо водночас працювати з ба-гатьма внутрішніми інстанціями, така робота швидко стане виснажливою та обтяжливою. Тому в цій книжці я обмежу-ся лише «щасливою внутрішньою дитиною», «вразливою внутрішньою дитиною» та «внутрішнім дорослим». З мого досвіду, цих трьох інстанцій цілком достатньо, щоб дати раду власним проблемам. Проте терміни «щаслива вну-трішня дитина» та «вразлива внутрішня дитина» я заміню на «світла дитина» та «тіньова дитина». Вони набагато кра-ще звучать, а ще їх легше запам’ятати. Щоправда, ці термі-ни придумала не я, а моя давня подруга та колега Юлія Томушат у своїй чудовій книжці 2016 року «Принцип світ-лої дитини».

Світла дитина й тіньова дитина — це уособлення частин нашої особистості, які називають «внутрішньою дитиною». Вони — це наше несвідоме. Слід наголосити, що є тільки одне несвідоме, а отже, тільки одна внутрішня дитина. А втім, вну-трішня дитина не завжди залишається на несвідомому рівні. Вона переходить на свідомий, щойно ми починаємо з нею працювати. Отже, «світлою» та «тіньовою дитиною» назива-ємо ще й різні стани свідомості. Це розрізнення передусім прагматичне, а не наукове. За роки роботи психотерапевткою я розробила певну структуру розв’язання проблем, у якій ви-користано метафори «світлої» та «тіньової дитини» і завдяки якій ти зможеш зарадити майже всім своїм бідам. Виняток: майже всі проблеми, що лежать поза зоною твого впливу. До них я насамперед зараховую такі удари долі, як хвороба, смерть близької людини, війна, стихійні лиха, насильницькі злочини, сексуальне насильство. Проте варто зазначити, що вміння впоратися з такими ударами долі також залежить від особистості постраждалих. Людям, які ще до нещастя були змушені боротися зі своєю тіньовою дитиною, доводиться важче, ніж тим, у кого переважає свідомість дитини світлої. Утім, навіть ті, хто пережив удари долі, зможуть узяти із цієї книжки багато корисного. Однак найбільше користі ця праця принесе людям з «хатніми» проблемами, тобто такими, що в широкому сенсі слова перебувають у зоні особистої відпові-дальності. До них належать усі проблеми в стосунках, а також депресивні настрої, стрес, страх перед майбутнім, брак любові до життя, панічні атаки, нав’язливі дії тощо. Адже ці проблеми зрештою відображаються в нашій тіньовій дитині, або ж, інак-ше кажучи, у нашому почутті самоцінності.

ТІНЬОВА І СВІТЛА ДИТИНА

Те, що ми відчуваємо, на які почуття взагалі здатні або ж яких надто мало, значною мірою залежить від нашого вродженого темпераменту та дитячого досвіду. Вагомий вплив тут мають наші несвідомі постулати. У психології під цим поняттям розуміють глибоко вкорінене переконання, яке виражає став-лення до нас самих або до наших міжособистісних стосунків. Багато постулатів виникають у перші роки життя через взає-модію дитини з її близькими людьми. Внутрішній постулат звучить, приміром, так: «Зі мною все добре!» або ж «Зі мною щось не так!» Зазвичай в дитинстві та нашому подальшому житті ми засвоюємо як позитивні, так і негативні постулати. Позитивні постулати, як-от «Зі мною все добре!», виникали в ситуаціях, коли ми відчували, що наші найближчі люди нас приймають і люблять. Вони посилюють нас. Натомість нега-тивні постулати на кшталт «Зі мною щось не так!» виникали в ситуаціях, коли ми почувалися неправильними та відкину-тими. Вони послаблюють нас.

Тіньова дитина пов’язана з нашими негативними посту-латами й обтяжливими почуттями, що їх ці постулати спри-чинили, як-от смуток, страх, безпорадність або гнів. Як наслі-док, це породжує так звані стратегії самозахисту — захисні стратегії, які ми розробили, щоб упоратись із цими почуттями або, в найкращому разі, узагалі їх не відчувати. Типові захис-ні стратегії — це, наприклад, відступ, прагнення до гармонії, перфекціонізм, напад, а також бажання тримати все під конт-ролем та прагнення влади. Про постулати, почуття та стратегії 18

самозахисту я детально розповім трохи пізніше. Поки що ти просто маєш зрозуміти, що тіньова дитина відповідає за по-ранену і, відповідно, нестабільну частину нашої самооцінки.

Світла дитина натомість символізує наші позитивні óбра-зи та добрі почуття. Це втілення всього, що ощасливлює дітей: спонтанність, жага до пригод, цікавість, самозабуття, життє-ва енергія, бажання діяти та радіти життю. Світла дитина — це метафора для позначення неушкодженої частини нашої самооцінки. Навіть якщо люди з дитинства несуть дуже важ-кі тягарі, вони все ж таки мають здорові частини особистості. У їхньому житті теж бувають ситуації, коли вони не зрива-ються, чи моменти радості, допитливості й безтурботності — тобто коли в гру вступає світла дитина. Водночас у людей з дуже гнітючим дитинством світла дитина показується зо-всім зрідка. Саме тому в цій книжці ми насамперед заохочу-ватимемо світлу дитину розкритися та втішатимемо тіньову, щоб вона відчула, що її бачать, заспокоїлася і звільнила до-статньо місця для світлої.

Напевно, уже зрозуміло, що знову й знову нам створює проблеми саме та частина нашої психіки, яку ми називаємо тіньовою дитиною. А надто якщо вона залишається несвідо-мою, а тому й неусвідомленою. Ще раз проілюструю це на прикладі Міхаеля та Сабіне: коли Міхаель розглядає свою поведінку з позиції «Дорослого», то цілком добре усвідомлює, що часто зривається. Саме тому він уже неодноразово вирішу-вав узяти свій гнів під контроль. Інколи йому це навіть вда-ється, але здебільшого — ні. Причина такого посереднього успіху його добрих намірів полягає в тому, що внутрішній дорослий Міхаеля, тобто свідомо мислячий розум, не знає про травми його тіньової дитини, а отже, не здатний на неї впли-нути. Тобто раціональний розум не контролює почуття та по-ведінку, які диктує тіньова дитина.

Якби Міхаель прагнув успішно контролювати свої напади люті, то мав би усвідомити взаємозв’язок між дитячими трав-мами, яких завдала йому мати, та поведінкою Сабіне. Він мав би збагнути, що його тіньова дитина страждає від постійної незагоєної рани, яка завжди болить, коли ця дитина відчуває, що Міхаелеві бажання поважають недостатньо. У такий мо-мент його внутрішній дорослий міг би заспокоїти свою тіньо-ву дитину приблизно так: «Дивися, те, що Сабіне забула про твою улюблену ковбасу, не означає, що вона тебе не любить і не сприймає твої бажання серйозно. Сабіне не твоя мати. І Сабіне, так само як і ти, неідеальна. Це означає, що вона може і має право щось забути, навіть якщо це твоя улюблена ковбаса!» Свідомо відокремивши власну тіньову дитину від дорослої частини, Міхаель інтерпретував би забуту ковбасу не як брак поваги та любові від Сабіне, а як людську помилку. Завдяки такій невеликій корекції сприйняття лють у ньому взагалі б не прокинулася. Тож якщо Міхаель хоче взяти під контроль свої напади люті, йому потрібно зосередити свою свідомість на тіньовій дитині та її травмах. Він також має на-вчитися свідомо переходити в режим доброзичливого й урів-новаженого «Дорослого», здатного як належить, з любов’ю реагувати на імпульси тіньової дитини, замість того щоб по-стійно нападати на Сабіне.

ЯК РОЗВИВАЄТЬСЯ

НАША ВНУТРІШНЯ ДИТИНА

Частини особистості і світлої, і тіньової дитини суттєво, якщо не повністю, формуються протягом перших шести років жит-тя. Ці перші роки в розвитку людини такі важливі, тому що в цей час формується структура її мозку з усіма його ней-ронними мережами та зв’язками. Це означає, що мозок гли-боко закарбовує досвід, який ми на цьому етапі здобуваємо в нашому найближчому оточенні. Те, як мама й тато став-ляться до нас, є немовби зразком для наслідування в усіх стосунках у нашому житті. Взаємодіючи з батьками, ми ді-знаємося, що думаємо про себе та чого прагнемо в міжосо-бистісних взаєминах. У ці перші роки життя розвивається наша самооцінка, а з нею — і наша довіра чи, у менш спри-ятливому випадку, недовіра до інших людей і до стосунків.

Щоправда, варто бути обачними, щоб не перейти на пов-ністю чорно-біле мислення. Адже жодні стосунки між бать-ками і дітьми не бувають цілковито поганими чи добрими. Навіть якщо у тебе було щасливе дитинство, ти все одно маєш якусь травмовану частину особистості. І це закладено вже в самій появі дитини на світ: ми народжуємося маленькими, голими й абсолютно беззахисними. Для немовляти життєво необхідно знайти близьку людину, яка дбатиме про нього, інакше воно помре. Отже, щойно народившись і ще довгий час опісля, ми перебуваємо в абсолютно підпорядкованому й залежному становищі. Тому в кожному з нас є тіньова дитина, яка почувається неповноцінною і маленькою, яка

припускає, що з нею щось не так. Окрім того, навіть найбільш люблячі батьки не можуть виконати кожне бажання своєї дитини. Вони також змушені її обмежувати. Передусім дру-гому року життя, коли маля вже може ходити, властива велика кількість батьківських заборон та обмежень. Дитині постійно нагадують не розбивати іграшку, не торкатися вази, не гратися з їжею, користуватися горщиком, бути обережною тощо. Тому дитина часто відчуває, що робить щось непра-вильно, тобто з нею «щось не так».

Окрім цих неприємних почуттів, більшості людей при-таманні також і внутрішні стани, у яких вони почувають-ся «добре» та цінними. Адже в дитинстві ми переживали не тільки погане, а й добре: увагу, безпеку, гру, веселощі та радість. Тому в нас живе також і та частина, яку ми назива-ємо світлою дитиною.

Важка ситуація, коли виховання та опіка обтяжують бать-ків, тож вони кричать на дитину, б’ють її або не приділяють їй уваги. Маленькі діти не можуть зрозуміти, чи вчинки їхніх батьків добрі, чи погані. З дитячої перспективи батьки вели-кі й непогрішні. Коли батько кричить на дитину або навіть б’є її, дитина не думає: «Тато не здатен впоратися зі своєю агресією й потребує психотерапії!», а натомість пов’язує по-биття з власною «поганістю». Дитина, яка ще навіть не за-своїла мови, навіть подумати не може, що це недобрий вчи-нок, — лиш відчуває, що її карають і що вона, очевидно, погана чи принаймні неправильна.

Через відчуття ми в перші два роки життя загалом дізна-ємося, чи в принципі бажані, чи ні. Весь догляд за немовлям і маленькою дитиною відбувається через фізичний контакт: годування, купання, зміну підгузків. І дуже важливо: ласку. Через ласкаві дотики, люблячі погляди та тон голосу най-ближчих людей дитина дізнається, чи вона в цьому світі 22

бажана. І оскільки протягом перших двох років життя ми повністю залежимо від дій наших батьків, у цей час виникає так звана базова довіра, або ж «прадовіра», чи, навпаки, базова недовіра. Префікс «пра» тут засвідчує, що йдеться про дуже глибокий, екзистенційний досвід. Ці переживання гли-боко закарбовуються в пам’яті тіла. Люди з розвинутою ба-зовою довірою відчувають на дуже глибокому рівні своєї свідомості віру в себе, і це — основна передумова для того, щоб зуміти довіряти іншим людям.

Натомість люди, які не здобули базової довіри, на гли-бинному рівні почуваються невпевнено і підозріливіше став-ляться до своїх близьких. Якщо людина розвинула базову довіру, вона часто перебуває в режимі світлої дитини. Якщо ж вона не набула такої довіри, то велику частину її психіки заповнює тіньова дитина.

Тим часом нейробіологічні дослідження вже довели, що в дітей, які в перші кілька років після народження зазнали багато стресу (наприклад, у формі байдужого ставлення), протягом усього життя гормон стресу виділяється активніше. Саме тому і в дорослому віці вони дуже легко йому піддають-ся: бурхливіше та чутливіше реагують на чинники стресу й тому психічно менш стійкі, ніж люди, чиє дитинство зде-більшого минало в повній безпеці та захищеності. У нашій системі координат це означає, що цих постраждалих часто ототожнюють з їхньою тіньовою дитиною.

Однак подальші роки в розвитку дитини, звісно, теж дуже важливі та визначальні. І, звичайно ж, ще й інші близькі люди, окрім наших батьків, також впливають на нас: бабусі й дідусі, однокласники чи вчителі. Проте я розглядатиму тільки вплив батьків чи найважливіших близьких людей, інакше ця книжка стала б надто великою за обсягом. Але якщо твій досвід спілкування з однолітками, вчителькою чи

бабусею був для тебе так само важливий, то можеш застосу-вати наведені в книжці вправи і щодо цих людей.

Хай там як, нашим свідомим розумом, тобто з позиції «Дорослого», ми не пам’ятаємо перші два роки життя, навіть якщо вони глибоко закарбувалися в нашій підсвідомості. У людей перші спогади — з дитячого садочка або пізніше. Відтоді ми здатні свідомо пам’ятати, як до нас ставилися мама й тато, якими були наші з ними стосунки.

ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП:

ЗАКЛИК ДО САМОПІЗНАННЯ

Самоаналіз і саморефлексія — улюблені слова психологів, і для цього є вагома причина: здатна до самоаналізу людина має відкритий доступ до своїх мотивів, почуттів і думок, а та-кож вміє провести логічні та психологічні паралелі між ними та своїми вчинками. Позаяк під час саморефлексії людина тримає в полі зору і свої темні сторони, вона здатна боро-тися з ними усвідомленіше. Наприклад, може вчасно зау-важити, що не відчуває симпатії до іншої людини не так тому, що ця особа справді неприємна, як через заздрість до її успіху. Визнавши це, людина, імовірно, дійде висновку, що не зовсім справедливо цій особі шкодити, а отже, спро-бує миролюбно поводитися з нею і внутрішньо регулювати свою заздрість. Адже саме через доступ до своїх почуттів заздрості та меншовартості людина здатна позитивно впли-нути на них — наприклад, узявши до уваги, що вже теж багато чого досягла в цьому житті й має підстави бути вдяч-ною. Якби ж вона не зізналася собі, що успіх іншої особи зачіпає її его, це могло б призвести до нападу — навіть та-кого на позір дрібного, як знецінення через невеличкі глуз-ливі шпильки, зокрема перед третіми особами.

Цей маленький приклад показує, що йдеться не лише про розв’язання власних проблем, а й про соціально відповідаль-ну поведінку. Самопізнання та самоаналіз не тільки важли-ві для самої людини, а й мають соціальну цінність. Якщо їх не проаналізувати, передусім такі почуття, як безсилля

і меншовартість, людина може компенсувати їх у соціально нестерпний спосіб: через перебільшене прагнення до влади та потребу у визнанні. А надто коли людина ототожнює себе зі своєю тіньовою дитиною: це може призвести до серйоз-них викривлень сприйняття. З перспективи тіньової дитини інша людина завжди «вища» за неї, і ця «різниця в зрості» спонукає припускати наявність злих намірів у гіпотетично сильнішого, як ми вже бачили на прикладі Міхаеля та Са-біне. Позаяк Міхаель не бачить зв’язку між травмами в ран-ньому дитинстві та своїм гнівом, він сприймає себе жертвою «ігнорування та неповаги» з боку Сабіне, а тому вона пере-творюється в його очах на злочинницю й усе переростає в суперечку. У цьому випадку це лише пара закоханих, які сваряться. В інших, набагато серйозніших випадках це вже можуть бути політики й політикині, що через брак само-рефлексії та, як наслідок, надмірне прагнення до влади можуть привести до загибелі цілі народи.

Саме тому мені важливо донести до моїх читачів і читачок, що самопізнання — це не лише ідеальний спосіб позбутися особистих проблем, а й ідеальна нагода стати кращою людиною.

НА ЩО МАЮТЬ ЗВАЖАТИ БАТЬКИ

Ми вже зрозуміли, що тіньову та світлу дитину формує до-свід, який ми пережили в найближчих стосунках дитинства. Із цього цілком логічно випливає, що виховання відіграє дуже важливу роль у тому, чи ми здебільшого перебуваємо в режимі світлої дитини, якій притаманна висока самооцін-ка та довіра до себе та інших, чи часто опиняємося в режимі тіньової дитини, яка почувається невпевнено та з підозрою ставиться до свого оточення.

Звісно, є різноманітні посібники з виховання, які показу-ють батькам, як належно супроводжувати своє чадо на всіх етапах дитинства. У таких книжках часто йдеться про те, як давати раду типовим конфліктам між батьками та дітьми або ж як спрямувати небажану поведінку в правильне річище.

Проте з позиції психології питання виховання зачіпає на-багато фундаментальніші теми: дитина має різні базові пси-хологічні потреби. Наприклад, потребу в безпечній при-в’язаності або потребу у визнанні. Батьки, яким вдається задовольнити їх як слід, у такий спосіб гарантують, що їхня дитина виросте людиною з базовою довірою, а отже, зможе довіряти собі та іншим.

Знаний дослідник психотерапії Клаус Ґраве досліджував ці основні психологічні потреби та їхнє значення для людини. Саме його висновки я беру за основу у своїй книжці. На мою думку, вивчення базових психологічних потреб — це гідний уваги підхід до кращого розуміння себе та своєї тіньової ди-тини. Адже так можна вбити одним пострілом двох зайців.

Чотири основні психологічні потреби утворюють ефективну систему, що, з одного боку, полегшує розуміння наших дитя-чих образів, а з іншого — допомагає зрозуміти наші теперіш-ні проблеми, адже їхнє коріння зазвичай сягає дитинства. Взагалі-то основні психологічні потреби — так само як і фі-зичні — не змінюються протягом усього життя. А отже, щора-зу, коли ми почуваємося погано або добре, це впливає на одну чи кілька наших основних психологічних і фізичних потреб. У кращому разі ми відчуваємо, що наші основні потреби за-доволено, — і почуваємося добре. Або ж через погане самопо-чуття зауважуємо, що нам чогось не вистачає.

Чотири основні психологічні потреби:

• потреба в безпечній прив’язаності,

• потреба в автономії та контролі,

• потреба в задоволенні бажань або ж в уникненні неза-доволення бажань,

• потреба в підвищенні самооцінки або визнанні.

Мені не спадає на думку жодна психологічна проблема, яку неможливо було б простежити до незакриття однієї чи кількох із цих базових потреб. Коли Міхаель так лютує через те, що Сабіне забула про його ковбасу, то це тому, що він відчуває незадоволення своєї потреби в підвищенні самооцінки та ви-знанні. Також без уваги лишилася і його потреба в задоволен-ні бажань та контролі. Щоразу, коли ми відчуваємо стрес, смуток, гнів або страх, у гру вступають наші базові потреби. Здебільшого це стосується не одної, а кількох або навіть усіх потреб. Приміром, коли ми страждаємо від мук нерозділено-го кохання, то не задоволено нашу потребу в прив’язаності, потребу в контролі (позаяк ми не маємо впливу на коханого чи кохану), потребу в задоволенні бажань, а також через те, 28

що нас відкидають, ми відчуваємо образу й наша самооцінка знижується. Отже, оскільки ми розчаровані на всіх фронтах, любовна туга охоплює нас надзвичайно сильно і є психологіч-но дуже виснажлива.

Якщо глянути на власні проблеми з позиції чотирьох базо-вих психологічних потреб, то причини труднощів стають на-багато зрозумілішими й передбачуванішими, адже тоді навіть найскладніші негаразди зводяться до суті. І часто абсолютно несподівано на горизонті постає і їхній розв’язок. Напри-клад, якби Міхаель усвідомлював, що внаслідок забудькува-тості Сабіне не було задоволено його потребу в підвищенні самооцінки та визнанні, то був би вже на крок далі. Темна пляма між стимулом (забутою ковбасою) та реакцією (злі-стю) стала б трохи світлішою. Він зміг би побачити, що злить-ся, тому що не задоволено його потребу у визнанні. Одне лиш усвідомлення цього факту могло б посприяти тому, щоб він трохи дистанціювався від своєї психологічної моделі пове-дінки, адже це наблизило б його до питання, чи справді через забудькуватість Сабіне постраждала його самооцінка. Імо-вірно, відповідь була б «ні». Зрозумівши це, наступного разу він зміг би відреагувати трохи спокійніше, однак, напевно, також запитав би себе, яка справжня причина його надчут-ливої реакції. І це питання змусило б Міхаеля усвідомити, що він ще з раннього дитинства добре знає відчуття, коли його не бачать і не беруть до уваги його потреби. Найпевніше, він пригадає схожі ситуації зі своєю мамою і зрозуміє, що насправді йдеться зовсім не про Сабіне, а про його взаємини з матір’ю. І в такий спосіб Міхаель зробить великий крок до себе і до розв’язання своїх проблем.

ЧОТИРИ БАЗОВІ ПСИХОЛОГІЧНІ ПОТРЕБИ

Перш ніж пояснити, як ви з Міхаелем зможете позбутися старих шаблонів поведінки, хочу детальніше розглянути чо-тири базові психологічні потреби. Читаючи далі, спробуй відчути, як з огляду на ці потреби було сформовано тіньову і світлу дитину в тобі.

ПОТРЕБА В БЕЗПЕЧНІЙ ПРИВ’ЯЗАНОСТІ

Потреба в прив’язаності супроводжує нас від народження й аж до смерті. Як уже було сказано, без цього немовля просто не здатне вижити. Дуже маленькі діти вмирають, якщо їм відмовлено у фізичному контакті. Проте навіть якщо не бра-ти до уваги необхідність фізичної турботи, емоційна потреба в прив’язаності, належності та спільноті є однією з базових. Потреба в безпечній прив’язаності відіграє роль у незліченних ситуаціях, а не тільки в романтичних та сімейних взаєминах. Наприклад, цю потребу задоволено, коли ми зустрічаємося з друзями, переписуємося в чатах, проводимо перерву з коле-гами, ідемо на публічний перегляд фільму чи пишемо листа.

Дитячу потребу в прив’язаності не закрито, якщо бать-ки недбало ставляться до дитини, відкидають її бажання та/або жорстоко поводяться з нею. Діапазон недбалого став-лення, звісно, широкий. У легких випадках дитина відчуває його, коли зазвичай люблячі батьки через зовнішні обставини перебувають у стресі та перевантажені — наприклад, якщо 30

в пари четверо дітей і дуже мало грошей. У важких випадках батьки або опікуни з психічними розладами чинять над діть-ми психічне та/або фізичне насильство.

Коли не задоволено потребу дитини в безпечній прив’яза-ності, це може по-різному вплинути на її психічний розвиток. Звичайно, тут відіграє роль ступінь недбальства. Певне зна-чення мають також і вроджені психічні схильності дитини. Взаємодія цих чинників визначає, чи незадоволена потреба результує в незначне порушення самооцінки, чи у важкий психічний розлад. Проте здебільшого все ж потерпає здат-ність дитини до прив’язаності, і це проявляється в дорослому віці — або через уникання чи постійне руйнування тісних зв’язків, або ж через розвиток залежної прив’язаності, коли людина стає надто залежною від партнера та інших людей.

ПОТРЕБА В АВТОНОМІЇ ТА БЕЗПЕЦІ

Окрім прив’язаності, діти, як і дорослі, потребують автономії. Для маленької дитини це означає, що вона не тільки хоче, щоб її обіймали та годували, а й прагне досліджувати своє оточення. У неї вроджене бажання відкриттів. У дітей великий потяг діяти самостійно, щойно мають можливість. І вони дуже гор-ді, коли їм вдається щось виконати без допомоги батьків. Тому навіть маленькі діти охоче наполягають на «сам/-а!», коли батьки хочуть їм допомогти. Весь наш розвиток спрямовано на те, щоб стати самостійними та незалежними від опіки батьків.

Автономія означає контроль, а контроль — це безпека. Коли говорять про «фанатика контролю», це описує поведінку лю-дини, яка дуже турбується про свою безпеку, тому що в гли-бині душі (через образ тіньової дитини) відчуває невпевне-ність. Крім прагнення безпеки, до потреби в автономії також

зараховують і бажання влади. Ми з народження хочемо якось впливати на наше оточення й уникати безпорадності та без-силля. Засоби, за допомогою яких ми здатні впливати на інших, змінюються впродовж нашого розвитку. Спершу ми привертаємо до себе увагу лише криком. Пізніше — через складні промови та дії.

Батьки можуть перешкоджати або й не дозволяти дитині розвиватися самостійно. Мама й тато, які надмірно опікують чи надто сильно контролюють дитину, встановлюють заба-гато правил і надміру обмежують її, перешкоджають авто-номному розвитку. Розвиваючись, дитина закарбує у своїй свідомості цю тривогу та надмірний батьківський контроль. Імовірно, згодом такий дорослий знову й знову обмежувати-ме себе, адже дуже сумніватиметься у своїх здібностях.

Так само несприятливо впливають на розвиток своїх нащад-ків батьки, які через добрі наміри усувають зі шляху дитини забагато перешкод. Ці діти навіть у дорослому віці почува-ються несамостійними та залежними від особи, яка відповідає за них. Або ж радикально відмежовуються від батьківської опіки й розвивають майже фанатичне бажання залишатися незалежними та вільними, а ще в гіпертрофованій формі прагнуть отримати якомога більше влади.

ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП:

КОНФЛІКТ АВТОНОМНІСТЬ — ЗАЛЕЖНІСТЬ

Знайти внутрішню рівновагу між нашими потребами в прив’я-заності з одного боку й автономією та самостійністю з іншо-го — це виклик, який кожна людина має здолати сама. Ідеть-ся, так би мовити, про основний людський конфлікт, який у фаховій літературі називають конфліктом автономність — 32

залежність. Слово «залежність» тут вжито як синонім до прив’язаності. Тобто це залежність дитини від батьківської турботи та опіки. Проте як було зазначено вище, про опіку можна говорити лише тоді, коли контакт із дитиною встано-вить щонайменше одна особа. Здебільшого це обоє або хтось із батьків. Якщо батьки тактовно та з любов’ю задовольняють фізичні й емоційні потреби дитини, то в її мозку формують-ся зв’язки, які не асоціюють із «залежністю» щось негативне, а сприймають її як стан безпеки. А отже, прив’язаність за-карбовується в мозку дитини як щось «безпечне та гідне довіри». Тому фаховою мовою також кажуть, що дитина роз-винула безпечну прив’язаність до своєї близької людини. На противагу до неї є небезпечна прив’язаність, яка вини-кає, коли дитина вважає своїх близьких ненадійними. Такій тіньовій дитині притаманний глибинний брак довіри, тоді як світлій дитині з безпечною прив’язаністю набагато легше довіряти собі та іншим.

Найкраще, коли батьки задовольняють дитячі потреби і в прив’язаності та залежності, і у вільному розвитку та само-стійності. Діти, які ростуть у такій атмосфері, набувають базо-вої довіри, тобто глибокого почуття безпеки, яке поширюєть-ся на них самих і на їхні надійні міжособистісні стосунки. Щоправда, травматичний досвід протягом життя, як-от на-сильство та жорстоке поводження, здатен суттєво похитнути цю базову довіру. Однак здебільшого вона все ж зберігається і все життя працює як джерело сили. Людям із базовою дові-рою жити набагато легше, ніж тим, хто її не набув. Вони часто перебувають у режимі світлої дитини. Однак цю дитину все ще можливо розвинути і в дорослому віці. Як це зробити, я по-кажу тобі на сторінках цієї книжки.

Якщо потребу дитини в прив’язаності та/або розвитку її самостійності не задоволено, їй буде складно довіряти собі та

іншим. Щоб компенсувати таку невизначеність, вона несві-домо шукатиме рішення або певну захисну стратегію. Цей самозахист виникає, коли вона (несвідомо) стає палким при-хильником або автономії, або залежності. Якщо внутрішню рівновагу порушено на користь автономії, то в такої людини виникне надмірна потреба бути вільною і незалежною. Як наслідок, вона — або її тіньова дитина — уникатиме (занадто) близьких людських стосунків. Її тіньова дитина переконана, що не варто (по-справжньому) довіряти іншим людям. Отже, для цієї людини синонімом безпеки є її незалежність та осо-биста автономія. Їй психологічно важко зблизитися з кимось, скажімо, повірити в надійні романтичні стосунки. Тому вона страждає через страх перед прив’язаністю, а отже, або не всту-пає в партнерські стосунки, або ж не підпускає партнера до себе по-справжньому близько чи після моментів близькості знову і знову віддаляється від нього.

Якщо ж внутрішню рівновагу порушено на користь залеж-ності, то виникає надмірна потреба в міжособистісних контак-тах. Людина чіпляється за свого партнера, вона (чи її тіньова дитина) відчуває, що не в змозі без нього жити. Таких людей охоплює незрозуміле почуття страху, нібито вони насправді не здатні стояти на власних ногах.

ПОТРЕБА В ЗАДОВОЛЕННІ БАЖАНЬ

Ще одна базова потреба дітей — а також і дорослих — це за-доволення бажань. Цікаво, що його відчувають через різно-манітні канали сприйняття: наприклад, під час їжі, занять спортом чи за переглядом цікавого фільму. Задоволен-ня й незадоволення перебувають у тісному взаємозв’язку з нашими емоціями і є важливою частиною нашої системи

мотивації. Простіше кажучи, ми постійно прагнемо отрима-ти задоволення й уникнути незадоволення, тобто якось за-довольнити наші потреби.

Украй необхідно, щоб люди навчилися регулювати свої почуття задоволення й незадоволення, тобто набули навичок толерантності до фрустрації, відтермінування задово-лення та стримування інстинктів. Саме тому навчання дитини правильно реагувати на почуття задоволення й не-задоволення — важливий елемент виховного процесу.

Одні батьки занадто суворо обмежують дитину в її бажанні отримати задоволення, другі ж надто розпещують її. У груд-ному віці та в ранньому дитинстві між задоволенням дитячих бажань та потребою дитини в прив’язаності є тісний взаємо-зв’язок. Відчуття немовляти поділяються лише на стани за-доволення та незадоволення: голод, спрагу, спеку, холод, біль. Завдання доглядальника/-ці полягає в тому, щоб, за-кривши потреби малюка, позбавити його почуття незадо-волення, водночас створивши відчуття задоволення. Якщо відповідальна особа робить це недостатньо добре, від цього страждає також і потреба дитини в прив’язаності.

Під час подальшого розвитку також є тісний зв’язок між автономними потребами та відчуттям задоволення дити-ни. Коли мама забороняє своєму чадові лизати перед їжею льодяник, то в цей момент дитя розчаровується у своєму почутті задоволення, а також ушкоджується його потреба в автономії.

Якщо потребу дитини в задоволенні, а отже, і потребу в ав-тономії регулюють занадто сильно, це може призвести до того, що дорослий або його тіньова дитина — відповідно до стилю батьківського виховання — розвине вороже ставлення до на-солод і нав’язливу поведінку. Або ж — щоб відмежуватися від батьків — недисципліновано й непомірно піддаватиметься

задоволенню своїх бажань. Проте якщо дитину занадто роз-пещують, то їй і в дорослому віці буде надто важко приборку-вати свої потяги.

Щоправда, робочий баланс між виконанням бажань і стри-муванням інстинктів — це щоденний виклик для більшості людей, незалежно від образів внутрішньої дитини. Нашу силу волі постійно випробовують численні спокуси, що чи-гають на кожному кроці. Уже навіть похід у супермаркет вимагає від нас розвинутих навичок із придушення інстинк-тів. Окрім того, наша сила волі піддається випробуванню не тільки відмовою від задоволення, а й подоланням неза-доволення. Нам щодня доводиться робити чимало речей, які ми насправді зовсім не любимо, починаючи з ранкового про-кидання і закінчуючи вечірнім чищенням зубів. Нам постій-но треба придушувати імпульси, які прагнуть завести нас до холодильника, інтернету чи пабу. Дисципліна — одна з най-важливіших передумов успішного життя, що в наш час майже нескінченних можливостей вибору та перенасичення підда-ється надмірному навантаженню.

Про силу волі та дисципліну, а також чуттєві насолоди я детально розповім у підрозділах «Золоті стратегії від залеж-ності» на сторінці 230 та «Подолай свою лінь!» на сторінці 237.

ПОТРЕБА В ПІДВИЩЕННІ САМООЦІНКИ ТА ВИЗНАННІ

Ми маємо вроджену потребу у визнанні. Вона тісно перепле-тена з нашою потребою в прив’язаності, адже поки хтось не визнає наших заслуг, не виникне і ніякої прихильності. Почуття прив’язаності до людини — це форма любові та ви-знання, саме тому ці потреби вкрай важливі. Наше прагнен-ня визнання пов’язане ще з однією обставиною: у ранньому 36

дитинстві з поведінки наших батьків ми дізнаємося, чи вони нас люблять і хочуть, чи ні. Девід Шнарх, відомий американ-ський дослідник сексу, називає цей процес дзеркальною само-оцінкою. Це означає, що через доглядальника/-цю дитині від-дзеркалюється, чи з нею все «добре» чи ні. Наприклад, коли мама всміхається до дитини — це наче перед тією тримають дзеркало, яке показує, що мама радіє її існуванню. Через дії свого найближчого оточення дитина розвиває почуття само-цінності. Навіть у дорослому віці ми все ще маємо потребу у визнанні з боку інших людей, тому що механізм самооціню-вання через дзеркало інших закладено в нас із дитинства. Це стосується також і людей, які змалечку отримали багато схва-лення, а не лише тих, хто відчував у цьому аспекті нестачу.

Хай там як, наша самооцінка впливає на те, наскільки ми потребуємо схвалення близьких. Люди з нестійкою самооцін-кою, яких часто ототожнюють з їхньою тіньовою дитиною, зазвичай більше залежать від зовнішнього визнання, ніж упевнені в собі люди, чия світла дитина переважає.

Самооцінка — це епіцентр нашої психіки. З неї живлять-ся як психічні ресурси, так і різні проблеми, якщо вона ушкоджена. Уже зрозуміло, що ми ототожнюємо нашу не-стабільну самооцінку з тіньовою дитиною, а стабільну — зі світлою. Як зміцнити світлу й допомогти тіньовій — лейт-мотив цієї книжки.

На всіх чотирьох рівнях потреб можуть утворитися нега-тивні та позитивні образи дитини, що росте й розвиваєть-ся, — образи тіньової чи світлої дитини. Читаючи, ти вже, напевно, не раз задумувався/-лася про сильні та слабкі сто-рони твоїх батьків. Я детально покажу тобі, як дізнатися про власні індивідуальні óбрази. Однак спершу хочу дати ще деяку інформацію твоєму «Дорослому» про те, як наші ди-тячі óбрази ведуть до постулатів і захисних стратегій.

ЯК ДИТИНСТВО ФОРМУЄ НАШУ ПОВЕДІНКУ

Якщо дитина у своїх базових потребах не дістає від батьків до-статньо уваги та розуміння, то докладає чималих зусиль, щоб їх здобути. Діти роблять майже все, щоб сподобатися своїм бать-кам. Тож коли ті мають обмежену здатність любити та/або мають труднощі з поділянням почуттів і бажань своєї дитини, дитина бере на себе відповідальність за успіх своїх стосунків з батьками.

Наприклад, якщо батьки дуже суворі й очікують, що дити-на буде слухняною й поводитиметься зразково, то дитя ревно старатиметься виконувати їхні вимоги, щоб ті були ним задо-волені або принаймні не карали. Щоб краще пристосуватися, дитина придушуватиме в собі всі бажання й почуття, які супе-речать батьківським очікуванням, і, як наслідок, приміром, не навчиться належно долати почуття гніву. Гнів доречний у нашому життєвому розвитку, адже в такий спосіб ми здатні самоствердитися й захистити свої кордони. Однак якщо само-ствердження дитини постійно зазнає краху через батьківську перевагу в силі, то в якийсь момент вона зрозуміє, що доціль-ніше свій гнів придушувати. У такий спосіб вона не навчиться ані як правильно справлятися із цією емоцією, ані як належно самостверджуватися. Це лише розвине такі внутрішні постула-ти, як «Мені не можна оборонятися!», «Я не маю права гніва-тися!», «Я мушу пристосуватися», «Я не можу мати власної волі». Але навіть якщо пізніше, зазвичай у період статевого дозрівання, дитина розвине антипрограму й збунтує проти ви-мушеного пристосування та очікувань своїх батьків, вона все ж залишиться в пастці батьківського програмування, адже буде 38

такою ж полоненою деструктивної поведінки, як раніше — адаптивної. Тіньова дитина такого підлітка, а згодом і дорос-лого, формується через досвід домінування батьків. Крізь оку-ляри цього образу людина відразу сприйматиме інших як домінантних і всесильних. І реагуватиме на них або пристосу-ванням, або бунтом. Лише тоді, коли людина пізнає свою ті-ньову дитину й подолає свої глибинні образи та постулати, вона в глибині душі почуватиметься на рівних зі своїм оточенням.

МАМА РОЗУМІЄ МЕНЕ! БАТЬКІВСЬКА ЕМПАТІЯ

Батьки, які не мають емпатії до потреб своїх дітей, відчувають труднощі з правильним розумінням їхніх почуттів і потреб. Як наслідок, діти звикають до формули «Неправильно те, що я відчуваю і думаю», хоча насправді почуваються правильно. Батьки, які не здатні перейнятися потребами своїх дітей, ма-ють поганий доступ до власних почуттів, адже налагоджений контакт із власною емоційністю — це передумова співчуття. Наприклад, якщо дитині сумно, бо друг не хоче з нею гратися, її мама мусить встановити зв’язок із власним почуттям смутку, інакше не матиме емпатії до своєї дитини. Якщо ж мама від-кидає та ігнорує власне почуття суму, то зробить те ж саме й зі смутком своєї дитини. Через безпорадність вона, можливо, підпустить різкий коментар, скаже дитині, щоб вона так не по-водилася і що той друг однаково якийсь дурнуватий. Це вчить дитину, що неправильно відчувати сум і що вона обирає по-ганих друзів. Якби ж мати (або інша близька людина) вміла добре справлятися з власним почуттям смутку, то змогла б прийняти горе дитини та зрозуміти його. Тоді вона, напри-клад, сказала б: «Сонечку, я розумію, що ти засмучений/-а, тому що Йонас сьогодні не хотів з тобою гратися». Вони б

розглянули з дитиною можливі причини відмови Йонаса, а також обговорили б, чи дитина часом не внесла свою лепту в цю ситуацію. У такий спосіб дитина засвоює назви для своїх почуттів, у цьому випадку — смутку; вчиться не залишатися на самоті, коли їй потрібне розуміння. А також дізнається, що можливо знайти розв’язок проблеми.

Завдяки емпатичним діям батьків дитина вчиться розріз-няти й називати свої почуття. І позаяк батьки сигналізують їй, що її почуття загалом нормальні, дитина також учиться справ-лятися з ними та належно регулювати.

Тому батьківську емпатію вважають найважливішим кри-терієм виховної компетенції. Це, так би мовити, засіб, через який ми отримуємо наші добрі чи погані óбрази.

ВІД ГЕНЕТИКИ ДО ХАРАКТЕРУ: ІНШІ ЧИННИКИ,

ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА ВНУТРІШНЮ ДИТИНУ

У 1960-х роках у психологічних і педагогічних дослідженнях дотримувалися думки, що дитина народжується як «tabula rasa», тобто «чиста дошка». Вважали, що характер і розвиток людини формуються лише під впливом середовища та вихо-вання. Однак цю доктрину радикально змінили нейробіоло-гічні та генетичні дослідження останніх десятиліть. Тепер уже відомо, що гени суттєво визначають риси характеру, а також інтелект людини. Для наочності розгляньмо генетично зумов-лену схильність особистості до інтроверсії чи екстраверсії.

Ці риси характеру зіставляють з різними особливостями людини: інтроверти заряджаються енергією, коли залиша-ються на самоті, міжособистісні контакти їм не особливо по-трібні й виснажують швидше, ніж екстравертів. Коли їм став-лять питання, вони спершу на короткий час поринають у свої 40

думки, шукаючи відповіді, а тоді вже відповідають. Екстра-верти натомість здатні думати під час розмови, а тому деко-ли — у позитивному чи негативному сенсі — самі дивуються тому, що кажуть. Вони поповнюють життєву енергію в приєм-ній компанії і здебільшого не люблять залишатися на самоті. Загалом потрібно більше зовнішніх стимулів, щоб зацікавити та спонукати їх до дії. А от інтроверти, навпаки, чутливіше реагують на зовнішні подразники, а тому й швидше, ніж екс-траверти, відчувають надмірне перезбудження.

Через різні потреби в людському контакті інтроверти й екс-траверти відрізняються також і за стилем роботи, що часто впливає на вибір професії. Інтроверти здебільшого віддають перевагу тихому робочому простору, де їх не відволікають і де вони можуть поринути у свою роботу (на довгі години та дні). Екстраверти люблять контакт із зовнішнім світом. Вони або вибирають професії, які за замовчуванням задовольняють цю потребу, або ж після фази концентрації шукають короткого міжособистісного контакту (онлайн чи в реальному житті), щоб поповнити запаси енергії.

Тому людина зі схильністю до екстравертності швидше, ніж інтроверт, почувається самотньою і нудьгує на самоті, неза-лежно від того, як її виховували і які óбрази має її тіньова чи світла дитина.

Чутливість і страх також закладені в наших генах і разом вирішують, як розвивається наша самооцінка. Деякі діти на-роджуються із сильнішим, ніж у решти, характером. Згідно з дослідженнями, є десь 10 % так званих «невразливих дітей» — навіть із важкого дитинства вони виходять більш-менш не-ушкодженими і з досить-таки добре збереженою самооцінкою.

Які образи дитина візьме зі свого дитинства, залежить також і від динаміки її з батьками характерів, яку формують їхні особ-ливості. Психологи говорять тут про так звану гармонійність

дитини та батьків. Наприклад, якщо дитина з вродженою високою чутливістю має матір із браком емпатії, та може зав-дати такій дитині більше шкоди, ніж дитині, що народилася товстошкірою. Так само й батькам крикунів та/або гіперак-тивних дітей емоційно та педагогічно важче належно реагу-вати, ніж батькам, дітей яких умовно «легко доглядати».

Дітям зі схильністю до гіперактивності дуже важко керувати своєю надлишковою енергією, і тому вони набагато частіше ображають людей зі свого оточення. Це призводить до того, що від інших дітей та вчителів вони часто дістають послання: «З тобою не все гаразд!» Тому в більшості розвивається низька самооцінка, навіть попри люблячих батьків. Адже на розви-ток дитини, звичайно ж, впливають не тільки батьки, а й інші близькі люди: однокласники, вчителі, бабусі й дідусі.

Óбрази, які ми виносимо з дитинства, залежать не тільки від стилю виховання наших батьків, а й від взаємодії числен-них чинників. Щоправда, батьки закладають дуже важливі підвалини. Адже що нестабільніша дитина через домашні вза-ємини, то чутливіша до травм, яких їй можуть завдати інші близькі люди. Отже, дитина турботливих і чуйних батьків інак-ше ставитиметься до ситуації, коли її дражнитимуть одноклас-ники, ніж дитина, чиї батьки погано розуміють її почуття.

ТІНЬОВА ДИТИНА ТА ЇЇ ПОСТУЛАТИ

Якщо ми хочемо зарадити проблемам у нашому житті, то му-симо на глибинному рівні зрозуміти, в чому полягає наша справжня проблема. Для цього важливо, щоб заговорила наша тіньова дитина, адже нам потрібно розпізнати наші слабкі міс-ця, так звані тригери. Багато людей не мають бажання кон-тактувати із цією частиною своєї особистості. Вони не хочуть 42

оголювати свої внутрішні травми та страхи. Це природний захисний механізм і цілком зрозуміле бажання. Зрештою, кому подобається відчувати сум, страх, меншовартість чи навіть від-чай? Ми всі дуже зацікавлені в тому, щоб за можливості уни-кати негативних почуттів і допускати у своє життя тільки пози-тивні: щастя, радість, любов. Тому багато хто придушує свої внутрішні травми. А інакше кажучи, відштовхує свою тіньову дитину, коли та прагне щось сказати. Проблема в тому, що ті-ньові діти подібні до дітей із реального життя: що менше уваги отримують, то більше її вимолюють. Якщо дитина натомість бачить, що про її проблему потурбувалися, то знову може задо-волено відійти вбік і деякий час бавитися самостійно.

Так само поводиться і наша тіньова дитина: якщо її страх, сором чи гнів ніколи не допускати до слова, вони й далі діяти-муть у глибинах нашої свідомості. Там вони сіють біду, навіть без відома нашого «Дорослого». А тоді відбувається саме те, що так часто переживає Міхаель: небажана, витіснена тіньова дитина з усієї сили виривається і виливає свій гнів на інших.

У порадниках та фаховій літературі до частини особистості під назвою «внутрішня дитина» зараховують зазвичай тільки почуття. Проте я вважаю, що внутрішню дитину (поділену на тіньову та світлу дитину) також формують ще й внутрішні постулати, які часто взагалі є першопрохідцями для почуттів. Як я вже пояснювала раніше, постулат — це глибоке вкоріне-не переконання, що стосується нашої самооцінки й взаємин з іншими людьми. Наприклад, коли дитина відчуває, що бать-ки люблять і приймають її, у неї формуються такі постулати, як «Я бажана», «Мене люблять», «Я важлива», що зміцнюють у ній світлу дитину. Якщо ж ставлення батьків прохолодне та зневажливе, у дитини дозріють інші постулати: «Я небажана», «Я тягар для них», «Мною нехтують», які сформують її тіньо-ву дитину. Хоча постулати виникають змалку, вони глибоко

вкорінюються в наше несвідоме й тому в доросле життя пере-носяться як психічна програма. А ще серйозно впливають на наше сприйняття, мислення, дії та почуття.

Дію постулатів знову буде проілюстровано на прикладі Міхаеля та Сабіне: як я вже згадувала, мати Міхаеля майже не зважала на його бажання та не звертала уваги на його особи-стість. Міхаель також має двоє молодших братів і сестер, а його батьки разом керували пекарнею. Мати була надміру переван-тажена та в постійному стресі й не могла кожній дитині подару-вати ту увагу й турботу, яких вони потребували. Батько також не міг компенсувати цей материнський дефіцит, адже постійно працював. Через брак батьківської емоційної та фізичної при-сутності часто не було задоволено ні його потребу в прив’язано-сті, ні потребу в підвищенні самооцінки. Як наслідок, сформува-лися такі постулати, як «Мною нехтують» та «Я неважливий». Ці постулати досі несвідомо формують його сприйняття. Щора-зу, як він не почувається «видимим», його тіньова дитина зді-ймає крик: «Знову! Мною знову нехтують!» Ці постулати — справжня причина, чому Міхаель так швидко спалахує, коли Сабіне начебто приділяє замало уваги йому та його бажанням.

А батьки Сабіне, навпаки, дуже добре дбали про доньку, проте прагнули від неї зависоких результатів. Вони встановили дуже суворі межі правильного й неправильного. Сабіне часто відчувала, що не здатна їм догодити. Власне кажучи, вони й критикували її набагато частіше, ніж хвалили, а отже, часто нехтували її потребою у визнанні та в підвищенні самооцінки, а також потребою в автономії та вільному розвитку. Тому тіньо-ва дитина Сабіне має постулати на кшталт: «Я роблю недостат-ньо» та «Я мушу підлаштуватися під тебе». Тепер легко уявити, як тіньові діти Сабіне й Міхаеля взаємодіють одне з одним. Дратівливість Міхаеля — тобто його тіньової дитини — і над-мірна критика незначних хиб Сабіне глибоко ранять її тіньову

дитину, яка потім почувається маленькою, непотрібною та зно-ву обмеженою чиєюсь опікою. Її тіньова дитина реагує на ці почуття гнівом, плачем і докорами, а тому сварки в пари швид-ко загострюються.

Наші постулати — це наче наша психічна операційна си-стема. Як би просто та наївно не звучали, вони з неймовірною силою впливають на нас — як у позитивному, так і в негатив-ному аспектах, тобто як на світлу, так і на тіньову дитину. Постулати — це окуляри, крізь які ми бачимо реальність. Тому дуже важливо сповна усвідомити їх.

РОЗБАЛУВАНА ТІНЬОВА ДИТИНА

Щоправда, негативні постулати виникають не тільки через заборони, нехтування чи надмірну опіку. Батьки, які забагато дозволяють своїм дітям і надміру їх балують, закладають у них переконання, що все має відбуватися за їхнім бажанням і що їм не потрібно докладати для цього ніяких зусиль. Так розви-ваються постулати, що замість недооцінювання власного зна-чення та важливості свідчать про їх переоцінювання. Тож діти сприймають як належне, що завжди отримають те, що хочуть, а тому неймовірно ображаються та зляться, коли цього не тра-пляється. У занадто балуваних дітей розвивається низька то-лерантність до фрустрації. Тому вони дуже погано справля-ються навіть із незначним незадоволенням своїх потреб. Якщо в дітей, які виросли з певними обмеженнями, часто спостері-гаємо досить високу готовність пристосуватися, то в розпеще-них дітей вона занадто низька. Вони не навчилися вписувати-ся в суспільство й пристосовуватися до його законів, адже були шефами або принцесами в мами й тата. Їхні постулати звучать приблизно так: «Я дуже важливий/-а!», «Мені завжди раді!»,

«Я отримую все, що хочу!», «Я маю на все право!», «Я сильні-ший/-а за інших!», «Я найкращий/-а!» Як наслідок, вони мають труднощі з адаптацією в дитячому садку, школі чи в до-рослому житті, а також часто ображають своїх близьких. Крім того, таким дітям аж тепер доводиться вчитися, що не все в житті дається задарма і що їм також потрібно докладати зусиль. У деяких випадках це веде до зниження успішності навчання або навіть до кидання університетів. В інших, не та-ких критичних випадках їм хоч і досить добре вдається впи-сатися в суспільство й успішно взаємодіяти з іншими, проте дуже складно переживати поразки. Приміром, відмова в ро-мантичних стосунках може призвести до жахливого відчаю тільки тому, що розбалувані діти звикли отримувати бажане.

КРИТИКУВАТИ БАТЬКІВ? ЦЕ НЕЛЕГКО!

Коли ми обговорюємо наше дитинство та батьків, у деяких людей виникає внутрішній спротив: їм важко звинувачувати батьків у своїх проблемах. Я знову й знову переживаю ситуації, коли клієнти потрапляють у конфлікт лояльності, бо змушені критично поглянути на своїх батьків. Вони люблять їх і багато за що їм вдячні. Їх охоплює почуття провини, коли вони зму-шені розповісти мені, що, ймовірно, якась батьківська пове-дінка була не зовсім оптимальна. Тоді їм здається, наче вони зраджують власних батьків. Тому я хочу особливо наголосити, що тут ідеться не про те, щоб заперечити батьківські зусилля й звинуватити їх у проблемах нашого дорослого життя, а лише про те, щоб глибше зрозуміти óбрази, які ми винесли з дому. І я маю на увазі не тільки критичні моменти, а й позитивні óбрази, за які ми маємо відчувати вдячність. Крім того, по-трібно також пам’ятати, що наші батьки формувалися під

впливом власних батьків, тож, зрештою, також є жертвами виховання. Наприклад, у мене були дуже люблячі батьки. Я була дуже бажаною дитиною і маю здебільшого щасливі спо-гади з дитинства. Проте моя мама не дозволяла собі права на «слабкі» почуття. Вона була найстаршою з дев’яти братів і се-стер, а коли їй виповнилось одинадцять, почалася Друга світо-ва війна, тож місця для слабкості просто не було. Вона була вимушена з усім справлятися. Й оскільки сама не вміла пере-живати «слабкі» почуття, як-от смуток, то іноді була трохи безпорадною, коли сумно було мені. Тож у мене виникли такі постулати, як: «Я мушу бути сильною!» та «Плакати — сором-но!» Навіть люблячі батьки не завжди все роблять правильно.

Також важливо зрозуміти, який зразок для наслідування дали нам батьки. Наприклад, якщо в дівчинки дуже любляча, але дуже слабка мати, яка постійно пристосовується до домінант-ного батька, то через ідентифікацію зі своєю мамою в дитини можуть розвинутися постулати на кшталт: «Жінки слабкі», «Мені потрібно пристосовуватися», «Я не можу заперечува-ти». Або ж, відмежувавшись від матері, вона розвине інакші постулати: «Я мушу захищатися», «Я ніколи нікому не підко-рятимуся», «Чоловіки небезпечні».

Важливу роль відіграють також норми та цінності, поши-рені в батьківському домі. Скажімо, якщо в цілковито любля-чій сім’ї панує суворе ставлення до сексу, воно відповідно формуватиме особистість дитини — у неї згодом можуть ви-никнути серйозні проблеми з природним сприйняттям свого тіла та сексуальності. Тож навіть люди, які багато в чому зав-дячують своїм батькам, все ж часто розвивають ті чи інші постулати, що утруднюють їхнє доросле життя.

Проте деяким людям дуже важко скласти реалістичне уявлення про своїх батьків. Наприклад, коли сприйняття одного з них сильно забарвлене маніпуляціями іншого. Якщо

мама часто плачеться своїй дитині про «поганого тата», то дитя сприйматиме його крізь мамині окуляри. Зі своєї бага-торічної роботи експерткою в сімейному суді знаю, що ці образи деколи мають такий тривалий ефект, що діти впро-довж усього життя погано ладнають зі своїм батьком або ж узагалі не контактують із ним. Те саме, звісно, стосується й тат, які цькують дітей на мам.

Однак є ще одна причина, чому деяким людям важко ви-працювати реалістичну думку про своїх батьків, і це пов’язано зі схильністю дітей їх ідеалізувати. Діти екзистенційно зале-жать від довіри до своїх годувальників і сприйняття їх добри-ми та правильними. Вони мають їх ідеалізувати, інакше ви-никне непереборний страх опинитися в руках дефектних або навіть злих батьків. І таке ідеалізування в декого залишається і в дорослому житті. Часом це суттєво ускладнює формування реалістичного уявлення про батьків, зокрема про їхні сильні та слабкі сторони. Якщо в дорослому віці я досі сприймаю своїх батьків крізь призму ідеалізації, то не можу відокреми-тися від них у здоровий спосіб. А якщо я на це не здатний/-а, то мені буде важко знайти свій шлях у цьому житті. Якщо я хочу пізнати себе — що є передумовою мого розвитку як особистості, — то важливо отримати якомога реалістичніше уявлення про себе та своїх батьків. Реалістичний образ не сто-їть на заваді глибокій прихильності. Я й далі можу дуже силь-но любити й цінувати батьків за те, які вони є і були. Для цього вони не мають бути ідеальними та непогрішними. Тут діє той самий закон, що і з коханням: якщо я в змозі любити тільки ідеальне, то це — несправжня любов.

ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП:

ГЕНЕТИЧНО ЗУМОВЛЕНИЙ

ПОГАНИЙ НАСТРІЙ

Що стосується негативних образів, то достатньо навіть кіль-кох негативних подій, щоб залишити глибокі сліди в нашій пам’яті. На жаль, це не працює з позитивним досвідом, тому що в нас генетично закладено більше звертати увагу на по-гані новини, ніж на добрі, і пам’ятати їх довше. Причина в тому, що для виживання важливіше зважати на небезпеки, ніж на те, що йде за планом. Наприклад, якщо, поки сім’я кам’яної доби розважалася веселою грою, раптом з’являвся шаблезубий тигр, то чисто технічно, для виживання, мозко-ві було важливо, щоб пов’язані з грою приємні емоції момен-тально поступалися страхові. Тому мозок мав негайно пе-ремкнутися зі схеми кругообігу щастя на схему страху, щоб зі страху перед тигром сім’я втекла і мала шанс вижити. Від-повідно для виживання першим людям важливіше було за-пам’ятовувати отруйні рослини, ніж неотруйні. Помилки могли і досі можуть бути смертельними. Тому наш мозок створений так, щоб звертати увагу на хиби та недостачі. І, на жаль, це дуже часто означає, що ми буквально поринаємо в помилкове сприйняття, а надто коли перебуваємо в режи-мі тіньової дитини. Це також і причина того, що ми легше запам’ятовуємо неприємні події, ніж радісні. Саме тому ми навіть через багато років так соромимося неприємної ситу-ації, наче вона сталася вчора, натомість втіха від приємної

події згасає відносно швидко. Зовсім поганий побічний ефект від цих генів полягає в тому, що один-єдиний негативний досвід з іншою людиною може перекреслити сотні позитив-них. Тому наступного разу, коли злитимешся на друга чи когось іншого й дедалі глибше занурюватимешся в полон образ і розчарувань, цілком свідомо задумайся над тим, скільки прекрасного ти вже пережив/-ла із цією людиною.

ЯК ПОСТУЛАТИ ВИЗНАЧАЮТЬ

НАШЕ СПРИЙНЯТТЯ

Перш ніж я покажу тобі, як визначити свої особисті постулати, поясню, наскільки сильно вони впливають на наше життя.

Наші глибокі та несвідомі постулати — це фільтр для на-шого сприйняття, як ми це вже побачили вище на прикладі Міхаеля й Сабіне. Сприйняття ситуації впливає на наші по-чуття, думки та дії. І навпаки, наші думки та почуття теж впливають на наше сприйняття. Тож може статися, що люди-на, яку я вважаю кращою за себе, спричинить у мені почуття меншовартості. Проте якщо в мене «вдалий» день, коли я по-чуваюся сильною та успішною, то цілком можу побачити ту ж людину рівною собі чи навіть гіршою.

Що краще ми усвідомлюємо всі ці процеси та взаємозв’язки, то легше нам змінити свій погляд на речі, наші почуття та, зрештою, нашу поведінку. Однак для цього необхідно внутріш-ньо дистанціюватися від проблеми. Адже доки ми повністю ототожнюватимемо себе з нею, тобто з негативними постула-тами, почуттями та думками, з яких вона складається, доти ця проблема залишатиметься нашою реальністю на глибинному рівні почуттів і ми не здатні будемо від неї звільнитися. Цього разу я хочу пояснити це на прикладі Сабіне: коли Міхаель кри-чить на неї, вона несвідомо сповзає в сприйняття своєї тіньової дитини. У її очах Міхаель великий і має владу оцінювати її та керувати нею. Тіньова дитина в Сабіне проєктує на Міхаеля — несвідомо для Сабіне — «кращу» та авторитарну постать бать-ка. Постулати цієї дитини («Я роблю недостатньо» і «Я мушу

пристосуватися») змушують її почуватися маленькою і нікчем-ною. І позаяк у цій ситуації Сабіне повністю ідентифікує себе зі своєю тіньовою дитиною, у неї виникає комплексне відчуття, що саме вона маленька та нікчемна. Міхаелева критика сипле жменю солі на відкриту рану її нестабільної самооцінки.

Якби ж Сабіне натомість залишилася в режимі «Доросло-го» або світлої дитини, вона перебувала б із Міхаелем на рів-них. Тоді вона усвідомила б, що її партнер зараз перебуває в режимі своєї тіньової дитини, а його гнів насправді не має з нею нічого спільного. У такому разі напад Міхаелевої люті не викликав би в неї відчуття нікчемності й вона зберегла би спокій. Можливо, Міхаелева незріла поведінка її б розсердила. Проте якби Сабіне стрималася й не вступила в суперечку, то через деякий час заспокоївся б і Міхаель. Щойно Міхаель пе-ремкнеться в режим «Дорослого», він сам швидко зрозуміє, що перебільшував, а отже, буде готовий попросити в Сабіне пробачення. Тож якби Сабіне не рознервувалася, Міхаелів гнів ущухнув би щонайбільше через п’ять хвилин.

Тепер деякі читачі та читачки, імовірно, думають: але ж це Міхаель погано поводиться, то чому саме Сабіне мусить пра-цювати над своєю поведінкою? Це класичне «питання про вину», з яким я часто стикаюся на своїх сеансах психотерапії, передусім під час роботи з парами. Один партнер очікує, що інший зміниться, тому що проблема XY «цілком очевидно» лежить у сфері його відповідальності. Саме таку позицію мог-ла б відстоювати й Сабіне. Проте вона не може прямо впли-нути на те, чи змінить Міхаель свою поведінку. Вона може щонайбільше попросити його чи навіть психологічно натис-нути на нього. Але чи це матиме бажаний результат — вирі-шувати не їй. Єдина людина, на яку ми можемо вплинути, — це ми самі. Тому якщо Сабіне хоче щось активно змінити в ситуації, то їй доведеться працювати саме зі свого боку.

МИ МАЙЖЕ НЕПОХИТНО ВІРИМО

В НАШ ДИТЯЧИЙ ДОСВІД

Неможливо переоцінити, як глибоко закладено ці програму-вання — і як нечасто ми усвідомлюємо, коли діємо з позиції травмованих частин нашої тіньової дитини. Я щодня пережи-ваю ситуації, коли люди, які вже дуже точно відтворюють образи у своєму «Дорослому», досі застряють у старих програ-мах. Просто досвід, який вони здобули в дитячому віці з бать-ками, видається їм правдивішим, ніж будь-які розумні мір-кування. Як далеко це може зайти, я вражено побачила на прикладі однієї з моїх клієнток: пані Б. (58 років) у дитинстві зґвалтував сусід. Вона розповіла про це матері, проте та не за-хотіла їй повірити й сказала, що дочка «все ж таки має бути ввічлива» з тим чоловіком. Поєднання сексуального насиль-ства та ігнорування в сім’ї травмувало пані Б. Її постулати звучали так: «Мене віддали на поталу монстру», «Мене ніхто не захищає» і «Чоловіки небезпечні». У дорослому віці її пе-реслідував майже панічний страх перед чоловіками, що сут-тєво утруднювало особисте та професійне життя. Пані Б. прийшла до мене вже після десяти років психотерапії, яка передбачала й травматерапію, тож вона вже взяла під кон-троль багато своїх проблем. Проте глибоко закладений страх перед чоловіками не зник навіть попри багаторічну терапев-тичну роботу. І зі мною їй у цьому аспекті не вдавалося зру-шити з місця. А тоді раптово сталося те, що вразило мене до глибини душі: її тіньова дитина на сеансі зненацька зрозуміла, що ситуація вже минула, злочинець давно помер, вона виросла

й не всі чоловіки — ґвалтівники. Мене це приголомшило. Я була твердо переконана, що їй це вже давно відомо. Зреш-тою, в усіх цих висновках ішлося про незаперечні факти, які ми вже багато разів обговорювали і які пані Б. вже опрацьо-вувала на незліченних сеансах терапії! Але насправді це фундаментальне знання ніколи не покидало свідомості її внутрішнього дорослого, тоді як тіньова дитина все ще жила в реальності понад п’ятдесятирічної давнини. Лише того дня тіньова дитина збагнула, що насильство закінчилося і їй більше не треба боятися. Після цього сеансу пані Б. майже повністю одужала.

Подібно до тіньової дитини пані Б., що жила в реальності свого дитинства, функціонують й інші внутрішні діти в кож-ному з нас. Це також стосується тих, хто в дитинстві здобув базову довіру й багато позитивних образів, тобто чия світла дитина розвинулася дуже добре. Просто такі люди проєкту-ють свій позитивний досвід на інших людей і світ, і це зде-більшого полегшує їм життя. Однак деколи через надзви-чайно позитивну проєкцію дитинства вони бувають надто наївними та довірливими. Людям з надзвичайно щасливим дитинством іноді доводиться вже в дорослому віці шляхом гіркого досвіду усвідомити, що зовнішній світ не завжди та-кий добрий, як мама й тато. Але оскільки вони зазвичай мають нормальну самооцінку, тобто часто перебувають у ре-жимі світлої дитини, то переважно непогано долають цей шок перед реальністю. Набагато більше проблем створює нам тіньова дитина, яка дуже багато негативу проєктує на себе та на навколишній світ. Тож поговорімо спершу про неї.

ТІНЬОВА ДИТИНА ТА ЇЇ ПОСТУЛАТИ:

МИТТЄВА РЕАКЦІЯ

Ми вже зрозуміли, що постулати нашої тіньової дитини ство-рюють нам багато проблем, оскільки мають великий вплив на наше сприйняття, а воно дуже сильно впливає на наші почуття — і навпаки.

Коли Міхаель і Сабіне ототожнюють себе зі своєю тіньовою дитиною і гризуться одне з одним, то ними керують насампе-ред їхні почуття. Ці почуття виникають за мілісекунди, взає-модіючи з постулатами, які впливають на їхнє сприйняття, а отже, і на інтерпретацію реальності. Отже, коли Сабіне за-буває купити для Міхаеля ковбасу, його тіньова дитина, ґрун-туючись на постулатах «Мною нехтують» та «Я неважливий», інтерпретує ситуацію так: «Сабіне недостатньо мене кохає і не сприймає мої бажання серйозно». Це його сприйняття того, що відбувається, і воно миттєво та безпосередньо викликає в ньому почуття образи, після якої спалахує гнів, а тоді вини-кає сварка. Однак цю ланцюгову реакцію: постулат ⇒ ін-терпретація реальності ⇒ почуття ⇒ поведінка — Міхаель не усвідомлює. Його свідомість вмикається аж під час нападу люті, глибоко прихований спусковий механізм залишається для нього невидимим. Йому невідомі власні постулати, і він не усвідомлює, що його гніву передує почуття образи. І саме в цьому й полягає проблема: ситуації та зустрічі можуть бли-скавично породжувати почуття, які фактично «завойовують» нас і контролюють наші думки та дії. Це гнів, смуток, самот-ність, страх, заздрість, але також і радість, щастя та любов.

Якщо почуттів немає, а натомість є всеохопне відчуття вну-трішньої порожнечі, що виникає в певних ситуаціях, це також може бути результатом такого механізму. Передусім негатив-ні почуття, як-от гнів, страх, смуток або заздрість, неймовірно обтяжують нас і руйнують наші стосунки.

Імовірно, тепер ти заперечиш мені, бо вважаєш, що є та-кож виправдані гнів чи смуток, які не мають нічого спільно-го з травмами тіньової дитини, а виникають суто внаслідок зовнішніх обставин. Скажімо, горе, яке ми відчуваємо через смерть близької людини, або праведний гнів через зазнану несправедливість. Звісно, у цих випадках твої заперечення абсолютно коректні. Не кожне наше почуття пов’язане зі світлою чи тіньовою дитиною. Проте такі почуття зазвичай і не створюють нам великих проблем. Нам сумно, коли по-мирає друг. Це не стосується інших людей, і ми зовсім не зди-вовані своєю реакцією. Те саме можна сказати й про численні наші позитивні почуття. Ми радіємо й почуваємося щасли-вими. Ці емоції притаманні кожній людині й зазвичай не зав-дають нікому труднощів.

Однак почуття, які виникають у Міхаеля та Сабіне крізь призму тіньової дитини кожного з них, почуття, яких вони не аналізують, а просто вихлюпують одне на одного, — це саме ті, що створюють нам проблеми із собою та в стосунках. І якщо ми хочемо дати цьому раду, то саме із цих почуттів і маємо починати.

ТІНЬОВА ДИТИНА,

«ДОРОСЛИЙ» І САМООЦІНКА

Внутрішня дитина та її постулати — це, так би мовити, емо-ційний центр нашої самооцінки. Постулати «Я цінний/-а» і «Я нічого не вартий/-а» дають нам змогу на глибинному рівні відчути, чи ми в цьому світі бажані, чи ні. Зрештою, завжди йдеться про емоційні стани, які підносять нас угору чи тягнуть донизу. Базова довіра або навіть базова недовіра — це глибокі почуття, які зберігаються в пам’яті нашого тіла. Зде-більшого ми не відчуваємо їх усвідомлено, проте легко мо-жемо викликати. Адже люди, які не набули базової довіри, швидко піддаються невпевненості та почуттю меншоварто-сті, тобто переважно перебувають у режимі тіньової дитини. Натомість люди з переважно позитивними постулатами, які мають базову довіру та досить-таки неушкоджену самооцінку, навіть на глибокому рівні відчувають, що з ними — такими, як вони є, — все гаразд.

Отже, ці люди здебільшого перебувають у режимі світлої дитини, що не означає, що в них немає моментів чи навіть періодів, коли вони сильно сумніваються в собі та невпевнені (читай: коли активна їхня тіньова дитина). Але вони долають ці фази швидше, бо їхня світла дитина, з її добрими почуття-ми та постулатами, сильніша за тіньову дитину.

Інакше кажучи, через деякий час їхні рани зазвичай заго-юються, тоді як дуже невпевнені люди немовби постійно но-сять у собі свіжу рану, і та ятриться, щойно в неї потрапить дрібка солі.

«Мисляча» частина нашої самооцінки — це наш розум, наш внутрішній дорослий. Наприклад, розумом ми знаємо, що вже багато чого досягли в житті, можемо пишатися своїми здо-бутками і що з нами насправді все добре, навіть якщо тіньо-ва дитина почувається маленькою. Коли я працюю з клієн-тами над їхньою самооцінкою, вони часто цілком розважно пояснюють: «Я знаю, що насправді міг/могла би бути задо-волений/-а собою, проте в глибині душі просто цього не від-чуваю!» Натомість інші повністю ототожнюють себе зі своєю тіньовою дитиною — відчувають і думають, що роблять не-достатньо. Навіть за допомогою свого дорослого розуму вони не в змозі відокремитися від почуттів тіньової дитини. Ще інші впевнені, що не мають проблем із самооцінкою. Вони повністю занурені в раціональне мислення, з якого витісни-ли свою тіньову дитину. До речі, до таких людей належить і Міхаель. Коли його питають про самооцінку, він відповідає, що не має проблем у цьому аспекті, і в такий спосіб заперечує свою вразливість. А Сабіне, навпаки, часто працює над свої-ми реальними та вигаданими недоліками й усвідомлює, що її самооцінка нестійка.

Усім відомо, що мислення та почуття бувають суперечли-вими й що таке трапляється постійно. Як часто ми кажемо собі: «Я знаю, що... проте мені все одно цього не вдасться змінити»? Наприклад, розумний внутрішній дорослий чудо-во знає, що було б непогано харчуватися здоровіше, але коли внутрішню дитину охоплює нестримне бажання поласувати солодощами, він часто втрачає свої позиції. Здебільшого дуже важко регулювати почуття жадоби та дати зелене світ-ло розуму й силі волі, тобто стану «Дорослого», а надто коли йдеться про харчову або хімічну залежність.

Отже, тіньова дитина та внутрішній дорослий не завжди дотримуються однієї думки — ні щодо власної самооцінки, 58

ні в інших аспектах. Багато людей переживають ситуації, коли їхня тіньова дитина самостверджується через сильні почуття й бере гору над їхніми думками, почуттями та діями. Але що краще ми усвідомлюємо тіньову дитину та її óбрази, то більше шансів у внутрішнього дорослого взяти цю дити-ну в шори й керувати нею, тобто цілком свідомо перейти в режим світлої дитини.

ПІЗНАЙ СВОЮ ТІНЬОВУ ДИТИНУ

У наступних розділах я хочу разом із тобою попрацювати над твоєю тіньовою дитиною. Напевно, уже зрозуміло, що важливо змінити поведінку та ставлення, які раз у раз створюють тобі проблеми. Тобто йдеться про те, щоб ти розпізнав/-ла свої нега-тивні образи. Тоді ми перейдемо до твоїх позитивних образів та твоєї світлої дитини. Я добре усвідомлюю, що вимагаю від тебе певних зусиль, коли вже в першій чверті цієї книжки закликаю подбати про твою тіньову дитину та її обтяжливі почуття. Звісно, ми могли б спершу виконати вправи для світлої дитини, щоб, перш ніж ти постанеш перед власними проблемами, ознайомити тебе з твоїми ресурсами та сильними сторонами. Але вся логіка цієї загальної психологічної концепції полягає в тому, щоб ми рухалися від тіні до світла, а не навпаки. Пізнавши та зрозумівши спершу тіньову дитину, ми, опираючись на це, розвинемо світлу, щоб вона могла з любов’ю регулювати й скеровувати тіньову.

Вправа: знайди свої постулати

Для цієї вправи тобі потрібен аркуш паперу щонайменше формату А4. Щоб тобі було простіше, на передньому форзаці книжки розміщено приклад. Можеш на нього орієнтуватися під час наступних кроків.

Намалюй, будь ласка, силует дівчинки чи хлопчика — залежно від твоєї статі. Цей силует уособлює твою тіньову дитину. Праворуч і ліворуч від голови силуету напиши «мама» і «тато», або «мамуся» і «татусь», або будь-що інше, що ти використовував/-ла, звертаючись у дитинстві до батьків. Якщо ти зростав/-ла не з батьками, то пиши імена своїх опікунів.

Просто зазнач там людей, які протягом перших шести років твого життя були твоїми найближчими людьми. Проте раджу тобі не усклад-нювати завдання й вписати справді лише найближчих тобі людей, а не занотовувати всю велику родину.

1. Пригадай щонайменше одну ситуацію, яку ти в дитинстві пережив/-ла

зі своєю матір’ю і яку вважав/-ла по-справжньому неприємною. Мож-ливо, тоді тебе проігнорували, образили або принизили. Мама не була готова тебе вислухати або ти в якийсь інший спосіб відчув/-ла, що твої потреби чи біди не зауважують чи не сприймають серйозно.

2. На основі цієї конкретної ситуації занотуй собі стрижневі слова.

Якою була твоя мама? Те ж саме можеш тепер проробити зі сво-їм батьком або іншою близькою людиною (позитивні риси харак-теру ми ще обговоримо, пізнаючи світлу дитину).

Приклади негативних характеристик: роздратований/-а, холодний/-а, надмірно вимогливий/-а, надокучливий/-а, з надмірною опікою, незацікав-лений/-а, слабкий/-а, надто балує, дуже поступливий/-а, непослідовний/-а, несамостійний/-а, егоцентричний/-а, неврівноважений/-а, примхливий/-а, непередбачуваний/-а, владний/-а, тривожний/-а, хвалькуватий/-а, зарозу-мілий/-а, дуже суворий/-а, не здатний/-а до розуміння, без емпатії, відсут-ній/-я, галасливий/-а, агресивний/-а, садистський/-а, неосвічений/-а.

3. Тепер подумай, чи в сім’ї тобі було відведено якусь конкретну

роль. Це може бути навіть якесь завдання за замовчуванням. Скажімо, деякі діти відчувають батьківське доручення завжди поводитися так, щоб їхні батьки могли ними пишатися. Або ж відчувають потребу бути посередниками між мамою і татом. Або бути другом чи подругою своїй матері. Або робити маму й тата щасливими. Ще раз згадай ситуації зі свого дитинства, у яких ти не почувався/-лася добре, і обдумай, яку роль ти мав/-ла, яке завдання отримав/-ла від батьків.

4. Крім того, тут ти можеш також написати типові ремарки своїх

батьків, наприклад: «Ти такий/-а ж, як тітка Еллі...», «Ти пустоме-ля», «Ти винний/-а, що я такий/-а нещасний/-а», «Почекай-но, поки прийде додому тато...», «Глянь, який/-а старанний/-а XY порівняно до тебе...», «З тебе нічого не вийде…» Усе це як стриж-неві слова напиши біля своїх найближчих людей. А тепер над головою дитячого силуету з’єднай цих людей ліні-ями й напиши, якими були найважчі аспекти їхніх стосунків. На-приклад: «Багато сварилися», «Просто жили під одним дахом», «Мама все вирішувала, а тато був слабаком», «Мама з татом розійшлися».

5. Коли ти все це занотуєш, то виявиш усередині себе власну тіньову

дитину й вступиш із нею в контакт, до глибини душі відчуваючи, що породжувала в тобі поведінка твоїх батьків. Тепер потрібно розшукати твої глибинні, несвідомі переконання у формі негатив-них постулатів. Тож які саме внутрішні негативні переконання сформувала в тобі поведінка твоїх батьків, коли ти ще був/-ла ди-тиною? Тут ідеться не про те, чи батьки хотіли тобі щось прищепи-ти, а про те, до яких висновків ти сам/-а дійшов/-ла змалечку. Як я вже писала на сторінках цієї книжки, дітям дуже складно критич-но дистанціюватися від поведінки своїх батьків і спроєктувати її, добру чи погану, на себе: якщо мама здебільшого привітна і в гар-ному настрої, то дитина відчуває, що та нею задоволена й любить її. Якщо ж мама часто перебуває в стані стресу й дратівлива, дити-на відчуває, начебто обтяжує її. Дитина дуже часто почувається відповідальною за настрій матері чи батьків і, відштовхуючись від цього, розвиває свої внутрішні постулати.

Щоб допомогти тобі знайти власні постулати, я назву тобі деякі. Звичайно, цей перелік неповний і призначений лише для того, щоб надихнути тебе укласти свій. Як я вже казала, на першому етапі ми зосереджуємося на негативі, позитив буде наступний.

Важливо, щоб постулати були в певний спосіб сформульовані, на-приклад «Я є...» або «Я не...», «Я можу...» або «Я не можу...», «Я маю право...» або «Мені заборонено...». Проте в них можна висловлювати і загальні погляди на життя, наприклад: «Чоловіки слабкі», «Стосунки небезпечні», «Сварки ведуть до розлучень».

Натомість постулатом не є: «Мені сумно…» Сум — це почуття, що може виникнути з такого постулату, як «Я нічого не вартий/-а!». Тобто такі почут-тя, як смуток, страх, радість, не виражають постулатів. Так само як і на-міри («Хочу бути ідеальним/-ою»). Цей намір здебільшого є антипрогра-мою до іншого, прихованого за ним постулату — «Я роблю недостатньо».

Нижче я наводжу кілька прикладів, хоча цей перелік у жодному разі не вичерпний. Він має стати для тебе стимулом знайти власні негатив-ні постулати. Зазвичай правильні ті, які виникають у тобі спонтанно. Переглядаючи перелік, зважай на свої почуття: які постулати щось у тобі викликають? Деякі впливи постулатів ти вже, безсумнівно, колись від когось чув/-ла, наприклад «Ти завжди так швидко йдеш на по-ступки!» або «Ти всім хочеш догодити!».

Негативні постулати,

які безпосередньо впливають на самооцінку

Я нічого не вартий/-а!

Мене не хотіли!

Я небажаний/-а!

Я не вартий/-а любові!

Я поганий/-а!

Я занадто товстий/-а!

Я роблю недостатньо!

Я винний/-а!

Я нікчемний/-а!

Я дурний/-а!

Я неважливий/-а!

Я ні на що не здатний/-а!

Я не маю права на почуття!

Мене ігнорують!

Я маленький/-а!

Я невдаха!

Я неправильний/-а!

Негативні постулати

про мої стосунки з близькими людьми

Я тягар для інших!

Я відповідальний/-а за твій настрій!

Я не можу тобі довіряти!

Я завжди маю бути насторожі!

Я маю зважати на твої почуття!

Я гірший/-а за тебе!

Я маю подбати про тебе!

Я сильніший/-а за тебе!

Я безпомічний/-а!

Я безпорадний/-а!

Я відданий/-а тобі на поталу!

Ти не любиш мене!

Ти ненавидиш мене!

Я розчаровую тебе!

Я небажаний/-а!

Негативні постулати, які забезпечують

залагодження проб леми з моїми близькими людьми

(захисна стратегія)

Я маю бути люб’язним/-ою і слухняним/-ою!

Мені не можна оборонятися!

Я мушу все зробити правильно!

У мене не має бути власної волі!

Я маю пристосуватися!

Я мушу впоратися сам/-а!

Я мушу бути сильним/-ою!

Я не маю права на слабкість!

Я мушу бути найкращим/-ою!

Я мушу приносити додому високі оцінки!

Я маю завжди бути з тобою!

Я маю виправдати твої очікування!

Я не можу звільнитися!

Універсальні негативні постулати

Жінки слабкі!

Чоловіки злі!

Світ поганий/небезпечний!

Декому нічого в житті не перепадає!

Усе одно все піде не так!

Розмови нічого не дають!

Довіра — це добре, контроль — ще краще!

Запиши ці постулати на животі своєї намальованої дитини (див. також ілюстрацію на передньому форзаці книжки).

Твої негативні постулати — причина твоїх проблем у житті (поки йдеться про ті, до яких ти безпосередньо причетний/-а, тобто це всі негаразди, окрім випадкових ударів долі). Тож чи є в тебе проблеми на роботі, у стосунках чи в способі життя або чи страждаєш ти від триво-ги, депресій, нав’язливих станів — байдуже, яка твоя біда, вона завж-ди причиново-наслідково пов’язана з твоїми негативними постулатами. Вони — твоя руйнівна програма. Хай якими б різними та складними здавалися твої проблеми на перший погляд, детально вивчивши їх, ти

побачиш, що їх можна звести до простої базової структури. Зрозуміти та змінити її — тема й завдання цієї книжки.

Тепер, коли ти записав/-ла свої важливі постулати, незалежно від їхньої кількості, перейдімо до наступного кроку.

Вправа: відчуй свою тіньову дитину

У наступній вправі спробуймо цілком свідомо відчути ті почуття, що їх породжують твої негативні постулати. Власне, це саме ті почуття, які миттєво та наполегливо ведуть нас в емоційний глухий кут. Тож якщо ти перебуваєш у режимі своєї тіньової дитини і в тобі активується пев-ний постулат, наприклад: «Я цього ніколи не подужаю!», то разом з ним виникає і відповідне почуття, яке тягне тебе донизу. Що швидше й точ-ніше ми розпізнаємо ці почуття, то краще зможемо їх регулювати або зробити так, щоб вони пробуджувалися набагато рідше.

Усі наші почуття, як-от радість, любов, сором, страх чи смуток, мають фізичні вияви. Наприклад, коли говоримо про почуття страху, усе одразу стає зрозуміло: імовірно, ти вже хоч раз відчував/-ла, що, коли боїшся, твоє серце скажено стукає, коліна слабнуть, а руки тремтять. Але навіть не такі інтенсивні почуття, як страх, очевидні на фізичному рівні, інакше їх узагалі не можна було б зафіксувати. Ска-жімо, у багатьох людей через горе стискається горло та/або з’явля-ється важкість у грудях. Радість багато хто сприймає як «поколю-вання». І в такий спосіб кожне почуття виражається фізично, навіть якщо ми часто цього не усвідомлюємо, тому що не звикли звертати на таке увагу. Ти можеш усвідомити фізичний рівень почуттів, зга-давши щось приємне. Ситуацію, у якій був/-ла дуже щасливий/-а. А тоді думками повністю пірни в цей спогад, заплющивши очі й уявив-ши його всіма своїми органами чуття (зором, слухом, нюхом, сма-ком, дотиком). А потім відчуй, які фізичні вияви цей спогад викли-кає в зоні твоїх грудей і живота. Такі ознаки, як тепло в грудях, спазм у животі, посилений стукіт серця...

ЗНАЙДИ СВІЙ ГОЛОВНИЙ ПОСТУЛАТ

Тепер попрошу тебе ще раз переглянути перелік своїх посту-латів. Перечитай речення за реченням, бажано вголос. Визнач від однієї до трьох негативних фраз, за які найсильніше чіпля-ється твій погляд і які тебе найбільше пригнічують. Це твої так звані головні постулати. Їх ще можна визначити, якщо спитаєш себе, у яких ситуаціях ти швидко спалахуєш, почува-єшся ображеним/-ою або тобі дуже соромно. Якби Міхаеля з нашого прикладу запитали: «Коли ти лютуєш так сильно, що аж самому неприємно?» та «Яка думка змушує тебе відчу-вати такий гнів?», він швидко відповів би: «Вона не сприймає мене серйозно!» Саме це і є його головний постулат.

Головні постулати — це твої найважливіші постулати (чи по-стулат, якщо ти знайшов/-ла тільки один). Часто інші посту-лати є лише варіаціями головного.

Якщо ти знайшов/-ла ці постулати або тільки цей головний постулат, то заплющ, будь ласка, очі й спрямуй свою увагу всередину, в зону грудей і живота. Відчуй, яке чи які почуття в тобі викликають ці речення. Зараз ми шукаємо за фізични-ми виявами, які можна дуже добре відчути: тиском, потягу-ванням, поколюванням, серцебиттям тощо.

Напевно, зараз у тебе виникають вже давно відомі відчуття. І, можливо, ти відчуваєш, що подібно до Міхаеля та Сабіне знову й знову впадаєш у той емоційний стан, який змушує тебе закам’яніти, вибухнути, захлинутися відчаєм, втекти або зро-бити будь-що інше. Цілком можливо, що під час цієї вправи ти почуваєшся досить погано, тобі сумно, адже ти по-справж-ньому починаєш усвідомлювати свої негативні óбрази. Доз-воль цим відчуттям на мить полонити тебе: вони важливі для процесу одужання. Достатньо відчути їх лиш на короткий час — тоді можеш відразу ж вийти із цього стану. Теорія про

те, що почуття необхідно повністю прожити, щоб пережити їх, усе-таки хибна. Навпаки, не варто на тривалий час пори-нати в негативні емоційні стани.

Чому я взагалі прошу тебе зануритися в це почуття: так ти усвідомиш його і зможеш швидше зауважувати, коли сповзаєш у цей внутрішній стан. Що швидше ми впіймаємо себе на нега-тивних почуттях, то краще зможемо їх регулювати. Адже якщо гнів уже кипить або відчай усеохопний, то почуття такої сили вже не піддаються контролю. «Раннє виявлення» — це матір усіх профілактичних заходів у медицині, і в психології також.

Будь ласка, занотуй, що саме ти відчув/-ла під час цієї вправи, на животі своєї намальованої дитини (див. ілюстра-цію на форзаці).

ЯК ПОЗБУТИСЯ НЕГАТИВНИХ ЕМОЦІЙ

Якщо тобі важко позбутися певного почуття, сфокусуй свою увагу на іншому. Відволікання, як би банально це не звучало, належить до найефективніших способів виходу з негативного емоційного стану. Мозку бракує потужності, щоб робити кіль-ка речей одночасно. Коли твою увагу прикуто до якоїсь спра-ви, ти не відчуватимеш водночас ще й біль. Ти міг/могла б відволіктися, змусивши себе повністю зосередити свою увагу на зовнішньому середовищі. Перелічи десять речей навколо себе червоного або синього кольору. Або для кожної літери в алфавіті знайди країну, яка на цю літеру починається.

Ти також можеш позбутися своїх почуттів за допомогою фізичної вправи — поплескавши себе долонями та/або постри-бавши. Наше тіло та емоції тісно пов’язані між собою. Через поставу та фізичну активність ми в змозі впливати на наші по-чуття. Про цей взаємозв’язок я нагадуватиму ще неодноразово.

Однак є ще одна добра вправа для регулювання своїх по-чуттів: повністю зосередься на їхньому фізичному аспекті, наприклад, якщо тобі страшно: «Моє серце стукає» — або, якщо тобі сумно: «Тисне в грудях». А тоді викинь зі своєї го-лови всі картинки й спогади, пов’язані із цим почуттям. Ви-дали їх. Замалюй чорними фарбами. Зосередься суто на тілес-них відчуттях і залишайся з ними. Ти побачиш або відчуєш, що вони досить швидко зникають. За допомогою цієї малень-кої вправи з уявою ти можеш регулювати всі почуття. Це на-віть допомагає від любовної туги.

Проте також можливо, що, заглиблюючись у свої негатив-ні постулати, ти взагалі нічого не відчуватимеш. Імовірно, річ у тім, що ти зараз трохи не зосереджений/-а або щось блокує хід твоїх думок. Повтори вправу пізніше. Можливо, щоб щось відчути, її доведеться повторювати частіше. Або ж у тебе про-сто поганий зв’язок зі своїми почуттями. Детальніше про цю проблему я розповім в наступних розділах.

Вправа: міст емоцій

Міст емоцій, або міст афекту (за Джоном Воткінсом), — це ще одна вправа, що допомагає зрозуміти, як почуття, що насправді належать нашому минулому, знову й знову проскакують у наше сьогодення і створюють там проблеми.

1. Для цієї вправи обери, будь ласка, типову ситуацію зі свого

дорослого життя, у якій діє один із твоїх головних постулатів (чи просто один із важливих). Ситуацію, у яку ти постійно по-трапляєш з невеликими варіаціями локації та сюжету і в якій твій негативний постулат видається істинним і виправданим. Напри-клад, ситуацію, у якій ти почуваєшся відкинутим і яка підтверджує твій постулат «Я роблю недостатньо». Або в якій не відчуваєш

до себе достатнього поваги, тож активізується твій постулат «Я маленький/-а».

2. Знайшовши ситуацію, уявно пірни в неї всіма чуттями. Якщо вона

надто неприємна, щоб повністю занурюватися, то просто уяви з невеликої внутрішньої дистанції її всю або тільки якусь її частину. Важливо, щоб ти дозволив/-ла виникнути почуттю, яке пасує до цієї ситуації, щоб дати йому зелене світло — навіть у слабшій формі.

3. Коли виникне почуття, яке відповідає цій ситуації, наприклад страх

чи смуток, то помандруй із ним у своє минуле, аж до найперших спогадів. На основі цієї вправи спробуй відчути, як довго тобі вже відоме це почуття і яка ситуація (чи ситуації) у твоєму дитинстві сформувала його. Проаналізуй, яка поведінка твоїх батьків чи інших людей викликала в тебе такі почуття.

Мета цієї та раніше наведеної вправи полягає в тому, щоб отримати глибоке й відчутне розуміння власних образів і шаблонів. Щоб вони не ак-тивувалися автоматично, як у Сабіне та Міхаеля, а щоб ти, усвідомивши, здобув/-ла шанс їх регулювати. Що краще ти усвідомлюватимеш свої почуття, то швидше зможеш їх розпізнати й ужити відповідних заходів.

ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП:

ПРИДУШУВАЧІ ПРОБЛЕМ ТА БЕЗЕМОЦІЙНІ ЛЮДИ

Людям із відкритим доступом до своїх почуттів набагато легше аналізувати себе та давати своїм проблемам раду, ніж людям, які витісняють свої емоції. До всього «придушувачі» почуттів здебільшого мало замислюються над своїми психічними про-цесами. Вони неохоче аналізують себе та своє життя — здебіль-шого через підсвідомий страх, що назовні вийде занадто бага-то негативних почуттів. Такі люди наче затято відвертаються від самих себе. Інші ж, навпаки, багато роздумують про себе, 70

але застрягають у теоретичних міркуваннях і не відкривають доступу до емоційного світу своєї тіньової дитини.

Чоловіки, з огляду на особливості свого розвитку та вихо-вання, більше тяжіють до того, щоб повністю ототожнювати себе зі своїм розумом і раціональним мисленням, суттєво нех-туючи почуттями. Звісно, це стосується не всіх чоловіків, адже є і жінки, у яких погано розвинений контакт зі своїми емоці-ями. Проте саме чоловіки частіше, ніж жінки, відштовхують від себе «слабкі» почуття, як-от смуток, безпорадність і страх. Натомість «сильні» почуття, як-от радість і гнів, більшість чоловіків сприймає досить добре. Така ж ситуація і з Міхае-лем: він не розпізнає свою образу — «слабке почуття», яке відчуває через забудькуватість Сабіне. Він відчуває лише свій гнів, що є наслідком образи, якої завдали його самооцінці. Гнів завжди виникає там, де не задоволено нашу важливу фізичну чи психологічну базову потребу.

Тисячоліттями чоловіча соціалізація була спрямована на те, щоб у жодному разі не демонструвати будь-яких «слабких» почуттів. Лише нещодавно відбувся перелом свідомості: тепер і хлопчик має право сумувати чи боятися, а дурна приказка «Хлопці не плачуть!» поступово зникає з батьківської скарб-ниці цитат.

Однак, крім виховного впливу, у чоловіків закладено також еволюційну схильність вимикати почуття, що пов’язано з розпо-ділом завдань між чоловіками та жінками за кам’яної доби. Для успішного полювання вони мусили навчитися відкидати почут-тя слабкості. Хоробрість була їхнім обов’язком. Жінки теж завж-ди мали й мають цю рису, але сфера їхньої відповідальності за кам’яної доби й частково ще й тепер більше лежить у побуті. Тут потрібна радше емпатія, ніж хоробрість. Тож чоловіки на-роджуються з певною генетичною схильністю до притлумлен-ня почуттів, тоді як жінкам легше співчувати своїм близьким.

Схильність чоловіків відкидати негативні почуття має свої переваги, а надто коли йдеться про виконання предметних завдань. Однак у сфері людських взаємин погано розвину-те емоційне життя часто призводить до проблем. У психо-терапії та на своїх семінарах я часто натрапляю на чолові-ків, які крутяться у своїх міжособистісних проблемах, як корабель без компаса, позаяк не мають доступу до власних почуттів. Почуття необхідні, щоб розшифрувати й оцінити ситуацію. Вони показують нам, наскільки для нас щось важ-ливе чи неважливе. Скажімо, страх попереджає про небез-пеку й спонукає її уникнути. Сум демонструє, що ми втра-тили чи не отримали щось важливе. Сором означає, що порушено соціальну чи особисту норму. Радість підказує, що нам хочеться робити.

Якщо людина замало контактує зі своїми почуттями, то порушено і зв’язок з її потребами. Тому багато людей скар-жаться, що не знають, чого хочуть. Я знаю деяких чоловіків, які, хоч і неабияк розумні у сфері абстрактного мислення, не здатні налагодити своє життя. У професійному житті їх недооцінюють, у приватному вони страждають від проблем у стосунках. Деяким, завдяки їхнім інтелектуальним здіб-ностям, навіть вдається досягти чималих фахових успіхів, але їхнє любовне та сімейне життя залишається за бортом. Вони заплутуються у своїх абстрактних міркуваннях і губляться, зважуючи плюси та мінуси, коли слід ухвалити емоційно важливе рішення або сформулювати особисті цілі. Їм бракує контакту зі своїми почуттями, які пліч-о-пліч з інтелектуаль-ними міркуваннями могли б скерувати їх у правильному на-прямку. Адже навіть рішення, які ми здатні добре обґрунту-вати раціонально, відчуваються добре. І це почуття, навіть якщо ми сприймаємо його тільки підсвідомо, зрештою є ви-рішальним чинником під час ухвалення рішення.

У деяких людей домінує одне яскраво виражене почуття. Чи то страх, чи депресія, чи агресія. За цими «провідними почуттями» зазвичай ховаються інші, яких людина не усві-домлює, як-от Міхаель: його опановує гнів, натомість образу, що йому передує, він розпізнати не в змозі.

Якщо ти хочеш ще більше дізнатися про емоційний світ чоловіків, рекомендую почитати книжку Бьорна Зюфке «Чоловіча душа».

ЩО МОЖНА ВДІЯТИ, ЯКЩО В МЕНЕ ОБМЕЖЕНИЙ

ДІАПАЗОН ПОЧУТТІВ?

Якщо ти належиш до тих людей, яким важко ввійти в контакт зі своїми почуттями, і нічого не відчув/-ла, виконуючи наведе-ні вище вправи, то заплющ, будь ласка, очі й зосередься на зоні грудей і живота. Спершу просто зверни увагу, як ти дихаєш. Чи заходить повітря аж глибоко в шлунок? Чи десь застряє? Ди-хаючи поверхнево, ми часто несвідомо придушуємо свої емоції. Тому дозволь собі глибоко вдихнути повітря, аж у сам живіт. Найкраще це робити лежачи. А потім просто спробуй зрозумі-ти, як почуваєшся всередині. Якщо, глибоко вдихнувши, ти досі нічого не відчуваєш, то зосередься, будь ласка, на ділянці гру-дей і живота, а тоді цілком усвідомлено відчуй «ніщо» всере-дині тебе. Як це бути разом із цим «ніщо»? Зверни увагу, як те «ніщо» відчуває твоє тіло. Живіт розслаблений? Серце спокій-но б’ється? Глибоко дихаєш? Як відчувається «ніщо»? Можли-во, за тим «ніщо» ховається ще щось?

До речі, можна навчитися відчувати завдяки уважно-сті. Брак почуттів — це здебільшого форма самозахисту, яку постраждалі несвідомо натренували ще змалку, щоб не відчу-вати болю та безпорадності, які в них викликали батьки.

Вони навчилися відвертати свою увагу від почуттів. Відпо-відно можна навчитися спрямовувати на них увагу.

Для цього вистачить кілька разів на день зупинятися й скеро-вувати свою увагу всередину, запитавши себе: як я зараз почува-юся? Звертай увагу на зону грудей і живота та на фізичні вияви, які ти там помічаєш. Наприклад, якщо відчуваєш поколювання, спазми, стиснення, тиск, то спрямуй свою увагу туди. Тоді відчуй, яке слово найкраще опише ці емоції. Страх? Сум? Сором? Лють? Або ж радість? Любов? Полегшення? І тоді зможеш поставити запитання до цього тілесного відчуття. А саме: що в моєму жит-ті створює це... пригнічення, поколювання, серцебиття або будь-яку іншу фізичну маніфестацію? Це питання ти ставиш своїм відчуттям і дозволяєш собі отримати на нього відповідь, тобто шукаєш її не головою, не своїм режимом «Дорослого». Перша відповідь зазвичай правильна, навіть якщо видається дещо абсурдною. Ця відповідь може бути також у формі спогаду чи картинки. Вона йде з твого несвідомого, тобто від твоєї внутріш-ньої дитини, чи то світлої, чи тіньової. Так ти можеш безпосе-редньо з нею поспілкуватися. До речі, такий спосіб фокусуван-ня почуттів походить від психологічного методу під назвою «фокусування», який винайшов Юджин Ґендлін.

От побачиш: що частіше ти спрямовуватимеш увагу на свої внутрішні процеси, то краще зможеш їх усвідомлювати. Комусь стає в пригоді також і медитація.

НАША ПРОЄКЦІЯ — ЦЕ НАША РЕАЛЬНІСТЬ

Ось усе, що тобі потрібно зрозуміти: твої негативні постула-ти — це не об’єктивна правда, а твоя суб’єктивна реальність, яка сформувалася в тобі, принаймні частково, через хиби твого виховання. Ти сприймаєш себе та своїх близьких крізь

призму цих постулатів, і це твоє особисте викривлене спри-йняття. Це твоя проєкція реальності, відфільтрована твоїм вихованням. Тому йдеться про те, щоб забрати цю несприят-ливу проєкцію та замінити її кращою, реалістичнішою. Для цього необхідно розділити в собі тіньову дитину і розумного дорослого. Вони більше не мають змішуватись у твоєму спри-йнятті, як це завжди було раніше. Тобто за допомогою свого дорослого розуму ти мусиш збагнути, що, коли йдеться про óбрази тіньової дитини, ідеться справді саме про них. Завдяки своєму внутрішньому дорослому ти маєш зрозуміти, що якби твої батьки були інакшими або ти взагалі мав/мала інших батьків, то ті óбрази теж були б інакшими. Твій дорослий ро-зум має зрозуміти, що всі ці гидкі фрази нічого не кажуть про тебе й твою цінність, а свідчать лише про твоїх батьків.

Наприклад, якщо твій постулат звучить: «Я роблю недо-статньо!», то твій дорослий розум має збагнути, що це нісеніт-ниця, тому що ти багато чого досягнув/-ла у своєму житті, навіть припустившись численних помилок. Адже більшість наших помилок — це просто результат негативних постулатів. Якщо в тобі живе постулат «Я нічого не вартий/-а», то твій дорослий розум також має розпізнати, що це — нісенітниця, адже кожна людина цінна сама по собі. І в цьому світі є що-найменше одна людина, для якої ти — цілий світ.

Дитина народжується на світ безневинною, і якщо батьки потім зароджують у ній постулат про те, що вона нічого не варта, навіть якщо вони не мали такого наміру, — дитину не можна в цьому звинувачувати. Це не її вина. Як підсилити твого вну-трішнього дорослого, використовуючи вагомі аргументи, я ще розповім у вправі «Зміцни свого “Дорослого”» на сторінці 126.

Відомий психолог і тренер Єнс Корссен каже: «Ти — яскра-ва зірка від народження!» Це гарне формулювання, яке я хо-тіла б позичити. Отже, ти — яскрава зірка від народження,

навіть якщо іноді поводишся незручнувато. Ти правильно прочитав/-ла: незручнувато, саме з таким суфіксом. Це також вигадав Корссен. Адже так слово звучить набагато приємніше й кумедніше, ніж «незручно».

Тож якщо твоєму «Дорослому» вже зрозуміло, що ти — яскрава зірка і не винен/-на у поведінці своїх батьків, то тепер тобі ще необхідно пояснити це своїй тіньовій дитині, щоб вона теж збагнула. Інакше ти далі житимеш у подвійній реальності, а це означатиме, що дитина всередині тебе досі думатиме, що вона маленька, а світ ззовні — це мама й тато. А доросла части-на тебе вважатиме правдою все, що вона думає і відчуває. І так насправді живуть усі люди, які не аналізують свою внутрішню програму й не позбуваються її. Ти ще пам’ятаєш про клієнтку, чия тіньова дитина вперше відчула, що її мучитель давно помер і що вона тепер доросла, аж коли їй стало за п’ятдесят? Її вну-трішня дитина, так само як і твоя, залишається на раннішому етапі розвитку. Наприклад, тіньовій дитині цієї клієнтки було всього лише п’ять років. Спробуй, будь ласка, усередині себе відчути, на який вік почувається твоя тіньова дитина. Прошу, повір мені, коли я кажу, що твоя тіньова дитина також застряг-ла в якійсь минулій реальності і це надзвичайно сильно впли-ває на твої думки, почуття та дії. Ти навіть не в змозі серйозно сприйняти всі ці наслідки своїх постулатів.

Хай там як, проєкцію не варто недооцінювати. Адже ми проєктуємо в голови інших людей наше уявлення про себе, яке здебільшого визначають наші постулати. Якщо ми вважа-ємо себе добрими, то думаємо, що й інші мають бачити нас такими. Якщо ж ми впевнені, що погані, то так само проєкту-ємо цю думку в голови інших. Будь дуже уважним/-ою до того, як часто ти думаєш, нібито інша людина вважає (проєкція в голову іншої людини), що ти — надто товстий/-а, надто по-творний/-а, надто дурний/-а, надто нудний/-а абощо, і, як 76

наслідок, пригнічуєш себе. Уяви, що ти живеш на безлюдному острові — наскільки серйозною була б тоді така сама пробле-ма? У такому разі для більшості з нас не мало б жодного зна-чення, чи ми товсті, потворні, дурні або нудні — допоки ніхто інший цього не бачить. Чомусь здебільшого річ лише в тім, що, на нашу думку, думають інші. За допомогою наших про-єкцій у голови інших людей ми потім своїми ж руками себе знищуємо. За цим стоїть механізм дзеркальної самооцінки, який я вже описувала на сторінці 36.

Тому це дуже ефективне тренування — просто дивитися на світ, бачити все те, що там можна побачити, і в такий спосіб перестати спостерігати за собою очима інших (тобто нашими очима). Тоді можливо набагато більше вхопити й набагато точніше сприйняти все, що в тому світі відбувається.

Вправи, які допоможуть тобі налагодити мир і дружбу з твоєю тіньовою дитиною, я наведу в розділі «Зціли свою тіньову дитину». Проте спершу хочу зупинитися на захисних стратегіях тіньової дитини. Це ті способи поведінки, за до-помогою яких ми — здебільшого несвідомо — прагнемо при-душити та позбавити нашу тіньову дитину влади. Зазначу із самого початку, що більшість проблем ми отримуємо не че-рез наші негативні постулати, а через самозахист, який вста-новлюємо на основі цих постулатів.

ЗАХИСНІ СТРАТЕГІЇ ТІНЬОВОЇ ДИТИНИ

Якщо ми твердо віримо в наші внутрішні óбрази, тобто несві-домо — а отже, повністю — ототожнюємося з нашою тіньовою дитиною, тоді ми прагнемо придушити її або ж поводитися так, щоб максимально не відчувати її негативних постулатів. Найбільше зусиль ми докладаємо, щоб інші не зауважували, наскільки погано ми насправді почуваємося. Тому розробля-ємо так звані захисні стратегії, які мають уберегти нас від негативних почуттів і думок нашої тіньової дитини. Багато з них ми маємо ще змалку, але деякі додаються навіть у до-рослому житті — наприклад, втеча у якусь залежність. Важ-ливо розуміти, що ми зазвичай носимо в собі досить велику кількість постулатів, які в більшості людей є результатом по-рушення кількох із чотирьох базових психологічних потреб. Відповідно більшість людей оперує також і кількома захисни-ми стратегіями. Ці захисні стратегії переважно виявляють себе на поведінковому рівні — у наших діях.