dd

У цьому розділі я хочу пояснити тобі основоположну функ-цію та принцип дії захисних стратегій. У наступних підрозді-лах ми детально розглянемо поширені захисні стратегії.

Якщо людина носить у собі прихований постулат «Я роблю недостатньо!», то вона або (несвідомо) докладатиме зусиль, щоб спростувати його, або визнає свою поразку і (несвідомо) діятиме так, щоб його підтвердити. Типовою стратегією спро-стування цього постулату (і подібних до нього, які безпосеред-ньо впливають на самооцінку) є перфекціонізм. У рідкісних випадках прагнення до досконалості виникає через пристрасну

78

відданість справі, але частіше — через підсвідомий страх за-знати невдачі й бути відкинутим/-ою. Багато людей через свої негативні постулати відчайдушно стараються зробити все пра-вильно. Помилки та невдачі викликають у них глибокий со-ром, адже вони — ганебне підтвердження їхньої недосконало-сті. Натомість багато хто вже давно здався. У дитинстві вони часто відчували, що все одно немає сенсу докладати зусиль. Вони знову і знову підтверджують, що їхні постулати правиль-ні. У романтичних стосунках вони поводяться так, щоб кохан-ня зникло, а в професійній діяльності — щоб зазнати невдачі. Наприклад, шукають партнерів, які погано підходять для сто-сунків та/або настільки все ускладнюють, що їх важко витри-мати. А на роботі страх перед неуспіхом змушує їх відкладати важливі завдання на потім чи розпорошуватися на дрібниці. Або ж через страх щось провалити вони просто не задіюють свого справжнього потенціалу. Ще хтось випрацював захисну стратегію, яку фаховою мовою називають «нарцисизм». Це означає, що такі люди компенсують свою нестабільну тіньову дитину надміру зарозумілою поведінкою, за допомогою якої вда-ють перед собою та іншими, що вони найкращі. (Про нарци-сизм та перфекціонізм я розповім детальніше трохи пізніше.)

Якщо в дитини не задоволено потребу в автономії та кон-тролі, то в неї формуються такі постулати, як «Я відданий/-а тобі на поталу!» і «Я безпомічний/-а!». Щоб цього не відчу-вати, дорослий чимдуж прагне контролю та влади, адже його внутрішня дитина постійно хвилюється, щоб знову не по-трапити в залежне становище. Люди із сильним прагненням до влади завжди хочуть брати гору — в розмові, на роботі, у стосунках. Чимало з них страждають від страху перед прив’я-заністю, тому що їхня дитина асоціює любовну близькість із залежністю. Вони уникають романтичних стосунків або після моментів близькості знову й знову віддаляються від свого

79

партнера. Якщо ж тіньова дитина цієї людини вже змирилася зі своєю поразкою, то вона прив’язується до людей, яких вва-жає могутніми та домінантними, і добровільно підпорядкову-ється їм. У такий спосіб вона повторює болісний досвід, який уже пережила щонайменше з одним із батьків. Типовий при-клад — це жінка, що прив’язується до надзвичайно домінант-ного чоловіка, який навіть може погано з нею обходитися. Або чоловік, який підкоряється своїй владній дружині.

Якщо ж натомість у дитини не задоволено потребу в прив’я-заності, а її постулат звучить як «Я самотній/-я!», тоді як захис-ну стратегію вона розвиває дуже нав’язливу поведінку. Така людина завжди турбуватиметься про гармонію і компроміси, тільки щоб не поставити під загрозу свою близькість з іншими людьми. Або ж тіньова дитина уникає своїх страхів бути по-кинутою, тікаючи від близьких стосунків. Як то кажуть, ми не в змозі втратити того, чого не маємо. Так тіньовій дитині вдається контролювати те, що відбувається. У цьому випадку вона збагнула, що бути на самоті — найбезпечніший варіант.

Постулат, який стосується базової психологічної потреби в задоволенні бажань або в уникненні їх незадоволення, зву-чить приблизно так: «Я не маю права насолоджуватися жит-тям!» Ці люди часто захищаються через втечу в роботу, тому що не вміють проводити свій вільний час. Деякі дотримуються нав’язливих рутин і надзвичайно самодисципліновані. Нато-мість ще хтось компенсує свій дитячий досвід, надмірно та бурхливо вдаючись до споживацтва. Їм бракує дисципліни, тож вони часто дозволяють своїм імпульсам керувати ними.

Це були лише кілька прикладів, щоб пояснити принцип дії захисних стратегій. На найвищому рівні захисні стратегії поділяють на пристосування, відступ або надкомпенсацію.

Варто зауважити, що захисні стратегії та постулати не завж-ди можливо точно пов’язати з конкретною базовою потребою, 80

як я частково намагалася щойно зробити. Адже один і той са-мий постулат, наприклад «Я неважливий/-а», може виникнути внаслідок незадоволення потреби в прив’язаності, контролі, задоволенні чи в підвищенні самооцінки. Так само і така захис-на стратегія, як прагнення влади чи досконалості, може бути результатом порушення різних базових потреб. Крім того, ба-гатьом захисним стратегіям ще й властива велика кількість точок дотику: скажімо, тісно пов’язані перфекціонізм і бажан-ня контролю або прагнення до гармонії та синдром помічника.

Як я вже казала, зазвичай саме захисні стратегії і є справж-ньою причиною наших проблем. Якщо людина носить у собі постулат «Я не вартий/-а любові», а тому віддаляється від інших людей і уникає близьких стосунків, тоді самотність, яка виникає із цієї стратегії відступу, і є її проблемою. А якби ця людина спілкувалася з іншими і розповідала їм, що не вважає себе вартою любові, то вже була б не самотньою, а в колі лю-дей. Тобто не самі негативні постулати обтяжують наші між-особистісні стосунки та спосіб життя, а захисні стратегії, які ми обираємо, щоб протидіяти постулатам. Отже, більшість наших проблем — це результат нашого самозахисту.

Дуже важливо, щоб ти цінував/-ла й поважав/-ла свої за-хисні стратегії. У твоєму дитинстві вони були цілком виправ-дані й доречні. У дитячому віці ти якомога краще пристосову-вався/-лася до своїх батьків. Або ж бунтував/-ла проти них і, ймовірно, мав/-ла для цього вагомі причини. Ти ще й досі намагаєшся ладнати із собою та з іншими людьми, використо-вуючи свої захисні стратегії, і ці зусилля заслуговують на чи-малу повагу. Проте є одна проблема: твоя тіньова дитина поки не зрозуміла, що ви обоє вже виросли. Вона досі живе в ко-лишній реальності. Насправді ви обоє, твоя тіньова дитина і твій «Дорослий», тепер уже вільні й здатні самостійно по-дбати про себе. Ви більше не залежите від мами з татом. До-

81

рослий може захиститися й самоствердитися за допомогою набагато кращих засобів, ніж захисні стратегії. Звісно, я пока-жу тобі як: у розділі «Про захисні та золоті стратегії». Однак спершу необхідно розпізнати та зрозуміти твої дитячі страте-гії, перш ніж ми вшануємо їх і скеруємо в позитивний бік.

Далі я покажу тобі метастратегії, серед яких можна виокре-мити індивідуальні та спеціальні. Наприклад, якщо ти захи-щаєшся, безперервно граючи в комп’ютерні ігри та в такий спосіб утікаючи від реальності, то можеш упізнати себе в за-хисній стратегії «Втеча й відступ». Або ж, якщо ти постійно обходиш гострі кути в розмовах із керівництвом, коли на-справді тобі потрібно висловити свою думку, то можеш кла-сифікувати це як «прагнення до гармонії». Тож читаючи далі, будь уважним/-ою до самого/-ї себе, спробуй усвідомити, які стратегії використовуєш саме ти. Можливо, серед них є й такі, про які нижче прямо не згадано.

ЗАХИСНА СТРАТЕГІЯ: ВИТІСНЕННЯ РЕАЛЬНОСТІ

Витіснення неприємних або просто нестерпних реалій — це основоположний захисний механізм, без якого ми фактично не змогли б функціонувати. Якби я постійно думала про всі ті жахливі речі, які відбуваються у світі, зокрема про власну вразливість і смертність, то мене б, напевно, охопили такі сильні почуття страху та безпомічності, що я навряд була б дієздатна. Тобто витіснення — це насамперед здорова та цінна форма самозахисту.

Коли я щось витісняю, воно виходить зі сфери мого спри-йняття. А якщо я чогось не сприймаю, то не можу розвинути в цьому аспекті жодних (свідомих) почуттів, думок і дій. Тому з логічних і психологічних міркувань ми витісняємо тільки ту 82

реальність, яка викликає у нас неприємні відчуття, такі як страх, сум чи безпомічність. Зрештою, немає обґрунтованих мотивів, щоб витісняти те, від чого ми отримуємо велику ра-дість і задоволення (хіба що це може викликати серйозний конфлікт, як-от подружня зрада). Зокрема тому люди з дуже щасливим дитинством добре пам’ятають його, а в людей із сумним дитинством спогади зазвичай тільки уривчасті.

Витіснення — це «мати всіх захисних стратегій», адже зреш-тою весь самозахист зводиться до усування речей, яких ми не хочемо відчувати або визнавати. Усі інші захисні стратегії, як-от прагнення влади та перфекціонізм, прагнення гармонії чи синдром помічника, спрямовані, зрештою, саме на це.

Але якщо я витісняю свої проблеми, то не можу працювати з ними. І якщо занадто довго уникаю їх, то це може призвести до їхнього накопичення, на яке врешті вже не можна заплю-щувати очі. Приміром, захисна стратегія «перфекціонізм» може закінчитися повним виснаженням і навіть вигоранням. Вигорання, до речі, — один з наслідків, який здебільшого впливає лише на потерпілу особу та її найближче оточення. Усе стає проблематичнішим, коли людина витісняє своє від-чуття безсилля надмірним прагненням до влади, а надто якщо така людина має великий вплив у суспільстві.

ЗАХИСНА СТРАТЕГІЯ: ПРОЄКЦІЯ ТА МИСЛЕННЯ ЖЕРТВИ

Як витіснення, так і самозахист через проєкцію — це універ-сальна захисна стратегія, а отже, і основа для всіх інших. Про-єкція — це психологічний термін, який означає, що я спри-ймаю інших людей крізь призму власних потреб і почуттів. Наприклад, коли я почуваюся невпевнено й неповноцінно, то легко можу проєктувати на інших людей особливу силу та

83

домінування. Також нерідко трапляється, що ми на власного партнера проєктуємо досвід, який пережили з батьком чи матір’ю. Наприклад, якщо наша мати постійно все контролю-вала, то ми можемо швидко вбачити контроль із боку нашого партнера, тому що підсвідомо припускаємо, що він на неї схожий. Або ж якщо я сам/-а схильний/-а до скупості й по-жадливості, то легко приписую ті самі мотиви іншим людям. Проте ми здатні проєктувати також позитивні почуття й ба-жання. Наприклад, якщо я виростала в досить сприятливому оточенні, то, можливо, наївно припускатиму, що всі інші люди такі ж надійні та добрі, як і мої батьки.

Витіснення та проєкція стосуються психічної функції спри-йняття. А воно є основою для решти психічних функцій, як-от мислення, почуття та дії. Усе побудовано на сприйнятті, воно майже еквівалентне нашій свідомості. Тому людина не розпі-знає викривлення сприйняття тієї ж самої миті, коли воно від-бувається. У найкращому разі цей процес буде проаналізовано пізніше. Тоді наче раптово «полуда спадає з очей», наче я по-трапив/-ла «не в той фільм». Зате в нас набагато вищі шанси спіймати себе на застосуванні інших захисних стратегій, якими ми користуємося на поведінковому та діяльнісному рівнях.

На відміну від тварин, нам, людям, притаманна здатність аналізувати себе та власні дії. Щоправда, люди цю здатність застосовують абсолютно по-різному. Одні постійно прагнуть до саморефлексії та особистісного розвитку, інші майже або повністю уникають цього. Люди, які ухиляються від самопі-знання, зазвичай відчувають непереборний страх зустрітися зі своєю тіньовою дитиною. Наприклад, тіньова дитина Петри вважає себе поганою і непридатною для любові. Однак Петрі важко витримати це почуття меншовартості, тому від нього необхідно захиститися. Проте тоді воно стає недоступним для аналізу. А тепер уявімо, що Петра зустрічає Юлію, яку вважає 84

кращою та сильнішою за себе. Тепер автоматично, але підсві-домо Петра припускає, що Юлія дивитиметься на неї зверхньо й відкине її, тому за замовчуванням сприймає себе як потен-ційну жертву Юлії. Але Петра не аналізує внутрішнього про-цесу, який призвів до такого висновку. Натомість її тіньова дитина та внутрішній дорослий об’єднують зусилля заради невеликого психологічного трюку: вони вирішують, що Юлія не варта довіри й несимпатична. Вони відкидають Юлію. У та-кий спосіб власну меншовартість Петра проєктує на уявну ворожість від своєї нібито сильнішої колеги.

Люди, що, як і Петра, схильні тримати болісне самопізнання якомога далі від своєї свідомості, також схильні проєктувати власні неприємні почуття на інших. Вони постійно приписують іншим, а надто тим, кого вважають кращими, мотиви, почуття та наміри, які насправді випливають із їхніх же психічних ім-пульсів. У такий спосіб легко відкинути й почуття вини. Люди-на навіть сама собі не готова зізнатися, що наробила дурниць, тому перекладає провину на цапа-відбувайла. Це діє як у ви-падку з двома сусідами, так і на великій політичній сцені.

Ніхто не застрахований від викривленого сприйняття та про-єкцій. Це трапляється з усіма нами, постійно. Але є люди, які дуже сильно, майже агресивно опираються самопізнанню. Із цими людьми також дуже важко, часто просто неможливо, вести конструктивний діалог. Через їхню вперту відмову від са-морефлексії співрозмовник від самого початку стоїть на про-грашних позиціях. Їхня самооцінка занадто вразлива, щоб вони визнали провину. Мене завжди шокує, наскільки викривлено та несправедливо можуть думати й діяти, здавалось би, нор-мальні люди, які не готові проаналізувати власну роль у ситу-ації. Зовсім погано й небезпечно, коли цілі групи населення стають жертвами таких проєкцій, тому що тоді несправедли-вість і насильство можна легітимізувати набагато швидше.

85

Натомість якщо людина А викривлено сприймає людину Б, то Б все-таки ще має можливість оминати десятою дорогою людину А. Принаймні тоді, коли Б не перебуває з А в залежних стосунках.

Якщо витіснення та проєкція — це захисні механізми, які властиві кожній людині та стосуються основної психічної функ-ції сприйняття, то наступні захисні стратегії дещо специфічні-ші та індивідуальніші. Передусім вони функціонують на діяль-нісному рівні, тому їх набагато легше розпізнати та змінити.

ЗАХИСНА СТРАТЕГІЯ: ПЕРФЕКЦІОНІЗМ, ОДЕРЖИМІСТЬ

КРАСОЮ ТА ПОТЯГ ДО ВИЗНАННЯ

Типові постулати: Я роблю недостатньо! Я не маю права на помилку! Я поганий/-а! Я потворний/-а! Я нічого не вар-тий/-а! Я невдаха!

Більшість людей із заниженою самооцінкою проживають своє життя на оборонних позиціях. Вони в жодному разі не хо-чуть стати мішенями для нападу. Ідеальний означає «безпо-мильний». Перфекціоністи ризикують повністю виснажити себе — зсередини їхнє колесо хом’яка на вигляд як кар’єрна драбина. Проблема цієї стратегії в тому, що немає такого по-няття, як «достатньо». Завжди є ще вище, ще далі, ще краще. Такі люди постійно мчать за своїми ж вимогами. Щойно ви-борено один трофей, уже треба вхопити наступний. Досягну-ті успіхи дають лише короткочасне полегшення. Власне, вони насамперед тішать внутрішнього дорослого, тоді як тіньовій дитині це все байдуже. Зовнішній успіх не загоює глибоких ран тіньової дитини. Вона й далі в полоні колишньої реально-сті й уперто переконана, що цього всього насправді недостат-ньо. Саме через це багато людей, які об’єктивно дуже успішні, глибоко невпевнені в собі й ніколи по-справжньому собою 86

не задоволені. Вони часто думають, що їхні успіхи радше пов’я-зані з удачею і що вони насправді не заслуговують на них.

Одним із варіантів перфекціонізму є одержимість красою. Якщо вирішуєш шліфувати свою зовнішність, то можна роби-ти це дуже завзято. Рахуєш калорії та кілограми, фарбуєш волосся, накуповуєш кремів. Позаяк глибоку невпевненість тіньової дитини важко осягнути й іще важче з нею боротися, багато невпевнених у собі людей проєктують свій внутрішній страх на зовнішній вигляд, тому що в цьому аспекті можна вжити конкретних заходів. Однак успіхи, яких досягнуто зов-нішньою красою, також приносять тільки полегшення, а не зцілення. Навпаки: що старшою стає людина, то важче їй використовувати цю стратегію.

Спільним знаменником обох стратегій є те, що постраждалі відчайдушно стараються отримати визнання своїх близьких і роблять для цього надзвичайно багато. Багато хто підпоряд-ковує цьому мотиву свої хобі, покупки, партнерів тощо. Хобі, майно та партнер перебувають на службі підвищення само-оцінки. Сумнівно, що хоча б хтось справді вільний від таких амбіцій. Це пов’язано з тим, що ми — стадні тварини, а отже, залежні від зв’язків. Визнання — це, так би мовити, валюта для зв’язку та сполучна ланка з громадою. Пліч-о-пліч із нашою потребою в прив’язаності йде великий страх бути відкинутим. Отже, проблема, як це часто буває, полягає не в тому, що ми всі радіємо визнанню й трохи соромимося, коли нас відкидають, а в тих обсягах, у яких ми потребуємо визнання. Люди, які фактично від нього залежні, підпорядковують цьому всі свої дії та втрачають контакт зі своїми справжніми бажаннями, а по-деколи — ще й частково зі своїми моральними цінностями.

Ушанування цієї стратегії. Хто прагне досконалості — у того бійцівський характер. У тебе багато сили, працьовито-сті й дисципліни. Це все — сильні характеристики. Ось чому

87

завдяки цій стратегії ти вже багато чого досягнув/-ла. Мо-жеш спокійно пишатися собою.

Перша допомога. Ти вирішив/-ла захистити свою тіньову дитину, не даючи нікому причин для критики. Хоч ця стратегія забезпечує тобі успіх, але ти ризикуєш себе виснажити. Крім того, ця стратегія насправді не допоможе тобі достукатися до своєї тіньової дитини. Тому спитай себе, чи тобі не слід вико-ристовувати суттєво коротші та не такі напружені шляхи, щоб утішити свою тіньову дитину. Тут тобі варто усвідомити — за допомогою твого внутрішнього дорослого, — що вся ця справа з успіхом і визнанням насправді розгортається у твоїй голові. І що ти навіть мав/-ла б симпатичніший вигляд, якби хоч де-коли трохи попускав/-ла віжки. А також зрозумій, що твоїй тіньовій дитині знову й знову потрібна «нова і більша доза». У довгостроковій перспективі ти не знайдеш із цією стратегією миру та спокою. Як можна заспокоїти свою тіньову дитину не та-кими стресовими способами, я тобі невдовзі детально поясню.

ЗАХИСНА СТРАТЕГІЯ: ПРАГНЕННЯ ДО ГАРМОНІЇ

ТА НАДМІРНЕ ПРИСТОСУВАННЯ

Типові постулати: Я маю пристосуватися! Я роблю недо-статньо! Я гірший/-а за тебе! Я маю бути люб’язним/-ою і слухняним/-ою! Мені не можна оборонятися!

Прагнення до гармонії, так само як і перфекціонізм, — це дуже поширена захисна стратегія. Їх часто використовують разом. Обидві стратегії захищають від роздутого страху тіньо-вої дитини бути відкинутою.

Люди, які прагнуть гармонії, хочуть виправдати якомога більше очікувань своїх близьких. У дитинстві вони зрозумі-ли, що це — найефективніший спосіб отримати прихильність 88

і визнання. Щоб якомога краще пристосуватися, «гармонійні» рано навчилися придушувати власні бажання та почуття. Адже сильна воля стоїть на шляху успішного пристосування. Вони рефлекторно придушують такі емоції, як гнів і агресія, що могли б дати величезний поштовх їхній волі. У них обме-жена здатність до агресії. На порушення своїх особистих кор-донів та на обрáзи вони реагують радше сумом, аніж гнівом. Тому люди із цією захисною стратегією більше схильні до депресії, ніж люди з відкритим доступом до почуття гніву. Щоправда, лють і гнів у людей з обмеженою здатністю до агре-сії зникають не повністю, а трансформуються в так званий холодний гнів, що часто перетворюється на пасивний опір. Наприклад, замість того щоб уголос заявити про свої бажання, вони ображено обривають контакти й «замуровуються». Про види пасивної та активної агресії я ще детальніше розповім у підрозділах «Захисна стратегія: прагнення до влади» та «Захисна стратегія: прагнення контролю».

Чи людина обере шлях пристосування, чи опору, залежить не лише від її дитячого досвіду, а й від вроджених характерис-тик: люди з високою потребою в гармонії зазвичай народжу-ються з миролюбним і вразливим характером, тоді як діти, що повстають проти батьківських очікувань, тобто обирають бун-тівний шлях, радше схильні до імпульсивності.

Позаяк «гармонійні» так добре навчилися придушувати власні бажання, вони часто й самі не знають, чого хочуть. Їм важко визначати особисті цілі й ухвалювати рішення.

У стосунках люди з ревним прагненням до гармонії дуже дружні та приємні, щоправда, їхня захисна стратегія іноді може обтяжувати стосунки або навіть спричиняти розрив. Одержимі гармонією люди дуже бояться образити когось, тому бояться конфліктів. А отже, часто чесно не кажуть, що відчувають, думають і хочуть, — принаймні тоді, коли бояться

89

наразитися на опір. Їхня тіньова дитина швидко сприймає спів-розмовника старшим і кращим за неї. Через таке викривлення сприйняття вони легко втрапляють у роль жертви: через страх перед уявно сильнішим добровільно підкоряються йому і роб-лять речі, яких насправді робити не хочуть. Проте ця уявно сильніша людина може перетворитися в їхніх очах на злочинця. Адже здебільшого внутрішній дорослий не аналізує, що саме проєкції його тіньової дитини змушують його добровільно під-коритися. Натомість таких людей дратує це уявне домінування іншої людини. Що сильніше відчуття, ніби ними нехтують і до-мінує хтось інший, то більше вони прагнуть відмежуватися від цієї людини, щоб захистити свій особистий простір. Здебіль-шого ця уявно сильніша людина не має шансу втрутитися в описаний процес, тому що тоді «гармонійним», які до нестя-ми бояться конфлікту, довелося б розкритися, чого вони уни-кають через основоположний страх бути відкинутими. Як на-слідок, виникає типовий психологічний ефект: захист від страху уявно слабшої людини веде до того, що саме з уявно сильнішою стається те, від чого уявно слабша хоче захиститися (тут: відки-дання). Це так зване викривлення ролі злочинця та жертви.

Ушанування цієї стратегії. Ти докладаєш неймовірно ба-гато зусиль, щоб ладнати зі своїм оточенням і нікого не обра-жати. Тому ти симпатичний/-а та достойний/-а любові, а та-кож чудово граєш у команді, адже часто ставиш себе та свої потреби на другий план.

Перша допомога. Твоя тіньова дитина прагне якомога кра-ще сховатися. Як наслідок, по-справжньому невідомо, чого від тебе очікувати. Дозволь своїй тіньовій дитині усвідомити, що вона може спокійніше зиркати на світ. Вона має право пока-зувати свої бажання та потреби. Так ти не тільки не втратиш симпатію, а й здобудеш її в чималих обсягах, адже станеш доступнішим/-ою та зрозумілішим/-ою для своїх близьких. 90

Їм не доведеться постійно ламати собі голову над тим, що з тобою відбувається. Зрозумій, що твоїм близьким набагато легше, коли ти говориш про свої бажання, ніж коли ховаєшся та бурмосишся. Так ти уникнеш випадкового перетворення із жертви на злочинця.

ЗАХИСНА СТРАТЕГІЯ: СИНДРОМ ПОМІЧНИКА

Типові постулати: Я нічого не вартий/-а! Я роблю недостат-ньо! Я маю допомогти тобі полюбити мене! Я гірший/-а за тебе! Я залежний/-а від тебе!

Люди, які страждають від так званого синдрому помічника, захищають свою тіньову дитину, пропонуючи допомогу іншим людям, коли вважають, що ті її потребують. Завдяки своїм добрим вчинкам вони почуваються цінними та корисними. Тому синдром помічника належить до однієї із соціально най-прийнятніших стратегій самозахисту. Проблема радше в тім, що помічники здебільшого прив’язуються до людей, яким не в змозі допомогти. Вони вплутуються в безперспективні проєкти, а надто коли допомоги потребує їхній партнер. Вони часто починають близькі стосунки з людьми, які мають оче-видні проблеми та недоліки. Тоді помічник уявляє себе лица-рем на білому коні, який звільняє партнера від усіх бід і в та-кий спосіб стає для нього просто неоціненно важливим. Для цього придатні люди з психічними проблемами, на межі фі-нансового краху, наркомани або невиліковно хворі.

Натомість люди, які твердо стоять на ногах, викликають у помічника радше почуття неповноцінності, адже не потре-бують його допомоги. Відповідне правило в стосунках поміч-ників звучить так: «Ти потребуєш мене, тому залишаєшся зі мною!» Проблема в тому, що ця формула спрацьовує лише

91

зрідка. Помічники часто б’ються до виснаження у програш-ному бою. Вони не хочуть визнати, що їхній вплив загалом незначний. Адже якщо об’єкт допомоги не бере на себе відпо-відальність за власне нещастя й не хоче у своїй ситуації нічого змінювати, то зарадити не зможуть навіть найкращі поради. Тож ситуація залежності кардинально змінюється: помічник, який насправді хотів би свого партнера зробити залежним від себе, стає залежний сам, позаяк і не може йому допомогти, і сам не в змозі піти від нього.

Вихід із цієї дилеми важкий, бо тіньова дитина помічника вважає, нібито це її вина, що її партнер саме такий. Зрештою, проблеми партнера стосуються не тільки його самого, вони обтяжують і самі стосунки, а отже, й помічника. Зазвичай партнери погано ставляться до своїх помічників. Помічнико-ві потреби в увазі та прихильності постійно ігнорують. А це підтверджує базовий страх тіньової дитини помічника: ніби вона нічого не варта й погана. Щоб довести протилежне, вона далі бореться за свого партнера з непохитною надією, що той зміниться й нарешті ставитиметься до неї краще. Однак через цю боротьбу досі висить на гачку свого партнера.

Ушанування цієї стратегії. Ти докладаєш неймовірно ба-гато зусиль, щоб допомогти й бути доброю людиною. Це за-слуговує на повагу. Деяким людям ти справді вже допоміг чи допомогла, і вони тобі за це вдячні.

Перша допомога. Проблема твоєї стратегії полягає в тому, що ти схильний/-а вплутуватися в безперспективні проєкти. Тому знову й знову змушуй свою тіньову дитину усвідомлюва-ти, що вона зробила достатньо і цінна, навіть якщо не поспішає відразу кожному на допомогу. Нехай вона зрозуміє, що деяким людям не в змозі допомогти. Поясни їй, що не тільки ви, тобто твоя тіньова дитина і твій внутрішній дорослий, відповідальні за ваше щастя, а й інші люди. Звичайно, ти й надалі можеш 92

допомагати іншим, це чудова риса характеру. Але уважно ди-вися, де твоя допомога справді потрібна, а де ні. Хай твоя тіньо-ва дитина збагне, що використовує людину, якій хоче допомог-ти, як підтримку, щоб допомогти самій собі. У цій книжці я ще покажу тобі, як знайти здоровішу внутрішню підтрим-ку, замість того щоб виснажувати себе синдромом помічника.

ЗАХИСНА СТРАТЕГІЯ: ПРАГНЕННЯ ДО ВЛАДИ

Типові постулати: Я відданий/-а тобі на поталу! Я безпоміч-ний/-а! Мені не можна оборонятися! Я роблю недостатньо! Я не маю права на помилку! Я не можу нікому довіряти! Я мушу все тримати під контролем! Мене ігнорують!

Тіньова дитина людей із цією захисною стратегією надмір-но боїться потрапити в нижче, вразливе становище, зазнати атаки та знищення. У дитинстві постраждалі часто відчували себе відданими на поталу надмірно владним батькам. Як і в ситуації з «гармонійними», тіньова дитина тих, хто прагне до влади, проєктує потенційну вищість і домінування на сво-їх близьких. Але відповідає не пристосуванням, а спротивом. Люди із цією моделлю завжди хочуть брати гору в міжособи-стісних контактах. Із цією метою вони здебільшого (несвідо-мо) вибирають між двома стратегіями: активним і пасивним опором. Більшість використовує обидві. Однак активний і па-сивний опір — це типи поведінки, властиві не лише людям із прагненням до влади. Усі ми вдаємося до них, зокрема для захисту особистих кордонів. Проте опір відіграє особливу роль саме в поведінці людей з надмірним прагненням до влади та контролю, тому я тут особливо на них наголошую.

Щоб чинити опір, мені потрібна певна кількість агресії, тому говорять про активну чи пасивну агресію. Активну агресію

93

видно і так: людина наполягає на своїх правах, сперечаєть-ся, нападає.

Пасивну агресію чи пасивний опір на перший погляд роз-пізнати не так уже й легко. Людина з пасивно-агресивною поведінкою відкрито не повідомляє про свої бажання співроз-мовникові, а чинить опір через більші чи менші акти сабота-жу. Усі вони зводяться до того, що людина просто не робить того, чого від неї очікують. Вона хоч і обіцяє щось, але потім «забуває» чи просто не дотримує слова. Або ж виконує свої зобов’язання неймовірно болісно та повільно.

Типовою формою пасивного опору є так зване «замуруван-ня»: тоді ти просто дозволяєш, щоб в іншої людини «накипі-ло» — аж так, щоб не помагали жодні благання та моління. За цим стоїть тіньова дитина, яка вважає, що їй надто часто до-водиться йти на компроміси в стосунках із людиною Б. На-приклад, один із моїх клієнтів «проти своєї волі» переїхав до партнерки в Трір, хоча насправді хотів залишитися в рідному місті. На підсвідомому рівні він так гнівався на неї, що втратив сексуальний потяг. Сексуальна апатія — це поширений вияв пасивної агресії як у чоловіків, так і в жінок. До речі, цей ма-ленький приклад показує, як важливо брати відповідальність за свої рішення. Клієнт — несвідомо — зробив себе жертвою уявно домінантної партнерки, не замислюючись над тим, що його тіньова дитина добровільно підкорилася її бажанням.

Така риса характеру, як упертість, тісно пов’язана з пасив-ним опором. Люди, що вперто та безкомпромісно роблять свою справу, викликають сильну агресію у свого оточення, бо воно почувається безсилим хоч якось вплинути на саботажни-ка. Звісно, люди з активною агресією також викликають гнів в об’єктів своєї поведінки, якщо ті не відчувають перед ними страху. Проте активний нападник принаймні відразу пока-зує своє справжнє обличчя й відповідає за свої дії. А пасивно- 94

агресивний, навпаки, ховається під маскою зовнішнього спокою. Така поведінка може настільки розлютити співрозмовника, що зрештою саме він виявиться «винуватцем», адже накинеться на пасивного агресора в безсилому нападі люті. У психологічній термінології таких називають «ідентифікованими пацієнтами». Тобто «психом» вважають того, хто виявляє симптоми (тут: гнів та агресію), а не пасивно-агресивну людину, яка своїми підсві-домими маніпуляціями бойкотує успішне спілкування.

Люди з великим прагненням до влади створюють напружен-ня в міжособистісних взаєминах, тому що завжди хочуть бути праві, усе має відбуватися по-їхньому, або вони в пасивно-агре-сивний спосіб відмовляються від доцільної співпраці. Тут також часто доходить до так званого викривлення ролі злочинця та жертви: внутрішня дитина владної людини, яка сприймає себе як жертву (своїх батьків) і як меншовартісну особу, проєктує на свого співрозмовника уявне домінування та вищість, проти яких має оборонятися. Завдяки своїй стратегії прагнення до влади вона викликає в іншій людині саме ті відчуття безсилля, яких будь-якою ціною хотіла уникнути в себе.

До речі, навіть дуже милі люди, які насправді прагнуть гармонії у стосунках, подеколи мають «напади» шаленого прагнення до влади. Їхній тіньовій дитині часом подобається демонструвати владу, наприклад безпричинно ображаючи партнера. Одного разу одна дуже симпатична й комунікабель-на клієнтка розповіла мені, що, коли її партнер має гарний настрій та особливо приязний, у неї виникає бажання в’їдли-вим зауваженням зіпсувати йому день. Вона сама вважала таку поведінку дуже поганою і спершу не могла пояснити собі, чому так робить. Коли ми проаналізували кожну окрему си-туацію, виявилося, що її поранена тіньова дитина насолоджу-ється своєю владою над партнером. Так вона несвідомо мсти-лася своєму всесильному батькові.

95

Ще один тип прагнення до влади — дуже вимоглива пове-дінка. Надміру вимогливі люди носять у собі несвідомий посту-лат, який звучить так: «Мене проігнорували!» Через цей образ вони швидко доходять висновку, що їх обдурили. Для самоза-хисту їхня тіньова дитина вирішила «не дати наплювати собі в кашу». А тому досить владно домагається задоволення своїх потреб. Цікаво, що такі люди вимагають набагато більше, ніж дають. Однак самі вони бачать ситуацію інакше й через свою систему постулатів вважають себе радше жертвою. Як наслідок, спілкуючись із ними, постійно відчуваєш, що потрібно розва-жати «пані» чи «пана» та задовольняти всі примхи.

У якомусь сенсі ці люди просто дуже скупі. Вони уважно ставляться до своїх прав, поважають також і права інших, але чомусь ніколи не бувають щедрими — ні у фінансовому аспек-ті, ні на похвалу чи послугу. Вони все рахують і звіряють. Їхня тіньова дитина захищає себе, «рахуючи кожну копійку».

Ушанування цієї стратегії. Ти — сильна людина. Ти захи-щаєшся й кидаєш виклик своїм суперникам. Ти — протилеж-ність покірності та смиренності. У тебе неймовірно сильна воля до виживання й самоствердження. Вона часто захищала тебе та вела далі.

Перша допомога. Нехай твоя тіньова дитина усвідомить, що доба мами й тата вже минула. Тепер ви — внутрішній до-рослий і тіньова дитина — уже великі. Звичайно, у вас ті ж самі права, що й у інших людей, і, звісно, ви також маєте право захищатися. Проблема лише в тім, що ви часто стріляєте в го-робців із гармат. Зовнішній світ не такий злий, як ти думаєш. Розслабся і більше довіряй собі та іншим. Багато конфліктів, які ти хочеш залагодити прагненням до влади або навіть спри-чинюєш цією стратегією, абсолютно непотрібні. Доброзичли-вість та емпатія завели б тебе набагато далі, проте в набагато легший спосіб. Я ще покажу тобі, як це зробити.

96

ЗАХИСНА СТРАТЕГІЯ: ПРАГНЕННЯ КОНТРОЛЮ

Типові постулати: Я мушу все тримати під контролем! Я втрачаю себе! Я відданий/-а тобі на поталу! Я не можу тобі довіряти! Я роблю недостатньо! Я нічого не вартий/-а!

Різновидом прагнення до влади є надмірне прагнення контролю. Контроль, так само як і влада, допомагає закрити нашу потребу в безпеці, адже ми мусимо певною мірою кон-тролювати себе та наше оточення, щоб вільно крокувати жит-тям. Однак люди з надмірним прагненням контролю потре-бують більше певності й безпеки, ніж середньостатистична людина. За цим криється страх тіньової дитини перед хаосом і крахом власної особистості — страх перед нападом і травмою. Цей страх долають завдяки педантичному порядку, перфек-ціонізму та суворому дотриманню певних правил. Як і пер-фекціоністи, що теж у якомусь сенсі прагнуть контролю, по-страждалі схильні недоцільно перевиснажувати себе, а окрім того, через страх перед втратою контролю їм складно делегу-вати завдання.

Однак люди з потужним прагненням контролю схильні не тільки оптимізувати власні зусилля, а й тримати в полі зору своїх партнерів та членів сім’ї. Фанатик контролю хоче детально знати про всі їхні дії — адже довіряє іншим так само мало, як і собі. Ці підозри на найвищому етапі розквіту пе-реростають в марення ревнощів. Багато стосунків зазнали краху саме через надмірну потребу в контролі одного з парт-нерів. Занадто сильний контроль також перешкоджає здо-ровому розвитку нащадків.

Багато фанатиків контролю практикують мало не нав’яз-ливу самодисципліну, щоб зберегти контроль над здоров’ям та/або фігурою. У цьому випадку тіньова дитина проєктує на тіло свою внутрішню вразливість. У складних випадках

97

це розвивається до іпохондричного занепокоєння власним здоров’ям. Подібно до одержимості красою, тіло тут пропо-нує поверхню для набагато конкретнішої проєкції: таку лег-ше контролювати, ніж розмиті страхи перед знищенням, що лежать у її основі.

Ще однією формою ствердження контролю є так звані нав’язливі думки. Багато людей скаржаться, що просто не в змо-зі їх відключити. Їхні думки знову й знову кружляють тими самими шляхами. Нав’язливі думки розглядають як безпорад-ну спробу знайти розв’язок: мозок просто не заспокоюється, поки не заберуть будівельний майданчик. Однак нескінченні петлі обдумування проблеми зазвичай блокують рішення, а не допомагають його знайти.

Ушанування цієї стратегії. Ти прекрасно вмієш контро-лювати та дисциплінувати себе. Дисципліна дуже цінний ре-сурс, який допомагає влаштувати своє життя. У тебе дуже сильна воля, якою ти можеш пишатися.

Перша допомога. Твоя проблема полягає в тому, що ти часто надто сильно стараєшся, щоб захистити свою тіньову дитину від її базового страху зазнати нападу та травми. Ти часто й сам/-а відчуваєш стрес через постійну потребу в кон-тролі, ще й створюєш стрес для свого оточення. Надзвичайно важливо, щоб твоя тіньова дитина більше повірила в себе. Але також трохи «довірся Богу»: повір, що все буде добре. Спро-буй відчути більше радості від життя та спокою, раз у раз за допомогою свого внутрішнього дорослого пояснюючи тіньо-вій дитині, що достатньо того, що є. Їй не потрібно стільки напружуватися. Дозволяй собі перерви й винагороджуй себе, коли щось тобі добре вдається.

Якщо страждаєш від нав’язливих думок, то виділи пів годи-ни на день, щоб обдумати свою проблему на папері. А тоді всіма силами спробуй спрямовувати свої думки й увагу на інші 98

види діяльності та справи. Твій внутрішній дорослий тепер може бути впевнений, що в разі чергових сумнівів усе запи-сано й він нічого не забуде.

ЗАХИСНА СТРАТЕГІЯ: НАПАД

Типові постулати: Я гірший/-а за тебе! Я не можу тобі дові-ряти! Я не маю права на власні кордони! Світ поганий! Мене ігнорують! Я неважливий/-а!

Як я вже згадувала, такі емоції, як гнів та агресія, посідають важливе місце в людському розвиткові, адже так ми захища-ємо свої особисті кордони. Нині єдина проблема полягає в тому, що ворогів неможливо ідентифікувати так об’єктивно, як під час кам’яної доби. Через нашу проєкцію та викривлене сприйняття ми деколи бачимо ворогів там, де їх немає. Чия тіньова дитина вважає себе гіршою за інших, той швидко по-чувається жертвою нападу. Такі люди часто неправильно ро-зуміють цілком безневинні зауваження й ображено на них реагують. Образа — це емоція, яка здатна викликати величез-ну (активну) агресію. А надто в тих, хто — як «гармонійні» — рефлекторно не придушує свій гнів.

Люди, які несвідомо стали на шлях бунту, реагують оборон-ними ударами на реальні чи уявні напади. Я не хочу розпові-дати в цій книжці про екстремальні випадки, скажімо, про ревнивого чоловіка, який зі свого ображеного его генерує таку ненависть, що завдає ножових поранень своїй дружині, а кра-ще обмежуся прикладами, з якими ми стикаємося щодня. Наприклад, усім відомі «істерички». Істеричка — це термін, який, на жаль, застосовують тільки до жінок, хоча є предостатньо істеричок-чоловіків, тому я дозволю собі використовувати його для обох статей. Усім відома ситуація, коли співрозмовник/-ця

99

цілком непередбачувано зривається, а ти з подивом запитуєш себе, що ти такого щойно сказав/-ла чи зробив/-ла. В істери-чок активізується блискавичний ланцюг стимул-реакція-дія, як я вже пояснювала на прикладі Міхаеля. Після уявного на-паду виникає почуття образи, яке вивільняє гнів і змушує «винуватця заколоту» імпульсивно завдавати удару — словес-но або фізично. Звичайно, фізичні напади та масивні вербаль-ні атаки тоді вже не просто «істеричні».

Схильні до імпульсивності люди часто самі ж від неї і стражда-ють. Щойно їхнє гнівне запаморочення минає і вони повертають-ся до свого режиму «Дорослого», як усвідомлюють, що зайшли надто далеко. Проблема в тому, що імпульсивну лють дуже важко приборкати. Якщо людина прагне контролювати свою імпульсивність, потрібно вжити запобіжних заходів, що насам-перед не дадуть гніву виникнути. До профілактичних дій слід вдаватися ще на етапі образи. Принагідно зазначу, що це одна з основних тем книжки, тому до образ я ще повернуся згодом.

Ушанування цієї стратегії. Ти не даєш наплювати собі в кашу. Ти дуже сильний/-а та вмієш захищатися. У тебе бій-цівський характер. Твоя імпульсивність надає тобі неймовірної енергійності, тому з тобою неможливо занудьгувати.

Перша допомога. Твоя тіньова дитина трохи ображена. Тому вона надто швидко відчуває, що її зневажають або на неї напа-дають. Спробуй якомога більше перебувати в режимі «Дорос-лого», а отже, й на рівні очей з іншими людьми, щоб могти реагувати раціонально та відповідно. Також дуже допоможе підготуватися до ситуацій, які можуть розлютити тебе. Уважно проаналізуй, наскільки сильно в них задіяна твоя тіньова дити-на з її викривленим сприйняттям, і відокрем її від твого внутріш-нього дорослого. Украй важливо, щоб саме він узяв гору. У цьо-му тобі допоможуть стратегії відповідей. Як це працює, я поясню у вправі «Невеликий урок почуття гумору» на сторінці 226.

100

ЗАХИСНА СТРАТЕГІЯ: Я ЗАЛИШУСЯ ДИТИНОЮ

Типові постулати: Я слабкий/-а! Я нікчемний/-а! Я залеж-ний/-а від тебе! Я маю пристосуватися! Я не маю права розчарувати тебе! Я сам/-а не впораюся! Я роблю недо-статньо! Я не можу покинути тебе!

Деякі люди не хочуть дорослішати, а прагнуть залишитися дітьми. Вони опираються на інших людей з надією, що ті вести-муть їх крізь усе життя. Це можуть бути і партнери в стосунках, і власні батьки. Є чимало людей, що так і не відірвалися від своїх батьків. Вони не наважуються йти своїм шляхом, відчува-ють залежність від схвалення батьків та/або інших людей під час ухвалення важливих рішень. Їхній тіньовій дитині бракує сміливості самостійно формувати своє життя. Вона почуваєть-ся залежною та маленькою. Крім того, відчуває велику провину через саму думку про те, що доведеться відірватися від батьків або партнера.

Щоб почуватися залежним від своїх батьків та їхніх оцінок, не обов’язково бути з ними в близьких стосунках. Деякі люди розірвали всі контакти зі своїми батьками, проте досі поводять-ся відповідно до їхніх — набутих раніше — настанов. Я пригадую клієнта, назвімо його Гаральдом, який до глибини душі прагнув позбутися навіть спогадів про своїх батьків, бо вони створили йому неймовірно неприємне дитинство. Дорослий Гаральд жив за сотні кілометрів від них і дуже зрідка їх бачив. Попри це його тіньова дитина майже на 100 % ототожнювала себе із цінностями та установками, які прищепили йому батьки, а надто авторитар-ний тато. Для батька мали значення тільки успіхи та результати. Дозвілля й веселощі не становили для нього ніякої цінності. Гаральдова мама боялася свого чоловіка, тому не могла захи-стити сина від його надмірних вимог і жорстоких покарань. І хоча клієнт зненавидів свого батька ще змалку, він повністю

101

перейняв його шалену гонитву за досягненнями й на перших сеансах психотерапії навіть не міг відмежуватися від цього своїм режимом «Дорослого». Відповідно до батьківського образу він зробив стрімку кар’єру та постійно працював. Він не дозволяв собі жодних радощів, а також не дуже розумів, як можна насо-лоджуватися життям. Проте Гаральд дуже прагнув нарешті роз-слабитися та відчути від життя втіху, але шалено боявся, що впаде в іншу крайність, якщо хоч трохи поступиться своїм ба-жанням. Відповідно, одними з його найважливіших захисних стратегій були контроль і самодисципліна. Гаральд — це дуже виразний приклад того, як доросла людина залишається (тіньо-вою) дитиною, навіть якщо ухвалює начебто дорослі та самостій-ні рішення й тримається на великій відстані від батьків.

Для багатьох людей проблематично взяти відповідальність за себе та свої рішення. Вони перекладають відповідальність на долю, своїх партнерів або батьків, пристосовуючись до їхніх настанов і очікувань; бояться розчаруватися й зазнати невда-чі, якщо підуть власним шляхом. Крім того, у них ще й низька толерантність до фрустрації, тобто їм важко впоратися з нега-тивними почуттями, які виникають, коли вони припускають-ся помилки. Адже якщо я беру відповідальність за свої дії, то, з одного боку, здобуваю свободу щось вирішувати, але з іншо-го — ризикую ухвалити неправильне рішення і жити далі з «особистою невдачею». Тому для таких людей безпечніше, коли їхні опікуни кажуть їм, що робити.

Крім того, ці люди змалечку настільки звикли до того, що за них усе вирішують, що здебільшого й самі не знають, чого прагнуть. Вони часто незадоволені та в поганому настрої, тому що роблять багато того, чого насправді робити не хочуть. Зде-більшого ними керує хибне почуття обов’язку, а не власні бажання та ідеї. Адже спершу їм варто було б чіткіше зрозу-міти, хто вони та які їхні бажання.

102

Деякі батьки досягають бажаного тиском, навіть шантажем. Вони сигналізують дитині, що її просто викинуть із сім’ї, якщо вона не робитиме того, що батьки вважають за правильне. Постраждалим часто доводиться повністю розірвати контак-ти зі своїми сім’ями, якщо вони хочуть іти своїм шляхом. Ба-гато хто цього не робить, адже, зрештою, відчуває ще й при-в’язаність до своєї сім’ї. Крім того, для такого радикального кроку дітям необхідне саме те, що в них придушили одержимі владою батьки, — потужна впевненість у собі. Адже якщо бать-ки занадто сильно втручаються в життя своїх дітей — у пози-тивному чи негативному аспекті, — то в тих виникає базова невпевненість у тому, чи вони взагалі здатні ухвалити без батьків хоч якесь розумне рішення.

Так само деякі владні люди погрожують своїм партнерам «санкціями» або розлученням, якщо ті не танцюватимуть під їхню дудку. Партнер почувається надто залежним, щоб серйоз-но чинити опір чи давати драла. Тіньова дитина залежної лю-дини дуже боїться, що не зможе жити без авторитарного парт-нера, а зі стратегією захисту «Я залишуся дитиною» швидко почувається винною. У складній ситуації вона відчуває певну спільну вину, у якій її часто переконували батьки чи партнер. Визнання власної провини робить стосунки з «карателями» трохи терпимішими: це дає змогу батькам або партнерам по-стати в кращому світлі. Через таку ідеалізацію стосунків з уяв-ними захисниками постраждалі підтримують свою залежність від них, адже це вберігає їх від «жахливого страшного»: розри-ву та/або жорсткої боротьби. Крім того, припущення про уявну співучасть повертає постраждалим відчуття контролю або ж зменшує безсилля. Наприклад, один із моїх клієнтів вважав виправданим майже кожен докір своєї владної та маніпулятив-ної дружини. Вона постійно критикувала його й звинувачувала у своїй депресії та нападах мігрені. Погоджуючись із нею, він

103

(несвідомо) зберігав певну ілюзію контролю. Альтернативою було б просто віддати себе на поталу її несправедливих суджень.

До визнання уявної співучасті дуже близький ще й самоза-хист, який полягає в прикрашанні реальності. Постраждалі охоче витісняють масштаби власної залежності та беруть парт-нерів і батьків під свій захист. Вони відчувають до них велику лояльність, навіть якщо їхні стосунки складні. Через своє ве-лике бажання прив’язаності та уявну залежність вони витіс-няють зі свідомості труднощі в стосунках із «захисниками».

За класикою жанру, раніше саме жінки ставали залежними від своїх чоловіків, що частково спостерігаємо й дотепер. Про-те є багато чоловіків, які делегують свої обов’язки жінці, очі-куючи, що «матуся» подбає про все, що безпосередньо не сто-сується заробітку — а іноді й разом із ним. Нині дедалі більшає чоловіків, які фінансово залежать від своїх дружин, і не тому, що готові взятися за виховання дітей, а через те, що не відчу-вають у своїй професії твердого ґрунту під ногами.

Ушанування цієї стратегії. Ти докладаєш багато зусиль, щоб захистити свою тіньову дитину й зробити все якомога правильніше. Ти неймовірно стараєшся бути «слухняним хлопчиком» чи «милою, вихованою дівчинкою». А отже, дуже багато робиш для того, щоб батьки могли тобою пишатися.

Перша допомога. Твоїй тіньовій дитині властивий надмір-ний страх розчарувати когось і наробити помилок. Через сво-го внутрішнього дорослого спробуй їй пояснити, що помил-ки — це частина життя і що вона має на них право. Важливо зміцнювати твого «Дорослого». Тобі це може вдатися, якщо навчишся аргументовано висловлювати власні думки. Непо-ганим аргументом є те, що ти сам/-а відповідальний/-а за своє щастя в житті, так само як і твої батьки — за своє. Ти не наро-дився/-лася для того, щоб виправдовувати очікування твого оточення. Усвідом, що кожне твоє рішення допомагає на крок

104

посунутися на твоєму шляху. Натомість якщо зупинишся, то хоч і не заблукаєш, але й нікуди не дійдеш. Як потренуватися аргументовано сперечатися, я покажу тобі у підрозділі «Навчи-ся конфліктувати й налагодь свої стосунки!» на сторінці 191.

ЗАХИСНА СТРАТЕГІЯ: ВТЕЧА, ВІДСТУП ТА УНИКНЕННЯ

Типові постулати: Я відданий/-а тобі на поталу! Я слаб-кий/-а! Я нічого не вартий/-а! Я гірший/-а за тебе! Я не можу тобі довіряти! Самотність — це безпека! Я цього ні-коли не подужаю!

Втеча та відступ — це популярні захисні стратегії, коли на-магаєшся уникнути зіткнення, яке тобі не під силу. Як я вже неодноразово згадувала, ми зазвичай застосовуємо кілька за-хисних стратегій і змінюємо їх залежно від ситуації. В одній ситуації ми атакуємо, в іншій — віддаємо перевагу втечі. Це залежить від того, як ми оцінюємо власні шанси на успіх. Крім того, такі захисні стратегії, як напад або втеча, не проблематич-ні за своєю суттю, адже це доцільні й природні реакції для за-хисту від небезпеки. Проблема полягає лише у визначенні не-безпеки. Що слабшою та вразливішою почувається моя тіньова дитина, то швидше вона класифікує ситуацію як небезпечну. Тому люди, які через свої постулати недооцінюють власні здіб-ності, можуть перебувати в стані хронічної втечі. У такий спосіб вони втікають і від зіткнення з власними страхами та уявними слабкостями, і від конфронтації з іншими людьми, які, ймовір-но, так само борються з власними слабкостями.

Люди, які захищаються, передусім ховаючись у своїх чоти-рьох стінах, здебільшого на основі ще дитячого досвіду засво-їли постулат, що містить цілком логічне твердження: найбез-печніший варіант міжособистісних контактів — це самотність.

105

Коли вони на самоті, то почуваються не тільки в безпеці, а й вільними, тому що лише так відчувають, що мають право вільно ухвалювати рішення та діяти. Щойно поруч опиняють-ся інші люди, запускається дитяча програма, що вимагає не-гайно виправдовувати їхні (уявні) очікування. Детальніше про це в наступному розділі.

Щоправда, необов’язково замикатися в чотирьох стінах, щоб утекти від себе та/або від своїх близьких. Можна сховатися також і в різних видах діяльності, як-от у роботі, хобі чи інтер-неті. Мета втечі в діяльність — відвернути нашу увагу від голов-ної проблеми. Проте утікач цього навіть не усвідомлює. А при-чина в тому, що мета такої втечі — витіснити потреби тіньової дитини, які лежать в її основі. Постійна зайнятість чудово від-волікає від сумнівів і страхів тіньової дитини. Мільйони людей не здатні спокійно всидіти на одному місці, тому що в тиші добре чути їхні негативні постулати. Вони напружують себе та оточення безперервною активністю. Щоправда, шукаючи ба-ланс між здоровим і нездоровим, ходиш по лезу бритви. Адже «відволікання» також буває дуже корисним засобом звільнен-ня від негативних станів. Однак якщо фактична проблема через відволікання збільшується, замість зменшуватися, краще було б зустрітися із цією проблемою віч-на-віч. Та для цього спершу потрібно усвідомити, що в тебе взагалі є проблема, адже це — найважливіший і основоположний крок для її розв’язання.

Пліч-о-пліч з утечею та відступом крокує також і така стра-тегія самозахисту, як уникнення. Усі ми без винятку любимо уникати неприємних ситуацій чи видів діяльності. Тому тут знов-таки постає питання, наскільки ревно ми від них ухиляє-мось. А надто в ситуаціях і діях, які пробуджують у нас страх або незадоволення. Проблема в тому, що через стратегію уникнення почуття незадоволення й страху сильнішають, а не слабшають. Стос завдань, які я відкладаю через небажання їх виконувати, 106

більшає, і небажання також тільки сильнішає. І що старанніше я уникаю їх, то відчутніший мій страх. Адже, уникаючи чогось, ми щораз більше віримо, що не впораємося із ситуацією. Уник-нення, так би мовити, підтверджує наше почуття страху й не-задоволення. Крім того, уникнення заважає отримати досвід переборення певної ситуації. І навпаки: ми особливо пишаємо-ся собою, коли попри страх успішно протистоїмо виклику. На-ступного разу ми боятимемося набагато менше.

Особливою формою втечі та уникнення є рефлекс уявної смерті — постраждалі наче втікають у себе, вимикаючи всі внутрішні процеси. Цей процес здебільшого не контролюють свідомо, він часто настає рефлекторно й автоматично. Така захисна стратегія розвивається в перші кілька років життя, коли діти неспроможні ані втекти, ані оборонятися, а лише в змозі внутрішньо розірвати контакт і якомога менше відчу-вати. У фаховій мові цей самозахист називають дисоціацією.

Коли потерпілі, спілкуючись з іншими людьми, відчувають надмірне навантаження, вони наче перестають виходити на зв’язок. Співрозмовник тоді дуже чітко відчуває, що інший внутрішньо відсторонився від нього. Схильним до дисоціації людям важко розмежувати внутрішній і зовнішній світ. Вони поглинають «вібрації» та настрої інших і відчувають за них відповідальність. Тому їхні антени постійно налаштовані на прийом, і це може викликати в них сильний стрес під час між-особистісного контакту. Через свої діряві внутрішні кордони вони швидко відчувають, як їх затоплює близькість іншої людини, тому охоче захищаються не лише внутрішнім, а й зо-внішнім відступом. Найбезпечніше вони почуваються на са-моті. Їхня внутрішня дитина відчула, що міжособистісний контакт викликає стрес, — або через те, що вони не мали пра-ва відмежуватися від бідної та слабкої матері чи бідного та слабкого батька, або тому, що мали батьків, яких сприймали

107

як загрозу. Дисоціативні розлади також часто демонструють люди, які зазнали травм (також і в дорослому віці).

Ушанування цієї стратегії. Коли твоя тіньова дитина почувається перевантаженою, її справді доцільно захищати втечею та відступом. Так ти піклуєшся про себе і розподіля-єш власні сили.

Перша допомога. Навіть якщо відступ — це дуже корисна захисна стратегія, так ти часто тікаєш від «привидів». Тобі не потрібно ховатися. За допомогою вправ із цієї книжки знову й знову пояснюй своїй тіньовій дитині, що вона робить достат-ньо, а ще (і це дуже важливо) що вона може самостверджува-тися і має право захищатися. Коли почнеш більше боротися за власні права, бажання та потреби, то, спілкуючись з іншими людьми, почуватимешся набагато вільніше та впевненіше.

ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП: СТРАХ ТІНЬОВОЇ ДИТИНИ

ПЕРЕД БЛИЗЬКІСТЮ ТА ЕКСПЛУАТАЦІЄЮ

Якщо дитині доводиться відповідати завищеним очікуванням батьків, вона не може належно самоствердитися. Натомість тренується так налаштувати свої антени, щоб якомога швидше реагувати на батьківські настрій і бажання. Найважче дитині тоді, коли батьки не домагаються виконання своїх норм через суворість та авторитет, а сигналізують дитині про своє розча-рування, якщо вона не поводитиметься згідно з їхніми поба-жаннями. Якщо мама засмучується, коли дитина не відповідає її очікуванням, у цієї дитини немає жодних шансів відмежу-ватися від неї. Бо їй шкода сумної матері, бо вона відчуває провину і відповідальність за її сум. Тому «добровільно» робить те, чого хоче мама, щоб та була щаслива й задоволена. Нато-мість, якщо мама гнівається через невиправдані очікування, 108

у дитини набагато більше шансів подумати: «Дурепа!», а отже, відмежуватися принаймні внутрішньо.

До мене на психотерапію часто приходять люди, які страж-дають від страху перед прив’язаністю. Їм важко самостверди-тися в здоровий спосіб, і тому їх швидко обтяжує близькість партнера. У дитинстві вони нерідко відчували, що один із бать-ків — часто мама — використовував їх. Скажімо, з розчаруван-ням реагувала на те, що дитина воліє радше грати з друзями, ніж залишитися з нею вдома. Як приклад розгляньмо Томаса (39 років): його мати сильно страждала через батька, який був до неї байдужий і мав позашлюбні стосунки. Тому вона часто сумувала. У маленького Томаса виникало нестримне бажання втішити бідолашну маму, тож він дедалі більше перебирав на себе роль її резервного партнера, тим паче що мати ще й вили-вала йому душу про поганого батька. Маленький Томас відчу-вав, що його мамі краще, коли він поруч. Тому, щоб ощасливи-ти маму, він часто відмовлявся пограти з друзями після обіду. Тож так і не навчився відмежовуватися в здоровий спосіб і за-лишати відповідальність за материні особисті проблеми саме їй. Як наслідок, у нього розвинулися такі постулати: «Я не маю права покинути тебе», «Я відповідальний за твоє щастя», «Я маю завжди бути з тобою», «У мене не має бути власної волі». Через ці установки вже в дорослому віці він тільки част-ково міг витримати близькість своєї партнерки. Коли його ді-вчина була з ним в одній кімнаті, він швидко відчував, що втра-чає себе. По-справжньому вільним і самостійним він почувався тільки на самоті, тому завжди віддалявся від партнерки після моментів близькості. Присутність чергової дівчини викликала в ньому такий стрес, що в нього навіть змінювалися почуття до неї. Початкова закоханість поступалася глибоким сумні-вам, чи вона взагалі для нього «правильна». Тому він часто ховався в роботі, зраджував і вплутувався в афери або розривав

109

стосунки й шукав «кращу». Аж поки в якийсь момент не зро-зумів, що його невгамовні пошуки «правильної» пов’язані не з уявними недоліками його колишніх подруг, а з тим, що він сам страждав від страху перед прив’язаністю.

Під час сеансів психотерапії Томас позбувся проєкції сво-єї матері та зрозумів, що і в стосунках може почуватися віль-ним. Для цього йому довелося навчитися самостверджува-тися та вносити в стосунки ще й власні бажання та потреби, адже раніше його внутрішня дитина думала, що взаємини можна тільки пропускати крізь себе, не беручи активної участі в їхньому творенні. І що більше Томас відчував, що він не просто відданий на поталу своїй дівчині, а має в сто-сунках і власні права, то більше міг насолоджуватися її при-сутністю, замість рятуватися втечею.

Якщо тебе цікавить тема «страху перед прив’язаністю», то можеш про це почитати в моїх книжках «І так, і ні!» та «Від “так/ні” до “так”».

ОСОБЛИВИЙ ВИПАДОК: ВТЕЧА В ЗАЛЕЖНІСТЬ

Їжа, куріння, вживання алкоголю, наркотиків і таблеток уті-шають тіньову дитину, яка прагне захисту, безпеки, розслаб-лення та винагороди. Але залежність можуть викликати та-кож покупки, робота, ігри, секс і спорт, якщо їхньою метою є відвернення уваги від своїх турбот і проблем. Залежність насамперед пов’язана з нашим відчуттям задоволення. Нар-котики, байдуже, чи це хімічні речовини, чи типи поведінки, вивільняють нейромедіатор дофамін, так званий «гормон ща-стя». Коли ми кидаємося в залежність, ми усуваємо почуття незадоволення й створюємо відчуття задоволення. Завдяки речовинам чи поведінці ми негайно здобуваємо винагороду

110

і, якщо не в змозі дістати потрібної речовини або в якийсь спосіб поводитися, відчуваємо незадоволення у формі абсти-нентного синдрому (синдрому скасування). Однак почуття задоволення й незадоволення є основою нашої мотивації, і саме тому так важко позбутися залежності. Адже, зрештою, життя й полягає в тому, щоб уникати незадоволення та здобувати втіху. Ми постійно шукаємо щастя і тому схильні до залежнос-тей. Довгострокові негативні наслідки примарно майорять десь у майбутньому, а тому їх легко можна витіснити зі свідомості. Або ж залежний уже страждає від наслідків своєї поведінки — наприклад, від жирового гепатозу печінки чи хронічного брон-хіту, але все одно не здатний позбутися залежності, адже навіть ідея життя без наркотику викликає занадто сильні почуття страху та незадоволення, навіть фізичного болю.

Залежність, пов’язану із вживанням психоактивних речо-вин, як, наприклад, алкогольну залежність, нині вважають «метаболічним захворюванням», позаяк вона змінює мозок і дуже негативно впливає на свободу волі. Симптоми скасу-вання можуть бути такі нестерпні, а потяг такий сильний, що під їхнім тиском воля просто ламається.

Проте є дослідники, як-от психолог Гарвардської медичної школи Джин М. Гейманн, які стверджують, що залежність — це не хвороба, а «умисний розлад алгоритму ухвалення рі-шень» (disorder of choice). Переконливим аргументом є те, що, згідно з епідеміологічними дослідженнями, приблизно поло-вині наркозалежних у якийсь момент вдається позбутися залежності. А люди, які страждають на такі метаболічні за-хворювання, як шизофренія, хвороба Альцгеймера чи діабет, такого вибору не мають.

Гейманн стверджує, що залежність — це поведінка, зумов-лена її ж наслідками, на відміну від мимовільної поведінки, яку викликають певні подразники, наприклад кліпання. Адже

111

кліпання — це рефлекторна реакція на подразник, приміром спалах світла. Проте вже підморгування — цілком умисна дія, якою керують структури мозку, що оцінюють наслідки нашої поведінки. Скажімо, чоловік обдумує, чи матиме успіх, чи ні, підморгнувши жінці, яка йому подобається. У цьому сенсі залежність підпорядковується тим самим законам мотивації та ухвалення рішень, що і так вже регулюють нашу поведінку. Це припущення підтверджує і те, що більшість залежних від-мовляються від своєї поведінки саме тоді, коли ціна продов-ження стає занадто великою. Або ж навпаки, не позбуваються залежності, тому що витрати на відмову видаються більшими, ніж користь від звільнення. Це ще й пов’язано з підступним феноменом залежності: що довше вона триває, то менш при-вабливими стають альтернативні типи поведінки.

Коли йдеться про залежність, зазвичай є дуже велика невід-повідність між поглядами внутрішнього дорослого та почуття-ми тіньової дитини. Здебільшого внутрішній дорослий добре знає, що його поведінка шкідлива і йому слід припинити. Але тіньова дитина неодмінно хоче негайно (!) отримати винагоро-ду й відразу ж (!) почуватися добре. Саме оральні залежності, як-от їжа, пиття та куріння, мають надзвичайно втішливий і заспокійливий вплив на внутрішню дитину. Завдяки глибокій, хоча й несвідомій асоціації з материнськими грудьми оральні залежності найкраще задовольняють дитячі потреби в харчу-ванні, догляді та безпеці. Залежності приваблюють не лише тіньову дитину, яка шукає розради та відволікання, а й світлу дитину, яка хоче веселощів, пригод і збудження. Тому жертва-ми залежностей є не тільки люди, які прагнуть полегшити своє горе та відвернути увагу від проблем, а й ті, хто просто шукає ейфорії, задоволення та пригод. Річ у тім, що внутрішня дитина від природи схильна до ексцесів, адже завжди хоче робити те, що обіцяє найбільший комфорт. Проблема в тому, що зручність 112

теж може викликати залежність, оскільки через прив’язування звичок і мозку до певних умов залежний/-а втрачає контроль над залежністю. Найгірше в цьому: що довше залежність три-ває, то менше в постраждалого/-ї надії вийти із замкнутого кола. У якийсь момент його внутрішній дорослий просто думає: «Я цього не подужаю!»

Із залежності зазвичай вдається вийти, коли тіньова дитина відчуває, що довготермінова винагорода привабливіша, ніж короткотермінове задоволення. Наприклад, багатьом наркоза-лежним вдається «кинути», коли в житті відбуваються пози-тивні зміни, як-от нова робота чи кохання. Тому багато програм виведення із залежності ґрунтуються на принципі мінімізації короткотермінового задоволення і створення позитивного се-редовища для довготермінових цілей. Чимало курців кинули курити всього-на-всього через заборону курити в громадських місцях, бо коли доводиться виходити на вулицю в дощ і холод, то короткочасне задоволення від куріння суттєво зменшується. На мою думку, вирішальним для виходу із залежності є той спектр почуттів, який спонукає нас змінити свою поведінку: страх перед довготерміновими наслідками, який не треба ви-тісняти, і передчуття радості від життя та полегшення, що при-йдуть, коли із залежністю буде покінчено. У підрозділі «Лірич-ний відступ: золоті стратегії від залежності» на сторінці 230 я ознайомлю тебе зі ще кількома засобами, які ти можеш ви-користати, щоб мотивувати свою внутрішню дитину та вну-трішнього дорослого вийти з програми залежності.

Ушанування цієї стратегії. Щойно звикаєш до залежно-стей, більшість із них приносить просто шалене задоволення. Випивка, куріння, їжа тощо дають відчуття ейфорії та прино-сять дуже багато втіхи. Крім того, на нас усюди чигають спо-куси. Тому справді зовсім не легко постійно протистояти їм силою волі. Насправді ти ж просто хочеш добре почуватися.

113

Перша допомога. На жаль, проблема в тому, що більшість залежностей має високу ціну, тому в тебе часто виникає по-чуття провини, яке тягне вниз. Ти застряг/-ла в глибокій ди-лемі: з одного боку, залежність, яка принаймні на короткий час дарує щастя, а з іншого — страх перед її наслідками. Пер-ший крок — зрозуміти себе і свою залежність. Уже достатньо й того, що ти страждаєш від такої поведінки, тому не потрібно ще й додатково мучити себе самозневагою. Твоя тіньова ди-тина в біді й потребує твоєї люблячої турботи.

ЗАХИСНА СТРАТЕГІЯ: НАРЦИСИЗМ

Типові постулати: Я нічого не вартий/-а! Я ніхто! Я лайно! Я невдаха! Я не маю права на почуття! Я мушу впоратися сам/-а! Я не можу насититися!

За грецькою легендою, прекрасний юнак Нарцис закохав-ся сам у себе, коли побачив своє обличчя в тихій воді. До кін-ця життя він страждав від невгамовної любові до себе. Від-повідно нарцис — це той, хто самозакохано вважає себе неймовірним і надважливим. Насправді ж демонстрування власної величі й непогрішності — це лише захисна стратегія, яку людина несвідомо розвиває, щоб максимально не відчу-вати своєї пораненої тіньової дитини.

Люди з розвинутою нарцистичною особистістю рано на-вчилися витісняти свою тіньову дитину, яка почувається нік-чемною та нещасною, створивши собі ідеальне друге Я. Це ідеальне Я формується, коли нарцис робить усе можливе, щоб виділитися з натовпу. Нарциси неймовірно стараються бути особливими, тому що їхня тіньова дитина відчуває абсолютно протилежне. Щоб утримати на короткому повідці свою тіньо-ву дитину, вони прагнуть надзвичайних досягнень, влади, 114

краси, успіху та визнання. Нарцисизм складається із цілого набору захисних стратегій. На жаль, до них належить також і знецінення інших людей. Нарциси чудово відчувають слаб-кості своїх співрозмовників, про які охоче зауважують у фор-мі в’їдливої критики. Нарциси не люблять своїх слабкостей, а тому не терплять їх і в інших. Але зосереджуючись на чужих слабкостях, вони втрачають із поля зору власні. Своєю крити-кою вони викликають в оточення саме ті почуття, яких самі відчувати не хочуть: глибоку невпевненість, неповноцінність. У випадку з нарцисами особливо добре простежується прин-цип викривлення ролі злочинця та жертви.

Однак деякі нарциси обирають протилежну стратегію, щоб підвищити свою цінність. Вони ідеалізують близьких їм лю-дей: шалено вихваляються своїм чудовим партнером, геніаль-ними дітьми та відомими друзями. Багато хто робить і те, й інше: ідеалізує та знецінює. Нерідко такі люди спершу іде-алізують нове знайомство або кохання, а потім знецінюють його і кидають.

Незалежно від того, чи нарциси схильні до ідеалізації, чи до знецінення, їм подобається демонструвати свої навички, майно та здобутки. І це все необов’язково має бути голосно, помпезно. Є тихі нарциси, нерідко інтелектуали, які спокійно, у м’який спосіб, показують свої переваги й унікальність.

Однак у нарцисів є також і привабливі сторони. Вони можуть бути просто неймовірно чарівними, люб’язними й цікавими. Деякі з них — по-справжньому харизматичні особистості. Їхнє прагнення до успіху часто дає їм змогу високо піднятися в про-фесійній діяльності й отримати добру репутацію. Тобто зусил-ля бути кимось особливим часто плідні. І це приваблює на їхній шлях інших нарцисів, а також людей із залежною особистістю. Якщо партнерами стають два активних нарциси, то їхні сто-сунки — це як поїздка на американських гірках, якій властиві

115

пристрасть і взаємні травми. Якщо ж партнер нарциса — за-лежна особистість, він зазвичай пропускає крізь себе словесні атаки без особливого опору й намагається виправдати його очікування. Утім, ці старання приречені на невдачу, адже як би «чемно» партнер не поводився, його поведінка не змінює викривленого нарцистичного сприйняття. Воно полягає в ціл-ковитому приховуванні власних слабкостей, поєднаному з гі-пертрофованим сприйняттям дрібних та уявних слабкостей партнера. Коли нарцис входить у цей стан, його поле зору звужується, наприклад, до трохи задовгого носа партнерки, а її позитивні риси зникають з горизонту. Ця уявна слабкість надзвичайно злить нарциса, тому що функція партнерки — примножувати його цінність, а тому партнерка мусить бути така ж ідеальна, як і він сам.

Жоден партнер не має шансів проти цього гіпертрофова-ного нарцистичного зауважування кожної його слабкості. Од-нак залежний партнер думає, що якби він якось став кращим і гарнішим, то й нарцис був би ним задоволений. Це типовий хибний висновок тіньової дитини, який трапляється не тільки в стосунках з яскраво вираженим нарцисом. Багато людей схильні впадати в депресію від будь-якої критики, байдуже, наскільки та несправедлива й далека від правди. Через їхні внутрішні образи у них завжди виникає відчуття, що вони в принципі в чомусь винні та роблять недостатньо. Це також трапляється, коли внутрішній дорослий такої особи вже давно усвідомив, що має стосунки з нарцисом і насправді не винен у тому, що нарцис принижує його. Проте тіньова дитина цьо-го й далі не усвідомлює, залишаючись у пастці почуття непов-ноцінності, яке посилює критика нарциса. Щоб зцілити себе, тіньова дитина відчайдушно прагне отримати схвалення парт-нера й ще більше старається, щоб догодити йому. Однак нар-цис залишається тим, ким він є. Тоді залежний почувається

116

недієздатним і безсилим, що ще більше посилює його залеж-ність. Замкнуте коло.

Яскраво виражені нарциси ще й мають надзвичайні амбіції та прагнуть до влади, через що вони непопулярні серед колег і керівництва. Спілкування з ними додатково ускладнює їхня надмірна вразливість. Ззовні важко зрозуміти, через яке без-невинне речення нарцистичні люди почуваються ображеними, тим паче що своєю, здавалось би, самовпевненою поведінкою вони не справляють враження вразливих людей. Однак коли їхня глибоко невпевнена й поранена тіньова дитина обража-ється, то не ховається із сумом у куточку, а стає страшенно злою. Гнів і злість — найпоширеніші емоції нарцистичних людей. Щоправда, деколи вони ще й схильні до надзвичайно депре-сивних станів, наприклад коли їхні стратегії успіху зазнають невдачі й вони переживають особисті поразки. Тоді тіньова дитина впадає в безодню відчаю, тому що повною мірою відчу-ває свою непридатність і «поганість». Щоб захистити свою ті-ньову дитину, дорослий, використовуючи старі стратегії, знову старатиметься стати успішним. Деколи страждання нарцисів такі великі, що вони накладають на себе руки — або вдаються до психотерапії. За сприятливих обставин вони вчаться при-ймати та втішати свою тіньову дитину, щоб відчувати, що їх розуміють і цінують навіть без особливих успіхів.

До речі, нарцисизм — це стратегія самозахисту, яку ми всі використовуємо. Усе просто залежить від того, на якому етапі людину можна називати «нарцисом». Усі люди потроху за-стосовують нарцистичні захисні стратегії. Ми хочемо мати якомога кращий вигляд, а для цього іноді знецінюємо інших людей. Ми теж любимо трохи похизуватися, і ніхто не може повністю звільнитися від думок про престиж. Крім того, наш погляд теж деколи концентрується на слабкостях інших лю-дей, і ми відчуваємо сором, коли наш партнер «ганьбить» нас.

117

Ми намагаємося якомога менше відчувати свою тіньову ди-тину і приховувати свої слабкості. Відповідно ображено реа-гуємо на відмову та критику.

Ушанування цієї стратегії. Ти справді докладаєш багато зусиль, щоб досягати високих результатів та мати гарний ви-гляд. Для цього потрібні величезні обсяги сили та енергії. Ймо-вірно, у тебе вже багато досягнень, якими можна пишатися.

Перша допомога. Твоя захисна стратегія споживає багато енергії та постійно викликає в тебе стрес, пов’язаний з іншими людьми. Зрозумій, що всі ці зусилля бути кимось особливим не зцілять твою тіньову дитину. Її можна вилікувати тільки тоді, коли ти нарешті приймеш і полюбиш її. Тому припини боротися зі своїми уявними слабкостями й збагни, що ти така ж людина, як і інші. Тільки тоді ти зможеш розслабити-ся — можливо, вперше в житті.

ЗАХИСНА СТРАТЕГІЯ:

МАСКУВАННЯ, РОЛЬОВА ГРА ТА БРЕХНЯ

Типові постулати: Я не маю права бути собою! Я мушу при-стосуватися! Я поганий/-а! Я роблю недостатньо! Ніхто мене не любить! Я нічого не вартий/-а!

Усі ми більш-менш дотримуємося соціальних норм і пра-вил та стараємося пристосуватися. У щоденній міжлюдській взаємодії є безліч соціальних ритуалів, які ми виконуємо, навіть не замислюючись про це. Ми не можемо й не хочемо завжди й з усіма поводитися відкрито та автентично. Певна стриманість і «маскування» як тип самозахисту — це здоро-вий, природний та соціально прийнятний спосіб життя. Однак деякі люди постійно грають якусь роль і ховаються за маскою. Ті, хто погано контактує зі своїми почуттями та тіньовою 118

дитиною, часто сприймають себе в міжособистісних контактах як у «коконі». Клієнт із такою проблемою одного разу пояснив мені, що вранці дорогою на роботу він бачить себе так: «Люди-на в костюмі йде на фірму!» Він майже не відчував свого Я і на-зивав себе «імітатором людей». Його тіньова дитина була на-вчена ідеально пристосовуватися й виправдовувати очікування інших людей. Такі люди часто кажуть про себе, що в міжособи-стісних стосунках вони «просто функціонують». Вони розкру-чують якусь поведінкову програму, грають роль, ховаються під маскою. І не наважуються бути справжніми. Вони відчувають дуже великий страх, що їх відкинуть або на них нападуть, про-те ззовні часто зовсім не здаються невпевненими.

Але навіть люди, які краще контактують із собою та своїми почуттями, часто відчувають, що в товаристві їм необхідно грати певну роль. Вони приховують власні потреби і «налаш-товують» себе згідно з побажаннями інших. Деякі люди не на-важуються вийти за двері, коли в них поганий день, адже тоді почуваються занадто вразливими, а світові хочуть показувати тільки свої сильні та життєрадісні сторони. Отже, ця захисна стратегія має багато точок дотику з прагненням до гармонії та перфекціонізмом.

Людей, які наважуються вийти з дому тільки в масці, обтя-жує та виснажує цей костюмований маскарад. Але страх, що їх відкинуть, якщо вони відкриються, набагато сильніший, ніж брак кисню під захисною маскою. Їхня тіньова дитина налаш-тована на маскування та пристосування. Багато людей навіть не наважуються бути справжніми з власним партнером. Вони вважають, що частину себе мусять приховувати, а партнерові показувати тільки їхнє «презентабельне Я». Думають, що, якби вони були справжніми й демонстрували свої бажання та потреби, це б занадто обтяжувало стосунки. Хоча все навпаки: саме автентичність робить стосунки цікавими та життєздат-

119

ними. Натомість деякі взаємини, навпаки, фактично завми-рають у процесі рольової гри. Свою лепту тут вносить ще й сильне небажання таких людей вступати у конфлікт. Через силуване пристосування їм не вдається сформулювати власні потреби. Із часом у них виникає відчуття, що в стосунках їх постійно ігнорують, і це веде до розчарування, яке вони через страх перед конфліктами теж у собі придушують. Так у по-страждалих накопичується дедалі більше холодної люті, що ще й охолоджує почуття до партнера. Стосунки завмирають і стають нудними. У якийсь момент уже немає іскри, і люди в «коконі» розривають їх. До того моменту вони часто не ка-жуть жодного поганого слова.

Ті, хто надмірно пристосовується і грає роль, не здатні вод-ночас бути щирими. Для цього їм довелося б відмовитися від самозахисту й відстоювати свої бажання та думки. Навіть якщо вони обманюють не активно, іншій людині часто важко зрозуміти, яка в них позиція. Але якщо вони без жодних по-яснень виходять із дружніх або партнерських стосунків, то це не зовсім справедливо. Так само несправедливо виставляти іншій людині наприкінці стосунків і так званий «остаточний розрахунок», а надто якщо під час партнерства або дружби не звучало жодної скарги. У цьому контексті мене вже не раз дивував той запал, з яким деякі люди називають себе щирими та чесними, але одночасно не наважуються відкрито погово-рити з власним партнером або з доброю подругою.

Ушанування цієї стратегії. Ти робиш усе можливе, щоб тебе любили і визнавали, неймовірно стараєшся показувати тільки свої найкращі сторони, умієш дуже добре пристосову-ватися та маєш високий рівень самоконтролю.

Перша допомога. Твоя тіньова дитина у відчаї. Вона вірить, що мала б стати іншою, щоб її полюбили. Поясни їй, що це нісенітниця. Твій внутрішній дорослий має ставитися до неї

120

з особливою любов’ю та доброзичливістю, щоб вона наважи-лася активніше відстоювати себе. Спробуй почати з невелич-ких ситуацій, у яких ти наполягатимеш, щоб прислухалися до тебе, твоїх думок і бажань. Тебе здивує, наскільки добре це сприймають інші люди.

Ми щойно розглянули найважливіші захисні стратегії. Як я писала спочатку, важливо, щоб ти визначив/-ла свої індиві-дуальні стратегії захисту, яких тут, можливо, не наведено. Сподіваюся, вже зрозуміло, що саме захисні стратегії — часто справжня причина наших проблем. Тому виконай таку вправу:

Вправа: знайди свої захисні стратегії

Цілком можливо, що для кожної сфери свого життя ти використовува-тимеш окрему захисну стратегію. Наприклад, якомога ідеальніше вико-нуючи всі вимоги, захищаєшся від нападів у професійному житті, а в осо-бистих стосунках часто даєш волю своїм емоціям і «доскіпуєшся». Проте часто трапляється так, що ми маємо набір типових захисних стратегій, які використовуємо для всіх складних ситуацій і проблем. Приміром, перфекціоністи зазвичай прагнуть досконалості в усіх сферах свого життя. Хтось реагує на більшість проблем ігноруванням чи відступом. Тому ми часто сприймаємо наші захисні стратегії та стратегії інших людей як певну рису характеру. Наприклад, коли хтось захищається відступом або вдається до рольових ігор, його називають замкнутим. Так само й нар-цистична захисна стратегія тісно асоціюється з особистістю цієї особи.

Більшість людей також дотримуються одного-двох постулатів, які вже за своєю суттю є захисною стратегією, наприклад «Я маю бути люб’язним/-ою і слухняним/-ою!» або «Я не маю права на помилку!».

Щоб швидко визначити свої основні захисні стратегії, можеш просто уявити собі дві-три ситуації за останні кілька тижнів, коли ти почував-ся/-лася незручно й думав/-ла: «У мене проблема!» Чи це конфлікт на

121

роботі, чи ситуація з твоїм партнером, який тебе рознервував, роздра-тував або вибив із колії. За допомогою цієї невеликої вправи ти швидко згадаєш, які ситуації типові для тебе й завжди створюють тобі труднощі. У такий спосіб ти дуже чітко побачиш свої захисні стратегії. Ти переходиш до нападу? Відступаєш? Пристосовуєшся?

Будь ласка, занотуй біля ніг намальованого дитячого силуету свої особисті захисні стратегії (див. ілюстрацію на передньому форзаці). Сформулюй їх повними реченнями та якомога конкретніше. Наприклад, пиши не просто «Відступ», а «Я уникаю конфліктів». Чи «Я кружляю довкола теми й приховую свою думку», чи «Я втікаю в інтернет». За-звичай захисні стратегії найкраще описувати конкретним типом пове-дінки. Вони — частина наших дій. Тому формулюй свої індивідуальні захисні стратегії так: «Я йду в майстерню й кручу деталі машини», або «Я йду на закупи», або «Я вигадую історії, обманюю».

Записавши свої захисні стратегії на дитячому шаблоні, ти маєш перед собою частину власної психічної програми, яка постійно створює тобі проблеми, — свою тіньову дитину.

ТІНЬОВА ДИТИНА ЗАВЖДИ ПОРУЧ

Як я вже казала, усі проблеми в нашому житті, до яких ми безпосередньо причетні, можна простежити до тіньової дити-ни. Нічого більше за цим не стоїть. Завжди йдеться лише про тему та її варіації. Однак більшості людей важко в це повірити. І справді, нелегко усвідомити, що за нашими, здавалося б, та-кими різними та складними проблемами переважно ховаєть-ся тіньова дитина з її простими постулатами. Я щоразу бачу це на сеансах зі своїми клієнтами.

Наприклад, на свій десятий сеанс терапії приходить Біллі (27 років) і розповідає мені про проблему, яку минулого тиж-ня мала зі своєю найкращою подругою. А коли після того я їй

122

кажу, що це все вже написано на її дитячому шаблоні, вона щиро дивується. Ми знову переглядаємо її постулати та захис-ні стратегії, і тоді їй (знову!) наче полуда спадає з очей, що насправді це чергова варіація однієї й тої самої теми. У її ви-падку — через відчуття «гіршості» її тіньової дитини, яка ще й живе за постулатом «Я роблю недостатньо», вона відчуває образу навіть за найменшу критику і реагує на неї відступом.

Хоч я вже познайомився/-лася зі своєю тіньовою дитиною, усе одно легко можу забути про неї в повсякденному житті, а тому відразу не вловлюю, що знову бачу світ її очима і дію за старим шаблоном. Тобто деколи ти настільки втрачаєш себе з поля зору, що потрапляєш у пастку власних проєкцій.

ТИ ВЛАСНОРУЧ ТВОРИШ СВОЮ РЕАЛЬНІСТЬ!

Якщо хочеш вийти зі своєї дитячої програми (читай: хочеш стати щасливішим/-ою), то мусиш визнати той факт, що ви зі своєю тіньовою дитиною та її постулатами створюєте власну реальність. Тобто твої проблеми — якщо це не справжні удари долі — випливають із суб’єктивного сприйняття себе та свого оточення. Усе, що тобі тепер потрібно зрозуміти: ти маєш право самостійно формувати своє сприйняття, думки та почуття. Імовірно, ти не віриш мені. Адже нам часто здаєть-ся, що наші почуття сильні та неминучі. Ми з дитинства звик-ли, що є лише одна реальність — наша. Тому тепер свідомо пам’ятай про те, як сильно твої негативні постулати вплива-ють на твої почуття і як глибоко твої захисні стратегії прони-зують твою повсякденність.

Чому ці дитячі програми проникають так глибоко та діють як суб’єктивні окуляри? Наш мозок так вчиться: що частіше ми обдумуємо щось, виконуємо дію, відчуваємо почуття, то

123

реальніше воно стає і глибше вкорінюється в розум та свідо-мість як нейронна ланка стимулу-реакції. За постійного по-вторення думок, почуттів і дій нейронні зв’язки в нашому мозку сполучаються в дедалі ширші автобани даних, тоді як для альтернативних думок, почуттів і дій у кращому разі за-лишається невеличка протоптана стежка.

Тож ще раз: ти власноруч твориш свою реальність, і цей процес відбувається автоматично й несвідомо так довго, поки ти цього не усвідомиш. Якщо ж урешті зауважиш цей процес, то зможеш змінити свою реальність, а разом із нею і свої думки, почуття та дії. Це — результати актуальних дослі-джень мозку, а не езотерика. А як впровадити ці зміни та сформувати свою реальність конструктивно та в належний спосіб — про це поговоримо в наступних розділах. Однак перш ніж перейти до світлої дитини та її золотих стратегій, варто спершу прийняти, втішити і, можливо, навіть зцілити бідну, травмовану тіньову дитину.

ЗЦІЛИ СВОЮ ТІНЬОВУ ДИТИНУ

У житті найбільше страждань спричинюють хвилювання про те, що ми ухвалили хибне рішення, помилилися. У нас укорі-нено сильне прагнення бути «правильними», діяти правиль-но. Ми не вміємо легко пробачати помилки. Однак багато людей не тільки картають себе через неправильні рішення, а й самих себе вважають помилкою. Вони підсвідомо відчува-ють, що роблять недостатньо й мали б бути інакшими. Це почуття випливає з тіньової дитини та її негативних постула-тів. Бідна дитина. Вона животіє собі в тіні та вважає себе не-правильною. А ще думає, що дорослий (читай: внутрішній дорослий) її не розуміє і відштовхує. Так самої як колись, можливо, її не розуміли мама й тато (та/або інші діти). Що менше вона відчуває, як її приймають і люблять, то гірше почувається. Час їй побачити твою втіху та розуміння.

У наступних розділах я хочу показати тобі кілька практич-них вправ, за допомогою яких ти зможеш зцілити або при-наймні розрадити свою тіньову дитину. Як я вже казала, дуже важливо, щоб ти й твій внутрішній дорослий постійно нага-дували собі, що всі ці маленькі гидкі постулати та почуття є лише результатом дитячих образів, а не істиною. Можливо, ти ще не до кінця віриш мені, але я зроблю все можливе, щоб ти це усвідомив/-ла.

Тепер уже зрозуміло, що через нашу тіньову дитину та її захисні стратегії ми шкодимо собі, а іноді й іншим людям. Тому дуже важливо відокремити тіньову дитину від «Дорос-лого», щоб ми могли краще регулювати та контролювати себе.

125

Отже, необхідно, щоб ми знову й знову ловили себе, коли відчуваємо та діємо з позиції нашої тіньової дитини. Адже тільки коли нам вдається себе впіймати, ми здатні вийти з ре-жиму тіньової дитини й перемкнутися на стан «Дорослого». Тому наведені нижче вправи насамперед стосуються регулю-вання нашого сприйняття, мислення та почуттів. Інакше ка-жучи, йдеться про самоуправління.

Важливо, щоб ти сам/-а взяв/-ла на себе відповідальність за свій процес змін, а це означає, що ти маєш активно виконувати вправи й практикувати їх у своєму повсякденному житті. Що частіше ти це робитимеш, то більше закарбовуватимуться у тво-єму мозку нові програми й позитивні почуття. Це наче вивчати танець: спершу багато концентруєшся й трохи втомлюєшся, проте із часом пам’ять тіла дедалі краще фіксує рухи, аж поки врешті-решт ті не стають повністю автоматичними.

Вправа: знайди внутрішніх помічників

На одному з моїх семінарів учасник сказав, що йому дуже важко все зно-ву і знову робити самому. Він просто хотів би, щоб у деяких важких ситу-аціях хтось був поруч. На що моя добра подруга й співтренерка Карін відповіла, що він аж ніяк не мусить боротися на самоті. А тоді розповіла про свою подругу Рамі, яка народилася в Камеруні й переїхала із сім’єю до Німеччини ще маленькою дитиною. Тепер вона успішна бізнес-леді. Коли Рамі йде на переговори зі своїми німецькими та міжнародними діло-вими партнерами, вона ніколи не робить цього сама. За нею стоять: бабу-ся, голова родини, дід, староста племені, дядько, знахар її рідного села. Ця ідея дає їй сили, необхідні для захисту від упереджень через колір її шкіри, які, на жаль, досі побутують серед деяких партнерів під час переговорів.

Я вважаю це самозміцнення таким очевидним і неймовірним, що пе-редаю його ще й тобі: знайди для себе внутрішніх помічників і прихиль-ників, які підтримають тебе в складних ситуаціях. Можливо, це лише одна

126

людина — або ціла команда, як у Рамі. Можеш уявляти собі цілком ре-альних людей, навіть якщо вони вже померли, або ж отримати допомо-гу від фантастичних істот, як-от казкові феї чи Супермен. Нехай твої помічники постануть із твоєї уяви. Можливо, ти шукаєш різних помагачів для різних ситуацій — залежить від їхніх здібностей і твоїх потреб.

Завжди, коли тобі потрібна підтримка, уявляй, що вони поруч і су-проводжують тебе. Звісно, і під час виконання наведених нижче вправ.

Вправа: зміцни свого «Дорослого»

Щоб зцілити свою тіньову дитину, тобі потрібен сильний внутрішній до-рослий, який забезпечуватиме тобі опору. Власне, він має зрозуміти, що твої негативні постулати — це просто результат дитячих образів. Наш раціональний розум має здатність мислити логічними аргументами. Аргу-менти — це як опорна конструкція, за допомогою якої ми можемо зміц-нитися й знайти безпеку. До цього я повертатимуся знову і знову. Але спершу наведу кілька аргументів або фактів, які ти маєш тримати в полі зору, щоб трохи відокремити власну тіньову дитину від свого «Дорослого»:

• Жодна дитина не народжується поганою. Діти не можуть бути

поганими людьми.

• Діти можуть дратувати й виснажувати, але це не зменшує їхньої

цінності. Обов’язок батьків, перш ніж вони стануть батьками, — подумати, чи хочуть вони взяти на себе стрес батьківства.

• Діти навіть зобов’язані дратувати. Тому що насправді вони досить

безпомічні й змушені в якийсь спосіб переконати дорослих задо-вольнити їхні важливі потреби. Зрештою, їхня програма — «Ви-жити! Вирости! Всього навчитися!».

• Якщо батьки перевантажені вихованням дітей, то їм варто звер-

нутися по допомогу. Діти тут зарадити не можуть.

• Дитина має право на задоволення своїх емоційних і фізичних

потреб. Відповідальні за це її батьки.

127

• Почуття та потреби завжди нормальні й правильні, навіть якщо

дитині ще треба навчитися не сигналізувати про кожне почуття та потребу, щойно вони виникають.

• Завдання батьків — розуміти почуття та потреби своєї дитини.

А дитина не зобов’язана розуміти почуття та задовольняти потре-би своїх батьків.

• Завдання батьків — любити свою дитину й давати їй зрозуміти,

що вона в цьому світі бажана, проте дитина не мусить поводити-ся якось по-особливому, щоб батьки її любили.

• Багато рис характеру, які в дітей окреслюють як «важкі» (різні

інтереси, домагання свого тощо), у дорослих вважають позитив-ними та важливими. Тому ще одне завдання батьків: притримати ці характеристики на майбутнє та спрямувати їх у правильне рі-чище. Хто їх просто придушує, той сам собі видає довідку про власну неспроможність.

На основі твоєї особистої історії та твоїх постулатів ти можеш само-стійно обдумувати такі речі, які пасуватимуть до твоєї ситуації. Тож тренуйся висловлюватися аргументовано. Як я вже казала, аргументи дають твоєму внутрішньому дорослому силу й опору.

Добра порада: спробуй привчити себе щоразу, коли про щось думаєш або говориш, завжди трохи віддалятися від своєї проблеми, цілеспрямо-вано уникаючи таких думок, як: «Я боюся, що мене відкинуть, покинуть, висміють тощо». Натомість думай: «Тіньова дитина в мені боїться...» Я ча-сто практикую це з моїми клієнтами, і це справді допомагає встановити невелику дистанцію між тобою та твоєю проблемою. Це формулювання заважає цілком і повністю ототожнити себе зі своєю тіньовою дитиною.

Вправа: прийми тіньову дитину

Один із психологічних законів звучить так: що більше стресу й наван-таження ми відчуваємо, то більше боремося із собою. Багато людей

128

животіють у постійній самоборотьбі. Це виснажливо й безрезультатно. Прийняти себе — необхідна передумова для розслаблення і подаль-шого плідного розвитку. Щоб уникнути непорозумінь, наголошу: при-йняти себе не означає вважати себе ідеальним. Це означає сказати «так» тому, що є в тобі. Це протилежність ненависті до себе та само-обману. Це означає, що я приймаю свої почуття — як позитивні, так і негативні — як належні до мене. Дозволяю собі їх відчути. А ще — визнаю і свої сильні сторони, і свої обмеження. Бо тільки визнавши їх, зможу прийняти і, якщо захочу, працювати над ними далі. Насамкінець прийняти себе означає не стояти на місці.

Для виконання цієї вправи заплющ, будь ласка, очі та встанови вну-трішній зв’язок зі своєю тіньовою дитиною. Тобі вдасться, якщо повторю-ватимеш у думках свої негативні постулати й постараєшся їх відчути. Мож-ливо, ти зможеш викликати свою тіньову дитину і в легший спосіб, якщо просто подумаєш про ситуацію, у якій вона була або є дуже активна. Це може бути ситуація з твого дитинства, коли ти відчував/-ла сором, нерозу-міння, самотність або несправедливість, або ж ситуація з твого дорослого життя, у якій твоя тіньова дитина почувалася жахливо. Відчуй усе. Імовір-но, поруч із тобою виринуть твої давні супутники: страх, невпевненість, сум, тиск чи гнів. Налагодь зв’язок зі своїми почуттями, глибоко, аж у живіт, вдихни й скажи собі: «Так, це вона, моя тіньова дитина. Отже, моя люба тіньова дитино. Тепер ти просто можеш бути поруч. Я вітаю і приймаю тебе».

Побачиш: що більше ти її прийматимеш, то спокійнішою вона стане. Адже відчує, що її побачили, зрозуміли та не відкинули.

Вправа: «Дорослий» втішає тіньову дитину

У цій вправі ми підемо трохи далі. Тут ідеться про те, щоб твій «Дорос-лий» пояснив тіньовій дитині, що негативні постулати й почуття вини-кають через неправильне програмування.

Під час цієї вправи внутрішній дорослий має ставитися до тіньової дитини дуже доброзичливо, по-батьківськи. Можливо, буде простіше,

129

якщо поставити перед собою свою стару дитячу фотографію. Якщо тобі важко по-доброму ставитися до своєї тіньової дитини, то уяви якусь маленьку, сумну, налякану дитину. Можливо, вона боїться, що інші діти не захочуть з нею бавитися. Як ти втішиш її? Скажеш: «Пере-стань розпускати нюні, ти, нікчемо мала»? Чи, взявши за руку, підба-дьориш її і підеш із нею до інших дітей? Імовірно, останнє. Ти також можеш перенести це доброзичливе, привітне ставлення й на спілкуван-ня зі своєю тіньовою дитиною. Тому вправляйся в доброзичливості до самого/-ї себе. Доброзичливість — це не тільки суть будь-яких між-людських стосунків, а й дуже важлива риса, щоб помиритися із собою та своєю тіньовою дитиною.

Із цієї доброзичливої внутрішньої позиції заговори до тіньової ди-тини дуже дружнім голосом. Можеш спокійно говорити вголос, зазви-чай це ще ефективніше. Однак якщо почуваєшся трохи дурнувато, прокажи свою промову подумки.

1. Внутрішній дорослий тепер пояснює тіньовій дитині, як колись

було з мамою і татом. І це звучить приблизно так (звісно, ти роз-повідаєш власну історію): Моє любе, бідолашне сонечко. Тоді тобі було нелегко з мамою і татом. Мама завжди була дуже втомлена й перевантажена. І вона часто хворіла. У тебе завжди було відчут-тя, що мамі вже все обридло. Тому ти завжди був/-ла дуже ми-лий/-а і слухняний/-а, щоб не обтяжувати її ще більше. Але ти ніколи не міг/могла по-справжньому її ощасливити. Здебільшого вона була сумна. І тато тобі теж нічим не допомагав. Він завжди нарікав на маму й часто ще й на тебе. Але коли в нього був гарний настрій, то він міг бути смішним. Тоді ти по-справжньому була щаслива й палко бажала, щоб він зберіг той гарний настрій. Але це ніколи не тривало довго, потім він знову сварився з мамою. І позаяк мама й тато були такі нещасні одне з одним, а отже, постійно напружені й перевантажені, це підвело тебе до непра-вильних висновків. Ти думала: «Я роблю недостатньо», «Я завжди

130

маю бути люб’язною і слухняною», «Я тягар» (тут ти перелічуєш основні постулати, які для себе визначив/-ла).

2. Коли ти розмовляєш зі своєю дитиною, то використовуй, будь

ласка, слова з дитячої мови, щоб твоя внутрішня дитина справді відчувала, що звертаються саме до неї. Наприклад, якщо твоя мама прагнула домінувати, то не вживай слово «домінувати» — адже це доросла мова. Переклади його на дитячу, скажи, напри-клад, що мама завжди хотіла «командувати». Такі слова, як «де-пресивний» або «агресивний», — це також не дитяча мова, їх варто перекласти на «сумний» і «злий».

3. Наступний крок — донести до твоєї дитини найважливіше по-

слання, а саме: вона ні в чому не винна і, якби мама з татом не були такі перевантажені, мала б цілком інші переконання. Наприклад, ти міг/могла б сказати щось на кшталт цього: Мені дуже важливо, щоб ти зрозуміла, що ні в чому не винна! Непра-вильно чинили мама й тато, а не ти! І якби мама з татом не були в такому стресі або навіть якби ти мала інших батьків, ти б знала, що цілком достатньо бути такою, як ти є. Ти б знала, що вони дуже пишаються тобою. І люблять тебе, навіть коли ти неслухняна й прямо кажеш, що чогось хочеш. І, звісно, тобі дозволено час від часу бути тягарем. Вони з радістю дбають про тебе, коли ти їх потребуєш.

Сформулюй речення так, щоб вони пасували до тебе, твоїх

проблем і негативних постулатів. Тут не йдеться про те, щоб ти дослівно взяв/-ла цей текст, а щоб ти зрозумів/-ла принцип. Через режим «Дорослого» ти пояснюєш тіньовій дитині, що її постула-ти можуть бути які завгодно, але в жодному разі ніяк не відобра-жають її реальної цінності.

Виконуй цю вправу, навіть якщо в тебе було переважно щасли-

ве дитинство і твої батьки припустилися лише кількох помилок. Приміром, можна почати розмову, пояснивши своїй тіньовій ди-тині: «Моя дорога тіньова дитино, мама й тато багато чого зробили

131

правильно, і ми дуже щасливі з ними, тільки деколи вони мали б трохи більше [...]/трохи менше [...]».

Дуже важливо подбати про те, щоб відтепер твоя тіньова дитина більше не керувала твоїми діями. Можливо, вона й боїться, і зневірена, і вважає за краще тікати чи атакувати. Але саме дорослий визначає, що робити. Це як у реальному житті з маленькими дітьми. Якщо дитина боїться йти до стоматолога, то люблячі батьки візьмуть її за руку й допомо-жуть подолати страх перед візитом. Однак не дозволять дитині взяти гору, скасувавши прийом у лікаря. А також за-боронять прогуляти школу, якщо в дитини раптом нема бажання туди йти. Так само і з тіньовою дитиною: ти вислу-ховуєш її та дозволяєш розповідати про свої страхи й клопо-ти. Але, зрештою, саме ти зі своїм раціональним розумом вирішуєш, що треба робити.

До речі, розмовляти зі своєю тіньовою дитиною потрібно часто, знову й знову, аж поки нарешті до неї не дійде. І не потрібно щоразу вести довгі розмови. Наприклад, якщо ти десь у своєму повсякденні зіткнувся/-лася зі складною ситу-ацією і ловиш себе на тому, що знову занурюєшся у нега-тивні постулати або тебе поглинає почуття страху, гнів чи відчай, то іноді просто достатньо подумки погладити свою тіньову дитину по голові, щоб втішити, підбадьорити або заспокоїти її. Або ж утішити та підбадьорити її кількома сло-вами. Цим жестом ти встановлюєш невелику відстань між програмою дитинства і дорослою реальністю. Як наслідок, програма перестає запускатися автоматично. Через цю не-велику відстань між сприйняттям тіньової дитини і внутріш-нім дорослим у тебе виникає нагода самостійно проаналізу-вати якусь життєву ситуацію. А це вже шанс ухвалити нові рішення щодо своєї поведінки.

132

Вправа: перепиши старі спогади

Як нам уже відомо, досвід, який ми пережили з батьками чи іншими близь-кими людьми, залишає в нашій пам’яті сліди. Цей фільм зі спогадами кодується в нашому мозку за допомогою сполучень нервових синапсів. Іноді досить маленьких тригерів, щоб повністю поринути в старі спогади, навіть якщо вони свідомо не виринуть у нашій пам’яті (я згадую Міхаеля та забуту ковбасу). Деякі спогади так глибоко закарбовані в нашому моз-ку, що ми знову й знову миттєво повертаємося до своїх старих моделей. Проте ми можемо переробити ці фільми, адже наш мозок погано розрізняє вигадку та реальність. Нам потрібно всього лиш уявити собі стресову си-туацію, наприклад майбутній іспит, щоб нас охопив страх. Так само можна використати силу своєї уяви, щоб заново відтворити негативні спогади. Отже, чисто технічно є можливість переписати їх. Це допомагає старим ранам самостійно загоїтися. Переписуючи спогади, ми трохи змінюємо минуле, а разом з ним і негативні почуття, які воно викликає. Як казав Еріх Кестнер, «для гарного дитинства ніколи не пізно».

Наведену нижче вправу взято зі схемотерапії, і я запозичила її з од-нойменної книжки Ґітти Якоб і Арнуда Арнтца. Напевно, ти можеш при-гадати принаймні одну, якщо не більше, ситуацію зі свого дитинства, яка була щонайменше «неприємною» або ж узагалі призвела до депресії, страху чи, у найгіршому разі, завдала травм. Це можуть бути ситуації, типові для способу виховання твоїх батьків чи інших близьких осіб.

1. Знайди, будь ласка, конкретну ситуацію з дитинства, яка пов’яза-

на з образами твоєї тіньової дитини. Якщо цей спогад викликає дуже гнітючі почуття, то не потрібно повністю в нього занурюва-тися. Наприклад, якщо хтось із батьків жорстоко до тебе ставив-ся, достатньо просто уявити, як він/вона піднімає руку, — не по-трібно прокручувати всю сцену. Але необхідно використати так звану «польову перспективу», тобто дивитися на себе в цьому спогаді не ззовні, а очима дитини, якою ти тоді був/-ла.

133

2. Відчуй те ж саме, що ти відчував/-ла в цій ситуації, — хоча, як

я вже казала, не потрібно надто заглиблюватися в це почуття. Тож якщо ти, наприклад, відчував/-ла страх, достатньо, щоб у спогадах він охопив тебе зовсім трохи.

3. Використавши фантазію, уяви, як тобі в цій ситуації хтось допоміг.

У такий спосіб ти дозволяєш з’явитися на сцені помічнику і ви-брати можеш кого завгодно. І реальну людину, як-от дорогу тітку чи бабусю, і вигадану особу, як-от Супермена чи казкову фею. У цій вправі немає обмежень для твоєї фантазії. Навіть ти сам/-а у своїй дорослій подобі можеш з’явитися й втрутитися. Нижче я наводжу кілька порад, як переписати для себе цю ситуацію.

• Якщо твоя близька особа була в стресі та роздратована, уяви, як

з’являється помічник і каже їй, що вона не має так із тобою пово-дитися. Цю особу відправлять на психотерапію, а добра фея від-тепер завжди поруч із тобою, щоб захистити.

• Якщо ж близька особа погрожувала тобі, уяви, як приходить

поліція або герой бойовиків і замикає її.

• Якщо близька особа часто сумувала і впадала в депресію, через

що ти ще дитиною мав/-ла доглядати за нею, то приходить пра-цівник служби у справах дітей, організовує догляд за мамою чи татом, який/-а потребує допомоги, а тебе відпускає бавитися. Крім того, дитині можна знайти надійну та дбайливу близьку людину — знову ж таки взяту з реального чи уявного світу.

• Якщо близька людина була дуже сувора та вимоглива, хай твій

помічник пояснить їй, що діти заслуговують на похвалу, хай на-вчить її емпатії до дитини. Так близька людина дістає тренера, який постійно перебуває поруч, захищаючи у такий спосіб дитину.

Отож усіма засобами своєї фантазії ти можеш створити собі гепі- енд. Звісно, ця вправа також чудово підходить для боротьби з гнітю-чими спогадами, які не стосуються твоїх батьків.

134

Вправа: прив’язаність і безпека для тіньової дитини

Ця вправа ґрунтується на потребах дітей і дорослих у любові та прив’язано-сті. Зміцни у своїй уяві позитивний досвід спілкування, який ти мав/-ла з батьками чи іншими близькими родичами. Ще раз поринь у дуже красиві, близькі, люблячі, приємні та ніжні моменти, які пережив/-ла зі своїми близь-кими. Пірни в ситуацію і дай простір відчуттю затишку, безпеки та турботи. Відчуй зв’язок, відчуй, що в цей момент ти був/-ла бажаний/-а і тебе любили.

Якщо не пам’ятаєш близьких моментів з батьками чи родичами, то знайди собі уявних батьків. Нехай твоя уява подарує тобі батьків, які були тобі потрібні в дитинстві, — це можуть бути реальні люди, як, наприклад, батьки доброї подруги. Або фантастичні персонажі. Заплющ очі й дозволь своєму несвідомому подарувати тобі люблячих батьків.

Уяви, які радісні та щасливі твої нові батьки поруч із тобою. Нехай вони поводяться так, як ти цього хотів/-ла в дитинстві. Подаруй собі нову оселю. Тепер ти зможеш викликати своїх нових батьків у будь-якій ситуації, у якій ти їх потребуватимеш.

Вправа: напиши своїй тіньовій дитині листа

Під час цієї вправи буде корисно, якщо ти поставиш перед собою свою стару дитячу фотографію. А тоді напиши своїй тіньовій дитині листа — так, як би його старанно вивела добра мама чи уклав добрий тато, яка/-ий піклується про дитину й хоче її розрадити. Наприклад, так:

Моя дорога маленька Ріккі,

ти дивовижна дівчинка, і я тобою дуже пишаюся. Мені дуже

шкода, що ти завжди так переживаєш за свою фігуру. Для мене тобі

зовсім не потрібно бути ідеальною. Я люблю тебе — такою, як ти є.

І бачу в тобі багато прекрасного! У моїх очах ти наймиліша дівчинка,

яку я знаю. Тому перестань, будь ласка, порівнювати себе з моде-

лями на телебаченні та в журналах. Краще піди на вулицю та в ба-

135

сейн, глянь навколо, щоб урешті побачити, що зовсім мало жінок

і дівчат мають такий вигляд, як у модному журналі. Тож не дуркуй.

Твоя безмежно любляча велика Ріккі

Ще один приклад:

Мій дорогий Юрґене,

ти завжди через усе хвилюєшся. Завжди так страшенно боїшся

невдач або ж скотитися вниз соціальними сходами. Тому постійно

газуєш на повну силу — як на роботі, так і у вільний час. Тож кажу

тобі, що не потрібно так себе виснажувати. Достатньо й того, який

ти є. Ти й далі добре виконуватимеш свою роботу, навіть якщо тро-

хи розслабишся. Усі ці твої немудрі постулати на кшталт «Я роблю

недостатньо» чи «Я мушу впоратися сам» родом із минулого, від

мами й тата. Я думаю, тоді тобі теж було нелегко. Мама завжди була

в стресі, а тато майже ніколи не бував удома. Ти неймовірно старав-

ся ощасливити маму. Але тобі це ніколи не вдавалося. Вона завж-

ди була дуже виснажена і нещасна. Тоді ти подумав, що маєш

стати ще кращим хлопчиком. Тому так старанно вчився в школі.

Але глянь тепер: ти ж не винен, що мама завжди була в такому

поганому настрої! Їй треба було тоді попросити про допомогу,

найкраще — пройти психотерапію. Зрештою, вона постійно була

така перевантажена, тому що її власна тіньова дитина також від-

чувала невпевненість. Мама теж завжди думала, що робить зама-

ло. Але ти ж нічого не міг із цим вдіяти! І тепер світ має зовсім

інакший вигляд. Ми дорослі та вільні! Дозволь нам нарешті насо-

лоджуватися життям! Не завжди потрібно бути найкращим. Роз-

слабся й повернися на футбольне поле: тобі ж там завжди подо-

балося. Постарайся отримати більше задоволення. Це набагато

ліпше вплине на твій настрій, ніж постійна виснажлива праця.

З любов’ю

твій Юрґен

136

Вправа: зрозумій свою тіньову дитину

Ця вправа також допоможе тобі відокремити сприйняття твоєї тіньової дитини від сприйняття твого внутрішнього дорослого, щоб стати віль-нішим/-ою у своїх рішеннях та діях.

1. Під час цієї вправи розглянь конкретну проблему, яку маєш з ін-

шою людиною або із собою. Візьми два стільці й постав їх один навпроти одного. Тоді сядь на якийсь із них і свідомо перемкни-ся в режим своєї тіньової дитини. Говори про свою проблему, але суто з її перспективи. Нехай вона розповість про свої почуття та постулати, пов’язані із цією проблемою. Свідомо послухай, як звучить і відчувається твоя проблема, коли ти розповідаєш і пе-реживаєш її повністю з перспективи тіньової дитини.

2. Потім вийди з режиму тіньової дитини та цілком усвідомлено

перейди в стан внутрішнього дорослого. Щоб «витрусити» свою тіньову дитину, можеш постукати по тілу руками або пострибати. У режимі внутрішнього дорослого ти пересідаєш на інший стілець. Із цієї позиції ти дивишся на тіньову дитину, яка щойно сиділа навпроти, і аналізуєш проблему своїм критичним розумом.

Приклад: Бабсі страждає від панічних атак. Вона боїться сама ходи-ти пішки або їздити від пункту А до пункту Б. Боїться втратити контроль і знепритомніти. Я прошу її повністю злитися з почуттями своєї тіньової дитини і з такої перспективи описати мені свою проблему.

Тіньова дитина: «Коли я уявляю, що виходжу надвір сама, мене від-разу охоплює паніка. Я почуваюся маленькою і безпомічною. Я боюся впасти. Мені тоді було б так соромно. Можливо, я могла б і померти. Ніхто не допоможе мені. Я хочу, щоб прийшла моя мама й була поруч зі мною. Самостійно я цього не подужаю!»

Тепер я прошу Бабсі змінити стільці й повністю ідентифікувати себе з «Дорослим».

137

«Дорослий»: «Я бачу маленьку дівчинку, яка не наважується стати на власні ноги. Об’єктивно з нею нічого не може трапитися: навіть якби вона знепритомніла, що зовсім малоймовірно, перехожі неодмінно б про неї подбали. Ні, я думаю, її справжня проблема полягає в тому, що маленька думає, що вона не дасть собі ради без мами. Тепер мені стає зрозуміло, що вона досі не розірвала зв’язку зі своїми батьками. Вона хоче, щоб хтось піклувався про неї і брав за неї відповідальність. Вона не почувається самостійною — а отже, думає, що зовсім не готова до життя. Думаю, мені потрібно більше про неї дбати. Більше прислуха-тися до того, як вона насправді почувається...»

Завдяки діалогу зі стільцем Бабсі розуміє, що за її страхом самостій-но покинути поріг оселі приховано старі дитячі страхи. Так вона усві-домлює, що колись витіснила зі свідомості свою тіньову дитину, яка прагне уваги та підтримки. Збагнувши це, вона вже здатна проаналізу-вати, чому їй не вдалося відокремитися від батьків та активно працю-вати над тим, щоб стати самостійнішою та більше повірити в себе.

Більшості людей важко по-справжньому відокремити свою внутріш-ню дитину від внутрішнього дорослого. Приміром, з позиції дитини вони говорять мовою дорослих і кажуть речі, яких маленька дитина ніколи б не сказала, і навпаки. Так само було спершу з Бабсі: наведений вище діалог стільців я попередньо підчистила та підсумувала. Скажімо, в режимі тіньової дитини Бабсі казала: «Я знаю, що мої страхи пере-більшені». Однак ця розумна оцінка прийшла від її дорослої особисто-сті. Натомість з позиції дорослого вона казала: «Я просто хочу зарити-ся вдома у свою нірку» — бажання, яке вже йде від тіньової дитини. Можливо, тепер ти спитаєш: а чому ж доросла Бабсі не має відчувати бажання сховатися в нірці? А тому, що воно випливає зі страху її тіньо-вої дитини не дати собі ради у великому світі. Адже доросла Бабсі охоче спілкувалася б з людьми, якби її не охоплював страх.

Насправді зовсім не легко чітко розрізнити, де дитяча частина осо-бистості, а де доросла. Тому, коли перебуватимеш у режимі дитини, переконайся, що справді розмовляєш як дитина й відповідно почуваєшся.

138

А в режимі «Дорослого» пильнуй, щоб аналізувати свою проблему дуже тверезо та беземоційно.

Звісно, цю вправу можна виконати й письмово, так деколи легше розрізнити ці дві частини особистості.

Вправа: три позиції сприйняття

Ця вправа тісно пов’язана з попередньою. Хоч насправді слід спри-ймати її не як «вправу», а як допомогу, щоб структурувати свою ре-альність. Три позиції сприйняття — це, так би мовити, твердий ґрунт, на якому ти здатний/-а давати раду своїм проблемам і регулювати свої почуття. Спершу можеш практикувати їх, фізично змінюючи своє положення в просторі, а тоді поступово перенеси їх у свою голову, щоб завжди та скрізь повертатися до них.