Твори в 4-х томах. Том 3

STORIES

1950 s

THE SHOT

THE FABLE OF THE GOOD LION

THE FAITHFUL BULL

A MAN OF THE WORLD

GET A SEEING-EYE DOG

Переклав Володимир Митрофанов

Український переклад, видавництво «Дніпро», 1981

ПОСТРІЛ

Ми саме полуднували, сидячи біля купального басейну. День був гарячий, навіть як на Кубу, бо вітер з моря зовсім ущух. Але вода у басейні, в затінку дерев, була холоднувата, а як зайти в неї далі, з глибшого краю, то майже холодна.

Я помітив тих двох негрів лише тоді, коли вони підійшли до столика, занесеного від спеки в зелену альтанку. Перед тим я дивився на відображення бамбуку й тополь у воді басейну, а коли звів очі й побачив їх обох, уже біля столика, то зрозумів: я вже не такий уважний, як колись. Того місця, звідки вони наближались, мені не було видно, але я мав би помітити їх, коли вони виходили з-за рогу душової.

Один з них був дуже високий і кремезний, обличчя його я вже десь бачив. Другий був його guardaspaldas. Тобто охоронець, що має оберігати свого хазяїна від пострілу в спину. Йому не треба бути великим на зріст, дуже високим, і він завжди тримається трохи позаду й крутить головою, як ото бейсболіст на подачі, що стежить за гравцями в полі. І в тих guardaspaldas, — так їх звичайно називають, — потім так само болить шия, як і в бейсболістів-подавальників після гри чи в льотчиків-винищувачів, якщо вони лишаються живі після запеклого бою з ворожими літаками.

Той перший, що скидався зовні на збільшеного Джо Уолкотта, приніс мені листа. Лист був від нього самого. Виходило так, що йому добре припекло і він мусить негайно виїхати в одну південноамериканську республіку. Його безпідставно звинуватили в тому, що він нібито був у другій машині під час наскоку, здавна відомого під назвою «спосіб раз-два», в якому двох чоловік убито і п’ятьох поранено. Першою машиною проїжджають повз будинок своїх знайомих, наперед упевнившись, що ті вдома і їх можна заскочити зненацька. Проїжджаючи, стріляють по будинку — просто так, аби тільки дати про себе знати. А коли знайомі, неушкоджені й сповнені справедливого обурення, висипають надвір із зброєю в руках, над’їжджає друга машина, уже з верховодами, які й викошують їх дощенту.

Отож цього чоловіка, як він мені пояснив, безпідставно звинуватили в тому, що він був одним з отих верховодів. Його, мовляв, уже не раз отак безпідставно звинувачували. Він назвався приятелем одного мого знайомого, котрого застрелили на вулиці із тридцятьма п'ятьма центами в кишені і котрий за все своє життя не взяв ніде ані цента чужого й не нажив багатства, навіть бувши на урядовій посаді. Гадаю, ви розумієте, панове, що в наш час це таки неабищо.

Той мій знайомий, що його застрелено, колись був одним з найкращих гравців місцевої університетської команди. Він добре грав у захисті, а як треба, то й у півзахисті. Коли його вбили, він очолював у республіці департамент спорту. За те вбивство так нікого й не покарали. Казали, ніби той мій знайомий і сам легко хапався за зброю, однак я ніколи не чув, щоб він застрелив когось ні за що. У всякому разі, коли застрелили його, в кишені у нього було тридцять п’ять центів, грошей на його ім'я в жодному банку не лежало і зброї при собі він не мав.

То от, цьому чоловікові, що назвався його приятелем і чиє обличчя я вже десь бачив, потрібно було п'ятсот доларів. Я сказав йому: двісті. Сподіваюся, його більш ні в чому безпідставно не звинуватять, поки він не виїде звідси.

А тепер, на тлі оцих «стрель-пострель», я маю намір написати дві тисячі слів про полювання на антилоп, де ви вбиваєте тварину, яка відстрілюватись не може.

Є два способи полювати на вилорогих антилоп, чи навіть три. Один із них — пальнути у вилорога, що унадився ходити коло обгородженого випасу на чиємусь задвірку і почуває себе там як удома. Його підстрілює першого ж дня мисливського сезону якийсь піжон, приваблений у Вайомінг рекламою, що обіцяє: «Антилопу вам гарантовано», — отож він і никає по околиці, шукаючи тієї гарантованої антилопи. Часто-густо вилорогові влучають у черево, і він намагається втекти з подірявленими тельбухами чи перебитою ногою. Та зате ж він просто отам, коло огорожі, панове, і яким чудовим трофеєм буде його голова!

По-друге, на рівнинах і отій перетятій місцевості між Каспером і Ролінсом, штат Вайомінг, на антилоп полюють з військових штабних машин, що вміщують чималенький гурт стрільців, і з джипів, з яких може стріляти всього двоє-троє, і з ваговозів — о, то вже цілі загони мисливців, хоча й вигод ніяких, бо ваговоз і є ваговоз. Та ви ж вирушили по антилоп, братці, то будьте певні, що настріляєтесь досхочу. Всі згадані машини доправлять вас до самих тих страхітливих хижаків, і ви дістанете змогу показати, як влучно — чи невлучно — ви стріляєте. Затамуйте на хвильку віддих, підведіть мушку, проріз чи перехрестя оптичного прицілу вилорогові під лопатку — і спускайте курок. Ото буде трофей, братці, якщо ви добре поцілили, й вибрали найбільшого самця, й не підстрелили замість того самицю, вважаючи її вуха за роги. А ще може бути, що ви тільки прострелили антилопі обидві лопатки, і вона ще жива, й силкуватиметься зіп'ястись, на ноги, дивлячись, як ви підступаєте до неї з ножем. І в очах її ви побачите німе запитання: «Та за що, ж у біса мені така доля?»

І нарешті, третій спосіб полювати у гористій місцевості, пішки або верхи на коні, і тут вам жодної антилопи не гарантовано. Автор цих рядків, багато поміркувавши і визнавши себе з усіх поглядів винним, дійшов висновку, що просто гріх убивати будь-яку некровожерну тварину з іншою метою, ніж на м’ясо. Тепер, коли з допомогою заморожування м’ясо можна зберігати тривалий час, мисливців стало чи не надто багато. Аж так багато, що ви можете вважати себе щасливим, якщо з три дні вашого полювання якийсь бевзь хоч раз не пальне у вас чи у вашого коня. І коли таке станеться, відповідь має бути тільки одна: негайно стріляйте й собі і цільтесь якомога нижче. Бо антилопи, олені та лосі відстрілюватись не можуть, і хоч би який темний у мисливській справі був той бевзь, що пальнув у вас, цю загальновідому істину він знає. А якщо ви й поцілите в нього, сучого сина, це буде всього-на-всього нещасливий випадок на полюванні. Отож відстрілюйтесь, коли у вас стріляють.

Ніколи не підіймайте білого прапорця: вас можуть сплутати з білоголовим орлом. А якщо почнете вимахувати червоною хусткою, що їх ми пов'язуємо на наші стетсонівські капелюхи, відколи мало не всі стали мисливцями, можуть подумати, що то лисиця, або ще й гірше — якийсь підривний елемент. Та досі мені ще не траплялося бачити, щоб хтось стріляв і далі після того, як пальнути йому у відповідь. А надто якщо пальнути низом, цілячи туди, де мають бути його ноги.

Звісна річ, можна вирушити на полювання з мегафоном за плечима, і, коли хтось у вас стрельне, просто гукнути в мегафон: «Гей, брате-мисливцю, не стріляйте, будь ласка! Я з двоногих тварин, що сплачують прибутковий податок, і цього року сезон на нас ще не відкрито… Ви помилилися, друже».

Можна висловитись і коротше, більш по-спортивному: «Спиніться, спортсмене! Це я!»

Та поки разом з ліцензіями нам ще не видають відповідних мегафонів, я маю намір і далі стріляти у відповідь щоразу, як котрийсь брат-мисливець стрельне в мене. Бо то може бути навіть і не брат-мисливець. То може бути якийсь давній знайомий чи товариш дитячих і юнацьких літ.

А тепер — про антилоп у гористій місцевості.

То було кумедне полювання. Зі мною поїхали троє моїх синів, і один з них, Джек, піхотний капітан, що служив тоді у Берліні,— завзятий рибалка; отож йому закортіло половити лосося в Пахсімерої. (Ніякого лосося там ніколи не було). Двоє менших хлопців поділились: один весь час залишався при мені, а другий пристав до тієї Джекової експедиції «По лосося, якого нема».

Ми сподівалися натрапити на великих вилорогів у видолинках ген над межею лісу. Але їх уже хтось сполохав. Так чи ні, а щось було негаразд і, як видно, надовго. Антилопи трималися по узвишшях, бачили нас за добру милю й були збуджені та сторожкі.

Ночували ми внизу, на березі Пахсімерою, в хатині одного старого дивака, якого всі прозивали Ветераном. За тих часів ще не було ДДТ й інсектицидних прискавок, і той Ветеран вигодовував замість худоби надстійкі породи блощиць. Тейлора Вільямса, якому було тоді вже під шістдесят, він називав молодиком, а мене — синком. «Чуєш, синку, — казав він, — з тебе вийде непоганий їздець, та й стріляєш ти добряче, і якщо ти виб'єшся в люди, я пишатимусь тобою».

Або ще: «Чуєш, синку, коли це справді твої хлопці, їм треба чогось випити. — А потім запитував: — То що там у тебе є?»

Ми приїхали туди із Сонячної Долини, штат Айдахо, трохи розм'яклі від купання в басейні, ночей у «Барані», колеса фортуни в Кетчемі; але Ветеран швидко привів нас до тями. Ми піднялися верхи на гребінь пасма, звідки відкривався краєвид аж ген до Середньої розтоки Салмону, на узгір'я, кращих за які я ніде не бачив. Потім спустилися з гребеня, перевалили через гору, тоді повернули назад і пагорбами та видолинками з'їхали вниз до підгір'я, а там і на рівнину. І весь час бачили антилоп; та вони помічали нас за милю й тікали геть з очей. У Тейлора був білий кінь, і Ветеран почав кивати на нього: «Отой молодик на білому коні. Це він розполохав усіх антилоп».

Наш перший день припав на суботу, і ввечері у Голдберзі, де в них якась копальня, як завжди суботніми вечорами, була велика гульня. Хлопці лягли спати в машині, а Тейлор Вільямс, я та ще один з наших, на прізвисько Буйний Білл, що бив і правою, і лівою не гірше за самого Стена Кетчелла, вирушили до Голдберга. Ветеран залишився удома плекати своїх блощиць.

То був шалений вечір, хоч сам я не встряв до жодної бійки. А нагод, як на когось більш войовничого, випадало з добрий десяток. Тейлор ніколи не б’ється, бо йому це вже ні до чого, і я теж намагаюсь уникати бійок. А от Буйний Білл, що доглядав наших коней, визирив-таки собі помічника шерифа з одного сусіднього містечка, який колись чи то посвідчив проти Білла в суді, чи то зробив йому якусь іншу капость. Буйний Білл викликав його надвір і дав йому добрячого гарту. В цьому ділі Буйний Білл мастак, що й казати. За кожним ударом чути було, як у тому шерифовому помічникові щось хряскало. Шерифів помічник відбивався як міг, але то йому була не судова зала. Нарешті щось у ньому хряснуло востаннє, і він сам хряснув додолу. Ми вгамували Буйного Білла, подали першу допомогу шерифовому помічникові й поїхали додому. Після цієї бійки веселощі у Голдберзі якось ураз пригасли.

Другий день був такий самий, як і перший. Тільки тепер антилопи помічали нас за півтори милі, озиралися через свої гарні брунатні спини й пускалися навтіки, показуючи нам білі охвістки. Ми піднялися на гребінь пасма. Потім заблокували кілька видолинків і об’їхали їх з усіх боків. Ми прочесали вздовж і впоперек усю гору, скрадаючись там, де антилопи не могли нас бачити; злазячи з коней і видираючись на узвишшя й звідти оглядаючи схили в бінокль.

Ми їздили нагору, згори, довкола гори. На той час нас тільки й було: Джіджі, мій найменший син, що їздить верхи так, наче в сідлі й народився; Тейлор Вільямс, старий полковник із Кентуккі, здатний за триста ярдів покласти вас на місці з позиченої гвинтівки; Ветеран, що його треба було триматися з навітряного боку, бо, мабуть, саме отой його дух і розігнав усіх антилоп; і нарешті я, на добрячій кобилі, що мала в голові чи не більше за мене. То була стара ковбойська конячина.

Отак минув другий день, і коли ми спустилися на глинясту береговину, а там і на прибережну рінь, і, переїхавши дерев'яний місток, опинились у тополиному гаю, на небі вже світив місяць. Хороше було того вечора, злізши з коней, сидіти у Ветерановій хатині й слухати розповіді нашого безрибного рибалки, а що ми привезли з собою лимонів, то ще й попивали віскі з лимонним соком. Ветеран сказав, що зроду не пив мішаних напоїв, але цього разу вже покуштує.

— Скільки вам років, Ветеране? — спитав я.

— Синку, — відказав він, — коли на річці Літл-Біг-Горн убили генерала Джорджа Армстронга Кастера, я вже й тоді був у літах.

То була зовсім неможлива річ, і я спитав Ветерана, скільки, на його думку, років Тейлорові.

— Він ще юнак, — сказав він.

— А мені скільки? — спитав я.

— Ти й зовсім зелений.

— Ну, а мої хлопці?

— Ніякі вони не твої, крім отого, котрий разом із сідлом зліплений.

— А звідки ви родом, Ветеране?

— Про те лиш бог знає. А я забув.

— Ви коли-небудь були у Монтані?

— Аякже.

— А у Вайомінгу?

— Був, ще за війни з індіанцями, ми тоді тягали колоди до форту.

Це теж було неможливе, і я спитав його, чи знав він Тома Горна.

— Чи знав я Тома? Та я ж сам чув, як він промовляв з помосту, коли йому накидали на голову каптур… ні-ні, брешу, на Тома каптура не накидали… То ось що він сказав: «Панове, у цьому житті мені вже потрібні тільки важкі черевики та ще — щоб добряче смикнуло. А всім моїм ворогам я прощаю. Амінь». Люди кругом плакали, тільки Том не плакав. Стояв собі на помості, і видно було, що він не такий, як усі. Одначе бажав він лише важких черевиків та доброго посмику, щоб зашморг міцніше затягся. Бо то найгірше, що може бути, — коли зашморг не затягнеться як слід. Я не раз бачив, як ото вішають, з самого малку, і воно справді погано. І для тих, кого вішають, і для інших. Це просто насильство, тільки дозволене законом.

Наступного дня ми зібралися вдосвіта: коні стояли засідлані, рушниці в чохлах приторочені напохваті, і тільки Буйний Білл ховав збиті руки й був ніби засоромлений. Ми знали, що той шерифів помічник у бійці нічого не вартий, і Білл серед ночі раптом згадав про це. Йому стало гидко на душі, бо сам він був справжній боксер і міг битися з ким завгодно. До того ж він зламав шерифовому помічникові щелепу — ми всі чули, як вона хряснула. І тепер збиті руки весь час йому про це нагадували. На полювання з нами він не поїхав. Лишився при хатині та оборі каратися через ту щелепу.

Отож ми вирушили на світанку, коли над рівниною ще не розвіявся туман, і побралися нагору заростю шавлії.

— Що ви скажете, полковнику? — спитав я Тейлора.

Джіджі спав у сідлі, полишивши все інше на свого коня.

— Гадаю, сьогодні ми їх таки заскочимо, — відказав Тейлор. — Ми в них ні разу не стріляли, а сьогодні вже третій день, і вони до нас помалу звикають, тож деякі великі самці уже навряд чи тікатимуть. Вони не знають, що ми таке, а цікаво ж дізнатися.

Ми робили те саме, що й у попередні дні: вибрались нагору, обнишпорили видолинки, западини й узвишшя, а тоді рушили вниз і навскоси схилом.,

Тоді ми й натрапили на табунець антилоп, які чи то спали, чи то паслись у видолинку, і дорога до втечі в них була тільки одна. Я зіскочив з коня й видобув із чохла свій добрий старий штуцер. Ми спускалися вниз, маючи їх попереду. І тоді я побіг навперейми. До того місця, де вони мали вискочити з видолинка, було ярдів двісті чи двісті п'ятдесят. І коли вони вимчали табунцем на край узвишшя, я вибрав найбільшого вилорога, повів мушку поперед нього, а тоді легенько натиснув спусковий гачок, і куля перебила йому карк. То був напрочуд вдалий постріл.

Ветеран сказав:

— Ач поганець. Я ж таки знав, синку, що колись із тебе будуть люди.

Тейлор спитав:

— А ви хоч знаєте, скільки пробігли і з якої відстані стріляли? Ось я піду виміряю кроками.

Мені було до того байдуже, бо мисливцям однаково ніхто ніколи не вірить, а вся втіха — коли ото біжиш, і силкуєшся погамувати в грудях серце, і затримуєш віддих, набравши чистого, п'янкого повітря, і ведеш мушку попереду цілі, і водночас легенько натискаєш гачок.

Оце і все оповідання про антилоп.

КАЗКА ПРО ДОБРОГО ЛЕВА

Колись, за давніх давен, був собі лев, що жив в Африці разом з іншими левами. Всі інші леви були лихі і день у день жерли зебр, антилоп та всяку іншу звірину. Часом ті лихі леви жерли й людей. Вони жерли і суахільців, і умбулів, і вандоробів, а найдужче полюбляли індійських купців. Усі індійські купці дуже гладкі й добре смакують левам.

Цей наш лев, котрого ми любимо за те, що він такий добрий, мав на спині крила. А що він мав на спині крила, то всі інші леви брали його на глузи.

— Погляньте-но тільки на нього, з отими крильми на спині! — казали вони, й усі аж заходилися реготом.

— А погляньте, що він їсть! — казали вони, бо цей добрий лев живився самими макаронами: такий він був добрий.

Лихі леви знову заходились реготом і бралися жерти ще одного індійського купця, а їхні дружини хлебтали його кров, прихляпуючи язиками — хляп, хляп, хляп, — немов великі кішки. Вони спинялися лише для того, щоб узяти на сміх доброго лева й поглузувати з його крил. Одне слово, то були вельми лихі й погані леви.

Та наш добрий лев сидів собі, згорнувши крила, й тільки чемно запитував, чи не дадуть йому скляночку негроні або ж американо: він завжди віддавав перевагу цим прохолодним напоям перед кров'ю індійських купців. Одного разу він відмовився їсти масайську корову й підживився лише порцією макаронів та склянкою томатного соку.

Це страшенно розлютило лихих левів, і одна левиця, що була найлютіша з усіх і ніколи не могла стерти з вусів крові індійських купців, навіть коли витирала морду об траву, сказала:

— Хто ти такий, що вважаєш себе кращим за нас? Звідки ти взявся, леве-макароннику? І чого тобі тут треба?

Вона люто рикнула на нього, і всі леви зайшлися реготом.

— Мій батько живе в місті. Він стоїть там при вежі із дзигарями й дивиться вниз на тисячі голубів — то все його Підданці. Коли вони злітають у повітря, зчиняється такий шум, немов гуркоче стрімкий потік. У місті мого батька більше палаців, аніж в усій Африці, а навпроти нього стоять четверо великих бронзових коней, і кожен держить одне копито в повітрі, бо вони бояться його. В місті мого батька люди ходять пішки або їздять у човнах, і жоден справжній кінь не зайде в те місто із страху перед моїм батьком.

— Смердючий грифон — ось хто твій батько, — сказала лиха левиця, облизуючи вуса.

— Брешеш ти, — докинув котрийсь із лихих левів. — Нема такого міста.

— Передайте-но мені шмат індійського купця, — обізвався ще один вельми лихий лев. — Ця масайська корова надто свіжа.

— Ти нікчемний брехун і син грифона, — сказала найлютіша з усіх левиця. — Ось зараз я уб'ю тебе і зжеру разом із твоїми крильми.

Добрий лев дуже злякався. Він бачив її жовті очі, і хвіст, що сіпнувся вгору, і засохлу на вусах кров; він чув її віддих, страшенно бридкий, бо вона ніколи не чистила зубів. До того ж під пазурами в неї застрягли протухлі шматочки індійського купця.

— Не вбивай мене, — мовив добрий лев. — Мій батько — благородний лев, його завжди всі поважали, і все, що я кажу, — щира правда.

І в ту ж мить лиха левиця кинулася на нього. Та він злетів у повітря на своїх крилах і виписав коло над гуртом лихих левів, а вони всі рикали й не спускали його з очей. Він подивився вниз і подумав; «Які вони дикуни, ці леви».

Він виписав над ними ще одне коло, а вони зарикали ще дужче. Потім він спустився зовсім низько, так що зміг зазирнути у вічі лихій левиці, яка звелася на задні лапи, намагаючись схопити його. Але її пазури до нього не дістали.

— Adios[223],— сказав він, бо, бувши культурним левом, чудово говорив по-іспанському. — Au revoir![224] — гукнув він їм своєю бездоганною французькою мовою.

Вони всі зарикали й прогарчали щось африканською лев'ячою говіркою.

Тоді наш добрий лев полинув високо-високо вгору й узяв напрям на Венецію. Він спустився на П'яцці, і всі були дуже раді його бачити. Він на хвилинку злетів угору, поцілував батька в обидві щоки й побачив, що бронзові коні так само держать копита в повітрі, а собор ще більше скидається на велику мильну бульбашку. Дзвіниця теж була на місці, і голуби зліталися до своїх гнізд на ночівлю.

— Ну як там в Африці? — спитав батько.

— Дуже дика країна, тату, — відказав добрий лев.

— Тепер у нас тут нічне освітлення, — мовив батько.

— Еге ж, бачу, — сказав добрий лев, як і годилося шанобливому синові.

— Воно трохи ріже мені очі,—признався йому батько. — А куди ти зараз, мій сину?

— До бару «Гаррі», — відказав добрий лев.

— Привітай від мене Чіпріані й скажи йому, що я цими днями навідаюсь і заплачу по рахунку, — сказав батько.

— Гаразд, тату, — сказав добрий лев.

Він тихенько злетів униз і попростував до бару — вже на чотирьох лапах.

У барі ніщо не змінилося. Всі його приятелі були там. Але, побувавши в Африці, він сам трохи змінився.

— Скляночку негроні, синьйоре бароне? — спитав Чіпріані.

Та добрий лев прилетів з Африки, а Африка змінила його.

— У вас є сендвічі з м'ясом індійського купця? — спитав він Чіпріані.

— Ні, але можу по них послати.

— А поки їх принесуть, зробіть мені дуже міцний мартіні… Із джином «Гордон», — додав він.

— Чудово, — сказав Чіпріані.— Просто-таки чудово.

Тоді наш лев розглянувся навколо, побачив обличчя всіх тих добрих людей і зрозумів, що він удома; але не забув він і того, що повернувся з мандрів. Він почував себе цілком щасливим.

ВІРНИЙ БИК

Був собі колись бик. Звали його не Фердінандом, і квітів він не любив. Він любив битися і охоче заводив бої із своїми однолітками, та й з усіма іншими биками, і завжди перемагав.

Роги в нього були тверді, мов деревина, з гострими, як колючки на дикобразі, кінчиками. Від ударів роги боліли при основі, але бик на те анітрохи не зважав. М'язи у нього на шиї збігалися в клубок, який іспанці називають morillo. Коли бик наготовлявся до бою, той morillo випинався горбом. А втім, він був напоготові до бою першу-ліпшу мить, і його чорна шерсть завжди лисніла, а очі яскріли.

Він ладен був битися з будь-якого приводу й — бився так само поважно, як ото дехто їсть, або читає, або ходить до церкви. Бився він завжди не на життя, а, на смерть. Інші бики не боялись його, бо, бувши чистопорідними биками, вони взагалі нічого не боялись. Але зачіпати його не зачіпали. Й битися з ним не мали охоти.

Він не був ні забіякою, ні грубіяном. Просто бій вабив його так, як деяких людей ваблять співи, а ще деяких — королівський трон чи президентське крісло. Та він ні про що таке не розмірковував. Бій був його покликанням, його обов'язком, його втіхою.

Він бився на кам'янистому плоскогір’ї. Він бився під корковим дубом. Він бився на пасовищі біля річки. Кожного дня він вирушав на те кам'янисте плоскогір'я, за п'ятнадцять миль від річки, і там бився з кожним биком, який, було, ненароком косо гляне на нього. Та що таке гнів, він не знав.

А проте воно було не зовсім так: десь у глибині його серця жив гнів. Хоч бик і сам не знав чому — адже розмірковувати він не вмів. Він був благородний бик, і він любив битися.

То що ж сталося з ним далі? Господар, — якщо власника такої тварини можна назвати господарем, — розумів, якого чудового бика він має. Він це розумів, але його непокоїло, що цей бик день у день б'ється з іншими биками й тим завдає йому збитків. Бики коштували по тисячі з чимось доларів, а після бою з цим биком за них давали всього по двісті доларів або ще й менше.

Господар мав добре серце й вирішив, що краще передати кров цього бика новому поголів'ю, аніж послати його на арену, на певну загибель. І він вирішив зробити з нього плідника.

Але то був чудний бик. Коли його вперше пустили на пасовище до корів, він запримітив між них одну, молодшу, й гарнішу, й статурнішу за всіх; вона мала найлискучішу шерсть і найпривабніші форми. А що битися тепер йому не було з ким, то він закохався в неї і не звертав ніякої уваги на інших корів. Увесь час він був тільки з нею, а інші для нього наче й не існували.

Господар ранчо, який розводив бойових биків, сподівався, що цей бик зміниться, обвикне й почне поводитись інакше. Та бик не змінювався, він кохав лише одну оту свою обранку. Він і далі весь час був тільки з нею, а інші для нього наче й не існували.

І тоді господар відіслав його на арену разом з п'ятьма іншими биками. Бо хоч цей бик і зберігав вірність, але битися він таки вмів. І в тому бою він показав себе якнайкраще. Усі були в захваті від нього, а найбільше — чоловік, який убив його. Та на кінець бою куртка того чоловіка, — його звуть матадором, — промокла від поту, а в роті у нього пересохло.

— Que toro mas bravo![225] — сказав матадор, віддаючи шпагу своєму помічникові. Він тримав її руків'ям догори, і по лезу стікала кров із серця хороброго бика, якому тепер було до всього байдуже, і четверо коней тягли його волоком з арени.

— Еге ж, це той самий бик, що зберігав вірність, і маркізові де Вільяморі довелося позбутись його, — сказав помічник, який завжди все знав.

— Мабуть, усім нам не вадило б зберігати вірність, — сказав матадор.

ТЯМУЩИЙ ЧОЛОВІК

Всі автомати, що були у барі, сліпий розрізняв за звуками. Не знаю, скільки часу в нього пішло на те, щоб навчитися розпізнавати ці звуки, але, мабуть, таки чимало, бо кожної своєї появи він промишляв лише в одному барі. А втім, він добував свій прожиток у двох містечках і, коли надворі вже починало добре сутеніти, вирушав звичайно з Флетса до Джессапа. Зачувши, що дорогою їде машина, він спинявся на узбіччі, і, коли фари вихоплювали з темряви його постать, водії або гальмували й підбирали його, або ж їхали собі далі обмерзлою дорогою. Все залежало від того, який вони везли вантаж і чи були в машині жінки, бо від сліпого дуже погано тхнуло, а надто взимку. Але хтось неодмінно таки спинявся задля нього, тому що він був сліпий.

Усі в містечку знали його і звали Сліпаком — у тих краях таке прізвисько вважають цілком пристойним для невидющого, а бар, який він уподобав собі для промислу, називався «Віха». Поряд був ще один бар, також із гральними автоматами й буфетом, що звався «Стрімчак». І той і той дістали свої назви від околишніх гірських вершин, і обидва були гарні бари, із старовинними прилавками та майже однаковими гральними автоматами, й різнилися хіба тим, що у «Вісі» начебто краще годували; зате в «Стрімчаку» були смачніші біфштекси. Крім того, «Стрімчак» був відчинений до пізньої ночі, а рано-вранці знову розпочинав торгівлю, і від світання до десятої ранку там завжди можна було вихилити чарчину безплатно, коштом закладу. У Джессапі були тільки ці два бари, і принаджувати відвідувачів у такий спосіб не годилося б. Але так воно вже велося.

Мабуть, Сліпак уподобав «Віху» через те, що всі автомати стояли там під однією стіною, ліворуч від дверей, як іти до прилавка. Отож йому було легше встежити за ними, аніж коли б він промишляв у «Стрімчаку», де автомати стояли по різних кутках, бо там було просторіше. Того вечора надворі добряче морозило, і він зайшов з бурульками на вусах та замерзлими кисляками в кутиках очей і вигляд мав досить-таки жалюгідний. Навіть отой його дух неначе замерз, хоча й ненадовго, бо тхнути почало майже одразу, як він зачинив за собою двері. Мені завжди було тяжко дивитися на нього, але цього разу я не спускав його з ока, бо знав, що його звичайно хтось підвозить, і не міг збагнути, де це він так закоцюб. Урешті я спитав його:

— Звідки це ти придибав, Сліпак?

— Та Віллі Сойєр висадив мене з машини під залізничним мостом. А більше машин не було, то я й прийшов пішки.

— А чого ж він не схотів везти тебе далі? — спитав ще хтось.

— Сказав, що не може чути мого духу.

Хтось смикнув важіль автомата, і Сліпак нашорошив вуха, дослухаючись до звуку. Та виграшу не випало.

— А що, ніякі піжони сьогодні не грають? — спитав він мене.

— А ти хіба не чуєш?

— Поки що не чути.

— Немає піжонів, Сліпак, сьогодні ж середа.

— Я й сам добре знаю, який сьогодні день. Нема чого мені нагадувати.

Сліпак пішов уздовж ряду автоматів, обмацуючи в кожному вічка — чи не залишив там хтось випадково свого виграшу. Нічого там, звісно, не було, але він завжди починав з цього свій промисел. Він повернувся до прилавка, де стояли ми, і Ел Чені запросив його випити.

— Ні,— відказав Сліпак. — На тих дорогах мені треба бути обачним.

— На яких ще «тих дорогах»? — спитав його хтось. — Ти ж ходиш тільки однією дорогою. Звідси до Флетса.

— Я потоптав чимало доріг, — сказав Сліпак. — І кожного дня можу податися ще кудись.

Автомат клацнув і викинув комусь виграш, але невеликий. Проте Сліпак усе-таки пошкандибав туди. То був двадцятип'ятицентовий автомат, і юнак, що грав біля нього, віддав Сліпакові одну з виграних монет видимо знехотя. Сліпак обмацав четвертака й поклав його до кишені.

— Дякую, — сказав він. — Тепер вам щаститиме.

— Добре, коли так, — озвався той хлопець, тоді знов укинув четвертак і потяг до себе важіль автомата.

Він знову виграв, цього разу чимало, і, вигрібши з вічка монети, дав одну Сліпакові.

— Дякую, — мовив Сліпак. — Бачите, як вам ведеться.

— Сьогодні моя гра, — сказав юнак біля автомата.

— Ваша гра — моя гра, — докинув Сліпак, і юнак заходився грати далі. Та більше йому не щастило, а тут ще Сліпак стовбичив над душею і був такий страхітливий з вигляду, що той хлопець зрештою покинув грати і перейшов до прилавка. Сліпак сам відбив йому охоту, але помітити цього не міг, бо хлопець нічого не сказав; отож Сліпак знову обмацав вічка автоматіз і лишився на місці, чекаючи ще когось, хто надумає пограти.

Ніхто не грав ні в рулетку, ні в кості, а коло покерного стола сиділи самі картярі-професіонали й знічев'я піддрочували один одного. Вечір був тихий, буденний, і життя в містечку наче завмерло. Заклад не мав ані пенса прибутку, окрім як від продажу напоїв. Але відвідувачі біля прилавка не нудилися, та й загалом у барі було приємно, поки не з'явився Сліпак. А тепер кожен міркував, чи не перейти по сусідству, до «Стрімчака», чи, може, вже скінчити та рушати додому.

— Чого тобі налити, Томе? — спитав мене Френк, бармен. — Ця піде коштом закладу.

— Та я вже думав був відчалювати.

— Ну, то останню на дорогу.

— Тоді того самого, з водою, — сказав я.

Френк запитав гладенько виголеного молодика із засмаглим у горах обличчям, у важких черевиках та чорному капелюсі, що він питиме, і той також замовив віскі. Віскі було марки «Старий лісничий».

Я кивнув до нього, підняв свою склянку, і ми обидва відпили по ковтку. Сліпак був у протилежному кутку біля автоматів. Мабуть, розумів, що ніхто не зайде до бару, як побачить його коло дверей. А загалом надто соромливий він не був.

— Як цей чолов'яга втратив зір? — спитав мене молодик.

— Не знаю, — відповів я.

— У бійці,— сказав йому Френк.

— Він — у бійці? — перепитав незнайомець і похитав головою.

— Еге ж, — підтвердив Френк. — І голос у нього став такий писклявий після тієї самої бійки. Розкажи йому, Томе.

— Я ніколи про це не чув.

— А так, ти ж не знаєш, — мовив Френк. — Справді. Тебе ж тоді, здається, тут не було. Це сталося, містере, такого ж холодного вечора, як сьогодні. А може, ще й холоднішого. Бійка спалахнула зненацька. Я не бачив, як воно все почалось. А тоді вже вони вискочили, зчепившись, із дверей «Стрімчака». Оцей-от, Блек — тепер його звуть Сліпаком, — і другий, Віллі Сойєр. Вони билися кулаками й коліньми, душили один одного, кусались, і я побачив, як одне око в Блека вилізло аж на щоку. Бійка точилася просто на кризі серед дороги, а кругом були снігові кучугури, і світло падало з наших дверей і з дверей «Стрімчака», а коли Віллі Сойєр видушив йому те око, Голліс Сендз стояв якраз позаду і загукав: «Відкуси його! Відкуси геть, як виноградину від грона!» А Блек уп'явся зубами Віллі Сойєрові в обличчя і куснув так, що аж хряснуло, тоді куснув ще раз, і обидва повалилися на кригу, і Віллі Сойєр почав душити його, щоб він не кусався, а тоді Блек як закричить не своїм голосом — ви такого крику зроду не чули. Страшніше, ніж коли ото кабана ріжуть.

Ззаду підступив Сліпак, і, зачувши дух, що йшов від нього, ми обернулися.

— «Відкуси геть, як виноградину від грона!» — проказав він своїм тонким голосом і, киваючи головою, звернув до нас невидюще обличчя. — То було ліве око. Друге він відкусив з власного почину. А коли я перестав бачити, почав товкти мене ногами. Ото було страхіття…

Він поплескав себе рукою по животі.

— Я тоді мастак був битися, — провадив він далі.— Та він видушив мені те око так, що я й незчувся. То йому просто пощастило… Ну, а відтоді,— сказав Сліпак, — битися мені вже не випадало.

— Налий Блекові випити, — мовив я до Френка.

— Мене звуть Сліпак, Томе. Я заслужив це ім'я. Всі знають, що заслужив. А це був той самий Віллі Сойєр, що сьогодні викинув мене на дорогу. Ото він і відкусив мені око. Ми з ним так і не стали приятелями.

— А ти йому що зробив? — спитав незнайомець.

— О, ви самі його побачите, — відказав Сліпак. — Ви впізнаєте, що це він, тільки-но раз глянете. Нехай то буде для вас приємна несподіванка.

— Краще б вам його ніколи не бачити, — сказав я незнайомцеві.

— Знаєте, ось через це мені часом і жаль, що я темний, — мовив Сліпак. — Так кортить хоч разочок як слід на нього поглянути.

— Ти й так знаєш, який він з виду, — сказав йому Френк. — Ти ж колись підходив до нього і обмацував йому обличчя.

— І сьогодні зробив те саме, — потішено мовив Сліпак. — Тим-то він і турнув мене з машини. Він зовсім не розуміє жартів. Я сказав йому, що в таку холоднечу йому не завадило б добре укутатись, щоб не відморозити собі личко. Та він на те хоч би всміхнувся. Ні, скажу я вам, ніколи не буде з того Віллі Сойєра тямущого чоловіка.

— На ось, Блекі, випий, — сказав Френк. — Я не можу відвезти тебе додому, бо живу на цій-таки вулиці. Та коли хочеш, лишайся ночувати тут, у коморі.

— Оце ти зробиш мені ласку, Френку! Тільки не зви мене Блекі. Я вже давно не Блек. Мене звуть Сліпак.

— Бери, Сліпак, пий.

— Беру, сер, — мовив Сліпак.

Він простяг руку вперед, намацав склянку і несхибно підняв її до нас трьох.

— А той Віллі Сойєр… — сказав він. — Певно, сидить тепер удома сам-один. Ні, той Віллі Сойєр зовсім не тямить, що таке добра розвага.

ПОТРІБЕН СОБАКА-ПОВОДИР

— А що ми робили потім? — спитав він.

Вона нагадала.

— Дивна річ. Я цього зовсім не пам'ятаю.

— А полювання пам'ятаєш?

— Мав би пам'ятати. А от не пам'ятаю. Пригадую тільки жінок, що спускалися стежкою до берега з глеками на головах, і табунець гусей та чорного хлопчиська, який ганяв їх нагору й униз до води. Пригадую, як вони виступали повагом — то нагору, то вниз. А ще пригадую жовті обмілини, й високу воду, й острів ген по той бік протоки. І що весь час віяв вітер, і не було ні мух, ні москітів. Був дах, і глиняна долівка, і стовпи, на яких тримався дах, і вітер віяв під ним не вщухаючи. І цілий день там була прохолода, і вночі не жарко спати.

— А пам'ятаєш, як підійшов великий арабський вітрильник і під час відпливу сів на мілину?

— Пам'ятаю. І як матроси переправились на берег у човнах, і пішли стежкою нагору від бухти, і переполохали гусей, та й жінок теж.

— Це було того дня, коли ми наловили силу-силенну риби, але мусили повернутись, бо знялася хвиля.

— Пригадую.

— Ти сьогодні чимало пригадав, — сказала вона. — Дивись, щоб не стомився.

— Шкода, що тобі не випало тоді полетіти в Занзібар, — сказав він. — Ти могла б чудово приземлитися на тій обмілині. Там легко було і сідати, і злітати.

— Занзібар від нас не втече. Ну, на сьогодні досить. Не пригадуй більше. Хочеш, я почитаю тобі? Ми напевне щось пропустили в давніших номерах «Нью-Йоркера».

— Ні, читати мені не треба, — відповів він. — Краще щось кажи. Щось про ті добрі дні.

— Сказати тобі, як надворі?

— Надворі дощ. Я знаю.

— Еге ж, сильний дощ, — мовила вона. — І вітер такий, що мало з ніг не збиває. В таку погоду туристи сюди навряд чи поткнуться. Отож ми можемо зійти вниз і посидіти коло вогню.

— Та, власне, туристи мені більш не заважають. Навіть цікаво слухати їхні балачки.

— Серед них є жахливі люди, — сказала вона. — А є й непогані. Мені здається, до Торчелло добираються тільки найкращі.

— Твоя правда, — погодився він. — А от я про це й не подумав. Звісно ж, оцінити Торчелло можуть лише найкращі.

— Зробити тобі коктейль? — спитала вона. — Доглядальниця з мене ніяка, сам знаєш. Не навчена я цього, та й не маю такого покликання. А от коктейлі робити вмію.

— Гаразд, вип'ємо.

— Тобі який?

— Та байдуже.

— Ну, то я зроблю тобі сюрприз.

Він чув, як відчинились і зачинилися двері, як вона спускається сходами, і подумав: треба відіслати її кудись, нехай трохи розвіється. Треба поміркувати, як це краще зробити. І зробити так, щоб не виникло ніяких ускладнень. Тепер мені жити отак аж до скону, то треба щось придумати, щоб не згубити і її, не занапастити їй життя. Вона така добра до мене, а це ж не її призначення — бути доброю. Та ще й отак повсякденно й без просвітку.

Він почув, як вона піднімається сходами, й подумки відзначив, що тепер, із двома склянками в руках, вона ступає зовсім не так, як ступала, йдучи вниз без нічого. Він чув, як лопотить у вікно дощ, знизу до нього долинав дух букових дров, що горіли в каміні. Коли вона зайшла, він простяг руку, але трохи зарано. Та потім відчув високу холодну склянку, стиснув її в руці, і жінка цокнулася з ним.

— Наш давній коктейль, як колись, — мовила вона. — Кампарі та джин «Гордон» з льодом.

— Добре, що ти не з тих, хто рюмсає в біді.

— Ні, я не з тих, — відказала вона. — І ніколи такою не буду. А біда для нас не первина.

— «Скинь тягар, і підводься, і знову іди», — згадав він. — А пам'ятаєш, як ми викреслили ці слова?

— Якраз після отого мого лева. Який був розкішний левище! Скоріше б нам знов його побачити.

— Нам?

— Пробач, будь ласка.

— Ти забула, що ми викреслили й ці слова?

— А я мало не повторила їх знов.

— Знаєш, — сказав він, — дуже добре, що ми приїхали сюди. Я так добре пам'ятаю ці місця, що все тут стає просто-таки відчутним. Це — нове слово, але скоро ми викреслимо і його. Та це не має значення. Тут справді чудово. Коли я чую дощ, то так і бачу, як він періщить по бруківці, й по каналу, й по лагуні, і я знаю, як гнуться дерева за всякого вітру і який вигляд мають церква та вежа в різні пори дня. Ми обрали саме таке місце, яке мені потрібне. Кращого й не знайдеш. Ми маємо добрий приймач, чудовий диктофон, і я писатиму ще краще, ніж раніш. Якщо працювати без поспіху, з диктофоном можна добирати справжні слова. Тільки не треба квапитись. Коли я вимовляю слова, я бачу їх. Я чую фальш у кожному фальшивому слові, і зможу заміняти слова й добре припасовувати їх одне до одного. Ато, з багатьох поглядів кращого й бажати годі.

— Філіпе!..

— Дурниці,— мовив він. — Темрява — це темрява, ото й тільки. Це не справжня темрява. Я добре бачу все, що всередині, і в голові у мене дедалі прояснюється, і я все пригадую і навіть можу щось придумувати. Ось скажи сама. Хіба я погано сьогодні пригадував?

— Ти пригадуєш щодень краще. І сила до тебе повертається.

— Сили мені й так не бракує,— сказав він. — То ось, якби ти…

— Якби я що?

— Якби ти ненадовго десь поїхала, відпочила б, змінила місце…

— То я тобі не потрібна?

— Та певно ж потрібна, люба.

— До чого ж тоді ці розмови, щоб я кудись їхала? Я знаю, я погано доглядаю тебе, зате я вмію робити те, чого не вміють інші, і ми кохаємо одне одного. Ти ж кохаєш мене, сам знаєш, і ми втішаємося так, що іншим і не снилось.

— А найдивовижніше — що в темряві,— мовив він.

— Раніше бувало, що й завидна, при сонці.

— Як на мене, то в темряві краще. Отже, ми тепер маємо всі вигоди.

— Досить тобі вигадувати, — сказала вона. — І не треба, будь ласка, гучних слів.

— Послухай, як лопотить дощ, — сказав він. — А як там відплив?

— Вода спала, а вітер одігнав її ще далі, ніж звичайно. Можна дійти пішки до Бурано.

— Воно б можна, але є там одне таке місце… — сказав він. — А птахів багато?

— Тільки чайки та ластівки. Вони сідають на обмілинах, а коли злітають, вітер їх підхоплює.

— А інших немає?

— Є, але небагато. Вони на тій обмілині, що оголюється тільки в час найбільшого відпливу.

— А як по-твоєму, чи настане врешті весна?

— Не знаю, — відказала вона. — Поки що не видно.

— Ти випила свій коктейль?

— Допиваю. А ти чому не п'єш?

— Розтягую втіху.

— Пий, пий, — сказала вона. — Уявляю собі, як ти мучився, коли не можна було пити.

— Знаєш, — знову почав він, — поки ти ходила вниз, я подумав, що тобі не завадило б поїхати в Париж, а там і в Лондон, побачити людей, розважитись, а коли повернешся, вже неодмінно настане весна. І ти розповідатимеш мені про все.

— Ні,— відказала вона.

— Я вважаю, що так було б правильно, — не вгавав він. — Ти ж розумієш, цій історії кінця поки що не видно, і ми хоч-не-хоч мусимо звикати до такого нудного існування. То я б не хотів, щоб ти скоро знесиліла. Розумієш…

— Облиш ти оце своє «розумієш».

— Ось бачиш. Усе докупи. А я б тим часом навчився не дратувати тебе. Ти будеш просто в захваті від мене, коли повернешся.

— А як тобі буде ночами?

— Ет, ночі — то пусте.

— Хто тобі повірить? Чи, може, ти вже навчився спати вночі?

— Навчуся, — сказав він і випив півсклянки коктейлю. — Це одна із складових частин мого плану. Ось розумієш, як усе воно буде. Якщо ти поїдеш і трохи розвієшся, моє сумління буде спокійне. Отож уперше в житті я непробудно спатиму із спокійним сумлінням. Візьму подушку як символ мого чистого сумління, міцно обніму її і враз засну. А якщо прокинуся, то вигадуватиму чудові веселі непристойності. Або ж ухвалюватиму чудові, розумні, помірковані рішення. Або пригадуватиму всяку всячину. Розумієш, мені хочеться, щоб ти розважилась.

— Прошу тебе, не кажи «розумієш».

— Гаразд, спробую. Я вже викреслив і це слово, але щоразу забуваю, і воно лізе мені на язик. Нехай там хоч як, а я не хочу, щоб ти була в ролі собачати при сліпому.

— Це зовсім не так, ти й сам знаєш. І коли вже на те пішло, то кажуть не собача при сліпому, а собака-поводир.

— Я знаю, — мовив він. — Ну, сядь отут і не сердься.

Вона підійшла і сіла на ліжко поруч нього; вони чули, як ще дужче лопотить у вікно дощ, і він намагався не торкатись її голови та милого обличчя, обмацуючи їх, як то роблять сліпі, але інакше нічого не виходило. Він міцно обняв її і поцілував у голову. «Спробую умовити завтра, — подумав він. — Тільки треба розважніше. Вона мені така люба, і я так її кохаю і завдав їй стільки горя, тож тепер треба навчитися дбати про неї як тільки можна. Якщо я завжди думатиму про неї, тільки про неї, все буде гаразд».

— Я не казатиму більше «розумієш», — мовив він. — Ось із цього й почнемо.

Вона похитала головою, і він відчув, що вона тремтить.

— Ой, та кажи собі що хочеш, — озвалася вона й поцілувала його.

— Не плач, прошу тебе, люба, — сказав він.

— Я не хочу, щоб ти спав з якоюсь бісовою подушкою.

— Ну що ти. Зовсім вона не якась і не бісова.

«Облиш, — звелів він собі подумки. — Зараз же облиш».

— Слухай, carina[226] ,— мовив він. — Ходімо краще вниз і пообідаємо за нашим давнім столиком коло вогню, і я розкажу тобі, яка ти мила і які ми з тобою щасливі створіння.

— А воно й справді так.

— От ми про все це й поговоримо.

— Тільки я не хочу, щоб ти кудись мене відсилав.

— Ніхто й не думає тебе відсилати.

Але, спускаючись униз, і обережно намацуючи ногою кожну сходину, і міцно тримаючись за поруччя, він думав: таки треба відіслати її, і то якомога скоріш, от тільки як це зробити, щоб не образити її? Поки що в мене виходить кепсько. Та я постараюся. Це я можу пообіцяти. А ще що? Що ти можеш іще? Нічого. Анічогісінько. А втім, можливо, згодом і навчуся давати собі раду.