Твори в 4-х томах. Том 3

ПІСЛЯМОВА

ПО КОМУ ПОДЗВІН

Б 1936–1938 роках Хемінгуей як кореспондент кілька разів побував у охопленій громадянською війною Іспанії. Поразку республіканців він сприйняв дуже болісно. Повернувшись до Америки, він прагне якнайшвидше розповісти людству правду про Іспанію, про фашизм. Узагальнюючи власні спостереження, письменник приходить до висновку — людству загрожує нова світова війна. В листі до Костянтина Симонова Хемінгуей писав: «Після Іспанської війни я мусив писати негайно, бо знав — насувається нова війна, і відчував, що часу обмаль». Оселившись у Гавані, в березні 1939 р. він розпочинає, а в липні 1940 р. закінчує писати роман. 21 жовтая 1940 року він вийшов у світ.

Хемінгуей так говорив про цей твір: «По кому подзвін» — одна з восьми моїх основних книжок, я люблю її найбільше, але вона ще не закінчена. Я написав її одним подихом після того, як близько двох років щовечора передавав телефоном у Нью-Йорк дві шпальти про страхіття громадянської війни. В романі багато шлаку». Що саме письменник вважав «шлаком» у цьому творі — невідомо, бо конкретно він про це так ніколи й не сказав.

К. Симонов називає «головною і визначальною рисою» роману непримиренну і дійову ненависть Хемінгуея до фашизму. Тема роману — громадянська війна в Іспанії, а його герой — американець, що загинув, борючись за перемогу Іспанської республіки.

Письменник не дає широкої картини громадянської війни — роман побудовано майже як класицистичний твір за принципом трьох єдностей — часу, простору і дії. Події розгортаються в горах Гвадаррами, від середини дня в суботу до полудня у вівторок (тобто три доби, а точніше — 68 годин) останнього тижня травня 1937 року і зосереджені навколо операції по знищенню мосту, яку має здійснити підривник Роберт Джордан з допомогою партизанського загону, розташованого в районі цього мосту.

За ці шістдесят вісім годин герой — колишній викладач іспанської мови в американському коледжі, а нині — боєць республіканської Іспанії,— встигає так багато пережити, передумати, відчути, що за своєю насиченістю години ці можуть дорівнювати цілому людському життю. Але письменника цікавить не лише сам Роберт Джордан. Тут, на відміну від своїх попередніх романів, він не обмежується переконливим зображенням тільки головного героя, а через змалювання широкого кола персонажів, через розповіді дійових осіб, через їхні спогади протягує нитки в минуле, «вписує» іспанську громадянську війну в картину одвічної боротьби людини за свої права, розширює картину до розмірів епічного полотна. Тобто намагається — і досить успішно — поєднати ліричний, типовий для нього роман з епічною розповіддю.

Досі Хемінгуей всіляко уникав епічності, зокрема у творах про першу світову війну, віддаючи перевагу точному відтворенню певного окремого моменту і певного індивідуального відчуття над узагальненим, зображенням. Але з часом погляд письменника на взаємини людини і світу змінився, і в романі про боротьбу іспанського народу з фашизмом епічність відчувається у всіх пластах, розповіді.

Цікаво згадати про епіграф до роману. Уривок з вірша англійського поета XVII століття Джона Донна конденсує у собі думку, що немає людини, яка б існувала сама по собі, що кожна людина — це лише часточка материка — людства. Радянський дослідник І. А. Фінкельштейн дає таке тлумачення епіграфа: «Джордан вважає, що міст може стати саме тією точкою, навколо якої повернеться не лише доля операції, а й доля Республіки і навіть більше — людства. Тому само собою випливає порівняння того, що доводиться здійснити герою, з Фермопілами, з подвигом Горація, із самозреченням голландського хлопчика, який заткнув пальцем дірочку в греблі і цим запобіг катастрофі, що загрожувала країні. Так само закономірно виникає в романі й думка про загрозу фашизму для Сполучених Штатів — адже книжка, що, здавалось, написана про незначний епізод громадянської війни в Іспанії, прагне охопити материк — людство. Так починає втілюватися в художній тканині роману його епіграф — процес, що відбувається протягом усього твору».

Головний герой роману, як і завжди в Хемінгуея, людина, близька йому своїм духом, поглядами, навіть наділена елементами біографії письменника — дід Джордана, так само, як і дід Хемінгуея, брав участь у Громадянській війні в Америці на боці Північних штатів. Саме він навчив хлопчика, що за людську волю треба боротися, її треба відвойовувати із зброєю в руках. Батько Джордана (дуже дорога для нього людина) так само, як і батько письменника, виявив слабодухість — вкоротив собі віку. Роздуми Джордана про батька і діда — це водночас роздуми про ціну життя, про людський обов'язок перед життям, про життя і смерть. Джордан близький Хемінгуею і своєю любов'ю до Іспанії, до її народу, і, нарешті, своїм ставленням до громадянської війни.

4 січня 1951 року в листі до Карлоса Бейкера (біографа і дослідника творчості письменника) Хемінгуей писав: «Під час громадянської війни в Іспанії в республіканському таборі було не менше п'яти партій. Я намагався зрозуміти й оцінити всі п’ять (дуже важко) і не належав до жодної з них… Але в політичному відношенні я завжди був на боці Республіки від того самого дня, коли її було проголошено і навіть задовго до того». Герой так само, як автор, не належить до жодної партії. Як і письменник, він вважає своїм обов'язком боротися з фашизмом там, де він сьогодні найбільш небезпечний. Але понад усе для нього є воля людини.

Обравши такого героя, Хемінгуей визначив цим свою позицію. Як зазначав К. М. Симонов: «Роман про громадянську війну в Іспанії написав американець, зробив головним героєм роману американця і побачив іспанський народ і іспанську революцію його очима. Цього не можна забувати, читаючи роман і оцінюючи його різні аспекти, бо ця особливість закладена просто в основі твору і багато що визначає в ньому».

Отже, й погляд на війну обумовлено ступенем політичної і громадянської зрілості головного героя. З одного боку, це людина, яка добре знає Іспанію, історію країни, внутрішні закони її життя. Вона здатна зрозуміти іспанський народ, побачити його, так би мовити, зсередини. При цьому незалежність мислення дозволяє цій людині мати власну, іноді далеку від загальновизнаної, думку про події, які відбуваються навколо неї, про людей, з якими їй доводиться зустрічатися. Це важливо, коли йдеться про людей, що реально існували і так чи інакше «увійшли» в хемінгуеївський твір. Своїх героїв Хемінгуей, як правило, не вигадував, а створював, відшовхуючись від конкретних прототипів.

Радянський генерал-полковник Хаджі Мамсуров ще зовсім молодим хлопцем воював в Іспанії під вигаданим ім'ям — Ксанті. Він був зв'язаний з роботою партизанських груп, що діяли в тилу франкістів. Саме до нього Михайло Кольцов привів якось Хемінгуея і попросив якомога більше розповісти відомому письменнику про роботу партизан. Прочитавши згодом роман, Мамсуров впізнав у його героях своїх давніх друзів.

Мамсуров згадує про старого Баутісту, що у ворожому тилу був за провідника для тих, хто йшов на завдання. «У липні чи серпні 1937 року ми підпалили сімнадцять літаків на аеродромі в Севільї,— згадує Мамсуров. — Атакували аеродром, розділившись на групи по двоє-троє в кожній. Напарник Баутісти загинув, а його самого було поранено. Нам не пощастило відбита його у фашистів. Недалеко від Бадахоса вони поставили на пагорбі хрест, розіп'яли на ньому старого й підпалили». Так загинув той, з кого Хемінгуей писав образ свого Ансельмо.

Мамсуров згадує також небалакучого Мігеля Хуліо Хусто, що командував одним з центральних партизанських загонів у Естремадурі. Він дуже схожий на командира загону Ель Сордо з роману «По кому подзвін». У Мігеля вела господарство жінка, що зовнішністю й історією свого життя нагадує хемінгуеївську Пілар.

Ще один жіночий образ в романі — образ Марії — теж значною мірою взятий з життя. Письменникові розповіли про трагедію однієї дванадцятирічної дівчинки. Саме про її історію — страту батьків і вчинену над нею фалангістами наругу — розповідається в романі.

Хемінгуей був особисто знайомий і з американцем, майором Робертом Меррімевом — у минулому викладачем коледжу, а під час війни — командиром П'ятнадцятої Інтернаціональної бригади, який відзначився під Бельчіте своєю хоробрістю. Можливо, він послужив письменникові за прототип головного героя.

Хемінгуей знав багатьох з тих, що займали керівні посади у військах Республіки, а також багатьох комуністів і республіканців. І своїх героїв часто наділяв рисами знайомих йому людей. Ставився він до них по-різному, але загалом об'єктивно. Так, із гнівним презирством змальовує письменник А. Марті, колишнього революціонера, відомого діяча Французької компартії, який згодом був виключений з її рядів. Хемінгуей раніше за багатьох побачив справжню сутність цього честолюбця й зрадника інтересів партїі і народу. Марті був прикрим винятком серед командирів республіканської армії. Загалом це були чесні, мужні, талановиті, безмежно віддані справі Республіки люди. Такими й показує їх Хемінгуей у своєму романі.

Колись у Парижі Хемінгуей познайомився з композитором і музикознавцем Гюставом Дюраном. Під час громадянської війни в Іспанії Дюран був полковником республіканської армії. В ті роки їхнє знайомство швидко переросло в дружбу. Є підстави гадати, що Дюран став прототипом Дюваля — начальника штабу генерала Гольца.

А портрет самого Гольца і провідні риси його вдачі навіяні іншою людиною— тим, кого в Іспанії називали генералом Вальтером. Це був Кароль Свірчевський, польський комуніст, який під час громадянської війни воював у лавах Червоної армії, згодом був викладачем у військовій академії ім. Фрунзе, в Іспанії командував Чотирнадцятою Інтернаціональною бригадою, брав участь у наступах республіканців і в обороні Мадріда. Його зовнішність, військовий талант, відданість Республіці, дисциплінованість і вміння зректися всього особистого в ім'я боротьби справили на письменника велике враження. Цими рисами наділено генерала Гольца — один з найрельєфніше «виписаних» образів командирів Республіки.

Хемінгуей був знайомий з іще одним легендарним комуністом — угорським письменником Мате Залкою, якого в Іспанії знали як генерала Лукача, командира Дванадцятої Інтернаціональної бригади. Мате Залка був старим воїном: в роки першої світової війни він як солдат угорської армії воював на італійському фронті — там, де відбувається дія хемінгуеївського роману «Прощавай, зброє».

Письменник був також знайомий з Іллею Еренбургом і Михайлом Кольцовим, прототипом образу Каркова.

Роки боротьби за Іспанську республіку були періодом найбільшого зближення Хемінгуея з комуністами, і тому змалювання їхніх образів у романі цілком закономірне. Воно далеке від ідеалізації і продиктоване своєрідним ставленням Хемінгуея до самої революції, до її перспектив. Для Хемінгуея характерне бажання проникнути в сутність процесів, які відбуваються в суспільстві, а звідси— намагання неоднозначно, в усіх аспектах показати революцію — громадянську війну в Іспанії. Цьому сприяє той факт, що керівні сили Республіки зображені через призму сприйняття розумної, освіченої і неупередженої людини — Роберта Джордана. Цьому сприяє і той факт, що в цьому романі письменник — на відміну від попередніх творів, де все подавалось тільки через світосприйняття героя, — іноді бере слово сам і розповідає про те, чого ніяк не міг ані бачити, ані знати головний герой. Так з'являються сцени, яким у загальному ідейному задумі роману відведена досить значна роль. Вони органічно вписані в тканину роману, бо автор мислить і бачить подібно до свого героя. Але відчутна і певна обмеженість в осягненні суті історичних явищ, обумовлена масштабами мислення самого автора.

Вибір центральної ситуації роману, трагічної за своєю суттю, тісно пов'язаний з тим, що твір писався під свіжим і гострим враженням від поразки республіканців у боротьбі проти франкістів. Смисл операції, дорученої Джордану, зводиться до того, що вона має відбутися в точно визначений строк, загибель багатьох людей, якою оплачене її успішне виконання, не буде марною тільки в тому випадку, коли наступ відбудеться раптово для франкістів. Але ж Джордан у ворожому тилу перший бачить, що заколотники добре обізнані з планами республіканського командування, а коли так, то зовсім необов'язково підривати міст удень, ризикуючи життям партизан — адже фашисти вже сконцентрували свої війська там, де має податися наступ республіканців. Посилаючи Андреса до командування, Джордан не лише хоче попередити про нові обставини, а й сподівається одержати наказ, що відповідав би новій ситуації.

Проте змінити вже нічого не вдається. Нікому несила зупинити воєнну машину. Залишається тільки виконати наказ, що вже втратив будь-який сенс, виконати свій обов'язок. І Джордан виконує свій обов'язок до кінця. Разом з ним на смерть ідуть і партизани, найкращі сини й дочки іспанського народу.

Хемінгуей напружено шукає причин поразки Республіки. Однією з причин він вважає так зване «невтручання» західних демократій, яке розв'язувала руки фашистам, що одержували підтримку грішми, зброєю, військами не лише від гітлерівської Німеччини та Італії чорносорочечників, а й від інших капіталістичних країн.

Слід хоча б побіжно зупинитися на тому, як зображує письменник внутрішні сили революції, тобто як він показав іспанський народ. В «Подзвоні» вперше і востаннє з'являється в творчості Хемінгуея узагальнений образ — образ народу— складний, суперечливий, створений з глибоким проникненням у сутність національного характеру. Якщо досі в його творах момент істини був обов'язковий тільки для ліричного героя, то тут він уже обов'язковий для багатьох дійових осіб, які й складають портрет колективного героя — портрет іспанського народу.

Ми дізнаємося про минуле героїв, в усякому разі — про основні визначальні моменти їхньої долі. А водночас — і про незрілість, непідготовленість до цієї великої благородної справи революції певної частини громадян країни.

Зі сторінок роману постає важке життя іспанських селян. Недарма таку увагу приділено Пабло, недарма в центрі роману стоять дві майже самостійні вставні новели про жорстокість і смерть.

Чому Пабло перетворюється на боягуза і зрадника? Тому, що він став власником. Страшний внутрішній процес роз’їдає людину, селянина-власника, і це — з погляду письменника — також одна з причин поразки революції. Не випадковою і не спонтанною є жорстокість Пабло в епізоді розправи з фалангістами — вона теж відповідає якійсь частці його душі, стражденної і гнівної. В творі відчутний наголос письменника на жорстокості анархістів. І на тому, що до анархізму тяжіла значна частина селянства. І це також одна з причин поразки іспанської революції, Іспанської республіки, яку Хемінгуей так болісно переживав.

Пабло — представник не всього народу, а тільки якоїсь його частини — відсталого селянства. Йому протиставлено стільки благородних, мужніх людей, наділених природним розумом, добротою, відданістю революції. Це й Пілар, і Агустін, і Андрес, і хлопчик Хоакін, і старий Ансельмо — образи незабутні, героїчні, образи, які й складають колективний портрет іспанського народу, що бореться за Республіку, що ладен ціною власного життя зупинити фашизм.

Особливе значення має уривок, у якому розповідається про наругу, вчинену фашистами над Марією та її батьками. Це своєрідна новела, що не просто протистоїть розповіді про страту фашистів, внутрішньо обумовлює цю страту, робить зрозумілим гнів народу проти фашистів. І хоча Хемінгуей обстоює думку, що насильство породжує тільки насильство, що насильством не можна перемогти насильства, він розуміє, що в боротьбі з фашизмом іншого виходу немає і що обов'язок всіх чесних людей виступити проти фашизму, влитися в «материк» антифашистської боротьби людства. Однак здобути внутрішню свободу так не можна. Думка про це проходить через увесь роман і через численні його деталі. Фактично приреченим виступає не тільки герой, а й ширше — та справа, заради якої він жертвує життям.

Трагедія в «Подзвоні» постає і як загальнонародна, і як загальнолюдська. Трагічності протипоставлений людський героїзм. Героїзм партизан і всього іспанського народу. Саме ствердження героїчного діяння як засобу формування людської особистості і є тією ознакою, що ставить цей твір на особливе місце у творчому доробку Хемінгуея.

Вихід у світ цього роману став літературною подією. Незадовго до смерті, діставши в дарунок від автора примірник тільки-но видрукуваного «Подзвону», Фіцджеральд писав Хемінгуеєві, що це найкращий роман з усіх, які він знає.

Роман був зустрінутий неоднозначно. Реакціонери не могли пробачити письменникові його прогресивних переконань, його активної ненависті до фашизму. В гітлерівській Німеччині книжку цю спалювали на вогнищах. Водночас своє невдоволення романом висловлювала і прогресивна громадськість Америки. Група керівників іспанських ветеранів війни звинувачувала автора в тому, що він зобразив дійсність у викривленому світлі, не в усіх випадках правильно показав боротьбу іспанського народу. Письменникові закидали, що він обрав головного героя не з-поміж інтербригадівців, а також що він зобразив жорстокість народу в масових сценах. Не все в цих закидах справедливе, оскільки іноді нони грунтувалися на неглибокому прочитанні твору, на ставленні до нього як до історичної хроніки. Все ускладнювалось також живими емоціями безпосередніх учасників подій.

Уже під час другої світової війни цю книжку з повним правом було взято на озброєння в антифашистській боротьбі людства.

В художній скарбниці двадцятого сторіччя твір цей живе як один з кращих лірико-епічних романів нашого часу.

ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ

Під час другої світової війни і в перші повоєнні роки Хемінгуей пише в основному газетні кореспонденції. В кінці сорокових років він задумує твір, у якому хоче розповісти про війну все, що він знає. Робота триває кілька років, за намірами автора вона мала вилитися в три великих романи — про війну в повітрі, на воді і на суходолі. Але в 1948–1949 роках Хемінгуей потрапляє одна за одною в кілька катастроф, здоров'я письменника погіршується, часом йому здається, що він уже не встигне написати своєї великої книги. І в 1949 році Хемінгуей припиняє роботу над великим твором про війну й починає працювати над оповіданням, але в ході роботи твір розростається до роману, і в лютому — червні 1950 року в журналі «Космополітен», а у вересні — окремою книжкою в Нью-Йорку виходить новий твір письменника — «За річкою, в затінку дерев».

В основі роману — роздуми його героя, полковника Кантуелла; він пройшов через дві війни, військовий за фахом і добре знає справжню ціну воєн. Цей герой дуже близький до ліричного персонажа попередніх романів і оповідань письменника, він ніби логічно завершує розвиток його життєвого шляху і водночас за своїми поглядами, за своїм світосприйняттям близький самому письменникові. Хемінгуей писав, що хоче створити образ високоінтелектуального офіцера, обтяженого гірким життєвим досвідом. Тлом оповіді будуть, як завжди, любов і смерть. На першому плані буде герой — тип людини, яка викликала на двобій увесь світ. Всі бойові епізоди залишаться за сценою, як у Шекспіра. Письменник вирішив ввести в цей роман зібраний ним матеріал, а не відкладати його для великої трилогії.

«За річкою, в затінку дерев» — це, можна сказати, стиснута в єдине ціле «велика книжка». Але настільки стиснута, настільки обмежена можливостями згадок про минулі події, а також «аудиторією», до якої звернені ці спогади й роздуми, що на важливе і основне — шлях мислячої людини через війну — часом лише натикається. Адже єдиний слухач — юна графиня Рената — дівчина ніби з іншого життя. І хоча її ім'я дуже промовисте — Рената, тобто відроджена, хоча вона і є не тільки втіленням ідеалу коханої, а й символом очищення, відродження юності самого полковника — все ж її можливості як слухача і співрозмовника дуже обмежені. Тому стає очевидною невідповідність між масштабами зображуваного матеріалу і досить камерною формою його втілення.

Важко визначити, в чому полягає причина певної художньої недосконалості цього твору митця, який завжди вивіряв кожне слово у своїй прозі. Можливо, читач був розчарований: він чекав від Хемінгуея великого епічного твору про велику війну і не дочекався. Літературна критика зводила нанівець значення роману, звинувачуючи автора в самоповторах, на які, до речі, твір цей не грішить.

І все ж спогади Кантуелла, що становлять сутність, ядро книжки, безперечно свідчать про критичне ставлення автора до американської політики. Кантуелл висловлює чимало дошкульних закидів на адресу президента Трумена, на адресу багатьох генералів, що командували військами Сполучених Штатів під час другої світової війни. Він ненавидить тих, хто наживається на війні, проте добре знає, що і на його батьківщині, і в Італії саме такі люди керують державною політикою.

У романі «За річкою, в затінку дерев» є лише одна фраза про росіян — про тих, хто був основною силою в боротьбі проти фашизму. «Кажуть, це наш майбутній противник, — відповідає на запитання: «Як ви ставитесь до росіян» полковник Кантуелл, — Тож мені як солдату, можливо, доведеться з ними воювати. Проте вони мені дуже подобаються, я не знаю людей кращих і таких схожих на нас». Для стриманого у своїх оцінках полковника ці слова звучать як велика похвала. Не можна до того ж забувати, що сказані вони під час «холодної війни».

Але справжній художній твір не може бути лише політичним документом доби чи політичним кредо письменника. Це передусім твір ліричний і сповнений трагізму. Як завжди у Хемінгуея, героя показано, так би мовити, під «високим тиском», у хвилини кризи, коли хвороба серця щомиті загрожує йому смертю. Тому все, з чим він стикається протягом двох останніх днів свого життя, що їх описано в романі, набуває особливого змісту, особливої гостроти і яскравості.

Герой озирається на пройдений шлях, робить підсумки і зводить рахунки з життям. І підсумки ці нещадні.

З його вини загинув полк — він втратив його, підкорившись безглуздому наказу. Він був одружений з жінкою, яка залишалася для нього чужою. Тяжко хворий Кантуелл як за останню надію хапається за своє дивне кохання, шукаючи в Ренаті оновлення. Назву цього роману взято з передсмертних слів Томаса Джексона, генерала армії південців під час Громадянської війни в США. Літературознавці знаходять аналогії між безіменною річкою в назві роману і міфічним Стіксом, що відділяє царство живих від царства мертвих. Туди, за річку, і відходить полковник.

Роман написаний у важкий час хворим автором і, певне, через це звучить сумно і гнітюче. І знову, як і в ранніх творах, письменник проголошує стоїчний героїзм, при якому переможець не здобуває нічого.

СТАРИЙ І МОРЕ

Повість «Старий і море» принесла авторові всесвітнє визнання, після її виходу Хемігуеєві була присуджена Нобелівська премія за створення стилю, що найбільш відповідає нашій добі.

Перший «ескіз» цієї повісті з'явився ще в тридцяті роки, коли Хемінгуей жив у Кі-Уесті і писав для журналів оповідання і нариси про мисливство та рибальство. В 1936 році в «Есквайрі» з'являється нарис «На блакитній воді» — про риболовлю в Гольфстрімі, про той випадок із старим рибалкою, який згодом став основою сюжету повісті.

Хемінгуей добре знав умови життя і праці рибалок, закони рибальства. В 1937 році він створив на Кубі групу реєстрації рекордних виловів, яка згодом виросла в Міжнародну риболовну асоціацію. Останні роки свого життя письменник прожив на Кубі, поблизу рибальського селища Кохімар.

Там, на Кубі, в січні—лютому 1951 року і була написана повість. Назва прийшла не зразу. Спочатку були різні варіанти; «Людська гідність», «Море в житті». Потім у листі до видавця раптом з'являється назва повісті — про старого і про море. Повість вийшла майже водночас у вересні 1952 року в журналі «Лайф», який друкувався величезними тиражами, і окремою книжкою в 50 тисяч примірників. Новий твір Хемінгуея мав величезний успіх у читачів, відгуки критики були якнайкращими. 4 травня 1953 року стало відомо, що повісті «Старий і море» присуджено вищу літературну нагороду США — премію Пулітцера.

Сила цього твору — в зображенні людини. Старий рибалка стає на двобій з морем, з величезною рибиною. Не як ворог, а як органічна частка природи. І зливається з нею, і перемагає її водночас. І оцю свою велику майстерність він мусить передати хлопцеві — чужій дитині, яку треба вчити мужності, вміння боротися за життя.

«Старий і море» — книжка, написана в дусі кращих традицій американської літератури, насамперед «Мобі Діка» Мелвілла. І так само, як у «Мобі Діку». Символіка цієї повісті виростає з точно деталізованої, реалістичної образності. Прочитавши про конкретний випадок під час риболовлі, читач неодмінно сприйме і «підтекст» — гімн Непереможності людини, її здатності вистояти, подолати всі перешкоди на своєму шляху. Оця віра в людину і є найхарактернішою рисою творчості — всього етичного кодексу письменника.

Символіку повісті тлумачили по-різному: то вбачали в акулах критиків, що допікають письменникові. То вбачали в акулах і рибині символи добра і зла. Але сам Хемінгуей не хотів вдаватись у їх витлумачення. «Не було ще гарної книжки, — казав він журналістам, — яка б виникла із заздалегідь задуманого символу, запеченого в книжці, наче родзинки в солодкій булці. Солодка булка з родзинками дуже добра, а проте житній хліб — кращий. Я намагався показати і справжнього хлопця, і справжнє море, і справжню рибину, і справжніх акул. І, якщо мені пощастило зробити це досить добре й правдиво, вони, звичайно, можуть бути витлумачені по-різному».

ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ

Зібрані в розділі оповідання друкувалися свого часу в різних американських журналах і є останніми прижиттєвими публікаціями Хемінгуея в цьому жанрі. Їх незначна кількість свідчить, очевидно, не так про спад творчої активності письменника в останні півтора десятиліття його життя (хоча загалом такий і мав місце), як про те, що в цей період Хемінгуей відійшов від новелістики, працюючи над більшими творами («За річкою, в затінку дерев», «Старий і море»), а особливо над так званою «великою книгою», що була опублікована посмертно під назвою «Острови в океані» (див. т. 4 нашого видання).

Мисливське оповідання «Постріл» опубліковане в квітні 1951 р. в журналі «Тру». Основна дія його відбувається в Сполучених Штатах, проте на початку письменник кількома влучними штрихами дає відчути тогочасну напружену ситуацію в столиці Куби.

Трохи несподіваним, але досить вдалим здається звернення Хемінгуея до жанру літературної казки. «Казка про доброго лева», в якій переплітаються африканські й венеціанські мотиви, і алегорична мініатюра «Вірний бик», присвячена близькій письменникові темі кориди (обидві надруковані в березні 1951 р. в журналі «Холідей»), приваблюють своїм іронічно-гумористичним забарвленням.

Останні два оповідання — «Тямущий чоловік» і «Потрібен собака-поводир» — були надруковані в листопаді 1957 року в журналі «Атлантік» як своєрідний диптих «Дві історії про темряву», побудований на прийомі контрастного зображення двох сліпих людей. Жалюгідному й брудному жебракові, аж надто натуралістично змальованому в першому оповіданні, протиставлено в другому образ людини, що не занепала духом і в своєму нещасті знаходить у собі сили дбати й про інших. У цьому оповіданні, як і в багатьох творах Хемінгуея, виразно простежується автобіографічний, особистий підтекст: досить згадати, що й сам письменник принаймні двічі мало не втратив зір, — і 1949 року в Італії (де, до речі, відбувається й дія оповідання), внаслідок нещасливого випадку на полюванні, і в 1954 р., після двох авіаційних катастроф в Африці.

Тамара ДЕНИСОВА

ЗМІСТ

ПО КОМУ ПОДЗВІН

Роман

Переклав Мар Пінчевський 5

ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ

Роман

Переклали Кіра Сухенко і Нінель Тарасенко 405

СТАРИЙ І МОРЕ

Повість

ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ

•••

ЭРНЕСТ ХЕМИНГУЭЙ

СОЧИНЕНИЯ В ЧЕТЫРЕХ ТОМАХ

ТОМ ТРЕТИЙ

ПО КОМ ЗВОНИТ КОЛОКОЛ

ЗА РЕКОЙ, В ТЕНИ ДЕРЕВЬЕВ

СТАРИК И МОРЕ

РАССКАЗЫ 50-х ГОДОВ

Перевод с английского

Издательство «Дніпро»

(На украинском языке)

Редактор О. В. Хатунцева Художник Ю. Г. Новиков Художній редактор В. С. Мітченко Технічний редактор Л. І. I л ь ч е н к о Коректори А. В. Кудрявцева. Н. I. Прохоренко

Інформ. бланк № 1И6.

Здано до складання 11.03.80. Підписано до друку 12.01.81.

Формат 6СХ847ів. Папір друкарський № 1. Гарнітура балтика. Друк високий. Уиовн. друк, арк 38,595. Обл. — вид. арк. 43,798. Тираж 100 000. Зам. 798.

Ціна 5 крб. 10 к.

Видавництво «Дніпро».

252601, Київ-МСП, вул. Володимирська, 42.

Головне підприємство республіканською виробничого об'єднання «Поліграфкнига» Держкомвидаву У PCP. 252057, Київ-57, вул. Довженка, 3.

Хемінгуей Е. Х37 Твори в чотирьох томах. Том 3: Романи, повість та оповідання. — Перекл. з англ. — К.: Дніпро, 1981.— 663 с. (Передплатне).

У третьому томі вміщено роман «По кому подзвін» про боротьбу іспанського народу проти фашизму та твори 50-х років — оповідання, повість «Старий і море» та роман «За річкою, в затінку дерев»

70304-177

М205(04) —81 Передплатне 4703000000 И(Амер)