Твоя Марія... і Кіб

Рейс поза розкладом

— Шановна публіко, до-озвольте відрекомендуватися: Даруа Ватіш — майбутній герой-косморозвідник, а нині транспортний пілот третьої категорії. База-маяк «Талан»! — Дар хвацько клацнув підборами перед пілотським кріслом. Звір з видовженою, як у хорта, мордою, який дрімав у кріслі, ліниво розплющив блакитне око й відразу заплющив знову.

Ватіша це не збентежило:

— На даний момент доблесно виконую спецзавдання свого диспетчера!

Звір ніяк не відреагував на цю патетику, за що Даруа сів йому на хвіст (місця в кріслі було замало для двох).

— Темне ти створіння, Кире, — Ватіш витягнув з-під себе хвіст. — Я тебе, можна сказати, пригрів, синтетичною бараниною годую, а ти зі мною навіть говорити не хочеш.

Почувши своє ім’я, Кир чхнув, протуркотів «Кир-ря» і знову затих.

Дар окинув тужним поглядом крихітну кабіну «бабки», в якій вони з Киром мусили провести останні години перед посадкою на Капариду. Виряджаючи свого пілота в позаплановий рейс, база не дала йому навіть транспортника, бо там справедливо вважали, що один контейнер можна доправити й подорожніми. Чотири кораблі по черзі приймали на борт «бабку» разом з «дезом» (апаратом далекого зв’язку), транспортним пілотом Даруа Ватішем і його волохатим супутником, якого Ватіш вперто іменував собакою-мутантом. Для диспетчерів «Талану» інопланетне походження Кира не було таємницею, але вони досить спокійно ставилися до його присутності. У далеких рейсах, які людина проводить здебільшого на самоті, їй потрібна бодай якась розрядка, а Кир один заміняв бригаду психотерапевтів.

— Шановна публіко! — раптом закричав Ватіш, і це було так несподівано, що бараноїд киркнув і зіскочив з крісла. — Ви маєте щастя бачити перед собою людину, яка вперше здійснила героїчний переліт з тортом «Фрюн-Фрюк» на борту!

Капарида постала перед Даруа в той момент, коли він почав серйозно замислюватись про відпустку, та й сама планета належала до іншого сектора, який обслуговувався базою Мянака, тож підстав для поганого настрою Ватіш мав чимало. Власне, він не був схильний до меланхолії і в критичні моменти користувався методикою барона Мюнхгаузена, сам себе витягаючи з болота нудьги.

— Нічого, Кирчику, — провадив Ватіш уже звичним тоном, — злітаємо з тобою на Капариду, віддамо спостерігачеві Норину «дез», що без нього він жити не може, й подамося у відпустку. Відшукаємо моїх родичів, всадовимо їх півколом, я сяду в центрі, ти вдаси з себе собаку й ляжеш біля моїх ніг, і я розповідатиму про найжахливіші з наших пригод…

Бараноїд, так і не вподобав собі іншого місця, тому повернувся до крісла й дуже красномовно втупився поглядом у людину, однак Ватіш цього ніби й не помітив, захоплений власною вигадкою.

— Вони думають, якщо я ще не в косморозвідці, то й розповідати нема чого?!

Кир на мить присів, легко скочив на спинку крісла й опинився на плечах у Дара.

— То ти нахабнієш, хижаче?! — обурився Даруа, намагаючись скинути бараноїда, але той тільки міцніше вчепився в комір комбінезона. — Гаразд, посидь, але тихенько.

— Кир-р, — пообіцяв бараноїд, влаштовуючись зручніше.

— Будь-яку подію можна описати так, що в слухача волосся стане дибки! — повідомив Даруа Кирові, який уже задрімав, і замовк. Описувати не було чого.

Транспортний флот не та робота, з якою героїчно переборюють, на кожнім кроці освоюють і безперервно відкривають. Транспортний флот — це контора з постачання тих, хто переборює, освоює та відкриває. «Прудконогий верблюд» — так іронічно охрестив Ватіш корабель, на якому літав найчастіше, а самого себе урочисто нарік караванником Ахмедом.

Пілотів третьої категорії в косморозвідку не брали, а йти на пасажирський лайнер дублером Дар не хотів, тому терпляче тягнув на собі це ярмо, глузуючи з власних мрій стати розвідником, а тим часом потихеньку набирався льотного досвіду. Друга категорія вже допускалася до меж освоєного простору, а перша… Але для першої потрібно було не тільки вміння літати, а ще багато різного… Пілот — він тільки в просторі пілот, а на планеті — повноправний член експедиції з усіма належними обов’язками.

«Бабка» перейшла з високої орбіти на низьку, а Капарида й досі не відповіла, хоча Даруа надіслав запит хвилин двадцять тому.

— Доведеться влаштувати репетицію, — зітхнув Ватіш, — родичі в мене кмітливі. Почнеш затинатися під час розповіді — не повірять. Як би це почати?..

— Транспортний пілот бази «Талан» Даруа Ватіш, — раптово заговорила Капарида, — вас прийняти не можемо…

Капарида зустрічала непривітно. Мою бідну «бабку» не хотів приймати жоден космодром. Становище з найдурніших: хлопці рейсу «Анког — система Бети» витрусили нас із Киром на високій орбіті й подалися далі, а тут раптом «бабці» не дають посадки! Ви коли-небудь намагалися на «бабці» форсувати далекий космос? Правильно, й не слід намагатися: не для цього призначена маленька авієтка, якою переправляють туристів із пасажирського лайнера на вподобану ними для екскурсії екзотичну планету.

Контейнер з «дезом» майже цілком зайняв вантажний відсік, а ми з Киром поділили пілотську кабіну. Оскільки лапи й хвіст на спинці крісла не вміщалися, вони лежали на моїх плечах. Перспектива літати з таким от коміром невизначений час не викликала в мене захвату.

На щастя, на капаридському космодромі сиділи ще не цілком непробивні люди — достатньо виявилося натяку на гучний скандал — і дозвіл на посадку відразу було отримано.

Спустилися, чекаємо. Дорогоцінний «дезик» чомусь ніхто не квапиться вилучати. Я озброївся терпінням, залишив Кира на варті, а сам узявся шукати керівництво космодрому. І після тривалих пошуків вдалося знайти щось неосяжне за розмірами з мальовничо кошланими вусами. «Щось» поблажливо поплескало мене по плечах (від чого я мимоволі влип у стіну) й пообіцяло негайно звільнити «бабку» від контейнера. Я відліпився від стіни й спробував заперечувати:

— Стривай-но, — кажу, — а де ж сам Василь Норин, вельмишановний отримувач? Я як бюрократично відданий нашому відомству перевізник мушу неодмінно отримати його особистий підпис у накладній!

На жаль, ця історично відстала особа з моєї вишуканої промови не зрозуміла ані слова. Довелося зробити «страшні очі» й дуже чемно зажадати негайної зустрічі з Норином.

Тут капар чомусь почервонів і заявив, що Норин, мовляв, у експедиції й особисто прибути на космодром не може.

У якій-такій експедиції, відповідаю, якщо він сам «деза» вимагав, а тепер не з’являється за надісланою йому апаратурою!

Почав мені цей капарський начальник розповідати про користь наукових пошуків взагалі і експедиції Норина зокрема. Норин, бачте, флору-фауну вивчає, а від цього все майбутнє планети залежить, оскільки вони тут усі до єдиного завзяті натуралісти й без живої природи існувати взагалі не можуть.

Ну то й що, заперечую, природа природою, а вантаж я маю вручити отримувачеві лише особисто. З тим і пішов.

Сидимо з Киром у «бабці», невідкладними справами займаємося: я перевіряю рятувальну капсулу, — там клапан викиду заїдати почав, — а звір банку консервів спустошує. Раптом зчиняється гамір, стукіт, тарарам. У чому річ? Капарська митниця вламується. Терміново надайте до огляду всі заборонені предмети. Немає, кажу, в мене нічого забороненого. У нас на «Талані» контроль суворий, жодних сторонніх речей не тримаємо.

Однак «бабку» вони таки перевернули догори дном. Один спробував навіть до контейнера поткнутися, та я пхнув його носом у пломбу галактичного центру зв’язку й пояснив, що буває за її порушення без належних повноважень. Однак вони не заспокоїлися. Той, що був нижчий на зріст і мав писклявий голос, зненацька витріщився на мого Кира й навіть рота роззявив. Кир собі й вухом не веде, вилизує банку синт-баранини й сопе від задоволення.

— Це що? — промовляє митник таким голосом, немов побачив у мене розкриту шухляду з галюциногенною піною Дебельяна.

Кир здригнувся і впустив банку: бараноїди взагалі дуже чутливі до інтонації.

— Собака, — нахабно заявляю я, майже фізично відчуваючи наближення неприємностей.

— І це, по-вашому, собака? — митник підозріливо оглянув Кира від кінчиків пазурів до щільно притиснутих вушок.

— Собака, — наполягаю на своєму. — Мутант з Араї.

Митник почав порпатися в документах:

— Собака не значиться в описі корабельного майна.

— Пес належить особисто мені.

Митник знову пошелестів сторінками:

— Тварина ніде не значиться! Це контрабанда!

Шерсть на зашийку в Кира стала сторчма, а блакитні очі почали швидко темнішати.

— Ви нестимете відповідальність за спробу провезення на планету тварини невідомої породи з невідомою метою.

Тут у мене, звичайно, виникли запитання «по суті справи»:

— У кого з нас невідома мета — у мене чи в тварини?

— Ви заарештовані! — суворо повідомив митник і подав знак супроводу.

Бараноїд глухо загарчав. «Кир-ря», що перекочувалося у його горлянці, попереджало порушника спокою про чималі неприємності.

— Собака перебуває в пілотській кабіні! — задкуючи від надто запопадливих служак, нагадав я. — Кабіна — суверенна територія, що перебуває під контролем моєї бази. Усі претензії надсилайте туди. Без погодження з черговим диспетчером ви не маєте права тут порядкувати! Якби я намагався приховати собаку у вантажному відсіку, тоді інша справа. Я не зобов’язаний включати до реєстру всі речі, що належать особисто мені! Кир — подарунок, можете зв’язатися зі штурманом корабля «Яраль» Траном Модетті, він підтвердить.

Митник ніяково почухав підборіддя:

— А ви можете засвідчити, що цей звір справді собака-мутант, а не представник якоїсь розумної раси, засланий сюди з розвідувальною метою?

Ого, це вже гірше: якщо мого Кира оголосять шпигуном, я неодмінно потраплю в співучасники. Так-так, мешканцям Капариди не відмовиш у винахідливості.

— Офіційних документів на цей випадок не маю, бо досі мого пса в шпигунстві ніхто ще не підозрював, але можу поручитися…

Митникові дуже не хотілося випускати здобич, яку вже тримав, можна сказати, в зубах, але причепитися більше не мав до чого. Я негайно написав розписку про те, що Кир не почне жодних ворожих дій стосовно громадян Капариди, і що за всі його дії відповідатиму я особисто. Документ відразу було завірено корабельним дізнавачем.

Через півгодини знову застукали в обшивку: з’явився вусань із пропозицією перетягти контейнер на вантажну платформу для подальшого закладення в мобіль.

А Василь, запитую, вже прибув? Ні? Тоді ніяких мобілів!

Тут вусань починає кричати, що моя «бабка» займає злітну смугу, псує вигляд космодрому і взагалі, невідомо, скільки ще Норин буде відсутній. Мовляв, він, вусань, припустився помилки в тому, що дозволив позарейсовому апаратові спуститися на космодром, але ще не пізно її виправити. Зараз «бабку» підчеплять до тягача, заженуть у трюм о-он того транспортника і відішлють на орбіту, де можна чекати Норина скільки мені забажається.

Тут уже я не стерпів: вискочив назовні й розтлумачив вусаню, наскільки обережно слід поводитися з представниками космічної Співдружності, щоб не порушити угоди й не нести потім відповідальності за їхнє життя й благополуччя.

Вусань зчинив такий лемент, що збігся весь обслуговуючий персонал. Як із-під землі виринули двоє в мундирах мишачого кольору, чемно відкозиряли і запропонували пройти до адміністративного корпусу для з’ясування обставин. Я помірковано згодився.

В адміністративному корпусі мене зустріла поважна сивочола людина. Її обличчя, хоча й стомлене, все-таки виражало уважне співчуття. Я навіть засоромився тієї впертості, з якою відволікав шановного капара від турбот насущних. Єдиною, як на мене, недоречною деталлю його зовнішнього вигляду було зображення вигнутої стоноги на лівій верхній кишені комбінезона. Очевидно, рука художника відтворила комаху в профіль, тому що лапки розташовувались усі з одного боку.

— Ледок, служба спокою, — відрекомендувався капар.

Я ніколи б не подумав, що така химерна емблема може символізувати спокій!

— Я в курсі вашої проблеми, — мовив Ледок. — На жаль, Норин не вперше ставить нас у незручне становище своїми необдуманими чи поквапними рішеннями. Сподіваюся, ви повідомите про це секторальній раді безпеки?

— Шкода, але я не маю відношення до секторальної ради, представляючи лише космофлот. Вам зручніше буде звернутися в раду самим.

«Спокійний» кивнув з таким виглядом, ніби відповідь його потішила.

— Якщо ви й далі наполягаєте на особистій зустрічі…

— Наполягаю.

— …в такому разі вам доведеться самому доправити контейнер до бази Норина й дочекатися його там. Норин не ставить нас до відома про маршрути й тривалість своїх експедицій, тому зв’язку з ним у нас нема.

— Гаразд. Яким чином зручніше переправити контейнер?

— Мобілем. Дорога відніме у вас не більш як чотири дні.

— Скільки?!

— Чотири дні в один кінець, — незворушно повторив Ледок.

Провести відпустку в капарських лісах — теж не велике задоволення!

— А повітрям? — невпевнено поцікавився я.

— У нас нема повітряного сполучення.

— Якщо там відсутнє місце для посадки, і мене, й контейнер можна спустити парашутом.

— У нас взагалі нема повітряного сполучення.

Я вирішив, що недочув, і перепитав ще:

— Як ви сказали?

— Користування літапаратами в нас заборонено. Невже ви ніколи не чули про єдину планету, де люди ведуть природній спосіб життя? Єдину в секторі А, я маю на увазі.

Іншим разом я не змовчав би: навіщо ж викликати пілота з іншого кінця галактики, коли ти належиш до сектора А? Та зараз було не до того. Звичайно, перед відльотом мене попереджали про чудасії цієї планети, але щоб настільки… Виходить, польоти для них — річ ненормальна? А я тоді хто? Я й народився на автоматичній станції десь між двома трасами сектора Б. Цікаві люди тут живуть!

— Виходить, у вас зовсім нема на чому літати?

— Так.

— А як же зорельоти?

— Це не наші кораблі. Співдружність надає їх нам, оскільки має потребу в натуральних продуктах, які постачаються Капаридою.

Значить, доведеться-таки повзти мобілем. У них тут хоч дороги є, чи вважається, що від печери до печери надійніше ходити пішки? Стоп, а «бабка»? Адже ці машини на атмосферних планетах використовуються просто як транспорт!

— А якщо на «бабці»?

Ледок подивився на мене з сумнівом:

— Річ у тім, що в нас перельоти заборонені…

— Але я іноземець, а за нашими законами переліт — це не злочин! Зрештою, я міг і не знати про заборону.

— Ви вже знаєте. Політ небезпечний для людського життя.

— Якби ваші предки керувалися цим правилом, Капарида залишилася б незаселеною! — роздратовано кинув я.

— Не будемо вдаватися до дискусії, — сухо порадив Ледок, — вирушайте до мерії та привезіть дозвіл на політ.

Я з’їздив у місто, де отримав дозвіл дуже швидко, але Кира в повітряний простір планети не допустили, й довелося його залишити в космодромному ізоляторі разом з великим запасом консервів.

«Бабка» здійняла хмару бризок і дрібних істот, пірнаючи в болото.

Скалічені крила відразу вкрилися водою, і незабаром тільки чорна пляма серед розірваної зелені ряски нагадувала про те, що сталося.

Запала тиша. Оглушлива тиша. Вона давила на скроні й туманним маревом колихалася перед очима. Екрани зовнішнього огляду були мертві, не світився жоден індикатор, мовчав зв’язок.

Ватіш довго шукав на панелі потрібну кнопку, а коли знайшов, вдавив з такою силою, що пальці побіліли.

Матова стеля кабіни рвонулася й зникла. У рятувальну капсулу ввірвався запах прілого листя.

Коли «бабку» всмоктав гігантський вир, я просто не встиг злякатися. Машина не повинна була втрачати керування — мене дублював автомат, — але спрацювала тільки система порятунку.

Нісенітниця, якась нісенітниця. Пілот космофлоту втрачає машину на шляхах убогої планетки — «відмінна» атестація для майбутнього косморозвідника. Невже на «бабці» не було елементарного стабілізатора балансу? Чому капари, зрештою, не попередили про фокуси своєї атмосфери?

Ой, кракиркири, сором який! Загубив вантаж, розбабахав «бабку», залишив того бідолаху без дальнього зв’язку… Що тепер хлопці скажуть? Добре, хоч Кира не взяв із собою — тільки його тут і бракувало…

Дар зосереджено потер кінчик носа, зітхнув і поліз по укладку «НЗ».

Трохи згодом він уже закинув за плечі те, що іменувалося «особистою зброєю» та «недоторканним запасом», і попрямував на південний схід. Саме там, за його припущенням, мали б впокоїтися уламки його «бабки».

З висоти поверхня Капариди видавалася суцільним зеленим килимом, та зовсім інший вигляд мала зблизька. Тепер навислі крони сіро-зелених дерев, укриті плетивом ліан, величезною маскувальною сіткою відрізали Дара від усього, що залишилося в небі. Цей світ не мав потреби в транспортному пілоті з бази-маяка «Талан», тут нікого не цікавило вміння безпомилково орієнтуватися на космічних трасах, тут не було надійного електронного штурмана, а маленький компас з «ензешки» став осередком технічної думки.

Ліс переповнила вогка задуха. Липке повітря, здавалося, можна було розгрібати руками. Піт струмком стікав по спині Даруа, навіть гігієнічна білизна не рятувала.

Навкруги несамовито волали капарські птахи, кілька разів з-під ніг вискакували тварини, подібні до жаб, і з розмаху ляпалися в траву, але Ватіш не зважав на них. Він ішов навпростець, долаючи завали деревиння, грудьми розриваючи плутанину найтонших ліан, збиваючи чобітьми голівки лилових квіток. Дар мало не гарчав з люті:

«І нащо було кидатися сторчголов, куди квапився? Мобілем йому, бачте, довго! А пішки, виходить, швидше? Повернувся б Норин з експедиції, нікуди б не подівся, тільки й треба було — посидіти на космодромі до його повернення. Не могли ж вони справді силоміць спровадити мене в космос! Все одно найближчий подорожній буде не скоро, не летіти ж на „бабці“ назад на „Талан“! Ні, рвався на базу спостерігача!»

Дар зачепився за корч, ледь не впав, і думки його набули іншого напрямку: «Через цей дурний наказ встряв у колотнечу. Привіз би „ДЗ“, та й годі. Якщо вже Норин настільки зайнятий, що не спромігся навіть власне замовлення зустріти, хай би запхали техніку до мобіля й везли собі до нього помаленьку! Навіщо космофлотівському пілотові час витрачати й ганятися по всій Капариді за спостерігачем, ламати собі шию замість того, щоб спокійнісінько піти нарешті у відпустку!

А тепер ні „бабки“, ні вантажу. Клякир! Боже, який сором! Пілот-транспортник, називається! Таким пілотам тільки „Фрюн-Фрюк“ і возити від кондитерської та назад! А ще мріяв про косморозвідку! Пху, першопрохідник капарських калюж!»

На те, що дерева стали траплятися дедалі рідше, я спершу не звернув уваги. Що дедалі більшає води, мене також не збентежило. Та коли замість твердої землі під ногами заколивалася тонка трав’яна сітка, я вперше трохи засумнівався в успішності заходу. Лізти в трясовину — справді вчинок ненормального. Схоже, моїм «дезом» користуватимуться жаби… О-ох!

Ну, скажу я вам, пробиратися по-пластунськи в багні — не найбільше задоволення в житті, але краще бути живим болотяним чортом, ніж героїчним потопельником. Я плазував цим болотом зі швидкістю, яка зробила б честь будь-якому удавові. На щастя, розпорядниця злітної смуги з Мянака-3 на той момент мене бачити не могла (інакше довелося б відходити стройовим кроком).

Становище вимальовувалося дуже й дуже негарне: «бабку» проковтнуло болото, й виходить, встановити справжні розміри нещастя неможливо. Взагалі контейнери «дезів» здатні витримувати мало не зоряний вибух, не те що дрібну аварію, та як цю коробку витягти з болотяного дна? Ще одне маленьке запитання: як би тепер і самому не податися слідом за «бабкою» та «ензешкою»? Ні, випромінювача я не втопив (поки «ензешка» дуже кумедно пускала бульки, я саме ним чіплявся за купину), але випромінювачем, вибачте, ситий не будеш і від дощу не вкриєшся…

Транспортний пілот Даруа Ватіш і справді нагадував болотяного чорта. Стомлений, розгніваний, майже по вуха в багнюці, з випромінювачем, наїжаченим за спиною, він знову й знову тер долонею круглу прозору коробочку. Але стрілка компаса продовжувала бешкетувати — її загострений носик відчував десь під купинами металевий тулуб «бабки», про яку Даруа якраз тепер думав найменше.

Як я звідтіля видобувся? Простіше спитати, як я туди втрапив.

… Даруа впав у траву й заплющив очі: вигрібся. Невже болото скінчилося? Все, тепер забути, тепер тільки вперед! Зараз трішки відпочити — і вперед. Ось він підведеться й піде… куди ж треба йти? Зовсім трішки ще полежати…

Спека вляглася. Вітерець, який прилинув з лісу, зрушив пласти насиченого болотяними випарами повітря. Навкруги розлився аромат квітучого абааля. Десь тоненько писнуло звірятко, яке видряпувалося з нори, сімейка улів вийшла на полювання… Північний край півострова Ідос занурювався в ніч.

Прокинувся Дар від різкого болю, що пронизав ліву руку. Ще в напівсні він рвонув з плеча випромінювач, сліпо повів стволом, натиснув спуск. Дике ревище майже оглушило Ватіша. Мить Дар вдивлявся у щось велике й чорне, що тіпалося за два кроки від нього, спіймав на приціл… Ревіння обірвалося. Запахло смаленим хутром і ще чимось невимовно огидним.

Даруа підхопився, щохвилини натикаючись у півтемряві на галуззя, кинувся бігти. Гнав його не страх, а відлуння ревища, котре досі стояло у вухах. Випромінювач важко бив по плечу, ноги плутались у високій траві. На мить Даруа здалося, що він біжить назад до болота, й під чобітьми от-от захлюпає смердюче багно, але тут дорогу перетнуло розлоге дерево. Воно підносилося догори, спираючись на колонаду коренів, і підносило на собі незліченну кількість стебел ліан, які безцеремонно оповили стовбур, і сотні тисяч дрібних і більших лісових тварин, котрим дерево дало притулок.

Ватіш кинувся ліворуч й наткнувся на частокіл коренів, метнувся праворуч — теж корені. Тоді, не маючи більше ні секунди на роздуми, він охопив руками якийсь корінь і подерся нагору, туди, де крізь гілля мерехтіли зірки. Чужі зірки. А які йому рідні?

Даруа народився на автоматичній станції СЦ-737, давно вже спочилої на дні океану Орбака. Нескінченні коридори, двері кают, переходи, люки, трапи. Гігантське металеве кільце, прикуте до Орбака орбітою. Альфа, що займає весь екран, зовсім крихітна Бета, а навколо ще безліч зірок.

Вчитися пощастило на Землі, там, де небосхил обертається навкруг Полярної зірки. До причалів «Талану» завжди підводив Епсилон, по-дружньому підморгуючи з боку ще не освоєної частини сектора Б, а тут? Які тут колючі зірки! Он вони мерехтять крізь листя, ніби вогники недобрих очей.

Дар сяк-так влаштувався у своєму не дуже надійному сховку й обнишпорив кишені в пошуках медичного пакета. Прокушена рука саднила, та, здається, ушкодження було не надто серйозне. Залишалося сподіватись на всемогутність медпакета або на те, що перед нападом на інопланетян місцеві хижаки чистять зуби.

Ніч просидів на пеньку з рушницею напоготові, очі в темряві прогледів, однак більше нікого на мушку не спіймав. Второпали місцеві мисливці, що не дозволю так просто дожувати мою руку.

Ранком спустився з дерева, розім’явся трохи, поцокотів зубами в бік космодрому й консервів Кира і почав думати, що ж робити далі.

У давні часи наші предки носили карти з собою, мудро довіряючи всі таємниці Всесвіту планшетові або й чоботу. Я ж, дитя свого часу, цілком покладався на електроніку. Тепер техніка благополучно пішла на дно й полишила людину розумну ні з чим. Що робив перший пілот тієї хвилини, коли електронний дублер запитував маршрутні дані в космодромного побратима? Вивантажував Киру консерви? Чудово!

По прямій до бази Норина залишилося близько п’ятдесяти кілометрів. Що таке п’ятдесят кілометрів для «бабки», нехай навіть і на традиційній тязі? Пху, та й годі. Що таке п’ятдесят кілометрів для мене? Теж пху, але не без застережень. П’ятдесят по прямій, а пряма веде в трясовину. У болото мене тепер і волоком не затягнеш, виходить, пряма відпадає. Карти нема, жодних відомостей про обхідні шляхи — теж. Чи є якісь люди навколо, чи їх немає? Чи просто на базу до спостерігача прямувати, чи спробувати знайти бодай якогось провідника?

Сервирувати сніданок ніхто не квапиться, а лісом тиняються негодовані хижаки. Одним словом, наявні всі можливі задоволення.

Але як людина досить героїчна я знехтував труднощами й завзято рушив в обхід болота, щоб зрештою вийти на лінію курсу «бабки».

Грязюка на комбінезоні Дара ледь підсохла за ніч і тепер відпадала пластами, сполохуючи рожевих хробаків, які ніжно туркотіли навкруги. Хробаки відповзали, тривожно попискуючи, і якщо Ватіш ненароком наступав на них, квапливо відкушували власні хвости й перетворювались на грудочки рухливого слизу.

Одного разу з кущів вистромилася потворна лискуча морда з вузькими щілинами-очицями, яка сховалася, перш ніж Даруа встиг схопитися за зброю. Більше жоден представник капарської фауни пілотові не трапився, тільки чиїсь голоси часом долинали з-під крон дерев.

Простір відкрився Ватішу зненацька й першої миті засліпив його потоками світла, що лилися звідусіль. Світло струменіло з неба, миготіло в траві, відбивалось у воді, переливаючись поміж рядами жовтих рослин, золотилося в дівочому волоссі…

…А потім я зустрів янголятко. Тільки не подумайте, що від надмірного ентузіазму в мене почалися галюцинації чи релігійна маячня, — нічого подібного. Янголятко з’явилося переді мною з пучком вузького жовтого листя в руках, а те, що я спершу прийняв за німб, при його наближенні виявилося зачіскою. Янголятко зосереджено перебирало листя, наповнюючи довкілля співом, який особисто мені видався райською музикою.

Як усяка вихована людина, я пригладив чуба й чемно привітався. Замість очікуваного «здрастуйте» янголятко впустило своє сіно, й через пару секунд у мій бік вже дивилося дуло «хлопавки». Дуже люб’язне вітання…

Проте я вперто повторив своє «добридень».

— Як ви посміли зайти на територію плантації? — як і досі ігноруючи всіляку пристойність, запитало янголятко. — Наш абааль охороняється законом, і будь-якого порушника кордону ми маємо право знищити на місці!

— На жаль, я не надто обізнаний з місцевими звичаями, — виправдовувався я, — і в своїй злочинній непоінформованості насмілився думати, що гостеві спершу все-таки віддають шану, а за порушення кордонів розстрілюють уже потім.

Власниця янгольського личка презирливо підвела тонку брову:

— Ви не мали права продиратися крізь наш ліс. Покажіть дозвіл. У вас є дозвіл від «спокійних»?

Ні, Капарида вже справді почала мені набридати!

— Не маю дозволу ні від спокійних, ані від неспокійних! Я маю намір зв’язатися з вашою владою, а для цього мушу потрапити до найближчого селища.

Дівчисько повело стволом «хлопавки»:

— Повертайтеся туди, звідки прийшли, тут для вас немає дороги!

Один мій друг постійно втлумачує, що для косморозвідника головне — витримка й цілковите самовладання. Я постарався забути про свій випромінювач і сказав якомога доброзичливіше:

— Припустимо, я справді незаконно вдерся на вашу територію, припустимо, за це мене справді слід знищити, але чи не варто спочатку все ж таки здати властям? За спійманого інопланетного розвідника ви, безсумнівно, отримаєте винагороду!

При цих словах маска байдужості на її обличчі сіпнулася:

— То ви — інопланетянин?

— Я вже мало не годину силкуюся вам це втокмачити!

— От, — заявило янголятко, підштовхуючи мене вперед, — його машина потерпіла аварію в нашому лісі.

Господар плантації окинув гостя підозріливим поглядом і довірою, схоже, не пройнявся.

— Якщо ми всі, — забубонів він собі під ніс, — будемо без діла вештатися по лісі й підбирати всіляких бурлак…

Людське терпіння має межі, до того ж, як я тепер думаю, на той час уже почала діяти отрута, запущена в мою кров нічним мисливцем. От чому я досить рішуче поправив ремінь випромінювача і розтулив рота, щоб нагадати нечемі ритуал зустрічі з братами по розуму, однак господар мене випередив:

— Робе, хапай його!

Щось коротко брязнуло, частина стіни відокремилася й прийняла гостя в «дружні» обійми. Не можу сказати, щоб я був цим ощасливлений (електронний дурень крутив руки без жодної поваги до інопланетного походження, на додачу чимало дісталося пораненій руці). Фізіономія в мене тієї миті, гадаю, була не надто радісна.

— Бандит! Бунтівник! У нього променева зброя!

«Натуралісти-натуралісти, а випромінювач від „хлопавки“ з першого погляду відрізняють!»

— Кралю, він же інопланетянин! — розгнівався мій добрий дух. — Йому можна…

— Дурниці! — гримнув господар. — Він бунтівник!

Янголятко спалахнуло від обурення:

— Кралю, у вас будуть неприємності через службу спокою! Це транспортний пілот Співдружності, його машина розбилася біля Великого болота.

Нагадування про «спокійних» трішки пригасило запал господаря:

— Ілко, якщо мені знадобиться твоя думка, я її запитаю. Іди до себе.

Ілка пересмикнула плічком, кинула на патрона гнівний погляд і пішла. Господар вийшов слідом, залишаючи гостя під опікою робота-охоронця. Ще хвилин десять я старанно кляв усю техніку взагалі й роботів-охоронців зокрема, а потім на секунду відключився.

…Ватіш розплющив очі й побачив схилене над собою жіноче обличчя.

— Вам уже краще? — немов крізь шуми радіоперешкод долинув чийсь голос.

— Так, — невпевнено підтвердив Даруа, намагаючись зрозуміти: він ще в рейсі чи вже на «Талані»?

— Випийте ось це, — шум перешкод значно послабшав, і голос нарешті став виразніший.

Дарові до вуст піднесли щось біле, в горло полилася гірка рідина. Ватіш захлинувся, закашляв, відвертаючись від пекучої гіркоти.

— Треба випити все.

Дар залпом проковтнув залишки ліків, спробував підвестися, але погрозою додати ще порцію його відразу повернули назад на подушку.

— Ми приносимо вибачення за те, що сталося, — м’яко сказала жінка, — у лісах так багато бандитів, що чоловік постійно в тривозі. Абааль приманює лихих людей, а наш будинок віддалений від селищ. Не гнівайтеся на нас.

«…Замість того, щоб благополучно відбути у відпустку або врешті-решт відпрацьовувати втоплений „дез“ на трасах ближнього космосу, сиджу тут, чекаю невідомо на що.

Від неробства в голову лізуть всілякі дурниці, влада щось не дуже квапиться визволяти мене з цієї глушини, та ще й сезон дощів, здається, почався. Розважаюся, як можу. Господар уже двічі тягав на плантацію милуватися дорогоцінним абаалем. Що вони знаходять у цій солодкій капусті гарного — не розумію. Жуєш, жуєш — солодко, потім язик дерев’яніє, а в очах починають миготіти зірки. Зблисне раз, зблисне двічі, а далі вже й набридне, та вони миготять і миготять! Краль повторює, що абааль надцінний, надкорисний, наддорогий. Стосовно наддорогого зрозуміло: вони свою траву на експорт женуть, а натуральні продукти в галактиці — річ поважана. Капарида, до речі, на тих натурпродуктах вочевидь схиблена. У них тут гасло: „Людина мусить жити природно“. Дивні люди: користування літальними апаратами заборонено, випромінювачами — теж, а от роз’їжджати на мобілях і обвішувати себе металовикидними „хлопавками“ — природній спосіб життя.

Був я в їхньому містечку, гордо поіменованому столицею (їздив по дозвіл на політ), розглядав житла в стилі ретро: скрізь зелень, квіти й чомусь кішки… Товсті, доглянуті, з номерками на шиї.

Займається тут народ начебто винятково сільським господарством за якимось хитрим графіком. Краль довго втокмачував мені його переваги, та до мене не дуже дійшло. Загалом, у місто капари повертаються тільки для відпочинку й розваг. Житла в них, між іншим, технікою натоптані під зав’язку — планети Співдружності в обмін на несинтетичні продукти шлють сюди побутові автомати. „Природний спосіб життя“.

Поглянеш зовні — не будинок, а матеріалізований спогад, от-от розсиплеться, а всередині — модерн на модерні. Зараз я диктую, а робот у кімнаті атмосферу умиротворення створює (сіро-блакитний туман). У мене від цього умиротворення вже чуб перефарбувався в блакитний колір.

Ну досить. Не мовчи. Нізащо не повірю в твою абсолютну завантаженість».

«Друзяко Тране, ти, мабуть, отримав підвищення й зарозумівся, або ж пошту з цієї планетки відсилають теж подорожніми.

Уяви собі, я досі сиджу в глушині й попльовую у бік зірок. Що не кажи, Капарида — це вам не „Талан“: навкруги непролазні джунглі, дикі звірі. Подумую, чи не перекваліфікуватися в мисливця на ондів. Уяви: йдеш собі лісом з однією-єдиною „хлопавкою“, ні тобі випромінювача, ні скафандра підвищеного захисту, майже голіруч. Тут вискакує онд: череп світиться, зуби вишкірені, очі витріщені, й над головою щупальце розгойдується. Хто кого. Екзотика! Кажуть, у них реакція божевільна — не встигнеш „хлопавку“ підняти, як тобі вже голову відірвуть.

Я підбивав Краля вирушити на полювання, та він відмовився. Звичайно, боїться зв’язуватися з інопланетянином: чого доброго, доведеться потім перед „спокійними“ відповідати. У них тут служба охорони й забезпечення порядку врочисто іменується службою спокою. Бачив би ти цих божків спокою — щелепи квадратні, зріст… як від Кира до неба, а на боці для власного заспокоєння „хлопавка“ з оптичним прицілом. „Природний спосіб життя!“ Вибач, що повторююся, але ці слівця вже у вухах віддзвонюють.

Все, вирішено: кидаю космофлот, залишаюся на Капариді.

Тране, щось мені починає не подобатися твоє мовчання, при зустрічі отримаєш ти, друже, за зневагу до епістолярного жанру.

Гаразд, відставити жарти, новий диспетчер уже, напевне, зарахував мене до „зниклих без вісті“. Ти можеш його втішити: скажи — обіцяють вислати по мене перший мобіль, який зуміє сюди пройти. Надалі не ганятиме пілотів у екстрені рейси.»

«Привіт, Тране-мовчальнику!

Я вже цілковито перетворився на аборигена, бігаю по лісі, грузну у твані, але кричу радісне „вакс“ (бойовий клич). Щоправда, поруч плентається робот-охоронець і профілактично розполохує потенційну дичину. Це просто сміх — до чого вони за мене бояться! Вони — це в основному Краль, я для нього різновид домашнього птаха, якого треба пасти й оберігати.

Ельза, господарка, не так піклується про мене, їй вистачає турбот з дітворою, але найменше безпека гостя хвилює мого янгола-рятівника Ілку. Позавчора це дитя Капариди впустило горщик з молоком саме тоді, як я урочисто вирушав на полювання. Навіщо Ілці знадобилося тягти молоко на дах, знають тільки сходи, з яких горщик летів мені на голову. Щоправда, робот-охоронець відбив удар, але все одно ми обоє були мокрі, як чорти.

Слухай, твій друг тут перебуває в смертельній небезпеці, а ти не можеш організувати навіть маленьку рятувальну експедицію. Домовся, щоб хто-небудь із транспортників підскочив по мене, або хай хоча б надішлють що-небудь, здатне літати. Якби хоч крихітну авієтку на автоматі підкинули, можна було б до космодрому дістатися, а далі простіше. Несила вже сидіти тут!

Краль повідомив: Норину вже відомо про моє прибуття, й він обіцяє найближчим часом зв’язатися з плантацією. Якийсь хитрий тут зв’язок: Норин зі своєї бази просто так голосу подати не може, а Ледок через Краля передає, що зв’язок буде встановлено… Оце діло! Господар з містом розмовляє вільно, а в спостерігача, виходить, передавач гірший? Абсурд.

Та й Норин добрий! Терміново треба було мчати в експедицію, коли от-от повинні надіслати „ДЗ“! До речі, все-таки я сподіваюся відшукати уламки „бабки“ й контейнер з „дезом“, але, Тране, досі не розумію, як міг вскочити в таку халепу. Ти ж знаєш, я начебто непогано водив авієтки.

Лист останній

„…Говорив з Норином. Його ставлення до того, що сталося, так і не зрозумів — настільки він був стриманий і обережний у висловах. Порадив мені дочекатися мобіля, що висилається Ледоком з міста, а на прохання про зустріч відповів категоричною відмовою. Запропонував з’ясувати всі питання по ві-зв’язку, але я знову вперся. Тране, ти сміятимешся до кольок: твій друзяка докотився до буквоїдства. Зрештою, Норин послав мене подалі й відімкнувся. Можливо, я сам на його місці те саме зробив би — якийсь молокосос запросто втопив дорогоцінний прилад і після цього ще напрошується в гості. Гаразд, досить про це. Коли ж ти знайдеш час відповісти?“

Даруа Ватіш встромив касету в поштове відділення домашнього зв’язківця й натис кнопку „передача“. Чергове послання пішло в ефір, щоб через підсилювач космодрому помчати до приймачів автоматичного супутника, а потім далі, поки не досягне борта „Яраля“, де б той не був.

— Ілко!

Вона так на мене глянула, ніби раптом озвалося порожнє місце.

— Ілко, ваш найдорогоцінніший дядечко звелів вам супроводити мене до Великого болота на предмет пошуку залишків „бабки“.

Якби вона зчинила лемент, сказала, що їй не подобається мій ніс, що ходити по лісі разом з бурлаками небезпечно — я не був би надто здивований. Стосунки наші останнім часом зробили різкий ухил у бік погіршення. Однак Ілка відразу почала готуватися до походу і всю свою увагу зосередила на запасах продовольства.

— Ілко, я хотів би, щоб мені повернули випромінювач.

Отут уперше в її погляді з’явився сумнів:

— Краль дозволив вам узяти випромінювач?

— Ні, але…

— Доведеться обійтися „хлопавками“: на користування випромінювачем потрібен спеціальний дозвіл „спокійних“.

Вони йшли стежкою, розкислою від дощу, й кожен думав про своє.

Ілка: „Вчора ляпаки підкопалися під центральний пагорб і понівечили чотири кущі абааля. Краль обіцяв поставити самостріли. Абааль він любить до фанатизму, здатен плазувати навколішки круг найменшої кволої стеблини, до небес звеличувати родючість Капариди, данину службі експерта продукції віддає з болем у серці, а найбезпечніша тварина для нього — ворог смертельний. Чому? Що таке чотири кущі в порівнянні з цілою плантацією? Ляпак не може шкодити свідомо, його так природа запрограмувала, навіщо ж рвати його на шмаття? Тому що абааль кращий за все інше? До чого тоді взагалі всі розмови про любов до природи? Кузенам усі вуха проторочив про щастя жити на Капариді. Хлоп’ят уже судомить від згадки про любов до природи.

Знову цей пілот спотикається. Чого вони хочуть від нього? Краль танцює довкола, мало порошинки не здмухує. Невже „спокійні“ й справді вирішили вмовити його залишитися на Капариді? Навіщо? Втім, він швидко акліматизується. Юккаго казав, він мало не підстрелив когось із племені. Добре, що стріляє, як я на мобілі їжджу. Так, для повного щастя нам тільки цього чужинця бракувало. „Спокійні“ й без того круг плантації в’ються, а тепер взагалі спокою не буде. Краще б Юккаго переніс селище подалі від боліт“.

Ватіш: „Ідіотське становище. Навіщо я погодився на цей рейс? Ні, таки не буде з мене пуття! Хіба таких беруть у косморозвідку? Там потрібні хвацькі парубки, такі, як Федри: раз-раз — і все гаразд.

Ілка вовченям позирає, а за що? Хіба тільки…“

Попереду виник силует звіра! Коротка чорна шерсть, маленька голова на грубій шиї, пара величезних сірих очей. Ватіш зірвав з плеча „хлопавку“, але добрячий штурхан у спину змусив його зупинитися. Ілка швидко вимовила кілька слів (якщо можна назвати словами каскад свистячих звуків), і чорна колода безшелесно пірнула в зарості.

— Ходімо.

— Що ти йому сказала?

Ілка підвела здивований погляд:

— Це ж уль!

— Ну то й що?

— Про що можна розмовляти з улями?

— Звідки мені знати, про що прийнято розмовляти з улями, але ж ти щось йому сказала?

— Веліла забиратися.

Ватіш недовірливо мгукнув:

— І ти впевнена в порядності його намірів?

— Не більше, ніж у порядності твоїх. Якщо боїшся нападу, краще повернутися.

Ватіш мовчки проковтнув образу. Хоча язик у нього й свербів, загострювати ситуацію не хотілося. Ілка знову пішла вперед, змушуючи його ухилятися від зачеплених гілок, і мокнути від рясної роси, яку збивала. Ще раз їх зупинив товстий рожевий хробак, що саме перетинав стежину, і Дар змушений був чекати, поки слизька тварюка не сховається в печерці між коренів дерева з багатьма кронами.

Незабаром дісталися до плантації абааля. Жовте стрілоподібне листя ледь прив’яло, хоча в зрошувальних рівчачках невпинно струменіла вода.

Ватіш: „Білий колір, чорний колір… Тут нема ні білого, ні чорного, тільки м’яко-зелений. Увесь світ у зеленому…“

Ілка: „Улі підстерегли чотирьох охоронців, які поверталися на Об’єкт, і тут-таки, біля стежки, розшматували. Не блукатимуть тепер поночі! Краль сказав: незабаром облава на улів. Тоді простіше випалити весь ліс навкруги — все одно улі повернуться…“

Певна річ, на болоті ми нічого не знайшли: „бабка“ тихенько лежала десь і голосу подавати не квапилася.

— Чи є пряма дорога через болото? — поцікавився я, коли ми, сидячи на купині, дожовували обід, який принесли з собою.

— Пряма дорога куди?

— Ну, можна перетнути болото, а не обходити навкруги?

— Звичайно, — здивовано глянула Ілка. — Тільки навіщо?

— А раптом мені схотілося б повернутись таким шляхом…

— Космодром у іншому боці, та ти й не дійдеш.

— Чому?

— Улі з’їдять.

Разом із ввічливим поводженням дочка Капариди вочевидь втратила останні залишки приязні — гляди, щоб знову не встромила під носа „хлопавки“ та не зажадала візи від служби спокою.

— Ілко, скажи відверто, за що ти так кепсько до мене ставишся?

Іскорки спалахнули в її очах і відразу погасли:

— Терпіти не можу мисливців-початківців!

Я твердо вирішив зберігати витримку.

— Далеко на південний схід тягнеться це болото?

Ілка неохоче відірвалася від баклаги з компотом:

— Ні, зараз ми майже в центрі.

— Проведеш мене найкоротшим шляхом?

— Що тобі до південного сходу, коли твоя машина затонула тут?

Я не бачив необхідності приховувати від неї правду:

— До прибуття мобіля я хотів би ще зустрітися зі спостерігачем.

Ілка вмить опустила баклагу й насторожилася:

— З ким?

— На Капариді лише один спостерігач Співдружності, його база неподалік від вас. Норин…

Ілка здригнулася і впустила баклагу:

— Норин?

— Норин тільки-но повернувся з експедиції, я хочу застати його на базі й побалакати про „деза“… Ти чого?

Дівчисько відсахнулося від мене, ніби я страховисько, що раптово виринуло з болота.

— Та ти чого, Ілко?

— Не смій ходити туди! Не смій!

Однозначно, Капариді не закинеш одноманітності життя.

— Та чому, ти можеш пояснити?

Замість відповіді вона вдарилася в сльози, але я наполягав:

— Якщо не піду зараз, Норин візьме та й знову гайне в експедицію, потім шукай його!

Ілка дивилася на мене з виглядом зацькованого звіряти, але я стояв на своєму:

— Доведи, що туди справді не можна ходити, інакше я просто зараз і піду!

Я підвівся й зробив вигляд, начебто хочу взяти „хлопавку“. Ілка намертво вчепилася в зброю.

— Не можна туди йти, бо Норина там нема! — нарешті видихнула вона. Я сів.

Цієї миті очі доблесного транспортного пілота були майже такі само злякані, як у Ілки.

— Чому нема? — спитав він, мимоволі притишуючи голос.

— Василь помер.

Настала тиша, тільки стебла гігантського очерету, сухо клацаючи під вітром, терлися одне об одне.

Даруа Ватіш машинально витер неіснуючий піт і одпустив „хлопавку“:

— Говори все.

Ілка відвернулася, мовчки ковтаючи сльози.

— Говори!

Ілка заперечно похитала головою.

— Тоді я піду на базу й сам про все довідаюся.

— Ні, не йди! — скрикнула Ілка.

Тут я замислився. Офіційно Капарида вступила до Співдружності пару років тому, хоча співробітництво почалося давно. Кожна планета вільна у виборі свого шляху. Капари могли будувати своє майбутнє самостійно, однак зволили, як і всі, послати до секторальної ради представників з проханням про приєднання. Капариду занесли в розряд планет перспективних, які активно розвивають економіку. Як усе це поєднувалося з теорією натуралізму по-капарському? Спеціально світоглядом Капариди я не займався, але щось там було про нетехнічний розвиток із наголосом на біологічних можливостях людини.

У Патруль мене викликали перед самим відльотом: не сподобалося їм, бачте, прохання спостерігача. Капарида не перша й не остання планета, що вступає до Співдружності, людство розлетілося по Всесвіту доволі широко, й періодично хтось вимагає визнання автономії. Вишлють на планету спостерігача, доповість той про обстановку, занесуть планету до реєстру Співдружності — і справу завершено. За звичай на той час жителі вже досить освоюються, щоб надати в розпорядження спостерігачеві максимум відомостей про місце свого проживання, але не відмовляють йому в праві уточнювати, перевіряти ще раз, вимагати додаткових досліджень, залучати собі на допомогу фахівців зі Співдружності. Спостерігач періодично звітує перед секторальною чи, в разі потреби, Загальною радою безпеки, і якщо він не може з’явитися в раду особисто (що трапляється найчастіше), йому дозволено використовувати планетарний зв’язок.

Спостерігач Василь Норин за допомогою звичайного поштовика зажадав собі апарат далекого зв’язку. Ми досить забезпечене суспільство, але „дези“ все-таки використовуються там, де без них обійтися неможливо: для зв’язку з косморозвідкою, для освоюваних планет системи Бета, для об’єктів підвищеної небезпеки. Норин добре знав про це.

На прохання про доставку „деза“, пересланого офіційним каналом, Капарида не заперечувала, хоча могла б порушити питання про недовіру („ДЗ“ дає прямий зв’язок з адресатом і контролю практично не підлягає). Це образа. Без достатнього мотивування капари мають право вимагати заміни спостерігача. Чому Василь визнав за необхідне приховати від капарів зміст своєї доповіді?

Патруль є Патруль. Не бажаючи образити людину відвертою недовірою, вони все-таки вирішили здійснити елементарну перевірку. Бувало всяке. Навіщо йти на загострення відносин з новим членом Співдружності, якщо причина — лише хвороблива уява спостерігача?

Перед відльотом мені вручили невеличкий тест, складений психологами Патруля для Норина, й попросили поспілкуватися зі спостерігачем особисто. Прибулий „дез“ Капарида зустріла, як належне, однак перспектива моєї зустрічі з Норином очевидячки не припала комусь до смаку. Побоювалися, що передасть щось заборонене, небезпечне? Дурниці. Василь не міг залежати від якогось кур’єра, він тільки мав отримати від нього „дез“. Зумисне зволікали? Для чого? Якщо я повинен зустрітися зі спостерігачем, то все одно дістануся до бази, хай навіть і мобілем.

Інша справа, якщо спостерігача на базі нема. Тоді вони мали підстави влаштовувати затримки з митницею. Втім, якби навіть і домоглися свого, вирядили з Капариди небажаного гостя, все одно рано чи пізно мовчання спостерігача мусило викликати підозру в Патруля, й було б здійснено ще одну перевірку. Якщо вже „дез“ на планеті, він повинен працювати.

А якби не сталося цієї катастрофи, яка надала капарам реальну можливість позбутися мене, якби вдалося дістатися до бази, невже вони сподівалися, що представник космофлоту довіку сидітиме там, очікуючи Норина з якоїсь таємничої нескінченної експедиції?»

— Ілко, давай поговоримо спокійно. Що ти знаєш про Норина?

— Василь помер.

— Звідки тобі це відомо?

— «Спокійні» вбили його майже два тижні тому.

— Я говорив з ним сьогодні по візв’язку!

— Не може бути! «Спокійні» вбили його, а тіло залишили улям!

— Звідки ти знаєш?

— Знаю! — майже викрикнула вона. — Мені розповіли ті, хто бачив…

— Хто?! Хто це бачив?

Ілка мовчала.

— Ілко, хто бачив? Ти розумієш, наскільки це важливо?! Хто бачив?

— Онди, — опускаючи голову, тихо сказала Ілка.

Онди? Фосфоресціюючий череп, вирячені очі, щупальце над головою?

— За що його вбили?

Ілка знову промовчала.

— Я все одно довідаюсь!

— Ти довідаєшся, — зітхнула Ілка, — потім улі з’їдять тебе. Не треба тобі втручатися в справу, яка стосується тільки капарів.

— Капарида не єдина у Всесвіті. Те, що діється тут, не байдуже всім планетам Співдружності і навіть моєму «Талану».

— Ватіше, — Ілка стала надзвичайно серйозна, — ти справді лише пілот?

— Так.

— Тоді повернімося. Дочекайся посланого по тебе мобіля, лети з Капариди, а потім розповіси про все своїм — нехай розслідують!

— Але Капарида не допустить на свою територію Патруль і буде права. А якщо патрульні просто вдеруться сюди, що скажуть інші люди, які живуть на безлічі інших планет? Співдружність не поважає суверенітету своїх членів, привласнює собі право вирішувати, нав’язувати свою волю? Де докази загибелі Норина, докази злих намірів врешті-решт? А коли стався просто нещасний випадок? За що його вбили?

Ілка мовчала.

— Іди додому, Ілко, — спізнишся на вечерю.

Я взяв з купини «хлопавку» й почав збирати в мішок залишки трапези — знадобляться. Ілка мовчки стежила за цим, поки я не дістав з кишені компаса.

— А якщо я скажу причину, ти не підеш на базу?

— Все одно піду: там могли залишитися якісь записи Норина.

Ілка ще мить вагалася, а далі рвучко звелася й вихопила в мене з рук порожню баклагу. Ковпачок… Мініатюрна рація?! Ну й натуралісти тут живуть!

— Ельзо?

— Це ти, Ілко? — відразу відгукнулася господиня.

— Я, — Ілка скосила око в мій бік і ледь притишила голос. — Тут, начебто, машина знайшлася… Ельзо, ми, напевне, затримаємося.

Мені почувся смішок, але, можливо, тільки почувся. Ілка відімкнула передавач і відкинула далеко вбік. Тільки ковпачок зблиснув, пірнаючи в зарості очерету.

— Чого стовбичиш? Бери мішка й ходімо!

Це було сказано таким тоном, ніби то я цілісіньку годину вмовляв її нікуди не ходити.

Поки видобулися з болота, майже стемніло. Йти ставало дедалі важче. Яким чином Ілка вгадувала дорогу, я не міг би сказати. Мене весь час незрозуміло чому поривало протаранити яке-небудь дерево, і тільки в останню мить я відмовлявся від цього наміру.

— Не думав, що на Капариді живуть розумні істоти, — я вирішив хоч якось порушити мовчанку.

— На Капариді розумних істот нема, — миттю відгукнулася Ілка десь попереду.

— А онди?

— Хижаки, що загрожують безпеці людей.

«Загроза безпеці», — від цих слів тхнуло сірими мундирами.

— Але вони розумні?!

— Ну то й що?

Я був просто ошелешений:

— Як це «ну то й що»?! Косморозвідка мчить у бозна-яку далечінь, люди часом головами накладають в ім’я Контакту, а тут розумні під самісіньким носом у секторальної ради!

— Ну то й що, кажу? Навіщо капарам розумні?

— Тобто?

— Нам не потрібні розумні. Й без того повно клопоту, а тут, дивись, налетять учені зі Співдружності: давай вивчай, давай допомагай… Навіщо нам чужинці з щупальцями, коли є свої з двома руками? Хто не такий — той гірший, хто гірший — той зайвий, а зайві повинні звільнити життєвий простір. Закон природного відбору, все у відповідності з природою.

Чимось знайомим повіяло на мене від її слів, але чим?

— Ілко, ти мене дуриш.

— Ватіше, але ж ти сам ходив полювати на ондів!.

— Але…

— Так, ти не знав, що вони розумні, але що з того? Якби й знав, хіба щось змінилося б?

Я вже почав нервуватися. Схоже, дівчисько просто знущалося з мене! Зрештою, я не наймався вихователем у школу юних неандертальців!

— Послухай, дівчинко, з якого мавпячого розплідника тебе випустили?

Ілка стала наче вкопана, і я ледь не напоровся животом на дуло «хлопавки».

— Добре, пілоте, — після секундної мовчанки вирішила вона, — вважатимемо, що ти пожартував.

У відповідь я посміхнувся, але гадаю, в темряві вона могла цього не помітити. Втім, я переборов спокусу зняти з плеча свою зброю: за нічні перестрілки з аборигенами мене точно попросили б із космофлоту. Як міг я спричинити рідному відомству таку втрату?

— Гумор повинен продовжувати життя, а не вкорочувати його, — зауважив я після того, як ми рушили далі.

— Я зараз погано сприймаю гумор! — огризнулася Ілка. — А ти, Ватіше, надто швидко ввійшов у курс нашого життя, з тебе в майбутньому вийде цілком пристойний мисливець.

— От запало тобі в мізки моє полювання!

— Звичайно, розумний онд чи ні — тобі дарма, і виходить, ти маєш право вирішувати: жити йому чи не жити. Все правильно.

Я існую. Планета існує для того, щоб я міг жити на ній, повітря — для мого дихання, онди — для того, щоб я міг розважитися полюванням. Все інше мені ні до чого, а отже, зайве. Щоб існувати, світ повинен спитати в мене дозволу!

В мої звички не входили нічні дебати на тему егоїзму, але висловити свою думку я не встиг: «хлопавка» в Ілчиних руках зайшлася лютим виттям, викинувши з себе рій розпечених до білого цяток, десь попереду на стежці здійняв ревище вжалений кулями ворог. Ревіння прокотилося над кронами сонного лісу й скінчилося надривною нотою болю.

— Стріляй, Даре!

Але я не бачив його, ворога, який сходив болем, — самі тільки вогники, що спалахнули й зникли в нічній пітьмі.

Нарешті все стихло.

— Урок любові до тваринного світу Капариди пройшов на рівні, — повідомив я в той бік, де вгадувався Ілчин силует.

— Як ти набрид мені, пілоте, — зітхнула вона.

…Решту ночі ми просиділи на дереві, а внизу улі з голосним плямканням знищували те, що залишилося від їхнього родича.

Ілка здійняла галас із самого ранку: треба спускатися, треба бігти, все терміново, все негайно. Небо ще тільки ледь посвітлішало. Гаразд, гаразд я беркицьнувся з дерева, за зброю схопився — готовий іти.

— Куди побіг? А попоїсти?

…Сіли статечно, як дипломати на практиці, доїли те, що лишилося з вечора, тоді вже підхопилися і гайнули вперед.

Мчимо, як навіжені, іноді я спотикаюся з профілактичних міркувань (щоб не досягти прискорення, наближеного до швидкості світла), Ілка ж летить точнісінько, як я, коли зриваю графік.

«Куди спізнюємося?» — запитую. «Часу маємо — тільки до полудня, а потім Краль здійме тривогу». «Він уже повідомив тобі про свої плани?» — запитую. Зупинилася, зблиснула очима: «Що, може, повернемось?» «Ні, я знову пожартував».

Мчимо далі.

— До полудня Краль ще очікуватиме нас із болота, а потім все-таки сповістить «спокійних»? Треба буде піти з бази до того, як вони туди дістануться.

— У них є крила?

— У них є гелітери.

«Які універсальні натуралісти тут мешкають, — думаю. — На всі випадки життя в них знайдеться вихід».

База спостерігача Василя Норина розташована була на березі вузенької мілководої річечки. Лабораторія, гаражі для мобіля та крокувальника, злітна смуга для літальних апаратів. Бетонне покриття смуги вже в сітці дрібних тріщин, у які повистромлялася всюдисуща капарська трава. Очевидно, смугу давненько не використовували.

Жив Норин при лабораторії, в одному з її відсіків.

Дар ступив на кам’яні плити подвір’я зі змішаним почуттям тривоги й чекання. Ілка зупинилася.

— Ти чого?

— Сам іди.

Вона озирнулася, ніби чекаючи побачити страшне, мерзлякувато зіщулилась.

Ватіш на ходу зняв з плеча «хлопавку», повільно рушив до лабораторії. Як не намагався ступати тихо, кожен крок його, карбуючись у камінь, відлунював неголосним дзенькотом. Чи Василь любив музику, чи терпіти не міг непроханих гостей, але жодна жива істота (за винятком тих, що літають) не підкралася б до його житла непоміченою.

Лабораторію Норина було витримано в кращих традиціях Капариди — двоповерховий хлів з оброслими брудно-сірим мохом стінами, складеними з колод. На даху красувалася якась подоба флюгера: триметрова тичка, увінчана зображенням тієї ж таки вигнутої стоноги.

Ледве Дар наблизився, двері з пронизливим рипінням відчинилася, гостинно відкриваючи темряву прямокутного отвору, однак цей широкий жест не тільки не викликав у Ватіша ентузіазму, а навіть змусив відсахнутися.

Двері, почекавши секунд десять, цілком беззвучно зачинилися. Елементарна автоматика. У себе на транспортнику Дар ніколи не сахався від розсувних дверей і люків, що брязкали над головою, а тут раптом пройнявся глибокою ворожістю до всього, що діяло не з волі людини.

Ватіш озирнувся й побачив на краю двору боязку Ілчину постать — дівча терпляче на нього чекало.

Даруа перевів «хлопавку» на бойовий звід, вдихнув глибше й зробив крок уперед. Двері слухняно пропустили гостя й акуратно клацнули в нього за спиною.

У холі панував півморок, якого не розсіювали навіть смужки контрастного освітлення, що слабко мерехтіло вздовж стін. Пахло свіжістю й трохи вологою травою.

Ватіш пройшов по пухнастому килиму, що встеляв підлогу. Ніщо тут не нагадувало лабораторію — скоріше невибагливий готель з обстановкою «під старовину». Жодного вікна, жодних дверей, окрім вхідних, тільки неширокі сходи, що вели нагору.

Дар піднявся сходами й опинився в просторій залі з навстіж розчиненими вікнами, майже суцільно заставленій ящиками з землею. Металеві підвіконня буквально вгиналися від квітів і рослин з жовтим стрілоподібним листям. Абааль? Але чому тоді листя облямоване крихітними жовтогарячими зубчиками, немов торочками?

Дар підійшов ближче. Все-таки рослини дуже схожі на абааль.

— Дикий абааль.

Даруа різко обернувся, підкидаючи дуло «хлопавки».

— Ви все-таки з’явилися, — спокійно констатував Норин.

Ватіша пройняло жаром, він квапливо опустив зброю.

— Я…

— Знаю, вам неодмінно треба було зі мною побачитися. Проходьте.

Василь відступив: за його спиною виявився вхід у саму лабораторію.

— Як же ви «ДЗ» не вберегли? — пропускаючи Ватіша у відсік, спитав Норин.

Дар тільки зітхнув у відповідь.

Норин всадовив гостя в старомодне глибоке крісло з лискучою вигнутою спинкою, а сам залишився стояти. Даруа помітив, що в цій кімнаті ніяких інших меблів просто не було, зате в центрі красувалася солідна установка біоаналізатора.

— Хочете їсти?

Ватіш відмовився, продовжуючи потай спостерігати за господарем. «Хлопавка» спочивала на колінах Дара.

— Бачу, ви успішно освоюєте місцеві звичаї, — всміхнувся Норин, поглядом вказуючи на «хлопавку».

— У вас тут всього навчать, — трохи ніяково відгукнувся Дар. — Мене так довго відмовляли від перельоту на базу, що, відверто кажучи, я вже почав сумніватися в самому вашому існуванні.

— І тепер сумніваєтеся? — Василь підійшов майже впритул.

Даруа підвів погляд на високого, вже літнього чоловіка з ледь помітною сивиною в каштановому чубі.

Норин неквапно взяв руку Даруа й міцно стис у своїй долоні. Ватіш мимоволі охнув:

— Що ви робите?!

— Вітаюся. І тепер не вірите?

— Вірю, вірю, — поквапився підтвердити Дар. — Давайте краще спробуємо порозумітися за допомогою слів.

— Згода, — ховаючи посмішку, кивнув Норин. — Чому завдячую вашим візитом?

— Дублюю свій «дез». Що ж такого важливого не могли ви довірити сторонньому вухові?

Норин враз посерйознішав:

— Йдеться майже про злочин. На Капариді зустрічається так звана квітка Оі — рослина, здатна концентрувати неймовірну кількість енергії. Жителі планети Дзеоша розшукують її по всій галактиці, а капари не тільки приховують від Співдружності існування унікального витвору природи, але й всіляко намагаються його винищити. Я не міг передати повідомлення офіційними каналами тому, що його просто не пропустили б.

— Ви намагалися впливати на капарів?

— Неодноразово звертався до влади, але мої заяви воліють ігнорувати.

— Цією справою повинна займатися секторальна рада!

Кутики вуст спостерігача ледь помітно здригнулися:

— Спочатку раді непогано було б довідатися про це.

І все-таки якась тінь сумніву не полишала Ватіша:

— Але чому ви пішли в експедицію, не дочекавшись мого прибуття?

— Саме у зв’язку з цим, — відповів Василь. — Я мусив роздобути наочні докази, щоб надати їх раді.

Даруа подався вперед:

— Знайшли?

— Знайшов, але тепер немає «деза».

Дар скочив на рівні — йому більше не сиділося:

— А раптом є?! Ми з Ілкою обшукали все круг болота і ніде не знайшли уламків «бабки»! Якщо машина не розбилася, а затонула, контейнер мусив уціліти, отже, його ще можна дістати!

Норин сумно посміхнувся:

— У будь-якому випадку бракує часу. Мої технічні можливості не настільки широкі, щоб миттєво виловити контейнер. Вам і справді доведеться продублювати «ДЗ».

— Але чому ви не хотіли мене бачити?

— Розмова велася по офіційному зв’язку, який «спокійні» контролюють без особливих зусиль. Я збирався застати вас на космодромі перед самим стартом, щоб ця братія не встигла втрутитися.

— Невже це настільки серйозно?

— Настільки серйозно, що вам слід було б дочекатися посланого Ледоком мобіля у своїх люб’язних хазяїв. До речі, як поживає Ілка?

— Чудово, — буркнув Дар, — чекає на мене внизу.

— Ну й порядки у вас у Патрулі! — розсердився Василь. — Сам, виходить, іде в гості, а дівчину кидає за порогом! Кличте скоріш!

Ватіш пропустив повз вуха фразу щодо Патруля і майже бігцем кинувся виконувати наказ.

Ілка зустріла пілота зляканим поглядом:

— Знайшов?

— Знайшов! — радісно повідомив Дар. — Ходімо!

— Куди?

— Ходімо, побачиш!

Ілка ледве встигла підхопити з землі свою «хлопавку», як Даруа потягнув дівчину до будинку. Проторохкотіла чергова гама, й вони вбігли в м’яку напівтемряву холу…

— Добридень, Ілко.

Ілка так різко зупинилася, ніби з розгону наткнулась на стіну, й висмикнула свою руку з долоні Ватіша. Василь посміхнувся:

— Невже гість і в тебе встиг вселити сумнів щодо мого існування? Не треба дивитися на мене, як на онда, я жива людина…

Ілка мовчала, й Дар відчув щось недобре в цьому мовчанні, але зробити нічого не встиг!

Із помертвілим обличчям Ілка ступила вперед і всадила обойму з «хлопавки» в спостерігача Василя Норина! Крізь гуркіт стрілянини пролунало якесь дивне тріскотіння, Норин похитнувся, але встояв, хоча груди його навскоси перекреслила черга.

Дар вихопив зброю з Ілчиних рук, із силою штовхнув її до стіни, кинувся до спостерігача, але… завмер на півдорозі…

Майже впритул розстріляна людина присіла на східці й почала неквапно обмацувати сорочку.

— Десять дірок, — бурмотіла вона собі під ніс, — цілих десять дірок.

За спиною Ватіша щось упало, він машинально повернувся й побачив спотворене істеричним сміхом обличчя Ілки. На підлозі валялася збита зі стіни коробка освітлювача.

— Даре, він кулі рахує! Постріли лічить!

Ілку не тримали ноги, Ватіш ледве встиг підхопити її.

— Він… постріли рахує.

Сміх перейшов у схлипування.

— Ілко, — Дар озирнувся в сум’ятті. — Заспокойся! Все нормально, нічого не сталося. Хочеш, я тобі води…

— Ні! — Ілка гарячково вчепилася в руку Даруа. — Не йди, не залишай мене з… ним!

— Десять дірок, — правив своєї «Норин», легенько похитуючись то вперед, то назад, і щось тихенько дзенькало в такт його рухам.

— Де-есять дір-рок.

Ватіш силоміць відірвав Ілку від стіни:

— Ходімо, негоже тобі дивитися на таке.

— Де-есять ді-ірок, — лунало їм услід.

На повітрі Ілці стало краще.

— Даре, звідси треба йти, — сказала вона, благально дивлячись на Ватіша. — Тут недобре місце, та й «спокійні» можуть примчати!

Даруа мовчав, щось зосереджено обмірковуючи.

— Шкода — випромінювача нема, — зітхнув він нарешті. — Ти не знаєш, де Василь міг зберігати інструменти?

Ілка перестала плакати.

— На другому поверсі, в лабораторії була вся його техніка, — ще тремтячим голосом вимовила дівчина і, втираючи сльози, попросила: — Тільки ти не йди.

— Тоді ходімо зі мною.

— Але ж там…

— Тоді сиди тут.

— Ні!

— Тоді йди додому! — гримнув остаточно виведений з рівноваги Ватіш.

Ілка підвелася і, не оглядаючись, пішла геть. Ватіш повернувся в будинок, де на сходинці й досі похитувався манекен з обличчям і голосом Василя Норина.

Я не дуже добре тямлю в подібній техніці, але «ламати — не будувати»: безцеремонно випатрав цього робота, а на додачу прихопив ще й частину зовнішньої оболонки. Відчуття, між іншим, було наймерзенніше, однак нехай тепер спробують заперечити. Навіть якщо довести факт убивства не вдасться, хай пояснять, з якою метою створено цю ляльку.

Але за що все ж таки вбили спостерігача? Василь хотів повідомити щось термінове, але ж «дез» миттєво переслати не могли. Невже він не пробував скористатися офіційним зв’язком? Чи пробував? Прохання про «ДЗ» пішло каналами урядового зв’язку без перешкод. Що змінилося за той час, поки я отримував контейнер і добирався сюди з «Талану»?

Я вдерся в лабораторію з твердим наміром відшукати бодай якісь записи. Лабораторія займала обидва поверхи, але вхід мала тільки з другого, а від першого, від холу, була цілком ізольована. Незвичайне планування збивало з пантелику.

Без особливого успіху обшукав я блоки електронних машин: хтось встиг вилучити все, що стосувалося останнього періоду роботи спостерігача на Капариді. Вцілілі залишки записів несли надто мало інформації. Очевидно, Василь цікавився абаалем і спробами його культивування — часто траплялися нотатки суто ботанічні: врожайність, швидкість росту, опір несприятливим умовам зовнішнього середовища. Подекуди з’являлися згадки про улів та іншу живність Капариди…

При створенні свого боввана капари, мабуть, розраховували на людину, особисто зі спостерігачем не знайому, хоча, я бачив запис останньої бесіди по візв’язку з керівництвом космофлоту. Робот досить точно копіював не тільки голос, але й манеру говорити. Техніка в цих натуралістів на висоті, досі роботи такого класу мені не траплялися. Цікаво, скільки часу було витрачено на його створення, а головне — навіщо?

Тут я добряче почухав носа, й відразу думки надзвичайно проясніли. Цілком можливо, електронну пам’ять машин вичистили не «спокійні», а сам Василь. У такому разі треба шукати надійне місце, де записи сховані від настирливої уваги служби спокою. А чи не допоможе мені в цій справі Ілка? Здається, вона непогано орієнтується на базі?

Тільки я намірився уточнити напрямок Ілчиного відходу, як натрапив на сходах на групу мишоподібних мундирів на чолі із самим паном Стоногою. Мишоподібні вочевидь були ощасливлені виглядом моєї розгубленої фізіономії (чого не можу сказати про себе), причому зазнати повного щастя їм допомагали стволи «хлопавок». Я ж відразу згадав покинуту на кріслі зброю, тужливе «десять дір», і сповнився розсудливості.

— Добрий день, Ватіше! — люб’язно привітав мене Стонога, поки його підручні звільняли мої руки від мішка зі здобиччю. — Ви на диво допитлива молода людина, — він пхнув чоботом голову робота, що викотилася з мішка. — Тільки, на жаль, ваша допитливість нікому не на користь.

Я ж кляв не стільки свою допитливість, скільки безтурботність: лише абсолютно тупі пілоти здатні випустити з рук особисту зброю на такій веселенькій планеті, як Капарида.

Шеф «спокійних» підійшов до відчиненого вікна й відколупнув шматочок абааля, розтер його в пальцях.

— Чудовий абааль. Сідайте, Ватіше, годі стояти струнко, й не робіть такого лютого обличчя — я не слабий на нерви.

Він посунув ящик з абаалем і присів на підвіконня:

— Ватіше, ви в нас гостюєте надто довго.

— Не з власної волі, — нагадав я. — У вас дуже нестабільна погода.

— Нестабільна для тих, хто без запрошення вештається по чужих планетах. Про заборону на польоти вас попереджали.

— І на гелітерах теж?

Ледок скорчив невдоволену гримасу:

— Вже й це винюхали? Для своїх і погода своя.

«Відмінна відповідь справжнього прихильника природного способу життя».

Я негайно повторив цю фразу вголос, і Ледок знову поморщився:

— Не ловіть мене на слові. До речі, коли ви останній раз говорили з «Таланом»?

— Перед посадкою.

— Ого-го! Друзям листи слати не забуваєте, а от керівництво не поспішаєте заспокоїти. Отака вона, нинішня молодь… Нело, де тут поштовик?

Один з мишоподібних підійшов до простінку між вікнами, вийняв з ніші і простягнув Ледоку маленький передавач. «Спокійний» оглянув поштовика з видимим невдоволенням:

— Нело, чому тут прямий передавач? Чи не тільки Норин виходив на супутник, обминаючи космодромний підсилювач? Хто з вас торгує передавачами?

— Звідки мені знати, — пробурчав похмурий Нело, — це справа податкової служби.

Ледок тяжко зітхнув і перейшов до справи:

— Ватіше, ваша легковажність до добра не доведе: а раптом штурман з «Яраля» забув заспокоїти чергового диспетчера і нещасного мучить безсоння? Треба швиденько виправляти становище. Говоритимете головне: живий, здоровий, зустрівся з Норином, шукаю «ДЗ». Фактично, щиру правду.

Я заявив, що мандруюючи болотами, промочив ноги й за студився, а звертатися до начальства таким хрипким, схожим на каркання голосом просто неввічливо.

Однак проти моїх переконливих доказів у Ледока знайшлися не менш вагомі аргументи — стволи «хлопавок». Спочатку двоє мишоподібних зайняли зручну позицію, і тільки потім пан Стонога зволив піднести до моїх губів передавач. «Де-есять дірок». Я прокашлявся:

— Транспортний пілот Даруа Ватіш викликає чергового диспетчера маяка ПРК-56 сектора Б. Даруа Ватіш просить зв’язку з «Таланом». Контейнер на Капариду доставлено. Посадка пройшла нормально. Перебуваю під арештом…

Приклад «хлопавки» розніс спинку крісла дуже вдало, Нело зробив блискучий кульбіт у бік своїх колег, тільки Ледок встромив мені під носа свою гармату зовсім недоречно.

Лупцювали мене «спокійні» недовго, але дієво, тож невдовзі я був би готовий до зустрічі з улями, та цьому завадив Ледок.

— Ватіше, — пробурмотів він майже ніжно, — який же ти все-таки ідіот! Я був про тебе кращої думки. Жоден поштовик, хай і найпрямішого зв’язку, не відішле послання в ефір відразу по отриманні — а раптом ти передумаєш і схочеш вставити якесь слівце, краще за щойно ним записані?

«Де-есять дірок».

— Ти вже схаменувся?

— Цілковито, — запевнив я чоботи двох «спокійних», які приводили мене до стану підвищеної поміркованості.

— Сідай.

Знову підтягнутий до крісла, я сумлінно доповів диспетчерові про те, наскільки чудово просуваються мої справи. Ледок схвально кивав протягом усієї вистави, що очевидно, мусило додавати мені натхнення.

— Ватіше, ти починаєш мені подобатися, — повідомив шеф «спокійних» на останок, — у тебе вроджений талант артиста. Ще двійко уроків — і тебе сміливо можна буде випускати на ві-екрани.

На язиці в мене крутилася вельми красномовна фраза, якою можна було б поставити ефектну крапку, але переривати свою капарську епопею багатьма крапками не хотілося.

— Я терпіти не можу навчання й охоче поступлюся вам ві-кар’єрою разом із двома уроками.

Ледок коротко захихотів.

Дах мені люб’язно надало управління служби спокою, вірніше не дах, а підлогу. Капарам взагалі не можна відмовити в наявності художнього смаку — підземелля їхні оздоблено в найкращих традиціях прадавніх сказань. Шкода тільки, що ця любов до архаїки вчасно не привернула уваги Патруля.

— Тремтиш?

— Чому ви так вирішили, Ледоку, я чудово почуваюся. Скажіть, нагорі й досі йдуть дощі?

— Що тобі відомо про Василя Норина?

— Нічого, крім того, що він замовив собі «ДЗ» через транспортний флот сектора Б.

— Навіщо ти рвався на базу?

— Я повинен був продублювати «дез» і передати повідомлення Норина секторальній раді.

— Ти патрульний?

— Ні.

— Чому прилетів ти, хоча Капарида не має ніякого відношення до сектора Б?

— Не знаю, мабуть, вашу планету жоден сектор визнавати не хоче.

— У чому полягало завдання?

— Доставка апарата й зустріч зі спостерігачем. Передбачалося, що він може щось передати на словах.

— Що саме?

— Не знаю.

— Навіщо ти попрямував на болото?

— Це був привід, мені здалося підозрілим затяте небажання Норина зустрічатися з посланцем Співдружності.

— А якби зустріч все ж таки не відбулася, якби спостерігач на базу не повернувся?

— Передбачалося, що в такому разі я сам скористаюся «дезом».

— Ти косморозвідник?

— Ні.

— Чому завдання доручили саме тобі?

— Я був єдиним вільним пілотом на «Талані» й не в добру мить потрапив на очі диспетчеру.

— Хочеш сказати, що Патрулеві було байдуже до особи посланця?

— Я транспортник, і доставка будь-якого вантажу за адресою — мій прямий обов’язок.

— Добре, припустимо, що ти правду кажеш. Ілка знала про твій намір дістатися до бази?

— Ні, йшлося тільки про пошук уламків «бабки».

— Навіщо ти взяв дівчисько з собою, якщо Краль не забороняв лісових прогулянок наодинці?

— Ви ставите на диво дурні запитання. Адже прогулянки вдвох завжди приємніші.

— Ватіше…

— Я не хотів блукати болотами — Ілка непогано знає навколишні стежини. База спостерігача — не таємний об’єкт, Норин зобов’язаний був підтримувати контакт із місцевими жителями, отже, місцеві жителі знають дорогу до нього.

— Як поставилася Ілка до твого наміру?

— Негативно. Запевнила, що дорога заважка для того, щоб встигнути повернутися до вечері.

— У Ілки був передавач, чому вона не попередила Краля про зміну маршруту?

— Останнім часом вона трохи не мирилася з дядьком і, очевидно, не хотіла остаточно зіпсувати стосунки з ним. Головна турбота Краля — зіпхнути інопланетянина цілого й неушкодженого службі спокою, а в поході могла виникнути загроза моєму благополуччю.

— Як поставилася Ілка до перспективи вашої з Нориним зустрічі?

— Звичайно.

— Чи не занадто ти обережний у висловах? Ілка не намагалася відмовити тебе від подорожі через болото?

— їй не вдалося, я вперся й погрожував, що піду сам. Краль не схвалив би її рішення покинути мене, тому що це знову загрожувало йому неприємностями. Втім, якби я втопився, відповідати, певне, довелося б Ілці.

— У вас була зброя?

— Так, і в мене, і в неї.

— Ілка не намагалася використовувати зброю як погрозу, щоб змусити тебе відмовитися від наміру?

— Жартуєте? Я хоч і не косморозвідник, але деяку підготовку отримав.

— Вона не висловлювала сумнівів щодо ймовірності вашої з Нориним зустрічі?

— Ні.

— І не говорила про можливу смерть Норина?

— Ні.

— Назви особистий код Норина…

— ?..

— Код?

— Я не знаю.

— Брешеш! Посилаючи тебе на зустріч зі спостерігачем, Патруль зобов’язаний був повідомити розпізнавальний код!

— Після повернення я вкажу Патрулеві на цю прикру помилку.

— Ілка назвала тобі причину смерті спостерігача?

— Ні.

— Причина їй відома?

— Ні.

— Вона сама сказала тобі про це?

— Не морочте мені голову, ми взагалі про Норина не говорили!

— Хто стріляв у робота?

— Я.

— Брешеш! У нас спрацював сигнал оповіщення відразу, щойно ви з’явилися на території бази. Я сам керував роботом. Чому Ілка стріляла?

— Ваш залізний дурень її налякав.

— Нісенітниця, його було зроблено ідеально! Треба мати стовідсоткове переконання, що людина мертва, аби так злякатися двійника. Ілка назвала причину смерті Норина?

— Ні.

— Безглузда впертість. Ілка не буде такою категоричною.

— Тоді на біса ставити мені безглузді запитання?

— Спокійно. Зараз вирішується твоя доля, а не Ілчина. Ти напав на охоронців порядку, намагався провезти контрабанду… У нас досить суворі закони. То який же все-таки код у Норина?

— …

— Мовчиш? Вирішив погратися в героїзм? Гаразд, цікава гра, особисто я героїв поважаю, але розумієш, там жорстокі правила… Капарида шанує традиції, і я теж. Нело, попрацюй з молодою людиною, але акуратненько, незабаром йому потрібно буде посміхатися по ві-зв’язку, й посмішка має бути гарна.

Ні. Я не знаю. Не знаю. Я сказав усе. Hi-і! Наволоч! Ні. Присягаюся, я нічого більше не знаю! Нело, врахуй — я дуже зло… ох… злопам’ятний. Нело, ти бу-удеш довго… Довго до… доведеться просити, щоб я тебе добив. Усе одно ти підвищення не отримаєш, тому… що… я вже… все сказав. Щоб тобі добре жилося на тім світі!.. Кля-Кир!

— Поговорили?

— Ледоку, я не сильний у капарському діалекті, але й у загальногалактичному можна знайти дещо, що стосується тебе. Ти… і ще…

— Ватіше, я сподівався на твою розсудливість.

— Дарма, тепер я точно все сказав.

— Ватіше, не вважай нас надто відсталими людьми! Крім традиційних, маємо й інші методи. Зараз Нело продемонструє штуку, після введення якої тобі дуже складно буде змовчати. Востаннє…

— Рокля-кир-р!

— Ватіше, ти чуєш мене?

— Так.

— Ти служиш Патрулеві?

— Ні. Я транспортний пілот бази-маяка «Талан».

— Розпізнавальний код спостерігача Норина?

— Чотири сімки і знак сектора.

— Що тобі відомо про обставини загибелі спостерігача?

— Нічого.

— Ілці?

— Вона зустрічалася зі свідками його вбивства.

— З ким?!

— З ондами.

«Вибовкати Ледоку все, що знав і чого не знав — це ще зуміти треба! Перевізник „Фрюн-Фрюка“! З власним язиком упоратися не можеш! Коли замість голови на плечах капустина, вдома треба сидіти, а не служити в транспортному флоті! Не зміг перехитрити якусь погану Стоногу, а ще пнешся кудись: про косморазвідку розмріявся! Косморозвідник капарських калюж!»

Нудно було дивитися на білий світ. Кирчику, твій людиноподібний друг нагромадив рекордну кількість дурниць, за сто років тепер не розгребти! Був би ти поруч, хоч би куснув вчасно…

«Говорити по ві-зв’язку не буду, нехай роблять, що хочуть».

Хоча Даруа Ватіш і був реалістом, але перспектива скінчити життя в капарській мишоловці довела його до стану підвищеної кусабельності. Він не раз пожалкував, що не має випромінювача під рукою. У крайньому разі й зуби Кира згодилися б.

До речі, щодо Кира. Бути собакою пілота Співдружності — це одне, а належати в’язневі — зовсім інше. Нікому не потрібні зайві докази.

Того ранку я саме був трохи не в гуморі: мріяв про спокій і тишу, а тут змушують стати ві-зіркою. Однак, навчений попереднім досвідом, я більше не силкувався сперечатися зі стоногами. Якщо комусь охота тягти мене до екранів ві-зв’язку, хай собі тягнуть! Одна мудра фраза, знайдена на хвилі захоплення стародавнім фольклором, звучала приблизно так: «Привести коня до ріки може одна людина, але й десять не змусять його пити». Звичайно, порівнювати Нело з людиною — це ображати людство, але нічого розумнішого все одно не спадало на думку.

Як не дивно, охоронець порядку цього разу поводився на диво коректно. Поки ми крокували коридорами, всаджувались у мобіль і висаджувалися з нього, приклад «хлопавки» застосовувався не більше двох разів, що викликало в мені почуття глибокої пошани до служби спокою.

Трохи бентежило єдине: невже в конторі служби спокою не знайшлося жодного екрана візв’язку, що довелося мчати до нього аж у мерію?

На жаль, заглибитися в міркування з цього приводу я не встиг через церемонію зустрічі з керівництвом. З часу нашого останнього побачення Ледок трохи збляк, дещо розгубив свою велич, словом, загруз у справах і турботах насущних. Я поспівчував йому, але у відповідь почув не надто люб’язне: «Стули пельку!», що здалось мені доволі нелогічним. Відриваючи людину від сніданку винятково для розмови, досить дивно обривати її на першому ж слові…

Виявляється, Ледок мав намір говорити сам. Він відрекомендував мені партнера й запропонував ознайомитися з текстом виступу. Партнером виявився бовван такого самого зразка, як той, що йому я відкрутив голову на лісовій базі. Бовванчик сидів у кріслі й витріщався на ві-екран.

Я уважно ознайомився з текстом (там ішлося про пошуки «ДЗ», про наукову цінність досліджень Норина й про моє бажання залишитися на Капариді для надання посильної допомоги спостерігачеві). Безліч туманних фраз і надмірне ухиляння від істини в цій промові не надто припали мені до смаку. Я звернув увагу присутніх на наявні прорахунки, розбив на голові Нело вазу капарських кульбаб і вийшов через вікно.

Звичайно, для іноземця не зовсім етично серед білого дня псувати клумби під вікнами мерії, але хто винен, що мерія розташувалася на першому поверсі?

Кілька особливо завзятих охоронців порядку намагалися всадити в мене вміст своїх «хлопавок», але Ледок зупинив ці наміри вигуком: «Не стріляти!», за що я йому щиро вдячний. Приємно усвідомлювати, що твоє життя бодай комусь дороге.

Водій мобіля був трохи приголомшений моєю раптовою появою, але часу було обмаль, і тому я виштовхнув його без тривалих пояснень. Дуже прикро — зброї в нього не виявилося.

А далі ми з мобілем відважно рвонули в бік космодрому, але дорогою врізалися у вантажний мобіль і перекинулись. Вантажівка вискочила з-за скелі зовсім зненацька й без жодних сигналів, мабуть, про правила нормального пересування натуралісти мали надто приблизне уявлення.

Тому здоровилові з причепом хоч би що, а мій бідолаха пішов юзом і, зрештою, в позі танцюючої змії завмер за два кроки від урвища. Добре, що вцілили нам не в «лоба», а кудись у район «хвоста» — удар був по дотичній.

Поки я розмірковував про вихиляси долі, з кабіни вантажівки вискочив водій. Він видряпався на зім’ятий бік моєї машини, відкинув дверцята й застиг від безладу, який тут панував: під час зіткнення крісло випустило захисну оболонку, і я в ній заплутався. Крізь еластичну плівку моє обличчя, мабуть, видавалося якоюсь безформною плямою й на людське, гадаю, походило досить відносно. Чомусь мене розлютило саме це, а не факт зіткнення.

— Чого витріщився? — прогарчав я з глибин плівки. — Допомагай тепер, раз уже все одно підійшов!

Водій мовчки взявся за оболонку. Плівка неохоче випустила здобич і з шурхотом сповзла на крісло… Наді мною стояв Краль.

— Або ти негайно пірнаєш у мій причеп, або зараз знову потрапиш до Ледока, — суворо попередив він.

Краль діяв так чітко, немов порятунок втікачів — його друга професія. Він змусив мене закопатися в абааль і зрушив мобіль з місця; скрегіт, потім віддалений гуркіт — і вантажівка знову зупинилася.

Наступні двадцять хвилин я лежав в абаалі, не дихаючи, й слухав голосну лайку. Серед хору голосів особливо вирізнявся голос Нело, який на всі заставки кляв мого рятівника. Краль огризався не менш люто, стверджуючи, що зіткнення уникнути було неможливо, що мобіль ішов некерований, що капарські водії не зобов’язані ухилятися від кожного поламаного автомата, що, зрештою, мер міста особисто цікавиться абаалевими плантаціями і не припустить мерзенного наклепу на власника кращої з них. Нехай «спокійні» не намагаються звалити чиюсь загибель на абсолютно невинну людину! Якщо хтось із охоронців спокою дозволяє схибленій техніці тинятися дорогами, це не означає, що всі капари теж зобов’язані здувати з неї пил!

Тим часом «спокійні» встигли зусібіч обстежити зіпхнутий з дороги мобіль і доповісти про відсутність у кабіні водія. Нело вихлюпнув залишки злості на своїх підлеглих і наказав обшукати вантажівку. Краль з буркотінням надав до обшуку свою власність.

Розгледіти будь-що в купах абаалю було досить складно, а ледь «спокійні» спробували просунутися глибше, як Краль зчинив страшенний лемент, звинувачуючи їх у зазіханні на дорогоцінний продукт.

Лайкою ця зустріч почалася, лайкою й скінчилася. Краль, очевидно, піднявся в кабіну, оскільки всі звуки заглушило ревіння мотора.

Ми від’їхали зовсім недалеко, коли Краль відкрив люк переходу й звелів мені перебиратися до кабіни. «Зараз я їду в мерію, потім на склади. Поки не впораюся з абаалем, посидиш під сидінням».

І я слухняно засів у надрах кабіни, для більшого заспокоєння озброєний важким розвідним ключем.

Події останнього часу все-таки більше нагадували розважальну ві-програму, ніж сувору дійсність. Особливо неперевершеним виявився Краль у ролі пособника інопланетян-утікачів…

«Ти ще невдоволений?» — дивувався мій внутрішній голос: «Сидиш собі під кріслом — і сиди! Тут значно веселіше, ніж у конторі „спокійних“. Якщо Краль тебе досі терпить, виходить, має на те вагомі причини, з якими не завадило б і тобі ознайомитись…»

Власник абаалевої плантації поставив мобіль перед будинком мерії в затінку розлогого дерева. Блідо-зелений стовбур представника капарської флори був утиканий рідкими, але чималенькими шпичаками, а на верхівці красувалася величезна плямиста куля.

У щілину між сидіннями Ватіш бачив тільки клаптик кулі, тому не відразу зрозумів, що це всього-на-всього гігантське суцвіття. Розгойдуючись на вітрі, дивне дерево скидало пелюстки на прозорий дах кабіни. Пелюстки ковзали й розповзалися, мов живі. Далеко вгорі панувало недосяжне небо. Небо в сузір’ї пелюсток. Химерне видовище.

Даруа спіймав себе на мимовільному зітханні й розгнівався — тільки ридань і бракує зараз: «Ах, мій космосе! Ах, любі мої транспортники!» Зронити сльозу з приводу того, що аж надто недобрий дядечко не пускає бідного пілота на рідну консервну банку, іменовану «Таланом»? Ай-ай-ай, дядечку, час терміново перевиховуватись! Забіякам на солодощі годі й сподіватися…

Вереск розірвав тишу, проникаючи навіть крізь герметичні оболонки мобіля. Дар здригнувся і вдарився головою об металеву планку — якась жива істота виливала біль і розпач у шаленому крикові, який рвав душу.

Ватіш завовтузився, знову вдарився об планку, сяк-так видлубався з укриття й обережно визирнув…

За два кроки від машини, біля стовбура дерева стояли двоє дітлахів років восьми й дванадцяти. Їхні спини закривали від Даруа частину стовбура, але схоже було, що дітвора чіпляє на дерево пищик — молодший раз у раз смикав за якусь мотузку й сміявся, коли знову чув пронизливий вереск.

«Знайшли місце для ігор, — подумав Дар і опустив ключ. — Нерви час лікувати, незабаром почну непритомніти від дитячого сміху…»

Але тут із дверей мерії вискочив «спокійний», і Дар квапливо пригнувся, хоча страж порядку навіть не глянув у бік машини. Він вділив кожному шибеникові по ляпасу й відіпхнув їх від стовбура. Цієї миті Ватіш розгледів «пищик».

На шпичаку висіло, смикаючи лапками, маленьке сіре звірятко з довгим хвостом і вже не верещало, а тільки безгучно роззявляло пащу.

«Спокійний» за хвіст зірвав звіря зі шпичака, спіймав за комір старшого хлопчиська й почав хльостати його по обличчю цим дивовижним батогом. Час від часу тикаючи звислим звірям у бік мерії, «спокійний» щось повторював злочинцеві, який невтішно ридав. Молодший стояв поруч і теж рюмсав, розтираючи сльози по замурзаному обличчю.

Нарешті страж спокою припинив екзекуцію, встромив хлопчиськові в руки мертве звіря, повернув до себе спиною і дав добрячого стусана. Хлопчисько відлетів убік і кинувся був навтьоки, але, коли вже відбіг на безпечну відстань, зупинився й пожбурив звірям у свого кривдника. «Спокійний» смикнувся, але хлопчисько вже зник за рогом сусіднього будинку, тож подальше його переслідування було марною справою. Здоровань сплюнув, відфутболив ногою сіру грудку й пішов.

Малий ще постояв трохи, заливаючись слізьми, потім підібрав скалічене тільце, крутнув за хвіст, ще раз подивився на спорожнілий шпичак і поплентався в тому напрямку, в якому зник старший.

Даруа опустився на дно кабіни й перевів подих.

— Шанованому зібранню працювати перешкодили, — сказав він сам собі. — Однак, бачу, веселе в них тут життя, — і ще раз зважив на долоні ключ.

Як я й побоювався, про гарні дороги тут доводиться тільки мріяти. Вузький, непросохлий після недавнього дощу шлях немилосердно петляв — то дерся вгору, то кидався під схил, і колеса відчайдушно буксували.

Водій навпереміну то тихенько попискував, то завивав черевним голосом, а в найвідповідальніших місцях переходив на тривожне кудкудакання. Краль пошепки лаявся, але дублюючу систему не відмикав.

За весь час ми не обмінялися й кількома словами — Краль був цілковито поглинутий дорогою, я ж ввіткнувся в рекламний проспект, який знайшов під сидінням. Цей «дорогоцінний» документ містив і незначну кількість корисних відомостей, наприклад, стислу історію заселення Капариди. З’ясувалося, що столиця не випадково зводилася саме в тутешніх місцях. Як у давні часи люди селилися на перехрестях доріг морських, річкових і сухопутних, так і Капарида почалася з плоскогір’я Шанро — з космодрому.

Старанно простудіював я біографії засновників поселення і не знайшов жодного слова про соціальну систему суспільства капарів. Докладно висвітлювалася боротьба з труднощами в перший період життя на планеті, проголошувався принцип «максимального єднання з природою», виспівувалися дифірамби «простій і природній праці» у сільському господарстві як «єдиному надійному способові досягнення людиною небувалих висот розвитку».

Те, що столиця — єдине місто на планеті, це я зрозумів. Що люди освоїли незначну частку капарської території і навряд чи тисячну частку природних багатств — теж незаперечний факт. Але як вони використовують те, що подаровано їм Всесвітом? Чи не їм, а комусь іншому? Як сприйняли появу чужих лісові мешканці з гнучкими щупальцями над головою, чи не порушився баланс самої природи? Чи, може, не існує жодних проблем, і розум у лісах Капариди — тільки породження непомірної фантазії дівчиська з абаалевої плантації?

І я поставив нарешті те саме запитання, що чекало свого часу:

— Де Ілка?

— Це ти повинен мені сказати, де вона.

Краль не відривав погляду від дороги, хоча обличчя його потемнішало, й над переніссям чітко позначилася зморщечка.

— Ілка не поверталася з того часу, як вирушила з тобою на болото. «Спокійні» вже двічі цікавилися нею. У що ти втягнув дівчисько?

«Улі? Та ні, не може бути! Якщо вже Ілку з’їдять, кого тоді відносити до неїстівних? Інша річ, якщо їй на очі потрапив гелітер „спокійних“, який сідав на ріку, й вона завважила за краще додому не повертатися.

Що може такого знати Ілка про Норина, чого служба спокою знати не повинна? Куди можна подітися на планетці з ліченою кількістю людських поселень, голодною звіриною в лісах і відсутністю надійного транспорту?..»

— Я згубив Ілку в лісі.

— Не бреши! Я знаю, що на базі спостерігача ви були разом! Ледок сказав, Ілка якогось Норинового робота «хлопавкою» на сито перетворила.

— Ще що цікавого повідомив Ледок?

— Ти намагався вбити спостерігача.

Мій язик пристав до горлянки, вдалося тільки вичавити якусь подобу недбалого: «А-а», та й годі.

«Звичайно, транспортний флот спеціалізується на винищуванні спостерігачів, абсолютно нічого дивного. Особисто я живу думкою, як би порішити котрогось зі спостерігачів, а потім гратися в хованки зі службою спокою».

— І ще що встиг повідати вам пан Стонога? Я зазіхав на його власне дорогоцінне життя?

Краль зупинив машину й похмуро глянув на мене:

— От що, пілоте, я тебе до нас не кликав, ти сам звалився з небес нам на голову. Тебе виходили, напували-годували, як шановного гостя. Ти міг подобатися мені чи не подобатися, головне — твоя особа цілком влаштовувала службу спокою. Тепер ти надумав стати злочинцем. Добре, але до чого тут моя небога? Єдине, що подумав я, побачивши твою фізіономію в перекинутому мобілі: «Тепер я нарешті знатиму правду». Ілка — дочка мого брата, вона зарані осиротіла, й виховання її цілком на моїй совісті. Ти вплутав дівча в брудну історію, а тепер раптом знати нічого не знаєш? Гаразд, я теж нікого знати не хочу, в тому числі й тебе. Можеш іти собі.

Дверцята розчинилися. Кілька секунд я ще тупо дивився в сутінки, що насувалися, потім стрибнув на дорогу й відразу ж пірнув у багнюку.

Так, Краль, звичайно, знайшов ідеальне місце для висадки пасажира: назад іти далеко, вперед — ще далі, і навкруги взагалі темна безвість. Краще б я не рушав з міста: там лишався бодай жалюгідний шанс дістатись до космодрому і зв’язатися з кимось із флоту Співдружності. Скоро вечір, у темряві прогулянки тутешніми околицями позбавлені особливого сенсу, тож доведеться відсиджуватися на дереві…

— Ну чого стовбичиш? — пролунав над самим вухом у мене голос Краля. — Чекати на тебе, чи що?

Так само мовчки я повернувся в кабіну і знову сів поруч з водієм. Краль зачинив дверцята, мобіль рушив.

Ще години через півтори Краль остаточно передовірив керування автоматові, а сам подався в причіп. Екран нічного бачення показував саму лише розкислу твань попереду. Дорога нарешті вгамувалася й пливла рікою поміж громад сонних дерев.

Власник плантації незабаром повернувся з великим пакунком у руках, від якого смачно пахло. Жували в тиші, яку порушували тільки ледь чутний гуркіт мотора та нечасте порипування гілок, низько звислих над дорогою. Спати хотілося неймовірно.

— Ілка в лісі не пропаде, — начебто сам із собою розмірковував Краль, — скоріш за все, відсиджується десь у затишному куточку, додому йти не наважується. Та заплатив я за цього проклятого робота (нехай уже заспокояться!), але як їй про це повідомити? Куди її занесло?

— До ондів, — саме собою зірвалося з язика.

— Чому до ондів? — стрепенувся Краль.

— А чому ні? — запитанням на запитання відгукнувся я.

Краль замислився, машинально розминаючи в пальцях стебло абааля.

— Вона говорила про ондів?

— Точно не пам’ятаю, — збрехав я, — начебто щось згадувала. Хто вони такі?

— Хижаки, — неохоче пояснив Краль.

— Хіба в хижаків можна сховатися?

— Ілка в чорта рогатого сховається, у неї половина звірини в кращих друзях бігає. Коли-небудь вона дограється…

— Я так розумію, що онди — це… люди?

Краль зневажливо всміхнувся:

— У такому разі, мій мобіль — теж людина. В Ілки дурна звичка наділяти розумом усе живе й неживе. Вона примудряється нехтувати культурним абаалем, за «широту поглядів» поважати дикий і розмовляти про погоду з рожевими хробаками. Ілка не уточнювала, до яких саме ондів вона збирається?

— Ні.

Більше ми цієї теми не торкалися. Краль не поставив жодного запитання про мої взаємини зі «спокійними», мабуть, тут йому було все зрозуміло. На жаль, тільки йому.

«Один, два, три. Один два, три. Один уль, два улі, три… Півтора улі… Здається, я трохи стомився. Триклята планета сама засмоктує не гірш за трясовину. Скільки я вже тут? Не знаю, втратив лік часу. І все-таки слід було б пробиватися до космодрому. Цей плантатор голову заморочив! Один уль… Цікаво, у якій ямі стояв досі мобіль Краля? Два улі… Виходить, раніше він для мене машини шкодував, чекав, поки „спокійні“ свою надішлють. Звичайно, дороги кепські, заради чого він повинен ризикувати своїм мобілем? Два улі з чверткою… Чому улі? Кроки! Я кроки рахую, чи улів? Втім, це й байдуже!

Так, очевидно, власний порятунок доведеться довіку відпрацьовувати на абаалевих плантаціях… Які, однак, дурнуваті думки лізуть людині в голову, якщо її життя зненацька виб’ється з графіка! На місці нашого диспетчера я б досі надіслав запит про долю пілота, який застряг невідомо де…

Аякже, знову впав тут у меланхолію, ще поплач тепер! Узявся допомагати Кралю, терпи! Йому потрібно знайти Ілку, мені потрібно — збіг планів цілковитий.

Ліс великий, не розумію, як тут когось чи щось можна відшукати. Краль носа від землі не відриває, все видивляється якихось слідів. Шукай-шукай, слідопите! Якщо онди справді розумні, якраз вони й чекатимуть на тебе з твоєю гарматою: от-от з’явишся й скажеш „добридень“!

Коли знову повернемося до садиби, доведеться спробувати скласти якого-небудь підсилювача та вийти в ефір навмання. Адже літають повз планету кораблі, та й на космодромі транспортники бувають, варто лише правильну хвилю намацати.

От і знову комашня розлетілася навсібіч, я, виходить, черговий раз порушив чийсь спокій. Цікаво, під кожним кущем своя мікрогалактика, для когось сусіднє дерево вже край світу. Їм і діла нема до якогось Ватіша, котрий уміє вламуватися в нуль-простір, обожнює рисові пудинги й бажає всіляких неприємностей шефу служби спокою… До речі, про Ледока…»

— А яке відношення до служби спокою має скалічена стонога?

— Символіка на формі? Заплющене око — дуга опущеного повіка з віями. Спокій.

— Вічний?

— Менше ляпай язиком, а дослухайся краще, щоб позаду уль не підкрався!

«Ого! Які красуні тут водяться! Ладен заприсягтися, таких білорогих козуль у жодному звіринці не знайдеш!»

Коли з кущів бабахнув постріл, Краль сам зробив стрибок не згірш за молоденьку козулю й кинувся в зарості (я за ним). Невидимому шанувальникові стрілянини по мішенях дуже заважала рослинність (інакше він не мазав би так відчайдушно), що дало змогу сховатися за стовбуром поваленого дерева. Краль відхекався, зручніше прилаштував «хлопавку», націлив її в той бік, звідки ми з’явилися (я знову-таки наслідував його приклад).

— Здається, влипли не на жарт, — констатував господар. — Це гірше за ондів — люди-волоцюги. Їх, напевно, привабили наші мішки.

Хто б там не був, але нерви нам вони попсували добряче. Зрештою, я й сам уже почав звіріти: заряди кінчаються, а ці жартівники побавитись вирішили, розважитися. На той час вони вже оточили нас кільцем. То праворуч злітають бризки, то зі стовбура ліворуч друзки летять, то з мішків із продовольством за нашими спинами робиться решето. Осточортіло! Може, я надто похмура людина, кепсько сприймаю капарський гумор.

Встаю, кидаю порожню «хлопавку», кричу: «Не стріляйте!» Краль лежить носом до землі і чекає, чим усе скінчиться.

З-за дерева з’являються чотири неймовірно брудні личини в лахмітті. Ви коли-небудь бачили личину в лахмітті? Уточнюю для недосвідчених: ніс і двоє очей — це єдині деталі, що вирізняються чітко, інше втопає в заростях поплутаного волосся й жмутах ганчір’я, отже, визначити, де закінчується зачіска й починається власне костюм, неможливо. «Природний спосіб життя» у його ідеальному втіленні. Підсумок праці й прагнень.

Незважаючи на нікудишній настрій, я старанно скорчив посмішку й промовив, звертаючись до того, що стояв ближче:

— Сталося маленьке непорозуміння — я інопланетянин і наділений правом недоторканності. Якщо ви маєте велику потребу в нашому продовольстві, візьміть.

Те, що у відповідь вимовило «дитя природи» на капарському діалекті, пролунало досить недвозначно й без перекладу.

Нехай мені вибачать знавці космічної дипломатії — я відповів так само недвозначно (щоправда, трохи пошкодив руку). А далі все в тумані: якісь кульбіти — то одна фізіономія промайне поряд, то інша, — та біль у розбитих кулаках. Хтось лупцював мене, когось лупцював я — такі контакти чомусь замовчували викладачі стислого курсу космопсихології. Анахронізм. Виняток.

Коли я став потроху звертати увагу на навколишнє, з’ясувалося: ми з Кралем щодуху втікаємо. Плантатор чомусь накульгує, хоча, слово честі, я не пам’ятаю, хто прислужився і йому. Як вдалося вирватись і чому розбишаки не добили нас там-таки, біля поваленого дерева? Хіба тепер не байдуже? Як усе це остогидло!

Краль вчепився в плече — боїться відстати. Справи кепські. Треба терміново повертатися на плантацію, поки нами не зацікавився який-небудь голодний уль, чи не наздогнали аматори вільного полювання.

У тихому бурчанні Краля зненацька вловлюю якийсь зміст:

— Справжній? Ти бився, як справжній капар, у тебе тверда рука! Молодець!

«Справжній капар» швидше здається образою, ніж компліментом. Сумнівне щастя.

— Даруа, хлопчику, я відразу зрозумів, що ти — людина путяща! Відразу, як тільки тебе побачив!

«Заспівав, стражденний, заспівав. Коли ми зустрілися, ти думав трохи інакше!»

— Ватіше, ти не схожий на інопланетянина, ти наш! Що ти знайшов у тім світі, де життя схоже на рожевий кисіль? Ти ж чоловік! Ти можеш усе робити власними руками! Поглянь навколо: планета майже не освоєна, й досі триває боротьба просто за те, щоб вижити. Де ще пізнаєш самого себе, як не в боротьбі? Чого вартий ти, чого вартий той, що поруч з тобою? Друг підтримає, ворог вдарить у спину. От ти все-таки не кинув мене, хоча міг рятувати власну шкуру — в тобі гаряча кров!

«Солодко співає, хоча в чомусь він, безумовно, правий. Зворотний бік їхньої теорії — можливість побачити людину в природному вигляді, без потужних нашарувань цивілізації. Якщо знайдеш друга, то друга, ворога — так ворога…»

— Розумієш, моя плантація все-таки пов’язана з містом, «Спокійні», зрештою, можуть навідатися. Я переправлю тебе глибше в ліс: там у одному із селищ живуть дуже цікаві для тебе люди…

«Ти там знаєш, хто для мене найцікавіший!..»

— Дякую, але я ще не з’ясував долі спостерігача. Секторальна рада чекає на звіт.

— Це добре, що тебе не так просто відвернути від обраного шляху, але ж ти знову втрапиш до лап Ледока і вдруге не викрутишся!

«Ну чого б ото каркати, кля-кирр-р, без тебе знаю!»

— Я постараюсь обійтися без Ледока. Ілку б знайти…

— Зараз треба подбати про себе: навряд чи варто просторікувати на тему сенсу життя, коли от-от станеш обідом для уля.

— Ілка спілкувалася з улями.

— Про сенс життя? — витріщив очі Краль.

— Ні, просто відігнала одного.

Краль скривився так, ніби розкусив гірку ягоду:

— Ти збираєшся повторювати її експерименти?

— Тільки не зараз!

Ніч довелося-таки просидіти на дереві. Навколо вешталися мерехтливі постаті, лунали то рипіння, то писк і шерехи. Я чесно намагався заснути, але потім вирішив з користю провести час і почав підбивати підсумки:

«Що дала історії втеча транспортного пілота з контори заспокоєння? Наявність мене в живому й майже розумному вигляді. Питання друге: ну, а що далі?

Є пропозиція перейти до природного способу життя. Чудова думка, але висловлена не за адресою. Висновок: переадресувати Кирові. Гадаю, він не відмовиться.

Думка на задньому плані: не завадило б дістатися до космодрому…

Здорова думка: „Талан“ мусить потурбуватися про свого пілота й послати запит на Капариду.

Підла думка: як здорово було б начхати на все й раптом опинитися у відпустці…

Думка, що закликає до порядку: спершу треба злізти з дерева й відповісти за втоплений „ДЗ“.

Думка з глибини свідомості: чого цей мерехтливий під деревом огинається? Ішов би собі, куди йшов.

Дивна думка: якщо раптом воскреснути й опинитися на Мянаку — теж стрілятимуть?

Негідна думка: швидше б ранок…»

На плантацію ми повернулися ні з чим, якщо не брати до уваги себе самих, дивом уцілілих. Я впав на ліжко з таємною надією нарешті виспатися, але не встиг навіть до ладу очі стулити.

— Привіт, — сказав хтось над самим вухом.

— Привіт, — буркнув я й глибше занурився в подушку.

— Не спи.

— Відчепися.

— Проспиш увесь білий світ!

— Відчепися.

— Даре, проженеш — піду й не скажу нічого.

«Кому там так кортить висловитись?»

Наступної секунди я злетів з ліжка й зустрівся з поглядом сердитих Ілчиних очей. Ілка обійшла мене й безцеремонно вмостилася на постіль.

— Ти довго збираєшся стирчати отаким стовпом?

— Що ти пропонуєш?

Ілка недбало відкинула пасмо волосся що сповзло на око:

— Я пропоную скористатися відсутністю Краля…

— Краль тільки-но повернувся разом зі мною!

— …відсутністю Краля й вийти з будинку негайно!

— Але Краль…

— Завів своєї! Тебе приручають, а ти віриш, як…

— Ілко, твій дядечко витягнув мене з чималої халепи.

Дівчисько недобро всміхнулося:

— Це яким же чином? «Ах, герою, ти гідний кращої долі! Відкинь сантименти й посядь належне місце в світі. Капарида має потребу в тобі, не втрать свого шансу!» І ти повірив?

— А чому б і ні?

Ілка спалахнула миттєво:

— Ага, виходить, ти тільки за цим сюди й прибув?! Виходить, ти справді вирішив залишитися на Капариді?

— Точно, — підтвердив я. — Саме за цим. Маю намір скинути Ледока й очолити службу спокою. До речі, ти в якому відділі значишся? Можу в майбутньому посприяти кар’єрі.

Тієї миті Ілка раптом дуже нагадала мені уля: на її обличчі виразно постало бажання розшматувати мене. Треба буде внести в секторальну раду пропозицію про заборону на поїдання людей у сирому вигляді.

— Ілунько, охолонь! Даруй, тобі ж, без сумніву, надто добре відомий зміст наших з Кралем переговорів. Ми так старанно розшукували тебе в лісі, перебаламутили все навколишнє населення, а ти в будинку сидиш… То чого ти домагаєшся від бідолашного пілота цього разу? Тільки на вікар’єру я не згоден категорично!

Ілка ледь пригасла:

— «ДЗ» налагодити зможеш? — швидко спитала вона.

Садибу ми полишили класичним способом: під пакунками з добривом для абааля. Візок котив мій старий знайомий робот-охоронець, товариш по полюванню на диких звірів. Коли мене виженуть із транспортного флоту, повернуся на Капариду й розвозитиму абааль.

Однак наша розмова була ще не скінчена. Я прискорив крок, наздогнав Ілку й запитав:

— То звідки ж усе-таки подробиці щодо Краля? Чи твій дух незримо супроводив нас у мандрах лісами?

Ілка на мить уповільнила крок:

— Якщо ти згоден вважати онда духом, нехай буде так. Які ще запитання турбують ваш світлий розум?

— Мій просвітлений розум бажає знати, хто придумав витівку з «героїчною» втечею з мерії?

— Не я, — запевнила Ілка. — Найвірогідніше, сам Ледок.

— А Краль?..

— А в Краля домовленість із Ледоком, вірніше, обмін. Твою голову на мою голову. «Спокійні» схопили мене ще біля бази Норина, та Ледок не хоче псувати стосунки з моїм дядечком: на Кралеві зуби поламав не один шеф служби спокою.

Поставити наступне запитання я не встиг: щось довгасте, волохате й брунатне виринуло з заростів, промчало вихором, відразу опинилося з іншого боку й на звершення впало мені на плечі та огорнуло їх зі щільністю коміра, який скучив за господарем. Я сів. Серце, що підскочило досить високо, повільно ставало на місце.

— Ну і йолоп же ти, Кире!

— Кир-ря, — проворкотів бараноїд, влаштовуючись зручніше.

— Це Кир, — пояснив я здивованій Ілці, — мій другий пілот — великий оригінал. То про що ми говорили?

— Гелітер!

Над верхівками дерев справді ковзнула сіра тінь гелітера.

— Він привів «спокійних»!

«Кир? Нісенітниця! Кирчику, але навіщо тобі нашийник? Невже я так переконливо іменував бараноїда собакою, що повірив навіть Ледок?!»

Я стягнув з його шиї туге кільце, якщо передавач є, то його застромили саме туди, Ілка відразу вихопила його в мене з рук і сховалася в кущах. Виринула звідти буквально через хвилину:

— Нехай поганяються за ляпаком! Я добряче налякала бідолаху, й він бігтиме досить довго.

Виборсавшись із того клубка колючок, куди мене всадовив бараноїдів захват, я обтрусився з досить розумним виглядом.

— Раз вони розпочали пошуки, значить, Краль уже повернувся й виявив пропажу, — зітхнула Ілка.

— Виходить, нам треба бігти швидше? — спитав я, досить бадьоро.

— А ти вважаєш, що дотепер ми бігли? — здивувалася Ілка. — А що у вас тоді зветься плазуванням?

Кир відповів: «Кир-ря!», і я з ним погодився. Після цього ми продовжили подорож, яка дещо затяглася.

— Ілко, а де ж наші водолази-аматори, де онди?

Ілка знов зупинилася й повернула до мене здивоване обличчя:

— Ватіше, у тебе з очима все гаразд? Як тебе взяли в космофлот?!

У цьому місці Кир знову мене випередив. Він роззявив пащу й вибухнув скрекотінням на зразок зіпсованого будильника.

— У тебе дуже балакучий другий пілот, — зауважила Ілка й знову рушила вперед.

— Не ображай мого колегу, — заступився я, — він хоч і не уль, але теж не вегетаріанець. То де ж твої онди?

— Ліворуч іде Юккаго, праворуч — його брат. Вони зустріли нас ще біля плантації.

Я подивився праворуч, але не побачив нічого, крім дерев, та й ліворуч були тільки шорсткі стовбури, обплутані сіткою ліан. Мені здалося, що Ілка сміється.

— Ти мене познайомиш із ними?..

Бараноїд киркнув і зіскочив з моїх плечей: на стежці виникли дві сіро-зелені постаті! Величезні очі, напівприкриті складками повік, — єдине, що виділялося на плямистих, лискучих обличчях, та ще вузька біляста смуга на тому місці, де має бути рот.

— Добридень, — ледве вимовив я, по-дурному всміхаючись.

Онди зникли так само нечутно, як і з’явилися. Розчинилися серед зелені.

— Ти їх не клич більше, — з докором сказала Ілка. — Їм і так сутужно вдень, а ти їх ще й на світло витяг!

Кир не надто доблесно горнувся до моїх ніг і тихо гарчав.

— Не тремти, — заспокоїла його Ілка, — вони таких, як ти, не їдять.

Насамкінець усе відбувалося, як у легкому тумані: куди йти й навіщо йти — абсолютно безглузді запитання. Онди йдуть поруч — зовсім природно, ліземо кудись під землю — так і повинно бути, розкритий контейнер з «дезом» — нудна буденність. Зате м’які прокладки з контейнера — казка.

Ватіш занурився в прокладки й миттєво заснув. Кир розгублено походив навколо пілота, злодійкувато огледівся, пригнувся і майже поповзом попрямував за Ілкою.

Підземний тунель тягся ще добрих кілометра півтора й скінчився люком, до якого вела драбина з вузькими металевими східцями.

Ілка збігла по сходинках, і люк слухняно відчинився перед нею, але замкнувся перед самим носом у Кира. Бараноїд сердито пирхнув, дряпнув лапою перешкоду, застромив носа в шпарину, принюхався. Нічого, що навіть віддалено нагадує запах синтетичної баранини, однак виразно потягло чимось смачним. Кир секунду вагався, а далі взявся за люк.

Ілка пройшла через лабораторію Василя Норина — відсік не мав прямого сполучення із зовнішнім світом, окрім таємного хідника, й піднялася в оранжерею.

Вікна, заставлені абаалем, майже цілком вкрилися стіною жовтого листя, що вперто тяглося до світла. Здавалося, м’ясисті стебла от-от вирвуться зі своїх вазонів і кинуться назустріч волі. Жовтогарячі торочки значно посвітлішали й зовсім злилися із загальним тлом, зате зубчики їхні витяглись і тепер нагадували безліч пожадливих щупалець.

Ілка напоїла водою скам’янілий ґрунт, висмикнула паразита, що затесався до лабораторних рослин, відхилила причинену вітром стулку вікна.

Василь часто вирушав у далекі експедиції, не особливо піклуючись про покинуту оранжерею — абааль зазвичай обходився власними силами. У дев’ятьох випадках з десяти зміцнілі, підгодовані добривом дикуни просто випадали з вікна, й підхоплені вітром, вирушали в нові мандри.

Василя завжди дивувала здатність абааля поглинати неймовірну кількість поживних речовин для того лише, щоб бути з’їденим у зимове безкормів’я та мати можливість заслати насіння в нові землі. Дорослі рослини подорожували в пошуках кращих місць для дозрівання, а насіння — для виживання. Що означала для них нетривала затримка під гостинним дахом? Підгодувалися, перепочили, та й подалися світ за очі, а проведе господар чи ні, то його справа.

Ілка обійшла кімнату, змахуючи пилюку, що осіла скрізь товстим шаром, підібрала й поставила в нішу кинутого на підлогу поштовика, постояла мить перед сходами, що вели в хол, але спускатися передумала.

«Яка тут моторошна тиша. Такої ще ніколи не було. Зависла в повітрі, тяжка, немов гнилий туман. Дивно, Василь на базі затримувався нечасто, але тиша порожнього житла ніколи не бувала такою мертвою… як зараз. Хіба людський подих може зігрівати на відстані? Але ж нічого не змінилося, все залишилось, як і було. Жодна порошина не зрушила з місця від того, що людини не стало. Іскорка згасла, й ніхто не помітив цього? Навіщо було йому завжди квапитися, часто ризикувати, навіщо? Тепло руки зникло разом із ним. Ледок хоче винищити й саму пам’ять про нього…»

Дивний звук привернув Ілчину увагу. Вона озирнулася й побачила Кира, який з чудовим апетитом поїдав абааль! Бараноїд зрозумів, що його помітили, відкусив ціле стебло й зі здобиччю в зубах кинувся навтьоки.

Дар прокинувся від сильного поштовху й спросоння спробував зануритися глибше в прокладки, але йому не дозволили:

— Ватіше, ваша тварина знищила унікальний зразок абааля!

Похмурий Ватіш протер очі й глянув на безтурботну морду Кира:

— Мені здавалося, ви любите тварин?

— Але не тих, котрі прогризають діри в металевих люках!

— Кир не прогризає дірок, — заперечив Ватіш, — він прокопує їх кігтиками… Втім, його буде покарано. Кире, ходи-но сюди!

Бараноїд підбіг, не випускаючи з зубів пучка жовтого листя.

— Дай сюди!

Ватіш забрав залишки абааля й розділив на дві рівні частки:

— Вчив я тебе чи не вчив не бути жадібним?!

— Кирь, — відповів бараноїд і проковтнув свою половину.

— Хочеш? — запропонував Даруа, та Ілка мотнула головою. — Тоді я доїм, щоб добру не пропадати.

Ватіш перевірив систему настроювання «дезу» — ціла, погладив долонею гладеньку його поверхню, ногою відіпхнув зацікавленого Кира.

— Ілко, через що все ж таки загинув Норин?

Дівчина глянула спідлоба:

— Дай слово не виходити звідси, поки не зв’яжешся зі своїми.

— Не дам, — відрізав Дар.

— Але чому?

— Тому що ти його з мене вимагаєш. Ви всі дуже любите ставити умови, напускаючи якнайбільше туману. Мені остобісіла гра із зав’язаними очима.

— Тоді я нічого не скажу.

Ватіш замислився, неуважно оглядаючи ледь освітлені зеленавим сяйвом стіни підземелля.

— Навіщо ви дістали «ДЗ»?

— Для зв’язку з секторальною радою. Ти мусиш викликати на Капариду Патруль.

На якій підставі?

— Недостатньо халепи, в яку ти втрапив?

— Через одну людину викликати Патруль? Ні.

— А загибель Норина?

— Не доведено.

Біль накотився раптово, Даруа охнув, зігнувся майже навпіл, жалібно дзявкнув Кир… Мить… Але в ту мить приголомшуючого болю перед внутрішнім зором Даруа промайнуло видіння дивної пласкої споруди, що нагадує перекинуте блюдце…

Ватіш повільно випростався й погладив переляканого Кира:

— В голові запаморочилося, — ніяковіло пояснив він Ілці.

— Тобі не треба було їсти цей абааль, — тихо сказала вона й відвела погляд. — А робот — не доказ?

— По-перше, того робота більше нема. Що перешкодить «спокійним» ще до прибуття Патруля знищити другого? У крайньому разі, Ледок пошлеться на «таємниче зникнення спостерігача» й бажання уникнути неприємностей з цього приводу. Мої злигодні також можна пояснити: зі спостерігачем стався нещасний випадок, а тут раптом з’являюся я й починаю наполягати на зустрічі з Норином. Який-небудь завзятий служака (хоча б і Нело) на свій страх і ризик намагається перешкодити пілотові-невдасі. Пілот через власну дурість потрапляє в аварію, але це його не зупиняє, єдиноборство триває… Врешті-решт що-небудь придумають.

— Даре, — вже благально заговорила Ілка. — Ти викликай Патруль, а вони там самі з’ясують, що до чого!

— Ні, — рішуче заперечив Даруа. — 3 Патрулем не жартують. Ти розумієш, що кожен виклик — це надзвичайна подія не тільки в межах сектора?! Як я можу…

— Тобто побоюєшся за свою репутацію?

Даруа змінився лицем, але стримався й сказав тільки одне:

— Не доторкнусь до «деза», поки не зможу повідомити секторальній раді причину смерті Норина.

— Дурень! — вилаялася Ілка.

Ватіш мовчки відвернувся й глянув на порожній контейнер «деза».

— Василь Норин загинув під час спроби пробратися на таємний об’єкт — нарвався на охорону.

— Василь?! — Ватіш не повірив власним вухам.

— Таємний об’єкт і наш спостерігач? Ти нічого не наплутала? Спостерігачі не можуть втручатися в суто внутрішні справи планети без погодження з секторальною радою безпеки!

— Він не встиг зв’язатися з радою.

— Що це за об’єкт?

— Як таке називають у вас, я не знаю, наші кажуть, просто Об’єкт. Там роблять гравітаційну зброю.

Ватіш болісно ковтнув повітря:

— Що це за гидота?! Що ти маєш на увазі, коли говориш про «гравітаційну зброю»?

— З «хлопавки», — терпляче пояснювала Ілка, — за один раз можна вбити п’ятдесятеро, а там — багато.

— Багато — це скільки?!

— Не знаю.

— Ти не помилилася? Де цей Об’єкт?

— Даре, там охорона на кожнім кроці!

— Виробництво зброї масового знищення — надто серйозне звинувачення, щоб висувати його бездоказово.

— Знову докази?! Ти притягнеш до «деза» їхню велику гармату?

— Я поручуся своєю честю, честю транспортного пілота, що своїми очима…

— Та невже тобі не повірять на слово?

— Повірять, але я сам собі не вірю!

— А хто передаватиме повідомлення, якщо тебе вб’ють, герою Великого болота?

— Хто? — Ватіш думав недовго. — Ти!

— Кире, як ти можеш літати з божевільним? — у відчаї звернулася Ілка до бараноїда.

Кир чхнув у відповідь і потер носа лапою.

— Нема нічого складного! — Даруа кинувся до апарата. — Дивися, підімкнеш його, потім повернеш руків’я… Настроювання я зараз зроблю…

Ілка простягла руку до чорного перемикача.

— Не чіпай! Це блокування, «дез» заб’є всі передачі навкруги, якщо не зробиш вузьку спрямованість сигналу — надто велика потужність! Тільки те, що я показав!

Ілка відсмикнула руку:

— Ватіше, тобі не можна служити в космофлоті. Таким, як ти, вдома треба сидіти…

Даруа хотів відповісти, але не встиг — знову кольнуло в серце. Величезне перекинуте блюдце? Цікаво, буде дуже боляче?

— Чому повинно бути боляче, Ілко?

Ілка здригнулася, злетіли й опустилися вії:

— У тебе галюцинації, Даре. У такому стані лісом блукати небезпечно. Не йди, будь ласка! Потім.

— Я не збираюся сидіти на Капариді до старості! З якого боку Об’єкт?

— Юккаго проведе тебе, — сказала Ілка зовсім безбарвним голосом. Потім підійшла до стіни й вийняла з ніші два схожі на поштовики передавачі. — Вони налаштовані один на одного. У нас під контролем «спокійних» тільки зв’язок із зовнішнім світом, тож шанси напоротися на пеленгатор незначні. Коли прийдете до Об’єкта, подай голос.

— Слухаюся, — клацнув підборами Даруа.

Не надто покладаючись на мою здатність до орієнтування в лісі, а можливо, й на терпіння Юккаго, Ілка вручила ще й компас, який теж витягли з болота онди. Ех, мені б хоч половину їхніх здібностей… тоді б тільки мене й бачили на «Талані», махнув би в косморозвідку… Стоп, знову відволікся.

Цікаво, цей Юккаго йде попереду чи позаду? А як я з ним порозуміюся — на пальцях чи на суміші капарського діалекту із загальногалактичним? А Василя теж він до Об’єкта вів? Тоді чому пристрелили тільки Норина? І взагалі, яку роль у всьому цьому відіграють онди? Заради чого виловлювали «ДЗ» з болота? Щоб я швиденько доклав, куди слід, і з планети забрали нелюбих поселенців?..

Коли в Кира перед носом майнула чергова летюча шишка, він не втримався й стрибнув слідом за нею в зарості. Даруа провів його замисленим поглядом і сягнув рукою до кишені, щоб дістати компас.

— Стій!

Вигук, який пролунав над самим вухом, припнув Дара на місці. Він завмер, всією шкірою відчуваючи холодок металу, що ввіткнувся в спину.

— Зброю!

— Нема в мене зброї, — тихо відповів Дар.

— Руки за спину!

Дар скреготнув зубами, коли відчув, як зап’ястя стягла міцна петля.

«Чого доброго, звикну до ролі вічного полоненого й літати не схочу, — подумки похмуро жартував Даруа сам із собою. — Сиди собі в якомусь підземеллі та байдики бий. Жодних тобі графіків, ніяких диспетчерів — суцільне задоволення».

— Повернися!

«Я тобі зараз повернуся. Я тобі повернуся, радосте спокійно вихована! Якщо у вас людських слів не сприймають, доведеться порозумітися іншими методами…»

Даруа обернувся й зустрівся очима з… Кралем.

— Де Ілка? — без вступу спитав той.

— Знов те саме! І досі небогу розшукуєте? Не набридло?

Замість відповіді Краль коротким, точним ударом жбурнув пілота додолу. Дар ледь не напоровся спиною на стовбур поваленого дерева, що наїжився голками.

— Які нервові плантатори пішли, — важко відсапуючись, зауважив він. — Востаннє зазначену особу я бачив у вашому будинку, хоча ми з вами дуже ретельно шукали її в лісі.

— Це все через тебе! — голосом, що клекотів від люті, гаркнув Краль. — Вона благополучно просиділа під замком кілька днів, поки я не приволік тебе! Чорти б забрали Ледока з його витівками! Ти говоритимеш?

Ватіш обачно відсунувся:

— З переламаними ребрами я навряд чи стану красномовніший! У вас надто все заплутано.

— Що в нас заплутане?! Це ваші прокляті інопланетники разом з ондами голову дівчиську заморочили! Вже Ледок позирає скоса! Якби не я… У неї ще дитячі іграшки в голові, воно минеться, вивітриться. Я теж молодий був, світ у рожевому світлі бачив. Нема його, рожевого, нема! В житті все простіше. Я бачив, я знаю!

— Куди вже простіше, — пробурчав Дар, сідаючи. — Хто думає інакше, той помиляється.

Краль підкинув стовбур «хлопавки»:

— Сюди тебе Ілка послала? Ілка?!

Ватіш промовчав.

— Виходить, усе ж таки Ілка. Таки вона! І спостерігача?.. Де вона зараз? Де?!

«Де-есять дірок», — виразно пролунало в голові Ватіша. Він уперше з тугою подумав, що, здається, цього разу встряг остаточно. Навіть під час допиту в «спокійних» не відчував такої безнадії. Тоді все тамувала злість. Зараз не було навіть злості, тільки подив і огида. Огида, начебто Краль був не людиною, а слизькою смердючою гадиною. Немов розкрився люк стічної ями.

Даруа здалося, що він зазирнув у саме нутро зразкового капара: «Найголовніше — не висуватися. Я проживу й своїм абаалем. Хлопець стає небезпечний. Ледок дізнається, що відомості просочилися з мого дому, — буде зле. Він уже натякав. Ілка… Знайти й замкнути. Дурепа. Доки вона бавилася зі своїми ондами, півбіди. Закохалася в спостерігача — зовсім з глузду з’їхала. Замкнути, замкнути. Тоді вони не насміляться зачіпати, бо ж без абааля жодної гайки для своїх заводів не дістануть. З історії з інопланетянами Ледок нехай виплутується сам, зрештою, на те він і шеф служби спокою… У лісах повно улів…»

«Сволота, яка сволота! Кля-кир!»

«Добре, що випередив Ледока. Ніхто не бачив, ніхто не чув, ніхто не знає. Ілка мовчатиме. Ілка повинна мовчати. Вона ж розумна дівчинка, це ж тільки примха. Дитяче зухвальство. Гра в пригоди. Треба кінчати. Зона охорони близько, тільки цих дурнів тут і бракувало».

Ватіш не зрозумів: чи він навчився підслуховувати думки, чи Краль говорив сам із собою, чи просто здалося, але в ньому прокинулася лють. Діти, які граються у вбивство, до цього теж причетний Краль!

— Де вона?

— Ненавиджу! — видихнув Дар у схилене обличчя Краля, рвонувся й кинув тіло назустріч супротивникові. Удар припав по колінах, Краль похитнувся, але встояв і замахнувся прикладом «хлопавки»…

У повітрі майнула брунатна блискавка і впала на плечі Краля. Клацнули щелепи, й бараноїд з планети Імра припинив існування власника найбільшої на Капариді плантації абааля.

— Кире!

Але те, що повернуло до Ватіша скривавлену морду, не було Киром, а лише втіленням сліпої люті.

— Кир! Кля-рирь, Кир!

Бараноїд оговтався. Даруа Ватіш був його братом, його ватажком, його зграєю. Кир порушив найсуворішу заборону, він посмів глянути на людину, як на здобич! Але ж це ватажок послав його на бій?! Кир виразно відчував хвилю болю й люті, що розлилася в повітрі…

Бараноїд стулив вуха, опустив голову нижче, пригасив блиск в очах і обережно рушив до Ватіша.

— Кирчику, — Дар відвернувся від того, що досі було Кралем. — Кирчику, навіть ти… Ця планета… — він важко проковтнув слину й перевів подих. — Треба шукати гніздо.

Краєчком ока він ще встиг помітити тінь, яка промайнула ліворуч, і миттєво сховалася в заростях.

— Агов! Ти! — гукнув він услід тіні. — Чому не попередив?!

— Це твій родич, — виникла відповідь з глибини свідомості, — це не уль.

Дар істерично розреготався:

— Ти чув, Кире? Навіщо загриз родича?!

Дар значно довше вовтузився б зі своїми зв’язаними руками, якби не злощасне дерево зі шпичаками. Кир, який зовсім принишк, жував спійману шишку. За цей час Ватіш перевірив боєзапас трофейної «хлопавки».

— П’ятдесятеро, — сказав він самому собі. — П’ятдесятеро.

— Ілко…

— Даре, чому ти мовчав так довго? Щось сталося?

— Нічого. Здається, я дістався до місця. Якщо Об’єкт схожий на перекинуте блюдце неосяжного діаметру, то я майже поруч. Охорони не видно. Де тут вхід?

— Даруа, зажди, не підходь близько!

У коробці щось тихенько дзенькнуло — очевидно, її аналог впустили, чи просто кинули на підлогу. Дар дивився на передавач, але продовження не було, й він перевів погляд на щось ясно-зелене, що майже зливалося з загальним тлом.

Перекинуту півсферу вінчав рівний майданчик, який нагадував злітний. Скоріш за все споруда нагадувала оточений біговою доріжкою спортивний космодром.

Ватіш вів спостереження з невеликого пагорбка, на якому ще збереглася подоба кущів. Далі принаймні на кілометр, стелилася гола, немов випалена, рівнина. Ні листочка, ні стеблини.

З коробки поштовика пролунало загрозливе тріскотіння й відразу змінилося вереском, Даруа поквапливо зменшив звук.

— Говорить Капарида! — пролунав трохи спотворений перешкодами Ілчин голос. — Ми — розумні жителі планети, звертаємося до Ради Безпеки Співдружності з проханням про втручання! Влада на планеті опинилася в руках злочинців, які привласнили собі право вирішувати долю Капариди. Вони намагаються знищити ондів — наших не подібних до людей, але розумних братів, вони почали виробництво гравітаційної зброї, вони вбили вашого спостерігача, вони вб’ють і другого…

Кир чи то пискнув, чи то тихо рикнув, і Дар озирнувся: з центра півсфери вирвалося полум’я, потім раптом втяглося назад у чорну пащеку провалу, а над лісом прокотилася луна далекого вибуху.

— Ілка?!

— Ілка, — підтвердив той самий голос із глибини свідомості.

Ватіш стис кулаки:

— Ти знав?!

— Знав, — спокійно відгукнувся Юккаго, — але я не маю права втручатись у ваші справи.

Ватіш так штовхнув передавач, що він жалібно дзенькнув.

— Вона вирішила, що так буде краще. Першого спостерігача, якого я сюди приводив, розстріляла охорона.

— Ти бачив?

— Я бачив і сказав про це.

Ватіш щосили охопив голову руками.

— Ні, — заперечив Юккаго. — Цього робити не варто. Тоді не буде кому передати тобі записи Норина, й ніхто не проведе тебе до печери, де нема улів.

— Не лізь у мої думки, — сказав Ватіш.

— Найшаановніша публіко, до-озвольте відрекомендуватися: Даруа Ватіш — колишній транспортний пілот третьої категорії, а нині лісовий бурлака зі стажем! — Дар спробував клацнути підборами, але в нього нічого не вийшло: бруд, що налип на чоботи, поглинув звук.

Подив в очах чотирьох закованих у скафандри підвищеного захисту людей змінився іншим виразом.

— Не треба так на мене дивитися, я не божевільний, і не треба стояти тут, на відкритому місці, й техніку вашу краще відігнати під дерева. Ще сьогодні вранці тут кружляв гелітер.

Патрульні негайно забрали крилату машину зі злітної смуги й накинули на неї маскувальну сітку.

— Це і є база? — спитав командир, оглядаючи розкидані вибухом стіни.

Ватіш потер колючу щоку.

— На місці Об’єкта нема навіть цього, — повідомив він. — Там лише велика яма, до якої краще не наближатися.

— Нас зустріли з розпростертими обіймами, — сказав командир, — дякували за порятунок планети від «купки недолюдків» і сумували через твою загибель.

Даруа криво посміхнувся:

— Якби не онди, в них були б підстави сумувати. Всі ці дні гелітери прасували небо над околицями, і я не ризикнув пробратися до космодрому. Ледока затримано?

Командир підняв забрало гермошлему й глибоко вдихнув вологе повітря.

— Ледок вкоротив собі віку.

— Невже?! — Дар був вражений. — А хто це бачив?

— Мер продемонстрував нам тіло Ледока разом з десятком заарештованих «спокійних» і просив надати капарам можливість самостійно владнати цей «інцидент».

— Мерія — це не Капарида!

— Я знаю, — спокійно заперечив командир, — але опору не було, зброї не виявлено…

— То Патруль залишить планету?

— Поки не прибуде представник галактичної ради, ні.

Ватіш повільно опустився й сів на землю, обхопивши коліна руками. Троє патрульних обережно заглибилися в руїни бази, а командир присів поруч з Даруа, похмуро озираючи обпалені стовбури дерев. З-за дальнього куща з чорним, скрученим листям безгучно видлушпався Кир і поповз до людей, приминаючи траву черевом.

— Ми сьогодні ж відправимо тебе на «Талан», — сказав командир.

Ватіш мовчки кивнув. Нерухомим, майже незрячим поглядом він уперся в розбитий ящик, з-під якого стирчали жовте стрілоподібне листя, облямоване торочками. Листя хиталося, хоча вітру не було.

Раптом патрульний ривком закрив забрало шолома, підхопився, квапливо зриваючи з плеча випромінювач, але Ватіш перехопив його руку:

— Облиш!

Кир недовірливо примружив очі, які наливалися пітьмою: за кілька днів, проведених у капарських лісах, він помітно змінився.

— Йди до мене, Кире!

Бараноїд ще раз подивився на патрульного, потім швидко перебіг відкритий простір і злетів Дарові на плечі.

— Це твій?

Даруа не відповів. Притримуючи Кира однією рукою, другою він стягнув з абааля важкий ящик і відкинув далеко вбік.