У чому ж таємниця?

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Все почалося, мов у романі.

… Чотири, п'ять… шість… На церковній дзвіниці, що сягала шпилем аж до синього неба, один за одним пролунало сім ударів. Сім ударів о шостій годині. У Персаку кожен відразу здогадувався, що то шоста, бо ж кому не відомо, що дзиґарі постійно помилялися на годину.

Чоловік, що допіру загальмував моторолера біля хідника на майдані Марше-Неф[1] був нетутешній і про таку їхню властивість не відав, а тому здивовано блимнув на годинника, вмонтованого поряд із спідометром: стрілки показували десять хвилин на сьому.

Не скидаючи рукавиць, чоловік зняв каску, окуляри і, тримаючи все те в руках, попрямував до скляних дверей готелю «Дю-Марше»[2].

— Так, пан Паран замовляв кімнату, — всміхнулася йому пані Клеман, господиня. — Якраз годину тому звільнився сьомий номер. Той чоловік, що мешкав там, виїхав автобусом ще о п'ятій. Кімната вікнами в садок, там вам буде затишно. Анно, чи сьома вже готова?

— Пан може влаштовуватися.

— Сподіваюся, ви надовго? Пан Паран казав мені…

— Не знаю. Може, на кілька днів. А може, й більше на тиждень, два чи й на цілий місяць.

Була середа, 31 липня 1957 року.

— Хоч і цілий рік, якщо ваша ласка. Наш готель ніколи не зачиняється. Щось я казала… Ага, чи не бажаєте спершу оглянути кімнату?

— Оглянути?.. Ні, ні, не турбуйтесь, я цілком покладаюся на вас. Знаю, що тут усюди гарно. Пан Паран мені розповідав.

— О, він такий люб'язний…

Господиня провела очима нового пожильця, що подався до свого моторолера. Наче не дурний хлопець, тільки дивний якийсь….

Повернувшись у передпокій, чоловік поставив долі свої валізки й саквояжі, відтак сів заповнювати картку, що подала йому господиня.

Був то здоровань із карими очима, дбайливо зачесаним темно-каштановим чубом і стрункою поставою. Маленькі вусики робили його старшим і соліднішим. Рішуча хода й мотоциклістський комбінезон пасували йому. Був би він зовсім привабливий, коли б іще не якийсь холодок в очах — може, від зайвої сором'язливості чи обережності, а може, й зверхності.

Пані Клеман, чорноока вдовичка, завше намагалася скласти власну думку про кожного пожильця.

«Маршан, Жан-Луї, народився 18 лютого 1933 року, юрист», — мовчки прочитала вона на картці. Ага, приїхав з Парижа й повертатиметься туди ж. Бісові парижани, ніколи не забувають підкреслити, хто вони є… «Мета подорожі: туризм». Авжеж, авжеж. Тільки чого тоді він допитується у неї про точні адреси кількох городян та як до них дістатися? Щось не віриться, що він вирушив просто проїхатися, та й усе. Ще й оці валізки, що насилу вміщаються на моторолері, аж ніяк не потрібні простому туристові… Ет, нісенітниця, хіба їй до того, діло? Зрештою, цього чоловіка рекомендував їй сам Робер Паран, а він людина цілком надійна.

Хвилин за двадцять Жан-Луї Маршан вийшов зі своєї кімнати вбраний уже по-міському — в піджак з рудого букле й сірі штани. Перше ніж піти з готелю, поцікавився в чорнявої господині, о котрій тут вечеряють.

— Десь між сьомою та восьмою. Найліпше о пів на восьму. Так ви свій день краще використаєте, не поспішатимете. Нині гарна погода, вечерятимем надворі, — й вона не без гордощів показала рукою на скляні двері, що вели в садок. Там під зеленими кронами платанів біліли столи, накриті скатертинами.

— Колись це була панська садиба, — співучою південно-західною говіркою пояснила пані Клеман. — З отої частини, що за муром, зробили Громадський сад, а ця дісталася нам. Мур поставив мій небіжчик, аби тут затишніше було. Ми могли пробити хвіртку й у Громадський сад… Кажуть — сад, а воно радше гай, він туди Далі зливається з лісом.

Удові Клеман було років із двадцять вісім. Висока, з пишним і гнучким станом, жвавими рухами, вона аж пашіла молодістю. Її вроду підкреслювали смолянисто-чорні коси, виразисті очі й приємна смаглява барва обличчя. Вона, либонь, знала ціну й своїй привітній усмішці. Навряд чи з такою вродою і готелем надовго лишиться вдовою…

Побалакавши ще трохи й випитавши деякі потрібні йому речі, прибулець пішов, а вдова Клеман повернулася до свого кабінету, де відновила перервану на хвильку розмову з якимсь чоловіком, що його зауважив і Маршан; удова пояснювала йому, як користуватися телеоб'єктивом. Кабінет пані Клеман був умебльований досить скромно: там стояли стіл, диа стільці, невеличкий сейф і ліжко-диван.

Перейшовши майдан Марше-Неф, Жал-Луї Маршан звернув праворуч на Верденський бульвар, що стелився понад правим берегом Трумані.

О цю надвечірню пору високий і стрімкий Рок затуляв від сонця увесь бульвар, але чола будинків дихали жаром, якого досхочу напилися за довгий літній день.

Маршан ішов біля парапету. Внизу між тісних кам'яних берегів пінилась неглибока Трумань. Парижанин вийшов на підвісний міст, що ніби продовжував собою коротеньку Соборну вуличку. Він і не глянув на будівлю, що дала назву цій вуличці, бо то не була пам'ятка давнини: собор збудовано в минулому сторіччі на. площі Сен-Жан-Батіст, святого Іоанна Хрестителя, за півсотні метрів від Берлінського бульвару. Йому було відомо, що єдина архітектурна пам'ятка в Персаку — давно вже зачинена романська каплиця, що залишилася далеко позад нього, в старому місті, по той бік майдану Марше-Неф.

Це маленьке містечко, центр кантону, розташоване н знаному серед туристів і уславленому своїми винами районі, нараховувало зо дві, з половиною тисячі мешканців. Воно все вляглося на правому березі річечки Трумані, тулячись до неї головною вулицею. У південно-східному передмісті ця вулиця прибрала назву Сталінградської набережної, й тягнеться вона аж до площі Марше-Неф. Найгустіше забудовану довкола площі частину міста, де розташовано крамниці й урядові установи, називають Старим Персаком. Туди далі, за площею, в так званому житловому кварталі, Сталінградську набережну продовжує собою оцей Верденський бульвар. Всі вулиці Старого Персака впадають у площу Марше-Неф, а з неї, мов річечки з озерця, витікають два магістральні шляхи. Один береться на схід, а другий — на північ, через пагорби, що обступили це невеличке містечко.

На північному заході, куди простував молодий парижанин, місто закінчувалося кількома віллами у великих садках. Тут Верденський бульвар здіймався високо над Труманню, а Рок на тому боці нижчав і нижчав. Коли позаду лишалася й остання садиба, бульвар несподівано відштовхувався від Трумані й круто звертав праворуч, де, влившись у автостраду, зникав у лісі.

Персак не зовсім позбавлений мальовничості. Її надають йому підвісний міст, Трумань, що дзюркоче попід кам'яною набережною, та десяток старовинних будинків навколо романської каплиці. Однак коли б не туристи, не знати, з чого жили б мешканці цього маленького містечка. Виноградники ростуть тільки скраю кантону, та й ті не дуже славляться і дають зиску багато менше, ніж у південніших районах.

Найближча залізнична станція — за вісімнадцять кілометрів, на території багатшої й люднішої комуни[3], муніципалітет якої, кажуть, намагається перетягти столицю кантону до себе. Останні переписи населення справді показали, що середній вік персаківців зріс, зате кількість мешканців різко впала. Дехто має на території комуни маєтки з лісом і живе з продажу дерева. До таких належить і Робер Паран. Бідні ж селяни орють пісну землю на схилах пагорбів, а їхні жінки торгують на базарі козячим сиром.

«Голубий паркан, травничок, триповерховий білий будинок із зеленими віконницями, під темною черепицею. Просто неможливо помилитися», — сказала пані Клеман. Таким цей будинок уявлявся Маршанові ще до приїзду в Персак, такий він виявився насправді.

У будинку було тихо, ні надворі, ні в повідчинюваних вікнах не видко було ні душі.

Проминувши білий будинок з голубим парканом тгц ще одну велику садибу й дійшовши до того місця, де бульвар відбігає від річки, молодик повернув назад. Відтак вернувся знову й почовгав утретє попід блакитним парканом. Тоді зупинився, недбало дістав з кишені пачку сигарет, клацнув запальничкою, неквапно припалив. Хвильку поблукав поглядом по білому чолі будинку й спроквола, як і годиться людині на прогулянці, пішов до міста. За кілька кроків зиркнув на годинника й прискорив ходу.

А вийшовши на площу Марше-Неф, мало не зіткнувся з молоденькою дівчиною, що йшла назустріч.

— Пробачте, добродію.

— Жакліно!

— Жане-Луї, що ви робите в цій забутій Богом глушині?

— Та прогулююсь. Мав пагоду помандрувати цими краями, то й опинився аж у вашому містечку.

— Навіть не попередивши. Гарно, нічого не скажеш!

— Ще вчора я не був певен, що опинюся тут.

— І надовго ви до Персака?

Молодик не відповів, лише по хвильці мовчанки спитав:

— Анрі тут?

— Як, хіба ви не знаєте? Він іще з травня в Англії й пробуде там цілий рік.

Звичайно, Маршан знав, що його колишній однокурсник з правничого факультету виїхав на роботу до лондонської філії однієї французької компанії. Але не хотів виказати, що так добре поінформований, як не бажав і признатися, скільки пробуде в Персаку, тим більше пояснювати, навіщо приїхав сюди. А втім, як подумати добре, хіба в нього тільки одна причина? Не так усе просто.

— Спасибі вам, Жане-Луї, що написали мені такого теплого листа, коли помер мій тато. Ваша щирість, ваша приязнь так утішили Анрі й мене…

Жакліна Каз нітрохи не змінилася за час, що минув під їхньої останньої зустрічі. Тоді Жан-Луї приїздив у відпустку з Алжіру, де служив у війську. Жакліна, на чотири роки молодша за нього, навчалась на підготовчих курсах — гризла фізику, хімію й біологію, що було конче необхідно для вступу на медичний факультет. Невдовзі по тому старого Каза, Жакліниного батька, після крововиливу в мозок паралізувало. Десять років перед тим він повдовів, а ще через п'ять років залишив службу. В Персаку, де він жив сам, його доглядала Марі Перрен — скоріше економка, ніж служниця. Жакліна, успішно склавши іспити, несподівано повернулася з Парижа додому. Дівчина вирішила зробити перерву в навчанні, щоб доглядати хворого батька. На неї не вплинули ні батькові докори, ні братові поради. Їхати до Парижа, на факультет, вона відмовилась навідріз. А за якихось вісім місяців, у лютому 1957 року, старий Каз помер.

— Які ж у вас тепер наміри, Жакліно?

— Вчитися, як тато заповідав. Він на мене до останку сердився, що я кинула навчання.

І дівчина, ніби прочитавши запитання в уважному Маршановому погляді, поквапливо додала:

— Остання татова воля була, щоб ні Анрі, ні я не ходили в траурі.

Жакліна, як і давніш, поводилася вільно, невимушено й відверто і тим дуже скидалася на свого брата Анрі. Чи була вона вродлива? Це як хто розуміє… Але принадна безперечно.

Проти височенького Жана-Луї вона видавалася середнього зросту; волосся мала світло-каштанове, очі — сірі. Гарно окреслені брови, повні вуста, прямий ніс.

Вони довгенько гомоніли, згадуючи то те то се. Жакліна розповіла, як її ще до настання повноліття звільнили від опіки. Марніші розпитував про Персак, про тутешній край і людей. А коли згадав прізвище Паран, дівчина всміхнулася.

— Хіба ви знаєте його? Я порадила б вам не згадувати перед ним про ваше знайомство з родиною Казів, ви ж знаєте, як воно буває в таких малих містечках. Різні плітки, давні чвари. Правда, мій батько намагався все це забути… Та не лякайтеся! Я ж не кажу, що Паран і його приятелі погані люди, ми з ними дуже чемно вітаємось, однак, мабуть, не без фальшу. Їм не до смаку моя незалежність. Не тільки юридична. А до того ж я ходжу в штанях.

Аж тепер молодик роздивився, що на ній темно-сірі штани і пуловер у тон.

— Але ж вам так личить! Чого їм треба?

— Либонь, їм здається, що личить занадто. Я, звісно, так не вважаю. Тільки нехай усе це не перешкоджає вам зустрічатися з паном Параном, — поквапливо додала дівчина.

— Ні, ні, не турбуйтеся. Сподіваюсь, мені пощастить і його з вами зовсім примирити.

Вони попрощалися о восьмій. Жан-Луї подався до готелю, щоб після вечері поставити свого моторолера в гараж. Вечеря, певно, вже чекала на нього в садку.

Жакліна, подаючи на прощання руку, запросила його на завтра пообідати в них.

— Ви легко знайдете нас. Передостання садиба на Верденському бульварі, звідки ви оце вийшли. Голубий паркан, травничок, двоповерховий будинок із зеленими віконницями, під темною черепицею. Просто неможливо помилитися!

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Панна Віржінія Гепра йшла вгору Верденським бульваром у супроводі якогось чоловіка, що, накульгуючи, насилу встигав за нею. На привітання Жакліни, що йшла їм назустріч разом з Жаном-Луї, літня панна стримано вклонилася й усміхнулась. Видимо, радий із цієї зустрічі, кульгавий відразу спинився.

Жакліна, познайомивши Жана-Луї з панною Гепра та її супутником, поцікавилася:

— Нема звістки від вашого брата, пане Рето?

— Ні, ще немає. Та він лише позавчора поїхав.

Обмінявшись кількома незначними фразами, обидві пари розпрощалися.

— Що це за парубійко? — спитала панна Гепра.

— Уперше його бачу, — відповів Рето.

— Я ще тоді помітила, як вони виходили від неї. Ну, ходімо.

Далі обоє йшли мовчки. Віржінія прискорила ходу, Рето намагався не відставати.

— Сьогодні вранці я проходила повз Паранову садибу, — озвалась перегодя Віржінія, — і, здається, бачила, як цей хлопець виходив від нього… Жакліна чемна, розумна дівчина, тільки не дає Бог талану…

— Коли вам не важко, йдіть, будь ласка, — повільніше. Я ж бо кульгаю.

— Пробачте, я забула.

Вони проминули голубий паркан, пройшли кілька кроків попід муром і зупинилися перед великою брамою садиби Гепра. А внизу, на Верденському бульварі, Жан-Луї, озирнувшись, крадькома стежив за новими знайомими, що ввійшли в браму. Усміхнувшись, він промовив:

— Панна Гепра, Віржінія-Женев'єва. Народилася в Персаку року… О ні, будьмо скромніші. Мешкає на Верденському бульварі в свого дядька Жерома-Анісе Гепра. Він також персаківець, народився 24 серпня 1857 року в тому-таки будинку, що стоїть зразу ж за вашим. Їхній садок теж береться до узлісся, однак забігає ще трошки далі, ніж ваш, аж під самий ліс. Жером Гепра, дядько панни Віржінії, — спадковий власник лісів у вашій комуні. За три тижні, цебто в суботу, 24 серпня, він відзначатиме своє сторіччя. Протягом багатьох років не жив у Персаку, повернувся до свого спустілого будинку в 1941 році. Розповідати далі?

— Звідки ви все це знаєте? Я була зовсім маленька, коли старий Гепра повернувся додому. Здається, він перейшов нелегально демаркаційну лінію. Тоді йому йшов вісімдесят четвертий рік, але на свої літа він виглядав бадьорим і міцним.

— Просто він спокійна, поміркована людина і має велике багатство, що аж ніяк не перешкоджає довголіттю.

— Нині він виходить з дому лише з нагоди великих подій. Нелегко дожити такого віку, — зітхнула дівчина.

— Персак готується відзначати його сторіччя.

— Та подейкують… — кивнула головою Жакліна.

— А його небога — типова стара панна, — злегка осміхнувся молодик.

— Ні, неправда! — заперечила Жакліна. — Звісно, на перший погляд вона видається нуднувата, навіть грубувата, але…

— То хіба це, Жакліно, не найхарактерніші риси старих панн?

Вона зиркнула на нього спідлоба. Та ні, він не хотів її уразити…

— Вона не зла й не уїдлива, — сухо промовила Жакліна.

— Ваша правда, о зичлива Жакліно!

— Авжеж, краще бути зичливою.

Дівчина ображено підібгала губи. Самовдоволений вигляд Жана-Луї дратував її.

— Я не хотів вас образити.

— Та ні, мені часто взагалі допікає ота ваша скептична поза, Жане-Луї. Я сказала «поза», бо це не риса вашої вдачі, а проте це мене не раз ніби холодом обдавало.

— То як же все-таки: допікало чи холодом обдавало?

— І те, й те.

— Який-бо з вас їжачок!

— Та яка вже є. А щодо Віржінії Гепра, то хоч я й сказала, що вона нуднувата й грубувата, але до мене вона завжди була ласкава.

— Хіба хто-небудь зміг би не бути ласкавий до вас, Жакліно?

— Як це сприймати?

— Як хочете. Я ж не знаю, як сприймають світ їжаки. Але на вашому місці я сприйняв би це із задоволенням.

Дівчина всміхнулась і відказала йому в тон:

— Цій старій панні довелося немало лиха в житті спізнати.

— Корабельна аварія, Америка.

Вона знову здивовано втупилась у нього.

— А я думали, що ви хоч нього не знаєте.

— Панна Віржінія бачить лише на праве око, але цього про неї не скажеш, — все дивував її Жан-Луї.

— З нею стався нещасливий випадок. Ще в дитинстві, коли вона жила в Персаку. Її вдарило якимсь шнурком по оці, розвинулася глаукома, потім атрофія зорового нерву. Зовні ніякого признаку. Тільки коли знаєш, то помічаєш, що вона якось дивно крутить головою та ще має чудну звичку впиватися в тебе правим оком, розмовляючи з тобою. Вона приховує своє каліцтво. Це таке невинне кокетство старої дівчини.

— Вона виросла при матері, молодшій сестрі майбутнього сторічного ювіляра, еге ж? Віржінія — нешлюбна дитина. Тому в неї таке саме прізвище, як і в її матері та дядька.

— Батько зрікся Віржінії. Дядько Жером теж розгнівався на сестру за її… «гріх» і прогнав її з малим дитям. Жили вони в маленькій хатинці на околиці містечка, що дісталася їм у спадщину. Родинне багатство перейшло до рук старшого, Жерома. Нелегко жилося їм у цьому містечку, бо наш «вищий світ» цькував їх. Коли трапилася нагода, вони виїхали до Мексіки. Було це 1916 року, в розпалі війни. Їхнього пароплава торпедував німецький підводний човен. На щастя, нагодилося нейтральне судно й підібрало їхню шлюпку. Віржінії тоді було чотирнадцять років. Мати її померла за кілька років перед другою світовою війною. Хоча Віржінія не бачила на ліве око, їй пощастило вступити в допоміжний жіночий корпус, і вона з тріумфом повернулася до Франції. Десь наприкінці 1944 року під час відпустки завітала до дядька, і той удав, ніби забув, що вона нешлюбна. Демобілізувавшись, вона приїхала в Персак і оселилася в старого. Нині вона править йому водночас і за небогу, і за управительку, і за компаньйонку.

— Ну, такий curriculum vitae[4] може дати відповідь, чому вона збереглася така бадьора й рухлива.

— Дуже діяльна жінка.

Маршан припалив цигарку, затягся димом і спитав:

— А хіба вони не могли б жити заможніше?

— Старіючи, дядько стає скупердягою. А вона все боїться, що знову залишиться жебрачкою, коли він помре.

— А чолов'яга, що пошкандибав з нею, то один із тих братів-близнюків, ваших сусідів, що живуть у кам'яному будиночку під червоною черепицею, такого дачного взірця? Один з них кульгавий.

— Ви й це знаєте! — вигукнула дівчина. — Кульгає Поль Рето, це саме він і був.

— А його брата звуть П'єром.

Жакліна знову зміряла його здивованим поглядом, однак лише промовила:

— Авжеж.

— П'єр не кульгавий. Живуть вони разом, — провадив Жан-Луї. — Брати Рето — колишні естрадні артисти, чи не так?

— Позавчора П'єр кудись поїхав. Колись вони разом виступали як куплетисти-імпровізатори. Та якось на репетиції Поля спіткало нещастя, здається, він зламав собі стегно. Права нога так і залишилася коротша. Живуть вони скромно. Час від часу П'єр виступає з концертами. Ось і позавчора він поїхав у Бордо: трапився підробіток. Обидва нудьгують за сценою, використовують кожну нагоду виступити перед публікою. Ніколи не відмовляються від святкового концерту, хоч би й задарма, то виступлять.

— І вони близнюки цілковиті, досконалі! — всміхнувся Жан-Луї.

І знову Жакліна глянула крадькома на нього, чи, бува, не іронізує він.

— Так, вони справді цілковито подібні один до одного. Якби Поль, котрого ви щойно бачили, не кульгав, ніхто не зміг би їх розрізнити.

— Отже, коли зустрічаєш когось із них, то зразу дивишся: чи це кривий, чи його брат Поль.

— Ні, П'єр, — поправила Жакліна.

— Я помилився навмисне, — всміхнувся Маршан. — Коли бачиш когось із них, насамперед придивляєшся, кульгавий це чи не кульгавий. А тоді ще мусиш згадати, котрий же кульгає — П'єр чи Поль. А імена їхні теж легко переплутати, що я допіру й зробив. Отже, Поль Рето кульгає, а П'єр Рето не кульгає.

Смачно пообідавши в Жакліни вдома, вони проступали бульваром до міста. Дівчина жила вдвох із п'ятдесятип'ятирічною Марі Перрен, що служила в Казів уже років із п'ятнадцять, відтоді, як умер її чоловік, колись підлеглий Жакліниного батька. Радше економка, ніж служниця, вона мала наглядати за садибою, коли Жакліна поїде вчитися до Парижа.

Оселя їхня була простора, не розкішна, але зручна. До дверей вели сходи з п'яти приступок. На першому поверсі містилися їдальня й вітальня, а в лівому крилі, з боку садиби Гепра, — кабінет покійного пана Каза. Спальні були на другому поверсі. Тільки пані Перрен жила на першому, поряд з кухнею. Праворуч будинок оббігала широка доріжка, ліворуч — вузька, а понад f нею, під муром, що ділив садиби Казів і Гепра, розрісся буйний живопліт.

Коли вони поверталися з міста, Рок уже перекинув спою тінь через усю Трумань. Ішли стежиною, що півколом обвивала маєток Гепра. Піднялися на вершину першого з пагорбів, що здіймалися вгору на сході від Персака.

— Знову панна Гепра! — вигукнув Жан-Луї.

У супроводі знайомого їм обом чоловіка Віржінія неквапливо простувала Верденським бульваром, на який допіру вийшли Жан-Луї і Жакліна.

— Візьмімо праворуч, тоді не доведеться вітатися з Параном, — порадив хлопець.

— Жане-Луї, я ж сказала, що ми з ним вітаємося цілком чемно.

На вигляд Паранові було не більше п'ятдесяти років. Одягався він на спортивний манір і здавався жвавою людиною попри огрядну статуру. Обличчя він мав чисто поголене, червоне, однак зовсім не вульгарне, погляд підпертий. На голові в нього п'ятачком світилася лисинка.

— Все ж таки підемо повільніше, — не вгавав молодик, — так ми уникнемо зустрічі: вони скоріше за нас дістануться до садиби Гепра.

Привіталися здалеку. Паран прочинив хвіртку і, ставши вбік, ґречно пропустив уперед Віржінію.

— Вивчав я одну справу, до якої причетний і Паран, — оповідав Жан-Луї. — Чоловік він заповзятливий, хитрющий, але занадто довірливий. Я нещодавно зустрічався з ним у Парижі, в конторі мого шановного тата; я ж у нього працюю, як вам відомо.

— Вже років десять минуло, як пап Паран з'явився тут і оселився в старому Персаку, в садибі, що продав йому Жером Гепра. За дожиттєву ренту.

— Досить гарне господарство: ферми, ліс, — зауважив Маршан, — а скажіть, Жакліно, коли старому Гепра сповнилося дев'яносто, непоганий прибуток давало воно йому?..

— Дивіться, ось і супрефект, — перебила його дівчина, — іноді він теж вечеряє в них…

До брами під'їхало авто, з двору назустріч гостеві йшла Віржінія.

А Жакліна й Жан-Луї, зупинившись під голубим парканом, домовлялися зустрітися завтра вранці.

— Примчу за памп на своїй колісниці зразу ж, як тільки на дзвіниці виб'є десять, цебто о дев'ятій. А зараз замовлю в пані Клеман легенький обід на дорогу.

З удовою Клеман, що їхала в автомобілі, Маршан стрівся неподалік від площі Марше-Неф. У незнайомому за кермом Жан-Луї пізнав чоловіка, що сидів у канцелярії в пані Клеман того дня, коли він приїхав у Персак. Коли автомобіль проїздив повз нього, Маршан злегенька вклонився, але жінка чи то не помітила, чи з якоїсь іншої причини не відповіла на його привітання. Дарма, він замовить обід на дорогу після вечері, якщо побачиться з господинею, або завтра вранці.

Та на його превелике здивування, тільки-но ввійшовши до готелю, Маршан наштовхнувся на господиню, пані Клеман, що якраз вийшла із своєї канцелярії. «Невже то не вона була в автомобілі?» — подумав він.

— Добрий вечір, пані Клеман, — ступив до неї постоялець. — Завтра я не обідатиму. Натомість прошу вас, запакуйте мені щось перекусити, щоб захопити з собою. Поїду на прогулянку.

— Чому б ні? Ми так часто робимо, — сказала вона. — На скільки осіб?

— На дві.

— Гаразд.

Жан-Луї попростував у садок, де на нього вже чекала вечеря.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

У подорож вирушили трохи пізніше, ніж збиралися, бо Жан-Луї під'їхав до Жакліниного дому аж о дев'ятій двадцять.

— Погано спав. У готелі гамір, цілу ніч ходять, дверима грюкають, — виправдовувався він.

Потім вони марно чекали на Марі Перрен; стара з доброго дива десь зникла. Жакліна дивувалася, бо не бачила її з самого ранку. О восьмій годині двері кімнати Марі були вже замкнуті. Напевне, пішла аж у Старий Персак до своєї сестри.

Так і не дочекавшись її, вони вирішили рушати в дорогу. Жакліна вмостилася на задньому сидінні, й Жан-Луї, налігши на кермо, повів моторолера.

Проминувши перші пагорби, що скупчилися на північ від Персака, покотили шляхом, що стелився вздовж найвищого кряжа на правобережжі комуни. Звідси перед ними відкривалася мальовнича панорама; вдалині визирали з-поміж пагорбів дахи Персака. Жан-Луї й Жакліна, виїхавши моторолером наверх кряжа, зупинилися, їм у обличчя дихав теплий вітерець. Жакліна говорила молодикові, як називається то те, то те селище, що бовваніє на обрії. Ліворуч звивалася, раз у раз ховаючись за вершечки пагорбів, срібна стрічка Трумані, аж урешті щезала за бескидом. Краєвид, що відкривався звідси, видавався веселий-веселий. Міст, що впирався в підніжжя червонястої скелі, яка ніби освітлювала його сяйвом своїм, нагадував іграшку, й навіть височезний Рок ніби хто приплескав.

Жан-Луї, замилувавшись, не помітив, як Жакліна відбігла від нього на кілька кроків.

— Жане-Луї! — проспівала вона ласкавим голосом.

Він обернувся до неї.

— Дякую, — вона, люб'язно всміхаючись, опустила свого фотоапарата. — Ох, яке чудесне освітлення! Ви будете на першому плані цієї картини. — І піднесла стиснутого кулака, відігнувши вгору великого пальця. — Ніякого бліца не потрібно!

Вони помчали далі. Поки дісталися до озера Тейлак, довго гуркотіли шляхом, що перетинав сухе неродюче нагір'я. По кількох кілометрах тої дороги Жакліна вигукнула:

— Беріть ліворуч, на путівець!

Зрідка їм траплялися самотні селянські хатини, обгорнуті зеленню садків, — єдині свідки того, що на цій неосяжній рівнині, де з низької трави повсюди стирчало каміння, живуть люди. Кілометрів зо два попереду за широкою стіною зелених дерев ховалось озеро.

Проїхавши кількасот метрів лісом, Жакліна й Жан-Луї опинилися на березі Тейлаку. Тут путівець раптово розгалужувався, і обидві стежки розбігалися в різні боки. Залишивши моторолера на роздоріжжі, юнак і дівчина взяли ліворуч і спроквола побрели вузенькою стежкою понад озером.

— Ось гляньте між отими двома деревами! Який гарний той берег, осяяний сонцем! — сказала Жакліна. — А під нашим берегом вода в затінку темна, наче сонна…

Незабаром стежка стала віддалятися від берега. Вони навмисне збилися з неї і, тримаючись берега, пробиралися крізь густі хащі.

— Ох! — враз зойкнула дівчина.

Вона заклякла на місці й тільки показувала пальцем у гущавину:

— Погляньте!

Там, у невеличкому просвітку між листям, виднілась пара черевиків. Вони були на ногах, що ножицями звисали в повітрі, а трохи вище, за густим гіллям, можна було розгледіти людину в чорному вбранні. Так, це не привиділося їм, на дереві справді висів чоловік. По обличчю в нього повзала муха.

— Мертвий! — ледь чутно вимовила Жакліна.

— Їдьмо в жандармерію, — прошепотів він. — Котрий же це?

З розгубленого виразу Жакліниного обличчя Жан-Луї зрозумів, що й вона не може сказати, хто то: Поль чи П'єр.

— Ми ж іще на території Персакської комуни? — спитав він у дівчини.

Відділок жандармерії містився на Сталінградській набережній. Розповідь Жана-Луї й Жакліни там було запротокольовано.

— Ось повернеться мій колега, і ми поїдемо разом з вами. Сядьте, почекаємо трохи, — чемно говорив черговий жандарм, суплячи брови.

Незабаром вони в супроводі двох жандармів знову поїхали в авто до озера Тейлак, і їм довелося взяти участь у звичайних формальностях, до яких вдаються в подібних випадках.

А наступного дня поширилася чутка, ніби прокурор, ознайомившись із висновком судового лікаря, відмовився дати дозвіл на похорон. Балакали, нібито Рето повішено вже мертвого. До розслідування приєдналася карна поліція: двоє інспекторів — високий і дебелий Жюль Делор та присадкуватий Робер Клав'єль, цілковита протилежність свого колеги.

Судові лікарі прийшли до висновку, що смерть наступила годин дванадцять до того, як Жан-Луї і Жакліна наштовхнулися на трун. Обидві ноги в мертвого були однакові завдовжки, на них не виявлено ніяких фізичних над.

— І все ж я ладна заприсягтися, що це — Поль, — уже котрий раз сказала Жакліна в неділю надвечір, на третій день після того, як було знайдено «тейлакського мерця» (так уже називали небіжчика), коли вони з Жаном-Луї сиділи в кав'ярні на Сталінградській набережній.

— А чому? — спитав Жан-Луї. — Адже це якраз не кривий. Ви помиляєтеся.

— Помиляюся?.. Того дня, коли ви приїхали в Персак, я проходила майданом Марше-Неф і бачила, як він сідав у автобус. Ми навіть перекинулися кількома словами. Він сам сказав, що їде в Бордо, сподівається влаштуватися в «Малому казино». Шофер закинув його валізу наверх автобуса. І він не кульгав. То був П'єр. Ніколи Поль не зміг би так спритно стрибнути в автобус.

— Припустімо, що це так, — погоджувався хлопець. — А валіза в нього була велика?

— Ні, звичайна. Однак вона здавалася досить важка.

— Валізу можна напхати й камінням.

— Що ви хочете сказати?

— Що все це нічого не доводить. Якщо навіть виїздив П'єр, то він міг і повернутися. Скажімо, вночі — звісно, вже з порожньою валізою… Чи не хочете сигарети?

Дівчина закурила.

— Коли востаннє ви бачили їх разом?

Жакліна подумала хвилинку.

— Чотирнадцятого липня вони виступали на святі в залі мерії. Увечері, коли святкова процесія минала наш двір, я бачила із своєї хвіртки, як вони вдвох стояли у себе під брамою.

— Оце варте уваги. А потім?

— Потім?.. Поки що не пригадую більше нічого.

— Зазначимо, чотирнадцятого липня, трохи менше трьох тижнів тому.

Обоє мовчали, затягуючись сигаретами. Раптом Жакліна спитала:

— А хто доведе, що один з них взагалі кульгав?

Одне лиш було певне: що похорон Рето відбувся в Персаку наступного вівторка, 6 серпня. Але ні до цього дня, ні навіть другого й третього не пощастило встановити, кого саме з братів Рето поховано.

Ще за життя близнюки купили собі склеп на персакському цвинтарі. Тому в понеділок, ще за день до похорону, мармурник власноручно відчинив його. У церкві Сен-Жан-Батіст відправили коротеньку панахиду; на неї прийшло досить багато людей. Коли провід вийшов з церкви, до нього приєднався новий гурт. Персаківці проводжали небіжчика аж до цвинтаря, а потім пройшли перед склепом, де вишикувалися друзі Рето; серед них стояла і панна Гепра. Жителі Персака віддавали останню шану покійникові, тільки поміж них не було його брата.

Того ж дня стало відомо, що в Бордо марно розшукували другого з братів Рето. Протягом останніх двох тижнів ніякий Рето, ні П'єр, ані Поль, не зупинявся в жодному з готелів цього міста. І ні в якому з театральних закладів Бордо не з'являвся П'єр або Поль Рето. Більше того, в столиці Жіронди не було театру під назвою «Мале казино», де П'єр, або Поль, як він запевняв, виїздячи з Персака, мав би знайти роботу.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Середа, 7 серпня. Власне, ніяких новин: усе лишалося нерозгаданим. Лише безнастанно плескали язики, висловлювалися здогади, що або розслідування тупцює на місці, або ж слідчі діють надзвичайно таємно, щоб не сполохати підозрюваних. А чи підозрюють кого? Напевне, бо де ж подівся другий Рето, тіло якого не спочиває на персакському цвинтарі?

До речі, про цвинтар. Один мешканець Персака зостався невдоволений. Ох, ще й як невдоволений! Це — мармурник. Та й справді: адже йому збитки! Хто оплатить рахунок? Ну, поміркуйте самі! Та будьте певні — більше він, мармурник, так не попадеться! Ані він, ні могильник. А хто заплатить за труну? Труна ж була першого гатунку! А хто платитиме за панахиду? Священик ще обійдеться, але ж свічки та шмаття, в яке зодягли небіжчика? З родичів, крім брата, що безвісти пропав, не знали нікого.

Та й поквапилися ж поховати небіжчика! Але ось побачите, його ще доведеться відкопувати для контрекспертизи!

Насправді розслідування помалу просувалося вперед. Силкувалися розшукати другого Рето, що наче крізь землю провалився, та викрити злочинця. У покійника не знайшли грошей у кишені, тому все скидалося на вбивство з метою пограбування. Однак хіба не можна було обчистити кишені мерця, щоб створилося враження, ніби злочин учинили грабіжники?

Напередодні по обіді інспектор Делор поставив кілька делікатних запитань Жакліні й Жанові-Луї. Ні, це не був допит, звичайнісінькі запитання: чому се, а чому те?

— З якого приводу ви завітали в Персак?

— Відпустка в мене, відпочиваю тут.

— А що ви робили на озері?

— Ми вже про це писали в заяві: їздили на прогулянку.

Інспектор попросив Жана-Луї сприяти розслідуванню І не виїздити з Персака, не попередивши його заздалегідь.

— Курите? — запропонував хлопець сигарету.

Чому це добродушному поліцаєві забаглося говорити з Маршаном так відверто?

— Не заперечую, — він затягся тютюновим димом, — у нас іноді трапляються й зловживання. Але ж треба визнати, що наша робота нелегка. І оте упереджене ставлення до нас часом дуже заважає нам. Знаєте, важко примусити заговорити людину, яка не бажає…

— Або ж яка нічого не знає, — зауважив Жан-Луї.

— Так буває рідко. Здебільшого кожен хоч що-небудь та знає.

Хлопець не промовив ні слова.

У середу вранці Жан-Луї одержав листа від батька. Той лист іще підсилив неприємний настрій, що гнітив його після розмови з Делором. Старий Маршан збирався на початку вересня поїхати на відкриття мисливського сезону. «… Я й мама при доброму здоров'ї, хоч погода й не дуже гарна. Тут приходили перевіряти твої документи. Напевне, це через ту справу, що про неї ти писав мені у вчорашньому листі. Я сказав, що ти відпочиваєш у Персаку. Залишайся там доти, поки буде потрібно… Цілую тебе за себе й за маму…»

Пообідавши в готельному садку, Жан-Луї підвівся з-за столу й намірився йти. Та несподівано почув голос інспектора, що кликав його. Жан-Луї підійшов до столу, де сидів Делор і їв смажену рибину. Інспектор попросив його сісти. Зав'язалася розмова…

У Делора була дев'ятнадцятирічна донька, Жаклінина ровесниця. Марі-Клер Делор скінчила гімназію й збиралася вивчати право. Хотіла протягом року підготуватися до вступу на один з відділів юридичного факультету.

— Там вимоги суворі, — пояснював Маршан. — Треба готуватися наполегливо.

— Моя донька — справжня зубрійка. І водночас красуня… Ні, не думайте, що це я як батько… Ось подивіться самі, — інспектор дістав з кишені фотокартку й простяг Жанові-Луї. — Трошки схожа на панну Жакліну, еге? Дружина сміється з мене, коли я заведу мову про Марі-Клер. Ти, каже, дивишся на неї очима батька. О, вона в нас сувора, наша матуся. Але якщо я батько Марі-Клер, то хіба вже повинен вважати її бридкою?

— Та певно, що ні, — всміхнувся Жан-Луї.

— Вона гідна якоїсь ліпшої долі, ніж бути поліційним нишпоркою, як її татко.

Відтак він знову став нарікати на впертюхів, що відмовляються говорити. Жан-Луї спитав себе: він жартома бурчить чи це прихована погроза?

— Бо коли він і далі отак по-дурному мовчатиме, — хитав головою Делор, — тоді ви розумієте…

Та Жан-Луї не розумів анічогісінько. А втім, розуміти ж можна по-різному: можна просто збагнути або губитись у здогадках… І він волів не відповідати. Думав про перший допит, улаштований йому й Жакліні, а також Грасьєнові Ватанові, якого того ж дня, коли знайшли біля озера мерця, потягли до поліції.

Грасьєн Ватан, власник маленької ферми, мав кілька невеличких нивок, і одна з них прилягала до лісу, де знайшли труп. Його поважали, хоч багато хто й заздрив йому. Казали, ніби він поклявся вивчити старшу доньку на вчительку, а молодшу — на поштову службовку, та ще таку, щоб змогла знайти для себе місце навіть у Парижі. Син служив у війську в Алжірі. Того Алжіру не минув майже ніхто з французьких юнаків. А Грасьєн жив удвох з дружиною. 1918 року його, добровольця, нагородили хрестом «За бойові заслуги», тому нині на всіх святах він був прапороносцем персакських ветеранів війни. Мав свої погляди, які не всім подобалися, і вмів їх боронити, хоч і погоджувався, що люди мають право думати кожен по-своєму. Але собі наступати на пальці не давав. Жаклінин батько поважав його. До того ж він і в Опорі брав участь. Як зважити все, доводилось визнати, що для підозри підстав замало. Але ж його ферма містилася неподалік од місця, де знайдено труп. І більш нікого з персаківців там поблизу не було. Все, що він розповів, перевірили й установили, що цілий день у четвер і наступну ніч Ватан з дружиною пробув у дочки й зятя, які вчителювали в іншій комуні, кілометрів за сорок від Персака.

З Мохаммедом, що працював у гаражі Дарделя, повелися крутіше. Бо ж саме ім'я його не сподобалося поліцаям.

— Чорний?

— Ні, пане інспекторе. Алжірець. Така сама людина, як і ви і я, — відрубав Дардель.

— І чого вони не сидять у себе вдома! Ви, звісно, раді, що знайшли такого наймита. Поранений на війні? Готовий бандюга.

Дардель переконував: Мохаммед — порядний і серйозний хлопець, нічого такого за ним не водиться.

— Ну, а звідки ж оті гроші в течці під матрацом?

— Кажу ж вам, мої заощадження, — відповів алжірець.

— А навіщо вони тобі?

— Для сім'ї й на дорогу додому, коли матиму право поїхати.

— Права він захотів, бачили таке! Ну, розповідай, де ти взяв гроші?

— Я сказав усе.

— Хочеш нам очі замилити? Заберімо цього біко[5] до себе, там йому язик розв'яжеться.

Власник гаража Дардель, що добре ставився до Мохаммеда й навіть ніколи не сказав йому «ти», обурювався:

— Та я ж вам кажу, що він ночував тієї ночі дома, в себе нагорі. Сходи у нас рипучі, а ми з дружиною не глухі. Я дуже чуткий уві сні, а в дружини взагалі безсоння. Боже мій, та я ж би почув, коли б він спускався!.. Ще раз вам кажу: Мохаммед тут уже три роки, ніяких претензій до нього в мене не було, чудовий хлопець. Не злодій, не вбивця, даю голову на відруб за нього. Він потрібен мені. Чи, може, ви за нього працюватимете?

В середу вранці Дардель довідався, що звинувачення проти хлопця не підтвердилось, хоч його більш як три дні промаринували в поліції. Дардель пішов розшукувати його й знайшов у лікарні: мовляв, упав і розбив собі голову.

— Звісно, пан Делор не гаяв часу із ним, розповідаючи про свою доньку, що буцімто схожа на вас, — сказав Маршан Жакліні. — Ну, я бачу, з такими методами розслідування посунеться далеко. Зайдімо?

— Ні, я почекаю надворі.

Вони стояли перед поштою. Жакліна після сніданку зайшла по Жаиа-Луї до готелю, й вони вийшли разом. Жан-Луї сказав, що йому треба зателефонувати в Париж до батька.

— А чому не з готелю?

— Та краще з пошти.

З погляду обивателя розслідування справи «тейлакського мерця» ніби застигло на місці. Все це — вже нашіптували лихі язики — і допити, і все інше робиться про людське око. Хіба ж не видно?

Уранці в четвер, 8 червня, о пів на одинадцяту, Жан-Луї уже був у гаражі Дарделя, розташованому поряд з готелем. Він заплатив Мохаммедові за бензин, бо вже двічі заправлявся тут. У алжірця була перев'язана голова, й він був мовчазний, чемний і стриманий.

Біля хідника, якраз навпроти бензоколонки, зупинилося відкрите американське авто, в якому сиділо двоє чоловіків. Той, що за кермом, простяг алжірцеві ключі й з американським акцентом промовив:

— П'ятдесят літрів.

Розрахувавшись з Мохаммедом, чужинець здалеку звернувся до Дарделя, що проходив гаражем з відерцем, повним мастила. Почувши, що на нього гукають, господар попрямував до заморського автомобіля. А Мохаммед, ховаючи до гаманця банкноту на десять тисяч франків, рушив до гаража. Американець теж вирішив вийти з машини й пішов назустріч Дарделеві, що неквапливо наближався до нього.

Неподалік від них Жан-Луї, присівши навпочіпки біля моторолера, вдавав, що лагодить карбюратор, і прислухався до розмови. Він почув, як американець назвав знайоме прізвище. Дардель став пояснювати йому:

— Як поминете майдан, беріть праворуч і їдьте Верденськнм бульваром понад річкою. Остання садиба, що зразу ж за голубим парканом.

— О'кей!

— Старий сірий будинок, темний паркан.

Та американці сказали, що збиралися відвідати Жерома Гепра аж по обіді. А спершу хотіли б піднятися на гору.

— Найзручніше буде пішки, — пояснював Дардель. — Підете так, як я щойно казав, але коли дістанетеся до підвісного мосту, перейдіть на той берег…

— О ні, ні, тільки не пішки! — вигукнув той, що сидів у автомобілі, до якого вже підходили його товариші й Дардель.

— Тоді, панове, доведеться накинути великого гака. Весь час праворуч і праворуч, — Дардель описав рукою коло в повітрі. — Може, ви маєте карту?

Над розгорненою картою американець, видимо, ліпше зрозумів Дарделеві пояснення.

— А де тут можна пообідати? — спитав він.

— Та можна й тут.

— Нам радили готель «Дю-Марше».

— Якщо любите французьку кухню, будете вдоволені, — всміхнувся Дардель.

Випроставшись, Жан-Луї підійшов до американця й сказав йому кілька слів по-англійському.

— Thank you[6], — відповів той і попростував до готелю.

— Я сказав йому, що на двадцять кілометрів навколо він не знайде смачніших страв, як у пані Клеман, тільки хай поквапиться замовити собі стіл.

— Дякую, — всміхнувся Дардель з-під густих чорних вусів, — вона моя своячка. А бачили — він навіть не полінувався пройти пішки двадцять метрів до готелю. Всі вони однакові. Ці люди вже відучилися ходити пішки. Скільки там тої дороги на Рок, та де пак!

Невдовзі американець повернувся. Широкоплечий, високий, білявий, він виглядав десь років на сорок п'ять, його супутник був набагато молодший. Він незворушно слухав їхню розмову. Жанові-Луї здалося, що на обличчі його майнула тінь усмішки, коли Дардель сказав, що американці відучилися ходити пішки.

Коли автомобіль зрушив з місця, обидва американці замахали руками Жанові-Луї й Дарделю.

— Ці янкі, — заговорив Дардель, — ще хоч за страви наші трохи нас шанують. У принципі я не маю нічого проти них, бо є в них багато хорошого, як і в росіян, що сорок років тому розпочинали з нуля. Ці двоє, напевне, приїхали від Інституту нежитю. Ох, не забувають вони старого! Ну, як ваша торохтілка?

Дардель відмовився брати плату за дрібний ремонт моторолера.

— Ви згадали про Інститут нежитю. Вам доводилося бувати там? — поцікавився Жан-Луї.

— Ні, я не застуджуюся ніколи — клімат не такий… та й звички нема. Міжнародний інститут нежитю — це американський заклад, бо старий Гепра, щоб ви знали, 1936 року вивіз свої грошенята до США. Але йому хотілося стати благодійником людства, от він на свої кошти і заснував цей «International Coriza Institute»[7], або, як кажуть американці, «ICI». По-французьки виходить «ici»[8].

— Ви добре обізнані.

Дардель знизав плечима.

— Як усі… «ici», — він наголосив на останньому слові, і обоє засміялись. — Може, він уже й шкодує, що в духівниці відписав усе майно на користь цього інституту. А вони там в «ICI» так і чатують. Це вже не вперше навідуються до Гепра. Поспішають заволодіти спадщиною, цікавляться, чи скоро старий шкарбун вріже дуба. Зрозуміло, старий не поспішає на той світ. Сердешна Віржінія! Я був ще зовсім молодим, коли її спіткало те нещастя…

— З оком? — перепитав Маршан.

— Мала бути вродлива… Та знаєте, як горе рака красить!

— Але вона жінка завзята…

Жан-Луї кинув погляд на електричного годинника на причілку гаража.

— Одинадцята година, мені треба йти. Побачення…

— Та я поставив його вперед на кілька хвилин. Правда, в мене теж є робота, бувайте здорові, пане Маршане.

— Ще одне слово, пане Дарделю: оця крамниця фотоапаратів, що між готелем і гаражем, також ваша?

— То — заняття моєї дружини, — відповів той.

— Там можна й проявити плівку?

— Проявити, надрукувати, купити апарат, хімікалії, все причандалля. Моя дружина — справжній майстер свого діла. Як і її сестра, пані Клеман. Вона навіть робить портрети.

Жан-Луї, ідучи від Дарделя, завітав до фотокрамниці. З задньої кімнати вийшла, всміхаючись, пані Клеман у біленькій блузці.

— Добридень, пані. Прийшов до вашої сестри, — пробубонів молодик. — Мені потрібна плівка в касеті.

Жінка весело засміялася.

— За такими речами треба йти не до моєї сестри, а до мене. Фотографія — це моя парафія, а її — то готель, — пояснювала жінка, все сміючись. — Я — сестра пані Клеман, дружина Дарделя.

— Якщо не помиляюся, ви…

— Так, так, ми близнючки, хіба ви не знали? Так, і ми теж. Як і ті двоє…

Вона гордо випросталася.

— Як і ті, ми близнючки цілковиті, досконалі, — додала вона, — однояйцеві, як кажуть лікарі.

— Я знаю, — кивнув головою Жан-Луї.

— Це жахливо! — змінила вона тон. — Я кажу про братів Рето. Що з ними скоїлося…

Вона тяжко зітхнула.

— Ви, пане Маршане, досить невчасно потрапили в Персак.

— Ви знаєте моє прізвище?

— Сестра мені розповідала про вас. І потім вас уже тут кожен знає.

Щодо цього в Жана-Луї не було сумніву.

— Ми з нею всім ділимось. Я знаю її постояльців, а вона моїх клієнтів. У нас і господарство спільне. Погляньте. З кімнатки, звідки я щойно вийшла, є двері до її канцелярії. Ми їх пробили лише після смерті її чоловіка, бо він, бідолаха, не хотів цього. Так зручніше. Між нами тільки одна різниця — я мати. А вона вдовиця. Здогадуюся, що коїться зараз у душі Поля Рето; я розумію, він ховається від свого горя. Розлука — це так жорстоко! Коли я вийшла заміж, ми з чоловіком вирушили у весільну подорож. Запевняю вас, я була щаслива, дуже щаслива, але все ж мені не вистачало Марі-Роз. А коли вона вийшла заміж, те ж саме було з нею.

Вона всміхнулася — так самісінько, як усміхалася Марі-Роз Клеман.

— Дардель — людина добра, він з нею гарно ладить…

— А який був чоловік вашої сестри?

Дружина Дарделя ухильно знизала плечима.

— Вони прожили вдвох недовго. Він упав на сходах і розбив голову… Вам якого формату плівку?

Купивши нову плівку, а стару зоставивши проявити, Маршан пішов. Він уже знав, що вдова Клеман збирається заміж за агента фотофірми Дельмара. Зате протягом цілого тижня, що прожив у Персаку, не зміг дізнатись, що ці дві жінки також близнючки. Отже, безперечно, жінка, що їхала в авто з Дельмаром минулого четверга й не відповіла на його привітання, не була Марі-Роз. Але… Як же її звати? Жан-Луї того ж таки дня дізнався від самої Марі-Роз, як звуть її сестру. Ніякого секрету: Роз-Марі. А як же ще?

А тим часом він поспішив до Жакліни, що чекала на нього ще з одинадцятої години. Як-то вона сприйме зміну програми в останню хвилину? Треба, щоб вона сходила туди…

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Американці ще сиділи за столом у готельному садку, коли Маршан підвівся з-за свого столу. У них саме прибирали порожню пляшку від шампанського, коли він минав їхній стіл. Уклонившись, Маршан заговорив з ними. Обидва чужоземці розмовляли по-французькому добре, але з відчутним американським акцентом.

— Ми у Франції проїздом. Хочемо провідати пана Гепра від Уольського університету, — сказав молодший, коли вони вже прощалися.

— Хай щастить вам. Бувайте, до вечора.

— Напевне, ні. Ми від'їздимо, — відповів старший.

— Завтра вранці нам треба бути в Парижі, — додав молодший.

— У такому разі, щасливої дороги, панове! Може, коли-небудь… Гора з горою не сходяться…

Вони подивилися на нього, ніби силкувалися збагнути, що він хоче сказати цими останніми словами.

За півгодини їхній «плімут» загальмував перед садибою Гепра. Назустріч американцям вийшла Віржінія. Вона провела їх просторим вестибюлем, викладеним кахлями в шахівницю, до вітальні, вікна якої дивилися в садок.

Гості відрекомендувалися: старший — Семюел Річард, професор Уольського університету, молодший — Джон Вільсон з «ICI».

Віржінія, промовивши кілька вітальних слів по-англійському, познайомила американців з Робером Параном. Той відразу ж вибачився, що погано розмовляє по-їхньому, хоча, — додав він, — досить добре розуміє. Однак розмова й далі велася по-англійському. Скориставшись з хвилинної мовчанки, Паран хотів був попрощатися з гостями й господинею, але несподівано задзеленчав дзвінок. Віржінія пішла відчиняти. Крізь двері до вітальні, що їх вона не причинила за собою, всі почули:

— О, ні, ні, Жакліно, ви нам не заважатимете. Заходьте.

Дівчина пояснила, що їй захотілося провідати старого Гепра. Уздрівши крізь прочинені двері гостей, вона стала вибачатися.

— Заходьте, заходьте, — припрошувала господиня. — До нас завітали американці.

— Я ненадовго.

— Навпаки, ви будете бажаною гостею. Адже ви розмовляєте по-англійському. Панна Жакліна Каз, — познайомила її з гостями Віржінія, — професор Уольського університету містер Річард і містер Вільсон. Панна Каз — наша сусідонька… Ви, Жакліно, прийшли дуже вчасно, допоможете мені приймати гостей.

Паран підвівся, швидко попрощавшись, попростував до дверей. Віржінія пішла його провести.

— Ви вперше в Персаку? — спитала Жакліна по-англійському.

— Так, уперше.

— Подобається вам у нас?

— Подобається.

Який він сухий, цей професор… У вітальні запало мовчання. На щастя, невдовзі повернулася панна Віржінія.

— Звісно, ви хочете побачитися з моїм дядечком? — спитала вона.

Вони знову перейшли на англійську мову.

— Авжеж, задля того ми й приїхали, — відповів Річард.

— Він ліг поспати після обіду, — пояснила панна Гепра. — Але, напевне, вже прокинувся. Дозвольте попередити його.

І знову Жакліна залишилася віч-на-віч з двома чужинцями. Намагаючись відновити розмову, вона звернулася до Вільсона, що здавався говіркіший. Але щоразу втручався професор і висловлював двома словами те, на що Вільсонові, либонь, потрібно було б двадцять.

— Він просить пробачення, — сказала панна Віржінія, повернувшись. — Вийде за хвилинку. Ви вже знайомі з ним, чи не так?

Містер Вільсон якось невиразно мотнув головою.

— Колись були знайомі, — пробурмотів професор.

— Зараз побачите, як він змінився відтоді.

— Двадцять років минуло. Я тоді ще був студентом, — говорив професор швидко й уривчасто.

— Двадцять років! — зітхнула Віржінія. — Тоді дядечко мав лише вісімдесят.

— І так добре, що він іще досі топче ряст, — утрутився Вільсон і зареготав, задоволений власним дотепом.

Відчинилися протилежні двері до вітальні, й на порозі з'явився дідуган. На ньому був старий баскський берет, що його Жакліна пам'ятала ще змалку. На комір спадало довге сиве волосся. З-під рудої куртки, застебнутої лише на верхній ґудзик, визирав жилет з сирового полотна, тої ж барви, що й пантофлі, також полотняні. Пишна сива борода, нашвидкуруч підстрижена, прикривала вузол темної краватки. Весь вигляд дідугана був недбалий, однак не занехаяний, і дехто міг би вбачити в ньому своєрідний чар і гідність «старої Франції». Целулоїдний дашок, що ним користувався Гепра тоді, коли не носив темних окулярів, кидав на чоло легку тінь. Згорбившись, старий Жером спирався на паличку.

Панна Віржінія опустила штори, щоб сонце не засліплювало чутливого зору дядечка. Старий якусь мить постояв на порозі, окинув поглядом кімнату, відтак привітально простяг вперед правицю і, стукаючи паличкою об підлогу, потюпав до гостей. Ті вже стояли, підвівшися, тільки-но він з'явився на порозі. Американці мовчки церемонно вклонилися. Старий промовив по-англійському.

— Прошу вас, сідайте, панове, і ви, Жакліно.

Тоді попрямував до м'якого крісла і, всміхаючись, сів.

Не вперше ця усмішка старого, очі якого ховалися в тіні від дашка, видавалася Жакліні холодним усміхом сліпого. Вмостившись, він заговорив повільно, шукаючи потрібні слова.

— Вибачайте мою погану англійську мову. Щодо вимови, сподіваюся, вона в мене правильна, бо від неї менше відвикаєш, хоча й довго не розмовляєш. Але словниковий запас і синтаксис — справа пам'яті й практики. А пам'ять у мене далеко не юнацька. І що було б, якби я час від часу не розмовляв по-англійському зі своєю небогою?

«Не так уже й погано він вигородився», — подумала Жакліна. А Вільсон поспішив докинути:

— Для вашого віку, пане Гепра, це — чудово!

— Та я що далі, то краще говоритиму.

І загомонів вельми добродушно. Досить дотепно — знання мови швидко верталося до нього — розповів про деякі свої пригоди в Сполучених Штатах. Видимо, задоволено сприйняв звістки про декого зі своїх давніх вашінгтонських, нью-йоркських та уельських знайомих. Багатьох з них уже не було на світі. А декого він зовсім забув. Йому нагадували, пояснювали.

— Ага, ага, — вигукував Жсром, — Оскар, Браун, пам'ятаю, аякже. Чудова людина! Що ж він тепер?

Вільсон, розповідаючи про Брауна, натякнув і на Міжнародний інститут нежитю, «що йому ви, пане Гепра, робите честь, цікавлячись ним, як майбутній його добродійник». Професорові не сподобалась така прямолінійність його земляка, і він спохмурнів.

«Чисто по-американському. Наче ноги на стіл поклав», — подумала Жакліна про Вільсона.

Сторічний Гепра скрушно похитав головою, промимривши в сиву бороду кілька слів. Жакліна витлумачила їх так: «На жаль, як бачите, я не поспішаю вмирати». Вільсон, очевидно, зрозумів його так само, бо поспішив виправдатися:

— Живіть собі, скільки ваша ласка!

І залився вдаваним сміхом, та враз умовк під суворим поглядом професора Річарда.

«Та ще й дриґає ними», — докінчила власну думку Жакліна, знову згадавши про ноги на столі.

Розмова перескакувала з теми на тему. Тільки-но Вільсон озивавсь, його враз перебивав професор Річард:

— Ой Джоне, та дайте ж, нарешті, й мені слово сказати. Чи не надто ви захопилися французькою кухнею?.. Особливо вином. Даруйте нам, пане Гепра… Про що я говорив?..

Старий Гепра став згадувати, як несправедливо він колись поставився до сестри й небоги.

— Як подумаю, що стільки років цурався тебе…

Голос йому зірвався. Він мовчки простяг руку небозі.

— Прости мені, Віржініє!

— Дядечку, прошу вас, не хвилюйтеся.

Вона стиснула старечу руку в своїх руках. Відкашлявшись, Гепра повів уже спокійним голосом:

— Отож, панове, старий хоч на схилі віку силкується виправити свої помилки…

Видно було, що тривала розмова стомила дідугана. Невдовзі він на півслові сонно похилив голову. Почав був щось по-французькому про «короткочасність життя люд…»

— … ського, — закінчив Вільсон, зрадівши, що випала нагода озватись і йому.

Старий ще зібрався на силі й промимрив:

— Я дуже стомився, Віржініє.

То були останні його слова. Голова йому впала на груди. Чутно було тільки, як він спокійно, рівно дихає. Віржінія підвелась і сказала просто:

— Бачите, панове, він стомився!

Американці теж повставали.

— Well[9], — промовив сухо професор Річард, — думаю, що ми поговорили про все, що треба.

— Пробачте нам, — додав його товариш, — час не стоїть, а нам треба їхати до Парижа.

Гості відмовилися від запропонованого чаю. Попрощавшися з Віржінією й Жакліною, трохи зневажливо глянули на сонного старого й рушили до дверей.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

— Ну, Жакліно, quid novi?[10]

Вийшовши від Гепра, Жакліна зустрілася з Жаном-Луї в Громадському саду. Він відразу запропонував їй піднятися на персакську гору.

— Не заперечую, ваша честь, — жартувала дівчина.

Вершина персакського Рока плеската, як долоня. Щоб на неї дістатися, потрібно дертися крутою звивистою стежиною, попід навислими скелями, через кам'яні обвалища, порослі бур'янами.

Проминувши міст, молода пара звернула праворуч і попростувала вузеньким путівцем, що біг уздовж річки попід кручею. Пройшовши метрів п'ятдесят проти води, вони перетяли путівець і ступили на кам'янисту стежку, що збігала вгору. Діставшись до вершини, знову зустрілися з сонцем, що вже сідало за обрій. Звідси Громадський сад, що вже потопав у вечірніх сутінках, здавався зовсім невеличкий.

Плеската вершина була схожа на неродюче нагір'я по дорозі до озера Тейлак. Така сама цупка трава та лишаї; де-не-де зеленіли кущики дроку, сіріло кілька великих уламків скелі, що, здавалося, впали з неба, мов метеорити. Первісний хаос після геологічних руйнувань.

Обоє вмостилися на камені.

— Слухаю вас, — промовив Жан-Луї.

І знову та ж посмішка, зверхня й іронічна, як здавалося дівчині. Тому вона відрубала сухо, сама переходячи в наступ:

— Чого ви сподіваєтеся від мене? Американський автомобіль спинивсь біля брами Гепра, з нього висіли двоє чоловіків і зайшли в двір. Згідно з вашою вказівкою, я, трохи перечекавши, також подалась до Гепра. Увійшовши до них, я застала там Парана, що вже встиг познайомитися із заокеанськими гостями. Проте він швидко розпрощався й пішов. Господиня провела його аж до брами, а я лишилася з гостями. Ви вдоволені?

— Далі.

— Я даремно боялася, що мені будуть не раді. Тільки-но я прийшла, старий пан Жером прокинувся після пообіднього спочинку, вийшов до гостей, і, запевняю вас, я не нудьгувала. — Потім вона споважніла: — А ви знаєте, що панна Віржінія збирається заміж?

— Пані Клеман теж, — відказав юнак.

— Так, але там ми принаймні знаємо, що з нею одружується Дельмар. А щодо Віржінії Гепра… Тут можна тільки припускати.

— Можливо, дуже скоро ми довідаємося про її судженого. Я вже про дещо здогадуюся.

— Гадаю, не заради цього ви посилали мене до Гепра?

Маршан дослухав її звіт про відвідини уважно, більше ні разу не перебивши її.

— За чверть години після від'їзду американців пішла й я, — закінчила Жакліна.

— Усе це, Жакліно, дуже добре й досить цікаво. А яке ваше загальне враження?

— Від цього візиту в мене залишилось якесь химерне почуття. Як вам сказати? Мені весь час не сходило з гадки, чому мене так привітно зустріли, хоч я прийшла непрохана. Як вона намагалася затримати мене! І, по-моєму, цілком щиро. У мене склалося таке враження, що я зробила їм послугу.

— Це лише враження.

— Але ж хіба не про моє враження ви щойно питали? — вдавано сердито промовила вона.

— Авжеж, авжеж, Жакліно. Чи нема у вас сигарети?.. Спасибі, кажіть далі.

— Панна Віржінія, напевне, здогадувалася, що я знала про їхніх гостей: адже авто стояло перед брамою… Але ж ви, посилаючи мене так нагально до Гепра, не сказали, що саме я маю розвідати.

— То я зробив помилку? Ви вже шкодуєте, що встряли в цю мороку!

— Про мороку я вже вам сказала: я там зовсім не нудилась. Але дозвольте все ж таки підкреслити, що коли б я знала, у чому річ, то знала б і до чого прислухатись. А так я, звісно, старалась, але цього, певно, мало…

— Жакліно, я вам про все розповім, тільки пізніше.

— У мене оце зринула думка, що пояснює таку привітну, люб'язну поведінку панни Гепра. Здається, вона варта уваги…

— Думка чи панна Гепра? — знову спробував пожартувати юнак.

— Досить жартів! — кинула Жакліна. — Чи не в тому якраз річ, що присутність чужої людини, цебто моя, якось сковувала розмову? Це, видно, й було до вподоби Віржінії. Саме тому вона й зустріла мене так щиро. Але, щойно американці поїхали, вона зовсім не намагалася втримати мене, коли я дала взнаки, що збираюся йти. І дядечко її теж, хоч вона зразу розбудила його. І чаєм мене не частували. Звісно, я їй уже була непотрібна, наміть зайва.

— Здогад справді вартий уваги, — озвався Маршан.

— Наприкінці розмови видно стало, що старий Гепра зовсім знесилів. Панна Віржінія, провівши гостей і повернувшись, стала відповідати йому дуже коротко. Ми розмовляли півгодини, потім розмова й зовсім завмерла. У мене склалося враження, що тепер Віржінія хоче будь-що спекатись мене. «Як він стомився, сердега, — сказала вона тихенько, киваючи на дядечка. — Як тільки ви підете, я покладу його в ліжко». Цього б тільки дурепа не зрозуміла.

— Слушно сказано…

— А як ви гадаєте, дядечко не перебільшував навмисне своєї втоми, аби легше здихатися небажаних гостей?

— Сто років, Жакліно, — це сто років.

— Іноді літні люди люблять прикидатись у такий спосіб. Мені дедалі дужче здається, що так воно й було.

Жан-Луї вдоволено всміхнувся.

— Браво! Але хіба й ви самі не грали трошечки комедії?

Дівчина, вдавши, ніби не почула тих слів, провадили далі:

— Надто вже театрально панна Віржінія тиснула руку дядькові, що каявся в своїх хибах.

— Такі сцени часто відбуваються в сімейному житті, де нерідко доходить до комічного.

— А ці американці: молодший — типовий базіка і баламут; старший — мовчазний і прямолінійний до брутальності. Та ви ж їх бачили сьогодні вранці. Занадто справжні янкі.

Цього разу Жан-Луї вибухнув реготом.

— Чудово! Кмітлива моя Жакліно, чи не слід вам стати детективом, а не медиком?

— Що ви цим хочете сказати? — нашорошилась дівчина.

Він узяв її за руку.

— Нічого лихого. Ходімо на вечерю до пані Клеман, вона чекає на нас.

— Ви не питали у мене згоди.

— Правда, але ви все ж таки підете, хоча б з цікавості.

Вони підвелися. Дівчина хотіла звільнити свою руку, але Жан-Луї не пускав.

— Пані Перрен чекатиме на мене, — відмагалась вона.

— Ні, я ще вранці попередив її.

— Ну, ви ж і нахаба!

— Ви так думаєте? Однак ходімо, Жакліно, нам потрібно поговорити. Ходімо, лихі язики будуть вдоволені.

— О, аргумент переконливий. Що ж, ходімо.

— Справді, Жакліно, я буду дуже радий, коли ви підете зі мною, — не вгавав молодик.

— Ще б пак. Але відвертість за відвертість: я теж.

Вони рушили вниз. Жакліна ділилася з Маршаном своїми планами на майбутнє. У Парижі вона оселиться в тітки, де вже мешкала, коли готувалася до іспитів на бакалавра, а потім, як училась на підготовчих курсах. Будинок у Персаку хотіла б найняти квартирантам, а пані Перрен наглядатиме.

Вийшли на Верденський бульвар. Усю дорогу назад Жан-Луї більше слухав, ніж говорив.

— Жакліно, — раптом почав він, — пробачте мені, я був з вами не зовсім відпертий.

— Ого, нарешті, ви самі це помітили! — зраділа дівчина. — А в чому саме?

Але Жан-Луї мовчав. Вони вже дійшли до майдану Марше-Неф, до того самого місця, де зустрілися вперше 31 липня. На розі Маршан зупинився.

— Слухайте, Жакліно, — він узяв її за руки. — Насамперед я маю признатися вам про справжню мету мого приїзду в Персак. Я тоді збрехав вам, пробачте мені.

— Збрехали? — здивувалася дівчина. — Ви взагалі нічого не говорили. Скажімо, просто приховали правду.

— Ваша поблажливість підбадьорює мене. Але я таки збрехав, хоча б тим, що замовчав правду. Сказав, ніби прогулююсь, але це лише частина правди.

— Щось серйозне? — спитала Жакліна.

Він кивнув головою: так, мовляв, і додав:

— Правду кажучи, я сам цього як слід не усвідомлюю. Ви могли б мені допомогти, Жакліно.

Дівчина мовчала. Маршан повів далі:

— Я вам сказав, як і всім, що приїхав відпочити, як звичайний турист. Та це лише офіційний мотив моєї подорожі. Вона має ще одну мету… Навіть дві.

Несподівано скреготнули гальма, обіч хідника зупинився «версай», що підкотив з майдану. Відчинилися дверцята, й з авто виліз Паран.

— Добридень, — привітався він. — Пробачте за неофіційність, я не буду довго говорити, хочу тільки сказати, що в неділю о восьмій у мене гостина. Ви будете ще тут, пане Маршане?

— Авжеж.

— Із завтрашньою поштою на ваше ім'я надійде запрошення, — сказав Паран.

— Дякую, — вклонився Жан-Луї.

— Панно Каз, чи треба вам казати, що будете бажана гостя? — звернувся він до дівчини. — Панна Гепра, котра знає вас ізмалечку, буде рада, коли ви завітаєте до мене разом з паном Маршаном. З вашої ласки, і я буду радий не менш. Я дозволив собі послати запрошення й вам.

Повагавшися, Жакліна, як і Жан-Луї, стримано подякувала, не даючи згоди. Паран наполягав: він, мовляв, запрошує не для годиться, а від щирого серця на дружню гостину.

— Я дуже шанував вашого покійного батька, він був чесна людина в повному розумінні цього слова. Незважаючи на те, що нас розділяло, серця наші часто тяглись одне до одного.

Як відмовитись? Жакліна погодилася. А коли вже прощалися, Паран промовив кілька слів, що змусили її почервоніти. Жан-Луї вдав, що нічого не почув.

Паран поїхав, а вони все стояли мовчки, нібито прикипіли до асфальту.

— Ну, то чого ж ви приїхали в Персак? — нарешті Порушила мовчанку дівчина.

— За чверть восьма, Жакліно! Пані Клеман чекає на нас. Поговоримо після вечері.

І вони подались до готелю. Обличчя дівчини аж морщилося з прикрості. Одна думка все її дошкуляла: «Чому Паран так сказав?»

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Спати!

А сон не брав. Перекидалася з боку на бік, лягала горілиць. «Спати!» — наказувала собі. А на думку спадали слова: «Я не дозволив би собі…» Не думати більше. Спати!

Та сон утікав від неї. Чомусь перед очима стояв, скептично посміхаючись, Паран. Чому вчора після тої пообідньої розмови вона не дала йому договорити до кінця? Він уже ладен був сказати все. Він пообіцяв. «Так, але ж оті Паранові слова! А що ж такого? Хіба не відомо, що зразу думає кожен, побачивши молоду дівчину в товаристві юнака, котрий приїхав з Парижа? Все це не таке страшне… Ми йшли ввечері удвох до мого дому, йшли Верденським бульваром, і я нагадала йому ті Паранові слова: «А втім, я не дозволив би собі запросити вас одне без одного». Пан Паран людина тактовна, то чому ж він вирішив, що має право сказати таке? Але Жан-Луї замість відповіді сам мене спитав: «Скажіть, що ви думаєте про моїх американців? Чи добились вони успіху?» Я йому відповіла: «Жане-Луї, я вас питаю: чому Паран сказав так? Будьте відверті». — «Потерпіть, Жакліно, на все свій час». — «Ні, негайно відповідайте. Я не збираюся слухати вас, коли ви щось приховуєте від мене». — «Кажу ж, вислухайте мене!» — «Ні, я вже твердо вирішила, то до Парана не піду. Я люблю щирість і не хочу давати приводу, щоб про мене шепотілись поза очі. На добраніч, я не боюся лиходіїв, не варто вам бити ноги аж до мого дому». Він мене наздогнав: «Так негарно, вислухайте мене. Я збирався признатися вам, але тільки тоді, як ви будете в курсі всіх справ. Щоби ви правильно зрозуміли мене. Але якщо вже ви так хочете, почнемо ось із чого…» Лясь! Було темно, я нічого не бачила, але відчула, що долоня моя влипла йому в щоку. «Аби якось виправдати свій приїзд до Персака, я вирішив, що добре буде натякнути Паранові, ніби ми одружуємося».

Знову — лясь! Так ось воно що! Якби це не він, а хтось інший, я б йому й очі видряпала. Ні, я б, мабуть, зареготала… Але ж від нього — отаке! Я кинулась бігти. Мене душили сльози. Якби це хто інший, мені було б смішно… А він, він за таке заслужив ляпаса».

Дівчина ще раз перевернулася в ліжку. Примушувала себе заснути, не думати… Але чому це він допитувався, чи американці добилися успіху? І чи вони розмовляли про Оскара Брауна?

Заснути… Покійний тато вживав снотворне. «Суворо дотримуйтесь дози, призначеної лікарем»… Авжеж, вона знає. Від цього не вмирають. Тепер, нарешті, сон здолає її. Проковтнувши снотворну пігулку, Жакліна знову лягла в ліжко. А як вона вчора в темряві бігла Верденським бульваром, а Жан-Луї гнався за нею: «Вислухайте ж!» — «Ні, пустіть мене!» — «Жакліно, не втікайте, я ж зовсім не хотів, щоб так сталося. Жакліно, Жакліно!» — «Пустіть!» — «Не гнівайтеся на мене, ви ж не знаєте всього, почекайте до завтра, я прийду до вас». — «Пустіть, я вас ненавиджу!» Жан-Луї відпустив її й зареготав: «Ну, до завтра. Прийду об одинадцятій, Жакліно». Обернувся й пішов бульваром, наспівуючи: «Ніколи так життя я не любив…»

Невже він справді прийде? Коли кохають, так не поводяться. Цинік, він поглумився з неї, образив її, та й ще йому мало! Ні, годі! «А втім, я б не дозволив собі…» Яка ганьба! «… запросити вас одне без одного». Ославлена наречена… Одне без одного. Американці, двоє близнюків, одне без одного, з Брауном, Оскаром Брауном, наречена… Наречена…

Жакліна заснула.

Відкриємо дужку

— … Домовилися. Всіх необхідних заходів уживе наш відділок. Для формальності прошу надіслати підтвердження… Чекатиму. Наперед дякую… Так, віднині повний спокій з цього приводу… До побачення, добродію.

Він поклав телефонну трубку. За звичкою щось занотував у записнику. Як вони вже йому надокучили. Що за спосіб у цього перодряпа, котрий вдає із себе хтозна-кого, давати вказівки телефоном? Скільки галасу, скільки лементу вже зчинилося! Ніби тут доля Франції… Ну, дарма, нехай уже міністр внутрішніх справ утручається, і яке діло міністрові юстиції? Що вони лишень про себе думають?

Черговий завів до кабінету якусь жінку. Він підвівся, вийшов з-за письмового столу й пішов їй назустріч. Черговий причинив за собою двері.

— Люба моя, я вас чекаю. Ви знаєте, я тут трохи не луснув зі злості.

Жінка всміхнулася. Очі її були ще гарні, риси обличчя делікатні. Була огрядна, але це не псувало її статури, не робило старою. Високий, худорлявий з маленькими вусиками й шпакуватою чуприною чоловік мрійно подивився на неї, і обличчя його набрало спокійного виразу. Не випускаючи руки, яку щойно поцілував, він повів жінку до канапи, де шанобливо запросив сісти. Сам залишився стояти перед нею.

— Уявіть собі, допіру телефонували згори…

— Едмоне, сядьте, — перебила вона, кивнувши головою на канапу.

Чоловік розповідав далі:

— Щойно телефонували з Парижа, з приймальні міністра, цікавляться персакською справою. Всі зашурубурилися! Не тільки міністерство внутрішніх справ, — він кивнув головою на телефонний апарат, — а й міністерство юстиції. Вимагають трохи затримати розслідування. Уникати розголосу в пресі. Розумітися з півслова: побоюються, щоб тут пристрасті не розпалилися під час виборів. У місцевих виборах вбачають ледь не всенародний референдум. Якийсь шмаркач передає мені телефоном спеціальні інструкції, ніби хлопчиськові, — скінчив він роздратовано.

Вони поговорили ще про те про се, і жінка пішла. Чоловік, залишившись на самоті, взяв телефонну трубку, натиснув на кнопку внутрішнього зв'язку.

— Алло! Добридень, друже мій. Ну як там учора вечір минув? Ви мені розкажете?.. Тож заходьте, хочу побачитися з вами… Діятимемо стримано — все та ж справа.

Закриймо дужку.

— Заходьте.

Інспектор Делор сидів за столом перед розгорненою текою. Праворуч лежала ще ціла купа справ, а ліворуч стояв телефонний апарат. З-за спини інспектора визирала металева етажерка. Делор сидів у кабінеті сам, два інші столи були вільні.

— Здрастуйте, добродію, сідайте. Чим можу прислужитися?

Жан-Луї сів напроти Делора, той згорнув теку.

— Я обіцяв деякі документи. Ось вони, — і Маршан поклав перед інспектором папери.

— Швиденько впорались.

— Батько прислав з учорашньою вечірньою поштою.

Інспектор, погортавши папірці, поклав їх на етажерку.

— Щиро вдячний вам, пане Маршане.

— Гадаю, нічого такого, що вам іще не відоме, ви там не знайдете. Однак про всяк випадок вирішив передати все, що мав. Це збереже вашій дочці багато зайвої писанини.

— Будьте певні, ви її ощасливили. Вона сама вам напише. Так, так, неодмінно!

— Я вирішив, що краще занести все це вам зразу ж, — сказав Жан-Луї, — бо побоювався, що ви надовго поїдете з Персака.

— Маєте рацію. Але я більше нікуди не поїду, — він відхилився на спинку стільця. — Віднині наша робота піде іншим шляхом.

— Є якісь новини? — недбало спитав Жан-Луї, подаючи Делору сигарети.

Той потягнувся вперед, узяв сигарету й прикурив її від полум'я Маршанової запальнички.

— Та досить непевні. Копирсатимемося в минулому братів Рето. Можливо, натрапимо там на слід.

— А ви не перевіряли джерела їхніх прибутків: рахунок у банку, поштові перекази тощо?

— Чому це вам спало на думку?

— Таж не треба бути Шерлоком Холмсом, щоб здогадатися, що раніше чи пізніше ви повернете розслідування і в цьому напрямку? Подумавши, що ви можете цим знехтувати, я, по-моєму, образив би вас.

— Ну, а далі?

Маршан тільки знизав плечима.

— Коли хочете знати, — відповів поліцай, — у братів Рето не було банкового рахунку не лише в Персаку, а й у цілому департаменті. Я не зраджу службової таємниці, коли скажу, що й пенсії він у Персаку не одержував. Розслідування триває.

— Дивно. Розумію, ви, пане Делор, збилися з пантелику.

— Я, з пантелику? — інспектор зневажливо засміявсь: анітрохи, мовляв. — Маю намір повернутися на тринадцять-п'ятнадцять років у минуле.

— До часів окупації? — перепитав Маршан.

— Ну, можна сказати й так.

Інспектор на якусь мить задумався, ніби вагався говорити. Відтак витяг спідню теку з купи, що лежала праворуч. Жан-Луї намагався вдавати байдужого. «Чи не пошився інспектор у дурні?»

— Уявіть собі, досить дивна справа, — заговорив інспектор. — Іноді випадок…

Він замовк, погортав папери в теці й вийняв з неї шийсь аркушик. Та саме в ту мить задзеленчав телефон.

— Алло!.. Так, так, це — я… Чудово!

Делор тримав трубку на невеличкій відстані від вуха, й до Жана-Луї долинув приглушений чоловічий голос: «Говорить комісар…» Далі якесь прізвище — ніби Лароз, чи Лашоз. Потім у вухо влетіла дуже знайома назва: Персак. Тоді ще два слова: «кабінет префекта». Це й усе, що вдалося підслухати, бо інспектор, швидко поклавши вільною рукою листок у теку і згорнувши її, перекинув трубку, з руки в руку й підніс до другого вуха. Жан-Луї більше не чув голосу комісара з нерозбірливим прізвищем. А інспектор тільки буркав, затискаючи у великому кулаці телефонну трубку:

— Так… Гаразд… Так…

Дивлячись на те кулачисько, Жан-Луї мимоволі згадав Мохаммеда. «Упав і розбив голову…» Чи, бува, не тут? Інспектор любить не тільки свою доньку, а й свою роботу… Доньку — як батько, а роботу — просто як людина.

— Гаразд, — бурмотів Делор, — за кілька хвилин я буду у вас.

А чого ж, робота як робота… За такою роботою людина може забути про все. Навіть про те, що вона людина.

Жан-Луї відвів очі, побоюючись, щоб погляд не зрадив його думок.

— Домовилися, я зараз приведу його до вас. — говорив інспектор.

— Кого ж бо це?

Жан-Луї підвівся. Скінчивши розмову, інспектор поклав трубку, встав, обернувся, схопив шкіряну теку, що лежала на етажерці, поклав у неї якісь папірці. Підійшов до вішалки, надів капелюха. І аж тоді ступив до Жана-Луї, що стояв посеред кабінету, стежачи за ним.

— Любий мій пане Маршане, вибачте, будь ласка, мені треба йти, бо на мене чекають. Ще раз спасибі за ваші довідки, — і відчинив двері. — Прошу, проходьте, — він вийшов за Маршаном і замкнув двері на ключ. Несподівано змінив тон: — Що це з вами, у вас поранене обличчя?

Жан-Луї підніс руку до пластиря, наліпленого на лівій щоці.

— Звичайний чиряк.

— Береженого Бог береже, — мовив інспектор з доброго дива.

Коли вийшли з будинку, Делор попрощався:

— До побачення, добродію, я поспішаю.

— Може, підвезти вас, коли не погребуєте заднім сидінням? — кивнув головою Маршан на свого моторолера.

— Дякую, я завжди ходжу пішки. Коли потрібно, заходьте до мене, буду радий погомоніти з вами. Дозвольте дати вам невеличку пораду: цікавість — це вада.

— Це не порада, а повчання.

— Скажімо краще: застереження.

Жанові-Луї забаглося копнути глибше.

— А хіба цікавість — не основа поступу людських знань? Ученим завжди властива цікавість.

Цього разу інспектор відрубав трохи сердито й нетерпляче:

— Любий мій, по-перше, то не цікавість, а допитливість, по-друге, наскільки мені відомо, ви не вчений, а юрист, до того ж розумний, набагато розумніший, аніж ви хотіли б видатися мені. Я зараз поставлю всі крапки над «і». Тож слухайте. Ви принесли мені документи, які я й без вас міг би дістати в Парижі. Але я вам вдячний, що ви потурбувалися про мою доньку. Вона напише вам, можливо, навіть сама зайде до вас. Це одна справа. А зовсім інша — моя робота. Не суньте туди носа, то не ваше діло. Заради власної вигоди поважайте й наші інтереси. Я не хочу знати, чого ви насправді приїхали в Персак, але…

— Я одружуюся з панною Каз. («Пробач, Жакліно!»)

— В такому разі, прийміть мої поздоровлення й побажання, на вас чекає заслужене щастя. Та однаково я наполягатиму на своїй пораді — задля вашого ж добра. Додам, я радий, що довідався про справжню — хочеться вірити — мету вашого приїзду в Персак. До речі, ви, напевне, помітили, що досі я не намагався дізнатися, що привело вас сюди. Можливо, мене це просто не цікавило. Я вас ні про що не питаю. Припустімо, що це дало нам нагоду поновити знайомство з панною Жакліною.

Жан-Луї відчув, як у нього запалали щоки. Завжди вклепаєшся, коли недооціниш чужих знань. Та загалом розмова вийшла на добре: інспектор заговорив відверто, і навіть коли він про щось змовчав, це промовляло багато.

— Я збираюся з нареченою поїхати до Піренеїв. На тиждень, — несподівано для самого себе вигадав Жан-Луї новий план.

— Чудово! В такому разі, щасливої подорожі, любий друже.

Вони потисли один одному руки. Інспектор віддалився широкими кроками. Жан-Луї сів на моторолера. Тепер він був переконаний, що коли б не той телефонний дзвінок…

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Коли б не той телефонний дзвінок комісара Лароза, чи Лашоза, Маршан, напевне, дізнався б більше. Можливо, й про братів Рето. Добре, що він відразу зателефонував Аленові.

Автострада, що перетинає Персак, так і манила до подорожі. Вона звивалася вужем поміж пагорбами, які то височіли стрімкими сірими скелями, закриваючи все від людського ока, то відкривали щоразу нові й нові краєвиди цього розмаїтого краю. Перетявши зелену долину, поміж двома схилами, вона збігала на куполувату гору, а тоді знову котилася вниз, — ген-ген аж за обрій. З вершини тієї гори виднілась Трумань, що її річище перетинало скелястий кряж. А далі автострада, вибігши з лісу, вливалася у Верденський бульвар. Там, за садибою Гепра, голубів паркан, за ним була Жакліна.

Насамперед треба дані лад думкам. Безперечно, він дізнався про дещо нове. В ту подорож, що він вигадав допіру, розмовляючи з Делором, тепер конче доведеться поїхати. Як Жакліна (його наречена!) сприйме сьогодні все це?.. Треба десь роздобути портрет Рето. Але де? І як? Та все одно десь же мусить існувати такий портрет.

Жакліна йому допоможе. Що жде їх у майбутньому? Вона продовжить навчання, а він працюватиме над своєю докторською. Чи одержуватиме вона стипендію? Коли можна буде, вони поки що оселяться в них, разом з батьком і матір'ю.

Звертаючи моторолера на Верденський бульвар, Жан-Луї роздумував, де можна буде знайти й окреме помешкання, хоча б тимчасове. Він загальмував перед голубим парканом, що огороджував білий будинок. З переднього боку віконниці були ще позачиняні, хоч сонце вже підбилося височенько. Невже Жакліна ще не прокинулась?.. Але ж пані Перрен…

Хвіртка була причинена. Юнак ступив до двору. Двері були замкнені на ключ. Маршан подзвонив — раз, удруге. Тоді втретє — довго натискуючи на кнопку. Зійшов з ґанку, пішов стежиною, що бралася попід муром, який відділяв садибу Казів од садиби Гепра. Там віконниці також були зачинені. По той бік муру, в садку Гепра, хтось розмовляв. Напевне, Віржінія із садівником: той приходив по п'ятницях.

Позаду будинку теж був невеличкий гайок. Та й там двері замкнені. Не сподіваючись на успіх, Маршан усе ж таки двічі натиснув на кнопку. Потім рушив далі, обійшов навколо будинку, попід вікнами кухні й кімнати пані Перрен, що також були закриті віконницями.

— Пані Перрен! Пані Перрен!

Відповіді не дочекався.

— Пані Перрен!

Що ж, нікуди не дінешся: нема ні душі. Чи Жакліна пішла в місто, а чи взагалі кудись поїхала? Ні, ні, нісенітниця, не могла ж вона так учинити з ним.

Доторкнувся рукою до пластиря на щоці. Спали на гадку слова інспектора, в яких вчувалася прихована погроза — натяк на можливу небезпеку. Тільки не втрачати здорового глузду! Був певен, що вчора ввечері, коли він поцілував Жакліну, вона, вибухнувши гнівом, говорила зовсім не те, що мала на серці. Вона так нагадувала йому закохану, але трохи примхливу дівчину. Тоді що ж могло скоїтися?

Жан-Луї ще раз спробував відчинити парадні двері. Потім сів на приступці під ґанком і замислився. Якщо ніхто не прийде, доведеться розшукувати пані Перрен через її сестру, адресу якої, певне, зможуть йому сказати пані Клеман або пані Дардель.

Він був певен, що не прогнівив Жакліни. Бо ж її «Я ненавиджу вас!» пролунало ніби «Я зовсім не гніваюсь на тебе». А може, він помиляється? Що його думати… Невже він усе зіпсував? Правда, вона дала йому ляпаса. Та ні, коли вона його кохала, то за одне слово не розлюбить. Але що там його емоції, коли їй, може, справді загрожує небезпека!

Ці зачинені двері, ці віконниці, цей мертвий дім… Охоплений недобрими передчуттями, він силував себе думати розважливо. Та раптом йому вчулися чиїсь легкі кроки, він схопився. Ні, нікого. Це хтось ходить там, у садку Гепра. А, ось знову, вже гучніше… Справді, хтось човгає ногами за лівим рогом будинку. Жан-Луї схопився й кинувся туди.

Попід вікнами кімнати пані Перрен назустріч йому шкандибав садком якийсь кумедний чоловічок. Згорблений, він дибав, спираючись на стару облуплену чорну палицю з наконечником із слонової кості. Завеликий поношений чорний сурдут звисав йому нижче колін, вузькі манжети довжелезних штанів, теж чорних, прикривали чорні черевики, що давно вийшли з моди, їхні гострі носки санками задиралися вгору. Волохата руда борода, вже сивувата, злившись з вусами, прикривала більшу частину землистого обличчя й закінчувалася кумедним клинцем на великому вузлі чорної краватки-банта. Якого кольору, гадаєте, був м'який капелюх з широкими крисами, що звисали вниз, ховаючи обличчя в тіні? Звичайно, чорного, як і все решта. Цього ансамблю аж ніяк не порушувала пов'язка, накладена на праве око, як жалобна стрічка. Кольору її не слід уже й називати.

Жан-Луї застиг на місці й мовчки чекав, поки підійде це опудало. За інших обставин таке видовище вельми потішило б його. Незнайомець затиснув під лівою пахвою велику картонну зелену папку для малюнків — єдина кольорова деталь у всій постаті.

Справжнісіньке тобі опудало з конопель! Якийсь старий художник-невдаха? Волоцюга? Чи просто причинний? Рука, що спиралася на палицю, піднялася, і з довгого рукава з'явилася рукавичка — звісно, теж чорна, — вказівний палець ліг дивакові на губи, і він владно сичав: «Тихо!» Потім той самий палець встромився в груди Жанові-Луї.

— Ви Мар-рршан?

— Так.

І знову чорний палець ліг на губи:

— Тс-с-с!

Тоді дивак, похитуючись, неквапливо поклав папку додолу, розв'язав поворозочки й розгорнув її. Між газетами та аркушиками білого паперу розшукав конверта й простяг Жанові-Луї.

Поки Маршан розпечатував конверт, на якому стояло його прізвище, написане рукою Жакліни, химерний листоноша, не зав'язуючи поворозочок, таким же нерівним кроком поплентався назад.

Жан-Луї напустив на себе байдужість — цілком даремно, бо опудало вже повернулося до нього спиною й відходило. Юнак спершу хотів був наздогнати його, але повернувсь і пішов до хвіртки. Що тут іще питати? Ненависний і смішний…

Шкрябаючи нігтем край наліпки на щоці, він дійшов до травничка… і раптом зупинився, йолоп! Він крутнувся й кинувся навздогін за химерною постаттю, що прямувала до сарайчика в садку. А наздогнавши, схопив за руку, що спиралася на палицю, й різко смикнув її до себе. Зелена папка ляпнулась на землю. Жан-Луї обхопив опудало й міцно пригорнув його до себе.

— Пустіть мене, прошу вас!

— Нарешті я обіймаю воскреслого з мертвих дідуся!

— Ідіть за мною.

Задні двері вже були відчинені навстіж. Вони ввійшли до будинку.

— Мені було цікаво, чи ви витримаєте до кінця, — говорила Жакліна.

— Чи піймаюсь на гачок? Авжеж, я піймався.

— Жане-Луї, через свою провину ви втратили почуття самовладання. Не повірила б, якби прочитала про це в книжці.

— Хвилювався, Жакліно.

— Ви готові були на будь-який вчинок. Але що у вас із щокою?

— Сліди ваших пальців.

— Зніміть наліпку, я подивлюся.

— Ні, спершу ви скиньте бороду, вуса й пов'язку з ока.

Вони увійшли до вітальні, дівчина скинула з обличчя всю бутафорію.

— Взагалі не осуджуйте мене. Що я мала діяти? Адже ви образили мене.

— Здаюся! — підвів руки вгору.

— Нумо, поглянемо на цю рану.

— Через неї інспектор Делор став мене підозрювати. Я вам розповім усе.

— Ще одна брехня на вашому рахунку, тут нема ніякого сліду.

— Все ж латочка бороди лишилася, — всміхнувся він. — Хотів, щоб не було ніякого брудного контакту між учорашньою вашою долонею й сьогоднішніми устами. Навіть моя бритва зберегла це місце.

— Який-бо ви самовпевнений! Та ще й романтик на додачу… Ну, ось! А тепер вдоволені?

— Ні, ні, вимагаю тільки поцілунку.

— Не дочекатися вам його. Я вам дала ляпаса.

— Хай це вас не стримує.

— Нахаба!

— Ну?

— Що я можу вдіяти, коли мій ляпас не відбив у вас охоти?

Він теж поцілував її у відповідь.

— Ось ми й розрахувалися. Обоє ми, Жакліно, вчинили так, як той казав, коли тебе ляснуть в одну щоку, то підстав і другу. Правда ж? Початок добрий. Наше спільне життя починається в щасливу годину. Я кохаю вас, Жакліно.

— Я вас теж, Жане-Луї.

Він не ховався із своєю радістю. Поцілував її, і вони закружляли у вальсі. Чорний сурдут розвівався широким колесом навколо них. Потім Жакліна побігла до своєї кімнати, щоб скинути з себе свій маскувальний одяг, а Жан-Луї повідчиняв віконниці на першому поверсі. Дівчина повернулася з електробритвою, якимсь флаконом і вагою.

— Ось вам бритва мого тата, зітріть останні сліди з щоки, тільки спершу протріть ватою з ефіром, щоб зникли рештки пластирю.

Жакліна встромила штепсель у розетку, Жан-Луї. став голитися. Коли скінчив, промовив:

— Де ми зможемо спокійно поговорити? Те, що я маю вам розповісти, займе багато часу.

— У татовому кабінеті.

Кабінет покійного Каза був умебльований скромно. Великий темний стіл стояв посеред кімнати, за ним під стіною між двома вікнами тулилося крісло. Ще двоє шкіряних крісел, книжкова шафа й етажерки попід стіною, невеличкий круглий столик на одній ніжці та кілька стільців доповнювали вмеблювання кабінету.

— Як ви змогли вигадати такого злого листа? — спитав Жан-Луї, сідаючи в крісло, навпроти Жакліни.

— Я його не вигадувала, як ви сказали. Вчора ввечері, повернувшись додому, я написала його одним духом. Сьогодні вранці хотіла була порвати, але потім передумала, бо мені спав на думку план цієї комедії. Те дрантя лежало в нас на горищі. Я колись уже на одному святі виступала в ньому на сцені. В мені хотіли відкрити талант артистки, однак я обрала собі медицину. Жан-Луї, ота невеличка комедійка, яку я допіру показала, варта того, що й мій учорашній гнів, еге ж? Ніч завше приносить розраду.

— Ви змогли спати, Жакліно…

— Авжеж. А ви, Жане-Луї?

Вона й не натякнула на снотворне (то була перша її таємниця перед коханим).

— А я, Жакліно, всю ніч думав про наше майбутнє. Ми про це ще поговоримо. Але спершу терпляче вислухайте те, що я вам розповідатиму.

— Клянусь життям, що слухатиму…

— Не вимагаю клятви від вас. Гаразд, годі жартувати. Ось уже близько півтора року тому, я ще тоді служив у війську…

… Як до Жоржа Маршана, батька Жана-Луї, прийшов один клієнт і попросив повести одну судову справу: кілька років тому він одержав у спадщину два фільварки — один в Алжірі, другий в департаменті Мени і Луари. Вирішив продати їх одному покупцеві, але той пізніше виявився поганим платником. Клієнт Жоржа Маршана, дуже довірлива особа, спершу не навів потрібних довідок. Пізніше переконався, що мав справу з хитрим спекулянтом, завжди готовим вдатися до будь-якої вигідної операції, не гребуючи найбруднішими методами — навіть обманом і підкупом. Старий Маршан дізнався від свого клієнта, що малоприбутковий алжірський маєток, на який важко було знайти покупця, мав бути вигідно викуплений державою; на його землях збиралися прокласти стратегічний шлях. У Мені й Луарі спекулянт робив ставку на американську військову базу, що розширювалася за рахунок навколишніх земель. Та маєтки не були викуплені так швидко, як він сподівався. Тому покупець став вередувати, не захотів остаточно розраховуватися. Лише під натиском Жоржа Маршана спекулянт змушений був виплатити потрібну суму.

— Я так детально розповів про ці речі тому, що вони дають певне уявлення про татового клієнта, людини, яка іноді переоцінює свої здібності в таких справах і яка частенько хитається між надмірною підозрою та надто великим довір'ям у стосунках із своїми партнерами. Отже, продовжую.

Наприкінці липня, цебто близько двох тижнів тому, наш знайомий, певне, вдячний за успіх попереднього позову, знову прийшов до тата. Цього разу йшлося про величезний маєток з трьох ферм і з лісом, який він ще до війни купив у одного літнього чоловіка за дожиттєву ренту. Одначе цей чоловік пізніше виявився надто довговічним, що викликало в нього підозру: чи не має він справи з підставною особою? Я допіру сказав вам, що той чоловік вагався між підозрою й довір'ям, не знаходячи правильного вирішення. Ви, певне, зрозуміли, що йдеться про вашого земляка — Робера Парана, а старий — ніхто інший, як Жером Гепра. Пан Паран хоче переконатися, що нинішній Гепра, якому він платить недоплачену ренту, є той самий Жером Гепра, що продавав йому маєток, а не підставна особа. Тепер ви зрозуміли, в чім річ?

— Авжеж.

— Мій тато сказав панові Паранові, що справді подібні історії траплялися, але це не його фах — розслідувати таку справу — і порадив йому звернутися до інших юристів. Він назвав кілька розслідувальних агентств, на які Робер Паран міг би цілком покластися. Одначе той не погоджувався. Безперечно, пан Паран мав підстави для підозри, бо знав, що старий Гепра заповів усе своє багатство Міжнародному інституту нежитю.

Довідавшись, що мова йшла про Персак, Жанові-Луї закортіло скористатися пагодою поїхати туди, аби зустрітися з Жакліною. Він запевняв дівчину, що часто думав про неї, його непокоїла її самотність.

— Я знав усе про вас із листів Анрі, він мені писав з Англії. Про це я ще вам не розповідав. Дуже хотілося відновити знайомство з вами, переконатися, що моя… приязнь глибока. Вважаю, що звичайна приязнь, безперечно, може здатися менш обачливою. Зрозумійте мене правильно.

— Ви дуже розсудливий.

Скориставшись нагодою, Жан-Луї попросив дозволу в батька й пана Парана взятися за це розслідування. Признався, що знайомий з однією родиною в Персаку. На запитливий погляд Парана відповів: «Родина Казів». «Вельмиповажна родина», — відповів тоді Паран.

— Якщо я правильно розумію, то це від нього ви дізналися все про родину Гепра, чим так здивували мене зразу ж після приїзду до Персака.

— Ви ще не раз будете дивуватися, запевняю вас.

І, змінивши тон, самовдоволено спитав, що за інших обставин, мабуть, таки б добре роздратувало Жакліну:

— Як вам здались мої американці?

— Але ж…

— Гадаєте, вони-досягли успіху?

— Ви в мене про це вже вчора питали. Я вам сказала, що вони чогось здалися мені не зовсім справжні.

— Можу запевнити вас, що вони цілком справжні. А щодо решти… невеличка хитрість. Про результати довідаємося в Парижі.

— У Парижі?

— Так, у Парижі. Однак вчорашні ваші відвідини Гепра дали деякі відомості… Паран сказав нам, що представники від Міжнародного інституту нежитю, буваючи у Франції, обов'язково навідуються до Жерома Гепра, приїздять поцікавитися його здоров'ям. Розумієте, його скарби ніяк не відважуються перекочувати до їхньої каси, бо старий не квапиться вмирати. Ось тоді мені й спав на думку один план, можливо, трохи легковажний. Мій приятель Ален Дагрон — до речі, ваш брат знайомий з ним — працює в одного імпресаріо. Він мовчазний, як стіна, але полюбляє жарти. Ален цілком удовольнився моїми невиразними поясненнями.

Під рукою Алена Дагрона працювали два американські чудові імітатори, які ні в чому йому не відмовляли. Звісно, обидва американці зналися лише з Дагроном, а Жана-Луї ніколи й у вічі не бачили.

— У свою чергу, Ален зовсім не знав Парана, — пропалив далі Жан-Луї, — йому я розповів лише про родину Гепра. Ми не розробляли якогось особливого сценарію. Наші герої мали тільки натякати на всі гадані деталі й факти з життя Жерома Гепра в США, а той уже мусив щось казати. Американці повинні були стежити, як реагуватиме на їхні натяки Жером, які ставитиме запитання. Розумієте?

— Так, Жане Луї. Але що, коли Гепра з чемності або побоюючись, що його зраджує пам'ять, навмисне вдавав, ніби згадує тих вигаданих осіб?

Жан-Луї вдоволено, як він тільки вмів це робити, всміхнувся.

— Жакліночко моя, сказати правду, в мене й гадки не було, що таким чином усе буде розгадано, я мав на меті тільки натрапити на слід.

— Тепер розумію, чому переговори виглядали трохи штучними. Одні речі Гепра згадував без особливих труднощів, а інших ніяк не міг уторопати. Тоді починав скаржитися на свою старечу пам'ять. Іноді мені справді здавалось, ніби він говорить про речі, яких зовсім знає, і навіть не приховує цього.

— Цікаво було б установити, де він згадував дійсні факти, а де говорив навмання. Коли я зустрівся в готелі з імітаторами, мені здалося, що вони справді досягли успіху.

— Ви переконані, що це були вони?

— Говорили вони про Брауна, Оскара Брауна?

— Здається, так.

— Як старий реагував?

— Невиразно. Та хіба мало тих Браунів є в Сполучених Штатах?

— У мене визрів такий план: треба їхати до Парижа. Йдучи від Делора, я попередив телеграмою Алена.

— Ви бачили інспектора Делора? І ми поїдемо до Парижа?

— Хіба я сказав до Парижа? Ні, ні, ви помилилися. Поїдемо до Піренеїв. Завтра вранці, Жакліно, завтра вранці. На моєму моторолері. Це вже всі знають.

— Розумію.

— Отже, завтра вранці ми вирушаємо до Піренеїв. Лар'єж, Русійон, Сердань. Вам знайомі ці місця? Мені теж. Але ж у пас нема необхідного спорядження для такої подорожі мотоцнклістської каски, окулярів, комбінезона, рукавиць. Сьогодні по обіді треба все це придбати.

— Так.

— Якщо згоджуєтеся, моїм першим подарунком для вас буде мотоциклістське спорядження. Бажано, щоб ви, оскільки це узгоджується питаннями смаку, купували інші необхідні речі в різних крамницях і щоразу наголошували, що їдете не на північ, а до сонячних Піренеїв. Буде добре, якщо крамарі знатимуть про вашу подорож.

— Здається, мені розвидняється в голові.

— Тут нічого немає дивного.

— Жане-Луї, ви ж забули спитати, чи взагалі я згодна їхати з вами.

— А що я роблю зараз?

— Гаразд, я згодна.

— Коли ви про все дізнаєтеся, то будете в усьому згодні зі мною. Запам'ятайте, ми виїздимо з Персака завтра, десятого серпня. Але якщо ми поїдемо на південь, то хіба це означає, що хтось нам може заборонити змінити маршрут або пересісти на інший транспорт? Мені чогось здається, дорогою вам захочеться сісти в поїзд І махнути, наприклад, до Парижа…

— А тоді що?

— А далі, слухайте, що буде далі. Коли б мене гризли сумніви, що ви не погодитеся поїхати зі мною, я почав би з цього…

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Розповівши про свою ранкову зустріч з інспектором Делором, Жан-Луї говорив далі:

— Яз чистою душею полишив би цю справу Рето, бо вона зовсім не моя. Якби не ранкова розмова з Делором, я вважав би за краще спокійно відпочивати у вашому товаристві. Однак мене вразила нова деталь — туманний натяк на біографію братів Рето. Треба повернутися років на п'ятнадцять у минуле. Ви були тоді ще маленька дівчинка, а я дев'ятилітній хлопчак. Ми з матір'ю переховувалися в селі Бурбонне. Там я ходив і до школи. Мого батька, що втік з полону, розшукувало гестапо.

Наприкінці 1943 року група партизанів, якою командував батько, потрапила в засаду. Батькові вдалося уникнути кулі, однак його впіймали нацисти й вивезли до Бухенвальду. Ті, кому пощастило врятуватися, підозрювали, що їх хтось зрадив. Підозра падала на одного партизана, який поводився досить дивно. І нині щоразу, коли ми говоримо про братів Рето, якось мимоволі мої думки вертаються до цього сумнівного типа, що також мав брата-близнюка. Але хіба мало тих близнюків у Франції? Та ось інспектор Делор натякнув на минуле братів Рето, на часи окупації. Той невиразний натяк викликав у мене бажання дізнатися про це минуле детальніше. Чи немає у вас фотографії Рето?

— Ні, — відповіла Жакліна, подумавши. — Хіба що фотографія, зроблена на одному святі, але вони там загримовані. Хочете, я зараз розшукаю її.

— Ні, зараз у нас є важливіші справи. Крім того, мені потрібний справжній портрет.

— Такого у мене немає. Однак зачекайте хвилинку…

Вона на якусь мить замислилась.

— Кажете, портрет… Такий портрет є. І здається, він там висить досі.

— Де ж це? Він мені конче потрібен. Я покажу його татові. Ось чому на ваше настійливе прохання я погоджуся поїхати не до Піренеїв, а в Париж. При такій нагоді познайомлю вас з батьком і матір'ю. Я певен, вони будуть зачаровані…

Через навстіж відчинене вікно до кімнати тихенько вскочила руда кішка. Коли вона підійшла до Жакліни, дівчина взяла її на руки… Кішка, згорнувшись клубочком, стиха замуркотіла.

— Де ж той портрет, Жакліно? Завтра вдосвіта ми повинні з ним вирушити до Парижа. Де він? За будь-яку ціну я повинен його дістати.

— Ви хотіли сказати: ми повинні дістати. Віднині у нас доля спільна.

Нахилившись до Жакліни, Жан-Луї взяв її за руку.

— Жакліно!

— Був у них один портрет, — мовила дівчина, — висів на стіні у вітальні. Востаннє я ходила до них два тижні тому, тоді ще він висів. Думаю, що й досі він там, якщо хтось із них або поліція не зняли його.

— Сподіватимемося на краще. Як можна проникнути в будинок?

— Найкраще через чорний хід. У мурі, що відгороджує їхню садибу від лісу, є невеличкі ворота, але, напевне, замкнені. Я не думаю, що ви збираєтесь іти туди вдень.

— Сьогодні ввечері.

— У нас є драбина. Ми вийдемо з нашого будинку чорним ходом і підемо попід муром їхньої садиби. Там твердіша земля, тому ніяких слідів не лишиться. А лізти до них просто з нашого садка — гірше, бо попід муром з обох боків скопані грядки.

— Чудово!

Підбадьорена схвальним відгуком юнака, Жакліна провадила далі:

— Пропоную вже зараз оглянути те місце й перевірити, чи ворота Рето не замкнуті. Якщо, на щастя, ні, тоді все буде дуже просто. Що ж до будиночка, то до нього можна зайти через чорний хід, там є двері в підвалі, звідки ведуть угору сходи. Усе це, звісно, на замках. Віконниці теж зачинені.

— Я не хотів би чіпати замків. Чи нема там інших ходів, крім двох дверей і вікон? Скажімо, підвальних вікон або віконець на даху?

— На даху є віконця з боку бульвару. А з другого боку, здається, є двоє підвальних вікон.

— Щоб не чіпати замків, бо це мені не дуже до смаку, я вважав би за краще розбити шибку, коли справді не буде іншого шляху.

Жакліна підвелася. Жан-Луї відпустив її руку. Кішка зіскочила на землю.

— Жане-Луї! — раптом вигукнула дівчина. — У мене є все необхідне. Якось ще в липні той, кого я вважала за Поля, бо він кульгав, забув свої ключі вдома. А його брат, замкнувши будинок, кудись пішов. Поль не міг дістатися в квартиру. Але тоді він говорив: «У наших дверях, що ведуть до підвалу, дуже простий замок. До речі, ми все збираємося його замінити. Його набагато легше зламати, ніж замок у парадних дверях».

— Напрошується висновок: він розумівся на замках, — зауважив Марніші.

— «Навряд чи ці двері зачинені зсередини на засув, — ще сказав Поль, — бо ми ніколи їх не засуваємо», — додала Жакліна.

— Добре…

— Тоді я й порадила йому, перш ніж ламати замок, спробувати відімкнути його моїми ключами, якщо він такий простий. Я запропонувала йому ключі від брами, хвіртки, що веде із садка в ліс, від сарайчика…

— Врешті всі ваші ключі. Ну, й що далі?

— Уявіть собі, він згодився. Я розшукала ці ключі й віддала їх йому. Поль подякував і пішов. А коли за якийсь час повернувся, сказав, що жоден з них не підійшов. Та я не здавалася. Мені спало на гадку… Ох, пробачте.

Вона несподівано схопилася з місця, задерикувато зиркнула на хлопця й попрямувала до дверей.

— Говорячи про ключі, я згадала, що забула звільнити з ув'язнення пані Перрен. Почекайте хвильку.

До нетерплячого Жана-Луї долинув здалеку її голос: «Пані Перрен, пані Перрен! Можете вже виходити!» Відтак одізвалася Перрен:

— Та не турбуйтеся. Я здогадалася, що вже можу вийти.

Жакліна повернулася до кімнати. За нею увійшла чорнява, висока і, як завжди, зодягнена в чорне пані Перрен. Вона підійшла до Жана-Луї. Ласкава усмішка красила її трохи огрубіле обличчя.

— Коли я почула ваші голоси, — заговорила Перрен, — то подумала: тепер уже можу вийти. Жакліна попереджала мене: «Сидіть тихо, аж поки він не пізнає мене…» Рада, дуже рада за вас. Я ж знаю Жакліну змалечку, люблю її як свою доньку. Ви будете щасливі. Сьогодні вранці вона все розповіла мені. Поздоровляю!

Жакліна щасливо всміхалася, дивлячись, як Жан-Луї червоніє, тиснучи руку пані Перрен.

— О котрій годині обідатимете? Я готую й для вас, — запитала та в хлопця.

— О першій, — відповіла Жакліна. — Трохи погуляємо в лісі. Жане-Луї, сподіваюся, ви згодитеся пообідати з нами?

Коли пані Перрен вийшла, Жан-Луї знову нетерпляче став допитуватися:

— Ну, чим скінчилася історія з підвалом? Наскільки я розумію, Рето так і не зміг відімкнути тих дверей.

Жакліна якусь хвильку помовчала.

— Хіба я так сказала, Жане-Луї? Коли він віддав мені ті ключі, я згадала, що в нашому сарайчику на гвіздку висить ще з десяток старих ключів. Поль узяв їх і пішов знову спробувати щастя. Цього разу він повернувся дуже швидко. Віддавши ключі, сказав: «А тепер відімкнув».

— Звісно, не показав вам, яким саме ключем? — спитав Маршан.

— Мені ж незручно було питати…

— Один з тих ключів, напевне, відмикає і якісь ваші двері.

— Маєте слушність. Але в мене не було ніяких підстав для підозри.

— Тож будемо сподіватися, що він тоді не залишив собі того ключа, не замінив замка. А коли ще й не засунув дверей зсередини, ми маємо шанси проникнути в будинок без злому. Для майбутнього доктора права — це теж непогано. А якщо ні, доведеться вдатись до більш рішучих заходів. Стільки клопоту заради однієї фотографії!

— Якої, можливо, вже й нема.

— Не наврочте!

— Я піду з вами, Жане-Луї.

— Якщо ваша ласка, тоді ходімо. Бо до обіду нам залишилося півгодини для оглядин.

Вони попрямували в садок. Виходячи з будинку, Жакліна прихопила з собою ключа, що висів на цвяшку під сходами. Перетявши садок, вийшли через невеличку хвірточку на узлісся й попростували стежкою, що, коліном облігши садибу Гепра, найдалі заглиблену в лісок, бігла попід муром Казів і Рето. Тут перші дерева стояли за якихось двадцять кроків від огорожі. З гущавини виринала інша стежина й зливалася з тією, що простяглася попід стіною.

Вдихаючи пахощі зілля та моху, молода пара ступала попід муром. Нарешті Жан-Луї клацнув клямкою, налігши плечима на вузенькі ворота, але вони навіть не здригнулися. Ще раз штовхнув їх, натискуючи на клямку. Дарма. Замкнуто.

— Нічого не вдієш, Жакліно. Доведеться брати штурмом. Драбину поставимо тут, де земля рівна й тверда.

Вони пішли додому. Жан-Луї радив дівчині одягти ввечері рукавички.

— Нагадаєте мені, щоб я залишив свої рукавички й ліхтарик у сараї. Коли йтимемо туди, візьмемо з собою. Про решту поговоримо по обіді.

Він подав їй якусь річ, пояснюючи:

— Це — мастильниця. Потихеньку змастіть замок і завіси вашої садової хвіртки, бо вони риплять.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Випивши каву, вони обговорювали найближчі плани.

Як хороше бути діяльною людиною! Принаймні він більше не почував себе юристом і порядною людиною, для якої існують певні закони. Коли план нічної операції було обгрунтовано, Жакліна помітила в своєму товаришеві якийсь прихований неспокій, чого раніше з ним не траплялося. Може, вагається? Та це ж на нього не схоже.

Можна було подумати, що Жан-Луї побоювався втягувати Жакліну в цю операцію, яка набирала характеру нічного навмисного пограбування і, можливо, навіть зі зломом. Хоч би під яким кутом розглядати цю справу, йтиметься щонайменше про дрібну крадіжку. Хоча буде вкрадено звичайнісіньку фотографію, однак це кваліфікуватиметься, як посягання на чужу власність. Ясна річ, Жан-Луї керувався добрим наміром, проте хай би він спробував піти й розповісти про все інспекторові Делорові, той сам потягне Маршана до суду.

Може, він просто боїться? Але ні, Жан-Луї не боягуз, свідченням цього є лисина на потилиці, де волосся ніколи не виросте. Вона лишилася йому як пам'ятка про студентську демонстрацію в Латинському кварталі, про поліцейські кийки, після яких довелося накладати на голові шви в двох місцях. Напевне, то був шляхетний страх: Жан-Луї боявся скомпрометувати Жакліну.

Жакліна й Жан-Луї пішли до сарайчика, що тулився в глибині садка. До кухні, де Марі Перрен мила посуд, долітало дзижчання пилки, стукіт молотка, а іноді й веселий дівочий сміх. Через півгодини молода пара знову пройшла попід вікнами кухні.

Потім аж до вечора вони бігали по Персаку. Готувалися до подорожі в Піренеї. І кожен, хто дізнавався про це, заздро всміхався.

Скрізь вони подовгу гомоніли, розхвалювали свою майбутню подорож, щоразу уточнювали деталі свого маршруту. Жакліна перебивала Жана-Луї або Жан-Луї Жакліну, нагадували одне одному, що сьогодні треба раніше лягти спати, бо ж завтра їм уже виїздити. Всюди наголошували, що виїздять до Піренеїв, нехай, мовляв, усі знають.

Коли дзиґарі на дзвіниці відбили дев'ять ударів, цебто о восьмій, вони вже встигли оббігти більше десяти крамниць і накупили різних речей, що схожі були скоріше на предмети домашнього вжитку, аніж на туристське спорядження.

— Жане-Луї, я починаю звивати наше гніздечко, — жартувала дівчина.

Маршанові забаглося купити електробритву на батарейках, вона, мовляв, пригодиться йому в Піренеях.

Довелося двічі їздити, щоб завезти речі до Жакліни. Марі Перрен дивувалася:

— І навіщо вони вам?

— Хіба ви не знаєте? Завтра вирушаємо до Піренеїв.

— Ага, ось чому після обіду ви щось майстрували в сарайчику.

Тепер вони почали розбирати накуплене. Жакліна придбала повне спорядження для подорожі: комбінезон, каску, рукавички, черевички, спальний мішок, саквояж, термос, посуд, харчі… Пускаючи поголоску про свою поїздку, купили не тільки два комбінезони й дві каски, а й набрали цілу купу географічних карт Східних Піренеїв. Маршам купив у пані Дардель ще дві касети фотоплівки, бо збирався фотографувати в горах. Поки Жан-Луї був у крамниці пані Дардель, її чоловік наказав Мохаммедові перевірити гальма в моторолері, бо круті спуски й повороти в Піренеях о цій порі вимагали добрих гальм.

— Годі вам розкидатися грішми, — порадила Жакліна, — бо в вас не лишиться жодного сантима. На що ми житимемо?

Вечеряли в готелі, Жакліна вже була в спортивному костюмі — штанях і светрі.

Жан-Луї домовився з пані Клеман залишити в неї одну із своїх валізок, що не вміщалася на моторолері, бо її місце зайняла панна Каз. І щоб пані Клеман приберегла йому кімнату на наступну суботу, коли він повернеться з Піренеїв.

— До речі, пані Клеман, — згадав хлопець, — чи не буде у вас вільної кімнати десь на двадцяте серпня? Один мій приятель — тепер він у Ев'яні — збирається навідатись до мене. Ще одне: чи нема у вас «Довідника Шe»? Приятель приїде поїздом. Я хотів би його повідомити про розклад руху поїздів. Розумієте, він поет і такий неуважний, що може заїхати аж до Бельгії.

— Ось як складається репутація в поетів, — зауважила Жакліна, коли господиня принесла довідник, — з вигадок.

День збіг дуже швидко. Що ближче надходив час операції, то спокійнішим ставав Жан-Луї. Перед вечерею ній скинув піджака, й одяг куртку. Вони повсідалися за столом, у садку, весело сміялися й ласували смачними стравами, що подавала пані Клеман.

На Персак спустилася ніч. Ліхтарі, які висіли на натягнутих дротах над майданом, кидали на брук світляні плями. Блідий відблиск ледве прокрадався до лавки в Громадському саду, де сиділи Жан-Луї й Жакліна. Вони горнулися одне до одного, про щось гомоніли, звісно, про подорож до Піренеїв. До них прийшов справжній перепочинок після сповненого різними клопотами дня. Жакліна й Жан-Луї почували себе дуже щасливими. Може, й вечеря з двома, келихами вина в пані Клеман спричинила це чудесне почуття блаженства…

Час збігав. Вони замовкли, примружили очі. Може, задрімали. Потім Жан-Луї несподівано підстрибнув:

— Жакліно, здається, дванадцять вибило?.. Ніяк не можу звикнути до цієї вашої клятої дзвіниці.

Врешті продзвонило пів на дванадцяту. Вони вирушили в дорогу; підіймалися стежкою, що збігала вгору поміж двома травниками Громадського саду. Нагорі, проминувши невеличку браму, попростували лісом, що жив своїм таємничим життям у невидимому нічному вбранні. Іноді озивалися птахи, й їхнє щебетання відбивалося луною десь далеко в лісі. Зоряне небо ховалося за густими шатами дерев, що ледь чутно шелестіли над головою.

Їхні очі, призвичаївшись до темряви, добре бачили стежку, яка сіріла під ногами. Хлопець відпустив руку Жакліни, обійняв її стрункий стан. Десь там на них, можливо, чекав портрет братів Рето. Йшли мовчки, щасливо всміхалися, роздумуючи про своє майбутнє.

– Жакліно, нам освітлюють дорогу світлячки.

Жаклінин дім повився темрявою, крізь віконниці не прозирало ані промінчика. Там у ньому міцно спала Марі Перрен.

У замковій шпарині нечутно повернувся ключ. Двері до комірчини розчинилися, не рипнувши. Жан-Луї підпер їх каменюкою. Обоє переступили поріг, ішли обережно, аби не шарудіти рінню, що нею була посипана долівка в коморі. Жан-Луї навпомацки розшукав кишеньковий ліхтарик, якого залишав тут по обіді. Жакліна взяла рукавиці й в'язку ключів, скручену дротом. У глибині комори під стіною чекала на них драбина, три щаблі якої сьогодні було замінено, бо вони хитались.

Ішли в ногу, несучи вдвох драбину. Вийшовши надвір, на хвильку зупинилися: Жакліна причинила двері, тихенько повернула ключ і за порадою Жана-Луї лишила його в замку. Знову підняли драбину й подалися вздовж муру попід лісом. Десь неподалік Жаклінина кішка муркотіла з сусідським котом. «Знову доведеться топити кошенят», — подумала дівчина. Одначе зараз їй було не до цього.

Прискорили ходу. Діяли швидко, але обережно. Дійшовши до стіни Рето, сперли на неї драбину. Жан-Луї піднявся драбиною на мур, а звідти, присівши, плигнув у садок Рето. Жакліна трохи почекала. Аж ось у замку клацнуло, хвіртка відчинилася й перед нею з'явився Жан-Луї. Отже, ключ був у замку зсередини, Юнак стяг уже непотрібну драбину з муру й поклав її в кущах.

Увійшли в двір. Жакліна причинила хвіртку, але ключа сховала до кишені. Поки що не світили ліхтариком, бо ніч була зоряна. Жакліна знала тут усі ходи й виходи, тому йшла попереду.

В лівому флігелі будинку розшукали східці, що вели до підвалу. З кишені куртки Жан-Луї дістав в'язку ключів Подав Жакліні ліхтарика, й та присвітила на замок. Тепер справа пішла повільніше. Хлопець майже всі ключі перепробував, але марно. Ні, ще один залишився. Якщо він не візьме, доведеться спробувати відчинити старими ключами, які Жан-Луї прихопив із собою. Видно, Рето сказав правду, бо жодний з цих ключів не підходив. Але ні, останній обернувся раз у замку, потім удруге. Двері ледь-ледь прочинилися. «Не втрачайте ніколи терпіння» — як сказав Сент-Екзюпері.

— Останній ключ відімкнув, — прошепотів Маршан.

— Ключ від нашого горища, — пояснила Жакліна.

Значить, Рето все ж збрехав. Але двері тільки трохи прочинились, а далі не піддавалися. Невже засунуто зсередини на засув? Жан-Луї наліг плечем, і двері піддались, з гуркотом відсуваючи каміння, що ним були підперті. Юнак і дівчина завмерли з остраху. Жакліна машинально вимкнула ліхтарика.

Ступили до підвалу, хвильку перечекали, прислухаючись. Навколо стояла мертва тиша, тільки здалеку долинав вереск кішки, Спій світла пробіг підпалом, освітив усі закутки, зупинився на верстаті, де лежало кілька інструментів. У кутку біля дверей на дерев'яних колодках стояв великий, старого зразка мотоцикл, прикритий брезентом.

Жакліна взяла Жана-Луї за руку й, присвічуючи перед собою ліхтариком, потягла його в якусь нішу. Там починалися дерев'яні сходи, що вели вгору аж до дверей. Відчинили двері, ступили до коридора й тихенько почовгали навпомацки до блідого світла, яке проникало через скляні двері з ґанку. Раптом Жакліна спіткнулася, блимнула ліхтариком: на землі лежав старий словник. Звернули ліворуч — до покою. Там панувало повне безладдя. Певне, це — справа рук поліції. Можна гадати, що вона приходила з обшуком до підозрюваного, а не із звичайним візитом до жертви. В одній висуненій шухляді все перерито, друга лежала догори дном на підлозі, біля неї біліла купа паперу. У відчиненій стінній шафі теж панував хаос.

Жакліна спрямувала пучок світла на стіну над письмовим столом. Там висіла прямокутна рамка, а крізь скло визирало обличчя Рето в напівпрофіль.

Жан-Луї підняв стільця, що лежав перекинутий на підлозі, став на нього і зняв зі стіни портрет. Ножем повідтинав цвяшки й вийняв з рами фотографію, а раму жбурнув на купу мотлоху перед стінною шафою.

— Жане-Луї, ось якась шкатулка!

Жакліна освітила шкатулку, що лежала на невеличкому килимку біля шафи. З неї повисипалися старі фотографії. Жакліна підняла одну, потім другу: брати Рето, перевдягнені й загримовані — видно, пам'ятки про роботу в театрі. Ось вони в уніформі, з нарукавними пов'язками санітарів. Цю фотографію треба забрати. Дві інші теж опинилися в кишені курточки Жана-Луї.

В інших кімнатах було не таке безладдя. Побіжно оглянули їх: здається, нічого цікавого. Не можна було проминути тільки в'язку ключів, що висіла на кухні. Жакліна дістала з кишені свого ключа й порівняла з тими, що висіли. Ключ від хвіртки Рето мав тут свого двійника, вона забрала його.

Час було забиратися звідси. Знову спустилися в підвал. Однак, перш ніж вийти у двір, Жан-Луї взяв віника й відгорнув з-під дверей камінчики, щоб уникнути зайвого гуркоту. Тихенько причинили за собою двері, якусь хвилину постояли, прислухаючись до кожного шурхоту. Але навколо стояла тиша, навіть кішка замовкла. Тільки невтомні світлячки блимали в темряві.

Сьогодні по обіді вони ще клопоталися, чи вдасться їм проникнути до будиночка Рето. Мети вже досягнуто. До того ж тепер вони мали два ключі від хвіртки. Жакліна з цього боку хвіртки кине одного ключа додолу, ніби він випав із замка, а другим замкне її за собою.

Узяли драбину й пішли далі. Жан-Луї знову йшов попереду, в правиці тримав портрет Рето.

У сараї були недовго, поклали драбину й знову подались до лісу. Обійшли маєток Гепра, звернули на Верденський бульвар. Тепер удавали запізнілу пару, що поверталася з прогулянки.

Під голубим парканом попрощалися.

— До завтра, Жакліно.

— Добраніч, Жане-Луї.

На дзвіниці пролунав один удар: було пів на першу. Операція тривала цілу годину.

— Ну, до ранку.

Тиснучи одне одному руки, вони ніяк не могли розлучитись. Жан-Луї пригорнув Жакліну до грудей…

Жакліна навшпиньках кралася передпокоєм — якомога обережніше, щоб не розбудити Марі Перрен. Та раптом помітила перед собою якусь білу постать. Злякалася, схопилася за вимикач, а коли спалахнуло світло, побачила перед собою Марі, що трималася за клямку дверей до своєї кімнати.

— Нарешті повернулися, Жакліно! Ой, тут щось таке робилося! — сплеснула вона долонями.

— Що?

— Я так хвилювалася! Щось так шаруділо в садку. Я спершу подумала, що то ви. Та якби то були ви, то чому б світла не засвітили? До речі, мені таки здалося, що ви проходили попід моїми вікнами.

— Я б же ввійшла через чорний хід.

— Так я подумала спершу, тим більше, що ключа під сходами на цвяшку не було. Навіть накинула на себе сукню й вийшла подивитись. Ключа там не було, не було його і в дверях.

— Правда, я брала його вранці й забула повісити, — Жакліна понишпорила руками в кишені.

— Ні, я бачила його по обіді, коли ховала віники під сходами. Він там висів.

— Ви певні? А ось дивіться! — Жакліна підкинула на долоні ключа. — Мабуть, я нащось узяла його знову…

— Чи я з глузду зійшла? — дивувалася Марі.

— Скоро вже перша година, пані Перрен! Лягаймо спати.

— О котрій уставатимете? Я хочу, щоб ви поснідали перед від'їздом.

— Виїжджатимемо о шостій. Але ви не турбуйтеся. На добраніч, пані Перрен!

— На добраніч.

Марі, щось тихенько промимривши, пішла до своєї кімнати.