У чорних лицарів

ПРОЛОГ

Конвоїр грюкнув дверима, і замок клацнув, мов постріл з пістолета.

Григорій навіть здригнувся. І відразу почуття гострого невдоволення собою пройняло його. Коли зачитали присуд - "розстріляти" - він дав собі слово будь-що не виказати страху, будь-що, бодай зовні, триматися спокійно.

У житті Григорія були обставини, коли він мусив напружувати всі сили, щоб побороти той внутрішній холод, що охоплює людину під час смертельної небезпеки, стискаючи серце, здавлюючи горло. І все-таки цей стан не можна було назвати станом страху. Це була готовність зустріти найгірше.

Ще восени 1941 року, коли він під прибраним ім'ям Генріха фон Гольдрінга перейшов лінію фронту, ця готовність до найгіршого допомогла йому щасливо пройти через усі випробування у ворожому таборі. Він усвідомлював, що смерть може чекати його на кожному кроці, і, проте, без страху йшов на найбільший риск Навіть на допиті в гестапо, в Бонвілі, коли зрозумів - ще мить-друга і треба пускати кулю в лоба! - навіть толі не було страху. Була зібраність і готовність якнайдорожче продати життя. Григорій знав: точиться війна, його послано на найскладніший фронт, де успіх, саме життя залежать від уміння володіти собою.

У глибині душі Григорій пишався тим, що за всі роки війни почуття страху жодного разу не захопило його зненацька, не паралізувало мозку, волі, готовності продовжувати боротьбу.

Звідки ж це почуття з'явилося тепер, коли сталося те, до чого він під час свого перебування в ворожому тилу був психологічно готовий буквально кожної хвилини?

Внутрішня демобілізація? Очевидно, так. По закінченні війни він, наче непосильний тягар, звалив з своїх плечей ту напругу почуттів, якими досі мусив жити, щоб витримати, виконати все, що йому належало виконати, дочекатися перемоги. Йому тоді й на думку не спадало, що в радісній полегкості, яку він враз відчув, таїться небезпека нових випробувань...

Нових? Скажи краще, останніх, або ще точніше: останнього.

Дивно, але й досі не віриться, що це станеться. Тобто розумом він осягнув всю неминучість такого кінця, але всім своїм єством його заперечує. Надто вже несподівано все скоїлось!

Звичайно, несподівано лише для нього. А якщо зважити на логіку подій...

Сумна втіха логічно обґрунтовувати те, що привело тебе до такого безглуздого кінця! А проте саме здатність. підкоряти розумові почуття і сліпі інстинкти визначають людину, надають їй сил гідно триматися до останнього.

От і зникає поступово страх, який щойно тебе охопив. І хоч крає ще серце тужний жаль за всім тим, чого ти не встиг здійснити, але і його можна подолати. Треба подолати. Адже доля до тебе і так дуже довго була надто ласкавою.

У пам'яті спливли слова полковника Титова:

"Ти, хлопче, мабуть, у сорочці народився. Ніхто не вірив, що ти повернешся додому живий і здоровий.. "

Сказано це було просто, як говорять про такі речі солдат з солдатом, але для Григорія ці слова прозвучали, як найвища оцінка його роботі в глибокому ворожому тилу.

І от "народжений у сорочці" - сьогодні в камери смертників. І потрапив він сюди тільки через власну помилку. Ні, не помилку, а помилки. Адже він зробив їх не одну, а кілька…

У подорожі за кордон майже відразу по поверненні на Батьківщину безперечно помилки не було. Навіть полковник Тітов, дізнавшись про мету поїздки, схвалив намір Григорія, хоч і вважав, що задумане ним – справа небезпечна. Та полковник розумів: бувають обставини, коли до водиться нехтувати власною безпекою, бо і сам допомогу другові, який потрапив у біду, вважав найсвятішим обов’язком честі.

Ні, навіть сьогодні, опинившись у камері смертників, Григорій не нарікає на себе за своє рішення допомогти Матіні, не нарікає на Курта, лист якого до всього спричинився.

Як розгублено глянув на нього Курт, коли Григорій, прощаючись, разом з годинником, простягнув йому і вузеньку смужку паперу з адресою свого батька! У бідолахи був просто оселений вигляд. Звичайно, хлопець давно здогадався про антифашистську діяльність свого гауптмана і чим міг йому допомагав, але що гер гауптман навіть не земець… Ні, такого Курт навіть не припускав. Про те це не позначилося, на щирості їхнього прощання, навпаки, зробило його ще більш теплим.

Про незмінну відданість Курта свідчить і його лист, переданий через одного радянського бійця, який втік з полону до гарібальдійців, провоював разом з італійськими патріотами мало не два роки і тепер повернувся на Україну.

У Григорія і зараз стоїть перед очима ті два аркушики паперу, густо списані готичними літерами. Почавши із звичного звернення - "Вельмишановний гер гауптман!", - Курт закреслив слово "гауптман" і не зовсім впевненою рукою написав "камрад", додавши в дужках: "дозвольте вас так назвати, бо я прагну всім своїм життям заслужити на таку честь". Григорій посміхнувся, уявивши, як довго розмірковував Курт над цим зверненням, та посмішка враз зникла з його уст, коли він прочитав дальші рядки. В них Курт повідомляв, що лікаря Матіні, який переїхав був до Рима, оселився на такій-то вулиці, за таким-то номером і вже почав працювати, несподівано віддано до суду як прихильника Муссоліні, прихованого чорносорочечника. Обвинувачення проти Матіні базувалося на тому, що він разом з німецьким офіцером Генріхом фон Гольдрінгом був членом делегації. Від гітлерівського командування для переговорів про обмін заложниками і виказав гестапо одного з гарібальдійців, з якими провадились ці переговори, Віктора Петруччо. Тепер ім’я цього провокатора ы таємного агента гестапо возвеличують як героя, до смерті якого спричинилися Матіні. Цю брехню легко міг би спростувати батько Лідії Ментарочи, командир загону Гарібальдіців, але саме напередодні арешту його було вбито невідомим з-за рогу. Отже у Матіні немає жодного свідка, жодних доказів своєї правоти…

Віктор Петруччо… "дядько Віктор", як назвала його Лідія, ще не знаючи про його зраду… Отой низьколобий мерзотник з надміру широкими кошлатими бровами, що інформував гестапо про кожен крок гарібальдійців. Лише випадково, через Лідію, Григорій допоміг викрити і зробити так, щоб він дістав по заслузі… Підозріла, дуже підозріла історія. Комусь вигідно зганоити справжніх патріотів і підняти на щит тих, хто їх зраджував. Вже процес слідства ще свідчить: Курт пише, що Лідію відмовились викликати свідком, мотивуючи відмову тім, що нею керує бажання помститися за смерть батька… Ясно, Матіні потребує негайної допомоги і подати її може лише він, Григорій.

Це його святий обов’язок, це веління серця.

- І ти певен, що зможеш йому допомогти? – запитав Титов, вислухавши розповідь Григорія про Матіні і прочитавши листа Курта.

- Я не знаю обстановки там зараз. Але мені хочеться вірити в правду. Матіні справжній патріот, а для мене особисто зробив так багато! Було б чорною невдячністю злякатися не відомих ще мені труднощів, лишитися байдужим, коли йдеться про його долю, можливо, й життя. З його м'якою вдачею мрійника й ідеаліста, мало пристосованого до життя, він не зможе сам себе захистити.

- А ти усвідомлюєш, як ти ризикуєш? - запитав Титов.

Григорій добре розумів: його поїздка на північ Італії, а потім до Рима мало скидатиметься на безтурботну туристську мандрівку - і щиро признався в цьому.

- У тому-то й річ...

- І все ж я просив би вашої допомоги, навіть зваживши на риск. Деякий риск, бо обіцяю бути максимально розсудливим і обережним...

Розмова з Титовим того разу затягнулася надовго. Всі можливі ситуації, в які міг потрапити Григорій під час подорожі, обидва всебічно розглянули і зважили, вишукуючи ту або ту лінію поведінки, за тих чи тих умов. Григорій бачив - полковник задоволений з його розсудливості і поступово заспокоюється.

-- Ну, що ж, - погодився він нарешті, - так тому й бути: виїхати допоможу. Коли вже твердо вирішив, допоможу. Тільки пам'ятай: поїздка - твоя особиста справа. Тільки особиста. Війну скінчено, ти вже не розвідник, навіть не військовий. Звичайний турист.

- Зрозуміло...

Свою обіцянку допомогти полковник виконав, та помітно було, що він сам картає себе за свою поступливість.

- От і знов турбуйся за тебе! - вихопилося в нього під час прощання. - Не як за підлеглого, а як за...- не закінчивши, Титов сердито крутнув головою, немов відганяючи від себе не зовсім веселі думки, і міцно потис Григорію руку.- Щастя тобі!

Думка про те, що він не справдив сподівань полковника, пече зараз нестерпним соромом. Ні, краще не згадувати зараз про цей потиск і серйозний погляд стомлених, трохи сумовитих очей. Бо в уяві виникає інше прощання: на пероні вокзалу в Києві.

Бідний батько! Як намагався він приховати свою тривогу, як силкувався триматися весело і спокійно, хоч серцем відчував: той лист, що так стривожив сина, чимось причетний до його раптового від'їзду.

Що думає зараз старенький, одержавши коротеньку синову листівку? Певно, за своєю звичкою, загорнув аркушик у календарі - ту дату, до якої Григорій обіцяв повернутись. Мабуть, довго житиме надією, загортатиме нові й нові аркушики, не знаючи, що для сина не існує вже ні днів, ні ночей...

Дуже важко відвернути думки від найближчої в світі людини. Простіть мені, тату! Але я не маю права зараз про вас думати: мені треба затиснути в серці жаль і біль, щоб не осоромити нашого чесного роду.

Кажуть, ніби людина у передсмертні хвилини встигає згадати все своє життя. Дивно, мені не хочеться зараз думати про далеке минуле. Лише про ту його маленьку частку, що обіймає кілька тижнів. Бо мені конче треба, конче треба докопатися до того, де я схибив.

Початок подорожі, здається, не віщував нічого лихого. Вірний своїй звичці не заводити знайомств у дорозі, Григорій не втручався в розмови супутників, зробивши вигляд, що в нього болить голова - навіть таблетку пірамідону демонстративно проковтнув. Це справило враження. Ніхто не наважився звернутись до нього з стереотипними запитаннями "звідки і куди їдете", не поцікавився, що то за книжку він так неуважно гортає. Людині нездужається, краще дати їй спокій, з усяким це може трапитись, та ще у вагоні, де через погано припасовані вікна і двері гуляють протяги. Скориставшись з свого вигідного становища, Григорій напівповернувся до вікна.

На кожному кроці впадали в очі сліди недавно закінченої війни. Знівечений вибухом паровоз, схожий здалеку на велику доісторичну тварину, що всім своїм тілом припала до землі, готуючись до стрибка, та так і застигла, вражена смертоносною зброєю. Кістяки напівобгорілих вагонів. Величезна купа щебеню, над якою височить єдина вціліла стіна - все, що лишилось від чиєїсь оселі. Чудом вцілілий височенний димар якоїсь фабрики чи невеличкого заводу - він самотньо стирчить над руїнами, немов обеліск на цвинтарі. Обпалені пожежею дерева простигли до ясного неба чорні вузлуваті руки, чи то благаючи, чи то проклинаючи... Швидкий рух поїзда скорочував відстань між цими позначками війни, і Григорію здавалось, що вони вишикувалися вздовж колії суцільною шерегою, наче траурний почет.

Та поступово око звикло до таких картин, Григорій почав помічати й інше: впереміж з чорними латками ясніла ніжна прозелень засіяних ланів, біля садиб порпалися люди, по розбитій ще дорозі вздовж колії сновигали вантажні машини з мішками, паками, цеглою, колодами лісу, худобою, на пощерблені перони станцій веселими зграйками вибігали дітлахи лише для того, щоб помахати вслід поїздові руками, як не раз це робив у дитинстві сам Григорій... Так, життя, нестримне у своїй творчій силі, продовжувалось, почало вирувати з новою силою. Думка, що війна вже позаду, що вона стала вже історією, лунко віддалася в серці такою проймаючою радістю, що на очі Григорія набігли сльози. Як пишався він у ці хвилини своєю Батьківщиною! Адже в тому, що центральна Європа сьогодні живе мирним життям - заслуга його країни, його народу, всеперемагаючої правди ідей, якими він керувався, за які не вагаючись ішов на смерть.

У напівтемряві камери, сам на сам із собою, Григорій знову переживає те почуття гордого піднесення, яке його тоді охопило. Бо, думаючи про свій народ, він згадав і про ту маленьку частку, яку сам додав до його зусиль. І, нема чого тепер перед собою ховатися, згадав про це з гордістю, відчув себе справжнім переможцем...

Стривай, а чи не в цьому крився початок помилки, яку ти припустив? Надто вже засліпили тебе власні "подвиги", і ти дозволив собі, мов павич, розпустити хвоста: розчулитися, запишатися, забути про обережність.

Коли б не надмірна віра в свою щасливу зірку, ти б не зійшов на тій треклятій станції, не порушив би даного собі слова не виходити без потреби з вагона.

Поїзд вже наближався до австрійсько-італійського кордону, може, це навіть була остання перед ним станція, коли ти вийшов на перон. Тепле чисте повітря, насичене запахом молодої зелені, здавалося, само вливалося в груди. Воно просто паморочило голову, таке було п'янке. Нестримно схотілося унести хоч часточку цієї благодаті з собою у вагон. Бодай пучок трави. Тоді Григорій і зробив ті кілька фатальних кроків до кінця перону.

- Гауптман Гольдрінг? - почулося збоку, коли він нахилився над якимсь кущиком, схожим на молодий чебрець.

Тебе захопили зненацька, і ти здригнувся. Як хлопчисько, якого спіймали на гарячому. Цього не міг не помітити офіцер військ США і два солдати, які його супроводжували. Якби не це, то, можливо... А втім, ні! Серед юрби, яка встигла оточити підозрілого пасажира і патруль, Григорій побачив знайоме обличчя колишньої економки генерала Еверса - фрау Вольф. Помітивши на собі погляд того, кого вона знала як Гольдрінга, фрау спритно сховалася за чиєюсь спиною.

"Виказала!"-майнуло в голові.

- Так, гауптман фон Гольдрінг, - після хвилинного вагання підтвердив він. Послатися на документи, заховані в валізці, залишеній у вагоні, він за таких умов не міг, це б тільки ускладнило становище. Ні, назватися справжнім ім'ям він не мав права. Ні за яких обставин. Треба вишукати іншу можливість, щоб звільнитися... Що ж, Гольдрінг так Гольдрінг! Що можуть йому закинути? Працював він при штабі, безпосередньої участі у воєнних діях не брав, у каральних експедиціях у тилу теж...

Але вийшло зовсім не так, як Григорій сподівався. Бо він не міг знати того, що саме в цей час в Австрії і на кордоні Німеччини з Швейцарією виловлювали тих гітлерівців, які повірили запевненням фашистської пропаганди, що війна продовжуватиметься в горах південної Німеччини, і тікали сюди від військ переможців.

Зрозумівши, що їх ошукано, ці солдати і офіцери, переважно з військ СС, під вигаданими прізвищами, часом з найсумнівнішими документами в кишенях, а часто і без жодних документів, тікали тепер на всі боки, рятуючись від можливої і заслуженої кари, їх виловлювали і заганяли за колючий дріт таборів для військовополонених, звідки більшість, значну більшість союзники відпускали, навіть не поцікавившись їхньою злочинною діяльністю під час війни.

Всього цього Григорій не знав і був вкрай здивований, як повелися з ним в комендатурі табору.

Занотувавши лише прізвище "Гольдрінг" і частину, де він служив, черговий сержант ні про що більше не розпитував, вказав тільки номер намету, куди новоприбулого і відвели.

Табір. Він знову виникає перед очима, аж до найменших дрібниць.

Він був розташований біля невеличкого міста Шедді, на колишньому аеродромі, тепер оперезаному колючим дротом. Кожній роті відведено окрему ділянку. Взводні, ротні і батальйонні командири живуть при своїх підрозділах. Колишні штабні офіцери - в окремих наметах. Офіцерам вищих рангів призначені особисті денщики. Решта офіцерів, починаючи від лейтенанта і до майора, мають одного денщика на трьох. Заборонено мати при собі біноклі, фотоапарати, але офіцерам дозволено залишити в себе пістолети, а унтер-офіцерам - так звані зайтенгевери, тобто багнети від гвинтівок.

У таборі розмістилося близько вісімдесяти тисяч солдатів і офіцерів. Ціле містечко з наметів! Вони стояли правильно розташованими кварталами, по кількості яких можна було визначити кількість батальйонів. Великий ангар пристосували під клуб. Тут майже безперервно демонструвалися кінофільми.

Комендатура табору розташувалася в чотирьох двоповерхових будинках біля самого входу на колишній аеродром.

Як кожного новака, Григорія відразу ж оточили місцеві ветерани, і незабаром він уже цілком обізнався з розпорядком табірного життя і з усіма новинами, які могли хвилювати військовополонених. Сенсацією останніх днів було повідомлення комендатури, що всіх полонених незабаром відпустять додому, за винятком тих, хто служив у військах СС, СД і в гестапо. Вже не з офіційних, а з якихось інших джерел стало відомо і те, що полонених, сім'ї яких живуть у Східній Німеччині, відпускатимуть в останню чергу і лише після того, як вони категорично відмовляться лишитися в західних зонах. Навколо цього точилося тепер у таборі найбільше розмов, суперечок, часом навіть досить гострих.

Декого, переважно штабних офіцерів, іноді викликали до комендатури, тримали там по кілька годин. Це збуджувало цікавість всіх. Та на запитання своїх колег про причини виклику штабісти відповідали неохоче, вдаючись до однакового пояснення: "Розпитували про роботу штабу".

Для Григорія час тягнувся нестерпно повільно. Незважаючи на кілька поданих на ім'я начальника табору рапортів, його нікуди не викликали, і він цілісінькі дні лежав у наметі з книгою в руках - при таборі була досить пристойна бібліотека. Доводилося одурманювати себе безперервним читанням, щоб прогнати неспокій, не думати про бідолаху Матіні, який марно чекає допомоги. Своє власне становище спочатку турбувало менше: почнуть відпускати інших, відпустять і його...

Те, що він віддався плинові подій, сподіваючись на швидке звільнення, було другою помилкою, якої Григорій не може собі пробачити в ці останні хвилини. Але пізно картати себе, та й ні до чого... Мабуть, краще зовсім не дошукуватись і не згадувати.

Та збуджений споминами мозок вже не може відключитись від недавніх подій.

Ранок першого дня липня почався незвичайно. Григорій прокинувся від того, що хтось його торсав за плече, а коли • розплющив очі, побачив біля своєї койки американського сержанта. Ламаною німецькою мовою той запитав:

- Ви гауптман фон Гольдрінг?

- Так, я.

- Тоді до комендатури!

- Хто мене викликає?

- Дізнаєтесь на місці.

Нескладний ранковий туалет забрав небагато часу, і за кілька хвилин Григорій вже переступив поріг приміщення, куди так прагнув потрапити. Телепень! Ти ж зовсім не на таку розмову сподівався!

Кімната, куди ввів його сержант, скидалася на по-діловому умебльовану контору. Нічого зайвого: у правому кутку по діагоналі великий письмовий стіл і перед ним низеньке крісло з круглою спинкою, вздовж правої стіни - суцільні шафа з великою кількістю ящиків. Впадала в око опуклі чорні літери латинської абетки на кожному з цих ящиків та хіба ще біла ебонітова трубка телефону на письмовому столі.

Втім, усі ці деталі Григорій помітив згодом. Увагу його, природно, привернула постать чоловіка, що сидів за письмовим столом.

Григорій чекав побачити військового, а перед ним була людина в цивільному не першої свіжості костюмі, що мішкувато обвисав на кістлявих плечах. Розстебнутий комір сорочки оголював худу зморшкувату шию, і це довершувало картину якоїсь загальної неохайності в убранні господаря кабінету. Інше враження справляло обличчя. З-за непомірно великих окулярів, що закривали мало не всю його третину, дивились холодні і пильні очі. Здавалося, саме в них зосереджувалася вся сила цього немічного, худорлявого тіла.

Ледь хитнувши головою у відповідь на привітання Григорія, очкастий вказав на крісло.

Кілька секунд людина в цивільному і Григорій розглядали один одного. Нарешті щелепа очкастого ворухнулася.

- Ду ю спік інгліш?

- Ні, розмовляю німецькою мовою.

Тоненькі губи очкастого перекосилися: чи то посмішка, чи то презирлива гримаса.

- Гаразд, розмовлятимемо німецькою мовою. Ви гауптман вермахту Генріх Гольдрінг?

- Так.

- Вам, звичайно, відомо, що ми почали демобілізацію колишніх військовослужбовців вермахту?

- Відомо.

- Тепер надійшла ваша черга. Саме з цього приводу я вас і викликав. Справа в тому, що перш ніж звільнити з табору, ми перевіряємо особу, яка підлягає звільненню. Документи штабів вашої армії у нашому розпорядженні, і ми маємо можливість ознайомитися з особистою справою кожного. Ви мене зрозуміли?

- Так.

- І от тепер я просто не знаю, що з вами робити...

- Чому?

Очкастий забарабанив пальцями по столу, примружив повіки, ніби обмірковуючи відповідь.

- Хоча ви воювали проти нас, але завдавати вам неприємностей не маю наміру, - сказав він миролюбно, хоч очі його дивились так само холодно.

- Я не зовсім розумію вас, сер. Про які неприємності йдеться?

- Я вже казав - ми мали нагоду обізватися з персональною справою кожного.

- Тим краще.

- Не сказав би... Ви мусите визнати, що почали воювати в лавах Радянської Армії, а потім перейшли до німців. Отже, проти нас воювали не з примусу, а добровільно.

- Я німець з походження.

- Але російський підданий. Отже, ми з вами можемо вчинити, точно дотримуючись договору між союзниками.

- Не знаю його суті.

- У нас з Радянським Союзом укладено договір, за яким емігрантами з Росії вважаються ті, хто виїхав з країни до тисяча дев'ятсот тридцять восьмого року. Всі особи, що виїхали пізніше, вважаються переміщеними і підлягають поверненню на батьківщину, незалежно від їх бажання.

- Я німець, отже і...

- Це не має значення. Ви, по суті, радянський підданий. Але я не думаю, що перспектива повернутися до Росії може викликати у вас захоплення. Адже радянський військовий трибунал ще восени тисяча дев'ятсот сорок першого року, - очкастий особливо пильно глянув на Григорія, - заочно присудив вас до страти, за так звану зраду Батьківщини.

- Це мені відомо.

- Проте ми не зацікавлені в тому, щоб вас... ліквідували. Хоча договір між союзниками...

- Виходить, мене передадуть радянским військам, фактично на страту?-внутрішньо Григорій сміявся.

- Такого рішення ще немає...

- Чи можу я сподіватись, що й не буде?

Очкастий довго не відповідав. Він мовчки запалив сигарету, глибоко затягнувся, випустив довгий струмінь диму і лише після цього з притиском сказав:

- Це залежатиме тільки від вас...

- Від мене?

- Ми завжди точно виконуємо міжнародні угоди. У себе в таборі ми ніякої агітації серед військвополонених не провадимо, надаємо кожному право вільною вибору. От і ви - ви самі повинні підказати нам вихід. Якщо ваші плани будуть прийнятні для нас, ми вам допоможемо. На це ви можете покластися цілком... За кілька днів я вас викличу, і ви скажете своє рішення. Сьогодні більше вас не затримую.

До свого намету Григорій повертався в задумі... Спритно використав очкастий єзуїт його особисту справу! Та даремно він сподівається, що той, кого він вважає за Гольдрінга, сам підкаже "вихід".

Ясно, йде вербування. Але куди? Для чого? Тепер треба лише чекати. Рішення приймуть вони самі. Хто це "вони"? Григорій здогадувався і знав - найближчими днями вони про себе нагадають, відкриють забрало, за яким ховаються.

Але минув тиждень, а ніхто його не потурбував. І це почало непокоїти. Хоч зовні він нічим цього не виказував, але сам собі мусив признатися - неробство в таборі згубно впливає на нього - він починає нервувати.

Лише на десятий день після розмови з очкастим Григорія знову викликали до комендатури.

Кабінет, де відбувалася попередня розмова, був на другому поверсі, і Григорій заніс було ногу на внутрішні сходинки, але сержант, який його супроводжу зав, попередив:

- Не туди!

Цього разу він повів Григорія довгим коридором і прочинив двері в маленьку, майже порожню кімнату. Все її умеблювання складалося з столика і двох стільців.

- Заждіть, до вас вийдуть! - кинув сержант і зник. Григорій був певен, що за ним стежать через якийсь потайний отвір, і з підкреслено байдужим виглядом запалив сигарету.

Кілька недокурків він устиг покласти в попільничку, а ніхто не йшов, про нього немов забули. Гра на нервах!

Нарешті двері кімнати безшумно відчинились, і на порозі з'явилася постать, яку Григорій найменше чекав тут зустріти. Дрібними кроками кімнату перетинав попик, маленький, худорлявий, з висушеним, немов восковим, обличчям, вкритим мереживом глибоких зморщок... Опущені повіки позбавляли це обличчя найменших ознак життя. Здавалося, рухається мумія, загорнута в довгу чорну рясу. Та ось повіки піднялися, відкрили лагідні чорні очі, і відразу ожили уста, немов віяло, розсунулися зморшки, обличчя мумії стало обличчям живої, хоч і старої людини.

- Сідайте, сину мій! - голос у попика був такий же м'який і лагідний, як і його погляд.

Григорій сів, злегка спершись на стіл, як це зробив і його несподіваний співрозмовник.

- У ваших очах, сину мій, я читаю подив, і тому приходжу до висновку, що вам не так уже часто доводиться мати справу з духовними особами. Адже так?

- Пробачте, панотче! Я не настільки знаю англійську мову, щоб вільно нею розмовляти. Розумію дещо, але все ж не настільки, щоб вільно підтримувати бесіду.

- А я майже не знаю німецької... То що ж нам робити? - попик на якусь мить замислився чи удав, що замислився. Потім в його очах майнули вогники, і лагідна посмішка заграла всіма численними зморшками на щоках, навкруги очей і уст.

- Мені здається, є така мова, за допомогою якої ми швидко порозуміємось! - зовсім вільно, не запинаючись, промовив попик чистою українською мовою, співуче розтягуючи закінчення слів.

- Яволь! - навмисне по-німецькому відповів Григорій.

- Чому ви відповідаєте німецькою мовою?

- Бо вона мені рідна, як німцеві.

- А хіба слово, яке допомагає нам у дитинстві пізнати світ і науку, не стає рідним? Ви ж, як мені відомо, навчались в українській школі?

Для Григорія стало зрозуміло - людина в рясі, як і той очкастий, добре поінформована про його минуле.

- Сподіваюсь, панотче, ви прийшли не для того, щоб виявити моє ставлення до української мови? - в голосі Григорія бриніло нетерпіння.

Попик докірливо похитав головою, але голос його, як і раніше, звучав лагідно і примирливо.

- Ви надто нервові, сину мій!.. Але нам, духовним пастирям, і вручено в руки святий хрест, щоб вносити в збуджені людські душі мир і благодать. Щоб зло у людських серцях поступалося перед...

- А чи не можна ближче до справи, шановний панотче? Я людина військова, звик говорити коротко і ясно. Того ж чекаю і від співрозмовників. До того ж на справах лікування людських душ я розуміюся дуже мало і, признатися, поповнювати свої знання в цій галузі не маю наміру.

Уся ця фраза прозвучала далеко гостріше, ніж того бажав Григорій. І тим несподіванішою була реакція попика. Підійшовши до Григорія і поклавши йому руку на плече, він майже весело промовив:

- Дуже приємно розмовляти з людиною діла. Ви, любий бароне, звільнили мене від потреби, краще сказати, нудного обов'язку марнувати час на вступну промову. У вашому характері, мені здається, поєдналися німецька пунктуальність і американська діловитість. Отже, час - гроші. То не будемо його витрачати марно. Насамперед, хто я? Скромний рядовий священик греко-католицької церкви. Звуть мене отець Фотій. Наш найвищий пастир, його святейшество папа римський, доручив мені, обізнавшись із справою на місці, доповісти йому про стан нашої багатостраждальної пастви, особливо серед переможених. Адже коли страждає людська плоть, але звеселяється душа віруючого, благодать божа стоїть біля врат життя раба свого.

- Пробачте, отче Фотій, але як можуть звеселятися душі таких-от, як я, коли в нас забрали автомати і загнали за колючий дріт табору для військовополонених? - насмішкувато запитав Григорій, роздратований ухильними відповідями попика на свої запитання.

Отець Фотій ніби не помітив цього роздратованого тону.

- Сильний, сину мій, не той, хто має зброю земну, а той, у кого дух у всеозброєнні, щоб боротися з ворогами віри нашої.

- Я віддаю перевагу автомату з повним боєкомплектом до нього. Отже, залишимо суперечки про характер зброї і перейдемо до суті справи, яка, очевидно, привела вас сюди.

На цей раз очі отця Фотія блиснули недобрим вогнем.

- Коли ви наполягаєте, то слухайте...

- Отак краще. Тільки я прошу дозволу запалити у вашій присутності.

- О, прошу!

Григорій запалив і сів зручніше.

- Викладу суть справи коротко. Як ви, може, помітили, мені відомі деякі подробиш вашої біографії. Не питайте звідки. Це не має ваги. Але важливе інше: ви людина молода, енергійна і, треба сподіватись, віруюча. І для мене, як духовного пастиря, зовсім не байдуже, як складеться ваше майбутнє. Ви матеріально забезпечені, це я знаю, але святій церкві хотілося, щоб ви не загубили своїх талантів, а свій розум, здібності і енергію спрямували на боротьбу з ворогами віри нашої.

- Тобто я мушу стати проповідником? - одверто глузуючи, спитав Григорій.

Отець Фотій знову вдав, що не помітив тону, яким це було сказано.

- Ну, такої жертви ми від вас не вимагаємо. У ваших здібностях і талантах офіцера має потребу народ, який став на шлях справедливої боротьби за свою свободу і свою віру, проти тих, хто підняв чорне знамено антихриста.

- Щиро кажу, не розумію.

- Останнім часом, сину мій, ви не мали змоги ознайомитися з тим, що відбувається в світі. У вашому становищі це природно. Я поінформую вас. Зараз на благословенній землі моєї батьківщини - на Західній Україні - точиться запекла боротьба. Вірні сини українського народу підняли прапор боротьби з більшовизмом. Боротьба точиться успішно. Мало не всі західні області захоплені армією повстанців. Якщо ця боротьба офіційно не підтримується урядами, то наші численні і часом дуже впливові прихожани західного світу подають бійцям значну і великодушну допомогу. Наша могутня церква теж на боці тих, хто повстав за святу справу. Але, хоч повстанців багато, хоч вони добре озброєні, їм, проте, не вистачає досвідчених керівників. Ми знаємо, що ви, сину мій, ненавидите більшовиків і прагнете помститися за смерть свого батька. Це святе почуття керувало вами, коли ви перейшли лінію фронту восени тисяча дев'ятсот сорок першого року. Воно керуватиме вами і тепер, коли ви, разом з повстанцями, рушите на боротьбу за віру, проти антихриста. Ми ніколи не забудемо вас у своїх молитвах і в міру можливості допомагатимемо вам матеріально.

Запанувала довга мовчанка. Пропозиція Фотія була такою несподіваною, що Григорій ледве міг приховати, як він розгубився. Прийняти цю пропозицію, щоб зсередини розвалити мерзенну банду всіляких недобитків, що гендлюють інтересами свого народу? Викрити перед усім світом їх натхненників - отих "впливових" осіб, про допомогу яких казав Фотій?

"Ти гадав, що війна закінчилась, а вона продовжується. Тобі випала нагода знову пролізти в лігво ворога..."

Григорій тоді мало не спокусився цією можливістю. Та в пам'яті раптом спливла розмова з Титовим перед від'їздом, прозвучали слова: "Тільки пам'ятай - поїздка твоя особиста справа, тільки особиста".

Порушити дану обіцянку Григорій не міг. Хто його знає, як обернеться ця авантюра. Бо справжнісіньким авантюризмом може стати його втручання. Не знаючи броду, не лізуть у воду! Тоді категорично відмовитись? Це небезпечно, адже ясно вже зараз: усе, щойно почуте, продовження розмови, яку розпочала десять днів тому людина в окулярах.

Пригадуючи дальший хід подій, свою відповідь на пропозицію попика, Григорій приходить до думки, що повівся тоді правильно.

- Ви були відверті зі мною, отче Фотію! - відповів він йому.- Хочу віддячити вам теж відвертістю. Ваша пропозиція спокуслива самою ідеєю боротьби з більшовизмом. Але мені, німецькому офіцерові, барону, не пристало змінювати мундир офіцера на кожушок повстанця.

Фотій посміхнувся.

- Це тільки зовнішній бік справи. Суть лишається...

- Зовнішнє з внутрішнім часом поєднується настільки щільно, що розірвати їх - то означає зазіхнути на суть - саме єство людини. Я офіцер не тому, що носив мундир, а всім своїм вихованням.

- Я розумію ваші почуття, сину мій, але схвалити їх не можу. Устами вашими промовляє гординя. Гординя, а не смирення перед волею Всевишнього. За тиждень приблизно мені знову доведеться бути в цих місцях... Я знайду вас. Обіцяйте подумати.

- Радий буду вас побачити, але не для продовження цієї розмови.

- Не треба квапитись! Зважте: життя людини в десниці божій, а ця десниця не тільки жалує, а й карає нерадивих.

Цій замаскованій загрозі Григорій не надав тоді значення. І даремно. Знову помилка! Треба було виграти час - пообіцяти подумати. А за цей час розробити план втечі з табору. Григорій знехтував такою можливістю. Тобто план він обміркував, а от здійснити його не встиг.

У таборі було заведено, що офіцери напередодні остаточного звільнення додому діставали відпустку до міста - з вечора й до ранку. Одержання такої відпустки фактично означало, що всі формальності з демобілізацією закінчено. Це було загальновідомим, і тому, коли до намету, де жив Григорій, зайшов сержант і простягнув йому перепустку, всі присутні при цьому кинулися вітати щасливця.

Григорій доклав чимало зусиль, щоб приховати своє збентеження. Що могла означати така несподівана "милість"? Згоди на пропозицію Фотія він не дав, ніхто інший після цього ніяких розмов з ним не вів. Дивно, дуже дивно... А проте, можливо, ця відпустка допоможе йому дізнатися про наміри адміністрації табору?

Сонце вже хилилося на захід, коли колишній гауптман Генріх фон Гольдрінг, зодягнутий в цивільний світло-сірий костюм, вийшов за браму табору. І відразу ж його охопило давно відоме почуття настороженості, яке він завжди відчував перед небезпекою.

Нічого, власне, не сталося: широка бетонована автострада, відполірована безліччю шин, виблискувала проти сонця. Жодного перехожого чи велосипедиста. Нікого, хто б міг за ним стежити. Тоді звідки ж це відчуття небезпеки? Що ближче він підходить до міста, це відчуття збільшується.

"З чиєї волі і з якої причини мені надано відпустку? Може, для того, щоб спокусити життям на волі і цим посилити бажання вирватися з табору? Може, хочуть перевірити, чи немає в мене тут якихось зв'язків? Здогадуються, хто гауптман фон Гольдрінг насправді?"

Прикидаючи в думках усі можливі несподіванки, які на нього чекають, Григорій не помітив, як наблизився до міста. Ось кривуляста вузенька вуличка. Вона теж порожня. Проте ні!

Біля газетного кіоска ніби майнула якась тінь... Щось невловиме, що він устиг відчути інстинктивно, а не побачити оком...

Треба спокійно пройти повз кіоск, а потім озирнутися чи, може, підійти купити газету.

Безтурботно насвистуючи, Генріх проминув кіоск, потім зупинився, ніби про щось згадавши, помацав рукою в кишені, шукаючи грошей. Так, тепер можна озирнутися. Як це неприємно, коли відчуваєш, що в твою спину вп'ялися чиїсь очі!

Швидко повернувшись, Григорій побачив, що біля кіоска стоїть якийсь молодик. Перш ніж він устиг затулити обличчя газетою, в око впали зачіска, чоло і пильний погляд водянистих очей.

Настороженість зникла в одну мить. Ясно, за ним стежать! А коли так, то боятися нема чого - хай переконаються, що, крім розваг, він на думці нічого не має!

"А працюють вони досить примітивно!" - майнула весела думка. Насвистуючи все ту ж пісеньку, почуту вчора в кіно, Григорій завернув на бічну вулицю, потім на другу. Молодика з водянистими очима він серед перехожих не помітив.

"Очевидно, нагляд за мною комусь передав. Ну що ж, і цей на доповіді у начальства кліпатиме очима!"

Уже без будь-яких пересторог Григорій зайшов до першого кафе, яке трапилось на дорозі.

Відвідувачів було мало, і Григорій міг розташуватися вигідно. Він сів біля вікна. Звідти було добре видно всіх, хто заходить у кафе, спостерігати за перехожими на вулиці.

Низенький і круглий, мов діжка, господар кафе ліниво вийшов з-за буфетної стойки:

- Що накажете?

- Пляшку лимонаду, свіжих яблук і хорошу сигару.

Господар хитнув головою, що мало означати уклін, і відійшов до буфету. Проходячи через зал, він на хвилину спинився, пропускаючи нового відвідувача. Григорій встиг помітити лише його високу, струнку постать. Ні, це не той біля кіоска. Втім, ще буде час розглянути, що то за цабе! Відвернувшись до вікна, Григорій байдужим поглядом провів одного-двох перехожих, потім так само байдуже повернув голову і глянув у бік буфету, на сусідні столики.

Високий, стрункий чоловік, який щойно зайшов, зняв капелюх і поштиво вклонився.

- Гер Кронне? - здивувався Григорій, впізнавши свого колишнього начальника по комендатурі.

Згадка про Італію, останні дні війни блискавкою промайнула й зникла. Ні, Кронне не міг знати про історію з греблею, загибель Бертгольда, взагалі про всі події, що сталися в Кастель ля Фонте, бо за місяць перед цим кудись виїхав.

- Я радий, гер Гольдрінг, що ви вже призвичаїлись до нових обставин, - сказав Кронне, пересівши за столик свого колишнього підлеглого, - Адже раніше, навіть у цивільному костюмі, ви назвали б мене гер оберст?

- Це завуальований докір?

- Навпаки, абсолютно щире схвалення.- Губи Кронне торкнула досить кисла посмішка.- Тим більше, що я не сподівався вас бачити живим і здоровим...

"Випадкова зустріч чи ні?" - думав Григорій, вдивляючись у випещеного і чемного, як завжди, Кронне.

- Тепер, бароне, розкажіть коротенько, як ви дістались сюди з Кастель ля Фонте і що ви зробили з секретними документами?-Кронне запитував тихо, ввічливо, але його прохання звучало як наказ. Очевидно, давня звичка командувати давалася взнаки.

- Документи я, звісно, спалив, навіть ліквідував декого з небажаних свідків і через те прибув сюди пізніше, ніж більшість офіцерів з табору для військовополонених.

- Вам пощастило - я побоювався, чи не потрапили ви до рук гарібальдійців... А де зараз Бертгольд, його, тобто і ваша, сім'я?

- Доля Бертгольда мене дуже непокоїть... Адже буквально напередодні капітуляції він мав необережність виїхати до Північної Італії. Що ж до моєї нареченої і її матері, то .. Знаю тільки, що вони виїхали до Швейцарії. Отже, надії розшукати їх я не втратив.

В останню фразу Григорій намагався вкласти якнайбільше схвильованого почуття, але прозвучала вона досить сухо. Мабуть, через те, що огиду до Лори і дружини колишнього групенфюрера він проніс через усю війну.

- А загалом, які у вас плани, гер Гольдрінг?

- Ніяких, буквально ніяких. Зараз мені просто страшно зазирати в майбутнє! Німеччина? Чи існує зараз взагалі таке поняття? Чи зможемо ми, до краю стомлені люди, відновити її у всій силі і славі?

Іронічна посмішка майнула на губах у Кронне,

- Ви людина ще надто молода, бароне, і, пробачте, вам бракує досвіду, вміння орієнтуватися в міжнародній обстановці. Минула війна нас дечого навчила, і ми не повторимо помилок, що призвели нас до краху. Вас я вважаю справжнім патріотом, і це дозволяє мені бути з вами відвертим. Так ось: боротьба, якій ми з вами присвятили життя, тільки починається! У мене є підстави це твердити.

- Я не запитую про них, гер оберст. Але потім, коли я звільнюся з табору...- Голос у Григорія переривався від хвилювання.

- Якщо ви згодні взяти участь у цій боротьбі...

- О, гер Кронне, ні, гер оберст! Дозвольте забути, що ми обидва в цивільному, і називати вас саме так!

- Не так голосно, Гольдрінг! Я знайду можливість зустрітися з вами чи то в таборі, чи то в місті...

- От цього я ніяк не можу гарантувати. Григорій розповів про історію з перепусткою, не приховавши того, що він аж ніяк не сподівався її одержати:

- Розумієте, ніяких ознак, що мене демобілізують, не було. Тоді що означає ця перепустка і чи дадуть її мені ще раз?

- Спробую дізнатись, про це, - спокійно пообіцяв Кронне і підвівся.- На жаль, мушу вас залишити. До нового побачення, яке неодмінно відбудеться, гер... гауптман!

Розмова з Кронне збудила багато думок, але Григорій добре помічав, що робиться навколо. Обстановка в кафе змінювалась. Зал заповнювався відвідувачами, жвавіше засновигали між столиками офіціанти. Проте дух поважного бюргерства не порушувався аж доти, поки в кафе не ввалився п'яний американський солдат. Розстебнутий комір сорочки, скуйовджене волосся, червоне обличчя - все свідчило, що солдат відвідав сьогодні не один такий заклад і не один раз прикладався до чарки або кухля з пивом. Замовивши цілу батарею пляшок і кинувши на столик кілька пачок сигарет, солдат з п'яною настирливістю почав пригощати всіх, хто був у кафе. Відвідувачів за сусідніми столиками він просто смикав за рукава, в тих, що сиділи далі, жбурляв сигаретами. Побачивши, що кілька чоловік підвелися з своїх місць, солдат загородив прохід, перенісши свій столик аж до дверей.

- З кафе вийде лише той, хто вип'є кухоль пива і викурить сигарету! - горлав він, заходячись реготом.

Кронне солдат не зачепив, але юнака, що йшов слідом за ним, силоміць посадив поруч себе. Переляканий молодик одним духом випив пиво і, схопивши сигарету, вискочив на вулицю. Решта відвідувачів не наважувалась наслідувати його приклад: збившись у купу біля буфету, вони вимагали, щоб господар кафе випустив їх чорним ходом.

Григорій був певен, що і йому, як Кронне, пощастить спокійно вийти з кафе. Розрахувавшись, він повільно рушив до дверей.

- Е-е, ні! Так не пройдеш! - вигукнув солдат і схопив Григорія за руку.- Пий! - наказав він, простягаючи по вінця повний кухоль.

Важкий дух горілчаного перегару примусив відсторонитися.

- Нн-е подобається? - люто вигукнув солдат. Одним рухом він виплеснув пиво з кухля, і лише те, що Григорій вчасно встиг відхилитися, врятувало його від несподіваного душу.

Все, що сталося далі, відбулося в одну мить. Помахом руки збивши пляшки на підлогу і відсунувши столик, Григорій звільнив собі шлях до дверей, але вчасно помітив, що солдат схопився за пістолет. Блискавичний ривок - і зброя опинилась уже в руках Григорія. Тепер лише кілька кроків віддаляло його від виходу з кафе. Він подолав їх одним стрибком і, на вулиці розрядивши пістолет, жбурнув його на середину бруку. Знайшов свою зброю солдат чи ні, Григорій уже не бачив. У суміжний двір, куди він заскочив, долинали лише злостиві вигуки і погрози.

Цілу ніч Григорій не спав, обмірковуючи подробиці пригоди і силкуючись вгадати її наслідки. Багато варіантів виникло в його голові, але того, що справді сталося, він не передбачав.

Ранком колишнього гауптмана фон Гольдрінга було заарештовано. І вже ввечері відбувся суд.

Два свідки - сам "потерпілий" і господар кафе-в один голос твердили: так, підсудний мав намір оволодіти зброєю солдата; йому навіть пощастило це зробити, і лише хоробрість потерпілого, який голіруч кинувся за озброєним злочинцем, не дала можливості підсудному здійснити задумане.

Комедія суду тривала недовго. Все було розписане, мов по нотах, і зарані вирішено. Пояснень Григорія судді навіть гаразд не вислухали. Ще б пак! Адже у них в руках був такий незаперечний доказ його провини: фото, нібито надіслане невідомим фотоаматором, що був свідком пригоди і якимось побитом передбачливо зафіксував її на плівці.

Присуд був короткий:

"Військовополоненого Генріха фон Гольдрінга, колишнього гауптмана німецької армії, за спробу оволодіти зброєю солдата окупаційних військ-розстріляти".

З якою метою влаштували цей суд, власне, не суд, а його інсценізацію? Висновок один - скромна особа фон Гольдрінга комусь заважала... А може, навпаки: когось дуже зацікавила? Взяти людину в окулярах, надто вже цей тип піклувався його долею, або отець Фотій... Щодо цивільного, то він нічого конкретного не запропонував. Лише намацав грунт. Так само, як Кронне. Кронне? А звідки він узявся там, у кафе? Чому солдат вільно його пропустив? Правда, навіть у цивільному одягові Кронне мав вигляд офіцера, а на солдатів це справляє враження. Хоча той лобуряка був настільки п'яний... Справді п'яний чи вдавав п'яного? Гм... скидається на те, що, вручаючи йому перепустку до міста, комендатура табору свідомо направила свого підопічного просто в пастку... Але знов-таки, з якою метою? Ясно з якою - потрібна була зачіпка, щоб позбутися непотрібного свідка: забагато сказав йому Фотій...

Ось і розплутано стрічку спогадів до кінця! Ні, не фатальний збіг обставин, а власні помилки привели тебе сюди. Особлива сутичка в кафе. Зарані запланована і спровокована! Мов дурний задиристий півник, що тільки вбивається в колодочки, ти сам поліз у цю пастку.

Непереможне бажання опинитися на волі пойняло Григорія з такою силою, що на мить і його роздуми, і ця камера, і те неминуче, що на нього чекає, здалося йому нереальним, побаченим уві сні. Він навіть відчув запах верболозу на пологому лівому березі Дніпра, де ще так недавно вудив рибу, побачив, як бовваніє в синьому серпанку улюблене місто.

Вітчизна! Люба Вітчизна, якої йому вже не побачити! Це слово охоплювало зараз усе. Батькову посріблену сивиною голову; останню передсмертну посмішку матері; неозорість безкраїх ланів; велич зведених руками трудівників будов; радість світанків над рідною землею і чарівність її вечорів... І все те, що не вкладається в зримі образи, але е втіленням душі рідного народу, його славою і силою.

Скільки разів під час війни він черпав з цього вічного джерела цілющу воду, що загартовувала волю, збуджувала мужність, живила розум і серце...

Зробивши кілька кроків по маленькій камері, Григорій сів на єдиний міцно пригвинчений до підлоги стілець.

Як-не-як, а треба берегти сили, навіть не сили, а оті крихітки часу, якими він ще володіє...

Одна коротка мить - це ж ціле багатство, якщо сповна її наситити інтенсивністю думки і почуття! Подумай, от ти щойно вдихнув ковток повітря, відчув, як пульсує кров у скронях, ворухнув рукою... у твоєму мозкові майнула згадка - Моніка в білій сукні з букетом у руках, вся заллята сонячним промінням, пекуча ніжність у твоїх грудях... Хіба мало цієї одної миті? В ній же ти сам і цілий світ! Якщо ти поновиш в пам'яті ще щось прекрасне, тобою пережите, просто згадаєш якийсь рядок з улюбленого поета, вдихнеш у думках запах троянди, відчуєш дотик дружньої руки, побачиш вогонь багаття, уявиш стрімкий літ ластівки у неозорому океані неба, по якому, мов парусники, пливуть хмаринки, ще раз переживеш напругу боротьби і радість перемоги, думкою повернешся до кожного, хто збагатив твоє життя плідною ідеєю, дружбою, любов'ю...- яким багатством ти ще володієш!

Непомітно за маленьким заґратованим вікном вечір перейшов у ніч, а потім ніч почала поступатися передранковій імлі. Григорій і на мить не заплющив очей. Такої розкоші він не міг собі дозволити. Адже йому так багато треба було згадати ще любого і милого.

Під ранок двері камери з рипінням відчинилися. Григорій швидко підвівся. Для роздатника сурогатної кави і ерзац-хліба занадто рано. Невже?..

Але поріг переступив не тюремник з конвоєм, не піп, на появу якого можна було сподіватись перед стратою, а досить елегантний пан, від якого тхнуло чи то дуже пахучим туалетним милом, чи парфумами. У тьмяному світлі червонуватої лампочки, що блимала десь під стелею, залисніла гладка зачіска з бездоганним проділом і скельця старомодного пенсне на сухому з горбинкою носі.

- Пробачте за вторгнення, - сказав пан так, ніби був у салоні, а не в камері смертника.- І дозвольте відрекомендуватись: місцевий лікар.

- Дуже шкодую, що потурбувались, але лікарської допомоги не потребую, почуваю себе цілком нормально. Отже...

Григорій продовжував стояти, сподіваючись, що несподіваний відвідувач зараз-таки вийде. Але той, знявши пенсне, дмухнув на скельця і почав старанно протирати їх, очевидно готуючись до огляду і довгої розмови.

- Повторюю, ви даремно завдали собі зайвого клопоту. Дуже вам за це вдячний, але я волів би залишитись сам, - вже нетерпляче сказав Григорій.

- Розумію, розумію і ваше збудження, і ваше роздратовання! Це так природно у вашому стані... Мені не хотілося б бути нав'язливим, але повірте, не лише обов'язки лікаря, офіційного тюремного лікаря, привели мене сюди.

- Тоді що ж?

- Дозволите сісти?

- А я маю право й не дозволити?

- Так, так, іронія, бравада... Ми всі за них хапаємось у найскругніші хвилини нашого життя.

- Пане лікар, хвилин у мене лишилось обмаль. Нагадую вам про це.

- Я не затримаю вас надовго, і ви не пошкодуєте, що мене вислухали.

- Ну що ж...- Григорій стомлено опустився на койку і зітхнув.- Кажіть, з чим прийшли, і чим швидше, тим краще.

- Хотів би відразу попередити, що я прийшов як друг. Я бачу, ви здивовані, а проте, це так.

Григорій відчув ніби дужий поштовх у груди - серце його шалено закалатало.

Невже з'явився якийсь шанс на порятунок? Чи, може, це нова гра, спроба його зломити перед стратою, вивести з рівноваги? За всяку ціну стримати себе, не виказати свого хвилювання!

- Дивно. Ви мене не знаєте, бути посередником між мною і ще кимось не можете, бо жодної близької людини у мене тут немає. Таким чином...

- Пробачте, а гер Кронне?

- Кронне? - В голосі Григорія прозвучало щире здивування.

- Так, саме він просив мене висловити його найщиріший жаль з приводу того, що так сталося. Він вжив усіх заходів, але був просто безсилий вам чимось допомогти, з такою швидкістю закрутився цей чортів млин правосуддя. І тепер він прагне...

- Звідки він про все дізнався?

Запитання немов повисло в повітрі. Скрушно похитуючи головою, лікар застромив руку в кишеню, довго там порпався і, нарешті, витяг якийсь згорнутий папірець. Немов вагаючись, розгорнув.

Навіть у напівтемряві було видно набраний високим готичним шрифтом заголовок газети-листівки, яку ось уже протягом двох тижнів видавали в таборі для полонених. За основний матеріал у газеті правили платні оголошення: звернення матерів, батьків, дружин, які розшукували своїх близьких по таборах для солдатів і офіцерів колишньої гітлерівської армії. Кілька нудних повідомлень про табірні новини і неодмінна страхітлива розповідь якогось втікача з Східної зони заповнювали решту місця.

- Прочитайте ось це!- простягнув лікар газету.

- Ви забуваєте, в мене людські, а не кошачі очі, В цій пітьмі я нічого прочитати не зможу.

Несподівано блиснув кишеньковий ліхтарик, спрямований на окреслену червоним олівцем замітку на першій сторінці. Григорій прикипів до неї очима.

"Сьогодні, о п'ятій годині ранку, - писалося в інформації, - виконано вирок суду, який присудив колишнього гауптмана німецької армії Генріха фон Гольдрінга до розстрілу за збройний напад на солдата окупаційних військ. Перед смертю гауптман Гольдрінг висловив щире каяття і порушив клопотання про помилування. Командування окупаційних військ відхилило клопотання".

- Котра година зараз? - запитав Григорій і відчув, як кров відхлинула від обличчя. Та й голосу свого не пізнав - він звучав хрипло і глухо.

Лікар освітив ліхтариком циферблат свого наручного годинника.

- Без дванадцяти чотири.

- Виходить, у моєму розпорядженні година і дванадцять хвилин. Для смертника година і на додаток дванадцять хвилин - то ж ціла вічність. Або єдина мить. Як хто сприймає...

- Повірте, ця газета з повідомленням пекла мені руки!

- Не часто доводиться читати повідомлення про власну смерть. Не скажу, щоб це було приємним, але... не позбавлено інтересу. До речі, вам не відомо, чого вони так зі мною поквапились?

- Ваша страта має стати пересторогою для інших. Війна всім остогидла, всі мріють про мир і відпочинок. Спроба поставити на чолі загонів, що перекидаються в Західну Україну, досвідчених військових керівників - зазнає провалу. Ваш приклад має настрахати інших: на страті, я чув, будуть присутні всі ті, хто ще вагається.

- Наочна, так би мовити, агітація? Ну й ну! Не дуже розбірливі в засобах молодчики з союзницького командування!

- Цілком з вами згодний. Саме тому я так охоче погодився виконати прохання гер Кронне.

- Шкода, що він тоді поспішив піти з кафе. Якби не це...

- О, він так себе картає!

- Перекажіть йому: страшно не мертвих, а живих, що дивляться в обличчя. Оскільки я незабаром зійду зі сцени...

- Ви мужня людина, гер Гольдрінг!

- Єдина розкіш, яку я можу собі ще дозволити. Хоч, судячи з інформації, я вмер як боягуз.

- Ваші друзі дізнаються, що це не так.

- Буду вдячний. А тепер...- Григорій підвівся, даючи зрозуміти, що хоче лишитися сам.

Лікар нервово засовався на стільці.

- Одну хвилинку!.. Гер Кронне хотів... і я сам, як людина гуманної професії... стривайте, де ж я її подів?.. Ага, ось вона, маєте! - Між пальцями лікаря, мінячись перламутровим світлом, блиснула маленька ампула.- Досить її проковтнути, і ви заснете тихо і безболісно.

- Щоб ніколи не проснутися?

- Так!

Григорій взяв ампулку і відчув на ній тепло пальців, які щойно її тримали.

"Невже в мене такі холодні руки?"-майнула думка.

- Цікаво! - згорнувши руку човником, Григорій замислено перекочував ампулку на долоні.- В такій маленькій оболонці міститься так багато: тихий безболісний сон, небуття, що триватиме вічно. А якщо глянути ширше, то і більше. Гейне казав, ніби кожна людина - то всесвіт, який з нею народжується і з нею помирає. Що під кожним надгроб'ям поховано всю історію людства. Не пам'ятаєте, звідки це?

- О, у даній ситуації... у даний момент... коли в думках такий розбрат... Дуже прошу вас, обережно з ампулою! Вона може впасти, кудись закотитися і тоді...

Посміхнувшись, Григорій рішучим жестом простягнув ампулу лікареві.

- Щоб вас не турбувало, візьміть!

- Тобто?

- Я однаково нею не скористаюся. Відпущений мені час я волію прожити сповна і зустріти смерть, як личить чоловікові.

- Саме цього Кронне і боявся! Що ж до мене, то я не розумію вас, просто не розумію...

- Кожен по-своєму живе і по-своєму вмирає.

- У вас міцні нерви. А мої, признатися...- у розгубленому сум'ятті лікар почав мацати кишені, нарешті витягнув портсигар і тремтячими пальцями припалив сигарету.- Даруйте, що без дозволу, дві-три затяжки мене заспокоять... Пробачте, зовсім не подумав, ви ж, мабуть, давно не курили. На жаль, лишилася лише одна. Будь ласка! Ах так, і сірники!

- От за це велике спасибі! - ніздрі Григорія жадібно втягували запах тютюнового диму, і він ледве втримався від бажання припалити зараз-таки.- 3 вашого дозволу сірники залишу в себе для останнього кейфування.

- Звичайно, звичайно...- поспішно підвівшись, лікар вклонився.- Не буду вам більше заважати. Моє вшанування, гер Гольдрінг.

- І моє також. Раджу вам змінити місце роботи. З вашими гуманними поглядами...

- Так, так, це не для мене, аж ніяк не для мене...- лікар зробив вигляд, що не розуміє всієї дошкульності останньої репліки того, кого він вважав за Гольдрінга.

...Затиснувши сигарету між пальцями, Григорій підійшов до вікна. Передранкова імла світанку все яснішала, і тепер добре було видно чотирикутне тюремне подвір'я. На ньому для такої ранньої пори було незвично людно. Сновигали солдати в формі окупаційних військ, бігаючи від однієї купки полонених до іншої, і, очевидно запрошуючи їх вишикуватися, два офіцери нетерпляче кидали якісь накази, а потім поверталися до перерваної розмови, мабуть, дуже веселої, далекої від того, до чого тут готувалися, бо час від часу вони заходились реготом.

"Ще кілька хвилин, і прийдуть по мене, - подумав Григорій.- Не дадуть, чорт забирай, і запалити..."

Чиркнувши сірника, він припалив сигарету і з насолодою затягнувся. Але тютюн сьогодні чомусь не смакував. Можливо, через те, що довго не палив, та ще закурив після такої перерви натщесерце. Звичайно, через те. Он і в голові наморочиться, а руки і ноги враз обважніли. Просто дерев'яніють, та й годі. І в очах темніє...

Спираючись об стіну, Григорій зробив кілька кроків у бік койки і впав на неї, наче сніп.

Мов з далечезного далека до нього долинули чиїсь кроки, потім здалося, що хтось над ним схиляється. Григорій спробував розплющити очі, щоб перевірити - дійсність це чи сон, але розплющити повік не міг, як не силкувався. Вони немов налилися важким свинцем. А потім і це бажання зникло. Він взагалі більше нічого не хотів і не відчував...