У чорних лицарів

Розділ перший ОБМАНУТА І ОДИНОКА

- На сьогодні годі, ясонько, вже досить...

Ірене встромила голку в цупкий єдваб, провела кінчиками пальців по опуклому вишиваному малюнку і невдоволено похитала головою.

- Від цього блакитного кольору аж холодно. Він нагадує небо взимку. І квіти якісь неживі. Ніби їх виліпили з воску.

У звернених на матір великих очах дівчинки світився справжній відчай.

- Ну, й дурненька. Так вболівати через гаптований клапоть!

- Як ти можеш, мамо! Це ж покров! Моя обітниця, молитва мадонні. Кожен стібок - маленька літерна, з яких складаються слова молитви. Я тягну шовкову ниточку і промовляю у думці ці слова. І так гарно слово до слова ліпиться. А ось тут...

Сонце, що хилилося до обрію, золотаво-рожевим промінням освітлювало куточок кімнати, де стояла коляска Ірене. У цьому примхливому світлі збуджене обличчя дівчинки втратило свою прозору блідість. Здавалося, що його підсвітили зсередини і воно теж випромінює мерехтливе рожеве сяйво. Його відблиск забарвлює живим теплом великі карі очі. Від матері Ірене успадкувала тільки брови і губи, правда, в доньки вони окреслені значно м'якше. І все ж вони контрастували з пастельним, лагідним обличчям дівчинки, натякаючи на приховану силу, що таїться в якихось ще не займаних глибинах натури Ірене.

Милуючись голівкою доньки, Агнеса намагалася забути про її скалічене тіло. Якою б красунею вона могла зрости! Цей автомобіль, цей тричі проклятий день!

- Чому ти на мене так дивишся, мамо? - занепокоїлась Ірене.

- Просто замислилась. Подумала, що ти сьогодні засиділась за вишиванням, і тепер тобі слід прогулятися.

- Ти побудеш зі мною в садку? - зраділа дівчинка.

- Ні, цього разу тебе супроводитиме Пепіта. Мені треба поклопотатись по господарству, у нас завтра - гості.

Ірене розчаровано зітхнула.

- Знову цей гидкий Нунке!

- Ірене!

- Знаю, знаю, що ти зараз скажеш! Що він багато для нас зробив, що він розумний, що...

- Я хотіла б, щоб ти справді це зрозуміла.

- Та як же я можу, коли знаю, що він лихий! Звелів Хуану вивести Росінанта, підняв пістоля і...- на очі дівчинки набігли сльози.- А потім ще на Хуана звалив, що він не догледів.

- Ти ж обіцяла мені! Скільки можна побиватись! Хочеш, куплю тобі іншого коня? Або маленького гарненького мула?

- Не треба мені іншого! Не хочу мула!

- Боже, як ти мене змучила! - Ці слова вихопились з уст Агнеси, наче зойк, й Ірене враз притихла.

- Я буду хорошою-хорошою, тільки не кажи так! Хочеш, ліки вип'ю? І поклич Пепіту. Я гулятиму з нею довго-довго і зовсім не сумуватиму за тобою.

Ірене притулилася щокою до материної руки - мовчазне прохання, щоб її пробачили. За довгі безсонні ночі, проведені біля доньчиного ліжка, Агнеса збагнула науку цієї безмовної розмови так досконало, що наперед вгадує всі бажання Ірене, знає, коли їй гіршає, а коли - кращає.

Сьогодні Ірене її непокоїть. Не дала зробити масаж, відмовилась від прогулянки, засіла за вишивання. І так квапиться, наче її щось підганяє. Агнеса здогадується, що саме: віра в чудо, якою і сама вона жила багато років.

Виряджаючи доньку на прогулянку, молода жінка знов і знов перебирала в пам'яті всі події свого життя після автомобільної катастрофи. Власне, й не події, а те надлюдське напруження, яке її в той час тримало.

Тоді Агнеса теж вірила в чудо. Адже найсвітліша мадонна теж була матір'ю! Не могла ж вона, велика бого-матір, не зглянутись на неї, матір земну! Жодної меси не пропускала Агнеса, навіть удома обладнала капличку. Тут вона могла лишатися сам на сам з мадонною, тут могла промовляти до неї своїми словами. Відклавши вбік молитовник, можна було по-жіночому, довірливо розповісти, що в її крихітки знов болить спинка, а на ніжки, такі гарненькі, вона й досі не спинається. Можна було нагадати мадонні, що й вона колись тримала маленьке дитя на руках і знає, яке то солодке щастя. Усе своє безмежне співчуття до матері-страдниці, сина якої розіп'яли, можна було вилити словами молитви, вкладаючи в них і свій біль і свою тугу...

Ірене кілька місяців пролежала в гіпсі, і спинка її вирівнялася. Падре Антоніо твердив, що то знак, посланий Агнесі небом. Вона й сама в це повірила. Віднині всі її думки були спрямовані на те, щоб віддячити за милість неба, виблагати для доньки повне зцілення. Саме тоді падре Антоніо й повідав їй про свій намір - почати похід за віру христову. Молода жінка погано розуміла, чого від неї хочуть. Підписувала якісь листи, що складав падре, укладала якийсь фонд для заснування чи то товариства, чи то школи. Її уяву полонила сама назва - "лицарі благородного духу", і Агнеса охоче на все приставала. А потім з'явився Нунке...

Провівши рукою по чолу, Агнеса намагалась відігнати думки про дальші події. У кімнаті, здалося, зависла нестерпна задуха, і Агнеса прочинила всі вікна... Вирватись звідси хоч на годину! Забути про все, спочити від усього...

Як стій, накинувши на голову лише шарф, Агнеса побігла до конюшні.

- Хуан, осідлай Раміро!

Вороний кінь, зачувши голос господині, запрядав вухами, почав дрібно-дрібно перебирати передніми ногами. В передчутті швидкого бігу вже тремтів під лискучою шкірою кожен його м'яз.

Встромивши ногу в стремено, Агнеса сама, без допомоги Хуана, скочила в сідло.

- Е-гей! - гукнула вона, ворухнувши уздечкою. Мов підхоплений вітром, кінь зірвався з місця. І він, і вершниця немов злилися в одне ціле. Чутлива тварина, скоряючись ледь помітному порухові руки, що тримала повіддя, то йшла риссю, то бігла галопом, то, розпластавши над землею передні і задні ноги, мчала галопом.

Віддавшись насолоді швидкої їзди, Агнеса на якийсь час, забула про свої турботи. Кожною клітинкою тіла вбирала надвечірню прохолоду, терпкі пахощі розімлілих за день чагарників і трав, запах кінського поту, що збуджував невиразні згадки про напівзабуте дитинство.

Отак би летіти й летіти вільним птахом, не вибираючи дороги, навмання, аж поки вистачить сил, аж поки не впадеш на землю в солодкій знемозі, в нестримному бажанні злитися з нею, розчинитися в її материнському лоні, прорости потім, на світ бездумним кущиком трави, дикою квіткою.

Все частіше в останній час Агнеса тікала з дому і, скочивши на Раміро, гасала по кам'янистих схилах, покручених дорогах, випалених сонцем рівнинах.

В одну з таких мандрівок вона мало не наскочила на циганський табір, що розташувався у видолинку. Стримавши коня, вона застигла на краєчку схилу, неспроможна поворухнутися, повернути назад. Непереможна сила вабила її під'їхати, вдихнути дим великого, розпаленого в центрі табору багаття. Щоб побороти це бажання, Агнеса крадькома, може, навіть підсвідомо, помацала шрам, назавжди викарбуваний на її плечі замашним батогом старого Петра. Ні, ніколи не подарує вона їм тих знущань!

Агнеса вже ворухнула повіддям, коли побачила, що до неї щодуху мчить юрба дітлахів. Босі, напівроздягнені, вони оточили її галасливою зграйкою, випрошуючи гостинців. Молода жінка, мов зачарована, дивилась на замурзані личка, що пашіли рум'янцем, на подряпані, вкриті пилом багатьох доріг, але міцні ніжки, на стрункі й верткі фігурки. Гостра заздрість ножем полоснула її по серцю. Сердито гримнувши, Агнеса смикнула коня і подалася геть, ненавидячи весь світ, ненавидячи циганчат, ніби це вони вкрали здоров'я в її Ірене.

Сьогодні ця зустріч мимоволі спливла в пам'яті Агнеси. Тепер вона пошкодувала, що не кинула циганчатам пригорщі дрібних монет - адже при ній були тоді гроші! - з гіркотою подумала, яке в неї стало лихе і жорстоке серце.

Не таким воно було раніше, ні! Це життя так жорстоко поглумилось з неї. Попихачка Адели і Петра, забавка Карлоса, пішак у руках падре і Нунке! Вони всі її дурили, всі обкрадали, всі вабили фальшивими майками.

На кінчику язика бринить ще одне ім'я, навіть у думках його страшно вимовити, бо це буде богохульством. Але вона її теж ошукала. Найлагідніша. Найласкавіша. Матір усіх знедолених. Мабуть, надто високо на небі ти оселилась, що не почула палких волань, не побачила покладеного до твоїх ніг материнського серця.

Агнесі стає лячно від цих зухвалих думок. Ні, не має вона права нарікати на мадонну. Боронь боже, вона не хотіла цього! Просто серце її пересохло, як ручай у спеку. Зосталось саме річище без живої води.

Як хочеться поділитись з кимось своїми сумнівами, мати біля себе людину, яка вміла б розраяти тугу, дати пораду в скрутну хвилину! На падре Антоніо Агнеса більше не покладається - вона давно вже здогадується, що не любов і справедливість хоче принести він заблудлим.

Бо дивно падре розуміє милосердя. Ще коли Агнеса жила в Мадріді, на самому початку заснування школи, їй якось довелося побачити, як з тюрми в тюрму переганяли велику групу заарештованих. Пепіта, що супроводжувала Агнесу, скрикнула: серед арештантів вона побачила свого небожа і кількох односельців. Агнеса, як могла, заспокоїла стареньку, пообіцявши, що про них поклопочеться падре Антоніо. Адже односельці Пепіти були добрими католиками! Та падре до Агнесиного прохання поставився з незрозумілою ворожістю. "Це такі, як вони, скалічили вашу доньку, - вигукнув він сердито.- Це вони, наче плевели, засмічують ниву господню!" Як не благала Пепіта, як не плакала, а падре і пальцем не поворухнув для полегшення долі нещасних.

Заклопотана своєю бідою, Агнеса про цей випадок скоро забула. А от зараз він виринув у пам'яті з такою яскравістю, ніби все відбулося лише вчора. Перед очима постали видублені сонцем і вітрами зморшкуваті обличчя, натруджені руки, згорблені спини. Таких навколо багато... Може, і її, Агнесиних, батьків так само переганяли з тюрми за якусь дрібну провину, а то й зовсім без провини, аж поки вони не сконали десь у дорозі або в темній вогкій кам'яниці?

Вершниця зовсім попустила повіддя, і Раміро скошує на неї вологе, з синім полиском око, не розуміючи, як себе поводити. Йти йому ступою, бігти риссю чи повернути додому і помчати вчвал? Кінь закидає голову і тихенько ірже. Ніби прокинувшись, Агнеса злегка ляскає його по шиї.

- Час додому, Раміро! - каже вона сумно.

Сонце величезною кулею висить над виднокругом. Треба поспішати. Спустившись з крутизни поблизу таверни, Агнеса жене коня по шосе. Сьогодні, як завжди, воно безлюдне. Асфальтований шлях, рівний і гладенький, звивається, як велика гадюка, що головою вже заповзла за браму колишнього монастиря.

Що коїться тепер за його високими мурами? Чому інколи звідти долинають постріли? Ні Нунке, ні падре Анто-ніо, ні Воронов, ні всі ті, хто зрідка буває на самотній віллі, про це ніколи не розмовляють, її справа підписувати рахунки, на яких вона зовсім не розуміється, час від часу відповідати під диктовку падре на листи, що їх вона, правду кажучи, не завжди й читає. Здебільшого про зміст листа повідомляє той же падре. За щось їй дякують, за щось хвалять, обіцяють всіляку підтримку...

Як важко все це збагнути їй, простій жінці, яку примхлива доля вирвала ще в дитинстві із звичного оточення тріанців, кидала по світах, аж поки не закинула сюди, в цей богом і людьми забутий закуток.

Розділ другий ДУМБРАЙТ ІНСПЕКТУЄ

Після розмови з Шлітсеном ранком наступного дня Фредові принесли друковану на машинці "легенду" - біографію людини, яку він має на час відрядження уособлювати. Фред глянув на першу сторінку: "Сомов Гнат Васильович". Перегорнув останню: на ній стояла цифра "182". Отже, сто вісімдесят дві сторінки тексту доведеться вивчати напам'ять, щоб знати найменші подробиці життя якогось Сомова.

Хто ж він за один? Лейтенант 119 гренадерського полку... фольксдойч...

Поки досить! З читанням можна почекати. Фред жбурнув папку з легендою, щоб бодай на короткий час не муляла вона очей.

Як усе остогидло! Григорій Гончаренко став Комаровим, потім Генріхом фон Гольдрінгом, тепер - ненависним Фредом Шульцем, який теж має перевтілитись ще й на якогось Гната Сомова. І це менш ніж за двадцятип'ятирічне життя! Чому саме йому судилася така доля?

Вже на першому курсі інституту іноземних мов йому пророкували майбутнє поліглота, і він мріяв про серйозну наукову роботу. Його зброєю мало стати слово: найпрекрасніший дар природи, що разом з працею підняло людину над твариною. Здавалося б, наймирніша з професій! І ось саме лінгвістичні нахили спричинились до того, що його доля різко змінилася. Замість товстих фоліантів старовинних рукописів, він повинен вивчати тепер біографію Гната Сомова!

І вивчити треба! Як не крути, а треба! Бо це поки що єдиний шлях, яким можна вибратися з тераріума біля Фігераса, куди він так несподівано потрапив.

Добре, що він пробив мур недовір'я Шлітсена. Цей товстун міг би набагато ускладнити справу, надовго замкнувши його в стінах колишнього монастиря. До речі, треба старанно оглянути всю довколишню територію. Невідомо, як складуться обставини. Може, доведеться тікати саме звідси. Бо під час поїздки...

Куди ж доведеться їхати? Здається, у папці з легендою була якась карта?

Ось вона! Ага, Баварія... Що говорив мені про неї колись Бертгольд? Щось цікаве, інакше б зараз згадка про

якусь розмову не спливла в пам'яті. Так, так, он воно що: саме населення Баварії Гітлер мав намір переселити на Україну! Непогане місце фюрер обрав для баварців. От тільки з замашки та вийшла промашка... Ще говорив Бертгольд про якийсь заповідник на баварських землях, котрий буцімто збираються там заснувати, і що в зв'язку з цим будь-яке будівництво тут заборонено. Шкода, не розпитав тоді докладніше...

А може, й не доведеться їхати в Баварію, а пощастить зникнути ще по дорозі? Перевірити, чи не почепили хвоста, і гайнути? Хвоста, мабуть, все-таки почеплять. Коли Нунке цього не зробить, то зробить Шлітсен. Пристави.ть якогось миршавенького агентика, щоб супроводив аж до Баварії, а там передав іншому...

Про спосіб, яким він дістанеться до місця призначення, теж не було мови. Може, літаком? Це гірше. Можна було б зникнути ще у Франції, там би знайшлись друзі, які допомогли б.

А поки що треба братися до вивчення легенди...

Півтора дні просидів Фред, вивчаючи біографію Сомова, усі ті подробиці, що роблять кожну легенду вірогідною. Лише склавши іспит самому собі, подзвонив Шлітсену:

- Я готовий.

Заступник Нунке негайно викликав Фреда до себе.

- Вивчили? - суворо запитав він.

- Так.

- Як звали вашу бабуню по матері?

- Ельза.

- Коли ви потрапили до полону?

- Шістнадцятого вересня сорок першого року під Києвом.

- Найулюбленіша страва вашого батька?

- Сластьони...

- Чим відзначався ваш вчитель у сільській школі?

- Був трохи заїкуватий, а коли випивав хоч чарку, запинався так, що його важко було зрозуміти.

- Номер вашого полку, коли служили в Радянській Армії?

- Я був в окремому саперному батальйоні.

Дві години тривав цей своєрідний екзамен. Фред відповідав лаконічно і чітко, силкуючись приховати від причепливого Шлітсена свою втому. Нарешті той визнав:

- От тепер я певен, що ви вивчили легенду. Де вона?

Фред простягнув друкований текст і карту. - Сподіваюсь, ніяких записів ви не робили?

- Я не жовторотий!

- Відповідайте чітко й ясно: записів не робили?

- Ні, такі "ази" мені відомі - розвідник не має права щось занотовувати.

- Гаразд, здається, все. Ходімо на веранду!

Прочинивши двері, Шлітсен акуратно взяв їх на защіпки і підійшов до круглого столика. Під великою серветкою стояло два прибори і пляшка вина.

- Вип'єм за ваш, отже і наш, успіх! -проголосив він урочисто, піднімаючи бокал.- Пробачте, може, вам не до смаку сухе вино, але я п'ю лише його і лише тоді, коли абсолютно впевнений в успіхові справи.

- Це завуальований комплімент?

- Компліменти говорять панночкам. Розвідникові ж, посилаючи його на виконання завдання, начальник зобов'язаний говорити правду.

- Навіть у тому разі, коли ви не зовсім впевнені, як буде виконане... доручення?

- Тоді б я не підняв цього келиха. Так, так, у нас, старих вовків, що проїли зуби на своїй справі, є чуття. Ви здатні впоратись і впораєтесь з дорученою вам місією. Але хочу вас застерегти: не легковажте. Моя віра в успіх не означає, що завдання легке. Майте на увазі: серед тих, які не хочуть повертатися до Росії, напевне є радянські агенти. Будьте обережні - вони не стануть панькатись з вами...

- Дозвольте запитання?

- Прошу!

- Скільки часу надається мені для виконання завдання?

- Найбільше - місяць.

- А якщо виникнуть непередбачені ускладнення і я не встигну впоратись?

- Мусите впоратись! Заступник начальника табору вам сприятиме.

Несподівано на веранду швидко вийшов Нунке. Привітавшись, він кинув на стіл перед Шлітсеном якусь телеграму. Той здивовано глянув на шефа і пробіг очима текст.

- Що це означає?

Нунке знизав плечима, нічого не відповівши. Гадаючи, що він заважає, Фред попросив дозволу вийти.

- Зачекайте, ви будете потрібні, - спинив його Нунке.

- Якщо гер Шлітсен дозволить, я пройду в кабінет.

- Будь ласка...

У кабінеті Фред розташувався в найдальшому куточку, але двері лишилися прочиненими.

- А чому телеграма з Нікарагуа? - долинув голос Шлітсен.а.

- Очевидно, шеф переїхав туди... Телеграма сповіщає, що цей Думбрайт позавчора вилетів до Італії. Якщо й далі подорожуватиме літаком - то не сьогодні-завтра має бути тут.

- Гер Нунке, а саме прізвище Думбрайт вам нічого не говорить?

- Дорогий колего! Коли хтось приїздить із спеціальною місією до такої школи, як наша, то це не лікар, не вчитель, не духівник, а птах такого ж польоту, як і ми з вами, тільки рангом повище. А в розвідника може бути стільки прізвищ, скільки волосся на голові.

- Ну що ж, чекати доведеться недовго. Побачимо, що воно за один, цей Думбрайт.

- Я боюся найгіршого, -роздратовано промовив Нунке, - що зміна резиденції шефа означає і зміну вітру. Чи не продав він нас усіх оптом, разом із школою.

- Невже ви гадаєте?..

- Про це потім...

Розмова на веранді урвалася. Нунке з Шлітсеном зайшли до кабінету.

- Фред! - ще з порога почав Нунке.- Ваш від'їзд відкладаю на день-два. Приїздить якесь начальство, і весь персонал школи має бути в наявності.

Фред мовчки вклонився.

Тим часом Шлітсен, викликавши телефоном таверну, наказав:

- Віллі! До вас прибуде особа на прізвище Думбрайт... Повторюю: Думбрайт. Супроводжуватимете його аж до школи. Все, про що він розпитуватиме, запам'ятайте, потім доповісте мені.

Думбрайт приїхав навіть раніше, ніж на нього чекали. Того ж дня надвечір до Фреда зайшов Воронов і трохи іронічним тоном сповістив:

- Вітаю вас з прибуттям високого гостя!

- Хто ж він, цей гість, та ще й високий:

- Точно не скажу, але мені здається, що я десь його бачив.

- Не питаю, де й коли, бо здогадуюсь про характер зустрічі.

- Пусте! Справа давно минулих років, інакше я б одразу його пізнав. Де ж, справді, я з ним здибався? Стривайте, стривайте, здається, пригадав... Точно! Ми зустрілися з ним восени 1942 року в Швейцарії, куди я супроводжував князя Гогенлое - він же Паульо - на якісь таємні переговори з одним впливовим американцем, що ховався під прізвищем Балл. Обов'язки одного з секретарів у таємничого посланця дяді Сема виконував цей Дум-брайт... А ще кажуть, Воронов постарів, у Воронова склероз... Ні, є ще порох в порохівницях!

- Шкода, що ви часто його підмочуєте, генерале. Це не може не відбиватися на пам'яті.

- Під три чорти пам'ять! А що, коли я й прагну її позбутися? Щоб забути, ким я був і ким став... Та нічого! Ще рік і...- Воронов свиснув, махнувши рукою.

- Не розумію, - запитливо глянув Фред.

- За рік кінчається мій десятирічний контракт. Одержу пенсійну винагороду, поїду до Італії чи Швейцарії... Збудую будиночок в руському стилі, насаджу садок і буду спокійно доживати віку.

- Ворон мріє про власне гніздо і про ідилію в аркадійському стилі?

- Так! Тому-то й доводиться низенько вклонятися навіть тоді, коли хочеться грюкнути кулаком по столу і на весь голос гукнути: "Йолопи!" От і шукаю розради на дні чарки. А тепер цього Думбрайта принесло, бодай він провалився, і Нунке оголосив сухий закон...

- Гість з дороги, мабуть, відпочиває...

- Де там! Тільки прибув, замкнулись з Нунке і Шлітсеном і з годину просиділи. А тепер ходять, школу оглядають. Не пропускають жодного закутка.

- У вас уже були?

- У мене після всіх - мої ж кімнати в кінці правого крила. Зайшли б колись увечері! Посиділи б, поговорили... Кортить розпитати, що ви бачили в Росії.

- Сумуєте все-таки за рідною землею?

- Засміяв би, коли б мене раніше про таке спитали. Обтрусив порох з ніг та тричі перехрестився. А тепер отут ссе і ссе. І чим ближче до смерті, тим дужче. Ненавиджу, проклинаю, а тягне...

Двері без стуку прочинилися, і до кімнати, немов господар, зайшов високий незнайомець, без піджака, в самій сорочці з короткими рукавами.

- Містер Думбрайт, на якого ми всі так нетерпляче чекали, - багатозначно промовив Нунке.

На квадратному обличчі Думбрайта лише примружились очі. Вони ховалися під густими навислими бровами, що утворювали майже горизонтальну межу, відокремлюючи верхню частину обличчя. Нижню частину з важким підборіддям перекреслював широкий рот. Великий пористий ніс звисав грушею.

- Старий наш працівник, вихователь російського відділу, знавець царської розвідки, генерал Ворон і вихователь, який має його заступити, Фред Шульц, - відрекомендував Нунке з підкресленою поштивістю до гостя.- Я вам говорив...

Ледь повівши рукою, - мовляв, знаю! - Думбрайт з відвертою безцеремонністю розглядав щойно відрекомендованих.

- Скільки років? - зненацька запитав він Воронова.

- Сімдесят перший. За рік кінчається контракт.

- Мрієте про спочинок? Рано! Старі дуби міцніші за молоді. А якщо зважити на ваш досвід...

- Досвід досвідом, а старість старістю...

- Старість?.. Ану дайте руку!

З'єднавши руки в міцному потискові, Воронов і Думбрайт стояли один проти одного нерухомо. Лише по тому, як червоніли їхні обличчя, можна було здогадатись, що кожен з них вкладає у цей потиск усю свою силу. Раптом обоє ще дужче напружилися, обличчя в них почервонішали. У генерала воно стало буряково-червоним, присутні були певні, що він здає. Та сталося несподіване.

- Ой! - приглушено скрикнув Думбрайт і мало не присів від болю.

Очі Воронова ще світилися переможним блиском, але в голосі почулася розгубленість:

- Даруйте, бога ради, даруйте! Мені б слід було попередити, що я оцими руками колись підкови згинав, - виправдувався генерал.

На устах Думбрайта вперше з'явилася посмішка.

- Але ж ви на чверть віку старіші за мене! Чудесно, просто чудесно! О'кей, старий! - Думбрайт поблажливо, як старший молодшого, поляскав Воронова по плечу.

- Спробуємо і з вами?-повернувся Думбрайт до Фреда.

- Боронь боже! Ви мою руку просто розчавите... От партію в бокс... обіцяю протриматися хвилин з десять. Адже ви куди вищої вагової категорії. Проте...

Думбрайт примружився і втупився в Фреда, ніби обмацуючи його очима.

- Статура тонка, але збудована міцно. Розрахунок на спритність, блискавичність нападу і влучність удару. Відчувається натренованість...- кидав він поволі, речення за реченням.

У манері Думбрайта говорити було щось образливе для присутніх. Він ніби зовсім на них не зважав, а просто вголос висловлював свої думки, незаперечність яких підкреслював категоричністю тону, з яким вимовляв кожне слово, однаково, йшлося про речі важливі чи якісь дрібниці.

Трохи спантеличені несподіваною поведінкою гостя, Нунке і Шлітсен перезирнулися, немов запитуючи один одного, як себе тримати.

- Я бачу, містере Думбрайт, ви кохаєтесь у спорті...- обережно почав Нунке.

- Не те слово! Спорт для нас з вами не мета, а засіб. Зброя. А зброя мусить поцілити влучно. Мені подобається, що ваші хлопці з російського відділу витривалі. Навіть старий... а от молодик... Так, кажете, бокс? А якщо навкулачки? Як Тарас Бульба з Остапом?

- Ви знаєте Гоголя? - здивувався Воронов.

- "А повернись-но, синку..." - навіть без акценту промовив Думбрайт, з насмішкуватою зверхністю і в той же час хвалькувато поглядаючи на генерала.

- Не сподівався, аж ніяк не сподівався, - розвів руками той.- Звідки, яким побитом?

- Я, містер Ворон, жив у Росії з часів Денікіна і аж до початку минулої війни. Двадцять років! За цей час можна вивчити не тільки мову та літературу, а й...- Думбрайт не став уточнювати, що саме він вивчав у Росії, та для присутніх це й так було зрозумілим.

- Може, на цьому припинимо роботу сьогодні і ви підете відпочинете? - запропонував Нунке.- Даруйте, коли, не знаючи ваших смаків...

- Відпочивати я привчив себе раз на добу - уночі, - спинив його Думбрайт.

- Тоді продовжимо наш огляд?

- Марнування часу! Загальне враження про ваш заклад у мене вже склалося.

- О, так, так... Зайва деталь, звісно, нічого не додасть до загальної картини, схопленої досвідченим оком, - запобігливо погодився Нунке.- Ми, німці, багато втрачаємо через свій нахил до надмірної пунктуальності. Є така межа, за якою чесноти переростають у свою протилежність. На жаль, мушу це закинути своїм співвітчизникам. Заклопотані деталями, вони часом за деревами не бачать лісу, не здатні швидко узагальнювати. В міру сил я намагаюся позбутися цієї, так би мовити, національної риси, і мені дуже приємно, що ви, містере Думбрайт, не виявляючи причепливості до другорядного, зуміли з першого погляду...

Брови в Думбрайта нетерпляче ворухнулися і знову з'єдналися в пряму лінію.

- Вам слід було б позбавитися ще однієї національної риси: багатослів'я, - в'їдливо кинув він і повернувся обличчям до Воронова і Фреда.- Радий познайомитися з вами, - сказав він з діловитою стриманістю, яка попереджувала, що до попереднього, дещо фамільярного тону бесіди вороття бути не може.- Найперше, прошу всіх сісти, бо розмова у нас не буде короткою.

Після невеличкої паузи, під час якої присутні розташувались хто на фотелях, а хто просто на стільцях, Думбрайт вів далі:

- Містер Нунке не встиг поінформувати вас про ті новини, які я привіз з-за океану. Тому я зроблю це сам.

- Новини краще слухати з перших уст, - спробував втрутитися в розмову Воронов.

Думбрайт сердито позирнув у бік старого, і той одразу знітився.

- Ваша школа не є іспанською чи німецькою, - чітко промовив заокеанський гість, підкреслюючи кожне слово.- Прошу поставитись до цього не як до констатації факту, а як до вихідного положення, з якого випливатиме все, що я говоритиму далі. Повторюю, школа позбавлена будь-яких національних ознак... Це чудесно! Саме це й потрібно. Ще б пак! Заклад, що утримується на кошти різнонаціональних противників комунізму! Кращої вивіски не вигадаєш! Так би мовити, міжнародне угрупування прибічників хрестового походу проти Москви готує свої кадри... Мушу відзначити далекоглядність і винахідливість містера Нунке.

Начальник школи клацнув закаблуками і схилив голову у вдячному поклоні.

- Досі Сполучені Штати, у сонмі тих, хто утримує школу, були репрезентовані окремими жертвувателями. Хай визначними, але окремими особами. Тепер справа дещо змінюється. Гадаю, що віднині основна сума коштів, потрібних для існування й процвітання школи, надходитиме від нас...

Думбрайт не уточнив, від кого саме від збільшеного кола приватних осіб чи від організації, яку він репрезентує.

- Ви казали, що у вас склалося певне враження про нашу школу. Можна дізнатись, яке саме? - порушив паузу Нунке. Похвалений за далекоглядність і винахідливість, він, очевидно, чекав нових компліментів. Але сподівання його не справдились: Думбрайт обвів присутніх похмурим поглядом і відрубав:

- Погане! Розумію, слухати це прикро, але погане!

Чисто виголене рум'яне обличчя Нунке помітно зблідло, Шлітсен засовався на стільці, Воронов невиразно хмикнув. Фредові, як новакові в школі, личило поводитися стриманіше, і тому на його обличчі з'явився лише вираз глибокого зацікавлення.

Думбрайт ще раз окинув поглядом усіх чотирьох, ніби намагаючись прочитати їхні думки.

- Хотів би вас попередити: навіть найнеприємніші речі я говорю відверто, не криючись, не завуальовуючи сказаного, не прикриваючись солоденькими словами. Це мій стиль! Коли вже нам судилося працювати разом, то краще давайте звикати один до одного.

- Може, ви обгрунтуєте ваше твердження?-глухо запитав Нунке.

- Вас, містер Нунке, мені рекомендували як одного з найкращих працівників німецької розвідки, так невже ви самі...

- Ви тільки-но говорили, що не вмієте підсолоджувати...

- А я й не збираюся цього робити. Навпаки! Якщо у вас, найкращого чи одного з найкращих розвідників, школу поставлено ось так... то нам з вами доведеться багато попрацювати, щоб піднести її на рівень сучасних завдань.

- А саме?

- Школа погано технічно обладнана. Навіть дуже погано. Ваші підслуховувані застарілі і примітивної конструкції, електроапаратура - доби кайзера. У вас немає нічого, що для рядового американського детектива, підкреслюю, звичайного детектива, а не розвідника, було б новинкою.

- Але, містере Думбрайт! Треба ж зважити, що протягом війни школа майже не існувала і лише тепер...

- Ми не аналізуємо причин, а кажемо про наслідки. А вони невтішні: відсталість є відсталість. Що б її не породило. До речі, цей закид я роблю не вам, а вищому керівництву вашої школи. Воно мусило б бодай повідомити вас про всі ті найновіші прилади, якими озброєно тепер наших розвідників. Втім, і це не така вже велика біда. Тепер, коли ми об'єднуємо наші зусилля в боротьбі з спільним ворогом, нашу школу ми обладнаємо найновішою технікою. Головне не в цьому. Сам напрямок школи не може задовольнити...

- Пробачте, але напрямок... мені здавалось...-забелькотів вкрай розгублений Шлітсен.- Здається, саме в цьому...

- Можливо, я неправильно висловився. Йдеться не про мету, а про методи, які допоможуть її досягти. Ви живете старими уявленнями про розвідку, її завдання. Ви не рухаєтесь уперед і не ставите перед собою нових завдань.

- Я і мої колеги жадали б більш конкретних вказівок, містер Думбрайт! - голос Нунке зривався від прихованої образи.

- Тут не місце говорити на цю тему. Про це ми поговоримо сам на сам трохи пізніше і, запевняю вас, дуже докладно. Зараз же я волів би обмежитись кількома зауваженнями, що безпосередньо стосуються присутніх. Так от, я цілком згодний з вами, містер Нунке, що головний спільний наш ворог, проти якого ми готуємо кадри, - Радянський Союз. Саме тому я й почав розмову в присутності фахівців з російського відділу. А що ми маємо робити сьогодні в Росії, проти Росії? Як на вашу думку, містере Ворон?

- Збирати агентурні дані, розвідувати...- почав було генерал, але Думбрайт, нетерпляче поморщившись, спинив його.

- Ну, от, от! Виходить, тільки те, що й до війни? Ні, не лише це! - ребром долоні він ударив по столу, немов відрубав.- Не лише цим треба займатися. По-перше, щодо сугубо розвідувальної роботи. Тут кількість інформації, що здобувається, повинна перейти у нову, найвищого ступеня якість - цілковиту обізнаність з усім, що робиться по той бік червоного кордону. Ми на цьому зупинимось окремо, іншим разом, бо зараз я хочу говорити про ту нову роботу, яку ми мусимо і будемо вести. Важчу, куди важчу, менш помітну, але сьогодні найбільш потрібну - про ідеологічний наступ на комунізм! Так, так, саме наступ. Розгорнутим фронтом. У всеозброєнні форм, засобів, методів, впливові яких важко буде протистояти, бо вони діятимуть, мов луг, що непомітно роз'їдає речовину,

Квадратне обличчя Думбрайта почервоніло, в очах зникла каламуть, яка, мов тонка плівка, приховувала їх вираз. Тепер вони дивилися гостро - здавалося, що з зіниць ось-ось вистромляться тонкі буравчики.

Фред майже фізично відчув їх дотик і, щоб не виказати свого настрою, швидко опустив повіки. Краєчком ока він помітив, як подалися вперед Нунке і Шлітсен. Воронов, що сидів поруч, гучно перевів подих.

Задоволений враженням, яке справив на присутніх, Думбрайт ледь помітно посміхнувся.

- Я бачу, ви мене зрозуміли, - вів далі, витримавши маленьку паузу, що мала підкреслити значущість щойно сказаного.- Так, основне тепер, після війни, - дискредитація самої ідеї комунізму. Самої ідеї! Тут треба вдатися до всього: починаючи від філософських систем, поданих як найновіше досягнення ідеалістичної людської думки, і аж до антирадянського анекдота. Збройна боротьба закінчилася, починаємо війну психологічну.

- З Росією? - запитав Воронов.

- З комунізмом, - з притиском відповів Думбрайт, - З світовим комунізмом. Бо після війни він виріс саме в світову силу... Над Росією сяє ореол рятівника людства від фашизму. Цей ореол ми повинні зняти, розвіяти. Сподіваюсь, нема потреби доводити, чому саме?

- Але роль Росії у війні...- несміливо озвався Воронов.- Історія...

- Її уроки тим і визначаються, що людство їх швидко забуває, сказав один з мислителів. Не пам'ятаю хто, але сказав дуже влучно. У людства, справді, коротка пам'ять.

І нам це дуже з руки. Ми заплатимо німецьким генералам десятки, сотні тисяч доларів, і вони нам напишуть мемуари з історії другої світової війни в потрібному для нас аспекті. Доведуть, що не на Сході, а в Африці, Італії на Тихому океані кувалася перемога, апофеозом якої стало відкриття другого фронту.

- А куди подіти той факт, що основні сили німецької армії були прикуті до Східного фронту? - запитав Фред.

- Ми повинні довести протилежне. Мемуари, та ще військових, завжди обмежені подіями на якійсь окремій ділянці. Треба обрати такі події і таких авторів...

- Я міг би порадити кілька кандидатур, - втрутився Нунке.

- Буду дуже вдячний. Тим більше, що нас цікавлять саме спогади німецьких генералів і їх трактування подій. За кілька днів я полечу до Західної Німеччини, приготуйте список ваших кандидатур.

- Буде зроблено.

- Щойно сказане, звичайно, не клопіт вашої школи, І коли я згадав про це, то лише для того, щоб ви зрозуміли масштаби наступу, який ми збираємося розпочати проти росіян. А ваша робота стосується безпосередньо Радянського Союзу. Росія лежить зараз у руїнах. На думку наших економістів, потрібно буде п'ятдесят років, щоб росіяни відбудували населені пункти, промисловість, сільське господарство, загалом свою економіку.

- Англійські економісти кажуть про менший строк - тридцять років, - нагадав Шлітсен.

- Тридцять, п'ятдесят... обидва ці строки нас не влаштовують. Треба, щоб росіяни витратили на відбудову вдвічі, втричі більше часу! - стукнув кулаком по столу Думбрайт.- Тут я впритул підходжу до нашого з вами завдання: завадити росіянам повинні ми. Не лише засобами диверсій - це малоефективно; не тільки засобами шкідництва - шкідників швидко викривають; не терористичними актами проти окремих діячів - вони лише згуртовують народ навколо своїх вождів. Серед усіх народностей, що входять до складу Радянського Союзу, стомлених війною і нестатками, треба збудити зневіру в можливість побудови комунізму не лише в найближчий час, а й взагалі. Якими шляхами? їх багато! Арсенал цієї небезпечної зброї невичерпний. Тут усе залежатиме від нашої з вами винахідливості. Для прикладу, наведу вам лише кілька напрямів діяльності. Ревізія марксизму-ленінізму. Треба взяти на озброєння всі течії новітньої філософії, відфільтрувати їх, відібравши на перший погляд найневинніше і, прикриваючись щитом матеріалістичної діалектики, яка твердить, що все знаходиться в русі, все змінюється, залежно від середовища і обставин, силкуватися просунути ворожі марксизмові ідеї. Могутньою зброєю може стати і дезинформація. Найвизначніші досягнення людської думки в галузі фізики, біології, техніки, інших наук можна подати під соусом ідеалізму і ще якогось "ізму"! Поки розберуться, поки схаменуться, час спливатиме і вода литиметься на наш млин.

- Навряд чи така робота буде посильною для рядового агента, - з сумнівом похитав головою Шлітсен.

- Цю роботу ми доручимо добірним кадрам. З науковців, фахівців своєї справи. Не обов'язково, щоб вони зосереджувались у якомусь центрі, треба, щоб кожен працював у своїй галузі, але ми повинні всіх таких людей мати на прикметі, щоб в разі потреби можна було використати їх ерудицію. У себе на батьківщині ми вже дещо зробили в цьому напрямі. Треба, щоб і тут ви знали, на кого і в чому можете покластись.

- Доведеться поновити деякі зв'язки серед мадрідського. товариства, - замислено промовив Нунке.

- Неодмінно! Для цього ви матимете спеціальні відрядження... Втім, все це високі матерії, перейду до прикладів простіших. Людська вдача така, що в скруті людина завжди шукає якоїсь віддушини: один чіпляється за релігію, інший заливає пельку вином, ще котрийсь шукає розради у відчайдушних веселощах. Є такі, що гарячково беруться до праці, вважаючи її за найліпші ліки. Росіянам зараз скрутно, і нам треба, щоб цих, останніх, було найменше. Удова, що втратила на війні чоловіка... молода дівчина, яку зрадив коханий... хлопець, який не знайшов собі відразу місця в житті...- наштовхніть їх на думку, що вони повинні волати до бога, затягніть їх у секту, коли такої нема, самі її організуйте! Слов'яни люблять поспівати за чаркою горілки? Нагадайте їм, як добре вони варили самогон за часів громадянської війни. П'яному море по коліна, - кажуть росіяни. Утворіть таке море, тоді той п'яний побреде туди, куди нам треба. Росіяни, українці, білоруси схильні до гумору? Допоможемо їм! Озброїмо любителів гострого слівця анекдотами, які б висміювали їхнє сучасне і майбутнє. Влучний анекдот розповсюджується з блискавичною швидкістю, часом навіть людьми, цілком відданими радянській владі. Недарма у росіян існує приказка, що "для красного слівця не пошкодую і отця". Не посміхайтеся, містере Шлітсен! Вам, німцям, це важко зрозуміти, бо від ваших вітчизняних дотепів завжди тхне казармою. Вони можуть звеселяти хіба що куховарок. Л тимчасом анекдот - велика сила. У одного він може вислизнути з голови непомітно, а в іншого лишить в свідомості тонкий намул, що правитиме за своєрідний каталізатор для всього антирадянського.

Фред відчув, як у нього почало сіпати в скронях. Йому здалося, що він захлинається в якомусь липкому смердючому потоці.

"Нічого, останнім посміюся я, - заспокоював він себе.- Хотів би я подивитись на твою пику, коли ти почуєш найліпший з анекдотів: перед ким ти розкриваєш сьогодні свої карти!"

- Ви знаєте, - вів далі Думбрайт, - що надія кожної нації - її молодь. Ми повинні зробити так, щоб більшовиків ця надія одурила. - Це найбільш вразливий прошарок населення, до якого найлегше підібрати ключі, бо молоді взагалі властиво захоплюватись. Отруюйте її душу зневірою в сенс життя, пробуджуйте інтерес до сексуальних проблем, зваблюйте такими принадами вільного світу, як модні танці, красиві ганчірки, спеціального характеру пластинки, вірші, пісні... Дітям завжди є щось закинути батькам. Скористайтесь з цього і посваріть молодь з старшим поколінням... Я міг би перелічувати і перелічувати заходи, до яких у кожному випадку можна вдатися, але мета моєї сьогоднішньої розмови - не в цьому. Я прагну довести одне: ми мусимо бути такими винахідливими у засобах психологічної війни з комунізмом, щоб комуністична пропаганда не встигала за нами! Тепер зрозуміло, чому вашу школу я вважаю відсталою?-звертаючись до всіх, закінчив свою промову Думбрайт.

Хвилину якусь панувала мовчанка. Вже знаючи манеру заокеанського інспектора переривати співрозмовника, ніхто не наважувався взяти слово першим.

- Я хотів би почути вашу думку, - нетерпляче промовив Думбрайт.

- Грандіозно! - з перебільшеним захопленням вигукнув Шлітсен.- Масштабність задуму мене особисто просто вразила. Звичайно, ми і раніше дещо робили в цьому напрямку...

- Кустарщина! Тепер я розумію, справжнісінька кустарщина! - покрутив головою Воронов.

- Радий, що ви це зрозуміли. Від вас, як від одного з працівників російського відділу, багато залежатиме. Але ваш відділ дуже малий. Його треба поповнити - і чим скоріше.

- Я вже доповідав вам, містер Думбрайт, про те доручення, яке має виконати Шульц, - поспішно нагадав Нунке.- Це дасть змогу...

- Ви маєте на увазі групу колишніх офіцерів з армії Власова? Чудове поповнення! Шульц, це завдання мусите виконати будь-що! Зрозуміло?

- Так точно!

- Коли ви маєте виїхати?

- Післязавтра вранці. До поїздки майже все готове, - відрапортував Шлітсен.

- Не відкладайте й на день. І так ви втратили багато часу. Як добре не заховані власовці, а радянське командування вас може випередити: є підстави гадати, що воно вже заслало туди свого агента. Ви попередили про це містера Шульца?

- Так, гер Шлітсен мене про це проінформував.

- Сподіваюсь, ви розумієте, з якою обережністю треба поставитись до вивезення групи?

- Звичайно!

- Тоді зичу вам успіху. Що ж до боксу, то ми з вами неодмінно позмагаємось. Часу в нас буде вдосталь, бо, повернувшись з Німеччини, я отаборюсь тут надовго. Адже офіційно я консультант компанії "Армстронг", що контролює виробництво і експорт пробкового дерева, а його тут, кажуть, до біса... А зараз - вечеряти! Бо я голодний, як церковний пацюк... Так, здається, кажуть у Росії?

- Бідний мов церковний пацюк, а голодний як собака, - виправив Фред.

- Містер Думбрайт, дозвольте запитання? - несподівано звернувся Воронов.

- Прошу.

- Ви мене не пам'ятаєте? Вам не доводилося мене бачити?

- Де?

- Ну, скажімо, в Швейцарії, восени 1942 року...

- Заждіть, заждіть... Ви були з князем... не будемо уточнювати імені!

- А ви супроводжували дуже поважну особу, що ховалася під прізвищем Балл...

- Ви знали, хто то насправді? Лише "так" чи "ні"! Знов-таки не викриваючи інкогніто.

- Здогадувався.

- О, коли б ті переговори закінчилися успішно, інший вигляд мала б карта світу! - з щирим жалем вихопилося в Думбрайта.- Росіяни зірвали наші плани.

- Ми всі мали дуже туманне уявлення про мету переговорів. Живилися здогадками.

- Ще б пак! Адже йшлося не більше, не менше, ніж про сепаратний мир. Антигітлерівська опозиція прагнула розв'язати собі руки для боротьби на Східному фронті... Шкода, зірвалось!..

Думбрайт у супроводі Нунке і Шлітсена попростував було до дверей, навіть не попрощавшись, та раптом зупинився.

- Забув попередити, містер Шульц! З вами ми зустрінемося до мого наступного повернення ще в Німеччині.

- Пробачте, я не зовсім зрозумів: це буде приватна зустріч чи...

- Можливо, я в чомусь зможу вам допомогти.

- Не знаю, як складуться обставини. Навіть вийти за межі табору мені, мабуть, буде важко.

- Хай це вас не турбує. Я матиму можливість підтримувати з вами зв'язок.

- Буду дуже радий.

"От тобі й нове ускладнення!"

Ні, аж ніяк не радів Фред, дізнавшись про зустріч з Думбрайтом у Німеччині...

Розділ третій У КЛІТЦІ БЕЗ ГРАТ

- Підемо навпростець! - запропонував Нунке і, зійшовши з асфальтового шляху, ступив на ледь помітну стежку, що довгою покрученою стрічкою звивалася понад чагарником все вгору і вгору в напрямку двоповерхової самотньої вілли на самому вершечку горба.

Вперше після поїздки до Мадріда Фред вийшов за шкільну браму. Вона зачинилася беззвучно і так щільно, що здалося, ніби схований за нею потаємний світ лишився в якомусь іншому вимірі простору, настільки все навколо було відверто ясним у своїй природній простоті. Непереможне бажання волі охопило Фреда.

"Кинутись зараз убік, і хай куля в спину покладе на цю, таку любу землю? Єдина, до краю насичена мить, якої в мене не відберуть, не зможуть відібрати! І що це дасть?.. Ні, не тобі, бо для тебе це, може, й вихід - єдина така мить іноді стає вартою цілого життя... Але що це дасть іншим? Тим людям, братерство з якими ти відчуваєш кожною клітинкою свого тіла? Це ж на їх щастя, на саме їх життя зазіхнув Думбрайт, проти них укладається змова... Може, сама доля привела мене сюди, щоб зашкодити планам цього збіговиська хижаків... Я ще не уявляю собі, що зумію зробити і в який спосіб, але доможусь свого або накладу головою. Що-що, а це зробити я завжди встигну..."

- Чого це ви в такому мінорі, Фред? - гукнув Воронов, що йшов позаду.- Повірте моєму досвідові, у дамське товариство завжди треба з'являтися з веселою фізіономією. Сумну - вони пробачають лише закоханим.

- У дамське товариство? Адже йшлося про саму патронесу. Та й ту, мабуть, дамою не назвеш... Я зустрічався з цим гатунком висохлих вобл, що так люблять спливати на поверхню всіляких благодійних притулків і товариств, щоб покрасуватися бодай так. Але щоб жінка стала патронесою такої школи, як наша, даруйте, такого я ще не чував... З ким же я маю познайомитися ще, крім неї! З якою дамою чи дамами?

Воронов вибухнув голосним сміхом.

- Коли вже ви вдалися до риб'ячої термінології, то наша патронеса більше скидається на прегарну золоту рибку. З таким, знаєте, довгим хвостиком-віялом, що коливається за нею, наче серпанок. Що ж до другої дами...- тон Воронова раптом став серйозним і несподівано теплим.- Про другу я вам нічого не скажу... Вона не від світу цього, отже, і змалювати її не зумію.

- Ірене - слабість генерала, - іронічно кинув Нунке.- Як у всіх його співвітчизників, у нього хворобливий потяг до убогеньких та калічок. У слов'ян це походить з почуття власної неповноцінності як раси, отже, теорія...

- Облиште, Нунке! - гостро перервав його Воронов.- Останнє слово про повноцінні і неповноцінні раси сказала війна. Шкереберть полетіли і ваші теорії, і... Втім, не будемо про це. Є речі, в які краще не заглиблюватись. Таким-от, як я. Як ми з вами... Що ж до Ірене, то просто неблагородне ставитись до бідолашної хворої дівчинки так, як ставитесь ви. Еге ж, неблагородне...

- Попросив би вас не ставити знака рівності між нами обома. Сподіваюсь, не треба пояснювати, чому саме? - Спинившись, Нунке повернувся обличчям до Воронова і зміряв його зневажливим поглядом.- Ще просив би затямити: для вас я не Нунке, а гер Нунке!

Генерал сердито засопів. Навіть у напівтемряві видно було, як червоніє його обличчя. Ось-ось, здавалося, з його уст зірветься дошкульна відповідь. Та звичка беззастережно підкорятися наказам начальства взяла верх.

- Так точно, гер начальник школи...- буркнув Воронов.- Затямлю...

В останньому слові Фредові вчулася чи то іронія, чи то погроза. Він допитливо глянув на генерала. Але той швидко опустив повіки і нахилив голову, ховаючи вираз свого обличчя не так від Фреда, як від Нунке. Шеф, очевидно, нічого не помітив. Не приховуючи задоволеної посмішки від щойно здобутої перемоги, він повернувся до своїх супутників спиною і знову попростував стежкою. Фредові і Воронову лишилося рушити слідом за ним.

Деякий час ішли мовчки. Нунке ступав широко і легко, хоч стежка ставала все крутішою, а генерал одразу ж пристав. За своєю спиною Фред чув його важке дихання, часом прокльони, коли віття чагарника било по ногах чи з-під ніг сипалися дрібні гострі камінці, якими подзьобано було всю стежку, наче скаллям. Мимоволі Фред притишив ходу, щоб дати старому змогу відсапатись.

- Наш шеф не дуже зважає на ваші роки і мою незвичку ходити такою крутизною. Може, спочинемо?

- Тепер уже не варт.

Справді, хвилин за п'ять стежка круто звертала, вибігаючи на невеличке плато, і вілла, що в міру підйому вгору зникла було з очей, тепер з'явилася так несподівано, ніби виросла з землі. Нунке вже чекав на своїх супутників, стоячи біля живоплоту з високих підстрижених кущів, що оточував садок і будинок.

- Хочу вас попередити, Фред: Агнеса Менендос - наша натхненниця, але до внутрішніх справ школи не втручається. Тому й у розмові не слід їх чіпати.

- Я сам обізнаний з ними надто мало.

- Це я на майбутнє... Час від часу вам доведеться одвідувати донью Агнесу, як робимо це ми з Вороновим, бо іншого товариства тут немає.

- Коли так заведено...- зітхнув Фред.

- Даремно ви скривилися, - жваво озвався Воронов.- Відвідини "горба", - ми так звемо віллу, - все-таки різноманітять наше життя. Вдень нудьгувати ніколи, та вечорами!.. Іноді така туга напосяде, хоч вовком вий. А у доньї Агнеси завжди знайдеться для вас келих доброго вина, та й співає вона непогано...

- Я жодного разу не чув!-здивувався Нунке.

- При вас вона інша. Вважає, раз ви начальство...- Воронов урвав мову, бо на терасі на них уже чекали.

- Падре Антоніо, -- відрекомендувався Фредові невисокий худорлявий чоловік у сутані, з низько навислими над очима кострубатими, дуже чорними бровами. Він широко прочинив двері і гостинно запросив: - Заходьте! Ми на вас давно чекаємо!

- Як Ірене? - запитав Воронов.

- Як завжди, - зітхнув падре.- На жаль, доньї Агне-сі не вистачає витримки. Вона потурає всім її примхам, і це зле відбивається на лікуванні: схотіла - випила ліки, схотіла - ні. Сьогодні навіть від масажу відмовилась...

Падре Антоніо і Воронов розмовляли іспанською мовою, і Фред раптом зніяковів. А що, як патронеса не знає німецької? Як він з нею тоді порозуміється? За допомогою перекладача? Це нудно і завжди створює напружену, офіційну атмосферу... Мабуть, доведеться привітатися, перемовитися кількома словами, вивченими в Мадріді, а потім весь вечір просидіти мовчки, нудьгуючи.

його замішання ще збільшилося, коли вони переступили поріг вітальні і Фред почув, що його супутники звертаються до господині по-іспанськи... Посміхнувшись, вона підвелася з фотелю і, повагом зробивши кілька кроків назустріч гостям, зупинилась посеред кімнати.

Все в цій жінці якось пасувало одне до одного: струнка і гнучка постать, постава голови, здорова засмаглість молодого ще й гарного обличчя.

Поки Нунке і Воронов віталися з Агнесою, Фред встиг добре розгледіти її. Широке спокійне чоло, на якому дугами зводяться чітко окреслені брови. Рівний, тупий на кінчику ніс. Трохи завеликі, але гарного малюнка уста, яких, певно, ніколи не торкалася губна помада. На підборідді, теж тупому на кінці, м'яка западинка. Такі ж ледь помітні западинки і на щоках, нижче вилиць. Це надає обличчю і закінченості і виразності.

Особливо, коли жінка зводить очі, великі й чорні, з синюватими білками.

Прибрана Агнеса досить химерно. На ній золотисто-жовта блузка, що щільно облягає торс, і трохи темнішого кольору широчезна спідниця, прикрашена по низу пишними чорними оборками. Туалет доповнює кілька разків яскраво-червоних коралів. Але і це вбрання до лиця Агнесі. Воно добре відтіняє смуглявість обличчя, колір очей, кучеряве чорне волосся, недбало скручене на потилиці у . важкий вузол.

Почувши своє ім'я, Фред зрозумів, що його рекомендують патронесі, і, зробивши два кроки вперед, поштиво вклонився.

Агнеса з посміхом простягнула йому руку і щось привітно сказала. Що саме -- Фред не зрозумів. Навмання він промовив вивчене в розмовнику стандартне привітання, потім промимрив кілька слів німецькою мовою. Глянувши один одному в очі, обоє розсміялися. Фред озирнувся, шукаючи очима Нунке.

- Як бачите, мені з господинею дому доведеться розмовляти на мигах. Якщо ви нам не допоможете...

- Та ви ж знаєте італійську, а донья Агнеса теж! Вона деякий час жила з чоловіком в Італії.

Почувши слово "Італія", Агнеса радо закивала головою.

- Як це добре, гер Шульц! - вигукнула вона вже італійською мовою.- Може, я дещо забула, але загалом...

- Я теж, мабуть, чимало забув. Отже, ми з вами на рівних правах: ви виправлятимете мене, я - вас... Втім, у Мадріді я купив кілька словників і сподіваюсь, що незабаром...

- Боже, як давно я не була в Мадріді! - з сумом вихопилося в Агнеси.

- Ви так любите це місто?

- Там я не відчувала так гостро самотності, хоч, правду сказати, друзів у мене було мало. Але коли за стінами твого будинку вирує життя, мимоволі здається, ніби й ти до нього прилучилася... А вам, гер Шульц, Мадрід сподобався?

Фред почав розповідати про свої враження від іспанської столиці. Агнеса то схвально хитала головою, то жваво заперечувала проти якогось твердження, мішаючи іспанські і італійські слова. Схаменувшись, молода жінка весело сміялась, вибачалась, щоб за хвилину знову збитися з італійської мови на іспанську. Це, може, й утруднювало взаєморозуміння, але робило бесіду веселою і невимушеною.

Незабаром до розмови Фреда з господинею прилучився і Воронов. Він лаяв мадрідський клімат, а відтак і іспанців, які таке невдале місце обрали для своєї столиці, протиставляв Мадріду Рим, де прожив мало не рік ще замолоду, силкувався втягти в суперечку з Агнесою падре Антоніо і Нунке.

Проте і падре і начальник школи були заклопотані власними незгодами. Про що йшлося, Фред не розумів, бо сиділи вони в протилежному кутку кімнати і розмовляли півголосом. Та обличчя в обох були невдоволені, в тоні голосу відчувалася неприязнь.

- Шановна патронесо, - вказав очима на них Воронов, - ці двоє знов не помирилися. Недавно ще були друзями, а тепер... Що між ними сталося?

- Просто вони дуже різні. Падре над усе ставить потреби духу. Тому він вважає, що всіма справами в світі повинна вершити наша свята церква. Нунке ж заперечує це. Він каже, ніби тепер заповіді пишуть не апостоли і святі, а воїни... Сеньйор генерал, хіба ж це може бути? Адже їх написано раз і назавжди. Вони єдині й вічні, як сонце над землею!

- Сонце теж не вічне, люба патронесо! А написане людиною і поготів. Не варт сушити голову над всілякими теологічними тонкощами, і тому я пропоную...

- Тео... логічними? А що ж це означає, сеньйор генерал? - Обличчя молодої жінки, хвилину тому таке жваве, тепер стало серйозним, очі дивилися запитливо і трохи розгублено.

- Хай це пояснить вам ваш духівник, бо гер Пульп може подумати, що в цьому домі гостей частують лише розмовами. А я ж йому пообіцяв дорогою келих доброго вина. А коли до цього ви додасте і...

- Пане Воронов, прошу вас! - зупинив його Фред.

- Ні, ні, сеньйор генерал має рацію... Я миттю! Даруйте, гер Шульц, ви самі трошки завинили, почавши про Мадрід...

Швидко підвівшись, Агнеса вийшла з кімнати, в коридорі задріботіли її каблучки, потім долинуло, як вона гукала:

- Пепіто! Пепіто!

Нахиливши голову набік, Воронов замилувано прислухався до переливів Агнесиного голосу.

- Природжена співачка! Ви тільки вслухайтесь: чуєте, як співоче виводить кожен склад, наче знімається вгору, а потім спадає вниз округла хвиля... Ось вам і "вобла"! Що тепер скажете?

- Гарна і, здається, дуже мила жінка. Просто не віриться, що вона могла встряти в політику.

- Агнеса і політика? - генерал розсміявся.- Та вона ж така далека від неї, як найдальша зоря від нашої грішної Землі...

- Чим же тоді пояснити її роль в школі?

- Овечка, що, рятуючи своє ягня, вибігла необережно з кошари і потрапила до вовків.

- А якщо з мови Езопа перекласти на звичайну, загальновживану ?

- Розкажу колись на самоті. Зараз не час і не місце.- Воронов важко підвівся і пройшовся по кімнаті.

Тепер, коли Агнеса пішла і розмова між нею, Фредом і генералом перервалася, голоси Нунке і падре стали чутнішими.

- А я вам кажу, що честолюбство в сутані - то найстрашніший гатунок честолюбства!-сердито доводив Нунке.- Бо людина світська знаходить розраду в жінках, вині, картах, захоплюється спортом чи полюванням... Зайвину своєї енергії їй є куди спрямувати. Для особи ж духовного сану...

- Нам теж є куди спрямувати свою енергію і сили. На справи милосердя і просвітительства, їм же нема краю. До того ж згадайте: слідом за завойовниками завжди йшли місіонери. Вони закріплювали здобуте ними. І хіба не природно, не законно, коли вони вимагають своєї частки?

- Частка може бути різна.

- Достатня для того, щоб приумножити славу церкви і її можливості.

- Славу церкви чи славу її служителів?

- А хіба у вас, світських, не успіхи полководців і всього воїнства уславлюють армію?

- Доволі про це! Скажу з чого почав: зараз школа не має можливостей зважити на вашу вимогу.

Нунке підвівся і прочинив двері на веранду. Сонце вже хилилося до обрію. Його проміння черкалося лише об вершечки дерев, заливало дах і горішній поверх будинку. З саду повіяло ледь помітною прохолодою, сильніше запахли квіти, випростуючи згорнуті вдень пелюстки.

- Може, спустимось у садок? - запропонував падре.- Наш гість ще не бачив, який чудовий краєвид відкривається з альтанки.

- Ви йдіть, а мене верне від цих краєвидів.- Воронов сів в солом'яний фотель на веранді.- Вивіску першої-ліпшої корчми в найбруднішому куточку міста проміняв би на ці ваші ландшафти. Намозолили вони мені очі за весь мій вік.

Нунке позіхнув.

- Я теж волію посидіти. До мого серця промовляють лише типово німецькі пейзажі.

Фред і падре спустилися в садок. Він був невеличкий і трохи занедбаний, але всюди було багато квітів, біля дому - культивованих, далі в траві - диких.

- Це єдина розвага нашої маленької хворої, - пояснив падре.

- А що з дівчинкою?

- Навряд щоб вона підвелася, - сумно похитав головою падре, не вдаючись у дальші пояснення.

Взагалі, розмова не в'язалася. На запитання Фреда падре Антоніо відповідав коротко і неуважно, видно було, що з думки його не йде суперечка з Нунке.

Коли обоє повернулися з прогулянки по саду, на веранді вже нікого не було, а в кімнаті на гостей чекав сервірований до вечері стіл. Біля нього метушилася, старенька служниця, розставляючи страви, та повагом походжала Агнеса, щось пересуваючи і переставляючи.

- А чому ви мене не познайомите з нашим гостем? - пролунав збоку нетерплячий дитячий голос.

Лише тепер Фред побачив, що трохи осторонь, у затишному куточку, декорованому в'юнкими хатніми квітами і невеличким екраном, у спеціальній медичній колясці сидить дівчинка. Незважаючи на літній вечір, її світло-сіре, прикрашене пишним мереживом платтячко було застебнуте біля самого горла, а ноги щільно огортав картатий барвистий плед, край якого нервово торсали довгі пальчики. Вираз нетерплячого чекання пожвавив її бліде, аж прозоре личко, облямоване пухнастим білявим волоссям. Не заплетене в коси, тільки перев'язане стрічками, воно довгими пасмами звисало вздовж грудей. Очі дівчинки, такі ж, як у матері, великі, але світліші, дивились вимогливо, трохи навіть сердито.

- Коли ніхто не здогадався познайомити нас, давайте зробимо це самі, - серйозно запропонував Фред, підходячи до хворої.- Адже вас звуть Ірене?

- Угу! Тільки не стискуйте мені так дуже руку, як дідусь Воронов, а то я і з вами почну сваритись.

- О, цього я хотів би найменше!

- Чому?

- Бо в мене тут немає друзів.

- Ви гадаєте, що я... що ми...- дівчинка зніяковіла і спідлоба недовірливо глянула на Фреда.

- Мені хочеться сподіватися на це...

Ірене відкинулась на подушку, на хвилину заплющила очі, а потім обдарувала Фреда вдячним осяйним поглядом.

- Тоді кажіть мені "ти". А я вас зватиму просто Фред.

- З великою охотою...

- Ну-бо... а де ж ваше "ти"?

- Одразу це не так легко, - розсміявся Фред, сідаючи на маленький ослінчик біля дівчини.- Для першого разу скажи мені: ти теж була в Італії?

- Що ви І Ми виїхали звідти, коли я була зовсім маленька...

- Звідки ж ти знаєш мову?

Ірене трохи нахилилася вперед, подавши Фредові знак, щоб він зробив так само.

- Це страшенна таємниця, я про неї нікому не казала... Тільки вам скажу. Ви обіцяєте, що нікому, жодній душі?..- прошепотіла дівчинка, нахиляючись ще нижче.- Восени я поїду на прощу до Ватікану, он як!

- І ти лише для цього вивчала мову?

- Звичайно! Як же я розмовлятиму з папою, коли не знатиму по-італійськи! А латинь я не знаю зовсім!

- Ірене, про що ти там шепочешся з Фредом? Я зараз покажу тобі, як від мене критися! - жартівливо гримнув здаля Воронов.

- Ось він зараз підійде, і я вас не спитаю про найголовніше!- ще швидше зашепотіла Ірене.- Якщо папа добре помолиться за мене, як ви гадаєте, я зможу ходити?

Фред обережно поклав руку на пальчики Ірене і відчув, як вони тремтять від хвилювання. Мабуть, тремтіли і губи, бо дівчинка прикусила їх зубами.

- Ну, чого ж ви не відповідаєте? - вимогливо і нетерпляче допитувалась вона, пильно вдивляючись в обличчя свого нового друга, немов хотіла прочитати на ньому його думки.

"Збрехати їй? Підтримати наївну віру у видужання, подароване небом? Адже самонавіяння часом впливає краще за найліпші ліки... Але ж тоді вона покладатиметься тільки на папу і його молитви, - вагався Фред.- Отже, відібрати в неї ту палку надію, якою вона зараз живе?"

- Я вірю, що поїздка в Італію тобі допоможе, - сказав Фред впевнено.- Тільки знаєш що? Бог подає свою допомогу лише тим, хто сам докладає всіх сил, щоб досягти мети. Сама зваж, як він може потурати недбалим? Один сидить, пальцем не ворухне, щоб досягти свого, тільки волає до неба: зглянься, мовляв, на мене, любий боже, допоможи! А інший - шукає, бореться, побивається, ладен все зробити і все стерпіти... Кому, на твою думку, найперше треба допомогти?

- Другому!

- От бачиш! Так і з тобою...

Ірене притихла, вражена новим ставленням до небесного милосердя. Уста її щільно стиснулись, і в їх куточках залягли дві гірких складочки. Обличчя дівчинки враз ніби постарішало.

- Чого це в нас насуплені брови? - до коляски підійшов Воронов і, як завжди, важко плюхнув в найближчий фотель.- Фред, ви погано розважаєте вашу даму! І за це вам доведеться сплатити штраф. Ірене, що ми для нього вигадаємо? Стривай, надумав! Давай поставимо живі шаради, хоча б на таке речення... Нахили вушко! Гаразд?.. Так от, Фреда ми примусимо зіграти роль Дон-Кіхота, я буду Санчо Панса.

- А Нунке хай зобразить Росінанта! - вигукнула Ірене з викликом.

Воронов хмикнув.

- Знаєш, облиш його! Навряд, щоб він погодився нап'ясти на себе шкуру коня, бодай алегоричну.

- Я так хочу! Гер Нунке, йдіть-но сюди! - покликала Їрене.

Нунке, який знов завів суперечку з падре, невдоволено поморщився.

- Одну хвилинку...- кинув він недбало.

- Ірене, не докучай дорослим! У них пильні справи.- Агнеса підійшла до доньки і приклала долоню до її чола.- У тебе голівка гаряча, тобі треба в ліжко, - стурбовано промовила вона.

- А в мене теж пильна справа!-дівчинка сердито крутнула головою, звільняючись від материної руки.- Я хочу, щоб він зараз підійшов! Падре Антоніо, і ви йдіть сюди!

Знизавши плечима, Нунке підійшов до Ірене.

- Ти, як завжди, вередуєш, - сказав він холодно.- Добре виховані дівчатка так себе не поводять.

- Пробачте їй, вона зрання сьогодні нервує, - заступилася за дочку Агнеса.

- Це він мусить просити в мене пробачення!

- Не годиться казати "він" про людину, яка присутня тут-таки, - втрутився падре.- Одинадцятирічній дівчинці слід про це знати.

- А обдурювати годиться?-голос Ірене дзвенів від гніву.- Так вчинити, як він вчинив, годиться?

- Може, ти поясниш, у чому справа? - не приховуючи роздратування, запитав Нунке.

- От тобі й маєш! - розвів руками Воронов.- Йшлося про шаради, а перевернулося...

- Які ще шаради! І при чому тут я? Може, ви поясните, Фред?

- І адаю, що тепер уже не варт.

- Варт! Варт! Варт! - Їрене застукала кулачком по підлокітнику коляски.- У нашій шараді ви повинні зіграти роль коня Росінанта!

- Що за нісенітниця!

- Тільки хто ж йому пустить кулю в лоба? - Ірене подалася вперед, на блідих її щічках спалахнув рум'янець, очі гарячкове блищали.

- Врешті, усе має межі! Донья Агнеса, я просив би вас втрутитися!

- Ірене, благаю тебе, заспокойся! І зараз-таки, цієї миті попроси у гер Нунке пробачення.

- За те, що він застрелив Росінанта? А потім ще одурив, сказав, що його обпоїли?

- А-а, он з якого приводу ця істерика! Так, я застрелив шкапу, яку ти нарекла таким поетичним ім'ям. І вважаю, що зробив правильно.

Очі дівчинки вражено розширились.

- Правильно? - прошепотіла вона.- Та чим же він вам заважав?

- Тим, що з нього не було користі. Старі і кволі - не потрібні на землі, вони лише заважають іншим, - злісно відрубав Нунке, роблячи наголос на слові "кволі".

Фред побачив, як пополотніла Агнеса, навіть уста побіліли. Воронов засопів і стиснув кулаки. Ірене відсахнулась, немов від удару. Падре Антоніо забіг за коляску і схопився за її спинку.

- Я відвезу Ірене в її кімнату, - сказав він глухо, - їй недобре...

Та дівчинка знову випросталася. Тепер вона здавалась навіть спокійнішою.

- Чому ж ви не застрелите і мене? Я ж теж квола!- дзвінко пролунало в кімнаті.

На обличчі Нунке промайнув вираз замішання, та за хвилину він опанував себе.

- Здається, ми зараз говорили про коня, а не про тебе, - зле кинув він, знов наголошуючи на слові "зараз".

Дівчинка якусь мить дивилась на Нунке з кривою, жалісною посмішкою, потім підборіддя її дрібно затремтіло, вона скрикнула і затулила личко руками.

- Мамо, відвези мене звідси... Швидше відвези мене звідси... швидше відвези...- захлинаючись, шепотіла вона.

Відсторонивши падре Антоніо, Агнеса схопилась за коляску і покотила. Фред забіг наперед і прочинив двері.

- Може, вам треба чимсь допомогти? - запитав він схвильовано.

Молода жінка на мить спинилась і підняла опушені повіки. Фредові здалося, що на нього глянула сама туга. Мимохіть він схопив Агнесу за руку і міцно стиснув її.

- Мені так прикро, повірте, мені дуже прикро... я так би хотів стати вам у пригоді... І перекажіть завтра Ірене...

Він не докінчив речення, бо коляска покотилась далі.

- Виведіть його, - кинула з-за плеча Агнеса.

Зачинивши двері, Фред повернувся обличчям до присутніх. Усіх їх наче порозкидало бурею по різних кутках кімнати. Воронов стояв біля вікна, вдивляючись у темряву вечірнього неба, падре походжав уздовж стін, завченим рухом пальців перебираючи чотки, Нунке розвалився в фотелі, витягнувши ноги.

"Підійти зараз і дати йому ляпаса?" Ця думка була така спокуслива, що у Фреда навіть засвербіла рука. Тамуючи лють, він підійшов до Нунке.

- Ми зараз у приватній господі, і тому я з вами розмовляю не як підлеглий з начальником, а як офіцер з офіцером!- примруживши очі, сказав Фред. - Ви били лежачого. Більше того - дитину! Це огидно! Запам'ятайте, у моїй присутності таке ніколи не повториться!

- Ви збожеволіли! Ви сьогодні всі збожеволіли! - рвучко схопився з місця Нунке.

Воронов швидко відвернувся від вікна і ступив на кілька кроків уперед. Падре, опустивши чотки, застиг на місці.

- І у моїй теж! - роздільно промовив Воронов.- Те, що ви зробили, гірше за вбивство.

- Генерал Воронов! Ви розумієте, що одного мого слова досить, і ви...- Нунке красномовно піддав у повітрі коліном.- Відповідайте, розумієте ви чи ні?

- Я... я...- постать Воронова під поглядом Нунке враз якось обм'якла.- Можливо, згарячу... Але погодьтесь, що і ви... Е, та що казати! Що можу вдіяти я? Покидьок, стара калоша! - безнадійно махнувши рукою, генерал рушив до дверей.

Розділ четвертий ДВОБІЙ

- Слухайте, Сомов! На якого ж біса вас тоді прислали?

- Мене не питали, хочу я сюди потрапити чи ні. Так само, як, напевне, і вас, сподобається чи не сподобається вам моє товариство.

- Попереджаю: я тут начальник групи! Розумієте? Коли я накажу...

- Плював я на ваші накази!

- Що-о?!

Протопопов схопився так швидко, ніби в його тілі розгорнулася туго скручена пружина, і кулаками, що міцно стискували прямокутнички доміно, сперся на стіл, всією своєю кремезною, присадкуватою постаттю подавшись уперед. Маленькі чорні очі, глибоко посаджені під широким опуклим лобом, прикипіли до новака, жовна на щелепах випнулись клубком і перекочувались під шкірою, мов два великих горіхи, що їх Протопопов силкується розгризти, щоб потім зубами вп ястися в горло супротивника, який так спокійно палить сигарету і, ледь посміхаючись, поглядає на нього.

Три партнери Протопопова з цікавістю дивилися на того, хто завадив їх грі і тепер так зухвало себе тримає. Та ще з ким? З колишнім заступником начальника розвідки одної з дивізій Власова, що і тут зумів стати за верховоду! Його люта, нестримна в гніві вдача багатьом далася взнаки. Нижче трави, тихше води тепер перед ним навіть вищі за чином. Куди вже цьому молодикові, колишньому лейтенантові гренадерського полку гітлерівської армії.

- Та знаєш ти...

- Прошу не тикати! Ми з вами разом свиней не пасли!

Сомов кинув своє застереження недбало-спокійно. Він чудесно розумів, що Протопопов припустив помилку, почавши розмову з ним в присутності своїх партнерів і цим поставивши на карту свій авторитет керівника. Отже, й самому треба повестися так, щоб цей авторитет якомога сильніше похитнувся. Від враження, яке він, Сомов, справить зараз на присутніх, багато залежатиме.

Навмисне не дивлячись на Протопопова, Сомов веселим поглядом окинув присутніх. Але краєчком ока він бачив, як той, збліднувши і прикусивши губу, відірвався від стола і повагом, злегка похитуючи тулубом, почав наближатися до нього.

Скрушно похитавши головою і знизавши плечима, Сомов жбурнув у куток свій рюкзак і теж підвівся.

Тепер поміж ними не було стола - вони стояли обличчям до обличчя. Вірніше, Сомов стояв, а Протопопов, так само розхитуючись тулубом і злегка човгаючи ногами, наближався.

Зараз лише якихось п'ять кроків відділяли їх один від одного. Присутні здивовано перезирнулись. Чому цей молодик не стає в бойову позицію? Сподівається, що Протопопов жартує? Так очевидно ж для всіх, що він іде у таран!

І справді, зробивши ще два повільних кроки, Протопопов раптом пригнув голову і, мов бик, кинувся вперед.

Все, що сталося потому, присутні осягнули лише згодом, такою блискавично короткою була ця боротьба і так несподівано для них вона закінчилася. Вони встигли помітити немов розрізнені кадри: постать Сомова раптом відхилену трохи вбік, долоню його руки, що руба падає на шию їхнього начальника нижче потилиці, незграбну постать, розпластану на підлозі.

Протопопов упав мов підкошений, не випустивши й пари з уст. Якусь мить всі чекали продовження бійки. Здавалося, зараз він схопиться і вчепиться у супротивника. Потім моторошна непорушність його тіла злякала. Партнери опустилися навколішки і перевернули Протопопова на спину. Падаючи, він розбив носа, і тепер з нього юшила кров, заливаючи обличчя.

- Лікаря! - гукнув хтось.

- Не варт, - спокійно припалюючи сигарету, спинив Сомов.- Від такого удару не вмирають. Хлюпніть на нього води, за п'ять хвилин очуняє...

Справді, за кілька хвилин Протопопов розплющив очі і і очманілим поглядом обвів присутніх. Побачивши Сомова, він рвонувся, щоб підвестися, але руки відразу ж зігнулися в ліктях, голова відкинулася назад і глухо стукнулася об мокру підлогу.

- Покладіть його на канапу і підмостіть щось під голову!- спокійно кинув Сомов, і недавні партнери Протопопова мовчки скорилися владним ноткам, що прозвучали в його голосі.

Пройшовши до стола, Сомов, нібито ненароком, опустився на стілець, на якому перед сутичкою сидів начальник групи.

- Та ви, виявляється, майстер битися! - не приховуючи свого захоплення, прошепотів білявий молодик з погонами старшого лейтенанта на досить-таки пошарпаному мундирі.

- Доводилося! - недбало пробурмотів Сомов.

Протопопов знову розплющив очі і часто-часто закліпав повіками, немов силкувався розірвати тонку плівку, що заважала йому бачити. Та ось його погляд знову зупинився на Сомову, невідривний, сповнений непримиренної ненависті. Побачивши, що Протопопов сідає, присутні затамували подих. Не може такого бути, щоб Протопопов змирився з поразкою, не спробував негайно розрахуватися! Даремно Сомов так байдуже пересуває кісточки доміно, викладаючи з них якийсь складний узор.

Та, на загальний подив, Протопопов не квапився поквитатися.

- Пішли до мене! - несподівано наказав він двом з своєї групи, майорові і капітанові.

Усі троє вийшли.

Молоденький лейтенант ближче присунувся до Сомова, йому не терпілося вдовольнити свою цікавість, ближче познайомитись з цим новачком, який тримає себе так незалежно, ні, просто зухвало.

- Здорово все-таки у вас вийшла оця штука! - він рубанув долонею в повітрі.- Тільки тепер стережіться - такого наш Протопопов не подарує. Він і батька рідного рішить, якщо той поперек дороги йому стане.

- А я не з лякливих.

- Ще б пак! Дати йому такого відкоша! Тільки от не збагну: ви навмисне його дратували чи справді хочете повернутися до Росії?

- А може, спочатку познайомимось?

- Охоче! Домантович, Михайло Данилович. Сомов назвав себе.

- Так вас цікавить, чи справді я вирішив повернутись? Обов'язково!

- Ну й ну! Та це ж однаково, що самому полізти в зашморг. Простіше зробити це тут. Менше клопоту і моментальний ефект.

- А я ще збираюся пожити.

- Не збагну, слово честі, не збагну! Ніякісінької логіки! Хочете пожити, а свідомо наражаєтесь на небезпеку. Чому?

- Там у мене дружина, батьки, а тут - нікого.

- Та ви ж їм передсмертного поцілунка не встигнете передати! Вас же першого дня, як ви до Росії потрапите, розстріляють! Служба в німецькій армії - ви з цим додому хочете поткнутись?

- Але це була служба з примусу. Мене, напівросіянина, напівнімця, гітлерівці майже силоміць взяли з табору військовополонених, щоб нап'ясти мундир солдата німецької армії. І воював я переважно на Західному фронті..

- Ви гадаєте, вам повірять? Не повірять, а перевіряти не стануть. Коли вже своїх людей, що повернулися з полону, засилають в дальні табори..- Домантович безнадійно махнув рукою і по хвилі мовчання додав: - Е, та що говорити, для нас з вами вороття нема!

- А я зважую на психологічний момент, - заперечив Сомов.- Перемога породжує у переможця почуття великодушності. Особливо в перші часи після її здобуття. Ілюзій, що мене зустрінуть, розкривши обійми, я не плекаю. Я завинив, і, звісно, мене покарають. Можливо, позбавлять волі на кілька років. Я навіть певен, що так буде. Але все-таки це краще, ніж поневірятися на чужині все життя.

- Чому поневірятися? Наш табір відвідували представники благодійних і всіляких інших товариств. Вони обіцяють допомогу, роботу...

- Свята наївність!

- То ви надто великий оптиміст, то заповзятий скептик...

- Одною міркою можна міряти тільки однакові речі. А тут... Мені довелося побувати в Парижі, і я бачив емігрантів, що чкурнули з Росії на початку революції, їм так само, як тепер нам, тоді обіцяли і підтримку, і притулок. А чим скінчилося? Колишні графині миють посуд у ресторанах, великі князі служать лакеями. А це ж "еліта" дореволюційного російського суспільства, принаймні з точки зору правлячих класів тих країн, де вони дістали притулок... Чому ж будуть панькатися з нами? В кращому разі запроторять кудись на плантації чи на якісь копалини, у Африку, приміром...

Сказане Сомовим, очевидно, вплинуло на Домантовича. Він втупив очі в папірець, на якому механічно викреслював квадрати і трикутники, і рука його завмерла.

- І чисто всі з вашої групи відмовилися повернутися додому? Чи, може, є такі, що й повернулися б, тільки бояться про це сказати? - Сомов уважно стежив за виразом обличчя співрозмовника, але той, тріпнувши головою, ніби відганяючи сумні думки, знову взявся за свої вправи з малювання.

- У чужу душу не влізеш...- сказав він після хвилинного мовчання.

- А ви особисто?

- Як то кажуть: рада б душа в рай, так гріхи не пускають.

- І великі гріхи?

- Чималенькі! Адже перед тим, як податись до Власо-ва, я працював у харківській поліції.

- Он як!

- Ну, ясна річ, доводилося брати участь у всіляких акціях...

- Може, й каральних?

- Всяко бувало... Ет, та що там згадувати! Краще про це облишмо. Додому повертатися мені не світить... Ви своє ліжко в казармі знаєте?

- Ви ж бачили, як обернулась моя розмова з Прото-поповим...

- Бурхливо, що й казати! Мабуть, краще було б тримати свої карти при собі, а ви взяли й відразу їх виклали.

- Однаково, рано чи пізно, а ця розмова відбулася б. Принаймні знатиме: я не з тих, хто дозволяє собою командувати.

- Все це так, а проте... Втім, на цю тему ми ще поговоримо. А тепер ходімте, я покажу вам ваше ліжко, їх тут багато вільних.

- Чекають на нове поповнення?

- А біс його знає! Нас тут так тримають, що й носа з казарми не вистромиш. Самі зараз побачите.

Двір казарми, куди вони за кілька хвилин вийшли, скидався на великий кам'яний колодязь. За стіни його правили чотири однакових п'ятиповерхових будинки, які мали вигляд єдиної архітектурної споруди. Із зовнішнім світом подвір'я сполучалося лише високою брамою, обшитою металевими листами і тепер міцно закритою. Наглухо закритою з боку вулиці була і арка під'їзду, розташованого на північ, якраз напроти брами. У під'їзд виходило кілька дверей, очевидно недавно і наспіх зроблених.

На заасфальтованому подвір'ї не було ані деревця, ані кущика. Лише в центрі яснів клумбами круглий майданчик, над яким, як парасолька, здіймався туго натягнутий тент.

- Місце розваг і відпочинку? - посміхнувшись, запитав Сомов.

- Парильня!-скривився Домантович.- Від казарм пашить, згори пече, сюди вдень і поткнутися не можна, почуваєш себе, мов карась на сковороді... Он там єдине місце, де можна хоч душею спочити.- Він кивнув головою в бік під'їзду.

- Що ж там таке?

- По-перше і найголовніше - невеличкий бар. А взагалі цілий побутовий комбінат: крамничка, голярня, чистильник взуття, він же й швець...

- З вас непоганий чичероне.

- А я тут на кшталт квартирмейстера. Всіх новаків супроводжую.

Кімната, до якої Домантович привів Сомова, справляла дивне враження. Велика й довга, вона освітлювалась у двох площинах: через прорубані під самою стелею чотири вузеньких вікна у стіні просто входу і два звичайних вікна в стіні ліворуч.

- Щось схоже на модернізований каземат, - пожартував Сомов.

- Там вулиця, - коротко пояснив Домантович, вказавши очима на вікна-бійниці, і вже іншим, діловим тоном запитав: - Ви воліли б ближче до вікна чи з іншого боку?

- Якщо можна, то ближче до вікна, все-таки більше повітря.

- Тоді займайте ось це, перше від входу. Речі можете покласти в тумбочку стола, він цілком у вашому розпорядженні... А тепер спочивайте.

Козирнувши, Домантович вийшов.

Тепер Сомов міг уважніше оглянути свою нову оселю. Два ряди ліжок, що вишикувалися вздовж стін, між ними маленькі однотумбні столики, на кожному по чорнильниці... Білизна і ковдри пристойні... Дотепно, що спинка ліжка в ногах має форму стоячої вішалки для одягу... В глибині кімнати, біля стіни просто дверей круглий стіл, певно, для загального користування. Газети, кілька брошур. І в усіх них, звичайно, йдеться про принади "вільного" світу. А ось розповіді "втікачів із Сходу". Отже, тут дбають не лише про тіло, а й про духовний поживок. Цікаво. Доведеться все це переглянути... Але насамперед треба дати лад своїм думкам. Вдало чи невдало відбулося його "приземлення" в таборі колишніх власовців?

Той, хто назвав себе Сомовим, причепливо переглянув кожен свій крок, зважив кожен свій вчинок. Здається, все йде гаразд. Навіть краще, ніж можна було сподіватися. Гостра сутичка з Протопоповим, безперечно, відіграє роль лакмусового паперу, який допоможе визначити розподіл сил, а головне, напасти на слід людини, яка прагне повернутися до Радянського Союзу і, може, встановила вже зв'язок з комісією по репатріації. Вдвох їм легше буде знешкодити Протопопова, завадити підступним планам Дум-брайта, Нунке і тих, хто за ними стоїть.

Заспокоєний думкою, що старт взято вдало, Григорій роздягнувся і в самих трусах поклався на ліжко. Лише торкнувшись головою подушки, він відчув, як дуже стомився. Кількагодинний переліт, сорокакілометрова мандрівка автобусом від Мюнхена, сутичка з Протопоповим, нервове напруження, яким супроводжувалося його перевтілення в Сомова, - все це давалося взнаки.

Та відпочити йому не довелось. Не встиг він задрімати, як хтось торкнувся його плеча. Біля ліжка стояв вже знайомий майор - один з партнерів Протопопова по грі в доміно.

- Містер Хейендопф запрошує вас до себе.

- Як до нього пройти?

- Мені доручено вас супроводжувати.

Проходячи подвір'ям повз арку під'їзду, Сомов мимохіть торкнувся рукою щоки. Треба поголитись! Як добре, що він не взяв з собою бритви. Про всяк випадок йому потрібно мати привід, щоб вийти зайвий раз з приміщення казарми. Треба буде розпитатись у Домантовича про розпорядок дня, бо цей майор щось неговіркий.

Проте Сомов все-таки спробував викликати його на розмову.

- Давно ваша група перебуває тут? - запитав він.

- Супроводжуючи вас, я виконую службове доручення, але це не означає, що між нами можуть бути якісь стосунки, крім офіційних, - сердито буркнув той.- Просив би це затямити!

- Вас особисто я, здається, нічим не образив... Що ж до Протопопова...

- Попереджаю: мого найближчого друга!

- Тим гірше для вас.

- Щеня! Так розмовляти з старшим, бойовим офіцером? Та знаєте ви, що мене п'ять разів поранено, що я... що Протопопов...- захлинаючись словами, майор впритул підступив до зухвальця.

"Бойовий офіцер! П'ять разів поранено! За кого ж ти проливав свою кров, мерзотнику!"-хотілося гукнути Григорію, але Сомов холодно сказав:

- А я дістав одинадцять поранень і одержав мало не таку саму кількість нагород. Що ж до бойової дружби, то я не гірше за вас знаю ій ціну. Тільки я нікому не дозволю, навіть другові, нав'язувати мені свої погляди і переконання.

Нічого не відповівши, майор зійшов на ґанок біля брами, прочинив двері і, пропускаючи Сомова вперед, кинув:

- Кабінет ліворуч.

Кімната, куди секретар пропустив Сомова, менш за все нагадувала службове приміщення, навіть приватний кабінет. Килими і картини на стінах. Сила столиків, тумб і полиць, заставлених посудом, статуетками, старовинними годинниками, просто на підлозі, в кутку, навала книжок в дорогих палітурках... Складалося враження, що за кілька днів у цій кімнаті має відкритися антикварний магазин.

На антиквара скидався і господар кабінету. В самій майці, але в формених брюках американського офіцера, він сидів за старовинним письмовим столом і крізь лупу розглядав якусь дрібну прикрасу.

- Сомов?- чистісінькою німецькою мовою запитав він.

- Так.

- Мені не зовсім подобається ваш зовнішній вигляд, - Хейендопф відклав лупу і зміряв Сомова поглядом з ніг до голови, ніби й справді перевіряючи, чи все на ньому по формі і добре припасовано.

- А мені не подобається ваш вигляд, - спокійно відповів Сомов, знаючи, що йдеться про звичайний обмін паролями.

- Сімдесят...

- І три, - докінчив Сомов.

- О'кей! Влаштовуйтесь хоча б у цьому фотелі і, поки я розберуся з оцією бісовою гамою, попорядкуйте біля отих пляшок самі. Сподіваюсь, знайдете щось до смаку... Тьху! Слово честі нічого не доберу! Знову, здається, вскочив!.. Як на вашу думку, це справді чогось варте чи, може, з тих копійчаних сувенірів, підроблених під старовину?

Хейендопф простягнув Сомову лупу і майже прозорий прямокутної форми димчато-чорний агат, ніби підсвічений відкілясь з середини червонистою іскрою. На гладко відполірованій поверхні каменя тонким візерунком проступало різьблення.

Сомов знизав плечима:

- Признатися, я не знавець. Чув лише, що тут у Німеччині, здається, в Богемії і Саксонії, існувало дуже багато фабрик, які не тільки шліфували агати, а й штучно їх забарвлювали. Можливо...

- Виходить, вскочив! Бачив же, що старий шкарбун ховає очі! Початок вісімнадцятого сторіччя! Печатка самого великого майстра Ложі - Родоначальниці, Фрідріха II!

- Тут справді вирізьблено щось схоже на масонські знаки: циркуль, косинець, молоток... Цифра 7 чи 3... Різьблення трохи стерлося, а по краю, де вирізьблено девіз, камінець пощерблений. Дивно, щербинки лише вгорі, саме там, де напис, хоч сліди знятої оправи навколо всього каменя. З раритетними речами так не поводяться.

Забравши агат і лупу, Хейендопф щосили жбурнув їх у шухляду. Губи його ображено відкопилилися, шкіра на обличчі взялася рожевими плямами.

- З усім цим мотлохом можна і свого позбутися! - роздратовано вигукнув він, вказуючи очима на речі, що захаращували кімнату, і без переходу, вже зовсім сердито додав:

- Передайте вашим, що в першій-ліпшій справі потрібна насамперед точність! Кожного першого і шістнадцятого я маю одержувати винагороду, обумовлену договором. Сьогодні вісімнадцяте...

У двері постукали.

- Ну? - гукнув Хейендопф невдоволено. Секретар пропустив до кабінету кур'єра з поштою, огрядного низенького негра.

Той виклав на стіл кілька газет, купу листів і маленьке повідомлення про грошоеий переказ.

- О-о! - зрадів Хейендопф.- Даремно я непокоївся, у всьому винна пошта! Будемо вважати, я нічого не казав, ви нічого не чули. Бо люба тіточка Розі, яка надсилає мені ці зворушливі вияви своєї прихильності, може й образитись...

- Розі? - здивувався Сомов і, враз збагнувши, в чому річ, розсміявся.- Наскільки мені відомо, вона дама досить пунктуальна.

Кивком голови відпустивши кур'єра. Хейендопф відсунув убік папери, що лежали на столі, і ближче нахилився до Сомова.

- Так чим я можу вам допомогти не у загальному плані, а конкретно? - запитав він по-діловому, коли вони лишилися сам на сам.

- Поки нічим. Треба спочатку обізватися з людьми і обстановкою.

- Але я не люблю одержувати гроші дурно, - заперечив Хейендопф.- А щодо людей, то я можу дати вам вичерпну характеристику - набрід! Признатися, чим швидше я його позбудуся, тим спокійніше в мене буде на душі. Як-не-як, а я теж ризикую, якщо не головою, то своїм становищем. А ви повелися з першого ж дня якось дивно. Замість завоювати прихильність ватажка, спілкуватися з ним, ви... Ні, я аж ніяк не схвалюю вашої поведінки під час зустрічі з Протопоповим!

- Перш ніж вивезти групу, я мушу викрити радянського агента, який надійно в ній замаскувався. Не забувайте про це! І моя бійка з Протопоповим була першим кроком до цього.

- Виходить, ви її навмисне спровокували?

- Я розраховував лише на сутичку, але обставини мені сприяли. Все розігралось, мов по нотах! Тепер дичина сама вийде на манок, який я для неї являю.

- А ви не боїтесь, що Протопопов вас... того...- Хейендопф зробив красномовний жест рукою, - усуне, так би мовити?

- Це вже ваш клопіт подбати про мою безпеку.

- От цього я не можу гарантувати! Він уже трьох, які тільки мову зняли про можливість повернення, на той світ відправив... Один помер від якихось кольків, другий, буцімто п'яний, звалився з вікна, ще один сконав від внутрішньої кровотечі...

- Містер Хейендопф, - голос Сомова прозвучав холодно і владно.- Ви заступник коменданта табору і втручатися у ваші службові функції я не маю права. Але я вправі вимагати, щоб ви всіляко сприяли виконанню покладеної на мене місії. А виконати її можу лише живим. Вам зрозуміло, що укладена з вами умова вважатиметься порушеною, якщо зі мною щось станеться? Самі ці перекази від тіточки Розі досить красномовні документи, щоб вас скомпрометувати.

Хейендопф зблід, в очах його промайнув переляк.

- Я, звісно, вживу всіх заходів, але... не можу ж я всього передбачити... бувають збіги обставин, коли... Чорт забирай, ну і в халепу я вскочив!

- Не в таку вже велику, якщо добре поміркувати. У ваших руках влада, треба розумно з неї скористатися.

Саме за це ми і сплачували вам гроші. До речі, мені доручено сповістити вас, що в разі успіху, ви одержите п'ять тисяч доларів преміальних. Хейендопф свиснув.

- Непогано! Вони не скнари, ваші хлопці!

- Містер Думбрайт вам дзвонив?

- Півгодини тому. Наказав передати вам, щоб кожного дня через мене ви інформували його про хід справ. Його непокоять відомості, які він дістав в міській військовій комендатурі.

- Які саме?

- Вчора знов надійшов листовний протест радянської комісії по репатріації. Вона наполягає на своєму твердженні, що наше командування свідомо переховує групу колишніх власовських офіцерів, і якщо раніше робили цей закид, не обґрунтовуючи його доказами, то тепер точно зазначають, що ця група перебуває в районі Мюнхена. Отже...

- Ви хочете сказати, що може надійти третій лист, в якому вже буде точна адреса і кількість чоловік у групі?

- Боюся, що таке може статися.

- Хто з групи Протопопова має зв'язок з містом?

- Вихід за браму казарми суворо заборонений.

- Листовний зв'язок дозволяється?

- Ні.

- Хтось з групи зустрічається з людьми, які відвідують місто?

- Теж ні.

- У кого зберігається список групи?

- У мене і Протопопова. Але сьогодні вранці я наказав замінити всі прізвища на прізвиська. З завтрашнього дня навіть у приватних розмовах члени групи звертатимуться один до одного згідно з цим наказом.

- Боюся, що пізно.

- Можливо. Єдиний вихід - якнайскорше евакуювати групу.

- А разом з нею і того, хто тільки й мріє, щоб зв'язатися з радянськими властями? Адже він нам може завалити всю справу!

- Маєте рацію. На жаль, маєте рацію... І все-таки поквапитися слід.

- А я, здається, не гаяв часу.

- Це ви про Протопопова?-Хейендопф розсміявся.- Тепер, коли я зрозумів, у чому річ... А здорово у вас вийшло! Я просто в захваті! Люблю хлопців, які вміють битися!

- Я вважав, що ви більше захоплюєтесь мистецтвом.

- Ви про оце? - Хейендопф гидливо скривився, тицьнувши рукою бронзову скульптуру фавна, що стояла з краєчку стола.- У печінках у мене сидить цей мотлох! Блювати від нього хочеться! Так би і вигріб усе це на звалище!

- Тоді я зовсім нічого не розумію!

- Попит! Клятий попит! У нас чисто всі просто з глузду з'їхали - подавай їм всіляку старовину. Як же тут не скористатися з ситуації? З'явився шанс чогось доп'ястися- не лови гав! І не гребуй! Коли маєш маленьку ремонтну майстерню, несплачені рахунки, дружину, яка копилить гарненьку губку, бо ти не можеш купити їй манто з справжньої норки, обирати бізнес до смаку не доводиться.

Хейендопф з такою щирою відвертістю скаржився на обставини, які примусили його взятися за не милий серцю бізнес, що Сомову стало і смішно і гидко. І в той же час він відчув полегшення. Щоб одержати п'ять тисяч доларів преміальних, такий не пошкодує ані сили, ані часу, ані винахідливості, аби тільки якнайскорше і з найменшим для себе риском домогтися свого.

І справді, мовчанка, що зараз запала, не була звичайною паузою в розмові. З усього було видно: заступник начальника табору зосереджено обмірковує, як взятися до справи, щоб прискорити хід подій.

- Гаразд, безпеку я вам гарантую. Ручуся! - сказав він впевнено.- Інсценую слідство у справі тих трьох, яких він поквапився прибрати, і так його прикручу, що він сам стане вашим янголом-охоронцем.

- Це значно спростить і полегшить мою роботу.

- Чим ще можу допомогти? Звичайно, вам буде потрібен список усіх тих, кого вам належить вивезти. Я вже наказав...

- Боронь боже, ніякого списку! Навіщо мати при собі такий компрометуючий документ? Щодо цього, то ми з Думбрайтом додержуємось однакової думки. Але з характеристикою і анкетними даними кожного з членів групи я хотів би ознайомитись. Це допоможе мені у моїх пошуках. Ви не від того, щоб почати вже сьогодні?

- Ще б пак! Адже кожна година зволікання - то виграш часу для червоних. Впіймаємо тоді облизня і ви і я. Досить їм подати список... досить, щоб він до них потрапив... Тьху! Ну і клопіт же впав на мою голову! їм легко гребти жар чужими руками! В разі чого відповідати мені...

- Кому це їм?

Зрозумівши, що він прохопився необережним словом, мало не кинувши тінь на своє вище начальство, Хейендопф з перебільшеною заклопотаністю почав поратись біля сейфа.

- Ось! - сказав він, нарешті, кладучи на стіл звичайну канцелярську папку.- Почнемо за алфавітом.

- Еге ж. Так принаймні ми нікого не пропустимо. З вашого дозволу я занотовуватиму деякі цікаві для мене відомості. З мене непоганий стенографіст, отже, не лякайтесь, мої вправи вас аж ніяк не затримають. Свої записи, звичайно, я потім знищу. Або передам вам...

"Анохін Павло Якович, - прочитав Хейендопф, - тисяча дев'ятсот шостого року народження, уродженець села Марківка Курської області. Працював заввідділом постачання артілі "Шкіргалантерея" у місті Орел. Позапартійний. Був засуджений до п'яти років позбавлення волі за підробку фінансово-звітних документів. До армії Власова вступив 1943 року. Близьких родичів на території Росії не має. Швидко просунувся по службі від рядового до старшого лейтенанта. Любить широко пожити, до радянської влади ставиться різко негативно".

"Антоненко Василь Сидорович, тисяча дев'ятсот двадцять третього року народження. Уродженець села Солоне Дніпропетровської області. Там же і працював старшим механіком тракторно-ремонтної майстерні. Батьки у свій час були розкуркулені. Сам репресіям з боку радянської влади не піддавався. До армії Власова завербований з табору військовополонених. Війну скінчив у чині капітана. За хоробрість, проявлену в боях, нагороджений німецьким командуванням орденом Залізного Хреста і медалями. На території Росії залишилась дружина і син, але про їх долю нічого не знає, та й знати не хоче. Категорично заперечує проти повернення до Радянського Союзу".

"Сорокін..."

Сомов уважно вслухався в читане Хейендопфом, часом щось занотовував, іноді задоволене хмикав, просив перечитати ще раз. Незабаром заступник начальника табору почав відверто позіхати.

- Може, продовжимо завтра?-запитав він, закинувши руки за голову і потягнувшись усім тілом.- Вчора, знаєте, здибався в кабаре з однією цісарочкою, і вона так жваво біля мене пурхала, що... Коротше, заснули ми аж о п'ятій, а о сьомій я мусив повертатися до казарми. До речі, без шеляга в кишені...

- У рахунок премії я міг би позичити вам з сотню доларів...

- Оце зась! Жодних боргів. Інакше повернуся додому з чим пішов.

- А як же цісарочка?

-- Хай забирається під три чорти! Не про мій ніс ця табака. Хай пошукає собі інших дурників, з тих, у кого поточний рахунок у банку, а за спиною грошовий батечко... Так відкладемо'на завтра?

- Давайте я швиденько прогляну список, а зазтра ви дасте бодай короткі характеристики на кожного. Бо того, що зазначено в списках, явно замало.

- О, будь ласка! А я поки що ознайомлюся з тезами сьогоднішнього лектора. Чорти б його забрали разом з його лекцією!

- Вас навіть лектори відвідують?

- Це для того наброду. Якийсь капітан Бломберг, що нібито втік з російського полону.

- Виходить, зв'язок між власовцями і зовнішнім світом все-таки є?

- Будьте певні: цей тип в десяти водах митий і перемитий. І співатиме він, мов по нотах. Самі ввечері почуєте...

...За півгодини Сомов знов перетинав подвір'я, прямуючи до своєї казарми. Під тентом зараз юрмилися невеличкі групи чоловіків у напіввійськовому, напівцивільному одягу, жваво про щось розмовляючи. Помітивши серед них постать майора, Сомов здогадався: певно, цей тип обробляє громадську думку, збиває своєрідний блок проти зухвалого "новачка".

Може, підійти? Показати цим, що він вважає себе рівноправним членом групи і не боїться ані майора, ані Про-топопова? Напевно, про його вранішню сутичку вже знають усі, а це не могло не справити враження. Таким, як оці, імпонує груба сила, ЕОНИ перед нею швидше схиляються, ніж перед доводами розуму.

Проте не лише тіло, але й мозок волали про спочинок. Ноги самі несли у дальній куток подвір'я, до дверей, за якими ховався його тимчасовий притулок. Витягнутися на ліжку! Поринути у рятівний глибокий сон, бо лише один він здатний вирвати його з цього підступного чужого світу!

Те, що в кімнаті може бути хтось сторонній, чомусь не спадало на думку. В пам'яті зафіксувалася порожня кімната з довгими рядами ліжок. Такою вона і спливала зараз в уяві. Тим більшим було його розчарування, коли він побачив, що на самоті йому лишитися не доведеться.

- О, нашого полку прибуло! - гукнув назустріч йому довготелесий чорнявий капітан, ліниво спускаючи з ліжка взуті в чоботи ноги і стягнувши при цьому край ковдри.- Радію з цього. Не тому, що побачив персонально вас, а від властивої двоногій тварюці зловтіхи: приємно, знаєте, бачити, що твоєму ближньому поталанило не більше, ніж тобі...- Чорні колючі очі капітана насмішкувато втупилися в Сомова.

- Якщо міряти цією міркою, то у вас є багато підстав для втіхи: тут, здається, зібралося чимале товариство.

- Не так чимале, як замале. Я волів би бачити поруч себе всіх тих, через кого я встряв у цю халепу. Програш у грі треба ділити нарівно.

- Не слухайте капітана Самохіна! - втрутився маленький, кругленький чоловік з таким безбарвним волоссям, що воно здавалося зовсім білим.- Він або вливає в себе шнапс, джін, віскі, бренді, або виливає на голову першого, хто потрапить під руку, зайвину жовчі. Перманентний стан!

- А твій перманентний стан, йолопе, підхрюкувати кожному, з ким здибаєшся. Про всяк випадок: бува, перепаде якийсь недоїдок.

Той, кого стосувалися ці слова, почервонів так, що навіть шкіра на голові стала рожевою, просвічуючи крізь коротке й рідке волосся. Між припухлими повіками, що, здавалося, зовсім не мали вій, сердито блиснули маленькі, вузько прорізані, каламутно-сірого кольору очиці. Він, справді, скидався зараз на вгодованого кабанчика, який, пропихаючись до кормушки, от-от хрюкне.

Капітан підморгнув Сомову:

- У житті трапляються дивні збіги. Рекомендую: Микола Миколайович Кабанчиков. Свинство, так би мовити, успадковане від далеких предків і увічнене для нащадків.

- Це... це... навіть для вас це занадто... Я офіцер, чуєте, офіцер, і я вимагатиму... я наполягатиму... Хай суд честі, так, суд честі...- слова з тремтячих губ Кабанчикова зривалися безладно, він ніби захлинався ними, пирскаючи слиною і хропучи.

- Завели!-долинуло з глибини кімнати.

Лише тепер, коли ковдра на одному з ліжок відкинулась, Сомов побачив, що в кімнаті був ще один свідок цієї розмови. Його велетенська постать знялася якось враз, і стеля казарми тої ж миті ніби понижчала, прохід між ліжками повужчав.

Здоровань стояв, похмуро насупившись, жодне слово не зірвалося з його вуст, але двоє, що перед цим завели сварку, відразу принишкли: капітан знов простягнувся на ліжку. Кабанчиков, втягнувши шию в плечі, попрямував до дверей.

Трошки розгубившись, Сомов підшукував слова, щоб невимушене привітатися з цим своїм новим співмешканцем по казармі, але той ковзнув по ньому таким відсутнім поглядом, що стало ясно: чіпати його зараз не слід, він однаково зараз нічого не побачить і не почує.

В кімнаті тепер панувала тиша. Капітан витяг з-під подушки флягу, ковтнув з неї і, солодко позіхнувши, заплющив очі. По тому, як обм'якли риси його обличчя - між складками і зморшками вся шкіра на ньому обвисла, ніби стікаючи вниз, - видно було, що сон зморив капітана відразу, тільки він стулив повіки.

Скоса позираючи на велетня, який все ще стояв у проході, Сомов і собі почав готуватися до сну. Ця постать, що височіла за його спиною, чомусь дратувала, сковувала рухи. Ну, чого він стримить отам, посеред кімнати? Втупив очі в підлогу, немов силкується щось на ній вичитати... А й вимахало хлопчину! І не тільки вгору. Бач, які плечі! Недурно тим жевжикам відразу відібрало мову. Такому під гарячу руку не потрапляй... Все-таки чого він стоїть? Може, заснув навстоячки?.. Не дуже приємно роздягатись, коли хтось стовбичить біля тебе!

Скинувши черевики, Сомов навмисне жбурнув їх під ліжко. Гуп! Гуп! Дивак, що стояв у проході, здригнувся. Якась подоба ніякової посмішки скривила йому уста, плечі злегка пригнулися.

- Ви той... не зважайте... спіть собі! Я тихенько... Я тільки посиджу хвильку, бо голова у мене... а потім теж покладуся. Бува, зморить .. Вбиваєш, вбиваєш голову у сон, а вона тільки чманіє... Мені б хоч подрімати...- потираючи лоба рукою, здоровань повернувся і почвалав до свого місця, так і не випроставшись, безсило звісивши руки вздовж тіла.

Вкладаючись в ліжко, Григорій подумав, як часто і відого тепер тікає сон. Раніш такого не було. Він міг примусити себе заснути за всяких обставин, немов повертав собі якийсь вимикач, що миттю відключав його від турбот, побоювань, хвилювань. Бо сон для нього був теж зброєю, яка допомагає триматися в формі. Невже він втратив цю здатність тепер? І чому? Тому, що він опинився в лігві ворога сам один? Але так було і тоді, коли, перевтілившись у Генріха фон Гольдрінга, він мусив самотужки викрити таємницю підземного заводу, багато інших таємниць підступного і добре підготованого до війни ворога. Потрапивши у вороже кубло, він так само був зовсім самотнім. Так, та не так... Тоді він виконував доручення Батьківщини і, як далеко вона не була, відчував свій нерозривний з нею зв'язок, вважав себе бійцем багатомільйонної армії свого народу. Та й чи був він дійсно самотнім? На допомогу йому простягнулися тисячі рук незримих друзів - французьких макі, італійських партизанів... А тепер? Тепер у нього немає навіть цілковитої впевненості, що він правильно зробив, втрутившися сам, без поради, на свій розсуд, у таку важку і небезпечну справу... Без зв'язку з Батьківщиною, без підтримки жодної дружньої руки! Схвалив би його рішення Титов? Що подумає він, дізнавшись про таємниче зникнення Григорія Гончаренка? Вважатиме його загиблим чи, може...

Григорій відчув, як тіло йому обсипає морозом. Ні, ні, такого не може бути! Надто добре знає його Титов, та й інші в відділі! Хіба не довів він усім своїм життям, що заради Батьківщини, заради світлих ідей, носієм яких вона є, він ладен пройти через найстрашніші випробування, подолати, здавалося б, нездоланні труднощі, на кожному кроці, кожної миті заглядаючи в очі смерті...

Якби у нього була хоч маленька змога подати про себе звістку Титову! Правда, проїжджаючи через Мюнхен, він міг би вдатися до радянської репатріаційної комісії, і тепер би все було скінчено. Як пильно не стежили за ним, а у великому місті завжди можна винайти можливість збити з сліду, непомітно зникнути. Але чи мав він право дбати лише про себе, лише про свій порятунок? Дізнавшись про плани Думбрайта і його господарів, тихенько відійти вбік - мене, мовляв, ніхто не уповноважував встрявати в цю справу? Адже розумом, серцем, усім єством він відчуває: його обов'язок до кінця обізватися з діяльністю того терарі-ума біля Фігераса і знайти засоби якнайбільше це кубло знешкодити. Те, що один з шпигунських осередків розташовано саме в Іспанії, у франкістській Іспанії, безперечно, дуже зручно для підступного ворога. Офіційно до школи "лицарів благородного духу" не причепишся. Католицька організація, що має пропагувати католицизм у східних країнах, і тільки. Цей Нунке добре розрахував. І як зростає його апетит у міру їди! Якщо раніш він дбав лише про те, щоб зберегти кадри колишніх фашистських розвідників для фа-терланду, то тепер він занісся вище: мріє, що очолювана ним школа стане міжнародним центром агентурної боротьби з Росією. Ні більш, ні менш!

У силу обставин опинитись у цьому центрі і втекти? О, ні! Григорій не має права цього робити. Він буде Фредом Шульцем, Сомовим, чортом, дияволом, але весь свій, розум, усі здібності, набутий досвід спрямує на те, щоб зсередини викрити, зруйнувати гадюче кубло біля Фігераса. Прийде час, і він знайде можливість зв'язатися з Батьківщиною, дати звістку про себе, попередити про ті плани, які виношують зараз хазяї Думбрайта і Нунке.

Треба тільки, щоб оце завдання з вивезенням власовців було виконане з найменшою шкодою для Батьківщини і водночас зміцнило довір'я до нього Нунке і Шлітсена... Хитрун цей Шлітсен! Перед самим від'їздом, на аеродромі, він ніби між іншим кинув: "Сподіваюсь, що ми ще побачимось". І при цьому посміхнувся. Він явно натякав на те, що Фред-Сомов може не повернутися з Німеччини.

От і прорахувався. Григорій повернеться. Обов'язково повернеться! Але перед цим..

Перевернувши гарячу подушку, Григорій заплющив очі. Крапка! Не смій зараз думати. Це в літаку ти міг прикидати так і сяк, складати плани, обмірковувати їх варіанти. Тепер же, коли до справи підійшов впритул, мусиш мати свіжу голову. Давай краще послухаєм, що вистукують колеса вагона, в якому ти буцімто їдеш: ти-со-мов... ти-со-мов... ти-со-мов...

Із цілковитого небуття його вирвало досить-таки безцеремонне торсання за плече.

- Сомов! Чуєте, Сомов! Так можна і царство небесне проспати, а вечерю й поготів... Дякуйте долі, що я по цигарки зайшов і вас побачив.

- А... це ви, Домантович! А з вас, знаєте, непоганий товариш. Невже я стільки проспав? Тільки зараз відчув, як зголоднів...

- То покваптесь, бо всі наші вже відвечеряли. А бар через оту кляту лекцію теж буде закрито.

Домантович присів на порожнє вже ліжко капітана і делікатно відвернувся, поки Сомов одягався.

- Ну ось я і готовий... Можемо йти. Стривайте, а як бути з отим крихіткою? - Сомов кивнув у бік ліжка, на якому, повернувшись обличчям до стіни, лежав здоровань.- Він же теж, мабуть, не вечеряв? А лишитися без вечері отакому...

Домантович лише махнув рукою.

- На Середу знов найшло, - пояснив він вже на східцях.- То хлопець як хлопець, трохи, правда, похмурий і не дуже гомінкий, а людей, проте, не цурається... Інколи ж просто не підступи. Або скажений такий, що під руку не потрапляй, або міни під його ліжко підкладай - не побачить і не почує. Повернеться до всіх спиною і лежить, втупившись очима в стінку. Занудився, мабуть. Де ж таки, з отакою силою і без діла! Йому б сокиру в руки та ліс валити або шаблюку та в чисте поле... Ех, впихнули нас у цю кам'яницю, чорти б вас усіх забрали, і сиди! Чекай, поки перепхнуть ще кудись. Мов стадо відкупленої худоби, з якою ради собі не дадуть, так вона дійшла...

Коли Домантович і Сомов прийшли в їдальню, тут уже нікого не було. Застиглі боби з тушонкою в'язли в зубах, залишали на піднебінні неприємну плівку, і Сомов з насолодою запивав їх ріденькою, але ще теплою кавою.

- Ну що ж, пішли на розправу? - звернувся Домантович.

- Ви гадаєте, що буде розправа?

- А ви сподівалися, що сутичка з Протопоповим на бійці й закінчилася?

- Ну, хай буде, що буде, - рішуче кинув Сомов і попрямував до дверей.

Розділ п'ятий КРУКІВ ЗБИВАЮТЬ У ЗГРАЇ

Виїжджаючи до Мюнхена, Гончаренко дуже скептично ставився до побоювань Нунке, що в групу колишніх власовців пробрався радянський агент. Один процент проти дев'яноста дев'яти, що це не так, і не більше шансів, що Гончаренкові пощастить з ним зв'язатися, передати відомості про себе, поінформувати про діяльність школи біля Фігераса. Проте і на цей один процент він зважував, будуючи дорогою план своїх майбутніх дій: категорично заявивши про свій намір повернутися на батьківщину, він тим самим ніби подасть сигнал про себе і водночас посіє розбрат серед членів групи. Будь-що її розколоти і цим не дати школі "лицарів благородного духу" одержати таке значне поповнення, як ці власовські головорізи.

І тепер, ідучи на лекцію якогось Бломберга, він був радий, що матиме змогу відразу побачити всю групу, можливо, й посперечатись де з ким.

Гончаренко поглянув у північний бік подвір'я і побачив у прочиненому вікні обличчя Хейендопфа.

"Отже, в разі нової бійки з Протопоповим підмога буде..." - промайнуло в голові.

- Доброго вечора! - привітався Гончаренко-Сомов, підходячи до гурту.

Відповіло лише кілька голосів. Решта непривітно, спідлоба позирнула на ловака. Той з безжурним виглядом пройшов повз два ряди лав і сів на краєчку останньої.

Подвір'ям до гурту наближався Протопопов, пропускаючи поперед себе довготелесого чоловіка в цивільному костюмі, що висів на ньому, мов на вішалці.

- Рекомендую, панове, - пан Чорногуз! Гер Бломберг, про виступ якого було оголошено, сьогодні не зміг прийти, - сповістив Протопопов і, похнюпивши голову, примостився на одному з двох стільців, що стояли позад маленького столика.

Пан Чорногуз не належав до тих промовців, що відразу здатні захопити аудиторію і які влучним і до місця сказаним дотепом вміють знов збудити інтерес слухачів, коли увага присутніх вже стомлена. Він говорив гладко, чисто, але без піднесення, оскільки, мабуть, повторював цю промову не один раз.

Уже з перших слів промовця стало зрозуміло, до чого він веде: пан Чорногуз, виявилося, приїхав вербувати добровольців у загони українських націоналістів, що гуртують свої сили для "небом благословенної" боротьби з більшовизмом.

Докладно і туманно промовець говорив про успіхи, що їх нібито вже досягли загони, які прилучилися до боротьби, всіляко вихваляв населення Західної України, яке буцімто останнім куском хліба готове поділитися, останню сорочку зняти для своїх визволителів.

Сомов уважно спостерігав за аудиторією. Пози присутніх, відверті позіхання, приглушене шепотіння між сусідами - все свідчило про те, що промовця слухають краєчком вуха, а то й зовсім не слухають.

Пожвавішали слухачі лише тоді, коли пан Чорногуз зачепив матеріальний бік справи. З його слів виходило, що кожен офіцер, залежно від звання, одержуватиме таку ж платню, як і в німецькій армії.

Половина (в доларах) переказуватиметься на особистий рахунок у банк, половина видаватиметься радянськими чи німецькими грішми на руки. Ті, хто негайно дасть згоду вступити в загони, одержують заохочувальну премію в розмірі ста доларів.

Цей розділ промови присутні слухали з напруженою увагою. Річ у тому, що в казармах азартна гра набула розмірів стихійного лиха. Грали в карти, доміно, шашки, навіть в городки і неодмінно на гроші. Тому з колись награбованого, а потім проданого гроші і цінності лишилися лише у небагатьох "щасливчиків", яким таланило в грі. Решта перебивалася позичками, продажем обмундирування та іншим дрібним "бізнесом".

А тут обіцяють негайну премію за згоду! І цілих сто доларів! Було над чим подумати...

На кінець промови Чорногуз приготував найпереконливіший аргумент: безперспективність для переміщених пристойно влаштуватись на будь-яку роботу. Пославшись на свій власний досвід, він розповів, як в часи колективізації емігрував у Польщу, потім у Францію, як довелось йому в пошуках долі об'їхати мало не всенький світ і як усюди йому довелось поневірятися.

- Що ви можете-робити тут, за кордоном?-патетично вигукував він.- Ну, коли в кого є якась спеціальність, слюсаря чи там токаря, а може, й інженера, в кращому разі не помрете з голоду, так-сяк перебиватиметесь з хліба на воду. А в кого немає спеціальності? В Африку? На копальні? Був я там, знаю...

Не шкодуючи фарб, Чорногуз змалював жалюгідне життя емігрантів, які завербувались би на копальні чи плантації,

- Вам же справжнє щастя до рук саме пливе, - переконував він.- Договір можете укласти на рік, два, три...

Повернетеся, а на рахунку кожного з вас - солідна сума. Можна років з два спокійно жити, закінчити якийсь інститут, вивчити мову... А то самому відкрити невеличку майстерню або ресторацію.

- То як, панове офіцери, зробимо невеличку перерву, перекур, а потім почнемо обговорювати? - запитав Протопопов, який, очевидно, звик провадити збори очолюваної ним групи.

- Ми ж на повітрі, палити можна і тут, озвався хтось з присутніх. Його підтримав схвальний гул, що прокотився по рядах.

- Тоді продовжуємо... Запитання до пана Чорногуза будуть?

- Як з обмундируванням? - запитав хтось.

- Офіційної форми там не носять. Це ж не регулярна армія, а підпільні загони! Треба буде здобувати одяг самим, такий самий, який носить місцеве населення, щоб не вирізнятись.

- Дозвольте запитання!-Сомов високо підняв руку.

- Запитує щойно прибулий до нас Сомов, - багатозначно пояснив Протопопов.

Усі озирнулися в бік Сомова.

- А скажіть, пане Чорногуз, от коли кого з завербованих уб'ють там, кому дістануться гроші, що назбируватимуться на рахунок забитого? Адже на той світ їх не перекажеш...

Смішок пробіг серед присутніх.

- Ми тут серйозну справу обговорюємо, нам не до блюзнірських жартів, - скипів Протопопов.

- А ми не на панахиді по убієнних, ми тільки кандидати в убієнні, - весело кинув Сомов і сів.

- Виходить, постачання регулярного ці загони не матимуть, коли ви все робите наголос на допомозі місцевого населення? - запитав Кабанчиков.

Чорногуз витер спітніле обличчя, знову підвівся.

- От ви запитуєте про постачання. Та там, на західних землях України, худоби і птиці, молока й сиру вистачить на цілу армію! Хай це вас не турбує... Тепер про гроші, які можуть лишитися на рахунку, якщо, не дай боже, когось вб'ють... Нам відомо, що ви, колишні воїни армії Власова, всі одинаки. Якщо і були у вас колись сім'ї в Радянському Союзі, то вони репресовані, мабуть, уже й зовсім загинули. Таким чином, нащадків, спадкоємців тобто, ні в кого в вас немає. Тому центральний провід і вирішив: гроші, що лишаться на рахунку загиблого, підуть на розвиток тієї святої справи, за яку наклав головою герой... Але не будемо говорити про це. Як у нас на Україні кажуть: "Живий про живе дбає".

- Ні, стривайте, - Середа підвівся на весь свій велетенський зріст.- Що ж виходить: ваш центральний провід зацікавлений, щоб із завербованих убило якнайбільше? Так?

- Чому то? - здивувався Чорногуз.

- А як же! Гроші проводові, чи як він у вас там зветься, лишаються, на них можна нових навербувати... Карусель, виходить!

- Сідай! Помовч! Не твого розуму справа! - зле вигукнув Протопопов, стукнувши кулаком по столу.

- А чому то не мого розуму справа? У мене своя голова на в'язах! Не маленький, щоб мною потурали!

Присутні, хіба за винятком Сомова, були вкрай вражені такою, з їхнього погляду, зухвалою поведінкою завжди мовчазного парубчака. Річ у тому, що Середа, хоч і носив офіцерські погони, фактично при Протопопові виконував роль його ординарця-охоронця. Так повелося на фронті, так по інерції тривало й тепер. Він харчувався на гроші свого шефа, палив його сигарети і за це безвідмовно виконував усі накази і доручення Протопопова, ніколи не виказуючи свого невдоволення з цього чи тим паче протесту.

І от Середа раптом збунтувався! І де? На привселюдних зборах!

Майже всі, і насамперед Протопопов, зрозуміли, що ця зухвала вихватка - наслідок сутички Протопопова і Сомова, з якої керівник групи вийшов аж ніяк не переможцем...

- Ну, начувайся! Ми з тобою ще поговоримо! - багатозначно пообіцяв Протопопов, стиснувши дужі кулаки.

- Ти не хизуйся, бо й на тебе знайшовся кулак...

Це вже був прямий натяк на сьогоднішню бійку. Відвертий і прилюдний. А тому особливо зухвалий.

- Та знаєш ти, що я тебе, не дивлячись, що так вимахав...- ступив уперед Протопопов.

- Ей! Протопопов! Спокійно!-долинуло згори. Голос Хейендопфа прозвучав для присутніх ще більш несподівано, ніж слова Середи. Адже досі Протопопов користувався цілковитою підтримкою табірного начальства.

- Досить балаканини! - наказав Хейендопф.- Хто погодився на пропозицію містера Чорногуза, хай зайде до мене! Протопопов теж!

Всі підвелись, не чекаючи на офіційне оголошення про закриття зборів. Але не розходилися. Біля Протопопова згуртувалася невеличка купка його прибічників, які про щось тихо, але жваво перемовлялися.

Сомов мовчки за всім спостерігав, сидячи на лаві і палячи сигарету.

- Чи не знайдеться у вас запалити? - почулося збоку.

- Прошу!-Сомов простягнув Середі пачку сигарет.

- Середа! Сюди!-махнув рукою Протопопов, виходячи з гурту і грізно дивлячись на свого попихача.

- Коли я тобі потрібний, то й сам підійдеш! - спокійно мовив Середа, припалюючи.

- Дивись, пошкодуєш! Ти ж знаєш - слів на вітер не кидаю! Попереджаю! -Не чекаючи на відповідь, Протопопов круто повернувся і, наздоганяючи Чорногуза, швидко попрямував до комендатури.

Слідом за ним, повагом і неохоче, попленталися поодинокі постаті, ніби вагаючись, іти їм до табірного начальства чи, може, почекати.

- А ви підете? - запитав Сомов, кивнувши в бік вікна Хейендопфа.

- Під три чорти! Навоювався! На мій вік вистачить...

Середа кидав фрази уривчасто, з серцем. Було видно, що йому справді набридла війна до огиди, до нестями.

- Давно воюєте?

- З сорок другого... шофер я... начальство всю війну возив... А на гражданці біля Брянська на лісозаводі працював.

- А тут як опинилися?

- Та через того ж сатану! Обманом мене до Власова завів, а потім уже не було вороття.

- Про кого це ви?

- Протопопова! Ви ж уже з ним познайомилися...

- Мав таку сумнівну честь...

- І першого-таки дня набили пику! Ха-ха-ха!

- Мені здається, ви і самі могли б з цим впоратись, раніше за мене, - глузливо зауважив Сомов.

Середа глянув на свої величезні кулаки і густо почервонів.

- Пику набити, звісно, міг, та тільки після цього мене б і на світі вже не було. Ви не знаєте, яке то падло! Рідну матір, якщо поперек стане, на розправу гицелеві віддасть! Ще побачите, ні вам, ні мені він сьогоднішнього не подарує... Не такий, щоб забути!

- Не боюся я...

- А ви бійтеся! Він не з тих, хто у відкриту... Він може підіслати когось підколоти... або зашморг сонному на шию накинути... Сьогодні він лютий на вас, а тут я ще перцю підкинув...

- Перелякалися? - посміхнувся Сомов.

- Віч-на-віч я його не боюся. А з-за кутка, вночі, коли всі сплять... От послухайте мене, ми ж з вами в одній казармі, близько один від одного. Давайте вночі по черзі будемо спати. Спочатку, наприклад, ви, бо я вдень виспався, а потім я. Га? Не думайте, я не страхополох, просто знаю його, як свої п'ять...

- Ви вважаєте, що Протопопов вже цієї ночі...

- На цьому його авторитет тримається... Хтось що-небудь проти нього сказав або вчинив, і відразу точка. Край. Усі це знають. Тому не наважуються суперечити... Мене хлопці просили вас попередити...

- Чого це раптом? У мене друзів тут немає...

- Протопопова ненавидять... Більшість.

- Що ж, коли так, одну ніч можна й не поспати, - погодився Сомов, зрозумівши, що Середа не став би його даремно страхати.

Та цієї ночі не спали не лише Сомов і Середа, а майже весь табір.

Ті, що записалися в загони "визволителів України", відразу одержали по двадцять п'ять доларів як частину авансу, обіцяного Чорногузом.

Таку несподівану подачку гріх було не "змочити". А оскільки примітивний бар при казармі утримували через підставну особу Хейендопф разом із своїм босом, то на подібні порушення встановлених у таборах для переміщених порядків начальство дивилося крізь пальці, навіть заохочувало до них.

Принаймні в казармі, де мешкали Сомов з Середою, враз стало порожньо. Час від часу сюди навідувався лише Домантович.

-- Ви теж вирішили відкрити свій рахунок у банку для отого проводу? - запитав його Середа, коли той вперше зайшов сюди.

- Мені це ні до чого. Я маю професію інженера-електрика. Не пропаду й тут!

- Значить, ви своїх друзів у "визвольний похід" виряджаєте? - не втримався від іронічного зауваження Сомов, дивлячись на розчервоніле від шнапсу обличчя Доманто-вича.

- А чому не випити, коли вряди-годи трапляється нагода?

- А він не з тих посіпак Протопопова? - запитав Сомов, коли Домантович вийшов.- Може, він навмисне його послав - глянути, чи м'и не поснули?

- Навряд... Він у таборі не так уже й давно, а біля Протопопова все більше його старі поплічники... А втім, біс його знає... У душу людини не залізеш. А береженого і бог береже.

Сомов і Середа не спали майже всю ніч. Не тому, що так уже боялися, просто зав'язалася розмова. Сомов розповів про свої пригоди, звичайно, з вивченої ще в школі лицарів "легенди". Він сподівався викликати цим Середу на відвертість і не помилився.

- Дивно, що ви той... отак про себе розповідаєте. Ми тут як вовки. Один одному горлянки перегризти ладні. І всі криються. Про минуле - ані телень. Кожен боїться цього минулого, хоче сам від себе його сховати, забути...

- Ви тут давно, очевидно, багатьох знаєте...- почав було Сомов, але Середа перервав його:

- Я тут місяця з півтора... Але ми тут усі з різних частин. Не всіх і на прізвище гаразд знаєш. А щоб про минуле завести мову...

- Мабуть, не дуже світле?

- Чорніше чорного... І в мене, і в Протопопова, і, певен, в кого не спитай.

- А ви Протопопова, казали, давно знаєте?

- А щоб йому пуття не було! Хай бог, якщо він є, заплатить йому за всі злодійства і за мене особисто!

Середа замовк і так стиснув зуби, що відкусив краєчок сигарети, яку тримав у зубах.

- Ого! Мабуть, той Протопопов - штука?

- Все життя мені попсував, усю душу скалічив...

- А в кого воно з нас не скалічене...

- Образливо мені, що мене, мов теля дурне, на налигачі у ту капость затягли... Ех, хоч душу відведу! Чи, може, вам нецікаво?

- Послухаєш чужу біду, і своя легшою здається... Та й ніч швидше мине...

Середа прихилився до спинки ліжка, довго смоктав сигарету і по паузі почав:

- З'явився в наших краях Протопопов приблизно за півтора року перед війною. Та й не звався він тоді Протопоповим, а "отцем Кирилом".

- Попом був, чи що?

- Вроді б за попа, тільки у сектантів... Я тоді на лісозаводі працював. Заробляв нічого собі. Вже й оженитися було надумав. Молодиця одна, певніше, удова бездітна, у душу запала... Все йшло, як у людей... А потім сумніви всякі почали обсідати. Ви ще молодий, то, може, й не пам'ятаєте останніх років перед війною... Тільки те й чуєш було: Гітлер на ту країну напав, ту загарбав. У газетах і по радіо сповіщали тоді: таке-то місто фашисти розбомбили, таке-то знищили. Ну й пішли між народом чутки, що кінець світові приходить. Де вже тут думати було про одруження. Так у мене на душі чорно було, що навіть з хати виходити не хотілося. До нареченої перестав ходити.

- А вона як?

- Так само, як і я, думала. Тяжкі то були часи!

- Я ті часи трохи пам'ятаю...

- Отож... Ну й пішли між нами, лісорубами, всілякі розмови. Мовляв, що це робиться?.. У мене не те, що товариш, а, просто кажучи, напарник був. Мишко... Відкликав він мене одного разу та й каже: "Знаєш, браток, здибався я з однією людиною, яка геть-чисто все пояснити може... І раду дасть. Хочеш - познайомлю? Він у хаті лісника зупинився, і багато людей до нього сходиться! Підеш?" Я погодився, будь він проклятий, той день! У неділю рушили ми з Мишком до лісника - це кілометрів за вісім від нашого селища. Вийшли вдосвіта і прийшли тільки сонце підбилося. А в хаті лісника вже народу того - ніде курці клюнути.

- І Протопопов між ними?

- Аякже! Спочатку він ніби службу божу правив, а потім почав проповідь казати... Очі до неба, руки підняв, на очах сльози. Ну, просто святий та й годі!.. А говорив він, що рятуйтеся, хто царствія божого прагне, бо кінець світу надходить. Тут жінки голосити почали, декотрі, мов припадочні, попадали, б'ються об підлогу. Я схотів підняти одну, вона поруч стояла, так Мишко сіп за руку. "Не чіпай, то на неї благодать божа находить..." Я теж чомусь сльози витирати став, самі котилися. Зирк на Мишка, а вже й він головою об підлогу б'ється. Розповісти про все, що там коїлось, не можна. Це треба самому побачити...

Скінчилося те... Народ розійшовся. А Мишко мене затримує. "Тобі, - каже, - треба з самим отцем Кирилом поговорити..." Поговорили, щоб мені тоді позакладало!.. Коротше, почав я кожної неділі в хату лісника ходити. І псалми співав, і слізьми вмивався, і головою об підлогу бився... У отця Кирила в Брянську приятель був, теж сектант. Так везу, бувало, ліс у місто, а Кирило і попросить до його приятеля завернути, згорток якийсь передати, а той і собі пересилає то листа, то книжечки... Про одруження й думати я забув. Де вже там одружуватися, коли кінець світу...

Звістку про війну я так і сприйняв, як початок кінця. І не я один. Кинулись ми до отця Кирила, а він нас ще більше в цій, думці утвердив. "То, - мовить, - кара божа насувається. Прийміть їі з покорою і радістю в серцях ваших. Не опирайтеся і не воюйте..." Мене при собі лишив - він тоді у землянку для безпеки перейшов. Багато сектантів тоді землянки в лісі повикопували і переховувались. Та хтось, мабуть, виказав. Облаву вчинили і захопили нас чоловік з п'ятнадцять. І під суд! Дезертири ж... Просидів я в тюрмі, аж доки німці не наблизилися. Потім, скориставшися з паніки, втік, у лісі переховувався, а вже коли німці прийшли, до міста подався.

І знаєте, кого я першим там побачив? Отця Кирила! На машині! Я як кинусь до неї, як загукаю. Почув-таки, зупинив авто. Бачу, поруч нього німецький офіцер... придивився і мало не ойкнув: то був отой приятель Кирила з Брянська, якому я згортки возив... Розпитався мене Кирило, написав записку: "От за цією адресою завтра ранком прийдеш". І грошей трохи дав... Пішов я - бодай ноги мені повсихали! - і... став шофером начальника поліції.

Середа замовк і чомусь заплющив очі. Сомов не порушував мовчанки, він здогадувався, що, почавши сповідь, Середа їі неодмінно закінчить. Йому треба виговоритися.

І справді, ще раз запаливши, Середа повів далі:

- Отож, став я шофером начальника поліції Юхима Протопопова. Так тепер отець Кирило звався... святий та божий! Бачили б ви, що він виробляв!

- І ви увесь час були з ним?

Середа ствердно кивнув головою.

- Не було мені вороття! Напоїть, бувало, цей гад і каже: "Нам тепер один порятунок - кінця війни треба чекати. Тоді від німців нагороду матимемо. А зараз треба їі заслужувати..."

- І заслужували?

- Не питай! Більше нічого не скажу! Аж тіпає мене, коли згадаю, що він чинив. На сумлінні у нього не десяток - де там! - може, й не одна сотня людей... Наче вовк скажений, лютував... А потім до армії Власова переметнувся. І мене забрав.

- Чому ж ви не відмовилися?

- Бо злочини нас пов'язали, - сердито кинув Середа і замовк. Чи то тому, що вже виговорився, чи то тому, що до казарми знову зайшов Домантович.

- Програлись, мабуть, за підмогою прийшли? - запитав Сомов, побачивши, як Домантович порпається в своєму чемодані, щось шукаючи.

- Та щось не щастить, - неохоче буркнув Домантович, і вже від дверей гукнув:-А ти, Середа, чому скис? Мо', підемо зіграємо? Та й записатися ще не пізно!

- Кому життя набридло, хай записується, а я ще пожити хочу. Може, бруду трохи з себе змию...

Гулянка тривала всю ніч і закінчилася лише вдосвіта. Сомов поклався спати. А збуджений спогадами Середа хоч і ліг, та заснути не міг. Минуле знов підступило до його ліжка невблаганним суддею.

* * *

Уже два тижні Григорій живе в казармі. Два тижні він фактично нічого, не робить. Правда, повний список групи Протопопова у нього є. Він встиг його не тільки добре вивчити напам'ять, а й зашифрувати. А от передати шифровку нікому. Як не придивляється Григорій до кожного з мешканців казарми, а напасти на слід потрібної йому людини не може. Та й чи є вона взагалі? Якби була, то два тижні досить великий строк, щоб виконати свою місію. Але досі все спокійно. Думбрайт дзвонить щовечора, він би сповістив про небезпеку. Розмова ж точиться навколо цього проблематичного радянського агента. Взагалі Думбрайт не задоволений ходом справи. Щось не ладнається і у нього самого. Фальшиві документи на кожного з "туристів" готові, а от вивезти їх він не наважується. Під час останньої розмови навіть натякнув на можливість якоїсь зміни в планах вивезення групи. Наказав бути готовими першої-ліпшої хвилини.

Це непокоїть Григорія найбільше. Що, коли доведеться виїхати раптово? Так і не повідомивши своїх про загін душогубів, яких збираються вивезти до школи для дальшого їх "вдосконалення". Якби він мав змогу вирватися з Мюнхена хоч на день у Берлін! Може, знайшов би тоді нагоду зв'язатися з кимось з своїх...

Все це важко, ой, як важко, в тих умовах, в які він потрапив. Правда, у нього є один план, але здійснення його вимагає часу. Бо зроблено лише перший крок. Григорій запропонував Хейендопфу упорядкувати ту купу антикварних речей, які навалом лежали в його кабінеті.

- Розумієте, містер Хейендопф, - пояснив він, - те, що я до вас часто заходжу, може викликати підозру у моїх співмешканців по казармі. Треба, щоб для цього був якийсь переконливий привід. Вам це буде лише на користь, та й мені цікаво попоратись біля старовини. Я починаю розуміти сенс захоплення такими речами. Після війни хочеться поринути в давнину, помилуватися красою мистецьких витворів.

- О, містер Сомов! Ви зробите мені величезну послугу! Сам я ніколи б на це не зважився. Ворушити цей старий мотлох? Красно дякую! Від пилу історії мені хочеться тільки чхати... Так, так, я людина здорового глузду! Я живу сучасним. Над вами, європейцями, надто тяжить та давнина, над якою ви умліваєте, тому ми й випереджаємо вас у всьому. Минулі сторіччя для нас лише угноєння, внесені в грунт, не більше... Про тих диваків, які за всім цим женуться, звісно, окрема мова. Сноби! А оскільки вони грошовиті, доводиться таким ось, як я, порпатись тут у звалищах... Слово честі, містер Сомов, я буду вам безмежно вдячний!

Робота по розчистці "звалища" була нелегка, кропітка. Доводилось вдаватись до каталогів особистих колекцій і навіть музеїв, потім складати картку на кожну окрему річ, вносити її до загального реєстру тощо. Серед придбаного і справді було багато мотлоху - доводилось, за вимогою Хейендопфа, вигадувати якісь фальшиві дані, надаючи їм вигляду історичної вірогідності.

Так могло тягнутися й тягнутися, і Григорій вирішив прискорити хід подій.

Прийшовши до кабінету замісника начальника табору, він, як завжди, відразу ж взявся за роботу. Цього разу навіть з особливим запалом.

- Знаєте, містер Хейендопф, - радісно сповістив він, - десь за півгодини ви мусите поздоровити мене з успіхом. І чималим. Нарешті дізнався про автора ось цієї скульптури, що стоїть у вас на столі. Виявляється, ви зробили непогане придбання! Прізвище "Шульце", викарбуване ось тут, у куточку, мені нічого не говорило, а, звірившись з каталогами, я встановив, що автор "Фавна з соловейком" входить до плеяди класиків німецької скульптури. Прочитайте цю довідку!

Хейендопф був у захваті.

- Та це ж колосально! Я ж тепер можу заправити за цього козлоногого... Стривайте, а скільки ж, справді, можна за нього заправити?

- У цьому з мене порадник аж ніякий! Але гадаю, що річ скульптора такої руки повинна коштувати чимало. Слід би порадитись з якимсь мистецтвознавцем.

- Тут, у Мюнхені? Та вони відразу знімуть такий галас, якщо це класика!

- Ви можете не пояснювати справжніх причин свого інтересу... Хоча... всі вони зв'язані між собою і те, що вам хтось продав "Фавна"...

- От-от, плакали тоді мої грошики!

- А що, як поїхати до Берліна? Там було багато комісійних крамниць, можна когось розшукати з колишніх антикварів... Ага, давно хотів спитати: чому ви купуєте лише речі випадкові, здебільшого німецького походження? Я чув, ніби американці захоплюються старовинними російськими іконами. Німці їх вивезли з Росії чимало, і я певен, що у Берліні...

- Берлін! Берлін!.. Не стану ж я там серед площі і не почну галасувати: купую російські ікони... у кого є російські ікони?..

- Мабуть, у Мюнхені вам теж не доводилось до цього вдаватися?

- Ну, тут мене всі знають... Досить було натякнути одному з чорного ринку, якого затримав наш патруль...

- А в Берліні є теж чорний ринок, де, безсумнівно, можна знайти потрібну людину. Доручіть вже це мені, я з такими людцями стикався. Бо й мені, відразу після війни, довелося якось підтримувати своє жалюгідне існування... Заждіть, заждіть, якщо мені не зраджує пам'ять, я якось здибався там з одним своїм однополчанином - він продавав саме щось подібне... Як же його на прізвище? Грумгорн... Крумгорн... Що "горн" пам'ятаю, а от перші літери... Здається все-таки не Грумгорн і не Крумгорн, а Грюнгорн. Саме так!.. Розраховувати на те, що він залишився в Берліні, хоч сам він і корінний берлінець, звісно, не можна, але.І. яких щасливих збігів не буває в житті! Я одного разу здибався з ним на ринку, вдруге - зустрів в якомусь кабаре... Похвалявся, що він у цьому злачному місці завсідник, бо зустрічається тут з своєю. клієнтурою, коли йдеться про якийсь крупний бізнес... Спробувати відшукати можна...

- Ікони... ви знаєте, це ідея! Спокусливо... Врешті-решт, я ж нічого не втрачаю! І коли рушати, то треба поспішати. Там багато наших хлопців, і не може бути, щоб нікому не спало на думку... Боюсь, всі вершечки вже познімали!

Хейендопф почав заклопотано вголос обмірковувати, як підкотитися до начальника табору так, щоб він бодай на два дні відпустив його в Берлін.

- Пошлюсь на особисті справи, скажу, що в мене там пасія, - нарешті вирішив він.- Полковник сам упадає зараз за однією співачкою, настроєний лірично... Сьогодні ж увечері спробую поговорити. Може, завтра і виїдемо.

- Боюсь, вам доведеться подорожувати самому. Навряд Думбрайт погодиться, щоб я виїхав тепер, коли питання з відправкою ваших підопічних ось-ось вирішиться.

- Пхе! Простіше простого довести йому, що нам з вами потрібна його кваліфікована консультація саме тепер. І привід для цього у мене є якнайпереконливіший: порадитись, як бути з завербованими у націоналістичні загони. Начальник табору досі не повідомив нікого про свою згоду на таке вербування, і, можливо, втрата кільканадцяти чоловік Думбрайту зовсім не припаде до смаку.

- Маєте рацію. Тоді я покладаюсь на вас...

Весь вечір Григорій нервував, не знаючи, чим скінчиться розмова Хейендопфа з начальником табору, а потім телефонна розмова з Думбрайтом. І взагалі непокоїла думка про те, як складеться все в Берліні, навіть коли йому буде дозволено туди виїхати. Чи пощастить лишитися самому на дві-три години, поки він владнає справу, задля якої замислив усю цю поїздку? Може, Думбрайт лишить його при собі і нікуди не відпустить? Може, взагалі проникнути в Східну зону не буде змоги? Всі ці побоювання виснажували більше, ніж безпосередня небезпека, і Григорій вранці підвівся зовсім змучений.

До того ж ввечері в казармі зчинилася бійка. Розбиті у війні, замкнені в цьому глухому таборі, без перспектив на майбутнє, колишні власовські офіцери жили скотським життям. У кого були гроші, той напивався зранку, кілька годин спав, щоб знову податися до бару і знову напитися. У кого грошей не було, той прислужував "щасливчикам" за грою в карти, бігав по шнапс, виконував різні дрібні доручення. З появою Чорногуза грошовитих стало більше, отже, побільшала і кількість сутичок. Вчорашні лакузи, відчувши в своїх кишенях шелест одержаних щойно грошей, з мстивою радістю силкувалися зачепити за болюче тих, кому вони змушені були прислужувати, всіляко величалися перед ними. Тим більше, що всі вони сподівалися на свій швидкий від'їзд, отже, і свою цілковиту незалежність від "верхівки" в майбутньому.

Цього разу сутичка виникла особливо гостра, і бійка була заповзятою. Протопопов, якого Хейендопф останнім часом трохи приборкав, наче з ланцюга зірвався. Він бив, не розбираючи "своїх" і "чужих", помшаючись за приниження свого авторитету, за невдачі останнього часу, за те становище фактичного в'язня, в якому опинився. Григорій чекав, що ось-ось Протопопов накинеться і на нього, йому навіть спало на думку, що й сама бійка спровокована Про-топоповим з цією метою. У загальній колотнечі легко було сховати кінці в воду, звалити вину на когось іншого. Та, вздрівши могутню постать Середи, що виросла поруч Сомова, Протопопов враз охолов. Він боявся тепер свого колишнього попихача, всіляко обминав його, відчуваючи, що в бійці з колишнім лісовозом один на один він зазнає неодмінної поразки, може, для нього й фатальної.

Другого дня зранку Хейендопф сам з'явився в казармі:

- Сомов, негайно збирайтесь! Ми з вами виїжджаємо У одній невідкладній справі. Покваптесь! - сухо наказав він.

А хвилин за п'ятнадцять машина Хейендопфа вже мчала в напрямі до Берліна. Власне, сказати "мчала" - означало б припустити явне перебільшення, бо шляхом з

Берліна на Мюнхен і навпаки потоком пливли колони вантажних машин, подекуди дорога була зовсім розбита. Отже, на окремих дуже коротких ділянках машина летіла з швидкістю ста кілометрів, а частіше ледве повзла.

До Берліна доїхали наступного дня вранці і о десятій були вже у Думбрайта, у якійсь таємничій конторі, розташованій у щойно відбудованому крилі напівзруйнованого будинку.

Містер Думбрайт примусив себе довгенько чекати. Хейендопф не наважувався, не побачившись з ним, мандрувати по Берліну, і тому їм обом довелося терпляче вивчати стелю прийомної.

Прибув Думбрайт десь о дванадцятій годині і, недбало привітавшись, ніби сьогодні всі троє вже бачились, запросив відвідувачів до себе в кабінет.

- Позавчора по телефону містер Хейендопф мені натякнув на деякі ускладнення, що несподівано виникли. В чому вони полягають?

Хейендопф, уникаючи зайвих подробиць, розповів, ніби під тиском "згори" начальник табору мусив погодитися на вербовку власовців для керівництва загонами націоналістів, які підпільно діятимуть на території Західної України, і що багато з переміщених, захованих у них в таборі, вже дали свою згоду вступити в загони, навіть одержали аванси.

На подив Хейендопфа, Думбрайт сприйняв це досить спокійно.

- Гадаю, зміцнення таких загонів для нашої справи буде тільки корисним - спрямує всю увагу більшовиків на західні кордони, і нам легше буде діяти в глибокому тилу. Мене попереджали про можливість такого варіанту, і я дав на це згоду. Коли гадаєте приступити до іх відправки?

- У найближчі два-три дні.

- О'кей! А ви, містер Сомов, що можете мені доповісти?

- На жаль, чи, краще сказати, на щастя, нічого нового. У росіян є приказка про великі очі від великого страху. Не пам'ятаю, як вона звучить і чи є у нас, німців, аналогічна. Але я певен, що всі підозри про проникнення радянського агента безпідставні. За час, що минув з дня переведення групи в сховище під Мюнхеном, він би встиг поінформувати про нову адресу, передати у якийсь спосіб списки. Цього не сталося. До дня мого приїзду троє з переміщених, як я вам уже доповідав, загинуло. Можливо, серед цих трьох і був той, хто повідомив раніше про групу. До цієї думки мене схиляє таке: всі троє, в більшій чи меншій мірі, вороже ставилися до керівника групи Про-топопова, оскільки він категорично заперечував проти того, щоб навіть дебатувалося питання про повернення. Та й загибель їх таємнича: вона більше скидається на усунення небажаних елементів, ніж на природну смерть. Гадаю, що Протопопов міг би з цього приводу дещо розповісти...

- Ваші міркування переконливі, -схвалив Думбрайт.- Гадаю, що ми можемо без риску приступити до вивезення групи. Скільки чоловік залишається після відправки завербованих?

- З п'ятдесяти чотирьох, про яких йшла мова, троє загинуло. Отже, лишилося п'ятдесят один. З них двадцять три завербувалися. Отже, маємо двадцять вісім чоловік, враховуючи і керівника групи Протопопова, - вголос міркував Сомов.

- Протопопова скидайте з рахівниці. Для нього у мене є особливе завдання. Таким чином, нам належить відправити двадцять семеро. Переправлятимемо по кілька чоловік. Домовленість про літаки є. Першим з них я сам прибуду до Мюнхена, а ви, містер Хейендопф, на той час повинні скомплектувати кожну групу, щоб потім без затримки приставити її на місце посадки.

- Я волів би, щоб цей обов'язок взяв на себе містер Сомов, - заперечив було Хейендопф.

- Містер Сомов, не вертаючись до Мюнхена, сьогодні ж...- Думбрайт позирнув на годинника, - ні, завтра, бо сьогодні ви не встигнете! - о чотирнадцятій двадцять відлітає до Іспанії. Літак летить через Париж. Під час зупинки цю листівку вкинете в поштову скриньку авіавок-залу. Не треба, щоб іноземний штемпель привертав до неї увагу, хоч зміст її, на перший погляд зовсім невинний, навряд зможуть розшифрувати. Попереджаю вас, містер Сомов, це важливе доручення - поставтесь до нього пильно!.. По прибутті в школу, зараз же подбайте про ізольовані приміщення для новоприбулих. Нунке з цього приводу має мої вказівки... У мене все! Є якісь запитання?

- У мене одне. І навіть не запитання, а скоріше прохання, - озвався Хейендопф.- Допоможіть, щоб я рушив у зворотну путь завтра, а не сьогодні? Я обіцяв полковнику Гордону повернутися негайно, але розумієте...

- Хочеться розважитись?..- вперше посміхнувся Думбрайт.

- Звичайно, і це. Якщо пощастить впоратися із справами.

- У вас ще якісь справи в Берліні?

- Абсолютно приватного порядку. Маленький бізнес.. Думбрайт щиро розреготався.

- Кожен, хто лишився в окупованій зоні, мріє повернутися додому мільйонером... Пізнаю наших хлопців!.. І, признатися, схвалюю. Ділова хватка, чорт забирай, це теж талант!.. Що ж, містер Хейендопф, хай буде по-вашому. В разі чого, можете сказати добряці Гордону, що затримав вас я. Тільки обіцяйте: лише до завтрашнього ранку!

- Безмежно вам вдячний, містер Думбрайт!

У наскоро зіп'ятий і дощенту набитий пожильцями готель Хейендопф повернувся в чудовому настрої.

- Так з чого почнемо, добрий мій геніє?

- З розвідки, звичайно. Якщо ви почекаєте мене тут з годину...

- А може, ми б пішли на розшуки разом? -невпевнено і навіть запобігливо запропонував Хейендопф.

- Щоб зіпсувати всю справу? Ваша форма привертає увагу, як-не-як, а ви завойовник, я ж у цивільному і з походження - ви це знаєте! - німець. Мене не будуть стерегтися.

- Так то воно так... Але я захворію тут з нетерпіння! Ви хоч не баріться довше години... слово честі, я тут місця собі не знайду!

Не повернувся Сомов ні за годину, ні за дві. Він прийшов до вкрай збентеженого Хейендопфа лише о восьмій вечора, ще більше збуджений і радісний, ніж пішов.

- Усе гаразд! Пощастило! Матимете такі раритети, що все життя мене згадуватимете. Ось вам адреса - завтра рівно о чотирнадцятій ви зайдете до цієї квартири. Вас зустріне старенький, і ви його спитаєте: "Фрау Ельза вдома?" Він відповість: "Ви від Карла? Заходьте!" Сміливо йдіть за ним у підвал. Ікони я відібрав - вісімнадцять штук. Про ціну не домовлявся, торгуйтеся за кожну, хоч заправить він, мені здається, не так уже й багато: з усього видно, бідолаха в скрутному становищі. Дуже шкодую, що мій літак відлітає о чотирнадцятій двадцять, удвох ми б цю справу провернули швидше... А тепер спати...

Хейендопф виїхав другого дня з Берліна не вранці, як обіцяв Думбрайту, а лише о п'ятій дня. Це його трохи бентежило, але водночас він був безмірно задоволений: на задньому сидінні лежали всі вісімнадцять ікон. На своє щастя, він не знав, що везе справжнісінький мотлох, нашвидко поназбираний для того, кого він знав як містера Сомова, його друзями.

А Григорій Гончаренко в цей час уже сидів в ресторані аеропорту "Орлі" близько Парижа, вкинувши у поштову скриньку листівку, написану Думбрайтом, трохи подряпану саме там, де був текст. Яких випадковостей тільки не зазнає кореспонденція, потрапивши до рук неуважних листонош!

Розділ шостий БУДНІ ШКОЛИ "ЛИЦАРІВ БЛАГОРОДНОГО ДУХУ"

Коротке перебування в Парижі вибило Гончаренка з рівноваги. Минуле підійшло впритул. Ніби час змістився в якийсь новий вимір і з шаленою швидкістю помчав назад аж до того дня, коли телеграф приніс йому звістку про смерть Моніки.

Зміст телеграми навічно викарбувався в пам'яті Григорія, але тепер він знову побачив його зримо: вузький світло-блакитний бланк з чорними, майже опуклими літерами, що стрибають перед його очима, розпливаються, знову зливаються. А потім він враз постав з невблаганною чіткістю вирізьбленого з каменю надмогильного обеліска: "За три години після вашого від'їзду невідома вантажна машина збила з шляху мадмуазель Моніку, яка, не приходячи до пам'яті, померла того ж вечора, подробиці листом, покладу вінок від вашого імені, Кубіс".

Співучасник зарані продуманого вбивства поклав вінок на могилу своєї жертви!

Григорій рідко дозволяв собі думати про Моніку. Не тому, що почав забувати її, а скоріш рятуючи її образ від забуття, йому здавалося, що спогади блякнуть, коли часто до них повертаєшся, як стирається й блякне фотокартка, яку раз у раз витягаєш, щоб на неї поглянути.

На мить у Григорія майнула думка плюнути на всі настанови Думбрайта і податися до Сен-Ремі, у той його куточок, де на узгір'ї притулилося тінисте кладовище з маленьким зеленим горбиком, на який другого травня тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року він уперше і востаннє поклав пишний букет троянд. Уже рушивши до квиткової каси, Григорій опам'ятався. Не можна ризикувати саме тепер, коли він подав про себе звістку Титову, коли йому треба законспіруватися так, щоб нікому й на думку не спало, що колишній фон Гольдрінг, а тепер Фред Шульц має свої наміри і свої плани. Хіба так уже важливо побувати в Сен-Ремі? Моніка однаково завжди поруч з ним, де б він не був і куди 6 не поїхав! Навіть не поруч. Він просто ввібрав у себе її життя, таке коротке, але й таке прекрасне, і мусить тепер довершити його, продовжити в своїх ділах, у своїй борні за той сповнений правди й щастя світ, про який вона мріяла.

Як вона сказала у вечір їхнього прощання, коли вони вдвох стояли, притиснувшись плечем до плеча, біля відчиненого вікна, приголомшені величчю і красою неосяжного зоряного неба? її плече злегка затремтіло, і він побачив, що по щоках її скочуються сльозинки. "Моніко, ти плачеш?"- запитав він. Вона рвучко повернулася, і очі її засяяли, мов дві зорі, що скотилися з неба. "Ні, ні, це нічого, любий! Я плачу від того, що світ такий прекрасний, від вдячності, що я в ньому живу, що живеш у ньому ти! І трішки від страху - адже ми з тобою лише дві маленькі порошинки в цьому велетенському всесвіті..." Він тоді до гострого болю в серці відчув, що цей всесвіт - у ньому, в ній, що вони його невід'ємна частина, що в їх силі зробити життя справді прекрасним...

Але через які випробування, через які муки треба пройти, щоб цього досягти! Все зло світу, вся його нечисть гуртується зараз, щоб перетяти людям шлях до кращого майбутнього. І отой тераріум біля Фігераса - то ж тільки одна з цяточок на оперативній карті ворога, манюсінька краплинка концентрованої отрути. Просто судомить від думки, що треба туди повернутись... Вітатися з Нунке, Шлітсеном, Вороновим, якого Думбрайт перехрестив на Ворона, вислуховувати настанови Думбрайта... Ху, як бридко! Наче опинився серед трясовини і тебе ось-ось засмокче грузьке багнище, задушать його смердючі випари.

А може, і справді задушать? Що він може вдіяти сам один?

Дурниці, не прибіднюйся! Один розвідник спроможний зірвати план цілої операції, якщо він зуміє про нього дізнатися і вчасно передати своїм. Одна людина може сплутати всі карти у грі партнерів, непомітно внісши в цю гру свої корективи... Та й чи лишається людина одною навіть у ворожому таборі? Сили добра могутніші, ніж сили тьми! Обережно діючи, можна знайти собі і прихильників, і помічників...

Утвердитися! Здобути змогу вільно виходити за територію школи, знайти спосіб зв'язатися з іспанським підпіллям. Зумів же він цього досягти у Франції, потім в Італії! А коли не витримають нерви, коли зрадить фортуна, коли десь схибиш - що ж, накласти головою в борні за свою правду - теж своєрідне щастя...

Повернувшись до Фігераса, новий вихователь Фред Шульц з головою поринув у роботу. Протягом дня він встигав побувати всюди: в аудиторіях, де провадилось теоретичне навчання; в спортивному залі, де вихованців навчали боксу, самбо та різних інших прийомів; у лабораторіях, де перевірялось і вдосконалювалось практичне засвоєння теоретичного курсу з таких спеціальних дисциплін, як радіосправа, фотографування, шифрування; на стрільбищі; у боксі кожного з своїх підопічних.

- Як бачите, я не помітився в своєму виборі. Шульц накинувся на роботу, як зголодніла людина на хліб, - з задоволенням констатував Нунке на першій же вузькій нараді керівництва школи.

- Виняткова енергія!-погодився Шлітсен.- І я не радив би більше відволікати його для виконання таких окремих доручень, як поїздка до Мюнхена. Виховний процес є процес безперервного нагляду і впливу, найменше послаблення...

- Зрозуміло, зрозуміло, - поспішив погодитись Нунке, який не терпів прописних істин, що так любив проголошувати схильний до резонерства Шлітсен.

Незабаром Фред Шульц був уже в курсі всіх справ школи і добре ознайомився з їі структурою.

Крім російського відділу, школа мала ще й відділи німецький, угорський, румунський, польський, чехословацький, болгарський, в процесі організації був відділ югославський. Але всі вони були побудовані майже однаково і, якщо вжити шкільну термінологію, складалися з чотирьох класів.

Перший клас - підготовчий - містився в кільканадцяти відокремлених один від одного будиночках за околицею ©ігераса. Це, фактично, був навіть не клас, а контрольно-відбірний пункт. Ніяке навчання тут не провадилось, проте робота розпочиналася саме тут, хоч і незрима, але невпинна: вивчалася не тільки вдача майбутнього кандидата в "лицарі" і його уподобання, але й приховані нахили, потенціальні, так би мовити, можливості.

Привезеного до Іспанії іноземця оселяли в одному з таких будиночків, як гостя, у гостинного й дбайливого господаря, що нудиться самотою, тому й надає приїжджому притулок. Зайве казати, що цей милий господар був звичайнісіньким наглядачем, тільки наглядачем високого класу. Досить освічений, щоб підтримати цікаву розмову, досить досвідчений, щоб спрямувати її в потрібне русло, він поступово, як то кажуть, влазив у душу свого нового пожильця, ставав його найближчим другом, товаришем і порадником, співучасником скромних розваг. Коли гість починав нудитися, на сцені з'являлася якась близька чи далека "родичка" господаря, неодмінно молода, вродлива і - о щасливий збіг обставин! - багата. Далі партія розігрувалася з варіаціями, але як по нотах: мрійлива закоханість або шалена пристрасть, романтичні наміри поєднати життя навічно чи бурхлива сповідь самотньої душі, яка шукає забуття. І, звичайно, - вино. Якнайбільше вина, у все зростаючих дозах! І коли підпилий герой скороспілого роману розкривався весь, як на долоні, закохана панночка чи пані вмикала непомітно магнітофон... Через певний час "родичка" раптово зникала. Вона вже виконала свої функції.

Цих сирен із школи "лицарів благородного духу" Ворон прозвав "оселками", бо вони, мовляв, випробовують гостроту вдачі майбутніх агентів. З легкої руки генерала назва ця прищепилася.

Усі відомості, зібрані "оселком", надходили до адміністрації чи вихователів, перед якими стояло завдання: погрозами й заохоченнями, грішми й спокусами кар'єри домагатися у новака писаної згоди вступити до таємної армії розвідників.

Коли вербований давав згоду, його перебування на контрольно-відбірному пункті закінчувалося і він переходив з підготовчого класу до першого, який у школі позначався літерою "Д", тобто диверсії.

Коли ж вербований не приставав на умовляння і погрози, всі шляхи для нього були відрізані. До школи він не потрапляв, а до вільного життя не повертався, стаючи жертвою автомобільної аварії чи випадкового пострілу з-за рогу. Живим з охайних будиночків виходив тільки той, хто беззастережно приймав усі умови статуту школи. Вони ж таки, учні класу "Д", і "усували" непіддатливих, цей непотрібний уже баласт.

У класі "Д" увага викладачів і вихователів була спрямована на виявлення знань і здібностей майбутніх агентів. Перевірялися загальноосвітні знання, набуті колись на батьківщині в школі чи інституті, професійна кваліфікація, якщо завербований раніше її мав, навчали прийомам самбо, вмінню володіти вогнепальною і холодною зброєю, використовувати міни, бомби, отрути, швидко шифрувати і розшифровувати, приховувати після диверсії сліди...

Тих, хто в класі "Д" досяг найкращих успіхів і виявив найбільші здібності, переводили до класу "А", тобто агентури. Тут навчання вже було значно складнішим. Ті. хто не перейшов до цього вищого класу, на все життя лишалися диверсантами, агентами вони вже ніколи не ставали.

Іноді траплялося і так: завербований потрапив до класу "Д", але не виявив будь-яких здібностей. З таким не морочилися, але при школі все ж лишали. Вони, ці невдахи, складали так звану "допоміжну групу" і проходили спеціальне професіональне навчання: іх готували на слюсарів, стрілочників, швейцарів, перукарів та працівників інших масових професій. Після набуття кваліфікації таких засилали до Радянського Союзу, де вони мусили виконувати ролі "поштових скриньок". Якийсь агент чи диверсант вручав такій людині-скриньці шифрованого листа чи умовний знак, ніколи не називаючи себе, інший агент приходив і забирав... Проте перевага надавалась тим "поштовим скринькам", яких агенти інколи завербовували з місцевого населення. Крім "поштових скриньок", з місцевого населення агенти прагнули вербувати і "листонош". Помітивши десь у поганенькій ресторації чи в "забігайлівці" спраглого завсідника, якому не вистачає на перманентних сто грамів, агент пригостить його чарочкою, а потім доручить віднести, скажімо, записку, навіть не вкладену в конверт і зовсім невинного змісту. Іншого разу це вже буде лист або пакунок. Тут уже агент або помічник, коли такий є в його розпорядженні, неодмінно простежить, якою дорогою йшов "листоноша", чи не завернув він куди, чи не спробував прочитати листа або зазирнути в пакунок! І коли посланець витримував іспит, йому вже доручать передачу справжньої інформації чи оповістки. Саме з виконання ролі "листонош" і починаються кар'єри майже всіх зрадників, які, в разі "сумлінності" і вправності, переходять потім у вищий ранг диверсантів або агентів.

У класі "А" набуті знання поглиблювались і поширювалися: вивчалися останні новинки технічної думки, йзяті на озброєння розвідкою, давались учням завдання само- -стійно розробити план якоїсь акції, філігранне "відробити" кожну її деталь, а потім здійснити в умовах близьких до задуманої ситуації. Додавались такі дисципліни, як уміння володіти всіма видами агітації і пропаганди: білою - коли пропаганда грунтується на достовірних, але тенденційно підібраних- фактах; сірою - коли до достовірних фактів додаються коментарі самого агента, як це часто робить "Бі-бі-сі"; нарешті, чорною - коли факти вигадані, брехливі і до того ж відверто вороже скоментовані, як часто-густо робить "Голос Америки". І тут-таки майбутні агенти навчались, як використовувати легковірних, надміру довірливих, надто балакучих всілякого гатунку шептунів і вербувати серед них помічників.

Найвищий клас "Р" - резидентів - вважався привілейованим. Сюди мало хто потрапляв. І програма навчання тут була особлива. Яка саме, Фред Шульц ще добре не осягнув.

* * *

Домантович уже п'ятий день живе в затишному будиночку, захованому за таким високим парканом, що навіть визирнути на вулицю не можна. Подвір'я вздовж паркана густо засаджене деревами. Вони утворюють досить-таки широку смугу, наперед якої вибіг якийсь високий і розлогий велетень, його гілля сягає аж до даху будинку, але під самим деревом ніби мертва зона - навіть трава не росте.

Поспитати б господаря, що то за красень і чому під ним немає ані травинки, ані квіточки - так господар глухонімий. Привітний, гостинний, з вигляду показний, очі жваві і розумні, а от з уст зривається лише якесь невиразне мугикання, яким бідолаха силкується висловити все: свою приязнь, запрошення до столу, незадоволення, коли в гостя поганий апетит.

Першого ж дня за вечерею, помітивши, що новий квартирант майже зовсім не торкається страв, господар приніс великий глек червоного вина. Воно холодне, духмяне і ледь терпке. Іншого разу Домантович залюбки б випив, мабуть, не одну склянку, але тепер і добра їжа, і вино не смакують. Хоча б яка газета, журнал чи книжка, щоб по них здогадатися, де ти опинився! Так ні. Тютюн є, сигарети - тільки вибирай, вино - пий хоч нахильці, їжі - досхочу, а от літератури - ані клаптика друкованого. Звичайно, це зроблено навмисне, щоб збити його з пантелику. Захід розрахований на психологічне пригнічення. Дзуськи! У цьому вам, напевно, не пощастить!

Домантович пригадує багатогодинний нічний переліт від Мюнхена, посадку між силуетами гір, що ледь-ледь бовваніли в передранковій імлі, приглушені розмови на аеродромі, в яких йому вчувалася то російська, то німецька мова, поїздку в закритому авто в супроводі якогось огрядного мовчазного старого. Лише кілька слів почув від нього Домантович, та й то на прощання.

- Виходити за межі садиби заборонено. Смерть! - кинув він чистісінькою російською мовою і вийшов на ґанок, навіть не озирнувшись.

Єдина річ, яка про щось промовляла Домантовичу в цьому загадковому будинку, була явно російського походження: ікона з зображенням Пантелеймона-зцілителя.-Домантович десь бачив таку ікону. В правиці "зцілитель" тримає невеличку ложечку, в лівій руці - велику чашу, мабуть, ліки.

Вздрівши ікону, Домантович знаками запитав глухонімого: мовляв, хто то такий? Господар будинку ударив себе в груди і широко по-православному перехрестився. Домантович зрозумів це так, що господаря теж звуть Пантелеймоном.

Але Пантелеймон - чисто руське ім'я! Невже він у Росії? Ні, цього не може бути! Чому тоді на аеродромі звучали і уривки німецької мови? При посадці він бачив силуети гір, на подвір'ї рослинність схожа на субтропічну... Так що ж це - Абхазія? Кавказ? Ні, не може бути.

Якийсь південь. Але який? Е, що там голову сушити! Прийде час - і все з'ясується! Правда, нудно, але що ж поробиш. Треба знайти якусь роботу, полагодити лаву під розлогим деревом або попоратися в садку. Рукам робота - голові спочинок!

Так колись примовляла бабуся, відриваючи його від книжки, щоб він нарубав дров чи наносив води. От і знайде він завтра собі щось таке, що допоможе хоч трохи відволікатись від настирливих думок.

Але сталося не так, як він планував. О пів на восьму ранку, а не о восьмій, як завжди, глухонімий зайшов до кімнати, в якій оселили Домантовича, і повідкривав жалюзі на обох вікнах. Потім на мнгах почав запрошувати квартиранта до сніданку, чомусь радісно і широко посміхаючись.

Домантович погано спав уночі і теж на мигах попросив, щоб господар не клопотався про нього, а поставив сніданок на маленький столик у кутку кімнати. Так бувало вже не раз, і глухонімий охоче на це погоджувався. Але цього разу він наче затявся, жартома навіть стягнув з Домантовича простирадло. Довелося підвестися і зодягнутися. Та ще й двічі. Бо господар на хвилину вийшов і повернувся з шовковою кремовою сорочкою в руках і ясно-блакитною краваткою. Сорочка, очевидно, належала глухонімому, бо була завелика для Домантовича. Довелося підкачати рукава і відхилити комір. Навіть без краватки Домантович мав тепер цілком пристойний вигляд і в глибині душі радів, що сьогодні є змога не натягати старого, добре приношеного мундира, в якому його сюди привезли.

Уся незвичність поведінки глухонімого з'ясувалася, тільки-но Домантович переступив поріг їдальні: за чотирикутним столом, сьогодні по-святковому сервірованим, поралася молода і гарна дівчина. Кирпатий носик надавав обличчю трохи загонистого виразу, але великі карі очі дивилися на нього з цікавістю і привітно.

- Сестра вашого господаря, Нонна! - лагідно посміхнулася дівчина, продемонструвавши звабливі ямочки на щоках з ніжним рум'янцем. Говорила вона російською мовою, з таким любим серцю Домантовича оканням.

- Дуже приємно познайомитися!-щиро вихопилося у Домантовича. За п'ять днів він уперше почув зараз людський голос і справді зрадів, що можна до когось озватися словом.

- Я попросила брата запросити вас до сніданку трохи раніше звичайного, бо зголодніла і...

- О, в дорозі завжди чомусь не їсться! Ви здалеку приїхали?-ніби з звичайної у таких випадках цікавості запитав Домантович, хоч серце його і тьохнуло в чеканні відповіді.

- Здалеку, звідси не видно, - невимушено розсміялася дівчина і відразу почала запрошувати до столу і спритно порядкувати біля тарілок брата і його квартиранта.- Вам вина чи, може, коньяку?

- Взагалі вранці я не п'ю, але сьогодні, з нагоди вашого приїзду... Ви навіть не уявляєте, як мені було тоскно! Як...

Обличчя Нонни посмутніло.

- Бідний Паня! З ним, звісно, з незвички нелегко. Особливо людині, яка бачить його вперше, яка ще не призвичаїлась... Я вас і розумію, і не засуджую, а проте...

- Пробачте, я не хотів...

- Я теж не хотіла зачіпати цю сумну тему. Якось вихопилось... А тепер - ані словечка про сумне і прикре! Згода?

- Ще б пак! За такий тост я вип'ю навіть коньяку... А що налити вам?

- Зараз поворожу! - Нонна покрутила пальчиками, заплющила очі і поволі почала наближати далеко розведені пальці один до одного.- Теж випало коньяку! - скрикнула вона з удаваним жахом.- Ну й буде ж вам обом, коли я уп'юся!

- А це приємно трохи сп'яніти, щоб ледь-ледь запаморочилася голова.

- О, почули б вас у мене вдома! Тітка, в якої я живу, неодмінно б вирішила, що ви хочете звести бідну її крихітку з пуття! Ніяк не призвичаїться до думки, що я вже доросла... Так уже її просила, так благала відпустити до Пані!

- А ви надовго приїхали до брата?

- Це залежатиме від того, як мене тут прийматимуть...

- Коли б це залежало від мене...

- А чому б і ні, - лукаво посміхнулася Нонна.- Брат, ви бачите, з ним і не порозмовляєш, і не розгуляєшся. Через своє каліцтво він перетворився на справжнього самітника. А я нікого в місті не знаю, бо тут уперше.

- А чому ви живете з братом нарізно, як ви, росіянка, взагалі тут опинилися?

- О, це така довга історія! До того ж ми умовилися не торкатися сумного... Але, щоб вам не кортіло, скажу коротко: батьки наші померли, коли я була зовсім маленька, і мене удочерила багата тітка. Брата теж вона утримує, але не хоче, щоб він жив з нами: боїться, що її єдина спадкоємниця стане мізантропкою, завжди споглядаючи вічного мовчальника Паню. А зараз не хочу більше ні про що згадувати! Краще вип'ємо ще. Тільки тепер налийте мені вина, а собі - що хочете... Я сьогодні стомилася, нікуди не піду і хочу, щоб у вас трохи наморочилося в голові, ледьледь, як ви казали, рівно настільки, щоб бути цікавим співрозмовником.

- За цікаву розмову!

Тонке скло, коли цокались, дзенькнуло, і Домантовичу раптом здалося, що в обличчі глухонімого щось здригнулося. Лише на якусь, ледь вловиму мить. Потім воно знову застигло у виразі радісної схвильованості. Квапливо наповнивши свою чарку, глухонімий теж високо підняв її, немов проголошуючи свій безмовний тост. Нонна рвучко схопила братову руку і прикусила губу. Дві владних зморшки залягли на її переніссі. Глухонімий поволі опустив руку.

- Ви надто суворі, Нонно, - вступився за свого господаря Домантович.- Хіба не природно, що брат хоче відсвяткувати ваш приїзд? Чим можуть йому зашкодити одна чи дві зайвих чарки?

Нонна вередливо відкопилила збільшені губною помадою уста:

- Від коньяку брат швидко п'яніє. Взагалі йому шкідливо пити!

- За ці п'ять днів, що я в нього живу, ми випили з ним не один глек вина, і, запевняю вас, жодного разу...

- Вино - то інша річ...- кинувши ці слова, Нонна так докірливо глянула на брата, ніби він міг чути її розмову з Домантовичем.

- Ну, згляньтеся ж на нього! Дозвольте йому випити хоч цю, налиту чарку. Бачите, як він посмутнів і знітився під вашим поглядом!

Нонна скинула очі на Домантовича, і в них промайнула якась тінь чи то незадоволення, чи то тривоги. Втім, голос її прозвучав весело і невимушено:

- Лише для того, щоб довести, що я не така вже жорстока. Гаразд, хай вип'є, але з однією умовою...

- Зарані згоден на всі ваші умови!

- Брат, як оп'яніє, відразу засинає, мені ж бути самій...

- А я?

- Умова в тому й полягатиме, що вам доведеться цілий день мене розважати.

- Для цього треба знати всі ваші уподобання.

- О, вони нехитрі... Співи...

- А якщо я не вмію співати?

- То слухатимете, як співатиму я! З гітарою, як циганка. Вас це влаштовує?

- Слухач з мене кращий, ніж співак. Що ще?

- Розповідати мені всілякі цікаві історії... Звичайно, не вигадані, а з свого життя. Я цікава-прецікава, як усі доньки нашої праматері Єви.

- Це можна.

- Коли набридне розмовляти, закружляти в танку...

- Тут я на коні, танцюрист з мене завзятий! А коли набридне й танцювати?

- Що спаде на душу. Загалом же, упадати біля мене, ніби ви одразу шалено закохалися!

- Ось цього не вмію.

- Чого не вмієте?

- Упадати, удаючи, що закохався. Якщо вже упадатиму, то насправді, щиро...

З братом Нонни, що непомітно випив не лише налиту, а ще дві нових чарки, коїлося щось дивне: він почервонів і, спершись руками об край столу, гойдався вперед і назад, ніби сам себе уколисуючи.

- От бачите, я ж казала! Тепер я з чим сама не впораюсь. Ходімо вкладемо його спати. Потім поснідаємо.

Нонна і Домантович разом підхопили брата під руки.

- Покладем його у дворі, під пробковим деревом. Ліжник можна взяти з веранди...

"Пробкове дерево!.. Пробкове дерево!-гвіздком сиділо в голові Домантовича, поки вони з Нонною лаштували ліжко і вкладали сп'янілого господаря будинку.- Де ж воно росте? Де, в біса, росте?"

Докінчуючи сніданок, розмовляючи про те, про се, Нонна ніби ненароком все підливала й підливала у чарку

Домантовича коньяк. Домантович уже не опирався. Хай думає дівчина, що його вже зовсім розвезло!

- Ну, де ж ваші цікаві історії? - вигукнула Нонна вередливо, побачивши, що її співрозмовник уже й сам не від того, щоб заснути. Близько нахилившись до його .обличчя, вона обдарувала Домантовича найвивіренішим у подібних ситуаціях поглядом. Той скуйовдив волосся, ніби силкуючись зняти оп'яніння.

- Історії? Так, історії... Хочеш, дівчинко, я тобі розкажу одну? Тільки тсс, нікому ані гу-гу! А може, не треба? Розумієш, як трапляється: я в це кубелечко впав просто з неба! При-ся-гаюся... Ну, небо воно небо, ним куди хоч шугай, над усім світом одне... До чого я веду? Ах,.так, до кубелечка, куди звалився. Ось цього, де ми з тобою сидимо і де дерево пробкове... Чому пробкове? Ага, ось і-впіймав кота за хвіст... Пробкове, розумієш? Ти ж сама сказала! А де ж воно росте, те пробкове дерево, сама вгадай!.. Я вгадав, я знаю... я ще в школі колись учив, де пробковий дуб росте! У одній країні. Знаєш, якій?.. А ти що, теж з неба сюди впала, з літака? Знаєш, залишайся тут! Хай Пантелеймон-зцілитель під пробковим дубом, а ми тут!.. Ні, здорово-таки вийшло, що одне слівце зірвалося з твоїх чарівних устоньок. Орієнтир! Розумієш, такий прегарний термін! От хочеш, я тобі на краєчку серветки напишу, де ми? Або ні, ти напиши, а я вгадаю. Не читаючи! Коли програю, що хочеш проси, та якщо виграю... стережися! Ну, поб'ємося об заклад?

Домантович бачив, що швидке "сп'яніння" змішало Ноннині карти, вибило її з рівноваги. Він чудово знав, що пробкове дерево росте і на Кавказі, і майже в усіх країнах південної Європи, але йому хотілось зараз, негайно встановити, куди занесла його доля, скористатися з розгубленості Нонни і можливої її необізнаності.

Як шкодувала потім Нонна, що не вимкнула вчасно магнітофона! Бо магнітофонна стрічка зафіксувала її поразку: дівчина пристала на запропонований Домантовичем заклад. Взявши паперову серветку, Нонна щось швидко на ній написала, затуляючи своє писання другою рукою, а потім згорнула серветку вчетверо і застромила її за корсаж, наче носовичок.

- Ну? - відступила вона від стола, задерикувато закинувши голову.

Домантович примружив очі, немов силкувався зібратися з думками, втупив їх у одну точку - на куточок столу, звідки щойно відійшла Нонна. На скатертині його гострий погляд помітив слід, щойно видавлений олівцем: усього дві літери, з яких починалося слово: "Іс..."

- Іспанія! - радо вигукнув Домантович.- Хто ж із нас Нонно, виграв, а хто програв? Їй-право, в голові так гуде, що не доберу.

Дівчина на мить спохмурніла, але відразу ж дзвінко і весело розсміялась.

- Уявіть, у мене теж! Так, наче метелики якісь кружляють, кружляють... Справді, хто з нас має сплатити штраф: я вам чи ви мені?

Цілий день вони жартома сперечались з цього приводу і лише після міцної чорної кави прийшли до висновку, що переміг усе-таки Домантович.

- Гаразд, який же викуп чи штраф я повинна вам сплатити? Сподіваюсь, ви не зажадаєте нездійсненного?

Домантович на хвилину замислився.

- Знаєте, Нонно, мені так набридло щодня бачити ці стіни. Зробіть так, щоб ми з вами сьогодні ввечері кудись утекли. В ресторан чи який бар...

- Не знаю, чи дозволить брат... І потім, він досі не прокинувся.

- А ми його розбудимо. Він же проспав мало не цілий день. За цей час я встиг сп'яніти, витверезитись, закохатись і від цього ще раз сп'яніти. Бачите, скільки подій? А він усе спить!

- Ну що ж, піду спробую збудити, спробую умовити...

- Умовити?

- Я звикла розмовляти з братом на мигах, за допомогою жестів. Ми чудово розуміємо одне одного.

Домантович з вікна бачив, як Нонна будила глухонімого, торсаючи його за плечі, як щось за допомогою швидкої маніпуляції пальцями йому пояснювала, як він на мигах їй відповідав.

- Все гаразд!-радо сповістила дівчина, повернувшись.- Тільки...

- Не лякайте мене! Що тільки?

- Паня хоче їхати з нами, - ніби вибачаючись, пояснила Нонна.

- О, він не заважатиме нашій розмові! - Тоді я піду замовлю таксі чи перестріну приватну машину.

Поправляючи на ходу зачіску, Нонна підбігла до брата. Той неохоче підвівся, почвалав до масивних воріт, ключем відімкнув хвіртку і, випустивши сестру, знову її замкнув.

Повернулася Нонна, коли вже добре засутеніло.

- Так куди ми їдемо?-удавано байдуже запитав Домантович, коли вони втрьох рушили машиною не з околиці в місто, а від околиці просто в степ.

- Тут кілометрів за двадцять шофер знає один затишний ресторан. Там дуже мало людей, чудесне вино, є радіола...

- Виходить, усе потрібне для душі і тіла.

Їхали з півгодини. Домантович усе позирав у вікно, марно силкуючись розгледіти огорнуту мороком місцевість. Нонна, притулившись до свого нового знайомого, мабуть, -задрімала. Глухонімий, як і належало йому, мовчав.

- Ну, от ми й прибули!-враз пожвавішала Нонна, коли машина зупинилась біля знайомої вже читачам таємничої таверни, що правила за своєрідний перевалочний пункт для школи "лицарів благородного духу".

Таверна ця, виявляється, виконувала ще одну важливу функцію: правила за місце, де "оселки" випробовували новаків. Багато могли б розповісти її стіни про підступ, сльози, зраду, навіть кров. Але вони мовчали, а у м'якому сяйві вечірнього світла здавалися навіть лагідними.

Стукаючи дерев'яшкою, господар таверни провів гостей у найзатишніший куточок, відокремлений від залу якоюсь подобою ширми. Перепросивши німецькою мовою за скромність обстановки, він запитав, чи хоче шановна фрейляйн послухати музику, які подати напої і страви. Виявивши рідкісну для дівчини досвідченість, Нонна все замовила сама.

А далі все йшло згідно зарані накресленої програми: надривалась радіола, порожні пляшки на столі змінювались повними. Нонна все ближче тулилася до Домантови-ча, з яким уже на початку вечері випила на брудершафт, глухонімий усе частіше виходив подихати повітрям, часто - разом з господарем таверни. Домантович то освідчувався в коханні, то белькотав про лиху долю й поламане життя, поривався співати...

Довелося вже за якусь годину їхати додому, а потім напівсонного Домантовича волоком тягти до хати і до ліжка.

- Нонночко!-покликав дівчину Домантович, коли вона слідом за братом хотіла вийти з кімнати непутящого квартиранта.

- Нуг що тобі?-сердито обізвалась Монна.

Домантович підвівся на ліктях, і очі його блиснули насмішкувато й весело.

- Знаєш, Нонно, - зовсім тверезим голосом промовив він, - передай своїм шефам, що я вже стріляний горобець і вся сьогоднішня музика мені "до лампочки". А братові скажи, хай не мучиться, вдаючи глухонімого. На добраніч, серденько!

* * *

- Ви тут як справжній монах! - пожартувала Нонна, входячи до недавно обладнаного кабінету Фреда, хоч на душі в неї було зовсім невесело.

- А тут таки колись була келія... Знайомство відбулося?

Нонна ствердно кивнула головою і мовчки подала стрічку з магнітофонним записом.

Фред приладнав її до свого апарата і почав слухати.

Коли стрічка добігла до розмови про пробковий дуб та Іспанію, Нонна. щоб попередити події, кинула:

-- Тут я схибила...

- Це не так важливо, хоча загалом ви повелись необачно.

- Необачно? Загалом?

- Потім скажу, послухаємо далі...

Прослухування зайняло кілька годин. Запис зустрічі в таверні Фред слухав двічі.

- Він так швидко сп'янів?

- Де там! Він, виявилося, вміє вдавати з себе п'яного, та так, що ні я, ні дядя Паня не здогадалися.

- А чому ви думаєте, що він прикидався?

- Знаєте, що він на прощання сказав мені?

- Повторіть, тільки точно.

Нонна слово в слово переказала сказане Домантовичем.

Фред тільки скрушно хитав головою:

-- Оце спіймалася рибка!

На якусь хвилину він замислився.

- А чому ви вважаєте, що я поводилася необачно?- запитала Нонна.

- Бо ви відразу почали кокетувати. А треба було вдати дівчину скромну, не звиклу залишатися віч-на-віч з мужчиною...

- Але Ворон мені наказав...

- Ну, то він не врахував психології людини, що зголодніла за жіночим товариством. Адже Домантович, мабуть, не бачив жінки від закінчення війни і аж до вчорашнього дня. Активність мусив виявляти він. Ну, годі про це. Зробіть так: повернувшись до Фігераса, подзвоніть дяді Пані, що він уже не глухонімий. Але передайте йому мій наказ: з Домантовичем не розбалакуватись. Дві-три фрази службового характеру за' день і все. Я приїду за тиждень, а то й півтора. Хай понудиться трохи. Спробуємо й стріляного горобця розшифрувати. Вам у дяді Пані робити далі нічого...

- Виходить, не впоралась?

- Просто він дужчий за вас, Нонно! Адже ви ще така молода...

- Молода, та рання!-раптом вихопилося у дівчини українською мовою.

- Давно не чув української мови.

- А ви бували на Україні? - чомусь зраділа Нонна.

- Де мене тільки не носило. А чому ви так зраділи?

- Сумую за домівкою... Інколи...

Нониа відвернула голову до вікна і замислилась. Фред непомітно спостерігав за нею. В його голові вже народжувався план. Потім він відкрив сейф, витяг звідти якусь папку і став її переглядати.

- Навіщо вам знадобилася моя справа? - запитала Нонна.

- А як ви догадалися?

- Я впізнала свій почерк. Це ж перед вами моя автобіографія...

- Так, ви харків'янка... Перекладачка у німців... Згадав... Все гаразд...

- Що гаразд?

- Слухайте, Нонно! Що б ви сказали на пропозицію тижнів на два поїхати до Росії? Абсолютно легальне, з паспортом, радянською візою і все таке інше.

Нонна зблідла.

- Диверсія? - тихо запитала вона.

- Дрібне доручення.

- А саме? Свій план я мушу погодити з начальником школи. Вже після цього скажу.

- Можна мені до завтра подумати?

- Навіть треба.

- Мені дуже б хотілося побувати вдома, але...

- Трохи боязко, так?

Нонна ствердно хитнула головою.

- Це добре, що ви відверто призналися... Тому і раджу: ще і не раз добре подумайте. Навіть не день. Даю вам тиждень строку. Та коли викличу, вже будьте готові сказати "так" або "ні". По щирості!

- Звичайно... Я й зараз з вами розмовляла щиро. Тепер знатимете тільки ви та ще Мері... Ми з нею іноді дозволяємо собі попустити віжки і мандруємо в минуле.

- Тож вона іноді напивається! Мері - полька? Наскільки я пригадую, з-під Лодзі?

- Так.

- Передайте, щоб менше пила. Можливо, я і для неї щось надумаю... Але поки що це між нами...

Розділ сьомий НЕСПОДІВАНЕ ОДРУЖЕННЯ АРТУРА ШРЕДЕРА

Артур Шредер прокинувся в чудовому настрої. Відкинувши ковдру, він схопився з ліжка і виструнчився посеред кімнати, щоб зробити гімнастичні вправи, якими завжди починав день, але погляд його впав на карту північної Європи і виразну смужку на ній. Смужка була жирна і яскраво-червона. Не в силі опиратися спокусі, Шредер підбіг до стола. Так, усе так: Москва - Ленінград - Хельсінкі - Стокгольм - Осло - Копенгаген... Оце турне! Позначено ж тільки столиці. А якщо додати всі пункти, куди можна буде звернути по дорозі, щоб виступити з кількома додатковими концертами.

І хто б міг подумати, що все так добре обернеться!

А як він злякався, було, спочатку, коли мадрідські газети зняли галас навколо його майбутньої поїздки до Росії!

Що там критися: і сам Артур Шредер довго вагався: приймати запрошення до Москви чи ні. Були в нього причини для цього і досить поважні, а проте, якщо глянути на все розсудливо...

Виїхавши на гастролі до Іспанії, керівник джаз-оркестру з Відня так і не вирішив цього питання остаточно. Лише після настирливих домагань імпресаріо, який у численних телеграмах доводив надзвичайну вигідність контракту, Артур Шредер наважився і телеграфно сповістив про свою згоду.

За кілька днів повідомлення про цю, здавалось би, приватну кореспонденцію з'явилося в мадрідських газетах. Як і від кого вони про неї дізналися, було просто дивиною. І в телеграмах імпресаріо, і в його власній відповіді слова Росія, Москва, Ленінград, як то й було умовлено, навіть не згадувались. А тимчасом газети дізналися, і на шпальтах зарясніло його ім'я.

Боже, який галас зчинився! Чого тільки не писали тоді про Артура Шредера, в чому тільки його не обвинувачували!

Довелося мовчки ковтати образи, стоїчно зносити брутальну лайку преси, тішачи себе думкою, що кожен скандал тільки сприяє рекламі. Та коли одна з найвпливовіших мадрідських газет назвала Артура Шредера більшовицьким агентом, він просто злякався.

Боже мій! Артур Шредер - і більшовицький агент!

За будь-яких інших обставин він просто б від душі розреготався. Але зараз було не до сміху. Відмінивши ранкову репетицію, Артур замкнувся в номері готелю. Проникнути туди міг лише його найближчий помічник, та й то умовно постукавши.

Артур Шредер кляв той день і годину, коли дав згоду на поїздку до Москви. Першою його думкою було телеграфувати імпресаріо, щоб він порушив цей клятий контракт. Але збитки... Як покрити тоді збитки? Заплативши неустойку, він з оркестром сяде на мілину.

Увечері того дня, коли газета безсоромно оббрехала його, назвавши більшовицьким агентом, - і треба ж таке! - оркестр мусив давати концерт у клубі офіцерів мад-рідського гарнізону. Цей збіг обставин мало не доконав Шредера.

Може, не поїхати на концерт? Відмовитися? Ну, там захворів чи ще якусь причину знайти? Хай диригує асистент... Щоб офіцери не вчинили скандалу, можна доручити йому сказати кілька вступних слів, в яких би він оголосив, ніби повідомлення про гастрольне турне не відповідають дійсності, мовляв, вмістили їх газети в гонитві за сенсацією.

Усенький день у себе в номері, наодинці, Артур Шредер сушив голову, як бути. Найкраще було б взагалі відмовитись від виступу, але як відмовишся, коли за концерт уже одержано гонорар! Повернути? О ні! Про це не може бути й мови: з оркестрантів потім не здереш авансів, виплачених саме з цих грошей.

Час наближався до вечора, а рішення не було. Воно прийшло саме і без участі Артура. Офіцерський клуб Мад-ріда надіслав повідомлення, що він відмовляється від концерту під диригуванням Артура Шредера і вимагає повернути, як то умовлено договором, половину гонорару.

Уперше в житті Шредер охоче, з власних рук, сплатив досить-таки солідну суму за те, що не. виступить перед слухачами "не з своєї вини". Передбачливий усе-таки його імпресаріо!

Зрозуміло, після такого афронту не було сенсу лишатися в Мадріді. Турне передбачало концепти в Барселоні, і Артур Шредер із своїм оркестром подався туди. Але минуло три-чотири дні, і мадрідська історія повторилася. За тією ж програмою і з такими ж наслідками. Ніби один і той же режисер керував заздалегідь продуманою виставою. Галас у пресі, злива обвинувачень, розірвані контракти...

Артур Шредер сів на мілину. Міцно і майже безнадійно. Оркестрантам видано лише аванси в рахунок заборгованого за два місяці, за готель треба платити, за проїзні видатки теж. Правда, три чверті забраного наперед гонорару передбачливо переказано на поточний рахунок Артура у Відні. Але про це знає тільки він сам. У касі ж оркестру крутиться справжня мізерія, яку він гадав поповнити, давши кілька додаткових концертів у клубах Барселони. А виявилося, не те що додаткових, а й обумовлених договорами концертів він дати не зміг. Правда, можна було б спробувати стягнути за цими контрактами неустойку. Але для цього треба судитися. Нові витрати, нові борги! Бо до суду франкістської Іспанії без доброго хабара, кажуть, і не потикайся.

Було від чого нервувати, бігати по номеру готелю з кутка в куток, клянучи Іспанію, Мадрід, Барселону...

Порятунок прийшов несподівано: власник ресторану в невеличкому місті Фігерас запросив оркестр Артура Шредера виступити в його закладі. Правда, сеньйор де Гомес гарантував значно меншу оплату, ніж оркестр одержував за концерти. Але це вже була хоч і синиця, зате в руках. Уже відправивши значну частину оркестру у Відень, а при собі лишивши всього кілька добрих музик, Артур Шредер схаменувся. А що, коли і у Фігерасі їх піддадуть бойкоту? Чи обачно принижуватись до виступу в якомусь ресторані, не обумовивши зарані, що гонорар він має одержати сповна і за всяких умов?

- Сеньйор Гомес, - твердо заявив Шредер під час остаточної зустрічі, -, я можу легковажити собою, але долею моїх оркестрантів - ні. Я вважав би себе негідником, коли б не подбав про якусь гарантію для них. Такою гарантією може стати оплата наперед хоча б... половини суми... Ви, мабуть, знаєте, який галас зчинили навколо мого імені ваші газети, і тому...

Сеньйор Гомес мав неприємну звичку щось безперервно жувати. За порадою лікаря, дружина ресторатора у свій час навіть виписала для нього з Нью-Йорка цілий ящик жувальної гумки. Сеньйор Гомес, спробувавши її, виплюнув і сердито кинув:

- Плював я на американців! Гидота!

У відповідь на слова Шредера відповів мало не так само:

- Плював я на газети, не читаю! Гидота! Вкинувши до рота добрячий шмат м'яса, де Гомес весь віддався насолоді жування, і Шредер скористався з паузи:

- О, така незалежність думки! Схиляюся, слово честі, схиляюся. З досвіду знаю, що для цього треба багато благородства і мужності... І якби йшлося лише про мене. Але оркестранти! Ці бідолахи, потрапивши в чужу країну, розгубились, мов діти! Коли ми зазначимо в контракті, що ви зобов'язуєтесь наперед сплатити... ну, скажімо, сімсот п'ятдесят доларів...

Гомес саме в цей час проковтнув свою жуйку, але відповідати не квапився. Поволі, прицмокуючи, він відсьорбував з склянки вино, переганяючи хмільний напій від щоки до щоки, немов теж жував. Лише- зробивши останній ковток і тягнучись виделкою до тарілки з новою стравою, він. кинув:

- Пишіть: півтори тисячі доларів!

Все владналось, і джаз-оркестр Артура Шредера, правда, у неповному ансамблі, прибув до Фігераса.

І саме тут Артур Шредер одержав своєрідну компенсацію за всі свої невдачі в Іспанії.

Прибув імпресаріо. Він привіз силу-силенну газет: французьких, італійських, англійських, німецьких...- не було, здається, країни в Європі, куди б не долинула звістка' про гастрольне турне оркестру. Одні схвалювали Шредера, інші гудили, але і в першому і в другому випадку перед досі маловідомим прізвищем Шредера незмінне з'являлося слово "маестро". Як-не-як, а це вже було щось схоже на визнання!

Та найнесподіваніше було в стосі контрактів, укладених імпресаріо.

Маленький, кругленький, мов барильце, Адам Розен-берг аж сяяв від задоволення.

- І знаєте, маестро, кому ми маємо завдячувати? Ручуся, не здогадаєтеся! Більшовикам! Це ж через їх запрошення знявся весь галас, а галас у свою чергу створив нам таку популярність, про яку ми й мріяти не могли. Тепер я ставлю умови, а не мені! Закінчуйте свої справи у Фітерасі і рушаймо до Відня по візи!

Того ж вечора Шредер попередив Гомеса, що завтра в його ресторані він дає десятий і останній концерт. Бідолаха ресторатор від несподіванки мало не вдавився ніжкою півня, яку на той час жував. Ще б пак! Слава віденського оркестру привернула до його ресторану таку кількість відвідувачів, якої він і в найбільші свята не мав. Один з конкурентів від заздрощів захворів, другий - недалекий уже від банкрутства. Якщо справи так підуть, як досі...

- Побійтеся бога, сеньйор Шредер! Ви ж мене без ножа заріжете! Може, вас не влаштовує платня? Набавлю. Е, де моє не пропадало! - можу взяти триразове харчування всіх ваших хлопців на свій кошт... Зважте, з вином! Що ж до вас...

Але Шредер був невблаганний.

Отже, сьогодні останній концерт, і - прощай, Іспаніє! Бодай не бачити тебе більше ніколи! його, митця, якийсь Гомес хотів спокусити триразовим харчуванням! Хам! Такі за юшку ладні продати і брата й свата! Де вже їм зрозуміти високе покликання...

Згадка про Гомеса з його невтомними щелепами пригасила войовничий запал Артура, нагадавши, що час би й самому підживитись. Набравши номер ресторану, що містився під готелем, на двох нижніх поверхах, вш замовив звичну ранкову каву.

- Снідати буду, як завжди, о дванадцятій, - попередив він старшого офіціанта.

Пригладивши шевелюру, Артур підійшов до великого трюмо і тільки тепер помітив, що й досі не одягнув навіть халата. Кілька хвилин він замилувано розглядав свою постать, причепливо придивлявся до кожної риси обличчя.

Що ж, для своїх сорока років він, справді, виглядає непогано: у волоссі - й натяку на сивину, обличчя чисте, без зморщок, під великими чорними очима синюваті півкола, що надають поглядові таємничості й звабливості. І все це завдяки мадам Лебек. Це вона повернула йому щонайменше десять років. А регулярні фізкультурні вправи загартували тіло. М'язи еластичні, стан гнучкий і, головне, жодних ознак ожиріння.

У двері постукали.

- Увійдіть! - гукнув Шредер, натягуючи халат.

- Доброго ранку, маестро! - прощебетала офіціантка, прямуючи до маленького столика, - Крім замовленого, я захопила і два апельсини. Не заперечуєте? Адже ви звикли їх з'їдати натщесерце, до ранкової кави...

- Дуже мило з твого боку, крихітко! Я просто забув їх замовити.

- Я чула, ви від'їжджаєте від нас?

- Так, сьогодні останній концерт. Ми, митці, як ті птахи, що ніколи не засиджуються на місці.

- Шкода, що у нашому садочку ви співали так недовго. Мабуть, скучили за сім'єю?

- У мене немає сім'ї. На жаль, а може, й краще.

- І навіть нареченої?

- Уяви собі, ні. Мабуть тому, що я не зустрів ще такої красуні, як ти.

- О, сеньйор, що ж тоді вам заважає залишитись!

- А ти б цього хотіла? Ти б приголубила мене? Ось так... Ну, не пручайся ж, чуєш! Я ж не з'їм тебе... Я ж тільки хочу... тільки хочу...

Гучний ляпас пролунав разом з телефонним дзвінком, і маестро, що мало не ступив на слизьке, враз отямився.

- Ви, іспанки, погано розумієте жарти, - промимрив він, потираючи почервонілу щоку.

- Ми, іспанки? Виходить, ви вже мали нагоду в цьому переконатися?-сміючись, гарненька офіціантка зникла за дверима, а Артур Шредер сердито сіпнув телефонну трубку.

- Я вас слухаю... Так. Артур Шредер... Пильна справа? Пробачте, але я зовсім не маю часу. І охоти, до речі, теж. - Роздратований відкошем, який тільки-но дістав, і власною безглуздою поведінкою, Артур уже хотів покласти трубку на важіль, та голос незнайомого немов паралізував руку.

- Я наполягаю на зустрічі! - долинуло з трубки.

- Але завтра я від'їжджаю з Іспанії, сподіваюся, назавжди. Яка ж рація...

- Саме про ваш від'їзд я й хочу поговорити.

- О, коли тільки про це, то справу вже вирішено і вирішено безповоротно. Ніякі розмови...

- Навіть коли це стосується вашого турне?

- Особливо коли це стосується нашого турне, чорт забирай! Досить з мене цькування газет.

- За хвилину я буду у вас.

- За хвилину ви рахуватимете східці! І не ногами, а власними ребрами!

- Запевняю, ви цього не зробите!

- Ви погано мене знаєте...

- Навпаки, дуже добре. Несподівано для вас - добре! - Тон, яким було сказано ці слова, різонув слух і збудив якусь неясну тривогу в душі. Артур відчув той внутрішній холодок, який пробігає по всьому тілу, коли людина чекає на якусь неприємність.

Що це, передчуття? Дурниці, просто спроба шантажувати. Хтось з його мадрідських чи барселонських "друзів", дізнавшись, як хороше приймають оркестр у Фігера-сі... Знов-таки, дуже підозріла ця згадка про турне. Адже і в Мадріді, і в Барселоні саме й починалось з галасу навколо їх гастрольної поїздки... От впіймають облизня, коли дізнаються, як повернулись справи! Треба покликати Адама Розенберга, хай втре йому носа.

Артур Шредер набрав номер свого імпресаріо, який жив тут-таки, в готелі, і запросив його негайно до себе.

- Слухайте, Адаме, ви розмовляли з кимось у Фіге-расі про наше наступне турне? - запитав він імпресаріо, тільки-но той зайшов у номер.

- Та я ж ще й проспатися після дороги не встиг!

- Тут один набивається на розмову зі мною, натякає щось на турне...

- То, може, мені лишитися і послухати його теревені?

- Я саме й хотів вас про це просити. Вдвох ми швидше позбудемось цього нахаби.

У двері постукали.

- Прошу! - Розенберг з професійною запопадливістю широко їх прочинив.

Поріг переступив середнього зросту стрункий молодик. Нічого відразливого чи нахабного не було в його обличчі, навпаки, воно навіть сподобалося Шредеру. І він одразу заспокоївся. Тим більше, що був твердо переконаний: свого настирливого гостя він ніколи раніше не бачив.

- Що ж, доведеться відкласти справи, - сказав Артур примирливо, підсуваючи відвідувачу стілець.

- Пробачте, я хотів би поговорити з вами віч-на-віч, - з майже непомітним притиском кинув той.

- Від мого імпресаріо в мене немає таємниць, - гордовито заперечив Шредер, до якого повернулись властиві йому апломб і пиха.- Всі справи оркестру...

- Таємниці можуть бути в кожного, - приязно посміхнувся незнайомий. -У мене, у вас, у сеньйора Розен-берга... Так, здається, ваше прізвище?

- Приємно, що моя персона привернула вашу увагу. Тим більше, що лише вчора я прилетів до Іспанії.

- З Копенгагена? О вісімнадцятій сорок? На жаль, літак приземлився з запізненням аж на двадцять хвилин...

- Ви теж ним летіли? Старію, старію, завжди так добре пам'ятаю обличчя своїх супутників, а от вас не примітив. Дуже шкодую, пане...- Розенберг глянув запитливо, чекаючи, що йому відрекомендуються.

Ледь помітна посмішка промайнула на устах незнайомого.

- Я волів би відрекомендуватися сеньйору Шредеру і притому наодинці. О, не тому, що нехтую вашим товариством! Навпаки. Сподіваюся зустрітися з вами ще не раз, гер Розенберг... Але сьогодні, певніше, зараз... Як людина ділова, ви повинні це зрозуміти.

Цілком заспокоєний, Розенберг попрямував до дверей і лише про всяк випадок з порога нагадав:

- В разі потреби, маестро, я буду чекати у себе в номері.

Незваний гість і Шредер лишилися в кімнаті самі.

- З ким маю честь?

- Фред Шульц! - Відвідувач підвівся з стільця і, був у цивільному, клацнув закаблуками, наче військовий.

Ця, здавалося б, малопомітна деталь чомусь знову занепокоїла Шредера.

- Пробачте, може, я повівся в розмові телефоном надто гостро, але зрозумійте й мене: завтра від'їзд, сьогодні останній концерт, а все це клопіт, клопіт і ще раз клопіт...

- Цілком розумію. І, коли б не важлива справа, яка мене до вас привела...

- Боюся, що можу приділити вам дуже мало часу.

- О, ми, гадаю, швидко порозуміємося!.. Так завтра ви вирушаєте до Відня і відразу ж по одержанні віз - до Росії?

- Так. Можу тепер казати про це, не ховаючи очей. Високе мистецтво перемогло чернь, яка галасувала: "Розіпни його, розіпни!" На долю митця така перемога випадає не часто, і тому я особливо її ціную. Ви ж, певно, знаєте, який галас зняли тут навколо мого імені? І от уявіть, він обернувся мені на користь. Запрошення на гастролі посипалися на нас, наче з рогу достатку. Мій імпресаріо просто не встигає укладати контракти.

- Знаю, чув. Це ж чудово! Поздоровляю. Від щирого серця поздоровляю, шановний маестро, з заслуженим успіхом! І знаєте, що мені спало на думку? Ваше перебування в Росії принесе користь не лише вам, а й нам.

- Користь? Кому це "нам"?-здивувався Шредер. Його починав дратувати фамільярний тон непроханого гостя.

Той удав, ніби не' помічає цього.

- Не будемо уточнювати. Це потребуватиме часу, а у вас же його так мало... Поясню тільки одне: я говорю з вами від імені організації, що ставить собі за мету сприяти всебічному і найтіснішому прилученню населення Росії до європейської культури.

- Але наші гастролі саме й спрямовані на це! Давши свою згоду на підписання першого після війни контракту з росіянами, я й передбачав, що наш приїзд...

- Розумію, розумію, - перервав Шульц Шредера.- Для росіян, яких аж нудить від класики і пісенного жанру, ваші концерти будуть справжнім святом. Усе це так... Але ви побули та й поїхали, а нам треба, щоб ваші гастролі лишили по собі глибокий слід.

- Слід митця пролягає в серцях людей, що мали щасливу нагоду прилучитися хоч у такий спосіб до його мистецтва. Сподіваюсь, що мій оркестр, оркестр першого класу, спроможний виконати це скромне завдання! - Не приховуючи свого роздратування, Шредер підвівся, даючи зрозуміти, що розмову він вважає закінченою.

Шульц помітив цей маневр, але не поворухнувся.

- Усі ці сентенції з поганеньких рецензій, гер Шредер! Невже ви гадаєте, що вони нас влаштовують?

Артур Шредер скипів:

- Та що мені до того, влаштовує це вас чи ні! Я диригент, чуєте, диригент, і моя справа керувати оркестром, а не танцювати під дудку якоїсь сумнівної організації, про яку я й знати не хочу! Врешті-решт, ви з'явилися сюди непроханий, хоч я й попереджав вас, що не маю часу! Просив би дати мені спокій інакше...

Шредер схопився з місця. Він уже ладен був кинутися на Шульца і випхнути його з номера.

Зручніше вмощуючись у кріслі, Шульц припалив сигарету і глибоко, з насолодою затягнувся.

- Ви чули, що я вам сказав? -підступаючи до нього, верескливо перепитав Шредер.

І раптом подих йому забило.

- Григоре Кокулеску, сядьте! - владно пролунало з крісла.

Постріл з пістолета справив би на Артура Шредера менше враження, ніж цей вигук. Бліднучи, почуваючи, як дрібно тремтять коліна, він поволі опустився на канапу.

У кімнаті запала мовчанка. Сторожка і тривожна, що промовляла краще за будь-які слова. Кожну її мить Артур Шредер відчував, як щось непоправне, невмолиме і невблаганне. Нарешті, до його свідомості дійшло, що він припускає помилку, стверджуючи мовчанкою обвинувачення.

- Що за нісенітниця! Який Григоре Кокулеску? Шульц підвівся і впритул підійшов до Шредера.

- Мені ніколи з вами панькатись! Колишній співробітник румунської сигуранци, воєнний злочинець, заочно засуджений до страти, - це ви!

- Я музика Артур Шредер... З отим вашим Григоре Кокулеску у мене немає нічого спільного... це новий наклеп на мене, інсинуація, щоб перешкодити гастролям. Коли ви маєте якісь рахунки з цим Кокулеску, то, певно, пам'ятаєте і його зовнішність... Придивіться до мене...

Шредер бурмотів усе це скоромовкою, силкуючись словами заглушити свій страх.

- Щодо тотожної схожості, то ви маєте рацію. Колишній Григоре, справді, лише скидається на теперішнього Дртура Шредера.

- От бачите! - зрадів диригент, не вловивши ноток кепкування в голосі Шульца.

- Звичайно, бачу і навіть захоплююсь. Чудову пластичну операцію зробила мадам Лебек! Варту півтори тисячі доларів, що їх ви за неї сплатили!

- Це якесь непорозуміння, фатальне непорозуміння...

- А якщо я пригадаю вам адресу її інституту? Париж, вулиця Сен-Домінік...

Шредер чи то застогнав, чи то схлипнув:

- Годі... тепер уже байдуже... але звідки... звідки ви могли дізнатися?

- Я бачу, у вашій особі сигуранца втратила не дуже передбачливого співробітника. Невже вам ніколи не спадало на думку, що подібний інститут не міг залишатися поза увагою французької поліції? Мадам же Лебек була не лише добрим спеціалістом своєї справи, а й розсудливою господинею: за маленькі пільги, які їй надавались при оплаті податків, - за вимогою поліції інспектор закривав очі на частину її прибутків! -мадам теж сплачувала маленькими послугами. Тим більше, що її додаткові обов'язки не були дуже обтяжливі і складні: непомітно для клієнта зробити два фото, до і після операції, і передати їх потім до картотеки префектури.

- Боже мій! Який же я йолоп! Як же я не здогадався! - застогнав Шредер і раптом теж перейшов у наступ:- Ну, і що з того? Не забувайте, ми зараз в Іспанії, у якої з Румунією немає ніяких відносин!

- Між поліцією є - це перше. А тепер--друге: як тільки минуле Григоре Кокулеску стане відомим не тільки мені, ваша кар'єра диригента закінчилася. На ваш поточний рахунок у віденському банку буде накладено арешт, усі ваші контракти, цілком зрозуміло, вважатимуться за недійсні... Вас влаштовує така перспектива?

- Чим я можу зарадити становищу? Наскільки я зрозумів, у вас є якісь плани щодо мене?

- Оце ділове запитання!

Шульц знову сів і присунув своє крісло так, що коліна співрозмовників стикалися.

- Ви не помилилися, зарадити становищу можна. І зовсім недорогою ціною. Просто дружня послуга, яку ви нам зробите: рушивши до Москви, захопите кілька сот пластинок з записом власного репертуару, інших модних пісеньок і... чистого тексту.

- Ви збожеволіли! Наш багаж перевірятимуть у митниці! Що, коли...

- Ви трішки не в собі і тому втратили здоровий глузд. Хіба здивує когось те, що оркестр у своєму багажі везе селику кількість пластинок з своїм репертуаром? Про відповідні наклейки обіцяю вам подбати.

- І я буду змушений розповсюджувати ці пластинки... там?- прошепотів Шредер так тихо, ніби й зараз боявся, що його хтось підслухає, 'і роблячи наголос на слові "там".

- Боронь боже! Ви персона грата, на вас будуть спрямовані погляди тисяч очей... Ваша справа провезти вантаж, а розповсюджуватиме його інша людина, що поїде з вами.

- Радянському посольству в Австрії вже подано список усіх оркестрантів, потрібні для одержання візи документи, отже...

- Це не страшно. Ви перед від'їздом одружитеся... Вам особисто не відмовлять у ще одній візі. Що поробиш - весільна подорожі

- Я? Одружуся? Ви жартуєте? -У Шредера аж очі на лоба полізли від обурення й здивування.

- З мого погляду, найліпший вихід. Найбезпечніший. Радянське посольство, безперечно, дозволить такій персоні, як ви, вирушити на гастролі разом з молодою дружиною... А вона вже знатиме, як діяти і що робити... Шлюб, звісно, треба оформити по закону. І якнайбучніше. Ну, а по закінченні гастролей подавайте на розлучення. У наші часи це нікого не здивує і нікому не здасться підозрілим. Схвалюєте такий план?

- А хто ж то за одна... моя майбутня дружина?

- Не турбуйтесь, на ваші артистичні смаки ми зважили: досить ефектна молода особа, для вас навіть замолода- їй щось близько двадцяти.

- І я мушу утримувати її в дорозі, під час гастролей, може, навіть справляти туалети.

- А ви не з щедрих! Погодьтеся, що ми могли поставити питання саме так!

- Я розумію, я тільки хотів...

- Хочу вас заспокоїти: гроші ми їй дамо.

До Шредера, що тільки-но мало не знепритомнів від страху, знову повернулася впевненість.

- Хочу звернути вашу увагу, що моє ім'я артиста теж чогось варте!

- Я гадав, що ви ним не гендлюєте.

- О, гер Шульц, як вам могло спасти таке на думку! Але деякі витрати пов'язані з риском...

- На витрати, пов'язані з риском, - посміхнувся Шульц, - ми можемо дати щонайбільше п'ятсот доларів.

- Ви гадаєте, цього досить?

- Ви нахаба, Григоре Кокулеску!

- Я артист, не розуміюсь на справах...

- Ви колишній співробітник сигуранци і добре розумієте, чим пахнуть гроші.

- Не заперечую, не заперечую проти п'ятисот...

- Так би й одразу... Здається, про все домовились?

- А завдаток?

- Ви більш, ніж нахаба, Григоре Кокулеску!

- Ви в курсі всіх моїх справ, отже, знаєте, в якому я зараз становищі. Повірте, лиш це...

- Гаразд! Пишіть розписку на двісті. Решту триста вам передасть з рук у руки і знов-таки під розписку Нон-на вже в Москві.

- Яка це ще Нонна?

- Прикро, дуже прикро! Ви й досі не поцікавились ім'ям своєї майбутньої дружини. Ви такий байдужий до жіноцтва?

- Я мушу спочатку побачити свою наречену, а тоді вже вирішу: варт нею цікавитись чи ні. Коли я матиму таку приємність?

- Дуже скоро. Невдовзі після того, як я піду. Сьогодні ж запросите її до ресторану. Загалом усіляко афішуйте ваше залицяння. Зрозуміло?

- Доведеться.

Ледь хитнувши головою, Фред Шульц вийшов.

Артур Шредер акуратно перелічив одержаний аванс і сховав його до шухляди стола. Хвилину він сидів мовчки, ніби збираючись з думками, потім схопився з стільця і підбіг до трюмо. Тепер він нахилився до нього так близько, що мало не торкався носом скла.

- Нічого, нічого схожого, якби не ця клята пройдисвітка Лебек! - вигукнув він розпачливо, та відразу ж прикрив рота рукою.

У двері хтось тихенько, але наполегливо стукав.

Швидко перетнувши кімнату, Артур Шредер сам прочинив двері. Підсвідоме він ще чекав на якусь нову неприємність. Але цього разу доля була для нього більш ласкава: на порозі стояла чорнява, гарненька дівчина.

- З ким маю приємність?

- Нонна Поко. А в майбутньому Нонна Шредер. Вам не здається, що нареченим слід уже давно познайомитися?

Ще отетерілий від усього пережитого, Шредер мовчки відійшов убік.

Легко ступаючи, посміхаючись, Нонна увійшла в кімнату...

...А в цей саме час у машині, що тільки від'їхала від готелю, між двома її пасажирами відбувалася розмова:

- Він відразу погодився?

- Шредер боягуз і жаднюга, гер Нунке. Погодився і взяв гроші. Ось і розписка на завдаток.

- Ви молодчина, Фред!

- Я теж дуже задоволений. Це допоможе здійснити весь мій план.

- Дай боже! - щиро сказав Нунке.

Коли б Нунке точно' знав, у чому полягав план Гонча-ренка-Шульца, він не молив би бога про його здійснення...

Розділ восьмий ОСТРІВЕЦЬ СЕРЕД ТРЯСОВИНИ

Прямуючи до вілли Агнеси Менендос, Григорій Гончаренко щоразу запитував себе, а чи не зраджує він пам'яті Моніки?

Вони такі різні, такі не схожі одна на одну, а по суті - Григорій відчував це всім єством - відігравали в його житті дуже подібну роль, самі про це не здогадуючись.

Колись, зустрічаючись з Монікою в далекій тепер Франції, Григорій ніби очищався від бруду, нанесеного взаєминами з Заугелем, Кубісом і такими ж, як вони, мерзотниками.

У Франції йому було значно легше! Він ніби знайшов цілюще джерело, яке відновлювало його сили і збуджувало наснагу. Та й взагалі там все було інакше. Він жив окремо від своїх так званих однополчан, отже, випадали години, коли можна було відгородитись од них міцними стінами своєї кімнати, лишитись наодинці.

Там же у нього були такі друзі, як щирий і відвертий Карл Лютц чи безмежно відданий Курт, справжній, надійний помічник. Була, нарешті, мадам Тарваль, яка ставилася до нього з материнською турботливістю... У Франції Григорій відчував у себе за спиною загони макі, що діяли близько в горах і до яких можна було податися, коли б виникла смертельна небезпека.

А головне, була Моніка. Неповторна і незабутня!

Тут, в Іспанії, у нього нікого немає. Жодної душі! Живе він у боксі при школі і мусить мовчки коритися суворому розпорядку, встановленому Нунке: навіть двері тримати незамкненими, щоб черговий міг зайти до кімнати першої-ліпшої хвилини, і вони заходять. Заглядають у шухляди, перевіряють, чи не вимкнено підслуховувач, встановлений з відома, але, ясна річ, без дозволу пожильця.

Нунке запровадив своєрідну практику для учнів класу "А": стежити за своїми викладачами і вихователями. Попереджені викладачі повинні були приховувати всі свої дії, проте вони не знали, хто саме контролює кожен їхній крок, і це нервувало. Кожного понеділка Фредові, як і всім іншим викладачам, черговий приносив зведення, складені практикантами за тиждень: в них зазначалося, хто й що у такі-то години робив, куди ходив, з ким розмовляв тощо. Коли Фред уперше сам виїхав до Фігераса, кожен його крок був занотований, кожна хвилина перебування в місті врахована. Практикант навіть абсолютно точно зазначив, скільки гер Шульц дав чайових офіціантові в ресторані і скільки чистильникові черевиків на вулиці. Такі зведення підлягали потім розборові на лекціях і зараховувались учням як залік. Лише під час розбору ставало відомим прізвище практиканта, що подав зведення.

У всій школі не було жодної людини, з якою Фреду хотілося б просто посидіти й поговорити. Він знав, що ні від кого не почує свіжої, оригінальної думки про щось нове в науці, відкриття в галузі астрономії або фізики, про якусь цікаву книжку. Бо все трактуватиметься лише з погляду придатності того чи того явища до потреб розвідки.

Та що там думати про цікаву бесіду, коли навіть після ручкання з Нунке, Вороном і особливо з Шлітсеном виникає просто непереможна потреба негайно помити руки.

І лише вілла Агнеси Менендос - єдине місце, куди можна втекти і знайти хоч якусь розраду.

Правда, і з Агнесою не можна бути цілком відвертим і почувати себе невимушене. Адже Агнеса теж ворог, хай не через лихе серце, а лише через свою недосвідченість, легковірність, екзальтованість.

Бідну жінку вирвали із звичайного середовища, обплутали тенетами брехливих ідей, ошукали, ізолювали від світу. Вона не любить Росію, бо вважає її безбожною, а всіх росіян немилосердними і лихими, її переконали, що то прихильники червоних забили її чоловіка і спричинилися до каліцтва доньки, і вона їх ненавидить усім серцем, бо вони для неї теж уособлюють немилосердя.

- А її серце так прагне саме милосердя і добра. Втіленням милосердя і добра для Агнеси є Христос і мадонна, і вона щиро вірить, що, несучи боже слово в усі куточки світу, можна витерти сльози, зменшити скорботу, спинити потоки крові.

Наївна душа! Кожного року, в день народження Їрене, вона надсилає до школи стоси молитовників, які Нунке, з подякою приймає і тут же палить, бо їх нікуди подіти.

Правда, останнім часом у глибокій вірі екзальтованої жінки з'явилася маленька тріщинка: її пробив відчай матері, яка так і не виблагала в бога порятунку для своєї дитини. Та Агнеса всіма силами тамує в душі цей голос протесту, жене геть сумніви. Бо вона ж має тільки цю віру, а втративши її, втратить усе.

Як хочеться Григорію допомогти цій жінці знайти справді міцну опору в житті, зняти з її очей полуду, пробудити до справжнього життя цю волелюбну душу, скуту догмами католицизму. Врятувати, врешті-решт, маленьку Їрене, яка потребує не молитов, а систематичного лікування в якомусь спеціальному санаторії.

Всім серцем Григорій відчуває, що Агнеса з ворога його ідей може стати їх другом. Бо вона не втратила людяності, почуттів нормальної здорової людини. Вона щира і відверта. З нею можна говорити, не боячись, що завтра сказане ним стане відомим Ворону, який теж вчащає на віллу, чи навіть духівникові. Його нещирість Григорій уже двічі викрив перед Агнесою, і тепер вона у своїх стосунках з небом воліє обходитися без цього посередника.

Агнеса любить їздити верхи і зуміла захопити цим видом спорту свого молодого друга. Коли Їрене почуває себе добре, їх прогулянки бувають особливо приємними. Агнеса в такі дні весела і безжурна. Щоб розважити гостя і доньку, вона співає циганських пісень, часом навіть танцює. Фред з її допомогою швидко осягнув нехитре мистецтво гри на гітарі, вивчив кілька циганських мелодій і виконує роль акомпаніатора.

А маленька Їрене просто горнеться до Фреда. Він майструє для неї іграшки, разом з нею вивчає італійську мову, яку почав забувати.

Нунке, звичайно, знав, куди вчащає молодий вихователь, і суворо попередив Фреда, щоб той про шкіільні справи з Агнесою не говорив. Патронеса має знати про школу не більше того, що вона знала досі. Що ж, до пори він і справді уникатиме таких розмов, пославшись на перевтому, на те, що шкільні справи йому осточортіли. Тим більше, що Агнеса охоче погодилась: ні про які справи під час прогулянок не згадувати. Вони весело розмовляли про всяку всячину, іноді просто мовчали, і в такі хвилини Фред просто відпочивав і душею і тілом.

З часом Агнеса все більше почала цікавити його як людина і як не зовсім звичайної вдачі жінка. Зовнішній лоск, про який у свій час подбали вихователі молодої циганки в Італії і який так прагнув прищепити дружині покійний Менендос, з роками не зник, але не вбив у ній і її справжнього єства. У глибині душі вона лишилася циганкою - волелюбною, експансивною, нестримною у вияві своїх почуттів. Коли вряди-годи на віллу заходили Нунке з Шлітсеном, перед ними з'являлася красуня донья з вишуканими манерами, елегантно, але скромно зодягнена...

Коли ж сюди приходили Фред чи Ворон, зустрічати їх виходила зовсім інша жінка. В пишному і барвистому вбранні, що так пасувало до її обличчя і постави, вона наче й сама перевтілювалася. Зникала стриманість рухів, гарні уста ставали ніби ще яскравішими від посмішки, очі сяяли неприхованою радістю. Від офіціальної, навіть трохи бундючної патронеси школи не лишалося й сліду.

Агнесі пішов тридцять перший рік, Фрєду - двадцять шостий. У такому віці різниця в п'ять років не так уже й помітна. Вони почували себе однолітками, і це їх ще більше єднало.

- йдучи до мене, не запрошуйте Ворона! Хай приходить, коли вас немає, - вихопилося в Агнеси під час останньої зустрічі.

При цьому вона так глянула в очі Фреда, що підтекст прохання зрозуміла б людина і менш спостережлива, ніж її співрозмовник.

Фред відчув щось схоже на радість і замішання.

Останнього разу він припустив одну безтактність, яка вкрай зіпсувала йому настрій. Бажаючи перевірити свої успіхи в засвоєнні італійської мови, він напередодні переклав з російської одну з пісеньок Вертинського - "Безніженьку". Чомусь саме вона спала йому на думку, хоч він відчував, що текст і музика сентиментальні і в якійсь мірі спекулятивні. Автор намагається розчулити слухачів типовою мелодраматичною ситуацією: у маленької безпритульної дівчинки, яка вдень старцює, а вночі знаходить притулок на цвинтарі, немає ніг. І кожної ночі вона благає "боженьку" приставити їй уві сні ноги, здорові й нові...

У той вечір Фред, акомпануючи сам собі, проспівав перекладену пісеньку Агнесі та Їрене. І лише закінчивши, відчув, що зробив зле. Адже дівчинка і взялася вивчати італійську мову саме для того, щоб, поїхавши до Ватікану, могла вблагати папу помолитися за неї!

У кімнаті ще не запалили світла, хоч вечірні сутінки вже завісили вікна й одчинені на веранду двері густо-блакитним серпанком. Довго-довго в кімнаті панувала тиша. Згодом від крісла, в якому сиділа Їрене, почулося тихе схлипування. Фред зрозумів: Їрене щиро вірила в чудесне зцілення, в те, що зможе ще ходити. А в щойно проспіваному розповідалося про дурненьку калічку, дурненьку саме через те, що вона сподівається на "доброго боженьку", який може приставити їй ноги. Ніжки здорові й нові!

Фреду стало соромно. Пекуче соромно.

- Простіть мене, я не подумав...

Він вискочив на веранду, клянучи себе, а незабаром і зовсім пішов. А потім кілька днів не з'являвся на віллі.

І от сьогодні записка від Агнеси:

"Неодмінно прийдіть сьогодні. Чекаємо. А.".

Виходячи за браму колишнього монастиря, кожен, навіть старий кадровий викладач чи вихователь, мусив попередити про це Нунке, коли того не було - Шлітсена, а в разі відсутності їх обох - чергового: куди саме і на який час ідеш. Коли порушиш це правило - позбавляєшся права виходу за браму школи на два тижні, а то й місяць.

Одержавши записку, Фред пішов до Нунке і попередив, куди йде.

- Ідіть! Ідіть! Скидається на те, що удовичка сумує без вас. Ну, що ж, це добре! її нам давно треба прибрати до рук, та нікому. А ви - кандидатура...

Фред відчув, як обличчя йому обпалило жаром, гостра відповідь вже бриніла на язиці, але він стримав себе. Лише вийшовши за браму, вголос вилаявся.

Сказане Нунке дійняло його до живого. Вілла Агнеси стала тим острівцем серед смердючого трясовиння, куди можна було втекти від осоружної школи, бодай на час забути про клятих "лицарів". На цьому острівці він почував себе просто людиною. До того ж, сюди не наважувались потикатися й "практиканти" - все-таки патронеса.

І от виходить, що його візити до Агнеси й те, що вона прихильно до нього ставиться, Нунке збирається використати, щоб остаточно заплутати бідолашну жертву своїх підступних планів. І він, Фред, мусить грати роль брудного спокусника беззахисної жінки! Ні, краще вже зовсім порвати з Агнесою, ніж виконувати цю ганебну роль!

А шкода буде порвати ці взаємини, навіть боляче! Він відчуває таку глибоку приязнь до маленької Їрене. Адже у нього ніколи не було ні брата, ні сестри, як не було сім'ї, дітей. А потяг до батьківства, певно, живе в кожній людині. Особливо, коли бачиш таке скривджене долею створіння, як це миле і втішне дівча...

Якщо чесно собі признатися, то й не сама Їрене вабить його у цей куточок. Фредові імпонує, що молода гарна жінка так приязно зазирає йому в очі, так ласкаво тисне руку, так нетерпляче на нього чекає. Григорій Гончаренко не зрадить пам'ять Моніки. Ні! Але... але на віллу Агнеси йому приємно ходити. І він буде ходити...

- Забули вже нас! - докірливо вигукнула Агнеса, що вийшла назустріч гостю.- І сьогодні прийшли так пізно...

- Тільки ж сьома година. А я завжди...

- Ми чекали на вас раніше...

Агнеса часто, замість сказати "я", говорила "ми". Правда, це траплялося найчастіше в присутності Їрене. Зараз же дівчинки не було видно.

- А Фред нас, мабуть, розлюбив! - почулося з-за чагарника.

Фред зазирнув за кущі. Те, що він побачив, здивувало його і разом потішило. Дівчинка сиділа у своєму "виїзному екіпажі" - так Їрене називала свою коляску, що в ній їздила по садку, - а перед нею стояло маленьке довгоухе муленятко, яке вона годувала молоком з пляшки. Поруч з кріслом стояв чорнявий засмаглий хлопчик років одинадцяти, тримаючи в руках глечик з молоком.

Муленятко було кволе, мале, його передні ніжки широко роз'іжджалися в боки, вуха були ледь прищулені. Але особливо смішним робив маленького мула великий рожевий бант, що метелявся на його шиї.

Муленя час від часу кидало смоктати, якусь мить відпочивало, смішно прицмокуючи губами, потім знову жадібно хапалося за соску.

- Це мій новий Росінант, Фред! Подобається? - вся засвітилася гордою посмішкою Їрене.- Пий, Росінанте, пий! І ніколи не лякайся Фреда, це ж мій друг...

Їрене була так збуджена, що на ії худеньких і завжди блідих щоках з'явився ніжний рум'янець.

- Звідки ж у тебе він узявся? А це хто - теж твій новий товариш? - Фред поклав руку на плече хлопчикові.

- Це - Педро, він тепер житиме у нас завжди. Правда, Педро, ти не схочеш розлучатися з Росінантом і зі мною? Ой, диви, він усе висмоктав! Налий йому ще молока! Мамо, а ти обіцяла йому зшити попонку! Він може замерзнути вночі...

Агнеса теж весело й збуджено розсміялася.

- Бачите, скільки у нас з Їрене новин? Ходімте до кімнати, треба кінчати попонку. Буду шити і все вам докладно розкажу.

Поклавши на коліна білу тоненьку повсть, Агнеса почала обшивати її червоною тасьмою.

- Розумієте, Фред, як усе щасливо склалося! Позавчора біля нашої брами Пепіта спіймала це муленятко, що вже й на ноги припало. Потім з'ясувалося, що поблизу паслися мули і воно відбилося від череди... Бачили б ви, як зраділа Їрене! І раптом за годину, чи, може, більше, приходить Педро. Оцей хлопчик, якого ви бачили. На щоках - доріжки від сліз. "До вас у садок не забігало муле-ня? Я тут пас поблизу, а воно щезло!" Ну, ясна річ, треба віддати... А з Їрене мало не істерика. "Чия, - питаю, - череда?" Він сказав. Я - на Раміро і до таверни...

- До якої таверни?

- Ну, нашої, що на роздоріжжі... Господар таверни, Віллі, мене добре знає, і муленя він охоче погодився продати, а от хлопчика...

- Що? Ви і хлопчика того купили?

- Не купила, а мусила дати відступного. Адже господарю таверни довелося шукати нового пастуха для своїх мулів. Тепер Педро живе у нас. Пепіта обладнала йому наріжну кімнату на горішньому поверсі. Та він там тільки ночує. Вони з Їрене та муленям цілий день у садку.

- А батьки Педро? Дали згоду?

- У нього ні батька, ні матері. Є дядько в Барселоні, чистильник взуття, так у того самого четверо дітей. Він і віддав Педро у найми на п'ять років... Навіть гроші наперед забрав. Довелося і їх повернути трактирникові. Дядькові в Барселону я теж дещо надіслала... Ну, а тепер кажіть, Що ви про все це думаєте? Правильно я зробила? І не смійте сказати, що неправильно! Бо я засмучуся... А я ж така рада за Їрене.

- Це ж просто чудово! В Їрене з'явився новий друг, а їй так потрібне дитяче товариство! Вона не сумуватиме більше за Росінантом...

- Уявляєте, вона за весь день не поскаржилась, що у неї щось болить! Але що з вами, Фред? Ви ніби й не раді? У вас сьогодні якісь смутні очі і взагалі ви не такий, як завжди...

- Відверто?

- Сподіваюсь, ми розмовляємо з вами так завжди...

- Мені хотілося, щоб ви трималися подалі від таверни і її господаря.

- Свята мадонна! Невже ви подумали, Фред, що я...- Брови Агнеси гнівно зійшлися над переніссям, і, відклавши роботу, вона випросталась.

- Я мав на увазі не те, про що ви зараз подумали... Агнесо, як ви могли це навіть припустити! Просто вам не слід з'являтися в таверні.

- Але чому?

- То погане місце... Пообіцяйте, що обминатимете її стороною, і забудьмо про неї, краще дайте мені напитися.

- Вина з водою хочете?

- Тільки холодного-холодного.

Агнеса вийшла і за хвилину повернулась з двома глечиками, вкритими, наче сльозинками, крапельками роси. Вона вивчила уподобання Фреда і завжди тримала в холодильнику потрібні запаси.

Фред з насолодою випив склянку холодного, наполовину розбавленого водою вина.

Агнеса відпивала поволі, замислено примружившись.

- Не сердьтеся, але я хочу спитати... Чому ви сказали, шо таверна погане місце? Адже господарем там Нунке. Я ж сама гроші на таверну давала.

фред не квапився з відповіддю. Рано чи пізно, а їй доведеться розказати про школу все. Але чи вчасно це буде зараз? Може, ледь-ледь натякнути?

- Не хочете сказати, Фред?

- Ми ж умовилися про школу не говорити!

- Так то ж про школу, а зараз йдеться про таверну.

- Однаково!

- Як вам не соромно, Фред! То заклад, угодний богові, а то таверна! - щиро образилася Агнеса.

- Прийде час, і ви самі в цьому переконаєтесь. І багато грошей ви даєте на цю таверну?

- Вона дуже збиткова. Але Нунке запевняє, що коли до Іспанії знов почнуть їздити туристи...

- Знаєте, що я вам раджу: припиніть видачу грошей на її утримання.

- Раніше мені б це було легко зробити... Але тепер...

- Що ж змінилося тепер?

- Нунке вимагає, щоб я дала йому доручення на право користуватися грішми з мого рахунку. Отже, мій підпис на чеках йому тепер не буде потрібний.

- Чому?

- До весни цього року на моєму рахунку було триста вісімдесят тисяч доларів. Це Нунке наполягав, щоб гроші я тримала в доларах... Місяців з п'ять тому рахунок збільшився на мільйон доларів, їх надіслав якийсь невідомий прихильник нашої школи з Нью-Йорка...

- Чудово! Тільки при чому ж тут вимога Нунке?

- Він твердить, що то за його клопотанням, від відомої йому особи. Ніби ця людина воліла, щоб фінансовими справами школи порядкував він. А коли порядкуватиме Нунке, то й гроші він витрачатиме, як схоче.

- А ви не давайте доручення!

- Як же я можу?

- Відмовтесь - і край! Більше того, скажіть, що запрошуєте спеціаліста бухгалтера, який перевірятиме витрати школи. Вимагайте, щоб Нунке подав кошторис...

- А що таке кошторис? - запитала Агнеса. їй набридла довга розмова про справи, але в душі почав наростати неспокій. Адже йшлося про гроші, такі потрібні для догляду і лікування Їрене, про майбутнє її доньки. Що, коли Нунке їх обох ошукає? Агнеса злякалася.

- Фред! Любий мій друже! Допоможіть! Я не розуміюсь на всіх цих рахунках, дорученнях. Знала тільки підписувати чеки, коли скаже Нунке, і все. Кудись пливли мої власні гроші, звідкись інші надходили... Я зовсім заплуталась... А тепер відчуваю: Нунке обдурює, замислив щось лихе! Але що я можу вдіяти, коли я зовсім, зовсім сама. Тільки ви можете мені щось порадити і допомогти! Мабуть, сама мадонна послала мені вашу дружбу і приязнь за всі мої страждання...

Агнеса схопила руку Фреда і притиснула її до щоки, потім куточком уст торкнулася її, ніби поцілувала.

Фред висмикнув руку.

- Не треба, Агнесо! Адже я не духівник ваш...

- Ви для мене більше, ніж духівник! Ви... єдиний у світі. Розумієте? Єдина близька людина в цілому світі. А тепер ідіть, краще йдіть. Я хочу побути сама. Мадонно! Як хороше, що ви живете на світі і що ви біля мене...

Фред здригнувся: саме так колись сказала Моніка...

- Що з вами, Фред?

- Та так, щось холодно стало.

- То, може, вам дати щось' одягти? Вечір справді прохолодний.

- Ні, Агнесо, минеться. От піду і враз зігріюся.- Фред схилився, щоб поцілувати руку Агнеси, але вона його затримала.

- Фред! Зробіть мені приємне!

- Та я...

- Давайте вип'ємо вина, чистого, без води!

- Наливайте!

Агнеса налила дві повних склянки.

- За що вип'ємо, Фред?

- Сьогодні мені хотілося б, щоб ви проголосили тост.

- Згодна... Я циганка, Фред! Була, є і буду! А у нас, циган, існує звичай: як радість у кого в шатрі - весь табір радіє. Як горе в шатрі - весь табір плаче і тужить.

Агнеса урвала мову.

- Чому ж ви замовкли, Агнесо?

- Я б хотіла, щоб не табір, а ви один, розумієте, ви один, Фред, раділи, коли в цьому домі буде радість, і тужили, коли буде горе...

- Це найліпший тост, який ви могли сказати, Агнесо! Вони випили. Разом. Не переводячи подиху.

А коли вийшли на веранду, раптом почули те, чого досі ніколи не чули, не тільки Фред, а навіть Агнеса: заливчастий сміх Їрене.

Дівчинка сміялася щиро, безжурно, по-дитячому.

Навшпиньках вони підійшли до чагарника Педро пускав мильні бульбашки, потім біг за ними навздогін і дмухав, щоб вони не сідали на землю.

- Ходімо звідси, хай бавляться, - тихо прошепотіла АгІІеса і по довгій паузі ще тихше додала: -От дивилася я на Їрене, Педро, на вас, Фред. Мадонно пречиста! Як хороше було б, коли б ми могли не розлучатися!

...Відійшовши від вілли, може, метрів сто, Григорій ліг на випалену сонцем траву, підклав під голову руки і довго так пролежав, дивлячись у небо. Воно мінилося на очах. Глибока синь перейшла в ніжну голубизну, що розчинялася на заході в лимонно-жовтій заграві. Потім небосхил спалахнув сліпуче-рожевим сяйвом і враз ніби почав припадати попелом. Лише на виднокрузі ще палахкотіла вузенька червона смужка, але незабаром і вона згасла.

Заходила ніч. Раптово, як це буває на півдні. Величезне чорне оксамитове шатро неба нахилилось гак низько, що здавалося: простягни руку і дістанеш найближчу зірку. Григорій глибоко, на повні груди зітхнув. Заснути б отут просто неба, виключитись з усього, що проймає серце неспокоєм і тривогою. Але йому не можна...

Григорій підвівся, обтрусив одяг і тихо пішов у напрямку школи "лицарів благородного духу".