У чорних лицарів

Розділ перший ГЕР ШЛІТСЕН ВТРАЧАЄ РІВНОВАГУ

Ворон увійшов у кабінет Фреда Шульца, потираючи від задоволення руки, веселий, збуджений, ніби щойно дістав від покійної тітоньки велику спадщину чи одержав з Англії давно очікувану посилку з двома ящиками "смирновської" горілки.

Фред знав вдачу старого: його не треба ні про що розпитувати, він сам все розповість.

Ворон кілька разів пройшовся по кімнаті, сів на канапу, знову підвівся. Вимкнув штепсель телефону.

- Ви Шлітсена сьогодні не бачили? - нарешті, запитав він.

- Ну?

- Раджу не потрапляти на очі...

- Не таке вже він високе начальство, щоб боятися здибатись з ним, навіть коли він у поганому настрої!

- У поганому? Не те слово! В убивчому! Жахливому! Вскочив, мов курча в окріп! І хто? Шлітсен! Усіх повчає, єсім дає директиви, вказівки, а сам...

Ворон реготав, тупотів від надмірного збудження ногами, ляскав себе долонями по стегнах.

Фред знав, що Нунке не терпить Шлітсена, Шлітсен дуже не любить Ворона, той ненавидить Нунке і Шлітсена разом. Отже, коли у Ворона сьогодні така радість, то, мабуть, у Шлітсена справді велика неприємність.

Фред підвівся, налив склянку води і подав генералу.

- Не воду - горілку я сьогодні буду пити! Нап'юся, наче швець! До зеленого, як кажуть, змія!

Шлітсен і Шульц вже кілька разів досить гостро стикалися між собою, і кожна така сутичка тільки збільшувала почуття неприязні, яку вони відчували один до одного. Ворон це знав і, мабуть, саме тому прийшов зараз до Фреда.

- Та скажете ви, нарешті, в чому річ?

Генерал сів, майже впритул присунувши стілець до крісла Фреда.

- Аякже! Для цього й прийшов... Пам'ятаєте, перед вашим від'їздом до Мюнхена я говорив вам про операцію "Прогулянка", підготовану Шлітсеном.

- Щось пам'ятаю, у загальних рисах...

- Йшлося про засилку великої групи агентів у прибалтійські міста Східної зони Німеччини - Вісмар, Вар-немюнде й Росток. Пригадали?... Пославшись на велике значення цієї операції, Шлітсен сам готував хлопців, сам виряджав їх у путь. Хотів, так би мовити, похизуватись, показати найвищий клас! Ви, мовляв, пане Ворон, дурень царя небесного, а от я. Дивіться, яких орлів відібрав, як їх вимуштрував, як хитромудре план самої засилки побудував... Особливо надійною Шлітсен, до речі сказати, і Нунке, вважав групу, заслану до Ростока під виглядом звільнених з російського полону... Документи їм дали - пальчики обсмокчеш...

- Так, так, тепер добре пригадав... ви ж мені про це докладно розповідали, - нетерпляче перервав Фред, якому кортіло швидше дізнатися, що ж саме сталося.

- На загальний наш подив, тривалий час зв'язку з групами не було...

- Теж пригадую...

- І раптом тижнів три тому зв'язок встановили.

І який: регулярний, секунда в секунду!

- От це для мене новина!

- Шлітсен ходив гоголем. Думбрайту - докладна шифровка. Не знаю, що той відповів, тільки Шлітсен ще більше кирпу догори загнув. А "орлам" - все нові й нові завдання...

- А звідти що?

- Шифровані звіти про виконання. Вимога надіслати ще людей. Оскільки обсяг роботи збільшується... Це трохи й збентежило Нунке. Потай від Шлітсена він перекинув у Східну зону Чорного. Знаєте? Ну, "Шварца"?

- Вперше чую.

- Спритний, сатана! Побував у всіх трьох пунктах... Вчора повернувся.

- І що?

Ворон знову зареготав.

- Провал! Завалилися як один! Сидять, голубчики, мов чижики! - Ворон наклав два пальці однієї руки на два пальці другої ніби грати і приставив їх до ока.- Більше того: явочні квартири, підготовані ще покійником - гестапо, теж завалилися як одна...

- Але зв'язок? Він же був регулярним!

- Був! І регулярний! Тільки його підтримувала... радянська контррозвідка!

Тепер ледве стримав регіт Фред Шульц, хоч він мав цілковите право і сміятися, і радіти...

- Уявляєте собі, - коментував Ворон, - вся агентура сидить у тюрязі, а високошановний гер Шлітсен завдання за завданням радянській контррозвідці дає! Підмогу надсилає! Мало не п'яту частину з німецького відділу школи послав... Як вам це подобається?

Фред нахмурив брови.

- Не поділяю вашої радості, пане генерал, і, признатися, зовсім вас не розумію. Шлітсен, звісно, не та людина, якій можна співчувати, я й сам його не люблю, але йдеться не про нашу з вами приязнь до нього чи неприязнь, а про близьку нам обом справу. Це не Шлітсен, а вона, ця справа, зазнала шкоди! Як же ви можете...

- Прямолінійність мислення, Фред! Притаманна вам, німцям. А психологія людини -- річ складна. Людський мозок, з усіма його звивинами - це ж справжнісінький лабіринт! З перехрестками, тупиками, несподіваними поворотами праворуч, ліворуч, назад... Взяти хоча б мене. Ненавиджу більшовиків? Ненавиджу! Лютий ворог мені нова Росія! Непримиренний! Здавалося б, ясніше ясного. Шкодь, руйнуй, висаджуй у повітря, бий у саме найдошкульніше! Я це й роблю. А думка, що керувала моїми діями, - шасть кудись убік! "Бач, вони аж піняться, зачувши про таке-то й таке, а росіяни знай собі будують, знай собі нарощують міць", - шепоче якийсь голос зло-втішно. І при цьому, помітьте, ненависть до моїх колишніх співвітчизників не зменшується, а ще збільшується. Знаю, що занесу руку для нового удару, мрію, щоб цей удар був смертельним! От і розберіться у цій двоїстості почуттів... Мені колись довелося бачити одного вбивцю, який замордував свою матір, а потім слізьми сходив над її трупом. Може, думаєте, нещирими? У тому-то й річ, що цілком щирими...

- Це вже, пане Ворон, якась патологія.

- А де межа між патологією і нормальним станом? У наш вік...

У коридорі почулися кроки, і Фред швидко увімкнув телефон.

- Дуже прикро, що так сталося, - сказав Шульц, і нотки глибокого суму забриніли в його голосі.

- Такий удар по школі! - зітхнув Ворон.

Двері без стуку прочинилися, і до кімнати зайшов Шлітсен. Куди поділись його набундюченість і пиха! Він скидався зараз на прохача, що соромиться глянути в очі своїм благодійникам.

- Ви не знаєте, Фред, куди саме і чи надовго поїхав Нунке? - запитав заступник начальника школи, марно силкуючись приховати своє занепокоєння.

- До Фігєраса. Я вчора саме чергував і бачив, як він поїхав. Коли його чекати, не наважився спитати - він був чи то схвильований, чи то сердитий...

- Так і е, мабуть, встиг дізнатися! - вихопилося в Шлітсена, але тут-таки він спробував опанувати себе.- Вас, здається, для чогось черговий розшукував, - звернувся він до Ворона.

І Фред і генерал зрозуміли - це тільки привід, щоб лишитися з Шульцем віч-на-віч.

- Неприємність? - обережно спитав Фред, коли Ворон вийшов.

Шлітсен опустився на стілець, підпер голову рукою і втупився в якусь крапку на підлозі.

- Велика! - врешті, видавив він з себе.- Такої не було за всю мою кар'єру... І хоча б справді припустив помилку там чи необережність! Он перебираю в пам'яті найменші подробиці, найдрібніші деталі і не можу знайти нічого такого...

- Пробачте, гер Шлітсен, але ж я не знаю, в чому справа.

- Так, так... я нічого ще не розповів... Навмисне відіслав Ворона, цю стару базіку, щоб лишитися наодинці, а мову наче відібрало... Просто язик не повертається...

- Ви мене стривожили! Та коли вам неприємно заводити про це розмову...

- Ет, рано чи пізно доведеться... Краще вже відразу...

Перериваючи свою розповідь наріканнями на якийсь незбагненний збіг подій і обставин, Шлітсен розказав, що саме сталося. Фред мовчки слухав, час від часу співчутливо похитуючи головою.

- Й головне - неймовірно, щоб хтось виказав наші плани! - гаряче переконував Шлітсен.- Всю операцію ми планували вдвох з Нунке. Лише згодом прилучили Ворона: працюючи ще в царській розвідці, він добре вивчив все Балтійське узбережжя. Ворон п'яничка, трохи базіка, але навіть в стані цілковитого сп'яніння про такі речі не прохопиться й словом. Набутий протягом десятків років досвід тут уже діє, наче механічний регулятор... Ми перевіряли з Нунке. Отже, Ворон поза підозрою...

- А не припускаєте ви думки, що серед засланої вами групи був двійник? У свій час завербований радянською контррозвідкою?

- Ні! - твердо заперечив він.- Все це хлопці випробувані, і знаю я їх не перший день, ще з часів окупації України.

- Я й гадки не мав, що ви були на Східному фронті, - здивувався Фред.

- Увесь сорок другий рік... Ні, навіть кілька останніх місяців сорок першого... Начальником особливої команди...- губи Шлітсена скривилися в посмішці, ніби пробіг по них відблиск далеких спогадів.- О, то були часи!

Незабутні і неповторні!.. Київ, Житомир, Вінниця, знову Київ... Тоді вірилось, що це безповоротно і назавжди..

- Що ж, багато німецьких солдатів і лишилося назавжди на російських просторах... Навічно! А проте, їм можна позаздрити. Вони лягли в землю в час, коли слава райху досягла найвищої вершини, так і не дізнавшись ніколи про ганьбу поразки, кинуті під ноги росіян знамена, Нюрнберзький процес...

Шлітсен швидко опустив повіки, але Фред встиг помітити, що в його каламутних блідо-сірих очах промайнув вираз страху.

- Гер Шлітсен, ви не образитесь, якщо я...- Фред урвав мову, ніби вагаючись.

- Ви німець, і я німець. Ми можемо говорити відверто, - буркнув Шлітсен.

- Саме тому я і дозволяю собі... Не вважайте це зухвальством, адже ви старший за мене - віком, чином, досвідом - і щось радити вам...

- Повторюю, можете говорити відверто.

- Бачте, я виходжу з- правила: береженого і бог береже. Ми тут, звісно, всі свої, але можуть же якось змінитись обставини, ситуація... завжди треба передбачати і найгірше...

- Гаразд, гаразд, все це зрозуміло...- сполошився Шлітсен.

- Ви щойно казали мені про своє перебування на окупованій Україні, зокрема в Києві... Говорили, що працювали начальником особливої команди... Не радив би вам про це широко розголошувати. У галасі, знятому світовою пресою навколо процесу в Нюрнберзі над так званими воєнними злочинцями, раз у раз згадується і Бабин Яр. Якщо співставити ваше перебування в Києві... час... посаду начальника особливої команди... Ви розумієте, який напрошується висновок?

Шлітсен звів очі на Шульца. В погляді його тепер був уже не страх, а неприхований жах.

- Ви гадаєте... ви гадаєте...- затинаючись, белькотів яін.

- Так, в ході процесу можуть згадати і ваше ім'я, - невблаганно вів Фред.- Навіщо ж вам самому наражатися на неприємності зайвою балаканиною... Пробачте, що я висловлююсь так гостро, але...

- Дурниці! До Іспанії їх руки не досягнуть! - майже істерично вигукнув Шлітсен.- Навіть коли б постало питання про мене...

- Звичайно! А проте...

- Що "проте"?

- Саме вчора я переглядав італійські газети. Вони повідомляють... До речі, ось якраз одна з них! Послухайте|- Фред поволі і роздільно прочитав:

- "Як повідомляє наш кореспондент з Мадріда, велика кількість колишніх націстів, боячись відповідальності за скоєні під час війни злочини, поспішають виїхати з Іспанії до країн Латинської Америки..."

- Не збагну! Франко...

- Бідолаха Франко почуває себе не зовсім впевнено. Адже він не просто співчував Гітлеру і Муссоліні, а й допомагав їм сировиною для воєнної промисловості, його "блакитна дивізія" воювала на Східному фронті... Ясна річ, він тепер вислужуватиметься перед переможцями...

- І ви гадаєте? - хрипко запитав Шлітсен, не докінчуючи речення.

- Франко розуміє - йому не треба зараз дратувати переможців. Він, не замислюючись, може пожертвувати десятком, другим так званих воєнних злочинців, щоб задобрити союзників і хоч трохи, про людські очі, реабілітувати себе...

Задзвонив телефон. Фред неквапливо зняв трубку.

- Слухаю... Привіт! З поверненням!.. Так, у мене... Гаразд!

Шлітсен, звівши брови і всім тулубом подавшись вперед, прислухався до розмови.

- Повернувся Нунке, - пояснив Фред, кладучи трубку.- Негайно викликає вас до себе.

Спираючись обома руками на стіл, Шлітсен поволі підвівся. Нижня губа його відвисла і злегка тремтіла, на неголених сьогодні і не розгладжених електромасажем щоках виразніше позначалися борозни-зморшки.

- Доведеться йти! - втомлено й хрипко промовив він і, важко переставляючи ноги, почвалав до дверей.

Дивлячись на його згорблену спину, безсило звішені вздовж тулуба руки, напівлису потилицю, Григорій на мить уявив іншого Шлітсена: зухвалого й зарозумілого завойовника, безжального ката, який, гидливо скривившись, піднімає вгору два пальці, подаючи знак, що можна починати страшну розправу над тисячами беззахисних людей. Батько докладно розповідав, що робили такі-от шлітсени в окупованому Києві. О, тоді гер Шлітсен не думав про кару! Він впивався своєю безмежною владою над пораненими червоноармійцями, стариками, жінками, дітьми... Пишався своєю "вищістю", хизував байдужістю до сліз, волань, крові...

Сподівався на безкарність! А варт було тільки натякнути на можливість відповідальності, куди поділися і самовпевненість, і пиха! Мало не зомлів від страху. От тобі й "суперменш"!..

Із задуми Григорія вивів телефон. Дзвонив Нунке:

- Беріть мою машину 'і негайно на аеродром! Приїздить містер Думбрайт. Пробачтесь, що не міг сам його зустріти - у мене невідкладна справа.

Дорога до плато, пристосованого під навчальний аеродром школи, забрала хвилин з двадцять. Зупинивши машину біля самотнього будиночка, що правив одночасно і за службове приміщення, і за зал чекання, Григорій вийшов з машини і глянув на небо. Гнані вітром клочкуваті хмари то збивалися докупи, то знову розходилися, утворюючи раптові сині просвіти-ополонки, що на мить зникали, наче змиті величезним сірим пензлем. Погода явно не сприятлива для польоту! І справді, черговий по аеродрому повідомив - літак ще не запросився на посадку.

Не заходячи в приміщення, Григорій рушив вздовж кромки льотного поля, радіючи, що може побути на самоті, поза стінами остогидлої школи. Вітер, правда, прохолодний, як і годиться осінньому вітрові, але він не заважає плинові думок, породжених розмовою з Шлітсеном, а немов підганяє їх, несучи через гори, моря, кордони.

Далека мила Україна... Київ... Григорій бачив його ще в руїнах. Яким він став сьогодні? Газети, що надходять у розпорядження керівників російського відділу, пишуть про його відбудову. Яким же стане нове обличчя рідного міста? Чи зуміють архітектори відтворити його так, щоб поєднати старе з новим: славне минуле колиски слов'янської культури з прикметами соціалістичного буття?

Якщо заплющити очі і стати обличчям проти вітру, можна уявити себе на кручах Дніпра. Як викарбувалась у пам'яті кожна деталь широкого краєвиду, що звідси відкривається! Неповторного, тільки одному Києву властивого... Зараз там, мабуть, уже зима. Адже кінчається листопад. А може, й ні. Може, наддніпрянські парки стоять ще в золоті і багрянці, мов факели, полум'яніючи серед кришталево-чистої синяви. Адже Київ уславився тривалістю й красою своєї золотої осені.

Тут теж уже осінь. Чужа осінь. Він не помітив навіть, як вона надійшла. Бо час для нього наче спинився. Він виміряється ніби за іншими законами й іншими прикметами: зробленим і ще не зробленим...

До слуху долинуло гудіння мотора. Черговий по аеродрому і авіамоторист уже бігли до бетонованої доріжки. Зітхнувши і провівши по обличчю рукою, немов відганяючи далеке видіння, Григорій теж попрямував на льотне поле, клянучи в душі пілота за вправність, з якою той вів літак на посадку.

- Хелло, Фред! - гукнув Думбрайт, тільки ступивши на сходи, що підкотили до літака. З усього було видно, що фактичний начальник школи в збудженому настрої.

- Привіт, бос!

Потискаючи руку, Думбрайт любив похизуватись силою, його пальці, мов лещатами, стискували долоню того, з ким він здоровкався. Знаючи ще, Григорій зарані напружив м'язи.

- А, боїтеся! - посміхнувся Думбрайт.

- Тільки пересторога, а вона не ознака страху.

- Пхе, Фред! Могли б потішити своє начальство... А втім, мені подобається та незалежність, з якою ви себе тримаєте. Часом я забуваю, що ви німець... Сподіваюсь, я не образив ваші національні почуття?

Григорій, тобто Фред, - зараз він мусив бути тільки Фредом! - не встиг відповісти на цю репліку, бо раптом збоку почувся здивований, навіть трохи переляканий вигук:

- Сомов?!

Фред швидко озирнувся. Трохи осторонь від драбин-ки-сходів стояв не хто інший, як Протопопові Позеленілий від бовтанки в повітрі, здивований і неприємно вражений, він мав зараз ошелешений вигляд.

Зі слів Хейендопфа, Думбрайт знав про оригінальне знайомство Протопопова з Шульцем-Сомовим і тепер щиро потішався в душі з їх несподіваної зустрічі.

- Я знаю, як приємно зустріти на новому місці старого знайомого, містер Протопопові Тому й не попередив вас про цей маленький сюрприз, - насмішкувато пояснив Думбрайт своєму супутнику.- Ну, чого ж ви стоїте і не привітаєтесь як годиться з старим другом?

Протопопов силувано посміхнувся:

- Не криюся, містер Думбрайт, розгубився... Кого-кого, а Сомова... щоб Сомов...

- Коротенька поправка, - перервав його Думбрайт, - не Сомов, а Фред Шульц! До речі, ваш найближчий начальник... А тепер все! Поїхали!

Взявшись за кермо машини, Думбрайт кивком голови запросив Фреда сісти поруч.

- Що нового в школі? - запитав він, тільки від'їхав.

- Новин багато, та я волів би, щоб про них поінформував вас Нунке.

- А Шлітсен як ся має?

- Не сказав би, що можу йому позаздрити...

- Ще б пак! - спересердя Думбрайт дуже натиснув на педаль, і машину рвонуло вперед.

- Так, виходить, ви вже знаєте?

Думбрайт не відповів, очевидно не бажаючи продовжувати розмову в присутності Протопопова. Та й дорога так петляла між горбами, що потребувала найпильнішої уваги водія.

Біля брами колишнього монастиря Шульц з Протопо-повим вийшли. Фреду треба було влаштувати новака і, як завжди, це забрало чимало часу. Під час переговорів з черговим про ізольоване приміщення для новоприбулого Протопопов похмуро мовчав, лише іноді кидаючи на Сомова, що, виявляється, був і не Сомов, а Шульц, підозріливі й насторожені погляди. Нелегко було колишньому ватажкові власовців змиритися з думкою, що віднині він мусить коритися цьому зарозумілому молодикові. Коли Шульц передав його з рук на руки вартовому, Протопопов з полегшенням зітхнув. Радий був позбутися несподіваного клопоту і Фред. Йому нетерпілося дізнатися, як розгортаються події в школі.

Чекати цього довелось недовго. Ще здаля він помітив постать Ворона, що прямував йому назустріч алеєю парку.

- Ну, сьогодні у Шлітсена бенефіс! - прогудів над вухом він, беручи Фреда під руку.- Ми з ним були в приймальні Нунке, коли прибув Думбрайт, так бос зі мною поручкався, а йому навіть головою не хитнув! Багато б я дав, щоб зараз незримо опинитись в кабінеті Нунке!

- А чому незримо?

- Ви гадаєте, від Думбрайта перепаде тільки Шлітсені, батеньку мій, дістанеться всім! І Нунке, і мені, і вам...

- За віщо ж нам?

- За компанію і з метою профілактики... Ага, мало не забув! Думбрайт прилетів сам? З ним нікого не було?

- Один не дуже приємний тип, мій давній знайомий.

Дле звідки ви дізнались, що має ще хтось прилетіти?

- Попередив Нунке... Так, так, виходить, їх преподобіє прибули...

- Чому преподобіє?

- Та це ж на мою голову: майбутній резидент з обмеженими обов'язками.

- Не розумію.

- Мушу його вишколити на керівника сектою п'ят-десятників в Білорусії.

- Виходить, працюватиме за фахом.

- От тепер уже я ке розумію.

- Я ж попередив вас, це мій давній знайомий. Він і до війни керував сектою десь на Брянщині.

- То, може, присядемо тут на лаві і ви мені докладно розкажете? Приємно буде зненацька вразити преподобіє своєю обізнаністю.

- Він не з тих, кого легко ошелешити, а втім...

Та розповісти Ворону, що він знає про "отця Кирила", Фреду не довелося. Тільки обидва сіли в затишку на лаві, як до них швидко підійшов збуджений Шлітсен.

- Ху-у! - відсапнувся він, плюхаючись поруч.- Побачив вас з вікна і не втерпів... Слава богу, відбув!

- Що, минулося? Все гаразд? - в голосі Ворона чулося неприховане розчарування.

- Не зовсім гаразд, але й не так погано, як можна було чекати. Нунке відстояв! Лишаюся при школі...

- Хіба йшлося про вашу... відставку?

- Уявіть собі, гер Шульц! Саме про... відставку. Думбрайт наполягав, щоб я негайно залишив школу. І якби не гер Нунке... його благородство. .

- Благородство? - знизав плечима Ворон.- Просто він рятував свого заступника, боявся лишитися без помічника...

- А коли я вам скажу, що я не лишаюсь заступником Нунке?

Обличчя Ворона відразу проясніло.

- Тоді ким же?

- Переходжу в ваше розпорядження, гер Шульц! - Шлітсен підвівся і клацнув закаблуками.

- У моє розпорядження?-перепитав вкрай здивований Фред.

- Так точно!

- Але які обов'язки ви будете виконувати на російському відділі?

- Викладати цілком нову дисципліну: захист від собак.

Ворон переможно глянув на Фреда, але той відвів погляд. Він і так ледве стримувався від сміху, думаючи про ситуацію, яка склалася...

Розділ другий МІСТЕР ДУМБРАЙТ ВИМАГАЄ АКТИВНОСТІ

- Я противник тостів, містер Думбрайт, особливо коли зустрічаюсь з кимось наодинці. Тости якось порушують інтимність обстановки... Але сьогодні мені хотілося б зробити виняток. Піднімаю цей бокал за вас! Я просто у захваті від вашої енергії і працездатності! - сказав Нунке за вечерею і, перехилившись через стіл, чокнувся з босом.

Справді, всі три дні після свого приїзду до школи "лицарів благородного духу" Думбрайт не знав спочинку. Прокидався він точно о сьомій ранку, щоб за півгодини зробити гімнастику, скінчити туалет і випити чорної кави без цукру, але обов'язково з сухариками, ще звечора побризканими лимонним соком. З усім він вправлявся швидко, весь час позираючи на стрілки годинника, не припускаючи жодної секунди перевитрати часу, асигнованого на ту чи ту процедуру.

О пів на восьму він швидко виходив з відведеного йому боксу і повертався до нього рівно о дванадцятій - поснідати.

За чотири з половиною години Думбрайт встигав відвідати кільканадцять боксів, де жили вихованці школи, щоб самому простежити за підйомом, туалетом чи сніданком, вимагаючи точної регламентації часу, потім йшов у класи групового навчання. Оскільки кожна така група складалася з трьох осіб, часу це забирало чимало. Тим більше, що він не просто спостерігав, як майбутні диверсанти засвоюють прийоми боротьби, нападу, роззброєння, а сам активно включався в навчальний процес, демонструючи неабияку вправність в застосуванні різних прийомів.

З класів Думбрайт поспішав до так званого "збройового залу", де "лицарі" навчалися знешкоджувати і заряджати міни, демонструвати своє вміння закладати їх під мости, залізничні рейки, заводські верстати, макети яких були тут-таки, в колишній монастирській їдальні. Містер Думбрайт не гребував тим, щоб самому підповзти під якийсь макет і перевірити, правильно чи неправильно закладено міну, сперечався з інструкторами і викладачами, критикуючи методику навчання, іноді навмисне висував абсолютно несприйнятливі пропозиції і гаряче їх обстоював, щоб перевірити кваліфікацію того чи того майстра диверсійних справ.

Із "збройового залу" він прямував до тиру, розташованого в колишній церкві і з'єднаній тепер з залом довгим коридором без вікон.

Тут навчали, як вбивати людей.

За мішені правили майстерно зроблені, в нормальний людський зріст, манекени. Вони рухались по спеціальних рейках, іноді лише визираючи на мить над підлогою чи в якомусь отворі. Рухалися повагом, швидко, з блискавичною швидкістю. Майбутні агенти і навіть диверсанти навчались тут лише індивідуально. По кожному манекену можна було стріляти тільки раз. Після пострілу Думбрайт разом з інструктором перевіряли, куди саме влучила куля. Адже від "лицарів" вимагалося вміння з першого пострілу влучати в голову чи груди, але обов'язково так, щоб постріл можна було вважати смертельним.

Сам Думбрайт, не превеликий свій жаль, стріляв погано і тому всіляко уникав власноручно демонструвати майстерність вбивці. Безсилий показати високий клас стрільби, він компенсував себе добірною лайкою. Коли хтось з "лицарів" промазував або влучав не туди, куди наказано було влучити, він з піною біля рота шпетив винного, не добираючи слів з свого багатого на лайки і образи лексикона.

Поруч з тиром, у колишньому правому притворі, відгородженому тепер суцільною кам'яною стіною, містився "таємничий кабінет". Тут засвоювали найновішу американську диверсійну техніку. Останньою "новинкою" були електрорукавички і потайні пульверизатори. Думбрайт наочно демонстрував, як треба ними користуватися. По поверхні такої рукавички, з'єднаної з безшумним моторчиком у кишені штанів, пропускався електрострум. Досить було покласти руку в рукавичці на чиєсь плече, і людина втрачала притомність, іноді на досить довгий час. Пульверизатори вміщували в верхню кишеню піджака, де тримають декоративний носовичок. Він визирав з кишені гострим ріжком звичайної білої хусточки. Та від цієї "хусточки" йшла тоненька трубочка, кінець якої виходив у нижню ліву кишеню. Розмовляючи з кимось, можна було непомітно стиснути бульбочку в кінці трубки, і в обличчя співрозмовника дужо била коротка струмина якоїсь рідини. Як і при застосуванні електрорукавички, людина непритомніла.

Для практики в таємничому кабінеті "манекени" були непридатні. Практикувалися на живих мішенях, на тому баласті, що поступово утворювався в школі: агентах, які виявили свою неспроможність впоратись із завданням, на покалічених під час переходу кордону, на шпигунах, які з тої чи тої причини "вийшли в тираж". Замість обіцяної пенсії, дві останні категорії знов потрапляли до школи і залишалися тут як обслуговуючий персонал і піддослідний матеріал. Траплялося, залишалися навічно, так і не прокинувшись після невдалих вправ з пульверизатором і рукавичкою, якимсь іншим приладом чи апаратом, їх потай ховали на колишньому монастирському цвинтарі.

Перевіривши засвоєння нової техніки, Думбрайт рівно об одинадцятій п'ятдесят вертався до себе, щоб поснідати. Як і вранішня кава, сніданок завжди був однаковий: варена холодна баранина, заправлена різними гострими спеціями і добре полита оцтом, кілька шматочків тонко нарізаного сиру з солодким вином і великий апельсин. Снідав Думбрайт завжди один - усі знали, що від дванадцятої до тринадцятої турбувати його не можна: він готується до найделікатнішої роботи, до відвідання класу "А".

Класу "А", як спеціального приміщення, власне, не було.

Кандидати в агенти навчалися у тих самих боксах, де й жили. Інструктори, викладачі, вихователь приходили сюди самі, до кожного окремо.

Зараз усю свою увагу Думбрайт зосередив на тих, хто вже закінчив навчання чи закінчував його і от-от мав виїхати "на місце призначення". Воно не було відомо ані викладачам, ані інструкторам. Вони відповідали лише за засвоєння теоретичного і практичного курсу навчання. Все інше їх не стосувалося. Про місце відправки знав лише сам новоспечений агент, Нунке та ще вихователь, роль якого на цьому етапі підготовки надзвичайно зростала: під його проводом учні класу "А" вивчали умови життя того району, куди їх відправляють, його етнографічні й інші особливості, економіку, докладний, аж до дрібних подробиць, план місцевості тощо. Одночасно майбутньому агенту прищеплювалися і всі ті навички, які дозволять йому в новому середовищі повбдитись цілком вільно, нічим не вирізняючись серед місцевих жителів.

Останнім часом при "засвоєнні місцевості", як іменувалася ця дисципліна в школі, все більша увага приділялась систематичному читанню радянських газет потрібного в даному разі району. Великі газети виписувались через різні офіційні канали, а потім поступали до школи. Гірше було з районними і особливо з багатотиражками - заводськими чи інститутськими, їх нелегально пересилали через "поштові скриньки" або листонош-туристів.

Ще під час своєї першої появи в школі "лицарів благородного духу" Думбрайт повчав Нунке:

- Газети радянських заводів чи інститутів - то невичерпне джерело потрібної нам інформації. Ми мусимо домогтися, щоб школа одержувала їх якнайбільше, щоб надходили вони систематично... Підкреслюю, саме в систематичному читанні сенс. Окрема кореспонденція, допис вам можуть нічого і не сказати, а співставляючи їх, піддавши аналізу відомості, здобуті вчора, сьогодні, завтра, можна дізнатися, яку продукцію випускає завод, скільки в ньому цехів, як їх обладнано, випуск якої нової продукції запроваджується і все таке інше...

- Маєте цілковиту рацію, - виправдувався Нунке, - я дійсно недооцінив цього джерела. А мусив би перший за нього вхопитись. Вам відома історія з журналістом Якобом Бертольдом?

- Щось чув, але не пам'ятаю точно.

- Це німець, антифашист. Напередодні світової війни втік у Швейцарію і опублікував там книгу, в якій доводив, що Гітлер готується до війни. На підтвердження свого прогнозу Бертольд абсолютно точно навів кількість наших дивізій, більше того - викрив всю дислокацію армії фюрера. З наказу Гітлера ми, тобто німецька розвідка, - до речі, і я брав участь у цій операції, - викрали Бертольда і привезли до Німеччини. Звичайно, допит, вимоги назвати імена зрадників, які виказали йому воєнну таємніцю. І уявіть собі, Якоб Бертольд наочно переконав нас, як він дістав всю інформацію про дислокацію військ з наших-таки газет...

- От-от... А у вас же перед війною цензура просто лютувала! І взагалі ви, німці, більш пунктуальні і обережні, ніж слов'яни.

Другого ж дня Нунке дав відповідні вказівки по всій агентурній сітці, і систематичне вивчення радянської район-ьої преси та багатотиражних газет, якими раніш нехтували, запровадили в класі "А" як спеціальну дисципліну.

Відвідуючи кожного з вихованців, що закінчували клас "А", Думбрайт особливу увагу звертав на таку обізнаність з місцевою пресою і "ганяв" по ній учнів, наче по підручнику. Він вимагав, щоб вони напам'ять знали прізвища всіх керівних працівників району чи області, імена знатних людей, дати з'їздів, конференцій, цікавих нарад, репертуар театрів і кінотеатрів тощо. Надзвичайно цікавила його і самодіяльність. Нунке помітив, що бос залюбки вислуховував тих, хто має нахил до музики, живопису чи літературних вправ.

Ось і сьогодні, в двадцять восьмому боксі. Мало не годину змарнував Думбрайт, слухаючи слабенькі віршики одного доморощеного піїти.

- Я навіть уявити не міг, що вас так цікавить література і особливо поезія, - не міг приховати свого здивовання Нунке.

- Поезія? Це ви про того з двадцять восьмого? - розреготався Думбрайт.- 3 нього такий поет, як з вас місіонер.

- Так чому ж тоді стільки часу... Думбрайт зверхньо поляскав Нунке по плечу:

- До травня сорок п'ятого точилася боротьба збройна - потрібні були автомати, гармати, літаки. Зараз же ми розпочали боротьбу розумів, ідеологій. Інша боротьба, інша і зброя: філософія, живопис, музика, література. Запевняю вас, хлопчина, що створить нелегальний літературний гурток або організує підпільну виставку картин потрібного нам напрямку, важить не менше, ніж спеціаліст активних диверсій. Ось чому я слухав опус цього віршомаза. Аж занудило! Ходімте швидше вечеряти, хочеться прополоскати горло!

"Полоскав горло" Думбрайт лише ввечері чистим бренді і досить старанно, проте п'яним Нунке його ніколи не бачив. Лише червоніло обличчя та голоснішою ставала розмова.

Цього вечора він теж випив багато, хоч і цідив бренді крізь зуби, маленькими ковточками, ніби смакуючи тонкий букет добірного вина.

Несподівано для Нунке Думбрайт відставив щойно налиту чарку.

- Давайте на аеродром, поглянемо на парашутистів! Хочеться на повітря.

- До стрибків ще з годину. Може, поглянете на карту? Ви наказали на вечір приготувати.

- Гаразд, тягніть карту!

Нунке довго ворожив біля хитромудрого замка сейфа, витяг згорнуту вчетверо карту Європейської частини Радянського Союзу, поцятковану кружальцями, квадратиками, трикутничками, і простелив її на столі.

Думбрайт довго і уважно вивчав позначки.

- Мало! До смішного мало! І це все, на що спроможна наша школа?

- Максимум! Але ж ми не самі, існують десятки інших закладів, подібних до нашого...

- Мало! Мало! Боже, як мало!-уперто повторював Думбрайт, продовжуючи вивчати карту.

- Якщо взяти нашу школу окремо. Але ви ж самі казали, що всі списки колишньої німецької агентури потрапили до вас! Отже...

- Її, цієї агентури, не існує, містер Нунке! Практично вона дорівнює нулю. Коли й животіє якийсь неспійма-ний агент, то ми не такі дурні, як Шлітсен, щоб на нього розраховувати.

- Перебільшення, містер Думбрайт, запевняю вас! Відступаючи з Росії, ми подбали про те, щоб залишити там і свою широку агентуру, і добре законспіровані явки. Таким чином...

- А вийшов пшик! Ми теж зраділи, коли нам потрапили ваші списки. Пам'ятаєте, я навіть похвалився цим перед вами? А що вийшло практично? Минуло трохи більше півроку, і списки ці можна спокійнісінько викинути на помийку. Ваша колишня агентура - сьогодні міф! Одні самі прийшли до радянської контррозвідки з повинною і виказали все, що знали. Інших схопили на гарячому. Бо коли ниточка вже в руках, клубочку розмотуватись і розмотуватись... Ті одинаки, які, можливо, лишилися, принишкли, мов миші у шпарках, сподіваються, що про них забудуть... Фактично в Росїі треба все починати спочатку. З самісінького початку.

Думбрайт сердито відсунув карту і заходив по кабінету.

- Сховайте це до завтра. Треба щось придумати... До речі, як справи у Ворона і Шульца? Сьогодні я їх щось не бачив. Байдики б'ють? Підіть дізнайтеся! А я тим часом напишу патронові. Навряд чи буде він задоволений з наших новин.

- Подзвоню тільки Шульцу, дізнаюсь, чи він у себе. Ви не заперечуєте?

Думбрайт раптом скипів:

- Треба поставити справу так, щоб вам доповідали, а не ви бігали розшукувати своїх підлеглих!

- Очевидно, Фред на аеродромі, а Ворон ще не скінчив з своїми святенниками. Піду перевірю...

Призначений керувати секцією сектантства, Ворон назвав її класом "Амінь".

- Чому "амінь"?-здивувався Думбрайт, почувши цю назву.

- "Амінь" - означає "кінець", - хитро примружився Ворон, можливо, щоб приховати сум, що мимохіть забринів в його голосі.- Мені пішов сімдесят перший. Гадаю, виховання кадрів пресвітерів, панотців, всіляких там керівників сект - останнє доручення мені, як розвідникові... Отже: "Амінь"!

Думбрайт, що любив несподівані назви і прізвиська і сам перехрестив Воронова на Ворона, тільки розсміявся.

- Тільки от що, містер Ворон, - попередив він, - не привчіть ваших преподобних до горілки! Дай вам волю, так на вас і не напасешся!

- Високочтимий містер Думбрайт, і ви, шановний гер Нунке! Я не знаю, як повелося в Росії сучасній з сектами, з церквами та їх служителями, але чудесно пам'ятаю цих сівачів на ниві божій в Росії дореволюційній - релігійній, забобонній і п'яній. Ви не знайшли б тоді жодного попа, дяка, паламаря, щоб не випивав би бодай двох чарочок: на хрестинах, на іменинах, на весіллі, на похороні, на поминках, на різдво, на Новий рік, на водосвятіє, на масниці, на Великдень, на вшестя, на тройцю, на заговини перед петрівкою, на Петра і Павла, на, на і на... А якщо зважити на всіх святих та угодників, їм же нєсть числа, не було дня, коли піп із своїм причтом не пив. Не думаю, щоб саме тут щось змінилося. Бо це навіть не нова й стара Росія, а стародавня Русь, веселіє якої, як сказав рівноапостольний князь Володимир, "є пити"... Амінь!

Останнє слово Ворон проспівав на повний голос, і воно прокотилося луною під склепінням школи. Думбрайт затулив вуха.

- Колоритна постать! - сказав він, коли Ворон вийшов.- Давно почав працювати на вас?

- Років з двадцять.

- А до того?

- "Інтеліженс сервіс". Є підстави гадати, що вже під час першої світової війни він був зв'язаний з англійською розвідкою, тому й емігрував до Англії після революції в Росії.

- Чому перейшов до вас?

- Хтось з білоемігрантів випустив у Парижі мемуари, де згадав і заслуги генерала, який з відома і доручення російської розвідки спритно дурив своїх англійських колег. Ворону дали штурхана під зад, і він запропонував свої послуги нам.

- Очевидно, генералові є що згадати!

- Ще б пак! Міг би написати кілька томів найцікавіших спогадів: за плечима три розвідки з їх кухнею!

- Ото-то й воно... - покрутив головою Думбрайт.

- У вас з'явились якісь сумніви щодо Ворона? Запевняю вас, він служив нам вірою і правдою. Йому нікуди було подітись та й старіти почав.

- Саме це мене і непокоїть.

- Вас турбує питання пенсії?

- Якої пенсії? - здивувався Думбрайт.- Ах, так, ви про обіцяну компенсацію в разі виходу в тираж. Що ж, хай тішить себе такою думкою, поки здатний працювати. А потім... потім побачимо! Я не прихильник того, щоб панькатись з такими, як він. Той, хто багато знає, завжди являє небезпеку. Зважте на такий психологічний момент: розвідник завжди тамує в собі надто багато прихованого від інших, і чим більше всього накопичується, тим сильніший внутрішній тиск.

- Пробачте, я не зовсім розумію, яку небезпеку це може являти безпосередньо для нас.

- Такі, як Ворон, увесь вік живуть подвійним життям: внутрішнім - прихованим від усіх, іноді навіть від самого себе, і зовнішнім, яке виявляється в діях і тому стає домінуючим, таким, що пригнічує перше. Хороший розвідник насамперед мовчальник... І от, коли він виходить в тираж, внутрішній тиск, не стримуваний зовнішніми обставинами, немов прориває оболонку, назовні виривається те, що приховувалось і накопичувалось роками. Ви читали мемуари колишніх розвідників? Всім їм хочеться компенсувати себе за довге мовчання, наговоритися досхочу, і вони стають базіками, розповідають про такі речі, які...

- Не підлягають оголошенню? - чи то запитав, чи то ствердив Нунке.

- Ні за яких умов! Бо викриваються не лише окремі факти, а й методи розвідувальної роботи.

- На жаль, нема такого закону...

- Закони пишуться для натовпу, а не для тих, хто стоїть біля керма, хто створює політику! Кому це знати, як не вам! Не сподівався, містер Нунке, що ви такий наївний!

- Зараз не часи диктату націонал-соціалізму. Самі ж ваші газети знімуть галас про порушення людських прав і законів.

- А ми їх і не станемо порушувати... Смерть старої людини - явище природне...

- Ви кажете про... так би мовити... - Нунке спинився, не знаючи, чи правильно він зрозумів думку боса.

- Лише маленьке прискорення подій: своєчасну ліквідацію! - спокійно пояснив Думбрайт.

- Та-ак... - невиразно простягнув Нунке, відчуваючи, як спину йому обсипає морозом. Адже він сам у цілковитій залежності від Думбрайта І хоч був у розквіті сил, але раптом відчув, як час ущільнюється, як наближається той день, коли і про нього, Іозефа Нунке, можливо, знімуть таку ж розмову...

Сьогодні, йдучи до Ворона, він знову пригадав все сказане Думбрайтом, і щось схоже на почуття жалю ворухнулося у його серці. Але зусиллям волі він приглушив у собі змішаний з тривогою жаль. Не може бути, щоб Думбрайт навіть колись, в далекому майбутньому, поставив знак рівності між ним і Вороном! Нісенітниця! Нерви! Дається взнаки розлука з Бертою і дітьми.

Треба руба поставити перед нею питання про переїзд сюди, до Іспанії. Врешті-решт, він у такому віці, що ніякі відвідування будиночка на вулиці Сервантеса, п'ятнадцять не можуть йому замінити родинного вогнища. Ізабелла, правда, чарівна, але її вимоги останнім часом стали нестерпними, а бурхливість темпераменту іноді просто стомлює. Берта ж навіть пристрасть вміє тримати в рамках розсудливої добропорядності. Після сумнівних пригод воєнного часу це саме те, чого він прагне... Ганс і Ліз теж не можуть надовго лишатися без його батьківського впливу. Особливо Ганс. Берта надто до нього поблажлива, потурає його захопленню живописом, забуваючи, що треба загартувати душу хлопчика, а не розслаблювати її мареннями про хистку славу художника... В останній приїзд у Берлін діти мали чудовий вигляд. Та й чи може бути інакше? У них чудесна спадковість і з боку матері, і з боку його, батька. Навряд чи зміна клімату на них відіб'ється негативно. Даремно Берта цього побоюється. Мабуть, не треба було розповідати ій про скалічену Їрене. Каліцтво каліцтвом, а Берта вбила собі в голову, що за інших умов, в іншому кліматі... Жіноча логіка! Незважаючи на свою розсудливість, Берта спочатку трохи ревнувала його до Агнеси. Так і казала: "Твоя гітана..." Мав би він вигляд, якби зв'язався з патронесою! А момент, коли він мало не вскочив у таку халепу, був. Якби не гидливість до Їрене... і не мовчазний опір циганки, що пошилася в святоші... Втім, не така вже вона й святенниця. Принаймні з Гольдрінгом, чи то пак, Шульцем. Щось він туди надто вже вчащає. Це, звісно, непогано, бо зменшиться вплив на патронесу падре Анто-ніо, який почав норовитися. Та й Шульцу краще на деякий час забути наречену, Бертгольдову доньку. А як прагнув її розшукати! Кілька разів розмову про поїздку в Швейцарію заводив. Останнім же часом не згадує. І це дуже добре. Лора Бертгольд, мабуть, одержала кругленьку спадщину після батька, отже, в її руках вірний засіб затримати біля себе милого. І вважай, що Фред Шульц загинув для розвідки. Відчувши під ногами такий твердий грунт, як посаг, він тільки п'ятами накиває...

Заглиблений у ці роздуми, Нунке й сам не помітив, як опинився в боксі старого генерала.

Якби начальникові школи було притаманне почуття гумору, він, напевне, розсміявся б, побачивши той неповторний "натюрморт", який постав перед його очима: на столі, поміж "Бібліями", - одна велика, розкішне видана, друга портативна, тільки недавно приставлена з Нью-Йорка, - і стосами сектантських часописів, теж видрукуваних в США, у мальовничому безладді розташувалися дві пляшки вина- - порожня і тільки почата, - тарілки з риб'ячими хвостиками, голівкою і кісточками, недоїдені кусні хліба.

Біля стола сиділи Ворон і Протопопов, обидва трохи напідпитку.

- Пфе, як у вас брудно! - поморщився Нунке.

- Нормальна обстановка після дружньої бесіди і скромної вечері. Людина з фантазією навіть сказала б - символічна! Погляньте, як усе пасує одне до одного. Хліб, який переломив господь наш Ісус Христос в пустелі, вино з Кани Галілейської, риба - символ християнства, нарешті, проповідь слова божого...- Ворон поклав руки на "Біблію" і один з журнальних стосів.- Все, як належить священослужителям...

- Бос цікавиться підготовкою групи "Амінь". Зможете ви на ранок подати звіт? Без просторікувань, тільки факти й цифри.

- Звичайно! Ще не було випадку, щоб старий Ворон не виконав завдання. Навіть після прийому цих крапельок, - Ворон потарабанив нігтями по шийці пляшки.- Аква віта, надихає і наснажує!

- Коли, на вашу думку, можна буде почати відправку людей з групи "Амінь"?

Ворон замислився.

- Зараз маємо кінець листопада... Отже, десь там у квітні-травні наступного року.

- Ви при повному розумі? На такий строк ми ніколи не погодимось!

- Раніше не вийде.- Ворон підвівся, його розчерво-ніле обличчя стало багровим, аж залисніло.- У Думбрайта свербить, а мені потім чухатись?

- Але зрозумійте, залізо кують, поки воно гаряче, а людські душі - поки їх пече біль і туга за загиблими... Саме зараз нам потрібні керівники сект, а не тоді, коли люди прийдуть до пам'яті і з головою поринуть у вир щоденних справ. У більшовиків їх досить, щоб примусити думати про землю, а не про небо!

- Про що ж ви думали, пане начальнику школи, раніш? Тицьнули мені неуків, які "Часослова" від "Євангелія" відрізнити не можуть і вимагаєте, щоб я вам за три дні спік аж три богатирі? Які з тих дурисвітів керівники сект будуть без тривалої підготовки? З якими молитвами вони поїдуть?

- Думбрайт казав, що при сектах є спеціальні секції, які опрацьовують нові молитви та гімни - музику й текст. Ви звертались до них?

- От вчора прислали кілька таких опусів! Протопо-пов, що ви скажете про цю ось молитву? - Ворон розгорнув журнал на передостанній сторінці і сердито кинув його на стіл.

- Читав, читав. Сміху не обберешся! Мелодія точнісінько, як у тій давній пісні, що одурені дівчата, вмиваючись сльозами, виводили. Ви тільки послухайте!

Протопопов витягнув руку з журналом уперед і проспівав:

- А тепер ось:

Нунке не зміг не посміхнутися, і це ще більше розсердило Ворона.

- Вам смішки, а мені хоч плач!

- І все-таки підготовку треба прискорити, - відразу став серйозним Нунке.- Будь-що! Давайте завтра вранці зберемося в мене і порадимось. Попередьте Шульца. До речі, він давно на аеродромі?

- Аеродромі? Та й духу його там нема! Він у Пантелеймона, марудиться з квартирантом.

- Так, так, згадав... Коли повернеться, скажете, щоб зайшов до мене!

Нунке вийшов.

А тим часом Фред, вертаючись з Фігераса, і не думав поспішати.

Як добре, що йому дозволили користуватися машиною без шофера! Можна їхати, як заманеться. Зараз він зменшить швидкість до мінімуму і їхатиме поволі, поволі, щоб мати час обміркувати все те, що так несподівано трапилося сьогодні...

Годині о шостій Фред Шульц під'їхав до самотнього будиночка на околиці Фігераса, де ось вже мало не тиждень після зустрічі з Нонною проживав Домантович. Власне, не проживав, а нидів, бо в становищі його ніщо не змінилося: жодної газети чи книги, ані олівця, ані клаптика чистого паперу... В глухонімого, правда, "прорізався" голос, та два-три слова, кинуті вранці, під час обіду і за вечерею, лише підкреслюють гнітючу мовчанку протягом всього дня. Лишилося відлежуватись, тинятися під невсипущим оком господаря по садку, мугикаючи якийсь набридлий мотив, що нав'язався ще зрання, і стримувати, з усіх сил стримувати роздратовання...

Воно прорвалося сьогодні вранці. Несподівано для самого себе Домантович відмовився снідати, заявивши, що від сьогодні він оголошує голодовку:

- Ви, лакизо! Скажіть вашим панам: вони або випустять мене звідси, або винесуть уперед ногами.

"Глухонімий", як продовжував його називати в думках Домантович, лише байдуже знизав плечима і спокійно ваяв-ся прибирати тарілки.

Обідати Домантович теж не вийшов, хоч рівно о' четвертій Пантелеймон, з властивою йому пунктуальністю, почав збирати на стіл.

Прислухаючись до брязкоту ножів і виделок, Домантович ковтав слину і зле з себе кепкував: "І не заціпило тобі, коли ти це бовкнув! Йолоп! Замість набиратися сил на курорті у дядечка Пані, показати ім свою витримку, вискочив, мов Пилип з конопель. Тьху!.. А тепер, любчику, тримайся! Назвався грибом, полізай у кіш..."

- Обідати! - лаконічно сповістив господар, з'являючись у дверях.

- Забирайся! - так само коротко відрубав Домантович.

Відвернувшись обличчям до стіни, він силкувався заснути, але ссало під ложечкою, від безперервного куріння в рот раз у раз набігала гірка слина, а у голову - такі ж гіркі думки.

Врешті-решт, його все-таки зморила дрімота. Може, прийшов би і жаданий сон, та до слуху долинув шум машини, що вщух біля подвір'я. Незвичайна для цього відлюдного закутка подія! Лише двічі сюди під'їздили авто: перший раз, коли його привіз сюди огрядний старий, і вдруге, коли вони з Пантелеймоном і його ніжною "сестричкою" їздили до загородньої таверни. Може, знову приїхала Нонна? Навіть її Домантович побачив би зараз залюбки - все-таки людська мова і нове обличчя!

Швидко підвівшись, Домантович підійшов до вікна, але розгледіти, хто саме приїхав, не встиг. Проте кроки, що залунали на ґанку, а потім у кімнаті, були явно чоловічими.

Знову лягти і прикинутися сплячим? Це дасть змогу виграти якусь хвилину, щоб зорієнтуватися, вирішити, як себе тримати з несподіваним відвідувачем.

Домантович ліг ниць, злегка повернувши голову, рівно настільки, щоб куточком ока побачити, хто зайшов до кімнати. Та коли двері прочинилися, він рвучко схопився.

- Сомов! Невже і ви тут?

- Як бачите. Тільки не Сомов, а Фред Шульц.

- Чудасія! Справжня чудасія!-вигукував Домантович, збуджено тиснучи Шульцу руку. Потиск був дужим і щирим, а от подив? Фредові здалося, що в ньому є щось нарочите.

- Не хотів би повторювати банальних слів про тісноту світу, але, за сучасних умов пересування, він справді стає все тіснішим і тіснішим. Радий зустрітися з вами знову, Домантович!

- Не так, як я, Сомов! Я ж тут мало не здичавів!

- Повторюю, моє справжнє ім'я Фред Шульц.

- Пробачте, надалі так вас і величатиму. Може, присядете?

- Звичайно. На жаль, довелось прийти до вас не з товариським візитом, а у справі.

- Он як? Мною починають цікавитись? Вже легше... Так у чому ж ця ваша справа полягає?

- Мені доручено ознайомитись з вашою докладною біографією. І не лише ознайомитися, а й записати. На магнітофоні.

- А не скажете мені, як старому знайомому, кому вона погрібна і для чого?

- На превеликий мій жаль, я мушу тільки запитувати, а ви тільки відповідати.

- А якщо я відмовлюсь?

- Не радив би. Ви лише погіршите свій стан. Адже ви позбавлені змоги не те що боротися, а навіть голос подати.

- А я так зрадів, вас побачивши!

- Мені теж приємно.

- Чинити допит?

- Вже й допит! Звичайні анкетні дані... Подавали ж ви, напевно, писану автобіографію Хейендопфу? Без цієї формальності...

- Гаразд, я згоден, але з однією умовою.

- Ви примушуєте мене повторюватись: не радив би ставити умов. У нашому становищі ставити умову...

- Назвемо її маленьким проханням. Вас така редакція влаштовує?

- Якщо прохання справді маленьке... - завагався Шульц.

- Крихітне.

- Чого ж ви хочете?

- Щоб оце опудало, - Домантович кивнув у бік господаря, - не стовбичило хоч зараз перед очима. Він так мені уївся, так осточортів, що я ладен задушити його сонного!

Глузлива посмішка промайнула на обличчі Пантелеймона.

- Ну, це прохання, дійсно, крихітне. Радий, що в силі кого задовольнити. Ви можете залишити нас, Паню, тільки будьте поблизу.

- Слухаю, в разі чого...

- Як завжди, я вас нагукаю.

Пантелеймон вийшов. Домантович весело підморгнув йому вслід.

- Що ж, витягайте оту штучку, що віддимає вам кишеню, і записуйте. Мене вже записували і в цій кімнаті, і ще в одному іншому місці... Присунутись поближче?

- Як вам зручніше, апарат дуже чутливий. Шульц увімкнув магнітофон, Домантович присунув стілець до стола і півголосом почав:

- Народився я в Республіці німців Поволжя...

Коли першу стрічку було списано і Шульц міняв її на нову, Домантович горілим сірником на обгортці сигарет надряпав: "Дайте аркуш паперу".

Фред здивовано глянув на нього, але видер з записної книжки аркушик і разом з олівцем мовчки поклав на стіл, одночасно ввімкнувши магнітофон. Механічно почавши розповідати далі, Домантович написав:

"Чарльз Діккенс так і не скінчив роману "Таємниця Едвіна Друда".

Фред мало не скрикнув.

Швидко схопивши олівець, він на тому ж клаптикові паперу відповів:

"Аксаков стверджує, що рукою якогось спіріта з США роман було закінчено".

Це був обумовлений ще в Берліні пароль.

Домантович і Григорій Гончаренко радісно перезирнулись.

Розділ третій УСІ ШЛЯХИ ВЕДУТЬ ДО РИМА...

Коротка зима навалилася на Каталонію дужим вітром, частими дощами, іноді мокрим лапатим снігом.

Приміщення колишнього монастиря продималися наскрізь. У боксах ще підтримувалося сяке-таке тепло, але в довжелезних коридорах, високих залах, де провадилося навчання і стрільби, гуляли протяги, вогке повітря проймало до кісток.

Холод, похмура напівтемрява, штучна ізольованість один від одного, відсутність будь-яких розваг, крім бренді, коміксів і модних пластинок, - усе це почало впливати на вихованців школи, позначатися на успішності.

Спочатку, правда, негода навіть сприяла пожвавленню роботи в школі. Замкнені в боксах, майбутні шпигуни і диверсанти прагнули будь-що вирватися на волю, якнай-скорше залишити похмурі стіни монастиря. Але поступово навіть найретельніші в навчанні стали піддаватися апатії. Ніхто не наважувався порушити встановленої дисципліни, але і теоретичний, і практичний курс програми засвоювався поволі, з частими зривами, що змушувало викладачів та інструкторів повертатися до вже пройденого.

Особливо занепав духом Середа, який у школі значився під кличкою "Малий". Лише вправи з боротьби на деякий час виводили його з стану апатії, та до спортзалу його останнім часом уникали водити. У запалі бійки з удаваним противником "Малий" так духопелив свого партнера, що його силою доводилося боронити від нападника, і не завжди встигали зробити це вчасно: одному із інструкторів Середа могутнім ударом перебив ключицю, іншого на довгий час поклав у ліжко, так гепнувши об підлогу, що в того зрушив з місця якийсь хребець.

Що ж до теоретичних дисциплін, то Середа виявляв до них цілковиту байдужість.

У Григорія щодо Середи були свої наміри, і тому він зробив спробу вплинути на завжди похмурого і мовчазного парубка.

- Послухайте, Малий, - сказав він якось, зайшовши ввечері до нього в кімнату, - я прийшов не як офіційна особа, тобто ваш вихователь, а просто як давній знайомий, який ставиться до вас доброзичливо. Мені хотілося б...

- По-перше, у мене є власне ім'я і нічого мені чіпляти собачу кличку. По-друге, я по горло ситий доброзичливцями! А такими, як ви, особливо, - напівпідвівшись на ліжкові, Середа з такою ненавистю глянув на свого вихователя, що той зрозумів: бідолаха ніколи не пробачить собі хвилин відвертості в казармі під Мюнхеном, обману, до якого вдався Шульц, назвавшись Сомовим.

- І все-таки я справді зичу вам добра! Колись ви це зрозумієте... Але облишмо це. Неприязнь, ворожість - це сфера почуттів, а я прийшов, щоб звернутися до вашого розуму.

- Забирайтесь геть, пане Сомов! Фреду Шульцу я не маю права цього сказати, так поспитайте в Сомова. Він, безперечно, порадить вам якнайшвидше вийти.

Зустрівшись другого дня з Домантовичем, Григорій переказав йому розмову з Середою.

- Він не з тих, на кому можна поставити хрест, у мене з думки не йдуть слова, сказані ним того вечора, коли гуляли люди, що продалися Чорногузові. Пам'ятаєш, ти ж чув: "Може, хоч трохи бруду з себе змию..." Я до нього підступитися не можу, він люто мене ненавидить, вважаючи основним винуватцем того, що він опинився тут. Тобі буде легше знайти з ним спільну мову, тим більше, що, про людські очі, ми з тобою не дуже симпатизуємо один одному.

- Гаразд. Влаштуй так, щоб ми змогли з ним зустрічатися.

- Я міг би вас оселити разом, але тебе готують у резиденти, а він проходить по класу "Д". Єдине місце - спортзал.

- Хочеш, щоб він мені в'язи скрутив або голову проломив?

- Порозумійся з ним якось. Я викличу кудись інструктора, ви зможете побути наодинці. А далі щось придумаємо...

- Є якісь новини?

- Думбрайт щось часто гасає по всіх усюдах. Очевидно, до чогось готується. Показове й те, що раніше все квапив, а тепер категорично наполягає на поглибленні знань і підготовки. До весни - жодної операції. Лише засилка двох резидентів з єдиним завданням: глибоко законспіруватися. Коли будуть уточнені дати і місце засилки, я тобі передам.

- А поки бити байдики?

__ Виходити в ефір лише в разі крайньої потреби.

__ Збожеволіти можна!

- А мені, ти гадаєш, весело? Досі я мусив стерегтися сам, а тепер кожної миті, кожної хвилини тремчу за тебе.

- Та я ж для них справжнісінька знахідка! Який матрикул? Ще до війни, працюючи інспектором наросвіти в одному з районів Республіки німців Поволжя, ніби виконував окремі делікатні доручення німецької розвідки, під час війни перейшов на бік Власова, тут зарекомендував себе якнайкраще... Все-таки вища освіта. Інтелект і непереборна відраза до посередностей, які не давали мені на батьківщині ходу. Букетик!

- Ти все жартуєш...

- Та ні... Не пожартуєш, любчику, коли бачиш, як обертаються справи. Коли вже з'явилася тенденція у наших недавніх союзників ревізувати рішення Потсдамської конференції, на сесії Ради міністрів закордонних справ, в жовтні, в Лондоні...

- Це ти про виступ Бірнса?

- Так. І про те, що голову делегації США підтримав англійський міністр закордонних справ Бевін. У цій зворушливій єдності поглядів виразно помітна тенденція згуртуватися проти СРСР. Ти розумієш, до якого загострення міжнародної обстановки це призведе?

- Досить глянути на Думбрайта, щоб це збагнути. Вій уже натякав, що ми напередодні величезних змін, які відкриють перед нами значно ширші горизонти, ніж раніше... Та облишмо це зараз, повернемось до наших сьогоднішніх справ. Не гаючи часу, візьмись за Середу.

- Признач мене в пару з ним хоч завтра. Тільки подбай зарані про йод, примочки і всякі там припарки... Отже, завтра?

- Якщо не буде присутнім інструктор радіосправи Вайс...

- Вайс? Отой альбінос? Ти щось проти нього маєш?

- Надто запопадливий, набивається в друзі, любить задавати зайві питання.

- Може, просто симпатизує тобі?

- Навряд. Запитає, наприклад, чи бував я в пивничці на розі такої і такої-то вулиці, а у білястих очах така, знаєш, байдужа каламуть... Надто байдужа, щоб бути природною, а у м'язах обличчя відчувається напруження. Стримуване, ледь помітне, але з мене добрий фізіономіст..

Кожною клітинкою тіла відчуваю, що він ставиться до мене з недовірою.

- Ти дав йому для цього якийсь привід?

- Жодного. Тут, мабуть, діє інтуїція слідчої з гестапо. Інстинктивно відчуває в мені якусь ворожу собі силу.

- Гм... Мені це не подобається. Будь обережним!

- Мені теж. Що ж до обережності, то не турбуйся. Не першина!

Заспокоюючи Домантовича, Григорій трохи покривив душею. З начальством, викладачами у нього встановились непогані взаємини, і те, що Вайс, всупереч цьому, непомітно за ним стежить, породжувало тривогу. А що, коли він діє не з власної ініціативи, а з наказу, скажімо, Думбрай-та? Ні, це неможливо. Бос якраз виявляє особливу прихильність до молодого вихователя російського відділу. Якось він навіть сказав, що вважає його більш американцем, ніж німцем. У його устах - найвища похвала. Нунке? Не може бути. Цей знає його ще як фон Гольдрінга, а майбутній зять такої цяці, як Бертгольд, для нього поза сумнівами. Тоді Шлітсен?.. Можливо! Він з самого початку поставився до Фреда Шульца насторожено. Правда, після повернення з Мюнхена ця настороженість зникла, але те, що його, колишнього заступника начальника школи, скинули з посади ще й зробили підлеглим людини нової, значно молодшої віком, не могло не породити образи, заздрості, неприязні.

Так чи так, а треба стерегтися, контролювати ще ретельніше кожен свій крок, слово, погляд... Раніше хоч у товаристві Агнеси та Їрене він знаходив розраду, трохи відпочивав душею, а тепер...

Тепер Фред Шульц на віллі Агнеси з'являється найбільше раз на тиждень. Не тому, що зустрічають його непривітно, а тому, що в його взаєминах з господаркою дому щось змінилося, з'явилася якась напруженість. Агнеса то радо кидається йому назустріч, то розмовляє стримано, так, ніби вони щойно познайомились, то за старою звичкою береться жваво про щось розповідати - і раптом уриває мову і стає похмурою і мовчазною. До того ж, вони рідко лишаються наодинці, бо падре Антоніо став чи не постійним мешканцем вілли.

З настанням холодів здоров'я Їрене різко погіршало. Закутана аж по горло у безліч пухнастих хусток і пледів, вона визирала з свого кубелечка, мов смертельно поранене звірятко, нашорошене проти всіх і всього і водночас до краю безпомічне.

Всі, як могли, силкувалися розважити маленьку хвору, але вона лише досадливе морщилась, а коли надто вже докучали їй своїм піклуванням, просто заплющувала очі, удаючи, що спить.

Лише Педро міг викликати на устах Їрене подобу посмішки. Моторний і безпосередній, щиро відданий своїй маленькій подрузі, він не підроблявся під її настрій, не вдавався до турботливо-жалісного тону, не уникав розмови про її недугу.

- Пхе, болить! Ти знаєш, як мені боліло, коли мене побив отой одноногий чортяка з таверни? Ні лягти, ні сісти не можна було, рукою і ногою ворухнути. А я плював, що болить, знаю, що однаково підведуся. Я ще йому віддячу! І ти на ноги не зважай. Усе думай: "Ось зараз ступнею поворухну, хай болить, а я поворухну..." Пам'ятаєш, влітку? Коли у тебе немов мурашки по ногах пробігли? Казав же тобі, зсунь ноги! А ти злякалася і плакати почала. Сказано, дівчина!..

- Мені вчора дуже боліло, а я не заплакала, он що! І мамі не сказала.

- А їсти не схотіла. Якщо нашого Росінанта не годувати, знаєш, що з нього буде? Впаде на всі чотири і не підведеться.

- А ти його погодував сьогодні?

- Ще й як! Він тільки вуха щулив і поглядав навколо, тебе шукав.

- Справді, шукав?

- Сама впевнишся, як зрадіє, коли побачить... Хочеш, я завтра його до вікна підведу, накопаю такий горбик, щоб вище було стояти, і під самісіньке вікно... І ви снідатимете вдвох, він під вікном, а ти тут - хто більше з'їсть. Тільки куди тобі! Знов відсьорбнеш трохи бульйону і скажеш, що від нього пір'ям тхне... Не голодувала ти, он що!

- Хочеш, зараз цілий кухоль вип'ю?

- Об заклад?

- Об заклад! На ту книжку, що Фред подарував. А ти мені що даси?

- Я виріжу з дерева маленьку мадонну і покроплю її святою водою в каплиці. Можеш класти її під подушку і, коли проб'є дзвін до меси, звіряти їй одне найпотаємніше бажання. Дядькова Луїса так завжди робила, і мадонна послала їй хорошого нареченого. Не зійти мені з цього місця!

Їрене випивала чашку бульйону, і Агнеса була на десятому небі від радощів, упадала біля Педро, вважала, що його послало ій саме небо.

- Я хочу всиновити Педро, - сказала якось в присутності Фреда Агнеса, спостерігаючи за Їрене і її маленьким другом.

- Подумайте, сестро моя, перш ніж брати на себе таку відповідальність, - застеріг падре Антоніо.- У цих безбатченків може бути погана спадковість. Зараз він дитя, а коли виросте? Досить з вас одного хреста, покладеного на ваші плечі Всевишнім..

- Так це всевишній мене так скарав? За які гріхи? -. гнівно вигукнула Агнеса.- Через маленьке безневинне дитя? Де ж тоді його милосердя?

- Путі господні незвідані, дочко! - суво-ро спинив її падре Антоніо.- Не богохульствуй і не нарікай на промисел божий... І пам'ятай, гріхи наші не тільки в діяннях наших, вони народжуються в мислі. Заглянь у власну душу!

Фред із здивуванням помітив, як Агнеса знітилась, немов зів яла. Протягом усього вечора вона просиділа мовчазна, не дослухаючись до розмови, що зав'язалася між падре і її гостем.

А розмова ця захопила обох. Фред виявив інтерес до минулого Каталонії, і падре Антоніо з великим знанням справи розповідав про її складну і трагічну історію, починаючи від панування римлян, вестготів, арабів, франків і аж до об'єднання іспанських земель, коли Каталонія, втративши самобутність свого існування, поступово втрачала і виборені нею права, аж поки не стала однією з звичайних провінцій Іспанії.

Коли прийшов час прощатися, падре захотів провести Фреда.

Вечір був вітряний і хмарний, проте повітря вже дихало запахами весни: трави, що вже виклюнулася з землі на осонні, набряклих бруньок чагарників, розтужавілої, готової відкрити своє лоно землі.

Григорій любив ці дні ранньої провесни, коли природа немов збирається з силою для навального і невпинного бігу по ланах, видолинках, горбах. Уся його душа тремтіла в передчутті наступного чуда пробудження і творення. Проте сьогодні він не помічав нічого навкруги. Його думки були ще в кімнаті, біля Агнеси та Їрене.

- Ви дуже жорстокосерді до бідної жінки, падре, - сказав він, тільки вони вийшли.

- Душа її в сум'ятті. Мені, як духівникові, належить бути суворим.

- А чи не надто великий тягар ви звалюєте на її плечі? Особливо тепер, коли Ірене так погано?

- Саме для Ірене...

Припалюючи сигарету, Фред спинився. У мерехтливому світлі сірника на мить виринуло обличчя падре, пооране глибокими зморшками. Повіки падре примружив, немов ховаючи погляд чи то від світла сірника, чи то від вітру, що бив в обличчя.

- Ірене... Вам ніколи не спадало на думку, що ви офірували життям малої в ім'я облудної мети.

- Мета виправдовує засоби, сину мій... І тим, хто був знаряддям у руках поборників віри, воздається у свій час сторицею.

- Навіть коли вони не досягли, до чого прагнули, як ви, приміром?

- Я вас не розумію, сину мій.

- Ви уникаєте прямої відповіді, падре! І даремно! Зараз я ваш спільник, дозвольте мені не пояснювати причин.

- Спільник? У чому? Спільників єднає єдине прагнення, а ми з вами люди різні. Вас вабить земне... А коли земні путі схрещуються, народжується суперництво, недобра, підступ.

- Як у вас з Нунке?

Падре Антоніо, який ішов попереду, зупинився так раптово, що Фред мало не збив його з ніг. Ріжок місяця несподівано вислизнув з-за хмари, хвилину якусь постояв, як ніс човна на мілині, і враз поплив у широкому розводді розірваних вітром хмар-берегів, кидаючи на землю сріблясте світло.

Фред добре бачив, з якою напругою дивиться на нього падре.

- Ви згадали, сину мій, Нунке. Де в мене гарантія, що не він уповноважив вас на цю розмову?

- Моє ставлення до доньї Менендос та Їрене. Ви не могли не помітити, що я не байдужий до їх долі.

- Вас єднають з ними узи земні, а вони нетривкі і скороминучі. Облудна жіноча врода надто швидко в'яне, земна пристрасть висушує жіноче серце, і там, де ви вчора бачили квітучу оазу, назавтра лежатиме мертва пустеля - жодної краплинки цілющої води не здобудуть ваші спраглі вуста, ви тікатимете світ за очі від того, що лише вчора тішило ваш зір. Тільки жива віра струмить невпинним джерелом, перетворюючись поступово у могутній потік. Не позбавляйте бідну жінку цього щастя. Вона обрала свій шлях і мусить іти ним до кінця.

- До алегорій, любити падре, вдаються тоді, коли хочуть прикрити ними правду. Тому мені не до вподоби ця мова. Я волію говорити відверто і прямо: донья Менендос для вас була лише знаряддям, а бідолашна Їрене - жертвою, як, в свою чергу, ви стали і знаряддям і жертвою Нунке.

- Ви вдруге згадуєте це ім'я. Можу я спитати, чому саме мої взаємини з сеньйором Нунке вас так цікавлять? Ви його підлеглий, його справа - то ваша справа. Було б дивним, коли б мотиви сугубо особисті спонукали вас до порушення обов'язків честі, що завжди єднають між собою воїнів єдиної ра-ті.

- Ви ухиляєтесь, пане Антоніо, від одвертої розмови. Тим гірше для вас. Бо йдеться не лише про інтереси Агне-си та Їрене, а насамперед про ваші інтереси. Забудьмо, що ми колись починали цю розмову, і повернемось до вашої розповіді про кортеси. Ви казали, що на початку вісімнадцятого віку кортеси були скасовані спеціальним декретом, але цьому передувала запекла боротьба каталонців з значно сильнішою французько-кастільською армією. Невже облога Барселони тривала мало не цілий рік, і жителі самі підпалювали свої оселі і кидались у полум'я, аби тільки не потрапити в руки ворогів?

Падре Антоніо, заглиблений у свої думки, не відповів. Міцніше загорнувшись у кирею з грубої повсті, накинуту поверх сутани, він швидко пройшов уперед, немов бажав зігрітися, потім круто повернув і зробив два кроки назустріч Фреду.

- Гаразд, будемо говорити відверто, - сказав він рішуче, - але присягніться мені, що про нашу сьогоднішню розмову не дізнається жодна душа, навіть Агнеса.

- Даю слово честі, падре!

- До чого ви прагнете і чому завели розмову про Нунке?

- Я хочу звільнити Агнесу від будь-якої залежності від вас і свого шефа. Виключити іі з темної гри.

- Чому темної? Повторюю: мета виправдовує засоби.

- Ви до своєї мети не наблизились ані на крок. Мантія архієпіскопа ніколи не прикрасить ваших плечей, бо Нунке, якого ви так необачно включили в свою гру, вас скинув з рахівниці як партнера. Ті незначні пожертви, що їх робила Агнеса з його дозволу, не дали вам змоги розгорнути задуманої справи так, щоб ваші заслуги визнали і оцінили. Ви не приумножили ані слави католицької церкви, ані її достатку. А тепер, коли питання стоїть, щоб одержати у патронеси школи постійне доручення на керування всім її майном і грошима, що надходитимуть на її поточний рахунок...

- Доручення? Ви, мабуть, щось сплутали, сину мій, - у лагідному тоні падре, всупереч змісту сказаного, почулася неприхована тривога.

- Я був присутній при розмові, що відбулася з цього приводу. Містер Думбрайт наполягає, щоб таке доручення Нунке одержав найближчим часом.

- Чим пояснюється така поквапливість?

- Думбрайт цілком слушно боїться, що донья Менен-дос підпаде під вплив людини, яка скористалася з ЇЇ необізнаності в справах, довірливості, наївності...

- Він назвав певну особу?

- Так. її духівника.

- З вашого боку необережно говорити мені це. Адже я можу випередити Нунке!

- За однієї умови: якщо допоможу вам у цьому я! Мовчанка, що запала, тривала всього одну хвилину, але

Фреду вона здалася нескінченно довгою.

- Які ваші умови? - запитав нарешті Антоніо.- Ви певно, зажадаєте своєї частки?

- Так.

- Якої?

- Свободи для Агнеси та Їрене. Певної суми, яка б забезпечила скромне існування всій родині, включаючи Пепіту і Педро.

- Поясніть, як практично це можна зробити?

- Поїздка на прощу в Рим, про яку вже давно мріє Агнеса з Їрене, не викличе підозри в Нунке, особливо, якщо зважити на погіршення стану здоров'я дівчинки. Ви завчасно подбаєте про візи для всієї родини. Гроші, потрібні для цього, Агнеса заздалегідь перекаже в Швейцарський національний банк. Ви допоможете влаштувати Їрене в санаторій і влаштуєте десь поблизу донью Менендос. Після цього Агнеса дасть вам доручення на право порядкувати іі майном... Груба схема, звичайно, без деталей...

Навіть у темряві видно було, як очі падре пожадливо заблищали.

- А ви, сину мій? Ви досі ні словом не згадали про себе!

- Я умовлю Агнесу виїхати, назавжди порвати з школою, "лицарями" і... гіробачте, з вами, падре...

- Я не маю права порушувати таємницю сповіді. .Але скажу одне: вона не погодиться виїхати без вас, Фред!

- Це я беру на себе. Агнеса виїде, а ви зможете одержати мантію архієпіскопа за заслуги перед найсвятішою католицькою церквою. Залежатиме від вас.

- Ви зрікаєтесь жінки, яка вас кохає і яку, певно, любите ви, уникаєте розмови про матеріальну компенсацію. Що ж ви здобуваєте?

- Більше, ніж ви, падре, да\еко більше... У такі-от вечори мені все ввижається справжній лицар і невтомний поборник за правду - Дон-Кіхот Ламанчський. І сьогодні мені здалося, ніби я торкнувся краєчка його плаща. На вашій прекрасній землі я стаю романтиком. Вас влаштовує таке пояснення?

- Ви живете в Каталонії, а каталонці не позбавлені здорового глузду. Тут, як каже наше прислів'я, навіть каміння вміють обертати на хліб.

- Отже, ви пристаєте на мою пропозицію?

- Треба подумати і зважити всі за... можливо, і мені доведеться залишити Іспанію надовго.

- Це тільки наблизить вас до Ватікану, папи, а виходить і до здійснення наміченої мети.

- У принципі я згодний.

- Тоді я всіх сил докладу, щоб відволікати увагу Нун-ке від доручення. Як там не буде, а раджу поквапитися з візами, щоб завжди вони були напохваті.

- Може, виправити візу і вам?

- Я мушу лишитись, як це не сумно. Може, ще якийсь камінь поверну на хліб.

- Шкода, що я його не покуштую...

-.Вам замало того кусня, що ви вихопите з-під носа Нунке?

- Людина ненаситна, сину мш...

"А ти особливо", - подумав Фред, прощаючись з падре. Але, стиснувши йому руку, лише багатозначно сказав: - Усі шляхи ведуть у Рим. Пам'ятайте це, падре!

Розділ четвертий ЗА СЕМИ ВІТРАМИ

А поки що шляхи вели не далі Фігераса.

Залишивши Шульца на околиці міста, біля одного захованого в глибині саду будиночка, Нунке з Агнесою попрямували до центральної вулиці, де в основному розмістилися магазини і нечисленні міські установи.

Молода жінка, така жвава кілька хвилин тому, тепер сиділа непорушне, втупившись у вітрове скло машини, і на зауваження і запитання Нунке відповідала коротко, часом невлад. Вся увага їі була спрямована на те, щоб не озирнутись назад, будь-що не озирнутися назад, де залишилася та таємнича оселя, біля якої, мало не на ходу машини, без слова пояснення, зійшов Фред.

Хто міг жити в тому будинку? Чому Фред ніколи не казав, що в місті у нього є друзі? Запитати хіба Нунке? Ні, ні, ні в якому разі! Він не з тих людей, кому можна дозволити читати в своєму серці. Ще візьме на глум, подумає, що вона...

Слово "ревнує" Агнеса не доказала навіть в думках, сама від себе ховаючи те почуття, яке краяло їй серце, туманило мозок. А їй же зараз треба бути особливо спокійною і розважливою, щоб виконати все, як звелів їй падре. Як позбутися начальника школи, хоч на часинку?

Агнеса скоса глянула на випещені, але дужі руки Нунке, що впевнено лежали на кермі. З таких рук не вирвешся, вони міцно триматимуть те, що до них одного разу потрапило... Був би поруч Фред, він якось би допоміг, а тепер... Вона навіть по східцях контори не зможе зійти, так обважніли ноги, а руки холодні, мов дві крижини, ніби вся їі кров прилинула до серця і мозку. Ні, сьогодні вона не зробить цього, не може зробити! Мабуть, і ніколи не наважиться на такий крок!.. Мабуть, так судилося їй і бідолашній Їрене...

І раптом перед очима матері виринає обличчя доньки. Воно ніби вимальовується крізь туманний серпанок на вітровому склі, збуджене, з сяючим поглядом... Кожна риска любого, милого личка випромінює радість... Треба було мовчати, треба було мовчати і нічого не говорити, нічого не обіцяти... Це падре прохопився необережним словом про поїздку в Рим. Ой, що ж ти з собою лукавиш! Адже й ти тоді не витримала. Мов бурхливий гірський потік, ринули з твого серця і сміх, і сльози впереміж із словами...

Позбавити Їрене цієї радості, цієї надії? Ніколи! Нізащо! Це значить убити тебе, моя крихітко, власними-руками відібрати в тебе життя! Бо яке ж то життя без надії...

Відчайдушне прагнення врятувати своє дитя надає сил Агнесі. Знов її очі жваво блищать, уста розкриваються в посмішці.

- Гер Нунке, - повертається вона усміхненим обличчям до свого супутника, - може, ми відкладемо хоч на півгодини свої нудні справи? Що, як ми посидимо трішки в якомусь кафе? Я так здичавіла в своєму закутку! Просто непереможно тягне побути серед людей.

Нунке здивовано дивиться на Агнесу, але в очах її простодушне прохання, а на устах така мила ніякова посмішка, що жодна підозра не западає йому в серце. До того ж вихідний одяг молодої жінки цілком елегантний, а сама вона справді гарна. З такою не соромно буде показатися в місцевому товаристві.

- Ваш покірний слуга, люба патронесо!-каже Нунке після вагання.- Наказуйте, де зупинити машину.

- От тобі й маєш! Питати в мене, самотниці! Я ж тут, крім кількох магазинів і контори банку, нічого не знаю. Порядкуйте самі! Звичайно, щоб місце було пристойним...

- Що ж, бенкетувати так бенкетувати, - посміхається начальник школи.- Зупинимо свій вибір на "Ельдорадо", це за кілька кварталів звідси.- Нунке, якому самому починає подобатись ця, як він називає її в думках, авантюра, уповільнює хід машини, бо вони в'їжджають у центр міста.

На що сподівається Агнеса? Просто хоче відволікти час? Віддалити ту неприємну хвилину, коли вони вдвох з начальником школи зайдуть у похмуру контору мадрідського філіалу банку, щоб владнати деякі фінансові справи?

Ні, діями молодої жінки керує зараз розрахунок, хоч і не точний, а розрахунок. Вона знає, що о дванадцятій годині весь бомонд міста, усі модниці висипають на головну вулицю, щоб пройтися, показати себе і подивитися на інших, зустрітися з знайомими, випити десь чашечку кави з смачними тістечками дона Альвареса, короля місцевих кондитерів.

"Напевне, Ізабелла теж не буде сидіти вдома в такий час", - майнула думка в голові Нунке. Він добре знав нестримний характер своєї пасії і побоювався зустрічі з нею в присутності Агнеси.

У кафе справді зібралося чимале товариство. Проходячи повз столики, Агнеса мимохіть сперлася на руку свого супутника. Все перед її очима йшло обертом, обличчя розпливалися в якомусь хисткому тумані. Давалося взнаки, що вона давно не була серед великого зборища незнайомих людей. Щоб приховати ніяковість, Агнеса опустила вії. Вона бачила тепер лише носки своїх черевиків і прохід між столиками, що здавався їй неймовірно вузьким і довгим, і тому не помітила, з якою зацікавленістю ії оглядали присутні: чоловіки з явним замилуванням, жінки з ледь прихованою заздрою ворожістю. Зате Нункс добре розумів усе значення спрямованих на його супутницю поглядів, і авантюра з цим заїздом у кафе здалася ще привабливішою.

"Поява поруч красивої жінки - це збільшення власного престижу, - міркував він дорогою, - отже, поєднання приємного з корисним. Даремно я нехтував досі такою можливістю. Адже з Ізабеллою далі кабаре не поткнешся. Як не силкується набрати вигляду справжньої сеньйори, а щось від колишньої співачки другорядного мюзик-холу проривається. Це як тавро, що назавжди лишає свій слід... Дивно все-таки: поглянеш на патронесу - зроду-віку не скажеш, що Менендос підчепив її десь у таборі. Постава гордовита, рухи й мова стримані і водночас невимушені. Мабуть, у циганок, звиклих до простору й волі, це в крові. Граційність дикої тварини, що мусить кожен свій м'яз пристосувати до потреб самозахисту. І ось коли таку напівдику, не зіпсовану цивілізацією циганку взяти, як узяв її Менендос, просто з грунту і прищепити їй вміння триматися..."

- Прошу, шановний сеньйор і вельмишановна сеньйора! Тут вам буде затишно, - перервав його роздуми офіціант, вказуючи на вільний столик.

Лише сівши, Агнеса окинула поглядом зал і, поки Нукне замовляв каву і тістечка, уважним поглядом пробігла по обличчях присутніх.

Раптом вона побачила вже не першої молодості жінку, що пильно дивилася в їхній бік. Вона ніколи не бачила пасії Нунке - Ізабелли, але відразу впізнала: вона!

Колись Ворон говорив їй про Ізабеллу:

"Нашому шефові бракує смаку. Розумієте, його пасія й непогана, тільки у всьому перебирає міру. Одне слово, сеньйора "Надто"! Правда, непогане ім'я я їй придумав?"

Агнеса тоді посміялася, не думаючи, що їй колись доведеться скористатися з цього словесного портрета, відновлювати його в пам'яті.

Жінці, що привернула увагу Агнеси, справді найбільш пасувало ім'я, дане Вороном.

Туалет її був вишуканий, але надміру модний і тому якийсь крикливий, коротке волосся, пофарбоване хною, занадто руде для смаглявої шкіри і вугільно-чорних брів, уста дуже вже червоні, перлини в намисті, що звисало на груди, завеликі, щоб справляти враження справжніх коштовностей.

Так, це була вона! Сеньйора "Надто". Ізабелла!

- Гер Нунке! Погляньте, яка красуня! І чомусь дивиться на нас... Може, ваша знайома?

Рука Нунке з чашечкою кави застигла біля рота. Як і під час кожного свого приїзду до Фігераса, він збирався зайти до Ізабелли ввечері.

- Коли це справді ваша знайома, то будьте ж ґречним, запросіть її до нашого столика! Інакше вона подумає про нас казна-що! - наполягала Агнеса.

Нунке, який спочатку було розгубився, опанував себе. Рвучко підвівшись, він помахав Ізабеллі рукою і з радісною посмішкою поспішив їй назустріч.

Зіткнувшись у проході, обоє спинилися. Агнеса бачила, як щось гнівно шепотіла Ізабелла, як подався всім тулубом уперед Нунке, очевидно перепрошуючись. Потім він пропустив Ізабеллу вперед, злегка підтримуючи її під лікоть, повів до столика.

- Дозвольте відрекомендувати: донья Менендос, патронеса школи, де я маю честь працювати... А це моя давня знайома і добра приятелька, донья Ізабелла. Щасливий випадок привів її несподівано сюди, і я буду дуже радий...

- Справді, щасливий випадок! Якби не знайома мені машина, ваша, як ви кажете, добра приятелька так би і не дізналась, що ви в місті, - ущипливо перервала Нунке Ізабелла і, повернувшись до Агнеси, додала: - Ні, ні, лише ми, жінки, вміємо цінувати давню дружбу! Чи не так?

- Я кращої думки про чоловіків, - посміхнулась Агнеса.- Ми з гер Нунке теж давні знайомі, і мені здається...

- Що ж, тоді вам пощастило більше, ніж мені, - знов нетерпляче перервала Ізабелла, з іронією роблячи наголос на слові "вам".

- Ви не дослухали мене, - спокійно пояснила Агнеса.- 3 вашим приятелем ми живемо майже поруч, часто зустрічаємось у справах. Запевняю вас, гер Нунке ніколи не давав мені підстав побоюватись, що його приязнь... його добре ставлення...

Ізабелла метнула гнівний погляд у бік Нунке і силувано розсміялася:

- О, не будемо говорити про чесноти нашого спільного з вами друга! А то, може статися, він сам у них повірить! Так, так, я знаю чоловіків... їм тільки дай привід, і вони стають зарозумілими, невдячними, неуважними...

Підсуваючи Ізабеллі каву, щойно принесену разом з печивом офіціантом, Нунке спробував повернути розмову на жарт:

- Наочне спростування вашого твердження, Ізабелло: ваше улюблене мигдалеве. Як бачите, я добре пам'ятаю про ваші смаки...

- Ви збираєтесь так легко спокутувати свою провину? Я ж казала, донья Менендос, він стає зарозумілим!

- Я згоден на найтяжчу покуту, навіть кару... - схилив голову Нунке з удаваною покорою.

- Донья Менендос, яку кару йому придумати?

- Жінка повинна бути милосердною...

- Але я не з милосердних! А тому беру вас на весь сьогоднішній день під арешт. У полон, так би мовити.

- Це буде солодкий полон...

- Я не жартую, майте на увазі! Сьогодні у мене збирається маленьке товариство, і вам доведеться, разом зі мною, розважати моїх гостей.

- За якусь годину я буду в цілковитому вашому розпорядженні.

- Не забувайте, ви під арештом!

- Гер Нунке, - втрутилася Агнеса, тамуючи внутрішнє хвилювання, - а чому б нам не зробити так: грошову справу я владнаю сама, що ж до документів, про які ми з вами говорили, то я попрошу управителя банку все підготувати і в наступний наш приїзд... Коли ви гадаєте бути Б Фігерасі?

- Я волів би все владнати сьогодні, - непевно почав Нунке, але Ізабелла вередливо скрикнула:

- Ви під моїм арештом, і вашою персоною розпоряджаюсь тепер я! Коли донья Менендос каже, що може впоратись сама... Адже так? Я правильно вас зрозуміла?

Ізабелла повернулася до Агнеси і дивилася на неї ще з недовірою, але водночас і з готовністю піти на примирення, якщо та відповість так, як треба.

- Звичайно, правильно. Одержати певну суму на шкільні видатки не така вже мудра річ. Ну, а про все інше... боже, невже це так невідкладно! Мій покійний чоловік теж був діловою людиною, але варт було зажадати кудись поїхати чи розважитись, він тієї ж миті забував про свої гидкі справи... І, слово честі, мене це більше тішило, ніж подарунки і коштовності, які він привозив з Мадріда, коли туди відлучався.

- Вирішено: ви мій полонений, і я вас не відпускаю! - надто голосно вигукнула Ізабелла і заплескала в долоні.

Бачачи, що на них починають звертати увагу, Нунке поморщився.

- Гаразд, гаразд, пристаю на всі ваші умови, Ізабелло! - поспішив погодитись він.

Агнеса підвелася.

- Тоді я зараз-таки й піду. Дуже рада була з вами познайомитися, донья Ізабелло! До швидкого побачення, бідолашний полонений. Сподіваюсь, в полоні з вами поводитимуться не надто суворо.

Рада, що позбудеться начальника школи, Агнеса хотіла вже рушати, але Нунке спинив її.

- Одну хвилиночку! Я не можу звалити на вас саму весь клопіт! Це буде не по-джентльменському, та й необачно: сума велика, а в місті вештаються різні люди... Як же зробити?.. Ага! Дозвольте вас залишити буквально на чверть години самих. П'ять хвилин, щоб заїхати за Фре-дом, п'ять - щоб приставити його сюди. Решта часу - на непередбачені затримки в дорозі... Лише після цього я зможу почувати себе спокійним: у доньї Менендос буде добрий порадник, чичероне, захисник...

- Чудово! - щоки Агнеси злегка зашарідися.- 3 Шульцем я справді почуватиму себе впевненіше... Донья Ізабелло, змилуйтесь над своїм заарештованим і подаруйте йому ці десять хвилин волі. Гарантую, він не втече!

- Засікаю час! - підняла руку Ізабелла.- Зараз ми маємо пів на першу. Отже, о сорок п'ятій хвилині...

- Навіть раніше, навіть раніше, - вже на ходу крикнув Нунке.

Лише тепер, переконавшись, що їй несподівано пощастило, Агнеса зітхнула з справжнім полегшенням. Десять-п'ятнадцять хвилин вона якось перебуде в товаристві сеньйори "Надто", хоч та й розглядає її, наче річ, виставлену в вітрині, і, з усього видно, готується приступити до справжнього допиту, щоб вдовольнити свою ревниву цікавість. Як себе поводити? Відразу розвіяти її побоювання чи й далі триматися так, щоб сумнів у вірності коханця не зник остаточно з серця Ізабелли? їй шкода, їй дуже шкода цієї жінки. Агнеса сама відчула сьогодні, як гостро ранять шипи підозри. Але їй треба позбутися Нунке, будь-що позбутися Нунке! І вона відповідає Ізабеллі, балансуючи словами так, щоб не можна було відрізнити щиру правду від крихітної брехні, з чисто жіночою інтуїцією знаходячи ту межу, далі якої не можна зайти, інакше розмова закінчиться сваркою, а то й відвертим скандалом.

На щастя, Нунке повернувся навіть раніше визначеного строку, і не сам, а в супроводі Фреда. Церемонія ж знайомства і прощання не забрала багато часу.

- Боже, як я стомилася! - вихопилося в Агнеси, тільки вони з Фредом сіли в машину.

- Якась незрозуміла ситуація: ви, наш шеф і ця... дама. В чому справа? З пояснень Нунке я тільки й зрозумів, що його запрошено до якоїсь знайомої і він не може вас супроводжувати, тому й доручає це мені. Але вигляд у нього при цьому був досить кислий.

Захлинаючись словами і сміхом, Агнеса розповіла про все, що сталося в кафе.

- А тепер мерщій до банку! Я мушу владнати всі свої справи якнайскорше, щоб, бува, він не схаменувся.

- У вас з'явилися якісь секрети від Нунке?

- Падре порадив перед поїздкою до Італії переказати гроші за кордон, щоб я не залежала від примх Нунке. Ви допоможете мені з цим упоратись?

- Я волів би лишитись осторонь. З дуже важливих для вас і для мене міркувань. Я вам потім поясню, в чому річ.

Агнеса з докором глянула на свого супутника.

- Просто ви розсердились! Бо Нунке вам завадив... Звичайно, це прикро, коли ти розважаєшся з друзями, а тобі на голову раптом звалюють такий клопіт, як моя персона... Тільки я про це зовсім не просила, і ви даремно...

Знявши одну руку з керма, Фред долонею прикрив пальці Агнеси.

- Я був не у друзів, а... в звичайній службовій справі. Такій марудній, що від, неї мене аж вернуло... І я щасливий, що тепер її позбувся і сиджу поруч з вами...

- Правда? Ну, тоді і я не буду на вас більше сердитись...

- Виходить, ви сердились? За віщо? Агнеса почервоніла.

- За те, що ви не хочете зараз піти зі мною, - навмання сказала вона, холонучи від думки, що Фред може здогадатися про справжню причину тої гризоти, що таїлася в її серці, а зараз вмить зникла.

- Не не хочу, а не можу... Проте, як все краще владнати, я вам охоче розкажу. Слухайте уважно...

Та виявилося, що падре непогано розумівся на справах суто земних і добре проінструктував свою багату прихо-жанку.

- Бачите, не така то вже мудра справа самій порядкувати своїм майном, - підбадьорив Фред Агнесу, зупиняючи машину біля банківської контори.- Тримайтесь упевнено, нагадайте управителю банку про його обов язок зберігати таємницю вкладу і операцій, що провадяться за розпорядженнЯдМ вкладника... Я чекатиму на вас за рогом будинку, у завулку.

Вдруге сьогодні довелося Агнесі грати незвичну для неї роль, і вдруге, скоріш інстинкт, ніж розум, підказував їй, як себе поводити. Хвилювання, з яким вона ввійшла в масивні двері контори, поступово зникало. Незабаром, уже цілком спокійно і розсудливо, вона давала розпорядження, підписувала потрібні документи, перераховувала те, що схотіла одержати готівкою: частину для потреб школи, щоб не збудити підозр у Нунке, частину - для себе, на власні витрати, пов'язані з поїздкою.

Лише опинившись на вулиці, Агнеса відчула, як поступово з неї починає спадати напруження. Свідомість того, що вона зуміла відстояти інтереси Їрене, приємне почуття класної незалежності п'янили серце й голову. Як хороше, що всі випробування сьогоднішнього дня лишилися позаду! Ще кілька кроків, і вона опиниться в завулку, де на неї чекає Фред. Тоді можна буде цілком віддатися почуттю радості, яке проймає її всю...

Не помічаючи перехожих, Агнеса швидко йшла вперед, та раптом чиясь рука торкнулася її ліктя.

- Стережися, ясна сеньйоро, ой стережися! Як хмара насувається на сонце, так і на твоє вродливе личко може насунутись печаль. Хочеш, допоможу її відвернути? - скоромовкою бубонів хрипкий голос біля плеча.

Молода жінка від несподіванки здригнулася і спинилася. Перед нею стояла стара згорблена циганка, закутана в велику чорну шаль, що огортала мало не всю її сухорляву постать і низько звисала над темними очима.

"Адела?"-запитала себе Агнеса і тут-таки відповіла собі: "Так!" Безперечно, це її давній ворог, Адела, від якої вона зазнала стільки штурханів, коли прибилася до кочового табору. Правда, стара циганка дуже змінилася: її ще більше висушили і зігнули роки, обличчя потворять хворі очі і сила нових зморщок, рот запав, від чого підборіддя випнулось вперед, а саме обличчя ніби покоротшало. Але ці зміни викликали сумнів лише в першу мить. З-під них проступали добре знайомі риси, викарбовані в пам'яті назавжди.

Мимоволі Агнеса відсторонилася і озирнулася навколо, немов шукала захисту. Та Адела, яка не впізнала в цій красивій, гарно вбраній сеньйорі своєї колишньої попихачки - Марії, зрозуміла її жест по-своєму.

- Молодість і краса гидують старістю, а багатство бідністю. Але краса в'яне, гроші спливають, сеньйоро! Не гонорися! Щастя можна прихилити і відхилити, наговорити і відговорити...

Останні слова стара циганка вимовила з погрозою і, схопивши Агнесину руку, повернула її долонею вгору і швидко почала приказувати:

- Знак на руці мічений, за тобою лічений. Повернеш його направо, буде доля ласкава. А наліво повернути - своє щастя обминути. Як стоїть залишати, манівцями блукати...

Адела міцно тримала пальці Агнеси своєю кістлявою холодною рукою, продовжуючи бубоніти добре завчену примовку, відому Агнесі ще з дитинства. Зараз давній спогад сколихнув в її душі давно забуті почуття, пробудив непереможне бажання ще раз побувати в таборі, опинитися в середовищі рідних по крові людей.

- Поворожиш мені в таборі. Де ж ви нап'яли свої намети?

Адела без подиву зустріла цю пропозицію. За довге своє життя вона звикла до незбагненних для неї примх багатих сеньйор і сеньйорів.

- Он там, - махнула вона рукою, вказуючи кудись на захід від міста.

- Тоді почекай на мене тут, на розі цього будинку. Завернувши в провулок, Агнеса швидко пішла до машини, яку Фред уже вів їй назустріч.

- У вас заклопотаний вигляд. Щось не гаразд? - стурбовано запитав Фред, тільки вона сіла поруч.

- Навпаки. Перекази зроблено, гроші при мені.

- Тоді у чому ж річ?

Агнеса розповіла про свою зустріч з Аделою.

- А ви не кепкуватимете з мене? З того, що мені закортіло побувати в таборі? Просто непереможно схотілося...

- Машина в нашому розпорядженні аж до вечора. Я сам залюбки подивлюся.

- А Аделу... можна її взяти з собою? Все життя здавалося: ніколи їй не пробачу. І всім іншим теж. А тепер, коли побачила, як вона зостарілась, якою стала немічною... Дивно якось. Все лихе чомусь забулось, а пам'ятається тільки хороше: безкраї дороги, запашне повітря, гіркувате від диму вогнищ, зоряне небо, що величезним шатром спинається над усім табором, тихе іржання стриножених коней і хрумкіт трави у них під зубами...

- Минуле завжди миле, Агнесо! Все гірке і болюче занадто обтяжливе, щоб тягати його завжди за собою. І лукава служниця-пам'ять старанно пересіває всі даині події крізь сито, залишаючи зверху лише приємне й хороше. Решту - замикає в скрині, ховає в найпотаємніших схованках. Бо коли часто витягати тяжкі спомини, не сила було б і жити. Ми б зігнулися під їх тягарем.

- Мабуть, це так. Інакше мені не схотілося б поїхати до табору... А ось і Адела! Спиніть на мить!

Стара циганка нерішуче підійшла до машини і запитливо глянула на Агнесу.

- Сідай. Адело! Скажеш, куди їхати...

- Адела? Хіба я колись вже ворожила сеньйорі? Десь-інде? Не пам'ятаю, щоб ми були в цих місцях....

- А я теж ворожка. Тільки на відміну від тебе вмію заглядати лише в минуле, - пожартувала Агнеса.- Старий Петро ще живий?

- Побачиш! - коротко відрубала Адела і забилася в куток заднього сидіння, зіщулившись так, ніби хотіла зайняти якнайменше місця, хоч поруч неї нікого не було.

Протягом дороги вона не промовила більше й слова. У люстерку заднього огляду часом можна було вловити її погляд, спрямований на Агнесу: розгублено-насторожений, і допитливий. Лише наприкінці, коли вдалині вже замайоріли округлі верхівки наметів, стара циганка стулила повіки, чи то стомлена їздою, чи то вдовольнивши свою цікавість і дійшовши якогось висновку.

Поява машини біля табору не викликала переполоху його мешканців: у цей час тут було порожньо. Сонце стояло високо, отже, все доросле населення і найстарші з дітлахів ще блукали по вулицях і подвір'ях міста в пошуках сякої-такої поживи. Лише малеча, що бавилася між наметами і під возами, з веселим вереском і сміхом помчала зустрічати приїжджих, та, вздрівши серед них Аделу, завбачливо спинилися трохи віддаля, вражена не так сердитим окриком старої, як незрозумілою незвичністю ії появи.

Пробігши очима по наметах, Агнеса відразу впізнала шатро отамана, найвище і найбільше від усіх. Давній страх раптом стиснув її груди. На мить вона знову відчула себе простодушною, цікавою дівчинкою, що так нерозважливо переступає заборонену межу. Тоді довелося сплатити за це дорогою ціною. А вона ж була для табору більш "своя", ніж тепер! Не треба, не треба було сюди їхати, безглуздо було сподіватись, що цього разу пощастить порозумітись з племенем того народу, кров якого ти відчуваєш в своїх жилах...

- Що ж ти стала? Ходім!-Адела, не озираючись, пішла вперед. Слідом за нею рушили Фред і Агнеса.

Мов у тумані, побачила вона, як відхилилася повсть, що закривала вхід у шатро, і перед ним випросталась висока чоловіча постать.

- Марія! - спокійно кинула Адела, ніби Маріїна поява тут була явищем цілком природним.

Отаман циганського табору зробив неквапливий крок уперед. Тепер Агнеса побачила не лише постать старого цигана, а й його обличчя. На ії подив, воно зовсім не змінилося. Так само буйно кучерявилася чорна чуприна, без жодного сивого волоска, так само гостро дивились табач-ного кольору очі, і волого поблискували рівні й білі зуби. Лише риси стали сухішими і від цього більш різко окресленими.

- Марія? - перепитав він теж спокійно, скидаючи молоду жінку метким поглядом з ніг до голови.- Що ж, заходь, коли прийшла, і ви, сеньйоре, теж. Якщо не гидуєте звичайним циганським лігвом. Вона то знає, - кивнув він у бік Агнеси, - а от ви...- старий насмішкувато глянув на Фреда, - вам може видатись за дивину така незвична для сеньйорів оселя.

- Під час війни багатьом з нас довелося призвичаїтись до кочового життя, і таке шатро здалося б нам палацом.

- Ну, коли так...- Отаман відкинув повсть на верх намету і припасував її там спеціальною планкою.

Сонячне проміння широким пасмом освітило середину намету і задню його стінку, де поверх лантухів із всіляким збіжжям, вкритих попоною, громадилася гора подушок. Кинувши дві з них на цупкий брезент, що правив за долівку, господар запросив гостей сісти. Сам він, нехтуючи такими вигодами, опустився просто на брезентову підлогу.

- Багато води спливло, як ти від нас поїхала, - сказав старий циган, тепер уже з відвертою цікавістю розглядаючи Агнесу.- Ти що, справді сеньйора чи з тих?..

Він не доказав з яких, та молода жінка добре його зрозуміла, і щоки її зашарілись, потім зблідли.

- З твоєї ласки, отамане, я справді могла стати... тією. Та банкір Менендос зі мною одружився, - з докором вихопилось в Агнеси.

- Отже, ти сеньйора, ще й багата, - спокійно констатував Петро.- Чому ж тоді прийшла? Похизуватися?

- Я циганка. Мабуть, тому.

- Пізненько ж ти про це згадала!

- Так склалася доля. До того ж... ті позначки, що залишив на мені твій батіг, застерігали.- Агнеса мимохіть приклала руку до плеча і провела по ньому пальцями, намацуючи давній шрам.

- А тепер не боїшся?

- Я прийшла не сама. І не з порожніми руками. Ось візьми! Все-таки ти став мені добрим хрещеним батьком! - Агнеса витягла з сумочки пачку асигнацій і простягла їх Петрові. Очі Адели, яка навпочіпки присіла біля входу в шатро, пожадливо блиснули, але старий циган спокійно відсторонив Агнесину руку.

- Виходить, справді прийшла похвалитися вродою, грішми...- глузливо зауважив він.- Для цього й його сюди привела? Щоб покрасуватися? - старий циган кивнув у бік Фреда.

- А ти не змінився, отамане! Ти вдруге зустрічаєш мене батогом! Не знаю, який дошкульніше... Прийшла я до тебе з відвертою душею і те, що дарувала, дарувала від щирого серця. І не тобі одному, а табору. Хоч і лихою він мені був домівкою, та все ж домівкою... Я гадала, я хотіла...- голос Агнеси затремтів, і вона урвала мову, прикусивши губу.

Насмішкуватий погляд старого цигана пом'якшав.

- Кажеш, по-щирому? Вважала табір домівкою? Тоді даруй, а лихі слова забудь. Невеликі наші достатки, але зустрінемо тебе, як дочку. Е-гей, Адело! Бери Марію і приготуй все як годиться. А щоб ми з сеньйором не зану-дилися, подай отой міх і два келихи! І люльку.

Агнеса схопилася і підбігла до стінки намету, де за шворкою, пришитою петлями, стриміло кілька люльок.

- Оцю? -спитала вона, і Фреда здивував їі схвильований вигляд.

Отаман посміхнувся.

- Гаразд! Давай з довгим чубуком!

Поки Адела витягала з дальніх закутків міх з вином, витирала почорнілі від часу срібні келихи, такі несподівані серед оточуючої обстановки, старий циган набив люльку тютюном, розпалив її і, глибоко затягнувшись, простягнув Фредові.

- Не погордуй! У нас такий звичай, коли хто приходить як друг...

- Залюбки.- Фред і собі зробив кілька затяжок, потім повернув люльку господареві.-Добрий тютюн, давно такого не палив, навіть не зустрічав тут такого.

- А це особливий. Для добрих людей і доброї розмови... Чого ж ти стоїш, Адело? Чуєш, що наказав? Забирай Марію і йдіть! У нас чоловіча бесіда, а у вас своя, жіноча.

Адела й Агнеса вийшли з намету. Вперше після приїзду до табору молода жінка зітхнула з полегшенням. Озираючись навколо, вона відшукувала знайомі прикмети, що допомогли б їй повернутися в давно минулі дні. Все, як колись. Нап'яті над возами халабуди, намети, просто курені, шатро отамана... залишки великого багаття, над яким висить почорнілий від сажі порожній казан... сліди інших вогнищ між наметами й возами... стриножені коні... рядна, ковдри, квітчасті подушки, викинуті на осоння для про-сушки... на них з вереском перекидаються через голови дітлахи... прип'ята до забитого в землю кілка коза... Напнувши до відказу шворку, вона риє землю задніми копитцями, силкуючись дотягтися до ласого кущика трави... великий собака з випнутими ребрами й запалими боками, що нишпорить під возами в безнадійних пошуках чогось їстівного... псу погано ведеться тут у таборі, де йому перепадає більше штурханів, ніж кісток, та коли табір рушить з місця, він однаково побіжить за ним, висолопивши язика, бо йому воля дорожча за сите життя десь за мурами подвір'я...

Так, все ніби, як раніш, а, проте, й не так... Табір дуже поменшав. Он і коні не такі ситі, як колись. Рядна й ковдри засмальцьовані і подерті, а подушок, що правлять циганам за все - меблі, постіль, укриття під час холоднечі, - ой, як мало!

Серце Агнеси стискується від жалю.

- Невже табір так зубожів, що й ти мусиш ходити до міста? - запитує вона Аделу, відчуваючи, що від давньої неприязні до старої не лишилося й сліду.- Чи молоді стали такими ледачими?

- Ой, не те...- Адела заперечливо й журно хитає головою, але від пояснень ухиляється.

Зайшовши до свого намету і сівши на розкидану постіль, вона теж довго мовчить, втупивши очі в одну точку. Лише плечі її похитуються з боку в бік, ніби стара жінка намагається скинути з них тягар спогадів. До стін, навіть до стелі намету прикріплено безліч мішечків з висушеним зіллям. Воно духмяно пахтить, і у Агнеси злегка туманіє голова і від цього запаху, і від ритмічного коливання тулубу Адели.

- Ти, певно, маєш багато онуків, - каже Агнеса перше, що спадає на думку, аби порушити гнітючу мовчанку.- Мігель одружився ще при мені, а Хуан...

- Нема Мігеля, нема Хуана, нема більшості з тих, кого ти знала... Ось послухай... Того літа ми подалися ген за гори, і нам добре велося спочатку, бо живуть по пригорах люди, схожі говіркою і звичаями на наших басків. Усього у нас було досить того літа, і ніколи наша молодь так багато не співала і з таким запалом не танцювала. Та недурно з давніх-давен відомо: після великих радощів приходить велике нещастя. І воно звалилося, мов грім серед ясного неба, наче чорна чума, про яку ми від прапрадідів чули...

Скупо ронячи слова, Адела розповідала, як поневірявся табір, коли почалася війна, як переганяли його з місця на місце, як прирекли німці, що захопили на той час Францію, усіх циган на винищення. Небагатьом чудом пощастило врятуватися з-за колючого дроту, та й то після того, як наймолодших і найдужчих забрали і кудись завезли. Втікачам довелось пішки, неходженими стежками, перетинати гори, встеляючи ці стежки трупами померлих від голоду, спраги, знесилля...

- Ось де посіялось сім'я мого роду, де полягли невістки й онуки... А сини... кажуть, спопелили їх разом з іншими циганами у печах пекельних, і знялися вони вгору чорним димом...

- Як же ти вижила, стара і квола? - Приголомшена розповіддю Адели, Агнеса не помічала, що по щоках її течуть сльози.

- Треба було рятувати інших. Петро вів, а я корінці поживні відшукувала, гоїла рани зіллям, відшептувала... Вийшло нас з півста, а прийшла жменька. Заново на все довелось збиватися, циган гуртувати... Якби не Петро...

Адела замовкла, поринувши в свої сумні думи, потім, махнувши рукою, підвелася і почала порпатись серед лантухів і клумаків, витягати з схованок усі свої припаси: велике коло овечого сиру, кусень копченого м'яса, прісні коржі, низку в'яленої риби, маслини.,.

- Давай я, ти краще посидь, - намагалася допомогти їй Агнеса, та стара рішуче наказала:

- Сиди! Розкажи краще, чому ніколи не озвалася? Шукали ми того пана, що тебе завіз, та, казали, кудись за моря і гори подався. Куди ж ти поділася?

Вперше Агнеса могла поговорити про свою долю з жінкою, та ще з жінкою, в якійсь мірі причетною до того, що з нею сталося, і в її душі мов греблю прорвало. Почавши з того, що найбільше її мучило, -хвороби Їрене, Агнеса змалювала страшну автомобільну катастрофу, свій відчай, коли в доньки відібрало ноги, скорботу за чоловіком, до якого вона після народження дитини почала звикати, хоч відразу після шлюбу руки хотіла на себе накласти, такий він їй був осоружний і немилий... Закінчила Агнеса теж хворобою Їрене.

- Вона, мов квіточка з зламаним стеблом. Здається, ось-ось зів'яне. Ой, Адело, власні ноги б відрубала і їй приставила аби вона тільки могла ходити! Всю кров би з себе висотала!

- А так, серце матері завжди однакове, б'ється воно під гарною сукнею чи під таким дрантям, як у мене... Шкода, не прийшла раніше - вдосвіта ми знімаємось з місця... може, чим би допомогла. Вмію я гоїти рани, перелами, від сухот у мене різні трави є, від кольків корінець... є зілля, щоб жовч розігнати і таке, що кров погану очи.щає... від лихого ока, від шалу... приворотне і відворотне... від грудниці і від пропасниці.

Адела, мов у трансі, перелічувала назви трав і хвороб, які вони лікують, силкуючись знайти з-поміж них такі, які б змогли допомогти Маріїній доньці. Враз очі її радо засвітилися, вона кинулася до своїх мішечків і почала їх обмацувати і обнюхувати, вибираючи потрібні.

- Ось з цього і ще з цього... від ломоти і гризоти, а звідси - щоб спинка не боліла, а це, щоб хвороба личка не жовтила...- Промовляючи, Адела відсипала з кожного мішечка по кілька щіпок цвіту, листя або корінців на полотняний клапоть, потім зав'язала все у вузлик і простягнула Агнесі.

- На, Маріє, і пильно слухай, що тобі казатиму. Звариш це зілля в семи кухлях води. І сім разів по кухлю підливай у купелю. А потім усю воду збери, тільки так, щоб і краплі не пролилося, і рівно опівночі віднеси цю воду на скелю найвищу, де вітри гуляють. Сім разів вкло-нися вітрам і так сім разів прокажи: "Недуга найдена, наслана, подумана, погадана, недуга вітрова, водяна, зем-ляна, вогняна, я тебе виговорю, на сім вітрів пускаю: з очей, з плечей, з грудей-пагрудей, з серця-пасерця, з живота-паживота, з рук, з ніг, з кості-пакості, з крові-пакрові, з семидесяти суглобів. Я тебе виговоряю, за семи вітрами пускаю. Тут тобі не бувати, крові не спивати, наглою смертю помирати! Я тебе висилаю на моря глибокі, на гори високі, у прірви небачені, у хащі неходжені, де люди не ходять, де дзвони не дзвонять. Там тобі напуватися, там тобі накупатися, там тобі нагулятися, з братчиками повидатися!"

Агнесі стало моторошно від палкого погляду старої і від урочистого тону, з яким вона вимовляла слова замови. На мить її охопив містичний страх перед незбагненними силами, що керують долею людини. Та перед очима промайнули картини дитинства, усі ті Маріанни і Луїси, яких при ній старі циганки навчали прийомам ворожіння та як краще дурити легковірних. Дехто з циганок справді знався на лікуванні травами, та їх вміння не сягало далі вигоювання ран і лікування звичайної простуди.

"Бідна Адела, ти ж і своїх очей не можеш вилікувати!"- подумала Агнеса, але, щоб не образити старої, тричі повторила за нею слова замови і дбайливо сховала за пазухою вузлик з зіллям.

- Спасибі, Адело! А щоб і ти мене не забула, візьми ось.- Агнеса зняла з плечей білий шарф, який вона про всяк випадок захопила в дорогу.- Він теплий і в негоду тобі здасться.

Загрубілими, шорсткими пальцями стара циганка обережно погладила пухнасту шерсть, потім притулила шарф до щоки.

- Як жменька пуху, м'який! Як дихання дитини, теплий... Леле, хто ж повірить, що стара циганка його не вкрала!

- Нічого, огорнеш собі спину й груди взимку. Під кохтиною ніхто не побачить.

Стара б ще довго прицмокувала язиком, розглядаючи подарунок, та Агнеса їй нагадала:

- Ходімо, нам треба квапитись у дорогу. Та й Петро вже, мабуть, сердиться.

На превеликий подив обох жінок, отаман лише миролюбно кивнув, вказуючи, куди поставити принесене. З усього булб видно, що з Фредом вони добре порозумілися і випалили не одну люльку. Гроші, залишені Агнесою на підлозі, теж зникли.

- Пригощайся, сеньйор, і ти, Маріє, - з спокійною гідністю запросив господар і, розломивши коржа навпіл, простягнув гостям, а сам взявся нарізувати сир і м'ясо.

Ні Фреду, ні Агнесі їсти не хотілося, але вони знали, що образять отамана відмовою, і тому удали, ніби справді зголодніли. Та за їдою апетит прийшов сам. Незабаром гостям вже все смакувало. Агнеса не могла нахвалитися сиром, запашним і таким м'яким, що він різався, мов масло. Шред залюбки обсмоктував кісточки рибини, увідклав-ши вбік спинку - дві спокусливих смужки, знятих вздовж хребта. Риба дуже нагадувала ту тараню, яку так любив його батько, і ці спомини разом з маслинами правили за добру до неї приправу. Петро, припрошуючи гостей, сам їв мало - йому хотілося якнайдовше затягнути цей імпровізований обід, аж доти, поки збереться весь табір. Щоб бачила молодь, які в старого отамана гості, щоб на них подивилась і себе показал'а. Підсвідомо він пов'язував у думках сьогоднішню появу Марії з тими далекими днями, коли кожний приїзд гостей супроводжувався буйним гульбищем всього табор} - великого, заможного і дружного.

- Ось побачиш, сеньйор, які в нас є співаки і танцюристи!- умовляв старий циган Фреда, сам вірячи в те, що сьогоднішній вечір може стати переламним, що іскра веселощів здатна запалити душі стомлених і зневірених циган колишнім вогнем,

- Якби я був такою вільною людиною, як ти, отамане, то залюбки б лишився. Та, на жаль...- Фред глянув на годинника, - ми не покінчили всіх справ у місті, а установи незабаром закриються. Спасибі за все: за гостинність, за ласку, за добру розмову...

Фред хотів підвестися, але отаман табору спинив його.

- Стривай, налий ще по келиху! Щоб дорога не куріла, як у нас кажуть. За тебе, сеньйор, припав ти мені до душі... І за тебе, Маріє! Потішила моє серце, що не забула. За гроші, які дала, - від усього табору подяка. В скруті живуть зараз люди, а цигани й поготів. Тільки й сильні ми єдністю. Циган цигана завжди знайде і з біди виручить. Я сеньйору дав тут адресу. Чоловік один вірний у Фігерасі в мене є. Якщо треба буде в чому допомоги, до нього звернешся. Скажеш, що від Петра, сина Хосе і Терези, він для мене все зробить. І ти пам'ятай, сеньйор! У житті все буває...

- Пам'ятатиму...- Фред міцно потиснув руку отаманові, вклавши в цей потиск усю силу почуття вдячності. Мати свою людину в Фігерасі! Це було те, до чого він так довго прагнув, що кожної миті могло стати в пригоді.

На зворотному шляху від табору до Фігераса клаптик паперу з адресою, засунутий в кишеню, відчувався, як маленький акумулятор живого тепла, і Фред не відразу помітив, що плечі Агнеси злегка тремтять.

- Вам недобре? Може, зупинити машину? Я ніколи не бачив вас такою блідою.

- Я трошки змерзла, зовсім трошки... Це, мабуть, через те, що дуже сьогодні перехвилювалася. Ви навіть не уявляєте як! Подумайте, наважившись владнати справи з банком, я ніби зробила крок у майбутнє, а в таборі... це був крок в далеке минуле... Я ні хвилинки не жила сьогоднішнім днем, він ніби зовсім випав... Або все відбулося в сні... І сама я собі здаюся якоюсь тінню з цього сну.... Це, мабуть, через Аделине ворожіння.

- Ворожіння? Що ж вона вам виворожила?

- Навпаки, вона вчила ворожити мене! Ось погляньте, тепер я справжня циганка! Ось чарівне зілля, а зараз я вам скажу і замовку: "Недуга найдена, наслана, подумана, погадана, недуга вітрова, водяна, земляна, вогняна..."

Агнеса проказувала слова з тією ж урочистістю, як і Адела, суворо звівши на переніссі брови, та раптом не витримала і розсміялася:

- Бідна Адела! Вона так старанно відбирала трави і так щиро вірить, що я купатиму Їрене в настої з цього зілля...

Молода жінка вистромила руку з розгорнутим вузликом з машини, і зустрічний вітер злизав з нього сухе бадилля і корінці, а потім підхопив і сам клапоть.

- Лети за семи вітрами! - тихо прошепотіла Агнеса. "Мов лузга, що відлітає, лишаючи здорове зернятко...- подумав Григорій.- Сьогодні ти й Нунке пустила за семи вітрами..."

Розділ п'ятий ЗАВІРЮХА В ТЕРАРІУМІ

- Гер Шульц! Кличте Ворона і негайно до мене! - голос Нунке звучав схвильовано і чомусь піднесено.

Подзвонивши генералові, Фред поспішив до кабінету шефа. Той нахилився до радіоприймача, напружено прислухаючись до тексту передачі.

- Сідайте і слухайте! Тільки мовчки!

- Хто говорить?-пошепки запитав Ворон у Шульца, зачувши німецьку мову, Фред тільки знизав плечима, бо і сам ще гаразд не збагнув, у чому річ.

- Виклад промови Черчілля в Америці, в присутності Трумена, - коротко пояснив Нунке і повернув руку приймача, щоб посилити звук.

Передача тривала недовго. Очевидно, Нунке включив приймач випадково, коли виклад промови давно почався.

Півголосом вилаявшись, Нунке кинувся до телефону.

- Бібліотека! Негайно сьогоднішню пошту! Зараз же! Виступ Черчілля у Фултоні надруковано?.. Кілька номерів газет до мене!-поклавши трубку, він повернувся до Шульца і Ворона.- Ви усвідомлюєте, що означає ця промова?! І кого? Черчілля!

- Важко відразу щось сказати, ми ж чули лише заключну частину, - ухилився від прямої відповіді Фред.- Але й з почутого ясно: промова спрямована проти Радянського Союзу.

- Ви надто обережні у висновках. Чи не збагнули гаразд, про що йдеться. Фактично це ж оголошення наступу на росіян! О, це подія! Поворот на сто вісімдесят градусів - широко розвів руками Нунке.

Черговий приніс пачку газет, і всі троє жадібно на них накинулись. В іспанських - було лише повідомлення про виступ у Фултоні з досить невиразними коментаріями. Французькі газети надрукували промову повністю, на перших сторінках.

- Читайте ви! - наказав Нунке Ворону, який бездоганно володів французькою мовою.

Ворон з роками став далекозорим, він ретельно приховував цей дефект і тепер відставив газету далеко вперед, читав повільно, відокремлюючи слово від слова, часом вдаючись у патетичний тон, окремо спиняючись на не зрозумілих слухачам словах, незвичайних зворотах. Взагалі, Ворон почував себе в центрі уваги і помітно цим пишався.

Мірою того, як генерал читав промову колишнього ан-гліігського прем'єра, який хоч був уже не при владі, але відігравав у політичному житті Англії величезне значення, серце Фреда, чи, краще сказати, того, хто ховався під його ім'ям, болісно стискалося: вчорашній союзник у боротьбі з фашистами, що так захоплено вітав перемоги Радянської Армії, сьогодні, коли не минуло й року по закінченні війни, закликав створити англо-американський блок проти Радянського Союзу.

Черчілль не дуже дбав про оригінальність висунутої ним ідеї, не був оригінальним і у своїх формулюваннях і аргументах. Коли фюрер кілька років тому проповідував, що тільки арійська раса здатна керувати світом, то містер Черчілль у своїй промові в місті Шултон доводив, ніби світом належить керувати лише націям, які розмовляють англійською мовою.

- Гершафтен! Вітаю! Вітаю з новою ерою!.. Ну, що ви тепер скажете? - сяяв начальник школи.

- Маєте рацію, справді нова ера в міжнародному житті, - резюмував Шульц.

- Роботки нам тепер прибавиться дай боже! - схвалив Ворон.

- О, наша роль тепер чи не головна! - підтримав його Нунке.- Шкода, що немає зараз Думбрайта...

- Але він у Нью-Йорку і привезе найостанніші новини.

- Так, новин цього разу буде багато, - замислено промовив Нунке, прикидаючи в думках, як новий курс може позначитись на справах школи.

Але новини почали надходити раніше, ніж Думбрайт повернувся з Нью-Йорка.

Першою ластівкою була шифрована телеграма, в якій бос наказував усі відділи школи, крім російського, негайно направити за вказаними адресами - переважно до Баварії і Західного Берліна. Не встигли виконати цього завдання, як почали прибувати з таборів для переміщених нові кандидати в "лицарі". На подив Нунке, тут були не тільки росіяни, українці, білоруси, яких він усіх називав одним словом слов'яни, а й туркмени, узбеки, таджики, вірмени, навіть абхазці і киргизи.

- Що я з ними робитиму? Де знайду вихователів? - бідкався Нунке, розміщуючи нове поповнення школи.

Усе стало на своє місце, коли за кілька днів Думбрайт, збуджений і веселий, щоб не сказати щасливий, повернувся до школи.

- Ми повинні готувати агентів для всіх районів Росіі. Не станемо ж ми засилати українця чи білоруса до грузинського аулу. Він же там білою вороною буде! У нашій школі повинні бути представники всіх національностей Радянського Союзу.

Змінився не тільки склад слухачів школи, а ухвалена досі програма, самий метод навчання.

У боксах встановили телевізори. У точно визначений час кожен з мешканців боксу був зобов'язаний прослухати одного з двох професорів, привезених Думбрайтом з Нью-Йорка. Читалися лекції з так званої "духовної підготовки". Кожна лекція тривала щонайменше дві години.

Професори повчали своїх слухачів, як у розмовах з радянськими людьми пропагувати всілякі новонароджені "ізми", що на грунті післявоєнної зневіри у краще майбутнє світу зростали в Європі та в Америці буквально мов гриби.

Викладали нові філософські теорії, звісно, схематично. Але від слухачів вимагали, щоб другого дня вони, без будь-яких конспектів, виклали вихователям зміст прослуханого. Але головний сенс полягав і не в цьому, а у вмінні дискутувати з приводу почутого. Кожного тижня кандидат у "лицарі" зустрічався з лектором як опонент його тверджень. Адже агентові чи резидентові доводилось тепер готуватися не лише для збирання агентурних даних, диверсій, створення певних труднощів на тій або тій ділянці, а й озброюватися для того, щоб стати пропагандистом ворожих радянському суспільству ідей. Диспути з лекторами правили за тренування для майбутніх суперечок з радянськими людьми.

Особливою увагою Думбрайта користувалася група "Амінь", бо учасники її повинні були діяти саме в сфері ідеології. Всіх, хто входив до цієї групи, звільнили від тренувань з боротьби, збройного нападу, лишивши тільки вправи з стрільби, та й то на випадок провалу, і особливо радіосправи, щоб з групами цими можна було підтримувати постійний зв'язок і здійснювати необхідне керівництво. Зате значно посилили "духовну підготовку". Професор богослов'я Брант, маленький, сухорлявий старик, систематично переходив від одного учня класу "Амінь" до другого, перевіряючи знання сектантських звичаїв, молитов, вміння говорити проповіді на першу-ліпшу тему. Дум-брайт сам з охотою супроводжував Бранта, перевіряючи, як швидко і як успішно засвоюється ця нова дисципліна, звіряв їх відповіді з конспектами професора, власними нотатками, робив поправки, зауваження і весь час попереджував:

- Не треба відверто антирадянських, а так...

І слухачі, які знали Думбрайта, замість нього закінчували:

- З душком! З душком!..

Думбрайт реготав і йшов до нового боксу.

Проте сміх цей був дещо штучний, бо становище в школі його не задовольняло.

Думбрайт поспішав.

- Я обіцяв у Нью-Йорку, що за місяць-півтора ми зможемо надіслати до більшовиків кілька десятків добре підготованих агентів і диверсантів. А кидати слова на вітер - не люблю. Довіра базується на точному виконанні обіцянок. У нашій справі довіра - це не тільки кар'єра, а часом і життя, - пояснював Думбрайт Нунке в рідкісні хвилини відвертості.

Прибавилося роботи у всіх, особливо у Фреда, оскільки він тепер був єдиним вихователем на весь російський відділ, бо Ворон дбав лише про свою групу "Амінь".

- Гер Нунке!-попередив Шульц начальника школи невдовзі після проведеної Думбрайтом реформи.- Я не встигаю виконувати всю ту роботу, що виконував раніш.

- Чому?

- Кількість слухачів російського відділу майже втричі збільшилась, як порівняти з недавнім минулим. До того ж я, як всі викладачі, зобов'язаний слухати години "Духовної підготовки", особливо ретельно готуватися до диспутів з лекторами, як людина, що повинна допомагати іншим, правити за взірець... Для цього потрібен час і чималий. А мої звичайні обов'язки вихователя? їх же ніхто з мене не зняв. Навпаки, вимоги збільшились... Просто не знаю, як укластися в двадцять чотири години! Про сон і відпочинок я вже не кажу. Коли приляжу на годинку, відчуваю себе злодієм, що викрадає час.

- А як вам загалом подобаються нові порядки в школі? - несподівано запитав Нунке, так і не відповівши на скаргу Фреда.

- Ми з вами старі бойові друзі, і тому буду відвертим - не дуже.

- Признатися - тільки це хай лишиться сугубо між нами - мені теж... Парадоксальне явище: ми повинні якнайкраще законспірувати агентів і резидентів, вони мусять мати вигляд найправовірніших з правовірних і раптом - пропаганда антибільшовицьких ідей. Де логіка? Здоровий глузд?

- Мене самого це дивує. Навіть при максимальній обережності, досить однієї похибки - і це вже ниточка до нашої людини, яку ми готували тут з такою старанністю і дбайливістю.

- Я збираюсь написати доповідну до Нью-Йорка. Сподіваюсь, мене там підтримають.

- Через голову Думбрайта?

- Я з ним говорив на цю тему, але ж ви знаєте боса. Для нього існує лише власна думка, власний настрій і власні уподобання...

- Не заздрю вам, та іншого виходу справді не бачу... Але повернемось з високих сфер до нашої буденщини. Що ви скажете про мою заяву?

Згоден, обсяг роботи у вас значно збільшився. Є якісь пропозиції?

- Треба призначити ще одного вихователя російського відділу. Простіше простого.

- Коли є якийсь вибір. А коли скрута, куди не повернись... Може, тимчасово підшукаємо якусь кандидатуру в класі "А" чи "Р"?

- Треба це погодити з Думбрайтом. Адже він обіцяв, ніби з Нью-Йорка, приїдуть і нові викладачі, і інструктори. Якщо вони не забаряться, то, може, серед них...

Фред урвав мову, бо до кімнати ввійшов стомлений і спітнілий Думбрайт.

- Ху-у, - промовив він, падаючи в крісло.- Кінець березня, а спека, наче влітку. Чорти б забрали цю Каталонію! Я волів би опинитись десь у середній смузі.

- Перший раз бачу вас таким стомленим, - зауважив Нунке, подаючи склянку розбавленого водою вина.- Іспанці не дурні, це чудово утоляє спрагу.

- Досить я випив цього пійла у патронеси!

- Ви від доньї Менендос? - здивувався Нунке.

Всі фінансові розрахунки з Агнесою досі вів він, і тому слова Думбрайта, що той повернувся від патронеси, його так неприємно вразили.

- З такою жіночкою можна було б просто пофлірту-вати, а я мусив промарудитись з препаскудною справою. Ось дві цидулки, що бучно звуться посланіями. Одне написав я з Брантом, друге падре Антоніо, щоб йому чорти руку вломили. На підставі цих двох текстів, треба скласти один. Об'єднайте обидва в одну таку форму, щоб і вовки були ситі і кози цілі. Одне, бачте, посланіє не подобається патронесі, а ще більше падре, а писанина Антоніо не влаштовує мене.

Фред взяв обидва простягнуті аркуші і почав читати.

- А що це за послання? - сполошився Нунке.

- Нью-Йорк наполягає, - Думбрайт ніколи не посилався на будь-який конкретний відділ розвідувальної служби США, а говорив "Нью-Йорк", -щоб ми використали саму назву школи і історію їі заснування, звернувшись з закликом абсолютно до всіх релігійних організацій - від імені патронеси, звісно, - провести по. всіх церквах, храмах, костьолах, молитовних домах богослужіння, які б супроводжувалися проповідями проти гонителів віри. Зробити це ми намічали одночасно, щоб надати рухові широкого розмаху, мобілізувати громадську думку світу навколо нашого ідеологічного наступу на комунізм. Ясна річ, проповіді супроводжуватимуться збиранням пожертв на відбудову занедбаних храмів - читай в Росії? - і на нашу школу як осередок місіонерського руху.

- Але уряд Радянського Союзу навряд чи дозволить прийняти такі пожертви, - втрутився Нунке.

- А ми і не збираємося їх передавати. Важливо зняти галас, що більшовики переслідують віруючих. Що ж до зібраних коштів, то вони нам знадобляться самим, зважаючи на новий обсяг роботи.

- Так чому ж два тексти?

- Стривайте, Фред, здається, вже кінчив читати... Помітили, в чому розбіжність?

- Помітити неважко. Одне - мабуть, писане падре, - звернено виключно до католиків. Друге - до всіх віруючих, незалежно до якої церкви вони причетні, навіть до всіх, хто відколовся від церкви і об'єднався в секти... Ви пропонуєте обидва тексти звести в один, а потім знову дати на підпис патронесі? - запитав Фред.- А якщо вона знов заперечуватиме?

- Розходження вже ліквідовано і все погоджено, принаймні з патронесою. Вона гарна жінка, але, боже мій, яка далека від будь-якої політики! Всім заправляє цей падре. До речі, звідки він взявся і чому тримається так гонористо? Дивуюся вам, містер Нунке! Як ви припустили, що він крутиться біля справи, до якої йому і носа не слід потикати?

- Падре Антоніо - один з фундаторів школи. Власне, ініціатор її створення. Вже потім мені доручили зв'язатися з ним, бо вивіска святої церкви плюс прегарна жінка, яка так потерпіла від безбожників... У свій час він відіграв позитивну роль І дуже нам допоміг, але останні місяці його вплив на донью Менендос набуває зовсім небажаного напрямку.

- І ви не могли цього падре своєчасно знешкодити?

- Тобто? - голос Нунке зірвався, прозвучав неприродно хрипко.

- Це скидається на анекдот! - вигукнув Думбрайт глузливо.- Начальник школи розвідників не розуміє, що означає "знешкодити"! Може, для вас влаштувати спеціальний курс лекцій, щоб ви збагнули, як це робиться?

- Ви не так мене зрозуміли... Можливо, я висловився невдало, - пополотнів Нунке.

- Невдало висловлюється той, кому, власне, й висловити нічого. Хто не має власної думки... Що ж до того, як я вас зрозумів, то, запевняю, я метикований і здоровий глузд у мене є... Даю строку два тижні. Щоб ні на віллі, ні у Фігерасі падре духу не було! А якщо він і зовсім зникне, - буде найкраще. Цей чорний крук надто багато знає про школу і може нам дуже нашкодити. Та й на патронесу його вплив завеликий. Відшукайте їй такого духівника, який діяв би згідно з нашими планами. А найліпше було б прибрати її до рук у інший спосіб...

Шульц і Нунке мимохіть перезирнулися.

- Так, так, жінці у її віці потрібен полюбовник, а не проповідник моралі і цнотливості! До речі, невже ніхто з вас не накинув оком на такий ласий шматочок? Якби я мав час, чорт забирай... Ось ви, Фред? У яких ви стосунках з патронесою? Теж читаєте їй 'проповіді?

- Раніше був у приятельських, але тепер просто не маю часу до неї вчащати... До того ж падре Антоніо...

Нунке посміхнувся:

- Втратити таку прихожанку, звичайно, йому шкода. Не диво, що він боїться, щоб Агнеса, бува, не втратила свого вдовства...

- Тим більше геть цього падре під три чорти!.. Слухайте! Ідея! А що, коли ми одружимо вас, Фред, з Агне-сою Менендос? Це ж чудесний вихід! Ми зберігаємо назавжди таку зручну вивіску для школи, прибираємо до рук усю фінансову частину, ви здобуваєте чарівну коханку... Кращого бізнесу, Фред, ви не мали і не матимете. Хочете, укладемо контракт, як то і годиться між порядними людьми? Дамо за Агнесою чималий посаг. Га? Що ви скажете? Я розумію, брати за дружину жінку, хай і красиву, але з таким додатком, як каліка-донька.... Пхе! Це може отруїти навіть медовий місяць...

- Особливо зараз, коли дівчинці погіршало, - нагадав Нунке.

- Погіршало? Та це ж знаменитої Хворобу можна прискорити. Розв'яжуться руки у матері, у вас, Фред, нарешті перестане страждати і дівчинка. У таких випадках зайве зволікання летального кінця - свідчення найгіршого гатунку сентиментальності.

Фред відчув, як у голову йому вдарила гаряча хвиля. Щоб сховати почервоніле обличчя і не кинутись на боса, який, по суті, зараз виніс два смертних вироки - падре і Їрене, Шульц швидко відвернувся до вікна. Виказати себе зараз - значить, загубити всю справу! Але як витримати, як подолати почуття гніву, що наростає і наростає?

- Думайте, думайте, Фред! Даю строку не більше двох тижнів. За цей строк можна приступом взяти най-укріпленішу фортецю, не те, що жінку, яка впаде вам до рук, мов дозрілий плід... Гер Нунке, ви мусите забезпечити Фреду щовечора принаймні дві вільних години!

- У тому-то й лихо, що цього вільного часу не викроїти. Саме перед вашим приходом ми говорили з Фре-дом, що російський відділ фактично лишився без належного керівництва.

- Про що ж ви думали досі?

- Досі відділ був утричі менший.

Нунке розповів про становище, що склалося в російському відділі, і виклав суть своєї розмови з Шульцем.

- Зрозуміло. Відділ треба укомплектувати додатковим складом вихователів. Але поки що мова може йти лише про помічника. У вас є на прикметі якась кандидатура?

- Може, взяти Протопопова? - швидше запитав, ніж запропонував Нунке.

- Про Протопопова забудьте. Для вас він помер. А отця Полієвкта - ну й ім'я собі обрав!-ми готуємо для великих справ на релігійній ниві.

- Тоді Домантовича? - назвав друге прізвище Нунке.

- Дуже молодий, - заперечив Фред.

- Він же старший за вас! На цілих п'ять років! - нагадав Нунке досить сердито.

- Дійсно, це може бути кандидатура! - погодився Думбрайт.- Чудово осягнув усі дисципліни, кмітливий.

Перед війною працював вашим агентом у Росії і, наскільки я пам'ятаю анкетні дані, має навіть якісь нагороди за виконання якихось завдань... Не розумію, Фред, чому ви заперечуєте проти Домантовича.

- У нас з ним чомусь склалися не дуже приязні взаємини, боюся, це мимоволі може позначитися на роботі...

- Дурниці!-безапеляційно заявив Думбрайт. - Це лише .сприятиме справі. Ми призначимо його вашим помічником, і він гостріше помічатиме ваші огріхи, а ви - його!.. Даю згоду на кандидатуру Домантовича, поки підшукаємо когось іншого... А тепер до біса всі справи! Я погано обідав і ще не вечеряв... І спати хочу, як після трьох безсонних ночей. Врешті-решт, всі ми люди, як каже Ворон, і всі человєці...

Але повечеряти Думбрайт не встиг. На його нещастя, пролунав телефонний дзвоник. Правда, телефонну трубку зняв Нунке, але затриматися довелося Думбрайту.

- Слухаю... Що?.. Хай заходить! -зітхнувши, Нунке трохи тривожно повідомив:- Чомусь спеціальний посланець від іспанської контррозвідки з Барселони.

- Дивно!

- Я сам нічого не розумію.

У супроводі чергового за хвилину зайшов низенький черевань, з нафікстуареними вусами, що стриміли на верхній губі двома довгими рівними стрілками. Волоокі очі прибулого, з синюватими білками, швидко оглянули всіх присутніх, ні на кому довше, ніж на мить, не спиняючись.

- Сеньйор Нунке?-спитав черевань, ні до кого персонально не звертаючись, ніби в кімнаті була всього одна людина.

- До ваших послуг! - вклонився Нунке.

Офіцер контррозвідки витягнув з кишені аркушик паперу і написав на ньому якесь речення. Нунке прочитав і трохи нижче написав кілька слів. Офіцер ствердно хитнув головою, витяг запальничку і над попільничкою спалив записку.

- Що за комедія?-сердито кинув Думбрайт.

- Пароль, - відповів Нунке, приймаючи від офіцера пакет з кількома печатками.

Офіцер контррозвідки, намагаючись триматися струнко, козирнув Нунке, потім Думбрайту, на Фреда навіть не глянувши, вийшов з кабінету.

- Чим ми зобов'язані появі цього типа? Він що, не з сторінок гумористичного журналу минулого сторіччя зірвався?-пхиркнув Думбрайт.

Не поспішаючи, Нунке розірвав конверт, витяг з нього другий, прошитий шворками і скріплений печатками, обережно зрізав їх перочинним ножем і витяг маленький папірець. На аркушику було надруковано всього кілька рядків, але Нунке читав їх довго, мабуть, з десяток разів з початку й до кінця.

- Та скажете, нарешті, що там таке? - не втерпів Думбрайт.

Нунке обвів кімнату довгим поглядом і глухим, зовсім чужим голосом промовив:

- Іспанська контррозвідка цієї ночі запеленгувала в квадраті нашої школи підпільну радіостанцію...

Розділ шостий НАД ПРІРВОЮ

Інструктор радіосправи Вайс ніколи особисто не говорив з босом. Думбрайт мало розумівся на радіотехніці, а виказувати це перед персоналом школи не хотів. Тим більше, що днями з Нью-Йорка мав прибути справжній знавець, на якого цілком можна було звіритись - недаремно його рекомендували в самому штабі розвідувальної служби США. Лише в силу виняткових обставин довелося викликати сьогодні цього Вайса, білого, наче вимазаного сметаною, пацюка, до якого мимоволі почуваєш фізичну огиду.

Очевидно, неприязний погляд Думбрайта і спричинився до того, що Вайс одразу розгубився, бо розгублювався він завжди, коли йому доводилось говорити з людиною, що має ранг вищий, ніж у нього, колишнього лейтенанта з гестапо.

- За договором між колишнім райхом та Іспанією, - почав доповідати, трохи затинаючись, Вайс, - ось ця територія, названа квадратом чотириста тридцять сім, належить нам, тобто школі "лицарів благородного духу"...

Вайс розгорнув карту і поклав її перед босом.

- Та не стовбичте ви перед очима! Сядьте!-гаркнув Думбрайт.

Вайс ще більше розі убився.

- Пробачте, - промимрив він, сідаючи на краєчок стільця.

- Далі!

- За четвертим параграфом договору, про який я мав честь згадувати...

- А можна коротше? Без усяких там "мав честь" і подібне!

- Слухаю! В цьому квадраті не мають права проживати особи іспанськоготіоходження...

- А може, просто іспанці, так буде простіше?

- Ні, іспанського походження, - насмілився заперечити Вайс.- Адже фрау Агнеса Менендос не іспанка. А виняток зроблено саме для неї, її доньки, економки та конюха. Має перепустку і падре Антоніо. Він...

- Далі!

- Квадрат чотириста тридцять сьомий користується екстериторіальністю: іспанська поліція не має права втручатися в події, що сталися на території квадрату. Цілковиту відповідальність за них несе адміністрація школи.

- Навіщо мені вся ця передісторія! Плював я на неї! Скажіть краще про те, що безпосередньо стосується справи - радіостанцію!

- За договором...

- Ви що, вмієте танцювати тільки від печі? Ясно, що за договором!

- Школі надається право мати радіостанції - кількість їх договором не обумовлена - але всі вони підлягають реєстрації в Іспанії, з точним зазначенням хвиль передачі і часу.

- Наші станції всі зареєстровані?

- Так точно!

- Хвилі теж?

- Так точно!

- Запеленгована станція працювала на яких хвилях?

- Прошу поглянути на акт, тут точно вказано. Не на наших. А от шифрований текст.- Вайс поклав перед босом акт і текст, переданий підпільною радіостанцією. Він складався з довгої стрічки цифр.

- Іспанська контррозвідка робила спроби розшифрувати текст?

- Коли я сьогодні вилетів з Барселони, розшифрувати текст ще не пощастило...

- Це вперше, коли вони запеленгували станцію в нашому квадраті?

- Так точно, вперше, але...

- Що "але"?

- Дозвольте відповісти докладніше, коротко я не зможу відразу сформулювати.

- Говоріть уже, як умієте! - буркнув Думбрайт. Вайс трохи зручніше вмостився на стільці, ніби готуючись до довгої розповіді.

- Я щовечора з десятої до дванадцятої працюю на короткохвильовій станції, зареєстрованій під номером десять. Сімнадцятого листопада минулого року о чверть на дванадцяту - дата і час абсолютно точні, вони врізались мені в пам'ять - я, пробачте, чхнув, і рука моя мимоволі ледь крутнула ручку настройки. Тієї ж миті я виразно почув цифру шістнадцять дріб два, а за нею ще кілька цифр. Очевидно, це був кінець шифрованої передачі, бо далі, як я не дослухався...

- На якій хвилі, чорт забирай! - стукнув кулаком по акту Думбрайт.

- Трохи коротшій...

- Ви або самі невіглас, або вважаєте невігласом мене. Кажіть точно!

- На жаль, я знову чхнув і від хвилювання...

- Бовдур! Помилуйтеся своїми кадрами, містер Нунке!

Начальник школи, що досі в розмову не втручався, схопився з стільця і впритул підійшов до пополотнілого Вайса.

- Чому не доповіли мені? - запитав він майже пошепки і так стиснув кулаки, ніби з усіх сил стримував себе, щоб не схопити Вайса за комір і не жбурнути його на підлогу.

- Заждіть! - спинив його Думбрайт.

- Я спіймав лише кілька цифр - кінець передачі і гадав, що то підпільна антифранкістська станція, їх в Іспанії багато...

- А може, і запеленговане вчора належить іспанським комуністам?

- У Барселоні мене запевнили: підпільники використовують свої станції лише для звернень до населення, інформацій і різних повідомлень. Усі ці передачі провадяться відкритим текстом, виключно Іспанською мовою чи на місцевих діалектах.

Вайс аж упрів, доповідаючи босові, але не наважувався витягти носовичка, щоб витерти лоба і липку від поту шию. Він сидів, пильно вдивляючись в обличчя Думбрай-та, від якого - Вайс чудово знав порядки в школі - залежатиме не лише вся його дальша кар'єра, а й саме життя. Єдине, про що він не міг навіть здогадуватись, полягало в тому, що своєю інформацією про перехоплену восени минулого року шифровку він в особі Нунке нажив смертельного ворога, а в особі Думбрайта - могутнього покровителя.

Запеленгування радіостанції в квадраті школи розмежувало позиції Думбрайта і Нунке ще гостріше.

З погляду начальника школи, бос зробив непоправну помилку, наказавши все нове поповнення, навербоване в таборах для переміщених, яке почало прибувати в березні цього року, приймати до школи відразу, без попередньої перевірки на контрольних пунктах у Фігерасі. Нунке доводив, що це прискорює підготовку, але за такої поспішності до школи може потрапити не лише непотрібний баласт, а навіть ворожий агент. Думбрайт у душі погоджувався з Нунке, проте відстоював свою думку. Не міг же він признатися, що будь-що хоче вислужитись перед високим начальством у Нью-Йорку: виконати свою обіцянку і вже протягом цього року заслати в Радянський Союз понад сотню агентів і диверсантів.

Коли запеленгування радіостанції в квадраті школи стало фактом, Нунке нагадав босові про свої побоювання. Думбрайт, захищаючись, висунув свою версію: в школі міг переховуватись давно засланий і добре законспірований агент, який досі мовчав, а тепер, коли школа розгорнула роботу, озвався, поновив зв'язок з Росією, може, вже й виказав план засилки агентури, який от-от мали здійснити.

Інформація Вайса про перехоплений восени минулого року кінець шифровки значно зміцнювала версію Думбрайта і послаблювала позиції Нунке. Щоправда, вона не підтверджувалася жодним документом і належала до тієї категорії агентурних даних, які позначалися двома літерами "ПП", тобто: "потребує перевірки".

Про наявність нелегальної станції в квадраті школи і Думбрайт, як бос, і Нунке, як офіційний начальник закладу, зобов'язані сповістити Нью-Йорк. А це небезпечно. Дуже небезпечно для котрогось з них.

Коли виявиться, що агент пробрався з новим поповненням, - для Думбрайта. Його негайно відкличуть і покарають, може, навіть дуже відчутно.

А якщо буде доведено, що ворожий агент законспірувався давно, - для Нунке. До приїзду Думбрайта він один керував добором слухачів і взагалі всією роботою, отже, спитають з нього. Кінець кар'єрі! А можливо, й гірше. Адже сам бос, у хвилину відвертості, якось натякнув, що живими з американської розвідки у відставку здебільшого не виходять. Та й розмова про Ворона це підтверджує...

Сидячи тепер у кабінеті і дивлячись на спітнілого Вайса, обидва зважували у думках свої шанси на порятунок. Думбрайт був ладен обійняти Вайса від радості, Нунке - задушити від люті. І кожен розумів думки і почуття іншого: вони - два супротивники, що націлили пістолети в смертельному поєдинку.

- Йдіть! Поки що ви вільні! - після довгої паузи видавив з себе бос.

- Дозвольте одне зауваження...- несміливо подав голос Вайс.

- Що ще?

- Я радився в Барселоні... У мене виник план...

- Гаразд, трохи згодом вас викличу. Вайс вийшов.

Думбрайт підвівся, демонстративно солодко потягнувся і впритул підійшов до Нунке. Якусь хвилину вони мовчки дивились один одному в очі.

- Знаєте, що це означає? - витримавши довгу паузу, запитав Думбрайт.

- Це може означати кінець або вашої, або моєї кар'єри. Та попереджаю: я не з тих, містер Думбрайт, хто від страху падає на спину, піднявши вгору лапки. Я волію боротися до останнього.

- Уявіть, я теж!

- Дозвольте навести аргументи, які діють проти вас.

- Прошу.

- З вашого наказу до Барселони по шифровку поїхав не я. Ви послали Вайса, найбездарнішого з усіх співробітників школи... Як ви доведете, що перед поїздкою ви не проінструктували Вайса, вигадавши версію про спійману восени шифровку?

- 3 якою метою я б це міг зробити?

- Щоб прикрити неприпустиму помилку - наказ приймати нове поповнення без всебічної і ґрунтовної перевірки.

- Але ж у мене є свідок!

- Хто?

- Вайс! Нунке зареготав.

- Містер Думбрайт, цей свідок - єдиний мій порятунок! Якби він справді спіймав шифровку, наважився б він приховати це, не повідомити мене, начальника школи?

- Це залежало б' від запроваджених вами порядків...- заперечив Думбрайт не зовсім упевнено. Він уже зрозумів, що радість його трохи передчасна, і, виходячи на герць з таким супротивником, як Нунке, треба озброїтись якнайкраще. А щоб добрати таку зброю, потрібен час.

- Що ж ви пропонуєте? - запитав він примирливо.

- Не топити один одного... Шукати винуватця...

- Гм...

- Бо ми можемо втопити і себе, і школу.

- З чого ж ви пропонуєте Почати?

- З співставлення подій.

- Тобто?

- Проглянемо щоденник школи за листопад минулого року. Якщо трапилось щось таке, що могло б зацікавити агента...

- Розумію. Хочете спочатку перевірити свою версію? Що ж, я не від того.

Нунке підійшов до сейфа, відкрив його і витягнув прошнурований зошит з сургучними печатками на кінцях шворочок. На обкладинці англійською мовою значилося: "Листопад 1946 року".

- Чому англійською мовою?-причепливо запитав Думбрайт.

- У цей час школа вже була підпорядкована Нью-Йорку, а керували нею фактично ви.

- Але ж не я знайшов і привіз до Іспанії групу Про-топопова!

- Знайшов її я, а наказ про відправку дали Хейендоп-фу ви. В Берліні, пам'ятаєте?

- Гаразд, не будемо покладатись на пам'ять, давайте читати щоденник.

Нунке і Думбрайт щільно зсунули крісла, схилились над розгорнутим щоденником і заглибилися в читання. Збоку здавалося, що сидять двоє друзів, захоплених цікавою книгою: крісла стоять впритул, голови майже торкаються одна одної.

А не було, мабуть, на всьому світі двох людей, які б так жагуче бажали сусідові по кріслу смерті, щоб врятувати себе.

Тупим кінчиком олівця Думбрайт водив від слова до слова, від рядка до рядка, боячись пропустити щось значне, на що навмисне не зверне уваги Нунке, швидко перегорнувши сторінку.

Та як не вдивлявся в кожне слово Думбрайт, нічого більш-менш значного протягом перших днів листопада не трапилось. Звичайні буденні звіти про буденні справи. На сторінці, датованій дев'ятим числом, погляд його, нарешті, знайшов щось варте уваги.

"Закінчення операції "Кролик", - прочитав він уголос.- Професор Петерсен приніс статтю. Загальне враження - позитивне. Саме те, що нам потрібно",

У такт словам, Нунке з очевидним задоволенням похитував головою.

- У чому річ? - запитав Думбрайт.

- Ім'я професора вам, звичайно, відоме... У Фігврасі він поводився дещо легковажно. Ми підіслали до нього Мері і зафіксували їх зустріч у досить недвозначній обстановці. В обмін на компрометуючий негатив, професору довелося написати для нас статтю, в аспекті, який ми йому запропонували. Як видно з щоденника, операція "Кролик" завершилася вдало.

- Тема статті?

- Кібернетика. Найвидатніше досягнення ідеалістичної думки.

- Як використано статтю?

- Через відповідні канали ми передали її агентствам. - Стаття надрукована?

- У Польщі і Югославії...

- А в Росії?

- За агентурними даними, готується відповідь Петер-сену в солідному науковому журналі. Кібернетика оголошується лженаукою, витівкою мракобісів.

- Чому не сказано про це в щоденнику?

- Про результати дезинформації йдеться в записах за грудень, тобто в час, коли стаття з'явилася в пресі.

- Гаразд, перегортайте далі!

Наступні сторінки знову зарясніли записами, що стосувалися внутрішніх справ школи. Думбрайт на мить відсунув щоденник - у нього від напруженого читання вже мигтіло в очах.

- Може, вип'ємо по чашечці чорної кави? - запропонував Нунке.

- Ні, давайте читати далі. Мене цікавлять дати, ближчі до сімнадцятого.

Обидва знову схилилися над зошитом. Думбрайт ще повільніше водив олівцем під кожним рядком. Нунке, обізнаний з текстом, охоплював очима відразу всю сторінку. Раптом серце його дуже закалатало. Після дати "16 листопада" йшов такий запис:

"Артур Шредер - Григоре Кокулеску мусив погодитися на поставлену нами умову: взяти до Москви як свою дружину Нонну Поко, якій доручено виконати операцію "Танок".

За хвилину Думбрайт теж прочитав цей запис і поклав важку долоню на щоденник, Жестом людини, яка, нарешті, знайшла потрібне.

- Здається, ми витратили час не марно, - вигукнув він задоволене.- Запис датовано шістнадцятим, а Вайс перехопив шифровку сімнадцятого! Ось вам і розгадка таємничої передачі!

- Кілька цифр, нібито почутих Вайсом, коли він чхнув і крутнув ручку апарата чи то праворуч, чи то ліворуч, ще нічого не означають. Він міг випадково натрапити на передачу якогось аматора короткохвильовика, які так і нишпорять в ефірі. І потім головне: тижнів два тому я вам доповідав, що Поко операцію здійснила успішно і просить дозволу продовжити гастрольне турне з Шредером. Ви погодились і навіть наказали вислати їй гроші.

- Пам'ятаю, але...

- Які можуть бути "але", коли операцію здійснено успішно!

Очі Думбрайта, не мигаючи, втупились в обличчя Нунке, десь вище перенісся, ніби він гіпнотизував співрозмовника.

- А ви припускаєте таку можливість: для радянської контррозвідки особа Поко не являла будь-якого інтересу. Куди важливіше було дозволити їй передати пластинки, простежити, куди вони потраплять і тим самим виявити всі наші канали розповсюдження... Припускаєте?

- Припускаю. Але припущення ще не доказ. "ПП" - потребує перевірки...

- Хто розробляв план операції "Танок"?

- Фред Шульц і Шлітсен.

- Хто ще знав про цю операцію?

- Про те, що Нонна Поко їде до Росії з Артуром Шредером, знало все місто, бо на нашу вимогу він влаштував у ресторані бучні заручини. Про них навіть місцева газета писала...

- Покличте сюди Шульца, а потім Шлітсена. Тільки поодинці.

Нунке набрав було номер і тут-таки поклав трубку.

- До Шульца дзвонити нема чого. Він же з вашого наказу щовечора у патронеси.

- Тоді дзвоніть Шлітсену!

За кілька хвилин Шлітсен стояв перед начальством. Виклик був несподіваний, і тому в перші хвилини він дбав лише про одне - приховати, як у нього тремтять коліна.

- Містер Шлітсен, ви брали участь у розробці плану операції "Танок"? - голос боса звучав суворо, очі дивилися допитливо.

Але в Шлітсена відразу відлягло від серця: з слів Фреда він знав, що Нонна виконала завдання, що їй вислано навіть грошову винагороду.

- Так точно, містер Думбрайт! - бадьоро відрапортував колишній заступник Нунке.- Брав і найактивнішу.

- Хто висунув кандидатуру цієї... як її... Поко для проведення операції?

- Я.

- Шульц одразу погодився?

- Спочатку заперечив, пославшись на її молодість, і запропонував Мері, але я йому довів...

- Спасибі, нам треба було уточнити одну деталь... Можете йти!

Шлітсена не треба було просити двічі - поштиво вклонившись, він зник моментально, плекаючи в душі надію, що ця пізня розмова про вдалу операцію неодмінно пов'язана з його поверненням на колишню посаду.

Думбрайт затарабанив пальцями по столу, як робив це завжди, коли щось обмірковував. Нунке, поглянувши на боса, заклопотано насупився.

- Читатимемо далі? - запитав він навмання, аби порушити мовчанку.

- Стривайте, повернемось назад. Хто чергував по школі сімнадцятого?

- Фред Шульц, ось його підпис.

- Які записи він зробив у цей вечір?

- Нічого особливого. Дозволите зачитати?

- Тільки, будь ласка, повільно.

"Я, Фред Шульц, заступив на чергування о шостій годині вечора, прийнявши рапорт -від чергового Ворона про наявність складу вихователів і вихованців. Вечірній обхід, початий мною о десятій, ніяких порушень дисципліни не виявив. До учня з класу "Р" Домантовича, який скаржився на гострий біль у попереку, довелося викликати лікаря Гауфе, який і подав потрібну допомогу. Від інструктора Вайса телефоном надійшло прохання надіслати кілька таблеток аспірину - скарга на нежить і головний біль. Мою пропозицію надіслати на радіостанцію іншого чергового Вайс відхилив, заявивши, що від аспірину йому краще. О десятій сорок п'ять знову перевірив стан хворого Домантовича. Після знеболювальних порошків і грілки він спокійно спав. Об одинадцятій нуль-нуль подзвонив господар таверни і повідомив, що очікуваний вантаж прибув. Пости охорони на прохідній і навколо парку, як і годиться, перевірялися кожну годину. Порушень правил розпорядку не було".

- Гм?.. Це все?

- Далі йде підпис, а під ним, пробачте, відразу не звернув уваги, приписка: "Поговорити з керівництвом школи про необхідність медичного обстеження Вайса. У мене склалося враження, що він зловживає аспірином як своєрідним наркотиком".

- Які висновки ви можете зробити, містер Нунке, проаналізувавши цей запис?

- Що з поля нашого зору випала таверна. Ми всю увагу зосередили на школі, а тимчасом квадрат чотириста тридцять сім обіймає досить велику територію. Це перше і найголовніше.

- Висновок слушний. Ми знаємо лише квадрат, в якому діяла підпільна станція, але не засікли точно, звідки велася передача. Без цього всі наші домисли - порожня балаканина. Друге: не розшифрувавши тексту передачі, ми не можемо сказати, чи стосується він безпосередньо школи чи ні. Цю обставину я б поставив навіть на перше місце.

- Що ви пропонуєте зробити?

- Не покладаючись на дешифрувальників з Барселони і на вправи недолугого Вайса, надіслати текст, підслуханий сімнадцятого, в відділ дешифрування розвідувальної служби США. А до одержання коду лише спостерігати, накопичувати факти... Вайс казав, що він має якийсь план. Може, викличемо його ще раз і заслухаємо?

- Не думаю, щоб він міг запропонувати щось розумне...

- Ми не можемо нехтувати навіть дрібничкою...

Вайс, протягом одного вечора двічі викликаний вищим начальством, почував себе іменинником. Він виріс у власних очах, відчув себе персоною, до якої дослухаються. Тому і ввійшов виструнчившись, бадьорим кроком, високо тримаючи голову.

- Сідайте, - окинувши його насмішкуватим поглядом, запропонував Думбрайт.- Ви згадували про якийсь свій план. У чому він полягає?

- Я радився в Барселоні і зі мною погодилися, що треба діяти за методом виключення.

- Тобто?

- Взяти під підозру буквально всіх і поволі відсівати тих, алібі яких не викличе найменшого сумніву.

- Складіть список з своїми зауваженнями до кожної особи окремо.

- Я вже насмілився його розпочати...

- Подасте, коли буде скінчено.

- Пробачте, містер Думбрайт, якщо насмілюсь задати вам одне запитання.

- Доведеться пробачити. Кажіть!

- Хто з співробітників школи знає, що станцію в квадраті нашої школи запеленговано?

- Містер Нунке, я і Фред Шульц.

- Це зле...

- Берете під підозру нас трьох? - не приховуючи кепкування, запитав Нунке.

- Тільки Шульца, - спокійно поправив Вайс.

- Шульца! - зірвався з місця Думбрайт.- Та в нього вже зараз готове алібі!

- Про що не знаю, про те не можу судити... Але дещо в його поведінці мені здалося підозрілим.

- Факти!

- Як вихователь, він часто буває присутнім під час практичних навчань. Мене здивувало, що він, людина з досвідом давнього розвідника, виявив себе зовсім необізнаним у радіотехніці. Місяць тому, коли він знову прийшов на станцію, я навмисне зробив кілька помилок. Шульц мене виправив і навіть зазначив, що для посади інструктора радіосправи мені бракує потрібної кваліфікації. Тоді мені й спало на думку, що Шульц з якихось причин просто приховував свої знання...

- Боже, який тонкий і глибокий прогноз! - розсміявся Думбрайт.- А не спадало вам на думку, що ви справді бездара і Шульц вас перевіряв? Нам потрібні факти, факти, а не ваші домисли!

Вайс вийшов з кабінету в значно гіршому настрої, ніж сюди зайшов. Бос вимагає фактів, а де їх узяти, коли сумніви, що з'явились в інструктора радіосправи, будуються на дрібних, майже невловимих деталях, на інтуїції, розвинутій у Вайса завдяки довгій роботі в гестапо, як нюх у собаки-шукача.

"Усю ніч сидітиму, пригадаю все, що помітив підозрілого в поведінці і розмовах Шульца. Стежитиму й далі за кожним його кроком. Факти будуть! Потрібен лише час", - міркував Вайс, прямуючи до свого боксу.

Розділ сьомий КЛІТКА ЛИШАЄТЬСЯ ПОРОЖНЬОЮ

Весна послала собі під ноги пишний смарагдовий килим. Ще кілька днів тому вона несміливо торкнулася землі кінчиками пальців, а сьогодні все вирувало в буйному цвітінні. Ніби враз прорвало греблю, і нестримним потоком хлинула щедра, могутня сила, що затопила горби і видолки нестримним буянням новонародженого життя.

Агнеса спинила коня.

- Боже! Яке повітря! Ніби настояне на травах, сонці і... волі. В мені кожна жилка тремтить, так хочеться кудись Полинути.

- Ви й полинете незабаром, Агнесо! - з сумом вихопилося у Фреда.

Молода жінка окинула свого супутника допитливим поглядом, у позі відчулося напружене чекання.

Та Фред мовчав. Останні дні його серце гризла тривога, і сьогодні він особливо гостро відчував, як не пасує його настрій до цього сонячного дня, до пишного буяння природи.

Станцію запеленговано, над Агнесою й Їрене нависла біда, його самого на кожному кроці переслідує насторожений і підозріливий Вайс. Що може знати цей альбінос? Про що здогадуватись? Чи не взяв він під підозру і До-мантовича?

Григорій повернувся до дійсності лише тоді, коли побачив, що кінь Агнеси понісся вскач. Припавши до шиї Раміро, Агнеса все підганяла і підганяла коня, і він летів, уже не добираючи дороги, перескакуючи через чагарники, валуни, уламки скель.

Наздогнав Григорій Агнесу аж біля вілли.

- Ні, я вам більше не товариш! - сердито вигукнув він, коли обоє вони спішились.- Так мчати! Я певен, колись ви скрутите собі в'язи, звалившись разом з Раміро з крутизни!

- А вам було б шкода? Це, мабуть, добре, впасти і нічого більше не відчувати! А на весну, таку-от, як тепер, прорости стеблинкою чи дикою квіткою. Як ви гадаєте, з мене гарна виросла б квітка?

Агнеса виструнчилась, повела плечима і гордовито відкинула голову. Григорій мимоволі замилувався нею.

- Ну, чому ж ви не відповідаєте?

- Прегарна! Але я все-таки волію мати справу з живою жінкою. Давайте сядемо тут на веранді, мені треба вам багато сказати.

Агнеса швидко збігла по східцях і впала в крісло. Григорій бачив, як високо здіймаються її груди, чи то від швидкого бігу, чи то від хвилювання. Гострий жаль стиснув йому серце.

"Бідолашна! Вона сподівається на іншу розмову!"

На мить йому жагуче схотілося ніколи її не починати. Просто припасти гарячим чолом до її прохолодних рук, прошепотіти ті слова, яких вона давно чекала, втекти разом з нею й Їрене, поки ще є час, і він може врятуватися...

Час... так, час. Саме часу в нього зараз обмаль. Він мусить сказати їй усе сьогодні ж, негайно. Хай вона це почує не зід падре Антоніо, який, попереджений про небезпеку, вже здобув візи, а від нього самого. Бо виїхати вона має вже ввечері... Поки не роздумав і не схаменувся Нунке... Поки не викрилось усе з радіостанцією...

- Агнесо! - Григорій не почув свого голосу, але побачив, як перелякано розширилися очі жінки. Мабуть, у його тоні було щось таке, що збудило її тривогу.

- Помовчіть хвилинку, Фред! Мені страшно! - Агнеса благальне підняла руку, немов інстинктивно хотіла захиститися від удару, якого їй от-от завдадуть.

- Мені теж страшно...- несподівано для самого себе сказав Григорій. Усі слова, приготовані ним для цієї розмови, раптом кудись зникли. Ні, не зникли, він просто відчув їх фальш, недоречність, бо добирав він їх розумом, а не серцем, придушивши в собі власне живе почуття.

- Це щось дуже лихе, Фред? -стиха запитала після мовчанки Агнеса.

- Так, лихе. Очевидно, я схибив, не підготувавши вас до цього раніше. Але як важко завдати болю тому, хто став для тебе дорогий!

Агнесині очі засяяли.

- Коли це справді так, Фред, то я готова вислухати найлихіше.

- Навіть коли нам доведеться розлучитися?

- О, я в Римі пробуду не більше місяця!

- Ви не повернетесь сюди ніколи, Агнесо! Задля Їрене, задля мене, задля себе...

- Це неможливо! Тут усе, чим я живу. Моя домівка, мої друзі, моя школа... Тут... Скажіть, що ви пожартували, Фред! Хотіли мене випробувати. Не мовчіть, чуєте, не мовчіть! І не дивіться на мене так, ніби, ніби... Я не хочу, щоб ви на мене так дивилися!

- Що ж, помовчимо, поки ви заспокоїтесь...

- Я не хочу мовчати! Я не хочу чекати! Ви зараз же мені скажете, чому я мушу зректися всього!

- Що ви розумієте під цим словом "всього"?

- Я вже казала: моєї домівки, моєї школи, тієї справи, служити якій я присяглася!

- Справі вбивства, нелюдської жорстокості, найпідлі-шого підступу?

- Схаменіться, Фред! Слово боже - то любов і милосердя!

- А ваші "лицарі благородного духу" його носії?

- Я не розумію вас, Фред, ви це вимовили так, ніби...

- Та ви уявляєте собі хоч приблизно, що твориться за стінами вашої школи? У які походи готують її "лицарів"? Скільки крові і сліз несуть вони людям?

- За статутом школи...

- Вивіска, Агнесо! Ширма, за якою ховаються вбивці і провокатори! Вашим ім'ям прикривають найганебніший притулок розбійників. Вислухайте мене спокійно...

Коли Григорій закінчив свою розповідь, обличчя Агнеси було біле, наче крейда. Побіліли навіть вкриті смагою уста.

- Вам погано, Агнесо? Принести води?

- Не треба! Від вас я нічого не візьму. Ви теж мене зрадили, ви теж мене дурили... Дурну циганку, що виперлась у пані! О, як я вас усіх ненавиджу! Я візьму Їрене і втечу в табір! Там видурюють лише песети, а не душу! Я зароблю на себе й Їрене! Я буду ворожити, танцювати, красти, старцювати, але більш ніхто не спаплюжить мені душу... Але спочатку я підпалю школу! Чуєте, вашу школу, а не мою! А гроші, які забрала з банку, пущу за вітром! Хай ловлять їх циганчата! І бавляться, роблячи з купюр півників!.. О мадонно, як могла ти мене так одурити! - заломивши руки, Агнеса впала навколішки біля колони, б'ючись об неї головою, вигукуючи прокльони і погрози.

Григорій з силою шарпнув її за плечі, примусив підвестися, силоміць посадив поруч себе, просто на сходинки.

- Я непоправно завинив перед вами, Агнесо, не відкривши очі раніше. Але тільки тому, що хотів вас захистити. Ви б не змогли прикидатися, знаючи правду.

- Захистити мене? А може, себе?

- І себе теж. Але не від вас, а від Нунке, Думбрайта, всіх інших. Я теж потрапив до цієї пастки обманом, і кожна хвилина, навіть не година, може бути для мене останньою. Одне те, що я вам усе розповів... Ні, ні, не лякайтеся, адже ніхто в школі про це не дізнається. Для мене ваш від'їзд буде теж несподіванкою... Я так влаштую, ми так домовилися з падре. Офіційно ви маєте виїхати до Рима. Нунке в цьому зацікавлений, бо хоче, щоб послання до віруючих усього світу підтримали у Ватікані. Він не чинив би вам перепон, а я б не квапив вас з від'їздом. Але Думбрайт надумав усунути падре - єдину людину, яка вам допоможе сховатися на деякий час, влаштувати Їрене в санаторій... - Як це "усунути?"

- Я щойно розповів вам про справи школи і методи її роботи. Невже ви не розумієте? Вони бояться його впливу на вас, бояться, що гроші, які лежали на вашому рахунку, падре поверне на справи церкви. Він зайвим став у тій грі, яку вони повели!

- Боже правий! Просвіти мою темну голову! Але ж падре сам заснував школу, вони разом з Нунке... Я, мабуть, абожеволіла, Фред, втратила розум... Я тепер уже нічого не збагну. Мій духівник, якому я звіряла кожну свою думку, який так уболівав за моєю дівчинкою... він що, знав усе?

- Вболівав за Їрене? Зробив її знаряддям вашого катування! Вашого поневолення! Згадайте, як усе було! 'Він вдався до найбільшої наруги над дитиною і серцем матері. Їрене потрібен був хороший лікар, а не молитви, прощі, пожертви, вся та облуда, якою він обплітав ваше серце і затьмарював розум.

- Але чим я перед ним завинила, чим завинила бідолашна крихітка? Не може цього бути, Фред!

- Ви завинили тим, що успадкували гроші дона Менендоса...

- Я б з радістю зреклася всього... Босою пішла б з його оселі.

- Для честолюбних планів падре потрібна була багата сеньйора І її трагічна доля, щоб зняти навколо неї галас, щоб вигадка про хрестовий похід, цю школу "лицарів", стала джерелом нових прибутків. О, падре добре розрахував! Помилився лише в одному - взявши в спільники Нунке. Два вовки рано чи пізно, а повинні були погризтися за здобич.

- Не можу, не можу більше слухати. Помовчте хвилину, дайте зібратися з думками... Вони розбігаються, і голова порожня, і вся я порожня. Ніби летиш сторч головою в темне провалля і все у тобі обірвалось... Фред, тільки не йдіть, не йдіть зараз... Я мушу щось робити і не знаю що... У мене просто немає сили поворухнутися... Допоможіть мені підвестися, треба йти, неодмінно треба йти... а я... наче висотали з мене всю кров...

Здавивши долонями скроні, Агнеса сиділа, тихо розгойдуючись, втупивши погляд в одну точку, знов і знов повторюючи, що вона мусить іти, що вона конче мусить зараз кудись іти... Це раптове оціпеніння злякало Григорія більше, ніж попередній вибух відчаю і гніву.

- Агнесо, отямтесь, цю ж хвилину отямтесь! - крикнув він, відриваючи її долоні від скронь і міцно стискаючи в своїх.- А тепер слухайте мене! Ви зараз же підведетесь, зараз же підете і все приготуєте для від'їзду. Ви поїдете сьогодні ж увечері, тільки стемніє. Залиште записку Нун-ке, що раптове погіршення стану Їрене примусило вас несподівано виїхати. Зазначте в записці, що послання до віруючих, з яким приходив до вас Думбрайт, ви захопили з собою, щоб показати його в Римі. Другу записку ви напишете на моє ім'я. Пробачитесь, що не встигли зі мною попрощатись, завірите, що за два тижні повернетесь. Підпишетесь: "Ваша Агнеса". Якщо зможете, додасте кілька ласкавих слів. Це треба для того, щоб у Нунке і Думбрай-та не виникло підозри щодо моєї участі у вашій втечі. Гроші у вас є, візи у падре Антоніо. Я його попередив, і ввечері він буде тут.

- Падре Антоніо! - Це ім'я вивело Агнесу з стану прострації. Вона швидко схопилася з місця.- І ви можете радити мені їхати з ним?!

- Бо це Єдиний вихід. Зараз він буде в ваших руках, а не ви в його. Видасте йому доручення на право користуватися грішми з вашого поточного рахунку лише після того, як він влаштує вас з Пепітою, Педро та Їрене. Звичайно, залиште собі те, що належить вам. Гадаю, вам вистачить цього для скромного існування і лікування дівчинки. Я знаю, вам буде нестерпно важко подорожувати з падре. Переможіть себе. Це треба для порятунку Їрене. Для мого спокою за вашу долю. Пообіцяйте мені виконати все так, як я прошу!

- А ви, Фред? Ви ж не кинете мене у зовсім чужому світі?

Це було те запитання, якого Григорій найбільше боявся.

- Коли я вирвуся звідси, я неодмінно розшукаю вас. Не обіцяю, що це буде скоро. Пастка за мною закрилася міцно.

- Як я зможу жити, думаючи, що ви у вічній небезпеці?

- Самому мені легше буде боротися.

- Я так боюся, Фред, усього: подорожі, життя в чужому краї, самотності... Того, що я не зумію спокутувати того зла, яке я, не відаючи, вчинила. Якби ви були поруч...

- У мене є друзі в Італії. До речі, один з них лікар і працює в Римі, прізвище його Матіні, а адреса...- Григорій на вузенькому клаптику паперу, вирваному з записної книжки, написав кілька слів.- Ім'я і адресу завчіть напам'ять, а клаптик цей спаліть. Матіні чудова людина, мій великий друг і завжди вам допоможе.

- Що передати йому від вас, Фред? І чому ви раптом так дивно на мене подивились?

Григорій справді дивився на Агнесу розгублено. Лише зараз йому спало на думку, що ім'я Фреда Шульца Матіні нічого не скаже. Назватися Генріхом фон Гольдрінгом. Ні, ні, про це не може бути й мови! Але саме Матіні може допомогти Агнесі, можливо, навіть Їрене.

- Він знав мене під іншим ім'ям, Агнесо! Скажете йому, що ви прийшли від друга з Кастель ла Фонте, з яким він ходив парламентером до гарібальдійців. Він зрозуміє, про кого мова. І ще нагадайте, що я пам'ятаю його девіз: "Краще бути жертвою, ніж катом". Це слова одного письменника, якого він дуже любив... Про школу, звичайно, не розповідайте. Скажіть просто, що зустріли мене в Іспанії... Згодом я .сам йому розкажу. Коли приїду в Рим...

- Ми будемо чекати вас, Фред, усі... Я, Їрене, Педро, сподіваюсь і Матіні! - Агнеса відвернулася, ховаючи сльози, що набігли на очі.

- Ну, бідолашна моя мандрівнице, я не маю права вас більше затримувати. Нагадую ще раз: записка Нунке, мені. Доручення падре вручаєте лише після того, як усе влаштується. Тоді можете й висловити все, що ви про нього думаєте. Папірець з адресою і прізвищем мого римського друга спаліть... А тепер...

Агнеса відступила на крок, безсило прихилившись до одвірка.

- Не йдіть, одну хвилинку!

- А я і не збирався йти, не попрощавшись з вами, як слід друзям. Ну ж бо! Я хочу запам'ятати вас веселою. Посміхніться і дайте я вас поцілую, у очі, щоб пам'ятали...

- А з Їрене, з Їрене ви не попрощаєтесь?

- Мабуть, ні. Хай вона нічого не знає про від'їзд до вечора. Не треба її хвилювати, а от до Пепіти зайду і накажу їй, щоб вона добре за вами доглядала!

Григорій швидко збіг східцями вниз, боячись озирнутися. Врятував він цю нещасну з її дитям чи послав на нову загибель?

Розділ восьмий МІСЯЦЬ ВЕЛИКИХ НЕСПОДІВАНОК

Травень 1946 року для керівників школи "лицарів благородного духу" став місяцем великих несподіванок і великих неприємностей. Почалося з події, якої ще не траплялося в практиці школи: вихованець класу "Д" відмовився летіти до Радянського Союзу,

Сталося це так: коли Шульц розповів Нунке, як вороже Середа ставиться до нього, Фреда, і чому саме, шеф вирішив за краще відокремити "Малого".

- А ви передайте його під нагляд вашого нового заступника Домантовича, - наказав начальник школи.

Шульц охоче погодився. Адже в його плани якраз і входило зблизити Середу з Домантовичем.

Середа зрадів, дізнавшись про цю зміну. Але будь-які намагання Домантовича викликати "Малого" на відвертість, на щиру розмову - були марні.

- Усі ви одним миром мазані. Досить! Я вже одного разу висповідався, вдруге йолопом бути не хочу, - відповідав "Малий" новому вихователю на всі його закиди чи запитання.

Успіхів у навчанні Середа не виявляв, крім стрільби і боротьби.

- Що маємо робити з ним, містер Думбрайт?-запитав якось Нунке Думбрайта, розповівши про вдачу і шкільні успіхи "Малого".

- Іншого разу я б пристрелив його, як собаку, але нам до зарізу потрібні вірні люди. "Малий" надто багато завинив перед своїми земляками, ми хоч гарантовані, що він не переметнеться до більшовиків. Знаєте що? - зрадів своїй несподіваній пропозиції бос.- Передамо його в розпорядження якогось агента, а потім разом зашлемо в один із пунктів. От Домантович, його нинішній вихователь, має отаборитися в Києві як резидент. Хай з ним і "Малий" летить. Згодиться на щось!

Дізнавшись від Нунке про таке рішення, Домантович зрадів:

- З радістю! Такий помічник, як "Малий", -то скарб. Складного завдання йому, звісно, не даси, але він так боїться кари за минуле, що покластися на його вірність можна цілком.

На найближчому занятті Домантович сказав своєму вихованцю:

- Готуйся! За два-три тижні полетимо з тобою аж у самісінький Київ, там, брат, заживемо! І полетимо разом, і тільки вдвох! Що ти на це скажеш!

Середа відвернувся і після довгої паузи, скорше сам собі, ніж вихователю, пробурмотів:

- Київ... Андрій ГІервозванний... Там його церква...- і, повернувшись до Домантовича, з якоюсь несподіваною тужною лагідністю додав:-А мого батька мама Андрійком звали, казали мені: виростеш, до Києва, що б там не було, поїдь, у церкві святого Андрія Первозванного помолися. Батько тебе дуже любив, і його святий заступиться за тебе і перед богом, за твої гріхи заступиться.

- От і побуваєш у Києві, помолишся.

- Брехня! Немає Василя Середи! Отець Кирило, будь він проклятий, все забрав, а ви тут прізвище. Немає Середи! Є Василь Малий. Брехня! Все брехня!-Середа з такою силою вдарив кулаком по столу, що він аж задвигтів:- Ніякий святий не замолить моїх гріхі"! Ти бачиш оці руки? Бачиш! А я дивитися на них не можу. На них кров! Своїх людей кров! Я кат!

Це була істерика, тим несподіваніша, що сталася вона з "Малим", який вимахав мало не під стелю і вславився своєю силою.

Середа впав на стіл і заридав.

Домантович мовчки сидів поруч, не зводячи очей з велетня, який міг у нападі люті зірвати зло і на ньому.

Минуло хвилин з десять.

Знесилений, з обважнілими руками, з опущеними куточками рота, Середа поволі звівся і сів на стілець.

- Мабуть, злякалися? Нічого, буває... А вашим начальникам скажіть: Середа до Києва не поїде. І до якогось іншого міста теж не поїде: там його шльопнуть, а він жити хоче... Ось тут, у вас, що хочете, буду робити! Мені однаково спокою на цьому світі не знайти. Але ні до Києва, ні до Росії не поїду! Краще тут кулю пустіть. От так і передайте. А зараз ідіть, прошу вас! Я полежу трохи...

Нунке був вражений до краю, коли Домантович його проінформував про все це. Захопивши особисту справу "Малого", шеф попрямував до боса.

Думбрайт нічим не виказав свого ставлення до почутого. Він мовчки взяв з рук начальника школи особисту справу і почав недбало перегортати її нечисленні сторінки. Дійшовши до записаної Шульцем одвертої розмови в таборі, під Мюнхеном, бос почав читати все повільніше й повільніше.

- Накажіть, хай приведуть Протопопова.

- Отця Полієвкта, - поправив Нунке.

- Виконуйте наказ.

Важко було впізнати в людині, яка увійшла до кабінету боса, колишнього Протопопова. Його кремезна постать значно потоншала, від чого він здавався вищим. Брови під опуклим лобом, не без допомоги місцевого косметолога, вигнулися високою дугою, навіть очі здавалися більшими. Довге волосся на потилиці і скронях кучерявилося.

- Кликали, пане начальнику?

- Розкажіть, що сталося! - наказав Думбрайт Нунке. Той докладно розповів про істерику "Малого".

- Що це, по-вашому? - запитав бос Протопопова.

- Наслідки мого виховання в минулому. Звичайна істерика покаяння, на чому й тримається секта п'ятдесятвиків. Це як наркотик, від якого, раз привчившись, уже не можна вилікуватися.

- Мене цікавить не походження його істерики, а те, до чого вона може призвести: якщо його страх- перед поїздкою викликаний справді каяттям.

- Пане начальнику! Зробіть так, щоб я з ним зустрівся. Тільки не в школі. І щоб він був трохи напідпитку. Я вам приведу його тихим і смирним, мов ягня.

- Згода! Нунке, дійте!

Тон, яким кинув цей наказ Думбрайт, та ще в присутності Протопопова, боляче різонув слух начальника школи, але він стримав готове прорватися роздратування і мовчки вийшов.

Після пам'ятної для обох розмови про таємничу радіостанцію між Думбрайтом і Нунке встановилися сугубо офіційні взаємини, які - обидва це чудово знали! - могли закінчитись лише поразкою одного з них. Але службової субординації дотримуватися все ж доводилось.

Домантович чекав начальника школи в його кабінеті.

- Розробіть план зустрічі "Малого" з Протопоповим, адже ви його знаєте ще з часів перебування в таборі під Мюнхеном. Вони колись були друзями...

- Наскільки я пам'ятаю, недовго... А наостанку взаємини їх вилились у відвертий конфлікт.

- Можливо, це нам лише допоможе... Треба, щоб "Малий" був трохи напідпитку. Але трохи. На допомогу ми вам дамо одну особу з штату "оселків". Звуть її Мері. Вона полька за походженням, але вашою мовою володіє, правда, з акцентом. Ви зустрінетеся в таверні, де колись провели вечір з Нонною. Познайомте Мері з "Малим", дайте їй змогу розчулити його, може, навпаки - збудити хтивість. Нам треба вивести його з рівноваги. От тоді й підсяде до вас Протопопов. Коли між ними двома зав'яжеться розмова, як у вас висловлюються, "щира й задушевна", лишіть їх самих. Але побудьте поблизу. Все.

- Гер Нунке, та ви ж самі вже розробили весь план! Мені лишається простежити за його виконанням.

Нунке самозадоволено посміхнувся.

- Тим краще. Отже, умовились: завтра виведете це одоробло розважитися.

Другого дня ввечері вихователь і його учень справді вирушили розважатись.

Привітний господар таверни щиросердо прийняв двох несподіваних гостей і, як було заздалегідь домовлено, провів їх у знайомий уже Домантовичу закуток, де той "гуляв" колись з Нонною. Але ширми не закрив.

- Сьогодні в таверні нікого стороннього, без ширми буде просторіше, - пояснив він.- Що будемо пити-їсти?

- Горілки у вас немає? Справжньої. Не шнапсу там якогось? -запитав Середа.

- Звичайно, є! Про всяк випадок приховав дві пляшки "смирновської", з Англії. Найкраща горілка в Європі!

- Гоніть сюди!

- Василю, дозвольте вас називати справжнім ім'ям, як охрестила мати! Ми ж не в таборі і не в школі. Гаразд? І ще одна умова: давайте не дуже наполягати на "найкращу в Європі". Хочеться поговорити щиро, а коли перебереш...

- Перебереш? Від двох пляшок? Дурниця! От, було, до війни везу ліс. Дорога - гіршої не придумаєш. Холод такий, що путній господар собаки з хати не вижене. А ліс везти треба. На дорогу півлітри хильнеш, і пішов... Руки почнуть клякнути - ще стільки ж. Ну, до Білих Берегів доїхав - тут уже повну норму приймеш... А ви... дві пляшки! На двох! Сміхота!

У розпалі вечері, коли вже одна пляшка спорожніла, у зал впурхнула Мері. Побачивши Домантовича, вона кинулась до нього, як до рідного брата. "Малий" теж радо привітав несподівану гостю. Надто радо. Він пив і пив за її здоров'я і, здавалося, не п'янів. Принаймні зовні. Лише по тому, як усе настирливіше він умовляв Мері відмовитися від свого імені і називатися Марією, можна було здогадатись, що в голові його починає туманіти.

- Марія... Прислухайтесь, як звучить?.. Так мою матір звали!

Протопопов увійшов у таверну, коли Середа вже закінчив самотужки другу пляшку і запив горілку пивом.

Він сидів спиною до входу і не помітив нового відвідувача, а Протопопов теж не квапився з'явитися перед його очі. Сівши біля столика в протилежному кутку, він поволі цідив крізь зуби поганеньке кисле вино, інколи позираючи на групу, що сиділа в "кабінеті", як гучно тут величали закуток, котрий можна було закрити ширмою.

- Чого той патлатий так пильно на вас дивиться? - засміялась Мері, кивнувши в бік Протопопова.

- А хай йому повилазить! - вилаявся Середа і, навіть не глянувши, хто сидить самотою в кутку, підвівся з-за столу і засунув "кабінет" ширмою.

Це вже порушувало план. Це вже вимагало втручання.

За хвилину ширма відхилилась, і Протопопов, не привітавшись, наче теж сп'янілий, гепнувся на четвертий стілець, "випадково" поставлений тут завбачливим господарем

- Пізнаєш, Василю? - запитав Протопопов, перехиляючись через стіл.

Середа кліпнув очима і якусь хвилину пильно вдивлявся в таке знайоме і в той час немовби й незнайоме обличчя. Домантович бачив, як почервонілі від випитого вина щоки "Малого" почали поволі бліднути.

І саме в цей час заграла радіола.

- Потанцюємо, Мері? - запросив Домантович.

- З радістю! Хай давні друзі поговорять на самоті.

Вони вийшли в зал і закружляли в танку, все прискорюючи і прискорюючи слідом за музикою темп якогось новітнього, змішаного з чарльстоном, фоксу.

Домантович міг не прислухатися, про що розмовляли старі знайомі. Він знав, що під столом, біля якого ті сиділи, вмонтовано нової системи американський підслухову-вач, який дає змогу Нунке самому чути всю розмову Середи і Протопопова від слова до слова.

Господар таверни, простукотівши дерев'яшкою, пройшов до радіоли і сів біля неї на стілець, щоб змінити пластинку.

Тепер у залі залунали звуки повільного мелодичного блюзу.

І раптом у цю мелодію ввірвався несамовитий крик, а потім нелюдський зойк.

З дивовижною для одноногого швидкістю, господар таверни кинувся до ширми, на ходу вихопивши з кишені пістолет. Але вистрелити він не встиг. Середа, вискочивши з-за ширми і зіткнувшись з господарем майже груди в груди, схопив його, високо підняв угору і з криком "Сволота!" з такою силою жбурнув на мармурову дошку стойки, що той навіть не встиг зойкнути.

- Падло! - ревів розлючений велетень. У Домантовича зброї не було.

- Протопопов швидко його втихомирить!-запевнив Нунке.

Як він потім шкодував, що припустив таку необережність!

Побачивши розправу над одноногим, Домантович, схопивши за руку Мері, кинувся до вихідних дверей...

Вони щодуху бігли в напрямі школи, їх гнав подалі від таверни грюкіт, брязкіт розбитого скла, дике ревіння.

Хвилин за десять вони мусили зупинитись, засліплені світлом фар машини, що мчала навпроти.

Авто зупинилося. З нього вистрибнув Нунке.

- Все знаємо! Чули! Повертайтеся до школи, ми його затримаємо. Скажете...

Кінець фрази заглушив гучний вибух. Високий стовп полум'я знявся там, де кілька хвилин тому ще стояла таверна.

- Швидше, Нунке! - почулося з машини. Домантович пізнав голос Думбрайта.

Машина рвонула з місця.

Тепер було видно, що палала не лише таверна.

* * *

Зовні все йшло, як і досі: навчання в боксах, спеціальних кабінетах чи залах, тривали "духовні" дві години, вночі тренування з парашутних стрибків. Як і раніше, точно за розписом, де вказувалися години й хвилини, Думбрайт літав по боксах, розпитував, зрідка хвалив, але все частіше й частіше лаявся. Після смерті Протопопова Ворон провадив навчання з групою "Амінь". Але, дізнавшись, що бос остаточно вирішив послати його замість покійного до Мінська, старий втратив свій завжди бадьорий настрій, знітився.

Усе йшло, як і раніше, але відчувалось якесь напруження. Якась підводна течія в житті школи. Причину цього знали тільки Думбрайт, Нунке і, як не дивно, Вайс.

Його план викриття підпільної радіостанції Думбрайт і Нунке схвалили і почали негайно здійснювати.

Метод відсіювання, запропонований Вайсом, полягав у тому, що кожному вчителеві, інструкторові, вихователю різними засобами підсували "найдостовірнішу" інформацію, секретну новину.

Шульца перевіряли тричі. Перший раз - доручили супроводжувати на аеродром якогось особливо засекреченого агента, що мав летіти до Мюнхена, а звідти до Москви, з важливими дорученнями. Вдруге - разом з фахівцем-інструктором по диверсіях на залізницях Шульц розробляв план висадження в повітря моста через Дніпро в районі Крюкова. Нарешті, третього разу він супроводжував аж до французького кордону групу з трьох чоловік. Обличчя їхні були в масках, всі троє майже не говорили між собою, лише один "прохопився" необережною фразою, заявивши, що боїться поїздки до Москви. Супутник, який сидів поруч "балакуна", так ударив його ліктем під ребро, що той аж застогнав.

Приблизно у такий спосіб перевіряли всіх співробітників школи, всіх вихованців класів "А" і "Р".

У ці дні пеленгатори працювали цілу добу. Думбрайт назбирав їх з інших шкіл стільки, що найменший радіосигнал у квадраті школи було б не тільки спіймано, а й точно визначено, з якого саме місця його подавали.

Але таємнича станція мовчала.

За кілька днів, як згоріла таверна, Нунке прийшов до боса з останніми матеріалами розслідування причин пожежі. Він учора ввечері доповідав про знайдені обгорілі трупи: один без ноги - безперечно, господаря таверни, другий з проламаним черепом - Протопонова, третій, жіночий - дружини господаря. Труп Середи було знайдено біля складу пального, а дівчинка й слуга знайшлися живими під час самої пожежі. А сьогодні, закінчивши розчистку згарища, знайшли п'ятий труп, обгорілий до невпізнаний, але, як твердить експертиза, - чоловічий.

Думбрайт уважно вислухав повідомлення, насупився і нервово закрокував по кабінету.

- Вас ця новина знервувала?

- Так.

- А мене обрадувала. Бо саме в таверні міг оселитися радист, під виглядом туриста, і зрозуміло, чому мовчить тепер передавач.

- Але радистові хтось же давав відомості про школу, можливо, і не один раз?

- Я думав про це. І повірте мені, - голос Нунке звучав задушевно і щиро.- У нас не буде зручнішого часу для відправки всієї агентури, ніж тепер.

- Чому ви так гадаєте?

- Припустимо найгірше: у нашій школі переховується ворожий агент, який передавав радистові в таверну інформацію. Радист загинув. Агент без зв'язку. Він нічого не зможе вдіяти, щоб поінформувати про відправку агентури. До відправки треба приступити негайно .. Можливо, серед відправлених опиниться й проблематичний агент. Він зможе провалити групу із трьох чоловік, до якої потрапив сам. Решта груп уціліє. Ніхто-бо не знає місця призначення іншої групи,

Нунке викладав свій план довго і докладно.

Думбрайта його міркування переконали.

- Тільки от що, містер Нунке! Зробимо так: усім призначеним на відправку, кожному персонально, як велику таємницю, сповістіть, що виліт відкладається на невизна-чений час. Можливо, на дуже довгий... А тимчасом усе мусить бути підготовано: зброя, радіоапаратура, гроші, спорядження. Та ви самі знаєте, що потрібно.

- Усе давно готове!

- Тим краще! Беру на себе транспортування. Будемо виряджати групами по три чоловіки, але так, щоб в аеропортах, під час пересадок, вони не зустрічалися. Дату відправки я вам скажу пізніше. Резидентів будемо відправляти поодинці.

- Ви маєте на увазі, що все-таки доведеться вирядити двадцять чотири чоловіка? Встигнемо за ніч?

- За одну ніч можна цілу дивізію посадити на літаки і перекинути з одного кінця Європи в інший.

- А як з пеленгаторами?

- Зменшіть наполовину, але хай працюють цілу добу. Лише за кілька днів після відправки агентури знімемо посилений нагляд за ефіром.

* * *

Шульц і Домантович у службових справах зустрічалися кожного дня, навіть кілька разів на день. Нунке подобалося стикати їх між собою. Вони-бо поводили себе, як два півні. Не було випадку, щоб пропозицію Шульца підтримав Домантович або навпаки. Як вихователям російського відділу, їм належало разом з майбутнім резидентом чи агентом розробляти план якоїсь операції. Як правило, вони до згоди не приходили, і Нунке доводилося ставати арбітром. Шеф від задоволення потирав руки: він наочно переконувався, що Домантович ніяк не гірше Шульца знається на справі і може успішно конкурувати з ним у знанні сучасної Росії. А те, що вихователь і заступник ворогують між собою, ніколи не відвідують один одного у вільні години - то тільки добре. Можна бути спокійним - помилка одного не зостанеться не поміченою другим...

Але службові обов'язки частенько примушували і Шульца, і Домантовича лишатися віч-на-віч. Доводилося уточняти деталі операцій, затверджувати моделі одягу для тих, кого мали відправляти в той чи той район Росії.

Навіть наодинці вони так само гаряче дискутували з приводу найменших Дрібниць. Думбрайт і Нунке не раз у цьому переконувалися, використовуючи найновіше досягнення диверсійної техніки - удосконалений підслуховувач. З'єднаний з телефонним проводом, проведеним до кабінетів Нунке і Думбрайта, підслуховувач давав змогу почути, що робиться в тому чи тому боксі, іншому приміщенні. Саме такий підслуховувач дав змогу Нунке чути не тільки розмову в таверні, а й передсмертний зойк отця Полієвкта, чи то пак Протопопова.

Незабаром мали вдосконалити телевізійну систему, яка б дозволила не тільки вихованцям бачити своїх лекторів, а й босові та шефові школи спостерігати, що діється в тому чи тому боксі.

На щастя Шульца і Домантовича, поки що такої змоги у начальства не було. Вони могли, з піною на губах сперематися з приводу якоїсь дрібниці, тут-таки вести листування на зовсім інші теми.

Одне таке "настільне" листування наведемо цілком, бо воно допоможе розібратися в ситуації, яка склалася в школі останнім часом.

"Мишко! Йолоп! Якого чорта тебе понесло в ефір?"

"А що я мав робити, коли твій хрещений (так Домантович називав Нунке) мені заявив: "Покажете себе на роботі. Можливо, затвердимо вас на постійній посаді вихователя". Мусив же я попередити, щоб, про всяк випадок, кожного дня протягом двох тижнів чекали від мене цікавої Інформації?"

"А знаєш, що ти наробив своїм виходом в ефір?"

"Здогадуюсь. І дуже жалкую, що запеленгували. Тепер буде важче..."

"Передавач там, де й був?"

"Балда! А що ж - я буду носитися з ним, як дурень з писаною торбою!"

"Мені здається, що тебе навряд чи залишать при школі. А раз ти поїдеш до Києва, немає потреби використовувати передавач. Поінформуєш із перших уст".

"Америку відкрив!"

"А коли тебе залишать при школі все-таки?"

"Інформацію про засилку великої групи диверсантів я передам, хоча б мені довелося одною рукою відстрелюватися, а другою вистукувати текст".

"У такому разі, маєш ще й мої дві руки".

"Ти таки балда, Гришо! Мати свого чоловіка в такому лігві і втратити можливість за кублом стежити?"

"Наші дві голови ми покладемо, щоб попередити про двадцять чотирьох диверсантів. Це тобі не коробочка, з ваксою! До речі, чого ти мене не попередив, що виходиш в ефір?"

"Обстановка склалася дуже хороша, а ваша милість у цей час була у циганочки. Ти знаєш, Гришо, віднині я тебе іменуватиму "циганський барон". Хочеш?"

"Під три чорти!"

На цьому листування обірвалося, бо задзвонив телефон.

* * *

- Вам лист, - сказав Нунке, подаючи маленький, з візерунками конверт.

"Втекла!" - промайнула в голові думка. Обличчя мимоволі розповзлося в щасливу усмішку. Але Фред опанував себе. В міру того, як він читав листа, обличчя його похмурніло...

- Справа не в тому, що вона поїхала несподівано...

Фред мовчав. Мобілізувавши всі свої акторські здібності, він вдавав з себе ображеного закоханого. Хоч йому до свербіння в долонях хотілося дати ляпаса Думбрайту, який, не питаючи дозволу, взяв листа Агнеси і уважно прочитав.

- Ви знали, що вона від'їздить до Рима?

- Я знав, що ви їй це дозволили, але ж їхати мала за тиждень!

- А виїхала сьогодні вночі! І тільки-но банк повідомив, що всі гроші переказала на Римський приватний банк, - з серцем сповістив Думбрайт, жбурнувши листа на стіл.

Як і годилося закоханому, хоч і зневаженому, Фред | узяв листа і поклав у кишеню.

- Що ви скажете про цей вибрик з банком?

- Пізнаю, так би мовити, почерк падре Антоніо.

- Так от що, Фред! У нас немає часу на обговорювання. Ми втратили кругленьку суму, якої вистачило б не на один рік існування школи. Ми можемо втратити й вивіску, таку потрібну і зручну. Ви можете втратити наречену і посаг. Нагадую - солідний, так тисяч із сто доларів, якщо врахувати і спадщину Менендоса.- Назвавши суму, Думбрайт пильно глянув на Шульца.

Той відобразив на своєму обличчі і радість, і тривогу - він добре знав, що від спадщини Менендоса лишилися ріжки та ніжки, і в душі потішався з незграбних хитрощів боса.

- І все це можете повернути тільки ви!

- Як?

- Негайно, найпізніше завтра вранці, вилетівши до Рима, ви того-таки дня розшукаєте Агнесу і повернетеся з нею сюди!

- Згода, Фред? - запитав, посміхаючись, Нунке.

- Згода, - радість у голосі Шульца була неприхована і прозвучала на цей раз абсолютно природно.

- Разом з вами полетить Вайс. Його завдання - будь-що ліквідувати падре Антоніо.

"І наглядати за мною", - додав у думці Фред.

- Збирайтеся: візьміть найкращі костюми, побільше грошей. Якщо ваша спільна з Агнесою подорож сюди стане, шлюбною - це буде найкраще!-Думбрайт говорив про шлюб Фреда з Агнесою як про щось абсолютно вирішене.

Шульц повернувся,, щоб йти, і раптом згадав:

- А ті негайні завдання, які я мав виконати, передати Домантовичу?

- Домантович дуже пошкодив учора ногу, стрибаючи з парашутом. Він довго пролежить, - сказав Нунке.

- А про які завдання йдеться? - поцікавився Думбрайт.

- Перевірити знання прізвищ місцевих керівників, обстановки у п яти слухачів групи "А", - пояснив Шульц.

- Це Домантович може зробити і лежачи в ліжку. Передайте йому, кого саме він має проекзаменувати і ваші спостереження за цими слухачами, - вирішив бос.

- До побачення!

- Щасливої дороги! Пам'ятайте: маєте три дні. Інформуєте Вайса кожного ранку, а він уже забезпечує зв'язок з нами. У вас і без цього там багато буде турбот.

Просто з кабінету Нунке Фред поспішив до Доманто-вича.

Той лежав у ліжку, вмостивши праву ногу на велику подушку.

- Розумієте, Шульц! Маленький камінчик і от маєте...

- Треба більше тренуватися, спиратися на носки...

- Ви прийшли як інструктор парашутного спорту?

- Я прийшов не як інструктор, а от у якій справі...

Григорій заговорив про тих п'ятьох, що їх Домантович має перевірити, а в цей же час йшло жваве листування:

- "Вилітаю до Рима повернути Агнесу, яка втекла. Інформацію звідти передам".

"Щасливий! Дурнем будеш, коли повернешся сюди. Так і передай мою думку полковнику Титову".

"Справу вирішить він".

"Категорично вимагаю сказати йому, що я й сам тут упораюсь".

"Прощай, Мишко! Пам'ятай про адресу старого цигана".

"Ще б пак!"

"Бережи себе, друже любий! За цей час ти став мені рідніший за брата".

На останню фразу Домантович не відповів. Він притяг 1 ригорія за руку до себе і міцно-міцно поцілував.

Григорій рвучко підвівся і хотів уже йти, але, щось згадавши, витяг новий аркушик паперу і написав:

"Що передати твоїм?"

"Адреса у Титова. Якщо пощастить, поїдь до мами, вона в Мінську. Розкажи, що можна..."

Перший аркушик листування прожував Григорій.

Другий - Михайло.

Очевидно, ковтати папір було неприємно і важко. У обох на очах з'явилися сльози...

Розділ дев'ятий НАД МОРЕМ

Як тільки літак одірвався від землі, Григорій у знемозі прихилився до спинки крісла і стулив повіки. Тяжка утома ніби вдавила його в сидіння. Так навалюються на пілота перевантаження при зміні траєкторії польоту на великих швидкостях. Ця аналогія промайнула і згасла, бо мозок теж почала сковувати втома.

Не думати! Ні про що не думати! Зараз є змога не думати...

Григорій так і не зрозумів, був це сон чи коротке забуття, цілюще не тривалістю часу, а саме своєю глибиною. Але повернувся він до дійсності, немов омитий у семи купелях.

Літак уже набирав висоту. Сліпучо-білі хмари, збиті вітром у легкі кучугури пуху, пливли під крилом. Часом вони тоншали, ставали майже прозорими, потім знову громадилися, утворюючи химерно-примарні пейзажі, що ніби виринали з хаосу первозданного творіння.

На тлі цього хисткого, вируючого у безперервному русі світу, Григорій ніби збоку побачив літак, на якому він летить, І жахнувся: таким він здався йому матеріально грубим. І водночас його душа затремтіла від захвату перед світлим генієм людського розуму, здатним підкорити собі і сили, і стихії природи.

Та з захмарних, у справжньому розумінні слова, висо-костей його повернуло до грішної землі огидливе хропіння, що почулося ззаду.

Григорій повернув голову і побачив Вайса. Позеленілий, з виряченими почервонілими, мов у кроля, очима, той блював...

Гончаренка пересмикнуло од відрази.

У цій огидливій постаті ніби уособилась для нього вся бридота того світу, звідки він вирвався.

Блювотиння! Так, так - блювотиння всі ці думбрайти, нунке, ворони, вайси, що прагнуть споганити землю...

Він з Домантовичем зробив лише крихітну частку того, що треба зробити, щоб цьому запобігти, щоб очистити світ від міазмів, вивержених ненаситними пельками цих покидьків людства. Бр-рр, як це було гидко й важко! А проте... Що ж, на долю санітарів завжди припадає чимало брудної роботи! Але вона спрямована на те, щоб оздоровити навколишній світ. Змити з землі увесь бруд і нечисть. Вишкребти її так, щоб не лишилося куточка, де могла б плодитися всяка погань.

Мій любий друже Михайле! Як тобі важко і як ти заздриш зараз мені! Якби не цей дурний нещасливий випадок з вивихом ноги! Ти б міг бути вже дома...

Подумати тільки: від якогось дрібного камінця, що випадково потрапить під ногу, залежить успіх чи неуспіх задуманого, а може, й доля людини!

А під мої ноги звалився цей клятий Вайс... Що ж мене врятувало? Теж випадок? Історія з Середою, який спалив таверну і цим навів Думбрайта і Нунке на фальшивий слід? Втеча Агнєси? Як добре, що я з нею побачуся і зможу передати її в надійні руки...

Про всяк випадок вони послали зі мною Вайса... О, в Римі, в Італії, я знайду можливість його позбутися!

Курт, Матіні, гарібальдійці... любі друзі, ціла армія людей доброї волі! Я знаю, ви мені допоможете в усьому. Хазяями-бо землі є ви, а не вайси...

Ні, не випадок нас рятує, веде до перемоги! Усім серцем я відчуваю закономірність перемоги добра над злом.

Хай здобуваєш її в муках, хай цей шлях до перемоги политий потом, слізьми і кров'ю. Але по ньому йдуть мільйони, він здіймається все вгору і вгору. А з височини, згори виднокруг перед людьми, що рушили в похід за правду, розширюється далі й далі...

І ніби на підтвердження цієї думки, літак прорвався крізь хмари. Яскрава голубизна неба і моря, вся просякнута сонячним промінням, злилася в один неосяжний простір.

А попереду замерехтіли обриси землі.

Завжди прекрасної землі, на якій народилася і утвердилася ЛЮДИНА!

Кінець другої книги.