У чорних лицарів

Розділ перший ПРИМХЛИВІ ДОЛІ ЛЮДСЬКІ

Берта була в захопленні від Севільї. Власне, не так від самого міста, з яким вона ще не встигла обізнатися, як від своєї нової оселі. Подумати тільки! Замість шаблонної берлінської квартири, в її розпорядженні цілий будиночок з патіо, тобто внутрішнім двориком посередині, де серед вічнозелених дерев і пишних квітів безугавно дзюркотить фонтан, наповнюючи кришталево чистою водою невеличкий, обкладений мармуровими плитами басейн.

- Наш маленький Едем! - сказав Іозеф, вивівши її в день приїзду на тінисту веранду. Вона огинала будинок з усіх боків, замикаючи патіо стрункою колонадою.

- О! - тільки й могла скрикнути Берта, не в силі висловити всю силу почуттів, які її охопили.

- Мусиш подякувати за це чудо маврам, стиль яких У Севільї зберігся до наших часів. Місцеві жителі Дуже полюбляють патіо і навіть нові будинки споруджують на кшталт старовинних мавританських.

- І всі з фонтанами? -насторожилася Берта, яка призвичаїлась до думки, що вона володіє чимось виключним.

- Здебільшого, - посміхнувся Іозеф.- Та хай тебе, люба, це не смутить. Не всі з них діють. Уяви собі, значну частину фонтанів постачають водою з акведука, спорудженого ще за часів Юлія Цезаря, коли Севілья була римською колонією.

- Боже, яка старовина!

- О, в Севільї ти надивишся на неї досхочу! Буде чим похизуватися перед заздрісною Гретою Ейслер, яка вважає, що я завіз тебе мало не в заслання. Один музей чого вартий. Недурне іспанці кажуть: "Хто не був у Севільї, той не бачив нічого".

- Я бачу, ти став справжнім іспанцем, Зефі!

- Довелося. Не знаючи досконало мови, я б нічого не встиг зробити.

- О, ця твоя робота! Я, мабуть, ніколи не призвичаюсь, що мушу зватись тут фрау Нунке! До речі, як же буде з листуванням? Не можу ж я написати рідним і знайомим...

- Листи надходитимуть на іншу адресу. Не турбуйся, я про все подбав.

- Все-таки я хотіла, щоб ти мені пояснив, чому твоя фірма...

- Таємниці експорту і імпорту, моя люба! Є випадки, коли доводиться діяти через підставних осіб. І не суши собі цим своєї гарненької голівки. У неї і так буде багато клопоту: треба умеблювати наш дім так, як це личить багатому комерсантові, подбати про твої туалети. Мої обов'язки вимагають того, щоб я зустрічався з широким колом людей. Нам доведеться виїздити в світ, приймати у себе... Ти задоволена?

Берта притиснулась головою до плеча чоловіка.

- Хіба ти не скучив за мною, Зефі? Хіба тобі не хочеться деякий час пожити лише вдвох? Пам'ятаєш, як тоді, під час шлюбної подорожі?

У пам'яті Іозефа Нунке спливла поїздка по Італії. У них було обмаль грошей, і вони мусили зупинятися в другорозрядних готелях, де завжди гостро тхнуло кухнею, де вмиватися доводилося з фаянсової миски, а простирадла мінялися раз у два тижні. Берта була дуже милою і вдавала, що то її аж ніяк не обходить, та він, Іозеф, нестерпно страждав від почуття повсякчасного приниження, яке виникало кожного разу, коли доводилось відмовляти собі у вигодах чи невинних розвагах. Саме тоді, в Італії, він дав собі слово будь-що вибитися в люди, скориставшись для цього з першої ж нагоди. Спадкоємець юнкерського збіднілого роду, він по приїзді додому з настирливою упертістю почав відновлювати давні родинні зв'язки і незабаром став завсідником кількох невеличких салонів, де збиралися переважно військові, близькі до колоурядового оточення, які марили про реванш після ганебної поразки у війні чотирнадцятого року. Молодий енергійний офіцер привернув увагу до себе тим, що закликав уже зараз готуватися до такого реваншу, його помітили. І невдовзі одна впливова особа однієї впливової установи запропонувала йому місце, солідний оклад і спеціальні преміальні за виконання особливо делікатних доручень. Одним з них і було тривале відрядження до Севільї - великого портового міста з артилерійським, авіаційним, збройовим і патронним заводами. Так з'явився "комерсант" Іозеф Нунке - людина багата, світська, любязна, яку залюбки приймали в місцевому товаристві.

- Ти не відповідаєш, Зефі?

- Пробач, люба! Я саме згадав зараз нашу шлюбну подорож. Я не міг тобі надати всього, що хотів би. Зате тепер...

- Ми були найбагатші з багатіїв: з нами була наша любов. Мені прикро, що ти про це забув.

У докірливому погляді Берти було чекання, вона сподівалась - чоловік заспокоїть її ревниві підозри. Майже півроку вони не бачились, мало що за цей час могло статися...

Та Нунке, захоплений планами на майбутнє, лише поблажливо поплескав дружину по щоці.

- Химерниця, як і всі жінки! Кожне витончене чуття потребує витонченої красивої оздоби. Тепер ми іі матимемо. Отже, і любов наша розквітне наново. Побачиш, як весело і щасливо ми тут заживем.

Того ж вечора Нунке потяг дружину на плац Нуева - найулюбленіше місце прогулянок севільців. В алеях, що пролягали між апельсиновими деревами, було людно. Берту здивувало, як багато знайомих у її чоловіка. З одними він просто вітався здаля, до інших підходив, рекомендуючи свою дружину. Берту безцеремонне розглядали, але зустрічали привітно, вона відчувала, що подобається, і це трохи потішило її жіноче самолюбство. Проте, повертаючись додому, вона була сумна. Молода жінка воліла б перший вечір на іспанській землі провести наодинці з чоловіком, щоб звірити йому всі прикрості свого самотнього життя, відчути близькість того, за ким вона так тужила, переконатись, що почуття до неї в нього не згасло.

- Що з тобою? - запитав Нунке, здивований тим, що дружина мовчить, не розпитує про нових знайомих, не помічає, здається, краси і своєрідності окремих будов, повз які вони проходили.

- Обіцяй мені, що завтра ми побудемо лише вдвох, - замість відповіді попросила Берта.- Всі ці сеньйори і сеньйорини надто балакучі, сила нових облич мене просто приголомшує. До того ж я так погано знаю іспанську мову...

- Тобі доведеться опанувати її і якнайскоріше. І, знаєш, я знайшов тобі чудесного вчителя. Місцевий лікар, який кохається у старовині. Він .розмовляє по-німецькому, хоч і з акцентом, і охоче супроводитиме тебе у мандрах по місту. Я вже з ним домовився.

- Дякую!-сухо відповіла Берта.

- Ти даремно ображаєшся, люба, я просто не можу приділити тобі стільки часу, скільки б хотів. Не забувай - у мене є службові обов'язки...

- Розумію, - стримано хитнула головою молода жінка.

Ні, не так склалося Бертине життя, як вона хотіла. Чоловіка вона бачила лише в обід і вечорами, та й то не завжди. Якби не клопіт, пов'язаний з влаштуванням нового житла, вона просто б не знала, куди себе подіти. І якби не дон Еміліо Ернандес...

Вже літній, трохи меланхолійний, дон Еміліо спочатку лякав Берту старомодною вишуканістю своїх манер, і в його присутності вона відчувала скутість. Та він так тонко відчував усі відтінки її настрою, вмів так тактовно переключати її думки на інше, коли вона була чимсь невдоволена або засмучена, так на всьому знався, що став для Берти і незамінним порадником, і чичероне.

Звільнившись від турбот по впорядкуванню своєї нової оселі, молода жінка залюбки блукала з ним по місту. Вона навчилася відчувати аромат його історії, бо про кожну нову пам'ятку старовини дон Еміліо розповідав так захопливої його сумовиті очі тоді спалахували вогнем справжньої пристрасті, і мертве каміння оживало, зали палаців сповнювались привидами їх колишніх володарів, на залишках міського валу знову здіймалися шістдесят шість веж дванадцятикутної до Торе дель Оро - Золотої башти, збудованої на Гвадалквівірі, до якої у сиву давнину приставали кораблі, навантажені скарбами іспанських конкістадорів...

Незабаром Берта могла б і сама добре впоратись з обов'язками гіда. Принаймні однієї неділі, коли Нунке був вільний, вона спробувала випробувати свої сили і перевірити набуті знання.

- Палаци Алькасар і Сан-Тельмо, Колумбова бібліотека, ратуша, університет, біржа, собор Пресвятої діви... люба, невже ти збираєшся сюди мене тягати? Все це я бачив, і, признатися, з усіх споруд, якими так пишаються севільці, мене найбільше цікавить цирк для бою биків. Після мадрідського він, здається, другий за величиною в усій Іспанії. Ось це справжня екзотика, а не сточені часом палаци. Обов'язково підемо з тобою на корріду! Я одного разу був - незабутнє видовище і незабутні почуття...

- Але ж Алькасар збудований ще маврами! Уявляєш, коли це було? Його почали зводити ще в дванадцятому віці! Аюнтамьєндо - ратуша, про яку ти так зневажливо кажеш, то ж будова п'ятнадцятого сторіччя, стиль раннього Ренесансу. У бібліотеці Колумба, заснованій його сином, крім сили рідкісних книжок, зберігається близько двох тисяч давніх рукописів! Що ж до кафедрального собору, то я просто закохана в його велич і красу. Він весь ніби тягнеться до неба. А його дзвіниця, славнозвісна "Ла хіральда"! Знаєш, її перебудували з мінарета, та й увесь собор зведено на фундаменті маврської мечеті на самому початку п'ятнадцятого сторіччя. Правда, потім дещо розширювали, добудовували.. Ну, давай сьогодні підемо хоч у собор! Коли грає орган на п'ять тисяч труб... Або коли дивишся на святого Антонія пензля Мурільйо... У 1812 році герцог Веллінгтон зробив спробу купити це полотно, запропонувавши вкрити його золотими монетами... Коли дон Еміліо розповів мені про це, я посміялася з екстравагантності герцога, та коли побачила картину... Мабуть, і сама я, бувши герцогинею, не пошкодувала б усього свого золота!

- Тоді я мушу познайомитися з небезпекою, яка могла б зруйнувати наш з тобою добробут, - розсміявся Нунке.- Що ж, ходім у собор!

Славнозвісна картина Мурільйо містилася в правому олтарі храму. Того дня, як і завжди, тут скупчилося чимало туристів. Та Берті, яка до цього звикла, вони не заважали. Вона вся віддалася спогляданню улюбленого твору геніального митця. І як бувало це з нею кожного разу, серце її нестримно закалатало, ніби й вона прилучилася до цього чуда видіння Антонія Падуанського. Світозарне, справді неземне сяйво, що освітлює частину темної монастирської кельї. Воно не зовні сюди потрапило, а випромінюється з постаті немовляти-Христа, по-людському зворушливого у своїй земній наготі і безмежно величного силою милосердя, що ним дихає його личко. І інше обличчя - самого Антонія, який стоїть навколішках. Високе поривання духу, радісний захват, екстаз цілковитого самозабуття. Він живий, Антоній, живіший від усіх, що стоять поруч Берти...

Рука Нунке лягла на руку дружини:

- Ходім, Берто! Не стояти ж нам тут вічно.

- Мені здається, що це не картина, а моє власне видіння...

- Тебе загіпнотизували оті золоті герцога Веллінгтона. Як на мене, то нічого особливого. Живопис на релігійні теми мене лишає цілком байдужим.

- Але важлива не тема, а як виконано. Тут йдеться про людину з її вічним прагненням до ідеалу... так мені здається.

- От-от, здається. А ти подивись тверезими очима. "Які вони різні з дон Еміліо! - з сумом подумала Берта.- Той сам весь перевтілюється, коли йдеться про щось близьке його романтичній душі... А Іозеф... він усім своїм єством прикутий до землі, до буденного..."

Нунке не здогадувався, що саме того дня дружина вперше глянула на нього критичним оком і це поступово спричинилося до руйнації його родинного життя. "Він дбає лише про кар'єру... для нього на першому плані гроші... Яка самовпевненість при цілковитій обмеженості!.. Вульгарне прізвище Нунке, яке він собі обрав, пасує йому якнайліпше... Взагалі, що то за таємнича робота, про яку він уникає говорити? Кохання для нього лише фізіологічний акт, не більше... Він забагато їсть - це огидно!.. Гарний з себе? Красива вивіска над крамничкою стандартних речей... Ти колись бачила, щоб він захопився якоюсь книжкою?.. Мабуть, у нього була і є полюбовниця - його пестощі стають нескромними... Ця звичка палити дома дешевенькі сигари!.."

День у день відзначаючи про себе все нові й нові вади чоловіка, Берта мимохіть порівнювала його з своїм новим другом. "Як чудово дон Еміліо розуміється на живописі! Недурно в місцевому музеї його зустрічають так шанобливо... У нього витончений смак, а тримає він себе, як справжній аристократ... Він вміє схопити все з півслова, бо сам тонко відчуває... Очевидно, він пережив якусь особисту драму, інакше б його обличчя не було таким сумним... Які гарні у нього очі і які витончені риси!.. Сивина на скронях йому навіть личить... У нього велика практика, але здебільшого в бідних кварталах - це свідчить про чуле серце і зневагу до грошей... Боронь боже захворіти! Іозеф тоді неодмінно звернеться до дон Еміліо, а вона ні за які скарби у світі..."

Збагнувши, що вона не байдужа до дон Еміліо, Берта злякалася. Який сором! Вона заміжня жінка... дочка таких статечних батьків... Треба покласти край їх прогулянкам, поки вона ще спроможна володіти своїми почуттями. Під всілякими приводами Берта почала уникати зустрічей з лікарем поза домом, хоч, залишаючись на самоті в своєму патіо, нестерпно нудилась. Вечірні виходи разом з Нунке у театр, ресторан чи до котрогось із знайомих її теж лише дратували.

- Ти стала дражливою, Берто! -помітив Нунке.- Чи не пояснюється це тим, що в нашому житті може з'явитися,..- Він не закінчив, помітивши, як зблідла дружина.- Ти лякаєшся, що це станеться далеко від твоєї рідної домівки? - запитав він з не властивою йому лагідністю.

Тон, яким це було сказано, зворушив Берту.

"Я чудовисько! - подумала вона.- Це кощунство тужити за ним, коли я ношу під серцем дитину Зефі! Мені треба тікати з Севільї, позбутися її чар... Можливо, все, що я почуваю, лише зрушення в психіці, які пояснюються моїм станом... Безумовно, це так..."

Ця думка і рішення повернутись до Берліна заспокоїли Берту. Щоб перевірити себе, вона сама надіслала дон Еміліо коротеньку записочку з проханням прийти.

- Я була в поганому гуморі і поводилась нестерпно з бідним Зефі і з вами, любий мій друже. Ви не сердитесь?

- Лише сумую, що перебрав міру: набрид вам з своєю старовиною, - відповів дон Еміліо.- Такій молодій чарівній жінці треба відчувати пульс сучасного життя, а не прислухатися до шерехів минулого... Хочете, я покажу вам іншу Севілью? Веселу, розмаїту і не зовсім звичайну?

- Я вже зараз вмираю від цікавості! Куди ж ми сьогодні помандруємо?

- На правий берег Гвадалквівіру, у передмістя Тріану.

- У Тріану?-Нунке, присутній при цій розмові, високо звів брови.- А я вже збирався пристати до вашої компанії!

- Ви бачите з цього берега лише димарі її фабрик і заводів. А я покажу зовсім інше: своєрідну державу в державі, володіння гітанос. Навіть нас, севільців, що так люблять барвисті вбрання і прикраси, все тут вражає насиченістю барв, кольорів і відтінків, до болю в очах строкатих, часом неймовірних і, проте, привабливих. Про туристів я вже не кажу...

- Гітанос? Тобто цигани? Але ж вони кочівники, - здивувався Нунке.- Я не уявляю їх без халабуди, нап'ятої над возом.

- У південній Іспанії і зокрема в Севільї частина циган осіла на постійне життя, їх силкувалися залучити до роботи на фабриках і заводах, тому й дозволили оселитися в Тріані, але з того нічого не вийшло. Вони тримаються відокремлено, через це й зберегли свою самобутність у всій її незайманості. Численні циганські сім'ї складають фактично один великий рід, в якому так переплутались родинні відносини, що тільки найстаріші з старих пам'ятають, кому і хто доводиться братом утретє чи сестрою вчетверте. Що ж до таких, сказати б, родинних зв'язків, як сват, тітка чи дядько вп'яте, то тут сам чорт ногу зламає, коли схоче встановити, як хто кому доводиться... Своєрідний, цілком своєрідний світ!

- Ви кажете, цигани не працюють, з чого ж вони тоді живуть?-запитала Берта.

- Як і предки їх, кочівники, з того, "що бог послав":- торгують кіньми, худобою, власного виробу мідними каструлями, виготовляють чудові примхливо оздоблені ножі, скуповують і перепродують ношений одяг... Жінки ворожать на картах, зорях і таємничих коренях тільки їм відомих рослин. Молодь розважає туристів танцями і співами циганських пісень. Надривні, гостро сюжетні, або веселі й запальні - вони не можуть лишити слухачів байдужими... Свою частку у загальний казан вносять і дітлахи - десь щось потягнуть, десь щось випросять. Взагалі їх кількість не піддається будь-якому облікові. Вони нишпорять усюди. Де вони були цілий день, що робили, навіть чим харчувалися - не скаже вам і найдбайливіша циганська мати. Втім, ви самі все побачите.

Берта, як завжди, радо пристала на пропозицію дона Еміліо. Після деякого вагання вирішив ознайомитись з життям гітанос і Нунке.

- Тільки з умовою: на зворотному шляху ви завезете мене до гавані Таблада. У мене там ділове побачення, - попередив він.

На той берег дісталися на старенькому "форді" лікаря, але в той куточок передмістя, де мешкали гітанос, вирішили йти пішки, бо, по суті, тут важко було й проїхати: частина Тріани, де жили цигани, скидалась на великий східний базар, на якому все вирувало, рухалося, мінилося. Це пояснювалось тим, що мешканці цих кварталів, хоч і були так-сяк забезпечені житлом, та користувалися ним лише у велику негоду. А оскільки негода в Севільї була явищем рідкісним, то все життя гітанос проходило на подвір'ях, вулицях і майданах. Кімнати ж чи навіть квартири використовувались лише як склади для всіляких речей, призначених на продаж, і насамперед тих, які потрапили до котрогось з циган не зовсім легальним шляхом. Поліція час від часу, після чергової крадіжки в місті, робила спроби їх проревізувати. Та після того, як у двох поліцаїв, що робили обшук, під час акції зникли гаманці, а кобури пістолетів лишилися порожніми, запал охоронців порядку охолов. Сюди не потикались навіть тоді, коли в когось з місцевих жителів зникав кінь.

І все ж, нехтуючи перспективою позбутися гаманця, годинника чи якоїсь прикраси, севільці досить часто відвідували цю найдальшу околицю передмістя. І не лише севільці - сюди приїздили навіть з найвіддаленіших населених пунктів Андалузії. Річ у тому, що тріанські ворожки уславились на всю південну Іспанію. Одні хотіли дізнатися про долю чоловіка чи сина, який у пошуках щастя подався до Америки і безслідно зник, інші - переконатися у вірності коханця чи коханки. Хворі - до знаменитих тріанських шептух, кожна з яких, не вагаючись, бралася за лікування навіть найтяжчих хвороб, будь то поширена на півдні Іспанії трахома чи сухоти.

Звиклі до появи чужих, цигани байдужим поглядом проводжали молоду сеньйору і двох її кавалерів. Лише серед жіночої частини населення поява незнайомців викликала деяке пожвавлення. Та, переконавшись, що сеньйора від ворожіння і ліків із сміхом відмовляється, і молоді ворожбитки, і старі шептухи взялись кожна за перервану справу. Дітлахи теж скоро відстали, одержавши пригорщу песет, зарані приготованих дон Еміліо. Можна було спокійно блукати вулицями, придивлятись і прислухатись.

- Мені якось навіть незручно, -поскаржилась Берта, - ніби я підглядаю в щілинку чуже життя... Як вони можуть жити так неприховане?

- Тваринна примітивність! - кинув Нунке.

- Не сказав би, - заперечив лікар.- Не знайомі з умовностями нашого цивілізованого життя, вони просто їх зневажають. Вони надто життєрадісні і волелюбні, щоб обмежувати себе рамками якихось прийнятих у нас правил, їх предки мандрували через степи, видолки, хащі. Хто їх міг там бачити і чути? Перед ким вони мусили критися? Адже жили вони одним великим родом... отже й поміж себе...

- А ось і підтвердження ваших слів, дон Еміліо! - перервала Берта.- Погляньте на те дівча, що спокійнісінько, на очах у всіх, розчісує волосся. Навіть не дивиться у наш бік! Ми для неї просто не існуємо. Цікаво, як вона поводитиме себе, якщо до неї підійти.

- У тебе довгі, гарні коси, - сказав лікар, наблизившись до дівчинки.- Хочеш, я тобі дам грошей на шовкові кісники? Тільки за це ти нам станцюєш...

- Мені не хочеться зараз танцювати...

- Ти, може, не вмієш?

- Не хочу.

- Ти неговірка. Як тебе звуть?

- Марія, - неохоче вимовила дівчина і, сердито блиснувши великими чорними очима, відійшла убік.

- Бачите, як незалежно тримає себе це дівча? Ні краплини запопадливості. А яка хода, ви звернули увагу? її ноженята, здається, не торкаються землі.

- Треба сказати, досить брудні ноженята, - насмішкувато зауважив Нунке.

- Ти нестерпний, Зефі, з своїм скепсисом. Дівчинка прегарна. Шкода, ми не спитали, як її на прізвище! Я б щось залишила для неї її батькам.

- А жінки-циганки не мають прізвищ, - пояснив дон Еміліо.- 3 того часу, як уряд Іспанії зобов'язав і циган відбувати військову повинність, їх мають лише чоловіки. Але які! В облікових картках призовників-циган пишеться, приміром, так: "Педро, син Паласіо кривого" або "Басіліо, приймак ворожки Консуели, рідної сестри коваля Хуана"...

- Яке безглуздя!-пхиркнув Нунке.

Чи міг він у ту мить здогадатися, що доля колись перехрестить його шлях із шляхом чорнокосої і чорноокої дівчинки Марії, яка не має навіть власного прізвища?

Прогулянка по Тріані закінчилась надвечір і дуже невесело: вже в машині Нунке помітив, що в нього не стало бумажника.

- Кубло злодіїв, яке треба змести з землі! - лютував Нунке.- Що за безглузда ідея виникла у вас, дон Еміліо, затягти нас у цей набрід?! Не зовсім справедливо, що розплачуватись за неї мушу я!

Лікар зблід:

- Скільки було у вашому бумажнику, гер Нунке? Вважатиму за свій обов'язок усе повернути, - промовив він з холодною стриманістю.

- Лишіть своє при собі! -брутально відрубав Нунке. Берта ковтала сльози. Коли біля гавані Таблада чоловік вийшов з машини, вона не витримала і розридалася.

- Пробачте, дон Еміліо, о, пробачте! Іозеф часом буває такий брутальний! Мені соромно перед вами...

- Не надавайте цьому значення, фрау Берта! Ми, чоловіки, часто буваємо нестримані у виразах... через обтяженість справами, службові неприємності...

- Не уявляю, щоб ви могли так повестися!

- Іноді і я втрачаю владу над собою, - сказав дон Еміліо дивно зміненим голосом.- Якщо ви плакатимете й далі, це може статися. Так, так, це може статися, бо...- він урвав мову і зупинив машину.- Давайте пройдемось по набережній! Нам обом треба заспокоїтись.

Призахідне сонце запалило на небі справжню пожежу. Води Гвадалквівіру розплавленим золотом плинули між берегів. Золотими були і шпилі численних церков, що височіли над містом, а статуя "Віри" на дзвіниці собору немов пливла в повітрі, відштовхнувшись ногою від вістря, на якому її було поставлено.

Все Берті здавалося нереально-казковим, як і те почуття, що сповнювало її серце.

- Ви не доказали того, що хотіли сказати, - нагадала вона раптом, торкнувшись руки свого супутника.

- Є речі, які не слід доказувати. Хай мрії лишаються мріями... Повірте, у зіткненні з дійсністю вони блякнуть.

- Отже, людина мусить або відмовитись від життя, або жити в казковому світі?

- Залежно від її вдачі. Слабкі натури тікають у царство мрій. Я з таких. .

"А я?" - подумала Берта. І раптом згадала своє життя в Берліні, розмірене і впорядковане, може, трохи нудне, але стале в своїй раз і назавжди визначеній спрямованості. Ні, воно міцно тримає її. Це через фізичний стан вона втратила рівновагу, піддалася спокусі облудних поривань. На мить їй здалося, що вона вирвалася з буденщини. Злетіла у високості, як ота статуя, що ніби відірвалася від п'єдесталу. Дурниця, ілюзія! Треба покласти всьому край...

За тиждень молода дружина Нунке, пославшись на свій стан, який потребує пильного і постійного лікарського нагляду і догляду домашніх, виїхала до Берліна.

І за дивним збігом обставин того ж таки травневого дня 1930 року з циганського селища в Тріані зникла маленька Марія.

Дівчинку в циганському селищі називали "покинутою", бо, коли вона була ще немовлям, її батька й матір заарештували за крадіжку, і вони безслідно зникли в таємних катівнях іспанської поліції. Рід не кинув малої, а прийняв до гурту і утримував. Саме утримував, а не виховував, бо про виховання, навіть сугубо циганське, ніхто не дбав. Марія змалку робила, що заманеться, ходила, куди хотіла піти, а харчувалася кожного дня там, де сьогодні готували найсмачнішу страву.

Те, що Марії не стало, помітили не відразу. Та це й зрозуміло: все населення циганських кварталів у ті дні було охоплено неспокоєм і тривогою.

Звістку про небезпеку, що звалилася так неждано, принесли циганчата, які, як звичайно, гасали по всіх усюдах, часто далеко за межами Тріани. Увечері двадцять першого травня вони прибігли налякані, ще здалеку вигукуючи:

- Табір! Табір! Табір!

Заметушилися переполохані цигани. Навіть найповажніший з усіх - коваль Альфонсо, розпитуючи циганчат, не міг приховати свого неспокою. Так, дітлахи, з усього видно, кажуть правду: за кілька кілометрів від Тріани розташувався табір.

Кочівники! Найзапекліші вороги осідлих циган!

Давно, дуже давно виникла ця ворожнеча і з роками не пригасала, а ще більше роздмухувалася. І не через те тільки, що кочівники ставилися до своїх осідлих одноплеменників, як найвища аристократія до плебсу. Головна небезпека полягала в іншому - кочівники жорстоко карали осідлих за зраду одвічних циганських традицій, їх помста виявлялася в підпалах, викраданні дітей, у знущаннях, над тими, хто необережно потрапив їм до рук, часто навіть у вбивствах.

Було чого непокоїтись, було чого хвилюватись тріанцям.

Того вечора околиця, де жили цигани, ніби завмерла. Не долинав з неї той багатоголосий гамір, що складається з галасу дітлахів, окриків старших, вигуків, лайок між старими циганками, звуків гітари, пісень. Подвір'я вщухли і спорожніли. Всі поховалися за щільно замкненими дверима і віконницями, прихопивши з собою найцінніше з розкиданого у дворі майна. Порожнеча, що тут тепер панувала, ще більше підкреслювала мовчазність селища. Лише на найдальшому його кінці, там, де головна вулиця вливалася в степову дорогу, чулися приглушені голоси. Там зібралося все чоловіче населення, озброєне сокирами, ножами, а то й просто дрючками.

У напруженому чеканні минув день, другий. А на третій послана розвідка повідомила:

- Табір знявся і виїхав!

Реакція на радісне повідомлення була бурхливою: вибуху таких веселощів навіть найстарші з циган не пам'ятали. Коли розпочалися танці, старий Альфонсо гукнув:

- Маріє! Де ти? Покажи, як тріанські дівчата танцювати вміють!

Але Марія не озвалася, її не знайшли. Ніде. Як не шукали.

Кожен з присутніх почав пригадувати, де й коли її бачив. Це не так легко було зробити, зваживши на сум'яття, яке панувало в селищі в останні дні.

- Я пам'ятаю, вона розмовляла з сеньйором і красивої білявою сеньйорою, - пригадав хтось з жінок.

- Теж мені, сказала! Вже після того я варила баранячу юшку, і вона обідала з нами.

- А я бачив її у той день, коли малеча прибігла з звісткою про табір. Пам'ятаєш, Альфонсо, ти ще нагримав на неї, що вона в розмову встряває, де той табір, допитується?

Посперечавшись ще трохи, про Марію забули. Хоч зникнення "покинутої" і засмутило трохи присутніх, та гульбище не припинилося. Надто великою і загальною була радість, що табір знявся.

А тим часом Марія потрапила у велику скруту.

Спричинився до цього брак бодай циганського виховання.

"Чому то наші так перелякалися? - запитувала себе дівчинка.-То ж теж цигани... Цікаво, який він, той табір?"

Непереможна цікавість тягнула Марію обізнатися з усім самій. Вона не звикла попереджати будь-кого про свої мандри, до того ж підсвідоме відчувала, що переступає якусь заборонену межу. Тому вночі, потай, обминувши околицію, де вартували чоловіки, рушила вздовж берега, на північ від міста, в напрямку, вказаному циганчатами.

Вдосвіта Марія була вже біля табору. Ранкова імла оповивала намети і халабуди над возами. Дівчинка вирішила зачекати, доки таємничі кочівники прокинуться. Сівши на прибережний камінь, вона щільно охопила коліна руками - світанок був на диво холодний.

Першою побачила Марію стара циганка, скуйовджена і заспана, що, позіхаючи, вийшла з намету. Марію так розсмішив її розхристаний вигляд, що вона голосно розреготалася.

Стара щось крикнула, і за якусь мить весь табір прокинувся. Всі, від старого до малого, висипали з наметів і халабуд. Діти кинулись було наперед, але старий циган сердито на них гримнув, і вони горохом розсипались на всі боки.

Марія підвелася і зробила крок у напрямі табору. Зойк загального обурення вирвався з грудей його мешканців. Ніхто-бо не знав досі випадку, щоб котрийсь з цих зрадників і запроданців осідлих добровільно прийшов до табору кочівників. Назустріч дівчині полетіло каміння, паліччя, кухлі - все, що було під рукою.

Сивобородий циган щось гукнув юрбі і сам рушив стріти непрохану гостю.

Поцьвохкуючи батогом, підійшов до Марії і зупинився кроків за три від неї.

- Ти звідки? - суворо запитав старий, пильно розглядаючи дівчину в барвистому і пишному вбранні. Кілька днів тому Марія потягла в якомусь подвір'ї вивішені для просушки яскраві скатертини і пошила собі таку рясну спідницю, що їй заздрили всі тріанські модниці. З двох різного кольору хусток вийшла прегарна кохтинка. Вона щільно огортала тонкий дівочий стан, по лікті оголюючи засмаглі, немов виточені, руки.

- Ти звідки?-перепитав старий ще суворіше.

- З Тріани.

- Прийшла чого?

- Подивитися.

Коли б Марія була розважнішою - адже старий циган ладен був спопелити її поглядом, - вона б повернулася і кинулася чимдуж тікати. Але дівчинка звикла всюди почувати себе своєю.

- То я хочу подивитися...

Марія не закінчила фрази. Довгий батіг старого цигана гадюкою оповився навколо грудей і спини Марії. Старий знав - бити батогом по широкій спідниці, то тільки вибивати з неї пилюку.

Цей удар ніби став сигналом для натовпу, що, затамувавши подих, стежив за розмовою старого з дівчиною.

Юрба кинулася вперед. Непрохану гостю били всі - старі й малі. Били чим попало і куди попало. Спочатку Марія намагалася відбиватися, але за мить вона вже лежала долі і, закривши обличчя руками, кричала. Та поволі її зойки стихали, а потім і зовсім ущухли.

- Геть!- наказав старий циган.

Першим ударивши Марію, він став осторонь і тільки спостерігав за розправою над зухвалою зайдою. Тепер він, очевидно, вирішив, що порушницю звичаїв покарано достатньо.

Старий боявся вбивства. Тоді неодмінно втрутиться поліція, і йому, як отаманові, доведеться відповідати за весь табір.

Як не був наелектризований розправою натовп, але грізне "геть!" вплинуло.

Усі стояли тепер півколом, посередині якого лежала Марія. Вона вже не кричала і навіть не рухалася.

- Води! - наказав отаман, уважно придивляючись, чи не поворухнеться дівчинка. Але та, як і раніш, не подавала ознак життя.

Старому не довелося повторювати наказ. Кілька цеберок води вже стояли біля його ніг. Він узяв найближчу і ногою перекинув тіло побитої так, що тепер вона лежала горілиць. Поволі лив старий воду на обличчя і груди непритомної. Ніяких ознак життя.

Старий грізно глянув на людей, які юрмилися неподалік.

Усі винувато мовчали. Знали-бо, чим це може скінчитись, особливо для їх ватажка.

Друга цеберка води, вилита на непритомну, теж не допомогла.

- Адело! - покликав отаман.

Циганка, що першою побачила Марію, а тепер стояла біля намету, смокчучи маленьку люльку, зрозуміла, чого від неї чекають. Вона підійшла до дівчини, припала вухом до іі грудей і довго прислухалася. Очевидно, стара не почула биття серця, бо відхилилася, і не зводячись з колін, замислено дивилась на нерухоме тіло.

Тоді Адела вирішила вдатися до останнього заходу: кілька разів посмоктала люльку, потім встромила чубук у ніздрю дівчинки і щосили дмухнула на тліючий тютюн.

Присутні, мов заворожені, спостерігали за цією процедурою. Коли Адела вдруге дмухнула на тютюн і дим стругом ударив дівчині в ніздрю, та ворухнула головою.

Вигук схвалення і воднораз мстивої радості прокотився над юрбою. Старий циган знов підійшов до Марії, носком чобота відкинув її розпластані руки.

Та, як і раніше, лежала нерухома.

- Знімаймось! - гукнув отаман, і юрба миттю кинулася виконувати його наказ.

Коли б хто сторонній спостерігав, як табір готується до від'їзду, він помітив би дивну злагодженість у всьому і організованість. За якусь хвилину засновигали всі: одні ловили стриножених коней і тягли їх до критих халабудами возів; другі - запрягали коней; треті - гасили багаття, що жевріло ще з учорашнього вечора; четверті - складали лахміття, що правило кочівникам і за простирадла і за ковдри...

Тільки старий циган не брав участі в загальній метушні, навіть не віддавав більше наказів. За всім наглядала Адела. Але ось і вона, переконавшись, що все йде як годиться, підійшла до отамана. Глянувши на нерухоме тіло дівчини, Адела перевела погляд на старого цигана, потім мовчки кинула в бік річки. Мовляв: кинемо?

Отаман грізно насупився і злісно кинув:

- До мене в халабуду!

Видно було, що рішення отамана забрати дівчинку з собою аж ніяк не припало кочівникам до серця. Про це красномовно свідчило сердите Аделине обличчя, про це промовляли і погляди інших циган, що з несхвальною посмішкою спостерігали, як Адела тягне нерухоме тіло Марії. Але жоден з присутніх не насмілився прохопитися словом незадоволення чи заперечення. Наказ отамана звикли виконувати беззастережно.

Вже за якусь годину після подій на березі Гвадалквівіру табір швидко рухався берегом річки, на північ і на північ. Коней не шкодували. Всі розуміли - треба їхати якнайшвидше. Бо коли дасть дуба ота недобита...

Марні були б намагання простежити за мандрівкою циганського табору з Андалузії на північ Іспанії. Та й не кількістю зупинок і проїханою відстанню позначалося життя чотирнадцятирічної дівчинки в таборі Петра, а тими неписаними законами ворожнечі кочівників до осідлих циган, всю жорстокість яких повсякденно відчувала на собі Марія.

Дівчинку вважали тут парією, ізгоєм, покидьком циганського племені, їй заборонялось сідати з усіма в коло, щоб поснідати чи повечеряти, а здаля кидали недоїдки. Оскільки ж цигани самі частенько були напівголодні, то Марії припадали лише кістки, якими годували і собак. Марія належала всьому таборові, тож кожен мав законне право примусити її виконувати найбруднішу і найважчу роботу. Коли табір ставав десь тирлом і мало не всі кидались в різні боки по здобич, щоб щось заробити, виворожити чи вкрасти, Марія під страхом найтяжчого покарання мусила лишатися біля халабуд.

Становище її особливо погіршувалося і тим, що стара Адела люто ревнувала до Марії Петра. Не те, щоб старий циган ставився до дівчинки краще, ніж усі інші. Ні! Але час від часу він кидав на неї якісь загадкові погляди, і Адела тлумачила їх по-своєму.

І вона мстилася, як тільки могла...

Одного разу Марія спробувала втекти. Того ж дня її спіймали. Петро сам покарав утікачку вчетверо складеними віжками, потім прив'язав її до підводи і цілий день, збиваючи ноги в кров, дівчинка мусила бігти за халабудою отамана, мов прип'ята до воза худобина.

І все-таки Марія знаходила в собі сили для мовчазного опору. Надто яскравими були спогади про абсолютну волю, якою користувалася вона в Тріані, щоб відразу забути її і запопадливо виконувати накази Адели чи навіть самого Петра. Втім опір цей був своєрідний. Молодь не приймала

Марію до гурту, щоб поспівати разом - що ж, Марія співала сама, та так, що навіть старі цигани мимохіть заслухувались. Марії ніколи нічого не перепадало з купленого, випроханого чи вкраденого одягу - ну й гаразд, вона прибереться сама! З лахміття, здавалося вже ні на що не придатного, буквально з клаптиків, Марія шила собі кохту чи спідницю, і вони личили їй більше, ніж іншим молодим циганкам їхні нові пишні обнови. Адела звалювала на Марію всю роботу. Дівчинка її виконувала, але лише тоді, коли за нею наглядала стара циганка. Досить їй було відвернутися, і Марія кидала почате і застигала на місці, мов кам'яна. Ні биття, ні лайка не допомагали. Адела любила вдень поспати в холодку. Марія теж простягалася десь у затінку, хоч спати їй і не хотілося. Вона просто заплющувала очі, щоб не бачити осоружних халабуд і наметів.

Якось до табору, що ось уже місяць тирлував біля містечка Альмаси в Кастілії, під'їхала автомашиною велика компанія. Гості, мабуть, добре знали циганські звичаї і традиції, бо приїхали не з порожніми руками: вручили отаманові пачку грошей, для всіх інших поставили кошики з вином та їстівним. Тепер уже ніхто не мав права випрохувати щось для себе особисто.

Після кількох розпитих усім гуртом пляшок молодь взялася розважати гостей. Почалися співи, а згодом і танці.

Марія, як завжди в таких випадках, заховалася десь на возі під халабудою. Та цього разу загальні веселощі захопили і її. Чи то глибоке переконання, що при чужих її не покарають, чи то так непереможно заграла молода кров, тільки дівчина скочила з воза і увійшла в гурт. Молодь одразу спинилась. Але Марія цього немов не помітила: вона пішла танцювати сама.

Розкинувши руки, мов птах крила, і ледь-ледь згинаючи іх у ліктях, вона повільно пропливла по колу, ніби виміряючи майбутню арену свого виступу. Та ось кроки її стали коротшими і коротшими, перейшли в дріботіння, дівчина випросталась і відразу наче повищала, руки її зімкнулись за спиною. Лише ледь помітне тремтіння плечей та коливання довгої чорної коси виказувало, що танцюристка не стоїть на місці, а, дрібно-дрібно перебираючи ногами, прямує на середину кола.

- Швидше! Швидше! - владно кинула вона музикам, бо вже бачила: все завмерло навкруги, очі присутніх прикипіли до неї.

Дійшовши до середини, танцюристка з несподіваною силою тупнула ногою і, мов вихор, закрутилася по колу. Марія відчувала: в цьому шаленому танку вона ніби виходить на бій за свої права, ніби помщається Аделі за кривду, помщається всім тим, хто не мав її досі за людину.

Тепер дівчина не бачила нікого й нічого. Вона то вітром проносилась повз людей, що обступили її суцільним кільцем, то на повному ходу несподівано зупинялась і плавко, немовби ліниво, вигиналась, то, враз випроставшись, граційно розхитувалась, і кожен м'яз її гнучкого тіла під зливою звуків тремтів, як тремтить молоденьке деревце під дощем.

А музики все прискорювали і прискорювали темп. Дарма вони намагалися стомити дівчину! Вже й не істотою з плоті здається вона глядачам, а легкою пір'їнкою, підхопленою дужим вітром. Ось-ось її знесе вгору або приб'є до землі! Та Марія знову вистукує своїми капцями так, що заглушує музику. Тепер вона в самому центрі кола. Втім, вона це чи не вона? Мигтить лише гама барв, що зливаються в суцільну строкату лінію - Марія дзиґою крутиться на одній нозі. Забиває дух від одного погляду на це шалене кружіння. Скільки воно може тривати? Час уже уповільнити темп. Та Марія не уповільнює його, а крутиться, крутиться, крутиться... І враз, несподівано для всіх, мов укопана, спиняється...

Збуджена, але не стомлена, радісна з перемоги, яку відчуває всім єством, Марія широко розкритими очима дивиться на присутніх. Вона звикла до схвальних вигуків тріанців, тож і тепер усі вияви захвату і схвалення сприймає, як річ цілком природну.

Дівчина кинулась з кола. Але пробитися крізь натовп не так уже й легко. Одна з гостей силоміць зупиняє її і, скинувши довгий шарф, пов'язує його Марії через груди. А лисуватий високий чоловік підносить їй великий кухоль вина.

- Чия ти? - запитує він нетерпляче.

Марія жадібно припала до кухля - так хочеться пити!

- Нічия. Вона в нас приблудна, - відповідає замість неї Петро.

Приблудна! Це слово, мов удар батога, розтинає повітря. Марія зривається з місця. Та мчить не до халабуди, звідки нещодавно вистрибнула, а в шатро отамана. Хай її вб'ють, але вона їм покаже! Так, вона зробить, що хоче!

І дівчина дозволяє собі нечуване зухвальство - падає на постіль самої Адели.

Тут вона й пролежала не знати скільки часу, забувши про все, крім образи після щойно пережитого тріумфу, не прислухаючись до того, що коїться в таборі.

- Вийди, Маріє, гості попрощатися з тобою хочуть! - пролунав раптом голос Адели, такий незвично лагідний, що дівчині здалося - то їй вчувається. Та дружина отамана справді стояла поруч і дивилась спокійно, ніби вважала цілком природним, що дівчина лежить на її постелі.

Марія вийшла з шатра. 3а кілька кроків від нього чекав на неї увесь гурт гостей. Довготелесий сеньйор, що частував її вином, допитливо глянув в очі, потім міцно і довго тиснув руку. Дівчина відчула - в долоні залишився якийсь папірець. Вклонившись гостям, Марія знову сховалась у шатро: їй нетерплось дізнатися, що за папірець лишився в руці. Глянула. То були гроші. Дивні якісь, таких досі навіть не бачила.

Коли гості від'їхали і звук мотора зовсім ущух, Марія вийшла на свіже повітря. Старі цигани ще допивали вино, привезене гостями. Дівчина спокійно попрямувала до гурту, на що раніше не наважилась би. Чоловіки припинили розмову і з цікавістю глянули на неї. Марія підійшла до Петра і простягнула йому гроші:

- Візьміть! Це той дав...

Того вечора, вперше за рік перебування в таборі, Марія вечеряла разом з усіма, навіть сиділа поруч Адели.

А ранок наступного дня почався вже зовсім несподівано: Адела витягла з великого клунка квітчасту спідницю і шовкову кохтину і звеліла дівчині прибратися. Побачивши, що вбрання для тоненької Марії завелике, стара власноручно припасувала його, десь підрізавши, десь зашивши. І коли Марія пішла до річки вмитися, ніхто з неї не глузував, як то бувало раніш. Але всі чомусь з цікавістю дивились на неї.

Тільки поснідали, як до табору знову під'їхало вчорашнє авто. З його дверцят ледве протиснувся якийсь гладун, а слідом за ним виліз той довготелесий пан, який вчора частував Марію вином. Побачивши її, довготелесий привітно помахав дівчині рукою, але не підійшов - Петро відразу запросив приїжджих до себе в шатро. Слідом за ними сюди зайшли і кілька старих циган.

За чверть години всі вийшли з великого намету отамана, і гурт на чолі з Петром підійшов до Марії.

- Чужа ти нам, Маріє! -почав отаман.- Ось уже рік, як ти в таборі, а чужою була, чужою й зосталася. І врода у тебе циганська, і кров наша, та зіпсували тебе старші твого роду. То й вирішили ми найняти тебе ось цьому панові на рік, а може, й на довше. Це від тебе залежатиме. Будеш слухняною - залишишся. А вередуватимеш чи прокрадешся, пан раніше тебе поверне. І тоді начувайся! Ось я палець до цього паперу приклав, що даю тебе панові як служницю.

Петро кивнув на гладуна, що тримав у руках списаний папір.

Хвилину панувала мовчанка. Усі запитливо дивилися на Марію, сподіваючись, що вона щось скаже.

Марія окинула всіх довгим поглядом і мовчки пішла до авто.

Розділ другий ПОМСТА АГНЕСИ МЕНЕНДОС

Банкірові Карлосові Менендосу менш за все потрібна була служниця. Він загалом не знав, скільки в нього слуг і хто вони такі, бо всіма хатніми справами після смерті Дружини заправляла його стара нянька Пепіта. Єдине, до чого вона не втручалася, було управління віллою свого колишнього вихованця в Сан-Рафаель, чудесній місцевості поблизу Мадріда. Тут порядкувала тітка Карлоса -донья Їрене, мовчазний свідок амурних пригод небожа.

Сюди і привіз дон Карлос Марію.

Донья Ірене звикла до того, що час од часу Карлос привозить з собою "добру знайому", якій конче потрібно подихати свіжим повітрям і відпочити від столичної метушні. Мовчазно включившись у цю облудну гру, донья Ірене шанобливо вітала кожну гостю, всіляко їй догоджала, тактовно не помічаючи брутальності манер чергової знайомої, надто вільної її поведінки, нескромності туалетів.

Але щоб на віллі з'явилась циганка, та ще така молоденька, мало не дівчисько, - ні, такого стара не пам'ятає!

Втім, донья Ірене спочатку не дуже вболівала з цього приводу. Пересвідчившись у скороминучості захоплень свого небожа, вона сподівалася, що мине місяць, другий, і Марія так само безслідно зникне, як і всі її попередниці. Очевидно, на такий фінал своєї нової любовної авантюри розраховував і дон Карлос. Принаймні він охоче відгукнувся на запросини одного свого приятеля взяти участь у морській прогулянці яхтою. Навіть почав готуватися до подорожі. Та всі його плани полетіли шкереберть.

Сталося неймовірне: банкір Карлос Менендос закохався. До нестями! Так, як ще ніколи не був закоханий.

Можливо, цьому сприяло колишнє життя підстаркуватого банкіра, що встиг добре-таки підтоптатися і тепер прагнув до чогось більшого, ніж купована любов чи скороминуча інтрижка. Можливо, вибух цієї шаленої несподіваної пристрасті обумовлювався поведінкою Марії, що тримала себе з неприступністю королівни.

- Утечу! - заявила вона рішуче при першій же спробі Карлоса домогтися свого силою.- Сонного ось цим шарфом задушу і втечу! - Очі дівчини при цьому так блиснули, що Карлос зрозумів - свою погрозу вона виконає не вагаючись.

Те, що Марію може потягти до вільного циганського життя, тепер дуже непокоїло Карлоса. Часом він і зовсім розум втрачав з страху. Виїжджаючи ранком до Мадріда, Карлос по кілька разів нагадував челядникам, що вони повинні стежити за кожним кроком дівчини. Подвоєний штат садівників мусив охороняти всі підступи до вілли і, в разі появи десь поблизу циган, негайно ж повідомляти про це в поліцію, з якою у дон Менендоса була спеціальна домовленість щодо цього. Часто серед дня Карлос кидав раптово всі справи і мчав у Сан-Рафаель, гнаний підозрами і страхом, непереможним бажанням переконатися, що Марія тут, не втекла. Лише побачивши дівчину, він заспокоювався і гнав тоді гінців до міста за якоюсь новою прикрасою, ласощами, всім, що заманеться його молоденькій чарівниці.

І Марія приймала подарунки з таким виглядом, ніби коштовне каміння, шовкове вбрання були для неї звичайними речами, байдуже відсувала вазу з найсмачнішими тістечками, ледве надкушувала дорогу цукерку, нехтувала найдобірнішими фруктами.

Відіспавшись на м'якому, від'ївшись за все своє голодне життя, дівчина явно починала нудитися. Цілими годинами вона могла просидіти нерухомо, втупивши погляд у якусь далеку хмаринку на виднокрузі, а коли та зникала, раптом зривалася з місця і починала жбурляти на підлогу все, що потрапляло під руку, зривати з себе браслети й намисто і люто топтала їх ногами.

Таких нападів люті Карлос особливо боявся. Він ладен був сам лягти дівчині під ноги, аби вона тільки заспокоїлась, аби тільки посміхнулась.

- Вона нашого господаря приворожила якимсь зіллям, усі циганки - чаклунки, - нашіптували доньї Їрене служниці.

Стара жінка і сама ладна була повірити в чари.

У натурі Марії було для неї щось незбагненне. Інші поводили себе, як і годиться у їх становищі - спочатку трохи вередували, потім починали запобігати ласки, під кінець і зовсім знічувались. А ця ніби й не наказує, а все виходить по її, приймає подарунки наче з милості, голову тримає гордовито, немов інфанта. І Карлос при ній навіть не як паж, а як блазень. Зовсім розум втратив. Ще добре, що ця циганська чаклунка на гроші не ласа. А то за один танок чи пісню цей божевільний погодився б усю свою маєтність до їі ніг скласти.

Донья Ірене навіть не здогадувалась, якою близькою вона була до істини.

Так, дон Карлос не те що маєтність, а й ім'я Менендосів наважився запропонувати Марії.

Розуміючи, який сенсаційний скандал може викликати одруження одного з найбагатших банкірів Мадріда з неписьменною циганкою, дон Карлос вирішив не розголошувати про свій намір. Він просто раптово захворів на нервовий розлад, що вимагав тривалого лікування, а головне, спочинку від усіх справ.

- Розумієш, я так стомився, що тут жодні лікарі мені не допоможуть. Треба розвіятись, змінити умови життя. А в таких випадках найкращий лікувальний захід - поїздка за кордон, - пояснив він тітці, яка страшенно переполошилась, повіривши в недугу небожа.

- Я певна, що такий перепочинок піде тобі на користь, - погодилась вона.- Свіжі враження, нові цікаві знайомства...

Донья Ірене урвала мову, боячись прохопитися необережним словом. У глибині душі вона плекала мрію, що Карлос, розлучившись з Марією, назавжди вилікується не лише від усіх недуг, а й від свого безглуздого захоплення, можливо, навіть знайде собі достойну пару і знову одружиться.

За місяць, владнавши всі свої справи в Іспанії, дон Карлос Менендос вирушив за кордон. Рушаючи в путь, він наказав збиратися і Марії.

- Завезу її назад у табір, - коротко пояснив він. Донья Ірене полегшено зітхнула.

Відтоді монотонний плин часу позначався в Сан-Рафаель лише надходженням поштових марок і листів з незнайомими марками і штемпелями чужих країн. У своїх кореспонденціях Карлос коротко повідомляв, що почуває себе краще, але не настільки добре, щоб сподіватися на швидке повернення додому, туманно натякав на якісь особисті причини такого тривалого подорожування.

Стара тітка не знала, що й думати. Та за кілька місяців надійшов лист, який усе пояснив. Небіж сповістив, що тиждень тому одружився з дочкою грецького негоціанта, що дружина його задля нього перейшла в католицьку віру, нарекли її Агнесою, і тепер вона добра католичка. А ще за рік телеграма-блискавка принесла нову радісну звістку: у подружжя Менендос народилася спадкоємниця, названа на честь старої доньї - Їрене.

Повернувся Менендос до Мадріда лише наприкінці 1935 року. Приїхав спочатку сам і надовго замкнувся з тіткою в своєму кабінеті. Про розмову, що відбулася за зачиненими дверима, донья Ірене нікому ніколи не розповідала. Про її бурхливість здогадувалися лише слуги, до слуху яких долинали ридання доньї і гнівні вигуки господаря дому. Та поволі голоси за дверима ставали все тихшими, а розійшлися небіж і тітка, здавалося, зовсім приязно.

- Отже, я покладаюся на вас цілком, - сказав дон Карлос, ніжно цілуючи тітці руку.- Запевняю вас, ніхто навіть не здогадається... Якщо ви все підготуєте, як ми умовились...

Того ж вечора дон Карлос виїхав до Севільї, де зупинилась Агнеса з маленькою донькою, яка трохи заслабла в дорозі, а донья Ірене почала гарячкове готуватися до приїзду новоявленої племінниці і онуки. Пославшись на те, що подружжя везе з собою повний штат обслуги, вона звільнила всіх старих служниць, щедро їх нагородивши і проливши не одну сльозу, уклала договір з підрядчиком на ремонт вілли, викликала декораторів, що слідом за ремонтниками наводили лад в умеблюванні кімнат.

Від ранку й до пізньої ночі поралась донья Ірене серед цього клопоту, шукаючи в ньому розради і забуття. І вдень справді було легше. Та вночі сумні думки обступали її з усіх боків.

Як обдурив, як приспав її пильність Карлос! Усе життя вона йому віддала, всі неподобства попускала, аби тільки він був веселий і щасливий. Певно, за це і покарала її мадонна. За всі сльози, пролиті першою дружиною Карлоса, за наругу над тими дівчатами і жінками, яких вона переховувала під цим дахом. Ось і стала одна з них господинею цього дому. Та ще найгірша з найгірших. Циганка! Та сама Марія, якої так хотілося здихатись! Що з того, що він навернув її у католицтво? Для неї вона назавжди лишиться бусурманкою, злою чарівницею... А може, то воля мадонни - врятувати грішну поганську душу, а через неї і душу бідолахи Карлоса? Адже благословила Пречиста діва їхній союз дитям... Карлос каже, що то Марія запропонувала назвати доньку Ірене. Напевне, бреше, щоб примирити її з Марією, чи то пак, Агнесою. Треба звикнути так її називати. Ім'я, дане святою церквою при хрещенні, священне...

Проте не ці роздуми, а поява самої Марії-Агнеси остаточно змирила стару з молодою дружиною небожа. Важко було впізнати в ній колишнє дике, гордовите і запальне дівча. Навіть зовні Марія змінилася. Розквітла, випещена, по-європейському прибрана, стримана в рухах, вона могла стати окрасою першої-ліпшої мадрідської вітальні.

Під час зустрічі жодною згадкою про минуле не прохопилися обидві жінки.

- Вітаю тебе у твоїй новій господі, Агнесо! - невимушено сказала донья Ірене.- Сподіваюсь, вона буде для тебе щасливою.

- О, ось моє щастя! -Сміючись, Агнеса простягнула старій жінці білопінний мережаний згорток.- Неспокійне щастя, так що його вистачить нам на двох.

Ніби на підтвердження цих слів, із згортка долинув заливчастий плач.

- Вона ще хвора? - сполошилася донья Ірене.

- Просто набридло лежати сповитою. Зараз її розгорну.

Обидві жінки схилилися над малям. Звільнена від пелюшок, дівчинка відразу заспокоїлась. Метляючи рожевими ручками і ніжками, вона загукала, немовби й собі хотіла привітатися. Серце доньї Ірене стислося від проймаючої ніжності.

- Та вона ж білявенька! - розчулено скрикнула стара.- Точнісінько, як Карлосова бабка, Тереза Менендос! Боже, яке волоссячко! Наче святі янголи ткали його з найяснішого світла!

І справді, найяснішим світлом стала Ірене Менендос для всіх мешканців вілли в Сан-Рафаель.

Круті злами у долі і та "школа", яку пройшла Марія у панотців в Італії, здавалося, зовсім пригасили всі її пристрасті. Тим яскравіше спалахнула нова - несамовита любов до народженого нею маленького створіннячка. Нею обумовлювалося, нею вимірювалося все: виникнення почуття приязні і вдячності до Карлоса, примирення з його тіткою, що так дбайливо упадала біля малої, пробудження справжньої глибокої релігійності. Бо хто ж, як не Ісус і пресвята мадонна, міг захистити її крихітку від усього лихого? Жодної меси не пропускала Агнеса (будемо віднині звати її так), благаючи небо подарувати її любій Ірене щасливу долю. Падре Антоніо, постійний Агнесин духівник, не міг нахвалитися своєю новою парафіянкою, її щедрими дарами, її відданістю святій католицькій церкві.

- Повірте мені, - говорив падре Ірене Менендос, - ця новонавернена католичка варта десятьох старих. Як і в кожного неофіта, душа її палає вогнем віри, здатним запалювати й інших. Ви тільки погляньте, як змінився дон Карлос...

З цим останнім твердженням не можна було не погодитись. Про минулі нахили дон Карлоса нагадували хіба що великі "мішки" під очима. Віддавши данину світським звичаям і зробивши необхідні візити, він міцно осів біля дружини і доньки, відмовившись навіть від особистого керування банківською конторою, де правили тепер його довірені. Так, віднині його час належатиме тільки Агнесі та Ірене. Адже дружина збивається з ніг, упадаючи біля малої, такої втішної, але такої кволої.

Здоров'я дочки, справді, дуже турбувало і батька і матір. Не те, щоб дівчинка часто хворіла, але зростала вона надто тендітною, часто заходилася безпричинним плачем, погано їла. Звичайний лікар, оглянь він Ірене, порекомендував би і звичайні засоби: не тушкати так дитину, більше тримати її на свіжому повітрі, годувати не тоді, коли заманеться запопадливим матері, батькові і тітці, а суворо по годинах. І дівчинка напевне б зміцніла. Та дон Карлос запросив до доньки наймоднішого в Мадріді педіатра-педолога, а той дотримувався правила: чим багатший пацієнт, тим складніший треба поставити діагноз.

Відтоді подружжя Менендос жило в постійній тривозі за Ірене. Виявлялося це по-різному. Агнеса ще старанніше постилася, ще більше коштів офірувала на різні "притулки", ще палкіше молилася. Карлос же з головою занурився у різні медичні довідники, журнали, підручники. Газет він тепер не читав, бо нічого його більше не цікавило. Навіть перемога Народного фронту на виборах шістнадцятого лютого 1936 року, а відтак і встановлення в країні революційної влади дон Менендоса скоріше здивували, ніж зацікавили. Адже його маєтностей, розкиданих у різних куточках Іспанії, поки що ніхто не чіпав, законної дружини в нього жодна влада відібрати не могла, донька, хоч і хворіла, а день у день підростала. Поручивши своїм довіреним частину капіталу, в разі чого, переказати в закордонні банки, Менендос і зовсім заспокоївся.

- Цей набрід, що виплив на поверхню, не здатний керувати країною, - заспокоював він дружину і тітку.- Буде навіть корисно, якщо іспанці в цьому переконаються. Повірте, мине місяць-другий, і все стане на свої місця.

Всупереч цьому прогнозові, розбурхана Іспанія вирувала все більше. Навіть такий недолугий політик, як дон Карлос, почав розуміти, що справа далеко серйозніша, ніж він гадав раніше. Менендос почав нервувати, все частіше заводив мову про потребу готуватися до можливої втечі за кордон. Біля безмовного досі радіоприймача в години вранішніх і вечірніх передач тепер купчилася вся родина.

Увімкнули приймач і ранком 19 липня. Першим передавалося оповіщення, яке дуже схвилювало Карлоса: революційний уряд Іспанії видав указ про реквізицію приватних машин для потреб робітничих організацій. Вся родина сприйняла це як справжню катастрофу. Позбавити їх машини? Та це ж просто нечувана сваволя! І не в матеріальних збитках тут справа. Якщо реквізують авто, їх поставлять у цілковиту безвихідь. А що, як доведеться терміново викликати до Їрене лікаря? Як дістатися з Сан-Рафаель до Мадріда? Адже вони, через хворобу доньки, живуть на два доми, це не примха, а сумна необхідність. Не буде ж Агнеса з маленькою Їрене мандрувати дві години поїздом, коли машиною можна домчати за півгодини? Бувають випадки, коли кожна година, навіть кілька хвилин стають виграшем у боротьбі за життя.

- Ні, я буду протестувати! Я сплачу який завгодно штраф, податок, а машини не віддам. Зараз же їдьмо в Мадрід! Мусять же там зважати на винятковість нашого становища!-заявив господар дому так рішуче, що ніхто не наважився з ним сперечатись.

Одразу ж після сніданку рушили до Мадріда. Дон Карлос повів машину сам. І не прямим шляхом, як завжди, а через Гвадарраму. Це подовжувало дорогу, але мало й істотні переваги: менше було шансів потрапити на очі патрулів, які, безумовно, вже полюють на автомобілістів на битому шляху, та й місцевість, по якій доведеться їхати, не така набридла і до найменших подробиць знайома. А їм усім треба розвіятись, відволіктись від тривожних думок...

Нові краєвиди, справді, трохи розважили Агнесу. Маленька Їрене заснула, і молодій жінці ніщо не заважало милуватися дорогою, бездонною синню неба, віддаватися тій насолоді рухом, яку завжди породжує швидка їзда. Карлос і донья Їрене, що сидить поруч нього на передньому сидінні, про щось стиха розмовляють, отже, чоловік не докучає їй зараз своєю запопадливою турботливістю. Так хороше, що можна віддатися плинові власних думок або просто заплющити очі, підставивши обличчя зустрічному вітрові, і ні про що не думати. Лише відчувати на колінах тепло ніжного дитячого тільця...

- За кілька кілометрів Гвадаррама, - кинув дон Карлос, повернувшись до дружини. Агнеса мовчки посміхнулася і, відкинувши голову на спинку сидіння, заплющила очі.

Молода жінка, очевидно, задрімала, бо ніколи потім не могла пригадати, з чого все почалося. Вона лише почула стрілянину, побачила голову чоловіка, що раптом впала на кермо, глибокий кювет, на який мчала машина, а за ним громаддя скелі... Далі все поринало в чорному тумані...

Опритомнівши, Агнеса побачила, що лежить за кілька метрів від розбитої машини. Несамовито зойкнувши, жінка почала шукати очима маленьку Їрене і тільки згодом збагнула, що донька з нею: це її тільце вона так міцно стискає руками. Мабуть, в останню хвилину Агнеса встигла схопити дитину, і з машини їх викинуло разом.

Одного погляду, кинутого на Карлоса і його тітку, було досить, щоб пересвідчитися - вони вже не потребували допомоги. Хитаючись, Агнеса підвелася і попрямувала в бік Гвадаррами.

Якби не падре Антоніо, дружину покійного дона Карлоса Менендоса, напевне б, замкнули в божевільню. На слідстві, що почалося у справі бандитського наскоку на машину і її пасажирів, Агнеса вперто повторювала, що звуть її Марія, а прізвища вона не має.

Викликані медичні експерти дійшли висновку: в молодої жінки тяжкий нервовий розлад, що потребує тривалого лікування. Тільки Агнесин духівник розумів справжні причини її марення. Та чи й марення це було? Душевне зворушення, викликане катастрофою з усіма її наслідками - це воно призвело до втечі в минуле, про яке, крім падре, тепер ніхто не знав. Звабливе минуле, в якому забувається все погане і пам'ятається тільки хороше! Для людини, дух якої зломлено, воно часто стає найжаданішим притулком. Отже, треба боротися за душу Агнеси проти Марії. Католички Агнеси...

Знаряддям у цій боротьбі стала Їрене.

Лише згодом дізналася Агнеса, як багато зробив для її нещасливої дитини падре Антоніо. У господі, що після смерті Карлоса і старої доньї лишалася без керма і вітрил, він один керував тепер усім. Викликав лікарів, здобув найдефіцитніші ліки, стежив, щоб вправно і вчасно робилися всі потрібні маніпуляції. Агнеса всього того не помічала. Примостившись на ослінчику біля ліжка дівчинки, вона безтямно дивилася на її схудле, бліде личко і маленькі непорушні ніжки. Навіть плач дитини не міг вивести її з прострації.

Використавши всі заходи впливу на прибиту горем матір і не домігшись ніяких конкретних зрушень, падре вирішив вдатися до крайнього заходу

- Ходім!-сказав він одного разу владно. Молода жінка сиділа непорушно.

- Ходім! Ім'ям цієї страдниці наказую тобі, ходім!

Знітившись під поглядом палаючих чорних очей свого духівника, Агнеса підвелася.

Не помічаючи дороги, йшла вона за падре кудись далеко, аж на край селища. Біля похилої, збитої з дощок і жерстяних листів халупи Антоніо зупинився.

- Заходь ти перша!

Агнеса переступила поріг. Страшний сморід ударив їй в ніс. Та не від цього похитнулася молода жінка. А від картини, яку побачила перед собою: у кутку, на купі дрантя, вовтузилась якась істотка, схожа на павучка. На тонкій шийці безладно теліпалася маленька голівка, тонкі, мов дві шворочки, рученятка намагалися чи то щось схопити, чи то об щось обіпертися. Лише висохлі ніжки лежали не-порушно, як дві стеблинки пожовклого бур'яну.

- Ти хочеш, щоб і Їрене стала такою? - безжалісно запитав падре, вказуючи на калічку.

Вперше за весь час Агнеса розридалась і, не чекаючи на свого супутника, кинулася додому.

Так вдруге померла Марія і вдруге народилася Агнеса. Вірна дочка католицької церкви. Сповнена діяльної любові мати. Спадкоємниця роду Менендос.

Падре недаремно боровся за душу своєї кращої парафіянки. Тепер молода жінка підкорялася йому в усьому, він ніби заново ліпив її душу, керуючись одному йому відомими планами. А плани Антоніо сягали далеко, і Агнеса в їх здійсненні мала відіграти не останню роль.

Втім, падре не квапив подій, бо не до його задумів було зараз молодій доньї Менендос. Їрене все ще не спиналася на ніжки, хоч трошки повеселішала, навіть поправилась. Вбачаючи в цьому вірну ознаку одужання, Агнеса почала потроху заспокоюватись, але тут на неї звалилося нове лихо: уряд конфіскував більшу частину майна покійного Карлоса, будинок у Мадріді було забрано під госпіталь. І саме в цей час дівчинка почала скаржитись на біль у хребті. Поволі, поруч з горем, в серці Агнеси народжувалось і почуття пекучої ненависті до винуватців її лиха. А винуватцями вона вважала не бандитів, які їх обстріляли, а нову владу, що видала наказ про реквізицію автомашин. Коли б не цей наказ, не поїхали б вони того дня до Мадріда, отже, й не сталося б аварії, в якій скалічило її доньку і забило чоловіка. І хіба не нова влада конфіскувала її майно, забрала мадрідський будинок? Правду каже падре, що то безбожники, а найперше комуністи до всього спричинилися...

...Ось тепер падре Антоніо міг звірити Агнесі і свою заповітну мрію - розпочати хрестовий похід проти гонителів віри.

- Великих жертв потребуватиме цей похід, але й нагорода за них буде велика. Не одне чудо явить господь своїм обранцям. Пристаєш до нас, дочко? - урочисто запитав падре.

- Пристаю! - палко вихопилося в Агнеси.

- Тоді будемо готуватися до цього і чекати слушного часу...

Слушний час настав, коли в березні 1939 року Франко вступив у Мадрід і оголосив себе диктатором. Другого ж дня в газетах з'явилася заява удови дон Карлоса Менендоса, Агнеси Менендос, що віднині основна мета її життя - помста за смерть чоловіка і каліцтво доньки. На це вона витратить усю свою спадщину, цьому віддасть усі свої сили.

Ім'я Агнеси Менендос кілька днів не сходило з газетних сторінок. На її адресу надходили численні телеграми з Берліна, Рима, Нью-Йорка, Лондона, Парижа. Представник Ватікану відвідав віллу в Сан-Рафаель і передав Агнесі папське благословення. Особистий посланець Гітлера, майор Нунке, повідомив, що йому доручено лишитися в Мадріді і в разі потреби стати спеціальним радником благородної іспанської сеньйори.

Несподівана поява Нунке спочатку занепокоїла падре Антоніо, але обидва швидко порозумілися, домовились про форму, в яку має вилитись розпочатий рух, і сфери своєї діяльності. Наслідком цього було вміщено в усій франкістській пресі повідомлення, що удова Менендос відкриває школу "лицарів благородного духу", де готуватимуться кадри для майбутнього хрестового походу проти безбожної більшовицької Москви.

Тепер уже не тільки вітальні телеграми, а й грошові перекази, всілякі цінності надсилали Агнесі Менендос відомі й невідомі друзі та однодумці. Несподівано з'ясувалося, що спадщина вдови дон Карлоса не така вже велика. Його довірені не тільки заплутали справи, а й добре підживилися. Мало не всі нібито переказані за кордон гроші кудись таємниче зникли.

Агнеса вкрай розгубилася. Тепер майор Нунке став не просто радником, а потрібною людиною. Навіть падре Антоніо почав перед ним запобігати.

О, він розумна голова, цей Нунке! Його не сполохало повідомлення падре про те, що в Агнеси, по суті, немає вільних грошей для школи. Того, що лишилося, ледве вистачить на утримання хворої Їрене. Спинка все ще болить, а ніжки відмовляються носити худе тільце...

За таких обставин школа мусить утримувати Агнесу, а не вона її.

Нунке насамперед запропонував не розголошувати фактичного стану речей.

- Нові гроші липнуть до старих... Чули цю приказку? Отже, про людське око Агнеса мусить лишатися багатою... Решта залежатиме від нас з вами...

І Нунке не гаяв часу. Не від імені Агнеси, а як її радник, він розіслав у різні країни світу, по одному йому відомих адресах, численні листи, запобігливо сповістившії номер банківського рахунку популярної тепер удови Менендос.

Розділ третій ТЕРАРІУМ БІЛЯ ФІГЕРАСА

Коли від невеличкого міста Фігерас, розташованого в іспанській провінції Каталонії, ви проїдете по шосе кілометрів з двадцять на північний схід і на ньому побачите добротні будови, придорожню таверну, двір якої обнесено високим, може, надміру високим муром, у вас одразу складеться враження, що господар цього, по-нашому кажучи, шинку робить добрий бізнес, бо всі будівлі і внутрішнє обладнання таверни свідчать про достаток і ту господарську дбайливість, яка красномовно переконує: тут можна не боятися, що вам подадуть погано приготовану страву чи покладуть нечисте простирадло, якщо після смачного обіду вас клонитиме на сон. Та коли б ви мали час зупинитись у таверні на день-два, у вас мимоволі б виник цілий ряд запитань, і зовсім не на кожне з них ви одержали б відповідь.

Багато чого ви б не зрозуміли, а передусім того - звідки ж той достаток? Таверна від Фігераса - за якісь двадцять кілометрів, отже, подорожній, що їде з міста, не встиг проголодатися і тому проїздить повз таверну, не зупиняючись, а якщо й зупиниться, то лише на кілька хвилин - промочити горло вином з водою, як то полюбляють іспанці. Так само поводять себе і ті, що їдуть не з міста, а до міста, їм теж немає рації надовго затримуватися майже біля самісінького Фігераса - кожен, природно, поспішає швидше дістатися додому або до міського готелю.

Колись, правда, основним джерелом прибутку в тутешніх місцях були туристи. На подив іспанців, вони пили лише чисте вино і в такій кількості, що вражали навіть каталонців. Але після франкістського перевороту туристи обминають Іспанію. Ті ж німецькі мандрівники-їх-бо навіть туристами не назвеш! - що сновигають тепер усюди, від казарми до казарми, їздять з власними дорожніми буфетами, де є все потрібне, щоб задовольнити і голод і спрагу.

Поживши з день у таверні, ви б з подивом подумали, який то мізерний її прибуток: від сили п'ять, ну хай десять песет!

Правда, час од часу до таверни під'їжджають криті вантажні машини, які господар пропускає просто у двір, довіряючи шоферам і вантажникам самим поратися в кам'яних коморах і льохах. З двору машини виїздять навантажені ящиками, мішками, паками. Можна подумати, що тут розташовано не таверну, а якусь оптову базу.

Так, багато дивного і незрозумілого вразить вас на плато. Спробуйте в час вечірньої прохолоди прогулятись, і ви побачите, як спохмурніє враз господар.

- Дорогою ліворуч ходити заборонено! - неодмінно попередить він.- За шлагбаумом вас можуть спіткати всілякі неприємності...

І ви пригадаєте, що ліворуч від таверни справді бачили добре заасфальтовану дорогу, перетяту на самому початку смугастим шлагбаумом.

Раджу не розпитувати господаря, куди веде асфальтований шлях і чому їздити ним заборонено.

- Там закритий пансіонат, - буркне він. Досі привітний і запопадливий, власник таверни почне розмовляти з вами за допомогою лише двох слів: "так" і "ні". Жодного слова більше, жодного пояснення! І з того, як сердито стукотітиме дерев'яшка, прикріплена до кукси його правої ноги, з похмурих і підозріливих поглядів у ваш бік ви зрозумієте: краще їхати далі, бо ставлення до вас різко змінилося.

Тепер уже і особа самого господаря здасться вам непевною. У вас склалося враження, що це колишній військовий, звиклий наказувати, але тепер, у силу обставин, змушений обмежити кількість підлеглої команди трьома помічниками: дружиною, огрядною і колись, можливо, красивою жінкою, глухонімим слугою і дванадцятирічною дівчинкою. Він здавався добродушним, як усі товстуни, привітним, як усі власники приватних готелів чи ресторанів. Тепер ви помічаєте його інше обличчя: насторожене і підозріле, немовби, запитавши про пансіонат, ви збиралися вивідати в нього таємницю, що одна править за джерело його існування.

І це, друге, враження куди ближче до істини, ніж перше.

Оцей напівресторан-напівготель являє собою фальшиву вивіску перевалочної бази школи "лицарів благородного духу", створеної у свій час Агнесою Менендос.

Удова дон Карлоса ще 1939 року ліквідувала свої справи в Мадріді, позбулася розкішної вілли в Сан-Рафаель і разом з хворою донькою ось уже шість років живе тут, в окремому особнячку, що стоїть поза огорожею школи, розташованої в колишньому католицькому монастирі.

Втім, залишимо на деякий час Агнесу та Їрене в їх новій оселі і звернемося до події, яка так хвилює керівників школи "лицарів благородного духу" протягом двох тижнів.

Наш старий знайомий, а нині наставник і керівник цього своєрідного учбового закладу Іозеф Нунке два тижні тому, повернувшись з одного із своїх таємничих відряджень, привіз хворого, якого ніяк не щастить звести на ноги. Запрошений на допомогу лікарям власної медичної служби школи відомий невропатолог з Жерони, професор Кастільйо, ось уже тиждень б'ється над тим, щоб вивести хворого з шокового стану, і нічого вдіяти не може. Він навіть не гарантує полегшення на майбутнє: навряд, щоб бідолаха видужав і став колись здоровою людиною.

Тимчасом Нунке не криється, як важливо для нього домогтися зламу в перебігу хвороби. Найбільші вимоги професора він ладен задовольнити, скільки б це не коштувало школі, найретельніший догляд обіцяє забезпечити, аби пацієнтові професора полегшало.

Професор Кастільйо і сам бачить, якої ваги надає Нунке одужанню невідомого молодика. Черговий лікар тричі на день мусить інформувати керівника школи про стан хворого, а ввечері доповідає і дає свої висновки сам професор. І тоді між ними і Нунке відбувається однаковий майже кожного дня діалог.

- То можу я завтра з ним поговорити чи бодай відвідати його? - запитує Нунке, заслухавши чергове повідомлення.

- Боюсь, що це спричиниться до погіршення стану.

- А може, навпаки, виведе з клятого шоку?

- Ні! Я не можу ризикувати...

Цим категоричним запереченням закінчується їхня вечірня розмова.

На дванадцятий день перебування професора в школі (і на дев'ятнадцятий з дня появи хворого в цих стінах) вечірня розмова закінчилася зовсім інакше.

- Мушу признатися: я не гарантую молодикові видужання ні зараз, ні в найближчі дні, - стомлено сказав професор.- Час - єдиний лікар у таких випадках. Час, догляд і спокій. Та ще свіже повітря. Я навіть вважаю своє дальше перебування у вас зайвим.

- Чому?

- Я от порадив колезі, - професор чемно вклонився в бік шкільного лікаря, що сидів поруч, - винести з кімнати хворого все, що нагадує йому про його недугу... Всі ні слоїки, баночки, шприци - геть! Якщо ви знаєте колишні звички і нахили свого підопічного, оточіть його звичними для нього речами, дайте йому те, що він колись любив. Тобто створіть обстановку, до якої він звик... Хворий любив вино чи бренді?

Нунке заперечливо похитав головою.

- Шкода, склянка бренді добре тонізує організм. І вона б не завадила вашому... ну, скажімо, приятелю чи там знайомому... Загадковий перебіг хвороби, перший у моїй практиці!

- Ви відмовляєтесь від дальшого лікування? - уточнив Нунке.

- Не відмовляюсь, а зважую на особливість випадку. Нема рації перевантажувати організм ін'єкціями, порошками, мікстурами, коли він їх не сприймає. Природа з її величезним життєвим потенціалом часто буває мудріша за нас, лікарів.

Нунке відвернувся до вікна і якийсь час замислено дивився на колишній монастирський сад.

- А зайти до палати, нарешті, можна? - роздратовано запитав він.

- Я не знаю, за яких обставин з ним це трапилося. Якщо ви в якійсь мірі причетні до цього, навіть просто були присутні, я радив би зачекати. Все, що нагадує обстановку або причину захворювання, може викликати значні, може непоправні, ускладнення. Якщо ж...

- Гаразд, - перервав професора Нунке, - я на це зважу. Спасибі за всі турботи. Сподіваюсь, ви не відмовитесь взяти участь у консиліумі, якщо в цьому виникне потреба?

Після від'їзду професора до Жерони, Нунке ще довго крокував по кабінету, щось обмірковуючи. Нарешті подзвонив.

- Мундир оберста німецької армії, - наказав він черговому.

Прибравшись в парадний мундир і почепивши на нього кілька хрестів і медалей, Нунке попрямував у дальній кінець коридора. Лікар підтюпцем поспішав за начальством, а коли вони підійшли до дверей, забіг наперед, щоб їх відімкнути.

- Я зайду один, - зупинив його Нунке, побачивши, що лікар і далі збирається його супроводжувати.- Але будьте поблизу. В разі чого, я вас покличу на допомогу.

Кімнат, відведених хворому, було дві. Перша, до якої зайшов Нунке, правила і за кабінет, і за вітальню. Письмовий стіл з апаратом домофону, диван, кілька стільців, круглий столик, дверцята вробленої в стіну шафи - ось усе, що тут було. Окинувши довгим поглядом речі, навіть стіни, Нунке навшпиньки попрямував до другої кімнати - опочивальні. Вона теж була умебльована дуже скромно: широке дерев'яне ліжко з тумбочкою біля нього, підставка для одягу, маленький столик з домофоном. Двері збоку вели в туалетну.

Якщо першу кімнату щедро освітлювала п'ятилампова люстра, то в опочивальні було напівтемне, світло ледве просівалося з-під темного абажура настільної лампи. Нунке, очевидно, добре знав ці покої, бо відразу знайшов за дверима вимикач. Під стелею спалахнула велика матова куля. Присунувши стілець до ліжка, Нунке сів у ногах хворого.

Той лежав, вкритий по груди ковдрою, з випростаними вздовж тіла руками, заплющеними очима, не реагуючи ні на світло, ні на появу відвідувача. У цій непорушності пози було щось моторошне, здавалося, що тіло хворого вже скував холод смерті. Кілька хвилин Нунке пильно вдивлявся в довгасте знайоме обличчя. Обросле маленькою борідкою, змарніле, воно скидалося на маску...

Схопившись з місця, Нунке попростував було до дверей, щоб покликати лікаря, та вже на порозі круто повернувся і знов підійшов до ліжка. Треба самому пересвідчитись, перевірити, чи е пульс.

Та ледве начальник школи торкнувся руки хворого, як той відкрив очі і раптом сів на ліжкові. Від несподіванки Нунке відсахнувся.

- Гер оберст? - ніби не вірячи власним очам, запитав хворий.

- Лежіть, лежіть! - ствердно киваючи головою, Нунке м'яко натиснув на його худі плечі.

- І справді, щось наморочиться в голові. Гаразд, ляжу. Але, сподіваюсь, ви не примара і не розтанете зараз у повітрі? Мені конче треба задати вам кілька запитань.

У спрямованому на Нунке погляді промайнули насмішкуваті іскорки.

- Радий, що ви опритомніли, і охоче відповім. Отже?..

- Скажіть, лікар, що приходив до мене в камеру, був від вас?

- Від мене...- буркнув Нунке.

- А для чого ви все це зробили, гер Кронне?

- Давайте умовимось, я не гер Кронне, а гер Нунке, розумієте? Нунке! Так мене всі тут називають, звіть і ви. І ви не Генріх фон Гольдрінг, а, скажімо, Фред Шульц. Ви тут в одному закладі, і треба було вас якось записати. Порадитись з вами я не міг, довелося вибрати ім'я на свій смак. Отже, ви Фред Шульу. Не заперечуєте?

- Але для чого все це потрібно? Для чого весь цей спектакль? - в голосі Генріха, а відтепер Фреда Шульца, чулося неприховане роздратування.

- Я, звісно, зобов'язаний вам усе розповісти. Але ви ще хворий, навіть дуже. Лише сьогодні професор Кастільйо, вельмишановний і компетентний...

- Гер Нунке, ціна вашому шановному професорові - три крони, та й то тільки на лейпцігському ярмаркові. Протягом майже двох тижнів, він мене, мов різдвяного гусака, нашпиговував усякою бридотою, а діагнозу такої звичайнісінької хвороби встановити не міг!

- Виходить, ви все відчували? - здивувався Нунке.

- Ще б не відчувати! Вас би так пошпигали! - І розуміли, в якому ви стані?

- Чув розмови ескулапів біля свого ліжка і, признатися, дуже ними втішався.

- Даремно! Бо суть вашої недуги...

- Вона мені відома краще, ніж будь-кому...

- У чому ж вона полягає?

- Си-му-ля-ції, - відрубуючи склад від складу, промовив новоохрещений Фред Шульц.

Нунке довго, хоч і беззвучно, реготав.

- Ну, тепер ми ніби сквиталися! Але що вас спонукало до такої дивної поведінки?

- Я не зовсім звичайним шляхом потрапив в ось ці апартаменти. Згодьтесь, гер Нунке, мені потрібен був час, щоб дізнатися, де я і для чого мене тут тримають.

- І що ж ви вже знаєте?

- Що я в Іспанії, біля міста Фігерас. Наскільки я пам'ятаю карту, це десь на півночі Каталонії.

- Так. Далі...

- Що я в школі з пречудовою назвою "лицарів благородного духу"... Назва романтична, але, боже мій, яка смішна!

- І хто ж учні цієї школи, чого їх навчають?

- Гер Нунке! Ви, очевидно, вважаєте мене за жовторотого горобця. Невже важко здогадатися, що коли з камери смертників людину везуть за тридев'ять земель, то напевне не для того, щоб вона вивчала нумізматику, іхтіологію чи стародавні китайські рукописи!

- Маєте рацію, - погодився Нунке, не уточнюючи завдань школи, до якої він привіз Гольдрінга.

- Незрозуміле для мене лише одне - ваша роль у цьому, гер Нунке! Чому саме вас так зацікавила моя персона?

- Почну здалека... Про те, що ви потрапили до табору військовополонених наших офіцерів, я дізнався від фрау Вольф.

- Це ж вона і виказала мене патрулеві!

- Не сердьтесь на фрау. Після того, як Еверс застрелився, сердешна так бідувала! А тепер вона має кусень хліба: англійці і американці платять їй по п'ять доларів за кожного виказаного офіцера, бо вона ж знала багатьох і не тільки в нашій колишній дивізії.

- То наша з вами зустріч у кафе, в Австрії, не була випадковою?

- Ваша відпустка до міста коштувала мені п'ятдесят доларів.

- А сутичка з п'яним американським солдатом?

- Здирщик! Менш ніж на сто п'ятдесят доларів не погодився, як я не торгувався...

- А фото, яке фігурувало на суді?

- Власник кафе старий фотоаматор.

- А отець Фотій?

- О, тут я ні в чому не завинив, його втручання було для мене цілком несподіваним. І, треба сказати, цей клятий Фотій мало не зіпсував мені всієї справи. Що ви потрапите під суд після сутички в кафе і надісланої американському комендантові фотографії, я не мав сумніву. Але вас мали везти на страту за місто - до речі сказати, за це я дурно заплатив двісті доларів! -і тут повинні були передати мені з рук на руки. Та Фотій змішав мені всі карти. Напередодні того, як це мало статися, я випадково дізнався, що він збирається - адже вас однаково вирішено переселити на той світ! - розстріляти осудженого прилюдно, щоб настрахати непокірних. Запевняю вас: увечері напередодні страти мені довелося добре попрацювати! Обміркувати новий план, домовитися з тюремним лікарем...

- Він знав, що за сигарету мені лишив?

- Так!

У кімнаті запанувала довга мовчанка. Порушив її Фред.

- То, виходить, скільки коштував вам увесь цей спектакль?

- Школа сплатила мені одну тисячу доларів. Сюди входять усі гроші, витрачені на постановку спектаклю, як ви називаєте всю цю операцію, плюс транспортні витрати, ну, і, звичайно, куртажні... Здається, я відповів на всі питання?

- Ні!

- А саме?

- Ви не сказали, для чого ви взяли на себе весь цей клопіт.

- Я волів би розмову про це перенести на завтра. Хоч ви бадьоритесь, але вигляд маєте поганий. Мабуть, доза снотворного була завелика і спричинилась до отруєння. Дев'ятнадцять днів ви у нас, а й досі не очуняли!

- Не бійтеся, гер Нунке! За кілька днів я стану колишнім.

- Фредом, - підказав Нунке.

- Ну, хай Фредом. Але ви не відповіли на моє останнє запитання!

- Коли ви наполягаєте на цьому, прошу...

Нунке кілька разів пройшовся по кімнаті, потім сів на стілець і почав:

- Ви пам'ятаєте нашу розмову в кафе, в Австрії?

- Дуже добре, гер Нунке!

- Хочу вам сказати - ви справили на мене тоді не дуже добре враження. Говорили і поводили себе, як учень початкової школи...

- Пробачте, ще Талейран сказав: "Нам дано язика, щоб приховувати свої думки!"

- Ви забули, що він говорив про язик дипломатів, а не розвідників.

- Що-о? Виходить...

- Я не скінчив: розвідників-друзів, хотів я сказати... Але повернемось до нашої тодішньої розмови. Я говорив вам тоді, що одна війна скінчилась, треба готуватися до нової. А хто готує нову війну? Дипломати і розвідники, насамперед. І от тут переможці грабують нас найбільше; Те, що вони забирають машини, мистецькі цінності, що наші винаходи стають американськими чи англійськими, - це мене мало хвилює. Прийдуть кращі часи - я цього певен - і все повернеться на свої місця. Не так стоїть справа з розвідкою. У нас забирають людей. Розумієте, найдосвідченіших працівників! Ті кадри німецької розвідки, які ми готували десятиліттями, сьогодні вже служать чи перебувають на обліку - отже, незабаром теж будуть служити розвідці Англії чи Сполучених Штатів. Списки нашої агентури, на яку ні фюрер, ні попередні уряди, я вже не кажу про кайзера, не шкодували ні часу, ні грошей, тепер потрапили до американців. Отже, вся наша агентура під загрозою. Частина перекинеться до американців, частина ж, ті, які не підуть на це, піде в небуття - їх усунуть. Сьогодні Німеччина лежить у руїнах. Мене це теж хвилює, але не настільки, щоб я втратив апетит, а замість нього дістав хронічне безсоння. Бо будинок, завод відновити легше, ніж заново побудувати розвідку. Для цього потрібні не роки, а довгі десятиріччя. А ви розумієте, Фред, що це означає? І оця найстрашніша руйнація розвідки відбувається на моїх очах, в моїй присутності - адже я не такий наївний, щоб післявоєнні часи переживати в таборі полонених німецьких офіцерів...

- Дякую за комплімент! - кинув Фред, криво посміхнувшись.

- Правда, багато наших розвідників, я б навіть сказав, керівників колишніх служб СС, СД, втекли, їх було чимало тут, в Іспанії. Але після перемоги союзників ставлення уряду Франко до нас різко змінилося. Франко сам тремтить за свою шкуру, і наші емігранти, не всі, звісно, виїхали до різних країн Латинської Америки... Сподіваюся, Фред, що ми ще побачимося з ними. Але так чи так, а сьогодні німецької розвідки не існує. І це в часи, коли між Росією і її колишніми союзниками вже починаються незгоди, які, треба сподіватися, переростуть у суперечки, ворогування, а там, дай бог, і в війну... Що для нас найцінніше сьогодні? Наш народ працьовитий і творчий Не мине й двох десятиліть, як ми загоїмо рани війни і наші міста стануть такими, якими були вони до війни. Наші жінки ніколи не скаржилися на безплідність. Не мине й двадцяти років, як ми матимемо повні контингенти призовників до армії. Але де ми будемо брати розвідників? Де, я вас питаю?

Фред з великою зацікавленістю слухав того, хто вчора ще був Кронне, сьогодні перетворився на Нунке, а завтра, можливо, прибере собі нове ім'я. Таким схвильованим він ще не бачив завжди спокійного і холодного оберста. А той, ніби підігріваючи власними аргументами самого себе, гаряче вів далі:

- Найцінніше, що ми повинні сьогодні зберегти, це кадри нашої могутньої і таємної армії. І коли вас затримали, я злякався. Ну, ясна річ, що Гольдрінга, як знавця Радянського Союзу, знавця російської мови, негайно завербують американці! І вирішив будь-що цьому завадити, якось зробити так, щоб ви опинилися в школі "лицарів благородного духу", начальником якої я є... Про цю школу розповім згодом, скажу лише одне: я її перетворю на осередок, де виховуватимуть і готуватимуть кадри майбутньої німецької розвідки. Мій план дістав цілковите схвалення тих керівників розвідки фатерлянду, які перебувають сьогодні в еміграції... Мені здається, що ваше перебування тут буде більш ніж корисно. Те, що для всіх ви покійник, що всі ваші знайомі, в тому числі і наречена, одержать повідомлення про страту Генріха фон Гольдрінга, - піде тільки на користь справі. Минуле вмерло в маленькому місті Австрії. Нове для вас народилося тут, в Іспанії, біля невеличкого міста Фігераса. Все зрозуміло для вас, колишнім офіцер німецької армії Генріх фон Гольдрінг, а нині Фред Шульц?

- Все. І спасибі за відвертість.

- На сьогодні досить. Будемо спати. Про все інше поговоримо пізніше. Тільки ви не нехтуйте медициною, набирайтесь сил і якомога швидше ставайте на ноги. Майте на увазі, вам доведеться пройти через одну нудну формальність: познайомитись з патронесою нашої школи - доньєю Агнесою Менендос.

- А що це за птиця?

- А чи не забагато для одного вечора? Потім розповім. Втім, хочу застерегти: не зачіпайте її релігійних почуттів.

- Вона католичка?

- Ненавидить усе, що не має відношення до католицтва. І так само виховала свою доньку.

- Коли буде потрібно, я з однаковим правом можу назвати себе магометанином.

- О, до цього, звичайно, не дійде... На добраніч!

Але ніч ця не була доброю для Григорія Гончаренка, який у свої двадцять чотири роки вже побував і лейтенантом Комаровим, і Генріхом фон Гольдрінгом, а віднині став Фредом Шульцем.

Рій думок, породжених новою ситуацією, не давав спати.

І, головне, непокоїло те, що на всьому світі не було людини, яка б знала, де він, куди потрапив, і яка могла б допомогти.

"Знов один у полі воїн!" - промайнула думка.

Лише на світанку прийшов тривожний сон.

Розділ четвертий ТАЄМНИЧИЙ ВАНТАЖ

"Гришо, ходи-но сюди! Гришо, ходи-но сюди! Поглянь як за ніч розпукли яблуні!" - голос батька долинає відкілясь здалеку, і Григорій марно намагається прорватися крізь товщу сну, озватися бодай словом. "Я за..., я за..., я за-а-раз!" - видавлює він з себе, нарешті, і раптом з жахом помічає, що в прямокутнику дверей стоїть зовсім не батько, а Кронне. На устах оберста глузлива посмішка, в очах зловтіха.

Обливаючись потом, Григорій прокинувся.

Погано!

Невже він справді кричав уві сні? Не зумів відмежуватися від свого "я" і цілком перевтілитися в цього клятого Фреда?.. А може, то тільки наснилося? Так чи так, а треба посилити контроль над собою. Григорія Гончаренка нема, є тільки Фред Шульц. Затям це так, щоб навіть у думках ти звертався до себе, як до Фреда!

Так ось, Фреде: твої справи кепські з усіх поглядів. Найгірше ж полягає в невизначеності твого становища. Небезпека відома - то півнебезпеки.

Можна було сподіватись, що Нунке схоче продовжити почату розмову і розповість про школу, як обіцяв. Але наступного дня він не прийшов. І не тільки наступного. До кінця тижня Фред бачив лише лікаря. А той поводив себе більш ніж стримано. Історія з симуляцією явно зачепила його професійне самолюбство, він не приховував своєї глибокої образи і під час огляду пацієнта обмежував свою розмову з ним суто діловими зауваженнями і такими ж діловими запитаннями.

- Можу я вийти бодай у садок? - не витримав, нарешті, Фред.

- Поки що ні.

- До вашого арсеналу не входять такі ліки, як свіже повітря?

Лікар знизав плечима.

- Не можна сказати, щоб з вас був дуже говірки"! співрозмовник! Про що вас не спитаєш...

- Усі свої запитання адресуйте начальникові школи.

- Так я ж нікого, крім вас, не бачу! Передайте кому слід, що я сконаю тут без свіжого повітря, що мені потрібен моціон. До речі, це входить до ваших лікарських функцій... І хай мені принесуть книжок!..

Промимривши щось невиразне про своє невтручання в справи, які його не стосуються, лікар вийшов.

Але за якісь півгодини ключ у замку повернувся, і на порозі з'явився високий згорблений старик з стосом книжок під пахвою. Відрекомендувавшись бібліотекарем, він без будь-яких дальших пояснень поклав принесену літературу на стіл і, чемно вклонившись, вийшов.

Ніколи ще пальці Григорія так не тремтіли, обмацуючи палітурки, гортаючи сторінки. Одна книжка, друга, третя... ось уже і весь стос переглянуто, а нічого путнього нема! Переважно німецькі видання часів Гітлера. На увагу заслуговує хіба що тритомний довідник "Россия", видрукуваний російською-таки мовою. Що ж, це цікаво!

Під час свого перебування за кордоном Генріху фон Гольдрінгу доводилося бачити безліч подібних путівників і довідників, але тритомний до рук не потрапляв. Тож зрозуміло, що двійник Гольдрікга - Фред взявся саме за нього.

Фред був певен, що в кімнаті є підслуховувач. Не виключена можливість, що за тим, кого привезли сюди як Гольдрінга, стежить і чиєсь пильне око. Тому він завжди поводив себе так, як і годиться в подібному становищі. Але, розгорнувши навмання довідник і прочитавши перші рядки, на яких спинилось його око, він не витримав і зайшовся голосним реготом.

"Для росіян цукор - не продукт харчування, - ще раз прочитав він вголос, - а ласощі. Ними частують тільки найдорожчих гостей".

Все ще сміючись, Фред глянув на титульну сторінку: "Переклад з другого нью-йоркського видання", - значилося там.

Ні, недурно, видно, довідник перевидавали і перекладали. Бо як би без цього світ дізнався про всі прикмети незбагненної російської вдачі!

Чого варті, наприклад, отакі рядки:

"Найдорожча річ для кожного росіянина - ікона. За неї він ладен віддати все, що має..."

Або ось це:

"Росіяни не розуміють слова "демократія".

"Руська жінка любить, коли її б'є чоловік. Биття вона сприймає як доказ любові..."

Навмання гортаючи сторінки, Фред знову і знову заходився реготом, немов перед ним був не довідник, а найдотепніший гумористичний журнал.

Мабуть, саме регіт і заглушив кроки нового відвідувача, на появу якого Фред сьогодні не сподівався. Втім, Нунке був не сам: слідом за ним увійшов невисокий, досить огрядний, але з військовою виправкою чоловік, того неви-значеного віку, коли людині з однаковою підставою можна дати і тридцять п'ять і сорок п'ять років: зморщок не видно, колір обличчя свіжий, та лоб переходить у велику лисину, що сягає аж за тім'я; погляд сірих опуклих очей ніби й жвавий, та під ними вже намічаються брижі, що ось-ось перетворяться на мішечки. Але все це впадало в око пізніше, бо насамперед увагу привертав рот чоловіка, трохи скошений великим шрамом, що перетинав усю ліву щелепу.

Пізніше Фред дізнався - то була пам'ятка від одного чеха, який під час допиту кинувся на слідчого голіруч і мало не розірвав йому рота.

- Мій заступник, гер Шлітсен, - відрекомендував Нунке і, не чекаючи поки скінчиться церемонія першого знайомства, привітно, навіть ласкаво додав: -Радий бачити вас в доброму гуморі. Може, і нам дозволите прилучитись до ваших веселощів?.. Що це вас так насмішило?

- Оцей опус, що зветься довідником. Якщо цією нісенітницею в школі начиняють голови майбутніх агентів у Росії, гарантую їм цілковитий провал. Першого ж місяця їхнього там перебування.

Фред відразу схаменувся, зрозумівши, що бовкнув зайве. Адже чим дурнішими і брехливішими будуть ці довідники, тим краще! Дезинформація іноді важить більше, ніж цілковита обізнаність. Бо, не знавши броду, стережуться, а коли брід показано невірно... Треба пом'якшити сказане.

- Я не хочу ганити довідник цілком...- почав він, але Шлітсен перервав його.

- У кожній довідковій літературі можна знайти дрібні огріхи, це прикро, звичайно, але не має істотного значення, - менторським тоном проголосив він.- Важливо створити загальне уявлення про характер і звичаї нації. Оскільки ж справа в даному довідникові стосується Росії, то я певен: автори цього тритомника якнайкраще зуміли змалювати вдачу росіян.

- Чим же вона позначається, ця вдача?

- Передусім тим, що росіяни - дикуни. Навіть прилучившись зовні до західної цивілізації, якоюсь мірою опанувавши сучаену техніку, вони в глибині душі лишаються дикунами, здатними...

Посміхнувшись, Фред узяв довідник, швидко знайшов потрібну сторінку і вголос прочитав:

- "Якщо руського розлютити, він хапається не за сучасну зброю, навіть не за мисливську рушницю, яка може бути в нього напохваті, а за звичайний дрючок і, вправно ним володіючи, б'ється з ворогом..." Ви це мали на увазі?

- І це... Я був на Східному фронті, працював на захопленій нами території, отже, стикався з партизанами - щойно вами прочитане характеризує їх якнайкраще.

- Так чим же, по-вашому, нас вигнали з Росії - дрючками чи "катюшами"? Берлін росіяни брали з допомогою голобель чи танків і артилерії?

Шрам на обличчі Шлітсена з блідо-рожевого став фіолетово-червоним.

- Не перебільшуйте моці росіян. Воєнні поразки дуже часто випливають не з переваги однієї сторони, а з помилок, припущених другою стороною... часом просто через фатальний збіг обставин... Проживши стільки серед росіян, ви підсвідоме ідеалізуєте їх. Своєрідний гіпноз оточення, - в'їдливо зауважив Шлітсен.

"Ага, і він знає біографію Гольдрінга, - відзначив про себе Фред.- Що ж, тоді і триматися треба з властивою баронові зверхністю".

- Розвідник, гер Шлітсен, керується не підсвідомими почуттями, а розумом, свідомістю покладеного на нього обов'язку, - гостро кинув він.- Що ж до гіпнозу оточення...

-- Гершафтен! Гершафтен! Навіщо такі пристрасті! - втрутився Нунке.-Навіщо чіпати давноминуле, коли у нас так багато справ сьогодні.

- Дозвольте не погодитись з вами, гер Нунке! - заперечив Фред.- В минулому ховається коріння сучасного, так само як в сучасному - коріння майбутнього. Тому хибна оцінка давніх подій може призвести і до хибних висновків зараз. Боюсь, якраз гер Шлітсен знаходиться під гіпнозом... хибних ідей. Я розвідник з походження, розвідник за освітою і професією. Як, гадаю, і шановний гер Шліт-сек. А як розвідники, ми не маємо права недооцінювати сили ворога. Краще вже переоцінити, ніж недооцінити...

- Абсолютно згоден з вами, гер Шульц, абсолютно! - Нунке глянув на Фреда, потім на свого заступника, поглядом закликаючи їх припинити суперечку.- Тільки ми прийшли сюди не для дискусій, якими б цікавими вони не були...

- 3 охотою вас вислухаю.

- Перш ніж приступити до справи, ще одне. Як ви себе почуваєте, гер Щульц?

- Цілком задовільно фізично, проте морально...

- Розумію, дуже добре розумію, ви засиділись серед чотирьох стін, а тому й нудьгуєте. Тоді, може, погодитеся трохи розім'яти м'язи?

- Ще б пак! Залюбки поблукав би по саду. Шлітсен посміхнувся.

- Йдеться про щось більше, ніж прогулянка по парку, - багатозначно почав було він, але, помітивши нетерплячий рух шефа, урвав мову.

- Так, значно більше, - підтвердив Нунке.- Не хотілося б вас квапити, але бувають випадки, коли можна покластися лише на людей перевірених і цілком певних. На жаль, я не можу пояснити ситуації в повному обсязі, бо й сам керуюся лише вказівками згори. Ви, як і я, людина військова, отже, розумієте: накази треба виконувати, а не обговорювати.

- Йдеться про якесь доручення?

- І дуже серйозне.

- Тоді ви мене здивували: як можна новакові, людині ні з чим тут не обізнаній...

- Я знайомий з вами не перший день і знаю ваші якості: вміння швидко орієнтуватися в складній обстановці, рішучість, хоробрість. Призначаючи вас комендантом Кастель ла Фонте, я мав про вас всі потрібні відомості і ніколи не каявся, що спинив вибір саме на вас.

- Дуже вам вдячний...

- Таким чином, ваші побоювання...

- Пробачте, але повинен же я знати бодай таку дрібничку: чиї накази я мушу виконувати!

- Пригадайте нашу першу розмову тут-таки.

- Здогадка - ще не певність. А наосліп я діяти не збираюсь. Що собою являє ваша школа "лицарів благородного духу"? Так, здається, зветься цей богоугодний заклад?

- Ет, вивіска! Данина схильним до романтики іспанцям. Ширма, за якою можна почувати себе зручніше і безпечніше. Таким, як ми з вами, людям, що піклуються долею не тільки Німеччини, а всього західного світу, треба накопичувати сили потай. Поки що. За якою завгодно вивіскою!- з пафосом вигукнув Шлітсен.- Усвідомивши свою історичну роль, ми незабаром об'єднаємо свої розпорошені сили і тоді...

- Чудесно сказано, гер Шлітсен, але я волів би перейти до справи, - поморщився Нунке, знаючи схильність свого заступника до довгих і пишних промов.- А справа полягає ось у чому...

Начальник школи спинився, ніби хотів паузою підкреслити всю вагомість того, до чого збирається перейти. Показуючи, що він розуміє це, Фред виструнчився на стільці.

Шлітсен поклав на край попільнички сигару, яку хотів було припалити.

- Минулого разу ми з вами говорили про становище, в якому опинилась Німеччина, її розчленовано, в ній господарюють переможці. Ми не можемо сховати від них своїх фабрик, заводів, усіх тих матеріальних надбань, що є невід'ємною власністю нації. Але ми можемо сховати інше - наші державні таємниці, зробити так, щоб сюди око переможців не сягнуло. Йдеться про державні секретні документи, листування, що йшло поза звичайними дипломатичними каналами, списки потрібних для відновлення фатерлянду людей... Ви не новак у таких справах, Фред, тому не вдаватимусь до зайвих пояснень. Скажу лише одне: значну частину таких документів сховано і сховано якнайнадійніше. Але є документи, потрібні вже сьогодні, так би мовити, для поточних справ... Хоча б такої школи, як наша. Зрозуміло?

- Починаю потроху розуміти.

- І чому саме з вами я почав цю розмову? Це теж розумієте?

- В основному. Очевидно, мені буде доручено одержати цінні документи і привезти їх в певне місце. Так, гер Нунке?

- Висновок логічний. Чи не правда, гер Шлітсен?

- Якщо це висновок, а не інтуїтивна здогадка, - виправив педантичний Шлітсен.- Перш ніж погодитись з вами, я хотів би простежити за ходом думок нашого молодого колеги.

- Ви вважаєте, це має таке принципове значення? - нетерпляче запитав начальник школи.

- Я лише відповів на ваше запитання, гер Нунке, - образився Шлітсен.- Точність у висловах, на мою думку, являє собою...

- Гаразд, висловлюсь максимально точно: у нас обмаль часу, шановний колего! - в голосі Нунке тепер звучало не лише нетерпіння, а й роздратовання.

Помітний антагонізм між начальником школи і його заступником у подальшому Шульцу міг тільки допомогти, та зараз Фред не хотів загострювати взаємин ні з першим, ні з другим.

- О, моя відповідь не забере багато часу, гер Нунке, - промовив він поспішно.- В одному з підручників "Логіки" одного відомого автора є твердження: чим інтелігентніша людина, тим з меншими подробицями вона розповідає про бачене, прочитане чи почуте... Мені не хотілося б, щоб гер Шлітсен мав мене за людину неінтелігентну, і тому я відповім коротко: мене попереджають про серйозне доручення, потім кажуть про приховання секретних документів і потребу частину їх мати в своєму розпорядженні зараз, не важко здогадатися...

- Ви задоволені, гер Шлітсен?-ущипливо запитав Нунке.

- Цілком.

- Тоді конкретно про те, що стосується Фреда. Наша людина днями привезе в умовне місце секретні документи, може, навіть цінності. Вам, Фред, доручається їх одержати і приставити сюди. За всяку ціну приставити цілими і неушкодженими!

- Куди їхати?

- До Мадріда.

- Літаком, машиною, поїздом? - Літаком.

- Мене буде хтось супроводжувати?

- Так. Ми зважили на те, що ви не знаєте іспанської мови, і в допомогу вам даємо спритного і добре перевіреного співробітника школи. Та й завдання виконати вам буде легше з помічником.

- Що я маю робити в Мадріді?

- Чекати.

- Весело, чорт забирай! Я волів би діяти, а не сидіти сиднем.

- Не так довго, як ви гадаєте: лише від шостої до сьомої вечора за місцевим часом. Весь день і після сьомої ви вільні. До речі, хоч Мадрід не Париж, але в ньому є що оглянути.

- Отже, моя поїздка до столиці Іспанії матиме і загальноосвітній характер?

- Сподіваюсь, цей жарт не ознака вашого легковажного ставлення до дорученого, - голос Нунке зазвучав сухо офіційно.- Місія, на вас покладена, має виняткове значення для нашої школи, для нашої справи загалом. Повторюю: кожного дня від шостої до сьомої вечора ви повинні чекати в номері готелю, ні на мить нікуди не відлучаючись. Коли вантаж прибуде, вам подзвонять, у який спосіб ви його одержите. Все, що вам скажуть, вважайте наказом, дотримуватись якого треба абсолютно точно. Не виключена така можливість: агенти ворожих розвідок якимсь побитом дізнались про документи. Тому, зберігаючи максимальну пильність, ви того ж, таки дня вантажите одержане на літак, який буде надано в ваше розпорядження, і вилітаєте сюди.

- Виходить, повертатись доведеться іншим літаком? - Про це вам скажуть. Все залежатиме від обставин.

- Коли я мушу вилетіти?

- Знов-таки покажуть обставини. Завтра, післязавтра, через три дні... Умовне повідомлення про потребу надіслати свою людину ми можемо одержати першої-ліпшоі хвилини. Зваживши на це, ви вже сьогодні повинні почату підготовку до подорожі.

- Разом із своїм супутником?

- Він у Мадріді бував, а тому це недоцільно. Познайомитесь в літаку.

- Дозвольте звернутись з одним проханням!

- Прошу!

- Я попросив би дозволу виходити за межі цих апартаментів. Мені хотілося б...

- Знаю, знаю... Можете вільно виходити на прогулянки до парку. Гер Шлітсен, оформіть потрібну для цього перепустку!

Цупкий картонний чотирикутник з таємничими позначками, що давав право на вихід з боксу, одержане доручення, перспектива побачити Мадрід збудили давно пережите, але яскраве, незабутнє...

Уперше ноги Григорія ступатимуть по іспанській землі, вулицями Мадріда!

Як палко прагнув він сюди якісь дев'ять років тому, марив цією землею у сні і наяву!

Григорію Гончаренку пішов п'ятнадцятий рік, коли Франко вчинив заколот проти революційного уряду Іспанії. Хлопець тільки скінчив семирічку і готувався вступити в технікум. Та хіба можна було спокійно сидіти за підручниками, конспектами, коли гинула його дитяча віра в справедливість, яка повинна, яка неодмінно повинна панувати на землі! Жаль кожного підлітка за тим, що без його участі вибороли цю прекрасну справедливість у рідній країні, знаходив тепер вихід у романтичному прагненні самому прилучитися до великої битви за кращу долю трудівників усього світу.

Так звана "будка" - маленький будиночок залізничного сторожа-обхідника, де жив старий Гончаренко з сином, - стояла за три кілометри від станції, на якій пасажирські поїзди зупинялися на одну-дві хвилини, щоб висадити нечисленних пасажирів і скинути пошту й газети...

І кожного дня, а то й двічі на день Гриша бігав на станцію, щоб зустріти поїзд і чим скорше одержати передплачуваний батьком "Комуніст". Хотілося якнайшвидше дізнатися про новини в Іспанії.

Іспанія! Тоді це слово не сходило з уст радянських людей, тоді карти цієї країни висіли в кожній квартирі, в кожній хаті. Перечитавши останні повідомлення про бої з фашистами, люди маленькими прапорцями позначали місця, де вирішувалася доля іспанських патріотів.

Була така карта і в будиночку колійного обхідника, звичайному будиночку, що загубився серед зелених українських просторів. Зміїлася на ній нитка червоної заполочі, і коли на якійсь ділянці шпильку з ниткою доводилося відсувати трохи назад, серце хлопчика болісно стискалося.

Біганина на станцію забирала багато часу, і Гриша гарячково почав складати власний детекторний радіоприймач. Іноді йому допомагав батько. Він погано розумівся на радіотехніці, більше заважав, ніж пособляв. Та обидва любили ці спільні години мудрування над приймачем - вони породжували і радість, що завжди супроводжує творення чогось нового, і почуття єдності та розуміння один одного.

Гриша ніколи не забуде виразу батькового обличчя, коли приймач, нарешті, був готовий. Що з того, що він зовні не зовсім зграбний, диктора часом ледь-ледь чути. Але чути! Тепер уже не на другий день з газет, а три-чо-тири рази протягом дня можна дізнаватись про найостанніші події в Іспанії.

Почувши якесь нове повідомлення, Гриша не в силі був усидіти за підручниками і біг на ділянку, де порався батько, оглядаючи колію, виполюючи траву чи підгортаючи пісок і гравій. Батько мовчазно працював, а син переказував щойно почуте і тут-таки коментував інформаційні зведення, сиплючи назвами незнайомих іспанських міст, річок, старовинних фортець

Уночі вони йому снилися. Він бачив себе бійцем революційної армії, що проривається крізь вогонь і дим, з ходу захоплюючи ворожі позиції, щоб піднести над ними червоний стяг. Його будило калатання власного серця, і хлопець довго лежав з широко розплющеними очима, прислухаючись до довгих і кличних гудків паровозів, що мчали повз будку. "Ту-ди! І-ди!" - гукали гудки. "Мер-щій! Мерщій!"-вистукували колеса вагонів.

Живучи далеко від станції, Гриша рідко бачився з своїми колишніми товаришами по школі, і всі враження накопичувалися в його душі, шукаючи виходу в дії. Одного вечора він сказав батькові:

- Тату, я поїду до Іспанії!

Павло Гончаренко скинув на сина серйозні очі.

- А що ти можеш?

- Битися з фашистами. Батько навіть не посміхнувся.

- Ну, одного, двох, хай десятьох покладеш, а далі? Фашисти он в усьому світі починають шкірити зуби. Щоб їх повибивати всіх до одного, треба багато вміти і знати.

Того вечора старий солдат Павло Гончаренко довго розмовляв з сином. Не умовляв, не гримав. Просто розповідав. І Гриша з подивом побачив: його неговіркий, з куцою освітою батько далеко краще за нього розуміє грізну небезпеку, що нависла над світом.

- До цього запеклого бою треба готуватися, Гришо, таким-от молодим, як ти. Сам же читаєш, що фашисти технікою тиснуть - танками, літаками... А далі техніка в усіх арміях світу ген-ген сягне! Вправлятися з нею - не на коня верхи скочити, тут спритності самої мало, хоробрості- теж. Розумом все треба осягнути...

З цього вечора Гриша подорослішав. Інтерес до подій в Іспанії не відволікав його більше від навчання, навпаки, підганяв: скорше! краще!

1939 року Григорій Гончаренко вже був курсантом спеціальної школи. Тепер вісімнадцятирічний юнак багато чого навчився, багато чим зміг би допомогти іспанським трударям в їх збройній боротьбі проти фашизму. Але Франко на цей час став повновладним диктатором Іспанії. Та й Григорій дивився тепер на світ більш тверезими очима: він знав, що сам готується до боротьби не менш важливої і безжальної, в якій переможе краще навчений, глибше свідомий і тільки той, хто інтереси свого народу, інтереси людяності і добра ставить над усе.

І от він, через багато років, усе-таки опинився на іспанській землі.

Може, ось тут, навіть біля цього колишнього монастиря, кілька років тому точилися запеклі бої? Може, ця сонцем спалена земля рясно зрошувалась кров'ю кращих синів Іспанії, та й не тільки Іспанії, а всіх тих, хто поспішав сюди, щоб власними тілами перегородити шлях фашизму.

Де ви тепер, колишні безстрашні бійці революційної іспанської армії, де ви, бійці прославлених інтернаціональних бригад? Скільки полягло вас тут, біля цього в боях зруйнованого монастиря, що став після відбудови ще чорнішим кублом, ніж був досі! Скільки поневіряється вас у тюрмах Каталонії, Андалузії, в катівнях Мадріда, Барселони!

А той, хто юнаком мріяв захистити цю землю від ворога, тепер ступатиме по ній не як борець за волю Іспанії, а як людина, змушена ховатися за машкарою мало не друга ненависного режиму Франко.

Бридке почуття! Ніби обличчя і справді торкається пропахлий клеєм муляж, який хочеться зірвати навіть з шкірою.

"Треба якнайкраще обізнатися з обстановкою, а там..."

Що буде "там", Григорій уявляв досить туманно. Втеча? Навряд чи пощастить скоро втекти. Не для того його рятували від страти, везли так далеко, замкнули в цю клітку, щоб дати змогу легко з неї випурхнути. І парк, і вся територія школи, звісно, пильно охороняються. У Мадріді за кожним кроком теж будуть стежити: "помічник" - його безперечно приставили для нагляду - і всі ті, від імені яких йому мають подзвонити. Отже, треба начуватися! Зайвою поспішністю можна самому собі відрізати всі шляхи до волі. Принаймні зараз. Доки він не приспав їх пильності... Та й шкода буде втекти, рятуючи лише власну шкуру, нічого не дізнавшись про чорні задуми цих недобитків. А їх, з усього видно, чимало врятувалося від заслуженої кари! І знову гуртуються вони по темних закутках, подібних до цієї школи... "Лицарі благородного духу" - ну й втяли!

Хоч Нунке і наказав підготовку до подорожі розпочати негайно, та Григорій всю другу половину дня блукав алеями парку. Блукав спочатку навмання, потім, щоб вивчити територію, перетнув його в усіх напрямках вздовж і впоперек. Але в який би бік він не потикався, всюди навперейми виростав високий, глухій мур, без жодної щілинки

чи уступу, де можна було б примостити ногу. До єдиної великої брами підходити не було сенсу - здаля впадало в очі, як міцно вона замкнена і як добре охороняється. Парк був гарний, тінистий, тим більше вражало безлюддя, що тут панувало. За весь час прогулянки - нікогісінько, хто потрапив би назустріч. Лише вертаючись назад до боксу, Григорій мало не зіткнувся на веранді з високим огрядним старим, що походжав тут, заклавши за спину руки і щось мугичучи.

- А-а, мій майбутній заступник! Привіт, привіт! - голосно вигукнув незнайомець, уступаючи дорогу.

- Пробачте, не маю честі...

- Звіть Воронов, Ворон, паном генералом... що більше до смаку! Сподіваюсь, вже найближчих днів ми з вами познайомимося ближче. А зараз пробачте, треба йти. На добраніч!

І старий зник за дверима. У сутінках Григорій навіть не встиг його добре розгледіти.

"Російською мовою володіє бездоганно...- заснували думки.-- Але чому він сказав "заступник"? Може, мав їхати до Мадріда, а звеліли мені?.. Втім, годі сушити собі голову здогадками і припущеннями. Головне, віз зрушив з місця, а куди він покотиться, то вже твоя справа подбати..."

Другого дня зранку місцевий бібліотекар мав чимало клопоту - подзвонив новачок і попросив приготувати всі путівники по Мадріду.

- Всі путівники, гер Шульц?-перепитав бібліотекар, і його кошлаті брови піднялися високо вгору, мало не до підстриженого йоржиком сивого волосся. Одержавши ствердну відповідь, він скрушно покрутив головою: мабуть, отой Шульц уяви не має, що таких довідників не два, не три, навіть не десяток!

Зайшовши хвилин за двадцять у бібліотеку, Фред Шульц і справді побачив на приготованому йому столику цілі стоси книжок, різної товщини і формату. Довелося зупинити свій вибір на кількох. Видрукувані в Німеччині, вони вражали своєю докладністю, кількістю всіляких довідок, силою відступів і екскурсами в минуле. Це стосувалося не лише пам'яток старовини, а й усіх біль-менш визначних архітектурних споруд: крім детального опису їх зовнішнього і внутрішнього вигляду, перелічувались прізвища тих, кому будь-коли належали ці будинки, коли й за скільки їх було продано, які добудови чи перебудови було зроблено новими власниками тощо...

Випускаючи зайві деталі, Фред зосереджував свою увагу на найпотрібнішому. Час від часу він заплющував очі, щоб краще уявити прочитане. І тоді перед його внутрішнім зором поставали з усіма найменшими подробицями ніколи раніш не бачені споруди, оживали цілі ансамблі, вулиці і площі ставали гомінкими.

Після короткої перерви на обід, Фред розгорнув перед собою план Мадріда. Тепер, коли йому вже були знайомі окремі деталі, мертва схема немов обростала живою плоттю. Почавши від аеродрому, Фред поволі мандрував містом, не пропускаючи жодної вулиці, жодної площі, обираючи все нові й нові маршрути, комбінуючи їх в різних варіаціях, так щоб можна було пройти до першого-ліпшого пункту, не питаючи дороги в перехожих.

На кінець вечора план так добре викарбувався в його пам'яті, що місто здавалося знайомим, ніби справді довелося колись блукати по його вулицях, ходити по музеях, милуватися пам'ятниками і краєвидами.

Не встиг Фред повечеряти, як його викликали до Шлітсена. Начальника школи в кабінеті не було, і його заступникові випала добра нагода вдовольнити свою пристрасть до велеречивих, повчальних промов. Нудно і довго. Шлітсен говорив про почуття відповідальності, яким мусить пройнятися гер Шульц, вилітаючи сьогодні до Мадріда, про високу честь, яку йому вчинили, доручивши таку важливу місію, як приставка документів, про історичне значення самого факту здобуття цих документів.

Не знати як довго просторікував би на ці теми Шлітсен, на щастя Фреда, до кабінету зайшов Нунке. Цей розмову відразу повернув по-діловому.

- Скільки грошей взяли на дорогу? - запитав він, перериваючи незакінчену тираду свого заступника про почуття вдячності, що повинно жити в грудях кожного німця, якщо тому...

- Я гадав, що питання про гроші...

- Ви повинні не гадати, а знати: коли вам наказано бути готовим до вильоту першої-ліпшої миті, то це й означає, що кожної хвилини, не затримуючись і на секунду, ви мусите бути готовим сісти в машину, щоб рушити на аеродром. Ви ж навіть про гроші на подорож не подбали!

- Пробачте, гер начальник! Винен!

- Візьміть! - Нунке кинув на стіл пачку банкнот.- Витрачайте ощадливо - може, доведеться почастувати людину, яка привезе вантаж, або матеріально їй допомогти, - але й не прибіднюйтесь...

Давши ще кілька ділових настанов, Нунке вийшов, та тільки-но Шлітсен почав картати Шульца за недбалість, як начальник школи несподівано повернувся.

- Мало не забув! Ви розумієтеся хоч трохи на гобеленах? - запитав він Фреда вже іншим, товариським тоном.

- Дуже мало...

- Шкода! Що ж його робити?.. Гаразд, рискну! Розумієте, за кілька днів моїй дружині минає... надцять років - не будемо виказувати секретів дам! Вона дуже? кохається в гобеленах. В Мадріді, кажуть, можна знайти досить пристойні. Виберіть на свій смак...

Нунке поклав перед своїм підлеглим п'ятдесятидоларову купюру.

- Знайду найкращого консультанта, аби тільки догодити фрау Нунке.

- Хочу думати, моя дружина не буде на вас в претензії... Гер Шлітсен, покваптесь: за чверть години літак вже має бути в повітрі!

- Негайно їдемо!

Коли Шлітсен і Фред підійшли до машини, поруч з шофером вже хтось сидів. Незнайомець підняв руку на знак привітання, навіть не повернувшись, і відразу замугикав якийсь модний мотив. Це, очевидно, дратувало Шлітсена - всю дорогу він похмуро мовчав. І навіть під час самої посадки в літак обмежився лише коротким нагадуванням:

- Гер Шульц! Ви відповідаєте за виконання доручення як старший! Пам'ятайте, коли хтось почне щось питати- ви хочете оглянути "Ескоріал"?-це означатиме, що людина від мене...

Фред мовчки козирнув у відповідь.

Зробивши коло над шкільним аеродромом, літак взяв курс на Мадрід.

Лише тепер Фред зміг розгледіти свого майбутнього помічника. Це був високий, але вузькоплечий і вузькогрудий молодик з маловиразним, проте, досить нахабним обличчям. Принаймні тримав він себе розв'язко і відразу взяв фамільярний тон.

- Сподіваюсь, гер старший, ви не дуже гордий та пишний? Давайте по-приятельському: ви - Фред, я - Гаррі.

Ці цирліх-манірліх перед такою подорожжю, коли можна гульнути... Не заперечуєте?

- Якщо приятельські взаємини не стануть на заваді службовим справам.

- Вам не сподобався вираз "гульнути"?

- Почасти. Не хотілося б бути педантом, але доведеться вам нагадати, Гаррі: на жаль, ми виїхали не на прогулянку, і чекають нас не розваги, а справи, може, дуже клопіткі і не зовсім безпечні.

- Бачу тінь Шлітсена, що стоїть за вами!

- Тоді мушу вас попередити про ще одне: я розумію гумор, люблю дотеп, але не терплю, коли переступають дозволену звичайною чемністю межу.

- Ви неправильно мене зрозуміли, гер Шульц!

- Дуже радий, якщо це так. А тепер даруйте мені, - хочу трохи подрімати. Дуже стомився за день.

Ображений Гаррі замовк, Фред відкинувся на спинку сидіння і заплющив очі. Він дійсно сподівався заснути, він справді стомився, та сон тікав, як не силкувався Фред відрішитися від настирливих думок.

Чому за документами послали саме його? Коли вони такі вже важливі, необережно цю справу доручати людині новій, необізнаній з місцевими умовами, до того ж такій, що не володіє іспанською мовою. За вантажем з таким важливим вмістом годилося б поїхати Шлітсену, навіть самому Нунке. Певно, ті документи не такі вже цінні, якщо їх доручено... Ось тут, мабуть, і зарито собаку! Якщо папери не такі важливі, як про них кажуть, одержати і привезти їх міг сам Гаррі, цей телепень, якого дали йому в помічники. Краще сказати, не в помічники, а в наглядачі .. Достеменно так! Перевірка політичної благонадійності Генріха-Фреда чи випробування його ділових якостей? Скоріш останнє. Хоча... Ганебна поразка, замість світового панування, багатьом німцям протверезила голови. Такий досвідчений проноза, як Нунке, не може на це не зважати. А Шлітсен і поготів: цьому, може, й не відомі взаємини Генріха фон Гольдрінга з таким великим цабе, як Бертгольд, взаємини, що стали для Генріха, тепер Фреда, найнадійнішою атестацією, міцним щитом, за яким можна було почувати себе в безпеці...

Непомітно прийшов сон.

Коли Гаррі збудив Фреда вже на мадрідському аеродромі, годинник показував чверть на одинадцяту.

З усього було видно - Гаррі в Мадріді не вперше. Взявши свій невеличкий чемодан, він впевнено попрямував уперед, час від часу озираючись - чи не відстав попутник. Так само впевнено на майдані за аеровокзалом звернув ліворуч і підійшов до великої чорної машини, що стояла трохи осторонь інших. Недбало привітавшись з шофером і жестом запросивши свого попутника сісти, Гаррі кинув:

- Поїхали!

Він не назвав адреси. Очевидно, водій знав, куди треба приставити пасажирів.

Поновлюючи в думках план міста, Фред силкувався вгадати, якими саме вулицями вони їдуть, але машина мчала швидко, будинки з яскравими плямами вікон і ще яскравішими - вітрин немов тікали назад, ліхтарі вуличного освітлення зливалися в суцільну смугу.

Зупинилися перед високим модерним будинком. Готель цей звели, мабуть, зовсім недавно - Фред не міг пригадати, чи бачив його в путівниках. Втім, для спроб перевірити свою пам ять не було часу: здаля, як з добрими знайомими, привітавшись з портьє і черговим адміністратором, Гаррі попрямував просто до ліфта і натиснув кнопку четвертого поверху.

А ще за хвилину він уже порядкував у двокімнатному номері, як у власній господі: дбайливо повісив на плічка чисті сорочки і світло-бузкової о кольору модного крою костюм, наказав налити в карафку свіжої води, кинувши туди льоду, і принести пляшку вина.

- Це про всяк випадок, щоб завжди було в запасі, - підморгнув він Фреду, беручись переодягатись.- До ресторану підемо?

- Ні, я недоспав. Волію відпочити.

- Як знаєте... А то пішли б? Шматочок гостро приправленоі риби і чарка бренді плюс гарненька співачка відразу проженуть і сон і втому. Ручуся!

- Я, бачте, після недуги, всього днів зо три, як звівся з ліжка.

- Тоді прислати щось у номер?

- Дуже вам вдячний, Гаррі... Як, до речі, вас на прізвище? Ми так і не відрекомендувались один одному гаразд,

- Браун... для таких-от випадків, як цей, Браун... В школі ж нас величають лише на ймення. Так прислати що-небудь?

- Ще раз спасибі, не турбуйтесь!

Почепурившись ще хвилин з десять біля дзеркала, Гаррі Браун вийшов. Фред розібрав постіль і мляво почав роздягатися Лише тепер він відчув у повній мірі, що отруєння сигаретою не минулося для нього легко. Видно, не пошкодував отой тюремний людинолюбець чортовиння, домішаного до тютюну. Мало навіки не приспав!

Прохолодний дотик свіжої постільної білизни прогнав ці думки. Так приємно було витягнутися на повний зріст, розслабивши всі м'язи. В літаку сон був тривожним. Перед очима мигтіли сторінки путівників, мов телеграфна стрічка, розкручувалися рядки чорних літер. Між словами не було інтервалів, і він ніяк не міг збагнути смислу речень. Тепер сон зморив відразу, глибокий і міцний, без сновидінь.

Прокинувся Фред пізно вночі і не тому, що виспався, а від незвичних для вуха звуків. Спросоння він не міг відразу зрозуміти, звідки вони походять. Здалося, що десь поруч розташовано зоологічний парк, і всі його мешканці, чимось сполохані, виявляють своє незадоволення кожен на свій кшталт: клекотом, свистінням, хрюкотом, хрипінням.

Фред схопився з ліжка і ввімкнув електрику. Одного погляду було досить, щоб зрозуміти: Браун перебрав у ресторані і тепер за це сплачував кошмарами, які його душили. Про те, що Гаррі прийшов на доброму підпитку, свідчили і розкидані повсюди речі: піджак недбало звисав з крісла, сорочка і краватка валялися на килимі, один черевик лежав у пройомі дверей, що вели до опочивальні. Другого черевика зовсім не зняв, а лише розшнурував, та так і звалився просто на ковдру нерозібраної постелі.

Півголосом вилаявшись, Фред попрямував до ліжка свого помічника з наміром розбудити його, надававши добрих штурханів, але напівдорозі спинився. Марна річ! Ні штурханом, ні кухлем холодної води, вилитим на голову, Гаррі не отверезити.

Довелось взяти під пахви подушку, простирадло з ковдрою і йти до передньої кімнати, досипати на канапі.

Та про сон годі було й думати. Тоненька розсувна стінка не могла приглушити звуків, що долинали з опочивальні. Вони стали навіть чутнішими. Мабуть, голова п'яного запала за подушку, і тепер він час від часу скрикував і стогнав.

Накинувши на плечі макінтош, Фред вийшов на балкон і щільно причинив двері. Сюди різноголосе хропіння Брауна майже не долинало, але балкон був невеличкий і наскрізь продимався нічним вітром, шезлонг через тісноту не розсувався - його спинка стирчала мало не під прямим кутом. Краєвидом теж не можна було потішити ока: небо над Мадрідом вкрили хмари, вуличне освітлення в цю пору частково вже виключили - ліхтарі блимали тьмяно і де-не-де.

Сердитий, навіть лютий, сидів Фред у темряві, не знаючи, куди себе подіти.

"А що, як на адресу Курта написати листа до Матіні? Власне, не листа, а свої пояснення щодо справи, порущеної проти бідолашного Мартіна. Самому Матіні писати навряд чи варт, він може бути під арештом. А Курт здогадається передати свідчення фон Гольдріпга куди слід...- Думка ця обпалила наче вогнем, потім морозом обсипала плечі.- Ризиковане, чорт забирай! Розвідник не має права будь-кому писати. Якщо листа перехоплять, якщо стане про це відомо в школі... .Ні, свідчень своїх давати не можна, їх можуть оголосити в пресі і тоді тобі кришка! Тоді вже не вислизнеш. Проте можна проінструктувати Курта, як діяти і кого з товаришів Мєнтарочі він повинен розшукати. Потім за свідка може стати Карл Лютц. Якщо він живий і Курт підтримує з ним зв'язок... Лист треба написати без підпису, запитати лише, як ходить годинник, який я йому подарував... Курт зрозуміє від кого лист і чому він непідписаний..."

Тепер уже Фред ладен був розцілувати Гаррі Брауна за те, що той напився. А його хропіння здавалося йому райською музикою. Затінивши настільну лампу ще й своєю верхньою сорочкою, Фред взявся писати, старанно добираючи і зважуючи кожне слово, пересипаючи текст натяками, що їх міг зрозуміти лише один Курт...

Гаррі Браун прокинувся лише о дев'ятій ранку, коли Фред уже встиг поголитися і випити ранкову каву. Шульц сидів у передній кімнаті, гортаючи ілюстровані журнали, насуплений і сердитий.

- Доброго ранку, гер Шульц! - роблено невимушено привітався Гаррі, пригладжуючи скуйовджене волосся і розминаючи набряклі щоки.

- Під три чорти, Браун! Ну й концерт ви влаштували вночі! Це навіть хропінням не можна назвати, ніколи не чув, щоб з горлянки людини вихоплювались такі звуки... Жодної ночі я не лишусь в одній опочивальні з вами!

- Розумієте, гер Шульц...

- На біса мені потрібні ваші виправдання! Я хочу спати, а не стирчати ніч на балконі! Робіть, що хочете - перебирайтесь з номера ви чи переселяйте кудись мене - тільки з вами я не лишуся.

- Але...

- Ніяких "але"!

- Гер Шульц, запевняю вас, зараз усе влаштую, - розгублено лопотів Гаррі, тупцюючи на порозі.- От тільки приберуся... Я миттю...

Браун повернувся до опочивальні, пововтузився там хвилин з п'ять і, на ходу зав'язуючи краватку, попрямував до вихідних дверей.

Впорався він, справді, досить скоро.

- Владнав! - весело вигукнув він ще з порога.- Я житиму в сусідньому номері, праворуч.

- А не можна хоч через номер? - посміхнувся Фред.

Цю посмішку Гаррі зрозумів як знак примирення. Вираз приниження і розгубленості зник з його обличчя, воно знову стало самовпевненим і нахабним.

- То, може, поснідаємо разом?

- Вже снідав.

- Я, власне, про їжу не можу й подумати. От пива б випити... А то в голові після учорашнього... Піду, може, десь надибаю на справжнє.

- Йдіть куди хочете, але від шостої до сьомої щоб були тут!

- Ет!

- Раджу пригадати нашу розмову в літаку. Трохи глузлива посмішка заграла на устах Брауна.

- Що ми виїхали не на прогулянку?

- От-от... І що я вимагатиму точного виконання даної нам інструкції.

- Мені такої інструкції не давали!

- Зате дали мені! Як старшому, що відповідає за виконання доручення.

- Запевняю вас, чекати сьогодні - то марнувати час! Вряди-годи вирвалися до Мадріда і не використати сповна всіх можливостей! Ви як хочете, а в мене на сьогоднішній вечір інші плани.

- Мене вони не обходять. Я маю наказ Шлітсена і мушу забезпечити його виконання.

- А коли я вам скажу, що ні сьогодні, ні завтра, ні позавтра ніхто не подзвонить?

- Звідки у вас така певність?

- З досвіду і... ще деяких джерел.

Фред відкинувся на спинку крісла і зміряв Гаррі Брауна холодним поглядом.

- Так от, запам'ятайте раз і назавжди, - роздільно сказав він, - накази не тлумачаться, як кому заманеться, не обговорюють, а виконують. Рівно о шостій ви будете тут!

- Бути рівно о шостій. Слухаю, гер начальник! - з підкресленою поштивістю, в якій був виклик, Гаррі виструнчився і відкозиряв.

"Чому він тримається так зухвало? - запитав себе Фред.- Отакі самовпевнені нахаби звичайно бувають боягузами, вони лізуть на рожен лише тоді, коли за їх спиною хтось стоїть. І якщо вже цей паршивець наважився... Нічого, впіймаєш ти в мене облизня!"

Написаний вночі лист не давав спокою. Списані аркушики лежали у внутрішній кишені піджака, не запечатані навіть у конверт. На письмовому столі їх лежало з десяток, але на кожному стояв фірмений знак готелю. Необачним було б взяти один з них. Доведеться відкласти відправку листа до якоїсь зручної нагоди. А поки - якнайліпше заховати. Куди? Мабуть, під туго накрохмалену манжету сорочки, обережно її прорізавши з боку підкладки бритвою. Тут аркуші не шелестітимуть і будуть напохваті.

Вітер, що знявся вночі, вдень став сухим і гарячим. Після контузії поблизу Сан-Ремі у Фреда в таку погоду завжди дуже боліла голова. А тут ще безсонна ніч! Він вирішив не виходити. Хочеться, звичайно, поблукати вулицями міста, опинитись серед гомінкого натовпу, на якийсь час забути, що по суті ти бранець. Але під час першого виходу треба бути в цілковитій формі, та й підготуватися до нього слід. Спустившись у вестибюль, Фред купив словничок-розмовник іспанської мови, розпитався у портьє, що непогано володів німецькою, де можна купити старовинні гобелени.

- О, сеньйор, можете не клопотатись! За півгодини у вас будуть адреси всіх антикварних магазинів.

- Якщо я засну, прошу покласти на стіл. А це вам за турботи.

- Ви надто щедрі, сеньйор! Красно дякую! Вважатиму, що я у вас в боргу. Перше-ліпше доручення...

- Так, так, матиму на увазі...

До п'яти годин Фред сидів, схилившись над словником. Знання французької мови і те, що він трохи знав італійську, полегшувало засвоєння найпотрібніших у вжитку речень. Перебудовуючи їх, підставляючи замість одних слів інші, Фред силкувався скласти фрази, які йому можуть стати в пригоді. Він так цим захопився, що забув про плин часу. Нагадав про наближення вечора голод. До шостої, коли можуть подзвонити, лишалася всього година - треба було подбати про обід. Спускатися до ресторану не хотілось. Фред подзвонив знайомому вже портьє і попросив, щоб той замовив йому страви типово іспанської кухні.

- Пробачте, що знову вас турбую. Мені хотілося б пообідати в номері, а я не певен, чи зрозуміє мене обслуга ресторану, та ще телефоном, бо з іспанської мови знаю лише кілька слів, - пояснив Фред.

- О, сеньйор, надалі хай це вас не турбує! Наш персонал добрано так, щоб ми могли обслужити туристів усіх національностей. Та ваше доручення я виконаю з особливою приємністю. Дозволите замовити на свій смак?

- Так. На мій смак замовте лише каву. Попросіть, щоб заварили міцну.

- Обов'язково, сеньйор! У Мадріді тепер багато німців, і ми знаємо, до якої кави вони звикли.

Приступаючи до обіду, Фред відчував вовчий апетит, та незабаром змушений був відкласти ніж і виделку: і закуска, і всі страви були надто приправлені гострими спеціями. Лише кава трохи притушила пекучу гіркість в роті.

Рівно о шостій з'явився Браун.

- Прибув за вашим наказом, гер начальник!-знову виструнчився він з підкреслено вправною виправкою.

- Не будьте блазнем, Гаррі! Оці ваші "гер начальник" і козиряння мені дошкуляють дуже мало. Могли б, бодай для годиться, по-товариському перепроситися, що зіпсували ніч, і все!

- Коли ви наполягаєте... Що ж, прошу пробачити! Хоча, мені здається, між мужчинами такі тонкощі зайві.

- Треба мати десять талантів, щоб вони разом замінили одинадцятий - увічливість, - кажуть французи.

- Пфе, французи! Мабуть, з ввічливості вони так люб'язно і поступались нам своєю територією! Що ж до мене, то я мужньо переживу брак цього одинадцятого таланту, і сльоза жалю за ним не затуманить мені очей. Правил пристойного поводження я не вивчав...

- А не завадило б.

- Послухайте, Шульц! Слово честі, мене дивує ваше ставлення до мене! Ми майже одного віку, обидва були офіцерами однієї армії, послані виконувати одне завдання... Здавалося б, у нас багато спільного і ми легше, ніж будь-хто, можемо порозумітися, насправді ж вийшло не так...

- З вашої вини, Гаррі!

- Почасти і з вашої, Фред! Знаєте що? Давайте покінчим непорозуміння між нами так: я щиро визнаю - минулої ночі я поводив себе, як свиня! А ви мусите визнати, що трохи погарячкували. Згода?

"Чому це він сьогодні такий приязний? Знову випив і розчулився? На певному етапі сп'яніння з декотрими це буває..."

Очі Гаррі, справді, занадто блищали, обличчя було трохи розчервонілим, але скидалося на те, що випив він не так уже й багато, а скоріше був чимсь занепокоєний чи схвильований.

Відчуваючи, що зміна в поведінці Брауна викликана більш поважними причинами, ніж примхи настрою, Фред значно м'якше сказав:

- Мені самому не подобається, як склалися наші взаємини. Поставимо на тому, що було, хрест.

- Ну, слава богу!

Браун жбурнув капелюх на диван, розстебнув комір сорочки і, присунувши фотель поближче до Шульца, сів.

- Як доказ мого щирого до вас ставлення, Фред, дозвольте викрити вам одну таємницю...

- Що вас послано стежити за мною? Гаррі розреготався.

- Он чому ви так комизилися! Звідки ви знаєте?

- З досвіду, як сказали ви раз... Я не перший день в розвідці. Навіть здогадуюсь - це вам доручив Шлітсен. Ви давно з ним працюєте?

- З осені сорок першого... Тоді він був іншим... Чи, може, здавався іншим...

- Не смію запитувати, яким він був, не годиться втручатися у взаємини двох бойових друзів.

Фред вирішив не форсувати подій і не виявляти великого інтересу до розпочатої Брауном розмови.

- Так, колись ми були друзями... Було, та спливло... Слухайте, Фред! Тільки признайтесь по-щирому: і вас іноді охоплює розчарування, почуття зневіри, як от мене?

- Буває всяко...

- Майн готт! Якими ми були на початку війни! Фюрер! Фатерлянд! Райх! Безсмертя героям! Райське життя живим!.. Де воно все те, заради чого гинули кращі наші солдати, за що поневірялись ми? Куди все це поділося? Якщо пригадати, ким ми були і ким стали...

Розмова дедалі все більше цікавила Фреда, втім, як і раніш, він цього не виказував.

- Ви сьогодні в поганому гуморі, Гаррі!

- Тільки сьогодні? Ось уже майже рік...

- Вчора ви перебрали, Гаррі, сьогодні трохи додали... А коли людина вип'є, все, що ховається десь глибоко, виходить назовні, бо вона не здатна вже керувати своїми почуттями. Це зле взагалі, а для розвідника тим паче.

- Надто все у вас правильно, щоб бути щирим... Що, розвідник, по-вашому, не людина? Того й напився, що хочеться придушити в собі всі людські почуття. Я ж, як молитву, повторював собі раз у раз слова фюрера про покликання раси панів, а де опинився? Перед руїнами фатерлянду, руїнами власних мрій і сподівань. Бо дурні це були сподівання і мрії, он що я вам скажу! Ніхто мені нічого не дасть, якщо сам я не вирву свого кусня, сам не подбаю, щоб стати паном! І плювати мені тоді на всіх і вся, на всіх шлітсенів і нунке... Та не дивіться ви на годинник! Казав же вам - сьогодні не подзвонять... Скільки до сьомої?

- За чверть години можете вважати себе вільним.

- Тоді в нашому розпорядженні ще з півгодини. Умовився з одним дівчиськом зустрітися о восьмій. Шкода, якщо хтось її перехопить. Бо це миле створіннячко, як ви самі розумієте...

- Здогадуюсь.

- Ідея, Фред! А чи не гайнути нам вдвох? Дуже пристойний дансінг, а дівчатка є - пальчики оближеш.

- Ні, мене більш спокушає ось цей словник. У чужому місті, не знаючи мови... До речі, чи не допомогли б ви мені написати кілька цидулок по цих адресах? Це антиквари, список дав мені портьє. Хочу запитати про гобелени, щоб даремно не ходити.

- Ат, встигнете! Напишемо завтра зранку. Коли вже почали говорити по щирості...

Гаррі ще довго нарікав на долю, що так його скривдила, і на власну дурість, яка привела його в школу "лицарів благородного духу", де ним потурають, мов бидлом, де над усіма збиткуються ті, що сидять вгорі і зуміли про себе вчасно подбати.

- Запевняю вас, Фред, ми для них пішаки, що їх вони викинуть з гри, коли досягнуть свого. А я не хочу бути пішаком! І ви, я бачу, не з тих, кого можна совати по шахівниці, - гаряче шепотів він, присунувши свій фотель ще ближче до Фредового.- Коли раніше мене посилали на завдання, хай найскладніше і найвідповідальніше, я не замислювався і не вагався. Я вірив - це ще одна сходинка вгору. А тепер? От Шлітсен сказав, що у вантажі важливі документи, можливо, навіть цінності. А я раптом подумав: а кому ми їх будемо везти? Фюреру? Батьківщині? Чи отім бонзам, які нас втягли в авантюру, а потім першими повтікали? Немає у нас з вами ні роду, ні племені! Виходить, ми, два офіцери, по суті, злидарі, мусимо наражатися на небезпеку, як наражалися вже не раз, щоб вдовольнити честолюбство і пельки тих, хто нас обдурив і дуритиме далі, якщо ми не порозумнішаємо? У наших руках буде справжній скарб, бо документи - то теж скарб, а ми його любісінько віддамо Шлітсену і Нунке, які зуміють нагріти на ньому руки! Чому ж ви мовчите, Фред?

- Бо зараз уже чверть на восьму, вам треба йти, - посміхнувся Шульц, показуючи годинника.

Гаррі неохоче, ніби вагаючись, підвівся з крісла. Він поволі, надто поволі застібнув комір сорочки, почистив щіткою черевики, поправив перед дзеркалом краватку... Навіть з спини Фред бачив, як напружено Браун чекає на відповідь чи якесь зауваження.

Та Фред не промовив і слова. Примруживши повіки, він замислено палив сигарету, ніби зважуючи в думках все щойно почуте.

Скрушно зітхнувши, Гаррі повільно вийшов.

Розділ п'ятий ГОБЕЛЕНИ БУВАЮТЬ РІЗНІ...

Перший-ліпший путівник для туристів, змальовуючи ту або ту місцевість, завжди грішить проти істини. І не тому, що в своі'х описах і ілюстративному матеріалі автори таких довідників свідомо припускають неточності. Просто, зупиняючи увагу на найвизначнішому, найбільш характерному, вони мимохіть затушовують решту фону, від чого змінюються пропорції, співвідношення звичайного з незвичайним. Образ міста, про яке йдеться в путівнику, стає красивішим, але втрачає якісь суттєві прикмети, без яких неможлива гармонійність єдиного цілого.

Коли після розмови з Гаррі Фред вийшов з готелю, ця невідповідність дійсності і уявного породила в його серці почуття деякого розчарування. Він швидко зорієнтувався, де знаходиться, пізнавав знайомі по фото і описах будинки, але характерні їх обриси й деталі ніби нівелювалися в потоці стандартних споруд, звичайних для центру кожного великого міста. Хода нового віку! Крокуючи вулицями міст, він безжально стирає рештки своєрідного, поблажливо переступає де-не-де через пам'ятники старовини, поступаючись поколінню, ще міцно зв'язаному своїм корінням з минулим.

Думки про це промайнули в голові Фреда і зникли. Надто багато у нього було сьогоднішніх турбот, щоб віддатися їх плинові. Хотілося поскоріше відправити листа Курту, треба було обміркувати, як поводити себе з Гаррі Брауном, визначити, наскільки той у своїх зізнаннях і натяках був щирий.

На вулиці, якою рушив від готелю Фред, було людно. Це і утруднювало і полегшувало його становище. В натовпі легше було загубитися, але водночас можна було не помітити, що за тобою хтось стежить. Довелося кілька разів зупинятися, то біля вітрини, то біля того чи того цікавого з архітектурного погляду будинку, щоб перевірити наскільки можна почувати себе в безпеці. Нагляду, здається, не було.

Ось і площа Пуерта-дель-Соль - "Ворота сонця", як поетично назвали її іспанці. Простора, оточена високими, сяючими вогнями, будинками, вона пульсує, мов величезне оголене серце, що розширюється і стискається, то виповнюючись кров ю, то женучи її далі по вулицях-судинах. Пуерта-дель-Соль і справді серце столиці, той вузол, звідки беруть початок десять головних її вулиць, широких і рівних, сповнених невпинного руху. Помилувавшись фонтаном, Фред звернув на одну з найбільш пожвавлених - Алькола.

Сухий неприємний вітер, що дув вдень, надвечір ущух. Лише інколи по вершечках дерев пробігало ледве помітне тремтіння - останній стомлений віддих конаючого дня. Та прохолода немов струмилася з самого вечірнього неба, на якому одна по одній почали запалюватися зорі. Звідси, з землі, вони здавалися ледве помітними цяточками, бо на вулиці спалахували свої нічні світила. Вони пробігали і згасали вздовж фасадів на рекламних транспарантах, загорялися в глибині дзеркальних вітрин, мигтіли в вікнах завжди невсипущих готелів, мінилися над входами численних ресторанів і кафе. Здавалося, люди хочуть свідомо засліпити себе цим штучним світлом, боячись глянути вгору, неспроможні подолати свій страх перед безоднею неба.

Пройшовши два квартали, Фред, вагаючись, спинився: дуже хотілося пити, треба було дістати конверт... Зайти в якесь невеличке кафе, а вже потім продовжувати свою вечірню мандрівку по Мадріду?

-- Може, сеньйор офіцер хоче оглянути місто? - почулося збоку на ламаній німецькій мові.

Фред озирнувся.

Перед ним стояв невисокий худорлявий чоловік. Берет відкривав опукле, трохи здавлене в скронях чоло, на яке спадало пасмо прямого чорного волосся. Близько поставлені до перенісся очі хворобливо блищали в глибоких западинах очниць. Вузьке обличчя теж здавалося хворобливим і виснаженим.

- Хто ви такий і звідки ви взяли, що я офіцер? - запитав Фред не зовсім привітно.

- Я водій таксі. Мені здалося, що сеньйор, мабуть, вперше в Мадріді.

- Чому ж ви все-таки назвали мене офіцером?

- О, тепер у нас багато таких! - Сумна іронія прозвучала в цих словах. Та водій, видно, відчув, що повівся не зовсім чемно, і поспішно додав:

- Перепрошую... я хотів сказати колишніх німецьких офіцерів...

Тепер він говорив зовсім байдужим тоном, та Фрейдові здалося, що в глибині його очей швидко промайнули і згасли насмішкуваті іскорки.

- Ви вгадали, я справді хочу оглянути місто. Що ж до чину, яким ви мене нагородили, то доведеться вас розчарувати.

- Тим краще!

- Чому "краще"?-Фред не приховував доброзичливої посмішки. Йому все більше подобався цей чолов'яга, що, видно, не дуже полюбляє колишніх гітлерівських офіцерів, які, рятуючись від можливої кари за вчинені злочини, цілими юрбами тікали тепер до фашистської Іспанії.- Ви проти офіцерства чи взагалі проти нас, німців?

Водій скинув на Фреда пильні очі. "Хто ти і чому про це питаєш? - запитували вони.- Яке тобі діло до думки простого іспанського трудівника? Чи безпечно говорити з тобою відверто?"

- Я бачив різних німців, - ухильно відповів він, хоч погляд незнайомого сеньйора і світився приязню.- Я поважаю туристів, котрі милуються нашим містом, і не люблю пасажирів, яких доводиться возити по... будинках, не хочеться їх навіть називати!..

- Я не збираюся сьогодні довго мандрувати, але охоче проїдуся. Де ж ваша машина?

- Прошу, навпроти!

Фред перетнув вулицю, сам відкрив дверцята машини і першим сів.

- "Мерседес" тридцять дев'ятого року?

- О, сеньйор добре розуміється на машинах?

- Трохи.

- Не сказав би. Тільки щодо цієї, хочу попередити - лишилася тільки оболонка. Все нове! Ходить, мов звір!

- Ну, заводьте свого звіра!

Машина легко знялася з місця і плавно покотилася по асфальту. Водій скоса глянув на Фреда, перевіряючи враження.

- Відчуваєте, який м'який хід? Шкода, не можу зараз дати повної скорості. Ви б побачили тоді, що старенька здатна ще позмагатися з найновішими моделями. Сам усе змінив, до останнього гвинтика.- Сухі, загрубілі в роботі пальці ласкаво пробігли по колу керма.- Так куди накажете їхати?

- А що б могли запропонувати ви?

- Якщо їхати в цьому напрямку, дістанемось Прадр.

- Облишимо це на завтра. Музей мене цікавить не так своїм зовнішнім виглядом, як вмістом.

- Біля музею починаються чудові бульвари. Ввечері ніде голці впасти.

- Тоді, боронь боже, до бульварів! Не люблю дуже людних місць.

- Може, до старої частини міста? Побачите королівський палац, оперу, палату зброї... А на додачу й сорока чотирьох королів Іспанії... Філіппа IV на коні... Туристи особливо ним захоплюються.

- Що ж, везіть мене на прийом до королів! Ми не порушимо правил етикету, якщо з'явимося так пізно? Який-небудь сеньйор Оліварес не зніме нам голови?

- Страшніші живі временщики, сеньйор!

- Влучно. З цього приводу запалимо по одній. Будь ласка! - Фред вийняв пачку сигарет і простягнув водієві.

- У вас же самого лише три...

- Я думаю, цьому лихові ми зарадимо. Добре, що звернули увагу, а то б на всю ніч лишився без курива. Сподіваюсь, по дорозі можна десь купити?

- Звичайно.

- Візьміть відразу дві пачки! Ага, і роздобудьте, будь ласка, конверт. Зовсім забув, що мені треба відправити термінового листа. Дома непокоїтимуться. Марок купіть кілька, як для іноземної кореспонденції.

- Тоді проїдемо трохи далі.

Метрів за двісті водій зупинив машину і вийшов.

- Постараюсь не затриматись, сеньйор. Сигарети купити такі ж?

- Якщо є. Коли не буде, візьміть сигари. Хотілося б покуштувати місцевих...

"А що, як він підійшов на вулиці Алькала не випадково? - запитав себе Фред, коли шофер відійшов.- Справляє він враження порядної людини, а проте... Дурниця, не може бути!.. Переглянь кожен крок після того, як ти вийшов з машини..."

Водій повернувся дуже скоро. На цей час Фред вже цілком заспокоївся.

- Спасибі за сигарети і особливо за конверт!-сказав він весело.- Зразу ж надпишу і вкину в поштову скриньку. Дружина в мене чудова жінка, але має одну ваду: ревнива. Варт мені забаритися з листом, і вона уявляє казна-що.

- Не ви один, сеньйор, від цього потерпаєте... Мені п'ятдесят, як бачите, на Аполлона не скидаюся, а моя Мануела...

Ніяково посміхнувшись, водій махнув рукою і знову взявся за кермо.

Лише вкинувши листа в найближчу поштову скриньку, Фред цілком заспокоївся і зміг віддатися думкам про розмову з Гаррі, що так його стривожила.

З якою метою Браун почав цю розмову? Провокація? Навряд. До такого примітиву ні Шлітсен, ні сам Гаррі не вдалися б. Перший надто досвідчений, другий - теж, мабуть, не ликом шитий. В Мадріді він почуває себе зовсім впевнено, отже, посилали його сюди не раз... В голосі Гаррі звучали нотки непідробної щирості - вухо досвідченого розвідника відразу може вловити найменшу фальш. Скидається на те, що несподівана відвертість Гаррі викликана якимсь пристрасним почуттям. Саме пристрасть і, може, легке сп'яніння примусили його забути про обережність. Тоді ж яка навала почуттів могла так оволодіти Гаррі, що він так відчайдушне пустився берега?

У пам'яті сплив табір військовополонених і пристрасті, що там буяли. Власне, не пристрасті, а єдина пристрасть, яка охопила всіх офіцерів: дістати грошей, за всяку ціну дістати грошей! Щоб мати змогу втекти, переховатись десь у безпечному місці і непоміченими прожити кілька гарячих післявоєнних років, подалі від тих місць, де кожен стовп, кожна гілка на дереві, кожен камінець нагадували про тисячі, мільйони закатованих, розстріляних, спалених безвинних людей. У лихоманці гонитви за грошима офіцери вдавалися до всіх засобів. Продати родинну реліквію, пронесену через усі роки війни, обіграти вчорашнього однополчанина в карти, укласти вигідне парі, позичити в якогось простачка, а потім не віддати боргу-годилося все, аби тільки давало прибуток... Саме це непереможне бажання забезпечити себе на майбутнє керувало, мабуть, і Гаррі Брауном. Нагода збагатитися за рахунок посилки з документами і цінностями позбавила його розуму, здорового глузду, примусила шукати собі спільника... Ясна річ, що без допомоги Фреда Гаррі нічого вдіяти не зможе... Якщо не наважиться взагалі усунути його з дороги...

- Он уже і королівський палац, - перервав роздуми Фреда водій.- Зупинити?

- На кілька хвилин. Мені хотілося б поглянути на пам'ятник Філіппу четвертому. Кажуть, він справляє приголомшливе враження.

- Туристам він до вподоби...

- Ну, а вам?

- Бачите, сеньйор, я на скульптурах розуміюсь погано. Може, він дійсно дуже гарний - не скажу, надто вже звикло до нього око. Але мене кожного разу вражає інше: руки людини, здатні це створити... Просто не ймеш віри, як він тримається, отой баский кінь, на якому сидить вершник. Самі зараз побачите.

У супроводі водія Фред підійшов до пам'ятника. Здиблений кінь справді спирався на п'єдестал лише самими задніми копитами. Здавалося, що все громаддя майже шестиметрової бронзової скульптури висить у повітрі.

Фред обійшов пам'ятник, роздивляючись його з різних ракурсів.

- Згоден з вами: неймовірно, як він тримається! І подумати тільки: такий величний пам'ятник поставлено одному з найнікчемніших королів, що призвів Іспанію до політичного і економічного занепаду!.. Я не ображаю ваших національних почуттів?

- Ви ж не сказали нічого лихого про іспанський народ, сподіваюсь, і не подумали... А королі?.. Якби на хвилину оживити кожну з цих скульптур і запитати, скільки вони разом з інквізицією замордували людей, звідки взялися їх розкішні палаци, неосяжні землеволодіння... Боюсь, сеньйор, склепіння неба розкололось би в ту мить, і земля розверзлась би під їхніми ногами! Коли я проїжджаю майданом, де відбувалися аутодафе, мені здається, що й досі кожен камінь там волає до неба...

- Дивно збігаються людські думки: я щойно теж подумав про інквізицію. До найменших подробиць пригадалася картина одного художника... Вічі, здається, яку наш викладач історії одного разу приніс на урок. На ній було зображено п'ятеро "єретиків", приречених інквізицією на спалення. Підніжжя стовпа, до якого прив'язали засуджених, вже лизали язики полум'я. В густому диму, що слався низом і поволі здіймався десь збоку, вже конали в корчах троє з приречених. Мов караючий меч, схилявся над ними оперезаний чорним перевеслом хрест... Та не ці страхітливі подробиці, пам'ятаю, мене тоді так вразили, а постать і обличчя дівчини, яка була в центрі групи. Вона

стояла вся в білому, високо здійнявши руки до неба, але і в цих ЇЇ зведених вгору руках, і в виразі обличчя було не відчайдушне благання порятунку, а гордий виклик, звернений до небесного судії. В мою дитячу душу цей образ запав так глибоко, що часом ця дівчина мені навіть снилася... Може, я передчував, що колись зустріну подібну, її теж скарали бузувіри-фанатики, розчавивши колесами вантажної машини. Так, вони були дуже схожі, навіть обличчям...

Фред урвав мову. Це зізнання вирвалось в нього мимохіть - надто свіжою ще була згадка про загибель Моніки. На мить оголивши своє серце, він відчував тепер пекучий сором.

Та водій зрозумів настрій свого дивного нічного пасажира- буває з людиною, коли наваляться на неї спомини. У такі хвилини треба мовчки вислухати, розпитувати не можна.

- Пробачте, сеньйор, своєю балаканиною я навіяв на вас сум. Краще нам поїхати звідси. Десь на люди. Бо з мене, як бачите, поганий співрозмовник.

- Навпаки, сама доля послала вас мені сьогодні. У чужому місті почуваєш себе так самотньо. А не з кожним зустрічним можна перемовитись щирим словом. Як, до речі, вас звуть?

- Хуан Лопес, сеньйор! Мені теж сьогодні пощастило - дуже рідко трапляється пасажир, який дивиться на тебе, як на людину, варту розмови.

- Тоді нам годиться закріпити знайомство. Давайте посидимо десь у кафе? Я трохи зголоднів, та і ви, мабуть, не відмовитесь трохи підкріпитися... Згода?

Хуан Лопес критично себе оглянув.

- Я в робочому костюмі, сеньйор. У більш-менш пристойне кафе мене не пропустять. Та й я почуватиму себе ніяково серед шикарної публіки.

- А ви оберіть таке місце, де на нас не звернули б уваги.

- Вас не злякає, що там буде дуже людно? І що публіка там досить сумнівна?

- Навпаки, це мене навіть розважить.

- Тоді поїхали!

Як завжди, спомин про Моніку нелегко було прогнати. Заплющивши очі, можна було уявити, ніби вона сидить поруч, у білому платті, що так їй було до лиця. Яким би захватом сяяли її очі, коли б вони поїхали подорожувати вдвох! Він зробив би так, щоб жодного разу їх не затуманив смуток. Ні, ні, це було б невірно! Вона ж не з тих, хто обмежував свої прагнення особистим щастям. Вони вдвох відвідали б всі ті місця, де в запеклих боях складали свої голови борці за краще майбутнє Іспанії. Він повів би її на ту площу, де "свята інквізиція" живцем спалила понад тридцять п'ять тисяч чоловік з півмільйона закатованих нею, щоб вона побачила, яке глибоке коріння живить сучасний фашизм. Не з релігійних, а з расових мотивів, сьогоднішні фашисти відновили методи аутодафе, спаливши вже не сотні тисяч, а мільйони людей. І не знати ще, які багаття вони збираються розпалити у майбутньому.

- Приїхали, сеньйор!

Машина спинилась. Хуан спритно прочинив дверцята, почекав, поки Фред вийде і, пропускаючи його вперед, попрямував слідом за ним до бару.

У великому круглому залі, куди вони зайшли, стояв гамір і було дуже людно. Діжки з олеандрами, пальмами і якимись в'юнкими рослинами, що відокремлювали столик від столика, створювали враження ще більшої тісноти, проте правили за добре укриття для тих відвідувачів, які шукали затишку для інтимної розмови. Помітивши вільний столик, Хуан швидко попрямував до нього.

- Даруйте, що так поспішив. Боявся, щоб хтось не захопив вільних місць. Тут нам буде зручно.

Замовивши закуску для свого нового знайомого і каву для себе, Фред, за властивою йому звичкою, уважно оглянув всі столики, що потрапляли в поле його зору. Раптом повіки його очей трохи примружились.

- Побачили когось із знайомих? - запитав Хуан.

- Ні, тільки здалося. Отой лисий з важкою щелепою когось нагадує. Не пригадаю кого.

Хуан озирнувся.

- Ви де зупинились, сеньйор? В готелі?

- Так. "Гвадаррама".

- Так це ж власник бару при вашому готелі! Дивно, що він опинився тут. Хоча... різні ходять про нього чутки. Він людина люб'язна, а проте я не радив би вам на нього звірятись.

- Щодо якості їжі, то напевне не звірюся. Від сьогоднішнього обіду досі в роті пече!

Фред невимушене розсміявся, хоч серце його закалатало: в співрозмовникові бармена він впізнав Гаррі, хоч той і сидів до них спиною.

Кава відразу перестала смакувати Фреду. Чому ці двоє розмовляють тут, а не в "Гвадаррамі"? Гаррі квапився на побачення з якоюсь дівчиною - де ж вона? І розмова у них, з жестикуляції видно, не зовсім застольна. Лисий на чомусь наполягає, обличчя у нього глузливе і роздратоване. Вузькі плечі Брауна ще більше зіщулились, голову він втягнув у плечі. Нахилився до лисого зовсім близько, мало не ліг на стіл... щось шепоче... Бармен ствердно тричі киває головою, поставивши долоню руба, і тричі б'є по столу.

Розмовляючи з Хуаном, Фред скоса ввесь час, ніби ненароком, позирав на дальній столик. Неспокій його все збільшувався. Чи не про передачу документів домовляються ці двоє? Чи не про те, як його, Фреда, усунути з дороги? Ось лисий обома кулаками, навхрест, ударив по столу і вишкірив зуби. Плечі Гаррі теж дрібно затрусилися від сміху. Спина його догідливе зігнулася. Очевидно, дійшли якоїсь згоди... Так і є! Лисий підвівся. Не прощаючись, кинув на стіл кілька монет, кивнувши офіціантові, і попрямував до дверей біля стойки. Може, пішов до туалету? Ні, коли розплатився, не повернеться. Та і Гаррі підводиться. Ось він уже повернувся обличчям до входу. Зараз рушить і собі...

Ніби ненароком скинувши серветку, Фред швидко нахилився, щоб підняти її з підлоги. З-під ліктя він побачив, як пройшов до дверей Гаррі. Він ступав, мов сновида, скоріш інстинктивно обминаючи перешкоди на своєму шляху, ніж бачачи їх.

Трохи перечекавши, підвівся і Фред.

- Чомусь розболілась голова, сеньйор Лопес. Спасибі за приємно проведений вечір! Був би радий продовжити прогулянку по Мадріду завтра. Ви зможете подзвонити до пів на одинадцяту?

- З приємністю.

- Тоді ось за цим номером. Спитаєте Шульца.- Фред написав номер свого телефону на клаптику паперу і простягнув його Хуану Лопесу.- А тепер до "Гвадар-рами"!

За чверть години, стоячи на балконі готелю, Фред уже прислухався до мугикання, що долинало з номера Брауна.

- Гаррі, ви вже дома?

- Зараз зайду! - відгукнувся той, вистромивши голову в прочинене вікно.

Не встиг Фред зайти до кімнати, як без стуку прочинилися двері, на порозі з'явилася знайома довготелеса постать.

- Так швидко вас відпустила ваша іспаночка?

- Ледве відкараскався. Уявила, що зовсім до неї переїду.- Гаррі широко позіхнув і потягнувся.- Та я не з тих, кого можна легко налигати.

- У вас тут, певно, і без неї багато знайомих? Адже ви в Мадріді не вперше?

- Бував. Тільки все в термінових справах. Приїхав, виїхав... Ну, звичайно, не без того, щоб побавитись з дівчиною. Раджу і вам не ловити гав, бо хто знає, коли доведеться вдруге вирватися з школи. А може, вже підчепили якусь сеньйориту? Ви ж кудись виходили!

- Тільки збавив час через клятий гобелен. По адресах, що дав портьє, зайшов до кількох антикварів. З виглядом знавця розглядав збляклі малюнки, придивлявся до фактури матеріалів, мацав... А купити, так і не купив. За те, що здалося пристойним, правлять надто дорого, більш дешеві - явна підробка... Доведеться дзвонити Нунке, хай висилає гроші. Хочеться швидше позбутися цієї мороки.

- Додайте своїх, потім розрахуєтеся з шефом.

- У тому-то й річ, що своїх у мене не густо. Нунке тицьнув справжню мізерію. Може, ви зможете до завтрашнього вечора позичити кілька десятків доларів? Тоді б я на свій риск зрання забрав гобелен.

- Якщо виграю сьогодні в більярд.

- Ви ще збираєтесь виходити?

- Не стирчати ж весь вечір у номері!

- Тоді спустимось униз разом. Я ще не вечеряв.

- Піду одягну краватку.

- А я тим часом помию руки.

В туалетній кімнаті Фред вийняв з бумажника п'ятде-сятидоларову купюру, уважно придивився до її номера, потім записав його на манжеті сорочки. Він сам ще гаразд не збагнув, для чого це зробив. Якийсь невиразний план тільки почав вимальовуватись в його уяві.

Бар при готелі, на відміну від того, де побував уже сьогодні Фред, вражав своєю добропристойністю і тишею. Поміж столиками з нечисленними відвідувачами безшумно сновигали бездоганно охайні офіціанти, оркестр під сурдинку награвав приємну ліричну мелодію, світло, приглушене матовими плафонами, не різало очей.

- Тут непогано, - похвалив Фред, коли вони разом з Гаррі переступили поріг бару.

Ніби оглядаючи приміщення, він на мить спинився, притримавши рукою лікоть свого супутника. Йому конче треба було побачити, як поставляться один до одного бармен і Гаррі. Але і перший і другий немов не помітили один одного. Власник бару лише ковзнув по них холодним, байдужим поглядом і відразу ж відвернувся, даючи якесь розпорядження одному з офіціантів, Гаррі ж навіть голови в бік стойки не повернув.

"Вони приховують свої близькі взаємини", - відзначив Фред.

Під час вечері він в цьому остаточно переконався. Жодного погляду, жодного натяку на те, що ці двоє знають один одного. Втім, Гаррі не довго затримався за вечерею.

- Даруйте, що лишу вас самого, - вибачився він хвилин за двадцять.- Піду спробувати щастя. Більярд тут чудовий, а гравець з мене непоганий...

Посидівши для годиться ще трохи, Фред покликав офіціанта, щоб розрахуватися.

- На жаль, у мене лише ця велика купюра, - сказав він, витягаючи п'ятдесятидоларовий банкнот.- Прошу, розміняйте і приготуйте рахунок.

З свого місця Фред бачив, як лисий бармен рахував гроші, як, згорнувши банкнот, він поклав його не до каси, а до кишені свого піджака. Це було природно, п'ятдесяти-доларові банкноти випускаються в обмеженій кількості... А проте? Коли підозри Фреда мають підставу?..

Думка ця не давала спокою весь кінець вечора. По; клавшись на ліжко, Фред спробував читати, брався за словник, та рядки розпливалися перед очима, довелось відкласти і журнал, і словничок. Закинувши руки за голову, Фред знов повернувся до питання, яке мучило його цілий день, хоч він і не дозволяв собі про це навіть гаразд подумати.

А що, коли він зробив непоправну помилку, нічого не відповівши Гаррі, коли той завів розмову про їхню жалюгідну долю? Може, треба було виявити більше зацікавленості, примусити Брауна поставити всі крапки над "і", цілком відкрити свої карти? В свою чергу скористатися з нагоди послати школу, Нунке, Шлітсена під три чорти, заховатися десь - у Гаррі ж напевне є зв'язки!-а потім спробувати перейти кордон з Францією?.. Хуан Лопес, здається, порядний хлопець, він зміг би допомогти...

Виходить, стряхнути прах з ніг, вмити руки, мов Понтій Пілат, мовляв, мене чорні наміри "лицарів" не обходять... Потрапити в центр, можна сказати, подій і спокійнісінько ретируватися, нічого не зробивши? Ні, зараз тікати рано!

Як же повестися тоді з Брауном? І чи справді він наважиться на такий відчайдушний крок? Рівняння з багатьма невідомими! Поки що ясно одне: у Гаррі зародилася думка скористатися з документів; він чомусь приховує своє знайомство з власником бару, хоч мав перед цим з ним дуже важливу розмову; сам бармен - людина сумнівної репутації, а коли так, він може бути лише посередником, справжній натхненник справи, звичайно, буде триматися в тіні; для того, щоб оволодіти документами, треба або залучити до компанії того, хто їх безпосередньо має одержати, або знешкодити його; Гаррі ласий до розваг, а на це потрібні гроші, навряд він привіз з школи достатню для цього суму... Виграші від гри в більярд? Можливо. Проте не треба виключати припущення, що його спокушують дрібними авансами.

Цікаво, виконає він прохання про позичку? Повинен виконати - йому треба приспати пильність Фреда, навіть офіруючи якоюсь сумою. Коли це так, він сьогодні ж спробує дістати дещицю...

Знов і знов перебираючи в думках різні припущення, співставляючи факти, обмірковуючи лінію своєї дальшої поведінки, Фред не помічав, як спливає час. До дійсності його повернув стукіт у двері.

Гаррі не ввійшов, а ввалився в номер, пихкаючи сигарою.

- Алло, Фред! Ви ще не спите?

- Як бачите. Ого, які ми сигари сьогодні палимо! З якої це радості? Виграш?

- Ще й який! Тому і зайшов. Ось, маєте-п'ятдесят доларів вас влаштує?

- Дуже вдячний. Цілком. Даремно тільки ви потурбувались. Можна було відкласти до ранку.

- Е, обіцянка є обіцянка! Я людина товариська. Ось навіть пляшечку захопив, щоб випити з вами во здравіє мого йолопа-партнера. На завтра умовились про реванш. З певністю вам скажу, його грошики вже ось тут! - Гаррі похлопав себе по кишені.- Бренді, першосортне, налити?

- На денце стакана. Я загалом, як ви помітили, не п'ю. Лише з нагоди вашого виграшу.

Гаррі, проте, наповнив два стакани мало не по вінця. Простягнувши один Фреду, він верхи сів на стілець і нахильці випив.

- Чорт забирай, як міняється настрій! Трохи поталанило, і життя немов заграло новими барвами. Аж соромно, як згадаю, чого я вам тільки не наплів сьогодні. Сподіваюсь, ви не надали значення п'яним теревеням?

- Для цього в мене досить здорового глузду. Ви були напідпитку, але, певно, пам'ятаєте, що я і словом не озвався? Якби я сприйняв це серйозно...

- Зрозуміло... Недурно я відразу відчув до вас таку симпатію. Отже, розмови не було, ви про неї забули?

- Абсолютно.

- Тоді вип'ю ще трохи, за ваше здоров'я!

- А чи не забагато буде?

- Міцніше спатиметься. Та відпийте ж і ви хоч трохи! Фред пригубив свій стакан.

- З умовою, щоб ви так дуже не хропли, як першої ночі!-пожартував він.

- Не будьте злопам'ятливим! Я ж відразу пішов на поступку і оселився окремо... Ось піду зараз до себе, впаду на ліжко і як засну! Зичу і вам доброго сну!

Коли, трохи заточуючись, Гаррі вийшов, Фред швидко підвівся, замкнув двері і лише після цього глянув на позичений щойно банкнот.

Номер збігався з записаним на манжеті!

Ніч Фред майже не спав. Заснув лише під ранок, а вже о дев'ятій задзвонив телефон.

- Фред Шульц? - запитав хрипкий голос.

- До ваших послуг.

- Мені телеграфував гер Нунке з приводу гобелена.

- Тобто?

- Просив вам допомогти.

- Чудово! Де і коли ми зможемо зустрітися?

- Рівно об одинадцятій я буду вас чекати на площі Кортесів, біля пам'ятника Сервантесу. Не запізнюйтесь! - Голос звучав владно, навряд щоб так розмовляв запобігливий торговець.

Рівно о пів на одинадцяту приїхав Хуан Лопес.

- З чого почнемо нашу мандрівку, сеньйор?

- Мої плани дещо змінилися. Об одинадцятій маю зустрітись з одним знайомим на площі Кортесів. Підвезете мене туди і зачекаєте. Сподіваюсь, затримаюсь ненадовго.

- Скільки завгодно, сеньйор!

- Їдьте так, щоб прибули хвилин за п'ять до одинадцятої.

- Гаразд, оберу саме таку дорогу.

До пам'ятника Сервантесу Фред підійшов хвилина в хвилину. На нього вже чекали. Опасистий середнього віку чоловік, що походжав трохи збоку, рвучко повернувся і попрямував назустріч.

- Я не помиляюсь, гер Шульц? - запитав він так, ніби зустрів давно баченого знайомого.

- Власною персоною.

- Ходімте, сядемо!

Одійшовши від пам'ятника, незнайомець важко опустився на лаву і почав старанно витирати носовичком товсту червону шию, безцеремонне розглядаючи Фреда.

- Припікає! - буркнув він, нарешті, ховаючи хусточку.

- Як на мене, не дуже.

- Ну, у ваші роки і з вашою комплекцією...- Незнайомець чомусь сердито глянув на Фреда і, без жодного переходу, відрубав: - Справа кепська! Міняється весь план. Гобелен одержите завтра вранці на аеродромі і негайно вилітаєте додому. Все! Більше вас хай ніщо не турбує.

- Пробачте, ви розмовляєте зі мною в такому тоні...

- Хочете оглянути "Ескуріал"?

- З цього і треба було почати! Признатися, мене занепокоїв ваш телефонний дзвінок, та ще не в умовлений час.

- Змінились обставини.

- Не питаю, що саме сталося, але...

- Ваша обережність мені подобається. Назву і номер банкнота, який дав вам Нунке для купівлі гобелена: п'ятдесят три, сімдесят два, чотирнадцять. Погляньте і перевірте!

Фред поволі витягнув з кишені бумажник, ще повільніше розгорнув п'ятдесятидоларову купюру.

- Даремно мене не попередили, що вона матиме якесь інше значення. Я її, було, розміняв...

- Тоді, може, це інша?

- Ні, мені треба було перевірити одну здогадку, і я добре запам'ятав номер, навіть записав. Ось! - Фред відгорнув рукав піджака і показав ледь помітний запис на манжеті.

- Цікаво! Виходить, і у вас виникли підозри? Розкажіть, де саме ви розміняли купюру і як вона знову до вас потрапила. Не пропустіть жодної деталі, це дуже важливо!

- Деталей не так уже багато: просто я розміняв банкнот у барі готелю, а потім одержав його, як позичку, від Брауна.

- Що вас спонукало записати номер купюри і з якою метою ви позичали гроші у Брауна?

- Несподівано я став свідком його зустрічі з барменом нашого готелю в якомусь другорозрядному барі. Це збудило підозру.

- У вас добре розвинена інтуїція. А яким побитом ви самі опинились в цьому підозрілому закладі і чому запросили до столу водія? Офіцерові це не личить.

- Він трохи розмовляє німецькою мовою і правив мені за гіда і перекладача водночас. А на мені не написано, що я офіцер!

Фреда почав дратувати цей допит, і співрозмовник це помітив.

- Гаразд, гаразд!-сказав він примирливо.- Загалом, ви діяли вірно, і ніяких претензій до вас я не маю. Більше того, хвалю за обережність. Але надалі дійте суворо за моїми інструкціями.

- Це лише полегшить моє становище. Слухаю вас, сеньйор!

- Сьогодні, ні, зараз-таки ви повертаєтесь до готелю і цю ж купюру знову розміняєте в барі "Гвадаррами".

- Буде негайно зроблено.

- Від шостої до сьомої біля телефону хай чергує Браун. Сам один.

- Який привід я маю висунути?

- Залишіть для нього у портьє записку з попередженням, що ви можете трохи спізнитись і просите вас заступити. Без будь-яких пояснень. Він радо ухопиться за можливість почергувати самому. Не буду пояснювати чому, але це його цілком влаштовує.

- Що я робитиму після розміну купюри?

- Що заманеться. Завтра вранці ви відлітаєте, а до цього можете почувати себе цілком вільно. Огляньте Мад-рід, музеї. До готелю просив би повернутися після восьмої.

- Як поводити себе з Гаррі?

- Ви його не побачите.

- Як я поясню це Нунке?

- Ніяк. Пошлетесь на мій наказ і все. А тепер...- Незнайомець підвівся, недбало приклав до скроні два пальці і неквапливо почовгав через площу, як людина, що вийшла просто прогулятися.

Фред посидів ще з хвилину вкрай розгублений.

"Виходить, мене бачили вчора в барі разом з Лопе-сом, отже, за мною стежили, а я цього не помітив!"

Думка, що його пошили в дурні була нестерпною. Особливо гнітило припущення, що нагляд за ним здійснював Хуан Лопес, який так припав йому до душі. Звичайно, нічого особливого водій розповісти не міг, але було образливо, що він, Фред, так помилився в людині.

- Мушу повернутися в готель!-сказав Фред сухо, сідаючи в таксі. Водій ствердно хитнув головою. Він бачив, що його пасажир повернувся в похмурому настрої, і не наважувався розпочати розмову.

- Зачекати? - тільки й спитав Хуан, коли машина зупинилась.

- Так, з півгодини.

Не піднімаючись до себе в номер, Фред сяк-так похапцем поснідав і вдруге розміняв злощасну купюру. Цього разу бармен скинув на нього зацікавлений погляд. Фреду довелося здаля вклонитися і розвести руками: мовляв, даруйте, але інших грошей при мені нема. Власник бару догідливо і заспокійливо похитав головою, даючи зрозуміти, що з розміном усе гаразд.

Ця німа сценка, за обставин, що склалися, тільки розсмішила Фреда. З почуттям величезної полегкості він подумав про зняту з нього відповідальність. Тепер можна не сушити собі голову, а просто відпочити. Хороше, незважаючи ні на що!

У машину Фред сідав уже не таким похмурим, як півгодини тому.

- Для початку повезіть мене кудись подалі, скажімо, на околиці. Про центр Мадріда я вже маю деяке уявлення, хотілося б побачити його з чорного ходу.

Хуан посміхнувся:

- А знаєте, як у нас називають околиці? Терновим вінком Мадріда!

- Звучить образно. Хоч не можу не сказати, наскільки це влучно.

- А ось побачите! - Хуан натиснув на педаль, крутнув кермо, і машина помчала вулицями, закружляла по завулках, проскочила через міст.

І пасажир, і водій мовчали. Хуан з чемності, Фреда все ще злостила думка, що можна так помилитися в людині, поклавшись на перше враження. Нарешті, цікавість поборола неприязнь.

- Ви ще довго працювали вчора, Хуан? - запитав він зненацька.

- Ні, завдяки вам, я вчора добре заробив. Від готелю поїхав до поліції, а звідти просто додому

- До поліції?

- Так, сеньйор, чорний список! Після ув'язнення мушу кожного дня з'являтися і докладно доповідати, де був і кого возив.

- І вам це до вподоби? - руба запитав Фред, не приховуючи, як його вразило це пояснення.

Хуан Лопес густо почервонів. Руки його, що досі вільно лежали на кермі, побіліли в суглобах, так дуже він його стиснув.

- Ви невірно мене зрозуміли, сеньйор! Я не з стукачів. Я просто відбуваю цю формальність. Інакше я позбувся б роботи, перспективи будь-коли здобути роботу... Повірте в мою щирість, сеньйор! Я міг би від вас приховати, але ви повелися зі мною так по-людському...

Хуан звів на Фреда очі, сповнені такої туги, що в нього заскніло серце.

"А що, коли це зізнання теж своєрідний хід? - запитав він себе і, паленіючи від сорому, відразу відкинув цю думку.- Зле, зле, коли в серці криється безпідставна недовіра! Виказавши її, можна смертельно поранити людську душу..."

- Пробачте, Хуан! Слово "поліція" вивело мене з рівноваги. Не тому, що в мене з нею якісь особисті рахунки. Просто не люблю насильства, підступу і таке інше... Про нашу поїздку вас теж щось питали?

- Так. Особливо допитувались, чому ви запросили мене до ресторану. Я пояснив це тим, що ви не знаєте мови... Повірте, сеньйор, жодного зайвого слова від мене не почули. Сказав лише, куди їздили, і все...

Хуан Лопес так щиро був засмучений підозрою, яку сам на себе викликав, що в Фреда відлягло від серця.

- Та цур йому пек! Годі про це. Скажіть краще, чому околиці назвали терновим вінком?

- Бачте, через клімат, взимку холодний і вітряний, а влітку пекучий і теж вітряний, та ще через недостачу води. Ма'дрід раніш зростав дуже повільно. Ще з середини минулого сторіччя тут налічувалося ледве двісті тисяч жителів. Річка Мансанарес маловодна і в спеку зовсім пересихала. Після побудови каналу, що увібрав у себе води з вершин Гвадаррами, картина відразу змінилася. Місто почало бурхливо зростати. З'явилося чимало парків, мов гриби, зростали розкішні вілли. Зводились все нові й нові підприємства. Вони потребували робітників, багато робочої сили. Навалом посунули сюди люди. Будуватись не було коли і не було за що. Тулилися, де хто міг. От і створився вінок з халуп. Мабуть, жодне велике місто таких не бачило! Зважте, значна частина підприємств Мадріда - дрібні. Сотні їх щороку банкрутують, прогоряють, як поміж себе ми кажемо, і робітник, який вчора працював, сьогодні - безробітний. Тут і халупа вже - недосяжна мрія... Мабуть, удесятеро зросло місто, а про благоустрій околиць ніхто не дбає...

Скоро Фред пересвідчився, що Хуан не перебільшував. Здавалося, з раю, яким поставав в уяві тепер центр, людину перенесли просто в пекло. Мешканці околиць, справді, тулилися, а не жили. Тулилися серед смітників, брухту, бруду.

- Я бачив околиці Берліна, Парижа, багатьох інших міст, читав про трущоби Чікаго і Нью-Йорка, але такого не уявляв! - вихопилося у Фреда.

- Тут ще нічого, на північній околиці гірше, - зітхнув Хуан.

Так, "терновий вінок" цілком виправдував свою назву! І носив його розіп'ятий, зраджений, проданий іспанський народ.

Частину дня Фред збирався присвятити музею Прадо, але після щойно побаченого наважитися на це не зміг. Він знав: всі витвори мистецтва здадуться йому тепер облудними і фальшивими. Сприйняти їх він був просто не здатний.

Після скромного обіду в невеличкому ресторанчику Фред попросив Хуана проїхатися вздовж парку Каса де Кампо і далі повз університетське містечко.

- Тут, здається, були запеклі бої за Мадрід? - запитав він, коли вони в'їхали в майже суцільну зелену зону.

- Так, були...- після довгої паузи відповів Хуан Лопес.- Тільки мені про це краще не згадувати. Сьогодні. Може, колись ще побачимось, тоді розповім...

Розпрощався Фред з Хуаном пізно ввечері, вкрай стомлений довгою поїздкою, силою нових вражень. Водій таксі довго і міцно тиснув руку свого не зовсім звичайного пасажира.

- Сеньйор, ще раз прошу, не думайте про мене лихого! Я трудівник і жодної людини не зрадив.

- Не маю найменшого сумніву... камарад! - підкреслив останнє слово Фред.

Очі Хуана вдячно засвітилися.

Перш ніж зайти до свого номера, Фред, про всяк випадок, постукав у суміжні двері. Ніхто йому не відповів.

Перевтома далася взнаки - сон навалився відразу, мов величезна брила. Коли ранком задзвонив телефон, Фредові здалося, що відтоді, як його зморив сон, минуло не більше години.

Та номер готелю заливало щедре сонце, телефон дзвонив не вгаваючи.

- Куди ви, чорт забирай, поділися! -долинув з трубки знайомий хрипкий голос.

- Просто міцно спав. Даруйте, не сподівався, що подзвоните так рано.

- Мерщій спускайтеся вниз! Чекатиму вас у машині.

Спросоння не збагнувши, чого й так поспішно викликають, Фред швидко одягнувся і хвилин за три вже вийшов з готелю.

Вчорашній незнайомець чекав його в розкішному "форді".

- Чому без речей? - не вітаючись, запитав він.

- Слово "мерщій" я зрозумів буквально. Дозвольте повернутись, забрати чемодан і розрахуватись?

- Розрахуються без вас! Сідайте! їдемо на аеродром. Тон наказу був настільки категоричний, що заперечити Фред не наважився.

Хвилин з десять їхали мовчки. Незнайомець спочатку сердито сопів, потім несподівано розсміявся.

- Ось вам за втрачені речі! - сказав він, вийнявши з старомодного гаманця фатальну п'ятдесятидоларову купюру.

- З вашого дозволу, я передам її Нунке.

- Як хочете...

До аеродрому незнайомець не озвався більше й разу. Фред теж похмуро мовчав. З ним повелися не дуже чемно, і він не хотів приховувати, наскільки це його образило.

Цього разу дорога до аеродрому здалася Фреду значно коротшою.

Він здивувався, що машина зупинилася так скоро. Та попереду бовваніли крила? літаків.

Здоровенний водій взяв під пахву згорнутий і не дуже ретельно зашитий гобелен і озирнувся, чекаючи наказу власника машини.

- Не випускати аж до літака, - коротко наказав той.

- Це мене чи гобелен?-ущипливо запитав Фред, хоч і розумів, що стерегтися з документами треба.

Незнайомець примружив очі:

- А знаєте, ви мені сподобались.

- Тоді, може, скажете, куди подівся Браун?

- Якщо вам хочеться сказати надгробну промову над його труною - ви запізнилися, - відповів незнайомець.

Розділ шостий ВОРОН БЕЗ ГНІЗДА

Другого дня він прокинувся пізно. Була неділя, і сигнал побудки, що звичайно голосно розлягався по всій території школи, сьогодні не пролунав. Та й стомився Фред за поїздку так, що однаково його б не почув.

Сніданок уже чекав на столі. Мабуть, заради свята, поруч з тарілками і закритими судками стояла карафка з коньяком. Глянувши на цей "натюрморт", Фред відчув гострий голод. Адже протягом минулого дня він майже нічого не їв, прибули ж до школи поночі - ніхто й не подумав вечеряти.

Нашвидку зробивши кілька гімнастичних вправ і прийнявши душ, у самій піжамі Фред сів за стіл і з насолодою оглянув страви. О-го-го, як сьогодні частують! Навіть для його апетиту забагато: оселедець, варені яйця, шинка, куряча ніжка з рисовим гарніром... і, звичайно, термос з незмінною чорною кавою.

Та тільки Фред взявся за виделку, як у двері постукали, і на порозі з'явилася огрядна постать чоловіка, якого Фред зустрів колись на веранді і який відрекомендувався так кумедно: Вороновим, Вороном чи генералом.

- Ви, молодий чоловіче, звісно, здивовані, що я прийшов до вас у неділю та ще й без запрошення? Але ще більш здивуєтесь, коли побачите ось це!

Воронов витяг з кишені штанів загорнуту в папір пляшку, не поспішаючи, розгорнув її і урочисто, ніби він робить надзвичайно приємний подарунок господареві, поставив на стіл. Поставив так, щоб Фред міг одразу побачити етикетку.

- "Русская Смирновская водка", - вголос прочитав Фред і здивовано глянув на Воронова.- Щось не чув про таку!

- Ні, ні, ви прочитайте написане дрібним шрифтом! - наполягав Воронов, задоволений зізнанням Фреда, що той навіть не чув про існування такої горілки.

- "Поставщик двора Его Императорского Величества", - далі читав Фред.

- От у тому-то й штука, батеньку мій! Поставщик двора! Це не на Хитровому ринку і не в Охотному ряду торгувати!

- Так це ви з дореволюційних часів пляшку зберегли? - з навмисною наївністю запитав Фред.

Воронов зареготав. Він впав на стілець біля столу, його величезний живіт затрусився, наче генерала тіпала лихоманка.

- Ха-ха! От сказав! Зберігаю з дореволюційних часів! Ха-ха-ха! Та ви, батеньку мій, гляньте на мій ніс! Це ж вивіска. Найлакоиічніша характеристика! Муки Тантала - дрібниця в порівнянні з тим, що довелося мені перетерпіти, щоб учора ввечері відкласти для вас цю пляшку. Навіть вночі прокидався! А ви: "з дореволюційних часів"... Це з Англії! Поставщик Смирнов емігрував туди і горілчаний завод збудував. Славиться! Кращої горілки, як "Смирновська", весь світ об'їдьте, не знайдете.

- А "Московська"?

- Куштував! Хороша, нічого не скажеш. Але хто звик до "Смирновської" - іншої не питиме.

- То давайте снідати разом! Прошу!

Воронов підвівся, підійшов до домофону і подзвонив:

- Це Воронов. Мій сніданок принесіть до тринадцятого боксу, - наказав він комусь і, поклавши трубку, запитав: - В опочивальні теж є апарат?

Фред ствердно кивнув головою.

Воронов мовчки висмикнув з штепселя вилку домофону, зайшов до опочивальні і зробив так само.

- Вільніше себе почуваєш, коли апарати вимкнена, - пояснив він, повернувшись до їдальні.

- Мене попереджали, що вимикати домофон не можна.

- Ет!.. Я викладач і маю право...- Генерал витер долонею піт, що рясно вкрив його широке з залисинами чоло, і важко впав на стілець.

У двері вдруге за цей ранок постукали.

Цього разу прийшов парубійко з сніданком для Воронова. Ті ж страви, що і в господаря кімнати, тільки хліба в кілька разів більше, і на маленькій тарілочці - солоний огірок,

- Приготуй постіль і все, що треба! - наказав Воронов денщикові. Той клацнув закаблуками і вийшов.

- Ще ж ранок, навіщо вам постіль? - здивувався Фред.

- Кожен сам себе краще знає! - весело підморгнув Воронов, киваючи в бік "Смирновської". Тепер поруч неї з'явилася і величенька карафка з горілкою - мабуть, сніданкова порція генерала.

Воронов налив собі велику чарку, заніс руку з пляшкою, щоб налити й Фредові, але вона так і застигла в повітрі:

- А, крім цього наперстка, у вас пристойнішого нічого нема?

- Пане генерал, загалом я на горілку не ласий. Цього разу вип'ю маленьку чарочку, щоб скуштувати "Смирновської" і подякувати за такий приємний візит.

- Мені більше припаде, - відверто зрадів Воронов.- Ну, то будьмо! Я сподіваюсь, приймете мене, старого, з такою ж щирою і відвертою душею, з якою я прийшов до вас.

Виголосивши цей тост, Воронов одним ковтком спорожнив велику стограмову чарку, скривився, ніби в ній була отрута, понюхав скоринку хліба і надкусив огірок.

Фред теж відпив з свого наперстка.

- Ну як, сподобалася? - поцікавився Воронов.

- У дегустатори горілчаних виробів я б не пішов. Коньяк краще.

Якийсь час їли мовчки. Паузу перервав Фред

- Пане Воронов, от ви говорили про одвертість. А мене взяли сумніви. Хіба може людина, що все життя віддала роботі в розвідці, бути цілком щирою?

- Е-е! Це ви даремно, молодий чоловіче! Немає такої живої душі на світі, яка час від часу не хотіла б комусь звіритись.

- Звіряються друзям, іноді просто приятелям, але таким, яким безумовно віриш, яких...

Воронов гірко посміхнувся:

- Ви хочете натякнути, що ми не друзі, що ви мені не довіряєте, а тому і сподіватись на вашу дружбу і відвертість мені зась!

- Воронь боже! Адже я з власного досвіду знаю: Друзів не шукають, вони знаходяться. Але до дружби у мене великі вимоги. Пам'ятаєте у Сервантеса: "Не так важко померти заради друга, як знайти друга, за якого варто померти*.

- Не розумієте ви мене, Фред, чи не хочете зрозуміти! От ви живете зараз в Іспанії. Але ви, фактично, серед друзів, однодумців. Нунке, Шлітсен, не буду перелічувати, - всі вони ваші співвітчизники. А я як виїхав, певніше, втік з батьківщини в дев'ятнадцятому році, то й тиняюся по білому світу. Двадцять шість років! Ви розумієте: двадцять шість! Більше, ніж ви загалом на світі живете. Адже вам двадцять чотири?

- Вже двадцять п'ятий.

- От бачите! Заздрю я вам. Просто заздрю.

Воронов вихилив другу чарку, знову понюхав скоринку і надкусив огірок.

- А не здається вам, пане генерал, що заздрити мені нема чого? Ви ж чудесно знаєте: першої-ліпшої години мене можуть послати на чужу землю, і хто знає, яка мені судилася доля. В кращому випадкові життя на чужині, тривожне, напружене, в гіршому - дев'ять грамів свинцю і "со святими упокой".

- Хочете, скажу, чому я вам заздрю? От зараз скажу, поки не напився, як свиня.

- З охотою вислухаю.

- Ви дуже молодий. Це раз. Але ви вже, як кажуть росіяни, стріляний горобець і маєте великий досвід у нашій справі. Це два. Ви чудесно володієте російською мовою, знаєте життя в Росії. Якщо навіть вас туди і пошлють, можливість вашого провалу дуже мала. Це три. І не тільки це. Потрапивши в Росію, ви, як німець, хоч і почуватимете себе серед чужих, та почуття помсти за розгромлену росіянами Німеччину даватиме вам чималу втіху... Не те, що я! Вірите: під час війни слухаю радянські зведення і десь глибоко в душі жевріє гордість - ага, нарізалися на росіян! Це вам не Франція! Гіркості цього почуття ви ніколи не взнаєте. Це вам чотири. А п'яте те, що вас, здається, взагалі нікуди не пошлють, а лишать викладачем при школі...

- Боюсь, що ви помиляєтесь...

Фред уважно спостерігав за виразом обличчя співрозмовника. Ні, здається, ще не п'яний.

- Але, прошу, зробіть вигляд, - вів далі Воронов, - що ви нічого не чули. Це я вам видав перший аванс за дружбу... Тільки знаєте що: не довіряйте долі! Зрадниця вона, як і кожна баба. Сьогодні кокетує з тобою, цілується, а завтра, шльондра клята, верть хвостиком - і до іншого переметнулася,.. Ні, ні, ви не дивіться на мене так. Дві чарки для Воронова - це однаково, що для слона французька булочка... Півлітра - порядок. Що поверх того - то від лукавого... І зі мною замолоду доля кокетувала. І я колись щастя, здавалося, за хвіст тримав. Вирвалося! Певніше, вирвали і під зад коліном дали. Так турсонули, що з Далекого Сходу аж до Франції летів... А я ж був одним з найкращих агентів розвідки, а потім контррозвідки! І не якої-небудь, а одної з найкращих - російської! Не вірите? А от давайте я вам розповім один випадок. Я навіть чарку відставлю, поки розповідатиму. Хочете?

- Ще б пак!

- У лютому 1916 року німецька розвідка послала в Росію одного з найкращих своїх агентів - Альфреда фон Бенсберга. А треба сказати, що цей Бенсберг за два роки, вже під час війни, чотири рази відвідував Росію і щасливо повертався додому. Це була, як тепер кажуть, нова зірка на небосхилі кайзерівської розвідки. Йому тоді минуло щось, здається, років з тридцять.

Так от, на цей раз він прибув до Прибалтики з документами багатого сибірського купця і з завданням - за всяку ціну роздобути план проходу через заміновані поля в Ірбенській протоці. Німці знали, що наші есмінці проходять через цю протоку, а от їхні спроби прослизнути нею до Ризької затоки були марні.

У ті часи штаб російського військово-морського з'єднання, яке базувалося в Ризькій затоці, містився в Пярну. Тож природно, що німецький розвідник прибув саме сюди. Оселився в найкращому готелі і став жити широко, як і годиться багатію. Вдень був заклопотаний купецькими справами, а ввечері - бали, ресторан. От тоді він і познайомився з молодою вродливою вдовою, чоловік якої рік тому загинув на війні.

Удова вже скинула жалобу і почала виїздити в світ. І де б вона не з'являлася, завжди біля неї можна було побачити закоханого купця. Він оточував її найпильнішою увагою, надсилав квіти, коштовні подарунки і все таке інше - ви самі знаєте, як поводять себе у подібних випадках безмірно закохані чоловіки... Але Олена Дмитрівна- так звали молоду жінку - досить стримано ставилася до нового залицяльника. Справа в тому, що у неї був наречений -- молодий красень, капітан другого рангу, який працював у штабі з'єднання. Ви, певно, вже здогадалися, що саме на нього, а не на вдову, націлився псевдокупець. Капітан був перевантажений роботою в штабі - адже точилася війна! - і міг приділити Олені Дмитрівні лише години. У такі дні вона замикалася в своєму особняку і нікого більше не приймала. І виходило так: коли в Олени Дмитрівни прийом - нема капітана, коли є капітан - нема прийому.

А час квапив, в Берліні не хотіли, не могли більше чекати! Тоді Альфред Бенсберг вирішив прискорити хід подій. Він встановив нагляд за особняком молодої жінки і, коли одного вечора капітан зайшов до неї, почекав з півгодини на ґанку, а потім і сам натиснув на кнопку дзвінка. Раз, другий, третій... Нарешті покоївка відчинила двері і, одержавши від пізнього відвідувача досить крупну купюру, не зовсім впевнено запросила його до вітальні.

- Зачекайте, Олена Дмитрівна трохи зайнята.

Альфреду довелось чекати досить довго. Він уже почав нервувати, передбачаючи, що і цього разу з капітаном йому не познайомитись: до вітальні долинав відгомін досить бурхливої розмови. Слів розібрати Альфред не міг, але ясно було, що розмова ведеться на верхньому регістрі, як кажуть музиканти...

- Я півчарочки, - перервав розповідь Воронов, - щось у горлянці пересохло.

Він похапцем випив і вів далі:

- Та все кінчається в світі, навіть бурхливі сварки, і Олена Дмитрівна вийшла, нарешті, до вітальні. Але в якому вигляді! Бліда, з запухлими від сліз очима. Як у таких випадках буває, переполошений закоханий запитав про здоров'я, молода жінка послалася на головний біль, розмова не клеїлася і не в'язалася. А кінчилося все тим, що Олена Дмитрівна не витримала і розридалася.

- Ви тепер єдиний мій друг! - з тугою вихопилося в неї.

Слово за словом, вона звірила йому своє горе: за першого чоловіка її видали силоміць, вона не була щасливою в шлюбі, єдиною її втіхою була здогадка про поштиве і ніжне кохання помічника чоловіка по службі. Вона відповідала йому рівною вдячною приязню. Але, лишившись самотньою, і сама покохала Сергія Вікторовича. Вони заручилися. Вперше вона пізнала, що таке кохання і щастя. Та сьогоднішня пошта принесла анонімного листа. Виявляється, Сергій Вікторович уже одружений, має двох дітей! Ні, вона і сама спочатку цьому не вірила, тому й викликала Сергія з роботи. Він прийшов просто з штабу, прочитавши листа, дуже розхвилювався, почав благати пробачити його, запевняв, що з дружиною він давно живе нарізно і, лише жаліючи дітей, не взяв офіційної розлуки. Зрозуміло, Олена Дмитрівна вигнала капітана. Він пішов так поспішно, що навіть портфеля забув...

Згадка про портфель пройняла Бенсберга, наче электричний струм. Він уже бачив його: елегантний, шкіряний, з блискучими застібками, що ховає в собі - ні, не таємницю, якою вкрай треба оволодіти, на таке годі й сподіватися! - а хоч краєчок цієї таємниці, натяк на неї, якийсь компрометуючий документ, що його можна буде використати для шантажування. Можливо, Альфред думав не достеменно так, але про те, наскільки портфель оволодів всіма його думками, свідчить уся його поведінка далі. Він силкувався посилити у скривдженої жінки почуття образи, збудити в її душі прагнення помститися.

- Це непорядно, а непорядності не можна пробачити. Тому так багато бридоти і розвелося навкруги, що ми з нею миримося. Раніше людину, що порушувала правила честі, викликали на дуель, тепер з нею, в кращому випадку, не здоровкаються, - обурювався він.- І ви йому подаруєте, коли він завтра чи, може, сьогодні прийде по портфель? Серце люблячої жінки не камінь!

- Ніколи, нізащо в світі не подарую! Накажу взагалі не пускати!

- Але ж портфель йому потрібен, можливо, в ньому якісь службові матеріали. Я певен, що він ще сьогодні схаменеться і за ним прибіжить.

- Так, так, неодмінно прибіжить... Щоб викроїти час для наших побачень, він часто бере з собою якісь документи і працює потім дома. Це забороняється, але він так робив заради мене, щоб ми могли частіше зустрічатися... Боже мій, благаю вас, не кидайте мене саму! Я не можу, я не хочу з ним зустрічатися!

- Найпростіше було б відіслати портфель зараз-таки... Покоївка ваша ще не спить?

- Я її гукну.

- Хоча, стривайте... Чи зручно доручити це служниці? Вони-народ цікавий і безцеремонний, а в портфелі, крім документів, можуть бути і якісь особисті листи. Ваші, наприклад. Від дружини. Від якоїсь іншої жінки, яку він теж ошукав. Через надмірну цікавість напівписьменної покоївки, яка й змісту не добере, ваше ім'я тріпатимуть по лакейських, кухнях і передпокоях... Я радив би вам перевірити вміст портфеля.

Це майже точний діалог розмови, що відбулася між Оленою Дмитрівною і псевдокупцем. Як бачите, натяком на листи від проблематичних коханок він хотів влучити в найболючіше місце жінки.

- А далі події розгорталися так. Олена Дмитрівна схопилася з місця і вибігла з кімнати: за хвилину вона повернулася з портфелем у руках і почала гарячкове в ньому порпатись; але руки її погано слухались, а очі нічого не бачили; не в силі подолати хвилювання і сорому, від свідомості, що вона, наче злодійка, копається в чужих речах, молода жінка з огидою жбурляє портфель на канапу.

- Ні, не можу! - простогнала вона.- Я поводжу себе як покоївка, про яку ви щойно говорили. Вже краще передати з рук у руки!

- Я не хочу бути нав'язливим... Але, якщо ви довіряєте мені цю неприємну місію, - несміливо і запинаючись пробурмотів закоханий купчик, - то я... я вважатиму за честь і вияв вашої приязні... ви ж знаєте, що для вас я готовий на далеко більше...

- Я вам буду безмежно вдячна! - щиро вихопилося в Олени Дмитрівни.

Схопивши клаптик паперу, вона написала адресу і простягнула його Бенсбергу. На якусь мить її засмучені очі повеселішали, в них блиснули лукаві вогники.

- Це буде і моєю маленькою помстою, - сказала вона з сумовитою посмішкою.- Він дуже ревнивий і терпіти не може вас...

- Чи треба вам, друже мій, говорити, - вів далі Воронов, - що до свого готелю Бенсберг не йшов, а летів. Ви можете уявити і те, якою була його радість, коли, серед всілякого канцелярського мотлоху, він знайшов пакет з написом: "Цілком секретно", а в ньому копію плану замінованих полів в Ірбенській протоці... І, звичайно, ви вже здогадались, що за якихось десять хвилин, а може, й менше, закоханого купчика не було в Пярну.

- А за кілька днів в одному з найфешенебельніших ресторанів Берліна Альфред Бенсберг справляв гучний банкет для своїх приятелів і друзів. Колосальна винагорода, одержана Бенсбергом від розвідки і військово-морського відомства за виконане доручення, давала йому змогу бути щедрим.

На тому ж таки банкеті Бенсберга і заарештували...

- Заарештували? - здивувався Фред.

- Так... А спричинилося до цього ось що: коли кораблі німецького військового флоту, керуючись щойно роздобутою картою мінних полів, рушили через Ірбенську протоку, щоб увійти в Ризьку затоку, багато з них підірвалося на мінах, саме там, де за картою їх не було... Затонув навіть крейсер "Вільгельм".

Альфреда Бенсберга судив військовий суд. Де його мали судити і коли - знали лише троє чи четверо найдовіреніших осіб. І, проте, в день першого засідання суду на ім'я його голови пошта приставила з Швейцарії листа. Цитую напам'ять, бо й зараз він у мене перед очима:

"Пане голово! Що загинула третя імперська німецька ескадра в водах Ірбенської протоки, винен не розвідник Альфред фон Бенсберг, відомий під кличкою Клюг, а німецький генштаб, що ігнорував наявність російської контррозвідки, коли планував операцію. Це вам буде уроком на майбутнє. Я буду дуже засмучена, якщо мого колегу і добре виховану людину - Альфреда фон Бенсберга незаслужено суворо покарають. Він з усіх своїх сил прагнув виконати завдання. Олена Дмитрівна".

Воронов налив одну по одній дві чарки і жадібно їх випив.

- Капітаном другого рангу були ви, пане Воронов? - запитав Фред.

Якусь мить Воронов осоловіло дивився на співрозмовника.

- Я цього не сказав... А загалом...

Были когда-то и мы рысаками

И кучеров мы имели лихих...- несподівано свіжим для своїх років голосом проспівав Воронов.

- Розумієте, я той... перебрав. Як ішов до вас, я вже клюкнув. І біля цього столу перехилив трохи... Старий стаю! П'янію...

- Це ж у ваші роки небезпечно!

- Небезпечно? Та мене ще довбнею не доб'єш. І службі не шкодить. Перевіряли. Напували, мов бика. Дресировка старого розвідника виручила. Жодного секрету не виказав! Тому і тримають... Вигадник... І оцю історію з вашим польотом у Мадрід вигадав... О, здається, мене дужче розбирає... Слухайте, Фред! Дайте я вас поцілую... Не хочете? А справді, кому мої поцілунки потрібні? Старий самітний ворон без гнізда! Служу кому завгодно. Хто більше дасть...

Воронов схопив серветку, завченим, спритним рухом перекинув її через ліву руку.

- Чіво ізволіте-с? - з лакейською запопадливістю, напівуклоняючись, запитав він.

І раптом випростався.

- Фред! Не сердьтеся! Хоча... який ви Фред! Такий, як я Воронов... Та хто я насправді, ніколи не дізнаєтесь. Не хочу ганьбити роду... А може, перед смертю і скажу. Ви в Сибіру жили? Люблю Сибір! Ой, як люблю! Простір! Широчінь! Гуляй, душа, без кунтуша...

Воронов урвав мову, силкуючись щось пригадати, потер пальцями брижі на чолі, немов розминаючи їх, і махнув рукою.

- Слухайте, друже! Я не такий уже забудько! Я памятаю... все добре пам'ятаю. Шеф доручив мені розповісти вам про школу, про її завдання й іншу петрушку. Але я впився... Іншим разом цю шарманку прокручу... Увімкніть цього шпигуна, - Воронов ткнув пальцем у напрямі домофону, - і скажіть тридцять п'ятому, щоб забирали звідси тіло старого Ворона... А ви, як будуть мене тягти, співайте: "Нині отпущаєші раба твоего, владико..."

Фред подзвонив.

Воронов ще щось белькотав, поривався кудись іти, та денщик, що за хвилину з'явився в боксі, напрочуд швидко його вгамував, поклавши на коляску-ліжко. Старий одразу заснув.

А Фред, відсунувши недоїдений сніданок, підійшов до вікна і довго дивився в садок. На блакитному небі не було ані цяточки. Але перед очима Фреда майоріли два чорних крила. Здавалося, то кружляє і кружляє в пошуках притулку великий підбитий птах.

Птах без гнізда.

Розділ сьомий ОДВЕРТА РОЗМОВА

- Скажіть, гер Нунке, для чого ви мене привезли сюди? На якого біса я вам здався? Саме я? Генріх фон Гольдрінг. Облишмо на хвилину осоружне прізвисько, на яке я повинен відгукуватись. До речі, добираючи мені ім'я, ви не виявили великої винахідливості й смаку. Смішно, але ця дрібниця мене дратує. Ніби напнули на мене карнавальну личину такого собі пересічно-середнього дурника...- Фред зім’яв у пальцях щойно запалену сигарету і сердито жбурнув її в попільничку.- Попереджаю, я не звик до ролі безголосого попихача, пішака, котрого хитромудрі гравці спроквола совають по шахівниці!

Нунке докірливо похитав головою.

- Пхе, бароне, я вас не впізнаю! Виявити стільки витримки після своєї появи тут, одурити самого професора... Хотілося б мені розповісти йому дещо і після цього глянути на його пику! Так от, допливати до самісінького берега і раптом уже на мілкому втратити рівновагу! Чи, може, це нова симуляція, га? Щоб ухилитись від боротьби? Я знаю багатьох, які після поразки з вовків обернулися на побитих псів, що, підібгавши хвоста, чимдуж тікають у кущі.

- Я не з побитих псів, але й не з тих, що хвіст тримають трубою.

- Тоді маю цілковите право себе поздоровити. Бо для нас шкідливі і перші й другі. І, мабуть, другі - найбільше. Вони привертають до себе увагу.

- Вам не здається, що я вже осягнув ці азбучні істини і затримуватися на них не варто? Може, ви поясните, до якого саме берега я доплив? Тільки конкретно, без узагальнень. Мене, насамперед, цікавить те, що стосується моєї персони безпосередньо.

- А я і зайшов для того, щоб поговорити про дальшу вашу долю.- Нунке зручніше вмостився в кріслі, даючи зрозуміти, що розмова буде довга.- Ви вже маєте уявлення про наш заклад?

- Ані найменшого. Звісно, я говорю не про її загальний напрям, а про структуру, конкретні завдання. Після милої прогулянки за документами мені здалося, ніби я дещо розумію, але відтоді минув тиждень, а я все ще в якомусь невизначеному становищі напівв'язня.

- Тобто?

- Тепер дверей мого боксу не замикають, я можу вільно ходити по садку, заглядати в бібліотеку. І тільки. Куди б я не поткнувся в самому приміщенні, вартовий мені зараз-таки заступає дорогу, пославшись на якийсь список. Мовляв, мого імені в ньому нема.

- Що вас досі тримають на правах новака, признаюся, для мене новина. Нерозпорядливість Шлітсена. Сьогодні ж, ні, зараз-таки я виправлю цю прикру помилку.

Нунке підсунув домофон і набрав номер.

- Гер Шлітсен? Це Нунке. Негайно ж переведіть Фреда на режим викладача. Так, я тут, у нього... В разі якоїсь потреби, дзвоніть сюди... Так, так... Але я волів би, щоб нам не заважали... Потім, про це потім...- Нунке поклав трубку і, вже звертаючись до Фреда, кинув: - Бачите, як усе просто!

- Ви сказали "на режим викладача"?

- Про це трохи згодом. На жаль, Воронов не виконав місії про все вас докладно проінформувати, і тому деякі відступи в нашій розмові необхідні. Почну з запитання. Ви пам'ятаєте нашу першу з вами розмову?

- Дуже добре.

- І, певно, зрозуміли, що завдали мені чимало клопоту?

- Звичайно. От тільки не збагну, що вас до цього спонукало. Чому саме моя скромна персона привернула вашу увагу?

- Ви досить обізнана в таких справах людина, щоб зрозуміти: між риском і метою завжди стоїть знак рівності. Не буде ж начальник школи витрачати стільки часу, коштів і винахідливості лише для того, щоб залучити до школи ще одного кандидата в клас "Д", як ми називаємо клас диверсії. На вас я поклав і покладаю куди більші надії.

- О!

Нунке замовк і пильно глянув на Фреда. Але той виявив своє зацікавлення лише цим коротеньким вигуком і тепер запитливо дивився на начальника, школи.

- Ще там, в Австрії, дізнавшись про ваше перебування в таборі військовополонених, я вирішив - далі шукати годі, навряд чи знайдеться краща для школи кандидатура вихователя російського відділу. Зрозуміли?

- Поки що не зовсім. У загальних, так би мовити, рисах.

- А як по-вашому, кого готує наша школа?

- З досвіду операції "Мадрід", назвемо так вашу спробу перевірити мою придатність, - диверсантів, можливо, розвідників...

- Ставлю всі крапки над "і": диверсантів, агентів-розвідників і навіть резидентів. Майте на увазі, навіть резидентів! У школі є російський відділ. Крім викладачів спеціальних дисциплін, там потрібен і вихователь. І я хочу, щоб ним стали ви, Фред Шульц. Що ви на це скажете?

- Не знаю його обов'язків.

- А здогадатися, як на мене, легко! Надто вам.

- Я не люблю братися до справи, керуючись лише здогадками.

- Мені подобається ваш діловий підхід, слово честі, подобається! Тоді не будемо витрачати часу на марні розмови, а відразу перейдемо до суті. Вихователь, за нашим задумом, це не наглядач за поведінкою учнів, а своєрідний митець, який довершує справу навчання, відшліфовуючи кожного з майбутніх агентів за зарані обраним взірцем. Як гончар, який виготовляє посуд різного призначення. Залежно від зовнішності, манери триматися, звісно, і розумових здібностей, ми готуємо своїх вихованців до тих амплуа, в яких вони далі виступатимуть у Росії. Одного, приміром, до ролі колгоспника, другого - робітника, третього - дрібного службовця, ще котрогось-їнтелігента-туриста... І, звичайно, багато важить національний колорит. Треба, щоб той чи той агент не лише виглядав, як росіянин, українець чи білорус, а й поводив себе відповідно до цих національних категорій. Найменша помилка, найменший недогляд можуть призвести до несподіваного провалу. Радянська контррозвідка вже завдала нам чимало відчутних ударів. Деякі з них можна пояснити лише нехтуванням, здавалось би, незначними дрібницями. Ви повинні не тільки тренувати учнів у цьому напрямку, а й суворо іх контролювати. Навіть звичка росіян зав'язувати шнурки на черевиках "бантиком" повинна перетворитись не на копіювання, а на звичку, що увійшла в плоть і кров. Те ж стосується і решти одягу, починаючи від нижньої білизни та шкарпеток і закінчуючи кепкою. До речі кажучи, з нею буде найважче. Я й сам її терпіти не можу. З їжею у вас теж буде клопіт. Росіяни споживають багато хліба. Привчайте до цього і ваших вихованців. Українці люблять борщ, а росіяни - щі. Коротше: ваш обов'язок полягає в тому, щоб людина, яку ми посилаємо в Росію, не там призвичаювалась до місцевих умов, а тут, у школі.

- А чи не здається вам, що ця робота не по мені?

- Ви, очевидно, недооцінюєте її значення. Як швидко забувається сумний досвід минулої війни! Не могли ж ви не знати про скандальний провал усієї нашої агентурної сітки в перші ж дні вторгнення військ райху в Росію?

- Ще б пак! Ну й покепкували з нас в усьому світі, коли дізналися, що червоні всю нашу агентуру давно тримали на довгому поводку! - не втримався від дошкульної репліки Фред.- Тільки ми поткнулися-хлоп!-і добре засекреченої сітки, як у нас вважали, немов не бувало! Адже так? Я знаю про ці подробиці з третіх уст, тому, може, перебільшую...

- На жаль, ні, - скривився Нунке.- У перші ж дні війни нам поспіхом довелося закидати нових агентів, і якраз цей поспіх спричинився до нового провалу. В одного ґудзики на міліцейському мундирі було пришито не ті, другий не звик ходити в чоботях, третій їв не по-їхньому. І викривали наших агентів не контррозвідники навіть, а саме населення...

- У перші дні війни я був ще в Одесі і добре пам'ятаю, як одесити волокли вулицями міста кожного підозрілого.

- От бачите! Загалом, під час війни наша розвідка зазнала колосальних втрат. Але в воєнний час ми змушені були відмовитись від запроваджуваних Гіммлером і Канарісом методів розвідки. Вони намагалися замінити добре натренованого розвідника-одинака масовістю агентури і надто широко розгорнулись. За три роки перед війною ми заслали до Англії аж чотирнадцять тисяч своїх агентів. Чотирнадцять тисяч! Ясна річ, що така навала нових офіціанток, покоївок, перукарів не могла лишитися непоміченою.

- Покійний Бертгольд мені говорив, ніби до Голландії було заслано ще більше - щось близько двадцяти тисяч...

- Покійний? Ви сказали "покійний Бертгольд"... Ви в цьому певні? - зацікавився Нунке.

Фред навіть не помітив, як це кляте слово "покійний" вихопилося з його уст, і тепер внутрішньо весь похолов. З стенографічною точністю відновилася в мозкові розмова з Кронне в Австрії, своє твердження, ніби Бертгольд рушив кудись на північ Італії, а дальші його сліди загубилися... От ще одна помилка, та дрібничка, про яку щойно говорив Нунке, і на якій він, Фред, може спійматися.

- Як це не сумно, але я поступово призвичаїв себе до такої думки. Всі мої спроби відшукати його в Італії, як я вже вам колись казав, були марні. Жодного сліду, натяку на слід! Припущення, що йому пощастило непомітно прослизнути до своїх, у Швейцарію, на жаль, теж довелося відкинути. Як би не склалися обставини, а він зумів би подати про себе знак. З табору військовополонених, опинись він там, і поготів. Я добре знаю Бертгольда, більш, ніж хто інший, нас зв'язували не лише служба, а й родинні взаємини. Лишається припустити одне - найгірше...

Як важко було надати звучанню цих слів той відтінок стриманого жалю, з яким повіряє свої скорботи чоловік чоловікові!

І Нунке, з усього було видно, повірив у щирість сказаного.

- Не треба втрачати надії, - спробував він заспокоїти свого співрозмовника.- Майте на увазі, що багато з керівних працівників нашої розвідки своєчасно втекли і тепер переховуються в найдальших від Німеччини куточках світу, звичайно, під чужими прізвищами. Я вже зв'язався з декотрими і можу їх запитати про Бертгольда. Опинившись десь далеко на чужині, не так-то легко відразу подати про себе звістку. Запевняю вас!

- Буду безмірно вам вдячний. Даруйте, що затримав вас своїми особистими справами.

- В наших інтересах теж відшукати такого цінного і досвідченого працівника. Але повернемось до теми нашої розмови. Так, помилки багато чого навчили нас, багато проти чого застерігають. Цікаву річ розповів мені Воронов з практики роботи російської розвідки під час першої світової війни. Перед самим її початком командуючий одеським військовим округом, під виглядом точильників, закинув у Галичину п'ять своїх офіцерів-розвідників. Ті вільно ходили, точили ножі та ножиці і, зібравши всі дані про шляхи, мости, укріплені пункти, цілісінькими повернулись додому. Тоді командуючий київським військовим округом, мабуть, з почуття заздрощів, вирішив, як кажуть росіяни, переплюнути свого одеського колегу і надіслав до тієї ж Галичини аж сто вісімдесят точильників. Уявляєте картину, коли під вашими вікнами день у день горлають: "Точити ножі, ножиці!"? Австро-угорська розвідка була не дуже повороткою, але й вона збагнула, в чому річ. Всі "точильники" опинились незабаром за ґратами. Кількістю в нашій справі бою не виграєш. Потрібен кваліфікований одинак. Бездоганно підготовлений. Щоб нічим не відрізнятися від маси населення тієї країни, куди його закинуть.

- Досі в школі не було вихователя російського відділу?

- Був, навіть зараз є, але...

- Хто?

- Генерал Воронов. Один з найобдарованіших працівників царської контррозвідки, він, природно, дуже добре знав свою країну, її порядки. Підкреслюю: знав, а не знає. Бо про нову Росію у нього уявлення досить туманне. Емігрувавши, він ніколи туди не повертався. І це призвело до прикрого провалу. Закинули ми до однієї з південних областей України нового резидента. Найздібнішим учнем був. Чудово вивчав мову, звичаї. Під виглядом жебрака він мав пробратися до Полтави, де йому були забезпечені явки. Я сам оглядав його перед польотом, ознайомившись перед цим з усіма зразками російського живопису, де фігурують старці. Все як слід, хоч з самого картину малюй! Воронов навіть розчулився, так йому нагадав його підопічний типову для Росії постать. І по дорозі до Полтави - провал! Виявилося, Воронов не врахував найголовнішого.

У Радянському Союзі жебракування ліквідовано і заборонено. Ви розумієте тепер, чому ми мусимо усунути Воронова?

- Мені не хотілося б ображати старого...

- О, генерал сам на це погодився. Тепер він викладатиме маскування.

- Дозвольте кілька запитань?

- Прошу!

- Під час перебування в Росії я переконався, що зміни не лише в економіці, а й у побуті відбуваються дуже швидко. Як же їх вивчає вихователь вашого російського відділу?

- Ми одержуємо велику кількість журналів і газет, причому не тільки центральних. Коли нас цікавить певний район, ми різними шляхами здобуваємо районну газету, іноді навіть багатотиражки заводів або фабрик. Росіяни за натурою народ відвертий, і це проривається, як не дбають вони про пильність.

- А може, це не відвертість, а певність своєї сили? Мовляв, нам нічого боятися, що ви дізнаєтесь про деякі наші дрібні таємниці? Не забувайте, що ми відчули їхню силу і гнів на власній шкурі.

- Прийде час, і ми поквитаємось!

- Ви справді вірите в таку можливість, гер Нунке?

- Авжеж. Передумови для цього починають вимальовуватися. Зважте, тільки-но скінчилась війна, а дружба між вчорашніми союзниками починає тріщати по всіх швах. Тане, наче сніг на сонці. Я бачився з Борманом, коли він, втікши з Німеччини, на кілька днів зупинився в Іспанії. Борман теж дотримується моєї думки. Протягом цілого вечора тільки й розмовляв зі мною про неминучість третьої світової війни... О, цього разу Німеччина не лишиться самотньою!

- У другій світовій війні вона теж не була самотньою. Майже вся Європа...

- У третій проти Росії стануть Німеччина і весь світ. Тільки б дожити нам з вами до цих часів, Фред! А, справді, кепське я обрав для вас ім'я! В інтимній розмові навіть язик не повертається. Проте будемо додержуватися залізного правила. Я - Нунке, ви Фред. Поки що... Будуть ще якісь запитання?

- Одне.

- Я вас слухаю.

- Чи не вважаєте ви доцільним, щоб вихователь час від часу особисто відвідував Росію? Боюсь, самих газет і журналів замало для докладного вивчення обстановки. Я гадаю, що для справжньої всебічної обізнаності...

- Навряд чи ви самі наважитесь ризикувати, згадавши про заочний присуд лейтенантові Комарову. Так, здається, вимовляється прізвище, під яким вас знають в частині, де ви служили?

- Вимова у вас бездоганна. Але чому вам спало на думку моє прізвище?

- За асоціацією... Я подумав, шо вас так само легко можуть пізнати в Росії, як пізнали в Австрії.

- Це мене самого примушує замислитись... Я не з полохливих, але свідомо наражатися на небезпеку, та ще після війни, з якої вийшов цілим і неушкодженим... бр-р! - щось не хочеться. Вирок про страту - поганий супутник у дорозі. То, може, ви б підшукали собі якусь іншу кандидатуру на посаду вихователя? Як-не-як, а лінію фронту я перейшов на початку війни, а після того не був у Росії. Сама війна і руйнація, безсумнівно, так усе змінили, що я гірше за Воронова можу вскочити в халепу. А питатимуть з мене! І вам однаково доведеться шукати когось іншого...

- Не кваптесь з відмовою...

- Я хотів би, щоб ви мене правильно зрозуміли. Відмовляюсь я не через небажання працювати. Просто вважаю себе мало підготованим для такої відповідальної роботи. А умови, що склалися, позбавляють мене змоги вивчити справу глибше.

- Я знаю ваші ділові якості, Фред. Вашу наполегливість, ініціативу. У процесі роботи щось винайдем. Тому-то я так і обстоював вашу кандидатуру. Повірте, що й тут мені довелося подолати деякі труднощі.

- Навіть так?

- Не я один керую школою. Є й інші. І не всі вони ставились з такою довірою до вас, як я.

- Підстави?

- Те, що з Північної Італії ви подались до югославського кордону. Адже ви туди тікали?

- Так.

- Чому саме?

- Вважав це найпростішим і найбезпечнішим. Там я легко міг видати себе за росіянина.

- Так і я пояснив Шлітсену. Проте він... Очі Нунке прикипіли до Фредового обличчя.

- Не довіряє мені?

- Не ні довіряє, а не довіряв. Хоча це не те слово. Ми не дістали ніяких відомостей про ваше перебування в Югославії, і це його занепокоїло. Річ природна, і ображатися не слід.

- Я образився не так на нього, як на вас.

- Справді?-Нунке здивовано звів брови.- На мене, людину, яка вас врятувала, привезла сюди, хоче забезпечити цікавою і відповідальною роботою? Ну, знаєте, це вже казна-що!

- Ви ж то мене добре знали! Навіщо ж було так випробовувати мої нерви з цією мадрідською операцією?

- Хотів довести Шлітсену, що він помиляється. Як начальник школи, я міг би, звісно, не погодитись на операцію. Та сумніви Шлітсена зачепили за живе і мене. Як-не-як, а ви моя креатура!

- Могли б хоча попередити!

- Навіщо? Знаючи, що документи не такі вже важливі, ви поставилися б до завдання з меншою серйозністю, а це неодмінно позначилося б на результатах. І потім ще одне: мене тішило, що я хоч трохи помшуся за всі неприємності, яких ви мені завдали, симулювавши тяжкохворого. А тепер ми квити. Не хотів вам цього казати, але сьогодні у нас одверта розмова, так що слід покінчити і з цим непорозумінням.

"Хитрує він, посилаючись на Шлітсена, чи справді персона фон Гольдрінга не викликає в нього жодних сумнівів? - думав Фред.- Може, через мою необережність у розмові про Бертгольда він теж тепер насторожиться? Не треба було сьогодні зачіпати і питання про необхідність поїздки в Росію... Втім, надмірна обережність теж буде підозрілою. Нічим не можна відрізнятися від колишнього фон 1 ольдрінга. Я повинен триматися з тим же апломбом, діяти рішуче, поводитись незалежно. На таких, як Шлітсен, це впливає. А саме його я мушу особливо стерегтися..."

Ніщо не свідчило про занепокоєння Фреда. Вираз його обличчя швидко змінювався, залежно від теми, яка зачіпалася в розмові, поза була невимушена, руки спокійно лежали на підлокітниках фотелю.

- Я бачу, ви все ж замислились над моєю пропозицією, - перервав коротеньку паузу Нунке.

- Ні, мене турбують взаємини з Шлітсеном. Не дуже приємно, коли тобі не сповна довіряють. Це псує настрій і шкодить роботі.

- О, щодо цього, то можете не турбуватись! Шлітсена покладено на обидві лопатки! Він навіть сам запропонував вашу кандидатуру для виконання одного досить складного доручення...

- Тепер його доручень я боятимусь як вогню. Не дуже приємно, коли тебе збираються пошити у дурні.

- Боронь боже. Доручення серйозне і зовсім іншого плану.

- У чому ж воно полягатиме?

- Про це вам розповість сам Шлітсен, який відповідає за цю справу. Зараз я його викличу.

Наказавши своєму заступникові зайти в тринадцятий бокс, Нунке з посмішкою кинув:

- А ви не дуже гостинний господар, Фред! Розмова за чашкою кави була б значно приємнішою.

- Я не вважав, що маю право щось замовляти, їв, що приносили і коли приносили...

- Знов недогляд Шлітсена. Як викладач, ви маєте таке право.

- Ви говорите так, ніби ми про все вже домовились.

- А хіба ні?

- Хотілося б на дозвіллі зважити всі "за" і "проти"... День-два я матиму в своєму розпорядженні?

- Значно більше. Виконання нового доручення забере чимало часу, і ви матимете змогу добре все обміркувати.

- Це мене влаштовує. Ваше розпорядження про зміну режиму залишається в силі?

- Так. Але мушу звернути вашу увагу на один суворий закон, неодмінний для всіх, хто б там не був, учні чи викладачі.

- Який саме?

- Той, хто потрапив до нашої школи, виходить звідти або до кінця відданим співробітником, або...

- Не виходить зовсім?-докінчив Фред.- Не дуже оригінальної Наскільки мені відомо, такий закон запроваджений у всіх подібних закладах.

- Вважав своїм обов'язком про це попередити. До речі, хочу сповістити, що колишній ваш напарник Гаррі вже покійник...

- Лишилося запитати одне: чому ви не розповіли про школу ще в Австрії? Я міг втекти з табору і вам не довелось би...

- Можна було просто викупити вас з табору. Декотрі з тамтешніх керівників на цьому роблять непоганий бізнес. Але мені не хотілося привертати увагу американців до вашої персони. Знавців Росії вони цінують на вагу золота. Це раз. По-друге, я хотів, щоб для всіх ви були покійником. Так для розвідника зручніше.

- А подумали ви, гер Нунке, про те, що я маю наречену, яку люблю і з якою хотів би бодай зустрітися перед новою розлукою? Про те, що Лора може випадково дізнатися про мою "страту" і як тяжко це її вразить? Врешті, не можу ж я зовсім відмовитись від особистого життя, від дорогих мені людей! Фрау Ельза і Лора лишилися самітними, на чужині, хто ж, як не я, мусив подбати про їх повернення додому, влаштувати їхні справи? Бертгольд мені б цього ніколи не простив...

- У цьому каюсь. Якось випало з голови. Звичайно, родинні обов'язки - то найсвятіші обов'язки. Подумаю, як можна це виправити. Можливо, згодом ми дамо вам змогу...

Поява Шлітсена перервала цю розмову. Ввічливо вклонившись Нунке і ледь хитнувши головою у бік Фреда, він став поруч з своїм шефом, чекаючи, поки той запросить його сісти.

Дивлячись на обох своїх начальників, Фред ледве стримав посмішку. Надто вже непрезентабельний вигляд мав Шлітсен в порівнянні з Нунке. Один випещений, підтягнутий, в елегантному спортивному костюмі, в бездоганно свіжій сорочці. Другий - присадкуватий, з помітним черевом, на якому занадто вузький піджак щільно напинався і ліз вгору, від чого вилоги стояли сторч. Обличчя Шлітсена, хоч і старанно виголене, теж чомусь здавалося неохайним. Може, через перекошений шрамом рот. Нікому і на думку не спало б, що такий-от працював слідчим у гестапо - звичайний собі бюргер, обважнілий від надмірного вживання пива.

Діставши дозвіл сісти, Шлітсен запитливо глянув на Нунке, а коли той ствердно кивнув, перевів свої безбарвні очі на Фреда.

- Наскільки я зрозумів, гер Нунке вже підготував вас до того, що ми хочемо дати вам одне важливе доручення?

- Так. Але не сказав яке.

- Перш ніж пояснити суть справи, я хотів би зробити одне зауваження. Те, що ми вам доручаємо, не входить у коло ваших безпосередніх нових обов'язків. Таким чином, за вами лишається право вибору: ви можете погодитись виконати завдання чи відмовитись, якщо вважатимете його для себе надто важким. Для вашої майбутньої кар'єри було б краще, коли б ви погодились.

- Гадаю, треба виходити не з міркувань моєї майбутньої кар'єри, а з успіху чи неуспіху у виконанні завдання, - кинув Фред.

- Мені подобається ваша розважливість у підході до справи, - схвалив Шлітсен з такою бундючною -зверхністю, що Фред ледве стримав себе, щоб не відповісти якимсь ущипливим зауваженням.

- Ми довго розмірковували, кому можемо доручити цю місію, і всі прийшли до висновку - ваша кандидатура з усіх поглядів найприйнятніша.

- І ви в тому числі?-неприхована іронія звучала в голосі Фреда.

- Чому вас цікавить саме моя думка? - з притиском на слові "моя" запитав Шлітсен.

- Бо ви вже раз напучували мене в дорогу.

- Я тільки-но похвалив вашу розважливість, а тепер мушу зробити зауваження: накази керівництва школи не підлягають обговоренню.

- Наказ було виконано. Я людина військова і розуміюсь на дисципліні, але в порядку розбору проведеної операції маю право висловити свою думку. Так от: шкода, коли фізичні й моральні сили людей витрачаються марно. Зброя розвідника - це його нерви.

- Я пропонував би перейти до суті, - втрутився Нунке.

- Маєте цілковиту рацію, - вклонився Шлітсен.- Почну з дуже короткої передмови, щоб поновити в пам'яті безперечно відомі вам факти. Ви знаєте про політику нашого уряду, спрямовану на фізичне винищення радянських військовополонених. Частину з них - в загальному масштабі, звичайно, незначну, та все-таки вона являла собою якусь боєздатну силу - ми дотепно переманили на свій бік і навіть озброїли.

- Армія Власова, - кинув Фред.

- Так, армія генерала Власова. Вона билася на фронтах проти своїх, і досить уперто. Після закінчення війни власовці, як і наші частини, були інтерновані, але за Потсдамською угодою їх мають передати до рук радянських властей. Великого бажання виконати цей параграф угоди колишні союзники Росії не виявляють. Та й ми не хотіли б, щоб це сталося. Адже цих людей можна буде використати.

- Так, про угоду, укладену в Потсдамі, я знаю з газет.

- Радянські місії по репатріації нишпорять тепер по всій Німеччині. Союзники всіляко утруднюють росіянам складання списків тих, хто підлягає поверненню. Та коли вже місії мають такі списки, і американцям і англійцям доводиться поступатись, хочуть вони того чи не хочуть, інакше може виникнути міжнародний скандал. Проте багатьох власовців союзникам пощастило приховати від радянських місій.

- Гер Шлітсен, ваша коротка передмова переростає в популярну лекцію для нижчих чинів, - гостро перервав свого заступника Нунке.

- Пробачте, я хотів лише...

- Гадаю, Фред уже зрозумів ситуацію.

- Тоді суть: в одному з есесівських таборів в американській зоні переховується група з п'ятдесяти чотирьох колишніх офіцерів власовської армії. Це - люди, які спалили за собою всі мости і добровільно до Росії не повернуться. Американці збиралися вивезти їх до Сполучених Штатів, але тиждень тому одержали від радянської місії категоричну вимогу передати їм з рук у руки всіх п'ятдесят чотирьох. Правда, докладного поіменного списку радянська місія не дала, назвавши лише загальну кількість, і це дозволяє зволікати справу.

- Очевидно, з групі діє радянський агент, який не зміг чи не встиг передати росіянам список. Так принаймні гадають американці, - пояснив Нунке.

- Агента викрито? - запитав Фред.

- Поки що ні. Якщо він і є, то вжито всіх заходів, щоб перервати зв'язок між табором і зовнішнім світом. Навряд, щоб у найближчі дні список міг потрапити до росіян, - відповів Шлітсен.- Тепер конкретно про ваше завдання: ми вас хочемо заслати в цей табір. Американці згодні передати нам групу, якщо ми зможемо непомітно її вивезти.

- Цим і обмежується моє завдання?

- Друге пов'язане з першим: треба будь-що виявити агента, який сповістив росіян, і ліквідувати його. Без цього до основної операції приступати небезпечно.

- Зрозуміло.

- На підготовку маєте три дні. За цей час ознайомтесь з вашою новою біографією-легендою, розробіть з Шлітсеном і Вороновим план вивезення групи, - наказав Нунке.- Якщо вам пощастить виконати завдання, нове поповнення і становитиме основний кістяк вашого російського відділу.

- Із заступником начальника табору містером Хейендопфом можете говорити прямо і відверто: він наш союзник, - додав Шлітсен.

- Чудесно! Це значно спростить справу!- зрадів Фред.

- Отже, про суть завдання я вас повідомив. Сьогодні ввечері ви вільні, а завтра візьмемось до підготовки. О дев'ятій ранку чекатиму вас у себе.

Поштиво вклонившись Нунке і досить холодно Фреду, Шлітсен вийшов.

- Помітно, що великої приязні до мене гер Шлітсен не відчуває, - посміхнувся Фред.

- З часом взаємини налагодяться. Шлітсен - людина жовчна. Але годі про нього! Працівник він непоганий, однак його незграбний вигляд і перекошений рот мене нестерпно дратують. До того ж, манери у нього жахливі. Особливо за столом. Я волію обідати у себе, щоб не зустрічатися з ним у їдальні. До речі, віднині ви теж можете нею користуватися. Взагалі, вам слід оглянути всю нашу школу. А оскільки вам потрібний буде чичероне, попрошу зайти до вас Воронова або когось з інших викладачів.

- Буду дуже вдячний.

- Я надішлю вам правила нашого внутрішнього розпорядку - рекомендую добре їх простудіювати... До від'їзду вам треба буде познайомитись і з патронесою нашої школи - Агнесою Менендос.

- Це обов'язково?

- Як патронеса, вона має знати весь персонал школи.

Кожна нова людина повинна з'явитися до неї з офіціальним візитом. Ми вважаємо це своєрідною посвятою в "лицарі благородного духу".

- Якщо існує така традиція, не буду її порушувати.

- Завтра чи позавтра ввечері я вас відрекомендую. Вона живе тут-таки, в особняку.

Коли Нунке пішов, Фред знесилено впав у фотель, потім схопився і забігав по кімнаті, не в силі подолати збудження.

Він їде до Західної Німеччини! А до Східної, окупованої радянськими військами, - рукою подати.

Було від чого втратити спокій.