У пастці

Розділ десятий

Вони просто наблизилися до мене: один спереду, другий ззаду.

Опинилися біля мене водночас. Стрибнули на мене, як коти. Вихопили ключа від номера.

Боротьба, — якщо це можна так назвати, — тривала менше, як п'ять секунд. Обидва такі дужі, як Джік, вони просто вхопили мене за ноги й попід пахви і пожбурили з балкона.

Мабуть, з третього поверху летіти зовсім недовго. Але мені вистачило цього, аби подумати, що моє тіло, яке ще було ціле, зараз розіб'ється впень. Це небезпека була неминуча. Дуже дивно і дуже зле.

Я спершу вдарився об молоде деревце, що росло біля сходів. Гілки зігнулись і тріснули, а я пролетів крізь них додолу на під'їзну дорогу.

Жахливий удар ніби викреслив мене з життя. Як електрозамикання. Ніби я пірнув у хаос. Я лежав у напівсвідомій маячні, не знаючи — живий я ще чи мертвий.

Мені було тепло. Просто відчуття — жодної думки.

Де вже тут було щось усвідомлювати! Жодним м'язом не міг поворухнути. Не міг пригадати, що в мене є м'язи, якими можна рухати. Усе тіло — суцільна м'яка маса.

Минуло десять хвилин, як оповідав мені згодом Джік, перш ніж він пішов мене шукати, — та й то пішов тільки, щоб попросити купити цитрину до чінзано.

— Боже милостивий, — голос Джіка, низький і переляканий, біля мого вуха.

Я його добре чув. Слова мали якийсь зміст.

Я подумав про те, що я живий. Я мислю — отже, я існую.

Аж ось я розплющив очі. Надзвичайно яскраве світло. Сліпуче. Там, де лунав голос Джіка, не було нікого. Може, мені причулося. Анітрохи. Все почало швидко ставати на свої місця, дуже різко і ясно.

Я також розумів, що падіння мені не примарилось. Дедалі чіткіше усвідомлював, що в'язи цілі й спина ціла. Відчуття, які полишили тіло, бурхливо заполонювали мене, напливаючи з кожної ушкодженої тканинки. І простіше було усвідомити, що болить, ніж, що не болить. Пригадав, як вдарився об дерево. Пригадав, як ламалося гілля. Таке відчуття, ніби з мене висотали жили й обернули тіло на порох. Краще не придумаєш!

За якийсь час я знову почув голос Джіка.

— Він живий, — сказав Джік. — І це головне.

— З нашого балкона неможливо впасти. Поруччя майже по груди.

Голос портьє, різкий від гніву і збудження. Це дуже кепсько для мотелів, коли люди випадають з їхніх балконів.

— Без паніки… — сказав чи скоріше прокректав я.

— Тодде! — з'явилася зблідла Сера і вклякла біля мене.

— Ще пождіть трохи… — проказав я, — зараз принесу… чінзано.

А скільки б треба ждати? Мабуть, мільйон років вистачило б.

— От лиха година, — сказав Джік, що стояв біля моїх ніг і дивився на мене. — Завдав ти нам страху. — Він тримав у руках відламану гілку.

— Перепрошую.

— Тоді вставай.

— Зараз… хвилинку.

— Може, скасувати виклик «швидкої»? — з надією запитав портьє.

— Ні, — заперечив я. — Здається, у мене кровотеча.

Спеціалісти шпиталю в Аліс Спрінгз навіть у неділю діяли — з такою ж швидкістю і компетентністю, як і служба авіамедичної допомоги. Вони обстежили, зробили рентген, позашивали й подали перелік ушкоджень.

Одна зламана лопатка. (Ліва).

Двоє переламаних ребер. (Лівий бік, без проколу легенів).

Широка контузія, лівий бік голови. (Череп цілий).

Чотири рвані неглибокі рани на тулубі, стегні й лівій козі. (Зашито).

Кілька дрібних порізів.

Садна й забиті місця практично по всьому лівому боці тулуба.

— Дякую, — сказав я зітхаючи.

— Дякуйте дереву. Якби впали не на нього, то був би гаплик.

Вони запропонували мені залишитися до ранку. І трохи з надмірним притиском сказали, що так краще.

— Гаразд, — сказав я у відчаї. — Мої друзі ще не пішли?

Ні. Вони були у передпокої. Мене на превелику силу повертали до життя, а вони тим часом сперечалися про фаворита на Мельбурнзькому Кубкові.

— Репортер прийде…

— Прийде на те саме місце…

— Боже, — сказав Джік, побачивши, як я ледве суну їм назустріч. — Він уже на ногах.

— Атож.

Я обачно зіперся на поруччя крісла, трохи почуваючи себе мумією, сповитою бандажами від шиї до пояса, а ліву руку ще й зафіксували і прикріпили пов'язкою до тулуба.

— Можете собі реготів не справляти, — сказав я.

— Тільки очманілий сновида може випасти з того балкона, — сказав Джік.

— М-м, — погодився я. — Мене підштовхнули.

У них аж щелепи повідвалювалися. Я їм докладно пояснив, що сталося.

— А хто ж то такі були? — запитав Джік.

— Не знаю. Уперше їх бачив. Вони не відрекомендувалися.

Сера твердо сказала:

— Ти мусиш заявити до поліції.

— Так, — погодився я. — Але… я не знаю ваших порядків і що тут за поліція. Може б… ви все якось витлумачили представникам шпиталю і почали б далі робити що треба, по порядку й без галасу.

— Звичайно, — сказала вона, — коли те, що тебе викинуто з балкона, можна витлумачити якось по порядку й без галасу.

— Насамперед вони одібрали в мене ключ від номера, — сказав я. — Треба було б подивитися, чи вони не поцупили гаманця.

Вони дивилися на мене, усвідомлюючи нарешті, що на справді відбувається.

Я похитав головою і додав:

— Або оту картину.

Прийшло двоє поліцейських: послухали, позаписували й пішли. Не даючи ніякісіньких обіцянок. У їхньому місті ніколи нічого подібного не траплялося. Місцеві цього не зробили б. До міста постійно прибував потік відвідувачів, отже, за законом великих чисел, серед них могли бути й лиходії. З цього я зрозумів, що, якби мене вбили, то вони тоді заворушилися б по-справжньому. Однак мене влаштовувало те, що поліція прагне спустити все на гальмах.

Ще до повернення Джіка й Сери мені відвели койку, я заліз у неї й лежав, почуваючи себе препогано. Лихоманило. Десь глибоко всередині морозило. Мене скувала гостра реакція організму на поранення, інакше мовлячи — шок.

— Вони й справді забрали картину, — повідомив Джік. — І гаманець теж.

— А галерея зачинена, — додала Сера. — Крамарка, що працює навпроти, сказала, що бачила, як Гарлі зачиняв сьогодні раніше, але не помітила, аби він кудись пішов. Він виходить чорним ходом, бо паркує з того боку машину.

— У мотелі побувала поліція, — сказав Джік. — Ми розповіли їм про викрадення картини, але я гадаю, що вони не займуться цією справою впритул, доки ти їм усього не викладеш.

— Я поміркую над цим, — відповів я.

— Отже, що ми тепер робитимем? — запитала Сера.

— Ну… тут більш, нема рації залишатися. Завтра повертаємось до Мельбурна.

— Слава богу, — сказала вона, широко всміхаючись, — я вже думала, що ти змусиш нас пропустити Кубок.

Незважаючи на батареї пігулок і на різних янголів-охоронців, що доглядали мене, ніч була безсонна, і все здавалось підступно незручним. Через шок я від часу до часу впадав у температурну лихоманку. В п'ятнадцяти місцях болюча пульсація. Щонайменший рух дере, як по живому, — не тіло, а незмащений двигун. Не дивно, що у шпиталі мені порадили залишитись.

До самого світанку мені лишалося втішатись, що не все ще втрачено. Могло бути набагато гірше.

Найбільше непокоїла не брутальність бандитів, а та швидкість, з якою вони нас розшукали. Я розумів, відколи побачив голову Регіни: керівний мозок банди не зупиниться ні перед чим. Дії підлеглих завжди відбивають єство зверхника. Якби не ця жорстокість, то Регіну не мордували б, а просто засунули б у рота затичку і зв'язали.

Я дійшов висновку, що саме через це безжальне живоїдство і мене викинули з балкона. Прийом цей як метод убивства дуже ненадійний. Можна вижити, впавши з такої височини, навіть без пружистого дерева. Ті двоє, наскільки я пригадую, не обтяжили себе і не подивилися, живий я чи мертвий, і, доки я лежав непритомний, не прийшли, щоб добити.

Отже, або це просто бузувірський спосіб позбутися мене, поки вони грабували номер, або навмисне хотіли так мене покалічити, щоб я більше не втручався у їхні справи.

Або і перше, і друге.

Як же вони нас відшукали?

Якийсь час я сушив собі над цим голову, проте не зміг дійти певного висновку. Найімовірніше Уїксфорд або Грін зателефонували з Мельбурна й попередили Гарлі Ренбо, щоб чекав на мою появу. Якби вони навіть почали панікувати після того, як зрозуміли, що я побачив Маннінгза й свіжу копію. Мілле і до того ж узяв зразок роботи Ренго, — обоє злочинців з Мельбурна не встигли б протягом цього часу дістатися до Аліс Спрінгз.

Між купівлею та нападом минуло ледве чотири години, а ще ж треба було з'ясувати, у якому ми мотелі, у яких номерах, та зачекати, доки я піду від басейну нагору.

Очевидно, за нами все-таки стежили весь час, ще від Флемінгтонського іподрому або вичитали нас у списку авіапасажирів. Але в цьому разі, звичайно, вони встигли б попередити Ренбо про наше прибуття, і нам, ні за що не вдалося б побачити те, що ми побачили. Я облишив думки про це. Я не знав навіть, чи впізнав би бандитів, якби знову їх побачив. Звичайно, не того, що був позаду, бо я жодного разу і оком не кинув на нього.

Вони могли дійти цілком логічного висновку, що зробили все можливе, аби вивести мене з гри: і, зрозуміло, якби в мене був лій у голові, так і мало б бути.

Якщо їм був потрібен час, то, власне, навіщо?

Щоб посилити застережні заходи і замести сліди, щоб будь-яке розслідування — якби мені вдалося переконати поліцію зацікавитися зв'язком між картинами і пограбуваннями — зайшло в глухий кут.

Навіть якби вони знали, що я вижив, то все одно не сподіватимуться, що у найближчому майбутньому я братимусь до чогось: отже, діяти треба тільки у найближчому майбутньому.

Правильно.

Переконати власний мозок нескладно. Зовсім інша річ — від шиї й нижче.

До одинадцятої Джік і Сера не з'явились, а я ще був у ліжку. Вже сидів, але не дуже певно.

— Боже, — сказала Сера, — ти виглядаєш іще гірше, ніж учора.

— Так мило з твого боку.

— Ти не доїдеш до Мельбурна, — пригнічено сказала вона. — Отже, прощавай Кубок.

— Ви можете самі рушати, — сказав я. Вона стояла біля ліжка.

— Невже ти думаєш, що ми тебе тут покинемо… у такому стані… Й поїдемо розважатись?

— А чом би й ні?

— І чого ти тільки такий дурний?

Джік розіклався на стільці для відвідувачів. Сера накинулася на нього.

— Це його власний клопіт, якщо він дозволяє викидати себе з такої височини, — сказав він.

Сера накинулася на нього.

— Як ти можеш казати такі речі?

— Нам не треба у це втручатися, — сказав Джік.

Я усміхнувся. Сера почула сардонічне відлуння власних слів, які вона пристрасно виголосила лише три дні тому. Збагнувши це, вона тільки дратливо розвела руками.

— Ти абсолютно паскудна тварюка, — сказала вона.

Джік засміявся, наче кіт, що наївся сметанки.

— Ми ходили до галереї, — сказав він. — Вона досі зачинена. Ми також обійшли будинок і забралися до садка з того боку, зазирнули у засклені двері, й знаєш, що ми побачили?

— Нічого.

— Достеменно так. Зник мольберт з імітацією Мілле. Усе підозріле сховане від стороннього ока. А решта — все респектабельно і нормально.

Я трохи змінив позу, зменшуючи біль у одному місці й збільшуючи в другому.

— Якби ви й потрапили всередину, то навряд чи знайшли б щось підозріле. Закладаюсь, учора опівдні переховано щонайменші докази.

Джік похитав головою:

— Звичайно.

Сера сказала:

— Ми поцікавились у мотелі в дівчини-портьє, чи про нас хтось не запитував.

— Ну й що? Певна річ, запитували?

Сера похитала головою:.

— Телефонував якийсь чоловік. Їй здається — десь відразу по десятій. Він запитав, чи містер Чарлз Тодд зупинився в мотелі з двома друзями, і коли вона підтвердила, запитав номер кімнати. Пояснив, ніби щось має тобі передати.

— Боже.

Оце так передача. Термінова. Сторчголов.

— Вона сказала йому номер, але додала, що він може залишити пакунок у неї і вона вручить.

— Він, мабуть, посміявся у відповідь.

— У нього не могло бути такого почуття гумору, — сказав Джік.

— Відразу по десятій? — перепитав я, розмірковуючи.

— Доки нас не було, — похитала головою Сера. — Мабуть, невдовзі після того, як ми пішли з галереї… коли ми купували купальники.

— Чому ж дівчина не переказала, що хтось про нас запитував?

— Вона пішла на каву у перерву й не бачила, як ми повернулися. А потім — забула. Та, зрештою, вона й не думала, що це важливо.

— В Аліс не так багато мотелів, — сказав Джік. — Знаючи, що ми в місті, небагато треба було часу, аби знайти нас. Я гадаю, що з Мельбурна подзвонили Ренбо, і це урухомило механізм годинникової бомби.

— Вони, либонь, ошаліли, почувши, що ти придбав ту картину.

— Шкода, що я не сховав її, — мовив я.

Ці слова відразу нагадали мені про Мейзі, яка переховала картину, і її будинок спалили.

Сера зітхнула:

— Ну… що ми тепер будемо робити?

— Останній шанс потрапити додому, — сказав я.

— Ти збираєшся їхати? — перепитала вона.

На якусь мить я прислухався до жагучого благання побитої шкаралупи мого тіла, а потім відразу подумав про Дональда у його холодному домі. І не відповів їй.

Вона слухала, чекаючи на відповідь.

— Мовчиш, — сказала. — Отже, що ми робимо далі?

— Ну… — сказав я. — Насамперед скажіть дівчині-портьє у мотелі, що я в жалюгідному стані і, мабуть, пробуду в шпиталі ще принаймні з тиждень.

— І ніякого перебільшення в цьому не буде, — пробурмотів Джік.

— Скажіть їй, що цю новину можна переказувати всім, хто поцікавиться. Скажіть їй, що повертаєтесь у Мельбурн, сплатіть усі наші рахунки, зареєструйте свої квитки на полуденний рейс, а мою броню скасуйте, а потім — як усі — йдіть на автобус до аеропорту.

— А ти ж як? — запитала Сера. — Коли ти зможеш пересуватись?

— Я з вами, — сказав я. — Спробуйте придумати якийсь нескладний спосіб транспортувати сповиту мумію до літака, щоб це нікому не впадало в око.

— Боже, — сказав Джік. Він явно зрадів. — Я подбаю про це.

— Подзвоніть до аеропорту й замовте мені квиток під іншим прізвищем.

— Гаразд.

— Купіть мені якусь сорочку й штани. Мої — на смітнику.

— Буде зроблено.

— І весь час зважайте на те, що за вами можуть стежити.

— Ти хочеш сказати: вдавати на обличчі смуток? — запитала Сера.

Я усміхнувся:

— Коли ваша ласка.

— А як прилетимо до Мельбурна — що тоді? — запитав Джік.

Я пожував губу.

— Гадаю, доведеться повернутися в «Гілтон». Там усі наші речі, не кажучи вже про мій паспорт і гроші. Невідомо, чи знали Уексфорд і Грін, що ми там спинились, отже, це може бути безпечно на сто відсотків. Та й де ми напередодні Кубка зможемо переночувати у Мельбурні?

— Якщо тебе викинуть з вікна у «Гілтоні», то ти нікому вже цієї історії не переповіси, — пожартував він.

— Вікна широко не розчиняються, — відповів я. — Це неможливо.

— Оце вже легше.

— А завтра, — спитала Сера, — що завтра?

Непевно, раз чи двічі зупинившись, я змалював у загальних рисах свої плани на кубковий день. Коли я закінчив, вони обоє мовчали.

— Отже, так, — сказав я. — Ви хочете додому?

Сера підвелась.

— Ми це обговоримо, — сказала вона тверезо. — Відповімо, коли повернемось.

Джік також підвівся, але по тому, як стирчала його борода, було вже відомо, яка його думка. Це ж бо він вибирав курс з небезпечними метеоумовами, коли ми ходили в Атлантиці й Північному морі. У душі він був ще відчайдушніший за мене.

Вони повернулись о другій, прителющивши з собою величезний кошик з фруктової крамниці з пляшкою шотландського віскі та ананасом згори.

— Харчі для госпіталізованого друга, — оголосив Джік, виймаючи все й виставляючи на самісінький край ліжка. — Як ти себе почуваєш?

— Кожним кінчиком нерва.

— Краще помовч. Ну, Сера дає «добро».

Я спробував зазирнути їй у вічі. Вона відповіла імені твердим поглядом, погоджуючись без особливого захвату. Не було протидії, але не було й бажання. Вона погоджувалася з необхідності, а не з переконання.

— Гаразд, — сказав я.,

— Далі в нашому списку, — сказав Джік, пораючись з кошиком, — одна пара сірих штанів середнього розміру. Одна світло-блакитна бавовняна сорочка.

— Чудово.

— Але до Мельбурна ти цього одягати не будеш. Для виїзду з Аліс Спрінгз ми дістали щось інше.

Я помітив у них на обличчі веселий вираз і запитав з поганим передчуттям:

— Що там іще?

Дедалі більше звеселяючись, вони повикладали те, що принесли для мого непомітного виїзду з Аліс Спрінгз.

І в ньому довелось мені тинятися по маленькому аеропорту в проміжку між реєстрацією та посадкою, привертаючи до себе загальну увагу. На мені були вицвілі, пошарпані джинси, підрізані до половини литки. Сандалі на босу ногу, на пенькових підборах без задників. Ясно-оранжеве, червоне й фуксинове пончоподібне вбрання вільно, як накидка, закривало руки, звисаючи від плечей до ніг. Мішкувата теніска під сподом. Великі сонячні окуляри. Штучна засмага на всьому неприкритому тілі. На довершення всього — величезний бриль з плетеною на два дюйми оздобою на крисах, — такі капелюхи полюбляють у бушах, щоб відганяти мух. Мухи — це суща кара для Австралії. Рух правої руки, якою нібито відганяєш мух, відомий як щиро австралійське привітання.

На цьому капелюсі була розрахована на туристів стрічка з яскравим і помітним написом: «Я підіймався на Еєрз Рок».

На додачу до цієї мішанини я ніс сумку трансавстралійської авіалінії, яку Сера купила дорогою. Всередині — предмети особистого туалету.

— Ніхто, — сказав Джік задоволено, розкладаючи моє вбрання, — побачивши це все, не здогадається, що ти щойно підвівся з нош.

— Справді, більше схоже на божевільного.

— І справді дуже схоже, — сухо мовила Сера.

Коли я приїхав, вони обоє з сумним виразом сиділи в аеропорту. Тільки кинули на мене оком і втупилися обоє у підлогу, ледве втримуючись як вони мені потім пояснили, від репоту при погляді на це опудало.

Зібравшись із силами, я підійшов до стенда з поштівками й чекав навстоячки, бо, сказати по правді, так усе-таки було зручніше, ніж сидячи. Всі поштівки на стенді були нескінченною низкою зображень масивного приземкуваного оранжевого моноліту з пустелі; Еєрз Рок на світанку, на заході й щоп'ять хвилин у проміжку між сходом і заходом сонця.

Я роздивлявся по черзі стенд і виставлений крам, а тим часом оглянув присутніх у кімнаті. Близько п'ятдесятьом специфічно дібраних потенційних пасажирів. Кілька службовців аеропорту, спокійних і неквапливих. Пара аборигенів із запалими очима і терплячими зчорнілими лицями, що чекала, доки автобус відвезе їх з аеропорту назад до їхніх сновидінь. Кондиціонери давали приємну прохолоду, але рухам усіх присутніх був притаманний ще лінивий ритм, принесений з осоння.

Ні в кого не було загрозливого вигляду.

Оголосили рейс. Зареєстровані пасажири, Джік та Сера, теж підвелися, взяли свій ручний багаж і побрели на передангарний бетонований майданчик.

І тільки тоді я його побачив.

Того чоловіка, що підійшов до мене на балконі, щоб скинути на землю.

Я був спочатку майже переконаний, а потім цілком певний у цім. Він увесь час сидів серед пасажирів, читаючи газету, яку оце тепер згортав. Він стояв не рухаючись і дивився, як Джік і Сера показують біля дверей посадкові талони, а потім проходять до бетонованого, майданчика, його очі простежили за ними до самісінького літака. Коли вони одне за одним піднялись по східцях і зникли з поля зору, чоловік нарешті зрушив з місця і попрямував до мене.

Серце мені стислося до болю. Адже я зовсім не міг бігти.

У нього був той самий вигляд. Точнісінько той самий. Молодий, дужий, рішучий, з координацією рухів, як у кота. І йде до мене.

Джік сказав би: «Боже!»

Він не позирнув на мене. За три ярди від мене підійшов до настінного телефону й почав шукати в кишені монети.

Мої ноги ніби приросли до підлоги. Я був ще переконаний, що він помітить мене, роздивиться уважно, пізнає… і зробить щось таке, про що мені доведеться пошкодувати. Я відчув, як піт тече під пов'язками.

— Завершується посадка на Аделаїду й Мельбурн. Мені доведеться піти, — подумав я. — Доведеться пройти повз нього, щоб дійти до дверей.

Я насилу зрушив з місця: Пішов. Чекаючи з кожним нестерпним кроком, що він покличе мене. Чи ще гірше — нападе зараз.

Нарешті я підійшов до дверей, показав посадковий талон і вийшов на бетонований майданчик.

Не міг не озирнутися. Я бачив його крізь засклені двері: чолов'яга все ще був поглинений розмовою по телефону, а в мій бік і не глянув.

А до літака однаково були неблизько. Помагайбі, — подумав я, — якщо вже найменший переляк здатний настільки мене знесилити.