У пастці

Розділ сімнадцятий

Мейзі побачила мене, перш ніж я помітив її, і полинула до мене, як велика шарлатова птаха з розпростертими крильми.

Понеділок. Час ленчу. Вулвергемптонські перегони. Мрячно й холодно.

— Привіт, любий, я така рада, що ви повернулися. Як летілось, — це ж і світ не близький, га? Та ще й на такому реактивному возі! — Вона поплескала мене по руці й гостро подивилась мені в обличчя. — Вам, здається, непереливки, любий, — ви не ображаєтеся на мене за ці слова? — і засмагнути ви ніби не встигли, щоправда, за два тижні — це й не дивно, а ці жахливі рани на руці, мабуть, дуже дошкуляють, і ходите ви якось надто обережно.

Вона замовкла, щоб поглянути, як повз нас іде на старт заїзд жокеїв. Яскраві сорочки на тлі прозорої сірої мряки. Тема для Маннінгза.

— Ви поставили на когось, любий? Вам не зимно у цьому анораку? Я вважаю, що джинси не годяться для зими, бо це всього лиш бавовна, любий, не забувайте, а як вам повелося в Австралії? Тобто, любий, вдалося знайти щось корисне?

— О, це дуже довго розповідати…

— Тоді краще ходімо до бару. Ви не проти, любий?

Вона замовила величезні порції бренді з імбирним елем, умостилася за маленьким столиком: її добрі очі тривожні й очікувальні.

Я переповів їй про організацію Гадсона, про Мельбурнзьку галерею та про список придатних для пограбування покупців.

— І я була у цьому списку?

Я кивнув.

— Авжеж, були.

— І ви передали його до поліції? — запитала вона стурбовано.

Я усміхнувся.

— Заспокойтесь, Мейзі. Ваше прізвище було вже викреслене. Я перекреслив його ще раз. Після того ніхто вже не прочитав би його, особливо на фотокопії.

Вона широко усміхнулась:

— А вас не назвеш дурнем, любий. У цьому я був не дуже переконаний.

— Але боюсь, — сказав я, — що ви втратили дев'ять тисяч фунтів стерлінгів.

— О так, любий, — сказала вона бадьоро. — Так мені й треба, за спробу обдурити митницю, хоч, щиро кажучи, любий, за подібних обставин я, мабуть, зробила б знов те саме, бо мене ці податки, любий, доводять до сказу. Але я так тішусь, любий, що хоч цього разу вони не постукають до мене в двері чи, власне, до моєї сестри Бетті, бо я, звичайно, зупинилася в неї, як вам, мабуть, повідомили в Біч-готелі, доки мій будинок не буде готовий.

Я кліпнув очима.

— Який будинок?

— Я, любий, вирішила не відбудовувати маєтку у Вортінгу, бо без тих речей, що ми купували разом з Арчі, він уже ніколи не буде таким, як раніше, отже, я продаю ділянку на морському узбережжі за чималі гроші, любий, а тим часом вибрала собі гарну місцинку по дорозі з іподрому в Сендаунському заповіднику.

— Ви не збираєтесь жити в Австралії?

— Ні, любий, це було б задалеко. Розумієте, любий, тут у мене Арчі…

Я розумів. Мені дуже подобалась Мейзі.

— Боюсь, що я витратив усі ваші гроші, — сказав я.

Вона всміхнулась до мене, похиливши свою доглянуту голівку й неуважно погладжуючи торбинку з крокодилячої шкіри.

— Пусте, любий. Ви можете намалювати мені дві картини. На одній мене, а на другій — мій новий будинок.

Я пішов після третього заїзду, сів на прямий поїзд до Шрусбері, а звідти автобусом — до офіційного порога інспектора Фроста.

Він сидів у кабінеті, з головою поринувши в папери. Був також присутній недремний начальник відділу старший інспектор Уолл, який так пошарпав нерви Дональдові, — його я бачив уперше. Ми досить холодно й офіційно потиснули один одному руки, очі Уолла зміряли мій анорак, джинси і бутси, не змінивши свого виразу. Мені, запропонували стілець з пресованого пластика без поруччя.

Фрост промовив, ледь усміхаючись:

— Ви розворушили цілий мурашник.

Уолл спохмурнів, не схвалюючи такої фривольності.

— Виявляється, ви натрапили на досить розгалужену організацію.

Вони охопили зором гору паперів.

— Як з Дональдом? — запитав я.

Фрост не підводив очей. Рот його смикнувся. Уолл сказав:

— Ми поінформували містера Стюарта, що пограбування його дому і смерть місіс Стюарт спричинені діями сторонніх організацій, про які він не міг знати і які не міг контролювати.

Холодні, зручні слова.

— До нього дійшло те, що ви йому казали?

Брови Уолла здивовано вигнулись.

— Я особисто відвідав його цього ранку. Він, здавалося, все чудово зрозумів.

— А як з Регіною?

— З тілом місіс Стюарт, — поправив мене Уолл.

— Дональд хоче її поховати, — сказав я.

Фрост подивився на мене з майже людським співчуттям.

— Вся складність у тому, — сказав він, — що у разі вбивства тіло потерпілого має зберігатися у нас, бо адвокат може зажадати власної експертизи. У даному разі ми нікого не змогли звинуватити у вбивстві, не кажучи вже про організацію якогось захисту. — Він прокашлявся. — Ми видамо тіло місіс Стюарт для поховання, як тільки будуть залагоджені всі формальності.

Я подивився на свої пальці, переплітаючи їх. Фрост сказав:

— Ваш кузен і так багато що вам завдячує. На більше від нас годі й сподіватись.

Я криво посміхнувся й підвівся.

— Піду провідаю його, — сказав я.

Уолл знову потис мені руку, а Фрост провів мене через хол на вулицю. У ранніх зимових сутінках яскраво світилися вогні.

— Неофіційно, — сказав він, повільно йдучи зі мною, — можу розповісти, що мельбурнзька поліція знайшла в галереї список прізвищ людей, які виявилися відомими зломщиками. Вони розподілені за країнами, як і чужоземні покупці. Чотири прізвища припало на Англію. Мені за службовим становищем не випадає здогадуватися і тим більше ділитися з вами своїми здогадами, але є всі шанси припустити, що вбивця місіс Стюарт серед них.

— Справді?

— Так. Але прошу на мене не посилатися.

У нього був стурбований вигляд.

— Не буду, — пообіцяв я. — Отже, пограбування — місцева робота?

— Схоже, що це був їхній усталений метод.

Грін, — подумав я. — Через «і» довге. Грін міг їх найняти. А потім на паленищі перевіряв якість роботи.

Я зупинився. Ми стояли перед квітникарнею, де працювала Регіна. Фрост подивився на великі бронзові хризантеми, у яскраво освітленій вітрині, а тоді перевів запитливий погляд на мене.

Я поліз у кишеню й дістав шість револьверних гільз.

Віддав їх Фростові.

— Це від того пістолета, з якого чоловік на прізвище Грін стріляв у мене, — сказав я. — Він впустив їх під час перезаряджання. Я вам говорив про них по телефону.

Він похитав головою.

— Навряд чи на щось вони придадуться, — сказав я. — Але вони могли б переконати вас у тому, що Грін здатний на вбивство.

— Ну… то й що?

— Це тільки припущення…

— Далі.

— Грін, — сказав я, — перебував в Англії приблизно в той час, коли було вбито Регіну.

Він вирячився на мене.

— Може, Регіна знала його, — сказав я. — Вона була в галереї в Австралії. Може, вона бачила, як він допомагав грабувати її будинок… можливо, наглядав… і мабуть, тому її вбито, бо не вистачило б просто зв'язати її й заткати рота… якби вона залишилась жити, то могла б безперечно зідентифікувати його.

Він виглядав так, ніби йому забракло повітря.

— Але це все… припущення, — сказав він.

— Я знаю напевно, що Грін був в Англії через два тижні після смерті Регіни. Я знаю, що він по зав'язку загруз у продажі картин і викраденні їх назад. Я знаю напевно, що він убив би кожного, хто міг би його звинуватити, А решта… ну… це вже ваш клопіт.

— Боже мій, — сказав Фрост. — Боже мій.

Я знову рушив до зупинки автобуса. Він пішов зі мною з розгубленим виразом.

— Усі хотіли б знати, — сказав він, — як ви натрапили на слід організації.

Я усміхнувся.

— Підказка одного інформатора.

— Якого інформатора?

Контрабандиста в шарлатовому пальто, з блискучою зачіскою і крокодилячою торбинкою.

— Інформаторів не виказують, — мовив я.

Він зітхнув, похитав головою, зупинився, витяг з піджака клаптик відірваного телексу.

— Ви знайомі з австралійським поліцейським на прізвище Портер?

— Звичайно.

— Він переслав вам повідомлення.

Фрост дав мені телекс. Я прочитав акуратно надруковані слова,

— Ви можете йому щось передати?

Він ствердно хитнув головою:

— Що?

— Не турбуйся, — сказав я.

Я стояв у темряві біля будинку свого кузена й зазирав досередини.

Він сидів в освітленій вітальні, дивився на Регіну, без рами, на каміні. Я зітхнув і подзвонив у двері.

Дональд повільно підійшов. Відчинив двері.

— Чарлз! — Він був трохи здивований. — Я гадав, ще ти в Австралії.

— Учора прилетів.

— Заходь.

Ми пішли на кухню, де було принаймні тепло, і сіли по різні боки столу. Він виглядав виснаженим і п'ятдесятирічним, тінь людини, яка відходить з життя.

— Як тобі ведеться? — запитав я.

— Ведеться?

— В торгівлі вином.

— Я не був у конторі.

— Якщо тобі досі не бракувало свіжих грошей, — сказав я, — то може невдовзі забракнути.

— Мені байдуже.

— Ти застряг, — сказав я. — Як голка на платівці. Програєш все той самий уривок.

Він безвиразно дивився на мене.

— Поліція знає, що це не ти влаштував пограбування, — сказав я.

Він спроквола кивнув головою.

— Цей чоловік, Уолл… прийшов і сказав мені це. Сьогодні вранці.

— Ну, а далі?

— Це вже не має великого значення.

— Через Регіну?

Він не відповів.

— Тобі треба облишити це, Дональде, — сказав я. — Вона мертва. Вже п'ять тижнів і три дні, як вона померла. Ти хочеш її побачити?

Він страшенно перелякався.

— Ні! Звичайно ні.

— Тоді облиш думати про небіжчицю.

— Чарлзе! — Дональд у люті схопився на ноги, перекидаючи стілець. Він був майже в нестямі і явно ще в шоці.

— Вона у ящику в холодильнику, — сказав я. — А тобі треба поховати її в холодну землю. Хіба не однаково?

— Забирайся. — Він підніс голос — Я не хочу тебе слухати.

— Те, за чим ти побиваєшся, — сказав я, не ворухнувшись; — то вже не Регіна, а сукупність мінералів. Та… та форма, що лежить у холодильнику, — не Регіна. Справжня Регіна — у твоїй голові. У твоїй пам'яті. Єдине життя, яке ти їй можеш тепер дати, — це пам'ятати про неї. Її безсмертя — у твоїй голові. І своєю відмовою від життя ти вбиваєш її вдруге.

Він різко повернувся і вийшов. Я чув, як він перейшов хол, і здогадався, що Дональд прямує до вітальні.

За хвилину я пішов за ним. Білі стулки дверей були зачинені.

Я відчинив двері. Увійшов.

Він сидів на стільці, на звичному місці.

— Забирайся, — сказав він.

Чи ж не безглуздя, — подумав я, — людину викидають з балкона, стріляють у неї, її шматує каміння, — а душу власного кузена вона нездатна врятувати.

— Я забираю картину з собою в Лондон, — сказав я.

Він занепокоївся. Звівся на ноги.

— Ні.

— Так.

— Ти цього не зробиш. Ти віддав її мені.

— Її треба вставити в раму, — сказав я. — Інакше її покрутить.

— Ти не забереш її.

— Ти можеш теж поїхати.

— Я не можу поїхати звідси, — сказав він.

— Чому?

— Не будь йолопом, — вибухнув він. — Ти знаєш чому. Бо… — Голос його поволі завмер.

Я сказав:

— Регіна буде там, де будеш ти. Варто тобі подумати про неї, як вона буде з тобою.

Ніякої реакції.

— Її нема у цій кімнаті. Вона у твоїй голові. Ти можеш вийти звідси і забрати її з собою.

Ніякої реакції.

Я підійшов до каміна й зняв картину. Обличчя Регіни всміхалось, сповнене життя. Ліву ніздрю слід було вималювати краще, — подумав я.

Дональд і не пробував мене зупиняти.

Я доторкнувся його руки.

— Давай виведемо твою машину, — сказав я. — І поїдемо до мого помешкання. Негайно. Коротка пауза. — Вставай, — сказав я.

Він почав надсадно плакати.

Я глибоко зітхнув. — Годі, — сказав я трохи перегодом. — Бензин у тебе є?

— Ми зможемо заправитись… на шосе… — відповів він, шморгаючи носом.