У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

І

Вранішній щебет птаства докучав Франсуазі. За кожним словом «челяді» вона аж кидалася; біганиця «наймичок» усе муляла їй, і вона щоразу питала, коли ж вони уговкаються; а все тому, що ми перевезлися. Звісно, служба не менше гасала і на піддашші нашої попередньої оселі; але там Франсуаза знала геть усіх і якось зріднилася з їхнім вештанням. А тут навіть тиша якось неприємно насторожувала її. Нова дільниця здавалась так само тихою, як галасливим той бульвар, де мешкали ми досі, тож навіть неголосна пісенька якогось переходня (чутна звіддаля наче оркестрова мелодія) витискала сльозину з очей Франсуази-ви-гнанки. Ось чому я, хоч і кепкував з неї, що вона так важко переживає наш переїзд із будинку, де «нас так усі шанували», де вона з комбрейськими незмінними плачами пакувала свої речі і заявляла, що на світі кращого за цей дім нема, одначе, не дуже швидкий зніматися з насидженого місця й оббуватися в новому, потягнувся до нашої старої наймички, побачивши, що лад у домі, де новий швейцар не виявляв до неї уваги, потрібної для її душевного здоров’я, довів її до нестями. Зрозуміти мене могла лише вона, у кожному разі, не ліврейний лакейчук, байдужий до комбрейського духу; для цього лакея переїзд на проживання до іншої дільниці правив за якісь канікули, коли за зміни обстановки ти відпочиваєш, як у дорозі; йому здавалося, ніби він потрапив до села; і навіть нежитю, напевно схопленому у вагоні з щілявими вікнами, він радів: оце провітрився так провітрився! Чхаючи, він тішився, що опинився в такому раю; найнятися до панів, «яким мандрівочка пахне», це його давня мрія. Тим-то я навіть і не подумав про нього, а подався просто до Франсуази; під час переїзду я сміявся з її сліз (знайшла з чого рюмсати!), вона ж не пробувала розбити мою нинішню журу саме тому, що поділяла її. Разом з гаданою «вражливістю» нервових людей зростає їхній егоїзм; співчувати чужим гризотам вони незугарні, зате зі своїми носяться, як дурень з писаною торбою: Франсуаза бідкалася, тільки-но щось дошкуляло їй, зате вернула носа від мого болю, а то мені ще, чого доброго, полегшає від того, що моєму горю співчувають, що моє горе бачать. Так само вона повелася й тепер, коли я заговорив з нею про наш новий дім. Ба більше: третього дня, коли мене через переїзд усе ще «температурило» і, мов той удав, який проглитнув цілого вола, я мучився, не в змозі «перетравити» виставлене на очі скринисько, Франсуаза пішла на стару квартиру по якісь забуті речі і, підступна, як усі жінки, повернувшись, заявила, що на нашому давньому бульварі від спеки вона мало не задихнулася, що, йдучи туди, довго «блукала», що ніде не бачила таких незручних сходів, що нині не вернулася б жити туди «ані за царство», чи хай би їй — ич, чого захотілося! — давали навіть мільйони і що все (тобто все, пов’язане з кухнею і коридорами) куди краще «облаштоване» в нашому новому помешканні. Одначе пора сказати, що ця квартира містилась у флігелі Ґермантського палацу, а перевезлися ми туди, бо бабуся, почуваючи себе зле, потребувала свіжішого повітря. Але ми цього бабусі не сказали.

У певному віці Імена, даючи нам образ Непізнавального, який ми вклали в них, і воднораз означаючи для нас якесь реальне місце, змушують нас тим самим ототожнювати у своїй свідомості обидва ці поняття, тож-бо ми шукаємо в якомусь місті душі, якої бути там не може, але якої нам уже не вигнати з його назви; Імена індивідуалізують не лише міста і річки, як їх індивідуалізують алегоричні картини, вони, Імена, змережують відмінностями і населяють дивами не лише світ фізичний, а й світ соціальний: тоді в кожному замкові, в кожній славетній чимось осаді мешкає дама чи фея, як у лісах живуть лісові духи, а в водах — річкові німфи. Іноді схована в глибу свого імені фея міняється за примхою нашої уяви, її творця; ось так і аура, яка оточувала в мені дукиню Ґермантську, довгі роки бувши для мене лише відблиском шкельця чарівного ліхтаря й церковного вітража, починала блякнути, щойно геть інші марення наситили її шумлявою вологою струй.

Але фея сохне, коли ми підступаємо до живої особи, названої її іменем, бо ім’я починає тоді віддзеркалювати жінку, а жінка нічого від феї в собі не має; фея може відродитися, коли ми відійдемо від жінки, та якшо залишимось при ній, фея умре вже остаточно, а вкупі з нею й ім’я, як рід Лузиньянів, приречений згаснути того дня, коли зникне фея Мелюзина. Тоді Ім’я, в якому під новими й новими ґрунтами перемальовувань ми, зрештою, могли б відкрити гарний портрет незнайомки, досі небаченої, тоді це ім’я є вже тільки простим паспортним фото, потрібним на те, аби справдити, чи знаємо ми перехожу жінку і чи треба їй уклонятися. Та тільки-но якесь давнє вражіння, — так грамофонні диски зберігають виконавчий тон і стиль розмаїтих музик, — дасть змогу нашій пам’яті почути це ім’я в тодішньому для нас звучанні, ім’я на позір незмінене, ми зараз же відчуємо, яка відстань розмежовує між собою мрії, які роїлися перед нами, коли вимовлялися наново одні й ті самі склади. На мить із почутого знову щебетливого його звучання далекої весни ми можемо вичавити, як із малярського тюбика, щирий, забутий, таємничий і свіжий відтінок тих днів, а ми ж тішилися оманливою думкою, що їх пригадуємо, коли, подібно до богомазів, забарвлювали наше минуле, вміщене на тому самому полотні, в умовні й однаковісінькі тони свідомої пам’яти. Ба ні, навпаки, кожна мить нашої минувшини уживала для своєї самобутньої творчос-ти, в єдиній своїй гармонії, тодішніх фарб, яких ми нині вже не знаємо, але вони ще здатні раптово мене зчарувати, якщо випадково ім’я Ґермант відзискає на хвилю по стількох роках звучання — таке не схоже з теперішнім, — яке я схопив на весіллі панни Переп’є, поверне мені той теплий, яскравий, свіжий бла-кит, що ним оксамитилася пишна краватка молодої дукині, й осяяні лазуровою усмішкою її очі, схожі на свіжорозквітлі й недосяжні барвінки. А ще старосвітське ім’я Ґермант скидається на дітський балончик із киснем чи іншим яким газом; коли я його розбиваю й випускаю те, що в ньому, я дихаю комбрейським повітрям того року, того дня — повітрям, змішаним з благоухан-ням розгойданого вітром ґлоду. Цей вітер, вісник дощу, віючи з майдану, то проганяв сонце, то розстилав його на червоному коверці ризниці, і тоді коверець полум’янів яскравим, майже рожевим кольором геранії і його пишання набирало, так би мовити, ваґнерівської лагідности, святкової і шляхетної. Але навіть поза тими рідкісними моментами, коли ми нагло чуємо, як тремтить первісна сутність і як оживає знов, відзискуючи свою форму та візерунок з нині мертвих складів, мертвих, позаяк імена, знаходячи в запаморочливому вихорі буденного життя практичне застосування, геть-то знебарвлюються, — так запущена строката дзиґа здається у своєму швидкому обертанні зовсім сірою, — замислюючись над цим у хвилини задуми, ми натомість намагаємося, — повертаючись у минуле, — сповільнити, загамувати вічний рух, який нас пориває, і тоді перед нами помалу знову зринають, сусідуючи між собою, зовсім відрубні один від одного відтінки, яких у той чи інший період нашого життя прибирало те саме ім’я.

Безперечно, я не знаю, яка форма сполучалася в моїх очах із іменем Ґермант, коли моя мамка, звісно, несвідома того, як досі несвідомий і я, на чию честь складено цю пісеньку, заколисувала мене давньою мелодією «Слава маркізі Ґермантській», або коли через кілька років старий маршал Ґермант, сповнюючи гордістю серце моєї мамки, спинявся на Єлисейських Полях, кажучи: «Ач яка ловкенька дитина!» і діставав з кишенькової бонбоньєрки плитку шоколаду. Ці літа раннього дитинства уже не в мені, вони живуть окремо, я знаю про них, як і про те, що було перед моїм народженням, лише з розповідей. Але з бігом часу я знайшов у собі одну по одній сім чи вісім іпостасей цього імені; перші були найкращі; мало-помалу дійсність викурила моє марення з передової лінії, і воно засіло трохи далі, а потім дійшло до нового відступу. І воднораз із дукинею Ґермантською змінювалася її оселя, так само зроджена з цього імені, запліднюваного рік у рік якимсь почутим мною словом, яке оновлювало мої давні марення; нова оселя відбивала ті марення самим своїм камінням, що набувало здатности віддзеркалювати, як віддзеркалює поверхня хмари або озера. Там, де бовванів безтілесний донжон, який був лише пасмугою помаранчевого світла і з верхоту-ри якого сеньйор та його малжонка вирішували долю своїх васалів, нині стелився — аж наприкінці «Ґермантської сторони», куди я не раз у поліття ходив з моєю ріднею берегом Вівон-ни, — річнистий край, де дукиня навчала мене ловити пструги і перелічувала назви бузкових та блідо-червоних квітів, які клечали низенькі садові мури; а ось — дідизна, поетичне обійстя, де думна раса Ґермантів, ніби пожовкла й оздоблена віньєтками вежа, що перетривала віки, підносилася вже над Францією, тоді як небо ще світило пусткою там, де згодом повиростають Нотр-Дам де Парі і Нотр-Дам де Шартр; тоді як на шпилі Панського пагорба ще не осів собор, як на горі Арарат — ковчег, повен Патріархів та Праведників, які боязко визирають з вікон і дивляться, чи не вщух гнів Божий, ковчег, який прихопив із собою всі різновиди рослин, щоб розмножити їх потім на землі, напхом напханий звірятами, які вилазять звідти навіть крізь вежі, ковчег, де бугаї любісінько розгулюють по даху і оглядають згори рівнини Шампані; тоді як мандрівець, який покинув на схилку дня

Бове, ще не бачив позад себе на скруті невідступних, розпростертих на золотому екрані заходу чорних гіллястих крил бовейської катедри.

Цей Ґермант, ніби зійшовши з романної сторінки, був для мене примрійним краєвидом, який я ледве міг собі уявити і тому так палко мріяв побачити, краєвидом посеред справжніх земель і доріг, де могла раптом появитись якась геральдика, за дві милі від вокзалу; я все згадував назви сусідніх селитьб, ніби вони були біля стіп Парнасу чи Гелікону; і здавались вони мені найкращою умовою — з топографічного погляду — для зародження таємничого явища. Я знову оглядав під вітражами комбрейської церкви мальовані герби, чиє поле заселяли з віку до віку сеньйоріями, що їх цей славетний дім через шлюби і купівлю стягав до себе з усіх куточків Німеччини, Італії та Франції: безкраї землі на Півночі, могутні міста на Півдні, які злучилися, утворивши Ґермант, і з утратою своєї матеріяльности повписували алегорично свої зелені донжони або сріблясті замки в його лазуровий герб. Я чув розмови про славні ґермантські гобелени і бачив, як вони, середньовічні, блакитні, цупкенькі, яскріли хмарою на легендарному амарантовому імені на узліссі заповітної пущі, де так часто полював Гільдеберт, і я сподівався, що всі тайнощі тих земель, всі тайнощі найвіддаленіших віків я збагну, не пускаючись у мандри, а тільки підступивши на мить у Парижі до дукині Ґермантської, каштелянки замку й озерної пані, ніби її вид і її слова були овіяні особливими чарами тутешніх лісів та річок і мали ту саму печать старосвіччини, що й давній кодекс звичаєвого права, бережений у її архіві. Саме тоді я познайомився з Сен-Лу; він сказав мені, що замок почав називатися Ґермантським допіро від XVII віку після купівлі його предками. До тієї пори Ґерманти жили в сусідстві, а титул їхній походить не від назви цієї місцевосте. Містечко Ґермант дістало назву від замку, під яким розкинулося, а щоб не нівечити замкового краєвиду, чинний тоді сервітут розпланував вулиці й обмежив висоту будинків. Щодо гобеленів, то їх ткалося за малюнками Буше; їх придбав у XIX сторіччі один з Ґермантів, знавець, і висіли вони поряд з поганенькими полотнами ловів, які намалював він сам, у дуже бридкому салоні, оббитому андриноплем і плюшем. Ці пояснення Сен-Лу ввели до замку елементи, чужі імені Ґермант, і я тепер не можу оцінювати мурування замку з самого звучання складів. На тлі назви вже не світив відбитий в озері замок, і садибою дукині Ґермантської мені нині видавався її палац, палац Ґермантів, чистий, як її ім’я, бо жодна матеріяльна і непроникна часточка не порушувала і не каляла його прозоросте. Як «церква» означала не лише святиню, а й зібрання вірних, так і палац Ґермантів обіймав у собі всіх осіб, які брали участь у житті дукині, але ці люди, яких я зроду не бачив, були для мене лише славними і поетичними іменами, а що зналися вони з людьми, які для мене були теж тільки іменами, то ще більше посилювали і ще ревніше хоронили таємницю дукині, творячи довкола неї широкий ореол, який як і блякнув, то хіба ближче до свого кресу.

Гостей на її раутах і прийняттях я уявляв собі безтілесними, без вусів і без черевиків, без банальних реплік, як і без реплік оригінальних, бодай у людському, побутовому плані, і вся ця, така сама нематеріяльна, як бенкет марюк чи бал упирів, шуря-буря імен довкола статуетки з севрської порцеляни, себто довкола дукині Ґермантської, змагалася своєю прозорістю з шибками її шкляного палацу. Потім, коли Сей-Лу розповідав мені анекдоти про капелана і про садівників своєї кузинки, палац Ґермантів зробився, — як колись міг бути якийсь там Дувр, — таким собі замком, оточеним у центрі Парижа землями, успадкованими на підставі старожитного, дивом уцілілого права, на яких вона все ще тішилася феодальними привілеями. Але й ця остання садиба де й поділася, щойно ми оселилися поблизу маркізи де Вільпарізіс, у флігелі дукині Ґермантської.

То була одна з тих старих садиб, які подекуди перетривали аж до наших часів і на дитинці яких часто розміщалися, — чи то було шумовиння розбурханої ^ прибою демократії, чи то спадок ще давнішої доби, коли розмаїті рсі^сла гуртувалися круг сеньйора, — склепи, робітні, навіть якась ятка шевця чи кравця (подібна до тих, що туляться до примурків соборів, поки їх не змете естетика будівничих), комірчини швейцарів, а заразом і чоботарів, які розводили курей і вирощували квіти, а в глибині двору, в самому «палаці» мешкала «пані графиня», котра, виїжджаючи старою парокінною колясою і струшуючи настурціями на капелюшку, ніби зірваними у швейцаровім садку (причому біля візника сидів лакей, злазячи з передка біля кожного аристократичного палацу в дільниці, щоб загнути ріжок візитівки), посилала невиразні усмішки і махала рукою швейцаровим діткам та зустрічним своїм пожильцям, не дуже розрізняючи їх у своїй погордливій ґречності й зрівняльній писі.

Найвельможнішою дамою в палаці була дукиня, елегантна і ще молода. Була то дукиня Ґермантська. Завдяки Франсуазі я мав уже уявлення про палац. Бо Ґерманти (Франсуаза часто називала їх «з долу», «нижні») зацікавлювали її розум від самого рана, коли, зачісуючи маму, вона кидала заборонений, непереборний, побіжний погляд на дитинець і казала: «О, двоє сестричок, мабуть, із долу», або: «Ех, гарні фазани в кухонному вікні! Звідки вони, здогадатися неважко: дук був на полюванні», аж до вечора, коли, подаючи мені піжаму і дослухаючись до гри на фор-тепіані та до шансонетки, вона підсумовувала: «Гості внизу, їм весело!» — і на її поправному обличчі, під нині вже білими косами, молода усмішка, жвава і гідна, на мить ставила всі її риси на своє місце і надавала їм чогось грайливого, ніби наша служниця мала скласти з кимось кадриль.

Але найбільше зацікавлював Франсуазу, справляючи їй неабияку втіху і завдаючи неабиякого болю, той момент у житті Ґермантів, коли відчинялася навстіж в’їзна брама і дукиня сідала до повозу. Було це зазвичай потому, як наша служба переставала правити врочисту месу, якою був для неї обід, месу, якої ніхто не мав права уривати і під час якої служба була під забороною такого «табу», що навіть батько не дозволяв собі їй дзвонити, знаючи зрештою, що ніхто не рушив би з місця і після п’ятого дзвінка і що він тим самим допустився б цієї нетактовносте не тільки даремно, а й на шкоду самому собі. Бо Франсуаза (на старість губи копилячи через усяку дрібницю) ходила б уже цілісінький день з обличчям, розцяцькованим червоним клинописом — не вельми розбірливим, зате довгим рахунком її жалів і таємних причин незадоволення. А втім, вона нарікала і вголос, але мурмотіла собі під носа так, що ми не розрізняли слів. Вона гадала, що цим дошкуляє нам, «увіряється», «наприкрюється», і називалося це в неї «правити цілий Божий день вр'анішню обідню».

Спевнивши всі ритуали, Франсуаза, яка була — як у катакомбній церкві — воднораз і священнослужителем і вірним, наливала собі останню склянку вина, скидала з шиї серветку, втирала нею губи, на яких були рештки вина й кави, згортала серветку, про-силювала в кільце, болісним поглядом дякувала «своєму» молодому лакейчукові, який запопадливо припрохував: «Ще вина, пані? Чудовий букет!» — і йшла одразу відчиняти вікно під тим приводом, що нема чим дихати «в цій клятій кухні». Повертаючи ручку в віконній рамі і вбираючи в груди ковток повітря, вона бликала нібито ненароком у дитинець, нишком переконувалась, що дукиня ще не готова, міряла вогненно-презирливим поглядом запряжений повіз, а відтак, присвятивши на хвильку увагу земному, здіймала очі до неба, чию ясність завжди передчувала з м’якого повітря і теплого сонця; і довго дивилася на той ріг даху, де щовесни мостилися саме під димарем моїх покоїв голуби, подібні до тих, які аврукали в її комбрейській кухні.

— Ох, Комбре, Комбре! — вигукувала вона. (Цей поклик, вимовлений співучим голосом, так само як арлезіанська чистота її рис, викликали підозру, що Франсуаза походить з Півдня і що її втрачена батьківщина була тільки її другою батьківщиною. Але це вражіння могло бути і оманливим, бо нема, здається, такої провінції, яка б не мала свого Півдня, і скільки савойців та бретонців так само м’яко транспонують довгі й короткі звуки, як південці!) — Ох, Комбре, коли ж я тебе побачу, любий мій городочку! Коли ж то я проведу цілий Божий день під твоїм глодом і під нашим любим безом, послухаю зябликів та Вівонну, як та журкоче, мов шепче, замість проклятого дзвінка нашого панича, який тільки й знає, що кожні півгодини ганяти мене по цьому бісовому коридору. Та ще й вважає, що я не дуже моторна, треба, мовляв, чути дзвінок, як його ще нема; а як уже там на хвильку спізнишся, він аж нетямиться з гніву. Ох, любий Комбре! Може, я тебе побачу аж мертвою, коли мене кинуть у могильну яму, як камінь. Та як я спатиму вічним сном, мені все лунатимуть у вухах ці три дзвінки, через які мені вготовано пекельні муки.

Аж це її уривали крики з дитинця жилетника, котрий сподобався бабусі, коли вона візитувала маркізу де Вільпарізіс, і зажив не меншої ласки у Франсуази. Звівши голову на грюкіт відчиню-ваного вікна, він уже добру хвилю намагався привернути увагу своєї сусідки, щоб поздоровкатися. Зальотність молодої дівчини, якою ставала Франсуаза, пом’якшувала тоді для пана Жюп’єна оприскливе лице нашої старої кухарки, згрубілої від віку, від злого гумору та від розжареної плити; коли Франсуаза віддавала йому чолом, уклоняючись стримано, невимушено й знічено, уклін її був граційний, але німий, бо хоч вона й порушувала мамину заборону визирати на дитинець, а все ж не сміла йти наперекір аж так, щоб перемовлятися через вікно: ще, чого доброго, «натруситься», як вона казала, їй від пані. Вона кивала жилетникові на запряжений повіз, ніби кажучи: «Добрі коненята, ге?» — а сама мурмотала: «Старі шкапи!» — знаючи, що він відповість, прикладаючи руку до уст, аби вона почула його притлумлений голос: «Ви теж могли б завести собі таких, якби побажали, а може, ще й більше, але ви цього не любите».

І Франсуаза, подавши скромний, ухильний і захоплений знак, мовляв: «Що кому до вподоби, ми люди прості», причиняла вікно з побоювання, як би мама не ввійшла. Оті «ви», які могли б мати більше коней від Ґермантів, були ми, але Жюп’єн мав цілковиту рацію казати «ви», бо, поминаючи егоїстичні втіхи, яких зазнавала лише наша служниця, — скажімо, коли кашляла без угаву, коли увесь дім боявся заметатися від неї, а вона з дратівливим смішком запевняла, що в неї не застуда, Франсуаза, як ті рослини, для яких злучена з ними тварина готує покорм, добуваючи його, споживаючи та травлячи для них, і пропонує їжу в вигляді решток, що чудово засвоюються, Франсуаза жила з нами у симбіозі; це ми з нашими чеснотами, з нашим маєтком, з нашим побутом, з нашим становищем, мали дріб’язково тішити її самолюбство (сюди слід ще доточити освячений обряд снідання за старожитнім звичаєм укупі з правом подихати по сніданню свіжим повітрям біля вікна, правом, ідучи «по справунки», повештатися вулицями, правом щонеділі одвідувати сестреницю) часткою втіх, необхідних їй у житті.

Тож зрозуміло, що в перші дні проживання у нашому домі, поки їй стали відомі ще не всі почесні титули мого батька, Франсуаза могла занидіти від хвороби, яку сама називала нудою, надаючи цьому слову тієї моці, якою воно наділене у Корнеля або під пером вояків, які зрештою пускають собі кулю в лоба, надто «нудячи світом» без своєї нареченої, без свого села. Франсуазину нуду зцілив дуже швидко саме Жюп’єн, бо він робив їй розривку таку саму втішну, ба навіть гострішу, як та, що ми б їй рооили, коли б наважилися купити карету. «Гарні людці сії Жюльєни (Франсуаза любила заступати незнайомі їй імена звичними для її вух), дуже порядні люди — це в них написано на обличчі». Справді-бо: Жюп’єн зрозумів і довів усім до відома, що ми не маємо виїзного екіпажу лише тому, що до нього байдужі.

Цей Франсуазин друг мало бував удома потому, як дістав місце в міністерстві. Спершу він укупі зі «шмаркачкою», яку бабуся взяла за його дочку, шив камізельки, але згодом це ремесло перестало бути вигідним, відколи дівка, яка ще змалку навчилася перешивати спідниці, вже на той час, як бабуся одвідала маркізу де Вільпарізіс, заходилася шити на дам, зробилася спід-ничницею. Попервах «підручна» у швачки, приставлена щось сфастриґувати, пришити волан, примоцювати ґудзик, пружок, допасувати станик гапличками, вона скоро стала другою, потім першою помічницею, а відтак, з’єднавши собі клієнтуру серед вельможних дам, працювала уже в себе дома, тобто в нашому дитинстві, найчастіше з однією-двома цеховими товаришками, взятими на правах учениць. Відтоді присутність Жюп’єна стала необов’язковою. Певна річ, мала, коли вматеріла, все ще мусила шити жилети. Але їй підсобляли подруги, і вона більше нікого не потребувала. Ось чому Жюп’єн, її вуйко, вистарався про місце собі. Спершу він звільнявся опівдні, а потім, обійнявши посаду урядовця, якому спочатку тільки допомагав, — не раніше обідньої пори. Його «призначення», на щастя, відбулося лише через кілька тижнів по нашому переїзді; тож він довгенько примилявся до Франсуази і тим самим допоміг Франсуазі без-болізько пережити першу, найважчу пору. А втім, не заперечуючи пільги, яку Жюп’єн дав Франсуазі як «заспокійливі ліки», мушу визнати, що спершу він сам мені не дуже сподобався. На відстані кількох кроків, нівечачи геть вражіння, справлене зблизька його товстими щоками та рум’янцем, його очі, зволожені співчуттям, горем і скорботою, насували думку, що він тяжко хворий або переживає траур. Звісно, чогось такого і близько не було, і говорив він, говорив чудово, радше зимним і глузливим тоном. З того розриву між поглядом та словами виникало щось фальшиве, неприємне, здавалося навіть, ніби він сам ніяковів, мов той гість, прибулий у твинчику, тоді як решта всі явилися у фраках, або мов той, хто має підтримувати розмову з її високістю, але не знає, як її титулувати і, замість сказати щось доладне, тільки харамаркає. Та це лише порівняння — насправді Жюп’єн був красномовний. За тим контрастом між його обличчям та очима (якого ти вже не помічав за ближчого знайомства), я незабаром відкрив у ньому рідкісний розум, чи не найлітературні-ший із тих, що мені будь-коли траплялися, в тому сенсі, що Жюп’єн, людина, певне, без освіти, добирав сам чи, може, присвоїв собі з проглинутих книжок найкучерявіші мовні звороти. Найобдарованіші люди, яких я знав, померли зовсім юними. Ось чому я був переконаний, що Жюп’єнові недовго ряст топтати. Він був добрий, милосердний, виявляв найделікатніші, найшля-хетніші почуття. Незабаром він випав із Франсуазиного життя. Вона навчилася обходитися без нього.

Навіть як постачальник або чийсь лакейчук приносив нам пакета, Франсуаза, вдаючи, ніби прибульцем не займається, не припиняла свого порання і лише показувала знехочу на стільця, але вона так спритно використовувала ті кілька хвилин, які чужий проводив у кухні, чекаючи на мамину відповідь, що рідко хто йшов, не пройнявшись твердим переконанням, що «як ми не маємо виїзного екіпажу, то через те, що нам до нього байдуже». Зрештою, їй страх кортіло, аби всі знали, «яких ми маємо грошей» (синтакса у неї кульгала, і вона казала «маємо грошей»), що ми багаті, не так тому, що саме з себе багатство, багатство без чесноти, було в Франсуазиних очах найвищим добром, як тому, що чеснота без багатства не була для неї ідеалом. Багатство було для неї ніби конечною умовою чесноти, брак якої позбавляв би чесноту заслуги і чару. Для неї це були поняття такі близькі, що, зрештою, чеснота і багатство помінялись у неї прикметами: від чесноти вона вимагала певного комфорту, а в багатстві бачила щось повчальне.

Замкнувши досить швидко вікно, — інакше, чого доброго, мама «намилить їй добре шию», — Франсуаза, зітхаючи, починала прибирати на кухонному столі.

— Ґерманти живуть ще й на вулиці Делашез, — мовив покойовий, — я мав друга, він служив у них за другого візника. А ще я знаю одного, не цього мого колегу, а його швагра, так той служив у війську разом з доїжджачим барона де Ґерманта. «Але, слово чести, він мені не батько!» — додав покойовий, який любив мугикати модні мотивчики і оздоблював розмову сезонними дотепами.

Франсуаза, уже зморена, як це видно було з виразу її літнього обличчя, і привчена дивитися на речі по-комбрейському, все бачила у туманній далечині, і сам жарт до неї не дійшов — вона лише зрозуміла, що це жарт, бо останні слова покойового не в’язалися з попередніми і пролунали з уст того, кого вона вважала за жартівника. Отож вона всміхнулася доброзичливо і вдячно, ніби кажучи: «Віктор такий веселун!» Вона була, зрештою, рада, бо знала, що слухання таких от сміховинок чимось скидається на добропристойні світські розваги, ради яких усі квапляться причепуритися, не дуже зважають на вуличний холод і застуджуються. Зрештою вона симпатизувала молодому камердинерові, бо він усе обурювався, які драконівські декрети готує Республіка проти духівництва. Франсуаза не розуміла ще тоді, що найлютіші вороги наші не ті, що нам перечать і намагаються переконати, а ті, що роздмухують чи самі розпускають найприкріші для нас чутки, і гадки не маючи знайти їм бодай якесь виправдання, що полегшило б нашу згризоту і, може, пробудило в нас трохи пошани до партії, що її вони виставляють, на ще більшу нашу муку, нелюдською і тріумфальною заразом.

— Вони доводяться дукині ріднею чи не всі, — поновлювала Франсуаза перервану розмову про Ґермантів з вулиці Делашез, як поновлюють музичний твір з анданте. — Хтось мені казав, що один із них одружується з герцогською кузинкою. Принаймні всі вони — «кревняки». Коліно Ґермантів — велике коліно! — шанобливо додавала вона, ставлячи велич цього коліна і на числі його представників і на його пишноті, — так Паскаль ставив істину віри і на розумі і на авторитеті Святого Письма. Бо наша служниця мала у своєму розпорядженні лише одне слово «великий» для обох понять, вона їх не розрізняла, її словесний запас, як деякі самоцвіти, мав ґандж, здатний затьмарювати Франсуа-зину думку.

— Я гадаю, чи вони не ті самі, що мають замок у Ґерманті, за десять миль від Комбре, — в такому разі вони доводяться родичами їхній алжирській кузині.

Ми з матір’ю довго розмірковували, яка ж це алжирська кузина, аж поки до нас дійшло, що Франсуаза плутає Алжир із містом Анжером. Те, що далеке, може бути нам відоміше за близьке. Франсуаза, обізнана з назвою Алжир через огидні фініки, які нам присилали на Новий рік, не здогадувалася про існування Анжера.

Її мова, як сама французька мова, надто її топоніміка, рясніла помилками.

— Я хотіла про це поговорити з їхнім ключником. Ось тільки як же його величають? — урвала вона себе протокольним запитанням і сама ж відповіла: — Ага, його величають — Антуан. (Антуан, виходить, титул, абощо?) Він міг би мені сказати, але це ж великий пан, магнат, йому мов заціпило або він розучився говорити. Не пустить пари з вуст, як*ви його про щось запитаєте, — додала Франсуаза, вона висловлювалася, як пані де Севіньє: «не пустить пари з уст». — А мені б тільки знати, що в моєму чавунці кипить, у чужі я не зазираю, — мовила вона не дуже щиро. — В кожному разі все це не по-божому. А потім, йому бракує зваги. (Такий суд може навести на думку, що Франсуаза ставилася інакше до хоробрости, яка з її ще комбрейського погляду робила з людини хижого звіра. Але це було не так. «Звага» у неї означала звичайну розважливість.) — А ще про нього подейкують, що він злодійкуватий, наче сорока, але чого не набалакають злі язики. Справжнє гніздо пліток — це швейцарська кімната, швейцарці-бо заздрісні і забивають баки дукині. Але певне одне: цей Антуан — ледащо, а його Антуанеса ще переплюне його, — додала Франсуаза, утворюючи жіночий рід від імени Антуан з тим, щоб назвати пані шафареву; вона, певна річ, взорувалася в своїй граматичній творчості на «клоуна» і «клоунесу». І тут вона показала свою винахідливість. Ще б пак: біля Нотр-Даму збереглася вулиця Шануанес, так її називали (її заселяли жінки шануанів, абощо?) старосвітські французи, чиєю сучасницею, власне, Франсуаза й доводилася. А за хвилю Франсуаза навела ще один приклад як утворювати жіночий рід, додавши:

— Ну й звичайно, замок Ґермантів, він належить дукині. І там вона пані мереса. А це не остання річ.

— Авжеж, не остання річ, — переконано притакнув молодий лакейчук, не схопивши у Франсуазиному голосі іронії.

— Гадаєш, хлопче, це не остання річ? Але ж для людей, таких як тамті, бути мером і мересою — абищиця. О, якби я мала замок Ґермантів, не часто б бачили мене в Парижі! І треба ж отаке, щоб панство, у якого дім повна чаша, щоб наш пан і наша пані мали здоров’я сидіти у цьому підлому місці, замість їхати до Комбре, якщо вони вільні і ніхто їх не тримає! Чого вони тягнуть з виходом на спочинок, якщо все мають? Чого їм виглядати? Смерти? Ох, аби я мала черствий хліб і дрова, щоб не мерзнути взимі, я б уже давно сиділа у себе, в братовій хатинці в Комбре! Там людина принаймі відчуває, що живе, перед нею немає всього цього громаддя, і така тиша, що вночі чути, як за дві милі кумкають жаби.

— Там, мабуть, і справді гарно, пані! — гукнув лакейчук у надпориві, ніби жаби така сама комбрейська особливість, як гондоли, — венеційська.

Лакейчук служив у нас не так давно як шафар і розповідав Франсуазі про те, що могло зацікавити її, а не його. А Франсуаза кривилася, коли її називали куховаркою, натомість із лакейчуком, який величав її в розмові «клюшницею», була дуже ласкава — такою ласкою принци крови обдаровують горливих молодиків, які величають їх «високістю».

— Там принаймні відомо, що довкола діється і яка нині відміна року. А в Парижі ні на Великдень, ні на Різдво якогось убогого жовтця і то не знайдеш, і навіть уранці, коли я піднімаю з ліжка мої старі кості, ангелюса не почуєш. А там дзвонено щогодини, не бозна-який пишний дзвін, але ти кажеш собі: «Ага, от і брат повертається з поля», бачиш, як спадає вечір, благовіст зичить усім добра, ти встигаєш дати собі з усім раду, перш ніж запалиш лямпу. А тут що ніч, що день, пора на боко-веньку, не можеш навіть розповісти, що ти впорав за день, чисто тобі німина німа.

— А от Мезеґліз теж нібито гарний куточок, пані, — впав у річ лакейчук, для якого ця розмова прибирала дещо абстрактного присмаку і який випадково згадав наше мезеглізьке чаркування.

— Ох, Мезегліз! — мовила Франсуаза з широким усміхом, який завжди розтягував її уста, коли хтось згадував при ній ці назви: Мезегліз, Комбре, Тансонвіль. Вони становили нерозлучну частину її самої, тож-бо спіткавши, почувши їх у розмові, вона раділа сливе так само, як радіють учні, коли вчитель згадує про якогось сучасника, заскочені тим, що це ім’я може пролунати з катедри. А ще Франсуаза тішилася тим, що відчувала: для неї ці краї не те, що для інших; для неї це старі кумпани, з якими стільки пережито, і вона всміхалася їм, ніби вони пришили комусь квітку, бо віднаходила в них багато себе самої.

— Авжеж, синку, свята правда, Мезегліз прегарний куточок. А де ж ти міг почути про Мезегліз?

— Де я чув про Мезегліз? Та це ж місце знане, мені про нього говорили не раз і не два! — відповів лакейчук зі злочинною неточністю повідомників, котрі при нашій спробі об’єктивно усвідомити, наскільки залежатиме іншим на тому, що обходить нас, унеможливлюють нам такий намір.

— Ба, можеш мені повірити, що під вишнями там ліпше, ніж тут біля плити.

Навіть Евлалію наша служниця поминала добрим словом. По Евлаліїній смерті вона геть забула, що не полюбляла тої за життя, як не полюбляла всіх, хто клав зуби на полицю, хто «пухнув з голоду» через свою безпорадність, хто жив крихтами з багатого столу і хто, користуючись ласкою багатіїв, ще й «крутив хвостом», їй уже не долягало, що Евлалія щотижня вміла так спритно «вимантачити грошину» в моєї тітки. А тітку Леонію Франсуаза підносила до семи небес.

— То ви в самому Комбре, у кузини нашої пані тоді служили? — спитав лакейчук.

— Так, у пані Октав, жінки, мій хлопче, святої, от хто вже мав усього до призволящого, усмак; добра була жіночка; не шкодувала, так би мовити, ні куропатви, ні фазана, нічогісінько; ти міг прийти до неї пообідати і о п’ятій, і о шостій, м’яса ніколи в неї не бракувало, і то щонайвищого ґатунку, і вино біле, і вино червоне, усе, чого душа забажа. (Франсуаза вживала дієслова «шкодувати» в тому значенні, в якому його вживає Лабрюєр.) Усе вона робила власним коштом, навіть як родичі сиділи у неї на шиї цілими місяцями та роками. (Ця увага не мала нічого образливого для нас, бо Франсуаза зростала тоді, коли слово «кошти» ще лунало не лише в судових залах і означало «видатки».) О, запевняю тебе, на голодному столі вона не держала нікого. Панотчик не раз казав так: «Якщо є на світі жінка, яка може сподіватися стати перед Господом, то це пані Леонія». Бідолашна пані! Ще й досі в моїх вухах чути її тоненький голосочок: «Франсуазо, ви знаєте, сама я не їм нічого, але мені хочеться, щоб усім страва смакувала так, як смакувала мені». Звісно, куховарили не для неї. Ви б її бачили! Важила вона не менше, як фунтик із вишнями; її нібито не було. Мені вона не йняла віри, вперто уникала всіх лікарів. Ох, от уже в кого трапезували без поспіху! Вона любила, щоб служба в неї була сита. А тут, ну от хоча б тепер, у нас нема часу комара задушити. Все робиться абияк.

Найбільше Франсуазу дратували грінки, які смакували батькові. Вона була переконана, що то він коверзує і хоче, щоб інші перед ним «танцювали».

— Можу посвідчити, — мовив лакейчук, — що нічого такого я зроду не бачив!

Він говорив так переконано, ніби бачив усе на світі й зі свого тисячорічного досвіду, що обіймав звичаї всіх країн, знав: смажити грінки ніде не заведено!

— Так, так, — бурчав шафар, — але все це можна легко поламати: робітники збираються страйкувати в Канаді, а міністр недавно сказав нашому панові, що хапонув за це двісті тисяч франків.

Шафар не ганив міністра не тому, що сам був чесняк, а тому, що вважав усіх політиків за лайдаків, і казнокради здавалися йому не такими страшними злочинцями, як звичайнісінькі злодії. Він навіть не задумувався, чи добре розчув ці історичні слова, і його не вразила неймовірність того, щоб сам винуватець сказав їх моєму батькові і щоб батько не викинув його за двері. Одначе комбрейська філософія посіяла у Франсуази сумнів, щоб канадський страйк міг уплинути на споживання грінок. «Допоки світ буде світом, — казала вона, — пани, бачте, нас ганятимуть, а челядь вволятиме їхні капризи».

Всупереч теорії цього одвічного ганяння, моя мати, визначаючи, мабуть, не так, як Франсуаза, тривалість снідання челяді, вже чверть години не виходила з дива:

— Що ж вони можуть там робити? Уже дві години сидять за столом!

І вона несміливо дзвонила три-чотири рази. Франсуаза, лакейчук і шафар слухали поклик дзвінка, але не рушали, бо для них це було, ніби перші звуки наладнуваних інструментів перед відновленням концерту, коли слухачі відчувають, що антракту зосталося кілька хвилин. Ось чому, коли дзвінок повторювався і лунав усе настирливіше, служба починала нашорошувати вуха. Розуміючи, що пора перепорилася і що повернення до праці близьке, по якомусь голоснішому дзвінку вона зітхала: така наша доля, і тоді лакейчук виходив покурити надвір, Франсуаза, кинувши про нас щось сердите на кшталт: «Хреста на них нема!» — дерлася на сьомий поверх прибирати, а шафар, узявши в мене поштового паперу, притьмом брався до свого приватного листування.

Хоч як високо носився шафар «з долу», Франсуаза, проте, в перші дні сказала мені, що Ґерманти живуть у палаці на засаді якогось споконвічного права, що його винайняли не так давно, що сад, у який палац виходив невідомою мені стороною, невеличкий і подібний до всіх сусідніх садів; врешті я довідався, що тут не заведено ні сеньйоріальної шибениці, ні укріпленого млина, ні голубника на стовпах, ні кабиці, ні шпихліра, ні сеньйорії, ні постійних чи звідних мостів, так само як поронів, митників, дороговказів, замкових валів і подорожніх каменів. Але як Ельстір під ту пору, коли бальбецький затон, утративши свою таємничість, зробився для мене лише дещицею солоної води, нічим не відмінною від усіх інших на земній кулі, зненацька повернув йому своєрідність, сказавши мені, що це опалова бухта Вістлера в її сріблясто-блакитних тонах, так само й давній батьків приятель ознаймив нам якось про дукиню, коли ім’я Ґермант утратило під ударами Франсуази останню пов’язану з ним селитьбу: «Вона посідає найкраще становище в Сен-Жерменському передмісті, її дім — перший у Сен-Жерменському передмісті». Безперечно, перший салон, перший дім у Сен-Жерменському передмісті — це було надто вбого проти тих жител, які я одне по одному вимарив. Але, зрештою, і ця оселя, якій випало стати останньою, оселя, хоч яка скромненька, мала, окрім власної оболонки, ще й якусь таємничу ауру.

І я відчував тим більшу потребу відкрити в «салоні» дукині Ґермантської та в її приятелях таємницю її імені, що не знаходив відгадки в ній самій, коли вранці вона виходила з дому або вдень виїжджала повозом. Звичайно, уже в комбрейській церкві вона явилася мені перетвореною, з щоками недоступними, непроникними для барв імені Ґермант та для днів на вівоннських берегах, явилася на місці моєї спаленої мрії, як лебідь чи верба, якими перекинулися божество чи німфа, аби потім, у згоді з законами природи, попливти по воді або загойдатися на вітрі. Проте скоро я губив з очей ці згаслі відблиски, як вони з’являлися знов, схожі на рожеві й зелені бліки вечорового сонця потому, як їх розіб’є весло, і, поки моя думка сиротувала, ім’я швиденько вбирало в себе згадку про обличчя. Тепер я часто бачив дукиню біля вікна, в дитинці, на вулиці, і якщо мені не щастило втілити в неї ім’я Ґермант, не щастило переконати себе, що це дукиня Ґермантська, я винуватив мій розум у нездольності довести до кінця те, чого я від нього вимагав; але й вона, наша сусідка, дукиня, теж була, як на мене, не безгрішна, тільки що цей гріх її не бентежив, їй не дошкуляла, як мені, гризота, вона навіть не здогадувалася, що це прогріх. Скажімо, дукиня Ґермантська вдягалася по-модному, ніби почала вважати, що стала простою смертною, і вона дуже дбала про вишукані туалети, бо тут інші жінки могли їй дорівнятися і навіть перевищити її; я бачив, як захоплено вона проводжала поглядом на вулиці добре вбрану акторку; а вранці, коли вона виходила з дому, — буцімто опінія переходнів, чию вульгарність вона підкреслювала, відверто виводячи надвір своє неприступне для них життя, могла бути для неї трибуналом, — я помічав, як вона грає перед свічадом, грає дуже переконливо, позбувшись усякого роздвоєння й іронії, палко, задерикувато, амбітно, наче королева, яка зголосилась у придворній виставі втілити субретку, — як вона грає ролю нижче від своїх можливостей, ролю елегантної жінки; забуваючи, наче у міті, про вроджену свою велич, вона все пильнувала, щоб вуалетка не бгалася, щоб не брижилися рукави, поправляла плащ, — так божистний лебідь виконує набір рухів у дусі своєї пташиної породи, зберігає нерухомими намальовані обабіч дзьоба очі й по-лебединому кидається на ґудзик чи на парасольку, забувши, що він бог. Але як мандрівник, розчарований при першому погляді на місто, переконує себе, що, може, йому відкриються чари міста, коли він відвідає його музеї, познайомиться з городянами, попрацює в бібліотеках, я переконував себе, що аби я мав вступ до дукині Ґермантської, аби належав до кола її приятелів, аби ввійшов у її життя, то пізнав би те, що під своєю блискучою оранжевою оболонкою реально, предметно містить у собі для інших її ім'я, — адже сказав он батьків друг, що рід Ґермантів є чимось відрубним у Сен-Жерменському передмісті.

Життя, яке, на мій суд, там провадили, випливало з джерела, такого далекого від царини досвіду і здавалося мені таким відрубним, що я не міг уявити собі на дукининих вечорах людей, з якими колись водився, живих людей. Бо вони були б нездольні нагло змінити свою натуру і, мабуть, мовили б там речі десь такі, як я чув; їхні розмовники, певне, знизилися б до відповіді такою самою людською говіркою; а отже, на вечорі в першому салоні Сен-Жерменського передмістя випадали б хвилі, які я вже переживав раніше, а такого бути ніяк не могло. Щоправда, мій розум ставав тоді ні в сих ні в тих, і навіть приявність тіла Христового в облатці здавалася мені не таємничішою, ніж цей розташований на правобережжі Сени перший салон Сен-Жерменського передмістя, звідки вранці до моїх покоїв долітало, як там вибивають меблі. Проте демаркаційна лінія, що відокремлювала мене від Сен-Жерменського передмістя, саме через свою умовність видавалася мені цілком правдешньою; я відчував, що постйлка Ґермантів, постелена на той бік екватора (самотканий хідничок, про який мати, помітивши його, як і я, того дня, коли двері у Ґермантів стояли отвором, наважилася сказати, що вона зовсім благенька) — це вже Сен-Жерменське передмістя. Зрештою, як же могла їхня їдальня, їхня темна галерея з червоними плюшевими меблями, яку я іноді бачив з нашого кухонного вікна, не мати для мене таємничих чарів Сен-Жерменського передмістя, не бути його найістотнішою часткою, його географічною належністю, якщо опинитися в цій їдальні означало бувати в Сен-Жермен-ському передмісті, дихати його атмосферою, якщо всі, хто перед обідом сидів у галереї на шкіряній канапі, обік дукині Ґермант-ської, мешкали в Сен-Жерменському передмісті? Певна річ, і деінде, а не лише в передмісті, на деяких вечорах можна було вряди-годи бачити, як велично тронує посеред елегантної низо-ти хтось із цих людей, які є лише іменами і які при нашій спробі уявити їх собі обертаються в турнір або в панський ліс. Але тут, у першому салоні Сен-Жерменського передмістя, в темній галереї були тільки вони. Вони були за коштовні колони, які підпирають святиню. Навіть на звичні раути дукиня Ґермантська добирала гостей із тісного кола, і при столі, застеленому на дванадцять осіб, вони скидалися на золоті статуї апостолів у каплиці Сент-Шапель, символічні і святі слупи довкола Божого престолу.

Що ж до садка, обмурованого високими мурами за палацом, садка, де дукиня Ґермантська частувала влітку по обіді оранжа-дою й лікерами, то як я міг би сумнитися, що сидіти там між дев’ятою та одинадцятою вечора на залізних стільцях, обдарованих не менш магічною владою, як шкіряна канапа, і не дихати особливими леготами Сен-Жерменського передмістя так само неможливо, як відбувати сієсту в оазі Фіґюнґ і воднораз бути не в Африці? Єдино уява і віра здатні виокремити деякі предмети, деякі істоти і створити атмосферу. Овва! звідати мальовничі за-кутини, переміряти западини та згір’я, оглянути видатні пам’ятки та мистецькі роботи Сен-Жерменського передмістя, очевидно, мені вже не судитиметься! Я здобрів тим, що з трепетом видивлявся в чистому морі (без надії туди пристати), — ніби на крайній до мене мінарет, ніби на першу-ліпшу пальму, ніби на окраїну промислового комплексу чи на узлісся екзотичної пущі, — на зачовгану постилку узмор’я.

Палац Ґермантів для мене починався від надвірної брами, а для дука його прибудови тяглися ген-ген, бо він, вважаючи всіх своїх пожильців за фермерів, за вілланів, за орендарів раціональних дібр, з якими не_ьцанькаються, голиврр вранці^, нічній сорочці при вікні, сходив^щі щщщцьї, ^адещ^^іі^рг^ди, в камі-зельці, у піжамі, у волохатій шкотській куртці якогось крикливого кольору, в куцому ясному напівпальті, коротшому за маринарку, і велів головному конюхові пускати шлаптю свіжокупленого коня. Не раз, не два кінь розбивав вітрину Жюп’єнові, той вимагав відшкодування, а дук кипів від обурення. «Навіть якщо забути про те, скільки добра робить дукиня квартирантам і парафіянам, — казав собі дук, — вимагати чогось від нас — безсоромність із боку цього хлюста». Проте Жюп’єн правив своєї, ніби зовсім не тямлячи, що за «добро» робила коли кому дукиня. Але ж вона справді славилася доброчинністю, та що всіх не ола-скавиш, то пам’ять про одного обмилуваного дає підставу утриматися від допомоги іншому, на його превелику досаду. Але все зводилося не лише до благодії — зрештою, ця дільниця уявлялася дукові — і то на добрі гони — лише продовженням його дитинця, розлеглим манежем для його коней. Справдивши, як новий кінь клусує сам, він казав його запрягати й об’їхати сусідні вулиці, причому головний конюх біг при повозі, тримаючи в руках віжки, і ганяв коня туди й сюди перед дуком, а дук стояв на пішоході, здоровенний, рослявий, у ясній парі, з сигарою, простоволосий, з винозорим моноклем, аж поки сам не стрибав на передок, аби ще раз випробувати коня, і їхав, уже в новому запрягові, до своєї полюбовниці на Єлисейські Поля.

Дук Ґермантський вітався в дитинці з двома подружніми парами, більш-менш належними до його світу: з подружжям своїх кузенів, які, мов родина робітників, зроду не бували удома і не пасли своїх діток, бо дружина зранку поспішала до «БсЬоІа» вдосконалюватися в контрапункті й фузі, а чоловік ішов до своєї робітні різьбити по дереву й витискати шкіру; потім з баронством де Норпуа, вбраним незмінно в чорне, жінка, як винаймачка стільців, а муж, як катафальник, яке кілька разів денно ходило до церкви. Барон був братанець старого посла, з яким ми колись підтримували знайомство і якого батько спіткав на сходах, дивуючись, звідки ж він іде, бо батько думав, що така значна особистість, яка на приятельській стопі з найвидатнішими європейцями і, мабуть, байдужа до аристократичного марнославства, навряд чи водиться з цими худопахолками, дрібноголовими клерикалами. Осіли вони в цьому домі недавно; Жюп’єн сам звернувся у дитинці до чоловіка, який віддавав чолом дукові Германському, причому, не знаючи точно його імені, Жюп’єн назвав його «паном Норпуа».

— Ха! Ха! Пан Норпуа! Оце знахідка! Постривайте! Скоро цей добродій назве вас громадянином Норпуа! — гукнув, удаючись до барона, 'Ґермантський'^ Нарешті він міг зігнати свою злість на Жюп’єгіоЙ за те, що той казав йому «пан», а не «ваша вельможність».

Якось дук Ґермантський потребував щось з’ясувати в галузі, пов’язаній з батьковим фахом, і дук відрекомендувався йому з чарівною ґречністю. Відтоді він часто просив батька зробити якусь сусідську послугу, і коли батько спускався сходами, думаючи про справи і намагаючись уникнути зустрічі, дук покидав своїх машталірів, підходив до батька у дитинці, з послужливістю, успадкованою по давніх королівських покойових, поправляв йому комір пальта, брав його за руку, затримуючи його долоню в своїй, ба навіть пестячи її, аби з нецеремонністю дворака довести, що його многоцінна плоть не гребує такими доторками, і проводжав його як на смичу — дуже знудженого і з єдиною думою про те, як вирватися — аж до парадної брами. Одного дня, зіткнувшися з нами, коли вони з дружиною виїжджали з дитинця, він дуже прихильно з нами привітався і, мабуть, сказав дукині, як мене звати, але чи міг я гріти надію на те, що їй запам’ятаються моє ім’я та моє обличчя? Та ще й яка мізерна рекомендація — бути їй названим яко пожилець! Куди важливішою рекомендацією була б зустріч із дукинею у маркізи де Вільпарізіс, котра, власне, попросила мене через бабусю прийти до неї і, знаючи, що я збираюся присвятити себе літературі, додала, що серед її гостей будуть письменники. Але батько вважав, що вести світське життя мені ще рано, а потім, оскільки його турбувало моє здоров’я, він не хотів, щоб я знічев’я виходив надвір увечері.

Один з виїзних лакеїв дукині Ґермантської часто розмовляв із Франсуазою, от я й почув, які салони відвідує дукиня, але я їх собі не уявляв; від тої хвилі, як вони стали часткою її життя, життя, яке я бачив лише крізь призму її імені, хіба не були вони чимось незбагненним?

— Сьогодні великий вечір китайських тіней у принцеси Парм-ської, — мовив лакей, — але ми туди не потрапимо, бо п’яти-годинним потягом пані їде до Шантії провести два дні у дука Омальського. Покоївка і камердинер ідуть з нею. Я зостаюся. Принцесі Пармській буде прикро, вона разів з чотири, як не більше, писала дукині.

— То ви сей год до замку Ґермант не поїдете?

— Уперше нас там не буде. Задля ревматизму дуків лікар не пуска його, поки там не поставлять калориферів. А раніше ми там оселялися щороку до січня. Якщо опалення не підведуть, пані, може, поїде до Каннів до дукині де Ґіз, але це ще невгадно.

— А до театру не ходите?

— Ходимо часом до Опери, за абонементом принцеси Парм-ської — раз на тиждень; подейкують, там дуже шиковно, показують п’єси, опери, все що заманеться. Дукиня абонементу для себе не взяла, але ми буваємо й так, у ложі тої або тої її приятельки, чи в бенуарі принцеси Ґермантської, заміжньої за кузеном нашого дука. Це дука Баварського сестра... Отож-бо ви підніметеся — і ви у себе вдома, — мовив лакей, для якого, дарма що він ототожнював себе з Ґермантами, було, проте, «панство» як таке, поняття дипломатичне, яке дозволяло йому трактувати Франсуазу з такою шанобою, ніби вона служила у якихось княжат. — А виглядаєте ви, пані, здорові нівроку.

— Ге! аби ж то не ці кляті ноги! На долині ще стерпно («на долині» — означало: у дитинці, на таких вулицях, де Франсуаза любила гуляти, словом, на рівному місці), — але, ох, уже ці каторжні сходи! До побачення, пане, може, ще побачимося ввечері.

Франсуаза надто вподобала розмови з лакеєм потому, як той відкрив, що дукові сини часто носять титул принца і заховують його до батькової смерти. Безперечно, культ шляхти, злитий і зжитий з духом обурення нею, вибуялий на панщизняній землі, ще дуже сильний у французького люду. Франсуазі можна було говорити про геній Наполеона або про бездротовий телеграф, і це не привернуло б її уваги й анітрохи не сповільнило рухів у момент вигрібання попелу з коминка чи накривання столу, але коли вона дізнавалася такі-от подробиці або коли їй казали, що молодшого сина дука Ґермантського називають зазвичай принцем Олерон-ським, вона скрикувала: «Ой, як гарно!» — і просто мліла, як перед старовинним вітражем.

Франсуаза довідалася ще від камердинера принца Агригент-ського (цей камердинер заприязнився з нею, носячи часто листи до герцогині), що в світі тільки й мовиться, що про шлюб маркіза де Сен-Лу з панною д’Амбрезак, і що це справа майже вирішена.

Вілла і ложа-бенуар, куди дукиня Ґермантська вливала своє життя, видавалися мені не менш ворожбитськими, аніж її апартаменти. Такі імена як дуки де Ґіз, як принци Пармські, як дуки Ґермант-Баварські, виокремлювали з-поміж решти дачних місць ті, куди вирушала дукиня, а також щоденні свята, які слід від її карети пов’язував з її палацом. Імена мені підказували, що в цих виїздах, у цих святах минає життя дукині Ґермантської, але сама дукиня не робилася мені ближчою. Кожен виїзд, кожне свято виставляли по-різному дукинине життя, вони повивали його новою таємницею, нічим не розпорошуючи попередньої, і та таємниця, бережена тонкою перебіркою, замкнена мовби в начиння, занурена у хвилі буденщини, пересувалася, та й годі. Дукиня могла снідати на Середземномор’ї під час карнавалу, але тільки в віллі дукині де Ґіз, де королева паризького товариства була — в своїй білій пікейній сукні серед численних принцес крови — лише гостею, такою самою, як усі, а отже, ще хвильнішою в цій метаморфозі для мене, була ще більшою мірою сама собою, — так хореографія змушує зірку балету займати по черзі місце то тієї, то тієї балерини, її посестер; вона могла дивитися китайські тіні, але неодмінно на вечорі у принцеси Пармської, дивитися трагедію чи слухати оперу, але тільки з ложі-бенуар принцеси Германської.

У тілі людини для нас скупчуються всі можливості її життя, спогад про людей, з якими вона знайома, з якими допіро розлучилася або з якими має побачитися. Отож-бо коли я, довідавшись від Франсуази, що дукиня Ґермантська піде пішки снідати до принцеси Пармської, угледів, як вона опівдні виходить із дому в саєтовій сукні тілесного кольору, над якою її личко мінилося так само, як міниться на спаді сонця хмарка, я бачив перед собою всі розривки Сен-Жерменського ггередмістя, замкнені наче в мушлі між тих лискучих скойок із рожевого перламутру.

Батько мав у міністерстві приятеля, такого собі А. Ж. Моро, так той, аби його не плутали з іншим Моро, завше ставив перед своїм прізвищем ініціали, і скорочено його так і називали: А. Ж. Так от, якимсь побитом А. Ж. дістав крісло на гала-виставу в Опері; він запропонував квитка батькові, а що Берма, якої я не бачив на сцені з дня мого першого розчарування, мала грати один акт у «Федрі», то бабуся упрохала батька віддати квитка мені.

Сказати по щирості, я не рёгнув дивитись ту саму Берму, що кілька років тому так збурила мене. І мені було гірко усвідомлювати свою теперішню байдужість до того, ради чого я жертвував здоров’ям та спокоєм. У мені, звичайно, не вигасла охота розглянути зблизька коштовні часточки дійсности, яку вгадувала моя уява. Але нині уява вже не вкладала їх у мову великої акторки; потому, як я побував у Ельстіровім ательє, я переніс на гобелени, на полотна сучасних малярів духовну віру, яку давніше вщепила мені ота гра, ота трагічна Бермина штука; коли ж моя віра і моя жага перестали щомиті творити собі кумира з Берминих речей та рухів, їхні «двійники», загніжджені в моєму серці, потроху зів’яли, як зів’яли «двійники» небіжчиків у Давньому Єгипті, яких доводилося весь час підгодовувати для підтримання снаги. Бермина штука змарніла й підупала. Душа, наділена глибиною, вже не домувала в ній.

Прийшовши з батьковим квитком до Опери, я побачив на передніх сходах чоловіка і взяв його за Шарлюса. Чимось він його нагадував. Коли ж він повернув голову до службовця, аби про щось його запитати, я збагнув, що вклепався, але без вагання відніс незнайомця до Шарлюсового класу, не тільки з огляду на його одяг, а й з огляду на те, як він розмовляв із контролером та капельдинерками, які його не пропускали. Бо, окрім індивідуальних прикмет, у ту добу була дуже помітна різниця між багатим надриґанчиком з аристократичних кіл і багатим надриґанчиком зі світу фінансистів чи великих промисловців. Де один з цих останніх дженджиків надумав би з шику одмовлятися надутими речами у розмові з кимось нижчим за нього, там великий пан, лагідний, усміхнений, розігрував би комедію покори й терпеливости, вдавав би з себе простого глядача, підкреслюючи цим перевагу доброго виховання. Бачучи, як цей добрий пан покриває добродушним усміхом неприступний поріг особливого світу, що його носив у собі, не один синаш багатого банкіра, що входив у цю хвилину до театру, можливо, взяв би його за простачиська, якби не добачив у ньому дивовижної схожосте зі ^віжонадруко-ваним в ілюстрованих часописах портретом братанця австріяць-кого цісаря, принца Саксонського, тоді паризького гостя. Я знав, що цей принц великий друг Ґермантів. Підійшовши до білетера, я чув, як принц Саксонський (чи той, кого я за нього брав) мовить з усміхом: «Я не знаю номера ложі, кузина казала мені, аби я просто спитав про її ложу».

Може, то був принц Саксонський; може, то дукиня Ґермант-ська (в такому разі я побачив би її в один з моментів її непроникного для мене життя, в ложі-бенуар її кузини) стояла перед його уявним зором, коли він мовив: «Кузина казала мені, аби я просто спитав про її ложу», — ось чому його усміхнений і відрубний погляд і такі прості слова розтопили моє серце (куди сильніше, ніж якась одірвана мрія) приторком чи то близького щастя, чи то минущого чару. Принаймні, кажучи ці слова контролерові, незнайомець відвалював на звичайному вечорі буденного мого життя випадкове війстя до нового для мене світу; коридорчик, який йому показано, скоро він вимовив слово «бенуар», і куди він поспішився, був вогкий, облуплений і нібито провадив до якихось морських печер, до казкового царства водяних німф. Я спостерігав, як попереду простує лишень пан у фракові, та й годі; але я наводив на нього, щоправда, незграбно, наче хибкий рефлектор, думку, що це принц Саксонський і що зараз він побачить дукиню Ґермантську. І хоча цей фрачник був сам, ця думка, що була чимось поза ним, невловна, розлегла, летюча, як світляний відблиск, здавалося, витала попереду й провадила його, наче божество, супутнє грецькому воякові й незриме для решти людей.

Я подався на своє місце, на ході намагаючись пригадати цілком один вірш із «Федри». Я декламував його подумки так, що виходив недобір стіп; та оскільки я їх не рахував, то мені здавалося, що між моїм кульгавим варіантом і класичним віршем немає жодних точок дотику. Я б не здивувався, якби з мого неоковирного рядка треба було викинути складів із шість, щоб вивершити дванадцятистопник. Аж це я пригадав його, незборимі пороги диких завалів упали, мов якими чарами, склади як стій вляглися в олександрійський вірш, те, що було зайве, відпало, лопнувши, як лопається банька на воді. А той вирод, з яким я борюкався, був не чим іншим, як одною-однісінькою стопою.

Певну кількість крісел у партері віддано на продаж до каси, їх розкупили сноби або цікаві, охочі подивитися на людей, яких інакше вони не могли б побачити зблизька. І справді, якусь дещицю щиро світського життя, зазвичай прихованого, можна було спостерігати тут відкрито, бо принцеса Пармська сама роздала між своїми приятелями ложі, балкони та бенуар, отож зала для глядачів стала чимось ніби салоном, де кожен сновигав, підсідаючи то тут, то там до якоїсь знайомої дами.

Біля мене сиділи звичайні люди, які, хоча й не зналися з власниками абонементів, проте хотіли показати, що впізнають їх, і називали вголос їх на імена. Вони додавали, що ці обранці долі приходять сюди як до себе у вітальню; цим вони хотіли сказати, що абоновані навіть не дивляться на сцену. Насправді все було навпаки. Кебетливий студент, який купив крісло у партері, щоб послухати Берму, думає лише про те, як би не забруднити рукавичок, не сколошкати сусіда, здружитися з ним, усміхнено перезирнутися з кимось, із неґречною міною уникаючи погляду знайомої, до якої він по довгих ваганнях вирішує нарешті підійти, та ба, перш ніж устигає до неї добратися, розлягаються три удари і змушують його, як ізраїльтян у Червоне море, кинутися в бурхливу хлань глядачів та глядачок, яких він підіймає з крісел і яким рве сукні й відтоптує ноги. Зовсім інакше було зі світськими людьми: ті сиділи у себе в ложах на балконах, нагромаджених один над одним, як у навислих вітальнях, де одну стіну викинуто, чи в кав’яреньках, куди ходять ласувати баварками, і їх не бентежили свічада в золотих рамах та червоні канапи локалю в неаполітанському стилі; і байдужою рукою вони торкалися до позолоти колон, які підтримували цю святиню штуки; їх не зворушували незвичайні гонори, якими їх немовби вшановували дві різьблені фігури з простягненими до лож пальмовим та лавровим гіллям, лише їхня нічим не забита голова могла вільно слухати все, що гралося на підмостках, якщо тільки вони мали на в’язах цю голову.

Спершу панували тільки млисті сутінки, де нараз вирізнявся, наче сяйво невидимого самоцвіту, фосфоресцентний блиск славетних очей чи медальйон Генріха IV, вирізьблений на чорному тлі, видатний профіль дука Омальського, якому невидима дама кричала: «Хай Ваша Вельможність дозволить, щоб я скинула з вас пальто!» — а той відповідав: «Даруйте, що це ви, пані д’Амбре-зак!». Попри кволе борсання, дама скидала з нього пальто, і всі їй заздростили: ще б пак, сподобитись отакої чести.

Але в інших бенуарах, сливе в усіх, білі богині, насельниці цих похмурих жител, тулилися під темними стінами, зостаючись не-видимицями. Проте в перебігові вистави їхні туманно схожі на людські форми поволеньки вилонювалися одна по одній з розлитої там пітьми, тяглися до світла, показували свої напівоголені тіла й доходили до того місця, де світлотінь стояла одрубом і де їхні осяйні личка визирали поза веселим, кудрим, легесеньким колиханням пір’ястих вахлярів, під гривою пурпурового волосся, усіяного перлами і ніби закандзюбленого, мов ті баранці на морі; далі починався партер, оселя смертних, назавше відбита від темного і прозорого царства, якому то тут, то там була за межу струмиста, гладесенька поверхня ясних, дзеркалистих очей водяних богинь. Бо узбережні страпонтени, обриси розміщених у партері хох різьбилися в тих очах лише за законами оптики і згідно з кутом падіння, як це буває з двома царствами околишнього світу, до яких, — свідомі того, що вони позбавлені, навіть у зародку, душі, подібної до нашої, — ми вважаємо за безглуздя усміхатися чи приглядатися: мінералами і незнайомими нам людьми. То була межа їхнього царства, натомість у глибині винозорі дочки моря щохвилі оберталися з усмішкою до бородатих тритонів на бескетті провалля або до якогось водяного напівбога з черепом із полірованого камінця-наметня, до якого хвилею приплескало ослизлу водорость, та з кружальцем гірського кришталю замість очей. Вони нахилялися до них, частували їх цукерками; часом хвиля розступалася, спороджуючи нову нереїду, і та, припізніла, усміхнена і присоромлена, виринала квіткою з пітьми; потім, по завершенні дії, уже не сподіваючись почути співливий рев суходолу, який виманив їх на поверхню, ці різноликі посестри дружно поринали в морок, гинучи там. Але з усіх цих криївок, до чийого порогу блаженна хіть подивитися на справу рук людських спроваджувала цікавих богинь, найславетніший був згусток пбтемня-ви, знаний як бенуар принцеси Ґермантської.

Ніби можна богиня, яка здаля править іграми нижчих божеств, принцеса вподобала собі місце у глибині, на бічній канапі, червоній, мов кораловий риф, біля чогось широкого, шклис-того, сяйливого, очевидячки, свічада, що викликало думку про розпливчастий, хисткий обруб, який творить промінь світла у сліпучому водному кришталі. Велика біла квітка — заразом і перо, і віночок, як деякі морські водорості — пухнаста, наче крило, спускалася з чола принцеси по щоці, з зальотною, любовною, живою гнучкістю повторюючи її вигин і ніби даючи їй прихисток, як затишне кубельце синьовода дає його рожевому яйцю. На волоссі у принцеси, звішуючись аж до брів, а потім з’являючись на шиї, напиналася сітка з білих черепашок, які ловляться в південних морях і які в господині були поперемішувані з перлами: морська мозаїка, ледь явлена з хвиль і вряди-годи занурена в тінь, у глибу якої навіть тоді людська присутність виказувала себе блискучими бісиками принцесиних очей. Врода, що підносила її над іншими казковими доньками сутемряви, не втілювалася вповні, зримо й винятково у її шиї, плечах, руках, стану. Чарівна, урвиста лінія стану була хі6& витоком, безперечним початком незримих ліній, які око радо продовжувало собі на втіху, і довкола цієї жінки зроджувалися дивовижні лінії, творячи разом ніби примару ідеальної фігури, різьбленої в мороці.

— Се принцеса Ґермантська, — мовила моя сусідка до свого супутника, пухкаючи на літері «п» і показуючи цим, що титул здається їй кумедним. — Вона не поскупилася на перли. Мавши стільки коштовностей, я б не робила такої виставки; вважаю, що це несмак.

А проте, пізнаючи принцесу, всі охочі знати, хто присутній у залі для глядачів, відчували, як у їхньому серці зводиться достеменний трон на славу красі. Справді, обличчя дукині Люксембурзької, баронеси де Мор’єнваль, маркізи де Сент-Еверт одразу впізнавалися по примітному червоному носярі з заячою губою чи зморшкуватих щоках із маленькими вусиками. Тих рис було, зрештою, достатньо, щоб чарувати, бо їхня узвичаєна абетка дозволяла прочитати славне, шановне ім’я; вони навіть викликали думку, що бридота наділена якимось аристократизмом і що вельможній дамі байдуже, гарна вона чи не гарна, її врода — це порода. Але подібно до того, як деякі мистці малюють замість підпису щось гарне: метелика, ящірку, квітку, так і принцеса виставляла в кутку ложі гоже своє тіло та личко, даючи цим доказ, що краса може бути найшляхетнішим підписом, бо присутність принцеси Ґермантської, яка запросила до театру лише осіб зі свого найтіснішого кола, в очах шанувальників аристократії була найкращим свідоцтвом автентичности образка, який становила собою її ложа, видовищем сцени з її щоденного, окремішнього життя в мюнхенському та паризькому палацах.

Наша уява — це попсута катеринка, яка грає завжди невлад; ось чому за кожним разом, коли при мені говорили про принцесу Ґермант-Баварську, у мені починав співати спомин про деякі витвори XVI сторіччя. Нині, коли я бачив, як вона частує цукерками череватого фрачника, мені треба було відірвати її від цього спогаду. Звісно, попри це я був далекий від думки, що вона та її гості такі самі люди, як усі інші. Я добре розумів, що тут вони лише грають і що в цьому своєрідному пролозі до дійства з їхнього достеменного життя (найважливіша частина якого розгорталася, певна річ, не тут) вони відбувають невідомі мені обряди, вдають, ніби частуються цукерками або відмовляються від них, роблять безглузді й загодя розраховані рухи, наче па у танцівниці, яка то стоїть на пуантах, то кружляє з шарфом. Хто знає, може, коли богиня частувала цукерками, в голосі її лунала іронія (бо я бачив, що вона посміхається): «Цукерку хочете?» Але чи мене це обходило? Мені б здалася прегарною вишукана зумисна сухість, в дусі Меріме чи Мельяка, з якою богиня казала б щось напівбогові, а той напівбог уже знав би, якими високими думками вони поділяться між собою, звісно, коли знову заживуть справжнім життям, і, підтримуючи лицедійство, відповів би з тою самою лукавою таємничістю: «Ну, від вишні я не відмовлюся». І я слухав би цей діалог так само хтиво, як сцену з «Мужа дебютантки», де брак поезії та глибоких думок — всього, що було для мене таким звичним і що Мельяк, на мій суд, мав-таки кебету вкласти у свою комедію, — здавався мені якоюсь гожістю, гожістю умовною і через це ще таємничішою і ще повчальнішою.

— Цей товпига — маркіз де Ґанансі, — проголосив з виглядом знавця мій сусіда, недочувши прізвища, вимовленого пошепки за його плечима.

Маркіз де Палансі, випроставши шию, похилившись набік, приліпившись великим своїм круглявим оком до шкельця монокля, звільна пересувався у прозірчастій тіні і, мабуть, не помічав партерної публіки, як не помічає риба, пропливаючи за шибкою акваріуму, тлуму цікавих. Вряди-годи він завмирав, імпозантний, засапаний, оброслий мохом, і тоді глядачі навряд чи сказали б, мучиться він, спить, пливе, знесе зараз яйце чи тільки дихає. Ніхто не викликав у мене таких заздрощів, як цей чоловік, мені було заздро бачити, яким паном почувався він у ложі і як байдуже частувався цукерками з рук принцеси; вона пестила його своїми прегарними очима з алмазу-гранчака, ніби злагодженими в цю мить розумом і доброзичливістю. Ці очі, коли були спокійні, відзначалися хіба чисто фізичною красою, тільки своїм мінералогічним блиском, але, зрушені найлбгшим відрухом, вони осявали глиб партеру нелюдськими, чудородними горизонтальними вогнями.

Проте незабаром мав початися акт «Федри», де грала Берма, і принцеса виступила наперед; аж це я побачив, так наче принцеса сама була театральною з’явою, як у стязі іншого світла, коли вона її перетинала, одмінилася не лише барва, а й матеріял її строїв. І в висохлому, оголеному, уже відокремленому від світу вод бенуарі принцеса, перестаючи бути нереїдою, постала в біло-блакитному тюрбані, ніби якась дивна трагедійниця в наряді Заїри, а то й Оросмана; потім, коли вона сіла в першому ряду, я побачив, що затишне кубельце синьовода, яке бережко ховало рожевий перламутр її щік, було пестливим, блискучим, шовку-ватим, величезним райським птахом.

Аж ось мої очі відвернула від бенуару принцеси Ґермантської дрібна, зле убрана, бридка жіночка з вогненними очима, — вона ввійшла з двома молодиками і сіла? недалеко від мене. Нарешті завіса піднялася. Я з жалем ствердив, що в мені нічого вже не зосталося від колишніх захоплень, захоплень драматичним мистецтвом Берми, коли, щоб нічого не втратити з надзвичайного явища, задля якого я полетів би на край світу, я тримав свою душу напоготові, ніби ті чутливі платівки, які встановлюють астрономи в Африці чи на Антилах з метою ретельного спостереження за кометою чи сонячним затемненням; коли я тремтів на думку, що якась випадкова хмаринка (артистка не в ударі, вихватка серед публіки) зіпсує вражіння від вистави; коли я радів, що зможу побачити виставу за найкращих умов, саме в цьому театрі, присвяченому їй, мов той вівтар, де мені здавалось, що до її появи під маленькою червоною куртиною якось причетні і контролери з білою гвоздикою, призначені нею самою, склеписта стеля над партером, повним зле убраних людей, капельдинерки, які продають програмки з її фотографією, каштани у сквері, всі супутники, повірники моїх тодішніх вражень, як мені гадалось, нерозлучних з ними. «Федра», «Сцена освідчення», Берма — все це існувало для мене як щось самодостатнє. Далекі від світу житейського досвіду, ці явища жили самі собою, мені треба було тільки підступити до них, і я б пройнявся ними, наскільки стало б мені духу, і, відкриваючи навстіж очі й душу, став би ще душевно багатшим. Але яке ж любе було мені життя! Те нидіння, яким я жив, не мало жодної ваги, наче хвилі, коли ми вдягаємося, збираємося десь іти, оскільки поза тим незаперечно існували прекрасні і важкодосяжні, не до кінця збагненні, тривкіші реальності: «Федра», Бермина гра. Насичений тими мареннями про досконалість драматичного мистецтва такою мірою, що чимале їхнє число можна б тоді видобути, піддавши аналізу мій розум о будь-якій порі дня, а то й ночи, я скидався на вольтів стовп, заряджений електрикою. І ось настала хвилина, коли навіть хворий, навіть ризикуючи приплатитися за це життям, я мусив побачити Берму. Але тепер, ніби пагорб, який здалеку здається зробленим з лазуру, а зблизька знову повертається до кола наших звичних уявлень про предмети, все це випало зі світу абсолюту і стало предметом таким самим, як усі, предметом, який я брав до уваги, бо я був тут; артисти своєю вдачею нічим не відрізнялися від моїх знайомих, намагалися якнайкраще вимовляти вірші з «Федри», а вірші вже не творили чудового і неповторного явища, від усього геть-то окремішнього, то були менш чи більш удалі вірші, готові потонути в огромі французької поезії, де вони були поперемішувані з іншими. Це знеохотило мене, знеохотило тим більше, що хоча предмета мого впертого і чинного прагнення вже не було, залишалася та сама моя схильність до мрійливости, яка змінювалася рік у рік, але штовхала мене на раптові вибрики, змушуючи забувати про небезпеку. Той вечір, коли я, хворий, вирушив до замку оглянути Ельстірове полотно або готичний гобелен, так нагадував день мого від’їзду до Венеції, день, коли я ходив дивитися на Берму чи поїхав до Бальбека, аж я відчував заздалегіть, що до того, ради чого жертвую собою, я згодом дещо збайдужію, — йтиму повз замок і не зайду поглянути на полотно, гобелени, а колись я б наражався на безсонні ночі, на болісні напади хвороби. Марноту своїх зусиль я пояснював хисткістю своїх захоплень і водночас я відчував їхню надмірність, якої раніше не усвідомлював, — так, якщо сказати неврастенікові, що він утомився, його відчуття втоми подвоїться. Наразі моя мрійливість надавала чару всьому, що могло її привабити. І навіть у моїх найзмисловіших прагненнях, завше спрямованих до однієї мети, зосереджених довкола того самого марення, як першу спонуку я міг розпізнати ідею, ідею, ради якої я пожертвував би життям і центральним пунктом якої, як у пообідніх моїх роздумах за книжкою в комбрейському саду, було поняття досконалосте.

Я вже не був поблажливий до завважених тоді мною добрих намірів акторів, виконавців ролей Ариції, Ісмени та Іполита, переконливо віддати в репліках та грі ніжність або гнів. Не тому, що ці артисти, — вони були ті самі, що й раніше, — не силкувалися з колишнім розумінням ролей надати своєму голосові відтінку лагідносте чи зумисної двозначносте, а своїм жестам — трагічної лагідносте або ж благальної солодкавости. їхні інтонації наказували голосові: «Будь солоденьким, щебечи як соловейко, песть» — або навпаки: «Будь безтямним» — і зараз же кидалися до нього, щоб порвати його своїм шалом. Проте непокірний голос виривався з-під їхнього диктату, він затято зоставався їхнім голосом з його фізичними ґанджами та красотами, з його звичною вульгарністю і звичною награністю і все ще розкривався як цілий букет акустичних і соціальних явищ, непідвладний почуттю декламованих віршів.

Так само жест казав тим артистам, казав їхнім рукам, їхнім пеплумам: «Будьте величні». Але неслухи-члени дозволяли напинатися — між раменом і ліктем — біцепсові, який геть не знав ролі; вони свідчили й далі про нудне, сіре че'вріння і в’язали не расінівські рими, а вузли м’язів; а їхнє рясне одіння, яким вони драпувалися, опадало сторчма, і тільки оприсклива м’якість тканини опиралася ще законові тяжіння. У цю мить дамуля, яка сиділа біля мене, скрикнула:

— Хоча б хто плеснув! І як вона вичепурилася! Але дуже вже вона підтоптана, їй каюк, у такому разі сходять зі сцени.

Сусіди засикали на неї, і двоє молодих дамулиних попутників якось заспокоїли крикуню, — тепер лютилися тільки її очі. Зрештою мішенню цієї люті могли бути лише успіх, слава, бо Берма хоч і багато заробляла, але була в боргах як у шовках. Вона не переставала призначати ділові чи приятельські побачення, а прийти на зустрічі не могла, через те мала на кожній вулиці хлопчиків на побігеньках, і ці груми за її наказом скасовували побачення, вона замовляла в готелях апартаменти, якими ніколи не користувалася, купувала океани парфумів, щоб купати сучок, відшкодовувала директорам невстійки. Бермине марнотратство було прозаїчніше і не таке заласне, як Клеопатрине, — Берма процвиндрила б провінції й царства, але тільки на пневматичну пошту і на паризьких візників. Так ось, ця дамуля акторувала, але в акторстві їй не повелося, і вона запалала смертельною ненавистю до Берми.

Берма, нарешті, вийшла на кін. Аж це — о диво! — так само, як вечірнє визуджування уроків виснажує нас до знемоги, а вранці ми проказуємо вивчене мов отченаш, так само, як розпачливі зусилля нашої пам’яти не воскрешають облич умерлих, а коли ми перестаємо про них думати, ті постають перед нашим зором як живі, Бермин талант, який тікав від мене, коли я пнувся спіймати найяскравіше в ньому, нині, по роках забуття, в годину байдужосте, відкрився моєму захопленню у всесилі своєї очевидности. Колись, намагаючись виокремити її талант, я ніби вилущував із почутого саму ролю — ролю, спільну власність усіх акторок, що грають «Федру», — яку я вивчив загодя, щоб по тому, як я вилущу її, залишився один Бермин талант. Але той талант, який я силкувався схопити поза ролею, зливався з нею водно. Так само і з великим музикою (здається, так було з Вентейлем, коли той музикував), його гра це гра такого великого піяніста, що вже не знаєш, чи він піяніст, бо (скірна всьому цьому переборові пальців, які раз у раз досягають чудових ефектів, всьому цьому нотному шпуванню, в якому слухач, не знаючи, чого триматися, бачить обдарування в його фізичній, відчутній на дотик реальности) його гра стає такою прозорою, такою насиченою твореним нею, що її самої вже не бачиш, тепер вона лише вікно, відкрите на мистецький шедевр. Я міг розпізнати наміри, які оточували пишною чи тонкою крайкою голос та міміку Ариції, Ісмени, Іполита; але Федра втілила їх у собі, і моя свідомість не вміла відірвати від її дикції та поз, уловити в ощадливій простоті гладеньких поверхонь цих останніх акторські знахідки, акторські ефекти, що не були б глибинні та підшкурні. Бермин голос, вільний від шлаку безчулої та опірної духові матерії, не попускав цілих патьоків сліз, які аж лилися по мармуровому голосу Ариції та Ісмени, адже мармур сліз не вбирав: її голос був чарівно гнучкий кожною своєю жилкою, як інструмент великого скрипаля, у тоні якого, кажучи, що він незрівнянний, ми хвалимо не якусь його фізичну прикмету, а душевну щедрість; і як в античному краєвиді на місці зниклої німфи починає трискати неживе джерело, так очевидний і свідомий намір перетворився в Берми на забарву тембру, на химерну його чистоту, щиру й холодну. Бермині руки, що їх самі вірші — тим самим поривом, який викидав з її уст голос — підносили до грудей, ніби підхоплене бистриною листя; її поза в цій сцені, яку вона помалу відпрацювала і яку мала ще змінити, поза, обрана після роздумів куди глибших, ніж ті, чиї сліди проступали в жестах її колежанок, роздумів, які втратили свою свідому основу, стопилися в якесь гало, творячи довкола постаті Федри світіння якихось щедрих і крутих стихій, які зчарований глядач брав не за успіх актриси, а за істнє життя; навіть білі шати, томливі, щирі, ніби зроблені з чогось живого, зіткані чи то поганською, чи то янсеністською мукою, круг якої вони закоцюбли у вигляді крихкого й замерзлого кокону; все це — голос, поза, жести, шати — було круг цього тіла думки, тобто круг віршів (на противагу людському тілові, це тіло не закриває непроникною заслоною душі, воно схоже на вбілені, оживлені шати), лише додатковими покровами, покликаними не ховати, а, навпаки, увиразнювати душу, яка присвоїла їх собі й розлилася в них; лише стопом різних, нині прозорих субстанцій, нашарування яких ще яскравіше заломлювало ув’язнений у них центральний промінь, що пронизував їх наскрізь і розширював, збагачував та розцвічував пломінку тканину, в яку був сповитий. Так грала Берма, вона творила довкола твору інший твір, теж одуховлений генієм.

Моє вражіння — сказати по щирості, приємніше від давнішого — власне, зоставалося тим самим. Хіба що я вже не протиставляв його своєму колишньому абстрактному й хибному уявленню про драматичне мистецтво; до мене дійшло, що, власне, це і є драматичне мистецтво. Мені подумалося, що за першим разом я не відчув утіхи від Берминої гри з тієї самої причини, з якої не відчув утіхи від побачення з Жільбертою на Єлисейських Полях; я йшов до Жільберти надто великим хтієм. Між тими двома розчаруваннями була, може, не тільки ця подібність, а ще й інша, глибша. Людина, твір (чи його виконання), якщо вони дуже своєрідні, справляють на нас особливе вражіння. Ми несемо з собою поняття «краси», «стильової розкутосте», «патетики», що їх із біди можемо відкрити в банальному хисті, в поправних рисах обличчя, а тут наша чуйна свідомість натикається на якусь кричущу форму, яка нам у голові не вкладається, бо з чим її їдять ми не знаємо. Наше вухо ріже звук, химерно запитальний тон. Мозок запитує: «Чи те, що я відчуваю, гарне? Чи це — захват? Чи це і є колоритність, шляхетність, сила?» А йому у відповідь знов гострий голос, химерно запитальний тон, деспотичне вражіння, справлене незнайомою нам цілком, матеріяльною істотою, що не лишала місця для «різних тлумачень». Твори по-справжньому гарні, якщо їх щиро слухати, мають розчарувати нас найбільше, бо в арсеналі наших уявлень нема жодного, яке вдовольняло б наші нові підходи.

Бермина гра саме це мені й доводила. В її виконанні і тоді впадали в око шляхетність, розуміння того, що вклав у річ автор. А нині я усвідомив ще й інші переваги Берминого виконання — широту, поезію, потугу, чи радше те, чому заведено давати ці визначення, але так, як дають назви Марс, Венера, Сатурн планетам, не наділеним нічим мітологічним. Ми відчуваємо в одному світі, а мислимо і називаємо в іншому, ми можемо усталити між двома світами згоду, але заповнити відстань, що ділить їх, нездольні. Власне, цю відстань, цю щілину я й мав подолати, коли, вперше побачивши Берму, ловлячи кожне її слово, насилу зумів узгодити її гру з моїми уявленнями про «шляхетну інтерпретацію», про «оригінальність» і заплескав у долоні не зразу, немовби мої оплески зродилися не з самого мого вражіння, а були пов’язані з моїми попередніми уявленнями, з тією втіхою, якої я зазнав, правлячи собі: «Нарешті я чую Берму». Ріжниця між надзвичайно своєрідною особистістю, надзвичайно своєрідним твором і поняттям краси дуже велика, але не менша й між почуттями, які вони викликають, і поняттями любови, захоплення. Ось чому ми їх не помічаємо. Я не втішався, коли слухав

Берму (як не втішався, коли бачив Жільберту). Я казав собі: «Ні, я нею не захоплююся». А проте я намагався тоді якнайглибше вникнути в Бермину гру, я був поглинутий тільки цим, я силкувався якнайширше розкрилити свою думку, аби ввібрати в неї все, що містила її гра. Тепер я зрозумів, що це, власне, означало: щоб захоплюватися нею.

Чи геній, який Бермине виконання просто появило, був лише геній Расінів?

Зразу я думав, що тільки Расінів. Я переконався в помилковості своєї думки, коли дія завершилася, після викликів; у цей час моя сусідка, стара злюка, випроставши свою дрібну постать, сидячи бока, скам’янівши, схрещувала на грудях руки, аби показати, що вона овацій не підтримує і щоб усі бачили її обурення, але хоча вона думала, що її поведінка викличе сенсацію, ніхто її не зауважив. Наступна п’єса була з тих новинок, які колись, позбавлені всякого розголосу, здавалися мені хирявими, дрібними, такими, що живуть, поки їх грають на сцені. Та все ж я не відчував того розчарування, яке вражає, коли бачиш класичний твір і переконуєшся, що вічність цього шедевра обмежується шириною рампи і часом якоїсь злободенної вистави. Тепер до кожної тиради, що, як я відчував, подобалася публіці і колись стане знаменитою, я доточував, через брак слави, якої в минулому мати вона не могла, славу прийдешню, доточував, виконуючи душевну роботу, протилежну тій, що ми робимо, уявляючи собі шедеври у хвилини їхньої несміливої появи, коли їхня назва, ще нікому невідома, здається, ніколи не зблисне тим самим світлом, що й інші твори цього автора, і не стане в один ряд із ними. А Берми-на роля не опиниться колись серед найкращих її ролей і не стане в один ряд із «Федрою». Не можна сказати, що п’єса сама собою мала якусь літературну вартість, а все ж Берма грала її так само чудово, як і «Федру». Тут до мене дійшло, що творчість письменника для трагедійниці тільки матеріял, не такий-то вже для неї й важливий матеріял для високомистецької інтерпретації, — так великий маляр, з яким я познайомився в Бальбеці, Ельстір, знайшов тему для двох прегарних полотен у банальному шкільному будинкові та в соборі, який уже сам із себе великий витвір мистецтва. І достоту як маляр розчиняє дім, віз, людей у дивовижному світловому ефекті, який їх злютовує водно, так Берма накидала широкі завої жаху чи ніжности на слова того самого литва, всі однаково пригашені чи допасовані одне до одного, які пересічна акторка викарбувала б почережно геть усі. Берма, звісно, робила на кожному з них відповідний притиск — вірші у неї й виходили віршами. Хіба першою ознакою упорядкованої складности, себто краси, не є почута рима, себто щось таке, що скидається на те слово, з яким римується, і воднораз не схоже на нього, зумовлене ним, але наділене якимось новим поняттям, не є відчуття двох схрещених між собою систем — розумової і метричної? Але Берма вводила слова, вірші, навіть цілі «тиради» в розлогіші злуки, і було так утішно бачити, як вони мусять, дійшовши до межі, затримуватися, уриватися; так поет знаходить уподобу в тім, щоб погаятися хвильку з римованим словом, яке має злетіти, а компоніста приборкує розсипані слова лібрето кованим і летючим ритмом. Таким чином у фрази сучасного драматурга, не менш вправно, ніж у расінівські вірші, Берма впроваджувала широкі образи скорботи, шляхетности, пристрасти, і то були її власні шедеври, в яких її впізнавано, як упізнають маляра в портретах, мальованих з різних моделей.

Мені вже не хотілося, як колись, щоб Берма завмирала в якійсь позі, щоб не гасли, ледь народившись, чудові переливи барв, які вона створювала, користуючись миттєвими світловими ефектами, мені не хотілося, щоб вона сто разів повторювала який-небудь вірш. Я розумів, що моє давніше прагнення було вимогливіше від волі поета, волі трагедійниці, волі великого мист-ця-декоратора, її режисера, і що цей шарм, яким спалахував той чи інший вірш, її мінливі, неспійманні рухи, нові й нові образи становили собою коротку рвію, разову мету, минуще диво театрального мистецтва, диво, яке увага надто захопленого глядача знищила б, силкуючись його закріпити. Ба більше, мені не залежало навіть на тому, щоб ще раз почути Берму, я був цілком задоволений; раніше, коли я надто захоплювався, я тим самим прирікав себе на розчарування (чи то предметом моїх захоплень була Жільберта, чи то Берма), я вимагав від завтрішнього вра-жіння тієї втіхи, якої мені не давало вражіння вчорашнє. Не прагнучи зглибити радість, яка мені щойно була послана і яку я, мабуть, міг би пережити якось плідніше, я казав собі, як колись казав мій однокласник: «Для мене Берма стоїть на першому місці», хоча щось мені підказувало, що цей вибір, це твердження, що Берма стоїть «на першому місці», не пояснює, в чому її геній, хай цей мій здогад і вдовольняв мене.

Щойно почалася друга п’єса, я глянув у бік бенуару принцеси Ґермантської. Порухом, що викреслив чарівну лінію, по якій мій дух гнався в пустці, принцеса Марія обернула голову в глиб ложі. Гості теж підвелися, обертаючись до дверей; і в утвореній ними шпалері, зі звитяжницькою самонадією і маєстатом богині, а заразом із несподіваним кокетливим замішанням в усміхнених очах від того, що так спізнилася і наробила такого шелесту посеред вистави, сповита в білий муслін, з’явилася дукиня Ґер-мантська. Вона підійшла до своєї кузини, віддала глибокий уклін до білявого молодика, який сидів у першому ряду, а потому, обернувшись до морських священних потвор, які плавали в глибу гроти, привіталася до цих напівбогів із Жокей-клубу (о, як я хотів зараз бути ними, а надто — маркізом де Палансі!), привіталася невимушено, як вітаються до давніх приятелів, з якими бачаться день у день протягом п’ятнадцяти років. Я відчував, що тут якась таємниця, але не здолав розгадати загадку її зверненого на приятелів усміхненого погляду, в чиєму блакитному блиску, поки дукиня по черзі ручкалася з друзями, якби я зумів розкласти його крізь призму і проаналізувати його кристалізацію, може, мені відкрилася б сутність того незнаного життя, яке струмувало в ньому цієї миті. Дук Ґермантський ішов за дружиною, причому іскри монокля, білозуба усмішка, білота гвоздики в петельках та плісированого пластрона висявали ще сліпучіше через те, що він звів брови, розтулив рота і розстебнув фрак; штивний, не рушаючи головою, він опускав простягнену руку на рамена охочих поступитися йому місцем тритонів, наказуючи їм сідати, а потім віддав низько чолом білявому молодикові. Цілком імовірно, що дукиня, охоча позбиткуватися, як подейкували, з того, що вона називала «крайнощами» своєї кузини (крайнощами для її щиро французької стриманосте мали здаватися всякі об’яви німецької поетичносте й захопленосте), гадаючи, що цього вечора та надіне туалет, як на «бал в опері», захотіла дати їй науку доброго смаку. Замість чудового і м’якого пір’я, яке звішувалося у принцеси аж до шиї, замість сітки з черепашок та перел, дукиня прикрасила волосся лише простою еґреткою, яка бовваніла над її орлім носом і булькатими очима і нагадувала пташиний чубчик. Її шия та плечі вилонювалися з сніговобілої хвилі мусліну, над якою маяв вахляр із лебединого пір’я, але далі сукня, чий корсаж був оздоблений тільки незліченними блискітками (то з металевих паличок і пацьорків, то з діямантів), облягала її тіло з щиро британською дебелістю. Та хоч би які різні були ці два туалети, як тільки принцеса поступилася дукині своїм кріслом, обидві не могли не замилуватися одна одною.

Можливо, дукиня Ґермантська назавтра з посмішкою відгукуватиметься про дещо химерувату фризуру, яку зробила собі принцеса, але, звісно, хвалитиме її і заявить, що вона була чудово зачісана; а принцеса, на чий смак її кузина одягалася холоднувато, сухувато, трохи «кравцювато», все ж убачатиме в цій суворості урочу витворність. Зрештою гармонія у їхніх стосунках і загальний напрям їхнього виховання згладжували контрасти не лише у строях, а й у поводженні. В тих невидимих магнітних лініях, напнутих між ними вишуканістю манер, вигасала природна принцесина експансивність, натомість дукинина одвертість у полі їхнього тяжіння робилася стриманішою, сповнювалася солодкости й шарму. Як у п’єсі, граній зараз на кону, для того, щоб зрозуміти, якою щирою поезією наповнювала Берма свою гру, досить було б довірити її ролю, яку лише вона могла грати, будь-якій іншій виконавиці, так глядач, підвівши очі до двох лож балкону, зауважив би, що фризура баронеси Мор’єнваль, у якій та бачила подібність до туалету принцеси Ґермантської, свідчила лише про її ексцентричність, претензійність і несмак, а вперті й дорогі потуги маркізи де Камбремер наслідувати в туалетах і шикові дукиню Ґермантську надавали їй подоби провінційної пансіонерки, прямої, як тичка, сухої і кощавої, з катафалковим плюмажем, увіткнутим у волосся сторчма на дротині. Може, їй не було місця в Цій залі, де тільки найпишніші жінки сезону сиділи в ложах (навіть на горішніх ярусах, ложі яких знизу видавалися великими кошиками, обсадженими людськими квітами і прив’язаними до стелі червоними оксамитовими стрічками) і творили ефемерну панораму, яку смерті, скандали, хвороби, звади могли в будь-який час змінити і яку в цю хвилю закріпили увага, спека, запаморочення голови, кур, елегантність і нуда, закріпили в цю вічну і трагічну мить несвідомого чекання і спокійного заціпеніння, схожу на мить, що передує вибухові бомби чи першого полум’я пожару.

Маркіза де Камбремер опинилася тут тому, що принцеса Пармська, вільна від снобізму, як більшість титулованих осіб, зате катована гординею і жадою чинити добро (жада ця в ній дорівнювала любові до того, що вона вважала за Мистецтво), відступила кілька лож таким особам, як маркіза де Камбремер, особам не належним до великопанського світу, але пов’язаним із принцесою філантропічною діяльністю. Маркіза де Камбремер не спускала з очей дукині та принцеси Ґермантських, анітрохи при цьому не бентежачись: власне, з ними вона була незнайома, тож їм і на думку не спадало, що вона домагається чоломбиття. А проте вона ось уже десять років завзято допоминалася свого: бувати у цих великих пань. І ось, за її підрахунками, вона мала добитися своєї мети уже через п’ять років. Проте вона заслабла на одну з тих недуг, якої не відперти, а що була бита в медицині і знала про свою приреченість, то боялася не дожити до тої пори. Того вечора вона була принаймні щаслива, що всі незнайомі дами бачать коло неї їхнього друга, молодого маркіза де Босержана, брата пані д’Анжанкур, який мав вступ до обидвох кіл і коли обертався в товаристві жінок не вищого світу, то ті з марнославства любили зводити це на очі жінок вищого. Він сидів позаду маркізи де Камбремер, у кріслі, поставленому бокаса, аби зручно було лорнетувати інші ложі. Він знав тут усіх; уклоняючись, напрочуд елегантно вигинав свій тонкий стан, похиляв ху-паву голову з ясним чубом і, підводячи своє випростане тіло, усміхався блакитними очима, поштиво і воднораз невимушено, надзвичайно точно гравіюючи у ромбоїдальній рамі ложі, куди його вписано, старовинну ритовину із зображенням пихатого і запобігливого панка. Він часто ходив до театру на запрошення маркізи де Камбремер; у залі для глядачів і на роз’їзді, у вестибюлі йому ставало духу триматися її, хоча їх оточувало ціле гроно блискучіших його приятельок, до яких він уникав озиватися, щоб не пантеличити їх, ніби був у підозрілому товаристві. Якщо тоді проходила принцеса Ґермантська, гожа і легка, як Діана, тягнучи за собою запаморочливе манто, повертаючи до себе всі голови і приковуючи всі погляди (погляд маркізи де Камбремер дужче, ніж будь-який інший), маркіз де Босержан удавав, ніби щирує зі своєю сусідкою, отож на приязну і сліпучу принцесину усмішку відповідав скуто і силувано, з добропристойною стриманістю і милосердним холодом людини, ґречність якої може в цю мить бути обтяжливою.

Навіть якби маркіза де Камбремер не відала, що бенуар належить принцесі, вона здогадалася б і так, що дукиня Ґермантська її гостя, з загостреної цікавости до того, що відбувається на кону та в залі для глядачів, яку виявляла дукиня з люб’язносте до господині. Але водночас із цією відцентровою силою інша, супротивна сила, викликана тим самим прагненням бути ґречною, привертала увагу дукині до свого власного туалету: до своєї егретки, намиста, корсажу, а також і до принцесиного туалету; з принцесою дукиня трималася як її васалка, як її піддана, прибула сюди лише на те, щоб з нею зустрітися, ладна піти за нею куди завгодно, якщо властительці ложі спаде охота покинути театр; решта публіки було для неї лише зібранням незнайомців, цікавих тим, що можна вгадувати, хто з них хто, хоча серед них було чимало її друзів, у чиї ложі її запрошували якогось іншого тижня і щодо кого вона виявляла тоді стеменнісінько таку саму виняткову, довільну, однотижневу лояльність. Маркіза де Камбремер здивувалася, побачивши того вечора дукиню в театрі. Вона знала, що дукиня зазвичай не вилазить довго з Ґерманта, і гадала, що та й досі там. Але їй сказано, що вряди-годи, коли в Парижі йшла цікава вистава, дукиня Ґермантська, ледве випивши чаю з мисливцями, веліла запрягати і на заході сонця шпарким клусом спершу через похмурий ліс, а потім шляхом гнала до Комбре, щоб устигнути на потяг і ввечері прибути до Парижа. «Може, з Ґерманта вона приїхала ради Берми», — мислила захоплено маркіза де Камбремер. І пригадувала, як Сванн іноді висловлювався тим суржиком, яким мовив і пан де Шарлюс: «Дукиня Оріа-на — одна з найшляхетніших істот у Парижі, вона належить до найрафінованішої, найрідкіснішої еліти».

Що ж до мене, хто судив із прізвищ Ґермант-Баварські чи Конде про життя і думки двох кузин (судити з прізвища, про їхню вроду я вже не міг, бо бачив їх), то я волів би знати їхній суд про «Федру», ніж суд найбільшого критика на світі. Бо в його суді я знайшов би тільки розум, розум гостріший за мій, але того самого складу. Та що думали принцеса Марія і дукиня Оріана, ці поетичні створіння, чиї думки розкрили мені б їхню душу, я уявляв з допомогою їхнього прізвища, я відчував у цьому ірраціональний чар і, мучений ностальгією, сподівався віднайти в їхніх вражіннях від «Федри» чар тих літніх полуднів, коли я ходив гуляти на Ґермантську сторону.

Маркіза де Камбремер вивчала туалети двох кузинок. Щодо мене, то я не сумнівався, що туалети становлять невід’ємну частину їх самих, не так у тому сенсі, в якому ліврея з червоним коміром і небесними закотами належала колись лише до дому Ґермантів чи Конде, як у тому, що вони, мов у птаха оперення — не тільки прикраса, а й продовження його тіла. Туалет цих двох жінок здавався мені в однієї снігово-білою, у другої строкатою матеріялізацією їхнього внутрішнього життя, і як жести принцеси Ґермантської, бачені мною, відповідали якійсь потаємній думці, так пір’я, що звішувалося на її чоло, і осяйний від блискіток корсаж її кузини, здавалося, щось виражали, творили для кожної з цих жінок тільки їй належну емблему, значення якої мені хотілося осягти: райський птах здавався мені таким самим невід’ємним від принцеси, як павич від Юнони; мені й на думку не спадало, щоб ще якась жінка узурпувала блискітний корсаж Оріани — це було б усе одно, що узурпувати блискучу, ошиту френдзлями егіду Мінерви. І коли я звертав очі на цей бенуар, то він куди мальовничіше, ніж плафон театральної зали, розмальований зимними алегоріями, скидався, завдяки чудородній прогалині між хмарами, на зібрання богів під червоним піддашшям, у яскравому вікні лазуру між небесними стовпами, богів, задивлених на людей. Я глядів на цей хвилинний апофеоз зворушено, протвережуючи себе думкою, що Безсмертні не знають мене; дуцтво, щоправда, бачило колись мене, але навряд щоб пам’ятало; мені не боліло, що дукиня з тієї ложі, де вона сиділа, може роздивлятися безіменних, збірних партерних мадрепорів, бо я блаженно відчував, як моя істота розчинилася в їхній масі.

Аж це, тієї самої миті, коли за законом заломлення променя в байдужому струмуванні цих двох небесних очей віддзеркалилась невиразна форма одноклітинного організму, позбавленого самостійного буття, себто моя форма, я побачив розжеврені у них іскорки: з богині перекинувшись жінкою і ставши для мене в тисячу разів гарнішою, дукиня послала в мій бік руку в білій рукавичці, яка досі спиралася на край ложі, і привітно помахала нею; воднораз мій погляд відчув, бо його опалив своїм мимовільним блиском вогонь зіниць принцеси, палахкотячи так, що вона й уявити собі не могла, лише тому, що вона глипнупа, аби побачити, з ким це вітається її кузинка, коли та, впізнавши мене, пролила на мене іскряву, небесну зливу своєї усмішки.

Тепер щоранку, задовго перед тим, як дукиня виходила, я йшов кружним шляхом на ріг вулиці, якою вона зазвичай ходила, і коли момент її з’яви, за моїми підрахунками, наближався, з неуважною міною чвалав їй назустріч, дивлячись у протилежний бік, і зводив на неї очі, тільки розминаючись, ніби зустріч ця для мене геть випадкова. У перші дні навіть, аби не проґавити її, я чекав під самим будинком. І за кожним разом, коли брама відчинялася (пропускаючи одного по одному геть усіх, тільки не її), гуркіт брами викликав у мене тривале серцебиття. Бо ніколи схибнутий шанувальник великої акторки, незнайомий їй, ідучи «на чати» при артистичному під’їзді, ніколи запекла чи ідолопо-клонна юрма, зібрана, аби зневажити стратенця або скласти хвалу великій людині, і щоразу, як із в’язниці чи з палацу долітає якийсь гамір, певна, що він ось-ось з’явиться, не були такі збурені, як я у чеканні виходу цієї великої дами, яка у скромній одежі, завдяки гожості своєї ходи (зовсім не такої, як тоді, коли вона входила до салону чи ложі), уміла зі своєї вранішньої прогулянки, — інших погуляльників я тоді не помічав! — створити цілу поему елегантности, стати пишною оздобою, найекзотичні-шою квіткою погідного ранку.

Але через три дні, побоюючись, що швейцар розкусить мій маневр, я намислив чатувати на дукининій дорозі десь набагато далі. Часто перед цією театральною виставою я, як стояло на годині, робив невеличкі прохідки перед сніданком; як падав дощ, виходив надвір, щойно проясниться, і нагло на мокрому ще хіднику, який світло вкривало золотим лаком, у пишноті перехрестя, димучого від пари, підрум’яненої й визолоченої сонцем, помічав пансіонерку в супроводі вчительки або молочарки в білих рукавах; я завмирав на місці, схопившися за серце, а серце рвалося вже до нового життя; я намагався запам'ятати вулицю, годину, браму, за якої дівча (іноді я простував слідком) зникало безслідно і безповоротно. Овва, скоролетющість цих любих образів, які я сподівався побачити знову, не давала їм закарбуватися в пам’яті. Дарма! Мені не так болісно було усвідомлювати, що я хворий, що не вмію засадити себе за роботу, почати писати книжку, земля здавалась мені гостиннішою, життя цікавішим відтоді, як я бачив, що й паризькі вулиці, а не самі тільки баль-бецькі шляхи, буяють красунями, яких я так часто намагався випарувати з лісів Мезеґлізу і кожна з яких запалювала в мені жагу, — ось тільки вгонобити її могла тільки оця, здавалося мені, щойно зустрінута.

Після повернення з Опери я доДав до образів, які прагнув віднайти, образ дукині Ґермантської, поставної, з високою фри-зурою ясного м’якого волосся, з обітницею пестощів в усмішці, якою вона обдарувала мене з ложі кузини. Мене манило рушити цією путею, якою, як я чув від Франсуази, ходила дукиня, і воднораз я прагнув не пропустити побачених позавчора двох дівчат, коли вони вийдуть зі школи або коли у них завершиться урок Закону Божого. Але у пам’яті мені весь час мріли осяйна усмішка дукині Ґермантської і те вражіння ніжности, яке вона справляла. І я несамохіть майже порівнював (так жінка приміряє до сукні набір коштовних ґудзиків, щойно подарованих) цю усмішку і це відчуття з моїми колишніми романтичними мареннями, які з мене вибили холод Альбертини, раптовий від’їзд Жізелі, а ще раніше зумисна і тривала розлука з Жільбертою (скажімо, марення про те, як мене покохає жінка і ми житимемо вкупі); потім я зіставляв із цими мріями образи одної чи другої з зустрінутих дівчат і зараз же знову прикидав до того всього спогад про дукиню. Супроти таких думок спомин про дукиню Ґермант-ську в Опері був дрібничкою, зірочкою при довгому хвості огнистої комети; такими почуттями я жив задовго до знайомства з дукинею Ґермантською, а от спогад про неї не устоявся: в ті години, коли з образу, що буяв у мені нарівні з образами інших ладних жінок, той спогад помалу-малу перейшов у стан єдино-можливого і остаточного злиття — поминаючи всякий інший жіночий образ — з моїми романтичними мріями, далеко від нього давнішими, — в ті короткі години, коли вони малювалися мені найяскравіше, я мав би гарненько справдити, що ж він, той спомин, таке: але тоді я ще не відав, як багато для мене він важитиме; він був тільки солодкий, як перше побачення з дукинею Ґермантською в мені самому, він був перший шкіц — єдиний правдивий, єдиний зроблений з натури, єдиний, що був справді дукинею Ґермантською; і берегти його, не вміючи на ньому зосередитися, я мав щастя лишень кілька годин, а проте він мав бути, той спогад, чудовим, скоро завше, тоді ще вільно, без поспіху, без муки, без примусу, не з нудьги, поверталися до нього мої любовні думки; згодом, у міру того, як ці думки означувалися остаточно, спогад набирався від них більшої моці, але якось розмазувався. Небавом я вже не вмів воскресити його; і в своїх мріях, звичайно, спотворював його цілковито, бо при кожній зустрічі з дукинею Ґермантською я бачив як розминається те, що мені вроїлося, з тим, що я бачив. Ще й тепер, коли на вулиці з’являлася дукиня Ґермантська, я зразу розрізняв її високу постать, її ясні очі, її м’яке волосся, розрізняв усе, ради чого щодня стовбичив тут, але потім я відвертався, щоб через кілька хвилин показати, що ця зустріч, задля якої я сюди прийшов, була для мене сюрпризом, а коли, не раніше як порівнявшися з дукинею, я зводив на неї очі, то бачив червоні плямки — чи то від вітру, чи то від висипки на похмурому її виду, а вона сухо, ніби забувши, яка була люб’язна зі мною того вечора в театрі, відповідала на мій уклін, який я віддавав їй щодня зі здивованою міною і який, очевидно, викликав у неї нехіть. А проте по кількох днях, під час яких образ двох панночок зі змінним успіхом борюкався за панування у моїх любовних думах зі спогадом про дукиню Ґермантську, спогад про неї відроджувався найчастіше ніби сам собою, а його конкурентки самі собою пропадали; врешті-решт я переніс усі мої любовні марення, переніс загалом ще добровільно, ніби з власного вибору й уподобання, на нього. Я перестав думати і про дівчат-катехізниць, і про молочарку; дарма що вже не сподівався віднайти на вулиці те, по що туди йшов: пестощі, які мені прирікала в театрі усмішка, силует, ясні очі під ясним волоссям, — все це існувало для мене лише здалеку. Тепер я не зумів би навіть сказати, яка з себе дукиня Ґермантська і по чому я її впізнавав, бо її вид, так само як і її подоба, щодня мінялися, як мінялися сукня та капелюш.

Чому, бувало, угледівши бузковий капелюшок, а під ним гладеньке, любе личко, чари якого були симетрично розміщені довкола пари блакитних очей, личко, на якому лінія носа наче сходила нанівець, я з радісним хвилюванням угадував, що не вернуся додому, не зустрівшися з дукинею Ґермантською? Чому я відчував той самий неспокій, вдавав ту саму байдужість, відводив очі з тим самим неуважним виглядом, що й напередодні, коли на перехресті різьбився профіль у темно-синьому точку, ніс, гострий, як пташиний дзьоб, що виростав із червоної щоки, перетятої пронизливим оком, наче єгипетське божество? Одного разу я навіть побачив не жінку з пташиним дзьобом, а ніби самого птаха: сукня, ба навіть точок дукині Ґермантської були хутряні, ніде не визирало жодного клаптика матерії, отож здавалося, ніби тіло у неї вкрите хутром, як у того шуліки, чиє пишне, гладеньке, полове і м’яке оперення нагадує шерсть. Посеред цього природного оперення маленька голівка закандзюблювала свій пташиний дзьоб, а булькаті очі були гострі й блакитні.

Якось я кілька годин поспіль перемірював вулицю, а дукиня Ґермантська ніяк не з’являлася, аж це з молочарні, втуленій між двома палацами в цій аристократичній і людовій дільниці, виринуло розпливчасте незнайоме обличчя чепурної жінки, купувель-ниці сирків, і перш ніж я встиг її розгледіти, у мене вдарив, наче блискавка, яка потребувала б, аби мейе досягти, менше часу, ніж дукинин образ загалом, її погляд. Іншим разом, не спіткавши її і чуючи, як дзиґар вибиває полудень, я подумав, що чекати вже не варто, і журно потюпорйв додому; поглинутий своїм розчаруванням, я тупо дивився, як даленіє повіз, аж це зрозумів, що з віконця коляси мені кивнула дама і що її риси, то апатичні й мляві, то, навпаки, напружені й живі, які складаються під округлим капелюшком з високою егреткою в личко незнайомки, — це риси дукині Ґермантської, якій я навіть не відклонився. А іноді, вертаючи додому, я бачив її у швейцарській кімнаті, де нечвидний швейцар, зненавиджений мною за його очі-нишпорки, бив їй низькі уклони і, звісно, «рапортував». «Рапортував», бо вся челядь Ґермантів зачаювалася за віконними фіранками і, тамуючи подих, стежила за перебігом нечутної їй розмови, після якої дукиня неодмінно позбавляла прогулянки когось зі служби, кого запродував «заворітник».

Через те, що дукиня Ґермантська являлася переді мною в ріжних іпостасях, і ці іпостасі забирали щоразу трохи інший, то вужчий, то ширший простір ув ансамблі її туалетів, моє кохання не пов’язувалося з чимось одним у ній самій та в її наряді, адже щодня і виглядала, і одягалася вона інакше, і дукиня могла змінити вроду та одежу майже цілком, анітрохи не уймаючи мого трепету, бо попри ці подробиці, попри новий комірець, попри нове обрамлення незнайомої щоки я завжди відчував, що це дукиня Ґермантська. Я кохав жінку-невидимицю, яка всьому цьому давала розгін, її, чия ворожість боліла мені, чиє наближення викликало у мене струс, чиє життя мені хотілося підгорнути собі, чиїх приятелів мені хотілося розігнати! Вона могла ввіткнути синю трепітку чи мати ятрення шкіри — від цього вчинки її не втрачали б для мене ваги.

Якби я сам не помітив, що дукині Ґермантській увірилися наші щоденні зустрічі, я б про це здогадався з виразу холоду, догани та жалю, який скривлював обличчя Франсуазі, коли та допомагала мені вбиратися на вранішні прохідки. Тільки-но я просив подати речі, як відчував зустрічний вітер, який стругав з її змарнілого, поораного зморшками обличчя. Я навіть не пробував заробити Франсуазиної довіри: головою муру не проб’єш. Вона мала хист миттю здогадуватися про кожну халепу, в яку могли вскочити мої батько-матір та я, а звідки він у неї, залишалося для мене таємницею. Може, цей хист не крив у собі нічого надприродного і пояснювався тим, що вона дізнавалася про все зі своїх надійних джерел; таким чином дикі племена довідуються про деякі новини на кілька днів раніше, ніж пошта повідомляє їхні європейські колонії, і причиною цьому не телепатія, а сигнальні багаття, розпалювані на сусідніх пагорбах. Якщо говорити, зокрема, про мої прохідки, то, може, служба дукині Ґермантської чула, як її пані скаржилася, що я їй раз у раз муляю очі, і переказувала її обурення Франсуазі. Щоправда, якби навіть батьки найняли мені іншу служницю, я б на тому не зиськав. З певного погляду, Франсуаза ніякою служницею не була. В усіх її перечуваннях, у доброті й милосерді, в черствості й гордині, у мудрості й дрібноголовості, в білій її шкірі та червоних руках жила сільська панянка, чиї батьки «гнули на панство», а потім зубожіли і мусіли віддати її на службу. П’ятдесят років тому вона внесла до нашого дому сільське повітря і дух фільваркового життя завдяки мандрівці, протилежній мандрівці звичайній: саме село перебралося до мандрівника. Як вітрина місцевого музею прикрашена оригінальними мережками, гаптованими руками селянок, і досі відданих цьому ремеслу, так наше паризьке помешкання було присмачене словами Франсуази, підказуваними її наступництвом, старосидьнуванням і вірними одвічним законам. І вона вміла гаптувати ними, наче кольоровими нитками, вишневі дерева та птахів свого дитинства, ліжко, на якому вмерла її матір і яке вона бачила й досі. Але, зголосившись у Парижі до нас, вона всотала, — як і кожен, хто опиняється на її місці, тільки ще запопадливіше, — погляди і казуїстику челяді з інших поверхів. Винагороджуючи себе за ту пошану, яку мусіла виявляти до нас, вона переказувала нам ті шорсткі слова, якими відгукувалася про свою пані куховарка з п’ятого поверху, переказувала з утіхою, сказано, наймичка, отож, уперше в житті ми відчули начебто солідарність із гидкою мешканкою п’ятого поверху і сказали собі, що, мабуть, ми й направду панство!

Цей перенівець Франсуазиного характеру був, мабуть, неминучий. Певний життєвий уклад через свою ненормальність криє в собі хиби: таким химерним життям жив у Версалі посеред свого двору король, мов якийсь фараон чи там дож, але ще химернішим життям жили двораки. Химерія життя челяді, певна річ, ще потворніша, і відчуття її притуплює у нас лише звичка. Але аби я вигнав Франсуазу, нова служниця мала б неодмінно ті самі, аж до найдрібніших, риси. Справді-бо: згодом у мене служив різний люд; уже й так обтяжені хибами, знайомими мені у служби, вони улягали в мене швидким подальшим змінам. Засади нападу зумовлюють правила контрудару, — отак і служники разно, щоб легше переносити нерівності мого характеру, проробляли в своєму характері прим’ятини якраз навпроти моїх нерівностей; натомість вони користалися з моїх прогалин для своїх нароснів. Я про свої прогалини не знав, як і про наросні, що заповнювали місце між ними, саме тому, що були ті прогалини. Але мої служники, помалу зводячись на лихе, відкрили мені на них очі.

Саме через їхні вади, які неминуче у них вилазили, я пізнав свої власні хиби, вроджені й незмінні; характер челяді показав мені негатив мого характеру. Ми колись із матір’ю вволю кпили з пані Сазра, яка мовила про службу: «Це раса, це плем’я». Але мушу признатися, що я й не подумав поміняти Франсуазу на якусь іншу наймичку і то ось чому: цю іншу довелося б так само неминуче і з цієї ж таки рації віднести до челядницької раси взагалі і до племені моєї служби зокрема.

Повертаю чи ся до Франсуази, доречно сказати, що за кожним разом, коли я мав сісти маком, на обличчі у Франсуази загодя проступало вже готове співчуття; а коли, угнівившись за те, що вона мене жаліє, я прикидався, ніби, навпаки, моє зверху, моя облуда розбивалася об її поштиву, але видиму недовіру та почуття своєї непомильности. Бо вона знала правду; вона таїла її і тільки поводила губами, ніби в неї напханий рот і вона жує ласий шматок. І навіть слова, які мені мовлено, так хвацько вбивали своє незмінне значення в мою сприйнятливу голову, що я так само відмовлявся вірити, щоб той, хто присягався, ніби любить мене, насправді мене не любив, як сама Франсуаза була певна, прочитавши в газеті, що кюре або інший йогомосць на поштову вимогу може переслати нам засіб від усіх хвороб або ж відкрити нам спосіб стократ примножити наші прибутки. (Натомість якщо наш лікар прописував їй найпростішу масть від нежиті, вона, така терпелива до всякого болю, скиглила, що їй доводиться весь час шморгати носом, бо «щипає», і вона вже не знає, на яку ступити.)

Але Франсуаза перша довела мені (до мене це дійшло, щоправда, потім, коли я дістав ще одне свідчення, тільки для мене ще болісніше, як це буде видно в останніх томах моєї книги, від жінки, дорожчої мені за Франсуазу), що істина для свого вияву обходиться без слів і що її, мабуть, легше впіймати безсловесну й голу, у безлічі зовнішніх ознак, навіть у деяких невидимих явищах, які в людських характерах те саме, що в природі атмосферні перепади. Я міг би дійти до цього, либонь, своїм розумом, скоро мені самому траплялося тоді у своїй мові часто розминатися з правдою, але правду я таки зраджував мимовільними рухами та вчинками (які Франсуаза тлумачила цілком слушно), — я міг би дійти до цього, либонь, своїм розумом, для цього треба було тоді тямити, що під ту пору я іноді бував брехунцем і крутієм. Тож-бо брехня та крутійство народжувалися в мені, як і в усіх, так безпосередньо і неспогадано, з потреби самооборони, задля чогось особливого, що мій розум,^захоплений високими ідеалами, попускав моєму характерові спотайна робити свої невідкладні спра-вуночки і не озиратися на задні колеса.

Якщо Франсуаза ввечері зі мною панькалася, просила дозволу посидіти у моєму покоєві, мені здавалося, ніби лице в неї робиться прозорим, і я бачу в ній саму добрість і щирість. Але Жюп’єн, людина, як з’ясувалося згодом, язиката, пробовкався, ніби Франсуаза казала йому про мене «бодай би його зашморгнуло», казала, що я тільки й думаю, як їй у кашу наплювати. Жюп’єнова розповідь виставила кліше моїх взаємин із Франсуазою в новому світлі, прямо протилежному тому кліше, на якому я любив спиняти свій погляд, на якому Франсуаза мене божествила і підносила до небес, і я збагнув, що не тільки світ фізичний різниться від того, яким ми його бачимо; що всяка дійсність, либонь, так само розминається з тією, яку, на наш суд, ми сприймаємо безпосередньо і яку творимо з допомогою невидимих, але дійових понять, так само, як дерева, сонце та небо були б зовсім інакші, якби на них дивилися істоти, чиї очі були б збудовані інакше, ніж у нас, або ж вони мали замість очей інші органи, і ці органи давали б не зорові, а інші уявлення про дерева, небо та сонце. Хоч би там як, а вікно, яке зненацька розчахнув Жюп’єн у зовнішній світ, ужахнуло мене. Добре ще, що йшлося про Франсуазу, яка мало мене обходить. А що як такі стосунки між людьми взагалі? І який же з мене буде сіромаха, якщо й кохання таке? Це таємниця прийдешнього. Поки що йдеться лише про Франсуазу. Чи й справді вона так думає про мене? А чи не сказала вона так лише на те, щоб Жюп’єн зненавидів мене, щоб ми не взяли на її місце Жюп’єнової доньки?

До мене дійшло одне: з’ясувати навпростець і певно, любить мене Франсуаза чи ненавидить, годі. І вона перша дала мені на розум, що будь-яка інша людина для нас не є (як я раніше гадав) чимось ясним і нерухомим, з усіма своїми прикметами, хибами, планами, намірами (ніби сад з усіма його грядками, бачений за сіткою), що вона — тінь, куди нам не пробратися, яку годі пізнати безпосередньо, про яку ми витворюємо для себе багато уявлень завдяки словам і навіть учинкам, що дають нам тільки неповну і, зрештою, суперечливу картину, тінь, за якою ми з однаковою ймовірністю можемо уявляти собі яріння зненавиди і любови.

Я кохав направду дукиню Ґермантську. Найбільшим щастям було б для мене, аби я міг ублагати Господа, щоб її злидні побили і щоб вона убога, знеславлена, позбавлена всіх привілеїв, які раніше стояли між нами, безхатня,'вацурана всіма, прийшла до мене жебрати притулку. Я малював собі її прохачкою. І навіть у ті вечори, коли коливання атмосфери чи приплив мого здоров’я розгортали в мені забутий сувій, змережаний колишніми вражін-нями, замість скористатися з новонародженої снаги, замість кинути її на розшифрування моїх-таки власних думок, які зазвичай тікали від мене, замість узятися, нарешті, до праці, я розмовляв сам із собою, думав якось невлад, ковзав по поверхні, компонував ув уяві, допомагаючи собі щедрими жестами, цілий пригодницький роман, пустопорожній і висмоктаний з пальця, де озлидніла дукиня приходила до мене на жебри, зате я, кому пофортунило, ставав багатієм і потужником. А тим часом, поки я цілими годинами сплітав вузол подій і думав над тим, якими словами зустрів би дукиню, даючи їй гостелюбний захист, ситуація зоставалася та сама; насправді, гай-гай, я обрав, віддаючи їй душу й серце, жінку, яка мала, може, найбільше всіляких переваг і якій через це було до мене зовсім байдуже; адже вона була багата, тяжко багата, та ще й високого коліна; я вже не згадую її особистого чару, який спонукав садовити її на покуті, роблячи з неї щось на кшталт королеви.

Своїми ранковими чатами на дорозі я дратував її, це відчувалося; але навіть якби я мав силу волі не виходити два-три дні, може, такої витримки, такої великої офіри дукиня Ґермантська й не завважила б або приписала це якійсь випадковій перешкоді. І справді: чатів я зрікся б хіба у крайньому разі, бо дедалі нагаль-ніша потреба спіткати її, потреба стати на хвильку предметом її уваги, бачити, як вона б’є чолом, ця потреба брала гору над прикрою думкою, ніби я набридаю їй. Мені розумно було б на час кудись від’їхати; на це мені бракувало духу. Але думка про від’їзд запала мені в голову. Я казав Франсуазі пакувати речі, а за хвилю — розпаковувати. А що найприродніша і найусталеніша форма вислову підривається демоном наслідування та побоювання здатися відсталим, то Франсуаза, позичаючи слова з доччиного лексикону, казала, що в мене завелися вавки в голові. Моєї поведінки Франсуаза не схвалювала, казала, що я люблю «витвор-ки»: коли вона не намагалася ганятися за модою, то вживала мови Сен-Сімона. І терпіти не могла, коли я паношився. Вона бачила, що це не випливає з моєї вдачі, мені не личить, і висловлювалася так: «сваволя у вас як неволя».

Поїхати мені стало б духу лише туди, де я був би ближче до дукині Ґермантської. Це було можливо. І справді, хіба не був би я ближче до дукині Ґермантської, ніж уранці на вулиці, самотній, упокорений, свідомий того, що жодне словечко з тих, що мені хотілося сказати їй, до неї не дійде під час моїх прохідок чи тупцювання на місці, яке може тривати без кінця-краю і ні на крок не просунути мене вперед, ближче до неї, — якби я поїхав за багато миль, але до когось, кого б вона знала, хто б розбирався, на її думку, в людях, хто цінував би мене, хто міг би замовити за мене слівце, хто, може, і не домігся б від неї того, чого я прагнув, але принаймні довів би це до її відома, поїхав до того, завдяки кому, — бодай через те, що я поцікавився б у нього, чи не зголоситься він щось переказати їй від мене, — я надав би моїм самотнім і німотним маренням нової, розмовної, чинної форми, яка видалася б мені поступом, майже звершенням? Стати сумісником таємничого життя «Ґерманта» (але ж «Ґермант» це вона, об’єкт моїх дум!), втрутитися в нього бодай опосередковано, ро-бом важеля, пускаючи в рух когось, хто має вступ до дукині, довго з нею розмовляє, — хіба це не спілкування, хай і віддаленіше, зате дійовіше, ніж вранішнє милування нею на вулиці?

Приязне ставлення Сен-Лу до мене та його захоплення мною здавалися мені незаслуженими і досі залишали мене байдужим. Аж це нараз я оцінив його почуття до мене; я подумав, а чому б йому не побалакати про це з дукинею Ґермантською, я б наважився попросити його зробити мені таку ласку. Бо коли ми закохані, нам хочеться, щоб кохана жінка знала, які ми носимо в душі скарби, що про них ніхто не здогадується, — так завжди чинять у житті невдахи та причепи. Нам болить, що вона про них не відає, і ми намагаємося втішитися, твердячи собі, що саме тому, що цих скарбів не видно, вона, може, збагачує свої уявлення про нас нікому не знаними перевагами над ближніми.

Сен-Лу довгенько не приїздив до Парижа, чи то утримуваний, як він висловлювався, службовою повинністю, чи то через гризоти, яких завдавала йому коханка. Двічі він уже був на межі розриву. Він часто писав мені про те, як було б добре, аби я приїхав до їхнього гарнізонного міста, чия назва так урадувала мене через два дні по його від’їзді з Бальбека, коли я прочитав її на конверті першого листа від мого приятеля. Це маленьке, аристократичне, військове містечко, ближче від Бальбека, ніж можна б судити з зовсім уже суходільного краєвиду, було оточене розлогими полями, де в спеку так часто танцює в далечині щось наче марево, але не безмовне, а якесь уривчасто-гомінке, марево, яке, — так лава тополь вимальовує своїми закрутами течію невидимої річки, — зраджує переміщення полка на маневрах, тож-бо навіть повітря вулиць, бульварів та площ, зрештою, набуло войовничо-музичної ритміки, і навіть найзвичайнісінький туркіт воза чи трамваю підхоплюється там хрипким тутуканням сурми, ладної натуркати вуха, зачаровані тишею.

Містечко було так близько од Парижа, що я міг того самого дня скочити в кур’єрський, вернутися до матері та бабусі й лягти на своє ліжко. Скоро я це собі усвідомив, мені страшенно закортіло махнути туди, і, хоч забракло мені духу вирішити зостатися в містечку і не вернутися до Парижа, так само забракло мені його й для того, щоб перешкодити носієві нести мою валізу до фіакра і не чвалати слідком як непишний подорожній, який пильнує за своїми речами і якого не чекає ніяка бабуся; забракло духу не сісти до повозу з недбальством того, хто, переставши думати про те, чого йому хочеться, справляє таке вражіння, ніби знає, чого хоче, і не дати кучерові адреси кавалерійських касарень. Я сподівався, що Сен-Лу заночує зі мною сьогодні в готелі, щоб мені попервах не так сумно було в незнайомому місті. Вістовий пішов його попередити, а я зостався чекати біля казармених воріт, перед цим величезним кораблем, де свистів листопадовий вітер і звідки щохвилі — була шоста вечора — виходили парами люди, розгойдуючись, наче висідали на суходіл у якомусь екзотичному порту, де була коротка стоянка.

Прибув Сен-Лу, він ішов переваги-ваги, а попереду пурхав монокль; я не назвався вістовому, я мріяв тішитися радістю і подвигом мого приятеля.

— От гадство! — нараз викрикнув він, побачивши мене і спаленівши по вуха. — Я саме заступив на чергування і раніше, ніж за тиждень, не звільнюся!

І заклопотаний тим, що мені доведеться провести першу ніч самому, бо він краще, ніж будь-хто, знав, яка мене вечорами бере зануда, яку він так часто помічав і намагався розбити в Бальбеці, Сен-Лу урвав свої жалі, прояснів і все слав мені легкі усмішки та чулі погляди, причому ті позирки виходили якісь різні, то простим оком, то крізь монокль, але всі вони свідчили про зворушення від цієї зустрічі і ще про одну дуже важливу річ, не завжди для мене ясну, але нині особливо дорогу: про нашу дружбу.

— Ой лишенько! Де ж ви будете ночувати? Сказати по щирості, я вам не раджу зупинятися в готелі, де ми столуємося, це поряд з Виставкою, там скоро почнуться гулі, такі підуть, веселощі!.. Ні, ліпше готель Фландрський, це славний палацик XVIII віку зі старими килимами. Килими наділяють увесь будинок «історичним духом».

Сен-Лу часто вживав дієслів «наділяти» замість «надавати», бо розмовна мова, як і писемна, вряди-годи потребує оновлення словника, зміщення відтінків. І достоту як журналісти сном і духом не відають, з якої літературної школи походять «красоти», якими вони нас частують, так само й Сен-Лу не був знайомий з жодним із трьох естетів, яких він наслідував мовою і навіть вимовою: їхня манера висловлюватися прищепилася йому непрямо.

— Зрештою, — підсумував Робер, — цей готель зручний вам ще й тому, що ви схильні до слухової гіперстезії. Ви не матимете сусідів. Визнаю, що перевага не дріб’язкова, бо завтра там може оселитися новий гість, отож задля такої непевної вигоди вибирати Фландрський за свій притулок безглуздо. Ні, я раджу вам цей готель через загальне вражіння, яке він справляє. Номери досить затишні, всі меблі старі й зручні, все дихає спокоєм.

Але для мене, натури не такої художньої, як Робер, утіха, яку може дати гарний дім, була поверхова, майже ніяка, і вона не могла приспати мою вже ожилу тугу, не менш болісну, як та, що катувала мене в Комбре, коли мати приходила мене поцілувати, або та, що гадючилася круг серця, коли я приїхав до Бальбека і жив у високому, пропахченому ветиверієм покої. Сен-Лу збагнув усе з мого нерухомого погляду.

— Ого, та вам, мій коханий, начхати на цей ладний палацик, ви бліді, як стіна, а я, диявольська худоба, правлю вам про килими, на які ви й не поглянете. Вам відведуть номер, який я знаю, по-моєму, це вельми веселенький номер, але я припускаю, що при вашій вражливості він може й не здатися веселим. Повірте, я дуже добре розумію вас, я цього ніколи не відчував, але я ставлю себе на ваше місце.

На подвір’ї підофіцер виїжджав коня і все поганяв його га-тала, не відповідаючи на салютування солдатів, зате лаючи на всі заставки тих, хто навертався на очі; він усміхнувся Роберові й, помітивши, що той у товаристві, віддав честь. Аж це його кінь, весь у піні, став горою. Сен-Лу підскочив, схопив коня за вуздечку, укоськав його, а потім вернувся.

— Повірте, — сказав він, — мені це зрозуміло, я мучуся вашою мукою, мені болить думка, — додав він, щиро кладучи руку на моє плече, — що аби я міг зостатися з вами, то здолав би сидіти біля вас, говорити з вами до ранку, може, я зумів би розвіяти вашу журбу. Я приніс би вам хуру книжок, але в такому стані вам не до читання. А про те, щоб мене хтось заступив, шкода мови, мене й так уже двічі виручали, коли до мене приїжджала моя дівчина.

І він морщився, заклопотаний цією морокою, а також тому, що, мов той лікар, гарячково міркував, які ліки помічні на мою недугу.

— Біжи розпали вогонь у моїй кімнаті, — сказав він солдатові, що саме проходив. — Гайда, мерщій!

Потім знову повернувся до мене, і його монокль та короткозорий погляд ще раз нагадали про те, що ми з ним друзі-не-розлий-вода.

— Отакої! Ви тут, у касарні, де я стільки про вас думав, я не вірю власним очам, я сню. А як ваше самопочуття — краще? Зараз ви мені все розкажете. Ходімо до мене, чого нам стовбичити надворі, вітрюган скажений, нам до нього байдуже, а ви не призвичаєні, замерзнете. А за перо ви взялися? Ні? Дивак! Якби я мав такий хист, як ви, я б не вставав із-за столу з ранку до вечора. А ви бомки стріляєте. Шкода, що тільки люди пересічні, як от я, ладні завжди мережити, а хто може, той не хоче. Та я ще не спитав вас про бабусю. Її Прудон завжди зі мною.

Якийсь офіцер, рослявий, гожий, величний, спустився повільною, статечною ходою по сходах. Сен-Лу відсалютував і скував вічну хисткість свого тіла на той час, поки тримав руку біля кепі. Але він кинув руку вгору з такою силою, виструнчився таким різким рухом, а після салютування впустив її, так швидко відмахнувши й змінивши поставу плеча, ноги та монокля, що це вилилося не так у мить нерухомосте, як у мить трепетної напруги, яка звела на пшик усі його скорохватські рухи — як попередні, так і наступні. Тим часом офіцер, не підступаючи до нас, спокійний, доброзичливий, статечний, імперський, загалом цілковита про₇ тилежність Роберові, підніс руку до кепі.

— Я мушу перебалакати з капітаном, — шепнув Сен-Лу, — будь ласка, почекайте мене в моїй кімнаті, друга праворуч, на четвертому поверсі, я зараз прийду.

Борзенько, в супроводі пурхливого монокля, він рушив до статечного і неторопкого капітана, якому саме підвели коня і який, перш ніж сісти, давав належні вказівки зі звичним при цьому хизуванням, як на історичному полотні часів Першої імперії, наче лаштувався от-от кинутися в бій, тоді як він просто вертався до свого дому, винайнятого поки служив у Донсьєрі, на майдані, перейменованому, буцім на глум над цим бонапартистом, у майдан Республіки! Я побрався сходами, ризикуючи щомиті послизнутися на обцвяхованих приступках, аж ось на мене глянули кімнати з голими стінами, з подвійними шерегами лежаків та амуніцією. Мені показано Роберову кімнату. Якусь хвилю я стояв перед зачиненими дверима, бо почув гармидер, за дверима щось пересували, щось немовби впускали додолу; було зрозуміло, що кімната не порожня, що там хтось є. Але то був усього-на-всього розкладений у коминку вогонь. Він не міг горіти спокійно, він розкидав поліна та ще й украй незграбно. Я ввійшов; одне поліно відкотилося, друге диміло — то колобродив вогонь. Навіть не ворушачись, вогонь поводився галасливо, як нешеретовані люди, і лише коли я переступив поріг і побачив полум’я, я зрозумів, що чую відгомін вогню, а якби я досі стояв опостінь, то подумав би, що хтось тут сякається й ходить. Нарешті я сів у покої. Шпалери у стилі ліберті та старі німецькі тканини XVIII сторіччя оберігали його від запаху, який виділяла решта кам’яниці, різкого, млосного, затхлого, як запах питльо-ваного хліба. Тут, у цій гарній світлиці, я б пообідав усмак і любісінько собі спав. Сен-Лу нібито теж був тут зі мною, а все тому, бо на столі лежали потрібні йому для роботи книжки вкупі зі світлинами, серед яких я впізнав себе і дукиню Ґермантську, тому, бо вогонь, нарешті, обжився в коминкові і, начебто звірючка, лежав у палкому, німому і вірному очікуванні й раз у раз то впускав головешку, яка розсипалася жаром, то лизав челюсті. Десь близенько цокали Роберові дзиґарики. Цокання щохвилі міняло місце, бо дзиґариків я не бачив, то воно лунало ззаду, то спереду, то ліворуч або праворуч, а іноді ніби гинуло вдалині. Нараз я угледів годинника на столі. Відтоді я чув цокання лише там, воно вже не пурхало туди-сюди. Принаймні мені здавалося, ніби годинник цокає на столі, я його не чув, я його бачив. Звуки не мають місця. Принаймні ми пов’язуємо їх із рухами, і це корисне для нас тим, що вони попереджують нас про рухи, роблять їх чимось природним і доконечним. Певна річ, хворий, якому наглухо позакладали вуха ватою, не почує, як завзято тріщить вогонь у Роберовому коминку, виробляючи головешки та попіл і зсипаючи їх до скриньки, а тим паче не почує музики розімча-них трамваїв, яка нагримала, через рівні інтервали, на донсьєр-ській торговиці. Якщо тоді такий хворий читає, то й сторінки перекидатимуться нечутно, ніби перегортувані якимсь божеством. Глухий рев води, що ллється в купелю, лагідніє, влягається й даленіє, наче якийсь небесний щебет. Віддалення шуму, його послаблення відбирають у нього всяку агресивність щодо нас; щойно нас дослівно заморочили удари молотка, від яких, здавалося, на наші голови ось-ось обвалиться стеля, а зараз так утішно нам ловити ці легенькі, пестливі для вуха, далекі згуки, схожі на шелест листя у його вічній грі з подорожнім вітерцем. Ми розкладаємо пасьянс, не чуючи шереху карт, і тому нам здається, що ми їх не чіпаємо, що вони самі літають і, випереджаючи наш картярський азарт, самі починають гру з нами. І тут постає доречне запитання: чи не треба і від Любови (додаймо навіть до Любови і любов до життя, і любов до слави, адже є такі люди, яким не чужі ці два почуття) рятуватися, як дехто рятується від галасу, — не зацитькує крикунів, а затикає собі вуха, — внутрішньо зосередитися, підібратися, поставивши собі за мету змалити не кохану істоту, а нашу здольність страждати через неї.

Але вернімося до звуків: досить встромити у слуховий провід вати більше, і той бравурний пасаж, який шпарить у нас над головою панночка, з’їде на піанісімо; досить змастити вату якоюсь мастю, і вже її всесилі улягає цілий будинок, її закони поширюються навіть на подвір’я. Піанісімо вже не лунає, вата миттю закриває віко фортепіано, і урок музики припиняється; добродій, який ходив нам по голові, уриває своє тупцяння; циркуляція повозів і трамваїв припиняється, ніби очікувано голову держави. І це забивання звуків іноді навіть, замість пильнувати сну, порушує його. Ще вчора невпинний гамір, безперервно описуючи нам рухи на вулиці та в домі, зрештою присипляв нас, як нудна книжка; сьогодні на поверхні тиші, накинутої на наш сон, якийсь дужчий за інших гуркіт досягає нашого слуху легкий, як зітхання, без усякого зв’язку з якимся іншим звуком, таємничий; і вимоги пояснення, вимоги, нашіптаної нам, досить, аби збудити нас. Вийміть на хвилинку вату з вушної раковини хворого, і нагле світло, яскраве сонце звуку спалахне для нього знову і, сліпуче, воскресне знов у Всесвіті; гоном вертаються до людей вигнані звуки; хворому ввижається немовби величальна янголів і змертвихвстання голосів. Пустельні вулиці знову миттю наповнюються безліччю летючих і розкрилених співців-трамваїв. І в себе в покоях хворий створить не вогонь, як Прометей, а гуготіння вогню. Так, то нарощуючи, то прибираючи ватні тампони, ми ніби натискаємо по черзі то одну, то друїу з двох педалей, щоб посилити бриніння надвірнього світу.

Одначе буває, що звуки тлумляться ґрунтовно, не на хвилю. Глушко не може навіть спарити молока, не стежачи очима за тим, як у відкритому горнятку виникає біле гіперборейське мерехтіння, подібне до мерехтіння снігової завірюхи і навіть до якогось остережного знаку, якого краще не нехтувати, а послухатись і, — так Бог приборкав хвилі, — клацнувши вимикачем, приборкати розбурхану стихію; бо танцюристе в якійсь трясці яйце киплячого молока спливає-таки, з допомогою кількох укісних зринань, на поверхню, надимає, круглить опалі вітрила, якими зморщилася шкурка, щоб зрештою кинути в гущу хуртовини одне-однісіньке перламутрове вітрило, і лише вимкнення струму, якщо вчасно заклясти електричну грозу, закрутить їх усіх в одному вирі і кине дрейфувати, змінивши в пелюстки магнолії. Але якщо цей глушман не вжив завчасу запобіжних заходів, то небавом книжка його та годинник, захоплені молочною повінню, визиратимуть із білого моря, отож йому доведеться кликати на пораду свою стару служницю, і служниця, хай би він був великим державним мужем чи славетним письменником, скаже йому, що розуму в нього не більше, ніж у п’ятилітнього дитятка.

А іншим разом, у чорнокнижній кімнаті, прибивши за собою двері, з’явиться чоловічок, якого хвилину тому тут не було; глухий не почув, як вступив гість, і гість тільки на мигах говорить, як у ляльковому театрику, і його жестикуляція так умиротворює тих, кому увірилися слова. І вражена глухотою людина, — бо від утрати одного чуття у світ прибуває стільки краси, скільки від набуття іншого, — з утіхою проходить по Землі, як по Раю, коли ще не створено звуку. Найвищі водоспади розгортають лише для її очей свої кришталеві кросна, і нині вони спокійніші, ніж море в годину тиші, це райські водограї. Оскільки шум для неї до глухоти був видимою формою причин руху, то предмети, що рухаються нечутно, для неї, виходить, рухаються безпричинно; утративши гучність, вони стали саморушні, здаються живими; вони переміщаються, спиняються, самозаймаються. І самі летять собі, наче крилаті передпотопні чудовиська. В окремому, без сусідів, домі глухого обслуговування ще перед тим, як він оглух остаточно, виявляло вже більшу увагу й відбувалося тихо, а нині йому слугують німі і якось іспотайна, ніби царкові у феєрії. І будівля, яку глухий бачить з вікна, — казарма, церква, ратуша, — це, як на сцені, всього-на-всього декорація. Якщо одного дня декорація обвалиться, то постане курище і відкриється очам румовище; але ще менш матеріяльна, ніж театральний палац, хоча й не така легка, та декорація гримне додолу в чародійському світі, де падіння важких тесаних брил жодним вульгарним гупанням не скаляє непорочности тиші.

Тиша — куди відносніша тиша — розлита в вояцькій кімна-тинці, де я оце сидів, була порушена. Двері відчинилися, і Сен-Лу, випускаючи з ока монокль, улетів до кімнати.

— Ох, Робере, у вас так гарно! — гукнув я. — Я був би такий радий, якби мені було вільно пообідати тут і переночувати!

І справді, коли б це не було заборонено, якого б нічим не затьмареного спочинку зажив би я тут, бережений цією атмосферою безжурности, чуйносте і веселости, яку підтримували безліч муштрованих і здисциплінованих воль, безліч безтурботних душ, у цій великій бурсі, якою була казарма, де навіть час виявлявся в дії і де сумний дзвін годинника заступлено радісною фанфарою побудки, тієї самої, дзвінкий спогад про яку, розпорошений, роздрібнений, усе ще витає над бруківкою вулиць, заступлено голосом, певним того, що його почують, і музичним, бо він не просто команда начальства, що кличе до послуху, а й зазов мудрости до щастя.

— Ага, ви волієте спати в одній кімнаті зі мною, ніж іти самому до готелю? — озвався, всміхаючись, Сен-Лу.

— Ох, Робере, іронізувати з цього жорстоко! — кинув я. — Ви знаєте, що це неможливо і що там я нудитиму світом.

— О, я зворушений вашою ґречністю, — мовив він. — Мені теж спало на думку, що ви воліли б зостатися на ніч тут. Саме про це я й попросив капітана.

— І він дозволив? — гукнув я.

— Без найменшого вагання.

— Ох, я його обожнюю!

— Ну, це вже занадто. Зараз я покличу джуру, хай він готує обід, — додав Сен-Лу, а я відвернувся, тамуючи сльози.

Раз по раз заходили Роберові товариші. Він їх випихав за двері:

— Геть! Забирайтеся!

Я просив його не гнати їх.

— Та ні, з ними ви будете нудитися: це люди геть нешере-товані, у них тільки й мови, що про перегони та чищення коней. Вони б і мені зіпсували такі дорогі хвилини, про які я стільки мріяв! Але зауважте: з того, що мої товариші сіряки, аж ніяк не випливає, що всі вояки вбогі духом. Де там! Ми маємо тут майора — людина він дивовижна. Він читав виклади військової історії, і трактував він її як математичну теорію, як таку собі алгебру. Навіть з естетичного погляду, це така краса, все індукція і дедукція, навперемін, ви неодмінно захопилися б.

— А це не капітан, який дозволив мені зостатися тут?

— Хай Бог милує! Більшого дурня, ніж він, якого ви «обожнюєте» за дрібну послугу, важко знайти на світі. Харчування і спорядження солдатів — тут він мастак. Цілі години він проводить із квартирмейстером і полковим кравцем. Оце його розумовий рівень. І зрештою він, як і всі, гордує тим чудовим майором, про якого я згадував. Ніхто з ним не приятелює, бо він масон і не сповідується. Князь Бородинський його до себе не пустить на поріг, тільки тому, що він плебей. Треба ж бути отаким задавакою, а він же мав прадіда фермера, та й сам би фермерував, коли б не наполеонівські війни. А втім, він і сам відчуває, у вищому світі він ні риба ні м’ясо. У Жокей-клубі він майже не буває — цей луб’яний князь позичає в сірка очей, — додав Робер; засілий у ньому дух наслідування змусив його не лише перейнятися соціальними теоріями своїх навчителів, а й увібрати в себе світські забобони своїх родичів і, несвідомо для себе, він поєднував у собі любов до демократії і зневагу до шляхти Імперії.

Я дивився на світлину його тітки і думав, що як він подарує її мені, то зробиться для мене ще дорожчим, і я все для нього зроблю і будь-яку свою послугу матиму за дрібничку супроти цієї фотографії. Адже ця фотографія була ніби ще одною зустріччю на додаток до колишніх моїх зустрічей з дукинею Ґермантською, ба більше: зустріччю тривалою, ніби через те, що наші стосунки несподівано зблизилися, вона не пройшла повз мене, а зупинилась у своєму садовому капелюшку і вперше дала мені змогу помилуватися досхочу на її пухкенькі щічки, на поворот шиї, на заломи брів (на те, що мені не давалося розглянути раніше через хуткість її ходи, через позверховість моїх вражінь, через нетривкість моєї пам’яти); і все це, так само як груди і руки жінки, яку я досі бачив у глухій під шию сукні, було для мене розкішним, сласним відкриттям, дарованою мені ласкою. Лінії, на які мені, власне, дивитися заборонялось, тут я міг вивчати як у підручникові тієї єдиної геометрії, яка цікавила мене. Згодом, роздивляючись Робера, я виявив, що він десь-таки був знімком своєї тітки, і в цьому крилася тайна, теж така хвильна для мене: його обличчя було зрідні її обличчю не прямо, а і.се ж щось спільне вони мали. Риси дукині Ґермантської, пришпилені до її образу в моєму ще кобрейському вражінні від неї, — ніс, наче дзьоб у сокола, гострі очі, — здавалося, допомогли ліпити другу її іпостась, схожу, але делікатнішу, з дуже ніжною шкірою: Роберове лице майже накладалося на тітчине. Я заздро добачав у ньому типові риси Ґермантів, раси такої окремішньої у світі, світі, де вона не гине і де її вирізняє її божно-орнітологічна слава, бо народжена та риса в якійсь казковій добі від богині й птаха.

Не знаючи причини мого розчулення, Робер був дуже ним зворушений. А розніженість моя викликалася ще й блаженним станом від тепла в кімнаті та випитого шампана, який перлив краплями поту моє чоло й застилав слізьми очі; ми скроплювали вином куріпок; куріпок я їв із подивом нетями, який знайшов у новому для нього житті те, що досі здавалося йому виключеним з нього (чудуючись, як вільнодум, якого частують у плебанії ситим обідом). А вранці, пробудившись, я підступив до вікна Ро-берового покоїка, — він був високо над землею, і з вікна око обіймало цілу околицю, яку я цікаво озирнув, щоб познайомитися зі своєю сусідкою-долиною, щойно тепер, бо вчора я не встиг, прибув надто пізно, коли вона вже дрімала в пітьмі. Прокинулася вона на зорі, і все ж, коли я розчахнув вікно, то побачив її з того боку, де був ставок, побачив так, наче дивився з вікна якогось замку: вона ще й досі тушкувалася в м’які білі вранішні шати, і я майже нічого не розгледів.

Але я знав, що, перш ніж солдати вичистять коней на подвір’ї, вона їх скине. А наразі виднілась, якраз напроти казарми, вже виборсавшися з імли горбата і худесенька хребтина якогось мізерного пагорба. Крізь прозірчасті фіранки паморозі я не відривав очей від цієї незнайомки, яка побачила мене вперше. Але коли я звик заходити до касарень, на саму думку, що пагорб тут, реальніший, навіть як я його не бачив, ніж бальбецький готель, ніж наш паризький дім, що про них я мислив нині як про відсутніх, як про небіжчиків, себто не вірячи в те, що вони існують, — на саму цю думку сяйні обриси горба, хай я іноді цього й не помічав, щоразу леліли над найбуденнішими моїми донсьєрськими вражіннями: якщо почати з першого ранку, то над приємним відчуттям тепла, яке розлив по моєму тілові шоколад, зготований Роберовим джурою в затишній кімнаті, що правила мені за оптичний центр для огляду пагорба (а ось уже пройтися по пагорбові, замість дивитися на нього, — це було мені зась через залеглий там туман). Увібравши в себе обриси пагорба, домішуючись до смаку шоколаду і насідаючи на всі мої думки, туман, навіть як я зовсім про нього не думав, просякав їх наскрізь, — так стійке і щире золото поєднувалося з моїми бальбецькими вражіннями, так надвірні сходи сусідніх кам’яниць, витесані з рудого пісковця, красили в сіре мої ком-брейські вражіння. Зрештою туман розтанув у ранковому світлі: сонце спершу намарне пускало в нього стріли, ті стріли лише гаптували його діямантами, але потім-таки взяло гору над мрякою. Згір’я могло тепер підставляти свою сіру хребтину промінню, а коли я за годину йшов до міста, те проміння вже надавало червіні листя на деревах, червіні та блакитові виборчих плакатів на мурах, чогось екстатичного, і цей екстаз пойняв мене самого і поніс блукати знічев’я вулицями, мало не підскакуючи з радощів та підспівуючи.

Але наступну ніч я мав перебути в готелі. І я знав наперед, що там на мене чатуватиме нудь. Цю нудь можна було порівняти з давучим запахом, яким мені з пелюшок пахли всякі нові покої, тобто загалом покої: у покоях, де я мешкав звичайно, мене не було, думки мої витали десь-інде, а замість себе саджали Звичку. Але я не міг передоручити цій не такій вражливій служебці клопотатися моїми вхідчинами, я приїздив на місце раніше за неї, і там мені треба було звести з оточенням оте моє «я», яке я віднаходив лише по літах перерви, але завжди таким самим, маленьким, так і не вирослим із комбрейських часів, з мого першого бальбецького приїзду; гніздячись верхи на валізі, воно тільки плакало невтішно.

Та я помилився. Журитись я не мав часу, бо в готелі не був ані хвилини сам. А все тому, що тут зберегли рештки палацової пишноти, і ця пишнота, зайва в новочасному готелі, позбавлена всякої практичної функції, жила нині тут окремішнім, дозвільним життям: безліч переходів, якими можна було безцільно блукати і які, зрештою, приводили на те саме місце, довгі, мов коридори, й оздоблені, мов вітальні, вестибюлі, які справляли вражіння не так частини помешкання, як місця, де мешкають люди, вестибюлі, які не можна було залічити до жодного номера, але які кружляли круг мого й притьмом зголошувалися взяти мене до свого гурту — щось на зразок сусідів, гульливих, але не галасливих, якихось залаштункових марюк минувшини, яким дозволено домувати без галасу біля дверей кімнат до винайман-ня і які щоразу, здибавшися зі мною, мовчки примилювалися до мене. Словом, уявлення про оселю як про простий футляр нашого теперішнього життя, нашої затули не лише від холоду, а й від чужого ока, зовсім не надавалося до цього житла, до цього ансамблю кімнат, таких самих реальних, як громада пожильців, кімнат, які були, щоправда, німі, але з якими, хоч-не-хоч, треба було, повернувшись, зустрічатися, які треба було або обходити, або вітати. Годі було не дивитися з пошаною, попри побоювання потурбувати, на велику вітальню, ще в XVIII сторіччі звиклу простиратися між карнизами зі старого золота, під хмарами, зображеними на плафоні. А ще прихильнішу цікавість будили малі покоїки, які, недбалі до якоїсь симетрії, незліченні, безтямні, тікали врозтіч аж до саду, куди так легко було втрапити трьома вищербленими сходинками.

Коли мені хотілося вийти або повернутися, не послуговую-чися ліфтом і не беручися парадними сходами, то інші сходинки, чорного ходу, вже занедбані, наставляли мені свої приступки, так гарно допасовані одна до одної, аж здавалося, ніби в їхній градації витримано ідеальну пропорцію, яка часто дає нам особливу чуттєву усолоду, коли ми помічаємо її в барвах, запахах чи смаках. Але щоб зазнати втіхи від сходження вгору та спуску вниз, мені треба було приїхати аж сюди, як колись я спізнав на альпійських плаях, що зазвичай непомітний процес дихання незмінно викликає райське відчуття. Вільготу від зусиль, даровану нам єдино речами, до яких ми звикли з дитинства, я відчув, як уперше рушив цими сходами, панібратськими до мене ще до нашого знайомства, наче вони ладні були передати мені виплекані, втілені в них чи не давніми панами, яких вони приймали щодня, солодощі не набутої ще мною звички, і ці солодощі могли б лише притупитися, якби і я оббувся зі сходами. Я відчинив кімнату, подвійні двері прибилися за мною, драпування впустило тишу, і мене порвало якесь заласне почуття владання нею; помиляється той, хто гадає, ніби прикрашений різьбленим мосяжем мармуровий коминок здатен лише репрезентувати мистецтво Директорії, — він давав мені тепло, а низенький фотелик на ніжках допомагав грітися так само вигідно, як би я сидів на килимі. Стіни стискали в обіймах покій, відмежовуючи його від решти світу, а щоб упустити всередину, замкнути всередині те, чого інакше йому бракувало б, вони розступалися перед книгозбірнею і приощадили закапелок з ліжком, обабіч якого гінкі колонки легко підтримували альковний плафон. А сама кімната у глибу продовжувалася двома ванькирчиками такої самої ширини, і в останньому висів на стіні — щоб напахтити благоуханням задуму, якої там шукали, — розкішний рожанець із зерен і рису. Двері, якби я їх не причинив, заходячи до цього найглухішого сховку, не тільки потроювали б його розмір, не псуючи, проте, його гармонії, і не тільки давали б моєму окові змогу милуватися на простір, потому як я натішився тіснотою, а й додавали б почуття вольниці до моєї насолоди самотою, самотою і далі не порушуваною, проте вже не відрубною. Альков цей виходив на дитинець, чиє приємне сусідство я радо відкрив назавтра, побачивши його замкненим — ніби гарну полонянку — між високих мурів без жодної прогалини. Там росло тільки двоє пожовклих дерев, обарв-люючи чисте небо в ніжний фіолет.

Перш ніж лягти, мені закортіло вийти з кімнати, аби оглянути моє казкове царство. Довгий перехід помалу-малу відкривав мені все, чим можна було почастуватися в разі нічниць: фотель у кутку, спінет, на консолі блакитний фаянсовий горщик, повний цинерарій і в старосвітській рамі фантом бознаколишньої дами з синіми квітками в пудрованому волоссі та букетом гвоздик у руці. Коли я добрався до кінця, глуха стіна сказала мені простодушно: «А тепер повертай голоблі, ти ж бачиш: ти у себе вдома», пухнавий килим теж пробував розв’язати мені язика: як я не засну, то можу любісінько прийти сюди босоніж, а вікна без віконниць, повернуті в чисте поле, запевняли мене, що цілу ніч очей не склеплять і що мені вільно виходити з опочивальні о будь-якій порі без остраху когось обудити. За дверцятами в стіні тулилася маленька комірчина: утримувана переділкою і не годна втекти, вона розгублено чаїлася тут і злякано витріщалася на мене своїм овальним віконцем, синястим від місячного сяйва. Я ліг, але перина й коминкові колонки так поглинали мою увагу, як зроду не поглинало щось у Парижі, і я не міг віддатися звичному плинові марень. А що цей особливий стан уваги, захоплюючи сон і впливаючи на нього, змінює його, розкладає його по тих чи тих поличках наших спогадів, то образи моїх сонних марень тієї першої ночі зринали з пам’яти, зовсім відмінної від тої, якою звичайно живився мій сон. Якби навіть уві сні я спробував здатися на ласку своєї звичайної пам’яти, ліжко, до якого я не звик, а також остережлива чуйність, яка незмінно супроводжувала кожний мій рух, коли я перевертався в ліжку, здолали б завернути назад чи підтримати новий плин моїх марень. Зі сном діється так само, як із перцепцією світу надвірнього. Досить якоїсь зміни в наших призвичаєннях, як, глядь, — сон уже суцільна поезія; коли ми ще не встигли роздягтися, а сон уже здолав нас, то зміниться його тривалість, а сам він стане куди приємніший. Ми прокидаємось, ми бачимо, що на дзиґарі — четверта, допіро четверта ранку, а нам ввижається, ніби збіг цілий день, бо є кількахвилинний і несподіваний для нас сон, наче правосилою якогось Божого закону посланий нам із небес, великий і зуповний, як золоте берло цісаря. Вранці я потерпав уві сні, що дідусь давно вже готовий і що чекають на мене — час вирушати на Мезеглізь-ку сторону, аж це мене збудили полкові фанфари: кавалеристи щодня проїздили у мене під вікнами. Але десь двічі-тричі — і я нагадую про це тут, бо годі списати людське життя, якщо воно не скупається уві сні, в який життя пірнає і який щоночі оточує його так, як море оточує півострів, — перегорода сну була в мене досить опірна, аби витримати музичний удар, і я не почув нічогісінько. В інші дні сон відступав на хвилю, але моєї свідомости, ще затуманеної сном, — так для знечулених наркозом органів припікання спершу безболісне і тільки наприкінці вони відчувають його як легкий опік, — ледве торкалися гострі кінчики пищалок і пестили її наче невиразний і свіжий вранішній щебет; а по тій короткій перерві, коли тиша ставала музикою, тиша ця поверталася разом з моїм сном ще перше, ніж проходили драгуни, крадучи в мене останні пучечки з пишної китиці переливчастих звуків. І терен моєї свідомости, який черкнули галузки цього зела, був такий вузесенький, такий скутий сном, що коли Сен-Лу питав мене, чи чув я музику, я не міг ручатися, що фанфарні звуки мені не примарилися так само, як ті, що вчувалися мені вдень у найменшому вуличному галасі. Може, я чув їх єдино уві сні, потерпаючи, що вони мене збудять, або, навпаки, що не збудять, і тоді я не побачу церемонійного маршу. Взагалі, зі мною часто траплялося таке: я спав, а мені ввижалося, ніби мене збудив гамір, тож я ще годину марив, ніби-мене збудили, хоч насправді дрімав і снував на екрані свого сну з примарних тіней розмаїті видовиська, які гамір завадив мені дивитися, але химера яких і далі жила в мені.

Іноді ми здійснюємо в сонних мріях те, що мали б зробити вдень, здійснюємо по збоченню в сон, ідучи не тією путею, якою йшли б наяву. Снується та сама історія, тільки з іншим кінцем. Попри всесвіт, де ми живемо уві сні, такий незвичайний, що люди, які засинають на превелику силу, передусім намагаються вийти з нашого світу. Марно пролежавши із заплющеними очима кілька годин, розпачливо борючися з тими самими думками, що обсідають нас, коли очі наші розплющені, вони набираються отухи, як помічають, що остання хвилина була багата на розумування, суперечне з правилами логіки і з очевидністю теперішнього моменту; це коротке «потьмарення» означає, що брама відхилена і що вони, може, зараз утечуть від дійсности, прита-ковляться десь більш-менш далеко від неї, і це дасть їм більш-менш «добрий» сон. Але це вже неабиякий поступ — коли ми повертаємося плечима до дійсности і коли досягаємо перших челюстей, де відьми «самонавіювання» варять пекельне вариво вигаданих хвороб чи загострених нервових недуг і чатують на годину, коли напади, наснажені під час непритомного сну, зірвуться з такою силою, що сон урветься.

Неподалік звідти є сад-заказник, де, мов які дивовижні квіти, ростуть такі різні між собою сни: сон від дурману, від індійських конопель, сни від різних витяжок ефіру, сон від беладони, опію, валер’яни, квіти, не розповиті аж до дня, коли незнайомий обранець торкнеться до них, і вони розпукаються, і кілька годин поспіль розточуватимуть аромат неймовірних марень у його захопленій і подивованій душі. У глибині саду є монастирська школа, вікна відчинені, чути, як у школі повторюють на сон грядущий уроки, які учні знатимуть, щойно прокинувшись, а провісник пробудження, наш цокітливий внутрішній будик, так точно накручений нашою чуйністю, що коли наша клюшниця приходить нам сказати: «Вже сьома», то бачить нас уже на ногах. На темних стінах того покою, що дивиться у сни, покою, де безперервно докопується забуття любовних гризот, процес якого, швидко знову поновлюваний, часом уривають і нищать лихі привиддя минулого, висять навіть по нашому пробудженні спогади про сни, але такі отінені, що ми часто вперше помічаємо їх серед білого дня, коли їх випадком осяє промінь близької їм думки; деякі, — безхмарно ясні, коли ми ще спали, — вже так змінилися, що, не впізнавши їх, ми хапаємося сховати їх у сиру землю, як передчасно розкладених мерців або як речі, такі знищені та струхлілі, що й найуміліший реставратор не потрапив би їх воскресити і зробити з них бодай щось.

За сіткою міститься копальня, де глибокі сни добувають речовини, які цементують голову так міцно, що збудити людину зі сну може тільки її власна воля, та й то як ця воля гатитиме, навіть погідного ранку, сокирою з усього маху, не кажи що той молодий Зиґфрід. Ще далі гніздяться лихі привиддя, про які лікарі вигадують нісенітниці, ніби вони мучать нас гірше від нічниць, тим часом як вони, навпаки, дають нашій думці визволитися з полону уваги; це кошмари зі своїми фантастичними альбомами, де наші померлі батьки гинуть у дорожніх пригодах, хоча надія на те, що вони невдовзі вичухаються, ще не похована. А тим часом ми тримаємо їх у пастці на щурів, де вони, менші за білих мишок, обкидані великими червоними прищами, з трепіткою у волоссі, вражають нас цицеронівським красномовством. Обік цих альбомів є обертовий диск пробудження; один оберт — і ми на якусь мить, собі на прикрість, повертаємося до зруйнованого ще півсторіччя тому будинку, чий образ — у міру як сон даленіє — заступають і затуляють інші доми, аж поки ми опинимось в останньому, шо забовваніє, допіро зупиниться диск, і зіллється з тим, який ми побачимо, розплющивши очі.

Іноді я нічого не чув, подоланий надто міцним сном; у такий сон провалюєшся, наче в яму, і зітхаєш блаженно, коли вигар-буєшся з неї невдовзі, обважнілий, обжертий, обгодований усім, що нам — уподіб німфам, годувальницям Геркулеса — підносили ручі вегетативні сили, які діють з подвійною енергією, поки ми спимо.

Такий сон називається олив’яним; навіть по пробудженні з нього людину не полишає вражіння, ніби вона й сама перекинулася олив’яним бовванцем. Вона ніхто. Але яким дивом, шукаючи своїх думок, своєї особистости подібно до того, як шукають загубленої речі, ми віднаходимо, зрештою, тоді своє «я» швидше, ніж будь-яке інше? Чому коли оживає наш розум, у нас втілюється наша попередня особистість? Не знати, від чого залежить цей вибір, і чому на мільйон людських істот, якими ми могли б бути, жереб падає саме на ту, якою ми були вчора. Що нас веде до віднайдення себе, якщо сталася стеменнісінька перерва (хай то був міцний сон чи відрубні, мов і не наші, марення)? Настала справжнісінька смерть, як тоді, коли серце зупиняється і нас повертають до життя, розмірено сіпаючи за язика. Певна річ, кожен покій, хоча б ми бачили його лишень раз, будить спогади, а за них чіпляються інші, давніші. Або деякі з них — ті, що доходять до нашої тями — дрімали в нас? Змертвихвстання в мить, коли ми пробуджуємося, — по тому добровільному ’божевіллі, яким є сон, — мусить, власне, скидатися на те, що діється з нами, коли ми пробуємо згадати ім’я, вірш чи забуту мелодію. І, може, воскресіння душі по смерті це не що інше, як явище пам’яти.

Коли я прокидався остаточно, приваблений сонячним небом, але утримуваний у ліжкові свіжістю останніх поранків, осяйних і холодних, вісників зими, я дивився на дерева, де листя було позначене лише двома-трьома плямами золота або червені, ніби завішене в повітрі на невидимому пітканні. Я підносив голову і випинав шию, не вилазячи з-під ковдри; наче лялечка під час перетворення на метелика, я був подвійною істотою, чиї різні частини вимагали окремішнього середовища; моїм очам вистачало самих барв, без тепла, зате груди потребували лише тепла, а не барв. Я вставав лише допіро, як вогонь палав, дивився на образок прозорого та тихого золотисто-бузкового поранку і штучно додавав йому відсутню частку тепла, розворушуючи кочергою коминок, пломінкий і димучий, як гарна люлька, і, так само як люлька, спроможний справляти мені втіху — заразом грубу, бо полягала вона у втісі щиро тілесній, і делікатну, бо за нею малювалося щось ясне-яснісіньке. Мій туалет був оббитий шпалерами з розкиданими по гарячо-червоному тлі чорними та білими квіточками, і до цих шпалер мені нібито звикнутися було доволі важко. Але вони видавалися лише новими, заходячи зі мною в контакт, а не в конфлікт; завдяки їм моє вставання зробилося веселим і співучим, вони живосилом посадили мене ніби в келих маку, аби я дивився на світ, зовсім інакший, ніж той, що я бачив у Парижі, з-за якогось веселого паравану, яким був для мене той новий дім, розвернутий ув інший бік, ніж у моїх батьків, і овіюваний одвічним свіжим повітрям.

Бували дні, коли мені кортіло побачити бабусю або я побоювався, що вона занедужала, або згадував про справу, якої не завершив у Парижі; іноді я побивався, що й тут уже встиг ускочити в халепу. Ці клопоти збавляли мені сну, я не міг перебороти журбу — вона як стій охоплювала все моє буття. Тоді я посилав когось із готелю до касарень із цидулкою до Робера; я просив його, якщо це фізично можливо, — я відав, що це дуже важко, — чи не буде він такий ласкавий заскочити на хвилинку до мене. За годину він прибував; ледве зачувши дзвінок, я відчував, як усі мої жалі розвіювались мов дим. Я знав, що вони дужчі за мене, а він дужчий за них, і моя увага відривалася від них і линула до того, хто мав їх розбити. Робер з ранку був на свіжому повітрі і, заходячи в хату, вносив його з собою, він наповнював мій покій атмосферою, зовсім інакшою, як кімната, і я одразу її ловив і відповідно поводився.

— Не гнівайтеся, що турбую, але мені не дає спокою одна річ, як ви, напевне, здогадуєтесь.

— Та ні, я просто подумав, що вам захотілося мене побачити, і дуже втішився. Ви добре вчинили, що покликали мене. Ну? Щось не так? Чим я можу прислужитися?

Він вислуховував мої пояснення, давав вичерпну відповідь, але не встигав ще й рота розтулити, як я починав дивитися на світ його очима; проти його важливих клопотів, через які в нього така стурбована, така бадьора, така задоволена міна, прикрощі, які завдавали мені такої тривалої муки, здавалися дрібними не лише йому, а й мені; я почувався тим, хто кілька днів не годен був розплющити очей і нарешті викликав лікаря, — обережно й спритно закотивши повіку, лікар показує витягнену запороху; хворий вичікуваний і заспокоєний. Усі мої гризоти де й дівалися, скоро Сен-Лу зголошувався послати депешу. Життя здавалося мені зовсім іншим, чудовим, надмір життєвої снаги поривав мене діяти.

— Що ви збираєтесь робити? — запитував я Робера.

— Мушу йти — за чверть години полк вирушає, моя присутність обов’язкова.

— Отже, вирватися вам було сюди нелегко?

— Ні, легко, капітан був дуже ґречний, сказав, піти треба неодмінно, але надуживати його ґречністю я не хочу.

— А що, як я хутко зберуся і виряджусь на власну руку туди, де відбуватиметься навчання? Мені дуже цікаво, а в перерві ми, може, могли б перекинутися слівцем.

— Я вам не раджу. Ви не спали, нервувалися, як мені здається, через якісь дрібниці, а нині, коли вам попустило, поверніться до стіни та й спіть: це найкращий засіб проти демінералізації ваших нервових клітин. Але не засинайте надто швидко, бо вража музика проходитиме попід вашими вікнами, зате потім ніщо не скаламутить вашого сну. Побачимось увечері за вечерею.

Але з часом, уже пізніше, я часто ходив у поле дивитися, як навчається полк, це вже тоді, як зацікавився військовими теоріями, що їх розвивали за столом Роберові приятелі, і як мені закортіло побачити зблизька їхніх командирів, — так хтось, хто живе музикою і пропадає на концертах, залюбки одвідує кав’ярню, щоб покрутитися біля оркестрантів. Аби добратися до того місця, де відбувалось навчання, доводилося долати велику відстань. Смерком, після вечері, мене сковувала соннота, голова падала на груди, ніби в запамороці. Вранці виявлялося, що я не чув фанфар, достоту, як колись у Бельбеку, після вечері з Робе-ром у Рівбелі, не чув концерту на пляжі. Лаштуючись до вбирання, я відчував якесь розкішне безвладдя: я ніби вростав у землю, незримо й глибоко, мережею м’язистих і живильних корінців, що їх відчував завдяки утомі. Я чув себе наснаженим, життя слалося переді мною довге, бо я був відкинутий до свого комбрейського дитинства, коли мене долала здорова змора по наших прохідках на Ґермантську сторону. Поети запевняють, що, входячи до якогось дому, до якогось саду, де ми жили замолоду, ми на хвилю віднаходимо себе таким, як були колись. Ці прощі дуже небезпечні, вони можуть піднести нам дух, але й розчарувати. Незмінних місцин, свідків старосвіччини, найліпше шукати в самому собі. Тут нам можуть прислужитися велика змора і, як наслідок, добра ніч. Принаймні, спускаючи нас у найглибші підземелля сновидіння, де жоден відблиск яву, жоден промінь пам’яти вже не освітлює внутрішнього монологу, — якщо він взагалі там не уривається, — вона, та змора, так старанно переорює ґрунт і підґрунтя нашого тіла, що завдяки цьому ми віднаходимо там, куди наші м’язи занурюють і розкидають свої відноги і звідки наснажуються новим життям, садок, де минало наше дитинство. Не треба кудись вирушати, аби знову побачити його, треба заглибитися в себе, і ви його відзискаєте. Те, що колись покривало землю, уже не на ній, а під нею; щоб оглянути мертве місто, екскурсії замало, потрібні розкопини. Далі буде видно, що деякі випадкові, хвилинні вражіння — ще кращий шлях до минулого, ніж такі органічні зсуви, бо їхній приціл точніший, бо їхній лет легший, крилатіший, запаморочливіший, неомильніший, несмертельніший.

Іноді я зморювався ще дужче: дивився, не лягаючи, як минає муштра кілька днів поспіль. Яке втішне було тоді повернення до готелю! Вкрившися з головою, я спізнавав таке почуття, ніби вирвався з рук чарівників, ворожбитів, того чортовиння, яке населяє наші улюблені «романси» XVII сторіччя. Сон і вранішнє вилежування ставало тепер чарівною казкою. Чарівною і, може, доброчинною. Я казав собі, що є рада і на пекельні страждання, що, хай би там що, а знайти спокій можна. Такі думки заводили мене дуже далеко.

У дні, вільні від навчання, коли Сен-Лу не міг покинути полк, я часто відвідував його в казармі. Вона була далеко; малося вийти за місто, перейти віадук, обаполи якого тяглися гони й гони. На белебні майже завжди стругав вітрюган, він наповнював собою казарми, зведені по три боки подвір’я, і вони гули, наче вітряні яскині. Я чекав на Робера, зайнятого на службі, біля його дверей або в їдальні, розмовляючи з кимось із його друзів, з якими він мене познайомив (потім, у ті дні, коли Робера не було, я провідував їх); крізь вікно я бачив голі, десь за сто метрів унизу, поля; тут і там нові сходи, ще мокрі від дощу й освітлені сонцем, творили зелені бинди, блискучі й прозорі, як емаль. Розмови іноді перекидалися і на мого друга, і я скоро зрозумів, що всі його тут знають і люблять. Багато хто з рекрутів інших ескадронів, багаті діти буржуа, які не мали доступу в інший світ і бачили його лише здалеку, симпатизували Роберові не тільки за його вдачу — ще дужче вони улягали чарові його великопанства. Частенько суботнього вечора, діставши звільнення й подавшись до Парижа, вони бачили, як цей молодик вечеряє в Кафе де на Пе з дуком Юзеським і принцом Орлеанським. Ось чому його гоже обличчя, його хода переваги-ваги, його недбале салютування, пурхітливий монокль, «фантазі» його зависоких кепі, панталонів з надто, тонкого і надто рожевого сукна — все це зросталося в їхньому уявленні з «шиком». Вони відмовляли в цьому шикові іншим, найелегантнішим офіцерам у полку, навіть величному капітанові, якому я завдячував перший нічліг у казармі і який проти Робера видавався надто надутим і майже посполитим.

Хтось згадав, що капітан купив нового коня.

— Хай собі купує на здоров’я! У неділю вранці я спіткав Робера в Акацієвій алеї. Як він грає конем — оце справжній шик! — по-знавецькому підхопив інший, бо ці молоді люди належали до класу тих, хто не має вступу до великопанського світу, зате має гроші та дозвілля і завдяки цьому розуміється на елегантності покупній. От хіба що їхня елегантність мала (наприклад, ув одежі) щось вишуканіше, бездоганніше, ніж вільна і недбала Роберова елегантність, така люба моїй бабці. Ці синки великих банкірів та біржевих маклерів зазнавали легкого хвилювання, побачивши за сусіднім столиком підофіцера Сен-Jly, коли після вистави закушували устрицями. І скільки оповідань лунало в казармах у понеділок, коли офіцери верталися з відпустки: одному, своєму ескадронному колезі, Робер уклонився дуже приязно, хтось іще, з іншого ескадрону, твердив, що Сен-Лу все-таки його впізнав, бо разів з кілька націлював монокля в його бік.

— Так, мій брат бачив його в ла Пе, — казав ще один, який збавив день у своєї коханки. — Ще хвалився, ніби фрак був для нього заширокий і сидів на ньому мішком.

— А камізелька?

— Камізельку він мав не білу, а бузкову і в пальмочки — блиск!

Для жовнірів (низоти, яка не мала уявлення про Жокей-клуб і зараховувала Робера лишень до категорії підофіцерів тяжко багатих, а саме тих, хто жив — зубожілий там чи не зубожілий — на широку стопу, мав чималі прибутки чи там борги і був гойний із солдатами), для тих Роберова хода, монокль, панталони, кепі, хоча вони в них і не бачили чогось аристократичного, мали свою Vary і свій інтерес. У цих ознаках вони розпізнавали характер, стиль, раз і назавше визначені для цього найпопулярнішого з підофіцерів, притаманну лише йому поведінку, зневагу до влади, — прямий наслідок, як вони гадали, його доброго ставлення до солдата. Вранішня кава в їдальні або полуденна сієста у ліжку смакували ще більше, коли «старший» частував лакому і ледачу компанію пікантною подробицею про Роберове кепі.

— Заввишки з мою скатку.

— Ну, це ти, «діду», загнув, не могло воно бути заввишки зі скатку, — перепиняв його ліценціат гуманістики (висловлюючись так, він прагнув показати, що він не «салака»; заразом, зважившись на такий спротив, він домагався, аби оповідач підтвердив те, що його захоплювало).

— Не могло бути заввишки з мою скатку! Ти що, міряв? Кажу тобі, підполковник так на нього витріщився, ніби хотів його запроторити на гауптвахту. А цей чортяка Сен-Jly хоча б вусом моргнув: сновигає туди-сюди, то опустить голову, то підведе, монокль знай пурхає. Побачимо, що скаже чотовий. Га, можебно — не скаже нічого, але, мабуть, це йому не сподобається. Але кепі — то ще квіточки. Здається, в місті їх у нього штук із тридцять.

— Звідки це тобі відомо, «діду»? Від нашого холерного вахмістра, ге? — допитувався молодий ліценціат, хизуючися тими новими граматичними формами, яких він набрався недавно і якими любив присмачувати свою мову.

— Звідки відомо? Від його джури, до лиха!

— От кому живеться, так живеться!

— Авжеж! Грошви у нього більше, ніж у мене, це річ певна! Та ще й Робер віддає йому всі свої речі і таке інше. Солдатського харчу йому замало. От наш Сен-Лу приходить у їдальню та й мовить кашоварові: «Годувати його од пуза, хай би це й влетіло у копієчку».

І ветеран надолужував беззмістовність своєї розповіді виразністю інтонацій, його пересічне наслідування справляло просто фурор.

З касарні я йшов на прогулянку, потім, як сонце сідало, перед побаченням із Робером та його друзями в тому готелі, де ми разом вечеряли, години зо дві відпочивав і читав у себе вдома. На ринковому майдані вечір клав на круті дахи замку рожеві хмаринки барви його цегли і зливався з ними, пом’якшуючи цегляний колір вечоровим тливом. Я відчував, як душа моя вся грає, і жоден мій порух не міг вичерпати цієї снаги; за кожним кроком моя нога, ступивши на вуличний брук, відскакувала, біля моїх стіп ніби виростали крила Меркурія. В одному водограї вода почервоніла, у другому стала опаловою під місячним сяйвом. Між фонтанами гуляли хлопці, репетували, бігали колом, слухняні якомусь наказові вечірньої години, як слухаються її стрижі й кажани. Обік готелю старовинні палаци й теплиця Людовіка XVI, де нині містилися ощадна каса та корпусна комендатура, були освітлені зсередини вже запаленими газовими лампочками, чиє тьмяно-золотаве світло тепер, коли ще не споночіло, добре поєднувалося з високими і широкими вікнами XVIII сторіччя, де ще не згас останній відсвіт заходу, подібний до ясного черепахового очіпка на голові, ледь підсвіченій рожевим, і це світло закликало мене до мого коминка та лампи, яка в тому крилі готелю, де я жив, самотньо змагалася зі смерком і ради якої я повертався ще перед пітьмою, з утіхою, ніби на підвечірок. У покої я зберігав ту саму повняву вражінь, що й надворі. Від неї так дивовижно надималися речі, які часто здаються нам пласкими й порожнистими, — жовте полум’я у коминкові, синясто-небесні шпалери, на яких вечір, ніби школяр, накреслив червоним олівцем спіралі, обрус із химерним візерунком на круглому столі, де на мене чекала десть паперу, каламар і Берґоттова повість — що відтоді ці предмети наче жили для мене якимось незвичайним життям, яке, як мені ввижалося, я зумів би з них викресати, щойно вони знов навинулися б мені під руку. Мені так радісно було думати про казарму, де я щойно був, та про крути-на-всі-боки — флюгер. Норець дихає крізь рурку, виведену на поверхню, так і для мене тим, що злучало мене зі здоровим життям, зі свіжим повітрям, була казарма, ця висока обсерваторія, що торувала над полями, проораними зеленою емаллю каналів. Тут, у цих складах та оселях я здобув коштовний привілей, який мені хотілося утримувати постійно, привілей заходити коли заманеться, з певністю, що мені тут завжди раді.

О сьомій я вбирався і йшов обідати з Сен-Лу до готелю, де він столувався. Я любив ходити туди пішки. Було темно, хоч око виколи. Починаючи з третього дня, тільки-но западала ніч, зривався крижаний вітер, звістуючи снігопад. Поки я йшов, усі думки мої, здавалося, мали зосереджуватися на дукині Ґермантській: адже я приїхав до Роберової залоги лише на те, щоб підступити до неї. Але спогади, гризоти не стоять на місці. Бувають дні, коли вони так даленіють, що ми ледве їх помічаємо, нам здається, що вони пішли геть. Тоді ми звертаємо увагу на інше. Вулиці сього містечка ще не були для мене (як там, де ми мешкаємо постійно) лише простими шляхами від місця до місця. Життя мешканців цього невідомого світу видавалося мені чудовим; часто освітлені шибки якогось будинку затримували мене надовго у нічній пітьмі, виставляючи перед мої очі правдиві й загадкові сцени неприступного для мене побуту. Десь геній вогню показував мені в пурпурових тонах картину шинку торгівця каштанами, де двоє підофіцерів, поклавши свої паси на стільці, різалися в карти, ні сном ні духом не відаючи, що чародій вичакловує їх із темряви, мов на театральному кону, у такому вигляді, як їх бачать очі невидимого їм переходня. В антикварній крамничці свічковий недогарок, кидаючи червоний відблиск на ритовину, обертав її в сангвіну, тоді як, змагаючися з тінню, яснота великої лямпи робила з грубого шкуратка тонкий сап’ян, обсаджувала стилет смарагдовими іскрами, клала на кепські копії, ніби час патину чи славетний майстер лак, щире золото, чинячи з цієї нори, напханої самим мотлохом, безцінного Рембрандта. Вряди-годи я кидав зір у глибину якогось просторого старосвітського помешкання з не-причиненими віконницями, де земноводні мешканці обох статей, щовечора повертаючись до життя в живлі іншому, ніж денне, поволі плавали у лої, який, ледь споночіє, безнастанно сочиться з резервуару лямп, виповнюючи апартаменти аж по береги їхніх камінних та шкляних стін, і в якому ці земноводні, пересуваючи свої тіла, творили оліїсті золотаві чорториї.

Я йшов далі й часто у траурному завулкові біля катедри, як колись дорогою до Мезеґлізу, мене зупиняла сила жаги; мені марилося, що ось-ось вирине жінка і вгонобить її; коли я нагло відчував, що в пітьмі манячить сукня, мене поймала така нестямна втіха, що я не міг припустити думки про незумисність її доторку, і намагався узяти в обійми злякану незнайомку. Цей готичний завулок був у моїх очах чимось таким реальним, що якби я міг здибати тут жінку й мати її, то годі було б не повірити, що нас із нею має поєднати антична сласність, хай би навіть ця жінка була звичайна вуличниця, яка виходить когось підчепити; флером таємниці її вгортали б зима, дика місцевість, кромішня пітьма і середньовіччя. Я марив про майбуття: намагатися забути дукиню Ґермантську здавалося мені жахливим, проте розумним і нині, нарешті, цілком здійсненним, ба навіть, легким. У цілковитій тиші цієї дільниці я чув балачки та регіт під-хмелених перехожих. Я спинявся, щоб позирнути на них, я дивився туди, звідки доходив галас. Проте чекати я мусив довго: навколишнє безгоміння було таке глибоке, що напрочуд виразно й різко долітали ще геть-то далекі згуки. Нарешті переходні пройшли, але не переді мною, як я гадав, а позаду мене. Чи то перехрестя і суточки між будинками викликали через відлуння акустичний обман, чи то важко було вгадати, звідки долинає звук невідомого походження, хай би там що, а я помилявся, визначаючи відстань і напрямок.

Вітер уже так і стругав. Він весь гороїжився і тужавів перед віхолою. Я повернувся на головну вулицю і скочив у трамвайчик, де на платформі офіцер — ніби нікого не бачачи — відповідав на салютування одороблів вояків, з розшмарованими стужею обличчями; у містечку, яке раптовий стрибок з осени в зиму відкинув далі на північ, ці обличчя наводили на думку про червоні капиці брейгелівських селюків, життєлюбних, гулящих і мерзлякуватих.

І саме в тому готелі, де я сходився з Робером та його приятелями і куди близькі святки стягали багато сусідського та чужого люду, як я пересвідчився, прошкуючи дитинцем, куди виходили пломінкі кухні, де крутилися на рожні курчата, де пеклися кабани, де ще живих омарів кидали у «вічний вогонь», як висловився го-тельник, була навала (гідна перепису людности у Віфлеємі, як його малювали старі фламандські майстри) прибульців, які купчилися громадками в дитинці й питали в господаря та його помічників (а ті охоче показували їм притулок деінде, якщо вони не видавалися їм досить «статечними»), чи можна тут дістати їжу та кімнату; а повз них шастали хлопці, тримаючи за шию шамотливу дробину. А в великій залі їдальні, якою я пройшов першого дня до малого покоіка, де мене очікував приятель, ішов бенкет теж євангельський, змальований зі старосвітською простодушністю та фламандською щедрістю, на думку про нього наводила безліч присмаченої й димучої риби, пулярок, тетеруків, бекасів, голубів, що їх приносили захекані гарсони, квапливо ковзаючи паркетом і ставлячи страви на величезного стола, де рибу і м’ясиво зараз же краяно і де — багато хто вже дообідував, коли я з’являвся — те і те громадилося неспожите, ніби надмір їства та поквапливість служників залежали куди більше, ніж від вимог клієнтів, від пошани до Святого Письма, сумлінно дотримуваного, але наївно ілюстрованого цими реальними подробицями, запозиченими з місцевого життя, а також від естетичної і релігійної потреби підкреслити пишноту свята багатством харчі та горливістю челяди. Один з-поміж них, стоячи в кінці їдальні, біля креденцю, про щось задумався; збираючись запитати його (єдиного з обслуги, хто здавався мені спокійним), у якому покої накрито нам столика, я простував між гарячими плитками, гарячими, щоб^е холонули полумиски для спізняйків (дарма що в центрі зали десерт тримав у руках здоровецький бовван, іноді спертий на качині крила — на позір з кришталю, а насправді з льоду, щодня гартованого розпеченим залізом руками кухаря-різьбаря в щиро фламандському дусі), йшов просто, ризикуючи зіткнутися із кимось і бути перекиненим, до цього служника, який здавався мені разюче схожим на особу, мальовану на полотнах релігійної тематики, з таким самим кирпатим, наївним і зле зображеним видом, чий задумливий вираз ніби свідчив про передчуття ще не запідозреного іншими дива Божої прияви. Додаймо, що (мабуть, з причини близьких свят) цього статиста супроводжував цілий небесний почет, набраний з-поміж херувимів та серафимів. Молодий ангол-музйка з білявим чубом, що облямовував його чотирнадцятилітнє личко, не грав, сказати по щирості, на жадному інструменті, він про щось думав, утупившись чи то в гонг, чи то в купу тарілок, тоді як янголи доросліші гасали по безкраїх гонах їдальні, женучи повітря безугавним маянням серветок, які кутастими крильми, як у примітивістів, буяли в них за плечима. Вибираючися з цих нечітко розмежованих теренів, затінених пологом пальм, де небесні служники справляли здалеку вражіння, ніби спускаються з емпіреїв, я торував собі шлях до окремого кабінету, де стояв Роберів столик. Там сиділо кілька його друзяк, завждішніх його співтрапезників; усе шляхта, за винятком двох-трьох міщухів, але таких, у яких «високородні» зі шкільної лави відчували своїх за духом і з якими залюбки сходилися, доводячи цим, що вони в засаді не вороги буржуа, навіть республіканців, і що їм залежить лише на тім, щоб ті мали чисті руки й ходили на месу. Коли я прийшов сюди вперше, то, перше ніж сісти до столу, потягнув Робера у куток і при всіх, але так, щоб чув лише він, сказав:

— Робере! Зараз не час і не місце про це говорити, але я вас затримаю на одну секунду. Я все забував спитати про це в казармі: у вас на столі світлина дукині Ґермантської?

— Авжеж! Це моя добра тітка.

— Ах, і справді, який я дурний! Лишенько, адже я це добре знав, тільки з голови вилетіло! Але ваші приятелі, мабуть, нетерпеливляться, тож говорімо коротко, а то вони дивляться на нас, чи відкладімо до іншого разу, менше з тим.

— Дарма, дарма, вони почекають.

— Ба ні, я не хочу бути неґречним, вони такі милі зі мною, зрештою, справді, менше з тим.

— Ви знаєте нашу хорошу Оріану?

Оце «хороша Оріана», — так само, як коли б він сказав «добра Оріана», — аж ніяк не означало, що Робер вважав дукиню Ґермантську справді доброю. В таких випадках «добра», «хороша», «славна» лише посилюють слово «наша» і є рисами людини, яку знають обидва співрозмовники і з якою виникає клопіт: як мовити про таку людину з тим, з ким вона не дуже близька. «Добра» — це щось ніби прикладка, вона дозволяє виграти час, оговтатися і сказати: «Ви часто з нею бачитеся?», або: «Ми вже вік із нею не здибалися», або: «Я бачив її у вівторок», або: «Вона вже не першого молоду».

— Ви навіть не уявляєте, як мене вразило, що у вас її фотографія, бо ми мешкаємо тепер у її домі, мені розповідали про неї дивні речі (я розгубився б, аби мене спитали, які саме), і вона мене дуже цікавить, з літературного погляду, ви мене розумієте? Як би це висловитися, з бальзаківського погляду. Ви такий розумний, ви розумієте мене з півслова, але годі вже, бо ваші приятелі подумають, ніби я людина зовсім невихована!

— Де там, нічого вони не подумають, я їм сказав, що ви щось неймовірне, і вони куди більше бояться вас, ніж ви їх.

— Ви дуже люб’язні зі мною. Ну, гаразд: дукиня Ґермантська не знає, що ми з вами знайомі, правда?

— Хто зна, я її не бачив від самого літа, бо не був у Парижі з часу її повернення.

— Ось що я хочу вам сказати: мені присягалися, що вона вважає мене за цілковитого ідіота.

— Навряд: Оріана в небесах не літає, але, зрештою, не дурненька.

— Бачте, мені зовсім не залежить, щоб ви афішували мою приязнь до мене, бо я не марнославний. Отож я шкодую, що ви так мене вихваляли перед своїми приятелями (до яких ми підемо за хвилину). Зате якби ви навіть із певною пересадою сказали дукині Ґермантській, як ви до мене ставитеся, то справили б мені велику втіху.

— Та я з дорогою душею. Якщо тільки йдеться про це, то вволити вашу волю можна завиграшки. Але невже для вас так важить її думка? По-моєму, вам на це начхати, у кожному разі, про це ми можемо побалакати й віч-на-віч, і привселюдно, а розмовляти стоячи для вас стомливо, та й незручно, нам з вами ще випаде нагода побути сам на сам.

Але, власне, цій невигоді я й завдячував свою розмову з Робером; присутність сторонніх виправдовувала моє затинання та белькотання, що давало мені змогу легше прикривати брехню про те, ніби я забув, що мій приятель покревний із дукинею, а Роберові я не давав часу з’ясувати в мене, з якої речі я прагну, аби дукиня Ґермантська знала про «нашу приязнь, знала, що я інтелігентний тощо, — мене ці питання збентежили б, і я не міг би на них відповісти.

— Робере, при всій вашій тямущості, дивно, як ви не розумієте, що не треба довго метикувати, що дає приятелеві втіху, а треба просто це зробити. Я, коли б ви попросили мене про що-небудь у світі, — а я був би навіть радий, якби ви про щось попросили, — запевняю вас, я не домагався б від вас пояснень. Річ уже не лише в моїх прагненнях, мені не залежить на знайомстві з дукинею Ґермантською, але мені годилося б, аби перевірити вас, сказати, що мені хочеться пообідати з дукинею Ґермантською, і я знаю, що ви мені б цього задоволення не справили.

— Не тільки справив би, а й справлю.

— Коли саме?

— Тільки-но приїду до Парижа, мабуть, тижнів за три.

— Побачимо. Зрештою, вона навряд чи захоче. Я вже не знаю, як вам і дякувати.

— Пусте!

— Де там, ви так прислужилися, тепер я бачу, який з вас щирий приятель; чи те, про що я вас прошу, важливе чи ні, приємне чи ні, чи на цьому справді залежить мені, чи тільки я хочу випробувати вас, байдуже; ви пообіцяєте вволити моє прохання і доведете цим усі тонкощі вашого розуму і чуйність вашого серця. Дурний приятель зайшов би в суперечку.

Сен-Лу, власне, зі мною трахтувався, але, може, я бив на те, що допечу його до живого, а може, я був щирий: адже для мене людина могла прислужитися тим, наскільки вона стане корисною мені в одній важливій для мене речі — в моєму коханні. Я ще додав, може, з лукавства, а може, у щирому припливі ніжности, породженої вдячністю, може, задля цікавости й задля всього, що природа перелила з рис дукині Ґермантської у сестринця її, Робера.

— Але нам треба вже вернутися до товариства, а я звернувся до вас лише з одним проханням, не таким важливим. Друге прохання кудй важливіше, але я боюся спіткатися з відмовою, вас не корчитиме, якщо ми перейдемо на «ти»?

— Корчитиме? Отакої! Радість! сльози щастя! незмірне блаженство!

— Як я вам... тобі вдячен! Коли ж ви перейдете? Для мене це така втіха, що як вам не з руки, дайте спокій дукині Ґермантській, з мене досить, що ми на «ти».

— Я вчиню і те і те бажання.

— Ох, Робере! Послухайте, — озвався я ще раз до Сен-Лу під час обіду, — та й кумедна була ця наша недоладна розмова, я, зрештою, не знаю, навіщо я й зняв цю річ. Ви пам’ятаєте, про яку я говорив особу?

— Авжеж, пам’ятаю.

— Ви знаєте, про кого я мовлю?

— Даруйте! Чи ж я дурноверхий, з-за рогу мішком прибитий, недоумок?

— Ви не подаруєте мені її фотографії?

Я хотів світлину тільки позичити. Та розкривши рота, я злякався, прохання моє видалося неделікатним, але щоб не зрадити себе, я звернувся до Робера з іще зухвалішим, ще нахабнішим проханням, та ще так, ніби це було цілком натурально.

— Ні, я мушу спершу попросити в неї дозволу, — відповів Робер.

Він спалахнув на виду. Я зрозумів, що він має потайну думку і підозрює в такій думці й мене, що в коханні він не такий-то вже й мій спільник, і в моралі озиратиметься на задні колеса, і я зненавидів його.

А проте я був зворушений, коли побачив, що Робер у гурті друзів своїх ставиться до мене не так, як віч-на-віч. Його подвоєна ґречність мене б не розібрала, аби я знав, що вона зумис-на: але я відчував, що вона не вдавана, що вона складається з усього того, що він мовив про мене позаочі і що таїв у собі, коли ми були самі. Звичайно, я здогадувався, яку втіху дають йому наші розмови в чотири ока, але він цього майже не показував. Нині під час моїх реплік, якими він зазвичай смакував, не висловлюючи цього, він зиркав з-під ока на приятелів, аби побачити, чи справляють вони те вражіння, на яке він сподівався і яке мало б відповідати його попереднім відгукам про мене. Мати дебютантки не з такою непослабною увагою стежить, як вимовляє тиради її донька і як реагує публіка. Коли я кидав щось таке, з чого він, якби ми були самі, тільки усміхався б, він, боячись, що мене не зрозуміють, волав: «Як, як?», аби змусити мене повторити сказане і привернути увагу. І, обертаючись до інших, позирав на них зі щирим сміхом і мимоволі замечував їх веселістю, — того дня я переконався, якої він думки про мене і як часто він, мабуть, ділиться нею з приятелями. Отож-бо я ніби глянув на себе збоку, як той, хто вйчитає своє ім’я в газеті або побачить себе у дзеркалі.

Одного вечора мені захотілося розповісти досить комічну історійку про пані Бланде, але я прикусив язика, я згадав, що Сен-Лу її знає і що коли я заходився був її викладати йому назавтра по приїзді сюди, він урвав мене: «Ви вже оповідали мені це в Бальбеку». Тому я здивувався, бачачи, що він заохочує мене вести далі, запевняючи, що не знає цієї історійки і що йому кортить почути. Я сказав: «Ви, мабуть, забули, але зараз пригадаєте». — «Ба ні, присягаюся, ти помиляєшся. Ти мені її не розповідав. Катай!» І, поки точилася розповідь, він, увесь роз’ятрений, бликав захоплено то на мене, то на приятелів. Тільки коли я закінчив розповідь, серед дружного сміху товариства, я зрозумів, що йому хотілося, аби в його приятелів склалося гарне уявлення про мій розум, і що тільки тому він прикинувся, ніби вперше чує цю історію. Оце так дружба!

Третього вечора один з Роберових товаришів, з яким мені не випадало розмовляти досі, балакав зі мною довгенько; згодом я чув, як він упівголоса говорив Роберові про втіху, якої зазнав від нашої розмови. Справді, ми гомоніли цілий вечір, геть забувши про повні перед нами келишки з сотерном, відрубні від інших, затулені від них чудовими заслонами тієї виниклої між людьми симпатії, яка, якщо вона вільна від фізичного потягу, становить собою єдине почуття, де все тайнощі. Так само загадковим видалося мені у Бальбеку почуття, яке живив до мене в душі Сен-Лу, зовсім не пов’язане з інтересом, який мали для нього наші розмови, почуття, позбавлене якихось матеріяльних уз, незриме, невідчутне на дотик, а проте таке живе в ньому, наче флогістон, наче пальний газ, такий лоскітний, що Робер не міг про нього не говорити без усмішки. А може, було щось іще дивовижніше в симпатії, розквітлій тут на один вечір, — так розпустився б протягом кількох хвилин пуп’янок у теплі цього по-коїка. Я не стримався і спитав у Сен-Лу, чи правда, що його одруження з панною д’Амбрезак, як чув я у Бальбеку, річ вирішена. Він відповів, що не тільки нічого не вирішено, але навіть про це і не йшлося, що він не бачив цієї панни і в очі, що він не знає, хто вона. Якби я спіткав зараз когось із тих, хто говорив мені про Роберове женіння, він ознаймив би мені про те, що панна д’Амбрезак має побратися, але не з Сен-Лу, а Сен-Лу має побратися, але не з панною д’Амбрезак. Я вельми їх здивував би, нагадуючи їм, що вони пророкували щось зовсім інше, та ще й так недавно. А щоб ця невинна розвага тривала і множила неймовірні чутки, нарощуючи масу, чутка за чуткою, громадячи їх за кожним іменем, природа дала цим пустоплясам пам’ять тим коротшу, чим більша була їхня легковірність.

Сен-Лу оповідав мені про іншого свого товариша, який теж був тут і з яким вони щирували, бо вони лише двоє серед начальства виступали за ревізію процесу Дрейфуса.

— О! Він зовсім не те, що Сен-Лу, це фанатик! — заявив мені мій новий знайомий. — Він навіть не щирий. Спершу він доводить мені: «Треба почекати, там у штабі є одна людина, вона тонка, шляхетна, це генерал Буадефр, можна стати на його бік, хай тільки генерал скаже». Але коли він довідався, що Буадефр вірить у Дрейфусову вину, Буадефр став для нього нікчемою; клерикальство та інші штабні забобони, мовляв, засліпили його зір, хоча на світі не знайдеться чи бодай не було такого затятого клерикала, як наш приятель. Тоді він заявив нам, що правда все одно випливе, бо справа попала до рук Сосьє, а Сосьє солдат-республіканець (наш приятель з родини ультрамонархістів), людина непохитна, світле око. Але коли Сосьє виправдав Естергазі, він витлумачив цей вирок інакше, і його нове пояснення паплюжило не Дрейфуса, а генерала Сосьє. Це мілітаристський дух затруїв Сосьє (зауважте, що наш приятель не лише клерикал, а й мілітарист, точніше, він мав^славу мілітариста, бо тепер я й не знаю, що про нього думати). Його родичі рвуть на собі волосся, що він пройнявся такими поглядами.

— Бачте, — озвався я, звертаючись і до товариша Роберового і до самого Робера, щоб він не думав, ніби я його цураюся, і щоб залучити його до розмови, — той вплив, який ми приписуємо середовищу, надто сильний в інтелектуальному середовищі. Він одержимий своєю ідеєю, на світі людей куди більше, ніж ідей, тому ідейні люди такі між собою подібні. А що думка позбавлена чогось матеріяльного, то люди, які оточують людину фізично, нічим її не змінюють.

У цю мить Сен-Лу урвав мене, бо один з молодих військових з усмішкою показав йому на мене:

— Дюрок, викапаний Дюрок!

Я не зрозумів, що це означає, але бачив, що несміливий вираз на його обличчі був якнайзичливіший. Сен-Лу мало було слухати нашу розмову. В пориві радости, ще більшої через те, що він показував мене у всьому блискові своїм товаришам, він приказував скоромовкою, поплескуючи мене, наче коня, що перший прийшов до фініша:

— Клянуся, розумнішого за тебе я не знав нікого. — Тут він схаменувся і додав: — І Ельстіра. Це тобі не образливо, еге ж? Розумієш, безсторонність. Приклад: я кажу це тобі, як сказав би Бальзакові: «Ви найбільший романіст нашої доби, ви і Стендаль». Розумієш, безсторонність це і є, власне, дике захоплення. Хіба не так? Ти не пристаєш на думку щодо Стендаля? — спитав він із простодушною вірою в слушність мого судження — вірою, яка світилася в чарівному, усміхненому, майже дитинному погляді його зелених очей. — Ага, я бачу, що наші смаки збігаються. Блок терпіти не може Стендаля, як на мене це ідіотство. «Парм-ський монастир» — це все-таки грандіозно, еге~ж? Приємно, що ти зі мною згоден. Скажи, що тобі в «Монастирі» подобається Найбільше? — з молодечим завзяттям допитувався він. Його грізна фізична міць надавала цьому запитанню чогось майже страхолюдного. — Моска? Фабріціо? — Я несміливо зауважив, що Моска чимось нагадує маркіза де Норпуа. На ці мої слова молодий Зиґфрід — Сен-Лу — відповів реготом. І я ще не доказав: «Але Моска куди розумніший, і він не такий зануда», як Робер уже гукнув: «Браво!», нестямно заляпав і, душачися зо сміху, крикнув: — Це дуже слушно! Молодчага! Тобі ціни нема!

Поки я промовляв, схвалення інших здавалося Роберові зайвим, він домагався мовчання. І, так само, як диригент зупиняє оркестрантів, стукаючи смичком по пюпітрові, коли хтось галасує, Сен-Лу присадив порушника спокою.

— Жіберте! — мовив він. — Треба мовчати, коли говорять інші. Чекайте вашої черги. Я слухаю, — озвався він до мене.

Я полегшено зітхнув, бо боявся, як би він не змусив мене починати все заново.

— А що ідея, — вів далі я, — не бере участи в людських розрахунках і не може тішитися тими пільгами, які має людина, то на ідейних розрахунок не впливає.

— Ну що, діти мої, з’їли? — коли я закінчив, гукнув Робер. Досі він стежив за мною з такою напруженою увагою, ніби я йшов по линві. — То що ви хотіли сказати, Жіберте?

— Я сказав, що панич дуже мені нагадує майора Дюрока. Ніби це він мовить його устами.

— Мені теж це спадало на думку, — притакнув Сен-Лу. — Вони мають багато спільного, але ось ви побачите, що Дюрок йому в підметки не годиться.

Так само як брат цього Роберового приятеля, учень 8сЬо1а СаЩогит, мав судження про всю сучасну музику зовсім відмінне, ніж його батько, мати, рідня, клубмени, а саме — як усі учні 8сїїо1а, так і «ментальність», як тоді вже повелося говорити, цього аристократа-підофіцера (про якого Блок, коли я розповідав про нього, повзяв собі якесь вельми химерне уявлення: зворушений тим, що вони однодумці, Блок чомусь уявив через його шляхетне походження, через релігійне і військове виховання підофіцера, що це його цілковита протилежність, що він наділений шармом жителя далекого краю) нічим не різнилася від ментальности всіх дрейфусарів загалом і, зокрема, Блока, і на нього не впливали ні родинні традиції, ні кар’єрні клопоти. Щось подібне лучилося з молодою східною принцесою, з якою одружився Ро-берів кузен, про неї подейкували, що вона пише вірші не гірші, ніж Віктор Гюґо та Альфред де Віньї, але приписували їй напрям думок інший, ніж можна було уявити з її віршів, що в неї душа східної принцеси, ув’язненої в палаці «Тисячі й однієї ночі». Письменники, які сподобилися щастя познайомитися з нею, зазнали розчарування або радше радощів, адже її мова викликала в уяві не Шехерезаду, а істоту, наділену талантом у дусі Альфреда де Віньї чи Віктора Гюґо.

Мені дуже подобалося розмовляти з цим молодиком, як, зрештою, і з іншими Роберовими товаришами та й з самим Робером, про касарні, про полкову старшину та про військо взагалі. Завдяки великому масштабу, в якому ми бачимо навіть дрібні предмети, серед яких ми їмо, розмовляємо, реально живемо, завдяки страшенно завищеним оцінкам, які ми їм даємо, через що вся відсутня решта світу не може з ними змагатися і при них робиться якимсь хистким сновидінням, я зацікавився різним людом, мешканцями касарень, старшинами, яких бачив у дідин-ці, коли простував до Робера, або з мого вікна, коли мене будив, проходячи мимо, полк. Мені кортіло більше довідатися про майора, якого підносив Сен-Лу, та про його курс історії воєн, який би міг мене захопити «навіть естетичною стороною». Я знав, що Робер кохається у плетінні словес, часом у теревенях, одначе іноді він намагався вловити якусь глибоку думку, і такі думки були йому не чужі. На жаль (на жаль з погляду військового), Робера цілком поглинала справа Дрейфуса. Мовив він про неї мало, бо з усіх, хто сидів за столом, дрейфусаром зостався тільки він один; інші виступали проти ревізії, окрім мого сусіда, мого нового товариша, але його погляди не були переконливі. Палкий шанувальник полковника, який мав славу бездоганного офіцера і в своїх наказах таврував тих, хто не любив солдатчини, завдяки чому його мали за антидрейфусара, мій сусіда довідався про висловлювання свого командира, з яких випливало, що він сумнівається у провині Дрейфуса і зберігає пошану до Пікара. Чутка про полковників дрейфусизм була недостеменна, як і всі з невідомого джерела чутки довкола кожної «великої справи». Невдовзі полковникові доручено допитати колишнього начальника розвідки, і допитував він його вкрай брутально і зневажливо. Звернутися по роз’яснення до полковника мій сусіда не наважився, а проте на догоду Сен-Лу він таким тоном, яким католичка передає жидівці, що її наставник засуджує жидівські погроми у Росії й захоплюється щедрістю деяких жидів, — сказав, що полковник не є фанатичним, беззастережним противником дрейфусарства, яким його виставляють, — принаймні противником певного одламу дрейфусарства.

— Це мене не дивує, — сказав Сен-Лу, — бо це людина інтелігентна. А проте забобони станові, а надто клерикалізм, засліплюють його. Натомість, — звернувся він до мене, — майор Дюрок, викладач воєнної історії, про якого я тобі казав, здається, цілковито поділяє наші переконання. Зрештою я був би геть вражений, якби він тягнув руку за нашими ворогами; бо це не тільки високочола людина, а й радикал-соціяліст і вільний муляр.

Зарівно, аби удобрухати Роберових товаришів, яким його дрейфусарські симпатії були не до шмиги, як і через те, що мене це зовсім не обходило, я спитав у сусіди, чи правда, що майор надав воєнній історії правдивої естетичної краси.

— Авжеж, надав.

— Але що ви під цим розумієте?

— Ну, скажімо, все, що ви читаєте у воєнного історика, — найдрібніші факти, найнезначніші події, — це лише знаки ідеї, яку треба вилущити, і тоді під нею відкриються інші, як на палімп-сесті. Отож-бо перед нами струнка цілість, осяяна думкою, як кожна наука чи кожне мистецтво, на потребу нашим духовним запитам.

— А можна подати якісь приклади?

— Це пояснити не так легко, — упав у річ Сен-Лу. — Ти, приміром, читаєш, що певний корпус намагався... Тут ти зупинися і з’ясуй, як цей корпус називається, який його скла'?}, усе це щось та важить. Якщо ця операція не перша і якщо ми бачимо, що для тієї самої операції кинуто ще один корпус, то це означає, що попередні корпуси розгромлені дощенту, зазнали великих утрат і вже не в змозі довести її до скутку. Потім треба дізнатися, що то був за розбитий корпус; якщо це були ударні частини, які командування тримало в запасі для могутніх атак, то новий, слабший корпус навряд чи зможе взяти гору там, де вони зазнали поразки. А потім, якщо це не початок кампанії, то новий корпус не може мати всякої твари до пари, і на цій підставі ми можемо гадати, які сили у розпорядженні армії, чи близько той момент, коли гору братиме ворог, і тоді сама операція, ведена цим корпусом, уже виглядатиме інакше, бо оскільки свіжого підкріплення немає, то ясно, як Божий день, що навіть за тимчасового успіху, корпус усе одно приречений на загибель. І ще одне: не менше значення має порядковий номер корпуса на противному боці. Якщо, скажімо, це бойова одиниця набагато слабкіша, але вже пошарпала великі частини суперника, то міняється характер операції; хай навіть вас виб’ють з позицій, але ж з’єднання чинило опір, і це його немалий успіх, оскільки при малих силах знищено велику ворожу потугу. Бачиш, як аналіз корпусного бою призводить до важливих відкрить, але вивчення самої позиції, вивчення того, якими путівцями і залізницею вона володіє, які склади прикриває, дає куди більше. Треба вивчати те, що я назвав би географічним контекстом, — сміючись, додав Робер. (Йому так сподобався цей вираз, що він і згодом щоразу, навіть через кілька місяців, уживав його з тим самим веселим сміхом.) — Якщо ти прочитаєш, що поки один стан готувався до операції, його патруль знищив суперник, можна подумати, що перші войовники намагалися з’ясувати, які оборонні роботи ведуть другі, щоб відбити їхній наїзд. Особливо затята борня за якийсь пункт може означати намагання захопити його, але може означати і бажання відвернути увагу ворога, і небажання сточувати бій там, де він його накидає, але це можуть бути і хитрощі: ради прикриття запеклою сутичкою свого відступу. (Класичні хитрощі Наполеона.) З другого боку, аби зрозуміти значення якогось маневру, його найімовірнішу мету, а отже, й інші супровідні цілі, корисно перечитати не лише повідомлення командування, часто розраховані на те, щоб спантеличити ворога, замаскувати можливу поразку, а й військові вітчизняні статути. Завше треба пам’ятати, що за таких обставин маневр якогось війська приписаний чинним статутом. Якщо, скажімо, статут приписує одночасно з лобовою атакою вести флангову і якщо командування в разі провалу флангової атаки запевняє, що вона з лобовою не пов’язувалася і була лише відворотним маневром, то істину радше можна знайти у статуті, ніж у заявах командування. І кожне військо має не лише статути, а й традиції, набутий досвід, доктрини. Так само не слід нехтувати вивчення дипломатичних заходів, на підкріплення воєнних дій чи наперекір їм. Інциденти позірно незначні, свого часу зле витлумачені, пояснять тобі, що ворог (сподіваючись на допомогу, якої через ці події йому не подали) виконав лише частину свого стратегічного плану. Коротше, якщо ти вмієш читати воєнну історію, то виклад, який зостанеться неясним для більшосте читачів, стане перед тобою розумним трибом обставин, як полотно перед знавцем малярства, який побачить усе: що людина цупить на собі, що тримає в руках, тоді як у приголомшеного музейного одвідувача іде обертом голова і рябіє в очах від гри фарб. Не досить помітити, що на якійсь картині людина держить келих, треба ще знати, навіщо маляр вклав їй до рук келих, що це за символ, — так само стоїть справа і з воєнними діями, не досить знати їхнє найближче завдання, зазвичай вони в умі воєначальника накладаються на давні бої, а давні бої, це, так би мовити, староевіччина, якісь книгосховища, колодязь премудрости, якась граматика, якісь славути-предки нових битв. Зауваж, що я маю на увазі не локальну, а, так би мовити, повсюдну подібність боїв. А вона теж існує. Бойовище було і протягом століть буде бойовищем ще не раз і не два. Якщо воно було бойовищем, значить, завдяки умовам свого географічного становища, завдяки своїй геологічній природі, навіть завдяки своїм хибам на горе ворогові (скажімо, річці якраз посеред нього), воно становить собою зручне бойовище. Словом, воно було бойовищем, і воно ним буде. Не можна влаштувати ательє художника в будь-якій кімнаті, не можна зробити бойовищем будь-який терен. Для цього відводяться ділянки. Але ще раз повторюю: я мовив не про те, а про тип битви, який беруть за взірець, про своєрідний стратегічний відбиток, про тактичний пас-тиш, якщо хочеш: про Ульм, Лоді, Ляйпциґ, Канни. Я не знаю, чи будуть ще війни і між якими народами; але якщо вони будуть, то повір мені, що будуть (за задумом отаманів) і Канни, й Авс-терліц, і Росбах, і Ватерлоо, і багато інших баталій. Дехто мовить про це навпростець. Маршал фон Шліффен і генерал Фалькен-гаузен задумали проти Франції битву під Каннами в дусі Ганні-бала; стримувати супротивника по всьому фронтові і на обох флангах, надто завзято на правому, з боку Бельгії, а Бернгарді воліє скісні бойові шики Фрідріха Великого, радше Лейтен, ніж Канни. Інші висловлюють свої замисли не так відверто, але я ручаюся тобі, мій голубе, що Боконсей, той командир ескадрону, з ким я тебе оце познайомив, багатонадійний офіцер, штани просидів над праценським штурмом, знає його назубок, тримає його про запас і при нагоді його не спартолить, проведе тільки держись. Прорив центру під Ріволі, це ще не раз повториться, якщо будуть війни! Це все немруще, як «Іліада»\ Ба більше: ми майже приречені на лобові атаки, бо не хочемо повторювати помилки сімдесятого року, е, дзуськи, наступати, тільки наступати. Та ось що мене бентежить: цій чудовій теорії противляться лише назадники, але один з моїх наймолодших напутників, кебетливий Манжен, вважає, що не можна занедбати — звісно, як захід тимчасовий — оборонні напрацювання. Крити його нічим, він нагадує про Австерліц, де оборона була прелюдією до атаки і до перемоги.

Роберові теорії тішили мене. Вони гріли мою надію, що в Донсьєрі, у стосунку до офіцерів, чиї розмови я слухав за сотерном, що кидав на них чарівний відблиск, я не перевеличував їх так, як у Бальбеку перевеличував царка і царицю Океанії, гурт чотирьох гурманів, молодого грача, Легранденового шваґра, тепер таких змалілих у моїх очах, що вони ніби перестали існувати для мене. Що подобалося мені сьогодні, те, може, не перестане подобатися завтра, як це бувало зі мною досі; істота, якою я є оце зараз, може, не приречена на нівечення, оскільки під мою палку й палахку жаготу до всього, що тичеться військового побуту, Сен-Лу своїми розповідями про військову справу підводив інтелектуальний підмурок, тривкий, здольний утвердити мою прихильність так, що я, не стараючися ошукувати себе самого, буду цікавитися і після від’їзду працями моїх донсьєрських товаришів і мріяти повернутися сюди ще раз. Аби упевнитися вже остаточно, що військове мистецтво це справді мистецтво у високому значенні цього слова, я сказав Роберові:

— Ви мене... даруй, ти мене дуже зацікавив, але я хотів тебе спитати, розвіяти один сумнів. Я відчуваю, що міг би кохатися в військовому мистецтві, але для цього мені треба побачити, що воно не протистоїть іншим мистецтвам, що для нього вивчений статут — ще не все. Ти сказав, що битви калькуються одна з одної. В цьому, власне, є, як ти кажеш, своя естетика, побачити під нинішньою баталією минулу — годі передати, як мене пориває ця думка. Але в такому разі, в чому полягає геній командувача? Невже, вся його геніальність у тім, аби дотримуватися статуту? Гаразд, ось дві близькі між собою царини: хіба отаман військовий, достоту як великий хірург, зіткнувшися з двома захворюваннями, які мають ту саму причину, з якогось дріб’язку, підказаного його досвідом, але правильно витлумаченого, не виснує, що в даному разі йдеться про одне, а в другому про інше, що в одному разі треба оперувати, а в другому утриматися?

— Атож! Наполеон не атакував, коли за всіма приписами мав би атакувати, його утримувало таємне передчуття. Візьми бодай Австерліц або його інструкції маршалові Ланну вісімсот шостого року. Інші отамани по-школярському наслідували маневр Напо-леона, а скутки вийшли прямо протилежні. Десятки прикладів дає нам війна вісімсот сімдесятого року. Але при спробі здогадатися, що здольний зробити супротивник, ось що треба на вус намотати: те, що він робить, це всього лишень хід, який може означати все, що завгодно. Кожна гадка може бути слушна, якщо обмежитися умовиводами чи наукою, у деяких складних випадках медицини всього світу недостатньо, щоб діагнозувати незриму пухлину: фіброма це чи не фіброма, видаляти її чи не видаляти. Нюх, яснобачення, як у пані де Теб (ти мене розумієш), — ось що головне для великого воєначальника і для великого медика. Я вже тобі наводив приклад, яку мету ставить собі розвідка з початком бою. Але вона може мати ще й інші завдання: скажімо, навести ворога на думку, що його збираються атакувати в такому місці, а насправді його атакуватимуть в іншому; створити завісу, за якою він не побачить приготування до операції справжньої, змусити його відвести частини і стягнути їх, тримати без руху деінде, а не там, де вони потрібні, справдити, яка потуга у нього, промацати його, змусити засвітити карти. Часом навіть той факт, що в бій кинуто велику потугу, ще не доказ, що бій точиться справжній: його вестимуть якнайретельніше, хоча насправді це всього лишень військові хитрощі, аби спантеличити супротивника непомалу. Якби я мав час із цього погляду розглянути наполеонівські війни, то, запевняю тебе, це прості, класичні рухи, які ми вивчаємо і які ти побачиш під час наших польових навчань, коли ти гуляєш собі любісінько, поросятко... ну, ну, даруй, я знаю, що ти хворий!.. Отож, на війні, коли ти вловлюєш за цими рухами пильність, глибокий задум та обачливість генерального штабу, то тебе вони хвилюють, як найзвичайнісінькі вогні маяка, бо хоча це світло чисто ма-теріяльне, але воно є еманація розуму> і воно нишпорить по всьому простору, аби застерегти кораблі від небезпеки. Я, може, даю маху, кажучи тобі лише про військову літературу. Справді, склад ґрунту, напрямок вітру і світла показують, у який бік ростиме дерево, — так само й умови, в яких точиться кампанія, властивості краю, де відбуваються дії, певною мірою диктують і обмежують плани, які даються на вибір командирові. Словом, якщо тобі відома висота гір, розташування долин, такі-то рівнини, ти можеш так само ясно, як неминучість і величну красу лавини на їхніх схилах, прозрівати рух війська.

— А зараз ти відкидаєш вільну волю в отамана й інтуїцію в супротивника, який намагається проникнути в його заміри, хоча ти сам визнавав за ним ці властивості.

— Аж ніяк! Пам’ятаєш філософську працю, яку ми з тобою читали у Бальбеку? У ній ішлося про багатство можливостей проти світу реального. Отож так само і в мистецтві військовому. В даній ситуації напрошується чотири плани, на будь-якому з яких міг зупинити свій вибір отаман, — адже й хвороба минає по-різному, а лікар мусить бути готовий до будь-якого повороту. І тут теж усе залежить від людської слабкости і людської величи. Бо припустімо, що з чотирьох планів випадкові причини (другорядні завдання, брак часу, нечисленність, недопостача) змушують отамана зупинитися на першому, бо хоча він аж ніяк не досконалий, зате вимагає меншої крови, менше часу, і театр воєнних дій буде там, де військо прохарчується саме. Може, зачавши від цього першого плану (який ворог, спершу непевний, небавом розкусить), отаман зазнає невдачі через надто великі перешкоди (я це називаю випадковістю, спричиненою людською слабкістю) і відмовиться від цього плану, щоб спробувати другий, третій, четвертий. Але він може спробувати перший — і це я називаю людською величчю, — лише як хитрощі, щоб скувати головні частини і вдарити на ворога там, де він цього не чекає. Так було під Ульмом: Мак чекав, що супротивник нападе на нього з заходу, а його оточено з півночі, тоді як він думав, що на півночі йому саме ніщо й не загрожує. Цей приклад, зрештою, не вельми промовистий. Ульм — найкращий вид оточення, і його буде відтворено не лише тому, що це класичний приклад, джерело натхнення для отаманів, а й тому, що це щось ніби конечна форма (конечна між іншими, вона залишає вибір, розмаїтість), ніби вид кристалізації. Але цей приклад ще нічого не доводить, бо умови ульмської битви все-таки штучні. Якщо згадати нашу філософську працю, то ці умови дорівнюють раціональним засадам або науковим законам; дійсність з ними уживається в усьому, але згадайте-но великого математика Пуанкаре; той не зовсім певний, чи математика точна наука. Що ж до самих статутів, про які я тобі казав, то вони зійшли на задній план, зрештою, вони змінюються, хай і не часто. Скажімо, ми, кіннотники, живемо за статутом польової служби дев’яносто п’ятого року, а це, можна сказати, пережиток, бо він спирається на задавнену, зужиту теорію, за якою кавалерійська січа має чисто моральну вагу: кінний наїзд деморалізує ворога. Отож найрозумніші наші наставники (все, що найкраще в кавалерії, надто майор, про якого я тобі казав) заявляють, що вирішальною буде найсправжнісінька січа, коли схрещуються шаблюки і списи, січа, в якій бере гору най-завзятіший вояк, перемагаючи не лише звагою і грізним виглядом, а й фізичним гартом.

— Сен-Лу має рацію, можливо, що статут польової служби реформується саме так, — озвався мій сусіда.

— Твоя підтримка мені до вподоби, бо твій суд, очевидно, важить для мого приятеля більше, ніж мій, — сказав зі сміхом Сен-Лу: чи то його зачіпали перші вияви симпатії між його приятелем і мною, чи то він вважав, що ґречність вимагає від нього, аби він освятив цю симпатію офіційно. — А зрештою, може, я применшив важливість статутів. Вони змінюються, це річ певна. Але наразі вони визначають воєнну обстановку, плани кампанії і концентрацію живої сили. Якщо вони відбивають фальшиву стратегічну концепцію, то можуть стати першим витоком поразки. Усе це занадто специфічно для тебе, — це він сказав уже мені. — Зарубай собі на носі: військова справа розвивається саме завдяки війнам. Під час кампанії, Чїкіцо вона триває довго, супротивна сторона вчиться на успіхах і промахах ворога, вигострює свою тактику, а друга сторона зі шкури пнеться, щоб перевищити його. Але це все у минулому. Артилерія стає такою грозою, що майбутні війни, якщо вони почнуться, будуть такі короткі, що перш ніж наберешся якогось досвіду, вже буде укладено перемир’я.

— Не кривдься так! — сказав я Роберові, відповідаючи на слова, сказані ним спершу. — Я тебе слухав роззявивши рота!

— Якщо ти губи не копилитимеш, — знову озвався Роберів друг, — і дозволиш мені доповнити те, що ти сказав, так ось: якщо одна битва калькує іншу і одна громадиться на іншу, то тільки не з полководчого задуму. Може статися, що помилка отаманова (скажімо, недооцінка ворожих сил) змусить його вимагати від свого війська лягти кістьми, а як і не вимагати, то бойові частини самі ляжуть кістьми з таким геройством, що історики зіставлять їхню звагу зі звагою якогось загону в іншому бою і визнають ці два подвиги рівновеликими; якщо згадувати баталії вісімсот сімдесятого року, то це високі зразки: гвардія прусська під Сен-Пріва, тюркоси під Фрешвіллером і Віссен-бургом.

— Рівновеликі, саме так — це точно сказано! Чудово! Розумник! — вигукнув Сен-Лу.

Я зацікавився цими останніми прикладами, як зацікавлювався щоразу, коли в частковому показували загальне. Але найбільше мене приваблював полководчий геній, мені кортіло довідатися, в чому він полягає, в який спосіб за таких околичностей, коли нездарний отаман капітулював би, геніальний отаман добивається успіху нібито вже програної битви, що, на Роберів суд, цілком можебне і що Наполеон проробляв не раз і не два. І щоб зрозуміти, що таке талановитий стратег, я попросив своїх нових товаришів порівняти відомих мені воєначальників, хто з них родився отаманом, хто з них найкращий тактик; я ризикував увіритися моїм товаришам, але вони не показували, що я їм набрид, і відповідали на розпити з невтомною добротою.

Я відчував себе під затулою (не лише від навколишньої великої крижаної пітьми, звідки долинали сюрчки потяга, загострюючи втіху сидіти тут, чи бій дзиґарів, на щастя, ще далекий від бою, який кликав молодиків припоясувати шаблюки і вертатися до касарень, а й від усієї буденщини, навіть від спогадів про дукиню Ґермантську), під затулою Роберової доброти, яка ніби густішала від злитої з неї доброти його товаришів; а ще — тепла цього окремого кабінету, смаковитости подаваних нам страв. Ці страви всолоджували і мою уяву, і моє піднебіння; іноді це були часточки природи, з якої їх вирвано: шкарубка чаша устриці з блискучими на ній крапелинками солоної води, лапате винограддя, гроно з пожовклим листом, — неїстівні, поетичні, далекі, наче крайобраз, нагадуючи під час обіду про сієсту під винною лозою і про морську прогулянку. Іншого вечора лише кухар підкреслював дотепну вибагливість потрав, подаючи їх у природній оправі, ніби якийсь витвір мистецтва: варена в бульйончику риба на довгастому глиняному полумиску, де вона виразно вирізнялася на синястому підложжі трави, нерозварена, але заломлена кривулею, бо її кинуто живою в окріп, оточена почтом крихітних своїх двораків — крабами, креветками й равликами, справляючи вражіння якоїсь кераміки Бернара Паліссі.

— Мені заздро, мене лютить, — казав мені напівжартома, на-півповажно Сен-Лу, натякаючи на мої безконечні балачки з його другом. — Ви /що, думаєте, що він розумніший за мене, ви любите його більше, ніж мене? Виходить, іншим уже зась? (Чоловік, який упадає за жінками і живе у товаристві бабських дурисвітів, дозволяє собі на жарти, на які не одважився б інший чоловік, що відчував би себе не таким невинятком.)

Коли розмова ставала спільною, то уникали згадки про Дрей-фуса з обави вразити Робера. Одначе за тиждень двоє його приятелів зауважили, яка все-таки химерія, що в військовому середовищі живе такий завзятий дрейфусар, сливе антимілітарист. «Бо, — озвався я, не бажаючи спинятися докладніше, — вплив середовища явно перебільшено...» Я хотів цим і обмежитися і не вдаватися в міркування, якими я поділився з Робером напередодні. Але й ці слова були майже достотнім повтором тих думок, отож я перепросив і додав: «Я про це вже говорив...» Але я не взяв у рахубу, що теляче захоплення, яке Робер висловлював мені і ще декому, має свій відворотний бік. Це захоплення живилося таким цілковитим перебиранням почутих думок, що через два дні Сен-Лу забувся, що думки ці чужі, а не його власні. Така доля спіткала і мою скромненьку тезу. Сен-Лу з таким виглядом, ніби ця думка завжди домувала в його мозку і я тільки полював на його землях, вважав за потрібне радісно привітати мене і палко схвалити:

— Авжеж! Середовище не має значення.

І з великим опалом, наче побоюючися, що я його урву або не зрозумію, вигукнув:

— По-справжньому впливає лише інтелектуальне середовище! Людина має бути ідейна!

І з усмішкою людини, для якої все ясно, він упустив монокль і вп’явся в мене очними свердельчиками.

— Всі люди одної ідеї однакові, — кинув він з викликом. Він зовсім, мабуть, не пам’ятав, що я йому сказав кілька днів тому, зате думка добре врізалася йому в голову.

До харчевні Сен-Лу я приходив не завжди в однаковому настрої. Якісь там спогади, якісь там гризоти дають нам спокій, і ми їх не помічаємо, але потім вони, одначе, вертаються і часом довго нас переслідують. Іноді ввечері, ідучи до ресторану, я так тужив по дукині Ґермантській, що ледве дихав, я мав таке вра-жіння, ніби частина мого огруддя вирізана умілим анатомом, видалена і заповнена рівною часткою нематеріяльної муки, еквівалентом журби і кохання. Хоч як би старанно зашито рани, нам болить, коли внутрішні органи заступає жаль по комусь, здається, що він забирає місця більше, ніж вони, ми весь час його відчуваємо, а потім освідомлювати частину свого тіла — яке роздвоєння! А нас же ніби могло стати на більше! За найменшого подмуху вітру ми зітхаємо не лише від стиску серця, а й від туги. Я дивився на небеса. Якщо небеса були ясні, я казав собі: «Може, вона в селі й теж зорює». І хто знає, коли я ввійду в харчевню, чи не скаже мені Робер: «Добра новина, тітка пише, що тужить за тобою і збирається приїхати сюди»? Не тільки крайнебо викликало у мене думку про дукиню Ґермантську. Легіт приносив мені вісточку про неї, як колись про Жільберту серед збіжжя Мезеглі-за. Сама людина не змінюється, ми наповнюємо наше почуття міріадами часточок, до пори дрімотних, ним пробуджених, але йому чужих. А при тому завше щось у нас намагається підняти наші особисті почуття до чогось вищого, тобто прилучити їх до загальнішого почуття, спільного всій людськості; отож ті люди і ті гризоти, яких ми через них зазнаємо, це тільки спосіб прилучитися до вселюдського почуття. Свідомість, що гризота це крихітна часточка вселенської любови, робила її якоюсь солодкою. Мені здавалося, що в муках, які я відчував, я впізнаю біль, завданий мені Жільбертою, або комбрейські вечірні страждання, коли мама йшла від мене, а також спогади від сторінок Берготта. Дукиня Ґермантська, її холодність, її відсутність, все це не пов’язувалося з моїми муками так тісно, як у мозку вченого пов’язується причина з наслідком; попри все це я не висновував, що причина — в дукині Ґермантській. Хіба не поширюється фізичний біль шляхом іррадіації і не віддає в місцях, суміжних із хворим місцем, але скоро лікар намацує больову точку, біль попускає і вщухає? А доти розлеглість цього болю давала йому в нашій свідомості щось таке непевне й загрозливе, що, не в змозі пояснити його і навіть локалізувати, ми вважали, що позбутися його годі. Дорогою до ресторану я думав: «Дукині Ґермантської я не бачив уже два тижні». Два тижні — це здавалося величезним терміном лише для мене: коли йшлося про дукиню Ґермантську, я лічив час на хвилини. Не тільки у зірках і вітрі, але навіть у математичному поділі часу крилося щось болісне і поетичне. Кожен день був нині ніби рухомий гребінь млистого пагорба: я відчував, що одним його узбіччям я можу зійти в забуття, а вгору по другому мене поривала потреба знову побачити дукиню. І, позбавлений сталої рівноваги, я перекочувався зі схилу на схил. Одного разу я сказав собі: «Може, сьогодні буде лист», і, прийшовши на обід, насмів запитати Робера:

— Не було новин із Парижа? )

— Були, — відповів він понуро, — прикрі.

Я зітхнув, збагнувши, що то тільки в нього гризота і що вісті — від його коханки. Але до мене скоро дійшло, що одним з наслідків цих новин є те, що Сен-Лу не може піти зі мною до тітки.

Я дізнався, що він і його полюбовниця посварилися, чи то листовно, чи то як вона приїздила до нього побачитися на час від потяга до потяга. А як між ними вибухали сварки, навіть дрібніші, то йому здавалося, ніби вони порвали назавжди. Вона злостилася, тупотіла ніжками, плакала з таких самих незрозумілих причин, з яких діти замикаються у комірчині, не йдуть обідати, відмовляються пояснити, в чому річ, а коли, втомившись умовляти, їм дають ляпаса, вони ридають гірко. Сен-Лу страшенно переживав цю зваду, але сказати так, це дуже спростити й спотворити уявлення про те, як він катувався. Та скоро потому, як він опинився на самоті з думкою про свою любку, яка поїхала, пройнявшися до нього пошаною за твердість, його тугу розбило відчуття непоправности, а коли туга минає, на душі стає так любо, що сварка, майже розрив, набрала для нього чогось від тої відради, яка заповідає примирення. Пізніші його муки являли собою уже вторинне страждання і спалахи, джерелом яких був він сам, у полоні невідступної думки, що, може, вона хотіла б помиритися, що — хто зна — може, вона чекає тільки слівця від нього, що, не дочекавшись, вона, аби помститися, може наробити одного вечора бозна-чого, а для утримання її від цього досить тільки телеграфувати про свій приїзд, що він тільки марнує час, а інші цим скористаються, що ще кілька днів, і вже буде пізно, бо вона піде до іншого. Він тільки снував свої гадки, мовчання коханки зводило його з розуму, і він ладен був уже вірити, що вона переховується в Донсьєрі або поїхала до Індії.

Кажуть, мовчання — сила: спрарді, в руках тих, кого ми кохаємо, це страшна сила. Від неї тенькає серце того, хто чекає. Ніщо так не вабить людини, як те, що нас із нею ділить, а що може бути непереборнішою перешкодою за мовчання? Кажуть також, що мовчання — мордування і що воно здатне довести до шалу тих, хто приречений на мовчання у в’язницях. Але які тортури — ще жорстокіші, ніж мовчати самому, — терпіти мовчання коханої людини! Робер запитував себе: «Що їй таке, чому вона мовчить? Мабуть, вона зраджує мене з іншими!» А ще він говорив собі: «Що я такого зробив, за що вона карає мене такою впертою мовчанкою? Певне, вона мене зненавиділа, і це вже край». І він винуватив сам себе. Мовчання й справді доводило його до шаленства з ревнощів і скрухи. Зрештою таке мовчання, страшніше за мовчання в’язничне, саме є в’язницею. Стіна, звісно, нема-теріяльна, але непроникна, проміжний шар порожнечи, крізь який не проходить проміння погляду того, хто покинутий. Чи є страшніше світло, ніж мовчання, адже воно показує не одну відсутню жінку, а силу-силенну, і кожна зраджує по-своєму. Іноді, протягом короткого перепочинку, Роберові ввижалося, що мовчанка ось-ось урветься, що надійде очікуваний лист. Він бачив його, той наближався, він пильнував кожного шереху, він заспокоювався, він лебедів: «Лист! Лист!» Ще мить, і примрійної оази ніжности перед його очима вже не було, і він ледве шурхав у цій істній пустелі безкрайого мовчання.

Він наперед страждав, не минаючи жадного, всіма стражданнями розриву, а іноді йому здавалося, ніби розриву можна уникнути, — так думки людей, які упорядковують свої справи перед переселенням, хоч переїзду не буде, думки, які не знають, на чому вони зупиняться завтра, якийсь час метаються, відірвавшись від людей, подібно до серця, вийнятого у хворого, яке все ще б’ється, навіть як його відокремлять від тіла. У кожному разі надія, що коханка повернеться, допомагала йому витримувати розрив, — так віра в те, що можна вийти живим з бою, дозволяє воякові мужньо дивитися в очі смерті. А що звичка з усіх посіяних у людині рослин найменше потребує живильного ґрунту на те, щоб жити, і першою появляється на скелі, поглянути, геть-то голій, то, може, граючи в розрив, Робер, зрештою, зміг би щиро освоїтися з ним. Але невідомість підігрівала в ньому пов’язане зі спогадами про цю жінку почуття, схоже на кохання. Та Сен-Лу робив над собою зусилля, аби не писати до неї, може, мислячи, що в певних умовах жити без коханки легше, ніж укупі з нею, і що вона розлучилася з ним так, що йому тільки треба чекати її перепросин, якщо вона зберегла до нього як не любов, то бодай пошану і повагу. Він удовольнився тим, що телефонував (у Дон-сьєрі недавно проведено телефон) і розпитував або повчав покоївку, яку сам приставив до своєї коханки. Спілкування це йшло проте туго і забирало в нього багато часу, бо, чуючи як її знайомі літератори шпетили столицю, а головне — з жалю до своїх звірят, собачок, мавпуль, канарок і папуги, чиї гавкіт, щебет і крики виводили з себе господаря паризької кам’яниці, Роберова коханка винайняла обійстя в версальських околицях. Сен-Лу потерпав на нічниці. Якось у мене, зморений, він здрімнув. Нараз він забалакав уві сні, він рвався кудись бігти, чомусь перешкодити; він усе волав: «Я все чую, ви не... ви не...» І прокинувся. Він сказав, що йому наснилося, ніби він на селі у квартирмейстера. Квартирмейстер не впускав його до якогось покою. Сен-Лу здогадався, що квартирмейстер дав притулок у себе тяжко багатому і дуже розпусному поручникові, котрий, як він чув, смалив халявки до його любаски. Аж це йому ясно чуються уві сні уривчасті й регулярні крики, які вихоплювалися з грудей його коханки в хвилини любовних розкошів. Обходячи квартирмейстера, Робер хоче вдертися до покою, і^ле квартирмейстер переймає його, з міною такого обурення Роберовим зухвальством, що Робер, за його висловом, ніколи не забуде цієї міни.

— Ідіотичний сон, — додав Сен-Лу, тяжко сапаючи.

Але, як мені стало відомо, потому майже годину він телефонував до коханки і хотів помиритися з нею. Мій батько теж завів собі телефон, але навряд щоб він став у пригоді Роберові. Зрештою я вважав, що це не з руки — обирати моїх родичів чи бодай поставлений у їхній оселі апарат посередниками між Робером та його коханкою, хоч би які витворні й високі почуття вона мала. Лихе привиддя стиралося з його мозку повільно. З непритомним і виряченим поглядом він одвідував мене кілька днів поспіль,

І ЦІ круті ДНІ поступово викреслили ДЛЯ мене якусь тверду КрИ-вулю імпровізованої примостки, звідти Робер усе допитувався, яку постанову ухвалить його приятелька.

Нарешті вона попросила прощення. Скоро до нього дійшло, що розрив йому не загрожує, він побачив усі невигоди примирення. Душа боліла йому менше, і він уже собі метикував, що все на краще, а ось як взаємини їхні відновляться, то за два-три місяці так і жди знову катувань. Сен-Лу довго не вагався. І, може, вагався лиш тому, що був, зрештою, певен, що зуміє відбити свою коханку, відіб’є, та й годі. Вона тільки прохала його дати їй заспокоїтися і не приїздити на Новий рік до Парижа. А проте з’їздити до Парижа і не зустрітися з нею — це було над силу Роберові. З другого боку, вона зголошувалася вирушити з ним у мандри, але на мандри треба було здобути відзвіл, а капітан Бо-родинський не хотів його відпускати.

— Дуже шкода, що так вийшло, через це наша візита до моєї тітки відкладається. Але на Великдень я буду в Парижі неодмінно.

— На Великдень піти до дукині Ґермантської ми не зможемо, бо я буду в Бальбеку. Але менше з тим.

— У Бальбеку? Але ж ви їздили туди у серпні.

— Так, але цього року за станом здоров’я мене посилають туди раніше.

Робер найбільше боявся, що я думатиму про його коханку зле після всіх його звірянь. «Вона крута, бо надто щира, надто безпосередня у своїх почуттях. Але це напрочуд шляхетна істота. Ти собі не уявляєш, яка це тонка і поетична натура. Щороку вона проводить могилкй у Брюґґе. Як це прегарно, еге ж? Коли ти з нею познайомишся, ти побачиш: вона сама шляхетність...» Він нахапався словес, якими присмачували свою мову літератори, що підсипалися до цієї кобітки, а тому ще й утулив: «Вона має щось сидеричне і навіть віщовницьке, ти розумієш, що я хочу сказати, вона поетка, сливе жриця, весталка».

За обідом я все шукав приводу, щоб Робер попросив тітку прийняти мене перед його приїздом до столиці. Таким приводом стало моє бажання ще раз подивитися полотна Ельстіра, великого маляра, з яким ми обидва з Робером познайомилися в Бальбеку. Але це був не тільки привід, бо якщо раніше при одвідинах Ельстірової робітні я хотів, щоб його малярство навчило мене розуміти і любити те, що було краще за саме малярство: достеменну відлигу, достеменний майдан у провінційному містечку, живих жінок на узмор’ї (найбільше, на що я був тоді здольний, це попросити його удати явища, яких я не вмів зглибити, скажімо, шляшок, обсаджений глодом, але не на те, щоб він зберіг для мене красу, а на те, щоб він її мені відкрив), то нині мої запити вимагали своєрідносте, повабносте його малярства, і мені кортіло понад усе побачити інші Ельстірові картини.

Адже я мав таке вражіння, що навіть у найслабших його образках є щось неповторне, щось зовсім одмінне навіть од шедеврів найбільших малярів. Його доробок був відрубним царством з неприступними кордонами, неподібним до жадного іншого. Жадібно колекціонуючи раритетні видання, де друкувалися студії про Ельстіра, я довідався, що допіро недавно він перекинувся на пейзажі й натюрморти, починав же з мітологічних образів (я бачив фотографії двох таких полотен у його ательє), а потім довгенько зазнавав впливу японської штуки.

Деякі Ельстірові праці, найзнаменніші для його різних малярських періодів, осіли в провінції. Домок десь в Анделі, бо там висів чи не найкращий його пейзаж, здавався мені такою самою коштовністю і так само пахнув мені якоюсь мандрівочкою, як і шартрське сільце, де стоїть млиновий спідняк, у який вставлено славетний вітраж; і до власника цього архітвору, до того чолов’яги, що, замкнувшись, ніби звіздар, у своєму простому домовстві на головній вулиці, запитував усесвітнє зерцало, Ельстірове полотно, куплене ним, може, за кілька тисяч франків, мене поривала симпатія, яка лучить навіть серця, навіть характери тих, хто думає однаково про щось високе. В одному часопису говорилося, що три видатні роботи мого укоханого маляра належать дукині Германській. Отож-бо того дня, за обідом, коли Сен-Лу сказав мені, що його приятелька їде до Брюґґе, я міг, не криводушачи, при його товаришах кинути йому знічев’я:

— Слухай, Робере. Я хочу тебе запитати у зв’язку з розмовою про ту даму. Ти пам’ятаєш Ельстіра, маляра, з яким я познайомився в Бальбеку?

— Ще б пак!

— Пригадуєш, як я захоплювався ним?

— Чудово пригадую, і ми ще, пригадую, листа йому передали.

— Ось тобі одна з причин, не найважливіша, додаткова причина, чому я хочу познайомитися з цією дамою.

— Чи ти ба, скільки пояснень!

— Річ у тім, що вона має принаймні одне прегарне Ельстірове полотно.

— А я й не знав.

— Ельстір, напевне, буде на Великдень у Бальбеку, вам же відомо, що він проводить нині там майже цілий рік. Мені дуже кортить подивитися його роботу перед від’їздом. Я не знаю, чи ви в добрих стосунках зі своєю тіткою, чи не могли б ви дати їй про мене хвальний відзов, аби вона не відмовила, і попросити дозволу подивитися полотно без вас, скоро вас не буде в Парижі?

— Гаразд. Я за неї ручаюся і беру все на себе.

— Робере, я обожнюю вас.

— Що ви обожнюєте, це дуже мило, але було б ще миліше, якби ви «тикали» мені, як обіцяли, та ти вже й починав...

— Маю надію, що ви змовляєтеся не з приводу вашого від’їзду? — спитав мене один з Роберових товаришів. — Знайте: якщо Сен-Лу дістане відпустку, то ніщо не повинне змінитися, адже ми зостаємося. Може, з нами буде не так цікаво для вас, але ми зробимо все, щоб його відсутність була не така помітна.

Справді, коли всі уже гадали, що Роберова приятелька поїде до Брюґґе сама, стало відомо, що капітан Бородинський раптом передумав і вирішив надовго відпустити підофіцера Сен-Лу до Брюґґе. Ось що зайшло. Князь, який так пишнився своєю буйною чуприною, підстригався у найкращого перукаря в місті, колишнього підмайстра у стрижія Наполеона III. Капітан Бородинський був на короткій стопі з перукарем, бо хоч і любив нестися високо, з простими людьми тримався запанібрата. Проте князь заборгував стрижієві за п’ять років, флакони «Портю-галя» і «О-де-Суврен», щипчики, бритви, паски для гостріння були в стрижієвих очах такі самі священні, як шампунь, ножиці тощо, а Сен-Лу він ставив вище за князя, бо Робер платив готівкою, а потім мав свої карети і своїх верхових коней. Дізнавшись, що у Сен-Лу прикрість, бо йому не можна поїхати з коханкою, голяр палко заговорив про це з князем, сповитим у білий стихар, саме тоді, коли князева голова була відкинута, а до горла приставлена бритва. Оповідь про галантні пригоди молодика викликала на князевому обличчі бонапартівськи зневажливу посмішку. Навряд чи він згадав про свій борг голяреві, хай би там як, а голяреве прохання привело його в добрий гумор, тоді як прохання якогось дука привело б його в злий. Борода у нього була все ще в милі, а дати відпустку він уже обіцяв і підписав її того самого вечора. Стрижій, хвалько яких мало, який страшенно кохався в небилицях і приписував собі нечувані чесноти, тепер, неабияк прислужившися Сен-Лу, не тільки не роздзвонив про свою добру справу, але, — ніби марнославство, зазвичай схильне до брехні, якщо брехати йому не треба, поступається місцем скромності, — зроду навіть не заїкнувся про це Сен-Лу.

Усі Роберові друзі казали мені, що хай би скільки я пробув у Донсьєрі і хоч би коли захотів приїхати сюди ще раз, — якщо Робер у цей час кудись відлучиться, — їхні повози, коні, будинки, дозвілля будуть до моїх послуг, і я відчував, що ці молодики від щирого серця прагнуть, аби моя слабкість знайшла собі підпору в їхній розкоші, молодості, здоров’ї.

— Чому б вам, — казали мені офіцери після умовлянь, — чому б вам не приїздити сюди щороку? Це тихе життя буде вам до вподоби, ось побачите! Та ще й вас цікавить усе, що діється в полку, ви справжній старий служака.

Бо я й далі в’язнув до них із проханням називати імена відомих мені воєначальників, хто з них заслуговує більшої, хто меншої шани, як колись у колежі змушував товаришів перераховувати артистів Французького театру і признаватися, хто більше їм подобається, хто менше. Якщо замість одного з генералів, яких мені завжди згадували серед найкращих, скажімо, Галіфе чи Не-гріє, Роберів друг казав: «Але ж цей Негріє горе-генерал!» і кидав нове імення, незаяложене й смачне, таке, як По чи Жеслен де Бургонь, мене це так радісно розчулювало, як колись набридлі для вуха імена Тірона чи Февра згасали перед раптово розквітлим, свіжим для мене іменем Аморі. «Навіть вище за Негріє? Але чим? Доведіть!» Мені хотілося, щоб навіть молодша старшина відрізнялася один від одного, я мав надію, що ці відзнаки допоможуть мені усвідомити, в чому ж, власне, виявляється вищість одного військовика перед іншим. Одним з офіцерів, які особливо цікавили мене з цього погляду, бо він крутився в мене перед очима, був князь Бородинський. Але і Сен-Лу, і його приятелі, віддаючи йому належне як чудовому офіцеру, якому ескадрон завдячував бездоганну виправку, не любили його як людину. Щоправда, вони не говорили про нього таким самим тоном, як про людей, що дослужилися до офіцерського звання, або про масонів, які трималися осторонь, з виглядом відлюдків вахмістрів, але й не ставили князя Бородинського серед інших офі-церів-шляхтичів, бо він тримався зовсім не так, як вони, навіть із Сен-Лу. Вони, користуючись тим, що Сен-Лу лише підофіцер, а отже, його впливова рідня буде ощасливлена, що його запрошують начальники, якими інакше вона гордувала б, запрошували його до себе, якщо за столом уже сиділо якесь цабе, яке могло стати в пригоді молодому підофіцерові. Лише капітан Бородинський підтримував з Робером службові стосунки, хай і дуже добрі. Капітанів дідусь став маршалом, князем і пером з ласки імператора, а потім породичався з імператором шлюбними узами, а князів батько одружився з кузиною Наполеона III і після державного перевороту двічі ставав міністром, а проте князь відчував, що Сен-Лу і товариство Ґермантів дивляться на нього згори вниз, тим часом як сам князь, людина інших переконань, не вельми шанував Сен-Лу і товариство Ґермантів. Він домислювався, що для Робера де Сен-Лу, родича Гогенцоллернів, він не справжній шляхтич, а онук хлопа, натомість для нього Сен-Лу був сином чоловіка, графський титул якого підтверджений імператором, — у Сен-Жерменському передмісті таких людей звано направленими графами, — і який допоминався в імператора префектури, а відтак і якихось нижчих посад, що були в розпорядженні його високости великого князя Бородинського, міністра, до якого писалося в листах: «Ваша Достойність» і який доводився сестринцем монархові.

Більше, може, ніж сестринцем? Перша княгиня Бородин-ська, — так подейкувано, — запобігала ласки у Наполеона І і супроводжувала його на острів Ельбу, а друга — у Наполеона III. І на погідному обличчі капітановому можна було віднайти як не риси прямої схожости, то бодай удавану велич маски Наполеона І, і в його меланхолійному і лагідному погляді та вислих вусах більше, ніж у чомусь іще, було щось подібне до Наполеона III, подібне так дивовижно, що коли після Седана він попросив дозволу побачитися з імператором, то Бісмарк, до якого його приведено і який спершу йому відмовив, вражений схожістю, яку він, зиркнувши знічев’я на молодика, одразу вловив, передумав, вернув молодика і дав йому дозвіл, хоча перед тим усім показав на двері.

Князь Бородинський не хотів підсипатися до Сен-Лу та до інших полкових членів товариства Сен-Жерменського передмістя (натомість часто запрошував до себе двох люб’язних поруч-ників-міщан), бо дивився на своїх підлеглих з висоти своєї цісарської величи, і для нього між ним і ними була лише та ріжниця, що вони відчували свою нижчість перед ним, і тому він братався з ними радо, бо, попри видиму бундючність, був людина проста і весела, а інші, хоча й були нижчі, але вважали себе вищими за нього, а такого князь не допускав. І поки всі офіцери носилися з Сен-Лу, як із писаною торбою, князь Бородинський, якому Робера рекомендував маршал X, вдовольнився тим* що ставився до нього уважно на службі, бо, зрештою, Сен-Лу був взірцевим офіцером, — але вперто не запрошував його до себе, хіба раз, коли йому довелося його погукати, а що цей випадок був при мені, то князь попросив Робера прийти зі мною. Того вечора, приглядаючись, як поводиться Сен-Лу за капітановим столом, я міг оцінити — аж до манер і гожости, — ріжницю між двома аристократіями: старосвітською та імперською. Робер походив з касти, чиї хиби, хоча він намагався подолати їх розумом, в’їлися в його кров і плоть. Каста ця, утративши десь сто років тому реальну владу, в опікунчій ґречності, яка є особливим пунктом програми одержуваної нею освіти і виказується щодо буржуазії, яку це велике панство так зневажає, що не думає, щоб невимушеність знаті їй лестила, не бачить нічого, окрім фізичної вправи, як-от верхова їзда і фехтування, тільки от фехтує вона без якоїсь поважної мети, лише для розваги. Сен-Лу приязно ручкався з будь-яким із буржуа, з ким його знайомили, ручкався, може, не розчувши його прізвища, і, розмовляючи з ним (при цьому весь час перекладав ногу на ногу і похилявся недбало вперед, тримаючись рукою за кісточку), звертався «голубе мій». Навпаки, князь Бородинський належав до шляхти, чиї титули не втрачали своєї ваги, тоді як у того чи того славного роду зберігався хіба майорат, колись наданий предкові за великі заслуги і як нагад про високі посади, на яких поставлені там вирішують долю багатьох людей і мають добре знати людей. Князь Бородинський, може, сам не знаючи про це, не зовсім свідомо, але принаймні всім тілом, про що свідчать постава, якої він прибирав, і всі його звички, відчував свій чин як достеменну пільгу; до тих самих простаків, яких Сен-Лу плескав по плечу і брав за руку, він виявляв величну доброзичливість, причому стриманість, сповнена свідомосте власної гідносте і вдаваної пихи, поскромлювала його щиру, усміхнену добродушність. Це випливало, напевне, з того, що князь був ближчий до амбасад великих держав і до двору, де його батько обіймав високі посади і де Роберові манери розкладати лікті на столі і триматися рукою за ногу шокували б усіх, але головне це випливало з того, що князь так не зневажав, як зневажав Сен-Лу, буржуазію, цей величезний резервуар, звідки перший цісар черпав маршалів і свою шляхту і де другий цісар знайшов свого Фульда і Руера.

Певна річ, уяву князя Бородинського не захоплювали батькові й дідові заміри, яких не міг здійснити їхній син та онук, усього лишень командир ескадрону. Але як дух різьбаря ще багато років по тому, як він загас, живе й далі у різьбленій ним статуї, так само і ці задуми вбилися у ньому в плоть, втілесни-лися, матеріялізувалися, віддзеркалилися на його виду. Завзято, як перший цісар, лаяв він вахмістра, з меланхолійною задумою другого цісаря пихкав димом сигарети. Коли він у цивільному простував донсьєрськими вулицями, вкрадливий блиск його очей з-під мелона розливав круг капітана ореол августійшого інкогніто; всі трепетали, коли він у супроводі ад’ютанта і каптенар-муса входив до канцелярії квартирмейстера, здавалося, його супроводжують Бертьє і Массен. Коли він вибирав крам на спод-ні для свого ескадрону, то вліплював у полкового кравця погляд, здольний спантеличити Талейрана й ошукати Олександра І; а коли, проводячи огляд, нараз приставав і крутив вус, його чудові блакитні очі наливалися такою задумою, ніби він творив нову Пруссію і нову Італію. Але миттю знов перекинувшися з Наполеона III в Наполеона І, він робив нагінку за те, що портупея не припасована, і вимагав дати йому покуштувати з солдатської манерки. А в себе вдома він тішив зір дружин офіцерів-буржуа (якщо ці офіцери не були масонами) не лише сервізом старовинної севрської блакитної порцеляни, яким можна було почастувати навіть посла (цей сервіз, дарований його батькові від Наполеона, здавався ще більшою коштовністю в тому провінційному будинку на бульварі, де він мешкав, подібно до рідкісної порцеляни, яка надто захоплює туристів, коли ті бачать її в колишній садибі, а нині торгово-промисловій прибутковій фермі, у простій шафі), а й іншими дарами цісаря: шляхетними, витворними, гожими манерами, — мати такі манери вважав би за честь і дипломат, але лихо в тім, що дехто за такі дари ціле життя зазнає остракізму, зазнає за те, що він «із доброї родини», — розкутістю рухів, доброзичливістю, ґречністю і оправленим в емаль (теж старосвітську, блакитну), таємничо освітленим зсередини, з образами достославних людей у собі, збереженим у цілості ковчежцем погляду.

Про знайомства, які князь завів серед донсьєрців, треба сказати таке. Підполковник чудово грав на фортеп’яні, дружина головного лікаря співала так, ніби закінчила консерваторію з першою премією. І головний лікар з дружиною, і підполковник з дружиною обідали у князя Бородинського щотижня. Звісно, їм було приємно знати, що в Парижі князь обідає у пані де Пурталес, у Мюратів тощо. Але вони казали собі: «Таж він лишень капітан, він радий, що ми буваємо в нього. Він, зрештою, нам щирий приятель». А князь Бородинський, який давно клопотався, щоб його перевели ближче до столиці, діставши нове призначення і переїхавши до Бове, перестав і думати про дві подружні пари меломанів, так само як перестав думати і про донсьєрський театр та ресторанчик, звідки йому часто приносили сніданок, і, на превелике їхнє обурення, ані підполковник, ані головний лікар, які так часто у нього обідали, не отримали уже в житті жодної вісточки від нього.

Одного ранку Сен-Лу признався, що написав моїй бабусі про те, як я себе маю, і підкинув їй думку скористатися телефонним сполученням між Донсьєром та Парижем і побалакати зі мною. Коротко кажучи, того самого дня бабуся мала покликати мене до апарата, і Робер порадив мені бути за чверть четверта на телефонній станції. Телефон не був тоді у такому вжитку, як нині. А проте звичці треба було небагато часу для здирання таємниці з освячених форм, з якими ми стикаємося, — ось чому, оскільки нас з’єднали не зразу, я думав лише про те, як це довго, як це незручно, і вже хотів був нарікати. Подібно до всіх моїх сучасників, я вважав, що раптові зміни чудородної феєрії робляться надто повільно, тоді як цій феєрії достатньо кілька хвиль, аби перед нами постала невидима, але жива істота, з якою ми хочемо говорити, яка сидить у себе за столом, у місті, де вона мешкає (моя бабуся — парижанка), під небом, одмінним від нашого, за погоди не конче такої самої, істота, чиїх клопотів та обставин ми не знаємо, але про які вона нам зараз оповість, — і ось нараз переноситься на сотні льє (вона сама з усією навколишньою атмосферою) до нашого вуха тієї миті, коли цього прибандюри-лося нашій примсі. Ми ніби казковий герой, що йому ворожка, вволяючи висловлену ним волю, показує в неземному світлі його бабусю чи наречену, які гортають книжку, ллють сльози, рвуть квіти дуже близько і водночас далеко від глядача, там, де вони зараз насправді. Щоб ісподіялося це диво, нам досить лише наблизити губи до магічної бляшки і викликати — іноді, признатися, довгенько-таки — Дівчат Несплюх, чий голос ми чуємо щодня, проте личок не бачимо, наших ангелів-охоронців у тьмі кромішній, браму якої вони стережуть невсипуще. Вони, всесилі, завдяки яким відсутні з’являються біля нас, хоча нам не вільно на них глянути; Данаїди Незримого, які ненастанно спорожнюють, наповнюють і передають одна одній урни звуків; іронічні Фурії, які тієї миті, коли ми шепчемо освідчення з надією, що ніхто нас не чує, кричать нам люто: «Слухай»; вічно затівані служебки Таїнства, похмурі весталки Невидимого, телефонні панночки!

І, озиваючись на наш поклик посеред ночі, повної видив, схоплюваних тільки нашим слухом, чується легенький шерех — шерех абстрактний, шерех подоланих розлогів, і от уже до нас звертається голос коханої істоти.

Це вона, це її голос мовить до нас, він тут, ось він. Але який же він далекий! Скільки разів я тужливо дослухався до нього, бо спроможний не раніше, ніж по довгій подорожі, побачити ту, чий голос був так близько біля мого вуха, я гостріше відчував, яка досадна ця позірна, хоч і найсолодша близькість і як далеко відірвані ми від коханих істот тієї миті, коли нам здається, що пошли вперед руку, і ми їх утримаємо. Жива присутність, коли ти розлучений — ось що таке цей близесенький голос! Але й передчуття вічної розлуки! Часто, слухаючи і не бачачи тієї, яка мовила до мене здалеку, я мав вражіння, ніби цей голос волає з такої пресподниці, звідки уже не вигарбатися, і я передчував, як тенькне у мене серце того дня, коли голос (сам, уже не зв’язаний з тілом, якого більше мені не побачити) пролебедіє мені на вухо слова, які мені так захочеться поцілувати ще на устах, устах, леле, уже потлілих.

Того дня, у Донсьєрі, дива — овва! — не сталося. Коли я прийшов на телефонну станцію, з’ясувалося, що бабуся мене вже викликала; я зайшов до кабінки, але лінія була зайнята, хтось говорив, мабуть, не знаючи, що його ніхто не чує, бо коли я взяв слухавку, цей кавалок дерева*теревенив, як Полішинель; ніби у вертепі, я його зацитькав, поклавши на місце, але скоро я знов підніс його до вуха, він заполішинелів знову. Махнувши рукою, я повісив остаточно слухавку, щоб упинити корчі цієї балакучої деревинки, яка торохтіла до останньої секунди, і пішов до телефоніста; той попросив мене зачекати; потім я знову заговорив і по хвилинній мовчанці зненацька почув голос, що його досі даремно вважав за знайомий, даремно тому, бо за кожним разом, коли бабуся розмовляла зі мною, я стежив за тим, що вона каже, за розгорнутою партитурою її обличчя, де багато місця забирали очі, сам же її голос я чув сьогодні вперше. А що цей голос змінився у своїх пропорціях тої миті, коли був усім, доходячи до мене сам, без супроводу рис обличчя, то я відкрив, який він лагідний; а втім, може, таким він ніколи і не був раніше, бо зараз бабуся, відчуваючи, що я від неї далеко і, мабуть, нещасний, гадала, ніби можна на ніжність не скупитися, тоді як зазвичай вона з педагогічних «принципів» стримувала її й ховала. Голос був лагідний, але водночас і такий журливий, передусім через оту лагідність, очищену — як небагато людських голосів — від усякої суворости, від найменшої тіни упертости, від егоїзму; крихкий у своїй делікатності, він, здавалося, ось-ось розіб’ється, замре у чистих патьоках сліз; до того ж, бо голос був зі мною сам, без маски обличчя, я вперше усвідомив, що він надсаджений життєвими згризотами.

Чи ж то, зрештою, винятково голос — бо він був сам — справляв на мене нове, несамовите вражіння? Ба ні; радше ця відрубність голосу була ніби символ, нагадування, безпосередній скуток іншої відрубности, відрубности бабусі, вперше розлученої зі мною. Перестороги і закази, якими вона мене закидала у побуті, нудьга слухнянства чи запал бунту, що прибивали мою любов до неї, тієї миті, та, мабуть, і на прийдешність перевелися на пшик (бо бабуся вже не вимагала, щоб я був при ній, під її оком, вона навіть пристала б на те, щоб я назавше зостався в Донсьєрі чи бодай пожив тут якнайдовше, якщо це добре для мого самопочуття і моєї роботи); отож у цьому дзвіночкові, притуленому до вуха, звільнена від щоденного тиску на неї противаг і вже без усякого стриму, зібралася, перевернувши мене всього, наша взаємна любов. Кажучи, щоб я тут побув, бабуся пробудила в мені палку, нестямну хіть вернутися додому. Воля, яку вона мені давала зараз попри всяке сподівання, нараз видалася мені такою самою тоскною, як та, що мені дістанеться по її кончині (коли я ще кохатиму бабусю, а вона мене покине повік). Я волав: «Бабцю, бабцю! — і мені хотілося обійняти її, але біля мене був лише її голос, примарний, такий самий невловний, як той, що, може, вернеться до мене, коли її вже не стане. — Говори!»; аж це я знову зостався сам, мої вуха вже не ловили її голосу. Бабуся не чула мене, нас роз’єднано, ми не були наодинці, ми стали нечутні одне одному, я волав до неї крізь ніч, навмання, відчуваючи, що і її волання десь губиться. Я тремтів від хвилювання, яке спізнав колись, дуже давно маленьким, коли згубив її в юрмі, хвилювання не так через те, що я не знайду її, як на думку, що вона мене шукає, що вона, либонь, думає, що я її шукаю; хвилювання досить схоже на те, що огортає мене щораз, коли ми звертаємося до тих, хто відповісти нам уже не може, кому нам хочеться сказати бодай усе те, чого ми не встигли сказати за життя, і запевнити їх, що ми не страждаємо. Мені здавалося, що це дорога тінь, яку я згубив у сон-мищі інших тіней, і, самотній, стоячи перед апаратом, я даремно приказував: «Бабцю, бабцю!», як Орфей, зоставшись сам, повторював імення померлої. Я поклав собі піти до ресторації і сказати Сен-Лу, що мене можуть викликати депешею і що про всяк випадок мені хотілося б знати розклад потягів. Але перш ніж наважитися на це, я відчув потребу востаннє викликати Нічних Дів, Переговорних Гінців, Безликих Богинь; проте свавільні Брамкарки не побажали розчинити чудородних брам або, певне, не змогли; даремно волали вони, невтомно, як тільки могли, до честивого першодрукаря і молодого князя, шанувальника імпресіоністів і завзятого автомобіліста (він доводився сестринцем князеві Бородинському ) — Гутенберг і Ваґрам у відповідь їм нічичирк, і я пішов собі, відчуваючи, що Незриме зостанеться глухим до їхнього благання.

Повернувшись до Робера і його товаришів, я не признався, що серцем уже не з ними, що мого від’їзду вже не відвернути.

Робер удав, ніби вірить мені, але згодом я довідався, що він з першого погляду збагнув, що моя непевність удавана і що вранці мене вже не буде. Поки Роберові друзі, даючи холонути стравам, шукали в розкладі, яким потягом мені краще їхати до Парижа, а в зоряній і студеній ночі пересвистувалися локомотиви, я вже не тішився тим супокоєм, яким мене завжди ущедряли доброзичливі до мене молодики та потяги, що стукотіли вдалині. Того вечора не бракувало і тих і тих, і вони за тих самих околичностей діяли на мене по-різному. Мій від’їзд не так гнітив мене, скоро про нього я не мусив думати сам-один, скоро я відчув, що до цієї справи підпряглася нормальніша і здоровіша енергія моїх вольових приятелів, Роберових товаришів, а також інших дужаків-потягів, чиє снування вранці й увечері з Донсьєра до Парижа і назад трощило все, що було занадто крутого й утяжливого в моїй довгій розлуці з бабусею, проливаючись, ніби бальзам на змарновані щоденні можливості повернення.

— Я не сумніваюся, що ти щирий і їхати ще не збираєшся, — зі сміхом сказав Сен-Лу, — але поводься так, ніби ти їдеш, і рано-вранці приходь до мене попрощатися, а то ми, чого доброго, і не побачимося; я снідаю в місті, на це є дозвіл від капітана; на другу годину я маю бути в казармі, бо ми йдемо на навчання аж до вечора. Той йогомосць, що я в нього снідаю за три кілометри звідси, мене одвезе, звичайно, на другу до казарми.

Він ще не доказав, як з готелю прислано до мене гінця: мене кликано на телефонну станцію. Я побіг, бо станцію мали вже зачиняти. Слово «міжміська» повторювалося в усіх відповідях, які мені давали урядовці. Мене викликала бабуся, і я не тямився від хвилювання. Станція от-от закриється. Нарешті нас з’єднано. «Це ти, бабусю?» Жіночий голос із сильним англійським акцентом відповів: «Це я, але я не впізнаю вашого голосу». А я не впізнавав її голосу, та ще й бабуся ніколи не викала мені. Нарешті все з’ясувалося. Прізвище того молодика, якого його бабця викликала до телефону, дуже скидалося на моє, а мешкав він у готельному флігелі. Мене покликано того дня, коли я хотів телефонувати бабусі, і я був певен, що мене просить вона. Так випадковий збіг спричинив подвійну помилку: на станції і в готелі.

Назавтра вранці я спізнився, Сен-Лу вже поїхав снідати в поблизький замок. Десь о пів на другу я надумав зайти про всяк випадок до казарми, аби дочекатися Робера, аж це, прошкуючи туди бульваром, я ледве встиг відскочити вбік: мене поминуло тильбюрі; віжки тримав підофіцер із моноклем в оці: то був Сен-

Лу. Поряд з ним сидів його приятель — я вже раз спіткав його в готелі, де столувався Робер, і саме в нього він і снідав. Я не посмів нагукати Робера, скоро не був він сам, але бажаючи, щоб він спинився і підвіз мене, я привернув його увагу низьким уклоном, який виправдовувала присутність незнайомця. Я знав, що Робер низький на очі, але гадав, що як тільки мене помітить, то напевне пізнає; одначе уклін він помітив і відклонився, але не став; він промчав повз мене, навіть не всміхнувшись, на лиці його не здригнувся жоден м’яз, він лише приклав пальці до кепі, ніби відповів на уклін незнайомого вояка. Я побіг чимдуж до казарми, але до неї було ще далеко; коли я прибув, полк шикувався на дитинці, мене туди не пустили. Побиваючись, що не можу попрощатися з Робером, я пішов до його покою, де не застав нікого; я міг спитати про нього у «сачків», у рекрутів, звільнених від муштри, у молодого бакаляра чи «діда», які спостерігали за шикуванням полку.

— Ви часом не бачили сержанта Сен-Лу? — спитав я.

— Він, пане, уже внизу, — сказав «дід».

— Я його не бачив, — відповів бакаляр.

— Ти його не бачив? — уже не зважаючи на мене, гукнув «дід». — Ти не бачив, як наш славута Сен-Лу парадує в нових штаненятах. Аби тільки, крий Боже, не побачив його капітанчик: як-не-як офіцерська сукнина!

— Де там офіцерська! — втрутився звільнений від муштри молодий бакаляр: «дідів» він боявся, але хотів триматися козирем. — Аж ніяк не офіцерська — сукнина абияка.

— Пане! — спалахнув «дід», який заговорив про «штаненята».

Молодий бакаляр обурив його сумнівом щодо того, що «штаненята» — з офіцерського сукна, але «дід» був бретонець, із села Пенгерн-Стереден, і французька мова далася йому з таким циганським потом, ніби він опановував англійську чи німецьку, тим-то, хвилюючись, він тричі поспіль гукав «пане», щоб устигнути добрати слова, а вже потім, після такого лаштування, красно промовляв, повторюючи кілька виразів, які знав краще за інші, але ніколи їх не випалював — старанна вимова оберігала його від помилок.

— А, сукнина абияка! — підхопив він гнівно, дедалі сатаніючи в міру того, як заплітався йому язик. — Ага, сукнина абияка! А я тобі кажу, що вона офіцерська, а я то-бі ка-жу, то-бі ка-жу, я ж бо знаю, чи як ти гадаєш? Не нас дурити такими байдами.

— Ну, та вже нехай! — озвався бакаляр, переможений такими доказами.

— Диви, оно і капітануля! Ні, погляньте-но на нашого Сен-Лу! Як він ноги задирає! І голову. Ну хто подумає, що він унтер? І монокль. Ич, як розмахався!

Я попрохав солдатів, яких моя присутність не бентежила, дозволити і мені виглянути у вікно. Вони не перешкоджали мені, хоча самі й не відступили. Я побачив, як князь Бородинський проїздив на коні урочистим трюхом, мабуть, уявляючи себе на полі Австерліца. Кілька переходнів юрмилося біля воріт казарми, зацікавившись виступом полку в похід. Випростаний свічкою в сідлі, з трохи брезклим обличчям, із цісарською повнявою щік, винозорий князь наче галюцинував, як галюцинував щоразу я, коли після проходу трамваю западала тиша, а мені ввижалося, наче по ній розходяться брижі музичного трепету. Я побивався, що так і не пощастило попрощатися з Сен-Лу, але все-таки поїхав, бо жити без бабусі було вже мені невміч; досі, коли я думав у цьому містечку, як там бабуся, я уявляв її такою, якою вона була зі мною, але уявляв самотою, не здаючи собі справи з наслідків такого становища; нині ж я мусив мерщій у її обіймах визволитися від примари, про чиє існування досі не здогадувався і яку викликав з небуття голос бабусі, справді розлученої зі мною, покірної і вже добряче — про що я ще ні разу не задумувався — підтоптаної, з моїм листом у руках у порожньому помешканні, де у бальбецькій поїздці я уявляв собі маму.

Гай-гай, саме цю примару я узрів, коли, вступаючи до салону без попередження, застав бабусю за читанням. Я був у салоні, або, краще сказати, мене ще там не було, бо бабуся ще не знала, що я в неї, і як жінка, застукана за якоюсь роботою, що вона її ховає, як хтось зайде, поринула в такі думки, з якими мені ніколи б не звірилася. Замість мене, завдяки миттєвій перевазі, якої надає нам дар зненацька бути там, де нас немає, був лише свідок, обсерватор, у капелюсі та плащі, чужий у цій оселі, фотограф, прибулий зняти місця, яких потім уже не побачиш. Те, що механічно відбилося в моїх очах, щойно я побачив бабусю, було найдостеменнішою світлиною. Ми завше бачимо дорогих нам людей у їхній живій суцільності, у вічному русі нашої невичерпної любови до них, яка перш між дасть дійти до нас образам, які творять їхню зовнішню подобу, втягує нас у свій вир, накладає їх на уявлення, здавна осілі в нас, об’єднує і стоплює між собою. Яким побитом, скоро чоло і щоки бабусі були в вдоїй уяві найніжнішими і найнезміннішими, яким побитом, скоро всякий звичний погляд є некромантія, а кожне кохане обличчя — дзеркало минувшини, яким побитом міг би я прочитати Все, що в ньому згрубіло й змінилося, хоча наше око, насичене думкою, навіть у найбайдужішому для нього зображувальному ряду, нехтує, як у класичній трагедії, всіма образами, не дотичними до дії, і втримує лише те, що служить надзавданню? Але хай замість нашого ока буде найматеріяльніша лінза, фотографічна платівка, все одно ми побачимо, скажімо, на подвір’ї Академії не академіка, який виходить і підкликає фіакр, а його мисліте, силкування встояти на ногах, щоб не грьопнути навзнак, параболу, виписану ним при падінні, як би він був п’яний або як би була ожеледиця. Так само діється, коли сліпий жереб випадку перешкоджає нашій мудрій і побожній любові надбігти вчасно, аби скрити від нашого зору те, чого він бачити аж ніяк не повинен; коли зір випереджає її, прибуває на місце перший і, полишений сам на себе, діє механічно, достоту як плівка; коли він показує нам замість коханої людини, якої вже давно не стало, але чию смерть наша любов щосили намагалася потаїти від нас, іншу людину, якій вона сто разів на день надавала коштовної для нас, але оманливої подібности. І, як хворий, що давно не дивився на себе, але щохвилі ліпив собі обличчя, не глядячи у дзеркало, на подобу того ідеального образу, який зберігався в його уяві, сахається, побачивши у дзеркалі на висохлому й спустошеному лиці ламаний, багровий хрящ носяри, здоровенного з єгипетську піраміду, я, для кого бабуся була мною самим, але тільки мною, якого я бачив у душі, ь одному й тому самому куточку минулого, крізь прозорість нашарованих один на один чи прилеглих один до одного спогадів, нараз у нашому салоні, що творив частину нового світу, світу часу, світу, де живуть чужі люди, про яких мовиться: «Як він постарів!» — уперше і тільки на хвильку, бо вона швидко зникла, побачив на канапі багрову при світлі лампи, хирляву, посполиту, хвору, задуману, уткнуту в книжку блудними якимись безумними очима, пригнічену, незнайому мені старушенцію.

Так ось, на мою просьбу про те, щоб подивитися Ельстірові полотна у дукині Ґермантської, Сен-Лу відповів: «Ручаюся, що можна». На жаль, ручався за неї лише він. Ми залюбки ручаємося за інших, якщо в нашій голові зберігаються їхні малесенькі образи і ми на свій розсуд порушаємо ними. Звичайно, коли ми беремо в рахубу труднощі, які виникають з несхожосте нашої вдачи та вдачи іншої людини і намагаємося вдатися до сильних засобів: інтересу, переконання, збентеження, здольних нейтралізувати нахили протилежні. Але розбіжність між нашою вдачею і вдачею іншої людини малює все-таки нашу вдачу, і труднощі усуваємо знов-таки ми; і сильні засоби дозуємо теж ми. І коли інша людина, діючи в нашій свідомості з нашого наусту, проробляє все те, що нам потрібно, ми хочемо, щоб вона те саме здійснила і в житті; аж ось коли все міняється, і ми наражаємося на несподіваний спротив, іноді просто непереборний. Чи не найбільший спротив виникає, певна річ, у жінки нелюблячої, яка бридиться і гидиться закоханим у неї чоловіком. Сен-Лу довго не приїздив до Парижа, і за весь цей час його тітка, котру він за мене просив, у чому я нітрохи не сумнівався, ні разу не запросила мене оглянути Ель-стірові роботи.

Сухо до мене ставився ще один пожилець нашого будинку. Це був Жюп’єн. Чи, може, він вважав, що я мав би завітати до нього одразу по приїзді з Донсьєра, не встигнувши навіть прийти до себе? Мати запевнила мене, що це не так і що цьому нема чого дивуватися. Франсуаза розповідала їй, що Жюп’єн має таку вже вдачу: часто вставати на ліву ногу. Але за якийсь час це в нього минається.

Тим часом зима добігала кінця. Довгенько сипало крупою, потім трималася сльота, аж це вранці я почув у коминкові — замість незграйного, пружного й понурого вітру, який вабив мене до моря, — аврукання голубів, що кублилися в мурі: переливчасте, несподіване, наче перший гіацинт, який лагідно рве своє живильне серце, аби звідти бризнула лілова, атласна, дзвінка квітка, аврукання, наче у розчинене вікно, впускало до мого ще закритого, темного покою тепло, сліпучий блиск, змору першого погідного дня. Я чомусь закурникав пісеньку, яка забулася ще того року, коли я збирався їхати до Флоренції та Венеції. Так глибоко впливає на наш організм, за погодною примхою, атмосфера, вона видобуває з темних заповідників, куди вони канули, записані в душі мелодії, які не зуміла прочитати наша пам’ять. Незабаром до музйки, якого я слухав у собі, навіть не зразу розпізнавши, що він там грає, підпрягся вже більш тямущий мрійник.

До мене добре дійшло, що я лишився байдужий до бальбець-кої церкви не через Бальбек, що у Флоренції, в Пармі чи в Венеції уява теж не могла б заступити мені очі, щоб бачити. Це до мене доходило. Достоту так само, одного новорічного вечора, коли смеркло, стоячи перед афішною тумбою, я відкрив для себе, що помилково думати, ніби деякі свята засадничо відрізняються від буднів. І все ж я не міг прогнати спогад про той час, коли м#в надію провести у Флоренції Великий тиждень, оточити якоюсь особливою аурою Місто Квітів, надати Великодневі чогось флорентійського, а Флоренції — чогось великоднього. До Великодня було ще далеко, але в шерегу днів, що снувалися переді мною, наприкінці днів звичайних світили святкй. Скупані зорею, як окремі сільські хатки, здалеку видні завдяки грі світлотіні, вони наливалися сяйвом сонця.

Теплішало надворі. Навіть мої родичі радили мені ходити на вранішні прогулянки. А я прогулянок не передбачав, мені не хотілося зустрічатися з дукинею Ґермантською. Але саме через зустрічі з нею я весь час тільки й думав про мої прогулянки і щохвилини знаходив для них нове виправдання, не пов’язане ніяк із дукинею Ґермантською і покликане довести, що коли б її й не існувало, я все одно пішов би прогулятися саме о цій порі.

Леле! якщо для мене всяка зустріч, окрім зустрічі з нею, була б байдужа, то для неї, я відчував, була б стерпніша будь-яка зустріч, тільки не зі мною. їй доводилося під час вранішньої прохідки відклонюватися багатьом дурням, яких вона теж мала за дурнів. Утіхи їхня поява їй не заповідала, принаймні вона нічого, окрім трапунку, в ній не бачила. І вона навіть іноді спиняла їх, бо вряди-годи нам хочеться вийти з себе і прийняти гостину в душі чужій, хай найскромнішій і найбридкішій, тоді як дукиня чула з розпачем та огидою, що в моєму серці віднайшла б лише саму себе. Тим-тр, коли я рушав дукининим маршрутом не на те, щоб побачити її, то, як вона минала мене, я тремтів, мов злодій; часом, уникаючи муляти їй очі, я ледве уклонявся їй або дивився їй у живі очі, не вітаючись, чим ще дужче її дражнив і, зрештою, домігся того, що вона почала вважати мене за нечесу та зухвальця.

Тепер дукиня носила легші чи бодай ясніші сукні, а на вулиці вже, як навесні, на вітринах вузьких склепиків, утиснутих між широкими фасадами старих великопанських палаців, у рундучку торгівки маслом, овочами, городиною були спущені від сонця штори. Спостерігаючи, як дукиня простує вдалині, розпинає парасольку, переходить на другий бік вулиці, я мислив, що нині в очах знавців з нею ніхто не зрівняється в мистецтві робити ці рухи і творити з них якусь красу. Йшла вона, не здогадуючись про свою гучну славу, її тонкий стан, свавільний і розкутий у своїй незалежності, похитувався під перев’яззю з лілового сюра; її хмурі й ясні очі дивилися недбало перед собою і, може, помічали мене; дукиня кусала губи; я бачив, як вона поправляє муфту, дає гріш жебракові, купує китичку фіялок у квітникарки. Я дивився на неї з такою самою цікавістю, з якою стежив би за рухами пензля великого маляра. І коли, минаючи мене, вона мені кивала і навіть ледь усміхалася, я мав вражіння, що вона намалювала для мене прегарну сепію і розписалася. Кожна її сукня видавалася мені природною і конечною аурою, проекцією якоїсь грані її душі. Одного великопостного ранку, коли дукиня йшла на якийсь проханий сніданок, я спіткав її в оксамитовій черво-ножарій сукні з невеликим декольте. Личко дукині Ґермантської, обрамлене білявим волоссям, зберігало печать задуми. Я відчув досаду меншу, ніж звикле, бо її меланхолійний погляд і якась відособленість від решти світу, підкреслена крикливим кольором сукні, робили її якоюсь нещасною і сиротливою, і це додало мені отухи. Сукня наче матеріялізувала довкола дукині шарлатне проміння її серця, про існування якого я й гадки не мав і яке міг би, мабуть, утішити; сповита в містичне світло тканини з потоками м’яких згорток, дукиня скидалася на святу раннього християнства. Мені стало соромно на думку, що я своїм виглядом ображаю цю мученицю. «Але ж вулиця для всіх».

«Вулиця для всіх», — приказував я, вкладаючи в ці слова своє і милуючись тим, що на цій вулиці, людній, часто кропленій дощем і оце такій лепській, ніби якась вуличка старожитних міст італійських, дукиня Ґермантська вливала в життя мас хвилини свого заповітного життя, показуючи себе кожному, таємнича, поштуркувана в юрбі, з чудовою щедрістю шедеврів мистецтва. Вранці я ходив на прогулянку по невиспаній ночі, тому родичі вдень радили мені лягти і здрімнути. Щоб приспати себе, якихось роздумів не треба, зате спасенна тут звичка і навіть повна бездумність. А з цим у мене ніяк не виходило. Перед сном я лежав і думав, засну я чи не засну, а як і засинав, то в мозку в мене все ще крутилась якась думка. Ніби жеврів якийсь вогник у майже цілковитому мороку, але і його вистачало, аби в моєму сні леліла гадка, що я не засну, потім леління цього леління, гадка, що, вже заснувши, я думаю, що не сплю, а потім, як нова рефракція, пробудження... в новий сон, а снилося мені, що я хочу оповісти приятелям, які прийшли до мого покою, що, заснувши перед їхнім приходом, я думав, що не сплю. Тіні їхніх постатей я ледве розпізнавав; аби уловити їх, треба було великої і, власне, марної гостроти зору. Ось саме так згодом у Венеції, коли сонце вже сіло і здавалося, ніби запала ніч, я побачив, завдяки хай і незримому відголосу останньої ноти світла, без кінця утримуваної на каналах наче моццю якоїсь оптичної педалі, відбитки палаців, навіки виритих чорним оксамитом на вечірній сіряві вод. Іноді мені снився суцільний образ, який моя уява часто старалася створити наяву: морський образок і його середньовічну минувшину. Я бачив уві сні готичне місто посеред моря з застиглими, як на вітражі, хвилями. Однога моря ділила місто навпіл; зелена вода розстелялася під моїми ногами; на тому березі вона омивала східну церкву, а далі будинки, заховані ще з XIV століття, отож-бо підійти до них, це все одно, що піднятися устріть води віків.

Той сон, у якому природа опанувала мистецтво, в якому море зробилося готичним, той сон, у якому я поривався до неможливого і вірив, що осягнув його, здавався мені одним із моїх частих снів. Проте оскільки сонна манія вміє множитися в минулому і здаватися, попри свою химерію, знайомою, я подумав, що помиляюся. Але незабаром пересвідчився, що цей сон справді сниться мені часто.

Мій сон умів, як кожен сон, усе дрібнити, але дрібнити якось по-символістському: я не міг у пітьмі розпізнати обличчя приятелів, що стояли біля мене, не міг, бо сплять із заплющеними очима; я говорив уві сні без кінця-краю з самим собою, а тільки-но хотів озватися до приятелів, звук захрясав у мене в горлянці, бо ніхто вві сні виразно не говорить; я намагався підійти до них і не міг рушити ногами, бо вві сні не ходять; і раптом мені стало соромно звестися при них із ліжка, бо сплять роздягненими. Ось так фігура сну, яку творив мій сон — незрячі очі, зціплені уста, безвладні ноги, наге тіло — нагадувала одну з подарованих мені Сванном великих алегоричних фігур Джотто — втілення Заздрости з гадюкою в роті.

Сен-Лу приїхав до Парижа лише на кілька годин. Він запевняв мене, що не мав нагоди побалакати про мене з кузиною. «Оріана вже не така мила, — наївно зраджував він себе. — Це не моя колишня Оріана, її немов підмінили. Повір мені: вона не варта того, щоб ти за нею упадав. Забагато чести. Хочеш, я відрекомендую тебе моїй кузині Пуанктьє? — спитав він, не тямлячи, що я тим не здобрію. — Розумна молода жінка, вона тобі сподобається. Вона вийшла за мого кузена, дука де Пуанктьє, він добрий хлопець, але для неї якийсь простацький. Я говорив з нею про тебе. Вона просила тебе привести. Вона за Оріану куди вродливіша та й молодша. У ній, бачиш, є щось таке, так би мовити, любе, втішне. — Ці вирази Робер підхопив недавно і тому, коли вживав їх, то весь аж пашів, а кохатися в подібних виразах могла тільки натура дуже делікатна. — Її навряд чи можна записати в дрейфу-сарки і треба, зрештою, їй рахуватися з середовищем, та, хоч би що там було, вона каже: «Якщо він безневинний, то затокаргіти його аж на Чортів острів — це вже така дикість!» Здорово, еге ж? До того ж вона багато допомагає своїм колишнім учителькам, заборонила впускати їх до неї з чорного ходу. Повір мені: у ній є щось дуже втішне. В душі Оріана не любить її, бо відчуває, що тамта розумніша».

Попри все своє співчуття до лакея Ґермантів, який не міг одвідувати свою наречену, навіть коли дукиня відлучалася з дому, бо на нього відразу б настукав швейцар, Франсуаза каралася, що її не бувало вдома, коли приходив Робер; та ба, тепер вона сама ходила в гості. Вона відгоджувалася з хати саме тоді, коли я її потребував. Ходила до брата, сестрениці й найчастіше до рідної дочки, осілої недавно в Парижі. Мене дратувало, що я позбувався її послуг саме через сімейні візити, бо передчував, що після повернення вона доводитиме, ніби це її прямий обов’язок: так її навчили у Андрія Первозваного-в-полях. Отож, слухаючи її вимовок, я дихав на неї лихим духом, хоч і даремно, а надто мене злостило, що Франсуаза замість сказати: «Я ходила до брата», «Я ходила до небоги», казала: «Я заскочила по дорозі до брата», «Я впала до сестрениці» (або: «до сестрениці-різнички»). Що ж до доньки, то Франсуазі хотілося, щоб вона повернулася до Комбре. Але новоселиця-парижанка, уже освоївши, мов якась чепуруха, абревіатури, дещо вульгарні, заявляла, що вона навряд чи бодай тиждень прожила б у Комбре без свого «Ентрана». Тим менше вона виявляла охоти їхати до Франсуазиної сестри, в гористу околицю, бо «гори, — казала Франсуазина дочка, надаючи слову «нецікавий» нового і жахливого «сенсу», — це не вельми цікаво». Тепер вона нізащо не повернеться до Мезегліза, де живуть «такі дубоголові», а на торговиці кумасі, «торохтьоли», дошукуватимуться з нею якогось покревенства і скажуть: «Тю, чи це не донька святої пам’яти Базіро!» Та краще померти, ніж повернутися туди, тепер, «коли вона засмакувала паризького життя». Назадниця Франсуаза поблажливо всміхалася, бачачи, як бігла за поступом новонастала «парижанка» і говорила при цьому: «Ти, неню, як не матимеш вихідних, удар мені “пнев”».

Знов постуденіло надворі. «Виходити? пощо? щоб застудитися?» — гукала Франсуаза, що воліла сидіти вдома цілий тиждень, на який її дочка, брат і сестрениця-різничка поїхали до Комбре. Зрештою єдина ще жива шанувальниця тітки Леонії, яка зберегла її науку про світотвір, казала про погод ні перепади: «Це Пан Біг усе ще гнівен на нас!» Я відповідав на її лементи ледачою посмішкою, зовсім байдужий до її пророцтва: для мене вже стало на годині: я бачив вранішнє яскраве сонце на згір’ї Ф’єзоле, я грівся в його промінні, я склеплював і розклеплював повіки; я всміхався, і мої повіки, як алебастрові посвітачі, рожевіли полум’янисто. Не лише дзвони поверталися з Італії, сама Італія приходила вкупі з ними. Ні, моїм вірним рукам не забракне квітів, аби відзначити річницю подорожі, яку я мав зробити колись, бо хоча в Парижі знову похолоднішало, як того року, коли ми наприкінці посту збиралися до Італії, у плинному і стуленому повітрі, що обливало на бульварі каштани, платани й дерево під вікнами нашого дому, уже розтуляють пелюстки, ніби в чаші повної чистої води, нарциси, жонкілі, анемони Понте-Веккйо.

Батько сказав нам, що тепер він знав від А. Ж., до кого ходить у нашому будинку маркіз де Норпуа.

— Ходить до маркізи де Вільпарізіс, вони з нею на короткій стопі, а я і не знав. Мабуть, це чарівна, небуденна жінка. Тобі треба б її провідати, — озвався батько до мене. — Зрештою маркіз здивував мене непомалу. Він сказав, що дук Ґермантський — людина добре поведена, а я завжди мав його за брутальника. Виявляється, він має великі знання, гарний смак, ось тільки любить гоноруватися своїм коренем і своїми зв’язками. Але, зрештою, як запевняє де Норпуа, він тішиться неабиякою пошаною не тільки тут, а й у цілій Европі. Коли не помиляюсь, із ним дуже дружні імператори австріяцький та російський. Старий Норпуа сказав мені, що маркіза де Вільпарізіс дуже тебе любить і що в її салоні ти познайомишся з цікавими людьми. Ти в нього заслужив великої хвали. Ти спіткаєш його в маркізи, він може тобі дати доброї ради, як ти хочеш узятися за перо. Бо я бачу, що тобі судилося бути письменником. Власне, це непогана кар’єра; я б для тебе її не обрав, але ти скоро вб’єшся в колодочки, ми не вічно будемо при тобі, і якщо це твоє покликання, ми не станемо тобі на дорозі.

Ох, аби ж то я спромігся бодай почати писати! Але за яких би околичностей я не брався до роботи (леле! це стосувалося й наміру не пити трунків, рано лягати, гартуватися): з розгону, методично, з утіхою, відмовляючись від прогулянки, відкладаючи її, аби потім заслужити її як нагороду, користуючися з того, що я при здоров’ї, або з вимушеного неробства під час хвороби, як би я не брався до роботи, мої зусилля незмінно увінчувала чиста сторінка, непорочно-біла, неминуча, як ота карта, яку ти приречено витягаєш, хоч як би ретельно перед фокусом не перетасовувалася колода. Я був лише знаряддям навичок байдикувати, лягати пізно, не спати вночі, які мусили діяти хай би там що; якщо я їм не опирався, якщо я вдовольнився приводом, підсунутим першого-ліпшого того дня пригодою, щоб можна було сваволити, то я ще легко відбувався, я все-таки на кілька годин засинав удосвіта, почитував, не перевтомлювався, але якщо я кидав їм виклик, якщо силкувався лягати рано, пити тільки воду, працювати, то вони обурювалися, вдавалися до сильних засобів, я почував себе злецько, подвоював дозу трунку, не лягав до ліжка по два дні, не міг навіть читати і потім давав собі слово бути другого разу мудрішим, тобто не таким розсудливим, як жертва, яка дає себе пограбувати з обави, що в разі опору її просто замордують.

Батько тим часом спіткав зо два рази дука Ґермантського, і нині, потому як почув від маркіза де Норпуа, що дук людина видатна, охочіше вислуховував його. На подвір’ї вони якось завели розмову про маркізу де Вільпарізіс. «Дук мені сказав, що це його тітка; він вимовляє: «Віпарізіс». Він сказав, що вона дуже розумна. Він ще додав, що в неї бюро дотепности», — додав батько, якого цей вислів уразив своєю незрозумілістю; хоча він траплявся йому в мемуарах, але він так і не збагнув, що він усе-таки означає. Мати, яка ходила навшпиньки перед батьком, побачивши, як через це бюро дотепности піднеслася в його очах маркіза де Вільпарізіс, теж почала її шанувати. Хоча чого варта ця маркіза, вона знала давно від бабусі, після розмови з батьком вона змінила свою думку про неї. Бабуся, в той час недужа, була проти того, щоб я візитував маркізу, але потім, утратила до цього будь-яку цікавість. Після нашого переїзду до нового помешкання маркіза де Вільпарізіс кілька разів запрошувала її до себе. Але бабуся відповідала їй, що не виходить із дому. Нас уразила нова і незрозуміла звичка бабусі: не заклеювати власноруч листів, доручивши запечатувати Франсуазі. Що ж до мене, то я досить невиразно уявляв собі бюро дотепности, тож-бо не дуже здивувався б, якби застав старшу бальбецьку даму при «бюро», що так, власне, і сталося.

Батько, окрім того, прагнув дізнатися, чи багато голосів забезпечить йому послова підтримка при виборах до Академії, куди він кандидував на члена-кореспондента. Сказати по щирості, батько, хоча в маркізовій підтримці нібито й не сумнівався, але й не був цілком певен. Він гадав, що то плітки, коли почув у міністерстві, що маркіз де Норпуа прагне сам уособлювати тут Інститут і що постарається будь-що провалити його, а насправді маркіз мав нині іншого кандидата. А проте, коли Леруа-Больє порадив батькові балотуватися й оцінити шанси, батька прикро вразило, що серед колег, на яких він може розраховувати в цій справі, наш знакомитий економіст маркіза де Норпуа не згадав. Спитати про це колишнього посла навпростець батько не зважився, він мав надію, що я повернуся від маркізи де Вільпарізіс з його голосом у кишені. Тепер від візити до маркізи я не міг відкрутитися. Добре слово маркіза де Норпуа здольне було направду запевнити батькові дві третини голосів академіків, послова допомога здавалася тим імовірнішою, що де Норпуа мав славу людини доброзичливої, це знали всі, і навіть його вороги визнавали, що він любив чимось прислужитися людям. Та ще й у міністерстві він ні до кого так не примилявся, як до мого батька.

Батько згадав ще про одну зустріч, але ця зустріч спершу здивувала його, а потім страшенно обурила. Він спіткав на вулиці пані Сазру, яка так бідувала, що з парижан одвідувала зрідка лише одну свою щиру подругу. Саме цю пані Сазру батько вважав страшенною занудою, тож мама раз на рік мусила казати йому лагідно й благально: «Друже мій! Треба якось покликати пані Сазру — вона не засидиться!», або навіть: «Послухай, мій друже, я хочу просити тебе про велику послугу, зайди на хвильку до пані Сазри. Ти знаєш, я не люблю тобі набридати, але це було б так ґречно з твого боку!» Батько сміявся, трохи гнівався і йшов з візиток). Коротше, хоча батько не жалував пані Сазри, а проте, побачивши її, підійшов до неї з приязним уклоном, але, на його подив, пані Сазра сподобила його кивком, яким з ввічливосте відповідають тому, хто спадлючився або кого засуджено на бані-цію. Батько прийшов додому розсатанілий, ошелешений. Назавтра мати спіткала пані Сазру в знайомих. Пані Сазра не подала їй руки і лише всміхнулася їй блідою та смутною усмішкою, як усміхаються жінці, з якою гралися в дитинстві, але потім розцура-лися через те, що вона гуляла, вийшла заміж за каторжника або, ще гірше, за розводника. Тим часом мої батьки завжди ставилися до пані Сазри з глибокою пошаною і нічим не заслужили непошани з її боку. Але (про це моя мати не знала) пані Сазра, чи не єдиний виняток серед комбрейців, була дрейфусарка. Мій батько, Мелінів приятель, був переконаний у провині Дрейфуса. Угнівившись, він показав на виступці колегам, які просили його підписати вимогу про ревізію процесу. Дізнавшись, що я іншої думки, він не розмовляв зі мною цілий тиждень. Зі своїми поглядами батько не таївся. Хто називав його націоналістом, не помилявся. У нашій родині тільки бабуся повинна була, як здавалося, палати шляхетним сумнівом, бо коли вона чула, що Дрейфус, може, і не винний, то робила рух, який був тоді нам незрозумілий: скидала голову з таким виглядом, ніби їй перебивали якусь поважну думу. Мати, яка кохала мого батька і вірила в його розум, вагалася і тому мовчала. Нарешті дідусь, який обожнював військо (хоча його довгенько в зрілих літах мучили кошмари, пов’язані зі спогадами про службу в національній гвардії), коли повз наш комбрейський дім проходив полк, побачивши полковника і полковий прапор, скидав капелюха. Всього цього було достатньо, щоб пані Сазра, добре обізнана з чесністю і безкорисливістю мого батька та діда, поставилася до них як до поплічників Кривди. Прощенні злочини особисті, зате не прощенна участь у злочині гуртовому. Дізнавшись, що мій батько антидрейфусар, пані Сазра вважала, що їх розділяють материки та віки. Чи ж дивина, що на такій відстані, відстані часовій і просторовій, мій батько не побачив, як йому кивнули, а їй не спало на думку поручкатися з ним і перекинутися словом-другим: важко спілкуватися з двох різних світів.

Ще вибираючись до Парижа, Сен-Лу обіцяв привести мене до маркізи де Вільпарізіс, де, не признаючись у цьому Роберові, я мав надію спіткати дукиню Ґермантську. Він запропонував мені пообідати з ним і його коханкою в ресторані, а потім провести її на репетицію. Вона мешкала на околиці, і ми мали приїхати до неї рано.

Я запропонував Роберові пообідати в тому ресторані (в житті золотої молоді, яка сіє грішми, ресторан грає таку саму важливу ролю, як сувої тканин в арабських казках), де до відкриття баль-бецького сезону мав виконувати обов’язки метрдотеля Еме, як він це сам мені ознаймив. Мені так’часто пахла мандрівочка, — а мандрував я так мало, — то чи не могло мене спокушати зійтися з тим, хто був не лише частиною моїх бальбецьких спогадів, а й утіленим бальбекцем, хто їздив до Бальбека щорічно і кому, якщо змора або наука затримували мене в Парижі, в довгі липневі вечори все так само добре було видно крізь зашклені двері поки що безлюдної просторої їдальні, як заходить і тоне в морі червоне сонце і як нерухомі крила далеких блакитнявих суден робляться схожі в ту пору, коли сонце меркне, на екзотичних нетель у вітрині. Цей метрдотель, намагнічений контактом з могутнім баль-бецьким магнітом, стає магнітом для мене. Я сподівався, що, розмовляючи з ним, я відчую себе бальбекцем, що, залишаючись у Парижі, я все-таки відчую чари мандрів.

Я вийшов з хати вранці, поки Франсуаза бідкалася через те, що лакей-жених не міг учора ввечері одвідати наречену. Франсуаза застала його в сльозах; він мало не дав потиличника швейцарові, але опанував себе, бо дорожив місцем.

Дорогою до Робера, який мав мене чекати у себе перед брамою, я наткнувся на Леґрандена, якого ми стратили з очей від комбрейських часів; хоча волосся його побіліло, очі його залишалися молодими і щирими. Він пристанув.

— Га! — гукнув він. — 3 пана модник та ще й сюртучник! Мою вольну волю навряд чи скувала б ця ліврея. Правда, ви тепер людина світська, візитуєте. А для того, щоб піти помріяти над якоюсь напівзруйнованою усипальнею, цілком придадуться моя краватка-метелик і піджак. Ви знаєте, як я ціную вашу високу душу, ось чому мені так болить, що ви занапастите себе серед бусурманів! Якщо ви зумієте протриматися бодай мить у давучій атмосфері салонів, де я б задихнувся, ви стягнете на своє майбуття осуд, клятву пророка. Я ладен за-присягтись: ви обертаєтеся серед «марнотратників життя», водитеся з кастелянами; це гріх теперішньої буржуазії. Ох, оця вже аристократія! Шкода, що терор не зробив її геть безголовою. Це або всім відомі ледаща, або заплішені дурні. Ну що ж, дитино моя, обіймайтеся з ними, якщо вам це до вподоби! Коли ви рушите на якийсь файвоклок, ваш давній друг буде щасливіший за вас: одним-один, десь у передмісті, він милуватиметься на схід рожевого місяця у фіолетовому небі. Адже, власне, я вже не землянин, я на Землі почуваю себе вигнанцем. Мене утримує тут хіба що всесильний закон тяжіння, а то б полинув я до інших сфер. Я чужопланетянин. Бувайте і не беріть за зле старосвітської щирости селюка вівоннця, який так і лишився репаним мужиком дунайцем. Аби довести, що я покладаюся на ваш смак, я надішлю вам свій останній роман. Та він вам навряд чи сподобається; він вам здасться не досить занепадницьким, не досить кінцевовічним, для вас це надто щиро, надто чесно; вам давай Берґотта, ви самі в цьому призналися, для збоченого піднебіння смакощів потрібна тухлина. У вашому гурті, мабуть, вважають, що я пережиток; я вкладаю душу в те, що пишу, — це моя хиба, нині це вже не в моді, та й потім, народне життя нешеретоване, це не для ваших сно-биків. А все ж згадуйте коли-не-коли слова Христові: «Чини так, і будеш живий». Бувайте, друже!

Зустріч із Леґранденом не залишила в моїй душі якоїсь урази. Деякі спогади ніби спільні приятелі: вони примирюють; дерев’яний місток, перекинутий серед усіяних жовтнем піль, де бовваніли феодальні руїни, лучив мене і Леґрандена, як два вівоннські береги.

У Парижі, хоча весна вже прийшла, дерева на бульварах ледве вбивалися в лист, а коли окружна залізниця перенесла нас із Робером до поблизького села, де мешкала його коханка, ми помліли від захвату, побачивши розквітлі садові дерева, великими білими престолами виставлені за кожним штахетом. Ми ніби потрапили на ті особливі, поетичні, короткі місцеві святки, на які приїздять іздалеку о певній порі, ось тільки це свято влаштувала сама природа. Квіт на вишнях, ліплений один до одного білими піхвами, здалеку, серед інших дерев, безкві-тих і безлистих, здавався цього сонячного, але холодного дня снігом, який деінде розтанув, але поки що лежав у кущах. А височезні груші сповивали кожну хату, кожне скромне подвір’я ще ширшою, рівнішою, сліпучішою біллю, так ніби всі 'будівлі й усі обійстя цього сільця вбралися цього дня до першого причастя.

У цих підпаризьких селах уціліли в їхніх царинах парки XVII і XVIII століть, «забаганки» інтендантів і фавориток. Якийсь садівник захопив один такий парк, розбитий нижче шляху, захопив з тим, щоб посадити тут плодові дерева (а може, просто зберіг малюнок великого столітнього саду). Розсаджені шахівницею, не так густо й далі від шляху, ніж ті, що я бачив раніше, груші тут творили великі, відокремлені низенькими примурками чотирикутники білих квітів, позолочених з кожного боку сонячним промінням по-різному, отож усі ці безверхі, просто неба покої скидалися на палати Палацу Сонця десь на Криті; а ще вони нагадували водойми або клапті моря, відбиті сіткою для якогось рибного промислу чи для розведення устриць, коли ти, залежно від розташування дерев, бачив гру світла на кронах, ніби це був весняний розлив і світло розбризкувало то тут, то там посеред прозірчастого і налитого небесною блакиттю трельяжу біле шумовиння сонячного і пінявого квіту.

Це була старовинна осада зі своєю древньою мерією, засмаглою і золотавою, перед якою замість призових стовпів і короговок стояли три здоровенні груші, вичепурені так гожо в білий атлас, ніби на місцеве світське свято.

Ніколи Робер не говорив мені так розчулено про свою коханку, як під час дороги. В його серце вкорінилася тільки вона одна; військова кар’єра, вищий світ, родина — до всього цього йому було не байдуже, але для нього воно нічого не важило проти найменшого дріб’язку, дотичного до його полюбовниці. Тільки вона його чарувала куди більше, ніж чарували Ґерманти і всі земні царі. Вагаюся сказати, чи він свідомо вважав її вищою істотою на крузі земнім, але думав він і дбав лише про неї. Ради неї він терпів муки, іноді блаженствував і міг піти на смертовбивство. Для нього справді цікаве, справді захопливе було лише те, що собі зичила і що робила його коханка, наскільки про це можна було здогадатися з її мінливого виразу, на вузенькому просторі її личка, під її думним чолом. Сен-Лу, гонористий у всьому, був не від того, щоб підшукати собі блискучу пару, аби тільки утримувати й надалі її і зберегти. Він так високо її цінував, що навряд чи знайшлася б сума, гідна її вартости. Від женіння його утримував практичний інстинкт, відчуття того, що як тільки до неї дійде, що чекати від нього більше нічого, вона одразу покине його або заживе на власну руку, отже, поки вона чекатиме завтра, вона його. Бо Сен-Лу припускав, що вона, може, зовсім його не кохає. Певна річ, уселюдська хвороба, звана коханням, іноді змушувала його, як усіх чоловіків, думати, що вона його кохає. Але досвід підказував йому, що кохання коханням, а живе вона з ним лише через його грошики і що того дня, коли їй не буде чого сподіватися від нього, вона порве з ним, хай і кохаючи його (як думав Сен-Лу, вважаючи її жертвою теорій її приятелів-літераторів).

— Я піднесу їй сьогодні, якщо вона буде мила, — сказав Робер, — подарунок, який її потішить. Ґердан із самоцвітів, який вона бачила у Бушрона. Правда, тридцять тисяч франків зараз для мене багатенько. Але життя у мого бідолашного вовченятка не таке вже й веселе. Зате якою радістю вона зрадіє! Вона нагадувала мені про це намисто і сказала, що знає когось, хто, може, його їй і подарує. Мені щось не дуже віриться, але про всяк випадок я домовився з Бушроном, нашим родинним постачальником, щоб він відклав кольє для мене. Я радий, що ти з нею познайомишся, бачиш, красунею її не назовеш (я бачив, що Робер думає інакше і що завів цю розмову лише на те, щоб мене дужче вразила її врода), але вона розумна як мало хто; при тобі вона, мабуть, буде маломовна, але я тішуся на саму думку про те, як вона хвалитиме тебе потім; знаєш, вона іноді скаже таке, що потім думаєш і додумуєшся до чогось дуже глибокого, просто пітійне пророкування.

Шлях до її хати йшов серед садків, і я несамохіть пристанув, — таким білим кипнем кипіли вишні та груші; порожні ще й незаселені вчора, вони, ніби незамешканий маєток, залюднилися нараз і приоздобилися завдяки малим прибульцям, чиї гарні білі суконьки світили крізь штахети у глибині алеї.

— Слухай-но, я бачу, тобі хочеться помилуватися на це все, пройнятися поезією, — сказав Робер. — Зачекай мене тут, моє "золотко мешкає близесенько, я по неї.

Чекаючи, я почав снувати туди-сюди між скромними садочками. Коли я зводив голову, то бачив подекуди у вікнах молодесеньких дівчаток, а під голим небом, поверхом вище, гнучкі і легесенькі, у свіжих лілових сукеньках, молоді кипашки безу висіли на гіллі й колисалися на вітрі, не зважаючи на переходня, який зводив очі на яруси їхньої зелені. Я впізнавав у них фіолетові пелотони, які шикувалися при вході до Сваннового парку за низеньким білим бар’єром теплими весняними днями і скидалися на чудовий килим провінційного виробу. Я рушив стежкою, яка вела на лужок. Стругав свіжий і різкий, якийсь комбрейський вітер, а на глеюватому, вогкому сільському ґрунті, як бережний, вівоннський ґрунт, стала переді мною у збіраниці цілого грона своїх посестер біла груша, вона похитувалася, усміхнена, і розвішувала на сонці, наче куртину з матеріялізованого й дотикального світла, торгані вітром, виглянсувані й посріблені сонячним промінням квіточки.

Нараз появився у супроводі коханки Сен-Лу, і в цій жінці, яка була для нього вселюбов’ю, всерадістю життя, у цій жінці, чия особа, таємно замкнена в її тілі, як у скинії заповіту, і була предметом, над яким невтомно працювала уява мого приятеля, що розумів усю марноту пізнати його і все допитував у себе: що ж усе-таки там, за покровом її поглядів і тіла, у цій жінці я одразу впізнав «Рахилю, ти від Бога», ту саму, яка кілька років тому — жінки на цім світі як міняють свою долю, то дуже швидко — казала бандурші: «Так ось, завтра ввечері, як я буду потрібна комусь, пошліть по мене».

І як по неї справді «посилали» і вона залишалася в покої сама з цим «кимось», то так добре знала, чого від неї жадають, що, замкнувшись на ключ з обачністю жінки досвідченої, як стій ритуальними рухами починала розбиратися, як роздягаються у лікаря для авскультації, і зупинялася напівдорозі лише, як «хтось», хто не любив голизни, казав їй, що вона може сорочки не скидати, — так медики, наділені тонким слухом, з боязні застудити хворого, слухають його легені і серце крізь білизну. Ця жінка з усім її життям, з усіма її думками, з усім її минулим, з усіма, кому вона належала, така мені байдужа, що, якби вона розповідала мені про себе, я слухав би її лише для годиться, через верх, ця жінка, за якою Сен-Лу так упадав, так страждав і яку так кохав, вона, на кого я дивився як на механічну іграшку, зрештою стала для нього об’єктом постійних катушів, тією, за кого він наклав би головою. Побачивши ці два розщеплені елементи (бо «Рахилю, ти від Бога» я спіткав у домі розпусти), я зрозумів, що багато жінок, ради яких чоловіки живуть, мучаться, вкорочують собі віку, можуть бути самі собою або для інших тим, чим була для мене Рахиль. Думка, що її життя може викликати болісну цікавість, здавалася мені безглуздою. Я міг би розповісти Ро-берові про її любовне жирування, яке мене зовсім не обходило. Але якого великого жалю воно б йому завдало! І чого б він не дав, аби про нього довідатися, хоча нічого б не розкопав!

Я розумів, як щедро людська уява може наділити невелику частину людського обличчя, бодай обличчя цієї жінки, якщо уява познайомиться з нею перша; і навпаки, на які жалюгідні ма-теріяльні складники, геть-то безвартісні, знецінені, може розпастися те, що було метою її марень, якщо знайомство відбулося інакше, по-сороміцькому. Я розумів, що та, що мені здавалася не вартою і двадцяти франків (не вартою тому, що вона була для мене лише жінкою, котрій хотілося заробити двадцять франків), може бути вартою понад мільйон, може бути дорожчою за родину, дорожчою за все золото світу, якщо спершу вона постала перед нашою уявою істотою таємничою, незвичайною, невловною, неуярмленою. Звісно, і Робер, і я бачили те саме щупле личко. Але прийшли ми до нього різними шляхами, які ніколи не зійдуться, і вроду цієї жінки кожен бачитиме по-своєму. Це личко з його поглядами, усмішками, порухами уст я пізнав зовні як личко будь-якої жінки, готової за двадцять франків годити мені в усьому що мені заманеться. Отож-бо її погляди, усмішки, порухи уст здавалися мені лише знаками якихось спільних виявів, позбавлених чогось індивідуального, а шукати під цими знаками особистосте було мені нецікаво. Але те, що мені пропонувалося на почин, це на все згодне личко, для Робера було кінцевою метою, до якої він поривався через стільки надій, вагань, підозр, снінь! Так, він давав понад мільйон, щоб мати, аби воно не дісталося іншим, те, що мені, як і всім іншим, пропонували за двадцять франків. Чому він не дістав цього за таку ціну, це могло залежати од випадкової хвилі, хвилі, коли та, що нібито була вже ладна віддатися, випручається, бо вона призначила побачення іншому або ж вона сьогодні не така доступна. Якщо такого штабу жінка має справи до чоловіка вразливої вдачі, то — навіть як вона цього не помічає, а надто ж як помітила — починається страшлива гра. Не в силі зазнати такого розчарування, зректися цієї жінки, чоловік вразливої вдачі вганяє за нею, вона від нього тікає, і ось чому усмішка, на яку він уже не смів сподіватися, коштує йому в тисячу разів дорожче від того, в що б йому влетіла повна облада нею. За таких обставин навіть буває — це як з поєднання наївносте уявлень з побоюванням муки виникає шалена хіть учинити з дівки неприступне божество, — що цієї повної облади і навіть першого поцілунку він так і не допнеться, він не зважиться писнути про них, щоб не завдати брехні своїм запевненням, що він любить її платонічно. І які це душевні тортури — померти, так і не звідавши, що таке поцілунок жінки, яку ти кохав над усе. Сен-Лу, до речі, добувся у Рахилі до всіх ласк. Певна річ, якби він знав нині, що їх пропоновано цілому світові за луїдор, то йому б страшенно боліло, а проте він оддав би мільйон, аби вона вщедряла й далі його своєю ласкою, бо все, що він дізнався б, не могло б змусити його — це над людську силу і стається лише проти нашої волі — звернути з дороги, на якій він опинився і звідки кохане личко видно лише крізь його марення. Нерухомість цього щуплого личка, подібно до чвертки паперу, підданого колосальному тискові двох атмосфер, ввижалася мені рівновагою двох нескінченностей, які сходилися на ній, не стикаючися, бо вона їх поділяла. І справді, дивлячись на неї, Робер і я, кожен з нас, бачили різні сторони таємниці.

Я і за людину «Рахилю, ти від Бога» не мав. Зате мене вразили сила людської уяви, омана, яка тільки збільшує муки кохання. Робер бачив, що я схвильований. Я перевів погляд на груші й вишні в саду напроти, щоб він подумав, ніби мене зворушила їхня краса. А їхня краса зворушувала мене десь так само, вона теж показувала мені щось таке, що не тільки бачиш очима, а й відчуваєш серцем. Беручи ці дерева в саду за чужоземних богів, чи ж нб ошукувався і я, наче Магдалина, коли в іншому саду, того дня, річниця якого заходила, вона узріла людську постать і «гадала, що то садівник»? Охоронці спогадів про золотий вік, поручителі обітниці, що дійсність не така, як ми її собі уявляємо, що в ній можуть лишати і пишнота поезії, і чудородне сяйво невинности, лишати і бути нагородою, якої ми намагаємося заслужити, великі білі істоти, прегарно похилені над тінню, сприятливою для відпочинку, для риболовлі, для читання, — чи не були вони радше ангелами? Я перекинувся кількома словами з Роберовою коханкою. Ми рушили через село. Хати тут були не-хлюйні. Але коло найубогіших, ніби спалених, як глянути, сірчаним дощем, таємничий подорожник, що зупинився на один день у проклятому місті, — осяйний ангел, — широко розгортав над ним сліпучу опіку крил квітучої непорочности: то була груша. Сен-Лу пройшов зі мною вперед.

— Я волів би побути на пару з тобою, ба навіть мені кортить поснідати з тобою наодинці, словом, посидіти вдвох, поки прийде час піти до тітки. Але сніданок така втіха для моєї бідної голубоньки, і вона, бачиш, така зі мною мила, що я не міг їй відмовити. Зрештою вона тобі сподобається, це художня душа, вся як живе срібло, і з нею приємно снідати в ресторані, вона така славна, така проста, завжди всім задоволена.

Я гадаю все-таки, що саме того ранку, і, либонь, уперше, Робер одвихнувся на мить від жінки, яку він, від милощів до милощів, поволі творив, і нараз побачив на відстані іншу Рахиль, її двійника, але геть одмінену і схожу на звичайнісіньку ростри-буху. Покинувши прегарний сад, ми рушили до паризького поїзда, коли Рахиль — вона йшла трохи попереду, — впізнали й нагукали, гадаючи ніби вона сама, такого самого розбору, як і вони, «курочки»: «Гей, Рахилю, їдьмо з нами, Люсьєна і Жермена уже в вагоні, біля нас є вільне місце, мерщій, потім разом гайнемо на скейтинг!» І вони вже збиралися звести її з двома «крамарчуками», своїми кавалерами, які їхали з ними, але, помітивши збентежену міну Рахилі, цікаво звели очі, побачили нас і попрощалися з нею, перепросивши; Рахиль і собі попрощалася з ними, якось знічено, але приязно. Були то дві бідолашні шмонді, у комірах із підробленої видри, і виглядали вони десь так само, як Рахиль, коли Сен-Лу спіткав її вперше. Він їх не знав, не знав, як їх на ім’я, і, пересвідчившись, що вони добрі знайомі його приятельки, подумав, що в її житті, мабуть, був, а то й зберігся досі такий закапелок, про який він і гадки не мав, і що те, інше, життя не те, що нинішнє їхнє спільне життя, що там можна мати жінку за луїдор. Те життя лише прочинилося перед ним, але разом з ним він побачив і зовсім іншу Рахиль, не ту, яку він знав, а Рахиль, подібну до тих двох діптянок, Рахиль за двадцять франків. Ось так Рахиль і роздвоїлась на хвилю для нього: він побачив на певній відстані від його Рахилі Рахиль шкуру, достеменну Рахиль, як виходити з того, що достеменна Рахиль — радше лярва. А ще йому спало на думку, що з того пекла, в якому він жив, жив із гадкою про неминучий шлюб із багатою та продаж свого імені, що дало б йому змогу відраховувати Рахилі сто тисяч франків на рік, він радо б вирвався і підійшов під ласку своїй коханці, як ці «крамарчуки» підходять під ласку своїм паплюгам за гріш. Але як же це зробити? Вона ж ні в чому не завинила. Якщо він почне на неї скупитися, вона буде не такою знадливою, перестане в розмовах і листах тулити такі слівця, які його так зворушували і які він хвалькувато переказував друзям, підкреслюючи, як це мило з її боку, але замовчуючи те, скільки грошей він сипле на її утримання, навіть те, що він узагалі щось їй підносить, що її фотографії з присвятою або завершальні слова телеграм — це ті самі сто тисяч франків, тільки в урізаному й коштовнішому вигляді. Хоча Сен-Лу і не пробалакався, що платить Рахилі за ті її скупі ніжні вирази, проте не слід спрощувати, а таке спрощення завжди немудро робиться щодо всіх коханців, які процвиндрюють гроші, щодо стількох чоловіків, — що не пробалакався він із самолюбства, з марнославства. Сен-Лу був досить розумний, щоб усвідомлювати, що все, що тішить марнославство, він легко й дурно знайде у світі завдяки своєму славному імені, завдяки своїй красі, і що його взаємини з Рахиллю, навпаки, дещо віддаляють його від світу, б’ють по його гонору. Ні, самолюбне бажання переконати інших, що ти дістаєш задурно очевидні знаки прихилля коханої жінки, — це попросту похідне любови, потреба похизуватися, що та, котру ти так кохаєш, кохає тебе. Рахиль, розійшовшися з потіпахами, які посідали до вагону, підійшла до нас; одначе не тільки їхні підробні видри і напу-женість крамарчуків, але й імена Люсьєни та Жермени піднесли образ нової Рахилі. На мить Сен-Лу примарилося життя на площі Пігаль, з худорідними приятелями, з плюгавими любовними пригодами, з нехитрою гульнею в пообіддя у Парижі, де сонце, починаючи від бульвару Кліті, висявало, здавалося, зовсім не так, як тоді, коли він проходжався зі своєю коханкою, бо кохання і супутні йому муки мають, як і хміль, силу міняти в наших очах предмети. У самому Парижі йому мріявся якийсь інший Париж, взаємини з Рахиллю здавалися підгляданням у чуже життя, бо хоча Рахиль, коли була з ним, робилася схожою ледь-ледь на нього, проте з ним вона жила частиною свого справжнього життя, ба навіть частиною найціннішою завдяки шаленим грошам, які він їй давав, частиною, яка будила заздрість її приятельок і яка давала б їй змогу, набивши вже калитку, перебратися на село або дебютувати в якомусь відомому театрі. Роберові кортіло спитати у своєї дівчини, хто такі ці Люсьєнаї Жермена, про що вони говорили б, якби вона присіла до них у купе, як провела б із ними день і чи не завершився б він після скейтинга гулями в таверні «Олімпія», якби з нею не було Робера і мене. На мить околиця цього локалю, яка завжди здавалася йому нудною, пробудила його цікавість, завдала йому болю; побачивши весняне сонце, таке ясне на вулиці Комартен, куди Рахиль, якби не знала Робера, пішла б оце зараз і заробила б луїдор, він зажурився. Але навіщо починати ці розпити, коли він наперед знав, що відповіддю йому буде або просто мовчання, або брехня, або щось дуже прикре для нього, але даремне. Роздвоєння Рахилі тривало довгенько. Кондуктори зачиняли дверцята, ми притьмом сіли до вагону першого класу, чудові перли Рахилині нагадували Роберові, що це дуже дорога жінка, він почав її пестити, повернув у своє серце і замилувався на неї, увнутрену, як милувався досі завжди, окрім тої короткої миті, коли він побачив її на площі Пігаль, намальовану імпресіоністом, — і потяг рушив.

Виявилося, що вона і справді «художня душа». Вона безугавно товкла мені про книги, про нову штуку, про толстовство і уривала себе, тільки щоб дорікнути Сен-Лу, що той багато п’є вина.

— Аби ти пожив зі мною рік, я поїла б тебе самою водою, і ти почувався б куди краще.

— Гаразд, поїдемо.

— Але ж ти знаєш, що мені треба багато працювати (вона вбила собі в голову, що неодмінно виб’ється в актриси). Зрештою, що скаже твоя родина?

Аж це, звернувшися до мене, вона заходилася шпетити його родину, і її догана здалася мені цілком слушною, та й Сен-Лу, такий норовливий, коли йшлося про шампан, цілковито визнавав, що це так і є. Я вважав, що вино Сен-Лу шкодить, і відчував, що коханка справляє на нього добрий вплив, і вже ладен був порадити йому послати родину до дідька. Сльози наринули на очі молодій жінці, коли я мав необережність заговорити про Дрейфуса.

— Бідолашний мученик! — сказала вона, стримуючи ридання. — Вони його там усмертять.

— Заспокойся, Зезетто, він повернеться, його виправдають, помилку виправлять.

— Доти він помре! Але бодай його діти носитимуть ім’я не-заплямоване. Але як же йому болить, оце мене вбиває! І уявіть-но собі, Роберова мати, жінка побожна, каже, що він повинен сидіти на Чортовому острові, навіть як він невинний. Який жах, чи не так?

— Авжеж, свята правда, вона так каже, — підтвердив Робер. — Моя мати саме такої думки, це саме так, але у неї не таке серце, як у Зезетти.

Насправді на цих сніданках, «таких любих», нічого доброго не було. Бо варто було Сен-Лу вийти зі своєю подругою на люди, як йому вже верзлося, ніби вона заглядається на всіх чоловіків, він одразу ж супився, вона бачила його злий гумор, їй подобалося дражнити його, чи, точніше, вона не хотіла розраджувати його з дурного самолюбства, вражена його тоном; вона вдавала, ніби пускає бісики якомусь чоловікові, та й зрештою іноді це не було порожньою забавою. Досить було якомусь добродієві бути їхнім сусідом у театрі чи в кав’ярні або навіть коли у їхньому візникові було щось привабливе, Робер, якого миттю застерігали ревнощі, помічав це раніше від Рахилі; і йому вже верзлося, ніби перед ним одна з тих мерзосвітніх істот, котрі задля втіхи, про що він говорив мені у Бальбеку, зводять на лихе і ганьблять жінок; він благав коханку не моргати такому типові і тим самим звертав на нього її увагу. А вряди-годи, відчуваючи, що Роберові підозри не позбавлені доброго смаку, вона, зрештою, переставала його дражнити, щоб він заспокоївся, посилала його з якимось дорученням, а сама в цей час устигала перебалакати з незнайомцем, ба навіть часто вмовлялася з ним про зустріч, а іноді після цього крутила роман.

Ледве ми ввійшли до ресторану, як Робер, чого я не міг не помітити, спохмурнів. Бо й Сен-Лу одразу примітив (що ми про-очили в Бальбеку): Еме, наділений на відміну від своїх простацьких кумпанів скромним шармом, мав у собі — несамохіть — щось романтичне, що спливає звичайно в якісь літа з пухнастого волосся та грецького носа, чим і відрізнявся від тичби інших служників. Служники, майже наголо вже-таки підтоптані й бридкі як смерть, дуже скидалися на оченашників, облесливих сповідників, а найчастіше на колишніх коміків-штукарів, бо їхні чола у вигляді брили цукру можна побачити хіба що на портретах, повивішуваних у старосвітськи скромних фойє вже занедбаних театриків, — на портретах, де їх увічнено у ролях подавальників або верховних понтифіків, а в ресторанах, завдяки прискіпливому доборові чи завдяки системі спадкової номінації, ці церемоніальні постаті збереглися ніби якась рада авгурів. На жаль, Еме впізнав нас і сам підійшов узяти замовлення, тоді як процесія опереткових жерців рушила до інших столиків. Еме спитав мене про здоров’я бабусі, а я поцікавився, як ся мають його дружина та діти. Моє запитання його розчулило, бо з нього був добрий сім’як. Він справляв вражіння людини розумної, енергійної, але шанобливої. Роберова коханка просто пасла на ньому очі. Але запалі очі кельнера на його нерухоїйому обличчі, якому невелика низькоокість надавала таємничої глибини, нічого не виказували. У провінційному готелі, де Еме служив багато років до прибуття у Бальбек, гожий зарис нині вже дещо пожовклого і змарнілого лиця, яке стільки літ, мов та гравюра з зображення принца Євгенія, маячіло завше на тому самому місці в майже завжди безлюдній їдальні, навряд чи привертав до себе багато цікавих поглядів. Отож — мабуть, через брак знавців — Еме не усвідомлював художньої виграшности свого обличчя, та ще й не захотів би, позбавлений темпераменту, красуватися ним перед людьми. Щонайбільше якась заїжджа парижанка, затримавшись випадково в цьому місті, зводила на нього очі, просила його перед від’їздом подати щось їй у номер і ховала у прозорій, незмінній і глибокій пустці животіння цього вірного чоловіка і провінційного служника секрет капризу без майбутнього і загрози будь-коли випливти. Одначе Еме, мабуть, помітив, як пильно їла його очима молода актриса. У кожному разі ця пильність не пройшла повз Роберову увагу, бо я бачив, як його обличчя шаріє рум’янцем, але не густим — Робер увесь паленів, коли хвилювався — а слабким, нерівним.

— Що, метрдотель здався тобі таким звабливим, Зезетто? — не вельми жалуючи Еме, спитав він коханку. — Можна подумати, що ти наміряєшся його замалювати.

— Починається! Я так і знала!

— Що починається, серденько? Якщо я помиляюся, нехай, беру свої слова назад! Але я маю право застерегти тебе перед цим прихвоснем, адже я його знав ще в Бальбеку (інакше чхати мені на нього): пройдисвіт яких мало.

Здавалося, Рахиль послухалася Робера, вона заговорила зі мною про письменство* і він теж підтримав нашу розмову. З нею мені нудно не було, бо вона добре знала твори, які я любив, і думки наші часто збігалися; але я чув від маркізи де Вільпарізіс про її бездарність і тому ставив невисоко її культуру. Вона тонко говорила про всяку всячину, була чарівна, і якщо мене щось дратувало в ній, то це зловживання жаргоном літературних гуртків і ательє художників. Вона тулила його до речі і не до речі: звикнувши, приміром, говорити про картину (звичайно, імпресіоністську) або про оперу (звичайно, вагнеріанську): «О, це незлецько!» — вона якось сказала молодикові, який поцілував її в вухо і, потішений тим, що вона нібито здригнулася, розігрував із себе скромника: «Ага, як відчуття, це по-моєму, незлецько!» Але особливо мене дивувало, що вона при Роберові уживає його улюблених виразів (зрештою, може, він запозичив їх у літераторів, з якими вона його ж таки і звела), а Робер тих самих виразів при ній так, наче без них не обійтися, і не відчуваючій, яка убога така оригінальність напрокат.

Під час трапези у неї ніби все падало з рук, і мимоволі виникала думка, що вона так само і на сцені, граючи комедію, рухатиметься незграбно. В чому вона була вмілою, то це в милощах, а все через зворушливе жіноче передчуття у своїй велелюбності зразу вгадувати, як дати найбільшу втіху тому тілові, такому відмінному від їхнього власного тіла.

Участь у розмові я перестав брати тоді, коли заговорили про театр, бо Рахиль стала у своїх судженнях ядучо ущипливою. Щоправда, вона поблажливо захищала Берму від Роберових нападок, а це знак, що вона не милувала її при ньому: «Ба ні, це жінка незвичайна. Звісно, те, що вона робить, нас не хвилює, ми шукаємо зовсім іншого, але не забувайте при цьому, коли вона з’явилася, ми їй завдячуємо дуже багато. Віддавала вона себе всю, повірте! А потім, вона така мила, у неї таке добре серце, вона, природно, в тому не кохається, що цікавить нас, але раніше вона чарувала своєю гожою вродою і високою інтелігентністю. (Рухи пальців супроводжують естетичні оцінки по-різному. Якщо йдеться про малярство, то, аби показати, що картина намальована чудово, широкими мазками, досить виставити палюх. А «висока інтелігентність» вимогливіша. Треба, щоб ви двома пальцями чи, радше, двома нігтями ніби стріпували порошинку.) Але поминаючи Берму, Роберова коханка говорила про найславетніших артистів ущипливо або з-пишна, і це мене обурювало, бо я вважав — зрештою помилково — що вона до них не доростає. Вона добре бачила, що я вважаю її ніякою і ставлюся з пієтетом до тих, ким вона гордує. Але вона не ображалася, бо в її великому, ще не визнаному таланті, хоч би який він був самовпевнений, жила якась самозневага, а ми вимагаємо віддавати належне не нашим закопаним дарам, а здобутому становищу. (За годину в театрі я пересвідчився, що Ро-берова коханка вельми шаноблива з тими артистами, яких так коренила.) Ось чому, хоча моя мовчанка була така вимовна, вона наполягала на тому, щоб ми разом пообідали, запевняючи, що ні з ким не було ще так цікаво, як зі мною. До театру ми збиралися піти після сніданку, а нам здавалося, що ми уже в фойє, оздобленому портретами старої акторської гвардії, — таку разючу схожість у подобі мали метрдотелі з цілою вже минулою генерацією видатних акторів Пале-Рояля; а ще вони скидалися на академіків; один із них, стоячи перед буфетом, роздивлявся груші з байдужою цікавістю пана де Жюсьє, тоді як інші, поряд із ним, оглядали залу тим цікавий і холодним поглядом, яким уже прибулі члени Інституту озирають публіку, гомонячи між собою так, що вона їх не чує. Завсідники знали в обличчя їх геть усіх. А проте сьогодні вони тикали пальцем у новачка з поламаним носом і бридливою губою, який мав щось від без-скоромника і приступав до своїх обов’язків уперше, і кожен позирав на нового обранця. Але небавом, може, на те, щоб сплавити Робера і залишитися на самоті з Еме, Рахиль почала очима прясти на молодого біржевика, який трапезував із другом при сусідньому столику.

— Зезетто! Я прошу тебе не дивитися так на цього молодика, — промовив Сен-Лу, на чиєму виду поодинокі цяти рум’янцю згустилися кривавою хмарою, яка наповзала і тьмила спотворені риси мого приятеля. — Якщо хочеш виставити нас на стидовище, то я пересяду за інший столик, а потім зачекаю на тебе в театрі.

Аж це Еме сказано, що якийсь пан жде його в екіпажі і просить вийти до нього. Сен-Лу завжди потерпав і тремтів, як би хтось не передав Рахилі любовної цидулки, і зараз він кинувся до вікна: у повозі, схрестивши руки в переполаса-білих рукавичках, з квіткою у бутоньєрці, сидів пан де Шарлюс.

— Бачиш, — озвався він до мене стиха, — родичі вистежують мене і тут. Будь ласка, бо мені не з руки, а ти добре знаєш метрдотеля, він нас, звичайно, зрадить, — попроси його не виходити. Хай вийде будь-який гарсон, який не знає мене. Якщо кельнер скаже вуйкові, що він мене не знає, то вуйко не зайде до ресторану, він терпіти не може таких закладів, — кого-кого, а його я знаю як облупленого. Як це все-таки паскудно: старий бабій, досі бігає за спідницями, а мене наставляє на добру путь і шпигує!

Еме, діставши вказівки від мене, послав котрогось свого помічника передати, що Еме відлучився, а як його спитають про маркіза де Сен-Лу, хай скаже, що він його не знає. Проте Робе-рова коханка, яка не чула, про що ми перемовлялися, і гадала, що йдеться про молодика, в жируванні з яким дорікав їй Сен-Лу, мов чемериці наїлася:

— Отакої! Тепер цей молодик! Дякую, що попередив. Гарно ж снідається в такій атмосфері! Ви йому не вірте, він чимось роздратований, — додала вона, звертаючись до мене, — а зрештою він убив собі в голову, що ревнощі — це шик, бо ці вельможі звикли паношитися.

І вона заходилася руками й ногами показувати, яка вона знервована.

— Але ж мені це досада, Зезетто! Ти ж сміх із нас робиш перед цим добродієм, він подумає, що ти з ним заграєш, а він же страшний як смертний гріх.

— А мені він до вподоби, по-перше, у нього гарні очі, до того ж, як він дивиться на жінку, зразу відчувається, що він уміє кохати.

— Помовч принаймні, поки я не пішов. Ти просто сказилася! — гукнув Робер. — Гарсоне, мої речі!

Я не знав, піти мені чи зостатися.

— Ні, мені хочеться побути самому, — сказав він мені таким самим тоном, яким допіро говорив із коханкою, ніби він теж був на мене сердитий. Гнів його можна було порівняти з мотивом, на який в опері співають кілька реплік, геть-то різних значенням і характером, але злитих єдиним чуттям. Коли Робер пішов, його подруга покликала Еме й заходилася розпитувати його. Потім звернулася до мене й поцікавилася, якої я про нього думки.

— Він має якийсь химерний вираз, еге ж? Розумієте, мені хотілося б вивідати, про що він думає, хотілося б мати його до своїх послуг, узяти його з собою в подорож. Але не більше. Кохатися з кожним, хто тобі до мислі, це була б утіха невелика. Робер даремно іритується. Просто я люблю гнати химери. Робе-рові нема чого посипати голову попелом. — Вона все ще дивилася на Еме. — О, ви тільки гляньте в його чорні очі, хотіла б я знати, що там у них на дні.

Незабаром прийшли сказати, що Сен-Лу просить її до окремого кабінету, куди він через інший вихід, не проходячи через усю ресторанну залу, пішов доснідувати. Я залишився сам, але потім Робер прислав по мене. Його любка лежала на софі, сміючись під його поцілунками та пестощами. Вони пили шампан. «Ух, який ви!» — казала вона, підхопивши десь цей вираз, що здавався їй останнім словом ніжносте й дотепносте. їв я небагато, почувався зле і, незалежно від Леґранденової філіпіки, висловленої мені, шкодував, що починаю в окремому кабінеті, а закінчу за лаштунками це перше весняне пообіддя. Рахиль зиркнула на годинник, боячи-ся спізнитись, потім налила мені шампану, почастувала мене єгипетською цигаркою і відколола для мене троянду зі свого корсажа. Тоді я сказав собі: цей день немарний, години, проведені з цією молодою жінкою, для мене години не згаяні: адже завдяки їй я мав такі дорогі скарби: рожу, духовиту цигарку, келих шампанського. Усе це я казав собі, бо мені здавалося, що, надаючи цим годинам нудьги естетичного присмаку, я їх виправдую, підношу. А я мав би подумати, що сама потреба шукати потіхи переконливо показує, що нічого естетичного я в цій скукоті не бачив. А от Робер і його коханка наче навіть і не пам’ятали, що вони оце посварилися і що я був свідок їхньої сварки. Вони до неї не верталися, не прагнули пояснити ні сварки, ні такого крутого зламу в їхніх взаєминах. Випитий з ними шампан ударив мені в голову, як у Рівбелі, а втім, не зовсім так. Не тільки кожен рід сп’яніння, від сп’яніння сонцем чи мандрівкою і до сп’яніння зморою чи вином, але й кожен ступінь сп’яніння (який вимагає особливої «позначки», як оті, що показують морську хлань) розкриває в нас на тій глибині, де ми перебуваємо, людину неповторну. Кабінет Сен-Лу був маленький, але єдина його прикраса — дзеркало — стояла так, що в ній відбивалося ще тридцять її близнюків, тікаючи кудись геть у далечінь, а електрична лампочка над дзеркалом вечорами, коли її запалювали, в супроводі походу тридцяти її одбивків, мала навіювати навіть на самотнього пияка вражіння, що простір довкола нього множиться вкупі з роїнням збуджених у ньому вином відчуттів і що, запроторений до цього ванькирчика, він панує над чимось набагато роз-леглішим у своїй безконечній іскрявій кривій, розімчаній ще далі, ніж алея паризького Ботанічного саду. Отож, бувши зараз цим п’яндиголовою, я нараз узрів його у дзеркалі: на мене вирячилася незнайома мацапура. Рай сп’яніння подужав огиду, я всміхнувся йому весело й хвацько, а він усміхнувся мені. Я був ув ефемерному й могутньому полоні хвилини, коли всі відчуття надзвичайно загострюються, і вже хтозна-що мене журило, мабуть, думка, що оте моє капосне «я» доживає свій останній день і що мені поки віку вже не здибати цього незнайомця.

Робера злостило лише те, що я не хотів метати перли перед його коханкою.

— А ось той добродій, якого ти зустрів уранці і який підколочує снобізму до астрономії, розкажи їй про нього, а то я забув. — І він зиркав на неї з-під ока.

— Але ж, любцю, про нього нема чого більше розповідати, окрім того, що ти вже розповів!

— Та й зануда ти! Ну тоді розкажи про Франсуазу на Єлисейських Полях, її це так насмішить.

— Так, так! Боббі мені так багато розповідав про Франсуазу! — І, беручи Робера за бороду й обертаючи його до світла, вона повторила через убогість словесного запасу: — Ух, який ви!

Відтоді як актори перестали бути для мене єдиними охоронцями в дикції і в грі якоїсь художньої правди, вони зацікавили мене вже самі собою; я химерував, що переді мною герої старого комічного роману, і мене цікавила поява нової особи, молодого панича, цікавило те, як інженю неуважно слухає освідчення першого коханця, а він, співаючи-розлягаючись, нишком пожирав очима старшу даму в поблизькій ложі, що чарувала його своїми пишними перлами; таким чином, особливо завдяки Роберовим розповідям про приватне життя артистів, я бачив, як іде інша п’єса, німа і виразна, під п’єсою мовленою, п’єсою кволенькою, але все-таки для мене цікавою, бо я відчував, як вруняться і розквітають на одну годину в світлі рампи у душі актора слова ролі, породжені нашмарованим на його лице олівцем та рум’янами іншим лицем. Ці знайомі й живі особи — дійовці теж знадливої п’єси — яких ми любимо, якими захоплюємося, яким співчуваємо і яких, коли йдемо з театру, нам хочеться побачити знов, але які вже розщепилися на акторів, позбавлених того становища, яке вони посідали в п’єсі, на текст, який уже не показує акторського лиця, на кольорову пудру, струшувану носовичком, словом, які через розпад, що починається після вистави, знову обертаються в елементи, нічим не зв’язані з ними; ці особи змушують, подібно до розпаду коханої істоти, сумніватися в реальності нашого «я» і замислюватися над смертю.

Один номер програми дуже мене прикро вразив. Молода жінка, предмет ненависти Рахилі та кількох її приятельок, мала дебютувати виконанням старовинних романсів; на цей дебют вона покладала всі свої надії і надії її родичів. Вона мала кумедно гладку пані-стару, голос гарний, але маленький, від хвилювання голос її сів і розминався з її потужною мускулатурою. Рахиль порозсаджувала в залі немало своїх приятелів та приятельок, давши їм завдання пантеличити сарказмами дебютантку, відому своєю несміливістю, збити її з плигу так, щоб вона зазнала цілковитого фіаско, і директор не підписав з нею ангажементу. Після перших же нот, узятих нещасною дебютанткою, підплачені слухачі зі сміхом повернулися до неї плечима, жінки, які змови-лися з ними, сміялися гучно, кожна сопілкова нота викликала новий вибух удаваного реготу, і в повітрі вже висів бешкет. Небога, яка з образи пітніла під гримом, спробувала опанувати себе, потім кинула на публіку розпачливий і обурений погляд, але сикання тільки подвоїлось. Інстинкт наслідування, хіть показати свою дотепність і хвацькість захопили молодих актрис, яких ніхто не напучував, і зараз вони моргали до змовників, як підморгують злосливі спільники, корчилися зо сміху, пирхали так, що по закінченні другого романсу, хоча в програмі значилося ще п’ять, режисер звелів опустити завісу. Я силкувався не думати про цю пригоду, так само як колись силкувався не думати, як болить моїй бабусі, коли вуйко, аби її подражнити, частував дідуся коньяком, — людська злоба завжди була для мене геть-то болісна. А проте, подібно до того, як співчуття, може, не завше до пари тортурам страстотерпця, бо за своїми зусиллями перемогти страждання він не відчуває його так гостро, як нам здається в уяві, так само злість у душі злої людини, мабуть, вільна від жорстокости в чистому вигляді, від жорстокости садистичної, такої нестерпної для нас. Ненависть надихає злу людину, гнів дає їй лють і завзяття, але якісь безрадісні; втішають вони тільки садиста; злий думає, що дошкуляє злому. Рахиль, звичайно, думала, що актриса, яку вона цькувала, кебети не має і що, освиставши її, довівши публіці, яка співачка кумедна, Рахиль боронила добрий смак і добре провчила лиху товаришку. Хай би там як, а я волів промовчати про цю пригоду: я не мав ні одваги, ні сили запобігти цьому бешкету, а сказати добре слово про жертву, тим самим прирівнюючи до садизму почуття, що запалювали катів дебютантки, було б для мене дуже важко.

Але початок цієї вистави зацікавив мене і з іншого боку. Він дещо пояснив мені природу помилки, якої допускався Сен-Лу щодо Рахилі і яка створила провалля між образами його коханки в Роберовому та моєму уявленнях, коли ми бачили її вранці під квітучими грушами. Рахиль грала в маленькій п’єсці трохи не ролю статистки. Але зараз це була інша жінка. Вона мала одне з тих облич, які відстань вимальовує чітко і які зблизька розсипаються порохнею. І не конче відстань між залою та сценою: весь світ у цьому значенні хіба величезний театр. Перебуваючи біля неї, ти бачив туманність, чумацький шлях веснянок, прищиків, та й уже. На певній відлеглості все зникало, а над запалими, поморхлими щоками вилонювався півмісяцем такий поправний, такий тонкий ніс, що хотілося звернути на себе увагу Рахилі, дивитися на неї і милуватися, утримувати її силоміць, якщо інакше не можна було бачити її поблизу! Я мовлю не про те, що відчував я, а про те, що відчував Сен-Лу, коли вперше побачив її гру. Ось тоді він і задумався над тим, як наблизити її до себе, як із нею познайомитися, йому відкрилося чародійне царство, те, де жила вона, звідки спливали до нього розкішні промені, але куди він доступу не мав. Кілька років тому він вийшов із провінційного театру з думкою про те, що писати їй було б глупством, що вона все одно не відповість, ладний пожертвувати своїм майном і своїм іменем ради істоти, яка посіла в його душі особливий світ, нагірний над знайомим йому побутом, світ, оздоблений жагою і мрією, аж це перед його очима вилетів з артистичного під’їзду театру веселий, гожо вбраний рій артисток, які грали в сьогоднішній виставі. їх дожидали знайомі молодики. Число лю-дей-пішаків не таке велике, як число комбінацій, які можуть з них утворитися, і ось до якоїсь там зали, де у нас немає жодної знайомої жінки, несподівано вступає та, з ким ми не сподівалися колись побачитися, і появляється так доречно, що ця випадковість здається нам провидницькою, хоча натомість, певна річ, могла б виникнути інша випадковість, якби ми були не в цьому, а в іншому місці, де б у нас з’явилися інші жадання і де б ми здибалися з іншою давньою знайомою, здольною нам допомогти. Золоті ворота світу марень зачинилися за Рахиллю, перш ніж Сен-Лу побачив, що вона виходить із театру, тому ластовиння і прищики нічого не важили. Проте вони його разили, тим паче, що він був тепер не один і не мав уже тієї моці уяви, що в театрі. Але молода актриса, хоча він уже її не бачив, і далі верховодила ним, — так небесні світила поводарюють нами силою свого тяжіння навіть тоді, коли невидимі нашим очам. Ось чому, слухаючись жадання, пробудженого в Роберові актрисою з тонкими рисами, уже призабутими, Робер напосів на свого давнього приятеля, який навинувся під руку, і звелів рекомендувати його жінці без рис, проте з ластовинням (скоро то була та сама), давши собі слово з’ясувати згодом, хто ж вона насправді: та чи не та. Рахиль так квапилася, що навіть не озвалася цим разом до Робера, і лише через кілька днів він зумів її відірвати від її товариства і провести, нарешті, додому. Він уже кохав її. Потреба мрії, прагнення бути ущасливленим від тієї, про кого ти мріяв, такі сильні, що треба небагато часу, аби звірити всі свої надії на щастя жінці, котра кілька днів тому була для нього щойно несподіваним, незнаним, байдужим видивом на театральному кону.

Коли куртина впала, ми пройшли на сцену, і я, сторопілий на підмостках, загомонів одразу з Робером; я не знав, як триматися на новому для мене місці, а що моє поводження цілком диктувалося б моєю розмовою і можна було б подумати, що, захоплений нею, я такий неуважний, що весь мій вираз, цілком природно, не відповідає місцю, де я опинився, оскільки, поглинутий тим, що я кажу, я й справді майже не усвідомлював, де я, то щоб тільки не мовчати, я вхопився за першу-ліпшу тему.

— Знаєш, — сказав я Роберові, — в день від’їзду я заходив до тебе попрощатися; ми так і не встигли досі з тобою про це побалакати. Я тобі вклонився на вулиці.

— Ох, і не згадуй! — гукнув Сен-Лу. — Я так розжалився! Ми спіткалися біля самих касарень, але я не міг зупинитися, бо я вже й так дуже спізнювався. Мені це все було дуже прикро, повір!

Отже, він мене впізнав-таки! Перед очу мені все ще стояло, як зовсім байдуже він салютує мені, нічим не виявляючи, що мене впізнав, не помахавши, аби показати, що шкодує, що не може зупинитися. Мабуть, це його тодішнє прикидання — ніби він мене не впізнав — усе для нього спрощувало. Ось тільки мене вразило, з якою хуткістю він на це зважився, не зрадивши жодним жестом, що мене впізнав. Я зауважив ще в Бальбеку, що личко він мав якесь наївно-щире, крізь його прозору шкіру видно було раптовий приплив емоцій, а Роберове тіло було напрочуд вимуштруване вихованням для створення певного роду облуди, потрібної для годиться, і, як чудовий актор, він міг і в полку, і в салоні грати навперемін найрозмаїтіші ролі. В одній із цих ролей він кохав мене всім серцем, був мені майже за брата; він був мені за брата і знов став за брата, але на мить став іншою, незнайомою мені людиною, яка, тримаючи віжки, з моноклем ув оці, без погляду і без усмішки піднесла руку до кепі, щоб відсалютувати призвоїто мені по-військовому!

Я снував між декораціями. Позбавлені зблизька всього, що їм падає відстань і освітлення, всього, чого домагався при виготовленні їх великий маляр, вони видавалися якісь убогі, і Рахиль теж, як побачив я, коли підійшов до неї, не уникла цієї руїнницької сили. Крила її урочого носика залишилися десь там, між залою і сценою, так само як пластика декорацій. То була не вона, я впізнав її лише з очей, особу її засвідчували саме вони. Обриси і блиск цієї молодесенької зірки, ще недавно такої осяйної, зникли. Натомість, наче ми довгенько дивилися на місяць, і він перестав нам здаватися рожевим і золотавим, на цьому недавно такому гладенькому личкові я розрізняв лише протуберанці, плями, вибої. Попри те, що поблизу не лише жіноче личко, а й розмальовані полотна розминалися з первісним вражінням, я все-таки був щасливий, що я на сцені, пробираюся між декораціями, у цій обстановці, яка колись із любови до природи здалася б мені нудною і штучною, але яка мене потім усе ж полонила, коли я наткнувся на опис її в Ґетевому «Вільгельмові Майстері». Я не міг вийти з дива, побачивши, як серед журналістів, світських людей та приятелів актрис, які віталися, гомоніли, курили, ніби в якійсь віллі, молодик у чорному оксамитовому точку, у спідничці барви гортензії, нарум’янений, наче жива сторінка з альбому Ватто, усміхнений, задивлений кудись у небеса, легко підскакував, гожо сукаючи руками, і здавався істотою такою чужеплеменною цим добропристойним сюртучникам і рединґотникам, між якими він, як шаленець, носився зі своєю екстатичною мрією, такою одрубною від їхніх життєвих клопотів, такою окремішньою від звичаїв їхньої цивілізації, такою відірваною від законів природи, що коли ви стежили очима за арабесками, які так вільно викреслювали серед декорацій його крилаті, примхливі, загримовані циби, то на вас віяло такою самою благодатною прохолодою, як від споглядання метелика, заблудного в юрбі. Аж це Сен-Лу привиділося, що його коханка замилувалася на танцівника, який востаннє повторював фігуру танцю, передбаченого в дивертисменті, і Роберова твар потьмарилася.

— Ти могла б дивитися в другий бік, — кинув він їй понуро. — Знаєш, ці пустопляси не варті линви, на яку добре б їх підняти, щоб вони скрутили собі в’язи; і вони потім будуть хвалитися, що ти звернула на них особливу увагу. Зрештою, хіба ти не чуєш, що тебе волають до вбиральні одягатися. Ти ще, чого доброго, й спізнишся.

Троє добродіїв — троє журналістів — побачивши розсатанілу міну Сен-Лу, зацікавилися і підступили послухати, в чому річ. На тому боці сцени ставили декорації, і нас було приперто до журналістів.

— Ба, я ж його знаю, це мій друг! — вигукнула Роберова любка, дивлячись на танцюру. — Який він ставний! Подивіться-но на його рученьки — вони теж танцюють, як і весь він!

Танцюриста обернув голову, і людська його особистість прозирнула з-під сильфа, якого він втілював: рівні і сірі драглі його очей здригнулися і заблисли між цупкими і підмальованими віями, а усмішка розтягла рота на нашмарованому лиці. Потім, аби потішити молоду жінку, немов співачка, котра з ґречности мугикає арію, що нас так захопила, він заходився так само сукати руками, пародіюючи самого себе з тонкістю пересмішника і веселістю дитини.

— Ох, як гарно! Він передражнює самого себе! — вигукнула Рахиль, ляпаючи в долоні.

— Серденько, я тебе благаю, — озвався Сен-Лу жалібним голосом, — не роби вистави, ти мене без ножа ріжеш. Присягаюся, якщо ти скажеш бодай слово, я не проведу тебе до твоєї вбиральні і піду собі. Не зли мене. Не дихай сигарним димом, тільки нашкодиш собі, — додав він, звертаючись до мене з тією турботливістю, яку виявляв до мене ще в Бальбеку.

— Ох, яке це буде щастя, як ти підеш геть!

— Але знай: я вже не вернуся!

— Не смію надіятися.

— Слухай, ти пам’ятаєш, я пообіцяв тобі кольє, якщо ти шануватимешся. Але скоро ти так до мене ставишся...

— А я нічого іншого від тебе і не чекала. Якщо ти пообіцяв, то-мені треба затямити, що свого слова не дотримаєш. Ти брязкаєш мені над вухом своїм золотом, але я не така корислива, як ти. Ось де в мене твоє намисто. Інший мені його піднесе.

— Ніхто тобі його не піднесе, бо я залишив його за собою у Бушрона і взяв з нього слово, що він продасть його тільки мені.

— Овва! Так ти пішов на шантаж, ти все спланував. Типовий потомок Марсантів. Mater Semita, поріддя дається взнаки, — вела далі Рахиль, учепившись за етимологію; побудовану на грубій помилці, бо semita означає «стежка», а не «семітка», але яку пускали в хід націоналісти, говорячи про дрейфусарство Сен-Jly, запозичене, зрештою, в актриси. Принаймні не їй випадало називати жидівкою пані де Марсант, у якої салонні етнографи не зуміли виявити нічого жидівського, окрім покревенства з Леві-Мірпуа. — Але ще не все пропало, будь певен. Слово, дане за таких умов, нічого не варте. Ти нападлючив мені. Бушрон узнає, що йому дадуть за кольє удвічі більше. Ти про мене ще почуєш, будь певен.

Сен-Лу мав стокрот рацію. Але обставини завжди бувають такі заплутані, що той, хто має стокрот рацію, може не мати її раз. І я несамохіть пригадав неприємну і водночас цілком невинну ще бальбецьку репліку Роберову: «Так я тримаю її в руках».

— Щодо кольє, ти не так мене зрозуміла. Твердої обіцянки я тобі не давав. Тепер ти робиш усе, щоб ми порвали, от я, природно, тобі його й не подарую. Не розумію, де ти бачиш підлоту і в чому моя корисливість. І зроду я не брязкав своїм золотом, я завше казав, що я нестаток, без шеляга в кишені. Не туди б’єш, ясочко. Звідки ти взяла, що я грошолюб? Кому, як не тобі, знати, що я однолюб, ось я хто.

— Балакай! — сказала Рахиль ущипливо, відмахуючись рукою. І обертаючись до танцюри: — Ох, як він сукає руками! Я жінка, а так би не зуміла. — Рахиль показала йому очима на спотворене

Роберове обличчя. — Диви, він мучиться! — шепнула вона в нападі садистської жорстокосте, яка все-таки никла перед її щирим прихиллям до Сен-Лу.

— Слухай, востаннє, присягаю: хоч би ти дерлася на стінку, скільки б не перепрошувала, я не вернуся, терпець мені урвався. Назад нема вороття, як би ти не шкодувала, але буде пізно.

Може, він був щирий; біль розлуки з коханкою, може, йому здавався не такий жорстокий, як така вічна звада.

— А ти, хлопче, — додав Робер, звертаючись до мене, — не стій тут, я тобі вже казав: ти кашлятимеш.

Я показав на декорацію, яка перепиняла мені путь. Сен-Лу торкнувся капелюха і сказав журналістові:

— Ласкавий добродію! Ви б не курили. Дим шкодить моєму приятелеві!

Не чекаючи на Робера, його коханка рушила до своєї вбиральні й обернулася.

— Ці рученьки і з жінками такі вмілі? — спитала з глибини сцени вона у танцюристи награно мелодійно й невинно, як говорять інженю. — Та ти й сам як жінка; гадаю, ви зійшлися б завиграшки з моєю однією приятелькою.

— Наскільки я знаю, тут палити не заборонено, а хворі хай сидять удома, — огризнувся журналіст.

Танцюра таємничо всміхнувся до артистки.

— Мовчи! Я дурію за тобою! — гукнула вона йому. — Нам не дадуть попуску!

— Дозвольте сказати, ласкавий добродію, що ви не дуже ґречні, — озвався Сен-Лу до журналіста так само ввічливо і лагідно, з міною людини, налаштованої показати, що інцидент вичерпаний.

Аж це я узрів, як Сен-Лу змахує рукою, ніби дає знак комусь, кого мені не видно, або ніби він диригент, і справді: без усякого переходу, — так за одним змахом смичка в симфонії чи в балеті граційне анданте змінюється навальними ритмами, — по ґречних словах, які Робер оце вимовив, його рука відважила по щоці журналіста лункого ляща.

Тепер, коли помірковані розмови дипломатів і погідні миро-дайні мистецтва змінилися сліпим вибухом війни, обміном ударів, я не вельми здивувався б, побачивши супротивників, які купаються у власній крові. Але до мене не доходило (подібно до тих, хто вважає, ніби територіальні претензії між двома державами ще не привід для війни, так само як інші вважають, що не можна померти від розширення печінки), чому Сен-Лу слова, вимовлені ґречно, завершив жестом, який аж ніяк не випливав із його слів, якого вони не заповідали, помахом руки, що порушував не лише людські права, а й причиновий зв’язок, жестом, породженим стихійним виявом гніву, виниклим ех піЬііо¹. На щастя, поблідлий і зігнутий від моці удару журналіст так розгубився, що не дав здачі. Один з його приятелів одразу одвернувся до лаштунків і вдав, ніби щось розглядає, хоча там нікого не було, другому ніби запорошило око, і він, скорчивши гримасу, тер собі повіку, а третій кинувся навтьоки з криком:

— Ой лишенько, зараз піднімається завіса, наші місця захоплять.

Я хотів побалакати з Сен-Лу, але він був такий переповнений ненавистю до танцюри, що вона підступала до його зіньок; ніби яка снасть, вона напинала йому щоки, і його внутрішнє збурення передавалося цілковитим зовнішнім безрухом; він так скам’янів, що в усьому тілі не зосталося жодної «шпарини», яка дала б йому змогу почути моє слово і відповісти. Друзі журналіста, переконавшись, що все гаразд, вернулися до нього, не без побоювань. їм було соромно, що вони покинули його, і вони навперебій доводили йому, що нічого не помітили. Один виправдувався порошинкою, другий — фальшивою тривогою з завісою, третій — дивовижною подібністю до його брата зустрінутого чоловіка. Вони навіть мали на нього пересердя, що його не обходили їхні клопоти.

— Як? Тебе це не вразило? Тобі що, повилазило?

— Ех ви, всі ви страхопуди! — бурчав журналіст, що з’їв ляпаса.

Цілком у дусі з вигаданими легендами, щоб бути послідовними, вони мали б прикидатися, ніби не розуміють, про що йдеться, однак же сказали те, що завжди говорять у таких випадках: «Не лізь у пузир! Чого тобі так перейматися? Ну, чистий порох!»

Я зрозумів того ранку, біля розквітлих груш, ту оману, на якій трималося Роберове кохання до «Рахилю, ти від Бога», нині я так само неминуче переконався в істинності гризот, пов’язаних із цим коханням. Помалу біль, який він відчував цілу годину, хоча і не вщух, але загнався всередину, заникнув у ньому, і в Роберо-вих очах утворилася вільна, здатлива зона. Ми вийшли з театру і рушили пройтися. Я спинився на розі бульвару Ґабріель, із-за якого часто колись виходила Жільберта. Я спробував воскресити в собі вражіння далекої минувшини, а потім «гімнастичним» кроком кинувся наздоганяти Робера, аж це помітив, що якийсь убого вбраний йогомосць розмовляє з ним, стоячи до нього досить близько. Я подумав, що це хтось із Роберових товаришів; та ось вони ніби підступили ще ближче одне до одного; нараз, наче на небі появилися нові світила, якісь яйцюваті тіла з запаморочливою хуткістю почали прибирати перед Робером усіляких позицій, утворюючи якесь рухоме сузір’я. Здавалося, їх викинуто з пращі числом не менше семи. Проте то були лишень два Робе-рові п’ястуки, помножені прудкістю переміщення в цьому ідеальному, як подивитися, декоративному ансамблі. Словом, увесь цей феєрверк був перебоєм, учиненим Сен-Лу, перебоєм, чий войовничий і аж ніяк не естетичний характер відкрився мені потому, як я окинув поглядом благенько убраного йогомосця, який водночас утратив весь свій гонор, вставну щелепу і багато крови. Особам, які підійшли до нього, він дав якісь брехливі пояснення, обернув голову і, побачивши, що Сен-Лу рішучою ходою прямує до мене, дивився йому вслід із міною враженою і прибитою, але аж ніяк не гнівною. Зате був розгніваний Сен-Лу, хоча той ні разу його не вдарив, і, коли він підійшов до мене, очі його ще світили люттю. Ця пригода не мала (як я спершу гадав) ніякої дотичности до мордосвята в театрі. Хтивий байда, побачивши такого красеня в мундирі, як Сен-Лу, почав до нього в’язнути. Мій приятель ніяк не міг оговтатися від безчільности цієї «ледачі», яка навіть не чекала покрову нічної пітьми; він говорив про ті пропозиції, які йому робилося, з таким самим обуренням, з яким газети пишуть про збройних грабіжників, що промишляють серед білого дня у центрі Парижа. І все-таки побитого йогомосця можна було простити, бо похила площина швидко наближає жагу до втіхи і вже сама врода сприймається як згода. А Сен-Лу був, безперечно, вродливцем. Мордячення таким людям, як причепа-незнайомець, корисні тим, що наводять їх на поважні роздуми, але вони так і не виправляються і зазнають судової кари, бо думки ці довго не затримуються в голові. Отож, хоча Сен-Лу не довго думаючи і кулачив зустрінутого, а все ж мордаси, хай навіть в інтересах закону, не здатні очистити звичаї.

Після цих усіх подій, насамперед, звісно, після тієї, яка надто схвилювала Робера, йому, мабуть, хотілося побути самому. Він сказав, щоб я йшов до маркізи де Вільпарізіс, що ми там з ним зійдемося, але що він не хоче входити зі мною разом: йому не хочеться, аби знали, що він уже частину дня провів зі мною, хай краще думають, що ми допіро приїхали до Парижа.

Я здогадувався ще перед знайомством із маркізою де Вільпарізіс у Бальбеку, що середовище, де оберталася вона, і середовище дукині Ґермантської геть-то різні. Маркіза де Вільпарізіс належала до жінок, які, походячи зі славетного роду і по одруженні попавши до сім’ї такої самої вельможної, проте не посідають значного становища у світі і, якщо не рахувати кількох дукинь, їхніх сестрениць чи невісток, ба навіть двох-трьох коронованих голів (давніх друзів їхнього дому), приймають у себе в вітальні третьорядну публіку — буржуа, провінційну чи зубожілу шляхту, через яких уже давно їх почали цуратися люди елегантні і сноби, не змушені в них бувати через обов’язок споріднення чи давньої дружби. Звичайно, у Бальбеку я вже за кілька хвилин збагнув, чому маркіза де Вільпарізіс так добре — краще від нас самих — поінформована про найменші подробиці подорожі, яку батько відбував тоді по Еспанії разом із маркізом де Норпуа. І все ж ніяк у голові не вкладалося, що двадцятирічний маркізин зв’язок із послом спричинився до їЛаркізиного розстригу в вищому світі, де найпишніші жінки афішували своїх коханців, менше достойних, ніж маркіз де Норпуа, який зрештою, мабуть, давно був для маркізи лишень давнім другом. Чи мала маркіза де Вільпарізіс колись інші любовні пригоди? Колись маркіза мала палкішу кров, ніж тепер, коли до неї підкралася пора уконтентованої і побожної старости, якій, може, дещо надала цього колориту буйна її молодість, і чи не жила вона так довго у провінції з тим, аби пустити в непам’ять деякі її походеньки, про які нове покоління нічого не знало і які окошувалися лише на змішаному й благуватому складі її салону, який інакше був би вільний від найменшого сумнівного підмісу? Чи не нажив їй той «злий язик», що його приписував їй сестринець, за тих часів ворогів? Чи не давала вона йому волю з тим, щоб паплюжити суперниць і заломити їх? Усе це було можливе; проте гожа, лагідна манера маркізи де Вільпарізіс — уважна не тільки до слів, а навіть до інтонації — мовити про скромність, про доброту не виправдовувала таких тверджень; адже ті, хто не лише розводиться про чесноту, а й відчуває її чар, чудово її розуміє, вміє створити у своїх спогадах її істинний образ, здебільшого лише належать до без’язикого, бляклого і безхитрого покоління, але не мають з ним нічого спільного. Покоління відбивається в них, але не продовжується. На відміну від нього, покоління залізної волі, вони наділені вражливістю, розумом, але ці прикмети не бойові. Були чи не були в житті маркізи де Вільпарізіс романи, що потьмарили пишноту її імені, однією з причин її розстригу був, звичайно, її розум, розум радше другорядного письменника, ніж світської жінки.

Безперечно, маркіза де Вільпарізіс хвалила переважно прикмети, які для свого вияву не вимагали душевного піднесення,

як, скажімо, виваженість, чуття міри, але якщо розуміти чуття міри дослівно, то його ще недостатньо, письменникам потрібні інші стійності, які завдячують не відміряному видавцем натхненню; у Бальбеку я зауважив, що геній деяких великих художників був маркізі де Вільпарізіс неприступний, що вона вміла лише тонко жартувати з них і надавала своєму нерозумінню дотепну й гожу форму. Але незвичайний її розум і гожість ставали — в іншій площині, хоча у своєму розвитку вона доходила до невизнання найбільших мистецьких шедеврів, — істинно художніми вартостями. А такі вартості впливають на будь-яке становище в суспільстві, як висловлюються лікарі, хороботворчо і настільки деструктивно, що навіть найміцніше становище на превелику силу чинить йому опір не більше як кілька років. Що у художників називається розумом, те уявляється чистою претензійністю світським людям, бо вони не здатні піднестися до того рівня, з якого дивляться на все художники, бо їм неприступна та особлива втіха, яку відчувають художники, добираючи певного виразу або щось порівнюючи, тому спілкування з художниками втомлює їх, дратує і швидко породжує нехіть. А проте в розмові, а також у мемуарах, оприлюднених згодом, маркіза де Вільпарізіс виявляла гожість щиро світську. Переходячи повз великі події, вона не поглиблювала їх, а часом і не помічала, і з пережитого нею, змальованого, зрештою, влучно і чарівно, відсіяла всілякі дрібнички. Тим часом усякий твір, навіть не присвячений духовним пошукам, це виплід розуму, і, щоб передати в книжці або в мало чим відмінній від неї розмові повне вражіння легкодумства, вимагається певної поважносте, на яку особа надто легковажна просто нездатна. У деяких спогадах, писаних жінкою і проголошених справжніми шедеврами, окремі фрази вважаються взірцем легкости і зграбности, а я завжди думав, що для досягнення такої легкости авторка мусіла запастися неабиякими знаннями, мусила мати таку культуру, що може всіх ужахнути, і що ще молодесенькою дівчиною вона в очах подруг виглядала, мабуть, нестерпно занудною синьою панчохою. Зв’язок між літературним хистом і неласкою вищого світу такий очевидний, що досить нам вичитати в мемуарах маркізи де Вільпарізіс якийсь влучний епітет чи каскад метафор, як ми бачимо за ними низький, але крижаний уклін, який на сходах якоїсь ам-басади віддавала старій маркізі така снобка, як пані Леруа, що, може, загинала у маркізи дорогою до Ґермантів візитівку, але зроду не переступала порогу її вітальні з обави змішатися з нотарихами та лікарихами. Можливо, в ранній молодості маркіза де Вільпарізіс була синьою панчохою і, захоплена своєю наукою, пускала шпигачки, від яких не могла втриматися щодо світських людей, не таких освічених і не таких учених, як вона, а кусливих слів укушений не забуває.

До того ж талант це не якийсь кумедний паросток, яким присмачують усякі високі прикмети, здатні забезпечити світський успіх, з тією метою, щоб створити, як кажуть світовці, «даму». Талант це виплід певної духовної організації, в якій загалом бракує багатьох достойностей і в якій переважає вражливість, ознаки якої не помітні у книжках, але досить яскраво виявляються в житті, такі, приміром, як цікавість, фантазія, охота піти туди чи туди задля власної втіхи, а не для примноження і зміцнення світських стосунків чи просто задля них самих. У Бальбеку я бачив, як маркіза де Вільпарізіс, оточена своїм двором, проходила через хол у готелі, не глядячи на тих, хто там сидів. Але я мав таке вражіння, що ця відрубність не від байдужосте і що маркіза не завжди така самодостатня. Колись їй прибандюрилося водитися з людьми, позбавленими будь-яких прав, щоб мати до неї вступ; часом тому, що хтось, як вона казала, вразив її вродою, чи просто тому, що їй про когось сказали, ніби це дотепник, або тому, що хтось здався їй несхожим на її знайомих, які в ту добу, коли вона їх ще не цінувала, бо думала, ніби вони її не зрадять, належали до вершків Сен-Жерменського передмістя. Цю богему, цих дрібних буржуа, яких вона вирізнила, вона мусила кликати до себе, але вони цим не дорожили; а втім, такі настирливі запрошення підтинали її ціну в очах снобів, привчених шанувати салони з того, кому в них відмовляють, а не з того, кого там приймають. Замолоду маркізі де Вільпарізіс набридло пишатися, що вона велика пані, і вона розважалася тим, що шокувала оточення, нівечила без жалю своє становище в товаристві, зате нині, коли його втратила, звичайно, стала побиватися за ним. Колись вона, доводячи свою вищість над дукинями, говорила й робила все те, чого вони не сміли говорити й робити. А нині, коли вони, за винятком найближчих родичок, не ступали до неї ногою, вона відчула себе упослідженою і все ще рвалася панувати, хоча й не прагнучи брати розумом. їй кортіло принадити геть усіх, кого вона намагалася так старанно здихатися. Життя багатьох жінок, життя нам майже незнане (бо в кожного свій, за віком, відрубний світ, а німота старих позбавляє молодь змоги дізнатися про їхнє минуле й оглянути цілий вік), ділиться на два зовсім одмінні періоди, і другий, пізній, період вони цілком витрачають на відзискання того, що в ранній у них так безпечно було пущено з вітром! Пущено з вітром як саме? Молодь уявляє це собі невиразно, бо дивиться на стару статечну маркізу де Вільпарізіс і гадки не має, що нинішня пристойна мемуаристка, така поважна під своєю білою перукою, могла бути веселою ресторанною трапезницею, заживала капуанських розкошів і довела до руїни чоловіків, які лежать уже в гробі. Але те, що вона молодою так послідовно і завзято занапащала своє становище, яке вона завдячувала своєму походженню, аж ніяк не означає, що навіть у одлеглу добу маркіза де Вільпарізіс не цінувала його. Так окремішність і байдикування, з яких від ранку до вечора плете свій час неврастенік, теж можуть здаватися йому нестерпними, і, хапаючись додати нове вічко до сіті, яка не пускає його на волю, він, мабуть, мріє про бали, полювання та подорожі. Ми невпинно працюємо над тим, аби надати нашому життю якогось кшталту, але при цьому несамохіть копіюємо, ніби узор, риси особи, якою ми є насправді, а не тієї, якою б нам хотілося бути. Погордливі уклони пані Леруа могли передавати іноді достеменну сутність маркізи де Вільпарізіс, але геть розминалися з її прагненнями.

Певна річ, тієї миті, коли пані Леруа, за улюбленим виразом пані Сванн, «сплавляла» маркізу, та могла собі на потіху згадати, що королева Марія-Амелія колись їй мовила: «Я кохаю вас, як рідну доньку». Але ця августійша ласкавість, потаємна і нікому не відома, існувала лише для маркізи, припорошена, ніби диплом колишнього лауреата консерваторії. Правдиві світські переваги — це переваги, на яких стоїть життя; людина може позбутися їх, але нема чого ні чіплятися за них, ні ними хвалитися, бо того самого дня їх позаступають сотні інших. Маркіза де Вільпарізіс хоч і згадувала про ті королевині слова, а проте залюбки віддала б їх за постійну змогу, яку мала пані Леруа, діставати запрошення, — так прагне попасти до ресторану великий, але незнаний художник, чий геній не написаний ні на рисах його несміливого обличчя, ні на старомодному крою його приношеного піджака, хоча для цього він має перекинутися біржевим зайцем останнього штабу, який, одначе, обідає з двома актрисами і до якого знай підбігають послужливий господар, метрдотель, кельнери, гінці, а кухтики, вийшовши з кухні, чимчикують перед ним з уклонами, як у феєрії, на чолі з пивничим, закуреним, як і його пляшки, зажмуреним і кульгавим, ніби вилазячи з пивниці на світло Боже, він викрутив собі ногу.

Треба, одначе, сказати, що відсутність пані Леруа у вітальні маркізи де Вільпарізіс, завдаючи жалю господині, для більшосте гостей лишалася непоміченою. Вони й не здогадувалися про виняткове становище пані Леруа, — відоме тільки серед велико-панства, — вони не сумнівалися, як переконані читачі маркізиних мемуарів, що її раути найпишніші в усьому Парижі.

Розставшися з Робером і прийшовши з першою візиток) (за порадою де Норпуа, даною моєму батькові) до маркізи де Віль-парізіс, я застав її в салоні, оббитому жовтим єдвабом, де канапи і чудові килимові фотелі бове вирізнялися рожевими, майже фіолетовими плямами, наче стигла малина. Поряд із портретами Ґермантів і Вільпарізіс висіли портрети — подарунки від тих, хто на них красувався — королеви Марії-Амелії, королеви бельгійської, принца Жуанвільського, імператриці австріяцької. Маркіза де Вільпарізіс у старосвітському чепчику з чорного мережива (вона його берегла з тим самим тонким чуттям місцевого й історичного колориту, з яким бретонський готеляр, хоч і даючи притулок у себе переважно парижанам, зберігає у служниць чепчики й широкі рукави) сиділа при бюркові, на якому поруч із пензлями, палітрою та початою аквареллю були порозставлювані в склянках, мисочках і чашках троянди, цинії й зозулині черевички, які вона через наплив гостей перестала малювати і які перетворювали бюрко на прилавок квітникарки на гравюрі XVIII віку. У цьому салоні, натопленому саме через те, що маркіза застудилася, повертаючися зі свого замку, серед гостей, коли я ввійшов, був той архіваріус, з яким маркіза де Вільпарізіс уранці розбирала листи до неї історичних діячів, чиї факсиміле вона збиралася навести як виправдні документи в мемуарах, над якими вона тепер працювала, і надутий, хоча знесмілений історик, котрий довідавшись, що їй дістався у спадок портрет дукині де Монморансі, прийшов просити дозволу подати його у своїй книзі про Фронду, а потім до цих одвідувачів прилучився мій давній товариш Блок, нині початківець-драматург, на якого маркіза покладала надії, бажаючи на дурничку давати ранкові концерти. Правда, соціяльний калейдоскоп тоді знов обернувся, і справа Дрейфуса мала от-от скинути жидів на останній щабель суспільної драбини. Але хоч би як буяв дрейфусарський циклон, хвилі найбільше шпують не на початку бурі. Причому маркіза де Вільпарізіс, не боронячи більшій частині своєї рідні кидати вогнем-блискавицею проти жидів, сама досі трималася осторонь і не виявляла анінайменшої цікавосте до справи Дрейфуса. Зрештою нікому не відомий молодик, такий як Блок, міг і не звернути на себе уваги, хоча видатні представники жидівської партії були вже загрожені. Блок відпустив цапину борідку, носив пенсне, ходив у довгому сурдуті і, наче сувій папірусу, тримав у руці рукавичку. Хай навіть румуни, єгиптяни і турки зневажають жидів. Але у французькому салоні національний розбрат не гак упадає в очі, і як якийсь юдей появляється тут, ніби він щойно з пустелі, напружившись, наче гієна, схиливши голову набік і віддаючи на всі боки «саламалеки», то він цілком ув орієнтальному дусі. Тільки йому не треба належати до «світу», інакше він легко набирає вигляду лорда, його манери зфранцужуються, і суперекуватий його ніс, вибуялий, як настурція, навсібіч, радше уже скидається на ніс Маскариля, ніж на ніс Соломона. Але Блок не був вишколеним «Передмістям», його не ушляхетнювала кров англійця чи еспанця, і для любителя екзотики він залишався таким самим незвичним і цікавим, попри свій європейський костюм, як жид на картині Декана. Не можна не захоплюватися потугою тієї раси, яка з глибини віків турляє аж до сучасного Парижа, у фойє наших театрів, за віконця наших канцелярій, на похорон, на вулиці зімкнуту фалангу, яка, стилізуючи нинішні головні убори, обживаючи сурдут, скрадаючи його і підкоряючи собі, загалом зберігає цілковиту схожість із фалангою асирій-ських писарів, уданих у врочистих шатах на фризі монументу в Сузах, поставленого на варті входу до Дарієвого палацу. (За годину Блок уявив, що пан де Шарлюс через своє юдофобство зацікавився, чи не жидівське в нього ім’я, тоді як барона вели лише естетична цікавість і любов до місцевого колориту.) Зрештою поняття сталости рас неточно передає вражіння, яке справляють на нас жиди, греки, перси, всі ті народи, чиєї строкатосте краще не чіпати. Зі старожитнього мальовидла ми знаємо лики давніх греків, ми бачили асирійців на фронтоні сузького палацу. І коли ми стикаємося з представниками східних племен, нам ввижається, ніби перед нами якісь прояви, викликані моц-цю спіритизму. Ми знали площинний образ; і ось цей образ набирає глибини, зростає у трьох вимірах, рухається. Молода грекиня, дочка багатого банкіра, нинішня законодавиця моди, подібна до одної з фігуранток, які в художньо-історичних балетах є живим утіленням еллінської штуки; а ще театральна вистава баналізує ці образи, та ось коли перед нами появляється в салоні туркеня або жид, то здається, ніби фігури оживають, робляться химерними, ніби це й направду прояви, вичаклувані пасами медіума. То душа (або радше, те дрібненьке, до чого зводиться, принаймні досі, душа при таких матеріялізаціях), то душа, яку ми раніше бачили лише в музеях, душа давніх греків, давніх жидів, вирвана з життя дрібного і воднораз трансцендентального, немов розігрує перед нами якісь дивовижні мімічні сценки. Грекиня від нас тікає, а ми все ловимо цю фігуру, якою милувалися колись на вазі. Я думав: якби я в тому освітленні, що було у вітальні маркізи де Вільпарізіс, сфотографував Блока, знімки дали б мені той самий образ Ізраїлю — лячний, бо нам мариться, що це образ не людини, і злудний, бо все це надто нагадує людину, — який виникає на спіритичних світлинах. Навряд чи є щось на світі, якщо брати загалом (аж до марнослівних речей, виголошених людьми, серед яких ми живемо), що не справляло б на нас вражіння чогось надприродного у нашому убогому щоденному світі, де навіть геній, від якого ми сподіваємося, скупчившися круг нього, наче круг обертового столика, відкриття таємниці безконечносте, вирікає лише те, що, власне, в цю мить сказав Блок: «Не сядьте на мого циліндра!»

— Лишенько! Міністри! Пане-брате! — мовила маркіза де Віль-парізіс, звертаючися здебільшого до мого давнього приятеля й підхоплюючи нитку розмови, обірвану нашою появою. — Міністри, кого вони обходили? Я тоді була зовсім маленька, але добре пам’ятаю, як король попросив мого дідуся запросити Деказа на редуту, де батько мав танцювати з дукинею Беррійською. «Зробіть мені цю ласку, Флорімоне», — мовив король. Мій дід недочував, він подумав, що йдеться про де Кастрі, і це прохання видалося йому цілком природним. А як до нього дійшло, що йдеться про Деказа, це його обурило, але він кивнув згідливо і ввечері написав Деказові, благаючи його вшанувати своєю присутністю бал і прийти на тому тижні. Тодішні люди були ґречні, хлопче, госпо-ся не могла вдовольнитися тим, щоб послати візитівку, приписавши від руки: «Філіжанка чаю», або: «Музичне чаювання», або: «Танцчаювання». Політес політесом, але й вибрики були. Пан Деказ запрошення прийняв, але дід тим часом занедужав і редуту було скасовано. Він не переступив волі короля, але на балу в нього Деказ так і не появився... Атож, хлопче, я дуже добре пам’ятаю Моле, що вже був дотепний, він це довів, коли приймали до Академії пана де Віньї, але надто любив розводити церемонії, у мене все ще перед очу, як він у себе вдома іде обідати, а в руці циліндр.

— Ох ця мені доба з її заразливим філістерством! бо тоді ж, мабуть, існував звичай: ходити з циліндром у руці по хаті? — спитав Блок, радий з такої рідкісної нагоди вивідати в очевидця подробиці великопанського побуту минулої доби, тоді як архіваріус, принагідний маркізин секретар, розчулено глипав на неї і ніби казав: «Он вона яка! Всевіда, всюдисуща, на все в неї відповідь, просто диво-жінка!»

— Ба ні, — відповіла маркіза де Вільпарізіс, присуваючи ближче склянку з зозулиними черевичками, щоб знов почати малювати, — таку звичку мав лише Моле. Я ніколи не бачила вдома мого батька з капелюхом, хіба що коли приїздив король, бо король всюди у себе вдома, а господар при ньому тільки гість у своєму власному салоні.

— Аристотель мовить у розділі другому... — вскочив у слово пан ГГєр, історик Фронди, але так уже ж несміливо, що ніхто його не почув. На нього давно вже напали нічниці, а все через нерви, помічних ліків не знаходилося, він навіть не лягав і, ледве дибаючи, виходив з дому, лише як цього вимагала його праця. Нездольний вирушати часто у ці виправи, простенькі для інших, а для нього такі обтяжливі, ніби він щоразу спускався з місця, він з подивом бачив, що чуже життя не вельми надається до того, щоб ці його вихватки завершувалися найбільшим пожитком для нього. Іноді була зачинена бібліотека, куди він вибирався, силоміць змушуючи себе встати і, подібно до велсівського героя, надіти сурдут. На щастя, він застав маркізу де Вільпарізіс удома і збирався подивитися портрет.

Блок упав йому в річ.

— Далебі! — вигукнув він потому, як маркіза де Вільпарізіс закінчила розповідь про церемоніал королівських візит, — уперше чую! (Ніби це й справді було дивно, як це він не міг про це чути.)

— До речі, про такі одвідини, — знаєте, якого коника встругнув мені мій сестринець Базен? — звернулася до архіваріуса маркіза де Вільпарізіс. — Замість зголоситися, він звелів передати, що до мене прийшла королева шведська.

— Ха! Ха! Як із конопель: королева шведська. Щут той, що шуткує! — скрикнув Блок і запирхав, тоді як історик осміхався з величною плохістю.

— Я з дива не могла вийти. Бо вернулася з села допіро кілька днів тому і, щоб спочити серцем, просила нікому не говорити, що я в Парижі; от я й сушила собі голову, звідки шведській королеві знати, що я вже тут, двох днів не дала мені 'відітхнути, — відказала маркіза де Вільпарізіс, великим дивом здивувавши присутніх тим, що візита шведської королеви для господині дому звичайнісінька подія.

Вранці маркіза де Вільпарізіс укупі з архіваріусом вивіряла за паперами свої мемуари, а нині, звісно, хай і несвідомо для неї самої, бачила, як вони захоплюють і поривають інших людей, а отже, її прийдешніх читачів. Салон маркізи де Вільпарізіс не був салоном щиро аристократичним, де не було багато кого з тих буржуазок, яких приймала вона, і де натомість можна було зустріти пишних дам, яких пані Леруа звабила до себе далеко не зразу, одначе такі нюанси в маркізиних мемуарах затерлися, бо з них повипадали пересічні знайомі авторки, — навіщо про них згадувати, коли немає ніякого приводу, — а те, що авторка про-очила дам, які в неї не бували, цінності спогадів не шкодить, бо на вимушено обмеженому просторі її мемуарів знайдеться місця небагатьом, і якщо ці особи монаршого роду або історичні фігури, то вражіння найвищої гожости, яке тільки здатні справити на читача мемуари, досягається. З погляду пані Леруа, салон маркізи де Вільпарізіс був салоном третьорядним, і цей суд пані Леруа неабияк болів маркізі де Вільпарізіс. Але нині ніхто вже не знає, хто така була пані Леруа, її думка кудись канула, зате салон маркізи де Вільпарізіс, де бували королева шведська, де бували дук Омальський, дук де Бройль, Тьєр, Монталанбер, єпископ Дюпанлу, нащадки вважатимуть за один із найпишніших салонів XIX сторіччя, бо потомство не змінилося з часів Гомера та Пин-дара і йому завжди буде завидки знатности, належносте до царського чи майже царського коліна, приязні з царями, з народними вождями, з великими мужами.*

Отож, усього цього було потрошку в теперішньому салоні маркізи де Вільпарізіс і в її часом підретушованих спогадах, з допомогою яких вона поринала в минуле. А потім, маркіз де Норпуа, хоча він і не міг вернути своїй подрузі високе становище, приводив до неї чужоземних і французьких державних мужів, які світили очі йому і знали, що найкраще догодити йому — це приходити до маркізи де Вільпарізіс. Пані Леруа, може, теж була знайома з цими європейськими славутами. Але ця мила жінка зі страху зажити слави синьої панчохи остерігалася розмовляти про східне питання з прем’єр-міністрами, а про кохання — з повістярами та філософами. «Кохання? — перепитала вона якось пре-тенсійну даму, котра спитала її: «Що ви думаєте про кохання?» — «Кохання? Це мій постійний промисел, але я про нього не розмовляю». Коли в неї збиралися світила письменства і політики, вона обмежувалася тим, що, як дукиня Ґермантська, пропонувала їм партію в покер. Та вони й самі воліли грати в покер, ніж обговорювати якісь серйозні теми, такі обов’язкові на прий-няттях у маркізи де Вільпарізіс. Але ці розмови, може, недоречні у вищому світі, породили чудові місця у «Спогадах» маркізи де Вільпарізіс, ті роздуми про політику, які так само виграшні в мемуарах, як у Корнелевих трагедіях. Зрештою лише такі салони, який мала маркіза де Вільпарізіс, достойні увічнення, бо панії Леруа не вміють писати, а як і вміли б, у них не знайшлося б часу. Хай панії Леруа зневажають маркіз де Вільпарізіс за їхню літературну жилку, погорда паній Леруа ще й як спомагає розвитку цієї жилки маркіз де Вільпарізіс, бо завдяки такій зневазі у синіх панчіх з’являється дозвілля, необхідне для літературної кар’єри. Богові вгодно, щоб на світі було кілька добрих книг, тож-бо він підсичує презирство у серці паній Леруа, бо відає, що якби панії

Леруа запрошували обідати маркіз де Вільпарізіс, ті кидали б одразу перо і казали запрягати на восьму.

Незабаром повільною і врочистою ходою вступила рослява стара дама — з-під солом’яного бриля у неї виглядала монументальна фризура під Марію-Антуанетту, світячи білим волосом. Тоді я ще не знав, що це одна з трьох жінок, яких ще можна було бачити в паризькому товаристві і які, як маркіза де Вільпарізіс, попри їхнє високе коліно, з похованих у пітьмі віків мотивів, що про них нам міг би розповісти лише якийсь старий мартопляс, мусили були приймати у себе якийсь послід людський, якесь сміття. Кожна з цих жінок мала свою «дукиню Ґермантську», свою пишну сестреницю, яка складала їй повинні візити, але жодна з них не зуміла б привести до неї «дукиню Ґермантську» двох інших дам. Маркіза де Вільпарізіс дружила з усіма трьома дамами, але не любила їх. Може, їхнє становище у світі, дуже подібне до її становища, малювало перед нею образ, який їй був немилий. Та ще й ці скваснілі сині панчохи, які намагалися з допомогою розігруваних у них сайнетів створити собі ілюзію салона, змагалися між собою, але оскільки, заживаючи світу, вони зубожіли, то мусили рахувати кожен гріш, заощаджували на тім, що актори грали у них задурно, і це їхнє змагання звелося на боротьбу за виживання. Ба більше, дама з фризурою Марії-Ан-туанетти, побачивши маркізу де Вільпарізіс, щоразу згадувала, що дукиня Ґермантська на її п’ятниці не являється. Втішало її лише те, що цих самих п’ятниць — як добра кузина — ніколи не пропускала принцеса де Пуа, її «дукиня Ґермантська», яка ніколи не одвідувала маркізи де Вільпарізіс, хоча доводилася дукині щирою приятелькою.

Так чи інакше, перепнута від дому на набережжі Малаке до салонів на вулицях Турнон, Шез і Сент-Оноре прикова, така сама міцна, як і ненависна, лучила трьох упалих богинь, і мені кортіло довідатися з мітологічного словника вищого світу, які романтичні походеньки, який святокрадський вибрик стягнув на них кару. Однакове блискуче походження і однаковий теперішній занепад і стали саме тими головними обставинами, які розпалювали в них взаємну ненависть і водночас змушували бувати одне в одного. До того ж кожна бачила в інших спосіб утішити своїх гостей. Чи ж могли гості не відчувати, що вони попали до числа обранців, коли їх рекомендовано титулованій дамі, чия сестра зашлюбила дука де Сагана чи принца де Ліня? Тим паче що в газетах писали куди більше про ці нібито салони, ніж про справжні. Навіть елегантні небожі цих дам (і перший Сен-Лу), коли якийсь товариш просив їх увести його в світ, мовили: «Я поведу вас до моєї тітки Вільпарізіс, або до тітки X, се цікавий салон». Передусім їм було куди простіше ввести своїх приятелів туди, ніж до вишуканих сестрениць цих дам або до їхніх невісток. Чоловіки вже дохожалі й молоді жінки казали мені, що цих старих дам не приймають у товаристві через їхнє вкрай непутяще поводження, а коли я зауважував, що це може вживатися з добрим тоном, мені заперечувано, що їхня непутя-щість не лізе вже ні в які ворота. Непорядне життя цих величних дам, які сиділи, випроставшись усім тілом, ставало в устах тих, хто мені про нього розповідав, чимось неуявле'нним, чимось підхожим до передпотопних часів, до часів мамутів. Коротко кажучи, ці троє Парок із білим, блакитним чи рожевим волоссям спряли лихе піткання чоловікам, чиє ім’я легіон. Я гадаю, що наші сучасники роздмухують грі ж тих мітичних часів, — так греки створили Ікара, Тесея і Геракла з людей, які мало чим відрізнялися від тих, хто по багатьох літах божествив їх. Але ми зазвичай картаємо грішника тоді, коли він уже не здатний грішити, і залежно від міри кари, яку на нього кладе громада, яку до нього вже застосовують і якою міряють цю людину, ми підраховуємо, уявляємо, роздмухуємо розмір доконаного злочину. У тій галереї символічних фігур, якою є «світ», жінки направду легковажної поведінки, всесвітні Мессаліни завжди поставали у величній постаті, принаймні сімдесятирічної спесивої дами, котрк приймає стількох, скількох хоче, але не тих, кого б хотіла, у котрої не хочуть бувати жінки, не позбавлені грішків; це та дама, котрій неодмінно папа дарує «золоту рожу», котра візьме та и напише книгу про раннього Ламартіна та ще й удостоїться академічної нагороди. «Добридень, Алісо!» — сказала маркіза де Вільпарізіс дамі з білою фризурою Марії-Антуанетти, а дама орлім оком озирала вже товариство, щоб нагледіти у маркізи-ному салоні щось пожиточне для свого салону, отже, таке, що могла виявити лише вона, бо маркіза де Вільпарізіс — запевне — свята та божа, неодмінно це від неї втаїть. Так і є, маркіза де Вільпарізіс зробила все, щоб не рекомендувати старій Блока з обави, як би він не влаштував на набережжі Малаке той самий сайнет, що й у неї. Але зрештою вона віддавала віть за віть. Бо вчора пані Рісторі читала вірші у старої, і стара подбала про те, щоб маркізі де Вільпарізіс, у котрої вона перейняла італійську актрису, не внесено у вуха про цю подію раніше, ніж вона відбудеться. А щоб маркіза не образилася, вичитавши про неї в газетах, стара дама сама, нічтоже сумняшеся, прийшла розповісти їй про Рісторі. Гадаючи, що коли відрекомендувати Марії-Антуанетті з набережжя мене, то це не завдасть їй такої шкоди, як знайомство старої з Блоком, маркіза познайомила мене. Марія-Антуанетта з набережжя, намагаючись і на старість зберегти ту саму постать богині Куазевокса, яка обчаровувала колись золоту молодь і яку нині оспівували віршомази у своїх буриме, — до того ж вона виробила в собі штивну, підбадьорливу гоноровитість, як усі, хто, зазнавши опали, мусить завжди запобігати, — кивнула з крижаною величчю і, показавши спину, вже не зважала на мене, ніби мене для неї не існувало. Всією своєю позою, не позбавленою двозначности, вона ніби казала маркізі де Вільпарізіс: «Як бачите, мені на знайомстві не залежить, і хлопці — ні під яким соусом, пащекухо ви слизькоязи-ка, — мене не цікавлять». Проте за чверть години, користуючи-ся з рейваху, аби втекти, вона шепнула мені, щоб я прийшов цієї п’ятниці до неї в ложу, де має бути ще одна з трьох дам, чиє славне ім’я, — вона була, зрештою, з дому Шуазель, — справило на мене сильнюще вражіння.

— Пане, ви хочете писати про дукиню Монморансі? — спитала історика Фронди маркіза де Вільпарізіс тим шорстким тоном, який несамохіть, — а тут ще й давалися взнаки приховане невдоволення, стареча дратівливість і хіть наслідувати сливе хлопський тон давньої аристократії, — потьмарював її надзвичайну ґречність. — Оце-то покажу вам портрет — оригінал лувр-ської копії.

Вона встала й поклала пензлі біля квітів. Хвартушок, який вона надівала, щоб не замазатися фарбами, підкреслив її вигляд майже селючки, якого їй надавали великі окуляри та чепчик на відміну від її вичепуреної служби: камердинера, що підносив чай і тістечка, ліврейного та лакейчука, на якого вона задзвонила, аби освітив портрет дукині де Монморансі, абатиси одного з найславетніших кляшторів східних кресів Франції. Всі повставали.

— Ось що цікаво, — озвалася вона, — у ці кляштори, де наші прабабусі бували абатисами, не допускалося дочок французького короля. То були капітули дуже замкнутого характеру.

— Не допускалося дочок французького короля? Чому? З якої речі? — спитав здивований Блок.

— Тому, що династія французьких королів заплямувала себе мезальянсом.

Подив Блоків зростав.

— Принизила себе мезальянсом? А з ким же?

— Посвоячившися з Медічі, — відповіла маркіза де Вільпарізіс якнайнатуральнішим тоном. — Гарний портрет, еге ж? Чудово зберігся, — додала вона.

— Любонько! — сказала дама, учесана під Марію-Антуанепу. — Пам’ятаєте? Коли я привела до вас Ліспа, він сказав, що це копія.

— Ліст для мене авторитет у музиці, а не в малярстві! Зрештою він був уже рамолік, та я й не пригадую, щоб він говорив щось таке. І зовсім не ви привели його до мене. Я разів із двадцять обідала з ним у княгині де Сайн-Віттгенштайн.

Алісин постріл влучив у «молоко»; вона замовкла і скам’яніла. Її обличчя, покрите грубим шаром пудри, здавалося витесаним з каменю. Зі своїм шляхетним профілем вона скидалася на поставлену на триріжному і покритому накидкою моховитому цоколі захирілу паркову богиню.

— А! ще один гарний портрет! — сказав історик.

Двері відчинилися, ввійшла дукиня Ґермантська.

— Як ся маєш? — сказала їй без„кивка голови маркіза де Віль-парізіс, вийняла руку з кишені хвартушка, подала її новоприбулій, після чого знову звернулася до історика: — Се портрет дукині де Ларошфуко.

Молодий служник із зухвалим виглядом і гожим личком (виточеним з такою досконалістю, що його червонястий ніс і ледь запалена шкіра немов ще зберігали слід різьбярського чекана) ввійшов, несучи візитівку на таці.

— Це той самий пан, який уже кілька разів приходив до вашої ясновельможности.

— Невже ви сказали йому, що я приймаю?

— Він почув гомін.

— Гаразд, упустіть. Мені його десь відрекомендовано, — проголосила маркіза де Вільпарізіс. — Він сказав, що йому дуже хочеться візитувати мені. Я його в цьому не заохочувала. Але він уже вп’яте трудняється, не треба кривдити людей. Панове! — звернулася вона до мене і до історика Фронди. — Дозвольте вам рекомендувати мою сестреницю, дукиню Ґермантську.

Історик низенько (так само, як я) вклонився; мабуть, він гадав, що дукиня відгукнеться на уклін якимись щирими словами, бо очі в нього заблисли і він розтулив уже рота, але його остудив вигляд дукині Ґермантської. Дукиня з пересадною ґречністю подалася всім тілом, ніби воно було саме по собі, вперед, потім, якимсь дуже точним рухом, випросталася, тоді як погляд її ніби не зауважив, що перед нею хтось стоїть; легким зітханням вона показала, наскільки ніякі, потрапивши на її очі, ми з істориком, а трепетанням ніздрів передала цілковиту байдужість її нічим не поглинутої уваги.

Увійшов невчасний гість і з наївним та палким виглядом рушив просто до маркізи де Вільпарізіс; був то Леґранден.

— Я вельми вам вдячний, пані, що ви зволили мене прийняти, — сказав він, наголошуючи на слові «вельми», — ви зробили старому скитникові рідкісну й вишукану втіху; запевняю вас, що її відголос...

Аж це він побачив мене, і його мов заціпило.

— Я показувала цьому добродієві прегарний портрет дукині де Ларошфуко, дружини автора «Максим», це наша родинна реліквія.

Дукиня Ґермантська, привітавшися з Алісою, перепросила, що не могла цього року, як завжди, побувати в неї.

— Я все про вас знала від Магдалени, — додала вона.

— Вона у мене вранці снідала, — сказала маркіза з набережжя Малаке, рада-радісінька, що маркіза де Вільпарізіс похвалитися тим самим не може.

Тим часом я розмовляв із Блоком. Побоюючись, як би він мені не заздрив, оскільки його стосунки з батьком, як він сам признався, зіпсувалися, я заявив, що він усе-таки щасливіший за мене. Я це сказав йому, щоб розрадити. Але така люб’язність легко переконує людей самолюбних або викликає в них хіть переконувати інших. «Атож, я живу розкошуючи, — врадувано підхопив Блок. — У мене троє братів-товаришів, більше і не треба, чарівна коханка, я щасливий по вінця. Мало до кого зі смертних Батько Зевес такий милостивий». Як на мене, Блокові дуже хотілося похвалитися і викликати в мені заздрощі. Цілком можливо, що в його оптимізмі була якась хіть чудасіювати. Бидно було, що його душа не навертається відповідати загальниками, якими грішать усі: «Так собі, нічогенько!» На моє запитання: «Добре тан-цювалося?» — щодо влаштованого у нього танцювального ранку, на якому я не міг побувати, Блок відповів спокійно і байдуже, ніби йшлося про когось іншого: «Авжеж, славно, краще не буває. Справді чудово».

— Все, що ви розповідаєте, мене страшенно цікавить, — мовив Леґранден до маркізи де Вільпарізіс, — виходить, я мав рацію, днями мені спало, що ви дуже нагадуєте його трепетною влучністю виразу, чимось, що я окреслив би двома суперечними між собою поняттями: короткою навальністю і увічненням зни-комого. Я б залюбки занотував усе, що ви говоритимете цього вечора, але я запам’ятаю і так. Усе, що чується з ваших уст, як говорив, здається, Жубер, пам’яткове. Пані не читала Жубера? О, ви б йому припали до вподоби! Дозвольте мені сьогодні ж надіслати вам його твори, я за честь матиму познайомити вас із цим високим розумом. Він не мав вашої сили, але теж відзначався великою гожістю.

Мені кортіло привітатися з паном Леґранденом, але він усе бокував від мене, мабуть, боячися, щоб я не почув тих лестівочок, які він з вишуканою щедрістю так і сипав маркізі де Віль-парізіс.

Вона з усмішкою знизала плечима, ніби брала усе вжарт, і обернулася до історика:

— А це славна Марія де Роган, дукиня де Шеврез, у першому шлюбі — де Люїнь.

— Любонько! Прізвище де Люїнь нагадало мені про Йоланту; вона приходила до мене вчора; аби ж то знаття, що у вас вільний вечір, я була б по вас послала. До мене явилася сюрпризом пані Рісторі і читала в присутності авторки вірші королеви Кармен Сільви, — диво, та й годі!

«От гадство! — подумала маркіза де Вільпарізіс. — Напевне, вона про це шепталася з пані де Боленкур і з пані де Шапоне».

— Я була вільна, але навряд чи приїхала б, — відповіла вона. — Я чула пані Рісторі за її найкращих часів, а нині вона руїна. До того ж я терпіти не можу віршів Кармен Сільви. Одного разу Рісторі до мене привела дукиню д’Аоста, і вона читала пісню з Дантового «Пекла». Ось у чому вона незрівнянна.

Аліса витримала удар, не здригнувшись. Вона як була, так мармуровою і залишилася. Погляд її був проникливий і порожній, ніс із шляхетним горбочком. Але одна щока лущилася. Легка зелена і рожева рослинність, зовсім якась дивацька, покривала підборіддя. Ще одна зима може її повалити.

— Якщо ви кохаєтеся в малярстві, подивіться портрет дукині де Монморансі, — сказала Леґранденові маркіза де Вільпарізіс, уриваючи солодку мову, яка збиралася политися.

Користаючися з того, що Леґранден відступив, дукиня Ґермант-ська вказала на нього тітці іронічно-запитальним поглядом.

— То пан Леґранден, — сказала півголосом маркіза де Вільпарізіс, — його сестра — маркіза де Камбремер, але це ім’я, мабуть, мовить тобі не більше, ніж мені.

— Ба ні, я її добре знаю! — скрикнула, затуляючи рота долонею, дукиня Ґермантська. — Точніше, я її не знаю, але Базенові, який зустрічається чортзна-де з її чоловіком, прибандюрилося покликати цю товпигу до мене. Що це було — я не можу вам передати. Вона розповіла мені, що була в Лондоні, назвала усі картини в Бритиш. Оце просто від вас я завітаю до цього страховища і загну візитівку. Не думайте, що це так просто: під приключкою, що вона помирає, вона домонтарює, чи заїдете до неї о сьомій вечора чи о дев’ятій ранку, вона частує гостя пирогом із суницями.

— Звісно, вона страховище, — відгукнулася дукиня Ґермант-ська на запитальний тітчин погляд. — Вона неможлива: ввертає такі слівця, як «шкрабіка» і таке інше.

— А що таке «шкрабіка»? — спитала маркіза де Вільпарізіс у сестрениці.

— Бог його знає! — вигукнула дукиня з удаваним обуренням. — Та я не хочу й знати. Для мене це тарабарщина.

Переконавшись, що тітка направду не розуміє, що означає слово «шкрабіка», дукиня надумала показати, що вона ерудитка, а не тільки пуристка, а заодно позбиткуватися з тітки, як вона щойно позбиткувалася з пані Камбремер.

— А це от що, — пояснила вона зі смішком, притлумлюваним рештками удаваної злости, — воно відоме всім: шкрабіка — це письменник, тобто той, хто шкрабає пером. Але це огидне слово. Від нього аж канудить, я б так ніколи не висловилася. То він їй брат? До мене це ще не дійшло. А втім, усе так і має бути. Вона так само до всіх лащиться і всіх мавпує. Така сама лабуза і така сама причепа. Тепер я вивела на чисту воду цей рід.

— Сідай, зараз чаюватимем, — сказала маркіза де Вільпарізіс дукині Ґермантській. — Обслужи себе сама, тобі нема чого дивитися портрети твоїх прабабусь. Ти не згірш їх знаєш, ніж я.

Маркіза де Вільпарізіс знову вмостилася і взялася до малювання. Усі обступили її; скориставшися з того, я підійшов до пана Леґрандена. Не бачачи нічого негожого в тім, що він нині у маркізи де Вільпарізіс, я сказав, не здаючи собі справи, що мої слова для нього дошкульні і що він може подумати, ніби йому дошкуляють навмисне:

— Оскільки і вам захотілося завітати до цього салону, я почуваюся майже розгрішеним.

Пан Леґранден виснував із цих слів (так принаймні він відгукнувся про мене через кілька днів), що я всесвітнє зле ледащо, яке розкошує тим, щоб комусь докучати.

— Вам годилося б бодай із ґречности спершу привітатися зі мною, — не подаючи руки, відповів гострим, брутальним тоном, якого ніколи раніше я від нього не чув і який, нібито нелогічний до його звичайної мови, одначе зраджував його душу щиріше і повніше. А все тому, що поклавши собі раз і на все приховувати деякі свої почуття, ми відвикаємо від того, як їх передати. Аж це у нас починає ревіти незнаний • мерзенний звір, і це виття іноді жахає того, хто чує це мимовільне, еліптичне і майже нездоланне звіряння в ваді чи в гріху; воно лякає так, як лякало б несподіване, пересічне і химерне признання злочинця, нездоль-ного довше приховувати, що він убійник, хоча ми його ні в чому не винуватимо. Певна річ, я добре знав, що ідеалізм, навіть суб’єктивний, не заважає великим філософам бути ласогубами чи штурмувати крісло в Академії. Але, сказати по щирості, Леґранден даремно так часто нагадував, що він чужопланетянин, бо всі конвульсивні вияви його гніву чи ґречности плинули з бажання добре влаштуватися в цьому світі.

— Природно, коли мене двадцять разів намагаються кудись затягти, — стиха додав він, — то я хоч і вільна птаха, а проте не можу чинити по-хамському.

Дукиня Ґермантська сіла. Супутній її іменню титул і нерозлучне з її особою герцогство стелили довкола пуфа, на якому вона сиділа, затінок і наповнювали салон ряснолистою золотою свіжістю ґермантських лісів. Мене тільки дивувало, що це лісове побратимство уже не читається на її обличчі, на ньому нічого рослинного не відчувалося, хіба що почервоніння щік, на яких, здавалося, мав красуватися герб Ґермантів, було слідом (але не образом) довгих прогулянок верхи на свіжому повітрі. Згодом, коли я збайдужів до дукині, я вивчив багато її рис, зокрема (поки що я називаю лише такі, звабу яких я відчував уже тоді, але не здолав би її визначити) очі, де, як на картині, було впіймане блакитне небо французького полудня, чисте, ясне, навіть як полудень був не сонячний, і голос — надтріснутий, перші звуки якого зривалися в хрип, майже вульгарний, але в якому розтікалося, як по східцях комбрейської паперти або по цукерні на ринку, ледаче, оліїсте золото провінційного сонця. Але того вечора я нічого не розрізняв; палюча моя увага випаровувала ту дещицю, яку я встигав зібрати і в якій міг би знайти щось від імені Ґермант. У кожному разі я казав собі, що саме цю жінку і величають усі дукинею Ґермантською; що саме це тіло несе в собі незбагненне життя, назване її іменем; воно ввело її в коло нових істот, у той салон, який оточував її звідусіль і де вона викликала таку бурхливу реакцію, що там, де обривалося її життя, мені ввижалося якесь вирування на кресах: в обводі, який малював на килимі поділ її голубої шовкової спідниці, у ясних її зіницях, у точці перетину її клопотів і спогадів, повних незбагненних думок, погордливих, утішних, цікавих, з образами зовнішніх образів, які в них відбивалися. Мабуть, я був би не такий збурений, якби спіткав її у маркізи де Вільпарізіс на вечорі, а не на «журфіксі», на «чаюванні», яке є для жінок лише короткою зупинкою під час їхнього виходу, на рауті, де вони появляються, не скидаючи капелюшка, приносять із собою до анфілади віталень вуличне повітря і відкривають ширший вид на передвечірній Париж, ніж високі, настіж розчинені вікна, куди вривається стукіт коліс.

На дукині Ґермантській був солом’яний брилик із блаватками, і квіти нагадували мені не вискалене над комбрейськими нивами старосвітське сонце, під яким я так часто рвав їх на схилі біля тансонвільського живоплоту, а запах і куряву присмерку, ті самі запах і куряву, які допіро, коли дукиня Ґермантська йшла крізь них, застилали вулицю Миру. З неуважною і поблажливою усмішкою, кривлячи зціплені губи, вона парасолькою, наче кінчиком мацака таємничого свого єства, креслила кола на килимі, потім з байдужою увагою, яка відкидає всяку дотичність до того, на що людина дивиться, погляд її по черзі спинявся на кожному з нас, потім робив огляд канап і фотелів, але коли він теплішав від симпатії, яку пробуджує в нашій душі якась дріб’язкова знайома річ, річ до пари чомусь майже живому; ці меблі були для неї не те, що ми, вони якимсь чином належали до її світу, вони були пов’язані з тітчиним життям; потім з меблів бове погляд її повертався до людей, які сиділи на них, і набував зіркої догани, яку з поваги до тітки дукиня Ґермантська хоч і не висловила б, але з якою вона знайшла б на кріслах замість нас масну пляму або шар пороху.

Ввійшов маститий письменник Ґ***, візиту до маркізи де Віль-парізіс він вважав за повинність. Дукиня хоч і рада була його бачити, але навзнаки не подала, він підійшов сам; її шарм, такт, простота вабили його до неї, бо все це схиляло його до думки, що дукиня жінка розумна. Зрештою цього вимагала від нього звичайність: він був милий і славний, тож-бо дукиня часто запрошувала його обідати з нею і з чоловіком або восени до Ґер-манта, а іноді, користуючися з його приязні, кликала його вечеряти з вельможними особами, яких він цікавив. Бо дукиня любили вітати у себе чоловіків високого лету, під умовою, щоб вони були безженці, умовою, яку вони задля неї виконували бездоганно, навіть бувши одружені: адже дружини, всі наголо — більш чи менш вульгарні, разили б у салоні, куди допускалися лише найпишніші вродливиці Парижа, — ось чому їх завжди запрошували без жінок; а щоб не було ніяких образ, дук пояснив цим солом’яним удівцям, що дукиня жінок не приймає, що вона цурається жіночого товариства, пояснив таким тоном, ніби вона так чинить за приписом лікаря, ніби він заявляв, що їй шкідливо бути в кімнаті, де пахне парфумами, шкідливо їсти солоне, їхати спиною до коней або носити корсет. Щоправда, ці великі люди бачили у Ґермантів принцесу Пармську, принцесу де Саган (Франсуаза, яка часто чула її прізвище, зрештою, думаючи, що граматика вимагає жіночого роду, перехрестила її Саганою) і багатьох інших жінок, але всі вони були або родичами, або подругами дитинства — тут, мовляв, нічого не вдієш. Вірили чи не вірили великі люди поясненням дука Ґермантського з приводу химерної хвороби дукині Ґермантської, жінконенависниці, але своїм дружинам вони ці пояснення переповіли. Деякі дружини вважали, що хворобою дукиня прикриває ревнощі, бо хоче неподільно владати над почтом шанувальників. Хто простодушніший, вважав, що в дукині особливий смак, може, навіть осудо-вищне минуле, що самі жінки не хочуть приходити до неї, а вона незмогу запрошувати до себе жінок видає за свою химородь. Кращі, яким чоловіки вуха натуркали про дукинин розум, вважали, ніби вона настільки вища за інших жінок, що з ними нудиться, що їй нема про що з ними розмовляти. Справді, дукиня нудила світом із жінками, якщо тільки їх не оздоблював якийсь титул. Проте вигнані жінки помилялися, судячи, що вона не бажає приймати нікого, окрім чоловіків, бо иГкортить побалакати з ними про письменство, про науку, про філософію. Вона ніколи про це не говорила, принаймні зі світочами розуму. З тієї самої родинної традиції, з якої, хай би як дочки великих воєначальників були втягнуті в нурт світської суєти, вони завжди пам’ятають, що треба шанувати все, що тичеться війська, дукиня Ґермантська, онука жінок, знайомих із Тьєром, Меріме й Ож’є, вважала, що верховодити у її салоні мають люди великого розуму, але, з другого боку, через тепле й інтимне ставлення, з яким приймали всіх у Ґерманті, вона привчилася бути з талановитими людьми на короткій стопі, даючи їм зрозуміти, що талант нікого тут не засліплює, і не говорити з ними про їхню роботу, тим паче, що їм самим було це не цікаво. До того ж склад мислення вона мала такий самий, як Меріме, Мельяк і Галеві, які за контрастом із солодкослів’ям попередньої доби повиганяли тріскучі фрази та звірювання високих почуттів, і навіть вважала за добрий тон говорити з поетом чи музикою про страви, які були на столі, або про майбутню картярську гру. Ця тематична вбогість дещо пан-теличила тих, хто знав її мало, вона була для них загадкою. Коли дукиня Ґермантська питала когось із таких людей, чи йому буде приємно провести час із відомим поетом, той, страшенно зацікавлений, приходив на призначену годину. Дукиня мовить із поетом про погоду, Сідають за стіл. «Чи любите ви яйця, зварені в такий спосіб?» — питає дукиня поета. Вислухавши його похвалу, яку вона поділяла (бо все у неї вдома здавалося їй бездоганним, навіть огидний сидр, привезений з Ґерманта), вона говорить метрдотелеві: «Покладіть панові ще яєць», а інший гість, палаючи все ще нетерпінням, чекає того, що, безумовно, дукиня передбачала, бо влаштувати цю зустріч перед від’їздом поета було дуже важко і поетові, і їй. А обід усе триває, обносяться полумиски, даючи, зрештою, змогу дукині Ґермантській ввернути якийсь жарт чи згадати анекдотичний випадок. Поет наминає собі, а дуцтво нібито й забуло, що він — поет. Та ось уже з обідом докінчено, і всі прощаються, не пустивши пари з уст про поезію, яку всі люблять, але про яку через ту саму стриманість, яку я вперше виявив у Сванна, воліють мовчати. Ця стриманість вважалася лише ознакою доброго виховання. Але для гостя, якщо він хоч трошки замислювався над цією стриманістю, у ній було щось дуже сумне: сніданки у Ґермантів нагадували йому побачення несміливих коханців, які аж до розлуки балакають про всяку всячину, а велика таємниця, яку вони були б раді звірити одне одному (чи то через їхню несміливість, чи то через їхню сором’язливість, чи то через їхню невмілість), так і не пробивається від серця до уст. Проте слід зауважити, що нехіть до розмов на поважні теми, розмов, яких здебільшого марно ждали гості, — дукиня, хоча це й було характерною її ціхою, все ж іноді долала. Дукиня Ґермантська провела молодість у трохи іншому середовищі, такому самому великопанському, але не такому пишному, а головне, не такому порожньому і висококультурному. Те середовище залягло під нинішнім метушливим дукининим середовищем ґрунтом твердішим, невидимо відживчим, і ось із цього ґрунту дукиня і добувала (вкрай рідко, бо зневажала педантство) цілком правильно нею сприйняту цитату з Віктора Гюґо або з Ламартіна, і коли їх вимовляла з глибоким виразом своїх гарних очей, то вони завжди вражали і полонили слухащих. Дехто навіть, без усякої претензії, просто і доречно давав драматургові-академікові якусь слушну пораду, радив згладити ту чи іншу ситуацію або змінити розв’язку.

У салоні маркізи Вільпарізіс, так само як у комбрейській церкві, коли вінчалася панна Переп’є, я на превелику силу виявив на гарному і надто людському обличчі дукині Ґермантської те невідоме, що було в її імені, зате я чекав, що, тільки-но вона заговорить, у її словах, завдяки їхньому глибокому, таємничому змістові, я відчую всю питомість, якою наділені середньовічні гобелени або готичні вітражі. Але, щоб не розчарувати мене, промови тієї, що звалася дукинею Ґермантською, мали бути не лише дотепні, гарні й глибокі, а ще й квітнути квітом амаранта, квітом останнього складу її імені, квітом, якого я, на свій подив, не знайшов у її образі, коли вона постала переді мною вперше, і яким я через те наділив її думки. Звісно, маркіза де Вільпарізіс, Сен-Лу та інші люди, люди не дуже великого розуму, вимовляли при мені ім’я Ґермант без усякої врочистосте, ніби прізвище того, хто зараз прийде до них у гості або з ким вони обідатимуть, — вимовляли, десь напевно, не бачачи в цьому прізвищі ні пожовклих лісів, ні сповитої таємницею провінційної глухомані. Але це було, мабуть, з їхнього боку прикидом, схожим на прикид класичних поетів, які не діляться з нами своїми глибокими думками, хоча їх і мають, прикидом, який я намагався наслідувати, якнайпри-родніше вимовляючи «дукиня Ґермантська», ніби це прізвище нічим не відрізнялося від інших. Зрештою всі запевняли, що дукиня дуже розумна, що вона дотепна співрозмовниця і що її гурток чи не найцікавіший; усе це підсичувало мої мрії. Коли мені казали, що її оточують розумні люди, що вона дотепна співрозмовниця, я уявляв собі розум, зовсім не такий, як я знав, навіть не такий, як великі уми, подумки я складав собі її гурток не з таких людей, як Берґотт. Ні, її розум ввижався мені якоюсь незрівнянною властивістю, золотавою, овіяною лісовою прохолодою. Снуючи найрозумніші гадки (у тому значенні, в якому я прикладав слово «розумний» до філософа чи критика), дукиня Ґермантська, може, навіть ще більше розчарувала б мене у моєму сподіванні на те, що вона виявить цю свою одрубну властивість, ніж у щебетанні, коли вона цокотіла про кухарські рецепти чи про опорядження замку, називала імена сусідів або своїх кревних, які мені допомагали уявити її життя-буття.

— Я думала, що застану тут Базена, він збирався до вас, — мовила дукиня Ґермантська до тітки.

— Я вже не бачила твого чоловіка кілька днів, — уражено і квасно відповіла їй маркіза де Вільпарізіс. — Зовсім не бачила, а може, лише разочок після твого премилого жарту з наказом ознаймити себе як шведську королеву.

Замість усмішки дукиня закусила губу так, ніби хотіла вгризтись у вуалетку.

— Учора ми обідали з нею у Бланш Леруа, ви б її не впізнали, вона роздобріла — я певна, що це хвороба.

— Я саме казала панству, що вона скидається на жабу.

Дукиня Ґермантська пустила якийсь хрипкий звучок, знак,

що вона сміється для годиться.

— Мені й забулося, що то я зробила таке порівняння, — але в такому разі це жаба, яка зуміла порівнятися з волом. А втім, це не зовсім так, бо вона тільки черевата, це радше жаба при надії.

— Гм! Химерний образ, — мовила маркіза де Вільпарізіс, у душі горда на дотепність сестрениці.

— Але головне, що вона химерниця, — підхопила дукиня Ґермантська, з іронічним притиском на знайденому нею епітеті, як це вчинив би Сванн, — я-бо ні разу не бачив породільниці жаби. У кожному разі ця жаба, яка, зрештою, не домагається короля, — в такі жирухи вона пошилася, повдовівши, — обідатиме в нас на тому тижні. Я їй сказала, що про всяк випадок попереджу вас.

Маркіза де Вільпарізіс щось муркнула під ніс.

— Мені відомо, що позавчора вона обідала в дукині Мекленбурзької, — додала вона. — Був там Ганнібал де Бреоте. Потім він приходив до мене і переповідав, і, мушу визнати, дуже дотепно.

— На цьому обіді був хтось, хто більший дотепник за Баба-ла, — озвалася дукиня, бажаючи підкреслити цим здрібнілим ім’ям свою близиню з де Бреоте-Консальві. — Це Берґотт.

От уж зроду не думав, що Берґотта можна назвати дотепником; ба більше, як на мене, він належить до інтелігентної верстви, та й край, тобто, він незмірно далеко від таємничого царства, яке я узрів за пурпуровими фіранками ложі-бенуару, де пан Бреоте розважав дукиню і чудасійничав з нею мовою богів, провадив непомисльну розмову сен-жерменців. Це порушення рівноваги, те, що пан де Бреоте віддає перевагу Берґоттові, зажурило мене. Але ще тяжче я став побиватися, що ховався від Берґотта на виставі «Федри» і не підійшов до нього, коли почув, як дукиня Ґермантська мовить до маркізи де Вільпарізіс.

— Ось із ким я мрію познайомитися, — призналася дукиня, — у неї завше, як у мить духовного піднесення, було видно, як приплив цікавости до світил культури зударясться з одпливом аристократичного снобізму. — Це була б для мене така втіха!

Отакої: якби поряд зі мною сидів нині Берґотт, чого я міг легко домогтися, але що, як мені здавалося, знизило б мене в очах дукині Ґермантської, то потім вона, десь-найпевніш, запросила б мене до ложі й попросила привести до неї на сніданок великого письменника.

— Здається, він був не дуже привітний; його відрекомендовано дукові Кобурзькому, а він йому на відповідь нічичирк. — Дукиня Ґермантська підкреслювала цю цікаву рису так, ніби оповідала, як китаєць сякається в папір. — Він ні разу не сказав йому «ваша високість», — додала вона, очевидно, вражена цією подробицею не менше, ніж коли б протестант на аудиєнції у папи відмовився вклякнути перед його щасливістю.

Берґоттові вибрики зацікавили її, але вона його не гудила, радше ставила їх йому в заслугу, хоча сама не знала до путгя, яка ж це саме заслуга. Попри особливий підхід дукині Ґермантської до чудасії Берґотта, я згодом мав нагоду переконатися ось у чому: коли дукиня Ґермантська, на подив загалу, зауважила, що Берґотт дотепніший за пана де Бреоте, то вона була не така вже далека від істини. Такі судження-переверти, хай і кричущі, але, власне, слушні, висловлюються лише окремими світськими людьми, які переросли інших. Саме ці люди і креслять перший зарис тієї ієрархії вартостей, яку прийме нове покоління, відкинувши колишні цінності.

Граф д’Аржанкур, повірений на справи Бельгії, свояк маркізи де Вільпарізіс, вступив, кульгаючи, а слідом за ним двоє молодиків: барон Ґермантський і його високість дук де Шательро, і дукиня Ґермантська сказала дукові: «Як ся маєте, голубе Шательро?», сказала недбало і не зрушивши з пуфа, вона щиро приятелювала з матір’ю молодого дука, і той змалку звик її шанувати. Високі, щуплі, з золотавою шкірою і золотавим волоссям, типові Ґерманти, ці двоє молодиків здавалися згустками весняного вечорового світла, що заливало велику вітальню. За тодішнім звичаєм вони поставили свої циліндри біля себе просто на підлогу. Історик Фронди подумав був, що це вони заморочилися, що вони розгубилися мов той хлоп, який заходить до мерії і не знає, куди подіти капелюх. Гадаючи, ніби він рятує в біді цих незграбних і вовкуватих хлопців, він звернувся до них:

— Ба ні, панове, не ставте капелюхи долі, а то побрудняться.

Барон Ґермантський кинув на нього косяка, його очі світилися при цьому такою проразливою й колючою синню, що історик умовк.

— Маркіза де Вільпарізіс познайомила мене зараз із йогомос-цю, як його звати? — спитав мене барон.

— Пан П’єр, — відповів я півголосом.

— А далі?

— П’єр це його прізвище, він заслужений історик.

— Скажіть на Бога!

— Ні, зараз мода — класти на підлоги капелюхи, як учинило це панство, — пояснила маркіза де Вільпарізіс, — я теж ніяк не можу до цього призвичаїтися. Але краще вже так, ніж залишати капелюх у сінях, як це завжди робить мій сестринець Робер. Коли він до мене приходить, я кажу йому, що він схожий на дзиґар-майстра, і запитую, чи він не прийшов направити годинника.

— Ви оце говорили, пані маркізо, про капелюх Моле; так небавом дійдемо ми, як Аристотель, до розділу про капелюхи, — почав був історик Фронди, трохи підбадьорений втручанням маркізи де Вільпарізіс, але озвався так тихо, що, окрім мене, ніхто його не почув.

— Диво-дивне ця наша кохана дукиня, — промовив граф д’Аржанкур, показуючи на дукиню Ґермантську, втягнену в розмову з Ґ. — Коли в вітальні людина відома, вона неодмінно при ній. Очевидно, це якийсь великий могол. Не можна мати щодня Бореллі, Шлемберже, д’Авнеля. Тогді це буде пан ГГєр Лоті або пан Едмон Ростан. Учора ввечері у Дудовілів, де, між іншим, така пишна була наша дукиня у своїй смарагдовій діадемі, у рожевій бальовій сукні зі шлейфом, вона сиділа між Дешанелем та німецьким послом; вона сперечалася з ними про Китай; публіка, публіка, на шанобливій від них відстані, не чула, про що вони там правлять, і все питала, чи не загрожує нам війна. Далебі, можна було сказати, що це королева зі своїми двораками.

Всі попідходили подивитися на малювання маркізи де Віль-парізіс.

— Ці квіти насичені якоюсь правдивою небесною рожевістю, — проголосив Леґранден. — Є небесна рожевість і є небесна синява. А мені, — зашепотів він, щоб ніхто, окрім маркізи, його не чув, — ще більше до вподоби шовкуватість і яскравість вашої копії. Перед вами бліднуть і Пізанелло і Ван-Гейсум зі своїм дріб’язковим і засушеним зільником.

Найскромнішому мистцеві приємно, коли підносять саме його, хоча він намагається віддати належне і своїм супротивцям.

— Ваше вражіння іде від того, що вони малювали бознако-лишні квіти, нам уже незнані, але вони були великі майстри.

— Справді, ви прегарно малюєте вишневий цвіт... тобто, ні, майські рожі, — озвався історик Фронди, не дуже тямлячи у квітах, але вже твердішим голосом, бо майже забув про капелюхи.

— Це яблуневий цвіт, — сказала дукиня Ґермантська, звертаючись до тітки.

— Зразу видно селючку — ти знаєш квіти не згірш від мене.

— Ага, суще! Але я подумав, що яблуні вже перецвіли, — навмання ляпнув історик Фронди, щоб якось виправдатися.

— Ба ні, навпаки, вони ще й не зацвіли, вони цвістимуть не раніше, як за два, а то й за три тижні, — упав у річ архіваріус, який допомагав правити маєтками маркізи де Вільпарізіс і знав село краще.

— Атож, і то ще тільки під Парижем, тут вони квітнуть куди раніше. У Нормандії, приміром, у його батька, — маркіза показала на дука де Шательро, — чудові яблуневі сади над самим морем, — просто як на японському паравані, — так там вони справді рожевіють після 20 травня.

— От я ніколи не бачив цих садів, — промовив молодий дук, — у мене завжди від яблуневого квіту сінна лихоманка. Чудасія, та й годі!

— Сінна лихоманка? — перепитав історик. — Уперше чую.

— Це модна хвороба, — докинув архіваріус.

— Така залежність є. Та вам той квіт не зашкодить, коли на яблука рясно... Знаєте ж нормандську приказку: «Коли на яблука рясно...»? — спитав граф д’Аржанкур: цей не зовсім щирий француз пнувся в парижани.

— Ти маєш рацію, — сказала маркіза де Вільпарізіс до сест-рениці, — це яблуні з Півдня. Віття мені надіслала в дар квітникарка. Вас, мабуть, дивує, пане Вальмер, — звернулася вона до архіваріуса, — що квітникарка прислала мені яблуневі галузки? Хай я і стара дама, але маю багато знайомих і кілька приятелів, — додала вона без усякої таємної думки, — так принаймні здалося всім, а я подумав, що їй хочеться уходити за велику чудодійку, тож-бо вона, водячися з такими відомими людьми, похваляється знайомством із квітникаркою.

Блок устав і собі, аби помилуватися на квіти маркізи де Вільпарізіс.

— Дарма, дарма, пані маркізо, — сказав історик, знову вмо-щуючися на стільця, — навіть якби знову сталася одна з тих революцій, які так часто кривавили Францію, — але ж, Боже Христе, ми живемо в такий час, що всього можна сподіватися! — додав він, підозріло оглядаючи вітальню, ніби перевіряючи, чи немає в салоні когось «ненасливого», — з вашим талантом та п’ятьма чужими мовами, можете мати певність: ви завжди дасте собі раду.

Історик Фронди, здавалося, спочивав серцем, він забув про свої нічниці. Аж це йому пригадалося, що він не спав шість діб, і нараз утома, виникла на саму думку про неї, обтяжила йому ноги, похилила плечі, і його журне обличчя пристаріло.

Блок, збираючись передати широким жестом свій захват, зачепив ліктем вазу з яблуневими галузками, ваза впала, і вся вода вилилася на килим.

— Пальчики у вас, як у феї, — мовив до маркізи історик, він обернувся до мене тилом і не помітив Блокової незграбносте.

Але Блок подумав, що слова історика стосуються його, і личкуючи зухвалістю сором за свою незграбність, кинув:

— Байдуже, мене не оббризкало.

Маркіза де Вільпарізіс задзвонила, і лакейчук витер килим і позбирав склянки.

Маркіза запросила на свій ранок молодиків і дукиню Германську, якій сказала:

— Не забудь переказати Жізелі й Берті (дукиням д’Обержон і де Портфен), щоб вони прийшли перед другою годиною підсобити мені, — сказала маркіза владно, ніби доручала їй нагадати найнятим метрдотелям прийти раніше, щоб подати вази з фруктами.

З принцами королівського коліна, своїми кревними, а також із маркізом де Норпуа вона панькалася менше, ніж з істориком, з Котаром, із Блоком, зі мною, здавалося, вони цікавили її лише тому, що вона збиралася частувати ними, як лупом, нашу цікавість. Вона знала, що їй нема чого надриватися ради людей, для яких вона була більш чи менш блискучою жінкою, але химерною і вимогливою тіткою. їй не було рації намагатися вразити людей, які не змінили б своєї думки про її становище у світі, які краще, ніж будь-хто, знали її життєпис і шанували в ній її пишний родовід. А передусім вони були для неї лишень вигризки, яким уже не плодоносити: вони-бо не познайомлять її з новими своїми приятелями, не запросять разом погуляти. У кращому разі, вона могла погукати їх до себе, могла говорити про них на своїх чаюваннях, як писала потім у своїх мемуарах, для яких ці чаювання були якоюсь генеральною репетицією, першим читанням уголос у тісному колі. А ось у товаристві, яке маркіза де Вільпарізіс силкувалася з допомогою своїх родовитих близьких зацікавити, засліпити, прикувати, у змішаному товаристві Кот-тарів, Блоків, відомих драматургів, істориків Фронди — за браком великого панства, яке її обминало — вона знаходила все, що було їй потрібне: рух, новину, розривки, життя; ці люди підносили престиж її салону (варті того, щоб зводити їх іноді з дукинею Ґермантською, хоча це все були люди їй незнайомі): завдяки їм у неї обідали чудові люди, які цікавили її своїми роботами, у неї вдома ставилися комічні опери та пантоміми під орудою самих авторів, їй залишали ложі на цікаві вистави.

Блок намірився йти собі. Привселюдно він заявив, що пригода з перекинутою вазою — то пусте, а потихеньку говорив інше і вже зовсім інше думав. «Якщо ти не маєш вимуштруваної служби, яка вміє так поставити вазу, щоб та не обливала і не калічила гостей, то пощо ману пускати всією цією пишнотою», — цідив він крізь зуби. Блок належав до тих дражливих і «нервозних» людей, які важко переживають допущені зі свого боку незграбності, але не вважають себе винними, і ці переживання псують їм цілий день. Він лютився, оскаржував увесь світ, казав, що ноги його більше не буде в салонах. Нині йому була потрібна якась розрада. І тут, на його щастя, маркіза де Віль-парізіс утримала Блока. Чи то вона не знала про настрої своїх приятелів, уже захоплених хвилею антисемітизму, чи то з не-уважности, але вона не рекомендувала його присутнім. А Блок, мало оббутий у світі, гадав, що на прощання йому слід ввічливо, але холодно всім уклонитися; разів з кілька він кивнув, уткнувшись бородою в комірець, й очужіло та невдоволено зиркнув на кожного крізь пенсне. Але маркіза де Вільпарізіс його перейняла; вона хотіла з ним ще перебалакати про п’єску, яку мали в неї грати, до того ж не бажала відпускати його, не преміювавши знайомством із маркізом де Норпуа (до речі, її дивувало, що маркіза й досі ще нема), хоча це преміювання було тепер не потрібне, бо Блок уже поклав собі намовити двох співачок, про яких розповів хазяйці, проспівати в неї дурно, для реклами, бо її раути збирали вершки товариства. Він запропонував запросити ще й трагічну актрису, «яснозору, гарну, як Гера», наділену хистом пластично передавати те, про що йдеться в тій поезії у прозі, яку вона читає. Але маркіза де Вільпарізіс, почувши її прізвище, відмовилась від неї тільки тому, що то була приятелька Робера де Сен-Лу.

— У мене добрі новини, — шепнула вона мені на вухо, — я певна, що все це у них зависло на павутинці, вони от-от розійдуться; попри те, що тут зіграв ганебну ролю один офіцер, — додала вона. — Роберова родина дише лихим духом на князя Боро-динського за те, що той на прохання стрижія відпустив його до Брюґґе, і винуватить його в потуранні безецному зв’язку. Мабуть, це несосвітенний мерзотник, — кинула маркіза де Вільпарізіс із виглядом ображеної цноти, якого вміли прибирати навіть найбільші бахурі з Ґермантів. — Мерз-з-зотник, мерз-з-зотник, — приказувала вона, розтягуючи через потрійне «з» слово «мерзотник». Чулося, що вона не вагається щодо того, що князь Бородинський виступає «третім» у всіх Роберових оргіях. Обличчя її посуворішало, коли вона заговорила про цього страшезного капітана, величаючи його з іронічною емфазою: «князь Бородинський» як жінка, для якої імперія ламаного шага не варта. Та що ґречність стала другою натурою в маркізи, то суворий вираз змінився лагідною усмішкою, адресованою мені, та механічними моргами, наче ми з нею якісь спільники.

— Я люблю Робера де Сен-Лу-ан-Бре, — сказав Блок, — хоча він і диявольська худобина, люблю за те, що він напрочуд добре вихований. Я дуже люблю вихованих людей, це така рідкість, — тягнув він, не здогадуючись (бо сам був напрочуд зле вихований), як разять його слова. — Зараз я наведу вам приклад, як на мене, вельми показовий, приклад того, що він доброго батька дитина. Одного разу я побачив його вкупі з одним молодиком, коли він уже сідав на свій ридван із чудовим обіддям, надівши сам блискучу збрую парі коней, вівсяників і ячмеників, яких не треба було поганяти замашним бичем. Він нас познайомив, але я не дочув, як звати того молодика, бо ми ніколи не чуємо, як величають тих, із ким нас знайомлено! — додав Блок, сміючись: то був жарт його батька. — Де Сен-Лу-ан-Бре тримався просто, не піддобрювався до молодика, не виказував ознак збентеження. А через кілька днів я випадково дізнався, що той молодик — син сера Руфуса Ізраельса!

Кінець цієї історії не так вразив гостей, як її початок, бо ніхто її так і не зрозумів. Справді, сер Руфус Ізраельс — для Блока та його батька особа майже королівського коліна, перед якою Сен-Лу мав би трепетати — Ґермантам бачився парвеню й чужоплемінником, толерованим у світі, та й годі, і приязню з ним нікому не спало б пишатися, ба, навпаки!

— Мене просвітив, — сказав Блок, — вірник сера Руфуса Ізраельса: він друг мого батька, людина просто казкова. Прецікава особа! — додав він із тією безповоротністю і з тією надпо-ривністю, з якою ми доводимо щось не наше, а запозичене.

— Скажи-но, — стиха озвався до мене Блок, — які статки в Сен-Лу? Ти ж розумієш, що мені це потрібно, як торішній сніг, та мене це обходить лише з бальзаківського погляду, розумієш? І чи знаєш ти, як вони розміщені: у французьких паперах, у закордонних, у землях?

Я не міг тут йому прислужитися. Облишивши зі мною шушу-катися, Блок на ввесь голос попросив дозволу відчинити вікна і, не чекаючи на відповідь, рушив на світло. Маркіза де Вільпарізіс зупинила його, мовлячи, що в неї застуда.

— Хіба свіже повітря зашкодить? — спитався Блок, розчарований. — Надворі ж тепло!

Засміявшися, він обвів поглядом гостей, ніби шукаючи підтримки у своїй змажці з маркізою де Вільпарізіс. Серед цих добре вихованих людей він її не знайшов. Глянувши козирем і нікого не запаливши, він погасив свій погляд і споважнів. Визнаючи свою поразку, заявив:

— Тут принаймні двадцять два ступні, а то й усі двадцять п’ять! Та й не дивно. Я аж упрів. Але я не можу, як премудрий Антенор, син річки Алфей, поринути в отчі води, аби, перш ніж сісти до блискавої купелі й умаститися пахущою мастю, зупинити пітнявість. — І, заспокоюючи людську потребу агітувати інших, доводячи корисність медичних порад, перевірену на самому собі, Блок додав: — Ну, як, по-вашому, так ліпше!.. Я маю діаметрально протилежний погляд. Ось чому в вас застуда.

Майбутньому знайомству з маркізом де Норпуа Блок неабияк зрадів.

— Я б охоче, — озвався він, — поговорив з маркізом про Дрейфуса. Я погано знаю ментальність людей, подібних до нього; інтерв’юювати такого зубра дипломатії, це було б дуже пікантно, — завершив він саркастично, щоб не здалося, ніби він поступається чимось послові.

Маркізі де Вільпарізіс не подобалося, що Блок так гримотить, але вона одразу ж заспокоїлася, побачивши, що архіваріус, через чиї націоналістичні погляди вона як на терню сиділа, тримався далеко від Блока, щоб його почути. Блок шокував її більше, коли той, підмовлюваний демоном погандго виховання, який спершу його засліпив, щоб він бачив не далі за свого носа, зі сміхом спитав, згадавши батьківський жарт:

— Чи це не його вчена розвідка, де доводиться, що Російсько-японська війна неминуче завершиться перемогою росіян і розгромом японців? Чи він уже не здитинів? Мабуть, то я бачив його: перш ніж сісти в крісло, він спочатку замірявся, а потім ковзнув до нього, як на роликах.

— Бути цього не може! Хвилинку! — сказала маркіза. — Не розумію, чого він там копається.

Маркіза задзвонила; коли лакейчук ввійшов, вона, позаяк ні від кого не приховувала і навіть любила показувати, що її давній приятель майже весь час пропадає в неї, сказала:

— Попросіть пана де Норпуа прийти сюди, він розбирає папери у моєму кабінеті. Пообіцяв прийти через двадцять хвилин, а я вже його чекаю годину сорок п’ять. Він із вами поговорить про справу Дрейфуса і про все що вам заманеться, — буркнула вона, звертаючись до Блока. — Він не в захваті від того, що в нас коїться.

Справді, маркіз де Норпуа не був у згоді з теперішнім міністерством. Він не дозволив би собі привести до маркізи де Вільпарізіс членів уряду (вона, як і раніше, тримала свою марку вельможної пані, гонорувала і цуралася тих зв’язків, які доводилося йому підтримувати), але він держав її в курсі всіх справ. Так само і теперішні державні мужі не зважилися б попросити маркіза де Норпуа рекомендувати їх маркізі де Вільпарізіс. Але дехто їздив до нього в маєток, потрапивши в якусь скруту. З’ясовував адресу. їхав до замку. Кастелянка не показувалася. Але за обідом маркіза кидала: «Мені відомо, що вас деранжували. Справа владналася?»

— Ви не дуже квапитеся? —* поцікавилась маркіза де Віль-парізіс у Блока.

— Ні, ні, я збирався йти, бо не дуже добре почуваюся; може, мені навіть доведеться махнути в Віші, щоб підлікувати жовчного міхура, — вирубуючи останні слова, сказав Блок із сатанинською іронією.

— Невже? Туди саме збирається мій сестринець Шательро: чом би вам не домовитися і не поїхати разом? Він ще не пішов? Знаєте, він дуже славний хлопець, — сказала маркіза де Віль-парізіс, може, в добрій вірі гадаючи, що як двоє молодиків її знайомі, то не можуть не заприязнитися.

— Та я, власне, не знаю, чи матиме він охоту; ми з ним знайомі... так... трошки, ондечки він стоїть, — сказав засоромлений і зраділий Блок.

Виконувати наказ стосовно маркіза де Норпуа метрдотелеві не довелося. Бо посол, вдаючи, ніби щойно приїхав і ще не бачився з господинею дому, взяв у сінях навмання капелюха, який здався йому своїм, церемонно поцілував її в руку, запитуючи про здоров’я з такою цікавістю, ніби вони не бачилися цілу вічність. Він не здогадувався, що маркіза де Вільпарізіс перед самим його приходом позбавила всякої правдоподібности цю комедію, яку сама, зрештою, і припинила, ведучи маркіза де Норпуа і Блока до суміжної вітальні. Забачивши знаки особливої пошани, роблені тому, хто ще в очах Блока не поєднався з особою маркіза де Норпуа, і його ґречні, гожі та низькі уклони на відповідь, і пригнічений усім цим церемоніалом, дратуючись на думку, що йому новоприбулий не уклониться, Блок спитав мене для потухи: «А це що за бовдур?» Може, зрештою, вихиляси маркіза де Норпуа ображали найкраще, що було у Блокові, більшу щирість і простоту його нового покоління, і він почасти щиро вважав, що вони кумедні. Однак же вони перестали здаватися йому кумедними і навіть зачарували його, коли маркіз уклонився йому.

— Пане амбасадоре! — озвалася маркіза де Вільпарізіс до де Норпуа. — Дозвольте вас познайомити з цим паном. Пан Блок, маркіз де Норпуа. — Загалом вона не жалувала маркіза де Норпуа, а тут назвала його «пан амбасадор» за правилами доброго тону, бо схилялася перед рангом посла, схилялася з маркізового наусту, і, нарешті, на те, щоб показати, що в неї особлива манера ставитися до цього мужчини, менш невимушена, церемонніша, яка в салоні пишної дами, відрізняючись від її вільного поводження з іншими його візитерами, вказує на те, що це її коханець.

Маркіз де Норпуа утопив синь своїх очей у білій бороді і, низько зігнувшись своєю високою постаттю, буркнув: «Дуже радий», а Блок хоч і був зворушений, та все ж йому здавалося, ніби славетний дипломат надто з ним поштивий, і похопився перевершити його: «Ні, що ви, це я дуже радий!» Проте маркізі де Вільпарізіс здалося, ніби цієї церемонії, — маркіз де Норпуа повторював її ради старовинної своєї подруги з кожним новим гостем, якого вона йому рекомендувала, — для Блока недостатньо, і вона сказала Блокові:

— Розпитайте його про що завгодно, заберіть його звідси, якщо хочете; йому буде дуже приємно поговорити з вами; здається, ви хотіли побалакати з ним про Дрейфусову справу, — додала вона, не вельми задумуючись над тим, чи справить ця розмова втіху маркізові де Норпуа, але ж^%їй не спало на думку, перш ніж висвітлити портрет дукині де Монморансі для історика, запитати всіх інших, чи їм цікаво подивитися його, або спитати їх, чи хочуть вони чаю, перш ніж почастувати.

— Говоріть з ним голосно, — сказала маркіза Блокові, — він приглухуватий, але відповість на всі ваші запитання. Він близько знав Бісмарка, Кавура. Правда, пане амбасадоре, — посилила вона голос, — ви добре знали Бісмарка?

— Що у вас на робочому столі? — спитав маркіз де Норпуа, поглянувши на мене ласкаво і щиро ручкаючися зі мною. Я скористався з цієї оказії, щоб прислужитися йому і звільнити його від капелюха, якого він для більшої врочистосте захопив і в якому я впізнав свій. — Ви мені показували одну штучку, але в ній було щось надумане, ви там нахимерили, я відверто висловив свою думку: вона була не варта витрачених на неї зусиль. Чим же ви порадуєте нас нині? Ви захоплюєтеся, якщо пам’ять мене не зраджує, Берґоттом.

— Берґотта не займайте! — скрикнула дукиня.

— Таланту маляра я в ньому не заперечую, тут двох думок бути не може, пані дукине. Він орудує чеканом, уміє травити офорти, але він не Шербюльє, на щирі полотна його не стане. І взагалі мені здається, що в нашу добу відбувається змішання жанрів і що справа повістяра плести інтригу і покріплювати серця, а не чапіти над віньєтками та безконечниками. Я зустрінуся з вашим батьком у нашого зацного А. Ж., — додав колишній посол, звертаючися до мене.

Бачучи, як він розмовляє з дукинею Ґермантською, я був грів надію, що він, не допомігши мені потрапити до Сванна, може, нині приведе мене до дукині. «Ще одне моє велике захоплення, — сказав я йому, — це Ельстір. Дукиня Ґермант-ська, здається, має його картини, зокрема дивовижний пук редиски — я бачив його на виставці, і мені страшенно кортить побачити ще раз! Це шедевр!» Справді, якби на мій смак зважали і поцікавились, яка моя улюблена картина, я назвав би пук редиски. «Шедевр? — вигукнув маркіз де Норпуа здивовано і вражено. — Але ж це не картина, це шкіц (він мав рацію). Якщо ви називаєте шедевром соковито зроблений накрес, то що ж ви тоді скажете про «Діву» Ебера або про Даньян-Бувре?»

— Я чула, як ви спровадили Роберову приятельку, — потому як Блок відвів посла набік, сказала тітці дукиня Ґермантська, — по-моєму, тут шкодувати нема чого, це істна страхіть, вона не має за гріш таланту, до того ж, це просто карикатура.

— А хіба ви її бачили, пані дукине? — спитав граф д’Ар-жанкур.

— А хіба ви не знаєте, що перш ніж вийти на сцену, вона виступала в мене? Але я цим не пишаюся, — сказала, сміючись, дукиня Ґермантська, зрадівши ще й нагоді показати, скоро вже заговорили про цю актрису, що вона перша побачила, як та дебютантка смітилася. — Ну, мені пора, — нараз кинула вона, не рушаючи з місця.

Вона побачила, що вступив її чоловік, і ці її слова натякали на комізм її становища, ніби це була пошлюбна візита вдвох, але аж ніяк не на стосунки, часто нелегкі, між нею і великопанським підтоптаним зухом, який любив молодитися. Кидаючи по густій масі тих, хто зібрався за чайним столом привітні, лукаві і дещо засліплені променями вечорового сонця погляди своїх маленьких округлих зіниць, схожих на ті кружальця, в які, націлившися, несхибно влучав такий гарний стрілець, як він, дук пробирався з зачарованою й обережною загайністю, ніби бентежачись у цьому пишному зібранні, він боявся наступити на чиюсь сукню і перебити розмову. Застигла на його виду хмільна усмішка, усмішка доброго короля Івето, а також пущена пливти біля його грудей, буцімто плавник акули, рука з напівзігнутими пальцями, якою він підряд ручкався і з давніми своїми приятелями, і з тими, кого з ним знайомлено, дозволяли йому, без зайвого жесту, не перериваючи доброзичливого, недбалого і царського походу, ущедряти всіх, хто тягнувся до нього, лепетанням: «Добривечір, мій голубе; добривечір, любий друже; дуже радий вас бачити, пане Блок; як ся маєте, д’Аржанкур?», і тільки мене, зачувши моє ім’я, він ощасливив особливою увагою: «Добривечір, мій юний сусіде! Як ся має ваш батько? Яка то зацна людина! Ви ж знаєте, ми з ним нерозлийвода», — додав він, щоб мені підхлібити.

Розчовгався він лише перед маркізою де Вільпарізіс, і та кивнула йому, діставши з хвартушка руку.

Тяжко багатий у світі, де багатирі переводяться, свідомий свого величезного статку, він поєднував у собі гонор великого пана з гонором грошовика, причому добре виховання, здобуте паном, присаджувало пиху грошовика. Зрештою видно було, що свій успіх у жінок, що обходився такою гризотою його дружині, він завдячував не лише своєму імені та маєтку, — адже дук, зі своїм чистим і виразистим профілем якогось грецького бога, був дуже гарний.

— Правда, вона грала у вас? — спитав дукиню граф д’Ар-жанкур.

— Атож, вона до мене прийшла з букетом лілей у руках і з лілеями на сукні. (Дукиня Ґермантська, як і маркіза де Вільпарізіс, грайливо, кокетливо вимовляла певні слова, як їх вимовляла низота, але ніколи не гаркавила, не те що її тітка.)

Перш ніж маркіз де Норпуа, з нехоті й принуки, одвів Блока в затишний закамарок, де вони могли погомоніти, я підступив до старого дипломата попросити замовити слівце за мого батька на виборах до Академії. Маркіз пробував відтягти розмову. Але я нагадав, що їду до Бальбека. «Як? Знов до Бальбе-ка? Та з вас правдивий глобтротер!» Потім вислухав мене. Коли я назвав прізвище Леруа-Больє, маркіз де Норпуа глипнув на мене насторожено. Я подумав, що він, може, сказав Леруа-Больє щось негарне про мого батька і тепер боїться, що економіст переказав батькові його слова. Нараз він заговорив про мого батька як найкращий його друг. А потім після запинки, коли у нас немов саме собою вихоплюється щось щиросерде, попри нашу заїкувату недомову, він заходився палко мені доводити:

— Ні, ні, вашому батькові не треба балотуватися. Не треба у його ж таки власному інтересі, з самоповаги, адже він цінна одиниця, а ця авантюра може виславити його. А він вартий більшого. Якщо його оберуть, він ризикує все втратити і нічого не здобути. Дяка Богові, він не промовець. А мої любі колеги цінують лише балаклійство, хай навіть людина не знать що верзе. Ваш батько має високу мету в житті; він повинен іти до неї вперед, не збиваючись на манівці і не плутаючися в кущах, хай би це були більше тернисті, ніж квітучі академічні гаї. Зрештою він не збере і кількох голосів. Академія любить маринувати кандидатів, перш ніж прийняти їх до свого лона. Зараз нічого не вдасться зробити. А потім — прошу. Але треба, щоб Компанія сама про нього подбала. Вона застосовує гасло

Fara da se², гасло наших заальпійських сусідів, застосовує радше задля якогось фетишу, ніж ради успіху. Те, що сказав мені Jlepya-Больє, радости мені не додало. Але, як здається мені, він тягне руку за вашим батьком? Мабуть, я накрив його мокрим мішком, я сказав, що його справа бавовна і метали, а в важких для врахування чинниках, як любив висловлюватися Бісмарк, він не розбирається. Ваш батько ніяким світом не повинен кандидувати: Principilis obsta³. Його приятелі заженуться на слизьке, якщо він поставить їх перед доконаним фактом. Послухайте, — нараз він удавано щиро заговорив зі мною, вп’явшись у мене своїми блакитними очицями, — ви знаєте, як я люблю вашого батька, і тому вас, мабуть, здивує те, що я оце скажу. Так ось, саме тому, що я його люблю, саме (ми з ним нерозлийвода, Arcades ambo⁴) тому, що я знаю, який пожиток він може принести вітчизні, повз які рифи може провести її, як зостанеться при стерні, з приязні до нього, з глибокої пошани, з патріотичних почуттів я не голосуватиму за нього. Зрештою, гадаю, що я йому вже давав це наздогад. (Аж це в маркізових очах ніби майнув суворий асирійський профіль пана Jlepya-Больє.) Словом, віддати йому свій голос це було б з мого боку якоюсь палінодією.

Кілька разів маркіз де Норпуа обізвав своїх колег мамутами. Окрім усього іншого, кожен член якогось клубу чи академії любить приписувати своїм колегам щось таке, що не має з ним нічого спільного, а потім заявляти: «Ох, аби ж то це залежало тільки від мене!», ба більше: зводити на очі, як важко дістається йому це звання і яке ж то воно почесне.

— От що я думаю, — доказав маркіз, — для добра всієї вашої сім’ї я волію, щоб вашого батька з тріумфом було обрано років десь за десять-п’ятнадцять.

Мені здавалося, ніби ці слова продиктовані заздрістю або цілковитою байдужістю до батька, але перебіг дальших подій показав, що я помилявся.

— Ви не заміряєтеся побалакати в Інституті про ціни на хліб у добу Фронди? — спитав несміливо у маркіза де Норпуа історик. — Ви б мали там великий успіх (що означало якнайширшу рекламу), — додав він, боязко і воднораз розчулено всміхаючись до посла; усмішка звела його повіки, і нараз стало видно, що очі в нього великі, як небо. Мені здалося, ніби я бачив уже цей погляд, хоча познайомився з істориком лише сьогодні. Аж це згадалося: достоту такий самий погляд у бразильського лікаря, який лікував мене від ядухи, заробленої тим, що я по-дурному вдихав рослинні екстракти. Щоб він був до мене уважніший, я сказав, що знайомий із професором Котгаром, а він, ніби дбаючи про коттарівський інтерес, гукнув: «Якщо ви розповісте йому про мій спосіб лікування, це дасть йому матеріял для сенсаційної доповіді в Академії медичних наук!» Наполягати він не смів, він тільки втупився в мене тим самим боязко-запитальним, зацікавленим, благальним поглядом, яким зараз мене захопив історик. Певна річ, ці двоє людей були незнайомі між собою, мало схожі, але як у явищах психологічних, так і в явищах фізичних, спостерігається щось спільне. За рівних інших умов один і той самий погляд освітлює зсередини різні людські особні, як одне й те саме вранішнє небо освітлює місця на земній поверхні, розташовані далеко одне від одного і небачені. Я не чув, що відповів амбаса-дор, бо всі гості підступили з галасом до маркізи де Вільпарізіс, аби подивитись, як вона малює.

— Знаєте, про що ми балакали, Базене? — спитала дукиня в чоловіка.

— Здається, здогадуюся, — відповів дук. — Овва, великої актриси з неї не вийде.

— Де там! — підхопила дукиня Ґермантська і звернулася до графа д’Аржанкура: — Ви не можете собі уявити нічого кумеднішого.

— Я б сказав, чудосійнішого, — вставив дук Ґермантський, химерний словник якого давав привід світовцям говорити, що він не дурний, а літераторам вважати, що він дурень запліше-ний.

— Не розумію, — вела далі дукиня, — як Робер міг у неї закохатися. О, я добре знаю, що в кожного свій смак, — урвала вона себе з гожою гримаскою філософа і розчарованого романтика. — Я знаю, що хто завгодно може покохати кого завгодно. І власне, — додала вона, бо хоча ще кпила собі з нового письменства, це письменство чи то спопуляризоване газетами, чи то під впливом розмов таки в неї просочилося, — це і є найпрекрас-ніше в коханні, бо це, власне, і чинить його «таємничим».

— Таємничим? Сказати по щирості, мені це невтямки, — признався граф д’Аржанкур.

— Авжеж, у коханні все таке таємниче, — провадила дукиня з лагідною усмішкою світської жінки, але водночас із непохитною переконаністю вагнеріанки, яка доводить клубменові, що «Валькірія» — це не просто галас. — Зрештою нам знати так і не дано, чому хтось кохає когось, — ми думаємо, за те, а воно, може, за щось зовсім інше, — сама себе заплутуючи, з усмішкою додала вона. — Зрештою так нічогісінько ми й не розуміємо, — закінчила вона, і на личку її з’явилася скептична і знуджена міна. — Коротко, знаєте що? «Найрозумніше» не сперечатися про смак у коханні.

Але запровадивши для себе цей принцип, вона як стій зламала його й засудила вибір Сен-Лу.

— Ви як собі знаєте, а я вражена ось чим: хіба можна захопитися смішною жінкою?

Почувши, що ми теревенимо про Робера, і здогадавшись, що Сен-Лу в Парижі, Блок нацвенькав на нього таких нісенітниць, що всіх обурив. Він лютував усе дужче й дужче, відчувалося, що для того, щоб зігнати свою злість, він не відступить ні перед чим. Маючи себе за людину високоморальну, він вважав, що тих, хто одвідує Булі (спортивний клуб, який здавався йому блискучим), треба послати на галери, і кожен удар, якого він міг завдати їм, цілком виправданий. Одного разу він добалакався до того, що збирається позиватися зі своїм другом з Булі. На процесі мав намір лжесвідчити, але так, щоб оскаржений не міг спростувати його показання. У такий спосіб Блок сподівався (але зрештою наміру свого не реалізував) затюкати свого друга, допекти йому до живих печінок. І що в тім лихого, якщо той, кого він збирався покарати, думає тільки про «шик», якщо він член Булі, якщо у двобої з такими людцями всяка бронь дозволена, надто людині такій святій, як Блок?

— А візьміть Сванна, — зауважив граф д’Аржанкур; він збагнув, нарешті, що хоче сказати дукиня, був вражений слушністю її репліки, але, порившись у пам’яті, знайшов приклад чоловіка, закоханого в жінку, яка йому, д’Аржанкурові, не подобалася.

— Ет, Сванн це зовсім інша річ! — заперечила дукиня. — Звичайно, це теж більш, ніж дивно, бо вона дурепа, але вона не смішна і була гарна з себе.

— Гм, гм! — гмукнула маркіза де Вільпарізіс.

— А ви хіба не вважаєте, що вона була гарна? Ні, вона мала чимало знадливого: прегарні очі, красиве волосся, вбиралася вона, та й нині вбирається, чудово. Нині, хай і так, вона потворна, але колись то була препишна жінка. А проте мене вразило, коли Шарль із нею оженився, це вже ні до чого.

Дукиня не бачила в цій репліці нічого дотепного, але як граф д’Аржанкур засміявся, то вона повторила її — може, тому, що нині вона вже здавалася їй смішною, а може, лише тому, що д’Аржанкур сміявся від душі; повторила і ласкаво глянула на нього, посиливши таким чином чари своєї дотепности ча-ром ніжности.

— Так, — еге ж? цього робити не слід, — провадила вона, — але щось-таки манливе в ній було, я добре розумію, що в неї можна було закохатися, зате Роберова панна — кумедія, та й годі, запевняю вас. Знаю, що мені нагадають про загальник Ож’є: «Пляшка що, аби хміль у голові!» Так ось, Робер, може, й захмелів, але пляшку обрав без смаку! По-перше, подумайте, їй прибандюрилося, щоб я поставила сходи посеред салону. Правда, незле? А ще вона ознаймила мені, що ляже ниць на тих сходах. Зрештою, аби ви послухали, що вона декламувала! Вона у мене прочитала тільки одну сцену, але це щось непомисльне. Називається «Семеро принцес».

— «Семеро принцес»! Ой-ой-ой! Який снобізм! — викрикнув граф д’Аржанкур. — А ні, стривайте, я знаю цю п’єсу. Автор послав її королю, король нічогісінько в ній не зрозумів і попросив мене пояснити.

— Чи це припадком не Сар Пеладана? — спитав історик Фронди, бажаючи показати, який у нього вибагливий смак і що він стежить за культурним життям, але спитав так тихо, що його репліка потонула.

— О, ви знаєте «Семеро принцес»? — спитала дукиня у пана д’Аржанкура. — Мої вітання! Я знаю лише одну з них, усе це відбило мені охоту знайомитися з шістьма іншими. А що як вони скидаються на ту, яку я бачила?

«Що за дуринда! — помислив я; дукиня розсердила мене тим, що була зі мною холодна, і тепер я відчував зловтіху: ага, так ти не розумієш Метерлінка! — І це через неї я щоранку відмірював стільки кілометрів! Ні, даруйте! Вона для мене більше не існує». Ось що я казав собі, казав не те, що думав; я говорив аби говорити, коли нас щось так хвилювало, що, полишений на самого себе, ти рвешся за браком іншого співрозмовника балакати з самим собою, але нещиро, як із чужим.

— У мене нема слів, щоб усе це описати, — вела далі дукиня, — далебі, можна було луснути зо сміху. Сміху справді було багато, навіть забагато; актрисочці це не сподобалося, а Робер, відтоді Робер дихає пеклом на мене. Ну, а я не шкодую: якби все зійшло гладесенько, панна, чого доброго, знов би заявилася до мене, — можу собі уявити, як би раділа Марі-Енар.

Так звано у родині Роберову матір, пані де Марсант, удову по Енару де Сен-Лу, на відміну від її кузини, принцеси Ґермант-Баварської, теж Марі, до імені якої її сестринці, кузени та шваг-ри додавали, аби не сплутати, або ім’я її чоловіка, або друге її ім’я, от і виходило: Марі-Жільбер або Марі-Едвіж.

— Почати з того, що напередодні було щось ніби репетиція, теж, я вам скажу, розривка! — іронічно провадила дукиня Ґер-мантська. — Уявіть собі: вона подавала репліку, навіть чверть репліки, а потім замовкала; мовчання тривало, — без брешеш, — п’ять хвилин.

— Ой-ой-ой! — вигукнув граф д’Аржанкур.

— Я дуже ввічливо дозволила собі зауважити, що це може видатися трохи дивним. А вона відповіла дослівно: «Артисти завжди повинні говорити так, ніби це вони самі щойно створили». Якщо вдуматися, то це геніально!

— А вірші вона, як на мене, читає незле, — сказав хтось із молодиків.

— Вона нічого не тямить у віршах, — заперечила дукиня Ґер-мантська. — Зрештою мені не треба було її слухати. Досить було її появи з лілеями! Я, як оті лілеї побачила, зразу зрозуміла: вона нездара!

Усі засміялися.

— Тьотю! Ви на мене гніваєтеся за колишній жарт зі шведською королевою? Я прийшов на перепросини.

— Ні, не гніваюся; можеш навіть під’їсти, як ти голодний.

— Ну, пане Вальнер, будьте за госпосю, — пожартувавши, як завжди у таких випадках, звернулася маркіза де Вільпарізіс до архіваріуса.

Дук Ґермантський устав з крісла, біля якого лежав на килимі його капелюх, і, оглянувши подані йому тарілочки з печивом, зостався, очевидно, задоволений.

— Залюбки! Тепер я вже відчуваю себе як удома в такому шляхетному товаристві і візьму ось оцю бабку, мабуть, вони дуже смачні.

— Ви чудово виконуєте обов’язки госпосі, — сказав архіваріусові граф д’Аржанкур — бажаючи догодити маркізі де Вільпарізіс, він підхопив її жарт.

Архіваріус почастував тістечками історика Фронди.

— Ви бездоганно виконуєте свої обов’язки, — сказав історик з ніяковіння і на те, щоб завоювати спільну симпатію.

Він ковзнув спільницьким поглядом по тих, хто, як і він, узяв на озброєння маркізин жарт.

— Скажіть, тітонько, — спитав дук Ґермантський у маркізи де Вільпарізіс, — хто цей статечний добродій, який виходив, коли я ввійшов? Мабуть, я з ним знайомий, бо він уклонився мені низьким уклоном, а я ніяк не міг пригадати, хто він. Ви ж знаєте, я завжди плутаю імена, це дуже прикро, — додав він удоволеним тоном.

— Пан Леґранден.

— А! Оріана має кузину, її мати, якщо я не помиляюся, з дому Ґранден. Так, так, я тепер розумію: це Ґрандени де л’Епрев’є.

— Ні, — заперечила маркіза де Вільпарізіс, — він до них зовсім не причетний. Це просто Ґрандени. Ґрандени, та й край. Але їм би хотілося бути всім, чим завгодно. Сестра цього пана — пані де Кам-бремер.

— Годі, Базене, ви ж добре знаєте, про кого мовить тітонька! — обурено вигукнула дукиня. — Це ж брат тієї травоїдної ве-летки, яку ви хтозна-навіщо прислали до мене. Вона просиділа годину, я думала, збожеволію. Але йіершу, коли до мене ввійшла незнайомка, схожа на корову, вона здалася мені божевільною.

— Даруйте, Оріано, вона спитала мене, в які дні ви приймаєте, — не міг же я їй не відповісти, а потім, ви перебільшуєте: на корову вона не схожа! — жалісливим голосом промовив дук, а сам у цей час нишком від неї з усмішкою глянув на присутніх.

Він знав, що його дружина стає дедалі дотепнішою, якщо змагатися з її думкою, змагатися з погляду здорового глузду — приміром, заперечити, що жінка на корову схожа бути не може. (Внаслідок цього в дукині Ґермантської у процесі збагачення новими барвами первісного образу часто вилітали з уст найкращі дотепи.) А дук ніби знічев’я ненароком сприяв її успіхові — так таємний спільник шулера допомагає йому махляти з картами.

— Згодна, вона схожа не на корову, а на цілу череду корів! — гукнула дукиня Ґермантська. — Присягаю вам, я отетеріла, коли до мене в салон зайшла ціла череда корів у капелюшці й запитала, як я ся маю. Я мала охоту відповісти так: «Ти щось плутаєш, чередо корів, у нас із тобою ніяких стосунків бути не може, бо ти череда корів», але потім, порившись у пам’яті, я подумала, що ваша Камбремер це інфанта Доретея, яка нахвалялася прийти колись до мене і яка теж бугайкувата, отож-бо я мало не сказала: «Ваша високість» — і не звернулася до череди корів у третій особі. У неї теж зоб, як у шведської королеви. Зрештою ця атака на багнети була підготовлена обстрілом з далекої дистанції — за всіма правилами стратегії. За якийсь час до приходу вона почала бомбардувати мене своїми візитками, я знаходила їх скрізь, на всіх меблях, ніби оголошення. Я не могла збагнути, в чому суть такої реклами. Куди не поглянеш, усюди: «Маркіз і маркіза де Камбремер», із зазначенням адреси, але адреса випала у мене з пам’яти, та й, зрештою, я з неї ніколи не скористаюся.

— Але ж це так приємно — бути схожою на королеву! — зауважив історик Фронди.

— Ох, Боже мій, пане! В нашу добу королі та королеви — це не бозна-що! — відказав дук Ґермантський, він уявляв себе вільнодумом і поступовцем, до того ж йому хотілося показати, що він не дорожить знайомствами з вінценосцями, хоча насправді йому дуже залежало від них.

Блок і маркіз де Норпуа, покинувши крісла, підступили ближче до нас.

— Ну що, пане Блоку, — спитала маркіза де Вільпарізіс, — ви побалакали з ним про Дрейфусову справу?

Маркіз де Норпуа звів д’горі очі хоч і з усміхом, але водночас наче беручи його в свідки того, які тільки вереди своєї Дульсінеї доводиться виконувати йому, маркізові. А проте він дуже ґречно говорив з Блоком — бідкався, що ми живемо в страшні, може, навіть згубні для Франції роки. Мабуть, це означало, що маркіз де Норпуа (тоді як Блок сказав йому навпростець, що він вірить у безневинність Дрейфуса) був затятим антидрейфусаром, ось чому привітність посла і написане на його обличчі бажання підтримати співрозмовника, запевнити його, що в головному вони однодумці, з’єднати його проти уряду особливо лестили марнославству Блока і збуджували його цікавість. Які ж були ті важливі пункти, які пан де Норпуа замовчував, але щодо яких натякав, що тут вони сходяться? Коротко, що в його підході до Дрейфусової справи могло б їх об’єднати? Блок був тим паче здивований таємною згодою, яка нібито існувала між ним та маркізом де Норпуа, що поширювалася вона не тільки на політику, а пояснювалося це тим, що маркіза де Вільпарізіс перед цією зустріччю досить докладно оповідала маркізові де Норпуа про Блокові літературні твори.

— Ви людина не сучасна, — мовив до Блока колишній посол, — і я не вельми це у вас ціную, бо в наш час безкорисливих дослідників нема, в наш час гендлюють порнографією та казна-чим. Таких, як ви, треба було б усіляко заохочувати, якби ми мали справжній уряд.

Блока дуже тішило, що виплив лише він у Всесвітньому потопі. А все ж йому хотілося більшої точности, хотілося знати, що розуміє маркіз де Норпуа під цим казна-чим. Блокові здавалося, ніби він іде звичною колією, як і багато інших, він не вважав себе за якогось оригінала. Він знов заговорив про Дрейфусову справу, але розібратися, на чиєму боці маркіз де Норпуа, так і не здолав. Він спробував з’ясувати, якої думки той про офіцерів, чиї імена, згадувані так часто в газетах, викликали цікавість більшу, ніж причетні до цієї справи політики, бо про офіцерів, не те що про політиків, ніхто й гадки не мав, і зринули вони, у своїх уніформах, з дна зовсім окремішнього життя і свято береженого мовчання, щоб подати голос, наче Лоен-грін, який висів із човна, тягненого лебедем. Завдяки знайомому адвокатові-націоналістові Блок зумів дістатися на кілька засідань суду над Золя. Прихопивши сандвічі та пляшку кави, Блок приходив уранці, а йшов увечері, ніби цілий день складав конкурсні іспити або писав твір на бакалаврство, і це ламання звичного побуту оберталося загостреною збудливістю і дратівливістю, посилюваною ще й кавою та вражіннями від процесу, а покидав він суд, такий упоєний, пережитим там, що ввечері, повернувшись додому, прагнув знову поринути в чудовий сон, і поспішав до кав’ярні, одвідуваної двома партіями, і в цій кав’ярні вів безконечну розмову про події дня та винагороджував себе вечерею, яку замовляв наказовим тоном, щоб відчути якусь владу, винагороджував за говіння і змору дня, початого так рано і такого голодного. Людині, яка снує між двома площинами — досвіду й уяви — хочеться зглибити ідеальне життя людей, з якими вона знайома, і познайомитися з тими, чиє життя малося уявити. На Блокові запитання маркіз де Норпуа відповідав так:

— Про двох офіцерів, причетних до веденого нині слухання, я чув колись із уст людини, яка заслуговує на всіляку довіру (пан де Мірібель); так от, він ставив їх досить високо: ці офіцери — підполковник Анрі та підполковник Пікар.

— Але ж, — скрикнув Блок, — божиста Афіна, Зевсова донька, вклала в їхні голови геть-то різні думки. І вони б’ються між собою, як леви. Підполковник Пікар посідав у війську чільне становище, але його Мойра завела його до табору не сво'іх. Шабля націоналістів пошаткує його кволеньке тіло, і він піде на жир хижим звірам та птахам, жадібним на мерлятину.

Маркіз де Норпуа промовчав.

— Про що вони гомонять у кутку? — спитав маркізу де Віль-парізіс дук, показуючи на маркіза де Норпуа та Блока.

— Про Дрейфусову справу.

— А, хай йому грець! До речі, знаєте, хто так розпинається за Дрейфуса? Даю на відруб голову, не вгадаєте! Мій сестринець Робер! Треба сказати, що в Жокей-клубі, коли довідалися про його вичини, зчинилася буря, вибух обурення. А йому ж через тиждень доведеться балотуватися...

— Ще б пак, — урвала його дукиня, — якщо вони всі як Жільбер, котрий завжди доводив, що треба повисилати всіх жидів до Єрусалима...

— Овва! В такому разі ми з принцом Ґермантським цілковиті однодумці, — укинув слово граф д’Аржанкур.

Дук пишався своєю дружиною, але не кохав її. Як усі «роз-пинджені», він не терпів, коли його перепиняли, удома був з дружиною брутальний. Зараз дук був лютий уподвійні: як поганий чоловік, якого дружина перебила, і як базікало, якого не слухають, він прикусив язика, а потім так бликнув на дукиню, що всі збентежилися.

— До чого тут Жільбер і Єрусалим? — виголосив він нарешті. — Не про це йдеться. Але, — додав він уже лагідніше, — я думаю, ви згодитесь, що як одного з наших не приймуть до Жокей-клубу, надто Робера, чий батько десять років старшинував там, то це буде удар для всіх нас. Та й дивно було б, серденько, чекати іншого; вони вражені, для них це як сніг на голову. Я їх не винувачу, ви знаєте, я не расист, я вважаю, що расові забобони віджили, я відчуваю дух часу, але, отуди к бісу, якщо ти зовешся маркізом де Сен-Лу, то який же з тебе, даруйте, дрейфусар!

Дук Ґермантський вимовив «якщо ти зовешся маркізом де Сен-Лу» з патосом. Він добре знав, що «дук Ґермантський» лунає ще гучніше. Та що його самолюбство схильне було радше випинати перевагу титулу «дук Ґермантський» над іншими, то не так, може, правила доброго тону, як закони уяви, поривали дука той титул применшувати. Кожному з нас видається гарнішим те, що ми бачимо на відстані, те, що ми бачимо в інших. Впливу загальних законів перспективи в уяві зазнають на собі і дуки, і прості смертні. Не лише законів уяви, а й законів мови. Тут діяли два закони мови, з яких перший полягає в тім, що однаково висловлюються люди однакового розумового рівня, а не однакового кореня. Отож дук Ґермантський у своїх виразах, навіть як говорив про шляхту, міг збитися на звороти звичайнісіньких обивателів, які сказали б: «Якщо ти зовешся дуком Ґермантським», тимчасом як людина культурна, як-от Сванн чи Леґранден, зроду так би не сказала. Дук може написати роман про вищий світ, як написав би його й крамарчук, — шляхетські грамоти тут не зарадять, — а епітет «аристократичний» може здобути своїм пером плебей. Хто був той міщух, який сказав при дукові Ґермантському: «якщо ти зовешся...», — цього дук, певна річ, не пам’ятав. За іншими мовними законами, вряди-годи, подібно до того, як з’являються і зникають певні хвороби, всякі розмови про які потім ущухають, бозна-звідки виникає, чи то стихійно, чи то чисто випадково, на зразок того, як до Франції з Америки завезено бур’янець, насіння якого, захрясле у ворсі пледа, упало на залізничному насипі, сила-силенна зворотів, і протягом десяти днів їх можна почути від людей, які одне з одним не змовилися. Кілька років тому Блок говорив собі так: «Найчарівніші, найдотепніші, найс-татечніші, найвимогливіші люди вважають, що на світі є тільки одна розумна і приємна людина, без якої їм не обійтися, — це я, Блок», потім ці самі слова я чув з уст інших молодиків, які не були з ним знайомі й лише заступали прізвище Блок своїм прізвищем, а останнього часу так само часто при мені казали: «якщо ти зовешся...».

— Бач, — провадив дук, — там панує такий дух, що нічого дивного в цьому немає.

— Це виглядає надто комічно, — озвалася дукиня, — якщо згадати, як його мати з ранку до вечора тільки й волає, що про неньку Вітчизну.

— До чого тут його матір? Там при ньому така любуся, нечесана дівуля, от вона й забиває йому баки, до речі, однокровниця пана Дрейфуса. Вона заразила Робера своїм духом.

— Може, ви ще не знаєте, ваша високосте, що нині по-новому передають цей стан духу, — промовив архіваріус, який був секретар антиревізіоністського комітету. — Тепер кажуть «ментальність». Це те самісіньке, але ніхто не знає, що воно означає. Це щось найновіше, так би мовити, «останній крик». — Він уже давно, зачувши прізвище Блок, стурбовано дослухувався до того, як Блок розпитував маркіза де Норпуа, що викликало зовсім іншого роду, але таку саму сильну стурбованість у маркізи. Вона трепетала перед архіваріусом, удаючи з себе антидрейфусарку, і зараз їй було лячно: а що як він догадається, що вона впустила до дому жида, так чи інакше пов’язаного з «синдикатом», і дасть їй гарту? '

— А, «ментальність»! Я запишу це слівце і принагідно вживатиму, — сказав дук. (То не була стилістична фігура: дук мав записника, куди заносив різні «сентенції» і перед проханими обідами переглядав його.) «Ментальність» — це мені до вподоби. Іноді хтось пустить нове слівце, але воно так і не приживеться. Недавно я прочитав про одного письменника, що він «конгеніальний». Розумному натяку досить. Цього слова більше мені ніде не трапилося.

— «Ментальність» поширеніше більше, ніж «конгеніальний», — втрутився історик Фронди, аби брати участь у розмові. — Я член однієї з комісій у міністерстві освіти, і там я не раз чув його, у моєму клубі, клубі Вольней, і навіть на обіді в Еміля Олів’є.

— Я не маю чести належати до міністерства освіти, — сказав дук з удаваною покорою, але водночас із такою безмежною самозакоханістю, що на устах його заграла мимовільна усмішка, а очі заіскрилися такою насмішкуватою радістю, що бідолашний історик спаленів, — я не маю чести належати до міністерства освіти, — приказував дук, заслухуючися самим собою, — так само не маю чести бути членом клубу Вольней, я член лише двох клубів — Союау і Жокея. .А ви, ласкавий пане, не член Жокей-клубу? — спитав він історика, і той, відчувши, що в цих словах криється якийсь незрозумілий йому виклик, ще більше спаленів і затремтів усім тілом. — Я навіть не обідаю в Еміля Олів’є і, признаюся, не знав слова «ментальність». Я переконаний, Ар-жанкуре, що ви його теж уперше чуєте... Знаєте, чому не можна довести, що Дрейфус запроданець? А певне тому, що він коханець дружини військового міністра. Так подейкують.

— А я думав — дружини прем’єр-міністра, — сказав граф д’Аржанкур.

— Як ви мені увірилися всі з цим Дрейфусом! — гукнула ду-киня Ґермантська, якій завжди хотілося показати товариству, що вона жінка самостійна. — Я не можу дивитися на його справу очима жидів з тієї простої причини, що з ними не воджуся і маю надію й надалі залишатися в блаженному невіданні. Але, з другого боку, мені мерзить, що Марі-Енар і Віктюрньєн накидають нам безліч усяких там Дюран чи Дюбуа, яких ми, якби не вони, знати б не знали, накидають лише тому, що ці Дюран чи Дюбуа, аби підкреслити свою лояльність, нічого не купують у жидівських крамницях і ходять під парасольками з написом «Бий жидів». Позавчора я була в Марі-Енар. Раніше в неї було дуже гарно. Тепер вона запрошує до себе всіх, кого ми змалку цуралися, запрошує лише тим, що вони проти Дрейфуса, і навіть тих, про кого досі ми й гадки не мали, хто вони такі.

— Ні, дружини військового міністра. Принаймні так шушу-каються в альковах, — провадив дук, який любив ввертати словечка, які, на його думку, ходили за старого режиму. — У кожному разі я, як відомо, не згоден з Жільбером. Я не феодал, як він; я б прогулювався з мурином, якби чорний був моїм приятелем; я не дослухаюся, що сказав той, що сказав тамтой, — мені потрібні їхні думки, як торішній сніг, але все-таки, погодьтеся, якщо ти зовешся Сен-Лу, то не тішся тим, що йдеш супроти всього світу, адже світ розумніший за Вольтера і навіть за мого сестринця. А головне, не берися за те, що я називаю акробатикою чутливости, за тиждень до виборів у члени клубу! Це вже через край! Ні, це, мабуть, його хвойда баки йому забила. Втокмачила йому в голову, що він має бути з усією «інтелігенцією». Пошитися в інтелігенти — ось що сплять і бачать ці панове. Зрештою це дало привід для каламбурів, дотепних, але дуже злосливих.

І дук стиха розповів дукині та графові д’Аржанкуру про Mater Semita — про це вже знав увесь Жокей-клуб, бо з усього летючого насіння жарт має найміцніші крила, завдяки яким засівається якнайдалі від місця свого походження.

— Ми могли б попросити пояснень у цього добродія, — сказав дук, показуючи на історика, — він, здається, ерудит. Але ліпше про це взагалі не говорити, тим паче що все це брехні. Я не такий амбітний, як моя кузина Мірпуа, яка походить із роду Левієвого, сущого ще перед Різдвом Христовим, я беруся довести, що в нашому коліні ніколи не було ані краплини жидівської крови. А проте не слід гусей дражнити: цілком можливо, що високорозумні роздебендювання пана мого сестринця переполошать наше болото. Тим паче що Фезенсак хворий, усім рядитиме Дюра, а ви знаєте, який він упиряка і як любить очі замилювати, — додав дук, який не розумів значення деяких висловів і плутав «очі замилювати» і «бляхманом очі заносити».

— У кожному разі, якщо навіть цей Дрейфус і невинний, то доводить він свою безневинність невдало, — втрутилася дуки-ня. — Які ідіотичні, пишномовні листи пише він зі свого острова! Не знаю, хто з них вартніший, Естергазі чи він, але в Естергазі принаймні трапляються сміливі порівняння, яскраві образи. Очевидно, це не подобається прихильникам Дрейфусовим. Як, мабуть, вони досадують, що не можуть підмінити безневинного!

Усі зайшлися реготом.

— Метка на язик Оріана, га? — спитав, світячи очима, дук у маркізи де Вільпарізіс.

— Авжеж, дуже смішно.

Дукові цього було мало.

— А по-моєму, не смішно, точніше сказати, мені байдужісінько, смішно це чи не смішно. Для мене не існує дотепности.

Граф д’Аржанкур заперечив.

— Не вірте жодному його слову, — шепнула дукиня.

— Мабуть, це тому, що коли я був членом палати депутатів, там виголошувалися пишні, але пустословні речі. Я навчився там насамперед цінувати логіку. Мабуть, через те мене й не переобрано. До дотепів я байдужий.

— Базене, голубе, не вдавайте з себе Жозефа Прюдома, ви добре знаєте, що ніхто так не цінує дотепности, як ви.

— Дозвольте мені закінчити. Саме тому, що я не люблю грубих жартів, дотепи моєї дружини часто справляють мені втіху.

Звичайно вони в неї побудовані на влучних спостереженнях. Вона розумує, як чоловік, а формулює свої думки, як письменник.

Блок усе поривався випитати у маркіза де Норпуа, що той думає про полковника Пікара.

— Його покази були, певна річ, необхідні, тим паче якщо уряд гадав, що тут далеко не без гріха, — озвався маркіз де Норпуа. — Я знаю, що моя думка збурила декотрих моїх колег, але, як на мене, уряд мав дати слово полковникові. Незграбні викрутаси не поможуть вибратися з безвиходи, радше навпаки: глибше провалюєшся у драговину. Що ж до самого полковника, то його покази на першому допиті справили найсприятливіше вражіння. Коли всі побачили його струнку постать у гарній уніформі стрільця і почули, як він напрочуд щиро розповідає про те, що бачив, що думав, коли він сказав: «Даю слово чести солдата (тут у голосі маркіза де Норпуа забриніло легке патріотичне тремоло), це моє глибоке переконання», — не заперечую: його слова сильно подіяли на мене.

«Він, безперечно, дрейфусар, тепер можна відкинути всі сумніви», — помислив Блок.

— Спершу він міг сподіватися на співчуття, але його занапастили зводи з архіваріусом Ґрібленом; коли заговорив цей старий служака, людина, завжди вірна своєму слову (в подальших словах маркіза де Норпуа пролунала глибока переконаність), коли він заговорив, коли не побоявся пильним поглядом — у живі очі — довести свого начальника до млости, а потім сказав безапеляційним тоном: «Ех, пане полковнику, ви ж знаєте, що я ніколи не брешу, знаєте, що й зараз я, як завжди, мовлю правду», — вітер переліг. Даремно Пікар на дальших засіданнях пнувся зі шкури: він зазнав цілковитого фіаско.

«Ні, він таки антидрейфусар, це факт, — сказав собі Блок. — Але якщо він гадає, що Пікар — запроданець і брехун, то як же він може вірити його викриттям і розповідати про них так, ніби це йому до душі, ніби він вважає, що вони правдиві? Якщо ж він певний, що це чесна людина, яка мовчить щиро, то як він може сумніватися в її правдивості на зводах із Ґрібленом?»

Може, мотив, чому маркіз де Норпуа балакав із Блоком як його однодумець, полягав у тім, що він був таким запеклим антидрейфусаром, аж вважав, що уряд нерішучий у своєму ан-тидрейфусарстві, і ставився до нього так само вороже, як дрей-фусари. Може, його цікавило в політиці щось важливіше, закладене уже в іншій площині, звідки дрейфусіада уявлялася незначною, недостойною того, щоб відривати мужа, який дбає про добро вітчизни, від складних завдань зовнішньої політики.

А точніше, його державний розум охоплював лише питання форми, процедури, доцільности і був такий самий безпорадний у розумінні суті справи, як у філософії формальна логіка безпорадна розв’язати питання життя, або ж, нарешті, його розум підказував йому, що торкатися цих тем небезпечно, і, задля супокою, він вдовольнився обговоренням моментів другорядних. Проте Блок помилявся, думаючи, що коли б маркіз де Норпуа був не такий обережний і коли б його увагу не прикував до себе формальний бік явища, то він при бажанні сказав би всю правду про ролю Анрі, Пікара, дю Паті де Клама, про всі околичності справи. А в тому, що маркіз де Норпуа знає що й до чого, Блок, звичайно, не сумнівався. Та і як маркіз міг не знати, скоро він знайомий з міністрами? Блок запевне вірив, що світлі голови вміють відсіяти зерно від полови,’•але водночас, як і багато інших, уявляв, що істина, неспростовна і матеріяльна, лежить у течці президента республіки та прем’єра, а ті діляться знаннями з міністрами. Так ось, навіть коли політична істина задокументована, документи навряд чи мають вартість більшу, ніж рентгенівський знімок, де наша хвороба, як вважають невігласи, написана чорним по білому, насправді знімок — це лише один зі складників, його треба звести з іншими, і лише тоді, враховуючи все, лікар аналізує і ставить діагноз. Отак і політична істина, коли ми намагаємося розпитати обізнаних людей з наміром упіймати її за хвоста, вона вислизає. Навіть пізніше — обмеже-мося лише Дрейфусовою справою — коли зайшли такі приголомшливі події, як зізнання Анрі та його самогубство, то мініст-ри-дрейфусари витлумачили їх миттю по-своєму, а Кавеньяк і Кюїньє, які самі виявили фальшування і провадили слідство, — по-своєму; ба більше, навіть міністри-дрейфусари однієї й тієї самої барви, які судили не тільки на підставі тих самих актів, а й у тому самому дусі, поставилися до ролі Анрі зовсім по-різному, одні бачили в ньому спільника Естергазі, інші, навпаки, приписували цю ролю Паті де Кламу, а отже, поділяли в цьому погляд свого супротивника Кюїньє і геть-то розійшлися зі своїм прибічником Рейнаком. Блок зумів витягти з маркіза де Норпуа ось що: якщо справді начальник генерального штабу Буадефр передав секретну інформацію панові Рошфору, то цей факт був би гідний найглибшого жалю.

— Власне кажучи, військовий міністр мав, in petto⁵ принаймні, послати свого генерального начальника штабу до богів пекла. Офіційне дезавуювання, як на мене, було б тут дуже доречне.

Але військовий міністр мовить про це дуже різко inter pocula⁶. Проте галасувати довкола декотрих тем дуже небезпечно, надто як ти не певний, що зумієш у будь-яку хвилину впинити цей галас.

— Але ж документи явно сфальшовані, — зауважив Блок.

Маркіз де Норпуа пропустив його репліку повз вуха, але засудив заяви принца Генріха Орлеанського.

— Зрештою вони лише каламутять спокійну течію процесу-вання і під’юджують ротатих, а це шкодить обом сторонам. Звісно, антимілітаристів треба вдарити по руках, але й ґвалт, зчинений довкола цієї справи правими, нам теж ні до чого: адже праві замість служити патріотичній ідеї намагаються нажитися на ній самі. Франція, дяка Богові, не якась там Мексика, і вона не тужить за генеральським пронунсіаменто.

Блок так і не здолів вибити з маркіза, винний чи не винний, на його думку, Дрейфус та якого треба ждати вироку з винесеної на суд цивільної справи. Зате маркіз де Норпуа з очевидною втіхою докладно з’ясував, які наслідки може мати цей вирок.

— Якщо засудять, — сказав посол, — то засуд, цілком імовірно, буде скасовано, бо в процесі, де виступало стільки свідків, рідко буває, щоб обійшлося без хиб, а хиби — зачіпка для адвокатів. Що ж до вибрику принца Генріха Орлеанського, то я не певен, що він припаде до смаку його батькові.

— Ви вважаєте, що дук Шартрський за Дрейфуса? — спитала дукиня; очі в неї скругліли, щоки зажевріли, і вона розгублено уткнулася в тарілку з тістечками.

— Де там! Я хотів лише сказати, що вся ця родина в політиці цілком здорової думки: розсудливістю пес plus ultra⁷ відзначалася чарівна принцеса Клементина, і її син, князь Фердинанд теж плекає цей коштовний спадок. Князь Болгарський ні за які хвиґи-миґи не почоломкався б із майором Естергазі.

— Він волів би простого солдата, — обізвалася стиха дукиня Ґермантська — вона часто обідала разом із князем Болгарським у принца Жуанвільського і одного разу відповіла на його запитання, чи вона не ревнива: «Авжеж, мені заздро до браслетів вашої княжої мосці».

— А чи не йдете ви сьогодні на бал до Саґанів? — спитав маркіз де Норпуа у маркізи де Вільпарізіс, аби припинити розмову з Блоком.

На посла Блок справив сприятливе вражіння, і трохи згодом де Норпуа сказав нам не без наївности і, мабуть, задля певних слідів неогомерівської (вже занедбаної) манери, ще не викоріненої з Блокової мови: «У нього химерувата манера висловлюватися, дещо старосвітська, дещо кучерява. Я все ждав, що він озветься по-ламартінівському або по-руссоїстському: «Сестриці преблагії». У теперішньої молоді це рідко трапляється, та й не тільки у теперішньої, у молоді попередньої генерації справа стояла так само. Це ми ходили ще в романтиках». І хоча розмовник, як вважав де Норпуа, трапився йому цікавий, розмова все-таки затяглася.

— Ні, пане, я вже не балюю, — відповіла маркіза з лагідною усмішкою старшої жінки. — А ви по балах роз’їжджаєте? Саме на ваші літа, — додала вона, обкидаючи поглядом пана де Ша-тельро, свого приятеля і Блока. — Мене теж запрошувано, — сказала вона, розігруючи гордість. — Запрошувано навіть явочним порядком. («Явочним порядком» — означало, що являлася сама принцеса де Саган.)

— Я не маю запрошення, — сказав Блок, гадаючи, ніби маркіза де Вільпарізіс зголоситься дістати запрошення і ніби принцеса де Саган буде щаслива привітати у себе приятеля жінки, яку вона власною особою являлася запрошувати на бал.

Маркіза нічого йому не відповіла, а Блок не наполягав, бо мав до неї куди важливішу справу, з приводу якої напросився до неї на післязавтра. Почувши, як двоє молодиків говорили про те, що вони виходять із клубу на Королівській вулиці, куди пускають усіх кому не ліньки, Блок надумав попросити маркізу де Вільпарізіс, щоб та рекомендувала до цього клубу його.

— А ці Сагани — такі собі хвальки, дешевенькі сноби? — кинув Блок саркастичним голосом.

— Ба ні, на нашому складі вони найкращі! — відгукнувся граф д’Аржанкур, який засвоїв паризьку манеру дотепувати.

— Отже, — напівіронічно сказав Блок, — ми матимемо світське врочисте засідання цього сезону.

Маркіза де Вільпарізіс озвалася весело до дукині Германської:

— Скажи, чи це така велика світська врочистість — бал у пані де Саган?

— Не мене треба про це питати, — відповіла насмішкувато дукиня, — я ще не до кінця з’ясувала, що таке світська врочистість. Зрештою світське життя — не моя парафія.

— А я думав — навпаки! — вигукнув Блок, повіривши, що дукиня Ґермантська мовить щиро.

На превелику досаду маркіза де Норпуа, Блок не переставав допитуватися у нього про офіцерів, уплутаних у Дрейфусову справу; посол відповів, що «на око» полковник дю Паті де Клам із жуками в голові і що, мабуть, його обрано невдало, щоб вести слідство; це справа делікатна і вимагає для свого розв’язання холодної крови й такту.

— Я знаю, що знавісніла соціялістична партія домагається його скальпу і зарівно негайного звільнення полоненика з Чортового острова. Але, гадаю, нам аж ніяк не обов’язково проходити через Кавдинські ущелини панів Жеро-Рішара та компанії. Вода все ще темна в облацех. Я не винувачу ні ту* ні ту сторону в якійсь гидоті й паскудстві, з якими треба було б таїтися. Може, навіть якісь більш чи менш безкорисливі заступники того, кого ви бороните, сповнені добрих намірів, я цього не відкидаю, але ви ж знаєте, що добрими намірами вимощене пекло. — Тут маркіз стрельнув на Блока лукавим оком. — Головне, щоб уряд показав, що ліві сектанти його не осідлали і що, крім того, він не збирається здаватися в полон під погрозами якогось преторіанського війська, яке — повірте мені — нічого спільного з військом не має. Звичайно, якщо випливе якась нова обставина, то справу буде переглянуто. Це просто неминуче. Вимагати цього — все одно що ломитися у відчинені двері. Тоді уряд заговорить навпростець, інакше попаде під п’яту, а правити це ж його засадни-чий привілей. Попробуй тоді смаленого дуба плести. Доведеться дати Дрейфусові суддів. І це піде завиграшки, бо хоча в нашій любій Франції люди привчені охоче чорнити себе, вірити і запевняти інших, що почути слова правди і справедливости можна тільки по той бік Ла-Маншу, але це нерідко лише кружний шлях до Шпрее, справжні судді лише в Берліні. Та коли уряд візьметься до діла, чи виявите ви йому послух? Коли він викличе вас, щоб ви виконали свій громадянський обов’язок, чи згуртуєтеся ви довкола нього? Чи не залишитеся ви глухі до його патріотичного заклику і чи не відповісте йому: «Я!»?

Маркіз де Норпуа ставив ці запитання Блокові з бприском, який лякав мого товариша і воднораз лестив йому, посол, здавалося, звертався в його особі до цілого сторонництва, допитував Блока так, ніби той був утаємничений у секрети партії і міг взяти на себе відповідальність за нові її ухвали.

— Якщо не складете зброї, — провадив маркіз де Норпуа, не чекаючи, чим критиме партійний Блок, — якщо перш ніж просохне чорнило на декреті, ухваленому для регулювання процедури ревізії, ви, за розпорядженням якихось лиходумів, не складете зброї, якщо ви зашкарубнете в марній опозиції, що декому здається ultima ratio⁸ в політиці, якщо ви розійдетеся по своїх наметах і спалите свої кораблі, то вам буде каюк. Чи на вас накладено якусь повинність? — Блок був ошелешений і не здобувся на відповідь. Маркіз де Норпуа не давав йому оговтатися: — Якщо опротестування виправдане, — а я щиро хочу так думати, — і якщо ви маєте дещицю того, чого, на жаль, бракує, як на мене, деяким вашим вождям та приятелям, певного політичного чуття, то вже того дня, коли справу буде передано до кримінальної Палати, якщо вас не зіб’ють з пантелику охотники ловити рибку в каламутній воді, — верх буде ваш. Я не поручуся, що весь генеральний штаб вийде сухим із води, — добре, якщо бодай хтось звідси збереже свою честь, без танців на пороховій бочці. Звісно, уряд має стояти на варті закону і вкоротити список непокараних злочинів, зрозуміло, з власного почину, а не під натиском со-ціялістів та якоїсь солдатнечі, — додав маркіз і пильно глянув на Блока, може, з властивого всім консерваторам інстинкту шукати собі підпору в ворожому таборі. — Хай би там хто тиснув на уряд, його руки мають бути розв’язані. Уряд, слава тобі Господи, не є під орудою ні полковника Дріана, ні, на протилежному полюсі, пана Клемансо. Треба вкрутити хвоста професійним агітаторам і не дати їм піднести голови. Французи у переважній більшості прагнуть праці та ладу! Я в це безмежно вірю. Але не треба боятися розкрити очі суспільству, і якщо барани, — з отих, що так добре знав їх Рабле, — почнуть наосліп кидатися в воду, годилося б показати їм, що вода каламутна, і скаламутили її зумисне різні переводні, аби приховати рифи. До того ж уряд не повинен удавати, наче він неохотою береться до справи, неохотою користується правом, яке йому одному й належить, себто правом змусити працювати пані Юстицію. Уряд уважно розгляне всі ваші вимоги. Якщо він переконається, що зайшла судова помилка, він дістане підтримку переважної більшосте, і ця більшість дозволить діяти без оглядання.

— А ви, пане графе, — звернувся Блок до д’Аржанкура, якому його рекомендовано вкупі з іншими візитерами, — ви, звичайно, дрейфусар? За кордоном усі дрейфусари.

— Ця справа торкається лише французів, еге ж? — озвався граф д’Аржанкур з тим особливим нахрапом, який полягає в приписуванні розмовникові думки, якої той не поділяє, бо допі-ро висловив протилежний суд.

Блок спік рака; граф д’Аржанкур позирнув навколо з глузливою усмішкою, і ця поглумка стосувалася Блока, коли ж він, зрештою, зупинив погляд на своєму приятелеві, то всміхався уже лагідніше, щоб мій друг не гнівався на його таки гостру репліку. Дукиня Ґермантська щось шепнула графові д’Аржанкуру, що саме, я не розчув, але, мабуть, це пов’язувалося з Блоковою вірою, бо в цю хвилю по личку її майнув вираз, який зі страху, що почує той, про кого ми говоримо, набуває відтінку непевнос-ти й фальшивости, і в якому весела цікавість поєднується з недоброзичливою цікавістю до розбору людей геть-то нам чужих. Щоб відігратися, Блок звернувся до дука де Шательро: «Ви француз, ваша високосте, і вам точно відомо, що за кордоном*усі дрейфусари, хоча вважається, що у Франції нічого не відають про те, що діється за кордоном. З вами розмовляти можна, це мені казав Сен-Лу». Але молодий дук відчував, що всі тут завзялися проти Блока, та ще й, як і багато хто, він підібгував хвіст у вищому світі, а тому відповів химерно і ядуче, мабуть, атавістично перебравши цей дух у пана де Шарлюса: «Даруйте, але сперечатися з вами про Дрейфуса я не збираюся, бо маю засаду: розмовляти про такі справи лише з Яфетовими потомками». Всі усміхнулися, а Блок ні, але не тим, що не любив збиткуватися зі свого семітського кореня, з того, що його предки з-під гори Синай. Замість фрази, якої він, безперечно, не встиг припасти, внутрішня машина, клацнувши, викинула з його уст щось зовсім інше. Він тільки здобувся на такі слова: «А звідки це вам відомо? Хто вам сказав?» — ніби йшлося про те, що він син галерника. І в цьому подиві було навіть щось простодушне: як же йому не знати, що його прізвище не християнське, не знати, яка його зовнішність.

Не зовсім вдоволений заявою маркіза де Норпуа, Блок підійшов до архіваріуса і спитав його, чи не одвідують маркізу дю Паті де Клам і Жозеф Рейнак. Архіваріус нічого не відповів, він був націоналіст і протуркав вуха маркізі, що небавом дійде до громадянської війни і що маркіза повинна шануватися при доборі знайомих. У нього ворухнулася підозра: чи не емісар цей Блок, підісланий синдикатом шпигувати, і він підійшов до маркізи де Вільпарізіс та й розповів, про що його запитував Блок. Маркіза визнала, що Блок насамперед погано вихований і що він може нашкодити де Норпуа. Заразом їй хотілося потішити архіваріуса, єдину людину, якої вона побоювалася і яка її на розум навчала — без особливого, втім, успіху (вранці він читав їй у «Пті журналь» статті Жюде). Ось чому вона вирішила натякнути Блокові, щоб він сюди не повертався, і завиграшки знайшла у своєму світському репертуарі сцену, де велика пані випихає гостя за поріг, сцену, в якій не конче мають фігурувати, як можна б собі уявляти, владно простягнена рука та вогненний погляд. Коли Блок підійшов прощатися, маркіза, занурена у великому фотелі, не могла перебороти дрімоти. Млисті її очі відсвічували кволим, прегарним блиском перлин. Своїм прощанням Блок викликав на личку маркізиному млосну усмішку, але не вирвав з її уст ані слова, і руки вона йому не подала. Ця сцена великим дивом здивувала Блока, та що свідків було багато, то затягувати її він вважав невигідним для себе і, щоб розворушити господиню, сам подав їй руку. Цим він завдав їй жалю. А проте, на догоду архіваріусові і всьому таборові антидрейфусарів та з бажання віднадити Блока, вона приплющила очі.

— Здається, спить, — сказав Блок архіваріусові, а той, відчуваючи маркізину підтримку, надувся. — Моє шанування, пані! — гукнув Блок.

Маркіза ледь ізшилила губи, наче смертениця, яка силкується щось вимовити, але нікого не впізнає. Аж це, воскреснувши, жива-живісінька, повернулася до графа д’Аржанкура, поки Блок ішов собі, переконаний, що маркіза «маразматичка». Цікавість і хіть з’ясувати, що б усе це означало, привели його до маркізи через кілька днів. Вона зустріла його дуже гостинно, бо була добра жінка, бо архіваріуса вже не було, бо їй дуже залежало на тому, щоб Блок поставив у неї п’єску, бо врешті вона добре зіграла ролю великої пані, на звання якої важила, зіграла так, що всіх зачарувала і того ж вечора викликала поговори в різних салонах, ось тільки пояснення, яке давалося цій події, розминалося з правдою.

— Ви говорили про «Сім принцес», пані дукине; знаєте (хоча надто пишатися мені тут нічим), що автор цього... як би його назвати?., пашквіля мій земляк, — сказав граф д’Аржанкур із глузливим, але вдоволеним виглядом, вдоволеним тому, що він найкраще за всіх знає автора того твору, про який оце йшла мова. — Так, він бельгієць родом, — додав граф.

— Справді? Але ж ви не маєте ніякої дотичности до «Семи принцес». На щастя для вас і ваших земляків, ви не схожі на автора цієї галіматьї. Я знаю дуже славних бельгійців — вас, вашого короля, — він сором’язливий, але дотепний, — моїх кузенів Лінь та багатьох інших, але, на щастя, ви не говорите мовою автора «Семи принцес». Зрештою, якщо хочете знати мою думку, то, як на мене, тут і розмовляти нема про що. Такі от письмаки напускають туману і не бояться осмішитися, аби покрити те, що мають пустку в голові. Якби в цьому щось було, я ладна була б простити авторові деякі його вибрики, — поважно сказала дукиня, — простила б заради думки. Ви бачили п’єсу Бореллі? Декого вона разила, а я, можете мене укаменувати, — вела далі дукиня, не здаючи собі справи, що така небезпека їй не загрожує, — я все-таки признаюся, що це незмірно цікаво. Але «Сім принцес»! Одна з них марно ущедряє ласками мого сестринця, але я не так дорожу кревними почуттями, щоб...

Дукиня умовкла, бо вступила віконтеса де Марсант, Роберо-ва матір. Сен-жерменці мали її за істоту ідеальну, ангельської сумирносте й доброти. Я чув про це давно, і до часу мене це не дивувало, поки я не дізнався, що вона рідна сестра дука Германського. Потім я щоразу дивом дивувався, переконуючись, що в цьому товаристві мрійливі, чисті, самовіддані, шановані, як безгрішні святі на вітражах, жінки виквітли на одному родовідному дереві з братами — брутальниками, розпусниками та мерзотниками. Мені здавалося, що коли брат і сестра такі схожі з лиця, як дук Ґермантський і віконтеса де Марсант, то обоє повинні мати такий самий ум і таке саме серце, ніби це одна особа, яка може показувати себе і в доброму і в лихому, але від якої годі сподіватися широкого виднокола, якщо у неї тісний розум, і високого самозречення, якщо у неї тверде серце.

Віконтеса де Марсант учащала на виклади Брюнетьєра. Вона чарувала Сен-Жерменське передмістя, її святе життя правило для нього за взірець. А сімейні риси — гарний ніс і проникливий погляд — промовляли нібито про те, що віконтеса де Марсант належить до людей того самого інтелектуального і морального розбору, що й брат її дук. Я не міг повірити, що лише через те, що віконтеса жінка, хоча б і мучениця та приклад для всіх, вона має різко відрізнятися від своїх родичів, як у геройському епосі, де всі чесноти, всі чари зосереджує в собі сестра іродів братів. Мені здавалося, що природа, не така свавільна, як старожитні піснетворці, мусить послуговуватися переважно якимись фамільними рисами, я не уявляв її собі всесильною, здатною з матеріялу, однорідного з тим, з якого клепають дурня та хама, створити великий розум або ж святу без домішки брутальности. Віконтеса де Марсант наділа єдвабну сукню з аплікацією, на якій чорніли великі квіти. Три тижні тому вона втратила кузена, дука де Монмо-рансі, що не перешкоджало їй візитувати, ходити на скромні обіди, але в жалобі. То була велика дама. В силу атавізму її душа була наповнена шарварком придворного життя з усім, що в ньому є поверхового і формалістичного. Своїх батька-матір віконтеса де Марсант оплакувала недовго, але ніяким світом не наділа б яскравої сукні, поки не минуло місяця по смерті котрогось кузена. До мене вона ставилася дуже ґречно, бо я був Роберовим приятелем і не належав до їхнього кола. Привітність у неї єдналася з удаваною несміливістю, вряди-годи вона утримувала при собі свій погляд, голос, думку, — так жінки добирають не дуже рясну спідницю, щоб не забирати багато місця, щоб триматися прямо, але й розкуто, як треба для годиться. А втім «для годиться» слід розуміти широко, бо деякі світські дами швидко пускаються берега, не втрачаючи при цьому сливе дитинної бездоганности манер. Віконтеса де Марсант трохи дратувала під час розмови з нею, бо коли йшлося про якогось нешеретованого, як-от про Берґотта або про Ельстіра, вона відбивала слова, підкреслюючи їх і псалмодіючи на два тони, з модуляцією властивою Ґермантам: «Я мала за че-есть, за велику че-есть спіткати пана Берґотта, познайомитися з паном Ельстіром», чи то бажаючи вразити співрозмовника своєю покорою, чи то з того самого уподобання, що й у дука Ґермантського, до архаїки, як спротиву нинішній невихованості, де старший «не шанується». Хай би там як, а коли віконтеса де Марсант виспівувала: «Я мала за че-есть, за велику че-есть», відчувалося, що вона відбуває, як^'й уявляється, велику ролю, що вона показує вміння вітати імена відомих людей так само, як вона вітала б їх самих у себе в замку, якби ті опинилися десь у сусідстві. Крім того, оскільки вона мала численний рід і дуже його любила, оскільки, розтягуючи слова та кохаючись у подробицях, всім і кожному пояснювала хто ким доводиться, вона щохвилі перераховувала (при цьому без усякого гонору; віконтеса щиро любила говорити про те, які зворушливі хлопи, та які шляхетні гайові) всі медіатизовані вельможні фамілії Европи, чого люди не такого пишного становища їй не могли пробачити і ті з них, хто мав трохи олії в голові, глузували з її глупоти.

На селі віконтесу де Марсант обожнювали за її доброчинну діяльність, а надто тому, що в жилах її текла, зливаючись протягом століть, чиста кров найславетніших родів Франції, і завдяки цьому здавалося, ніби вона не «коверзує», як мовлять народні низи; вона трималася з ними дуже просто. Вона не боялася почоломкатися з убогою, горопашною жінкою, вона кликала її до себе в замок і давала їй хуру дров. Віконтеса славилася як щира християнка. Вона мріяла знайти для Робера казково багату наречену. Бути великою дамою означає вдавати з себе велику даму, тобто почасти бити на простоту. Ця гра обходиться незмірно дорого, тим паче що простота чарує, лише як інші знають, що ти міг би і не бути простим, тобто як ти дуже багатий. Коли я потім сказав, що бачив віконтесу, мене запитали: «Правда ж, вона чарівна?» Але щира краса своєрідна, незвичайна, і тому нам здається, ніби вона не краса. Я сказав собі лише в день зустрічі з віконтесою, що в неї маленький носик, яскраво-блакитні очі, довга шия і смутний вираз на личку.

— Послухай, — сказала маркіза де Вільпарізіс дукині Ґермант-ській, — до мене зараз має прийти жінка, з якою тобі неохота знайомитися; краще тебе попередити, щоб для тебе це не було сюрпризом. Зрештою можеш бути спокійна, більше я її в себе не прийму, але сьогодні вона тут з’явиться. Це Сваннова дружина.

Пані Сванн, бачачи, якого розмаху прибрала Дрейфусова справа і побоюючись, як би чоловікове походження їй не зашкодило, ублагала його ніде не говорити про безневинність засудженого. Коли Сванна не було, вона, без сорома казка, проповідувала найзапекліший націоналізм; зрештою вона наслідувала в цьому пані Вердюрен, у якої дозрів прихований досі міщанський антисемітизм і вибухнув вулканом. Пані Сванн дійшла до того, що вступила в антисемітські жіночі ліги, які почали тоді виникати і нав’язувати стосунки з аристократками. Може здатися химерним, що далека від того, щоб їх наслідувати, дукиня Ґермантська, за-приязнена зі Сванном, рішуче опиралася його таємному бажанню познайомити з нею його дружину. Але згодом ми побачимо, що винен тут був своєрідний характер дукині, яка вважала, що вона «не мусить» робити того й того, і деспотично накидала свою великосвітську «вольну волю», вельми свавільну.

— Дякую, що попередили, — відповіла дукиня. — Мені й справді це було дуже прикро. Але я знаю її в обличчя і вчасно піду собі.

— Запевняю тебе, Оріано, вона дуже мила, це вишукана особа, — зауважила віконтеса де Марсант.

— Нехай і так, але я не відчуваю ніякої потреби звідати це наочно.

— Ти дістала запрошення до леді Ізраельс? — спитала дукиню маркіза де Вільпарізіс, аби перемінити розмову.

— Я, дяка Богові, з нею незнайома, — відповіла дукиня Ґермантська. — Про це Марі-Енар треба запитати. Вона з нею водиться, ось тільки до мене ніяк не доходить навіщо.

— Авжеж, це так, я була з нею знайома, — сказала віконтеса де Марсант, — визнаю свої промахи. Але я вирішила з нею порвати. Як видно, вона з найгірших і навіть не криється з цим. Але й ми гарні: були надто довірливі, надто гостинні. Ноги моєї більше не буде в когось із цієї нації. Ми не пускали до себе старих кузенів із провінції, людей цієї самої крови, зате відчиняли двері жидам. От вони й віддячилися. Гай-гай! Мені крити нічим, мій коханий синаш зовсім збожеволів, що то молодий, верзе таке, що й купи не держиться, — додала вона, почувши, що граф д’Аржанкур натякає на Робера. — До речі, про Робера, ви його не бачили? — спитала вона, звертаючись до маркізи де Вільпарізіс. — Сьогодні субота, отже, він може провести добу в Парижі і тоді, звичайно, заскочить до нас.

Насправді віконтеса де Марсант думала, що її син не дістане звільнення, або принаймні вірила, що як він і приїде, то не побуває у маркізи де Вільпарізіс, і вона вдала, що має надію побачитися з ним тут, вдала, аби удобрухати підозріливу тітку, сердиту на сестринця за таку тривалу відсутність.

— Робер тут? А я не маю ні слова від нього. Після Бальбека ми, мабуть, з ним ні разу не зустрічалися.

— Він такий заклопотаний, у нього стільки роботи! — сказала віконтеса де Марсант.

Невловна усмішка черкнула вії у дукині Ґермантської; вона дивилася за тим, як її парасолька креслить на килимі круг. Щоразу, коли дук надто відкрито занедбував дружину, віконтеса Ґермантська галасливо ставала на бік невістки проти брата. Про цю опіку невістка зберігала в уразливій пам’яті «вдячний» спогад, і Роберові вибрики її не вельми обходили. У цю мить двері відчинилися і ввійшов Робер.

— О, про вовка помовка!.. — гукнула дукиня Ґермантська.

Віконтеса де Марсант сиділа плечима до дверей і не зразу

помітила, що зайшов її син. Коли ж любляча матір побачила його, радість ніби крилами забила в ній, стан її випростався, личко спалахнуло, захоплений погляд полетів до сина.

— Ох, це ти? Яке щастя! Оце несподіванка!

— Про вовка помовка... Ага, розумію, Сен-Лу — Святий Вовк! — сказав бельгійський дипломат і зареготав.

— Чудово, — сухо промовила дукиня, їй увірилися ці каламбури і коли вона каламбурила, то ніби кпила з самої себе. — Як ся маєш, Робере? — кинула вона. — Щоб отак забути свою тітку.

Вони перемовилися між собою, мабуть, згадали мене, бо коли Сен-Лу рушив до матері, дукиня Ґермантська обернулася до мене.

— Добрий день! — сказала вона. — Як ся маєте?

Вона бризнула на мене світлом своїх блакитних очей, повагавшись, розігнула і подала мені стебло своєї руки, похилилася вперед усім корпусом, потім зразу ж відкинулася, наче кущ, якого нагнули й пустили, і він став на місце. А маневрувала вона під вогнем поглядів Сен-Лу, — той наглядав за нею і на відстані робив розпачливі зусилля, щоб домогтися від тітки більше уваги до мене. Боячись, щоб розмова не захиріла, Робер прийшов її підтримати і відповів за мене:

— Він погано себе почуває, втомився; зрештою, може, він почувався б краще, якби частіше бачив тебе, — не потаю від тебе, що йому це дуже приємно.

— О, як це втішно! — промовила дукиня Ґермантська зумисне недбалим тоном, ніби я подав їй плаща. — Мені це до вподоби.

— Я піду он до мами, а ти посидь на моєму кріслі, — сказав Сен-Лу, садовлячи мене таким чином при своїй тітці.

Ми помовчали.

— Я іноді бачу вас уранці, — сказала дукиня так, ніби ознай-мила мені новину і ніби я її вранці не бачив. — Моціони дуже корисні для здоров’я.

— Оріано! — мовила стиха віконтеса де Марсант. — Ви казали, що збираєтеся до пані де Сен-Фереоль. Перекажіть, будь ласка їй, щоб мене не чекали на обід, я зостануся вдома з Робером. І ще смію вас просити ось про що: коли йтимете, скажіть, щоб купили сигар, які любить Робер, називаються вони «Корона», вийшов увесь запас.

Робер, підходячи до матері, розчув лише прізвище пані де Сен-Фереоль.

— Що це ще за пані де Сен-Фереоль? — здивовано і зневажливо кинув він: мовляв, чхати він хотів на вищий світ.

— Але ж, коханий, ти її добре знаєш, — сказала мати, — вона сестра пана де Вермандуа, то вона подарувала тобі гарний іграшковий більярд — твій улюблений.

— Ага, сестра Вермандуа? А я й не знав. О, моя неня баєчна! — вигукнув Робер, упівоберта і несвідомо перебираючи інтонації Блока, подібно до того, як він крав його думки. — Вона знає людей, про яких ніхто не чув, якихось там Сен-Фереоль (вирубуючи шелестівку в кожному складі): роз’їжджає по балах, катається в екіпажах, живе фантастичним життям. Казка!

Дукиня Ґермантська пустила горловий, хоча й сильний, але уриваний звук, схожий на вдаваний притлумлений смішок: мовляв, жарт сестринця вона схвалює, але схвалює лише з кревного обов’язку. Цієї миті лакей ознаймив, що князь фон Фаффен-гайм-Мюнстербург-Вайнінген просить переказати маркізові де Норпуа, що він прийшов.

— Попросіть його сюди, — сказала маркіза де Вільпарізіс до колишнього посла, і той рушив по німецького прем’єра.

Але маркіза зупинила посла:

— Стривайте! Показати йому мініатюрний портрет імператриці Шарлотти?

— О, гадаю, він буде в захваті! — палко відповів амбасадор, ніби йому було завидки: яка ласка чекає на щасливого міністра!

— А, я знаю, це людина добропорядна, — сказала віконтеса де Марсант, — а це така рідкість серед чужоземців. Але я маю точні дані. Це втілений антисемітизм.

Імення князя фон Фаффенгайм — у тій щирості, з якою були, як кажуть музйки, взято перші його склади, а також у спотикли-вому їхньому повторенні — зберігало розмах, награну наївність, незграбну германську «фінезію», розметану зеленастим гіллям над темно-блакитною емаллю складу «гайм»,' емаллю, від якої дихало містикою вітража надрейнської церкви за тьмяною різьбленою позолотою німецького XVIII сторіччя. Поряд з іншими частинами, які його складали, це ім’я вміщало назву німецького містечка на водах, де я був дитиною з бабусею, розташованого під горою, славною тим, що там гуляв Ґете, і виноградниками, з яких пили ми в кургофі славетні вина, вина зі складовими гучноголосими назвами до пари тим епітетам, які дає своїм героям Гомер. Ось чому, щойно я почув ім’я князя і перш ніж мені згадалися ті води, ім’я це немовби змаліло, олюднилося; закуток у моїй пам’яті, куди воно врилося, здався мені простореньким, і все воно як стій зробилося для мене рідним, звичним, мальовничим, смачним, легким, чимось дозволеним, прописаним. Ба більше: тільки-но дук Ґермантський, тлумачачи, хто цей князь, перелічив деякі його титули, у моїй пам’яті зразу ж ізринула назва села, перетятого річкою, де я щовечора по завершенні процедур плив човном крізь рої комарів; а ще назва лісу, такого одлеглого, що лікар заборонив мені ходити до нього гуляти. Та й не дивина: зверхність сеньйора поширювалася на околиці, і в перелікові його титулів скупчилися ще раз назви, які на мапі позначені поряд. Так під прилбицею князя Священної імперії і конюшого Фран-конії мені відкрився лик коханої землі, де часто спинялися для мене промені шестигодинного сонця, — принаймні він був мені відкритий, поки не ввійшов сам князь, рейнграф і обранець Палатина. А тоді я дуже швидко дізнався, що прибутки з лісу та річки, залюднених гномами та ундинами, з чарівної гори, де височіє старовинний Бург, що пам’ятає Лютера і Людовіка Німецького, князь витрачає на п’ять авт «шарон», на утримання двох будинків, у Парижі та в Лондоні, на ложу в Опері, де буває у понеділок, і на ложу в «Французів», де він буває у вівторок. Побачивши його, я не подумав, — та він і сам у це мало вірив, що він чимось різниться від таких самих багатіїв такого самого віку, як він сам, але не такого поетичного родоводу. Він був людиною тієї самої культури, тих самих ідеалів, він дорожив не своїм становищем, а тими благами, які воно йому давало, і мав у житті одну-однісіньку амбіцію: стати членом-кореспондентом Академії моральних і політичних наук; це й було причиною його приїзду до маркізи де Вільпарізіс. Князь, чия дружина очолювала найза-критіший гурток у всьому Берліні, намагався добратися до маркізи не для того, щоб мати доступ до її дому. Спонукуваний марнославством, він уже кілька років поривався потрапити до Інституту, але, на своє нещастя, ніяк не міг набрати більше як п’ять академіків, схильних голосувати за нього. Він знав, що маркіз де Норпуа має не один, а принаймні десять голосів, і до них він, пішовши на переговори, міг би з’єднати ще кілька. Познайомившися з маркізом у Росії, де вони обидва були послами, князь являвся до нього в Парижі і всіляко уласкавлював. Але даремно князь прислужувався маркізові, вибивав для нього російські ордени, цитував його в артикулах про закордонну політику — він мав до діла з невдячником, з тим, хто всі ці його підходи, очевидно, за ніщо мав, бо він для нього і за холодну воду не взявся, навіть свого голосу йому не пообіцяв! Певна річ, маркіз де Норпуа приймав князя незмірно поштиво, навіть, не бажаючи завдати йому зайвих клопотів, «сам прибився до його порогу», а коли тевтонський лицар бовкнув: «Мені б хотілося стати вам за колегу», він переконано відгукнувся: «О, я був би щасливий!» Звісно, якийсь простак, як от доктор Коттар, сказав би собі: «Ну ось, він сидить у мене, йому залежало на тому, щоб прийти до мене, бо він вважає, що я фігура вища за нього, запевняє, що буде щасливий, якщо мене оберуть академіком, — він же, до лиха, відповідає за свої слова, — і, зрозуміло, він не пообіцяв проголосувати за мене лише через те, що йому це не спало на думку. Каже, що я людина авторитетна, мабуть, вірить, що до мене все з неба падає, що я матиму стільки голосів, скільки захочу, і тільки тому не пропонує мені свого голосу, але тільки-но я притисну його до муру і скажу в живі очі: «Ось про що я хотів вас попросити: проголосуйте за мене», — він неодмінно проголосує». Але князь фон Фаффенгайм простаком не був; він був, як висловився б доктор Коттар, «тонкий дипломат», і він знав, що маркіз де Норпуа дипломат не менш тонкий, свідомий того, що, проголосувавши за кандидата, він його втішить. Послуючи в різних країнах, а згодом ще й міністр чужоземних справ, князь на користь своєї держави, а також на свою власну, як оце тепер, вів розмови, знаючи загодя, що ось про це можна пробалакатися, а оце треба тримати за сімома замками. Хто як не він знав, що дипломатичною мовою говорити з ким означає пропонувати. І він вистарався для маркіза де Норпуа на стрічку святого Андрія. Але якби йому довелося здати справу своєму урядові з розмови, проведеної потім з маркізом де Норпуа, він міг би сформулювати її в депеші: «Я зрозумів, що обрав хибний шлях». Бо як тільки князь знову заговорив про Інститут, маркіз де Норпуа відповів у попередньому дусі:

— Я був би вельми, вельми радий за моїх колег. Я певен: вони справді потішені тим, що ви про них думаєте. Ваша кандидатура дуже цікава, хоча і дещо незвична. Академія, ви самі здорові знаєте, страшенна рутинерка, вона сахається всього, що лунає ледь по-новому. Особисто я цього не схвалюю. Я не раз і не два доводив це до відома колег. Одного разу з мого язика, прости мене, Боже, і помилуй, мало не зірвалося слово «брезклі», — мовив маркіз, знічено осміхаючись, упівголоса, майже набік, наче на сцені, і його блакитні очі так і блимнули, — так старий актор підглядає, чи справив він вражіння. — Розумієте, пане княже, мені б не хотілося наражати таку значну особу, як ви, на неминучу поразку. Краще почекати, поки мої колеги перестануть бути такими назадниками. Але повірте мені: тільки-но повіє чимось новим, трохи живим у цій колегії* яка скоро зійде на якийсь некрополь, ледве я відчую, що у вас появляться шанси, я перший скажу вам про це.

«Стрічка святого Андрія через плече — помилка, — помислив князь, — перемовини не посунулися ні на йоту, він прагнув чогось іншого. Я не на ту кнопку натиснув».

Така манера висловлюватися для маркіза де Норпуа, вихованця тієї самої школи, що й князь, була звична. Якась несвітська педантична пошана, з якою норпуанські дипломати ставилися до офіціозної, майже безглуздої мови, може здатися кумедною. Але їхня дитинність має якийсь підклад: дипломати знають, що на терезах, які підтримують європейську і всяку іншу рівновагу, звану миром, добрі почуття, гарні слова, заклинання важать небагато, і що справжня, відчутна, замашна вага залежить від чогось іншого: від можливосте супротивця (як він досить сильний) вволити чиюсь волю шляхом обміну. З такими істинами, неприступними для людей геть безкорисливих, як-от моя бабуся, маркіз де Норпуа і князь змагалися часто. Послуючи в таких країнах, до війни з якими ми бували за три чйсниці, маркіз де Норпуа, потерпаючи за можливий грізний поворот подій, добре знав, що цей поворот личкується не під словом «мир» і не під словом «війна», а нібито під найпростішим, найстрашнішим чи найбла-гословеннішим, що його дипломат одразу розшифрує і відповість на нього, щоб не уйняти чести Франції, іншим словом, таким самим простим, у якому міністр ворожої держави як стій прочитає: «війна». І навіть, за давнім звичаєм, як-от звичай уперше зводити наречених на виставі у театрі Жімназ, ніби вони побачилися випадково, діалог, під час якого доля продиктує слово «війна» або ж «мир», зазвичай відбувається не в кабінеті міністра, а на лаві в якомусь курґартені, де міністр і маркіз де Норпуа обидва ходили до цілющого джерела випити по шклянці мінеральної води. Ніби з мовчазної угоди вони сходилися в пору процедур і спершу прогулювалися удвох, причому і той і той відали, що ця прогулянка, попри її позірну невинність, така сама трагічна, як наказ про мобілізацію. Отож і в справі приватній, у справі кандидування до Інституту, князь послуговувався тією самою системою індукції, виробленою ним протягом своєї кар’єри, тим самим способом читання крізь символи, нашаровані один на одного.

Певна річ, не лише моя бабуся і ще кілька душ, на неї схожих, не розумілися на такій рахубі. Половина роду людського, чиє ремесло передбачає дотримання розкладу, така сама темна, як моя бабуся, хіба лиш у бабусі ця темнота спричинялася її цілковитою безкорисливістю. Треба спуститися аж до тих, хто живе на держиві, чоловіків чи жінок, і тоді з’ясується, що їхній рушій у найневинніших, як глянути, учинках і словах — інтерес, життєва конечність. Хто з чоловіків не знає: коли жінка, якій він збирається дати гроші, кидає: «Не говорімо про гроші», то на її слова треба зважати, як у музиці зважають на «порожній такт», а як від неї він потім почує: «Ти мене добив, ти мене тільки дурив, мені вже несила», то має зрозуміти цю заяву так: «Інший пропонує їй більше». Але ж до такої мови, мови кокоток, удаються і світські жінки. Ще красномовніші приклади дають нам заяви апашів. Проте світ апашів — світ незнаний маркізові де Норпуа і німецькому князеві; дипломати звикли жити так, як і народ, а народи, попри їхню численність, теж егоїстичні й підступні, їх поскромлювано або силою, або вдовольняючи їхні інтереси і тим самим штовхаючи їх навіть на душогубство, душогубство здебільшого символічне, бо звичайне вагання або відмова братися за зброю може означати загладу для народу. Та оскільки про все це не викладається ні в жовтих, ні в будь-яких інших книгах, то люд воліє пацифізм; якщо він і буває войовничим, то інстинктивно, бо починає дихати лихим духом, а не через те, що поривало державних проводирів, застережених панами де Норпуа.

Решту зими князь недугував; він таки видужав, але серцевий щем у ньому скнів і далі. «До лиха! — сказав він собі. — Чого ж я топчуся з Інститутом? Пустити це на самоплив, то я ще помру, перш ніж мене оберуть. А це була б непоправна дурниця».

Він написав для «Ревю де Де Монд» статтю про політику останнього двадцятиліття і кілька разів висловився з похвалою про маркіза де Норпуа. Маркіз візитував князя і подякував йому. Він сказав, що не знає, як йому і віддячитися. Князь сказав собі, як сказав би той, хто черговий раз переплутав кнопку: «Ні, знов не ту натиснув». Тяжко сапаючи, поки проводжав гостя, він думав: «Достолиха! Ці зухи заженуть мене в могилу, а потім уже оберуть. Мерщій до діла!»

Того самого вечора князь спіткав маркіза де Норпуа в Опері.

— Любий амбасадоре! — сказав він. — Вранці ви казали, що не знаєте, як мені віддячитися; це очевидна пересада, ви нічим мені не завдячуєте, але я дозволю собі бути неделікатним і ловлю вас на слові.

Маркіз де Норпуа цінував князеву тактовність не менше, ніж князь цінував тактовність його власну. Він одразу зрозумів, що князь фон Фаффенгайм хоче звернутися до нього не з проханням, а з пропозицією, і з привітною усмішкою наставив вуха.

— Так, ось зараз ви побачите, якою мірою я нескромний. Я маю прив’язання до двох жінок, ««але прив’язання неоднакове (як це ви зараз зрозумієте), і обидві вони недавно перебралися до Парижа і збираються тут осісти. Одна з них моя дружина, а друга велика дукиня Йоанна. Вони хочуть дати кілька обідів на честь англійського короля та королеви, і щиросерда їхня мрія — рекомендувати своїм гостям жінку, яку вони, бувши з нею незнайомі, вельми шанують. Визнаю, я не знав, на яку ступити: як уволити їхнє бажання? Аж це, чисто випадково, дізнаюся, що ви з нею знайомі; мені відомо, що вона живе відсторонено, приймає мало кого, happy few⁹, але ж ви так добре до мене ставитеся, і якщо ви мені допоможете, то я певен, що вона дозволить вам запросити мене до неї, щоб я передав їй прохання дукині та княгині. Може, вона згодилася б прийти на обід на честь англійської королеви, і, хто знає, чи не потішимо ми її, запропонувавши провести з нами Великодні свята в Больє у великої дукині Йоанни? Звати цю особу маркіза де Вільпарізіс. Визнаю, що надія стати завсідником цього бюро дотепности зігріла б мене, винагородила за відмову підтримати мене на виборах до Академії. Адже у неї теж своєрідна академія інтелекту і витворної розмови.

З превеликою радістю князь відчув, що натиснув цим разом потрібну кнопку і що кнопка клацнула.

— А чому ви гадаєте, любий княже, що одне виключає друге? — спитав маркіз де Норпуа. — Салон, про який ви мовите, і Інститут чудово поєднуються між собою, салон — це справжній розсадник академіків. Я перекажу ваше прохання маркізі де Вільпарізіс, і вона, звичайно, буде потішена. А ось щодо обіду у вас, це вже, мабуть, важче. Вона вибирається з дому нечасто. Я вас відрекомендую, а вам і карти в руки. Головне, не зрікайтеся

Академії; за два тижні я снідаю в Леруа-Больє, без котрого жодні вибори не обходяться, а потім ми вирушимо на важливе засідання; я вже розмовляв із ним про вас, ваше ім’я, йому, звісно, відоме. Він висував деякі заперечення. Але нині йому потрібна підтримка моєї групи на найближчих виборах, і я перебалакаю з ним ще раз; я йому скажу відверто, які у нас із вами щирі взаємини, і я від нього не потаю, що як ви кандидуватимете, то я попрошу за вас усіх моїх приятелів (князь полегшено зітхнув), а що я маю приятелів — це він знає. Якщо я зможу розраховувати на його сприяння, виходить, шанси ви матимете сприятливі. Того дня приїздіть о шостій до маркізи де Вільпарізіс, я вас до неї проведу і розповім вам про мою вранішню розмову.

Ось чому князь фон Фаффенгайм явився з візитою до маркізи де Вільпарізіс. Коли він заговорив, я зазнав глибокого розчарування. Окремі й загальні риси доби виразніші за національні риси, — так, скажімо, в енциклопедії, де вміщено мало не автентичний портрет Мінерви, Лейбніц у перуці та брижах мало чим різниться від Маріво чи Самуїла Бернара, — але я й гадки не мав, що деякі національні риси яскравіші за кастові. Отож ці особливості передавалися не словами, в яких я сподівався уловити пурхання ельфів і танок кобольдів, а їхньою транспозицією, яка свідчила про поетичне походження прибульця, тим, як рейнграф, маленький, багровий і череватий, уклонившися маркізі де Вільпарізіс, промовив: «Допритень, бані марґізо» — з акцентом при-дверника-ельзасця.

— Чи не бажаєте чаю або кавалок торту? Він дуже смачний, — спитала в мене дукиня Ґермантська — їй хотілося підпускати меду. — Я в цьому домі така сама гостинна, як у своєму власному, — додала вона ущипливим тоном, від якого в її голосі горловий з’являвся призвук, схожий на стлумлений хрипкий сміх.

— Пане! — звернулася маркіза де Вільпарізіс до пана де Нор-пуа. — Здається, ви хотіли сказати князеві щось про Академію?

Дукиня Ґермантська спустила очі і, вивернувши кисть, зиркнула на годинника.

— Ой лишенько, пора прощатися з тіткою! Мені ще треба завітати до пані де Сен-Фереоль, а обідаю я у пані Леруа.

І, не попрощавшись зі мною, вона підвелася. Вона угледіла пані Сванн, а та, помітивши мене, знітилася. Пані Сванн чи не згадала, що раніше вона переконувала мене, ніби Дрейфус невинний.

— Я не хочу, щоб моя мати знайомила мене зі Сванновою дружиною, — сказав мені Сен-Лу. — Вона колишня потіпаха.

Свого чоловіка, жида, видає за націоналіста. О, прийшов вуйко Паламед!

Поява пані Сванн дуже зацікавила мене через одну пригоду, яка сталася кілька днів тому і на якій треба зупинитися, бо значно пізніше вона мала свої наслідки; ми розповімо про це докладно у належному місці. Отож за кілька днів до моєї візити до маркіза мене несподівано візитував незнайомець, такий собі Шарль Морель, син колишнього камердинера у мого вуйка Адольфа. Цей дід у перших (той самий, у кого я застав даму в рожевому) умер торік. Камердинер усе рвався одвідати мене; про мету його візити я не здогадався, але мені хотілося його побачити, бо я дізнався від Франсуази, що він свято шанує пам’ять про мого діда і ходить на його могилу. Але камердинер мусив поїхати в рідні пенати підлатати здоров’я, сподівався пожити там довгенько і послав замість себе сина. Я був вражений, побачивши гожого вісімнадцятирічного хлопця, вбраного хоч і пишно, але без смаку, отож виглядав він на кого завгодно, тільки не на камердинера. Зрештою він одразу ж відмежувався від челяді, з якої походив: із вдоволеною усмішкою він похвалився мені, що став лауреатом консерваторії. А мета його приходу ось яка: його батько з речей покійного діда Адольфа, узятих на пам’ять, дещо повідкладав; надсилати їх моїй рідні йому бу.гіо незручно, а молодика, як я, вони, на його суд, могли б зацікавити. То були знімки славетних актрис і великих кокоток, знайомих мого вуйка, зацілілі образи того життя, яким жив старий гуляка, відмежувавшись непроникною стіною від своїх родаків. Коли молодий Морель показував мені ті пам’ятки, я помітив його намагання підкреслити, що ми з ним стоїмо на одній дошці. Кажучи мені «ви», але уникаючи казати «пане», він зазнавав утіхи людини, чий батько звертався до моїх батька-неньки лише в третій особі. Майже всі знімки були підписані: «Моєму найкращому приятелеві». Одна невдячніша й обачніша актриса написала: «Найкращому з друзів», що давало їй право, як мене потім переконували, заявляти, що мій дід аж ніяк не був її найкращим другом, далеко не найкращим, що він був просто її другом, який робив їй усілякі дрібні послуги, другом, якого вона використовувала, що, мовляв, він чудова людина, але, власне, старий осел. Молодий Морель даремно силкувався заличкувати своє походження; відчувалося, що тінь мого діда Адольфа, величезна, культова в очах старого камердинера, постійно ширяла, як щось майже святе, над дитинством і хлоп’яцтвом камер-динерового сина. Поки я розглядав світлини, Шарль Морель обводив очима мій покій. Я думав, куди б мені приховати фотографії. «Як же так, — сказав Морель (тоном не докірливим, це було зайвим, так багато догани було в його словах), — чом я не бачу в вашій хаті жодного портрета вашого вуйка?» Я відчув, як щоки мої зашарілися. — «Здається, я не маю його портрета», — прожебонів я. — «Себто як? Ви не маєте жодного портрета вашого вуйка Адольфа, який вас так любив? Я вам надішлю з зібрання мого батька, — маю надію, що ви його повісите на покуті, над оцією комодою, адже комода дісталася вам по вуйкові». Правда, я не мав у покої навіть портретів моїх батьків, тож-бо брак портрета вуйка Адольфа, далебі, ще не був доказом моєї непоштивости. Проте неважко було здогадатися, що для Мореля-старшого, який прищепив такий погляд своєму синові, мій вуйко був найчільнішою особою в родині, а мої батьки лише світили його позиченим блиском. Я був у камердинера у великій пошані, бо вуйко часто казав, що з мене вийде новий Расін чи Волабель, і камердинер вважав мене майже за прибраного сина, за кохане вуйкове дитя. Я скоро побачив, що Морель-молод-ший — «кар’єрович». Так, уже того самого дня він спитав мене — а він був трохи компоніста і вмів перекладати на музику вірші, — чи не знаю я якогось поета, визнаного в «колах». Я назвав одне ім’я. Він цього поета не читав і вперше чув про нього, але ім’я його все-таки записав. А трохи згодом я узнав, що він послав поетові листа з освідченням, що він, яко фанатичний шанувальник його таланту, поклав на музику його сонет і був би щасливий, якби автор поклопотався про виконання цього твору у графині***. Морель поліз поперед батька в пекло. Ображений поет нічого йому не відповів.

Зрештою, попри свою амбітність, Морель-молодший захоплювався конкретними справами. Він помітив, що на подвір’ї сестрениця Жюп’єна шиє камізельку, і, хоча він сказав мені, що йому саме потрібна камізелька «фантезі», я відчув, що дівчина справила на нього сильне вражіння. Він не посоромився попрохати мене зійти на подвір’я і познайомити його з нею: «Але не пробалакайтеся, що я пов’язаний з вашою родиною, — ви мене розумієте? Сподіваюся, з делікатносте ви змовчите про мого батька, — скажіть, я ваш приятель, відомий артист. Треба, щоб ці гендлярі відчували, з ким мають справу, — адже вам це розумно?» Хоча він і додав, що, «певна річ», я знаю його надто мало, аби величати «любий друг», але міг би називати його при дівчині «ну, звичайно, не «любий маестро»... а, як вам не важко, «любий артисте», — у жилетника я все-таки не став, як висловлюється Сен-Сімон, «титулувати» його; я вдовольнився тим, що у відповідь на його «ви» теж казав йому «ви». Перебравши кілька оксамитних камізельок, він зупинився на яскраво-червоній, такій ядучій, що, попри свій несмак, він потім так і не надягав її. Дівчина вернулася до роботи з двома «підсобницями», але мені здалося, ніби Морель-молодший, в якому вона впізнала людину «свого кола» (тільки чепурнішого й багатшого), їй неабияк припав до мислі. Мене дуже здивувало, що серед знімків, надісланих мені його батьком, я знайшов портрет міс Сакрипант (тобто Одетти) Ельстірової роботи, і, проводжаючи Шарля Мореля до брами, я сказав йому: «Боюся, ви не зможете мене просвітити. Чи вуйко знав близько цю даму? Я не уявляю, в яку добу його життя вони зійшлися; мене це цікавить через пана Сванна...» — «Ага, я забув вам сказати, що батько звелів мені звернути вашу увагу на цю даму. Ця представниця напівсвіту снідала у вашого вуйка, коли ви приходили до ньог© востаннє. Батько не знав, чи можна вас впустити. Здається, ви сподобались цій шалапутці, і їй хотілося ще раз вас побачити. Аж це, за батьковими словами, у вас сталася хатня морква, і вас більше у вуйка не бачили». Тут гість послав дальню прощальну усмішку Жюп’єно-вій сестрениці. Вона дивилася на нього і, мабуть, милувалася на його щупле обличчя з правильними рисами, на його пухнастий чуб, на веселі очі. А я, ручкаючися з ним, думав про пані Сванн і казав собі вражено — настільки вони вбилися мені в тямку відрубними і різними, — що нині мені доведеться стопити її водно з «дамою в рожевому».

Пан де Шарлюс умостився незабаром біля пані Сванн. На всіх збіговиськах він, надутий з чоловіками і милуваний жінками, тулився до найгожішої з них ніби на те, щоб красуватися при ній. Сурдут чи фрак надавали баронові подібносте до портрета чоловіка в чорному, біля якого, за примхою колориста, кинуто на стільця яскравого плаща для маскованого балу. Таке сусідство зазвичай з якоюсь «високістю» давало панові де Шарлюсові переваги, в яких він так кохався. Так, скажімо, на якомусь святі господиня дому тільки баронові відступала крісло попереду серед дам, тоді як інші чоловіки пасли задніх. Та ще й, захоплений пікантними історійками, які він дуже голосно розповідав зачарованій ним дамі, барон завдяки цьому позбувався обов’язку вітатися і помічати інших. За напахченою затулою, за яку йому правила обрана ним вродливиця, він сидів посеред вітальні, ніби в театральній ложі, і коли підходили, щоб привітатися з ним, сказати б, через благоухания його сусідки, він міг дозволити собі щось муркати, не уриваючи розмови з дамою. Певна річ, пані Сванн була не з тих жінок, при яких пан де Шарлюс так любив хизуватися. Але він демонстрував свою закоханість у неї та симпатію до Сванна, знаючи, що їй приємна його догідливість, а йому самому хлібило те, що його виславлює найвродливіша з присутніх у цьому салоні жінок.

Зрештою ці візити пана де Шарлюса маркізу де Вільпарізіс не надто втішали. Зате він, бачачи в тітці великі вади, таки дуже її кохав. Але іноді, угніваний через вигадані образи, завдані йому нею, він, даючи собі волю, писав до неї дуже гострі листи і витикав їй усякий дріб’язок, якого досі нібито не помічав. Для прикладу наведу один інцидент, про який я дізнався в Бальбеку. Маркіза де Вільпарізіс, потерпаючи, що їй не вистачить грошей до кінця її відпочинку, і, не мавши охоти, через скупість і нехіть до зайвих видатків, просити надіслати гроші з Парижа, позичила три тисячі франків у пана де Шарлюса. Через місяць барон, розсердившись на тітку за якусь дрібничку, зажадав по телеграфу вернути йому борг. Отримав він дві тисячі дев’ятсот дев’яносто з чимось. За кілька днів, побачивши тітку в Парижі, він у приязній розмові дуже тактовно звернув її увагу на помилку, допущену банком при пересиланні переказу. «Ніякої помилки тут немає, — заперечила маркіза де Вільпарізіс, — телеграфний переказ коштує шість франків сімдесят п’ять сантимів». — «Ага, то ви вирахували самі? Тоді все гаразд! — зауважив пан де Шар-люс. — Я думав, ви не знаєте, бо якби банк так учинив з людьми, з якими ви не дуже близькі, вам могло б бути неприємно». — «Ні, ні, ніякої помилки не сталося». — «Власне, ви маєте цілковиту рацію», — весело виснував пан де Шарлюс, ніжно цілуючи тітку в руку. Він і справді не дувся на неї, її дріб’язковість смішила його, та й годі. Але незабаром, повіривши, що в якійсь родинній справі тітка хоче пошити його в дурні й «плести проти нього цілу змову», повіривши на тій підставі, що тітка по-дурному ховалася за ділків (а барон саме і підозрював, що вона змовилася з ними проти нього) — пан де Шарлюс написав їй гнівного, грізного листа. «Помсти мені мало, — додав він у постскриптумі, — я собі сміх з вас учиню. Завтра ж роздзвоню історію з телеграфним переказом, як ви стягли з мене шість франків сімдесят п’ять сантимів з позичених у мене трьох тисяч франків. Я припну вас до ганебного стовпа». Але назавтра він пішов до тітки перепросити за листа, де дійшов до Геркулесових стовпів. Зрештою кому ще міг би він розповісти історію з телеграфним переказом? Тепер, уже забувши про помсту, але щиро прагнучи замиритися з маркізою, він волів би нікому не заїкатися про цю історію. Але перед тим, бувши у згоді й мирі з тіткою, він бовкав про цю історію кожному стрічному, бовкав незлобиво, просто задля сміху, а ще й через свою язикатість. Бовкав без тітчиного відома. Довідав-шися з його листа, що він прагне її ганьбити, розляпавши про її вчинки, за його ж таки визнанням, цілком виправдані, вона гадала, що він її ошукав і що його любов до неї нещира. Все це, зрештою, перемололося, але тепер тітка до пуття не знала, як до неї ставиться сестринець, а сестринець — як до нього ставиться тітка. Але це особливий випадок таких перехресних чвар. Зовсім інакше відбувалися звади Блока з його друзями. І вже геть-то по-своєму сварився пан де Шарлюс, як це буде видно далі, з людьми, зовсім не схожими на маркізу де Вільпарізіс. А проте слід пам’ятати, що загалом наші думки одне про одного, дружні й родинні взаємини лише на око здаються сталими, а насправді мінливі, як море. Ось чому буває стільки галасу навколо розлучення подружжя, члени якого жили нібито дружні, а розлучившись, незабаром знову відгукуються*одне про одного з ніжністю; ось чому приятель паплюжить останніми словами свого найщи-рішого ще недавно приятеля, а потім, на наш іще більший подив, мириться з ним; ось чому такі часті блискавичні розцурання між народами.

— От лишенько! — сказав мені Сен-Лу. — У вуйка з пані Сванн справа йде на лад, а мама в блаженному невіданні — до них з розмовами! Для чистих усе чисте!

Я дивився на пана де Шарлюса. Його шпакуватий чубчик, усміхнене око за моноклем, що заламав брову, і червоні квітки у бутоньєрці творили ніби три рухомі верхів’я якогось разючого, пойнятого конвульсивним тіпанням трикутника. Я не зважився вклонитися йому, бо він нічим мене до цього не заохотив. Проте, хоч барон і не обертався в мій бік, я був переконаний, що він мене бачить; він оповідав якусь історію пані Сванн, чиє пишне манто кольору братків накривало йому коліно, а його верткі очі, як очі тих, хто торгує з рук і знай озирається, чи не йде «фараон», уже обнишпорили кожен куточок салону і укмітили хто де є. До нього підійшов привітатися пан де Шательро, але пан де Шарлюс помітив молодого дука, хіба як той виріс перед ним. Все це була, звісно, гра. На всіх таких людних збіговиськах з обличчя пана де Шарлюса майже не сходила розпливчаста, байдужа усмішка, якою він зустрічав усіх, хто йшов йому вклонитися, але яка не теплішала ні до кого з тих, хто вступав у її зону. А проте мені треба було привітатися до пані Сванн. Не знаючи, чи я знайомий з віконтесою де Марсант і з паном де Шарлюсом, вона прийняла мене досить холодно, мабуть, боялася, як би я не попросив її рекомендувати мене. Я поткнувся був до пана де Шарлюса й одразу пошкодував: він не міг мене не помітити, але вперто гнув кирпу. Коли ж я йому вклонився, то побачив послану вперед, щоб не відпускати мене, його руку і витягнутого пальця, з якого немовби було знято єпископського персня, і саме це, сказати б, порожнє святе місце барон немовби підставляв для поцілунку, але так, буцім я без поспиту — гріх непрощенний! — «вламався» в розліг, де світила його ні до кого не звернена, нікому не адресована усмішка. Його холодність не викликала підняття температури і в пані Сванн.

— Ти якийсь змучений і водночас напружений! — озвалася віконтеса де Марсант до сина, коли той підійшов привітатися з паном де Шарлюсом.

І справді, Роберів погляд іноді наче поринав аж у пучину, але зразу ж і спливав на поверхню, як норець, торкнувшися дна. Цим дном, таким для Робера болісним, що він моментально, досягнувши його, випливав, хоча за хвильку знов опускався, була думка про розрив із коханкою.

— Дарма, — додала мати, пестячи його по щоці, — дарма! Я така рада бачити мого хлопця!

Але ці пестощі, як видно, дратували Робера. Віконтеса де Марсант повела сина у глиб салону, в закапелок, де на тлі жовтого єдвабу фотелі бове вирізнялися своїм фіолетовим оббиттям, наче бузкові півники серед жовтню. Пані Сванн, опинившися сама і зрозумівши, що я дружу з Сен-Лу, покликала мене до себе. Не бачилися ми з нею віддавна, і я не знав, про що з нею говорити. Я не губив з очей мого циліндра, покладеного на килим разом з іншими, але мене взяла цікавість: чий же це циліндр, на підбої якого літера Ґ увінчана герцогською короною, адже він явно не був циліндром дука Ґермантського? Я знав усіх гостей поспіль, і такого циліндра начебто ніхто не міг мати.

— Яка славна людина цей маркіз де Норпуа! — сказав я пані Сванн, показуючи на посла. — Хоча Робер де Сен-Лу назвав його єхидою, але...

— Єхида він і є! — відповіла пані Сванн.

Помітивши, що думки її зосереджені на чомусь такому, що вона від мене таїть, я почав в’язнути до неї з розпитами. Пані Сванн, утішена тим, що хтось нею цікавиться в цій вітальні, де вона майже нікого не знає, потягла мене в куток.

— Ось що, мабуть, мав на увазі Сен-Лу, — озвалася вона, — тільки ви йому не переказуйте: він подумає, що я пащекуха, а я дуже дорожуся його думкою, ви ж бо самі здорові знаєте, що я «дуже порядна людигг >. Недавно Шарлюс обідав у дукині Германської; не знаю чому, заговорили про вас. Пан де Норпуа сказав, — це, звісно, бридня, не беріть цього собі в голову, ніхто не зважив на його слова, всі знають, що він батька не пошкодує, аби дотепніш було, — він сказав, що ви — напівістеричний підлипало.

Я вже колись описував свій подив, викликаний тим, що батьків приятель, маркіз де Норпуа, міг так говорити про мене. Але ще більшим дивом я здивувався, що те, що я з таким хвилюванням говорив про пані Сванн та про Жільберту, дійшло до принцеси Ґермантської, тоді як я думав, що вона не підозрює про моє існування на світі. Кожен наш учинок, кожне слово, кожен крок відокремлені від «світу», від людей, до яких вони не мають до-тичности, тереном, чия непроникність без кінця змінюється і зостається для нас загадкою; знаючи з досвіду, що якісь важливі заяви, що їх нам би хотілося мерщій довести до відома всіх (як-от мої гімни на честь пані Сванн, які я виспівував усім і при кожній нагоді в надії, що зі стількох насінин бодай одна зійде), слухають через верх саме тому, що ми так палко їх поширюємо, ми часто буваємо, природно, далекі від думки, що якась випадкова репліка, про яку ми й самі давно забули, іноді навіть і не висловлена нами, а народжена мимохідь внаслідок певного заломлення іншої репліки, безперешкодно долатиме величезні гони, — в даному разі, аж до принцеси Ґермантської, — і розважить нашим коштом учту богів. Те, що ми бережемо в пам’яті про наше поводження, зостається невідомим найближчій людині; зате ті слова, які ми самі забули або навіть яких ніколи не говорили, смішитимуть до кольок під грудьми мешканців іншої планети. Уявлення, яке складається'В інших про наші справи та вчинки, так само мало схоже на наше власне уявлення про них, як малюнок на якийсь невдалий відбиток, де замість чорного штриха ми бачимо порожній простір, замість білої смуги — якісь закарлюки. А трапляється і так: щось на відбитку не вийшло, і ми якусь неіснуючу рису приписуємо собі через нашу самозакоханість, тоді як те, що видається нашим наддатком, є нашою властивістю, але такою питомою, що ми її не помічаємо. Отож, цей особливий відбиток, який ми вважаємо за геть-то несхожий, іноді вирізняється правдивістю рентгенівського знімка — правдивістю, звісно, не дуже для нас приємною, зате глибокою і корисною. Проте ми можемо і не впізнати себе на достеменному знімку. Хто усміхається, побачивши у дзеркалі своє гарне личко і гарний торс, той, як йому показати рентгенівський знімок, де видно рожанці кісток, нібито образ його самого, подумає, що тут якась помилка, як подумає одвідувач виставки, прочитавши під номером портрета молодої жінки: «Лежачий верблюд». У цій несхожості нашого образу, створеного нами самими, зі створеним кимось іншим довелося переконатися на прикладі людей, які поживали собі любісінько серед колекції знімків, які вони зробили самі з себе, тоді як довкола ширилися мармизи, ширилися найчастіше незримо, і лише іноді випадок, показавши їм ці мармизи, казав: «Це ти», і тоді вони ставали стовпом із подиву.

Кілька років я був би щасливий сказати пані Сванн, «з якого приводу» я був ніжний з маркізом де Норпуа, бо цим приводом було бажання познайомитися з нею. Але тепер я цього бажання не відчував — Жільберту я розлюбив. Але стопити пані Сванн з «дамою в рожевому» мені не вдавалося. Ось чому я заговорив про жінку, яка полонила оце мої думки.

— Ви бачили дукиню Ґермантську? — спитав я пані Сванн.

Дукиня їй не кланялася, і вона вдавала, ніби дукиня її не

цікавить — настільки, що вона навіть не помічає її.

— Я не можу сказати вам, це для мене несмисленне, — відповіла пані Сванн з нехіттю, уживаючи якоїсь кальки з англійської.

Проте мені хотілося вивідати не лише про дукиню Ґермантську, а й про її оточення і достоту, як Блок, нетактовно, турбуючись, як деякі люди, не про те, щоб потішити когось, а про те, — чи ж це не егоїзм? — щоб запопасти щось пікантне, я, намагаючись увійти в життя дукині Ґермантської, заходився випитувати маркізу де Вільпарізіс про пані Леруа.

— Так, я про неї чула, — відповіла маркіза з удаваною погордою, — вона донька великого лісопромисловця. Нині вона буває у світі, але, сказати по щирості, я застара, щоб заводити нові знайомства. На своєму віку я знала таких цікавих, таких милих людей, що знайомство з пані Леруа, далебі, нічого мені не дало б.

Віконтеса де Марсант, яка справляла обов’язки маркізиної фрейліни, рекомендувала мене князеві, а слідом за нею йому ж таки рекомендував мене, співаючи хвалу, маркіз де Норпуа. Зробив він мені таку ґречність чи то тим, що вона його ні до чого не зобов’язувала, мене-бо вже рекомендовано; чи то тим, що, на його думку, навіть славетний чужоземець не вельми знає французькі салони і ще, чого доброго, подумає, ніби йому рекомендовано молодика з вищого світу; чи то щоб скористатися зі своєї переваги, а саме, з ваги посла, а може, щоб з любови до архаїки воскресити на честь князя приємний для його вельможносте звичай, який вимагає для такої презентації пару хресних родичів.

Маркіза де Вільпарізіс залучила де Норпуа, відчуваючи потребу підтвердити його устами, що вона не знайома з пані Леруа і не шкодує за цим.

— Адже це правда, пане амбасадоре, що пані Леруа нецікава, не доросла до тих, хто приходить сюди, і запрошувати її було не варто?

Маркіз де Норпуа, чи то з прагнення продемонструвати свою незалежність, чи то з утоми, вдовольнився уклоном, шанобливим, але ухильним.

— Пане! — сказала маркіза де Вільпарізіс зі сміхом. — Які бувають кумедні люди! Повірите, сьогодні до мене приходив один йогомосць і запевняй, що йому приємніше цілувати мою руку, ніж руку молодої жінки.

Я зразу здогадався, що це Лсґранден. Маркіз де Норпуа посміхнувся і ледь помітно моргнув, ніби йшлося про такий природний забаг, що мати за зле тому, хто його зазнає, годі; сливе про початок роману, який посол ладен був розгрішити, навіть протегувати зі збоченською поблажливістю Вуазенбна або Кребійона-молодшого.

— Мало яка рука молодої жінки зуміла б зробити те, що оце переді мною, — проголосив німецький принц, показуючи на початі акварелі маркізи де Вільпарізіс.

Він запитав, чи бачила маркіза квіти Фантен-Латура на оце щойно відкритій виставці.

— Першорядна робота чудового маляра, як нині кажуть, тонкого майстра, — заявив маркіз де Норпуа. — А проте я вважаю, що його квіти поступаються квітам маркізи де Вільпарізіс, у маркізи колорит виразніший.

Хай навіть так відгукнутися змусила колишнього посла не лише сторонність старого коханця і звичка лестити, а й гурткова вузькість поглядів, проте до мене дійшло: світські люди зовсім без художнього смаку, їхні судження довільні, будь-яка дрібничка може довести їх до безглуздя, і їх не утримає, не погамує жодне справді щире почуття.

— Я справді знаю квіти, але заслуги в цьому моєї немає, — скромно відповіла маркіза де Вільпарізіс. — Але, — чарівно додала вона, усміхаючись князеві, — те, що я змалку набула глибших знань, ніж інші діти, вирослі в селі, я завдячую видатному вашому землякові, панові фон Шлегелю. Я спіткала його у Брой-лів, а до них мене привела моя тітка Корделія (маршалкова де Кастеллана). Я добре пам’ятаю, як Лебрен, де Сальванді і Ду-дан заговорили з ним про квіти. Я була зовсім маленька, розуміла його погано. Але він любив гратися зі мною, а повернувшися на батьківщину, прислав мені чудовий зільник на пам’ять про нашу прогулянку у фаетоні до Валь Ріше, коли я заснула в нього на колінах. Цей гербарій у мене зберігався; завдяки йому я навчилася добачати такі особливості квітів, які так мене не вразили б, якби я не мала зільника.

Коли пані де Варант оприлюднила листи пані де Бройль, гарні й манірні, як вона сама, я сподівався знайти там якісь розмови з паном фон Шлеґелем. Але ця жінка шукала в природі лише того, що промовляє на користь віри.

Робер покликав мене у глиб салону, де він сидів з матір’ю.

— Який ти милий! — сказав я. — Як мені віддячитися? Може, пообідаємо взавтра разом?

— Гаразд, але тільки з Блоком, я з ним зіткнувся в під’їзді; привітався він зі мною сухо, адже я, правда ненароком, не відповів на два його листи (він не сказав, що образився на мене, але я і так відчув), зате потім він був зі мною такий уважний, що я не можу виявити невдячність до такого щирого друга. Я вірю, що ми нерозлийвода, принаймні він дружитиме зі мною повік.

Я не думаю, що Сен-Лу глибоко помилявся. Вішання на когось собак у Блока часто було наслідком щирої симпатії, якщо він чомусь вважав, що йому не одвзаємнюють. Він мало вникав у життя інших людей, йому не спадало на думку, що хтось може захворіти, поїхати, а тому мовчання він одразу сприймав за ознаку очевидного збайдужіння. Ось чому я ніколи не припускав, що для диких вихваток, які він собі дозволяв спершу як друг, а потім як письменник, він мав важливі приводи. Блок не тямив себе, коли йому відповідали на них крижаним спокоєм або тривіальністю, від якої він остаточно сатанів, зате одразу відходив, відчувши тепле ставлення до себе.

— А щодо того, що я, за твоїми словами, милий, — вів далі Сен-Лу, — то це зовсім не так, тітка сказала, що ти її уникаєш, не озиваєшся до неї. Вона думає, що ти держиш камінь за пазухою.

На щастя для мене, якби я і повірив цим словам, наша близька поїздка до Бальбека перешкодила б мені ще раз зустрітися з дукинею Ґермантською, запевнити її, що я не держу каменя за пазухою, а отже, змусити її признатися, що то вона держить камінь за пазухою. Досить було їй нагадати, що вона навіть не запропонувала мені оглянути Ельстірові картини. Одначе я не відчував ніякого розчарування; я і не сподівався, що дукиня Ґермантська нагадає мені про це; я знав, що не подобаюся їй і мріяти не можу про те, щоб вона мене покохала; усе, чого я міг бажати, це щоб завдяки її чарам у мені зостався від неї, — адже я бачився з нею перед від’їздом з Парижа востаннє, — солодкий спогад, який я повіз би з собою до Бальбека, і це живе вражіння жило в мені повік замість спогаду, заправленого тугою і смутком.

Віконтеса де Марсант раз у раз уривала розмову з Робером, аби сказати мені, як часто він говорить їй про мене і як він мене любить; ця палка її щирість мені аж дошкуляла, я-бо відчував, що вона викликана страхом погнівити сина, якого вона сьогодні ще не бачила, з яким прагнула зостатися наодинці і на якого, як гадала, не мала такого впливу, як я, звідси й потреба годити мені. Одного разу, почувши, що я питаю Блока, як ся має його вуйко, Ніссім Бернар, віконтеса де Марсант поцікавився, чи це не той, що мешкав у Ніцці.

— У такому разі він знав мого чоловіка ще парубком, — сказала віконтеса. — Муж мені казав, що це чудова людина, делікатна, шляхетна.

«Щоб вуйко ні разу йому не збрехав, — такого бути не може!» — мабуть, подумав би Блок?

Мене все поривало сказати віконтесі де Марсант, що Робер незмірно більш любить її, ніж мене, і що, хоча б вона відчувала до мене нехіть, я не з тих, хто міг би під’юджувати його проти неї, розвести їх. Після відходу дукині Ґермантської мені стало легше наглядати за Робером, і лише тоді я зауважив, що його знов бере пересердя, припливаючи до його стужавілого, понурого обличчя. Я боявся, що після сьогоднішньої сцени, коли він дався при мені безкарно поневірятися над собою коханці, потерпає його самолюбство.

Нараз він вирвався з материних обіймів і, потягнувши мене за столик із квітами, перед яким знову засідала маркіза де Віль-парізіс, подав знак іти за ним у ванькирчик. Я рушив туди, аж це пан де Шарлюс, гадаючи, що я вже йду геть, урвав на півслові розмову з князем фон Фаффенгаймом, і, рвучко крутнувшись, опинився просто переді мною. Я отетерів, побачивши, що він бере циліндр із літерою Ґ та з герцогською короною. У дверях до ванькирчика барон сказав, не дивлячись на мене:

— Бачу, ви вже буваєте в світі, так ось, зробіть мені втіху — одвідайте мене. Але це складненько, — додав він недбало і заразом прикидаючи щось у думці, ніби боявся назавжди позбутися втіхи, якщо змарнує нагоду домовитися зі мною про те, як її здобути. — Я рідко буваю вдома — ви мені напишіть. Але я волів би вам усе пояснити спокійніш. Я вже йду. Проведіть мене трошки. Я вас не затримаю.

— Будьте уважніші, пане, — сказав я. — Ви помилково взяли капелюха когось із гостей.

— Ви не хочете, щоб я взяв свого власного капелюха?

Я припустив, — саме таке скоїлося недавно й зі мною, — що хтось забрав його капелюха, а барон узяв собі першого-ліпшого, щоб не виходити простоволосим надвір, і от я, піймавши його на гарячому, загнав його на слизьке. Я не наполягав. Я вимовився тим, що мені ще треба перебалакати з Сен-Лу.

— Він саме балакає з цим ідіотом дуком Ґермантським, — докинув я.

— Оце сказав, як в око вліпив! Неодмінно перекажу своєму братові.

— Гадаєте, це може бути цікаво панові де Шарлюсові? (Я уявляв, що його брат теж має носити прізвище де Шарлюса. Сен-Лу щось пояснював мені в Бальбеку, але я забув.)

— До чого тут пан де Шарлюс? — урвав мене барон. — Ідіть до Робера. Я знаю, що ви сьогодні були учасником оргії, яку він урядив для жінки, що ганьбить його. Ви повинні вжити всього свого впливу і розтлумачити йому, якого великого жалю завдає він своїй бідолашній нені та всім нам, топчучи в болоті наші імена.

Мені кортіло відповісти йому, що на цій ганебній для Робера оргії мовилося лише про Емерсона, Ібсена, Толстого і що молода жінка вмовляла Робера пити тільки воду; бажаючи пролити бальзам на вражену Роберову гордість, я намагався обілити його коханку. Я не відав, що в цю хвилину, попри все своє пересердя, він винуватив себе, а не її. Навіть у зваді добряги зі злюкою, та ще й як добряга має слушність, завжди випливе якийсь дріб’язок, який може допомогти злюці довести, що в чомусь бодай він має рацію. А що все інше злюка начисто відмітає, то скоро добряга відчує, що той йому бодай трохи потрібен, скоро його приголомшить розрив, скоро, занепавши духом, він почне нещадно катувати себе, він згадає безглузді докори злюки й подумає, що вони були, мабуть, не зовсім безпідставні.

— Визнаю: у справі з намистом я вчинив зле, — сказав мені Робер. — Звісно, лихого наміру я не мав, але ж кожен може дивитися на все по-своєму. Рахиль мала важке дитинство. Для неї я насамперед багатій, який знає, що все купується грошима і з яким біднякові не змагатися, про що б там не йшлося: про те, щоб натиснути на Бушрона, чи про те, щоб вйпозивати судовий процес. Звісно, вона була зі мною жорстока, хоча я завжди зичив їй тільки добра. Але я здаю собі справу: вона гадає, ніби я хотів дати їй відчути, що її можна утримати грішми, а я цього і в голові не покладав. Вона так мене кохає! Уявляю собі, як вона це переживає! Небога! Аби ти знав, яка вона делікатна, просто не можу тобі розказати! Скільки вона для мене зробила доброго! Як вона зараз, мабуть, боліє душею! У кожному разі, як воно не обернеться, я не хочу, щоб вона мала мене за бидло, — біжу до Бушрона по намисто.

Може, потім вона визнає, що провинилася. Бачиш, мені нестерпна сама думка про те, як вона побивається. Хай уже краще вболіватиму я, я знаю, що все це химери. Але вона! Знати, що вона сохне, і не сохнути з нею заодно, ні, я збожеволію, краще вже нам розійтися. Хай вона буде щаслива без мене, як так склалося, це все, чого я домагаюся. Слухай, знаєш, усе, що дотичне до неї, без міри величезне, набирає чогось космічного, я мерщій лечу до ювеліра, а потім перепрошу її. Поки я до неї не прийду, чого тільки вона про мене не передумає! Аби ж то вона хоч знала, що я скоро прийду! Завітав би ти до неї про всяк випадок, може, все владнається. Може, — тут він блідо всміхнувся, ніби не сміючи вірити в таку мрію, — ми гайнемо втрьох за місто й пообідаємо. Але зараз ще сказати важко, — я не знаю як до неї підступитися. Сердега! Як би мені не роз’ятрити їй душу ще. більше^ А може, її рішенець уже остаточний.

Робер поволік мене до своєї матері.

— Бувайте! — сказав він їй. — Я мушу їхати. Коли дістану звільнення, не знаю; певно, не раніше, як за місяць. Щойно тільки дізнаюся — напишу.

Звичайно, Сен-Лу був не з тих синів, що, виїжджаючи у світ з матерями, гадають, ніби оприскливість у ставленні до них повинна врівноважуватися усмішками й уклонами, які вони приберігають для спілкування з іншими людьми. Це ж така світова річ — підло мститися на рідних, — мабуть, дехто вірить, що грубіянство щодо своїх є природним доповненням до вечірнього убрання. Хай би що сказала бідолашна матір, син, ніби його до когось приволокли силоміць і він хоче змусити дорого заплатити за своє висиджування в гостях, гасить її боязке лебедіння ядучим, коротким, крутим спротивом; даремно мати одразу пристає, — цим його аж ніяк не укоськуючи, — на думку сина, цієї вищої істоти: вона славитиме позаочі його гарну вдачу, а він і далі підпускатиме їй найколючіші шпильки. Сен-Лу був зовсім не такий, але йому так боліла розлука з Рахиллю, що і він, хоча й з іншої рації, грубіянив своїй матері, як ті сини — своїм. І коли він вимовляв прощальні слова, то побачив, як віконтеса де Марсант уся стрепенулася, ніби змахнула крилами, як раніше при появі сина, але зараз обличчя її було стривожене, а очі, вліплені в сина, зраджували розпуку.

— Як, Робере, ти справді йдеш? Дитино моя! Але ж це єдиний день, коли я могла б побути з тобою!

І майже пошепки, якнайприроднішим тоном, намагаючися вигнати з нього весь смуток, щоб не пробудити в синові жалю, бо це було б жорстоко, марно і тільки дратувало б його, вона додала щось на кшталт підказаного здоровим глуздом простого аргументу:

— Але ж це негарно з твого боку.

Але в її простоті було стільки несміливосте від намагання показати, що вона не важить на його свободу, так багато ніжносте, аби він не дорікнув їй, що вона позбавляє його втіхи, аж Сен-Лу відчув: ще трохи і він розчулиться і не по'ще до своєї приятельки. Але він скипів:

— Шкода. Гарно чи не гарно — нічого не вдієш.

І він почав картати свою матір гіркими докорами, хоча в душі, певне, відчував, що ці докори заслужив він сам; за егоїстами завжди залишається останнє слово: коли вони наважуються на рішучий крок, то що чутливіші струни зачіпають у них ті, хто їх умовляє, то більше обурення викликають у них своєю затятістю не вони самі, а ті, хто накидає їм конечність такої затятосте; і, зрештою, їхня впертість може дійти до краю жорстокосте, але в їхніх очах це тільки обтяжує провину особи, настільки неделікатної, що вона сміє страждати та ще й мати рацію і підступно завдавати їм болю тим, що вони мусять діяти наперекір власному жалю. Зрештою віконтеса де Марсант і не дуже напоставала, бо чула, що сина їй не утримати.

— Я покидаю тебе, — сказав він мені. — Але ви, мамо, не затримуйте його, бо його чекають з візитою.

Я відчував, що моє товариство аж ніяк не потішить віконтеси де Марсант, але волів не йти з Робером, а то вона подумала б, що я беру участь у тих розривках, які забирають у неї сина. Мені хотілося якось виправдати Робера, не так з любови до нього, як зі співчуття до неї. Але вона озвалася перша:

— Сердешний хлопець! Я, мабуть, засмутила його. Бачте, пане, матері дуже егоїстичні, а йому ж кортить розважитися: він так рідко приїздить до Парижа! Боже мій! Якщо він ще не пішов, я б його наздогнала, але, звісно, не з тим, щоб затримати, а щоб сказати, що я не маю до нього жалю, що він має рацію. Ви нічого не матимете проти, як я вийду на сходи?

Ми вийшли разом.

— Робере! Робере! — гукнула вона. — Ні, він пішов, пізно.

Тепер я так само залюбки заходився б сприяти розривові

Робера з коханкою, як кілька годин раніше сприяв би тому, щоб він поїхав з нею назавжди. У першому випадку Сен-Лу назвав би мене зрадником, а в другому родина охрестила б мене його злим генієм. А проте за ці кілька годин я нітрохи не змінився.

Ми повернулися до салону. Не побачивши з нами Робера, маркіза де Вільпарізіс підозріло, глузливо і не дуже співчутливо перезирнулася з паном де Норпуа, — таким поглядом ми показуємо на не в міру ревниву жону або на занадто ніжну матір (з них часто збиткуються) і такий погляд означає: «Еге! Чи не було тут якої бурі?»

Робер приніс коханці чудовий клейнод, якого він, за умовою, не мав би їй дарувати. Зрештою вийшло одне до одного: від подарунка вона відмовилась і, попри всі умовляння, так і не взяла його. Дехто з Роберових товаришів переконував, що в цій її вдаваній безкорисливості криється тонкий розрахунок: міцніше прихилити його до себе. Але їй не залежало на грошах, хіба лиш на тому, щоб протрясти їх. Я сам бачив, як вона розкидала наліво і направо людям, яких мала за бідняків. «Зараз, — казали Роберові друзі, аби зіпсувати вражіння від якогось шляхетного вчинку Рахилі, — зараз вона, мабуть, хиляється по залі для глядачів у Фолі-Бержер. Рахиль — то загадка, правдивий сфінкс». Зрештою скільки жінок корисливих з біди, бо вони утриманки, через делікатність, яка не переводиться у таких жіночок, самохіть раз у раз ставлять перечіпки перед гойністю свого коханця!

Робер майже нічого не знав про зради своєї коханки і карався подумки тим, що було хіба абищицею проти справжнього Рахилі-ного життя, життя, яке починалося допіру потому як він із нею прощався. Про її зради він майже нічого не знав. Та якби вони й дішли до його відома, це б не похитнуло його віри в Рахиль. Бо за дивним законом природи, чинним у найскладніших суспільствах, люди живуть у цілковитому невіданні щодо коханої істоти. Стоячи по один бік шкляної перебірки, закоханий каже собі: «Це ангол, вона ніколи не буде моєю, мені залишається тільки померти, і все-таки вона мене кохає; вона так мене кохає, що, мабуть... та ні, цього бути не може». І, охоплений любовним вогнем, зболений душею від чекання, скільки клейнодів кидає він до ніг цієї жінки, скільки напозичається, щоб уберегти її від життєвих клопотів! А по той бік перебірки, крізь яку слова до нього не долітають, як не доходять слова крізь акваріум, люди мовлять: «Ви з нею не знайомі? Вам пощастило. Вона обібрала, зруйнувала бозна-скількох чоловіків. Найпослідуща гультяйка. Дурисвітка!» І, може, люди не так уже й помиляються, взиваючи її цим словом, бо навіть скептик, який не безтямно закоханий у цю жінку, якому вона просто подобається, каже своїм товаришам: «Ба ні, голубе, це не кокотка, може, вона й мала захоплення, але це не продажна жінка, а як вона вже й продається, то дуже дорого. Або п’ятдесят тисяч франків, або нічого». І саме він і витратив на неї п’ятдесят тисяч франків, маючи її лише один раз, але вона, знайшовши в ньому спільника, граючи на його марнославстві, зуміла переконати його, що він із тих, хто її мав задурно. Таке наше суспільство: в ньому навіть ті, кого видно наскрізь, навіть ті з них, хто найославленіший, всі ніби під заслоною шкаралущі, кокона, якоїсь розкішної дивогляді. У Парижі Сен-Лу не кланявся двом порядним людям, говорив про них не інакше, як із тремтінням у голосі й називав їх сутенерами: їх обох зруйнувала Рахиль.

— Я каюся лише в одному, — стиха сказала віконтеса де Мар-сант. — Даремне сказала йому, що він чинить негарно. Йому, цьому чудовому, єдиному, незрівнянному синові сказати перед його від’їздом, що він чинить негарно, — краще б уже мене вдарено києм, я ж бо знаю,, що як його й чекає увечері розривка (а в нього їх так мало!), я все одно зіпсувала йому вечір, скривдивши його словом. Але я вас не затримую, пане, адже ви квап; ^грся.

Коли віконтеса де Марсант прощалася зі мною, вона сумувала. Сумувала за Робером, і її сум був щирий. Аж це вона перекинулася знову світською дамою і перестала щирувати:

— Мені було страх як цікаво, я така рада, така щаслива, що побалакала з вами. Дякую! Дякую!

Міна її була покірна, а погляд вдячний і захоплений, ніби розмова зі мною потішила її непомалу. Цей її урочий погляд так чудово був до пари чорним квітам на її білій сукні з розводами: це був погляд світської дами, обізнаної зі своїм ремеслом.

— Але я, пані, ще не виходжу, — заперечив я, — чекаю на пана де Шарлюса — ми підемо разом.

Маркіза де Вільпарізіс почула мої останні слова. Вони її, мабуть, прикро вразили. Якби не йшлося про те, що неспроможне зачепити такого роду почуття, я подумав би, що образив сором’язливість маркізи де Вільпарізіс. Але ця думка мені не спала. Мені було добре з дукинею Ґермантською, з Робером, з віконтесою де Марсант, із паном де Шарлюсом, з маркізою де Вільпарізіс, я так і цокотів із ними, сипав як горохом.

— Ви збираєтеся йти з моїм сестринцем Паламедом? — спитала маркіза де Вільпарізіс.

Гадаючи, ніби вона зрадіє, дізнавшися про нашу приязнь із її улюбленим сестринцем, я весело відповів: «Він попросив мене піти разом. Я дуже потішений. Ви не уявляєте, як ми з ним дружимо, і я думаю — ми з ним невдовзі зійдемося ще ближче».

Невдоволення в маркізи де Вільпарізіс змінилося виразною тривогою.

— Не ждіть його, — стурбовано сказала вона мені, — він зараз розмовляє з князем фон Фаффенгаймом. Про домовленість із вами він, мабуть, забув. Ну, йдіть, ідіть, поки він стоїть до вас плечима.

А я не поспішав до Робера та його приятельки. Але маркіза де Вільпарізіс не могла дочекатися, коли ж я нарешті піду і я, гадаючи, ніби вона хоче перебалакати з сестринцем про щось важливе, попрощався. Обік неї дебелився по-олімпійському пишний дук Ґермантський. Кожен член його тіла нібито свідчив про казкові його багатства, ущільнювався завдяки цьому багатству буцімто на те, щоб сотворити цю таку коштовну людину; його багатство було перетоплене в один людиноподібний виливок. Коли я підступив до нього попрощатися, він підвівся ґречно з крісла, і я відчув марудну, тужаву тридцятимільйонну масу, що її урухомило, підняло і поставило переді мною старе французьке виховання. Мені здавалося, ніби це статуя Зевса Олімпійського, яку Фідій начебто вилив із щирого золота. Така міцна була влада єзуїтського виховання над дуком Ґермантським, точніше сказати, над його тілом, бо на його розум вона так глибоко не впливала. Дук Ґермантський сміявся зі своїх власних дотепів, але його не смішили дотепи інших людей.

На сходах на мене нагукали:

— Це ви так на мене, пане, чекаєте?

То був барон де Шарлюс.

— Чи не бажаєте пройтися пішки? — сухо спитав він, коли ми вийшли на подвір’я.

— Пройдімося, поки не трапиться фіакра.

— Вам треба зі мною побалакати, пане бароне?

— Авжеж, ви вгадали, мені треба вам дещо сказати, ось тільки не знаю, чи скажу. Звісно, я розумію, що для вас це дуже цікаво. Але воднораз передчуваю, що людина мого віку, коли починає мріяти про спокій, то це може породити безладдя в моєму житті, змусить по-дурному гаяти час. Не знаю, чи варті ви того, щоб я задля вас заварював цю кашу, я не маю приємности знати вас настільки, щоб на щось наважитися. Зрештою, може, ви не маєте охоти дістати від мене те, що я міг би вам дати, може, справді не слід турбуватися, бо, повторюю вам по щирості, мені це нічого, окрім клопотів, не заповідає.

Я сказав, що в такому разі треба про це забути. Припинення перемовин, мабуть, не було передбачене бароном.

— Даремно ви делікатність розводите, — урвав він мене. — Нема нічого приємнішого, ніж опікуватися людиною, яка варта цього. Для найкращих із нас захоплення мистецтвом, любов до антики, до колекціонування, до садівництва — це сурогат, ерзац, алібі. З глибини нашої бочки ми, як той Діоген, волаємо людину. Вирощуємо бегонії, стрижемо тиси за браком чогось ліпшого, бо тиси і бегонії податливі. Але ми воліли б присвятити себе викохуванню людини, якби були певні, що вона того варта. У цьому вся суть. Ви повинні бодай трошки знати себе. Варті ви цього чи не варті?

— Я зроду не завдам вам, пане, аж стільки мороки, — сказав я, — і повірте, все, що ви для мене зробите, матиме для мене велику вартість. Я глибоко зворушений тим, що ви вшанували мене своєю увагою і виявили бажання бути мені корисним.

На мій превеликий подив, барон подякував мені майже захоплено, і з раптовою довірою, що вразила мене ще в Бальбеку невідповідністю його різкому тонові, узяв мене під руку.

— З молодого недосвіду й легкодумства ви можете ляпнути щось таке, що може розвести нас у різні боки назавжди, — зауважив він. — А зараз, навпаки, ви мене розчулили, і я ладен зробити для вас усе, що можу.

Досі йдучи зі мною під руку й кажучи мені, хоча й з-пишна, добрі слова, пан де Шарлюс то впинався в мене пильним, проникливим, твердим поглядом, яким він вразив мене при нашій вранішній зустрічі під бальбецьким казино, і навіть за кілька років перед тим, біля рожевого терника, в тансонвільському паркові, коли він стояв поруч із пані Сванн, яку я тоді вважав за його коханку, то пас так невідривно очима фіакри, які о цій порі снували по вулиці, що деякі фурмани зупинялися, ніби на нашу вимогу. Але пан де Шарлюс махав їм їхати порожнем.

— Жоден мені не підходить, — казав він, — не ті ліхтарі, не по дорозі. Мені б хотілося, — вів далі він, — щоб ви мене правильно зрозуміли: моя пропозиція геть безкорислива, і я роблю її лише з доброзичливосте до вас.

А ще мене вразило (більше, ніж у Бальбеку), як сильно баронова вимова нагадувала Сваннову вимову.

— Ви, гадаю, досить розумні, щоб не подумати, що я звертаюся до вас за «браком знайомих», зі страху самотности й нуди. Про моїх родичів я вам не нагадую — я думаю, що хлопець вашого віку, виходець із дрібної буржуазії (він з утіхою наголосив на цих двох словах) має знати французьку історію. Бо ці люди з мого кола невігласи, як лакеї, і не читають нічогісінько. Колись прислужували королям магнати, а нині магнати стоять на одній дошці зі служниками. Проте молоді буржуа, як оце ви, — люди очитані. Ви, звичайно, самі здорові знаєте, як гарно сказав Мішле про моїх родаків: «Усесилі Ґерманти уявляються мені направду великими людьми. Що проти них маленький, горопашний король французький, ув’язнений у своєму паризькому палаці?» Про самого себе я не дуже полюбляю говорити, але, може, вам уже відомо, — на це натякнула голосна стаття у «Таймсі», — що цісар австрійський, який завжди виявляв ласкавість до мене і рачить утримувати зі мною кузенівські стосунки, недавно у розмові, вже поданій до вселюдної відомости, заявив, що якби граф Шам-борський мав при собі людину, обізнану не гірше, ніж я, з під-спідком європейської політики, то граф був би нині французьким королем. Я часто думав, що в мені є, — не з рації моїх незначних дарів, а завдяки околичностям, про які ви, може, дізнаєтеся згодом, — скарби досвіду, якесь таємне і безцінне досьє, яким користуватися для себе я не маю права, але до якого молодик поставиться як до коштовности, коли я впродовж кількох місяців передам йому те, що збирав понад тридцять років і що, може, маю лише я один. Я говорю не про пишний пожиток для розуму, який ви здобули б, дізнавшися про певні секрети, за ознайомлення з якими якийсь нинішній Гізо віддав би кілька років життя, бо коли б тайни йому відкрилися, то деякі події постали б для нього в зовсім іншому світлі. І я говорю не лише про події доконані, а про ланцюг обставин (то був чи не найулюбленіший вислів пана де Шарлюса, і, вживши його, він молитовно складав руки, але пальців не згинав, наче таким жестом передавав той збіг обставин, яких ближче не з’ясовував, та їхнє зчеплення). Я по-новому пояснив би вам не лише минувшину, а й прийдешність.

Пан де Шарлюс сам себе урвав, він почав розпитувати мене про Блока, про якого мова мовилася (хоча барон удавав під той час, ніби не чує) у маркізи де Вільпарізіс. І його манера говорити так розминалася з тим, що він казав, аж здавалося, наче він думає про інше й сипле словами машинально; ніби для годиться він поцікавився, чи молодий мій товариш, чи гарний тощо. Якби Блок чув нашу розмову, то пан де Шарлюс зацікавив би його ще дужче, ніж маркіз де Норпуа, тільки з мотивів зовсім інших: його зацікавило б, чи пан де Шарлюс за чи проти Дрейфуса. «Для вашого становлення, — зауважив пан де Шарлюс, поставивши сілька запитань про Блока, — вам годилося б завести приятелів серед чужинців». Я відповів, що Блок француз. «А-а! — сказав пан де Шарлюс. — А я думав, жид». Наголошення на такій невідповідності навело мене на думку, що пан де Шарлюс найза-пекліший антидрейфусар, яких я тільки знаю. Але він висловився проти оскарження Дрейфуса у державній зраді. Хоча зробив це так: «Здається, газети пишуть про Дрейфуса, ніби він зрадив батьківщину, так мені здається, бо я читаю газети через п’яте-десяте; читати газети для мене все одно, що мити руки; нічого цікавого я в них не знаходжу. У кожному разі складу злочину тут немає, земляк вашого приятеля вчинив би злочин проти своєї країни, якби зрадив Юдею, але до чого тут Франція?» Я заперечив, що в разі війни жидів поставлено б під рушницю вкупі з усіма. «Можливо, й не доведено, що це було б зле. Та як мобілізують сенегалів чи мальгашів, то навряд чи вони з надто великою звагою битимуться за Францію, і це природно. Вашого Дрейфуса радше можна б покарати за порушення правил гостинности. Але годі про це. Чи не могли б ви попрохати вашого приятеля, щоб він повів мене до синагоги, коли там відбуватиметься якась урочистість, скажімо, обрізання, з жидівськими співами? А може, він винайме залу і влаштує для мене біблійний вертеп, як ото дівиці з Сен-Сіру грали, розважаючи Людовіка XIV, расінівські сцени на теми псалмів. І чи не можна щось комічне? Скажімо, ваш приятель у змаганні зі своїм батьком зранив би його, як Давид Голіафа. Вийшов би втішний фарс. А ще він міг би дати гарту або, як каже моя стара служниця, перегнати гречку своїй нені. Оце було б здорово, це б нас розважило. Як по-вашому, дядьку? Адже ми кохаємося в екзотичних видовищах, адже якби побити цю азійську прояву, то стара шерепа дістала б по заслузі, та й край». Вимовляючи ці моторошні й майже біснуваті слова, барон де Шарлюс до болю стискав мені руку. Згадавши оповіді родичів пана де Шарлюса про те, який він напрочуд добрий до своєї старої служниці, чий мольєрівський суржик він допіро цитував, я подумав, як цікаво було б визначити, -- явище це, по-моєму, ще малодосліджене і заплутане, — як уживаються доброта і злість в одному й тому самому серці.

Я ознаймив баронові, що пані Блок уже не стало, а про Бло-ка-старшого сказав, що йому навряд чи припаде до смаку гра, в якій він може завиграшки втратити око. Пана де Шарлюса вхопило за серце. «Ця жінка померла зовсім не в пору! — сказав він. — А щодо вибитих очей, то синагога сама сліпа, євангельських істин недобачає. У кожному разі, подумайте, саме тепер це ж велика честь для безталанйих жидів, які страшаться безглуздої люті християн: така людина, як я, спускається до того, що розважається, дивлячися на їхні ігри!» Аж це я побачив Блока-старшого, мабуть, він ішов зустрічати сина. Він нас не побачив, я зголосився познайомити де Шарлюса з ним. Я й не думав, не гадав, як це розсердить мого попутника. «Познайомити його зі мною? Зразу видно, що ви не знаєте хто є хто! Зі мною так просто не знайомляться. У даному разі непристойність подвоюється тим, що той, хто знайомить, зовсім зелений, а той кого він рекомендує, сам нікчема. Найбільше, на що я наважуся, — якщо мене влаштує азійська вистава, яку я вам оце нашкіцував, — це сказати плюгавцеві кілька незлих слів. Але під умовою, що синаш дасть йому гарної поскубеньки. Я навіть висловлю при цій оказії свою згоду».

Зрештою Блок не звертав на нас ані найменшої уваги. Він низько вклонився пані Сазрі, а та була з ним дуже ґречна. Мене це здивувало, бо колись, у Комбре, вона обурювалася, як можуть мої батько-матір пускати до себе молодого Блока, така запекла була з неї антисемітка. Але протяг-вітер дрейфусарства кілька днів тому заніс до неї Блока-старшого. Батько мого приятеля був у захваті від пані Сазри; надто йому сподобався її антисемітизм; він бачив у цьому доказ її щирости й одвертости дрейфусарських її переконань, ось чому його потішила її згода прийняти його у себе. Він навіть не образився, коли пані Сазра взяла й ляпнула при ньому: «Пан Дрюмон саджає ревізіоністів до одного лантуха з протестантами і жидами. Гарна кумпанія нівроку!» «Бернаре! — вернувшись додому, сказав він гордо панові Ніссіму Бернару. — Ти знаєш, вона таки заражена цим забобоном!» Але Ніссім Бернар нічого не відповів, а тільки зняв до неба свої янгольські очі. Він журився недолею жидів, згадував своїх приятелів християн, з причин, які з’ясуються згодом, з роками робився все манірнішим та церемоннішим і скидався тепер на ларву з картини прерафаеліта — личинку, в якої стирчать ніби випадково встромлені пера — такими самими безглуздими видаються волоски в опалі.

— У справі Дрейфуса є одна прикрість, — провадив барон, досі не випускаючи моєї руки. — Вона нищить товариство (я не кажу: добре товариство, воно давно вже не заслуговує на цей похвальний епітет), через наплив паній і панів Хамів, Хайок, Хамських, зрештою темних типів, на яких я натикаюся навіть у моїх кузин, бо вони належать до якоїсь патріотичної антижидів-ської ліги, ніби політичні погляди дають право на становище у суспільстві.

Це величання зближувало барона де Шарлюса з дукинею Ґер-мантською. Я вказав йому на цю подібність. Мабуть, він думав, ніби я не знайомий з дукинею, але я нагадав йому вечір ув Опері, де він явно ховався від мене. Де Шарлюс заявив дуже рішуче, що не помітив мене, і, зрештою, переконав би мене, якби через одну дрібну околичність у душу мені не заронилася підозра: а що як пан де Шарлюс такий гордій, що йому було б неприємно, якби його побачили разом зі мною?

— Вернімося до вас, — сказав барон, — до моїх планів щодо вас. Є, пане, таке собі франкмасонство, — я нічого не можу вам про нього повідомити, окрім того, що воно нараховує у своїх лавах чотирьох європейських володарів. Так ось, оточення одного з них, а саме німецького цісаря, хоче вилікувати його від цієї химери. Це не жарти, ми через нього на волосинку від війни. Атож, саме на волосинку. Ви чули, як один чоловік увірив, що в нього у пляшці китайська принцеса? То була маячня слабого. Його вилікували. Але тоді він спав з розуму, подурнішав. Є хвороби, яких не треба лікувати, бо вони бережуть нас від ще небезпечніших. Мій кревний мав хворий шлунок, він не міг травити жодної їжі. Найбільші фахівці-шлуночники курували його марно. Я повів його до одного лікаря (теж, до речі, цікава фігура, про нього можна було розповісти чимало дивовиж). Лікар одразу збагнув, що ця недуга чисто нервова. Він переконав хворого, що йому можна їсти все. Але мій кузен мав ще й нефрит. Шлунок засвоював їжу добре, а нирки, зрештою, відмовили, і мій кузен, замість дожити до старощів з вигаданою шлунковою хворобою, яка його посадила на дієту, помер у сорок років з вилікуваним шлунком, але зруйнованими нирками. Ви набагато переросли своє оточення і, хто зна, може, з часом виб’єтеся на того, на кого могла б колись вибитися видатна людина, якби якийсь добрий геній відкрив їй закони пари та електрики, коли люди ні сном ні духом їх не знали. Зрозумійте: я зроблю вам велику послугу, але я маю надію, що ви зробите і мені не меншу. Вищий світ давно мені байдужий, я живу тільки одною великою пристрастю: спокутувати свої давні гріхи, поділившися моїми скарбами з душею ще незайманою, здольною любити доброчесність. Я пережив великі гризоти, пане, може, колись я вам про себе розповім, я втратив дружину, істоту найшляхетнішу, найгожішу, найдосконалішу, яку тільки можна вимріяти. Мої молоді родичі не те що не гідні, а нездатні прийняти ту моральну спадщину, про яку я мовив вам. Хто зна, може, ви і є саме той, до кого вона може перейти, той, кого я можу наставляти і звеличувати, я б від цього тільки виграв. Може, втаємничивши вас у велику дипломатію, я знову відчую до неї смак і нарешті візьмуся до цікавих справ, а ви мені підсоблятимете. Але щоб у цьому переконатися, я маю бачитися з вами часто, дуже часто*, щодня.

Я надумав, користуючися з цієї несподіваної ласки барона де Шарлюса, звернутися до нього з проханням: чи не може він влаштувати мені зустріч із братовою, але в цю хвилину мою руку ніби вдарило струмом. То випручав свою руку барон де Шарлюс. Попри те, що він, розмовляючи, стріляв очима навкруг, він тільки оце вгледів графа д’Аржанкура, який виринув із-за рогу. Для бельгійського посла то була, мабуть, прикра зустріч; він підозріливо бликнув на мене, ніби перед ним була проява, — майже так само дукиня Ґермантська блимала на Блока, — і спробував нас поминути. Але де Шарлюс, ніби намагаючись попасти йому на очі, нагукав на нього і сказав дось, аби сказати. Гадаючи, може, що граф д’Аржанкур мене не впізнав, барон сказав йому, що я великий друг маркізи де Вілььпрізіс, дукині Ґермантської, Робера Сен-Лу, а він, барон де Шарлюс, давній друг моєї бабусі й був би щасливий перенести на онука бодай частку своєї симпатії до неї. І все ж від мене не приховалося, що, хоча в маркізи де Віль-парізіс графові д’Аржанкурові лише названо моє ім’я, граф був тепер зі мною холодніший, ніж годину тому, та й потім він ще довгенько при зустрічах зі мною бокував. Того вечора він дивився на мене цікаво, але неприязно, а коли прощався з нами, подав мені після вагання руку, але одразу ж її відсмикнув.

— Ця зустріч не з приємних, — сказав пан де Шарлюс. — Д’Аржанкур вельможного роду, але зле вихований, дипломат поганенький, невірний чоловік, бабій, готовий образ шальвіри; з розбору людей, які не здатні зрозуміти, зате здатні цілком занапастити достеменні вартості. Я маю надію, що наша приязнь, якщо тільки вона виникне, буде саме такою вартістю, і ще сподіваюся, що ви будете ласкаві оберігати її, так само як і я, від копняків ось таких ослів, які знічев’я, з незграбносте, зі злости топчуть те, що треба берегти. На жаль, більшість світовців склепані на таке модло.

— Дукиня Ґермантська, мабуть, людина премудра. Сьогодні ми з нею розмовляли про можливості нової війни. Здається, вона добре з цим обізнана.

— Ні з чим вона не обізнана, — відповів де Шарлюс сухо. — Жінки, як і більшість, зрештою, чоловіків, зовсім темні у справах, про які мені хочеться з вами побалакати. Моя братова — уроча істота, але вона уявляє, що живе в добу, описану бальзаківським пером, коли жінки впливали на політику. У наші дні спілкування з нею для вас згубне, як, зрештою, і виходи у світ взагалі. Я саме про це найперше і хочу вас попередити, але мене перебив цей бельбас. Перше, чим доведеться ради мене вам пожертвувати, — а цих жертв я вимагатиму від вас стільки, скільки зроблю вам послуг, — це порвати зі світом. Я болів душею, бачачи вас на цьому дикому збіговиськові. Ви скажете, що і я був там, але для мене це не вихід у світ, а одвідання родичів. Згодом, у дійшло-му віці, якщо вас знову поманить у салони, то це вже не вийде вам боком. Мені не треба пояснювати, як я вам тоді прислужуся. «Сезам» палацу Ґермантів і всіх будинків, які варті того, щоб двері їхні розчинилися перед вами, — цей «Сезам» до моїх послуг. Я буду і за суддю, і за каліфа. Поки що ви ще лише «оглашений». Ваша присутність у вищому світі є якимсь бешкетом. Передусім не треба пускатися берега.

Ага, пан де Шарлюс заговорив про свою візиту до маркізи де Вільпарізіс, от я і спробуй з’ясувати, ким він їй доводиться, з’ясувати її рід, але з уст у мене вихопилося запитання; я спитав про родовід Вільпарізіс.

— Далебі, запитання не таке просте, — заторохтів пан де Шарлюс скоромовкою. — Це все одно, якби ви мене спитали, що таке ніщо. Моя тітка може все собі дозволити, і от їй стрельнуло в голову вдруге побратися з таким собі паном Тіріоном, і через це найславетніша французька фамілія перевелася нанівець. Тіріон безперешкодно, як у романах, узяв собі вигасле аристократичне ймення, а потім переставився. Історія мовчить, чи спокушало його, щоб підписуватися Тур д’Овернь, а чи вагався він між Тулузою і Монморансі. У кожному разі обрав щось інше і пошився в пана де Вільпарізіс. Після сімсот другого року таких випадків уже не було, і я подумав, що наміри його скромненькі — натякнути, що він родом з Вільпарізіса (є таке підпаризьке містечко), що там у нього нотаріальна контора чи перукарня. А тітка з великого розуму — зараз вона в таких літах, коли на дитячий сходять, — заявила, що в роду її мужа був такий маркі-зат, і написала про це всім нам; невідомо навіщо, вона вирішила залагодити все офіційно. Коли хтось прибирає собі прізвище, на яке не має права, то не треба галасувати — треба чинити, як учинила наша чарівна приятелька, так звана графиня М. Вона не послухалася поради свого чоловіченька Альфонса Ротшильда і відмовилася збільшити внесок на користь папи ради набуття титулу — все одно це не вповноважило б її більше на нього. Але ось що в цьому найкумедніше: тітка заходилася скуповувати портрети достеменних Вільпарізісів, до яких покійному Тіріонові було через дорогу навприсядки. Тітчин замок обернувся на скупку, і цей потоп портретів поховав під собою портрети якихось там Ґермантів і якихось там Конде, адже, що не кажи, а то була дрібнота. Маршани щороку фабрикують для неї нові. У неї в замку, в їдальні висить портрет Сен-Сімона через те, що його братаничка називалася в першому шлюбі де Вільпарізіс, хоча, ймовірно, автор «Мемуарів» повинен цікавити гостей цього замку не лише тому, що він доводився прадідом панові Тіріону.

У маркізі де Вільпарізіс я зараз же розчарувався, побачивши її строкатий салон; коли до мене дійшло, що вона всього-но пані Тіріон, а не маркіза, вона вже геть підупала в моїх очах. Негоже, щоб жінка, присвоївши собі титул і прізвище лише завдяки знайомству з найяснішими особами, могла ошукувати сучасників, а вже нащадків і поготів. Маркіза де Вільпарізіс знову стала тим, ким була в дитинстві, особою, позбавленою чогось аристократичного, мені здалося, що всі її високопоставлені родичі їй чужі. Зрештою маркіза не перестала примилятися до них. Я іноді од-відував її, а вона надсилала мені якийсь подарунок. Але в моїй уяві вона не була причетна до Сен-Жерменського передмістя, і якби я хотів дізнатися щось про цей світ, то до неї звернувся б в останню чергу.

— Нині, — провадив барон де Шарлюс, — якби ви виходили у світ, ви зашкодили б тільки собі, ви ставили б усе з ніг на голову. Зрештою обережність ніколи не зайва, надто в доборі друзів. Заводьте собі коханок, якщо рідня нічого не матиме проти, мене це не обходить, я б вас до цього заохочував, молодий урвісе, якому скоро потрібна буде бритва, — сказав він, лапнувши мене за підборіддя. — Але добір товаришів серед чоловіків — то інша річ. З кожного десятка молодиків восьмеро плюгавці, лобузи, які вам утнуть таку капость, що її вже не відробиш. Ось мій сестри-нець Сен-Лу — з біди він добрий приятель для вас. Для вашої прийдешносте він вам нічим не прислужиться — про неї подбаю я. Словом, щоб кудись вибратися вдвох, коли я вам набридну, він, на мою думку, саме такий чоловік. Принаймні він мужчина, він не пожіночився, як цілі сонми зелених юнаків: через цих лідерів їхні невинні офіри лягають головою. (Я не розумів, що означає це жарґонове слівце «підер». Той, хто б його знав, був би здивований так само, як я. Світські люди полюбляють уживати жаргону, а люди, яким можна чимось дорікнути, заявляють, що не бояться говорити про свої гріхи; вони гадають, ніби це свідчить про їхню безневинність. Але вони не дотримуються вже шкали, не усвідомлюють, що, переступивши межі, жарт стає масним, сороміцьким, і править за доказ уже не простодушносте, а зледащіння.) Він не такий, як інші, він милий, статечний, — додав барон де Шарлюс.

Я несамохіть посміхнувся, почувши епітет «статечний», який де Шарлюс вимовив, мовби надавав йому значення «чеснотливий», «солідний», — так кажуть про молоду робітницю, що вона «статечна».

Аж це поминув нас екіпаж, кривуляючи туди-сюди; молодий візник сидів не на передку, а всередині фіакра і правив, вивернувшись на подушках, — очевидно, захмелілий. Барон де Шарлюс одразу його зупинив. Візник якусь хвилину парламентував:

— Ви в який бік?

— У ваш. (Це мене здивувало, бо барон де Шарлюс спровадив кілька фіакрів з ліхтарями такого самого кольору.)

— Але сидіти на козелку мені неохота. Нічого, як я зостануся в повозі?

— Нічого, тільки опустіть буду. Зрештою подумайте над моєю пропозицією, — сказав мені на прощання пан де Шарлюс. — Даю вам кілька днів подумати, потім напишіть. Повторюю: мені треба бачитися з вами щодня і переконатися у вашій відданості й скромності, про що, мушу визнати, свідчить ваша врода. Але мене так часто ошукувала зовнішність, що більше не хочеться пошитися в дурні. Бий тебе лиха сила! Перш ніж довірити скарб, маю я знати, в які руки його віддають! Словом, запам’ятайте мої умови. Ви оце як Геркулес на розстані, от лише, на жаль, ви, мабуть, без його могутньої мускулатури. Чиніть так, щоб потім не каятися цілий свій вік, що не вхопили тропи, яка веде до доброчесносте., Що ж це ви, — мовив барон до візничого, — так і не відкинули буди? Гаразд, я сам. Мабуть, і правити доведеться мені самому — так вас розвезло.

Він скочив у фіакр, сів поряд із фурманом, і кінь так і рвонув з копита шпарким клусом.

Щодо мене, то я, повернувшися додому, застав там ніби пан-дант розмови, яку допіро вели Блок і маркіз де Норпуа, але тепер усе викладалося коротко, гостро, насліпо, безладно. Сперечалися наш камердинер, дрейфусар, і камердинер Ґермантів, антидрейфусар. Змагання правди й неправди, на інтелектуальних верховинах, втілених у Лізі французьких патріотів та Лізі прав людини, сягало аж низів. Рейнак грав на почуттях людей, які й у вічі його зроду не бачили, а сам дивився на справу Дрейфуса з погляду розуму, як на неспростовну теорему, яку він, властиво, довів завдяки небаченому успіхові (успіхові, як заявляв багато хто, не вигідному для Франції) раціональної політики. За два роки він повалив кабінет Бійо і замінив його кабінетом Клемансо, вчинив переворот у головах, витяг із-за ґрат Пікара і за невдячність спровадив його в військове міністерство. Можливо, цей раціоналіст, що керував масами, сам керувався своїм походженням. Якщо навіть філософські системи, системи найближчі до істини, зрештою завдячують свою появу почуттям їхніх творців, можна цілком припустити, що і в звичайній політичній справі, як-от справа Дрейфуса, чуттєві поривання, без відома самого розумаки, панують над його розумом. Блок гадав, що його дрейфусарство продиктоване логікою, хоча знав, що носа, шкіру та чуба він успадкував від своєї раси. Певна річ, розум вільніший, одначе підлягає законам, які запровадив не він. Суперечка камердинера Ґермантів з нашим була суперечкою особливою. Хвилі двох течій дрейфусарства і антидрейфусарства, розколовши Францію навпіл, були майже німі, але як чулися вряди-годи сплески, то в них лунала щирість. Якщо під час розмови, яка вмисне обминала Дрейфусову справу, хтось нібито знічев’я, видаючи найчастіше бажане за дійсне, викладав політичну новину, можна було з того, як він пророкував, судити про керунок його прагнень. Так у деяких питаннях зударялися несміливе апостольство і святий гнів. Розмова двох клюшників, яку я почув, прийшовши додому, була винятком із правила. Наш натякав на те, що Дрейфує винний, а Ґермантів, навпаки, що невинний. Обмінювалися вони натяками не на те, щоб не викладати своїх переконань навпростець, — то була затятість двох азартних гравців. Наш маршалок, непевний, чи дійде до ревізії, хотів загодя, в разі поразки, позбавити маршалка Ґермантів утіхи думати, що праведне діло програне. Маршалок Ґермантів вважав, що в разі відмови в перегляді наш іще більше досадуватиме на думку, що на Чортовім острові тримають невинного. Наглядач дивився на них. У мене виникло вражіння, що то чи не він колотить миром серед челяді Ґермантів.

Вийшовши нагору, я побачив, що бабусі зле. Від певного часу, не знаючи до пуття, що їй таке, вона скаржилася на здоров’я. Лише у хворобі до нас доходить, що ми живемо не самі, що ми прикуті до істоти з іншого світу, від якої ділить нас провалля, до істоти, яка нас не знає і не здатна нас зрозуміти: до нашого тіла. Страшного розбишаку зустрінутого на дорозі ми, може, зуміли б якось підкупити якщо не нашим нещастям, то хоча б зиском для нього ж таки. Але пробувати розжалити наше тіло це все одно, що звертатися до спрута, для якого звук нашої мови, як гомін хвиль, і уживатйся з яким було б для нас пекельною мукою. На свої немочі бабуся не вельми зважала, ми поглинали всю її увагу. Якщо неміч дуже їй уже долягала, вона, аби одужати, марно намагалася зрозуміти, що з нею таке. В тому разі, коли болісні об’яви, театром для яких ставало її тіло, і далі залишалися для неї неясними і незбагненними, вони були очевидні й розрізняльні для істот, приналежних до того самого царства природи, істот, до яких людський розум, зрештою, почав звертатися, аби збагнути, що йому говорить тіло, — десь так для розмови з чужоземцем ми кличемо за тлумача когось із його земляків. Ці істоти наділені хистом розмовляти з нашим тілом, ознаймити нам, чи серйозний його гнів і чи скоро він ущухне. Запрошений до бабусі Коттар, який одразу розсердив нас, — коли ми йому сказали, що бабуся хвора, він з лукавою усмішкою спитав: «Хвора? А це не дипломатична хвороба?» — Котар, щоб заспокоїти хвору, посадив її на молошну дієту. Але завжди один і той самий молошний суп не допоміг, бо бабуся сипала в нього багато соли (то було до відкриття Відаля), шкода від якої тоді ще не була з’ясована.

Бо медицина — то цілий компендіум нагромаджених одна на одну помилок лікарів, їхніх суперечливих суджень, — отож, як ми навіть запросимо найкращих лікарів і майже напевне виблагаємо у них істину, через кілька років виявиться, що то не істина, а заблуд. Ось чому вірити в медицину це найбільше шаленство, а не вірити — ще більше, бо з купи похибок із часом виведено кілька істинних висновків. Коттар звелів зміряти температуру. Принесено термометр. Майже на всьому його стовпчикові не було живого срібла. Ледве було видно, як на самім денці начиння причаїлася срібна саламандра. Вона здавалася мертвою. Шкля-ну цівочку вміщено бабусі до рота. Залишати там її довелося нам недовго: маленька ворожка скоро склала гороскоп. Коли ми глянули на неї, вона була нерухома; діставшись до половини своєї вежі і вже не ворушачись, вона у відповідь на наше запитання показала точну цифру, якої всі роздуми бабусиної душі над самою собою не здолали б їй передати: 38,3°. Аж тоді ми сполошилися. Ми труснули термометром, щоб стерти лиховісний знак, ніби в такий спосіб разом із температурою можна було збити гарячку. Овва! Ясно було, що маленька нерозумна сивіла дала відповідь не з примхи: назавтра, щойно встигли вставити градусник бабусі до рота, як майже так само, немов одним стрибком, дивовижним своїм непомильним чуттям на те, що для нас залишалося незримим, маленька пророчиця підскочила до тієї самої точки і, невблаганна у своєму безрухові, блискотливим прутиком показала нам цифру 38,3° До цього вона нічого не додала, вона зоставалася глуха до наших прагнень, прохань, молінь; здавалося, це було її останнє слово, застережливе й грізне.

Щоб усе-таки змусити її змінити відповідь, ми звернулися до іншого створіння з того самого царства, тільки всесильного, яке не питає в тіла, а командує ним: до жарознижувального на кшталт не вживаного ще тоді аспірину. Ми скинули в градусникові ртуть до 37,5°, мавши надію, що вище вона не підскочить. Ми дали бабусі жарознижувального і знову вставили градусник. Якщо невблаганному стражареві показати перепустку, підписану за протекцією високого начальства, то, глянувши, він заявить: «Ну що ж, усе гаразд, проходьте, будь ласка», — так і пильна швейцарка цього разу не ворухнулася. Але хмурий її вигляд попереджав: «Навіщо це вам? Якщо ви вдастеся до хіни, вона звелить мені не ворушитися: раз накаже, десять разів накаже, двадцять разів накаже. А потім їй набридне, я її знаю, повірте. Довго це не потриває. Це вам поможе, як мертвому припарки».

Аж тоді бабуся відчула, що в неї ввійшла істота, яка знала людину краще, ніж вона, ввійшов сучасник зниклих порід, перший спадкоємець землі, який жив задовго перед появою людини головатої; відчула, як тисячолітній спільник обмацує їй, навіть досить брутально, голову, серце, лікоть, — то він розпізнавав місцевість, ревне готувався до передісторичного бою, і бій зараз же й спалахнув. Потужний хемічний елемент як стій переміг гарячку, цього розчавленого Пітона, і бабусі захотілося, щоб її подяка дійшла до нього через усі царства природи, зверх усіх тварин та рослин. Її схвилювало це побачення крізь віки — побачення з тією стихією, яка існувала до законення флори. А термометр, ніби Парка, миттю заломлена давнішнім богом, не рухав свого срібного веретенця. Та ба! Інші нижчі істотй, намуштровані людиною полювати на таємничу дичину, яка живе у ній самій, але якої вона не може впіймати, щодня нещадно звістували нам цифру білка, правда, незначну, проте таку стійку, що, здавалося, її породжує теж якесь постійне, тільки нами не зауважене явище. Колись Берґотт уразив мою безсторонність, що брала в мені гору над розумом, коли сказав, що доктор дю Бульбон мене не знудить, що він обере для мене курс лікування, може, на перший погляд, химерний, зате відповідний до складу мого мислення. Але поняття перетворюються в нас, вони долають перешкоди, які ми їм ставимо спершу, вони живляться багатими інтелектуальними запасами, які ми нагромаджували, не знаючи, що це для них. І як у всіх випадках, коли якийсь відгук про незнайому нам людину викликає у нас уявлення про великий талант, майже геній, я нараз пройнявся до доктора дю Бульбона такою безмежною довірою, яку нам навіює той, хто зіркіше за інших бачить істину. Я, певна річ, знав, що він радше фахівець із хвороб нервових, недарма Шарко перед смертю напророкував йому, що він стане світилом неврології та психіатрії. «Або я знаю, цілком можливо», — проголосила присутня при цьому Франсуаза. Ймення Шарко і дю Бульбона вона чула вперше, але це не завадило їй сказати: «Можливо». Ці її «можливо», «либонь», «або я знаю» дратували тоді мене. Мені кортіло відрубати їй: «Звідки ж вам знати, якщо ви не маєте уявлення про те, що ми обговорюємо? Якщо ви нічого не знаєте, то як же ви смієте говорити, може щось бути чи не може? У кожному разі, тепер ви не можете твердити про необізнаність із тим, що Шарко сказав дю Бульбону, ви про це знаєте, вам про це сказали, і ваші «либонь» і «можливо» недоречні, бо це точно відомо».

Хоча доктор дю Бульбон славився як знавець церебральної і нервової діяльносте, я, знаючи, що він великий лікар і непересічна людина, обдарована творчим і глибоким розумом, упрохав маму залучити його; надія на те, що після встановлення правильного діагнозу дю Бульбон вилікує бабусю, зрештою перемогла наші побоювання, що прихід консультанта може налякати її. Мама пішла на це, коли бабуся, переконана Коттаровою порадою, перестала виходити надвір і майже не вставала. Цитата, наведена нею з листа пані де Севіньє про пані де Лафайєт, маму не переконала: «Про неї казали, що не виходити з дому — з її боку безглуздя. Я відповідала цим таким скорим на суд людям: «Пані де Лафайєт не позбавлена глузду», — і вперто правила своє. Вона мусила померти, аби довести, що цілком слушно сиділа вдома». Викликаний до бабусі дю Бульбон покартав якщо не пані де Севіньє, якої ніхто йому не цитував, то бабусю. Авскультації він не проводив, він прикипів до неї своїми дивовижними очима, може, він уявляв, що бачить хвору наскрізь, може, хотів створити таку ілюзію у пацієнтки, — бажання не свідоме, а таке, що виникало в нього машинально, — може, йому хотілося, аби хвора не помітила, що думає він про щось зовсім інше, а може, хотілося накинути їй свою волю. Доктор заговорив про Берґотта:

— Авжеж, це письменник прегарний, ви маєте рацію, що любите його. Яка ж вам книжка подобається найбільше? Невже ця книжка? Божехристе, це ж, мабуть, найкраще, що вийшло з-під його пера! Принаймні побудований цей роман бездоганно. Там дуже знадлива Клара. А хто вам найсимпатичніший з чоловіків?

Я гадав був, що він заговорив з бабусею про письменство, бо медицина його нудить, а може, щоб показати, яка він всебічна людина, або ж із метою терапевтичною: аби додати хворій отухи, показати, що він за неї спокійний, розважити її. Але скоро я зрозумів, що дю Бульбон, видатний психіатр і дослідник мозку, передусім перевіряв, чи не ослабла в бабусі пам’ять, ось чому він почав своє розпитування. Ніби знічев’я він цікавився її самопочуттям, упинаючись у неї похмурим і пильним поглядом. Аж це, ніби угледівши істину і намагаючись її будь-що дослідити, він заходився ніби відсапуватися, зринаючи з потоку останніх вагань і тих заперечень, які міг від нас почути, а тоді, блимнувши на бабусю ясними очима, невимушено і так, ніби нарешті вибрівши на суходіл, лагідним, проникливим голосом, у кожній інтонації якого відчувався його розум, заговорив (зрештою під час усієї візити голос його зоставався лагідним, тобто природним, і його лукаві очі під острішками брів світили добротою):

— Скоро вам стане краще, але треба щоб ви знали: ви здорові, і щоб жили таким життям, як жили досі. А ви, кажуть, постите-ся, сидите вдома.

— Але ж у мене, пане, невелика гарячка!

Він лапнув її руку.

— Зараз гарячки немає. Але до чого тут гарячка? Невже ви не знаєте, що ми тримаємо на свіжому повітрі, що ми перегодовуємо сухотників із температурою до тридцяти дев’яти?

— Але ж у мене ще й білок.

— Про це вам знати не треба. У вас те, що я назвав астенічним білком. У нас у всіх, коли ми слабуємо, виділяється білок, а лікарі квапляться довести це до нашого відома, і тому білок виділяється й далі. Одну хворобу лікарі виліковують медикаментами (принаймні заявляють, що їм щастить із цим), зате викликають у здоровісіньких людей десять інших, заносячи до організму збудника в тисячу разів отруйнішого за всі бацили, разом узяті, — думку, що ти хворий. Таке навіювання впливає на будь-кого з нас, але надто сильно — на людей нервових. Скажіть їм, що зачинене вікно за їхньою спиною відчинене, і вони зачнуть чхати; переконайте їх, що ви всипали у суп магнезії, — на них нападе швидка Настя; що їм налили кави міцнішої, ніж звичайно, — вони не склеплять очей цілу ніч. Повірте мені: досить було побачити ваші очі, почути, як ви говорите, побачити вашу дочку й онука, а він точний ваш портрет, — і я зрозумів, з ким маю до діла.

— Бабусі добре б посидіти, якщо доктор дозволить, у тихій алеї на Єлисейських Полях, коло тієї клумби, де ти колись бавився, — сказала мені мати, воднораз ніби радячися з дю Буль-боном, і голос у неї лунав несміливо й покірно, як не лунав би, аби ми з нею були самі.

Доктор обернувся до бабусі, і оскільки він не обмежувався самою наукою, а цікавився всім, то сказав:

— Підіть на Єлисейські Поля, до купи лавровин, яку любить ваш онук. Лавр дерево цілюще. Він очищає. Розправившися зі змієм Пітоном, Аполлон із лавровою галузкою в руці вступив у Дельфи. Він узяв цю віть, щоб уберегтися від смертельного сіме-ни отруйного гада. Бачте, лавр найдавніший, найдостойніший і додам, бо це стосується і терапії, і профілактики, найкращий антисептик.

А що більшу частину своєї ерудиції лікар запозичив у хворих, то йому легко булог переконати себе, що знання у всіх пацієнтів одні й ті самі, і він сподівався, прийшовши до хворого, вразити його якимось спостереженням, почутим ним від тих, кого він курував раніше. Ось чому з тонкою усмішкою парижанина, який у розмові з селюком думає того здивувати його ж таки суржиком, доктор дю Бульбон сказав бабусі: «Коли вітряно, ви, мабуть, спите міцніше, ніж від найсильнішого снодійного». — «Навпаки, пане, вітер забира мені весь сон». Лікарі уразливі. «Хм!» — буркнув дю Бульбон, суплячи брови, ніби йому хтось наступив на ногу або ніби бабусині нічниці в горобині ночі були для нього особистою образою. А все ж він не вельми гонорувався чи величався, та й у медицину, признатися, не дуже вірив, вважаючи цю віру для себе, «істоти вищої», необов’язковою, і до нього одразу ж вернулася філософічна погідність.

Моя мати, палаючи прагненням почути схвалення від Берґот-тового приятеля, додала на підтримку сказаного ним, що нервовохвора бабусина кузина сім років прожила замкнена у комбрей-ській спальні, а з ліжка вставала двічі на тиждень.

— Бачте, пані, я цього не знав, але міг би додуматися.

— Але, пане, я зовсім протилежної вдачі, навпаки: мій лікар не може утримати мене в постелі, — сказала бабуся, чи то дещо роздратована докторовими теоріями, чи то з бажання підбити його на суперечку з нею, щоб після його відходу в неї не зосталося жодних сумнівів щодо свого сприятливого діагнозу.

— Даруйте, пані, але людина не може мати всіх бзиків, ви маєте іншого, а цього не маєте. Учора я побував у диспансері для неврастеніків. У саду стояв на лаві хворий, стояв нерухомо, як факір, скрутивши в’язи так, що йому, певне, боліло. Я спитав, що він тут робить, а він відповів, не ворухнувшися і не повертаючи голови: «Докторе, у мене ревматизм і катар, я оце находився, запарився, а шию мені облягала фланель. Якби я оце випнув шию, не давши їй обсохнути, то став би кривов’язим або схопив бронхіт». І він би справді його схопив! «Так знайте ж: із вас справжнісінький неврастенік», — сказав я йому. І як же він відпер мій закид? У всіх, мовляв, пацієнтів цього закладу манія зважування (отож довелося замкнути ваги на колодку, аби пацієнти цілі дні не важилися), натомість він сам не охотник зважуватися, і його треба волокти до вагівна налигачі. Він пишався тим, що не має такої манії, але він забув, що має свою власну і що вона оберігає його від інших. Не майте на мене серця за це порівняння, бо той, хто боїться крутити шиєю, аби не застудитися, найбільший поет нашого часу. Цей сердешний маніяк — найглибший розум, який я тільки знаю. Погодьтеся на те, щоб я вас називав нервовою. Ви належите до пишного і жалісного роду, який є сіль землі. Все велике створене для нас нервовими. То вони, а не хто інший, започаткували релігії і створили шедеври мистецтва. Світ так ніколи й не довідається, що він їм завдячує, а головне, скільки вони переболіли, щоб усім цим його вщедри-ти. Ми впиваємося божистою музикою, прегарними картинами, всією цією красою, але не знаємо, що творцям це обходилося нічницями, риданнями, істеричним сміхом, нервовою лихоманкою, ядухою, причиною, смертною тугою, а це найгірше, і вам вона, може, знайома, — додав він, усміхаючися до бабусі, — бо признайтеся: коли я ввійшов, ви козирем не трималися. Ви вбили собі в голову, що ви хворі, може, небезпечно. Вам здалося, ніби ви виявили у себе ознаки бозна-якої страшної недуги. І ви не помилилися: ці об’яви ви мали. Невроз — геніальний лицедій. Немає такої хвороби, якої б він не удав знакомито. Невроз може симулювати надим кишок, так, наче їх заколодило, нудоту, як у вагітних, аритмію, як у сердечників, гарячку, як у сухотників. Якщо він здатний ошукати лікаря, то хворого і поготів. Тільки ви, ради Бога, не думайте, ніби я жартую з вашого нездужання, я не мав би права його лікувати, якби не зумів у ньому розібратися. Та й щось дає, розумієте, лише взаємна сповідь. Я вам сказав, що без нервової недуги не буває великих артистів, ба більше, — додав він, піднімаючи вгору вказівець, — не буває і великих науковців. І ще: якби нерви завжди були здорові в лікаря, то йому б не бути добрим лікарем, це виключено, в кращому разі з нього вийде пересічний лікар із нервових хвороб. Не зовсім дурний патякало невропатолог наполовину вилікуваний хворий, так само як добрий критик — це поет, чия муза замовкла, добрий поліцай — злодій, який зав’язав. От я, пані, не скаржуся, як ви, на альбумінурію, я не боюся чогось з’їсти, не боюся свіжого повітря, зате я двадцять разів устаю і перевіряю, чи замкнені в мене двері, інакше я не засну. І в диспансер, де я застав учора поета, який боявся крутити шиєю, я заходив замовляти собі палату, бо, між нами кажучи, я там відпочиваю і лікуюся від усіх своїх болячок, зморившися лікувати чужі.

— Невже мені потрібен диспансер? — спитала бабуся з перестрахом.

— Диспансер вам не потрібен. Симптоми, які спостерігаються у вас, коряться моїм закляттям. Але при цьому з вами зостається хтось дуже могутній, і ось саме його від сьогодні я призначаю вашим лікарем. Це ваша хвороба, ваша загострена нервозність. Від неї я вилікувати вас зумів би, але навіть не подумаю цього зробити! Я розпоряджатимуся нею, та й годі. Я бачу у вас на бюркові книжку Берґотта. От як невроз у вас минеться, ви цього Берґотта розлюбите. Але чи правний я проміняти втіху, яку він вам дає, на здорові нерви, які, звісно, нічим вас не потішать. Бо ж саме ці втіхи самі з себе діющий лік, може навіть найдіющіший. Я аж ніяк не збираюся пригнічувати вашої нервової системи. Я жадаю від неї тільки, аби вона мене слухалася, я ввіряю вас їй. Хай вона машину подасть назад. Хай ту силу, яку вона вкладала, щоб не пускати вас гуляти, щоб не давати нормально живитися, вона поверне на те, щоб змусити вас їсти, змусити читати, виходити надвір, щоб розважати вас на всі заставки. Не кажіть, що ви втомилися. Утома не що інше, як упереджена думка, що в’їлася в вашу плоть і кров. Почніть з того, щоб перестати думати про втому. А як ви відчуєте легке нездужання, — а це може статися з кожним, то ви його нібито й не матимете, бо нервова система зробить вас, за дотепним виразом Талейрана, нібито здоровою. Та вона вже й почала вас курувати, ви слухаєте мене, сидячи зовсім прямо, ані разу не спиралися на спинку, очі у вас живі, вираз здоровий нівроку, я розмовляю з вами півгодини, а вам хоч би що. Моє шанування, пані!

Коли я, відпровадивши доктора дю Бульбона, вернувся до покою, де мама сиділа сама, загніжджена у мені вже кілька тижнів згризота де й поділася; я відчував, що мати от-от вибухне радістю і побачить, як радію і я; мене охопило якесь оніміння, з яким ми чекаємо, що наш співрозмовник зараз зворушиться, оніміння, іноді трохи схоже на перестрах, якого ми дознаємо, коли знаємо, що оце зараз має ввійти в ще не прихилені двері хтось страшний. Я хотів щось сказати мамі, але голос мені зламався; заливаючися слізьми, я надовго припав до маминого рамена головою, плачучи, приймаючи й пестячи своє горе, смакуючи його, бо знав, що воно пішло з мого життя, — ось як ми любимо хгімору хгімородити, якої нам повік не здійснити.

Франсуаза нашої радости не поділяла, і це мене сердило. Зате була вона страшенно перейнята бешкетом між лакейчуком та швейцаром-виказчиком. Дукиня з доброти душевної втрутилася, навернула до солом’яної згоди і пробачила лакейчукові. Бо дукиня була добра жінка, і кращого місця, ніж у неї, знайти було годі, аби ж то вона не слухала «нашептів».

Про бабусину хворобу люди вже знали, і нас розпитувано, як вона почувається. Сен-Лу цисав до мене: «Я не хочу в той час, коли твоя люба бабуся хвора, дорікати тобі за те, до чого вона не причетна. Але я збрехав би, якби сказав тобі (хоча б через фігуру умовчання), що ніколи не забуду твоєї підступносте і ніколи не пробачу твоєї нещиросте й зради». Мої товариші, гадаючи, ніби бабусина недуга звичайна (дехто навіть не знав, що їй нездужається) пропонували мені побачитися з ними на Єлисейських Полях, потім піти в гості, а далі махнути за місто й пообідати там дружнім гуртом. Я вже не мав приводу зрікатися цих двох утіх. Коли бабусі сказано, що вона має тепер, за приписом доктора дю Бульбона, багато гуляти, вона зараз же згадала про Єлисейські Поля. Я зголосився туди її провести: вона сиділа б і читала, а я тим часом домовився б із моїми товаришами, де нам зібратися, і мав би ще час з’їздити з ними потягом до Віль-д’Авре. Означеної пори бабуся вийти відмовилася з перевтоми. Але мама, вимуштрувана дю Бульбоном, здобувшись на пересердя, перемогла її впертість. Мама мало не плакала на думку, що бабусю знову охопить нервове безвладдя, і тоді їй уже не впоратися з нею. Прегарна погода якнайкраще сприяла бабусиній прогулянці. Сонце, пливучи небесами, вшивало в поколену дебелину балкону муслінові ефемерні шматки і, вбираючи тесаний камінь у теплу шкірку, оточувало його примарним золотим кільцем. Франсуаза не встигла послати пневматичною поштою «рурку» доньці і покинула нас одразу по сніданку. Ще добре, що вона заскочила до Жюп’єна і передала йому зашити накидку, яку бабуся збиралася надіти. Саме тоді я теж завітав, повертаючися з вранішньої прогулянки, до жилетника. «Це ваш панич привів вас до мене чи ви його привели? — спитав Жюп’єн у Франсуази. — Коротко, яка щаслива доля закинула вас обох до мене?» Жюп’єн, дарма що ніякої школи не кінчав, дотримувався синтакси так само природно, як попри всі свої зусилля порушував її дук Ґермантський. Франсуаза пішла, накидку зашито, бабусі треба було тільки убратися. Бабуся одягалася сама страшенно довго, вперто відмовляючись від материної допомоги. Дивна наша байдужість, з якою ми ставимося до наших найближчих, поки вони живі; можна подумати б, що для нас вони на останньому місці, після всіх! Тепер, коли я знав, що бабуся здорова, я вважав її за себелюбку — отак марудитися і затримувати мене, хоча вона добре знає, що у мене зустріч із приятелями й обід у Віль-д’Авре. Мені так нетерпеливилося, що я зійшов сходами сам потому, як мені двічі сказано, що бабуся зараз буде готова. Нарешті, розпашіла і неуважна, ніби вона з поспіху забула половину своїх речей, вона наздогнала медіе, але без звичних перепросин за своє запізнення, а я вже стояв біля прочинених шкляних дверей, відчуваючи, як знадвору, нітрохи не нагріваючися, вливається плинне, шумотливе, нехолодне повітря, і в мене було таке вражіння, наче у нашому, погано опалюваному домі, хтось влаштував водоймище.

— Ой лишенько! Ти ж ідеш на зустріч із приятелями, мені б треба надіти іншу накидку. У цій я виглядаю жалюгідною.

Мене вразили бабусині розпашілі щоки, мабуть, знаючи, що запізнюється, вона дуже поспішала. Фіакр зупинився там, де авеню Ґабріель виходить на Єлисейські Поля, і, висівши з фіакра, бабуся мовчки повернулася й рушила до старого, заклечаного зеленню павільйончика, де я колись чекав на Франсуазу. Той самий сторож сидів поруч із «маркізою», я угледів його, коли, слідом за бабусею, що прикривала долонею рота, бо її чи не млоїло, долав приступці вертепника, зведеного в саду. На вході, як у ярмаркових будах, де блазень, готовий до виходу на підмостки, убілений, сам стягає плату за місця, «маркіза» на контролі виставляла напоказ свою здоровенну і бридку, грубо вишмарува-ну мармизу і оздоблений червоними квіточками чепчик із чорного мережива на рудій перуці. Очевидно, мене вона не впізнала. Сторож в однострої під колір зелені, нагляд за якою занедбав, розмовляв із нею, сидячи поряд.

— Отож-бо, — казав він, — ви й досі тут. Іти не збираєтеся?

— А навіщо, пане, мені йти? Попробуйте підшукати мені місце краще, тихіше, затишніше. А ще я тут завжди на людях, мені тут веселіше; я називаю це моїм «маленьким Парижем»; клієнти мені розказують, що й до чого. Взяти б, пане, хоча б того, що вийшов п’ять хвилин тому, він обіймає дуже високий пост. Так ось, пане, — гукнула вона з таким запалом, наче якби страж порядку зчепився з нею, вона не вагаючись удалася б до фізичної сили, — протягом восьми років, подумайте, кожен Божий день, рівно о третій він уже тут, завше ґречний, ніколи голосу не піднесе, ніде нічого не скаляє, просиджує понад півгодини і, поки не зробить свого, читає газети. За весь час не прийшов одного-однісінького дня. Спершу я не помітила, а ввечері сказала собі: «О, цей пан сьогодні не приходив! Невже вмер?» Серце у мене защеміло, бо я до добрих людей прив’язуюся. І як же я зраділа, побачивши його другого дня! Я спитала: «Вам, пане, вчора нічого не сталося?» А він мені відповів, що йому самому не сталося нічого, зате вмерла його дружина, і це так вплинуло на нього, що він не зміг прийти. Звичайно, міну він мав сумну, та й не дивно, пане, вони прожили у шлюбі двадцять п’ять років, а все ж він радів, що прийшов. Один-однісінький раз він зрадив свою звичку, а відчувалося, що цей випадок вибив його з колії. Я спробувала потішити його і сказала: «Треба опанувати себе. Приходьте сюди, як приходили раніше, це відриватиме вас трохи від важких переживань».

«Маркізин» тон злагіднів, бо жінка побачила, що опікун грядок і клумб слухав її доброзичливо, не думаючи сперечатися, а його шпажка любісінько спочиває у піхвах, нагадуючи радше якийсь садовий реманент чи якусь городину.

— До того ж, — провадила «маркіза», — я добираю клієнтів доскіпливо, не кожного впускаю до моїх, як я їх називаю, салонів. А хіба вони не істні салони, як тут квіти? Клієнти у мене вельми ґречні, то той, то той принесе мені гарну гілочку безу, ясмину або мою улюблену квітку — рожу.

Думка, що ми впали в очах цієї дами, ні разу не принісши їй ні безу, ні гарних рож, змусила мене почервоніти і, щоб уникнути привселюдного осуду, воліючи осуд заочний, я рушив був до виходу. Але, мабуть, не лише до тих, хто підносить гарні рожі, примиляються, — подумавши, що я знудився, «маркіза» запропонувала:

— Може, хочете до кабінки?

Я відмовився.

— Не хочете? — додала вона з усмішкою. — Я ж це від щирого серця, хоча знаю, що така потреба не з’явиться тільки через те, що її можна вдовольнити задурно.

Аж це прибігла благенько убрана жінка, видно її наглила саме така потреба, але вона не належала до «маркізиного» світу, бо та з жорстокістю снобки проголосила сухо:

— Вільних місць нема, пані.

— І довго треба чекати? — спитала сердешна дама, буряковіючи лицем під стріхою своїх жовтих квітів.

— Ет, пані, я раджу вам піти деінде, бо тут уже чекають оцих двоє панів, — вона показала на мене і на сторожа, — а я маю лише один кабінет, решта на ремонті.

— Зразу видно, що вона безгрішна, — мовила «маркіза». — Вона не для мене: ні охайносте, ні шани до моєї праці, доводиться потім шатирити цілу годину по такій дамулі. Я на її два су не понаджуся.

Нарешті бабуся вийшла, а я боячися, що вона не постарається чайовими затерти неделікатність, яку вона виказала, просидівши так довго в кабінці, дав драла, щоб мене не обдало тією зневагою, яку, мабуть, виявить «маркіза» до бабусі, і рушив стежкою, але поволі, аби бабуся могла легше наздогнати мене. Вона і справді мене скоро наздогнала. Я думав, що бабуся скаже: «Я тебе затримала, але маю надію, що ти ще застанеш своїх товаришів», проте вона не пустила пари з уст, чим вразила мене, і я не захотів озиватися до неї перший. Зрештою, поглянувши на неї, я примітив, що вона відвертається від мене. Я злякався думки, що її знов обіймають млості. Коли ж придивився до неї краще, мене здивувала її нерівна хода. Капелюшок у неї сидів набакир, накидка була забруднена, вона виглядала якоюсь розтерзаною і роздосадуваною, обличчя мала червоне і спотворене, як у особи, яку оце витягли з-під карети або з рову.

— Я злякався, чи не нудить тебе, бабусю; як тобі зараз — краще? — спитав я.

Вона, либонь, подумала, що замовчування мене тільки розтривожить іще дужче.

— Я чула всю розмову «маркізи» та сторожа. Це уламок Ґер-мантів та ядерця Вердюренів. Лишенько, якими добірними словами все це говорилося! — гукнула бабуся і долучила з притиском цитату своєї власної маркізи де Севіньє: — «Слухаючи їх, я подумала, ніби вони мене готують до солодощів прощання».

У цих словах бабуся виявила і тонкощі своєї дотепности, і любов до цитат, і пам’ять на класиків, і всього цього вона вклала навіть трохи більше, ніж звичайно, ніби, щоб показати, що не стратила його. Але її слова я радше вгадав, аніж розчув, — так вона слебізувала їх, зціплюючи зуби міцніше, ніж це можна б пояснити страхом перед блювотою.

— Бабусю, — сказав я недбало, щоб вона не подумала, ніби мене лякає її стан, — тебе канудить, то краще вертаймося; я не маю жодної охоти гуляти по Єлисейських Полях із бабусею, якій млоїть у шлунку.

— Я не зважувалася тобі цього запропонувати задля твоїх приятелів, — відповіла вона. — Бідолашний хлопчику! Але так було б обачніше, якщо ти такий ґречний.

Я боявся, що бабуся помітила, як вона харамаркає.

— Мовчи! — гостро кинув я. — Якщо тобі вадить, ліпше не розмовляй, це безглуздя, потерпи принаймні до повернення.

Вона смутно посміхнулася і стисла мені руку. Вона зрозуміла, що не треба приховувати від мене те, про що я зразу не здогадався: хвилину тому її спіткав легкий удар.