У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Примітки

Ґермантська сторона І

Після виходу 1913 року «На Сваннову сторону» Пруст усе ще виношує задум опублікувати продовження свого роману у двох томах: «Ґермантська сторона» і «Віднайдений час». «Ґермантська сторона», отже, була центральним панно триптиху. Хвороба, війна, сердечні драми змінили цей план. І хоча в остаточній композиції роману місце, відведене «Ґер-мантській стороні», куди скромніше, ніж у проекті тринадцятого року, цей том залишається дуже важливий для розуміння прустівського творчого методу. Але чого вартий цей том, усвідомлено не зразу. Читач віддав належне поезії «На Сваннову сторону» і «У затінку дівчат-квіток», сценам звичаїв «Содома і Ґоморри», психологічному аналізу «Полонянки» і «Аль-бертина зникає», філософії «Віднайденого часу», а от «Ґермантська сторона», які лаври вона здобула авторові? Після широких просторів Комбре та Єлисейських Полів, після морських бризів Бальбеку читач опиняється в замкнутій атмосфері салонів. Розповідь ніби зависає в повітрі, загрузає у фривольних розмовах, у пустопорожній балаканині, які знову можуть підтвердити достотність образу Пруста-«сноба», «світського аматора». Як виявилося, за розгалуженням ховався основний стовбур. Справді, «Ґермантська сторона» — найдовший в епопеї «У пошуках утраченого часу» роман і нібито, так іноді здається, «найрозхристаніший». Погодившись друкувати порізаний твір — перша частина його оприлюднена 1920 року; друга — 1921-го, — Пруст, безперечно, мимоволі сам допоміг утвердитися цій думці. Ось чому двадцятого року Поль Суде, критик «Тана», бачив у «Ґермантській стороні І» «перехідний том», а через півстоліття Моріс Бардеш усе ще писав про його «гібридний характер».

Треба визнати, що твір може завести на манівці і що як ти чекаєш, щоб романіст дав тобі нитку Аріадни, тобі буде нелегко орієнтуватися в цьому лабіринті. Але хіба не блаженство никати отак із салону в салон? Хіба сам герой знає, де він опиниться, ступивши на «потертий коцик» особняка Ґермантів? Зрештою, «Ґермантська сторона» — не світський роман, а роман про відкриття вищого світу, не книга про снобізм, а книга про поезію снобізму. І якщо це якийсь «перехідний том», то це тому, що в ньому описується перехід від хлоп’яцтва до зрілости, від вражливости до свідомого сприймання; а в найширшому своєму значенні слово перехід передбачає плин часу і прилучення до реальности. Весь твір у цьому русі: людина згадує і зіставляє ілюзії свого минулого з достеменними фактами теперішности. Завдяки химерному явищу мімікрії ця еволюція здобуває свій еквівалент у генезі роману, вражіння таке, ніби книга для своєї побудови має теж пройти шлях свого героя, ніби вона теж повинна у міру свого написання нагромаджувати помилки, обходити перешкоди, зазнавати випробувань, розвіювати химери, які їй довелося описати.

Первісна омана навіяна тут власними іменами, їхніми складами, які містять у собі весь ідеалізований світ і породжують бажання у того, хто їх вимовляє, пізнати краї або людей, що їх вони значать собою. З допомогою того чи іншого імені оповідач будує замок, маєток, особняк, жінку, товариство. З допомогою імен Пруст і пише «Ґермантську сторону». Відомого нам вигляду Пруст надає «Ґермантській стороні» з літа 1912-го до весни 1913-го. Опубліковано цей черговий роман у двох томах аж 1920 року на вимогу Ґастона Ґаллімара.

С. 3. ДодеЛеон (1868—1942) — журналіст і письменник, син Альфонса Доде.

С. 7. Мелюзина — легендарна засновниця дому Люзиньянів. Оповідач, очевидно, пов’язує дукиню з феєю: обидві вони належали до славетного роду, обидві мали здатність перекидатися з жінки у змію.

Перспьє — про весілля доньки доктора Перспьє і про участь у ньому дукині Ґермантської розповідається в «На Сваннову сторону».

С. 8. Ланський пагорб — собор .Панської Богоматері будувався з XII століття, а закінчено його спорудження 1225 року.

С. 9. Бове — будівництво Бовеського собору почато 1247 року.

Гільдеберт /(495—558) — син короля Кловіса, засновник «примітивної церкви» у Комбре.

Сервітут — обмеження права користування чужою власністю, головно землею, заборона проїзду через приватні володіння тощо.

Буше Франсуа (1703—*-1770) — маляр, рисувальник, декоратор і гравер, майстер галантного малярства і стилю рококо.

С. 16. Пані де Севіньє (1626—1696) — письменниця-епістолограф, авторка виданих посмертно «Листів», де так колоритно і розкуто змальовано події і представників королівського двору.

С. 18. Евлалія — наперсниця тітки Леонії з першої книги під назвою «Комбре».

Лабрюйєр Жан (1645—1696) — письменник-мораліст, автор книги афоризмів і людських портретів «Характери».

С. 20. Вістлер Джеймс (1834—1903) — американський маляр, аквареліст, пастеліст, рисувальник і гравер.

С. 21. Геспериди — німфи, після крадіжки золотих яблук, які вони охороняли, перетворилися на дерева: берест, тополю і вербу. Зевс прибрав подоби лебедя, аби спокусити Леду.

С. 22. Сент-Шапель — паризька церква з дванадцятьма колонами, прикрашеними постатями дванадцяти апостолів.

С. 23. БсИоІа — Зсіїоіа сапіогит — заснована в Парижі 1894 року Шарлем Бордою школа церковних хористів, згодом стала консерваторією.

С. 24. Дук Омальський (1822—1897) — четвертий син Луї-Філіппа, власник замку Шантії на Уазі. Після смерти дука замок став музеєм.

Принцеса Пармська — вигадана прустівська героїня.

С. 31. «Муж дебютантки» — комедія Анрі Мельяка і Людовіка Галеві, поставлена вперше у театрі Пале-Рояль 5 лютого 1879 року.

С. 32. Заїра — героїня віршованої трагедії Вольтера, невільниця-французка. Оросман — султан, закоханий у Заїру.

С. 33. Ариція, Ісмена, Іполит — персонажі Расінової трагедії «Федра».

С. 42. Юнона — римська богиня (Гера), яку супроводжував павич, на чиєму хвості вона переносила Аргусові очі.

С. 51. Сен-Сімон (1675—1755) — письменник, автор славетних «Мемуарів».

С. 54. Прудон Л’єр-Жозеф (1809—1865) — соціяліст, виходець із робітничого класу, батько анархізму.

С. 65. Зиґфрід — герой давньонімецьких легенд і вагнерівської тетралогії.

С. 70. Ліценціат — учений ступінь після бакалавра.

С. 79. Буадефр Рауль Франсуа Шарль (1839—1919) — начальник генерального штабу, антидрейфусар.

Сосьє Фелікс-Ґюстав (1828—1905) — генерал-антидрейфусар.

Естергазі Марі Шарль (1847—1923) — німецький шпигун, який передав ті секретні дані, в передачі яких оскаржено Дрейфуса.

С. 82. Лікар Жорж (1854—1914) — офіцер генерального штабу, який викрив шпигунство Естергазі.

С. 84. Ульм — місто на Дунаї, земля Баден-Вюртемберг, 1805 року австріяцька армія фельдмаршала Макка була оточена військами Наполеона і капітулювала.

Австерліц — містечко в Моравії, де Наполеон розгромив австро-російську армію (1805).

Канни — місто в Апулії, біля якого римляни зазнали поразки від Ганнібала (216 рік до Різдва Христового).

Росбах — саксонське село, біля якого прусський король Фрідріх II розбив французів та німців (5 листопада 1757 року).

Ватерлоо — поразка Наполеона І під Ватерлоо, 18 червня 1815 року, викликала його падіння і друге зречення.

Шліффен Альфред фон (1833—1913) — німецький маршал, начальник генерального штабу.

Фалькенгаузен ФрідріхЛюдвіг (1869—1936) — німецький генерал, теоретик військової штуки.

Бернгарді Фрідріх фон (1849—1930) — німецький генерал, військовий теоретик пангерманізму, вважав війну за «обов’язок».

Лейтен — сілезьке село, біля якого Фрідріх Великий 5 грудня 1757 року розбив австріяків.

Ріволі — село під Вероною, де 14 січня 1797 року Наполеон переміг австріяків.

С. 85. Манжен Шарль Марі (1866—1925) — французький генерал, учасник битви під Верденом.

Ланну (1769—1809) — маршал Франції, дук Монтебельський, учасник битви під Ієною.

С. 86. Пані А. де Теб (1865—1916) — відома хіромантка, яка мешкала на авеню Ваґрам, 29.

С. 87. Пуанкаре Анрі (1854—1912) — великий математик, член Французької Академії, автор праць, присвячених філософії наук.

С. 88. Сен-Пріва-ла-Монтань — мозельське село, біля якого двохсо-ттисячне військо прусське билося з сорокатисячним загоном французів.

Тюркоси — алжирські стрільці, які брали участь у війні сімдесятого року в Ельзасі.

С. 89. Поліссі Бернар (1510—1589 або 1590) — кераміст і вчений, виготовляв разом з учнями своєї майстерні так звану рустовану кераміку, вази з барельєфами звірів, рослин та мінералів.

С. 97. Ґаліфе Ґастон-Огюст (1830—1913) — маркіз, генерал, військовий міністр.

Негріє Франсуа-Оскар (1839—1932) — генерал, учасник війни сімдесятого року.

По Поль-Марі-Сезар (1848—1932) — генерал, утратив правицю.

Жеслен де Бургонь Ів-Марі (1847—1910) — генерал, командував бригадами кавалеристів і піхотинців.

Тірон Шарль-Жозеф-Жан (1830—1891) — актор, який виступав у характерних ролях грошовиків і стариків.

Февр Александр-Фредерік (1835—1916) — соцієтарій театру Комеді-Франсез.

Аморі, або Соке Ернест-Фелікс (1849—1910) — актор театру Одеон.

С. 98. Державний переворот — переворот 2 грудня 1851 року, вчинений Луї-Наполеоном Бонапартом, який спричинив реставрацію Імперії.

Седан — після поразки під Седаном (2 вересня 1870 року) Наполеона III взято у полон та інтерновано у замку під Касселем.

С. 99. Фульд Аиііль (1800—1867) — банкір, міністр фінансів за Луї-Наполеона.

Руер Ежен (1814—1884) — адвокат, міністр спершу юстиції, потім торгівлі, нарешті сільського господарства і громадських робіт.

С. 100. Бертьє Луї-Александр (1753—1815) і Массен Андре (1756— 1817) — учасники наполеонівських походів і найближчі військові співробітники імператора.

Дук де Талейран-Періґор Шарль-Моріс (1754—1838) — відомий дипломат і державний діяч, автор книги «Мемуарів».

Графиня Едмон де Пурталес (близько 1832—1914) — фрейліна імператриці Євгенії, дружини Наполеона III.

С. 103. Гутенберг і Ваґрам — паризькі телефонні станції — перша підстанція, а друга центральна.

С. 112. «Ентран» — скорочена назва «Ентрансіжан», паризької щоденної газети.

Пнев — скорочена назва листа, посланого пневматичною поштою.

С. 114. JIepya-Больє Анатоль (1842—1912) та його брат Поль (1843— 1916) — обидва члени Академії політичних наук.

С. 115. Мелін Жюль (1838—1915) — поміркований республіканець. Це він 7 грудня 1897 року мовив знамениту фразу: «Справи Дрейфуса більше нема».

С. 120. «Рахилю, ти від Бога» — початок арії з опери Ґалеві «Жидівка» на слова Ежена Скріба.

С. 126. Принц Євгеній — мається на увазі Євгеній Савойський (1663— 1736) — австріяцький фельдмаршал і державний діяч.

С. 128. Жюсьє Бернар де (1699—1777) — найславетніший французький ботанік, завіз з Англії і посадив у паризькому Ботанічному саду кедри.

С. 143. Бурбон Марія-Амелія де (1782—1866) — донька Фердінанда IV, короля Обох Сицилій, дружина Луї-Філіппа І, короля французького.

С. 144. Орлеанська Луїза-Марія (1812—1850) — королева бельгійська і Орлеанський Франсуа-Фердінад-Філіпп, принц Жуанвільський (1818— 1900) були двоє з восьми дітей Луї-Філіппа та Марії-Амелії.

Орсіні Марі-Феліс (1601—1666) — дружина Генріха II, дука де Мон-морансі, скараного горлом у Тулузі. Після смерті мужа постриглася в черниці.

С. 145. Декан Александр-Ґабріель (1803—1860) — французький маляр-орієнталіст.

Сузи — місто і пишний палац у цьому місті, збудовані царем перським Дарієм (522—487 перед РХ).

Crop. 146. Дук Деказький і Ґлюкеберзький (1780—1860) — радник Лю-довіка XVIII, міністр Генеральної поліції, міністр внутрішніх справ і голова Ради.

Дукиня Беррійська Марія-Кароліна (1798—1870) — принцеса Обох Сицилій.

Де Кастрі Арман-Шарль-Огюстен (1756—1842) — пер Франції і дук-спадкоємець.

С. 147. Герой Велсівський — у романі «Людина-невидимець» Герберта Веллса герой Ґріфін одягає сурдут, аби загубитися в юрбі.

С. 148. Тьєр Луї-Адольф (1797—1877) — ватажок ліберальної опозиції під час Другої імперії і «визволитель території» після Комуни, автор «Історії Революції».

Граф де Монталанбер Шарль Форб де Трійон (1810—1870) — публіцист і політичний діяч.

Дюпанлу Фелікс (1802—1878) — єпископ Орлеанський, депутат і сенатор, релігійний письменник.

С. 150. Мессаліна — дружина римського цезаря Клавдія, убита 48 року і відома своєю жорстокістю і моральною розперезаністю.

Рісторі Аделаїда (1822—1906) — трагічна актриса італійська, прибула 1855 року до Франції з нагоди Всесвітньої виставки, з успіхом виступала в Комеді-Франсез.

С. 151. Куазевокс Антуан (1640—1720) — скульптор, його скульптури прикрашають замкові сади Версалю, Тюїльрі і Дувру.

Медічі — тосканський рід, який дав двох королев французьких — Катерина Медічі була дружиною Генріха II, а Марія Медічі — дружиною Генріха IV.

С. 152. Дукиня де Ларошфуко — дружина автора книги «Максими».

С. 153. Жубер Жозеф (1754—1824) — письменник, автор книги «Думки, есеї та максими».

С. 154. Роган-Монбазон Марія, дукиня Шеврезька (1600—1679), відігравала значну ролю у Фронді.

Кармен Сільва — літературне псевдо румунської королеви Єлизавети Поліни Отілії Луїзи де Від (1843—1916). Вона писала вірші і казки по-німецькому й опублікувала по-французькому «Думки королеви».

Британський музей — музей у Лондоні, заснований 1753 року, один з найбагатших музеїв у світі.

С. 163. Шлемберже Леон-Гюстав (1844—1929) — історик, фахівець з археології Візантії та хрестових походів.

Віконт д’Авнель (1855—1939) — історик та економіст, автор праць «Рішельє і французька монархія», «Механіка сучасного життя».

П’єр Лоті (1850—1923) — офіцер флоту, письменник-мариніст.

Едмон Ростан (1868—1918) — поет і драматург, автор «Сірано де Бержерака». *

Дешанель Поль (1855—1922) — депутат Палати, президент Республіки, автор праці «Тонкінське питання».

Пізанелло Антоніо ді Пуччо ді Черето, або Антоніо Пізано (до 1395 — між 1450 і 1455) — маляр і гравер італійський.

Ван-Ґейсум Ян (1682—1749) — маляр голландської школи, малював квіти й овочі.

С. 167. Антенор — мудрий троянець, який радив землякам повернути Єлену грекам («Іліада»). Блок тут помиляється: в «Іліаді» сином річки Алфея названо Орсілоха.

С. 170. Шербюльє Віктор (1829—1899) — романіст швейцарського походження, писав історичні фрески.

С. 171. Ебер Антуан-Оґюст-Ернест (1817—1905) — маляр-історик і портретист.

Даньян-Бувре Паскаль-Адольф-Жан (1852—1929) — улюблений портретист паризької аристократії.

Король Івето — герой популярної пісеньки Беранже, написаної тоді, як Франція, втомлена кривавими наполеонівськими війнами, мріяла про мир.

С. 173. Аркадці обидва — слова Вергілія про двох пастухів Тирсіса і Коридона, голосистих співаків.

С. 176. Ож’є — ці вірші не Ож’є, а Мюссе.

«Семеро принцес» — одноактівка Моріса Метерлінка (1891).

Пеладан Жозеф (1858—1918) — літератор-декадент, автор окультистських романів, есеїв і драм. Присвоїв собі титул «Сар», запевняючи, що цей титул наданий йому халдейськими волхвами. ,

С. 180. Лоенґрін — у вагнерівській однойменній опері герой, юний лицар, появляється в човні, якого тягне лебідь.

Суд над Золя — Еміль Золя постав перед трибуналом за позовом військового міністра після його публікації 1 січня 1898 року в «Орор» листа президентові Республіки під назвою «Я звинувачую!».

Барон де Мірібель Марі-Франсуа Жозеф (1846—1893) — начальник генерального штабу перед судом над Дрейфусом.

Підполковник Анрі Юбер-Жозеф (1846—1898) — офіцер генерального штабу, підробив документ для звинувачення Дрейфуса, після викриття цієї фальсифікації потрапив за ґрати і через день наклав на себе руки.

Мойра — богиня долі у греків, як у римлян — парки.

С. 182. Синдикат жидів — за уявленнями французьких антисемітів, їхня країна стала жертвою змови, влаштованої могутнім і таємним жидівським синдикатом.

Вальне — вулиця, де збирався літературно-мистецький клуб ліберального спрямування.

С. 183. Олів’є Еміль (1825—1913) — політичний діяч і письменник-історик.

С. 184. Жозеф Прюдом — літературний герой, створений Анрі Моньє (1799—1877), комічний тип невігласа і паскудника.

С. 186. Маркіз дю Паті де Клам Арман Оґюст Шарль Фердінанд-Марі Мерсьє (18537—1916) — перший слідчий у Дрейфусовій справі.

Кавеньяк Ґодфруа (1853—1905) — військовий міністр, звинуватив Паті де Клама в тім, що той підбив Анрі виступити фальсифікатором.

Кюїньє Луї — капітан, аташе військового міністра, перший викрив підробленого листа.

Рейнак Жозеф (1856—1921) — депутат Палати під час суду над Дрейфусом, автор монументальної «Історії Дрейфусової справи» у семи томах.

Рошфор Анрі (1831—1913) — директор «Ентрансіжана», критикував у своїй газеті генерала Буадефра.

С. 187. Принц Орлеанський Анрі-Філіпп-Марі (1867—1901) — правнук Луї-Філіппа.

Дук Шартрський — Робер Орлеанський (1840—1910) — онук Луї-Філіппа.

Клементина Орлеанська (1817—1907) — дочка Луї-Філіппа, принцеса Сакс-Кобург-Ґота, мати Фердінанда Болгарського.

Фердинанд І, принц Сакс-Кобург-Ґота (1861—1948) — принц, а потім цар болгарський.

С. 188. Руссо Жан-Батіст (1671—1741) — поет-лірик.

С. 189. Жеро-Рішар Альфред-Леон (1860—1911) — депутат від Парижа, редактор соціалістичної газети «Ла Птіт Републік».

С. 190. Дріан Еміль-Оґюст (1855—1916) — офіцер і військовий письменник, писав під псевдонімом Капітан Данрі.

Клемансо Жорж (1841—1929) — депутат-радикал.

С. 193. Брюнетьєр Фердінанд (1849—1906) — професор Сорбонни, секретар, а потім директор журналу «Ла Ревю де Де Монд».

С. 197. Імператриця Шарлотта де Сакс-Кобург (1840—1927) — пошлюбила ерцдука Максиміліана, брата австрійського цісаря. Її чоловіка проголошено імператором Мексики, але, кинутого напризволяще'Наполеоном III, його повалено і розстріляно. Імператриця, повернувшись до Европи, збожеволіла.

С. 203. Самюель Бернар (1651—1739) — французький фінансист.

Кобольди — дрібнолюдки, охоронці домашнього вогнища.

С. 205. Де Волабель Ашіль-Тенай (1799—1879) — історик, автор «Історії двох Реставрацій» (1844).

С. 212. Абат де Вуазенон Клод-Анрі де Фюзе (1708—1775) — письменник, автор сороміцьких казок, Вольтерів приятель.

Кребійон-син Клод Проспер Жольйо де Кребійон (1707—1777) — письменник, компонував, між іншим, і скабрезні романи, за що потрапив на кілька днів за ґрати.

Фантен-Латур Анрі (1836—1904) — портретист і пейзажист.

Фон Шлеґель Август-Вільгельм (1767—1845) — пропагандист романтизму і вихователь дітей пані де Сталь, якій він відкрив німецьку літературу.

Замок Бройля — маєток дуків Бройлів.

Корделія Луїза Ґреффюле (1796—1847) — Дружйна графа Боніфаса де Кастеллана, маршальшою не була. 1823 року палко закохалася в Ша-тобріана.

С. 222. Граф Шамборський (1820—1883) — після зречення 1830 року Карла X єдиний законний претендент на трон Франції.

С. 223. ...синагога... сліпа... — на бордоському соборі Сен-Серена синагога зображена жінкою з зав’язаними очима, але її очі зав’язані не хусткою, а хвостом дракона, який причаївся за її головою.

С. 224. Дрюмон Едуард (1844—1917) — завзятий пропагандист ксенофобії серед середніх верств французької людности, автор памфлету «Юдейська Франція» (1886).

С. 227. Леонора де Ротшильд (1837—1911) — дружина регента Французького банку Альфонса де Ротшильда.

С. 229. Ліга прав людини — заснована у лютому 1898 року сенатором Людовіком Трар’є. Вона об’єднала інтелектуалів-дрейфусарів.

Бійо Жан-Батіст (1828—1907) — генерал, військовий міністр.

С. 230. Відаль Фернан (1862—1929) — лікар-бактеріолог, автор праць з діагностики черевного тифу. *

С. 232. Шарко Жан-Мартен (1825—1893) — засновник сучасної неврології.

С. 236. Альбумінурія — наявність білка в сечі.

Ґермантська сторона II

«Ґермантська сторона II» виникла з двох спільних і протилежних вимог. З одного боку, Пруст намагався не знехтувати, не пожертвувати жодною темою, жодною сценою, жодним роздумом, які він розвивав і повсякчас збагачував у чернетках, у машинописах та гранках свого роману. А з другого боку, він натикався на ту чи іншу матеріальну чи комерційну перешкоду: конечність так видавати книжки, щоб їхній вигляд не справляв вражіння «цеглини», здатної віднадити нетерплячого читача.

Якщо обов’язок видавця це різати, то обов’язок критика це знову з’єднувати: у чернетках «Ґермантська сторона І» і «Ґермантська сторона II» утворюють одну цілість. А проте якщо ця єдність структури не викликає сумніву в чернетках, то в опублікованому тексті вона здається не такою вже й переконливою. Ну от, почати хоча б з химерного поділу «Ґермантської сторони II» на розділи. Перший з них нараховує якихось три десятки сторінок, тоді як другий обіймає понад двісті п’ятдесят сторінок. Така диспропорція могла б видатися композиційною хибою, якби ми не зважили, що перший розділ — це, власне, закінчення «Ґермантської сторони І», її ретардація. Одначе навмисне уривання розповіді про хворобу та смерть бабусі оповідача — розповіді поданої в чернетках на одному подихові — виконує ролю саспенсу, гідного найкращих романів, друкованих з числа в число у газеті. Чи можна краще тримати читача в напрузі, змусити його нетерпляче ждати, — справді, публікацію двох частин «Ґермантської сторони» розділяє цілий рік, — як уриваючи розповідь там, де героям загрожує смерть? Спосіб це давній. Пруст іноді не гребує перевіреними рецептами.

Вміщений на шарнірі роману у двох томах епізод не лише допомагає з’єднати два паперові блоки водно. Він свідчить про еволюцію героя. Він перший стук неминучої долі людини, перша смерть «У пошуках утраченого часу».

Отож-бо «Ґермантська сторона II» відкривається смертю бабусі і закінчується заповіддю Сваннової смерти.

С. 252. Фромантен Ежен (1820—1876) — письменник, критик і маляр-орієнталіст.

С. 260. Д’єлафуа Жорж (1839—1911) — професор патології, автор праць про туберкульоз, апендицит, хворобу Брайта тощо.

С. 275. Маніфікат — католицький спів на вечірні.

С. 277. Сер Генрі Ірвінг (1838—1905) — відомий англійський комік. Фредерік Леметр (1800—1876) — актор в амплуа романтичних героїв (Лук-реція Борджа, Руї Блаз).

С. 293. Наборі Фернан (1860—1917) — славетний адвокат, захищав Лемуана, Золя, Пікара, Дрейфуса.

С. 318. «Загибель богів» — ваґнерівська опера з тетралогії «Перстень Нібелунга».

С. 320. Катерина де Фуа (1470—1517) — королева Наварри, онука Карла VII, короля французького.

С. 322. Оссіян — справжній автор епічних поем Оссіяна, гельського поета-воїна, який нібито жив у III сторіччі нашої ери, — шотландський письменник Джеймс Макферсон (1736—1796).

С. 325. Шарден Жан-Батіст (1715—1783) — маляр і гравер.

Перронно Жан-Батіст (1715—1783) — маляр і гравер, майстер жанрового малярства.

С. 324. Енґр Жан-Оґюст-Домінік (1780—1867) — маляр, автор славетної «Одаліски».

«Олімпія Мане» — ця картина скандалізувала одвідувачів салону 1865 року.

С. 325. Ліндор — у «Севільському цирульнику» Бомарше граф Альмаві-ва, перебравшись за вчителя музики, постає під ім’ям Ліндора і співає любовну пісню Розіні.

С. 326. Парсифаль — герой одноіменної опери Вагнера в тому епізоді, коли він потрапляє до замку чорнокнижника Клінґсора.

С. 329. Роял Датч — англо-голландська компанія.

С- 330. Мансар Франсуа (1598—1666) і його онук Жюль Ардуен, або Ардуен-Мансар (1646—1708) — перші творці у Франції класичного стилю в архітектурі.

С. 331. Детай Едуард (1848—1912) — член Академії образотворчих мистецтв, художник, відомий батальними і жанровими картинами.

Рібо Александр (1842—1923) — тодішній міністр закордонних справ Франції.

Граф Саксонський Герман-Моріс (1696—1750) — маршал Франції, коханець комедійної акторки Адрієнни Лекуврер.

Райхенберг Сюзанна-Анжеліка-Шарлотта, баронеса де Бурґуен (1853— 1924) — акторка амплуа інженю в Комеді-Франсез.

Відор Шарль-Марі (1845—1937) — органіст і композитор.

С. 334. Маркіз де Ґруші Емманюель (1766—1847) — маршал Франції; 15 червня 1815 року не зумів перешкодити пруссакам Блюхера, розбитим під Ліньї, з’єднатися з англійськими загонами Веллінгтона і спричинив поразку у битві під Ватерлоо.

С. 339. Барка — прізвисько карфагенської родини Гамількарів, означає «Блискавка».

С. 340. «Як лишиться один...» — з вірша Віктора Гюґо «Ultima verba» (збірка «Кари»).

С. 341. «Через таку напасть не виживе надія...» — з расінівської «Андромахи», репліка Ореста.

С. 342. Пліній Молодший (бл. 62—114) — давньоримський письменник.

С. 344. Принцеса Бадруль Будур — героїня «Тисячі й одної ночі», Ал-ладинова дружина.

С. 347. Лемер Жан-Ежен-Ґастон (1854—1928) — композитор, автор оперет «Муки Жанно», «Мрії Манетти» тощо.

Ґранмужен Шарль (1850—1930) — поет і лібретист опер «Прометей». «Орфей» тощо.

С. 356. Тарквіній Пишний (434—510 перед Різдвом Христовим) — сьомий і останній римський цар.

С. 357. Міолан Марі-Каролін-Фелікс (1827—1895) — французька співачка, дружина Леона Карвальо.

С. 359. Бюссі дАмбуаз Луї (1549—1579) — анжуйський владар, відомий своїми герцями і любовними походеньками; його бурхливе життя описав Дюма в романі «Графиня де Монсоро».

С. 360. Піччіні Ніколо (1728—1800) — неаполітанський композитор, суперник німецького композитора Ґлюка. В оперному мистецтві точилося змагання між «глюкістами» і «піччіністами».

С. 361. «Закоханий лев» — комедія антиромантика і антигюґоліанця Франсуа Понсара (1814—1867), епігона класицизму.

«Поліевкт», «Брехун» — корнелівські п’єси (1641, 1643).

С. 365. Принцеса Дюжабара — героїня арабських казок.

С. 366. Мерсьє Оґюст (1833—1921) — генерал, військовий міністр під час арешту Дрейфуса.

С. 370. Немврод — цар вавилонський і засновник Ніневії; за шумеро-акадійською традицією вважається богом ловів та війни.

С. 372. «Арлезіянка» — драма Альфонса Доде; музику до неї написав Бізе.

С. 374. Віконт де Борньє Анрі (1825—1901) — поет-драматург, автор історичної драми «Роландова дочка».

С. 375. Марі Бонапарт (1882—1962) — дочка принца Ролана Бонапарта.

С. 376. Ґамбетта Леон (1838—1882) — державний діяч, автор книги «Ґамбетта очима Гамбетти, інтимні листи й родинні спогади».

«Suave mari magno» — вірші з книги Лукреція «Про природу речей»:

Любо, як моря поверхня запіниться, бурями збита,

Із суходолу дивитись, як інший на хвилі бідує, —

І не тому, щоб утіха була у чужому конанні,

Але приємно себе поза тими нещастями бачить.

(Переклав Микола Зеров)

Боєльдьє Франсуа-Адрієн (1775—1834) — композитор, автор опери «Каліф багдадський».

«У гурт шляхетний люди тут збирались...» — початок дуету Жіро і Нісетти з комічної опери «Пре-о-Клер» композитора Герольда (1791— 1833) на лібрето Планара.

«Фра Дияволо» — Оберова опера.

« Чарівна флейта» — Моцартова опера.

«Шале» — Аданова опера.

С. 377. «Бал у Со» — Бальзакова повість.

«Паризькі могікани» — роман Дюма-батька.

«Радіє вся сім'я...» — вірші Гюго зі збірки «Осіннє листя».

Дезульєр Антуанетта (1637 або 1638—1694) — авторка книги «Поезії».

Графиня де Ремюза (1780—1821) — фрейліна імператриці Жозефіни, авторка романів, спогадів та листів.

Графиня де Сент-Олер (1778—1854) — дружина графа де Сен-Олера, камергера Наполеона і члена Французької Академії.

С. 379. «Біль — це як плід...» — з вірша Гюго «Дитинство».

«Мерцям недовго буть...» — з вірша Гюго «Мандрівникові».

С. 380. Пейронізм — дотеп за іменем драматурга Едуарда Пейрона (1834-1899).

С. 383. «Слівце Камброна» — французький генерал П’єр Камброн відповів англійцям під Ватерлоо лайкою, коли йому запропоновано здаватися.

С. 384. Вібер Жеган-Жорж (1840—1902) — маляр і драматург.

С. 391. Sic transit gloria mundi — так минає мирська слава — фраза з «Наслідування Христу».

С. 399. Буйот — картярська гра.

С. 400. Постав Моро (1825—1898) — маляр, автор жанрових і біблійних картин.

Мамелюк — солдат єгипетської кавалерії.

С. 401. Белліні Джованні (1426—1516) — маляр венеційської школи.

С. 404. «Меропа», «Альзіра» — вольтерівські трагедії.

С. 411. «Відступ десяти тисяч» — відступ з Персії грецького загону, описаний Ксенофонтом.

ЗМІСТ

Примітки. Анатоль Перепади

.463

ПРУСТ Марсель

У ПОШУКАХ УТРАЧЕНОГО ЧАСУ. ҐЕРМАНТСЬКА СТОРОНА

Переклад з французької

Відповідальна за випуск О. В. Рябоконь

Підписано до друку 12.09.12. Формат 84x108 У₃₂. Умов. друк. арк. 25,20. Облік.-вид. арк. 33,58. Тираж 4000 прим. Замовлення № 2-429.

ПП «Золоті Ворота»

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК№ 3313 від 12.11.2008 р.

01014, Київ, вул. Бастіонна, 15, кв. 6 E-mail: golden-gate@ukr.net

Надруковано з готових позитиві у ТОВ «Видавництво Фоліо»

61002, Харків, вул. Чубаря, 11 Свідоцтво про реєстрацію ДК № 3194 від 22.05.2008 р.

Марсель

ПРУСТ

Марсель Пруст (1871—1922) — видатний французький письменник, родоначальник сучасної психологічної прози. У видавництві «Фоліо» вийшли друком романи М. Пруста «На Сваннову сторону» й «У затінку дівчат-квіток».

У романі «Ґермантська сторона» зображено звичаї вищого світу. Життя світських левів і левиць не таке вже й райдужне, як здається на перший погляд, позаяк представники цього прошарку суспільства постійно носять маски, грають відведені їм ролі навіть тоді, коли це нікому не потрібно. «Ґермантська сторона» — це книга про поезію снобізму, відчуту вразливою душею молодика, який ступив на «потертий коцик» палацу Ґермантів.