Убивчий білий

Епілог

Твоє минуле мертве, Ребекко. Воно не має більше над тобою влади — не має нічого спільного з тобою, яка ти є тепер.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Почалися й минули Параолімпійські ігри, і вересень робив усе можливе, щоб змити спогади про довгі літні дні, розмальовані в національні кольори, коли Лондон багато тижнів ніжився у промінні всесвітньої уваги. Дощ барабанив у високі вікна «Брасерїї» на Чейн-Воку, змагаючись із Сержем Генсбуром, який мугикав «Чорний тромбон» з прихованих динаміків.

Страйк і Робін прийшли разом і тільки встигли сісти, як з’явилася в лопотінні тренчу від «Бурберрі» та промоклої парасольки дещо розхристана Іззі, яка обрала цей заклад через його близькість до власної оселі. Парасоля трохи постояла, а тоді впала.

Відколи справу було розкрито, Страйк говорив з клієнткою всього один раз, і то недовго, бо Іззі була в шоці та стресі й не дуже воліла говорити. Сьогодні зустрічалися на прохання Страйка, бо у справі Чизвелла лишався один незавершений елемент. Коли домовлялися про спільний обід, Іззі сказала Страйкові по телефону, що мало виходить на люди після арешту Рафаеля. «Не можу дивитися людям в очі. Це все так жахливо».

— Як ти? — стривожено спитала вона, коли Страйк підвівся з-за накритого білою скатертиною столика і вона обійняла його мокрими руками.— І ой, бідолашна Робін, мені так шкода,— додала вона і сама оббігла стіл, щоб обійняти ще й її.

Далі підійшла неусміхнена офіціантка взяти в неї мокрі плащ і парасолю, й Іззі збентежено мовила:

— О так, беріть, дякую. Я собі пообіцяла не плакати,— сказала Іззі, сівши, а тоді схопила зі столу серветку і притиснула до повних сліз очей.— Вибачте... постійно отаке... Так стараюся не ганьбитися...

Вона прочистила горло і випростала спину.

— Просто я в такому шоці,— прошепотіла вона.

— Ще б пак,— сказала Робін, а Іззі відповіла слабенькою усмішкою.

«Cest l’automne de ma vie,— співав Генсбур.— Plus personne ne m'etonne...»[17]

— Ви без проблем знайшли це місце? — спитала Іззі, шукаючи опори у звичній світській розмові.— Гарно тут, правда ж? — додала вона, запрошуючи їх помилуватися прованським рестораном, про який Страйк, щойно увійшовши, подумав, що це ніби квартира Іззі, перекладена на французьку. На чисто-білих стінах висіли чорно-білі фото, стільці й лави оббиті червоною й бірюзовою шкірою, навколо — старомодні канделябри з бронзи та скла, з рожевими абажурами.

Повернулася офіціантка з меню, запропонувала обрати напої.

— Може, зачекаємо? — запропонувала Іззі, вказуючи на порожній стілець.

— Він запізнюється,— відповів Страйк, якому дуже кортіло пива.— Можна й замовити щось.

Зрештою, дізнаватися вже не було чого. Сьогодні був день пояснень. Щойно офіціантка пішла, запала незграбна мовчанка.

— Ох, чорт, навіть не знаю, чи ти чув,— раптом мовила до Страйка Іззі з виглядом людини, яка з полегшенням вдається до звичних пліток.— Шарлі поклали до лікарні.

— Он як,— озвався Страйк з незацікавленим виглядом.

— Так, постільний режим. У неї щось там сталося — підтікання амніотичної рідини... та й узагалі за нею хотіли краще наглянути.

Страйк кивнув без жодного виразу на обличчі. Стидаючись, що їй цікаво, Робін промовчала. Принесли напої. Іззі, надто знервована, щоб звертати увагу на незацікавленість Страйка темою, яка їй самій видавалася безпечним предметом, до якого обоє мають інтерес, провадила:

— Чула, що Яго аж сказився, коли прочитав у газетах про вашу зустріч. Мабуть, радий, що вона опинилася в такому місці, де за нею можна...

Тут Іззі нарешті побачила на обличчі Страйка щось таке, що змусило її відступити. Ковтнула вина, роззирнулася, чи не підслуховують за іншими столиками, і спитала:

— Поліція тримає вас у курсі, я правильно розумію? Вам відомо, що Кінвара в усьому зізналася?

— Так,— відповів Страйк,— ми чули.

Іззі похитала головою, очі наповнилися слізьми.

— Це все так жахливо. Друзі не знають, що й казати... я досі в це не вірю. Це просто неймовірно. Раф... я, знаєте, хотіла сходити до нього. Мені так треба було його побачити... але він відмовився. Він нікого не хоче бачити.

Вона ковтнула ще вина.

— Він, мабуть, збожеволів абощо. Він же хворий, так? І тому таке скоїв? Мабуть, психічне захворювання.

Робін згадала темну баржу, де Рафаель незворушно розповідав про життя, якого прагне, про віллу на Капрі й парубоцьку квартиру в Лондоні, про машину, яку матиме, щойно повернуть права після смертельного наїзду на матір маленької дитини. Подумала про те, як ретельно він спланував смерть свого батька, і про помилки, зроблені винятково через поспіх, у якому довелося втілити вбивство в життя. Пригадала вираз обличчя над револьвером, з яким він питав її, чого жінки вважають себе особливими; свою матір він обізвав шльондрою, свою мачуху спокусив, Робін хотів убити, щоб не йти до пекла на самоті. Чи справді він хворий у тому сенсі, що може потрапити до психіатричного закладу замість в’язниці, думка про яку так його жахала? Чи ж його думка про батьковбивство зросла в тінявій пустці між хворобою і невиліковною порочністю?

— ...він мав жахливе дитинство,— говорила Іззі. Ні Страйк, ні Робін не відповіли, і вона провадила: — Правда, так і було, так і було. Не хочу казати поганого про татка, але Фредді — то було щось. Татко не був добрий до Рафа й Косатки... тобто Орнелли, його мами... ну, Торкс завжди каже, що то просто повія високого класу, та й годі. Коли Раф не вчився у школі-інтернаті, вона всякчас тягала його за собою, а сама тягалася за новими чоловіками.

— Трапляються й гірші дитинства,— відповів Страйк.

Робін якраз думала, що Рафаелеве життя з матір’ю досить-таки нагадує ті уривки, які вона знала про дитячі роки Страйка, але здивувалася, коли він це сказав так прямо.

— Багато людей має гірші обставини, ніж весела дівиця в ролі матері,— сказав він,— але вони нікого не вбивають. Глянь на Біллі Найта. Матері він не знав. Батько — буйний алкоголік, бив його, занедбав, і кінець кінцем Біллі нажив серйозне психічне захворювання, але нікому нічого не заподіяв. У стані гострого психозу він прийшов до мого офісу, шукаючи справедливості для іншої людини.

— Так,— поспішно погодилася Іззі,— так, звісно, це правда.

Але в Робін склалося враження, що навіть тепер Іззі не здатна дорівняти біль Рафаеля до болю Біллі. Страждання першого завжди пробуджуватимуть у ній більше жалості, ніж митарства другого, бо Чизвелл за визначенням відрізняється від хлопчика без матері, якого били десь у лісі, де робітники маєтку живуть за законами свого виду.

— А ось і він,— сказав Страйк.

До ресторану ввійшов Біллі Найт, на чиїй обстриженій чуприні блищали краплі дощу. Він і досі був дуже худий, але обличчя його округлилося, шкіра й одяг були чисті. Біллі всього тиждень як випустили з лікарні, й наразі він мешкав у квартирі Джиммі на Чарльмонт-роуд.

— Добридень,— привітався він до Страйка.— Даруйте за запізнення. Їхати на метро довелося довше, ніж я думав.

— Нічого страшного,— в один голос сказали Іззі й Робін.

— Ти — Іззі,— мовив Біллі, сідаючи поруч з нею.— Давно я тебе не бачив, га?

— Давно,— з дещо надмірною сердечністю погодилася Іззі.— Чимало часу сплинуло, правда?

Робін простягнула руку над столом.

— Привіт, Біллі, я — Робін.

Добридень,— озвався той, потискаючи руку.

— Будеш вино, Біллі? — спитала Іззі.— Чи пиво?

— Я вживаю ліки, пити не можна,— відповів той.

— А, так, звісно ж не можна,— знітилася Іззі.— Гм-м... ну, тоді візьми води, й ось твоє меню, ми ще не замовляли...

Коли офіціантка прийшла й пішла, Страйк звернувся до Біллі.

— Я дещо пообіцяв, коли приходив до тебе в лікарню,— сказав він.— Я пообіцяв, що дізнаюся, що сталося з дитиною, яку задушили в тебе на очах.

— Так,— з острахом озвався Біллі. Саме через надію дізнатися розгадку таємниці, що мучила його двадцять років, він приїхав з Іст-Гему до Челсі під дощем.— Ви по телефону сказали, що все з’ясували.

— Так,— відповів Страйк,— але я хотів, щоб тобі все розповіла людина, яка все знає, яка тоді була там.

— Ти? — розвернувся Біллі до Іззі.— Ти там була? Нагорі біля коня?

— Ні-ні,— поспіхом відповіла Іззі.— Це сталося під час шкільних канікул.

Вона ковтнула вина для хоробрості, відставила келих, глибоко вдихнула і сказала:

— Ми з Фізз тоді були в однокласниць у гостях. Я... я тільки потім почула, що там сталося... А сталося таке: Фредді приїхав додому з університету й запросив друзів. Татко лишив їх у будинку, бо в Лондоні була зустріч полкових товаришів... Фредді був... правду кажучи, він іноді бував дуже бридкий. Він приніс доброго вина з погребу, вони понапивалися й одна дівчина сказала, що хотіла б дізнатися, чи правдива та легенда про білого коня... Ти її знаєш,— звернулася вона до Біллі, уродженця Уффінгтона.— Якщо тричі покрутитися посеред ока і загадати бажання...

— Так,— кивнув Біллі з великими нажаханими очима.

— Тож вони поночі вийшли з будинку, але Фредді... такий уже він був неслух... вони дали гака через ліс, зайшли до вас, до Стедакотеджу. Фредді хотів купити трохи, ем, марихуани, так, то ж її вирощував твій брат?

— Так,— знову кивнув Біллі.

— Фредді хотів купити трави, щоб усі могли покурити нагорі біля коня, поки дівчата загадуватимуть бажання. Звісно, за кермо їм не можна було. Всі були вже п’яні. Ну, і коли вони дійшли до вашого будинку, твого батька там не було...

— Він був у сараї,— раптом сказав Біллі.— Майстрував чергову... ти знаєш що.

Спогади ніби достукалися до його свідомості, збуджені розповіддю Іззі. Страйк бачив, як Біллі лівою рукою міцно ухопився за праву, щоб не дати прокинутися ще й тику, яким Біллі ніби відхрещувався від зла. Дощ усе поливав вікна ресторану, а Серж Генсбур співав: «Oh, je voudrais tant que tu te souviennes...»[18]

— Отже,— провадила Іззі, вчергове глибоко вдихнувши,— з того, що я чула від дівчини, яка там була... не хочу казати, від якої саме,— дещо войовничо мовила вона Страйкові й Робін,— то було давно, і та історія її травмувала... отже, Фредді з друзями грюкотіли по будинку і збудили тебе, Біллі. Їх там було чимало, Джиммі їм скрутив косяка на прощання... Хай там що,— Іззі ковтнула,— ти був голодний, і Джиммі... чи, може,— тут вона скривилася,— чи, може, Фредді, не знаю... вони подумали, що буде весело натрусити трохи трави з косяків тобі в йогурт.

Робін уявила друзів Фредді: як одних захопила екзотична розвага — сидіти в темному робітничому будиночку в товаристві місцевого хлопця, що торгує наркотиками, а іншим (як-от та дівчина, від якої Іззі почула всю історію) ніяково від того, що діється, але вони надто юні, надто бояться розвеселених ровесників і не заперечують. П’ятирічному Біллі вони здалися дорослими, але тепер Робін знала, що учасникам компанії було хіба від дев’ятнадцятьох до двадцяти одного.

— Так,— тихо відповів Біллі.— Я так і знав, що мені щось дали.

— А тоді Джиммі захотів і собі піти з ними на пагорб. Я чула, на нього справила враження котрась із дівчат,— святенницьким тоном додала Іззі.— Але тобі після того йогурту стало зле. Джиммі не міг тебе лишити самого в будинку, тож узяв із собою. Ви всі напхалися у двійко «лендроверів» і поїхали на Драконів пагорб.

— Але ж... ні, все не так,— сказав Біллі. Його обличчя знову зробилося замордованим.— Де дівчинка? Вона вже була там. Вона була з нами в машині. Я пам’ятаю, як з нею розмовляв, коли ми йшли на пагорб. Вона плакала, кликала маму.

— То не... то не дівчинка була,— відповіла Іззі.— То просто... такі вже у Фредді були уявлення про гумор...

— То була дівчинка. Її називали дівчачим іменем,— заперечив Біллі.— Я пам’ятаю.

— Так,— нещасним голосом відповіла Іззі.— Рафаелла.

— Саме так! — аж закричав Біллі, й на них почали озиратися.— Саме так! — пошепки повторив Біллі з великими очима.— Рафаелла, так її називали...

— То була не дівчинка, Біллі... то був мій менший... мій менший...

Іззі знову притиснула до очей серветку.

— Даруйте... то був мій менший брат, Рафаель. Фредді з друзями мав наглянути за ним, поки батька не було вдома. Раф у дитинстві був страшенно гарненький. Гадаю, вони його теж збудили, і дівчата сказали, що не можна кидати дитину саму, треба взяти з собою. Фредді цього не хотів. Він хотів кинути Рафа самого вдома, але дівчата пообіцяли подбати про нього. Але коли піднялися нагору, Фредді був уже п’яний і накурився, а Рафаель усе плакав, і Фредді розсердився. Сказав, що малий усе зіпсував, і...

— Задушив його,— з панічним виразом на обличчі сказав Біллі.— То було насправді, він убив...

— Ні-ні, не вбив! — рознервувалася Іззі.— Біллі, ти ж знаєш, що ні — ти маєш пам’ятати Рафаеля, він у нас бував щоліта, він живий!

— Фредді схопив Рафаеля за шию,— сказав Страйк,— і душив, поки той не знепритомнів. Рафаель обмочився й упав, але не помер.

Біллі досі міцно тримав праву руку лівою.

— Я це бачив.

— Так, бачив,— відповів Страйк,— і зважаючи на всі обставини, свідок ти пречудовий.

Повернулася офіціантка з їхнім замовленням. Коли всім подали їжу (Страйк отримав стейк «рібай» і смажену картоплю, жінки — салати з кіноа, а Біллі — суп, бо ні на що більше не стало духу), Іззі повела далі.

— Раф мені розповів про це, коли я повернулася з канікул. Він був такий малий і такий сумний, я все намагалася донести цю історію то татка, але він не слухав. Просто відмахнувся від мене. Сказав, Рафаель скигля і вічно... вічно жаліється... Я озираюся в минуле,— мовила вона до Страйка і Робін з повними сліз очима,— і думаю про все це... яку ж ненависть Рафаель, мабуть, відчував після такого...

— Так, захисники Рафаеля, мабуть, спробують цим скористатися,— коротко мовив Страйк і взявся до свого стейка,— але факт лишається фактом, Іззі: він зичив твоєму батькові смерті, але почав утілювати бажання в життя не раніше, ніж виявив нагорі Стаббса.

— Можливо, Стаббса,— виправила Страйка Іззі, витягаючи з рукава носовичка і притискаючи до носа.— Генрі Драммонд думає, що це копія. Експерт із «Кристіз» сповнений надій, але зі Штатів летить фанат Стаббса, який каже, що це полотно не збігається з записами Стаббса про загублену картину... але правду кажучи,— вона похитала головою,— мені байдуже. Ця картина до такого довела, таке спричинила в нашій родині... як на мене, хай іде під три чорти. Є речі важливіші,— хрипко додала Іззі,— ніж гроші.

Страйк отримав привід не відповідати, маючи повен рот стейка. Цікаво, чи Іззі замислюється про те, що оцей тендітний чоловічок поруч з нею живе у крихітній двокімнатній квартирі в Іст-Гемі з братом і що Біллі, власне, завинили гроші за останню шибеницю? Може, коли Стаббса продадуть, родина Чизвеллів подумає про відшкодування.

Біллі їв свій суп ніби у трансі, його погляд був розфокусований. Робін подумала, що ця його задумливість здається умиротвореною, майже щасливою.

— Отже, я все переплутав, так? — нарешті спитав Біллі. Він тепер говорив з упевненістю людини, яка знайшла собі міцну опору в реальності.— Я бачив, як закопали конячку, а думав, що то дитина. Я все переплутав, та й по тому.

— Ну,— відповів Страйк,— гадаю, все не так просто. Ти знав, що той самий чоловік, який душив дитину, разом з твоїм батьком закопував коня в лощовині. Гадаю, Фредді ти нечасто бачив, адже він був значно старший за тебе, тож не до кінця розумів, хто він... але, гадаю, частину спогадів про коняку і її смерть ти витіснив. Ти став свідком двох актів жорстокості у виконанні однієї і тієї самої особи.

— А що сталося,— не без остраху спитав Біллі,— з конячкою?

— Ти пам’ятаєш Цяточку? — спитала Іззі.

Біллі захоплено опустив ложку і підняв руку десь на три фути над підлогою.

— Така маленька... так... то не вона паслася на крокетному полі?

— То була старенька мініатюрна кобила в цятку,— пояснила Іззі для Страйка і Робін.— Ще з коней Тінкі. Тінкі мала жахливий смак, точніше, несмак, у тому числі й до коней...

(«...ніхто навіть не помітив, а знаєш чому? Бо вони — кінчені кляті сноби...»)

— ...але Цяточка була страшенно мила,— визнала Іззі.— Як вийдеш у сад, ходить за тобою, мов пес... Не думаю, що Фредді навмисно те зробив,— без великої надії додала вона,— ох, навіть і не знаю. Не знаю, що він собі думав... він завжди мав крутий норов. Щось його розсердило. Татка не було, тож Фредді узяв його рушницю, вийшов на дах і почав стріляти по пташках, а тоді... потім він мені казав, що не хотів убивати Цяточку, але ж він цілився десь поблизу від неї, якщо влучив, так?

«Він цілився у неї,— подумав Страйк.— Не можна двічі влучити тварині в голову здалеку, якщо не цілишся в неї».

— Тоді він запанікував,— провадила Іззі.— Пішов до Дже-ка... до твого батька,— сказала вона до Біллі,— щоб допоміг поховати труп. Коли татко повернувся, Фредді сказав, що Цяточка впала, і він запросив ветеринара, який її забрав, але ця байка і двох хвилин не протрималася. Татко страшенно розлютився, коли дізнався правду. Він не терпів жорстокого поводження з тваринами. Коли я дізналася, мені серце краялося,— додала Іззі.— Я любила Цяточку.

— А часом не ти поставила хрест на тому місці, де її закопали, Іззі? — спитала Робін, не донісши виделку до рота.

— Як ти тільки дізналася про це? — здивовано спитала Іззі. З її очей знову заструменіли сльози, і вона знову потягнулася по носовичок.

Злива тривала, коли Страйк і Робін разом ішли вздовж набережної Челсі від пивниці до станції «Альберт-Бридж». Графітово-сіра Темза невпинно котила уперед свої води, і її заледве турбував дощ, який погрожував загасити Страйкову цигарку і просочив кілька пасом волосся, що вибилися з-під каптура дощовика Робін.

— Отакі вони, вищі прошарки суспільства,— сказав Страйк.— Душіть собі їхніх дітей, але коней щоб не займали.

— Не зовсім справедливо,— дорікнула йому Робін.— Іззі гадає, що з Рафаелем повелися жахливо.

— Це ніщо порівняно з тим, що йому заподіють у Дартмурі,— байдуже відповів Страйк.— Моя жалість має свої межі.

— Так,— озвалася Робін,— і ти це дуже чітко окреслив.

Їхні черевики волого чвакали лискучим тротуаром.

— Як твоя терапія? — спитав Страйк, який ставив це питання не частіше одного разу на тиждень.— Виконуєш вправи?

— Сумлінно,— відповіла Робін.

— Не треба легковажності, я ж серйозно...

— І я серйозно,— без запалу відповіла Робін.— Роблю все, що треба. Жодної панічної атаки за ці кілька тижнів. А як твоя нога?

— Краще. Розробляю. Стежу за харчуванням.

— Ти щойно з’їв половину картопляного поля і більшу частину корови.

— Це останній обід, який я можу записати на рахунок Чизвеллів,— озвався Страйк.— Хотів узяти від нього якнайбільше. Які в тебе плани на другу половину дня?

— Треба взяти ту папку в Енді, а тоді зателефоную тому типові з Фінсбері-парку — може, таки побалакає з нами. А, ще Нік та Ільза хотіли запросити тебе сьогодні на карі з вуличного ресторану.

Спільними зусиллями Нік, Ільза і сам Страйк переконали Робін, що не варто оселятися в кімнаті-коробці в повному незнайомих людей будинку одразу після того, як її утримували під дулом револьвера. За три дні вона переїде до кімнати у квартирі в Ерлз-Корті, де проживатиме з ґеєм-актором, Ільзиним знайомим; його попередній співмешканець виїхав. Новий сусіда вимагав від неї охайності, здорового глузду і терпимого ставлення до нерегульованого способу життя.

— Так, чудово,— відповів Страйк.— Спершу слід буде зазирнути до офісу. Барклей гадає, що цього разу Дока Жуана притиснемо. Знову дівчина-підліток, разом заходили до готелю і виходили звідти.

— Чудово,— відповіла Робін.— Ну, тобто не чудово, а...

— Та чудово,— твердо сказав Страйк, а навколо все пльопав дощ.— Ще один задоволений клієнт. Банківський рахунок вигляд має аж на диво добрий. Може, вийде трохи підняти тобі зарплатню. Ну, побачимося в Ніка й Ільзи.

Помахали одне одному і розійшлися, і кожен злегка усміхнувся, коли інший уже не міг цього бачити; обидва раділи, що за кілька коротких годин побачаться знову за карі й пивом у Ніка й Ільзи. Та скоро думки Робін полинули до питань, на які має відповісти тип з Фінсбері-парку.

Опустивши голову, щоб не заливав дощ, вона не звернула уваги на величний будинок, повз який проходила. Його поливані дощем вікна дивилися на велику ріку, а двері було прикрашено зображенням пари лебедів.