Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга

РУСЬКО-ЛИТОВСЬКА ДОБА

Звичайно, повний огляд Русі-України в одному розділі книги за два століття зробити неможливо. Тому ми говоритимемо про ті події та людей, які автор вважає головними і які історики намагалися приховати від нас.

Отож, Русь-Україна ввійшла у XIV століття під назвою Велике Галицько-Волинське князівство (у Європі — королівство Львівське), підпорядковуючи Галичину, Волинь, Київщину, Пінщину (південь сучасної Білорусії), Сіверщину (сучасні Чернігівщина та Брянщина) і Путивльські землі. Про таке насамперед свідчать європейські та арабські джерела. На чолі держави стояв Великий князь (король) Юрій Львович — онук Данила Галицького. Першою дружиною князя Юрія була польська княжна Євфемія — сестра майбутнього польського короля Владислава Локетека, яка народила князю 4-ро дітей: синів — Михайла (помер 1287 р.), Андрія і Лева (скоріше, близнюки) та доньку Марію. Перша дружина Юрія померла десь 1293 року, коли князеві Юрію йшов 31 рік. Тож зрозуміло, що онук Данила Галицького князь Юрій Львович мав другу дружину і в них були діти. І тут зацікавлені польська та російська історичні науки розпочали «гру в жмурки». Вони абсолютно ніде не згадують дітей руського (українського) короля Юрія Львовича від другої дружини, немовби їх не було.

За пом’яником Києво-Печерської лаври Костянтина Івановича Острозького (а Галицькі і Острозькі є одна князівська династія), другу дружину князя Юрія звали Варварою. Тож, як бачимо, вона належала до православних. При князях-нащадках Юрія та Варвари поляки втрачали право на спадок у Великому Галицько-Волинському князівстві (Львівському королівстві). В той час, коли Папський Престол постійно заохочував польських королів завоювати і заволодіти Львівським королівством, для чого «…Папа 1341 р. звільнив Казимира III (польського короля. — В.Б.) від дотримання складеної присяги, що відкривала дорогу до поновлення військових дій,.. і папа Климент VI, котрий призначив на поневолення краю (Великого Галицько-Волинського князівства. — В.Б.) Польщею половину папської десятини протягом 4-х років і під тиском котрого Тевтонський орден підтримав у війні Польщу» [53, с. 19, с. 27].

Тому, викравши у 1340 році папські королівські клейноди, а 1349 року загарбавши за допомогою Угорського королівства і Тевтонського ордену Велике Галицько-Волинське князівство, польський король Казимир ІІІ при живих володарях-князях Дмитрові та його сині Данилові не мав ні права, ні змоги величати себе «Великим князем чи королем Великої Галицько-Волинської держави (Львівського королівства)». Що цікаво, він цього й не зробив. Послухаємо:

«Казимир III, на відміну від угорських королів, не користувався ні королівським, ні князівським титулами, називаючи себе «господарем Галичини» при збереженні назви «королівства Русі…», (скоріше, за «іспанським монахом», — «королівства Львів». — В.Б.)» [53, с. 27].

Навіть ці незначні факти свідчать про те, що в часи захоплення Казимиром III Львова та Галичини там правив не якийсь боярин Дмитро Дедько, а законний руський (український) князь, онук Данила Галицького, син Юрія Львовича та української княжни Варвари — Дмитро Юрійович. Тобто Казимир III, навіть за законами тих часів, при живому володарі — спадкоємцю великокнязівського та королівського титулів князеві Дмитрі, а в того ще був законний спадкоємець князь Данило, не мав права на титул Великого князя чи короля Галичини, хоча й був королем та князем Польщі. Послухаємо:

«Одночасно йшла колонізація українських земель польською шляхтою, міст — німецькими міщанами згідно із заявою Казимира III: «Я здобув Русь своїми власними людьми,і дорога на Русь має служити тільки моїм людям… Експансія католицької церкви йшла за допомогою місій ченців францисканців, домініканців, котрі закла(дали) свої монастирі…» [53, с. 27–28].

Після смерті польського короля Казимира III, що сталася 5 листопада 1370 року, українські князі Дмитро і Данило повернули до своїх володінь Волинські землі.

Усі роки окупації Казимиром III Галичини та Волині (з 1349-го року) українські (руські) князі Дмитро і Данило Галицькі вели жорстоку боротьбу за свої землі. Польські влада, церква і хроністи саме й приховували та досі приховують оте незаконне завоювання Галичини і Волині у 1349 році та довгу виснажливу війну українських князів й українських людей за свої землі. Вони бажали видати нас світові отакими безхребетними безбатченками, а Московія їх у цьому завжди підтримувала.

Саме про те свідчить чергова пропозиція кегебіста Путіна полякам розділити сучасну Україну по Дніпру. Та поляки, навчені минулим досвідом, добре розуміють, що Москва на цьому не зупиниться — наступними будуть вони. Москва уже ділила Польщу не один раз. Пам’ятаймо такі факти.

Як пишуть ті ж львівські історики: «Згідно із домовленостями 1350 року (після польсько-угорського загарбання Галичини та Волині. — В.Б.), польський трон зайняв угорський король Людовик І Великий» [53, с. 28].

Так, відповідно до римського сценарію, було узаконено приєднання до Польсько-Угорської держави Галичини зі Львовом через повернення до шлюбу князя Лева Даниловича з угорською княжною Констанцією. 1377 року поляки разом з угорцями та тевтонцями захопили наші Белз і Холм та привласнили собі. Зазначимо: то була спланована акція — не дати Великому князю Дмитрові Юрійовичу можливість посадити на трон Холмщини, після загибелі Холмського князя Данила (1376 рік), законного володаря.

А далі до влади у Польському королівстві прийшли Ядвіга та Ягайло. Послухаємо:

«Ядвіга (1384–1399). Після смерті Людовика польська шляхта виступила за отримання свого власного монарха, не пов’язаного з угорським престолом» [53, с. 28].

Так у Польщі 1384 року з’явилася королева Ядвіга, а згодом польська католицька верхівка видала її заміж («з певними застереженнями») за литовського князя Ягайла, який мав вихрестити у католицьку віру весь свій народ, своїх братів і, звичайно, вихреститися сам та ще й повернути «від Угорщини до Польщі Галичину зі Львовом».

Руські (українські) князі, як і династія Галицьких, були заскочені тими подіями несподівано. Бо 4 серпня 1383 року помер Великий руський (український) князь Дмитро Юрійович, а згідно із законами тих часів, Великокнязівський рід мав витримати річну жалобу (траур). (За Чингісханом офіційна жалоба тривала два роки. Він помер 25 липня 1227 року, а його син Угедей зайняв посаду Великого хана імперії тільки влітку 1229-го). За законами Литви та Польщі — земельні володіння Великого руського князя міг закріпити тільки Великий князь та король (королева). А позаяк між синами Великого князя Дмитра та синами його старшого сина Данила точилася свара за великокнязівські володіння, то, зрозуміло, що втрутилися Ягайло і Ядвіга, які й закріпили титул Великого руського (українського) князя та руські землі за князем Федором Галицьким (Острозьким). Можливо, то був вибір усього князівського роду, а можливо, князь Федір Галицький найбільш лояльно ставився до Польщі та Литви. Що зайвий раз підтверджує наш виклад подій.

Спадок князя міг отримати будь-хто із спадкоємців давнього роду. Отак ми й дослідили, як у Великокнязівському роді Галицьких (Острозьких) Великим князем став Федір Галицький (Острозький).

Хотів би ще раз зазначити: ми не маємо права писати українську історію, спираючись тільки на російські та польські імперські джерела. До кожного з таких джерел слід ставитися обережно і критично. Для викладу та аналізу давніх подій треба залучати нові джерела — європейські, українські, арабські, перські, візантійські тощо. І якщо в результаті такого залучення нам доведеться міняти саму канву викладу історичних подій, цього боятися не слід. Треба пам’ятати, що російські та польські державні платні історики свідомо фальшували і паплюжили полотно української історичної науки.

Мій виклад українських історичних подій враховує насамперед нові європейські джерела, такі як:

1. Псалтир, «порівняно недавно (знайдений. — В.Б.) у Флоренції, в колекції рукописів Лоренцо Медічі, де йдеться про руського князя Дмитра», який помер 4 серпня 1383 р., за свідченням переписувача Псалтиря, священика луцької церкви Івана. Звернімо увагу: ні священик (піп) Іван, ні італійські колекціонери не були зацікавлені у фальшуванні давніх подій. Це, мені здається, ні в кого не викликає сумніву. І хоча українські історики в цьому випадку посилаються на литовського князя Любарта Гедиміновича, мовляв, у хрещенні він мав хресне ім’я Дмитро, та князів у ті часи не величали за хресним іменем. Це — аксіома. Священик Іван писав про руського князя Дмитра, а не про литовця Любарта.

2. «Книга знань про всі королівства, землі та володіння, які є у світі», написана іспанцем 1304 року народження. Тобто іспанець, вірогідніше за все, мандрував по Європі та вів свої записи у 1330–1349 роках, коли йому було 26–45 літ. До 1323 року він ще був молодим, а після 1349-го, згідно із викладом подій українськими істориками, Львів та Галичину завоював польський король Казимир III, тому самостійного «королівства Львів» існувати не могло. Послухаємо іспанського монаха за «Книгою знань…»: «Залишивши Польське королівство, я прибув до королівства Львів, яке німці називають Лемберг (ми називаємо Львівське королівство Галицько-Волинським князівством. — В.Б.), у якому нараховується п’ять великих міст. Перше називається Львів, друге — Київ, ще одне — Володимир, ще одне — Пінськ, ще одне — Сівер. Відомо, що королівство Львів (Галицько-Волинське князівство. — В.Б.) межує з країною Романією і з королівством Алеманія» [44, с. 158].

У будь-якому випадку — іспанець міг відвідати столицю королівства місто Львів тільки після 1323 року. А за описом українських істориків там існувала «Боярська республіка на чолі з боярином Дмитром Дедьком». Хочеться заявити таким історикам: не все у вас в’яжеться докупи, шановні. А про себе я подумав: дуже не люблять ці люди Україну та українців, коли десятиліттями «співали» і сьогодні продовжують «співати» ворожих пісень. Зупиніться і задумайтеся!

Отож, за свідченням цілком незацікавленого у фальшуванні іспанця, ми маємо:

— Існування у 1323–1349 роках «королівства Львів», за нашою термінологією — Великого Галицько-Волинського князівства. А одночасно і Великого князя Дмитра Галицького. Не дивуймося, що і боярина Дедька звали Дмитром, так було легше фальшувати матеріал. Що цікаво, немає жодного офіційного документа, який би правдиво засвідчував існування «Львівської боярської республіки» впродовж 1323–1349 рр. А єдиний лист так званого Дмитра Дедька, на якого люблять посилатися історики, є звичайною фальшивкою польських хроністів. Між іншим, текст має подвійне потрактування.

— У 1323–1349 роках Київська, Пінська і Сіверська землі входили до Великого Галицько-Волинського князівства. Що дуже не подобається промосковськи налаштованим історикам. Тому вони цей документ просто не сприймають. Він для них не існує.

Нарешті останнє, на що звернемо увагу.

— На початку XIV століття (1323–1349 роки) столиця Великого Галицько-Волинського князівства перебувала у Львові. Про те свідчать похід 1340 року польського короля Казимира III за королівськими регаліями, які він викрав. Зрозуміло, що правитель держави і старі королівські регалії завжди перебували у столиці держави.

Врешті-решт — згадаємо й достовірні українські джерела, які наші історики просто ігнорують або перебріхують, хоча цього робити не слід:

3. Надпис на дзвоні храму Святого Юра у Львові.

Ось що пишуть львівські історики про церкву:

«З букових дерев, якими поросла гора, за наказом Лева і збудували церкву, присвячену св. Юрію. В ній згодом поховали Василька, а в печері під горою існував печерний монастир.

Церкву і монастир спалив 1340 р. Казимир під час першого нападу на Львів. Їх відбудували за ігумена Євтимія. Згадкою про відбудовану церкву є дзвін, відлитий 1341 р(оку)…» [53, с. 122].

Ось що дослівно написано на дзвоні:

«Въ ль(то) 6849 (1341) сольянь бы(сть) колоколъ сиі с(вя)т(о)му Юрью при князи Димитриі» [52, с. 78].

І хоча історики стверджують, що тим князем Дмитрієм був син Гедиміна — Любарт, вихрещений з іменем Дмитра, та син Гедиміна ніколи не міг вспадкувати Волинську землю при живих спадкоємцях — нащадках Данила Галицького. А вспадкувати землю і титул Великого князя, будучи одруженим на дочці так званого Юрія-Болеслава Тройденовича, Любарт не міг, бо вона могла бути до 1340 року (якщо була) тільки малою дитиною (8–9 років). Крім того, якби один із синів Гедиміна не був висвячений в католицьку віру, то Ягайло, за Кревською унією, не мав би права посісти Польський королівський престол. Отож, католицький князь Любарт Гедимінович протидіяти Папі Римському в 1341 році не міг.

Куди не кинь — скрізь клин.

Як бачимо, і львівський дзвін храму Святого Юрія був вилитий 1341 року руським князем Дмитром.

4. Молитва митрополита Кіпріяна «над гробом княжим Димитриевым».

Митрополит Кіпріян був висвячений на кафедру Київського митрополита 1375 року і того ж таки року очолив її. Звернімо увагу, що на ту пору московську митрополичу кафедру посідав митрополит Алексій. Що зайвий раз підтверджує про існування двох незалежних митрополій — Київсько-Галицької та Московської. І це незаперечний факт, як би нам те подобалося чи ні. Для того, щоби призначити митрополита, має бути чинна митрополія…

Послухаємо, що говорять сучасні українські історики про князя Дмитра:

«Безумовно, сучасники віддавали належне чеснотам волинського князя (Великого Галицько-Волинського князя Дмитра. — В.Б.). Цікаво, що побувавши у Луцьку невдовзі після його смерті, митрополит Кіпріян склав молитву «над гробом княжим Димитриевым» [44, с. 180].

Автор навів текст не випадково. Прощу звернути увагу, як він тенденційно, можливо, без умислу, подається. Митрополит Кіпріян після смерті Великого князя своєї держави був зобов’язаний відспівати його. Тому він прибув за примусовим викликом. З цього також чітко видно, що Київ і Луцьк у ті роки належали до однієї держави; у Києві перебував митрополит, а в Луцьку — Великий князь. Стає також зрозуміло, чому історики так спрощено назвали князя — «волинським». На похоронах якогось удільного «волинського князя» митрополит справді не зобов’язаний був бути присутнім.

«А те, що пам’ять про нього з бігом часу поблякла, до певної міри можна пояснити якимись негараздами, що спіткали Волинь у середині 1380-х років. Натяк на них міститься у тій-таки Луцькій Псалтері з колекції Медічі, у запису попа Івана йдеться про якісь біди й «напрасные смерти», свідком яких він став» [44, с. 180–181].

Дуже тенденційно пишуть сучасні українські історики нашу історію. Немає жодного слова про загибель сина Дмитра — Данила саме «в середині вісімдесятих років» (1376-й), немає жодного слова про жорстоке протистояння України та Польщі впродовж 1349–1380 років, коли Волинь і Луцьк переходили із рук в руки не один раз. Кожен матеріал подається окремо або замовчується, ніби між подіями не існувало ніякого зв’язку.

Цілком зрозуміло, кого 1383 року митрополит Кіпріян відспівав у Луцьку. То був Великий Руський (Український) православний князь Дмитро Галицький. Князя-католика Любарта Гедиміновича Київський митрополит Кіпріян ніколи би не відспівував.

5. І насамкінець — свідчення професора М.О. Максимовича. Він у праці «Письма о князях Острожских…», виданій 1866 року в Києві, писав: «В своем городе Остроге Василий (Красний. — В.Б.), поставил большую каменную ограду, которой остатки и ныне ещё видны… Ему приписывают и сооружение в Остроге великолепной церкви Богоявленской. Впрочем, уцелевшие на ея стенах числа указывают на других строителей. Если начало ея — в 1321 году, то ея первое построение (разумеется, деревянным зданием) могло принадлежать еще князю Дмитрию Юрьевичу…» [23, с. 14–15].

Як бачимо, церкву в Острозі зводив у 1321 році князь Дмитро Юрійович і правили Великим Галицько-Волинським князівством у ті роки князі Андрій Юрійович та Лев Юрійович. А як встановив сучасний український професор Леонід Войтович у праці «Князі Острозькі: спроба відтворення генеалогії династії», 2008 року написання: «…до часів Любарта… Гедиміновича (а то 1340 рік. — В.Б.) князі з інших гілок не могли мати на Волині будь-яких уділів… жодних його надань турівським княжатам не зафіксовано» [217, с. 46].

Пояснення професора М.О. Максимовича, що тим князем міг бути турівський князь Дмитро, повністю відпадає.

Отак ми ще раз прийшли до українського (руського) князя Дмитра Юрійовича Галицького (Острозького), якого українські історики чомусь спочатку подають як «Дмитра Дедька — управителя та старости Галичини», а пізніше, коли український князь прорвався на сторінку історії, його перевели до роду Гедиміновичів — вихрещенця Любарта, хоча українські та європейські джерела, окрім сфальшованих, цього не стверджують. Так польські хроністи і московські історичні мужі добилися поставленого завдання — розірвали правлячий український князівський рід на дві частини: князів Галицьких і князів Острозьких, а далі — позбавили українців, навіть за всіма нормами тих часів, законної державності та виставили нас недолугими безбатченками.

На мою думку, поляки зрозуміли свою помилку (якщо зрозуміли) тільки після знищення польського президента Лєха Качинського у Смоленській аварії 2010 року. Бо перед тим свідомо знімали, по суті, пасквіль на українську революцію Богдана Хмельницького — «Вогнем і мечем». А головне — їм той кінофільм дуже сподобався.

Про московитів слід поговорити більше. Ці люди ніколи своїх помилок не визнавали, не визнають і не визнаватимуть. Варто українцям і людям усього світу врешті-решт зрозуміти, що Московська держава завжди була звичайним уламком Золотої Орди. І такою залишається за ментальністю, вчинками, поведінкою тощо й досі.

Головним завданням московської влади завжди було прожити «на халяву» та прихопити якомога більше земель. З тих завойованих земель вони насамперед вивозили деревину і хутро, газ і нафту, золото і коштовне каміння. А людям нав’язували свою мову, свою мораль, свої звичаї, врешті-решт — споювали. Все те чинилося примусово, невблаганно. Кращі уми підкорених народів переселялися до центральних міст Московії, де служили імперії. Я не буду далі поширювати цю тему. Вона безкінечна.

Скажу тільки те, що сучасний московський правитель Путін забажав української крові не випадково. За московською логікою — жоден ними підкорений народ не має права на самостійне існування і волю. Він і далі має прислужувати Москві. Погляньте, скільки вони уже проливали крові тільки в останні роки: Придністров’я, Осетія, Абхазія, Крим, Донбас тощо.

Ще раз нагадую: Москва — це звичайний уламок Золотої Орди, з її поведінкою, ментальністю, звичаями.

Вона ніколи не стане європейською країною. Це незаперечні аксіоми. Пам’ятаймо!

Вибачайте автора за відхід від теми.

Отак, сфальшувавши кінець князівського роду Галицьких, розірвавши та подаючи його як невідомий приблудний рід князів Острозьких, польські хроністи та московські дяки-історики чинили й далі: де тільки могли — принижували та перебріхували розповідь про членів князівського роду Острозьких. Послухаємо, як сучасні українські історики описують передачу земельних володінь від роду литовського князя Любарта Гедиміновича «зовсім невідомому князівському родові» Острозьких.

«Волинський князь Любарт Гедимінович залишив по собі трьох синів — Федора (знаного також як Федот), Лазаря й Семена. Невдовзі згадки про двох останніх зникають з джерел, і Федір Любартович виступає як одноосібний спадкоємець Любарта… Як би там не було, невдовзі король Владислав-Ягайло (це після 1395 року, після Кревської унії. — В.Б.) починає систематично обмежувати права Любартового нащадка. Передовсім він виводить з-під його влади найвизначнішого з-поміж васалів — князя Федора Острозького. Потім він відбирає у Федора Любартовича осереддя його володінь — Луцьк, передаючи його в управу тому-таки Федору Острозькому…» [44, с. 188].

Цікава річ, у князя Федора забирають володіння і передають князеві Федору (???). Згадаємо — у старовину прізвищ не існувало, а по-батькові не писалося…

«Першою документально засвідченою особою з роду Острозьких є Данило з Острога, згадуваний в угоді 1366 р. князя… (Дмитра. — В.Б.) з польським королем Казимиром III щодо розмежування володінь…» [153, с. 6].

Нагадую всім нам, що цей офіційний папір чомусь ніхто з українських істориків не бажає опублікувати. Мені здається, що переважна більшість наших істориків ніколи згаданого документа своїми очима не бачила, а цитують так, як написали московські та польські попередники, не задумуючись, як називати князя — «існує історична думка, що то був Любарт». Тож виникла виняткова потреба в публікації несфальшованого оригіналу угоди 1366 року. Зазначимо, що за угодою 1366 року, Казимир III завоював і приєднав до своїх володінь майже всю Волинь. Продовжимо попередню цитату: «Це підтверджується документами, які одержав його син Федір Данилович. Як видно із королівського привілею, виданого Ягайлом для Ф. Острозького у 1386 р., йдеться про передання Федорові Острога з волостю за заслуга перед Короною. Документ чітко називає Федора Острозького і його нащадків князями» [153, с. 6].

Ще раз нагадуємо — у XIV столітті ніхто титул князя присвоїти не мав права, князями ставали від народження. Отже, знаменитий Данило — батько Федора Острозького — теж був князем у 1366 році, коли «розмежовувалися володіння» між русичами (українцями) та поляками. А отже, і його батько Дмитро був князем.

Якщо документ про відхід Волині до польського короля Казимира III підписував вихрещений у православну віру литовський князь Любарт, то скажіть, будь ласка, як у договорі з’явився якийсь сторонній руський князь Данило зі своїми володіннями та за якими законами історики приписують йому в 1340 році участь у протистоянні польському королю Казимиру III у Львові? Сучасна історична наука не дає відповідей на ці фундаментальні запитання. Шкода, що й сучасних українських істориків десятки подібних запитань не цікавлять.

Зазначимо, якщо руський князь Дмитро, підписавши договір 1366 року з польським королем Казимиром III «щодо розмежувань володінь», є батьком князя Данила, то все стає зрозуміло без пояснень.

І насамкінець хочеться наголосити: події 1366 року і події 1386 року не пов’язані між собою. У 1386 році, після Кревської унії, коли Литовський князь Ягайло одружувався з польською королевою Ядвігою, вихрестився у католицьку віру сам і (це принципово!!!) вихрестив у цю ж віру всіх своїх братів та сестер і ближніх родичів, усі магнати та населення зобов’язані були принести йому, а потім польській королеві Ядвізі присягу на вірність. Як правило, котра людина з чим присягала, з тим і залишалася. Документ 1386 року «Akta unji Polsks z Litwa 1385–1791» по-іншому сприймати не слід. І ще: завжди пам’ятаймо, що польські, як і московські історики подавали свою історію стосовно України та українців — упереджено.

Ця упередженість надзвичайно помітна у поданні польськими істориками не тільки часів князя Федора Даниловича, а й, особливо, його сина Василя Красного та онука Івана Васильовича.

Якщо Великого Руського (Українського) князя Василя Красного, а такий титул у Литовсько-Руській державі існував, бо 1432 року був наданий нашими князями литовцю Свидригайлу, можна вирахувати хоча би орієнтовно, то Великого Руського князя Івана Васильовича польська та московська історії замовчали цілковито. Робилося те свідомо. Тому український полководець князь Костянтин Іванович немовби з’явився випадково, і подається старим дідуганом. Недаремно його могила горіла в Києво-Печерській лаврі 1718 року, а 1941-го її свідомо знищили.

Ми б нічого не знали й про українських князів Федора Федоровича Острозького (Галицького) та його молодшого брата Василя Федоровича, якби в їхні часи не відбулася подія світового рівня — Констанцький Собор (1414–1418 років), де обидва українські князі мали честь бути, та знаменитий гуситський рух, у якому з руськими (українськими) полками брав участь князь Федір (Федорович).

Між іншим, відомості про руських (українських) князів нам донесли не московські та польські історики, а насамперед свідки та учасники тих далеких подій, такі як: Ульріх фон Рихенталь, Гілльбер де Ланноа тощо.

Професор Леонід Войтович у праці «Заключительный этап борьбы за «Королевство Руси», опублікованій у «Вестнике Удмуртского университета» 2012 року, випуск 3, дослідив, що носієм королівського титулу в 1414–1418 роках у Великому Литовсько-Руському князівстві міг бути тільки «князь Федор Данилович Острожский», і ніхто інший. Автор вдячний шановному професору за детальне, ґрунтовне дослідження, але вважає, що треба по цьому шляху рухатися далі. Так, «загадочным князем был наследник престола Галицко-Волынского княжества… — князь Федор Данилович Острожский», але на Констанцькому Соборі були присутні його сини — Федір (Дашко) і Василь — бо саме про двох князів цього роду йдеться у спогадах давніх авторів. Глава роду і співправитель держави Федір Острозький не брав особисто участі у Констанцькому Соборі, як і Великий Литовський князь Вітовт.

Послухаємо професора Л.В. Войтовича:

«Описано в хронике и прибытие в Констанц, 19 февраля 1418 г. большой делегации во главе с Киевским митрополитом Григорием Цамблаком (1415–1420), уполномоченным для участия в католическом соборе великим князем… Витовтом Кейстутовичем и константинопольским патриархом. В состав этой делегации, насчитывавшей 30 человек, входили «герцог Федор Смоленский…», а также упомянутый неназванный по имени князь… Руси» [218, с. 11].

Звичайно, перебріхуючи історію, польські та московські історики подали князя Федора (Федоровича) Острозького — Дашком, а Василя Острозького — Гедігольдом (іноземцем). Та що цікаво: коли Федір з військом був направлений на допомогу гуситам (1421–1427 роки), на його місце 1423 року був призначений (у Смоленськ) князь Василь, а на місце Василя Красного — старший син Федора.

Згідно із «Історією села Бране Поле Богуславського району», — «Назва села та сусідніх з ним урочищ Турчин ліс і Черкес-долина пов’язана з боями, які відбувалися на прилеглій до села території» [38, с. 1].

30 червня 2013 року ми з Генеральним Писарем Українського козацтва, генералом-отаманом козацтва Віталієм Опанащуком ще раз завітали до сіл Бране Поле і Медвина. У селі Медвин до нас приєднався директор Богуславського краєзнавчого музею Петро Борисович Гогуля — спокійна, виважена людина, добре знаюча Медвин, Бране Поле і всі навколишні місця: Чаплинське городище, Саур-могилу, Черкес-долину, до яких ми навідалися.

Та перед тим як доповісти про наші знахідки і враження, я змушений описати подальші пригоди київських пошуків.

У травні та червні 2013 року мені багато часу довелося працювати у київських бібліотеках, ставлячи останні крапки (уточнення) до тексту першої книги «Україна-Русь». І ось 26 червня у Національній бібліотеці імені В.І. Вернадського консультації біля каталогу надавала пані, яку я на цьому місці бачив уперше. Трапилося так, що ми розговорилися, і я розповів їй про свої пригоди з пошуком книги Б.М. Левченка «Археологічне минуле Медвина». Наталя Євгенівна Тарасенко, як звали співробітницю бібліотеки, взялася мені допомогти і, вдавшись до комп’ютера, ще раз підтвердила, що то не книга, а наукова стаття, опублікована в харківському (столичному) журналі «Краєзнавство», номери 1–5 за 1930 рік. Інформація, яку надали мені у Парламентській бібліотеці України та в Національній бібліотеці, була однаковою. Але цього разу шановна Наталя Євгенівна мене дещо обнадіяла, сказавши, що піде шукати згаданий часопис «Краєзнавство». Невдовзі вона повернулася і відправила мене «на третій поверх до дисертаційної зали». Я їй щиро вдячний за допомогу.

^{Битва під Синіми Водами}

У «дисертаційній залі» у мене прийняли замовлення на харківський журнал «Краєзнавство» № 1–5 за 1930 рік і по недовгому часі вручили його, цілого і в доброму стані. Та як же я був ошелешений, коли на сторінках 57–60 замість очікуваної статті Б.М. Левченка побачив чотири статті М.Г. Устенка з такими назвами:

М.Г. Устенко. З минулого с. Медвина на Білоцерківщині (с. 57–60);

М.Г. Устенко. Ознаки цехового побуту в с. Дибинцях на Білоцерківщині (с. 60–62);

М.Г. Устенко. Вірші про Уласа (с. 62–63);

М.Г. Устенко. Чаплинське городище (с. 63–64).

Звичайно, ці статті М.Г. Устенка не мали ніякого стосунку до праці Б.М. Левченка. І хоча я дуже уважно вивчав сторінки часопису, та змушений констатувати: жодного рядочка Б.М. Левченка журнал «Краєзнавство» у № 1–5 за 1930 рік не друкував. Маємо звичайну чергову фальшивку залишків московських «доважків брехні».

Вражає тільки те, що Національна бібліотека, яка є складовою частиною Української Академії Наук, досі не очищена від звичайних московських довідкових побрехеньок.

Дорогі, сивоголові академіки, Ви є порядні люди, то створіть, будьте ласкаві, зі своїх членів комісію, позбавтесь ось такої та подібної неправди, яка залишилася Україні в спадок від московської шовіністичної влади. Це Ваш обов’язок!

Після цього пояснення повернімося до нашої поїздки. Першою ми відвідали медвинську Саур-могилу. Це добре, що з нами був директор Богуславського музею шановний Петро Борисович Гогуля, який знав давню місцину. Саур-могила з асфальтової дороги була майже непомітна серед кукурудзяного поля. На якомусь, незрозумілого походження, невисокому насипу маячіла тріангуляційна вежа метрів зо сто від дороги. Якби не та споруда, то, на мою думку, медвинську Саур-могилу давно б уже зрівняли з землею.

Хоча за свідченням мешканця Медвина Миколи Василенка, який втік із села після повстання медвинців у серпні 1920 року, за його життя Саур-могила була ще святинею і її не чіпали. Послухаємо:

«На захід від Медвина багато могил як свідків колишніх страшних боїв. З однієї з таких могил в ясний чистий день можна було бачити золотоверху Київську лавру, яка від Медвина в простім напрямку коло 100 верст. Ту могилу медвинці величали Саур-могилою» [117, с. 39].

Зараз «на захід від Медвина» засіяне поле. Ніяких могил немає. Навіть Саур-могилу скоро безбатченки зрівняють з землею.

Що цікаво: абсолютно всі держслужбовці Російської імперії, які писали чи згадували про Саур-могилу, зараховували її до бойових могил, насипаних після битви. До них належать: Київський губернатор Іван Фундуклей, професор В.Б. Антонович, історик П.Г. Клепатський, священик Лаврентій Похилевич, а головне — мешканці самого Медвина.

А більшовицькі посіпаки, знаючи, що ті давні могили належали воїнам Золотої Орди, зрівняли їх з землею. І тут дивуватись нічому — вони й могил своїх предків не шанували.

Ми пам’ятаємо слова священика Лаврентія Похилевича, які стосуються одночасно Медвина і тієї битви, що відбулася, після чого: «сто лет… Медвин оставался самгородом, то есть городом без жителей» [36, с. 446].

Тобто Похилевич вів мову про вціліле місто Медвин, яке повністю полишили люди. Залишився «самгород». Звичайно, російська потрійна цензура не дозволила Л. Похилевичу сказати про те, коли це сталося. Невідомо, чи знав особисто він ту дату. Хоча є деякі підстави стверджувати, що знав.

При цьому пам’ятаймо, що Лаврентій Похилевич особисто мав доступ до церковних медвинських справ, які були вилучені з церков і спалені 1859 року. Послухаємо ще раз:

«Самые бумаги… хранившиеся долгое время в церкви, как исторические памятники истребованы в 1859 году… для уничтожения» [36, с. 446].

Похилевич так цілеспрямовано вів розмову про зберігання давніх документів у медвинських церквах та їх вилучення і знищення, що розуміємо — саме на ці факти бажав звернути нашу увагу. Про що хотів іще розповісти допитливий священик, та не дозволила прямим текстом сказати цензура? Усе свідчить, що він намагався привернути нашу увагу до трагедії, яка сталася з Медвином. Своїми уточненнями дослідник дуже обережно підводить нас до дати і місця Синьоводської битви, можливість визначити рік Медвинської трагедії.

Це лихо могло відбутися за участю татар Золотої Орди або 1240 року (XIII століття), або 1362-го (XIV століття).

В проміжку між 1240 і 1362 роками Золота Орда воєнним походом через Медвин не проходила. Крім того, терени Медвяна належали до татарських земель ще з 1240 року, тому золотоординці вдруге завоювати та зруйнувати Медвин до Синьоводської битви (1362 рік) не могли.

Лаврентій Похилевич пише, що Медвин перебував у стані «самгород…сто лет» і лише після того — «в начале XVI века стал пригородом Богуславля» [36, с. 446].

Якщо б священик вів мову про «трагедію Медвина» 1240 року, то він би мав говорити про двохсот- чи трьохсотлітнє перебування його у стані «самгорода».

Тобто мова йде не про завоювання Медвина татарами у 1240 році. Йдеться про подію, яка відбулася після 1240-го. Відомо, що татари під час походу на Київ у 1240 році спалили те поселення. Либонь, пізніше Медвин був відбудований і оскільки належав до прикордонних містечок, разом із Торговицею, Звенигородом тощо, то його заселив різний прикордонний люд.

Не забуваймо: відновлювалися села і містечка як з українського (руського) боку, наприклад Богуслав, так і з татарського, наприклад Медвин, Торговиця.

Як випливає із місця Синьоводської битви — Черкес-долини, що лежить між Медвином та Браним Полем, татари вважали те місце краєм своєї землі, тому там і зупинились, чекаючи на підхід війська Ольгерда. Ольгерд зі своїм військом з’явився з боку містечка Богуслава, вийшовши на Черкес-долину лісовими дорогами та розташувавши свої загони між лісовим масивом і річкою Бояркою, притокою Гнилого Тікича (Синюхи), не дозволяючи татарам вчинити флангові обходи.

Слід зауважити, що Великий Литовський князь Ольгерд не міг рухатись із Вільни через терени Білорусі на рівненський Корець (Корчев). А саме про такий маршрут сьогодні говорять ті, що «переносять» Синьоводську битву на Вінниччину. Більше того, тамтешня місцева влада останнім часом поспіхом встановила пам’ятник на місці баталії, котрої там не було. На тій славетній землі відбулися інші великі битви. Шануймо їх. Причиною, яка заперечує похід князя Ольгерда на Корець (сучасна Рівненщина), є існування в давні часи по річці Прип’ять (південь сучасної Білорусі та північ сучасної України) знаменитого «Білоруського моря». Існує історична карта часів Магнуса, короля Лівонії (1570–1578 рр.), де те море перетворилося в болотисту систему озер. Така мапа подана на сторінці 313 білоруського історика В.В. Деружинського у його праці «Тайны Беларуской истории».

Послухаємо, що писав історик, який вивчав цю проблему: «Ибо нынешние болота Полесья тысячу лет назад были огромным… водоемом». І ще: «В древности север моря населяли западные болты, юг — волыняне…» [59, с. 312].

Тому ще раз нагадуємо: похід князя Ольгерда з невеликим литовським загоном відбувся з Орші до Києва, вподовж Дніпра. А позаяк Ольгерд у ті роки воював із Золотою Ордою і Московією за північно-західні золотоординські землі, то зрозуміло, що він не міг очолити ті землі і повести своє військо на південь. Очевидно, загони князя Ольгерда залишилися на півночі протистояти Москві.

Швидше за все, литовський князь Ольгерд прибув до Києва на запрошення Великого Руського князя Дмитра, який, перебуваючи у лютому протистоянні з Польським та Угорським королівствами і підтримуючим їх за наказом папи Тевтонським орденом, попросив Ольгерда прикрити його київські володіння. Свідченням дружніх відносин двох Великих князів Ольгерда та Дмитра є тепла зустріч Ольгерда в Києві. Не належавши до Великого Литовського князівства, Київський удільний князь, що підкорявся Великому Руському князю Дмитру Галицькому, дружньо прийняв Ольгерда та його допомогу, провів розвідку сил татар і, зібравши потужне руське військо, спорядив його до походу проти ординців. В історії є надзвичайно цікавий доказ цьому.

Ми знаємо, що існує два варіанти опису Синьоводської битви. Перший, давніший, який походить із німецьких хронік, написаний до початку XV століття, чіткий і короткий. Другий, дещо довший, поданий Матеєм Стрийковським у його «Хроніці» XVI століття.

Так, у німецькій хроніці Йоганна Пашильге написано: «У тому ж році була велика війна в багатьох країнах: особливо билися руські (українці. — В.Б) з татарами у Синьої Води, і з обох сторін було вбито близько 40 тисяч осіб. Однак руські утримали поле…»

М. Стрийковський описав битву так:

«Ольгерд, побачивши, що татари готові до бою, вишикував своїх у шість загонів, загнувши їх з боків, так щоб татари, як задумали, не могли їх оточити, як бувало у звичайних сутичках, та заподіяти шкоди стрілами. Татари з шаленим завзяттям розпочали бій, засипавши литву густим залізним градом з луків, вчинили кілька сутичок, але завдали мало втрат через правильний стрій та швидке маневрування (мова, певно, йде про маневрування вогнем. — В.Б.). А литва з русинами враз з шаблями та списами наскочили на них і в рукопашному бою прорвали передові загони та змішали їх, а інші, особливо новогрудці на чолі з Коріатовичами, стрілами вдарили з боків й довгими списами скидали татар з сідел, наче вітер в бурю скидає снопи. Не змігши довше витримати лобового удару литви, татари почали відступати та перелякані тікати в розлогі поля… Також скрізь по полях і в ріках лежало повно татарських трупів. Потім після цієї звитяги литва й русини забрали кілька десятків стад коней та верблюдів і багато кошів або обозів…»

Зазначимо: у німецькому джерелі мова йде про перемогу тільки русичів над татарами. А це про щось говорить, як ті події не трактуй!

Пізніша позиція польського хроніста М. Стрийковського з прославляння «литви» цілком зрозуміла.

Нагадую, що то була вже не перша спільна битва русичів (українців) та литвинів проти татар. Так Лаврентій Похилевич у своєму знаменитому «Сказании о населенных местностях Киевской губернии» ще 1864 року в розділі про «Радомысльский уезд» писав:

«…Воевода Татарского царя Батыя Кайдан, услышав, что Жмудский князь Эрдзивилл (то білоруський князь роду Радзивіллів. — В.Б.) овладел по разорении Батыевом Русскими княжествами: Новогрудским, Подляшским, Брестским, Дорогичевским и другими, послал к нему своих баскаков требовать дани, а сам двинулся против него с татарским войском. Эрдзивилл отказал в дани, а пошел с собранными им Русскими войсками, усиленными Жмудской и Литовской помощью к нему на встречу. Противники сошлись там, где Припять впадает в Днепр, и так как к этому месту Эрдзивилл прибыл пущами и лесами и напал на татар неожиданно, то разбил наголову их войско, часть коего рассеялась для грабежа до самого Мозыря. Сам Кайдан спасся с малой дружиной, остатки же татар Русские (українці-русичі. — В.Б.) разогнали по лесам и болотам, а множество их потопились в Днепре и Припяти. Это была первая победа Русской Литвы над татарами в половине XIII столетия» [36, с. 122].

Із наведеної цитати Лаврентія Похилевича випливає кілька цікавих висновків:

1. Родина білоруських князів роду Радзивіллів належала до литвинів.

2. Давні удільні князівства; Новогрудське, Підляшське (Холмське), Берестейське, Дорогичинське тощо у 1240-х роках належали до руських князівств, тобто до володінь Великого Галицько-Волинського князівства. Історична наука у 1240-х роках інших руських (українських) держав у тих краях не знає.

3. Маємо картину, коли більша частина руських (українських) удільних князівств не входила до складу Золотої Орди та не платили їй данини. Яке ми маємо право стверджувати, що решта руських (українських) князівств ту данину сплачували? Окрім московських фальшивок, інші історичні джерела про те мовчать.

4. Виходить, що саме білоруси (більша частина) були у давні часи литвинами. І ще: у 1864 році вживався термін «Руська Литва».

Ці історичні свідчення Лаврентія Похилевича ми, безумовно, ігнорувати права не маємо. З них слід робити висновки українським науковцям. Хоча, зрозуміло, що цього вони не дуже прагнуть.

Ми знову повертаємося до Синьоводської битви. Звичайно, німецький автор, описуючи перемогу русичів над татарами у цій баталії, міг не згадати про ненависного князя-литвина та його невелику дружину, що брала участь у ній. Але бути зацікавленим у приписуванні перемоги нашим предкам Йоганн Пашильге не міг аж ніяк: у ті часи ще були живі деякі учасники битви та їх близькі родичі, а самі русичі не належали до дружніх німцям (тевтонцям) людей. Тому наша думка однозначна: Великий князь Ольгерд прийшов до Києва у 1362 році на запрошення Великого Руського князя Дмитра Галицького. Свідченням чого є його теплий прийом у Києві та участь близько 40 тисяч русів (українців) у Синьоводській битві.

Звичайно, князь Ольгерд керувався й меркантильними інтересами. Певно, умовою його участі в битві була передача визволених земель (Поділля) у володіння князеві на період життя.

Чому ж Медвин після битви 1362 року став «самгородом»?

Ось як Лаврентій Похилевич описав стан Медвина після битви: «Предание говорит, что в скорости первоначальный город, имевший каменные постройки, остатки коих приметны на возвышенностях к югу и северу от Медвина простирающихся, потерпел страшное разорение от Татар… что сто лет по опустошении Медвин оставался самгородом, то есть городом без жителей…» [36, с. 446].

Тобто, стояли десятки вцілілих будинків без мешканців. Навіщо автор звертає увагу на ці факти? Бо подібне свідчить про раптове покидання міста мешканцями.

Саме таке й трапилося з Медвином після поразки татар у Синьоводській битві. Медвин був сотенним прикордонним містом Золотої Орди.

І коли «отичи и дедичи Подольской земли ханы Котлубуга. Хаджибей и Димитрий» привели свої тумени до Медвина на допомогу прикордонній тьмі, то, зрозуміло, що татари й русичі — мешканці Медвина — й гадки не мали про поразку та втечу. Ті війська очолювали особисто хани Кутлубуга і Хаджі-Черкес.

Ще раз звертаємо увагу — «отичи и дедичи Подольской земли». Тобто, володарі та власники з дідів-прадідів. А такими у Золотій Орді 1362 року були тільки Чингісиди. Отож літописні хани Кутлубуга, Хаджибей і Дмитрій були нащадками роду Чингісхана. Навіщо автор звертає на це увагу? Справа в тому, що після кількох моїх виступів і публікацій на цю тему деякі «запопадливі українські історики» кинулися пояснювати, що ті «царьки» були із сусідніх Причорноморських степів і ніякого стосунку до московського князя Дмитрія та його родичів-Чингісидів не мали. Вони почали доказувати присутність тих «царьків» існуванням на Причорномор’ї (на той час — українські землі. — Ред.) так званих Буджакської, Єдисанської, Джамбулакської та інших татарських орд. Мовляв, то були хани, навіть вихрещені у православну віру, із тих орд. Вони свідомо чи несвідомо, відпрацьовуючи свої московські «тридцять срібняків», говорять неправду, бо Єдисанська орда була створена Російською імперією у 1739 році, а Джамбулакська — у 1744-му. Буджакська орда сформована із переселених ногайських племен після 1484 року Османською імперією, коли та загарбала західну частину українського Причорномор’я і почала переселяти на захоплені землі із Прикаспію та Заволжя ногайських татар — ворогів кримських ханів. У 1362 році тих орд та їхніх «царьків» на наших південних землях ще не було.

Нагадаю цим «запопадливим московським прислужникам», що в історичній науці є свідчення про стан українського Причорноморського степу, які залишили незаангажовані люди тих часів. Ось вони, свідчення тих давніх людей.

1. 1334 рік. Арабський посол до Золотої Орди Абуабдаллах Мухаммед Ібнбатута влітку того року супроводжував третю дружину хана Узбека — Баялунь до її батька, Візантійського імператора. Описаний рух від Волги до Константинополя приазовським та причорноморським степом валкою возів у супроводі великого табуну коней, верблюдів тощо.

Послухаємо арабського посла:

«Угощение, которое подносилось хатуни на каждом привале в этом крае, состояло из конины, баранины, воловины, дуки, кумыса, коровьего и овечьего молока. Путешествуют в этой земле утром и вечером. Каждый эмир в этом крае (землі, які переходили подорожні, тяглися від річки Волги до Дунаю. — В.Б.) сопровождал хатунь с войском своим до крайнего предела своего участка, из уважения к ней, а не из опасения за нее, потому, что этот край безопасен. Потом мы прибыли к городу, известному под именем Бабасалтук… Этот город (на Дніпрі. — В.Б.) самый крайний из тюркских городов; между ним и между первыми владениями Византийцев 18 дней (пути) степью, без всякой оседлости, в том числе 8 дней без воды в ней… По этой степи мы ехали 18 дней, утром и вечером, и, хвала Аллаху, не видели ничего… После этого мы прибыли в крепость Махтули; это первые владения Византийцев… Между Махтули и Константинополем 22 дня пути; из них 16 дней до пролива, и 6 дней до Константинополя» [3, с. 303–304].

Як бачимо, у 1334–1335 роках від Дніпра до Дунаю (Візантійська фортеця Махтулі стояла на Дунаї. — В.Б.) не було жодного татарського володіння. Із 1300 року, року знищення ханом Тохтою Мамая, упродовж 3–5 років Тохта відселив у межиріччя Волги і Дону, до свого улусу, майже все населення хана Мамая. Після чого Візантія знову відновила свій кордон по Дунаю, а за Дністром відновилися Молдовське князівство та Волощина. Отож, у 1334 році ніяка Буджакська орда там існувати не могла.

Про те говорить й Велика Радянська Енциклопедія: «…буджакские татары, ногайцы, тюркскоязычный народ, населявший в 16–18 вв. степи Юго-Восточной Бессарабии (Буджак) после уступки им этих стезей в 1569 тур(ецким) султаном Сулейманом II» [25, т. 4, с. 92].

Так що «московським підспівувачам» треба дещо міняти платівку та переставати «бути адвокатами московського імперіалізму, щоб не виглядати хуторянськими невігласами і щоб із них не сміявся увесь світ» [142, с. 161].

Не буду наводити доказів пізніших років.

Ще раз нагадуємо: 1362 року Литовський князь Ольгерд прийшов до Києва з невеликим загоном своїх військ на запрошення Великого Руського (українського) князя Дмитра про допомогу. Сам князь Дмитро у ті часи вів тяжку виснажливу війну з Польщею, Угорщиною та Тевтонським орденом. Свідченням того, що Литовський князь зі своїм військом 1362 року в Києві зустрів друзів-побратимів, є той факт, що в нашій давній столиці він зібрав основну масу війська і воно вщент розгромило трьох татарських проводирів — нащадків великого Чингісхана — «отичей и дедичей Подольской земли ханов Кутлубугу, Хаджибея и Димитрия». А то були:

— Хан Кутлубуга — володар улусу Беркечара (в російській історії Беркечар подається як Бехан);

— Хан Хаджібей [Хаджі-Черкес(бек)] — володар Астраханського ханства — похідний керманич війська Золотої Орди;

— Хан Дмитрій — так званий Московський князь. Він же хан Сарихозя.

Хан Хаджі-Черкес, певно, був головнокомандувачем золотоординського війська. На його честь назване поле битви — Черкес-долина. Ім’я хана ще не раз згадується арабськими істориками після 1362 року.

Хан Кутлубуга — загинув, ймовірно, під час битви. Саме на честь цього хана насипана знаменита медвинська Саур-могила. Ось чому московська влада так не любила цю пам’ятку і намагалася її знищити. Свідченням того, що хан Кутлубуга загинув у тій битві, є повне зникнення згадок про нього після 1362 року, навіть у московській історичній науці.

Хан Дмитрій — в російській історії згадується як Великий Московський князь Дмитрій, так званий Донський.

За віком, певно, участі в битві не брав. Був знищений ханом Тохтамишем у 1391 році після того, як зрадив останнього у битві з Тимуром на р. Кундурчі. У праці російського автора Івана Петровича Сахарова «Сказания русского народа, собранные И. Сахаровым. Т. II» (видана 1849 року в Санкт-Петербурзі) цей князь названий іменем Сарихозя, а його сусід — хан Бекбулат. Це імена головних ханів-зрадників Тохтамиша…

Отак ми підійшли до терміна Лаврентія Похилевича «самгород, то есть город без жителей…» Не чекаючи поразки війська трьох ханів, медвинці покинули свої домівки поспіхом, тому й залишився «город без жителей» з уцілілими будинками, особливо — кам’яними. А позаяк місто до 1362 року заселяли переважно прикордонні татари, то зрозуміло, чому «…сто лет по опустошении Медвин оставался самгородом,.. пока колдунья Касянка не «оборала» самгорода петухами и не прогнала из него все злое…» [36, с. 446].

Послухаємо Л. Похилевича далі:

«Но это мифологическая история Медвина (а іншої про ті роки немає, — В.Б.). Данные… заключаются в том, что Медвин в начале XVI века считался пригородом Богуславля и от последнего город зависел в хозяйственных своих делах. Есть благодарственный адрес Богуславского Приказа, в 1520 году, данный Медвинскому купцу Ярошину за похвальное управление делами пригорода» [36, с. 446].

Як бачимо, мова у Л. Похилевича про «самгород Медвин», який існував у такому стані «сто лет», йде не про 1240 рік, а саме про 1362-й. Суцільний «збіг»!

Отож, після битви татар поховали в Саур-могилі та навколишніх курганах зі сторони Медвина, а християн, переважно русичів-українців, — на старому кладовищі села Бране Поле, яке в далекі часи називалося, за свідченням Віктора Івановича Куцевола, — Черкес-Долина. Приєднавши ті землі після другого поділу Речі Посполитої до Російської імперії, саме Катерина II звеліла знищити пам’ять про Синьоводську битву, перейменувавши село Черкес-Долину на Бараняче Поле, а церковні документи давнього міста Медвина та усіх навколишніх церков, які могли пролити якесь світло на давні події, спалили у 1859 році. Звернімо увагу: майже через 100 років після приєднання земель до Російської імперії.

І ще: уже з часів Тараса Григоровича Шевченка, немовби з науковим інтересом, Російська імперія почала потрошити старі українські могили. Не знаю, чи потрошили старе кладовище тодішнього села Бараняче Поле, а от медвинську Саур-могилу в 1853–1854 роках розкопував особисто син міністра Російської імперії Уварова Сергія Семеновича — Уваров Олексій, надзвичайно віддана людина тогочасної Московії.

Розкопували таємно. Матеріали розкопок, звичайно, засекречені досі.

Ми про битву немало говорили у першій книзі нашого дослідження. Тому подальша розмова буде дещо іншою. Хоча згадуватимемо й про битву.

Слід також пояснити, як відбулося об’єднання Русі з Литвою і до чого воно привело.

Ми уже розповідали, що на початку XIII століття католицький Рим створив у Європі Тевтонський орден для вихрещення балтійських народів та русичів у католицизм.

За свідченням литовського професора Алфредаса Бумблаускаса «…не слід забувати, що хрестоносці вже протягом першого десятиліття завоювань (1231–1242 роки) збудували у Пруссії приблизно 20 мурованих замків. Щоправда, вважають, що на початку мурували тільки вежі (такі замки інколи називають «напівфабрикатами»), а вже виду суцільно мурованих замки набули тільки у XIV столітті» [83, с. 37].

За «Літописом Руським» ми пам’ятаємо, що 1237 року за вказівкою Папи Римського поляки захопили частину української землі із містом Дорогичином і тут же передали загарбане Тевтонському ордену та особисто його магістру Бруно. То наше щастя, що Великий князь Данило Галицький з братом Васильком не стали зволікати і вже в березні місяці розгромили Тевтонський орден, полонили магістра та прогнали тевтонців із української (руської) землі.

Тобто — із тридцятих років XIII століття Литва і Україна (Русь) отримали від Європи надзвичайно потужного ворога — Тевтонський орден, який просувався по завойованих землях «огнем і мечем», поголовно вихрещуючи людей в католицьку віру.

Зазначимо, що поява Тевтонського ордену на прибалтійських землях і насильницьке насаджування католицизму призвело до різкого відтоку з тих територій найпрацездатнішого населення, яке через ріки, ліси та болота тікало переважно на терени сучасної Білорусі — основи Великого Литовського князівства. За свідченням сучасного білоруського історика В.В. Деружинського, у ті роки на землі сучасної Білорусі перейшло щонайменше 250 тисяч людей. Послухаємо:

«По моим оценкам, в земли Западной Беларуси (сердце ВКЛ) с 1200 по 1340-е годы бежали от немецко-польской экспансии около 100 тысяч человек из Пруссии и до 150 тысяч из Полабья и Поморья. Я встречал оценки, что сюда мигрировали около 300 тысяч человек, что кажется вполне возможным, учитывая внезапный и необъяснимый «взлет ВКЛ» как могущественной державы региона, появившейся «вдруг» на земле ятвягов» [59, с. 198].

Тобто, коли українські (руські) князі Данило Галицький з братом Васильком, за Літописом Руським, ходили у 1237 році «на Ятвягів» і під Дорогичином розгромили Тевтонський орден, то вони, по суті, рухалися із Володимира-Волинського до сучасної центральної Білорусі. Що надзвичайно цікаво!

Навіщо ми усе це так детально описуємо? Та тому, що російська історична наука, звичайно, посилаючись на польську, все перебрехала. Саме становлення та об’єднання України-Русі з Великим Литовським князівством відбувалося за іншим сценарієм.

Нагадаю усім нам, що сьогодні білоруси теж переглядають, досить-таки кардинально, історію своєї держави. Не будемо втручатися до деталей того перегляду. Опиратимемося тільки на головний об’єднуючий постулат усіх білоруських істориків, з яким, на мою думку, можуть погодитись і українські історики: центральними землями Великого Литовського князівства дійсно стали землі сучасної Білорусі.

І ще звернімо увагу на такі факти:

1. Син Данила Галицького — Шварно — загинув на литовському престолі у 1269 році, будучи одружений з донькою Миндовга. На рік загибелі Шварнові було більше 22 років. Отож, у нього з донькою Миндовга мали бути діти.

2. «В независимой Лиетуве (Литві. — В.Б.) популярна сказка о том, как старика Витеня (Великий Литовський князь, правив з 1293 по 1316 рік. — В.Б.) в 1316 году убила молния. Сыновей у него к тому времени в живых не осталось, поэтому престол, с согласия всех бояр, унаследовал его близкий родственник Гедимин (1270–1341)» [173, с. 37].

Звернімо увагу, Гедимін 1270 року народження, тобто він міг бути сином Шварна. Хоча це моє припущення може й не мати сили. Але те, що московська та польська імперії були особливо зацікавлені у викривленні історичного полотна, сьогодні не викликає жодного сумніву. Піддавалося фальсифікації геть усе. Тож, можливо, і про Гедиміна, як сина Шварна, промовчали.

Та як би там не було, але з усього виходить, що й Великий князь Гедимін у 1319–1323 роках приходив на Русь (Волинь і Київщина) на запрошення Великого Руського князя. Головними доказами цього твердження є:

— той факт, що, згідно із «Історією Русів», на Києвському престолі після його походу залишився руський князь;

— брати-князі Галицькі — Андрій і Лев, за свідченням польського короля Локетека у листі до Папи, загинули 1323 року саме у протистоянні із Золотою Ордою. А згідно із тією ж «Історією Русів», татари Золотої Орди після 1320 року тричі ходили на Київ, де русичі «перемогли їх у трьох битвах і в останній, головній, над річкою Ірпінь, де убиті Тимур і Дивлат, Князі Татарські, Принци Ханські» [2, с. 41].

Після цієї поразки Золота Орда «заспокоїлася», хоча втратила двох «Принців Ханських». Золотоординці, маючи при владі 11 (одинадцять) років хана Узбека, могли «заспокоїтися» тільки в одному випадку — якщо втрати супротивної (русько-литовської) сторони були адекватними. Тому є всі підстави вважати, що саме в Ірпінській битві 1323 року з татарами Золотої Орди загинули князі Галицько-Волинської держави — Андрій і Лев II.

Отак має подаватись український історичний матеріал після вилучення з нього російсько-польських «доважків брехні», принижуючих нашу честь та спотворюючи давні події.

Слід також розуміти, коли католицька церква умовила Великого Литовського князя Ягайла укласти з Польщею Кревську унію та одночасно стати польським королем, прийнявши умови: вихреститися самому зі всім своїм родом та вихрестити увесь литовський народ у католицьку віру і обов’язково відвоювати для неї усі, раніше втрачені землі. В такому разі Ягайло порушував умови, на яких відбулося об’єднання України (Русі) з Литвою. Українські князі з українським народом не збиралися приймати чужу віру та служити католицькому королю. Саме з цієї аксіоми треба виходити, подаючи подальший матеріал. Слід розуміти, що князь Ягайло, вирішуючи особисті питання, по суті, зрадив як український, так і литовський народи.

Великий Руський (Український) князь Дмитро помер напередодні 1383 року. Його старший син Данило загинув раніше, десь у 1376-му. За правилами і законами тих часів (XIV століття) — правонаступником Великого князя Дмитра, якщо він пережив свого старшого сина Данила, мав стати старший із синів Дмитра, а не Данила. Чого не сталося. Ті або загинули, або брали участь у протистоянні польсько-угорській католицькій коаліції. Тому, як бачимо, владу і титул Великого Руського (Українського) князя успадкував, зі згоди уже й польського короля Ягайла, третій син князя Данила — Федір, який, звичайно, ніякої участі у протистоянні 1350–1380 років не брав. Що зайвий раз свідчить про вигаданого Волинського князя Любарта Гедиміновича. І наостанок.

Передача влади Ягайлом у Великому Литовсько-Руському князівстві 1392 року своєму братові Вітовту була вимушеною. Насамперед цього домагалася Русь та її князі, які хоча й склали присягу Ягайлові, та проявляли відкрите обурення його зрадою.

Саме цей факт засвідчило зібрання руських (українських) князів та їхніх литовських прихильників у 1398 роді на острові Салин, що розкинувся на річці Мемель, коли «вони проголосили князя Вітовта своїм королем» [44, с. 198].

Перед тим як розповісти про бурхливе воєнне життя знаменитого українського (руського) Ганнібала, слід згадати ще одного князя — Федора Федоровича Острозького (Галицького), якого польські та московські історики свідомо приховали під вигаданим прізвищем — Корибут чи Федько Несвизький.

Справа в тому, що цей український князь із роду Галицьких (Острозьких) брав участь у протистоянні гуситів хрестовим походам Папського Престолу проти бунтівної Чехії в 1420-х роках. І саме його сина Сигізмунда, який був десь 1400–1402 року народження, обрали королем Чехії. Це зайвий раз свідчить про те, що рід Острозьких був продовжувачем королівського роду Галицьких князів. Сучасні титуловані українські історики про те воліють мовчати. Ця правда їм коле очі. Згадку про короля Чехії Сигізмунда мені вдалося знайти в молодого історика-краєзнавця Любові Шиян, і то в дещо викривленому вигляді. Слухаємо:

«По смерті Дмитра-Корибута із трьох його синів, що залишилися, Андрій пішов на службу до великих московських князів (цілковита вигадка. — В.Б.) і слід його губиться в історії. Сигізмунд став королем чеським і доля його була нещаслива, а Федір залишився на Волині володарем батьківських маєтків…

Федір Корибутович, він же Федір Несвизький, вніс собою велику плутаницю для вчених-геральдиків, які шукали серед нащадків Гедиміновича та Рюриковичів коріння волинських князів…» [196, с. 6–7].

Це питання існує досі, бо такі історики, як Наталя Яковенко, улюблена професорка знаменитого Діми Табачника, раптом «прозріла» і визнала (певне, за порадою того ж таки Табачника), що рід князів Острозьких, взагалі, походить під литовського князя Гедиміна. Тобто той князівський рід не має ніякого стосунку до українців.

Та справа в тому, що нас — українців — черговий раз, за висловом геніального Т.Г. Шевченка, «чужії люди» хочуть позбавити роду. Знаменитий поляк Ян Длугош, який жив саме в ті роки (1415–1480), а отже, писав про живих людей, чітко визнав, що мова йшла не про вигаданого Федька Несвизького, а про сина Великого Руського князя Федора Острозького (Галицького). Тобто все, що говорять про рід Корибута чи Федора Несвизького на Волині, — є цілковитою брехнею, свідомо вигаданою. А відтак, рід князів Вишневецьких є походження руського (українського).

Варто запам’ятати, що головною умовою Кревської унії 1385 року було насамперед окатоличення всіх литовських князів. Уже 1392 року в Литві не було жодного литовського князя некатолика, тому руські православні князі змушені були обрати Великим князем Литовсько-Руської держави католика Вітовта. Не забуваймо, у ті роки православні люди Великого князівства становили більше 80 % населення держави. І релігія була досить дієвою зброєю. Отож, мала велику силу.

Тепер щодо князя Федора Федоровича Острозького. То був старший син великого Руського князя Федора Даниловича Острозького (див. працю Дмитра Ліщука «Князь К.-В. Острозький. Державний діяч. Просвітитель. Воєначальник», стор. 10). Зазначимо, що цього князя російська і польська історії намагалася приховати від нас. Ми би ніколи не дізналися про життя і діяльність Федора (молодшого) Острозького, якби доля не завела його наприкінці 1420-го року на чолі військової дружини до повсталої Чехії. Федір (молодший) Острозький залишив дуже помітний слід як в історії Чехії, так і в історії України-Русі. Звернімо увагу: його дітей історики подають майже повсюдно за чеськими іменами: Сигізмунд, Вацлав, Фридерик тощо. Тобто маємо право вважати, що дружиною Федора (молодшого) була чешка, можливо, навіть із старого чеського королівського роду. А позаяк діти у Федора (молодшого) Острозького та його чеської дружини почали народжуватись ще до 1420 року, то, зрозуміло, що князь Федір (молодший) мав перебувати в Чехії значно раніше. Тому в попередній книзі ми говорили про навчання братів Острозьких — Федора та Василя — у Празькому (Кардовому) університеті. Окрім того, ми вже згадували, що обидва Великі князі були відомими людьми в Європі.

Уже влітку 1421 року посол англійського і французького королів Гілльбер де Ланноа знав про участь війська руського князя в Чехії на боці таборитів. Ян Гус на той час був знищений католицькою церквою за рішенням Констанцького Собору, і те рішення особисто контролював германський імператор — учасник Собору Сигізмунд Люксембурзький.

Послухаємо Гілльбера де Ланноа:

«От золота и серебра я отказался и возвратил ему оное, потому что в это время (и в этот час) он был в союзе с гуситами, против нашей веры» [8, с. 38].

Мова йшла про Великого Литовсько-Руського князя Вітовта.

Послухаємо ще одну цікаву, заплутану цитату сучасного історика Олени Русіної:

«Фінальним кроком на шляху суверенізації Великого князівства Литовського (і Руського. — В.Б.) мала стати коронація Вітовта, яка планувалася на вересень 1430 р. Відновлення коронаційних планів володаря Литви (і правителя Русі. — В.Б.) було пов’язано з його участю в західноєвропейських справах — боротьбі охопленої гуситським рухом Чехії з імператором Священної Римської імперії Сигізмундом. Після смерті чеського короля Вацлава IV (1419 р.) послідовники Яна Гуса відмовилися визнавати своїм володарем Сигізмунда (германського. — В.Б.), котрий підступно зрадив їхнього духовного патріарха (Яна Гуса. — В.Б.). У 1421 р. чеський сейм позбавив його чеської корони; водночас виникла ідея запропонувати її польському королю. Ягайло переадресував цю пропозицію Вітовту; той погодився, відрядивши до Чехії свого представника — сина Новгород-Сіверського князя Дмитра-Корибута Сигізмунда Корибутовича (1422 р.) Активна протидія імператора (германського Сигізмунда Люксембурзького. — В.Б.) змусила Вітовта відмовитися від дійової участі в чеських справах, натомість цесар висунув план його коронації, який набув політичного факту на з’їзді монархів у Луцьку (1429 р.)» [44, с. 221–222].

Всі цитати та факти, наведені в них, потребують дуже прискіпливого дослідження. Що ми й учинимо. Отож, виходить, що десь у 1427–1428 роках Великий князь Литовсько-Руського князівства Вітовт і германський імператор Сигізмунд Люксембурзький порозумілися щодо чеської корони: зі згоди Вітовта і Ягайла її отримував Сигізмунд Люксембурзький, взамін чого Вітовт отримував корону на Велике Литовсько-Руське князівство. При цьому Чехія ставала курфюрством (удільним князівством) Германської імперії, в той час, коли Велике Литовсько-Руське князівство ставало самостійною державою. Зрозумівши ситуацію, Ягайло «заходився пояснювати імператору, що вона (така домовленість. — В.Б.) неможлива з огляду на природу взаємин між Литвою та Польщею…» [44, с. 222].

«Двоєдушність Ягайла розлютила Вітовта, й незабаром обидві держави опинилися на межі війни… останньою ж краплею стали слова Ягайлового представника на з’їзді німецьких князів у Нюрнберзі, котрий заявив, що Вітовт є тільки намісником його володаря в Литві (про Русь, як бачимо, всі мовчать. — В.Б.). Не дивно, що той остаточно укріпився в своєму рішенні й призначив дату коронації — 8 вересня 1430 р…. У цей день… (до Вітовта на коронацію. — В.Б.) прибули Ягайло, лівонський та прусський магістри,.. новгородці та псковичі, представник цесаря (германського. — В.Б.), а також візантійський, (золото)ординський, волоський посли» [44, с. 222–223].

Поляки й на той раз викрали папські корони та інші регалії.

«Однак коронація так і не відбулася: через перешкоди, що їх чинили поляки, корони для Вітовта та його дружини своєчасно не потрапили до Вільна» [44, с. 223].

А незабаром і Вітовт помер…

Український військовий корпус Федора Острозького, звичайно, був відкликаний із Чехії після порозуміння та обопільної згоди Вітовта із Сигізмундом Люксембурзьким. Але позаяк насувалася війна з Польщею, то військо Федора Острозького не було розпущене, а тільки передислоковане на південь Поділля і пізніше взяло активну участь у війні з поляками. Зрозуміло, що корпусом на повсталому Поділлі в 1430–1435 роках командував Федір (молодший) Острозький, а не вигаданий Федько Несвизький.

Книга «Україна — хронологія розвитку»,.. яку ми цитували раніше, надрукована 2009 року, хоча статті професора Русіної, звичайно, написані значно раніше.

Наталя Яковенко у своїй праці «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття…», яка вийшла друком в кінці 2008 року (і де професорка зарахувала український рід князів Острозьких до роду Гедиміна), повідомила ось таке:

«Із синів Федора Острозького про Дашка Федоровича згадано у 1412–1415 роках серед придворних Владислава Ягайла, у 1418–1420-х — в оточенні князя Свидригайла, про Андрушка Федоровича — серед слуг Владислава III. Гучнішою була доля Федька Федоровича (тобто — Федора Острозького (молодшого). — В.Б.), який з 1422-го по 1438 рік під іменем «Фридерика, князя руського» брав активну участь у гуситських війнах у Чехії. Оженився там і, прийнявши «звичаї чеські», додому, вочевидь, не повертався» [139, с. 93–94].

Тобто шановна професор цілком свідомо визнала, що саме Федір Острозький брав участь у «гуситських війнах», а не вигаданий Несвизький. Правда, професорка перед тим повідомила нам, що й рід князів Острозьких належить до литовських князів роду Гедиміна, її в тому переконав поляк Пузина. А, відтак, про литовський князівський рід Острозьких можна говорити й правду. Хоча, звичайно, і до правди слід додавати можливі «доважки брехні». Наприклад, що «Фридерик» брав участь у «гуситських війнах з 1422 по 1438 роки», чи «додому, вочевидь, не повертався» тощо. Що суперечить спогадам посла англійського і французького королів Гілльбера де Ланноа (1421 р.), а також ставить під сумнів участь князя Федора Федоровича у війні Польщі з Руссю (Україною) за Поділля 1430–1434 років. Зате залишає можливість говорити про вигаданого Федора Несвизького.

Дуже вже не люблять деякі сучасні історики український народ, хоча безмежно люблять його землю і плоди української тяжкої праці.

Та згадаємо гучні перемоги славетного Федора Острозького (молодшого) тих далеких часів.

Сьогодні не можуть існувати жодні заперечення щодо повномасштабної участі українського війська на чолі з князем Федором (молодшим) Галицьким у потужних гуситських вінах 1420–1427-х років. На мою думку, ту військову силу слід оцінювати в п’ять-десять тисяч осіб, тому про неї і згадують історики. Гуситські війни, згідно із європейськими джерелами, точилися продовж 1419–1437 років, після чого «таборити» припинили боротьбу — впала їхня остання твердиня (фортеця) — Сіон.

Послухаємо Велику Радянську Енциклопедію:

«30 июля 1419 произошло революционное выступление пражского плебса во главе с Яном Желивским, положившее начало вооружённой борьбе, охватившей всю Чехию. Центрами движения стали гг. Прага, Пльзень, Табор. Чехия раскололась на два враждующих лагеря — феод(ально)-католический и гуситский… В гуситском лагере было подавляющее большинство населения Чехии. В нём с самого начала обозначилось два крыла — умеренное и радикальное, имевшие разные цели, но в моменты опасности, угрожавшей со стороны феод(ально)-католического лагеря, объединявшие свои усилия… Умеренные объединяли магистров-богословов Карлова ун(иверсите)та, часть панов и рыцарей, ср(еднее) духовенство, богатых ремесленников. Программа их была изложена в т(ак) н(азываемых) Четырёх пражских статьях (июль 1420). К радикальному крылу — «общине таборской» (как они называли себя, отсюда их назв(ание) табориты) — принадлежали широкие слои крестьянства, гор(одской) плебс, бедное духовенство, часть мелкого дворянства, ремесленники. Требования таборитов, изложенные в программе т(ак) н(азываемой) Двенадцать пражских статей (август 1420), были направлены на радикальную реформу церкви, лишение её богатств и власти, ликвидацию частной собственности, феод(альных) привилегий…» [25, т. 7, с. 464].

Зрозуміло, що руський (український) князь Федір (Федорович) Острозький зі своїм військом не міг підтримувати радикальні вимоги таборитів. Хоча окремі з них не заперечував.

В ході війни серед повсталих з’явився ряд талановитих полководців, таких як: Ян Жижка, Прокіп Великий, Ян Рогач та інші. Без жодного сумніву, до полководців і керівників гуситських війн слід зарахувати і руського (українського) князя Федора (молодшого) Острозького, сина якого у 1422 році обрали чеським королем. Це незаперечні факти історії. Тому нам, українцям, треба прискіпливіше і ґрунтовніше заглибитися в історичну науку Чехії і Словаччини. Там має бути помітним наш, український слід.

Послухаємо далі ВРЕ (третє видання), хоча вона й подає матеріал в суто марксистському дусі:

«В апреле 1420 папа Мартин V и император Сигизмунд І (Люксембурзький. — В.Б.) объявили крестовый поход против Чехии. Крестоносцы осадили Прагу, но 14 июля были наголову разбиты гуситами под руководством Яна Жижки на Витковой горе (впоследствии в его честь назв(ана) Жижковой). Руководимые талантливыми полководцами Жижкой, Прокопом Великим (Большим) и др(угими) (за радянських часів забороняли згадувати українського князя-полководця Федора Острозького (молодшого). Дякуємо за те, що хоча б позначали словами «и другие». — В.Б.), применившие новую тактику (чисто українсько-козацьку. — В.Б.) боя (повозки в форме подвижного лагеря; новые рода войск — повозочные и пушкарские), таборитские войска стали грозной воен(ной) силой…

После поражения у Витковой горы участников 1-го крестового похода европ(ейская) реакция организовала ещё ряд крестовых походов, окончившихся провалом. Под руководством Жижки был разгромлен (10 января 1422 под Немецки-Бродом) 2-й крестовый поход, 3-й завершился бегством крестоносцев из-под Тахова (осень 1422). В дальнейшем имп(ераторское) войско было разбито Прокопом Великим при Усти над Лабой (16 июня 1426). Были также отражены 4-й и 5-й крестовые походы (4 августа 1427 у Тахова и 14 августа 1431 при Домажлице).

Несмотря на воен(ные) успехи, многолетняя борьба, постоянные вторжения врагов, опустошавших страну, разрушили производит(ельные) силы Чехии и побудили рыцарские и бюргерские элементы к примирению с имп(ератором) Сигизмундом I…» [25, т. 7, с. 465].

Звичайно, вплинув на ситуацію й відвід руських (українських) військ десь у 1428 році, після порозуміння Сигізмунда І Люксембурзького з Вітовтом. Не забуваймо, що назрівала війна Литовсько-Руського князівства з Польщею. Остання до того протистояння підштовхувалася католицьким Римом, який очолював усі хрестові походи в Чехію.

Не забуваймо, руське (українське) військо брало участь на боці гуситів та перебувало на теренах Чеської держави на підставі Воранського договору, укладеного на початку 1421 року. Послухаємо:

«Союз между Витольдом и посланниками Богемских Гуситов был заключен в 1421 году на Воранах на Мерече; Длуг(ош), XI, 436» [7, с. 436].

Автор свідомо навів слова професора Ф. Бруна, який зіслався на першого офіційного історика Польщі Яна Длугоша, де той одночасно повідомив, що очолював українське військо у Чехії Федір Острозький, спадкоємець (старший син) Великого Руського князя Федора Даниловича Острозького.

Отож, настав час видати в Україні несфальшовану працю польського священика та історика Яна Длугоша, написану до 1480 року. «В своей «Истории Польши» (доведена до 1480; 12 книг на лат(инском) яз(ыке), являющейся вершиной польской ср(едне)век(овой) историографии, использовал материалы гос(ударственных) и цер(ковных) архивов, польские, чешские и венг(ерские) хроники, рус(ские) и литов(ские) летописи. Соч(инения) Д(лугоша) проникнуты идеей борьбы за единство польских земель» [25, т. 8, с. 357].

Звичайно, у Яна Длугоша ми знайдемо більше правди та самих фактів, ніж у Мартина Броньовського, Мартина Бєльського, Бернарда Ваповського, Симеона Окольського, Бартоша Папроцького чи Юзефа Пузини та інших тенденційних польських хроністів й істориків.

Із праць Яна Длугоша слід вибирати достовірні факти, яких завжди боялися російська влада і російські історики, а не зсилатися на його пропольський аналіз та патріотичні висновки. Що цілком зрозуміло. Такі історичні факти, як укладення договору між гуситами та Великим князівством, Ян Длугош вигадати не міг. Договір у ті часи (XV століття) ще зберігався в державних (чеських та українських) архівах. У давні роки державні мужі Європи ще не вміли цинічно й відверто брехати на кшталт сучасних путіних. В ту далеку епоху держави очолювали, за правилом, великі аристократи, які розуміли слово «честь», на противагу сучасним (переважно) плебеям та їхнім «одностайникам». Тому коли Длугош вказав на договір, то такий існував; і очолював військо, що допомагало гуситам, Федір (молодший) Острозький, який, за тим же Яном Длугошем, пізніше керував спротивом полякам на Поділлі. Це незаперечні аксіоми, і вони мають посісти належне місце в українській історичній науці.

Зрозуміло, що польський патріот Ян Длугош не міг у своїй «Історії Польщі» правдиво описати бій 1432 року між поляками та русичами (українцями), де його одноплемінники втратили 12 тисяч вояків та близько 350 осіб польської шляхти. Хоча написав — визнав, «что Подольское войско превосходило численностью Поляков».

Тому звернемося до незалежного німецького джерела того часу:

«26 декабря 1432 г. орденский агент доносил вел(икому) магистру, что, по дошедшим до Свидригайла известиям, кн(язь) Федько истребил под Копыстерином до 12 000 поляков, между которыми самой шляхты до 350, и что победа приобрела для Свидригайла много новых приверженцев» [21, с. 367].

Послухаємо, як український історик описує передумови та саму Копистиринську битву:

«Неизвестно в точности, когда начался этот первый значительный натиск Польши на восточное Подолье, но по осени полякам совершенно не удалось достигнуть намеченной цели — занятия всего Подолья целиком. Полякам пришлось вести войну в мало знакомой им местности, среди крайне враждебно настроенного населения. Князь Федор,.. войско которого состояло главным образом из Русских (українців. — В.Б.), Татар и Волох, избегал решительного сражения и утомлял Поляков неожиданным нападениями и мелкой партизанской войной. Цель похода Поляков, Брацлавский замок, был сожжен по приказанию Подольского воеводы, и уже надвигалась зима, а Польское войско не имело твердого опорного пункта в среднем Побужьи. Обессиленым партизанскою войною Полякам ничего не оставалось, как возвращаться домой по обезлюдневшей и опустошенной стране, в холодное время года, с гнавшимся по пятам врагом в тылу. В конце ноября месяца мы застаем Польское войско уже у р. Морахвы, близ с. Копыстерина. Здесь предстояла переправа, которая и задержала несколько бежавшее войско. (То була маленька лісостепова річечка. — В.Б.). Кн(язь) Федор,.. мчавшийся за врагом по пятам, решил воспользоваться удобным случаем для нападения. Перешедши Морахву в другом месте, он устраивает засаду в пункте предлагаемой переправы Поляков. Последние, сделавши на скорую руку необходимые для переправы приспособления, поспешно двинулись с обозом по плотине реки. В то время, как половина Польского войска перешла на правый берег Морахвы и переправился обоз, сидевший в засаде отряд кн(язя) Федора с оглушающим криком ринулся на врага. Смятые во мгновения ока Поляки подвинулись к реке, часть их кинулась назад по плотине и льду; оставшиеся на левом берегу в свою очередь старались прийти на помощь погибающим товарищам; стоявшие на плотине возы мешали свободному передвижению, а неожиданность нападения не позволила Полякам дать врагу правильный отпор. Столкновение при таких условиях могло превратиться только в кровавою резню, кокою оно и было на самом деле. Множество народа пало с обоих сторон, часть Поляков потонула в реке и береговых топях» [21, с. 366].

Звичайно. Таку блискучу перемогу ні поляки, ні московити русичам (українцям) віддати не могли, тому писали, що князем-переможцем був Федір Несвизький. Та перший оповідач тієї битви Ян Длугош зарахувати перемогу вигаданому князю Несвизькому не міг, бо на той час були живі князі Острозькі. Тож пішов іншим шляхом: назвав князя-русича справжнім іменем — Федір Острозький, а звитягу приписав полякам, додавши ще якогось невідомого шляхтича — Кемлича. Послухаємо:

«…Подольское войско, после первого натиска считавшее Поляков уничтоженными, кинулось грабить обоз; между тем Полякам прибыл на подмогу с сотней всадников шляхтич Кемличь, отлучившийся для попаса лошадей (дело было 30 ноября); услышав шум борьбы, Кемличь с товарищами загремел в трубы и ринулся на Подолян, грабивших в это время обоз. Поляки прибодрились, сильнее наперли на врага и окружили его отовсюду: большая часть русских была истреблена, другая прогнана. За бежавшими погнался храбрый Кемличь и скоро все поле было усеяно трупами Русских (українців. — В.Б.), Татар, Волох (румунів. — В.Б.) и Бессараб (молдаванів. — В.Б.);.. Русские до того были поражены паникой, что сами отдавались в плен, но Поляки не щадили никого и убивали всех без милосердия «pro fracta fide». Такова легенда» [21, с. 367].

Можна було би в цю польську патріотичну вигадку й повірити, якби відверта брехня не випирала назовні. Справа в тому, що на Поділлі 30 листопада пасовиськ, де б могли пастися польські коні, уже не могло бути. Це говорить людина, яка народилася у тих місцях, багато років пасла худобу і прожила там (станція Дунаївці на Поділлі) більше двадцяти літ, із них вісімнадцять — підряд (1936–1954).

Слід також мати на увазі: якщо поляків у тій битві загинуло 12 тисяч осіб, а врятувалася хоча б третина війська, то мова йде про 20-тисячний контингент поляків. В той час, коли українське військо князя Федора Острозького, згідно із Яном Длугошем, «превосходило численностью Поляков». Тому в таких обставинах, які навів польський священик і хроніст, шляхтич Кемлич із своєю сотнею кавалеристів ніяк не міг змінити хід битви 40-ка тисяч людей на вузенькому просторі сільської греблі. Це не потрібно навіть доказувати сьогоднішнім польським ура-патріотам. Федір Острозький міг закрити дорогу на дамбі звичайною сотнею-другою надійних людей, яких завжди тримав під рукою. Це незаперечні аксіоми.

Що ж насправді сталося у тій битві під Копистирином у далекому 1432 році? Думаю, що, скоріше за все, шляхтич Кемлич не вигадана особа, а учасник битви і людина, яка врятувалася втечею з рештками розгромленого польського війська. Поляки, зі своїм гонором, ніяк не могли сприймати такий страшний розгром від упокорених пізніше та завойованих українців. Тому й було поширено легенду про звитягу за допомогою шляхтича Кемлича у Копистиринській битві. Певно, сам шляхтич Кемлич, а можливо, й усі рештки польського війська мали певну розмову з королем Ягайлом, який пояснив, як треба розповідати про хід битви. Мабуть, про те чули й діти Ягайла — Казимир та Владислав — майбутні королі Польщі. Тому коли Ян Длугош працював у польського короля Казимира IV вихователем його дітей, то, зрозуміло, що він знав і правду, й легенду про Копистиринську битву і, як бачимо, розповів нам легенду.

А шляхтич Кемлич навіть був обдарований королем Ягайлом. Послухаємо: «Заметим по поводу подвига Кемлича, что, как видно из одного акта 1597 г., в 1432 г. Конраду Кемличу записано было Ягайлом с. Студеница в Бакотском округе,.. но пожалование короля, как видно из даты акта, имело место еще до битвы» [21, с. 367–368].

Так у польській історії людина, яка, по суті, виграла програну Копистиринську битву 1432 року, не отримала ніякої віддяки.

А «програвший» битву Федір Острозький (молодший) тут же рушив на Кам’янець-Подільський і вже на початку наступного року «под самым Каменцем захватывает в плен Федора Бучацкого» [21, с. 369].

Отаку («правду») про Федора (молодшого) Острозького розповів нам польський хроніст Ян Длугош (1415–1480 роки).

Зазначимо, що Польща, як завжди, підтримувала у всьому папський Рим. Тому після розгрому Свидригайла у 1432 та 1435 роках, кидалась на допомогу Риму придушувати у Чехії гуситів. Та великий полководець Федір (молодший) Острозький уже не міг прийти на виручку.

В українській історії постать князя Костянтина Івановича Острозького є найбільш успішною й оспіваною, хоча Російська імперія робила все, аби вибити з українців пам’ять про їхніх великих співвітчизників і володарів. До таких, звичайно, передовсім належали такі особи, як Костянтин Іванович Острозький.

«Час народження Костянтина Івановича припадає орієнтовно на 1460 р.» — вважають сучасні історики [152, с. 274].

Тобто в історії не існує чітко зафіксованої дати появи на світ князя Костянтина Острозького. Користуються надписом, що вибитий на надгробній кришці його могильного саркофагу в Києво-Печерській лаврі. Це ми наводили в попередній книзі. Та справа в тому, що та надгробна кришка була знищена лаврською пожежею 1718 року, яку, на мою переконливу думку, влаштували за наказом Петра І. А 1941 року російські більшовики взагалі підірвали печери, де зберігалася могила Костянтина Острозького, хоча це не мало ніякого воєнного значення. Так Московія покінчила з пам’яттю про людину, яка у XVI столітті завдала їй найстрашнішої поразки. Московити завжди були і сьогодні продовжують бути злопам’ятними.

При визначенні року народження князя Костянтина Острозького слід користуватися звичайною логікою та правилами і етикетом тих давніх часів. Хоча московити, а часто й поляки, показували нас, українців, недолугими та дурнуватими людьми.

Що ж достовірно засвідчила історія про князя Костянтина Івановича Острозького?

«Перші документально засвідчені згадки про Костянтина Івановича припадають на 1486 р,.. коли в супроводі старшого брата він (вперше. — В.Б.) з’явився на столичному великокнязівському дворі у Вільно» [46, с. 19],[65, с. 69].

У ті часи сини знатних князів вперше з’являлися при королівських дворах у 16–18 років. Саме цей вік має фіксуватися й у князя Костянтина Івановича. Тобто — він 1470 року народження. Українські князі ХV–ХVІ століть не можуть належати до незрозумілих винятків історії.

«Під 1491 р. зафіксовано першу звістку про його військові здібності, виявлені в експедиції проти одного з татарських наїздів, особливо дошкульних на зламі ХV–ХVІ ст., коли загони кримчаків, плюндруючи Україну й Білорусь, доходили аж до околиць Вільна. Протягом 1492–1494 рр. волинський аристократ відзначився у бойових діях на розпочатій після смерті великого князя Казимира (7. VII. 1492) війні між Великим князівством Литовсько-(Руським. — В.Б.) і Московською державою. Досягнута 1494 р. мирна угода була скріплена шлюбом нового великого князя литовського Олександра з Оленою, дочкою московського володаря Івана III. Серед 60 довірених осіб Олександра, що виїхали в січні 1495 р. зустрічати наречену на кордонах держави, був і Костянтин Іванович Острозький» [65, с. 69]

Саме в ті роки, коли Москва загравала з кримським ханом Менглі-Гіреєм і турками-османами, кримчаки особливо напосідали на українські землі, в битвах з якими «й почала складатися гучна слава» князя Костянтина Острозького, «якому вдалося тричі отримати переконливу перемогу над татарами — під Мозирем, на р. Уж у київському Поліссі та під Очаковом».

Наслідком гучних перемог волинського князя стало те, що з 1497 року його призначили гетьманом (головнокомандувачем військ) Великого Литовського-Руського князівства, а невдовзі — брацлавським, Звенигородським та вінницьким старостою.

«Тим часом на початку 1500 р. про свій перехід на бік Москви оголосили кілька порубіжних князів, які передали під верховенство Івана III підвладні їм території (за наказом кримського хана Менглі-Гірея. Ми про це говорили у попередніх книгах «Україна-Русь». — В.Б)… і в травні 1500 р. Костянтин Острозький з невеликим авангардним загоном у 4,5 тис. вершників вирушив на схід — «стерегти кордони». Головна армія на чолі з великим князем мала поволі рухатись слідом» [65, с. 70].

Костянтин Острозький знав, що Великий князь не «рухався слідом за ним». Тому коли зустрів московську 40-тисячну армію, вирішив не пускати ту вглибину держави, а дати їй бій. Хоча, звичайно, розумів, що битву програє. Так і сталося.

«14 липня кіннота Острозького була… розгромлена, а його самого серед інших поранених захоплено в полон» [65, с. 70].

Та московити далі не пройшли…

В полоні московитів Костянтин Іванович перебував 7 років, з 1500 до осені 1507-го, поки не втік.

«25 вересня (1507 р. — В.Б.) урочисто в’їхав у Вільно…

Повернення Костянтина Острозького було відзначене як урочиста подія. Сигізмунд І Старий, який після смерті Олександра (1506) став королем польським і великим князем литовським, повернув колишньому бранцеві пост гетьмана і відновив його на посаді намісника Вінницького та Брацлавського замків, водночас призначивши луцьким старостою і маршалком Волинської землі. Оскільки ж Волинь і Східне Поділля (Вінниччина та Брацлавщина) становили єдину військово-адміністративну одиницю, яка на час війни підлягала волинському маршалкові, в руках князя Острозького зосередилася юрисдикція над більшою частиною української території, що входила до складу Великого князівства» [65, с. 71].

Автор хоче звернути увагу читачів на неймовірні факти, описані в наведеній цитаті. Справа в тому, що усіма титулами, які повернули князю Острозькому у 1507 році, володів представник королівського роду князь Михайло Васильович Вишневецький. Це все за офіційною історичною версією. Йдеться про глибоке приниження навіть не королівського, а звичайного князівського роду Вишневецьких. Слухаємо:

«Маючи авторитет і родинні зв’язки з князями Острозькими, цими некоронованими володарями Русі, Михайло Васильович Вишневецький на час московського полону кн(язя) К.І. Острозького в 1500–1507 роках отримує посаду брацлавського намісника і поступово розширює свої володіння» [196, с. 8].

І в того ж автора, на попередній сторінці, князь подається так: «Михайло Васильович Збаразький, Вишневецький, брацлавський і вінницький намісник (помер близько 1517 року)…» [196, с. 7].

Ми зайвий раз переконуємося, що роди православних князів Острозьких і Вишневецьких походять з одного князівського дому — Галицьких, від синів Федора Острозького — Василя і Федора. Про що говорив і польський хроніст Ян Длугош.

Як бачимо, ще за свого життя князь Михайло Васильович Вишневецький повернув усі королівські посади Костянтину Івановичу Острозькому. У ті часи, якби це були між собою не близькі родичі, польський король такого зробити не міг. І польський сейм таке рішення короля скасував би. Якщо ж таке рішення мало місце, то це значить, що польський король діяв узгоджено з родами Острозьких і Вишневецьких і такий його крок не принижував князівський рід останніх. Отже робимо висновок, що ці дві славетні династії мали єдине, близьке походження.

Не міг український народ робити своїм національним героєм у XVI столітті вихідця цього роду Байду-Вишневецького та сотні років оспівувати його в піснях, тоді як польський та литовські народи такого свого національного героя не знають.

«Повернувшись з полону, наш герой знову отримав гетьманську булаву. Цей факт свідчить, наскільки високо цінували його як полководця. Упродовж багатьох наступних років князь переважно воював зі «степом», здобувши низку блискучих перемог над переважаючими силами татар. Найбільш резонансними були перемоги у битві на Лопушнянському полі під Вишнівцем (28 квітня 1512 р.) та біля річки Ольшаниці на Київщині (6 лютого 1527 р.). У першому й другому випадках, за свідченням сучасників, були розбиті орди чисельністю понад 20 тис. осіб. І це при тому, що війська, якими командував Костянтин Іванович, були значно меншими.

Особливо значний резонанс у країнах Центральної та Східної Європи викликала битва під Вишнівцем. Її розлого описав, використовуючи віршову форму, уже згадуваний польський хроніст М. Стрийковський» [196, с. 23–24].

а) Битва під Вишнівцем (1512 р.)

Слід пам’ятати, що князі Острозькі-Галицькі, а серед них і Костянтин Іванович, були палкими патріотами своєї землі. Недаремно автор поеми про битву 1512 року вклав в уста князя Костянтина ось таку патріотичну промову:

_{«Гей, товариші мої, товариство миле,}

_{Неминуче діло нам випало в цій хвилі,}

_{Серце не дає мовчать зараз перед вами,}

_{Подивіться навкруги — що діється з нами.}

_{Як потоптана земля, де не глянуть очі.}

_{Орди хижі, навісні кривдять і толочать}

_{Нашу землю, а вона кожному з нас мила,}

_{І яке ж то лихо їй нині учинилось,}

_{Геть спустошена лежить, статки і надії}

_{Знищені, а через те став поганин смілий.}

_{Скрізь нужденні орачі, гляньте ж бо, блукають,}

_{Вигнані з своїх осель, що робить, не знають.}

_{Бачите, як зв’язаних тьму женуть по полю,}

_{І жінок, і діточок тягнуть у неволю}

_{На ганьбу, чоловіки в ланцюги закуті,}

_{Сил немає говорить — горе скрізь і скрута.}

_{Чи ж не знаєм, як брати наші нарікають}

_{Та у відчаї плачі до небес здіймають,}

_{А надію лиш на нас бідні покладають,}

_{Із жінками та дітьми тяжко потерпають.}

_{Хто ж покривджені життя візьме в оборону,}

_{За спустошені поля, вигнаних із дому}

_{Хто помститься, як не ми? Он у полі близько}

_{Ворог той, що і лани, й села наші нищить…»}

_{[44, с. 526–527].}

Зазначимо: автор поеми порівнював Костянтина Острозького з такими великими постатями, як Гектор, Ганнібал, Геркулес тощо. Послухаємо:

_{«Попереду Костянтин, як Гектор, величний.}

_{Підбадьорюючи всіх, їде з булавою…»}

Або:

_{«…як Ганнібал, в шишаку чубатім,}

_{Польських кінних шикував у лівому розі…»}

Та ще:

_{«Булаву, як Геркулес, вгору викидає,}

_{Братом кожного зове, мужність уселяє…»}

_{[44, с. 527].}

Князь Костянтин Іванович користувався у своїх одноплемінників заслуженою славою і, звичайно, — пошаною. Це вже московщина відбила в українців пам’ять і змусила поклонятися своїм вигаданим ідолам: Олександру Невському, Дмитру Донському та збоченцями-убивцям — царям Івану Грозному, Петру Першому і так далі. Настав час схаменутися!

У битві під Вишнівцем 1512 року брали участь також інші гілки знаменитого роду князів Галицьких. Послухаємо:

«У 1512 році він (Михайло Васильович Вишневецький. — В.Б.) стає героєм блискучої перемоги над татарами в долині ріки Горинь.

Недалеко від Вишнівця біля села Лопушне в урочищі, де ще на початку XX ст. було видно сліди розлогих окопів, засипаних чотирикутників, порослих міцними дубами і ясенами, що встигли вирости за минулі чотири віки. Колись, у давнину, тут проходив шлях орди на Волинь. Урочище це було місцем кривавої сутички наших предків з татарами, які билися тут двічі.

У 1494 році тут був вирізаний невеликий загін волинян, що заступив шлях орді, яка просувалася в глиб краю. А через 18 років тут помстилися за полеглих братів.

28 квітня, в день Св. Віталія, на лопушанському полі зійшлися у смертельному двобої 26-тисячна орда перекопського хана Менглі-Гірея та невеликий об’єднаний загін (русько. — В.Б.) -польсько-литовських військ під командуванням К.І. Острозького.

Перед небезпекою, що загрожувала їхньому родовому гнізду, князь Михайло Вишневецький та четверо його синів — у перших лавах оборонців, у волинському ополченні. І хоча сили були нерівні і за ворогом чисельна перевага, військовий талант К. Острозького та чудеса стійкості і відваги, проявлені захисниками, допомогли розбити татар і отримати блискучу перемогу.

Ця битва ввійшла в історію як одна з найкращих операцій, проведених князем Острозьким, «цим руським Сципіоном», як його називали…

За успішну боротьбу з татарами король Сигізмунд І у 1514 році надав князю М. Вишневецькому привілей на місто Брагін (територія сучасної Білорусії) з навколишніми селами і всіма правами» [196, с. 8–9].

Оскільки в другій книзі «Україна-Русь» ми аналізували цю битву та навели текст поеми про неї давнього автора, то, зрозуміло, що повторюватися не слід.

Наостанок зауважимо: навіть той факт, що у наведеній поемі поруч згадуються князь Михайло Васильович Вишневецький зі своїми синами та зовсім невідомий «князь Андрій із Збаража», тобто значно дрібніша особа Великого князівства та Польщі, чи, приміром, «кам’янецький Миколай», свідчить насамперед про спорідненість родів Острозьких і Вишневецьких та про те, що рід князів Вишневецьких був підпорядкованим родом князів Острозьких. Чого не могло бути, якби Вишневецькі походили з роду Корибутів, це — аксіома!

б) Розгром московитів (1514 рік)

Однією із найславніших перемог князя Костянтина Острозького стала його перемога над московитами під Оршею 8 вересня 1514 року. Та перемога українського (руського) князя досі мулить пам’ять сучасним московитам, тому вони й поширюють про неї різні брехливі вигадки. Отже, про ту битву слід нашим східним сусідам нагадувати постійно. Одночасно на ній треба вчитися, як перемагати московитів.

«У 1512 р. розпочалася нова московсько-литовська війна. Московські війська підступили під Смоленськ, узявши його в облогу. Правда, ні в 1512-му, ні в 1513 рр. місто не було взяте» [46, с. 26].

Про те, як 1514 року московити завоювали за допомогою зрадника Михайла Глинського Смоленськ та як представник династії татарських князів Шуйських вішав після того на стінах Смоленської фортеці невинних громадян, ми розповідали у попередній книзі. Тож повторяти розповідь про всі ті жахи не варто.

«Перша сутичка між московською армією та військами Великого князівства Литовського (-Руського. — В.Б.) відбулася 27 серпня 1514 р. на лівому березі Березини, де московити зазнали поразки…

Московське військо складалося як з… (московитських. — В.Б.) полків, так і з татарської кінноти. Зовні воно нагадувало більше орду кочівників, а не впорядкований стрій європейського війська…» [46, с. 26–27].

У ті роки (1485–1515) Москва за наказом Османського султана Баязида II (1481–1512) і зі згоди кримського хана Менглі-Гірея (1466–1515) збирала «исконно татарские земли» від Великих Лук і Єльні до Клина та Кашири. Ми про те вже говорили. Московія, перебуваючи васалом кримського хана, платила тому данину і була надзвичайно послушною османським султанам. Саме про те свідчать листи кримського хана Менглі-Гірея до московського князя Івана ІІІ (1462–1505).

«У ніч з 7 на 8 вересня очолюване князем К.І. Острозьким військо здійснило ризикований маневр, форсувавши Дніпро. Кіннота переплавилася вплав, а піше воїнство перейшло річку двома майстерно зведеними мостами. Артилерія скористалася своєрідним понтонним мостом, при зведенні якого були використані великі бочки…

К.І. Острозький, як досвідчений стратег, встиг зайняти оборонну позицію у дві лінії, і вже зранку 8 вересня його військо чекало на противника в повній бойовій готовності. Попереду війська перебувала кіннота: у центрі — важка, а на флангах — легка. Задню лінію війська становили піхотинці й гармати. Також за правим крилом, у ялиновому переліску, був прихований резерв з артилерією» [46, с. 27–28].

Це було перше використання артилерії у бою з московитами, яку вони не бачили в дії в польових умовах. В той час, як Європа вже давно використовувала гармати в звичайних війнах, московська, куплена в Європі, артилерія розміщалась у Кремлі. Московія, як завжди, відставала від Європи, хоча й мавпувала перед нею, запозичуючи абсолютно все. Тому посилання московитів та їх «одностайників» на «дурного» воєводу Івана Челяднина та його самовпевненість, мовляв, «Мені мало половини (війська Костянтина Острозького, яке переправилося через Дніпро. — В.Б.), чекаю їх всіх, і тоді одним разом розправлюся з ними», — є звичайним блюзнірством, черговим очевидним виправданням московської поразки.

Московити не мали навиків нічного бою. Костянтин Острозький це знав і, скоріше за все, був готовий до бою в темну пору. Використовуючи несподівано артилерію вночі, він мав би не менший успіх, ніж удень. Тому головною причиною поразки московитів у битві під Оршею 1514 року була їхня споконвічна відсталість. Свої перемоги вони завжди досягали, закидаючи переможених тисячами та десятками тисяч трупів. Під Оршею 1514 року 30-ти тисяч трупів не вистачило.

«День битви припав на свято Різдва Пресвятої Богородиці. Тому в обох військах було відправлено молебні. Костянтин Іванович звернувся до своїх воїнів з короткою промовою, пригадуючи славні подвиги предків. Він закликав воїнів бути мужніми та гідно захистити рідну землю від загарбників. Самій битві традиційно передувало декілька герців між найвправнішими воїнами з «литовського» та московського боків.

Битву під Оршею заведено поділяти на три стадії. Перша охопила атаку московської кінноти на ліве крило «литовців»… (Московити. — В.Б.) цим маневром сподівалися відрізати противника від переправи. К.І. Острозький розгадав наміри московських воєвод. Після того, як «литовці» витримали стартовий натиск московської (татарської. — В.Б.) кінноти, він ввів у бій своїх резервних кіннотників. Московським військам довелося відступити.

На другій стадії бою московська кіннота атакувала як правий фланг «литовців», так і фланг лівий, де вони змогли знову відновити наступ. Давши можливість на лівому фланзі розгорнути атаку, «литовці» враз розступилися, і… (московити. — В.Б.) потрапили під шквальний вогонь піхотинців із близької відстані й змушені були тікати. На правому фланзі «литовці» імітували втечу. Московити тут же почали грабувати майно противника, однак потрапили під вогонь польової артилерії. Вони цього не чекали. Взагалі для (московитів. — В.Б.) використання польової артилерії було чимось новим і незвичним.

Князь К.І. Острозький сам очолив контрнаступ. Почалася третя стадія битви. У фланг відступаючій московській кінноті вдарили панцерники з резерву, фактично відрізаючи московський авангард від основних військ. Рештки московитів опинилися в пастці. Вони були притиснуті до болотистої долини річки Кропивни, частково до Дніпра, і їх майже повністю знищили. Під час спроб втечі московські вояки кидалися з крутих берегів і масово гинули. Сама річка була повністю запруджена тілами загиблих» [46, с. 29–30].

Це був один з найстрашніших розгромів московитів тих часів. За свідченням істориків, «…Загальні втрати Москви становили 30–40 тис(яч) вояків. Уся командна верхівка, 48 осіб, потрапили в полон; її долю розділили близько 1,5 тис(яч) дворян…» [65, с. 73].

Звичайно, з висоти сьогоднішнього часу, ми можемо заявляти, що то була цивілізаційна перемога «Європи» над «Азією». Та слід добре пам’ятати, що в ті роки сама Москва була суто татарським містом, і Великий Московський князь Василь III приймав європейських послів у перському чи татарському халаті та з чалмою на голові. Це незаперечні факти. Тому у «Волинському короткому літописі», де прославляється наш знатний князь К.І. Острозький, московська рать і названа татарською — літописець знав, про що писав.

в) Розгром татар біля Ольшаниці (6 лютого 1527 р.)

Довгі роки, володіючи нашою землею та розвиваючи в ній виключно промосковські історичні школи, які досі зберігаються в Україні, уже в незалежній, Москва та її верхівка винищували геть усе, що суперечило їхнім догматам. Сьогодні ми ніде не знайдемо опису та аналізу всіх славетних перемог українського полководця князя Костянтина Івановича Острозького. Вони, переважно, свідомо знищені або замовчувані та приховані. Приміром, я ніде в українських бібліотеках такого матеріалу знайти не міг. Що зайвий раз свідчить не на користь українських істориків незалежної України. Переважна більшість їх досі з острахом поглядає в бік Москви.

Тому матеріал про розгром татар біля Ольшаниці, звичайно, в неповному вигляді, мені вдалося знайти у праці знаменитого Лаврентія Похилевича. Хоча саме на такому патріотичному матеріалі у незалежній Україні має виховуватись українська молодь та писатися дисертації. Послухаємо:

«Ольшаница, село при реке Гороховатке, в 5-ти верстах от впадения её в Рось… В хронике Стрыйковского (ч. 2, стр. 394) о битве с татарами под Ольшаницей говорится следующее: «Року 1527, когда татары причиняли большия разорения частыми вторжениями в… (Україну-Русь. — В.Б.), Польшу и Литву, вдруг дворяне литовские, из любви к отечеству (то були переважно люди українські. — В.Б.), собрались по своей воле против них с войсками Волынскими. А прежде всех князь Константин Острожский гетман и Юрий Семенович князь Слуцкий и Юрий Николаевич Радзивилл староста Гроденский, князь Фёдор Сангушкович Владимирский князь, Иван и Александр Вишневецкие, князь Александр Чарторийский, Андрей Немирович воевода Киевский, Евстафий Дашкевич староста Черкасский и Каневский и много панов и шляхты волонтеров из Литвы и Руси, которые собрались у Киева, гонили татар за Киев миль 40, аж до Ольшаницы. Татар было со многими царевичами 34 000, которых, за Божиею помощиею, Литва и Русичи смелою и мужественною битвою счастливо поразили на голову, отбивши пленных и связанных христиан из Руси (Волині. — В.Б.), Подолья и Подгорья 80 000 обоего пола; а также отняли всю награбленную добычу. Татар убитых на поле осталось 24 000, между коими много было и турков с Ибрагимом, воеводой Перекопским. А старшие царевичи: Обушак-Султан, Юсунь-Султан и Когочук-бей ушли с малой дружиною. Очень много мурз и уланов побито и взято в плен. Юрий Семенович князь Слуцкий поразил другой их загон у Канева и у Черкасс вместе с Дашкевичем». [36, с. 415–416].

Ми ще раз переконуємося, що князівський рід Вишневецьких не мав ніякого зв’язку з литовським родом Корибутів, бо тоді не був би поіменований польським хроністом М. Стрийковським тільки п’ятим у князівському ряду руських (українських) князів. Такі речі деяким українським історикам слід розуміти.

Слава про великого полководця українського (руського) князя Костянтина Івановича Острозького (Галицького) та його гучні перемоги зберігалась довгі роки. Вона оспівана в поемі С. Пекаліда «Про Острозьку війну…», де про князя сказано:

_{«…Ось Костянтин, що Олімп нам послав його, військом звитяжним}

_{Славу дідів відновив і колишні батьківські мистецтва.}

_{Воїн який він і скільки здобув перемог він славетних,}

_{Свідчить про це його слава, що скрізь розійшлася в народі,}

_{І Борисфен-ріка, що усіма управляє ріками,}

_{І Березина, ріка повноводна: ходив він в походи}

_{На ворогів, щоб помститись стократно Московській державі.}

_{Скільки разів він блискучий свій меч змочив кров’ю, то скаже}

_{Ось Ольшаниця, а знов про відвагу хороброго серця}

_{Свідчать розкидані трупи ворожі по нивах широких…»}

І наостанок скажемо кілька слів про заслуги К.І. Острозького перед православною церквою. Вони — неоцінимі.

«Зокрема, двічі — після смерті митрополита Йосифа II Солтана (1521) і Йосифа III (1528) — Костянтин Іванович отримував великокняжі листи на право опіки над Київською митрополією до виборів нового ієрарха, а 1511 р. внаслідок його клопотання було проголошено привілей на підтвердження стародавнього права київських митрополитів і православних єпископів на автономний церковний суд та адміністративне управління без втручання світської влади» [65, с. 74].

Він будував церкви, патронував православні монастирі, а головне — зламав указ польського короля 1413 року, що найважливіші посади у Великому Литовсько-Руському князівстві могли займати тільки католики.

«До самої смерті він на посту гетьмана очолював русько-литовські збройні сили. 1511 р. князь отримав посаду каштеляна столичного Віленського замку, а 1522 р. — троцького (тракайського) воєводи. Два останні пости вважалися найвищими в посадовій ієрархії Великого князівства» [65, с. 74].

Зазначимо, що в попередні роки ті посади посідав Василь (Красний) Острозький.