Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга

ХХ СТОЛІТТЯ

Аби читачі зрозуміли, про що йтиметься, згадаймо попередні події тих років.

23 червня 1917 року Українська Центральна Рада, що почала діяти після російського Тимчасового уряду (15 березня 1917 року) проголосила 1-й Універсал, яким визнала автономію України у складі єдиної Російської держави.

Після більшовицького перевороту 7 листопада 1917 року Центральна Рада 20 листопада проголосила 3 Універсал, яким оголосила Україну Українською Народною Республікою, як автономну частину майбутньої демократичної єдиної Російської Федерації. На що Російська так звана Федерація послала на Українську Народну Республіку своє військо, аби заборонити те робити.

Українська Народна Республіка у той час разом із Російською Республікою вели у Бресті мирні переговори з Німеччиною та Австро-Угорщиною про мирний договір. Оскільки Українська Народна Республіка не була проголошена незалежною державою то, зрозуміло, що вона не мала права підписувати міжнародні угоди.

22 січня 1918 року Мала Рада (головний робочий орган Центральної Ради між її сесіями) оголосила 4 Універсал, за яким Українська Народна Республіка проголошувалася незалежною державою.

В ніч на 25 січня Центральна Рада затвердила своїм 4 Універсалом остаточну редакцію тексту про незалежність України.

^{Полковник Петро Болбочан}

В ніч на 9 лютого 1918 року в Бересті-Литовському був укладений мирний договір, яким Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина та Болгарія визнавали незалежну Українську Народну Республіку. Після того Україна попросила у них допомоги проти більшовицького агресора.

13 лютого 1918 року була укладена українсько-австрійсько-німецька угода про надання Україні воєнної допомоги, а уже 18 лютого австро-німецькі дивізії вступили на терени України.

2 березня українські війська звільнила Київ, а до кінця квітня московське військо, люто огризаючись, покинуло Україну.

Саме про воєнний похід 1918 року групи українських військ, яка переросла в корпус, і йтиметься в нашій розмові.

Зазначимо: більшовики після повернення української влади до Києва втекли на схід і південь. Всіма цими російськими більшовицькими силами командував офіцер Михайло Муравйов — вішатель. Його штаб до 20 березня перебував у Катеринославі, а потім у Харкові.

Тому, зрозуміло, що українське командування віддало своїм військам наказ передовсім розгромити та вигнати з України більшовицькі війська.

На бік та захист Української Народної Республіки у 1918 році ставали переважно новостворені козачі війська (загони).

Саме у другій половині 1917 року в Києві був створений 1-й козацький імені Богдана Хмельницького полк, який українська влада тут же відправила на фронт, а «палкі московські патріоти» хотіли його знищити по дорозі. Так Центральна Рада опинилася перед бандитською Москвою в кінці 1917 — на початку 1918 року незахищеною.

Тільки 2 березня 1918 року, на той час уже 1-й Запорозький козачий полк повернувся до Києва.

«У полку за вживання московських матюків належала кара, а старшини ще накладали один на одного грошовий штраф за будь-яке російське слово, яке вихопилося з вуст. Кошти йшли на користь Старшинського зібрання…» [240, с. 9].

Так в Україні почало появлятися національне військо.

27 березня українські загони захопили Полтаву. Московити тікали далі.

6 квітня 1918 року частини української армії побідно увійшли до Харкова. Тут із них створили Запорозький корпус національних військ.

«У склад корпусу входили такі частини: 1-й Запорозький ім. гетьмана Дорошенка піший полк (командир полку полковник Загродський), 2-й Запорозький піший полк (командир полку полковник Болбочан), 3-й Гайдамацький піший полк (командир полку полковник Сікевич) і 3-й Запорозький ім. гетьмана Богдана Хмельницького піший полк (командир полковник Шаповал). Ці полки сформували 1-шу дивізію і мали зі свого складу виділити 2-гу дивізію. Командиром 1-ї дивізії був призначений полковник Болбочан…

Окремо до складу корпусу входили: 1-й Запорозький ім. Костя Гордієнка кінний полк (командир полковник генштабу Петрів), 1-й Запорозький гарматний полк (командир полку полковник В’ячеслав Перфенієв), 1-й Запорозький інженерний полк (командир полку полковник Олександр Кузьма), 1-й автоброневий дивізіон (командир сотник Олександр Болдирів), кінно-гірський дивізіон (командир полковник Алмазов) і повітроплавний відділ.

Попри коротке існування, частини корпусу мали внутрішню спайку, великий запал до боротьби й високу патріотичність. Це був свіжий, здоровий здатливий матеріал, з якого можна було виплекати найкращих загартованих вояків, що могли б стати міцним фундаментом будучої нашої армії…» [240, с. 91].

Запорізький корпус розділили на частини і кинули на визволення українського півдня. Перша частина у складі — 2-й Запорозький піший полк, 1-й імені Костя Гордієнка кінний полк, інженерний курінь, автопанцирний дивізіон, три легких і одна важка батареї, кінно-гірський дивізіон і два бронепотяги на чолі з полковником Болбочаном рушили на Крим по лінії Харків-Лозова-Олександрівськ-Перекоп-Севастополь.

«Група мала своїм завданням випередити німецьке військо в цьому напрямку, знищити більшовицьку армію, яка прикривала підступи Кримського півострова, й захопити Севастопіль. Конечною ціллю цього походу було захопити Чорноморський флот, який стояв у Севастопольській затоці й мусив би попасти до рук українського війська, як і все величезне майно кримських портів. Виконання цієї частини наказу «мусіло робитися в секреті від головної команди німецької армії в Україні…» [240, с. 95].

Кримська військова група на чолі з Болбочаном вирушила з Харкова 11 квітня 1918 року, надвечір. Уже 12 квітня потяги війська полковника Болбочана прибули на станцію Лозова, далі — до Павлограда, де їх тепло зустріли місцеві мешканці та ескадрон Павлоградських гусарів з музикою.

«У Павлограді приєднався (тимчасово. — В.Б.) до групи кінний Павлоградський гусарський полк. Це був кадровий полк російської армії, який пізніше українізувався. Йому просто дивом вдалося зберегтися від більшовицького розгону. Під час більшовицької влади цей полк ніс залогову службу в Павлограді, але довідавшись про відступ (першу втечу більшовиків з України. — В.Б.),.. (одразу) виступив збройно проти них і не дав їм можливості затриматися на лінії Павлограда…» [240, с. 105].

Перед військом Болбочана на шляху до Криму постала добре укріплена вузлова станція Синельникове. Оскільки Болбочан мав наказ першим захопити Крим, то зрозуміло, Що Синельникове він узяв без будь-якої допомоги німців. Українці просто сміливо вдерлися своїми бронепотягами на станцію — і більшовики змушені були тікати.

Після падіння Синельникового більшовики розділилися на дві групи: одна втекла на Чаплине для захисту Донецького водозабору, друга, так звана «Червона армія Кримської Соціалістичної Республіки», відійшла на завчасно укріплену лінію оборони від Дніпровського лиману по Дніпру до Берислава, а від Берислава через Торівку-Калку на Мелітополь і Бердянськ. Лінія оборони була сильно укріплена та мала велику кількість привезеної з Севастополя важкої артилерії.

Кримська група військ, не даючи змоги відступаючому противнику закріпитися на нових рубежах, переслідуючи його, 16 квітня завдала удару по місту Олександрівську (сучасне Запоріжжя) і захопила його.

Більшовики змушені були відступити на свою головну лінію оборони: Берислав-Мелітополь-Бердянськ.

І позаяк ми потрапили на територію, де діяв у ті роки Нестор Махно, то змушені поговорити і про нього.

Нестор Махно

Нестор Іванович Махно — особистість неординарна. На мою думку, саме завдяки Махну більшовики врешті-решт зуміли за досить-таки короткий термін (три роки) воєнною силою заарканити та задушити Українську Народну Республіку (хоча вона йменувалася і Гетьманщиною, і Директорією).

Що цікаво: Нестор Іванович події в Україні впродовж березня 1917 — квітня 1918 року називав — «Русская революция на Украине». Тобто він уважав на ту пору Україну складовою частиною Російської імперії. Ця думка для нього була незаперечною. Хоча мирний договір з Німеччиною та її союзниками у березні 1918 року підписала не тільки Українська Народна Республіка, але й Російська Республіка. Та якщо Нестор Іванович не критикує Москву за цей договір, то Україну за договір поносить, як тільки може. Що є прямою ознакою російського великодержавного шовінізму. Він і свою другу книгу назвав «Под ударами контрреволюции (апрель-июнь 1918 г.)». Звичайно, він мав на увазі — українську контрреволюцію.

^{Нестор Махно}

Хоча слід знати, що Україна в складі Російської Імперії завжди була чужою. Москва з неї тільки висмоктувала ідеї та людські ресурси…

Наприкінці свого життя це, певно, зрозумів і Нестор Іванович, бо написав: «Об одном лишь приходится пожалеть мне, выпуская этот очерк в свет: это — что он выходит не на Украине и не на украинском языке. Культурно украинский народ шаг за шагом идёт к полному определению своего индивидуального своеобразия, и это было бы важно…» [241, с. 6].

Це є надзвичайно важливі слова Махна, який, вочевидь, зрозумів (хоча й запізно), що він вчинив для своєї батьківської землі.

Зазначу: в Казахстані я знав людину, що не раз розмовляла з дружиною Нестора Івановича, яку більшовики викрали та вивезли до Казахстану і яка стверджувала саме цю думку.

Ще одне нагадування сучасним українським манкуртам!..

Так-от, 2 березня 1917 року Нестора Івановича Махна звільнили із московської Бутирської тюрми, де він сидів 8 років і 8 місяців, «закован (как бессрочник) по рукам и ногам». На той час йому виповнилося двадцять сім років, а сидів у в’язниці з 1909-го. Ось як про це пише «Большая Советская Энциклопедия» (третє видання): «Махно Нестор Иванович [17(29).10.1889, Гуляйполе, ныне Запорожской обл. — 6.7.1934. Париж]… В 1909 за убийство полицейского пристава был приговорён к смертной казни, заменённой, как несовершеннолетнему, 10 годами каторги. Отбывал заключение в Бутырской тюрьме в Москве…» [25, т. 15, с. 524].

Після звільнення Махно кілька днів попрацював у Лефортовській анархічній організації Москви, після чого подався до Гуляйполя. Як він сам писав, «спустя три недели после освобождения из тюрьмы вернулся в Гуляй-Поле» [241, с. 9].

Не будемо повторно описувати діяльність «батька» впродовж 1917 — першої половини 1918 рр. Ми можемо її сміливо назвати антиукраїнською. Як і велика кількість більшовиків, він разом з ними втік до Таганрога, а далі — дістався Москви, де мав особисту зустріч з більшовицьким керівництвом (Свердлов, Ленін тощо).

Послухаємо дещо з опису Нестора Івановича:

«В апреле месяце 1918 г. я вызван был в штаб Егорова — штаб красногвардейских войск. В указанном мне месте штаба, однако, уже не оказалось… Красноармейские и красногвардейские отряды бегут. За ними бегут и другой формации революционные отряды… Бегство революционных сил я видел сам…» [242, с. 7].

«На другой день ровно в час дня я был опять в Кремле, у Председателя Всероссийского Центрального Комитета Советов Рабочих, Крестьянских и Солдатских Депутатов — товарища Свердлова. Он провел меня к Ленину…

На… вопросы я отвечал Ленину кратко…

— Вас, товарищ, я считаю человеком реальности и кипучей злобы дня. Если бы таких анархистов-коммунистов была хотя бы одна треть в России, то мы, коммунисты, готовы были бы идти с ними на известные условия и совместно работать на пользу свободной организации производителей.

Я лично почувствовал, что начинаю благоговеть перед Лениным… И я, глубоко в душе, начал стыдиться самого себя, быстро ища подходящего ответа ему…

…Заметив, что я начал постепенно… таять перед его красноречием, он вдруг совершенно неожиданно для меня… спросил…:

— Итак, вы хотите перебраться нелегально на свою Украину?

Я ответил:

— Да.

— Желаете воспользоваться моим содействием?

— Очень даже, — ответил я.

Тогда Ленин обратился к Свердлову со словами:

— Кто у нас непосредственно стоит теперь в бюро по переправе людей на Юг?..

В то время, как Свердлов звонил по телефону, спрашивая, кто… непосредственно стоит у дела переправы людей на Украину для подпольной работы, Ленин убеждал меня…

— Так вот, товарищ, зайдите завтра, послезавтра или когда найдете это нужным к тов. Карпенко и попросите у него все, что вам нужно для нелегальной поездки на Украину. Он вам укажет и надежный маршрут через границу.

— Какую границу? — спросил я его.

— Разве вы не знаете? Теперь между Россией и Украиной граница. Она охраняется немецкими войсками, — нервно заметил Ленин.

— Да вы же считаете Украину «югом России», — заметил я ему.

— Считать — одно, товарищ, а в жизни видеть — другое, — ответил Ленин…

Я на это ничего не возразил, так как он продолжил:

— Т. Карпенко вы скажите, что я направил вас к нему. Если будет сомневаться, пусть справится по моему телефону. Адрес, где вы можете видеть товарища Карпенко, такой-то» [242, с. 126–135].

Послухаємо Нестора Івановича далі:

«Итак, распрощавшись с товарищами-москвичами, я в сопровождении тов. Аршинова отправился 29 июня 1918 г. на Курский вокзал в Москве» [242, с. 149].

І наостанок від Нестора Івановича:

«Июнь месяц 1918-го года. Я снова на Украине, в своём родном Гуляйпольском районе…» [242, с. 5].

Підсумково наводимо слова редактора «тов. Волина», який редагував II та ІІІ-ю книги Нестора Махна. Він сказав:

«Свою задачу на Украине Махно выполнил блестяще» [242, с. 161].

На мою думку, Нестор Іванович Махно був навесні 1918 року переагітований більшовиками і завербований на службу червоній Москві. Оскільки він мав великий вплив серед анархістів, на той час розгромлених більшовиками та розігнаних, Махно мав стати об’єднавчим елементом анархістів, яких більшовицька Москва збиралася контролювати далі. Отой, анархістський, «редактор тов. Волин» (справжнє прізвище Фрадкін) і був одним із більшовицьких «контролерів» Махна. Хоча, звичайно, були й інші…

В Олександрівську українське військо полковника Болбочана затрималось для зустрічі союзників австрійців, які 17 квітня пароплавами з Херсона прибували до Олександрівська (сучасного Запоріжжя). Австрійці були здивовані, коли замість німців вони в місті зустріли українське військо. Та не менше були здивовані українці, коли замість австрійців вони побачили Українських січових стрільців на чолі з архікнязем Вільгельмом (пізніше — український полковник Василь Вишиваний).

«17 квітня Запорозці на чолі з полковником Болбочаном виступили в бойовому ладі із… (залізничної станції до міста. — В.Б.).

Назустріч Запорозцям вийшов полк УСС, духовенство в ризах, із хрестами і хоругвами, а за ними — кількадесяти-тисячний натовп народу. Йшли побачити на власні очі те легендарне військо, що ніби Богом, карою небесною було послане на червоних катів за кривди великі, за море сліз, що вилились осиротілими матерями, жінками і дітьми невинними.

Йшли тихо, затаївши дух, вдивляючись уперед. А там напроти їх, у струнких рядах, шикуючися, йшов людський мур зі щетиною багнетів, прапором на чолі, а на прапорі мали вишитий образ Охтирської Божої Матері. Попереду їхав полковник Болбочан зі штабом, за ним оркестр, а далі — кілька тисяч Запорозців у тісних рядах з кулеметами, бомбометами, роверами, а ще далі — Запорозька кіннота, гармати і автопанцирники. Коротка команда — військо стало. Дві живі стіни зійшлися. Зняли шапки запорозький полковник і його оточення та підійшли під благословення панотців…

Не вірили Січовики, що вони побачать в Україні так добре вишколене військо. А не диво, бо в одному тільки 2-му Запорозькому полкові було 1200 старшин…» [240, с. 108–109].

18 квітня полковник Болбочан кинув усі свої сили на Мелітополь, де зайняла оборону армія «Кримської Соціалістичної Республіки» на чолі з командувачем Гольдштайном. «З великими зусиллями козачі лави під прикриттям запорозької артилерії (та бронепотягів. — В.Б.) просувалися вперед».

«Чимало пішло охочих козаків з Олександрівська, а в сотнях показалося багато дивних постатей в австрійських мундирах, але в запорозькій шапці та зі свіжо вибритою головою з невеликим оселедцем посередині…» [240, с. 111].

Того разу українському війську допоміг розгромити більшовиків полковник Дроздовський, який зі своєю офіцерською частиною, сформованою на Румунському фронті, відступав із Ясс на Дон…

Більшовики тікали з України панічно, кидаючи все захоплене та награбоване майно. Наше військо захопило в Мелітополі великі трофеї: склади постачання, зброю, автотранспорт, аероплани та невеликі моторні човни, які більшовики вивозили з Севастополя.

«Після поразки ворога під Мелітополем передові… (частини війська. — В.Б.) Кримської групи, насідаючи на нього, не давали більшовикам можливості затриматись і зорганізувати оборону… Метою було… зайняти Сиваш до того моменту, поки… більшовики встигнуть зайняти окопи і приготуватися до оборони…» [240, с. 114].

Розуміючи, що німецькі війська можуть стати на заваді українській Кримській групі в захопленні Криму та маючи за спиною дуже ненадійний у ті часи уряд, полковник Болбочан вирішив переговорити з командиром 15-ї німецької дивізії генералом фон Кошем, який йшов услід за ним та, як здогадувався Болбочан, теж мав завдання захопити Крим, а головне — кораблі Чорноморського флоту.

20 квітня до Мелітополя прибув штаб 15 німецької дивізії та сам генерал (Роберт) фон Кош. Полковник Болбочан того ж дня зробив візит до генерала, хоча й не підпорядковувався йому. Та розумів, що із союзником ворогувати не слід. У кожного були свої інтереси.

«У розмові довідався полковник Болбочан, що генерал Кош має завдання зі своєю дивізією форсувати Сиваш і зайняти Крим і що на Перекоп буде наступати німецький корпус, якому допомагатиме флот…

Болбочан не міг перед генералом утаїти своєї мети і сказав:

— Мушу з приємністю сконстатувати, що завдання моєї групи ідентичне із завданням вашої дивізії…» [240, с. 115].

На цьому й порозумілися.

«Наближаючись до Сиваша, Болбочан увесь час посилав телеграфом від імени розбитої ним Червоної армії в штаб оборони [Криму] туманні… (повідомлення. — В.Б.), запевняючи в існуванні червоного фронту перед Сивашем… Передові частини Запорожців кільцем обхопили підступи до Чонгарського мосту і не пропускали… (більшовицьких втікачів. — В.Б.). З допомогою… полоненого зі штабу більшовицької армії, який знав ворожий шифр, Болбочан послав донесення «Штабові Оборони», що фронт перед Сивашем прорваний, але частини під натиском ворога відходять в порядку. Першими відходять бронепотяги, забезпечуючи… (тили. — В.Б.) від ворожих банд, що прорвались…» [240, с. 121].

Не маючи інших повідомлень, «Штаб Оборони Кримської Республіки» мусив вірити телеграфу. Таким чином українське військо заволоділо уцілілими сивашськими мостами. І хоча чонгарські мости були заміновані, та бійці 2-го Запорозького полку, які супроводжували бронепотяги, з цією проблемою справилися дуже швидко. У швидкоплинному бою з більшовиками відзначилася перша сотня полку на чолі із сотником Зелінським (Зілинським).

Переправивши більшу частину війська на півострів, полковник Болбочан, не зволікаючи, розпочав наступ на Джанкой і заволодів ним.

Більшовики ганебно тікали…

«Інтенсивність наступу і його безупинність, з одного боку, а також часті появи противника на фронті… (у тилах. — В.Б.), з другого боку, вимагали від українського війська виявлення найвищого напруження. Йшло воно, отже, без одпочинку і вдень, і вночі» [240, с. 127].

В розпалі була весна, цвіли сади, зеленіли поля, буяла кримська природа.

«22 квітня мешканці селищ Демерджі, Кизил-Таш, Корбекли, Кучук-Узень і Шуми повстали проти радянської влади. До них приєдналися вершники кримськотатарських ескадронів, які від січня вели партизанську боротьбу в горах, і за два дні повстання поширилося на степовий Крим та узбережжя від Євпаторії до Судака.

Увечері 22 квітня частини Кримської групи захопили Джанкой і звідти трьома колонами вирушили на Сімферополь, Євпаторію та Феодосію. Уранці 24 квітня кінні гайдамаки Запорозького корпусу Армії УНР звільнили Сімферополь і того ж дня козацькі підрозділи спільно з кримськотатарськими ескадронами звільнили Бахчисарай…

До кінця квітня весь півострів був звільнений від більшовиків. За свідченням очевидця, ніде в Україні українських вояків не зустрічали із таким захватом, як у Криму…» [229, с. 124].

24 квітня через Перекоп до Криму вступили німецькі війська 52-го корпусу.

26 квітня о 12-й годині генерал фон Кош прислав до Болбочана делегацію з принизливими умовами. Болбочан рішуче заявив німцям, що відхиляє їхні вимоги і аби показати, що не жартує, наказав війську готуватися до бою.

Все те відбувалося на сімферопольському вокзалі.

«Перша сотня 2-го Запорозького полку під командою сотника Зелінського… котра, згідно з (планом) Болбочана, мала зайняти залізничний… (вокзал. — В.Б.) і пробиватися в місто, на очах делегації вишикувалась перед…(вокзалом. — В.Б.), по команді розділилася на відділи і рушила на німецькі кулемети, які стояли на пероні. Німці… очистили перон, залишивши 4 кулемети. Сотня не рушила німецьких кулеметів і тільки — люфа до люфи — приставили свої кулемети…» [240, с. 144].

Не слід це сприймати як «німецьку боязнь». Тодішні німецькі солдати й офіцери своїми очима бачили героїзм українського війська і не бажали йому причиняти шкоду. Врешті-решт обидві армії були між собою союзними.

Як завжди, наша біда була в нашій еліті. Це добре видно по знаменитих 4-х Універсалах Центральної Ради. Переважна більшість тогочасної української верхівки бачила себе тільки в автономії з Москвою, і не інакше.

Тому 27 квітня 1918 року з Києва надійшов наказ: Болбочану з військом покинути Крим.

29 квітня 1918 року в Києві відбувся переворот, і до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський.

На початку травня 1918 року Кримська група Української армії покинула Крим і повернулася до Мелітополя.

Зазначимо: московська влада зробила геть усе, щоби подати Махна і, взагалі, «махновщину», як карикатурне явище. Тому навколо цієї постаті немає практично жодного слова правди — суцільні московські «доважки брехні». Наведемо тільки один приклад, бо кожен розуміє, що Москва, подаючи цю суцільну брехню, була дуже зацікавлена приховати істину. А позаяк в цьому інтереси Леніна, Лева Троцького та Йосифа Сталіна повністю збігалися, то зрозуміло, яка тотальна фальсифікація мала відбутися. Так-от: Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) у свій час писала:

«Численность отрядов Махно резко колебалась… Когда «армия» М(ахно) разрасталась, в ней появлялись полки, дивизии и даже корпуса… Осенью 1919 численность махновской «Революц(ионно)-повстанч(еской) армии Украины», в к(ото)рую вошла часть отрезанных белогвардейцами сов(етских) войск, достигла 30–35 тыс. чел…» [25, т. 15, с. 524–525].

Радянська історіографія, де тільки могла, підкреслювала, що то була не армія, а звичайна банда. Що цікаво: саме частини цієї «махновської банди» впродовж майже півроку на початку 1919-го утримували Денікіна в Приазов’ї не даючи йому змоги завдати удару з півдня по більшовицькій Москві.

«Чимало похвал (у цей час. — В.Б.) на адресу комбрига Н. Махна висловили газети «Правда», «Известия», «Коммунист», а також В. Антонов-Овсієнко, Л. Каменєв, П. Дибенко, О. Коллонтай та багато інших більшовицьких, радянських і військових діячів» [243, с. 225].

А «великі вожді» більшовицької революції, такі як Ленін, Свердлов, Троцький, Каменєв, Сталін та інші заснували орден «Красного Знамени» («решение ВЦИК от 16 сентября 1918 года») і нагородили Нестора Івановича тою відзнакою. Отак більшовики у 1918–1919 роках обожнювали Махна. Махно на знак подяки направив до Москви та Петрограда 90 вагонів хліба. Отож, любов була взаємною, і армія Махна була «потужною революційною силою».

Сучасні історики змушені констатувати: «…майже 80 тис. бійців «батька» громили денікінські тили влітку 1919 р(оку)…» [243, с. 225].

Як бачимо, армія Нестора Івановича літом-восени 1919 року була набагато потужнішою, ніж про те говорить Велика Радянська Енциклопедія (третє видання), тобто радянська професура.

Насправді військо «батька» мало у своєму складі близько 100 тисяч активних багнетів…

Я розумів, що у нашому випадку ми не зможемо знайти жодного доказу щодо подій 1917–1922 років (революції і громадянської війни), які б не були не просто відредаговані, а повністю відшліфовані. Бо згадаймо, як Йосиф Сталін кілька разів переписував «Общий курс ВКП(б)». Тому ваш покірний слуга був змушений діяти іншим способом — способом вивчення сфальшованих московських джерел, порівняння та їхнього аналізу: московити мали ж десь, як кажуть сучасні молоді люди, — «проколотися».

Ось що пише Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) щодо «Добровольческой армии Деникина»: «С осени 1918 пр(авительст)ва Великобритании, Франции и США усилили материально-техническую помощь Добровольческой) а(рмии)… При поддержке Антанты силы южнорус(ской) контрреволюции были объединены в т(ак) н(азываемые) Вооруж(енные) силы юга России (ВСЮР) во главе с Деникиным…» [25, т. 8, с. 373].

І ще одна довідка з тієї ж Енциклопедії:

«В сент(ябре) 1919 все армии Деникина имели св(ыше) 153 тыс. штыков и сабель, 500 орудий, более 1500 пулемётов…» [25, т. 8, с. 96].

Якщо ми із «153 тыс. штыков и сабель» армії Денікіна замінусуємо «армію Кавказьку», яка не брала участі в поході на Москву восени 1919 року, то за радянськими даними, Денікін кинув на Москву восени 1919 року значно більше, ніж 100-тисячну армію.

Хоча більшовицька пропагандистська машина стверджувала інше. Послухаємо:

«Захватав в июне 1919 Донбасс, Царицын и Харьков, Деникин 20 июня (3 июля) начал поход на Москву, в к(ото)ром гл(авный) удар наносила Д(обровольческая) а(рмия) (40 тыс. человек) под командованием ген(ерала) В.З. Май-Маевского…» [25, т. 8, с. 374].

Погодьмося, що числа 100 тисяч і 40 тисяч різняться між собою. Принципово!

Що ж відбувалося у ті часи на півдні України, де, як пам’ятаємо, при допомозі більшовиків та особисто Леніна, у липні місяці 1918 року опинився Нестор Махно?

Спочатку Махно, як і переважна більшість українського народу, виступав проти німецької окупації та пограбування України. Зрозуміло, що ставленик німців гетьман Скоропадський, між іншим, генерал-лейтенант царської армії (1916), 16 грудня 1918 року був усунений від влади та виїхав до Німеччини. До керівництва Україною повернулася Центральна Рада на чолі з Петлюрою.

У листопаді-грудні 1918 року Нестор Іванович Махно співпрацював із Центральною Радою та Симоном Петлюрою, від яких отримав для своєї армії одяг, зброю та боєприпаси. Але, за порадою Леніна, уже в грудні місяці 1918 року уклав союз із більшовиками і почав виступати на їхньому боці.

«Вторгнення полчищ А. Денікіна на територію України на початку 1919 р., що становило загрозу для селянства, спонукало Н. Махна шукати компроміс з керівництвом Червоної армії (тобто із Леніним і Троцьким особисто. — В.Б.). Майже півроку він (Махно. — В.Б.) командував 3-ю бригадою 1-ї Задніпровської дивізії, яка успішно воювала проти білогвардійців у Приазов’ї…» [243, с. 235]. За що Нестор Іванович був нагороджений одним із перших більшовицьких орденів.

Звернімо увагу — це був перший договір між більшовицькою владою і Махном. А взагалі їх було три. Послухаємо ВРЕ: «Махно Н.И… Освобождённый Февр(альской) революцией 1917, он уехал в Гуляйполе и в апр(еле) 1918 создал вооруж(ённый)… отряд. Этот отряд начал вести борьбу с австро-герм(анскими) оккупантами и гетманскими властями и приобрёл большую популярность среди крестьян. Отличался личной храбростью (Махно. — В.Б.)… В 1919–20 воевал против белогвардейцев и петлюровцев (тобто Української Народної Республіки. — В.Б.), а также против Красной Армии. Трижды вступал в соглашение с Сов(етской) властью…» [25, т. 15, с. 524].

Перший договір між Махном і радянською владою, як ми повідомляли вище, був укладений в грудні 1918 року, після чого особисто Махно майже півроку в званні комбрига воював на боці Червоної армії проти війська Денікіна.

Останній договір між Махном та радянською владою (тобто третій) був укладений 2 жовтня 1920 року у Старобільську проти Врангеля. Послухаємо:

«…2 жовтня 1920 р. у Старобільську було підписано угоду між представниками Н. Махна і командуванням Південного фронту про спільні дії проти Врангеля…» [243, с. 226].

А ось як про цей договір написала Велика Радянська Енциклопедія (третє видання): «В середине окт(ября) в Харькове было подписано соглашение между представителями Махно и командованием Южного фронта о совместных действиях против врангелевцев» [25, т. 15, с. 525].

Звернімо увагу: ВРЕ подає матеріал так, немовби то була ініціатива не представників Південного фронту, і навіть не його командувача — більшовика М. Фрунзе. Хоча, зрозуміло, все те творилося з дозволу більшовицького Політбюро та особисто — Леніна і Троцького.

У середині 90-х років в Іркутську я придбав книгу Лева Троцького «Моя жизнь. Опыт автобиографии», яку видало «Восточно-Сибирское книжное издательство» города Иркутска, 1991 год».

Як би гостро Лейба Троцький не виступав проти Сталіна-Джугашвілі, та він жодним словом не обмовився про Нестора Махна і три договори, підписаних з ним більшовицькою владою. Книга написана Троцьким зразу по вигнанні з СРСР у 1929 році. Троцький у передмові зазначив: «К моменту выхода в свет этой книги мне исполнится 50 лет…» [244, с. 19].

Звичайно, Лев Троцький був розумніший за Сосо Джугашвілі. Але Сталін був хитріший, тому й переміг. У книзі Троцький дав Сталіну натяки: про що можна говорити, а про що — ні! Не можна згадувати публічно, та ще й посилатися на закриті рішення Політбюро більшовиків про існування в Україні двох потужних армій — армії Центральної Ради та армії «батька Махна». Останню потрібно було зводити до стану «звичайної банди». Якщо із самого початку Українська Центральна Рада була оголошена суто ворожим формуванням, то всі її структури теж мали бути ворожі, націоналістичні. А в такому разі не слід було відштовхувати від себе Махна в обійми Петлюри. Стратегічною метою більшовицької Москви завжди було, як і раніше царської, вбити в українське суспільство клин, посіяти ворожнечу, внести незадоволення. Тому Махно мав завжди підтримку Москви: чи то відкриту, чи то таємно-приховану. Бо, зрозуміло, якби ще в ті часи українці об’єдналися, то більшовики у 1918–1921 роках не втримались би при владі.

Перші великі неприємності у Троцького з Махном сталися навесні 1919 року, коли «…почали відбирати у селян півдня України збіжжя та продовольство й вивозити їх разом з донецьким вугіллям до центральних районів Росії. Обурений пограбуванням України Н. Махно захоплював ешелони, що йшли на північ. Це спричинило серйозний конфлікт між ним і центральною (московською. — В.Б.) владою.

Найбільше лютував Л. Троцький. Адже армія Н. Махна, до якої стікалися представники різних верств суспільства… — базувалася не на терорі, а на засадах добровільності й шанобливого ставлення до свого лідера, та й вибори її комскладу аж ніяк не відповідали принципам будівництва робітничо-селянської Червоної армії… У тяжкому становищі, що склалося в Україні, махновці звинувачували Л. Троцького і в перші дні травня 1919 р. оголосили його особою, що стоїть поза законом. Такого голова Реввійськради не міг пробачити своїм кривдникам.

25 травня 1919 р. Рада робітничо-селянської оборони УСРР (треба говорити — України. — В.Б.) на чолі з X. Раковським під тиском Л. Троцького прийняла рішення про ліквідацію махновщини, а на початку червня вже голова Реввійськради (тобто Лев Троцький. — В.Б.) оголосив Н. Махна особою, що стоїть поза законом…» [243, с. 225].

Як бачимо, до суперечки не мав ніякого стосунку Голова Раднаркому В.І. Ленін, якого Махно продовжував обожнювати.

А.І. Денікін, зрозумівши, що більшовики люто посварилися з Нестором Івановичем Махном, у липні місяці 1919 року кинув головні свої сили на Москву. 6 жовтня 1919 року його війська взяли Воронеж, 13 жовтня — Орел. Паралельно Денікін у серпні-вересні 1919-го кинув на тили Радянської влади кінний корпус генерал-лейтенанта К.К. Мамонтова, який 19 серпня взяв Тамбов, 27 серпня — Козлов, 28 серпня — Лебедянь, 31 серпня — Єлець… Більшовицька імперія конала…

Ленін, зрозумівши правоту Н.І. Махна про значення для Москви Південного фронту, 9 липня 1919 року кинув заклик: «Все на борьбу с Деникиным!» Більшовицький ЦК визнав Південний фронт — головним. Таким чином червоні немовби усвідомлювали свою помилку та йшли назустріч Н.І. Махну і його соратникам.

Звичайно, Троцький цього визнати не бажав, тому у своїх спогадах приховав питання ставлення більшовицького ЦК до Махна та його армії такими словами: «Отмечу мимоходом, что стратегическое разногласие по поводу Южного фронта имело самое прямое отношение к вопросу об оценке или «недооценке» крестьянства. Я строил весь план, исходя из взаимоотношений крестьян и рабочих, с одной стороны, и казаков, с другой, и именно по этой линии противопоставлял свой план абстрактно академическому замыслу главного командования, которое нашло поддержку большинства ЦК. Если б я потратил тысячную часть тех усилий, которые пошли на доказательство моей «недооценки» крестьянства, я мог бы построить такое же, т.е. столь же нелепое, обвинение не только против Зиновьева, Сталина и других, но и против Ленина, положив в основу наши разногласия насчет Южного фронта» [244, с. 433].

Таким чином Лев Троцький пояснив ставлення ЦК більшовиків та Раднаркому до Нестора Махна та його армії впродовж літа 1919 року та свої розбіжності з поглядами Леніна на це питання, Сталін зрозумів приховані натяки Троцького і, будучи людиною зацікавленою, підтримав у цьому плані свого опонента. Так розмова про Махна та його армію перетворилася на ставлення більшовиків (улітку 1919 року) до «крестьянского» питання. Отаке троцькістсько-сталінське окозамилювання.

Зазначимо: Троцький повністю заперечив приписаний йому Сталіним наступ у 1919–1920 роках «з Волги на Кубань по козачих землях». Послухаємо Лева Давидовича: «Я требовал, чтобы первым ударом отрезали добровольцев от казаков и, предоставив казаков самим себе, сосредоточили главные силы против Добровольческой армии. Главное направление удара приходилось, по этому плану, не с Волги на Кубань, а от Воронежа на Харьков и Донецкий бассейн. Крестьянское и рабочее население в этой полосе, отделявшей северный Кавказ от Украины, было целиком на стороне Красной Армии» [244, с. 432].

Тобто, як би Сталін у своїх працях не оббріхував Лева Троцького та троцькізм взагалі, приписуючи йому неіснуючі гріхи, обидва приховували головне: участь Махна та його армії у розгромі Денікіна восени 1919 року. Більшовики, зрозумівши, що їм приходить кінець, випросили у Нестора Махна другий договір, який, скоріше за все, був підписаний в кінці серпня — на початку вересня 1919 року. Махно кинув на тили армії генерал-лейтенанта Денікіна близько 50 тисяч шабель та багнетів свого війська, яке повністю перерізало шляхи сполучення та постачання. Коли дивитися на карту (схему) рейду корпусу К.К. Мамонтова, то видно, що він після захоплення 18 серпня 1919 року Тамбова чомусь пішов не на північ, а різко повернув на захід до Єльця, куди прибув 31 серпня. Звернімо увагу — ми наводимо виключно російські радянські джерела.

Немає сумніву, що корпус генерал-лейтенанта Мамонтова Денікін змушений був повернути назустріч армії Махна. Ось що пише Велика Радянська Енциклопедія (третє видання): «Вечером 31 авг(уста) после упорного боя противник (армія Мамонтова. — В.Б.) ворвался в Елец, 6 сент(ября) занял Грязи, 11 сент(ября) — Воронеж, но 12 сент(ября) был выбит из города, 18–19 сент(ября) мамонтовцам, понёсшим большие потери (из 9 тыс. осталось лишь 2 тыс.), удалось соединиться в р(айо)не между Старым Осколом и Кортояком с кавалерийским корпусом генерала Ф.Г. Шкуро: М(амонтов) р(ейд) принёс большие разрушения и потери, затруднил управление войсками Южного фронта» [25, т. 15, с. 313].

Звернімо увагу — більшовики проти денікінської кінноти мали теж кидати свою кінноту, якої у них на той час ще не було. Так звана Кінна армія Семена Будьонного була сформована через півтора місяця після описаних подій. І ще: більшовицька енциклопедія веде опис подій протидії рейду корпусу Мамонтова виключно загальними словами: «…но 12 сент(ября) был выбит из города…» А які частини Червоної армії протистояли кавалеристам корпусу генерал-лейтенанта Мамонтова — повністю замовчується. Надзвичайно дивно!

Отож, корпус Мамонтова під Воронежем був розгромлений армією Махна, яка, за другим договором з більшовиками, прийшла їм на допомогу. Це комуністи приховують досі, бо зрозуміло, що військо Нестора Івановича в кінці 1919 року своїм рейдом по тилах Добровольчої армії Денікіна врятувало режим більшовиків від повного краху. Отака правда історії!

Послухаємо сучасних дослідників:

«…слід сказати, що своїми діями (майже 80 тис. бійців «батька» громили денікінські тили влітку 1919 р.) Н. Махно надав суттєву допомогу радянській владі у розгромі денікінщини» [243, с. 225–226].

Додамо: більш критичного моменту для підписання другого договору (зафіксовано таких три) між Махном та більшовицькою радянською владою комуністична історія не знає. І ще слід підкреслити — абсолютно всі три договори укладалися між радянською владою, з особистого дозволу Голови Російського Раднаркому Леніна, та Махном. І не важливо, де та хто їх підписував.

Повернімося до подій далекого 1919 року. Врятувавши корпус Мамонтова, кинувши йому на підмогу кавалерійський корпус генерала Шкуро, Денікін через Лиски — Россош змушений був ці обидва пошарпані формування відвести в тил своєї армії, а на знищення чи протистояння армії Махна кинути новий військовий корпус Я.А. Слащева. Послухаємо:

«Деникин был вынужден бросить на борьбу с М(ахно) корпус ген(ерала) Я.А. Слащева (восени 1919 року. — В.Б.)» [25, т. 15, с. 525].

Певна річ — згадане формування Денікін зняв із фронту. А позаяк на місці його дислокації залишилася «велика дірка», то Денікін закрив її пошарпаним корпусом генерал-лейтенанта К.К. Мамонтова (тим самим). Більшовики скористалися цим фактором та тим, що генерал-лейтенант Я.А. Слащев, кинувши свій військовий корпус проти армії Махна, а вона на той час теж значно поріділа, подався за Махном аж у Таврійські степи. Тобто вивів своїх солдатів із зони наступу Добровольчої армії. Послухаємо:

«В ноябре 1919 корпус М(амонтова) был разбит конным корпусом С.М. Будённого под Касторной. За поражение 2 декабря 1919 отстранён Деникиным от командования» [25, т. 15, с. 312].

Тобто військовий корпус генерал-лейтенанта К.К. Мамонтова під час контрнаступу більшовицьких війську грудні 1919 року перебував на передовій лінії. Мусимо зазначити, що саме цей відтинок радянської історичної науки настільки спаплюжений та перебріханий, що в ньому не залишилося живого місця. Тому ми змушені цитувати наші джерела так, як їх наводять радянські науковці.

Автор звернув увагу на той факт, що хоча Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) наводить прізвища деяких генералів денікінської армії:

1. Денікін Антон Іванович — генерал-лейтенант царської армії з 1916 року;

2. Май-Маєвський Володимир Зенонович — генерал-лейтенант з 1917 року;

3. Мамонтов Костянтин Костянтинович — генерал-лейтенант з 1919 року;

4. Врангель Петро Миколайович — генерал-лейтенант з 1917 року;

5. Дроздовський Михайло Гордійович — генерал-майор з 1918 року;

6. Шкуро Андрій Григорович — генерал-лейтенант з 1919 року, та от генерала Слащева Я.А. серед них немає. Хоча є — Слащов Яків Олександрович. Послухаємо:

«Слащов Яков Александрович… один из руководителей контрреволюции на Юге России в 1919–20, генерал-лейтенант (1920)… Во время Гражд(анской) войны 1918–20 в белогвард(ейской) Добровольч(еской) армии командовал бригадой и дивизией. С декабря 1919 руководил обороной Крыма с севера, командуя отдельным (затем 2-м армейским) корпусом» [25, т. 23, с. 555].

Зрозуміло, що білогвардійський, денікінський Я.А. Слащев та «Слащов Яков Александрович, генерал-лейтенант, командующий с декабря 1919 обороной Крыма с севера…» — одна людина. Хоча, звичайно, зовсім не зрозуміло, як Я.А. Слащев, у листопаді 1919 року разом зі своїм корпусом знятий з лінії фронту та кинутий генералом Денікіним проти Махна, міг у грудні місяці того ж таки 1919 року «руководить обороной Крыма с севера…»

Цікаво більшовицькі професори писали свою історію. Певно, вважаючи українців цілковитими дурнями. І, як бачимо, сіли в калюжу. Таких анекдотів у російській так званій історичній науці зустрічаємо сотні, можливо, — тисячі.

Отож, підписавши договір з більшовиками у серпні-вересні 1919 року про спільні воєнні дії проти Денікіна, Махно кинув на боротьбу з його військом армію не меншу 50-ти тисяч шабель та багнетів. Таким чином, Нестор Іванович у 1919 році врятував більшовицький режим від повного краху.

Як бачимо, бойові мужність та сміливість, проявлені військами Махна у поході 1919 року, належать цілковито до української слави.

І врешті-решт ще одне, дуже цікаве спостереження щодо Махна, Леніна, Троцького, Сталіна, Ворошилова, Фрунзе та інших.

Ось що пишуть сучасні історики:

«Він (Махно. — В.Б.) кілька разів визнавав радянську владу і (наприкінці. — В.Б.) 1919 р. був нагороджений орденом Червоного Прапора № 4…» [229, с. 234].

Виникає запитання: за які заслуги особистий ворог радянської влади, яким на початку червня 1919 року Нестора Махна проголосив Лев Троцький, став орденоносцем № 4 єдиного ордена московських більшовиків?

На це дуже нелегке запитання пошукаємо відповідь у подальших вчинках товаришів Сталіна, Троцького, Фрунзе та інших. Так-от, ми пам’ятаємо, що за твердженням радянської, більшовицької влади, СРСР був створений 30 грудня 1922 року на І з’їзді Рад. Професор Ярослав Дашкевич дослідив це питання, і ось що з’ясувалося: «Договір про утворення СРСР ніколи не було затверджено, і той проект (бо це був проект), що був поданий на І з’їзд Рад СРСР (товаришем Сталіним. — В.Б.) ніколи не набрав юридичної сили…

Опонентом Сталіна на з’їзді виступив Фрунзе, який, на противагу спрощеній — аж до повного вихолощення — сталінській процедурі прийняття рішення, оголосив, що українська делегація, бажаючи «внести ще нові додаткові гарантії», вважає за необхідне… «не обмежуватися простою ухвалою цього прочитаного зараз т. Сталіним тексту, а провести над ним подальшу роботу», до якої, окрім ЦВК Союзу, «повинні бути ще раз залучені уряди національних держав»… остаточна ратифікація договору «повинна бути відкладена до наступного 2-го з’їзду депутатів Рад СРСР». З’їзд одноголосно ухвалив запропоновану Фрунзе постанову…» [253, с. 273].

Як бачимо, Михайло Фрунзе був політичним опонентом товариша Сталіна на І з’їзді Рад у грудні місяці 1922 року, тобто за життя Леніна.

Ось як розповідає біографію М. Фрунзе Велика Радянська Енциклопедія (третє видання): «…14 марта 1924 назначен зам. пред. РВС СССР и наркома по воен. и мор. делам, а с апр. 1924 одновременно нач. штаба РККА и начальник Воен. академии. С 26 января 1925 пред(седатель) РВС СССР и нарком по воен(ным) и мор(ским) делам, а с февр(аля) 1925 также чл(ен) Совета труда и обороны. Руководил подготовкой и проведением Военной реформы 1924–25. Член ВЦИК всех созывов с янв(аря) 1918. Чл(ен) ЦК РКП(б) с 1921, канд. в чл(ены) Политбюро ЦК с 1924…» [25, т. 28, с. 109].

Вражає планомірність дій товариша Сталіна на винищення своїх опонентів. Ось гляньте: Ленін помер 21 січня 1924 року. А вже «14 марта 1924 года» товаришу Леву Троцькому призначається Центральним комітетом, тобто товаришем Сталіним, заступник Михайло Фрунзе. Для більшої політичної ваги товаришу Фрунзе надають ще й титул «кандидата в члени Політбюро ЦК». В члени ЦК його не вводять — він «не своя людина». Спираючись на товаришів Каменєва і Зінов’єва, товариш Сталін має і в Політбюро сталу більшість (після смерті товариша Леніна).

Але Йосиф Джугашвілі не довіряв товаришу Фрунзе. Тому це фігура тимчасова. Його завдання замінити Троцького. І в 1925 році Михайло Фрунзе замінює Лева Давидовича на всіх воєнних посадах. А щоби Лейба Бронштейн (справжнє ім’я Л. Троцького. — Ред.) не апелював до військовиків, товариш Сталін призначив у 1924 році «свою людину» — Клима Ворошилова — командувачем Московського військового округу. Так був усунутий товариш Троцький — реальний претендент на владу.

Далі черга Михайла Фрунзе. Політбюро й особисто товариш Сталін, піклуючись про здоров’я «великого полководця»., зобов’язують його лягти на операцію до Кремлівської клініки. І, за свідченням Галини Серебрякової, у Фрунзе вирізали здорову нирку замість хворої. Звичайно, за радянських часів про такі речі говорити було заборонено. Тому Галина Серебрякова, яка пройшла КарЛаг, написала досить обережно: «Смерть Фрунзе была огромным и совершенно неожиданным для партии ударом. Он умер совсем молодым, работоспособным, сильным. Его преждевременная смерть убила и Софью Алексеевну (дружину. — В.Б.). Она всего на год пережила мужа, так и не примирившись с его потерей» [25, т. 2, с. 228].

Нам зовсім невідомо, чому і як померла дружина Михайла Фрунзе — Софія Олексіївна.

Цілком зрозуміло, що після смерті наркома Фрунзе цей пост обійняла «своя людина товариша Сталіна» — товариш Ворошилов («с 6 ноября 1925 года»). Фрунзе помер 31 жовтня 1925 року.

Товариш Сталін не міг фізично знищити товариша Троцького, тому — одночасно з наказом про вислання його з Алма-Ати за кордон — Й. Сталін розпорядився знищити генерал-лейтенанта Якова Слащова, який, скоріше за все, служив Троцькому і знав багато зайвого. Я.О. Слащова ліквідували 11 січня 1929 року. І не тільки його…

Звичайно, таке твердження для людини радянського виховання звучить страхітливо. Радянська влада зі своїми прислужниками зробили геть усе, аби нас переконати, що Крим 1920 року визволила «несокрушимая и легендарная» Червона армія та її «славетний» герой Фрунзе.

Пам’ятаю, ще після війни 1941–1945 років на картах штурму Перекопу, крім дивізії Блюхера, вказувалися допоміжні військові частини — понтонні батальйони, телефонні роти тощо. Робилося геть усе, аби не згадувати армію Махна, яка, по суті, й брала Крим у 1920 році. Бо куди ж могла дітися 80–100-тисячна армія Махна, яку він мав восени 1920-го? Та й інші джерела засвідчують саме таке: головною військовою потугою, яка восени 1920 року захопила Крим, була армія Махна. Червона армія змогла надати Несторові Івановичу допомогу лише в кількості 15–20 тисяч осіб. Хоча вона постійно стягувала до Криму свої дивізії для іншого завдання. Сьогодні Велика Радянська Енциклопедія (третє видання), том 19, у матеріалі «Перекопсько-Чонгарська операція 1920» наводить десятки більшовицьких дивізій і цілі армії, які не мають нічого спільного зі взяттям Криму у 1920 році. Брешуть потужно, відверто. Перевірити більшовиків нікому. Про армію Махна мовчать, мов заціпило…

Перейдемо до незаперечних фактів. Червона армія влітку 1920-го зазнала великих втрату боях за Україну та Польщу. Ось як про те оповідав Ісаак Бабель у своїй праці «Конармия», яку написав по гарячих слідах походу більшовиків на Польщу 1920 року: «Тридцать первого числа случилась атака при Чесниках. Эскадроны скопились в лесу возле деревни и в шестом часу вечера кинулись на неприятеля. Он ждал нас на возвышенности… Пулеметы противника палили с двадцати шагов, раненные (і вбиті. — В.Б.) упали в наших рядах. Мы растоптали их и ударились об неприятеля, но каре его не дрогнуло, тогда мы убежали» [245, с. 9].

Тобто майже всі війська більшовицьких Західного та Південно-Західного фронтів відводилися або втікали небоєздатними. Навіть уславлена Кінна армія С.М. Будьонного відступала з Польщі в переполовиненому складі.

«В конце июля — начале августа 1920 1-я К(онная) а(рмия) вела тяжёлые бои под Львовом, а затем в конце авг(уста) — начале сент(ября) в р(айо)не Замостья, откуда была выведена в резерв и направлена на Южный фронт для действий против белогвард(ейских) войск ген(ерала) Врангеля» [25, т. 13, с. 31].

Генерал-лейтенант Врангель мав у Криму в кінці 1920 року, перед взяттям півострова більшовиками, армію не меншу за 100-120 тисяч шабель і багнетів. Бо вивіз із Криму до Туреччини більше 80 тисяч людей. Якщо серед евакуйованих було хоча би половина військових, то навіть в такому разі «чорний барон» вивіз із Криму більше 40 тисяч офіцерів і солдатів.

«Поспешно отходившим белогвардейцам удалось оторваться от сов(етских) войск на 1–2 перехода (???). С помощью франц(узских) кораблей до 80 тыс. солдат, офицеров и гражданских беженцев были эвакуированы в Турцию. 15 нояб(ря) без боёв были освобождены Севастополь и Феодосия, 16 нояб(ря) Керчь и 17 нояб(ря) Ялта…» [25, т. 19, с. 383–384].

Звернімо увагу, генерал-лейтенант Врангель міг евакуювати свою армію з Криму без поспіху, бо мав у резерві «1–2 перехода». Це твердження радянської енциклопедії, а не домисли. Тобто, якщо врахувати, що більшовицькі історики весь той період перебрехали, то Врангель, напевно, вивіз із Криму армію не меншу 100 тисяч вояків. А радянські кінофільми про «втечу білогвардійців з Криму» — є суцільною брехнею-вигадкою.

Із цього виходить, що генерал-лейтенант П.М. Врангель тримав на Перекопі, Чонгарі, Сивашу та Ішуні армію у 50–70 тисяч шабель та багнетів. Тобто, щоби здолати опір білогвардійців, більшовики мали протиставити їм не меншу армію. А в них у жовтні місяці таких сил на Півдні України не було. Послухаємо Лева Троцького: «Нельзя не отметить, что одной из причин тех чрезвычайных размеров, которые приняла катастрофа под Варшавой (13–25 серпня 1920 р. — В.Б.), явилось поведение командования южной группы советских армий с направлением на Львов…

Наши армии откатились на четыреста и более километров…

— Что мы имеем на Западном фронте? — возражал я. — Морально разбитые кадры, в которые теперь влито сырое человеческое тесто. С такой армией воевать нельзя…» [244, с. 436].

А ось як описала Варшавський розгром більшовицьких військ Велика Радянська Енциклопедія (третє видання):

«К 25 августа (1920 року. — В.Б.) гл(авные) силы 15-й, 3-й и 16-й армий с большими потерями отошли (втекли. — В.Б.) в р(ай)он Липска, восточнее Белостока и Брест-Литовска. 4-я армия с 3-м конным корпусом и 2 дивизии 15 армии, израсходовав все боеприпасы, были вынуждены интернироваться в Вост(очной) Пруссии». [25, т. 4, с. 318].

В такому стані перебувала Червона армія у вересні місяці 1920 року. Ми з цього приводу наводили слова Лева Троцького. Думаю, він своє дитя оббріхувати не міг. У той час, коли в Нестора Махна під рукою була цілком боєздатна, відмобілізована 100 000-на армія. І більшовики (Ленін і Троцький) про те знали.

Хочу пояснити, як більшовики поповнювали свої військові частини у 1919–20 роках. Оскільки ті війська направлялися, після розгрому армій Денікіна, переважно на українські та польський фронти, то до них (армій більшовиків) зганяли усіх недобитих білогвардійців, обіцяючи їм збереження життя. Згадайте роман М. Шолохова «Тихий Дон» і поведінку Григорія Мелехова в Україні та Польщі. А ось опис Першої Кінної армії, як то кажуть, з натури, від Ісаака Бабеля:

«…Виноградов метался на взбешенном скакуне и возвращал в бой бегущих казаков.

— Лютов, — крикнул он, завидев меня, — завороти мне бойцов, душа из тебя вон!..

Виноградов колотил рукояткой маузера качавшегося жеребца, взвизгивал и сзывал людей. Я освободился от него и подъехал к киргизу Гулимову, скакавшему неподалеку.

— Наверх, Гулимов, — сказал я, — завороти коня…

— Кобылячий хвост завороти, — ответил Гулимов и оглянулся. Он оглянулся воровато, выстрелил и опалил мне волосы над ухом.

— Твоя завороти, — прошептал Гулимов, взял меня за плечи и стал вытаскивать саблю другой рукой. Сабля туго сидела в ножнах, киргиз дрожал и озирался. Он обнимал мое плечо и наклонял голову все ближе.

— Твоя вперед, — повторял он чуть слышно, — моя за тобой следом, — легонько стукнул меня в грудь клинком подавшейся сабли. Мне сделалось тошно от близости смерти и от тесноты ее. Я отвел лицо киргиза, горячее, как камень под солнцем, и распаривал его так глубоко, как только мог. Теплая кровь зашевелилась под моими ногтями, защекотала их, я отъехал от Гулимова, задыхаясь, как после долгого пути. Истерзанный друг мой, лошадь, шла шагом. Я ехал, не видя пути, я ехал не оборачиваясь, пока не встретил Воробьева, командира первого эскадрона. Воробьев искал своих квартирьеров и не находил их. Мы добрались с ним до деревни Чесники и сели там на лавочку вместе с Акинфиевым, бывшим повозочным Ревтрибунала. Мимо нас прошла Сашка, сестра 31-го кавполка, и два командира подсели на лавочку…» [245, с. 91–92].

Такими виноградовими, гулімовими, лютовими (бабелями), акінфієвими, воробйовими та іншими у 1919–1921 роках Україна була переповнена. Що вони шукали на нашій землі — невідомо. Собою ці зайди уособлювали смерть. Того ж таки, 1920-го року, Ревтрибунал розстріляв Гулімова. Хоча Ісаак Бабель про те не пише. А 1941-го більшовики (ще до війни) знищили й самого Ісаака Бабеля за те, що писав правду. Та залишились ворошилови, будьонні, воробйови, акінфієви й інші… Отака була Червона армія та більшовики, і не тільки у 1920 році…

Ось що пише ВРЕ (третє видання) про армію Врангеля у ті часи: «Польское правительство отправило на пополнение армии Врангеля бывших деникинцев, разрешило ему сформировать на польск(ой) территории новую армию (до 80 тыс. человек)…» [25, т. 5, с. 421]. Тому Ленін і Троцький не могли спокійно дивитися на боєздатну, стотисячну армію Махна.

21 вересня 1920 року вони створили так званий «Южный фронт», передавши йому тільки «Крымский участок Юго-Западного фронта…» [25, т. 5, с. 421].

Особисто «товариш Ленін», як заявляла дружина Махна — Галина, пропонував очолити фронт її чоловікові. Але Нестор Іванович відмовився, хоча пообіцяв надати свої військові сили для розгрому армій Врангеля. Цьому факту є цікавий доказ: М.В. Фрунзе «вступил в командование (фронтом) 27 сентября (1920 года)…» [25, т. 28, с. 109].

Тобто М.В. Фрунзе обійняв посаду після того, як від неї відмовився Махно. Звернімо увагу — очолити фронт запропонували більшовику Фрунзе, який до того не мав зв’язків з Махном. Ленін з Троцьким вирішили цього разу «батька» не дратувати.

Ще 2 жовтня більшовики, за вказівкою Леніна, у Старобільську підписали з Махно воєнний договір про спільні дії проти Врангеля.

У Великій Радянській Енциклопедії (третє видання) є цікаве свідчення про участь армій Махна на першому етапі протистояння з Врангелем, тобто у жовтні 1920 року. Послухаємо:

«28 октября Южный фронт, располагая значит(ельным) превосходством сил над противником (армії Врангеля. — В.Б.) перешёл в наступление и к 31 окт(ября) разбил силы Врангеля в сев(ерной) Таврии, хотя наиболее боеспособным частям белых удалось уйти в Крым…» [25, т. 7, с. 233].

Мобільні армії Махна рухалися за відступаючими військами Врангеля, а іноді й випереджали білих. В той час, коли більшовики відставали на 1–2 дні (переходу). І відставали червоні на цих декілька днів свідомо. Вони не збиралися воювати з розгромленим у Таврійських степах Врангелем, зберігаючи сили для головного завдання. А воно полягало ось в чому: вслід за військами Махна ввійти до Криму і, закупоривши для армії «батька» вихід із півострова, раз і назавжди покінчити з махновщиною. Це завдання Ленін і Троцький поставили перед М.В. Фрунзе ще під час укладення Старобільської воєнної угоди між більшовиками і Махном. Такі люди, як Лев Троцький, образ не прощали. А Ленін, за свідченням Лева Давидовича, у ті часи завжди підтримував Троцького. І то правда.

Кавалерійські загони Махна увірвалися до Криму через Сиваш. Тому прорив армії Фрунзе через Сиваш є цілковитою московською вигадкою-брехнею. Будучи в Криму в 1963 році, я постійно допитувався у старих людей, як все те відбувалося. І, аналізуючи розповіді, багато про що дізнався. Бо відкритим текстом у ті часи не говорили. Так от: твердження Великої Радянської Енциклопедії (том 15, с. 525) про те, що «По приказу М.В. Фрунзе 25 нояб(ря) 1920 началась ликвидация м(ахновщины). 1 дек(абря) 1920 крымская группа махновцев была уничтожена», є теж цілковитою московською брехнею. Більшовики почали винищувати махновців ще до закінчення бойових дій із армією Врангеля, тобто до 17 листопада 1920-го. Так більшовики 12 листопада 1920 року не випустили з Криму через Перекоп махновську валку підвід з пораненими. Вирубали геть усіх. Врятувався один їздовий з місцевих. Отака правда про більшовиків, Леніна, Троцького, Фрунзе та інших…

Оскільки Нестор Іванович у той час був поранений і проходив курс лікування, то, зрозуміло, що у Кримському поході військо Махна очолював один із його бойових заступників. Більшовицьке керівництво передбачило і це.

«В нояб(ре)-дек(абре) крупные силы Красной Армии провели операцию по уничтожению М(ахно) в р(айо)не Гуляйполя — Синельниково, но сам Махно с отборным отрядом ускользнул» [25, т. 15, с. 525].

Саме той період, коли червоні ганялися за Нестором Івановичем влітку 1921 року, описав Юрій Горліс-Горський у книзі «Холодний Яр». Отож маємо погляд української незбільшовиченої людини на далекі події.

Послухаємо Горліса-Горського:

«Під тиском 1-ї Кінної армії Будьонного Махно перескочив по льоду Дніпро і одного туманного дня несподівано врізався в колони 2-ї Кінної армії Жлоби, які йшли до Дніпра загородити Махнові шлях на Правобережжя. Розігнав ту армію так, що тиждень потім збиралася. Тепер виробляє у степах понад Дніпром такі маневри, що червона кіннота ганяється за ним колами, як пес за власним хвостом» [246, с. 325].

Коли ж відкриємо ВРЕ (третє видання), том 19 на сторінці 383, то на схемі «Перекопско-Чонгарская операция 1920 г.» побачимо, що 1 і 2-га Кінні армії брали участь у штурмі Перекопу 7–11 листопада 1920 року. Отак брехали!..

Повернімося до свідчення Горліса-Горського:

«За півгодини ми сиділи в хаті, де розмістився штаб Махна, і розмовляли з «батьком».

— Скільки тепер, батьку, війська маєш? — запитав Чорнота.

«Батька» питання не вразило.

— Під, Кримом мав більше двадцяти тисяч. Тепер об’єднуватися в більші групи не можна. Розіб’ють. Треба шарпати червоних всюди, невеликими відділами, — не давати їм ніде спокою. До мене ось Маслак із полком від Будьонного перебіг. Так я його тільки десь під Києвом за Дніпро виведу і пошлю на Дон повстання робити…

— Вибач, батьку, за питання, — одізвався Хмара, — чому ти з червоними москалями проти білих об’єднувався?

— А мені що?! У мене засада — бити білих, поки почервоніють, а червоних — поки побіліють!

Хмара усміхнувся.

— Та то ми вже чули. А все-таки легше було б червоних бити, якби під Кримом фронт ще був…» [246, с. 328].

Останні два договори Махна з більшовицькою владою були, по суті, спрямовані проти України. Що було результатом пролетарського мислення «батька». Своїх помилок Махно так і не визнав. Хоча слава розгрому Денікіна і Врангеля має належати Махну, а отже, українському народу!

І, нарешті, закінчимо розмову про генерал-лейтенанта Якова Олександровича Слащова, якого більшовицька Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) чомусь приховала у своєму 23 томі під цим іменем. Ото у попередніх томах вела мову, без жодного застереження, про генерала Слащева, і раптом — Слащов. Врахуймо: в більшовицькій, московській історичній науці нічого випадкового не буває. Отож, у Великій Радянській Енциклопедії (третє видання) про цю людину написано так: «Слащов Яков Александрович [12(24).12.1885, Петербург — 11.1.1929, Москва], один из руководителей контрреволюции на Юге России в 1919–20, генерал-лейтенант (1920)» [25, т. 23, с. 555].

Звернімо увагу, Я.О. Слащову звання генерал-лейтенанта надали у 1920 році. На той час він уже перебував у Криму, в підпорядкуванні П.М. Врангеля. Отож, скоріше за все, цих два полководці мали нормальні стосунки, хоча більшовицька професура говорить про інше.

«Участник 1-й мировой войны 1914–18, командир лейб-гвардии Московского полка, полковник (1916). Во время Гражд(анской) войны 1918–20 в белогвард(ейской) Добровольч(еской) армии командовал бригадой и дивизией. С декабря 1919 руководил обороной Крыма с севера, командуя отдельным (затем 2-м армейским) корпусом» [25, т. 23, с. 555].

Надзвичайно дивна картина: генерал А.І. Денікін зняв військовий корпус Я.О. Слащова з діючого Московського фронту проти армії Н.І. Махна, а той замість того, щоби воювати з Нестором Івановичем, раптом зі своїм військом опинився «с декабря 1919» в Криму, хоча мав би, після розгрому «батька», повернутися на місце попередньої дислокації. Цілковитий анекдот!

А далі ще цікавіше. Послухаємо:

«В 1920 в связи с осложнением обстановки стал (Я.О. Слащов. — В.Б.) в оппозицию к ген(ералу) П.Н. Врангелю и был в начале авг(уста) снят с должности» [25, т. 23, с. 555].

Цікаво, що за достовірними фактами, більшовики-московити приховували люту брехню. Ніякого «осложнения обстановки» у липні-серпні 1920-го у військах під командуванням генерала П.М. Врангеля не було. Навпаки, війська «чорного барона» саме на ту пору відвоювали у більшовиків Північну Таврію, а поляки розгромили армію більшовиків під Варшавою і вона тікала до Бреста і далі. Тож причина зняття Я.О. Слащова з посади начальника 2-го армійського корпусу інша: генерал-лейтенант Врангель отримав від розвідки деякі документи про співпрацю Я.О. Слащова з Троцьким і Леніном. Така правда, яку більшовики приховували довгі роки.

Вірогідність мого твердження засвідчує Велика Радянська Енциклопедія, де пишеться, що після евакуації з Криму П.М. Врангель «розжалував генерал-лейтенанта Я.О. Слащова в рядові». Та найцікавіше далі — «розжалуваний Я.О. Слащов» у 1921 році разом зі своїми прибічниками втекли з Туреччини до Москви, де з радістю були прийняті та трудовлаштовані. Послухаємо:

«После эвакуации в Турцию врангелевских войск… был судим и разжалован в рядовые. Осенью 1921 с разрешения Советского пр(авительст)ва с группой офицеров вернулся в Сов(етскую) Россию… С(лащов) преподавал тактику на курсах комсостава «Выстрел» в Москве» [25, т. 23, с. 555].

Автор звернув увагу на, здавалось би, досить дивний факт: смерть 44-річного білогвардійського генерал-лейтенанта Я.О. Слащова припала на 11 січня 1929 року, тобто на рік висилки Лева Троцького із СРСР.

Сталін прибирав людей, які знали правду про прихід більшовиків до влади та їх боротьбу за цю владу в 1918–1921 роках. Він збирався переписувати той період історії; отож, зайві свідки йому були не потрібні.

Звернімо також увагу, що Михайла Фрунзе, по суті, людину Леніна і Лева Троцького, бо командувач фронту не міг бути призначений без згоди Лева Давидовича — Міністра оборони та члена Політбюро ВКП(б), знищили у жовтні 1925-го в московській кремлівській лікарні під час операції. Галина Серебрякова, яка була добре знайома з самим Фрунзе та його сім’єю, розповіла про те ще в далекому 1956 році письменникові Зуєву-Ординцю.

Останнє, на що хочу звернути увагу читачів, то це на так звані більшовицькі 13 та 14 армії. Справа в тому, що це насправді «фіктивні армії». Існував тільки номер військового формування, а бойових сил у ньому не було. І це не вигадка. Послухаємо самих більшовицьких академіків:

«С 6 марта по 15 августа 1919 Щ(орс) командовал 1-й Украинской советской дивизией… С 21 августа 1919 Щ(орс) — командир 44-й стрел(ковой) дивизии…» [25, т. 29, с. 543].

Все це відверта більшовицька брехня, 1-ша Українська дивізія була перейменована на 14 стрілецьку дивізію, тому Щорс і не погоджувався деякий час на те перейменування. Більшовики не могли сприймати словосполучення «1-ша Українська дивізія». Радянським академікам підкинули тезу про «44-ю стрелковую дивизию» свідомо. Таким чином автоматично збільшувалась на 30 дивізій більшовицька армія. І не треба нічого пояснювати! Отака підла манера московитів…

Більшовицький план про знищення самого Нестора Івановича Махна та його армії був розроблений заздалегідь Леніним і Троцьким. На мою переконливу думку, цей план був затверджений на закритому, таємному засіданні російського більшовицького Політбюро. Такі люди, як Лев Троцький, не вміли прощати образ!

«По приказу М.В. Фрунзе 25 нояб(ря) 1920 началась ликвидация махновщины, 1 декабря 1920 крымская группа махновцев была уничтожена…» [25, т. 15, с. 525].

І тут московити свідомо збрехали! Найкращі люди Нестора Івановича зуміли таки вирватися із закупореного більшовиками Криму та приєднатися до Махна. Вони ще два роки воювали з більшовиками, та змушені були таки відійти за кордон. А Махно, який двічі рятував більшовиків від краху, помер 1934 року в Парижі, на вигнанні.