Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга

ВЕЛИКІ ВОЇНИ УКРАЇНИ (ХХ СТОЛІТТЯ)

Україна може гордитися своїми славетними синами, які брали до рук зброю у різні віки та захищали її честь. Про великих українських воїнів XX століття хочеться замовити слово тому, що більшу частину минулих сто років ми були бездержавною нацією, але навіть за таких умов народ зумів породити славних звитяжців. Певна річ, про усіх ми розповісти не зможемо, тому наперед прошу вибачення в тих, кого не згадаю. Але, на моє тверде переконання, всі ті, про кого скажу тепле, добре слово — гідні люди, тож маємо схилити перед ними свої голови. Назву тільки чотирьох.

Ось їх прізвища та імена:

Легендарний командувач Української Повстанської Армії. Ми досі не розуміємо, яка титанічна особа прихована за цими словами! Людина, не маючи підтримки держави, зусібіч оточена ворогами, спираючись тільки на український народ, зуміла створити стотисячну Повстанську армію і, очолюючи її, вела впродовж 8-ми років страшну, жорстоку боротьбу за незалежність українського народу.

Роман Шухевич «народився 1907 року у Львові в родині адвоката Осипа Шухевича та його дружини Євгенії. Шухевичі належали до тих родин, які становили кістяк української спільноти на Західній Україні перед Першою світовою війною» [224, с. 3–4].

Не будемо розповідати про хід Першої світової війни, захоплення Львова російською царською армією, винищення нею свідомих українців; потім, після відступу, у червні 1915 року, пошук австрійцями «шпигунів» серед українців, про створення Західно-Української Народної Республіки та службу в ній батька Романа Шухевича, про поразку Української Революції тощо. Звичайно, все те наклало великий вплив на молодого Романа.

«1926 року відбулася подія, яка визначила політичну ситуацію в Польщі (котра захопила Західно-Українську Народну Республіку перед тим, а після підписання з Росією Ризького мирного договору в 1920 році розділила з нею Україну. — В.Б.) на весь час аж до початку Другої світової війни. У травні відбувається переворот, і до влади приходить Юзеф Пілсудський. Саме ця людина фактично забезпечила польську незалежність міжвоєнного періоду, досягнувши цього саме внаслідок збройної боротьби. Спочатку Пілсудський організував і очолив «Легіони Польські», з яких після розвалу Австро-Угорщини і падіння Німеччини сформував польську армію… Ключові позиції в уряді отримали соратники Пілсудського ще з часів Легіонів…» [224, с. 34].

^{Генерал Роман Шухевич}

Пілсудський, після приходу до влади, з українцями повівся жорстоко. Створені нашими батьками й дідами організації (спочатку УВО, а потім — ОУН), він люто переслідував. Між поляками та українцями почалася боротьба. При створенні ОУН Романа Шухевича обрали до верхньої ланки її керівництва — військовим референтом.

«Перш ніж братися за виконання обов’язків військового референта, Роман Шухевич мусив визначити найефективнішу тактику. При цьому він виходив з досвіду 1917–1921 років. При попередній спробі здобути державність фатальною стала відсутність власної професійної боєздатної і оснащеної армії, а також психологічна неготовність значної частини українців до збройної боротьби. Було зрозуміло, наступний шанс теж міг з’явитися тільки у разі нової війни, підготовка до якої була на порядку денному…» [224, с. 35].

Поки великі держави готувалися до війни, Роман Шухевич почав планувати вбивства деяких представників держав-окупантів України. Йшли 30-ті роки фатального ХХ-го століття. Шухевич у той час навчався у Львівській Політехніці. Отримав фах інженера.

1930-го Роман, ще будучи студентом згаданого вишу, одружився з Наталкою Березинською, з якою народили двох дітей: Юрій (1933) та Марія (1940).

У 1940 році організація ОУН (Організація Українських Націоналістів) розкололася на дві частини, тому що голова ОУН Мельник відхилив вимогу «крайовиків», тобто членів ОУН з України, про усунення з Центрального Проводу (керівництва) «крайовика» Ярослава Барановського, підозрюваного у зв’язках з братом Романом, «який здав польській поліції багато відомостей про діяльність ОУН» [224, с. 95].

«Після цієї розмови (останні переговори «крайовиків» з Андрієм Мельником пройшли в Римі. — В.Б.) відбулося ще дві зустрічі з Мельником, на останню з яких прибув Роман Шухевич. Він привіз фотокопії документів, які доводили вину Барановського. Але навіть докази не переконали Мельника…

10 лютого 1940 року у Кракові зібралися збори… всіх колишніх і теперішніх голів та членів Крайової екзекутиви. Оунівці ухвалюють резолюцію, згідно з якою очільником організації стає Степан Бандера. Того ж дня лідер формує Революційний провід, куди входить і Роман Шухевич» [224, с. 96–97].

На початку 1941 року ОУН (революційна) домовилася з німецьким військовим командуванням про вишкіл при німецькій армії «700 українських добровольців». Вони розуміли потребу суто українського війська та пам’ятали, як і коли Пілсудський творив свої «Легіони Польські». А позаяк Роман Шухевич — член Центрального Проводу — на той час уже мав офіцерське звання, то зрозуміло, що ОУН (б) саме йому й наказала очолити Перший Український військовий батальйон «Нахтігаль».

«Наказом командування Карпатської січі 6 лютого 1939 року йому (Роману Шухевичу. — В.Б.) надають військове звання чотаря, що приблизно відповідає лейтенантові» [224, с. 85].

Надалі, коли ми говоритимемо про ОУН, мова йтиме про її бандерівське крило, до проводу якого з 1940 року належав Шухевич.

«Тож німецька сторона зобов’язалася навчити військових умінь 800 бажаючих, з яких після вишколу мали сформувати два добровольчі батальйони «Нахтігаль» та «Роланд» під збірною назвою «Дружини українських націоналістів». Вони мали на меті боротьбу за незалежну Україну. Батальйони підпорядковувалися Проводові (керівництву) ОУН і не були зобов’язані складати присягу на вірність Німеччині та особисто Гітлерові, як це було заведено для решти підрозділів німецької армії…» [224, с. 103].

Автор підкреслює ці факти свідомо: два військових українських батальйони «Нахтігаль» та «Роланд» підпорядковувалися виключно українському керівництву. І це випливає ще й з того, що коли німці захотіли привести батальйони (під час випуску) до німецької присяги, українські солдати і офіцери відмовилися від цієї процедури. Що засвідчено актами німецького командування та підтверджено Нюрнберзьким судом. Більшовицька брехня в цьому випадку не пройшла.

«Командувач батальйону «Нахтігаль» Роман Шухевич навесні 1941 року виїхав разом зі своїми майбутніми підлеглими до містечка Нойгаммер, де відбувався вишкіл» [224, с. 107].

18 червня батальйон перекинули залізницею до польського містечка Жешув, де він, після початку війни між Німеччиною і Радянським Союзом, перейшов річку Сян і через Перемишль вирушив до Львова.

«Проти ночі 30 червня «Нахтігаль» зайняв вокзал (львівський. — В.Б.), радіостанцію, ратушу, електростанцію, водонапірні башти…» [224, с. 109].

«Єдиним завданням, заради якого «Нахтігаль» рвався до Львова, було забезпечити проголошення Акта відновлення Української держави» [224, с. 114].

Що й було зроблено «увечері 30 червня 1941 року… Ярославом Стецьком».

Зазначимо: того ж таки «30 червня 1941 року Роман Шухевич знайшов свого брата Юрія серед закатованих (більшовиками. — В.Б.) у дворі тюрми на Лонцького».

Звичайно, керівництво нацистської Німеччини не визнало незалежної України і вдалося, як і Радянський Союз, до масових арештів оунівців.

«З 5 липня розпочалися арешти. У Кракові ув’язнили Степана Бандеру, а після нього — цілу низку відомих українських діячів. Особливо болісними стали наслідки репресій безпосередньо в Західній Україні, оскільки із 3 липня ОУН (б) офіційно вийшла з підпілля, до того ж на роботу в органи влади новопроголошеної незалежної України набрали переважно членів ОУН… 9 липня у Львові заарештовують Ярослава Отецька, зберегти уряд у робочому стані не вдається…» [224, с. 117].

Оскільки батальйон «Нахтігаль» перебував на фронті, в районі Вінниці, Романа Шухевича та його оточення арешти не зачепили. Та він знав від «похідних груп», що гестапо працює і над його кандидатурою. Не будемо переповідати долю батальйону та його командира Романа Шухевича впродовж 1942 року. Німці після гучних перемог, під тиском нацистів, «у грудні 1942 року окрему українську частину розформовують, а її воякам пропонують повторно підписати контракт, тепер уже як військовослужбовцям, на загальних засадах. Батальйон на чолі з командиром відмовляється це зробити. Як наслідок — батальйон остаточно розформовують, а в усіх офіцерів забирають особисту зброю і відправляють до Львова. Подорож відбувається ніби у «звичайних» умовах, але всі — і серед них Шухевич — усвідомлювали, що насправді йдеться про арешт…» [224, с. 126].

Звичайно, Роман Шухевич увесь час служіння в батальйоні підтримував зв’язок із Центральним Проводом. Упродовж цього часу він формально зберігав у Проводі «посаду військового референта та голови Головного військового штабу ОУН». Тому, після прибуття до Львова, не чекаючи арешту, Роман Шухевич зник.

«Втеча вдалася — того самого дня він був у будинку свого друга і колишнього компаньйона по ФАМІ Богдана Чайківського» [224, с. 127].

ОУНівське підпілля продовжувало діяти і після арешту більшої своєї частини.

«Остаточно з тактикою опору нацистам націоналісти визначилися на Другій конференції ОУН (б), яка відбулася у березні 1942 року на конспіративній хаті під селом «Новий Яричів» [224, с. 137].

Почалася боротьба на два фронти: проти більшовицької Росії та нацистської Німеччини.

«Як видно з хроніки подій, 14 жовтня 1942 було обрано як день заснування УПА (Українська Повстанська Армія) зовсім невипадково. Саме в жовтні 1942 року було остаточно запущено механізм розгортання армії, хоч формально рішення було зафіксовано пізніше — у грудні того ж року…» [224, с. 138].

«На початку грудня 1942 року відбулася ще одна конференція. На неї з’явилися, крім Лебедя, Лука Павлишин, Дмитро Грицай, Василь Івахів та Михайло Медвідь, військовий референт Проводу ОУН на Центральних та Східних українських землях. На цій конференції остаточно було затверджено плани розгортання армії і вирішено починати всенародне повстання» [224, с. 138].

Отож, Роман Шухевич з’явився дуже вчасно, бо якраз на ту пору, після Сталінградської поразки Німеччини, стало зрозуміло, що німці програють і більшовики повернуться в Україну. Тобто треба було готуватися до тотальної боротьби.

«Для обговорення змін керівний склад ОУН (б) зібрався у с. Теребіж (за іншими даними — Валуйки) на Третю конференцію ОУН (б). Саме на цій конференції Шухевич засвідчує власне «повернення» до активної діяльності в середовищі ОУН (б)…» [224, с. 139].

Конференція погодилася, що, за всіма ознаками, Німеччина війну програє — і слід готуватися до жорстокого протистояння з радянським тоталітаризмом…

Епіцентром опору нацистам з 1941 року стала Волинь. Волиняни-оунівці стояли на чіткій позиції розгортання Повстанської армії та повномасштабного опору окупантам. Роман Шухевич стояв теж на подібній позиції, тому був сприйнятий на Волині як «свій». Праця Шухевича на створення УПА була досить плідною, хоча паралельно доводилося вирішувати сотні інших питань.

Так одночасно зі створенням партизанської армії та розгортанням боротьби з окупантами на Волині розгорілася війна між українцями та поляками. Відлуння тієї війни чути досі.

«Міжвоєнний польський уряд надавав тут (на Волині, аби збільшити прошарок польського населення. — В.Б.) ділянки, так звані «осади» для ветеранів війни за незалежність Польщі 1918–1920 років. Причому ці ділянки виділяли з найкращих земель і за рахунок місцевих українців» [224, с. 144].

Автор не досліджуватиме це питання зараз, оскільки говоритиме на цю тему в «Післямові».

Зазначимо — головнокомандувач УПА Роман Шухевич мав з цього приводу чітку думку: «Усе це призведе тільки до взаємної ненависті і недовіри між двома народами» [224, с. 147].

Автор радить полякам і українцям перегорнути ту сторінку історії, а якщо досліджувати — то спільно, за круглим столом. Не має права будь-хто переважати в цьому питанні…

«У листопаді 1943 року було створено Головну команду та Головний військовий штаб УПА, які очолили, відповідно, Роман Шухевич та Олекса Гасин. Штаб поділили на сім відділів: оперативний, розвідувальний, тиловий, організаційно-персональний, вишкільний, політвиховний та військово-інспекційний. У грудні 1943 року Роман Шухевич офіційно стає Головним командиром УПА… Політичною владою, якій підпорядковувалася УПА, стала Українська Головна Визвольна Рада (УГВР)…» [224, с. 163].

Українська Головна Визвольна Рада на чолі з Кирилом Осьмаком (родом із Центральної України) була створена 1944 року як представницький народний орган.

«11–15 липня 1944 року поблизу села Недільна на Самбірщині відбувся Великий збір УГВР. На Зборі було затверджено програмні документи підпільного парламенту: «Тимчасовий устрій УГВР», «Платформу УГВР» та «Універсал УГВР». Було обрано президента УГВР і Генеральний Секретаріат — останній був аналогом уряду у звичайній державі…» [224, с. 181].

Ми вже говорили, що Президентом УГВР обрали представника від «колишніх членів Центральної Ради» — Кирила Осьмака, а Головою Секретаріату — Романа Шухевича.

«Обійнявши улітку 1944 року посаду військового секретаря УГВР, він забезпечив підпіллю надійну координацію, швидке реагування на загрози та єдиний центр управління, що було необхідно в умовах протистояння набагато сильнішому противникові» [224, с. 181].

Таким чином, Роман Шухевич зберіг спадковість у керівництві Повстанською армією. Бо Волинську Повстанську Армію творив ще із 1941 року Тарас Бульба-Боровець, який «не мав навіть початкової освіти», але був надзвичайно потужною особистістю. І в тому, що Українська Повстанська Армія впродовж 1942–1943 років була об’єднана під одним воєнно-політичним керівництвом, — теж велика заслуга Романа Шухевича. Він не допустив помилок 1917–1921 років — роз’єднання чи протистояння українських сил. Це слід усвідомлювати, як би того не хотілося.

«Роман Шухевич не належав до людей, схильних жити ілюзіями… З осені 1943 року готував підпілля до повернення нових старих «визволителів». Цілями УПА було обороняти населення, захищати молодь від репресій обох режимів та використовувати всі можливості для здобуття власної держави…» [224, с. 182].

Саме в цей період генерал Шухевич відправив крайового керівника Перемищини (Перемишль) Василя Галаса пробивати «вікно в Європу», тобто відновлювати зв’язок з керівництвом ОУН, яке німці випустили з концентраційних таборів. «Одним із інструментів відкрити таке «вікно» став Великий рейд 1947 року, коли кілька сотень УПА з Перемищини та прилеглих територій пройшли через Польщу Та Чехословаччину до Західної Німеччини де перебувало керівництво закордонної ОУН» [224, с. 182].

Услід за Червоною армією терени України наповнилися військами НКВД, які призначалися для винищення повстанців та повного приборкання українського спротиву.

«Навесні 1944 року вони (війська НКВД — В.Б.) йшли слідом за Червоною армією, «зачищаючи тили». Тоді ж це означало боротьбу з Українською Повстанською Армією, що супроводжувалося боями, які за розмахом нагадували фронтові. Одним із таких був бій під Гурбами. Зі сторони УПА виступило 4,5 тисячі повстанців, серед них півтори тисячі — новобранці. З боку внутрішніх військ було щонайменше 15 тисяч, щонайбільше — 35 тисяч, включно з легкими танками та артилерією. Бій тривав з 21 по 27 квітня, пік протистояння припав на 24 квітня. Доля любить жартувати — найзапекліше тримався, до того ж у центрі ворожого наступу, курінь під командуванням українця зі східних областей Івана Сала — «Мамая». 25 квітня повстанці прорвались через Суразькі ліси» [224, с. 185].

У 1944–45 роках УПА була настільки потужною, що захоплювала та кілька днів утримувала районні центри областей, як, наприклад: Пробіжна (Тернопільська область), Тлумач (Івано-Франківська область), Стрілиська Нові (Львівська область), Солотвина (Закарпатська область), Снятин (Івано-Франківська область) тощо.

У гірських районах Карпат були великі території, які взагалі радянська влада не контролювала. Там домінувала цілковито УПА. Один із таких районів — «Космацька республіка».

«Під час першої спроби її захопити сотня під командуванням Мирослава Симчича розгромила енкаведистів наголову — за деякими даними, втрати сягнули 350 осіб» [224, с. 186].

Скільки таких «республік» існувало впродовж 1944–1945 років, сказати важко. їх було сотні, і це слід сьогодні визнати.

«Нерідко траплялося, що призначені у села представники влади щовечора тікали до найближчого міста чи містечка» [224, с. 187].

«Для розробки стратегії та тактики Головний провід зійшовся на нараду в жовтні-листопаді 1944 року. У Рогатинських лісах зібралися Роман Шухевич, Дмитро Маївський, Дмитро Грицай, Ярослав Бусел, Дмитро Клячківський, Василь Кук та інші» [224, с. 187].

Було зрозуміло, що Україна не зможе досягти незалежності без іноземної допомоги. УПА сформувала і відправила «на Захід закордонну місію» на чолі з Миколою Лебедем, який на той час був секретарем закордонних справ.

Тої ж таки осені Микола Лебедь прислав листа Шухевичу, де повідомляв, що західні союзники не збираються протистояти Радянському Союзу, і слід розраховувати переважно на свої сили. Саме в цей час і радянські більшовики запропонували командуванню УПА переговори, на які Шухевич як Головнокомандувач деякий час не погоджувався. Та під тиском начальника штабу УПА Дмитра Грицая все ж таки погодився. Вони відбулися в лютому 1945 року. Звичайно, енкаведисти передовсім вели розвідку, бо ніякого договору укладати з Українською Повстанською Армією не збиралися. Стало зрозуміло, що треба готуватися до нових умов боротьби.

«Хоча Роман Шухевич належав до сміливих людей, прихильником безрозсудних геройств він не був. Тому зосередився на тому, щоб принаймні не втратити позиції у безнадійному прямому зіткненні упродовж 1944–1945 року… Для цього належало зменшити кількість референтур. Військові підрозділи мали позбутися важкого озброєння та обозів — взагалі, зробити все для того, щоб вони могли пересуватися швидко і малопомітно. «Регулярних» фронтових боїв слід було уникати, діяти партизанськими методами. Про криївки уперше заговорили на нараді 1944 року, а зовсім швидко вони стануть обов’язковим елементом підпільного життя» [224, с. 189].

Звичайно, Шухевич підтримував усі найкращі ідеї повстанців. Криївки стали найліпшим надбанням українського підпілля й УПА. Вони були різними, іноді неймовірними, завжди замаскованими, могли заховати одного-двох, а також — велику групу людей.

«Весною 1945 року спокійніше не стало, бої між внутрішніми військами НКВД та повстанцями тривали, причому УПА вважали настільки серйозним противником, що супроти українських партизан задіяли танки, авіацію та артилерію» [224, с. 191].

Але не допомагали ні танки, ні авіація, ні тисячі сексотів, яких енкаведисти кинули проти повстанців. Тоді вони пішли на новий підлий крок — почали створювати загони УПА із енкаведистів та сексотів і під їх прикриттям винищувати та висилати до Сибіру та концентраційних таборів тисячі українців. Підлі люди завжди вдавалися до підлих методів протистояння. Це аксіома! І коли сьогодні нащадки енкаведистів лякають нас «новими бандерівцями», то нам слід пам’ятати, що бандерівці і УПА захищали свою землю, свій народ, вони винищували прийшлих завойовників.

Не воювали ні в Москві, ні в Тамбові.

«Соціалістичне господарство», яке запроваджували на територіях, підкорених СРСР (по суті, московити. — В.Б.) насправді було «державним капіталізмом», що перетворював населення СРСР у «вічно голодну тварину, яка ні про що інше не вміє думати, як про їжу». Культура у цій імперії служить виключно для русифікації підкорених народів. Постійним елементом існування такої держави є терор. Небачений в історії людства терор, провокації мають остаточно перетворити в російськім горнилі український народ, що має назавжди забути, що він був самостійний і погодитися бути вічним наймитом «старшого брата» — новітньої великої Росії» [224, с. 195].

Генерал Шухевич розумів, що більшовицька Московія вестиме з Українською Повстанською Армією війну не тільки на повне винищення фізичне, а й на знищення духу спротиву, тобто — моральне знищення, врешті-решт — на повне національне знищення. Московія скрізь воліла бачити тільки «своїх».

«Щоб належно підготуватися до нових завдань і викликів, Роман Шухевич розпочинає велику реорганізацію організаційної мережі з прицілом на тривалу боротьбу у винятково складних умовах… Насамперед спрощує управління: у Галичині формуються 3 проводи — Карпатський, Подільський і Львівський, а на Волині — Північно-західний і Північно-східний. Остаточно ліквідували Самооборонні кущові відділи, кращих з їхніх членів перевели в УПА…

Великі військові з’єднання розбивалися на менші: курені — на сотні, сотні — на чоти. Тільки в разі крайньої необхідності ці дрібніші підрозділи зводили в більший. Ліквідували всі структури, чиї функції могли виконувати інші, а також ті, які не відігравали вагомої ролі у партизанській боротьбі… Командирам окремих частин наполегливо рекомендувалося частіше бути на рейді…» [224, с. 196–197].

Намагаючись якомога більше зберегти кадри, Шухевич 30 травня 1947 року видав директиву, за якою наказав ліквідувати всі повстанські сотні, крім дислокованих на Закерзонні та в Карпатах. Він ще раз нагадував про партизанську війну.

Звичайно, і в ті важкі роки УПА існувала і за лічені дні могла бути розгорнута у потужну воєнну силу, та продовжуючи зберігати кадри, генерал Шухевич у вересні 1949 року своїм наказом ще раз провів реорганізацію Повстанської армії, переводячи її повністю на підпільне функціонування.

Саме в цей час генерал Шухевич шукав соратників у Румунії, куди рейдом відправив сотню Петра Мельника, та в Прибалтійських країнах, куди теж скерував іншу сотню. Правда, вона рушила в Прибалтику вже після смерті свого головнокомандувача, влітку 1950 року.

Енкаведисти «полювали» на Шухевича майже 6 (шість) довгих років, із 3 вересня 1944-го, коли Львівське управління НКВД отримало вказівку-директиву про розшук «кадрового оунівця, члена Центрального Проводу ОУН, керівника підготовки кадрів УПА». Коли вони знищили генерала Шухевича, все одно продовжували його боятися. Так, за переказами, обгорілі останки головнокомандувача УПА таємно вивезли на річку Збруч і скинули у воду.

«Напрошується риторичне питання — ким став би для України Роман Шухевич і яка доля чекала б його та його дітище, якщо б зовнішні обставини були бодай трохи сприятливіші? У разі здобуття Україною незалежності він, напевне, керував би нею як політичний та військовий голова. Універсальний лідер, військовий і політик, який фактично «витягнув за вуха» власну державність. Разом з тим, він уник би спокуси діяти позазаконними методами на кшталт переворотів і змов. У цьому не було б потреби.

У ту епоху, в якій йому довелося жити, це не було вже такою рідкістю. Його «найближчими родичами» серед сучасників у політичному плані виявляться лідери, які, попри свою універсальність і вміння давати раду проблемам різного роду і походження, завойовували вплив і здобували авторитет передусім завдяки військовим здібностям. Такими були Юзеф Пілсудський у Польщі, Майкл Коллінз в Ірландії, Шарль де Голль у Франції…

Мабуть, і Роман Шухевич повторив би долю… Шарля де Голля: здобуття незалежності, короткий… (період правління. — В.Б.),.. (потім відхід у тінь і так далі. — В.Б.)» [224, с. 253].

Пам’ятаймо національного героя!

Про цього тричі Героя Другої світової війни мертво мовчить світ. І то не дивно: мова йде про українця…

Ось що пише про найкращого льотчика-винищувача Радянського Союзу Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) 1973 року: «Кожедуб Иван Никитович (р.8.6.1920, д. Ображеевка, ныне Шосткинского р-на Сумской обл.), советский лётчик, ген(ерал)-полк(овник) авиации (29.4.1970), трижды Герой Сов(етского) Союза (4.2.1944, 19–8.1944, 18.8.1945… Родился в семье укр(аинского) крестьянина…» [25, т. 12, с. 383].

^{Іван Кожедуб}

Дослідимо одну цікаву закономірність — коли Івану Микитовичу надавали звання Героя. Маймо на увазі — це звання надавалось у ті часи з особистого дозволу товариша Сталіна. Він добре пам’ятав, як більшовики колись прикро помилилися, надавши один із перших орденів Червоного Прапора «батькові» Махну. Існував у Радянському Союзі неписаний закон — першими мали бути росіяни, а вже потім могли йти українці. Хоча, за тим же законом, — краще, якби їх зовсім не було. Тому коли Кожедубу надавали перше звання Героя 4 лютого 1944 року, товариш Сталін довго притримував підписання указу, хоча прізвище льотчика йшло у загальному ряду і не несло чисто українського навантаження. Героїв Радянського Союзу на той час воювало багато. Навіть в армії генерала Власова (серед генералітету) були нагороджені цією найвищою відзнакою. Отак штампували героїв-росіян. І не тільки їх. Сталін особисто визнав для льотчиків-винищувачів планку збитих в боях літаків — 20 машин.

Отож, коли Іван Микитович Кожедуб особисто в боях збив 45 літаків, постало питання про надання йому другої «Золотої Зірки» Героя. А позаяк товариш Сталін та його члени Політбюро (поголовно всі) не любили українців, то зрозуміло, що вони не могли допустити, аби поруч із улюбленцем Сталіна — асом Покришкіним — з’явився двічі Герой Радянського Союзу — якийсь Іван Кожедуб. Покришкіну надали звання двічі Героя Радянського Союзу цілком заслужено ще 28 серпня 1943 року. Особисто Олександр Покришкін до маніпуляцій кремлівського зверхника, думаю, стосунку не мав. Тому спочатку цьому російському асу надали третю «Золоту Зірку» Героя (19 серпня 1944 року), а лише після того Іванові Кожедубу — другу. Як потім згадував Олександр Іванович — зовсім несподівано. Отака вона правда — занадто гірка для українців. Та ще цікавіша правда про третю «Золоту Зірку» Героя Івана Кожедуба, яку йому надали в серпні 1945-го. Через три місяці після війни! Як виявилося, за архівними даними, Іван Кожедуб особисто збив 62 літаки противника. В той час, як тричі Герой Олександр Покришкін — тільки 59 машин. Насувався великий військовий скандал. Виправити помилку товариш Сталін не міг. Вона була зафіксована усім світом. А ще — наближався Нюрнберзький процес, де Йосифу Джугашвілі належало бути справедливим. Тому товариш Сталін 18 серпня 1945 року вимушено підписав указ про надання Івану Кожедубу третьої «Золотої Зірки» Героя Радянського Союзу. Попередньо кремлівський зверхник 1 червня 1945 року змушений був підписати указ про надання третьої «Золотої Зірки» Героя Радянського Союзу маршалу Г.К. Жукову, для автоматичного збільшення вдвічі триразових героїв-росіян. Отака правда про тричі Героя Радянського Союзу Івана Кожедуба. А ще є прихована правда про двічі Героя Радянського Союзу кримського татарина Ахмет-хана, який збив особисто 30 літаків противника та 19 літаків у групових боях; прихована правда про Героя Радянського Союзу командира «двадцяти восьми героїв-панфіловців» старшину Добробабіна та інших. Не люблять російські більшовики про те говорити. Шкода!

Та повернімося до Івана Кожедуба.

«Иван Кожедуб родился в деревне Ображеевка Сумского уезда в бедной крестьянской семье, в которой помимо него было ещё пятеро детей. Иван был младшим в семье, нежданным «последышом», родившимся после большого голода. Официальная дата его рождения, 8 июля 1920 года, неточна, настоящая дата — 6 июля 1922 года. Эти приписанные два года были нужны Ивану, чтобы поступить в техникум» [249, Інтернет, Вікіпедія].

Ще навчаючись у Шосткінському хіміко-технологічному технікумі, Іван Кожедуб вступив до Аероклубу, де у квітні 1939 року здійснив свій перший самостійний політ. На початку 1940 року Кожедуба прийняли до Чугуївського авіаційного училища пілотів, яке він закінчив зі званням сержанта. Чому у ті часи льотчики, закінчуючи училища, отримували воєнні звання сержантів, у своїх книгах розповів знаменитий розвідник Віктор Суворов (Різун). З початком війни Івана Кожедуба разом з Чугуївським військовим училищем льотчиків, де його залишили викладачем, скерували до Середньої Азії. Чи не про нього (училище) казахський письменник Моріс Симашко написав повість «Гу-га»? Врешті-решт, після наполегливих прохань, Іван Кожедуб потрапив на фронт, у 240-й винищувальний авіаційний полк.

«В феврале 1943 года 240-й истребительный авиаполк был переброшен для ведения военных действий на Юго-Западное направление. При распределении боевой техники Кожедубу достался тяжёлый пятибачный истребитель Ла-5 первых серий… 26 марта 1943 года Иван Кожедуб впервые вылетел на боевое задание. Вылет оказался неудачным — во время атаки на пару Ме-110. Его «Лавочкин» был повреждён «Мессершмиттом», а затем обстрелян зенитной артиллерией своей ПВО…

6 июля 1943 года во время Курской дуги, в своём 40-м боевом вылете, 23-летний Иван Кожедуб открыл свой боевой счёт. В составе эскадрильи он вступил в схватку с 12 вражескими самолётами, и одержал первую победу, сбив пикировщик Ю-87. На другой день он сбил ещё один Ю-87, а 9 июля уничтожил сразу 2 истребителя Ме-109…

В сентябре 1943 года на счету Кожедуба было уже 8 сбитых вражеских самолётов. В это время над Днепром разгорелся новый этап ожесточённых воздушных сражений…

К октябрю 1943 года командир эскадрильи 240-го истребительного авиаполка старший лейтенант Иван Кожедуб совершил 146 боевых вылетов и сбил 20 самолётов противника. Он на равных дрался с немецкими асами, сочетая смелость, хладнокровие и точный расчёт, умело сочетая технику пилотирования с ведением огня…

Октябрь 1943 года стал чрезвычайно напряженным месяцем для Кожедуба… В боях за Днепр лётчики полка в котором воевал Кожедуб, впервые встретились с асами Геринга из эскадры «Мельдерс» и выиграли поединок. Увеличил свой счёт и Иван Кожедуб. Лишь за 10 дней напряженных боёв он лично сбил 11 вражеских самолётов.

В ноябре 1943 года 240-й ИАП, длительное время участвовавший в труднейших воздушных боях, был отведён в тыл на отдых… К этому моменту на его счету (Івана Кожедуба. — В.Б.) находилось 26 сбитых самолётов противника, за которые он был награждён Почётной грамотой ЦК ВЛКСМ…» [249, Інтернет, Вікіпедія].

Пригадалося, що й мені у листопаді 1954 року несподівано у деканаті факультету «Мости і тунелі» Дніпропетровського інституту інженерів залізничного транспорту вручили грамоту ЦК ВЛКСМ. Не розуміючи, за що її вручають, усі присутні на мене дивилися великими очима. Нічого не розумів і я, бо у той час збирався покинути інститут.

Звернімо увагу: на отримання звання Героя Радянського Союзу Іван Кожедуб чекав майже півроку. Отака була вдячність країни, якій пілот-ас завжди вірно служив. Така була шана українцям.

«Во время войны он сменил шесть «Лавочкиных», и ни один самолёт не подвёл его. И он не потерял ни одной машины, хотя случалось гореть, привозить на самолётах пробоины и садиться на усеянные воронками аэродромы…

В мае 1944 года командир эскадрильи капитан Иван Кожедуб, имевший уже 38 воздушных побед, получил новый Ла-5 — подарок колхозника В.В. Конева… Это был отличный истребитель облегчённого типа с номером «14»… На этой .машине Кожедуб в течении короткого времени сбил 8 самолётов противника (включая четыре FW-190), доведя счёт своих побед до 45. Сбил он и несколько известных асов…» [249, Інтернет, Вікіпедія].

Якби ще з тих пір Московія могла таке писати про аса-московита, вона про те «трубіла» б досі. Така була стратегічна лінія товариша Сталіна та його членів Політбюро. А українцеві Іванові Кожедубу, як і більшості інородців, довелося чекати другої «Золотої Зірки» Героя Радянського Союзу знову аж півроку. Але тепер товариш Сталін та все його оточення вже особисто знали українського аса Івана Кожедуба.

«У Ивана Кожедуба в бою был свой, присущий только ему одному, почерк в небе. В нём гармонично сочетались мужество, отвага и исключительное хладнокровие. Он умел точно и быстро взвесить обстановку, мгновенно найти в сложившейся ситуации единственно верный ход. Он виртуозно владел машиной, все его полёты представляли собой каскад всевозможных маневров — разворотов и змеек, горок и пикирований…

Кожедуб всегда стремился отыскать противника первым. Но при этом и «не подставляться» самому. В 120 воздушных схватках он ни разу не был сбит. Кожедуб редко возвращался из боевого вылета без победы. В то время он неизменно проявлял скромность. Он, например, никогда не записывал на свой счёт сбитый самолёт противника, если сам не видел, как тот упал на землю, и об этом даже не докладывал… Кожедуб никогда не заносил на свой счёт самолёты, уничтоженные им совместно с новичками… Таким образом, реальное число уничтоженных им самолётов противника значительно больше, нежели официально значится на его личном счету» [249, Інтернет, Вікіпедія].

Оскільки більше ста пілотів Люфтваффе мали на рахунку понад сотню збитих літаків (наприклад, Гартманн — 352, Ланг — 180 і т.д.), то зрозуміло, що вище німецьке командування збирало їх разом і скеровувало на домінування у певному районі, дозволяючи «вільне полювання» на радянських пілотів. Така німецька група асів з’явилася у другій половині 1944 року у небі Прибалтики. Командувач Військових Повітряних Сил СРСР маршал О.О. Новиков, звичайно, за наказом товариша Сталіна, створив свою групу пілотів на чолі з Іваном Кожедубом і у вересні 1944 року кинув проти німецьких асів.

Іван Кожедуб літав у той час на літаку Ла-5 із номером «27», на якому збив 17 противників та який виставлений у монінському (Підмосков’я) Музеї радянської авіації.

«Так сошлись друг против друга советская и немецкая школы истребителей. В течение всего лишь нескольких дней боёв наши лётчики сбили 12 самолётов противника, потеряв лишь 2 своих. Три победы записал на свой счёт Кожедуб. Потерпев столь сокрушительное поражение, немецкие «охотники» были вынуждены прекратить активные полёты на этом участке фронта» [249, Інтернет, Вікіпедія].

Звичайно, після виконання такого важливого завдання ім’я Івана Кожедуба стало відоме радянській керівній верхівці. Однак тільки в лютому 1945 року, під великим тиском військових льотчиків, товариш Сталін, на мою думку, вимушений був погодитися, щоби нашого земляка вдруге нагородили «Золотою Зіркою» Героя Радянського Союзу. Така правда історії, хочемо ми чи ні.

Нагадаємо: «За складними (сучасними. — В.Б.) комп’ютерними підрахунками недавно вибудували рейтинги асів Другої світової. Визначили сімку найкращих. У ній Кожедуб має 1760 балів, а німець Гартманн — 1560. Хоча перший збив, офіційно, 62 літаки, а другий — 352. Одначе тут враховується не лише кількість, а й інші обставини.

Гартманн досяг свого результату у 825 боях, а Кожедуб — в 120. Крім того, він ні разу не був збитий, а Гартманн — кілька разів. Береться до уваги й попередній польотний стаж: німці мали 450 год(ин) льотної підготовки, наші — часто вдесятеро менше. Гартманн збив перший літак на 100-му вильоті. Кожедуб — на 40-му. Отже, в тій сімці Кожедуб — на першому місці, Микола Гуляєв — на другому, Гартманн — на третьому, американець Річард Бонг — на четвертому, німці Марсель і Бор […] — на п’ятому й шостому, Покришкін — на сьомому.

Аси Люфтваффе, особливо в перший період війни, завдяки технічній перевазі збили багато радянських літаків. Понад 100 пілотів Люфтваффе мали на рахунку більше як сотню жертв. Скажімо, Курт Ланг збив 180 літаків. Наприкінці війни літав на реактивному Ме-262 (швидкість 875 км/год). Кожедуб на своєму Ла-7 (швидкість 680 км/год) зумів збити Ланга» [249, Інтернет, Вікіпедія].

У Вікіпедії, на мою думку, свідомо допущена груба помилка: замість прізвища Кожедуб подано — Покришкін. Так московити бажали черговий раз «подолати» українців. Хоча забувають, що Покришкін у війну літав на американській «Кобрі» і категорично відмовився пересісти на літак радянського виробництва.

Автор також звернув увагу, що людини під іменем і прізвищем Микола Гуляєв у третьому виданні Великої Радянської Енциклопедії немає. Це неймовірне явище, щоби людина такого високого рангу (росіянин, який у списку найкращих пілотів Другої світової війни посідав місце вище Покришкіна) був свідомо викинутий із Радянської Енциклопедії. Він мав вчинити проти влади щось серйозне.

І хоча товариш Сталін дуже не любив українців, та все ж таки через своїх холуїв-генералів наказав Іванові Кожедубу збивати американські літаки, тобто літаки союзників, ще під час Другої світової війни. Отакий союзник! Зрозуміло, що московському опису цих серйозних подій довіряти аж ніяк не можна. Робив подібні речі товариш Сталін саме руками українців свідомо. Бо американська преса все це доводила до відома своїх громадян, а такі повідомлення аж ніяк не викликали поваги до боротьби українського народу за незалежність. Тим більше, що радянське командування вчасно вибачилося за своїх «недолугих льотчиків» та обіцяло «розібратись і винних покарати».

Таким чином, Іван Кожедуб ще до Дня Перемоги збив мінімум 5 (п’ять) американських літаків: 2 винищувачі та 3 бомбовози «типа «Летающая крепость».

«Командир полка Павел Чупиков лишь пошутил…» [249, Інтернет, Вікіпедія].

Я переконаний, майор Іван Кожедуб, чи навіть його командир полку Павло Чупіков, ніколи б не посміли взяти на себе відповідальність і почати збивати літаки союзників-американців. Щось тут не те.

Забрехалися московити! Така ініціатива в Московії завжди вела до смерті. Треба, щоби була таємна вказівка «згори» — чи то від Жукова, чи то від Сталіна. І така вказівка була! Про те свідчить призначення Івана Кожедуба «командиром 326-й истребительной авиационной дивизии» та відправлення її «в марте 1951 года на войну в Северную Корею…»

«В 1949 году Иван Кожедуб окончил Военно-Воздушную академию и получил назначение на должность комдива под Баку, но Василий Сталин оставил его под Москвой, в Кубинке, заместителем, а затем и командиром 326-й истребительно-авиационной дивизии. В числе первых эта дивизия была вооружена реактивными самолётами МиГ-15 и в конце 1950 года направлена на Дальний Восток. Там Ивану Кожедубу довелось принять участие в ещё одной войне. С марта 1951 года по февраль 1952 года, отражая налёты на Северную Корею (і не тільки. — В.Б.), дивизия Кожедуба одержала 215 побед, сбила 12 «сверхкрепостей», потеряв 52 самолёта и 10 лётчиков. Это была одна из ярчайших страниц боевого применения реактивной авиации в истории советских ВПС. Строгий приказ командования запретил комдиву вступать в бой лично (Це звичайна московська брехня. Йому заборонили потрапляти в полон. — В.Б.), и никаких официальных побед он в этот период не одержал, потому все 264 уничтоженные самолёта врага следует отнести на счёт учеников Ивана Никитича. Хотя позже китайские лётчики (так звані добровольці. — В.Б.) рассказали, что Иван Кожедуб всё же поднимался в воздух. И однажды даже был сбит… Ему повезло — он приземлился в нейтральной полосе, и корейские солдаты не дали захватить советского лётчика в плен. Случись это, разразился бы настоящий международный конфликт, ведь Северная Корея была признана ООН агрессором, и другие страны не могли помогать ей (та Радянський Союз тоді, як Російська Федерація сьогодні, плювали на ті рішення і чинили, як хотіли. — В.Б.). Всего в боях в Корее Иван Кожедуб сбил 17 самолётов» [249, Інтернет].

Тобто сучасного агресора Північну Корею, яка довела свій народ до повного зубожіння та маразму і погрожує усьому світові своїми атомними та водневими бомбами, виплекала Москва, Це слід завжди пам’ятати.

Як бачимо, товариш Сталін використав військовий геній Івана Кожедуба свідомо, в повному обсязі.

В той час, коли на заході України палахкотіла визвольна війна за незалежність українського народу від московського рабства і Українська Повстанська Армія, стікаючи кров’ю, волала до Західного світу, насамперед до Сполучених Штатів Америки, по допомогу, кремлівський диктатор, використовуючи феноменальний талант нашого земляка, його руками свідомо винищував американців, протиставляючи одних українців іншим.

Звичайно, Іван Кожедуб і думки не допускав, що його військовий геній свідомо використовували вороги України. Люті вороги!

«В 1952 году 326-я ИАД была передана (за настійного наполягання Василя Сталіна. — В.Б.) в систему ПВО и переведена под Калугу, где Иван Кожедуб с энтузиазмом взялся за новое для себя мирное дело обустройства личного состава дивизии… Неустроенным оставался лишь быт самого командира, ставшего летом (після смерті Й. Сталіна. — В.Б.) 1953 года генерал-майором…

Через год Иван Кожедуб был направлен на учёбу в академию Генерального штаба… После окончания академии Кожедуб был назначен Первым заместителем начальника Управления по боевой подготовке ВВС страны, с мая 1958 по 1964 год он был Первым заместителем командующего ВВС Ленинградского, а затем Московского военных округов. До 1970 года Иван Никитович регулярно летал на истребителях, освоил десятки типов самолётов и вертолётов. Последние полёты он совершил на МиГ-23… В 1978 году Кожедуб был переведён в группу Генеральных инспекторов Министерства обороны СССР, а в 1985 году ему было присвоено звание Маршала авиации…

Он умер… на даче (в Підмосков’ї. — В.Б.) от сердечного приступа в августа 1991 года, не дожив двух недель до развала государства,.. (якому вірно служив все життя. — В.Б.) [249, Інтернет].

Це був великий воїн свого часу!

Льотчик-геній!

Мені довелося зустрічатися з Василем Куком. При зустрічах він називав себе — полковником. Тому і я його так назвав. Хоча сучасні документи свідчать, що Василь Кук був генерал-хорунжим УПА, по суті, останнім чинним командиром Української Повстанської Армії.

Це була скромна, вольова людина. Та почнемо розповідь про Василя Кука з його дитинства.

^{Василь Кук}

«Василь Кук (генерал-хорунжий УПА, «Василь Коваль», «Юрко Леміш», «Ле», «Медвідь») народився 11 січня 1913 р(оку) у с. Красне Злочівського повіту Тернопільського воєводства (теперішній Буський район Львівської області). Батько Степан Матвійович — залізничник. Мати Парасковія Федорівна — селянка.

Всі діти родини Куків були членами Організації Українських Націоналістів, яка боролася із утисками прав українців з боку польської влади. Двох братів Василя — Іларія та Ілька — стратили поляки. За радянської влади всі члени родини були засуджені до тюремного ув’язнення, все майно батьків було конфісковано…» [252, Інтернет].

Василь Кук закінчив Злочівську класичну гімназію і навчався у Люблінському католицькому університеті на юридичному відділенні.

3 1927 року належав до організації «Пласт», а з 1929 року став членом Юнацтва ОУН. З 1932 року — член Злочівського Проводу ОУН. Переслідувався польською владою за революційну діяльність. З травня 1937 року перейшов у підпілля.

«У 1940 р. за дорученням КЕ ОУН на західноукраїнських землях перебував у м. Кракові, організовував нелегальні переходи кур’єрів і зв’язкових ОУН через радянсько-німецький кордон. В той час працював разом із Романом Шухевичем. Після II Великого Збору ОУН (коли постала ОУН на чолі з Бандерою. — В.Б.) провідник ОУН С(тепан) Бандера призначив його (Василя Кука. — В.Б.) членом Проводу ОУН, у якому Василь Кук очолив організаційну референтуру (відділення). У той час він брав участь у діяльності військового штабу, відбував старшинські військові вишколи.

Навесні 1941 р. організував і очолив Центральний штаб похідних груп ОУН, для переходу в східні області України, включно з Кримом і Кубанню. У червні 1941 р. очолив Львівську провідну похідну групу (близько 20 членів), яка прибула 28 червня до Львова й 30 червня організувала Народні Збори, на яких було проголошено Акт відновлення Української держави.

У липні-серпні 1941 р. організував і очолив Київську провідну похідну групу членів ОУН (близько 30 осіб), переважно зі східних областей та Волині, для повторного проголошення відновлення Української державності в Києві. 31 серпня у м. Василькові частина членів групи, у тому числі В. Кук, була арештована німецькою поліцією. При транспортуванні групи до Львова у м. Луцьку В. Куку разом із Дмитром Мироном та зв’язковим Тарасом Онишкевичем вдалося втекти з-під варти і добратися до Львова.

Навесні 1942 р. В. Кук очолив Провід ОУН на південно-східних українських землях. Після загибелі Д. Мирона у липні 1942 р. та арешту його заступника П. Сака безпосередньо керував діяльністю ОУН на всіх південних землях. Весною 1943 р. очолив УПА-Південь.

У квітні 1944 р. керував найбільшим боєм УПА під Гурбами…» [252, Інтернет].

Тобто Василь Кук був добре знаною людиною у середовищі підпільної ОУН-УПА ще з часів появи бандерівської гілки ОУН. Він був серед керівного складу ОУН (б) з першого дня її появи, призначений самим Степаном Бандерою.

Отож немає нічого дивного, коли 1947 року виникли жорсткі непорозуміння між Шухевичем та Куком, однак вони вчинили неординарно.

Шухевич призначив Кука своїм заступником, а Кук незважаючи на тактичні суперечки, — погодився. Так було збережено єдність керівництва українського руху опору.

«З 1947 р. (Василь Кук. — В.Б.) був заступником Романа Шухевича на всіх його посадах, а після його загибелі 5 березня 1950 р. В. Кука було обрано Головою Проводу ОУН в Україні, Головним командиром УПА та Головою Генерального секретаріату Української Головної Визвольної Ради (УГВР)…» [252, Інтернет].

У червні місяці 1950 року відбулася чергова конференція очільників українського руху опору. На ній обрали нове керівництво цього руху.

«…Було обрано наступника Р(омана) Шухевича. Спочатку на цю посаду висунули кандидатуру керівника підпілля в Галичині Р. Кравчука — «Петра». Він, однак, відмовився і передав усю повноту влади В. Куку — «Лемешу», «Ковалю», якого було іменовано Головним командиром УПА… (і так далі. — В.Б.). Заступником В. Кука обрали В. Кравчука: До нового керівництва визвольного руху увійшли також О. Дяків — «Горновий», П. Федун — «Полтава», В. Галаса — «Орлан» [250, с. 483].

Але й більшовики діяли проти повстанців все активніше та агресивніше. До липня 1950 року всі західноукраїнські землі були колективізовані, а в серпні місяці того ж року влада ліквідувала майже всі хутори. Останнє позбавило повстанців надійного зимового прихистку. Найсвідоміших прихильників українських повстанців комуністична влада масово висилала в Сибір. За кожний збройний виступ депортували цілими селами, по 200 родин. Більшовики масово наповнювали села своїми агентами та сексотами. Тільки у 1950 році більшовики вислали понад 41 000 осіб, а з 1944 року — майже кожного десятого. І не треба помилятися, стверджуючи, що виконати наказ Жукова і Берії про виселення українців з рідної землі від «22 июня 1944 года, город Москва» — не вистачило вагонів — це дурниця, бо погнали б пішки. Були інші фактори, котрі унеможливили виконання наказу. Перші ж виселення почалися з Західної України.

«Про кількість висланих із Західної України свідчать такі цифри з доповідної НКВД «Совершенно секретно»… «Для переселения было использовано 44 000 железнодорожных вагонов и задействовано сил: сотрудников внутренних дел и военнослужащих 13 592 чел. Начальник 1-го спецотдела МВД УССР подполковник Смирнов… 23.11.1948 р. № 15/2397». А за наказом заступника НКВД Чернишова, в одному вагоні заборонялося перевозити менше ніж 30–35 осіб. Однак часто у вагони заганяли більше 60 людей.

«Маршрутный лист. Вагон № 35. От 18 октября 1950 г. Станция отправления — г. Львов… Станция назначения — Иркутская обл. Специальный контингент — бандеровцы. Возрастной состав — престарелых — 10 чел., взрослых — 34 чел., детей моложе 7 лет — 18 чел… Всего 62 чел…» [247, с. 43].

Загальна кількість висланих українців із 1944 до 1950 року сягала 2 мільйонів людей. Це слід пам’ятати.

Замість висланих українців на терени України московити присилали своїх росіян. Сотнями тисяч…

Отож, новий Командувач УПА Василь Кук був поставлений більшовиками у надзвичайно важке становище.

«В. Кук зробив акцент на перенесення головного центру активного опору режимові на територію Великої України, особливе місце відводячи контактам із керівником підпілля на Житомирщині «Романом», на Київщині «Будьком», на Хмельниччині й Вінниччині В. Беєм — «Уласом».

Наприкінці 1950 р. підпілля зосередилося на видавництві агітаційної літератури, яку сотнями тисяч примірників розповсюджували в Західній Україні і переправляли на схід — протягом року вийшло 20 найменувань періодичних і 53 найменування неперіодичних видань…» [250, с. 483].

Хоч масштаби збройної боротьби в 1951 р. були набагато скромнішими, ніж у попередні роки, проте радянським спецслужбам все ж доводилося долати організований опір. У серпні 1951 р. МГБ розшукувало на території України 1514 повстанців…

Важливим елементом остаточного придушення визвольного руху стало посилене «полювання» на керівників підпілля. Членів Головного проводу розшукувало 6 оперативних груп, які налічували 82 оперпрацівники, 65 офіцерів і 1224 солдати внутрішніх військ МГБ. Керівників крайових, надрайонних і районних проводів розшукували 115 оперативних груп.

Бойові операції супроводжувалися черговим сплеском депортацій, До кінця 1951 р. на Сибір було вивезено ще майже 19 000 осіб, а на початку 1952 р. — чергові 3 000 селян…» [250, с. 485–486].

5 березня 1953 р. помер Сталін, і в Москві почалася жорстока боротьба за владу. Це, звичайно, позначилося на боротьбі комуністичної влади з українським підпіллям. Та то не є тема нашого дослідження. В одній книзі не можна охопити все. Сподіваюся, читачі мене зрозуміють.

Пробачте за черговий відхід від теми…

Отож, нова московська влада люто переслідувала український рух опору на чолі з Василем Куком.

У липні 1953 року більшовицькому МВД вдалося (за допомогою зрадника «Скоба») захопити на Хмельниччині члена центрального Проводу Галасу — «Орлана». Не будемо переповідати, як те сталося.

«При обшуках у В. Галаси було знайдено записник із шифрами, кодами, лініями зв’язку до В. Кука. Тепер питання взяття «Лемеша» стало справою найближчої перспективи» [250, с. 492].

24 травня 1954 року Василя Кука та його дружину У. Крюченко за допомогою зрадника — зв’язкового криївки — заарештували на межі Львівської і Тернопільської областей.

Оскільки ми про Уляну Крюченко не говорили, то слід сказати дещо й про неї.

Уляна Никифорівна (Ничипорівна) Крюченко народилася 1920 року в с. Оленівці Солонянського району Дніпропетровської області. Однак в її метриці зазначалося, що вона появилася на світ в с. Сурсько-Литовське Дніпропетровського району. Це трапилося тому, що незадовго до її народження батьки переїхали в с. Оленівці, а коли в сім’ї дочекалися поповнення, то тато зареєстрував немовля за попереднім місцем проживання… Уляна закінчила 8 класів середньої школи і 1936 року вступила на робітничий факультет при Дніпропетровському транспортному інституті, після закінчення якого у 1939 р. стала студенткою цього вишу. До початку війни між Німеччиною і СРСР У. Крюченко закінчила… (2 курси Дніпропетровського інституту інженерів залізничного транспорту, факультет «Мости і тунелі». — В.Б.).

У 1941 р., коли німці окупували Дніпропетровськ, в ньому почали діяти підпільники ОУН, які прибули з Західної України, У. Крюченко встановила з ними зв’язок…

З 1954 по 1959 рік на тому ж факультеті і в тому ж інституті довелося навчатися мені. Мушу зазначити, що в ті роки, при консерватизмі інституту, факультет «Мости і тунелі» вносив певний дискомфорт в його життя. Адміністрація вишу на ту пору не знала, що з нами, напівлояльними до системи, робити?!. Саме тому в 1957–58 роках поміняли керівництво факультету та інституту…

Однак повернімося до теми.

«Работая на Востоке (України, у Дніпропетровську. — В.Б.), Василий Кук встретил и свою половину, разделившую с ним все тяготы подпольной борьбы и захваченной вместе с ним в мае 1954 года… В 1942-м они с В. Куком, как говорят в Украине, «стали на рушник», и жена получила от В. Кука псевдоним «Оксана»… В 1947 году у супругов родился сын Юрий…» [252, Інтернет].

Із 1954 року до 1960-го подружжя Куків сиділо в радянській тюрмі.

Свої ж звинувачували Василя Кука, як казали, у колабораціонізмі, тобто у співпраці з більшовицькою владою та за листа, якого він написав у 1960 році. Називалося те звернення так: «Відкритий лист В. Кука до Ярослава Стецька, Миколи Лебедя, Степана Левковського, Дарії Ребет, Івана Гриньоха та всіх українців, що живуть за кордоном!»

Не будемо цитувати всього листа. Зацитуємо тільки останній абзац.

«Друзі! Не зв’язуйтесь ні з якою діяльністю проти нашого народу, не дозволяйте себе далі обманювати і використовувати в чужих для вас самих і вашого народу інтересах. Всю свою діяльність в еміграції спрямовуйте на те, щоб не закривати собі шлях на батьківщину. Зі щирим привітом і повагою В. Кук» [252, Інтернет].

Зрозуміло, що цього листа Василь Кук написав під тиском КДБ СРСР, Зрозуміло також, що зробивши таке, Василь Кук, в якомусь розумінні, пішов на співпрацю з владою. Це наша думка. Але слід вислухати й думку Василя Кука.

«Коли загинув «Дальнич» — шеф СБУ ОУН на Закерзонні, КГБ за кілька років спільно з польською безпекою організували в Польщі невелику «операцію Трест». Маючі в Англії Філбі, а в Польщі — «поставленого собою» «керівника СБ ОУН» — «Зенона», вони налагодили «канал зв’язку з Краєм», метою якого було контролювати трафік і вилучати з діяльності тих, хто цінніший для ОУН. Як це працювало, описано в спогадах радиста Юліяна Магура. Найвищим рангом діяч ОУН, якого в такий спосіб зловило КГБ, був Мирон Матвієйко. Кук знав після свого арешту про цю гру, тому що КГБ намагалося його зламати усвідомленням безнадійності боротьби. Але коли йому запропонували написати листа до діаспори зі словами про цю безнадійність і безпотрібність, він вирішив використати можливість, щоб поламати цю машину виловлюванням кур’єрів. Він вставив у текст слова зі своєї давньої розмови зі Стецьком, відомі лише їм обом, які мали означати, що канал провалено. КГБ цього не зрозуміло, а редагувати саме цей пасаж побоялось, щоб не втратити автентичність тексту Кука. Так пояснював мотиви свого вчинку Василь Кук» [252, Інтернет].

Я вперше зустрів Василя Кука в Будинку вчителя восени 2004 року на презентації книги Політковської, куди мене запросив директор видавництва «Діокор» Олександр Ткачук, який того року видав скорочений варіант моєї книга «Країна Моксель» — «Открытие Великороссии». Політковська мала бути того року на Львівському книжковому форумі, де презентували її книгу, та з відомих причин не приїхала.

Тому видавництво «Діокор» пізніше повторно провело презентацію книги в Києві, на якій ми зустрілися вперше з Василем Куком. Мене підвели та посадили біля нього.

Зараз уже не пам’ятаю, чи дарував я свою книгу шановному полковнику (генералу), чи ні. Але те, що Василь Кук тримав ту книгу в руках і зробив на її адресу серйозне зауваження — запам’ятав.

Головний редактор та його помічник довго не показували мені обкладку видання, де на першій сторінці розмістили фрагменти картини російського художника Іллі Глазунова «Русская Венера», яка не мала до книги ніякого стосунку і, по суті, відлякувала собою літніх людей. А саме для думаючих індивідів я писав і пишу свої дослідження. Та, незважаючи на мої зауваги, головний редактор робив по-своєму. Про те говорив мені й Василь Кук. Тому пізніше я заборонив видавати згадану книгу.

Ще до презентації книги Політковської відбулася швидкоплинна суперечка Василя Кука зі Стаховим, який теж сидів на презентації (далеко від нас) і був зачинателем тієї словесної дуелі. Це мені впало в очі. Тобто діаспорні представники не могли пробачити Василеві Куку того давнього листа. Ось як про це писав Ярослав Святко, котрий добре знав Василя Кука, вивчав його діяльність та неодноразово зустрічався з ним, починаючи з 1990 року.

«Коли я перейшов на редакторську роботу, почав зустрічатися з Куком частіше, і в різних містах. Він активно їздив на наукові конференції, посвячені проблемам національно-визвольної боротьби, виступав, писав статті. Але не завжди сидів у президіях. Частково — бо сам не любив показушності, а частково — бо був своєрідний «карантин» на Кука. Це треба пояснити докладніше.

В березні 1992 року ОУН (бандерівська) проводила першу від часів боротьби УПА конференцію в Україні. Кук був у числі учасників конференції, це видно на відео архіву конференції. Але в президію його не посадили. Річ у тім, що стосовно всіх чільних діячів ОУН, які перейшли радянські тюрми і зараз почали активне громадське життя, Служба безпеки провела розслідування на предмет можливого колаборування з КГБ. У випадку Кука тим особисто займались Кашуба і Мудрик, а також, якщо не помиляюсь, Гриць «Микушка» — Пришляк. На час слідства існував неписаний мораторій на експонування цих громадських діячів, саме — неписаний, я думаю, що в рішеннях Проводу цього нема, це була просто як звичаєва норма. І сам Кук до цього ставився з повним розумінням, бо ж перевіряли не тільки його. Характерний приклад — в 1993 році в палаці «Україна» голландські генерали нагороджували упівців, які врятували з німецького табору голландських офіцерів і переправили їх в Голландію — був збір Всеукраїнського братства УПА — і Кук тоді сидів у залі. Десь від 1995 року Кук починає з’являтися у президіях, насамперед Братства УПА, і це є знак результату слідства… Так-от, безпека не виявила жодної людини, яку б судили за свідченнями Василя Кука. Це я кажу зі слів покійного Степана Мудрика, але, думаю, що колись будуть оприлюднені й документи. І після того, як перевірка закінчилась, до таких звинувачень почали ставитися, як до провокацій з боку ворожого середовища, а Кук почав з’являтись у президіях…

З другого боку кордону був Степан Мудрик, і він мені (Ярославові Святку. — В.Б.) прокоментував це коротко: ми коли прочитали цього листа (Василя Кука. — В.Б.), то перестали посилати людей старими каналами…» [252, Інтернет].

Тобто Василь Кук своїм листом досяг поставленої мети.

Наостанок повідомляю: Українська Головна Визвольна Рада (підпільний Український парламент) у липні 1950 року надала Василеві Куку звання полковника УПА, а 14 жовтня 1952 року — генерал-хорунжого. 26 серпня 1949 року генерал Роман Шухевич нагородив полковника Василя Кука вищою нагородою УПА — Золотим хрестом заслуги. За всю історію цю нагороду УПА отримав 31 повстанець.

Помер Василь Степанович Кук вранці 9 вересня 2007 року…

Велика людина!

Олексій Прокопович Берест не мав військового звання полковник. Таке звання надали першому коменданту поверженого німецького Рейхстагу бійці та командири, посилаючи його не переговори з німцями до підвалу вночі 30 квітня 1945 року.

Та почнемо з початку…

Олексій Берест «народився 9 березня 1921 року в бідній сім’ї Прокопа Никифоровича і Христини Вакулівни Берестів у селі Горяйстівці Лебединського повіту Харківської губернії. Українець. В цього подружжя було шістнадцятеро дітей. У віці 11 років залишився круглим сиротою разом з вісьмома братами і сестрами…» [251, Інтернет].

Я не знаю, хто написав до Інтернету ці речення. Але те, що за цими фразами прихована страшна правда — залізний факт. Ану ж разом подумаймо: Олексію Бересту виповнилося 11 літ 9 березня 1932 року. Отож батьки його померли під час голодомору 1932–1933 років. А скільки дітей сім’ї померло від голодомору, організованого в Україні товаришем Сталіним та його партійними посіпаками у 1932–33 роках, автор тих речень мовчить.

Отак раніше (і сьогодні) приховували і приховують голодомори. Робилося таке переважно свідомо. Зрозуміло, що Олексій Берест пам’ятав страшні 1932–1933 роки, смерть батьків, братів та сестер.

^{Олексій Берест}

З жовтня місяця 1939-го Олексій Берест служив у Червоній армії. Пішов добровольцем. Брав участь у Фінській війні.

«З 22 червня 1941 року Олексій Берест воює проти німецьких загарбників як зв’язківець, з 1942 — командир відділення. З грудня 1943 по вересень 1944-го навчайся в Ленінградському військово-політичному училищі. Після випуску був направлений на 1-й Білоруський фронт, де він потрапив у 756-й стрілецький полк 150-ї стрілецької дивізії. Його призначили заступником (з політчастини) командира батальйону, яким командував капітан С. Неустроєв» [251, Інтернет].

Разом з капітаном С. Неустроєвим вони воювали більше півтора року. З боями пройшли всю Польщу, воювали на Одері та під Берліном. Але, що цікаво, — і один, і другий за півтора року війни не отримали підвищення ні по службі, ні у званні.

«30 квітня 1945 року в боях за Рейхстаг Олексій Берест воював у 150-й стрілецькій дивізії у батальйоні капітана Неустроєва. Слід зазначити, що для кожної із дев’яти дивізій 3-ї Ударної армії, які вели бої у центральній частині Берліна, виготовили прапори для можливого підняття їх над Рейхстагом, проте саме прапор під п’ятим номером, що передали батальйону Неустроєва, був встановлений на Рейхстагу» [251, Інтернет].

За версією товаришів Сталіна та Жукова і їхнього більшовицького оточення, Прапор Перемоги над Рейхстагом підняли сержант М. Єгоров і М. Кантарія о 14-й годині 25 хвилин 30 квітня 1945 року. Та то все абсолютна брехня, яку Москва вбиває нам в голови. Послухаємо правду від людей, які брали участь в тих подіях.

«Ударили гвардейские миномёты, загремела артиллерия, и к Рейхстагу рванулись в атаку бойцы. После ожесточённого штурма две роты… (одна под командованием лейтенанта Береста, а другая под командованием сержанта Сьянова), с трудом ворвались в здание Рейхстага… Узнав об этом, полковник Зинченко позвонил в штаб полка. Вот что рассказывал о том моменте командир батальона капитан Неустроев: «Где знамя?! — закричал он в трубку полевого телефона с командного пункта батальона». — «Да вот тут вместе с полковым стоит…» — «Срочно сюда!» Минут через 15–20 прибежали со знаменем два солдатика маленькие, в телогрейках. Зинченко им командует: «Наверх, на крышу! Водрузить знамя на самом видном месте!» Ушли они, минут через 20 возвращаются — подавленные и растерянные. «Там темно, у нас нет фонарика. Мы не нашли выхода на крышу…» Зинченко матом: «Родина ждёт! Весь мир ждёт! Исторический момент, а вы — фонарика нет… выхода не нашли!» Полковник меня обычно Степаном звал, а тут жестко: «Товарищ комбат! Примите все меры!»

Лейтенант Берест взял около десятка автоматчиков и повёл их на крышу Рейхстага. На втором этаже завязался бой. Вот что вспоминает сам Берест: «Из-за артиллерийского обстрела лестница в отдельных местах была разрушена, мы образовали живую лестницу».

Берест, как котят, подсаживал и вытаскивал солдат со знаменем. Он, воин-богатырь, вынес их на своих плечах. Как руководитель и ответственный за операцию, лейтенант на крышу высунулся первым. Выбравшись на разрушенный каркас крыши Рейхстага, Берест вывел туда и солдат, которым было поручено водрузить знамя. Возвратившись на командный пункт батальона, он доложил, что знамя установлено на видном месте — на бронзовой конной скульптуре кайзера Вильгельма на фронтоне главного входа Рейхстага.

— Не оторвётся? — спросил командир батальона капитан Неустроев у Береста.

— Сто лет простоит, — ответил тот, — мы его, знамя, ремнями к лошади привязали.

— А солдаты как?

— Ничего, — засмеялся Берест, — я их за шиворот на крышу затащил…

Вот сухие строки документа тех лет, подписанного командующим войсками 3-й Ударной армии генерал-полковником Кузнецовым и членом военного совета армии генерал-майором Литвиновым. Документ называется «Боевая характеристика знамени». «Отважные воины коммунист лейтенант Берест, комсомолец сержант Егоров и беспартийный младший сержант Кантария установили знамя над зданием германского парламента…» [251, Інтернет].

Але вище радянське керівництво (Сталін, Жуков та інші) мало іншу думку. Їм правда була непотрібна. Їм були потрібні росіянин та грузин. І вони їх мали.

Берест, на думку товариша Сталіна і його випещенця Жукова, не міг стояти вище росіянина та грузина. Тож треба було вдаватися до фальшування. І воно відбулося…

А такі генерали і старші офіцери, які не розуміли «національної політики» товариша Сталіна, закінчували дуже рано свою командну і політичну кар’єру. Серед них були: генерал-полковник Кузнецов і генерал-майор Литвинов…

Зазначимо: про штурм Рейхстагу пише не тільки сучасний Інтернет. Про те багато-що оповів Василь Субботін, кореспондент газети 150-ї дивізії генерала Шатілова, який особисто був присутній у батальйоні капітана Неустроєва при штурмі Рейхстагу 30 квітня 1945 року.

Ось що він написав у книзі «Как кончаются войны», виданій «Военным издательством Министерства обороны СССР» ще у 1965 році, в Москві: «Если Неустроев, встретившись с рейхстагом, долго не хотел верить, что перед ним действительно рейхстаг, то Самсонов спрашивал себя: «Рейхстаг то рейхстаг, да тот ли это?..»

— Звоню полковнику Негоде (командиру дивізії. — В.Б.), спрашиваю: «Говорят, есть еще один рейхстаг. Может, это не тот? Какой мне брать?»

Комдив помедлил и ответил мне смеясь: «Берите этот, а если окажется, что это не тот, — берите другой…» [235, с. 301].

Той же Василь Субботін уточнив деталі. Ось його міркування:

«Странно сужен круг людей, бравших рейхстаг.

Не знаю, отчего это? (Цими словами Василь Субботін лукавить, бреше відверто. — В.Б.). Не потому ли, что и это характеризует целый период нашей истории. Известно, как было в то сложное время (У всі часи Російської імперії. Хоча визнають тільки маленьку сталінську частку. — В.Б.) — бралось одно имя, одна какая-нибудь фигура (не «какая-нибудь», а цілком певна. — В.Б.), и за её спиной похоронено очень много безыменных…

Какая неправда!..

При взятии рейхстага прославился майор Логвиненко. Командовал батальоном.

Вошел в рейхстаг с юга…

Отважно в этом бою сражался пулемётчик Кирилл Середа…

Воинское умение, отвагу проявил младший лейтенант Литвак…» [235, с. 82–83].

А ще — тисячі героїв, про яких радянська влада воліла мовчати, бо дуже багато з них були із колишніх військовополонених.

А ось ще одне свідчення Василя Субботіна: «Здание рейхстага было построено в 1894 году.

Парадный главный подъезд рейхстага, его фасад выходит на Кенигплац, южный — к Тиргартену, северный — в направлении к Шпрее (річка. — В.Б.). Здание состоит из подвального этажа, главного этажа и двух верхних. Увенчано куполом и четырьмя башнями. Зал заседаний — в центре здания — окружен кольцевым коридором…

Рейхстаг был подготовлен гитлеровцами к обороне и превращен в крепость: окна и входы были замурованы, заложены кирпичом, оставлены только бойницы…» [235, с. 300–301].

30 квітня 1945 року лейтенант Берест у Рейхстазі вчинив і другий геройський вчинок — він очолив воєнну делегацію для переговорів з німцями про здачу, яку ті запросили. Послухаємо російського свідка:

«Полковник» Берест.

Из глубины подвала (де засіло більше півтори тисячі німців. — В.Б.) вдруг выкинули белый флаг.

На лестнице, на нижней площадке, появился офицер. Шинель распахнута, в руках — парабеллум. Он заявил, что немецкое командование готово начать переговоры. Но с офицером в высоком ранге.

На лестницу к немцам отправился Берест… (Пізніше капітан Неустроєв писав, що то була його ініціатива. — В.Б.)…

Солдат налил ему из фляги, и он смыл копоть с лица. Всегда он выглядел подчёркнуто аккуратным. Даже после этих двух ночей белела у него полоска подворотничка… Вчера, на площади, он лежал в одной воронке с бойцами. Потом с двумя разведчиками — Кантарией и Егоровым — он «устанавливал» знамя… Теперь, вот уже сутки, он был здесь, вместе со всеми.

Поверх гимнастёрки Берест надел чужую чью-то кожаную длинную куртку. Капитан Матвеев, политотделовец, отдал свою фуражку — новую, с малиновым околышем.

Неустроев тоже пошел. Но не стал ничего надевать, а даже телогрейку с себя сбросил, чтоб ордена были видны…

Третьим они взяли с собой солдата из недавно освобождённых на Одере военнопленных. Он знал по-немецки.

Внизу их уже ждали…

К Бересту и его спутникам подходил немец. Берест вгляделся: оберст! Полковник… Полковник протянул было руку. Но Берест поднёс свою к фуражке, и сказал: «Полковник Берест…»

«Я предлагаю вам сдаться! — сказал Берест немцам. — Вы находитесь в подвалах. Положение ваше безнадёжное…» Но ему на это ответили: «Ещё неизвестно, кто у кого в плену… Нас — в десять раз больше».

«Сложите оружие, — сказал Берест. — Мы вас отсюда не выпустим…» И взглянул на часы, показал, что он на этом желает закончить разговор…

Берест с трудом себя сдерживал. Он был молод — ему было только двадцать. И он забыл, что он дипломат!

«Зачем мы пришли в Берлин, — сказал он, — чтобы, вас, гадов, выпустить?.. Если вы не сдадитесь, мы вас переколотим…»

Полковник-немец заговорил вдруг по-русски, и даже сносно: «Нам известно наше положение, и мы хотим сдаться… Но ваши солдаты возбуждены… Вы должны их вывести и… выстроить… Иначе мы не выйдем!»

«Нет! — ответил Берест ему. — Не для того я пришёл в Берлин из Москвы, чтобы выстраивать перед вами своих солдат… Даже если вас две тысячи, а нас двести человек…»

«Что ж, — сказал немец, — я доложу, что вы предлагаете нам проходить через ваши боевые порядки».

Задерживаться дальше не имело смысла. Берест козырнул…» [235, с. 62–64].

Про цю зустріч у Рейхстазі радянська історична наука мовчала. Те ж робила (мавпувала) й українська історіографія. Вона навіть не чинила спроб прорвати те люте замовчування. Та народ пам’ятав свого славного героя. І свідченням тієї пам’яті стало надання у 2005 році Президентом Незалежної України звання Героя України (посмертно) славному її сину Олексію Прокоповичу Бересту.

А про те, що Олексій Берест у ті часи був саме українцем, засвідчив все той же Василь Субботін у своїй книзі. Послухаємо:

«Солдат-переводчик и Неустроев, следом за Берестом поднимались по лестнице, слышали, как «полковник» Берест бормотал про себя: «Гадюка! Гадюка!» [235, с. 64].

Він думав і говорив українською мовою!

«Немцы, остававшиеся в подземельях рейхстага, сдались той же ночью. К утру.

Переговоры о их сдачи вёл с ними уже старший сержант Сьянов» [235, с. 64].

Вони (Сталін і Жуков) нарешті зрозуміли допущену помилку появи небажаної в кінцевому сценарії особи лейтенанта Береста і прибрали того зі сцени Рейхстагу.

«Немногие знают: после того, как мы водрузили Знамя над рейхстагом, бои в рейхстаге шли два дня и две ночи» [235, с. 56].

Тобто, між першою подією і другою лейтенант Берест воював у Рейхстазі.

Пам’ятаймо!..

Це був випадок, коли Москва могла всім закрити рота. Особливо після смерті Сталіна. Бо за життя товариша Сталіна з Берестом повелися надзвичайно просто — його у 1953 році віддали під суд за спричинення державі збитків на суму 5,5 тисяч карбованців. І завідувач райвідділу кінофікації Берест отримав 10 років тюремного ув’язнення. Сталін вирішив проблему кардинально. Будучи «зеком», ще й після табору Берест носив вічне тавро й не мав права бути Героєм Радянського Союзу. Але кремлівський диктатор раптово помер 5 березня 1953 року. Бересту зменшили термін наполовину, а пізніше взагалі реабілітували.

«Його часто провідували фронтові друзі, які переконали Береста спробувати ще раз відновити справедливість.

І він написав першому секретарю ЦК КПРС Микиті Хрущову листа, у якому детально виклав увесь свій фронтовий шлях, розповів, як він разом зі своїми бойовими побратимами проривався на дах Рейхстагу, як встановлювали прапор, як довелося побувати у ролі парламентаря.

У листопаді 1961 року в Інституті марксизму-ленінізму під егідою ЦК зібрали закриту нараду з «питання товариша Береста». На неї запросили начальника Головного політичного управління РА і ВМФ маршала Голикова, колишнього командира 150-ї дивізії генерала Шатілова, інших партійних чиновників. Усі промовці говорили про те, що й так надто багато солдатів та офіцерів дивізії, у якій служив Берест, отримали звання Героя (про справедливість не йшлося. — В.Б.). Всі присутні з цим погодилися. Олексій Прокопович дуже надіявся на капітана Неустроєва, який теж був серед них, сподіваючись, що той підтвердить, як саме і хто піднімав прапор над Рейхстагом. Але комбат, який пройшов усю війну, не раз заглядаючи смерті в очі, промовчав…

Підсумовуючи виступи, головний ідеолог партії Михайло Суслов, який головував на цьому засіданні, запропонував «залишити все як є»… [251, Інтернет].

Як бачимо, «ворон ворону ока не виклює». Суслов і Хрущов нічим не кращі за Сталіна і Жукова. А Неустроєва попередили: якщо говоритиме не те, сам залишиться без зірки Героя та різних благ. І той мовчав, «набравши в рот води». Мовчав, щоб не було біди для нього особисто. Усі вони дотримувалися думки, що українець не мав права бути в компанії росіянина та грузина — Єгорова і Кантарії. Так звеліла «їхня партія».

Розповідаючи про ті роки, донька Олексія Береста згадувала: «В шестидесятых годах несколько раз к нам приезжал Неустроев: «Что ж ты в коммуналке живешь, в таких скотских условиях. У тебя что же, даже телефона нет?» А как выпьют, Неустроев снимал свою Золотую Звезду и протягивал отцу: «Лёша — на, она твоя». Отец отвечает: «Ну хватит…» Отцу было неприятно и больно. Он до конца жизни страдал из-за жуткой несправедливой оценки его подвига советскими властями на фоне «сфабрикованных Героев»: Егорова и Кантарии…» [251, Інтернет].

Проживши все життя, Олексій Берест так і не зрозумів негативного ставлення до нього системи: він був українцем із страшного сталінського голодомору 1932–1933 років і, взагалі, не мав права на існування. Це стало головною причиною його страшного буття. Такі речі слід розуміти.

«3 ноября 1970 года Алексей (Берест. — В.Б.) возвращался с работы,.. забрал пятилетнего внука Алёшу из детского садика. Бересты жили тогда на улице Российской в посёлке Орджоникидзе. Чтобы сесть на автобус, надо было перейти железнодорожные пути на станции Сельмаш. Был конец смены. Из проходной завода повалили люди. К станции подходила электричка, и огромная толпа людей кинулась к платформе. Кто-то в толпе толкнул маленькую девочку, и она упала на рельсы. А по параллельному пути с яркими фарами мчался поезд Москва–Баку. Первым отреагировал находящийся рядом Берест. Он оттолкнул внука в сторону, а сам бросился через рельсы и выхватил девочку чуть ли не из под колёс поезда. Ребёнок был спасён. Алексею не хватило доли секунды, чтобы выскочить самому. Алексея сильно ударило о локомотив и протащило вперёд, прежде чем он отлетел на насыпь. Он пытался сесть, сказал «Алёша!» Это последнее, что он произнёс…

Береста отказались похоронить на братском кладбище в Ростове-на-Дону. Причём это решение принималось на самом высоком уровне. Его предали земле на окраине Ростова-на-Дону, в Александровске, на запустевшем кладбище, где уже тогда почти никого не хоронили» [251, Інтернет].

Комуністична система Російської імперії, за вказівкою товариша Сталіна, присудила Олексія Береста, ще хлопчиною, у 1932–1933 роках до смерті. Та з роду Берестів йому та деяким його братам і сестрам вдалося вижити, хоча батьків та половину дітей сім’ї комуністи таки винищили голодом.

Усе своє свідоме життя українець Олексій Берест намагався прилаштуватися до більшовицької системи, а вона ніяк не могла його «перетравити». Він був непридатний системі, бо цілковито не сприймав брехні та неправди; не хотів розуміти російської моралі, яку московити досі нав’язують українцям та світові: «Я начальник — ти дурень, ти начальник — я дурень». Саме за цією ознакою у 1961 році його перед товаришем Сусловим та іншими «великими начальниками» зрадив давній товариш — капітан Неустроєв. Капітана переконали «великі начальники» промовчати зі своєю «правдою», і він, будучи комуністом, — промовчав. Хоча правда має бути для всіх одна. Завжди!

Українець ніколи не міг призвичаїтись до російсько-більшовицької системи, навіть коли бажав прилучитись до неї. Чудовим прикладом цьому є розмова 1972 року між московитом Соломенцевим та українцем Шелестом, у Москві, на засіданні Політбюро, коли перший, щиро (чи не зовсім), дивуючись, запитав у Шелеста:

— Ти що, Петре, серйозно думаєш, що існує окремий український народ?

— Так! — відповів Шелест.

І тут же був усунутий від влади…

У цьому була найбільша помилка українців… Москва визнавати подібного не бажала і ніколи не дозволяла українцям домінувати над московитами (росіянами), навіть у думках.

Автор радить українцям сьогодення не чубитись між собою, а свято пам’ятати слова ще одного нашого Пророка — Івана Франка: