Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга

ЧАСИ ВЕЛИКОГО КИЇВСЬКОГО КНЯЗІВСТВА

Змієві вали на Київщині та аналогічні їм на півдні України, які дехто називає Трояновими валами, вимагають сучасного академічного дослідження. Бо в теперішній українській науці найвагомішим дослідженням в цьому плані є праці краєзнавця Аркадія Сильвестровича Бугая — кандидата фізико-математичних наук. Російська владна еліта і її доморощені холуї, люто ненавидячи все українське, категорично забороняли нам ґрунтовно вивчати згадане питання, яке, по суті, вело до багатьох нових, незалежних відкриттів, насамперед — віку існування Києва та Київської держави. Як відомо, московити «дозволили» визнавати вік української (руської) державності з другої половини IX століття. «Все! Досить хахлуям і цього!» — вирішили в Москві.

«Справді, результати досліджень… (Аркадія Сильвестровича Бугая вражали Київ і Москву. Вони. — В.Б.) свідчили про принаймні двохтисячолітню історію ранньослов’янської державності і дещо суперечили офіційній ідеологемі на історію Києва і Київщини. Вже тоді влада розмірковувала над офіційним фіксуванням віку Києва. Святкування ювілею міста за радянських часів (1982 р.) давало значні дивіденди керівництву та чиновництву. З одного боку, Київ, безумовно, — древнє місто, але його вік не повинен дратувати… (московських хазяїв. — В.Б.). Тому… й було прийнято… (у Москві. — В.Б.) рішення про те, що Києву 1500 років. Оскільки результати досліджень Аркадія Сильвестровича ішли всупереч офіційно визнаному датуванню, то… (їх замовчували. — В.Б.). Позиція Аркадія Сильвестровича полягала в тому, що Києву щонайменше дві тисячі років (один раз він навіть написав 2 700 років)» [206, с. 11].

^{Залишки Змієвих валів}

^{Траянові вали}

Отак хахлуй Щербицький зі своїм ЦК та його московські «заединщики» вирішували українські питання. Хоча абсолютно достовірні дослідження науковця А.С. Бугая уже на той час свідчили, що найстаріші Змієві вали походили зі 150 року до нашої ери.

Чому ж Москва погодилася повернути Києву 1982 року цілих 500 літ. перенісши його заснування з 982 -го (прихід Олега до Києва) на цілком затаємничений 482-й?

Перед тим, як давати відповідь на поставлене запитання, слід завжди мати на увазі: московські владоможці ніколи й нічого не робили позитивного щодо українців. У них завжди спрацьовував золотоординський імунітет самозахисту. Московити напівсвідомо розуміли, що то був народ, не покорений в часи Батия, а отже, з незалежною ментальністю, яку вони не могли сприймати, будучи носіями фундаментального рабства.

Це аксіома, яку варто пам’ятати. Тому московські провладні партійні бонзи 1982 року, даючи дозвіл Києву на 1500-ліття, насамперед подумали — чи не нашкодить це рішення Кремлю?

І тільки отримавши позитивні висновки зі всіх боків (наукові інститути, партійні установи, громадські організації тощо), дали Києву у 1982 році дозвіл на проголошення його 1500-ліття. Це рішення ніякої загрози для Московії не несло. Воно просто «відсувало зачаття Києва у більш «темні» роки. Звернімо увагу: Москва не дала Києву дозвіл святкувати у 1982 році двохтисячоліття. І цьому є пояснення. В такому разі заснування Києва припадає на скіфо-сарматську добу, а відтак, Київ та українців можна було б пов’язувати не тільки з гунами, а й самими скіфами, тим більше, що Москва на подібне навіть зазіхати не мала можливості. Вони такий варіант розвитку своєї історії не передбачили.

Перемістивши, таким чином, заснування Києва на другу половину V століття, московські владоможці ще більше плутали справу. Позаяк історичні свідчення та дослідження про VI–VIІІ століття були майже повністю чи то знищені, чи то приховані зацікавленими німецькими дослідниками та їхніми московськими колегами ще у ХVІІІ–ХІХ століттях. Але для істориків та простих людей в цьому московському рішенні був і позитив: Кремль чітко засвідчив, що він приховує історичну правду про власне становлення та розвиток своїх колоній, дозує її за своєю примхою. Це було публічно продемонстровано усьому світові. Особисто автор звернув на те увагу. Думаю — не тільки я.

Заслуга Анатолія Сильвестровича Бугая і подібних йому дослідників полягає в тому, що у важкі, темні радянські часи вони знайшли засіб впливу на московських та київських партійних бонз, і ті під їхнім начебто лагідним, але водночас жорстко-примусовим тиском змушені були відступати і відкривати своє нутро.

Відчуваючи свої вимушені пóступки, київські тогочасні партійні верховоди «кинули» на дослідження питання Змієвих валів М.П. Кучеру — професійного археолога. «Згодом він опублікував єдину поки що монографію з цієї проблеми «Змиевы валы Среднего Поднепровья» (1987)» [206, с. 10].

Мені вдалося ознайомитися з працею М.П. Кучери і вимушений зізнатися, що більше сподобалися дослідження шановного А.С. Бугая. З них я набагато більше дізнався про наших предків, ніж з інститутської праці науковця М.П. Кучери, бо той, як прихильник «радянської толочківщини», у своїй праці нічого нового не відкрив.

А от Аркадій Сильвестрович Бугай досить чітко встановив:

«Серед результатів наших досліджень — нова карта частини Змійових валів, яка охоплює територію навколо Києва радіусом 35–55 км. З неї добре видно, що Змійові вали — це аж ніяк не незрозуміле нагромадження дуже довгих ліній, які є у В. Антоновича та Е. Ковальчик (так трактували російська та більшовицька історичні науки українські земляні захисні споруди. — В.Б.). Система валів складається з цілого ряду відрізків (ліній оборони), які максимально пристосовані до фізико-географічних умов окремих районів Київщини» [206, с. 30].

І далі автор продовжив висновок:

«Необхідно відзначити, що будівельники валів знайшли справді оптимальне розв’язання цієї складної проблеми (захисту землі. — В.Б.) настільки вдало, що й сучасні військові інженери в останній війні у багатьох випадках будували оборонні рубежі за схемою предків» [206, с. 30].

Аркадій Сильвестрович нагадував усім відомі бездоганні та незаперечні факти, використовуючи, скоріше несвідомо, так звану «священну радянську корову» часів Брежнєва — «останню війну». Тут радянська цензура була безсилою — причепитись неможливо.

Таким чином підкреслювалася теза про захист Київської землі, а отже, й Києва, в давні часи. А позаяк Змієві вали мали дерев’яні каркаси, а дерево та його обвуглені рештки дозволяли встановити вік зведення споруди, то науковці й пішли цим шляхом.

Московська брехня затріщала, мов «гнилий кожух» — повсюдно. Виявилося, що Змієві вали будувались: у 150 році до нової ери, у 20 році до н.е., а за нової ери — у 190, 280, 320, 350, 370, 390, 430, 450, 470, 530, 550, 620 роках тощо. А скільки тих валів було свідомо знищено, земля — розорана, один Бог знає.

Якщо звернемося до праці А.С. Бугая, то побачимо, що науковець, аби не злити партійних бонз, про вік Змієвих валів старався мовчати. Скоріше, працювати у цьому напрямку йому «не радили».

Маючи змогу працювати над дослідженням Змієвих валів за іншими напрямками, Аркадій Сильвестрович почав вивчати їх розташування та структуризацію. Між іншим, не забуваючи, вираховував і вік, немовби для довідок, не вдаючись до сенсацій та поголосу.

Ось як розташовувалися лінії валів навколо Києва згідно із дослідженнями А.С. Бугая:

«1. Вітянсько-Бобрицька. Ця найближча до Києва лінія валів, всього за 18–20 км,.. тягнеться із сходу на захід уздовж лівого берега річки Віти і її притоки Красної та струмка Ревина до його початку. Потім, пересікши межиріччя між початком Ревина і початком Боярського струмка, вал іде понад правим берегом останнього до річки Бобриці і далі правим берегом її повз село Забір’я аж до села Бобриці. Закінчується вал за 4 км від села Білгородка. Далі продовжувати вал було зайве, оскільки заплави річок Бобриці та Ірпеня в місці їх злиття були непрохідними.

Перша лінія оборони Києва складалася з кількох окремих ланок, збудованих, можливо, і неодночасно. Перша лінія (1-А) розташована в поймі Дніпра між колишнім селом Мриги та Конча-Заспою довжиною майже 4 км. Друга ланка (1-В) — це дугоподібний вал, який, оперезавши село Круглик, ішов по обидва боки річки Віти в напрямку Дніпра. Довжина кожної лінії цієї ланки валу становить близько 4 км. Третя ланка з першої лінії оборони — це вал (1-С), який починається недалеко від села Круглика біля річки Віти, але йде на північ, у бік села Хотова, завдовжки 3,5 км. Врешті найдовша ланка починається від села Круглика і берегами річок Віти, Красної, Ревин, Боярського струмка та Бобриці іде до річки Ірпеня. Довжина цієї ланки (1-Д) близько 22 км. Найгірша збереженість гілки 1-Д. Між селами Кругликом та Бояркою є лише окремі ділянки валу, до того ж зовсім незначні. На першій лінії оборони Києва було два укріплених городища — в селі Поштова Віта та в селі Боярка. Вали по лініях річок Віти та Бобриці разом із цими річками повністю ізолювали від степу територію навколо Києва, захищену зі сходу, півночі і заходу Дніпром та Ірпенем» [206, с. 30–31].

Нагадаємо: син Аркадія Сильвестровича — Олександр Бугай за допомогою великого українського патріота та подвижника професора Василя Васильовича Яременка 2011 року видав праці батька у книзі «Змієві вали», яка містить і ряд інших наукових та публіцистичних статей з цього питання. Ті матеріали друкувались переважно з 1969 по 1987 рік в українській і російській пресі.

Надзвичайно цікавий матеріал для аналізу та роздумів. Перегляньмо деякі сторінки книги разом. На 150 і 151-й передруковано статтю Л. Ямкового «За віки до Аскольда і Діра», з підзаголовком «Вік Змійових валів визначено». Матеріал раніше «опубліковано російською мовою у газеті «Правда Украины». — 1972. — 3 февр. (Переклад Олександра Бугая)».

Ось що повідомив Л. Ямковий ще 1972 року.

«В декількох інститутах Радянського Союзу зробили радіовуглецевий аналіз зразків деревного вугілля з валів. Перші декілька аналізів проводили на громадських засадах в Інституті геологічних наук АН СРСР і в одному з інститутів Вільнюса. Результати були сенсаційними (чого боялися в Києві та Москві. — В.Б.) — III–IV ст. н.е. Київське відділення Товариства охорони пам’яток історії і культури Української РСР у зв’язку з цим виділило кошти для подальших лабораторних аналізів, було одержано ще 32 аналізи зразків обпаленого дерева, узятого з 15 різних валів. Аналізи проводили в Інституті геохімії і фізики мінералів АН УРСР.

Результати їх — від 150 р. до н.е. до 620 р. н.е.» [206, с. 150].

Не думаймо, що московські та київські партійні бонзи і їхні толочківські лакеї після цих незаперечних доказів припинили боротьбу. Аж ніяк!

Ми вже говорили, що вони кинули на протистояння з незаперечною народною думкою своїх найманців, так званих науковців, серед яких були й М. Кучера та І. Артименко.

Послухаємо з цього приводу статтю В. Буча (це псевдонім В.А. Довгича) «Нашій державі — понад 2000 років», надруковану в книзі «Змійові вали» на сторінках 239–241.

«Вибачте на несподіваний відгук на дискусію щодо віку Змійових валів. Я був переконаний, що це пам’ятка доби Київської Русі. Ваші аргументи переконують в іншому. Питання надзвичайно зацікавило мене. Сподіваюся, що кар’єристи, псевдонауковці й бюрократичні змії повернуться в своїх кріслах головами до порушених вами питань. Як розвиваються наукові дебати нині? Де взяти карту валів?

В. Харитон, учитель історії, краєзнавець; с. Черніїв Тисменицького району Івано-Франківської області» [206, с. 239].

Цим листом-зверненням починається стаття, надрукована в журналі «Індоєвропа» за 1991 рік. Я такий факт виділив окремо, щоби підкреслити: українська історична наука на офіційному рівні настільки промосковськи сфальшована, а державні інституції настільки є «адвокатами московського імперіалізму», як писав професор Анатолій Миколайович Кіндратенко, що за 23 роки Незалежної України практично нічого не змінилося. «Толочківщина» процвітає досі.

Ось що писав шановний В.А. Довгич далі: «Це типовий відгук на кілька публікацій про Змієві вали. У чому суть проблеми? У нашій монополізованій (комуністами. — В.Б.) науці свідомо чи несвідомо фальсифікується процес творення державного організму на Київщині в І тис. до н.е. — І тис. н.е. 1974 року я написав статтю про пошуки доцента А. Бугая (нині покійного), з яким бував під час польових обстежень валів. Опублікувати нотатки вдалося лише через півтора десятиліття. Це зробив (у часи так званої перебудови — відлиги. — В.Б.) часопис «Соціалістична культура» (нині «Українська культура»). На його сторінках були також проаналізовані вісім аргументів М. Кучери та І. Артеменка, які в поширеній через канали тодішнього РАТАУ інформації обстоювали концепцію XIX ст. (суто брехливу — промосковську. — В.Б.), вже давно розвіяну покійним А. Бугаєм… Поєднуючи природничі й гуманітарні методи, він самостійно (офіційна археологія лише заважала) обстежив сотні споруд і незаперечно довів, ще на початку 70-х років: Змієві вали будувалися переважно на рубежі старої і нової діб. Радіовуглецевий аналіз, проведений у наукових закладах трьох міст, зокрема в лабораторії точного часу Інституту геології АН СРСР, засвідчив: найдавніші укріплення поблизу Києва (150 року до н.е.) тягнуться обіч села з примітною назвою Завалівка в Макарівському районі…

Отже, 1000-кілометрова система оборонних споруд навколо Києва — наша Велика стіна, яка свідчить про високий рівень матеріальної і духовної культури предків сучасного українства» [206, с. 239–240].

Офіційні українські археологи — Кучера та Артименко, підтримані з дозволу київського Політбюро усіма засобами радіо, преси і телебачення, 1991 року міцно стояли на сторожі «московського імперіалізму». Більше того, минуло понад 20 років, а державний Інститут археології АН України досі залишається розсадником давньої «толочківщини» і сповідує промосковську брехню. Хоча годується українським народом.

Послухаємо автора — В.А. Довгича далі:

«М. Кучера «спростував» у докторській монографії радіовуглецевий метод, який (це відкриття світового масштабу) просто «необ’єктивний» (таким чином, опустивши на світовому рівні українських науковців нижче плінтуса. Та ніхто особливо не протестував. — В.Б.). Під час публічної дискусії в Будинку вчених я (В.А. Довгич. — В.Б.) спробував перекопати доктора в необ’єктивності лише його власного сприйняття методу. Та марно! (отакий дуб-маргінал. Але зверніть увагу — доктор наук! — В.Б.)…

І ось через півроку після того — несподіванка. В інтерв’ю «Вечірньому Києву» директор Інституту археології АН УРСР П. Толочко заявив: мовляв, нещодавно М. Кучера дійшов висновку, що Змієві вали будувалися не лише в XI ст., а й раніше. Якщо прозрів, то як бути з авторським правом? Адже все це (так званий. — В.Б.) доктор у 70–80-х роках бездоказово заперечував, особливо 1988 року в монографії і дисертації…» [206, с. 200–201].

Шановний В.А. Довгич поставив перед академіком Петром Толочком надто простеньке запитання. Я би поставив значно радикальніше: А чи нам, українцям, взагалі потрібні такі доктори та академіки, які не визнають світових наукових досягнень? Підкреслюю — не Москві, а — Україні! Бо, зрозуміло, що Москва завжди мала свою, проімперську думку. А та рідко збігалася зі світовою.

Отакі баталії немісцевого рівня розгорнулися в 70–80-ті роки навколо Змієвих валів. І «толочківщина» почала «тріщати, як згнилий кожух».

Послухаємо Аркадія Сильвестровича:

«2. Постугнянсько-Ірпінська. Ця лінія (2-А) віддалена від Києва на 35–40 км. Вона починається від села Заріччя (колишнє Ханбікова) і йде узбережжям Стугни на захід повз місто Васильків до хутора Хлепча. Тут вал віддаляється від річки і йде по межиріччю Стугни й Ірпеня до витоків річки Плиськи (притока річки Унави, яка впадає в Ірпінь). Правим берегом Плиськи вал простягається через село Плисецьке до західної його околиці. Тут він відходить від річки і лісом повертає до села Перевоз на правому березі Ірпеня, де і закінчується. Те, що вал 2-А починається від села Заріччя, можна пояснити, що від Заріччя до Нових Безрадичів лівий берег Стугни високий, і вал був зайвий. Від села Підсалтанівки до села Плисецького пролягла гілка (2-В), яка гірше збереглася і, можливо, була найранішим оборонним рубежем у межиріччі Стугни й Ірпеня.

На другій лінії оборони розміщені укріплені городища в селах: Старі Безрадичі (городище Торч), Заріччя, місто Васильків та село Плисецьке. Довжина лінії валу 2-А майже 30 км, а гілки 2-В — до 4 км. У багатьох місцях насип валу зберігся дуже добре і досягає 5–6 м заввишки. В місті Василькові та в селі Плисецькому вал губиться. Друга лінія оборони також повністю служила захисту території навколо Києва, обмеженої Дніпром та Ірпенем» [206, с. 31].

Наші предки, відгороджуючись валами, опинялись у захищеному зі всіх сторін водою трикутнику. Тобто — найнадійніший шлях до них пролягав Дніпром. Тому не є дивним опис Ібн-Фадлана, зроблений 922 року у Великій Болгарії, похорону заможного руса (українця). Померлого, за свідченням араба, клали тимчасово, на 10 днів, у могилу та закривали. В цей час будували йому корабель, в якому спалювали. За вірою тогочасних русів (українців), маючи й по смерті корабель, заможний русин (українець) разом зі слугами та жоною міг повернутися на Батьківщину. Тих теж убивали та клали разом у човен. Звертаю увагу читачів — як ідеально все сходиться, коли ми опираємося на неросійські, несфальшовані джерела.

Продовжимо слухати А.С. Бугая:

«З. Барахтянсько-Безп’ятнівський вал. На відміну від двох перших, цей вал не зв’язаний із річками, проходить на південь від міста Василькова через село Барахти біля хутора Безп’ятного в напрямку села Великої Салтанівки. Проте цей вал, починаючись за 1,5 км від села Барахти з боку Барахтянської Ольшанки, несподівано закінчується за 1,5 км на захід від хутора Безп’ятного. Ніяких відгалужень він не має. Складається враження, що будівництво валу не було закінчене.

4. Ірпінсько-Здвижівська лінія (4-А) замикала з півдня і південного заходу територію, обмежену річками Ірпінь та Здвиж. Починалася ця лінія між селами Чорногородкою та Соснівкою, при впаданні в Ірпінь річки Лупи. Лівим берегом Лупи вал ішов до села Бишева і мимо сіл Горобіївки, Мотижина, Копилова, Фасівочки доходив до річки Здвиж. Хоч у деяких місцях вал і розораний, але його напрямок скрізь простежується досить добре. З цією лінією оборони пов’язуються городища в селах Чорногородка, Бишів, Мотижин та в місті Макарові.

5. Здвижівсько-Тетерівська. Починається ця лінія (5) від села Завалівки на лівім березі річки Здвиж і прямує до міста Радомишля на річку Тетерів. Вона, очевидно, замикала територію, обмежену річками Здвиж та Тетерів. Вивчення валів цієї лінії ще не закінчене…» [206, с. 32–33].

Українські науковці не збираються продовжувати цю навдивовижу потрібну працю…

Пояснимо шановним читачам, звідкіля у валах бралося вугілля, яке допомагало встановити роки їхньої побудови.

«Важливим науковим відкриттям є виявлене нами вугілля в насипах валів на всіх ділянках першої, другої та четвертої ліній оборони. Подекуди вугілля залягає навіть у двох шарах. Як видно з розрізу валу, зробленого біля села Забір’я (на першій лінії), один шар залягає біля колишнього горизонту і має товщину 0,3–0,4 м, а другий — вище. Кількість вугілля не скрізь однакова. Інколи в насипу трапляються окремі вуглинки та лінзи вугілля. В селі Перевоз ми познайомились із ковалем, який користувався вугіллям з валу для свого виробництва. Наявність вугілля на ділянках валів, що складаються з перепаленої глини або зцементованого від високої температури піску, свідчить, що вугілля з’явилося тут під час будівництва валів… нижній шар ґрунту з вугіллям у валах складається з вугілля колишньої підошви валу та того вугілля, яке кидали сюди, копаючи рів. Вищі шари вугілля могли утворитися пізніше при відновленні валів, коли доводилося знову випалювати рослинність на них, яка на той час з’являлася… Наявність у валах вугілля є матеріалом для визначення часу будівництва насипів радіовуглецевим методом…» [206, с. 33].

Зрозуміло, що вали насипались, як лінії оборони.

Перша лінія оборони — завдовжки близько 20 кілометрів, проходить межиріччям річки Віти і Будаївського струмка і далі по річці Бобриці до її впадіння в Ірпінь — є найдревнішою, згідно із дослідженнями Аркадія Сильвестровича Бугая.

Друга лінія оборони, згідно із теорією А.С. Бугая, проходила по річці Стугна від села Заріччя через Васильків до хутора Хлебча і далі межиріччям Стугни й Ірпеня через село Плисецьке до села Перевози на річці Ірпінь. Цікаво зазначити, що літописний Плесенськ, ймовірно, став сучасним селом Плисецьке.

Як зазначено в працях Аркадія Сильвестровича, частина центральної Київщини, оточена річками Дніпром, Стугною та Ірпенем, — є так званим київським трикутником. Цей захищений з усіх боків ріками (водою) трикутник зображений у книзі А.С. Бугая «Змійові вали» на сторінці 89. А на попередній сторінці науковець зробив ось такий висновок: «Ретельне вивчення доводить, що вали й окремі городища дуже подібні до конструкцій Немирівського та Постирського городищ, які датуються VІІ–VІ ст. до н.е. В основі Змійових валів та деяких городищ біля них, як і в Немирівському так і Постирському городищах ми знайшли вугілля і перепалену глину. Отже, дуже ймовірно, що і перша, і друга лінії захисних валів на Київщині теж були збудовані не пізніше VІІ–VІ ст. до н.е. Звідси висновок: на землі Київській, десь у районі Києва, мусило бути місто, засноване 2 700 років тому» [206, с. 88].

Як би нам це твердження А.С. Бугая, зроблене у 1969 році, не здавалося дивним, та воно має право на існування. Згадаймо «батька світової історії» великого Геродота. Ось що він писав про поховання скіфських царів:

«Поховання померлих чи вбитих на війні царів скіфи роблять в землю краю, який називають — Геррос (в перекладі на сучасну мову — «Земля Русів»). Геррос — … знаходиться там, де Борисфен (Дніпро) вже є придатним для плавання великими човнами. Там померлому чи вбитому на війні царю-небіжчику копають прямокутну яму, в якій урочисто ховають тіло, приготовлене до поховання. При похованні покійникові розрізають живіт, вичищають нутрощі, наповнюють тіло різними пахощами, пахучим насінням, сухою м’ятою, волошкою, любистком та іншим.

Потім наповнений пахощами живіт зашивають, і покривають усе тіло тонким шаром прозорого воску. Приготовлене до поховання тіло скіфського царя кладуть на воза чи човна і обвозять по всіх теренах скіфських племен. В кожному селищі до поховальної процесії долучаються люди… Небіжчиків ховають на 40-й ден, перед тим обвозять тіло по родичах та друзях… По закінченню поховальної церемонії всі люди, що зібралися, насипають над домовиною царя високу могилу…» [206, с. 41–42].

Ми ще раз переконуємося в подібності скіфського поховання, описаного Геродотом у 435 році до н.е., та описом, зробленим Ібн-Фадланом у Булгарії 922 року, поховання багатого киянина.

У деталях поховання описи майже збігаються. Хоча за півтора тисячоліття, звичайно, появилися й нові елементи. Це зрозуміло.

Скоріше за все, знаменитий Київський трикутник і був отією, не менш знаменитою землею Геррос, тобто — Землею Русів, де ховали скіфських царів.

Недаремно ж скіфський цар Ідантирс у 512 році до н.е. писав до перського царя Дарія: «Перси, я ще ніколи і ні від кого не втікав зі страху, не роблю цього і тепер через страх. Для мене немає нічого надзвичайного в тому, що я тепер роблю. Це є справжній спосіб мого життя, як за війни, так і в мирний час. Коли ти хочеш знати, чому з тобою я ще не бився, відповім: у моїй країні немає таких міст і полів, щоб їх було шкода зруйнувати та загубити, чи дивитись на їх руйнування, грабунок та нищення твоєю армією. Можливо, що таке штовхнуло б і мене на битву з тобою. Коли ти вирішив в короткий час мати кровопролитну битву, знай, ми будемо жорстоко битись тільки за могили наших предків. Знайди їх і спробуй їх зруйнувати, тоді ти знатимеш, чи ми хочемо і можемо стати до битви з тобою. До цього часу мій добрий розум мені підказує — продовжувати уникати битви і кровопролиття. Це є моя тобі відповідь на твої звинувачення» [55, с. 57].

Хотілося б звернути увагу читачів на той факт, що цього листа скіфський цар Ідантирс направив Дарію, коли його армія перебувала на найближчій відстані від тих могил. Та перський цар Дарій не збирався знаходити могили скіфських царів, що зробити було вкрай легко. Він вирішив тікати. І втік…

Є багато дотичних свідчень про те, що Київський трикутник та земля Геррос одне й те ж.

У 1848 році Київський губернатор Іван Фундуклей видав книгу «Обозрение могил, валов и городищ Киевской губернии, изданое по высочайшему соизволению Киевским гражданским губернатором Иваном Фундуклеем». Курганів було настільки багато, що навіть згаданий високопосадовець не міг обійти їх увагою.

А ще про них писали: В.Б. Антонович, П.Г. Клепатський, Лаврентій Похилевич, О. Мальченко, М.О. Чмихов, Д.М. Щербаківський, В. Щербина та інші.

У шістдесятих — сімдесятих роках XX століття Аркадій Сильвестрович Бугай зазначив у тому трикутнику 17 (сімнадцять) стародавніх городищ. І, звичайно, на цьому крапку ставити не можна.

Нещодавно придбав я книгу «100 великих українців». Звичайно, не тих, яких збирався нам нав’язати «некто Дима Табачник». Ця книга бере початок із київського князя Кия, який правив у стольному граді в кінці V століття — на початку VІ-го.

Автор «Повісті временних літ» писав: «Було троє братів: один на ім’я Кий, другий — Щек, а третій — Хорив, і сестра їх — Либідь. Сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щекавицею, а Хорив — на третій горі, від чого прозвалася Хоривицею. І збудували городок на честь брата їх старшого, й назвали його Київ… А цей Кий княжив у роді своєму і ходив до цесаря… (та. — В.Б.) велику честь, як кажуть, прийняв він од цесаря. Коли ж він повертався назад, прийшов до Дунаю і вподобав місце, і поставив городок невеликий, і хотів сісти з родом своїм. Так не дали йому ті, що жили поблизу. Так і донині називають дунайці городище те — Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ, там і скончав життя своє» [205, с. 5].

^{Легендарні Кий, Щек, Хорив і сестра їх Либідь}

Професор Михайло Брайчевський в опублікованих уже в незалежній Україні творах уточнив і «опустив на землю» легендарного князя Кия, зазначивши:

«Кий походив із тих слов’ян, що під тиском аварської навали змушені були переселитися до області Срем (Сірмії), тобто білих хорватів, які до аварської інвазії входили до полянської конфедерації. Народився він у середині 70-х років VI ст., належав до можновладного (князівського) роду. Вчився в Константинополі разом з майбутнім імператором Іраклієм. У 635 р. підняв повстання проти аварського кагана, спираючись при тому на підтримку візантійської адміністрації. Діставши титул патриція (дуже високий) від свого друга Іраклія і бенефіцій у Нижній Наддунайщині, збудував там укріплений замок «Керамісіїв табір» — «Києвець»… Але в подальшому виявив претензії на приморську область Салуні, через що вступив у конфлікт з імператором. Змушений був залишити Наддунайщину і відійти на північ, у землі своїх предків. Там, у середній Наддніпрянщині, на перехресті головних торговельних шляхів, він заснував свою нову столицю, названу за його іменем Києвом» [81, с. 146–147].

Та варто пам’ятати, що Аркадій Сильвестрович Бугай визнав вік Києва у 2 700 років, тобто з часів Скіфської доби, і він мав рацію. Бо так званий Київський трикутник і Земля русів — були одним і тим же місцем поховання скіфських царів. Поселення (городище) Київ у ті часи вже існувало. Тобто Кий переніс свою столицю до давно існуючого міста і почав його розбудовувати.

Професор Михайло Брайчевський досить чітко зазначив:

«У першій половині й середині І тис. н.е… джерела фіксують наявність двох великих об’єднань давніх слов’ян — Антського і Склавінського. Це були політичні утворення напівварварського типу, які на певній стадії добре відомі в усіх країнах ойкумени…

Антський союз,.. мав у своєму складі шість великих «племінних» груп (уличів, тиверців, волинян, бужан, дулібів, білих хорватів), займав усю основну частину Східноєвропейського лісостепу на захід від Дніпра. На чолі його стояли царі (рекси), оточені можновладцями.

Це об’єднання, що вищий злет пережило наприкінці V та в VІ ст., було… ліквідоване внаслідок аварського «наїзду» на зламі VI-VII ст. Але причини, що викликали його до життя, зрозуміло, не зникли, а діяли , хоча й у нових, деформованих зовнішніми факторами умовах. Отож, на руїнах Антського царства в VІІ ст. починає формуватися нове, могутніше політичне об’єднання, що дістало назву Русь і на кінець І тис. стало найбільшим і найсильнішим утворенням Східної Європи» [81, с. 126–127].

Останнім часом мені вдалося ознайомитися із працею Олександра Ковалевського та Леоніда Осауленка «Ілюстрована Історія України. Від найдавніших часів до сучасності», яку на перших порах сприйняв за надто цікаву і потрібну працю. Але чим далі її вивчав, тим більше переконувався, що автори більшу частину своїх висновків запозичують в інших людей, не вважаючи за потрібне посилатись на них. Видавши перший том своєї книги, вони «скромно приховали» навіть список використаної літератури, що, взагалі, є «дурним тоном» документалістики.

Так, по суті, хороша праця стала непотребом української історичної сучасної документалістики. Хотів послатись на деякі думки з цієї книги, та все ж таки передумав. Вирішив йти старим шляхом, посилаючись на відомих та молодих, достойних уваги авторів, які не є всезнаючими. Отож, звернімося до нашого великого земляка Михайла Брайчевського. Як відомо, російська імперська влада робила все, аби заблокувати нові дослідження щодо появи на українських (руських) землях раніше вигаданих готів та гунів, тому велети історичної думки української науки, такі як М.С. Грушевський, Агатангел Кримський, Михайло Брайчевський, Н.П. Дашкевич, В.Б. Антонович та десятки інших, змушені були підтримувати московсько-німецькі вигадки. Однак деякі з тих українських геніїв все ж таки, хоча й поза планом та дотично, торкалися того періоду і закритих тем. То були лише перші кроки в цьому напрямі геніальних науковців, але їх зусилля мали благодатний ґрунт. Ось тому московські владоможці свого часу просто заборонили друкувати останні дослідження професора Михайла Брайчевського про «Першопочатки Русі (України)».

Скажіть, будь ласка, як Москва могла дозволити друкувати ось таке: «Первинна Русь — це східна, наддніпрянська частина антських (полянських) племен, яка найменш постраждала від слов’яно-аварських війн і яка першою ступила на шлях створення нового політичного об’єднання» [81, с. 340].

І хоча в цьому не було нічого крамольного, та Москва таке говорити і досліджувати забороняла. Першу роль у створенні Русі мала завжди грати Московія. Це була примусова аксіома.

Ось що писав М.Ю. Брайчевський далі: «Історія Київської Русі починається на зламі VI–VII ст. Саме цей час — епоха аваро-слов’янських війн — став поворотним етапом у політичному розвитку східного слов’янства. На зміну Антському об’єднанню племен прийшла Русь — нове державне утворення, що протягом трьох століть виросло в найбільшу і найсильнішу державу східної Європи» [81, с. 341].

Тобто, ми відстежуємо довгий історичний період, який свідчить про спадковий розвиток як етносу, так і державності на теренах України-Русі. Що цікаво, професор Михайло Брайчевський сам цю тезу старався виділити.

«Незаперечною заслугою історичної науки радянського періоду є обґрунтування тези про глибокі корені Київської Русі. Писемні джерела, на жаль, не йдуть глибше IX ст.; дослідники давніх епох мусять, у кращому випадку, задовольнятися побіжними згадками у візантійських чи східних хроніках. Натомість великий внесок у джерелознавчу скарбницю робить археологія. Вона невпинно збільшує кількість матеріалів і сміливо втручається в суто історичну проблематику, що до недавнього часу вважалося прерогативою писемної історії.

Концепція антського періоду в розвитку східних слов’ян, репрезентованого існуванням черняхівської культури, запропонована і обґрунтована мною в низці праць, опублікованих у 50-х роках…

З приводу етнічної інтерпретації черняхівської культури висловлювалися найрізноманітніші здогадки, часто зовсім фантастичні. Проте єдиною правдоподібною концепцією залишається думка, висловлена ще першими дослідниками культури, за якою пам’ятки черняхівського типу залишені стародавніми слов’янами…» [81, с. 141–142].

Зазначимо, що професор Анатолій Миколайович Кіндратенко у своїх працях чітко доказав і довів, що й знамениті гуни теж належали до черняхівської культури, а отже — до слов’янських племен. Послухаємо:

«У III ст. почалися широкомасштабні війни Черняхівських племен з Римом. Вони були як наслідком перенаселення земель й колонізаційного руху в усіх напрямках від місця попереднього проживання праукраїнців між Карпатами та Середнім Дніпром, так і протидією агресивній політиці Риму. Рух закінчився колонізацією праукраїнцями Балкан, Центральної та Східної Європи. «Гунські війни» були лише найяскравішою ланкою цього процесу… З обох боків боротьба була жорстокою. На захоплених землях римляни брали в рабство дуже багато людей, особливо ж непокірні племена, які чинили відчайдушний опір, намагалися винищити вщент. Для захисту від них десь у цей час була побудована система укріплень з ровами та валами — так звані «Троянові вали». «Варвари» відповідали не меншою «люб’язністю» [142, с. 109]. Тобто носіями Черняхівської культури були у III–V ст. н.е. не тільки анти та славени, а й гунські племена. І все те є досягненням праукраїнського етносу.

«Розгром готів (гетів) антами, поразки римлян та візантійців від «варварів» стали початком виникнення в кінці ІV — на початку V століть на теренах Руси-України нової етнокультурної та соціально-економічної спільноти, яка врешті-решт була лише наслідком попереднього військово-політичного об’єднання і в якій всі племена пізніше виступають під ім’ям склавинів-антів. Римлянам вона відома як імперія гунів, а арабам — як потужна держава Валінану… Таким чином руси-українці створилися як на основі праукраїнських племен Київської та Черняхівської культур, так і українізації скито-сарматських та фракійських племен. Всі вони були індоєвропейцями і, очевидно, близькими по мові» [143, с. 66].

Так на арені українських земель з’явився потужний союз слов’янських племен — Антська держава. Десь у середині VI століття на наші південні терени з Азії прикочували авари. Народ уйгурського походження.

«До складу Антського союзу племен, наскільки можна судити з наявних джерел, входило шість великих племінних груп. Вони відомі з давньоруських літописів як специфічна південно-західна група «племен» — уличі, тиверці, бужани, дуліби, волиняни, білі хорвати. У сукупності ці «племена» становили Полянський союз, який, за нашими уявленнями, був тотожний Антському (як відомо, синонім «анти» не був самоназвою слов’ян і застосовувався лише у візантійській літературній практиці…)» [143, с. 347].

Вперше авари згадуються в Європі близько 558 року, коли завдали на Північному Кавказі удару по аланах. Далі вони українським степом та через Карпати просунулися до Паннонії (сучасна Угорщина), де близько 568 року утворили свою державу — каганат. Склавіни (західні слов’яни) — підкорились аварам, в той час як анти — «чинили відчайдушний опор».

«Внаслідок тієї боротьби анти,.. відстояли свою незалежність, але вийшли з неї надто ослабленими, їхнє політичне об’єднання розпалося. Сама назва (візантійська. — В.Б.) «анти» зникає зі сторінок стародавніх хронік — остання згадка про них датується 602 р.» [81, с. 346].

Звичайно, з розпадом Антського союзу, племена, які входили до нього, продовжували жити і діяти на своїх землях.

«Уличі займали лісостепове Правобережжя Дніпра на південь від Стугни. Тиверці — межиріччя Дністра і Пруту. Бужани жили в Подільському Надбужжі, дуліби — у Верхній і частково Середній Наддністрянщині. Територія волинян охоплювала лісостепову частину Прип’ятського басейну (Волинь), а білих хорватів — Прикарпаття… Нове об’єднання мало становити перший етап у процесі утворення Русі, що, зрештою, відбито і в «Повісті минулих літ»: «… Полянє, яже нинє зовомая Русь» [81, с. 347–348].

Так і сталося. На арені історії з’явилася держава Русь, Київська Русь. А поруч із нею, у межиріччі Волги і Дону, сформувалась її нова противага — Хозарський каганат.

Династія Кия правила Київською державою, або Руссю (Україною), до приходу династії Рюриковичів. Так у Східній Європі набирала сили і могутності майбутня її надпотуга — Русь (Україна).

Михайло Брайчевський, посилаючись на літописи, стверджує, що київські князі Аскольд і Дір не мали стосунку до династії Рюриковичів, а належали до династії князя Кия.

Звичайно, як сам Кий, так і його наступники докладали немалих зусиль заради приєднання до своїх володінь сусідніх слов’янських племен. За літописними свідченнями, на середину IX ст. до складу держави Кия входили землі полян, деревлян, дреговичів і південно-західної частини сусідніх сіверян.

«Часів Аскольда (середина і друга половина IX ст.) стосуються повідомлення арабських письменників про три центри Русі… (звертаю увагу — три центри Русі, і аж ніяк не про три держави. — В.Б.). Це автори так званої групи ал-Балхі: ал-Істахрі, Ібн-Хаукаль, анонімна книга «Худуд ал-Алам», а також значно пізніший твір Ідрісі, що, однак, відбиває дуже давню традицію. За свідченням цих джерел, у середині або на початку другої половини IX ст. в Східній Європі існували три об’єднання східнослов’янських племен, що в нашій транскрипції іменуються Куявією, Славією та Арсанією або Артанією…» [81, с. 223–224].

Те, як пояснюють походження цих понять сучасні та давні українські історики промосковської імперської школи, не має під собою логічного обґрунтування. Тому звернімося до логіки. Звичайно, кожен центр слов’янських племен мусив мати якісь, виключно свої, взаємовідносини з сусідніми державами того часу, тобто із Візантією та Хозарією, які домінували у ті часи в Східній Європі. Розглянемо простішу схему — відносини з Хозарією.

Професор М.Ю. Брайчевський, посилаючись на давні літописи, встановив, що тогочасні слов’янські племена радимичів, в’ятичів та сіверян платили данину хозарам і перебували на низькому щаблі розвитку. Скоріше за все, та група слов’янських племен мала свій центр (яким не міг бути Чернігів, бо вже належав до Києва). Куявія і Київ — це, найімовірніше, все Полянська (Київська) група племен, яка вела постійну боротьбу з Хозарією і, звичайно, не платила їй данини.

І, звичайно, волинська група племен мала свій центр, який, прикритий Куявією, взагалі не мав з Хозарією взаємовідносин. Отак, на мою думку, слід трактувати давні свідчення арабських істориків. Ми не маємо права поширювати Славію на суверенні стародавні фінські землі, а Арсанію зараховувати до вигаданої московитами Тмутаракані.

Колись науковцям треба і честь мати!

Тільки слов’яни з центром у Києві в ті роки уже мали повноцінну державу. Таке засвідчили тогочасні взаємовідносини Києва з Константинополем.

«Візантія була головним об’єктом зовнішньополітичної активності Аскольдової Русі. Греко-руські відносини розвивалися по двох основних лініях — торговельній і дипломатичній. Однак мирні стосунки кілька разів переривалися збройними конфліктами. Найвизначнішою зовнішньополітичною акцією Аскольда якраз і були походи проти Візантії та договори, укладені ним з імперською адміністрацією. Ці експедиції (воєнні походи. — В.Б.) справили величезне враження на тогочасну громадську думку в різних країнах…

«(Воєнний похід. — В.Б.) 860 року, за імператора Михайла III,.. був здійснений раптовий напад Русі на Константинополь, що завершився гучною перемогою київського війська та флоту… Головний… політичний сенс полягав у дипломатичному визнанні Русі як великої держави і гідного контрагента Візантійської імперії… У сфері ідеології аналогічну функцію виконало запровадження в нашій країні християнства, що сталося в безпосередньому зв’язку з тим походом, улітку 860 року…

Другий похід відбувся 863 року. У той час грецькі джерела (Микита Павлагонський) відзначають напад Русі на Принцеві острови у Мармуровому морі. Тоді, очевидно, було укладено новий договір, що розвивав умови попереднього і визначив принципи, на яких мали базуватися подальші перспективи русько-візантійських відносин.

Ще через три роки (866. — В.Б.) був замислений новий широкомасштабний похід, який, однак, закінчився трагічно для Русі. Несподівана буря розкидала Київський флот, і компанія обернулася фатальною поразкою. «И бысть в Києве плач велій» — констатує літописець під наступним 867 роком.

Нарешті, 874 року Аскольд організував останній, четвертий похід проти греків, який мав цілком позитивні наслідки. До рішучої битви, правда, не дійшло, оскільки імператор Василь І Македонянин поспішив укласти з київським каганом мирний договір… Сам факт підписання угоди чітко відзначено в джерелах — як візантійських (Константан Багрянородний та ін.), так і в давньоруських, зокрема в Никонівському літопису…» [81, с. 226–228].

Ми вже писали, що 860 року, після першого походу київського князя Аскольда на Візантію, на Русі почали запроваджувати християнську релігію. Для Києва був висвячений митрополит Михайло Сирин та шість підлеглих йому єпископів. Тобто Русь, ще до появи Рюриковичів, мала свою писемність, свої книги, свої примітивні навчальні заклади, а головне — свої уми, які тим володіли.

«Найвидатнішим фактом у сфері духовного життя Аскольдової Русі було створення першого вітчизняного історичного твору, який Б. Рибаков (російський академік. — В.Б.) назвав «Літописом Аскольда». Спроба реконструкції тієї хроніки дала цікаві результати. З’ясувалося, що перший руський (український. — В.Б.) літопис — поважний ідеологічний документ, головним змістом якого було визначення місця Київської держави в системі середньовічної ойкумени. Про високий рівень історичної думки тих часів свідчить те, що на Русі (Україні. — В.Б.) було запроваджене особливе літочислення — «Руську еру», яка підрахунок років починала від 860 р. — року першого хрещення Русі (України. — В.Б.).» [81, с. 225].

Переворот 882 року. Прихід норманської дружини на чолі з Олегом до Києва, вбивство ними правлячого в Києві князя Аскольда та захоплення київського престолу 882 року було звичайним державним переворотом. І тільки!

Ми вже бачили, що Київська держава існувала до приходу Рюриковичів щонайменше 250 років, і всі ті роки нею правили потомки князя Кия. Більше десяти поколінь, якщо не рахувати антський період! Рюриковичі до створення Київської держави не мали жодного стосунку. Вони просто вчинили в Києві 882 року державний переворот, убивши місцевого князя та захопивши владу. Іншу інтерпретацію подій та фальшування літописів зробили зацікавлені московські владоможці значно пізніше. Тому підігравання професора Михайла Брайчевського щодо слов’янської Славії на московській півночі є повністю хибним. Прошу читачів переконатись у тому зі слів самого професора:

«Славія мала своїми контрагентами переважно малорозвинені народи самодійського, фінського та летто-литовського походження, які в описуваний час переживали стадію родового суспільства чи, в кращому випадку, початковий етап розкладу первіснообщинного ладу. Ці племена були розкидані на величезних просторах лісової Півночі, їхній демографічний рівень небагато відставав від демографії східних слов’ян…» [81, с. 639].

Як би не бажав того професор Михайло Брайчевський, та арабські історики говорили цілком конкретно про тодішні слов’янські поселення (центри). Таким об’єднуючим центром радимичів, в’ятичів і частини сіверян могли бути давні Сівер, Смоленськ чи будь-яке інше на їх землях поселення. Не слід так плазувати перед московитами-фальсифікаторами! Тим більше, що навіть сам професор змушений був визнати: «Сама особа Рюрика теж є проблематичною. Не знаємо, звідки він з’явився і ким був раніше» [81, с. 708].

А Велика Радянська Енциклопедія цілком серйозно заявляє, що то вигадана, міфічна легенда. Послухаємо:

«Рюрик — Синеус — Трувор, по рус(ским) летописным преданиям, три брата-конунга, предводителя варяжских дружин, якобы призванных «из-за моря»… Согласно этой версии. Рюрик сел в Новгороде, Синеус — в Белоозере, Трувор — в Изборске. Быстрая смерть среднего и младшего братьев сделала Рюрика полновластным правителем Новгородской земли. Нек(ото)рые ученые отождествляют его с Рерихом Датским, совершавшим во главе варяжской дружины набеги на страны Зап(адной) Европы (до 860). Существует мнение, что Синеуса и Трувора не существовало, а известия о них — результат неправильно прочитанного рус(ским) летописцем иностр(анного) текста, к(ото)рый сообщает, что Рюрик пришел в землю славян со своим домом («сине хус») и верной дружиной («тру воринг»)…

Легенда о «призвании» варягов… была использована … для объяснения происхождения и прославления правящей рус(ской) княжеской династии, основателем к(ото)рой стали считать Рюрика» [25, т. 22, с. 459].

Хоча московита завжди старалися нав’язати усім думку, що таке трапилося в XII столітті при написанні літопису, та ми знаємо, коли, як та хто ті літописи «знаходив» і оприлюднював. Тож «вуха» Катерини II та Петра І (XVIII ст.) стирчать із тих «знахідок» цілком доказово. У XII столітті про московську царську династію ще ніхто не знав.

Олега, що вчинив переворот 882 року в Києві, могло взагалі не бути. Це слід вважати черговою московською вигадкою. Тим більше, що знаменитий Іларіон у своєму «Слові про закон і благодать», «згадуючи предків Володимира та Ярослава, називає лише Ігоря й Святослава, зовсім не згадуючи Рюрика». Отака дилема.

Та не будемо на це звертати уваги…

В будь-якому випадку — Рюриковичі прийшли до існуючої Київської держави, а їх рід упродовж 3–4 поколінь повністю слов’янізувався. Літописи це не заперечують.

«Хазарский каганат, раннефеод(альное) государственное) образование, возникшее в сер(едине) 7 в. на тер(ритории) Ниж(него) Поволжья и вост(очной) части Сев(ерного) Кавказа в результате распада Зап(адно)-Тюркского каганата… Столицей Х(азарского) к(аганата) до нач(ала) 8 в. был г. Семендер в Дагестане, а затем г. Итиль на Ниж(ней) Волге… [25, т. 28, с. 163].

Згодом Хозарія поширила свої володіння на Нижній Дон. Там, в Пониззі Дону, Хозарія десь у 30–х роках ІХ століття звела надпотужну фортецю — Саркела. Про те будівництво розповів візантійський імператор Константин Багрянородний. Послухаємо:

«Каган і… Хозарії, надіславши послів до того василевса (імператора. — В.Б.) Феофіла, просили воздвигнути для них фортецю Саркел. Василевс, схилившись до їхнього прохання, надіслав до них згаданого вище… Петрону з хеландіями з царських кораблів… Отож, цей Петрона, прибувши до Херсона, залишив хеландії в Херсоні; посадивши людей на транспортні кораблі, він рушив до місця на р. Танаїс, в якому мусив будувати фортецю. Оскільки ж на місці не було придатних для будівництва каменів, спорудивши печі й випаливши в них цеглу, він зробив з них споруду фортеці, виготовивши вапно з дрібних річкових черепашок» [207, с. 173].

Археологічні рештки фортеці, спорудженої у 30-х роках IX століття, ґрунтовно дослідив М. Артамонов зі своєю експедицією в 50-х роках у зв’язку з будівництвом Волго-Донського каналу та Цимлянської ГЕС.

«Городище розташоване на невисокому виступі корінного берега Дону: воно мало цегляні стіни 3,75 м завтовшки. Форма фортеці прямокутна. На кутах були великі гранчасті вежі; крім того, меншого розміру вежі йшли вздовж стін із певним ритмом. Повністю розкопана південно-західна стіна мала чотири такі проміжні вежі. Таким чином, усього їх було, мабуть, 12. Довжина укріплення становила близько 200 м, ширина — 125 м. Усередині фортеця була забудована цегляними спорудами… Для свого часу це була сильна твердиня…» [81, с. 210].

Тобто Хозарія свідомо рухалася до кордонів Київської Русі-України, визнають це чи ні деякі сучасні історики. Звернімо увагу: виник Хозарський каганат у середині VII століття на Північному Кавказі зі столицею Семендер на теренах сучасного Дагестану. Десь у середині VIII століття каганат переніс столицю до Ітіля на Нижній Волзі. У тридцятих роках IX століття Хозарія збудувала потужну фортецю Саркел в районі сучасного Волго-Донського каналу. Тобто на землях, які русичі з давнини вважали своїми.

За свідченням давніх арабських істориків, Хозарія в першій половині IX століття практично прибрала до рук Волзьку Булгарію і наклала данину на південно-східних сіверян, радимичів та в’ятичів. Звичайно, Хозарія на цьому не збиралася закінчувати. Побудова фортеці Саркел свідчить саме про те.

Тому війна між Київською Руссю та Хозарією була лише справою часу.

«Головним об’єктом зовнішньої політики Русі залишалася Візантія (з якою Святослав так чи інакше мусив рахуватися). Хозарія була фактором, який треба було мати на увазі й принагідно використати в своїх інтересах…

Згадаймо, що, замисливши похід проти Візантії, Ігор спочатку здійснив масштабну експедицію до Закавказзя, здобув там місто Бердаа. Метою цієї експедиції було забезпечити собі надійний тил на сході. Можна думати, що й східний похід Святослава (Хороброго. — В.Б.) мав на увазі аналогічну мету, хоча зміст заходу був зовсім інший. Ігор (у 915 році. — В.Б.) спирався на порозуміння з каганатом, на цілком лояльні, а може, й союзницькі стосунки з ним. Святослав, навпаки, головне вістря свого походу спрямував саме проти Хозарії, ліквідувавши її як незалежну державу» [81, с. 285–286].

Звернімо увагу, саме після походу (915 рік) Київського князя Ігоря на спільних ворогів Хозарія почала свідомо рухатися в бік Київської держави, побудувавши у 30-х роках на Дону фортецю Саркел за допомогою Візантії, таким чином, вступивши з останньою в союз.

Східний похід Київського князя Святослава на Хозарію тривав, скоріш за все, три роки — «964, 965 і, може, 966 рік». Звичайно, були взяті насамперед столиця Ітиль та «Біла Вежа» — Саркел. Здобуття і пограбування князем Святославом обох міст засвідчили як літописи, так і арабські історики, наприклад Ібн-Хаукаль.

Детально цей похід дослідив професор О.О. Шахматов, який вказав на літописні помилки, зведені до висновку, що в’ятичі у 964 році сиділи не у Верхів’ях Дону, а в його середній течії. Це свідчення великого науковця цінне тим, що зайвий раз підтвердило непричетність фінських племен до тодішньої Київської держави.

«Спустошивши Нижнє Поволжя, київське військо посунуло на Кавказ. Тут було здобуто і сплюндровано стародавню столицю каганату Семендер. Далі шлях Русі проліг у землі (аланів) та касогів (черкесько-одигських племен), де теж було здобуто перемогу. Лише після того в’ятичів нарешті було приєднано до Київської Русі…

Східний похід Святослава 964–966 рр. відіграв фатальну роль в історії Хозарії. Каганат припинив своє існування не тільки як велика держава, а як історичне явище. Відсутність внутрішньої основи, ефемерність структури, породженої специфічними особливостями конкретної історичної ситуації, нарешті сказали своє слово — неминуче стало реальністю» [81, с. 287–288].

Маємо розуміти, сама по собі поразка Хозарії, погром князем Святославом столиці та головних міст її не були головною причиною розвалу держави. Існували інші, внутрішні причини, які не є темою наших досліджень. Вочевидь, Хозарія була настільки крихким, неоднорідним тілом, що справа розвалу була лише справою часу.

Частина населення Хозарії врятувалася втечею до Закавказзя, Заволжя та Середньої Азії. Є відомості про перебування хозар у Середній Азії, Грузії тощо. Не варто забувати, що головним населенням Хозарського каганату були тюркські племена, що прийняли іудаїзм як релігію. Тому в ті часи, коли народи і племена визначилися з релігіями, хозари, відійшовши до Закавказзя, Заволжя і Середньої Азії, скрізь знаходили своїх тюркських одноплемінників або споріднених з ними племен. Часто-густо вони (хозари) приймали віру тих людей і залишалися жити серед них.

Звичайно, багато хозарів, після відходу військ князя Святослава, впродовж 968–969 років повернулися на стару батьківщину. Про те писав Ібн-Хаукаль.

Інший араб — Мукадесі — писав, що «мешканці міста Хозарів втекли були на узбережжя, але тепер повернулися і вже більше не іудеї, а мусульмани» [209, с. 431].

Така різнолика поведінка хозар (тюрків) свідчить про випадковий вибір релігії каганом Хозарії. Але існує в історичній науці так зване «єврейсько-хозарське листування», яке намагається доказати закономірність існування іудейського Хозарського каганату. Послухаємо з цього приводу думку професора Михайла Брайчевського, який не ухилявся дослідити й це питання:

«У середині X ст. в далекій Іспанії (Кордовський халіфат) з’явилися відомості про те, що на сході Європи, на кордоні з Азією, існує велика і могутня держава, що сповідує іудаїзм як офіційну, державну релігію. Зрозуміло, ця звістка не могла лишити байдужими ідеологів іудаїзму, яких у халіфаті було чимало і які обіймали часом визначні адміністративні посади…

Отож, учений єврей Хасдай Ібн-Шафрут, що посідав помітне місце при дворі халіфа Абу-ар-Рохмана III, вирішив здобути докладніші відомості про Хозарію і зав’язати з її керівництвом безпосередні стосунки…

Спочатку Хасдай зробив спробу нав’язати контакти з хозарським зверхником через Візантію. Його посланець Ісаак бен-Натан прибув до Константинополя, але на тому його мандрівка закінчилася…

Але трапилася щаслива нагода: німецькі купці, що прибули до Кордови, взялися доставити лист Хасдая через Німеччину, Угорщину й Русь. Цього разу спроба завершилася удачею: хозарський цар Іосиф одержав лист і докладно відповів на нього. Ця відповідь дійшла до нас у двох варіантах — короткому й ширшому… (Далі знайшли ще кілька листів. — В.Б.)

Документи, що стосуються «єврейсько-хозарського листування», в літературі зустріли досить насторожено. Ряд фахівців… вважали їх підробкою…

Разом з тим, чимало солідних учених відстоювали (і далі відстоюють) автентичність листування…

Головна помилка критичної лінії, на нашу думку, полягає в тому, що фальсифікат уявляється як підробка, здійснена не добропорядними вченими, так би мовити, кабінетним чином… Але насправді підробка могла бути здійснена авторами, які спирались на справжню історію іспано-хозарських контактів або й брали в ній безпосередню участь, аж до самого Іосифа (або й Хасдая) включно…

У кожному разі не може бути сумніву, що зміст документів «єврейсько-хозарського листування» так чи інакше зазнав деформацій або й цілком свідомої фальсифікації. Це позбавляє ці пам’ятки джерелознавчої достовірності. Дискусійним лишається питання про авторство, час і межі тієї фальсифікації, але не сам її факт. Будувати на цих документах будь-які висновки щодо реальної історії хозар не доводиться» [81, с. 268–272].

Таку ж справу маємо з давньою так званою російською історичною наукою. Це теж не слід забувати.

Отож, із часів Великої Київської держави маємо пам’ятати славні переможні походи на Візантію князя Аскольда — 860, 863 та 874 роки. Свідченням чого залишилися давні договори між Києвом та Константинополем.

За часів князя Святослава відбулися знамениті походи русів (українців) на Хозарію та Візантію. Внаслідок чого, як ми вже говорили, Хозарія перестала існувати, і князь Святослав переніс свою столицю на річку Дунай.

«Походи Святослава 965–968 рр. становили ніби єдиний шабельний удар, що прокреслив на мапі Європи широке півколо від Середнього Поволжя до Каспію і далі через Північний Кавказ і Надчорноморщину до балканських земель Візантії… Була… повністю розгромлена Хозарія, послаблена і налякана Візантія, що кинула всі свої сили на боротьбу з могутнім і стрімким полководцем» [210, с. 44].

І хоча російський академік Б.А. Рибаков намагається ті діяння приписати Московії, та то марна справа, бо Москви та Московії у ті роки ще не було навіть за московськими сфальшованими так званими джерелами, а тогочасні фінські племена майбутньої Московії участі у походах князя Святослава брати не могли і не брали. Ото і вся мова!

Та московита в цьому питанні пішли далі. Вони на честь 1040-річчя розгрому Хозарського каганату спорудили у Білгороді (???) пам’ятник (13 метрів заввишки) київському князю Святославу Хороброму. Який стосунок Білгород (обласний центр сучасної Московії) має до українського князя Святослава — невідомо.

Наблизити пам’ятник українському князю Святославу до місця подій, хоча би на Волго-Донський канал, московити побоялися. Як же можна позначити місце присутності українського князя та українців (русичів) ще у 965 році так далеко на своїй сучасній території?

Отака дилема: вкрасти і хочеться, і колеться.

«Правителя Київської держави Святослава зображено на коні, що топче копитом щит хозарського вояка, на якому крупно зображено зірку Давида, адже, як стверджують історики, іудаїзм був державною релігією каганату.

Проте кілька провідних єврейських організацій Російської Федерації в заявах… висловили обурення (стосовно згаданого малюнка. — Ред.), який, на їхню думку, «ображає національні та релігійні почуття єврейського народу», оскільки традиційний єврейський символ, зірка Давида, як вони вважають, «не був офіційним державним чи воєнним символом Хозарського каганату».

Був чи не був, краще, мабуть, розпитати істориків, але достеменно відомо, що наш тризуб на ті часи вже був символом верховної влади Київських правителів. Та хоч як пильно вдивляйся в це фото, що обійшло центральні ЗМІ Росії, герба України-Русі на ньому не видно…» [211, газета].

Боїться і тікає Московія від українських державних символів, як чорт від ладану.

Хоча зобразили князя Святослава із «козачим оселедцем», та забули, що й мова князя була стовідсотково українською. Так говоримо не тільки ми, а й англійське видання 1999 року «Словник мов» (Dictionary of Languages. Andrew Dalby. Bloomsbury, 1999, London). Ось витяг з нього:

«Українська мова має довшу історію, ніж російська… З України праслов’янська мова поширилася зокрема на північ, до Білорусі й Новгорода» [211, газета].

На мою думку, сьогодні московити не той народ, який бажає знати правду про своє походження. Їх влаштовують вигадані їхніми правителями міфи-фантазії.