Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДОБА

Усі історики світу сьогодні погоджуються, що українським спадкоємцем Великого Київського князівства стало Велике Галицько-Волинське князівство. І засновником Великого Галицько-Волинського князівства був князь Роман Мстиславович.

За свідченнями іспанського монаха (1323–1349 роки), до Львівського королівства входили «…п’ять великих міст. Перше називається Львів, друге — Київ, ще одне — Володимир, ще одне — Пінськ, ще одне — Сівер (Новгород-Сіверський. — В.Б.). Відомо, що королівство Львів межує з країною Романією і з королівством Алеманія (Германія. — В.Б.)» [44, с. 158].

Тобто на початку XIV століття до складу, як ми називаємо, Великого Галицько-Волинського князівства належали: Берестейщина, Холмщина, Галичина, Волинь, Сіверщина, Пінщина, Київщина, Покуття, Поділля, Буковина та інші землі до Чорного моря.

Наша біда полягає в тому, що українська історична наука досі не вшанувала належним чином великого руського (українського) князя Романа Мстиславовича, а продовжує всеславити звичайного київського князя Володимира, так званого Мономаха, якого для своїх потреб возвеличили московити. Навіть вигадали так звану шапку Мономаха.

Щоби не виникло підозри, що автор говорить неправду стосовно Володимира Мономаха, послухаємо пояснення до Літопису Руського українського професора Леоніда Махновця: «У Татіщева характеристика Володимира Мономаха набагато яскравіша… додано (багато свого — В.Б.)…» [18, с. 181].

Навіщо московити те робили — зрозуміло — возвеличували батька так званого засновника Москви Юрія Долгорукого.

Тому сьогодні перед нами стоїть завдання переосмислити історію України, віддавши насамперед шану українським князям, посвятивши головну увагу їм та прибравши з історичного опису московські вигадки.

На мою думку, саме за часів Великого Галицько-Волинського князівства, тобто у ХІІІ-ХІV століттях, українські князі та український народ визначалися як незалежний етнос, не змішуючи себе ні з поляками, ні з угорцями, ні з німцями, ні з литовцями. Згадаймо люту війну русичів (українців) за Галичину та Волинь у 1350–1380 роках. То вже була не боротьба племен за виживання, а захист українським (руським) етносом (народом) своїх земель. І, звичайно, таку боротьбу міг очолювати тільки князь, який ототожнював себе з тим народом. Тому-то Волинь і вдалося вирвати 1370 року з рук угорців та поляків.

Князем у війнах 1350–1380 років був нащадок Великого Романа — Дмитро Галицький.

Цікаво зазначити, що один із кращих українських істориків — Леонід Войтович ствердив як постулат (тобто — незаперечна істина) тезу, що на Волинь до 1430 року іноземні князі не допускалися. І то правда! їх там не було!

Твердження істориків, в тому числі українських, про литовського князя, так званого Дмитра (Любарта), який нібито у 1340–1383 роках сидів на Волинському престолі, — є стовідсотковою вигадкою, підкинутою імперськими істориками до нашої науки. Ми про те говорили раніше. Не будемо повторно наводити наші докази. Як бачимо, це випливає навіть з постулатів професора Войтовича. Хоча науковець і дотримується старої російсько-польської догми про Любарта.

Та повернімося до Великого українського князя Романа Мстиславовича. Ось як його характеризує все той же Василь Татіщев: «Сей Роман Мстиславич, онук Ізяславів, на зріст був хоча не дуже великий, але широкий і понад міру сильний; з лиця гарний, очі чорні, ніс великий з горбом, волосся чорне і коротке; вельми ярий був у гніві; запинався, коли сердився, довго не міг слова вимовити; багато веселився з вельможами, але п’яним ніколи не був. Багатьох жінок любив, але жодна ним не володіла. Воїн був хоробрий і вмілий на військові вправи; найпаче [це] він показав, коли угрів велике військо з малим своїм розбив. Усе життя своє у війнах провадив, багато перемог здобув, а в одній (останній. — В.Б.) був переможений. Через те всім навколишнім був страшний. Коли йшов на поляків, то сказав: «Або поляків подолаю, або сам не вернусь!» І збулося останнє» [18, с. 368].

Про засновника Галицько-Волинської держави Романа Мстиславовича наша історична наука розповідає дуже мало, вихваляючи абсолютно нам чужих — Юрія Довгорукого, Андрія Боголюбського та інших, вигаданих московитами. А говорити про князя — продовжувача руської (української) історії, є багато чого. То була велика, неординарна особистість.

Російська шовіністична наука залишила нам у спадок думку, що Велике Київське князівство десь у середині XII століття розпалося на дві частини: Галицько-Волинську та Ростово-Суздальську, яка, до приходу війська хана Батия, боролася за першість та володіння Києвом.

Це звичайна московська брехня. І ми вже неодноразово те пояснювали. Не будемо повторюватися. Нагадаємо тільки читачам, що московити ніколи не були слов’янами (це фіно-татарська за походженням нація) і Ростово-Суздальська та Рязанська землі (Тмутаракань) ніколи не входили до складу Великого Київського князівства. Що досліджено у книзі «Країна Моксель, або Московія». Ці аксіоми слід пам’ятати!

Юрій Довгорукий, не отримавши спадку на Русі, попрямував до далеких, на ті часи, диких земель (читайте Ібн-Фадлана) шукати собі нові володіння. Ось як про те писала Катерина II в особистому листі до французьких просвітителів:

«Среди князей, наиболее подверженных ошибкам, перед приходом татар был, бесспорно, по моему мнению, Георгий (так званий Юрій Довгорукий. — В.Б), сын Владимира (так званого Мономаха. — В.Б.); не получив Волынь и Галицию в удел, он не оставлял ни минуты покоя всем другим удельным князьям, своим современникам, он настраивал их друг против друга… Ему был выделен удел, или, вернее, его отправили (вигнали. — В.Б.) на речку Клязьму за (речкой) Москвой; он построил там несколько городов, которым он дал названия тех городов, в которых ему отказали на Волыни,.. он присвоил себе титул Великого князя, который, до него, давался только старшему в роду, тому, кто сидел в Киеве…» [168, с. 131].

Як бачимо, — це звичайний інтриган-самозванець. І якщо у 1132 (1137) роках йому не дісталося спадщини на теренах Русі (України), то, навіть за визначенням імператриці Катерини II, він не мав на те права.

Послухаємо ще раз Катерину II, за тим же французьким листом:

«Когда татары вернулись (1237 рік. — В.Б.), то не со стороны Дона [я думаю, что они (після 1222 року — битви на річці Калка. — В.Б.) были заняты завоеваниями в Сибири и вдоль Волги у Булгар], и там они попали в земли потомков Георгия (так званого Юрія Довгорукого. — В.Б.), которые не были объединены ни между собой, ни с другими ветвями рода (не мали нічого спільного з Києвом. — В.Б.). За месяц были взяты 15 городов на Оке и на Волге. Святой Александр Невский тогда только родился, ему было не более 5–6 лет (у 1237 році. — В.Б.)…» [168, с. 133].

А московити і їх українські холуї досі «співають пісень» про «могутнє Ростовсько-Суздальське князівство», «заснування Москви у 1147 році» та «Святого полководця Олександра Невського», який у Невській (1240) та Чудській (1242) доленосних битвах врятував Московію. Та біда в тому, що вигаданому спасителю Московії, за свідченням російської імператриці Катерини ІІ, у 1240 році було тільки 8–9 років, а в 1242 — 10–11 років. Неповноцінний герой!

Звичайно, професор А.Ф. Бичков, видаючи праці Катерини II, «сохранившиеся на 1785 год в черновом подлиннике», не збирався цього листа подавати в книзі. Про те свідчить сам текст видання. У ній кожне вжите Катериною II іноземне слово має своє пояснення. Книга видана російською мовою. Та раптом втрутилися французи. Вони, дізнавшись про видання книги праць Катерини II, знайшли в архівах особистий лист імператриці до своїх просвітителів (Дідро та інші). Лист доставили міністру освіти імперії князю Олександру Голіцину, який завірив його такими словами: «Прочитавши эту рукопись, я удостоверяю, что она принадлежит руке ея Величества Императрицы Екатерины II. Министр церковных дел и народного просвещения Российской империи князь Александр Голицын».

Французи тієї ж миті завірили підпис князя О. Голіцина: «Я удостоверяю точность и подлинность подписи князя Голицына. Граф де ля Ферроне».

Професору А.Ф. Бичкову довелося наданий французами матеріал увести до особистих праць Катерини II. Надрукував він ту статтю французькою мовою на сторінках 114–136 книги. І немає жодного слова пояснення до тексту російською мовою.

Отакий черговий московський «прокол».

Хоча ні російські, ні українські історики цим матеріалом не цікавилися!.. Вони навіть не поцікавилися чудовою працею угорського професора Ласло Бендефі 1936 року про подорож угорського монаха Юліана на свою батьківщину — Башкирію у 1235–1238 роках. Монах двічі прямував до Башкирії і тричі бував у Києві та Галичі саме в ті роки, коли хан Батий прибирав Рязанські та Ростовсько-Суздальські землі до своїх рук. Цікаве, незаангажоване свідчення, яке чомусь досі не цікавить московитів! Може, тому, що за цим незалежним і достовірним свідченням — завоювання Ростовсько-Суздальської землі (майбутньої Московії) відбулося зовсім інакше, ніж про те говорять фальшиві літописи Катерини II.

Та повернімося до справжнього спадкоємця величі — Великого Галицько-Волинського князівства та його засновника князя Романа Мстиславовича.

Ось як оспівані діяння Галицько-Волинського князя Романа Мстиславовича у «Слові о полку Ігоревім»:

«Як вважають фахівці, згадка автора «Слова про «залізні нагрудники» та «шоломи латинські» свідчать про те, що князь Роман стояв на чолі однієї з кращих — якщо не кращої — у Східній Європі кінних дружин. Лише таке спорядження за останнім словом тогочасного військового обладунку, на взірець західноєвропейських лицарів, і вишколена кіннота були здатні постійно здобувати перемоги у майже безперервних війнах з половецькими ордами, що мали багаторазову кількісну перевагу. Дружина Романа долала ворогів не числом, а вмінням…

З часом Роман перетворив свою дружину на важко озброєну лицарську кінноту.

Вагомим внеском полководця у розвиток військової справи була заміна кольчуги на панцир.

Це було викликано тим, що Романові доводилося воювати здебільшого з половцями, а панцир був добрим захистом від половецьких стріл… Літописець захоплено писав, що «щити їх були, мов зоря, шоломи, мов сонце, що сходить» [166, с. 29].

Звичайно, найважливішою заслугою князя Романа Мстиславовича було об’єднання удільних Галицького та Волинського князівств.

Про відвагу князя свідчить давня літописна пісня: «Ідучи слідом діда свого,.. кинувся на поганих, як лев, сердитий був, як рись, нищив їх (ворогів. — В.Б.), як крокодил, переходив їх (половців. — В.Б.) землю, як орел, бо був хоробрий, як Рур» [166, с. 30].

Він ніколи не плазував ні перед Сходом, ні перед Заходом. І на пропозиції знаменитого Папи Інокентія III про спільне захоплення земель відповів: «Поки маю меч, не буду купувати володінь іншою ціною, тільки кров’ю, як батьки і діди наші розмножили руську (українську. — В.Б.) землю» [166, с. 20].

Зазначимо, хоча сучасний, один з найкращих знавців «Слова о полку Ігоревім», професор Борис Іванович Яценко дещо по-іншому перекладав «Слово», та шану князю Роману Мстиславовичу віддав і він. Послухаємо: «Автор («Слова». — В.Б.) називає етапи бойового шляху Романа Мстиславовича. У 1169 р. він розбив під Новгородом війська Андрія Боголюбського — «Хинову». Ця перемога мала виключно велике значення для утвердження суверенітету Новгорода як феодальної республіки. (Звернімо увагу, розгром війська Юрія Боголюбського під Новгородом відбувся в кінці лютого 1169 року. — В.Б.) У 1182 р. уже на Волині (князь. — В.Б.) приєднав до своїх володінь Підляшшя… Під час феодальної війни 1195–1196 років союз Романа з Олеговичами і половецькими князями був могутньою силою, що врятувала Русь (Україну. — В.Б.) від поглинання чужинцями — Хиновою… Розгромивши… (ворогів. — В.Б.), Роман відкинув їх від Руської (Української. — В.Б.) землі (1196 р.). Як довів М.Ф. Котляр, у 1197 чи в 1198 р. Роман завдав нищівного удару половцям і врятував Царгород, який облягали степовики. У 1199 р. Роман все-таки об’єднав Волинську і Галицьку землі, утворивши могутнє Галицько-Волинське князівство. Через деякий час він став і Великим князем Київським… Мав двох синів — Данила і Василька» [213, с. 119].

Сучасні українські історики дослідили й подальшу боротьбу Великого князя Романа Мстиславовича за Україну-Русь. Так, молодий історик Вероніка Візнюк (Хмельницька область) у своїй праці «З історії Галицько-Волинського князівства», опублікованій у Науковому збірнику «Воєнна історія: Галичина та Закарпаття», випуск 2010 року, писала:

«Захищаючи українські князівства (князь Роман Мстиславович. — В.Б.), успішно воював з половцями. Давньоукраїнські літописи повідомляють про два походи до Половецького степу, здійснені князем Романом у 1202 та 1204 рр. У 1202 — половці несподівано напали на Переяславщину та Київщину. Зосередившись біля південних рубежів Руської землі з дружиною та загонами бояр, Роман Мстиславович заздалегідь підготувався до нападу кочовиків. Наздогнавши половців, що поверталися додому за річкою Россю, він відібрав у них награбоване та розгромив їх. В 1204 — разом з південноруськими володарями здійснив похід до Половецького степу і розгромив військо хана» [166, с. 34].

Саме цього Великого українського князя наша історична наука може популяризувати у школах та вишах, а не вигаданого московитами Володимира Мономаха, шапка якого є пізнішим подарунком золотоординського хана Узбека своєму двоюрідному брату — володарю Московського улусу хану Івану (в російській науці так званому Іванові Калиті). Українська історія не може текти по волзькому руслу, ми споконвіку жили на берегах Дніпра.

«Під владою князя Романа були всі українські князівства, крім Чернігівського (Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське). Літописець називає його самодержавцем, такого ще не було раніше до Романа Мстиславовича.

Він увійшов до історії не тільки як сміливий воїн та великий полководець. Роман Мстиславович є автором проекту додержання «доброго порядку на Русі» (Україні. — В.Б.), запропонувавши припинити міжкнязівські чвари та перешкодити подальшому поділу князівств, який, на жаль, не знайшов підтримки серед руських князів. Встановив тісні взаємини з Візантійською та Германською імперіями» [166, с. 34].

Звичайно, московські владоможці розуміли всю велич такого князя, тому й возвеличили на противагу йому так званого засновника Москви — Юрія Довгорукого. Ми пам’ятаємо: Москва заснована золотоординським ханом Менгу-Тимуром у 1272 році.

Рід славетного Романа Мстиславовича правив Руською (Українською) землею до 1620 року. Хоча нащадки князівської династії живуть в Україні та по світу досі. Два представники цього роду (можливо — три) отримували Папські корони, що засвідчено історичними документами. Тому, навіть за нормами ХІV–ХVІІ століть, завоювання та поглинання Русі (України) польськими королями було незаконним, звичайним польським бандитизмом. Як було незаконним пізніше заволодіння Руссю (Україною) Московією. Нащадки Великого князя Романа Мстиславовича у ХVІІ–ХVІІІ століттях були живі.

Москва, як завжди, чинила бандитизм на українській землі.

Про ті перемоги Москва воліла мовчати. Українські хохлуї про те мовчать досі. Заціпило! Нам (українцям) слід розуміти: сини Романа Мстиславовича — Данило і Василько були в нашій історії настільки потужними людьми (а це зафіксовано європейськими джерелами), що московити десятки років не знали, як протидіяти їхній очевидній проукраїнській величі, що протиставити. Аж поки не вигадали так званого Олександра Невського та його Невську (1240) і Чудську (1242 року) перемоги.

Ми вже наводили слова російської імператриці Катерини II, що так званий Олександр Невський був 1230–1232 року народження. Хто хоче більше знати правду про цього вигаданого московитами князя, пропоную звернутися до праці «Країна Моксель, або Московія» та «Москва Ординська». Там це питання досліджене в повному обсязі. Для зацікавлених повідомляю долю так званого Олександра Невського. У 1238 році князь мерянський Ярослав (свідчення угорського монаха Юліана) зі всім своїм сімейством (тобто разом зі своїм 5–6-річним сином Олександром) здався на милість хана Батия. Старший брат Ярослава, Юрій, був знищений ханом Батиєм на річці Сіть (дані офіційної російської історичної науки та свідчення угорського монаха Юліана). Як стверджував посол короля Франції Людовика IX — Вільгельм де Рубрук, князь країни Моксель, а ним був Ярослав, загинув у війську хана Батия в Німеччині (1241 рік).

Відповідно до Яси Чингісхана, якої свято дотримувався Батий, аби не бути знищеним та очолити моксельську дружину у війську хана, князь Ярослав зобов’язаний був ще 1238 року свого старшого сина — спадкоємця Олександра — передати Батию в заручники. Він так і вчинив: його син Олександр, так званий Невський, із 1238 року виховувався і перебував у домі хана Батия. Про те свідчать побратимство Олександра і Сартака (старший син хана Батия) та монах Плано Карпіні у доповідній записці Папі Інокентію III, коли розповідав про «сина князя Ярослава», що передавав накази Бату-хана чернігівському князю Михаїлу. У1254 році хан Батий призначив свого вихованця Олександра співголовою комісії із перепису населення імперії, де останній виступав під іменем Хура-ага. Вірменський священик Кіракос ось що писав про ту комісію:

«В 1254–1255 рр. Монке-Каан і великий… Бату послали комісаром Аргуна,.. а також і другого начальника, який був при дворі Бату, на ім’я Хура-ага, з безліччю людей супроводу, їм доручено було переписати народи, які перебували під владою татар. З цим наказом — вони їздили по всіх країнах, виконуючи доручення. Вони прибули у Вірменію, Грузію, землю Агуанів, рівно ж як і сусідні країни, перераховуючи і переписуючи всіх людей віком від десяти років, за винятком жінок, і вимагаючи строго з кожного данину… Хто переховувався, того схоплювали і карали на смерть…» [214, с. 83–84].

Місцевих ханів та князів до цієї процедури не залучали — вони були зацікавленими людьми. Перепису Ростовсько-Суздальській землі відбувся в 1257-му, У Новгороді — в 1258–1259 роках. Далі — у В’ятці, Тотьмі, Булгарії, Башкирії, на Уралі, в Сибіру тощо.

Коли Хура-ага, він же так званий Олександр Невський, закінчив перепис населення і повернувся до ставки нового хана Берке на Волзі, то був знищений ханом, як анда Сартака. Хан Берке знав звичаї своїх родів: анда Олександр став небезпечнішим за Сартака…

Звернімо увагу: Літопис Руський жодним словом не повідомляє про перепис населення у землях Великого Галицько-Волинського (чи хоча би Київського удільного) князівства. Отака історична правда! А ми ведемо розмову про золотоординсько-литовський так званий кондомініум (спільне володіння).

Таку фігуру Москва протиставила князеві Данилу Галицькому, якщо на неї дивитися відкритими очима, без вигадок і прикрас.

Піддалися фальсифікації абсолютно всі матеріали, які пов’язані з особою так званого Олександра Невського. Цар Петро І переніс його могилу із церкви поволзького містечка до новозбудованої столиці Санкт-Петербурга. Далі — Катерина II ввела літописні байки до обов’язкового вивчення в університетах, гімназіях і школах.

Фальшували настільки потужно, що звели опис першої доленосної битви Данила Галицького у 1237 році під Дорогичином з Тевтонським орденом до звичайного фарсу. В Іпатієвському літописі, віддзеркаленням якого є перекладений професором Леонідом Махновцем на українську мову Літопис Руський, текст поданий так (1237 рік):

«Коли ж настала весна, рушили вони удвох (брати-князі Данило і Василько. — В.Б.) на Ятвягів. І прийшли вони до Берестія (сучасний Брест. — В.Б.), [але] ріки наводнилися, і не змогли вони йти на Ятвягів. Данило сказав: «Не гоже є держати отчину нашу крижевникам — темпличам, тобто соломоничам». І пішли вони на них із великою силою, узяли город [Дорогичин] місяця березня, і старійшину їх Бруна схопили, і воїв захопили, і вернулись обидва у Володимир [18, с. 392].

Все! Більше Літопис Руський про перемогу князів Данила і Василька над Тевтонським орденом не говорить жодного слова. Проте на другій (393-й) сторінці літописець дуже барвисто описав так зване «Побоїще Батиєве», яке відбулося того ж таки 1237 року за тисячу кілометрів від Галича, у так званій Рязанській і Ростовсько-Суздальській землях.

Професор Леонід Махновець, як усі вкраїнські заангажовані науковці, переконують нас, що те писав галицький (князівський) літописець «коло 1237 року» і довів його «до 1265 чи 1266 року». Звернімо увагу: княжий галицький літописець знав краще про події у Ростовсько-Суздальській землі, ніж у своїй. Він нагадував нам, що у тому ж таки 1237 році «…Ярослав суздальський прийшов і забрав Київ… Не можучи його держати, він пішов назад до Суздаля» [18, с. 392].

Отаку сплітали нісенітницю, і сором не виїдав їм очі.

Москва працювала нахабно, зводячи до касти дурнів навіть розумних українців.

Як бачимо, у Літописі Руськім жодним словом не сказано про перемогу князя Данила Галицького над Тевтонським орденом у 1237 році. А сама перемога подана, як цілковита випадковість. Ото йшов князь Данило з Васильком на ятвягів, не охороняючи своїх земель, аж раптом дізнався під Берестям, що у Дорогочині сидять якісь «крижевники-темпличани, тобто соломоничі» і погромив їх. Ми би й не дізналися, що наші руські (українські) землі захопив Тевтонський орден, та раптом бачимо, що в полон до князя Данила потрапив сам Великий Магістр Тевтонського ордену Бруно. Отак московити писали для українців їхню історію. Читати соромно. Послухаймо, як вони кажуть про свого вигаданого Олександра Невського:

«Озарённая ярким весенним солнцем, весело бежала меж крутых берегов красавица-река Трубеж. Наступал день 13 мая 1220 года. Колокола с утра гудели в церквях затерянного в лесах Переяславля. Горожане праздновали рождение в семье своего князя-защитника Ярослава Всеволодовича и княгини Феодосии второго сына, названного Александром…» [215, с. 2–3].

А ось як московити писали про Чудську так звану битву. Звичайно,вигадану.

«Но вскоре новая беда обрушилась на русский Север. Теперь на Псков и Новгород пошли немецкие рыцари-крестоносцы.

Князь Александр быстро вывел свою рать к Восточному берегу Чудского озера, чтобы здесь дать битву рыцарям. Позиция у скалистого острова Вороний Камень была выбрана очень удачно… Много крестоносцев ушло на дно Чудского озера. Всего было убито четыреста знатных рыцарей (незнатних вони не рахували. — В.Б.), а пятьдесят орденских братьев попало в плен. Простых воинов-кнехтов, павших в бою, оказалось такое множество, что их даже не стали считать…» [215, с. 10–13].

Цікаво, що жодне стародавнє європейське джерело не знає про так звані Невську (1240) та Чудську (1242) битви. Тобто московити «оспівують» свої вигадані перемоги. Брешуть серйозно! А ми мовчки слухаємо…

Звичайно, Леонід Махновець, перекладаючи на українську мову Літопис Руський, був зобов’язаний пояснити, як Тевтонський орден у 1237 році опинився в руському (українському) місті Дорогичині.

Ось його пояснення (зноска 6 на ст. 392):

«Ідеться про орден тевтонців-хрестоносців…; виник в Єрусалимі наприкінці XII ст. Організаційним центром його, як і інших орденів, був єрусалимський храм,.. побудований на місці Соломонового храму Святая святих. У 1237 р. цей орден злився з орденом мечоносців, і тоді ж (3 березня 1237 р.) Конрад І Мазовецький віддав їм Дорогичин — древньоруський город, який раніше до Берестія був удільним центром» [18, с. 392].

Із поясненням професора Махновця вимальовується зовсім інша картина. Тільки 3 березня польський князь Конрад І, який напередодні підло захопив дорогичинський уділ, передав його Тевтонському ордену, і Данило Галицький тут же, не чекаючи доброї, сухої погоди, рушив не на ятвягів, а саме на визволення уділу і Дорогичина від тевтонців.

Сучасний історик Ігор Кушко із Вінниці розібрався в цьому питанні набагато краще, ніж «радянські корифеї». Ось як він описує давній матеріал і саму битву Данила Галицького з Тевтонським орденом:

«У 1235 р. папа Григорій IX своєю буллою об’єднав ордени Добжинців і Меченосців з Тевтонським орденом. Саме цього року польський князь Конрад Мазовецький підступом захопив руські землі між ріками Нуром і Західним Бугом та волинське місто Дорогичин. Не маючи змоги утримати ці землі в покорі, в 1237 році Конрад Мазовецький передає ці землі Тевтонському ордену» [166, с. 40].

Тут вінницький історик дещо спрощує ситуацію. Справа в тому, що Конрад Мазовецький захоплював ті землі та передавав їх Тевтонському ордену за вказівкою Папи Римського. А об’єднання трьох орденів в один відбулося заради його посилення та можливості насамперед протистояти Русі (схизматам).

^{С. Серветник «Битва під Дорогичином»}

«Данило Галицький, розуміючи небезпечність появи Тевтонського ордену на своїх землях, починає готуватись до походу проти Тевтонців. Ним був здійснений блискавичний похід на Дорогичин. Цей похід можна вважати класичним з усіх правил військового мистецтва.

На початку весни руські (українські. — В.Б.) війська блискавичним маршем дійшли до Берестя. Звідти він мав йти начебто «на ятвягів». За допомогою цих чуток Данилові вдалося приспати пильність хрестоносців, і він несподівано з’явився під стінами Дорогичина» [166, с. 40].

Ми можемо погоджуватися чи ні з викладом молодим вінницьким істориком Ігорем Кушком намірів нашого князя Данила Галицького. Але маємо чітко зауважити, що то є погляд на події суто українського історика. Він трактує дії та вчинки свого князя як передбачувані і розумні. Не міг молодий князь Данило мовчки спостерігати, як Папа Римський, польський князь Конрад та католицький орден ділять його землю. І саме з проукраїнського погляду, а то є наша національна правда, І. Кушко викладає своє ставлення до них. На боці молодого науковця свідчення історії. Звернімо увагу: польський князь Конрад підло захопив наші землі між Нуром та Західним Бугом і тут же їх передав (3 березня 1237 року), за вказівкою Папи, Тевтонському ордену. А вже у часи повені, тобто ще в березні місяці, князі Данило з Васильком були під Дорогичином, де тримав ставку Великий Магістр ордену Бруно. Блискавична реакція! Хоча у Літописі Руському події подані інакше.

То є звичайна московська нісенітниця.

Що важливо — очевидна! Тільки українські історики того чомусь не помічають… Молодий науковець веде свою думку далі:

«Данило добре розумів, що штурмувати укріплене місто буде складно, а важкі облогові машини швидким маршем по весняному бездоріжжю підвести було неможливо. Несподівано ввірватись у місто Данило Галицький не міг, бо гарнізон (тевтонський. — В.Б.)… перебував в умовах підвищеної бойової готовності, був готовий до ведення… (бою. — В.Б.), бо хрестоносці тільки недавно разом з поляками відбивали його від русичів.

Данилові Галицькому залишалось одне: хитрістю виманити лицарів у поле, розбити їх, і «на їхніх плечах» увірватися в місто. Для цього він, як завжди в таких випадках, послав наперед частину своєї регулярної піхоти (знаменитих літописних «пішців», озброєних і вишколених на зразок грецької фаланги), підсилену кінними і пішими стрільцями.

Хрестоносці, бачачи нечисленність піхоти, котру вони ніколи і військом не вважали, на чолі з магістром Бруно кинулись у навальний наступ, але несподівано були зупинені стіною списів. Битися з вишколеною фалангою важко озброєних руських (українських. — В.Б.) воїнів було не так легко, як з погано озброєними і недисциплінованими загонами ятвязьких і литовських племен. Тим паче, що Данило завжди прикривав важко озброєних піхотинців загонами лучників, котрі в бою накривали ворога градом стріл. Тим часом з боків і тилу на хрестоносців вдарили кіннота й решта піхоти Данила, які були у засідці.

У радянській історіографії постійно стверджувалося, що руські (українські. — В.Б.) воїни нібито поступалися західним лицарям у важкому озброєнні. Але, як свідчить археологія, в реальності озброєння руських (українських. — В.Б.) кіннотників-бояр XIII століття не лише не поступалося, а й переважало озброєння лицарів.

Удар важко озброєної руської (української. — В.Б.) кінноти став для лицарів фатальним. Хрестоносці були на голову розбиті і в паніці кинулись втікати. На їх плечах русичі увірвались в Дорогичин. Всі уцілілі лицарі на чолі з самим магістром Бруно потрапили в полон…» [166, с. 40–41].

Звичайно, в російські царські та більшовицькі часи досліджувати і писати про перемогу князя Данила Галицького над Тевтонським орденом та взяття ним самого Магістра ордену Бруно в полон категорично заборонялося (в деякі ліберальні роки просто не радили).

Треба було вихваляти вигаданого московитами Олександра Невського та його міфічну Чудську битву 1242 року. Скільки докторських та кандидатських дисертацій з цього приводу написано — один Бог знає.

Перемога Данила Галицького над хрестоносцями Тевтонського ордену назавжди відбила в них бажання воювати з Руссю-Україною. Перемога ж русько-литовського-польсько-татарського війська у Грюнвальдській битві 1410 року над Тевтонським орденом врешті-решт змела цей військовий католицький орден з карти Європи. І все те є заслугою великого українського (руського) князя Данила Галицького!

Другою великою перемогою Данила Галицького над військом поляків, угорців, європейських лицарів і тевтонцями була битва під містом Ярославом (сучасна Польща), яка відбулася, за Літописом Руським, 17 серпня 1249 року.

Хоча багато істориків (зокрема й українських) зараховують ту битву до 1245-го.

Вигадка про 1245 рік — є свідома брехня московитів. Автор цей факт уже пояснював.

Слід розуміти, що історія України-Русі у ХІІ–ХІV століттях була тісно пов’язана зі східноєвропейськими країнами і не мала ніякого стосунку до земель майбутньої Московії. Тому коли ми говоримо про впливи у ті часи на Галицько-Волинське князівство та його князів, треба насамперед мати на увазі Папський Престол та країни Європи.

Послухаємо сучасних істориків:

«Існує легенда, що папа Інокентій III (1198–1216) пропонував Роману (Мстиславовичу. — В.Б.) королівську корону в обмін на церковну унію в Галицько-Волинській державі. Але Роман відмовився від корони і меча, сказавши, що він може розширити свої володіння власним мечем. Історики бачать зв’язок між виникненням цієї легенди та участю князя в боротьбі за імператорську корону поміж німецькими родами Гогенштауфенів і Вельфів. В боротьбі важливу роль відігравав папа Інокентій III, який був організатором четвертого хрестового походу, що 1204 р. завершився взяттям Константинополя. Тоді православна Візантійська імперія зникла з карт до 1261 р., поділена поміж Венецією, Генуєю, французами. На її місці заклали віронетерпиму «Латинську імперію». Напевно, необхідно зауважити, що на лист німецьких князів про обрання імператором Філіпа Штауфена, союзником котрого був Роман (Мстиславович. — В.Б.), папа 28 травня 1200 р. відповів, що «лише по рукоположенні вищого першосвященика імператор отримує кінцеве затвердження в своєму сані, від папи виходить його благословення, і вінчання, і покладання на нього знаків імператорської влади», і через рік проголосив імператором його противника Оттона Вельфа «в силу Божої влади, переданої нам святим Петром», одночасно відлучивши Філіпа від церкви» [53, с. 21].

Як бачимо, ще з часів князя Романа Мстиславовича між ним і Папським Престолом виник солідний конфлікт. Папа Римський Інокентій ІІІ, по-перше, зазіхнув на Константинопольський Патріарший Престол, до якого належав князь Роман Мстиславович і майже все його руське (українське) оточення; по-друге, він відкрито виступив проти світської влади Германського імператора Філіпа Штауфена із роду Гогенштауфенів, з яким був поріднений рід князя. Слід також пам’ятати, що князь Роман Мстиславович був одружений з дочкою візантійського імператора Ісаака II Ангела Анною, і після усунення з імператорського престолу Олексія III Ангела, той знайшов захист і притулок у 1203 році в Галицько-Волинському князівстві. Сини князя Романа Мстиславовича Данило і Василько мали князівський титул, бо походили від князя-батька і матері-княжни. Князь Роман через свою дружину був поріднений з угорськими Арпадами, німецькими Гогенштауфенами, по матері — з польським князем Лєшком Білим тощо.

«Очевидно, що для Данила Галицького, котрий все життя цілеспрямовано і послідовно боровся за встановлення своєї абсолютної влади, малоприйнятним було визнання себе чиїмось васалом (чи то папи, чи то хана. — В.Б.)… Він не міг не знати про боротьбу пап Інокентія III, Гонорія ІІІ, Григорія IX, Інокентія IV з імператором Фрідріхом II, відлученим від церкви 1245 р. на Ліонському соборі… Ця боротьба була продовженням давньої війни Штауфенів з Вельфами, в основі якої лежала боротьба церковної і світської влади за верховенство…» [53, с. 21–22].

Звичайно, та боротьба за верховенство католицького Папського Престолу не могла не зачепити Україну-Русь, тим більше, що вершина православ’я — Константинопольський Патріархат у 1204 році був практично знищений силою і підпорядкований католицькому Риму.

«Данило повинен був бути свідомий того, що у випадку конфлікту його чи наслідників папа… міг усунути від влади на користь інших кандидатів» [53, с. 22].

Перше зазіхання на свою владу та Русь-Україну, надзвичайно приховане, Данило Галицький відбив у 1237 році, розбивши під Дорогичином Тевтонський орден. Варто розуміти: орден того року міг діяти тільки за вказівкою папи. Тобто то була спланована комбінація, розіграна папою: польський князь Конрад Мазовецький несподівано захопив велику частину руської землі і тут же передав її Тевтонському ордену. А орден окупував землі, ввівши свої війська, немовби отримав подарунок від Польщі. Так замасковано, аби не сполохати молодого князя та не налаштувати його проти Папського Престолу, на перших порах діяв Рим.

Молодий володар Руської (української) землі князь Данило Галицький розгадав сплановану комбінацію і, довго не чекаючи, у тому ж березні місяці 1237 року розгромив вишколене військо Тевтонського ордену, а землі повернув до володінь Галицько-Волинської держави.

Рим був вражений, але «проковтнув» поразку і вирішив діяти по-іншому. Він ніколи не мирився з невдачами. Зразу ж після відходу з Центральної Європи війська хана Батия до Данила Галицького почали навідуватися папські посли. Послухаємо історика: «…розпочались перемовини з папським першопрестолом через посольство Плано Карпіні (1246–1247 рр.), ігумена Григорія (1247 р.), листування, яке припинилося у 1249–1252 рр.» [53, с. 22].

Зрозуміло, що сьогодні ми про багато що можемо тільки здогадуватися. Але в розумної людини не може не виникнути запитання: що ж трапилося, що листування між папою та князем Данилом припинилося у 1249–1252 роках? Українська історія знає відповідь на це питання: у 1249 році Папа Римський Інокентій IV кинув проти Данила Галицького нову військову силу. На цей раз проти Русі-України були спрямовані угорці, поляки і тевтонці. Битва відбулася 17 серпня 1249 року біля обложеного міста Ярослава на річці Сан.

Цього разу в Літописі Руському літописець Данила Галицького приділив баталії достойну увагу: вона подана на 3-х сторінках. Тому вже видавництво нівелювало образ великого українця, набивши наступні 404 та 405 сторінки Літопису Руського «московським ширвжитком». Не буду описувати той «московський непотріб». Від нього несе «зловонием». Отак завжди чинили московити. Пам’ятаймо це!

На боці противників Данила Галицького виступали і князі-русичі, наприклад Ростислав Михайлович, та слід пам’ятати, що не вони були чільними носіями смути. Головні чвари на Україну-Русь в ті часи приносилися ззовні, аби послабити нашу державу. Послухаємо, як сучасний молодий український історик Ігор Кушко та Літопис Руський подають ту велику перемогу України-Русі.

«Коли війська Данила і Василька перейшли ріку Сян, Ростислав отримав повідомлення про їх наближення. Він вивів проти них свої війська,.. а біля міста залишив загін з піхоти, щоб городяни не приєдналися до противника і не знищили артилерію (стінобитні машини. — В.Б.).

Битва розпочалася 17 серпня… (1249. — В.Б.) року з удару кінноти обох військ» [166, с. 42].

А ось як описав давні події Літопис Руський:

«Данило тим часом, оружившись [і] взявши воїв своїх, пішов по ріці Сяну… перейшли ріку і, приготувавши до бою кінників з пішими воями, спокійно пішли на битву, бо серця їх обох (братів Данила і Василька. — В.Б.) завзяті були до бою і рвались до бою. Лев же був [іще] дитиною, [і Данило] поручив його Василькові [Гавриловичу], хороброму і сильному бояринові, щоб він оберігав його в бою…

І коли побачив Данило, що ляхи кріпко ідуть на Василька, «корліш» співаючи, [і] сильним голосом ревли у війську їх, коли ж побачив Данило зблизька битву Ростиславову і Філю [воєводу угорського], що стояв у задньому полку із хоругвою [і] казав: «Руси скорі є на битву, але вистіймо перед натиском їх, бо вони не видержують довгий час у січі», — Бог, однак, не послухав нахваляння його, — [то] рушив на нього Данило зі [стольником] Яковом Марковичем і з [боярином] Шелвом. Шелв тоді був збитий [списом], а Данила [Філя] схопив. Він вирвався з рук його і виїхав із битви, але, побачивши угрина, що йшов на поміч Філі, списом збив його, і [спис], загнаний в нього, зламався, [а] він упав [з коня] і спустив дух. А об того гордого Філю Лев, ся дитина, зламав списа свого. І знову Данило скоро прийшов на нього, [Філю], і розтрощив військо його, і хоругов його роздер навпіл. Побачивши ж це, Ростислав побіг, і повернули угри навтікача.

Василько тим часом зітнувся з ляхами, які повернули [на нього]. І дивилися обидва [війська] одні на одних, а ляхи лаялися, казали: «Поженемо на великі бороди!» Василько тоді сказав: «Брехня є слово ваше. Бог єсть наш помічник». І вдарив він коня свого, і двинув [на них], і ляхи, не видержавши, побігли од нього.

Данило ж гнав через яр глибокий на угрів і русь (військо руського князя Ростислава Мстиславовича. — В.Б.), бив їх [і] журився про брата, не знаючи, [що з ним]. Але, побачивши хоругов його, що мчала вслід за ляхами, він був сильно радий. І став він на могилі навпроти города, і приїхав Василько до нього. Данило тим часом хотів гнати вслід за ними, але Василько заборонив йому…» [18, с. 403–404].

То була доленосна перемога українських князів Данила Галицького і Василька Волинського, яка на довгі роки відбила бажання католицького Риму вирішувати з Україною-Руссю питання силою, прийшовши до мирних перемовин. За Літописом Руським, у 1255 році Данило Галицький прийняв від папи титул короля Русі та королівські регалії (історики стверджують, що те відбулося 1253 року). Ось витяг із літопису:

«У рік 6763 [1255]. У той же час прислав папа послів достойних, що принесли [Данилові] вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан, кажучи: «Сину! Прийми од нас вінець королівства»… Він, отож, прийняв вінець од бога, од церкви Святих апостолів, від престолу святого Петра, і від отця свого, папи [Ін]нокентія, і від усіх єпископів своїх…» [18, с. 412–413].

Пам’ятаймо: у ті роки Візантійського (Константинопольського) Патріарха не існувало. А напередодні (1250 р.), за тим же Літописом Руським, Данило Галицький відвідав хана Батия і встановив з ним дружні відносини. Про васальну залежність не йдеться. Про що уже не раз говорилось. Україна-Русь (Галицько-Волинська держава) і після 1250 року залишалася незалежною державою, такою, як Польща, Угорщина, Генуя, Венеція тощо.

Цьому є досить цікавий доказ у світовій історичній науці: у 1254–1262 роках, за наказом імператора Менгу-хана та хана Батия, проводився перепис населення Імперії Чингісидів, про що свідчив вірменський священик Кіракос (і не тільки він). Перепис проводився на землях Середньої Азії, Грузії, Вірменії, Ірану, Поволжя, Рязанської, Ростовсько-Суздальської та Новгородської земель, у Татарстані, Башкирії, Чувашії, на Приураллі, Уралу, Сибіру тощо.

Так-ось, той перепис не стосувався Галицько-Волинської держави. Як не стосувався Литви, Польщі, Угорщини, Німеччини, з якими воювала Імперія Чингісидів. Московська брехня не може бути доказом.

І наостанок. Сучасний український історик О.В. Русіна так написала про значення битви під містом Ярославом, притому дотримуючись багатьох промосковських догматів:

«Ярославський тріумф підбив риску під сорокарічною боротьбою за відновлення Галицько-Волинського князівства, яке зробилося наймогутнішим на Русі, а його повновладним володарем, «властелином», став Данило Романович» [44, с. 71].

Поки що навіть найкращі українські історики бояться виводити нашу історичну науку на світовий рівень, зводячи все до «внутрішніх міжкнязівських конфліктів». У той час, коли всі ворожі Україні-Русі сили насамперед обстоюють зарубіжні інтереси.

Так наших істориків здавна привчили мислити московити: на світові та європейські справи могла впливати тільки Москва.

Українці мали стояти збоку.

Стоять досі.

Ми багато разів торкалися відносин Галицько-Волинського князівства та його князів із Золотою Ордою і її ханами.

Завжди викликав подив, коли російські та українські історики свідомо ігнорували достовірні факти або замовчували їх, проявляючи очевидне блюзнірство і холуйство.

«Большая Советская Энциклопедия» (третє видання) у томі 9 на 561 сторінці досить відкрито написала: «Золотая орда, улус Джучи, феод(альное) гос(ударст)во, основанное в нач(але) 40-х гг. 13 в., во главе с. ханом Батыем (1236–255), сыном хана Джучи… Уже при своем образовании З(олотая) О(рда) делилась на улусы, принадлежавшие 14 сыновьям Джучи: 13 братьев были полусамостоят(ельными) государями, подчинявшимся верх(овной) власти Батыя» [25, т. 9, с. 561].

Жоден російський історик (як і український) не поцікавився і не дослідив, на які 14 улусів Золота Орда ділилася та який улус якому Батиєвому брату належав. Москва такі дослідження вести забороняла. Точніше — «не рекомендувала». У часи хрущовської відлиги (те, що дозволили) дослідив та повідомив професор Мордовського університету (Сизрань) М. Сафаргалієв у праці «Распад Золотой Орды». Так-от, у хана Батия було 13 братів:

1. Орда (Ічен),

Другим народився 1208 року сам Батий,

З. Берке,

4. Беркечар,

5. Шейбан,

6. Тангут,

7. Бувал (Мовал, Мауці),

8. Чилаукун,

9. Шингкур,

10. Чимкай,

11. Мухаммед,

12. Удур,

13. Тука-Тимур,

14. Шингкум» [30, с. 66].

Ми не будемо повторно досліджувати це стратегічне питання. Хто бажає більше знати, пропоную звернутися до двотомної праці «Москва Ординська». Там таке дослідження є.

Нас передовсім цікавитиме брат Батия — Бувал (Мовал, Мауці) та його улус між Доном і Дніпром. Ногай був онуком хана Бувала (Мовала) і володів улусом десь у 1265–1300 роках.

Ще раз звертаємо увагу шановних істориків на той факт, що вигадувати якісь «свої назви улусів» невідомих ханів на теренах Золотої Орди до кінця XV століття, до часів приходу на береги річки Дністер Османської імперії (1484 рік), нікому не дозволялося. Таких вигаданих улусів бути не могло. Існували тільки 14, цілком визначених, за іменами братів хана Батия, улусів. Деякі з них передчасно зникли, як улус хана Бувала в часи його онука Ногая, а деякі — змінили своє місце розташування, як те ставалося неоднократно з улусом хана Берке. Врешті-решт, за часів сина хана Берке — Петра Ординського — улус стабілізувався і став православним Московським князівством. До часів повноліття сина хана Берке — Петра Ординського — ті землі належали до володінь хана Чилаукуна та його сина Беклеміша — Михайла Тверського. Ось така цікава історична правда.

Тому Велике Галицько-Волинське князівство спілкувалося та тримало зв’язок із Золотою Ордою переважно через улус хана Бувала (Мовала, Мауці).

Після того як 1250 року князь Данило Галицький особисто відвідав ставку хана Батия та з великою пошаною був прийнятий ним, відносини Галицько-Волинської держави із Золотою Ордою стали цілком дружніми, а можливо, й союзними. Ще раз нагадую: тримати західний кордон з вороже налаштованими поляками, германцями, угорцями, хорватами тощо було значно вигідніше силами князя Данила, ніж ординськими.

Саме такий хід подій засвідчує страта в Золотій Орді Чернігівського князя Михаїла, який був угорським союзником, та припинення протистояння з його сином Ростиславом, що «втік в ляхи».

Звичайно, прихід у Золотій Орді до влади хана Берка (1255 рік) вплинув на відносини між державами Золота Орда та Велике Галицько-Волинське князівство. Проте адекватне сприйняття Великим князем нового ставленика у південно-західному улусі хана Бувала — Бурондая втримало давні дружні взаємини.

Після того як хан Берке 1262 року розпочав на Прикаспійських землях війну з Хулагу-ханом, де був страчений старший син хана Бувала — Тутар та ще двоє нащадків роду Джучі-хана, а згодом загинув і Бурондай, до влади в улусі Бувала (Мовала) прийшов його онук Ногай.

Невдовзі Данило Галицький (1264 р.) та його брат Василько (12б9 р.) померли. У Золотій Орді помер хан Берке (1266 р.), влада повернулася до роду хана Батия. Правителем Золотої Орди став його внук Менгу-Тимур (1266 р.). Є всі підстави вважати, що спадкоємець престолу — син Данила Галицького — Лев Данилович був присутній на інавгурації хана Менгу-Тимура. Свідченням того може слугувати закінчення Галицького літопису (частина Літопису Руського) 1260-м роком. Ось що написав після 1260 року професор Леонід Махновець:

«Тут в Іп(атівському) і Хл(єбніківському) (літописах. — В.Б.) розповідь уривається, і цим закінчується Галицький літопис…» [18, с. 421].

А князь Данило Галицький відійшов від влади тільки 1264 року, за тим же літописом. Дуже очевидно і дивно!

Відносини між Великим Галицько-Волинським князівством та його правителем Левом Даниловичем, з одного боку, і Золотою Ордою та її володарем ханом Менгу-Тимуром, з другого, в часи правління Менгу-Тимура (1266–1282 рр.) були найтеплішими.

Тобто у ті роки Золота Орда не просувалася на землі тодішнього Галицько-Волинського князівства. Хоча хан у сімдесяті роки переселив із Мангишлаку до Криму майже всіх нащадків роду Тука-Тимура. То були роди: ширинів, баринів, кіпчаків, мангитів тощо. Та Великий хан Золотої Орди Менгу-Тимур підпорядкував нащадків ханського роду Тука-Тимура улусному ханові Ногаю, аби не вчиняти протистояння. І позаяк отари нащадків хана Тука-Тимура зайняли кримські та приазовські пасовиська, то хан Ногай зі своїми отарами відійшов на захід, у Придунайські землі. Там він і тримав свою столицю.

Доки країною правив хан Менгу-Тимур, улусний хан Ногай поводив себе із Золотою Ордою слухняно. Та після його смерті, маючи неабияку силу в руках (міг виставити до 300 тисяч вершників), почав постійно втручатись у справи Золотої Орди, по суті, одноосібно вирішуючи долю, ханів.

«Как передает Марко Поло (мандрівник. — В.Б.), после смерти Менгу-Тимура престол должен был перейти к молодому царевичу Туля-Буга (Талабуга. — В.Б.), сыну старшего брата Менгу-Тимура, но ему не пришлось царствовать. По настоянию Ногая, на престол был посажен Туда-Менгу, брат умершего хана Менгу-Тимура, чем и было нарушено завещание хана о престолонаследии» [30, с. 54].

Оскільки Туда-Менгу був безвольним та слабким, то влада в державі, по суті, перебрав до своїх рук улусний хан Ногай, який почав тиснути і на Велике Галицько-Волинське князівство, напираючи на Київську землю з півдня та (на Лівобережжі) на Прилуцьких (Посеймських) князів.

«Согласно Рашид-ад-дину, сыновья Менгу-Тимура — Алгу и Тогрыл, а также сыновья Тарбу, старшего сына Тагу-хана — Туля-Буга и Кунчек свергли с престола Туда-Менгу… (До влади прийшов хан Талабуга (Туля-Буга). — В.Б.)… Вопреки надеждам Ногая, молодой хан с самого начала своего правления обнаружил задатки самостоятельного правителя…

Уже во время похода на Венгрию и Польшу в 1287 г. между ними произошли серьезные разногласия, поэтому Ногай решил устранить своего ставленника… На обратном пути в Орду Ногай, обманув хана, ушел через Брашов в свои владения на Дунай. Туля-Буга (Талабуга. — В.Б.), оставленный Ногаем, шел по незнакомым дорогам, и после… скитания в горах, потеряв от холеры и голода, по данным русских летописей, до 100 тысяч воинов, и «заподозрив Ногая в том, что всё это случилось по его козням и интригам, из-за того, чтобы погубить войско его и извести род его…» [30, с. 56].

Якщо в поході на Польщу та Угорщину брало участь близько 200 тисяч татар, то їх очолювало не менше 30 Чингісидів.

Хан Ногай відійшов, маючи у своєму підпорядкуванні близько 40 тисяч вояків та свою частку здобичі.

Літопис Руський говорить про вихід хана Талабуга з Карпат так:

«Коли йшов окаянний і нечестивий Ногай і Талабуга з ним, пустошивши землю Угорську, [то] Ногай пішов на [город] Брашов, а Телебуга пішов упоперек [через] Гору, яку [можна] було перейти за три дні. А ходив він тридцять днів, блудячи в горах, бо водив його гнів Божий. І настав у них голод великий, і почали люди [коней] їсти, а потім стали й самі умирати, і померло їх незчисленне множество. Самовидці ж так казали: померлих було сто тисяч. А окаянний і нечестивий Телебуга вийшов пішки, зі своєю жоною, [та] з одною кобилою, осоромлений Богом» [18, с. 435].

Тобто, маючи у своєму підпорядкуванні близько 200 тисяч війська та більше 30 осіб Чингісидів, хан Золотої Орди Талабуга втратив десь 150 тисяч вояків та приблизно 25 осіб Чингісидів. То був найстрашніший воєнний удар по Золотій Орді з часів її заснування. Хтось мав відповідати за невдалий похід. Зрозуміло, що хан Талабуга мав усі можливості покласти відповідальність на хана Ногая, і то було би справедливо. Та, як пише давній арабський історик Рукнеддін Бейбарс «…Ногай был старик опытный и искусный в устройстве козней. Дошло до него то, что Тулабуга замыслил против него и что он собрал вокруг себя войско… Ногай вошел в сношение с матерью Тулабуги и сказал ей: «… сын твой еще царь молодой, я хочу наставить его и научить приемам, полезным для установления порядков и определения внешних и внутренних дел его, но мне нельзя взяться за это иначе, как в уединенном месте, куда не забрался бы никто, кроме него; я желаю встретить его с небольшим числом людей, и чтобы около него не было никого из тех войск, которые он собрал вокруг себя». Женщина… поддалась его словам и… посоветовала сыну своему войти с ним в соглашение… Тулабуга распустил войско… (і поїхав на зустріч з Ногаєм. — В.Б.). (Ногай. — В.Б.) снарядился в путь, собрал свое войско и послал к тем сыновьям Менгу-Тимура, (котрі не підтримували хана Талабугу. — В.Б.),.. т.е. Токте, Бурлюку, Сарайбуге и Тудану, чтобы они присоединились к нему…» [3, с. 107–108].

Маючи значну перевагу в силі, Ногай заарештував Талабугу і передав його Тохті — синові Менгу-Тимура, який виступив проти Талабуги і вимагав звіту за втрати у воєнному поході на Польщу та Угорщину. Так хан Талабуга і старші брати Тохти, які того підтримували і очолювали воєнний похід, були страчені 1291 року.

До влади прийшов хан Тохта — один із синів Менгу-Тимура.

Зрозуміло, коли згодом, у 1298–1299 роках, розгорілася жорстока боротьба між Ногаєм і Тохтою, то Великий Галицько-Волинський князь Лев та його син Юрій, який у ті часи заправляв справами держави, без роздумів стали на бік хана Тохти. В кінці свого володарювання в улусі Ногай чинив тиск на Україну-Русь, сліпий, нерозумний тиск. Саме на ті роки припадає його просування на Лівобережній Україні до володінь князів Путивльських, тобто до річки Сейму, а на Правобережжі — тиск на Київські землі (володіння) по річці Рось. А позаяк всі ті землі (Київські і Путивльські) в кінці XIII століття входили до складу Великого Галицько-Волинського князівства, то, зрозуміло, що всі князі Великого князівства підтримали нового хана Тохту.

Звичайно, арабські історики тих часів, описуючи протистояння хана Тохти з Ногаєм, будучи патріотично налаштованими людьми, замовчували факт перемоги першого над другим з допомогою руських (українських) військ.

Ось як давній арабський історик описав те протистояння, згадуючи, між іншим, про руського воїна, котрий відрубав голову ханові Ногаю:

«Оба войска сошлись в местности, называемой Куканлык, и сразились. Поражение постигло Ногая во время заката солнца. Сыновья и войска его обратились в бегство и разбрелись в разные стороны. Он же оставался на коне; но он уже был в преклонных летах, и глаза его были покрыты волосами бровей его (мешавшими ему видеть); старость его одолела и ослабила его силу. Настиг его Русский из войска Токты; он (Ногай) сообщил ему, кто он такой и сказал ему: «… не убивай меня, я Ногай, а отведи меня к Токте; мне нужно с ним сойтись и переговорить с ним». Но Русский (русич-українець. — В.Б.) не поддался его словам, а тот час тут же отрубил ему голову, принес ее к царю Токте и сказал ему: «вот голова Ногая» [3, с. 114].

Автор не описує оповідь єгипетського історика Рукнеддіна Бейбарса далі, де той розповідає, як хан Тохта стратив руського (українського) воїна. Арабський історик з великим пієтетом описав обидві татарські сторони конфлікту, але до русичів з війська Тохти поставився неадекватно. Взагалі, вся розповідь єгипетського історика є надзвичайно упередженою. Та головне, що ми вперше знаходимо, хоча й ущемлене, повідомлення про русичів (українців), як рівноправних партнерів Золотої Орди та її ханів. Що мені дозволяє робити такий сміливий висновок? Фундаментальне знання поведінки сучасних казахів — нащадків далеких так званих татаро-монголів.

Рукнеддін Бейбарс в нашому наведеному описі подав цілковито вигадану картину. Такого в будь-якому разі трапитися не могло: не міг хан Ногай опинитися в голому стелу один, всіма покинутий, Це суперечить казахській психології, моралі та поведінці. Я вже говорив про те у попередній праці. Дещо повторюся. У кожного хана-Чингісида рівня Ногая у XIII столітті (і пізніше) була особиста охорона — гвардія, кількість якої сягала тисячі осіб. Вона участі в битві не брала. Її головним завданням було оберігати життя самого хана. Гвардія не відходила від Ногая ні на крок. Залишити хана в бою — це кинути навічно на весь рід презирство. Отож, Рукнеддін Бейбарс фантазує, коли пише про самого Ногая в степу. Це цілковита вигадка. Його перед смертю оточувала надійна гвардія із найкращих воїнів підвладних родів.

Не може бути сумніву, що в битві з ханом Ногаєм брало участь, на боці хана Тохти, руське (українське) військо Галицько-Волинської держави. На чолі того війська, скоріше за все, стояв син Лева Даниловича — князь Юрій Львович. Думаю, що Юрій Львович привів із собою не менше 40 тисяч війська. Разом із ним мали бути Київський та Путивльський князі.

Арабський історик Рукнеддін Бейбарс дуже обережно, зрозуміло чому, згадує про їх участь. Послухаємо:

«…И дошло до них (Ногая та його синів. — В.Б.) (известие), что он (Тохта. — В.Б.) направляется к ним, собрав известное количество войск и пригласив к себе вспомогательные полчища». Так зневажливо арабський історик міг писати тільки про руського воїна, який обезголовив удільного хана Ногая. Тобто — до складу війська хана Тохти входили полки руського (українського) війська.

І вони, ті русичі, аж ніяк не входили до складу туменів Тохти та його ханів і полководців. Бо тоді історик-араб їх би назвав татарським військом.

Це слід розуміти — саме золотоординська армія була інтернаціональною, проте для арабів-істориків — татарською. Отож, руські князі зі своїми полками допомагали у поході проти Ногая золотоординському ханові Тохті, хочемо ми того чи ні. Українська історична наука цей факт замовчує. Шкода! Він належить до доленосних. Перед тим як розглянути, в чому ж є доленосність цього факту, розберемо ситуацію із загибеллю хана Ногая.

Ми уже повідомляли, що єгипетський історик Рукнеддін Бейбарс, описуючи смерть згаданого татарського зверхника, дещо сфантазував ситуацію. Хан Ногай залишитись один, покинутий всіма в степу, не міг. Це вигадка історика. Його до останнього подиху охороняли найкращі воїни. Це аксіома, яка не може підлягати сумніву.

Хана Ногая з охороною, після розгрому його війська, оточив один із руських (українських) князів. Саме князь мав право підняти на хана зброю та знищити його. Простий український воїн після розмови з Ногаєм та ще на його прохання відвести до Тохти, не підняв би меч на хана.

Тому арабський історик і змальовує руського (українського) воїна людиною без моралі і честі. Ото взяв та й зніс голову ханові, а потім привіз та кинув її до ніг Тохти. Такого бути не могло. Думаю, що доля хана Ногая вирішувалася напередодні перед битвою, на нараді у хана Тохти. І саме там вирішили: Ногая в полон не брати, а знищити. А позаяк Тохті, після знищення Ногая, треба було знаходити спільну мову з оточенням останнього та його родами, то, зрозуміло, що честь знищити хана була передана руському, скоріше, Київському, князю. Зрозуміло, що Київського князя ніхто не страчував, але для прикриття хана Тохти, швидше за все, руського очільника перевели на інший уділ, а на Київський посадили, за домовленістю Великого князя Юрія чи ще Лева Даниловича та золотоординського хана Тохти, сина Путивльського князя Івана — Івана-Володимира.

Ми можемо цьому дослідженню довіряти чи ні, та взаємовідносини хана Тохти (Золота Орда) з Великим князем Юрієм (Велике Галицько-Волинське князівство) свідчать про дружні взаємини двох держав у часи правління Тохти. А запис у Любецькому пом’янику князя Івана Станіславовича не залишає сумніву щодо існування цього князя в Русі-Україні в ті роки. Про те, що Київ у першій половиш XIV століття належав до Львівського королівства (Великого Галицько-Волинського князівства) засвідчив іспанський священик у праці «Книга знань про всі королівства». Отак зійшлися усі наші докази. Хоча, звичайно, стара російська історична школа в Україні окопалася глибоко, і викорінити її буде не так просто. Тим більше, що вона має на озброєнні знаменитий бездоказовий московський постулат: так вважає наукова думка…

І наостанок — чому страта удільного золотоординського хана Ногая стала доленосною для українського народу? Справа в тому, що хан Тохта, винищивши рід Ногая, переселив усіх його людей із південних районів сучасної України, окрім Криму, до свого улусу в межиріччя Волги і Дону. Послухаємо:

«Победа над Ногаем еще не означала окончательного торжества хана. С уходом Токтая сыновья Ногая снова вернулись в улусы отца и «утвердились в его владениях», но они не ужились между собой. (Скоро два старші сини Джеке і Теку загинули. — В.Б.)… Младший сын Ногая Турай… войсками Токтая был разбит… (і втік, втекли з улусу також їх нащадки. — В.Б.). Улусные люди Ногая признали над собой власть хана Токтая, и бывшие владения потомков Мувала слились с владениями потомков Батыя» [30, с. 61].

А позаяк чума 1284 року викосила велику частину людей: «тої ж зими і в Татарах вимерло все — і коні, і скот, і вівці. Все вимерло, не зосталося нічого» [18, с. 436], то зрозуміло, що хан Золотої Орди Тохта переселив людей Ногая до свого улусу.

Велике Галицько-Волинське князівство на два роки позбулося воєнного тиску Золотої Орди на свої землі зі сходу.