Україна у революційну добу. Рік 1918

IV. НАЦІЯ ПРОТИ РЕЖИМУ

Взятий гетьманською владою курс не відповідав інтересам і сподіванням переважної частини суспільства, а відтак від самих початків ввійшов у суперечність з могутніми тогочасними тенденціями, силами, що їх уособлювали.

Передусім режиму не вдалося порозумітися з робітничими партіями та організаціями. Причини лежали в першу чергу в економічній сфері. Cкладне господарче становище України спонукало власників заводів та фабрик скорочувати кількість працюючих на промислових підприємствах. При цьому допускалися випадки необґрунтованого звільнення з роботи — як помста за участь у революційних акціях. За даними бірж праці та інших джерел, у травні-червні 1918р. кількість безробітних у Катеринославі досягла 40 тис. чоловік, в Луганську — 5 тис., Миколаєві — 24 тис., Києві — 15 тис., Одесі — 20 тис., Херсоні — 25 тис., Харкові — 45 тис. і т. д. Загалом у 22 містах України, за даними департаменту громадських робіт гетьманського уряду налічувалося 180,6 тис. безробітних[545]. Вони становили близько 9 % зайнятих у фабрично-заводській та гірничій промисловості України. Щоправда певна кількість непрацюючих залишилася гетьману від доби Центральної Ради. Однак тенденція до збільшення їх числа була очевидною і динамічною.

Після державного перевороту вивчити стан безробіття в державі було доручено департаменту суспільної праці міністерства праці. Результати його роботи були винесені на спеціальне засідання Малої Ради міністрів Української Держави 27 травня 1918 р. Основними причинами зростання безробіття в Україні були визнані: фінансова криза, руйнація економіки як наслідок війни, анархія у видобувній промисловості, занепад транспорту. Уряд вирішив продовжити розпочату керівництвом УНР справу щодо ліквідації безробіття. На перших порах на ці потреби виділялося 10,9 млн. крб., що давало можливість забезпечити роботою близько 20 тис. безробітних. Наступним кроком стало виділення у серпні 1918р. близько 2,6 млн. крб. на громадські роботи[546].

У спадок від Центральної Ради керівництву Української Держави залишилася й значна заборгованість заробітної плати робітникам. Негативно впливало на стан справ також те, що власники підприємств не поспішали ліквідовувати цю заборгованість. Тому вже в травні 1918р. профспілкові організації України стали ініціаторами робітничих виступів з вимогами своєчасної виплати заробітної плати і поліпшення економічних умов праці. Першими з цими вимогами виступили металісти Києва, а згодом їх підтримали машинобудівники Миколаєва, Катеринослава, Одеси, Харкова.

На противагу цьому власники промислових підприємств намагалися обмежити вплив профспілкових комітетів на фабриках та заводах. Проти багатьох профспілкових лідерів почалися гоніння. Ситуація загострювалася тим, що на державному рівні не були окреслені права комітетів та профспілкових організацій, оскільки відповідні закони Центральної Ради були відмінені. Тільки 29 червня 1918р. обіжником міністра праці була визначена компетенція цих органів. Вони мали займатися захистом професійних інтересів робітників і піклуватися про їх побут. Заводським комітетам заборонялося втручатися у фінансові, економічні, технічні питання та управління підприємствами. Їхні повноваження не повинні були суперечити закону Центральної Ради “Про робітничі комітети” від 25 листопада 1917р. Всім іншим робітничим організаціям непрофесійного характеру заборонялося впливати на життя заводів та фабрик. Кошти та майно, які були захоплені робітничими організаціями, слід було повернути колишнім власникам. Цим документом обмежувалася діяльність профспілок на підприємствах загальнодержавного та муніципального значення. Зокрема, заборонялися страйки в державних установах, на транспорті й електростанціях, об’єктах водопостачання та пекарнях[547].

На всіх інших підприємствах заводські комітети могли організовувати страйки, якщо підприємці не задовольняли законні вимоги працюючих. При цьому заборонялося застосовувати насильницькі дії: псувати майно і машини, усувати працівників з їхніх робочих місць та чинити інші протиправні дії.

Обіжник міністра праці від 29 червня 1918р. зобов’язував власників підприємств беззастережно виконувати договори особистого найму. Однак у ньому нічого не говорилося про колективні угоди, чим значно обмежувалися повноваження профспілкових комітетів. Всі трудові конфлікти між робітниками та власниками заводів і фабрик мали розглядатися в адміністративному порядку. Коли ж сторони не могли узгодити спірних питань, то справи могли вирішуватися в судовому порядку[548].

Нескладні конфлікти між власниками та працюючими мали розглядатися комісарами міністерства праці. Тривалий час законодавчою базою їхньої діяльності були закони Тимчасового уряду “Про примирчі інстанції” від 5 серпня 1917 р. та “Про охорону праці” від 22 червня того ж року. Тільки 7 вересня 1918 р., були чітко окреслені повноваження цих комісарів. Саме в цей день побачив світ обіжник міністра праці “Правила про розгляд справ між роботодавцями та робітниками”. До компетенції комісарів були віднесені всі суперечливі питання, пов’язані з договорами найму та умовами життя й праці на тому чи іншому підприємстві. Комісари не могли розглядати тільки питання страхування від нещасних випадків та відшкодування потерпілим[549].

У травні-липні 1918 р. Рада Міністрів та місцеві органи влади забороняли проведення форумів профспілок, які виступали за підписання з власниками підприємств колективних договорів. Зокрема, були заборонені крайовий з’їзд представників союзу робітників-металістів Донецько-Криворізького басейну, Всеукраїнський з’їзд професійних спілок робітників хімічної та скляної промисловості й інші.

Керівництво Української Держави прагнуло підвести під розв’язання суперечностей між робітниками та власниками підприємств відповідну правову основу. Тому 3 червня 1918 р. Мала Рада міністрів прийняла рішення створити при міністерстві праці “Комітет Труда”, який мав попередньо обговорювати законопроекти, що торкалися взаємин між підприємцями та працюючими. 15 липня П. Скоропадський затвердив спеціальний закон, який окреслював коло повноважень та визначив склад комітету.

У травні-червні 1918 р. погіршилося становище робітників Донбасу. Погана питна вода, спека й антисанітарні умови праці сприяли розвитку епідемічних захворювань. Та найбільші проблеми виникали з постачанням продовольства. Для жителів Донбасу потрібно було як мінімум 900 вагонів хліба щомісяця (з розрахунку один фунт на чоловіка в день). І якщо ця норма постійно порушувалася раніше, то з початком окупації, коли непорушним пріоритетом стали відправлення продовольства до Німеччини й Австро-Угорщини, про безперебійність постачання і стабільні ціни годі було й мріяти. Останні, у буквальному розумінні слова, галопували, різко ускладнюючи й без того злиденне животіння робітництва. Ситуація набрала перманентно-вибухонебезпечного характеру.

Постачання хлібних продуктів у Донбас стало предметом обговорення особливої комісії міністерства внутрішніх справ. Було вирішено направити в регіон значні запаси продовольчих товарів. Координувати ці питання мав спеціальний уповноважений міністерства продовольчих справ. Однак справі це зарадило мало.

Наступала продовольча криза. Особливо загрозливих масштабів вона набула в промислових центрах. «Найближчим часом загрожує повний голод», — телеграфували 29 травня 1918 р. в Міністерство внутрішніх справ із Херсона. «Постачання населення хлібом стає критичним», — повідомляли з Катеринослава в Міністерство продовольства. «Становище Слов'яносербського повіту і міста Луганська у зв'язку з повною відсутністю хліба катастрофічне, загрожує лихом; з квітня не одержано жодного вагона хліба. На грунті голоду рудники і заводи закриті», — говорилося у телеграмі до Міністерства внутрішніх справ від 10 липня з Донбасу[550]. Мало чим відрізнялася ситуація в Києві та на Правобережжі в цілому, дедалі поширюючись і на села, де почастішали випадки голодних знепритомлень і навіть голодних смертей[551].

Особлива комісія, створена в липні 1918 р. при Міністерстві внутрішніх справ для вивчення продовольчої ситуації в Донбасі, змушена була констатувати: «У багатьох районах панує справжній голод… Робітники кидають своє останнє майно і геть усі тікають»[552].

Ще наприкінці травня загострилися стосунки міністра шляхів України Б.Бутенка з профспілками залізничників. На той час профспілковий рух залізничників розколовся за національною ознакою. Українців-залізничників об’єднувала в своїх рядах залізнична спілка, а представники інших національностей мали окремі профспілкові комітети. Зокрема, одним із найвпливовіших був головний комітет Південно-Західних залізниць. До нього входили росіяни, євреї, представники інших національностей. Співвідношення серед робітників-залізничників було не на користь українців. Тому залізнична спілка не мала великого авторитету та підтримки значної частини залізничників України.

14 червня 1918 р. зібралася рада (пленум) професійної спілки робітників та службовців Південно-Західних залізниць, яка ухвалила статут та прийняла рішення підготувати документи для офіційної реєстрації. Але її повноваження не визнав міністр шляхів, який вважав єдиною профспілковою організацією залізничну спілку. 26 червня статутні документи Головного комітету Південно-Західних залізниць були зареєстровані в Київському окружному суді, але гетьманський уряд опротестував це рішення. Тому профспілкові лідери почали закликати залізничників до страйку.

У травні-червні міністр шляхів Б.Бутенко санкціонував низку інших рішень, які викликали невдоволення залізничників. Перш за все, це торкалося правил про залишення за штатами залізниць лідерів профспілок. Міністерство виробило нові норми оплати праці, які не були узгоджені з профспілками. Приводом же до організованих виступів стало рішення міністерства праці зменшити на 50 крб. надбавки робітникам та службовцям до утримання, пов’язаного з дорожнечею. На ці дії міністерства головний комітет Південно-Західних залізниць висунув вимогу виплатити залізничникам різницю між реальною заробітною платою та нормами третього київського делегатського з’їзду за період з вересня 1917 р. по червень 1918 р. Уряд частково визнав ці вимоги і був готовий виплатити залізничникам різницю тільки за березень та квітень 1918 р. Однак це була досить значна сума: заборгованість лише за згадані два місяці становила 108,3 млн. крб. Тому, щоб не стимулювати інфляції, було ухвалено зарахувати недоплату на ощадні книжки залізничникам.

Все це, поряд з іншими причинами (загальне економічне становище, невдоволення діями офіційних властей, антиурядова агітація більшовиків, інших лівих сил) призвело до страйку залізничників. 15 липня 1918р. припинили роботу Коростенський, Сарненський і Здолбунівський залізничні вузли, а через день страйк підтримали робітники і службовці Одеської та Київської залізничних станцій. 18–20 липня до них приєдналися Катеринославський, Конотопський та Полтавські залізничні вузли. На підставі вимог, висунутих робітниками і службовцями на зборах, Центральний страйковий комітет опублікував таку програму вимог: “1. Негайне звільнення всіх залізничників, заарештованих за політичні переконання; 2. Негайна виплата готівкою всього належного залізничникам утримання по перше липня включно, а також різниці з вересня минулого року за нормами 3 Київського делегатського з’їзду; 3. Скасування розпорядження про зменшення надбавки на подорожчання життя, дальшу виплату її провадити за нормами 3 Київського делегатського з’їзду; 4. Негайне оголошення міністром по лінії про право залізничників України об’єднуватися в спілку, відновлення скасованих комітетів цієї спілки і затвердження статуту; 5. Впровадження на залізницях України 8-ми і 6-ти годинного робочого дня й суворе додержання його; 6. Негайне забезпечення залізничників предметами першої необхідності; 7. Усі звільнення і скорочення повинні проходити за планом, ухваленим органами профспілки”[553].

З дня на день кількість страйкуючих стрімко збільшувалась, а дії учасників спротиву ставали дедалі масштабнішими — детальний звіт про дні боротьби вмістив „Коммунист”[554].

Гетьманський уряд намагався будь-що придушити страйк, який охопивши практично всі залізниці, найважливіші залізничні вузли, паралізував сполучення в Україні[555]. Занепокоєння виявляло й командування окупаційних військ. 18 липня 1918р. міністр шляхів Б.Бутенко зажадав від залізничників негайно припинити страйк і приступити до роботи. Наступного дня Рада міністрів ухвалила відновити в Україні дію царського закону від 2 грудня 1905р. “Про тимчасові правила покарання за участь у страйку на підприємствах, які мають державне і народне значення”[556]. Цей законопроект передбачав можливість арешту страйкарів від 4 місяців до одного року і чотирьох місяців.

Активну допомогу уряду в придушенні страйку залізничників надавало німецьке та австро-угорське командування. 19 липня відбулася зустріч міністра шляхів з представниками окупаційного командування, де обговорювалися спільні дії щодо придушення страйку. Зокрема, начальник центрального австро-німецького залізничного управління запевнив міністра Б.Бутенка, що силою допоможе приборкати страйкуючих. Того ж дня спеціальним рішенням в межах залізничних установ та колективів були заборонені збори, передача по телеграфу закликів до страйку та організація й діяльність страйкових комітетів. Особи, які порушували ці настанови, підлягали арешту та висилці за межі України в адміністративному порядку. Адміністрації залізниць дозволялося звертатися за допомогою до командування окупаційних військ в Україні.

20 липня 1918 р. уряд прийняв рішення передати Правобережну (Південно-Західну) залізницю у підпорядкування військових комендантів, які отримали наказ силою примушувати залізничників працювати на транспорті. Зокрема, у Києві Державна Варта та німецькі підрозділи оточили Соломянку та інші передмістя, де жили залізничники. Всіх, хто працював на залізниці, затримували і змушували приступити до роботи. Аналогічні акції були проведені в Одесі та інших містах України. Тих, хто відмовлявся стати до роботи, заарештовували. По залізничних вузлах та станціях була розіслана телеграма Б.Бутенка з вимогою звільнити з роботи всіх страйкарів. Тих, кого силою змушували працювати, зараховували працюючими тимчасово. У страйкуючих, за наказом міністра, відбирали річні, сезонні й учнівські білети, а також книжки на отримання палива й продовольства. На всіх залізницях були створені спеціальні адміністративні комісії, які мали розглядати питання про відновлення учасників страйку на роботі[557].

Поряд з використанням репресивних заходів, гетьманський уряд вживав заходів, щоб заохотити залізничників до роботи. Для цього були виділені значні кошти. Тим, хто приступив до роботи, негайно виплачувалася заробітна плата та компенсація за березень і квітень 1918р… Їм також надавали можливість отримувати продовольство з інтендантських складів за заготівельними цінами. Такі дії керівництва Гетьманату сприяли тому, що певна частина страйкуючих приступила до роботи.

Однак на настрої страйкарів-залізничників, з іншого боку, справляли істотний вплив антиурядові партії та організації, передусім, ліворадикальні. Так, 19 липня 1918р. ЦК КП(б)У скликав загальні збори залізничників-комуністів. Для допомоги Центрострайкому та страйкомам на місцях було обрано Тимчасове організаційне залізничне бюро (Тимчасову організаційну комісію) при ЦК КП(б)У, яке отримало завдання здійснювати систематичне керівництво залізничним страйком[558]. Через кілька днів бюро встановило тісні контакти з Центрострайкомом, а також домоглося прийняття рішення продовжувати страйк до задоволення всіх вимог. Усіх хто самовільно став би до роботи, Центральний страйковий комітет оголошував ворогами народу. Для боротьби зі штрейкбрехерами та посилення морального впливу на помірковану частину страйкуючих більшовики та ліві есери почали створювати спеціальні групи. Зокрема, значну активність під час страйку виявила терористична група лівих есерів “Трибунал чорної руки”. Однією із форм терористичної діяльності стала організація диверсій та актів саботажу на залізницях. А в схвалюваних документах почастішали вимоги відновлення радянської влади в Україні[559].

Гетьманський уряд та командування окупаційних військ у відповідь на це посилили репресії проти членів страйкових комітетів та ліворадикальних політичних партій і організацій[560]. Їх кидали до концтаборів в Очакові та Брест-Литовську.

Волю робітників не змогли зламати широкомасштабні арешти, які хвилею прокотились по всіх без винятку губерніях України (лише в залізничному районі Солом'янки м. Києва на кінець липня було заарештовано понад 1800 робітників і членів їхніх сімей). Залізничники виявляли солідарність, надаючи допомогу в ті регіони, де було особливо скрутно, зривали спроби штрейкбрехерів розбити монолітний виступ. За прикладом залізничників у боротьбу швидко втягувались робітники інших галузей, у першу чергу металісти. Тільки у липні-серпні відбулось 11 страйків металістів[561].

Репресії тільки ще більше розпалювали трудящих, викликали додаткову напруженість. Чимало документів свідчать, що власті були дуже занепокоєні обстановкою, що мала тенденцію до загострення. Наприклад, одеський комендант повідомляв уряд: «Залізничний страйк триває і загрожує вилитись у збройне повстання. Місто неспокійне після вислання 500 робітників в Очаків для передачі їх польовому суду»[562].

Матеріальну, фінансову допомогу страйкарям надавали більшовицькі, радянські, профспілкові організації Росії[563], хоча це, звісно, порушувало «букву» Брестської угоди. Однак, використовуючи переважно профспілкові канали, страйкарям України з РСФРР було переправлено понад З млн. крб.[564]

Страйк залізничників охопив понад 200 тис. робітників і службовців[565]. Перевезення вантажів звелося до мінімуму. Ледве помітний рух на залізницях забезпечувався тільки спеціальними батальйонами окупантів та паровозними бригадами, терміново доставленими з Німеччини та Австро-Угорщини. Проте їхній роботі суттєво заважали постійні диверсії —руйнування мостів, підривання ешелонів, навмисні пошкодження потягів — і масовий саботаж обслуговуючого персоналу.

Розвиваючись паралельно з повстанським рухом, відвертаючи на себе військові сили окупантів, страйк залізничників водночас створював умови для розвитку селянської боротьби, яка, звичайно, мала значно менш організований характер і за інших обставин була б швидше придушена властями.

Однак військові зусилля режиму, посилення впливу угодовських елементів на залізничників, втома, виснаження страйкарів призвели до того, що вони врешті-решт змушені були в серпні повернутися на робочі місця, хоча деякі вогнища опору не згасали до середини вересня 1918 р.

Важливим ефектом страйку стало те, що, паралізувавши на тривалий час головні транспортні артерії, залізничники перешкодили вивезенню до Німеччини та Австро-Угорщини багатств України. Нарешті, за офіційними даними (які не враховують неконтрольованих перевезень крізь масу пунктів, де вантажі не реєструвалися, тощо), до центральних країн вдалося відправити лише 9 з 60 запланованих мільйонів пудів хліба[566]. Можна припустити, що приблизно такими були пропорції і щодо інших товарів та сировини. Здійснені за розрізненими даними архівів підрахунки дещо відрізняються в бік збільшення наведеної цифри[567]. Втім, лише фронтальне вивчення всіх документів може наблизити до скільки-небудь вірогідного показника.

Опорою Гетьманату в боротьбі з робітничим рухом були великі підприємці та старе чиновництво. Саме під їхнім тиском Павло Скоропадський затвердив 17 серпня внесення деяких доповнень до ухваленого Центральною Радою 25 січня 1918р. закону про 8-ми годинний робочий день. Згідно його положень, державним, приватним та відомчим підприємствам, за погодженням з міністром праці, надавалося право відступати від вимог згаданого закону як для цілих галузей промисловості, так і для окремих підприємств та верств робітників.

Будь-який диктаторський режим підпорядковує інтереси окремої людини державним або груповим інтересам. Не стало винятком і керівництво Української Держави. Однак надані крупним власникам (буржуазії) пільги не сприяли національно-державному будівництву, не вели до консолідації українського суспільства. Навпаки, дії гетьманського уряду зумовлювали невідворотність посилення напруги і поглиблення соціального розколу. У серпні 1918 р. тривалість робочого дня на промислових підприємствах була збільшена до 12 годин, викликавши нову хвилю невдоволення, обурення пролетарів.

Значною мірою антиселянською виявилася аграрна політика гетьманату.

У конституційних актах Української держави знайшли відбиття два головні положення аграрної програми гетьмана — відновлення приватної власності на землю та “прийняття мір по відчуженню земель по дійсній їх вартості від великих власників, для наділення земельними участками малоземельних хліборобів”[568]. Однак після приходу до влади П.Скоропадський зміг запровадити в життя лише перше положення цієї програми. Він мав враховувати позицію двох впливових сил, які допомогли йому прийти до влади. Німецьке командування та Союз хліборобів-власників були зацікавлені у збереженні великої земельної власності. Така позиція знайшла цілковиту підтримку й серед членів Ради міністрів, де переважали представники партії народної свободи. Активним прихильником цієї політики був також і міністр земельних справ В.Колокольцев. Поряд з цим, П.Скоропадський мав виконувати попередні умови, пункт шостий яких передбачав, що “в інтересах здатності сільського господарства до експорту великі земельні господарства мають бути збережені до певних зазначених у законі меж”[569].

Наприкінці травня 1918 р. гетьманський уряд ухвалив закон “Про право на врожай 1918 р. на території Української держави”, який став першим законодавчим актом Гетьманату з аграрного питання. Згідно з його статтями, право на врожай озимини, засіяної восени 1917р. власниками земель, належало їм же, незалежно від того, до чиїх рук перейшли земельні наділи. Друга стаття закону повністю співпадала з першим пунктом аналогічного наказу генерал-фельдмаршала Г. фон Ейхгорна від 6 квітня 1918 р. Землі, засіяні весною 1918р. іншими особами чи орендарями, належали колишнім власникам. Зібраний врожай міг стати власністю орендарів за умови сплати податків за поточний рік, а також повернення власникові землі всіх витрат та внесення орендної плати. Врожай з нив оброблених і засіяних реманентом та насінням колишніх власників могли збирати лише останні незалежно від того, хто їх засіяв. У п’ятій статті йшлося про розв`язання спірних питань між землевласниками та селянами. Для цього у кожному повіті утворювалися спеціальні комісії. Голову призначав міністр земельних справ, а членів комісії — місцева організація земельних власників та сходи сільських громад — кожна по одному[570].

Прийняття цього законопроекту радо зустріло австро-німецьке командування та колишні поміщики. Однак значна частина українського селянства віднеслася до нього вороже. Гетьманський уряд не порахувався з тим, що земля революційним шляхом, хоч і хаотично, але вже перейшла в руки безземельного та малоземельного селянства. Тому для впорядкування аграрних відносин в Україні логічно б було шукати певного компромісу між поміщиками та селянами, а не підтримувати одну із сторін. Керівництво ж Української Держави взяло курс на захист інтересів поміщиків.

Впровадженню в життя цієї політики сприяло й створення в середині травня замість скасованих земельних комітетів тимчасових земельних комісій. На них покладалися такі обов’язки: повернути власникам їхні господарства; допомогти землевласникам у підрахунку їх втрат, а також спонукати населення до добровільної видачі розібраного майна; з’ясувати непорозуміння між ними та селянами за посіви на чужій, самовільно захопленій або одержаній за розпорядженням ліквідованих земельних комітетів поміщицькій землі.

27 травня 1918 р. керівництво Української Держави підтримало прохання Всеукраїнського делегатського з’їзду хліборобів-власників, за яким усі законопроекти щодо землекористування, лісового і сільського господарства мали розглядатися за безпосередньої участі їх представників. При Раді міністрів було створено Особливу раду з питань землекористування. Її склад мав визначити Союз хліборобів-власників.

Аграрну політику в державі формували два міністерства: продовольчих та земельних справ. Однак протягом травня 1918р. реальної роботи в міністерстві земельних справ, яке очолював В.Колокольцев, майже не велося. У міністра-русофіла дуже швидко загострилися стосунки з апаратом міністерства. Службовці виступили проти розпочатих гонінь на українських фахівців та переведення всієї документації на російську мову. Крім того, вони були проти основних положень закону “Про право на врожай 1918 р. на території Української Держави”. Наприкінці травня в міністерстві розпочався загальний страйк співробітників. Тільки завдяки особистому втручанню Павла Скоропадського сторонам вдалося досягти компромісу.

Наступним кроком формування гетьманської аграрної політики стало прийняття 14 червня 1918 р. закону “Про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями”. Він надавав можливість продавати надільні землі без обмежень. Купувати їх могли Державний банк, земельні товариства та окремі фізичні особи. Банк міг скуповувати землі без обмежень, але придбати у нього земельні наділи мали право лише безземельні селяни. Окрема фізична чи юридична особа діставала дозвіл на сільськогосподарський маєток за умови, що її земельна власність в межах Української Держави не перевищувала 25 десятин. Четверта стаття названого закону визначала порядок придбання землі товариствами окремих приватних осіб. Вони не могли купувати землі більше тих розмірів, що дістали право придбати усі члени колективу, враховуючи право кожного володіти до 25 десятин. Наділи, які були куплені з перевищенням цієї норми, безплатно переходили державі[571].

Прийняття цього законопроекту обмежувало розміри землеволодіння в Українській державі. Однак його реальна дія передбачалася лише в майбутньому. Адже господарства менші 200 десятин не підлягали парцеляції (дробленню). Основний тягар щодо виконання закону мав лягти на Державний земельний банк. Реальне ж його заснування затягувалося, у червні міністерство земельних справ лише розпочало підготовку проекту статуту банку.

14 червня 1918 р. П. Скоропадський затвердив ще один аграрний закон “Про право забезпечення цукрових заводів буряками врожаю 1918 року”, який мав сприяти розвитку цукрової промисловості України. Він був певним доповненням до закону від 27 травня. За ним врожай буряків, посіяних на землях цукрових заводів чи орендованих ними, незалежно від підстав посіву, оголошувався власністю відповідних цукроварень. Статті названого законопроекту визначали порядок оплати витрат тим, хто засіяв плантації цукрових буряків, та за обробіток і вартість насіння. Спірні питання мала визначити окрема комісія.

На зростання суспільної напруги істотно впливав розгул спекуляції. Питання забезпечення міського населення України продуктами харчування та боротьби зі спекуляцією стали в центрі уваги з’їзду представників Державного хлібного бюро, який проходив у Києві 12–13 червня 1918р. На ньому були ухвалені рекомендації уряду Української держави, які включали в себе такі положення: “1. Зберегти тверді ціни на хліб; 2. В першу чергу забезпечити хлібом великі міста; 3. Посилити боротьбу із спекуляцією; 4. До хлібної справи залучити місцеві біржі; 5. Заохотити селян продавати хліб державним органам. Надавати їм для цих потреб сільськогосподарську техніку та паливо; 6. Обмежити право німецьких військ самостійно закуповувати хліб”[572]. Рада міністрів підтримала ці рекомендації і почала впроваджувати їх у життя.

У червні 1918 р. міністерство продовольчих справ затвердило сталі ціни на жито, ячмінь, пшеницю, овес, просо, горох, квасолю, кукурудзу та крупи з них. За їх порушення винних могли притягати до судової відповідальності. 22 липня уряд ухвалив постанову “Про припинення спекулятивного зростання цін на велику рогату худобу, овець, свиней, вироби з них та сало”, яка визначала порядок купівлі худоби та м`ясних продуктів.

У 1918 р. в багатьох губерніях України виявився дуже високим урожай хліба. Його збір, природно, вимагав селянських рук у великій кількості. Однак селяни бойкотували реставрацію поміщицьких маєтностей. З допомогою командування окупаційних військ та колишніх поміщиків уряд намагався силовими методами приборкати селянство. Першим кроком у цьому напрямі можна вважати циркуляр Державної варти № 629 від 21 червня 1918 р. губернським старостам та градоначальникам Української Держави. Вони повинні були застосовувати суворі методи до тих, хто не виходив на сільськогосподарські роботи. Їм дозволялося заарештовувати винних та висилати їх у розташування німецьких військових частин.

8 липня 1918 р. Рада Міністрів ухвалила “Тимчасовий закон про заходи боротьби з розрухою сільського господарства”, яким губерніальним земельним комісіям надавалося право видавати обов’язкові постанови про примусове використання сільськогосподарського інвентарю тих власників, які не повною мірою здійснюють це у власних господарствах. Закон дозволяв губернським земельним комісіям визначати міру покарання за порушення виданих ними постанов. Вони могли тримати винних під арештом до трьох місяців чи накладати на них штраф до 500 крб. Передбачалися також до одного року ув`язнення чи примусові громадські роботи на такий же термін за псування та знищення посівів. Таке ж покарання чекало тих, хто самовільно припиняв сільськогосподарські роботи чи підбурював до цього інших.

П.Скоропадський дуже швидко відчув спротив аграрній політиці держави. Однак ладен був бачити головну причину не в її спрямуванні, а в недостатньо ефективній роботі уряду. В результаті почалася реорганізація міністерства земельних справ та персональні зміни у керівництві міністерства продовольчих справ. В останньому, зокрема, процвітало казнокрадство. 6 серпня новим міністром гетьман призначив С.Гербеля, який до того був представником голови Ради міністрів при австро-німецькому командуванні. Для розгляду зловживань у відомстві гетьманський уряд створив спеціальну комісію.

Становище в аграрному секторі України, що склалося в червні-липні 1918 р., вимагало від уряду реальних змін у внутрішній політиці. Однак керівництво Гетьманату ігнорувало потреби селян й підтримувало інтереси великих землевласників. Яскравим свідченням цього стала діяльність та склад тимчасових земельно-ліквідаційних комісій. 15 липня гетьман затвердив законопроекти, якими окреслювалися основні напрямки їхньої діяльності. Комісії мали такі права: вирішувати питання відновлення порушеного землеволодіння та користування землею; повертати відібрані підприємства, рибні лови, інвентар та всяке рухоме майно; виплачувати збитки за користування майном й розрахунки за посіви, які були здійснені після 1 березня 1917 р. на землях без дозволу їх господарів та орендарів. Під контроль комісій переходили справи, майно, кошти всіх земельних комітетів, що видавали розпорядження про землю[573]. До складу комісій входили: керівник місцевого органу хліборобства та державного майна, член губернської земської управи, інспектор сільського господарства, керуючий землемірним відділом, представник земельного банку, два землевласника, два селянина (володіють до 5 десятин), представник місцевої адміністрації та по два члени від окружного суду й міністерства земельних справ.

Створення на зазначених, по суті антиселянських засадах губернських та повітових земельно-ліквідаційних комісій, які мали виконувати функції третейських судів між колишніми поміщиками та селянами, не сприяло зростанню авторитету гетьманського уряду. Вони не давали можливості дрібним земельним власникам захистити свої права. Це призвело до того, що поряд з соціально-економічним незадоволенням в українському селі наростали й національні суперечності, оскільки серед поміщиків, які прагнули повернути собі втрачені землі, переважали росіяни та поляки.

Поведінку керівництва держави можна пояснити низкою причин. Перш за все, земельне законодавство Гетьманату залежало від політичних та соціально-економічних переконань членів Ради Міністрів, де переважну більшість складали кадети. Вони намагалися втілити в життя аграрну програму власної партії. На формування основних напрямків аграрної політики впливав і персональний склад міністерства земельних справ, де після травневого конфлікту було звільнено близько 40 чоловік. На їхнє місце призначили членів Союзу земельних власників, які, користуючись своїм становищем, почали захищати інтереси поміщиків. У цій ситуації П.Скоропадський повинен був підтримати позицію міністрів-кадетів, чи сформувати новий кабінет міністрів.

Гетьманський режим мав дбати також про виконання своїх економічних зобов’язань перед Центральними державами. Це було однією з причин прийняття 15 липня 1918 р. закону “Про передачу хліба врожаю 1918 року в розпорядження держави”. Згідно його положень, весь обсяг врожаю ставав власністю Української держави. Господарям залишали тільки частину зібраного врожаю, яка була необхідна для харчування та утримання худоби. Її межу мав визначити міністр продовольчих справ за погодженням з міністром земельних справ. Друга стаття давала тлумачення поняття хліба, під яким розуміли: жито, пшеницю, гречку, квасолю, горох, кукурудзу, овес, ячмінь, всякого роду борошно, висівки, крупи та відходи хлібних продуктів й масляних культур. Державні органи закуповували весь хліб за твердими цінами. Коли ж власники ухилялися від здачі хліба державі на цих умовах, то закон дозволяв місцевим органам влади реквізовувати майно, сільськогосподарський реманент. Забезпечувати потреби держави в хлібі мало Державне хлібне бюро[574].

Зацікавленість окупаційних властей у зборі врожаю призвела до того, що вони були втягнуті в класову боротьбу на селі. Однак дії окупантів і гетьманської влади лише дедалі загострювали становище, піднімаючи на небачений рівень соціальну активність селянства.

Це природно, адже, передусім, саме за його рахунок правлячі кола намагались виконати умови Брестського «хлібного миру». Методично, безперестанно здійснювалося безпрецедентне, цинічне, грубе, за участі інституцій Української Держави пограбування селянства. Можна без кінця наводити документи, в яких дії окупантів не можна кваліфікувати ніяк не інакше як силове вилучення всього добра, на яке натрапляли чужоземні зайди[575]. Це набирало таких масштабів і форм, що часом не могли втриматися і виражали, як мінімум, боязке нерозуміння поведінки окупантів навіть високі урядовці. Втім, у владних структурах більше було тих, хто не за страх, а за совість допомагав нагодувати українським хлібом чужі нації і принизливо вишиковувався в чергу за одержання орденів держав-грабіжниць[576].

Зачеплене, як мовиться, за живе, селянство швидко забувало про вчорашній «нейтралітет», відкидало апатію, що була спричинена не вельми прийнятною політикою Центральної Ради, і грізно заявляло про себе як про силу, здатну здолати, знести все, що не просто постало на її шляху, але й намагається повернути до стану нещадно гнобленої і визискуваної, безсоромно ошукуваної верстви.

Численні документи свідчать: важко знайти якесь село чи поселення в 1918 р., з якого б у різні урядові інстанції Української Держави не надійшло жодного повідомлення про напади селян на поміщицькі маєтності, про пожежі й потрави в економіях, про опір карателям, убивства окупантів про те, що буквально кожен пуд хліба давався «з боєм»[577] тощо. Глибинність і всезагальність руху особливо вражають, якщо зважити, що він був не стільки наслідком цілеспрямованої діяльності політичних сил (хоч останні докладали чимало енергії, щоб спертись на нього), скільки стихійною реакцією на справді нестерпне становище, на бажання можновладців позбавити перспективи клас, перед яким сяйнула зірка свободи, надія, що результати праці власних рук будуть належати йому — трударю, що держава захищатиме його від жорстокого примусу й дикого свавілля.

Та емоції відчаю через недосягнуту мету були незрівнянні з природним опором повсюдним актам вандалізму, найжорстокішого знущання, які набули статусу державної політики. «Ображені» попередньою соціалістичною владою поміщики прагнули «сатисфакції», поспішали повернути втрачені маєтності та відшкодувати завдані революцією збитки. При цьому вони спиралися на окупаційні війська та місцеву адміністрацію з підлеглими їй міліційними підрозділами (гайдуками). Керуючись часто не стільки почуттями справедливості, скільки помсти, землевласники надто довільно маніпулювали обсягами претензій, не приховували бажання якомога суворіше «провчити» кривдників-бунтарів, брутально поставити «злочинців» на належне їм місце — та так, щоб то надовго запам'яталося й іншим: подібне буде з кожним, хто зазіхатиме на чуже майно, на «священну» приватну власність[578].

Не дивно, що на цьому грунті доволі швидко набула легального статусу практика екзекуцій. Розпочаті окупантами ще за часів Центральної Ради каральні експедиції за гетьманщини стали неодмінною рисою режиму. Відновлюваний нагаями «порядок» окошувався не лише на сільській бідноті, але й озлоблював середняцьку селянську масу, вербуючи дедалі нових противників гетьманату. Адже карателі, як правило, застосовували принцип колективної відповідальності: розмір стягнення розподілявся між усіма мешканцями населеного пункту, незалежно від їхнього соціального статусу, рівня матеріальної забезпеченості й, нарешті, від того, чи брала участь дана особа в погромах, чи ні. Зрозуміло, що в разі неспроможності частини населення сплатити контрибуцію її погашала інша частина — заможніші верстви села[579].

Свій внесок у пацифікацію (умиротворення) селянства на Правобережжі зробили поміщики-поляки, які до австро-німецьких експедицій прилучали власні національні легіони[580]. Втім, останні діяли й самостійно чи паралельно. Жорстокість, що виявлялася при цьому, здавалося, не знала меж. Нечувані фізичні тортури й розправи поляки, як не дивно, вважали за природні. Поляки, на їхню думку, не лише зайвий раз доводили «одвічні права» на етнічні українські землі й принижували людську гідність, а й тішили власне національне самолюбство. Волинська поміщиця 3. Коссак-Чешуцька з очевидним задоволенням «смакувала» в мемуарах натуралістичні картини численних страждань, завданих польськими поміщиками сільському «бидлу» в 1918 р.[581] Це спричинило справедливе обурення іншого поляка за походженням, який проймався інтересами й кривдами українства, — В. Липинського. Він із жалем констатував: «З-під пера автора навмисне пробивається презирство й брудний садизм у щедро розкиданих описах, що викликають огиду»[582]. Подібна оцінка може бути поширена й на спогади польської поміщиці села Лемешівки Таращанського повіту на Київщині М. Дунін-Козицької[583].

Селяни, що брали участь у розподілі поміщицького майна, не збирались повертати його добровільно, чинили тому найрішучіший опір, аж до збройного. Вони вважали якщо й не абсолютно бездоганною юридично, та все одно законною підставою соціалістичні документи періоду Центральної Ради.

Гетьманську владу та її прихильників селянство вважало своїми ворогами, з чого випливало їх ставлення до режиму. Прикметний з цього погляду лист одного з лідерів УДХП С.Шемета до П.Скоропадського, в якому речі називаються своїми іменами. „З північних повітів Полтавської губернії отримані Народною управою партії відомості про те, — говорилось у документі, датованому 17 травня 1918 р., - що члени сільської спілки, повернувшись з Києва після заборони селянського з’їзду в багатьох селах уже винесли постанови про те, щоб повбивати всіх тих, хто їздив до Києва обирати гетьмана. Вже піднімається повстання проти влади гетьмана, починають убивати хлібопашців (землевласників), їх жінок і дітей, палити будинки їх, забирати їх хліб. Зараз уже четвертий день йде бій між повстанцями, з одного боку, і гайдамаками, з іншого боку в околицях сіл Буромка, Денисівна, Хрестителево Лубенського й Золотоніського повітів. Повстанці змушують і господарів-хлібопашців вступати до їх військ. Агітація проти влади пана гетьмана має великий успіх”[584].

Схожих документів про настрої й дії селян — величезна кількість.

Потерпілі ж власники ображались на уряд і гетьмана за брак твердості, м'якотілість і дедалі більше покладались на власну ініціативу та апеляції до окупаційних властей. Зрозуміло, що в останніх були «вагомі» підстави брати бік поміщиків, великих власників. Перспектива владнання суперечностей за таких обставин мала дуже песимістичний, скоріше примарний вигляд.

«Що це за лютий час був на Україні! — вигукує М. Шаповал. — Гетьманщина лютувала: 8 липня видала «закон» про боротьбу з розрухою в сільському господарстві, на основі якого установлено було кріпацтво: селян змушувало силою обробляти панські землі. В початку вересня Скоропадський поїхав на поклон Вільгельмові II в Берлін, (5 вересня), після чого гетьманщина підписала (10 вересня) договір з Німеччиною на передачу німцям 35 % врожаю.

Гетьманщина була така страшна, що розпочалась по всій Україні боротьба проти буржуазної диктатури і німців. Боротьба велась партизанським способом селянами під проводом соціялістів-революціонерів і Селянської Спілки. Яка це була боротьба, показує звіт німецької оберкоманди, що на Україні за 6 місяців було вбито 19.000 німецьких жовнірів і офіцерів в сутичках з селянами! Розуміється, з боку селянства впало значно більше. Німці почали вивозити в Німеччину, в концентраційні табори, багато борців, переважно соціялістів-революціонерів і членів Селянської Спілки»[585].

Ці самі факти використовує в своєму дослідженні й П. Христюк, припускаючи, що кількість убитих окупантів була занижена штабними службами[586].

Політика гетьманського режиму щодо селянства дає всі підстави охарактеризувати її як «війну з селянством», яка, у відповідь, перетворювалась на «війну селянства з гетьманщиною». Це підтверджується не тільки пропоміщицькими, антиселянськими законами й розпорядженнями гетьмана, його уряду, а й численними фактами терору, що його чинили карні експедиції (контрибуції, шмагання, страти, «покріпачення»), й такими ж численними фактами різноманітних форм спротиву — аж до збройних повстань, про які, незважаючи на «дику цензуру», громадськості ставало відомо через пресу.

Навіть генерал А. Денікін усвідомлював відверто пропоміщицький, антиселянський курс аграрної політики П. Скоропадського й закономірність боротьби селянства проти режиму, що той курс здійснював: «Село піднялося за землю проти пана, проти німця як оборонця пана і відбирача хліба»[587], —зазначав лідер білогвардійського руху Півдня Росії.

Підбиваючи підсумки аналізу причин розвитку селянського руху у 1918 р., сучасний дослідник обгрунтовано твердить: боротьба селян спрямовувалась, «насамперед, проти встановлення на місцях гетьманської диктатури та насадження грабіжницької продовольчої політики»[588].

І хоча майже ніхто не керував проявами селянської непокори і протесту (особливо навесні — на початку літа 1918 р.), вони поширювались, «вкриваючи» цілі регіони, перетворюючись на дедалі змістовніші і радикальніші. Селянство бралося за зброю, створювало партизанські загони, піднімалось на повстання. Серед інших звертає на себе увагу Канізьке повстання на Єлисаветградщині у травні-червні 1918 р. У відповідь на розправу австрійських карателів у Каніжі було сформовано добре озброєний загін з селян ближчих сіл. Понад 700 повстанців протягом тривалого часу вели нерівні бої з переважаючими силами окупантів і, природно, таки були розбиті. 117 учасників повстання було повішено й розстріляно[589].

Прикметно, що вже під час травневих сутичок з гетьманською владою селяни, зокрема в Золотоноському й Лубенському повітах, почали висувати вимоги відновити правління Центральної Ради. Ці настрої особливо посилились після репресій проти делегатів II Всеукраїнського селянського з'їзду та заборони останнього[590].

Поділля й Донбас, Чернігівщина й Херсонщина — скрізь картина була схожою. Повідомлення до Києва часто нагадували фронтові зведення. З Катеринославщини 1 червня доносили: «В селах Кринишна, Михайлівка почалось заворушення селян. На австрійські війська напав загін більше 200 чол.» 11 червня повідомлялось про організацію «селянського повстання в околицях Ново-Миргорода, Ново-Архангельська, Гледенців. Біля с. Ракіни німці зустрілися з озброєним партизанським загоном в 200 чол.» У районі Милорадівки окупанти змушені були 14 червня відбивати «атаки більшовицького загону в 1000 чол.»[591].

Найяскравішим прикладом боротьби за людську гідність, за свої права і просто — за елементарне виживання — стало повстання у Звенигородському й Таращанському повітах Київщини[592]. Варто згадати, що саме в цьому регіоні ще навесні 1917 р. утворилися перші формування «Вільного козацтва», а його перші командири і в 1918 р. очолювали рух селянства за свої права і волю, оскільки силою обставин головним аргументом стала гвинтівка. Крім того, на Звенигородщині й Таращанщині опинилося чимало міських мешканців, які, рятуючись від голоду, за мізерну винагороду займались збиранням урожаю зернових і полоттям цукрових буряків. Спроби домогтися підвищення платні викликали каральні акції місцевої адміністрації та окупантів. На цьому грунті в с. Лисянці вибухнуло повстання, яке блискавично охопило сусідні села. Протягом п'яти днів повстанці вибили військові залоги з цілого ряду населених пунктів і 9 червня оволодіти Звенигородкою[593]. До рук повсталих потрапила значна кількість зброї, серед якої були навіть гармати.

Звичайно, «голими руками» такого успіху досягти було б неможливо. Свою роль тут, зокрема, відіграли дії колишнього урядовця Центральної Ради, а влітку 1918 р. — вповноваженого Української Держави з роззброєння загонів «Вільного козацтва» Ю. Тютюнника. Під час розформування добровольчих частин він таємно передав у розпорядження селян 10 тис. гвинтівок, 2 гармати, панцерник і чимало комплектів військового спорядження[594].

І хоча невдовзі окупантам вдалося повернути контроль над Звенигородкою та деякими іншими населеними пунктами, полум'я повстання перекинулося на Таращанський повіт, а за ним — на Васильківський, Уманський, Канівський та Черкаський[595]. Гетьманська адміністрація і поміщики з повітів у паніці втікали до Києва під захист окупантів[596].

У ніч на 12 червня повстанці (1000 чоловік, при 2 гарматах і 200 кулеметах) за підтримки місцевого населення оволоділи Таращею і утримували її до 17 червня 1918 р. На кінець місяця сформований під керівництвом лівих сил (боротьбисти й більшовики) повстанський штаб спирався на 10 тис. озброєних повстанців, а ще близько 20 тис. ополченців охороняли своєрідний «революційний острів», що виник у самому центрі окупованої України[597]. В документах, а відтак і в історіографії трапляються й інші відомості про чисельність й озброєння повстанців: З0—40 тис. учасників боїв на Київщині, що мали 2 батареї польової артилерії (12 гармат) і 200 кулеметів[598].

Зазнаючи дошкульних поразок, відчутних втрат (особливо — під Черкасами, Городищем, Корсунем, Білою Церквою, Жашковим)[599], гетьманські й окупаційні сили змушені були віддавати належне героїзмові й моральному духові своїх противників. «Загін з артилерією, кулеметами, добрим обозом, дисциплінований, є офіцери, — говорилося в одному з повідомлень інформаційного відділу департаменту Державної варти на ім'я гетьмана. — В селах нікого не чіпають не грабують, кажуть, що йдуть проти німців і гетьмана»[600].

Щоправда нерви витримували далеко не у всіх. Так посол Австро-Угорщини в Україні Й.Форгач у червні 1918 р. мало не кожного дня буквально бив на сполох, засипаючи офіційний Відень панічними телеграмами про розмах подій на Звенигородщині, яка входила в зону австрійської окупації, загрозливі успіхи повстанців, вражаючі жертви гетьманців та їх іноземних помічників. Високий чиновник закликав ставитись до вибуху народного гніву з усією серйозністю і, не знаходячи інших рецептів, відреагувати додатковою присилкою військ[601].

Слід сказати, що розголос про події в Україні був досить широким. Аналізуючи розвиток революційних процесів, британська «Dailу News» констатувала: «В Україні повстання з кожним днем поширюється. Німці, підпалюючи цілі села з метою придушення повстання, лише розпалюють проти себе ще більшу лють»[602]. У даному випадку не може бути мови про репортерські перебільшення чи свідоме нагнітання пристрастей — подібні свідчення постійно трапляються в тогочасній російській пресі з точними посиланнями на спалені населені пункти[603].

Паралельно з таращанськими і звенигородськими подіями аналогічні повстанські процеси розвивались на Волині, Херсонщині, Чернігівщині, Харківщині, Полтавщині, практично по всій Україні. 22 червня в Новомосковському повіті на Катеринославщині кілька селянських загонів, озброєних гарматами й кулеметами, напали на цілий німецький полк, в результаті чого окупанти втратили близько 2 тис. убитими й пораненими[604].

На Катеринославщині, як і в інших регіонах, ударною силою повстанців були колишні вільні козаки, від яких їхній колишній Головний Отаман поквапився дистанціюватись, тільки-но прийшовши до влади, а невдовзі заборонив козачий з'їзд і видав наказ про розформування «Вільного Козацтва». Ці рішення згодом дорого коштували владі. Вже у травні Катеринославський губернський староста доповідав військовому міністрові, що «колишні вільні козаки пориваються підняти селян проти сучасної влади, закликають не виконувати її накази»[605]. У розпал повстання на Звенигородщині до гетьманського центру панічно повідомляли: «В Звенигородському повіті розпочалися виступи озброєних значних банд Вільного Козацтва»[606].

Для координації дій повстанців, керівництва ними виникали революційні комітети, повстанські штаби. До їхнього складу входили переважно різко опозиційні гетьманській владі елементи — більшовики, українські есери — передусім — ліві (боротьбисти). Хоча вплив таких організаційних інституцій був локальним, вузькорегіональним, у цілому вони додержувались схожих антиурядових гасел, озброюючи (частково з допомогою активістів товариств «Просвіти», частково через періодичну і неперіодичну пресу) ними селянство. Характерним тут може бути звернення одного з повстанських штабів Київщини від 15 червня 1918 р., в якому головний зміст вимог повстанців був таким: «Лише боремося за повернення всіх здобутків революції, викладених у 3 і 4 Універсалах Центральної Ради, за повернення Центральної Ради і всіх демократичних інституцій, як-то земельних комітетів, рад селянських депутатів, за землю і волю, за негайне скликання Українських Установчих зборів»[607].

Несприйняття режиму нерідко виливалося в жорстокі розправи з місцевою гетьманською адміністрацією, здійнялася хвиля антисемітизму[608].

Гетьманська пропаганда силкувалась довести, що повстання селян є наслідком безвідповідальної, підривної роботи злочинців, анархістів, більшовиків, яким чужі інтереси української державності. Не забуваючи про діячів Центральної Ради, що нерідко підтримували повстанців, вели серед них роботу, Міністерство внутрішніх справ Української Держави видало спеціальний циркуляр про необхідність затримання й арешту членів Ради[609].

Однак на селян це не справляло належного враження. У червні 1918 р. заворушення й повстання відбулися практично в усіх регіонах України, виявляючи виразну тенденцію переміщення центра антигетьманської боротьби на Лівобережжя. Генерал-фельдмаршал Ейхгорн, командуючий німецькими військами в Україні, очевидно, не «зі стелі» брав цифру в 10–12 % українських селян, що стали до повстанських лав[610]. Вона була, так би мовити, «вистраждана» саме в безпосередній боротьбі з тими озброєними селянами, чисельність яких, таким чином, сягала 2,5 млн. чоловік.

У боротьбі з окупаційними військами визначалася її національно-визвольна спрямованість. У повстанських документах антинімецькі та антиавстрійські мотиви часто виступали на перший план. І це природно, адже саме окупаційні війська були головною силою, яка протистояла повстанцям і від якої вони зазнавали найсильніших, найдошкульніших ударів. Гетьманці ж, та й сам П. Скоропадський, сприймались як «менші, залежні партнери», австро-німецькі агенти.

«Повстання то розбурхувались, то на якусь хвилю стихали, — пише П. Христюк. — Але селянин і в думці не мав того, щоб хоч на хвилину скоритись банді розбійників, грабіжників і насильників на чолі з генералом Скоропадським і поміщиком Лизогубом. Від хати до хати, від села до села перебігала думка про необхідність масового, одночасного по всій Україні селянського виступу проти катів. Зусилля Української Партії Соц. — Рев. і Центрального Комітету Всеукр. Селянської Спілки, направлені до того, щоб вдержати селянство від передчасних сепаратних виступів, що здебільшого кінчались тільки задушенням їх і немилосердними розстрілами селянських ватажків, не мали успіху. Селянство не могло стерпіти гетьмансько-поміщицького терору та знущання і бралось за зброю в надії, що таки вдасться повалити панування поміщиків та капіталістів і повернути назад соціяльно-економичні і політичні здобутки української революції, які селянин вже мав, відчував, розумів і цінив»[611].

Найяскравіші сторінки селянської війни проти гетьманщини і австро-німецьких окупантів були вписані у серпні 1918 р. повстанцями Чернігівщини.

Значних зусиль до підготовки виступу і впровадження його в організаційне русло доклали більшовики та створений ними Центральний військово-революційний комітет (Всеукрревком), хоча з суто військово-оперативної та, почасти, і з організаційно-політичної точки зору було чимало прорахунків і недоречностей[612]. Та це й не дивно, адже головною причиною повстання, як і в попередні місяці в інших регіонах, було нестерпне становище селян та їхнє небажання змиритися з уготованою недолею. Отже, тим, хто очолив повсталих, волею-неволею доводилось часом не стільки йти попереду, вести за собою маси, скільки намагатись не відстати від украй емоційного, стихійного руху, не дати йому вирватись за контрольований простір, хоч якоюсь мірою скоординувати розрізнені дії, підкорити їх єдиному планові.

Вже наприкінці липня, нагромадивши чималий потенціал, партизани, що зосередились в Ніжинських лісах, здійснили низку нападів на ближчі населені пункти, знищуючи осередки Державної варти, гарнізони окупантів, захоплюючи зброю та амуніцію. Ці дії суттєво деморалізували владу, навіть спричинили панічні настрої. На Чернігівщину було перекинуто 4 німецькі дивізії, а лише в Ніжинському повіті зосереджено близько 10 тис. солдатів[613].

Сили повстанців налічували на Чернігівщині й півночі Полтавщини понад 7 тис. чоловік. Однак вони розраховували в разі виступу знайти активну підтримку, залучити до боротьби значну кількість тих, хто чекав слушного моменту[614].

Для оцінки перспективності боротьби, зокрема набуття нею загальноукраїнського характеру велике значення мав повсюдний розвиток більшовицького підпілля й поведінка керівних структур цієї партії.

Утворення КП(б)У надало істотного імпульсу відродженню більшовицьких організацій. Якщо на липень 1918 р. в 153 підпільних осередках перебувало понад 5 тисяч членів партії, то до жовтня їх кількість зросла більш ніж удвоє — до 11 тисяч чоловік. Вони об’єднувалися у 3 обласних, 8 губернських, 12 окружних (районних), 13 міських, 23 районних (у 7 містах), 10 підрайонних, 74 повітових організаціях[615]. Це була вже широко розгалужена мережа осередків.

Значний ефект принесли створені за рішенням І з’їзду КП(б)У обласні комітети партії, які координували, спрямовували діяльність місцевих організацій, обирали найоптимальніші шляхи для реалізації завдань ЦК. Створений партійний апарат на місцях набував цінного досвіду, загартовувався у політичній боротьбі.

Значного розмаху набрала агітаційно-пропагандистська робота у військах окупантів. Тут удалося поєднати зусилля більшовиків з діяльністю груп іноземних комуністів-інтернаціоналістів, зокрема, у виготовленні й поширенні літератури. Щоправда, ця робота була успішнішою у суміжних із нейтральною зоною регіонах і значно слабшою далі, у глибині української території[616].

Серйозної сили набрали ревкоми та повстансько-партизанські загони. Влітку і восени 1918 року в Україні існувало понад 190 революційних комітетів і близько 180 партизанських і повстанських загонів та з’єднань[617]. Тут поряд з більшовиками нерідко опинялись і боротьбисти, політична вага яких у селянському середовищі була особливо значною.

Ситуацію в Україні ЦК КП(б)У, передусім її секретар Г.Пятаков, оцінювали як сприятливу для революційного руху. Невщухаючі селянські виступи, повстання, які то тут, то там спалахували знову й знову, особливо на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, породили явище, яке й сучасні об’єктивні дослідники, як уже вище згадувалось, справедливо визначають „селянською війною в Україні”[618]. Новозалучені до наукового обігу пласти документів по суті підтверджують висновки, які запропонували ще перші історики Української революції — В.Винниченко, П.Христюк, Д.Дорошенко та ін. Звісно, для багатьох революціонерів у 1918 р. суспільні тенденції виглядали як невідворотно вибухові, що швидко наближали народ до критичної межі. Можна легко уявити, що для такої емоційної натури, як Г. Пятаков, і значно менший розмах стихійної боротьби проти гетьманщини і окупантів здатен був породити ілюзію нової масованої атаки на устої старого світу.

На підсумкову оцінку ситуації впливали і повідомлення з місць про широкомасштабні антиурядові настрої, готовність первинних організацій більшовиків (зокрема, Конотопської, Гомельської, Прилукської, Подільської, Волинської) очолити загальне повстання, неможливість і шкідливість стримування стихійного пориву, загрозу виходу масового руху з-під контролю[619].

Існували й деякі інші чинники переоцінки партизанських форм і методів боротьби в цілому. Організовуючи збройні загони у нейтральній зоні, готуючи їх до визволення України, комуністи за умовами Брестського миру не могли формувати регулярні військові частини. Вони спиралися на партизанів, що змушені були з боями відступати з України під натиском окупантів. Яскравою ілюстрацією захоплення „лівих комуністів” партизанщиною, як принципом організації війська, є мемуари В. Затонського. „Пригадую, — пише він, — колись Бубнов з Пятаковим написали інструкцію в справі організації партизанських загонів (судячи з усього, йдеться про літо 1918 р. — В. С.) і зайшли до Троцького (нарком військових і морських справ РСФРР) погодити з ним якісь військові справи. Троцького не застали вдома й залишили йому зазначену інструкцію з написом: — Будівничому армії регулярної від організаторів армії партизанської. Побачимо, чия буде зверху! — і розписалися — „Бубнов, Пятаков”[620].

Об’єктивним фактом був і невпинний розклад армій австро-німецьких окупантів і гетьманату.

Однак Центральний Комітет КП(б)У і Всеукраїнський центральний військово-революційний комітет, реалістично оцінюючи наявні потенції, виявляючи природну обачність, ще на початок серпня 1918 р. вважали ситуацію не достатньо визрілою для початку загального повстання. 1 серпня ЦК КП(б)У й ВЦВРК звернулися до робітників і селян України з широкою відозвою, поширеною листівкою накладом у 50 тис. примірників. Її лейтмотив — всебічна, ґрунтовна, ретельна підготовка до вирішального кроку. Рефрен документа: „Готуйтесь до загального повстання, робітники і селяни України!”[621]

Автори звернення детально проаналізували детермінованість стихійної боротьби в Україні, успіхи й невдачі повстанців і дуже переконливо заключали: „…В даний час всі зусилля мають бути спрямовані до того, щоб не допускати цих окремих сутичок; зараз вони шкідливі, розладнують даремно наші революційні сили. Нам слід думати про одне — про всезагальне повстання, про генеральний штурм; нам слід робити одне — всі сили, всю енергію напружити на підготовку цього повстання”[622].

Накресливши програму невідкладних підготовчо-організаційних заходів, зокрема створення всеохоплюючої мережі військово-революційних комітетів, більшовики переконували трудящих: „Ми, наша партія знаємо, що зараз, коли наші брати залізничники кинули свій організований протест в нахабне обличчя німецьких розбійників, коли хліб достиг і жадібна рука німецько-гетьманських собак ось-ось вирве його у трудящих мас України, коли так трудно дихати, незносно важко жити робочому люду на Україні, в такий час руки стискаються від злості, хочеться кинутись на ворога і задушити його, і трудно, неможливо чекати. І все ж ми говоримо вам, товариші, не робіть жодного важливого кроку без заклика нашої комуністичної більшовицької партії, не виступайте розрізнено, готуйтесь до рішучої битви. Час генерального штурму наближається, він уже близький”[623].

Та колективно вироблений курс довелося поспіхом, на ходу коригувати. Виявивши поспішність, уповноважений по організації Центрального військового штаба району Чернігівської губернії М.Крапив’янський^{21} того ж таки 1 серпня 1918 р. видав наказ:

„1. Наказую всім військово-революційним організаціям району Чернігівської губернії негайно відновити необмежену Радянську владу на Україні.

2. Всіх, хто здатен володіти зброєю, закликаю негайно стати на захист прав пригнобленого українського народу. Всі повстанці повинні зібратись біля своїх штабів у волостях та повітах”[624].

Так без санкції вищого більшовицького керівництва, навіть, всупереч його позиції було покладено початок діянь, які не можна віднести до продуманих, обґрунтованих, серйозно наперед прорахованих.

У дуже непростій ситуації не у всіх провідників революційної боротьби виявилось достатньо витримки і холодної виваженості, здатності спрогнозувати найімовірніші наслідки передчасних кроків. Всеукраїнський центральний військово-революційний комітет, очолюваний „лівим комуністом” А. Бубновим, 5 серпня 1918 року видав наказ № 1 з вимогою негайно поширити бойові дії проти австро-німецьких окупантів і гетьманців, які стихійно спалахнули на Чернігівщині і Полтавщині, на всю Україну, провести поголовну мобілізацію робітників і селян, очистити республіку від ворогів[625]. До наказу ВЦВРК було додано і наказ „Всім ревкомам” за підписом Г. Пятакова. У такому ж дусі була підготовлена і відозва „На штурм!”, пристрасна за характером, але нереальна на той час за сформульованими цілями.

Існує думка, що наказ № 1 був виданий з ініціативи Г. Пятакова, а вже потім схвалений нарадою членів ЦК, а не більшістю ЦК КП(б)У. Окрім відзначеного вище, причини такого об’єктивно необачного і навіть шкідливого, як врешті виявиться, кроку слід шукати і у „лівокомуністичних” переконаннях секретаря ЦК КП(б)У, його прагненнях за будь-яку ціну підняти на Україні повстання проти окупантів, добитися спалаху нових вогнищ світової революції. Слід враховувати і підтримку таких поглядів „лівими” у ЦК Компартії України, які сподівалися на ефект своєрідної ланцюгової реакції — заклик до загального повстання відіграє величезну мобілізуючу роль, кроки щодо його здійснення будуть отримувати дедалі наростаючу підтримку, деморалізуючи ворога, розбиваючи і відволікаючи його сили, забезпечуючи тим самим переваги революційному табору. У активізацію воєнно-бойової діяльності будуть втягнуті навіть ті елементи, які до того вагалися.

Проте, ініціатори виступу досить швидко переконались у передчасності виявленої ініціативи і вже через 2 дні спробували якось скоригувати хід подій, наказом № 2 „Всім військово-революційним комітетам і радянським штабам” (підписали наказ Г. Пятаков і Ю.Коцюбинський).

Між тим повстання, що спочатку повільно набирало сили, по-справжньому вибухнуло 8 серпня. Водночас розпочалися запеклі бої під Остром і Козельцем, Конотопом і Путивлем, Борзною і Черніговом. Наступного дня почався штурм головними силами повстанців Ніжина. Бій затягнувся на три доби, й коли повстанці практично оволоділи містом, діставшись до головного пункту своїх зусиль — складів зброї, — німці, перекинувши до Ніжина великі частини (2 ешелони солдат), змусили повсталих залишити місто. Лише в боях за повітовий центр втрати гетьманців і окупантів сягнули 2 тис. чоловік[626].

Тоді ж спалахнули повстання селян у Полтавському, Хорольському, Кременчуцькому, інших повітах Полтавщини. У повстанський вир знову втягувалась Київщина. Все більші регіони охоплювали селянські виступи на Харківщині. Перекинулися вони й на Херсонщину, а в другій половині серпня епіцентр боротьби переміщується на Поділля й Волинь.

Відчайдушні зусилля гетьманських і окупаційних властей локалізувати селянські виступи та, ізолювавши один від одного, придушити їх поодинці, не справляли бажаного ефекту: придушені в одних місцях, повстання спалахували в інших[627], не даючи режимові жодного дня перепочинку. Врешті-решт гетьманський уряд і окупанти були вже не в силах контролювати ситуацію і змушені на деякий час змиритись із існуванням досить великих територій, на яких панували повстанці, відновлювалась влада ревкомів і рад. За підрахунками фахівців, здійснених на основі аналізу документів департаменту Державної варти МВС, у серпні 1918 р. 2/3 території Чернігівської губернії були під владою повстанців і партизанів[628]. Збільшилась, порівняно із червнем, територія, контрольована повстанцями у Звенигородському й Таращанському повітах Київщини. Збройні загони на тривалий час захопили велику кількість населених пунктів у Васильківському, Уманському, Білоцерківському, Сквирському, Фастівському повітах. Дещо менші подібні зони існували і в інших губерніях, з тією хіба що різницею, що в промислових районах гостроту класових битв визначали робітники.

Кількість тих, хто активно протистояв режимові, природно, не була сталою. В серпні вона досягала 80 тис. повстанців і партизанів та понад 150 тис. страйкарів. Окупанти і службовці Державної варти втратили в цьому місяці понад 50 тис. чоловік[629]. Недарма німецькі й австрійські дипломати в той момент не виключали можливості виведення з України своїх військ. Однак такий ганебний фінал, звичайно, найменше влаштував би й Німеччину, й Австро-Угорщину. Тому було вжито додаткових масштабних заходів щодо розгрому повстанців, і з другої половини серпня ініціатива поступово почала переходити до гетьманської влади та її закордонних захисників. Величезну кількість причетних до заворушень було заарештовано і покарано. Частина ж повстанців, особливо з районів Ніжинщини, відступила у нейтральну зону, поповнюючи більшовицькі загони, що готувались до боротьби за відновлення в Україні радянської влади.

Відповідальність за провал повстання, яке не стало ні загальним, ні переможним, лягла на керівництво Комуністичної партії України. На пленумі ЦК КП(б)У 8–9 вересня 1918 року в Орлі дії Г. Пятакова та його прибічників були розцінені як необґрунтовані, певною мірою авантюристичні. „В наших лавах паніка і розгубленість, — говорив сам секретар ЦК, — оскільки в результаті наказу № 1 і відозви „На штурм” вийшов не блискучий жовтневий переворот, а щось інше…, вийшло, звичайно, не внаслідок наших наказів, і закликів, а внаслідок обставин, що склалися об’єктивно…”[630].

Прагнучи хоч у чомусь виправдати дії і в цілому відстояти свої позиції, Г. Пятаков все ж змушений був визнати, що перспективи боротьби з силами внутрішньої і зовнішньої контрреволюції йому уявлялись невірно, розрахунки не виправдались. Однак, навіть тоді він виявляв революційне нетерпіння, гарячковість і членам ЦК довелось буквально стримувати його від закликів знову їхати в Україну, організовувати нові загони, продовжувати збройні виступи[631].

На жаль, втрачено закінчення заключного слова по доповіді "Бойові дії повстанців на Україні", з якою на пленумі виступив секретар ЦК КП(б)У. Можливо саме там він навів мотиви складення повноважень секретаря Центрального Комітету партії, визнані учасниками пленуму поважними. Щоправда, це питання виносилось Г. Пятаковим самим ще на початку роботи пленуму, що може свідчити про прийняття ним принципового рішення до початку критики його позиції, яка розгорнулася уже на зібранні. Можливо, певну роль відіграло і те, що як "лівий комуніст" Г. Пятаков не міг розраховувати на повне розуміння і підтримку з боку ЦК РКП(б), який з осторогою ставився до спроб розв'язати збройні дії на кордонах з РСФРР. Від цього могла виходити загроза зриву Брестського миру. Для виконання обов'язків секретаря була запрошена С. Гопнер, прибічниця Е. Квірінга, хоч вона не була членом ЦК (за даними Істпарту ЦК КП(б)У фактично керівну роботу у вересні — жовтні — до II зїзду КП)б)У — вів сам Е. Квірінг).

Те, що відбувалося у керівництві Комуністичної партії (більшовиків) України на початках її непростого шляху, було виявом хвороби, яку В. Ленін дуже точно назвав "дитячою хворобою "лівизни" в комунізмі", а відтак втіленням загальних тенденцій міжнародного, світового визвольного, революційного, робітничого, комуністичного руху. Мало яку з тогочасних компартій, що тільки народжувались, ця хвороба обійшла стороною, не залишила своїх болісних слідів.

Однак, гадається, слід зважити й на те, що серед інших чинників достатньо жорстко діяла історична закономірність, яка детермінувала і піднесення комуністичного руху на новий якісний щабель, і багато де в чому визначала його характер, важливіші особливості.

Істотним наслідком масової боротьби проти режиму і його іноземних союзників стало революціонізування військ окупантів, яке набувало дедалі виразніших рис і приводило до бунтів проти командування, вимог залишити Україну і повертатись до Німеччини й Австро-Угорщини для повалення монархічних режимів[632]. І хоч загроза швидкого і повного розкладу окупаційних військ була цілком реальною[633], революціонізованих солдат побоювались відкликати на батьківщину або перекидати на Західний фронт, що стікав кров'ю напередодні загальної поразки держав Четверного союзу у війні.

Стихійний опір селянства наступові реакційних сил, приречені на поразку, але неминучі селянські збройні повстання викликали співчуття, повагу прогресивних кіл. Однією з причин невдач селянської боротьби була неорганізованість, роз'єднаність повстанських операцій. Не існувало єдиного керуючого центру, не було широких, точно визначених соціально-політичних гасел. Та й австро-німецьке військо переважало чисельністю, було міцне й дисципліноване. 6 німецьких корпусів (19 дивізій, 2 кавалерійські бригади) і 3 австро-угорські корпуси (9 дивізій), розпорошені по всіх українських губерніях[634], «надійно» блокували селянські виступи, не давали їм змоги з'єднатися в єдине річище.

Лише в деяких місцях, як на Катеринославщині, масштабність і потужність антигетьманського і протиокупаційного руху не могла стримати жодна сила, й під ідейним впливом Н. Махна, його оточення він став довгочасним чинником ситуації в регіоні.

Робітники й селяни України, переважна більшість яких не просто не сприйняла гетьманського режиму, а й достатньо швидко втягнулась у вельми активні форми боротьби проти нього, в 1918 р. зблизилися з основним масивом демократичної інтелігенції. Остання була сконсолідована передусім в політичних партіях, що раніше визначали політичне обличчя Центральної Ради, Української Народної Республіки, а після 29 квітня також оперативно почали шукати шляхи протидії новій владі. Причому це було характерним не лише для крайніх, радикальних елементів.

Українські партії, що займали проміжне становище між гетьманщиною і лівими силами, в травні 1918 р. зробили спробу сконсолідуватися й утворили Український Національно-Державний Союз (УНДС). До нього ввійшли Українська демократична хліборобська партія, Українська партія соціалістів-самостійників, Українська трудова партія, Українська партія соціалістів-федералістів, Об'єднана рада залізниць України й Головна рада Всеукраїнської поштово-телеграфної спілки.

Цікаво зазначити, що навіть цей союз політичних партій і організацій в меморандумі, поданому генералові П. Скоропадському 24 травня 1918 р., підкреслював, що «кабінет міністрів — не-український по своєму складу і по своїй політичній орієнтації. В кабінет міністрів не ввійшли представники українських політичних партій і українських громадських груп (українські діячі), які власне і творили Українську Державу. В новий кабінет міністрів ввійшли російські кадети, октябристи та взагалі представники тих громадських не-українських груп, які завжди вороже ставились до українського руху і до української державності, поборювали її з усіх сил в ім'я "єдиної, неділимої" Росії»[635].

УНДС засвідчив закономірність ворожого ставлення до гетьманського уряду більшості українського населення, зростання на цьому грунті ліворадикальних, навіть більшовицьких настроїв і висловив, по суті, вотум недовір'я режимові та вимогу українізації політики й усіх державних органів в Україні[636].

Подібні мотиви звучали й у наступному документі, поданому Українським Національно-Державним Союзом З0 травня 1918 р.[637]

Разом з тим на початках своєї діяльності УНДС готовий був піти і на контакт з гетьманською владою за умови виконання низки умов. Щоправда, в даному відношенні організатори УНДС поділялись на два угруповання.

Праве, консервативніше, крило на вістря політичних домагань висувало заміну неукраїнського, протинаціонального уряду на національно орієнтований, нехай навіть буржуазний, але обов'язково — український.

Ліве, опозиційне ядро, що допускало можливість легальних контактів із гетьманом П. Скоропадським, у центр вимог ставило соціально-економічні, класово-політичні моменти, які не міг задовольнити буржуазний уряд будь-якого складу — і національно-українського і неукраїнського.

За відсутності єдності і скільки-небудь серйозного політичного впливу Український Національно-Державний Союз був приречений на трансформацію в іншу, демократичнішу організацію. Це яскраво засвідчив меморандум Всеукраїнського земського з'їзду від 16 червня 1918 р. Цей великий за обсягом документ — не що інше як крик відчаю селянства, протест проти свавілля влади, яка залучала до розправ над народом окупаційні війська. Не дивно, що «стероризоване нелюдськими насильствами населення або кидається в одчай розпуки, безпорадности і розбігається по лісах, ховається в льохах і ровах або, зневірившись в законі і справедливости, не маючи ні від кого захисту, стає боронити само себе збройною силою.

І, замість торжества права і закону, ладу і спокою, виникають страшні збройні повстання, убивства агентів влади, поміщиків, пожежі й стихійний аграрний терор і за ними, як привид, погроза страшної економічної руїни»[638].

Аналіз панівних тенденцій суспільного життя в Україні переконав Президію Всеукраїнського земського союзу, делегатів земського з'їзду в тому, що «новий уряд не тільки не зменшив анархії, не встановив ладу і спокою, торжества права, закону і справедливости, а навпаки — політикою безоглядної реакції та реставрації старого ладу (тобто монархічно-поміщицького ладу. — В. С.) викликав нові хвилі анархії, заколотів, збройного повстання і стихійного аграрного терору, викликав до себе повне недовір'я і гостру ворожість широких кіл людности і захитав підвалини Української Державності»[639].

Виключаючи можливість будь-якої співпраці органів місцевого самоврядування з гетьманською владою, земський з'їзд зажадав відновлення всіх громадських прав і свобод, заміни кабінету міністрів на новий, якому б довіряли українські маси, негайного створення Тимчасової Державної Законодавчої Ради з представників народних та військових самоврядувань, скликання до кінця 1918 р. Українських Установчих Зборів на підставі законів, вироблених Центральною Радою[640].

Настрої з'їзду земського союзу виявились близькими політичній лінії українських соціал-демократів і українських есерів (центральної течії), які під час гетьманського перевороту вимагали від окупантів обмежити владу П. Скоропадського і відновити демократичний лад.

З одного боку, це означало еволюцію великої частини українства, що належала до антигетьманського табору, на радикальніші позиції. З іншого, прийняття висунутих вимог означало б для уряду підписання власного смертного вироку. Тому відповіддю було посилення репресій проти земців, зокрема, до гетьманської в'язниці потрапив відомий політичний діяч, голова Всеукраїнського земського союзу С. Петлюра.

Тим часом складні ідейно-політичні трансформації відбувалися і в середовищі українських соціал-демократів.

Певний час керівництво УСДРП, її друкований орган — «Робітнича газета» — намагались обстоювати інтернаціональні позиції пролетаріату, попереджаючи, що виразна тенденція до загострення російсько-українських суперечностей може бути наслідком необачних дій обох сторін[641].

Однак різке посилення позицій великодержавництва в Україні, як і зростання авторитету більшовиків, спричинювали швидку зміну в настроях УСДРП, що їх відбивала та сама «Робітнича газета». В серпневій статті «Розрухи на Україні» центральний орган партії доводив уже, що уряд міг би розраховувати на підтримку тих національних сил, які протиставляють себе великоруському шовінізмові, навіть нехтуючи вчорашніми соціально-економічними домаганнями[642].

Намагання відновити національно-демократичний фронт, що супроводжувались складними маневрами, врешті-решт привели УСДРП та деяких осіб з УПСР (центральної течії) до Українського національно-державного союзу. При цьому з нього було «витіснено» хліборобів-демократів — тобто гетьманців-державників. Негативне ставлення до чинної державності виявилось і у вилученні з назви союзу слова «державний», і відтепер він став іменуватися Українським національним союзом. Нова платформа була зафіксована в «Статуті Українського Національного Союзу». Його основні положення були такими:

«1. Мета Союза: а) утворення міцної самостійної Української Держави; б) боротьба за законну владу на Україні, відповідальну перед парляментом; в) боротьба за демократичний виборчий закон у всі установи (по п'ятичленній формулі); г) оборона прав українського народу і української держави в міжнародній сфері.

2. Для здійснення цієї мети Союз організує українську національно-політичну волю, і, репрезентуючи її, вживає всіх відповідних заходів для її виявлення і реалізації, як в межах України, так і поза межами її.

3. Український Національний Союз складається з представників усіх політичних партій і української селянської спілки на парітетних основах (по 3) з українських громадських, наукових і професійних організацій також на парітетних основах (по 1)»[643].

До УНС увійшли українські соціалісти-революціонери (центральної течії), українські соціал-демократи, соціалісти-федералісти, трудовики, соціалісти-самостійники. В Національному союзі були представлені також Селянська спілка, Всеукраїнська вчительська спілка, Юридичне товариство, Союз залізничників, Всеукраїнський поштово-телеграфний союз, Лікарська спілка, Галицько-Буковинська рада, Холмський комітет, Кирило-Мефодіївське братство і мали намір увійти: Центральний кооперативний комітет, Бюро професійних спілок, «Селянська громада», центральна «Просвіта», Всеукраїнський земський союз, Спілка лікарських помічників, «Червоний Хрест» та інші організації. В провінції засновувались філії Національного Союзу.

Перший голова УНС, соціаліст-федераліст А. Ніковський, вважаючи нове утворення фактом великої політичної ваги, писав у «Новій Раді»: «Плятформа Національного Союза може бути без жадного примусу прийнята всіма свідомими громадянами України. А порозуміння всіх українських партій — від лівих до поміркованих — і організацій — від пролетарських до конфесійних, — окрім того, що об'єктивно вказує на небезпечне становище національної справи для українського народу, ще й являється дуже позітивним знаком української солідарности і живої енергії тих сил, які вважалися приспаними чи ослабленими.

Віднині український національний фронт можна вважати єдиним, цілим, і тепер, в цю хвилю, коли скінчилася організаційна стадія в центрі, настав час провадити реальну роботу: з одного боку — треба організувати провінцію для державної роботи, а з другого — повести ту політичну лінію, котра наблизить нас до здійснення плятформи Союза. Головні чинники політичної рівноваги на Україні: п. гетьман і Німці повинні зрозуміти державну рацію основних домагань Національного Союза і знайти якесь порозуміння, котре привернуло би народні маси до свідомої участи в державнім українським будівництві. Сама по собі плятформа Національного Союза являється певним компромісом українського організованого громадянства, далі якого воно не може піти, тому незалежно навіть від всяких політичних порозумінь і реальної політики, Національний Союз матиме своє внутрішнє велике національне значення при всяких політичних бурях і можливих поворотах колеса історії»[644].

Організація Союзу, початки його роботи, настрої об'єднаних у ньому українських громадських сил багато в чому нагадували перший період Української революції. Однак у 1917 р. доводилось мати справу з Тимчасовим урядом і великоруською демократією, а тепер — з урядом П. Скоропадського — Ф. Лизогуба і тією таки російською демократією.

Схожість двох періодів організаційного згуртування української демократії посилювалась обранням у вересні 1918 р. головою УНС В. Винниченка, — щирого провідника й натхненника єдиного українського національного фронту.

Напередодні свого обрання В. Винниченко писав про значення єдиного національного українського фронту:

«В початку нашого визволення ми йшли дружним єдиним національним фронтом, цупко, міцно взявшись за руки. Нас пробували "брати-товариші" роз'єднати, розбити. Вони нас всякими способами шпигали, шарпали за руки, розтягали, сварили, їм треба було прорвати наш фронт. Це не вдалось їм, і через те удалась наша справа — національно-державне визволення нашого народу.

Тепер на поміч "братям-товаришам" шугнули "брати-реакціонери". Збившись у дружну зграю, вони неотступно ідуть за нами, хапають за ноги, виють, наскакують і жадно ждуть слушного часу, коли можна буде накинутись і загризти, заклювати, розшматувати нас. Ні, ні, небезпечно сідати, розлучатись. Навпаки, ще тісніше треба з'єднатись, збитись в один непреривний фронт. Коли спочатку нашої трудної путі нам це було необхідно, то тепер тим паче мусимо йти разом.

І ми, соціал-демократи, мусимо, може, більше ніж хто. Для нас національне визволення — найреальніша потреба… Ми, соціал-демократи, мусимо так само, як і весь час нашої боротьби за волю, виявляти найбільше енергії й завзяття. Як в Центральній Раді ми не давали провокаційним рукам розірвати наш фронт і тим знесилити нас, так і тепер мусимо скріпляти, зміцняти, електризувати своїм духом стомлені ряди наших національних товаришів. Так само, як тоді, так і тепер, не поступаючись нічим з своєї програми, з'єднавшись на певних умовах в "Національний Союз”, ми мусимо дбати про те, щоб ні одне місто, містечко, село, ні один куточок загроженої, оточеної ворогами України не лишився не з'єднаним в цю всенаціональну організацію. На нашу мову, на нашу душу й тіло роблять одвертий замах. Вовки вже настільки "обнаглЪли", що хапають за ноги…

Треба рятувати Рабиню-Матір, оточену розлюченою зграєю "братів"[645].

Лідер УСДРП В. Винниченко висловлював у даному випадку погляди і настрої широких кіл української демократії. Українські соціалісти-революціонери центральної течії наближались своїми поглядами до українських соціал-демократів, хоч і ставились до Союзу критичніше і з меншим захопленням, ніж останні. М. Шаповал і деякі інші члени партії, які входили до складу Союзу, провадили там роботу більше на власну відповідальність, ніж за партійними директивами. Подібну до есерів позицію займала й Селянська спілка, яка перебувала під впливом соціалістів-революціонерів (центристів), і видавала свій орган — «Народну Волю». Інші групи вкладали в ідею єдиного національного фронту дуже обмежений зміст, маючи на меті дійти цим шляхом не стільки до цілковитого знищення гетьманщини, запровадження парламентаризму й демократизації всіх органів влади, скільки намагалися пристосувати гетьманщину до своїх корисливих ідеалів і, навпаки, себе до гетьманщини.

Гетьманський режим з його реакційною політикою, антиукраїнською орієнтацією, невщухаючими репресіями проти населення дедалі більше радикалізував ті сили, які протистояли йому на крайньому лівому фланзі українського національно-визвольного руху. Додаткового імпульсу цьому процесові надавали дії правого сектора антигетьманського табору, що еволюціонував на позиції лише легальної боротьби з диктатурою, яка перемогла, закликав маси до «малих діл» (культурно-організаційної роботи, боротьби за 8-годинний робочий день, за право коаліцій, за демократизацію органів самоврядування). Така позиція розглядалась як примирення з гетьманським режимом.

Та найбільше впливали на поведінку лівих масові стихійні виступи проти панівного режиму, що не тільки не вщухали, а, навпаки, після чергових жорстоких розправ вибухали з новою й новою силою, вимагаючи від своїх ідейних натхненників відповідних організаційно-політичних кроків. Ці кроки здійснювались, хоча відразу слід зауважити, що вони поступалися своєю масштабністю та виваженістю досвідченішому правому табору.

Діяльність українських радикальних сил уособлювалась головним чином у лівих українських есерах, що були порівняно численними, мали організації в центрі й на місцях, видавали друковані органи, систематично проводили зібрання, відгукувались на всі найважливіші події тогочасного життя.

Ідейні засади діяльності українських лівих есерів були визначені в згаданій вище «Платформі Центрального Комітету Української Партії Соціалістів-Революціонерів (розуміння сучасного моменту і завдання партії)».

Платформа констатувала, що Українська революція перебувала в глибокій кризі. Об'єднавшись з міжнародною буржуазією, спершись на австро-німецькі багнети, українські поміщицько-буржуазні кола в союзі з куркулями-власниками розпочали контрреволюційний наступ, який призвів до державного перевороту.

Контрреволюція на чолі зі ставлениками інтернаціональної буржуазії —гетьманом та його урядом — звела нанівець всі здобутки року Української революції. Найбільше завоювання українського національного руху — Українську Народну Республіку — знищено. Скасувавши всі політичні й громадянські свободи, зруйнувавши всі організації трудящих мас, реакціонери запровадили монархічну державність, яка розтоптала і всі соціально-економічні реформи, а передусім найвагоміші з них — соціалізацію землі та робітниче законодавство.

Центральний Комітет УПСР розглядав гетьманську реакцію в Україні «як тимчасовий занепад революції» і зазначав: «Українська революція, будучи не тільки політично-національною, а й глибоко соціяльною революцією, що з самого початку стреміла перетворитися в міжнародню революцію, поставила своїм політичним гаслом необмежену федерацію республік (що відносно України мало здійснитись шляхом постанови Українських Установчих Зборів), — несприяючими обставинами примушена була залишитись в національних рямцях і в цім наближалась вже до свого завершення і закінчення. Привнесення ж тепер до неї елементу міжнародности невмолимо штовхає її на цей шлях, шлях відновлення боротьби за здійснення своїх льозунгів — за збудування соціялістичного Інтернаціоналу, ліквідацію всесвітньої війни, в яку зараз втягується українська держава, за скликання Українських Установчих Зборів, за Землю і Волю, за Федерацію.

Стоючи на старій позиції партії, зазначаючи, що гасло самостійности, як самоціль — являється лише зброєю в руках реакційної буржуазії, Центральний Комітет Української Партії Соціялістів-Революціонерів вважає, що державницькі змагання необхідно зв'язані з імперіялістичними тенденціями, ослабляють клясову боротьбу працюючих і неминуче вступають з нею в конфлікт, через що незалежність держави не може бути гаслом трудового люду в його боротьбі, а лише тактичним засобом для досягнення всесвітньої федерації»[646].

Ліві українські есери планували в революційній боротьбі за визволення українського трудового народу координувати власні виступи з поступом міжнародної революційної демократії, встановивши найтісніші відносини передусім з соціалістичними партіями Німеччини, Австро-Угорщини, Великоросії, Польщі та інших сусідніх держав, і дотримуватися неухильної класової тактики, яка спиралася б на революційні організації трудящих України.

ЦК УПСР рішуче відкидав можливість будь-якого компромісу з «освіченим деспотизмом», виступав проти входження в гетьманський уряд демократичних елементів.

У платформі йшлося про те, що партія буде стримувати селянство від стихійних, непідготовлених, неорганізованих виступів, боротиметься проти демагогічних більшовицьких гасел, розрахованих на розпалювання міжнаціональної ворожнечі, «гасел виключно військового повстання і оружної боротьби проти німецького війська на Україні, а закликатиме до боротьби по внутрішньому, клясовому фронту».

Передбачалось також розгортання агітаційно-пропагандистської роботи серед окупаційних військ.

Концентровано програмна мета та шляхи її досягнення були сформульовані в одному з пунктів платформи: «Ставлячи метою викликати революцію, яка забезпечить всі вимоги українського трудового люду, УПСР, з одного боку — вестиме невпинну і активну агітацію і боротьбу в цьому напрямкові, дезорганізуючи реакцію, її уряд, військову та політично-соціяльну опору в центрі і на місцях, гуртуючи дезорганізаторські, партизанські відділи, що активно боронитимуть ідею соціялізації землі, стоятимуть на сторожі волі, не даючи змоги імперіялістичній реакції затемнювати клясову свідомість видимими (показними) благами; з другого боку — одночасно провадитиме пропаганду, підготовку та організацію революційних центрів селянства і робітництва (земельні комітети, фабрично-заводські та залізнодорожні комітети, ради робітничих та селянських депутатів, революційні комітети), щоб з гаслом революційного повстання, солідарізованим і одностайним та одночасним виступом в центрі і на місцях, разом зорганізовано проведеним страйком, провалити реакційний уряд і захопити владу в руки демократії»[647].

Ліві українські есери вважали, що доки соціалістичні партії залишатимуться меншістю в політичних силах окремих країн, доти соціалістична демократія не утворить одного організованого цілого — «не може бути соціалістичної революції і диктатури трудової демократії в окремих країнах». Центральний Комітет УПСР застерігав, що «передача влади трудовому люду в особі рад робітничих та селянських депутатів можлива лише на короткі часи революційного піднесення — оскільки революція твориться лише трудовим людом і на організації його спірається, оскільки не забезпечені ще здобутки революційного руху і не переможена реакція, — одночасно ж з тим має підготовлятись перехід формальної влади місцевим самоврядуванням, обраним по п'ятисловній формулі, і парляменту в центрі, першим з яких мусять бути Українські Установчі Збори»[648].

Отже, ліві українські есери далі еволюціонували в бік радянської влади. Наприкінці листопада 1917 р. на своєму III з'їзді вони (тоді ще єдина партія) ладні були поряд із Центральною Радою — Українськими Установчими зборами (національною владою) запровадити ради робітничих, солдатських і селянських депутатів (класові органи влади), тобто започаткувати своєрідний владний дуалізм. У липні—серпні 1918 р. ЦК УПСР (ліві) готові були передати владу радам робітничих і селянських депутатів (класові органи) у революційний час з тим, щоб після революції передати владу в центрі — Установчим зборам, а на місцях — органам місцевого самоврядування, обраним за демократичними (традиційними парламентськими) принципами.

Тут, очевидно, не можна погодитись з пізнішою оцінкою розглядуваної позиції лівих українських есерів, що її дав П. Христюк: «Партія обстоювала формально парляментарний демократизм, визнаючи радянську форму умовно, лише на час загостреної клясової боротьби»[649]. Сам колишній есер, він, мабуть, намагався дещо пом'якшити загальне враження від тогочасної радикалізації більшої частини партії, але не міг цього досягти, запропонувавши врешті-решт дуже суперечливу, логічно недосконалу формулу.

Аналізуючи ситуацію, що склалася всередині українського визвольного руху влітку 1918 р., розкол, що дедалі більше посилювався, П. Христюк пізніше зазначав: «Таким чином, між правицею і лівицею було дуже глибоке розходження, яке творило з двох частин української демократії два майже цілком ворожі табори. Ясно, що всі спроби правиці української демократії дійти до якогось порозуміння з генералом Скоропадським чи німецькими генералами, всякі форми легальної, так би мовити, парляментської боротьби з диктатурою буржуазії, засуджувались лівицею як угодовство і зрада соціялістично-революційним ідеалам та як зламання клясової пролєтарсько-селянської тактики. Замість порозуміння з генералом Скоропадським та з німецькими генералами, лівиця шукала порозуміння з революційно-соціялістичними групами Європи та зокрема з німецькою демократією. Маючи тверде переконання, що панування контрреволюції на Україні являється тимчасовим і що соціяльно-економичне, й разом з тим і національно-політичне визволення українського народу прийде тільки внаслідок перемоги працюючих мас всього світу над всесвітньою буржуазією, лівиця української демократії не надавала позитивного значіння гетьманській державности навіть з національної точки погляду і висміювала та засуджувала всі заходи правиці коло "українізації" чи демократизації цієї державности»[650].

Природно, що між лівими і правими колами української демократії розгорнулась емоційна полеміка. Особливою різкістю, безкомпромісністю позначались публічні виступи лівих українських есерів у пресі, зокрема у власному нелегальному органі «Боротьбі». Вже в першому її номері у статті «Угодовці» гострій критиці було піддано навіть меморандум Всеукраїнського з'їзду земств до гетьмана. У статті давалась також узагальнююча оцінка позиції і тактики тих, хто не здатний був піднятись вище легальної опозиційності, по суті був готовий підтримати насильницький режим.

«…Легко зрозуміти, — зауважував автор, — чому всі оті "соціялісти" і "демократи", котрі в часи революційного підйому викидали самі "большевицькі" гасла, аби вдержатися при владі, тепер так легко "отряхають прах" своєї революційності; одне тільки являється незрозумілим: кого хочуть обдурити українські тонкі політики, удаючи невинних немовляток, котрі не знають, що гетьман — це маріонетка в руках чорносотенних аграріїв та інтернаціональної буржуазії, що сам "пан гетьман", навіть розчулившись своїм патріотичним серцем від плаксивого припадання українських "політиків" до його "ясновельможного" плеча, зможе уділити їм посади хіба своїх камердинерів, конторщиків, найбільше — управляючих власними маєтками, але ніяк не більше, і що, нарешті, чорні сили, котрі стоять за гетьманом, поки вони мають силу в своїх руках, не потрібують льокаїв з жовто-блакитними стрічками, а звернуться до них за піддержкою в той момент, коли сили у чорного Інтернаціоналу будуть заслабі проти сил працюючих. Чи українські «демократичні» політики бачать вже ту слабість "чорних" і хочуть піддержати їх панування за ласий шматочок з панського столу? А коли так, то зірвіть з себе, панове угодовці, соціялістичні і демократичні ярлички і не дивуйтеся, що нарід в час перемоги над ворогом прожене разом з господарями і їх вірних слуг. Не той тепер час, щоб "опозиція короля" когось обдурила»[651].

Природно, що з утворенням Українського Національного Союзу, який об'єднав примиренські щодо режиму елементи (так принаймні вважали ліві українські есери), ЦК УПСР посилив кампанію розвінчування угодовців.

Особливо гострі дискусії точилися навколо питання сутності державності як такої — що це за суспільний інститут, чим породжується, кому служить, яке співвідношення між національною та пролетарсько-інтернаціональною державою, як слід справді революційним силам ставитись до національної справи, національної державності й принципів її взаємин з іншими державними утвореннями? З'ясуванню цих та інших дотичних до них питань була присвячена окрема стаття «Український Національний Союз» у центральному органі УПСР.

Загальнотеоретичні положення були покладені на грунт політичної ситуації в Україні й сформульовані такі узагальнюючі висновки:

«Ріжнобарвні ілюзії пролетаріату, зв'язані зі зростом та зміцненням власної держави, приводять до найгіршого опортунізму, до міжклясового об'єднання по "національно-державному" фронту, наслідком чого відкриваються для пануючих кляс широкі можливості дрібними подачками та незначними "реформами" остаточно присипляти революційний дух народу й утримувати його від широкої пляномірної боротьби за повну перебудову сучасного ладу. Але ціною соціяльних поступок, ціною повної ліквідації революційних змагань і заміни клясової боротьби горожанським миром не досягається також жадних поліпшень в справі національній. Національний гніт є шкідливий для мас не тільки тому, що горожанські свободи зводяться нанівець в атмосфері національних обмежень, але ще в більшій мірі тому, що національні утиски утримують нарід в темноті, перешкоджають зросту національної свідомости та одволікають увагу мас від основи всякого поневолення — соціяльної нерівності. В боротьбі пригнобленого люду за своє всебічне визволення національна боротьба (так само, як і політична) мусить отже трактуватись, як засіб, і не заступати собою клясової боротьби, тим більше недопустима підміна нею остаточної мети — встановлення соціялістичного ладу, в межах якого лише можливе здійснення повної, всебічної суверенної волі людини.

У той час, як свідомість національної кривди мусить відогравати ролю революційного фактору, буржуазні політики всіма силами штовхають пролетаріат до державницької ідеольогії, заманюючи його обіцянками національного визволення шляхом сотворення власної національної держави. Захоплення гаслом національного державництва, розбиваючи солідарність всесвітньої трудової демократії і підмінюючи революційну ідею нації консервативним льозунгом держави, віддає національній буржуазії монополію на експльоатацію мас в межах країни та на імперіялістично-завойовницьку політику зовні.

Держава як така, була й є механізмом цієї експльоатації, знаряддям поневолення більшості меншістю, і централізована національна держава ще в більшій мірі, ніж федеративна. Тому змагання соціялістів в справі національній мусять стреміти до одвойовання ступінь за ступнем признання національних колективів та до передачі їм значної частини функцій сучасної держави, аж до перетворення її зрештою у федерацію автономних, національно-персональних (екстериторіяльних) спілок»[652].

Виходячи з вищевикладених позицій, ліві українські есери формулювали своє ставлення до тих, кого вони вважали відступниками від принципової соціалістичної політики, опортуністами, що об'єднались в УНС:

«Наше розуміння національної справи, продиктоване основними постулятами міжнароднього революційного соціялізму та виразно формульоване програмою УПСР і постановами партійних органів, проводить різку межу поміж УПСР з одного боку, і тими національно-демократичними, буржуазними та псевдосоціялістачними партіями та організаціями, які створюють так званий "Український Національний Союз".

Як гола ідея "утворення міцної самостійної української держави"… прикрита лише фіговим листячком куценького лібералізму… так і тактика Союзу, що виявилась досі в оббиваннях порогів німецької влади та у мудрих політичних комбінаціях, які переслідують мету українізації сучасної реакції, замісць боротьби з нею, — не тільки виключають для УПСР всяку можливість співробітництва в "Союзі" (в центрі і в його філіях на місцях), але й ставлять завданням партійних органів та усіх членів партії рішучу боротьбу з впливом "Союзу "на трудівничі маси, невпинне роз'яснення дійсного змісту "істинно-українських" ідей цих "союзників" та пропаганду партійної точки погляду на проблему нації та держави»[653].

Звичайно, не можна не помітити, що погляди самих лівих українських есерів на проблеми нації та держави, особливо національної держави, були небездоганними, швидше — малореалістичними, плутаними. Вони являли собою суміш догматичного сприйняття марксистського гасла про те, що при капіталізмі робітники не мають батьківщини, з «лівокомуністичним» запереченням української державності взагалі, як ворожої всьому народові, всій нації, та утопічними планами інтернаціональної пролетарської революції.

У згаданій вище статті говорилося: «УПСР глибоко переконана, що український нарід не має по суги нічого спільного з Українською Державою — все одно чи монархичною, як нині, чи буржуазно-республіканською, про яку мріють наші націонал-патріоти. Борячися за політичне і соціяльне визволення — за можливість широкого розвою своєї національної, народньої культури, пролетаріат України, як і всякий инший пролетаріат за часів капіталізму, не має вітчизни. Він лише має її завоювати і зробить це не в союзі з "своєю" національною буржуазією, а в жорстокій боротьбі з нею, в великій всесвітній боротьбі пригноблених проти гнобителів, в інтернаціонально революційній боротьбі за зруйнування сучасного ладу і встановлення соціялізму»[654].

Подібні ідейні позиції відстоювались лівими українськими есерами й пізніше, в інших теоретичних матеріалах, пропагувались їхнім центральним органом[655].

Молода партія лівих українських есерів перебувала в пошуці найприйнятніших варіантів перспективи суспільно-політичного розвитку. Вже в її середовищі приходили в зіткнення різні погляди, різні підходи. Міцніли позиції тих, хто, з одного боку, відштовхуючись від радикальної критики антинародної суті гетьманщини, з іншого — запозичуючи досвід сусідів, дедалі рішучіше еволюціонував уліво, аж до визнання єдиним виходом встановлення влади рад робітничих і селянських депутатів. Однак з'явились і досить прикметні ознаки появи нової течії. Вона намагалась дистанціюватись від колишнього угодовства есерівської партії, що виливалася в політику єдиного демократичного фронту, намагалась подолати інерцію керівництва УПСР-лівиці щодо цього (орієнтацію на Українські Установчі збори) і водночас не могла сприймати владу рад робітничих і солдатських депутатів — як заперечення демократії, як диктатуру лише одного класу. В цьому, очевидно, виявлявся почасти генетичний селянський характер есерів узагалі, так само як і віра в неурізані ідеали демократії. Це знаходило відображення у варіанті влади рад трудової демократії.

Чи не першою ластівкою тенденції, що пізніше оформиться у помітний, впливовий політичний курс, стала заява групи лівих українських есерів, виголошена на партійній нараді Харківщини 14–15 липня 1918 р. Група запропонувала проголосити центральним гаслом подальшої роботи «вся влада радам трудової демократії», а після відхилення нарадою відповідної резолюції залишила зібрання, виступивши зі спеціальною заявою. Серед мотивів такого кроку вказувалось, зокрема, на таке: «УПСР в останні часи революції дуже скомпромітувала себе в очах трудового народу, що виявилось особливо після октябрьського перевороту. Замісць коаліційної влади октябрьский переворот висунув гасло влади трудової революційної демократії; це гасло було піднято революційно-соціялістичною партією Росії і було піддержано тільки окремими особами з членів УПСР. Позиція партії в цілому до цього часу була досить невиразною, а на ділі праві течії в партії задушили ліву течію, завдяки чому Центральний Комітет, а також Рада, де були переважно У. С-Р., повели націоналістичну політику, одкинули од себе трудові елементи України, кинувши їх до большевиків. Особливого напруження досягла ця політика тоді, коли так звана УПСР заключила спілку з германськими імперіялістами для того, щоб задушити соціалістичну революцію на Україні.

В останні часи, вже після утворення гетьманської влади, УПСР лівої течії задалась ціллю розпустити ганебний склад партії і заснувала нову нелегальну партію певних людей, що міцно стоять на грунті революційного соціалізму, але новообраний нелегальний Центральний Комітет став на плятформу не революційну; прийнявши тактику угодовства, виставивши в цей важкий час для революції гасло Установчих Зборів, коли за владу рад бореться пролєтаріят і трудове селянство Росії. Завдяки такому напрямку роботи нового Центрального Комітету, в партію входять бувші члени УПСР, ці зрадники трудового народу, в той же час члени, які стоять на плятформі влади рад, з партії виключаються; через це ми гадаємо, що "Плятформа Центрального Комітету", в якій зазначено, що єдине революційне гасло є гасло Установчих Зборів, є плятформа угодовнича, тоді як в цей тяжкий для революції час необхідно стати на грунт клясової боротьби і вести організацію трудових мас не в парляментських установах, в які поруч з трудовими елементами входе і буржуазія.

Ми, у. с.-р., лівої течії, в межах такої партії рахуємо залишатись неможливим і покидаємо її як партію, котра пішла не шляхом революційного соціялізму, а шляхом правих російських соц. — рев. та меншовиків — шляхом угодовства»[656].

Характерною щодо пошуків УПСР-лівицею засад діяльності стала Всеукраїнська нарада емісарів УПСР, що нелегально відбулась 19–22 серпня 1918 р. На ній були присутні губернські партійні емісари Київщини, Поділля, Волині, Херсонщини, Харківщини й Чернігівщини та головні емісари ЦК партії у справах внутрішніх, зовнішніх, військових, а також представник літературного відділу ЦК партії та її Секретаріату (всього 14 осіб).

Ліві есери, по суті, намагалися з'ясувати для себе, чим була на той час їхня партія, до яких ідеалів вона тяжіла — до принципів минулого, чи до орієнтацій на прискорення просування шляхом соціальної революції.

Аналізуючи полеміку на нараді, схильність більшості учасників до того, що мова йшла про відродження старих принципів, П. Христюк не погоджується з такими оцінками. «На ділі ж це було не зовсім так, коли мати на увазі стару партійну програму, ухвалену на II партійному з'їзді, — резюмує він. — Партійна програма виразно стояла на грунті парляментарного демократизму і буржуазної революції, намічаючи соціялістичну революцію тільки як завдання далекого майбутнього. В той же час партія в цілому, в своїй практичній діяльности пішла далі, переходячи поволі на грунт визнання соціялістичного характеру сучасної української революції, що й було, між иншим, зафіксовано на III партійнім з'їзді, а також і виступами партійної фракції в Центральній Раді в кінці 1917 і в січні 1918 р., коли фракція домагалась встановлення на Україні влади рад робітничих і селянських депутатів. Ще далі, само собою розуміється, йшла в цім напрямі ліва течія УПСР, хоч і намагалась удавати, що в суті річи ні про що нове не йде. В дійсности ж творився новий світогляд, нова тактика, хоч зародки їх можна було відшукати в старій партійній програмі (в її частині-maximum)»[657].

П. Христюк звертає увагу й на такий цікавий, новий у діяльності есерів елемент, як посилення уваги до роботи серед робітників. Оцінюючи відповідні виступи на нараді, він робить висновок: «В цім, звичайно, не було нічого дивного. Стаючи на позицію соціялістичної революції, повної перебудови капіталістичного суспільства на цілком нових основах, партія мусіла шукати і відповідних верств, покликаних історично до цієї великої місії, мусіла наповнити цілком конкретним, ясним змістом традиційну партійну формулу "трудовий нарід", яка виявила досить велику елястичність в часі революції, віддавши перевагу в партії правиці»[658].

Характерно, що ліві українські есери на Всеукраїнській нараді емісарів УПСР не просто відмежувались від більшовиків та російських лівих есерів у національній справі, зокрема українській, а й суворо засудили їх як партії, що працюють на російську (руську) державницьку ідею, з комуністичних (радикальних) позицій борються навіть з соціалістами, тобто і з УПСР — лівицею також.

З’ясування позиції лівих українських есерів, їх швидкоплинна ідейна еволюція в добу гетьманату має принципове значення відразу з трьох точок зору.

По-перше, як українські есери, течія продовжувала користуватись особливим впливом на селянство. Традиційний зв’язок дедалі зміцнювався, оскільки ліві лозунги одержували у селян, змушених вдаватися до радикальних кроків, дедалі сильнішу підтримку. В результаті серед керівництва селянських антиурядових і антиокупаційних виступів ліві українські есери (боротьбисти) посідали дедалі помітніше, визначальніше місце, що, своєю чергою, надавало боротьбі додаткової гостроти, напруги, цілеспрямованості.

По-друге, тенденція до полівіння частини партії, органічно злитної з трудовими верствами нації, народила оригінальний принцип — трудовий — як стрижень національної моделі суспільного устрою. За певних обставин вона (модель) могла відіграти прогресивну історичну роль у розвитку української державності, поступі нації, позитивно відбитися на ході і результатах всієї національно-визвольної революції.

По-третє, процес організаційного відмежування від поміркованої частини партії, пошук платформи, в якій би реалізувались взаємопоєднані соціальні й національні прагнення широких (трудових) народних верств, зумовлювали трансформацію програмних орієнтирів і поступове наближення до позицій радянської влади, комуністичних ідеалів. А останнє не могло не стати вагомим чинником впливу на перегрупування політичних сил і загальний перебіг боротьби, на її здобутки і втрати.

Підсумовуючи, можна твердо говорити: гетьманський режим П. Скоропадського, за оцінками сил Української революції, був контрреволюційним. Його антидемократична, антинаціональна природа ставала дедалі наочнішою українській громадськості, що в своїй переважній масі не тільки не сприйняла монархічно-диктаторського режиму, а й чимдалі активніше вступала в боротьбу проти нього.

Все вищевикладене переконливо спростовує тезу головного ідеолога українського монархізму В. Липинського, нібито гетьманський уряд виражав інтереси всіх класів і націй України[659]. Навпаки, мабуть рідко якому режимові в історії вдалося викликати до себе таку, практично загальну, ненависть.

Неухильне загострення внутрішньополітичної ситуації доповнювалося низкою проблем, що виникли в Української Держави на міжнародній арені, у здійсненні зовнішньополітичного курсу. П. Скоропадський, на котрому замикались вертикалі виконавчої й законодавчої влад, надавав великої особистої уваги входженню України в міжнародне співтовариство, розбудові дипломатичної служби.

І все ж, отримавши владу фактично з рук австро-німецької окупаційної адміністрації, гетьман не лише був позбавлений можливості вибору зовнішньо-політичної орієнтації, а й бодай обмеженого маневру, цілковито залежав від позицій, нав’язуваних ззовні. Достатньо показовий щодо цього такий приклад.

Коли Австро-Угорщина вирішила в односторонньому порядку анулювати таємні протоколи Берестейської угоди про Галичину, гетьман заявив австро-угорському послові Й. Форгачу, що, не маючи сил боротися проти свавілля, Україна заявить спеціальною нотою свій протест. У відповідь главі Української Держави без особливої турботи про дипломатичний етикет було сказано, «що Австро-Угорщина всяку ноту, де буде критика заяви про анулювання договору і натяки на Галичину, розглядатиме як втручання в її внутрішні справи і, якщо міністр закордонних справ звернеться з такою нотою до нього, то він, граф Форгач, буде в рішучий спосіб домогатися, щоб міністра негайно усунути з кабінету»[660].

Повною мірою безвихідність становища компенсувалася тим, що на чолі зовнішньополітичного відомства стояли справді талановиті особистості, палкі патріоти, для яких національний інтерес був абсолютною висхідною точкою відліку всієї діяльності: з З0 квітня до 20 травня 1918 р. міністром закордонних справ (він же — голова уряду) був М. Василенко, а з 20 травня до 14 листопада 1918 р. — Д. Дорошенко. Це завдяки їхнім зусиллям удалося реалізувати об'єктивні можливості, що виникли на міжнародній арені для входження України в європейський простір як повноправного суб'єкта міжнародного життя.

Якщо в добу Центральної Ради Українську Народну Республіку «де-юре» визнали чотири держави — Австро-Угорщина, Болгарія, Німеччина, Туреччина, то в добу гетьманату до них додалися ще вісім. Це чотири національно-державних утворення колишньої Російської імперії: Азербайджан, Грузія, Дон, Кубань і чотири центральноєвропейських країни — Польща, Румунія, Фінляндія і Швейцарія. Окрім того, «де-факто» було започатковано зносини ще з вісьмома державами — Бельгією, Вірменією, Голландією, Грецією, Данією, Норвегією, Персією і Швецією (тут лише Вірменія належала до колишнього імперського простору).

В 11 країнах встигли відкрити постійні дипломатичні представництва Української Держави, які очолили досить відомі, авторитетні політичні і громадські діячі — В. Липинський (Австро-Угорщина), О. Шульгін (Болгарія), Ф. Штейнгель (Німеччина), М. Суковкін (Туреччина), Є. Лукасевич (Швейцарія) та ін.

Певного розвитку набула консульська служба. У семи містах — Києві, Катеринославі, Миколаєві, Одесі, Полтаві, Харкові і Херсоні було відкрито 33 консульських установи 20 держав. Розпочалася «зустрічна» робота щодо влаштування консульських пунктів Української Держави за рубежем, Більше як тридцять консульств було відкрито на теренах колишньої Російської імперії, в тому числі в РРФСР, зокрема генеральні консульства в Петрограді та Москві. Усього було заплановано розміщення в 22 країнах 56 консульських закладів[661].

Було зроблено перші кроки щодо налагодження функціонування військово-дипломатичної служби (атташату), підготовки кадрів для зовнішньополітичної діяльності (відкриття консульських курсів) тощо.

Безперечно, успіхи на дипломатичній ниві могли бути й значно суттєвішими, якби австро-німецькі власті свідомо не обмежували контакти України із зовнішнім світом, зокрема з їхніми суперниками в світовій війні, яка ще тривала.

Тому — вільно чи, очевидно, більше невільно — в системі зовнішньополітичних пріоритетів великої ваги набирало завдання реалізації «хлібного миру» з Німеччиною та Австро-Угорщиною. І зовні підкреслено приязні відносини гетьманської адміністрації з окупаційною владою, Києва з Берліном, а гетьмана П. Скоропадського з кайзером Вільгельмом II були, таким чином, детерміновані обставинами, змінити які або хоч якоюсь мірою вплинути на які українська сторона була не в змозі. Тож, якщо виходити з аксіоми, що зовнішньополітичний курс держави має забезпечити якомога сприятливіші обставини для оптимальної реалізації національного інтересу, національного розвою, доведеться визнати: Українська Держава практично не мала можливостей для здійснення такої природної місії.

Керівники зовнішньополітичної сфери добре розуміли всю складність ситуації і намагались обережно здобути бодай обмежену свободу для втілення в життя власної мети і планів. «Відносини до Німеччини були влітку 1918 року основним питанням не тільки нашої закордонної політики, але й питанням самого нашого існування як держави, — не раз наголошував Д. Дорошенко. — Цей стан залежности від Німеччини був утворений фактом присутности на українській території кількасоттисячної німецької й австро-угорської армії, що прийшла до нас по хліб. Одже справа повільного, без потрясінь, виходу з цього стану залежности від чужої сили, не пориваючи добрих відносин з державами, що цю силу як допомогу і порятунок до нас вислали, — це було віссю нашої політики… Німці, мабуть, розуміли наші стремління і тому намагались якомога довше тримати нас в залежному стані, не даючи нам скріпити свою територію, а головне — формувати армію»[662]. Причини такої поведінки німців були цілком зрозумілими — «допомігши збудувати велику вкраїнську державу, визискати її як в найширших розмірах, узяти з неї все, що можна…». «Взагалі німецька політика на Україні робилася грубими солдатськими руками і не тільки не уміла нікого до себе приєднати, а навпаки — відштовхувала»[663].

Справді, на переговорах про конкретні розміри «обміну товарами» німці й австрійці домагалися явно непропорційного співвідношення взаємопостачання, а надалі при кожній нагоді шантажували українську сторону недотриманням нею взятих на себе зобов'язань. «До Австрії йшли вже тисячні вагони українського хліба, рятуючи голодний Відень, а до нас з австрійського краму не прийшло нічого за виїмком галицької соли, тютюну й сірників, про котрі оповідали, що то крам, вивезений з півдня України, яко військовий «пріз», а потім привезений знову назад на продаж, як австрійський продукт», — з гіркотою згадував міністр закордонних справ Української Держави[664].

Не краще було і з обіцяною німецькою сільськогосподарською технікою. На морально застарілі машини встановлювалися надмірно високі ціни, і надходили ці машини в Україну в дуже обмеженій кількості. А про те, щоб їх продавати населенню за такими цінами, годі було й думати[665].

Однак, ані українські дипломати, ані урядовці економічних міністерств вдіяти нічого не могли. Більше того, результатом тиску Німеччини й Австро-Угорщини стало те, що Україна (яка справді не могла виконати обіцяних поставок хліба, іншої сировини за Берестейською угодою) продовжила «торговельний договір» з 1 липня до 31 серпня, а за додатковим протоколом від 10 вересня 1918 р. зобов'язалася вивезти союзникам 35 % нового врожаю. За умови, якщо поставки хліба виконані не будуть, передбачалася «компенсація» цукром[666].

Ішлося про гігантські цифри. Якщо за Берестейською угодою з України мали вивезти 1 млн. тонн збіжжя (60 млн. пудів), то урожай 1918 р. виявився дуже хорошим (перевищував 15 млн. т.) — отже, до центральноєвропейських держав до 15 червня 1919 р. мало надійти вже понад 5 млн. тонн хліба — тобто, у п'ять разів більше, аніж за квітневим економічним протоколом. Мабуть нереальність такого обсягу була настільки очевидною, що довелося встановити «мінімум» — 75 млн. пудів — 1,2 млн. тонн[667].

Як наслідок, по дві цифри («дозволено» і «обов'язково» було внесено й до ряду інших позицій: велика рогата худоба — 11 і 6 млн. пудів (у живій вазі), вівці — 300 тис. і 160 тис. голів і т. ін.[668].

Не менш вражаючими за масштабами були інші цифри протоколу про зобов'язання Української Держави щодо поставок у центральноєвропейські країни сировинних та інших товарів: 10 % виробленого цукру, 30 % металопродукції, 20 % спирту. У відповідь Німеччина і Австро-Угорщина зобов'язувались, починаючи з вересня 1918 р., щомісячно поставляти в Україну по 9 млн. пудів вугілля, 5 тис. тонн нафти та інших нафтопродуктів, задовольнити потреби України в сільськогосподарських машинах і техніці, зокрема устаткуванні для гірничої, вугільної, металургійної і спиртової промисловості[669].

Проте, усвідомлюючи нерівноправність у відносинах, їх очевидну збитковість для українства, представники режиму (й сам гетьман П. Скоропадський, і голова уряду Ф. Лизогуб, і міністр закордонних справ Д. Дорошенко) під час офіційних візитів до Берліна у вересні — листопаді 1918 р. змушені були принизливо просити німців не виводити окупаційних військ з України. Оскільки власних сил, передусім військових, Українська Держава не мала, її майбутнє поставало у найпесимістичнішому світлі.

Чи не єдиним питанням, яке набуло міжнародного характеру і яке сподівалися розв'язати на користь України, було питання про прилучення Криму. Свого часу з демократичних міркувань Центральна Рада вважала за доцільне надати населенню півострова право самовизначитись. З приходом в Україну німці витіснили з півострова українські війська, і владу в Криму захопили російські і татарські політичні сили. Сформований ними уряд на чолі з генералом (татарином за національністю) С. Сулькевичем дотримувався загальної орієнтації на єдину і неподільну Росію, розгорнув кампанію проти українських партій і організацій, почав переслідувати українські газети, заборонив офіційне вживання української мови тощо.

Тоді гетьманський уряд вирішив удатись до економічної блокади півострова і «митної війни». Дуже швидко з'ясувалося, що без зв'язків з Україною півострів просто нежиттєспроможний. Це зрозуміли й німці, зацікавлені в безперебійному вивезенні з Криму сировини, зокрема багатющого урожаю фруктів. Не шукаючи силових методів розв'язання проблеми, вони відповідними нотами настійно просили Київ оперативно знайти вихід. Оскільки ж щодо Криму ніяких зобов'язань перед німцями українська сторона на себе ніколи не брала, залишалось одне — змусити уряд С. Сулькевича порозумітись з гетьманським кабінетом. Хоча С. Сулькевич і його оточення вважали звертання до Києва капітуляцією, після певного тертя було направлено до столиці України поважну делегацію, до якої входили і представники найчисленніших національностей, що населяли Крим.

Внаслідок переговорів (за участю німецьких офіційних осіб) було вироблено умови прелімінарного договору: в складі Української Держави Крим дістав широку автономію, свій крайовий сейм, територіальне військо, при Раді Міністрів запроваджувалась посада статс-секретаря у справах Криму. Були всі підстави сподіватися, що ці умови будуть схвально зустрінуті татарським «Курултаєм», іншими громадськими організаціями півострова.

Німці, зі свого боку, згодились на передачу захопленої ними частини флоту з базою в Севастополі. На 22 військових кораблях замайоріли українські прапори. Фактично Крим переходив під українську владу[670]. Проте довести до кінця справу не вдалося — гетьманат був повалений. Отож, говорити про позитивний баланс у відносинах з Німеччиною, за будь-яких підходів, зрештою не доводиться.

Ще гіршими виявилися для Української Держави здобутки у відносинах з Австро-Угорщиною. Окрім торговельних зносин, підґрунтям для серйозних суперечностей стали територіальні проблеми. Первісне небажання виконувати положення таємних протоколів щодо створення «коронного краю» та прилучення до України Холмщини і Підляшшя переросло у відкриті пошуки шляхів зриву угоди, здійснення різких, віроломних кроків у цьому напрямку. Здебільшого австрійці не координували своїх дій з німцями, однак у разі потреби зверталися до них за підтримкою і, як правило, знаходили розуміння.

Австро-Угорщина виявилася єдиною державою, яка так і не ратифікувала Брестського миру з Україною. Мала Рада зробила це ще 17 березня 1918 р., а гетьман спеціальним указом 14 червня ще раз затвердив і ратифікував договір. Свої грамоти про ратифікацію угод у липні —серпні 1918 р. передали Україні Болгарія, Німеччина і Туреччина. Змушені підписати мир у Бресті виключно тяжкими обставинами, частково під тиском могутніших союзників, австрійські, а ще більше — угорські політики вважали його просто ганебним. У Відні і Будапешті саме існування незалежної України сприймалось як протиприродне і навіть у чомусь образливе. Закономірним результатом війни урядовці Габсбурзької монархії воліли бачити не поділ Галичини, на яку в цілому претендувала Польща, на бодай найобмеженішу автономію австрійських українців, а прилучення до Австро-Угорщини нових територій Поділля й Волині[671]. Одним із найяскравіших і найзатятіших уособлень такої позиції був посол Австро-Угорщини в Українській Державі граф Й. Форгач, за оцінкою Д. Дорошенка, «переконаний ворог слав'янства взагалі й українства спеціально”, «настроєний супроти української національно-державної справи»[672].

Посол виявився головною фігурою в анулюванні договору про поділ Галичини й саботуванні справи втілення в життя протоколів щодо Холмщини і Підляшшя. З наближенням обіцяної дати (20 липня 1918 р.) підготовки законопроекту про «коронний край» зі Східної Галичини й Буковини посилився польсько-угорський тиск на офіційний Відень, який, у свою чергу, розгорнув масову публічну кампанію про недотримання Україною зобов'язань щодо постачання Австро-Угорщини хлібом. Справді, із запланованого через безліч причин вдалося реалізувати лише 20 %[673], однак і це було незрівнянно більше за рівень виконання зобов'язань партнерами[674]. Однак, облудно звинувачуючи лише одну сторону у «зриві» Берестейського миру, офіційний Відень дав полякам обіцянку взагалі анулювати таємний протокол про Галичину. У цілком секретній телеграмі австрійському послові у Києві з Відня від 1 липня 1918 р. зазначалося: «…Ратифікація договору неможлива. Ми не можемо виконувати секретний протокол від 8 лютого про об'єднання Галичини і Буковини в єдиний коронний край. Ми про нього навіть згадувати не можемо. Таємний протокол прийнято поспішно, він слугує українським інтересам, що неприйнятно для Австро-Угорщини. Це стосується і таємної угоди від 4 березня 1918 р. між Австро-Угорщиною і Україною про входження Холмської землі до України»[675].

Відповідно до інструкцій Й. Форгач 4 липня 1918 р. наніс візит П. Скоропадському і несподівано для гетьмана без будь-яких попереджень і пояснень заявив, що Австро-Угорщина в односторонньому порядку відмовляється від договору щодо Галичини. Протести, демарші, заяви, звернення до уряду Австро-Угорщини П. Скоропадського, Д. Дорошенка, В. Липинського зухвало відкидалися. Натомість Й. Форгач, як власне, й урядовці у Відні, цинічно наголошували на тій обставині, що влада в Україні слабка і повинна скоритися силі. Вони навіть вимагали, щоб сам факт анулювання угоди було утаємничено[676]. Д. Дорошенку і В. Липинському під прямими погрозами Й. Форгача довелося відмовитись від спроби оприлюднення таємних протоколів, підписаних у Бересті. Були відкинуті і плани пов'язати виконання зобов'язань Австро-Угорщини про створення з українських територій «коронного краю» зі згодою українців на певні поступки у питанні про зміну кордону в Холмщині на користь Польщі[677].

Ні до чого не привели й апеляції до офіційного Берліна. Німецький посол фон Мумм повідомив гетьманський уряд, що на домагання Австро-Угорщини 16 липня 1918 р. було спалено той єдиний оригінальний примірник договору про Галичину, який ще навесні 1918 р. українські дипломати передали на зберігання до міністерства закордонних справ у Берліні[678].

Фінал цієї драматичної історії Д. Дорошенко передав так: «… Гетьману не залишалось нічого иншого, як відповісти Форгачеві при слідуючому побаченні, що він мусить уступити перед силою, хоч погодитисть з фактом анульовання договору не може і протестує проти нього. За те він зажадав негайної ратифікації миру, допущення української адміністрації до повітів Холмщини, окупованих австро-угорським військом, і виводу на Україну дивізії ген. Сокири — Яхонтова (т. зв. сірожупанників).

Я настоював на тому, щоб протестувати як найгостріше (мною була вже зложена й передана Гетьманові відповідна нота) і зробити цілу справу публічною, оголосивши спеціяльний комунікат, а потім скласти за це всю відповідальність на мене: я мав би по опубликованні справи податись до димісії, ніби-то виновник цього опубликовання. Але все розбилося супроти того факту, що німці були рішуче проти всяких різких заходів з нашого боку, а австрійці тримали на нашій території двісти тисяч свого війська, якому поки що ми не могли протиставити майже нічого. Мою демісію Гетьман рішуче відкинув, а наражати молоду державу на які-небудь потрясіння, зв'язані неминуче з боротьбою, коли б ми її почали, він не зважився. Довелося з болем в серці (як Гетьман заявив у розмові з Форгачем) і затаєним почуттям кривди піти на цю жертву в імя вищих інтересів нашої держави, одклавши до слушного часу полагодження галицької справи відповідно до наших потреб і бажань»[679].

Не кращим виявився і перебіг подій навколо таємних угод щодо Холмщини і Підляшшя, спроб їх реалізації. Північна частина Холмщини і Підляшшя належали до німецької зони окупації, а п'ять південних повітів Холмщини були окуповані австрійцями. Німці поводилися помірковано. Хоча і з застереженнями та обмеженнями, вони все ж згодились на урядування призначеного Центральною Радою краєвим комісаром О. Скоропис-Йолтуховського.

Австрійські власті діяли зовсім інакше. Не допустивши комісара до виконання функцій, вони всіляко сприяли якнайшвидшій полонізації краю, проводили відверто антиукраїнську політику, особливо відчутну в культурно-освітній, релігійній сферах. Поляки депортували українців і здійснювали посилену імміграцію поляків у Холмщину. Однак українські ноти протесту, спроби домовитись про припинення антиукраїнських акцій під час візитів керівників Української Держави до Відня і Берліна результатів не давали. А граф Й. Форгач тим часом почав атакувати у Києві міністерство закордонних справ, настійно доводячи доцільність зміни погодженого у Бресті кордону між Польщею і Україною. Нехтуючи науковим, етнографічним принципом, він наполягав на тому, що найприйнятніший варіант — це «природний» кордон по Бугу. Згода на таку пропозицію для Києва означала зречення Холмщини, заселеної переважно українцями.

Австрійський посол інтригував, переконував українців, що поступки з їхнього боку можуть прискорити ратифікацію всіх домовленостей у Бересті в цілому. А німецькі власті, окрім непевних усних обіцянок, далі не йшли. Справа виявилась у глухому куті[680]. Розв'язка настала в листопаді. Німецькі окупанти залишили ті частини Холмщини і Підляшшя, які належали до їхньої зони. Край повністю окупували поляки. О. Скоропис-Йолтуховського разом з крайовою адміністрацією було заарештовано й інтерновано до польського табору.

Отже, попри всі зусилля молодої української дипломатії, хоча б часткової реалізації умов Брестського договору щодо територіальних питань на західних кордонах домогтися так і не вдалося.

Успішніше розвивалися двосторонні відносини з іншими партнерами щодо підписаних у Бресті угод — Туреччиною і Болгарією, особливо з останньою державою. Болгари направили послом до Києва родича М. Драгоманова, професора І. Шишманова, з великим задоволенням сприйняли рішення про призначення послом до Софії одного з провідних діячів українського руху О. Шульгіна, постійно надавали підкреслено важливого значення зміцненню українсько-болгарського співробітництва.

Не зовсім рівно складались відносини з Румунією. Основною причиною суперечностей у цьому випадку було те саме територіальне питання. Наприкінці 1917 р. — на початку 1918 р., здавалося, розвивались обнадійливі тенденції, свідченням чого були кроки Румунії щодо встановлення дипломатичних контактів з УНР. Однак було відомо й про зазіхання румунів на Бессарабію і частково на українські землі, які прилягали до цього району. Власне, експансія на Півдні, в Подунав'ї, почалася уже в січні 1918 р. Вона активізувалася після підписання 5 березня Бухарестського миру з центральноєвропейськими державами. За умовами договору урізана на західних кордонах, Румунія, як компенсацію, здобувала «свободу рук» на сході, чим і не забарилася скористатися. Оперативно була окупована Бессарабія, а місцевий парламент — «Сфатул-Церій» оголосив про приєднання Бессарабії разом з прилеглими українськими територіями до Румунії. Заслабка Центральна Рада не могла нічого вдіяти, окрім того, що офіційно не визнала акцію «Сфатул-Церія» за вільне волевиявлення населення. У ряді нот вона вимагала проведення референдуму, щоб з'ясувати думку населення окремих спірних районів (етнічно українських) з приводу їх входження до УНР.

Гетьманський уряд продовжив «нотні атаки» на Румунію, спростовуючи права останньої на Бессарабію і, навпаки, доводячи, що справедливим розв'язанням питання була б політично автономна Бессарабія у складі Української Держави. Звісно, у зворотних нотах румуни доводили протилежне, хоча й настійно пропонували укласти торговельний договір з Україною. Підготовка відповідного документа наштовхнулась на внутрішню протидію ряду членів кабінету Ф. Лизогуба. І коли, врешті, договір було таки підписано, реалізувати його не вдалося — почалось антигетьманське повстання[681].

Румунія розглядалась дипломатією України і як зручний місток для встановлення контактів з Антантою, вкрай зіпсованих Брестським миром. Порозумітися з цим блоком країн уявлялося тим нагальнішим, чим наочніше вимальовувалась кінцева поразка у війні австро-німецького союзу. Однак лідери Антанти — Англія та Франція, разом із ними і США — і чути нічого не бажали про Українську Державу, влаштувавши справжню обструкцію її посланцеві І. Коростовцю, що для зондажу прибув до Ясс[682].

Природно, далеко не останню роль в долі України відігравали відносини з Росією. За наявності в різних регіонах одразу кількох урядів, які не лише конкурували, а й ворогували, єдиного вектора політики щодо них, певна річ, бути не могло (Ґрунтовно, в деталях цей аспект зовнішньополітичної діяльності Української держави досліджено в монографії В.М.Матвієнка[683]).

Пріоритет у виробленні орієнтирів належав відносинам з більшовицькою Москвою. За підписаним 3 березня 1918 р. між центральноєвропейськими державами і РСФРР договором Радянська Росія зобов'язалася підписати з Україною мирний договір, визнати Брестський договір між УНР і Четверним союзом[684].

Ще З0 березня 1918 р. Рада Народних Міністрів УНР надіслала РНК РСФРР телеграму з пропозицією припинити стан війни, укласти договір, який врегулював би питання про кордони та правові відносини. У відповідь з Москви 3 квітня надійшла нота, в якій пропонувалось розпочати мирні переговори. Українська сторона не заперечувала. Після певного тертя, пов'язаного з вибором місця переговорів (пропонувались Смоленськ, Курськ, Ніжин), визначенням персонального складу делегацій, коливаннями РНК (чи варто мати справу з гетьманським урядом, якщо реально влада в Україні належить німцям тощо), радянська делегація прибула до Києва. її очолювали X. Раковський і Д. Мануїльський, а до складу входили групи експертів, спеціалістів, дипломатичних кур'єрів, технічних представників, журналістів, охоронців — усього 80 осіб.

Українську делегацію очолив С. Шелухін. А її членами були відомі державні діячі І. Кістяковський, X. Барановський, П. Стебницький, М. Славинський та ін. В окремих засіданнях брали участь і міністри закордонних справ Української Держави М. Василенко та Д. Дорошенко[685].

Сам факт переговорів, що офіційно розпочалися 23 травня 1918 р., був надзвичайно знаменним. Уперше за два з половиною століття Україна виступала у відносинах з Росією, вчорашнім поневолювачем, як рівна з рівною (переговори Центральної Ради з Тимчасовим урядом, РНК наприкінці 1917 р. не мали рангу повноцінно міждержавних). Це було безперечним завоюванням Української революції, українського народу.

Високий фаховий рівень учасників переговорів, їх жагуче обопільне бажання досягти позитивного результату, здатність до розумних компромісів та просто добра воля дали змогу подолати безліч ускладнень, що виникали з першого ж дня (уточнення рівня повноважень делегацій, прерогатива самих державних утворень, що репрезентувались на переговорах; природна негативна реакція на розвиток контактів України з адміністрацією російських територій, ворожих РНК; черговість розгляду взаємопов'язаних питань; взаємні майнові претензії, зокрема щодо залізничного рухомого складу тощо) і врешті таки домовитись у найголовнішому[686].

12 червня 1918 р. між Україною і РСФРР було підписано угоду про попередні умови переговорів, що стала рівнозначною встановленню перемир'я. Згідно з нею на весь час переговорів на всіх фронтах припинялися воєнні дії, встановлювалися правила евакуації громадян обох країн та визнавалося їхнє право переїхати на свою батьківщину разом з майном, відновлювалися залізничне сполучення, телеграфний і поштовий зв'язок, торговельні відносини, для чого у тижневий термін пропонувалося створити паритетну комісію. Сторони обмінювалися консулами. Товариства Червоного Хреста обох країн повинні були вжити заходів для спрощення проїзду військовополонених та інших громадян обох держав і надання їм допомоги в дорозі. Передбачалося негайно розпочати переговори про укладення мирного договору[687].

Особливої гостроти, як і передбачалося, набуло питання про демаркаційну лінію між РСФРР і Українською Державою[688]. Хоч обидві делегації в цілому погоджувались, що висхідним моментом тут мав бути етнографічний принцип, насправді кожна сторона домагалася вирішення спірних питань на свою користь, виходячи і з військово-стратегічних міркувань, реальної сили, нерідко при цьому посилаючись на необхідність з'ясувати позицію місцевого населення щодо включення його регіону до тієї чи іншої держави. Неодноразово делегації вдавалися до аргументації своєї позиції уже наявними постановами різних зборів населення про бажання відійти до України (південні повіти Курщини й Вороніжчини), чи, навпаки, до Росії (прифронтова смуга Чернігівщини, Київщини), до наукових даних (статистики, переписів населення, діалектологічних карт).

Певний ефект мало посередництво німецьких дипломатів, які долучилися до переговорів як зацікавлена сторона щодо встановлення договірної лінії розташування військ на північному кордоні України[689]. Російська делегація змушена була піти на певні територіальні поступки відповідно до воєнних реалій. Довго не вдавалося досягти прогресу в питаннях про розподіл майна й дату припинення відповідальності України за російські зобов'язання (борги), у підготовці торговельного договору (обмежену угоду на товарообмін обсягом 16–17 млн. крб. (рублів) обидві сторони вважали недостатньою). Чимдалі переговори ставали кволішими. Якщо на початках більше українська сторона намагалася скористатися зі скрутного воєнно-політичного становища Росії, то з середини літа, в умовах невщухаючих і селянських повстань, страйків робітників, дедалі очевиднішої воєнної скрути для покровителів гетьманату — німців і австрійців, наростаючою дестабілізацією режиму в Україні прагнула якомога ефективніше скористатися уже російська делегація. Саме з її ініціативи почастішали паузи в переговорах, поїздки дипломатів до Москви на консультації[690].

Останнє пояснювалося частково такими подіями, як заколот лівих есерів, убивство німецького посла в Росії В. Мірбаха, замах на В. Леніна тощо. Однак існували й значно вагоміші причини. Радянську сторону дуже турбувало й навіть дратувало дружнє ставлення Української Держави до Всевеликого Війська Донського на чолі з генералом П. Красновим — адміністративно-державного утворення, яке оформилося за допомогою німців і стало основним плацдармом зародження і зміцнення білого руху. Такий розвиток подій РНК вважав порушенням умов Брестського миру[691], а українська сторона, навпаки, не вбачала тут ніяких суперечностей, претензії до себе кваліфікувала як надумані. Зокрема, українці розраховували, що вони мають усі підстави розв'язувати питання про кордони з Донською областю, що природно самовизначається, без згоди на те РСФРР.

Москва не могла змиритись і з фактичним встановленням контролю Української Держави над Кримом, продовжуючи розглядати його як власну суверенну територію.

Українці мали «зустрічні» претензії. Постійні коментарі в московській пресі з симпатіями щодо антигетьманських настроїв, виступів, виразне співчуття страйкарям, повстанцям кваліфікувались як втручання у внутрішні справи незалежної держави, як підбурювання антиукраїнських елементів і їх провокування на протиправні дії[692]. Ще з більшим обуренням сприймались факти допомоги, яку надавали антигетьманським силам з Росії. І буквально гнів викликали спроби окремих членів російської мирної делегації вести антиурядову пропагандистську роботу, не лише користуючись трибуною конференції (ноти, меморандуми, заяви, протести, інтерв'ю), а й порушуючи елементарний етикет, нехтуючи природною ввічливістю до господарів, у колективах, організаціях, під час несанкціонованих поїздок по Україні тощо. Врешті, дійшло до того, що керівники делегації РСФРР увійшли у прямі таємні зносини з провідними діячами опозиційних партій організацій.

Дещо з подібних фактів ставало відомо охоронним службам гетьманату і вони вдавалися до арештів членів російської делегації, співробітників консульства РРФСР в Одесі, до періодичних трусів і вилучення документів. Одного разу спробували навіть затримати X. Раковського під час його повернення до Москви. Історія миттєво набула скандального характеру і українсько-російські відносини до крайності загострились.

Природно, все це не могло сприяти успіхові переговорів. Російська делегація навіть налаштовувалась на перенесення конференції до Берліна, начебто спеціально підкреслюючи тим зневагу до режиму П. Скоропадського як маріонеткового, і бажання мати справу зі справжніми господарями становища в Україні. Що ж до Києва, то, очевидно, було вирішено вдатись до тактики зволікань, не підписуючи скільки-небудь серйозних документів, і дочекатись падіння гетьманату, яке уявлялось не лише невідворотним, а й недалеким. Відтак вся дипломатична діяльність звелась до пропагандистських акцій. Та й ті згасли на початку жовтня 1918 року.

Тим часом закінчились невдачею сподівання на прилучення до України етнічно спорідненої Кубані. Конкретні плани щодо цього (військовий десант на Катеринодар) багато в чому були авантюрними, залежними від позицій німецьких окупантів. А ті вели подвійну гру, не менше, ніж українців, підтримували «добровольців», що й зірвало задуману операцію. Поваливши на Кубані радянську владу, генерал М. Алексєєв перетворив її не лише на оплот антибільшовизму, а й антиукраїнства[693]. Д. Дорошенко з великим жалем писав:

«Таким способом, замість приязної або навіть прилученої до нас Кубані повстала територія, опанована Добровольчею російською армією ген. Алексєєва з її ворожими до українства настроями і плянами відбудови єдинонеділимої Росії. Кубанська Рада мусіла коритись добровольчим генералам, котрі скоро добре дались їй у знаки, а ми мусіли обмежитись заснуванням на Кубані українських консульств і таємних агентур для агітації. Все, що було на Україні активно-ворожого до української державности (з антібільшевицьких елементів), почало орієнтуватись на опановану добровольцями Кубань. Туди переніс своє видавництво відомий ворог українства, редактор «Кіевлянина» В. Шульгин, і між Київом та Катеринодаром почали снуватись таємні нитки зради й повалення української державности. І як частина українських націоналістів шукала для зруйнування Української Держави помочи в російських большевиках, так само українці-русофіли шукали її в російських добровольцях”[694].

Отже, всі починання й зусилля на міжнародній арені не сприяли стабілізації режиму П. Скоропадського, а, навпаки, завершалися зворотним ефектом, що загострювало загальнодержавну кризу, додавало обґрунтованого песимізму щодо перспектив існування гетьманату.