Україна у революційну добу. Рік 1918

VI. ПОЛІТИЧНІ РОЗДОРІЖЖЯ КІНЦЯ ВІСІМНАДЦЯТОГО

За калейдоскопічністю кардинальних змін 1918 рік, безперечно, зайняв перше місце у всій революційній добі. Починався він у надзвичайно складному переплетінні боротьби різноспрямованих сил, що претендували на встановлення своєї влади в Україні. Й завершувався в умовах, коли спрогнозувати, хто здобуде першість, надійно закріпиться, було непросто.

Головні пристрасті закипіли навколо Києва.

Антигетьманське повстання, боротьба за повалення режиму П. Скоропадського, відновлення УНР цілком обгрунтовано вважаються однією з вищих точок розвитку Української революції, одним із переломних її рубежів. Не випадково повстання, яке ініціювала й очолила Директорія у листопаді— грудні 1918 р., надзвичайно високо оцінюється в історіографії.

М. Шаповал називає повстання під проводом Директорії «другою Великою Українською Революцією», «листопадовою Українською Революцією»[825]. Не інакше як революцією іменує процеси в Україні в листопаді 1918 р. — січні 1919 р. В. Винниченко. Термін «революція» присутній в назвах усіх трьох розділів «Відродження нації», присвячених зазначеному хронологічному відтинкові: «Розділ V. Повстання як селянсько-робітнича революція», «Розділ VI. Розвиток революції», «Розділ VII. Приглушення революції й кінець Директорії»[826]. Не обминає цього терміна у визначенні основних напрямків тогочасних процесів і П. Христюк[827].

Принципово важливо створити досить реалістичне уявлення про роль Директорії у поваленні гетьманського режиму. Було б помилкою пов'язувати початок повстання («виступ національно-соціалістичних радикалів»[828]) зі створенням Директорії, її закликами до боротьби й оперативними організаційними кроками, як це роблять деякі сучасні дослідники[829]. Значно адекватнішим історичній дійсності є підхід, згідно з яким Директорія надала селянсько-повстанській, страйковій боротьбі, спротиву інтелігенції, що й до того були досить могутніми, однак зовсім неузгодженими, стихійними, роз'єднаними, нового імпульсу, організаційного начала, якісно вищого рівня осмисленості та цілеспрямованості.

Незважаючи на те, що вирішальний момент, здавалося, повністю визрів, що можна було без зволікань і без сумнівів іти на рішучий штурм, дії українських революціонерів не були безоглядними. З двох можливих варіантів — негайно вдарити з Білої Церкви на Київ або підняти на боротьбу якомога ширші маси населення, озброїти їх, сформувати надійні військові сили і «обхопити» ними Київ — перевагу було надано другому.

Однак реалізації цих планів істотно зашкодили позиція і дії С. Петлюри. Він, як уже зазначалося вище, не брав участі у засіданні представників політичних партій, яке ввело його до складу Директорії. На той час С. Петлюра вже виїхав до Білої Церкви, де поквапився видати від власного імені Універсал до народу України із закликом до повстання. Так від імені Директорії — в цілому, і одного з її членів — зокрема, практично в один час з'явилося два документи зі схожими закликами до збройної боротьби. Ця неоднодушність, радше — неузгодженість була лише першим виявом суперечностей, які набудуть з часом величезних масштабів, наберуть непримиренного характеру.

Не менш шкідливим, за оцінкою В. Винниченка, стало й те, що діями С. Петлюри «уся акція, весь рух зразу, з самого початку було поставлено під марку одної, окремої особи, офарблено персональним характером, звужено, збіднено, затуманено. Всі повстанці, які почали стікатися до революційних центрів, стали називатися "петлюрівцями". "Петлюра йде на Гетьмана", "Петлюра кличе проти німців". Часто серед селянства, яке до сього не чуло імені Петлюри, чулись такі поголоски: "Ага, ось іде Петлюра на Гетьмана, вона йому покаже; слава Богу, не буде вже більше отої України". Словом, зразу було внесено цим якраз усе те, чого хотіли уникнути партії: персональний характер справи, неясність цілей, безпрограмність, відсутність коллективности, навіть відсутність республіканського характеру руху»[830].

Сповна використали ситуацію, що склалася, прибічники П. Скоропадського. Їм вигідно було кваліфікувати антигетьманський рух як помсту ображеної, озлобленої людини, кинутої до в'язниці, котра після звільнення підняла на заворушення „бандитів”. Отже, гетьманська пропаганда, намагаючись довести обмеженість повстанського руху, постійно підносила ім'я С. Петлюри як поодинокого героя.

Протилежним ефектом часто завершувались і спроби інших членів Директорії зламати ситуацію, «…надати всій справі повстання й революції не «геройський», а соціальний і національно-республіканський характер, щоб викликати в масах ідею народної й української боротьби з експлуататорськими клясами», навмисно підкреслюючи «скрізь назву «республіканські війська», «революційно-республіканська армія», а не «петлюрівці», роз'яснюючи, «що не якийсь один чоловік С. Петлюра з своїми «петлюрівцями» робить бунт, а все свідоме українське революційне громадянство виступило проти руської буржуазії й увесь український працюючий люд повстав проти гнобительських кляс»[831]. Однак, випередивши інших, С. Петлюра, всупереч усьому вищезазначеному, досяг свого — його ім'я «стало маркою всього руху».

«І звідси почалась петлюрівщина, яка стільки шкоди принесла українській революції й за яку стільки сорому довелось зазнати щиро демократичним елементам українства»[832], — із сумом констатує В. Винниченко. Слідом за Головою Директорії за відродження історичної правди виступив і М. Шаповал. І на основі багатьох фактів, і з аналізу власного досвіду людини, яка, через об'єктивні обставини, знала набагато більше за інших, М. Шаповал рішуче заперечує виняткову роль С. Петлюри в організації й здійсненні антигетьманського повстання — міф, який народився ще 1919 р. й пізніше дедалі активніше поширювався прибічниками Головного Отамана. «Коли пізніше, та й тепер, в пресі з’являються замітки про те, що гетьман оповістив федерацію, а Петлюра підняв через це повстання, то ми лише юмористично усміхаємось: так пишеться історія! А робилась вона цілком инакше, — стверджує М. Шаповал. — …Коли говорити про символи, то до організації другої Української Революції не мав ніякого відношення ані Петлюра, ані Швець, ані Андрієвський. Справді робив для цього В. Винниченко, дещо я, А. Макаренко, згадані раніш військові, допомагав П. Дідушко, як наш секретар. Григоріїв напр., добував гроші на організаційні цілі, а робив, напр., багато невідомий нікому селянин с.-р. Петро Антонович Косенко з Борщагівки (під Києвом), який пішки і на своїй кобильчині обходив і об’їздив Київщину й Поділля, шепочучись з «товаришами», призначаючи по селах «штаби»; в місяць раз приходив нишком до мене і годинами викладав «що і як». З вдячністю згадую перед вами непомітного, але великого героя листопадової Української Революції. О, їх таких героїв, що потім тисячами клали свої голови за визволення України, було дуже багато»[833].

Наведене, як і інші факти, свідчить: дії повстанців розвивались не лише з Білої Церкви, а водночас із кількох пунктів, захоплюючи у свій вир дедалі більшу територію України. «Повстання почалось одночасно з Білої Церкви, Бердичева і Харкова 16 листопаду. Полковник Коновалець (Січові стрільці), Пелещук (Чорноморський Кіш) і Балбочан (Запоріжська дівізія) одночасово виступили з своїми військами на бій з ворогом. Одночасово запалало на Правобережній і Лівобережній Україні. Скрізь філії УНСоюзу робили перші кроки, скидали представників старої влади і призначали нову іменем УНСоюза. Військову владу ставила Директорія і військова команда. Скільки було міст на Україні — скільки переворотів, скинутих і поставлених влад, море незарегістрованого героїзму, необчислених жертв, згорілих в пристрасті сердець, саможертвенно віддано на службу Україні індивідуальностей, карієр і т. п.»[834]

М. Шаповал багато уваги надає питанню про масову підтримку повстання селянством, наводить як документальні, так і мемуарні свідчення. «Зворушуючі були моменти! — пише він. — Селянство само організувало постачання харчів революційному військові: в хатах пекли хліб, варили страву, збирали оклунки всяких продуктів, худобу, коней і т. п. Все це везли у військові частини. Так що коли білими сніговими дорогами йшло народне військо, то за ними тяглись сотні і тисячі підвід, йшли «дядьки» в кожухах, свитах, кобеняках, в шапках волохатих — все на фронт проти осоружної гетьманщини. Через засніжені переліски, гаї, чагарники тяглись чорні рухливі маси. Так з-під снігів повстала селянська Україна!»[835]. В. Винниченко, зі свого боку, також стверджує, що «за кілька тижнів революція обняла всю Україну. Вогні повстання вибухали один за одним то тут то там, зливаючись у широке суцільне море революційної пожежі, захоплюючи великі міста, містечка, села…»[836]. Щоправда, він не замовчує й труднощів військового будівництва, особливо щодо озброєння повсталих[837].

П. Христюк цілком пристає до висновків про масовість антигетьманського руху, додає, що, крім робітництва і селянства, «повстала майже вся демократична інтелігенція, повстали навіть деякі бувші "гетьманці" — заможніше селянство, члени Української Хліборобсько-Демократичної Партії. Всім залив за шкуру сала "ясновельможний пан гетьман" з поміщиками та капіталістами, всі були обхоплені страшною ненавистю до гетьманського режиму і радо йшли на боротьбу, на знищення його»[838].

Розпочавши виступ з Білої Церкви, повстанці вже наступного дня зайняли Фастів. Просуваючись далі, того ж дня їм вдалося зненацька захопити й станцію Мотовилівка. Однак ранком наступного дня з Києва через Васильків до Мотовилівки прибула добре озброєна офіцерська дружина (570 багнетів і шабель) під командуванням князя Святополк-Мирського, полк особистої охорони гетьмана — сердюки (700 багнетів) і бронепотяг. На під’їзді до станції офіцери залишили ешелони і почали наступ через відкрите поле на позиції січовиків (400 багнетів, 10 кулеметів і 2 гармати), які засіли в лісі, що оточував Мотовилівку.

Припустившись тактичного прорахунку, недооцінивши суперника (гетьманці гадали, що їм доведеться втихомирити бунт малоорганізованої банди — так їм пояснювали сутність справи, виряджаючи з Києва), зазнавши розколу в своїх лавах (сердюки відмовились йти в атаку за офіцерами) на чолі з бездарним командуванням, дружинники зазнали нищівної поразки. Половина їх особового складу була буквально „викошена” кулеметним вогнем[839].

Шлях на Київ було відкрито. Сердюки, елітарна частина гетьманського війська, після бою під Бояркою перейшли на бік повстанців. Так само чинили скрізь й інші гетьманські підрозділи.

Дуже важливою виявилась роль у військових діях Чорноморського коша (командуючий — старшина Пелещук), що оперував у районі Буча — Ірпінь — Ворзель (уздовж залізниці Київ — Ковель): уже в листопаді він здійснював напади на гетьманські війська в Пуща-Водиці і навіть на Куренівці[840].

Свій внесок у розвиток подій зробив й Український Військово-Революційний комітет, сформований Директорією відразу ж після свого створення для координації повстанської боротьби в Києві і поза ним. Комітет (М. Авдієнко, В. Чеховський, З. Висоцький, М. Галаган, Н. Завгородній і М. Марченко) існував при ЦК УСДРП і готував виступ проти гетьманської влади безпосередньо в столиці. З наближенням республіканських військ Український ВРК призначив окремий оперативний штаб — М. Авдієнко, М. Галаган і Г. Горобець, який взявся за організацію бойових груп (серед них були й більшовицькі).

Коли 19 листопада 1918 р. війська Директорії наблизились до Києва, ВРК вирішив розпочати в місті повстання. В ніч з 22 на 23 листопада революційні загони захопили Поділ (це здійснив саме більшовицький загін), Либединський (Либідський) район, частину Старокиївської дільниці, Лук'янівки і Куренівки. Але через відсутність належної координації дій захопити весь Київ не вдалося, й за наказом Комітету повстанці звільнили захоплені пункти[841].

Здавалося, на перший погляд неминуче падіння Києва було відтягнуте діями німецького командування. Порушивши укладену 15 листопада 1918 р. у Білій Церкві угоду про невтручання німців у боротьбу між Директорією і гетьманською владою, окупаційне командування висунуло на підступи до Києва свої частини. А згідно саме з угодою повстанці зобов'язувались не нападати на австро-німецькі війська.

Керівництво республіканських військ змушене було відрядити до Києва, до німецької ради солдатських депутатів спеціальну делегацію. На переговорах представники ради і німецького командування заявляли про бажання негайно залишити Україну, чого їм не дозволяють «переможці» — країни Антанти. Останні через французького консула в Одесі Енно під загрозою репресій вимагають від німців не допустити в Київ повстанців.

П. Христюк зазначає (і наводить на підтвердження своєї думки окремі документи), що «київська німецька залога одержала від гетьманського уряду великі гроші, що й зробило її такою уважною до депеш пана Енно з Одеси»[842].

Велику роль у розкладі окупаційних військ відіграли більшовики. їхня робота позначалась цілеспрямованістю й систематичністю. Крім місцевих більшовицьких організацій, вплив яких помітно зріс на осінь 1918 р., спеціально для роботи серед іноземців, зокрема серед окупантів, було створено Центральну федерацію іноземних груп РКП(б), яка об'єднувала німецьку, австро-уторську, югослов'янську, чеську та інші групи. Серед її найвідоміших діячів були Б. Кун, Ж. Лябурб, Т. Самуелі та ін. Було налагоджене видання газет, брошур, листівок німецькою, угорською, румунською, сербською мовами, їх поширення серед окупаційних військ, велась усна агітаційно-пропагандистська робота[843].

У результаті чимало німецьких й австро-угорських солдатів відмовлялись брати участь у каральних акціях, вести боротьбу з повстанцями, нерідко передаючи (а то й продаючи) зброю місцевому населенню, й дедалі настійливіше вимагали відправки їх на батьківщину. Частішали випадки відкритих порушень дисципліни, непокори офіцерам, створення позастатутних організацій на зразок тих, що існували в Росії й Україні — рад, комітетів тощо[844]. В «Історії Першої світової війни», виданої у Відні, зазначалось: «Поступово ставав дедалі діяльнішим більшовицький вплив на наші війська, які були розташовані в Україні»[845].

Німецьке командування, що вважало власні війська надійнішими і замінювало ними австро-угорські, які поспіхом відправлялись на батьківщину, також досить швидко переконалось у відсутності імунітету проти «заразних» революційних впливів. Німецькі солдати йшли на безпрецедентні за законами воєнного часу кроки — прилучалися до повсталих, навіть до більшовиків Успіхи повстанців певною мірою зумовлювались і тим, що гетьманат практично нічого не міг протиставити їм для свого порятунку, свого захисту.

В історіографії нерідко стверджується, що особливу турботу П. Скоропадський, професійний військовий, кадровий генерал, виявляв про створення боєздатної армії, і саме в цій сфері здобутки режиму були дуже вагомими. Здається, що це цілком природно, що так, в принципі, і мало бути. Однак подібні міркування є слушними лише до певної межі. Гетьман та його оточення насправді практично кожного дня ухвалювали рішення щодо будівництва збройних сил. І відповідних документів збереглася величезна кількість: про призначення вищого командного і середнього (старшинського) складу, затвердження штатів і комплектування кожної військової одиниці, видатків на утримання, технічне та збройне забезпечення, створення навчальних закладів і підготовку кадрів, облік призовників тощо. Але судити про результати роботи лише за «бюрократичним» (паперовим) критерієм було б надто необачно. Від логічних (П. Скоропадський головним чином продовжив принципові підходи до створення українських збройних сил, що викристалізувалися в останній період діяльності Центральної Ради), досить прагматичних і фахово вивірених рішень до їх утілення в життя виявилась «дистанція величезного розміру».

У вирішальний момент, коли трон П. Скоропадського захитався, дуже швидко з'ясувалося, що підтримати його абсолютно немає кому. І це в той час, коли офіційно вважалося, що гетьманом було завершено формування української регулярної армії та військово-морського флоту. За документами, армія мирного часу складалася з 175 генералів, 14 930 старшин, 2 975 урядовців, 221 220 підстаршин і козаків. Було оголошено про створення восьми піхотних корпусів (17 дивізій, ураховуючи окрему Сердюцьку дивізію), двох бригад (Кримської та отамана Натієва) і чотирьох кавалерійських дивізій та однієї бригади[846].

Для потреб армії планувалося виділити 63 тис. коней, а щорічні видатки на утримання війська України мали сягнути 1 млрд. 254 млн. крб.[847] Передбачались заходи і робились зусилля щодо забезпечення військ новітньою зброєю та технікою.

До військового будівництва було внесено національні елементи (це стосувалося передусім уніформи вояків та старшин армії і флоту), затверджено нові військові звання, пов'язані з традиціями запорізького козацтва.

Але багато питань так і не було вирішено, залишилося «на папері». Тож зрушення у військовому будівництві були все ж незначні. Здебільшого воно перебувало в зародковому стані. На сполох П. Скоропадський вдарив лише після 11 листопада 1918 р., коли з'явився наказ німецького командування про евакуацію окупаційних військ з України.

У сформованому 14 листопада 1918 р. новому уряді виконуючим обов'язки міністра військових справ було призначено генерала Б. Шуцького, а його заступниками — А. Прохоровича та Ю. Корнієнка. Морським міністром став адмірал А. Покровський. 17 листопада 1918 р. був звільнений зі своєї посади начальник Генерального штабу військовий старшина О. Сливинський. Його заступив губернський староста Київщини, генеральний хорунжий Андріанов. Були замінені командири деяких корпусів та дивізій.

Коли до П. Скоропадського дійшли відомості про утворення Директорії, він оголосив загальну мобілізацію. Але вона майже нічим не зарадила загальному станові справ. Командувачем української армії гетьман призначив генерала від кавалерії графа Ф. Келлера. Він мав якнайшвидше приборкати повстання. Фактично Ф. Келлер дістав диктаторські повноваження, адже йому підпорядковувалися всі збройні сили та місцеві органи влади України. Розцінивши це як передачу всієї повноти влади в його руки, генерал Ф. Келлер утворив підпорядковану персонально йому «Раду оборони». В оточенні головнокомандуючого визрівала змова з метою повалення гетьмана. Генерал «дав добро» на гоніння проти українців. Офіцерські добровольчі загони вчинили низку варварських акцій проти національних святинь. Зокрема, вони знищили погруддя Т. Шевченка в Києві. Відомий своїми антиукраїнськими поглядами, граф Ф. Келлер загострив відносини з командуванням багатьох військових частин гетьманської армії. Це, в свою чергу, призвело до того, що на бік повстанців перейшли Запорозька дивізія під командуванням полковника П. Балбочана та «сірожупанники». Тому вже 26 листопада 1918 р. П. Скоропадський звільнив Ф. Келлера з посади командувача всіма збройними силами України, а на його місце призначив генерал-лейтенанта князя О. Долгорукова. Однак після поразки гетьманців під Мотовилівкою у П. Скоропадського не було сил чинити серйозний опір військам Директорії.

Жоден сумлінний історик не може пройти повз визнання масштабності антигетьманського повстання. Щоправда, для деяких авторів — це додаткова можливість віднайти в масовому русі й тіньові сторони — стихійність, неорганізованість, схильність до анархії, розбою, пограбувань, єврейських погромів, періодичних зрад і переходів у табір противників тощо[848]. Керівникам повстання робляться закиди, що вони навіть не мали уявлення про чисельність збройних сил, що вливалися в антигетьманську боротьбу. І з тим не можна не погодитись. Хіба що варто зауважити — у даному випадку стихійність, неорганізованість, незапланованість і непрогнозованість зайвий раз доводили: революційні дії не були штучно підлаштовані, спеціально інспіровані, а стали результатом органічного заперечення монархічно-авторитарної альтернативи державної організації українського суспільства, природним потягом перервати полосу правління, яка виявилась абсолютно неприйнятною для більшості нації.

Однак, намагаючись не вийти за межі досягнутої з окупантами угоди та й, вочевидь, побоюючись вступати у відкриту боротьбу з австро-німецьким військом, Директорія відвела свої повстанські загони від Києва — спочатку до Фастова, а потім і до Вінниці. Доки окупанти залишали Україну, виникла непередбачена пауза. Керівництво Директорії використало її для пошуку стратегії подальшого руху, визначення параметрів нового революційного збурення, уточненню його мети, розробки планів державотворення.

Вже на перших засіданнях Директорії було накреслено головні параметри програми принципових (і перспективних, і менш віддалених, першочергових) дій у соціальній, політичній і національній сферах.

"Директорія повинна зразу ж голосно одзначити перед широкими масами, що керовництво ведеться колективом, партіями, а не окремими особами… що на першому місці стоять соціально-економичні інтереси працюючих кляс, що рух є республіканський і що в той же час чисто національний, український, проти руської буржуазії й німецької гетьманщини"[849].

Такою платформою керівники революційного органу прагнули "зразу зробити велику роботу реабілітації української ідеї, реабілітації українських партій і піднесення республіканського прінціпу. Особливо важно було, щоб перший голос пролунав іменно в такому дусі, щоб зразу всьому рухові було надано широкий народній, соціальний і національно-республіканський характер, народньої революції"[850].

Важлива відміна повстання проти гетьманату, на думку В. Винниченка, полягала в тому, що Директорія мала на увазі не лише збройне протиборство її військових сил із військовиками П. Скоропадського (можливо, й окупантами), а й переплетений, тісно пов'язаний з мілітарним аспектом розвиток соціально-громадських аспектів[851]. Тобто, і з цього погляду мова йшла про широкий, революційний рух мас, який з неминучістю переростав у боротьбу за суттєві перетворення, ставав революційним за завданнями і змістом. "Не важко було тим, хто пережив усі етапи попередньої революції на Вкраїні, передчувати, що широкі народні маси, ввійшовши в рух, ставши його основною силою, будуть знову прагнути як найбільшого й найповнішого свого політичного, національного, а головне, соціального визволення"[852], - впевнено прогнозував В. Винниченко.

Тут мало зіграти свою роль не лише те, що бідніші категорії населення зазнали всіляких здирств і знущань з боку гетьманщини та окупантів, а й логіка розвитку соціальної свідомості.

Однак, питання про те, куди йти далі, що будувати на руїнах гетьманщини, яка соціальна верства має очолити рух — виявились дуже непростими для українських соціалістичних партій. На думку П. Христюка, це завдання було складнішим за організацію повстання: "Невдячна" суспільно-економична структура України не сприяла виробленню ясної клясової революційної лінії. 80 % селянського, хліборобського населення, менше 10 % пролєтаріята, все це вязало українські соціялістичні революційні партії в їх соціялістичних плянах. Селянський характер Української революції, здавалось, не підлягав ніякому сумнівові. В українській політичній пресі того часу повстання проти гетьманщини називали просто селянським повстанням; головною підпорою революції всі українські соціалісти вважали малоземельне та безземельне селянство. Робітництво при цьому вважалось цілком другорядним фактором"[853].

Есерівський автор вважав, що позначалася тут і антиукраїнська політика російських партій, в тому числі й більшовиків, що викликала зворотну негативну реакцію: "Все російське, московське, хоч би й соціялістичне, вважалось контрреволюційним і ворожим. А поскільки мійський, індустріяльний пролетаріат України складався в значній частині з російських елементів, а ще в більшій мірі стояв під знаком московської культури й під проводом "загальноросійських" політичних партій, постільки ця ворожість переносилась і на неукраїнський пролєтаріят взагалі.

Так українські соціялістичні партії ізолювались і від того незначного відсотка пролетаріату, який був на Україні, й роспускались в селянськім морі"[854].

Паралельно йшов процес зміцнення позицій дрібновласницьких верств — заможніших куркульських елементів села і міщанства. Доводячи, що полярні класи в Україні — капіталісти й пролетаріат — неукраїці, "чужинці", дрібна буржуазія спробувала взяти на себе роль репрезентанта "всього українського народу".

"В результаті вказаних чинників українська революція стала на роздоріжжу, — вважав П. Христюк. — 3 одного боку, міжнародня ситуація — революція в Німеччині й Австро-Угорщині, спроби соціялістичного будівництва в Росії — штовхала її на шлях пролетарської, соціялістичної революції; з другого, дрібнобуржуазна соціяльно-економична структура України й напруженість національних відносин, котра вела до розриву трудового фронту (на селянський український і пролетарський неукраїнський — національно) штовхали українську революцію на шлях творення української дрібнобуржуазної державності"[855].

Однак, розвиток революції досить швидко переконав її лідерів у тому, що коли вони залишаться на платформі, виробленій Національниим союзом, то не здобудуть підтримки селянських і пролетарських елементів, настрої яких відзначались більшою лівизною і радикальністю.

Ініціатори антигетьманського повстання вважали, що головною його силою буде пролетаріат — міський і сільський. Досвід підтвердив ці розрахунки: "повстанська армія поповнялась переважно пролетарським елементом, себ-то тим елементом, який, перш усього, найбільш зазнав страждання й пониження від панства й який не мав великого хазяйства, що прив'язувало б його до хати. По містах і містечках активною, ініціативною силою було, розуміється, робітництво, як українське, так і неукраїнське"[856].

Апріорно логічним було у центр перспективної політики висувати інтереси саме цієї соціальної верстви, демократичний, соціалістичний напрямок її тогочасного суспільного руху, з яким співпадали прагнення інших категорій працюючих. "Директорія, розпочинаючи революцію, поставила її під прапор демократичних гасел: відновлення Української Народньої Республіки, повернення всіх демократичних свобод, знищення старост і відживлення демократичних місцевих, як мійських, так і земських самоврядувань. В соціальній сфері: земля селянам, восьмигодинний робочий день, охорона професійних інтересів працюючих, словом, усе те, що раз у раз стояло в програмі всіх українських урядів"[857], - констатує В. Винниченко.

За його ж твердженням, ініціатори руху з самих початків усвідомлювали й те, що широкі маси така програма повністю не задовольнить і її доведеться "радікально й відповідно до сітуації змінити"[858].

Цього вимагала в першу чергу найактивніша, найініціативніша сила повстанських загонів — пролетарські й напівпролетарські елементи міста й села.

Селянство, яке після гетьманських репресій з осторогою ставилось до поміщицьких володінь, потенційно теж готове було на радикалізацію вимог, особливо під впливом обнадійливих перемог.

Психологічно давалася взнаки і більшовицька агітація, що значно посилилась після утворення в липні 1918 р. КП(б)У.

За таких обставин, в першу чергу робітничий клас, не вдовольняючись абстрактними, невиразними гаслами Директорії, почав радикалізувати їх, самочинно створювати революційні комітети, "які, переважно, мали характер Радянської влади".

Керівникам руху слід було турбуватись про те, щоб не відстати від його розвитку. "Маючи це на увазі, - зазначав Голова Директорії, - передбачаючи, що цього руху спинити неможливо (та й не маючи до того ніякого бажання), знаючи, що він неминуче захопить наші маси, що він нас зітре, коли ми будемо ставити йому опір; а з другого боку бажаючи не випустити ініціативи й керовництва з національно-українських рук, щоб так зберегти національні й державні наші завойовання в цій революції, я ще в Фастові поставив перед Директорією питання про приняття сістеми радянської влади на Україні. Цим, розуміється, ми стали би на грунт чисто соціалістичної революції. Цим, розуміється, ми одпихнули б од себе наші помірковані, дрібнобуржуазні національні елементи.

Але за цю соціальну одважність ми придбали б для українського національного відродження таких активних і сильних прихильників, як пролетаріат села й міста"[859].

Побіжно варто зауважити, що безперечний ідейний і політичний лідер попереднього етапу революції М. Грушевський теж намагався своїм науковим авторитетом, теоретичними аргументами вплинути на вибір перспективи революційного поступу (щоправда, П. Христюк вказує на цікаву деталь, відсутню у інших авторів: начебто Директорія вживала спеціальних заходів, щоб віддалити М. Грушевського від політики[860]). В статті, присвяченій роковинам третього Універсалу Центральної Ради (написана 10 листопада 1918 р.), відомий вчений і громадський діяч дуже високо оцінив цей документ, оскільки він не обмежувався проголошенням "однієї державної форми", але й з'ясовував "демократичний та соціалістичний характер відновленої укр. держави, згідно з одвичним домаганням укр. демосу, ідеалами, положеними в основу укр. відродження найвидатнішими його представниками, й принципами, проголошеними всеросійською революцією"[861].

М. Грушевський не лише вважав, що Центральною Радою свого часу було обрано вірну, підтверджену практикою соціалістичну орієнтацію, а й що вона стала ще актуальнішою в кінці 1918 р. Стаття завершується досить знаменним висловом: "…Тепер, коли ідея національного самоозначення, ідея народоправства, ідея соціалістичного хозяйства іде все ширшим ходом по землі, змітаючи з неї найтвердіші твердині реакції, меньше ніж коли допустимі малодушні сумніви в тім, що та політична і соціальна база, на котрій будувала будучність України її демократія рік тому, може бути викривлена, вивернена, розбита, знищена, якими-небудь супротивними течіями.

Україна не може бути позбавлена самоозначення і державного життя. А воно може бути збудоване нормально, трівко і певно тільки на принципах вказаних великими актами Ц.Р."[862].

Ідеями соціалізму дедалі переймались й представники тих верств, які, здавалось би, мали бути природними ворогами ідеології пригноблених, експлуатованих класів. Цікавий епізод міститься в спогадах М. Шаповала. Під час обговорення з генералом О. Осецьким планів повстання проти гетьманської влади (це було ще до створення Директорії) колишній вищий чин царської армії категорично заявив: "…Я йду на велику справу во ім'я самостійної та соціалістичної України. Во ім'я іншої України я не пішов би. Хоч я і бувший гвардійський генерал, але передовсім я українець і громадянин"[863].

У головах стратегів Української революції, передусім у В. Винниченка, складалися й такі розрахунки: ініціюючи запровадження в Україні радянської системи влади, Директорія позбавляла російських (руських) більшовиків грунту для виступів проти української влади, яка б зберегла свій національний характер. "Цим рішучим кроком по шляху соціальної революції ми, на мою думку, — писав В. Винниченко, — ставили національно-державну українську ідею в рівні умови боротьби з руською ідеєю на Україні"[864]. Зрівнявшись за ступенем радикалізму соціальних лозунгів з більшовиками, українська влада залишила б останнім єдину можливість: агітувати за те, щоб радянська влада була в Україні руською, а будь-якої перспективи це б не мало.

Очевидно не все в означених розрахунках було бездоганним, виваженим, гарантованим. Важко передбачити, як би розвивались події за спроб реалізації накресленого плану. Проте, краще цього й не робити (хоча в історіографії різко критичних виступів на адресу В. Винниченка і його тогочасних поглядів більше, ніж вдосталь). На нього просто не пристала Директорія.

Особливий опір чинив С. Петлюра, не бажаючи обертатись на "більшовика" (та чи й міг він це, зрештою, зробити). Інші члени Директорії теж через свій "поміркований", "дрібнобуржуазний світогляд" "псіхіку обивателів" (В. Винниченко) теж зайняли ворожу позицію.

Голові так і не вдалося переконати членів керованої ним Директорії. Принципова проблема політичної орієнтації УНР, що відроджувалась, була відкладена до скликання спеціального форуму українських партій. Зібравшись у Вінниці на початку грудня, представники партій теж відхилили ідеї В. Винниченка, залишивши у явній меншості його прибічників. Українці боялись, що через класові органи — ради робітничих, солдатських і селянських депутатів — влада дістанеться політично найактивнішому класу — пролетаріату. А він в Україні або ж російський, або ж зросійщений, тому й влада стане російською (руською).

Так само українські партії не бажали боронити й інтереси національно-чужої буржуазії.

До того ж довелось враховувати і фактор створення та діяльності Тимчасового робітничо-селянського уряду. Під його керівництвом почалось відновлення влади рад на Сході і Лівобережжі. Лідери Директорії розцінили ці дії як ворожі щодо українського народу, як "ніж у спину" українській демократії, як "червоний імперіалізм", що лише шкодив визвольній справі, розвитку соціалістичної революції в Україні, був злісною провокацією.

"…Можна з певностю сказати, — стверджував В. Винниченко, що коли в Вінниці й потім не було принято сістему чистої радянської влади, то в великій мірі для цього постарались панове Пятакови. І коли ті особи, які спочатку рішуче обстоювали ту сістему, потім ту рішучість загубили, то це було почасти й через те, що вони також були налякані поводженням руських комуністів"[865].

Одним словом, слід було терміново шукати якогось іншого виходу. Схоже, що окрім Голови Директорії активно цією проблемою тоді мало хто переймався.

За таких обставин В. Винниченко "свідомо пішов на хитрість…На другий день по одкіненню сістеми чисто радянської влади вніс нову пропозіцію: приняти сістему "трудових рад", се-б-то рад представників усіх елементів громадянства, які не живуть з експлуатації чужої праці. Другими словами, це мала бути диктатура не пролетаріата й незаможного селянства, а діктатура трудового люду"[866].

До цього часу точаться дискусії, висловлюються сумніви, в чому суть принципової різниці між ідеєю "трудових рад" і "рад робітничих, солдатських, селянських депутатів". Вочевидь, знайти переконливі аргументи, задовільну, вичерпну відповідь просто неможливо.

Значною мірою (а, можливо, й краще за інших) розумів те і Голова Директорії: "Розуміється, в цій формулі вже були неясності, недоговоренности, якесь змягчення чогось, затушовування ясних і всім уже відомих прінціпів"[867].

Розшифровуючи мотиви тих формул, які приховували в собі елементи, про які свого часу відверто не говорилося, Голова Директорії писав: "Я також розумів, що нам небезпечно виявляти себе так отверто прихильниками соціалістичної революції, - це дало би привід Антанті послати на поміч Гетьманові свої війська. (Такий самий був, до речи, страх і перед німцями). Отже з тактичних мотивів, дійсно, просто необхідно було якось себе замаскувати. Сістема трудових рад була тою маскою. З одного боку вона давала вихід революційній енергії мас, давала змогу розвиватись революції (коли б тільки було введено її в життя!), а з другого давала нам право протестувати: "Ми — не большевики, ви не маєте права бить нас у спину, коли ми боремось з німецькою реакцією"[868].

Але, на диво, й усі партії, й Директорія в цілому знайшли пропозицію В. Винниченка прийнятною, схвалили систему трудових Рад доцільною щодо України. Вищим державним органом повинен був стати Трудовий Конгрес (на нього мали право обиратись лише представники трудових верств; експлуататорські, паразитичні елементи, в першу чергу — буржуазія, такої можливості позбавлялись).

Вочевидь, варто зауважити, що "хитрість" В. Винниченка насправді не була кабінетною вигадкою, що сяйнула йому безсонної ночі між двома відповідальними засіданнями.

Така ідея, як мовиться, тоді "носилася в повітрі". Її висловлювали ще влітку 1918 р. діячі з табору лівих українських есерів. Вона, безперечно, аналізувалась у свідомості багатьох партійних працівників. Тому суспільна свідомість і виявилася готовою до такого швидкого сприйняття ідеї трудових Рад.

Доводиться враховувати і те, що якихось інших (не те щоб оригінальних, а просто інших) думок з приводу принципів формування суспільно-політичного ладу в УНР ніхто з Директорії і її ближчого оточення взагалі не висував. П. Христюк дещо грунтовніше за В. Винниченка підходить до питання про пошук прийнятної платформи для нового етапу революційної боротьби. Його розповідь суттєво доповнює, уточнює здебільшого лише позначене В. Винниченком.

Зокрема, відтворюючи вінницькі дискусії з приводу платформи, автор ґрунтовного чотирьохтомника зупиняється на пропозиції соціал-демократів (не лише В. Винниченка, а в першу чергу — М. Авдієнка) покласти в основу політики Директорії такі тези: 1. Визнати, що в Україні відбувається не лише національно-політична, але й глибока соціально-економічна революція; 2. Визнати що рушієм, "двигуном" її є пролетаріат і трудове селянство і 3. Відповідно до цього задекларувати принцип "диктатури працюючих мас в формі рад робітничих і селянських депутатів"[869].

Настрої партій виявились дуже різноманітно і суперечливо.

Представники УСДРП в більшості відстоювали принцип парламентаризму і "реальної" політики. Їх підтримували єврейські соціалісти (Поалей-Ціон).

Члени УПСР (центральної течії) займали настільки невиразну позицію, що вона просто не піддавалась кваліфікації.

Селянська спілка всунула вимогу негайного скликання Установчих зборів і відновлення діяльності демократичних місцевих самоврядувань.

"Та в той же час, — зауважує П. Христюк, — навіть найбільші прихильники "демократизму", почували, що виступити "на люде" з гаслом парляментарного демократизму було небезпечно: робітництво і селянство очевидно хилилось до радянської системи влади. В місцевостях, які звільнялися з-під влади гетьманщини, відновлялися ради робітничих та селянських депутатів, організувалися революційні робітниче-салдатські комітети. Ясно було, що при широко розвиненій большевицькій агітації, перешкоджати в організації цих рад чи обмежувати їх в правах значило лляти воду на млин большевиків і свідомо шкодити собі.

У результаті великою більшістю думку про встановлення "большевицько- радянської форми влади” було одкинуто. Суперечність же між настроями революційного селянства та робітництва, з одного боку, і політичними плянами дрібної буржуазії й соціялістичної правиці на чолі з Директорією, з другого, було усунуто таким способом, що нарада Директорії з бувшими при ній членами українських політичних партій (на початку грудня у Вінниці) стала на так званому трудовому принципі”[870].

Таким чином, у відтворенні П. Христюка пошук політичної платформи Директорією, її базового, висхідного моменту виглядає значно серйозніше і реалістичніше. Здавалось, що знайдено було формулу, яка задовольняла відразу кілька умов: 1) вибивала грунт з-під більшовицької агітації; 2) Українська революція поставала в очах Антанти "не в більшовицьких формах"; 3) позначався зв'язок Директорії з робітництвом і трудовим селянством; 4) відкривалась можливість для поєднання соціально-економічних завдань і національно-політичних здобутків (українська державність) революції.

Однак, то було швидше абстрактно-теоретичне розв'язання нагальних проблем. Насправді програма виявлялась важкоздійсненною. І та обставина, що не було надії на будь-яку єдність всередині Директорії (Голова Директорії В. Винниченко "не на жарт "збольшевичився", а Головний отаман С. Петлюра "разом з меншими отаманами був рішучим противником всяких "експериментів" і висував, замісць трудового принціпу, принціп твердої отаманської влади"[871]) виявилась далеко не єдиною перешкодою.

Для здійснення обраного варіанту політичного курсу не було хоча б двох-трьох енергійних і послідовних соціалістів, справжніх революціонерів. Тогочасні керівники українського руху не могли рішуче порвати зі своїм недавнім минулим, з тяжінням до міщансько-демократичних засад Українського національного союзу.

Тимчасом австро-угорські й німецькі війська поспіхом залишали Україну — графік відбуття переповнених ешелонів дедалі ущільнювався. Гетьманці ж не становили хоча б скільки-небудь серйозної сили. Не гаючи часу, республіканські загони знову наблизились до Києва. Останній ешелон німецьких окупантів залишив українську столицю 12 грудня, а наступного дня повстанці були вже на околицях міста.

У ніч на 14 грудня з наказу оперативного штабу українські робітничі та військові групи (частково — також єврейські) захопили Печерськ, Куренівку, Шулявку, Лук'янівку і район залізниці. До ранку 14 грудня було роззброєно всі гетьманські загони на Печерську, захоплено Генеральний Штаб і Військове Міністерство. На Куренівці загони повстанців захопили батарею Сердюцького полку і, порозумівшись з сердюками, відкрили вогонь з кулеметів і гармат по тилах ворожих позицій, розташованих у Пущі-Водиці. В районі залізниць загоном революційного комітету був захоплений панцерний потяг російських білогвардійців. Коли з'ясувалося, що повстання перемагає, з самого ранку 14 грудня частини колишніх гетьманських військ (Лубенський, Радомишльський та підрозділи інших полків) почали надсилати до Оперативного Штабу своїх уповноважених із заявами, що вони приєднуються до революційних військ. До п'ятнадцятої години 14 грудня на вулицях Києва вже були перші загони українського революційного війська з фронту. Генерал Скоропадський оголосив, що він зрікається влади. На відміну від багатьох попередніх гетьманських документів останній державний акт виявився небагатослівним і дуже мінорним: „Я, гетьман усієї України, протягом семи з половиною місяців докладав усіх моїх сил, щоб вивести край з того важкого становища, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил справитися з цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади”[872].

І смислом і духом наведений документ кричуще дисонує з численними спробами адептів національного монархізму довести, що гетьману вдалося навести в Україні лад і порядок, а запропонована модель суспільної організації була найкращою за всю буремну добу 1917–1920 рр. І якщо згодитися з Г.Папакіним про те, що „зречення продемонструвало найвищий ступінь культури П.Скоропадського”[873], то мабуть, найперше — треба вести мову про чесне визнання гетьманом безрезультатності спроби вивести край із кризи, провалу здійснюваної політики.

Переодягнутий у німецьку військову форму, П.Скоропадський переховувався деякий час у Києві, а потім виїхав з санітарним поїздом за межі України.

В емігрантській пресі невдовзі з'явилися твердження ад'ютанта П. Скоропадського — Моркотуна (керівника однієї із київських масонських лож) про те, що С. Петлюра знав про місце, в якому переховувався П. Скоропадський, однак отримав розпорядження масонів не чіпати гетьмана і не зважився на непослух. Хоча публічний скандал виявився гучним і тривалим, Головний Отаман ніколи не висловив жодного слова на свій захист, не спростував жодного свідчення, які наводили й супротивники, й колишні спільники, зокрема — В. Винниченко, П. Христюк, М. Шаповал та ін.[874]

Існує й документ, який у чомусь може бути дотичним до загалом непривабливого епізоду, хоча безастережно, без додаткової інформації пов’язувати його з наведеними свідченнями не слід. Мова про запит німецького посольства в Києві до штабу 7-ї армії від 9 грудня 1918 р. В документі йдеться про те, що „два представники аграрно-демократичної партії (очевидно УДХП — В.С.), „українські піддані” Жорж де Сегюр і Гудзенко нанесли візит до посольства і висловили думку, що якщо гетьман зважиться сформувати український кабінет, то Петлюра і його прихильники викажуть бажання скласти зброю”[875]. Візитери висловили готовність направитись з відповідною місією до штабу С. Петлюри, якби цим зацікавились німці. Останні, звісно, відреагували на можливий „посередницький крок” як на такий, що становить „величезний політичний інтерес”[876]. Проте, як розвивались і чи розвивались в цьому напрямку події невідомо. Що ж привертає увагу, то це прізвище одного з „українських підданих”.

Відразу ж після капітуляції гетьманського уряду, під вечір 14 грудня, Революційним комітетом була призначена Рада комісарів як тимчасова найвища політична влада в Києві до прибуття Директорії. Комісари встановили свій нагляд над міністерствами, а також звільнили з в'язниць Києва близько 500 політичних в'язнів.

17 грудня 1918 р. Український військовий революційний комітет, зважаючи на те, що військова влада в Києві перейшла до командуючого Осадним корпусом Є. Коновальця, а політична — до Ради комісарів, саморозпустився.

Схоже, що Д. Дорошенко ладен хапатись за будь-яку соломину, як потопаючий (тобто за будь-який аргумент), аби в ньому віднайти причину поразки близького йому гетьманського режиму. Проте навіть він не зважився обминути очевидні факти: «Серед тих грізних обставин, які так несподівано швидко заскочили Українську Державу, вона опинилася супроти ворогів майже безборонною… Але трагічніше було те, що для захисту держави взагалі не знаходилося певного елементу саме серед тих, кому ідея самостійної Української Держави мусіла бути найдорожчою… Україна швидко котилася по похилій площі до руїни, і дальша боротьба за Київ уявлялася тільки даремним проливом крови. Українську Державу не було більше кому боронити. Українська національна демократія в порозумінні з совітською Москвою її валили. Русофільські й російські антибольшевицькі круги протягли руки до Антанти, щоб та відновила єдину-неділиму Росію. Німеччина після програної війни і після революції не могла дати помочи. Рятунку не було. Повторювалося майже те саме, що й в другій половині XVII віку…»[877].

Слід зауважити, що поза межами руху, і, навіть, у дедалі більшій суперечності з ним, перебували неукраїнські робітничо-селянські елементи, що значно ускладнювало перспективи стабілізації політичної ситуації. На думку П. Христюка, „треба було зрозуміти, що після повалення гетьманщини перед українськими працюючими масами зовсім виразно повстали завдання не стільки національно-політичного, скільки соціяльно-економичного характеру, і що ці останні можуть бути успішно розвязані тільки в процесі організованої, впертої, клясової горожанської війни, при повній солідарности всіх працюючих мас України, без національних ріжниць. А зрозумівши це, треба було Директорії по приїзді до Київа (19 грудня 1918р.) завернути не на Софієвську Площу для одправи "благодарственного молебня", а звідти не в покої Українського Національного Союзу для взаємного вихвалювання (що було зроблено по рецепту М. Шаповала, який, вітаючи директорію на двірці в імени Національного Союзу, красномовно закликав її вернутись "в лоно Національного Союзу": мовляв, "ми вас породили, ми й надалі будемо опікуватись вами, керувати вашою політикою"), а поїхати на засідання київської ради робітничих депутатів, скликати негайно конференцію представників всіх революційно-соціялістичних партій України і спільно з ними одверто намітити курс на робітниче-селянську соціялістичну революцію. Та таке розуміння, а тим більше поступовання було не можливе для директоріянців"[878], - із сумом констатує один з найгрунтовніших аналітиків тогочасних процесів.

Зовсім навпаки. Відразу після вступу до Києва військовики Осадного корпусу Є. Коновальця розгромили майже всі робітничі організації, унеможливили проведення будь-яких зборів. Запанували стан облоги і цензура. Від війни з гетьманщиною відразу кинулись у війну з робітництвом — і не лише з інонаціональним, а й з українським, з революційно орієнтованими елементами взагалі. П. Христюк з обуренням пише, що ліві українські есери були теж загнані в підпілля, а орган їх київської групи — газети "Трудова Республіка" (редактори — Д. Ісаєвич, Г. Толмачов, П. Христюк), що обстоювала ідеї єдиного робітничо-селянського фронту і радянської форми влади, було взято в такі цензурні лещата, які фактично позбавляли можливості висловлювати власні думки.

На переконання одного з лідерів есерівської партії саме директоріальна практика винна і в тому, що було зірвано процес об'єднання обох фракцій УПСР, що в грудні 1918 р. набув "нового дихання" і мав непогані перспективи позитивного завершення. Однак, маючи в своєму складі представників есерів центральної течії, уряд розпочав арешти більшовиків і лівих есерів. "Витворилось становище, при котрому одна течія, центральна, була в уряді, в Національнім Союзі, в Директорії — отже цілком відповідала за політику Директорії і в той же час терпіла терор, запроваджений проти другої — лівої, яка мусіла заховатись в найглибше підпілля. Льогика фактів довела до того, що між обома течіями істнувало велике розходження на ділі, коли не на словах. А тим самим було поховано й справу обєднання обох частин УПСР"[879], - робить невтішний висновок П. Христюк.

Що ж до більшовиків, то їх становище нічим не відрізнялось від часів гетьманщини. П. Христюк навіть допускає, що воно було ще гіршим і згадує, що в Києві (особливо на Володимирській гірці і в Царському Саду) мало не щодня знаходили невідомо ким забитих робітників[880]. На такому фоні особливий подив викликало ставлення до вчорашніх гетьманців, які, начепивши на генеральські мундири жовто-блакитні смужки і замовляючи молебні на честь Директорії, не мали жодних обмежень у своїй діяльності. Добровольці-золотопогонники "гуманно" відправлялися на Дон, де виношувались плани придушення не лише влади Рад, а й "мимохідь" — незалежної України.

Як і В. Винниченко, П. Христюк не може втриматись від іронічних тонів, коли доходить до відтворення картини перших днів перебування Директорії в Києві. Критичних оцінок зазнає тогочасна діяльність одного з лідерів Української революції М. Шаповала, який заступив на посту Голови УНС В. Винниченка після його обрання керівником Директорії. "Прибувши до Києва, — пише П. Христюк, — Директорія на цілий тиждень попала в жовто-блакитні обійми Національного Союзу і геть зомліла в тих обіймах, забувши про революцію, про селян і про робітників. Голова Союза М. Шаповал, недооцінюючи ваги моменту і не розбіраючись в загальній ситуації, що утворилась в той час на Україні і навкруги України, славословив Національний союз і Директорію, підкреслював "кревний" звязок Директорії з Союзом і всіх сил докладав до того, щоб задержати і на далі вплив Союзу на Директорію, а тим самим і на всю революційну політику. Замісць клясово-революційної, міжнаціональної атмосфери, Директорія впірнула по вуха в націоналістично-дрібнобуржуазний туман"[881].

Звісно, лівіші елементи намагались критикою нереалістичної, бесперспективної політики вплинути на настрої керівництва українського руху. Так "Робітнича газета" неодноразово виступала з матеріалами, в яких розвінчувала курс на консервування національного фронту, який пов'язувався передусім з існуванням Українського національного союзу, його намаганнями визначати подальший курс Директорії, ідейно підпорядковувати ії собі, контролювати дії. "Цей пережиток минулого (Український Національний союз) продовжує істнувати ще й зараз, — говорилось в одній з тогочасних статей. — Мало того, цей живий труп чіпляється навіть за владу і змагається відогравати ролю в сучасних обставинах…

Те, що було в ньому живого, народнього, пішло зараз до мас і там працює. А уламки націоналістичного міщанства та інтелігенщини чіпляються за жовто-блакитний прапор, влаштовують буффонади, зустрічи з дзвоном церковним, молебнями й иншими атрибутами національного сентименталізму, чим тільки діскредитують народній рух і його керовників.

Нашим завданням, а також завданням Директорії в сучасну хвилю, є повний розрив з цими уламками національного фронту"[882].

П. Христюк явно жалкує з того приводу, що не зміг знайти підтримки план частини українських есерів-центристів (М. Грушевського, В. Жуковського, В. Голубовича та ін.) про відродження Центральної Ради, відновлення її законодавства і наступної передачі влади "заново сформованому, правоздатному центральному робітничо-селянському органові Української Республіки, який би гарантував дальший поступовий розвиток української революції"[883].

У такій атмосфері, після довгих нарад (за участю навіть хліборобів-демократів), врешті було досягнуто спільного знаменника — тексту Декларації Директорії. За свідченням П. Христюка первісний варіант (він народився ще у Вінниці), надто "революційний", а відтак — неприйнятний для представників УПСФ і УХДП, було "підправлено" вже в Києві.

"Декларація Директорії Української Народної Республіки" була оголошена 26 грудня 1918 р.

Документом сповіщалось про знищення гетьманського режиму і його місцевих органів.

Першими кроками нової влади стало відновлення тих прав, які мали селяни і робітники — основа суспільства — за Центральної Ради. Тут Директорія не обмежувалась голими гаслами, а конкретно визначала непорушні права трудових класів на власність, підтверджувала найголовніші завоювання у соціальній сфері: "До повного вирішення земельної реформи Директорія Української Народної Республіки оголосила, що всі дрібні селянські господарства й усі трудові господарства залишаються в користуванню попередніх їх власників ненарушними, а решта земель переходить у користування безземельних і малоземельних селян, а в першу чергу тих, хто пішов у війська Республіки для боротьби з б. Гетьманом. Верховне порядкування цею землею належить Директорії Української Народньої Республіки. Ця постанова стосується також до монастирських, церковних і казенних земель. Для переведення реформи організовано Народні Земельні Управи.

По "наказу № 1, Директорії, селянам" робляться описи контрібуцій, узятих поміщиками з селян для повернення їх покривдженим.

Так само ведуться слідства по всій Україні з приводу тих зловживань і злочинств, які було учинено над селянством поміщиками та гетьманським урядом.

Постановою 9 грудня Директорія одмінила всі закони й постанови гетьманського уряду в сфері робітничої політики. Відновлено восьмигодинний робочий день. Знов установлено колективні договори, право коаліцій і страйків, а також усю повноту прав робітничих фабричних комітетів.

В усіх инших галузях життя Директорія так само одмінила всі закони й постанови гетьманського уряду, направлені проти інтересів трудящих кляс і шкідливих для всього громадянства"[884].

Оголошені заходи Директорія вважала лише першими кроками революційного поступу. Декларація формулювала вищу мету тогочасної боротьби: "Слідуючим етапом нашої революції є творення нових, справедливих, здорових і відповідних до реального відношення сил у державі, соціальних і політичних форм.

Директорія є тимчасова верховна влада революційного часу. Одержавши на час боротьби силу й право управління державою від першого джерела революційного права — трудящого народу, — Директорія передасть свої повноваження тому ж самому народові.

Але Директорія вважає, що право управління й порядкування краєм повинно належати тільки тим клясам, які суть основою громадянського життя, які творять матеріальні та духовні цінности, які кров'ю й життям своїх членів вступили до боротьби з руйнуючими силами сучасного ладу.

Влада в Українській Народній Республіці повинна належати лише клясам працюючим — робітництву й селянству, тим клясам, що здобули цю владу своєю кров'ю"[885].

Природно в документі фіксувалося ставлення і до інших, нетрудових верств суспільства і обґрунтовувалися висновки щодо закономірності їх усунення від влади: "Так звані "пануючі кляси", кляси земельної, промислової буржуазії за сім місяців цілковитого, нічим необмеженого свого панування на Україні доказали свою цілковиту нездатність і надзвичайну шкодливість для всього народу в управлінню Державою.

Маючи всі матеріальні, фізичні й духовні засоби, маючи повну волю для організації економичного, політичного життя, ці кляси внесли тільки дезорганізацію й руїну в край. Переслідуючи тільки свої вузько-клясові егоїстичні інтереси, ці кляси вели воістину грабіжницьку політику в краю"[886].

Панівні класи звинувачувались у пограбуванні й передачі в чужі "імперіалістичні руки" значної частини державного майна, в тому, що довели господарство краю до занепаду, злиденного стану, що породили нечувану спекуляцію, що правили "методом безоглядного терору й насильства". "Закопування живцем у землю, вирізування шматків живої шкіри, випікання очей так званими "поміщицькими карателями" були цілком нормальними способами управління народом.

"Будучи чужинцями в краю, великовласники брутально топтали національні права й здобутки нашого народу, ганьбили гідність його державности, продавали й зраджували з такими жертвами й такою працею збудовані державні форми"[887].

Перераховане давало право творцям декларації заключити: "з боку революційного правительства, постановленого народом, що в гніві й муках повстав проти цих гнобителів, було би злочинством супроти всього краю після всього цього допустити ці кляси до участи в правлінню країною"[888].

Тому-то відповідна узагальнююча теза декларації Директорії звучала начебто вирок: "Кляси не трудові, експлуататорські, які живляться й розкошують з праці кляс трудових, кляси, які нищили край, руйнували господарство й одзначали своє правління жорстокостями й реакцією, не мають права голосу в порядкуванню державою"[889].

Директорія урочисто заявляла, що вона передасть владу, свої права й повноваження лише трудовому народу Української Народної Республіки. Селянам, робітникам і трудовій інтелігенції пропонувалося обрати делегатів на Конгрес Трудового Народу України (норми представництва, місце й час відкриття форуму мали бути повідомлені окремою інструкцією).

"Конгрес Трудового Народу України матиме всі верховні права й повновладність рішати всі питання соціального, економичного та політичного життя Республіки, — підкреслювалось в декларації. — Конгрес трудового народу, як революційне представництво організованих працюючих мас, скликається не по удосконаленій формулі виборів, якої додержати зараз неможливо. Надалі, коли настане мирне життя, він має бути замінений представництвом працюючих мас, обраним по удосконаленій сістемі виборів, се-б-то установчими зборами.

Конгрес Трудового Народу має вирішити форми влади, як на місцях, так і в центрі. До цього вирішення Директорія вважатиме всякі спроби захвату влади якими-будь групами насильством над волею трудового українського народу й тому буде рішуче припиняти всякі такі самовольні виступи"[890].

Разом з тим, Директорія вважала за потрібне не чекати скликання народного форуму, а, враховуючи попередній революційний досвід, особливо — його негативні уроки, негайно здійснювати кроки щодо поглиблення перетворень на користь трудових елементів суспільства:

"До конгресу Директорія верховною властю своєю насамперед поверне селянству ті контрібуції, які було зібрано з нього поміщиками.

Рятуючи державу від дальшого господарського та промислового занепаду, розграбовання та безоглядної експлуатації робітництва й усього населення, Директорія поставить на фабриках, заводах та инших промислових установах державний робітничий контроль і пильно дбатиме, щоби промисловість набрала здорового, користного для народу життя.

Усі зусилля свої Директорія направить на таку організацію народнього господарства, яка б відповідала сучасному переходовому моментові, коли нищиться старий капіталістичний світ і на його руїнах сходять паростки нового всесвітнього ладу, який не знатиме ніякого гніту й визиску. Директорія вважає своїм обов'язком узяти під керування Української Народньої Республіки головні галузі української промисловости й направити господарство в них в інтересах працюючих кляс і всього громадянства, а не малої групи кляси великовласників.

Усі форми спекуляції Директорія нищитиме беспощадно, не зупиняючись перед карами військового часу. Для цього по всій Україні будуть організовані "Комісії боротьби з спекуляцією". Так само Директорія пильно дбатиме, щоб негайно трудові маси були задоволені предметами першої необхідности (шкури, мануфактури, залізних виробів та иншого краму, а також продуктів споживи)"[891].

Впадає в око, що Директорія планувала проведення цілого ряду заходів, які в тогочасному суспільно-політичному житті відносилися до соціалістичної політики. Однак терміна "соціалізм" керманичі Української Народної Республіки уникають. І роблять це не випадково, а цілком свідомо. У тому переконує й наступна теза документа: "Стаючи твердо й непохитно на шлях соціальних основних реформ, Директорія вважає необхідним підкреслити, що вживатиме всіх заходів, щоб уникнути анархичних, неорганізованих і несістематичних форм цеї перебудови. Директорія вважатиме своїм обов'язком погоджувати ці великі завдання з соціально історичними й міжнародніми умовами, в яких у даний момент перебуває Україна, а також з тими кращими формами соціальних реформ, яких досягатиме світова, особливо західно-європейська трудова демократія"[892].

Доводиться лише гадати, чому автори документа вживають такі туманні формули. Одне з пояснень, можливо, лежить у площині свідомого розмежування з соціалістичними експериментами, які ототожнювались в тогочасній суспільній думці передусім з більшовизмом. І таке показне відмежування було потрібне не стільки для Москви, скільки саме для іншого світу, у співдію з яким мала волею-неволею вступати УНР.

На користь такого висновку говорить і наступне положення Декларації: "В сфері міжнародніх відносин Директорія стоїть на грунті цілковитого нейтралітету й бажання мирного співжиття з народами всіх держав. Ставляючи перед собою великі та складні завдання, Директорія хотіла би всі здорові, трудові сили свого народу вжити не на кріваву боротьбу з сусідами, а на утворення нового життя в краю та на заведення порядку й ладу, так бажаного всім працюючим"[893].

Зі всього вищецитованого видно, що загальний курс на соціалістичну революцію залишався стрижнем українських демократів навіть тоді, коли з тактичних міркувань доводилось уникати застосування чітких характеристик руху. Пізніше, у "Відродженні нації” В. Винниченко відверто писав про "справу соціалістичної революції на Україні", яка наприкінці 1918 р. — на початку 1919 р. виливалася у боротьбу "за ідею трудових Рад, Республіки трудового народу"[894].

Звичайно, керівників УНР непокоїли незгоди і суперечності всередині українського соціалістичного руху. Проте вони навряд чи й вірили у швидке подолання кризи і досягнення консолідації національних партій. Тому й заклик до їх єднання наприкінці документа виглядає більше ритуально, аніж сутнісно: "Соціалістичні партії та групи всіх соціалістичних напрямів і всіх національностей Директорія кличе поставитися з повним розумінням важности моменту, й усі свої сили направити на правильну та достойну трудового народу організацію волі його, на організацію порядку й ладу по всій землі Трудової Республіки"[895].

Проведення в життя наміченої програми доручалось Раді Народних Міністрів, якій, за переконанням Директорії, мав допомогти весь трудовий народ України.

Мабуть, не можна було чекати однозначної реакції на декларацію. Праві елементи називали її "більшовицькою". Ліві — не вбачали гармонії між революційно-класовими постулатами і конкретними заходами, що намічались. Тому не могли сприймати її як викінчену революційно-соціалістичну програму, а швидше — як черговий компромісний документ.

Особливо гостро критикував суперечності декларації П. Христюк. Він буквально висміював поміркованість планів перебудови суспільно-політичних відносин в Україні і завершав міркування досить жорсткими висновками:

"Залишаючи в руках буржуазії головне знаряддя її панування — капітали, Декларація в той же час проклямує відсунення буржуазії від участи в державнім управлінню. Оригінальний спосіб боротьби з буржуазією, з якого посміється не один соціяліст і не один капіталіст. Сами автори деклярації підмітили його "оригінальність" і постарались пояснити, що він являється "не удосконаленим", часовим і що його буде виправлено тоді, коли на місце Трудового Конгресу — диктатури працюючих — прийдуть Установчі Збори і буржуазія в додаток до своїх маєткових прав приверне собі і права політичні. Чи не жалюгідна, безнадійна плутанина? Чи не краще було б сказати це саме з самого початку і одверто: на поміщиків і капіталістів маємо зуба, під гарячу руку хотіли навіть зовсім винищити це кодло, але, подумавши, вирішили полякати трохи "контролем" і зажити в мирі та дружбі: хіба що західно-європейська трудова демократія дасть собі з своєю буржуазією иншу раду, то тоді й ми підемо иншим шляхом.

Такий дійсний зміст деклярації революційні слова його тільки затемнили. Це деклярація не клясової революційної боротьби за соціялістичні ідеали, а чистісінька дрібнобуржуазна, міщанська маніловщина, якій би хотілось "досягти своїх ідеалів без жорстоких крівавих і непотрібних форм боротьби", яка в хвилину рішучої й іменно "жорстокої і крівавої" боротьби українських працюючих мас з своїми клясовими ворогами, в хвилину, коли та перемога була зовсім незакріплена і незреалізована, коли на Дону і на Півдні, в районі Одеси російська, українська і світова буржуазія готувалась іти з огнем і мечем на українського робітника і селянина для нового поневолення його, — зверталась наївно з "батьківським" словом поради до цієї самої буржуазії — "розумно і чесно признати всю шкідливість і несправедливість її панування і раз на все примиритись з тим, що "право рішати долю більшості народу повинно належати тій самій більшості"[896].

Бажання зайняти нейтральну позицію між Радянською Росією і світовим імперіалізмом, що через Україну торував собі шлях на більшовицьку столицю, П. Христюк кваліфікував "не здійснимою, шкідливою для українських працюючих мас і злочинною для соціаліста утопією"[897].

В день оприлюднення декларації від імені Директорії з'явився ще один документ, який П. Христюк назвав "піддекларацією". В ньому популяризувались деякі задуми Директорії. З погляду автора відомого чотиритомника, він відкривав завісу над тим, про що Директорія побоювалась відверто сказати в основному документі. З нього ставали яснішими дійсні політичні орієнтації Директорії і уряду, хоча, в принципі, це робило загальну платформу ще аморфнішою і заплутанішою.

"В тій "піддеклярації”, - пише П. Христюк, — Директорія заявляючи про своє опікування робітничими організаціями, в той же час попереджала, щоб ради робітничих депутатів, "а ні при виборах до них, а ні в своїй діяльності" не допускалися до захвату власти. В "Трудовій Республіці" трудові, працюючи маси не допускалися до здійснення влади на місцях в формі своїх клясових організацій. Трудові маси позбавлялися можливости в організованих клясових формах: вести боротьбу за той новий суспільний лад, "який не знав би ніякого гніту й визиску", як про це говорилося в "большевицькій" Деклярації Директорії.

Задача поспіти за розвитком революції, усвідомити її завдання і намітити правдиві шляхи до їх розвязання виявилась непосильною для Директорії й скінчилась невдало"[898].

26 грудня 1918 р. наказом Директорії було призначено Раду Народних Міністрів. Її склад виявився таким: Голова Ради Народних Міністрів і міністр закордонних справ — В. Чеховський^{28} (УСДРП); міністр внутрішніх справ — О. Мицюк (УПСР); міністр земельних справ — М. Шаповал (УПСР); міністр мистецтва — Д. Антонович (УСДРП); міністр морських справ — М. Білінський (УПСС); міністр народного здоров'я — Б. Матюшенко (УСДРП); міністр пошт і телеграфів — І. Штефан (УПСР); міністр продовольчих справ — Б. Мартос (УСДРП); міністр торгу й промисловості —С. Остапенко (УПСР); в. о. міністра військових справ — О. Осецький (УПСС); в. о. міністра народної освіти — П. Холодний (УПСФ); в. о. міністра юстиції — С. Шелухін (УПСФ); в. о. міністра фінансів — В. Мазуренко (УСДРП); в. о. міністра праці —Л. Михайлів (УСДРП); керуючий міністерством шляхів — П. Пилипчук (УПСС); керуючий управлінням культів при міністерстві народної освіти — І. Липа (УПСС); державний контролер — Л. Симонів (УПСС); заступник виконуючого обов'язки державного секретаря — І. Сніжко.

У складі цього кабінету за короткий час сталися деякі зміни. В. о. міністра народної освіти був призначений І. Огієнко (УПСФ), в. о. державного секретаря М. Корчинський (УПСФ), а міністром єврейських справ став А. Ревуцький («Поалей-Ціон»)[899].

Принципи формування уряду і його склад критично оцінювалися сучасниками. Зокрема, М. Шаповал з цього приводу зауважує: «Як видно в дечім прийшли нові люде: тих, що були в уряді Ц. Ради за німецької окупації не видно на відповідальних посадах. Вони не були і в УНСоюзі, тримались осторонь. Правда, М. Грушевський з своїми прихильниками ставили було питання на зборах київської організації нашої партії, щоб Директорія по повороті в Київ передала владу старій Ц. Раді, але за цією думкою стояла зникаюча меншість — сам Грушевський і його прихильники, яких було душ 7–8. Через таке рішення київських с-рів група Грушевського зайняла "опозиційне" становище і почала потроху пересовуватись з крайнього правого крила на ліве»[900].

Надзвичайно критично оцінювив уряд В. Чеховського П. Христюк. Він, як мовиться, не лишає каменя на камені від застосованих принципів формування й механізму функціонування кабінету, висловлює серйозні сумніви щодо потенційних можливостей переважної більшості міністрів, а відтак — і всієї виконавчої влади УНР. Замість того, щоб створити класовий робітничо-селянський уряд, Український Національний союз (на чолі з М. Шаповалом) і Директорія (на чолі з В. Винниченком) просто поділили (наближено-пропорційно) міністерські посади між представниками УСДРП, УПСР, УПСФ і УПСС, так що ліві та праві одержали майже однакову кількість місць.

Суто український склад кабінету (за винятком міністра єврейських справ) лише поглиблював прірву між українством і неукраїнськими елементами (особливо ж росіянами та поляками).

У Раді Народних Міністрів не дістали жодного місця дуже впливові на той час боротьбисти, а від есерів центральної течії ввійшли деякі особи, що були досить опосередковано пов'язані з партією й невідомо коли вступили до УПСР.

Голова Ради Народних Міністрів, хоч і сповідував ліві погляди, впливу на формування кабінету не мав, а був призначений до готового органу і, як наслідок, очолював уряд швидше технічно[901]. Він і сам це добре розумів. У своїх зізнаннях під час судового процесу над ЦК УПСР у 1921 р. В. Чеховський заявив: «Я можу сказати, що власне мого кабінету не було, я його не організовував і за нього не відповідав. Це був кабінет директоріянський. В міжнародній політиці він визначався тим, що стояв на зовсім іншій позиції, ніж я»[902].

Директорія вирішувала всі важливі питання без участі уряду. Як відомо, навіть про оголошення війни Радянській Росії В. Чеховський — голова уряду, міністр закордонних справ — дізнався лише з газет. Так само О. Назарук, в той час міністр преси й пропаганди, пише, що він про цю подію «довідався з преси»[903].

Рада Народних Міністрів, як переконливо доводить П. Христюк, зовсім не відповідала суті та духові тієї поміркованої декларації Директорії, яка була оголошена того самого дня, що й створення уряду. В останньому просто не було людей, готових до реалізації відповідного революційного курсу.

«Диктатура працюючих мас, трудовий принцип, знищення капіталістично-буржуазного суспільства і запровадження нових форм суспільного життя, інтернаціональна солідарність працюючих мас, клясова боротьба — все це були речи незрозумілі, чужі й далекі більшости "соціялістів" з цього кабінету, — стверджує історик. — Через це утворення його (і саме в день оголошення Деклярації) і доручення саме йому здійснення намічених в ній заходів було найкращим виясненням дійсного змісту "большевицької" Деклярації. Затвердженням цього кабінету Директорія і кола, на які вона спіралась, давали доказ того, що їм не під силу розвязати завдання, поставлені перед українською революцією, що вони, як були, так і залишились "героями" і провідниками єдиного національного фронту і тільки його, і не піднялись до того, щоб стати провідниками робітниче-селянських мас України в їх клясовій, соціяльно-економичній боротьбі»[904].

Критичних зауважень щодо діяльності відновлюваних органів влади Української Народної Республіки, здійснюваної ними політики в історіографії ніколи не бракувало. Підвалини ж тут, як і в багатьох інших випадках, закладались самокритичними зізнаннями й оцінками досвіду, на які мужньо зважились, у першу чергу, активні учасники, провідники українського руху.

Однією з величезних вад Української революції на даному етапі В. Винниченко, та й ряд інших політичних діячів, вважали настороженість і недовір'я частини лідерів політичних партій до керівництва Директорії, в позиції якого вони вбачали (почасти — інстинктивно) симпатії до більшовицьких зразків суспільних перетворень і свідоме чи ні, але просування їм назустріч. До цього не були готові лідери провідних українських партій, які чинили Голові Директорії, його діяльності як прихований, так і відвертий опір.

Не сприяло природному розвиткові Української революції й складне воєнне становище: Антанта, німці, гетьманці, більшовики звідусіль тиснули на українську владу, намагаючись її знищити.

Як наслідок — з самої невизначеної позиції українства об'єктивно виростало двовладдя (крім інших влад, що «накидали» себе Україні, окремим її регіонам). З одного боку, провід українського руху гальмував запровадження влади трудових рад — принципу, на якому формально зійшлися ще під час антигетьманського повстання у Вінниці. Навіть з ухваленням відповідного закону керівники українського руху свідомо зволікали, «відновлювали старі, антиукраїнські й антибольшевицькі думи, право-есерівські земства з їхніми демократичними безконечними балаканинами, з їхньою нездатністю до енергійної, рішучої праці, з вічними протестами проти "насильственной украинизации"»[905]. На додаток до всього Директорією призначались (потрібно було мати хоч якусь владу на місцях) ніким не контрольовані коменданти, комісари, серед яких нерідко були випадкові, а то й ворожі українській справі особи.

З іншого боку, така практика спричиняла нерозуміння й опір народних мас, що самочинно творили альтернативну владу у формі Революційно-військових комітетів і рад робітничих і солдатських депутатів, які в світлі революційного досвіду мали особливо привабливий вигляд. Незважаючи на підтримку Директорії ВРК і радами, вони зазнавали репресій від призначених тією ж Директорією комісарів і комендантів.

Внутрішній розкол влади, ще до її скільки-небудь виразного оформлення, зміцнення, не віщував оптимістичних перспектив. Ситуація ускладнювалась підривними діями таких «свідомих українських реакціонерів», як полковник П. Балбочан. Серед особливо шкідливих акцій останнього В. Винниченко виділяє розгін у Харкові променшовицького робітничого з'їзду й з'їзду Селянської спілки на Полтавщині (з арештами, прилюдним шмаганням різками, розстрілами тощо). Оскільки все це освячувалось іменем Директорії, зрозумілими стають сплески негативних настроїв до української влади.

Ускладнювало ситуацію й те, що С. Петлюра взяв під свій захист П. Балбочана як «головну мілітарну силу» на Лівобережжі. «Розуміється, С. Петлюрі трудно було зрозуміти, що не Балбочан був там нашою головною силою, а те робітництво й селянство, що розстрілювалось і поролось різками», — з відчаєм і приреченістю зауважує В. Винниченко[906].

Ситуацію ускладнювало те, що маси, їхні проводирі, особливо на Лівобережжі й Півдні, нічого не знали навіть про головні засади нової влади. «Зате вони бачили й знали реальну діяльність представника Директорії, вождя повстання на лівому березі — Балбочана, — невтішно констатує В. Винниченко. — Розгони робітничих і селянських з'їздів, розстріли й пороння різками робітників і селян, цілування ручок княгинь і поміщиць, залишання на адміністративних посадах гетьманців, безчинства, сваволя балбочанівської офіцерні, яка здебільшого була руська, все це без усяких декларацій за ці півтора місяці до випуску декларації цілком з'агітувало проти Директорії весь лівий беріг, робітництво й селянство, без ріжниці національностей»[907].

Лідер УНР змушений визнати, що подібні дії спричинили гостру ворожнечу до Директорії, яка не обмежувалась настроями, а й зумовила низку організаційних кроків. Так, на Харківщині й Полтавщині в другій половині грудня 1918 р. під проводом боротьбистів створювались повстанські загони, але вже не проти ліквідованої гетьманщини, а проти Директорії. «І вже "Славний отаман" і "також національний герой" Балбочан то тут, то там вступав з ними в бої, посилаючи Директорії донесення, що геройськи бореться з військами російських комуністів, — зовсім невесело іронізує В. Винниченко. — Та навіщо так далеко ходити: в самому Київі, в резиденції "соціалістичної" влади на другий же день по вступі Директорії розпочалась реальна, дійсна (а не деклараційна) політика її. Я не кажу вже про те, що без потреби й без пуття було поставлено змучене гетьманщиною й місяцем усяких гетьманських "воєнних і осадних положеній" місто на "стан облоги". Не кажу про те, що зразу було введено немилосердну цензуру на пресу, заборонено збори, зібрання, що, словом, не дано було населенню навіть вільніше зітхнути й почути хоч якусь ріжницю між Гетьманщиною й Директорією. Хай це вимагалось, як казали отамани, військовою необхідністю. (Тут ще один доказ, якими у клясовій державі можуть бути оті "демократичні свободи".)

Але річ у тому, що отамани не тільки військові справи вирішували, а й усі політичні, соціальні й національні. Вся верховна, себто реальна влада була в руках отаманів і то в штабі Січових стрільців, з якими С. Петлюра цілком консолідувався й серед яких запобігав ласки. Вони вводили стан облоги, вони ставили цензуру, вони забороняли збори»[908].

Не відмовляючи отаманам у прагненні зарадити національній справі, слід зазначити, що недостатня освіченість і брак досвіду у більшості з них, як правило, оберталися лише на шкоду Українській революції, українській державності.

Головна біда Директорії полягала в тому, що вона не створила органів для втілення в життя накресленого курсу. Відкинувши чисто радянську систему революційної (класової) влади, лідери українства «зупинили свою революцію на півдорозі». «Ми боялись большевизму, — зазначає В. Винниченко, — думали способом репресій не допустити його розвитку, але цим якраз добились того, що не тільки пхнули маси в обійми націоналістичної течії руського большевизму, але й знов одіпхнули їх від української ідеї, знов ми цю ідею одягли в соціально-ворожі масам, майже реакційні, петлюрівсько-Балбочанівські форми»[909].

Пізніші дослідники подій листопада 1918 р. — січня 1919 р. здебільшого нехтують фактами, якими оперували В. Винниченко, М. Шаповал, П. Христюк, І. Мазепа, зробленими в їхніх працях оцінками і висновками. Так, М. Стахів на основі тенденційно підібраних уривчастих висловлювань (а не фактів) з праць радянських авторів (передусім — В. Антонова-Овсієнка та М. Яворського, частково М. Рафеса) намагається довести, що «ніяких повстань в користь Совєтської влади в Україні в грудні 1918 року і в першій половині січня 1919 року не було», що влада Директорії над всією Україною була абсолютною. А відтак — «спростовує» написане лідерами Української революції, звинувачує їх у політичній заангажованості[910].

Не меншим лихом для керівництва УНР, на думку багатьох істориків і політичних діячів, серед них — і В. Винниченка, стало те, що «вся сістема організації військової влади була не відповідна до тих завдань революції, які висувались життям і які Директорія старалась сінтезувати й формулювати»[911].

Більшість офіцерського корпусу, за оцінками Голови Директорії, становили не революціонери, а скоріше — контрреволюціонери. Тому він ще до зайняття Києва, «маючи на увазі необхідність організації революційної й соціалістичної армії, без якої ніякі наші гасла й декрети не могли бути здійсненими, вніс проект організації старшинських шкіл, в які приймались би свідомі політично й соціально українські робітники й селяне. До випусків з цих шкіл офіцерів призначати з унтер-офіцерів. А крім усього ввести в армію інститут політичних комісарів.

Ці внесення зустріли явну, гостру неприхильність з боку "Головного Отамана" С. Петлюри. Навіть протест, що Директорія вмішується в військові справи, хоче насадити в армії большевизм, внести розклад у неї. Запротестували й инші неголовні, але по суті, може, й більш головні, ніж "Головний" отамани»[912].

Поступаючись настійливим вимогам Голови Директорії, отамани в певний момент, здавалось, пішли на поступки, погодились з пропозицією В. Винниченка, насправді цілком саботуючи її. Отже, «фізична сила, військо лишалось у руках елементів, які або не розуміли революції, або були явними контрреволюціонерами й навіть контр-українцями»[913].

Звичайно, така оцінка провідників не лише війська, а й, по суті, тих, від кого залежала доля подальшого політичного курсу, дуже відповідальна, багато в чому ключова для розуміння процесів, що наповнювали життя України в той період.

Голова Директорії скрушно визнає, що вся система військової влади свідомо вибудовувалась Головним Отаманом і його оточенням так, щоб над ними не було ніякого політичного контролю[914].

«От ця безконтрольність, самодержавність влади, цівільної й військової, була основною, початковою нашою бідою. Це була й свідома, й несвідома наша контрреволюція, яка, користуючись обставинами, захоплювала всю владу й одтирала від неї революційні елементи, не допускаючи над собою їхнього контролю ні в якій формі, а особливо в формі рад»[915].

Зовсім інші акценти у порушених В. Винниченком питаннях розставляє І. Мазепа. Він вважає поведінку отаманів природною реакцією на компромісну політику Директорії, яка не задовольнила ані лівих, ані правих. Одні — збольшевичувались (Григор'єв на Херсонщині, Зелений на Київщині), інші —вдавались до правоконтрреволюційних кроків (Балбочан на Лівобережжі) і ніхто не хотів підкорятись Директорії як керівному державному центрові[916].

Як завжди, оригінальне тлумачення складних тенденцій пропонує Д. Дорошенко. Він вважає отаманщину логічним продовженням деструктивної лінії, яку започаткувала Директорія, йдучи на антигетьманське повстання. Конструктивної програми вона запропонувати була не здатна, а покликані нею до життя руйнівні сили, вирвавшись назовні, вгамувати було вже нікому не під силу. «Дивлячись збоку, справді не можна було не прийти до висновку, що новий лад довго не вдержиться, — пише історик. — Влада не мала авторитету. Не знаю, чи здавали собі справу ті, що починали повстання, — що звалити Гетьмана може й легко, але що наладити якийсь инший лад — дуже важко вже через одне те, що при кожному рухові, який ставить собі метою щось скинути, щось зруйнувати, набирають великої сили всякі деструкційні стремління взагалі. Одже й Директорія, викликавши цього духа деструкції, не могла вже дати собі з ним ради. Та армія, що так легко й швидко зібралася в її руках в падолисті, ще легше й швидше розлетілась і розтанула, коли головна мета — повалення Гетьмана — була досягнута. Перейшовши до рук ріжних отаманів, військова справа опинилась в такому самому стані, як була рік тому назад, в січні 1918 р.»[917].

Дуже зашкодило національній справі, на думку колишнього високого урядовця, бездумне руйнування державного апарату, адміністративних органів влади. Директорії судилося пожати бурю, яку вона сама посіяла. Нова влада почала з того, що одним розчерком пера звільнила з посад усіх урядовців, призначених за гетьманства. «Назад приймали лиш по встановленні благонадійності, а що благонадійність посвідчували особливі комітети з поміж самих урядовців, легко собі уявити, яка з того вийшла деморалізація, і скільки порядних та чесних людей залишилося поза бортом, а на посадах позоставалися люде меткі, проворні, що вміли знайти собі протекцію або приподобатись новому начальству, вдаючи з себе завзятих самостійників та шовіністів. А тимчасом урядовий апарат та сякий-такий лад і порядок по всіх галузях державного життя і господарства, з великими зусиллями заведені за попереднього ладу, руйнувалися й нищилися. Як то звичайно буває при всяких переворотах і розрухах, на верх життя вибивались і випливали не кращі люде, а гірші, які вміють припасуватись до всякого режиму і до всякого ладу. Так було перші часи й після гетьманського перевороту, але тоді були инші обставини, була зовнішня сила, яка залізною рукою тримала порядок; тому-то влада встигла зорганізуватись і наладити порядок у країні, —та й то було важко. Тепер же, коли всі деструкційні, ворохобні елементи не знаходили собі ні опору, ні впину, нова влада, навіть, коли б вона й поставила собі головним завданням за всяку ціну завести лад і порядок, — ледви чи змогла б цього досягти»[918].

Д. Дорошенко вважає, що українське керівництво саме загнало себе у безвихідь, виголосивши наперед нереальні гасла, які з приходом до влади треба було хоч якимсь чином реалізувати. Дуже негативну роль, на думку дослідника, відігравав тиск лівих партій, що намагалися понад усе прискорити втілення в життя радикальних соціальних програм. За цих обставин українській владі постійно «…доводилось думати не стільки про якісь організаційні завдання, скільки про реалізацію тих широких обіцянок, тих палких гасел, які були кинуті в маси, щоб привернути їх на свій бік на початку повстання. Ставши ж на цей шлях, доводилось поневолі ставати на похилу площу й котитись, котитись невідомо куди, — куди донесуть хвилі розбурханого моря. Верховна влада, здійснена в Директорії з пяти осіб, випадково зведених докупи, і з Ради Народніх Міністрів, опинилась играшкою в руках лівих партій, що почали боротись між собою за перевагу. Яко протилежність «російській орієнтації» попереднього правительства було проголошено твердий самостійницький і національний курс. Але цей курс переводився часами в таких формах, які лиш осмішували уряд і безпотрібно дратували населення»[919].

Подібні погляди на сутність ситуації, створеної Директорією, висловлював і А. Денікін. «Винниченко проголошував декрети цілком більшовицького змісту про соціалізацію, націоналізацію, вилучення буржуазних цінностей, — писав лідер білого руху. — …Директорія розпалювала соціальну пожежу з метою свого ствердження, безсила потім локалізувати її в цілях власного існування. Напівбільшовизм Директорії не задовольняв нікого і, природно, котився по інерції у бік більшовизму рад. Люди, які спостерігали життя України того часу, всі наші інформатори в один голос задовго до перевороту пророкували правлінню Директорії долю короткого та безславного етапу на шляху до більшовизму, і, за загальним визнанням, цей етап, коли він нарешті здійснився, мав найбільш анархічний характер з усіх дев'яти "режимів", що змінилися на Україні»[920].

Д. Дорошенко звинувачує Директорію також у тому, що нею було створено ненормальний політичний клімат, надзвичайно тяжку ідейно-психологічну обстановку, в якій не могли скільки-небудь вільно почуватися і діяти люди з власною орієнтацією й уподобаннями, здатні до критичного аналізу дійсності. У пресі розпочалось відверте цькування багатьох відомих громадських діячів. «Перед в цьому цькуванні вела "Рада", містячи статті під загальним заголовком "Під суд!" Один день вона домагалась суду над М. Василенком, другий над В. Науменком, третій над Д. Григоровичем-Барським і т. д., добре тямлячи, що в умовах тодішнього моменту це був заклик не до суду, а хіба що до самосуду. Коли я при стрічі з А. Ніковським, автором цих статей, запитав його, на що він це робить, Ніковський відповів, що домаганням суду над певними особами він як раз і хоче забезпечити їх від прояву "народного гніву". Взагалі в ці дні люде неначе втратили всякий критерій для розріжнення того, що моральне, а що ні, і писали часом такі річи, яких самі б посоромились в звичайний час. Це витворювало надзвичайно важку, отруйну атмосферу, від якої, здавалося б, утік світ за очі, щоб не бачити й не чути нічого цього»[921].

Внутрішній розлад, глибокі суперечності в керівних колах Української революції, неможливість проведення узгодженої лінії не просто заважали темпам відродження Української Народної Республіки. Не давши їй хоч скільки-небудь зміцнитися, усталитися, вони ставили під загрозу результати масового руху, вели до непоправних внутрішніх конфліктів, від яких завойована неймовірними зусиллями й жертвами національна державність могла впасти й сама собою. А тут дедалі сильніше виявляли себе альтернативні сили, які прагнули до її свідомого повалення.

Осінь-зима 1918 р. стали не лише часом боротьби за відновлення республікансько-демократичного ладу, уособленого в УНР, а й місяцями рішучої активізації дій сил, які прагнули поновлення радянської влади. Хоча позиції більшовиків за час гетьманату й австро-угорської окупації були істотно підірвані, відродження підпілля все ж ішло невпинно й по висхідній лінії. Втім, не чекаючи закликів, спеціальних організаційних заходів, на дедалі вищий щабель піднімалася хвиля стихійних виступів проти офіційної влади, яка істотно хиталася й по-суті вже падала. І учасники цих виступів прагнули не просто повалення режиму, який зненависнів, вигнання з Батьківщини окупантів-терористів, а й не хотіли повернення на владний Олімп тих, кого вважали безпосередніми винуватцями жахливих випробувань, через які українці мусили пройти в 1918 р. Малися на увазі лідери нації, які підписавши Брестський мир, згодились на прихід в Україну окупантів, привели, зрештою, й до державного перевороту. То ж такі елементи ставали не під прапори Директорії, а вдавалися до радикальних дій, орієнтуючись на соціалістичні ідеї, реалізація яких пов’язувалася з торжеством влади рад. Її неуспіх на початку 1918 р. сприймався як перемога контрреволюційних сил, ворожих інтересам трудящих.

Певного психологічного імпульсу протинімецькій і протиурядовій боротьбі надали повідомлення про анулювання 13 листопада 1918 р. урядом В.Леніна Брестського мирного договору і блискавична зміна настроїв у середовищі окупаційних військ, внесення в їх життя організаційних і політичних зразків, запозичених з революційної практики радянської Росії — створення солдатських комітетів, солдатських рад, відмова явочним порядком підкорятися командуванню, ухвалення рішень про від’їзд на Батьківщину тощо.

Особливо стрімко події розвивалися в робітничих регіонах України. Так, уже 11 листопада розпочався загальний страйк у Катеринославі. Робітників підтримали студенти гірничого інституту. Було утворено Тимчасовий робітничий комітет, проведено вибори до Ради робітничих депутатів. У ніч на 19 листопада очолювані більшовиками дружинники Катеринослава обеззброїли гетьманську варту на робітничій околиці Кайдаки, на ст. Горяїнкове, а невдовзі зайняли Амур-Нижньодніпровський. Влада в цих районах кілька днів перебувала в руках робітників. Масове повстання на середину листопада охопило значну частину Катеринославської губернії. В Новомосковському, Верхньодніпровському, Олександрівському, Павлоградському повітах, більшій частині Катеринославського повіту повстанці розігнали гетьманську адміністрацію і варту й відновили Радянську владу[922].

11 листопада застрайкували робітники Харківського паровозобудівного заводу (а ще до того припинили роботу на ряді дрібніших підприємств міста). На спільному засіданні Харківського губкому та губ ревкому з представниками ЦК КП(б)У було прийнято постанову: „1. Основне завдання харківських органів у нинішній момент — захоплення влади у Харківському районі. 2. Рада, як орган повстання, має бути обрана негайно”. 22 і 23 листопада на харківських заводах пройшли вибори до Ради робітничих і солдатських депутатів; більшовики одержали 66 депутатських місць з 90[923].

Знищували владу гетьмана та окупантів і пролетарі Донбасу. Уже на початку листопада 1918 р. робітничі загони під керівництвом більшовиків обеззброїли варту і розігнали гетьманську адміністрацію в Єнакіївському і Краматорському районах, у Дружківці. 18 листопада в Краматорську відбувся районний з’їзд Рад. За допомогою робітників Краматорська і Дружківки у листопаді відновили радянську владу трудящі Дебальцевого та інших міст і робітничих селищ Донбасу. Боротьба донецьких пролетарів за відновлення радянської влади ускладнювалася тим, що з Дону в Донецький басейн посунули білогвардійські з’єднання генерала П.Краснова, вдаючись у захоплених районах до кривавого терору проти робітників.

Повстанські загони, керовані губернським військово-революційним комітетом, 27 листопада оволоділи Полтавою. Однак, радянська влада протрималася в місті лише два дні. Отаман П.Балбочан, спираючись на підтримку німецьких військ, які перебували в Полтаві, придушив повстання.

Повстанський рух захопив і Правобережну Україну. В листопаді майже одночасно вибухнули повстання у Вінницькому, Балтському, Могилівському, Летичівському, Могилів-Подільському і Ямпільському повітах. 29 листопада окупанти й гетьманські війська були вибиті з Могилева-Подільського. У Летичеві було скликано селянський з’їзд, який одностайно оголосив повіт Летичівською радянською республікою. Головою ревкому було обрано місцевого селянина Л.П.Панасюка[924].

21 листопада 1918 р. повстанці роззброїли варту в м. Домбровиці на Волині. Влада перейшла до рук ревкому, очолюваного більшовиком О.Конончуком. Під керівництвом повітового більшовицького комітету і повітового ревкому (голова комуніст М.Пархомчук) ретельно готували повстання трудящі Овруцького повіту. В ніч на 1 грудня вони повели наступ на Овруч і після кількагодинного бою оволоділи ним. Наприкінці листопада очолювані Чуднівським ревкомом партизани повели наступ на губернський центр. Вони взяли Чуднів, села П’ятки, Троянів, Сангури[925].

Схожі процеси розвивалися й на Київщині, на півдні України. Так, у листопаді партизани Балтського і Ананьївського повітів розгромили гарнізони окупантів та загони гайдуків у районі Любашівки, Ананьєва, Жеребкова, Слобідки, Бірзули і разом з повстанцями Придністров’я здійснили похід на Роздільну й Тирасполь. У цих боях партизани захопили 3 тис. гвинтівок, кілька кулеметів і гармат. 24 листопада з Одеси в штаб армії Денікіна телеграфували: „Херсон, Миколаїв, Роздільна, Слобідка, Ананьєв загрозливі. Бірзула в руках повстанців. Наближення останніх може викликати в самому місті повстання. Сили опору мізерні”. Успішно діяли партизани і в інших місцях. 18 листопада за рішенням місцевої більшовицької організації партизанських загін розгромив варту і проголосив Радянську владу в с. Маяки на Херсонщині. Через деякий час маяцькі партизани допомогли відновити владу Рад в сусідніх селах — Білявці, Яськах, Граденицях, Троїцькому[926].

Однак боротьба сил, орієнтованих на радянську владу, була малоорганізованою, зусилля повсталих майже або мало координувалися, а відтак і успіхи виявлялися надто короткотерміновими і спорадичними.

З наближенням кінця 1918 р., в його останні дні приймались рішення, здійснювались кроки, які мали привести до тих чи інших результатів уже в наступному — 1919 р.

Здавалося, що роль „першої скрипки” могла зіграти Антанта. Перебуваючи в ейфорійному настрої після перемоги над Четверним союзом, вона з розмахом і статечно готувалася до опанування територіями найбільшої країни світу, в якій завирували революційні зміни. Поділивши колишню Російську імперію на зони, Україну „віддали” Франції. Злегка замаскувавши свої наміри рішеннями конференції у Яссах (Румунія)[927] про запрошення військ держав згоди в Україну, було вироблено план: негайно надіслати до Одеси інтервентів і рушити їх на окупацію Києва й Харкова, координуючи наступальні операції з діями сил Англії, США, Японії та ін. країн, а також білогвардійців у всіх інших регіонах російського постімперського простору.

22 листопада в Київ було призначено консулом з особливими повноваженнями Енно, який взявся енергійно „порядкувати” у визначеному регіоні. Серед інших „дипломатичних” акцій було попередження німецьких окупантів про відповідальність за можливі революційні виступи на контрольованій території (до приходу антантських сил) та за продаж або передачу зброї повстанцям. Тоді ж генерала Бертелло призначили командуючим військами Антанти на півдні Росії та Румунії. У його розпорядження для початку операцій було надано три французькі дивізії з розрахунком на наступне поповнення румунськими та іншими військами.

А вже 23 листопада на рейді Севастополя з’явилася антантська ескадра у складі 2 англійських, 2 французьких, 1 італійського дредноутів та 16 інших військових кораблів. Наступного дня до Салонік із Севастополя відбуло 20 білогвардійських транспортних суден для підвозу підкріплень. 27 листопада кораблі Антанти з’явились в Одеському порту. До міста почали стягуватися французькі, грецькі, польські, сербські білогвардійські підрозділи. 9 грудня англійські військові кораблі ввійшли в Миколаївський порт.

Одеса була перетворена на основну базу сухопутних військ інтервентів, а Севастополь — на військово-морську базу. В Одеському порту знаходилися французькі, англійські, італійські кораблі — броненосець „Мірабо”, 4 крейсери, 5 міноносців. Загальна кількість військ інтервентів в Одесі становила 45 тис. в Криму — понад 10 тис.[928]

Однак названі сили чисельно на порядок поступалися австро-німецьким окупантам, які тим не менше так і не змогли за вісім місяців опанувати Україною. Та й військові, моральні кондиції, настрої інтервентів, які за роки Першої світової війни звикли до неквапливих позиційних дій, в ході яких незмінно розраховували на підтримку союзників (відтягування переважної частини військ супротивника на Східний фронт) від самого початку робили проблематичними їх плани оперативної окупації основних центрів України — Києва й Харкова.

До того ж війська Антанти опинились на території, населення якої впродовж двох років зазнало впливів радикальних ідеологічно-політичних доктрин. Тут діяли не лише білогвардійські сили, елементи, що їх підтримували і тому вітали прихід інтервентів, а й більшовики, прибічники влади рад, поборники світової пролетарської революції. Вони не лише активно протидіяли іноземним прибульцям, піднімали населення на боротьбу з ними, а й вдалися до широкої агітації у ворожих військах, що відразу ж виявилася достатньо ефективною. Рядовий склад інтервентів виявився сприйнятливим до революційних ідей, принаймні, із зацікавленням слідкував за „соціалістичними експериментами”.

Тож антантське командування в Україні почувалося не надто комфортно. Воно не могло, зокрема, прийти до рішення, що робити з повстанським військом Директорії, що наблизилось до Одеси і 12 грудня ввійшло до міста. Оголосивши Одесу на воєнному стані, інтервенційні частини залишилися здебільшого на кораблях, а в район порту відступили й білогвардійці. Однак із прибуттям 17 грудня 156-ї французької дивізії її командир генерал Боріус наказав денікінським підрозділам очистити Одесу від повстанців. За цих обставин командування військ УНР згодилось здати зброю і відвести свої сили з міста.

Скориставшись із сум’яття, нерозберихи, робітничі бойові дружини за наказом більшовицького ревкому захопили багаті збройні трофеї і на деякий час 18 грудня запанували в низці ключових пунктів Одеси. Однак, не маючи ще достатніх сил, більшовики віддали наказ робітничим загонам відступити в навколишні села, перейти на нелегальне становище й приступити до організації партизанської боротьби.

На заклик більшовиків встати на боротьбу за відновлення влади рад під їх прапори прийшло чимало жителів південного регіону і Одеса виявилася практично блокованою. Військовий губернатор Гришин-Алмазов доповідав у штаб Денікіна, що „Одеса перебуває у стані обложеної фортеці”[929].

Спроби антантців розширити зону окупації навколо міста наражалися на істотний спротив партизанів і з великими труднощами врешті вдалося закріпитися лише на деяких залізничних станціях (Роздільна, Вознесенськ тощо).

Отже, попри всю військово-економічну й політичну могутність країн Антанти, реальність реалізації первісних планів окупації України без підтримки інших союзних сил, без зміни підходів до справи, зокрема — істотного збільшення інтервенційного корпусу, на кінець 1918 р. слід визнати дуже проблематичною.

Порівняно значно оптимістичнішими вимальовувались наміри відновлення влади рад, які виношувались більшовиками.

Уже 14 листопада 1918 р. В.Антонов-Овсієнко, який дуже добре знав і об’єктивно оцінював становище в регіоні, підготував доповідну записку до Реввійськради РСФРР „про обстановку і найближчі стратегічні плани на Півдні (Україна, Дон)”. Реалістично оцінивши сили гетьманців, білогвардійців і окупантів, що на той момент уже готувалися до евакуації з України (врахування повстанського потенціалу Директорії, природно, в документі відсутнє), В.Антонов-Овсієнко вважав, що загони Червоної Армії „уже зосереджені або зосереджуються у найважливіших відправних стратегічних пунктах і достатні для найактивніших операцій”[930].

На перший погляд для такого висновку підстав практично не було. Адже йшлося на той момент лише про дві повстанські дивізії в нейтральній зоні. Однак В.Антонов-Овсієнко мав на увазі можливість переведення політичних настроїв трудящих України у воєнну організацію і відповідні дії. „На Україні, - наголошував він, — окрім двох повстанських дивізій (3500 і 500 чоловік), які діють біля Курська, існують у низці міст наші партійні орг[ани], що можуть мобілізувати нам на підтримку значні маси бідноти. Особливо революційно налаштовані селяни Чернігівської губернії, особливо добре організовані і значні революційні сили в Катеринославській губернії”[931].

Отже основний розрахунок діяча, який по суті визначав стратегію боротьби за Україну, будувався на перспективі підтримки руху за відновлення влади рад широкими масами самого українського населення.

Із трьох головних напрямків воєнних дій два стосувалися безпосередньо України: „1. Прикриваючись (очевидно в тексті помилка — швидше за все дане слово слід читати як „прориваючись” — В.С.) від Брянська до Гомеля і маючи на увазі за найменшої можливості зайняти Гомель, слід розвинути серйозну диверсію до Києва з Курська, мобілізуючи й формуючи повстанців (до цього залучається і менша з двох повстанських дивізій).

2. Удар на Харків: від Курська та Н.Оскола на Білгород-Харків, дивізія Ауссема — на Готню-Богодухів, від Н.Оскола і Лісок на Валуйки-Куп’янськ (Вовчанськ)”[932].

Разом із тим, В.Антонов-Овсієнко, к і інші політичні й військові керівники РСФРР, вважав необхідним зосередження головних сил із наявних на той момент в регіоні на Донському напрямку з рухом на Ростов-Новочеркаськ і Царицин.

Після реалізації першої черги накресленого стратегічного плану, зокрема захоплення Харкова, передбачався рух, з одного боку — у напрямку Полтава — Київ, з другого — в Донецький басейн, з третього — на Катеринослав — Миколаїв — Одесу і Крим.

При цьому малася на увазі координація й комбінація ударів регулярних частин і повстанців. А конкретні вказівки щодо дій останніх були не менш ретельно розробленими, ніж для червоноармійських підрозділів. Мались, зокрема, на увазі мобілізаційні заходи в Чернігівській губернії, захоплення ключових залізничних станцій на шляху до Києва, Конотопа, Бахмача, Даринці; роз’єднання неприятельських сил між Києвом і Харковом через відповідні дії біля Лубен і Полтави; підготовка повстанських сил на Катеринославщині для підтримки наступу в двох напрямках — на Південь і через Старобільський повіт на Міллерово; створення спеціального партизанського загону в районі Слов’янська або Микитівни з метою охорони і збереження цілісності Північно-Донецької залізниці (Харків — Куп’янськ), оперативні революційні дії в Донецькому басейні, підготовка до захоплення військових заводів. Окремо передбачався спротив ймовірному десанту Антанти в Криму[933].

Викладені положення лягли в основу Директиви Реввійськради групи військ Курського напрямку повстанським організаціям в Україні[934].

Слід сказати, що згадані документи були розроблені з ґрунтовним знанням ситуації в Україні і надалі стратегічний задум втілювався в життя без серйозних відхилень чи змін. Необхідні тактичні уточнення, звісно, не в рахунок. Однак темпи реалізації наміченої лінії виявились явно не такими, як розраховували її ініціатори.

Втім, можна висловити припущення, що зволікання з активними діями на Українському фронті виявились, зрештою, на користь радянського табору всередині самої України. Витративши не так багато безпосередніх зусиль на знищення гетьманського режиму й протиборство з окупантами (щодо останнього аспекту слід наголосити на величезних успіхах пропагандистської роботи[935]), більшовики та їх союзники змогли накопичити додатковий потенціал (моральний у тому числі) уже в протидії повсемісному встановленню і зміцненню влади Директорії, відновленню УНР, налагодженню функціонування органів місцевої влади. Однак все це стало очевидним не відразу.

Початок наступальних дій затягнувся і спочатку був не надто стрімким і потужним. Це й природно, адже В. Антонов-Овсієнко одержав під свою оруду лише дві повстанські українські дивізії — Богунську й Таращанську (загалом — біля 4 тис. чоловік з недостатньо високими військовими кондиціями і розпорошеними на фронті майже у 300 верст). То ж командуючий групою військ Курського напрямку після непорозумінь з військовим начальством змушений був апелювати аж до голови РНК РСФРР В.Леніна[936].

Однак зрушення відбувалися дуже повільно. Не одержавши в своє розпорядження жодної військової одиниці, Реввійськрада групи військ Курського напрямку (30 листопада вона була перейменована на Реввійськраду Радянської армії України — командуючий В.Антонов-Овсієнко, члени В.Затонський і Ф.Сергеєв (Артем), начальник штабу В.Ауссем) на початок грудня 1918 р. змогла хіба що структурувати дві українські повстанські дивізії, переформувавши їх відповідно у дві бригади — першу й другу та визначивши їм місце для дислокації[937]. Проте всі дії обох формувань здійснювалися поза межами України. Їхніми силами були зайняті Рильськ, Суджа, Хутір Михайлівський та інші пункти Курської губернії[938].

Лише 5 грудня надійшло розпорядження начальника штабу Реввійськради РСФРР про передачу під начало В.Антонова-Овсієнка кількох полків 8-ї армії і ряду загонів та інтернаціональних частин[939].

6 грудня Особлива повстанська дивізія, якою командував М.Крапив’янський, була перейменована на 1-шу Радянську українську дивізію, а командиром було призначено І.Локатоша[940]. Мотиви останньої реорганізації роз’яснив командуючий Українською Радянською Армією В.Антонов-Овсієнко у доповідній записці Главкому І.Вацетісу: спроба зосередження цієї одиниці, яка вважалася за найбоєздатнішу, на напрямку Курськ — Бєлгород „майже не вдалась — організовані з чернігівців частини відмовились у більшості підкоритися наказу перейти з Чернігівщини в указаний район”[941].

На організаційне зміцнення, підвищення дисципліни були спрямовані й розпорядження про переформування усіх повстанських загонів на регулярні частини Радянської Армії України[942]. Те ж стосувалося й новостворюваних загонів.

Загалом же на кінець першої декади грудня 1918 р. у розпорядженні командування Червоної Армії України було близько 9 тис. бійців і 30 гармат[943]. До 6,5 тис. бійців і 7 гармат було сконцентровано на Харківському напрямку[944]. Перспектива загального успіху тут пов’язувалася, передусім, з тим, що рішуча активізація повстанців у Катеринославській губернії, де цілий ряд пунктів уже контролювали радянські органи, гостре протиборство сил на Полтавщині, Чернігівщині й Київщині не дали б можливості супротивнику зосередити свої війська на Лівобережжі й влаштувати скільки-небудь серйозну оборону.

Готовність до наступальних дій Української Червоної Армії визріла на середину грудня 1918 р. У день відречення гетьмана П.Скоропадського від влади, 14 грудня Тимчасовий робітничо-селянський уряд України звернувся до робітників, селян і червоноармійців України зі зверненням, у якому двічі наголосив на тому, що час вирішальних боїв за владу рад наближається[945]. Наступного дня, тобто 15 грудня 1918 р. командир 1-ої Української радянської дивізії І.Локатош видав наказ полкам дивізії про бойові дії.

Власне, з цього моменту розпочинаються наступальні операції на українську територію. Уже опівдні того дня 2-й Таращанський полк під командуванням В.Боженка вступив у посад Велика Топаль Новозибківського повіту Чернігівської губернії[946]. Однак просування вперед давалося нелегко. Лише 30 грудня той же полк з боєм взяв Городню[947].

З початком військових дій сили, підконтрольні В.Антонову-Овсієнку, почали швидко зростати. Уже 20 грудня в розпорядженні Реввійськради Української Радянської Армії перебувало 10 тис. багнетів, 1 тис. шабель і 18 гармат, що належали до українських полків. До них були додані 3650 бійців прикордонної охорони і понад 6 тис. тих, хто спішно навчався військовій справі[948].

А через п’ять днів — на 24 грудня під орудою командуючого радянськими військами в Україні налічувалося вже 14086 багнетів, 1350 шабель, 139 кулеметів, 20 гармат і 6220 організованих, навчених, але неозброєних людей[949].

При цьому намічені ще в середині листопада основні напрямки військових дій, навіть операцій чітко витримувались, підтверджувались і в основних документах. Основна турбота Москви про боротьбу з білогвардійським осередком на Дону й Кубані і надалі визначала особливу увагу українських військових сил, передусім їх командування до Воронезько-Ростовського регіону.

21 грудня 1918 р. радянські війська зайняли Вовчанськ Харківської губернії. Тоді ж радянські загони вступили до Куп’янська. Командирами загонів були ліві есери Ю.Саблін і Сахаров. За їх участі на зайнятій території було створено повітовий (Валуйський) ревком, до якого увійшли, окрім лівих есерів (основна, керівна сила), максималісти, анархісти, безпартійні повстанці.

Власне цей орган перейняв естафету від повстанського ревкому, створеного під орудою лівих есерів ще на початку грудня 1918 р. Невдовзі у Валуйках було сформовано лівоесерівський Центральний повстанський штаб і Східна українська повстанська армія — альтернатива Українській Радянській армії. До складу повстанської армії ввійшли Вовчанський полк Сахарова і Валуйський полк Цвєткова. У відозві до повстанців містились заклики не підкорятись закликам більшовицького командування і червоних комісарів. Ліві есери пропонували населенню влаштовувати спротив радянській владі та продзагонам. Відозву підписали Сахаров, Цвєтков і Ю.Саблін. Останній був членом ЦК партії лівих есерів і очолював згаданий повстанський штаб. У контакті з лівими есерами на певному етапі був і П.Дибенко, але потім відійшов від них.

Ревкомівці розраховували, скориставшись із величезної напруги в Україні, неймовірного кипіння соціальних і національних пристрастей, на поступове перетворення регіону на майже суцільну повстанську територію. 29 грудня було навіть намічено склад нового уряду України.

Більшовики, Тимчасовий робітничо-селянський уряд України кваліфікували створення лівоесерівського ревкому, його дії як заколот. Тому ревком було розігнано, командирів загонів заарештовано, а підлеглі їм два полки роззброєно[950].

Так чи інакше бажаного темпу руху на Харків не вийшло. Події ж на Катеринославщині, де повстання набирало дедалі більших „обертів” виявилися дещо асинхронними з наступом на Харків, випередили воєнні дії регулярних військ. Власне, ще з початку грудня орієнтовані на відновлення радянської влади частини поступово опановували Олександрійським, Павлоградським, Новомосковським, Верхньодніпровським, Нижньодніпровським, Кайдакським районами[951], беручи по-суті в „лещата” губернський центр.

28 листопада повстанці (в їх числі були й махновські підрозділи) сміливою операцією з Нижньодніпровська оволоділи мостом через Дніпро і ввірвались до міста. Гайдамаки Директорії з боєм відступили. Губернський військово-революційний комітет проголосив відновлення влади рад у Катеринославі й губернії[952]. Події з захопленням Катеринослава і тим, як розвивались стосунки радянських повстанців з махновцями по-суті з документальною точністю відтворені у романі О. Толстого „Ходіння по муках”.

Хоча неузгодженість у діях частин Української радянської армії й повстанців призведе ще до чималих втрат, на самому кінці 1918 р. ініціатива почала переходити до радянських сил.

За таких обставин Директорії, уряду, військовому проводу УНР треба було, практично без перепочинку розробити плани нової воєнної кампанії.

Що ж реально могла протиставити Директорія супротивникам, які збройно виступили проти неї? Дієва Армія УНР, чисельність якої в апогеї антигетьманського повстання сягала 300 тисяч, наприкінці грудня перебувала у стані бродіння і розкладу. Створена переважно з селян-добровольців, під впливом радянської агітації, вона почала виходити з-під контролю армійського командування і становити навіть певну загрозу для самої Директорії. Інформаційне бюро армії УНР у грудні 1918 р. доповідало про поширення більшовицьких настроїв серед козаків Дніпровської і Чорноморської дивізій, дислокованих у Києві. Такі ж тенденції дедалі виявляли себе і серед вояків інших гарнізонів та місцевого населення на Харківщині, Катеринославщині і Чернігівщині[953]. Взагалі, на цей час вже було ухвалене рішення, згідно з яким Дієва Армія мала існувати тимчасово. Лише кращі її кадри і технічне майно планувалося включити до складу нової регулярної армії, яку передбачалося створити у січні-лютому 1919 р.[954]

Між тим, ситуація, на погляд військового командування, вимагала негайних дій. З0 грудня 1918 р. Головному отаману С.Петлюрі була подана письмова доповідь — чи не найперший аналітичний документ на адресу державного проводу УНР, розроблений в оперативному управлінні Штабу Дієвої Армії (ШДА). Кілька його примірників зберігається у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України), у фонді 1078 — Головного управління Генерального штабу Армії УНР. Його стислий зміст подається лише у праці М.Капустянського "Похід Українських армій на Київ — Одесу в 1919 році", що вийшла у 1921 р., і з невідомих причин ніколи пізніше не залучався до наукового обігу та аналізу. Між тим, сформульовані в ньому підходи, висновки, практичні рекомендації, очевидно, носили фундаментальний характер і зіграли не меншу роль, аніж згадана Декларація Директорії від 26 грудня 1918 р., при виробленні політичним і військовим проводом УНР стратегічного курсу держави, при виборі зовнішньополітичних орієнтирів і пріоритетів боротьби, довгий час, судячи з усього, були відправними в практичних тактичних розрахунках. Документ цей має назву "Становище на фронтах і міри, необхідні для захисту України". Гадається, він заслуговує на те, щоб відтворити його майже повністю (опустивши лише окремі несуттєві деталі): " 1. Ворог:

а) з півночі і сходу з фронту Куп'янськ, Новозибків і Лунінець більшовики ведуть наступ на Україну з метою захопити Київ і установити свою владу на Україні і використати наші сили і засоби для боротьби з державами Згоди, добровольцями та Доном;

б) з південного заходу ведуть операції польські війська з метою заволодіти Східною Галичиною, а також, можливо, з претензіями на Волинь і Поділля;

в) з півдня ми тримаємо фронт проти добровольчих частин і держав Згоди;

г) нарешті, ми маємо кордон з Доном і Кримом.

Безумовно, справитися з усіма ворогами Україна не зможе, виходячи зі стану наших збройних сил. Треба визначити наші сили, вибрати головного противника, з іншими налагодити стосунки.

2. Наші сили:

Складаються з двох нерівноцінних елементів: Галичан і Дніпровських українців.

Галичани:

а) Січові стрільці — добрий бойовий елемент;

б) сили, організовані в самій Галичині з демобілізованих козаків Австрійської армії і призваних тепер — досить певний елемент, їх можна вжити як проти поляків, так і в боротьбі з більшовиками. Велику енергію і стійкість виявляють галичани в боротьбі проти поляків.

Дніпровські українці:

а) досить добре організовані частини (Сірожупанники та інші), тільки не всі;

б) зібрані по мобілізації — найбільш чисельний елемент, не певний в боротьбі з більшовиками.

Позаяк головний контингент козаків влився з селян, то необхідно дати яскраву відповідь, щоб не трапилося катастрофи, в ім'я чого піднялося селянство, які воно поставило собі завдання і проти якого ворога готове воно боронити свої інтереси. Селянство піднялось з великим ентузіазмом і стало в ряди військ Директорії проти Гетьмана, поміщиків і німців. Більшість селянства повстала, головним чином, по соціальним мотивам і лише частина його керувалася сильним національним почуттям. Скинувши ненависних німців і Гетьмана, що їм допомагав, отримати землю — девіз селянства.

Чи бажає селянство і робітнича маса самостійності в чистім виді? На це запитання з великим жалем можна відповісти — ні. Лише найбільш свідома меншість захоплена національною ідеєю. Остання маса бажає співробітництва з Московією. Безумовно, на умовах не підлеглості, а конфедерації з нею. Це — найголовніша думка селянства і робітництва і з цим необхідно рахуватись, як би не було боляче це для ідейних керівників національного відродження.

Частина селянства і робітників почуває симпатію до більшовиків, визнаючи їх найбільш яскравими виразниками народних бажань. От через що важко примусити наші мобілізовані війська енергійно боротися з більшовиками.

3. Ставлення до союзників:

Селянство і простолюд симпатизувало державам Згоди, оскільки вони вели війну з Німеччиною, почуваючи, що тільки в їх успіхах на західному фронті лежить можливість визволення України від німецького ярма і утисків. В даний момент, внаслідок боротьби Директорії з Гетьманщиною і політики союзників наше військо насторожилося і частково боїться приходу Антанти, лякаючись, що знову буде взято реакційний курс і намічений Директорією земельний закон не пройде у життя.

Таким чином, достатньо одержати від Антанти запевнення в тому, що вона не стане втручатися у внутрішні справи, як військо і народ приязно зустріне союзників. В усякому разі, у випадку ускладнень з союзниками, наше військо неохоче піде з ним битися, взявши на увагу високу технічну забезпеченість та їх видатні бойові якості. Селянство каже: "Роздавили німців, а нас — подавно".

Третій ворог — поляки. До них в народі спостерігається традиційна ворожість, але широкого розуміння битися за рідну нам Східну Галичину в масах немає. Тільки найбільш освідчені згодні йти виручати Галичину і битися з ляхами, більшість, якщо й піде на цю боротьбу, то неохоче і без ентузіазму.

Дон і добровольці: до Дону ставлення дружньо-нейтральне, до добровольців — вороже. Яскраво виражені українські кола побоюються замахів на самостійність України з боку добровольців.

Отже, битися власними силами одночасно з усіма цими супротивниками Україна не зможе. Думати інакше — це жити мріями, а не дійсністю.

Де ж вихід з цього становища?

Головний і найнебезпечніший ворог — більшовики. З ними війська б'ються неохоче, крім того, в країні в них є багато прихильників. Необхідно взяти до уваги вмілу агітацію більшовиків і малу свідомість й темноту нашого війська і народних мас. Більшовики, захопивши владу, відразу ж повернуть самостійність України нанівець, а соціалістичними експериментами доведуть країну до повної руйнації. Ми можемо надіслати проти більшовиків непохитні галицькі частини, але це робити треба негайно, оскільки через кілька днів зробити це буде вже запізно. Але якими силами ми тоді зможемо успішно боротися з Антантою, Польщею і т. п.?

Тому треба робити вибір: або з більшовиками проти Антанти, або з Антантою проти більшовиків.

ТРЕТЬОГО ВИХОДУ НЕМАЄ.

Союз з більшовиками є загибель для України, вони нам нічого не дадуть, окрім терору, анархії і грабунку.

Лишається зав'язати угоду з Антантою, з нею за певних обставин можна досягти гарних наслідків. Союзники твердо рішили роздавити більшовиків. Для союзників у цій боротьбі дуже важливо заручитися допомогою України, як бази для наступу в головному напрямку на Москву і забезпечення флангу і тилу Донської і Добровольчої армії. Зав'язувати боротьбу з українським народом союзникам теж не усміхається. Тому виникає можливість зійтися з ними примірно на таких умовах:

1. Україна бере участь у війні проти більшовиків. Союзники, з свого боку, зобов'язуються забезпечити Східну Галичину, Буковину та Холмщину від посягательства поляків;

2. Союзники не втручаються у внутрішні справи України;

3. Забезпечують самостійність; тоді з'явиться можливість добитися реальної допомоги для організації власної мілітарної сили; зняти сили з польського фронту і кинути їх проти більшовиків.

Якщо країни Антанти не дають гарантій стосовно Галичини, пропустити їх війська через територію України проти більшовиків, підтримавши їх невеликими силами, а головні сили кинути в Галичину проти поляків. Просити союзників лише про технічну допомогу, а їх війська спрямувати в тил більшовиків через Донщину.

Боротися на всі фронти не маючи надії на перемогу дуже героїчно, але нерозумно.

Генерального Штабу полковник Капустянський"[955].

Звісно, наведений документ за суттю і характером має ряд істотних відмінностей від Декларації Директорії. Він призначався, так би мовити, "для внутрішнього вжитку", а тому був цілком позбавлений обов'язкового для ідеологічно-політичного документа першорядної ваги, розрахованого на широкі маси, пропагандистського, почасти популіського флеру. Автори письмової доповіді концентрували свою увагу лише на військово-політичних аспектах становища і завдань УНР, вдаючись до принципових засад державницьких орієнтацій лише в найнеобхідніших випадках і в найлапідарнішій формі. Однак, у кінцевому рахунку, позиція військового проводу УНР від цього виглядала у деяких відношеннях лише чіткішою, яснішою, однозначнішою.

Доповідь змальовує практично безвихідну ситуацію, в яку потрапила Українська Народна Республіка насамкінець 1918 р. Тільки-но відроджувана держава знаходилася у щільному кільці фронтів: червоні війська РСФРР і УРСР, польські агресори, інтервенти Антанти і білогвардійці.

Керівництво Штабу Дієвої Армії цілком логічно провело своєрідне "ранжування" ворогів: від нього залежало, проти кого мало бути спрямоване вістря боротьби, головний воєнний удар (чи від кого такий удар, загрозу чекати), на кого можна було вплинути і завоювати якщо не прихильність, то хоча б нейтральність. Не виключався і найоптимальніший варіант — трансформація "ворогів" на "союзників". Гадається, що при розв'язанні цього питання поряд з об'єктивними даними чималу роль відіграв суб'єктивний фактор, а саме — особовий склад ШДА. Це були переважно офіцери колишньої Російської армії — генерал В.Сінклер, полковники В.Тютюнник, М.Капустянський, Бронський, старшини Скорняків, Красицький. Логічно допустити, що вони міркували і діяли у звичайній для себе, традиційній системі координат. Революціонери, особливо більшовики, а за ними й інші ліві політичні партії ототожнювалися з хаосом, анархією і терором, а Антанта, навпаки, уособлювала цивілізовану Європу, що перемогла грізного німецького супротивника і була єдина в спромозі протистояти нашестю більшовизму. Союз з більшовиками вважався офіцерством не лише неможливим, але й вкрай ганебним. Звідси висновок: головний і найнебезпечніший ворог — більшовики.

Це визнання досить прикметне. Мова не про червоні війська РСФРР і УСРР, а саме про більшовиків. І сила їх полягала не у кількості військових частин, гармат, багнетів тощо. Основна небезпека витікала з того, що проти більшовиків як сталих поборників рішучих соціальних змін на користь трудящих, війська УНР "б'ються неохоче", а окрім того, більшовики встигли завоювати в масах високий авторитет, мали в Україні "багато прихильників".

Інша причина полягала у низькій національній свідомості українських вояків. І тут позначався не лише надто затяжний період залежного існування України і недостатні зусилля на просвітницькій ниві, а й те, що новітній досвід державотворення, уособлений Українською Народною Республікою на чолі з Центральною Радою і Українською Державою на чолі з Гетьманом П.Скоропадським, немало сприяв компроментації самої національної ідеї. Без тісної ув'язки з соціальними перетвореннями національна державність в революційну добу сприймалась як щось малозрозуміле і, навіть, вороже. Про неймовірну плутанину думок у пересічного українця промовисто свідчить поголоска, поширювана в республіканському війську: "Ага, ось іде Петлюра на Гетьмана, вона йому покаже; слава Богу, не буде вже більш отої України"[956]. Справа, звісно, не в тому, що імена національно-державних проводирів настільки мало були відомі рядовому українцеві, що він плутав навіть їх рід (Петлюра — вона!), а в тому, що він готовий був славити Бога за те, що не буде "отої України". Під "отою Україною" розумілася гетьманська Українська Держава, ім'ям якої у селян відбирали землю і майно на користь поміщиків і окупантів, а непокірних шмагали різками, масово вішали і розстрілювали. Тому то з самого початку антигетьманський виступ отримав цілком окреслене соціальне спрямування. Навіть перша відозва Директорії закликала повалити владу П.Скоропадського як "поміщика, генерала, ворога трудового народу"[957]. В умовах низької політичної свідомості українських трудящих мас національна ідея швидко втрачала свою абстрактну привабливість. На відміну від діючої влади, більшовики та їх союзники і далі висували радикальні гасла на користь трудящих та обіцяли реалізувати їх, прийшовши до влади. Це забезпечувало їм постійне зростання прихильників, в тому числі і в армійському середовищі.

З безхитрісною прямолінійністю військових штабні функціонери в аналізованому документі застерігали від катастрофи, що невідворотно насувалася. Вони реалістично оцінювали причину, через яку селянство піднялося проти Гетьмана — жага землі; давали чесну негативну відповідь на питання: чи бажала робітнича і селянська маса національно-державної самостійності, констатували, що переважаюча більшість населення була за замирення і співробітництво з червоною Москвою. Причому, останнє мислилося "безумовно на умовах не підлеглості, а конфедерації з нею (Москвою — В.С.)" Начебто розуміючи, що в цьому випадку чесні визнання рівнозначні політичній крамолі, офіцери-оперативники наголошували: "Це найголовніша думка селянства і робітництва і з цим необхідно рахуватись, як би не було боляче це для ідейних керівників національного відродження". І на довершення — безапеляційний, з натиском висновок: "Частина селянства і робітників почуває симпатію до більшовиків, визнаючи їх найбільш яскравими виразниками народних бажань. От через що важко примусити наші мобілізовані війська енергійно боротися з більшовиками".

Гадається, термін "примусити" вжито також не випадково. Це один з адекватних оціночних елементів тогочасної ситуації. Отже, сила й водночас небезпека більшовиків полягала не стільки у їх суто військовому потенціалі, скільки в ідейно-політичному впливові, що дедалі наростав, у дієвості їх соціальної політики. Не меншу роль мала й слабкість позицій проводу УНР, які мали виразну тенденцію до ще більшого послаблення. Тому, усвідомлюючи фатальну неминучість загибелі української державності в разі перемоги більшовиків, штаб Дієвої армії вважав, що протидіяти їм слід "негайно, оскільки через кілька днів зробити це буде вже запізно."

Віднісши спочатку інтервентів Антанти до ворогів, у третьому розділі документа їх уже кваліфікують як "союзників". Щоправда — не беззастережно. Зокрема, було досить чітке усвідомлення, що опанування України Антантою могло перешкодити планам Директорії провести демократичний закон про землю. В його основі лежала ідея соціалізації, ліквідації поміщицької власності на землю, відновленої, як відомо, П.Скоропадським після розгону Центральної Ради. Водночас, простих запевнень з боку Антанти у тому, що її військовий контингент не втручатиметься у внутрішні справи України, офіцерам Штабу Дієвої Армії уявлялось цілком достатньо, щоб населення і військо зустріли "союзників приязно". Важко кваліфікувати подібний підхід інакше, ніж вкрай ілюзорний, утопічний.

Не можна зрозуміти, чому до розряду "союзників" були віднесені польські агресори і великодержавники — білогвардійці. Посилання на те, що широкого розуміння та й бажання воювати з поляками "за рідну нам Східну Галичину в масах немає" мало що проясняє. Адже в першому випадку все одно залишалась "традиційна ворожість" проти поляків, а в другому — просто "ворожість" проти білогвардійців, і немає жодних реальних підстав, щоб сподіватись на докорінний поворот у стосунках з сусідами, навіть, з українського боку. Мови вже немає про протилежну сторону (сторони), для зміни позицій яких не з'являлося хоч скільки-небудь вагомих резонів. Очевидно, що й у цьому разі автори документа прагнули видати бажане за дійсне. Звісно, бажаним було розірвати кільце фронтів і за будь-яку ціну завоювати союзників, посилити українські позиції, однак цього треба було ще досягти (якщо взагалі такий результат можна було вважати реальною перспективою). І на очах відбувається абсолютно очевидна і такою ж мірою невмотивована метаморфоза, виходячи з того, що здолати всіх ворогів не під силу ("це жити мріями, а не дійсністю", поводитися "нерозумно"), розрахунок все ж базувався на тому, що крім більшовиків, всі інші якщо й не союзники, то такі "вороги", з якими можна знайти спільну мову. Більше того — це була, так би мовити, апріорно висхідна позиція. Чи варто доводити, що викривлена, штучна система координат, де проблематичний результат слугує за точку відліку — це ймовірний шлях до помилкових рішень?

Щоправда, окреслена позиція виглядала, очевидно, небездоганною і навіть недостатньо переконливою для самих авторів доповіді. Однак бажаність будь-що заручитися союзницькою підтримкою обґрунтовувалася не реально діючими чинниками (скажімо, потенціями УНР, передусім її військових сил, що відігравали хоча б стримуючу роль), а практично повною неможливістю протидіяти не ймовірним недругам, а саме тим, що ніяк інакше як вороги себе до того не заявляли.

Твереза ж оцінка стану військових сил УНР здатна була породити лише крайній песимізм щодо недалекого майбутнього національної державності.

З двох "нерівноцінних елементів", з яких складались збройні сили Української Народної Республіки, ШДА виокремлює галичан ("непохитні галицькі частини"), хоч і дає собі звіт у тому, що застосовувати їх у Наддніпрянській Україні "негайно" неможливо. Українська Галицька Армія (УГА) ні формально, ні по суті не підлягала керівництву УНР і в цей час сама проводила важкі бої з поляками в західному регіоні. Уряд Західно-Української Народної Республіки, починаючи з листопада, час від часу сам звертався по допомогу до Києва з пропозиціями відправки на Галицький фронт частин Січових стрільців (СС) полковника Є.Коновальця[958]. Ще в період боїв за Київ виникла ідея обміну військовими частинами обох армій. Через низьку боєздатність і дисципліну військ Директорії серед вищого командування зародилася думка, що поява на фронті під Києвом організованих галицьких частин відіграє роль стабілізуючого чинника.

Разом з тим вважалося, що малоспроможні наддніпрянські підрозділи, відправлені в Галичину, в середовищі УГА досить швидко наберуть потрібних якостей. Проте вже перший експеримент виявився невдалим. Козятинська піша бригада, яка в листопаді була перекинута на Галицький фронт, розбіглася в ході першого бою з польськими військами[959]. Про Галичину знову згадали у другій половині грудня 1918р., коли з-під контролю почали виходити дивізії Осадного корпусу, які розташовувалися у передмісті Києва. Народилася своєрідна традиція — частини, що починали викликати сумніви, невпевненість, отримували накази вирушати на Галицький фронт. Тричі такий наказ віддавався обом Дніпровським дивізіям, а в подальшому — Корсунській бригаді[960].

Загальний ефект виявився зовсім невтішним — вирушивши на захід, 2-а Дніпровська дивізія розбіглася по дорозі. її залишки згуртувалися у пересічний партизанський загін отамана Данченка, який заявив про перехід на бік радянської влади.

У відповідь на розпорядження ШДА про роззброєння 1-ї Дніпровської дивізії її командир отаман Зелений самочинно вирушив до Трипілля, де оголосив війну Директорії; згодом спалахнуло повстання Корсунської бригади у Черкасах[961]. Зрозуміло, що після цього марно було сподіватися на пересування в Україну галицьких частин.

У боротьбі з більшовиками важко було розраховувати і на власні "досить добре організовані частини". Згадані у доповіді сірожупанники (вояки Сірої дивізії) на цей час також викликали серйозні сумніви. Створена на національно-патріотичних засадах і майже розформована за часів гетьмана, Сіра дивізія у грудні займала фронт на Чернігівщині. Вона мала певне здорове бойове ядро, однак з трьох тисяч бійців її загального складу понад 75 % становили мобілізовані селяни з Чернігівщини, які майже відверто симпатизували радянській владі[962]. Тому на кінець грудня Сіра дивізія також вважалася ненадійною і за наказом командуючого Лівобережним фронтом виводилася у м. Гадяч до резерву Полтавської групи. Її позиції повинні були перебрати частини Чорноморської дивізії, яку ШДА також вирішив направити подалі від Києва[963]. Запорізька дивізія перебувала у стані розгортання в корпус і поступово втягувалася у бої на Харківщині. Залишався лише Корпус Січових стрільців, який знаходився у Києві. Це була найстійкіша і найнадійніша частина армії УНР, але розраховувати досягнути успіху на всіх фронтах силами СС було, звичайно, неможливо.

Вихід, на думку авторів аналізованої доповіді, полягав у тому, щоб якомога швидше порозумітися з керівництвом Антанти і заручитися його підтримкою. Однак запропоновані ними варіанти такого порозуміння, вочевидь, не мали реальних підстав, оскільки вимагали від країн Згоди суттєвих, по суті — докорінних відхилень від обраного ними зовнішньополітичного курсу. Власне, корегування мали змінити цей курс на протилежний.

Дехто з істориків згодом дорікав керівництву Антанти, що воно вчасно не підтримало становлення молодої Української держави, а відтак отримало небажані і для себе результати. Однак слід збагнути і мотивацію тогочасної позиції Антанти. З одного боку, вона перебувала в зеніті слави, як переможець у світовій війні досить відверто диктувала свою волю слабшим державам і запроваджувала новий розподіл сфер впливу. З іншого боку, спостерігаючи за розпадом двох європейських імперій — Австро-Угорської та Російської, керівникам Антанти було досить непросто відразу розібратися в усіх, в тому числі й державотворчих процесах, що відбувалися на постімперських просторах. Особливо це стосувалося Росії.

Лідери Антанти намагалися підтримувати ті кола, державні утворення, що володіли реальною силою і мали серйозну підтримку в суспільстві. В цілому це зрозуміло. Так, Антанта рішуче підтримала відродження Польщі, враховуючи обіцянки останньої активно протидіяти більшовицькій Росії і те, що відповідні сили для цього були; а в самій Росії зробила ставку на лідерів білого руху, які неухильно проводили лінію на відтворення "єдиної і неподільної" та дедалі демонстрували свою могутність. В очах Антанти керівники УНР, які революційним шляхом повалили владу Гетьмана, мало в чому відрізнялися від більшовиків, про порозуміння з якими не могло бути й мови і якими в той час лякали всю Європу.

Досить згадати спроби Антанти притягнути німецькі окупаційні війська для придушення виступу Директорії і відповідні інструкції французькому представнику в Одесі[964]. На зміну поглядів провідних європейських країн на події в Україні можна було вплинути лише переконливою демонстрацією власної спроможності опанувати внутрішню ситуацію і запровадженням активної і виваженої дипломатичної діяльності Директорії. На жаль, не відбулося ні того, ні іншого. Навпаки, чисельні "місії і комісії" (за висловом Д.Дорошенка), що потяглися за кордон, лише сприяли дискредитації Української держави в очах європейського співтовариства[965]. На кінець 1918 р. Антанта твердо підтримувала двох досить відвертих противників України (Польщу і нерадянську, білогвардійську єдинонеділимську Росію), а тому не допускала невтручання у внутрішні справи України і ніколи б не санкціонувала дій української армії проти поляків. Отже, автори згаданого документа виявили абсолютно безпідставний оптимізм стосовно майбутнього переговорного процесу з представниками Антанти.

Невідомою залишилася безпосередня реакція С.Петлюри на доповідь ШДА — на жодному з архівних примірників (їх збереглось кілька) не виявлено традиційної резолюції Головного Отамана. Однак з високим рівнем вірогідності можна стверджувати, що значний, можливо, навіть вирішальний вплив на прийняття принципово важливих, далекосяжних рішень вона зробила. По-перше, суб'єктивний фактор завжди відігравав далеко не останню роль у діяльності Головного Отамана. "Взагалі в питаннях політичної тактики, — писав І.Мазепа, — Петлюра надзвичайно піддавався впливу свого оточення. Як правило, він йшов за тією групою, на яку в даний момент спирався»[966].

Безперечно, сформульовані в доповідній записці Штабу Дієвої Армії висновки, попри, здавалось би, всю їх очевидну суперечливість, спірність, непереконливість сприймались С.Петлюрою з підвищеною довірою, оскільки походили з табору не лише ідейних спільників, але й тих, хто на практиці діяв відповідно до особливих уподобань Головного Отамана (один з проявів режиму отаманщини), сприяв у реалізації його позиції, яка розходилася з підходами і політикою, що їх здійснював тоді Голова Директорії В.Винниченко.

По-друге, рекомендації документа щодо вибору головного стратегічного ворога і спроб знайти контакти з ймовірними союзниками напрочуд прямо кореспондуються з тими конкретними подіями, якими визначалися вектори політичного курсу УНР наступних місяців.

У той самий час стосунки з Антантою ще більше підірвали позиції Директорії в українському суспільстві. Негативне ставлення до Антанти, яка на переконання більшості українців прагнула відродити старі порядки, відповідним чином поширилося і на українську владу. "Антантська" тематика активно експлуатувалася політичними супротивниками Директорії. Теза "Петлюра, який продавав Україну німцям, зараз продає її Антанті" пішла гуляти серед народних мас.

Поглиблення внутрішньополітичної кризи і далі розкладало армію УНР, руйнуючи всі плани військового командування. Цілі частини залишали фронт, розходились по домівках або переходили на бік противника. Навіть Січові стрільці, головна військова опора Директорії, опинилися на межі свого існування. Причиною була не лише фізична перевтома стрільців, але й завзята ворожість місцевого населення, яке вбачало у СС "запроданців Антанти", що виступають всупереч інтересам трудового народу. "Згода з Антантою ріже нас по горлу," — такі пояснення давало командування СС щодо воєнних невдач[967].

Отже визнати стратегію, яка опинилась на озброєнні Директорії, точніше її військового керівництва, у всіх відношеннях виваженою і такою, яка оптимально відповідала національному інтересу, розстановці сил, не мала альтернатив, не можна.

Зрештою, це обіцяло, що прийдешній, 1919 рік, виявиться не менш складним для українського народу, ніж два попередні.